1.Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці фахівців економічного і юридичного профілю.Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.Історія — це перш за все бачення, яке вимагає часової і просторової відстані при твердому об'єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли (економічний, політичний, релігійний, культурний та інші), тобто цикли, відносно яких можна отримати всебічне уявлення, є предметом історії.Вивчення гуманітарних наук складає важливу частину загальноосвітньої і світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема історія України.Історія - це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.

2. Методологічні засади, джерела вивчення курсу «Історія українського суспільства».Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.Джерела і література з історії УкраїниДжерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:1)речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;2)етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про

особливості буття, культури, звичаї певного народу;3)лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;4)усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;5)писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

3. Історичні та етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на території України.З кінця V — початку VI ст. розпочинається стрімкий і масштабний процес розселення слов'янського етносу з території прабатьківщини. Здавалось, непохитно-монолітний до того слов'янський світ розколовся, і величезні маси людності зірвалися з насиджених місць і рушили землями Європи. Це було викликано насамперед інтенсифікацією розкладу родо-племінного ладу, спричиненого розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, швидким зростанням населення слов'янського світу (своєрідний «демографічний вибух»), визріванням і наростанням соціально-майнової нерівності в їхньому суспільстві.То була доба виникнення квазідержавних суспільних об'єднань (союзів племен і далі племінних княжінь) і закладання підвалин державності у слов'янських народів. У процесі розселення складалась східнослов'янська, далі давньоруська, етнокультурна спільність. Вона посідала величезну територію Східної Європи, залишаючись об'єднаною відносно мови і культури спільністю.Історики нових часів встановили, що названі Нестором племена насправді були племінними об'єднаннями, союзами, утворення яких належить до часу не пізніше VI ст. Та сам літописець навіть приблизно не датує їх і не називає жодних дат в їхній давній історії. Тим часом, визначення хронологічних меж періоду існування великих союзів племен (частина яких переросла в згадані Нестором племінні княжіння) дало б змогу чіткіше уявити передумови складання Давньоруської держави.Еволюція східнослов'янської спільноти перебувала в обопільному зв'язку з формуванням державності. У створенні й розвитку етнокультурних об'єднань важливе, часом вирішальне значення мали давні держави, що об'єктивно прискорювали етногенетичні й культурні процеси та явища. З іншого боку, складання таких об'єднань сприяло утворенню і розвиткові державності. Так сталося й у східнослов'янському суспільстві.Давньоруська етнокультурна спільність склалася протягом VI—IX ст. і розвивалася в наступні століття. Вона зберігала відносну єдність матеріальної й духовної культури, сталість самого способу життя і в часи існування централізованої держави (X — перше тридцятиріччя XII ст.), і в добу удільної роздробленості (40-ві рр. XII — 30-ті рр. XIII ст.). Навіть політичне відособлення земель і князівств у складі федеративної держави, якою зробилася Київська Русь з 40-х рр. XII ст., не призвело до обласної замкненості й дроблення цілісної давньоруської культури.Носіями культурної спільності, хранителями народних засад і традицій в суспільстві були трудівники, ремісники й селяни, насамперед жителі великих і матих міст. Саме селяни великою мірою забезпечили єдність (хай і відносну) матеріальної та духовної культури на просторі Руської землі, від Суздаля до Берестя, від Галича до Тмуторокані. Бо вони були прив'язаними до землі, а ремісники постійно переїздили з одного князівства до іншого і спілкувались з колегами з інших міст. Галицькі кам'яних справ майстри працювали у Володимирі на Клязьмі, смоляни — в Чернігові, а новгородські будівничі творчо використовували досвід смоленських і полоцьких зодчих. Особливо значну роль у забезпеченні культурної єдності східного слов'янства відіграв Київ. Могутня, цілісна і масштабна культура стольного града держави постійно і сильно впливала на аналогічні явища і процеси всіх земель і князівств давньоруського часу.Не слід абсолютизувати культурну єдність східнослов'янської етнокуль- турної спільності, як це робилось у недавньому минулому, так само, як і не арго недооцінювати її. Здебільшого цілісна, вона зберегла місцеві особливості в мові, побуті, звичаях, господарстві, що не встигли згладитися за часи її існування (принаймні до кінця XIII ст.). Відчутне відособлення окремих територій у процесі суспільно-економічної еволюції суспільства стало основною причиною того, що локальні особливості (при збереженні досягнутої в перебігу етнокультурного розвитку спільності матеріальної й духовної культури) зміцніли і поступово, протягом кількох століть, надали специфічного спкжультурного обрису групам земель, які поволі переростали в території української, російської та білоруської народностей.

4. Східнослов’янські племінні княжіння на території України в V – VIII ст. н.е. Започаткування державності.Слов’яни – автохтонне індоєвропейське населення Центр Європи, що заселяли території від Балканського пів до Балтійського моря, від Ельби й до Тихого океану. Слов’яни жили племенами, що складалися з родів. На чолі роду стояли старійшини, а племінний союз очолював вождь, якому належала верховна влада. У V-VII ст. почин формуватися слов’янські племінні союзи (напр. антське об’єднання), що є передумовою виникнення держави.Тож, протягом VII—VIII ст. слов'яни широко розселилися на території Східної Європи: від озера Ільмень на півночі майже до Чорного моря на півдні. Більшість східних словян проживали сааме на території України.Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Їхніми східними сусідами були сіверяни, далі знаходилися землі радимичів, в'ятичів. На захід од полян мешкали деревляни й дреговичі. Західні межі розселення східнослов'янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали білі хорвати, і ріки Західний Буг, уздовж течії якої тягнулися землі волинян. Північну групу східнослов'янських племен становили кривичі, полочани й новгородські словени. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, побережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. У межиріччі Дністра й Дунаю, у південно-західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких на схід від Дністра були уличі.На території сучасної України протягом VII—IX ст. мешкали насамперед такі східнослов'янські племена, як поляни, деревляни, сіверяни, волиняни (давніші назви — дуліби, бужани), білі хорвати, уличі, тиверці. Ці племена являли собою союзи племен, які називали княжіннями. Верховним органом племінного самоуправління княжінь було віче. Подальший розвиток родоплемінної організації зумовив появу спершу виборної, а згодом спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління. Внаслідок постійної військової активності племені й зростання суспільно-політичного значення князівської влади навколо князя збиралася й гуртувалася дружина, основним заняттям якої була служба у війську. Дружина стала постійною організацією професійних воїнів, поступово перетворюючись у самостійну одиницю влади. Військові вожді-князі разом із дружиною мешкали в укріплених племінних центрах — т. зв. городищах. Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не відокремилася в окрему соціальну групу.Союзи східнослов'янських племен на території України вже у VII ст. являли собою одну культурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов'янських племен. За наступних століть об'єднавчі тенденції між ними лише посилювалися, що сприяло виникненню в IX ст. ранньосередньовічної держави із центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови. Зародження державотворчих процесів у предків українців учені пов'язують із племінним об'єднанням дулібів. Воно виникло в VII ст. з метою захисту від войовничих кочівників, адже й літописець згадував про дулібів у зв'язку з навалою аварів. Дулібський союз об'єднав усі східнослов'янські племена на території України. Центром його було Зимненське городище, що неподалік м. Володимира на Волині. Одначе рівня держави дулібське об'єднання не досягло й невдовзі після свого виникнення розпалося.Відтоді центром державотворення на українських землях стала Середня Наддніпрянщина. Саме тут на межі трьох східнослов'янських союзів племен — деревлян, сіверян і полян не пізніше VI ст. виник Київ, якому судилося стати столицею першої східнослов'янської держави. Звичайно, за тих часів Київ іще не був містом у сучасному розумінні.

5. Утворення Київської Русі. Роль в цьому процесі варязького і слов’янського чинників. Норманська теорія і її сучасні оцінки.Укінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу.Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, датчан (слов'янські літописці називають їх варягами). У VII—IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Нормани відіграли певну роль в формуванні і становленні давньоруської держави. Норманська теорія — наукова теорія, за якою, нормани (від скандинавського терміну, що означає "північна людина"; у літописах - варяги) є засновниками східнослов'янської державності, в т.ч. й Київської Русі. Творцями Норманської теорії були німецькі історики. Підставою для висновку про скандинавське походження Русі (держави і назви) слугувало довільне тлумачення ученими-норманістами писемних джерел, насамперед "Повісті минулих літ", про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких князів - Рюрика, Синеуса і Трувора. Опосередковано ця теорія доводила провідну роль скандинаво-германських народів у постанні руської державності.Теорія історичного процесу утворення класів і держави у східних слов'ян суперечить норманській теорії. Її основні докази:а) для цього існували всі необхідні економічні, передумови: достатньо високий розвиток продуктивних сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від с/г та інше, що говорить про майнову диференціацію, від котрої один крок до утворення класів і держави); численні успішні військові - походи слов'ян приносили прибуток і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель говорить про початок складання феодальних відношень і т.і.;б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мало в порівнянні зі знайденими похованнями руських воїнів;в) у літописах наступних сторін нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була малою і вони швидко злилися з корінним населенням - ослов'янилися;г) порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов'ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку продуктивних сил;д) у літописах прямо говориться; що ще до приходу варягів. у Києві правив 1-й князь - слов'янин Кий (кін. поч. ' 7 ст.); франкські «Бертинські першоджерела вперше згадують про державу східних слов'ян (поч. 9 в.), коли в 838 р. до візантійського імператора явилися - посли, що підтверджували, що «їхній народ звуть Росс і спрямовані вони царем, називаним Хаканом, заради дружби».е) до приходу варягів на території Русі існували протодержавні утворення.Літопис оповідає, що варяги у 859 році прийшли із-за моря, брали данину з племен чуді, словен, кривичів. У 862 році ці племена вигнали варягів «в море», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.[3]У 882 році Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. Однак, в Києві у 882 році стався спрямований проти князя християнина Аскольда державний переворот, в якому брали участь вірогідно язичники — бояри із великокнязівського оточення. В результаті до влади прийшла нова династія — Рюриковичів. Таким чином, важко говорити про норманське завоювання і створення руської держави. Олег із своєю дружиною стали на службу середньовічній ранньофеодальній слов'янській державі, яка на той час

пройшла уже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назви.Варяги приходили на Русь не лише як дружинники своїх вождів, але також як купці, поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони були нечисельними вкрапленнями у величезний слов'янський світ, що мав досить високу культуру. Тому процес їх асиміляції слов'янами здійснився дуже швидко, і варяги не зіграли, та й не могли зіграти вирішальної ролі у формуванні і розвиткові великої середньовічної слов'янської держави — Київської Русі.

6. Етапи розвитку Київської Русі, їх специфіка та особливості.Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди.Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст. Київська Русь виходить на арену світовох історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда. Аскольд проводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян.З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися.Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об”єднання слав”янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту.Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі. У 1097 році відбувся Люберецький з”їзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення з”їзду були порушені та не виконані.З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське князівство.Як бачимо, другий період історії Київської держави був добою піднесення ЇЇ політичної й економічної могутності. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає внутрішній розвиток.

7. Перші київські князі: Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав. Їх внутрішня і зовнішня політика.Біля Києва з’явилися варязькі воїни Аскольд і Дір. За одними оповіданнями варяги захопили Київ і стали ним правити,за іншими-кияни самі запросили варязьких воїнів.Так чи інакше,Аскольд і Дір надали східним слов’янам війському підтримку,звільнили від данини кочовників і стали князювати в Києві. На думку історика М.Котляра,у середині ІХст.у Сх.Європі виникла перша слов’янська держава-Київське князівство.За часів Аскольда і Діра зросла могутність Київської держави,розширилися її кордони.Київ став не тільки великим торговим містом,осередком полянської землі,а й перетворився на центр наддніпрянської держави ,яка мала у своєму розпорядженні могутнє військо і кинула виклик самій Візантії.У 879році Рюрик помер,спадкоємцев став його син Ігор,регентом якого був Олег.Він здійснив численні завойовницькі та торгові походи,і в 882 році,як повідомляє «Повість минулих літ»,зібрав велике військо і вирушив на південь,до Києва.Підступно вбивши князя Аскольда,Олег захопив місто.Вбивство Київського князя мало надзвичайно важливі наслідки:по-перше,на Київському престолі опинилася інша династія;об’єднання Пн.та Пд. Русі стало основою виникнення загальноруської держави,Київ було проголошено столицею,а по-друге-держ переворот став початком антихристиянської,язичницької реакції.883р.Олег здійснив похід на деревлян і,підкоривши їх,розширив пд.-зх. Кордон держави.Наступного року він

вирушив на схід і приєднав сіверян,а згодом і радимичів.Князь будував нові міста та могутні фортеці.Зовн.діяльність:Олег,майстер військової справи,здійснив 2 вдалі походи проти Візантії.Після смерті Олега 912р.,на чолі Давньоруської держави став син Рюрика-Ігор.Його князівство почалося із жорстокої боротьби проти автономістських настроїв підкорених народів.Але Ігор довів своє право на князювання:придушив виступи деревлян,наклав на них ще більшу данину,дав відсіч печенігам.941р. Ігор розпочав військовий похід проти Візантії,але похід виявився невдалим.Через 2 роки,зібравши велику дружину,Ігор знову вирушив на Візантію.Цього разу візантійці вирішили підписати з Києвом мирну угоду.944р.Ігор здійснив похід на Закавказзя.Широкомасштабні воєнні потреби поглинали значну кількість ресурсів,що підштовхнуло князя збільшити данину.Одне з збирань у 945р. Призвело до повстання древлян,під час якого було вбито Ігоря.Після цих подій на чолі Давньоруської держави стала дружина Ігоря-княгиня Ольга.Княгиня жорстоко помстилася деревлянам за вбивство чоловіка:вона знищила їх посольство,а місто Іскоростень-спалила.Для упорядкування своєї держави Ольга з дружиною об’їхала княжі володіння,після чого здійснила низку реформ:упорядкувала сплату данини.Вона облаштувала спеціальні пункти,куди в певний термін звозилася данина;на підвладних землях організувала владні структури з представників княжого оточення.Активною була діяльність Ольги на міжнародній арені.У 946 та 957р вона здійснила дипломатичні візити до Константинополя,під час яких було укладено союзницьку угоду та розглядалася проблема християнства.Але відносини склалися не так,як бажала княгиня.Невдача в релігійній сфері серйозно вплинула на авторитет княгині.Язичницька опозиція зробила переворот і поклала край правлінню княгині.У 946р. Вся повнота влади перейшла до Святослава.Сучасники називали цого «князем-воїном».За роки свого короткого правління,пройшовши походами зі Сходу на Захід,від Каспійського моря до Балкан.На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на Сході.Протягом 965-968 він розгромив Хозарський каганат.Візантійський імператор вирішив скористатися військовою могутністю К.Русі в боротьбі з Болгарією.Маючи 60 тис воїнів,Святослав завдав удару Болгарії.Такі успіхи налякали візантійців і вони підмовили печенігів напасти на Київ.Після тривалих військових дій з візантійцями,знесилені сторони 971 уклали перемир’я.Та бажання помститися грец.імператора підштовхнуло найняти печенігів для вбивства князя.Київськй князь загинув у бою 972р.

8. Політичний устрій Київської Русі за князів Володимира і Ярослава.Роль князя,дружини.Боярська рада.Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики(означало,що Володимиру слід захищати власну територію,а не захоплювати нові землі). Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня.(Саме тому 7 переможних війн Володимира з печенігами,про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела,принесли Київському князеві військову славу)Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їхнього автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робили владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця

реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству. Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів.Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію.З правлінням Ярослава пов’язують розквіт культури,писемності й наукових знань.У налагодженні зовн.зв’язків з різними країнами Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам.Щоправда,у 1030-1031р Київський князь здійснив низку походів для зміцнення кордонів своєї держави.За Я.Мудрого почалося велике будівництво в Києві.Було збудовано «Золоті ворота», «Софіївський собор»,Я.Мудрий заснував в Києві першу бібліотеку.На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності.Вона виконувала роль не тільки війська,а й радників.Центральною фігурою є князь,і на рішення князя впливає лише частина старших дружинників-бояри.У період феодальної роздрібленості відбувається ще одна зміна форми державного устрою-федеративна монархія(тобто долю вирішує не великий князь,а група найвпливовіших князів,що шукали компромісних рішень).Розвиток державності К.Р. у 2 напрямках:від системи управління,що випливала з військової організації,до цивільних форм правління.Основні елементи правління були:князь,боярська рада та віче(збори міського населення).Повною мірою на політичне рішення князя впливала боярська рада.Князь-був головним носієм держ влади,гарантом функціонування всіх органів управління,символом держ стабільності.Дружина-постійне військо,що виконувало роль апарату примусу.Боярська рада-після смерті князя,бояри ставали основним органом влади,саме вони обирали наступника.Мали право «вето».Але не був юридично оформлений і не став повноцінним інститутом з чітко визначеними цілями. Боярська ра̂да— в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції Б.Р. був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.

9. Економічне життя Київської Русі в ХІ – першій половині ХІІ ст.Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві. Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло високого рівня розвитку. Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Ремесло. Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Давньоруські міста були культурними осередками.

У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня.Першим з укр князів Володимир почав карбувати срідні й золоті монети на зразок візантійських. На монетах були зображені образи Христа й князя Володимира та його моногранний знак-тризуб.

10. Соціальна структура суспільства КР в ХІ -ХІІ ст.У X ст. в землеробському суспільстві Київської Русі переважали вільні смерди і невелика група племінної знаті на чолі з князем у кожному племені. Але у зв'язку зі швидким зростанням Київської держави збільшується кількість різних соціальних груп, розширюється етнічний склад. Соціальна верхівка складалася з князівської дружини, так званих «княжих мужів». Дружинники служили князю добровільно, тобто мали право перейти до іншого. Поряд з ними існувало місцеве боярство. У XI ст. вони злилися і створили єдину соціальну групу, політично впливові роди якого спадково займали вищі чиновничі посади у державі і були опорою князя. Значна частина їх володіла великими землями, на яких працювали вільні, напіввільні смерди та раби. У кінці XI — на початку XII ст. завершується формування класу феодалів і утверджуються феодальні відносини. Однак верства бояр не була ізольованою кастою, її поповнювали смерди, які отримали цей привілей завдяки своїм заслугам, діти і онуки «поповичів».За боярством йшла міська знать: багате купецтво, промисловці, які займалися торгівлею. Часто вони були у родинних стосунках з боярами, займали провідні позиції у житті міст і разом впливали на діяльність віче. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали ремісники, дрібні торговці та ін. Останнє місце в соціальній ієрархії міста займала чернь — ті, хто не мав власності і наймався на «чорну роботу». Юридично вони були вільні, але фактично залежали від міської знаті.Переважну більшість населення країни становили селяни. Вони мали власне господарство, поле, худобу, платили податки, відбували військову і шляхову повинності. Тобто були незалежними. У XI—XIII ст. ппоширюється боярське землеволодіння, і у зв'язку з цим зменшується кількість незалежних селян, що мають власність, і зростає група, що працює на боярській землі, залишаючись вільними. У X—XII ст. на Русі існувала досить чисельна група напіввільних людей — закупів, які тимчасово втратили свободу, але могли її відновити. Ці люди брали наперед плату за свою працю або позику і потім відробляли. Кредитори (як правило, боярин, купець або лихвар) мали право його бити «про діло», накладати кару за пошкодження реманенту чи якісь збитки у господарстві. Закон захищав закупа, і він мав право звернутися до суду, якщо феодал його несправедливо покарав. Однак кредитор мав багато можливостей переслідувати цих людей.На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Джерела холопства: народження від холопів, полон на війні, втеча закупа, продаж збанкрутілого купця та ін. Холоп міг стати вільним, якщо викупиться на волю або феодал звільнить його. Закон прирівнював його до худоби. Він не мав власності. З поширенням християнства становище холопів трохи покращилося. Церква закликала до пом'якшення у ставленні до рабів, радила відпускати їх на волю. Ці «відпущеники» отримали назву «ізгої», бо їм важко було пробитися навіть до такої соціальної групи, як смерди. Окрему соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони зі своїми сім'ями, ченці та черниці. Церква намагалася внести у відносини між класами та соціальними групами примирення, пом'якшення стосунків, брала під свій захист найбільш знедолених, розбитих невдачами людей. Вона постійно отримувала підтримку і допомогу влади, мала «десятину», судове мито та ін. Князі, бояри, купці часто дарували їй великі багатства, в тому числі землі, села, навіть міста. Церква швидко збагачувалася, перетворювалася у великого землевласника, а тому підтримувала і виправдовувала соціальний устрій Київської держави.Таким чином, Київська держава мала феодальний характер, однак її суспільно-політичний і соціально-економічний

устрій мав низку своєрідних рис і особливостей та етапів розвитку.

11. Юридично-правові засади функціонування суспільства Київської Русі. «Руська правда». «Правда Ярославичів».У Київський державі законодавство вперше зявилося з Х ст. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. За князювання Ярослава Мудрого був створений перший збірник законів “Руська правда”, який згодом доповнювався іншими князями; таким чином, всього склалися чотири редакції “Руської правди”. Головним джерелом “Руської правди” було звичаєве право, що своїми початками сягало родоплемінних часів. Норми звичаєвого права в окремих випадках доповнювалися князівськими постановами, а також практикою судових вироків.Первісний, найкоротший, текст “Руської правди” не дійшов до нашого часу, але вважають, він був складений десь у 30-х роках ХІ ст. Норми цієї найдавнішої “Правди” відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значними обмеженнями, інститут помсти. Предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканість і честь дружинної знаті та її військового спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння. “Правду Ярославичів” складено у 50-60-х роках ХІ ст. синами Ярослава Мудрого. В ній вже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права як права-привилею, тобто, неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних груп. Панівні класи забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж інші верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф у 5 гривень, а за князівського дружинника – 80.Не можна обійти й той історичний факт, що на розвиток правової системи Київської держави значною мірою вплинуло запровадження християнства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку... Мабуть, помилково було б бачити у юридичних памятках тільки правові документи, що регулювали майнові відносини, карний кодекс. Вони також доносять до нас і певну картину політичного розкладу сил у Київській державі, певні норми ієрархії підпорядкування, матеріальні основи людських свобод у ранньофеодальному суспільстві.

12. Міжнародні зв’язки КР за князів Володимира і ЯрославаПочаток нового етапу розквіту і піднесення пов*язаний з князюванням Володимира Великого. Він виявив себе як мужній воїн, авторитетний політик, тонкий дипломат. Він установив дружні стосунки з : Поляками Мадярами Чехами. В основі його західної орієнтації- прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь.В наслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи 800 тис. км. квадрат. Та найбільше досягнення Володимира- запроваджня християнства на Русі. Та це пояснювалося насамперед політичними причинами: У 987 за допомогу Візінтії Володимир вимагав видати за нього сестру імператора Анну. Але шлюб із варваром не подобався Візантії, тому Володимир повинен хреститися.Ярослав Мудрий-син Володимира. Під час його правління КР пертвор-ся на могутню Європ. державу. Час його правління – час найвищого розквіту і розвитку КР. Всі свої сили він спрямовував на посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію.Зовнішньополіт. діяль-ть Яросл. спир-ся на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце у міжнар політиці відіграв. «сімейна дипломатія», тобто уклад-ня вигідних союзів та угод шляхом династ. шлюбів: Сам він був одружений з дочкою швед. короля Інгігердою, син Всеволод- з дочкою віз ант. імператора, Ізяслав-з сестрою поль. князя, Святослав- з дочкою нім. цісаря. Три доньки заміж за європ. королів: франц., норвезь., угорськ.«Сімейна дипломатія» Я. Мудрого дала змогу йому стати впливовим європ. політиком, якого історики часто називають «тестем європи»

13. Формування феодальних соціально-класових відносин, їх вплив на тенденції розвитку КР.Виникнення і розвиток феодалізму виявляються насамперед у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. та археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були центри, де цей процес відбувався швидше (наприклад, Київська, Галицька, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною формою реалізації феодальної земельної власності було полюддя, в якому у відкритій формі виступають відносини панування та перехід землі у феодальну власність. Полюддя — процедура об'їзду князями підвладних земель з метою збирання данини; пізніше — подать, яку їм сплачували.У IX ст. формується панівний клас феодалів, у який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Відбувався процес формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) й біле (мирське).Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Феодали не платили данини. Вони, очевидно, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових пам'ятках, але існували у реальному житті. Все це вирізняло феодалів серед решти населення.Отже, поряд із класовим поділом суспільства відбувався процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп.Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне міське населення, феодально залежне населення, раби.

