МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДНІ НАУКИ

ФІЛОСОФСЬКОГО ФАКУЛЬТЕТУ – 2017

МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ (25-26 квітня 2017 року)

МАТЕРІАЛИ ДОПОВІДЕЙ ТА ВИСТУПІВ

ЧАСТИНА 10

Редакційна колегія: А. Є. Конверський, д-р філос. наук, проф., акад. НАН України (голова); С. В. Руденко, д-р філос. наук, доц. (заст. голови); Р. Сапень-ко, д-р філос.наук, проф. (Roman Sapeńko, Dr.hab. Prof., University of Zielona Góra, Poland); В. А. Бугров, канд. філос. наук, проф.; Т. П. Кононеко, д-р філос. наук, проф.; І. С. Добронравова, д-р філос. наук, проф.; Д. В. Неліпа, д-р політ. наук, доц.; М. І. Обушний, д-р політ. наук, проф.; С.М. Оксамитна, д-р соціол. наук, проф.(НАУКМА); В. І. Панченко, д-р філос. наук, проф.; А. О. Приятель-чук, канд. філос. наук, проф.; М. Ю. Русин, канд. філос. наук, проф.; М.Л.Ткачук, д-р філос. наук, проф. (НАУКМА); Є. А. Харьковщенко, д-р філос. наук, проф.; І. В. Хоменко, д-р філос. наук, проф.; В. Ф. Цвих, д-р політ. наук, проф.; Л. О. Шашкова, д-р філос. наук, проф.; П. П. Шляхтун, д-р філос. наук, проф.; Я. А. Соболєвський, канд. філос. наук (відп. секр.); В. Е. Туренко, канд. філос. наук.

Рекомендовано до друку вченою радою філософського факультету

(протокол № 7 від 27 березня 2017 року)

"Дні науки філософського факультету – 2017", Міжн. наук. конф. (2017 ; Київ). Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету – 2017", 25-26 квіт. 2017 р. : [матеріали доповідей та виступів] / редкол.: А. Є. Конверський [та ін.]. – К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський уні-верситет", 2017. – Ч. 8. – 213 с.

Адреса редакційної колегії': 01601, Київ, вул. Володимирська, 60, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, філософський факультет; (38044) 239 31 94

Автори опублікованих матеріалів несуть повну відповідальність за під-бір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, влас-них імен та інших відомостей. Редколегія залишає за собою право скорочу-вати та редагувати подані матеріали. Рукописи та дискети не повертаються.

© Київський національний університет імені Тараса Шевченка, ВПЦ "Київський університет", 2017

3

Круглий стіл "ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ГУМАНІТАРНІ СТУДІЇ (СПІЛЬНО З ГУМАНІТАРНИМ ФАКУЛЬТЕТОМ

ЗЕЛЕНОГОРСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ, ПОЛЬЩА)"

Anatolii Konverskyi, Academician of the National Academy of Sciences of Ukraine, Doctor of Philosophical Sciences, Professor,

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Ukraine dean_phd@univ.kiev.ua

Sergii Rudenko, Doctor of Philosophical Sciences, Associate Professor,

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Ukraine rudenko-@univ.kiev.ua

POLISH-UKRAINIAN HUMANITARIAN STUDIES: SCIENTIFIC AND EDUCATIONAL DEVELOPMENT STRATEGY

The aim of the report is to present to the participants of the Workshop the main historical stages of the development of philosophical thought at the University of Kiev, also the current state of development of the Faculty of Philosophy of Taras Shevchenko National University of Kyiv, its structure, scientific schools and educational traditions. The report will present strategic priorities for scientific and educational cooperation between the Faculty of Philosophy of Taras Shevchenko National University of Kyiv and the Faculty of Humanities of The University of Zielona Góra.

The structure of the report includes the following components: 1. Presentation of the main historical stages of the development of phi-

losophical thought at the University of Kiev, known representatives of phi-losophical and political science.

2. Presentation of the modern structure of the Faculty of Philosophy of Taras Shevchenko National University of Kyiv, educational traditions and scientific schools, current areas of research in the fields of philosophy, poli-tics, culture, religion and public management and administration.

3. Presentation of the project of the Polish-Ukrainian Humanitarian Stud-ies Center (Faculty of Humanities at the University of Zielona Góra and the Faculty of Philosophy of Taras Shevchenko National University of Kyiv).

4. Presentation of the joint master program of dual certification in the spe-cialty "Philosophy" (Faculty of Humanities at the University of Zielona Góra and the Faculty of Philosophy of Taras Shevchenko National University of Kyiv).

5. Presentation of the joint master program of dual certification in the specialty "Political Science" (Faculty of Humanities at the University of Zielona Góra and the Faculty of Philosophy of Taras Shevchenko National University of Kyiv).

4

Є. П. Білоножко, канд. філос. наук, КНЄУВГ yevhen.bilonozhko@kneu.ua

ІСТОРИЧНА ПОЛІТИКА: МІЖ ФАКТАМИ ТА МІФАМИ

(НА ПРИКЛАДІ СУЧАСНОЇ ПОЛЬЩІ ТА УКРАЇНИ)

Історична політика (нім. Geschichtspolitik) – набір методів по форму-ванню суспільних уявлень про минуле з певною метою. Данну діяльність можуть здійснювати державні та не державні (громадянське суспільство) агенти. Науковий опис даного явище розпочався у 80-тих роках ХХ ст. в університетах західної Німеччини. Однак, саме явище існує паралельно з появою писаної історії, тобто "історичної політики" – це те як ми хочемо, щоб суспільство пам'ятало про події минулого. Головним елементом історичної політики є дидактична складова. Проблема опису та дослі-дження самого феномену історичної політики пов'язаний із історичними змінами, як-то: об'єднання Німеччини, розпад соціалістичного табору та Радянського Союзу. Зазначені події стали каталізатором для переоцінки подій, що сталися після Другої світової війни. В країнах Варшавського договору та в об'єднаній Німеччині розпочались люстраційні процеси та відкриття архів спецслужб часів народної демократії. Серед країн колиш-нього союзу данні події мали місце лише у країнах Балтії, де було офіційно (на законодавчому рівні) визнано радянський період, як окупацію (в публіч-ній сфері – це проявляється у створення музею Радянської окупації).

Історична політика на державно рівні реалізується на законодавчому рівні і має репресивний характер у публічному просторі (зміна назв ву-лиць, демонтаж пам'ятників тощо). Важливо підкреслити, що іншою обов'язковою складовою історичною політики є виховання, відповідно в умовах авторитаризму історична політика може бути інструментом ідео-логічної індокринації суспільства. Оцінити державну політики тією або іншої країни можна на підставі законодавства у сфері комеморативних практик, наявності у публічному просторі тих або інших пам'ятних місць та змісту шкільних програмах з історії. В умовах розвинутої демократії громадське суспільство (не державні агенти) є своєрідним запобіжником гегемоного положення держави у всіх вище означених сферах. В пере-хідних суспільствах не державні агенти (громадянське суспільство) зна-ходиться у завідомо програшному положенні, щодо можливості реалізу-вати своє бачення історичної політики.

В 1989 році в Польщі відбулися перші відносно незалежні вибори, які стали можливими на основі домовленостей (контракту) за "круглим столом" (Магдаленка) між владою і позапарламентською опозицією, яку репрезентувала профспілка "Солідарність". 3 липня 1989 року Адам Міхнік, один з лідерів опозиції, надрукував у "Газеті виборчій" статтю за символічною назвою: "Ваш президент, наш прем'єр". Данні події вважа-ються початком епохи ІІІ Речі Посполитої і є символічним міфом нової не соціалістичної Польщі. У подальшому дані події будуть описуватися політиками з огляду на їх політичні вподобанні та утилітарні прагнення.

5

Не осудження лідерів Польської народної республіки (ПНР) після 1989 було підставою до підозр у корупційній (представників тодішньої опози-ціє та владою). Реформи у сфері освіти та адміністративного устрою сприяли польській декомунізації, але головними елементами було від-криття архів спецслужб часів ПНР та виключення з публічного життя всіх хто співпрацював з апаратом репресій з 1947 по 1989 рік, іншим елементом історичної політики було засудження комунізму та нацизму. Однак, польська люстрація не була одномоментим явищем і кожен насту-пний парламент намагався змінити ті чи інші елементи закону про люст-рацію. Символічним завершення польської люстрації можна вважати 2017 та 2015 році: юридичне підтвердження факту співпраці Леха Вален-са із спецслужбами ПНР з 1970 по 1976 рік або засудження 89-ти літнього генерала Чеслав Кіщака до двох років ув'язнення умовно за впроваджен-ня військового стану в 1981 році. Важливо підкреслити, що данні події набувши юридичного виміру стали більш міфічними, оскільки становлять вагомий аргумент на користь теорії про злочину змову між деякими пред-ставниками Солідарності та владною елітою ПНР. Опис співпрацю Веле-нси з репресивним апаратом ПНР був здійснений у формі наукового опрацювання [S. Cenckiewicza, P. Gontarczyka SB a Lech Wałęsa: przyczynek do biografii Warszawa wyd. Instytut Pamięci Narodowej 2008 w Warszawie], однак суспільний резонанс події та політичні спекуляції пере-творили процес встановлення історичних фактів у процес міфологізації та дескаралізації символу, яким був Лех Валенса. Аналогічне значення но-сив судовий процес над генералом Чеславом Кіщаком. Також у ЗМІ обго-ворювалась ідея позбавлення Войчеха Ярузельського звання генерала.

Проте, офіційна історична політика держави Польщі розпочалась у 1998 році із формуванням Інститут національної пам'яті – Комісії з розслі-дування злочинів проти польського народу (ІНП). Данна установа є нау-ково-дослідницькою, що посідає функції слідства, обвинувачення та люс-трації. Після парламентських виборів у 2015 року та формуванні однопар-тійного уряду партією Право і Справедливість (ПіС) у Польщі розпочалась повномасштабна історична політика із координації дій у цій сфері вико-навчої та законодавчої гілки. Ілюстрацією чого є ухвала сейму про гено-цид про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої у 1939-1945 роках або відновлення при канцелярії президента Польщі Національної Ради Розвитку, що існувала при президенті Леху Качинському. Президент Ан-джей Дуда удосконалив даний орган поділивши його секції, зокрема з'яв-илась така секція "Культура, національна ідентичність, історична політи-ка". Через декілька місяців після затвердження Національної Ради Розви-тку президент Дуда ініціював роботу над стратегією історичної політики Польщі. 2016 років був проголошений роком проклятих вояків (пол. – Zołnierze wyklęci). Ідеться про тих солдатів, які в 1944–47 роках, коли в Польщі фактично йшла громадянська війна і було безвладдя, стали проти сформованого в СРСР комуністичного уряду. Після остаточної перемогу комуністів цих солдат осудили, а частина з них втекла на Захід, тому

6

кілька десятиліть епохи соціалізму пам'ять про них була витерта з офіцій-ної польської історії. У комуністичній Польщі "Проклятих солдатів" засу-джувано на табори, ув'язнення та смертну кару.

Реформу освіти (об'єднання старшої та середньої школи) з розширен-ням курсу історії частково можна віднести до історичної політики. Відпові-дно сучасна польська історична політика тісно пов'язана з сучасним полі-тичним життям, дуже часто історичні події оцінюються через призму полі-тичної доцільності або доцільності. Яскравим прикладом чого можуть слугувати будівництва музеїв та дебати, щодо інформаційної коректності музейнийх експозицій (ситуація з виставкою у музеї Шльонська, у музеї Другої світової у Гданську, музею Ульмів в Марковій).

Для сучасної Польщі є характерне встановлення історичних фактів для утвердження певного історичного наративу. Польська історична політика через опис та юридичне підтвердження окремих фактів будує історичну міфотворчість. Останні п'ять років польське суспільство деба-тує про "Волині", зазначимо, що сам термін вже вийшов за межі істори-чного опису і є своєрідним маркером у відношенні до злочину, який можна порівняти лише з Голокостом. Слід розуміти, що "Волинь" у Польщі – це передусім внутрішня дискусія, щодо власної ідентичності і насильне включення українського суспільства в це обговорення (про події на Волині у 1943 році в Україні знають лише 13% осіб – опитування проведене –) загрожує поглибленням конфліктом. Дискусія про "Волинь" обумовлена декількома факторами: перше – це кресове походження близько 30% сучасного населення Польщі, друге – це тривале ігнору-вання потреб та вимог кресових середовищ політичними елітами Поль-щі після 1989 року, трете – штучне підігрівання проблеми "Волині" тре-тьою стороною. Одночасно у визначенні "Волині", як акту геноциду в польському суспільстві панує цілковита згода, що засвідчило голосу-вання парламенту Польщі у липні 2016 року. Хоча інформаційний пор-тал http://zbrodniawolynska.pl/ створений польським ІНП інформує : "Во-линський злочин – це антипольська етнічна чистка, яку було проведено українськими націоналістами; мав характер геноциду. Він охопив не лише Волинь, але також Львівське, Тернопільське й Станіславівське воєводства, – тобто Східну Галичину, а навіть частину сусідніх з Волин-ню воєводств: Люблінського (від заходу) та Полісся (з півночі). Час пе-ребігу Волинського злочину – це 1943–1945 рр. Винуватці Волинського злочину, – Організація Українських Націоналістів фракція Степана Бан-дери (ОУН-Б) та її збройне плече Українська Повстанська Армія (УПА), – планове винищення польського населення у своїх документах визна-чали назвою: "антипольська акція". Натомість, у назві ухвал (в польсь-кому праві парламентська ухвала не має жодних політичних та юридич-них наслідків і є документом, що має на меті пригадати певні події) польського Сему та Сенату вказується, що винними в геноциді грома-дян ІІ Речі Посполитої є українські націоналісти. Потім у самому тексті розшифровується, що під узагальнюючим поняттям "українські націона-лісти" мається на увазі Організація Українських Націоналістів, Українсь-

7

кою Повстанською Армією, СС "Галичина" та інші українські формуван-ня, що співпрацювали з німцями. Використання загального поняття "українські націоналісти" є дуже небезпечним через складність у визна-чені, оскільки чіткого окреслення хто є українськими націоналістом ми не може дати без прив'язки до історичного контексту. Подібні узагаль-нюючі формулювання використовуються в російській пропаганді, напри-клад: фашисти або бандерівці.

Вище описані події послугували спробою нової дефініції тоталітари-зму польськими парламентарями. В змінах до польського закону про заборону пропагування тоталітарних режимів польський парламент хотів додати такі види тоталітаризму, як-то: фашизм, німецький нацизм, український та литовський націоналізм, прусський, російський і німець-кий мілітаризм. Втручання польської наукової спільноти запобігло вине-сенню даних змін на голосування, однак всі попередні легісляція проце-дури запропоновані зміни пройшли, а громадськість дізналась про ймо-вірні зміни у переддень голосування.

Вище описанні події є свідченням того, що до 2015 історична політи-ка Польщі мала інституційний характер і залишалася виключно у сфері польського ІПН або громадських (не державних) агентів. Прихід до вла-ди консервативної партії Право і Справедливість (ПіС) ознаменував формуванням державної історичної політики. Нагадаю, що представни-ки ПіС виступають з критикою ІІІ Речі Посполитої. Узагальнюючи, можна підсумувати, що сучасна історична політика Польщі направлена на встановлення та закріплення історичних та юридичних фактів з метою формування міфу Польщі та поляків, що безкомпромісно боролися із загарбниками та зрадниками.

Історична політика в Україні тісно пов'язана політичними змінами в країні. За часів президентства Леоніда Кучми історична політика не мала системного та цілісного характеру, відповідно залежала від особи-стих поглядів міністра освіти та культури або окремими постановами парламенту. Інституалізований характер історичної політики розпочина-ється з встановлення Українського інституту національної пам'яті (УІНП) у 2006 року. Інститут став спеціально уповноважений центральний ор-ган виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу (президенство Віктора Ющенка). У 2010 році за президенства Віктора Януковича УІНП був перетворений у науково-дослідна бюджетна установа, у 2014 році УІНП постановою Кабміну було повернуто статус центрального органу виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження націо-нальної пам'яті, діяльність якого спрямовується та координується Кабіне-том Міністрів України через Міністра культури. Відповідно інституційна політика у сфері історичної політики здійснювалась з 2006 по 2010 та з 2014 року. Перший період української історичної політики реалізовува-лась через укази президента України зв'язку з чим не могла бути загаль-нообов'язковою до виконання. Головні етапи історичної політики були:

8

увіковіченням жертв Голодомору (створення музею, встановлення загальнонаціонального дня трауру за жертвами Голодомору, будівницт-во музею Голодомору),

наданням звання Героїв України Роману Шухевичу та Степану Баден-рі (в 2010 Донецький окружний адміністративний суд визнав незаконним та скасував указ Віктора Ющенка про присвоєння Бандері звання Героя України. 2 серпня 2011 року Вищий адміністративний суд України зали-шив у силі рішення Донецького окружного адміністративного суду)

демонтаж пам'ятників та пам'ятних знаків особам, причетним до ор-ганізації Голодомору 1932-1933 років в Україні та політичних репресій, а також з відповідного перейменування вулиць, площ, провулків, проспек-тів, парків та скверів у населених пунктах (відбулись поодинокі випадки офіційного демонтажу та пошкодження пам'ятника Леніну у Києві).

Означені події не мали системного характеру і спиралися виключно на укази президента Віктора Ющенка. Другий етап історичної політики України розпочався у 2014 році з відновлення діяльності УІНП, як цент-рального органу виконавчої влади. Потрібно зазначити, за словами відомого українського історика Володимира Подольського або Юрій Радченко керівництво УІНП можна охарактеризувати, як представників українського націоналістичного напрямку в українській історіографії. Західні експерти (Адрес Умланд, Лукаш Адамський) у своїх публіцисти-чних працях зазначають, що українська історична політика є націоналіс-тичною і без критично глорифікує формування ОУН та УПА.

У 2015 році було прийняття пакету законів про декомунізацію (Закон України "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незале-жність України у XX столітті", Закон України "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років", Закон України "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарно-го режиму 1917–1991 років", Закон України "Про засудження комуністи-чного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки"), що стало основою сучасної основою української історичної політики.

Найсуперечливішим з нашого погляду є стаття 1 закон "Про право-вий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті" в якій протилежні за своїми ідеологічними переконаннями формування, як-то: Українська військова організація, органи влади Української Народної Республіки, органи влади Української Держави (Гетьманату), Українська Гельсінська спілка, Українська повстанча армія отамана Тараса Боровця (Бульби) "Поліська Січ", загони Холодноярсь-кої, Медвинської республік, Організація українських націоналістів, Укра-їнська повстанча армія (УПА) та інші визнаються рівнозначними борця-ми за незалежність України. Одночасно, даний закон вперше визнає дії даних організацій, як такі, що передували утворенню нинішньої України. Також закон встановлює, що відповідальність за публічне виявлення зневаги до осіб зазначених у статті 1 та публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України.

9

Іншим суперечливим моментом є зміна УІНП періодизації Другої сві-тової війни із зазначенням, що в Україні велось польсько-українська війна 1942–1947 рр. (підпільна). Одним з аргументів на користь слушно-сті тез, щодо виключної ролі УПА (збройного крила ОУН (б) є постанова Верховної Ради "Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2017 році" де зазначається про святкування на державному рівні 75 річниці заснуван-ня УПА та 110-річниці з дня народження Романа Шухевича. Український історик Олександр Зінченко переконаний, що в Україні не існує культу Бандери з огляду статистичні данні, які говорять, що в Україні перейме-нували майже 51,5 тисячу вулиць і площ. Ім'я Бандери отримали тільки 34 з них, тобто 0,07%. Аналогічна ситуація з пам'ятниками Степану Бандері за останні роки їх було зведено лише чотири. Без якісного соці-ологічного дослідження ми не можемо однозначно стверджувати про наявність чи відсутність культу Степана Бандери. Адже в розпорядженні № 641 від 16 червня 2015 рок Міністерства освіти та науки "Про концеп-цію національно-патріотичного виховання дітей і молоді та методичних рекомендацій щодо національно-патріотичного виховання y загальноос-вітніх навчальних закладах" вказується, що у старших класах необхідно акцентувати увагу на патріотизмі і моральності діячів визвольного руху. Так символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Украї-ну став подвиг героїв Крут, боротьба за волю України повстанців Холо-дного Яру, діяльність Української Повстанської Армії, Організації Украї-нських Націоналістів спротив дисидентів тоталітарній системі тощо. Серед історичних постатей Міністерство освіти рекомендує виділяти наступних осіб: Б.Хмельницького, І.Мазепи, П.Орлика; Т.Шевченка, В.Винниченка, М.Міхновського, М.Грушевського, С.Петлюри, С.Бандери та багатьох інших. Рекомендації щодо згаданих історичних персонажів не співпадають з дослідженням проведеним Соціологічна група "Рей-тинг" представляє спеціальний проект "Видатний українець усіх часів. Народний ТОП" безапеляційним лідером серед в усіх регіонах став Т. Шевченко (62,9%), Леся Українка (19%) та Б. Хмельницький (23,5%) М. Грушевський (12,7%), натомість С. Бандеру (8,3%) І.Мазепи (9,3%) Роман Шухевич (1,0%). [Видатні українці всіх часів Дата публікації: 21.05.2015 http://ratinggroup.ua/research/ukraine/vydayuschiesya_ukraincy.html] Відповідно, можна стверджувати, що на даному етапі історична політика є ідеологічно забарвленою і носить відверто антикомуністичний харак-тер, але вона неспроможна консолідувати суспільства. Згідно з резуль-татами дослідження, проведеного Соціологічною групою "Рейтинг" у листопаді 2016 року, майже половина опитаних (48%) підтримують ідею заборони комуністичної ідеології в Україні, проти – 36%, не визначились – 16%. За два останніх роки кількість прихильників заборони не зміни-лась. Ставлення до ініціативи перейменування радянських назв мiст i вулиць в Українi неоднозначне. В цілому її швидше не підтримують (57%). Третина опитаних підтримують заборону в Україні націоналістич-ної ідеології (40% – проти і чверть – не визначилися з цього приводу). За два останніх роки кількість прихильників заборони націоналістичної

10

ідеології зменшилась з 40% до 35%. [Cтавлення до окремих історичних постатей та процесу декомунізації в Україні Дата публікації: 17 листопа-да 2016 р. http://ratinggroup.ua/research/ukraine/otnoshenie_k_otdelnym_ istoricheskim_lichnostyam_i_processu_dekommunizacii_v_ukraine.html]

Відповідно УІНП створює власний історичний наратив через популя-ризацію таких постатей та організацій, як-то: Бандера, Міхновський, Шухевич, УПА та ОУН. В умовах фактичної війни з Росію дані особи та організації є найбільш слушним прикладом відданості обов'язку в побу-дові незалежної України. З іншого боку історичні перепитії часів Другої Світової війни не дають змоги визнати данні формування та їх ідеологі-чну направленість за взірець в побудові ліберальної та демократичної країни. Важливо підкреслити, що міфічний образ "бандерівця" як відва-жного борця з усім "московським" вибудований був ще за радянських часів, нинішнє відродження міфу стало можливо виключно російській пропаганді, яка говорить про загрозу з боку "бандерівців". В Україні російська нарація про "бандеру" сприймається у гротескно-карнавальній формі (поява термінів "жидо-бандери" "поляко-бандерівці", "Одеса – Південний бандерштат" тощо). Потрібно пам'ятати, що в нинішніх умо-вах не державні агенти дуже обмежено можуть впливати на формуван-ня історичної політики. Українська дискусія, щодо польської постанови про "Волинь" засвідчила, що навіть ліберально налаштовані історики не спроможні визнати факти військових злочинів у 1943 році.

На нашу думку, в Україні ми маємо справу з деформацією радянсь-кого міфу про "Бандери" та "УПА", коли головним пунктом опису цих феноменів стає опис боротьби проти СРСР. Даний аспект діяльності УПА майже не відомий в Польщі, відповідно з'являється напруження не стільки в сфері історичної політики, скільки історичних міфів.

О. О. Маслак, канд. філос. наук, ЦГО НАНУ, Київ olesmaslak@gmail.com

ПОЛІТИЧНА ТЕОЛОГІЯ ПОЛЬСЬКОГО МЕСІАНІЗМУ ХІХ СТ.

У КОНТЕКСТІ ЕПОХИ

Розуміння процесів, що відбувалися в культурі та суспільно-політичному житті Центрально-Східної Європи у ХІХ-ХХ ст. буде ви-кривленим без зрозуміння такого феномену, як політична теологія месіанізму. Як польський, так і український месіанізми, що найбільш яскраво проявили себе у діяльності таких "національних пророків", як Адам Міцкевич та Тарас Шевченко, багато в чому обумовили різні, позитивні та негативні, характеристики модерних польського та украї-нського національних рухів. Специфічне розуміння біблійних текстів, породило специфіку розуміння понять політичного та національного в умовах модернізаційних процесів. Ті або інші політичні цінності, спо-

11

пуляризовані політичною теологією месіанізму, зберегли свою значи-мість навіть у випадку їх секуляризації.

Польський месіанізм ХІХ ст. народився в умовах переосмислення розуміння понять держава і нація. Перша Річ Посполита аж до кінця ХVIII ст. конституювалася у вигляді станової шляхетської політії. Нато-мість у процесі осмислення причин і наслідків її розпаду, почався про-цес проблематизації як поняття наці і держави, так і їх сенсу їх існуван-ня в сучасному світі.

Автором поняття "месіанізм" і засновником політичної теології поль-ського месіанізму ХІХ ст. вважається колишній учасник повстання Кос-тюшка та емігрант – Йозеф Хоене-Вронський (1776-1853). Вихідним пунктом політичної теології Хоене-Вронського є уявлення про необхід-ний телеологізм історичного процесу: "Існування людства було б просто іграшкою, що не має цілі, не спроможною бути засобом ні для чого, тому було б противним нашому розумові, який є метою сам для себе. Тому належить припустити існування кінцевої остаточної мети людства, яка становить його істинне призначення; лише тоді різні наші дії, керовані нашою цілеспрямованістю до цієї найвищої цілі, отримують значення, рацію для розуму, і стають таким чином примиреними з нашою гідніс-тю"[Józef Maria Hoene-Wronski. Prodrom mesjanizmu albo filozofii absolutnej // Spór o mesjanizm. Rozwój idei. Warszawa. 2015. S. – 21]. Відповідно до такого телеологічного бачення історичного процесу, месі-аністична концепція Хоене-Вронського, як і мілленаризм Іоахіма з Фло-ри, ділить історію людства на три епохи: "епоху відносних цілей" (до Реформації), "епоху проміжних цілей" (від Реформації до поч. ХІХ ст.), "епоху абсолютний цілей" (з поч. ХІХ ст.). Остання епоха потребує керо-ваного Провидінням "колективного спасителя", яким у зрілій творчості Хоене-Вронського виступає спільнота слов'янських народів. Суспільство нової ери буде збудоване на федеративних засадах, буде поєднувати "свободу" і "порядок". Відбудеться "проникнення абсолюту" у всі сфери суспільства. Подібна картина історії дозволяє сформулювати Хоене-Вронському також головну мету філософії історії: "оскільки існують за-гальні цілі для людства в кожній з трьох епох розвитку, остільки є необ-хідні окремі етапи для прогресу людського роду, в кожному з трьох чер-гових рядів цих цілей<...>Ідучи тоді за цим самим законом створіння, доктрина месіанізму усталить ці загальні цілі для людства і, через це саме, три ери, оскільки закладаються вони поступово, рівно як і етапи розвитку людського роду, які відповідають цим виразним цілям, і в яких через це сповнюється почергово призначення людини. Тоді філософія історії, тобто означення абсолютних законів, що керують поведінкою людського роду, буде врешті подана людству. І тоді лише, згідно з до-стоїнством людини, в тому непомильному накресленні, уряди отрима-ють правило до позитивного керування цієї поведінки людського роду, щоби провадили людство до піднесеного кінця його призначення" [Józef Maria Hoene-Wronski. Prodrom mesjanizmu albo filozofii absolutnej // Spór o mesjanizm. Rozwój idei. Warszawa. 2015. S. – 26-27].

12

Адам Міцкевич і Юліуш Словацький розвинули месіаністичну політичну теологію. Новій епосі, згідно до їх уявлень має передувати трагічна суспіль-на катастрофа. Суспільний катаклізм, зі всіма його трагічними рисами, набуває центрального значення в історіософській картині месіанізму. Стає кульмінаційною точкою в процесі постання "суспільства правди".

На думку польського дослідника Гжегожа Кухарчика така історіосо-фія може мати коріння не лише у мілленаризмі Іоахіма Флорського, гегелівському історіософському телеологізмі, але також і в консервати-вній історіософії Жозефа де Местра, що спиралася на тріаду "Гріх (тоб-то ренесанс, реформація, просвітництво) – Кара (французька револю-ція) – Спокута (проголошена автором "Петербурзьких вечорів" обіцянка "нового одкровення" та "нового вибуху Божого Слова")" [Grzegorz Kucharczyk. Polska myśl polityczna. Warszawa. 2011 – S.109]. Певні пара-лелі можна також провести з християнським утопічним соціалізмом Сен-Сімона та його адептів, з їх ідеєю "нового одкровення" та уявленням про Францію, як "Христа націй". Так само, філософія історії та політична філософія узалежнюються у Хоене-Вронського, Міцкевича, Словацького та інших польських месіанітів від особливого типу апокаліптичної полі-тичної теології. Подібна телеологічна есхатологія споріднює месіанізм з гегелівською філософією історії. Однак містичний ірраціоналізм польсь-кого месіанізму є радше протилежністю раціоналістичній, пан-логічній, діалектиці історичного процесу у творчості Гегеля. Що відзначив ще представник т.зв "національної філософії" Броніслав Трентовський.

В українському контексті паралелі між польським месіанізмом і ідей-ною спадщиною "кирило-мефодіївців" є більш ніж очевидними. "Книга Буття Українського Народу" ("Закон Божий"), написана Миколою Косто-маровим, навіть на текстуальному рівні пов'язана із "Книгами народу польського і пілігримства польського" Адама Міцкевича. Слов'янський месіанізм, вчення про особливу євангельську місію слов'янських наро-дів, культ "слов'янського народоправства" Костомарова та Шевченка, очевидно, прямо пов'язаний із ідеями Міцкевича. Так само, ідея апока-ліптичного соціального катаклізму, який передуватиме реалізації есха-тологічного ідеалу "оновленої землі" та "сім'ї вільної новоії" у соціально-політичних поезіях Тараса Шевченка, має прямі паралелі у творчому доробку Словацького та Міцкевича. Ірраціональний месіанський пафос нового українського національного міфу спровокував брак критичної рефлексії стосовно його основоположних принципів основ. Що поро-джувало кризу національної ідентичності вже в представників самого покоління "кирило-мефодіївців" (найяскравіший приклад – Пантелеймон Куліш, що останній період свого життя присвятив деконструкції і руйна-ції національного міфу, сформульованого представниками Кририло-Мефодіївського товариства у 1840-х роках).

Таким чином, політична теологія польського месіанізму мала пара-лелі та витоки у західній політичній теології та філософії. З іншого боку, вона так само вплинула на появу специфічно українського типу модер-ного національного міфу, сформульованого Костомаровим і Шевченком.

13

Подальші компаративні дослідження цієї проблематики дозволять зро-зуміти специфічні особливості модерного націєтворення в регіоні Центрально-Східної Європи.

Т. С. Негруб, студ., КНУТШ, Київ toma.negrub@gmail.com

РИШАРД КАПУСЦІНСЬКИЙ ТА ЙОГО ФІЛОСОФІЯ ІНШОГО.

КОМЕНТОВАНИЙ ПЕРЕКЛАД ПРАЦІ "TEN INNY"

Ришард Капусцінський (пол. Ryszard Kapuscinski) (роки життя 1932-2007) був репортером, прозаїком, поетом, фотографом, мислителем. До його літературної спадщини та робіт про нього самого до цього часу зростає інтерес читачів. Він є автором книг, які перекладені багатьма мовами світу (в тому числі японською, перською, турецькою, албансь-кою, на іврит). Завдяки йому в польській літературі почали існувати абсолютно нові теми, які раніше трактувалися здебільшого з маргіналь-ної точки зору: культура Іншого, далекі цивілізації, екзотичні країни, питання глобального масштабу. На думку експертів, його праці функціо-нують на стику різних наукових дисциплін – філософії, антропології, соціології, історії, культурології, а також релігієзнавства. Його творчість цікавить багатьох дослідників.

Працюючи на Польське агентство преси, Капусцінський побував в Африці і Азії, в результаті чого з'явилися наступні книги: "Чорні зірки" (пол. "Czarne gwiazdy" – 1963 р., "Якби вся Африка" (пол. "Gdyby cała Afryka") – 1969 р., "Ще один день життя" (пол. "Jeszcze jeden dzień życia") – 1976р., "Цезар" (пол. "Cesarz") – 1988 р., "Шах шахів" (пол. "Szachinszach") – 1988 р. Після візиту в Чилі, Бразилію і Мексику писав репортерські оповідання: "Чому помер Карл фон Спреті" (пол. "Dlaczego zginął Karl von Spreti") – 1970 р., "Христос з гвинтівкою на плечі" (пол. "Chrystus z karabinem na ramieniu") – 1975 р. і "Футбольна війна" (пол. "Wojna futbolowa") – 1978 р.

У кінці вісімдесятих років Капусцінський з репортера, який їздить сві-том з ручкою і записником в руках, почав повільно перетворюється на публіциста і мислителя. Враження від поїздок, а також спогади від більш раннього перебування в країнах Азії, він уклав в книзі: "Імперія" (пол. "Imperium") – 1993 р. Результатом спогадів про повторне повернення на "Чорну землю" стало репортерське оповідання "Гебан" (пол. "Heban") – 1998 р. 2004-го року видано "Подорожі з Геродотом" (пол. "Podróże z Herodotem"), а в 2006 році – два томи: "Закони природи" (пол. "Prawa natury") і "Цей інший" (пол. "Ten inny").

Капусцінський отримав безліч нагород, в тому числі премію Боле-слава Пруса, Prize of the International Organisation of Journalists, Гельсін-кі; Buchpreis zur Europäischen Verständigung, Лейпциг; Hanseatischer GoethePreis der Alfred Toepfer Stiftung, Гамбург; Polish Journalist of the

14

Century; Linde-Literatur-Preis, разом з Крістен Вольф; Premio Principe de Asturias 2003, Communicación y Humanidades; Bruno Kreisky-Preis für das politische Buch.

Літературна творчість була його найбільшою пристрастю. Він завжди повертається до власних книг, які були його найважливішим творчим завданням. Капусцінський казав: "Все, що не є написаним, все, що не слугує написанню, я трактую, як змарнований час" [1. R. Kapuściński, Inny w globalnej wiosce [w:] idem, Ten Inny, op. cit., s. 55].

Праці Капусцінського називають "пішою літературою", репортажем-параболою, репортажем-есе, психологічним репортажем, репортажним філософським оповіданням, квазі-репортажем або, зрештою, докумен-тальною драмою. Анджей Нічиперовіч вважає, що Капусцінський ство-рив новий жанр, названий просто – репортаж Капусцінського. Сам Капу-сцінський пише коротко – просто пише текст, найкращим відповідником якого була б форма художнього колажу. В "Лапідаріум II" Капусцінський пише: "Образ сучасного світу має природу колажу: різні раціональні елементи складаються в ірраціональну цілісність. Колаж – це може бути єдиною методикою опису бачення сучасного світу в його неочікуваній, ґвалтівній, яскравій різноманітності" [2. R. Kapuściński, Lapidarium II, Warszawa 1995, s. 151] або "Світ є дуже великою різнорідністю. Є вели-ким і нечувано багатим колажем" [3. R. Kapuściński, Nie ogarniam świata, z Ryszardem Kapuścińskim spotykają się Witold Bereś i Krzysztof Burnetko, Warszawa 2007, s. 194].

Капусцінський завжди цікавився проблемами спілкування між людьми та культурами, тому він сам говорить: ""Охоче описую свою професію як професію перекладача. Але не перекладача з однієї мови на іншу, а з культури на культуру" [4. R. Kapuściński, Autoportret reportera, op. cit., s. 21]. Він пише: "Це – мабуть, – найбільш колективна праця, до якого від початку залучені десятки людей – ми зустрічаємо наших співрозмовників на дорогах світу і вони розповідають нам історії зі свого життя, або життя їхньої спільноти, або подій, в яких вони брали участь або про які вони чули від інших. Я не є "вигадником". Я не описую якийсь вигаданий чи власний світ. Я описую світ, який реально існує" [4, стр.15]

Дорога Капусцінського – це тисячі кілометрів простору, це тисячі лю-дей, що зустрілись на шляху, це страх за себе, це дуло автоматичного пістолету, прикріпленого до спини, це приниження, це іноді голод, важкі, смертельні тропічні хвороби. Говорячи про свої багаторічні подорожі по всьому світу, Капусцінський має на увазі не туристичні пригоди, а радше подорож як форму життя, як "виклик, зусилля і жертву". "У нашому репор-терському розумінні, подорож є викликом і непростим завданням, зусил-лям, важкою працею та відданістю справі, амбітним проектом для вико-нання. Під час подорожі, ми вважаємо, що є щось важливе, що ми беремо участь у чомусь, чого водночас є свідками і творцями, що на нас лежить обов'язок, що ми відповідальні за щось. Ми, зокрема, відповідаємо за дорогу. Часто ми вважаємо, що якоюсь дорогою ми йдемо лише один раз в житті, що ніколи на неї не повернемось, і ми не можемо собі дозволити

15

в цій поїздці нічого пропустити чи втратити. Дорога є дуже важливою, бо кожен крок по ній наближає нас до зустрічі з Іншим" [4, стр.15].

Капусцінський безумовно близький до Марселя Мосса, Броніслав Ма-ліновського, Ральфа Лінтона, які пояснюють відносини різноманітних культур з позиції обміну, взаємного збагачення, поваги; а в кінцевому рахунку близький до "філософів діалогу": в першу чергу, Еммануїла Леві-наса і Йозефа Тішнера (також Мартіна Бубера або Габріеля Марселя), які підкреслюють важливість зустрічі, співпереживання, порозуміння.

Спроба окреслите власну позицію і власні потреби з'являється в "Лапідаріум ІІ": "Вважаю, що я, як дослідник Інакшості – інших культур, інших способів мислення, інших систем поведінки, хочу пізнати позитив-ну розумну особу, з якою хотів би зустрітись і порозумітись" [5. R. Kapuściński, Lapidarium II, op. cit., s. 30]; чи в "Лапідаріум VІ": "я спро-бував пізнати і зрозуміти людей, яких зустрічав там, де довелося мені подорожувати і працювати. Часто були то люди, які належали до інших культур, раз і релігій. Я намагався зрозуміти, що означає бути людиною іншої культури. Чи це означає жити по-іншому? Інакше відчувати? Інак-ше мислити? Бути кимось іншим?" [6. R. Kapuściński, Lapidarium VI, Warszawa 2007, s. 49]

Проблема визначення Іншого є однією з центральних у сучасній со-ціально-філософській думці. Метою моєї роботи є коментований пере-клад з польської мови праці Ришарда Капусцінського "Ten Inny" [7. Kapuściński R. Ten Inny (zbiór wykładów), Kraków: SIW "Znak", 2006, с. 96.], оскільки не існує жодного перекладу цієї праці українською чи бодай російською мовами. Вважаю, що цей твір Капусцінського міг би зацікавити українського читача, оскільки питання Іншого – це не тільки питання збереження культурного різноманіття, але і завдання самоіден-тифікації в світі уніфікованих цінностей. Ми не можемо мати адекватно-го бачення себе, не звертаючись до погляду Інших на нас. Дана праця є збіркою семи лекцій:

1. "Віденські лекції" (І, ІІ, ІІІ) прочитані 1-3.12.2004 року в Інституті гуманітарних досліджень у Відні, Австрія;

2. "Мій Інший" – доповідь на Міжнародному симпозіумі письменників 12.10.1990 року в Граці, Австрія;

"Інший в глобальному селі*" (термін запозичено у Маршалла Маклю-ена) – 30.09.2003 року в Кракові, Польща, під час урочистого відкриття навчального року в Вищій європейській школі імені Йозефа Тішнера;

3. Зустріч з Іншим як виклик ХХІ століття" – 01.10.2004 року з нагоди присудження звання почесного доктора Ягеллонського університету в Кракові, Польща.

Залежно від точки зору, термін "Інший", очевидно, може нести різно-манітні значення. У своїх лекціях польський письменник прояснив від-мінності: хоча "Інший" може вживатися до багатьох різних груп людей у багатьох різних контекстах, Капусцінський пише: "Я використовую цей термін, в основному, щоб відрізнити європейців, жителів Заходу, білих,

16

від тих, кого я називаю іншими – тобто не європейців, не білих, розумі-ючи, що для останнього, перші також є іншими" [7, стр.4].

Капусцінський констатує подвійність людської самості: людина як носій власних індивідуальних та особистісних ознак, так і людина як носій расових, культурних, соціальних ознак. Ці два виміри людської ідентичності взаємно накладаються та переплітаються, співіснують і взаємодіють. Жодна з цих істот не постає в чистому та ізольованому стані. "Світ для мене був завжди великою Вавилонською вежею. Проте, вежею, в якій Бог перемішав не лише мову, а й культуру, звичаї, захоп-лення та інтереси; а з мешканців якої створив подвійних істот, які поєд-нують в собі Я і не-Я, себе і Іншого, свого і чужою" [7, стр. 27].

Однак проблема в тому, що ці відносини всередині людини не є неру-хомими, жорсткими, статичними. Їм притаманна динамічність, рухливість, мінливість, варіаційна інтенсивність, залежно від зовнішнього контексту, вимог конкретного моменту, очікувань навколишнього середовища, і на-віть – нашого власного настрою і віку. Тому ми ніколи не знаємо, кого зустрічаємо, хоча може це бути і знайома нам раніше людина. Таким чином, "кожна зустріч з Іншим – це загадка, невідомість, таємниця.

Відносини європейців з Іншими, на думку Капусцінського, можна умовно розділити на декілька епох:

1 – "епоху купців і послів", яка тривала до XV століття. 2 – епоха великих географічних відкриттів. 3 – епоха Просвітництва і гуманізму, відкритості до Інших, перших

спроб їх зрозуміти, нав'язування особистих контактів, розвиток обміну не лише товарами, але й цінностями культурними і духовними.

4 – "нова епоха", спричинена Просвітництвом: а) "злам антропологів"; б) "злам Левінаса"; в) "злам мультикультуральності". Насправді, вся світова література присвячена Іншому: від Упанішад,

Гомера і Гесіода, через Гільгамеша, Старий Завіт, Тору та Коран. Такі вояжери як Джованні Карпіне, Ібн Батута і Марко Поло ще у Середньо-віччі заклали ідею, що далеке, віддалене мусить відрізнятися від нас, бути Іншим, і що чим далі, тим більшою стає відстань, тим легше сприймати цю інакшість.

Але історично контакти з Іншим не завжди мали на меті гуманістичні мотиви. Для більшості цивілізацій, інтерес до світу за межами їх кордо-нів був спричинений бажанням завоювати і домінувати. Історія європей-ського контакту з Іншим не є винятком, вона "страждає від насильства і нерівності." Спочатку ми уявляли собі Іншого як "голого дикуна, людо-жера, і язичника", який повинен був бути "підкорений".

Однією з причин безпрецедентного звірства і жорстокості до Іншого була не тільки жага золота і рабів, яка пожерла розум і засліпила євро-пейську еліту, а й вкрай низький рівень культури і моральність тих, кого направили, щоб досліджувати той світ. Екіпажі кораблів того часу скла-дались в основному зі злодіїв, злочинців, головорізів, неосвіченої і тем-

17

ної черні. Важко було переконати нормальну людину, щоб вона погоди-лась на подорож-авантюру, яка найчастіше закінчувалась смертю. "Той факт, що Європа відправляла століттями на зустріч з Іншими, своїх найгірших, найогидніших представників, поставило сумну тінь на наші відносини з Іншими, що в свою чергу буде формувати наші планетарні погляди на них, увічнить в нашій свідомості стереотипи, забобони і фо-бії, які трактуватимуться в тій чи іншій формі до сьогоднішнього дня" [7, стр. 11]. Покорити, колонізувати, контролювати, узалежнити – це реф-лекс проти Інших, який постійно повторюється протягом всієї світової. Саму ідею рівності з Iншим людство усвідомить надто пізно.

В епоху Просвітництва, після тривалого періоду жорстокості щодо інакшості, відбулась докорінна зміна поглядів: Інший став розглядатися як людина, така сама, як і європеєць. Це великий крок у переході від штампованого зображення голого дикуна до індивідуалізованого пред-ставника іншої культури або раси.

Шлях до цього одкровення відкриває в першу чергу література: тво-ри Даніеля Дефо і Джонатана Свіфта, Жан-Жака Руссо і Вольтера, Монтеск'є і Фонтанелли, Гете і Гердера. З'являється нова мова, нова лексика. Енциклопедисти будуть проголошувати світову ідею, універса-льної науки, Гете буде мріяти про повстання світової літератури, з'яв-ляться такі поняття як "світовий уряд" чи "громадянин світу". Навіть, якщо далі буде використовуватись слово "дикун", то буде воно допов-нене словом "добрий" – "добрий дикун", не "колоніалізм", а швидше "цивілізаційна місія".

Зростаючий рух боротьби з рабством розширює картографію, орга-нізовуються наукові експедиції, не так багато, щоб підкорити і підпоряд-кувати, а щоб відкривати нові землі і познайомитися з іншими народами і їх культурою. Місце страху все більше займає цікавість і бажання пі-знати Іншого. Невдовзі відомий німецький натураліст і філософ Альб-рехт вон Галлер напише в середині вісімнадцятого століття: "Ніщо не може краще розсіяти забобони, як знання багатьох народів з різними звичаями, законами і віруваннями – різноманітність, яка за ціною неве-ликого зусилля, вчить нас відкинути те, чим люди відрізняються, а при-родним вважати те, в чому всі народи єдині: тому що, перш за все, усі природні права однакові у всіх народів. Нікого не ображати, кожному визначити те, чого він заслуговує..."

"Новій епосі", за Капусцінським, притаманний перехід від євроцент-ризму до більш універсального бачення світу, що спричинило появу нової галуз науки – антропологію. "Антропологія є скерованою в сторону Іншого, власне йому і присвячена. В ній закладено ідею зрозуміння Іншого через його пізнання, ідея прийняття різнорідності, відмінності, як конструктивних рис людського роду" [7, стр.31].

Серед антропологів повстали і зазнали розвитку з часом дві школи: еволюціоністи і дифузіоністи.

Еволюціоністи вірять в незмінний прогрес цілого людства, вважають, що всі людські спільноти розвиваються від найнижчих, "примітивних", до

18

найвищих, цивілізованих, і до того ж, що всі люди світу ідуть однією спільною дорогою розвитку і прогресу.

В той час як дифузіоністи вважали, що на нашій планеті існувало і існує багато різних цивілізацій і культур, які в залежності від місця і часу контактували одне з одним, взаємно проникаючи, вступаючи в діалог. Вони позиціонували Інших не як єдине і рівне суспільство, а як різнома-нітний, барвистий, багатомовний натовп, різні групи якого живуть окре-мо, мають своїх богів, і вони йдуть різними шляхами.

Пізніша частина антропологів (яких пізніше назвали функціоналіста-ми) стали відправлятись до найвіддаленіших місць нашої планети, най-частіше на малі острови в Тихому океані, у важко доступні регіони Аф-рики, аби там слідкувати і фіксувати функціонування суспільства Інших в їх природному культурному середовищі. Броніслав Маліновський у своїй праці "Аргонавти західного Тихого Океану" ("Argonauci Zachodniego Pacyfiku") висловив твердження спільне для всіх функціо-налістів "аби судити про когось, варто нам там бути". Культури Інших так само цінні і значущі, як європейська культура, просто вони відмінні (інші), але немає жодної культури вищої і нижчої.

Хоч польові дослідження відіграли таку важливу і позитивну роль в розширенні наших знань про людський рід, вони також мали два слаб-ких місця, які зрештою завели їх в глухий кут. По-перше, кожен з антро-пологів намагався дослідити і описати якесь одне, зазвичай мале, пле-м'я, яких на той час (на межі XIX – XX століття) в Африці було кілька тисяч. По-друге, вони були описані як структури статичні, нерухомі, а в реальності вони постійно підлягали змінам, трансформації.

Далі Капусцінський веде мову про "злам", який вчинила філософія Еммануїла Левінаса. Коли розгорнулась Перша світова війна, Левінасу було вісім років, коли розпочалась Друга світова війна – 33 роки. Його дорослішання припадає на роки створення масового суспільства у Європі і виникнення двох тоталітарних систем – комунізму і фашизму. Людина масового суспільства буде характеризуватися анонімністю, відсутністю соціальних контактів, байдужістю до Іншого через культурне викорінення, вразливістю і сприйнятливістю до зла з усіма трагічними наслідками; найбільш нелюдським символом цього періоду став Голокост.

Тому власне нейтралізації Іншого, яка створює атмосферу, що при певних обставинах може привести до Освенцима, Левінас протиставляє свою філософію. "Зупинись, ось поруч з вами інша людина. Зустрінь-тесь з ним. Така зустріч є найбільшим досвідом. Найважливішим досві-дом. Подивіться в обличчя Іншого. Через це обличчя пропонує вам себе, більше того – наближає вас до Бога. Він каже, що не тільки ми повинні відповідати Іншим, прийняти його, розпочати акт діалогу. Ми повинні взяти на себе відповідальність за нього" [7, стр.36].

Ще один важливий прорив в наших стосунках "Ми і Інші" відбувся в останнє десятиліття двадцятого століття. Це початок сучасної епохи му-льтикультурного світу. Цю нову еру ми можемо також визначити як час переходу від масового суспільства до планетарного, що виникає в той

19

час, коли прискорюється і глобалізується електронна, комунікаційна ре-волюція. "Тут Інший – продукт гібридної культури, нащадок різних, супереч-ливих між собою світів, гетерогенний витвір з нестабільними контурами і функціями. Сьогодні, як правило, саме з таким Іншим ми маємо справу".

В результаті, наша планета перетворюється у відкритий простір. Якщо раніше, традиційно кажучи, під поняттям "Інші" розумілось, що вони просто не європейці, то тепер ці відносини є різноманітними і бага-тосторонніми, з нескінченним спектром можливостей, в тому числі для всіх рас і культур – для китайців Іншими будуть малазійці та індуси, для арабів – іспаномовні і конголезці, – число комбінацій велике. Народився новий Інший – не-європеєць, який є Іншим для іншого не-європейця.

Діалог з іншими ніколи не був і не буде легким, особливо сьогодні. Тут Капусцінський згадує проблему лінгвістичного релятивізму: "З лінгвістич-них теорій, ми знаємо про цю реальність, ми бачимо так, як говоримо різними мовами, то думаємо про цю реальність, передаємо її і відчуваємо у дуже велику кількість способів. Ми не можемо думати поза межами мови, а оскільки кожна мова є іншою, то люди, що говорять на різних мовах, дивляться на цю реальність по-іншому" [8. R. Kapuściński, Rosyjska obsesja, "Rzeczpospolita" 2000]. Наша свідомість фільтрується через куль-турою, в якій ми існуємо через мову, а вона, в свою чергу, приводить нас до самопізнання, власне, "межі мови окреслюють межі нашого світу.

Перше, що привертає увагу, – це чутливість Іншого до кольору шкіри. Колір є найбільш вагомим критерієм в оцінці людей. Ви можете прожити все життя, не думаючи, не замислюючись, якого кольору ваша шкіра, доки не вийдете за межу власної расової області. Відразу відчується напруженість, відразу ми відчуваємо себе Іншими, оточеними другими Іншими. "Коли я жив в своїй країні, я не був свідомий того, що я біла лю-дина, і що це може мати якесь значення для моєї долі. Тільки тоді, коли я був в Африці, я відкрив власний колір шкіри. Скільки разів мене торкались діти в Уганді, а потім довго дивились на свої пальці, перевіряючи, чи їх пальці побіліли! Той же механізм – і навіть рефлекс – ідентифікація і оцін-ка кольору шкіри також мала місце і для мене" [7, стр. 38].

Другим компонентом світогляду Іншого буде націоналізм. Як справе-дливо зазначив нещодавно американський професор Джон Лукач, наці-оналізм був в кінці двадцятого століття, найсильнішим з усіх "-ізмів", відомих сучасній людині. Іноді, націоналізм має парадоксальний харак-тер, бо він має місце, наприклад, в тих африканських країнах, де в да-ний час немає нації. Там немає народів, але є націоналізм, який деякі соціологи називають "субнаціоналізм". Націоналіст трактує свій народ, а у випадку Африки – свою державу, як найвищу цінність, а всі інші для нього – це щось нижче (і часто огидне). Націоналізм, як і расизм, є ін-струментом для ідентифікації та класифікації, що стосується мого Іншо-го при кожному зручному випадку. Це грубий, примітивний інструмент, який сплющує і звужує образ Іншого. А саме для націоналіста, Інший має лише єдиний параметр – національність.

20

І нарешті третій компонент погляду на Іншого – це релігія. "Релігій-ність тут виступить на двох рівнях: як невизначена, невербальна віра в існування і наявність трансцендентності, рушійною силою якої є Вища Істота, Бог (загальне питання – "Mr. Kapuczynski, do you belive in God?" – а моя відповідь буде мати величезний вплив на все, що відбувається потім), так і на рівні релігії як інституту і як соціальної і навіть політичної сили" [7, стр. 60].

"Ось нова карта світу – різнокольорова, різноманітна, надзвичайно багата і ще більш складна. Триває "вторгнення" представників країн Третього світу в розвинені країни. Передбачається, що вже в середині наступного століття, люди з Азії та Латинської Америки становитимуть більше половини населення США. Чи ми, європейський народ, готові до цих змін? Здається мені, що ні. Трактуємо Іншого в першу чергу як чуже, в якості представника окремого виду, і, що найголовніше, ми розгляда-ємо його як загрозу. Чужий, Інший, як і раніше розглядається як об'єкт дослідження, але ще не став нашим партнером".

У своїй доповіді "Інший в глобальному селі" Капусцінський переваж-но розглядає основні тенденції "філософії діалогу" та місце Юзефа Тішнера, в честь якого і була виголошена ця промова.

Філософія діалогу є тим напрямком, орієнтацією або сутністю, що хоче зайнятись проблематикою людського Я і, що надзвичайно важливо, його відносинами з іншою людиною, з Іншими. Це збагачує переорієнтацію від проблематики строго онтологічної до проблематики більш широкої, етич-ної, що є радикальним наближенням філософської думки до людини, як індивідуального суб'єкта, непорівнювального і унікального.

Особливо специфічними твердженнями філософії діалогу, філософії зустрічі чи філософії Іншого, є те, що шлях до Бога лежить через Іншо-го, що перед обличчям Іншого ми здатні бачити Його обличчя, що мо-жемо шукати в тій древній антропоморфній епосі, коли людське уява ще не проклала межу між світом богів і людей, в якому божество уявляли в подобі людини, або навпаки.

Зустрічі з Іншим мають стати важливими подіями. Зустріч з Іншим Еммануїл Левінас називає "подією", навіть – "фундаментальною поді-єю"; це найважливіший досвід, що досягає горизонту життя. До зустрічі слід бути внутрішньо підготованим, бо вона повинна бути протилежні-стю нашому повсякденному і нейтральному проходження крізь натовп. Зустріч мусить бути гідною пам'яті і може стати глибоким досвідом. "Але що є головним змістом цієї зустрічі? Метою цього діалогу є по-розуміння, мета цього порозуміння – взаємне зближення. Що є попе-редньою умовою для цього цілого процесу, цього рівняння? Це воля пізнання, бажання звернутися до Іншого, піти йому назустріч, зав'язати з ним розмову" [7, стр. 73].

Проте, в реальному житті це виявляється надзвичайно важко. Люд-ський досвід доводить, що в момент такої зустрічі першим рефлексом людини на Іншого буде обережність, побоювання або ворожість. Греки називали не-греків варварами (barbaros): тих, хто говорить тарабарщи-

21

ну, тих, кого не можуть зрозуміти, тому краще тримати їх на відстані – на відстані і з приниженням. Римляни побудували мережу прикордонних укріплень проти інших – limes. Китайці називали некитайських відвідува-чів з-за кордону Yang-kwei, морськими чудовиськами. "А в наш час? Зарозумілість одних над культурою і релігією інших? А архіпелаги всіх гетто і концтаборів, розкинутих по нашій планеті? Всі стіни і дамби, ка-нави і колючі дроти? Наскільки ж складними викликами стали спроби спілкування в останні десятиліття. Між людиною і людиною, між Я і Іншим введено технічного посередника – електричну іскру, імпульс, електронну мережу, інтернет, супутникове телебачення. Індійське слово upaniszada означало: сидіти близько, бути близько. "Я" передавалось Іншому не тільки словом, а через свою близькість, безпосередність, присутність поруч. Цей досвід ніщо не може замінити" [7, стр. 78].

Парадоксальність цієї медійної ситуації йде далі. З одного боку, зро-стає глобалізація засобів масової інформації, а з іншого – збільшується їх атаксія, хаос. Чим більше людина має контакт із засобами масової інформації, тим більше вона скаржиться на безлад і самотність. Ще на початку 60-х років Маршалл Маклюен використовував термін "глобаль-не село" і уявляв собі, що нове середовище зробить нас всіх братів, що живуть в одній вірі. Цей термін Маклюена, яке повторюється сьогодні, не замислюючись, виявився однією з найбільших помилок сучасної культури. Тому що суть села полягає в тому, що його жителі знають один одного дуже близько, співіснують, вони ділять спільну долю. У той же час, такого не можна сказати про суспільство нашої планети, яка скоріше нагадує анонімний натовп.

Другим можливим проявом при зустрічі з Іншим може бути агресія і нав'язування війни. У міфах багатьох племен і народів включаються переконання, що людьми є лише ми – члени нашого роду, нашої спіль-ноти, а Інші, всі Інші, є недолюдами або взагалі не є людьми.

Проте, двері і ворота служать не лише для закриття перед Іншим – можна також відкрити їх перед ним, запросивши в якості гостя. Дорога не повинна служити ворожим арміями, бо може також бути торговим трактом, яким йде до нас одягненим, як паломник, один з богів. Існує безліч доказів співпраці – залишки ринків, залишки водних причалів, місця, де були агори і притулки, до сих пір видно місця старих універси-тетів і академій, сліди торгових шляхів, таких як Шовковий, Бурштино-вий і Сахарський. Скрізь там люди зустрічалися, обмінювалися думка-ми, ідеями і товарами, обмінювались і досягали своїх інтересів, уклада-ли пакти і союзи, знаходити спільні цілі і цінності.

Отже, ці три варіанти постають перед людиною, коли вона зустріча-лась з Іншим: могла вибрати війну, могла відгородити стіною, могла встановити діалог.

Капусцінський як репортер, подорожував по всьому світу протягом декількох десятиліть і, написавши про свої зустрічі з іншими людьми та іншими світами, став одним з найвідоміших польських авторів. Він при-ходить до висновку, що участь в мультикультурному світі потребує си-

22

льного і зрілого почуття самоідентичності. Ми будемо постійно зустріча-ти нового Іншого, який, цілком можливо, народиться з зустрічі двох про-тилежних тенденцій, які формують культуру сучасного світу: з сутності, що глобалізується в нашу реальність, і іншого, що зберігає нашу різно-манітність, наші відмінності, нашу унікальність.

Протягом останніх років – від смерті репортера і до сьогоднішнього дня – з'явилось багато праць про його життя і творчість. Це тема, до якої все ще зростає інтерес. Але, я вважаю, що саме його праця "Цей Другий" недооцінена, бо досі не набула широко розголосу. На противагу більшості інших його творів, текст цієї праці існує лише в двох варіантах: польською, мовою оригіналу, та англійською мовами. Українською ж перекладено лише п'ять його книжок, а саме: "Імперія", "Подорож з Ге-родотом", "Автопортрет репортера", "Імператор. Шахіншах", "Ще день життя". Переконана, що переклад його праці "Ten Inny" гармонійно б увійшов до доробку інших перекладів репортера і був би надзвичайно цікавий для українського читача, оскільки теми, підняті Капусцінським, зараз надзвичайно актуальні і на часі.

Victoria Omelchenko, PhD, Assistant Professor of the Ukrainian Philosophy

and Culture Department, of the Faculty of Philosophy, Taras Shevchenko national University of Kyiv, Kyiv (Ukraine)

victoria.omelchenko@bigmir.net

ROLĘ FILOZOFII W KONTEKŚCIE HUMANITARNYCH I SPOŁECZNYCH WARTOŚCIACH

"Filozof zajmuje się problemem jak lekarz chorobą"

L. Wittgenstein Filozofia jest nie tylko teorią "idealnych" wartości, ale i praktyką świata

życia ("Lebenswelt", termin Edmunda Husserla). I choć filozofia i pisze ze zdefiniowanym przez używany predykat "jak powinno być" z punktu widzenia świata idei, ale ona zawsze koncentruje się na najlepszą ważność. Przykładem czego służą takie jej działy, jak: "filozofia prawa" (rozważa prawo nie "jak jest", a "jak powinno być"), "filozofia polityki", "filozofia biznesu", które są tą praktyczną filozofią, że przyczyniają się do jakości rozwoju społeczno-humanitarna strategia rozwoju Ukrainy. W tym aspekcie należy przypomnieć opinię M. Mamardashvili, który twierdził, że "idealne zawsze musi być aspektem rzeczywistego"[Mamardashvili M. Świadomość i cywilizacja. – Petersburgu.: Abc, Abc-Atticus, 2011. – C. 203]. O tym, że filozofia ma swój wpływ na przebieg realnych zdarzeń świadczy chociażby fakt uchwalenia Konstytucji Francji (1791 r.). Podstawowe zasady, które (równość, wolność, braterstwo) zostały sformułowane i uzasadnione filozofię nowożytną. Ten przykład jest ilustracją tego, jak "abstrakcyjne pomysły"

23

osiągają swoją pełnię w zakresie pozytywnego prawa i reprezentują związek właściwego i prawdziwego, idealnego i realnego.

Jesteśmy przekonani, że prawo jest oficjalnym językiem polityki międzynarodowej. Celem państwowej polityki zagranicznej wektor rozwoju państwa składa się w sztuce dialogu z Innymi wychodząc z pozycji ochrony interesu narodowego, opierając się na zasadach równości, tolerancji, wzajemnym i uzyskuje się dzięki ujednoliconym normami prawa międzynarodowego. Ten pogląd jest niczym innym jak sensem artykule 18 Konstytucji, który określa cel polityki zagranicznej Ukrainy [Konstytucja Ukrainy (Biuletyn rady Najwyższej Ukrainy ("Werchowna Rada"), 1996, nr 30, s. 141) [Elektroniczny zasób]. – Tryb dostępu: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-wr]. Znaczeń, które z kolei wynikają z konwencji Wiedeńskiej o stosunkach dyplomatycznych z 18 kwietnia 1961 r.), w której zamocowane są zasady suwerennej równości państw i zdefiniowany wspólny cel rozumnego światowej społeczności, jak osiągnięcia pokoju i bezpieczeństwa międzynarodowego. Nie ma wątpliwości, że ostatnie wydarzenia w zakresie polityki światowej wymownie świadczą na korzyść tego, że świat regionalnej skali jest podstawą bezpieczeństwa globalnego porządku.

Wraz z tym, nasz formacji pogląd na temat prawa jako podstawową zasadę polityki międzynarodowej należy poszerzyć narracją kultury. Uważamy, że prawo i kultura współgrać i tworzą "obraz świata". W tym kontekście przed nami rozgrywa się kolejny dylemat, wymaga krytycznej analizy. Co to jest "wojny kulturowe" i na czym polega różnica między uderzeniem "obrazów świata" Obcych i Innych? Jesteśmy przekonani, że prawo jak i inne instytucje państwowe urządzenia odzwierciedlają znaczeń kultury. Które z kolei tworzą pewne "ramki" kultury myślenia, percepcji kultury i przekonań kultury. To oczywiście nie oznacza, że każda z portali ogniw pisze swoją historię tożsamości, ale nie ma wątpliwości, że cięcie kulturowych nawarstwień jest gdzieś na poziomie podświadomości i przekazywane w spadku następnym pokoleniom przez zwyczaje i tradycje. Pamiętajmy, czyli E.Husserl, który nazywał to bezkrytyczne postrzeganie kultury, tradycji, a wraz z tym stereotypów – w "naturalnej zabudowy", który można pokonać środkiem fenomenologiczny redukcji. Jeśli to lub inne państwa buduje swoje "kulturalne obraz świata jako lokalną, jednolitą, czyli obszarze, odpowiednio, i postrzeganie dobrego "kultury świata" zawsze będzie Obcy i budzą tylko reakcję ochrony swojego "regionalnego dziedzictwa świata" wszystkimi możliwymi sposobami. W takich warunkach polityka zagraniczna i społeczno-humanitarna strategia państwa sprowadza się do "dyktatury" absolutnych wartości, co prowadzi do błędnego koła walki z obcymi, przy czym taka nawrót walki i rywalizacji jest nie do pokonania. Jeśli budujemy świat międzykulturowych wartości, to oznacza, że jesteśmy gotowi, aby usłyszeć głos Innych, a nie obcych "obrazów świata", to znaczy, że jesteśmy gotowi do dialogu, do "językowej gry" (termin L. J. J. Wittgenstein), komunikacji. Nasz cel – dotrzeć do "zrozumienia" (w języku Hansa-Georga Gadamerа), za co jesteśmy gotowi pracować nad

24

tłumaczeniem jednej kultury na drugą, nad dialogiem kultur, co jest podstawowym warunkiem racjonalnego współistnienia z Innymi na zasadach tolerancji i wzajemnego uznawania. Obok norm prawa międzynarodowego, wartościami kultury dużą rolę odgrywają instytucje, które zapewniają porządek świat życia ("Lebenswelt", termin Edmunda Husserla) (pojęcie porządku najpełniej wyraża w języku niemieckim – "Ordnung muss sein" / "musi być porządek"). Efektywne funkcjonowanie instytucji społecznych jest podstawą rozwoju inteligentnego społeczeństwa.

Chodzi konsensusu lub argument siły? Co wygra w dzisiejszym świecie? Tak kontrowersyjna kwestia będziemy podsumowanie naszych założeń. Przejdźmy teraz do analizy artykułu Francis Fukuyama "Wyższość kultury" [Fukuyama F. Wyższość kultury [Elektroniczny zasób]. – Tryb dostępu: – http://old.russ.ru/journal/peresmot/97-07-14/fuku.htm.] w której do grona najbardziej prawdopodobnych przeciwników demokracji teraźniejszości i przyszłości dobro "społeczeństwo obywatelskie" i "kultura", których rozwój jest wzajemnie powiązany. Demokracja, w interpretacji F. Fukuyama opiera się na czterech poziomach: 1. "ideologii" (normatywne przekonania); 2. "instytucji" (konstytucji, system sądownictwa, party system, struktury rynkowe i polityczna walka o taką nagrodę jak legitymizacji); 3. "społeczeństwa obywatelskiego" (spontanicznie tworzone struktury społeczne, funkcjonujące w ramach instytucji politycznych, ale poza państwa); 4. "kultury" (od rodziny do religii i wartości moralnych). To właśnie kultura jest wskaźnikiem rozwoju społeczeństwa obywatelskiego i od niej zależy efektywność funkcjonowania instytucji demokratycznych w ogóle. Stąd jest oczywiste, że "konflikt interpretacji", z którym będzie musiał zmierzyć się liberalnej demokracji powstanie na poziomach "społeczeństwa obywatelskiego" i "kultury". F. Fukuyama słusznie wskazuje, że trudności, które wpływają na jakość i bezpieczeństwo życia w nowoczesnych państwach demokratycznych powodują społeczne i głównym kulturalnych odchylenia od normy, które w ocenie badacza, znajdują się poza granice możliwości instytucjonalnych rozwiązań, czyli spoza polityki. Ostry i egzystencjalnie tragicznym przykładem zderzenia "kulturowych cywilizacji" masz pytania etnicznych konfliktów i migracji, co znacznie mutują polityczną mapę jeszcze do niedawna tradycyjnych fundamentów demokracji. I zmieniają dyskurs od wartości międzykulturowego pluralizmu do radykalizmu prawicowych przekonań. Taka zmiana nastrojów politycznych i obalić konwencjonalne rozumienie wyborczych preferencji w języku kultury przekłada się odpowiedzieć agresją na agresję i coraz bardziej nabiera cech "kulturowego konfliktu" teraźniejszości. F. Fukuyama podkreśla, że choć "faszyzm, islam, neobolszewizm " i nie staną się globalnymi ideologie, ale budować swój potencjał w lokalno-regionalnym wymiarze [tamże].

Jesteśmy przekonani, że funkcjonowanie instytucji państwowych opiera się na porównaniu wartości społecznych, że nie tylko odbicie w przeko-naniach jej nośników, ale i odtwarzane w ich codziennych praktykach. Wśród podstawowych wartości społecznych należy: wolność, granice której wynikają z "kategorycznym nakazem sumienia" i wykluczających pastwę

25

ulubionych, odpowiedzialność, a także prawa, obowiązki, które zaczynają dialog zaufania i przyczyniają się do wysokiej jakości promocji kultury poli-tycznej. Jest dość oczywiste, że ani ideologicznie-wartościowa model nie może kupić ostatecznej podstawy swojego uzasadnienia, być absolutna. Musimy wziąć pod uwagę to, że źródło wartości stanowią nie tylko pozyty-wne znaczenie, ale i stereotypy. Wartości są nie tylko systemem przekonań, ale i praktyką działania. Odpowiednio, ewolucja wartości powinna być uwa-runkowana jest nie tylko naturalnym procesem, ale i być zmotywowani zasadą społeczno-humanitarna strategia rozwoju współczesnej Ukrainy. W tym kontekście warto przypomnieć słowa wypowiedziane w odległej 1861 r. M. Kostomarow w pracy "Dwie rosyjskie narodowości", że "ukraińcy – naród głęboko demokratyczny", któremu blisko duch tolerancji [Kostomarow М. Dwie rosyjskie narodowości [Elektroniczny zasób] / M. Kostomarow. – Pere. A. Konisskyj. – Kijów-Leipzig: 1920. – Tryb dostępu: http://ukrclassic.com.ua/ component/attachments/download/1005.- S. 38]. Te słowa-wówczas należy wziąć pod uwagę zarówno w ramach polityki wewnętrznej, jak i w kontekście polityki zagranicznej Ukrainy. Wraz z tym jest oczywiste, że jakość edukacji, potencjał kapitału ludzkiego, osiągnięcia Oświecenia umysłu i kultury, warto-ści demokracji musi pokonać siłę broni i despotyzm autorytarnej "prawdy". W przeciwnym razie, jeśli mądrze społeczności świata nie uda się osiągnąć niech nie wiecznego, ale przynajmniej słabego świata, to okaże się ono na "wielkim cmentarzu ludzkości" (język I. Kanta). Taka walka o wolnośćiach, godnośćiach, wartościach, ludzkości i jest celem, zadaniem i powołaniem społeczno-humanitarna strategia rozwoju Ukrainy jako części rozsądku światowej społeczności.

Ukrajinské překlady

РОЛЬ ФІЛОСОФІЇ В КОНТЕКСТІ ГУМАНІТАРНИХ І СОЦІАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ

Філософія є не лише теорією "ідеальних" величин, але й практикою

життєсвіту. І хоча філософія й пишеться з предикатом "як має бути" з точки зору світу ідей, але вона завжди зорієнтована на саму дійсність. Прикладом чому слугують такі її підрозділи як: "філософія права" (розгля-дає право не "яким воно є", а "яким воно має бути"), "філософія політики", "філософія бізнесу", які і є тією практичною філософією, що сприяють якісному поступу соціогуманітарної стратегії розвитку України. В даному аспекті, слушно пригадати думку М.Мамардашвілі, який твердив, що "іде-альне завжди має бути аспектом реального" [Мамардашвили М. Созна-ние и цивилизация. – СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – C.203]. Про те, що філософія має свій вплив на перебіг реальних подій свідчить, бо-дай факт ухвалення Конституції Франції (1791 р.). Основні принципи якої (рівність, свобода, братерство) були сформульовані та обґрунтовані но-вочасною філософією. Даний приклад є ілюстрацією того як "абстрактні

26

ідеї" набувають своєї повноти в межах писаного права та уособлюють собою зв'язок належного і дійсного, ідеального і реального.

Ми переконані, що право є офіційною мовою міжнародної політики. Адже мета зовнішньополітичного вектору розвитку держави полягає у мистецтві діалогу з Іншими виходячи з позицій захисту національного інтересу, ґрунтуючись на принципах рівності, толерантності, взаємовиз-нання та досягається завдяки уніфікованим нормам міжнародного пра-ва. Даний умовивід є нічим іншим як переінтерпретацією 18 статті Кон-ституції України, що окреслює мету зовнішньополітичної діяльності України [Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр]. Смисли якої, в свою чергу обумовлені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини (від 18 квітня 1961 р.) в якій закріплені принципи суверенної рівності держав та визначена сумісна мета усього розумного світового співтовариства як досягнення міжнародного миру і безпеки. Безперечно, що останні події у царині світової політики красномовно свідчать на користь того, що мир регіонального масштабу є основою безпеки глобального порядку.

Разом з тим наш висхідний умовивід про право як засадничий прин-цип міжнародної політики слід розширити наративом культури. Ми вва-жаємо, що право і культура взаємообумовлюють одне одного і створю-ють "картину світу". У даному контексті перед нами розгортається ще одна дилема, що потребує критичного аналізу. Що ж таке "культурні війни" та в чому полягає відмінність між зіткненням "картин світу" Чужих та Інших? Ми переконані, що право як і інші інституції державного уст-рою віддзеркалюють смисли культури. Які в свою чергу формують певні "фрейми" культури мислення, культури сприйняття та культури переко-нань. Це звичайно не означає, що кожна із соціальних ланок пише свою історію ідентичностей, але безперечно, що зріз культурних нашарувань знаходиться десь на рівні несвідомого і передається у спадок наступним поколінням через звичаї та традиції. Пригадаємо Е.Гусерля, який нази-вав таке непроблематичне, некритичне сприйняття культури, традицій, і разом з цим передсудів – станом "природної настанови", який можна подолати засобом феноменологічної редукції. Якщо та чи інша держава будує свою "культурну картину" світу як локальну, гомогенну, себто ізольовану, то відповідно і сприйняття відмінного "культурного світу" завжди буде Чужим, і викликати лише реакцію захисту свого "регіональ-ного культурного світу" усіма можливими засобами. За таких умов зов-нішня політика та соціогуманітарна стратегія держави зводиться до монологу абсолютних цінностей, що веде до замкненого кола боротьби з чужинцями, при чому такий рецидив боротьби і протистояння є нездо-ланним. Якщо ж ми будуємо світ міжкультурних цінностей, то це озна-чає що ми готові чути голос Інших, а не чужих "картин світу", тобто ми готові до діалогу, до "мовної гри" (термін Л.Вітгенштайна), комунікації. Наша мета – досягнути "розуміння" (мовою Г.Гадамера), задля чого ми готові працювати над перекладом однієї культури на іншу, над діалогом

27

культур, що є базовою умовою розумного співіснування з Іншими на засадах толерантності і взаємовизнання. Поруч із нормами міжнародно-го права, цінностями культури велику роль відіграють інституції, які забезпечують впорядкованість життєсвіту (поняття порядку найбільш повно виражене в німецькій мові – "Ordnung muss sein" / "має бути по-рядок"). Ефективне функціонування соціальних інституцій є базисом розвитку розумного суспільства.

Мова консенсусу чи аргумент сили? Що ж переможе у сучасному сві-ті? Таким дискусійним питанням ми продовжимо виклад наших тез. Звернемося до аналізу статті Ф. Фукуями "Головування культури" [Фуку-яма Ф. Главенство культуры [Электронный ресурс]. – Режим доступу: – http://old.russ.ru/journal/peresmot/97-07-14/fuku.htm.] в якій до числа най-більш імовірних супротивників демократії сьогодення і майбутнього зараховуються "громадянське суспільство" і "культура", розвиток яких є взаємообумовленим. Демократія, за Ф.Фукуямою ґрунтується на чоти-рьох рівнях: 1. "ідеології" (нормативні переконання); 2. "інституцій" (кон-ституції, система судочинства, партійна система, ринкові структури та політична боротьба за таку винагороду як легітимність); 3. "громадянсь-кого суспільства" (стихійно створені соціальні структури, що функціону-ють в межах політичних інститутів, але поза державою); 4. "культури" (від сім'ї до релігії та моральних цінностей). Саме культура є індикато-ром поступу громадянського суспільства і від неї залежить ефективність функціонування демократичних інститутів в цілому. Звідси, цілком оче-видно, що "конфлікт інтерпретацій" із яким доведеться зіштовхнутись ліберальній демократії виникне на рівнях "громадянського суспільства" і "культури". Ф. Фукуяма цілком слушно вказує, що труднощі, що вплива-ють на якість і безпеку життя у сучасних демократичних державах спри-чинюють соціальні і головно культурні відхилення від норми, які, за оцін-кою дослідника, знаходяться поза межами можливостей інституційних рішень, тобто за межами державної політики. Гострим і екзистенційно трагічним прикладом зіткнення "культурних цивілізацій" є питання етніч-них конфліктів і міграції, що значно видозмінюють політичну карту ще донедавна традиційних устоїв демократії. І трансформують дискурс від цінностей міжкультурного плюралізму до радикалізму крайніх правих переконань. Така зміна політичних настроїв і електоральних вподобань на мові культури перекладається як відповідь агресії на агресію і все більше набуває рис "замореженого культурного конфлікту" сьогодення. Ф. Фукуяма зазначає, що хоча "фашизм, іслам, необільшовізм" і не ста-нуть глобальними ідеологіями, але нарощуватимуть свій потенціал у локально-регіональному вимірі [Там само].

Ми переконані, що функціонування державних інституцій тримається на дієвості соціальних цінностей, що не лише віддзеркалюються у пере-конаннях її носіїв, але й відтворюються у їх щоденних практиках. До числа базових соціальних цінностей належить: свобода, межі якої обу-мовлені "категоричним імперативом" і унеможливлюють свавілля обра-них, відповідальність, а також права – обов'язки, які і започатковують

28

діалог довіри та сприяють якісному поступу політичної культури. Цілком, очевидно, що жодна світоглядно-ціннісна модель не може набути гра-ничної підстави свого обгрунтування, бути абсолютною, вичерпаною. Ми маємо зважати на те, що джерело цінностей складають не лише позитивні сенси, а й передсуди. Цінності є не лише системою переко-нань, але і практикою дій. Відповідно, еволюція цінностей має бути зу-мовлена не лише природним поступом, але й бути цілеспрямованою засадою соціогуманітарної стратегії розвитку сучасної України. У дано-му контексті варто пригадати слова виголошені в далекому 1861 р. М.Костомаровим у роботі "Дві руські народності", що "українці – народ глибоко демократичний", якому близькі дух терпимості та толерантності [Костомаров М. Дві руські народності [Електронний ресурс] / М. Косто-маров. – Пер. О. Кониський. – Київ-Лайпціґ: 1920. – Режим доступу: http://ukrclassic.com.ua/component/attachments/download/1005. – С. 38]. Ці слова-смисли слід враховувати як в межах внутрішньої політики так і в контексті зовнішньої політики України. Разом з тим цілком очевидно, що якість освіти, потенціал людського капіталу, здобутки Просвітництва розуму і культури, цінності демократії мають перемогти силу зброї та деспотизм авторитарної "істини". В протилежному випадку, якщо розум-ному співтовариству світу не вдасться досягти нехай не вічного, але, хоча б хиткого миру, то воно опиниться на "гігантському кладовищі люд-ства" (мовою І. Канта). Така боротьба за свободу, гідність, цінності люд-ства і є метою, завданням і призначенням соціогуманітарної стратегії розвитку України як частини розумного світового співтовариства.

Ya. A. Sobolevsky, Candidate of Philosophical Sciences, Taras Shevchenko National University of Kyiv

yasobolevsky@gmail.com

HISTORY OF AMERICAN PHILOSOPHY IN THE POLISH-UKRAINIAN HUMANITIES

The aim of the report is to present the relevance of the study of the his-

tory of American philosophy for Polish and Ukrainian philosophers. In terms of European integration, Poland and Ukraine are undoubtedly members of the European philosophical community. One of the main problems of mod-ern Polish and Ukrainian philosophy is the existence of the foundation of national philosophy. The question of how possible national philosophy can be solved by comparison and contrast with a unique historical experiment. According to G. Hegel, America, located in the west of Europe, is its future. The point is that America is a unique experiment for the philosophy of his-tory, and it will make it possible to better understand the history of the phi-losophy of Poland and Ukraine by the studying the history of American na-tional philosophy. The famous Polish philosopher Jozef Maria Bohenski emphasizes the study of European philosophy, he singles out the English,

29

German and French schools, however, he does not limit his analysis to lan-guages, and his geography includes Italy, Belgium and America. And after the Second World War, many European philosophers fled to England and America because of persecution by National Socialism [Bocheński J. M. Europäische Philosophie der Gegenwart. – Francke, Bern, 1947]. Founded in America, in 1982, UAPBA has developed into a dynamic community or-ganization. Today, UAPBA has created a unique platform for the discussion of important historical, artistic, economic, socio-political and philosophical subjects of interest to Ukrainian Americans. Ukrainian thinkers in the US organize conferences and forums on the exchange of culture, science and philosophy; this makes important studies of American culture and philosophy among Polish and Ukrainian philosophers.

Н. В. Шакун, канд. філос. наук, ЧНТУ, І. Г.Карпова, канд. пед. наук, ЧНТУ, Чернігів

kafedragym@yandex.ua

ФЕНОМЕН ГРОМАДЯНСЬКОЇ АКТИВНОСТІ: ЩОДО ПИТАННЯ ПРО ДОСВІД РЕАЛІЗАЦІЇ ЛОКАЛЬНИХ ІНІЦІАТИВ

Дослідження феномену громадянської активності актуалізується потре-

бою здійснення соціальних, політичних, духовних і економічних перетво-рень українського суспільства. Зокрема, неабиякого суспільного значення формування громадянської активності набуває в умовах реформи децент-ралізації і підвищення спроможності регіонів за рахунок власних ресурсів вирішувати питання місцевого значення. В пострадянській Україні станов-лення учасницької демократії відбувається складно і суперечливо, однак суспільно-політичні процеси, які відбулися в останні роки (Майдан, волон-терський рух, соціальна мобілізація в громадах) свідчать про розвиток гро-мадських ініціатив та суттєве піднесення громадянського активізму.

Вітчизняні суспільствознавці, такі як А.Карась, О.Резнік, Т. Саврасо-ва-В'юн, І.Скалабан та інші, розглядають громадянську активність як різновид соціальної активності індивідів, що покликана не лише забез-печити реалізацію їх потреб та інтересів, а й сприяти громадянському поступу. Тобто йдеться про активну життєву позицію індивіда, його участь у вирішенні важливих суспільних питань: від створення і реаліза-ції проектів у різних сферах (політичній, культурній, освітній, економіч-ній) та впровадження ініціатив на місцевому рівні до безпосередньої участі в мітингах, зборах, членства в громадських об'єднаннях тощо. "Громадянська активність це структурно-змістовна якість особистості, яка формується та розвивається на основі власних ціннісних орієнтацій, враховуючи цінності суспільства і правові норми й вимоги держави, спрямовує діяльність, поведінку, спілкування людини, як представника соціального, на створення світу громадянських відносин та відображає характер інституціональної взаємодії з владою" [Саврасова-В'юн Т.О.

30

Наукові підходи щодо вивчення феномена громадянської активності / Т.О.Саврасова-В'юн. – [Ел. ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vchdpu/2009_74_2/32.pdf].

Громадянська активність, як феномен, функціонує на двох рівнях: індивідуальному і суспільному. Вони взаємопов'язані між собою, оскіль-ки перша (індивідуальна активність) є основою другої (суспільної). Це означає, що громадська активність індивіда, яка виявляється у інтересі до громадської роботи, ініціативності, відповідальності, готовності до-помагати іншим утворює підґрунтя для колективної активності. Остання на думку Є.Ємельяненка, є комплексним соціокультурним та суспільно-політичним феноменом, який характеризується розвиненістю соціаль-них інститутів (незалежні медіа; громадська думка; добровільні асоціації та об'єднання громадян; принцип верховенства права, реалізований в рівності громадян перед законом та в реальному доступі громадян до правової справедливості; структурована та інституціолізована політична опозиція; системи зовнішнього громадського контролю за владою на всіх рівнях, включаючи незалежний прокурорський нагляд, парламент-ські комісії, парламентські та громадські аудиторсько–контрольні комісії; правозахисні організації); соціальних практик (суспільна активність гро-мадян, що не обмежується участю у виборах; громадські рухи; ініціатив-ні групи; громадянська залученість до добровільних суспільних, почасти неформалізованих та "віртуальних" (наприклад, через інтернет–лист) об'єднань; поінформованість – знання місцевих та загальнонаціональ-них новин; правова культура та вміння застосовувати правозахисну та судову систему; діяльність незалежних правозахисних недержавних організацій; лобіювання суспільно-значимих ініціатив); суспільних цінно-стей та чеснот (плюралізм, толерантність, довіра до співвітчизників та суспільних інститутів, здатність до компромісів без втрати гідності, са-моповага, ввічливість, громадська солідарність та взаємодопомога)" [Ємельяненко Громадські організації у дискурсі демократизації суспільс-тва: монографія / Ємельяненко / За ред. В. П. Беха; редкол.: В. П. Бех (голова), Г. О. Нестеренко (заст. голови) [та ін.]. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2011. – 680 с., с.153-177. – с.165]. Сутність грома-дянської активності, отже, полягає в практичній дії, метою якої є ство-рення умов для задоволення потреб та реалізації свобод громадянина.

Сутність громадянської активності розкривається через громадянсь-ку участь (civic participation), громадську участь (public participation) чи соціальну участь (social participation). У широкому сенсі участь характе-ризується як "ситуативна практика", що реалізується в рамках певного територіального і соціального простору з властивими (цьому простору) політичними, соціальними, культурними та історичними особливостями. Умовою її виникнення є суспільний інтерес. Участь здійснюється шля-хом об'єднання індивідів у співтовариства різного ступеня формалізації. На думку сучасних теоретиків громадянського суспільства, являючи собою арену добровільних колективних дій навколо спільних інтересів, цілей, цінностей, громадянське суспільство в цілому й складається з

31

подібних формалізованих і неформалізованих об'єднань та асоціацій [Абрамов Л.К., Азарова Т.В. Центр місцевої активності для розвитку громад / Л.К. Абрамов, Т.В. Азаров. – Кіровоград: ІСКМ, 2012. – 144 с.].

Яскравим прикладом участі громадян у вирішенні справ місцевої громади, на нашу думку, є реалізація програми так званого партиципа-торного бюджету – сучасної технології залучення мешканців до ство-рення проектів вирішення локальних проблем. Термін "participatio" і його поняття використовується для позначення сфери людських взаємодій і означає "брати участь, бути причетним". Громадянська партиципація – це, з одного боку, спосіб активної участі у різноманітних подіях громади, можливість вести в ній активну діяльність, висловлювати свою думку стосовно різноманітних публічних процесів; із іншого боку – це активний процес спілкування з владою, підтримка органів влади й громадян у процесі спільного прийняття рішень [Мартеля Б., Півко Ю. Партиципа-торний бюджет [Ел. ресурс]. – Режим доступу: www.pauci.org/files/ SeminarCityCouncilsPresentation.pdf].

Історія появи цього механізму участі громадян у вирішенні проблем громад шляхом виділення частини коштів місцевого бюджету на їх про-екти відносно молода. Ідея залучення мешканців місцевої громади до вирішення місцевих проблем виникла в бразильському місті Порту Але-грі у 1989 році (до речі, на сьогоднішній день муніципалітет міста виді-ляє на реалізацію проектів громадян вже понад 20% від міського бю-джету). До 1997 року ідея партиципаторного бюджету пройшла апроба-цію в інших містах Бразилії. Протягом 1997-2000 років досвід Бразилії запозичили й впровадили й інші країни Південної Америки (Перу, Вене-суела, Колумбія, Аргентина та ін.).

З початком ХХІ ст. ідея партиципаторного бюджету набула поши-рення в країнах Північної Америки, Європи, деяких африканських краї-нах (Мозамбік, Ботсвана, Мавританія, Малі та ін..), країнах південно-східного регіону – Таїланді, Індонезії, Південній Кореї, Японії, країнах Океанії, Нової Зеландії, в Австралії.

У Західній Європі досвід американського континенту у цій проблемі першими впровадили Німеччина та Іспанія. Серед східноєвропейських країн успіхів у введенні цієї технології досягла Польща, практика якої, в тому числі, нині використовується Україною. У Польщі партиципаторний бюджет почав запроваджуватись з 2011 року; протягом 2012-2013 р. р. чисельність проектів значно зросла. До впровадження цієї технології у політичне життя місцевих громад долучились провідні міста Республіки Польща (Варшава, Лодзь, Познань, Вроцлав та ін.). Сьогодні в цій дер-жаві близько ста міст реалізує доступ мешканців територіальних громад до міського бюджету [4]. В цілому в світі сьогодні більше 1500 міст реа-лізують програми партиципаторного бюджетування.

В Україні впровадження ідеї партиципаторного бюджету (або, в укра-їнському варіанті – громадського бюджету, бюджету участі) розпочалося з 2015 року при підтримці Фундації польсько-української співпраці ПАУСІ, яка запропонувала трьом українським містам реалізувати проект

32

"Партиципаторний бюджет – можливості для підвищення громадської активності та встановлення належного партнерства з органами влади", який, у свою чергу, реалізується за сприяння Польсько-Канадської Про-грами Підтримки Демократії DFATD.

Завдяки Фундації українсько-польської співпраці ПАУСІ в Чернігові, Полтаві, Черкасах розпочалось впровадження громадського бюджету. Нині програма "Бюджет участі", за деякими підрахунками, реалізовуєть-ся у 28 містах України, 22 міста працюють над її запровадженням [Ви-значено переможців голосування за проекти програми "Бюджет участі" [Ел. ресурс]. – Режим доступу : http://www.rada-poltava.gov.ua/people/ parcutupator/], серед яких – Житомир, Суми, Львів, Чернівці. В різних містах Програми мають назви "Громадський бюджет", "Партиципатор-ний бюджет", "Учасницьке бюджетування", "Бюджет участі". Нормативне регулювання "Бюджету участі" здійснюється на основі нормативно-правових актів місцевого самоврядування.

Бюджет участі, учасницьке бюджетування (participatory budgeting) – це інструмент прямої демократії, за допомогою якого громадяни, в пер-шу чергу, беруть участь у прийнятті рішень щодо розподілу бюджетних коштів. Основними етапами в реалізації щорічної Програми "Бюджет участі" (на прикладі Чернігова) є: оприлюднення на сайті міської ради чітких термінів подачі проектів; подання пропозицій громадянами із насущних проблем міської громади (пов'язаних, а основному, з благоус-троєм, озелененням територій, створенням зон відпочинку, капітальним ремонтом, сферою освіти, охорони здоров'я, культури та ін..); аналіз ідей і проектів робочими групами міськради; презентація проектів у міськраді їх авторами; відбір проектів і їх допуск до голосування; голосування; опри-люднення результатів. Реалізація проектів-переможців за рахунок коштів місцевого бюджету (в Україні – це в середньому 1% від загальної суми щорічного міського бюджету) відбувається в наступному році.

Важливою перевагою "Громадського бюджету", що надає реальні мо-жливості участі у політичному житті кожному зацікавленому мешканцю громади, є те, що подавати проектні пропозиції на розгляд місцевої влади можуть лише фізичні особи. Цим практично усувається заангажованість, що могла б виникнути, якби проект подавався від певної установи чи організації, а, тим більше, певної політичної сили. Тим самим створюють-ся можливості для розширення справжнього народовладдя, у мешканців громади з'являється відчуття реальної причетності до вирішення багатьох соціальних проблем міста, віра в те, що ці проблеми дійсно будуть вирі-шені, зростає довіра громадян до влади. Так, наприклад, якщо в перший (2015) рік запровадження партисипаторного бюджету в Україні в Чернігові від жителів громади будо подано 73 проекти і переможцями стали 17 із них, то в 2016 році – ці цифри зросли, відповідно – 75 і 29 [Громадський бюджет [Ел. ресурс]. – Режим доступу: http://www.chernigiv-rada.gov.ua/ budget/news]. Серед цікавих проектів переможців слід виділити наступні: створення служби соціального таксі у. м. Чернігові для людей з обмеже-ними можливостями, створення інформаційно-культурного центру "Файн-

33

бук" у віддаленому районі міста, що передбачає надання мешканцям району основ комп'ютерної грамотності, мови, інформаційних послуг (е-урядування). [Пущенко П. Громадський бюджет в Чернігові – перші кроки і перший досвід. // Співпраця заради локальних змін: успішні практики з Польщі і України. – Варшава, 2017. – 145 с. – С.12-13]. Разом з тим дослі-дники [Белец Ж.А. Партиципаторне бюджетування як інноваційний демо-кратичний інструмент участі громадян в управлінні справами територіа-льних громад [Ел. ресурс]. Режим доступу: http://el-zbirn-du.at.ua/2016_1/19.pdf] звертають увагу на певні проблеми у розгортанні партиципаторного бюджетування в громаді, зокрема, пов'язані з недоста-тньою громадянською активністю, надійністю підрахунку голосів тощо.

Одним із прикладів реалізації громадської ініціативи, яка спричиняє позитивні перетворення в громаді, на нашу думку, є втілення проекту "Культурно-просвітницький центр для внутрішньо переміщених осіб "Наша сила в єдності" за програмою Чернігівської міської ради "Бюджет участі на 2016-2017 рр.". В рамках реалізації проекту на початку 2017 року громадською організацією "Культурно-просвітницьке об'єднання "Мистецтво для громади" було проведено низку заходів, спрямованих на соціальну адаптацію внутрішньо переміщених осіб засобами культу-ри. Діяльність центру передбачає ознайомлення з історично-культурною спадщиною Чернігівщини, розширення кола спілкування ВПО, змістовне проведення дозвілля, організацію дозвілля дітей, сприяння у створенні громадської організації для ВПО; розвиток творчих здібностей внутрі-шньо переміщених осіб та інше. Усвідомлюємо, що подолання гострих соціальних проблем, зокрема, й внутрішньо переміщених осіб в Україні, можливе лише в тісній співпраці країн світового співтовариства, україн-ської держави та суб'єктів громадянського суспільства. Водночас під-креслимо, що зусиллями культурно-просвітницького об'єднання "Мисте-цтво для громади" було зроблено суттєві зрушення у справі захисту громадянських, політичних, культурних та ін. прав внутрішньо перемі-щених осіб, розвитку їх творчої суспільної діяльності, піднесення їх ак-тивізму та громадської участі у вирішенні справ чернігівської громади.

Отже, як показує практичний досвід, співпраця заради локальних змін сприяє діалогу мешканців і влади, створює умови для жителів гро-мади в отриманні досвіду проектної роботи, забезпечує вирішення про-блем, які залишаються поза увагою держави, нарешті, спричиняє якісне перетворення громади. Водночас розвиток громадянської участі, підне-сення громадянської свідомості та громадянської культури неможливі без осягнення історико-філософських, соціально- онтологічних та етич-них вимірів громадянської активності. Відтак, перспективним напрямком подальших наукових студій вважаємо аналіз світоглядно-філософського підґрунтя громадянської активності як комплексного соціокультурного та суспільно-політичного феномену, а також дослідження сучасних практик соціальної мобілізації, зокрема Польщі та України.

34

Круглий стіл "ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ТРАДИЦІЯ:

ТЕМАТИЧНИЙ ОГЛЯД"

О. О. Маслак, канд. філос. наук, ЦГО НАНУ

olesmaslak@gmail.com

КАТЕГОРІЯ "ТУТЕЙШОСТІ" У ПОЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ЛИТОВСЬКО-БІЛОРУСЬКИХ "КРАЙОВЦІВ"

Незважаючи на певний інтерес протягом останніх десятиліть, зокре-

ма у середовищі істориків Білорусі, Польщі та Литви, політична філосо-фія білорусько-литовської політичної течії "Крайовців" досі залишається мало дослідженою. Між тим, світогляд крайовців є цікавим, як спроба адаптації домодерних, традиційних, багаторівневих ідентичностей до умов епохи модерного націоналізму. Народжена в середовищі польсь-комовної шляхти колишнього Великого князівства Литовського, ідея "крайовості" намагалася законсервувати вільний від етнічного партику-ляризму культурний і політичний простір еліт колишньої Великої Литви. Ця спроба спиралася на особливого типу консервативну політичну фі-лософію (хоча коло "крайовців" не обмежувалося лише консерватора-ми, а включало також діячів ліберально-демократичного напрямку). Представники польськомовної шляхти Білорусі та Литви на початку ХХ ст. протиставили спробам залучення їх до модерного польського націоналістичного руху (уособленого "націонал-демократами" та їх іде-ологом Романом Дмовським) ідею "тутейшості". Укоріненості у політичну та культурну традицію Великого Князівства Литовського, що мала об'-єднати носіїв польської, литовської та білоруської мови у єдиний соціа-льний організм. Як писала одна із чільних діячів "Крайовців" Констанція Скірмунт – "Тим, чим є глибоко сховані підмурки для будинку, ти у нас для представників і оборонців краю є почуття тутейшості. Воно виявляє сердечний зв'язок із землею, її тисячолітньою історією, похованим тут прахом предків. Його утримує живий зв'язок із мільйонами місцевого народу; воно стверджує, що ми тут почуваємося з тих часів, у які лише сягає пам'ять, своїми – тими, хто майже зрісся з землею. Не зайдами, а спадкоємцями…Заснований на цьому відчутті громадський будинок не змете ніякий вітер, та й ніхто не поставить тут нової витривалої будови без цієї підвалини" [Канстанцыя Скірмунт. Наша "тутєйшасць" // Краёвая ідэя: канец ХІХ пачатак ХХ стагоддзя. Анталогія. – "Палітычная сфера",

35

2014. – С. 59.]. Таким чином, категорія "тутейшості" стала одним із центральних концептів особливого типу політичної філософії, що яскра-во вирізнявся на тлі політичних ідей ХХ ст. Однак її унікальність вимагає ширшого компаративного дослідження контексту, що дасть змогу з "ге-неалогію" та "археологію" (у термінології Фуко) цієї ідеї.

Певні паралелі можна знайти ще у візантійській культурі. Так, на ду-мку сучасних дослідників: "На відміну від сучасних етнічних класифіка-цій, візантійці практично не застосовували мовний критерій<…>критерій географічного локуса (patris, вітчизна, батьківщина) був базовим в пер-сональній ідентифікації візантійців. Візантієць асоціював себе й інших своїх співвітчизників насамперед з місцем народження і, відповідно, з іншими людьми, що живуть там. Patris може означати село, місто, про-вінцію, історичну область (Ісаврія, Фракія, Віфанія, Пафлагонія, Каппа-докія, Понт і т.д.), державу (наприклад, Романія) в їх географічному аспекті<…>Географічний локус сам по собі, особливості його просторо-вості визначають якості і характер його жителів" [Шукуров Р.М. Некото-рые замечания о византийских моделях "этнической" идентификации // Этносы и "нации" в Западной Европе в Средние Века и ранене Новое время. СПб., 2015 – С. 53, 55].

Так само, на важливості локуса, не лише як фактору формування ідентичності, але й культуротворчого та правотворчого чинника наголо-шував відомий німецький консервативний філософ права Карл Шмітт. Зокрема, центральне поняття своєї філософії права – nomos – Шмітт пов'язував саме із феноменом "укоріненості" у певному локусі, створен-ня зв'язку між суспільно-правовим порядком та визначеною частиною географічного простору: "Nomos же походить від дієслова nemein, що означає як "розділяти", так і "пасти". Тому номос – це той безпосередній образ, який робить просторово зримим політичний і соціальний порядок того чи іншого народу, перше вимірювання і розмежування пасовища, тобто захоплення землі та конкретний порядок, що випливає з нього і міститься у ньому; говорячи словами Канта: "закон поділу того, що зна-ходиться на землі, на моє і твоє"; або, якщо ми використовуємо інший точний, цього разу англійський, вираз: radical title. Hoмос – це міра, яка відповідно до визначеного порядку ділить і локалізує поверхню Землі, а також задана цією мірою форма політичного, соціального і релігійного порядку. В акті захоплення землі, в заснуванні міста або колонії стає зримим той номос, керуючись яким робиться осілим, тобто прив'язуєть-ся до певної місцевості, той чи інший народ, плем'я або окрема група, а певна ділянка землі стає свого роду силовим полем порядку, що вста-новлюється" [Карл Шмитт. Номос земли в праве народов jus publicum europaeum. – СПб. : Владимир Даль, 2008 – С.51-52].

Подібну до ідей крайовців концепцію "територіальної нації" розвинув у першій третині ХХ ст. і український теоретик консерватизму В'ячеслав Липинський. Який вважав, що не стільки мовно-ідеологічний критерій

36

має бути визначальним у процесі формування нової національної іден-тичності, скільки відчуття безпосереднього зв'язку із певною територією, закріплене правом приватної власності на землю (що робить аграрний клас, "хліборобів", провідною верствою у процесі формування нової національної ідентичності).

Таким чином, можна прийти до висновку, що категорія "тутейшості", яка, на думку литовсько-білоруських крайовців, детермінувала особли-вий тип ідентичності на землях колишнього Великого князівства Литов-ського, має доволі паралелі як у консервативній політичній філософії ХХ ст. (Липинський, Шмітт), так і у політико-правових культурах більш ран-ніх, домодерних, епох (Візантія). Сформована в умовах наступу модер-ного етно-лінгвістичного типу націоналізму, політична філософія "Кра-йовців" базувалася на явно домодерних концептуальних підставах ро-зуміння ідентичності. Це дозволяє її класифікувати її, не зважаючи на наявність ліберально-демократичного крила, як особливий тип консер-вативної політичної філософії, котра у своїй послідовній формі перерос-тає у політичний традиціоналізм.

37

Круглий стіл "СВОБОДА РЕЛІГІЇ АБО ПЕРЕКОНАНЬ:

АСПЕКТИ РЕЛІГІЙНОЇ БЕЗПЕКИ"

О. Г. Бортнікова, канд. філос. наук, доц., КНУТШ, Київ

bortnikova.olena@ukr.net

ГАРМОНІЗАЦІЯ МІЖКОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН РЕЛІГІЙНИХ СУБ'ЄКТІВ НА ОСНОВІ МОДИФІКАЦІЇ

БАЗОВИХ ІНСТИТУТІВ СУСПІЛЬСТВА Державна політика України в сфері релігії – актуальна тема науково-

го дослідження щодо визначення і обґрунтування шляхів оптимізації державно-церковних відносин та гармонізації релігійно-церковного жит-тя в Україні. Дослідження релігійно-політичного простору як цілісної соціальної реальності дозволяють створити методологічну базу для розробки відповідних моделей розвитку міжконфесійних відносини в контексті сучасних соціально-політичних процесів в Україні на основі теорії інституціональних матриць.

Вивчення досвіду європейської практики побудови державної політики в сфері релігії в контексті співвідношення рівня свободи совісті, релігії та її обмежень в інтересах безпеки та аналіз класифікації деструктивних релі-гійних організацій приводить до висновку необхідності запровадження партнерської моделі з метою її подальшої реалізації в процесі впрова-дження концепції державно-конфесійних відносин в Україні. Партнерська модель передбачає укладення угод між державними органами і устано-вами та релігійними організаціями на місцевому і галузевому рівні. Осно-вою для укладання цих угод є цивільне законодавство країни (що не ви-ключає наявність спеціального закону, який гарантує основоположні пра-ва віруючих та релігійних організацій) і спільність інтересів суб'єктів угоди.

Деякі положення діяльнісно-активістського підходу з відтворення і формування інститутів мають евристичне значення для вивчення інсти-туціонального середовища міжконфесійних відносин релігійно-політичного простору України та для проведення структурних перетво-рень в системі: "держава " – "політика" – "релігія" шляхом модифікації базових інститутів суспільства, а саме: 1. Зміна інститутів супроводжу-ється зміною соціальних статусів і соціальних позицій релігійних і полі-тичних суб'єктів. 2. При трансформації старих інститутів відбувається деформація і перетворення мережі старих релігійних і політичних відно-син і практик, формуються мережі нових переваг, відносин і практик, які згодом оформляються в інститути. 3. Зміна інститутів є зв'язаною зі зміною певних схем сприйняття, мислення, дій релігійних віруючих тих

38

яки довіряють політичним партіям і організаціям, а також змін у міжкон-фесійних відносинах. 4. Структура релігійно-політичного простору та системи міжконфесійних відносин оцінюється як динамічне ціле, тобто процес, а не статичний стан. 5. Зміни інститутів пов'язані зі змінами старого соціального, політичного, економічного й духовного порядку. Цьому процесу передує розрив в функціонуванні старої структури, тобто криза. В просторі взаємодій відбуваються процеси трансформації ста-рих структур, формальних і неформальних правил, легітимних дій, а потім в процесі формування нової структури відбувається зовнішнє оформлення меж легітимних дій, нового соціального порядку. Партнер-ська парадигма, що передбачає взаємовигідність та рівноправність суб'єктних стосунків держави і релігійних організацій, є концептуальною основою побудови моделей системи державно-церковних відносин в Україні. В кінцевому підсумку застосування цієї системи може призвести до укладення державно-церковної угоди на найвищому рівні (конкорда-ту), за умов накопичення певного обсягу місцевих галузевих угод релі-гійними організаціями, що представляють визначену конфесію.

Еволюція державно-церковних відносин в Україні протягом значного історичного періоду. Зокрема з'ясовано, що: – складний розвиток украї-нського християнства значною мірою обумовлений багаточасовим пе-ребуванням його частин в складі інших держав, що без сумніву усклад-нює консолідацію українського народу;- церковні інститути в Україні зазвичай виступали в якості вагомого чинника забезпечення соціальної стабільності й порядку, але в період соціальних потрясінь окремі з них ставали потужними каталізаторами наступних змін в українському сус-пільстві;- на певних етапах історичного розвитку розколи Церкви в Укра-їні стали відображення складності соціального порядку, який виник в процесі соціальних трансформацій, що в значній мірі обумовило поліко-нфесійний характер релігійного середовища країни.

Тому державна політика в цій сфері повинна бути виваженою до особливостей історичного і культурного розвитку різних регіонів України. Тим більш, не припустимо для демократичної держави робити спроби нав'язувати через державну політику якогось одного сценарію розвитку Української Церкви, якщо цей вибір в достатній мірі не підкріплено да-ними державної статистики та соціологічних досліджень.

На основі аналізу правового поля щодо релігії та концептуальних за-сад діючої в Україні системи дерджавно-церковних відносин, окреслено пріоритетні напрями модернізації державної політики щодо релігії і цер-кви, вироблено пропозиції по вдосконаленню механізмів її реалізації. А саме, потрібно: переглянути антагоністичний підхід до тлумачення кон-ституційних норм про відокремлення церкви від держави і школи від церкви; провести корекцію чинного законодавства України в галузі сво-боди совісті з метою приведення його у відповідність з європейськими та міжнародними стандартами в цій сфері; концептуально визначитися із поняттям "безпека в сфері свободи совісті й релігії"; виробити сприят-ливу фінансово-податкову політику щодо релігійних організацій і їх спо-

39

нсорів; активно застосовувати практику договірних взаємовідносин міс-цевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій, галу-зевих структур з релігійними організаціями.

На шляху впровадження партнерської моделі системи державно-конфесійних відносин йдеться не стільки про радикальну корекцію чин-ного законодавства, скільки про зміну акцентів державної політики в його застосуванні. Досить продуктивною в методологічному плані вба-чається можливість запропонувати перехідну модель трансформації суспільства в умовах транзитивної економіки, що запропоновано Д. Нортом [Норт Д. Институты, институциональные изменения и функ-ционирование экономики / Д. Норт. – М. : Фонд экономической книги "Начала", 1997. – 168 с.]. Ця перехідна модель базується на трьох типах інституціональних матриць: східній, командно-адміністративній (Х-мат-риця), західній, ринковій (Y-матриця) та перехідній, солідарній (Z-матриця). Відтак інституціональна Х-матриця міжконфесійних відно-син в Україні може бути описана з урахуванням домінуючих характерис-тик середовища релігійно-політичного простору й інших факторів, які перебувають у сфері релігійних, політичних, ідеологічних, культурно-історичних, економічних та інших відносин у суспільстві.

Разом з тим, корисним для України може стати європейський досвід систем із впровадження процедур контролю за дотриманням релігійни-ми інституціями відповідних законодавств, недопущенню зловживання релігійними свободами на шкоду інтересам особистості, суспільства і держави. Відсутність і нерозробленість подібних процедур, напевно, не відповідає інтересам обох суб'єктів державно-церковних відносин, оскі-льки веде до утиску державних інтересів, а в інших – до зловживання владою і встановлення необґрунтованих обмежень щодо релігійних організацій і віруючих в інтересах національної безпеки.

М. І. Нестерова, магістр, КНУТШ, Київ mnesterova95@ukr.net

ПРОБЛЕМА РЕЛІГІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

ЯК НОВОГО ВИМІРУ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

Проблема релігійної безпеки була і залишається досить актуальною у сучасному світі. Особливої уваги і розголосу вона набула в останні роки XXI ст. у світлі подій, що відбуваються. Неувага чи недооцінка проблеми гарантування безпеки у сфері релігії може призвести до розгортання кризових явищ на різних рівнях суспільного життя. Представники наукової спільноти, політики, громадські діячі все частіше акцентують свою увагу, на даній проблематиці, під час зустрічей, конференцій і круглих столів. Таким чином, цілковите осмислення духовно-релігійної безпеки, як важ-ливої проблеми українського суспільства лише починається.

40

Духовно-релігійна складова національної безпеки України – стан релі-гійно-церковного життя нації (її державно-церковних, між церковних та внутрішньо церковних взаємовідносин), що є чи за певних обставин може бути загрозою національним інтересам держави, стабільному розвитку суспільства, здійсненню прав і свобод громадян. Це стан захищеності життєво важливих духовно-релігійних інтересів українського народу (осо-би, груп віруючих, держави) від внутрішніх загроз і зовнішнього втручання та система суспільно-політичних заходів щодо забезпечення цієї захище-ності. Духовно – релігійна складова безпосередньо впливає і може суттє-во підвищувати небезпеку можливих основних загроз національній без-пеці України у найважливіших сферах життєдіяльності суспільства: полі-тичній, економічній, соціальній, воєнній, інформаційній.

Для повноцінного життя суспільства та його сталого розвитку необ-хідне функціонування певних об'єктів духовної сфери. Такими об'єктами є: свідомість (індивідуальна, національна суспільна); свобода думки, світогляду та переконань; духовна культура і духовні цінності; релігійні інститути; інтелектуальна діяльність, соціокультурні інститути (наукові, мистецькі), стабільне функціонування яких забезпечує духовні потреби соціуму. Вони потребують захисту з боку суспільства і держави. До ос-новних об'єктів духовно – релігійної складової національної безпеки України відносять : особу, її духовно-релігійні права і свободи; релігійні організації та взаємовідносини між ними; державу, її національно-культурну самобутність, незалежність і територіальну цілісність.

У Конституції України зазначено: "Кожен має право на свободу світо-гляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігії або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноосо-бово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність…Церква і релігійні організації відокремлені від держа-ви…Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язко-ва"[Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Укра-їни 28 червня 1996 p. – К. : Просвіта, 1996. – 75с.]. Духовні цінності, як пріоритети національних інтересів, визначені Законом України "Про основи національної безпеки України" і розглядаються як складові час-тини загальної національної безпеки. У стратегії Національної безпеки України зазначено, що стратегічними пріоритетами політики національ-ної безпеки є досягнення національної єдності та консолідації суспільс-тва шляхом подолання як об'єктивних так і штучних суперечностей со-ціокультурного, конфесійного, етнічного, мовного, характеру на основі повноцінного додержання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина [Закон України "Про основи національної безпеки Украї-ни" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=964-15&check=4/UMfPEGznhheVE.ZiDcm/qHdlV 6sFggkRbIlc].

Врахування релігійного чинника є важливим не лише при аналізі міждержавних відносин, але й є базовим в аспекті формування системи міжнародної безпеки. Адже одночасно з розширенням кола спільних

41

для багатьох держав загроз трансформується і система міжнародної безпеки, яка набуває всезагального та багатовимірного характеру, і включає безпеку військову, економічну, політичну, екологічну, інформа-ційну і релігійну. Релігійний чинник активно впливає на міждержавні, між-народні та регіональні відносини завдяки кільком об'єктивним обстави-нам. По-перше, феномену глобалізації. По-друге, феномену активного розвитку транснаціональних релігійних мереж – релігійних організацій, які поширилися у світі завдяки відкриттю своїх національних філіалів [Бори-шполец К. Религиозный фактор в международных отношениях. – Режим доступу :http://www.mgimo.ru/news/experts/document214943.phtm].

На глобальному рівні активізувалося просування релігійно-мотивованих світоглядних парадигм на кшталт ісламських проектів або проекту " руського мира", що намагаються конкурувати з класичними західними цінностями. Зазначимо, що Україна теж втягнута у політичну боротьбу та використання релігійної аргументації задля розпалювання нетолерантності. Це сприяє розмиванню національних і традиційних цінностей українського народу та уможливлює маніпуляцію свідомістю громадян в інтересах окремих політичних груп або нерелігійних псевдо-духовних організацій.

О. І. Предко, докт. філос. наук, проф., КНУТШ, Київ olenapredko@ukr.net

РЕЛІГІЙНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ:

СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ "ЗОНИ" ЗАНЕПОКОЄННЯ

Сьогодні релігія все активніше висувається на передові позиції в духовному житті суспільства; вона суттєво впливає на мораль, мисте-цтво, політику, право, філософію і навіть на науку, що безпрецедентно підвищує її значимість у духовному бутті суспільства і актуалізує про-блему релігійної безпеки. Безперечно, будь-яка релігія, функціонує в певному етнокультурному, соціально-економічному, політико-право-вому середовищі, успішно адаптується до нього, підживлюється їх життєдайними духовно-моральними джерелами. Водночас не тільки релігія впливає на інші форми суспільної свідомості, на культуру сус-пільства в цілому, але й сама зазнає впливу з їхнього боку, виступаю-чи важливим фактором соціально-політичної стабільності та духовно-моральної стійкості не тільки конкретного етносу, а й будь-якого суспі-льства загалом. Відтак релігійна безпека безпосередньо пов'язана з цілісністю країни і її духовним здоров'ям.

Причини і характер підвищенням інтересу до релігії доволі різнома-нітні, які залежать як від об'єктивних і суб'єктивних, так і внутрішніх і зовнішніх чинників. Тому дати повну картину релігійної безпеки, її про-гностичним можливостям може дати тільки неупереджений, вільний від ідеологічних і конфесійних упереджень аналіз. Безперечно, в даному випадку потрібно враховувати суспільно-політичні та правові зміни в

42

країні. Однак в царині релігійної безпеки також існує ряд "больових" точок, певних ризиків, пов'язаних із політичною нестабільністю, міжетні-чними конфліктами, погіршенням економічного становища, духовним вакуумом тощо. Тим паче, сьогодні релігія все більш стає засобом нейт-ралізації антигуманних, руйнівних наслідків прогресу.

Треба також враховувати, що в Україні існує поляризація ідеологем і відповідних цінностей у суспільстві. Вона знайшла відображення в різній спрямованості геополітичних інтересів та в різному баченні подальшого розвитку країни. Ця поляризація може призвести до розбалансованості суспільства. Тому сьогодні для України конче необхідними є пошуки миротворчої ідеології, яка б здатна була унебезпечити насильство, жорстокість, руйнацію та протистояти кровопролиттю, ворожнечі. Саме релігія та її інституції, ставлячи людське життя вище агресивних псев-доцінностей, покликані гуманізувати ідеологію, надати їй морально-етичної спрямованості.

Л.Чупрій зазначає: "До основних об'єктів духовно-релігійної складо-вої національної безпеки України слід віднести: особу, її духовно-релігійні права й свободи; релігійні організації та взаємовідносини між ними; державу, її національно-культурну самобутність, незалежність і територіальну цілісність" [Чупрій Л.В. Релігійна безпека України: стан і про-блеми / Леонід Васильович Чупрій //Електронний ресурс. – Режим доступу: http://sd.net.ua/2009/09/09/relgjjna_bezpeka_ukrani_stan__problemi.html]. Таким чином, оскільки до об'єктів безпеки відносяться: особистість – її права і свободи; суспільство – його матеріальні і духовні цінності; дер-жава – її конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність, остільки релігійна безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз в релігійній сфері. Отож при розробці концепції "Релігійна безпека в Укра-їні" необхідно враховувати, з одного боку, унікальний контекст України і велике різноманіття релігійних конфесій і практик, її "релігійну мозаїку", а з іншого – політичні та етнографічні чинники, які б ставили б завдан-ням відтворення всієї складності ситуації з релігійними ризиками в краї-ні. В цьому контексті безпека в царині релігії може бути досліджена на індивідуальному рівні в таких "зрізах": когнітивний і емоційний (конфе-сійні вірування), ідентифікаційний (усвідомлення своєї приналежності до певної конфесії), нормативно-ціннісний, поведінковий (культові практи-ки). Також важливою є експертна оцінка ситуації з релігійними ризиками в Україні, оцінка державної політики у сфері релігії та безпеки, а також оцінка основних релігійних впливів. При цьому релігієзнавча експертиза повинна бути комплексною, включаючи експертні рекомендації про ситуацію в Україні; прo державну політику у релігійній сфері; прo релігію, політику, геополітику та основні релігійні течії. Головним союзником у боротьбі з релігійною небезпекою повинні стати самі релігійні конфесії. Сьогодні оптимальним бачиться вироблення такого формату відносин держави і релігії, який не тільки знизить ступінь загрози релігійного екс-тремізму, але і дасть можливість використовувати релігійний потенціал в інтересах держави. "При цьому найважливішими чинниками націона-

43

льної безпеки у духовно-релігійній сфері слугують наступні: − внутріш-ньорелігійна стабільність (міжцерковна та міжконфесійна злагода, здат-ність до вирішення релігійних конфліктів, насамперед не- насильниць-кими методами); − зовнішньорелігійна стабільність (зміцнення міжнаро-дного авторитету України, збереження її національно-культурної само-бутності та незалежності); − повне задоволення релігійних потреб, сво-бода волевиявлення та віросповідання окремих людей та груп віруючих; − наявність комплексної стратегії суспільно-політичного й духовного розвитку держави, у тому числі й у галузі забезпечення духовно-релігійної безпеки України" [Шаправський С. А. Проблеми забезпечення релігійної безпеки України та шляхи їх вирішення / С. А. Шаправський // Наукові записки Національного університету "Острозька академія". – Сер. : Історичне релігієзнавство. – 2010. – Вип. 2. – С. 169-170].Відтак релігійна безпека являє собою ряд першочергових заходів, спрямова-них на вирішення наступних питань: розробка такої законодавчої бази, яка дозволила б реалізовувати державний контроль за діяльністю псев-до-релігійних організацій з метою захисту населення від їх деструктив-них впливів; формування системи контролю інформації, яка транслю-ється ЗМІ, інтернетом; створення умов, сприятливих для розвитку тра-диційної для України багатоконфесійності, при цьому враховуючи той факт, що національно-культуроутворюючою конфесією є православ'я.

Таким чином, релігійна сфера охоплює величезний обсяг суспільних відносин, від безпеки яких залежить національна безпека України в цілому. Сучасний світ народжує нові загрози релігійної безпеки, які по-требують комплексної нейтралізації. У цьому сенсі релігійна безпека є одним з ключових елементів національної безпеки і потребує релігієз-навчого, комплексного дослідження.

Roman Bogusław Sieroń, Rev. Prof. Assoc., PhD., ThD erbes@interia.pl

ACTUALITY OF THE CONCEPT OF MERCIFUL LOVE'S EDUCATION

AFTER THE EXAMPLE OF ADAM CHMIELOWSKI'S LIFE – ST. BROTHER ALBERT (1845-1916). ON THE CRACOW ROUTE

OF RELIGIOUS TOURISM WITH POPE ST. JOHN PAUL II

"He is needed for everyone. He is wanted for both big shots and humble folks, for strong and weak men, for the rich and homeless, for secular men and

ecclesiastics...firstly he is needed for Cracow, but he is needed for all Poland" Rev. Prof. Konstanty Michalski СМ, rector of Jagiellonian University about Brother

Albert

The Sejm of the Republic of Poland declared 2017 as the Year of Saint Brother Albert – Adam Chmielowski (1845-1916). It is well worth using this possibility not only for reminding to our contemporaries, particularly, to young people about him as "Our Lord's Brother", as St. John Paul II named

44

him, but also for reminding this outstanding person in the context of theological education and to represent the person of Brother Albert as a precursor for merciful love education that is the sense of Christian agape (caritas). The person of Adam Chmielowski as a defender of the native land and artist of considerable talent who became the "apostle of the most disadvantaged population" also unfolds in the context of the unique notion genius loci of Cracow city at the turn of the XIX and XX century. Geographical and cultural aspect also unites the person of Brother Albert who "wanted and became as nice as bread" with the person of promoter of his Holiness John Paul II. The places relating to these saints are very important on the pilgrimage and touristic map of Cracow as the main center of European and world religious life. The epigraph of great Polish Catholic theologian and philosopher Konstanty Michalski, the author of dissertation with a very expressive title "Between heroism and bestiality" can be supplemented with the presentation of Adam Chmielowski – Brother Albert, who belongs not only to Cracow and Poland but as a spirit he belongs to the Universal Church, to the world of Christian and universal values. Being a custodian and intercessor of "Cracow miserable men" – homeless people, mendicants, alcoholics – he is the picture of evangelical values, and according to them we have to see the representation of Christ on the faces of humble folks. The famous picture "Esse Homo", being Adam Chmielowski' painting is not only a symbol of his conversion (Аdam Chmielowski died – Brother Albert was born), but it demonstrates a heroic way of finding the image of God in a human being.

I. Biography of Adam Chmielowski – St. Brother Albert Adam Chilary Bernard Chmielowski, SFA, of the Jastrzebiec dynasty,

known as Saint Albert Chmielowski and Saint Brother Albert (was born on August 20, 1845 in Igolomia near Cracow, died on December 25, 1916 in Cracow) is a Polish Secular Franciscan, founder of the Albertine Brothers and Sisters community, rebel, artist of Saint Catholic Church, known by working wholeheartedly for the poor and homeless people. He was taken away on the altars of Roman Catholic Church through the saint John Paul II. His liturgical remembrance was on June, 17. Nowadays he is as an example and protector of the people who is involved in social protection, particularly, in palliative treatment and work with dependants.

II. Christian conception of education and charisma of Adam Chmielowski – St. Brother Albert

The main components of Christian conception of education are revealed in Adam Chmielowski – St. Brother Аlbert's life and his service to people. Special attention is paid to the role of love for the native land (patriotism); the role of culture, art and beauty in the human life and construction of "love civilization" – love of Lord and human being. Adam Chmielowski became an orphan early and when he learned about January armed revolt (1863-1865) he left school and joined the rebels. He was taking part in a lot of armed conflicts and fought till the end. After being wounded by a fragment of gre-

45

nade his leg was amputated above knee, also he lost two fingers of the left hand. Having got out of the military hospital (in all probability he has been carried out in a closed coffin), where he had been kept as prisoner of war, he escaped abroad. Adam Chmielowski studied painting in Munich. In the sev-enties of XIX century he lived in Paris, he often saw the great actress Helene Modrzejevską, writer Maria Konopnitska, Nobel Prize winner Henry Senke-vich. After returning home he narrowed an intimate friendship with famous artists: Leon Wyczółkowski and Aleksander Gierymski. He exhibited his pictures, was successful, and was highly respected by his colleagues, al-though he failed. In his painting he passed gradually from the pictures with rebels, portraits, landscapes to the religious painting (a famous picture of the sacred image of Christ "Esse Homo"). After deep reflections on the place of God in the human soul Adam Chmielowski decided to join Jesuits' novitiate in Ternopil (Ukraine). At that period he had a hard time. He experienced a spiritual disorder, he felt doubts, his spirit was broken. After this katharsis he found happiness, joy and appeasement. After getting rid of everything he had before Adam took up his residence among poor men in Cracow's Kazimir district. The world mockery has changed into astonishment, and then there was astonishment at his help to the poor men. His idea was ac-cepted gradually, became an usual conception that was realized by his dis-ciples, tertius, and today his ideas are realized by the Albertine Brothers and Sisters who are still present today (including Poland and Ukraine). St. Brother Albert was not only involved in charity, in modern terms, but he also emphasized that it is advisable not only to feed a poor man but it is neces-sary to return to him the self-respect by offering him some work and mean-ing of life. The heroism of Albert consisted in a complete devotion and confi-dence in God's providential dispensation and imitation of Christ's charity towards a human being.

III. Connections with Cracow and relations with St. John Paul II On September, 15 1967 Cardinal Karol Wojtyla began the apostolic be-

atification process. On June 22, 1983 during the saint Mass in Cracow Meadows (Błonia) the Pope John Paul II beatified Brother Albert Chmielowski, and then on November 12, 1989 during the canonization in Rome he proclaimed Brother Albert Chmielowski a saint. His earthly remains are placed now under the sanctuary Esse Homo of St. Brother Albert in Pradnik Czerwony district in Cracow.

46

Y. A. Kharkovshchenko, Dr. Prof, Taras Shevchenko National University of Kyiv

O. A. Zadoianchuk, PhD, Taras Shevchenko National University of Kyiv

THE RELIGIOUS FACTOR IN NATIONAL SECURITY

In the context of socio-political events in Ukraine, the role of problem of

religious factor in national security has increased substantially. Being quite relevant, this issue is discussed both at state and public lev-

els. In particular, on scientific events it is talked about consistent and effi-cient resolution of problems facing at sphere of religious security. Represen-tatives of public authorities, historians, religious scholars, representatives of religious and other organizations are invited to these discussions.

It is important to pay attention to the following issues at this context: 1. Religious safety or religious factors of national security. Their descrip-

tion and definition. 2. Basic questions for consideration during courses of religion experts

for security forces staff responsible for religious sphere security, for their assimilation of skills of mediation, social and psychological work.

3. Development and management of events, active cooperation with the government, security forces and media, followed by the establishment of information and advisory centre for religious security.

In addition, in our opinion, it should be an important step in the context of national security issues to transfer "Religion" courses in higher educational institutions of Ukraine to list of mandatory studies. The next step – creation of base Department of Religious Studies at Taras Shevchenko National University of Kyiv for educational and methodological support of teaching the "Religious Studies" courses in higher educational institutions of Ukraine. Enhancing quality structure of department, creation of personnel reserve of young religious studies scientists will contribute both to theoretical develop-ment of training plans and work programs and to implementation of these ideas in practice.

47

Круглий стіл "ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ:

ВІД ЗМІСТУ ТЕРМІНІВ ДО НАВЧАЛЬНИХ ПРОГРАМ І КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ"

А. А. Высоцкий, студ. ДНУ им. Олеся Гончара, Днепр wyzzotsky@gmail.com

НОВЫЕ ПРАВИЛА АНТИКРИЗИСНОГО АДМИНИСТРИРОВАНИЯ НА ПРИМЕРЕ ГОСУДАРСТВЕННОГО УПРАВЛЕНИЯ Д. ТРАМПА

В современном развитом мире деятельность по осуществлению

власти является одним из важнейших объектов для исследования. Несмотря на неоднозначное отношение к государственному управле-нию Д. Трампа, тема нового в государственном управлении необходима для рассмотрения и анализа политтехнологов и корпоративных комму-никаторов. Особенно актуальна тема различных способов антикризис-ного управления на территории стран СНГ, учитывая их политическую и экономическую нестабильность. Данная тема важна для руководителей и политических деятелей любого масштаба, которые могут ознакомить-ся с этими тактические правила политической риторики.

Задолго до того, как нынешний президент США Д. Трамп был избран на пост президента США, он привлекал внимание общественности и СМИ своими неоднозначными и порой возмутительными высказыва-ниями, что демонстрировало его намерение привнести новые правила управления в момент своего вступлением на пост президента. С точки зрения теории администрирования, необходимо более подробное рас-смотрение некоторых из этих правил и сравнения их со старыми.

Одним из "прежних" правил политической риторики было: "никогда не объяснять свои действия". Его заменило – "сопровождать свои действия объяснениями". Первое восходит ко времени президентств. Рональда Рейгана, который сказал фразу, основной идеей которой является: "Если вы объясняете какие-либо решения – вы проигрываете". Однако Трамп пришел к понимаю того, в контексте современных коммуникаций, в осо-бенности таких социальных сетей как Twitter и Facebook, общественность всегда требует объяснения тех или иных действий. Однако руководству-ясь своим новым правилом, часто когда кандидат объяснял свою моти-вацию, объяснение не удовлетворяло противников его политики, ибо было неполным или не отражало сути мотивации тех, или иных решений. Несмотря на это, его сторонники теперь имели аргументы в пользу Д. Трампа. Это позволило Трампу обзавестись союзниками, которые защи-щали его позицию, ссылаясь на вышеупомянутые объяснения. Из данно-го правила специалисты в администрировании могут извлечь важный

48

урок: в мире, где социальные цифровые связи являются доминирующи-ми, а также рассматриваются как более "заслуживающие доверия", чем средства массовой информации, вы должны подготовить вашу сеть "со-юзников с объяснениями", если вы хотите, чтобы люди сами защищали вашу позицию [Blades G. The Trump Presidential Playbook: A Wizard's Path to the White House / Geoff Blades., 2016. – c. 32].

Другим "старым" правилом было: "Извиниться и двигаться дальше". В основе старого набора правил была основная идея: "Каждый делает ошибки и когда это происходит, нужно извиниться, а затем постараться двигаться дальше". Извинение стало настолько распространенным явле-нием в кризисных коммуникациях, что эксперты стали анализировать корпоративные извинения каждый год, чтобы отметить наиболее эффек-тивные из них. Тут можно привести пример Х. Клинтон, которая извини-лась за многие вещи, начиная с её поддержки войны в Ираке и заканчи-вая извинениями за использование тех или иных некорректных фраз за прошедшее десятилетие. Её противник, напротив, никогда не извинялся за сотни высказываний, хотя советы "наилучшей практики" коммуникации могли бы сказать, что в данной ситуации извинения необходимы. Многие исследователи описывали отказ Трампа извиниться как упрямство, но это также можно трактовать как осознанную стратегию, основанную на том, что мир заполонили неискренние извинения политиков, которые кажутся банальными, недостоверными и неэффективными. Таким обра-зом, в современном управлении большое значение приобретает культи-вирование искренности личности [Blades G. The Trump Presidential Playbook: A Wizard's Path to the White House / Geoff Blades., 2016. – c. 35].

Раньше нормой коммуникации было распространение последователь-ных сообщений о собственных взглядах и намерениях. На фоне других, сообщения Д. Трампа имели изменчивый характер, что можно рассматри-вать как попытку дезориентировать своих оппонентов и СМИ. Одним из самых громких противоречивых высказываний Трампа было то, что в раз-личные периоды Трамп то хвастался встречей с Путиным, то говорил, что никогда не встречался Путиным, в разные дни одновременно и подтвер-ждая, и опровергая своё намерение сотрудничать с ним. Этим и многими другими действиями, будущий президент США был сумел запутать своих политических противников и в СМИ освещались его постоянно меняющие-ся позиции и аргументы [Blades G. The Trump Presidential Playbook: A Wizard's Path to the White House / Geoff Blades., 2016. – c. 39].

Таким образом кампания Д. Трампа 2016-ого года не просто "нару-шила все правила", а создала новый свод собственных, таких как: "все-гда вооружать союзников объяснениями", "никогда не извиняться", "по-стоянно адаптироваться и дезориентировать". На данный момент, ос-таётся неясным, будут ли эти правила работать для кого-то, кроме Трампа. Когда он начинал свою кампанию, бизнесмен и создатель реа-лити-шоу был уже хорошо известен, имел финансирование и имел склонность к риску в деловых вопросах. Несмотря на это, было бы не-правильно поспешно отклонять эту возможность. В то время, как новые правила особенно подходят для Д. Трампа, они также отражают новую реальность в управлении государством.

49

Круглий стіл "ЕТИЧНИЙ ТА ЕСТЕТИЧНИЙ ВИМІРИ СУЧАСНИХ

СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ПРОЕКТІВ"

Г. О. Афендик, культуролог, тренер з шахів,

НаУКМА, шаховий клуб "Гамбіт", Київ afendik@yahoo.com

ВІЗУАЛЬНІ ПАРАДОКСИ НЕЕВКЛІДОВОЇ ГЕОМЕТРІЇ ШАХІВНИЦІ

НА ПРИКЛАДІ МАНЕВРУ РЕТІ Шахову композицію – мистецтво складання задач та етюдів – з дав-

ніх-давен називають не інакше як "поезією шахів". Творчий процес у даному випадку полягає у створенні штучних позицій з певним завдан-ням. Укладачів задач й етюдів називають шаховими композиторами. На думку українського гросмейстера й автора численних статей з теорії та естетики шахової задачі Віктора Мельниченка, "композиція покликана вивчати й показувати на що здатні шахи, розкривати їхню внутрішню суть". Саме в композиції найбільш повно реалізуються можливості, закладені у шахах, закони й правила гри. І хоча протягом тривалого часу шахову композицію розглядали лише як прикладну дисципліну на службі у практичної гри, на сьогоднішній день вона є самостійним само-достатнім напрямом творчості.

Найбільш відомою шаховою композицію, опублікованою безліч разів у різноманітних шахових і не-шахових виданнях, є знаменита пішакова мініатюра Ріхарда Реті. Цей етюд безперечно найбільш обговорюваний у літературі, його естетичний аналіз триває вже понад 90 років. З пер-шого погляду в очі кидається парадоксальність завдання: порятунок (нічия) у здавалося б цілковито безнадійній позиції. Для досягнення нічиї білим потрібно зупинити ворожого пішака (не допустити його до поля перетворення) або ж перетворити власного на ферзя. Жодна з ідей, на перший погляд, недосяжна. Чорний пішак безперешкодно руха-ється у бік першої горизонталі, де перетвориться на ферзя, в той час як білий пішак беззахисний, супротивник може легко знищити його. З цієї логіки випливає, що завдання етюду абсолютно нездійсненне, воно видається якоюсь абсурдною насмішкою над розвя'зувачем. Проте розв'язання, всупереч оманливої очевидності, існує! Аналізуючи особ-ливості цього маленького шедевру, слід відзначити мінімум матеріалу (адже на дошці всього-на-всього два короля і два пішаки), ефект немо-жливості виконання завдання, свободу пересування короля та подвій-ний удар. Однак естетичний вплив квартету Реті має більш глибоке значення, ніж ефектна парадоксальність форми.

50

Р. Реті, 1921 р. Нічия

Вивчаючи якесь явище, ми звикли розчленовувати його на прості складові, а потім об'єднувати у загальний висновок отримані результа-ти. Колапс такого підходу й демонструє етюд Реті, сутність якого не вичерпується простою сумою явищ, на які його можна розкласти. Есте-тична цінність етюду полягає у руйнуванні стереотипної буденної логіки глибинним розумінням позиції й законів шахового мистецтва. Те, що здається очевидним, само собою зрозумілим, заперечується. Це справ-жній філософський акт з величезним емансипативним потенціалом! У того, хто бачить етюд вперше, він неодмінно викликає подив. Як і будь-який вдалий мистецький твір, мініатюра Реті проблематизує тематичне поле, з яким працює. В даному випадку мова йде про особливу нестан-дартну геометрію шахівниці. Дивовижний порятунок білого короля вияв-ляється можливим саме завдяки цій обставині. У буденному житті ми звикли, що найкоротший шлях між двома пунктами – завжди пряма. На шахівниці ж найкоротший шлях не обов'язково вимірюється по прямій. Білий король може дійти з поля h8 до поля h2 за 6 ходів як при прямолі-нійному, так і при зигзагоподібному русі. Така неевклідова геометрія шахівниці дозволяє Реті перевернути з точністю до навпаки відоме народне прислів'я: за двома зайцями поженешся – жодного не впійма-єш. Єдиний можливий спосіб порятунку для білого короля – це як раз гонитва "за двома зайцями": одночасний рух до ворожого пішака й до власного на іншому кінці шахівниці. Отже, король іде до чорного пішака манівцем, візуально ніби віддаляючись від нього.

Цікаво, що з 51 шестиходового маршруту від поля h8 до поля h2 ря-тує лише один. Можна сказати, що з точки зору білого короля сума ка-тетів прямокутного трикутника h8–e5–h2 дорівнює гіпотенузі! Таку ма-тематичну теорему можна довести лише на шахівниці. Задум Реті – одне з найвизначніших відкриттів у шаховій композиції. Геометрична ідея етюду, яку тепер називають "маневром Реті", у подальшому неод-норазово вдосконалювалася, проте за чистотою форми оригінал пере-вершити неможливо.

51

О. В. Задорожна, студ., КНУТШ, Київ oksana.atis@gmail.com

КОЛЕКЦІОНУВАННЯ ЯК СТРАТЕГІЯ ФОРМУВАННЯ

"ЗАХІДНОЇ СУБ'ЄКТИВНОСТІ" Есе Джеймса Кліффорда "On collecting art and culture" описує систе-

му "мистецтво-культура", в рамках якої твори мистецтва, що знаходять-ся у власності приватних осіб й представлені предметами їх колекцій, стають точкою опори для культури, яку виражає абстрактна суспільна традиція. Він аналізує систему, використовуючи одночасно структурні й історичні техніки, й приходить до висновку, що вона мала велике зна-чення для формування "західної суб'єктивності". Система, вважає Клі-ффорд, є відкритою й мінливою, хоча вона трансформується на мисте-цькі артефакти, на об'єкт придбання й споглядання, сакральні й повсяк-денні предмети, що мають приналежність до різних культур. Ця система також робить екзотичною місцеву культуру.

Одна із найголовніших психологічних рис колекціонерів – це бажання впорядковувати і володіти. Перша особливість дозволяє дещо знизити особистісну тривогу й почуття недосконалості світу, друга – дає відчуття спокою і впевненості. Зазвичай, задоволення від володіння бажаним предметом – це почуття, яке здатна відчувати кожна людина, адже воно закладено у самій сутності людини. Швидше за все, так склалося у ре-зультаті розвитку людини, яка збирала їжу й шукала певні предмети з навколишнього світу, щоб облагородити своє житло. Пристрасть до збирання і колекціонування можна вважати корисним набутим інстинк-том людини. Взагалі стадія активного колекціонування властива біль-шості дітей, коли класифікація і ранжування стають першими аналітич-ними навичками, що з'являються у дітей у досить ранньому віці. На відміну від людей просто одержимих збиранням або скнар, колекціонер має смак і схильний до рефлексії. Саме колекція – вся її таксономічна, естетична структура – наділяється цінністю; в таких умовах будь-яка фіксованість особистості на окремих елементах колекції виступає в якості "первісної" або девіантної, тобто у вигляді ідолопоклонства чи еротичного фетишизму. Кліффорд виводить тезу про те, що ми "колек-ціонуємо самі себе".

З точки зору історії антропології та сучасного мистецтва колекціону-вання слід розглядати одночасно як форму західної суб'єктивності й як мінливий набір інституціональних практик, що мають певні владні пов-новаження. Автор звертається до праць попередників і стверджує: "Кла-сичний аналіз західного приватного індивідуалізму, представлений Ма-кферсоном, простежує виникнення і становлення у XVII ст. образу ідеа-льної людської особистості як особистості власника, володаря-індивідуума, що знаходиться в оточенні накопичених їм об'єктів власно-сті. Подібний ідеал характерний і для спільнот, що створюють і відтво-рюють власні культурні "самості".... Ідентичність – не важливо, культур-

52

на або особистісна – припускає акти-колекціонування, побудови із зі-браного довільних систем цінностей і смислів. Подібні регламентовані системи історично змінюються. Ніхто не вільний від їх впливу.... Конс-труювання і консервація сфери автентичної ідентичності не можуть бути мимовільними й самодетермінірованнимі – вони завжди тісно пов'язані з національною політикою, законодавчою сферою й змагаються формами кодування минулого і майбутнього." [James Clifford "On collecting art and culture". – The Visual Culture Reader. – 1998. C. 94]

Збирання певних предметів відображає наміри, що у цілому властиві людству, колекції втілюють системи певних цінностей, пріоритетів, підза-конних сфер особистості. Однак зовсім не є універсальними уявлення про збирання в якості накопичення власності, а також ідея ідентичності як різновиду багатства (що складається з предметів, знань, спогадів, досві-ду). Як вважає Кліффорд, меланезійська "велика людина" не є власником у тому сенсі, який надає цьому слову Макферсон, бо накопичення прово-диться нею не з метою приватного володіння накопиченим, а для роздачі, перерозподілу. На Заході ж колекціонування давно вже перетворилося на певну стратегію нав'язування власної особистості, автентичності, власної культури. Історія колекцій (що не обмежується музеями) має ключове значення для розуміння того, яким чином соціальні групи, які поглиблю-ють антропологічні знання й сприяють розвитку сучасного мистецтва, апропріювали екзотичні предмети, факти та їх значення.

Приблизно з початку XX ст. предмети, отримані із "незахідних" дже-рел, стали розподілятися на дві основні категорії: культурні артефакти, що мають наукове значення, і предмети мистецтва, що мають естетичну цінність. Інші ж – товари масового споживання і т.п. підлягали оцінюван-ню за менш систематичним принципом: у кращому випадку вони демон-струвалися на виставках технологічних інновацій або фольклору. Ці та інші елементи того, що може бути названо "системою сучасного мисте-цтва – культури" можуть бути зображені за допомогою дещо спрощеної схеми. Наслідуючи приклад Фредеріка Джеймісона [Jameson, P. The Political Unconscious: Narrative As a Socially Symbolic Act. Comell University Press, 1981, p. 62], Кліффорд пропонує карту історично спе-цифічних значень і інститутів. "Семіотичний квадрат" вказує на те, що "будь-яка бінарна опозиція за допомогою операції заперечення і пода-льшого синтезу може створювати широке поле термінів, які, однак, за-лишаються замкнутими у межах початкової системи". Адаптуючи цю модель до завдань культурної критики, Фредерік Джеймісон використо-вує семіотичний квадрат для виявлення "обмежень приватнї ідеологіч-ної свідомості", позначаючи концептуальні пункти, "за межі яких ця сві-домість вийти не може, і всередині яких вона змушене концентрувати-ся". За допомогою заперечення початкова бінарна опозиція породжує чотири терміна (відносини). Встановлюються горизонтальні і вертикаль-ні осі, а між ними – чотири семантичні сфери: 1) сфера автентичних шедеврів; 2) сфера автентичних артефактів; 3) сфера неавтентичних шедеврів; 4) сфера неавтентичних артефактів. Велика частина предме-

53

тів – старих і нових, рідкісних і звичайних, знайомих і екзотичних – мо-жуть бути розміщені в одній із цих сфера або між двома сферами.

Система Кліффорда "мистецтво-культура" класифікує об'єкти і при-писує їм відносну цінність. Вона попередньо встановлює "контексти" їх існування і можливість заміни одного контексту іншим. У ході регуляр-них позитивних переміщень відбираються артефакти і наділяються якостями цінності або рідкості, що найчастіше гарантується культурним статусом раритету або позитивною реакцією ринку культури. При цьому панівні визначення "красивого" і "цікавого" змінюються дуже швидко. Категорії красивого, культурного і автентичного мають історичну динамі-ку змісту.. Необхідно лише чинити опір тенденції до самодостатності колекцій, до затемнення конкретних історичних, економічних і політич-них процесів їх виробництва. В ідеалі історія створення та демонстрації самої колекції повинна бути невід'ємним аспектом будь-якої виставки.

І. О. Каштанюк, студ., КНУТШ, Київ irinakashtaniuk@gmail.com

ЖІНОЧНІСТЬ КРІЗЬ ПРИЗМУ АРТ-ФЕМІНІЗМУ ГРІЗЕЛЬДИ ПОЛЛОК

Роль та місце жінки в світі змінювалось разом зі зміною відношення до

світу та світосприйняття людини. Процес емансипації жінки сприяв пере-осмисленню її місця в усіх сферах людської діяльності, і мистецтво не є виключенням. Майстерність не є продуктом відокремлено чоловічої дія-льності, що доводить арт-фемінізм, як течія мистецтва, яка свідомо відки-дає важливість гендерної приналежності у ньому і виносить на перше місце саме особистість та індивідуальність творця. Грізельда Поллок розвивала ідею не тільки місця та ролі жінки в мистецтві, а й наголошува-ла на важливості розуміння поняття "жіночність", його трактуванні в історії культури та відношення до візуальних практик – місце зображання жінки та жіночого тіла, а також місце жіночності в модерні, як продукту маску-лінного походження. Питаннями арт-фемінізму, жіночності та місця жінки в мистецтві займалося чимало жінок-дослідниць кінця ХХ століття, таких як Барбара Крюгер, Грізельда Поллок, Джуді Чикаго, Нан Голдін, Лінда Нохлін, Люсі Ліпард, Росіка Паркер, Ширін Нешат, та інші.