14. Релігійне життя КР. Історичне значення прийняття християнства. Роль монастирівЗапровадження християнства -- це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога - громовержця Перуна. Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі.Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі: 1.Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян.2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави.4. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.Водночас прийняття християнства візантійського зраз-ка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:1.Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі.2. Прилучення до багатств світової культури було об-межене3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючимОтже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році. Назву

«Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт.

15. Суспільно-політичні рухи. Ідеологія правителів Київської Русі. Утвердження князівської влади в київській метрополії вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Дати його могла нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча та забезпечити станові привілеї соціальним верствам, що служили опорою монархії. Такою новою релігією стало християнство.Олег був талановитим і рішучим правителем. Орієнтувався на розширення території та встановлення авторитету КР.Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. з початку свого князювання він утверджував свою владу над підлеглими племенами. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок тих, що проводив Олег.Ідеологія Ольги була спрямована на встановлення податкової системи, У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.Святослав мав на меті зміцнення кордонів, захоплення нових територій. Він був насамперед князем-воїном. Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні.Володимир Великий започаткував нову добу в історії Київської Русі. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на землях КР християнства. Ярослав Мудрий. Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину «Руську правду», яка стала правовим кодексом усієї країни

16. Централізація Київської Русі за часи Володимира Мономаха.Володимир Мономах-син князя Всеволода Ярославича. За часи його правління на Русі відновилася одноосібна князівська влада. Мономах зробив 83 великі походи, 19 разів уклад. угоди з половцями, полонив 300 половець. князів. Мономах удосконалив управління державою, вніс зміни і доповнення до «Правди Ярославичів»Він захищав права селян:- Бояри,що дали кому-небудь у борг, не мають права перетворити боржника на раба- Лихварі не мають права брати великі відсотки за борги- Податки городян повинні зменшитисяМономах зосередив у своїх руках ¾ земель руських. Він відстоював нордони від зазіхань.Ініціатор Любецького з'їзду 1097 р., де була проведена радикальна реформа порядку спадкоємства (прийнято засаду прямого родового успадкування замість складної системи сеньйорату та зміни уділів) та Витечівського з'їзду 1100 р. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель і тимчасово затримав процес остаточного роздроблення Давньоруської держави.Володимир Мономах — автор вміщеного в Лаврентіївському літопису «Повчання» своїм дітям — видатного давньоруського літературного світського твору, в якому засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об'єднання давньоруських земель.17. Причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.30ті рр. 12 ст. – Київ втрачає своє значення як центр русь. Земель => новий період в історії КР- існування самостійних удільних князівств=роздробленість політична або

феодальна=перехід від ранньофеодальної держави до зрілого феодального сусп-ва.У 12 ст. окремі самостійні княз-ва і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське,Чернігово-Сіверське тощо.На чолі кожної-князь із дружиноюПричини:1)Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.2) Зростання великого феодального землеволодіння.3) Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.4) Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.5) Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).Наслідки: плюси+ Форм-ня великого землеволод-ня, прогрес у сільсь госп-ві+Розбудова міст + Повиш-ня чисель-ті насел-ня + Розв-к східнослов культМінуси:-Втрата держ єд-ті - Князівські міжусобиці -Ослаблення держави -Зниження оборонозда-ті держ -Посил-ня тиску з боку сусід держав

18. Зародження передумов формування української народності.Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і формується на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів. Віддавна живучи племенами, слов'яни час від часу об'єднувались у значно більші спілки - племінні об'єднання, або союзи племен. Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. Власне, великими об'єднаннями слов'янських племен були і венеди, і анти, і склавіни. Назви східнослов'янських племінних союзів, що дожили до часів утворення КР, зберіг літопис «Повість минулих літ». Так на території України, за літописом, мешкало сім племінних об'єднань: поляни, деревляни, волиняни хорвати, уличі, ти- в ер ці та сіверяни. Звертаємо вашу увагу, що поряд із назвою «волиняни» літописець вживає іще дві - дуліби та бужани. Більшість сучасних дослідників переконані, що всі три назви стосуються одного племінного союзу, при цьому «дуліби» - найдавніша назва, а дві наступні виникли згодом. Що ж до узвичаєних нині термінів «племінні об'єднання» або «союзи племен», то їх не вживав літописець, а послуговувався словом «княжіння» - тобто володіння князя.Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не виділилася в окрему соціальну групу, Сучасні дослідники підкреслюють, що союзи східнослов'янських племен на території України вже в 7 ст. являли собою одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов'янських племен. За наступних століть об'єднувальні тенденції у цій групі лише посилювалися, що сприяло виникненню в 9 ст. держави з центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови.

19. Культура, освіта Київської Русі.Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін.Феномен культури КР мав такі характерні риси та особл-ті:1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів 2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої

самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек.Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.

20. Історичний вплив держави Київська Русь на формування європейської цивілізації.КР є спільною для українців, білорусів, росіян. КР відігр. надзвич. важл. роль у між нар. житті і посід. важл. місце у системі тогочасного світу і активно впливав на хід розвитку світ. історії.Вона відбивала наліти степових кочівників, які вторг-ся зі сходу в причорноморські степи і мали намір рухатися на захід. КР була своєрідним щитом для Європи.У КР був ввисокий рівень екополітики, культури, на той час навіть вищий, ніж у Європейських странах. Культура КР позитивно вплив. на розв. культ. в Європі.На приклад, дочка Яросл. Мудрого, коли вийшла за франц. короля, то навчила його письму, читанню, привила основи культури. Бо у той час француз. культ. була на дуже низькому рівні. Навіть король був неписемний і підпис-ся хрестиком.

21. Історичні та політичні обставини утворення Галицько-Волинської держави. Князь Роман Мстиславич.Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.—І етап (1199—1205) — утворення та становлення.Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Він веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг—Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів — у греки».

— II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характер. риси державного життя у цей час:- прогресуюче свавілля бояр-безперервне втручання у внутрішні справи західнорусь. земель сусідніх держав - Угорщини та Польщі- зростаюча монгольська загроза- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.—III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом.Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщиною та Литвою.—IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність. Його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Але за їх правління територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. Спостерігалося піднесення.—V етап (1323—1340) — поступовий занепадПеріод правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства. Після його смерті протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.

22. Внутрішня і зовнішня політика князя Данили Галицького Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами - Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції. Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученами сина Данила - Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію - протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою. Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не ма-ючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення

укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Дани-лова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

23. Культура Галицько-Волинської держави1) Усна народна творчість, освіта і писемність. Найцікавішим в цьому плані є драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом. Оригінальною високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з 1201 по 1292 рік і має світський характер. 2) Архітектура і містобудування. У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович. З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в архітектурі й орнаментиці. На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква Пантелеймона (близько 1200 р.) Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор, виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках. 3) Живопис, художні ремесла. В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словутний співець" Митуса. Про першого з них літописець повідомляє: "А був у Галичі Тимофій, премудрий книжник родом із Києва". В Галичі Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником . є гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором "Слова о полку Ігоревім". Другим відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його "хитрець" - тобто "умілець" - так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роьотами церкву Іоанна. Третім діячем культури Галицької Русі середини ХІІІ століття був "словутний співець" Митуса, що жив спочатку в галичі,а потім в Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком. В ІХ-ХІV століттях на території Галицької землі високого розвитку досягли ковальська, ювелірна і гончарна галузі ремесла.

24. Причини занепаду Галицько-Волинської держави. Роль Галицько-Волинської держави в історії Європи ХІІ- першій половині ХІV століть(1323—1340) — поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, увірвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар та міжусобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лише 1325 p., внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви, главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Юний князь, який прийняв православ´я та ім´я Юрія II Болеслава, не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська Держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: Посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під

Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 - 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами. Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя. У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування

26. Польська експансія на українські землі. Унії. Політичний, соціально-економічний та правовий статус українських земель у складі Речі ПосполитоїЗ припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир III (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. По смерті Казимира III "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Після смерті Людовіка у 1387 р. Польща знов хотіла захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

27. Укр. землі в складі Речі Посполитої. Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа).Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної

експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху.Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років.Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів. У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

28 Господарське життя на українських землях під владою Польщі. Особливості суспільного та економічного життя українських міст. Магдебурзьке право.Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки — феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.Для міст 14-15 ст. також були порою добробуту. Розвиваються міста — і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. На початку 15 ст. найбільшим містом на Україні було м. ЛЬВІВ.(10 ТИС.) ЩОДО ЕСНІЧНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ. БІЛЬШІСТЬ НАСЕЛЕННЯ СКЛАДАЛИ ЕММІГРАНТИ-НІМЦІ, ВІРМЕНИ, ГРЕКИ, ПОЛЯКИ.ТАК ЯК ВЕЛАСЯ ПОЛІТИКА ПОЛОНІЗАЦІЇ БУЛО ВВЕДЕНО РЯД ОБМЕЖЕНЬ ДЛЯ МІЩАН-УКРАЇНЦІВ: ЇХ БУЛО ВИТІСНЕНО ІЗ УСТАНОВ І СУДІВ, ТАКОЖ ОБМЕЖИЛИ ЧИСЛО УКР, ЩО МАЛИ ПРАВО ЖИТИ У МІСТІ. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала. Воно закріплювало права міських станів — купців, міщан, ремісників. Було юридичним виявом успіхів міського населення у боротьбі проти феодалів. Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Воно узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання. Магдебурзьке право прийшло на Руську землю разом з німецькими колоністами і вже князь Данило Романович та його наступники забезпечували їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції. Першими містами, що одержали магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (1324), Сянік (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Стрий (1431), Луцьк (1432 - перше, 1497 - друге), Мукачево (1445), Рівне (1492), Київ (1494). На Лівобережній Україні першим магдебурзьке право отримало місто Переяслав-Хмельницький в 1585 році, а потім - Лубни в 1591 році.Після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично

застосування права припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії» і створення нової судової системи. Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.

29 Соціально-класова структура українського суспільства у складі Речі Посполитої. Процес закріпачення селянства. Литовські статути.В соціальній сфері українських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст.Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя.Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вотчинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою військово-служилої верстви.Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди перебував патриціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на

волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.У 1529 з*явилося перше видання Литовського статуту. Крім підтвердження шляхетських прав він включав елементи звичаевого права. Впроваджувалися нові юридичні права та поняття, що пеоходили з Німеччини. У 1566 і 1588 вийшло 2 інші видання Литовського статуту , зумовлені необхідністю привести його у відповідність зі змінами , породженими Люблінською унією. Крім узаконення важливих соц. - екон. змін на Україні 15-16 ст, він також створив основу для правової системи.

30 Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. їх роль і місце у збереженні національного етносу.Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.На захист православ'я виступили братства — міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. За структурою братство нагадувало міські ремісничі цехи-мали власний статус, вибірність старшини, прийняття присяги. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

31 Виникнення козацтва та утворення Запорозької Січі. Життя та побут запорозьких козаків.Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво.Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки — джури, молодики. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі.Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. Вона являла собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.Існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

32 Організація реєстрового козацтва. Його роль у суспільно-політичному житті українського народу.Надзвичайно докучала Запорізька Січ Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання — охороняти південні кордони держави. У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список — реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

33 Визрівання кризових відносин між українським суспільством та польською адміністрацією наприкінці XVI - початку XVII с.Збільшення чисельності козацтва в XVI ст. і його виступи проти феодального гніту непокоїли великих землевласників. А тому польський уряд, намагаючись розколоти козацтво і встановити над ним контроль, вирішив взяти на державну службу частину міських заможних козаків, які б захищали кордони Речі Посполитої й допомагали приборкувати дії бідних козаків.Польський уряд, який в мирний час закликав безжалісно винищувати "цю своєвольну голоту", охоче збільшував число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та оплату, коли потрібна була їх допомога у війнах проти Московської держави чи Оттоманської Турції. Але з відновленням миру урядовці часто-густо зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти козаків. Загострення цих суперечностей неминуче призводило до соціального вибуху.Наприкінці XVI - на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 - 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 - 1638 рр.) - тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту; енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані "угодниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.Одним із перших великих козацько-селянських повстань під керівництвом українського шляхтича і гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського вибухнуло в 1591 р. Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання. Очолив його Северин Наливайко . Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, їх підтримали селяни. Після поразки повстань кінця XVI ст. декілька десятиліть не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків. Друга хвиля повстань в Україні (1625 - 1638 рр.), яку очолювали народні ватажки М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), і. Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця та інші, також закінчилася невдачею.Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI - на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак,

незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення Народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

34. Повстання 1591-1596 рр. під проводом К. Косинського та С. Наливайка.Причини повстань: постійні обмеження реєстру обурювали тих козаків, які опинялися поза ним. Несвоєчасна видача платні реєстровцям і порушення майнових прав козаків спричинили невдоволення реєстровців, а утиски нереєстровців – протести запорожців. До загострення відносин між урядом Речі Посполитої та Запорожжям призвела ухвала польського сейму 1590р., за якою король отримував право роздавати шляхті й магнатам «українські пустки» за Білою Церквою, зокрема й землі, якими здавна користувалися козаки. Внутрішньополітична напруженість в Україні була зумовлена й поширенням фільваркової системи господарювання.Наприкінці 16ст. надзвичайно широкого розмаху набули два селянсько-козацьких повстання: Повстання 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрового козацтва Криштофа Косинського. Приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з представниками родини Острозьких – київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким та його сином Янушем, волинським воєводою та білоцерківським старостою. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. У битві під П’яткою 23-31 січня 1593р. повстанці зазнали поразки і уклали компромісну угоду, за якою повстання припинялося, козаки зобов’язувалися визнати владу короля, а К.Косинського зняти з гетьманства. Однак повстання не припинилося. У травні 1593р. Косинський на чолі загону спробував оволодіти Черкасами, але при цьому загинув.Наслідки і значення: -масове покозачення селян і міщан; -на захоплених територіях запроваджувався козацький лад; -повстання збагатило досвід у боротьбі за свої права; -поширення козацьких звичаїв «на волості» сприяло утвердженню у свідомості українців нового соціального ідеалу – козацтва; смерть загальновизнаного лідера (Косинського) відчутно вплинула на розгортання козацького руху. Повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К.Острозького – Северина Наливайка. Повстання охопило майже всі українські землі. Северин Наливайко – син галицького шевця, який загинув від магнатських побоїв.23березня 1596р. відбулася битва біля урочища Гострий Камінь. Переможною вона не стала для жодної зі сторін, бо обидві зазнали серйозних втрат. Вирішальна битва відбулася в травні 1596р. в урочищі Солониці, під Лубнами. Облога табору повстанців тривала два тижні. Повстанці капітулювали 28 травня 1596р.Повстання Наливайка поставило під загрозу існування польської влади в Україні. Наливайка та ще 6 керівників повстання стратили 1597 р.

35. Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. XVII ст.Восени 1625 року козацька Україна знову повстала. Уряд Речі Посполитої направив на Подніпров'я 30-тис. військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. Об'єднане 20-тис. козацько-селянське військо на чолі із запорізьким гетьманом Марком Жмайлом сміливо вступило в бій зі шляхтою біля Курукового озера (навпроти Кременчука).Кілька днів біля козацького табору точилася жорстока битва. Полякам удалося захопити перші лінії козацької оборони, але й козаки дошкуляли полякам, несподівано переходячи в наступ і нищачи їхню кінноту. Шляхетське військо опинилося в скруті: не стало харчів, почалися морози й тому С. Конецпольський вирішив розпочати з козаками переговори. Запорожці пристали на запропонований мир.Щоправда, замість гетьмана М. Жмайла підписав Куруківський трактат представник козацької старшини Михайло Дорошенко, який отримав гетьманську булаву внаслідок перевороту в козацькому таборі. Згідно з Куруківським трактатом:• кількість реєстру обмежувалася 6 тис. козаків, з яких 1 тис. мусила перебувати на Січі;• щорічна сплата уряду реєстровцям — 60 тис. злотих (по 10 злотих на одного козака);

• повернення нереєстрових козаків (близько 40 тис.) до своїх панів та виконання ними своїх повинностей.Ситуація, що склалася після укладення Куруківського договору, неминуче мусила призвести до нового повстання. Цього разу на чолі козаків став талановитий керівник Тарас Федорович (Трясило).Готуючись до битви з каральними загонами, Т. Федорович зосередив 30-тис. військо повстанців у Переяславі. Протягом трьох тижнів точилися жорстокі бої. 28 травня 1630року вночі козацький загін увірвався в польський табір і знищив «Золоту корогву» — добірний польський загін, який складався із 150 шляхтичів.На початку червня відбулася вирішальна битва під Переяславом. У ній загинуло багато шляхтичів, польське військо втратило артилерію, але в козацькому таборі розгорілися чвари, старшина та реєстрові козаки прагнули угоди з поляками.Т. Федорович з великим загоном козаків, які не хотіли підписувати мир зі шляхтою, пішов на Січ. Реєстровці ж уклали з польськими воєначальниками новий договір (за цим договором козацький реєстр збільшувався до 8 тис. осіб, а не внесені до цього реєстру українці мали повернутися до панських маєтків), який не був затверджений урядом.Щоб перешкодити подальшим виступам запорожців, польський уряд наказав збудувати на дніпровських порогах могутню фортецю Кодак. Фортеця Кодак перешкоджала переселятися в степи «Дикого поля» втікачам з України, запорожцям заважала підтримувати сталі зв'язки з батьківщиною. Крім того, поляки не давали козакам ловити рибу, полювати, займатися промислами.У ніч з 11 на 12 серпня 1635 року загін запорожців на чолі з Іваном Сулимою таємно підійшов до фортеці. Раптова атака на Кодак мала успіх. Козаки знищили гарнізон і зруйнували фортецю. Побоюючись нового повстання, реєстровці підступно схопили Сулиму й ще п'ятьох керівників повстання та передали їх полякам. Козаків відправили до Варшави, де й стратили.Після придушення повстання І. Сулими багато його учасників відступило на Запоріжжя. Туди ж ішли втікачі від панської неволі — селяни, кріпаки й збіднілі мешканці міст. Україна стояла на порозі нового народного вибуху.

36. Розвиток культури, освіти, книгодрукування в Україні в ХVI – першій половині XVII ст.Протягом 16 – першої половини 17 ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку укр.мови. Вони стосувалися мови літературної. Від другої половини 16 ст. почали з’являтися переклади простою мовою церковних текстів: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), Крехівський «Апостол» (60-х рр. 16 ст.), Волинське Євангеліє (1571) тощо. За традицією школи діяли при церквах і монастриях. Розгортання реформаційного руху зумовило появу протестантських шкіл. Створювали свої школи та колегіуми й єзуїти, які головну мету виховної діяльності вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри. Відкривалися перші навчальні заклади. У 1576р. з ініціативи князя Василя-Костянтина Острозького було створено Острозький культурно-освітній осередок, а згодом, у 1578р. – Острозьку школу. З’являлися й братські школи. Перша така школа виникла у Львові 1586р., а незабаром вони почали створюватися по всій Україні. У 1615р. постала братська школа в Києві, восени в 1631р. в Києві виникла Лаврська школа. Новий етап в історії книговидання в Україні пов’язують з іменем московського першодрукаря Івана Федоровича. У 1574р. Федорович видав «Апостол» і перший укр. друкований підручник для навчання грамоти – «Буквар». У 1581р. в Острозі Федорович видав справжній шедевр серед стародруків – Острозьку Біблію. У 1596р. Л.Зизаній видав «Граматику словенську» та «Лексис». Розвивалося й літописання. Відомо три літописи: Густинський (до 1597р.), Львівський (1498-1649рр.), Острозький (1500-1636рр.).На території України поширювалося книгодрукування. Першими друкарнями стали – Швайпольт Фіоль 1491р; Франциск Скорина 1517р. – Псалтир і Біблія Руська; Іван Федоров 1569р. – Євангеліє. До середини 17ст. в Україні діяло 25 топографій.У 16 – першій половині 17 ст. почала формуватися українська драматургія. На початку 17ст. набула поширення шкільна драма. Тоді ж розвинувся український мандрівний ляльковий театр – вертеп.

37. Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української національної революції.Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.З-поміж основних її причин можна виділити наступні:Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму", церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі супротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.Суб'єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького. Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об'єктивні умови.По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ'я).Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.Українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз'єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

38. Підготовка та початок визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Воєнні події 1648 р. та їх суспільно-політичні наслідки.На початку 1648 р. Б. Хмельницький сформував перший повстанський загін, установив зв’язок із козаками Січі. Разом з сотнею запорожців і декількома сотнями "покозачених" селян він атакував Кодацьку фортецю, через яку поляки контролювали Запоріжжя.25 січня заволодів фортецею. При цьому значна частина реєстрових козаків перейшла на бік повстанців. Ці події стали початком національно – визвольної війни українського народу. Невдовзі відбулась козацька рада, на якій Хмельницького було обрано гетьманом. Підготовка збройного виступу. Б. Хмельницький напередодні збройного виступу проти поляків: – розіслав універсали до українського народу із закликами вступати до лав козацького війська; – налагодив виробництво пороху, організував закупівлю зброї та боєприпасів; – із початком воєнних дій досяг домовленості про перехід реєстрових козаків на бік повстанців; – вів переговори з Туреччиною і Кримським ханством. Заручившись підтримкою Туреччини, у лютому-березні 1648 р. у Бахчисараї українські посли уклали з кримським ханом Іслам – Гіреєм III договір про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої. Фактичним проголошенням війни стала вимога Б. Хмельницького вивести з території Наддніпрянщини королівські війська і скасувати "Ординацію" 1638 р. На утихомирення запорожців поляки направили два загони загальною чисельністю близько 10 тис. чол.Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6—8 травня 1648 р. та 15—16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну.23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як українського месію. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду із Трансільванією.

39. Воєнні та політичні передумови утворення Української гетьманської держави. Державницька концепція Б.Хмельницького.Переможні битви 1648—1649 pp., унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі умовну назву — Гетьманщина.У процесі розгортання нац.-визволь. війни у козац. еліті вперше сформ-ся основні нац. ідеї: право укр. нар. на створ. влас. не залеж-ї держ; генетичний зв*язок козац держ-ті з КР, спадком-ть кордонів, трад-й і культ. Ці положення і лягли в осн. держ. дій-ті Б. Хмель.Після взяття під контр. знач частин укр. земель та ліквідаціїї на них поль. адміністрації, гостро стало питання про власну нац. держ-ть. Потрібно було: забезпечити регул-ня економ. життя ; забезп-ти правопорядок ,захист насел-ня У Держ.конц. Хмель. сформ-ся на 2х принцип. засадах: 1)демократії 2) авторитаризмуСпочатку були демократичні засади:- функціонувала військова рада ,де право голосу мала і «чернь»- вибор-ть усіх посад- від сотника до гетьмана- відсут-ть жорстких міжстанових розмежувань.Авторитарна політика Б.Хм.:- поступове обмеження впливу «чорних рад» та витіснення їх старшинською радою- вся влада - в руках гетьмана- домінування командних методів упр-ня у держ. Житті- встан-ня спадк. гетьманату, тенденція до монархіїСоціально-економічна політика Б.Хмельницького залежала від: Результатності воєн. і політ. протист-ня з Польщею.; Позиції козацької старшини; Розмаху селянської антифеодальної боротьби.

Державобудівнича діяльність Богдана Хмельницького полягала в тому, що необхідно було створити могутню козацьку державу, яка б засновувалась на державних традиціях Запорізької Січі, мала численне боєздатне військо, гетьмана, свої органи влади, право, суд та судочинство, фінансову систему.