З відомої історії мистецтва в пам'яті людей залишилися лише декі-лька жіночих імен. Радикальний фемінізм, що виник на Заході в 70-і роки, проголошував ідею єдності жіночого досвіду, обумовленого особливою анатомічною будовою жінки. Художниця та критик, Алла Альчук, у своїй статті "Місце жінки в історії візуального мистецтва" наго-лошує, що найбільш яскравими виразниками такого погляду стали аме-риканські художниці: Джуді Чикаго і Меріам Шапіро. На початку 70-х років в Каліфорнійському університеті вони почали викладати дів-чатам мистецтво за розробленою ними програмою. "Мета подібних занять, на які чоловіки не допускалися, полягала, крім усього іншого, в

54

тому, щоб ініціювати обговорення проблем, пов'язаних з особливостями жіночої фізіології, з фрустрацією в сім'ї і у відносинах з протилежною статтю. Студентками і викладачками був створений "Жіночий будинок", де кожна кімната була організована як художня інсталяція, що відобра-жає жіноче сприйняття домашнього простору" [Альчук А. Роль женщин в истории визуального искусства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.owl.ru/win/info/we_my/2000_sp/06.htm].

На відміну від попередніх дослідниць арт-фемінізму, Грізельда По-ллок, яка також значною мірою представляла плеяду дослідниць-феміністок кінця ХХ століття, намагалася пояснити причини домінуван-ня маскулінного в мистецтві модерну. По-перше, як проблемне питання постає розгляд причини ініціаторства появи "нового мистецтва" модерну саме чоловіками. Дослідниця наголошує, що єдиною причиною є істори-чна роль жінки, яку на той момент, в кінці ХІХ століття, вона займала. І аж ніяк не фізіологічні, біологічні чи будь-які інші відмінності від чолові-ка, окрім соціальної ролі. Культура модерну надала можливість для поштовху жінки в поле створення артефактів культури та розвитку її особистості, яка вже потім, була цілком реалізована в мистецтві пост-модерну. На прикладі картини Едуарда Мане "Бар в Фолі-Берже", на якій зображена дівчина, образ дівчини-куртизанки, Грізельда Поллок доводить, що саме класова приналежність дівчини і передає її роль, місце та характер зображення на картині. Саме так і сприймалась дів-чина чоловіком в кінці ХІХ століття, а найголовніше, саме так жінка сприймала саму себе, через "послух" чоловіка, відображаючи свою індивідуальність в думці чоловіка та протиставляючи себе як антипод маскулінному. "Існує історична асиметрія – різниця соціально, економіч-но, суб`єктивна між тим, що означає бути жінкою та бути чоловіком в Парижі кінця XIX століття. Ця різниця – продукт саме соціального роз-межування статевих відмінностей і ніяк не хибно уявленого, біологічно-го" [Pollock, G. Modernity and the spaces of femininity // The visual culture reader, edited by Nicholas Mirzoeff,USA,1998. – p.76].

В другому розділі своєї статті, дослідниця проводить аналіз появи по-няття "жіночність", яке довгі роки поставало атрибутом, надбанням та необхідністю існування жінки. Грізельда Поллок доводить, що "жіночність" – поняття, знову ж таки, не біологічне, а соціальне – це відображення жінки в очах чоловіка, те, якому чоловікову зручно бачити і сприймати жінку, через протиставлення орієнтацій "всередину (дім, затишок)/ зовні (реалізація)", чоловік культури модерну відводить жінці місце дому, в який дуже вдало вписується поняття "жіночності", як набору певних правил та норм поведінки, в першу чергу, якими повинна володіти жінка. Інакше, їй відводиться роль куртизанки або повії, що переносить жінку у зовсім іншу соціальну сферу і реалізує її в подальшому вже з безапеляційною прина-лежністю до іншого соціального стану чи класу. Саме тому, в культурі модерну, в пошуках нових форм з`являється така пристрасть до зобра-ження художниками "пропащої жінки" (fallen women). Саме через це з`являється ніби два табори зображення жінки – леді, до якої з часом

55

інтерес чоловіка починає зменшуватись, саме через зрозумілість образу та соціальної ролі, і "пропаща жінка", яка сприймалася в новій культурі міста та "нічних розваг", занепаду та декадансу, чимось загадковим і ціка-вим для дослідження. Ця парадоксальність, змінює ставлення жінки до самої себе, саме через появу цього протиставлення, і змушує розвінчати міф про притаманну біологічно жінці "жіночність", а також породжує про-явлення цієї соціальної риси у чоловіка.

Таким чином, "жіночність" з часом починає витіснятися і в творах пластичного мистецтва, що змінює в подальшому сприйняття жінки в світі, де практика погляду, як знакового елементу флірту зменшується з наданням акценту тілу, через яке починає зображуватися в ХХ столітті жінка, а жіноча сексуальність, втрачаючи "жіночність" як соціальну мас-ку, починає міститися в зовнішніх проявах жіночого побутування – від медальйонів та знаків, що позначали приналежність до класу, до моди на оголеність тіла. Але чи є ця зміна позитивним явищем в суспільстві, дослідники й досі ведуть дискусії. Адже питання дуже парадоксальне, бо з одночасним розкриттям жінки, наданням їй свободи, втрачається та важлива соціальна рамка, яка відповідає за збереження інституту сім`ї, відношення до жінки як до "ідолу" та найголовніше, разом з цією свобо-дою дії, жінка отримує відповідальність за власне життя.

О. С. Манделіна, асп., КНУТШ, Київ omandelina@gmail.com

ІМАНЕНТНА ТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ВІЗУАЛЬНИХ МЕДІА

Створюючи свою медіатеорію Маклюен головним чином опирався

на припущення, що медіа – це технологічні розширення чуттів та орга-нів, що дозволяють накопичувати і передавати знання та досвід, поси-лювати ефективність праці. При цьому кожен вид спеціалізованих медіа акцентує увагу на якомусь одному чутті, здібності та способі сприйняття, утворюючи закриту систему чуттєвості та практики, в якій ізолюються окремі чуття. Таким чином існують візуальні, аудіальні чи тактильні медіа, відповідно до конфігурації чуттів, які вони створюють із домінуванням одного з них. Він вибудовує теорію, згідно якої люди-на протягом історичного розвитку переходить від первісної усної куль-тури до візуально-центричної цивілізації. Цей перехід, завдяки візуа-льним медіа, головним чином письма, має цілий ряд масштабних нас-лідків: від індивідуалізації та націоналізмів до масового виробництва та "прохолодного" характеру західної людини. Тим не менше він вба-чає в нових для його часу електронних медіа можливість звільнення від характерного писемній епосі візуалізму та повернення до синесте-зії. Так вже у телебаченні він бачить не типовий візуальний медіум, а скорше навіть аудіотактильний.

56

Вже це дивне припущення щодо телебачення змушує задатись пи-танням: чи коректно говорити про медіа саме у такий спосіб? Це питан-ня особливо актуалізується в силу того, що поняття візуальних медіа, як і візуальної культури, міцно закріпилися у гуманітарному дискурсі. Доре-чність такого розмежування медіа ставить під сумнів Вільям Мітчел (W. J. T. Mitchell) у своїй статті "Візуальних медіа не існує" ("There Are No Visual Media"). Те, що ми звикли вважати суто візуальними медіа, під більш пильним поглядом виявляється зовсім не таким. Якщо бути від-вертими, то слід визнати, що кожен вид медіа задіює не лише якесь одне чуття. Чи можна, крім того, говорити про домінування якогось чут-тя, на яких підставах і для чого? Якщо взяти до розгляду навіть такі, зда-валося б, суто візуальні медіа, як живопис, чи справді це так? Без належ-ної підготовки, а саме, без опанування здатності наративізувати зобра-ження на картині та без знайомства із конкретним смисловим контекстом, споглядач не побачить "нічого окрім шпалер". Навіть у досвіді споглядан-ня картини важко виокремити дещо суто візуальне. Навряд ми можемо взагалі говорити про здатність щось побачити без відповідного супроводу інших чуттів та задіювання семіотичного виміру. Кожне зображення, та й медіа загалом, містить в собі поєдання чуттєвих та семіотичних елемен-тів. Живопис, який ми звикли вважати чисто оптичним медіумом, на думку Мітчела, є чим завгодно, тільки не цим. Що залишиться від "чисто візуа-льного досвіду", якщо прибрати вербалізацію, асоціації, судження, спо-стереження? Що таке сприйняття художнього твору як не розпізнавання невидимого сенсу, що закодований, проголошений у зображенні? Фото-графія, за словами Мітчела, може бути зрозумілою як засіб для перекла-ду невидимого в дещо на кшталт зображення того, що ми ніколи б не могли побачити. Вже не кажучи про те, що так звані чисто візуальні вит-вори мистецтва є скорше тимчасовою аномалією на тлі тривалої традиції більш звичної практики гібридних медіа.

Виявляється, що жоден вид медіа не може вважатися "чистим" у сенсі звернення до якогось одного чуття. В кожному акті сприйняття задіяний комплекс чуттів у різній конфігурації. Тобто всі медіа є зміша-ними, але кожен з них афектує у свій специфічний спосіб і задіює чут-тя у різних пропорціях. Це викликає кілька важливих питань. Перше з них – це потреба нової класифікації медіа, в якій би не відбувалося грубої редукції до візуального, аудіального чи тактильного. Такого висновку доходить Мітчел і робить спробу разом із колегами створити більш точну і повну класифікацію медіа. Друге питання – це проблема-тизація сюжету еволюції медіа. Якщо чуттєва ієрархія у розвиткові медіа виявляється сумнівною, то як зв'язати генезу медіа та еволюцію культури. Чим тоді пояснюються ті історичні повороти, що породжують нову якість культури і як це пов'язано із винаходом конкретних медіа-технологій? З ним пов'язане третє: який основний принцип розвитку медіа може бути запропоновано як альтернативу гіпотезі про розши-рення та інтенсифікацію окремих чуттів?

57

Вже Маклюен вказував на те, що медіа потребують відвідних компе-тенцій у плані сприйняття. Наприклад, неписемні тубільці виявляються нездатними сприймати кінофільм належним чином, оскільки їм незнайо-мий ряд принципів, відповідно до яких це стає можливим. Маклюен зосе-реджується на тому, що вся справа у перспективному баченні, яке умож-ливлюється завдяки письму та виокремленні зору від інших чуттів на противагу емпатійному, аудітактильному сприйняттю неписемної людини. Здатність до такого кінопогляду виявляється у відстороненому спогля-данні, абстрагуванні та виокремленні одних елементів досвіду від інших. Але чи є тут первинною саме чуттєвість? Кіно, як виявляється, треба вміти "читати", володіти принципами його розуміння, мати можливість розпізнати його специфічну граматику, іншими словами – володіти відпо-відною мовою, про що, зокрема, говорить колега Маклюена Едмунд Кар-пентер (Edmund Carpenter) у статті "Нові мови" ("The New Languages").

Все це підводить нас до необхідності припущення, що основним принципом медіа є не стільки розширення певних чуттів, скільки поси-лення і розширення можливостей, через ті ж чуття, розпізнавання та артикуляції даних досвіду. Революційна роль письма і, зокрема, друко-ваного тексту, можливо, полягає саме в тому, що наближує медіа до більш ефективного, винесеного назовні, механізму абстрактного, сим-волічного мислення. Користуючись текстом як метафорою до такого механізму, в силу його максимальної відповідності, можна назвати його текстуалізацією і покласти в основу функціонування медіа. Тоді досяг-нення якісних проривів у цьому механізмі, можливо, й призводять до переходу культури на нові рівні, а ті медіа, що максимально цьому сприяють і виражають таку здібність, грають ключову роль в утворенні відповідної медіасфери.

Б. Е. Носенок, студ., КНУТШ,Київ danynosenock@gmail.com

ВТОМА ВІД ВІЗУАЛЬНОСТІ: ОБРАЗИ ДЕКАДАНСУ

Втома декадансу напряму пов'язана з візуальним. Більшість людей у

сприйнятті бачать лише те, на що дивляться. Вони покладаються лише на очі – з домінуванням візуального сприйняття в раціональному світі модерну. Людино-модерн – дивний та маргінальний вимір інтелектуала-мешканця старих комунальних квартир, що, загублений або повислий в часі, чекає світанку, щоб заснути (так, ніч відторгає більшість сном – люди нового часу – після переходу – завжди сплять вночі). Візуальне породжує "народ безодні". Людино-модерн є й виміром осіб "народу безодні", які, "не зупиняючись, ходили на зорі, коли їм нарешті можна було лягти на землю там, де ніхто не ризикував би на них натрапити" [Вирильо П. Машина зрения / Пер. с фр. А. Шестакова. СПб.: Наука, 2004. С. 5–37]. Холод візуального породжує втому та втрату кінестетич-

58

ності: колишні теплі кінестетики перетворюються на втомлених та роз-чарованих дискретів. Відомо, що дискетами (дігіталами) не народжу-ються. Дискрети – колишні кінестетики, які навчилися приховувати вла-сні відчуття під впливом пережитих травм, це люди, які покладаються на логіку, візуалізуючи абстракції. При цьому дискрети намагаються уника-ти зорового контакту в процесі комунікації з іншими людьми. Зовнішнє візуальне дискрети перетворюють у внутрішнє. Відбувається трансфо-рмація людського сприйняття, що не є чимось виключним, позаяк зав-жди супроводжує епохи декадансу (межовості, переходу).

Зір, погляд – лише одна можливість нашого сприйняття. Але образ, саме те, про що Бенджамен Кремьо говорив словами "Ви бачите порто-ві кораблі серед міста", такий образ являє собою єдність усіх можливос-тей, граней, аспектів сприйняття. Тому що, коли ми читаємо Бруно Шу-льца, то не лише бачимо те, що на нас дивиться, не тільки літери на папері, що робить дискрета дискретом, ми вловлюємо не лише зміст та схему, сюжет, але відчуваємо дотик соснових гілок, запах цинамону… І можна впевнитися: "У чорній гущавині парку, у волохатій шерсті його заростей, в масиві крихкого хрускоту, місцями бували ніші, гнізда най-глибшої пухнастої чорноти, створені для заплутування, секретних порухів, безладного спілкування жестами. У таких гніздах було затиш-но і тепло. Там ми сідали у своїх волохатих пальтах на літній м'який сніг, ласуючи горіхами, що їх було повно у тих ліщинових заростях тієї вес-няної зими" [Шульц Б. Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича: оповідання; переклад з польської / Бруно Шульц. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. С. 72]. І, щоб зробити непрозо-рий натяк, я виділю дещо курсивом, якщо вже додатковими цитатами та посиланнями я порушую правила викладу Висновку.

Поль Вірільо неодноразово наголошує, що погляд та його просторово-часова організація передують жесту, мові та мовленню, їх координації у пізнанні, пізнаванні, навчанні [Вирильо П. Машина зрения / Пер. с фр. А. Шестакова. СПб.: Наука, 2004. С. 5–37]. Але це помічають не лише французи, а, наприклад, ще й китайці: "Лист паперу – це поле битви; пензлі – списи та мечі; чорнила – розум, головнокомандуючий; здібності та майстерність, вправність – його помічники; композиція – стратегія" [Китайская каллиграфия / Авт.-сост. В. Соколов. Мн.: Харвест, 207. С. 5].

Наша стратегія-композиція напряму залежить від зору та певних практик бачення. Сьогодні, в епоху / епохи декадансу композиція руйну-ється зором. Зір більше не є цілісним, він тепер – фрагментарний, дело-калізований. "Фланирующая походка" дозволяє приділити кожному об-личчю лише один погляд, тому наш зір, зір декадансу – це постійне вислизання, ковзання, тому бачити означає втрачати. Ми більше не покоління топографічної пам'яті, ми втрачене покоління межовості, що намагається радше віднайти Час у практиках саморуйнування, ніж зро-бити себе безсмертними. Тому що безсмертя втомлює. Нас тепер, як і колись Марінетті, надихає телеграфна передача: разом з іншими техні-ками топографічної амнезії (вибухівки, літаки, швидкісні автомобілі…),

59

вона – "жахлива далекодія". Це стан квантової заплутаності часток, заплутаності атомних систем. Заплутаності.

А. М. Тормахова, канд. філос. наук, КНУТШ, Київ asya_81@list.ru

ВІЗУАЛЬНІ ПРАКТИКИ У МІСЬКОМУ ПРОСТОРІ КИЄВА

Сучасна культура має яскраво виражений візуальний характер. Зве-

рнення до візуального начала, як найбільш доступного засобу комуніка-ції, було ознакою розвитку людства як такого. Плакати та афіші, комікси та графічні романи, коуби та відеокліпи, а також ряд інших візуальних практик, що змінюють одні інші кожного дня, стають не єдиною, але найбільш актуальною комунікативною формою. Слово зникає, проте залишається повідомлення, в першу чергу таке, що апелює до нашого ока, яке неодмінно знайде свого адресата в просторі міста. Одним з провідних напрямків сучасних культурологічних досліджень є вивчення комунікативних практик, пов'язаних з освоєнням міського простору.

Візуальні практики безпосередньо пов'язані з повсякденністю, адже вони присутні в людському житті щодня. В міському просторі наявні такі форми, як монументальна архітектура, міська скульптура, ілюмінація, зовнішня реклама, садово-паркове мистецтво, стріт-арт, графіті та ін. Проте рідко коли можна казати про наявність ансамблю чи хоча б пев-ної злагодженості цих форм. Кожна практика, як правило, транслює своє власне самостійне повідомлення, спрямоване до адресата, проте немає жодного стосунку до інших об'єктів, що знаходяться поруч із ним. "Візуальні практики в міському середовищі враховують дану особливість психології сприйняття жителя мегаполіса і надають йому нескінченну кількість образів, що транслюють найрізноманітніші повідомлення" [Кос-тина Д., Южакова Е. Визуальные практики в городском пространстве: стратеги функционирования и практики освоения // Известия Уральско-го Федерального университета. Серия 1. Проблемы образования, науки и искусства. – №1 (2013). – С.142]. Отже образи, які передаються завдя-ки візуальним об'єктам, створюють хаотичну, яскраву калейдоскопічну картину, що не підпорядкована єдиній логічній лінії. Так більшість ново-будівель контрастують по відношенню до більш старих будинків. Спіль-ності досягнути принципово неможливо, адже автори проектів абсолют-но різні, а міські адміністрації не займаються проблемою співдомірності, гармонійності та комплексності забудівель. Наріжною проблемою є надмірність рекламного контенту, який додає своїх "барв". Більш ціка-вим аспектом для культурологічного дослідження візуального оформ-лення міського простору є аналіз тих практик, що пов'язані з художньою функцією, а не прикладною, тобто мистецькі арт-об'єкти.

Серед візуальних практик київського міського простору можна згада-ти мурали, кількість яких за останні чотири роки надзвичайно зросла.

60

Більшість з них розташована у історичній частині міста, яка не надто потребує подібного "прикрашання" і представляє цінність сама по собі. Менша ж частина муралів розташована у "спальних" районах міста, їх естетична функція в даному випадку є значно більшою, адже розмальо-вуючи однотипні сірі панельні будинки, зведені у радянські часи, митці з України, Іспанії, Аргентини, Австралії, Німеччини, Британії та Португалії прагнуть змінити образ міста. Проте не завжди вибір художників відпо-відає характеру місцини, де розташовується малюнок, а також багато з них створюються похапцем, не враховуючи атмосферні умови та час проведення робіт. Наприклад, один з найновіших чорно-білих муралів "Дівчина зі скрипкою", створений наприкінці 2016 року, ще до свого за-вершення зазнав впливу опадів та почав "танути", що аж ніяк не нама-гався виправити його творець – український митець Саша Корбан.

Проблема соціальної відповідальності митця все більш активно по-стає якраз у питанні оформлення міського простору. Неабиякий суспі-льний резонанс викликала будівля Київського академічного драматич-ного театру на Подолі, автором реконструкції якого є Олег Дроздов. Проект, який в технічному відношенні повинен був задовольнити потре-би театральних вистав XXI ст., не відповідає загальному "обличчю" архітектурного комплексу Андріївського узвозу. Метамодерна тенденція поєднання непоєднуваного широко представлена в мінімалізмі будівель провідного швейцарського архітектурного бюро Herzog & de Meuron Architekten, що вражають своєю неординарністю та оригінальністю вті-лення, в українському варіанті виглядає не зовсім доцільною. І власне проблема постає не у відсутності смаку чи консервативності частини населення киян, які не здатні оцінити подібну новацію, а скоріше у вибо-рі місця розташування – в старовинній частині міста, гармонійність якої порушується. Виникнення одних візуальних об'єктів досить часто стає поштовхом до появи інших візуальних комунікативних практик. Обгово-рення в медійному просторі будівлі театру сприяло утворенню величез-ної кількості інтернет-мемів, частина яких стала справжніми шедеврами. Їх спонтанне розповсюдження усіма можливими способами – в особис-тих повідомленнях, коментарях до новин, на стіні у соціальних мережах – підігрівало інтерес до проблеми міського простору, яка досить довго не привертала уваги пересічних громадян.

Отже, можна зазначити, що внаслідок активного освоєння міського простору, відбувається зміна звичного образу міста. Візуальні повід-омлення митців, втілені у різних типах практик, лунають наче оркест-рові інструменти, налаштовані у різних тональностях, створюючи ка-кофонію, а не гармонію. Ця різнобарвність і є ознакою життя та розви-тку міста, антитезою до застиглого незмінного існування, коли комуні-кації вже немає.

61

Н. В. Чуйко, студ., КНУТШ, Київ

ПРОБЛЕМА ЗНАКУ ТА СИМВОЛУ В НАЦІОНАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ У ІНТЕРПРЕТАЦІЇ Д. І. ЧИЖЕВСЬКОГО

Культура у тлумаченні Чижевського постає сукупністю артефактів,

які існують на спільній просторово-часовій основі і виявляються як озна-ки спільності та відмінності. Поняття "артефакт" у культурологічному контексті позначає створені людиною об'єкти, які мають знаковий або символічний зміст і, відповідно, відображають спосіб сприйняття та світорозуміння певного "національного духу" та світогляду, а отже й культури. Таким чином, визначення культури у Чижевського ґрунтується на проблемі інтерпретації знаку та символу.

Д. І. Чижевський у роботі "Етика і логіка", присвяченій спробі подо-лання етичного "формалізму", розрізнює поняття символу і знаку, ви-значаючи їх характеристики. Знак визначається дослідником як пуста безпосередня форма буття, яка, існуючи лише як функція упорядкуван-ня, вказує на спільність та можливість. Таким чином, знак є вказування на об'єкт, який, набуваючи означення, показує сам себе у своїй незале-жності від суб'єктивних уподобань. Означене виявляє об'єктивно-посередницьку функцію знаку в зв'язку людини з речами, що мають культурне значення. Символ є безпосереднім буттям, яке, виконуючи пізнавально-змістовну функцію, розкриває сам себе, будучи при цьому багатозначним та незамінним виразником нескінченого змісту культур-ного буття [Чижевський Д. Етика і логіка. До питання про подолання етичного "формалізму"// Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993. – С. 482-498].

Чижевський неодноразово стверджує, що саме філософська думка виражає спосіб світосприйняття та світорозуміння конкретної націона-льної культури, "національний світогляд", розкриває "глибини націона-льного духу". Філософію, дослідник трактує у античному сенсі, тобто як "любов до мудрості", що вживається у нього в значенні системи світо-глядних ідей [Чижевський Д. Українська філософія / Українська культу-ра: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С.В. Ульяновська; Вст. С. І.М. Дзюби; Перед. Слово М. Антоновича; Додатки С.В. Ульянов-ської, В.І. Ульяновського. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.].

Розглядаючи питання про критерії, що визначають предмет і зміст української філософії, Чижевський звертається до характеристики наці-онального типу, яку, на його думку, можна скласти, досліджуючи доро-бок видатних діячів української філософії. Аналіз творчої спадщини Г.Сковороди, М.Гоголя, П.Куліша, П.Юркевича як типових представників національної традиції, приводить дослідника до формулювання "філо-софії серця", яка є, на думку Чижевського, "характеристична для україн-ської думки" (Чижевський, 22) [Чижевський Д. До характерології слов'ян.

62

Українці / Д. Чижевський. Філософські твори: У 4 т. Т. 2: Між інтелектом і культурою: дослідження з історії української філософії. / Під заг. ред. В. С. Лісового. – К.: "Смолоскип", 2005. – 264 с. – С. 34-43].

Термін "серце" має широке тлумачення, в ньому закодована складна культурна традиція. Істотним є його трактування як образу чи символу з духовним навантаженням, тому визначення слова "серце" включає широкий спектр значень – від образу, що має емоційне забарвлення, до символу, що репрезентує внутрішній центр духовного життя людини. Тому проблему "філософії серця" варто розглянути у трьох аспектах: психологічно-емоційному, релігійному та символіко-антропоцентричному, беручи до уваги певну умовність такого поділу [Валявко І. Дм. Чижевсь-кий – фундатор поняття "філосоія серця" // Слово і час. – 1998. – №8].

Перший аспект пов'язаний з такою рисою української національної вдачі, як емоційність – надання високої оцінки почуттям, специфічний гумор, однією з рис якого є відсутність страху перед нечистою силою, деколи навіть загравання з нею тощо. В цьому аспекті серце виступає як психологічно-емоційний образ, який простежується вже в українців Княжої доби, – в народних піснях, прислів'ях, казках, в гостинних звичаях народу.

У другому аспекті поняття "серце" набуває значення релігійного сим-волу, який репрезентує центр морального життя й духовності людини. Розгляд серця під таким кутом зору притаманний всій українській духо-вній культурі. Наприклад: у авторів "Києво-Печерського патерика", у "Молінні" Данила Заточник, у Іван Вишенського, Паїсія Величковського. Із християнською антропологією пов'язані світоглядні настанови П.Могили, Д.Туптала, Г.Кониського, та найбільше теоретичне обґрунту-вання "філософія серця" в загальнохристиянському сенсі здобула у творчому доробку Памфіла Юркевича, на думку якого підстава релігій-ної свідомості – в серці людини.

Окреслені аспекти "філософії серця" не є здобутком лише українсь-кої культури: наприклад, вже Платон мав уявлення про "спалахування душі", про іскру душевну. Третій аспект, в якому "філософія серця" по-стає як символіко-антропоцентрична система, пов'язана з внутрішньою людиною серця, відбиває певну українську специфіку. У вітчизняній філософії ця концепція довершено була викладена у філософії Сково-роди, який пов'язавши серце з "внутрішньою" людиною, розвиває на українському ґрунті символіко-антропоцентричний напрям "філософії серця". Подібне трактуваня символу "серця" наявне у творах попере-дників Сковороди – Г.Смотрицького, К.Транквіліона-Ставровецького, Д.Туптала. Ті самі основи філософування продовжується у творчості кирило-мефодіївських братчиків, втілюючись у працях П.Куліша. Серце – основний принцип "україноцентричного" світогляду П.Куліша, який стверджує або відносну, або інколи й абсолютну перевагу "серця", "вну-трішньої людини" в українському народному характері [Чижевський Д. П. О. Куліш – український філософ серця. / Д. Чижевський. Філософські

63

твори: У 4 т. Т. 2: Між інтелектом і культурою: дослідження з історії укра-їнської філософії. / Під заг. Ред. В. С. Лісового. – К.: "Смолоскип", 2005. – 264 с. – С. 206-217].

Принципи "філософії серця" глибоко простежуються також у творах Т. Шевченка. До представників символіко-антропоцентричного напряму "філософії серця" в українській культурі можна зарахувати також М.Костомарова, Лесю Українку, М.Коцюбинського, Б.-І.Антонича, П.Тичину, О Довженка та ін.

Серце як філософський концепт і символ українського культурного способу існування протиставляється редукціонізму як методу абстрагу-вання від унікальностей різних людей, зовнішнім поєднанням за допо-могою узагальнюючого, пустого знаку. Антиредукціоністська кордоцент-рична традиція в українській духовній історії не заходить у жорстке про-тистояння з раціоналістичною, яка також має глибоке коріння в націона-льній філософській культурі – твори І.Копинського, Й.Кононовича-Горбацького, Ф.Прокоповича, В.Лесевича, О.Козлова та ін., намагаю-чись гармонійно співіснувати з нею.

64

Круглий стіл "ЕТИКА ЯК ПРАКТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

В ПРОФЕСІЙНОМУ ВИМІРІ (ПАМ'ЯТІ ПРОФЕСОРА Т.Г.АБОЛІНОЇ)"

Н. М. Бойченко, докт. філос. наук, проф., НМАПО ім. П.Л. Шупика, Київ

n_boychenko@ukr.net

НОРМОТВОРЧИЙ ХАРАКТЕР ЦІННОСТЕЙ У ПРОФЕСІЙНІЙ ЕТИЦІ

Зростаючі потреби людей у досягненні взаєморозуміння у складних соціально-економічних умовах обумовлюють стійке зацікавлення мора-льно-етичною складовою суспільного життя. Сучасне суспільство актив-но застосовує здобутки науки та освіти до здійснення соціальних змін. Різні соціальні групи взаємодіють між собою на основі певного встанов-леного порядку та керуючись певними моральними приписами (будь то норми релігійні, чи цінності, що набули силу кодексів, тощо). Особливої актуальності останнім часом набула проблема морально-етичного регу-лювання у таких соціально важливих сферах як медицина, наука, осві-та, політика. Можна погодитися з Д. Беллом, який вважає, що у сучас-ному суспільстві наука і освіта стають основною продуктивною силою. [Bell D. The coming of post-industrial society: A venture of social forecasting. – N.Y.: Basic Books, 1999. P. – 352.] Втім, більш прийнятною для нас є позиція Е. Дюркгайма, який вважав, що будь-які соціальні норми, а отже і соціальні інститути мають своїм підґрунтям норми мора-льні. Наприклад, розподіл праці він вважав моральною нормою, з якої випливають й економічні наслідки. Таким чином, якщо визнавати спра-ведливість твердження Белла, яке він та його послідовники доводять емпіричними соціологічними даними, тоді слід передусім виявити, які моральні норми, пропоновані наукою і освітою, стають для суспільства настільки значущими, що це призводить до такого широкого економічно-го, політичного тощо впливу науки та освіти на все суспільство.

Своєрідним опертям для професійної етики повинні бути не проце-дури контролю і стягнення, а процедури обговорення конкретних питань в світлі етичних принципів та цінностей. Саме таке обговорення по-справжньому залучає працівників до рефлексії з приводу моральної складової їх діяльності, створює стурбованість моральною якістю своєї професійної поведінки. Ми припускаємо, що моральні норми науки і освіти, які є нормами прямої дії у їхній автентичній сфері, за межами цієї сфери мають швидше регулятивне значення – тобто формують певний

65

морально-етичний ідеал. Такий ідеал виступає як вища цінність, а саме сукупність академічних цінностей, яким неявно підпорядковуються усі інші як похідні й залежні від них. У цьому контексті педагогіка постає водночас як система знань та система цінностей: якщо на інституцій-ному рівні, а тим більше на рівні суспільства та його ідентифікації ці дві системи постають перед проблемою їх узгодження, то для особи-стості знання та цінності злиті воєдино – передусім завдяки освіті. [Бойченко Н.М. Сучасний університет: ціннісно-етичний вимір. Моно-графія. – К.: ПРОМІНЬ, 2015. – С. 53.]

Відзначаючи такий зв'язок Габермас, щоправда лише однобічно – наголошував на залежності науково-технічних знань від змін морально-практичних знань спільноти: лише певні світоглядні зміни у добу Відро-дження дозволили всерйоз взяти до уваги суспільства той факт, який давно відкрила наука – що Земля кругла і має своє, причому не центра-льне місце у Всесвіті. На нашу думку, не менші зміни у свідомості суспі-льства, у тому числі його моральній свідомості, мало науково-технічне, здавалося б, за своєю суттю відкриття Ейнштейна щодо відносності як субстрату світу, так і його параметрів. Це відкрило для суспільства на-лаштованість на радикальну переоцінку й критичний перегляд успадко-ваних цінностей взагалі. Якщо уся картина світу залежить від точки спостереження, то не меншою мірою від точки спостереження залежить й система цінностей, яку слід визнавати адекватною. Саме тому, для етики, як практичної філософії настав "зірковий час", адже традиційна мораль та усталені норми й звичні для суспільства цінності не завжди спрацьовують в ситуації постійного розвитку науки, освіти, медицини, суспільства загалом. Особливо гостру потребу унормування своєї про-фесійної діяльності відчувають ті професіонали, що змушені (в наслідок своєї професійної діяльності) виносити рішення, які дуже часто лежать у площині етики та моралі. Така потреба реалізується через появу нових норм та конкретизацію вже унормованих положень, що враховують специфіку існування та функціонування певних професійних груп, що дозволяє пояснювати поведінку як окремого професіонала, так і певної професійної спільноти. Як слушно зазначала Т.Г. Аболіна суспільство на сьогодні сформулювало запит на підготовку професіонала, який би міг розв'язувати складні моральні колізії та дилеми, які зустрічаються сьогодні практично в усіх сферах діяльності.[Аболіна Т.Г. Прикладна етика. Навч. посіб. / Т.Г.Аболіна, В.Г.Нападиста, О.Д.Рихліцька та ін. ; за наук. ред.. Панченко В.І. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – С. 5.]

Професійна етика активно долучається до вироблення морально-правових засад збереження людського життя, що стає об'єктом науково-дослідницького інтересу. Виникла необхідність більш широкого форму-лювання питань зв'язку природничих наук та медицини з етикою. В цьо-му контексті особливу роль відіграє біоетика, що повинна не тільки кон-статувати факт існування тої чи іншої проблеми, але й намагатися на-давати відповіді та певні алгоритми дії для науковців. Зокрема "Етичний кодекс ученого України" наголошує: "учений несе моральну відповіда-

66

льність за наслідки своєї діяльності, що можуть впливати на розвиток людства або природи. Вчений повинен протидіяти отриманню результа-тів, що суперечать принципам гуманізму…" [Етичний кодекс ученого Укра-їни. http://www.nas.gov.ua/legaltexts/DocPublic/P-090415-2-0.pdf] Вітчизняні науковці визначили основне завдання "Етичного кодексу" як надання пріоритету моральним вимірам науки та відповідальності співтоварист-ва вчених й кожного вченого зокрема. Оскільки суспільні інститути не встигають за стрімкими темпами розвитку науки й технологій, така дис-ципліна як біоетика, що поєднує у собі здобутки не тільки філософії науки, а й етики, медицини, деонтології, екології; повинна адекватно реагувати на такі виклики.

Усвідомлюючи, що наука не може бути етично нейтральною (оскіль-ки наука та етичні цінності не можуть бути ізольовані одне від одного) потрібно зазначити, що етичні норми не можуть просто "прикладатися" до тієї чи іншої професійної діяльності, а потребують спільного осмис-лення конкретних складних ситуації та моральних дилем; зумовлюють нейтралізацію часто шкідливих поведінкових стереотипів та оціночних суджень; сприяють виробленню нових етичних механізмів розв'язання складних ситуацій у сфері професійної діяльності. Нормативний зміст, зафіксований в етичних документах, вимагає постійного впровадження. Якщо кодекс традиційно передбачає етичну інфраструктуру у вигляді комісій або комітетів, то на думку Б. Макфарлейна [Macfarlane B Teaching with Integrity: The Ethics of Higher Education Practice / Bruce Macfarlane. – London and New York: Routledge Falmer, 2004. – 184 Р.] професійна етика повинна спиратися на альтернативні механізми впро-вадження: зокрема на особистий приклад або моральне лідерство.

Т. Е. Василевська, докт. наук з держ. упр., проф., НАДУ при Президентові України, Київ

tasilevs@ukr.net

ЕТИКА ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ТА ЕТИКА ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ: ЗМІСТ, ОСОБЛИВОСТІ, ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ

Принципи та вимоги моралі набувають своєї конкретизації в різних

видах спеціалізованої, професійної діяльності. Виділення особливих професійно-етичних встановлень, в яких загальнолюдських принципів моралі конкретизуються відносно державно-службової діяльності, обу-мовлено рядом чинників. Державні службовці займають специфічне місце у суспільстві, вони реалізують державну управлінську діяльність і державно-владні повноваження; в професійній діяльності державних службовці складаються особливі відносини (відносини між державними службовцями та громадянами в умовах демократії вибудовуються на засадах служіння представників державного апарату народові, кожному громадянинові; для побудови стосунків всередині професійної групи

67

державних службовців кардинальне значення має принцип ієрархії); підвищенні моральні вимоги на державній службі обумовлені: розпоря-дженням значними матеріальними цінностями, людськими ресурсами; безпосереднім впливом на життя конкретних людей; існуванням ризику, непередбаченості у діяльності, сполученням формально-процедурних регламентацій діяльності з можливістю прийняття вольових суб'єктив-них рішень, імовірним творчим характером праці.

Ці чинники призводять до виникнення особливих етичних проблем діяльності та відносин державних службовців (проблеми дотримання державної таємниці, протидії корупційним діянням, збереження конфі-денційної інформації громадян, політичної неупередженості, обмеження частини політичних, природних прав державних службовців тощо).

Таким чином, етика державного службовця виявляє специфічні ви-моги до моральності державних службовців, які пов'язані з особливістю цього виду діяльності.

Набуття професійною етикою, етикою певного виду спеціалізованої діяльності інституціонального характеру свідчить про заміну спонтанних регулятивних механізмів на регулятори, що спрямовують на передбачу-вану, очікувану та модельовану поведінку. Професійна етика вирізня-ється: усвідомленою ретельною розробкою професійних етичних норм; побудовою системи взаємозалежних цінностей, принципів, норм, уста-новок, зафіксованих в Етичному кодексі; існуванням групи людей, що відповідають за підтримку і захист цих норм.

Для точнішого відображення етосу професії та організації цілеспря-мованої роботи по етизації державного управління розрізняють: етику державної служби, яка є інституціональною, організаційною етикою, та етику державного службовця, що унаочнює професійно-етичні цінності та норми на рівні особи. Етика державної служби – інституційна етика, яка випливає з місії та філософії державної служби та презентує її цін-ності, етичні принципи, норми й механізми їхньої підтримки. Етика дер-жавного службовця – основана на усвідомленні професійного призна-чення система етичних цінностей, принципів і норм, які відображаються у свідомості державних службовців, орієнтують і регулюють їх відноси-ни, діяльність у сфері державної служби та механізмів підтримки про-фесійно-етичної складової державної служби. Етику державного служ-бовця можна означити, і як взаємозв'язок цілей і засобів діяльності державного службовця та специфічно людських цілей. Таке визначен-ня несе вагоме смислове навантаження й дозволяє по-новому розгля-нути предмет цієї професійної етики, виходячи з масштабу "специфічно людських цілей" і звіряючи з цим масштабом засоби реалізації будь-якого наміру, відношення, дії.

Вагомими аспектами морального життя представників державного управління, що розглядає етика державного службовця є: ставлення професійної групи та кожного державного службовця до суспільства в цілому, його інтересів; виявлення основних цінностей, принципів та професійно-етичних норм державно-управлінської діяльності; визначен-

68

ня моральних якостей особистості представника державної служби, які забезпечуватимуть найкраще виконання ним професійного обов'язку, в тому числі обґрунтування професіоналізму як моральнісної якості дер-жавного службовця; усвідомлення специфіки моральнісних відносин представників державного управління та громадян, які є безпосередніми об'єктами (й водночас – суб'єктами) їх професійної діяльності; розкриття сутності взаємовідносин всередині професійних колективів органів дер-жавного управління, специфічних моральних та професійно-етичних норм, які виражають ці відносини; з'ясування засобів підтримки профе-сійної етики державних службовців, в тому числі виявлення особливос-тей, мети, завдань і методів професійно-етичного навчання державно-управлінського персоналу.

Основні компоненти етики державної служби: мотиваційний – став-лення службовців до державного управління, прагнення до самореалі-зації; когнітивний – знання про професійну етику, нормативно-правові документи, що регулюють службове становище; регулятивний – позити-вне ставлення управлінців до осіб, з якими здійснюються професійні взаємодії, обов'язковість і відповідальність перед ними; емоційно-вольовий – здатність до співпереживання, задоволеність роботою, ініці-ативність В етиці державного службовця вирізняють ряд підсистем: когнітивну – знання норм професійної етики; афективну – переживан-ня, почуття та емоції; конативну – відповідність поведінки та діяльності державних службовців нормам професійної етики.

Підтримка етики державного службовця може здійснюватися: через особистісну моральнісну саморегуляцію державних службовців (особис-ті моральні принципи та моральні якості, творче етично огранене само-вираження); через інституційні впливи, зміни в організаційному середо-вищі, створення етичної інфраструктури державної служби, яка макси-мально унеможливить порушення етичних засад професії.

Розрізняються два підходи до етики державного службовця – стру-ктурний і нормативний. Структурний підхід робить акцент на дотри-манні загальновизнаних норм, законів і встановлених формальних ста-ндартів поводження, слухняності; основними механізмами цього підходу є прийняття кодексів поведінки (як законів або підзаконних нормативних актів), ефективна система аудиту та контролю, різноманітне стимулю-вання. Для нормативного підходу важливим є розуміння місії професії, довіра до особистих чеснот, відповідальності службовця, усвідомлення цінностей доброчесності; тут діють механізми заохочення, навчання, система консультування, правильна професійна соціалізації. Однак без певного збалансування структурного підходу, що акцентує увагу на інституціональних механізмах підтримки етики державного службовця, та нормативного підходу, що апелює до особистих принципів, кожен з них матиме "слабкі місця" у впровадженні професійної етики. Адже гідне управління потребує постійного поєднання й взаємозв'язку між інсти-туціональними та моральними засобами його підтримки.

69

Л. І. Войнаровська, к. філос. н., ДВНЗ "КНЕУ імені Вадима Гетьмана", Київ

l.i.v@online.ua

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ВИМІР ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ЛЮДИНИ: ФІЛОСОФСЬКО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОНТЕКСТ

Теоретичний аналіз феномену капіталізму завжди акцентував на собі

увагу економістів, філософів, культурологів та інших представників інте-лектуальної сфери. Проте ефективна і висококонкурентна економічна теорія виникає лише тоді, коли її витоки живляться реальними соціокуль-турними, політичними і морально-культурними ідеями, оскільки відміннос-ті, які існують між суспільствами, продиктовані не лише економічними умовами, а й "традицією і законом, талантом і майновим станом, кількістю населення, рівнем розвитку культури" [Шпенглер О. Закат Европы. – Мн. : Харвест, М. : АСТ, 2000. – С.1302]. Безперечно, й економічним станови-щем, але всі вони існують і задані разом самим життям та є незмінними, тобто "архетипічними". Таким чином, ринкова економіка не існує ізольо-вано від духовно-культурної, ціннісної сфери життя суспільства.

Будь-яка теорія залишається інтелектуально-привабливою до того часу, поки зберігає свою силу соціокультурний, духовний, антропологіч-ний контекст, що живить її. В такому розрізі й постає проблема подаль-шого буття і розвитку людини в умовах сучасного "економізму". В неолі-беральній економіці "головними орієнтирами виступають прибуток, ефе-ктивність, конкурентоздатність, які розглядаються у відриві від більш широких соціальних і людських цінностей, таких як справедливість, солідарність, соціальний світ, гідність, безпека, добробут" [Силичев Д. А. Социальные последствия перехода от индустриализма и модерна к постиндустриализму и постмодерну / Д. А. Силичев // Вопросы фило-софии. – 2005. – № 7. – С.18]. Ю. Габермас стверджував, що "конкурую-чі підприємці" приймають свої рішення відповідно до принципів одер-жання прибутку, в силу чого "ціннісноорієнтовані дії заміщаються діями, які визначаються інтересом" [Хабермас Ю. Проблема легитимации по-зднего капитализма. – М. : ИНФА, 2009. – С. 42].

В зв'язку з цим зростає не лише соціальна напруга, але й розуміння того, що існуючі тенденції несуть в собі перспективу "розчинення" суспі-льства у ринку. Інтенсивно змінюється й саме суспільство. Воно практи-чно перестало бути "суспільством праці", переросло фазу "суспільства споживання" і почало стрімко трансформуватися в різні форми сучасно-го гедонізму.

В економічному знанні проблема соціально-ціннісного життя людини набуває іншого виразу, виокремившись в концепт "економічної людини. Становлення "суспільства споживання" обумовило розвиток моделей "економічної людини", онтологічною основою для ствердження якої стає "масова людина". "Економічна людина" складає базисну основу "еконо-мізму", який орієнтує індивіда лише на економічні цінності, що призво-

70

дить до руйнування сфери "трансцендентного", "соціального", "політич-ного", "культурного", "морального". Там, де свобода трактується як "сво-бода обміну", справедливість як "ефективність", легітимність як "визнан-ня", мораль як "інтерес", в підсумку не може виникнути нічого іншого, окрім "економізму". Так стверджується необхідність не лише осмислення, але й вироблення в парадигмі філософсько-економічного знання нової системи цінностей як альтернативи "тотальності" економізму.

В такому контексті на особливу увагу заслуговує діяльність тих на-прямків теоретичної думки, які обґрунтовують необхідність орієнтації суспільства на "людську економіку". Саме філософська рефлексія спри-яє проникненню в глибинну сутність економічних процесів, дає змогу розглядати економіку як складну, відкриту, нелінійну систему з її незво-ротністю, можливістю виникнення нових зв'язків і відношень, з'ясування місця і ролі в них людини.

Важливим аспектом філософсько-економічного знання є ціннісно-духовна парадигма в осмисленні сутності буття людини в умовах "еко-номічного суспільства". В даному контексті на перше місце виходить морально-етичний вимір, ґенеза якого − від традиційної моралі до вимог соціального конформізму і визнання економічної доцільності, − свідчить про його атрибутивність економічній життєдіяльності.

Постановка проблеми сутнісного буття людини в реаліях соціаль-но-економічного світу спрямовує до метафізичних роздумів про сенс і мету життєдіяльності людини, раціонального та ірраціонального в людині, ціннісних основ життя, вироблення екзистенціальних обґрун-тувань та гарантій існування, перспектив гуманітарних цінностей в умовах загострення глобальних проблем сучасної цивілізації. Ці теми включені в більш об'ємні, традиційні філософські сюжети: хто така людина і яке її метафізичне призначення в цілісності буття, культури, знання. Моральний зміст концепту "економічної людини" у вимірах, наприклад, філософської антропології дозволяє перенести акцент із пріоритету потреб та практичних інтересів у суспільній та індивідуаль-ній життєдіяльності на пошуки смислових основ життя, які визначають-ся духовно-ціннісними імперативами.

Отже, економічне знання з необхідністю має бути "занурене" в ан-тропо-гуманістичний, культурно-ціннісний контекст, що збагатить "етос економічного", поставить завдання щодо переосмислення системи цін-ностей людини не тільки в контексті філософії економіки, філософської антропології тощо, але й морально-етичних настанов.

71

О. В. Кундеревич, канд. філос. н., доц., КНУКіМ, Київ kunderevich@mail.ru

ПРОФЕСІЙНІ ЕТИЧНІ КОДЕКСИ В ГАЛУЗІ PR-ДІЯЛЬНОСТІ

Професійне поле діяльності паблік рилейшнз постійно розширюєть-

ся та розвивається, одні аспекти цієї діяльності відходять на задній план, інші стають приоритетними, відповідаючи на виклики суспільства

Актуальність обговорення етичних питань в PR зросла за останні ро-ки, але сьогодні не існує чіткого напрямку розвитку етичних аспектів в PR-діяльності. Ця проблема є відкритою для широкого обговорення, з метою адекватного сприйняття професії паблік рилейшнз суспільством.

У сфері PR існують декілька кодексів, що регулюють етичні аспекти PR-діяльності. Серед них: Кодекс професійної діяльності і етики, що був прийнятий Міжнародною асоціацією PR (ІПРА) на її Генеральній асамблеї в Венеції в травні 1961 році, Афінський кодекс, що був прийнятий в Афі-нах Генеральною асамблеєю ІПРА в травні 1965 року (а зміни були вне-сені в квітні 1968р.), Європейський кодекс професійної поведінки в галузі PR, який має назву "Лісабонський кодекс", тому що був прийнятий в Ліса-боні 16 квітня 1978 року на Генеральній асамблеї Європейської конфеде-рації PR (СЕПР) і доповнений 13 травня 1989 року, Кодекс професійної поведінки Інституту PR, що був допрацьований та прийнятий в Англії на щорічній сесії Інституту PR 9 квітня 1986 року, Кодекс професійної поведі-нки в галузі зв'язків з громадськістю, прийнятий ВГО "Українська ліга зв'я-зків з громадськістю" 12 березня 2005 року. Більшість професійних органі-зацій вважає, що принциповим завданням кодексів етики є не дисциплі-нарне залучення, а освіта та професійне інформування – формування стандартів поведінки, що послугують для членів організацій зразком в їх професійній діяльності. Такий підхід розділяє і Міжнародна асоціація спеціалістів, в сфері ділової комунікації (ІАВС).

Морально-професійні кодекси, що стали частковим еквівалентом су-спільної моралі, виконують такі соціальні функції:

– пізнавальну, яка реалізується у відображенні об'єктивних процесів суспільно-професійного розподілу праці за конкретних історичних умов

– регулятивну (забезпечується взаємозв'язок спеціалістів з суспільс-твом, набір специфічних прийомів праці)

– ціннісно-орієнтаційну (даються уявлення про моральний ідеал професіонала, професійні обов'язки, честь, совість, справедливість тощо).

Вищезазначені кодекси можна розділити на наступні змістовні час-тини: 1) моральні якості, особистісний розвиток PR-спеціаліста та етичні аспекти взаємодії з суспільством; 2) професійна відповідальність; 3) етичні аспекти розповсюдження інформації, робота зі ЗМІ; 4) відноси-ни з клієнтами, колегами та представниками інших професій.

Загальною вимогою в усіх вищезгаданих кодексах є розвиток і збе-реження хорошої репутації PR-спеціаліста. В Кодексі професійної пове-

72

дінки і етики ІПРА це визначається, як дотримання моральних норм, повага до інтересів суспільства та гідності особистості. А в Кодексі про-фесійної поведінки Інституту PR увага приділяється необхідності по-стійного професійного зростання та вдосконалення. В Лісабонському кодексі підкреслюється необхідність для PR-спеціаліста поважати прин-ципи, які закладені в Загальній декларації прав людини, особливо сво-боду слова та друку. Цікавою особливістю Лісабонського кодексу, що відрізняє його від інших, є те, що в ньому містяться рекомендації для PR-спеціаліста, згідно яких він повинен утримуватись від самореклами. Що є не зовсім обґрунтованим, враховуючи те, що в сучасних умовах правдива реклама чесного спеціаліста може бути тільки корисною для суспільства. Велика увага питанням моральних якостей і особистісного розвитку PR-спеціаліста приділяється в Афінському кодексі (п'ять пунктів з тринадця-ти). А саме, крім дотримання моральних принципів і положень "Загальної декларації прав людини", це внесок в створення моральних і культурних умов, що дають можливості людині досягти повного розвитку і користува-тися усіма правами, що закладені в декларації.

Конфлікт між етикою PR та етосом PR настільки глибокий, що сього-дні це дві сфери, що існують паралельно, внаслідок чого просто не перетинаються в зоні очікуваного конфлікту. Подібний паралелізм теорії і практики PR наносить значних збитків професії та ставить під загрозу саме її існування. "Не дивлячись на значний прогрес в розвитку паблік рилейшнз протягом ХХ століття, громадськість ще не готова визнати право паблік рилейшнз називатись справжньою професією" [Скотт М. Катлип, Аллен Х. Сентер, Глен М. Брум. Паблик рилейшнз: теория и практика – М. :Вильямс, 2008.- 640 с. – С.214.].

В такий спосіб, професійні технології, відірвані від сутності паблік рилейшнз, як стратегії довіри та згоди, призводять до відриву паблік рилейшнз від його етичних регуляторів. Саме тому необхідність як са-морегуляції і самоконтролю, так і регуляції зовнішньо-законодавчої в сучасній Україні є вкрай необхідними. Те, що більшість PR – спеціалістів орієнтуються в своїй діяльності не на професійні цінності, а на кар'єрний зріст ілюструє перехідний етап в розвитку PR. Це є проблемою не тільки представників сфери паблік рилейшнз, але й проблемою державного характеру: зрілості ринкових відносин, законодавчої бази, економічних факторів та рівня демократичних процесів.

В. К. Ларіонова, докт. філос. наук, проф., ПНУ ім. Василя Стефаника, Івано-Франківськ

МОРАЛЬНИЙ ЗМІСТ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ

Проблема мудрості, її змісту і визначення, способів і форм існування

є наскрізною протягом усього пізнавального процесу людства.

73

Мудрість – це особлива форма рефлексії людини над оточуючим її буттям, над самою собою, котра засновується не лише на "мислитель-но-дискурсивному" (О.Ф.Лосєв) способі душевного освоєння буття (за допомогою понять і категорій), але й на безпосередньо-інтуїтивному осягненні світу (через образи і символи) та має собі за мету відобразити глибоку єдність світу, яка виявляється у співпадінні раціонально-теоретичних, ціннісно-світоглядних та практичних сторін співвідношення людини зі світом, на основі яких людині пропонується цілісна, гармоній-на програма для її життєдіяльності.

Мудрість – не саме знання, а його фіксація, оцінка, світоглядні ви-сновки.

Предметом дослідження постає моральний зміст народної мудрість як феномен пізнавального способу життя і фактор духовної єдності людини та народу, з урахуванням специфічних особливостей етнокуль-турного розвитку українців.

Мудрість як об'єктивний історичний дух кожного народу в її (його) сис-темній цілісності досліджували видатні німецькі філософи XVIII-XIX ст. Значний внесок у мудрість як соціально-психологічний феномен народної свідомості належить мислителям ХІХ–ХХ ст., що зумовлено повноцінним виходом на арену суспільно-політичного, соціально-економічного, духов-но-культурного життя широких верств населення. Непересічне значення мають здобутки вітчизняних вчених, філософів, літераторів, діячів науки і мистецтва, які всебічно, іноді з протилежних методологічних, світогляд-них, аксіологічних позицій, досліджували феномен мудрості.

Специфічні особливості народної мудрості на ґрунті власне україн-ської ментальності розглянуті на основі концепцій Г.Сковороди, Ф. Про-коповича, П.Юркевича, О.Потебні, П.Куліша, М.Драгоманова, Д. Донцо-ва, І.Огієнка; мислителів із числа представників української діаспори, серед яких О. Кульчицький, В.Липинський, Є.Маланюк, І.Мірчук, М. Шлем-кевич, а також сучасних вітчизняних дослідників, а саме: А.Бичко, І.Бичка, Г.Горак, В.Горського, О.Забужко, В.Крисаченка, І.Лисого, В. Скура-тівського, В. Табачковського та ін.

Мудрість – одне з найважливіших світоглядних та життєво смисло-вих понять.

В усі періоди існування людства актуальною була і залишається дотепер проблема перетворення потенції в акцію, духовної сутності в зримі предметно-соціальні та предметно-речові форми. Ось чому в умовах перехідного стану сучасного українського суспільства та доко-рінної зміни світоглядно-мотиваційних засад людської свідомості слід всебічно розвивати концепцію духовно-соціальної сутності людини, створювати всі необхідні умови для того, щоб вона у своєму житті реалізувала головне своє покликання – самопізнання. Така установка свідомості спрямовує людину на пізнання духовної спадщини людства – народної мудрості, відвертаючи від оманливої споскуси свідчення безпосереднього сприйняття вважати знаннями, що визначають суспі-льну поведінку.

74

Філософія, яка постає любов'ю до мудрості, покликана шукати шляхи до неї. Мудрість складає душу філософії.

Мудрість у етиці – визнана доброчинність. Це категорія загально-філософська. Філософія виникає значною мірою завдяки пошукам муд-рості і спроб її обґрунтування.

Мудрість є ціннісне знання, моральнісне. Злої мудрості не буває. Це стратегічне знання – знання про стратегію життя, про те, як обра-

ти в ньому вірний шлях. Полягає не в тому, як вибратися із пастки, а як у неї не потрапити.

Існують різні види мудрості: життєва мудрість, політична тощо. Багатство душевного складу українського народу, його духовна ене-

ргія втілились у багатожанрові форми вираження мудрості, головними з яких є дума, легенда, балада, казка, пісня, прислів'я тощо. В них знай-шов своє втілення багатовіковий досвід народу, його суперечлива доля, зумовлена як об'єктивними чинниками (геополітичне положення країни), так і суб'єктивними.

Мудрість є розуміння. Комунікативна етика підкреслює, що поняття "Чужий" – руйнує уявлення про комунікацію, а "Інший" закликає до діа-логу, пошуку порозуміння.

У процес придбання життєвого досвіду людина засвоює не тільки практичні знання, але й оцінки, норми поведінки, причому засвоює їх ніби поволі, без спеціальних зусиль, діючи за зразком. Знання, пов'язані з повсякденним досвідом, іноді називають духовно-практичними. Від них один крок до народної мудрості.

Головними чинниками народної моралі споконвічно були ідеали доб-ра, милосердя, людяності, такі категорії, як честь, гідність, працелюбність.

Передусім шанувалося почуття любові до батьків. Ця етична вимога, що відповідала Божій заповіді "Шануй отця свого і матір свою", втілюва-лося в народних прислів'ях та приказках. "Суворо засуджувалась на-родною мораллю внутрісімейна ворожнеча; родинне життя мало ґрун-туватися на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людя-ності, поваги до свого родоводу.

Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за все мала виявлятися у наданні допомоги ближньому.

Головним моральним обов'язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудову-вали хату. Приходили на допомогу й тоді, коли чоловік "підупав". Така поміч надавалася на третій день Різдва, Великодня чи в неділю. З цього приводу сусіди казали: "Пан Біг ласкавий і вже нам нашу вину (тобто роботу у свято чи неділю) дарує, бо ми тото робимо за любов".

Надзвичайною зворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишали без допомоги і вдівця – до нього при-ходили доглянути за дітьми, зварити їм їсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали "завітців" (опікунів); велика мора-льна відповідальність за їх виховання лягала на хресних батьків. Важ-

75

лива роль з огляду етико-естетичних засад належала й делікатності, духовній та мовній красі спілкування. Національні риси мовленнєвої поведінки українців віддавна привертали увагу своєю культурою, добро-тою, відвертістю, простотою, щирістю.

Суттєвого значення надавалося привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежано від того, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися першим – інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присором-лював. Отже, в етичному вихованні важлива роль належала не лише сім'ї, але й громаді. Українські народні привітання надзвичайно різнома-нітні й поліфункціональні. Їх добирали залежно від пори дня, ступеня близькості співрозмовників та від того, чим займається на даний момент людина, з якою вітаються. Найпоширенішими давніми загальноукраїн-ськими вітальними висловами були: "Добрий день", "Дай Боже, добрий день", "Дай Боже, здоров'я". У відповідь належало сказати: "Доброго здоров'я", "Дай Боже, здоров'я", "Дай Боже", "Дай Боже, дяковать за слово добре, дай Боже, вам щастя!" У зв'язку з цим існувала приказка: "Яке добрий день", таке "дай Боже, здоровля". Вітальну функцію, особ-ливо у західних областях України, виконували сакральні вислови: "Сла-ва Ісусу Христу"; у відповідь – "Навіки слава (Богові)". Привітальними словами побажального змісту, особливо у гуцулів, були: "Мир Вам!", "Миром!". До людини, що була зайнята роботою, зверталися: "Бог на (в) поміч", "Боже, поможи", "Помагай Біг", "Дай Боже, щастя". Відповісти належало: "Дякую красненько, дай Боже здоровля" і т. ін.

При зустрічі тактовна людина не ставила прямих запитань, таких, наприклад, як "куди (звідки) йдете?" Делікатний чоловік натомість запи-тував: "Чи далеко зібралися?"; "Чи далеченько ходили, чи натомили-ся?". У разі сумніву щодо доречності сказаного перепрошували: "Пере-прошаю за слово"; "Пробачте за слово"; "Шановавши сонечко святоє (місяць світлий), день білий, образи святі, Вас яко ґречних, слухи ваші, честь вашу – не до Вас мовлячи"; "Не против Вас показуючи" і т. ін. Про того, хто вмів таким чином перепросити, казали: "Дуже делікатний чоло-вік"; "Він все уміє пошанувати".

Найпоширенішими були дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одного кликали: побратиме, брате; дівчата – любко, дівонько, сестро; жінки (у Карпатах) – ґаздинько (наприклад: "Ґаздинько, будьте такі чемні...").

Розмовляючи з людиною, не годилося її перебивати, належало спо-кійно вислухати до кінця й відповісти з певністю й невимушеною

Великим безчестям було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм "здобутком" ходити по селу і просити вибачення. Зло-діїв бджіл водили по селу з вуликом на голові, конокрадів – із закладе-ною вуздечкою, крадіїв худоби обмазували болотом.

Натомість дуже високо цінувалася честь трудової людини. В народ-ній етиці важливого значення набувало співвідношення моральних рис людини з якісною характеристикою її праці. Існували, наприклад, пові-

76

р'я, що у нечесної людини не зародить земля, а в чабана, котрий щось поцупить, розбігатиметься худоба.

Великим безчестям вважалося пияцтво. Адже пияк ставав поганим робітником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину, робив сором громаді, бо, як казали в народі, "видавав свою душу дияволові".

Для української народної моралі характерним було й специфічне ро-зуміння поняття "честь" відповідно до віку, статі, соціального статусу особи. Основні принципи, категорії народної моралі були невіддільними не лише від їх етичної, але й естетичної вартості, що виявлялося в ор-ганічній єдності моральності й краси власних вчинків, у стосунках з лю-дьми, ставленні до природи.

Важлива роль у формуванні цієї етико-естетичної єдності належала обрядовості, звичаєвості, фольклору, в яких опоетизовувались людя-ність і добро, любов до людей та рідної землі.

Земля позначалася святістю й недоторканістю, її не дозволялося ображати, сварити, проклинати чи то навіть бити лозиною, товкти но-гою. Казали: "Не бий землі – не дасть хліба". Відповідно й хліб шанува-вся як святиня: якщо в часі обіду кусник хлібчика випав з рук, його на-лежало підняти й поцілувати.

Етична поведінка та діяльність людини в природному середовищі (екологічна етика) зумовлювалася тим, що розвиток етичних властивос-тей душі пов'язувався з естетичним сприйняттям довкілля. Таким чи-ном, природа в традиціях українського народу історично склалася як культурне середовище збереження і продовження не лише життя, але й духовності, як народна етика благоговіння перед життям і його вищим етико-естетичним породженням – гуманністю.

Працелюбні, сильні, вправні, кмітливі, здібні до сприйняття нового – такий український характер! Дитину з колиски треба вчити до праці, пова-ги, любові у сім'ї та до всього оточуючого -- людей, тварин, природи і всього живого. І батьки у цьому повинні бути прикладом для наслідуван-ня. Іноді доводиться спостерігати гру дітей, коли вони точно, як у дзерка-лі, копіюють поведінку та вчинки дорослих, часом і не зовсім позитивні.

А до ледарів українці завжди ставились зневажливо, тому українська мова багата прислів'ями та приказками на цю тему. "Де господар не ходить – там нивка не родить", "Як дбаєш – так і маєш", "Хто пізно встає -- в того хліба не стає". Ці "золоті" вислови говорять про ставлення укра-їнського народу до праці.

Отже – мудрість -- це оповіді наших далеких предків, які відчували себе і все що їх оточує частиною природи. А природа у нашого краю багата, різнобарвна, пишна. Усе це багатство відбилося в оповідях – казках. Відобразився у казці і побут, звичаї, традиції.

В народних казках передається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії наро-ду, його почуття. У казках також знайшли відображення важливі істо-ричні події. Одні казки виховували любов до рідної землі, рідної домів-ки, рідної матері, інші до народу і Батьківщини в цілому. Є також гумо-

77

ристичні і сатиричні твори, які не мають педагогічного характеру. Але незважаючи на те, що різні групи казок відрізняються темами і фор-мою, ідеї у них подібні. Усі вони прославляють мудрих, хоробрих та кмітливих і засуджують зрадливих, ледачих і підступних. Основні теми побутових народних казок:

1. Суд правди над кривдою -- мрія знедоленого народу. 2. Любов до рідної землі. 3. Протиставлення бідних багатим (дуже часто бідний чоловік -- ро-

зумний та кмітливий, панич -- невіглас). 4. Любов до праці -- протиставлення працьовитої людини ледачій. 5. "Хліб і золото" -- засуджували жадібність до наживи та показували,

що для людини хліб є набагато дорожчим за будь-які гроші. В українських казках усі ці дивні дари та чудеса можна досягти відва-

гою та силою, часом "хитрими чарами", але не лінощами. Леся Українка писала, що в українській казці дивним чином, з вели-

кою фантазією народною описуються далекі краї чудові "райські краї-ни", "тридев'яті царства", "киселеві береги та молочні ріки", сади з золотими яблуками з чарівними жар-птицями. Це показує велику фан-тазійність українського народу, його прагнення до чогось незвичного, чудесного, чарівного.

Казка ніколи не показує відверто мораль, яка у ній закладена. По-вчання у казці випливає з дії. І непомітно, коли мудрість закладена у казку переходить до читата. А мудрість ця дуже глибока.

Отже, українська казка є глибоко моральною та повчальною. Мате-ріал, який тут розглянуто є лише маленькою частинкою у морі багатого українського фолькльору. Навіть дорослим не завадить прочитати та вникнути в зміст, у саму глибину народної казки. Вона несе у собі муд-рість всього народу, що відточувалась поколіннями і не може бути не повчальною.

Казкова і пісенна спадщина будь-якого народу, українського надзви-чайно високою мірою, висловлює весь обшир його душі. Мудрість казки у тому, що це перша форма і водночас метод переходу суджень-речень у судження-умовиводи, це школа народного мислення, школа народно-го свободомислення.

Визначною рисою народної мудрості як своєрідного зведення рецеп-тів поведінки для різних випадків є її неоднорідність, суперечливість. Це пов'язано з тим, що в ній фіксується ставлення різних людей до одних і тих самих явищ, вчинків.

Зміст української народної мудрості багато в чому визначається од-вічними рисами характеру українців, серед яких: внутрішня душевна суперечливість; щирість і сердечна відвертість; гостинність, героїчна звитяжність у воєнних діях і принизливе боягузтво у ставленні до влади; любов до рідної землі, історичної спадщини і невміння відстояти власну культуру у публічній громадській діяльності; схильність до глибоких метафізичних роздумів та міркувань і водночас крайнощі емпіризму і сенсуалізму; внутрішня душевна соціалізованість і схильність до індиві-

78

дуалізму та егоцентризму при вирішенні суспільних проблем; віра у моністичне начало світоустрою і неприйняття моністичної дії закону, анархізм суб'єктивної волі; обожнення рідної мови і намагання виправ-дати відмову від використовування її в живому спілкуванні у поліетніч-ному середовищі; розвинене почуття побратимства, земляцтва та не-вміння піднятись до загальнонародної єдності; самокритичність і побла-жливе ставлення до критики на адресу інших народів; ідеалізація мину-лого і критичність щодо сучасного; любов до життя і несприйняття хво-роб і смерті; омріяна віра у торжество добра і наївна довірливість до романтизованих ідей та їх носіїв; самокритичність і водночас небажання взяти на себе провину; віра в нове, захопленість ним і надзвичайна обережність і консерватизм у його впровадженні та інші.

Отже, глибинні етико-естетичні засади українських культурних тра-дицій завжди втримували український народ на щаблі високої духовнос-ті й надавали йому снаги в найважчих випробуваннях фізичного, духов-ного і морального ґатунку. Морально-етичні норми пов'язувались з ес-тетичними уподобаннями, бо мораль була невіддільною від краси ду-шевної й краси в побуті.

Українці прагнули злагоди в сімейних стосунках, з ніжністю й добро-тою ставились до дітей, з шаною і турботою -- до батьків. Ці головні принципи сучасні сім'ї повинні продовжувати у своїх дітях. В основі на-родного ідеалу родинного життя є прагнення створити сім'ю щасливу, здорову, міцну і дружню. Недарма юнак і дівчина дружать, на весіллі їх супроводжують дружки, а шлюб називається одруженням. Отже, дружба і повага у сім'ї є запорукою щастя і любові.

Українська етика ґрунтується на ідеях національної свободи, людсь-кої гідності, почуття господаря землі і ці основні цінності ми повинні зберігати і продовжувати у своїх дітях.

І. І. Маслікова, канд.філос.наук, доц., КНУТШ, Київ i.i.maslikova@gmail.com

ПОТЕНЦІАЛ ЕТИКИ ЯК ПРАКТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

У ПРОФЕСІЙНІЙ НОРМОТВОРЧОСТІ В останній час в нашій країні все більшої актуальності набуває потре-

ба в моральній регуляції відносин у сфері предметно-визначених соціа-льних та професійних практик. Широкі дискусії навколо спроб етичної кодифікації поведінки та поява різноманітних етичних професійних кодек-сів є свідченням того, що фахівці, які пов'язані із конкретними соціальни-ми та професійними практиками, потребують етичної компетенції у вирі-шенні конкретних професійних проблем. Такі проблеми, в першу чергу, пов'язані із етичним виправданням місії, цілей та завдань такої конкретної діяльності або організацій, в межах яких здійснюється ця діяльність, із визначенням моральних обов'язків професіоналів та неприпустимих дій у

79

межах професії. Нажаль, аналіз існуючих кодексів засвідчує те, що часто такого роду "етичні" регламенти складаються "експертами-технологами з інституціоналізації моралі" поспіхом, тому зміст цих документів є хаотич-ним, неструктурованим, переліки цінностей професії та обов'язків профе-сіоналів є випадковими, не взаємопов'язаними та нерідко містять в собі далекі від моралі речі. І тому в кінцевому стані часто "етичні" професійні кодекси мають або декларативний характер, або суто дисциплінарний, але у всякому разі їх важко назвати етичними.

Відповідно етика як практична філософія має можливість взяти на се-бе експертний супровід такої професійної нормотворчості через прояс-нення співвідношення цілей предметно визначеної професійної практики (виду діяльності чи професійної організації) із спільним благом, з одного боку, та співвідношення етико-нормативних зобов'язань професіоналів з індивідуальними правами членів суспільства, на яких прямо чи опосеред-ковано спрямовані ефекти від діяльності таких організацій, з іншого боку.

Методологічну основу таких прояснень закладають консеквенціалі-стські та деонтологічні етичні теорії. Консеквенціалістська етика в її моністичній та плюралістичній інтерпретації зосереджує свою увагу на проблематиці спільного блага. Деонтологічна етика, з одного боку, об-ґрунтовує трансформації універсальних моральних норм та обов'язків за рахунок розширення або зниження нормативного змісту індивідуаль-ної моралі, тим самим окреслюючи нормативний простір суспільної моралі, в якому власне й реалізується професійна діяльність. З іншого боку, деонтологічна етика обґрунтовує моральні права суб'єктів практи-чної діяльності. Спроби аналізу моральних проблем різноманітних соці-альних практик засвідчують необхідність й розуміння джерел моральної нормативності, але не тільки з точки зору їхньої генеалогії, а скоріше онтології, для того, щоб зрозуміти справжню практичну дієвість мораль-них регуляторів, справжні спонукальні мотиви, що призводять до реаль-ної моральної дії. Такого роду пошуки спонукають до розширення схе-матичних рамок опозиції деонтології та консеквенціалізму та включення в пояснення позицій сучасної етики чесноти.

Спираючись на потужну історію дискусій між представниками цих етичних теорій можна вибудувати логічно вивірену систему моральних обов'язків та моральних прав, які будуть узгоджувати корпоративні інте-реси професіоналів та спільне благо всіх членів суспільства. Такі мора-льні вимоги можуть бути типологізованими з точки зору "досконалості" та "недосконалості" дії, спрямованої або на сприяння спільному благу у максимально можливій повноті, або лише на покращення існування суспільства (Ф.Хатчесон). Типології моральних обов'язків можуть вклю-чати себе переліки позитивних "широких" зобов'язань та негативних "вузьких" заборон, вимог по відношенню до себе та інших (І.Кант, В.Д.Росс). Сучасні Доктрини подвійного ефекту та теорії дозволеної й забороненої шкоди дають обґрунтування меж морально припустимих та неприпустимих дій, що є вкрай важливим для тих видів професій, що мають справу з життям та смертю громадян (медицина, військова спра-

80

ва, правоохоронні органи). Завдяки висновкам цих теорій можна роз-глядати етично обґрунтовані можливості застосування обмеженого насильства в практиках покарання [Kraut, Richard. 2016. "Altruism" in The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Fall 2016 Edition), Edward N. Zalta (ed.), Accessed January 15, 2017 https://plato.stanford.edu/archives/ fall2016/entries/altruism].

Сучасні дослідження форм поведінки, спрямованих на сприяння благу іншого та спільному благу, по суті здійснюють реактуалізацію етичного сентименталізму, який у своїх трансформованих формах зна-ходить своє місце в межах сучасної етики чесноти. Сучасні дослідники приділяють увагу, з одного боку, практичним питанням необхідності та спроможності культивування доброзичливості та добродіяння [Brandt, Richard. 1979. A Theory of the Good and the Right. New York: Oxford University Press, р. 138-148], але, з іншого боку, потребі обмеження доб-розичливості для ефективного порятунку життів інших людей (медици-на, та військова медицина зокрема) [Kraut, Richard. 2016. "Altruism" in The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Fall 2016 Edition), Edward N. Zalta (ed.), Accessed January 15, 2017 https://plato.stanford.edu/archives/ fall2016/entries/altruism]. Питання добровільної з боку громадян та при-ватних підприємств благодійності, обов'язкової державної підтримки соціально-корисних практик та творчих ініціатив породжують дискусії серед представників етики чесноти та утилітаризму. Головна проблема полягає у адресності допомоги, яка потребує неупередженості в макси-мізації спільного блага, але мотиваційно уможливлюється завдяки емо-ційній прихильності донора-благодійника [Singer, Peter. 2015. The Most Good You Can Do: How Effective Altruism is Changing Ideas About Living Effectively, New Haven: Yale University Press].

Таким чином, сучасні дискусії між представниками етичного консек-венціалізму, деонтології та етики чесноти засвідчують потенціал етики як практичної філософії в її теоретичному та прикладному вимірі.

А. Ю. Морозов, докт. філос. наук, КНТЕУ, Київ

ДУХОВНО-МЕТАФІЗИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ ЕТИЧНОГО

Давні греки чудово розуміли, що гола матерія, позбавлена ідеї і сми-слу, духовного принципу свого існування – це небуття, хаос, що такої матерії не існує в принципі. Адже все – від атома і клітини до тіла живої істоти чи суспільного тіла – потребує внутрішнього розумного принципу, закону для свого функціонування, для організації хаосу невизначеності і аморфності в "щось" визначене і конкретне, організоване і цілеспрямо-ване, одним словом – прекрасне. Принцип, закон, сутність, смисл – все це є яскравим вираженням того духовного (надчуттєвого, метафізично-го, ідеального), що формує і спрямовує потік життя, але водночас не зводиться до нього. Часто-густо поняття "духовне" розмивається, спро-

81

щується, вживається в переносному значенні як синонім культури, твор-чості. Забувається і стирається головне: те, що духовне відноситься до сфери духу, що воно є його породженням. Дух – не поетичний образ і не фігура мовлення. Це – основа і сутність людського існування. Не просто властивість, яка додається до існування, а сам спосіб існування, без якого людина втрачає людське, розлюднюється. В авраамічній традиції (християнство, іслам, іудаїзм) духом пронизане все – від верховного божественного абсолютного Духу через ієрархію духів (ангельських "розумів") аж до людини як втіленого духу. Стверджується, що людський дух є вищою силою розумної душі, особливою здатністю до пізнання світу, самопізнання і богопізнання. Основна ж проблема людини в тому, що її дух знаходиться не в актуалізованому стані ("спить") – і усі релігій-ні практики налаштовані на його пробудження. Характерно, що в патри-стиці дух людини порівнюється з серцем – центром людської особисто-сті, духовним органом, здатним до пізнання істин одкровення. Серце можна також назвати і моральним органом, адже саме серце, а не ро-зум і тим більше не "раціо" здатне відчувати і розуміти моральні цінності добра, любові, співчуття, милосердя, благоговіння, сорому і т.д. З пат-ристики починається кордоцентрична традиція філософування на Захо-ді (бл. Августин, Паскаль, Шелер), і в Росії (Сковорода, Юркевич, Више-славцев, Флоренський). Якщо дух має прокинутися, то серце повинно стати чистим. "Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога" (Мт. 5, 8) – це не метафора, а вказівка на автентичний спосіб існування, в якому можлива повнота особистісної самореалізації.

Духовна реальність є, як вже зазначалося, ідеальною, метафізич-ною, надчуттєвою. Одним з класичних філософських прикладів духов-ного є ідеальний світ ейдосів (умоглядних ідей-сутностей), про що писав Платон. Як справедливо зазначає Хайдеггер, реконструюючи в "Євро-пейському нігілізмі" критику традиційної метафізики, ідеї Платона (особ-ливо вищий розряд ідей – істина, благо, краса) – це не просто сутності, а "верховні цінності". Ідеї вказують на те належне, чим має стати суще. Вже у наш час Бахтін писав, що цінність – це "смислове майбутнє". До-дамо від себе, що цінність сама по собі є таким ідеальним утворенням, такою можливістю, що вимагає від людини втілення в дійсність. Можна також згадати Вітгенштейна, який у "Логіко-філософському трактаті" зазначає, що смисл і цінність є не емпіричними "фактами" світу, а мають трансцендентний, контр-фактичний характер. Романтична мрія розвін-чання метафізики і побудови філософії як строгої науки розбивається об принципову неможливість етики як аксіології бути до кінця "розчакло-ваною" (Вебер). Саме про етику, яка є метафізичною (або як висловлю-ється Вітгенштейн "трансцендентальною"), в тому числі, і сказані зна-мениті слова з Трактату: "про що не можна говорити, про те слід мовча-ти". Таким чином, без надчуттєвого рівня належного, який виводиться в самосущий духовний світ ідей, побудова етики на твердому фундаменті неможлива. Адже тільки в метафізичній картині світу ми отримуємо надійний критерій добра – відповідність речі своїй істинній сутності,

82

природі, або, як любив казати Гегель, – своєму поняттю. ("Істина" бе-реться тут не в значенні істини суджень, а в значенні істини сущого, яка є водночас благом). Подальша християнська інтерпретація платонізму лише поглиблює етичність духовно-метафізичної проблематики. Йдеть-ся про те, що безумовно вищим щаблем духовного (так би мовити духо-вним par exellence) є не просто безособова духовна першопричина, "вища справедливість" чи антропоморфний майстер-деміург, а Бог-Особистість, благий і люблячий, який є вище справедливості, а значить і вище необхідності долі. Відкриття християнством особистісності Бога, філософське "закріплення" цього відкриття в патристичному дискурсі (завдяки переосмисленню античного поняття "іпостась" як Обличчя-Лику) веде до відкриття особистісності людини як образу і подоби Бога. Справжні етичні відносини між неповторними та унікальними Я і Ти, таким чином, починаються із цієї вихідної інтуїції, із цього Біблійного Одкровен-ня і відповідно задають вищий моральний імператив "будьте досконалі як Отець Ваш небесний досконалий" (Мт. 5, 48), що передбачає уподібнення Богу в любові (адже саме в любові – щастя і сенс життя) і в свободі ("пі-знайте правду, і правда зробить вас вільними" (Ів. 8, 32).

Сьогодні криза моралі та авторитетів, релятивізм, аномія, "ціннісна сліпота" не в останню чергу пов`язані із забвінням кордоцентризму як філософської традиції, в центрі якої стоїть дух (серце), а не розум. Чис-та математична раціональність чи "інструментальна раціональність", замкнена сама на собі, духовно безплідна і здатна породити лише тота-літарні форми співжиття і жахи геноцидів (дуже добре про наслідки такої безсердечної раціональності, зерна якої були посіяні в добу Модерну і Просвітництва, пише З. Бауман в "Актуальності Голокосту"). Коли серце як моральний орган і орган віри атрофується, тоді настає нігілізму – заперечення царини надчуттєвого, яке дає сущому ціль, цінність і сенс. Ніцше виразив сутність нігілізму у тезі "бог помер". Фактично це озна-чає, що для того, хто шанує культ просвітницького раціо, який підмінив традиційну релігію, доступ до справді духовного par excellence віднині назавжди закрито (бо воно не піддається раціональному аналізу, вимі-рюванню). Цінність Абсолюту замінюється на "квазі-абсолюти" (Шелер), при цьому заперечення абсолютної істини само возводиться в ранг абсолюту. Нігілізм як відсутність потреби у надчуттєвому, звільнення від його "тягаря" – це також тупиковий шлях і в моральному плані (згадаймо класичне: "Якщо Бога немає, то все дозволено"). Описаний Ніцше і Достоєвським метафізичний бунт проти Бога, що надихнув весь пода-льший атеїстичний екзистенціалізм – це cерія заперечень, що поступо-во вбивають духовне, а разом із ним і умови можливості етичного: спо-чатку заперечення Бога-Особистості як онтологічної основи особистіс-ності взагалі, редукція Бога-Особистості до бога-першопричини чи при-роди (Спіноза); далі відкидання всієї сфери надчуттєвого, яку ця першо-причина уособлює, включно із царством верховних ідей-цінностей, без яких належне вже нічим не обґрунтоване і буквально "провисає в повіт-рі", в ніщо, чіпляючись за свій останній аргумент – конвенціональні пра-

83

вові норми чи споживчі "цінності-вартості" ("добре – це те, що добре купляють"); заперечення субстанційної основи людської особистості через відкиданні ідеї "безсмертної душі", що має далекосяжні наслідки, аж до заперечення "Я" (суб'єкту) в пост-структуралістських і постмодер-ністських критиках. Якщо суб`єкт розчиняється в економічних, владних, мовних структурах, то щезають свобода і вибір; якщо немає надчуттє-вих ідеальних сутностей, то зникає надійна опора для "належного", якщо дух редукований до раціо, цінністю в кінцевому рахунку може бути тільки те, що має матеріальний еквівалент. Відтак, етичний простір особистих людських стосунків між Я і Ти без духовно-метафізичного підгрунтя неминуче перетворюється у механіку і інженерію "пост-людства" по той бік добра і зла, у тоталітарний "мурашник з примусовою гармонією" (Бердяєв).

В. В. Надурак, докт. філос. наук, проф., ПНУ ім. В. Стефаника, Івано-Франківськ

vnadurak@gmail.com

ЧОМУ ФАХОВИМ ЕТИКАМ НЕЛЕГКО ВИНОСИТИ МОРАЛЬНІ ОЦІНКИ?

Назва мого виступу має свідомо гіперболізований характер і покли-

кана, в першу чергу, відобразити враження від багаторічного спілкуван-ня з професійними філософами, які вибрали етику як сферу своєї спе-ціалізації. Коли заходить мова про моральну оцінку різних вчинків чи осіб, мої колеги дуже часто демонструють значно менше впевненості у порівнянні з людьми, які далекі від професійних етичних студій.

Причиною такої невпевненості, швидше за все, є надто добра обізна-ність з різними аспектами можливої моральної оцінки, в т.ч. конкуруючими філософськими підходами, що за ними стоять. Тому людина, яка в силу професійного покликання має такий специфічно різноманітний погляд на моральне життя, нерідко дуже глибоко проникає в специфіку оцінюваного вчинку, зважує всі "за" й "проти", порівнює точки зору різних філософських підходів, в результаті чого справляє враження особи, якій важко виносити моральні оцінки. Натомість людина, не обтяжена подібним теоретичним багажем, робить це швидко і без особливих вагань.

Насправді, попри мою професійну заангажованість, я не можу одно-значно стверджувати про перевагу "професійно-етичного підходу" над "буденним". Знайомство з ідеями моральних евристик К. Санстейна [Cass R. Sunstein. Moral heuristics. Behavioral and brain sciences, 2005, Vol. 28, Issue 4, pp. 531-542] чи Г. Ґіґерензера [Gerd Gigerenze. Moral Intuition = Fast and Frugal Heuristics? Moral Psychology, Volume 2: The Cognitive Science of Morality: Intuition and Diversity, 2008, рp.1-26.], а також власні дослідження еволюційного розвитку моралі [Надурак Віта-лій. Система суспільної моралі: синергетичний підхід, Івано-Франківськ,

84

2014], дають всі підстави стверджувати, що, насправді, швидка оцінка звичайної людини в більшості ситуацій буде вірною. Річ у тому, що по-ширені моральні норми та способи вирішення моральних проблем пройшли історичний відбір на ефективність. Тому, наприклад, особа, яка без тривалих міркувань, виконує певну моральну норму, в абсолю-тній більшості випадків вчинить правильно, а її однозначна моральна оцінка людини, яка її не виконує, в абсолютній більшості випадків буде вірною (хоча професійні етики в цій ситуації можуть втомити себе та інших міркуваннями, в яких, наприклад, порівнюватимуть ефективність консеквенталістського, деонтологічного підходів до ситуації чи її оцін-ки з т.з. етики чеснот).

Але чи буде така проста стратегія дій ефективною у сфері професій-ної етики? Схоже на те, що тут вона має деякі суттєві обмеження.

Справді, еволюційний шлях розвитку моралі сформував моральні но-рми та способи вирішення моральних проблем, які ефективні у буденній моральній практиці, для якої, власне, й відбувався їх відбір в ході історії. Проте сучасне суспільство в багатьох відношеннях кардинальним чином відрізняється навіть від суспільства сторічної давності, не кажучи вже про давніші періоди. Поряд з традиційними сферами, в яких еволюційно сфо-рмована мораль є дієвою, з'явилась величезна кількість нових сфер, в т.ч. професійних, для яких немає історично сформованих моральних норм, на які можна було б покластись без особливих мудрувань. Тому поява великої кількості професійних і прикладних етик є об'єктивним від-гуком експертного середовища на потребу їх нормативного регулювання, оскільки необхідність в такому регулюванні існує вже сьогодні, традицій-них нормативів недостатньо, а проходити тривалий шлях еволюційного відбору неприпустимо, з огляду на нагайність потреби.

Водночас, на мою думку, марно сподіватись на те, що фахові етики зможуть створити нормативи поведінки для нових професій чи мораль-но проблемних сфер, які одразу ж будуть сприйняті як директива до дії тими, хто безпосередньо задіяний у цих ділянках соціальної практики. Все ж реально практикована мораль формується за власною логікою самоорганізації і можливості цілеспрямованого впливу на її зміст є до-сить обмеженими (хоча вони, безумовно, існують). Тому основною фун-кцією, яку в цьому процесі можуть виконувати фахові етики, є та, яку філософи завжди добре виконували, – допомагати осмислювати мора-льний смисл відповідних соціальних практик, розбирати його різномані-тні відтінки, співставляти з існуючими етичними концепціями тощо. Та-ким чином, відзначена в назві мого виступу зваженість, з якою етики підходять до моральних оцінок, може тут виявитись вельми корисною і доречною, адже саме зваженого аналізу з постійною невпевненістю в статочних оцінках потребують дані сфери для власного самопізнання та вдосконалення своїх моральних практик.

85

Л.А. Овсянкіна, канд. філос. наук, доц., КУ імені Бориса Грінченка, Київ

l.ovsiankina@kubg.edu.ua

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Національна система освіти – це складне багатогранне цілісне яви-ще, що складається з рівнозначних за своїм значенням підсистем. Осві-та у соціальному організмі країни входить в підсистему його зворотного зв'язку, а генеральна функція зводиться до інтелектуального розвитку людини як джерела і рушійної сили соціуму. Освіта виходить на людину та протистоїть суспільству з його підсистемою зворотного зв'язку: нау-кою та ринком. Наука як суть освіти, є творчий процес і результат твор-чої діяльності людського духу. Вона об'єднує минуле, сучасне та майбу-тнє всього людства. Сьогодні у всіх сферах економічного, політичного, адміністративного життя поступово створюється запит на інтелект, що виявляється у цінуванні професіоналізму та компетентності.

Нові фундаментальні цінності у сфері економіки, політики й культури вимагають від сучасної системи освіти формування цифрового освіт-нього середовища та появи людини нового типу, здатної швидко адап-туватися до бурхливих глобальних змін у соціально-політичному житті, враховуючи механізми конкуренції, кооперації, взаємонавчання та вза-ємооцінювання. Задля цього самій освіті, як найінтенсивнішому способу входження людини у суспільство, необхідно активно шукати такі джере-ла нових знань, які впливають на зміни в самій людській істоті.

У сучасному постіндустріальному суспільстві (суспільстві споживан-ня) більшість конфліктів стосуються вже не питань економічного розви-тку, а належать до проблем якості життя, рівноправності, самореалізації індивідів, тобто постматеріальних, моральних цінностей і переходять у соціокультурну площину. Як резонно стверджує З. Бауман, суспільство споживання вимагає від сучасної людини засобами інтернету постійно "створювати попит на себе" [Бауман З., Донскіс Л. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2014. – С.37]. Той, хто залишається поза цього "сповідального суспільс-тва", сплачує високу ціну.

Сьогодні конкурентоспроможним при працевлаштуванні може вва-жатися фахівець, який відповідає, як мінімум таким критеріям: високий професіоналізм; відкритість до нових ідей; володіння сучасними мето-дами та технологіями конструювання, моделювання та отримання інно-ваційних рішень; вміння працювати у світовому інформаційному прос-торі; вільне володіння однією або кількома іноземними мовами; обізна-ність з основними вимогами організації трудових взаємовідносин і ме-тодами конфліктології; ініціативність; комунікабельність; готовність до самостійної, високоякісної, результативної праці; здатність генерувати нестандартні рішення, а також вміння визначати пріоритети.

86

Стратегічними завданнями сучасних закладів вищої освіти у цьому контексті є: вихід на позиції лідерства в світовій освітньо-професійній сфері підготовки фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів та сту-пенів; формування власного іміджу та підвищення престижу вищого навчального закладу як гаранта якості та надійності освітньої та науко-вої діяльності; інтеграція зі світовим освітнім та науково-технічним спів-товариством з дбайливим збереженням власних досягнень і напрацьо-ваних традицій; забезпечення випереджаючого задоволення вимог та очікувань замовників; забезпечення ефективної реалізації принципів соціального менеджменту для студентів та викладачів.

Система сучасної національної освіти має бути спрямована на: за-охочення потреби в накопиченні знань як на рівні країни, так і на особи-стому в умовах широких можливостей особистісного вибору та відпові-дальності; стимулювання потреби у "споживанні" знань, вираженої в підвищенні попиту на інтелект; заохочення інвестицій в систему освіти.

Одним із магістральних шляхів подальшого підвищення якості підго-товки майбутніх фахівців є впровадження в навчально-виховному про-цесі системи менеджменту якості. Разом із тим необхідно враховувати, що рівень кваліфікації випускника залежить не лише від забезпечення системи якості навчального процесу, а й від індивідуальних здібностей та особливостей студента, його прагнення до навчання.

Головний фактор, який має бути реалізований в рамках системи ме-неджменту якості – це чітка орієнтація на вимоги та побажання спожива-чів (замовників) послуг. Сучасний навчальний процес має бути побудова-ний таким чином, щоб студентові надавалися максимальні знання, вмін-ня, ціннісні установки та компетенції, зміст та рівень яких продиктовані вимогами сучасного потенційного роботодавця (замовника, фахівця). Для подальшої практичної реалізації цього проекту необхідно плідно аналізу-вати попит на фахівців певних спеціальностей, а в разі необхідності від-кривати й нові спеціальності, доповнювати деякі освітньо-кваліфікаційні характеристики та освітні програми підготовки майбутніх фахівців.

Таким чином, фундаментом сучасного навчально-виховного процесу має стати організація такого гуманного педагогічного спілкування, що стимулює розвиток критичного мислення студентів, сприяє побудові толерантних взаємовідносин, вихованню установок на самоосвіту та самовиховання, формує творче ставлення до діяльності та майбутньої професії. У змісті освіти пріоритетну роль покликані відіграти світоглядні проблеми, методологія пізнавальної діяльності, структури творчої розу-мової діяльності та емоційне ставлення, спрямоване на проектовану систему цінностей. Отже, випускник вищої школи має оволодіти не про-сто сумою знань, умінь і навичок, але й базовою культурою, основу якої становлять духовні цінності цивілізації.

87

Т. С. Пітякова, ст. викл., ДВНЗ "КНЕУ імені Вадима Гетьмана", Київ

tetyana_pityakova@ukr.net

НЕОБХІДНІСТЬ ВВЕДЕННЯ НАВЧАЛЬНИХ ДИСЦИПЛІН З ПРИКЛАДНОЇ ЕТИКИ В СИСТЕМУ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ

Нові реалії, в які входить наша спільнота, ставлять майбутніх еконо-

містів перед необхідністю спеціального вивчення стандартів професій-ної етики, закріплення у них навичок професійної етичної взаємодії, вироблення алгоритмів поведінки в типових ситуаціях та здатності ви-рішувати нестандартні проблеми морального характеру, що повсякчас виникають у професійній діяльності будь-якого фахівця.

Одним із принципів особистісно орієнтованої підготовки економістів можна розглядати принцип єдності професіоналізму й етики. Така єд-ність може забезпечуватися поєднанням і спільним викладанням курсів з прикладної етики, наприклад, кафедрою філософії (чи іншими "філо-софськими" кафедрами вишів) та кафедрами, які викладають професій-ні дисципліни у співвідношенні 50% на 50%. Через таке поєднання може бути підвищений етичний рівень підготовки економістів, а розуміння професійно-етичних проблем буде переведене з рівня побутового сприйняття на рівень наукового розгляду.

Прикладом такого поєднання у практиці університету є спільні курси кафедри філософії та кафедри міжнародних фінансів "Етика міжнарод-ного бізнесу" та "Міжпредметний тренінг: етика та професійні стандарти в міжнародному бізнесі". Ці курси є складовою при підготовці до іспитів за Програмою CFA (Chartered Financial Analyst) – однієї з найбільш ав-торитетних у світі програм сертифікації професіоналів в галузі інвести-цій та фінансових ринків, а також для тих, хто збирається ними стати.

Осмислення особливого місця професійної етики в системі етичної культури, з'ясування особливостей етичної регуляції, виявлення нага-льності виділення професійної етики економістів надають можливість спеціалістам краще розумітися в етичних питаннях професії. Основне місце у змістовних частинах курсів відводиться аналізу специфічних проблем етики сучасного фахівця.

Значна увага при вивченні запропонованих курсів приділяється ін-ституційним механізмам впровадження та підтримки етики бізнесу, зок-рема, стандартам формування та впровадження етичних кодексів, а також такій важливій проблемі професійної етики як утворення і станов-лення етичних комітетів і їх ролі у підтримці етики бізнесу та проведення етичної експертизи.

Вагоме місце в навчальних курсах відводиться етикету як сукупності найбільш доцільних правил поведінки людей у трудових колективах, обумовлених найважливішими принципами загальнолюдської моралі і моральності.

88

Таким чином, введення навчальних курсів з прикладної етики у сис-тему вищої освіти є однією з ефективних форм вироблення певної ети-чної чутливості майбутніх фахівців, що будуть задіяні в професійній сфері, оскільки, як вбачається, етична освіта сприяє не лише форму-ванню етичних установок але й попередженню неетичних вчинків.

Разом з тим, мета курсів не може бути досягнутою без вивчення концептуальних інтерпретацій, які розкривають предмет дисципліни у єдності теоретичних, аксіологічних і нормативних вимірів.

М. М. Рогожа, д. філос. н., проф., КНУТШ, Київ mrogozha@ukr.net

ПРИКЛАДНІ І ПРОФЕСІЙНІ ЕТИКИ:

ТЕРМІНОЛОГІЧНА ДОВІЛЬНІСТЬ В КОНТЕКСТІ ДИСКУСІЙ ПРО ЇХ ПРИРОДУ

Саме в силу живого, нерозривного зв'язку об'єкта етики з життєвою практикою вона і є практичною філософією.

Т.Г.Аболіна

Проблематика прикладної і професійної етики є лише позірно уста-леною і загальноприйнятою. Бурхливий ризомоподібний розвиток етико-прикладних досліджень породжує концепції, підходи, методики, техно-логії, різні за пізнавальним рівнем і науковою глибиною, гуманістичним змістом і практичним потенціалом. Дослідження методологічного харак-теру, концептуалізації і розрізнення, зроблені десять років тому, у кон-тексті цього потребують відповідних часу уточнень, акцентів.

Від публікації першої на пострадянському просторі тематичної праці [Коновалова Л.В. Прикладная этика (по материалам западной литера-туры). – Вып.1. – М.: ИФРАН, 1998.] до сьогодні етико-прикладні дослі-дження пройшли складний шлях. Написана "за матеріалами західної літератури", праця Коновалової відкривала вікно у новий світ етики, яка з академічних кабінетів вийшла на вулиці і площі, стала інструментом вирішення зацікавленою громадськістю нагальних проблем нормативно-ціннісного характеру. Тоді стало зрозуміло, що така етика можлива у громадянському суспільстві, де є активна громадськість, яка спроможна своїми діями впливати на розв'язання етичних проблем. Наскільки ети-чно зрілою є громадськість (і саме суспільство як середовище її існу-вання), настільки етично навантаженими будуть розв'язки. Стало оче-видно, що приклади, які наводила Коновалова, унікальні в плані обста-вин появи і розгортання етичної аргументації, не можуть бути викорис-тані в нашому соціокультурному контексті, окрім як виступаючи дорого-вказами морального розвитку власного громадянського суспільства.

Відтак, автентична прикладна етика у пострадянських країнах мож-лива за умови запиту на етичне вирішення нагальних проблем з боку

89

громадянського суспільства. Обставини появи таких запитів та пошуки точок дотику з потужним світовим етико-прикладним дискурсом зумови-ли основні напрями місцевих етико-прикладних досліджень, щодо а) статусу в системі етичного знання; б) способів прикладання; в) сфери дії; г) морального суб'єкта. Найповніше цей етико-прикладний дискурс відображено на сторінках спеціалізованого журналу "Відомості приклад-ної етики" (ред. В.Й.Бакштановський). Фахівці з України, Росії, Литви, Білорусі задали етико-прикладну проблематику в локальному соціоку-льтурному просторі, когерентну світовим напрацюванням у галузі. Од-нак майже чверть століття обговорень залишають враження терміноло-гічної довільності, що пов'язана із самою природою етико-прикладного знання. Фахівець-етик, виходячи на етико-прикладну проблематику, має самовизначатися у цьому дискурсі, пристаючи на наявну аргументацію чи додаючи власний до вже існуючих аргументів.

Етико-прикладна проблематика виникла у формі розробок етичної регламентації (етичних кодексів), етичної експертизи, консультування у різних соціальних практиках. Від початку сегментація етико-прикладної проблематики відповідно до професійних або предметно визначених практик була такою непроникною, що етичні технології формувалися по-різному в кожному з цих сегментів. Слід зазначити, що етико-прикладні розробки з'явилися на запит на етику в конкретних професійних і пред-метно визначених практиках, по відношенню до яких вони виступають їх невід'ємними складовими. Отже, тут йдеться про конкретні прикладні етики: екоетику, біоетику, академічну етику і т.д. І лише виходячи на загальну метадисциплінарну перспективу, можна вести мову про окрему дослідницьку галузь – прикладну етику, яка займається теоретичними узагальненнями наявних розробок у конкретних практиках, філософсь-кою концептуалізацією етичних змістів, обґрунтовує ціннісно-нормативну основу етико-прикладних напрацювань. Окремі прикладні етики є частинами конкретно-наукового знання, а метадисциплінарна прикладна етика нерозривно пов'язана з філософською етикою.

Так само професійні етики є системами ціннісно-нормативної регу-ляції в межах конкретних професій, в яких фахівці відчувають потребу в етичних важелях. Мірою задіяння етико-прикладних технологій (розроб-ка кодексів, консультування, експертиза), професійні етики входять в орбіту етико-прикладних досліджень. Узагальнена назва "професійна етика" є метадисциплінарною сферою досліджень феномену професії, осмислення місії професіонала як дієвця в її межах, а також обґрунту-вання цінностей і норм професії.

З цього очевидними є відмінності між суб'єктом прикладних і профе-сійних етик. У професійних етиках суб'єктом є професіонали, які відчу-вають потребу в регламентації а) стосунків з клієнтами, споживачами послуг і б) взаємодії з колегами і керівництвом в межах виконання своїх професійних повноважень. У прикладних етиках суб'єктом моралі є представники громадськості, які активують вирішення суспільно важли-

90

вих моральних дилем, звертаючись для цього до професіоналів, органі-зацій, урядів, ініціюючи суспільний дискурс і перетворюючи слово у дію.

У так окресленій перспективі прикладних і професійних етик і етико-прикладного знання питання щодо способів прикладання, важливе для В.Й.Бакштановського [Бакштановский В.И., Согомонов Ю.В. Прикладная этика. – Ведомости. – 1997. – №8.], вирішується відповідно до спрямо-ваності етико-прикладних розробок. Мораль конкретизується через формування етичних документів, в яких вміщено правила, вимоги, за-борони відповідно до специфіки професійної, організаційної діяльності (конкретизація як переакцентування, переосмислення моральних норм, оціночних суджень, поява нових акцентів когеренції норм, поведінкових правил, вимог і максим), посилюється дієвість традиційного етичного знання (критика нравів, підтримка здійснення морального вибору) і створюються нові ефективні етичні технології.

А. Л. Чумак, канд. філос. наук, ПВНЗ "Міжнародний Інститут Бізнесу "Україна, Київ

etik@ua.fm

ЕТИЧНИЙ КОДЕКС УНІВЕРСИТЕТУ Ефективне функціонування будь-якої організації є неможливим поза

етичною регуляцією поведінки учасників діяльності. Не стала виключен-ням і вища школа, котра також потребує проектування власної позиції в координатах реально-належного з метою означення ціннісного поля професійної діяльності.

Солідний досвід напрацювань моделей етичних кодексів представ-ляють заклади освіти Західної Європи. Активний рух етичної регламен-тації та кодифікації діяльності у сфері освіти та виховання на постра-дянському просторі лише набирає обертів, але вже наявні перші спроби обґрунтування ціннісних пріоритетів вищої школи (Етичний кодекс філо-софського факультету МДУ, Етичний кодекс ТюмДНГУ, Етичний кодекс студента Донецького державного університету, Кодекс поведінки Дніп-ропетровського університету економіки та права і т.д.). Знаковою подією для обговорення етичних проблем у вищій школі на локально-національному рівні стало прийняття Бухарестської декларації етичних цінностей та принципів вищої освіти в Європі у серпні 2004 року за під-тримки ЮНЕСКО [Бухарестская декларация этических ценностей и принципов высшего образования в Европе (2004). CEPES, Бухарест, available at http://www.sde.ru/files/t/pdf/2.pdf].

Ситуація вибору стратегії розвитку, що є спільною для всіх сучасних університетів, з необхідністю вимагає проектування спеціальних норма-тивно-ціннісних документів, що містять орієнтири самовизначення уні-верситетів як науково-освітніх закладів. Потреба у нових моральнісних принципах управління освітнім процесом обумовлена декількома фак-

91

торами. Наведемо деякі з них. Неадекватність класичної традиційної моделі управління університетом реаліям сучасного функціонування соціуму породжує необхідність пошуку шляхів та методів реструктури-зації системи управління, способів трансформації університету в освіт-ню організацію нового типу, що будує освітній процес на основі інтегра-ції науково-дослідної, навчальної та інноваційної активності.

Системоутворюючим орієнтиром нового самовизначення універси-тету стають професійно-моральнісні цінності базових професій – викла-дача, науковця-дослідника – як високих професій відповідальних за виховання людини-фахівця майбутнього. Ціннісний універсум будь-якої системи освіти формується на основі таких парадигм, як традиційна, модернізаційна та пострадянська [Сычов А.А. (2013) "Нравственные ценности в образовании" Этические проблемы современного образо-вания (Материалы круглого стола). Интеграция образования. Са-ранск, available at http://cyberleninka.ru/article/n/eticheskie-problemy-sovremennogo-obrazovaniya-materialy-kruglogo-stola]. Окрім цього, над-звичайно гостро стоять питання внутрішньої регламентації діяльності університету (плагіат, недобросовісна конкуренція), що теж потребують етичної оцінки. Важливим в даному контексті виявляється місія кодексу спрямована на попередження моральнісних колізій, що виникають все-редині університетського співтовариства і не можуть бути вирішені за допомогою чисто формальних правових процедур.

Етичний кодекс університету ні в якому разі не виступає в ролі рег-ламентного документу, на думку професора Бакштановського В.І., адже має визначати політику освітнього закладу [Бакштановский В.И. (2010) "Проектирование профессионально-этического кодекса университета" Прикладная этика: лаборатория ноу-хау. НИИ прикладной этики Тюм-ГНГУ, Тюмень, сс. 50-56.].

Відкритий характер університетів сучасного типу робить їх об'єктом суспільної думки. Окрім виконання первинних освітніх функцій, універ-ситет готує людину до "місця в житті", бере участь у формуванні світо-глядних настанов особистості, навчає основ відповідальної соціальної поведінки. В цьому сенсі університет є деонтологічною площадкою про-дукування та реалізації актуальних суспільних норм та цінностей за допомогою знання, основою основ сучасної моральнісної культури.

Отже, усвідомлення та вирішення проблеми самовизначення сучас-ного університету є неможливим без наявності ціннісно-нормативного базису діяльності. Саме тому головна мета – пов'язана із необхідністю розробки стратегії розвитку університету на основі принципів корпора-тивної соціальної відповідальності. Професійно-етичний кодекс універ-ситету покликаний стати світоглядним орієнтиром науково-освітньої корпорації; демонстрацією актуальності нових моральних зобов'язань університету; критерієм соціальної відповідальності університетського співтовариства, співвіднесення інтересів суспільного блага та цінностей базових професій науково-освітньої діяльності; внеском до репутації та іміджу університету.

92

О. В. Шинкаренко, канд. філос. наук, КНУТШ, Київ 3864301@gmail.com

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ЯК НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА: СМИСЛОВІ АКЦЕНТИ

Сьогоднішня вимога щодо введення у загально-університетську про-граму курсу "Професійної та корпоративної етики" є відгуком на актуа-льний запит щодо морально-етичної складової сучасних соціальних практик і, власне, на означений у сьогоденних теоретичних досліджен-нях етичний поворот як урахування суб'єктивної та людиномірної скла-дової. Введення такого курсу для студентів першого курсу магістратури передбачалося як доповнення традиційного нормативного курсу зага-льнотеоретичної етики з можливістю актуалізації етичної проблематики у фахових сферах та посиленням конкретно-практичної проблематики професійної та корпоративної етики. В силу того, що тенденція вилучення нормативного курсу етики як базового для засвоєння цієї дисципліни стала сьогодні нормою в учбовому процесі, то на більшості факультетів саме цей курс став єдиною можливістю обговорення морально-етичної проблематики. Через висвітлення питання, що дає вивчення професійної та корпоративної етики для професійної спроможності /компетентності сучасному спеціалісту відбувається така важлива сьогодні актуалізація проблеми загальнолюдської моралі, уточняється розуміння специфіки і ролі моралі та етики у становленні індивіда як самодостатнього суб'єкта своєї життєдіяльності в усіх сферах її реалізації, зокрема і професійній. Тому головний меседж такого курсу має бути не стільки означення коди-фікації норм та обов'язків щодо професійної діяльності людини, скільки розуміння етики як здатності самостійної рефлексії з приводу моралі й, зокрема, в її професійному форматі. А звідси власне і підкреслення осно-вного сенсу професійної етики як підвищення рівня та посилення свідомої відповідальності людини у професійній діяльності.

Суттєва частина курсу має бути зорієнтована на засвоєння специфіки етики не тільки як галузі теоретичної репрезентації моралі в усій складно-сті і парадоксальності її залучення, особливо в тих сферах практики, де, часто-густо, моральна орієнтація просто елімінується. Скільки потрібно проясняти її своєрідність в якості "практичної філософії", яка посилюєть-ся в сучасному соціокультурному контексті особливим запитом щодо прикладної етичної готовності з приводу моральних колізій професійних практик. "Сьогоднішнє суспільство організовано так, що воно маргіналізує зони особистісно виразних та індивідуально-відповідальних дій" [Этичес-кая мысль. Вып.12, М.,2012. С.33]. Проте практичну безпорадність можна подолати, пам'ятаючи, що "якщо філософія вчить людину правильно мислити, то етика вчить її правильно жити" (Р.Апресян). Викладання кур-су з професійної та корпоративної етики вимагає того, щоб не загубити продуктивний для етики вимір – визначення її практичності як одного "з основних каналів виходу філософії за її власні межі – в публічну практику суспільного життя" (А.Гусейнов. Философия как этический про-ект//Вопросы философии, 2014, №5).

93

Таке висвітлення передбачає подолання пануючого сьогодні спроще-ного буденного уявлення, яке ще й обтяжене в сьогоднішніх реаліях нігілі-змом щодо практичної спроможності морально-ціннісних орієнтацій та поширеною девальвацією моральної нормативності на практиці. Типова для вузько-професійної налаштованості установка на залежність ефекти-вності тільки від технологічно-інструментальної компетентності вочевидь не відповідає сьогоднішньому характеру професійних практик з їх зрос-таючим морально-колізійним навантаженням в умовах теперішньої дина-мічності та невизначеності. Вміння та готовність до відповідального при-йняття рішень в конкретних ситуаціях практичної фахової діяльності сьо-годні вимагають певної культури критичного практичного мислення, розуміння норми допустимих засобів стратегії, тактики та методів діяль-ності, чутливості щодо людино-співмірності бажаних результатів.

Це, перш за все, передбачає окрім належних фахових компетенцій (чи, тим більш, матеріально зацікавлених очікувань) визначення мора-льно-етичних вимірів сучасного професіоналізму, серед яких особливу вартість має саме індивідуально-відповідальне самовизначення щодо розуміння місії професії у суспільному бутті. Особливо це важливо в силу вже наявної практики зведення професійно-етичної проблематики до викликаної, зокрема корпоративними формами організації професій-них практик, інституціалізації професійної моралі через створення етич-них професійних кодексів та спеціальної інфраструктури процедурної регуляції соціально бажаної поведінки. В цілому будучи позитивним процесом щодо цілеспрямованої регуляції можливих моральних дефо-рмацій у професійній спеціалізації, етична кодифікація потребує уточ-нення в силу ризиків з боку так званого "інституційного зла" та можливо-го відчуження індивіда від морального вибору, перекладанням індивіду-альної відповідальності на формалізм організаційної етики. Тому голо-вний сенс професійної та корпоративної етики має розумітися та викла-датися у вишах не стільки як нормативно-ціннісне зобов'язуюче на кшталт алгоритму/канону визначення спеціаліста, скільки стимулююче до власного відповідального морального вибору сприйняття професій-ного обов'язку. При цьому останній розуміється як морально-етична визначеність щодо розуміння професійного покликання, характеру не-обхідних якостей спеціаліста, належних продуктивних стосунків як із колегами, так і з споживачами чи об'єктами впливу, відповідальності щодо допустимих меж здійснення професійної діяльності.

В силу того, що ця частина курсу все ж таки є загально теоретичною, друга складова передбачає предметний розгляд конкретних моральних колізій в професійних галузях. Звісно, що означення таких проблем по-требує фахової обізнаності. Тому підключення предметних фахівців в співпрацю по викладанню даної дисципліни бачиться необхідним для формування повноцінної моральної компетентності студентів у виявленні, аналізі щодо розв'язання відкритих фахових проблем. Ситуативний ана-ліз спеціалістів-практиків фахової галузі є конкретизацією можливої етич-ної експертизи у ефективному здійсненні професійної діяльності.

94

Круглий стіл "ЛЮДИНА В СКЛАДНОМУ СВІТІ

(ДО15-РІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОГО СИНЕРГЕТИЧНОГО ТОВАРИСТВА)"

І.А. Доннікова, докт. філос. наук, НУ "Одеська Морська Академія", Одеса

donnikova_iran@ukr.net

ЛЮДИНА І КУЛЬТУРА В ПАРАДИГМІ СКЛАДНОСТІ

У постнекласичних дослідженнях концепт складності виконує функ-цію не тільки гносеологічного принципу (див. принципи складного мис-лення за Е. Мореном), а набуває онтологічного статусу. Він стає фено-меном, який дозволяє осмислювати природу, суспільство і людину як складності, що певним (складним) чином пов'язані між собою. Відбува-ється зміщення акцентів з дослідження складності самоорганізації до аналізу самоорганізації складності.

І.С. Добронравова визначила складність як процес, наголошуючи на неможливості її редукційного розуміння [Добронравова И. С. Сложность как процесс / И. С. Добронравова // Синергетическая парадигма. "Сине-ргетика инновационной сложности". – М.: Прогресс-Традиция, 2011. – С. 152]. Дійсно, складність не розкладається на елементи або частини, кожна з яких є простішої за ціле. У зв'язку з цим Л.Д. Бевзенко зауважує, що цілком доречно говорити про вкладені або накладені складності. "Якби ми не посилювали роздільну здатність оптики розгляду, ми буде-мо переходити від однієї складності до іншої, від одного рівня фрактала до фракталу глибшого рівня" [Круглий стіл "Досягнення та перспективи синергетичних досліджень у вітчизняній гуманітаристиці" (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 17 квітня 2016 року) // Філософія освіти. – 2016. – № 1 (18). – С. 198-199].

На нашу думку, продуктивною є експлікація концепту складності в філософсько-культурологічне знання, яке осмислює "вічне питання" про сутність культури, виявляє зв'язок культури з людським існуванням. Актуальність такого переосмислення зумовлена не тільки процесами, що відбуваються в "століття біфуркацій", але й тим, що сучасна соціа-льна реальність презентує безліч культурних "світів", способів буття, які іноді не зістикуються настільки, що створюють жорсткі кордони, вступа-ють в конфлікти, в відкрите протистояння. При цьому стираються межі між культурним і не культурним, людським і антилюдським. Іншими

95

словами, людське визначається як культурне в будь-яких своїх проявах. Але розмивання меж власно культурного призводить до руйнування обріїв й власне людського, тобто по суті до зникнення людини. Стає необхідним переосмислення культури як феномену складності, до якого належить і людина, або, переосмислення людини як складності, до якої належить культура.

Що нового в осмисленні цієї проблеми дає концепт складності? По-перше, створюється можливість поєднати існування людини та

існування культури,розглядаючи їх як антропологічну складність. Антро-пологічна складність виражає, з одного боку, екзистенційну єдність лю-дини і культури. Вони є складностями, що "вкладені" одна в одну: в культурному містіться, втілюється людське, в людині – присутнє (потен-ційно і актуально) культурне. З іншого боку, в онтологічному плані вони ніколи не співпадають, не вичерпуються одне одним. Людина є надмір-ною по відношенню до культури, до актуалізованому в культурі, вихо-дить за її межи. Тому завжди має місце апріорна неактуальність створе-ного культурного – воно виражає тільки певний аспект людського. З іншого боку, культура розширює межи антропологічного буття, стиму-люючи людину до творчості, реалізації свободи, тим самим також не співпадаючи з людиною, якою вона є "тут і зараз". Крім того, заохочуючи різноманітність людського існування, культура створює культурні ціліс-ності, встановлюючи їхні межі, тим самим продукуючи протиріччя між ними. Тобто антропологічна складність є холістичною і водночас такою, що розпадається через внутрішні протиріччя, але саме вони, за слова-ми Є. Морена, парадоксальним чином створюють її [Морен Э. Метод. Природа Природы – М.: " Канон+" РООИ "Реабилитация", 2013. – С. 14].

По-друге, концепт складності дає можливість враховувати не тільки творчі, але й руйнівні потенції людини, яка одночасно і створює і знищує культуру. Адже пізнання складного було б неможливе без критеріїв розрі-знення ускладнення й спрощення, самоорганізації та самодезорганізації, з пошуку яких й починається "нелінійна наука" або "наука про складність" [Мелик-Гайказян И. В. Иллюзия сложности мира HI-TECH // Инновацион-ная сложность / отв. редактор Е.Н. Князева. – СПб.: Алетейя, 2016. – С. 513]. До речи, виявленням саме цих критеріїв в людському бутті й за-ймається сучасна філософсько-антропологічна думка, намагаючись об'-єднати теоретичні здобутки "позитивної" та "негативної" антропології.

По-третє, концепт антропологічної складності потребує розгляду культури як процесу, зв'язаного з процесом життєтворчості людини. Виявляється недостатнім усталене визначення культури як способу людського буття, яке тяжіє до розуміння її як єдиного та універсального. Культура з'являється і проявляється тоді, коли виникає необхідність співвіднесення, узгодження, організації різноманіття виявів людського, як в самій людині (коли йдеться про індивідуальне становлення), так і в її соціокультурному оточенні. Саме тоді виникає питання про власне

96

людське буття, творчі можливості людини та ризики її універсальної безмежної реалізації. Культура "присутня" на всіх рівнях і в різних сфе-рах людського буття, але зміна "масштабу" потребує враховувати зміну критеріїв "культурності", оскільки кожна індивідуальна складність ство-рює себе тільки їй притаманним унікальним способом. Тож маємо мож-ливість враховувати фрактальність, самоподібність соціокультурного буття і водночас неповторність його культурних форм, на межах існу-вання яких створюється або руйнується культура.

Якщо людина є складністю, способом самоорганізації цієї складності є культура. яка дає можливість людині "самій створювати себе частини середовища в процесі свого становлення" [Добронравова И. С. Слож-ность как процесс / И. С. Добронравова // Синергетическая парадигма. "Синергетика инновационной сложности". – М.: Прогресс-Традиция, 2011. – С. 152].

Ю. А. Мелков, докт. филос. наук, МАУП, Киев ym173@ya.ru

СЛОЖНОСТЬ БЫТИЯ ЧЕЛОВЕКА

В НЕВЫНОСИМО СЛОЖНОСТНОМ МИРЕ

Утверждение в современной науке концепта сложности и даже "сложностности", которое относится к одной из наиболее примечатель-ных и характерных особенностей эпохи становления постнеклассичес-кого типа научной рациональности, одновременно является, можно сказать, проявлением и такого свойства этой рациональности, как че-ловекомерность. Человек не является простым "наблюдателем" слож-ности, вдруг откуда не возьмись образовавшейся в процессе познания им окружающего мира, – эта сложность оказывается отражением и отча-сти даже конструкцией самого человека: как убедительно продемонстри-ровали в ХХ в. представители в частности Киевской школы философии ХХ в., а в особенности В. П. Иванов, человечность, в полном соответст-вии с классическим тезисом Протагора, выступает мерой самого бытия. Мир – это, прежде всего, "мир человека", "бытие-для-человека", пределы которого задаются способом практического упорядочивания мира вокруг человека, путём "отграничивания" его жизненного мира.

Другими словами, "сложностность" современного мира, то есть, ми-ра в понимании современного познающего и воспринимающего его человека, не сводится только к отсутствию простоты, к многофакторно-сти, к непредсказуемости – подобно тому, как неклассическое понима-ние мира, в котором взмах крыльев бабочки в одной точке земного шара способен вызывать природные катаклизмы на другом конце пла-неты, противостоит классическому истолкованию мира как часового

97

механизма, устроенного предельно простым образом. Сложность мира означает также и его непрозрачность для рационального познания – ту самую непрозрачность, которая в пределах правомерности классичес-кого идеала рациональности стыдливым образом изгонялась в сферу области человеческого сознания, обеспечивая тем самым возможность познания "точной картины физических явлений в мире" [Мамардашви-ли М. К. Классический и неклассический идеал рациональности / М. К. Мамардашвили. – Тбилиси : Мецниереба, 1984. – С. 5].

Сложность мира как отражение сложности человеческого бытия от-личается вместе с тем – а то и прежде всего – акцентированием ценно-стных факторов. Как подчёркивает В. П. Иванов: "Бытие и небытие – это не фазовые состояния, а ценности, которые могут быть даны лишь тому, кто способен созидать и ценить" [Иванов В. П. Мировоззрение как форма сознания, самоопределения и культуры личности // Мировоззре-нческая культура личности (философские проблемы формирования) // В. П. Иванов, Е. К. Быстрицкий, Н. Ф. Тарасенко, В. П. Козловский. – К. : Наукова думка, 1986. – С. 29], – стало быть, человеку. Непредсказуе-мость последствий взмаха крыльев бабочки, вообще любого явления мира, включая деятельность самого человека, "сложна" не столько в меру затруднительности познания этих последствий, сколько сообразно той опасности, которую они представляют для существования как этого мира, так и самого человека. В этом отношении выступает в качестве одного из ведущих критериев для проведения "гуманитарной эксперти-зы" деятельности человека выступает минимизация рисков: к примеру, вполне возможно, что наука не способна одна дать точный и бесспор-ный ответ на вопрос о природе таких сложных явлений, как глобальные изменения климата или истончение озонового слоя, – однако в ситуа-ции заведомой неоднозначности тем более следовало бы равняться на наиболее благоприятный (а значит, наименее рискованный) сценарий будущего – поступая так, как если бы деятельность человека действи-тельно могла бы нанести неотвратимый ущерб природе и климату (но очевидным образом не должна этого делать).

Оценка уровня сложности, как любое ценностное суждение, всегда отличается непреодолимой субъектностью. Простота мира, таким об-разом, прямо пропорциональна уровню лёгкости человеческого бытия, столь знакомой нам по образчикам постмодернистской культуры, и осознание экзистенциальной сложности нашего бытия оборачивается представлением о сложностности мира. Не случайно представители отечественной традиции философской мысли обозначали практичес-кую деятельность человека по отношению к миру как "имманентный принцип самоорганизации" самого природного мира [Иванов В. П. Че-ловеческая деятельность – познание – искусство. – К. : Наукова думка, 1977. – С. 14]. Человек выступает своего рода "глашатаем Вселенной", голосом природы. Индивидуальное творчество, даже просто жизнедея-

98

тельность личности не может более рассматриваться в плоскости бес-предельного волюнтаризма, ограничиваясь не только социальными или религиозными, но и экологическими, можно сказать, онтологическими рамками. А потому сложность мира, как и сложность его познания и осмысления относится к числу тех вопросов, которые, подобно глоба-льным проблемам, осознанным человечеством в ХХ веке, по меткому выражению А. Печчеи, находятся, а значит и решаются, внутри самого человека, а не вне его [Печчеи А. Человеческие качества : Пер. с ит. / Аурелио Печчеи. – М. : Прогресс, 1980. – С. 14].

Т. Е. Новицкая, Институт философии НАНБ, Минск, Беларусь eregister.philosophy@gmail.com

ПРОБЛЕМА ДОПУСТИМЫХ ПРЕДЕЛОВ ИСКУССТВЕННОСТИ

В КОНТЕКСТЕ HUMAN ENHANCEMENT

Терапию и human enhancement можно дифференцировать, посколь-ку особенность последнего – в том, что оно предполагает преобразова-ние структуры и функций организма [Greely T.H. Regulating human biological enhancements: questionable justifications and international complications // The Mind, The Body, And The Law: University Of Technology, Sydney, Law Review. 2005. – 7. – Pp. 87–110.]. Исследова-тели используют понятие нормы (нормальности), чтобы разделить те-рапевтическое вмешательство, ориентированное на восстановление здоровых функций организма, и улучшение, осуществляющееся для усиления его потенциала с ее превышением. Иногда терапия класси-фицируется как находящаяся в компетенции медицины, а enhancement – за ее пределами. Неоднозначность понятия нормальности связана с 2-мя аспектами: 1) описательным (она определяется статистически, как типичная совокупность биологических функций для выживания и разм-ножения; типичность – среднее значение применительно к достаточно большой выборке населения); 2) нормативным (она трактуется как соо-тветствие определенным моральным, социальным или культурным нормам (наблюдается вариативность оценки одного и того же признака в разных культурах, обществах)). В дискуссиях о допустимости "улуч-шения" человека, можно выделить несколько крупных "лагерей", высту-пающих "за" и "против". Рассмотрим их основную аргументацию.

Для ряда сторонников human enhancement допустимы: применение допинга в спорте, препаратов для улучшения IQ и модуляции эмоций, биохимического "усиления любви", увеличения продолжительности жизни; улучшение приемлемо для повышения благосостояния человека и общества. Некоторые из них убеждены, что определенные усовер-шенствования должны быть обязательными: нравственное улучшение

99

могло бы защитить человечество от деструктивной деятельности [Persaud, R. "Does smarter mean happier?" in better humans?: The politics of human enhancement and life extension. – London: Demos, 2006.]. При-сущие нам моральные диспозиции получили развитие в отличной от современной социальной среде, и они не релевантны существованию в высокотехнологичном мире. Дж. Савулеску настаивает на обязательнос-ти применения методов "улучшения" человека в ходе репродукции и пытается философски обосновать принцип "прокреативного благодея-ния": родители несут моральное обязательство за воспроизводство наи-лучшего потомства [Savulescu, J. Procreative beneficence: why we should select the best embryos // Bioethics. – 2001. – 15. – 5/6. – Pp. 413–426.].

Биоконсерваторы обеспокоены непреднамеренными последствиями enhancement и рисками неравенства, если технологии улучшения будут доступны лишь наиболее обеспеченным слоям общества. Может воз-никнуть проблема перенаправления медицинских ресурсов на обслу-живание нужд богатейшей части населения вместо того, чтобы обра-тить их на необходимую помощь менее состоятельному большинству. Приоритет следует отдавать терапии как средству поддержания спра-ведливого равенства возможностей для всех членов общества. Подче-ркивается опасность создания "дизайнерских младенцев" как возмож-ной предпосылки образования отдельного вида улучшенных людей и использования улучшения для обмана, мошенничества, получения несправедливого преимущества. Биоконсерваторы выступают катего-рически против генетического конструирования будущих поколений. Вторжение в человеческую природу является угрозой для человеческо-го достоинства: существует риск дестабилизации ценностей, опреде-ляющихся особенностями природы человека. Попытки human enhancement интерпретируются как "игра в Бога". Незапланированные риски – одно из наиболее слабых мест в обосновании возможности и необходимости реализации "улучшения". В контексте косвенных по-следствий проблема свободы воли и автономии "улучшенного" челове-ка сталкивается с противоречиями. Насколько свободен человек, в мозг которого по его собственной воле установлен имплант для улучшения памяти и мышления? Не станет ли интегрированное устройство инст-рументом контроля и/или ограничения? Технологии улучшения могут иметь побочные эффекты. Их применение должно быть, по крайней мере, меньшим из зол, поскольку зачастую они сопрягаются с вредом для здоровья человека. Существуют ситуации информированного сог-ласия, когда осознание рисков и ущерба метода все равно не останав-ливает пациента. Можно ли патерналистски запретить ему этот выбор? Улучшение может иметь косвенные последствия не только для того, кто выступает их объектом, но и для общества. В качестве еще одного социального эффекта улучшения можно рассмотреть необходимость

100

общественных перемен в связи с продлением продолжительности жиз-ни (вплоть до радикального).

Таким образом, human enhancement выходит за рамки дилеммы свободы и автономии, поскольку чреват негативными последствиями для общества в целом. Возможны 3 решения вопроса о пределах допу-стимости улучшения человека: 1) снятие всех ограничений (неоправ-данно, опасно ввиду неизбежности рисков для человека, общества и будущего человечества); 2) полный запрет (неэффективен, нереалис-тичен, поскольку мораторий на любые разновидности улучшения может быть лишь локальным, в мировом масштабе прогресс в данной сфере не остановить. Местные запреты лишь поспособствуют возникновению нелегальных биомедицинских практик или выездному медицинскому туризму. Ввиду сложностей дифференциации улучшения и терапии мораторий может блокировать и доступ к необходимым медицинским вмешательствам, создать препятствия для развития науки); 3) установ-ление некоторых ограничений (несмотря на серьезность вызовов, яв-ляется оптимальным законодательное разрешение на осуществление на необходимое (для жизни и здоровья) использование ряда биомеди-цинских технологий, сочетающееся с их конструктивным регулировани-ем на основе идеалов свободы, прав человека, человеческого достоин-ства и общественного благосостояния).

101

Круглий стіл СХІД-ЗАХІД: СЦЕНАРІЙ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

ЧИ ЛОКАЛІЗАЦІЇ?

М. І. Бойченко, д. філос. наук. проф., КНУТШ, Київ

boychenko_m@univ.net.ua

ЄВРОПЕЙСЬКА ЛОКАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ ГЛОБАЛІЗМУ

Україна як на державному рівні (щонайменше з часу знакового по-слання Президента України Верховній Раді "Європейський вибір"), так і на суспільному рівні (чого варті лише дві останні вітчизняні революції, особливо Євромайдан) прийшла до визначеності щодо своєї геополіти-чної локалізації. Чого не можна сказати щодо вітчизняних науковців, політологів, але також, як не дивно, і філософів. Коли мова заходить про так званий цивілізаційний дискурс, з'ясовується, що Україна спочат-ку має нібито довести, що вона не належить до слов'янської цивілізації (яка варіюється від східнослов'янської цивілізації, православних теренів, до євразійського світу, візантійської традиції і навіть "русского мира") – або переживає болісний розрив з нею ("розколота цивілізація" [Михаль-ченко М. Цивілізаційна чи ціннісна розколотість України? / М. Михальче-нко, Ю. Шайгородський // Політичний менеджмент. – 2006. – № 6. – С. 18-28.]). Чи наявний насправді ефект розколотості? Чи знаходиться Україна у ситуації культурного, політичного чи будь-якого іншого "шпага-ту" між "Сходом" і "Заходом"? Ми глибоко переконані, що тут більше надуманих, аніж реальних проблем. Причому сама концептуальна рам-ка "Схід-Захід" видається нам глибоко чужою вітчизняній ментальності, а головне – національним інтересам України.

Концепції "східної" культурної, ба більше суспільної ідентичності України переважно продукують прихильники доведення "східного" єства українського суспільства – на противагу "західній" проекції європейсько-го майбутнього України. Такий поділ на "Схід" і "Захід" має свій родовід від суперечки "західників" і "слов'янофілів" на початку ХІХ століття у царській Росії, а приписуванню Україні саме "східної" цивілізаційної ідентичності завдячуємо, вочевидь, інспірованому цими суперечками М.Я.Данилевському [Данилевский Н. Я. Россия и Европа. / Н. Я. Дани-левский. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, Изд-во "Гла-гол", 1995. – 513 с.]. Втім, саме таке визначення "Сходу" і "Заходу" має, на наш погляд, цілком штучний і надто умовний характер. Вже у різних країнах Європи Захід розуміли інакше – досить послатися ще на О.Шпенглера, для якого "західні країни" (Abendland) – це, передусім, Німеччина і Франція [Шпенглер О. Закат Европы / О.Шпенглер; [пер. с

102

нем.]. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 1376с.]. Також і "Схід" у Європі традиційно – це, передусім, мусульманський та китайський регіони. Росія та Україна ніколи однозначно як навіть у Європі "Схід" не марку-валися. З розширенням міжнародної політики, економіки та інших сфер суспільного життя до глобальних масштабів поділ на "Захід" і "Схід" вза-галі втратив сенс: будь-яка точка планети у одному відношенні виявля-ється "Заходом", а у іншому – "Сходом". Це ситуація аналогічна моделю-ванню центра кола з безкінечним радіусом, яку запропонував свого часу для осягнення нескінченності світів Ніколаєм Кузанським [Кузанский Н. Об ученом незнании /Н.Кузанский; [пер. с лат.] // Кузанский Николай. Соч.: В 2 т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1979. – С.47-184.]. Таким чином, дискурс за моделлю протиставлення "Схід-Захід" є анахронізмом у добу глобалі-зації. Якщо розглядати питання не з позицій абстрактних моделей, а у конкретиці суспільних відносин, тоді варто зауважити, що глобалізація як виклик якщо й не нівелює повністю відмінності між країнами – культурні, економічні, політичні (змістовно вони все ж зберігатимуться завжди) – то в усякому разі значною мірою вирівнює їхню значущість як частин єдиного цілого: вони втрачають свою унікальність і самобутність, адже їхнє збе-реження відтепер залежить не тільки, і навіть не стільки від внутрішніх причин (традиційної соціальної детермінації), скільки від обставин функ-ціонування глобального цілого, без якого ці причини вже не можуть діяти.

Таким чином, найчастіше питання стоїть про те, якою мірою і як на-довго зберігають свій залишковий вплив старі культурні чи інші суспільні розбіжності. Прагнути надати їм пріоритетного значення означає нама-гання протистояти колосальним доцентровим силам глобалізації. Втім, можна уявити, що старі соціальні розрізнення можуть набути нове соці-ально-функціональне призначення у нових, глобальних умовах. Але тоді це буде у будь-якому разі вже нове протистояння – протистояння локальних частин глобального цілого, а не самодостатніх культурних регіонів. У цьому контексті варто, на нашу думку, зосередити увагу на питанні про пошук історичних джерел базових цінностей Заходу і Сходу. Для Заходу – це християнські цінності, скільки би не говорили про секу-ляризацію (яка, до речі, сама є породженням християнства). Для Сходу це цінності східних релігій. У чому відмінність? У незаперечній суспіль-ній цінності людини як індивіда у християнстві, та незаперечній суспіль-ній цінності спільноти у східних релігіях. Особливо яскраво цю відмін-ність демонструє неприйнятність негативної колективної відповідально-сті на Заході – у сенсі неможливості карати людину за ознакою не її власних неприйнятних вчинків, а за ознакою приналежності до спільно-ти, інші представники якої демонструють ці вчинки. Саме з цього вирос-тають знамениті європейські цінності, ядром яких є концепція прав і свобод людини як особистості.

Власне, нині протистояння "Сходу" і "Заходу" як виклик глобалізму є не географічним протистоянням, а духовним – так само, як свого часу Е.Гусерль проводив чітке розрізнення між географічною Європою та Європою духовною [Гуссерль Е. Криза Європейського людства і філо-

103

софія /Е.Гуссерль; [пер. з нім.] // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія. – К.: Ваклер, 1994. – С. 62-94.]. Це протистояння навіть не суспільств чи країн – нині це протистояння особистостей, які об'єднуються у комунікативні спільноти довкола цінностей або ж індиві-дуалістично заснованої духовності, або ж духовності, обґрунтування якої можливе лише на колективістських засадах. Власне, це – розмежу-вання за принципом соціальних мереж, воно відбувається наскрізно через усі суспільства і країни світу. Саме тому "фундаментальний іс-ламський тероризм" не може бути локалізований у певних країнах – його метастази легко проникають в усі країни світу. Водночас, не меншу здатність до проникнення в усі країни світу давно і успішно демонструє ідеологічний опонент такого тероризму – західний лібералізм. Таким чином, питання не може ставитися таким чином, що Україна цілком і повністю має бути визначена або ж як частина "Заходу", або ж як части-на "Сходу". Можна лише боротися за те, щоб в Україні домінували єв-ропейські цінності, щоби кожен прагнув захистити тут і тепер власну гідність і право вирішувати, яким буде його майбутнє, щоби ці цінності приваблювали все більшу частину громадян України.

І. В. Вовчок, студ., КНЛУ, Київ vanya_kot@icloud.com

ГЛОБАЛІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ЯПОНІЇ :

РЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТ (НА ПРИКЛАДІ СИНТОЇЗМУ)

Роль релігії в глобалізаційних процесах є достатньо досліджуваним і цікавим явищем. В більшості випадків аналізують глобалізаційні аспекти світових релігій. Можна, певним чином, говорити про розповсюдження християнства як певний глобалізаційний проект (починаючи з середньо-віччя). Подібні процеси – в меншому, звісно, масштабі – відбувалися і, певною мірою, продовжують відбуватися в Японії, де японська національ-на релігія – синтоїзм – стоїть перед необхідністю ужитися з явищами, притаманними іншим релігіям та культурам. Звісно, не можна казати про повну аналогічність загальносвітових процесів тим, що відбуваються в японській культурі, але, на мою думку, порівняння японських релігійних процесів із зарубіжними (і, особливо, західними) може бути цікавим.

Хоча світові релігії певним чином започаткували глобалістичні тен-денції (в тому числі і через місіонерське розповсюдження), але для сучасного світу характерним є виразний опір багатьох місцевих релігій-них утворень глобалізації. Логічно було б припустити, що релігії зацікав-лені у глобалізаційних процесах, але це не завжди так. Іслам, напри-клад, зобов'язаний глобалізації зростанням своєї популярності, чинить їй найсильніший опір, вважаючи її проявом експансії західних цінностей та моралі. У глобалізованому світі немає місця для жодної унікальності та своєрідності і цей підхід поширюється і на релігійну своєрідність. В

104

більшості країн світу питання глобалізації часто викликає бажання зачи-нитися і чинити спротив – за винятком тих, хто розглядає глобалізацію як процес поширення власної культури (наприклад, США).

Якщо ж ми подивимось на японську дійсність, то побачимо відчутно іншу картину. З одного боку, японське суспільство від самого початку свого формування не було індивідуалістичним. Колективізм та схожість є, мабуть, найвизначнішими рисами японців, і зараз, коли Японія зму-шена включитись до процесу глобалізації, вона начебто успішно пере-ймає усе "закордонне" – від слів (за підрахунками, в найближчі десятки років рівень запозичень в японській мові сягне 70%) до стилю життя. Причому в історії японської культури ми бачимо приклади дуже успішно-го прийняття релігійно-філософських глобальних проектів (від буддизму до конфуціанства з даосизмом). З іншого боку, синтоїзм – який виступає основою японської дійсності – не здає своїх позицій світовим релігіям і демонструє здатність уживатися з усім новим, що з'являється в Японії – від даосизму до християнства.

На мою думку, ключ до розуміння такого "вміння виживати" – у при-роді самого синтоїзму та в характерних рисах японського суспільства. Синтоїзм відрізняється від більшості інших релігій. Він не має догмати-ки, тут відсутній ряд мотивів на кшталт спасіння душі або одноосібності бога чи певної кількості божеств. Синтоїзм радше можна охарактеризу-вати як своєрідну суміш зведення правил та давніх японських культів і вірувань. Він – сам по собі, без політичної складової – не забороняє сповідувати інші релігії.

Таким чином, Японія демонструє досить специфічний сучасний про-ект, в якому ніби яскраві глобалістичні тенденції поєднуються із унікаль-ною здатністю зберегти власну своєрідність. Причому індивідуалістич-ний західний (можливо, краще сказати "не-японський") світ звик вголос, відкрито відстоювати свої позиції. Прикладів цьому досить багато: Brexit, невдоволеність багатьох жителів європейських країн мігрантами, на яку останні часто відповідають невдоволеністю європейським стилем життя, радикальні та терористичні рухи (особливо "ісламські"). З точки зору глобалізації, все унікальне, своєрідне є "застарілим" і має зникнути. Якщо хочеш вижити і влитися в новий контекст – повинен відповідати новим правилам, бути уніфікованим. Значна частина західного суспільс-тва і, фактично, все близькосхідне суспільство з цим не згідні. Звідси – голосний, помітний протест. Втім, в Японії, як вже було зазначено рані-ше, протесту, начебто, немає. Але звернувшись до історії, можна поба-чити, що більшість того, з чого складається сучасна Японія, було запо-зичено з інших культур, і все запозичене японцями засвоюється, пере-роблюється і сприймається як своє. В японському суспільстві завжди зберігається певний прошарок "власне японського". Китаїзми тут асоці-юються з книжним письмом, американізми – із технікою, але область "тонких матерій" – почуттів, відносин з рідними тощо – обслуговується здебільшого японськими словами. Японське суспільство – так само, як і суспільства більшості країн світу – чинить опір глобалізації, але значно

105

м'якше і непомітніше. Японці часто не у захваті від іноземців, які чудово володіють японською; у той самий час рівень знання англійської (і це за наявності великої кількості запозичень) нижчий, ніж у більшості країн Азії.

Тож, на мою думку, можна говорити про те, що процес глобалізації в Японії наразі носить лише "поверхневий" характер. Зростання націона-льно орієнтованих рухів, спротив глобалізації з боку релігії як явища, конфлікти світоглядів, що часто відбуваються при зіткненні представни-ків різних націй та світів, підкріплені антиглобалістичною політикою пра-влячих кіл багатьох держав здатні якщо не згорнути, то значно призупи-нити процес глобалізації.

Т. С. Воропай, докт. філос. наук, ХНУВС, Харків voropayts@gmail.com

ІДЕНТИЧНІСТЬ ТА ГЕОПОЛІТИКА

Ідентичність є сталою ознакою зрілих осіб чи спільнот за умов миру і

стабільності, але вона проблематизується за кризових умов (війна, революція, соціальна криза тощо), коли особа чи спільнота усвідомлює не лише те, ким вона є, але й переосмислює те, ким вона хоче або по-винна бути. Національна ідентичність означає політичну суб'єктність того, кого без неї геополітично вважають лише об'єктом міжнародних відносин. Чинник ідентичності навіть невеликої чи молодої громадянсь-кої, або політичної, нації здатен серйозно плутати карти у геополітичних розкладах "серйозних світових гравців".

У 1996 році Семюель Хантінгтон надрукував книгу "Зіткнення цивілі-зацій", присвячену світові після часів холодної війни. Головна її ідея полягала у тому, що в сучасному світі моделі згуртованості, дезінтегра-ції і конфлікту визначають культура і культурна ідентифікація. Культурне домінує над політичним і ідеологічним. З огляду на це С. Хантінгтон констатував, що "Україна є розколотою країною". На його думку, під час ймовірного розділу України буде більше насильства, ніж при розпаді Чехословаччини, але він буде куди менш кривавим за розпад Югославії. Американський політолог Джордж Фрідман у виданій в 2009 році книзі "Наступні 100 років" пропонує свій геополітичний прогноз. Перебіг світо-вої політики у часі й просторі він поєднує з передбаченням майбутніх технологій, головним чином воєнних. На його думку, домінування США у XXI столітті триватиме: "Росія обов'язково намагатиметься встановити свої порядки, а США обов'язково спробують цьому завадити. Але у кінцевому рахунку Росія не зможе перемогти". Та "нове поглинання Білорусі і України російською зоною впливу станеться протягом наступ-них 5 років. Коли це відбудеться, Росія повернеться до кордонів з Євро-пою, котрі відповідають тим, що існували у період між двома світовими війнами". Цей прогноз, термін якого наразі вже сплив, підтвердився лише почасти, найменше щодо України. Тому, мабуть, в останньому

106

докладі приватної розвідувально-аналітичної компанії STRATFOR, пре-зидентом якої є Дж. Фрідман, прогноз наших перспектив висловлений у досить обтічній формі: "Нинішній конфлікт з Росією за Україну буде залишатися у центрі міжнародної системи у найближчі декілька років, але ми не вважаємо, що Російська Федерація здатна проіснувати у своєму нинішньому виді ще десять років… На захід від Росії Польща, Угорщина і Румунія спробують повернути регіони, втрачені колись у боротьбі з росіянами. Вони спробують приєднати Україну і Білорусію" (лютий 2016). Картина буде неповною, якщо не згадати студії та прогно-зи російських геополітиків. Книга Є. В. Гільбо "Постіндустріальний пере-хід і світова війна" (2013) видається тут однією з найбільш знакових. Головна її тема – прийдешня світова війна, що з фази окремих конфлік-тів переходить у глобальну фазу. Наскрізна ідея книги – кінець націона-льної держави як такої і переформатування світу корпоратократією – не є новою (про це давно пишуть У. Бек, З. Бауман, С. Хантінгтон, І. Вал-лерстайн й інші дослідники зі світовим ім'ям). Для України та Росії нас-лідки цього процесу, за Є. В. Гільбо, будуть вельми негативними ("…держава – це вже ілюзія, і робота у неї – не ухвалювати рішення, а оформлювати стан справ, що склався"; функція президента не лише в Україні, але "навіть у вмираючій державі РФ – чисто піарна", "…ще до закінчення знищення України терористична війна перекинеться на РФ" тощо). При цьому наголос Гільбо робить не на стосунках Росії й Украї-ни, а на "світовому закуліссі": "…війну веде світова корпоратократія проти Росії"; в Україні "вирішено провести етнічну чистку всіх слов'ян і зробити чисто мусульманську територію", оскільки "між РФ або тим, що від неї залишиться, і Європою має бути культурно чужий простір" і т. п. Інші російські експерти ще більш категоричні й войовничі. Такий собі Р. В. Іщенко, президент Центру системного аналізу і прогнозування, лякає війною не тільки Україну, а, передусім, Європу, яка, ухваливши проект "Східне партнерство", "вдерлася до зони життєвих інтересів Росії". "Після того, як громадянська війна запалає на всій території ко-лишньої України, питання її переносу на європейську територію стане питанням часу, а не принципу". Впевненість, що війна запалає, Р. В. Іщенко пояснює тим, що "США зацікавлені Україну підпалити, а Росія без ЄС не зможе відрубати палію руку, ЄС же закрив очі, тремтить за стіною і сподівається, що пронесе. Так само, з об'єктивних причин, Росія не зможе запобігти підпалу Європи, а він набуде невідворотності, як тільки стане зрозуміло (майже зразу і стане), що підпал України не дав очікуваного результату". Прогнози Р. В. Іщенка ґрунтуються на упе-вненості, що "нині про Україну, з точки зору геополітики, можна забути".