46. Історичні обставини міжнародно-правового поділу України між Росією і Польщею. Андрусівське перемир’я (1667 р.). Мирний договір (1686 р.)У вересні 1659. Військова козацька рада обрала гетьманом Юрія Хмельницького , сподіваючись, що він продовжит справу свого батька. У жовтні 1659р. У Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права України: обмежуавлас влада гетьмана, Український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалась московському патріарху. Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старщини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення політикою російського уряду висловлював і молодий гетьман. Восени 1660р. Після невдалих військових операцій проти Польщі Ю. Хмельн. пішов на укладення угоди з польським урядом . У жовтні 1660р. Сторони підписали Слододищенський трактат.Основні умови: -скасовано невигідні для Гетьманщини Переяславські статті 1659р.; -Гетьманщина розривала союз з Московською державою і відновлювала свій державний союз з Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди 1658р.; -Вилучалася стаття про створення «князівства руського»; -гетьманщина отримувала право лише на автономію на чолі з гетьманом; -гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, зобовязувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство.Більшість козацтва і старшини Лівобережної України , де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмел. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невдалими. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю.Хмел. склав булаву. Правобережне козацтво новим гетьманом обрало Павла Тетерю, а Лівобережне обрало кошового отамана Івана Брюховецького. Так українська держава розкололася на два державних утворення з орієнтацією на різні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу Украхни по Дніпру між Росією та Річчю Посполитою. Події 1663 р. ще раз підтвердили, що територіальна цілісність України залишалася порушеною. Лівобережжя перебувало у складі Росії, а Правобережжя знову увійшло до Польщі.Протягом наступних років в Україні продовжується боротьба за владу між гетьманами, що принесло велике розорення українській землі. Однак об'єднання України так і не відбулось. У 1667 р. в селі Андрусово під Смоленськом було досягнуто угоди про перемир'я між Росією та Польщею (Андрусівське перемир'я), згідно якого було закріплено поділ України: Правобережна Україна (без Києва) відійшла до Польщі, а Лівобережжя залишилося за Росією. Запоріжжя мало визнавати владу обох держав. А в 1686 р. Росія та Польща уклали мирний договір, так званий "Вічний мир", який визнавав існуючі кордони. Умови договору: Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ; Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ; Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі; Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати "пусткою", нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати; Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі). Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні

47. Особливості української національної революції. Причини її поразки та значення в історії України.Селянсько-козацькі повтання першої половини 17 ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню нац. самосвідомості укр. Народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психічної готовності боротися до переможного кінця. Важливими причинами, що робили козацьке повстання можливим є посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для сворення повноцінної держави. Доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини 17 ст.склад. з неоднаких за тривалістю і змістом періодів, у межах яких домінувала то одна то інша тенденція. Саме ця особливіст ьнаціонально-визвольних змагань певною мірою і зумовила таку розбіжність у термінології щодо цього народного виступу. Народне повстання, яке розпочалося у 1648р. , охопивши більшу частину території і населення Україги незабаром переросло у визвольну війну, а війна-зумовивши докорінні зміни у суспільному розвитку- в національну революцію. До найважливіших особливостей української революції належать:— боротьба не лише проти Речі Посполитої, але й інших ворогів української незалежності — Московії та Криму;—тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;— переростання соціальної боротьби в селянську війну 1648—1652 pp., що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин;—революція тривала довго, її розвиток був нерівномірним і суперечливим;—відхід з 1649 р. від боротьби Західного регіону;—провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу;— зрада національних інтересів частиною панівного стану українського суспільства;—слабка участь в революції міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духовенства;—домінування збройних форм боротьби, яка час від часу набирала жорсткого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;—вкрай негативна роль геополітичних обставин, оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли вибореній Українською державою незалежності.Революція завершилася для українського народу поразкою. Не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну. Людські втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень становили до 65—70% всього населення України; зазнали руйнувань майже всі міста та села; великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — жахливий негатив революції.Значення революції полягало в тому, що вона:—привела до тимчасового створення національної держави, частина якої на теренах Лівобережжя на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії до початку 80-х років XVIII ст.;—сформувала і проголосила національну державну ідею;—відіграла значну роль у формуванні нової політичної еліти;—стала імпульсом для розвитку національної самосвідомості.— зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ»;—збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;—справила глибокий і тривалий вплив на розвиток усної народної творчості, історичної, художньої літератури;— протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани користувалися плодами соціально-економічних завоювань в роки революції.

48. Українська національна революція в контексті європейського революційного руху ХVI - XVII ст.Раніше події української революції зображувались у відриві від розвитку європейського революційного руху. Українська революція 1648—1676 pp. типологічно належить до одного ряду з європейськими революціями XVI—XVII ст. Вона мала багато спільного з Німецькою, Нідерландською та Англійською революціями XVI—XVII ст. Найближче вона була до Нідерландської революції 1566—1609 pp., що мала на меті виборення національної незалежності та встановлення буржуазних відносин. Українська революція, на відміну від Англійської та Нідерландської, що завершилися перемогою, зазнала поразки (як і Німецька). Але у зовнішньополітичному аспекті вона викликала

серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі. Вона різко послабила позиції Речі Посполитої та Криму й .зумовила зміцнення ролі Московської держави, Швеції й Брандербургу. Революція вплинула на загострення соціальної боротьби в Польщі, Московії, Молдові; національно-визвольної боротьби — в Білорусі, Валахії, Сербії, Болгарії.

49.Гетьманщина наприкінці ХVII-XVIII ст.; кордони, населення, адміністративно-територіальний, політичний та соціально-економічний устрій.Гетьманщина — напівофіційна назва Лівобережної України разом з Києвом, котра після Андрусівського перемир'я 1667 р. залишалася у складі Російської держави (в офіційних документах царської Росії Лівобережна Росія називалася Малоросією).На Лівобережжі велику групу населення складали козаки. Козацтво було звільнене від багатьох податків, мало право власності на землю, користувалося пільгами у торгівлі та заняттях промислами.У перші повоєнні роки починає збагачуватися козацька старшина. Найбільшими землевласниками були гетьман та полковники. Крім земельних угідь, гетьману та полковникам належали млини, рудні, ґуральні (підприємства по виробництву горілки), броварні (пивоварні), гути (підприємства по виробництву скла), рибні ставки тощо.У 50-60-х pp. окремі категорії селян уже епізодично виконували панщину на користь козацької старшини та певні повинності (заготовляли дрова, ловили рибу, будували мости тощо), старшина обмежує особисті права козаків, захоплює їхні землі.За переписом 1666 р. на Лівобережжі нараховувалося близько 90 міст і містечок. У багатьох з них існували магістрати, які керували їх внутрішнім життям. Великі міста (Київ, Полтава, Чернігів, Ніжин) були важливими центрами ремесла і торгівлі. У другій половині XVII ст. на Лівобережжі працювали ремісники близько 300 спеціальностей.У перші повоєнні роки на Гетьманщині зберігалися ті органи управління, які склалися ще в роки визвольної війни: об'єднане військово-адміністративне управління, виборність гетьмана (після виборів на військовій раді його мав затверджувати цар), генеральної, полкової і сотенної старшини, податкова система, судочинство, право на дипломатичні відносини з різними країнами (за винятком Польщі й Туреччини). Керівництво адміністративними, військовими, судовими та іншими справами очолював гетьман (звідки й походить назва Гетьманщина). Як і в попередній час, уся територія Гетьманщини поділялася на полки та сотні. Усі поточні справи на території полку чи сотні вирішували полкові та сотенні канцелярії.Поступово роль виборних органів занепадає. Гетьмани все рідше скликали загальні військові ради, обмежуючись обговоренням питань внутрішньої політики у вузьких радах, на яких була присутня тільки козацька старшина; полковники і сотник у кінці XVII ст. уже не обираються, а призначаються гетьманом і царським урядом.Царський уряд відразу ж після Переяславської ради став на шлях послідовного обмеження прав гетьманської адміністрації. У1669 р. у Глухівських статтях було скасовано права Гетьманщини на самостійну зовнішню політику. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили економічну самостійність, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини (заборонялося вести торгівлю з Кримом, рекомендувалося сприяти російсько-українським шлюбам, вимагалося під страхом смерті приймати неповноцінні монети, які спеціально карбувалися для московського війська). Усі справи, пов'язані з Україною, царизм вирішував через Малоросійський приказ, що прагнув поставити під контроль діяльність органів управління Гетьманщини. 

50. Державотворча діяльність І.Мазепи.25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича.На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману.Одним з найважливіших напрямків загальної

державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя.Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією.Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв.Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури.

51. Діяльність української політичної еміграції на початку XVIIІ ст . Основні положення Конституції Пилипа ОрликаПісля смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції). Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками. Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим радником гетьмана Мазепи. Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу. Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів.Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

52. Процес  та наслідки інкорпорації України до складу Російської імперії в XVIII ст.Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії.Етапи експансії:І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина. У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Обрано П. Полуботка (1722—1724), але за його діяль-ть-ув*язнений у Пертропавлівській фортеці.II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, тому послабленя. Було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727—1734).III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський - втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії».IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Останній гетьман — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив

свого наступу на українську автономію. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини.V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.Отже, наслідки:Обмеж-ня укр. прав та вольностей; посилення централізації, уніфікації, русифікації; розколом укр. сусп-ва (заохочення чвар між старшиною та гетьманом, підбурювання селян проти старшини); експлуатацією людських та матеріальних ресурсів укр. земель.

53. Централізаторська політика Катерини ІІ до України. Причини та обставини остаточної ліквідації Росією Гетьманщини.Про дії Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади, стало відомо в Петербурзі. Катерині II це не подобалось, особливо бажання старшини зробити гетьманство спадковим. Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини II була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імперський уряд, прагнув остаточної ліквідації Української держави — Гетьманщини. Отож, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження.Імператорським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського увільнили від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію.Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ницих малоросів.

54. Правобережна Україна в другій половині  ХVII-XVIII ст.: політичний та соціально-економічний розвиток.Оволодівши на початку XVIII ст. землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків - повернення земельних угідь колишнім володарям. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння.Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Саме тому магнати створювали на своїх землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від усяких повинностей залежно від договору на 15—30 років. Такі пільгові умови життя та господарювання викликали масовий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся, де вже було встановлено кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка у середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Характерною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.Характерною рисою розвитку сільського господарства та промисловості наприкінці XVII—XVIII ст. було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги.Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку земель Правобережжя були зростання крупного феодального землеволодіння; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі.

55. Соціальні і національно-визвольні рухи на Правобережжі та в Західній Україні в  другій половині  ХVII-XVIII ст.

На цих землях панщина сягала 2-6 днів. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів.Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки=>гайдамацький рух на початку 18 ст.Повстання 1734 р. очолив сотник Верлан. Нова хвиля гайдамацького руху – сер. XVIII ст.Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.У 1768 р. - нове повстання- Коліївщина- М.Залізняк. Взяли багато міст. Потім- Умань. Один із полків, що охороняв, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх.Незважаючи на втрату ватажків і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.. Потім- подавлена.Але гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст. У Західноукр. землях діяли також опришки. На початку 30-х pp. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша.Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території=> 3 поділи Польші.

56. Поділи Речі Посполитої. Зміни у політичному становищі Правобережних та Західноукраїнських земель.Прични поділу РП:- політична анархія у країні, спричинена боротьбою за владу різних угрупувань- втручання інозем. держав у внутр. справи РП- розорення країни внаслідок постійних повстань, війни зі Швецією та Рос.Ініціатор поділу РП- прусь. імператор Фрідріх II.Всього- 3 поділи:I поділ (1772)Росія захват. частину Схід. БілорусіїАвстрія-Схід. ГаличинуПрусія-Помор*яII поділ (1793)Росія- Правобер. У., Центр. БілорусьПрусія-Гданськ, знач част. Великої Польші.III поділ (1795)Росія- Білор. ,Волинь, Латв та Литов земліАвстрія – Галичину, частину Волині, Малопольські землі із Краковом.Прусія – осн. частину великої Польші з Варшавою.=>РП припинила своє існування.Таким чином під владою Рос. – Правобережжя, за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття, які належ. Австрії.Перші заходи рос. влади на землях Правобережжя:- поширено адмін. устрій Росії. Українські землі об*єднано у Київ., Волин., Подільську губернії- держ. мова- рос.- за поль шляхтою збережено її права - діяв 3й Литовський статут 1588р.- головні посади обійняли рос. чиновники- землі катол. церкви конфіск-ні і передані рос. дворянствуНа Західноукр. землях, які тепер належали Австрії, вони встановлює свої порядки і у кунці 18 ст. там проводяться реформи Марії Терезії та Йосифа II - Адміністративна реформа; Мета реформ- покращення матеріального становища селян; стабілізація соц.-економ ситуації та укріплення імперії; модернізація управлінської системи – заміна місцевої шлахти на імперських чиновників.

57. Реформи Марії-Терезії і Йосифа II кінця XVIII ст. та їх вплив на західноукраїнські землі.Мета реформ- покращення матеріального становища селян; стабілізація соц.-економ ситуації та укріплення імперії; модернізація управлінської системи – заміна місцевої шлахти на імперських чиновників.Зміст реформ:1) Адміністративна реформа- Поділ корол-ва Галичини та Ладомирії на округи, очол-ні старостами.- Містами управл. магістрати, признач. імперською адмін-ією.

- Вищий представницький орган краю- сейм, провідні позиції в якому займ. поль шляхта- Замість поль. законів запровадж-ся загальноімперські.- Львів- столиця королівства2) Аграрна реформа- Складено «Інвентарі», до яких внос. повинності селян і розмір іх податків без права їх збільшення землевласником.- Заборона тілес. покарань.- панщина обмеж. 3 днями на тиждень- Селяни отрим певні громад. права (брати шлюб, навчати дітей у школах, право на само вряд-ня)- Скас-но поміщ. суд над селянами- З 1789 скас-но панщину3) Релігійна реформа:- Церква підпорядк. державі- Рим-катол і греко-катол церкви рівні- рівні права представників різних віросповідань4) Освітня реформа- у Відні твор генераль. греко-катол семінарію- Віднов. діяль-ть Львів університету (1784)- Створено мережу дитячих початк. шкіл з рідною формою навчанняРеформи сприяли:- політ. модерн-ії краю- посил-ню нім впливу та відстор-ню ук-ів від управл-ня- поширенню серед селянства та греко-катол. духов-ва позитив. ставл-ня до правлячої династії Габсбургів.Проте після смерті Йосифа II прогрес. перетворення скасовані його наступниками, у т.ч. знову вводиться кріпацтво, панщина і селян. повинності.

58. Розвиток української культури напри. 17-18 ст.Розвиток української культури в другій половині XVII—XVIII ст. відбувався за досить складних умов. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку.Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування 1687 р. Української православної церкви Московському патріархатові. Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в духовне життя України, були всілякі цензурні утиски стосовно українського книгодрукування.На Лівобережній Україні та в Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл — головні й малі народні училища. Царські реформи перетворили освіту в Україні на привілей вищих верств населення, навчання провадилося російською мовою. На Правобережжі та в Західній Україні більшість колегіумів перебувала під контролем єзуїтів.Але попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні XVII—XVIII ст. залишалася на досить високому рівні.Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом XVII—XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Підтримка гетьмана Івана Мазепи, зокрема здобуття в 1701 р. статусу вищого навчального закладу, сприяла розквітові цього навчального закладу.Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Також у Львові, Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві- церков. літ-ра, твори того час. укр. письмен-ів, підручники.Високий рівень освіти й книгодрукування сприяв розвиткові літератури.Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода.Протягом XVII—XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини.Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом.В архітектурі- українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше за часів гетьмана Івана Мазепи.Протягом XVII—XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра, іконопис, світський портретний живопис.У кінці 18 ст. -1798р. – «Енеїда» Котляревського - зародження нової укр. літ-ри.

59. Українські землі у складі Рос. Імперії наприкінці 18 – перш. пол.. 19 сто.: адм..-тер. устрій, особливості соц..-економічного і політ. РозвиткуКолись край вільних козаків-фермерів, став вотчиною поміщиків, а більшість козаків потрапили у кріпацтво. Фермерський лад, який формувався в Україні з козацьких часів, був майже зруйнований, тут почали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки.Отже, основна маса селян потрапила в кріпаки. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян).Українські селяни сіяли жито, пшеницю, овес, гречку та інші традиційні культури, хоча вже почали поширюватися соняшник, картопля тощо. Розвивалося, особливо в південній Україні, скотарство. Розвиток суконної промисловості. Виробництво свічок. У Криму займалися виноградарством, виробництвом шовку. Продовжують удосконалюватися всілякі промисли: вироблення посуду, полотна, взуття. Розвиваються важливі їх центри.У 30—40-х роках XIX ст., із запізненням понад 150 років порівняно з Англією, в Російській імперії, в тому числі й в Україні, почався промисловий переворот (від мануфактури до фабрики, від ручної праці до машинної). В Україні з її потужними можливостями сільського господарства в першу чергу формувалися підприємства харчової промисловості (цукрової, горілчаної тощо). Найважливішим соціальним наслідком цього явища було формування міської буржуазії та робітничого класу.Повним ходом продовжувалося формування ринкових відносин, Наддніпрянська Україна вже була включена до загальноросійського ринку. Водночас вона була відрізана від підавстрійських земель України, що мало негативні наслідки.У результаті розвитку ремесел, промисловості й торгівлі спостерігалося збільшення міст, зростання в кілька разів міського населення.1782 р. дозволено поселятися в Києві російським купцям=>міста України втрачають своє українське обличчя, місце українських міщан займають представники інших національностей, українців витісняють на околиці міст і в села, прискорився процес їх помосковщення.

60. Характер політ. влади рос. уряду у перш. пол. 19 ст. Суспільно-політ. рухи Наддніпрянської України:їх прояви та значенняНаціональна політика царського уряду в Україні ґрунтувалася на вимогах перетворення українців на росіян. Вони були позбавлені права на вільне використання рідної мови; обмежувався вільний розвиток української культури.Ліквідація автономії Гетьманщини різко погіршила соціальний стан місцевого населення. Українське селянство знову закріпачувалось. Найбільш поширеним було кріпацтво на Правобережжі. На Лівобережжі кріпацтво не набуло такого поширення, оскільки багато козаків Гетьманщини було перетворено на державних селян.Політичний курс російського царизму стосовно України зумовив заселення українських міст переважно мігрантами: російськими чиновниками, купцями, робітниками, єврейськими ремісниками і дрібними торговцями, представниками інших національностей. Неприйняття феодальних порядків, підтримуваних царським урядом, спричиняло протести селян, що набували різних форм: скарги, відмова від сплати оброку та праці на панщині, підпали поміщицьких маєтків, вбивства поміщиків та їх управителів, утечі, збройний опір представникам влади.  Значного розмаху надобув селянський рух на Поділлі, очолений Устимом Кармалюком (1787—1835). За непокору він був відданий поміщиком у рекрути, але 1813 р. втік з уланського полку і повернувся на батьківщину. Організувавши групу народних месників, Кармалюк упродовж чверті століття вів свою боротьбу.

61. Нац. відродження Наддніпрянської України. Діяльність перших політ організацій. Кирило-Мефодіївське братство на поч. 19 ст.Початком нац. відродження вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана КотляревськогоІдеями національного відродження наснажена й «Історія русів»- Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування.Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії» (1822)- перша масштабна наукова узагальнююча праця з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.На початку XIX ст. чи не найважливішим осередком українського національного відродження – Харків. У

Харкові стали виходити журнали, присвячені місцевому краю та його інтересам.Кінець XVIII — 40-ві pp. XIX ст.- перший етап нац. відродження в Наддніпр. Україні — період «збирання спадщини» - звернення до історичного минулого, інтерес до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.Діяль-ть перших політ орг.-ій:1) Південне товариство (1821)- декабристи- у м. Тульчин. Керівник- Пестель. Прогр док-т- «Руська правда»:- заборона кріпацтва - рівність усіх - об*єднання народів Росії- особиста свобода рдуку ,віросповідання2) Тов-во об*єднання слов*ян (1823)- брати Борисови, Андрієвич.Прогр документ: - федерація слов*ян республік, кожна з яких має право на власне само вряд-ня3) Кирило-Мефодіївське братство (1846)- Білозерський, Гулак, Костомаров, Куліш, Маркович, Шевченко.вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху; Започаткувавши перехід від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України.Програмні положення братства виклад у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», - Микола Костомаров, та у «Записці»- Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.Громадсько-політична діяльність: поширювали ідеї братства через розповсюдж. його програмних документів, прокламацій, твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книгК-М бр-во проісн. 14 місяців. У березні 1847 року за доносом О.Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

62. Адмін-територ устрій та регіон. поділ укр. земель у складі Австр. імперії. Населення західноукр. земель. Національне і соц. становище українців у 18- перш. пол. 19 ст.Унаслідок 3х поділів Польщі до Австрії відійшли такі укр. землі: Галичина, Буковина та Закарпаття. Влада Австрії, здійснюючи адміністративно-територіальний поділ, як і царський уряд, не зважала на етнічний склад населення. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі (де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. У представницькому органі краю переважала польська шляхта, хоч вона і не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота, влади зосереджувалася в руках губернатора, що призначався австрійським імператором. «Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів. Окремим округом до королівства до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу на Північну — українську і Південну — румунську); Закарпаття входило до складу Угорщини, що була частиною Австрійської імперії.У багатонаціональній Австрійській імперії західноукраїнські землі, в свою чергу, самі були багатонаціональними. Разом із представниками корінної нації — українцями — тут жило багато поляків, євреїв, німців, румун та ін. Але на соціальній драбині західноукраїнського суспільства українці знаходились на нижніх щаблях, оскільки здебільшого були представлені феодально залежним селянством. Щодо них провадилась асиміляторська політика.

64. Національно-політичний рух українців у Галичині і Буковині під час революції 1848–1849 рр. Західна У. у результаті трьох поділів Польщі (1773,-1793, 1795 р.), виявилася під владою Австро-Угорщини. З початку XIX в. на захоплених землях починає рости укр. національно-визвольне прямування. Причини національно-визвольного прямування: 1) ріст феодального утиску в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян), суворим бюрократическо-полицейским режимом і ін.; 2) зростання національного утиску (заборона на викладання укр. мови в школах і культурно-суспільних заснуваннях, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати укр. населення й ін.). У березні 1845 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австро-Угорщині (відбулося народне повстання у Відні і Будапешті, був скинутий уряд

Меттерниха, (імператор Фердинанд I пообіцяв увести конституцію і демократичні свободи), що дало поштовх національно-визвольному прямуванню в західно-укр. землях. Основні події і результати нац-визв. прямування 1848-1849 р. у західній У: 1) Березень 1848 р. - величезна демонстрація у Львові, що склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини в польську автономну провінцію2) Квітень 1848 р. - почалися штурмування селян, що могло породити значне селянське повстання. Для запобігання його Австро-Угорщина скасувала 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів. 3) У травні 1848 р. укр. ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу укр. політичну організацію - «Головну Руську Раду», на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада домагалася установлення власної укр автономії Галичини, формування рядів національної укр. гвардії і введення в навчальних закладах навчання на укр. мові. У результаті: уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях на укр. мові. 4) У листопаді 1848 р. - відбулося збройне повстання у Львові с. вимогою введення укр. автономії в Східній Галичині і проти спроб Австрії роззброїти ряди укр. національної гвардії У повстанні взяли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Повстання було жорстоко придушено каральними військами після артилерійського обстрілу міста. 5) У Північної Буковині - протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища і лісу, створювали збройні ряди. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання, придушене карателями лише через 1,5 року - у квітні 1850 р.