Професор московського науково-дослідницького університету "Вища школа економіки" С. О. Медведєв вбачає у тоні і стилістиці низки росій-ських експертів ознаки "російського ресентименту", який і полягає саме у тому, щоб позбавити Україну здатності бути суб'єктом політичної акти-вності, позбавити ідентичності як такої. Уперте небажання В. В. Путіна бачити реальні сили і процеси, що привели до Беслану і до Майдану

107

(крах неопатримоніальних режимів на Кавказі і в Києві, що підтримува-лися Москвою), прагнення все звалити на підступи США – це є типовий ресентимент, спроба перенести власні невдачі на фігуру зовнішнього ворога, наголошує авторитетний російський вчений.

Час минає і пропутінська геополітична футурологія, попри цинічне красномовство, виявляє свою хибність. Причина цього, на нашу думку, комплексна: по-перше, спроби поєднати правду і брехню, так звана "напівправда"; по-друге, суміш нібито об'єктивних наукових підходів і заангажованої пропагандистської риторики; по-третє, розгляд подій у статиці, а не в динаміці, тоді як сила геополітичних прогнозів полягає як раз у тому, щоб постійно розпізнавати нові тенденції, своєчасно корегу-вати передбачення. До того ж виникають і "незручності з ідентичністю", коли треба чесно собі визнати, що молода українська громадянська

нація, ідентичність котрої протягом десятиліття загартувалась досві-дом Помаранчевої революції революцій й Революції гідності, здатна впливати на справи у державі та світі, а не бути просто "електоратом", який "випускає пари", лежачи на дивані біля телевізора чи блукаючи у безкраїх соціальних мережах. З іншого боку, українцям як молодій гро-мадянській нації, не слід легковажити ані прогнозами серйозних геопо-літиків, оскільки вони не позбавлені певних підстав, ані загрозливими проявами "російського ресинтименту".

С. В. Гераськов, канд. філос. наук, ДонНТУ, Покровськ sergii.geraskov@gmail.com

"МІЖ СХОДОМ ТА ЗАХОДОМ":

ЯПОНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Сучасна Японія є повноправним членом західної спільноти, залиша-ючись при цьому частиною азійського світу. У такій ситуації цікавим постає питання про японську ідентичність та пов'язані із цим наслідки. Подвійність процесів самоідентифікації японців, що сьогодні належать як Сходу, так і Заходу, змушує їх замислюватися над власною ідентич-ністю та переосмислювати її [Гераськов С.В."Між Сходом та Заходом": трансформація японської ідентичності у вимірах глобалізації // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. Соціологічні науки. – Луганськ, 2013. – №23 (282). Ч.II. – С.131-139].

Останнім часом зростає множинність ідентичностей, виникають нові рівні "ідентифікаційної піраміди" (наприклад, мешканець Токіо – японець – хтось ще). Ц. Акаха вважає, що у Японії є три ідентичності, що фунду-ються на націоналізмі, регіоналізмі та глобалізмі [Акаха Ц. Ніхон міцу-но као (Три обличчя Японії): Япон. мовою // 21 сейкі-но Ніхон, Адзіа, секай (Японія, Азія, світ в XXI ст.). – Токіо, Кокусай сьоїн, 1998. – С. 790-798]. Більшість японців, природно, асоціюють себе з культурно-цивілі-

108

заційною спільнотою, але глобалізація неминуче ущільнює взаємозв'яз-ки та переплетення культур.

Одним із відомих сценаріїв глобалізації сучасного світу є глокаліза-ція (примітно, що термін global+local було введено керівником корпора-ції "Sony" А. Моріта) – синтез модернізації локальних культур з досяг-неннями глобальної мультикультурної цивілізації. Японія стала яскра-вим прикладом успішної версії глокалізації. За соціально-політичним устроєм вона не надто відрізняється від західних країн і цілком може вважатися однією з них. Однак зрозуміло, що японці по-іншому відносять-ся до своєї ідентичності. Навіть якщо не перебільшувати визнану специ-фіку японських традицій, Японія певним чином протиставлена Європі як джерелу модерна і постмодерна. При цьому часто можна зустріти сенте-нції про занепад японської культури, твердження про те, що у Японії, де національну ідентичність намагаються ототожнити із західною, процес поширення егоїзму та нігілізму вже неможливо зупинити [Ватанабе Р. Ніхондзін-но айдентіті. Ніхон бунка-но кодзо то Ніхон буммей-но суйтай (Ідентичність японців. Структура японської культури і занепад японської цивілізації): Япон. мовою. – Токіо, Іванамі сьотен, 2002].

Сьогодні Японія демонструє симбіоз західної політичної та східної конфуціянсько-буддистської ідентичності. При всій еклектичності подіб-ного явища не виникає глибоких розбіжностей всередині цього комплек-су. Подібне гармонійне поєднання традицій та інновацій в японській науці отримало назву дзассюсей (гібридність) [Като С. Ніхон бунка-но дзассюсей (Гібридність японської культури): Япон. мовою // Дзассюбун-ка. – Токіо, Коданся, 1974. – С. 28-32]. Високий рівень здатності гібриди-зації, по-перше, спричинено тим, що японська свідомість здатна транс-формувати й пристосувати запозичення настільки ефективно, що вони приймаються як щось органічне і типове. По-друге, специфіка японської традиції полягає в тому, що сприйняття нового ніколи не вимагало кон-цептуальної перебудови свідомості, ніколи не виникало питання приму-сової заміни старого новим, запозичення асимілювалося, доповнюючи автохтонну сінтоїстську культуру Японії.

Стрімке запозичення надбань масової культури японським соціу-мом, глобалізація комунікацій мали би спричинити розмивання націо-нальних традицій. Насправді ж спроби вестернізувати японське суспі-льство ззовні викликають його звернення до найглибших рівнів націо-нальної свідомості та зміцнення далекосхідного коріння національної ідентичності. Як відомо, остання пролягає у архетипах мислення нації, які є значно сильнішими та потужнішими за аргументи поп-культури. Як історичний приклад цивілізаційно-культурної реакції на західні впливи, можна навести рух кокусуй ходзон ("збереження національної сутності"), що виник у 80-ті роки XIX ст.

У протилежність до західного впливу японці зараз підкреслено почи-нають визнавати свої іманентні зв'язки з Азією. У процесах японської самоідентифікації азійська складова проявляє тенденцію до наростан-ня. З іншого боку, не так давно минуло захоплення теорією ніхондзін-

109

рон, що декларувала унікальність японської нації, виділяючи Японію як самостійну цивілізацію. Як відомо, С Гантінгтон також виокремлював японську цивілізацію з-поміж інших як самостійну й самодостатню [Хан-тингтон С. Столкновение цивилизаций / пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. – М.: АСТ, 2005]. Така класифікація викликала питання у багатьох дослідників, і зараз треба визнати, що подібний дискурс радше перетворився на міф про японську унікальність. Однак навіть якщо ви-знавати Японію самостійною цивілізацією, її обов'язково слід корелюва-ти зі східноазійською та глобальною цивілізаціями, враховуючи велику кількість точок перетину.

Неминуче останнім часом взаємопроникнення та знайомство з особ-ливостями мислення представників інших культур зумовило появу ново-го погляду на себе і бажання продемонструвати своє "я" світові. Але, як пише Х.Каваї, "японці не враховують, що на Заході індивідуальність в людині розвивається в рамках християнства, тоді як в Японії прагнення виразити власну індивідуальність детерміноване новомодними ідеями. Воно не має серйозних підстав і, у своїй основі, відрізняється від того розуміння людської індивідуальності, що існує на Заході. Це – спотво-рений індивідуалізм (ібіцу на кодзінсюгі), через який захиталися мора-льні цінності японців" [Каваї Х. Коре кара-но ніхон (Майбутня Японія): Япон. мовою. – Токіо, Усіо Сюппанся, 2001. – с. 15].

Отже, сучасна японська ідентичність еволюціонує одночасно у двох напрямах – пряямуючи у бік західних моделей поведінки (це – радше зовнішній пласт самоідентифікації) і підтверджуючи відданість ключо-вим цінностям східної цивілізації (це – більш глибинний, внутрішній рівень самоідентифікації). Безперечно, зовнішній аспект життя та пове-дінки японців привертає більшу увагу і складає враження панівної тен-денції. Коли ж мова іде про екзистенційні цінності, що у реальному житті трапляється не так часто, на перший план виходять головні точки опори національної ідентичності.

О. Я. Голець, канд. філос. наук, КНЛУ, Київ oxana.golets@gmail.com

СХІД–ЗАХІД: ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОСТІ

Одним з найбільш проблемних аспектів сучасних глобалізаційних

процесів є те, що умовні Захід та Схід намагаються домовитися, яким буде світ завтра, тобто на яких геополітичних та ціннісних засадах його буде побудовано. Одна з основних проблем цих домовленостей полягає в тому, що західна, євро-атлантична, й провідні східні, арабо-мусульманська та китайська, цивілізації, мають принципово різні узагаль-нені базові уявлення про світ і, відповідно, по-різному уявляють засоби вирішення основних, у тому числі геополітичних, питань. Для того, щоб відбувся повноцінний діалог між західним та східним світом, необхідно

110

чітко усвідомлювати специфіку логіки формування смислів та специфіку раціональності, притаманних тій чи іншій культурі, позаяк саме така спе-цифічна раціональність виступає базою для вибудовування картини світу, системи цінностей та інших нормативних систем певної культури.

Що ж мається на увазі під розумом та раціональністю? Як зазначає відомий філософ-арабіст, академік А. В. Смірнов, класичні уявлення про розум і раціональність формуються в Європі, починаючи з філософії Платона та Аристотеля і пов'язані вони з субстанціальною картиною світу [Смирнов А. В. Диалог культур [Електронний ресурс] / Андрей Вадимович Смирнов. – 2012. – Режим доступу до ресурсу: www.youtube.com/watch?v=0gzlAAW8yu4.]. Під субстанціальною карти-ною світу мається на увазі переконання, що світ складається з певних субстанцій (постійні смислові одиниці), які мають певні властивості. Так світ описується в логіці, в філософії та науці. Ці субстанції обов'язково мають свого носія. Суттю такого уявлення про світ є переконання, що фундаментом якісного розмаїття світу саме і є такий носій (наприклад, людина або наука тощо). Звідси, в тому числі, явна увага європейської культури до особи та особистості як носія смислів. І саме з цього поло-ження починає формуватися наголос на людяності як характеристиці носіїв смислу. Для європейця істина, добро або влада не мають особ-ливого сенсу якщо вони не реалізуються через конкретного носія, через конкретну людину. Тому для нас так важко іноді зрозуміти, чому китайці кажуть про волю Неба, не звертаючи особливої уваги на те, як ця воля Неба проявляється стосовно конкретної людини. Для європейця норма-льним є протиставляти цінність істини цінності сльози дитини саме то-му, що європейська культура вбачає в конкретній особі, в конкретній дитині зосередження смислів (у тому числі й істини).

Але для китайської несубстанціальної культури носій не є зосере-дженням смислів. Носій, тобто конкретна людина або держава просто служить цим смислам. Раціональність китайського типу ґрунтується на сприйнятті світу як процесу постійної трансформації, в якому немає поділу на матеріальне та духовне, а є лише різні форми всесвітньої життєвої енергії ці, через яку проявляє себе всезагальний безособистіс-ний закон Дао [Торчинов Е. А. Парадигмы классической китайской фи-лософии в компаративистском аспекте / Евгений Александрович Торчи-нов // Размышления о философии на перекрестке второго и третьего тысячелетий. Сборник к 75-летию профессора М.Я. Корнеева / Евгений Александрович Торчинов. – СПб., 2002. – (Санкт-Петербургское фило-софское общество). – (Серия "Мыслители"; вип. 11). – С. 192–209.]. І людина в цій картині світу покликана проявляти шлях Дао й усвідомлю-вати його вічні трансформації. Причому в китайській філософії немає наголосу на особистісний, індивідуалізований аспект людини. Людина тут сприймається просто як істота, представник виду, яка займає певну позицію в світі. Для китайської культури, на відміну від європейської, яка намагається "зафіксувати" певну "правильну" позицію людини в світі, очевидним є те, що людина повинна постійно змінюватися, знаходячи

111

ту позицію, яка максимально відповідає конкретній ситуації. І європей-ські очікування щодо дотримання прав людини, які сформовані в лоні християнської цивілізації і тісно пов'язані з європейською картиною сві-ту, не знаходять розуміння в Китаї.

Арабо-мусульманська культура також відрізняється від європейської субстанціальної культури своєю принциповою процесуальністю [Смир-нов А. В. О подходе к сравнительному изучению культур / Андрей Ва-димович Смирнов. – СПб.: Изд-во СПбГУП, 2009. – С. 12–15]. Для цієї культури світ складається не з речей, а з процесів. Причому в цих про-цесах завжди беруть участь дві сторони, які обов'язково передбачають одна одну. Тому, наприклад, арабо-мусульманська культура не сприй-має концепту "права людини" окремо від того, як ця людина виконує свої соціальні зобов'язання. Для європейської культури, як культури субстанціалістської, очевидним є те, що кожна людина має свої невід'-ємні права, оскільки наявність таких прав й характеризує людину. А для процесуальної арабо-мусульманської культури очевидним є те, що не існує ніяких прав, якщо людина не виконує своїх обов'язків. Подібна ситуація є також із співвідношенням релігійне–світське. Для європейсь-кої культури релігійні прояви людини є її приватною справою, а голо-вними є світські соціальні стосунки в суспільстві. Для арабо-мусульманської культури і релігійне, і світське є лише двома частинами одного процесу, який не може існувати без будь-якої із своїх сторін.

Для європейської, універсалістської, концепції світу притаманне сприйняття розуму та раціональності як єдиних для всіх культур, тобто як загальнолюдських. Ця позиція ґрунтується на уявленні, що світ є одноманітним і, відповідно, істина також є одноманітною. Саме таке уявлення лежить в основі всієї новоєвропейської науки й завдяки чому наука претендує на універсальність і трансформується в універсальні технології. Виходячи з цієї концепції, будь-яка "іншість" сприймається лише як негативна характеристика. Але говорячи про цивілізаційну рівність, як методологічне обґрунтування, ми не враховуємо неспівпа-дання способів смислопокладання. Замість того, щоб говорити про культурну рівність, ми, можливо, повинні навчитися сприймати нерівне, не зводити рівність до однаковості, до намагання знайти спільний зміст. Може, варто прийняти те, що, можливо, немає спільного для всіх (або більшості) людей розуміння всесвіту, немає спільних для всіх смислів, але є спільна здатність мати смисли, так само як вже доведена спільна здатність до мовленнєвої реалізації, але немає спільної для всіх мови. Можливо, варто прийняти досвід саме лінгвістики і зрозуміти, що не можна вимагати від однієї мови засад іншої, а варто вивчити й іншу мову. В такому випадку ми повинні бути готовими, поважаючи та знаючи європейський фундамент культури, прийняти можливість й інших спо-собів смислопокладання та смислоформування.

112

С. А. Лозниця, к.філос.н., ІФ імені Г.С. Сковороди НАН України, Київ

svitlana.loznytsia@gmail.com

НАЦІОНАЛЬНІ КУЛЬТУРИ ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ

Осмислюючи який вплив може мати глобалізація на національні культури, спершу спробуємо з'ясувати що означає поняття глобалізації, зокрема, через розрізнення понять "глобалізація" та "глобальність" ні-мецьким соціологом Уільїхом Беком, пояснення явища глобалізації американським економістом Джозефом Стіґліцом, виявленням засадни-чих змін, на які звертає увагу англійський соціолог Ентоні Ґіденс.

Так, Уільїх Бек у своїй праці звертає увагу на розрізнення понять "глобалізм" та "глобальність", зауважуючи, що глобалізмом він називає розуміння того, що світовий ринок витісняє чи підміняє політичну діяль-ність, для нього це ідеологія панування світового ринку, ідеологія неолі-бералізму [Бек У. Что такое глобализация?/ пер. с нем. А. Григорьева и В. Сидельника; общ. ред. и послесл. А. Филиппова. – М.: Прогресс-Традиция, 2001, с. 23]. Натомість, як зазначає автор, під глобальністю розуміється те, що "ми вже давно живемо у світовому суспільстві, у тому сенсі, що уявлення про замкнуті простори перетворилися у фікцію. Жодна країна чи група країн не може відмежуватися одна від одної [Там само, с. 25]. На відміну від поняття глобальності, уточнює У. Бек, "гло-балізація є, висловлюючись старомодною мовою, діалектичний процес, який створює транснаціональні соціальні зв'язки і простори, знецінює локальні культури і сприяє виникненню третіх культур" [Там само, с. 28].

У цьому контексті можемо згадати трактування явища глобалізації Д. Стіґліцом, який намагаючись знайти причини неприйняття глобаліза-ції, пов'язує це, зокрема, із "підриванням" традиційних цінностей: "Одні-єю з причин опору глобалізації є те, що вона, як здається, підриває традиційні цінності […]. Економічне зростання, включно з тим, яке спри-чиняється глобалізацією, своїм наслідком має урбанізацію, руйнування традиційних сільськогосподарських суспільств. На жаль, досі ті хто є відповідальним за упровадження глобалізації, схвалюючи и позитивні результати, все ще надто часто недооцінюють цього негативного боку, загрози культурній ідентичності і цінностям" [Стіґліц Д. Глобалізація та її тягар/ пер. з англ. А. Іщенка. – К.: Вид. дім "КМ Академія", 2003. – с. 232]. Е. Ґіденс також звертає увагу на зв'язок глобалізації та змінами в традиції: "сьогодні під впливом глобалізації відбуваються дві засадничі зміни. У західних країнах не тільки громадські установи, але й повсяк-денне життя починають вивільнятися з-під влади традиції. Інші суспіль-ства у світі, що залишаються більш традиційними, починають детради-ціоналізуватися" [Гіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя/ пер. з англ. Н. Поліщук. – К.: Альтерпрес, 2004, с. 35. – ("Сучасна гуманітарна бібліотека")]. У цьому він вбачає осердя появи глобального космополітичного суспільства [Там само, с. 35].

113

Розмірковуючи над тим, який вплив може мати глобалізація на наці-ональні культури, звернімося до трактування поняття "культурна глоба-лізація". Зокрема, можна згадати інтерпретацію ідеї глобалізації "як руху об'єктів, знаків і людей крізь реґіони та міжконтинентальний простір. Глобалізація культури викликає рух усіх цих трьох чинників" [Глобальні трансформації: політика, економіка, культура/ Гелд Д., МакГрю Е., Гол-дблатт Д., Перратон Дж. / пер. з англ. В. Курганський, В. Сікора. – К.: Фенікс, 2003. – с. 387]. Суттєвою ознакою, яка уможливлює міжкультур-ний вплив, на думку авторів праці, постає наявність інфраструктур та інституцій: "Ми можемо вести мову про глобалізацію культури тоді й там коли й де з'являються інфраструктури й інституції для передавання, відтворення та сприймання форм культури у глобальному – міжрегіона-льному та транснаціональному – масштабі" [Там само, с. 389].

В іншій праці, – "Багатогранна глобалізація", – явище глобалізації, за словами соціолога Пітера Л. Бергера, осмислюється, подібно до А. Той-нбі, через поняття "виклик" та "відповідь". "Виклик", зазначає він, в суті речі повинен був виходити з глобальної культури, що зароджується – в основному західної і, певна річ, американської за своїм походженням – і поширюватися в усьому іншому світі як на рівні еліт, так і широких мас. "Відповідь" з боку суспільств, яким був кинутий "виклик", оцінювався за шкалою "прийняття" і "заперечення" з такими проміжними градаціями, як "співіснування" і "синтез" [Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном мире/ Под ред. П. Бергера и С. Хантинг-тона; Пер. с англ. В. В. Сапова под ред. М. М. Лебедевой. – М.: Аспект Пресс, 2004. – с. 8-9]. Перед нами, – зазначає Бергер, – тепер картина культурного землетрусу, поштовхи якого відчуваються у всіх частинах світу. Коли відбувається землетрус, люди реагують на нього по-різному. Можливе спокійне сприйняття того, що сталося […]. Бувають спроби агресивного неприйняття під знаменами релігії (Талібан) чи націоналіз-му (Північна Корея) [Там само, с. 17].

Осмислюючи поняття "глобальної культури" можна згадати також такі поняття як "локалізація" та "гібридизація". Як зазначає Бергер, "майже скрізь спостерігається явище, назване Джеймсом Уотсоном локалізацією: глобальна культура приймається, але із суттєвими місцевими видозміна-ми" [Там само, с. 17]. Під маркою локалізації, – продовжує далі автор, – приховується ще один різновид реакції на глобальну культуру, яка краще всього характеризується терміном "гібридизація". Це націлені спроби синтезу іноземних та місцевих культурних особливостей [Там само, с. 18].

На завершення огляду пошуку можливого впливу глобалізації на на-ціональні культури згадаємо слова Пітера Л. Бергера: "…культурна глобалізація не являє собою ні жодної великої обіцянки, ні жодної вели-кої загрози. Ця картина говорить ще й про те, що глобалізація, в суті речі, є продовженням, хоча і в більш сильній і глибокій формі, незримого виклику, який кидає модернізація. На культурному рівні це перетворю-ється на серйозний виклик з боку плюралізму: ламаються традиції, що вважалися непорушними, виявляється, що в царині віри, цінностей і

114

способу життя існує широка можливість вибору. Не буде помилкою сказати, все це – серйозний виклик з боку зростаючої свободи, кинутий як окремим індивідам, так і цілим співтовариствам" [Там само, с. 24]. Подібну думку висловлює також і британський професор політології та міжнародних відносин Девід Гелд: "національна культура й ідентичність глибоко вкорінені в етноісторії, і, за його міркуванням, є доволі сумнів-ним, що глобальна масова культура зможе їх витіснити" [Гелд Д. Демок-ратія та глобальний устрій/ пер. з англ. О. Юдін, О. Межевкіна. – К.: Видавництво "Port-Royal", 2005. – с.146].

Отже, здійснивши невеликий огляд трактування понять глобалізації та глобалізації культур, очевидним постає той факт, що явище глобалі-зації являє собою нову ситуацію, перед якою постало людство з появою сучасних засобів пересування та комунікації. Також безперечним є те, що поява глобального простору певною мірою унеможливлює існування "закритих суспільств", в яких можуть "навіюватися" ті чи інші "єдинопра-вильні переконання", що можуть спричинити появу тоталітарних сус-пільств. Водночас, певна річ, глобалізація може позначатися на міжку-льтурних впливах; втім, з одного боку, це питання на сьогодні залиша-ється не цілком проясненим, а з іншого – є підстави сподіватися, що національні культури й надалі залишатимуться консолідуючим чинни-ком нації та єдності в державі.

В. Б. Пенюк, викл., КПІ ім. Ігоря Сікорського, Київ posteidos@yahoo.com

ПОЛІСТИЛІСТИЧНИЙ ТА МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛЬНИЙ АСПЕКТИ

УНІВЕРСАЛІЗМУ МУЗИЧНОЇ МОВИ Західноєвропейська музична мова, як певний теоретичний конструкт,

можливо, вперше з'являється у піфагорійському вченні і нанизується на певні математичні закономірності, емпірично виявлені у фізичних влас-тивостях звуку, як такого. Подальше тяжіння музики до універсалізму можна простежити з появою професійного музичного мистецтва у піз-ньому Середньовіччі.

Своєрідною "абеткою" музики стають: 1) темпо-ритмова організація; 2) мелодійна вертикаль; 3) гармонійна горизонталь. Ці "три кити" в музич-ному мистецтві активно розробляються, використовуються та вивчають-ся: протягом сторіч напрацьовано багато матеріалу та апробовані різні способи організації музичного простору, випробується навіть часткове ігнорування або теоретичне заперечення певних вихідних складових.

Розуміння музики, як універсальної (мета)мови спілкування, яка по-єднує в собі невербальні способи комунікації, вбираючи в себе як афек-тивну складову природи людини, так і суто раціональні концепти, як метафізичні інтенції, так і прагматичні настанови, вміщує в собі риси індивідуального підсвідомого та колективного позасвідомого, що здатна

115

створювати світоглядні ландшафти та ціннісні маяки та (або) заводити в тенета наративів та симулякрів; таке розуміння набирає обертів пізніше, перш за все, у модерністській парадигмі мислення, поступово зміщую-чись у царину постмодернізму.

Наприклад, музика може інтерпретуватись як мова абстрактного аб-солюту, чим захоплюється В. Кандинський. Він намагається "дотягнути" живопис до рівня "взірця" для всіх мистецтв, тобто до мови музичного мистецтва: на його думку, музика, фактично, з самого початку виник-нення, є звільненою від "предметності", саме тому живопис має переро-сти зображальну функцію мистецтва, позбутись мімезису та подолати таким чином диктат матеріального і утворити з музикою довершену синестезію, яка є найбільш адекватним (з точки зору В. Кандинського) відображенням духовного в мистецтві. Цей приклад може проілюстру-вати певний "сум за ідеалом", притаманний модерному мисленню, який базується на багатовіковій західноєвропейській метафізичній традиції.

Інший приклад: це штучне конструювання нової музичної мови та специфічне переосмислення основоположень музичного твору. Таким музичним "есперанто" стає додекафонія Арнольда Шенберга та серіа-лізм, що започаткований Нововіденською школою, де мелодійна гори-зонталь та гармонійна вертикаль будуються за повністю переробленими або наново штучно створеними правилами взаємодії звуків. Принцип атональності виступає одночасно і запереченням попереднього досвіду і намаганням побудувати "заради майбутнього" універсальне та потен-ційно загальнодоступне, щоправда, лише для ідеального реципієнта, естетичне середовище – типовий модерністський проект, направлений на гостре протиставлення елітарного мистецтва мистецтву мас, який мріє замінити собою "контаміновані" реалії естетичного середовища.

У ситуації постмодерну народжується принципово новий підхід до ак-туалізації комунікативного процесу в музичній творчості. Кордони раніше відпрацьованої, закріпленої у культурі структури музичної мови, де сукуп-ність певних ознак, індивідуальних рис та соціальних маркерів визначали поняття – СТИЛЬ, починають швидко руйнуватись. Небезпідставно крити-кується концепт протиставлення елітарної та масової культур, відходить на другий план проблема авторства (в більш ширшому контексті відбува-ється руйнація традиційної для попередників світоглядної схематики, побудованої на категоріях "суб'єкт" – "об'єкт"). Музична мова концентру-ється на "акті мовлення", осередком якого стають іронічність та еклек-тичність, які, в свою чергу породжують інтертекстуальний підхід, що ґрунтується на полістилістичних тенденціях.

Полістилістика (за А. Шнітке), в свою чергу, вибудовується завдяки цитатності, принципу алюзії, та за допомогою техніки адаптації. Цитатність є дієвою формою "наслідування" мистецького досвіду попе-редників (інтертекстовий пласт може бути як загальнодоступним, так і замаскованим для безпосереднього сприйняття) і здатна реалізовува-тись як через пряме цитування, так і через псевдоцитування або через принцип алюзії. Принцип алюзії проявляється у натяках та "невиконаних

116

обіцянках" на грані цитати, але не переступаючи цю грань (слід зазна-чити, що чітких теоретичних критеріїв розрізнення А. Шнітке не наво-дить). Крім безпосереднього цитування, А. Шнітке окремо виділяє також техніку адаптації. Техніка адаптації – це переказ чужого нотного тексту особистою музичною мовою (аналогічно сучасним адаптаціям античних сюжетів в літературі) або ж вільний розвиток чужого матеріалу у власній манері. ПОЛІСТИЛІЗМ – вже як узагальнююча естетична категорія, що вміщує в собі здатність мислення працювати (сприймати, творити) од-разу в декількох художніх системах, де під художньою системою слід розуміти сукупність індивідуальних та концептуальних стильових ознак, які традиційно репрезентують твори мистецтва в культурно-естетичному полі, закріпленому часовими рамками – створює допоміж-ний інструментарій для опрацювання різноманітного емпіричного мате-ріалу багаторівневої музичної практики.

Слід зазначити ще декілька суттєвих рис "пост-модернізації" музич-ної мови. По-перше, це кардинальне переосмислення темпоральності, в якому суттєва увага приділяється випадковості та відмові від фактичної дієвості. Наслідком цього є виникнення алеаторики, яка найбільш яск-раво – як на практичному, так і на теоретичному рівнях – легітимізована Дж. Кейджем. По-друге, прагнення до міксу глобального та локального з фактичною уніфікацією засобів виразності через "плавильний тигель" медіакультур, впливає на музичне "висловлювання" з боку забарвлення його строкатою екзотикою самого різного рівню. Захоплення worldmusic та різноманітні пошуки в найвіддаленіших закутках на всіх рівнях музич-ного мистецтва другої половини ХХ ст. суттєво впливає, збільшує та оновлює "словниковий запас" музичного дискурсу. Якщо образно це уявити, то так звані "Оливкові дерева" (символи культурної локалізації за Т.Фрідманом) становляться об'єктом незліченних "мічурінських" екс-периментів, результати яких можуть призводити до появи абсолютно різних "плодів", як кількісно, так і якісно. Медіа-механізми еквалізують (термін Н.Ґ.Канкліні) – в залежності від запиту – музичний потік, розша-ровуючи його, та, якщо потрібно, перекладаючи на "зрозумілу" мову багатовимірного реципієнта. Мультикультуралізм стає ще одним необ-хідним елементом мозаїчності сучасної музичної мови.

Н. О. Пророченко, канд. істор. наук, КНЛУ, Київ Pro_na@ukr.net

ОСОБЛИВОСТІ АДАПТАЦІЇ ІСЛАМСЬКИХ СУСПІЛЬСТВ

ДО ГЛОБАЛЬНИХ ЗМІН СУЧАСНОСТІ: СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ Процеси глобалізації призвели до перетворення людства у єдину

структурно-функціональну, але ієрархічно організовану систему. Її яд-ром, автором структури і механізмів функціонування та основним бене-фіціантом є Захід. Лідируючі позиції Заходу забезпечуються його геге-

117

монією в інформаційній, фінансово-економічній та військово-політичній сферах. З глобалізацію часто пов'язують й вірогідність формування певної загальнолюдської культурно-цивілізаційної системи, яка базува-тиметься на західних цінностях та ідеалах, в основі яких знаходяться поняття раціоналізму та індивідуалізму. В таких умовах особливої гост-роти набувають питання культурної ідентичності і збереження систем цінностей, притаманних різним регіонально-культурним середовищам, пошуку шляхів взаєморозуміння між цивілізаційними ойкуменами і на-прямів еволюції держав і націй. За визначенням відомого українського філософа Ю.В.Павленка, у культурно-ціннісному аспекті основний кон-флікт, полягає у "нездоланній суперечності між специфічними ідейно-ціннісно-мотиваційними засадами великих традиційних цивілізацій, перед усім Мусульмансько-Афразійської, Індійсько-Південноазійської та Китайсько-Далекосхідної, та псевдоцінностями комерціалізованої квазі-культури одновимірного суспільства масового споживання" [Павленко Ю. В. История мировой цивилизации. Философский аналіз / Ю.В. Пав-ленко. – К.: Феникс, 2002. – С.665].

Природно, що люди в усьому світі охоче приймають західні матеріа-льні предмети і технології – телевізори, холодильники, ліки, Інтернет, тощо – через їхню очевидну користь. Інша річ – чужі ідеї, мода, норми поведінки, які проникають у неєвропейське суспільство і підривають традицію. Посилення елементів сучасності консервативною частиною суспільства сприймається як занепад традиції, яка потребує захисту.

Розмірковуючи про успіхи і труднощі окремих соціокультурних сис-тем, ми часом не враховуємо той факт, що неєвропейським цивілізаціям доводиться вирішувати складні питання, пов'язані з адаптацією до умов сучасної світової системи, що створена за "лекалами" Західно-Європейської цивілізації. Ці умови не враховують специфіку соціальних зв'язків, світосприйняття, системи життєвих пріоритетів інших соціокуль-турних ойкумен, а часом ігнорують або суперечать їм. Такі виклики не були відомі людині Заходу.

У сучасному світі іслам часто асоціюється з загрозою та екстреміз-мом, загальною нестабільністю та консерватизмом. При згадуванні ісламу, особа, що належить до західної цивілізації, перед усім думає про теракти 11 вересня 2001 р., злочини терористичної організації "Іс-ламська держава", про воєнні конфлікти в Афганістані, Ємені, Сирії. Проте, іслам – це також висока культура, глибока філософія, ідеї соціа-льної справедливості і взаємодопомоги, вміння цінувати і захищати основи своєї віри і способу життя.

В результаті модернізації в державах регіону поширення ісламу від-булися зміни, які зачіпають усі аспекти суспільного життя. Люди стали жити комфортніше, довше і якісніше, ніж на початку і навіть у середині ХХ ст. Вони краще харчуються, мають більший доступ до медичного обслуговування, більш освічені. Так, рівень письменності арабського населення за період 1960-2003 рр. зріс в середньому на 68 %, а на Аравійському півострові – з 10% до 83% [Nydell M.K. Understanding

118

Arabs: A guide for modern times. – Boston: Intercultural press, 2006. – P. 5]. В багатьох ісламських країнах створена дієздатна система господарст-ва, яка базується на власній індустріальній базі.

Але показники успішності розвитку не є абсолютними. Ми маємо ви-знати, що перебудова традиційних зв'язків з поширенням механізмів ліберальної економіки, під впливом глобалізаційних процесів познача-ється на мусульманському Сході також зростанням зубожіння і роз-оренням дрібних виробників, які не встигають, або не мають достатніх сил, ресурсів і досвіду пристосуватися до швидкого наступу капіталісти-чних відносин, а отже перетворюються у соціальних маргіналів, які, насправді, можуть покладатися тільки на підтримку традиційних зв'язків і суспільних лояльностей (родичі, релігійно санкціонована доброчин-ність), які вони захищають і відтворюють. Труднощі і невдачі реформ, загострення соціально-економічних і політичних криз, зовнішньополітич-ні поразки підштовхнули мусульманське суспільство до переоцінки ролі своєї ідентичності і традиції в суспільному житті. Незадоволення, на жаль, іноді набуває крайніх екстремістських форм.

Слід зауважити, що поряд з більш низькою, порівняно з країнами За-ходу, динамікою розвитку ісламських економік, культурно-цивілізаційна специфіка обумовлює і позитивні відмінності. Зокрема, в мусульмансь-ких країнах менш поширені крайні форми бідності, що пов'язано з пере-розподілом прибутку серед населення в цілому (а не тільки в обмеже-ному колі еліти), відповідно до традиційних ісламських норм, які розгля-дають податок на прибуток як релігійний обов'язок (закят, садака), а не доброчинність з власної ініціативи. Прикладом може бути Іран, де соці-альна політика є одним з найважливіших пріоритетів для ісламської влади і визнається експертами як вельми успішна.

Для мусульманської цивілізації релігійність залишається важливою суспільною цінністю. Адже релігійні засади сприймаються як фундамент порядку. Відповідно, з точки зору суспільства, релігія не може бути відо-кремлена від держави, а остання зобов'язана сприяти її зміцненню. Еліти і інтелектуали у ісламських країнах стали активними учасниками сучасних процесів, сприйняли багато елементів західної цивілізації. Разом з тим, вони зберегли традиційну ідентичність. Це дало їм можли-вість розпочати активний захист своїх уявлень про сучасність, викорис-товуючи власні символи. Звернення до релігії у доволі різних сучасних ситуаціях вказує на те, що європейські структури та політичні моделі розвитку (націоналізм, капіталізм, світська освіта, економічний прогрес) не сприймаються як самоочевидна альтернатива. Всупереч розмовам про зростання рівня секуляризації у ісламському світі, іслам продовжує жити власним релігійним життям. Для ісламської цивілізації залишаєть-ся природнім і зрозумілим факт поєднання релігії і політики, боротьба за соціальну справедливість під гаслами ісламу, спроби побудувати соціа-льні моделі на його основі.

Спостерігаючи за проявами суспільної реакції ісламських соціумів на нові реалії, викликані глобальними зрушеннями, можна цілком погоди-

119

тися з думкою відомого французького історика і соціолога Ф. Броделя, що модернізація (додамо – і глобалізація як її продовження) не призве-де до формування єдиної цивілізації і не знищить плюралізму історич-них культур, які століттями існували в рамках великих цивілізацій. Мо-дернізація зміцнює ці культури і призводить до відносного зменшення сили Заходу. Світ стає все більш сучасним і все менш західним.

І. В. Ставинська, студ., КНЛУ, Київ irastavinskaya@gmail.com

КОНЦЕПЦІЯ ЯПОНСЬКОГО ГЛОБАЛЬНОГО ПРОДУКТУ

(НА ПРИКЛАДІ АНІМЕ)

Дослідники процесів глобалізації вказують на те, що її центри пере-міщуються, в тому числі – на схід. Специфічний варіант глобалізації ми можемо побачити на прикладі Японії. Не зважаючи на те, що в останні десятиріччя Японія переживає економічний спад, глобальний культур-ний вплив цієї країни посилився у різних сферах. Це вдається в тому числі завдяки використанню принципу "м'якої сили", який передбачає контроль над інформаційними потоками. Одним із основних продуктів експорту японської індустрії стає японська анімація. [Габдуллина А. Х. Язык и субкультура аніме в контексте глобалізации / Алиса Хабибулло-вна Габдуллина. // Челябинский гуманитарий. – 2012. – №1. – С. 34–37.] На відміну від анімаційних фільмів інших країн, японська анімація звер-тається не лише до дітей, але й до підліткової і дорослої аудиторії, що зумовлює її популярність серед різних вікових груп. Такі анімаційні фі-льми, як "Сен та Чіхіро в полоні у духів" (2001) і "Принцеса Мононоке" (1997) відомої анімаційної студії Японії – студії "Ґіблі" – отримують чис-ленні міжнародні нагороди (в тому числі – "Оскар") і розповсюджуються на світовому ринку за підтримки "Walt Disney". Оскільки два вищезазна-чених фільми є одними з найпомітніших представників японської аніма-ції на світовому ринку, нам хотілося би звернути увагу на те, що обидва фільми побудовані на мотивах з японської міфології і, відповідно, транслюють в глобальну культуру локальні фольклорні мотиви.

Деякі зарубіжні дослідники вже зверталися до аналізу фільмів студії "Ґіблі" з точки зору японської міфології [Okuyama Y. Japanese Mythology in Film: A Semiotic Approach to Reading Japanese Film and Anime / Yoshiko Okuyama., 2015.]. Але, не маючи змогу проводити детальний аналіз обох вищезазначених фільмів у даній статті, ми маємо на меті лише окреслити основні японські міфологічні образи, які з'являються в цих фільмах і можуть бути неочевидними як для європейського, так і японського глядача.

"Сен та Чіхіро в полоні у духів" Фільм розповідає про 10-ти річну дівчинку, яка була змушена працю-

вати в дивній лазні для духів і божеств після того, як чаклунка-хазяйка

120

цієї лазні зачарувала і перетворила на свиней її батьків. Слово "камі-какуші" (神隠し) в оригінальній японській назві фільму – "Sen to Chihiro no kamikakushi" – вказує на поширене в Японії повір'я про те, що духи-камі можуть викрасти людину, а потім повернути її через довгий промі-жок часу. Також вважалося, що духи могли забрати ім'я людини – і саме це трапляється з головною героїнею "Сен та Чіхіро в полоні у духів": чаклунка забирає частину імені головної героїні, аби отримати над нею контроль і утримати в "іншому" світі. Цю чаклунку звуть Юбаба (яп. 湯婆婆, "стара з лазні"), що очевидно є фонетичною і смисловою аллю-зією на відомий фольклорний персонаж на ім'я Ямауба (яп. 山姥, "стара з гір"). Ямауба – одна з найбільш небезпечних "відьм" японських казок, що знаходить відображення у образі страшної і могутньої чаклунки з фільму. Ямауба з легенд також відома як мати одного з великих японських героїв – Кінтаро, і знову ж таки ми бачимо проявлення цього сюжету у фільмі: чаклунка Юбаба виховує величезного дужого хлопчика Бо, який навіть одягнутий в традиційний одяг "харакаке" червоного кольору, що є харак-терним для героя Кінтаро. Серед служників чаклунки Юбаби зустрічають-ся чимало таких, що прямо нагадують інших персонажів японського фо-льклору. Серед них – старий на ім'я Камаджі, який має шість рук і дві ноги і ховає очі за темними окулярами. Його образ дослідники пов'язують з легендами про велетенського павука "цучіґумо" (яп. 土蜘蛛, "земляний павук"). [Reider N. Spirited Away: Film of the Fantastic and Evolving Japanese Folk Symbols / Noriko Reider. // Film Criticism. – 2005. – №3.]

"Принцеса Мононоке" Назва цього фільму також відсилає нас до японських традиційних ві-

рувань: словом "мононоке" (яп. 物の怪) в японському фольклорі нази-вають втілений сильний злий дух, на який може перетворюватися тва-рина або інша істота, що охоплена ненавистю і жагою до помсти. Зав'я-зка фільму ілюструє це вірування: велетенський кабан, що першопочат-ково був лісовим божеством, перетворюється на "мононоке" після того, як люди підстрелюють його, і атакує селище. Він наносить рану і перед смертю передає прокляття воїну-захиснику селища на ім'я Ашітака, який тепер вимушений покинути рідний дім. Тут можна відзначити тему духовного "забруднення" – "кеґаре", що є однією з центральних концеп-цій синтоїзму. "Кеґаре" часто пов'язували зі смертю, так, в імператорсь-кому палаці не можна було допускати чиєїсь смерті, бо вважалося, що "забруднення" від неї пошириться на весь палац – через це безнадійно хворих відносили помирати на вулицю. Так само Ашітака покидає рідне селище і в решті решт приходить до місцевості, де підстрелили кабана. Він знайомиться з Принцесою Мононоке – дівчиною, що була вигодува-на вовками, і яка тепер захищає ліс у боротьбі з людьми, що намага-ються його винищити. Саме в цьому лісі можна побачити безліч японсь-ких фольклорних персонажів. Серед них – бог лісу, який вдень виглядає як схожа на оленя міфічна тварина "кірін" (яп. 麒麟), відома в Японії з китайських міфів, а вночі проявляється як величезна надприродна істо-

121

та з японських міфів "дайдарабочі" (яп. "ダイダラボッチ"), що блукає по лісу. Варто також відзначити чарівних істот "кодама" (яп. "木霊"), які відомі в японській міфології як втілення душі дерева.

Таким чином ми бачимо, що у вищезазначених фільмах використо-вуються численні мотиви з японської міфології, які певним чином трансформуються і адаптуються під актуальні умови, і тому ці аллюзії не завжди будуть очевидними для пересічного глядача – як європейця, так і японця. Завдяки цьому створюється певний адаптований під су-часного глядача варіант японської міфології, який стає спільним як для японців, так і носіїв інших культур. Тобто, ми можемо спостерігати цікаву тенденцію одночасного збереження локальної міфологічної традиції (хоча і в трансформованому вигляді) і одночасного її поширення на глобальний рівень. Таким чином, ми бачимо тут поєднання процесів глобалізації і локалізації.

О. О. Стрижак, студ., КНЛУ, Київ oleksandra0893@gmail.com

ПРОЦЕСИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ/ЛОКАЛІЗАЦІЇ В ОСВІТІ КИТАЮ

Сьогодні широко обговорюється криза глобалізаційних процесів, яка

все більше поглиблюється. Глобальні інститути (наприклад ЄС) та гло-бальні правила гри в найрізноманітніших сферах життя суспільства не виправдовують тих очікувань, що було на них покладено. Потреба в універсальних спеціалістах для глобальної економіки та технологій формує потребу в універсальній, глобальній системі освіти для майбут-ніх спеціалістів. Представлена доповідь намагається прояснити ситуа-цію з глобалістськими тенденціями в освіті, зокрема, увага буде приді-лена ситуації з освітою в Китаї, який, на сьогоднішній день, є найбіль-шим ринком праці в світі.

Вплив сучасних глобалізаційних процесів на освіту в Китаї почався нещодавно,із впровадженням політики реформ та відкритості (改革开放). Далі буде розглянуто основні глобалізаційні та локалізаційні тенденції сучасних китайських освітніх процесів.

Глобалізаційні тенденції: Доступність освіти.У 2010 році Китай оприлюднив десятирічній

план стратегії та розвитку вищої освіти, ключовим моментом якого ста-ла зміна орієнтації з традиційної елітарної на масову систему освіти, що відповідає глобальним тенденціям. Для цього застосовуються два голо-вні інструменти, які мають західне походження:

1. Проведення загального для всіх випускників екзамену ґаокао (подібного до українського ЗНО). Бали, набрані під час здачі впливають на те, в які університети абітурієнт має право подавати документи;

122

2. Можливість отримати освіту дистанційно, що має на меті забезпе-чити освітою тих, хто не в змозі отримати (за будь-яких причин)традиційну освіту, а також надати додаткові ресурси для навчання всім, хто зацікав-лений у здобутті нових знань. Ця система діє, наприклад, в таких універ-ситетах як Пекінський університет, університет Цінхуа, Пекінський універ-ситет іноземних мов тощо, хоча, на даний момент вона, звісно не може вважатися повноцінною заміною традиційній системі освіти.

Інтернаціоналізація освіти є важливим моментом в глобалізаційній діяльності університетів світового класу.Китай налагодив взаємовідно-сини в області міжнародної освітньої співпраці з 140 країнами. Співпра-ця Китаю та інших країн в області освіти функціонує в двох напрямках: відправлення китайських студентів закордон та прийом іноземних сту-дентів на навчання в Китаї.

Освітній процес та "освітня гнучкість". У більшості китайських університетів прийнята кредитна система, що сприяє зростанню "освіт-ньої гнучкості". За прикладом західних університетів, предмети в китай-ських університетах, загалом, поділяються на основні (загального спря-мування), спеціальні (конкретно пов'язані з спеціальністю студента) та факультативні (не пов'язані зі спеціальністю). Китай послідовно відмов-ляється від жорсткої неваріативної системи і саме тому окрім предметів, розрахованих на отримання конкретних знань за спеціальністю, з'явля-ються предмети загального розвитку та предмети, розраховані на осо-бистісний розвиток студентів, на отримання нових знань у якійсь іншій сфері тощо. Студент також може отримати додаткову спеціальність, яка відрізняється від основній спеціальності.

Локалізаційні тенденції: Підхід до студента реалізується на основі принципу індивідуально-

го підходу до кожного зі студентів, та орієнтації на його чи її сильні сто-рони. Така концепція "因材施教" була закладена Конфуцієм та була "стрижнем" китайської традиційної моделі освіти. Це є яскравим при-кладом того як методи, притаманні місцевій традиції навчання зберіга-ють свою доцільність у наш час. Хоча, паралельно з цим принципом діє й зовсім інший принцип також притаманний китайській традиції – прин-цип приділення уваги не розвитку здібностей студентів, а їхній успішно-сті, що досягається, більшою мірою, шляхом зазубрювання.

Автономність університетів. Одна з найбільших прогалин в систе-мі освіти Китаю – це, на мою думку, недостатність незалежності. Як пише автор книги "Chinese whispers" Ben Chu: марксистсько-ленінська доктрина диктує, що освітні інститути мають суворо контролюватися державними установами для забезпечення ідеологічної цілісності. І, не зважаючи на всі стратегії та плани щодо модернізації і глобалізації осві-тнього процесу, система освіти в Китаї прикута до цієї моделі. Тому велика кількість університетів в Китаї дуже бюрократизовані та не ма-ють автономії, що призводить до того, що всі вони сфокусовані на отри-манні студентами найвищих балів, а не на підвищення якості самої

123

освіти. Планом, прийнятим китайським урядом щодо реформ в освіті, передбачається перехід адміністративної влади від органів центральної влади до органів місцевої влади, а в подальшому і до університетів. Та такі зміни також можуть призвести до виникнення та зростання багатьох проблем, найбільшою з яких може бути (в країні з високим рівнем кору-пції) просто продаж місць до університету.

Модель навчання та проведення дослідницької роботи в уні-верситетах. Навчання та дослідницька робота у багатьох китайських університетах проводиться доволі традиційними методами. В області навчання діють традиційні (застарілі) методи введення всього навчаль-ного процесу, коли кількісно переважає проведення лекцій, але майже не проводяться семінари або обговорювання. Найкращі університету світу, навпаки, заперечують доцільність використання даної моделі в процесі освіти, адже такий процес навчання не розвиває в молоді таких потрібних сьогодні якостей як критичне мислення, здатність вирішувати проблеми, самостійно приймати рішення тощо. Одне з нагальних пи-тань, що стоїть сьогодні перед освітнім процесом в Китаї – це питання надання більш автономних прав кожному зі студентів для проведення позакласної/позанавчальної діяльності, без якої,загалом, у більшості студентів не розвиваються такі загальнокультурні компетентності як соціальна активність, самореалізація тощо, без чого майбутній випуск-ник просто не зможе конкурувати з іншими на глобальному ринку.

Отже, можна побачити, що система вищої освіти в Китаї лише част-ково відповідає глобалізаційним тенденціям у світі, та має як і переваги, так і недоліки. Найбільша перевага – це поєднання традиційних китай-ських і сучасних західних моделей освіти, наприклад, систематизоване навчання, жорстке дотримання внутрішнього розпорядку навчання, розвиток логічного мислення тощо. А найбільша слабкість – спрямова-ність на короткочасні результати, що досягаються шляхом механічного запам'ятовування та важкої роботи, але які призводять до відсутності креативності та критичного мислення.

Т. М. Тімкова, канд. філос. наук, КНЛУ, Київ ttimkova@hotmail.com

ГЛОБАЛІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В СУЧАСНОМУ ТУРЕЦЬКОМУ КІНО

(НА ПРИКЛАДІ СЕРІАЛІВ)

У сучасному світі глобалізаційні процеси охоплюють всі сфери життя людей і мають прямий чи опосередкований вплив на економіку, політи-ку, культуру різних країн світу. Глобалізація вносить суттєві корективи в культурне середовище країн і регіонів світу та відображає взаємопрони-кнення сучасних соціально-економічних процесів у світовому масштабі, які не лише долають національні бар'єри, але й поєднують, на перший погляд, несхожі й різновекторні культурні явища.

124

Культура кожного народу є унікальною частиною світової культури. І різні східні культури часто пов'язують глобалізаційні процеси із ігнору-ванням цієї унікальності. Разом з тим, глобалізація дає можливість різ-номанітним культурам вийти за межі етнічної або національної обмеже-ності і стати більш відомими для оточуючого світу. Завдяки розвитку глобалізованих інформаційних технологій в сучасному світі з'являється безліч можливостей для обміну різнорідною інформацією, що веде до розширення знань про інші культури та, в результаті, до розширення культурного світогляду.

Туреччина, як свого роду міст між Європою і Азією, Західною та Схі-дною цивілізацією завжди була в центрі різного роду глобалізаційних процесів. Турецька сучасна масова культура також виникає та розвива-ється в результаті глобалізаційних процесів, але використовує ці проце-си в своїх власних, чітко усвідомлених цілях. Яскравим прикладом тако-го прагматичного поєднання може служити сучасна турецька кіноіндуст-рія. Формуючись як місцевий варіант глобального євро-американського кінематографічного проекту, вона сьогодні позиціонує себе як регіона-льний центр, який створює кінопродукт, що іноді більше приваблює регіонального глядача, аніж первинна євро-американська кінематогра-фічна продукція.

У повній відповідності до глобальних тенденцій у кінематографі, Туре-ччина сьогодні робить ставку на продукцію телесеріалів. Перша хвиля популярності турецьких серіалів була відмічена ще у 2000-х роках і це стало частиною процесу загального розвитку кіноіндустрії а також лібера-лізації турецької медіа-сфери в цілому. Але використовуючи глобалізова-ні форми серіалу, турецькі продюсери створюють телепродукцію, яка повністю враховує локальні східні традиції, що є екзотичними для інших суспільств. В результаті проблематика турецьких серіалів привертає неабияку увагу глядачів з багатьох країн Азії, Африки, Близького Сходу а також Східної та Центральної Європи. Згідно прагматичній логіці держави, масштабна трансляція турецьких серіалів ведеться, передусім, в країнах, що входять до сфери геополітичних інтересів Туреччини. Сьогодні Туреч-чина займає друге місце після США за обсягами експорту своєї кінопро-дукції; переклад та дубляж турецьких серіалів відбувається на безліч мов світу для перегляду на різних континентах. Наприклад, серіал "Величне століття" ("Muhteşem Yüzyıl") транслювався у 50 країнах світу, а загалом близько 50 серіалів продано у 75 країн світу.

Причинами такого успіху, на нашу думку, по-перше є те, що протягом більш ніж шести століть ряд сьогоднішніх сусідів Турецької Республіки входили до складу Османської імперії, а тематика серіалів нерідко звер-тається до спільного історичного та культурного контексту. По-друге – це якість самого кінопродукту, адже уряд сприяє розвитку кінематогра-фу та виробництву якісного конкурентоспроможного на світовому ринку кіно, розуміючи, що серіали сприяють популяризації країни, збільшуючи її туристичну привабливість. По-третє, проблематика позиції жінки у мусульманському суспільстві, життя різних соціальних прошарків, між-

125

національні відносини, сутичка традицій та звичаїв різних народів, істо-ричні події тощо викликають інтерес глядачів. По-четверте, турецька кінопродукція враховує специфічні запити мусульманської аудиторії, наприклад, несприйняття цією аудиторією еротизації кінопродукту і жорстко цензурує наявність епізодів з еротичними сценами, елемента-ми насилля та жорстокості.

Широке розповсюдження у світі турецьких серіалів використовуєть-ся як спосіб глобальної презентації Туреччини. Кінематограф допома-гає реципієнтам легше сприймати символічні повідомлення, створюю-чи у них враження знайомства із країною та формуючи у свідомості її позитивний образ. Туреччина в серіалах представляється як приклад стабільного та мирного співіснування західного способу життя, його культурних елементів з ісламом та традиціями, притаманними країнам Середнього Сходу, що також сприяє створенню позитивного іміджу цієї держави на світовій арені, демонструючи переваги її власної куль-турної, економічної та політичної ситуації, як зразка для східних дер-жав та при цьому дозволяє позбутися певних стереотипів та пересто-рог стосовно самої Туреччини.

І хоча сучасні дослідники глобалізаційних процесів вважають, що та-кі процеси призводять до поглинання масовою культурою самобутніх національних культур, на нашу думку турецький приклад демонструє, що поєднання глобалізаційних та локалізаційних тенденцій може вести не до злиття різних культур та стирання культурних відмінностей, а навпаки, до розвитку сучасної культури як полімодальної й толерантної до різних етнічних ідентичностей.

В. Л. Якубіна, канд. філос. наук, доц.., КНУТШ, Київ valentina.jakubina@gmail.com

ДИСТОПІЯ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ

Присвячується З. Бауману (1925-2017)

As we all know, fences have to have two sides …

Fences divide an otherwise continuous space into an 'inside' and an 'outside', but what is the 'inside' for those on one side

of the fence is the 'outside' for those on the other. Zygmunt Bauman "Collateral Damage: Social Inequalities in a Global Age"

У моєму виступі я звернусь до теми глобалізації в контексті Інфор-маціональної Ери/Information Age (М. Кастельс/Manuel Castells), уявле-ної глобалізації/La Globalización Imaginada (Н.Ґ. Канкліні/Néstor García Canclini) й плинної модерніті/ Liquid Modernity (З. Бауман/Zygmunt Bauman).

126

Світ у якому ми нині живемо характеризується протилежними проце-сами, деякі з них я спробую розтлумачити більш докладно у виступі, а інші – лише зазначу. Глобальна спрямованість розвитку світу локалізу-ється й межує зі стінами, які будуються поміж країнами (як реальними, так й віртуальними, наприклад: проблема віз й "безвізу" до Європи для громадян України; або, інший приклад, – огорожі й паркани, якими еко-номічно розвинуті країни захищаються нині від навали біженців, як от є між США та Мексикою).

Означені в темі: "Схід" та "Захід" (які, все ж, варто розуміти як умовні маркери "світового компасу"), висвітлюють процеси глобалізації крізь різні призми, однак сучасний світ, завдячуючи глобальним політиці, економіці й культурі, тяжіє до появи, так званих, – "глобальних проблем людства" й більш універсальної етики, яка б дала змогу вирішити нові воєнні конфлікти. Інша ж тенденція сучасності – відсторонення від важ-ливості глобальних проблем й зосередженість на специфіці локального. Відтак, глобальне і локальне – це, фактично, рівні абстрагування та конкретизації економіки, політики та культури. Обидва підходи дещо спрощують уявлення про світ, тому, вважаю, що саме термін "глокаль-ність" та теорія про глокалізацію, як "інакший" варіант співіснування глобального й локального можуть бути доволі продуктивними в межах соціально-філософського дослідження. Отже, оцей "прекрасний новий світ" (О. Гакслі), такий напрочуд мінливий та плинний (З. Бауман), є глобально-локальним, а ще точніше – глокальним (Р. Робертсон). На межі локального із глобальним виникає явище гібридизації культур та ідентичностей (Н.Ґ. Канкліні).

З певністю можна констатувати, що економіки набувають статусів "економік-світів", адже вони відтепер діють на транснаціональному рівні в умовах "реального часу" й дозволяють забезпечити певний ділянку світу незалежністю від інших, яка досягається координуванням інтересів між центром та периферією (І. Валлерстайн, Г. Дерлугьян). Одним з позитивів таких економік декларується їх здатність швидко регулювати на зміни у всіх секторах, а особливо у тих, які потребують коригувань (М. Кастельс). Але, майже відразу стало цілком очевидно, що новий спосіб економічної діяльності (економік глобальних масштабів), пов'яза-ний зі швидкою регулювальною здатністю, не здатен змінити розмежу-вання між бідними та багатими країнами. В певному сенсі варто зазна-чити, що ця прірва навіть поглибилась, адже економічний вплив мають ті країни, яким належать величезні технічно-комунікаційні мережі: про яку рівність умов може йти мова, якщо, наприклад, згідно соціологічного дослідження, в усій Африці приблизно діє стільки ж інформаційних ме-реж, скільки задекларовано для роботи одного основного офісу корпо-рації "Microsoft"? Звісно, це не просто дотепний жарт французьких соці-ологів-глобалістів, адже неможливо заперечувати такий факт: "Нині рівень доступу до Інтернету показує головним чинимо нерівності досту-

127

пу до багатств" [Мартен Д. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації / Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп П'єр. – К. : Вид. дім "КМ Акаде-мія", 2005. – С. 21]. Як були так і надалі залишаються ведучі країни-актори "геополітичного спектаклю" також, наявні й аутсайдери, котрі не мають можливостей зайняти головні позиції у цій "виставі" ("кепські актори"), в першу чергу, через відсутність "вдалого сценарію" доступу до природних ресурсів (З. Бауман, С. Гантінгтон).

Таким чином, у тезах коротко резюмовано, що моделювання сучас-них уявлень про світ потребує саме "глокального підходу", який дозво-ляє побачити гібридні взаємовпливи й різноспрямованість процесів в економіці, суспільстві і культурі. Відтак, може видаватись, що уся про-блематика, яка звучить у назві круглого столу майже вичерпана. Але, вочевидь, все не так просто, як подеколи виглядає. Зустріч і спілкування різних фахівців на конференції можуть стати локальною платформою для подальшого, більш глобального, – трансдисциплінарного дослі-дження сучасного світу та його різноманітних особливостей.

128

Круглий стіл ФІЛОСОФІЯ БІЗНЕСУ:

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ

О.М. Заєць, канд.філос.н., ДВНЗ УДХТУ

exchip@yandex.ru

СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ-ОСНОВНА КАТЕГОРІЯ ФІЛОСОФІЇ БІЗНЕСУ

Філософія бізнесу – методологія економічних досліджень, рефлексія

основних економічних категорій, прояснення сутності, задач, структури бізнесу, а головне – етичних та онтологічних підвалин виробництва та розподілу благ. Яке місце займає людина в економічних просторах? А також яке місце вона має посідати в них? Визначення відсутності або наявності такого феномену, як соціальна відповідальність, виділення різних її аспектів відкриває перспективу бачення феномену бізнесу як суто гуманітарного – в топологічних, естетичних та етичних категоріях. Тим паче, що однойменний предмет нещодавно введений в програми вишів нашої країни, не зважаючи на те, що досі не є розробленою вітчи-зняними дослідниками концепція особливої української соціальної від-повідальності. Універсальної теорії КСВ (корпоративної соціальної від-повідальності) не може існувати в принципі – "культура має значення" [Культура имеет значение. Каким образом ценности способствуют об-щественному прогрессу. Под ред. Л. Харрисона и С. Хантингтона. – M.: Московская школа политических исследований, 2002.-320 с.].

Взагалі-то і в нашому науковому просторі існують деякі тлумачення основних категорій американської теорії КСВ, батьком якого був Г. Боу-ен [Bowen Howard. Social Responsibilities of Businesman. – Iowa city: University of Iowa press.- 2013.–246 p.], яку розвивали Арчі Керрролл, Кейт Девіс та інші [Колот А.М.Корпоративна соціальна відповідальність: еволюція та розвиток теоретичних поглядів/А. М. Колот//Економічна теорія.-2013.-№4.-С.5-26.]. Так "stakeholder" нашою мовою–не зацікав-лена сторона, а заінтересована. І в цьому семантичному відтінку для нашого ока відкривається ідея бізнесу – як він має бути, хоча, ще і не є. Ключовими поняттями КСВ є поняття "сталий розвиток", "відповідальне громадянство", "прозорість" та інші. Перегляд теорії, спроба транслюва-ти її мовою, доступною для академічного економічного загалу в Україні, на мій погляд, має починатись з такого відчутного кожному українському серцю поняття, як "щирість". Поняття "mauvaise foi" Ж.-П. Сартра, з допомогою якого він тлумачив неістинне існування, буквально перекла-дається "дурна віра", "брехня собі" протилежне "щирості". Французькому

129

мислителю прийшлося на десятках сторінок "Буття та ніщо" пояснювати його, використовуючи психоаналітичну методологію та свій письменни-цький талант [Сартр Ж.-П. Самообман//Бытие и ничто.-М.:Республика.-2000.С.82-105.]. "Дурна віра" або "брехня собі" в бізнесі – про це мають розповідати лектори в учбових аудиторіях з економіки, тренери з марке-тингу та менеджменту, замість того, щоб викладати виключно технологію продажів та управління персоналом, яка ігнорує, або не знає про гумані-тарний аспект предмета економіки. Деякі з них вчать, що корупція є дви-гуном економіки. Теорію соціальної відповідальності мають викладати філософи не тільки для студентів, але й для викладачів економіки. Доре-чі, філософ Томас Метцинґер визначають свідомість як некорумпованість, незіпсованість брехнею собі та іншим [T.Metzinger.Ego Tunnel.-NY.-2009.-P.367.]. Соціальна відповідальність–це усвідомлення взаємозалежності частин та цілого-індивідів та суспільства, така антропологічна характери-стика, що вказує на щирість та некорумпованість людини.

Глобальний договір ООН включає боротьбу з корупцією як четверту глобальну ціль поряд з захистом прав людини, гідної праці та захистом навколишнього середовища, але в керівництвах з соціальної відповіда-льності, "Зеленій книзі" не розписано сутнісний зміст категорії "корупція" – під нею зазвичай розуміється чисто юридичне поняття зловживання власним положенням заради власної вигоди, недотримання чинного законодавства або ігнорування етичною та дискреційною складовою соціальної відповідальності. Але фундаментом проявленої корупції є "муве фуа". Саме онтологія корупції дасть можливість підступитись до наріжної соціальної проблеми, що гальмує соціально-економічний про-грес, від чого страждаємо ми усі. Тут ми маємо проблему свідомості поставити у свій її глибині: що значить корумпованість? Вона означає бездуховність (як нам про те аргументовано доводить Метцингер). Не-корумпованість, тобто автентичність, або щирість – це те, що було ві-домим скоріше Імануїлу Канту, Леву Толстому, Джиду Кришнамурті та Людвигу Вітгенштейну, аніж Е. Карнегі, хоча б і після прозріння на схилі років, аніж Дж. Соросу та іншим філантропам. Скоріше це відомо столя-ру, що заходиться тесати дерево та входить в екстаз від цього, роблячи справу на совість, або лікарю, що концентрує увагу на своїй справі, підходячи до кожного пацієнта індивідуально та користуючись власною совістю, "чисто вірячи", не допускаючи слабини незнання та ігнорування складності медичних проблем і т. ін., а не тому, хто симулює справу, ненавидячи свою зарплатню, а разом з тим, і роботу так, як перед тим ненавидів вчитись медичній справі у виші. Темні люди, з дурною вірою, нещирі, несвідомі, без совісті стали причиною негараздів в нашій країні. Майдани та війни не трапляються там, де люди є соціально відповіда-льними, де кожен займається власною справою. Правий був Томас Манн, який писав: "Війна є боягузлива втеча від проблем мирного часу", коли громадяни безвідповідально, несвідомо, нещиро віддавали голоси на виборах, а можновладці лицемірно розкрадали бюджет, де кожен брехав собі та іншим, і гібридність була соціальною нормою. Молодий

130

науковець, що захищав дисертацію на тему соціального здоров'я моло-ді, роками торгував оцінками в виші. А викладач філософії, що пише про нещирість, роками видавав чужі ідеї за свої, не усвідомлюючи цього.

Що є бізнес, на думку великого Григорія Сковороди? Сродна праця. Кращому мисливцеві охота важливіше, аніж смажений заєць на столі – оце і є суто естетичне, не утилітарне ставлення до справи. Воно коре-лює з етичним поняттям служіння–глибоким усвідомленням власного як колективного, соціального, та навіть соцієтального-залежності світу від волі окремої особистості. Вчитель, який забуваючи про свій обов'язок вчити, скаржиться на низьку зарплатню, звертає увагу не в той бік, та бреше собі. Розподілення зарплатні вчителів-обов'язок громади. Торгу-вати в Раді, рівно як в храмі науки-нещирість. Невидима рука ринку або гідні експерти мають регулювати відбір кадрів та залишати на робочому місці тільки гідних, тільки тих, хто відкрив своє покликання, хто є на своєму місці. Справа експертів не допускати невігласів до несродної останнім праці. Щирість не пов'язана із вигодою та технологію заробітку, а виключно із естетичним відношенням до економічної реальності–тобто Бажанням, яке є дійсною рушійною силою економіки, а також із етичним відношенням до економічної реальності – визнанням свого покликання, сродної праці. Бізнес – це не війна всіх проти всіх заради отримання прибутку будь-якою ціною, а власна справа, по суті, соціаль-на відповідальність, автентичність, щирість, духовність. Бізнес – це війна, корупція, кримінал,романтика або ж бізнес-це служіння? Відповідь обирати нам, а головне-діяти згідно цього вибору.

131

Круглий стіл ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО:

ВІД АНТИЧНОСТІ ДО СУЧАСНОСТІ

М. М. Красиков, канд. філол. наук, НТУ "ХПІ", Харків

mmkrasikov@mail.ru

РЕТОПОНІМІЗАЦІЯ-2016: ПІРРОВА ПЕРЕМОГА. ХАРКІВСЬКИЙ ДОСВІД (Культурологічні рефлексії)

Топонімічна творчість – явище давнє, яке існує стільки ж, скільки іс-

нує людство. У традиційному суспільстві топоніми (особливо мікротопо-німи) утворюються стихійно і закріплюються поступово у народній па-м'яті. Це органічний і цілком демократичний шлях топонімізації. З пев-них часів царі, поміщики, державні органи вирішують долю назв населе-них пунктів, вулиць і районів. Цей адміністративний підхід є примусовим і антидемократичним.

2016 рік в Україні у зв'язку з законом про декомунізацію мимоволі підштовхнув до топонімічної творчості соціально активну частину насе-лення (переважно патріотично налаштовану) та – мимоволі – чиновни-ків, які відповідали за цей процес. Оскільки Україна позиціонує себе як демократична країна, антикомуністична ретопонімізація мала відбува-тися з урахуванням думок широкої громадськості. Насправді як ініціато-рів і розробників закону (Інститут національної пам'яті) не цікавив увесь спектр думок навіть експертів щодо доречності, змісту і методів впрова-дження топонімічних новацій, так і чиновництво на місцях зовсім не збиралося реально за допомогою істориків, краєзнавців, фольклористів, соціологів, лінгвістів вивчати регіональні топонімічні можливості і гро-мадську думку місцевих мешканців. І хоча влаштовувалися "громадські обговорення", вони часто мали фарсовий або формальний характер, а все вирішувалося, як і за радянських часів, у "високих кабінетах".

У Харкові небайдужі громадяни і зацікавлені державні та громадські організації написали сотні листів до мера і редакцій газет з пропозиція-ми щодо перейменувань. Однак Топонімічна комісія при міськвиконкомі (де й так бракує фахівців-топонімістів і на засідання якої навмисно не запрошують найбільш принципових – і найбільш фахово обізнаних – її членів, не кажучи про сторонніх експертів) просто проігнорувала цю народну топонімічну творчість, аналіз листів і публікацій не був зробле-ний, хоча деякі пропозиції, які лоббіювалися впливовими інституціями, й були прийняті (що характерно, часто це були абсолютно некоректні з історичної точки зору і волюнтаристські рішення, як, наприклад, пере-йменування вул. Петровського на вул. Ярослава Мудрого – лише тому,

132

що Юридичний університет, що носить ім'я князя і одним боком знахо-диться на цій вулиці, наполягав на цьому рішенні; якби комісія послідо-вно проводила принцип повернення історичних назв, чого вимагає куль-турологічний підхід, вулиця мала б знов називатися Басейною). Звісно, були й вдалі перейменування, однак не тільки фахівців, а й багатьох харків'ян вразила низка безглуздих, а часом просто блюзнірських топо-німічних "шедеврів" міськвиконкому. Найабсурднішим стало переймену-вання вул. Раднаркомівської на вул. Жон Мироносиць (саме у такому граматично неправильному написанні). Вулиця ця знаходиться поруч із вул. Мироносицькою, і дві подібні назви створюють труднощі для орієн-тації не тільки приїжджим, але й мешканцям міста. Причина такої надмі-рної любові до жон-мироносиць – у тому, що у сквері Перемоги, який межує з обома вулицями, нещодавно, завдяки наполяганню мера Г. А. Кернеса, незважаючи на протести громадськості, була побудована Мироносицька церква, ктиторами якої "раптово" виявилися російські бізнесмени – друзі міського голови. Абсолютна більшість пропозицій краєзнавців і людей, які хоч трохи знають минуле міста, стосовно пере-йменування Раднаркомівської збігалися: вулиця повинна носити ім'я Алчевських, оскільки саме на цій вулиці збереглися три будинки, що належали Алчевським, зокрема садиба знакової для нашої країни роди-ни меценатів, просвітників і митців (на подвір'ї якої був встановлений у 1899 р. перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку) та недільна школа Х. Д. Алчевської. Проте вулицею Алчевських – просто навмання – на-йменували іншу, з якою ніхто з цієї родини не пов'язаний. Що це – неві-гластво, некомпетентність, відсутність здорового глузду чи просто зу-хвалість і презирство до громади та й, врешті-решт, до Історії? Зовсім фантасмагоричним стало перейменування районів: Жовтневий став... Жовтневим (тепер на честь визволення України від фашистів), Дзер-жинський... – Дзержинським (на честь брата "залізного Фелікса", який деякий час скромно працював професором у Харкові), Фрунзенський...– Фрунзенським (на честь Тимура Фрунзе, Героя Радянського Союзу, який народився у Харкові в родині М. В. Фрунзе і провів тут кілька дитячих років). Це можна було б розцінити як хороший прикол і жарт, якби дане "перейменування" запропонували у Фейсбуці, однак його підписали очільники Харкова! І що це, як не знущання над демосом, який "батьки міста" розглядають, вочевидь, як тупий охлос, що усе стерпить? Після такого вияву інтелектуальної і моральної імпотентності і нахабної де-монстрації зневаги до громади Топонімічна комісія на чолі з її головою (мером) повинна була б, за логікою речей, бути переобрана у повному складі, однак і досі вона жодних змін не зазнала.

Комісія при губернаторі, яка за законом повинна була остаточно "до-декомунізувати" "недодекомунізоване" міською владою, звісно, скасува-ла одіозну номінацію районів, однак знову ж таки завдяки відсутності у комісії фахівців-топонімістів і нехтуванню аргументами експертів, які спеціально зверталися до губернатора з пропозиціями щодо виправ-лення помилок попередньої інстанції, закріпила на мапі Харкова не

133

менш безглузді назви районів. Так вийшло, що у Харкові сьогодні є дві Основи: перший – старовинний – мікрорайон пов'язаний із життям і діяльністю родини Квіток (саме на честь своєї малої Батьківщини Григо-рій Федорович узяв собі псевдонім "Основ'яненко", який знає в Україні кожна культурна людина), другий мікрорайон виник на початку ХХ ст. у зв'язку з будівництвом залізничної станції Основа і сьогодні найбільше відомий мешканцям міста Основ'янським водосховищем. Чиновники-залізничники сто років тому могли й не знати про квіткінську Основу або не думали, що назва станції пошириться на місцевість. Стара Основа знаходиться у колишньому Жовтневому районі, і тому логічно було б, вшановуючи класика української літератури, назвати цей район Осно-в'янським (як варіанти – Квіткінським або Гончарівським, бо саме тут знаходиться знаменита слобода Гончарівка, де відбувається дія славе-тного "Сватання на Гончарівці"). Однак Жовтневий район отримав аб-солютно випадкову назву "Новобаварський" – на честь мізерного і нічим особливим не уславленого мікрорайончика Нова Баварія (а той одер-жав назву від пивзаводу, заснованого німцями), Основ'янським же на-звали великий район, до якого входить станція Основа, таким чином плутанину з двома Основами закріпили остаточно, і не тільки туристи, а й місцеві школярі тепер будуть впевнені, що Г.Квітка жив у Основ'янсь-кому районі і район, звісно, й назвали на честь засновника української прози, якого Шевченко називав "батьком".

Офіційна топонімізація давно стала справою політичною. Вочевидь, такою вона й залишиться. Однак відсутність культурологічного підходу, нехтування історичним методом, лінгвістичними принципами номінації та фольклорними аналогами буде призводити лише до Піррових перемог владних горе-топонімістів, які радянський абсурд замінюватимуть абсур-дом пострадянським. Тільки вчені перед ретопонімізацією здатні провести попереднє краєзнавче дослідження, і тому саме наукова культурологічна спільнота, а не чиновники зі своїми амбіціями і політичними уподобання-ми, і не "маси" повинні вирішувати це важливе соціальне питання – озна-чення символічного простору нашої Ойкумени. І нести відповідальність.

В. В. Пітулей, канд. філос. наук, І-ФНУ, Івано-Франківськ

ПРОБЛЕМИ ПРОФЕСІЙНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ МОЛОДІ В ХХI СТОЛІТТІ

Проблема соціального самовизначення,професійного самовизна-

чення, професійної орієнтації є досить актуальною на сучасному етапі розвитку суспільства. Змінюються умови і способи праці, з'являються нові професії, що вимагають відповідних знань і умінь. Світ вступив в епоху нової економіки, економіки нових знань, нових технологій. Саме нові знання стають визначальним фактором у розвитку сучасності, бур-хливий розвиток якого приводить до стрімких змін як у соціальній, так і

134

економічних сферах життя суспільства. Нова економіка висуває нові вимоги до якостей, здібностей і вмінь, необхідних сучасній людині, до професійних якостей особистості. Назріла нагальна необхідність у фор-муванні навичок професійного самовизначення у молоді. До моменту закінчення школи вони повинні мати психологічну базу для самовизна-чення і самореалізації, у школярів повинні бути розвинені потреби в праці, володіння певними трудовими навичками, здатність до творчої діяльності, потреба у спілкуванні, вміння орієнтуватися в різних галузях знань, вони повинні вміти самоактуалізувати своє покликання. Звідси випливає важ-ливість проблеми професійного самовизначення молоді на сучасному етапі. Сучасною наукою накопичено значний досвід як теоретичний, так і емпіричний в розгляданні проблем професійного самовизначення та професійної орієнтації молоді. Але практично підготовкою молоді до про-фесійної діяльності ніхто не займається. Тому особливо актуальною стає розробка принципів і методів у професійній орієнтації.

На значущості проблеми професійного самовизначення молоді на-голошували ще стародавні мислителі. Застерігаючи молодь від помилок у виборі життєвого шляху, вони, проте, стверджували, що молоді при-таманні риси, завдяки яким вона здатна самостійно вирішувати складні проблеми, що стосуються її майбутнього. мовила інтерес до нього вче-них з різних наукових галузей: філософії, психології, педагогіки, соціоло-гії, етики тощо. Це сприяло розвитку поняття в кількох напрямках: соціо-логічному (І. Мартинюк, П. Кенкманн, М. Тітма, Р. Веєрман, Т. Мальков-ська тощо), психологічному (С. Рубінштейн, Д. Фельдштейн, К. Абульха-нова-Славська, З. Карпенко тощо), філософському (А. Архангельський, А. Здравомислов, А. Гусейнов тощо) педагогічному (О. Мудрик,

Г. Балл, І. Дубровіна, М. Боришевський, О. Киричук, І. Бех тощо). Професійне самовизначення – багатовимірний і багатоступеневий

процес, який можна розглядати під різними кутами зору. По-перше, як серію задач, які суспільство ставить перед особистістю і які ця особис-тість повинна послідовно вирішити протягом певного періоду часу. По-друге, як процес поетапного прийняття рішень, за допомогою яких інди-від формує баланс між своїми вподобаннями та схильностями, з одного боку, і потребами існуючої системи суспільного поділу праці – з іншого. По-третє, як процес формування індивідуального стилю життя, части-ною якого є професійна діяльність [Сторожева, Г.О. О профессиональ-ном самоопределении учащихся / Г.О. Сторожева // Воспитание школь-ников. – 2004. – №10. – С. 37-44.]. Ці три підходи підкреслюють різні сторони професійного самовизначення: перший – виходить з запитів суспільства, третій – з властивостей особистості, другий пропонує спо-соби узгодження того й іншого. Разом вони є взаємодоповнюючими (перший – переважно соціологічний, другий – соціально-психологічний, третій – диференційно-психологічний).

135

Професійне самовизначення – це складний діалектичний процес формування особистістю системи своїх основоположних відносин до професійно-трудового середовища, розвитку і самореалізації духовних і фізичних можливостей, формування адекватних професійних планів і намірів, реалістичного образу себе як професіонала.

Професійне самовизначення є цілісним процесом. У кожному конк-ретному випадку в ньому певною мірою присутні всі його структурні складові. Аспекти самореалізації, вибору і адаптації є взаємопов'яза-ними компонентами структури професійного самовизначення. Вияв-ляючись як акцентовані психологічні змісти індивідуальних профорієн-таційних ситуацій, вони виступають вузловими проблемами професій-ного самовизначення особистості. Кожна з цих проблем може бути розглянута з точки зору духовного, психологічного і соціально-психологічного рівня у процесі її розв'язання, залежно від рівня розви-тку особистості, її життєвого досвіду, місця, яке належатиме профе-сійній діяльності в житті людини, особистісної значущості для неї об-раного напрямку професійної діяльності.

Основним завданням професійного самовизначення є реальна оцін-ка власних адаптивних можливостей, які забезпечать формування вну-трішньої готовності до свідомої і самостійної побудови, корекції і реалі-зації перспектив свого розвитку (професійного, життєвого і особистісно-го). Професійне самовизначення виступає найбільш потужним чинником професійної адаптації.

Проблема професійного самовизначення в різних аспектах висвіт-лена у працях багатьох учених, таких як: Е. Зеєр, Є. Климов, Н. Пряжни-ков, Н. Побірченко, В. Рибалка, В. Синявський, В. Толочек, Б. Федори-шин та ін. Вчені вказують, що вибір професії – одне з найважливіших стратегічних рішень у житті людини і складна комплексна проблема. Це важливий акт самовизначення – свідомого вибору суб'єктом професій-ної життєвої позиції, яка стає вирішальним чинником у виборі способів розв'язання тих чи інших життєвих проблем.

Психологічну готовність особистості до професійної діяльності до-сліджували такі вчені, як Г. Балл, К. Дурай-Новакова, Л. Карамушка, Л. Нечаєва, В. Рибалка та багато ін.

Однак, незважаючи на актуальність професійного самовизначення молоді, в науково-психологічній літературі недостатньо приділено уваги саме формуванню психологічної готовності студентів до прийняття стратегічного життєвого рішення щодо професійного самовизначення.

На думку вітчизняних учених – А. Вихруща, О. Зайцева, Д. Закатно-ва, Є. Павлютенкова, В. Сидоренка, Т. Туранова, Д. Тхоржевського, Б. Федоришина, М. Янцура – це процес самопізнання та об'єктивної оцінки підростаючим поколінням власних індивідуальних особливостей, зіставлення своїх професійно важливих якостей і можливостей з вимо-гами, необхідними для оволодіння конкретною професією. В основі

136

правильного професійного самовизначення лежить протиріччя між пра-гненням молодої людини до самостійності і неготовністю школяра до здійснення обґрунтованого вибору професії.

Серед психологічних теорій професійного самовизначення особистос-ті можна відмітити два основні напрямки: 1) професійне самовизначення характеризується як особистісне новоутворення, що виникає в старшому шкільному віці (М.Ю. Варбан, А. Маслоу, М.М.Муканов та ін.); 2) профе-сійне самовизначення розглядається як штучно організований процес.

Питанню професійного визначення молоді присвячено достатньо робіт. Ряд психологів (М.Р.Гінзбург, І.В.Дубровіна, І.С.Кон, Б.С. Круг-лов,Г.П.Ніков та ін.), що вивчали питання формування особистості у юнацькому віці, пов'язують перехід від підліткового до юнацького віку з різкою зміною внутрішньої позиції, коли спрямованість у майбутнє стає основною спрямованістю особистості, і проблема вибору подальшого життєвого шляху знаходиться в центрі інтересів і планів старшокласни-ків. Перед ними постають фундаментальні задачі соціального й особис-тісного самовизначення: як знайти своє місце в житті, вибрати справу у відповідності зі своїми можливостями й здібностями, як стати справжні-ми людьми, у чому сенс життя і багато інших. Юнаки і дівчата прагнуть зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити себе членами суспільства, визначити себе у світі, тобто зрозуміти себе і свої можли-вості поряд з розумінням свого місця й призначення в житті.

Прийняття рішення щодо вибору професійної діяльності для молодої людини є одним із найважливіших і доленосних рішень у житті. Профе-сійна праця включає в себе діяльність, корисну для суспільства, а не просто те заняття, яке приносить прибуток. За А. Адлером, праця при-носить почуття задоволення та самоповаги тільки тоді, коли вона кори-сна для інших [Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность. Теории, упражне-ния, эксперименты / Роберт Фрейджер, Джеймс Фейдимен. – Спб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2006. – 704 с].

Важливо зазначити, що професійне самовизначення молоді не за-вершується з вибором вищого навчального закладу та початком профе-сійного навчання. Проблема прийняття рішення щодо обраної професії ще не закрита і може супроводжувати студента усі п'ять років.

По-перше, на перших курсах у студента може з'являтися розчару-вання з приводу вивчення окремих дисциплін, які начебто не надають знання з обраного фаху. Сюди ж належать розчарування, пов'язані з вимогами окремих викладачів до вивчення дисциплін і форм оцінюван-ня: занадто великі обсяги вивчення матеріалу (особливо відведені на самостійну підготовку); специфічні вимоги до форм підготовки (рефера-ти, курсові, побудова логічних схем вивченого матеріалу тощо) та подачі матеріалу (виступ за кафедрою перед групою чи перед усім потоком); особливості оцінювання (за кредитно-модульною системою, а не в оцін-ках). У студентів загострюється почуття справедливості-несправед-

137

ливості, зростає розбіжність між уявлюваним і реальним навчанням у ВНЗ, що призводить до психологічного дискомфорту. Наведені психологі-чні явища належать до процесу адаптації молоді до навчання. Однак не можна відкидати той факт, що у студентів залишається невизначеність: чи сюди я прийшов; чи правильний професійний вибір зробив? Отже, питання правильного професійного вибору залишається відкритим.

По-друге, на старших курсах у період написання диплому та прохо-дження переддипломної практики студенту знову необхідно приймати відповідальне рішення: а яке ж саме робоче місце обрати у розмаїтті професії. Йдеться насамперед про спеціалізацію в конкретному профе-сійному напрямі. Наприклад, якщо це професія "психолог", то ким бути: вченим-психологом, викладачем психології ВНЗ, психологом організації, шкільним психологом, практичним психологом, психологом-консуль-тантом, аналітиком, тренером психологічних тренінгів тощо.

Отже, прийняття рішення студентом щодо професійного вибору є надзвичайно відповідальним, життєво значущим, пролонгованим у часі процесом, який вимагає кваліфікованих знань, практичних навичок і рішучих дій.

Відомий спеціаліст у галузі психології профорієнтації Є.О.Климов, стверджує, що професійне самовизначення є системоутворюючим центром для всієї системи можливих "самовизначень" підростаючої людини як суб'єкта діяльності і громадянина.

П.А.Шавір у роботі "Психологія професійного самовизначення в ран-ній юності" (1981) вказує на внутрішню суперечливість процесу профе-сійного самовизначення. Він зазначає, що для професійного самовизна-чення особистості потрібно мати певний рівень абстрактного мислення, адекватність самооцінки, достатньо виражені вольові якості, працьови-тість, деякий трудовий і життєвий досвід, достатній рівень зрілості, ви-значену професійну спрямованість.

У дослідженнях В.Ф.Сафіна, Б.О.Федоришина та ін. професійне са-мовизначення розглядається як форма життєвого, особистісного само-визначення, що передбачає узгодження особистістю своїх потреб, мож-ливостей та вимог оточення. Потреба в професійному самовизначенні ґрунтується на протиріччі "хочу – можу", розв'язання якого сприяє роз-витку професійної самосвідомості як структурного компонента особис-тості. К. Абульханова-Славська центральним моментом самовизначен-ня вважала самодетермінацію, власну активність, усвідомлення особис-тістю своєї позиції [Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М: Мысль,1991. – 299с.].

Л. Божович розглядала проблему самовизначення у віковому аспек-ті, зокрема вона характеризує самовизначення як особистісне ново-утворення старшого шкільного віку, пов'язане з усвідомленням себе як члена суспільства і необхідністю вирішувати проблеми свого майбут-

138

нього [Божович Л.И.Личность и ее формирование в детском возрасте: Психологические исследования. – М.:Просвещение,1968. – 252с].

У результаті дослідження психологічних особливостей професійного самовизначення старшокласників залежно від рівня їх інтелектуально-особистісної переробки проблем вибору професії виявлено чотири типи осмислення цих проблем учнів старших класів. Це тип з емпіричним рівнем осмислення і неконструктивним

підходом до вирішення проблем, тип з теоретизованим способом осмислення і абстрактним розгляданням проблем, третій тип, діловий і прагматичний, з конкретним емпіричним способом вирішення проблем

і конструктивним підходом до їх вирішення, і четвертий тип з розгля-дом проблеми на високому рівні теоретизування і з'ясуванням причин-но-наслідкових зв'язків [Єгорова Є.В. Психологічне дослідження профе-сійного самовизначення старшокласників з різним типом усвідомлення проблеми вибору професії. Розвиток педагогічної та психологічної науки в Україні.1992-2001. Зб. наук. пр.до 10-річчя АПН України.Частина 1. – Харків, "ОВС". – 2002. – с.384-394].

У науковій літературі вживається кілька означень, що уточнюють зміст поняття самовизначення: життєве, особистісне, соціальне, профе-сійне, моральне, сімейне, громадянське тощо. Поява цих видів самови-значення зумовлена намаганням конкретизувати процес, який охоплює різні сфери людської життєдіяльності. Незважаючи на часте викорис-тання в літературі, поняття соціального самовизначення вживається авторами в різних смислових інтерпретаціях. Воно виступає і як окреме, самостійне поняття, наповнене широким змістом, може бути синонімом життєвому (або особистісному) самовизначенню; також уживається як один із видів життєвого самовизначення й відображає лише одну зі сфер життєдіяльності людини. Окремим напрямком є розуміння соціа-льного самовизначення як комплексу певних особистісних якостей, здатних забезпечити суб'єкту соціального становлення успішність у соціально-професійній сфері.

З аналізу поглядів різних учених, які намагалися теоретично виріши-ти проблему професійного вибору, випливає, що професійне самови-значення – це не лише процес прийняття рішень щодо вибору профе-сійної діяльності, але й одна з форм активності особистості, за якої вона виступає суб'єктом власної життєдіяльності. І тому сміливість, сила волі, розум, професійна спрямованість для неї є особистісною цінністю. Як наслідок цього, професійне самовизначення є засобом реалізації су-б'єктивних властивостей особистості, стилю її життя. Таким чином, успіх професійного самовизначення багато в чому залежить від власної акти-вності суб'єкта, від його життєвої позиції, що дозволяє молодій людині цілеспрямовано, усвідомлено, активно, докладаючи вольових зусиль, здійснювати вибір професійної діяльності та підготовку до неї. Профе-сійне самовизначення відображається в ієрархічній структурі мотива-

139

ційної сфери особистості, а також виявляється в її цілеспрямованих вчинках і поведінці, переживається на емоційному рівні у формі інтере-су, бажання, захоплення, покликання, відчуття перспективи тощо. Разом з тим, професійне самовизначення особистості не можна розуміти як дію, до якої людина готується все життя і, здійснивши яку, вона може вважати себе повністю реалізованою. Це – частина життєвого шляху людини, важлива ланка у безперервному ланцюгу актів її самореаліза-ції. Тому проблема професійного самовизначення, діалектика його ці-лей і засобів – одна із основних проблем свідомої побудови життя. Професійне самовизначення являється, з одного боку, важливою скла-довою частиною цього процесу, умовою повноцінної самореалізації особистості, з другого – підсумком, який складає для індивіда і суспільс-тва самостійну цінність.

Разом з тим зазначимо, що процес професійного самовизначення передбачає: по-перше, активну, творчу участь особистості у всіх основ-них видах соціальної діяльності, вибір у кожному з цих видів діяльності конкретних занять, які в найбільшій мірі відповідали б індивідуальним здібностям і суспільним потребам; по-друге, формування внутрішньої потреби у добросовісному виконанні кожного виду соціальної діяльності; по-третє, активну самореалізацію особистості, яка прагне до максима-льного використання своїх здібностей і можливостей..

Розрізняють такі підходи до профорієнтації : – реалістичний підхід, що базується на детальному причитуванні

професійного та життєвого шляху відповідно до обраного алгоритму чи моделі, яка передбачає кілька варіантів вибору;

– діагностичний підхід, заснований на зіставленні здібностей і схиль-ностей людини, які визначаються в процесі тестування, і вимог, що ви-суваються відповідною професією, з подальшим прийняттям рішення;

– гуманістичний підхід, який вважає головною метою надання допо-моги молодій людині в досягненні повної самореалізації як у житті, так і в професійній праці;

– виховний, або ідеологічний підхід, що реалізує пануючу у суспільс-тві ідеологічну установку;

– активізуючий (формуючий) підхід, що має головною метою форму-вання у молодої людини вміння планувати свій життєвий шлях само-стійно і усвідомлено.

Головна філософська проблема юнацького віку – питання про сенс життя, що виникає з потреби сприймати своє життя як цілісний процес, який має певний напрям, послідовність і зміст. Активізуються процеси самопізнання і формування образу свого "Я", визначення своєї життє-вої позиції, цінностей, світогляду. їх інтенсивність надзвичайно поси-люється саме в цей період розвитку. Потреба молодої людини само-визначитися у різних сферах життя стає головною рушійною силою її подальшого розвитку.

140

Проблему професійного самовизначення можна розглядати як пи-тання відповідності обраного виду діяльності ціннісним орієнтаціям. Далеко не завжди вибір професії співпадає з покликанням. Саме через незрілість ціннісно-смислової сфери, зокрема її вищих рівнів, більшість студентів відчувають значні труднощі у виборі професії. Часто їх вибір зумовлюється волею батьків, поверховими мотивами, цінностями низь-кого рівня узагальненості. Все це призводить до того, що у подальшому молода людина часто відчуває незадоволеність, розчарування, бажан-ня змінити рід заняття. Тому раннє професійне самовизначення може мати, окрім позитивних, негативні наслідки. Небезпечним є і зволікання з вибором професії. Така затримка часто пов'язана саме з дифузністю ціннісних орієнтацій та Я-концепції молоді, з їх інфантильністю [Кон И. С. В поисках себя. Личность и ее самосознание. – М.: Изд. полит, лит-ры, 1984. – 335 с.].

У психологічній теорії О. М. Леонтьева в процесі професійного само-визначення особистості нами виділяється шість рівнів: стихійно-репро-дуктивний, послідовно-репродуктивний, реконструктивний, варіантний, суб'єктивно-творчий, об'єктивно-творчий. Вчений розглядав діяльність як "модулярну неаддитивну одиницю життєдіяльності" суб'єкта. Особистість – це своєрідна система її діяльності – того, що вона може, чого вона хоче, в чому вона проявляє себе до інших людей [Леонтьев Д. А., Шелобанова Е. В. Профессиональное самоопределение как построение образов возможно-го будущего // Вопросы психологии. – 2001.- № 1. – С. 57-66.].

Справжнє життя особистості протікає в умовах різноманітної змінної соціальної дійсності. У найбільш відповідальні її моменти – зміна куль-тури, соціальної ситуації розвитку, вибір професії, діяльності, супутника життя, перехід в новий віковий період, соціальну спільність, зміна соціа-льного статусу і тому подібне – актуалізуються способи перетворення особистості, внаслідок чого з'являються новоутворення, що змінюють форми її існування та реалізації.

Одним з найважливіших психічних новоутворень в період переходу підліткового до юнацького віку є професійне самовизначення. Майбутнє професійне середовище і професійна діяльність виступають для особи-стості сферою реалізації і подальшого розвитку її здібностей, сферою соціальних контактів, в яких втілюються у конкретно-практичних і пове-дінкових формах її цінності, установки, уявлення. У процесі професійно-го самовизначення особистості усвідомлюються і реалізуються її основ-ні життєві цінності, її спрямування, і сенси/

На наш погляд, підхід до професійного самовизначення повинен бу-ти комплексним, спрямованим в цілому на життєве самовизначення молодої людини, при цьому професійне самовизначення має бути

частиною самовизначення, хоча і головною [Харченко Е.И.Ключевые компетенции как основа проектов реорганизации систем допрофессио-

141

нального образования.// Управління проектами та розвиток виробницт-ва. Збірник наукових праць.-2002.-№2 (5).-с.103-106].

Процес професійної орієнтації повинен бути безперервним, доступ-ним протягом всього професійного шляху людини. Його можна розбити на такі етапи:

1. Допрофесійна підготовка (під час навчання в школі). 2. Профорієнтаційна робота під час навчання у вищому навчальному

закладі. 3. Професійна орієнтація або реорієнтація під час робочого життя. Таким чином, перед суспільством стоїть завдання створення прин-

ципово нової системи профорієнтації, спрямованої на вирішення про-блем, що стоять перед суспільством в умовах нової економіки.

Як показують численні дослідження, перед школярами після закін-

чення навчання стоять такі проблеми: – у них практично відсутні знання про професії, які існують, сучасні

ринки праці взагалі та в регіоні зокрема; – відсутність знань про власні ресурси та можливості, про відповід-

ність між уподобаннями і здібностями; – відсутність навичок планування здобуття професії і професійного

зростання; – відсутність культури щодо самопізнання і самовдосконалення. На особистому та міжособистісному рівнях у сучасних молодих

людей стоять проблеми самоусвідомлення, особистісного зростання, несформованості життєвих планів, розбіжність навчальних і професій-них інтересів.

Рішенню всіх цих проблем і завдань має бути присвячена стратегія професійної орієнтації. При цьому діяльність системи професійної оріє-нтації повинна базуватися, зокрема, на таких принципах [Харченко Е.И. Проблемы профессиональной ориентации молодёжи в условиях новой экономики. Зб. Наук. пр. Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля.часть 2.-Луганск.-2002.-с.272-273.]:

1. Принцип повноти системності інформації. 2. Принцип формування ключових компетентностей. 3. Принцип безперервності професійної орієнтації. 4. Принцип особистісно-орієнтованого підходу до професійногоса-

мовизначення. 5. Принцип проектного підходу. Виділимо характерні особливості, які повинна мати, на наш погляд,

система професійної орієнтації. По-перше, головним об'єктом системи повинна стати (бути) особис-

тість, якій потрібно допомогти формувати знання, особисті якості, внут-рішні мотиваційні настанови, що дозволяють повною мірою сприяти

142

саморозвитку і самоактуалізації особистості. Тобто повинен бути реалі-зований принцип особистісно-орієнтованого підходу,

акцентованого на гуманістичну стратегію, яка реалізується шляхом складання реальних проектів професійного самовизначення, спрямова-них на з'ясування схильностей і здібностей молодої людини, на розви-ток у неї здібностей до самоаналізу, саморозвитку, самоактуалізації, вміння самостійно орієнтуватися в різних ситуаціях і

приймати правильні рішення (принцип проектного підходу). При цьому при розробці проектів професійного самовизначення повинен реалізовуватися принцип формування ключових компетентностей як основи зростання професійного потенціалу особистості [Харченко Е.И. Ключевые компетенции как основа проектов реорганизации систем допрофессионального образования.// Управління проектами та розви-ток виробництва. Збірник наукових праць.-2002.-№2 (5).-с.103-106].

По-друге, профорієнтаційна робота з молоддю повинна бути спроек-тована таким чином, щоб спочатку визначалося потенційне покликання молодої людини, якому сприяють її природні схильності і здібності. Тут можуть використовуватися методика ДДО Клімова, методика самоспря-мованного пошуку Голланда, інші методи діагностики і самодіагностики. Потім вибудовується особиста освітня траєкторія (проект професійного самовизначення), в якій зазначаються шляхи та засоби досягнення мети, напрями підготовки та бажана спеціальність (із зазначенням запасних варіантів), варіанти пошуку роботи, професійного зростання, набір компе-тенцій, що відповідає обраному напрямку. Повинен існувати зворотний зв'язок, що враховує всі можливі варіанти і зміни як в соціально-економічному середовищі, так і у запитах і потребах особистості, що до-зволяє вносити корекцію та поправки в плани професійного зростання.

По-третє, система повинна мати достатнє інформаційне забезпе-чення, що дозволяє реалізовувати принцип повноти системності інфор-мації. Для усвідомленого самовизначення школярів необхідно створити у них цілісне системне уявлення про економічні види діяльності, про методи самодіагностики та психодіагностики, про

технології дії на ринку праці, про можливості отримання освітніх по-слуг. Тому одним з головних завдань, що стоять, на наш погляд, перед будь-якою структурою, яка займається професійним самовизначенням молоді, є організація процесу отримання інформації.

Отримавши детальну інформацію щодо чотирьох системо утворюю-чих блоків, які представляють інформаційні зони, а саме: 1) психологія людини; 2) світ професій; 3) ринок освітніх послуг; 4) ринок праці, моло-да людина може розпочати розробку особистого проекту професійного самовизначення.

143

Пропонується така професійно-особистісна модель розробки проек-тів професійного самовизначення:

1. Вивчення особистих схильностей і можливостей, потенційного по-кликання (профдіагностика, самодіагностика).

2. Ознайомлення зі світом професій за критерієм сумісності особис-тості з особливостями професії й умовою затребуваності даного виду діяльності на ринку праці, вибір професій, які відповідають можливос-тям людини.

3. Визначення головної мети – ким бути, чого досягти. 4. Розробити варіанти досягнення мети (набуття професій). 5. Із варіантів, які існують, вибрати особисту освітню траєкторію, оп-

тимальний варіант набуття професії (де і як отримати освітні послуги). 6. Намітити варіанти пошуку роботи після здобуття освіти, шляхи професійного зростання. 7. Розробка запасних варіантів. 8. Розробка конкретних кроків з реалізації проекту професійного са-

мовизначення, його життєвий цикл, управління часом, якістю. 9. Розпочати реалізацію проекту. Отже, розв'язання проблем професійного самовизначення молоді

може бути успішно досягнуто, на наш погляд, відповідною системою професійної орієнтації, в основу діяльності якої будуть покладені такі

принципи: принцип повноти системності інформації, принцип форму-вання ключових компетентностей, принцип безперервності професійної орієнтації, принцип особистісно-орієнтованого підходу, принцип проект-ного підходу.

Послідовне застосування методів управління проектами безпосере-дньо до професійного самовизначення молоді дозволить вирішити го-ловні завдання системи професійної орієнтації, підготовки молоді до професійного життя, життєвого самовизначення, розвитку професійного потенціалу.

144

ДОДАТКОВІ

Д.В. Бондар, студ., ДонНУ імені В. Стуса, Вінниця dascha.bondar2016@yandex.ru

ДЕРЖАВИ-ЛІДЕРИ У СТАНОВЛЕННІ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ.

США, КНР ЯК КРАЇНИ З ДОМІНУЮЧОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Можливий перерозподіл сфер світового впливу хвилює чи не кожно-го свідомого громадянина, адже це може повністю змінити положення країн у всій світовій системі. Саме тому дане дослідження є актуальним серед інших проблем сьогодення, коли КНР з кожним роком зміцнюєть-ся і багато науковців прогнозують майбутнє домінування країни, навіть над США.

Понад двісті років тому Наполеон Бонапарт пророчо сказав про Ки-тай: "Там лежить сплячий гігант. Хай він спить. Коли він прокинеться – весь світ здригнеться". Сьогодні гігант прокидається.

Світовий порядок (режим) являє собою досить чітко виражені умови, які прийняті на багатосторонній основі і базуються на взаємоприйнятних нормах, що визначають державні і недержавні рамки поведінки у будь-якій сфері міжнародної діяльності. Держави-лідери і формують світову систему, а зміна ядра системи, тобто країни-гегемона, впливає на роз-ташування країн в світ-системі.

Розглядаючи особливості політики двох економічних гігантів – КНР і США, їх вплив на розвиток і економіку всього світу, стає зрозуміло, що в обох країн є потенціал до лідерства, а якого вигляду буде мати світова система в майбутньому ми можем тільки уявляти. Цілком можливо, що США поступиться місцем КНР, але так само можливим є варіант лідерс-тва штатів і надалі.

Взаємовідносини США та Китаю в контексті боротьби за лідерство впливають на інших суб'єктів світ-системи і їх по праву називають країни "великої двійки", "G-2". Між ними формуються нові конфігурації і відно-сини, унікальні для кожного історичного періоду. Міжнародно-політична конкуренція за лідерство в рамках "G-2" зумовить кардинальні геополі-тичні, геоекономічні та геостратегічні трансформації світ-системи.

Боротьба за вплив між Китаєм і США вже ставить перед делікатним вибором країни Азії, які опинилися "між двох вогнів". Сьогодні Китай – найбільший торговий партнер Японії, Індії, Австралії, Південної Кореї та більшої частини країн Південно-Східної Азії, притому що головним війсь-ковим партнером цих країн залишаються США. [Анилионис Г.П. Глобаль-ный мир: единый и разделенный. Эволюция теорий глобализации / Г.П.Анилионис, Н.А.Зотова. – М.: Международные отношения, 2005. – 676 с.]

Сучасний етап трансформації системи міжнародних відносин харак-теризується складністю, динамічністю та непередбачуваністю. Вищеза-значене свідчить про те, що гегемонові буде дедалі складніше контро-лювати сучасні багаторівневі світові процеси. Крім того, США стає все

145

складніше розраховувати на підтримку союзників.Разом з тим США мають усі можливості протягом декількох десятиліть володіти ключови-ми світовими позиціями у Північній Америці, у Західній півкулі, в усіх чотирьох океанах та космосі, у військовій могутності та військових до-слідженнях, на основних світових ринках, у науці та практичних розроб-ках, в інформаційній революції, у продуктивності праці, у залученні та-лановитих іммігрантів, у світовій університетській освіті, у провідних засобах масової інформації, у популярній культурі, у залученні молоді-жних симпатій та в міжнародній допомозі. Америці практично забезпе-чені десятиліття найбільшого впливу на світ та на перебіг світової ево-люції [Уткин А. И. Мировой порядок ХХІ века / А.И.Уткин. – М.: Изд-во Эксмо, 2002. – 512 с.].

КНР зможе проводити більш самостійну політику, ніж США, тільки якщо обійде їх у сферах озброєнь і високих технологій. Однак саме тут американське лідерство залишиться безперечним ще надовго. Тим не менш, багато аналітиків прогнозують для Китаю світове лідерство про-тягом найближчого десятиліття чи десятиліть, оскільки він може неза-баром обійти США за своїми економічними показниками. Але бути най-більшим ще не означає бути першим. Крім того, що Китай є другою економікою у світі, він все ще далекий від того, щоб зайняти лідируючі позиції або стати конкурентом в інших сферах (військово-стратегічні, нові технології, соціальна сфера тощо).

Очевидно, що абсолютні показники не дають уявлення про віднос-ну значимість зросту китайської економіки. Через величезну чисель-ність доходу на душу населення. Важкою проблемою залишається регулювання надмірного демографічного зростання. Не завершена реформа нерентабельного держсектору, зростає дефіцит бюджету, інфраструктура не відповідає вимогам економічного розвитку, не зни-жується масово безробіття, збільшується розрив між прибережними зонами, які прискорено розвиваються, і відсталими глибинними прові-нціями. Високі темпи росту економіки загрожують її перегрівом. Китай все ще залишається країною, що розвивається, далеко відсталою від найбільш розвинутих держав.

Отже, можна достатньо визначено припустити, що найменш до се-редини XXI століття оптимальним вибором для Китаю буде не прагнен-ня до насильницького запровадження своєї регіональної, не кажучи вже про глобальну, однополюсність, а активне входження до багатополюс-ності, що складається, у якості великого самостійного центра сили. На цьому шляху, як вже зазначалося, не виключні часові відходи китайської політики на конфронтаційні позиції у випадку або ускладнення положен-ня всередині країни, або загострення ситуації у регіоні (наприклад, у районі Тайваню або на Корейському півострові). Та все ж таки генера-льним напрямом, ймовірніше за все, залишиться перетворення Китаю у велику державу-полюс, здатну відігравати важливу роль у Східній Азії, та й у всьому Азійсько-Тихоокеанському регіоні, а потім, можливо, й в глобальних міжнародних справах.

146

А.І. Величко, студ., ДонНУ імені В. Стуса, Вінниця nastia_1754@mail.ru

СПЕЦИФІКА ІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНЦІВ

У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНОЇ РЕГІОНАЛІСТИКИ

Проблеми ідентифікації життєво важливі як для кожної людини, так і для будь_якого соціуму. Усвідомлюючи себе особистістю,молода люди-на, як правило, замислюється над своїм місцем з поміж інших людей і груп Аналогічно і суспільство чи його окремий сегмент рано чи пізно задаються питанням про свої смисложиттєві орієнтири й національний ідеал.Формуванню цього процессу у людини в наш час приділяється значна увага.[Нагорна Л.П.Н_16 Регіональна ідентичність: український контекст. – К.:ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України, 2008. – 405 с.] Це важливий і одночасно складний процес, що охоплює усі сфери життєді-яльності особистості, утворює між ними стійкий взаємозв'язок. Ідентифі-кація дозволяє людині гармонійно влитися до певної спільноти, відчути себе її частиною, сформувати почуття відповідаль ності перед нею. Тому кожен індивід обов'язково проходить цей процес задля визначення й досягнення завдань, які ставить перед собою. Українське суспільство у цьому плані переживає неабияку складність. Багатовікова розірваність його як етносу, культурний вплив сусідніх держав, обмеженість розвитку власної культури негативно позначилися на становленні його як нації. Це добре простежується в сучасних умовах державотворення та висту-пає гальмом у розвитку.

Прагнення зберегти свою самобутність у мові, звичаях, традиціях підкреслюється пошуком об'єднуючих символів і ціннісних орієнтирів, які можуть бути різними як на рівні регіону, так і у людей різного етнічного походження. В Україні ця тенденція посилюється протистоянням на владному рівні, коли політичні розмежування часто виявляються від-дзеркаленням регіональних.[Савоскул С. Русские в Украине: статус, идентичность, перспективы // Украина – Россия: общество и государст-во : сб. науч. тр. / С. Савоскул ; ред. Д.Е. Фурман. – М. : Права человека, 1997. – С. 279-329.]

Політична регіоналістика – це новий науковий напрям, що знахо-диться в стадії становлення. Своїм виникненням ця наука, з одного боку, зобов'язана політичній науці, з іншого – регіоналістики,або регіо-нознавства. Мета дослідження: з'ясувати який вплив має політична регіоналістика на ідентифікацію суспільства,а саме українців.В даний час досить опрацьованими можна вважати юридичні, історичні, економі-чні та культурно-цивілізаційні аспекти регіоноведческого досліджень; в свою чергу, і політична проблематика повинна зайняти своє гідне місце в ряду регіоноведческого знань. При цьому політична регіоналістика може як вбирати в себе звід знань, накопичений іншими науковими напрямами в рамках самих різних суспільствознавчих наук, так і орієн-туватися на досягнення сучасного регіонознавства.

147

Громадяни України по-різному ідентифікували себе із територією про-живання, релігією, яку сповідували, не однаково ставилися до історичних подій, російської мови та національних меншин, що проживали в Україні. Все це сформувало не лише проблему ідентифікації сучасного українсь-кого суспільства, але й перспективу його подальшого розвитку. Як свід-чать результати досліджень, говорити про єдність українського суспільст-ва на даний момент можна лише з певною умовністю, оскільки в ньому ще недостатньо повно сформовані культурні ресурси, на- копичені у ході самостійної історії, не зовсім вдало проведені історичні й культурні реві-зії.. Лише за таких умов Україна зможе забезпечити собі входження до нового глобального світу, вирішити нагальні проблеми сьогодення. Украї-на тільки будує основу свого суспільства в умовах протиборства минулого та пріоритетів майбутнього. Це довготривалий процес, що має відбувати-ся в рамках демократії вибору та лібераліз- му сприйняття, альтернатив яким у вирішенні цих проблем немаєДержава повинна випрацювати ком-петентну, ефективну та послідовну політику, що знайде своє відображен-ня у формуванні нової парадигми регіональної політики України, яка має враховувати не тільки орієнтації українців, а й також населення всіляких національностей, що не припускає перспективи деетнізації.

В умовах глобалізації проблеми ідентичності та самоідентифікації дуже швидко актуалізуються та загострюються як на рівні окремих інди-відів так і на рівні великих соціальних груп та всього суспільства зага-лом. Це пояснюється тим, що глобалізація та пов'язане з нею розпо-всюдження інформаційних технологій, та політичних міфів помітно інте-нсифікують спілкування між людьми, нав'язують їм нові соціальні ролі, роблять їх учасниками соціальних, економічних, політичних, інформа-ційних та культурних процесів, використовуючи ці поняття як інструмент у політичній боротьбі за ресурси влади. В результаті індивіди та соціа-льні групи у тій чи іншій мірі включаються в нові відносини, що призво-дить до переоцінювання цінностей і до певних змін попередньої полі-тичної та цивілізаційної ідентифікації та самоідентифікації.[Т. Вакулова ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ УКРАЇНЦІВ: ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИМІР \\Вісник СевНТУ. Вип. 100: Політологія: зб. наук. пр. – Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2009.]

В.Ю.Войналович, студ., КНУТШ, Київ vladimir150620111@gmail.com

ІСНУВАННЯ ЕЛІТИ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ФЕНОМЕНУ

Слово "еліта" в перекладі з французької означає "найкраще, вибра-

не, добірне". У соціальному значенні воно відноситься до найбільш цінної для суспільства соціальної групи, яка стоїть над масами і покли-кана керувати ними внаслідок володіння особливими якостями. Поняття "еліта" в політології характеризує носіїв яскраво виражених політико-

148

управлінських якостей і функцій. Це частина соціальної спільноти, яка усвідомлює свої інтереси, специфічність і організованість та активним і впливовим способом визначає реалізацію інтересів цієї спільноти або всього суспільства.Нерівноправний статус окремих груп і осіб у політиці здавна визнавався неминучою реальністю. Термін "еліта" увійшов до наукового вжитку в працях В. Парето на початку XX ст., але ідеї полі-тичного елітизму виникли в глибоку давнину. У період розкладу родово-го ладу з'явились погляди, які розділили суспільство на "вищих" і "ниж-чих", шляхетних і чернь, аристократію і простолюдинів. Найбільш послі-довне обґрунтування такі ідеї одержали у творчості Конфуція, Платона, Макіавеллі, Ніцше. Однак ці мислителі не змогли дати серйозного соці-ологічного обґрунтування своїм поглядам внаслідок відсутності необхід-ної емпірикосоціологічної бази.В античних авторів соціальним еталоном виступали особи, наділені високими моральними якостями. Конфуцій поділяв суспільство на "шляхетних мужів" (правлячу еліту) і "низьких людей" за їх ставленням до заповідей моралі. Перші слідують обов'язку і закону – решта налаштована на власний благоустрій і особисту виго-ду.Платон у загальних рисах розробив систему формування правлячої еліти, але його головна ідея про поділ суспільства на керуючих і керо-ваних ґрунтувалась лише на моральних, філософських і релігійних при-пущеннях. Дуже важко "перекласти" його систему навіть на сучасне йому суспільство і знайти в ньому "мудрість", "мужність" і "вождеління" як домінуючі якості в окремих його представниках. Перші сучасні класи-чні концепції еліт з'явились на межі ХІХ-ХХ ст. Специфіка виникнення еліт пов'язана з психологічною і соціальною нерівністю людей, розподі-лом праці, пасивністю широких мас населення і потребою управлін-ня.Для В. Парето еліта – об'єктивно кращі в своїй галузі, а для Р. Міхе-льса – це творча меншість, що здійснює управління завдяки своїй освіт-ньо-професійній підготовці, в той час коли В. Парето пише, що серед класу еліти зустрічаються багато численні девіації.Парето поділяє клас еліти на два підкласи – правлячої і не правлячої еліти, створюючи для суспільства макет у формі піраміди. Р. Міхельс каже, що потрібно ділити суспільство на еліту як панівну привілейовану касту і маси, але сам він не розробляє такої теорії.Р. Міхельс не зовсім погоджується з тракту-ванням теорії "циркуляції еліт" В. Парето, який пише, що відбувається циклічна заміна еліти представниками маси для соціальної рівноваги. У такому випадку частина еліти переміщується в нижчий прошарок, а найбільш активна частина меншості займає вищий. Міхельс зазначає, що відбувається не заміна еліти, а всього лише переплетення її нових елементів зі старими, так як абсолютна заміна є катастрофічною для функціонування еліти.Обоє дослідників вважають, що еліта існує в будь-якому суспільстві. І прикладом для цього є всі відомі суспільні угрупу-вання.Формулюючи "залізний закон олігархії", Р. Міхельс пов'язує вини-кнення еліти із розвитком соціального життя і неможливістю великих мас населення управляти суспільством. В. Парето просто поділяє сус-пільство на класи, але маючи на увазі, що вони не мають чітких меж між

149

собою. Серед цих класів його цікавить той, який має найвищі показники у своїй галузі.Перето вважає, що еліти управляють за допомогою сили та хитрості. Тоді, коли відсутній хоча б один елемент, актуальна еліта повинна звільнити місце іншій, більш мотивованій.Міхельс вважає, що діяльність еліти майже повністю регламентована власними її переко-наннями. Водночас представники еліти стверджують, що маса має бути задоволена їх рішеннями, адже сама обирала "еліту", і при цьому будь-які виступи і протести зі сторони маси швидко придушують.Завдяки дослідженням теорії еліт цей термін почав широко застосовуватись у повсякденному життт.Ми можемо вживати його не лише в політичній галузі, а й говорити про спортивну, кримінальну, наукову еліту і при цьому надавати їй перчергово закладеного значення дослідників.

Л. В. Герасименко, студ., КНУТШ, Київ liliya.gerasymenko@gmail.com

ЖАН БОДРІЙЯР ПРО СУСПІЛЬСТВО СПОЖИВАННЯ:

ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ Явище споживацтва як невід'ємна поведінкова складова людини

спостерігалося ще з початку виникнення перших цивілізацій (Вавилон, Стародавній Єгипет, Стародавній Рим), хоча ще і не мало масового характеру. Масове споживацтво стрімко розвивається поруч із капіталі-змом, який супроводжується бурхливим економічним і технічним розви-тком та певним набором соціальних змін, таких як зріст доходів, зави-щення потреб, індивідуалізація споживання, зміна класової структури. Це знаменується певним переходом межі необхідності придбання предметів для фізичного існування людини і формуванням відповідної системи цінностей та установок. Цей термін (англ. Consumerism) часто використовуються для опису внутрішнього стану людини, ефекту прирі-вняння особистого щастя зі споживанням матеріальних благ.

Американський соціолог Торстейн Веблен на початку XX століття в своєму дослідженні престижного споживання виводить свою теорію "де-монстративного споживання". Тут відповідна поведінка починає слугува-ти, в першу чергу, зростанню соціального престижу, стає інструментом набуття, збереження та втілення влади, сильним політичним важелем.

З плином років стан речей змінюється, консюмеризм набуває нових форм та починає заволодівати людською свідомістю на новому рівні – рівні знаків та символів, не лише продуктів. Жан Бодрійяр – французь-кий філософ, культуролог, соціолог і публіцист у своїй роботі "Суспільс-тво споживання" в 1970 р. сформулював підозру в тому, що споживаць-ка розкіш, яка продукується мас-медіа засобами, веде до руйнації реа-льності. Загалом, Бодрійяр розглядає споживання як ланцюгову психо-логічну реакцію, яка носить магічний характер, природа якої несвідома. Споживання предметів більше не пов'язане з їх сутністю – йдеться ско-

150

ріше про відчужені знаки предметів, які існують лише у зв'язку один з одним. Надлишок предметів споживання вказує на "уявний" достаток, яких протиставляється "справжньому" достатку, що існував, на його думку, при первісних формах ведення господарства, натуральному виробництві. Бодрійяр вважає, що суспільство споживання – це суспіль-ство самообману, де неможливі ні справжні почуття, ні культура, і де навіть достаток є наслідком ретельно замаскованого і захищеного де-фіциту, що має зміст структурного закону виживання сучасного світу. [Бодрийяр Ж. Общество потребления // Его мифы и структуры. М.: Рес-публика, Культурная революция, 2006. С. 9-10.]

Грунтуючись на багатому економічному і соціологічному матеріалі, Бодрійяр на прикладі Франції дає критичний аналіз такого суспільства з філософської, соціологічної, економічної, політичної і культурної точок зору. Він виявляє характерні риси французького суспільства і акцентує увагу на тому впливі, який процеси, що відбуваються в "суспільстві спо-живання", роблять на моральний та інтелектуальний стан його грома-дян. Крізь призму цього вивчається споживча поведінка, ринко-економічні та політичні маніпуляції, функціонування ЗМІ.

З цього можна зробити висновок про те, що політика в такому контекс-ті прирівнюється до маніпулювання споживачами, ціллю якої стає наса-джування примітивного одномірного мислення, побудованого на інстинк-тах, а не на волевиявленні індивіда, через засоби масової інформації.

Як наслідок, посилюється відчуження людини. Речі замінюють конк-ретні міжособистісні та соціальні відносини, перестають бути просто способом вирішення певної побутової проблеми, а цілком здатні вирі-шити і якийсь психологічний, більш того, політичний конфлікт. Коли для кожної проблеми є своя річ, вона навіть не стільки спричиняє ці конфлі-кти, скільки підміняє їх ілюзією благополучного вирішення. У сучасному суспільстві прийнято говорити про свободу вибору, але чи є цей вибір дійсно вільним? Люди зовсім не такі вільні в своєму виборі, як нам це видається, більш того, вони прямо приречені вибрати певну для них річ. [Бодрийяр Ж. Общество потребления // Его мифы и структуры. М.: Рес-публика, Культурная революция, 2006. С. 110] Так і суспільство в цілому нав'язує їм свою владу. Виробляючи все більше і більше речей і ство-рюючи ілюзію безмежності вибору, суспільство тим самим нейтралізує небезпеку, яку для нього представляє справжня свобода особистості. Наш вибір, в результаті, виявляється вибором економічного і політично-го ладу, і людина вже не здійснюється як суб'єкт, а все більше реалізує себе як об'єкт економічного попиту. Це так звана нова форма кріпацтва, при якій господарем виявляється суспільний лад в цілому. А такі еконо-мічні по суті явища як кредит і реклама приймають на себе в повному масштабі функції етичного і політичного тиску на маси.

Неможливо також переоцінити роль мас-медіа в сучасному політич-ному житті суспільства. У сучасному світі нікого не здивувати тим, що людей набагато більше захоплює перегляд нового гучного фільму в кінотеатрі або вирішального футбольного матчу по телевізору, чим

151

гострі політичні або соціальні конфлікти, що відбуваються в цей же са-мий час в реальному житті. [Бодрийяр Ж. Реквием по масс-медиа // Поэтика и политика: Альманах Рос.-франц. центра социологии и фило-софии Ин-та социологии РАН. М.: Ин-т. эксперим. социологии; СПб.:Алетейя,1999.С.193-226.]

Бодрійяр робить висновок про кінець трансцендентного в людському світі, чим узагальнює проблематику всієї книги. На зміну міфу, що ко-лись вказував на трансцендентне, приходить сучасний спрощений міф. Світ знаків знімає традиційні розмежування реальності. У цьому світі зникає і сама людина, він більше не є індивідуальністю і складається лише з знаків соціального статусу.

В.А.Герасимович, асп., КНУТШ, Київ gerasimovich92@gmail.com

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФЕНОМЕНУ ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ

У ПОЛІТИЦІ

В наш час переговори остаточно набули важливого значення в різ-них сферах людської діяльності. Відомо, що це складний процес, який вимагає від учасників не лише необхідних навичок переговорної взає-модії, але й вміння сприймати й розуміти один одного, а також бажання порозумітися та знайти вихід із ситуації, що склалася. Переговори вже давно стали невід'ємною складовою сучасного життя, що супроводжу-ють нас у повсякденній діяльності. В основу переговорного процесу входить комунікація учасників, яка має спрямовуватися на вирішення поставленої проблеми, пошук альтернативних варіантів розвитку ситуа-ції, уникнення зростання конфліктної напруги серед сторін. Сучасний стан речей у світі вказує на існуючу тенденцію до збільшення перегово-рних контактів у різних сферах життя.

Створення у 1945 році Організації Об'єднаних Націй (ООН) поклало початок масштабному використанню переговорів як провідного способу врегулювання міжнародних політичних проблем. Поступово збільшила-ся кількість міжнародних політичних переговорів. Серед причин поси-лення значення міжнародних переговорів називають появу глобальних проблем, рішення яких неможливе в рамках зусиль однієї держави [Чу-рикова А. Е. Роль личностного фактора в процессе политических пере-говоров: автореф. дис. на получение научн. Степени канд. полит. наук: спец. 23.00.02 "политические институты, процессы и технологии" / А. Е. Чурикова.– М., 2011. 149с.].

Відомі американські дослідники теорії переговорів Р.Фішер та У.Юрі розглядають політичні переговори насмперед як "метод досягнення згоди…без поразки сторін"[Фишер Р., Юри У. Путь к согласию, или пе-реговоры без поражения / Пер. с анг. А. Гореловой; Предисл. В. А. Кре-менюка.– М.: Наука, 1992.– 158 с.]. Власне, дослідники вважають пере-

152

говорний процес ефективним інструментарієм, що дозволяє знайти порозуміння, врегулювати конфлікт та досягти згоди. При цьому учасни-ки переговорів заради досягнення порозуміння мають йти на поступки, але при цьому не розглядати такі дії, як слабкість чи крок до поразки.

Р. Мокшанцев стверджує, що переговорний процес – це цілісна та ор-ганічна єдність людей; їх інтересів і комунікацій; стратегій і тактик; їх принципів і методів; стереотипів і установок; людського індивідуального та соціального; приватного і офіційного; їх історичного і сучасного; верба-льної і невербальної поведінки. Переговори – це спільна діяльність з партнером, процес взаємоузгоджених дій суб'єктів. Дослідник стверджує, що переговори варто розглядати як діяльність двох або більше суб'єктів, кожен з яких переслідує свої цілі, інтереси та наміри. Незважаючи на можливі розходження в поглядах між партнерами, їх діяльність в рамках цього процесу буває тільки спільною. Погодившись на переговори, їх учасники дають згоду на спільну діяльність, незалежно ані від видів пере-говорів, ані від будь-яких інших обставин. [Мокшанцев Р. И. Психология переговоров / Р. И. Мошканцов. – М.-Новосибирск, 2002.- 258с.].

Варто наголосити на тому, що мета переговорного процесу полягає у досягненні згоди між сторонами процесу. Переговори можуть бути успішними лише в тому разі, якщо існує ряд необхідних для цього умов, головним з яких є бажання учасників переговорного процесу дотриму-ватися компромісного типу поведінки, а не конфронтаційного. Іншими умовами для результативності переговорного процесу є організова-ність, легітимність учасників переговорів та визнання ними необхідності дотримання ряду вихідних норм на шляху до переговорів.

Переговорний прoцес доволі часто порівнюють з мистецтвом. Якщо говорити про переговори, як про мистецтво, не можна не помітити, що це в першу чергу мистецтво можливого, яке балансує на тонкій межі між "переконати" і "перемогти", що завжди пов'язане з певним ризиком. На думку І.А.Василенко, з цієї точки зору специфіка переговорів найбільш повно розкривається в теорії ігор. Участь в переговорній грі, як і в будь-який іншій, має сенс лише остільки, оскільки її результати не зумовлені і, отже, кожен з гравців має свій шанс. Переговори – форма ризикової діяльності, в ході якої учасники сперечаються щодо можливості визна-чати характер майбутніх угод. Розглядаючи переговори як мистецтво компромісу, важливо звернути увагу на прийоми тонкого лавірування і маневру, на мистецтво толерантності (терпимості). Кожному переговір-нику необхідна тонка інтуїція і висока майстерність, знання особливос-тей культурних традицій партнерів, якщо мова йде про міжнародні пере-говори. [Василенко И. А. Политические переговоры / И. А. Василенко. – М: Инфа-М, 2010. – 396 с.].

Дослідниця І.А.Василенко дала своє визначення процесу перегово-рів: "Політичні переговори можна визначити як науку та мистецтво дося-гнення політичної згоди в умовах конфліктного протистояння сторін" [Василенко И.А. Политические переговоры: учебное пособие. – М.: Гар-дарики, 2006. – 271 с.]. М.Лебедева розглядає переговори у парадигмі

153

конфлікту: "переговори є ні що інше, як подоланий конфлікт сто-рін"[Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: Учеб. пособие. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 271c.].

На думку дипломата Ю.Дубініна переговори представляють собою неординарний процес і складаються з декількох стадій, які відрізняють-ся своїми задачами. Можна виокремити наступні стадії: підготовка до переговорів; процес їх ведення та досягнення домовленостей; аналіз результатів переговорів і виконання досягнутих домовленостей [Дуби-нин, Ю. В. Мастерство переговоров. – М., 2009 – 304с.]. У свою чергу, Р. Фішер і У. Юрі виокремлюють два основних етапи у процесі підготов-ки до переговорів:

• стадія аналізу: збір інформації і діагноз ситуації навколо переговорів; •стадія планування: розробка концепції переговорів і варіантів вирі-

шення проблеми, визначення основної стратегії і тактики [Фишер Р. Подготовка к переговорам / Р. Фишер, Д. Эртель. – М., 1996.– 98 с.].

Отже, політичні переговори є важливою складовою сучасного полі-тичного процесу. На сьогоднішній день – це одна із основних форм політичної діяльності та атрибут сучасної політики, яку складно уявити без такого явища як "переговори".

А.П. Горобець, студ., КНУТШ, Київ a.p.gorobets@ukr.net

МАКІАВЕЛЛІВСЬКА ШКОЛА ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ:

ХАРАКТЕРНІ РИСИ

Термін "еліта" походить з лат. eligere –обирати; в сучасній літературі отримав поширення від фр. elite – краще, добірне, вибране. Починаючи із XVII ст. цей термін вживався спершу для позначення товарів найви-щої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства "обра-них людей", передусім вищої знаті.

Ідеї поділу суспільства на "вищих" та "нижчих", "аристократію" та "про-столюдинів" виникали ще в глибоку давнину та були обґрунтовані у пра-цях Конфуція, Платона, Аристотеля, Макіавеллі та ін. Родоначальником цілеспрямованого наукового розгляду проблем правлячої еліти вважають італійського вченого Н. Макіавеллі, саме він заклав основи наукового обґрунтування теорії еліт. Особливістю підходу Н. Макіавеллі було те, що описи еліти та її функціонування були здійснені з практичної точки зору. В своїх працях він концентрував увагу на проблемах влади та механізмах її застосування та утримання. Саме Н.Макіавеллі уперше почав трактувати еліту як правлячу групу, яка здійснює керівництво суспільством.

Кінець XIX – початок XX ст. характеризується бурхливими змінами у суспільно-політичній сфері. Кардинальні зміни в соціальних устоях та зростання значення провідних верств населення спричинили відро-дження інтересу до досліджень, присвячених різним аспектам еліт. У

154

працях Гаетано Моски, Вільфредо Парето та Роберта Міхельса поняття політичної еліти отримало чіткі обриси, були намічені її основні власти-вості та параметри. Ці теоретики започаткували в теорії еліт так звану макіавеллівську школу.

Вчені виокремлюють такі характерні риси макіавеллівської школи: 1. Визнання елітарності будь-якого суспільства. Вперше дослідивши еліту як соціальний феномен Г.Моска та

В.Парето дали їй теоретичне обґрунтування. В загальному сенсі еліта для класиків елітаризма – це згуртована група, члени якої наділені осо-бливими якостями, хоча для В.Парето еліта – це група людей з найви-щим індексом, які займають найвище положення в суспільстві, Г. Моска розглядав еліту як малочисельну, політично активну групу людей, орієн-тованих на владу, – Р.Міхельс вважав, що сама організація суспільства потребує елітарності та закономірно відтворює її.

2. Наявність у еліти особливих якостей. На думку Г. Моски та Р. Міхельса до еліти входять ті, кому прита-

манні інтелектуальні, моральні та матеріальні переваги, а також здат-ність керувати іншими людьми. В.Парето визнавав еліту за її вродже-ними психологічними якостями.

3. Групова згуртованість еліт. Еліта організовується та консолідується під час управління масами.

Згуртовану групу тих, хто керує та має панівне становище, Г.Моска на-зивав політичним класом, він зберігає владу завдяки своїй високій орга-нізації та наявній структури. За В.Парето правляча еліта внутрішньо згуртована та веде боротьбу за збереження свого панування. Згідно дії в суспільстві "залізного закону олігархічних тенденцій" Р.Міхельса будь-якою організацією керує олігархічна група, члени якої не поступаються владою, не передають її масам, а тільки іншим лідерам.

4. Формування та зміна еліт в ході боротьби за владу. В.Парето вважав, що постійна зміна та циркуляція еліт допомагає

зрозуміти історичний рух суспільства. Його розвиток відбувається за рахунок циркуляції двох головних типів еліт – "лис" (керівників, що оби-рають м'які методи управління) та "левів" (які орієнтовані на застосу-вання сили). Г.Моска називає такі шляхи закріплення та оновлення еліти: успадкування, вибір та поступова ротація. Оновлення політичного класу має дві тенденції: аристократичну (передача влади нащадкам та соратникам, що сприяє виродженню еліти) та демократичну (коли до складу правлячої еліти входять кращі представники з тих, ким управля-ють). Основною умовою здоров'я суспільства Г.Моска вважає рекруту-вання до правлячого класу нових людей.

5. Закріплення керівної та пануючої ролі еліти в суспільстві. Ефективність здійснення правлячим класом владних функцій зале-

жить, на думку Г.Моски, від законодавчих мір та політико-організаційних процедур. [Крюков О.І.Політико-управлінська еліта України як чинник державотворення: Монографія / За наук. ред. Е.А. Афоніна. – К.: Вид-во НАДУ, 2006. – 252 с.] [Політологія: історія та теорія : підручник

155

/ П.П. Шляхтун. – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський універ-ситет", 2010. – 451 с.]

Отже, у XIV ст. разом із працями італійського мислителя Н.Макіавеллі зароджується новий погляд на явище еліти як головного чинника усіх суспільних процесів. Наприкінці XIX ст. на початку XX ст. у результаті узагальнення та систематизації наявних знань про еліту Г.Моска, В.Парето та Р.Міхельс заклали основи елітології як науки. Ця група дослідників через підтримку концепції функціонального походжен-ня еліти Н.Макіавеллі отримала назву макіавеллівської школи. Її основ-ними характерними рисами є визнання будь-якого суспільства елітар-ним; представників еліти такими, що володіють особливими рисами; елітарні кола є консолідованими; еліті притаманна структурна постій-ність та легітимність; еліти змінюються в ході боротьби за владу; за елітою закріплюється панівна роль в суспільстві. Основною заслугою прихильників макіавеллівської школи є виділення еліти як предмету спеціального дослідження, спроба розкрити її поняття, структуру, зако-номірності функціонування та роль в соціально-політичній системі.

М. С. Гурицька, канд. політ. наук. доц., НАУ, Київ racta@ukr.net

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ТА ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНІ

ТЕХНОЛОГІЇ ЯК ЧИННИКИ СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Процеси глобалізації, що охопили в XXІ столітті буквально всі сторо-

ни життєдіяльності людини, найбільше проявилися в сфері інформацій-ного забезпечення соціально-економічних і політичних процесів як у найбільш розвинених, так і в самих відсталих країнах сучасного світу. Спочатку телеграф, потім радіо, телебачення, тепер і Інтернет зв'язали світ незліченною павутиною інформаційних мереж, змусивши його жити в одному часі, в єдиному ритмі, за загальноприйнятими законами. Інфо-рмація перетворила світ у єдине ціле, незважаючи на існуючі культурні, конфесіональні, політичні та інші розходження.

"Інформаційний ресурс розуміється як інформація та інформаційні носії, технологія отримання, передачі, збору, обробки, зберігання й використання інформації; інфраструктура, що включає центри інформа-ції, засоби автоматизації інформаційних процесів, комунікаційних мереж і мереж передачі даних; програмно-математичні засоби для керування інформацією; адміністративно-організаційні органи керування інформа-ційними процесами, наукові кадри, творці баз даних і знань, а також кадри по обслуговуванню засобів інформатизації".

Стрімкий розвиток і поширення нових інформаційно-комунікаційних технологій вносить кардинальні зміни в інформаційній сфері на глоба-льному рівні. Їх революційний вплив стосується державних структур та

156

інститутів громадянського суспільства, економічної та соціальної сфер, науки та освіти, культури та способу життя людей.

В умовах глобалізації та становлення нового міжнародного інформа-ційного порядку слова "хто володіє інформацією – володіє світом", висло-влені майже чотири сторіччя тому відомим англійським філософом Ф.Беконом, здобувають якісно новий зміст. Сьогодні ми є не лише пасив-ними свідками, але й, найчастіше, активними учасниками процесу фор-мування і розвитку ринку інформації та знань, як факторів виробництва на додаток до традиційних ринків природних ресурсів, праці та капіталу. Можна з повною впевненістю говорити про те, що знання та інформація стають одним із стратегічних ресурсів держави та суспільства, ресурсом соціально-економічного, технологічного і культурного розвитку.

До числа дійсно світових інформаційних агентств (Рейтер, Франс Пре-сс, Ассошіейтед Пресс, ІТАР-ТАРС) незабаром можна буде віднести Юнайтед Пресс, ДПА, ЭФЭ, АНСА, Кіодо Цусін тощо. Успішна робота тут у великій мірі залежить від використання новітніх засобів комунікації. Удосконалювання комп'ютерних мереж і супутникового зв'язку дозволяє досягти більш високого рівня оперативності, а відтак, і конкурентоспро-можності. Незважаючи на наявні проблеми в пресі продовжують створю-ватися "глобальні" газети, яких поки, щоправда, не так багато: "Wall Street Journal", "Financial Times", "USA Today", "International Herald Tribune".

Завдяки розвитку інформаційно-комунікаційних технологій підвищу-ється індивідуалізм у роботі. Співробітник може повноцінно працювати вдома або в іншому місці, не тільки в офісі. Відповідно, виникають нові види трудових відносин, росте незалежність співробітників у формуван-ні свого робочого графіка. Все більше людей використовуює можливості дистанційного навчання, починає активно реалізовуватися принцип постійного підвищення кваліфікації. Поліпшення підготовки фахівців відкриває компаніям і установам нові обрії в управлінні персоналом, а, виходить, і можливості зростання виробництва. В свою чергу, для кож-ного співробітника це означає більш успішну й динамічну кар'єру, що породжує більшу мотивацію до праці.

Сучасні досягнення у сфері розвитку інформаційних і комунікаційних технологій сприяють формуванню зовсім нових економічних, соціальних і культурних відносин у житті людей, які характеризуються єдиним по-няттям – "глобальне інформаційне суспільство".

Сьогодні практично всі державні відомства мають свої "сторінки" в Інтернеті, що, в остаточному підсумку, сприяє вдосконалюванню демок-ратичних процедур, підвищенню політичної активності населення, більш ефективному діалогу держави з громадськістю.

Термін "глобальне інформаційне суспільство" досить широке й міс-тить у собі, насамперед, глобальну уніфіковану інформаційну індустрію, що розвивається на тлі безупинно зростаючої ролі інформації та знань в економічному і соціально-політичному контексті. Особливу роль в інфо-рмаційному суспільстві набуває фактор соціального устрою, який відби-

157

вається в принципово нових "електронних" формах демократії та доко-рінному переломі в структурі зайнятості населення.

Процес інформаційних перетворень у світі необоротний, але поки що ним охоплені далеко не всі країни. Створюється нова карта світу – інфор-маційна, яка демонструє стан даної сфери в кожному регіоні. Висока щільність інформації, інтенсивність розвитку та використання нових інфо-рмаційних технологій приходиться сьогодні, у першу чергу, на США, краї-ни ЄС, Японію. В решті країн ці показники значно нижчі, а подекуди й зовсім відсутні. Разом з цим, треба констатувати, що навіть у розвинених країнах суспільство насправді ще досить далеке від того, щоб повною мірою стати інформаційним. Дотепер значна кількість людей у цих країнах зайняті простою працею, у багатьох сферах використовуються старі тех-нології, недостатньо розвинена комунікаційна інфраструктура.

В. І. Дуткевич, студ., КНУТШ, Київ dutkevych22@gmail.com

ПОЛІТИЧНЕ МАНІПУЛЮВАННЯ ЯК ЗАСІБ ВПЛИВУ

НА ЕЛЕКТОРАТ

Сучасний розвиток засобів масового впливу створює сприятливі умови для реалізації маніпулятивних стратегій, які спрямовуються на досягнення конкретних цілей учасників політичної боротьби.

Передвиборча діяльність має на меті досягнення такого впливу на свідомість людей, який сформував би прихильне ставлення електорату до певних політиків та їхніх ідей. Саме для цього й використовуються виборчі технології, зокрема, методи психологічного впливу на свідомість виборців задля зниження рівня критичності їх мислення [Прохоров А. Інформаційно-психологічне підґрунтя політичних технологій // А. Прохо-ров. – Наук. зб. "Києво-Могил. акад." – 2002 – Т.20:Спец.вип., ч.1. – С.256]. Всі засоби політичних маніпуляцій базуються на виникненні і поглибленні в масовій свідомості спеціальних міфів. Нові політичні міфи створюються за точним планом, відповідно до соціальної психології людей і цілей маніпуляторів.

Герберт Шиллер виділяє п'ять міфів, за допомогою яких уможлив-люється вплив на масову свідомість: про нейтралітет політичних інсти-тутів; про індивідуалізм і особистий вибір; про незмінну природу люди-ни; про відсутністість соціальних конфліктів; про плюралізм ЗМІ. [Г.Шиллер. Манипуляторы сознанием. Москва: Издательство "Мысль". Редакция литературы по журналистике и литературоведению, 1980. – С.25-49]. Для укорінення соціальних міфів технологія маніпулювання використовує ряд методів впливу на свідомість людей.

Метод фрагментації полягає в поданні інформації уривками, без причинно-наслідкових зв'язків. Це унеможливлює побудову цілісної картини і призводить до некритичності громадян, які стають піддатли-

158

вими до маніпулятивного впливу [Шиллер Г. Манипуляторы сознанием. Москва: Издательство "Мысль". Редакция литературы по журналистике и литературоведению, 1980. – С.25-49]. Одним із виражень цього мето-ду є прийом "білий шум" – зниження сприйняття фактів поданням такої кількості новин, коли стає неможливим їх сортування. "Шум" може ство-рюватися через супровід фактів складними теоретичними коментарями. Один з аспектів політичного маніпулювання полягає у твердженні, що всі проблеми складні і пересічній людині їх не зрозуміти, і лише спеціа-ліст може розібратися з ними. Цей прийом націлений на відмову людини мислити самостійно, а тільки за допомогою "компетентної особи". Цим і користуються політичні маніпулятори, подаючи інформацію з комента-рями незалежних експертів.

Серж Московічі пропонував так званий метод історичних аналогій, який полягає у маніпулюванні ностальгією аудиторії. С. Московічі вва-жав, що пропагандист апелює до фактів з минулого, які є аналогічними до теперішньої ситуації і тим самим викликає відповідні емоції індивідів: "Натовпи завжди закінчують відновленням того, що вони скидали, так як для них, як і для всіх, що знаходяться в стані гіпнозу, минуле набагато більш значуще, ніж сучасне". Цей метод допомагає конструювати ме-тафори, які програмують об'єкт впливу. За допомогою цих метафор політичний лідер асоціюється в аудиторії з певним лідером у минулому, який відіграв важливу роль для народу[Московичи С. Век толп. Истори-ческий трактат по психологии масс. / Пер. с фр. -М.: "Центр психологии и психотерапии", 1998. – Електронний ресурс – Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Mosk/].

Метод "закидання брудом" полягає в підборі епітетів і термінології, котрі дають предметові розмови негативну етичну оцінку. Цей метод належить до найбільш грубих, але він часто використовується в полі-тичній боротьбі.

Метод семантичного маніпулювання полягає у використанні відпові-дного набору слів, які викликають позитивні чи негативні асоціації, тим самим впливають на сприйняття повідомлення.

Метод використання дезінформації передбачає використання недо-стовірної інформації переважно в момент прийняття певного важливого рішення, а коли з'ясовується правда – мета буде уже досягнута, тобто спростування дезінформації уже не впливатиме на психологічну уста-новку, яка склалася.

Метод повторення інформації дозволяє без доказів достовірності повідомлення перетворити його у незаперечну догму і закарбувати її у свідомості індивідів.

Метод подання неперевіреної інформації, що є прийомом "закону випередження", яке полягає у сильнішому впливові на аудиторію пер-шого повідомлення, ніж наступних [Нальотов А. Виборчі технології як чинник впливу на масову свідомість// Політичний менеджмент. – 2007. – №5. – С. 126-137].

159

Виборчі кампанії у переважній більшості використовують ті методи маніпуляції, які відносяться до так званих "чорних" виборчих технологій. Проте не можна вважати абсолютно всі засоби політичного маніпулю-вання такими. Зокрема, В.Стоякін вважає, що так звані наклепи і прово-кативна інформація на конкурентного кандидата лише в тому випадку будуть "чорною" технологією, якщо ця інформація неправдива [Стоякін В. "Чорні", "білі" та "сірі" політичні технології / В. Стоякін // День. – 2001. – 11 верес. – № 162. – Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/65235/].

Сьогодні терміни "управління" і "політика" розмежовуються між со-бою, оскільки на вищі пости стають не управлінці-експерти, професіо-нали своєї справи, а публічні особи, котрі завоювали прихильність елек-торату засобами "чорного" маніпулятивного впливу, апелюючи виключ-но до ірраціональної сфери. Це означає, що владу отримують не полі-тики, які розуміються на суспільних проблемах і пропонують шляхи їх подолання, а популісти, котрі вдало сконструювали свій імідж і домог-лись його схвалення з боку громадян. Зокрема А. Прохоров зазначає, що : "Під час виборчої агітації такі фактори, як особистість кандидата, його досягнення у політичній чи професійній сфері, ідеологічна плат-форма починають відігравати другорядну роль" [Прохоров А. Інформа-ційно-психологічне підґрунтя політичних технологій // А. Прохоров. – Наук. зб. "Києво-Могил. акад." – 2002–Т.20: Спец.вип.,ч.1. – С.256].

Саме тому необхідно викорінювати ті виборчі технології, які базу-ються на сугестії та тиску на емоції, замість інтелектуального впливу. "Білі" виборчі технології максимально включають творчий потенціал громадян у виборчий процес та в процеси вирішення державних про-блем. "Білі" технології відрізняються від "чорних" відкритістю, зрозумілі-стю, послідовністю, конструктивністю, демократичністю. Ці технології передбачають правдиву і точну інформацію про діяльність кандидата, політична програма якого повинна бути прозорою, та здійсненною, а також виконання цієї програми після обрання. Для переходу до "білих" виборчих технологій необхідне впровадження головної аксіоми виборю-вання влади: перший день після виборів є днем початку нової виборчої кампанії. І влада повинна завжди доводити, що обрана недарма. За непорушним виконанням обов'язків і програмових засад повинні слідку-вати громадські організації, ЗМІ, політичні партії, опозиція для стимулю-вання влади виконувати свої функції [Величко Т. Виборчі технології та їх вплив на політичну свідомість сучасної молоді// Наука і життя: сучасні тенденції 29-31.05.2014 – Режим доступу: http://int-konf.org/ konf052014/789-velichko-t-a-viborch-tehnologyi-ta-yih-vpliv-na-poltichnu-svdomst-suchasnoyi-molod.html].