65. Розвиток української культури наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. Кінець XVIII і перша половина XIX ст. — час розкладу феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, зародження і зміцнення буржуазно-капіталістичних відносин. У галузі економіки цей період дає багато прикладів виникнення окремих підприємств та цілих галузей промисловості: на Донбасі – вугільної, в Харкові й Одесі – чавуноливарної, на Київщині – цукрової, на Чернігівщині, Поділлі і в Галичині – суконної. Наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. в Укр. розпочинається національно-культурне відродження. Зріс інтерес до націон. історії(збирання та публікації історичних джерел, видання журналів…). Твір “Історія Русів” з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті. Твір змальовує істор. розвиток Укр. з найдавніших часів до 1769р. У 1777р. виходить у світ в Петербурзі “Опис весільних укр.. простонародних обрядів” Г.Калиновського – започатковано укр. етнографію. Велику роль у піднесенні культури мали навчальні заклади. У 1805 р. було засновано Харківський, а в 1834 р.– Київський університети. У 1817 р. відкрито Одеський ліцей, у 1820 р.– Ніжинську гімназію вищих наук (з 1832 р. ліцей). Почали функціонувати чимало гімназій і повітових шкіл. Певну роль у розвитку культури відігравав найстаріший на Україні Львівський університет (1661 р.). Фундаментом вітчизняної фольклористики став Цертелєв – збірка “Опыт собрания старинных малороссийских песен.” (1819) На поч. 19 ст. з’явилася перша ластівка укр.. мовознавства – друкована “Граматика малоруського наречия”(1818) Павловського. Сприяло нац.. відродженню 4-и томна праця Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”, яка побачила світ в 1822р. в Москві. Фактично,це перша узагальнююча праця з історії України. У 1823 вийшов словник укр.. мови, укладений Вейцеховичем. На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокрема вихованцями видатного російського художника К. Брюллова — І. Сошенко, Д. Безперчий, Т. Шевченко та ін. Випускник Петербурзької академії художеств 1815 р., К. Павлов відіграв важливу роль у розвитку української художньої культури. Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії. Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку

відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Перша збірка Шевченка ”Кобзар”(1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних, та фразеологічних можливостей укр.. мови. Це підтверджувала й творчіть Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основяненка. Новий міністр освіти в Рос. Імперії граф Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання лежить через зміцнення трьох суспільних основ – самодержавства, православ’я, народності => посилення процесу русифікації та новий наступ на права соц.. меншин. У цьому контексті слід сприймати появу 1846р. у Києві укр.. політ. організ. – Кирило-Мефодіївського товариства. Засновники – Білозерський, Костомаров, Куліш, маркевич… приймав активну участь Шевченко. Основні програмні положення сформовані у “Книзі буття укр. народу” і “Статуті словянського братства Св. Кирила і Мефодія”.

66. Ліберальні реформи 1860–70-х рр. в Росії та специфіка їх реалізації в Україні. Соціально-економічний і політичний розвиток підросійської України на етапі становлення капіталізму.Селянська реформа. 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. Особливості аграрної реформи: 1. Звільнення селян відбувалося поетапно і мало тривати 20 років. Селяни спочатку переходили на становище тимчасово зобов’язаних 2. Тимчасово зобов’язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. Селянин зобов’язувався виплачувати державі борг у кредит протягом 49 років. 3. Після закінчення 20-річного терміну (1881 р.) було прийнято закон про обов’язковий викуп, інакше селянин втрачав право на земельний наділ. З 1883 р. категорія тимчасово зобов’язаних селян перестала існувати. Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме: 1) селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання; 2) набувати у власність нерухоме майно; 3)займатися торгівлею і різними промислами; 4)селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощоЗемська реформа 1864 р. Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи Земства не мали політичної влади і відали лише місцевими господарськими та культурно-освітніми проблемами. Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Міська реформа 1870 р.Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське положення урізало повноваження органів міського самоврядування.Судова реформа 1864 р. Ця реформа проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність тощо. Вину підсудного встановлювали присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирішувати справу згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті, і у них брали участь зацікавлені сторони, прокурор та адвокат (адвокатура засновувалась згідно з реформою 1864 р.).Військова реформа Цією реформою вводилась загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років.Отже, оцінюючи реформи 1860-х – 1870-х років, потрібно зазначити, що вони були черговою спробою царського самодержавства провести потрібні реформи «зверху», не допустивши вирішення назрілих протиріч шляхом революції. Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Царизм не зробив головного кроку – не створив нової політичної надбудови, не проголосив Конституцію, не створив парламент. Росія і далі залишилась абсолютною монархією.

67. Соціально-економічний і політичний статус українських земель у складі імперії Габсбургів. Конституційні реформи 1860-х рр., їх вплив на українську суспільність. Нове пожвавлення українського руху в Західній Україні було викликане прийняттям нової Конституції 1860р., за якою краям було надано автономних прав і дозволено мати свої законодавчі органи – крайові сейми. У Галицькому сеймові українцям вдалося зайняти 49 депутатських місць. “Народовці” відбивали інтереси укр.. нац. буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868р. народовці засновують громадське товариство “Просвіта”, що мало на меті поширення освіти та пробудження нац.. свідомості. “Просвіта” стала основою для виникнення нових товариств. При допомозі меценатів В.Симиренка та Є.Скоропадської-Милорадович народовці засновують у Львові Літературне товариство ім.. Шевченка, яке в 1892 було перетворене на Наукове товариство і стало центром української науки. Лідером народовців був Танякевич. Представниками лівого, радикального крила нац..-визв. руху Сх. Галичини, Пн. Буковини, Закарпаття були укр.. соціа.-демократи Франко, Павлик, Терлецький. Під впливом Драгоманова вони 4 жовтня 1890р. засновують Першу Українську Політичну Партію - “Русько-Українську радикальну партію”, політична програма якої базувалась на основі етичного і наукового соціалізму, демократії, соборності України. Партія мала представників у Віденському перламенті. Соц-економ статус:1. Колоніальний хар-р господарювання австро-угорських властей2. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель.3. Кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості.4. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель.6. Гальмування впровадження технічних новацій у промисловості7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.Політ. статус:Під впливом революційних подій другої половини XIX ст. в Європі, а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х pp. загострилося політичне становище . У 1860 р. відновлюється конституційний устрій, розширюються автономні права коронних країв.-намагання державницьких націй до поглинання національних меншин.За цих обставин у Галичині намісник завжди призначався з числа польської аристократії, а не з укр.; виборча система зебезпечувала полякам відчутну перевагу в крайовому сеймі. «наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм»Виразниками суспільно-політичного руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст.

68. Передумови та тенденції формування української нації у складі Російської та Австро-Угорської імперій.у складі Російської ї імперії.Об'єднання в єдиному цілісному масиві абсолютної більшості українських земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло відтворенню територіальної єдності укр. земель, що було важливою умовою становлення української нації. Водночас прихід товарно-грошового, капіталістичного господарства зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії. Ролад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.В кожній нації видатну роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після ліквідації царизмом Української козацької держави і юридичного урівняння українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка у своїй більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови, зросійщились, сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.

у складі Австро-Угорщини.Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України.Будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення. Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства. Але відсутність української держави, наявність російсько-австрійського кордону, що роз'єднував дві частини української території, гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й консолідації української нації.

69. Формування політичної свідомості українців в системі суспільно-політичних Росії і Австро-Угорщини (др. пол. ХІХ – початок ХХ ст.). Формування політичної свідомості українців пов’язане з консолідацією укр. нації. Українці зх. земель мали певну територію, мовні та культурні права, що обмежувало вплив держ. структур та меншин. Однак укр. громадяни під російської України знаходилися в російському ідеологічному середовищі. Це була одна з причин гальмування формування нац.. свідомості. Ідеологічні позиції рос. українства можна поділити на 3 напрями:-- консервативно-монархічні(в основі – незмінність існуючого сусп.-політ. ладу, русифікаторська політика, збереження самодержавства).-- соціалістичні(представлені рухом народництва та соцю демократією).--ліберальні(провідники лібералізму вимагали від уряду введення у Росії політичних свобод). Модернізаційні реформи в Рос. імп. стимул. піднесення сусп. руху. вони певною мірою демократизували сусп-во, розширили рамкки й урізноманітнили форми суспіль. активності.Хлопомани – інтелігенція, яка прагнула зближення з народом (1850-60 р.р.) –Основоположники: Антонович, Рильський, Познанський, Михальчук, Житецький, ЧубинськийЇх мета- турбота за народ. освіту. Вони не підносили питання про відокрем-ня У. від Рос.Хвиля контрреформ 80-90 р.р. значно усклад. ситуацію=> развернувся народний рух:1) Народницький рух – інтелег-я підштовх. селян2) Соціал-демократ. рух – в основі-марксизм- теорія клас. боротьби, віра у роль пролетаріату3) Лібераль. рух- держава має бути демократ., побудув-ня економіки за законами віль ринку, віль. конкуренції.4) Національний рух – члени Кирило-Мефод. братсва, які поверн. із засланняПідтримуючи нац. відродження, активно почала діяти інтелігенція. Виникають громади у різних містах УНа Західноукр. землях виразниками суспільно-політичного руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII стУчнівські громади. Діячі: Франко, Пучнай, ТерлицькийВони- за єдність укр. земель, розв. єдиної мови. Дія-ть:- гуртки худож. самодіяль-ті- концерти і творчі виставки- друкарня у ЛьвовіМоскофіли – єд-ть укр. нар. з Рос. (Зубрицький, Купченко, Добрянський). Газети «Слово», «Галичина», «Лада»Організ-я «Просвіта» - народовці1868-в Галичині – Сушкевич, Коссак, СвєнціцькийМета: поширити освіту, нац. свідомістьДіяль-ть:- твори укр. письменників- видав-во спіль. підруч.- друк-ня наук. альманахів- щоріч. «Наук. календар»Літ. тов.-во ім. Т. ШевченкаВиник у 1873Мета: те ж саме+розв. укр. мови та літ-риГрушевський, Франко ,Гнатюк ,РаковськийДіяль-ть:

- загальноукр. наук. центр- видав-во праць укр. вчених- розвиток укр. мовиНародна РадаВиник у 1885. Романчук – засн.Мета: - розвиток народності, лібералізм, демократія, федералізмЗа Автономію в межах Австро-УгорщиниРаликальний рух ГаличиниСер. 70х р.р. 19 ст.Герлецький ,ФранкоЗасади соціал-му, захист соц. інтересівПотім із наростанням сусп-політ проблематики в укр.. сусп. під владою цих держав зароджуються політичні партії.Захід. У.: РУРП (рус-укр радикал), УСДП(соц.-дем), УНДП(нац.-дем)Наддніпр У:РУП (револ), УНП(народ.), Укр. соц.-дем. «Спілка»

70. Передумови та специфіка українського національно руху в Російській імперії на етапі становлення індустріального суспільства. Хлопомани. Громадівський рух.Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. 1863 р. - Валуєвський указ - заборонf видання українською мовою шкільних та релігійних видань (крім худ літ-ри); щоб не дати можливості укр рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.Громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p. - заборона друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи лежали:— демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);— федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);— європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);— культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);— еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр

альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

71. Розвиток культурно-освітнього і національно-політичного руху у західноукраїнських землях в др. пол. ХІХ - початку ХХ ст.Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1.Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-татарської навали. Поряд з іменами Т.Шевченка та І.Франка називають М.Грушевського (1866—1934 pp.) — видатну постать української духовної культури. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11-томної "Історії України-Руси" (1898—1936 pp.), 5-томної "Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також "Нарис історії українського народу" (1904 p.), "Ілюстрована історія України" (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 p.) тощо. Понад 15 років М.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса.

72. Суспільно-політичні та національні питання в програмах українських та загальноросійських політичних партій.Загострення в Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. класових суперечностей, вихід на політичну арену пролетаріату, піднесення селянської боротьби, активізація ліберального руху — все це сприяло консолідації суспільних сил та їх розмежуванню. На цій основі порівняно швидко й інтенсивно формувалися політичні партії, які відображали інтереси й ідеологію певних суспільних класів і соціальних верств. Першою оформилася партія пролетаріату — Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Створення РСДРП було проголошено на І з'їзді соціал-демократичних організацій у Мінську в 1898 р. Після І з'їзду РСДРП «Союзи боротьби за визволення робітничого класу», в тому числі Київський і Катеринославський, стали комітетами РСДРП. Виникли комітети РСДРП, що об'єднували всі соціал-демократичні гуртки і групи в межах даного міста, і в Одесі (восени 1898 p.), Харкові (весною 1899 р.), Миколаєві (восени 1899 р.) та в інших містах. Велику роль у фактичному створенні революційної партії відіграла загальноросійська газета «Искра», яка почала виходити в 1900 р. в Лейпцигу. На

сторінках «Искры» висвітлювалось життя трудящих України. II з'їзд РСДРП працював з 17 липня по 10 серпня 1903 р. спочатку в Брюсселі, а потім у Лондоні. II з'їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією «Искры». У програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення царського самодержавства і заміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечувала б самодержавство народу, тобто зосередження всієї верховної влади в руках законодавчих зборів, що складені з представників народу і утворюють одну палату. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, необмеженості свободи совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок, знищення станів і повної рівноправності громадян та ін. На II з'їзді відбувся розкол РСДРП на дві фракції: більшовиків і меншовиків. Причинами розколу були незгоди в організаційних питаннях. Наприкінці 1901 — на початку 1902 рр. у Росії внаслідок об'єднання різних народницьких гуртків і груп створилася партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка вважала себе виразником інтересів трудового народу. У 1901—1905 рр. вона нелегально видавала газету «Революционная Россия» і журнал «Вестник русской революции». Керівниками есерів були В. Чернов, Н. Авксентьєв, Г. Гершуні, та ін. Есери ставили за мету повалення царського самодержавства, встановлення республіки, демократизації суспільного й державного ладу, соціалізації землі.

73. Політизація українського національного руху Наддніпрянської України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Студентський рух. Братство тарасівців.Студентський рух — студенти вимагали автономії університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. «Братство тарасівців» (1892-1893)- засновники: Липа, Шелеман, Міхновський; також учасники: Грінченко, Коцюбинський, Вороний, Тимченко.Мета: цілковита незалежність України.Програма: - Самостійність та суверенність України, соборної та неподільної - Державу очолюватимуть гетьман і сейм - У державній власності: земл, велика промисловість, гуртова торгівля - Відокремлення від держави церкви, свобода віри - Загальна труд. повинність - загальна безоплатна освіта - створення нац. арміїДіяльність: - організація лекцій ,таємних зібрань, українських вистав, нелегальні бібліотеки - встановлення зв’язків з аналогічними гуртками у Полтаві, Одесі, Херсоні та ін.У 1893-арешти тарасівців, припинило існуванняЗначення діяльності: - Перша самостійна українська політ. організація в Наддніпр. Україні - Уперше сформувалася політ. мета укр. Руху

74. Революція 1905-07 рр і Україна. Українські громади у І та ІІ російських думах. Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в Україні набули масового характеру. Вже на початку революції, в січні-березні 1905 р., страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи в армії. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Григорій Вакуленчук (загинув на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко. Через два тижні плавання Чорним морем броненосець із закінченням запасу палива і води змушений був здатися у румунському порту Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але воно було придушене урядовими силами. Самого Шмідта наступного року було страчено за вироком суду. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським. Цей виступ також був придушений урядовими військами. У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові, Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад. Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р. у розпал жовтневого загальноросійського політичного страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган — Державну думу.Вибори до першої Державної думи українські соціал-демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували.

Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу Думу, яка почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три найбільш гострі для українського суспільства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник», що мав служити трибуною для всієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової. У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

75. Українські землі напередодні Першої світової війни: економічна та суспільно-політична ситуація.Напередодні Першої світової війни українські землі продовжували залишатися у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Вони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили імперську політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії. Національна політика австрійського уряду, хоча і була м'якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині. Територія Західної України (сучасна територія Львівської. Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та більша частина Чернівецької областей) входили до Австро-Угорщини. Економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. Донбас був вугледобувною і металургійною базою Російської імперії. На той час добування вугілля і виплавка металу були основними показниками могутності країни. Так, у 1913 р. Донбас дав 70% вугілля, що видобувалось у Російській імперії. Уже в роки війни (1915-1916 pp.) заводи, розташовані на Україні, давали 96,7% прокату, 68% — сортового металу, 99% — двотаврових балок і швелерів, 53% - солі, 81% - олова, 90% - срібла, 75% - чавуну. Крім того, сільське господарство давало 16 млн. тонн товарного зерна. У той же час на українських землях в складі Австро-Угорської імперії промисловість була майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частка населення змушена була емігрувати або відправлятися на заробітки за океан. Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.

76. Перша світова війна і Україна. Відношення до війни соціальних і національних прошарків та політичних організацій українського суспільства.1 серпня 1914 року розпочал. Перша св.війн. Трагедія укр. народу - всупереч втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Значна територія опинилася в прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові дії. У. - центр територіаль. зазіхань з Рос. , Австро-Угор. імп,Німеччини. Громадськість цих регіонів: одна частина українства підтримала Росію, інша — Австро-Угорщину. В серпні 1914 року у Львові було утворено міжпарт. блок — Головну Українську Раду - виступила ініціатором формування укр.військ.частин на боці Австрії. З українців Галичини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військ.діях Одночасно група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський) створ. у Відні «Союз визволення України»-мета боротьба за створення самостійної України і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною. В Наддніпрянській Укр. члени Тов-ва укр. поступовців виступили з закликом виступити на захист Росії- створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст- А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов. По-різному поставились до війни політ партії: місцеві організації загальноросійськ. партій підтримали війну (крім більшовиків). Таку ж позицію зайняли укр. політ. партії — ТУП, «Спілка». Укр-ка соціал-демокр. партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику. Позиція політ партій в Авст—Угорщ. була однозначною: вони активно підтримували австрійськ. уряд у війні з Росією. .Війна негат. вплинула на госп-во Укр; скоротилось пром. виробн-во, Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення. Війна загострила існуючі протиріччя в рос сусп-ві і підштовхнула сусп-во до нової револ.ї; зумовила: розкол нац-ного руху.

77. Політика урядів Австро-Угорщини і Російської імперії в українському та польському питанні у роки Першої світової війни. Перша світова війна носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія. Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів — об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям. Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині: Росія повинна віддати Прибалтійські провінції..., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям. Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.

78. Політична ситуація в Україні після Лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції. Суспільно-політичні сили та інститути влади в Україні на етапі 1917 – початку 1918 рр.24-25 жовтня 1917 р. у Петрограді відбувся більшовицький переворот. Ці події до сьогоднішнього дня викликають палкі суперечки: одні переконані, що це була соціалістична революція, згодом названа Великою Жовтневою, інші вважають, що це державний переворот. Події восени 1917р.? : Прихід більшовиків до влади у Петрограді, повалення ТУ, ІІ Всеросійський з’їзд Рад робіт-х і солд-х депутатів, який прийняв декрети про землю і мир, створив більшовицький уряд – Раду народних комісарів (РНК) на чолі з В.Леніним. Причини: - кризовий стан в імперії, - гострота політичних, соціально-економічних та національних проблем, - зростаюча активність політичних сил, - падіння авторитету та слабкість реально існуючої влади.- Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.Майже одразу після Лютневої революції - питання про самовизначення України=> поява в У ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради —4 березня 1917 р. - переросла у впливовий представницький

орган народної влади. Важливу роль у її відіграли три провідні укр. партії: Українська партія соціалістів-революцюнерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.Після одержаного повідомлення про події в Петрограді на спільному засіданні Малої Ради з представниками Українського генерального військового комітету і Рад робітничих депутатів, залізничників та ін. організацій увечері 25 жовтня 1917р. було засновано «Крайовий комітет для охорони революції в Україні (ККОР), покликаний «розпоряджатися всіма силами рево-ї демократії». ККОР визнавав себе відповідальним перед ЦР. 29 жовтня більшовики піднімають у Києві збройне повстання проти прихильників уже неіснуючого ТУ, зосереджених в основному в штабі Київського військового округу. Військові частини ЦР, які спочатку були нейтральними, підтримали більшовицьке повстання. Прихильники ТУ залишили місто. 1 листопада ЦР ухвалила рішення про поширення своєї влади на всю територію, заселену переважно українцями, а саме : Херсонську, Катеринославську, Харківську, материкову Таврію, Хомську, частину Курської та Воронезької губерній.4 листопада більшовики провели засідання Рад робітничих і сол-х депутатів, яке визнало повноту влади в Україні за ЦР. Разом із тим вони розпочали підготовку до скликання Всеукраїнського з’їзду Рад роб-х, сол-х, сел-х депутатів для перетворення ЦР на більшовицький манер (тобто, реорганізації в дусі Центрального виконавчого комітету – ЦВК Рад України). У цих умовах 7(20) листопада 1917р. Мала рада обговорила і прийняла ІІІ універсал.

79. Українська Центральна Рада та Генеральний секретаріат – перші державні структури відродженої України. Склад, політична програма, універсали УЦР.Центральна Рада — спершу загальноукраїнський центр, що об'єднував політичні, громадські, культурні і професійні організації; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918.голова — М. Грушевський, заступники — С. Єфремов і В. Винниченко.Для ведення поточної праці УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна назва Комітет Центральної Ради), який згодом перейменовано на Малу Раду. Всі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проекти затверджував пленум УЦР.Програма ЦР:1) Прагнення досягнення автономії У2) Створ. воєн. формувань з укр.-ів(1 та 2 полки ім.Б. Хмель. та П.Полуботка)3)Українізація шкіл4)Видання укр. підруч-івI Універсал -23 червня 1917 - II Всеукраїнському Військовому З'їзді - "До українського народу, на Україні й поза її сущому" - відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне відношення до автономної України.1)Юридично закріп. аравоо У. на незал-ть2)Проголош-ня автономії У в складі Рос.3)Джерело влади-укр. народ4) Всенар укр. збори- приймають закониII Універсал – 20 лип. 1917 –1. ЦР повинна поповн-ся представниками інших народів, що проживають на Україні;2. Поповнена ЦР утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;3. Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До твердження даного закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономію України;4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду. Революц.події у Петрограді в жовт.1917, 3 Універсал25 жовтня 1917 p. більшовики взяли владу в Петрограді, а 2 листопада в "Декларації прав народів Росії" проголосили невід'ємне право народів колишньої імперії на вільне самовизначення аж до виокремлення і утворення самостійної держави. ЦР засудила жовтневий переворот і захоплення влади більшовиками. 7 листопада 1917 p. на засіданні Малої Ради УЦР , виконуючи волю українського народу, проголосила ІІІ-м універсалом Укр Нар Республіку (УНР). УНР як демократична правова держава створювалася в межах федеративної Росії. Універсал проголошував націоналізацію поміщицьких і церковних земель, встановлення 8-годин. робоч. дня і робітничого

контролю за виробництвом, національно-персональну автономію для нац. меншостей). Широко проголошений він був 9 листопада 1917р. на Софійському, майдані в Києві.Більшовики вороже поставилися до українського руху. Національний рух в Україні входив в суперечність з інтересами централізованої пролетарської держави, яку будували більшовики на просторах імперії. 11 січня Мала Рада ЦР прийняла ІV-й Універсал:1) проголошувалася незалежність, суверенність УНР; 2) стверджувалося, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не має права втручатися в її внутрішні справи; 3) демобілізувати армію, яка по укладенню миру буде замінена міліцією; 4) всю землю роздати селянам без викупу на початку весняних робіт; 5) націоналізувати ліси, води і підземні багатства краю; 6) проголошувалося, що держава бере під свій контроль усі банки; 7) ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію УНР.Після прийняття IV Універсалу Ген. Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якої обрано В. Винниченка.Прийняття Унів. означало остаточний розрив з імперським центром. Здобутки та прорахунки ЦРЗдобутки1) Початок консолідації нац.. сил та визначення прагень ЦР2)Боротьба за нац. – територ автономію У.3) 1 Універсал і досягнення автономії4) 3 Універсал і проголошення УНР5) Київ перетвор. на важл. політ. центрПрорахунки:1) У соц. аспекті: приділивши особу увагу процесам нац. відродження, ЦР усунулась від розв*язання гострих соц.-економ. проблем2) Адміністратив. аспект: справою створення армії займалося декілька організацій, але регулярна армія так і не була створена3) ЦР не змогла створити нац. єдності серед українців=>невдача створеної державності

80. Українська держава гетьманської доби: зовнішня і внутрішня політика П.Скоропадського.9 лютого 1918р.- нім. війська мали окупувати всю Україну, допомогти відновити владу ЦР. Але згодом розігнали ЦР, був закон про ліквідацію УНР та створення укр. держави. надано владу пронімецьки орієнт-му гетьману П. Скоропадському. 9 квіт. 1918 гетьм. проголошено Скоропадського. Головою геть. уряду призн. ЛізогубМін. інозем. справ- ДорошенкоБула проголошена конституц. монархія.Особ-ті внутр. політики Скоропадського:- відновл-ня поміщ. землеволодінь, укріп. приват. вла-ті, свобода торгівлі- придушення робочих і соціаліст рухів на У- заборона соціаліст газет, запров-ня цензури- придуш-ня селян повстань- створення власних адмін.. органів- спроба утворити укр. армію – гвардійська Сердюцька девізія та Галицько-Буковин. курень січових стрілців.- українізація шкіл- відкрито 2 ВНЗ- у лист 1918 відкрито Академію наук (Вернадський)- основано галереї мистецтв, гос. архівСкоропадському вдалося стабілін-ти фінанси сист. в У.Ос-ті зовн. політикиУкр. держ підтрим. країни Четвертного союзу. Визнало її 12 держав.12 черв 1918 – переговори між У. та Рос. – радян. делегація заяв. претензію на півд.. частину Курської на Воронеж. губернії, частину Харків, Єкатеринославської губ., Донбасу. Агетьман прагнув приєднати Крим на правах автономії.Але громадська війна та економ блокада не дозвол. розв*яз сперечання між державами14 черв. 1918 – закон «Про посольства і місії Укр держ.»14.12.1918 — за Директорії відновлено назву УНР. Трохи до цього німецько-австрійська окупація скінчилася внаслідок поразки цих держав у Першій світовій війні

81. Політичні обставини утворення ЗУНР. Внутрішня і зовнішня політика, історичне значення ЗУНР19 жовтня 1918 р- день проголошення на західноукр.землях держави, що пізніше дістала назву Західноукр. Народна Республіка. Наміри укр.політиків суперечили планам поляків, котрі вели підготовку до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукр. землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. укр.і військові з'єднання, що були в складі австро-угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини.Керівниками нової влади були Євг.Петрушевич та Кость Левицький Внутр. політика:Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали широкі права, їхнім представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.Зовніш. політика:З перших днів свого існуван. Республ.опинилася в стані війни з Польщею. Спроби добитися міжнар. визнання ЗУНР закінчилися невдачею. Представники Антанти натомість визнали права Польщі на окупацію Сх. Галичини. Акт злуки: Керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави. 22 січня 1919 р. у Києві на площі біля Софійського собору було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР (ЗО УНР) і одержала повну автономію. Це однак не мало практичних наслідків.Ліквідація:З перших днів свого існування - в стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Зах. Укр. До того ж ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, допомагаючи їй озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Зах.Укр.найбоєздатніші польські війська.Поль армія змусила війська ЗУНР відступати- 16-18 липня 1919 відступили до Збруча, де з'єдналися з частинами армії УНР.Через 9 місяців свого існування ЗУНР була ліквідована, виїзд уряду ЗУНР в еміграцію.Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.ЗУНР увійшла в історію як героїчна сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток.