Таким чином, маніпулятивний вплив не варто перебільшувати у ви-борчому процесі. Для ефективної взаємодії влади і громадянського суспільства необхідно відмовитися від більшості засобів політичного маніпулювання. А для того, щоб мінімізувати використання стратегій соціального навіювання, кандидатам і політичним партіям необхідно

160

мати за плечима реальні і конкретні справи, завдяки яким вони можуть боротися за прихильність виборців.

В. А. Єрмоленко, канд. ек. наук, доц., Черкаси v.yermol@ukr.net

ДЕРЖАВНІСТЬ У ДЕЗІНТЕГРАЦІЙНО-ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ

ПОЧАТКУ ХХI ст.

Розвиток людства досягається за рахунок новоутворень, які детермі-нують дезінтеграцію та поступ людства в основному по вертикалі. Інтег-раційні процеси діють переважно по горизонталі, внаслідок чого також підвищується корисність новоутворень. Загроза існуванню людства через забруднення, уніфікацію, а в майбутньому і через депопуляцію, а також необхідність прискореного розвитку призвели до гострої потреби у нова-ціях. Гасло: "Пізнай себе і ти пізнаєш богів і Всесвіт" вказує на пріоритет індивідуального. Це є рівень наноекономіки. В цьому процесі людина змагається та бореться сама з собою шляхом самопізнання та самоусві-домлення за самовиявлення та самореалізацію, за свій час та долю, а також за своє єство та призначення, якого ніхто не знає, але знаходиться на першому плані, інколи "занурюється" в контекст повсякденного життя. Обмеженість породжує необхідність виробництва цілей, смислів, сенсів, реалізація яких примушує людей об'єднуватись. Основним інтеграційним чинником на певному рівні є етнічний, який і став головним в утворенні держави і водночас дезінтеграційним чинником на світовому рівні.

Глобальні проблеми стали основою глобалістики. Продукують їх пе-реважно транснаціональні компанії (ТНК) та транснаціональні банки (ТНБ). Критерієм успіху для них є прибуток. На заваді інтересам ТНК та ТНБ стали етнічно-державні інтереси, реалізація яких відбувається і через антимонопольні закони. В. Іноземцев переконаний, що для сучас-ного людства в цілому не існує більшого ворога, ніж держава [Бек У. Космополитическое мировоззрение – Москва: Центр исследований постиндустриального общества. – 2008.- С. XLIX]. Для М. Бойцова: "Співробітник ТНК найбільш ефективний тоді, коли максимально втра-чає свою культурну своєрідність і діє не по нормам власної культури, а по універсальним "технологічним" правилам" [Бойцов, М. Выживет ли Клио при глобализации // Общественные науки и современность – 2006. – №1. – С. 93]. Коли У. Бек робить висновок: "... розповсюдження космо-політизму означає, що закрите суспільство зникає назавжди" [Бек У. Космополитическое мировоззрение – Москва: Центр исследований постиндустриального общества. – 2008.- С. 163], то це означає, що він не досліджував позитивність "закритості". Певна закритість є необхід-ним та типовим явищем для творчих людей, дітей. В колишньому СРСР намагалися зробити якнайбільшу відкритість людини задля зменшення витрат на робітника та зручності його ідеологічного контролю з боку

161

партії: бараки, гуртожитки, комуналки, але під "залізною завісою" на кордоні. Відвертою є констатація: "...історія вочевидь заважає отримувати прибуток, а це означає, що у вищих цілях відкриття ринків та зростання економіки, історію треба якнайшвидше забути" [Бойцов М. Выживет ли Клио при глобализации // Общественные науки и современность – 2006. – №1. – С. 94]. В силу цього космополіти намагаються знищити минуле або лишити його самодостатності шляхом приниження, наклепу, втиснути не в своє середовище, де воно буде жити і діяти "не в своїй хаті", не суто власним життям, а, отже, втрачати "свою й правду, і силу, і волю".

Симптоматичним є питання С. Пролеєва: "Хто з ким і проти кого у глобальному світі ХХI століття?" [Пролеєв С. Сучасний геополітичний пасьянс // Філософська думка. – 2015.- № 4. – С. 12]. В 1932 році в газе-тах "Правда" та "Известия" вийшла стаття М. Горького: "З ким ви, майс-три культури?" А у 1930 році була стаття з назвою: "Якщо ворог не зда-ється, – його знищують" Тому "майстрам культури" не треба було особ-ливих пояснень: що, до чого і як. Які можливі наслідки питання С. Про-леєва? Такі ж самі, якщо народам забракує енергії і вони промовчать, як це в той час зробила переважна більшість "майстрів культури".

Стосовно питання: "Проти кого", то: "Проти тих, для кого держава Україна в силу свого існування є ворог, а також для кого етнічна бага-томанітність викликає алергію". В "індустріальній та постіндустріальній хаті" людина відчуває дискомфорт. В. Бек вважає, "Космополітизація – це програма примусового навчання відкритості світу" [Бек У. Космопо-литическое мировоззрение – Москва: Центр исследований постиндуст-риального общества. – 2008.- С. 152] Більш того: "Виникає особливого роду постнаціональна політика воєнізованого гуманізму" [Бек У. Космо-политическое мировоззрение – Москва: Центр исследований постинду-стриального общества. – 2008. – С. 204]. В. Бек просто модернізував фразу "воєнний комунізм", який проявився як кривава драма. В свій час космополітична політика "воєнізованого гуманізму" проводилась у ви-гляді колонізації, "опіумних воєн" тощо. В сучасних умовах цей " гума-нізм"відбувається за допомогою фінансових засобів. Наприклад, у "бор-говій ямі" знаходяться практично всі країни світу. Космополітичні проек-ти нагадують не інтелектуальну "Велику шахівницю" Зб. Бжезінського і навіть не розкладання "геополітичного пасьянсу", як це вважає С. Про-леєв, а "напьорсточників".

Стосовно питання в сегменті: "Хто з ким", то напрямок один – верти-каль. Темп підйому по вертикалі формує ентузіазм, генерує енергію здатною уникнення чи блокування штучних підробок для об'єднання людей в антиентропійному річищі. Кожна людина, етнос та держава і людство окутане не тільки минулим, стільки майбутнім часом. Тому нова епоха потребує не тільки Відродження минулого, скільки Відро-дження свого майбутнього. Потрібен синтез духу давнини з духом май-бутнього, оскільки знищивши та понівечивши минуле, вдавалося підсо-вувати псевдо майбутнє. Розбудовуючи "свою хату" Україна розбудовує і "світову хату". Хоча це і не є головною метою, але щоб зайняти ліди-

162

руючи позиції в світі потрібна самозосередженість у самопізнанні, воля та характер у самоформуванні народу, який здатен зі свого потужного єства викристалізувати людей спроможних змінити людське світосприй-няття та самоусвідомлення, які і приведуть до зміни людської життєдія-льності в антиентропійному напрямку.

І.І. Іванова, асп., КНУТШ, Київ ilos9@ukr.net

КАТЕГОРІАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ

ФЕНОМЕНУ НЕОКОРПОРАТИВІЗМУ

Сучасний неокорпоративізм – результат тривалої ідейної еволюції, в процесі якої викристалізовувалися основні принципі та особливості цього феномену. Теоретичному піднесенню неокорпоративізму переду-вала ціла низка концептуальних підходів, в рамках яких відбувалася наукова рефлексія щодо корпоративізму як різновиду взаємодії держави і громадянського суспільства.

Відправною точкою у вивченні проблеми корпоративізму можна на-звати ХVIII сторіччя, коли вперше на теоретичному рівні Г. Гегелем було окреслено роль та значення корпорацій у житті суспільства. Відстоюючи ідею "органічної держави", Г. Гегель вважав, що управління державою – це спільна діяльність держави і суспільства [Гегель Г. В. Ф. Политичес-кие произведения / Г. В. Ф. Гегель. – Москва: Наука, 1978. – С. 85]. По-дальший генезис корпоративізму пов'язаний з ідеями солідарності Є. Дюркгейма та католицької соціальної доктрини, зокрема енциклікою папи римського Льва XIII "Rerum Novarum" ("Нові речі").

Католицька соціальна доктрина із ідеєю примирення класів та пошу-ку шляхів досягнення гармонії у сучасному індустріальному суспільстві стала одним з важливих джерел розвитку неокорпоративізму. Ця тема була розвинута в доктрині соціал-демократів та християнських демокра-тів [Шамхалов Ф. Государство и экономика. Власть и бизнес / Ф. Шам-халов. – Москва: ЗАО "Издательство "Экономика", 2005.]. В рамках соціал-демократичної ідеології розроблялася теоретична основа неоко-рпоративізму – ідея соціального партнерства між працівниками та робо-тодавцями, в межах християнської демократії – ідея солідаризму, що включала два базові принципи – субсидіарності та соціально-корпоративного устрою.

До 70-х років ХХ століття – часу становлення неокорпоративізму – ідейна база розширилася за рахунок інкорпорації теорії політичного плюралізму. Хоча неокорпоративізм виник як противага ідеям і практи-кам плюралізму, але водночас використав окремі його постулати. Зок-рема, як зазначає засновник терміну "неокорпоративізм" Філіпп Шміт-тер, положеннями, що об'єднують плюралізм та неокорпоративізм, є вказівка на зростаючу роль формальних об'єднань представництва

163

інтересів; наявність постійно конфліктуючих інтересів; падіння ролі те-риторіального, партійного представництва [Schmitter Ph. Still the century of corporatism / C. Schmitter and G. Lehmbruch // Trends toward corporatist intermediation. Contemporary political sociology. – London: Sage, 1979. – Vol. 1. – pp. 7-52]. З другого боку, неокорпоративісти критикували надмі-рну атомізацію груп інтересів та другорядну роль держави в політично-му процесі. Водночас неокорпоративізм не тотожний етатизму. Держава є своєрідним посередником між групами інтересів, тим самим вона по-кладає відповідальність за досягнення корпоративних угод на інших контрагентів переговорного процесу. Отже неокорпоративізм, на відміну від плюралізму та етатизму, є "грою з ненульовою сумою".

Таким чином, теоретики неокорпоративізму намагалися відмежува-тися від будь-яких асоціацій з практикою побудови "корпоративної дер-жави" диктаторськими режимами. Для цього, власне, і був введений новий термін – "неокорпоративізм", який характеризував нову модель представництва інтересів, за якої великі соціальні групи беруть участь у підготовці та здійсненні державної політики в обмін на лояльне став-лення до державної влади. Однак, досить часто термінологічний маркер "нео" опускається, і у літературі для характеристики сучасних держав використовується просто слово "корпоративізм".

Досить довга концептуальна історія і множинні ідейні джерела по-значилися на різноманітті дефініцій і трактувань неокорпоративізму. Корпоративізм охоплює широку палітру відносин, тому складно відо-кремити поняття неокорпоративізму від інших близьких по змісту по-нять, таких як соціальне партнерство і соціальний діалог. Всі три понят-тя стосуються взаємовідносин між державою та громадянським суспіль-ством як ключовими гравцями у здійсненні економічної та соціальної політики. Однак не завжди наявність партнерських відносин у стосунках держави з групами інтересів дозволяє віднести ту або іншу країну до корпоративної. Сучасна модель корпоративізму передбачає, по-перше, наявність особливої інституційної системи, структур, через які організо-вані інтереси – переважно профспілки та роботодавців – беруть участь у політичному процесі і таким чином несуть відповідальність за забез-печення дотримання прийнятих ними рішень. По-друге, участь зацікав-лених груп у вироблені соціально-економічної політики реалізується практично на рівні з державою.

Соціальне партнерство не передбачає наявність корпоративних ін-ститутів у державі, а лише переговорний характер вирішення розбіжно-стей між профспілками та організаціями роботодавців. Крім того, якщо характерною особливістю неокорпоративізму є посередницька роль держави у цьому процесі як одного із суб'єктів відносин, соціальне парт-нерство не обов'язково передбачає виступ держави в ролі одного із контрагентів. Водночас система соціального партнерства є одним із механізмів неокорпоративізму та шляхом врегулювання конфлікту між соціальними групами. Можна сказати, що соціальне партнерство – це функціональний аспект неокорпоративізму, ідеологія примирення соціа-

164

льних протиріч на противагу ідеології класової боротьби. Отже, соціаль-не партнерство є більш широким поняттям, під яким розуміють співпра-цю між головними учасниками соціально-економічної політики. В деяких країнах така співпраця відбувається лише у сфері врегулювання заробі-тної плати, в інших – включає більш широке коло для обговорень – від економічного управління до пенсійного забезпечення [Casey B. Social partnership and economic performance: The case of Europe / B. Casey, M. Gold. – Northampton, MA: Edward Elgar Pub, 2000. – С. 9]. Зазвичай основними соціальними партнерами виступають урядові агентства, профспілки та організації роботодавців. Кінцевою метою такого співро-бітництва є укладання багаточисельних договорів та компромісів між урядом та соціальними агентами.

Інструментом встановлення та розвитку партнерських відносин є со-ціальний діалог. Він також є формою реалізації компромісної соціально-економічної політики. Водночас відмінність між соціальним діалогом та соціальним партнерством є: в першому випадку мова йде про консуль-тативний характер вирішення спірних питань і ведення переговорів, у другому – вироблення угоди або договору. Соціальний діалог – це зде-більшого обмін думками, ніж участь у вироблені та здійсненні політики.

Таким чином, всі три поняття є взаємопов'язаними, але не є синоні-мами. Неокорпоративізм включає в себе ідею і практику соціального партнерства та соціального діалогу. Соціального партнерства – як ос-новної засади реалізації корпоративної політики, соціального діалогу – як головного інструменту розвитку корпоративних відносин.

Отже, неокорпоративізм доречно визначити як практику симетрично-го соціального діалогу, що здійснюється на кооперативних засадах пар-тнерства ("гра з ненульовою сумою") і має історично зумовлену структу-рну специфіку, втілену у функціонально аполітичних корпоративних інститутах демократичних країн.

В. Б. Іванчук, студ., КНУТШ, Київ viraivanchuk@icloud.com

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО У ПРАЦІ НІККОЛО МАКІАВЕЛЛІ

"ДЕРЖАВЕЦЬ"

"Коран французьких придворних і довідник для французьких політиків" – так у 1576 році називали книгу італійського політичного мислителя Нік-коло Макіаваеллі "Державець". Близько 500 років тому жахатися цього письменника було гарним тоном, ознакою доброчесності, адже він відкри-то та чесно написав як діяти політику в боротьбі за владу. Безперечно, мислитель описував той стан політики, який існував завжди. Сучасність не виключення. У той час, коли інші мислителі в центр своїх міркувань ставили величні, утопічні цілі чи писали "казки", він пролив світло знань на всіма заперечування "темну" сторону політичної реальності.

165

Теорія політичного лідерства Нікколо Маківеллі полягала у простому принципі, який, на нашу думку, є наскрізним в його праці: якщо політик прагне досягнути влади – він повинен його добиватися усіма правдами на неправдами.

Мислителя звинувачували у цинізмі, аморальності, неповазі до лю-дей, зокрема в осоромлені політиків, адже він описав не як має поводи-тися політик, а як він поводиться на своєму шляху до успіху. Це була політична правда, котра була невигідною тогочасним державцям, для яких правда була найбільшим гріхом перед суспільством.

Ідеалом політичного лідерства Макіавеллі є не спадковий монарх, а політик, після смерті якого монархія перетворюється на республіку. Республіка має мати сильну централізовану владу, котра змогла б за-хистити населення від чужоземного вторгнення. Проте державець Макі-авеллі далеко не гуманістичний політик, адже, як трактував це сам ав-тор, гуманістичні ідеали в політиці є вигадкою. У нього ж головний герой – можновладець, розумний політичний діяч, який застосовує усі способи політичної боротьби за владу, якими добрими чи поганими вони б не були. Саме це є секретом його успіху. Більше того, він не підпорядкову-ється ніяким релігійним чи моральним законам, якщо вони не вигідні йому. А обман та використання насилля – це не погані сторони політики, а, навпаки, ефективні методи досягнення бажаного результату та зміц-нення держави й володіння. Диктатура володаря стоїть вище закону чи права. Він може міняти старі порядки, закони та феодальні звичаї і бу-дувати нові правила. Диктатуру правителя автор розглядає не як задо-волення честолюбних прагнень державця, а як спосіб розв'язання важ-ливих державних проблем. Саме тому він має бути наділеним надзви-чайними повноваженнями. Але диктатура правителя має бути коротко-часною, не спадковою. Суверен має застосовувати насилля настільки майстерно, щоб воно здавалося благом, а не жорстокістю. Воно має навчати виховувати народ, а не підносити його на революцію [Мак'я-веллі, Нікколо. Флорентійські хроніки; Державець / Пер. з іт. А. Перепаді. – К.: Основи, 1998, с. 441].

Макіавеллі наче дає індульгенцію на порушення моралі державцю. Для нього досягнення мети виправдовує засоби, а політика – це, в першу чергу, сила та влада правителя. Володар повинен прагнути до того, щоб його вважали чесним, щедрим, милостивим та доброчесним, яку б "злу", "підступну" та "скупу" політику він не провадив. Досягти цього, як вважає автор, дуже просто та логічно: правитель має бути щедрим на шляху до влади та скупим під час правління. Якщо він веде військо, то має бути простим та щедрим, якщо ж веде народ – скупим. Адже, перші не захо-чуть віддати життя за деспота, а другі – швидше пробачать смерть бать-ка, ніж втрату майна [Мак'явеллі, Нікколо. Флорентійські хроніки; Держа-вець / Пер. з іт. А. Перепаді. – К.: Основи, 1998, с. 459-460].

Ідеального суверена народ має любити та боятися одночасно. Але, оскільки це майже нереально, Макіавеллі надає перевагу страху. Ви-вчаючи поведінку людей, автор зазначає, що люди швидше скривдять

166

того, кого люблять, аніж того, кого бояться. Люблять правителів на вла-сний розсуд, а бояться – на розсуд самих правителів, тому мудрому керівнику доцільніше розраховувати на те, що залежить від нього, а не від інших, але ні в якому разі не викликати ненависті серед підданих [Мак'явеллі, Нікколо. Флорентійські хроніки; Державець/ Пер. з іт. А. Перепаді. – К.: Основи, 1998, с. 462-463].

Мислитель радить політику завжди дотримуватися свого слова, на-голошуючи, що з ворогами можна боротися двома способами: законом та силою. Перше притаманне людині, друге ж – тварині. Саме тому ідеальний правитель має поєднувати в собі людину та тварину. З усіх тварин правитель має уподібнюватися леву та лисиці. Лев боїться паст-ки, лисиця вовків. Тому потрібно бути лисицею, щоб вміти обійти усі пастки, та левом, щоб відганяти вовків.

Правитель має бути зрадливим, користолюбним, скупим, безсердеч-ним та егоїстичним. Якщо треба піти на хитрість чи навіть порушення закону, цього немає знати ніхто, адже тоді твої вороги знищить тебе ра-ніше ніж ти їх. Політичний лідер не може оточувати себе талановитими помічниками, а від переможних воєначальників взагалі краще позбутися, – пише Макіавеллі. Тому що саме вони, знаючи усі переваги та недоліки володаря, знаючи його тіньову політику та прагнення до власної вигоди, незабаром зможуть використати це все проти нього, з метою знову ж таки власного прагнення до влади [Берлин И. Оригинальность Макиавелли. Человек. – 2001. – № 5. – с. 164]. Більше того, які хибні закони та рішення не приймав би правитель, люди ніколи не підуть проти нього, якщо це не буде зачіпати їхніх особистих інтересів та приватної власності. Ось чому, аби піднести свою владу серед народу та притупити владу свого оточен-ня, державець має робити ті справи, які до вподоби його народові, а усі непопулярні справи доручити своєму оточенню.

Хороший правитель задля прекрасної візії республіки має зібрати парламент. Проте, він має стати лише ще одним міцним муром влади правителя, а не його ворогом [Мак'явеллі, Нікколо. Флорентійські хроні-ки; Державець/ Пер. з іт. А. Перепаді. – К.: Основи, 1998, с. 467].

Для того, щоб не стати актором політичної драми, кожен суверен по-винен бути майстерним полководцем кращим воїнам свого війська. Тому він завжди має слідкувати за якісним складом своєї дружини, доб-ре озброювати та морально і матеріально підтримувати. Сам же воло-дар має читати історії великих полководців, брати з них приклад, вчити-ся в них та за їхнім зразком здобувати собі славу. Правитель не гідний бути правителем, якщо він доручить військову справу одному із своїх підданих, бо саме на війні шляхетні люди зможуть показати свою силу, або ж безсилля, а звичайні селяни зможуть очолити державу [Мак'явел-лі, Нікколо. Флорентійські хроніки; Державець / Пер. з іт. А. Перепаді. – К.: Основи, 1998, с. 455-456].

Праця "Державець" досі не втратила своєї актуальності. Дослідники сучасності, зокрема Бертран Рассел, зазначають, що Макіаваелі,живучи в XVIст. здається описав політичне життя ХХ ст. Безперечно, такий стан

167

речей торкається й України. Сучасні політики наче взяли собі це за довідник порад, як чинити так, щоб було вигідно їм особисто, бо як го-ворив Макіаваелі "хто допомагає могутності іншого, той гине"

[Мак'явеллі, Нікколо. Флорентійські хроніки; Державець/ Пер. з іт. А. Перепаді. – К.: Основи, 1998, с. 427].

С.-В. С. Йосипенко, студ., КНУТШ, Київ svs.sengulier@ukr.net

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ І СТАНОВЛЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

У другій половині 19 ст. починаються активні дискусії щодо українсь-кої ідентичності як національної ідентичності модерного типу. Виника-ють різні ідейні течії, що по-різному ставляться до її розуміння, зокрема народницькі, консервативні, а також радикальні течії.

Значення діяльності та особистості Пантелеймона Куліша у цих дис-кусіях важко переоцінити, так само як і його внесок у розвиток українсь-кої філософії, проте дати їм цілісну характеристику складно з огляду на те, що його світогляд зазнавав частих змін протягом усього його життя.

Незважаючи на те, що за часів Куліша на території Російської імперії публікувати й поширювати будь-які твори українською мовою, окрім фольклорних, було заборонено "Валуєвським циркуляром" 1863 року та "Емським указом" 1876 року, і ці заборони діяли аж до 1905 року, Пан-телеймон у своїх творах агітував писати рідною, українською мовою, і одним з перших скористався можливістю видавати свої твори в Галичи-ні, а згодом його прикладу послідували інші українські письменники.

Зокрема у епілозі до "Чорної Ради" він не погоджується з думкою де-яких російських учених того часу, які вважали, що українська мова є не чим іншим, як діалектом [наречие], підкреслюючи, що народ – це не лише мова, але й культура, що за ним стоїть. Він вирішив написати свій істори-чний роман (або, як він його також називав, хроніка в драматичному ви-кладі) "Чорна рада" рідною, а не російською, мовою, хоча у той час це означало відмовитися від набагато ширшої аудиторії читачів та більшого визнання з боку російської публіки. Також він акцентував на тому, що описання душі або почуттів, звичок та звичаїв одного народу неможливо передати іншою мовою, адже це його особливості (народу) і вони не мо-жуть бути перекладені з тим же сенсом на іншу мову. Більш того, вважав за головне, щоб через свій твір він приніс би користь українцям і, звісно, не був би відторгнутим як щось чужорідне. Так, як він зазначає у своєму епілозі до "Чорної Ради", Григорій Квітка-Основ'яненко, написавши росій-ською, втратив як аудиторію україномовну, так і інтерес з боку російських учених, котрі не розуміли народності у його творах.

Однак мова – це лише один із виразників ідентичності. Можна сказа-ти, що на той час це був не єдиний спосіб виразити патріотичну налаш-

168

тованість автора, адже багато творів Куліша, що були написані російсь-кою мовою, відстоювали українську ідентичність, її культуру та історію. Він показав, що українська мова – це виразник не лише самоусвідом-лення своєї ідентичності, але й наявність своєї історії, культури, яка не обмежується лише побутом та легендами. Це мова не лише селянства й хуторянства, що було необізнане в науковій сфері. Він був одним із перших, хто хотів побороти цей архаїчний стереотип.

Постать Пантелеймона є вкрай суперечлива. За його життя у нього були складні стосунки з багатьма людьми, а саме, такими відомими діячами, як І. Франко, Б. Грінченко тощо. Але незважаючи на такі пово-роти його творчої еволюції, зокрема, виправдання політики деспотизму Петра I та Катерини II та суперечлива оцінка ним ролі козацтва, не мож-на не погодитись з тим його позитивним внеском та великим вкладом в українську мову, свідомість та літературу. Зокрема він розробляв украї-нський алфавіт, першим переклав Біблію українською мовою та твори світової класики, наприклад переклав 15 драм Шекспіра.

Куліш намагається розробити таку модель життя, що по духу є найближчою до українців, враховує їх культуру і традиції та дозволяє розвиватися у цьому ключі. Таким чином він прийшов до своєї філо-софії хуторянства. Значення цієї філософії для української ідентично-сті, а також у світовому контексті, роль антинародницьких поглядів Куліша у контексті українського та світового консерватизму традиційно недооцінювалося у контексті народницької, марксистської чи націона-лістичної історіографії і потребує переосмислення у контексті нової інтелектуальної історії України.

Б.В. Карпенко, студ., ДонНУ ім. В.Стуса, Вінниця bod1695@gmail.com

FRAGILE STATES. ПРОБЛЕМА ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ

Існує певний зв'язок між якістю інститутів та характером політичного

режиму. Певні розвинуті консолідовані демократії мають добре розвиті інститути, здатні забезпечити закон і порядок, дотримання прав власно-сті, ефективне державне управління, стримування корупції, політичну та економічну конкуренцію, свободу засобів масової інформації тощо. В той час коли існують автократії зі здебільшого добре розвинутими інсти-тутами, а є ті-де такі інститути не виконують своїх функцій. Ці питання наразі є у фокусі інтенсивних теоретичних та емпіричних досліджень. Чому в одних режимах інститути працюють, а в інших-ні?

Ряд авторитетних дослідників вказують, що існує зв'язок між держа-вною спроможністю та якістю інститутів з одного боку, та рівнем демок-ратії-з іншого. З цього можна зробити припущення, що консолідовані автократії мають більш високий рівень державної спроможності та якос-ті інститутів, ніж перехідні та гібридні режими. Як приклад, часто наво-

169

дять країни, на кшталт Сінгапуру, Оману, Катару. Проте, чи можна цю тезу застосувати до інших категорій країн, наприклад, пострадянських режимів? Чи виникли більш ніж за чверть століття трансформацій цих країн автократії з добре розвиненими інститутами та високою держав-ною спроможністю, а якщо ні-то чому?

У сучасному вітчизняному дискурсі немає чіткого визначення фено-мену, який у західній політичній науці найчастіше називають 'state fragility' (крихкість держави). Саме через цей термінологічний вакуум різні автори пропонують відмінні значення. Проте кожне з них охоплює два базових уявлення: перше стосується того, що сила чи слабкість держави може бути вимірювана за певною шкалою, а друге-того, що залучення світової спільноти до вирішення проблем таких держав пови-нно відбуватися за чітко окресленими доктринальними засадами. Існує багато схем і формул за якими вираховують рівень так званої дієспро-можності держави. Такі схеми відображають твердження про те, що "задля досягнення максимального рівня стабільності, режим повинен виконувати покладені на нього народом функції всередині країни та визнаватися легітимним з боку світової спільноти". Останнім часом термін "fragile state" стали вживати в дуже широкому контексті, часто підмінюючи ним такі визначення, як: "країни з низьким рівнем доходу на душу населення", так звані "poor performers" (країни, що не справляють-ся зі своїми функціями) та "difficult partnership" (країни, що поводяться непередбачувано). В академічних колах, що займаються дослідженням безпеки, терміни "failed state" та "collapsed state", у свою чергу, вжива-ються для того, щоб розрізняти рівень слабкості держави.

За останні роки дедалі більше з'являється літератури, яка присвяче-на проблемам взаємозв'язків державної спроможності, якістю інститутів та політичних режимів [напр. Linz, Stepan 1996; Rose, Shin 2001; Grzymala-Busse, Jones Luong 2002; Bratton 2004; Tilly 2007]. Вона є до-волі різноплановою, проте в якості єдиного твердження слугує думка, що держава або державність є необхідною передумовою демократії. Отже, без державності сучасна демократія не має місця бути.

Завданням нашого дослідження полягає в емпіричній перевірці, чи існують посткомуністичні автократії з високою державною спроможністю та розвиненими інститутами.

Сформульована нами на основі критичного аналізу відповідної літера-тури та фактичних даних гіпотеза зводиться до наступного: посткомуніс-тичні автократії, на відміну від інших різновидів авторитаризму, не демон-струють високого рівня державної спроможності та якості інститутів.

170

Р. І. Кирпичник, студ., КНУТШ, Київ rus97lan@ukr.net

ПРОБЛЕМА УЙГУРСЬКОГО СЕПАРАТИЗМУ В КИТАЇ

На даний момент у внутрішній політиці Китайської Народної Республі-

ки налічується безліч економічних, політичних, соціально-культурних проблем, серед яких національне питання займає чи не найперше місце.

Незважаючи на те, що китайці складають переважаючу більшість населення країни, в ній налічується більше 56 народностей і проблема самовизначення меншин є найбільш актуальною для політики Комуніс-тичної Партії Китаю. На сьогоднішній день в Китаї існує декілька націо-нальних питань, таких як "Тайванська проблема", "Тибетське питання", "Дунганська проблема", проте "Уйгурський сепаратизм" є найгострішим національним питанням, який протягом століття є дестабілізаційним фактором в державі і створює все нові і нові вогнища напруженості.

Гострота національного питання в КНР протягом багатьох років ре-тельно приховувалась. Так, до цього часу залишаються засекреченими данні щодо терактів і виступів, ініційованих представниками національ-них меншин у 50-70-х роках ХХ ст. в Сіньцзян-Уйгурському автономному районі. В Китаї з метою "згладжування" етнічних суперечностей в усіх офіційних документах етноси були названі націями [Москалев А. А. Теоретическая база национальной политики КНР (1949-1999). – М. : Памятники исторической мысли, 2001. 23].

У сучасному Китаї етнічні процеси можна охарактеризувати як по-ступову акультурацію або повну асиміляцію етносів з акцентом на домі-нування китайської титульної нації – хань (хуася, ханьцзу, ханьці) [Воск-ресенский А. Д. Китай и Россия в Евразии: Историческая динамика политических взаимовлияний. – М. : Муравей, 2004. 247].

Також варто відзначити релігійний чинник у даному питанні, так як більшість уйгурського населення сповідують іслам, що на думку амери-канського політолога Дж. Рудельсона і викликає конфлікт ідентичності "…уйгури обурені наступом на іслам в КНР, якщо ж ісламу дозволять відроджуватись, то вони залишаться задоволені владою, але більш гостро відчуватимуть себе відчуженими від китайського суспільства" [Rudelson J. J. Oasis identities, Uyghur Nationalism along China's Silk Road // C. A. MONITOR – 1998. – № 5. – Р. 3].

Історичне перебування мусульман під владою китайської держави було для них не лише пануванням іноземних завойовників, але і "невір-них". Ця обставина придавала особливу гостроту взаємовідносин між мусульманською общиною і китайськими чиновниками. Розмежування між ними було викликано прагненням корінних жителів зберегти свою самобутність і національну культуру. Уйгури завжди вважали китайців завойовниками, що відняли в них свободу і незалежність. З 1759 р., коли маньчжурсько-китайські війська Цинської імперії захопили Сіньц-зян, його корінне населення більш ніж 400 разів піднімало збройні повс-

171

тання. Більш того, уйгурам двічі вдавалось на нетривалий час позбави-тись китайської влади: з липня до грудня 1933 р. і в 1945-1949 рр. на території Сіньцзяна існувала незалежна Східно-Туркестанська республі-ка. Проте, в першому випадку війська Гоміндану, а в другому – НВАК відновили контроль Пекіна над нею.

На даний момент уйгурський сепаратизм має чіткі вимоги та можли-вості для дій, так як уйгури складають більшу частину населення СУАР, більшою мірою, ніж інші не ханьскі групи населення регіону, представ-лені в органах влади і управління, заявлена уйгурськими організаціями мета в боротьбі за незалежність і створення незалежної держави, будь то Східний Туркестан або Уйгурстан. Уйгурська діаспора, яка проживає за межами СУАР КНР, добре організована, має тісні зв'язки з міжнарод-ними організаціями та співвітчизниками в СУАР. Однак, незважаючи на активну діяльність, та розширення соціальної бази перспективи на успіх у уйгурського сепаратизму в Сіньцзяні немає. Насамперед керівництво Китаю, враховуючи стратегічну значимість регіону та його привабли-вість у ресурсному і комунікаційному відношенні, вживає всіх заходів для припинення сепаратистської діяльності та збереження Сіньцзяна у складі КНР. Основною особливістю уйгурського сепаратизму є відсут-ність включеності в конфлікт етнічної еліти. Незважаючи на те, що вона і прагне більшої влади в межах власного етнічного ареалу, виступити в якості ідеологів і керівників руху за досягнення незалежності вона на сьогоднішній день неспроможна. А діяльність підпільних і нечисленних уйгурських сепаратистських організацій в СУАР, як і раніше, можлива тільки при потужній фінансовій та матеріальної підтримки з боку зарубі-жних організацій та держав, зацікавлених у дестабілізації обстановки в Центрально-Азіатському регіоні взагалі та Китаї зокрема. Нарешті, пе-рехід уйгурських сепаратистів до тактики терору ставить їх поза законом в очах світової громадськості, яка однозначно засуджує тероризм як форму вирішення політичних проблем.

Зважаючи на характер динаміки сепаратистських тенденцій в СУАР, можна чітко зазначити, що поки розбіжності між лідерами сепаратистсь-ких рухів, між етнічними складовими їх соціального базису, між діючим політичним істеблішментом і лідерами національних рухів, які претен-дують на першість у взаємовідносинах існуватимуть опозиція централь-ному уряду має досить широкий діапазон уразливості

Отже, стабільність КНР як єдиної багатонаціональної унітарної дер-жави, залежить тільки від ступеня централізації управління і прагматиз-му політики центрального керівництва у сфері регламентації міжетніч-них відносин. А також рівня ментальності і політичної культури, ступеня соціально-економічного розвитку, та формування ефективного грома-дянського суспільства, як умови розв'язання соціальних питань на де-мократичних засадах.

172

Р. І. Кирпичник, студ., КНУТШ, Київ rus97lan@ukr.net

КОНЦЕПЦІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ПОЛІТОЛОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ ІВАНА ФРАНКА

Багатогранна політологічна спадщина Івана Франка, яка принесла

йому всесвітнє визнання вченого-політолога дуже ґрунтовно зображу-вала події та явища тогочасного суспільства. А дослідження ним питань формування громадянського суспільства, як ніколи актуальні в сього-днішній непростий час, коли перед українцями стоїть завдання не по-вторити помилки столітньої давнини, та побудувати ефективну структу-ру функціонування соціальних систем.

Революційні події 1848 р. пробудили політичну та національно-господарську свідомість українців. Ці події створили найбільш сприят-ливі умови для розвитку основ громадянського суспільства: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, культурно-освітні, академічні організації, кооперативи, професійні спілки, незалежна преса та повноцінні політич-ні партії. Івана Франко був переконаний, що такий розвиток подій не залишить шансів для існування застарілому та неефективному соціаль-ному устрою: "Майбутній устрій, отже, буде базуватися на якнайширшім самоуправлінні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєд-наних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів … справжня свобода без солідарності існувати не може. Деві-зом найвищої історичної еволюції буде: солідарність і свобода" [Франко І. Програма галицьких соціалістів // Франко І. Зібрання творів. У 50 т. – К. : Наукова думка, 1976-1988. – Т. 45. – С. 452]. Визначаючи величезне значення громади у політичному житті, Франко писав: "Коли кожний повіт, кожний край, кожна держава складається з громад сільських чи міських, то все одно перша і найголовніша задача тих, що управляють державою, краями, повітами, повинна бути така, щоб добре упорядку-вати і мудрими правами якнайліпше забезпечити ту найменшу, але основну одиницю. Бо коли громада зле впорядкована, бідна, темна і сама в собі розлазиться, то очевидно, що й увесь побудований на ній порядок повітовий, крайовий і державний не може бути тривалий" [Фра-нко І. Що таке громада і чим вона повинна бути? // Франко І. Зібрання творів. У 50 т. – К. : Наукова думка, 1976-1988. – Т. 44, кн. 2. – С. 180]. Реалізувати на практиці нові можливості, щоб отримати ефективне громадянське суспільство на його думку можна лише із встановленням соціалістичного ладу. Ідея соціалізму, за його словами, передбачає загальну свободу всіх людей, їх рівність не тільки перед законом, а й рівність у суспільстві, яке кожному дає однакову можливість користува-тися всіма інституціями.

Пильно досліджуючи події які справили найбільше враження на мис-лителя, можна відзначити найголовнішу, це так званий національний господарський рух на західноукраїнських землях кін. ХІХ поч. ХХ ст.

173

Саме цей рух став основою формування економічних підвалин, що є наслідком формування усього спектру громадських інституцій. Розгор-тання національного господарського руху розглядається ним як націо-нальна самоідентифікації українців краю. Почалося поєднання просвіт-ницьких заходів із розвитком громадських економічних організацій. Гро-мадські організації порушили питання про об'єднання та координацію національних сил для громадсько-економічної праці, вони передбачали звільнення господарств українських селян за допомогою різного роду кредитних організацій від лихварських і банківських боргів (тоді вперше прозвучало гасло економічна праця на користь селянства) і створення підвалин повноцінного національного життя. На Народному вічі русинів яке пройшло 17 червня 1883 року, виступ В. Нагірного текст якого нале-жить перу Франка було сформульовано найважливіші завдання еконо-мічного поступу українців краю: "Часи поезії минули вже – і для того треба братися до праці, щоб не було запізно!.. Засновуймо свої каси позичкові і держім в наших руках, заводім зсипи збіжжя на лиху годину, підпираймо наші економічні і наукові товариства, не даймо і одної п'яді землиці нашої видерти собі з рук, учім наших дітей всього, а особливо праці, помагаймо друг другові всюди і маймо око бачне на все, що около нас діється, – от наша програма, наша чинність!" [Резолюція Руского Всенародного Віча, котре старанням львовскіх Русинів відбулося в "До-мі Народнім" на день 17. (29) червня 1883 р. 7]. У 1890 році Іван Франко опублікував декілька економічних праць, головною метою яких було показати ефективну діяльність профспілкових організацій на підприємс-твах, а також переваги великого виробництва над дрібним. Закликаючи до ведення спілкового господарства при збереженні приватної власнос-ті і розподілу продукції відповідно до вкладеного в спілкове виробництво паю, він головну увагу звертав на економічні перетворення, які вважав за доцільне завжди починати від низів, від активної роботи в громаді: "Поки ми не будемо мати в краю громад розумних, освічених і добре впорядкованих, – писав вчений, – доти нам ані думати нема що про вирятування себе і своїх потомків з нужди" [Злупко С. Персоналії і теорії української економічної думки / Злупко С.– Львів: Євросвіт 2002 с. 320]. Створена у 1890 році Русько-українська радикальна партія (РУРП) під впливом І. Франка починає звертати увагу на піднесення почуття націо-нальної свідомості і солідарності українського народу, його економічної самоорганізації, шляхом створення різноманітних громадських організа-цій. Особливо активно вона діє серед селян, використовуючи для цього свої періодичні видання (журнал "Народ", що видавався за редакцією І. Франка і М. Павлика, газети "Хлібороб", "Громадський голос", "Грома-да", "Радикал"). Через економічне товариство "Поступ" і економічні гурт-ки "Народні спілки" радикали прагнули поліпшити економічне становище селян. Вони висунули ідею організації селянських профспілок. Для кож-ної громадської організації Франко вважав за необхідне відстоювати такі принципи: а) державний викуп іпотечних боргів через поступове удер-жавлення кредитових інституцій; б) проведення при державній допомозі

174

комасації селянських земель, регуляції рік, охорони лісів, реформи мис-ливського закону; в) державна допомога для "нашого народу задля ведення ліпших способів продукування та задля розвинення свого про-мислу"; г) утворення громадських інституцій для посередництва в "обмі-ні продуктів", державна підтримка всяких господарських товариств і спілок; д) ліквідація всіх безпосередніх і посередніх податків і встанов-лення "загального прогресивного податку доходового, маєткового і спа-дкового", звільнення від податку мінімуму існування, а також необхідних до життя предметів споживання. [Злупко С. Персоналії і теорії українсь-кої економічної думки / Злупко С.– Львів: Євросвіт 2002. 322].

Відзначивши всі аспекти можна відзначити неоцінений вклад Івана Франка в вітчизняну політологічну думку.

Д.В. Косенко, к. політ. н., асистент кафедри політології, КНУТШ, Київ

Kosenko.dv@gmail.com

ЛІБЕРАЛЬНИЙ ТА РАДИКАЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ДЕМОКРАТІЮ

Форма політичної організації суспільства та політичного устрою дер-жави, за якою єдиним легітимним джерелом влади є воля народу при-йнято називати демократією, однак сучасну демократію можна розгля-дати як політичну форму, яка увібрала в себе, пристосовує і розвиває численні історії свободи, емансипації й самостійності. Не зважаючи на те, що термін "демократія" повсюдно ідентифікується з ідеєю політично-го блага, і всі майже без винятку режими проголошують себе демокра-тичними, саме визначення демократії залишається проблематичним. Можна стверджувати, що немає в політичному лексиконі слова, чиє практичне визначення мало-б стільки варіацій.

Вже Арістотель, як відомо, відрізняв політичне панування від деспо-тії і розумів його як практику самовизначення вільних й рівних людей. Але саме поняття "демократія" залишалось не розробленим аж до Ж.-Ж.Руссо. І тільки французька революція підштовхнула мислителів до опрацювання поняття "демократія".

Суперечка прихильників лібералізму й радикальної демократії поля-гає у тому як можливо поєднати рівність зі свободою, єдність з плюралі-змом, множинність або права більшості з правами меншості. Ліберали починають з того, що інституціоналізують в правовому відношенні рівні свободи для всіх і розуміють ці свободи як суб'єктивні права. Для них права людини є нормативно приорітетнішими над демократією. Консти-туція ж, що розподіляє законодавчу й виконавчу владу, наділена в їх очах перевагою над волею демократичного законодавця. [Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. Московские лекции и интервью / Ю. Хабермас; [корректор О. Иванова]. – М.: АО "КАМІ" Akademta, 1995., с. 34]. Ж.-Ж.Руссо розуміє свободу як рівну участь всіх у законодавчій

175

практиці, при якій створює сам собі закони. Також й І.Кант стверджував, що законодавча влада може належати тільки об'єднаній волі народу. Але вона повинна бути в знемозі вчиняти з кимось не по праву. Так якщо хтось приймає рішення по відношенні до іншого, то завжди існує ймовірність, що він цим рішенням вчинить не по праву, але така можли-вість відсутня в рішеннях по відношенню до себе. Відповідно, тільки погоджена й об'єднана воля всіх (кожен по відношенню до всіх і всі по відношенню до кожного приймають одні й ті ж рішення) може бути зако-нодавчою [Кант И. соч.: в 6 т. / [под ред. В. Асмуса] – М.: Мысль. 1965 – Т.4, ч ІІ., с.234]. Головна ідея І.Канта – це поєднання практичного розуму й суверенної волі, прав людини й демократії. Тобто об'єднана воля громадян може проявлятися тільки у формі загальних й абстрактних законів, тому необхідно позбавити її будь-яких неузагальнених інтере-сів, а допускати тільки такі, що будуть гарантувати всім рівні свободи. Тому практика народного суверенітету й одночасно забезпечить права людини. Але критики висунули наступний аргумент: фікція єдиної на-родної волі може бути здійснена тільки ціною того, що окремі приватні волі і їх гетерогенності замовчуються, або подавляються. Так Ж.-Ж.Руссо пише "чим менше пов'язані між собою окремі волі і воля спільна, тобто чим менше звичаї і закони, тим більше зростає примус влади" [Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы поли-тического Права / Ж.- Ж. Руссо. [пер. с франц А. Хаютина, В. Алексее-ва-Попова]. – М.; КАНОН-прес, 1998., с. 120]. Прихильники-ж лібераліз-му підкреслювали що в суспільстві панує різноманіття інтересів, які необхідно якимось чином вирівняти, та зазначали плюралізм думок, який необхідно перетворити в такий собі консенсус більшості. Так кри-тика до правління більшості виступає в двох різних варіантах. Класич-ний лібералізм, розуміє суверенітет народу як такий принцип рівності, що потребує обмеження. Тобто якщо в конституції правової держави не обмежувати демократію народу, то до політичні свободи окремої люди-ни опиняються в небезпеці. Таким чином теорія відкочується назад, тому що практичний розум, який втілений в конституції, знову стає в протиріччя з суверенною волею політичних мас [Хабермас Ю. Демокра-тия. Разум. Нравственность. Московские лекции и интервью / Ю. Хабе-рмас; [корректор О. Иванова]. – М.: АО "КАМІ" Akademta, 1995., с. 37]. Спробував поєднати рівність зі свободою в демократії Ю.Фребель. В своїй праці "Система соціальної політики" [Frobel J. System der sozialen Politik /J. Frobel. [Reprint ed. R. Koch]. – Aachen: 1975.– 377 S.] автор зв'язує принцип вільної дискусії з принципом більшості. Ю.Фребель приписує суспільному дискурсу таку ж роль, яку Ж.-Ж.Руссо відводив закону. Мислитель звертається до тих умов комунікації, при яких мож-ливо якимось чином комбінувати процес утворення думки, що орієнто-ваний на істину, з процесом утворення волі більшості.

Отже ліберали вбачають у демократичному процесі лише засіб про-грамування держави в інтересах суспільства. Відповідно ж до радика-льного погляду, демократія являється не засобом а і змістом, і швидше

176

є конститутивною для процесу усуспільнення загалом, а політика сприймається як форма рефлексії над життєвим контекстом звичаїв. Вона утворює те середовище, в якому члени солідарних спільнот, що виникли природним чином, усвідомлюють свою обумовленість одне одним і як громадяни держави з допомогою своєї волі та свідомості розвивають заздалегідь встановлені стосунки обопільної поваги, утво-рюючи асоціацію вільних і рівних носіїв права.

О.О. Корнійчук, студ., КНУТШ, Київ

КОНЦЕПЦІЯ "ВЕРТИКАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ" ДЖОВАННІ САРТОРІ

Джованні Сapторі американський політолог італійського походження, професор Стенфордського університету. Починаючи з 60-х рр. набув стійкої репутації одного з найбільш авторитетних фахівців з теоретичних проблем політології, зокрема, з теорії демократії. Capторі – автор ряду порівняльних досліджень політичних систем Італії інших країн Заходу, політичних інститутів, політичної поведінки в демократичних країнах.

Сарторі запропонував ідею "вертикальної демократії" яка створю-ється лише "контролюючою меншістю", що програла на виборах і тому займає лише рефлексивну (оцінюючу) позицію щодо більшості, яка перемогла.

Визначальне місце у творчості Сарторі займає розробка питань роз-витку демократії. Ці проблеми вчений висвітлює в таких працях, як "Де-мократія і визначення", "Демократична теорія" та інші. Саме за творами Даля, які стали теоретичним підґрунтям для вченого, можна побачити деяку схожість та відмінність між їхніми концепціям.

Демократія, на думку мислителя, являє собою селективну систему виборчих меншостей. Іншими словами, демократія – це "селективна поліархія". Він описує це поняття, як: "поняття вже саме по собі сильне, повне змісту. Проте не можна розраховувати, що його значеннєва напо-вненість заговорить і сама про все розповість".

Розглядаючи демократію як систему управління, Сарторі говорить про те, що ми стикаємося з проблемою контролюючих груп і керівницт-ва. I що ми можемо ставитись до цієї проблеми в два способи. Перший спосіб ставлення до проблеми – це "визнання того, що влада розподі-лена нерівномірно, що існують пануючі групи i що вони, по всій імовір-ності, будуть існувати і надалі." Це так звана реалістична позиція. Про-тилежний спосіб ставлення до проблеми видно на прикладі ан-тиeлiтистської позиції.

Демократія у Джованні Сарторі має як горизонтальний так і вертика-льний вимір. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на принципі свобо-ди i означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархії.

177

Сapторі використовував поняття "поліархія" у своїй теорії вертикаль-ної або елітиської демократії, а саме в аналізі розподілу влади між полі-тичними елітами та населенням. Суттєвим елементом поліархії, відпо-відно до його концепції є наявність кількох альтернативних еліт, конку-ренція між ними, а також наявність інститутів та механізмів, які б гаран-тували захист від негативних наслідків боротьби між елітами.

Як слушно наголошує Дж. Сарторі, "визнаючи демократію лише як виборну поліархію, ми ігноруємо аспект ефективності функціонування системи, оскільки електоральна конкуренція забезпечує не якість ре-зультатів, а лише їх демократичний характер. Що ж стосується чеснот кінцевого продукту, то вони залежать від якості, а не від чутливості лі-дерства". Тому, кожна революція має сенс лише в тому разі, якщо об-рала своєю метою відновлення демократії.

У своїх працях Роберт Даль приділив особливу увагу типології полі-тичної опозиції за тими цілями, які вона ставить перед собою протягом усієї політичної діяльності. Він виділив два типи політичної опозиції:

Структурна опозиція – опозиція, що намагається змінити або запобі-гти змінам у сферах функціонування держави. Та неструктурна опози-ція, що прагне лише частково здійснити зміни або запобігти їм у полі-тичному курсі країни. Але, Джованні Сарторі запропонував свою типоло-гізацію, беручи за основу моральні цінності, якими в політичній боротьбі керуються опозиційні сили. Він виділив відповідальну (керуються праг-матичними та поміркованими якостями,виробляє альтернативні рішення щодо дій влади, впливає на процеси управління), невідповідальну (ко-ристується всіма можливими правовими, а інколи і неморальними засо-бами для того, щоб скинути уряд) та частково відповідальну політичну опозицію (політичні організації, які незалежно від ситуації, можуть на-близитись до першої чи другої групи).

Вже зазначалось, що Дж.Сарторі визначає демократію як систему, де вплив більшості довірено владі конкуруючих еліт. Capторі розуміє еліту як пануючий клас, який володіє найбільшою владою за рахунок наявних у нього, "певних якостей" що забезпечують цю владу. Сарторі не уточнює, якими мають бути ці якості чи є вони вродженими (здібностями) або тими, які ці здобувають життя (заслуг). Але, еліта повинна утримувати ці якості, зразки, щоб залишатися при владі. Оцінювання якостей еліти повинна проводитися постійно, щоб відповідати історичному моменту, а найбільш результативно це відбувається під час виборів. Та головне, щоб еліта виражала ідею "гідного вибору". Демократія, на думку вченого, може існу-вати тільки якщо еліта є прикладом для всього народу.

Дж. Сарторі вважає, що для втілення еліти першочергове значення, мають два критерії: альти метричний і якісний. Перший означає, що еліта (контролююча меншість) є такою тому, що за вертикальним розрі-зом суспільства знаходиться нагорі. Другий критерій вказує на соціальні якості еліти. Сукупність якостей, притаманних еліті, складає повний образ, на який орієнтуються як представники еліт, так і решта членів суспільства. Народні представники в своїй діяльності повинні керува-

178

тись тільки почуттям обов'язку, а не страхом втратити в майбутньому підтримку виборців.

На думку Capторі, громадськість не здатна діяти особисто, вона лише реагує на ініціативи і політику конкуруючих еліт. За таких умов активна участь мас у політичному процесі може призвести до виродження інститу-ту політичного лідерства і заміни лідерів на некомпетентну контреліту.

Дж. Сарторі наголошує на тому, що ефективність механізмів демокра-тичного регулювання соціально-політичних відносин заснована на враху-ванні інтересів меншості та встановленні рамок домінування більшості.

Також Сарторі часто звертався до творчих надбань таких вчених, як Монтеск'є, Руссо, Платона та Арістотеля, всі вони наголошували на тому, що "принцип демократії зникає не лише тоді, коли втрачається дух граничної рівності, і кожен хоче бути рівним з тими, кого він обирає собі у правителі". Монтеск'є також додавав, що: "демократія повинна уникну-ти двох крайнощів : духу нерівності, що веде до правління однієї люди-ни, і духу граничної рівності, що веде до деспотизму однієї людини". Навіть Руссо, який мав зовсім інші політичні погляди, висловлював схо-жу думку, наголошуючи на тому, що "це явно проти законів як би ми їх не визначали щоб "дурень керував мудрецем".

Загалом, можна зробити висновок, що продовжуючи і дещо транс-формуючи ідеї та традиції Роберта Даля Сарторі дає своє визначення демократії "Демократія (селективна) повинна являти собою поліархію на ґрунті достоїнств. Ми можемо залишитися байдужими до аргументу, що вирівнювання нерівних талантів не є справедливим, а являє собою несправедливу рівність". Однак навряд чи можна заперечувати той аргумент, що рівність на ґрунті достоїнств (зокрема, компетентності) справляє позитивний вплив на суспільство в цілому, тоді як рівність на основі відсутності достоїнств є шкідливою, "колективно пагубною"

Сарторі також наголошував на тому, що "здійснюючи в себе демок-ратію, яка визначається як виборна поліархія, ми не звертаємося тим самим до налагодження "хорошого" функціонування системи, тому що суперництво на виборах не забезпечує якості результатів, а тільки де-мократичність способу їх досягнення. Решта ж – те, наскільки цінний кінцевий результат, – залежить від якості керівництва." Керівництво відіграє важливу роль в житті суспільства проте у Сарторі та його теорії демократії воно має лише дуже незначний статус. "Мій пошук вертика-льного нормативного визначення с спробою просунутися у вирішенні даної проблеми." З цією метою Сарторі пропонує референтну теорію еліт і два коротких визначення, які повинні підсилювати один одного, а саме: демократія повинна бути (a) селективною поліархiєю і (б) полі-архiєю на основі достоїнств (чеснот).

179

Г. Д. Кузуб, асп., ЧНУ ім. Ю. Федьковича, Чернівці galinakuzub@gmail.com

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Оголошений в Україні процес децентралізації супроводжується ос-новоположними змінами в системі місцевого самоврядування і адмініст-ративному поділі держави. Уособленням ідеї децентралізації стала об'єднана територіальна громада як найнижчий щабель добровільної організації населення, який є економічно ефективним та на якому реалі-зуються доступні і якісні публічні послуги для населення. Широка інфор-маційна, методична та фінансова підтримка державної влади у впрова-дженні цієї реформи сприяє досягненню конкретних результатів: станом на кінець 2016 р. кількість об'єднаних територіальних громад сягала 367, які були сформовані 1735 місцевими радами, що складає 17 % від усіх органів місцевого самоврядування базового рівня [17% громад об'єдна-лися, очікуємо, що наступний рік стане вирішальним у цьому процесі, – В'ячеслав Негода [Електронний ресурс] / Урядовий портал. – Режим до-ступу: http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=249545279]. Як на думку представників профільного міністерства [Там само], так і гро-мадських експертів [В листопаді 2017 року процес добровільного об'єд-нання громад завершиться, – припущення експерта (+відео) [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://decentralization.gov.ua/news/item/ id/3695] процес об'єднання громад може завершитись у 2017 р.

Форсовані темпи об'єднання громад в Україні, порівняно з процесом децентралізації в інших постсоціалістичних державах, актуалізують питання мотивації до об'єднання, а також його реалізації на практиці. У нашому дослідженні здійснено спробу підсумування політичного диску-рсу щодо формули об'єднання територіальних громад "один район – одна громада", яка є предметом обговорення в процесі об'єднання ба-гатьох територіальних громад. У результаті дослідження узагальнено аргументи "за" і "проти".

Формула об'єднання "один район – одна громада" є неоднозначною і викликає чимало суперечок серед представників сільської місцевості. Звертаючись до електронних засобів масової інформації, виявлено, що найбільш це питання обговорюване в Хмельницькій, Кіровоградській, Запорізькій, Миколаївській, Донецькій, Чернігівській, Київській та Черні-вецькій областях. Зауважимо, що на сторінках загальнодержавних ви-дань питання об'єднання громади цілого району аналізується рідко та циркулює переважно в межах політичного дискурсу окремих регіонів.

Серед основних аргументів прихильників об'єднання за формулою "один район – одна громада": невисока щільність населення для фор-мування самодостатньої громади; перекладання на об'єднану громаду функцій колишніх районних рад і адміністрацій; прискорення процесу децентралізації та уникнення юридичних колізій; можливість економічної

180

ефективності лише в межах існуючого району; небажаність розділу сількогосподарських земель між окремими громадами; виникнення пси-хологічного та виробничого дисонансу через розділення району; збере-ження звичної районної інфраструктури; загроза центробіжних тенден-цій серед окремих громад. Аргументи проти такого шляху об'єднання територіальних громад нечисельні, проте є універсальними для кожного регіонального дискурсу: ефективність застосування формули лише для малонаселених районів; необхідність врахування інфраструктури існую-чого району; доцільність об'єднання населених пунктів лише одного статусу; загроза переходу керівництва об'єднаної громади до колишніх очільників району; відсутність відчутних змін.

Не ставлячи під сумнів доцільність формули "один район – одна гро-мада" для окремих регіонів, зауважимо, що її масове застосування в Україні загрожує інноваційності процесу децентралізації. Якщо для регіо-нального дискурсу Кіровоградської, Миколаївської і Чернігівської облас-тей, де щільність населення менше 50 людей на кв. км [Щільність насе-лення в Україні по регіонах, 1989 – 2014 рр. [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://uafrontier.com/shilnist-naselennja-v-ukrajini-po-regionah-1989-2014], таке вирішення питання є ефективним, то для Чернівецької області з показником більше 110 людей на кв. км викликає сумнів.

Маніпулювання принципами "самодостатності" і "економічної ефек-тивності" у регіональному політичному дискурсі окреслює питання взає-модії загальнодержавної та регіональної політичної еліти в контексті процесу децентралізації. Як правило, прихильники формули "один ра-йон – одна громада" апелюють до збереження існуючого стану речей, ставлячи під сумнів здатність окремих об'єднань сільських мешканців до самоврядування.

Серед стабілізуючих чинників політичного дискурсу добровільного об'єднання територіальних громад є наявність розроблених чітких крите-ріїв об'єднання громад, що містяться у перспективних планах спроможних громад. Щоправда вказаний механізм також неоднозначно оцінюється. У медіа-супроводі реформи децентралізації висловлюються думки, що взаємозалежність матеріального стимулювання добровільного об'єднан-ня громад та виконання перспективного плану, в якому переважно напо-легливо нав'язується формула "один район – одна громада", ставить під сумнів принцип добровільності та взагалі позбавляє громадян (переважно з сільської глибинки) будь-якого вибору [Гоцуєнко Є. Децентралізація: плани та реальність [Електронний ресурс] / Є. Гоцуєнко, Н. Гоцуєнко // Дзеркало тижня. – 2016. – 13-19 серпня (№ 28). – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/business/decentralizaciya-plani-ta-realnist-_.html].

Таким чином, у досліджені було проаналізовано особливості форму-вання політичного дискурсу децентралізації влади в України щодо про-цедури добровільного утворення територіальних громад. Підсумовано основні аргументи прихильників та опонентів формули об'єднання гро-мад "один район – одна громада". Зауважено про маніпулятивний поте-нціал вказаного дискурсу в окремих регіонах, а також підкреслено про-

181

блему в взаємодії загальнодержавної та регіональної політичної еліти в контексті процесу децентралізації. У підсумку також було звернуто увагу на неоднозначний медіа-супровід процесу децентралізації засобами масової інформації, в яких вказаний спосіб утворення громад критику-ється як потенційний тиск на громаду.

Д. С. Лікарчук, канд. політ. наук, член-кор. Академії політичних наук, Київ

ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ЯК СУБ'ЄКТ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Взаємовідносини інститутів громадянського суспільства та держави, особливо у сфері протидії корупції, поєднання їх спільних зусиль для вирішення цієї проблеми, в кінцевому підсумку мають сприяти встанов-ленню соціальної стабільності та громадської згоди, що на початку XXI століття як ніколи актуально для України.

З одного боку, реформи державного й недержавного секторів украї-нського суспільства, з іншого боку, практика масових виступів з важли-вих для суспільства проблем, показують, що всі сфери життєдіяльності українського суспільства змінюються. І як ніколи актуально в цій фазі зміни орієнтирів об'єднати зусилля держави і громадянського суспільст-ва у вирішенні найважливіших проблем.

Рівень корупціогенності всіх сфер нашого суспільства і держави в даному випадку якраз і є центральною проблемою, без вирішення якої неможливий подальший розвиток. В останні роки в Україні розширюєть-ся сфера впливу громадських інститутів. Цьому процесу значною мірою сприяють нові соціально-політичні проекти. Вони стали майданчиками, на яких влада має можливість вести діалог з громадськими об'єднання-ми щодо різноманітних соціальних, економічних та політичних пробле-мах, шукати спільні шляхи їх вирішення.

Це все призводить до формування потреби наукового вивчення на-прямів, методів і форм оптимальної співпраці держави та її структур й громадянського суспільства у сфері протидії корупції.

Скорочення корупції в Україні – один з найважливіших кроків до де-мократизації суспільства і держави, ключ до підвищення якості послуг, правосуддя, виборчого процесу, законодавства, до поліпшення інститу-тів держави, бізнесу і громадянського суспільства.

Корупція має безліч напрямів впливу, які варіюються від сектора до сектора й вимагають індивідуальних заходів протидії. Неправильний вибір реформ може не тільки привести до марної витрати дефіцитних ресурсів, але і завдати серйозної шкоди економіці.

Головним напрямком у законотворенні має стати прийняття низки за-конів, які поряд з посиленням кримінальної відповідальності за хабарниц-тво аж до конфіскації майна встановлювали б жорсткий контроль великих

182

покупок і витрат. Потрібно створити юридичну базу, при якій не тільки отримувати хабара карається, але і витрачати ці суми стає незаконно.

Різноспрямовані, не досить скоординовані дії окремих сегментів громадянського суспільства, на жаль, не дозволяють говорити про висо-ку ефективність боротьби з корупцією в сучасній Україні.

Боротьба з корупцією вимагає рішучих і послідовних дій від держави, бізнесу та громадянського суспільства. Безсумнівно, що питання прибор-кання корупції є центральним для розвитку будь-якої країни. Для України початку XXI століття це питання її подальшого існування та розвитку.

Саме інноваційний підхід до боротьби з корупцією: головним чи-ном, визначається вибором суб'єкта впливу, – ним може стати грома-дянське суспільство, в даному випадку це є знаковим кроком ще й тому, що довгі десятиліття українське суспільство виступало як об'єкт впливу, віддавши керівну роль державі у визначенні напрямів змін, що відбуваються в ньому.

До всього цього варто додати, що існування громадянського суспіль-ства та рівень його розвитку передбачає, що антикорупційна складова діяльності громадянського суспільства це не тільки один з напрямків його діяльності, але й та база, на якій українське громадянське суспіль-ство зможе розвиватися, тобто особливість нашого громадянського суспільства полягатиме в тому, що воно і буде наслідком, а не метою.

Ю.А. Магдич, асп., КНУТШ, Київ firenze2016@ukr.net

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПОЛІТИЧНОГО МАНІПУЛЮВАННЯ

Дослідження політичного маніпулювання як форми соціально-

політичного управління потребує розгляду ціннісно-раціональної скла-дової масової свідомості. Для ефективного контролю свідомості необ-хідно враховувати перебіг тих когнітивних процесів, що є факторами впливу на політичну поведінку. Однак, у повсякденному мисленні фік-суються різноманітні помилки, упередження, стереотипи, спрощені мо-делі, що не лише заважають, наприклад, аналізу тверджень у медіа, пошуку доказів, раціональних аргументів, міфологізують або конспіроло-гізують політичне, а і є основою для потужних політично вмотивованих маніпулятивних впливів. Прикладами подібних психологічних механізмів можуть слугувати фундаментальна когнітивна помилка, ефект хибного порозуміння, підтверджувальні упередження, тощо.

Одним із таких феноменів, що фіксуються соціальними психологами, який може бути застосовано в процесі маніпуляції з політичною метою є фундаментальна помилка атрибуції. Вперше вона була описана амери-канськими психологами Лі Росом і Річардом Нісбетом. Фундаментальна помилка атрибуції – це твердження про те, що в процесі інтерпретації індивідуальної поведінки перевага надається впливу внутрішніх факто-

183

рів, а не зовнішнім обставинам. Наприклад, діяльність політичного ліде-ра пояснюється виключно наявністю у нього певних психологічних рис, що також слугує основою для прогнозування його майбутньої поведінки. Така інтерпретація у більшості випадків є автоматичною. Диспозиційно-тенденційні судження стосуються осіб, що діють у ситуаціях, а не харак-теристик самих ситуацій. Джерела цього слід шукати у західній інтелек-туальній традиції як такій, у ліберальній культурі з диспозицією індиві-дуальної свободи. Натомість, на думку згаданих вчених при аналізі поведінки ситуаційний контекст має бути визначений як пріоритетний: "не особистісні диспозиції, а об'єктивні фактори ситуації" [Л. Росс, Р. Нисбетт Человек и ситуация. – М., 1999]. Стверджується теза: обста-вини формують поведінку. При цьому враховується суб'єктивна інтерпре-тація соціально-політичної реальності, яка, в свою чергу, є джерелом для інших важливих психологічних ефектів і, як було доведено соціальним психологом Саломоном Ашем, добре піддається маніпулюванню. Резуль-тати експериментальних даних (Стенфордський тюремний експеримент, експеремент Мілґрема, тощо) свідчать про те, що переважна більшість людей у подібних обставинах поводитимуться однаково.

Враховуючи вищезгадане, суб'єкт, що має намір скорегувати полі-тичну поведінку об'єкта маніпуляції в бажаному напрямку, може сконце-нтрувати фокус уваги на обставинах, ситуаційному контексті. Серед ситуаційних чинників виокремлюють такі як: брак часу, поступове збіль-шення, авторитетність, перенесення відповідальності, ефект свідка. Це так звані чинники каналу – стимул поведінкових намірів високої чи ста-більної інтенсивності, тобто те, що підштовхує до дії та базується на цінностях. Використання ситуаційних чинників у процесах політичного маніпулювання підвищує її ефективність, адже як стверджується: особи, які схильні до певної поведінки в певних обставинах, мають потрапити в такі обставини. Особливо яскраво потужний вплив чинників каналу спо-стерігається під час виборчих кампаній, коли питання впливу на полі-тичні переконання або зміни ідеології виборців значно поступається необхідності забезпечення явки на дільниці для голосування. Якщо суспільна ситуація формує політичну поведінку, то необхідно створити такі обставини, що скорегує поведінку в потрібному напрямку. При цьо-му важливо створити канали ("легкі шляхи") реалізації бажаної моделі політичноі поведінки. Це пов'язано з уявленням про те, що люди схильні вступати в передбачувані, фактично ритуальні взаємодії в бажанні за-довільнити потреби за рахунок мінімального рівня як соціального на-пруження, так і когнітивних зусиль. Наприклад, спочатку через ЗМІ в масовій свідомості конструюється ілюзія безальтернативності пануючо-му політичному режиму, за певний час така "безальтернативність" стає реальною, що формує відповідний патріархально-підданський тип полі-тичноі поведінки. Або: зовнішня державна політика, що сконцентрована навколо так званого "міфу месії" та символу фортеці, яка оточена гео-політичними ворогами чи надзвичайні, кризові суспільно-політичні ситу-ації, що потребують "сильної руки" з активізацією чинника авторитетно-

184

сті та перенесення відповідальності призводитимуть до посилення ма-сової підтримки авторитаризму та проявів патріотизму. "Законний світо-гляд" сформований таким чином буде виступати основою стабільності та легітимності даного політичного стану. Помилкові судження та інтер-претації, когнітивні ілюзії, тощо можуть бути ключовими елементами впливу в процесі ситуаційної маніпуляції масово-індивідуальною пове-дінкою. Тому надзвичайно важливо розуміти основи повсякденного мислення як то фундаментальні помилки та хиби (зокрема, ігнорування ситуаційних причин на користь диспозиційних, недооцінка впливу кана-льних факторів), які стають на заваді спробам критично-раціонального осягнення "чорної скриньки" політики.

М. Е. Маркіна, студ., КНУТШ, Київ markina.m.eduardovna@gmail.com

ФРОММ ПРО ІНТЕРПРЕТАЦІЮ ПОНЯТТЯ СВОБОДИ В ДЕРЖАВІ

Для більшості людей свобода є психологічною проблемою, яка може

привести до дуже негативних наслідків. Свобода принесла людині не-залежність, але одночасно ізолювала її і розбудила почуття безсилля і тривоги. Ізоляція породжує відчуття самотності, і далі можливі два варі-анти розвитку подій: людина біжить від тягаря свободи і шукає підпо-рядкування у зовнішньої могутньої сили – наприклад, встає під прапори диктатора – або людина бере на себе тягар свободи і повною мірою реалізує свій внутрішній потенціал.

Еріх Фромм видатний мислитель XX століття який провів глибокий аналіз психологічного значення свободи для людини (1900 – 1980). Тому цікавим буде звернутися до роботи німецького психолога-гуманіста, філософа і соціолога "Втеча від свободи". Для кращого сприйняття роботи Фромма слід враховувати і рік її написання. Книга вийшла в світ в 1941 році, в розпал Другої світової війни, коли весь світ був приголомшений тріумфом фашизму. Причому автор наголошує, що в Німеччині нацисти прийшли до влади легальним шляхом, а їхня ідео-логія зустріла масовий відгук. Не меншу тривогу викликали тоталітарні процеси і в інших країнах. Тож звідси й інтерес Фромма до проблеми, чому людина охоче віддає свою долю в руки тирана, чому добровільно відмовляється від, здавалося б, найбільшої людської цінності – вільного існування. Намагаючись зрозуміти суперечності в людській свідомості, Фромм дійшов висновку про подвійну природу свободи. Він стверджує, що це поняття, крім звичного нам позитивного аспекту, має і негативну сторону. Негативна свобода, або також "свобода від…" – це передусім особиста відповідальність, відсутність гарантій на виживання, почуття нікчемності і безсилля, ізольованості від світу. Тож здобуваючи свободу від зовнішньої влади, людина одночасно стає більш вразливою і само-тньою. Свій аналіз соціально-економічних та політичних процесів розви-

185

тку людства з погляду подвійності свободи Фромм почав з кінця Серед-ньовіччя – початку Нового часу. Саме епоха Реформації, на його думку, була найбільш схожою на період, в якому він жив. Реформацію здебі-льшого сприймають як одне із джерел ідеї свободи й автономії людини, забуваючи при цьому, що разом з цим існували переконання в порочно-сті людської природи, нікчемності, безпорадності індивіда та необхідно-сті підпорядкування зовнішній силі. Ознайомившись з описаним Фром-мом "процесом індивідуалізації" (усвідомлення себе як окремої особис-тості в суспільстві) внаслідок появи капіталізму та протестантства, мож-на переконатись, що несприятливі економічні, політичні та соціальні умови деформують цей процес, викликаючи хворобливі почуття. Таким чином, свобода перетворюється в нестерпний тягар, якого хочеться позбутися в будь-який спосіб.

Еріх Фромм виділив три основні механізми втечі від свободи, що ха-рактерні для сучасного суспільства:

1. Авторитаризм; 2. Руйнівність (деструктивність); 3. Автоматизуючий конформізм. Під авторитаризмом Фромм розумів комплекс садомазохістських

відносин різного соціального масштабу. Такі садомазохістські відносини виражають тенденції відмови від незалежності своєї особистості і праг-нення злити своє "я" з ким-небудь або з чим-небудь зовнішнім, щоб таким чином знайти силу, якої бракує самому індивіду. Іншими словами, індивід шукає нові, "вторинні" зв'язки замість втрачених первинних. Також Фромм пропонує назвати це симбіозом: "Симбіоз в психологічно-му сенсі слова – це союз однієї особистості з іншою особистістю (чи іншою зовнішньою силою), в якому кожна сторона втрачає цілісність свого "я", і обидві вони входять в повну залежність одне від одного". [Э. Фромм "Бегство от свободы". М.: АСТ, 2009.]

Руйнівність (деструктивність) за Е. Фроммом необхідно відрізняти від садомазохістських прагнень, хоча вони здебільшого взаємопов'язані. Руйнівність відрізняється тим, що її метою є не активний чи пасивний симбіоз, а знищення, усунення об'єкта. Хоча руйнівність заснована на тому ж безсиллі та ізоляції індивіда, але тут позбавлення від почуття безсилля по відношенню до навколишнього світу досягається руйну-ванням цього світу. Якщо садизм прагне надати силу самотній людині за рахунок її панування над іншими, то руйнівність – за рахунок ліквіда-ції будь-якої зовнішньої загрози. В цьому випадку, зруйнувати світ – остання відчайдушна спроба не дати світові зруйнувати себе.

Крім авторитаризму та руйнівності людина може спробувати позбу-тися самотності й відчуженості шляхом абсолютного підпорядкування соціальним нормам, тобто ставши таким же, як всі інші. Фромм вважав, що подібна втрата індивідуальності шляхом автоматизуючого конфор-мізму вкоренилася в соціальному характері більшості сучасних людей.

Трьом способам втечі від свободи Еріх Фромм протиставив "спон-танну активність" як вільну діяльність особистості, що може проявляти-

186

ся в емоційному, інтелектуальному й чуттєвому житті людини, а також у її волі. Це і буде позитивною свободою. А головними її складовими пси-холог називає любов і працю без будь-яких зовнішніх методів впливу.

Але якщо така концепція психолога-гуманіста заперечує втручання будь-якої влади, якщо людям буде дозволено діяти вільно і спонтанно, то виникає питання: "А чи не призведе це до анархії?".

Відповідь дав і сам автор, він каже, що все залежить від того як лю-дина сприймає слово "анархія". Під нею розуміють нестримний егоїзм і руйнівність. Відповідь залежить від нашого уявлення про людську при-роду. Людина сама по собі не хороша і не погана; людському життю властива внутрішня тенденція до розвитку, прояву здібностей; якщо індивід ізольований, охоплений сумнівами, пригнічений почуттям само-тності й безсилля, то саме тоді він прагне до влади або підпорядкуван-ня, тоді він схильний до руйнівності. Якщо ж свобода людини стане позитивною, якщо вона зможе реалізувати свою сутність повністю, без компромісів, то основоположні причини антисоціальних прагнень зник-нуть, а небезпечними будуть лише хворі індивіди. [Э. Фромм "Бегство от свободы". М.: АСТ, 2009.]

Таким чином, на основі опрацьованої теорії Фромма, можна ствер-джувати, що свободу та надійність можливо поєднати і не обов'язково ці поняття взаємовиключають одне одного. Але пріоритетом для позитив-них змін в сучасному інформаційному суспільстві є саме індивідуальна свобода. Оскільки втечею від свободи, яка дає лише зовнішню види-мість надійності, неможливо досягти справжнього процвітання держави та індивідуального розвитку її громадян.

В. Ю. Маркітантов, канд. політ. наук, К-ПНУ, Камянець-Подільський

vamark@ukr.net

ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ПОШИРЕННЯ ТЕРОРИЗМУ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

У законі України "Про боротьбу з тероризмом" зазначається, що "те-

роризм – суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заруч-ників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів вла-ди або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не вин-них людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей" [Закон України "Про боротьбу з тероризмом" № 638-ІV від 20.03.2003 р. [Електронний ресурс] / Відомості Верховної Ради Укра-їни. – 2003. – № 25. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/638-15].

Особливістю політичного тероризму є залякування населення як спосіб впливу на владу, інструмент тиску на неї. "Публічність дій, масо-

187

вість жертв, навіювання суцільного страху, – відзначає Г. Маляр, – є проміжною метою для досягнення кінцевої політичної мети" [Маляр Г. Сучасні прояви політичного тероризму (кримінологічний аспект) [Елект-ронний ресурс] / Г. В. Маляр // Часопис Академії адвокатури України. – 2011. – №2. – С. 1-6. – Режим доступу : http://www.aau.edu.ua/e-journal/2011-2/11mgvtka.pdf].

Розвал СРСР у низці держав пострадянського простору спричинив відновлення практики тероризму в формі вбивств депутатів, журналіс-тів, профспілкових та політичних лідерів, захоплення заручників, напа-дів на офіси фірм та політичних партій, вибухів на вокзалах, викрадення літаків тощо.

В Україні в 1990-х та й на початку 2000-х років не було виявлено те-рористичних організацій, які б орієнтувалися на повалення державного ладу. Проблема тероризму в Україні перебувала в іншій площині – у межах кримінального тероризму всередині країни та діяльності закор-донних терористичних організацій на території України. Крім того, про-цеси реформування в 90-х роках спричинили появу та розвиток полі-тичного терору проти представників політичних партій, громадських організацій, осіб різних сфер діяльності тощо. Широкого розмаху в той час набирають і вбивства на замовлення, метою яких було усунення конкурентів тощо.

Для посилення тероризму в Україні на початковому етапі розвитку, на думку науковців, склався цілий комплекс передумов соціального, національного, ідеологічного, психологічного характеру. Найбільш хара-ктерними серед них були такі: крах тоталітарної системи і розпад імпе-рії; параліч влади і державно-економічна криза; стрімке падіння життє-вого рівня; нестійкість системи громадянських відносин, структур і зруй-нування звичних світоглядних засад; загострення різних – політичних, соціальних, національних протиріч і вивільнення агресивних потенцій; загальне падіння моралі; торжество цинізму; легалізація безсоромності; вибух злочинності [Новоскольцев Г. Глобальний тероризм як метод політичної боротьби і форма насильства [Електронний ресурс] / Г. Б. Новоскольцев // Політологічні записки. – 2013. – № 7. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Polzap_2013_7_32.pdf].

Розмірковуючи над можливими факторами, що могли спричинити появу тероризму в Україні у перші десятиліття незалежності, науковці виділяли наступні:1) релігійні питання, які пов'язані з багатоконфесійніс-тю, існуючою в межах нашої країни; 2) кримсько-татарський фактор; 3) вступ до НАТО; 4) економічні кризи; 5) бідність; 6) політична складо-ва, що полягає у рівні внутрішньої та зовнішньої політики країни [Мар-ченко А. Аналіз факторів виникнення та ескалації тероризму в сучасно-му світі / А. В. Марченко // SOCIOПРОСТІР : міждисциплінарний збірник наукових праць з соціології та соціальної роботи. – 2010. – №1. – С. 65].

Л. Сукмановська виокремлює наступні сприятливі для проявів теро-ризму в Україні умови: високий рівень злочинності; корумпованість у владних структурах держави; високий рівень безробіття та бідності

188

громадян, невдоволення суспільства, його поляризацію за майновим станом; концентрація на території держави великої кількості об'єктів підвищеної небезпеки, що можуть стати водночас осередками терорис-тичних актів; участь України у багатьох миротворчих операціях; геогра-фічна наближеність до держав, де регулярно спостерігаємо хвилю те-рористичних актів, слабкий контроль за нелегальною міграцією тощо [Сукмановська Л. Щодо причин виникнення та поширення тероризму / Л. М. Сукмановська // Науковий вісник Львівського державного універси-тету внутрішніх справ. Серія юридична. – 2014. – № 2. – С. 467].

С. Телешун звертав увагу на існування в Україні дев'ятьох головних опосередкованих передумов можливого виникнення і розвитку терориз-му: політична нестабільність, існування конфліктів у релігійному сере-довищі, незадовільний стан екології, міжкланові конфлікти, низький рівень медичного обслуговування, наявність військової бази ВМС РФ на території України, висока концентрація в регіоні об'єктів підвищеної небезпеки, етнічні протиріччя в окремих регіонах України, незахище-ність інформаційного простору України [Див.: Телешун С. Сучасний тероризм: українські реалії [Електронний ресурс] / Сергій Телешун // Політичний менеджмент. – 2005. – № 1 (10). – C.163-169. – Режим до-ступу : http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=36&c=674].

Як свідчить статистика, в Україні щороку зростала кількість терактів. До останнього часу вони, як правило, були пов'язані із вимаганнями грошей та з'ясуванням стосунків між конкурентами. Так, у м. Вінниця протягом 2002-2003 років сталося три вибухи у маршрутках, які забрали життя двох жінок та понад двадцять людей зазнали опіків. В усіх трьох випадках правоохоронці знайшли залишки вибухового пристрою, проте ні замовників, ані виконавців терактів не знайшли. Відповідно було ви-сунуто версію, що причиною вибухів стали "розбори" між маршрутника-ми [2011 рік став найбільш вибуховим в Україні: історія терактів [Елект-ронний ресурс] – Режим доступу : http://tsn.ua/ukrayina/2011-rik-stav-naybilsh-vibuhovim-v-ukrayini-istoriya-teraktiv.html].

Особливо вибуховим виявився 2011 рік. Уже 20 січня 2011 року луна-ють перші вибухи в м. Макіївка (Донецька область). Перший вибух пролу-нав біля торгівельного центру, другий – біля входу до державного підпри-ємства "Макіїввугілля". Ніхто не постраждав. На місці події знайшли запи-ску, у якій терористи вимагали 4 мільйони євро, погрожуючи продовжити тероризувати місто, у разі якщо їхніх вимог не виконають. Злочин було розкрито, двох осіб затримали за підозрою у скоєнні злочину та засудили до позбавлення волі [2011 рік став найбільш вибуховим в Україні: історія терактів [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://tsn.ua/ukrayina/ 2011-rik-stav-naybilsh-vibuhovim-v-ukrayini-istoriya-teraktiv.html].

За подібним сценарієм відбулися 21 жовтня теракти й у м. Запоріж-жя, де на місці злочину охоронцем супермаркету була знайдена записка із вимогами переказати на зазначені рахунки 5 мільйонів євро. У разі невиконання вимог погрожували подовжити серію вибухів. Незадовго до

189

цього вибух лунає у центрі м. Харків, де на місці злочину також знайшли записку у якій невідомі вимагали грошей у керівництва області.

16 листопада у Дніпропетровську розірвалася урна для сміття. В ре-зультаті загинув 27-річний фінансовий директор дніпропетровської фір-ми. Слідчі заявили, що жертва була випадкова [2011 рік став найбільш вибуховим в Україні: історія терактів [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://tsn.ua/ukrayina/2011-rik-stav-naybilsh-vibuhovim-v-ukrayini-istoriya-teraktiv.html].

Про прихований характер існування тероризму в Україні говорив ще у 2010 році колишній офіцер військової розвідки, аналітик С. Коваленко. На той час, на його думку, тероризм просто не проявив себе повною мірю. Він наголошував на необхідності проведення системи спеціальних заходів, насамперед силами вітчизняних спецслужб. "Інакше, – відзна-чав експерт, – якщо у нас стануться вибухи як у Москві, – робити щось буде вже запізно" [Тероризм в Україні: проблема чи примара? [Електро-нний ресурс] – Режим доступу : http://dsaua.org/index.php?option= com_content&view=article&id=63%3A2010-10-16-03-45-26&catid=66%3A2010- 12-13-08-48-53&Itemid=90&lang=uk].

Крах режиму В. Януковича та усунення його від влади означали втрату контролю Російської Федерації над Україною. Наслідками цього стають: збройна агресія з боку Російської Федерації, анексія Криму, активізація терористичних і сепаратистських рухів на території Донець-кої та Луганської областей.

Отже, до останнього часу в Україні були відсутніми відкриті прояви тероризму та не було виявлено терористичних організацій, які б орієн-тувалися на повалення державного ладу. Проблема тероризму пере-бувала у межах кримінального всередині країни та діяльності закор-донних терористичних організацій на території України. Поштовхом для змін у характері тероризму та його значного поширення стає крах режиму В. Януковича.

І. В. Маслій, канд. юр. наук, ДонНУ, Вінниця

ОКРЕМІ ЕКОНОМІЧНІ ТА ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

ЯК ПРОЦЕС ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Тіньова економіка існує в усіх сферах соціального життя та чинить

негативний вплив на всі соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспільстві. Адже:

– виникнення тіньової економіки призводить до різкого зниження ефективності державної політики;

– податки (їх несплата) мають здатність порушувати ринкову рівно-вагу;

190

– для підприємств, які працюють в "тіні", характерними є численні ризики (ризик при придбанні сировини і матеріалів, ризик процесу виро-бництва на неофіційно діючих підприємствах, ризик неплатежів покупців на тіньовому ринку);

– через свою необізнаність у економічних та правових питаннях пра-цівники, які погоджується працювати неофіційно втрачають право на матеріальне забезпечення у вигляді соціального страхування, тощо. [Олієвська М.Г. Засоби та механізми протидії тіньовій економіці /[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://gisap.eu/ru/node/526].

У зв'язку із цим досліджується питання господарсько-правових та економічних засобів державного регулювання економічних відносин, з метою зменшення обсягу тіньової економіки в Україні.

Господарсько-правові засоби державного регулювання можна ви-значити як засоби впливу держави на сферу підприємництва з метою забезпечення умов діяльності суб'єктів підприємництва відповідно до прийнятої національної економічної політики.

До господарсько-правових засобів державного регулювання еконо-міки віднесено правові прямі та непрямі засоби.

Прямим засобам властиво безпосередніми владними регуляторами примушувати суб'єкта господарювання діяти певним чином у господар-ському середовищі.

Непрямі – це ті регулятори економічного середовища, які стимулю-ють ефективне господарювання і додають економічної вигоди поведінці, яка є бажаною для суспільства і держави.

Державне регулювання покликане компенсувати недоліки ринкового саморегулювання економіки.

З метою детінізації економічних відносин, держава за допомогою правових норм здійснює безліч форм впливу на суб'єктів господарської діяльності – від встановлення певних обмежень до державної підтримки [Ямкова І. М. Засоби державного регулювання господарської діяльності [Електронний ресурс] / І. М. Ямкова. – Режим доступу : http://lsej.org.ua/ 4_2015/30.pdf].

У цьому аспекті як елемент державного впливу на підприємництво державне регулювання реалізується шляхом використання регулятив-них повноважень, наданих державним органам. У системі державного впливу на економіку регулювання і відповідні його організаційно-правові заходи знаходяться між заходами безпосереднього державного контро-лю і опосередкованими контрольними механізмами. [Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Суб'єкти підприємництва. Кредитування. Орен-да. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама : навч. посібник / Н. О. Саніахметова. – Київ : А.С.К., 2001. – 704 с].

Регулювання економіки є інструментом, що використовується дер-жавою для впливу на господарську діяльність, але це не єдиний інстру-мент, що використовується з такою метою. Воно ґрунтується на законо-давстві, але ця характеристика притаманна не тільки йому, а більшості

191

засобів державного впливу на економіку. Водночас відмінною особливі-стю законодавства, що становить основу регулювання економіки, є його здебільшого імперативний характер. [Саніахметова Н. О. Підприємни-цьке право: Суб'єкти підприємництва. Кредитування. Оренда. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законо-давство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама : навч. посіб-ник / Н. О. Саніахметова. – Київ : А.С.К., 2001. – 57 с].

Регулювання – це форма державного впливу на економіку, у разі по-рушення вимог якої, встановлених законодавством, може бути застосо-вана відповідальність. Воно в цілому спрямоване на певне звуження мож-ливостей вибору того чи іншого варіанта поведінки [Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Суб'єкти підприємництва. Кредитування. Орен-да. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама : навч. посібник / Н. О. Саніахметова. – Київ : А.С.К., 2001. – 57 с].

Іншим інструментом державного впливу на економіку є зміни у дія-льності суб'єктів шляхом застосування економічних стимулів або вико-ристання інших прийомів (субсидування, податкові пільги, тощо), що здійснюється завдяки комплексу господарсько-правових засобів [Возне-сенская Н. Н. Предпринимательское (хозяйственное) право / Н. Н. Воз-несенская. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – 339 с.].

Для реалізації засобів, що є суто теоретичним поняттям, застосову-ються методи державного регулювання.

Так, метод легалізації господарської діяльності включає такі засоби, як реєстрація суб'єктів господарювання, ліцензування, одержання доку-ментів дозвільного характеру, а метод монетарного регулювання – ре-гулювання цін і тарифів, облікову політику, встановлення норм резерву-вання і капіталізації фондів суб'єктів господарювання та інші.

Отже державне регулювання економіки з метою її детінізації, можна визначити як систему типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюються уповноваженими держав-ними установами і спрямовані на скерування суб'єктів господарської діяльності в напрямі, необхідному для досягнення потрібного соціально-економічного результату.

Під господарсько-правовими засобами державного регулювання ва-рто розуміти засоби впливу держави на сферу підприємництва з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до при-йнятої національної економічної політики.

Зменшенню рівня тіньової економіки в першу чергу сприяє боротьба з корупцією, підвищення переваг легальної роботи, відкритість інформації про бюджети, прибутки та витрати, розвиток приватного сектора й грома-дянського суспільства, а також створення належних умови роботи органів влади, діяльність яких буде повністю відкритою для населення України.

Серед основних заходів у цьому напрямку передбачається: – зниження податкового навантаження на фізичних та юридичних осіб

з одночасним посиленням відповідальності за ухилення від їх сплати;

192

– ліквідація складних та непрозорих схем оподаткування; – мінімізація втручання влади у справи бізнесу; – прийняття нових норм закону щодо захисту прав легальних влас-

ників (враховуючи державу); – реформування системи оплати праці, яка викорінить практику

"зарплати у конвертах"; – розширення практики анкетування підприємств з метою виявлен-

ня: кількості зайнятих тіньовою діяльністю та їх прибутків; причин існу-вання тіньового сегменту в економіці, прийнятих для респондентів умов легалізації їх діяльності; органів та окремих осіб державної влади, при-четних до корупції; існування контактів та взаємодії із організованими злочинними угрупуваннями.

- ліквідація ПДВ, система якого широко використовується для за-вдання збитків бюджету держави шляхом використання незаконних схем компенсації.

прийняття законодавчих норм з метою легалізації фізичними особами неоподаткованих прибутків та заощаджень (фінансова амністія) [Аржеві-тін С. Легалізація або амністія тіньових доходів як спосіб повернення коштів у легальну економіку // Економіст. – 2010. – №7. – С. 66 – 68.].

- Проведення інформаційних кампаній у ЗМІ про заходи держави у боротьбі з тіньовим сектором економіки, про негативний ефект отри-мання заробітної плати без сплати соціальних відрахувань і про перева-ги роботи в легальному секторі економіки для бізнесу.

- Масштабне наукове вивчення природи тіньової економіки, її стру-ктури, мотивів, методів, та вироблення рекомендацій щодо їхнього усу-нення, тощо.

Отже, комплексні господарсько-правові та економічні засоби держа-вного регулювання економіки є дієвими заходами у попередженні тініза-ції економіки в Україні.

В. М. Мельник, студ. КНТУШ, член Української асоціації зовнішньої політики, Київ

melnyk_science@mail.ru

ПОЛІТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ ЯК ДОСЛІДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ

Політична антропологія українського історичного процесу, з огляду

на концепцію політичної антропології, що була запропонована нами у монографії "Нариси з теорії соціокультурної антропології" (Мельник В. М., Нариси з теорії соціокультурної антропології, Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015, 552 с.), має цілком виправдане право на існування і як науковий напрям у політології, і як навчальна дисципліна. При цьому, першочерговим завданням є запровадження спеціальних курсів з полі-тичної антропології для студентів-філософів, політології та юристів.

193

Політична антропологія дозволяє вивчати традиційне підгрунтя політич-ної культури через використання широкого спектру етнологічних, антро-пологічних, генетичних методів.

Політична антропологія українського історичного процесу ставить перед нами три найголовніші проблематики: політичну антропологію українського етносу, політичну антропологію Української держави та політичну антропологію українського права. Всі ці проблеми мають на меті створення в дослідника цілісного уявлення еволюції державотво-рення українців. Отже, ці три головні розділи політичної антропології, принаймні на українському етноісторичному матеріалі, потрібно дослі-джувати разом.

Українці – це нація, консолідована сукупність субетнічних спільностей, що сформувалась на перетині європейських та азіатських впливів. Украї-нський етнос пройшов тривалий період історичного становлення, маючи в своїй антропогенетичній структурі, як автохтонні, так і прийшлі елементи. Формування сучасного українського етносу стало можливим завдяки генетичному змішуванню землеробів і кочівників, слов'ян і тюрків. Це змішування, в контексті сприятливих кліматично-географічних умов, при-звело до витворення етнічної психології українців, специфічного менталі-тету, надмірної схильності до індивідуального способу ведення господар-ства, хуторянської незалежності від централістських тенденцій.

Українці – індивідуалісти. Формування української етнічної спільності відбувалось під впливом постійної війни – між степом і лісом, між зем-леробами і кочівниками, між морем і сушею, між слов'янами і тюрками, між панами і селянами, між сюзеренами і ленниками. Усі воювали проти всіх. Україна протягом всієї своєї історії була пекельним вогнищем без-кінечної і жорстокої війни, переважно громадянської. Українці, як войов-ничий, здатний до ведення господарства народ, ніколи не були б пере-можені, якби не схильність до громадянських воєн і залучення зовнішніх сил в орбіту внутрішньої боротьби.

Отже, зважаючи на вищесказане, перед політичної антропологією (в нашому її розумінні) стоїть велика і стратегічна мета – узагальнити як позитивний, так і негативний досвід українського державотворення, усвідомити, які чинники заважали розбудові української держави. Коли ці чинники буде виокремлено і систематизовано, то ми зможемо створи-ти єдину теорію позитивного українського державотворення і, за спрят-ливих для цього умов, застосувати її на практиці. В такому разі, полі-тична антропологія виконає не лише свою наукову і методологічну роль, але і найважливішу свою функцію – ідеологічну.

Політична антропологія розподіляє політичні традиції на позитивні і негативні. Відповідно, мова йде про "позитивний традиціоналізм" і "не-гативний традиціоналізм". Виходячи з цієї концепції, ми можемо охарак-теризувати негативний традиціоналізм в українській історії як систему центробіжних тенденцій, що пояснюється індивідуальним способом ведення господарства українцями, сприятливим кліматом і вмінням швидко пристосовуватись до зовнішніх впливів. Отож, найбільшою не-

194

гативною традицією в українській політичній історії є анархія, відсутність потреби у постійному підпорядкуванні єдиному центру. Таким чином, перед політичною антропологією як наукою та ідеологією, стоїть велике завдання – віднайти в українській історії позитивні традиції державотво-рення, тобто такі традиції, що на певний період часу могли нейтралізу-вати міцний негативний фактор.

Позитивна українська традиція опирається на два чинники: 1) схиль-ність до консервування звичаїв; 2) повагу до релігії та релігійне самоус-відомлення. Саме християнство відіграло далеко не останню роль в тому, що українці і досі ще не розчинились в океані постійних експансій. Аналізуючи політичні трансформації українського історичного та етноіс-торичного процесу можна зробити висновок про те, що суть політичної антропології українців (як сталого прояву колективної, етнічної свідомо-сті) вміщається у формулі "традиціоналізм-поміркований релігійний фундаменталізм-консерватизм", яка знаходить своє найбільш органічне відображення у сучасних, обґрунтованих з точки зору теоретичної полі-тології, консервативній та націонал-консервативній ідеологічних концеп-ціях. Цей погляд може зустріти багато цілком обґрунтованих запере-чень. І базуватись вони будуть саме на детермінованій етнічною психо-логією неоднорідності традиційних для українського суспільства форм державно-політичної організації. Проблематика політичної антропо-логії українського етносу і полягає в тому, щоб виокремити із полі-тичної різноманітності історичного процесу ті форми державного втілення політичного устрою та права, які позитивно відгукнулись на становленні і трансформації української національної ідентичності, національної культури, національної економіки. Саме системи полі-тичного та правового устрою, які позитивно закарбувались у гене-тичній пам'яті суспільства, в ході історичного процесу перетворю-ються у сталу етнопсихологічну традицію, що утворює з етносу народ, а потім націю, закріплює форми етнічної та національної іден-тичності на рівні колективної свідомості.

На нашу думку, у політичній антропології українського історичного процесу (для якого у однаковій мірі характерний як державний, так і недержавний тип суспільства) необхідно розрізняти наступні різновиди традиційного громадсько-політичного устрою, закріплені в етнічній психології на рівні політичних стереотипів підсвідомості: 1) консервати-вну монархію із залученням олігархічної підтримки; 2) конституційну монархію з ознаками національного консерватизму; 3) псевдодемокра-тичну охлократію з олігархічним ухилом; 4) багатовекторну і безмежну анархію. Проаналізувавши кожну політико-ідеологічну форму державно-го устрою із соціокультурних позицій політичної антропології можна буде зробити висновок з приводу їхньої придатності для України сього-дення та України майбутнього.

195

Ю.О. Миндреску, магістр, ЧНУ ім. Ю. Федьковича, Чернівці julia8099@gmail.com

МЕХАНІЗМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО КОНТРОЛЮ

ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЛЮДИНИ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ УКРАЇНИ

Вивчення ролі міжнародних організацій у дотриманні прав людини

безпосередньо залежать від особливостей глобального та регіонально-го середовища. Характер актуальних викликів і загроз визначає формат і напрямки міжнародного співробітництва. Зміни в концептуальних під-ходах до захисту прав громадян, спричинені складністю сучасного між-народного довкілля, впливають на цілі та засоби діяльності міжнарод-них організацій. Перед сучасними викликами та загрозами глобалізова-ного світу жодна держава не спроможна забезпечити власний захист виключно своїми зусиллями, не спираючись на допомогу з боку міжна-родної спільноти й колективних структур. При цьому міру своєї участі в тих або інших міжнародних заходах у сфері міжнародних механізмах захисту кожна країна визначає самостійно. Різноманітні форми міжна-родної співпраці та співробітництва в галузі дотримання прав і свобод людини формуються відповідно до уявлень країн про спільні загрози та власні національні інтереси. Прагнення людства розв'язати гострі про-блеми міжнародних відносин мирними засобами, домінування інтегра-ційних процесів над процесами дезінтеграції, формування комплексу спільних політичних, економічних та інших завдань визначає тенденцію до творення низки регіональних та міжрегіональних систем інтересів у різних сферах суспільного життя. Таким чином, світове співтовариство визнає волонтерський рух способом збереження та зміцнення загаль-нолюдських цінностей, реалізації прав і обов'язків громадян, особистіс-ного зростання шляхом усвідомлення людського потенціалу. У Всесвіт-ній Декларації Волонтерства відзначається, що волонтерська діяльність становить фундамент громадянського суспільства, привносячи в життя людей потребу в мирі, свободі, безпеці та справедливості [Лях Т. Л. Волонтерство // Енциклопедія для фахівців соціальної сфери / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої. – Київ, Сімферополь : Універсум, 2012. – С. 124–128].

Починаючи з 2014 р. волонтерський рух в Україні за масштабом по-ширення став показовим виявом громадської самоорганізації. За умов розбалансування системи державного управління, браку ресурсних можливостей та зовнішньої агресії волонтерські організації виконують функції держави із забезпечення силових структур та постраждалих громадян в ході збройного протистояння. Вирішальну роль у цьому процесі відіграє патріотичний підйом в українському суспільстві, що призвів до появи безпрецедентної кількості волонтерів й жертводавців. [Волонтер-психолог, яка повернулась з АТО: Наша найкраща допомога бійцям вдома – присутність поряд. [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://life.pravda.com.ua/person/2014/10/1/181349/].

196

Найбільш відомою та активною у справі дотримання прав людини на тимчасово окупованих територіях є коаліція громадських організацій та ініціатив "Справедливість заради миру на Донбасі", учасниками якої є Громадський комітет захисту конституційних прав та свобод громадян (м. Луганськ), Громадський рух "Очищення", "Донбас-SOS", Луганська правозахисна група, Луганський обласний правозахисний центр "Альте-рнатива", правозахисний центр "Поступ", "Восток-SOS", Старобільська громадська організація "Воля", Східноукраїнський центр громадських ініціатив, Українська гельсінська спілка з прав людини, Харківська пра-возахисна група, Центр громадянських свобод, "Євромайдан-SOS", Центр "Соціальна Дія" і т.д. [Меморандум про співпрацю коаліція гро-мадських організацій та ініціатив "Справедливість заради миру на Дон-басі" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://jfp.org.ua/system/ documents/files/1/Memorandum_Coalition.pdf?1450965238]. Члени Коалі-ції діють в межах "Меморандуму про співпрацю" та співпрацюють за такими напрямами: збір, систематизація та збереження первинних ві-домостей про факти порушень прав людини під час збройного конфлік-ту на сході України; збір інформації про найбільш тяжкі порушення прав людини та порушення норм міжнародного гуманітарного права. ство-рення бази даних, у якій збирається інформація про порушення прав людини на сході України в період збройного конфлікту; координація роботи учасників неформального об'єднання з опитування осіб, що постраждали внаслідок збройного конфлікту з метою уникнення їх ре травматизації; забезпечення неупередженого інформування компетент-них, в тому числі міжнародних, органів щодо випадків порушення прав людини та норм міжнародного гуманітарного права; боротьба із безкар-ністю осіб, винуватих у грубих та системних порушеннях прав людини на Донбасі в ході збройного протистояння; контроль за дотриманням гарантій справедливого правосуддя. [Меморандум про співпрацю коалі-ція громадських організацій та ініціатив "Справедливість заради миру на Донбасі" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://jfp.org.ua/ system/documents/files/1/Memorandum_Coalition.pdf?1450965238].

Від початку конфлікту приблизно 3000 українських військових і циві-льних осіб, які були позбавлені волі і потрапили до рук так званих "ДНР/ ЛНР", були обміняні на полонених сепаратистів, про що повідомляла Служба безпеки України. Окрім того, що цей процес обміну не регулю-ється жодним визначеним законом, в таємниці тримаються обставини обміну, в тому числі й інформація про місця тимчасового тримання, умови утримання, а також кінцеву долю тих, кого було передано іншій стороні. Така практика, яка розпочалась з окремих випадків і перетво-рилася на системну, є абсолютно непрозорою і не має жодного право-вого регулювання. [РБК-Україна. Число жертв конфлікту на Донбасі перевищило 6,8 тис. осіб, – ООН. – 29 липня 2015 р. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.rbc.ua/ukr/news/chislozhertv-konflikta-donbasse-prevysilo-1438115441.html.].

197

Отже, збройний конфлікт у Донецькій і Луганській областях України спричинив до серйозних порушень прав людини, які можуть сягати рівня міжнародних злочинів. Перебування людини у неофіційних місцях три-мання автоматично позбавляє її всіх гарантій захисту від неналежного поводження, адже такі місця залишаються поза будь-яким зовнішнім контролем. У переважній частині такі місця не є пристосованими на-віть для короткотермінового тримання осіб, вони не відповідають міні-мальним стандартам тримання (підвальні приміщення, каналізаційні колодці, автомобільні бокси.). Відповідно, сам факт перебування лю-дини у таких умовах є жорстоким, нелюдським або таким, що прини-жує гідність поводженням відповідно до стандартів Конвенції про за-хист прав людини та основоположних свобод і практики Європейсько-го суду з прав людини. По кожному з таких випадків має бути прове-дене належне розслідування на національному або міжнародному рівні, повинні бути встановлені винні в скоєнні воєнних злочинів і зло-чинів проти людяності і притягнуті до відповідальності.

В.Ю. Омельченко, канд. філос. наук, КНУТШ, Київ victoria.omelchenko@bigmir.net

"ПОЛІТИЧНИЙ МІФ" ЯК ПРИКЛАДНА МІФОЛОГІЯ

Наукова розвідка присвячена дослідженню поняття "міфу" та вияв-

ленню сутнісних ознак "політичного міфу". З'ясуванню та проясненню питання, чим є "політичний міф" сьогодення? Якою мовою він говорить? До чого апелює? Об'єктом нашої розвідки є поняття міфу взагалі, а предметом сутнісні ознаки політичного міфу. Розпочнемо із подолання передсудів, згідно яких "міф" трактують як загадкову оповідь первісних людей, а сам "міф" розглядається як такий, що передує науковому сприйняттю світу. На противагу такому визначенню, ми пропонуємо визначати "міф" як спосіб пояснення світу, а "політичний міф" як штучно створену "реальність" обумовлену жагою до влади, що досягається засобом впливу на масову свідомість. Звернемось до альфи і омеги дослідження міфології, а саме дослідження О.Лосєва. Останній, як раз і застерігає від упередженого сприйняття міфу як вигадки, ілюзії, фанта-зії, що властива виключно первісній людині. Такий погляд на міф обу-мовлений тим, що ми оцінюємо його з точки зору науки. За О.Лосєвим, міф не є вигадкою, а є самою дійсністю, "категорією думки і життя". Більше того, міф має свою лаконічну структуру і є логічним, себто є "діалектично необхідною категорією свідомості і буття взагалі" [Лосев А. Диалектика мифа [Электронный ресурс]. – М. – "Правда". – 1990. – Ре-жим доступу: http://www.psylib.org.ua/books/losew03/index.htm.]. Тобто, міф не є ані ідеальним буттям, ані вигаданим, а є смисловим буттям. Відповідно, О.Лосєв констатує, що міф не є примітивно-науковою химе-

198

рою, а є "живим суб'єкт об'єктним взаємообміном, що містить свою вла-сну, позанаукову істинність, правдивість, закономірність і структуру", тобто міф це завжди історія про реальне, живе і безпосереднє [Там само]. Такими є риси міфу за О.Лосєвим. В свою чергу, Р.Барт продов-жує подібні розмисли щодо міфу, але, розглядає його вже, з точки зору семіології. Науки засновником якої є Ф.Сосюр, яка і має вивчати міфи. Якими ж є риси міфу, за Р.Бартом? Міф – це, по-перше, комунікативна система; по-друге, міф деформує та спотворює реальність; по-третє, міфи мають свій термін придатності, це означає що архаїчні міфи мо-жуть бути і є, але вічних міфів немає; по-четверте, міф містить дві семі-ологічні системи: мову – об'єкт та метамову; по-п'яте, міф має смисл, форму і значення. Міф одночасно позначає, повідомляє, переконує, приписує. По-шосте, міф носить імперативний та спонукальний харак-тер, він апелює до конкретного реципієнта [Барт Р. Миф сегодня [Элек-тронный ресурс] // Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М. – "Про-гресс", "Универс". – 1994. – с. 72-130. – Режим доступу: http://lib.ru/ CULTURE/BART/barthes.txt_with-big-pictures.html]. "Міф" спрощує світ, зводить його до простих алгоритмів, а в такому "зручному" світі втрача-ється звичка послуговуватись здатністю критичного мислення. Ніщо так не приваблює людей як жага до влади, саме "воля до влади" (Ф.Ніцше) продукує застосування перевірених часом і емпіричним досвідом ін-струментів політтехнологій. Одним із яких є політичний міф. Політичний міф реанімує наші первісні почуття, апелює до інстинктів, деформує реальність. Ознайомившись з різними підходами до визначення остан-нього, ми приймаємо як аксіому положення згідно якого "політичний міф" створюється в лабораторних умовах для відповідних політичних цілей. Якими є: боротьба за владу, легітимація влади, досягнення полі-тичного домінування. Відповідно, ми розглядаємо міф в контексті полі-тичної боротьби. Одним з перших, хто запропонував використовувати міф у якості політичного інструменту, був Ж.Сорель, який вважав, що "міфи мають створюватись штучно, аби надихати маси" [Сурков А. Миф, сила и насилие в философии Ж.Сореля [Электронный ресурс]. – М. – 2013. – Режим доступу: http://www.runivers.ru/philosophy/logosphere /471679/]. Згідно з експертною оцінкою, А. Цуладзе "політична міфоло-гія" є прикладною міфологією, яка завжди намагається стати реальніс-тю. А.Цуладзе виокремлює "міфи": "технологічні" та "вічні"/архаїчні. За А.Цуладзе "міф" це завжди "насилля над реальністю". Таким екзистен-ційно трагічним прикладом "насилля міфу над реальністю" є "холодна війна", яка породила викривлене сприйняття реальності у росіян, що характеризується небажанням мас миритися із дійсним станом подій. Що є першопричиною запиту не на завойовані "перемоги", а на "штучні" та "символічні". А. Цуладзе вважає, що у сучасному світі міф почуваєть-ся дуже "затишно", оскільки з приходом "галактики Гутенбергу" роль ЗМІ і телеіндустрії набула глобальних масштабів, тобто ЗМІ формують сус-

199

пільну думку, маніпулюють розставляючи "хиткі" і "заангажовані" акцен-ти у поданій інформації, що веде до збільшення лав "сліпих" споживачів "потрібного" медіа продукту. Відповідно, боротьба за контроль і вплив на медіа є виправданою у політичних перегонах, адже більш сприятли-вого майданчика для висловлювання своєї "правди" важко віднайти. А.Цуладзе пропонує певну техніку захисту від міфу, яка полягає або у ігноруванні політики взагалі або у спроможності зайняти визначену іде-ологічну позицію [Там само. – С.269]. У будь-якому разі, слід завжди зберігати пильність "здорового глузду" і не втрачати здатність критично-го мислення і сміливість критичного слова. Це передбачає вміння аналі-зувати, порівнювати будь-які повідомлення ЗМІ, слід навчитися "читати" і "працювати" з інформацією, відокремлювати факти від їх інтерпретації. З чого складається "тіло" політичного міфу? З механізму "свій-чужий", протистояння "добра-зла", "правди-кривди", "лиходіїв-жертв", "героя-кривдника", "героя-антигероя", "білого-чорного". Міф має ірраціональні підвалини та керує емоціями за допомогою стереотипів. Міф створює свою реальність та створює ефект солідарності мас. Як протистояти "магічному" впливу політичного міфу? Міф нічого не пояснює, а створює ефект дива. Для того, щоб захиститись від міфу слід пам'ятати, що слова не тотожні реальності. Протистояти міфу можна завдяки розвитку критичного мислення засобом широкої просвіти мас, вільних та незаан-гажованих ЗМІ, що сприятиме розвитку аналітичного мислення, а не "сліпому" споживанню інтенцій міфу. В свою чергу, ми не можемо вима-гати від мас неможливого, очевидно, що аналітичне мислення і здат-ність критичного судження не є притаманною рисою масової свідомості. Відповідно, міф був, є і залишається найефективнішим знаряддям полі-ттехнологів задля досягнення відповідних політичних амбіцій. Міф до-зволяє здійснити розподіл сил на свою користь, досягти перерозподілу владних повноважень та отримати доступ до нових владних ресурсів. Міф розповідає свою "заангажовану" історію і шукає своїх глядачів. Чому глядачів? Тому що політичний міф є театральним, драматичним за своєю суттю. Таким чином, міф – це комунікативна практика, що по-яснює оточуючий світ, а політичний міф – це штучно створена історія заради досягнення політичних цілей. Міф живе тим довше, чим більше його підсилюють роллю харизматичного героя-поборника, влучністю слова ЗМІ, провокацією друкованого слова, тоді досягається ефект "цілісної картини світу", що говорить "правду", яку ми хочемо почути, "правду" близьку нашому серцю. Саме серцю, а не розуму. Міф не апе-лює до розуму, лише до емоцій, до інстинктів, до базових потреб люди-ни. "Воля до влади" і є тією метою, яка виправдовує усі засоби її досяг-нення. Найефективнішим серед яких і є політичний міф.

200

О.О. Остапчук, студ., КНУТШ, Київ ostua2015@gmail.com

ЗМІ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОПАГАНДИ ТЕРОРИЗМУ

Динамічний розвиток медіатехнологій та формування культури вір-

туальної комунікації стимулює якісні зрушення у більшості форм полі-тичних взаємодій. Окрім розширення можливостей для легальних полі-тичних акторів, технологізація створює виняткові умови для активізації терористичних угруповань, котрі позбавлені повноцінного доступу до централізованих ЗМІ.

Наразі діяльність екстремістів локалізована передусім у соціальних мережах. Окрім анонімності, асиметричності, відсутності дієвої правової бази щодо притягнення до відповідальності розповсюджувачів протиза-конної агітації, дані платформи приваблюють можливістю моніторингу особистих даних користувачів. На основі одержаної інформації агітацій-ний матеріал адаптується до регіональних, вікових, смакових особливо-стей і адресується запрограмованій аудиторії, уникаючи протидії нелоя-льних користувачів. Активність пропагандистів може набувати і проти-лежного спрямування: оскільки атрибутом тероризму є залякування, шокуюча інформація мобільно розповсюджується серед незацікавленої аудиторії через прив'язку контенту до популярних хештегів тощо. За-вдяки сучасному менеджменту Ісламської держави twitter став головною віртуальною платформою терористичної пропаганди [Стышинский М. Джихадистская пропаганда в интернете и социальных медиа // Полити-ческая лингвистика. – Екатеринбург, 2016 – № 5. – с. 158-164].

В сучасних умовах ажіотаж довкола проблеми тероризму забезпечу-ється переважно не пропагандою терористів, а політикою незалежних ЗМІ, котрі їх критикують [Петухов В. Б. Феномен терроризма в инфор-мационном пространстве культуры: автореф. дис. на присвоение науч. степени доктора культурологии: спец. 24.00.01 "Теория и история куль-туры" / В. Б. Петухов. – Москва, 2009. – 50 с.]. Конкуренція між засобами медіа, що набуває вираження у багатозначних заголовках, провокацій-них тлумаченнях подій та інших маркетингових методах, у випадку ви-світлення тероризму провокує шок, апатію серед реципієнтів, згодом – збільшення порогу байдужості або звичку до теми. Некомпетентна і нав'язлива критика терористичних угруповань в окремих випадках мо-тивує аудиторію ЗМІ проектувати роздратування на власні політичні інститути, культивувати лояльне ставлення до них на противагу неспри-ятливим соціально-політичним реаліям власного середовища. Ефект посилюється у разі тиражування незалежними медіа оригінальних ма-теріалів екстремістів, котрі вражена аудиторія сприймає некритично. Високотехнологічні зйомки терактів і страт Ісламською державою набу-вають популярності серед західної публіки завдяки їх відтворенню у новинах і аналітичних передачах. У результаті виникає спотворене ба-чення дійсності, перебільшення реальної могутності екстремістів, зневі-

201

ра у власних держаних інститутах та ЗМІ, котрі запозичують матеріал з терористичних каналів. [Gambhir H. The Virtual Caliphate: ISIS's Information Warfare / H. Gambhir – Електронний ресурс – Режим доступу: http://www.understandingwar.org/].

Якщо законодавчо регульовані засоби комунікації стають ретрансля-торами терористичної пропаганди мимоволі, соціальні мережі Інтернету цілеспрямовано та безпосередньо використовуються екстремістами для маніпулювання громадською думкою. Прикладом слугує twitter-кампанія ІДІЛ, що супроводжувала захоплення Мосула у червні 2014 року. Мобіль-ний додаток The Dawn of Glad Tidings, який мав доступ до особистих профілів користувачів у twitter, згенерував від їх імені близько 40 тис. повідомлень на підтримку терористів. Дослідники визначають штучну віртуальну атаку як один із факторів захоплення міста [Моторин Д. И., Коваленко В. Д. Специфика информационной борьбы запрещенных в России террористических организаций "Аль-Каида" и ИГИЛ // Общество: политика, экономика, право. – Москва, 2016 – №5. – с. 13-18]. Окрім нагні-тання страху, Інтернет застосовується для культивування загального позитивного образу терориста через персоналізацію. Публікування мате-ріалів про родинні відносини, організацію побуту, дозвілля тощо, які хара-ктеризують індивіда із особистісних позицій, схиляють оточуючих до про-яву співчуття. Виявлення спільних загальнолюдських цінностей створює розрив між негативним, перебільшено загрозливим образом екстремізму, створеним ЗМІ, та особистими враженнями від ознайомлення із дійсними чи уявно дійсними особистостями, котрі репрезентують цей рух.

Персоналізація тероризму можлива завдяки присутності його образу в продуктах масової культури, насамперед ігровому кіно й мультипліка-ції, віртуальних іграх. Ототожнення знакових символів терористичного руху із актуальними образами чи течіями молодіжної культу-ри/субкультури включає тероризм до сфери моди, підтримуваної моло-діжним конформізмом. В нейтральному ігровому втіленні атрибутика терористичних угруповань освоює найсучасніші та найбільш ефективні канали комунікації, перетинаючи межі груп зацікавленості. У молодіж-ному середовищі образ екстремізму насамперед віртуалізується та втрачає риси властивої йому антисистемності. Характерна для юнацтва протесність, та профанування дійсності, втілені у молодіжних субкуль-турах, перетворюють образ тероризму у позбавлений загрозливого сенсу аполітичний символ. З іншого боку, тиражування подібного ба-чення масовою модою надає йому рис культурної престижності.

Розвиток ефективних і загальнодоступних засобів обробки і передачі інформації актуалізує проблему пропаганди тероризму як різновиду девіантної політичної поведінки. Швидкісне і неконтрольоване тиражу-вання інформації, а також конкуренція в середовищі ЗМІ сприяє реалі-зації однієї з ключових цілей терористичної пропаганди – залякування аудиторії. Враження громадської думки здійснюється через її фальсифі-кацію з ініціативи самих терористів, поверхове висвітлення опозиційни-ми джерелами інформації, своєрідній інтерпретації у сфері масової,

202

насамперед молодіжної, культури. Дана проблема не вичерпується ліквідацією пробілів у законодавчій базі, остільки пропаганда екстреміз-му можлива у правовому полі шляхом формування лояльності мас до даного феномену.

Е. В. Радевич, БГУ, Минск, Беларусь Katrin_frol@mail.ru

ГЛОБАЛИЗАЦИЯ КУЛЬТУРЫ:

КОНВЕРГЕНЦИЯ ИЛИ ДИВЕРГЕНЦИЯ

Один из главных вопросов в контексте обсуждения социокультурных последствий глобализации, это вопрос о том, становятся ли люди, яв-ляющиеся представителями разных культур все более единообразны-ми, либо современное состояние мирового сообщества демонстрирует нам обратную тенденцию. Это вопрос наиболее часто поднимается в дискуссиях о глобализации культуры и разделяет современных иссле-дователей на два лагеря. С одной стороны, можно выделить группу пессимистически настроенных мыслителей, которые придерживаются первой точки зрения, говоря о том, что мировое сообщество развивает-ся в направлении единообразия, все меньше демонстрируя культурное разнообразие. "Мы наблюдаем расцвет гомогенизированной поп куль-туры, производимой, западной индустрией в Нью-Йорке, Голливуде, Милане и Лондоне. В качестве доказательства такой точки зрения ука-зывают на амазонских индейцев, которые носят кроссовки Найк, жите-лей Южной Сахары, которые приобретают американские бейсболки, и палестинских подростков, с гордостью демонстрирующих свои свитера Чикаго Буллз в центре Рамаллы" [Steger, M. B. 2009. Globalization: a very short introduction. Oxford: Oxford university press. P. 94]. Ссылаясь на диффузию англо-американских ценностей и товаров народного потреб-ления по всему миру, адепты тезиса о культурной гомогенизации ут-верждают, что западные нормы и образы жизни подавляют более уяз-вимые культуры. Тем не менее, существует достаточно примеров того, как некоторые страны предпринимают попытки противостоять "культур-ному империализму".

Однако тенденции к единообразию можно наблюдать и внутри са-мих стран-гегемонов. Американский социолог Дж. Ритцер ввел понятие "Макдональдизация" [Ritzer G. The McDonaldization of Society. Pine Forge Press, 1993 – Social Science – 221 pp.], для описания широкого круга социокультурных процессов, благодаря которым принципы ресторана быстрого питания начинают все больше доминировать во всех сферах не только американского общества, но и всего мира. При поверхност-ном рассмотрении эти принципы кажутся вполне рационально обосно-ванными и предлагают, казалось бы, эффективные способы быстрого обслуживании людей. Однако, за фасадом красивых рекламных лозун-

203

гов, скрываются достаточно серьезные проблемы – во-первых, нега-тивное влияние на здоровье. Во-вторых, безличные, рутинные опера-ции и однообразные алгоритмы работы, принятые в так называемом "рациональном быстром обслуживании", фактически приводят к дегу-манизации человеческих отношений и стандартизации образа жизни, нивелируют творческую активность человека, превращая его труд в выполнение последовательных автоматизированных операций, и сво-дится к точному выполнению инструкций.

Такой же пессимистической точки зрения придерживается еще один исследователь, американский политолог Бенджамин Барбер, который в своей книге "Потребленный: как рынки развращают детей, инфантили-зируют взрослых и поглощают всех граждан" выступает против "этоса инфантильности", который поддерживается глобальным капитализмом, превращая взрослых в детей, благодаря рекламе и товарам массового потребления, а детей – в потребителей [Barber B. Consumed: How Markets Corrupt Children, Infantilize Adults, and Swallow Citizens Whole. New York: W.W. Norton, 2007, 406 pp.]. Глобальное неравенство способ-ствует подавлению роста капитализма и мировой торговли, поэтому, в целях повышения прибыли и расширения рынка, глобальные капитали-сты производят однородную продукцию, ориентированную на моло-дость и процветание, а так же превращают детей, особенно подвер-женных влиянию рекламы, в потребителей своих стандартизированных товаров массового потребления. Все это приводит к тому, что этос глобального потребления становится все более бездушным и неэтич-ным, в погоне за прибылью.

В свою очередь, те исследователи глобализационных изменений в сфере культуре, которые оказываются более оптимистичны в своих взглядах, чем их оппоненты, так же соглашаются с тем фактом, что глобализация ведет к культурному единообразию, но видят в этом по-зитивную сторону. Например,

Ф. Фукуяма с энтузиазмом артикулирует распространение англо-американских ценностей и образа жизни по всему миру, приравнивая этот процесс к расширению демократии и свободного рынка [Fukuyama, F. (1992). The end of history and the last man. New York: Free press & London: Penguin books. 403 pp.].

Исследователи, которые придерживаются позитивного взгляда на эти процессы, выражают не просто позицию американского шовинизма, который традиционно навязывает свой образ жизни всему миру. Ско-рее, высказывается идея космополитизма, в основе которой лежит акцентуация новых информационно-компьютерных технологий, в част-ности, Интернета, как основных предвестников новой гомогенизирован-ной техно-культуры.

Тем не менее, тезис о наличии гомогенизации и стандартизации всего мира еще не означает утверждение, что всему культурному разнообра-зию на планете суждено исчезнуть навсегда. Многие авторитетные мыс-лители высказывают мнение о том, что глобализация вызывает к жизни

204

новые формы культурного самовыражения, а так же актуализирует само-бытные национальные черты. В частности, Р. Робертсон утверждает, что глобализация часто реанимирует местные культурные особенности [Robertson, R. (1992). Globalization: social theory and global culture. London: Sage. 211 pp]. Следовательно, вместо того, что бы быть полностью по-глощенными западной масс-культурой, локальные черты и националь-ные особенности по-прежнему играют важную роль в создании уникаль-ных культурных образований. Для этого Робертсон использует понятие "глокализации", которое обозначает единство глобального и локального, а так же предполагает культурное взаимообогащение.

Вышеназванные аргументы скептиков и оптимистов не обязательно являются несовместимыми. Современный опыт жизнедеятельности, осуществляемый поверх культурных границ, означает, с одной стороны, потерю традиционных символических форм, но и создание новых куль-турных смыслов с другой.

В. А. Рихлік, канд. політ. наук, доц., КНЕУ ім. В.Гетьмана, Київ

rychlick@ukr.net

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ У СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

Термін "політична культура" має різні тлумачення: система переко-

нань, вірувань та почуттів, які надають порядок і значущість політично-му процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі (Л.Пай); система переко-нань про моделі політичної поведінки і політичні інститути (С.Верба); модель орієнтації і поведінки в політиці (В.Розенбаум); сукупність пози-цій, цінностей і зразків поведінки, що торкаються взаємовідносин влади і громадян (Є.Вятр) та інші. Політична культура проявляється у діяльно-сті держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян даної держави.

Необхідно зазначити, що політична культура засвоюється в процесі політичної соціалізації, тобто засвоєння політичних орієнтацій, форм політичної поведінки, традицій політичної системи, прийнятих для дано-го суспільства, а також формування навичок політичної участі.

Поняття "політична культура молоді", як і більш загальне поняття "політична культура", сьогодні вживається в досить абстрактних і супе-речливих для масової свідомості значеннях.

Політична культура молоді є складовою частиною політичної культу-ри суспільства. "Молодь" як феномен і соціологічна категорія, характе-ризується психологічною зрілістю за відсутності вагомої участі в інститу-тах дорослих.

205

Молодь продукує свою культуру та свою субкультуру, що пов'язано з невизначеністю своїх соціальних ролей, невпевненістю у власному соціальному статусі. Але на сьогоднішній момент ускладнюється мож-ливість дати вичерпне визначення політичній культурі молоді, так як воно перебуває у процесі перереформування та зміни, у відповідності до викликів сучасності.

Формування політичної свідомості молоді є важливою функцією соціальних інститутів, як форми організації та засобів здійснення спільної діяльності людей, що забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Виховання на принципах толерантності, політкоректності, громадян-ськості, патріотизму, відповідальності, довіри до дій державної влади сприяє успішній інтеграції молоді у політичне та соціальне простір, іден-тифікації з загальними цінностями і нормами, є запорукою відтворення суспільства і його стабільності. У цьому зв'язку особливого значення має дослідження різних механізмів становлення молоді як суб'єкта соці-ально-політичних відносин. Молодь як соціальна група неоднорідна за своїм складом. Традиційно найбільш передовою частиною молоді вва-жалося студентство. Тому всебічне вивчення даної соціальної групи активно велося в рамках різних наукових дисциплін, таких як соціологія, психологія, політологія.

Отже, соціально – психологічні чинники формування політичної сві-домості – це сукупність знань, оцінок, настроїв, почуттів та умов, за допо-могою яких відбувається усвідомлення ролі суб'єктом соціально-політичної сфери. До соціально – психологічні чинників формування полі-тичної свідомості, можна віднести : національний менталітет, як систему переконань, уявлень і поглядів індивідуумів або суспільної групи, почуття патріотизму, політичні настрої в суспільстві, політичну поведінку, політич-ну культуру, сучасний стан та умови, які пануюють в державі тощо.

Якщо говорити про місце молоді в системі української влади, то тут мало що відомо, хоча з погляду на Верховну Раду України, уряд, на представницькі органи влади, неважко дійти висновку про те, що мо-лодь у них представлена дуже мало. Хіба що трохи більше на районно-му та сільському рівнях. Між іншим, за останні роки довір'я молоді до усіх гілок влади постійно зростає, хоча молоді люди все ще сподівають-ся, що їх проблеми врешті будуть помічені.

Інша справа, рівень підготовки молодої людини до політичної діяль-ності. Зрозуміло, що незалежно від віку, в політиці потрібні знання, на-вики, вміння, досвід. Об'єктивно молодь у цьому може дещо програвати старшим. Саме тому постає питання про необхідність професійної під-готовки молодих політиків.

Характерною особливістю сучасної політичної свідомості молоді є поліцентризм її політичних уподобань. Загалом нинішній рівень політич-ної свідомості української молоді є ще досить низьким, що негативно позначається і на рівні її політичної активності. Рівні політичної активно-сті та свідомості не завжди збігаються. Молодь може бути політично

206

пасивною не тому, що вона є політично несвідомою, а тому що не під-тримує ту чи іншу форму політичного правління, той політичний курс, який не задовольняє її специфічні потреби та інтереси. Але ця пасив-ність може вмить змінитися політичною активністю, якщо з'явиться така політична сила, в якій молодь знайде відгук своїм інтересам.

Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але одночасно ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечливий процес переходу до ринку призвів до того, що маємо сьогодні такі проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання без-робіття, підвищення професійної кваліфікації, соціального захисту окремих соціальних груп, в т.ч. і молодих людей, спостерігаються мігра-ційні процеси серед них.

Важливо спрямувати молодь на пошук власного найоптимальнішого для неї самої шляху розвитку, забезпечити цей процес таким чином, щоб він мав тенденцію до самозакріплення і самопідтримки.

В Україні помітною є проблема, яка полягає в тому, що надто багато громадян, особливо молодих, виявилися психологічно не готовими до розбудови своєї держави. Це прикро, але факт, що на сьогодні ми не спостерігаємо такого "вибуху" патріотизму, національної самосвідомос-ті, котрий став би консолідуючим фактором економічного, політичного, духовного відродження, на базі якого формувався б наш менталітет, міцніла держава, формувалася б нова генерація громадян.

Таким чином політична свідомість сучасної молоді дуже швидко змі-нюється зі зміною ситуації в країні, дій чи бездіяльності влади, та бага-тьма іншими чинниками. В останні кілька років молодь усвідомила свою силу, та свій вплив на владу та її дії. Молодь показала, що потрібно рахуватися з думкою народу. Свідомість молоді змінюється завжди і з приходом нових поколінь, політична свідомість буде іншою.

207

ЗМІСТ

Круглий стіл "ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ГУМАНІТАРНІ СТУДІЇ (СПІЛЬНО З ГУМАНІТАРНИМ ФАКУЛЬТЕТОМ

ЗЕЛЕНОГОРСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ, ПОЛЬЩА)" Konverskyi Anatolii, Rudenko Sergii POLISH-UKRAINIAN HUMANITARIAN STUDIES: SCIENTIFIC AND EDUCATIONAL DEVELOPMENT STRATEGY .................................................... 3 Білоножко Є. П. ІСТОРИЧНА ПОЛІТИКА: МІЖ ФАКТАМИ ТА МІФАМИ (НА ПРИКЛАДІ СУЧАСНОЇ ПОЛЬЩІ ТА УКРАЇНИ) ................................................... 4 Маслак О. О. ПОЛІТИЧНА ТЕОЛОГІЯ ПОЛЬСЬКОГО МЕСІАНІЗМУ ХІХ СТ. .............................. 10 У КОНТЕКСТІ ЕПОХИ Негруб Т. С. РИШАРД КАПУСЦІНСЬКИЙ ТА ЙОГО ФІЛОСОФІЯ ІНШОГО. КОМЕНТОВАНИЙ ПЕРЕКЛАД ПРАЦІ "TEN INNY".................................................. 13 Omelchenko Victoria ROLĘ FILOZOFII W KONTEKŚCIE HUMANITARNYCH I SPOŁECZNYCH WARTOŚCIACH............................................................................ 22 Sobolevsky Ya. A. HISTORY OF AMERICAN PHILOSOPHY IN THE POLISH-UKRAINIAN HUMANITIES............................................................... 28 Шакун Н. В., Карпова І. Г. ФЕНОМЕН ГРОМАДЯНСЬКОЇ АКТИВНОСТІ: ЩОДО ПИТАННЯ ПРО ДОСВІД РЕАЛІЗАЦІЇ ЛОКАЛЬНИХ ІНІЦІАТИВ................. 29

Круглий стіл "ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКА

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ТРАДИЦІЯ: ТЕМАТИЧНИЙ ОГЛЯД" Маслак О. О. КАТЕГОРІЯ "ТУТЕЙШОСТІ" У ПОЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ЛИТОВСЬКО-БІЛОРУСЬКИХ "КРАЙОВЦІВ" ............................................................ 34

Круглий стіл "СВОБОДА РЕЛІГІЇ АБО ПЕРЕКОНАНЬ:

АСПЕКТИ РЕЛІГІЙНОЇ БЕЗПЕКИ" Бортнікова О. Г. ГАРМОНІЗАЦІЯ МІЖКОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН РЕЛІГІЙНИХ СУБ'ЄКТІВ НА ОСНОВІ МОДИФІКАЦІЇ БАЗОВИХ ІНСТИТУТІВ СУСПІЛЬСТВА ................................................................... 37

208

Нестерова М. І. ПРОБЛЕМА РЕЛІГІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ЯК НОВОГО ВИМІРУ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ .................................................... 39 Предко О. І. РЕЛІГІЙНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ: СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ "ЗОНИ" ЗАНЕПОКОЄННЯ............................................... 41 Sieroń Roman Bogusław ACTUALITY OF THE CONCEPT OF MERCIFUL LOVE'S EDUCATION AFTER THE EXAMPLE OF ADAM CHMIELOWSKI'S LIFE – ST. BROTHER ALBERT (1845-1916). ON THE CRACOW ROUTE OF RELIGIOUS TOURISM WITH POPE ST. JOHN PAUL II...................................... 43 Kharkovshchenko Y. A., Zadoianchuk O. A. THE RELIGIOUS FACTOR IN NATIONAL SECURITY .............................................. 46

Круглий стіл "ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ:

ВІД ЗМІСТУ ТЕРМІНІВ ДО НАВЧАЛЬНИХ ПРОГРАМ І КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ"

Высоцкий А. А. НОВЫЕ ПРАВИЛА АНТИКРИЗИСНОГО АДМИНИСТРИРОВАНИЯ НА ПРИМЕРЕ ГОСУДАРСТВЕННОГО УПРАВЛЕНИЯ Д. ТРАМПА....................... 47

Круглий стіл "ЕТИЧНИЙ ТА ЕСТЕТИЧНИЙ ВИМІРИ СУЧАСНИХ

СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ПРОЕКТІВ" Афендик Г. О. ВІЗУАЛЬНІ ПАРАДОКСИ НЕЕВКЛІДОВОЇ ГЕОМЕТРІЇ ШАХІВНИЦІ НА ПРИКЛАДІ МАНЕВРУ РЕТІ.................................................................................. 49 Задорожна О. В. КОЛЕКЦІОНУВАННЯ ЯК СТРАТЕГІЯ ФОРМУВАННЯ "ЗАХІДНОЇ СУБ'ЄКТИВНОСТІ".................................................................................. 51 Каштанюк І. О. ЖІНОЧНІСТЬ КРІЗЬ ПРИЗМУ АРТ-ФЕМІНІЗМУ ГРІЗЕЛЬДИ ПОЛЛОК ................................................................................................. 53 Манделіна О. С. ІМАНЕНТНА ТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ВІЗУАЛЬНИХ МЕДІА ........................................... 55 Носенок Б. Е. ВТОМА ВІД ВІЗУАЛЬНОСТІ: ОБРАЗИ ДЕКАДАНСУ............................................... 57 Тормахова А. М. ВІЗУАЛЬНІ ПРАКТИКИ У МІСЬКОМУ ПРОСТОРІ КИЄВА ...................................... 59

209

Чуйко Н. В. ПРОБЛЕМА ЗНАКУ ТА СИМВОЛУ В НАЦІОНАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ У ІНТЕРПРЕТАЦІЇ Д. І. ЧИЖЕВСЬКОГО .................................................................. 61

Круглий стіл "ЕТИКА ЯК ПРАКТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

В ПРОФЕСІЙНОМУ ВИМІРІ (ПАМ'ЯТІ ПРОФЕСОРА Т.Г.АБОЛІНОЇ)"

Бойченко Н. М. НОРМОТВОРЧИЙ ХАРАКТЕР ЦІННОСТЕЙ У ПРОФЕСІЙНІЙ ЕТИЦІ......................... 64 Василевська Т. Е. ЕТИКА ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ТА ЕТИКА ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ: ЗМІСТ, ОСОБЛИВОСТІ, ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ ......................................................... 66 Войнаровська Л. І. МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ВИМІР ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ЛЮДИНИ: ФІЛОСОФСЬКО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОНТЕКСТ.......................................................... 69 Кундеревич О. В. ПРОФЕСІЙНІ ЕТИЧНІ КОДЕКСИ В ГАЛУЗІ PR-ДІЯЛЬНОСТІ ................................ 71 Ларіонова В. К. МОРАЛЬНИЙ ЗМІСТ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ .......................................................... 72 Маслікова І. І. ПОТЕНЦІАЛ ЕТИКИ ЯК ПРАКТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ У ПРОФЕСІЙНІЙ НОРМОТВОРЧОСТІ ..................................................................... 78 Морозов А. Ю. ДУХОВНО-МЕТАФІЗИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ ЕТИЧНОГО .............................................. 80 Надурак В. В. ЧОМУ ФАХОВИМ ЕТИКАМ НЕЛЕГКО ВИНОСИТИ МОРАЛЬНІ ОЦІНКИ? .......................................................... 83 Овсянкіна Л.А. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ................... 85 Пітякова Т. С. НЕОБХІДНІСТЬ ВВЕДЕННЯ НАВЧАЛЬНИХ ДИСЦИПЛІН З ПРИКЛАДНОЇ ЕТИКИ В СИСТЕМУ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ .............................. 87 Рогожа М. М. ПРИКЛАДНІ І ПРОФЕСІЙНІ ЕТИКИ: ТЕРМІНОЛОГІЧНА ДОВІЛЬНІСТЬ В КОНТЕКСТІ ДИСКУСІЙ ПРО ЇХ ПРИРОДУ ...................................................................................................... 88 Чумак А. Л. ЕТИЧНИЙ КОДЕКС УНІВЕРСИТЕТУ........................................................................ 90

210

Шинкаренко О. В. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ЯК НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА: СМИСЛОВІ АКЦЕНТИ................................................................................................ 92

Круглий стіл "ЛЮДИНА В СКЛАДНОМУ СВІТІ

(ДО15-РІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОГО СИНЕРГЕТИЧНОГО ТОВАРИСТВА)"

Доннікова І.А. ЛЮДИНА І КУЛЬТУРА В ПАРАДИГМІ СКЛАДНОСТІ .............................................. 94 Мелков Ю. А. СЛОЖНОСТЬ БЫТИЯ ЧЕЛОВЕКА В НЕВЫНОСИМО СЛОЖНОСТНОМ МИРЕ ............................................................ 96 Новицкая Т. Е. ПРОБЛЕМА ДОПУСТИМЫХ ПРЕДЕЛОВ ИСКУССТВЕННОСТИ В КОНТЕКСТЕ HUMAN ENHANCEMENT ................................................................. 98

Круглий стіл СХІД-ЗАХІД: СЦЕНАРІЙ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

ЧИ ЛОКАЛІЗАЦІЇ? Бойченко М. І. ЄВРОПЕЙСЬКА ЛОКАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ ГЛОБАЛІЗМУ .................... 101 Вовчок І. В. ГЛОБАЛІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ЯПОНІЇ : РЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТ (НА ПРИКЛАДІ СИНТОЇЗМУ)............................................. 103 Воропай Т. С. ІДЕНТИЧНІСТЬ ТА ГЕОПОЛІТИКА......................................................................... 105 Гераськов С. В. "МІЖ СХОДОМ ТА ЗАХОДОМ": ЯПОНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ...................................... 107 Голець О. Я. СХІД–ЗАХІД: ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОСТІ............................ 109 Лозниця С. А. НАЦІОНАЛЬНІ КУЛЬТУРИ ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ...................................................... 112 Пенюк В. Б. ПОЛІСТИЛІСТИЧНИЙ ТА МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛЬНИЙ АСПЕКТИ УНІВЕРСАЛІЗМУ МУЗИЧНОЇ МОВИ ...................................................................... 114 Пророченко Н. О. ОСОБЛИВОСТІ АДАПТАЦІЇ ІСЛАМСЬКИХ СУСПІЛЬСТВ ДО ГЛОБАЛЬНИХ ЗМІН СУЧАСНОСТІ: СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ.................... 116

211

Ставинська І. В. КОНЦЕПЦІЯ ЯПОНСЬКОГО ГЛОБАЛЬНОГО ПРОДУКТУ (НА ПРИКЛАДІ АНІМЕ) ............................................................................................ 119 Стрижак О. О. ПРОЦЕСИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ/ЛОКАЛІЗАЦІЇ В ОСВІТІ КИТАЮ.................................. 121 Тімкова Т. М. ГЛОБАЛІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В СУЧАСНОМУ ТУРЕЦЬКОМУ КІНО (НА ПРИКЛАДІ СЕРІАЛІВ) ....................................................................................... 123 Якубіна В. Л. ДИСТОПІЯ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ......................................................................... 125

Круглий стіл ФІЛОСОФІЯ БІЗНЕСУ:

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ Заєць О.М. СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ-ОСНОВНА КАТЕГОРІЯ ФІЛОСОФІЇ БІЗНЕСУ........................................................................... 128

Круглий стіл ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО:

ВІД АНТИЧНОСТІ ДО СУЧАСНОСТІ Красиков М. М. РЕТОПОНІМІЗАЦІЯ-2016: ПІРРОВА ПЕРЕМОГА. ХАРКІВСЬКИЙ ДОСВІД (Культурологічні рефлексії) ............................................ 131 Пітулей В. В. ПРОБЛЕМИ ПРОФЕСІЙНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ МОЛОДІ В ХХI СТОЛІТТІ ........................................................................................................ 133

Додаткові Бондар Д.В. ДЕРЖАВИ-ЛІДЕРИ У СТАНОВЛЕННІ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ. США, КНР ЯК КРАЇНИ З ДОМІНУЮЧОЮ ЕКОНОМІКОЮ..................................... 144 Величко А.І. СПЕЦИФІКА ІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНЦІВ У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНОЇ РЕГІОНАЛІСТИКИ .................................................... 146 Войналович В.Ю. ІСНУВАННЯ ЕЛІТИ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ФЕНОМЕНУ ........................................... 147 Герасименко Л. В. ЖАН БОДРІЙЯР ПРО СУСПІЛЬСТВО СПОЖИВАННЯ: ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ..................................................................................... 149

212

Герасимович В.А. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФЕНОМЕНУ ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ У ПОЛІТИЦІ .............................................................................................................. 151 Горобець А.П. МАКІАВЕЛЛІВСЬКА ШКОЛА ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ: ХАРАКТЕРНІ РИСИ ................................................................................................. 153 Гурицька М. С. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ТА ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЯК ЧИННИКИ СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА ....................................................................... 155 Дуткевич В. І. ПОЛІТИЧНЕ МАНІПУЛЮВАННЯ ЯК ЗАСІБ ВПЛИВУ НА ЕЛЕКТОРАТ........................................................................................................ 157 Єрмоленко В. А. ДЕРЖАВНІСТЬ У ДЕЗІНТЕГРАЦІЙНО-ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ ПОЧАТКУ ХХI ст. ................................................................................................160 Іванова І.І. КАТЕГОРІАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ФЕНОМЕНУ НЕОКОРПОРАТИВІЗМУ .................................................................... 162 Іванчук В. Б. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО У ПРАЦІ НІККОЛО МАКІАВЕЛЛІ "ДЕРЖАВЕЦЬ".......................................................................................................... 164 Йосипенко С.-В. С. ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ І СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ............................................................................... 167 Карпенко Б.В. FRAGILE STATES. ПРОБЛЕМА ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ .......................... 168 Кирпичник Р. І. ПРОБЛЕМА УЙГУРСЬКОГО СЕПАРАТИЗМУ В КИТАЇ......................................... 170 Кирпичник Р. І. КОНЦЕПЦІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ПОЛІТОЛОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ ІВАНА ФРАНКА ................................................. 172 Косенко Д.В. ЛІБЕРАЛЬНИЙ ТА РАДИКАЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ДЕМОКРАТІЮ......................... 174 Корнійчук О.О. КОНЦЕПЦІЯ "ВЕРТИКАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ" ДЖОВАННІ САРТОРІ .................. 176 Кузуб Г. Д. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ................................................................... 179

213

Лікарчук Д. С. ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК СУБ'ЄКТ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ........................................................ 181 Магдич Ю.А. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПОЛІТИЧНОГО МАНІПУЛЮВАННЯ ......................... 182 Маркіна М. Е. ФРОММ ПРО ІНТЕРПРЕТАЦІЮ ПОНЯТТЯ СВОБОДИ В ДЕРЖАВІ................... 184 Маркітантов В. Ю. ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ПОШИРЕННЯ ТЕРОРИЗМУ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ ......................................................................................... 186 Маслій І. В. ОКРЕМІ ЕКОНОМІЧНІ ТА ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ ЯК ПРОЦЕС ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН .................................................................................... 189 Мельник В. М. ПОЛІТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ ЯК ДОСЛІДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ.............................................................................. 192 Миндреску Ю.О. МЕХАНІЗМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЛЮДИНИ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ УКРАЇНИ ................................... 195 Омельченко В.Ю. "ПОЛІТИЧНИЙ МІФ" ЯК ПРИКЛАДНА МІФОЛОГІЯ ............................................... 197 Остапчук О.О. ЗМІ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОПАГАНДИ ТЕРОРИЗМУ.............................................. 200 Радевич Е. В. ГЛОБАЛИЗАЦИЯ КУЛЬТУРЫ: КОНВЕРГЕНЦИЯ ИЛИ ДИВЕРГЕНЦИЯ................................................................. 202 Рихлік В. А. ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ У СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ................................ 204

214

Наукове видання

ДНІ НАУКИ

ФІЛОСОФСЬКОГО ФАКУЛЬТЕТУ – 2017

МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ

(25-26 квітня 2017 року)

МАТЕРІАЛИ ДОПОВІДЕЙ ТА ВИСТУПІВ

ЧАСТИНА 10

Друкується за авторською редакцією

Оригінал-макет виготовлено Видавничо-поліграфічним центром "Київський університет"

Формат 60х841/16. Ум. друк. арк. 12,4. Наклад 110. Зам. № 217-8117.

Гарнітура Times New Roman. Папір офсетний. Друк офсетний. Вид. № Фл24. Підписано до друку 30.03.17

Видавець і виготовлювач ВПЦ "Київський університет"

б-р Т. Шевченка, 14, 01601, м. Київ (044) 239 32 22; (044) 239 31 72; тел./факс (044) 239 31 28

e-mail: vpc_div.chief@univ.kiev.ua http: vpc.univ.kiev.ua

Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК № 1103 від 31.10.02