82. Утворення Директорії УНР, її реформи і зовнішньополітичні орієнтації. Прихід Директорії до влади у грудні 1918р. започаткував нову добу в розвитку національно – демократичної революції – добу Директорії УНР.Директорія була урядом соціального спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади: вища влада належала Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян. Також було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавилися політичних, а саме, виборчих прав.З 21 по 29 січня 1919р. працював Трудовий конгрес, який: схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися Трудовим конгресом, доручив Директорії оборону України. 2 лютого 1919р., після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію ЗУНР, до Тернополя.

83. Причини поразки та історичні уроки української національно – демократичної революції 1917 – 1920-х рр.Основні причини поразки:- Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малою, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими. Робітники, підприємці, поміщики не підтримали ідею незалежності України.- Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П. Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР. - Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші вороги: у Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; у Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.Історичні уроки:У ході революції український народ створив власну державу і кілька років підтримував її існування. Героїчна боротьба українського народу 1917 – 1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991р.

84. Брест – Литовська конференція та українське питання.Керівники Центральної Ради бажали зблизитися з Францією і Великою Британією, які перемагали у війні з Німеччиною та її союзниками. Антанта, однак, була настроєна вороже до УНР, тому що не бажала розчленування своєї союзниці Росії. Вона не сумнівалася в недовговічності Раднаркому. Для Центральної Ради залишався тільки один вихід: взяти участь у переговорах у Брест-Литовську разом з делегацією Радянської Росії. Німеччина та її союзниця Австро-Угорщина були зацікавлені в укладенні миру з УНР, щоб мати можливість використати її продовольчі ресурси. З Брест-Литовська у Київ надійшло повідомлення, що представників УНР чекають на мирних переговорах.9 лютого (27 січня) 1918 р. мирний договір між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією було підписано. Українська делегація більше не приховувала, що ЦР потребує негайної збройної допомоги. Союзники теж розуміли, що одержати продовольство з України можна лише в разі її окупації значними силами.85. Встановлення радянської влади в Україні : передумови, причини, наслідки.Передумови:Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Спеціально утворена для цього комісія на чолі зі Й.Сталіном, розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації. Але В. Ленін відкинув сталінський план, розробивши власний, за яким усі республіки на рівних правах входили до складу СРСР, зберігаючи за собою право вільного виходу. На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Причини: - головною причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, централізованої більшовицької партії; - територіальні межі республік, які ввійшли до РС, були об’єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історичні тісні економічні зв’язки; - у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи.Наслідки:Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1942 р., коли була прийнята Конституція СРСР.Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республіки обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням.

86.Економічна та суспільно-політична криза радянського суспільства на початку 1920-х рр.: пошуки виходу. НЕП, її суть та особливості впровадження в Україні. Економічна криза: - промисловість знаходилася у стані розрухи. У 1921 р. в Україні промислове виробництво становило 1/10 частину довоєнного рівня.- сільське господарство також перебувало в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна - на третину. Все це ускладнювали засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. осіб;- у галузі фінансів – повна інфляція грошей.Суспільно-політична криза:- почалися повстання селянства проти політики «воєнного комунізму». Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна.- тяжкий економічний стан викликав незадоволення радянською владою з боку робітників, яке призводило до протестів, страйків.- висувалися політичні вимоги, в тому числі – «Ради без більшовиків»;- склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися суперечки щодо подальшого розвитку країни.Сутність непу:Загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики «воєнного комунізму» до нової економічної політики.Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Проте більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати труднощі і досягти кінцевої мети – побудови комунізму.У 1926 р. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості були вищі за довоєнні. У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99%.

87. Кооперативний рух в Україні на етапі 1920-х рр.: особливості в УСРР і на західноукраїнських територіях.У 1920-ті рр. кооперування здійснювалося досить успішно. Подальше втілення ідеї кооперації дістали в рішеннях ХV з’їзду ВКП(б) і в першому п’ятирічному плані, затвердженому на весні 1929. Це давало можливість зробити вирішальний крок у здійсненні Ленінського кооп. плану. Проте у 1928 р у зв’язку із хлібозаготівельною кризою під тиском Сталіна було прийняте рішення посилити роль колгоспів і радгоспів, і надалі було порушено добровільну основу розвитку кооперації. Ця заборона мала негативні економічні і соц.-політ. наслідки. Ідеї ленінського кооп. Плану були спотворені. Відтак в УСРР суть кооперації було обмежено самим лише терміном «колгосп» й здійсненням політики насильницької колективізації. В розвитку економіки зах.-укр. земель важливе значення мав кооперативний рух. Важливим чинником у зростанні ролі кооперативів стали ветерани укр. армії, що вступали до них. Кожен організований кооператив, кожен гріш, що клався до укр. , а не польської кишені, вони вважали за удар по польському ворогові, ще одним кроком до незалежності. Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. У міжвоєнний час кооперативи об’єднували переважно сільських споживачів і торгівельні орг-ї і регулювали ціни на с\г продукти та готові вироби. Кількість кооперативів у Сх. Галичині різко зросла. Польський уряд перешкоджав розвитку кооперативного руху Галичини. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед укр. Галичини і свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.

88. Політика українізації в УСРР. Її зміст і результати. Українізація — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізації — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності Причини проведення: 1) Через нац. револ-ю (17-20рр), щоб не повторилася 2)Загроза інтервенції Польщі, підтриманої Антантою3)Поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах4)Пошуку спільної мови з селянствомПроголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої

увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін.Відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо.Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.На початку 30-х років українізацію, як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р - постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради».Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розвиток національної культури. Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно - художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою. Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас.Наслідки:В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

89. Формування та діяльність інституцій радянської влади в Україні. Радянська Україна у Конституціях СРСР (1924 і 1936 рр.) й УСРР(УРСР) 1925, 1929 і 1937 рр.26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік. Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей та багато іншого. Після опублікування 12 червня 1936 року проекту нової Конституції СРСР Президія Центрального Виконавчого Комітету Української РСР 13 липня 1936 року утворила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції УРСР. До кінця 1936 року робота над підготовкою проекту Конституції УРСР була комісією остаточно завершена. Конституція Української РСР 1937 року була побудована на основі Конституції СРСР 1936 року і в цілковитій відповідності до неї. Принцип відповідності Конституції УРСР, як і конституцій всіх інших республік, основним положенням Конституції СРСР випливав з спільності і єдності економічних, політичних та ідеологічних основ розвитку всіх радянських республік у складі СРСР. Разом з тим Конституція УРСР враховувала національні особливості республіки.

90. Міжнаціональні відносини і релігійне життя в УСРР у 1920-1930-ті рр.В Укр. на поч. 30-х рр. існувало 25 нац. районів, включно з російськими, німецькими, єврейськими тощо. Діяло понад 1000 нац. селищних і сільських рад. Вільного розвитку набули нац. мови. Ними користувалися у сферах управління законодавства, освіти, літ. і мистецтва. Але із зміцненням адміністративно-тоталітарної системи з’являються спотворення у сфері нац. політики. Класовий принцип почав переважати над національним, і від його жорстокого дотику найбільше постраждала сфера нац. відносин. Ігнорувалися специфіка екон., соц.-культ. розвитку цілих нац. регіонів. Проводилися репресії багатьох нац. кадрів. Не можна погодитися, що з приходом радянської влади в нац. розвитку і в міжнац. відносинах не сталося суттєвих змін. За радан. влади УРСР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адмін. центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територ.-адмін. рамки, що відображали їхню нац. самобутність, тобто те чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини. В районах Укр., населених нац. меншинами у 20-ті рр. активно здійснювалась політика коренізаціі. Відкривалися школи з нім., болгарською, єврейською, пол.. та іншими мовами навчання. Створена у 1918 р Всеукр. Церковна рада наполягала на утвердженні в Укр. автокафедральної церкви. Підтримка автокефалії радян. владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити російську православну церкву. Так з жовтня 1921 р було покладено початок УАПЦ. Але уже з 1926 р на укр. церкву почався наступ , а у січні 1930 р вона була ліквідована. Наслідком антицерковної політики в Укр. стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності. На початку 20х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на між нар арені, в 1921 – на поч. 1922 все чіикіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлене як зовнішніми причинами – небажання зах держав юридично визнавати усі рад республіки, що утворилися на уламках Рос імперії, так і внутрішні – зміцнення централізації, посилення унітаризму, концентрацієб владних важелів у руках Москви. Під тиском центру на поч. квітня 1922 УСРР змушена була ліквідувати

свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Лише тимчасово було залишене представництво в Литві, а повноваження представництва Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. Тенденція до обмеження дипломат активності укр. дипломатії в 2 пол 1922 почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922р ЦК КПБУ приймає постанову «про згортання апарату НКЗС». а вже в серпні 1923 консулати та дипломат служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті 20 вересня 1923 р остаточно перестав існувати апарат НКЗС. З того часу майже 2 десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломат кроків на міжнародній арені. 91. Партійно-політична система Радянської України в 1920-ті рр., передумови та шляхи її трансформації у командно-адміністративний апарат. Сталінські репресивні заходи та їх наслідки для українського суспільства. Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації. Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї. Передумовою виникнення командно-адміністративної системи управління стала монополія більшовицької партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування тоталітарного режиму. Відбулося повне зрощення партійної влади з владою державного апарату. В 1939 році Сталін зазначав: "Кадри партії — це командний склад партії, а оскільки наша партія стоїть при владі — вони є також командним складом керівних державних органів". Керівники партії одночасно займали керівні державні посади. В командно-адміністративній системі, що склалася, державні і господарські органи діяли під жорстким контролем партійних органів і в рамках централізованого управління відомчого апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні місця в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії привела до зміцнення єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря партії, який також прибрав функції глави держави, стає характерною ознакою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х років.

92. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії. Діяльність української політичної й військової еміграції.У 20-30 рр – друга хвиля еміграції, зумовлена поєднанням соц.-економічних і політичних причин. Головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя - українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Концентрація великої кількості укр. емігрантів у країнах Центральної Європи в міжвоєнний період привела до активізації там укр. політ., громадянського, наукового та культ. освітнього життя, розбудови низки академічних осередків, громадських і просвітницьких орг-й у Бухаресті, Варшаві, Відні, Подєбродах, Празі та інших містах.( Укр. вільний університет, Укр. науковий інститут у Берліні, Укр. науковий інститут у Варшаві, Укр. високий педагогічний інститут, Укр. господарська академія). Зокрема заходами Укр. академічного комітету були проведені два наукових з’їзди а Празі 1926 та 1932. Наприкінці 20-поч 30-х рр. відбулося поступове розширення центрально та сх.- європейської укр. еміграції. Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехо-Словаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя). В Східній Європі українська діаспора поділена так: у Польщі: 200—300 тисяч українців у Чехо-Словаччині: 120—150 тисяч українців у Румунії: 100—150 тисяч українців у Югославії: 45—50 тисяч українців. У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі(Найчисленніша діаспора укр.-ів – у Польші – на Пряшівщині, частково на своїй етнічній тер-ії і корист-ся досить широкими правами.), що складалася з українців: які

залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехо-Словаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.Військова еміграціяСформув-ся після закінч. 1 світ. війни. Було звільнення з таборів полонених, які не поспішали на Батьківщину.Поява у Румунії укр. військовиків – унаслідок несприятливих для армії УНР перебігом подійУкр. вій емір-я змогла згуртув-ся, створ. свої громад. організ-ії, культ-освіт. осередки. Виникають вій. тов.-ва- стрілецькі громади Вони намаг-ся підтрим., розшир., осучаснювати свої фахові знання. Вони вважали, що ще можуть прислужитися в подальшій боротьбі за укр. незал-ть.У 1920- у Відні створено Укр. Військ. ЕмграціюПолітична еміграціяПісля падіння УНР та ЗУНР, укр. землі знову ускладі інш. держав => виїзд за кордон найактивніших учасників подій 17-20 рр – керівників ЦР, Гетьман. держ, Директорії УНр та ЗУНР, працівників держ. апарату, знач. частини тодішніх політ. партій.Протягом 20х рр. в емір. у Чехосл. виник. націон. організ-ії :- ідеологічні гуртки націоналістів при студ. організ-ях- вій. тов.-ва- стрілецькі громади.Потужним еміграційним центром був Центр. Союз Укр. Студентів – ЦЕСУС – міг об*єднати всю еміграцію.грудень 1930 – засн.-ня Союзу Укр. Емігрантів – для об*єдн-ня укр. емігрантів

93. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політика пацифікації Ю. Пілсудського в Східній Галичині.Пацифікацією були названі масові репресії у вересні-жовтні 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський, із застосуванням поліції та армії. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно-українських землях. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН. Сутність заходів Ю. Пілсудського у рамках політики «санації» і суспільне життя на укр. землях. Режим «санації» у Польщі – режим особистої влади Юзефа Пілсудського, встановлений після державного перевороту 1926 р. Суть цього режиму полягала в державній асиміляції нац. меншин і відмові від нац. асиміляції. Важливим елементом нової моделі нац. політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-укр. порозуміння». Було збільшено держ. інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. Ця політика проводилася з метою розколу серед укр. :між галичанами і волинянами. У 1935 р найбільша укр. партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-укр. відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом

польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Карузькій. Але починаючи від 1937 р польські правлячі кола знову змінюють курс. Почалася нова хвиля репресій.

94. Суперечливість соціально-економічного розвитку українського суспільства в умовах сталінізму. Економічні перетворення у промисловості: індустріалізація, її передумови, хід здійснення, наслідки.У березні 1921 була прийнята Нова економічна політика (неп) X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. Була скасована заборона на використання найманих робітників. Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів промисловості. Відродилася кредитна система. Промисловий розвиток СРСР досяг у середині 1920-х років показників довоєнного розвитку, однак все ще відставав від Зх. країн. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку, через що з’їзд ВКП(б) у грудні 1925р. проголосив курс на індустріалізацію. Цілі:1) Забезпечення економічної самостійності СРСР. 2) Ліквідація техніко-економічної відсталості країни. 3) Створення технічнох бази для розвитку с\г. 4) Розвиток нових галузей промисловості. 5) Зміцнення обороноздатності країни. 6) Підвищення продуктивності праці та зростання матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.Наслідки: в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість. Але, на жаль, економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

95. Колективізація: мотиви, хід здійснення, результати. Економічні та соціальні наслідки колективізації в Україні.На 15 з’їзді ВКП(б) – курс на колективізаціюю с/г (1927-1931)Колективізація — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150 %.Причини:- Принципи марксизму заперечували існування приватної власності- Хлібна криза 1927 показала, що селяни не хочуть виконувати план хлібозаготівлі у країні. Це призвело до зменшення експорту, через щозменшувалися капіталовкладення у розв. промисловості. У села направлялися комітети (робочі, солдати, студенти) для створення колгоспів. Заможних селян назив. куркулями і у випадку супротиву виселяли у Сибір. У січ-бер. 1930 розкуркулено 62 тис. сімей Для тих ,хто залишився у селі введ. «внутр. паспорт» => не можна переїхати у місто => прив’яз. селян до землі => щоб вступали до колгоспів.Наслідки суспіль. колектив-ії:- Дизорганіз-я сіль. госп-ва- Зниження виробництва сіль. госп-ва- Фізичне винищ-ня кваліфік. частини сел-ва- Скорочення худоби, вал збору зерн. культ- Здійснено індустр. стрибок, але дуже великими жертвамиВ період колективізації в Україні відбулися 7382 бунти селян і акти масової непокори, 15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. У 20-30х роках була справжня селянська війна.

96. «Культурна революція», її зміст та шляхи реалізації в Україні.Політика радянського керівницва в галузі культури називалася «культурною революцією»:- ліквідація неписемності - створ. Надзвичайна комісія з не писемності. Це вдалося (стало 85% писемних).- створ. сист. народ. освіти. - Введено обов’язкової програми навчання, підручники. Школа: початкова, середня, вища. Зросла кількість учнів.- Університети ліквідовані, а замість них-інститути народ. освіти. Процес формуванняня нової інтелігенції супроводжувався репресіями інтелектуальної, творчо активної частини укр. нас., щоб створити умови для тотальітарного контролю суспільної думки.- перетворити мистецтво, гуманітар. науки на інструмент ідеологічного впливу.- використання наук, досягнень для соціалістичного будівництва.ЛітературараЗ'являється стиль символізм (Вороний, Олесь, Чупринка), неокласицизм (Зеров, Драй-Хмара, Клен, Рильський)Літ. об’єднання: Гарт, ВАПЛІТЕ, ВУСПП,Плуг, Нова генерація, Аспис, Ланка, МАРС.КіноОдеська кінофабрика. Київська кінофабрика. Довженко –«Звенигора», «Арсенал», «Земля»АрхітектураДомін. стиль – конструктивізм, якому притаманні доцільність, економічність, лаконізм, функціональність.МузикаБудувалася на взаємодії фольклору, спадщини муз. школи Лисенка та нової європ. музики (Вагнер, Гріг, Равель)НаукаУкр. академія наук – генератор ідей. відкриття у: нелінійній механіці, теорії космічних польотів, автоматичному зварюванні металу, генерації і селекції рослин.

97. Діяльність українських політичних партій і рухів на західноукраїнських територіях у 1930-ті рр. Комуністичний рух. Особливості функціонування націоналістичних організацій.На тер. ПольщіУНДО – Українське національне демократичне об’єднання – в Галичині. Виступали за демократію та незалежність України.Організовували просвітницьку діяльність. Брали участь у виборах до польського парламентуту і здобули 26 мандатів до сейму та 9 до сенату.УСРП – Українська соціалістично-радикальна партія. У Львові. Обстоювали соціалістичні позиції, за обмеження приват власності та незалежність України.Вступала до польського сейму.Під її впливом – народний університет «Самоосвіта», видавництво політичної літератури «Громада»КПЗУ - Комуніст. партія західної України – Схід. Галичина - за об’єднання з СРСР.Уклала договір з Комуністичною робітничою партією ПольшіПроводила з’їзди, обирала ЦК і зберігала місце у комінтерні у складі польського представництва.У 20-ті роки зростає вплив КПЗУ. Вона працює у підпіллі, проте створює організації: Укр соціал-демократична партія, Укр. селянсько-робітниче соц. об’єднання. Через них брала участь у виборах і мала своє представництво у сеймі.РумуніяУНП – укр. національна партія –за компроміс і угоду з існуючим режимом.Вдалося здобути декілька місць у румунському парламентіКПБ – комуністична партія Буковини. Увійшли до Комуністичної партії Румунії. За возз’єднання з Радянською Україною.Чехословаччина- Українофіли- Русофіли- Комуністи

98. Карпатська Україна як спроба створ. Укр. держ. у 1939Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро постало питання про майбутню долю Закарпаття. 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Але значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.Після Мюнхенського договору 30 вер. 1938 – складне міжнародне становище Чехословаччини і боротьба укр. населення за політ права примусила Чехосл. уряд надати Карпатській Україні статус автономної республіки.8 жов 1938 – перший автономний уряд на чолі з Бродієм.22 листоп. 1938 уряд ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України.Але Карпатська України прагнула до незалежності.12 лют. 1939 – вибори до сейму Карпатської України.15 бер. 1939 – сейм проголосив повну самостійність Карпатської України.Прийнята парламентом конституція Карпатської України, визначено державну назву, устрій (през-респ), мову.Але в ніч з 13 на 14 бер 1939 Угорщина, підтримувана гітлерівською Німеччиною розпочала війну проти Карпатської України, в якій здобула перемогу.

99. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938 – вер. 1939)Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні укр. питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання.Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні другої світової війни стала Німеччина. Відкрито висувається вимога про передачу гітлеровцям України “для раціонального використання цієї родючої території”. З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер використовує укр.пит.як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так із потенційними союзниками. В Німеччині в цей час ведеться пропоганда про створення “Великої Укр." Таким чином, через низку обставин “українське питання” наперердодні 2 св.в займало одне з центр.місць у міжнар.політиці. Коли почалася друга світова війна (1 вересня 1939 року), укр.пит.знову виявилося в центрі європ. проблем.

100. Українські землі у військово-політичних планах Німеччини та СРСР. Наслідки реалізації німецько-радянських домовленостей стосовно України.На початку війни серед гітлерівської верхівки не було одностайності щодо долі України.Існували такі точки зору щодо використання укр.земель:-після розгрому СРСР і повалення більшовицького режиму створити нову Російську державу,до складу якої увійшла б і Україна;-сприяти створенню автономної української держави,виходячи з тактичних міркувань та інтересів Німеччини;-перетворити Україну на нім.колонію,джерело сировини,трудових ресурсів,родючих земель(саме цю думку поділяли А.Гітлер і Г.Гіммлер).Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона

пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

101. Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941 рр.).Радянізація-це система заходів,спрямованих на установлення рад.влади,побудову соціалістичного сусп. за екон.та пол. Моделлю СРСР у західноукр.землях.Основні заходи радянізації:-поширення рад.законодавства;-репресії щодо місцевого населення,депортація у сх.райони;-утиски церкви;-українізація освіти,преси;-уніфікація адмін.-тер.устрою;-направлення переважно російськомовних кадрів;-націоналізація пром.підприємств;-поч.примусової колективізації;запорона всіх пол..партій та ін.організацій,дозволено діяльність лише КП(б)У,комсомолу,рад.профспілок;-уведення безкоштовного навч.,мед.обслуговування;командно-адмін.методи впровадження рад.політики.Результатом радянізації з одного боку, стало покращення рівня життя найбідніших прошарків нас.,розвиток екон.краю,а з ін.-зростання незадоволення репресивними методами влади,підтримка серед населення ідеї ств.сам.Укр.держави,вступ до загонів оунівців.

102. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок Червоної Армії у перші місяці війни. Оборонні бої в Україні 1941-1942 рр.Плани вторгнення в СРСР почали обговорюватися в німецьких військових штабах незабаром після поразки Франції. У грудні 1941 р. була підписана директива «Барбаросса», яка передбачала блискавичний розгром Радянського Союзу (максимум протягом 5 місяців), швидку окупацію найважливіших районів країни, захоплення Москви і вихід на лінію Архангельськ — Астрахань. Операції проти Великобританії було вирішено відкласти до повного розгрому СРСР. 22 червня 1941 р. фашистська Німеччина і її союзники завдали по Радянському Союзу величезної сили удару — 190 дивізій (5,5 млн. чоловік), понад 3 тис. танків, бл. 5 тис. літаків. Для ведення війни проти СРСР була створена коаліція, основою якою став «Антикомінтернівський пакт», а потім Берлінський пакт (т. зв. Троїстий), підписаний у 1940 р. Німеччиною, Італією і Японією. До активної участі в агресії були залучені війська Румунії, Фінляндії, Угорщини. З метою військово-економічного забезпечення походу проти СРСР використовувалися ресурси майже всіх європейських держав. Крім того, у бойових діях на радянсько-німецькому фронті брали участь італійські війська, іспанська дивізія, хорватські, словацькі, французькі частини, підрозділи добровольців з інших окупованих Німеччиною країн. Радянський Союз не був готовий до відсічі фашистського нашестя. Червона Армія перебувала в стадії реорганізації. Вищий командний склад напередодні війни був репресований.Радянський уряд (передусім Й. В. Сталін) допустив прорахунки у визначенні термінів початку війни. Побоювання спровокувати Німеччину призвело до того, що армія і флот своєчасно не були приведені в бойову готовність. Літо і осінь 1941 р. були найбільш критичними для Радянського Союзу. Німецько-фашистські війська вторглися в межі країни на глибину від 850 до 1200 км. Мільйони людей загинули на фронтах, опинилися в окупації або в гітлерівських таборах. Однак Німеччині не вдалося досягнути своїх стратегічних цілей, захопити Ленінград і Москву. Червона Армія у важких боях вимотала сили ворога. Промислові підприємства евакуйовувалися на схід. У тилу противника розгорталася партизанська війна. Знекровивши угруповання вермахта, радянські війська в ході битви під Москвою перейшли 5—6 грудня 1941 р. в контрнаступ. Ворог був відкинутий на захід на 100—350 км. Перемога Червоної Армії зимою 1941—1942 pp. була початком корінного перелому у війні. Народи окупованих країн активізували боротьбу проти завойовників. США Великобританія здійснювали значне військове постачання в СРСР. Протокол про постачання був підписаний на спільній конференції СРСР, США і Великобританії в Москві в жовтні 1941 р. США надавала військову продукцію СРСР на підставі закону про ленд-ліз. Головною військово-стратегічною подією літньо-осінньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України Києва. Вона тривала з 11 липня по 26 вересня. Більш 100 тисяч чоловік втратили гітлеровці в боях за Київ, але після прориву Південно-Західного фронту захисники опинилися

перед загрозою оточення і вимушені були залишити столицю України.Важливе значення в перші місяці війни мала і оборона Одеси,5 серпня 1941-16 жовтня 1941 року , та битва за Кримський півостров на початку 1942 року. Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік вбитими, пораненими і полоненими, багато техніки. Обороняючи Одесу, радянські війська сковували туги понад 18 дивізій противника. Це полегшило відхід військ Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.До осені 1941 року становище в Україні для Червоної Армії склалось досить тяжке. Наприкінці серпня ворог захопив Дніпропетровськ. Одночасно німецькі танкові групи вийшли в район Чернігова, 25 жовтня після жорстоких боїв гітлерівці вдерлися у Харків. На кінець 1941 року німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів.У травні-червні 1942 року фашистським загарбникам вдалось завдати серйозної поразки військам Кримського фронту. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі і м.Керч.Початком звільнення території України від окупантів стала Сталінградська битва. Уже 18 грудня 1942 р. в ході контрнаступу радянських військ було звільнено перший український населений пункт – с. Півнівку Ворошиловградської області.

103. Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів на території України. Партизанський і підпільний рух. Внесок українського народу у становлення радянського тилу в роки Великої вітчизняної війни.Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. Однією з найпоширеніших форм боротьби з окупантами був саботаж. Робітники працювали абияк, часто не виходили на роботу, виводили з ладу верстати і обладнання, зривали виконання замовлень. Селяни також відмовлялися виходити в поле, псували хліб та інше продовольство, саботували його поставку до Німеччини. Поступово пасивні форми опору переростали в активні: антигітлерівське підпілля і партизанський рух.Факти свідчать, що в антигітлерівському русі Опору було дві течії, перша з яких справді керувалася радянськими гаслами, а друга орієнтувалася на створення незалежної української держави.До 1941 р. сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.Організація підпільної та партизанської боротьби була покладена на більшовиків та комсомольські комітети, яких зобов'язували діяти в контакті з військовими.Форми боротьби партизанського та підпільного руху:-диверсії на комунікаціях ворога,знищення ліній зв’язку,доріг,мостів;-розгром ворожих штабів,гарнізонів,комендатур тощо;-збір розвідувальних даних;-розповсюдження листівок,газет із закликами до боротьби проти окупантів;-рейди в тил ворога.У результаті партизанський та підпільний рухи перетв.на важливий чинник перемоги над ворогом.Оунівський рух,у якому в 1940 р.відбувся розкол на ОУН(М)на чолі з А.Мельником та ОУН(Б) на чолі з С.Бандерою.Члени ОУН не зійшлися в поглядах на методи досягнення мети-ств.незалежної України:бандерівці робили ставку на власні сили й активні методи боротьби,а мельниківці покладали великі надії на Німеччину.Форми боротьби:-ств.органів місцевого самоврядування;-ств підпільних,партизан. та регулярних військ.структур;-участь у ств.та діяльності укр. преси,культ-освітніх закладів.Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав  антигітлерівської коаліції:  СРСР, США і Великобританії. Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією.   Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними.

104. Створення та діяльність в роки Другої світової війни ОУН-УПА.Укр.повстанська армія(УПА)-військ-пол.формування,що діяло в Україні в 1942-1950-х рр.;у ході війни вела боротьбу як проти фашистської Німеччини,так і проти рад.військ.14 жовтня 1942р.-офіційна дата народження УПА. Згодом запроваджено цей день як свято українського війська , приурочене до дня покровительки війська Запорізького Пресвятої Богородиці.УПА діяла на Волині , Поліссі, в Галичині.Боролася як проти німців , так і проти радянських партизанів. ЇЇ командиром був Роман Шухевич ( Тарас Чупринка).На початку 1944р. вона налічувала 30-40тис.бійців.У липні 1944 р. на таємних зборах у м. Самборі ОУН і представники політичних партій Західної України заснували Українську Галицьку визвольну раду (УГВР), яка очолила боротьбу як проти більшовицького, так і проти фашистського режимів.На 1944р. УГВР контролювала територію 150 тис. кв. км. із населенням близько 15 млн. душ.У березні 1944р.на території Західної України для боротьби проти українських повстанців було перекинуто спеціальні загони НКВС . Чисельність УПА на той час становила 100 тис. бійців. В УПА були люди різних національностей. Вони переходили в УПА протестуючи проти політ. режимів Росії та Німеччини.Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії не розгортаються, деякі формування розпускаються, а орг. мережа переходить в глибоке підпілля і основних напрям роботи зосереджується на пропагандистсько-інформативній діяльності.Останній військовий обов’язок воїни УПА виконували у жовтні 1956 року, коли вони сміливо боролися на кордоні з Угорщиною, щоб допомогти угорському анти-комуністичному повстанню

105. Україна в дипломатії країн-учасниць антигітлерівської коаліції.На Кримській конференції в лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН — одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948— 1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки. Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав — США, Англії та Франції.Вихід Укр. наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови укр. державності.Треба визнати що дві кардинальні складові укр. питання – здобуття атрибутів державності та обєднання українських етнічних земель.були реально розвязані під егідою СРСР.та в наслідок 2-ї СВ. Заклалися традиції дипломатичної діяльності Укр. формувалось уявлення щодо місця країни у Європ. та світовій політиці.

106. Визволення України від фашистських загарбників. Формування кордонів УРСР під час та по закінченні Другої світової війни.19 листопада 1942 р. — 2 лютого 1943 р. — Сталінградеька битва, яка поклала початок корінному перелому в війні на користь СРСР.18 грудня 1942 р. — звільнення першого населеного пункту УРСР — с. Півнівки Ворошиловградськрї обл 5 липня — 23 серпня 1943 р. — Курська битва, в ході якої було визволено Лівобережну Україну та Донбас Вересень—листопад 1943 р. — героїчна битва за Дніпро 6 листопада 1943 р. — визволення Києва. 24 грудня 1943 р. — 29 лютого 1944 р. — Житомирсько-Бердичівська, Кіровоградська, Корсунь-Шевчевківська (найбільша, що мала результатом оточення 11 ворожих дивізій чисельністю 80 тис.чол..), Рівненсько-Луцька, Нікопольсько-криворізька операції. 4 березня — середина квітня 1944 — Проскурово-Чернівецька,| Умансько-Ботошанська, Березнегувато-Снігірівська, Одеська операції. У результаті цих наступальних операцій було звільнено Правобережну й Південну Україну.8 квітня — 12 травня 1944 р. — Кримська наступальна операція, яка завершилася визволенням Криму. 8 жовтня 1944 р. — визволення

останнього окупованого фашистами населеного пункту УРСР — с. Лавочне Дрогобицької області. 28 жовтня 1944 р. — завершилося визволення Закарпаття, остаточне вигнання фашистських окупантів з українських земель. Радянські війська розпочали свій похід на захід, який закінчився перемогою у травні 1945 р .Наприкінці війни відбулися події, які мали велике історичне значення. Розпочався процес юридичного оформлення зх кордонів Укр. , у результаті якого більшість укр. земель були об’єднані в межах однієї держави. На Ялтинській конференції (1945) лідерів СРСР, США, та Великобританії було визнано приєднання Зх-Укр земель до СРСР. Ця домовленість була реалізована у двосторонніх договорах з Польщею та Чехословаччиною. А також в умовах мирного договору з Румунією. У результаті Сх. Галичина, Пн Буковина, Закарпаття та Пд. Бессарабія остаточно увійшли до складу України. 1954р до УРСР було приєднано Крим.

107. Депортація населення з території України та Криму (1944 р.).В травні 1944 р за звинуваченням у зраді з півострова Крим було депортовано у віддалені райони СРСР 191 тис татар, 15 тис греків, 12.4 тис болгар, 10 тис вірмен. В кінці 1943 — на початку 1944 р. приймались рішення про висилку за межі України "пособників німецьким окупантам». В березні 1944 р. Державний Комітет Оборони (ДКО) прийняв постанову про виселення із західних областей УРСР родин активних учасників ОУН, УПА, УНРА на північ і схід .8 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення з території Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Українців змушували терором до виїзду з Польщі. Близько 5 тис їх загинуло. На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «репатріації», на територію України було переселено понад 480 тис осіб.

108. Внесок українського народу в перемогу над нацистською Німеччиною.Героїчною працею в тилу трудящі Укр. зміцнювали обороноздатність країни: шахтарі Донбасу працювали в Карагандинському, Челябінському, Підмосковному вугільних басейнах; за участю укр. гірників відкривалися нові родовища руд в Уралі і Сибірі.. У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників України допомогли створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудівна, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату; у Казахстані — чорна металургія , машинобудування, металообробна, хімічна, легка промисловість; у Киргизії — кольорова металургія, енергетична, металообробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна промисловість; у республіках Середньої Азії — чорна і кольорова металургія, вугільна, легка промисловість. Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн бійців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в Зх-Європейських країнах.

109. Повоєнна вiдбудова та соцiально-полiтичний розвиток України (1945-1952 рр.).Березень 1946 р. — затвердження Верховною радою СРСР п'ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр .Особливості відбудови. :Промисловість: більші масштаби відбудовчих робіт, ніж у будь-якій іншій країні Європи; проблема капіталовкладень (відмова від плану Маршала, розрахунок лише на внутрішні резерви);відновлення адміністративно-командних методів; початок відбудови з важкої промисловості (в Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес та інші великі електростанції, металургійні заводи тощо); розвиток важкої промисловості за рахунок легкої, с \г , науки і культури ;посилення диспропорції в розвитку економіки на користь військово-промислового комплексу (ВПК);повільне впровадження досягнень науково-технічного прогресу (підприємства працювали за старими технологіями, висока енерго- та матеріаломісткість виробів тощо);нестача робочої сили, особливо кваліфікованої; важливим чинником, що впливав на успіх відбудови, був ентузіазм народу (90 % працюючих охоплені різними формами соцзмагання),Сільське господарство: відновлення колгоспного ладу;надзвичайно складні умови відбудови с\г (скорочення посівних площ, поголів'я худоби, нестача робочих рук, техніки);мізерні капіталовкладення (7 % від загального обсягу асигнувань);важке становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, відсутність .паспортів у селян, несплата пенсій тощо); голод 1946-1947 рр. Суспільно-політичне життя: Відновлення режиму одноосібної влади Й. Сталіна, культ особи якого досяг апогею;відсутність в Україні будь-якої самостійної політики; відновлення репресій; відсутність демократії та свобод громадян, зловживання владою (пік репресій в Україні припав на 1947 р., коли ЦК КП(б)У очолював найближчий соратник Й. Сталіна Л. Каганович).Підпорядкування політичному центру діяльності перших секретарів ЦК КП(б)У; М. Хрущов (1943-1946 рр. та 1948-1949 рр.).;Л. Каганович (1947 р.).;Л. Мельников (1950-1953 рр.). —Розгортання ідеологічної реакції — «ждановщини»

110. «Ждановщина» в Україні: ідеологічний наступ тоталітарного режиму на суспільство і культуру.«Ждановщина» — це ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у 1946- 1949 рр. у галузі науки, літератури, культури та мистецтва, в ході якої були піддані нищівній критиці діяльність інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів української культури — письменників, композиторів, режисерів тощо. наступ сталінізму очолив секретар ЦК ВКПб А. Жданов Мета ждановщини в Україні — посилення контролю над творчими процесами в галузі культури, придушення національно-визвольного руху та будь-яких проявів української самостійницької ідеї. Наслідки: придушення паростків відродження української культури після війни; гальмування, розвитку науки, літератури і мистецтва в країні; обмеження свободи творчості; перетворення літературної критики на засіб утримання митців у рамках офіційної ідеології; ізоляція від надбань західної культури. Нещадної критики зазнали твори укр. літераторів Ю. Яновського , А. Малишка, О. Довженка. Зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Зазнав переслідувань В. Сосюра за вірш «Любіть Україну».

111. Радянiзацiя захiдних областей України у повоєнний період. Лiквiдацiя повстанського руху.У 1944-1950 рр. в зах областях УРСР відбувалася прискорена радянізація. Швидкими темпами велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва.На відміну від індустріалізації, яка розпочалася одразу| ж після встановлення радянської влади, колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950—1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство. Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. Відбувалися масові арешти і депортації священників. 8 березня 1946 р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р., що означало ліквідацію• уніатської церкви в Україні. Це викликало обурення і опір місцевого населення. Рух опору тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. Українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної укр держави. У свою .чергу

сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945—1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. Учасників ОУН і їх помічників заарештовували і висилали на схід. Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА вбив популярного польського генерала К-Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою “Вісла”. Суть якої полягала в депортації залишків укр. населення Закерзоння на захід і північ Польщі з метою його асиміляції та знищення баз діяльності ОУН УПА. Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу.

112. УРСР в перiод десталiнiзацiї (1953-1964рр): напрямки реформування.5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У 1956 р. на XX партії Хрущов виголосив промову «Про культ особи і його наслідки», засуджуючи диктаторську форму правління Сталіна і створений ним культ особистості. Крім того, він розкритикував злочини, скоєні і соратниками Лаврентія БеріїНа з'їзді було послаблено ідеологічні настанови, що стало початком «відлиги». Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. В Україні зростали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і члени КПЗУ. Незабаром діячів культури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер світової слави Олександр Довженко й мислитель XIX ст. Михайло ДрагомановУряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. питома вага промисловості України зросла з 36 % у 1953р. до 76 % у 1956 р. Підвищено самостійність колгоспів і радгоспів, збільшено у 7 разів закупівельні ціни на зерно, у 8 разів – на картоплю, у 5,5 рази – на продукцію тваринництва. В результаті – сільське господарство вперше стало рентабельним. Проте продукція народного господарства знаходила попит голо вним чином на внутрішньому ринку та в деяких слабкорозвинутих країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ.Україна виступала одним з основних виробників с/г продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники – безправними. Але увага спрямовувалася на нарощування кількісних факторів, розширення площ під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу с/г продукції. Тому на семирічку (1959–1965 рр.) були заплановані нереальні темпи зростання. У період „хрущовської відлиги” було здійснено ряд соціальних програм. Зокрема, в 1956р. було проведено пенсійну реформу в результаті якої середній розмір пенсій за віком зріс більше ніж у 2 рази, почали виплачувати пенсії колгоспникам.Значно більше виділялося коштів на освіту і охорону здоров’я, на житлове будівництво. Скорочено тривалість робочого дня до 7 год. За 1950–1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилась у 17 разів, а будинків у селах – у 14 разів.19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Розширилася сфера вживання української мови, збільшилося видання українських книжок. Розпочалось видання фундаментальних наукових праць: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови. З 1957 р. почав видаватися «Український історичний журнал» З'являлися численні україномовні журнали з природничих і суспільних наук.У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким батьки не мали права відмовитись від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитись від української.З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше

посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.

113. Розширення повноважень Української РСР у складі СРСР в період десталінізації.У період хрущовської «відлиги» було здійснено ряд заходів, які розширили права республік, у тому числі і УРСР.1. Українці стали частіше висуватися на керівні посади в республіці, а також в Союзі.2. Розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ.3. Активізувалась діяльність УРСР на міжнародній арені. Так, якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то в 1955 р. — 29. До 1959 р. УРСР підписала або приєдналася до 65 міжнародних договорів та інших актів. У 1954 р. Україну відвідало 69 закордонних офіційних делегацій, у 1956 р. — 145, 1958 р. — 305. Україну стали відвідувати і закордонні туристи. Так, якщо в 1953 р. їх було лише 805 чоловік, то вже в 1958 р. — 23 054. Зросли обсяги участі України в зовнішньоекономічних зв’язках СРСР.4. Унаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль Ради Міністрів УРСР, зокрема рад народного господарства і місцевих рад депутатів трудящих, перейшло 97 % підприємств проти 34 % у 1953 р.5. Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, у питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції, будівництва, використання капіталовкладень.6. До підпорядкування республіки передавалися питання обласного адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, республіканського підпорядкування.7. До компетенції УРСР належали питання прийняття кримінального, цивільного і процесуального кодексів, установлення основ законодавства про судоустрій та судочинство.Та всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

114. Культурне життя в Україні (1953-1964рр.). «Шістдесятники», причини виникнення, діяльність.Освіта: Шкільна реформаІ959 р. (впровадження обов'язкової восьмирічної освіти, перетворення 10-річних шкіл на 11-річні); Зростання кількості вузів, технікумів, профтехучилищ; Недостатня матеріальна база спеціальних навчальних закладів; Русифікація освіти; Неухильне, зменшення кількості укр шкіл; Викладання у вищих навчальних закладах переважно російською мовою. Наука: Розгортання НТР; Збільшення бюджетних видатків на розвиток науки; Провідна роль Академії наук УРСР на чолі з О. Палладіним (до І962 р.) та Б. Патоном (з 1962 р.). Створення Обчислювального центру на чолі з В. Глушковим (1957 р.); Розробка нових технологій Інститутом електрозварювання на чолі з Б. Патоном; дослідження проблем атомної енергетики у Харківському фізико-технічному інституті на чолі з І. Курчатовим; Розробка Інститутом механіки АН УРСР рекомендацій щодо створення міжконтинентальних ракет, дослідження теорії конструктивної міцності пластмас тощо; Створення у 1960 р. в Інституті фізики ядерного реактора; Внесок українських учених у розвиток космонавтики (участь у записку першого супутника Землі у 1957 р. тощо); Розробка нових методів хірургічного лікування серцевих захворювань під керівництвом М. Амосова; Видання першої багатотомної «Української Радянської Енциклопедії», «Укр. історичного журналу» та інПокоління митців «відлиги» не вписувалося у жорсткі ідеологічні межі «будівника комунізму». Згодом це покоління митців отримало назву «шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Сприйнявши десталінізацію як початок оздоровлення радянського суспільства, вони намагалися зробити якомога більше для оновлення, олюднення всіх сторін суспільного життя.Провідне місце серед покоління молодих поетів належало В. Симоненку. Основною ідеєю його творчості була безмежна любов до рідної землі. Стрімко увійшла в українську літературу наприкінці 1950-х років Ліна Костенко. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. та П. Майбородів, Ю. Майтуса, Л. Ревуцького, А. Штогаренка та інших. Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика.Образотворче мистецтво визначалося творами народних майстрів К. Білокур, М. Приймаченко, Г. Василащук.

Оригінальні форми й незвичний зміст принесла творчість художників О. Заливахи, А. Горської, В. Кушніра, В. Зарецького. З рухом шістдесятників тісно пов’язане ім’я талановитої художниці Т. Яблонської. Разом з В. Зарецьким вона стала основоположником і фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві.Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Лавров, Є. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов. Також до шістдесятників належали І. Драч, М. Осадчий, Є. Свертюк, І. Світличний, М. Горинь, С. Караванський, В. Мороз, М. Лукаш, В. Стус, М. Холодний та ін.Ідеї шістдесятників приваблювали молодь. У Києві та Львові виникли клуби творчої молоді, що об’єднували молодих інтелектуалів. Характерною особливістю їх діяльності був пошук оригінальних форм художнього самовираження, культивування національних культурних традицій і здобутків.Така діяльність шістдесятників не могла не налякати владні структури. 8 березня 1963 р. після зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією, на якій він піддав брутальній критиці митців, розпочалася чергова ідеологічна кампанія проти шістдесятників. Критика доповнювалася адміністративними заходами: забороною друкувати твори, влаштовувати творчі вечори, забороною існування клубів тощо. Під таким тиском частина інтелігенції відійшла від активної громадської діяльності, зосередившись на професійній діяльності, не йдучи на конфронтацію з владою і висловлюючи свої ідеї в завуальованій формі. Інша частина — залишилась на своїх позиціях, ставши в опозицію до існуючої влади, тобто дисидентами (незгод-ними).

115. Посилення системноi кризи тоталiтарного ладу (серед. 60-х— початок 80-х рр.).У жовтні 1964 р замість М Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від Швидке поширення пияцтва та алкоголізму. У жовтні 1964 р замість М Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від форматорства до консерватизму. Брежнєвський період історії Укр. був періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративної системи, періодом суспільного й економічного застою. Структурна криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку: Економічна: Дефіцит товарів; Відмова або повільне запровадження нових технологій; Невисока якість більшості товарів; Продовольча криза, хронічна криза с\г; Прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати); Переважно екстенсивний шлях розвитку економіки; Висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції. Політична: Воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо); Нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу;«Старіння» керівництва; Недієздатність законодавчих органів; Утрата динамічності в розвитку радянської моделі й, відповідно, її привабливості для інших країн; Корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування; по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв’язків, особистої відданості; Посилення репресій проти інакомислячих. Ідеологічна: Розчарування в правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму); Розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя; Усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму; Зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві; Посилення ідеологічного тиску на суспільство. Екологічна: Бездумна експлуатація природних ресурсів; Відсутність наукового обґрунтування розміщення виробничих потужностей; Руйнування природного середовища, придатного для життя людей (забруднення водоймищ, атмосфери тощо); Поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання кількості дитячих захворювань і народження нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо). Моральна: Поява явища подвійної моралі; Зростання престижності професій та посад, які дають змогу отримувати нетрудові доходи; Зростання кількості побутових злочинів; Прагнення досягти мети незаконним шляхом; Зростання кількості економічних злочинів; Наростання споживацьких настроїв; Швидке поширення пияцтва та алкоголізму.

116. Етносоцiальнi процеси в УРСР у перiод загострення кризи радянськоi системи 1960-1980-х рр.1.  Зміни в чисельності, соціальному та національному складі населення УРСР у другій половині 1960-х — першій половині 1980-х років.З 1959 по 1989 його кількість збільшилася з 41,8 до 51,7 млн, або майже на 10 млн чоловік. Але темпи приросту населення республіки істотно скоротилися. До кінця 1970-х рр. абсолютний приріст населення зменшився фактично більше ніж удвічі і становив 120 тис. у середньому на рік.У проміжку часу між 1959 і 1989 рр. визначальними тенденціями змін у соціальному складі населення України були зростання урбанізації населення, збільшення кількості жителів міст, індустріальних центрів з одночасним зменшенням абсолютної кількості сільського населення. Одночасно протягом 1959—1989 рр. кількість міського населення збільшується у 1,8 разу. Значно зросла кількість міського населення на Львівщині —або майже удвічі. На Київщині кількість міського населення (без м. Києва) збільшилася в 2,3 разу.З 1979 р. в Україні— депопуляція, тобто переважання смертності над народжуваністю Своєрідним є поділ населення України за статтю. У 1959 р. серед населення республіки питома вага чоловіків становила 44 %. Починаючи з 1970 р. цей показник збільшився до 45 %, а в 1979 р. піднявся до 46 %. Посилювалася тенденція до його старіння, мало місце зменшення молодших вікових груп, зокрема осіб працездатного вікуШвидкими темпами знижувалася народжуваність, причому в сільській місцевості цей показник був нижчим, ніж у містах.Значних масштабів набула міграція, що становила в названі роки в міграційному середньорічному обігу близько 3 млн чоловік.Відбулося скорочення частки українців серед населення республіки (а також інших національних меншин), проте зросла частка росіян. 2. Рівень життя населення. Доходи радянських громадян складалися з двох частин: заробітна плата і фонди соціального споживання (безкоштовна освіта, медичне обслуговування, дотації на оплату житла, транспорт та інші соціальні програми). Фонд соціального споживання перевищував заробітну плату громадян у декілька разів.Низькими залишались пенсії та інвалідності в більшості категорій працівників. Незначними були й виплати різним слабозахищеним категоріям громадян: матерям-одиночкам, сім’ям, що втратили годувальника тощо. Це зумовлювало те, що п’ята частина громадян жила за межею бідності, отримуючи дохід, менший за прожитковий мінімум.Зростаючі доходи громадян не покривалися достатньою масою товарів народного споживання, що призвело до товарного дефіциту, до прихованої інфляції, появи черг, зниження якості продукції, поширення явища спекуляції (на «чорному ринку» ціна престижних товарів перевищувала реальну в десятки разів).Також у ці роки відбувається зміна в структурі споживання товарів. Населення прагне до комфортного життя. Відповідно, зростає попит на побутову техніку, килими, посуд, меблі, автомобілі тощо. Проте радянська промисловість не була орієнтована на масовий випуск такої продукції.Намагаючись покрити дефіцит товарів широкого вжитку, радянське керівництво вдається до широких закупок за кордоном. Це потребувало мільярдів доларів, які отримували за рахунок продажу на Захід нафти, газу та іншої сировини. Крім того, продовжувалась закупівля зерна та інших продуктів харчування. У 1970-х роках скінчився нафтовий «бум» і в радянському бюджеті з’явився дефіцит, покрити який намагалися за рахунок збільшення продажу горілчаних виробів, підвищенням цін на продукцію, яке відбувалося приховано.Отримуючи заробітну плату, яка в 2—3 рази була вищою, ніж у робітників і колгоспників, представники номенклатури могли придбати на них у 5—10 разів більше товарів. Верхівка користувалася закритими санаторіями, поліклініками, лікарнями, будинками відпочинку, пансіонатами, мисливськими господарствами.

117. Полiтична опозицiя другоi пол. 60-х — сер. 80-х рр.в Україні: програмнi та органiзацiйнi засадиУ вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі "Україна" фільму "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п’яте управління" на яке режим поклав обов’язки по боротьбі із інакодумцями.Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася "самвидавом". Першою "самвидавською" роботою (1966р.) була "Правосуддя чи рецидиви терору?" В’ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал "Український вісник". До 1972 року вийшло шість номерів.Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам’ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам’ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув’язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему "каральної медицини". Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.На початку 70х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході.Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски "Українського вісника" у чому заслуга Степана Хмари.Поріділі чисельно, але сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих.

118)Політика русифікації здійснювалася Кремлем під прикриттям «соціалістичного інтернаціоналізму». Пропаганда нібито безнаціонального інтернаціоналізму була насправді зручним засобом російщення національних культур.Головну роль в русифікації відігравала загальноосвітня школа. Наступ російської школи в національних республіках відбувався навіть без «інтернаціонального» прикриття. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Заходи по її реалізації обговорювалися у травні наступного року на науково-практичній конференції в Ташкенті. Заохочувався перехід на російську мову викладання в старших класах. 28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили ще одну постанову «Про загальні заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».Витіснення укр. Мови було продуманим і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-их років у класах з укр. мовою навчання лишилося близько 22 відсотки учнів. У Київському університеті ім.. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше половини суспільних та гуманітарних наук. З 11 театрів міста лише один був українським.За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тис. назв нових кних і брошур, з них укр.. мовою – лише до 10 тис. У кінопрокаті налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. – українською мовою

119) Причини перебудови:1.Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.2. Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.3. Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.4. Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.На першому етапі (1985-1986) Перебудови перетворення в СРСР здійснювалися на основі попередніх, переважно адміністративних підходів. Не підлягала перегляду і сама соціалістична система, на основі якої керівництво прагнуло «прискорити» соціально-економічний розвиток країни.Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори», у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві. На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:1) політичний центр сформулював, а згодом і обнародував стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий (1987) Пленум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.2) розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград) та ін. Більшість із них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали поза-цензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень — липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи.

120) Друга половина 80-х років ознаменувалася стрімким наростанням кризи радянської системи, закономірним наслідком якої став розпад СРСР і відродження в 1991 році незалежності України. Протягом 1982-1985 рр. в СРСР тричі змінилося партійно–державне керівництво. Мільйони радянських громадян байдуже або з роздратуванням спостерігали за цими подіями, зворотньою стороною цих подій була прихована боротьба на найвищому рівні, що точилася після смерті М.Брежнева в 1982 році.Соціально-економічна криза вимагала корінних змін у всіхсферах житті суспільства. Від соціально-економічних змін залежало життярадянської системи та існування СРСР як єдиної централізованої держави.М.С. Горбачов був представником тієї частини партій і керівництва країни, яка прагнула до радикального реформування радянської системи. Закінченої програми у М. Горбачова і його прибічників у 1985 р. не було, томуйшов постійний пошук шляхів виходу з кризи.З ім’ям генсека ЦК КПРС М. Горбачова пов’язують поняття „перебудова”. Суть і зміст цього поняття змінювалася кілька разів. Наквітневому Пленумі ЦК КПРС (1985 р.) цей термін згадувався лише на контексті поліпшення управління господарством. Поступово термін наповнювався новим змістом, означаючи оновлення, модернізацію всіх сфер життя, „очищення” соціалізму від негативних рис минулого. Перебудова – спроба партійно-державного керівництва СРСР вивести країну згострої кризи, що охопила всі сфери суспільства. Всі ці заходи здійснювалися на початковому етапі 1985-1987 рр. В подальшому саме життя вказувало на те, що без поглиблення реформ неможливо подолати кризу. В

керівництві КПУ не було творчого ставлення до перебудови, що розпочалася в квітні 1985 року. Все нове, демократичне надходило з центру. Авторитет КПУ стрімко знижувався Партійне керівництво не змогло вирішити найгостріші проблеми, що стояли перед республікою. (перш за все економічні). КПУ не змогла підтвердити статус керівної політичної сили в новихумовах. Саме тому в кінці 80-х років КПУ не змогла оволодіти політичною ситуацією в Україні.

121) Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори», у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення°структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механізмом).Першою ринула до історичної правди художньо-публіцистична думка. Вслід за московськими виданнями «Мос ковские новости», «Огонек», «Новый мир», «Знамя», «Oктябрь» до цього процесу долучилася українська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Лідерам Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювалися контури раніше викреслених з історії сторінок, виринали із забуття історичні постаті. Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію громадян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.Породжений гласністю плюралізм думок дедалі більше вступав у протиріччя з пануючою системою, що диктувало необхідність радикальної політичної реформи — забезпечення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.Розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград) та ін. Більшість із них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали позацензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації. Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об'єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності розв'язання важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною, з початку свого існування не визнавала законів «окупаційної влади» і надалі єдиною серед політичних сил республіки бойкотувала вибори до Верховної Ради. Одночасно в Україні виник незалежний масовий робітничий рух, який живило невдоволення соціально-економічним становищем в індустріальних районах республіки. У серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт, об'єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громадських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними

Формування передумов незалежностi України: 1985-1991 рр. Політичні передумови суверенізації:1. Вибори до Верховної Ради України (1990 р.).2. Початок роботи Верховної Ради УРСР нового скликання (травень 1990 р.).3. Ухвалення Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.).Проголошено:1. Право укр. нації на самовизначення і створення нац. держави в існуючих кордонах.2. Принцип народовладдя, що здійснюється на конституційних засадах.3. Самостійність у вирішенні державних питань. Поділ держ. влади на законодавчу, виконавчу і судову.4. Збереження громадянства СРСР, гарантування прав і свобод громадянам УРСР. Територія України в існуючих кордонах є недоторканою.122) На хвилі демократизації виникають десятки громадських організацій. Так, було створено екологічну асоціацію «Зелений світ», активізується студентський рух. Зокрема в цей період виникають Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство (СБ) та ін.З 1989 р. активізувалися робітники. Як говорилось, реформи в економіці серйозно ускладнили соціально-економічні проблеми робітництва. Особливо складним становище було у вугільній промисловості. Зокрема, через хронічну нестачу техніки, частка ручної праці в Донбасі досягала 57,9%, температура у вибоях досягала до +30 градусів і вище. Тільки в Донецькій області в таких умовах працювало понад 20 тис. гірників. Вибух невдоволення був неминучим. Своєрідним сигналом стали виступи шахтарів Кузбасу.Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. Потім центр подій перемістився у Донецьк. Через кілька днів страйк став масовим. Припинили роботу колективи 182 шахт. Гірники вимагали економічної самостійності шахт, підвищення заробітної платні, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. З’явився і новий акцент. У Стаханові, Червонограді, Павлограді висувалися і політичні вимоги. Цей страйк фактично започаткував самостійний робітничий рух в Україні, надав імпульсу його самоорганізації.В серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт, об’єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).Політичне життя в Україні у 1990 р. продовжує активізуватись. Тон було задано 21 січня 1990 р. у день відзначення роковин злуки УНР і ЗУНР, коли організований Рухом людський ланцюг, що включав за даним МВС УРСР приблизно 450 тис. чоловік (за твердженням одного з діячів Руху М. Поровського – 5 млн. осіб), протягнувся від Києва до Львова.Однак безперечно центральною подією у суспільному житті республіки в цей період було проведення виборів народних депутатів до Верховної Ради України, обласних, міських, районних та сільських Рад народних депутатів, що відбулись у березні 1990 р.Вихід на політичну сцену нових громадських формувань і партій суттєво змінив сам характер виборів. Новим стає широка їх альтернативність (на 450 депутатських місць до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3 тис. кандидатів). Для більшості нових політичних об’єднань та угрупувань вибори стали не тільки пробою сил, а й серйозним показником відношення до них широких народних мас.15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати у парламентському режимі (сесія тривала не 1–2 дні, як раніше, а 60 робочих днів). В ній більшість (група 239 депутатів) складали представники Компартії України. Серед них поряд з прагматиками, що адекватно реагували на зміни обставин, було чимало відвертих прямолінійних консерваторів. Одночасно сформувалась парламентська опозиція – Народна рада, до складу якої увійшли 125 чоловік прихильників як поміркованих й толерантних, так і радикальних та безкомпромісних поглядів, рішень і дій.

123) Історія політичної партії Народний Рух України веде свій початок від громадсько-політичного руху, який був заснований на базі численних демократичних угруповань, на основі запропонованих Спілкою письменників України Програми і Статуту (надруковано в «Літературній Україні» 16 лютого 1989 року). У березні - вересні 1989 року в більшості областей пройшли установчі конференції. Установчий з'їзд відбувся 8-10 вересня 1989 року у Києві під назвою «Народний Рух України за перебудову». У Народному Русі об'єдналися люди різних політичних переконань — від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. Домінували настрої національної демократії, що привели до виходу з Руху частини комуністів і національних радикалів. У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності. Особливу увагу в пропагандистській роботі Рух приділяв вихованню історією.Найбільшими заходами Руху були: «Живий ланцюг» до дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990 року), масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-ліття Запорозького козацтва (1-5 серпня 1990), великі заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині. Зареєстрований Радою Міністрів 9 лютого 1990 року, цього ж року Рух досяг значних успіхів у виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній Раді України впливову фракцію «Народна рада» та забезпечити більшість в ряді місцевих рад Західної України. Робота рухівських депутатів в областях і Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція Руху під час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на становлення незалежної української держави і забезпечили перемогу незалежної ідеї на референдумі 1 грудня 1991 року. Після створення в січні 1990 року УРП, а пізніше ДемПУ, Рух існував як неформальна коаліція УРП, ДемПУ, інших невеликих організацій, що керувалися своїми статутами, та власне Руху, що об'єднував людей тільки на засадах програми та Статуту Руху.ІІ з'їзд Руху відбувся у жовтні 1990 року. До Програми Руху введене положення про головну мету Руху — досягнення незалежності України; з назви виключені слова «за перебудову». Були обрані: голова Руху — Іван Драч, заступники — Михайло Горинь, Олександр Лавринович; Центральний провід Руху (19 чоловік); Секретаріат (голова — В. Бурлаков), Політрада (голова — Михайло Горинь), Координаційна рада (голова — Микола Поровський); Рада колегій (голова — Володимир Черняк, Іван Заєць), Рада національностей (голова — О.Бураковський). Відбулася перша спроба об'єднати навколо Руху новостворені партії — УРП та ДемПУ; для цього був запроваджений інститут асоційованого членства у Русі. Однак ці партії відмовилися від асоційованого членства у Русі. Хитка коаліція партій навколо Руху проіснувала до вересня 1991 року і фактично розпалася в період президентської виборчої кампанії, коли УРП і ДемПУ, проігнорувавши рішення Великої ради Руху, висунули своїх кандидатів на Президента України й розгорнули виборчу боротьбу проти кандидата від Руху В'ячеслава Чорновола.

124. Становлення багатопартiйної системи в Українi на етапі перебудови. Класифiкацiя полiтичних партiй. Характер багатопартiйностiСтановлення багатопартiйної системи в Українi в час «перебудови» має кілька етапів:I етап — «зародження багатопартійності» виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;вихід на політичну арену Народного руху України; розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, виникнення партії — Української національної партії.II етап —поява парламентської опозиції. ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше —Декларація про державний суверенітет України;збільшення кількості політичних партій III етап — «становлення багатопартійності»розширення спектра багатопартійності,посилення розколів та дроблення політичних сил; активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази; зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу. Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Ліві: Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Праві: НРУ, УНР, Українська

республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України.

125. Спроби державного заколоту в Москві в серпні 1991 р. Проголошення державної незалежності в Україні.Третій З'їзд народних депутатів у березні 1990 р. скасував 6 статтю Конституції,в якій вроголошувалася "керівна і спрямовуюча" роль КПРС у суспільстві, що відкрило шлях для запровадження в СРСР багатопартійної системи, ухвалив закон про заснування посади Президента СРСР і обрав на цю посаду генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова.Запровадженням «під себе» посади Президента СРСР М. Горбачов послабив небезпечне хитання політичної влади між традиційним (компартійним) і новим (радянським) центром. Однак вибори до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад, що відбулися теж у березні 1990 р., породили одразу 15 нових центрів радянської влади, один з них - безпосередньо в Москві. На чолі Верховної Ради РРФСР став безкомпромісний суперник М. Горбачова - Б. Єльцин. Отже, союзному центру протистояли не тільки національні республіки, парламенти яких претендували тепер на повноту влади, а й Російська Федерація | державо-утворююча республіка Радянського Союзу.У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники Президента СРСР, які обіймали ключові посади в союзних структурах влади, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі і зробили спробу взяти владу в свої руки. Спроба зазнала невдачі. 24 серпня Верховна Рада УРСР зібралася на позачергову сесію і прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей доленосний документ підлягав затвердженню на референдумі.126. Декларацiя про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України, їх основні положення та сучасні оцінки.Скорочений зміст Декларації про державний суверенітет· Виголошувалось право української нації на самовизначення і створення національної держави в існуючих кордонах.· Виголошувався принцип народовладдя, що здійснювався на засадах Конституції через народних депутатів, які працювали в радах різних рівнів — від місцевих до Верховної Ради УРСР.· Державна влада УРСР — самостійна у вирішенні всіх державних питань. Державна влада складається з трьох гілок: законодавчої, виконавчої, судової.· Кожному громадянину УРСР зберігалося громадянство СРСР. Всім громадянам гарантувалися права і свободи, передбачені Конституцією.· Територія України в існуючих кордонах є недоторканною. УРСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій республіки.· УРСР — економічно самостійна держава. УРСР має право на частину загальносоюзного алмазного і валютного фондів, золотого запасу. Вирішення питань загальносоюзної власності відбувається на договірних засадах між республіками.· УРСР створює свою банківську, цінову, фінансову, податкову систему, формує державний бюджет, в разі необхідності запроваджує свою грошову одиницю.· В УРСР здійснюється захист всіх форм власності.· УРСР самостійно здійснює охорону природи з метою забезпечення екологічної безпеки.· УРСР самостійно вирішує питання розвитку науки, освіти, культурного і духовного розвитку, гарантує всім національностям, які мешкають на території України, право вільного національно-культурного розвитку.· УРСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу і української мови.· УРСР має право на свої власні Збройні Сили, внутрішні війська і органи державної безпеки.· УРСР — нейтральна держава, яка не бере участь в військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти, не розміщувати ядерну зброю.· Міжнародні відносини УРСР здійснює самостійно, виступає як рівноправний суб'єкт.· УРСР визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і загальнолюдських цінностей.· Декларація є основою для нової Конституції і законів України.«АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ»Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки

урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.Територія України є неподільною і недоторканною.Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.Верховна Рада України1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі Акт проголошення незалежності України було підтверджено: 90,32 % учасників референдуму схвалили цей документ.7-8 грудня у Біловезькій Пущі поблизу Мінська Президент України Л. Кравчук, Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич, Президент Росії Б. Єльцин констатували факт утворення СНД — Співдружності Незалежних Держав Про СНД ви дізнаєтесь також з курсу Всесвітньої історії.

127. Об’єктивні та суб’єктивні причини руйнації господарського механізму після проголошення державної незалежності України.У червні 1987 році на Пленумі ЦК КПРС проголошено радикальну економічну реформу.Пленум відзначив, що головне в радикальній реформі управління на – перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахування економічних інтересів виробників.Однак реформа була не послідовною, її впровадженню чинив опір бюрократичний апарат.У 1990 році в СРСР робиться спроба запровадити економічну реформу і переходу до ринкової економіки”.Програма виявилася нежиттєздатною. Економічне становище погіршувалося.Ведуться пошуки альтернативних форм господарювання: фермерські господарства, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Загострюється продовольча проблема, хоча в 1989 і 1990 рр. Були рекордно врожайними. Колгоспно-радгоспне керівництво і консервативні елементи в партійних верхах не хотіли вирішувати головного питання на селі: визнання приватної власності на землю.Україна робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення певної правової бази, прийняття відповідних законів. Об’єктивно причиною, що заважає нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. Із промислових товарів на ринках дальнього зарубіжжя може конкурувати не більше 1% товарів. Які ж причини призводять до цього? По-перше, розрив господарських зв’язків з країнами колишнього СРСР. Внаслідок цього Україна втратила чимало своїх ринків збуту, зупинилося багато підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні приладів, машин, а також до виплавленого металу тощо через значне зростання енергомісткості, а отже, і вартості та ціни продукції. Тому навіть ті вироби, в яких зацікавлена Росія, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30-50%. По-друге, переваження в експорті України паливносировинної групи. По-третє, в експорті низька частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності.

128. Тенденції трансформаційних змін економіки України в умовах незалежності: від здобутків до прорахунківІсторичні факти та політичний аналіз періоду правління Л. Кучми показує, що він проявив себе як добрий тактик і поганий стратег. У період правління Л.Кучми було досягнуто і певних позитивних результатів: стабілізація економіки(Гальмування економічної кризи), грошова реформа (Введенні гривні, Зупинення гіперінфляції ), Прийняття Конституції України, не було серйозних етнічних і локальних конфліктів. Разом з тим, затвердилася авторитарна влада з явно вираженим кланово-сімейним змістом. Україна стала класичною корупційною країною. Відсутність обґрунтованої і зрозумілої суспільству стратегічної орієнтації негативно позначилася на зовнішній політиці.Низькі темпи соціально-економічних реформ. Політична та економічна нестабільність.

129. Формування інститутів державної влади України після проголошення незалежності. Прийняття Конституції України, її значенняГоворячи, наприклад, про „інститут президентства”, маємо на увазі, найперше, інституцію – традицію мати „керівника”, якому суспільство довіряє, сприймає запропоновану ним програму дій чи розвитку. Постання ж окремого інституту вказує на запровадження правового механізму втілення його (приміром, того ж президента) влади. „Тіньові” політичні інститути перестають бути суто інституціями, коли стають реальністю, у свій спосіб матеріалізуються у повсякденній практиці, при цьому випродуковуючи свої особливі закони функціонування та чітку й структуровану систему взаємодій. Неформальний інститут є власне таким тоді, коли постає як впорядкована та організована єдність механізмів і засобів втілення в життя певної стратегії чи тактики. Зрозуміло, що є багато політичних утворень, які не можуть існувати без встановлення норм. Але є такі норми, які можуть функціонувати автономно і потенційно, в жодному випадку не сприяти утворенню повноцінного інституту: зміст поняття інституту охоплює і поведінку індивідів, і їх інтереси, а ще – стратегії, систему цінностей, настановлень тощо. Інститут постає не тільки інституцією, а й організацією з притаманними тільки їй правилами, що випрацьовуються в процесі конкретної взаємодії (взаємовпливу) встановлених норм з емпіричними втіленнями цих норм. Після проголошення незалежності, кожний з Президентів формувам інституції виключно в своїх інтересах, вони завжди змінювались, тому не маємо чогось однозначного.КУ була прийнята на п*ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.  Спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,  прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року  всенародним голосуванням,  приймає цю Конституцію - Основний Закон України. КУ має найвищу Юридичну силу, тобто всі закони спираються лише на КУ.Звідси ми маємо висновок що народ має дотримуватись КУ.В КУ зазначено що державною мовою є Українська мова .Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Ця стаття говорить про те, що, людина є незалежною, і вона має це усвідомлювати.

130. Особливості конституційного процесу 1996-2004 рр. Причини та шляхи подолання системного протистояння державно-владних гілок.Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико-правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою в травні 1991 р. Проте життя внесло корективи в розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію — значна частина положень концепції вже не відповідала реаліям і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.Активне державотворення можна було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи.Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992—1993 pp. двох варіантів проекту Конституції України — закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден із них. Під час обговорення варіантів нової Конституції основна боротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною структурою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти положень проекту нової Конституції щодо сильної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування та ін. Фактично ліві погоджувалися лише на косметичні зміни в обмін на

збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р.Після того, як Президентом України став Л. Кучма, було створено нову Конституційну комісію, робота якої через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою продуктивністю. Намагаючись активізувати конституційний процес, президент 2 грудня1994 року виніс на розгляд Верховної Ради проект «Конституційного закону України про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Ця ініціатива не була підтримана Верховною Радою і ще більше посилила напруження між гілками влади. Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з новою силою в червні 1996 p., коли Верховна Рада розглядала її проект у другому читанні. Каменем спотикання стали проблема російської мови, державна символіка і питання власності. Позиції протидіючих сторін примирити не вдалося, і в ході конституційного процесу знову склалася патова ситуація. Оскільки подальше просування шляхом реформ без надійної законодавчої бази було практично неможливе, Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголосити всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Кучма видав указ, який загострив відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади, знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п´яти узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу республіки Крим, державної мови, державної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. По-перше, потрібно провести копітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба в змінах, доповненнях і додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийняття Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах — підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі, та трансформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р.Нині законодавча база України ще переживає період становлення. Протягом 1990—1998 pp. прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів, серед них декрети Кабінету Міністрів України та Укази Президента України з економічних питань, не врегульованих законом.Під час антипрезидентських виступів 2001—2002 pp-коли опозиція вимагала не лише відставки Л. Кучми, а й докорінної зміни форми правління, було започатковано новий етап формування політичної системи України.Після голосування 8 грудня 2004 року за «великий пакет» окремі політичні лідери заявляли, що прийняття законопроектів відбулося з порушенням Конституції, і вони звертатимуться до Конституційного суду, щоб визнати його нелегітимним.Наприкінці літа 2005 р. питання про практичну реалізацію політичної реформи залишалося відкритим.Отже, суть конституційного процесу полягає в забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення.

131. Політичні партії незалежної України. Проблема взаємодії суспільства і влади. Особливості та перспективи поглиблення суспільної демократії в УкраїніПолітична партія - це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який виражається в признанні права громадян на об’єднання в політичні партії і громадські організації, організації суспільного життя на принципах політичного, економічного і ідеологічного блага. Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України “Про об’єднання громадян”, а також у виборчому законодавстві.Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на травень 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 180 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 107 політичних партій, 16 з яких стали парламентськими. Основними є: Українська республіканська партія «Собор» (заснована 5 листопада 1990) Комуністична партія України (5 жовтня 1993); Партія захисників вітчизни (7 липня 1997); Партія регіонів (6 листопада 1997); Українська соціал-демократична партія (12 грудня 1998); Народний союз «Наша Україна» (22 березня 2005); Громадянська партія «ПОРА» (23 березня 2005). Партії об’єднуються у блоки: Блок Юлії Тимошенко (Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», Українська соціал-демократична партія, Партія «Реформи і порядок»); «Наша Україна — Народна самооборона» (Народний союз «Наша Україна», Народний рух України, Українська республіканська партія «Собор», Партія «Християнсько-демократичний союз», Партія захисників вітчизни, Політична партія «Вперед, Україно!», Українська народна партія, Громадянська партія «ПОРА», Політична партія «Європейська партія України»); Блок Литвина (Народна партія, Трудова партія України). Питання взаємин інститутів влади і громадянського суспільства – це одне з корінних питань соціуму, від якого залежить його політична облаштованість і стабільність. Це пов'язано з тим, що громадянське суспільство визначає зміст інститутів влади, а характер інститутів влади, у свою чергу, впливає на розвиток громадянського суспільства. Не існує єдиної й універсальної моделі взаємодії громадянського суспільства і інститутів влади, проте в основі лежить роль демократичної держави, як уособлення влади і представника громадянського суспільства. Взаємодія між інститутами влади і громадянським суспільством є важливим у визначенні умов економічної, професійної, політичної та соціальної діяльності громадян. Хоча основною функцією громадянського суспільства є захист індивідів від надмірного втручання держави в їхні справи, його власний розвиток та сприятливі умови великою мірою залежать від основних характеристик держави.Таким чином, громадянське суспільство й держава в її владно-інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові частини однієї структури — сучасного соціуму, які в реальності не можуть існувати одне без одної.Розвиток демократичних традицій в Україні порівняно з країнами Заходу мав свою специфіку:· перервність державницького процесу, чергування в українській історії періодів політичного піднесення і занепаду зумовлювали занепад і розвиток демократичних традицій;· демократичні ідеї в Україні завжди підпорядковувалися соціальній та національній ідеям (концепції демократичного врядування та ліберальних прав і свобод видавалися утопічними і не мали широкої підтримки).При усіх скрутах, український народ проявляв свободолюбність, повагу до людської гідності і значну міру демократизму.Перші прояви демократизму в житті українського народу деякі дослідники знаходять уже в найдавніші часи. Це – схильність до індивідуальної свободи, народовладдя у публічному житті (народне віче, вибір князя, укладання договору з ним), існування поряд з центральною владою місцевого самоврядування, зародки федеративного устрою (удільні князівства в межах однієї держави).Політична думка епохи становлення й розвитку древньоруської держави зафіксована в “Руській Правді” Ярослава Мудрого (1015-1016 рр.), у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона (1037-1050 рр.), “Повчанні дітям” Володимира Мономаха (1099 р.), “Повісті минулих літ” (1113 р.), “Слові о полку Ігоревім” (1185 р.) та ін.

Проте, ні християнство, ні мораль, ні правові норми ще не стали на Русі тією основою, яка б забезпечила стабільне функціонування великої держави на демократичних засадах.В системі демократичної традиції українства в XIV – XVI ст. ціла плеяда гуманістів: І. Верещинський, М. Смотрицький, К. Сакович, І. Потій, С. Почаський, С. Оріховський-Роксолан. Зокрема, С. Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.) назвав себе сином “українського народу польської держави”.Особливе місце у розвитку демократичної української політичної думки XIX ст. посідав М. Драгоманов. Основними напрямками його політичної програми були ідеї конституціоналізму і політичної свободи в поєднанні з свободою особистості й повагою до людської гідності.Демократичні ідеї у політичній думці України першої половини XX століття розробляли В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Кримський, Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейською освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості і демократизму.В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише просунулася вперед порівняно з концептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а певною мірою деградували.Важливим показником становлення сучасної представницької демократії є формування багатопартійної системи. Історичний досвід вчить, що необхідною передумовою формування громадянського суспільства та побудови демократичної держави є наявність освіченої еліти, наділеної професіональними знаннями, безкорисним патріотизмом і самовіддачею.132. Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні відносини. Проблема громадянських і політичних прав національних меншин.Під етнографічною групою розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.    Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.    В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них севрюки, литвини, ополяни, дністров’яни, сотаки, черкаси, пінчуки, поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями.    В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з авколишнім населенням. Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки, гуцули, лемки.Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,7 млн. чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % всього населення країни. В Україні проживає також значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Найбільшою нацією України, що не має власної держави, є кримці — 250 тис., які головно мешкають на батьківщині — в Криму. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і інших стосунків між націями.Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності. На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обов'язкова

передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства.

133.Міжконфесійні відносиниОднією з найболючіших проблем у духовній сфері є глибокий розкол у православ’ї,яке в Україні поділене на три конфесії:1)Українська православна церква Московського патріархату(УПЦ МП)- приблизно 8,5 тис громад.2)Укр.правосл.церква Київського патріархату(УПЦ КП)-2,5 тис громад 3)Українська автокефальна православна церква(УАПЦ)-приблизно 1 тис.громад. Конфесійна роз’єднаність не сприяє консолідації суспільства,сіє протистояння в укр..землях. Міжконфесійні контакти та структ-ри поч. утворюв.в Укр після набуття незалежн, як розширення співпраці між суб’єктами реліг. життя,є ознакою його нормалізації, зменшення внутріш. напруги у реліг середовищі та його конфліктогенного впливу на ін.сусп. процеси. Серед таких міжконфесійних:Всеукр.Раду Церков і реліг організацій, утвор. 1998р.активно співпрацює з держ(через Держкомнацрелігій).02.12.2008 відбулася міжвідомча нарада, учасн.якої заслухали про стан підгот. законопроекту «Концепція держ-конфес. відносин в Укр».Міжконф.об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України,налагодженню стосунків між реліг організац та держ.Після незалежн. відбувається постійний процес лібералізації держ-церковн відносин, процес налагодження стосунків між реліг організаціями як рівними учасниками діалогу(Всеукр.Рада Церков). 134.Концептуальні основи і пріоритети зовнішньоїполітики України.Україна проводить виважену, послiдовну та цiлеспрямовану зовнiшньополiтичну дiяльнiсть, вiдповiдно, основнi напрями її зовнiшньої полiтики в цiлому залишаються незмiнними з часу проголошення незалежностi у 1991 роцi. Україна послiдовно i неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямах зовнiшньої полiтики України", якi є концептуальним документом, на якому базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України. На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями зовнiшньої полiтики України: розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин; європейська iнтеграцiя; багатостороння дипломатiя. У двостороннiх вiдносинах прiоритетними є два напрями дiяльностi української дипломатiї: вiдносини з сусiднiми країнами; стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими державами свiту. Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає: подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети - iнтеграцiї України до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки. В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi: забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй; налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях; активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р., — "Про Основні напрямки зовнішньої політики України". Він визначав базові національні інтереси України та завдання її зовнішньої політики, містив засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність нашої держави."Основні напрямки зовнішньої політики України" чітко визначали, насамперед, фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. У цьому документі підкреслювалося, що базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики є якнайповніше та якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави.Ці інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи.По-перше, це стратегічні та геополітичні інтереси, які пов'язані з Гарантуванням національної безпеки України та захистом її політичної

незалежності.По-друге, це економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство.По-третє, це регіональні, субреґіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.135. Сучасні євроатлантичні інтеграційні орієнтири України: дилема оцінок ташляхів реалізації.Намагаючись гарантувати власну безпеку,Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноантантичним союзом.Внаслідок цього в тр.1997 у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО,який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі.Співробітництво з Північноантл.союзом розгортається в різних сферах. 23 травня 2002 р.Рада нац. безпеки і оборони України прийняла політ рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО,що стало переломним моментом її відносинах з Північноатлантичним союзом,закономірним кроком на тлі його трансформації з військово-політ. організації в політ-військову. Стос. Укр з Орг. Пiвнiчноатлант.договору(НАТО) почали розвив після отримання країною незалеж в рамках багатостороннього форуму для консультацiй i спiвробiтн з полiтичних питань та питань безпеки, яким є Рада євроатлант. партнерства (до 30 травня 1997 року - РПАС), бiльш iндивiдуалiзованого партнерства у сферi оборони, вiйськового спiвробiтництва та операцiй на пiдтримання миру - Програми "Партнерство заради миру" (з травня 1997 року здiйснюється пiд егiдою РЄАП), а також вiдносин особл партнерства Укр-НАТО у форматi "19+1" (до середини 1998 року "16+1"), формалiзованих в Хартiї про особливе партнерство мiж Укр та НАТО. Цi стосунки визначаються необхiднiстю налагодження конструктивного спiвробiтництва Укр з НАТО як провiдною структурою, що має тенденцiї i перспективи стати осередком нової загальноєвроп системи безпеки, зокрема в контекстi розширення на Схiд. найваж інтереси НАТО в Ук.і у сфері воєнної безпеки-виконання умов Договору про звичайні збройні сили в Євр(ДЗЗСЄ). До пріоритет інтер безпеки НАТО у воєнній сфері варто віднести також дотримання Укр заходів воєнної довіри і відкритості у воєн сфері. У цьому відношенні ратифікація Україною Договору “Відкрите небо” у березні 2000 року відповідає стратегічним інтересам Альянсу. Прот еголов.інтереси Альянсу, пов’язані з Ук, зосереджені в площині політ.: полягають у ствердженні демократ.цінностей і всього того, що називається просуванням зах. євр.цивілізації. Ці інтереси є глобальнішими, довготривалішими і найважливішими. Головними вимогами НАТО до країн-кандидатів-побудова демокр. сусп., встановлення демокр цивільного контролю над збройними силами. намір України вступити до НАТО-прагнення розбудувати демокр. сусп-во.щоб досягти поставлених цілей, потрібно розроб. чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичної інтеграції Укр, яка б враховувала нац.інтереси, зовнішньополіт. умови та внутр. особливості розв. Ук.

136. Українсько-російські відносини, їх стан та тенденції розвитку. РФ — держ.-сусід Укр, кордон із якою проход. на півн-сх та сх країни. Відносини із нею мають стратегічне значення для Укр,значною мірою визначають її зовн, а часом і внутр політ.На сьогодні від цих віднос.залеж економ,політ,соц. сфер. Підгрунтям укр-рос.відн. є Договір про дружбу,співробітн.і партнерство між Ук.та РФ від 1997р.,Угода про екон.та культур.співробітн.наперіод до 2007р. Віднос.двох держав за президентства Л.Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин:був розділений Чорномор.флот, означений держ.кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територ-них претензій і визнала існуючі кордони Укр.Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демокр. виборів Ук.занепокоєна висловлюваннями рос.політиків з питань Криму, рос.мови в Укр, визнання Голодомору. Значне погіршення рос-укр віднос відбулося під час і особливо після Помаранчреволюції 2004 р.Москва втручалася в президент перегони восени 2004 р.,розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени Ук. Це знайшло продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005   р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію Укр та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО

та статусу рос мови в Укр.Основним невдоволенням укр.сторони залишається дуже часте втручання Рос. у внутр.справи Укр.Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими.

137. Вступ України до СОТ.Проблематичність,перспективи5 лют. 2008 р. на засіданні Генер.Ради Світ. організації торгівлі прийнято рішення про приєднання Укр. до Марракеської угоди про заснування СОТ. Того ж дня Президент України В. Ющенко та керівники СОТ підписали угоду про вступ України до організації.У ВР було 5 місяців для ратифікації цієї угоди. 10 квітня 2008 року ВР ратифікувала протокол про вступ Укр до СОТ 411 голосами. 16 травня Україна стала 152-им офіційним членом СОТ. На думку експертів, тривалі строки підготовки до вступу до СОТ призвели до того, що різких змін в екон приєднання Укр до цієї організації не принесе. Серед галузей, які отримають більше всього зиску, називають металургію та хімію, які більше інших страждають від антидемпінгових розслідувань на розвинених ринках. У той же час аналітики фондового ринку прогнозують, що приєднання Укр до СОТ збільшить приплив інозем інвестицій у країну, які повинні компенсувати в платіжному балансі можливий ріст імпорту. Укр очікує переважно позитив результатів від розв двосторонніх укр-європ торговельних відносин. Серед основних результатів вступу:1. Модель екон.розв. відкритої екон,ґрунтується на вагомому зростанні експор.та інтегр.у світову екон. 2. Завдання Укр- посилити свою економ. за допомогою покращання інвестиц клімату.4. Вступ до СОТ повинен сприяти збільш-ню експор. та зрост-ю зар.плати.5. Після вступу буде мати доступ до широкого спектра програм для підтримки с/г, що не зашкоджують торгівлі. 6. Якщо Укр вступить до СОТ- займе своє місце як член СОТ з правом голосу у формуванні правил міжнар.торгівлі у багатосторонніх торгівельних переговорах. Вступ до СОТ зобов’язує державу відмовитися від підтримки збиткових галузей мінус для с/г-рослинницт. та видобувної гал.-вугільна пром. -спричинить кризову ситуацію і викличе повний занепад, а далі і стагнацію цих галузей. вступ до СОТ спричинить перерозподіл і на ринку праці через вивільнення зайнятих у цих сферах.

138. Політичні процеси в Україні напередодні та після президентських виборів 2004-2010.31 жовтня 2004 року відбулися вибори Презид Укр. 10 листопада були оголошені резул. голосування: за Ющенка було віддано 39,32% голосів, за Януковича – 39,87% 21 листопада проводився другий тур. Відрив між кандидатами на користь Янук. складав по Україні 812 тис. голос,явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тис.громад.порін.з першим туром. Це дало підставу говорити про фальсифікацію виборів.22 листоп на МайдНезалежн зібралось до 100 тис. громадян. В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз виступили перед громадянами з вимогою відстояти втрачену перемогу, використовуючи передбачені Констит форми протесту проти дії влади. З телезверненням до народу виступив В. Янукович, запевняв, що нове керівництво країни зробить все необхідне для збереження єдності сусп-ва, і піддав опозицію критиці за її заклики вийти на барикади. Верх.Суд визнав за необхідне проведення повторного голосування. 8 грудня Верховна Рада приймає без обговорення три закони про політичну реформу і відставку УВК. Була сформована нова УВКПідсумки: за Ющенка – 51,99% від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні; за Януковича – 44,2%. Дострокові парлам.виб:30 вересн 2007р-Парт.рег.34,37%,БЮТ30,71%,блок«Наша Укр»14,15%,КПУ,Блок Литвина.Голова ВР-Арсен.Яценюк.Утвор.Демократ.коаліція у складі блоку«Наша Укр»та БЮТ.Вибори Презид.Укр. 2010 спочатку були призначені ВР Укр.на 25 жовтня 2009 р--дата була оскаржена чинним Президентом, В.Ющенком, у Конституц. Суді. Конституц. Суд визнав таке рішення протиправним-ВР призначила вибори на 17 січня 2010р. Використ-ся система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Але у 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника. Вибори-2010 коштували державному бюджету Укр 1 млрд. 532 млн. грн. Підсумок Президентських виборів в Україні 2010, перший тур 17

січня: Янукович В. Ф. – 35,32%, Тимошенко – 25,05%, Тігіпко С. Л. – 13,06%, Яценюк А.П. – 6,96%, Ющенко В. А. – 5, 45%, інші кандидати набрали менше 5% голосів. Другий тур виборів відбувся 7 лютого. За результатами обробки 100% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович – 48,95%,Ю.Тимошенко – 45,47%. Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян. 25 лютого 2010 р. відбулася інавгурація нового Презид Укр – В. Ф. Януковича.

139 У 2008 році спостерігалося бурхливе зростання іноземних інвестицій в економіку України, зокрема у фінансовий сектор виросли в 2,3 раза і подвоїлися в будівництві, добувній промисловості і металургії. При цьому найшвидше росли інвестиції з Кіпру (у 2,2 рази) і Росії (на 71%).Є всі підстави вважати, що криза української економіки характеризуватиметься верхнім рівнем негативних наслідків і більшою тривалістю в порівнянні з середньосвітовими показниками.Значна внутрішня загроза для економічної безпеки України – це зростання „тіньової” економіки та посилення її криміналізації. За розрахунками, тіньовий сектор складає 40-60% ВВП.Одним з найнебезпечніших наслідків розвитку тіньової економіки є її негативний вплив на зростання корумпованості та криміналізації суспільства. За оцінками експертів втрати держави від тінізації доходів щорічно перевищують 12-13 млрд.грн.Україна не відноситься до країн, які мало залежать від зовнішньої кон’юнктури, тому гіпотетично її економіка може істотно постраждати від фінансової кризи. Рівень зовнішнього боргу нашої країни (комерційного, банківського та урядового) щодо ВВП досить високий — 60%, левова частка якого припадає на приватний сектор. Наступного року банки і компанії тільки за єврооблігаціями мають погасити $1,4 млрд. Деякі корпоративні позичальники залучали великі кредити на досить короткий термін (2-3 роки), сподіваючись на рефінансування боргів, коли настане час їх погашати. Однак світовий фінансовий ринок закритий, отримати нову позику за кордоном проблематично і дорого, тому наступного року компаніям доведеться спрямувати на погашення боргів значну частину власних коштів. Позичальники без фінансового резерву в найкращому разі шукатимуть стратегічного інвестора, у найгіршому — оголосять себе банкрутами. У зону ризику передусім потрапляють ритейлери і девелопери. У 2009-му внаслідок дефіциту коштів українські банки ще більше посилять кредитну політику. Це означає, що зростання внутрішнього споживання у країні істотно сповільниться (протягом останніх 2-3 років кредити населенню стимулювали внутрішній попит і, як результат, підвищення ВВП). До кризи одним із потужних драйверів зростання ВВП був приплив прямих іноземних інвестицій. У січні — серпні ПІІ в Україну становили $8 млрд. Загалом за рік, згідно з прогнозами економістів, у вітчизняну економіку увіллють приблизно $9 млрд. Однак у 2009-2010-му приплив іноземних інвестицій зменшиться у кілька разів у зв’язку зі світовою фінансовою кризою: більшість іноземних компаній скасують плани експансії на нові ринки і скуповування конкурентів. Унаслідок дефіциту позикових ресурсів і в Україні, і за кордоном різко зменшиться обсяг інвестицій компаній в основний капітал. Це означає, що їм доведеться не лише згорнути програми з розширення потужностей і виходу на нові ринки, а й відкласти капіталовкладення у підтримку наявного обладнання — на це, найімовірніше, бракуватиме грошей. Як наслідок — конкурентоспроможність вітчизняних виробників, переважно металургів, машинобудівників та хіміків, на світовому ринку знизиться. При цьому з подорожчанням газу імпорт в Україні тільки зростатиме, що істотно сповільнюватиме темпи підвищення ВВП. За прогнозами МВФ, у 2009 році українська економіка сповільниться з нинішніх 7% до 2,5% на рік. Утім, у кризі є й позитивний момент: наступного року можливе різке зниження інфляції з прогнозованих МВФ цього року 21,4% до 14,7% у 2009-му. Разом зі сповільненням економіки різко впадуть темпи зростання доходів населення і внутрішнього попиту, які зазвичай підганяють інфляцію. За прогнозами аналітиків, зростання номінальних доходів українців може знизитися з нинішніх 43,3% (за січень — серпень порівняно з аналогічним періодом 2007-го) до 15-25% на рік: не виключено, що в умовах дефіциту коштів роботодавці заморозять підвищення зарплат

140. Вітчизняні політики перед виборами поливали один одного брудом, як ніколи раніше.Перед президентськими виборами електорату розказували про депутатів-педофілів. Лякали, що до влади рветься кримінальний кандидат і ще цікавіше - претендент на головну посаду приховує свою справжню національність.Одним із найгучніших скандалів стала справа про зґвалтування в «Артеку». Хвиля педофільського скандалу накриває Україну... незадовго до президентських виборів.Голова комітету виборців України заносить справу артеківських педофілів в один ряд із розслідуванням убивства Гонгадзе.Поки слідчі не поспішають ставити крапку - резонансна справа служитиме знаряддям у руках політтехнологів.Янукович зі слуховим апаратом обіцяє почути кожного, тут-таки - псевдо бігборди Юлії Тимошенко і - замість Арсенія на плакатах Онаній. Виборця збивають із пантелику підробні газети і замовні публікації.У ВІктора Федоровича перед виборами гучно відбирають резиденцію Межигір’я, яку він нібито привласнив корупційним шляхом. Поки триває слідство, у штабі кандидата Януковича "ударом нижче пояса" називають згадування давно знятих із лідера судимостей.Де-юре для звинувачень Віктора Федоровича уже немає підстав, де-факто - про участь регіонала у пограбуваннях тижнями розказували в роликах на телебаченні і в межах агітації на радіо.В Усіх ЗМІ проти усіх кандидатів було 1,5 тисячі замовних матеріалів. З них 980 – про Яценюка..Лідер "Фронту змін" - рекордсмен за кількістю вилитого на його репутацію бруду.Питання національності кандидата у президенти першим порушує міський голова Ужгорода - одразу після бійки з дівчиною-агітатором. Відтоді ксено-ініціативу підхоплюють інші політичні гравці. За кілька тижнів до виборів навіть з’являється книга - українця Яценюка записують у 50-ку знаменитих євреїв.Як показали ці вибори – чим більше ти поливаєш брудом когось, тим більше на тобі плям, які теж важко відчистити..Брудні піар-технології уже не спрацьовують - запевняє голова комітету виборців України. Рейтинги кандидатів не змінюються, адже народ звик - після гучних звинувачень завжди настає тиша, а всі поважні фігуранти скандалів не те що за ґрати, - з посад не злітають.

1. Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці фахівців економічного і юридичного профілю.2. Методологічні засади, джерела вивчення курсу «Історія українського суспільства».3. Історичні та етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на території України.4. Східнослов’янські племінні княжіння на території України в V – VIII ст. н.е. Започаткування державності.5. Утворення Київської Русі. Роль в цьому процесі варязького і слов’янського чинників. Норманська теорія і її сучасні оцінки.6. Етапи розвитку Київської Русі, їх специфіка та особливості.6. Перші київські князі: Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав. Їх внутрішня і зовнішня політика.8. Політичний устрій Київської Русі за князів Володимира і Ярослава. Роль князя, дружини. Боярська рада.9. Економічне життя Київської Русі в ХІ – першій половині ХІІ ст.10. Соціальна структура суспільства Київської Русі в ХІ – першій половині ХІІ ст.11. Юридично-правові засади функціонування суспільства Київської Русі. «Руська правда». «Правда Ярославичів».12. Міжнародні зв’язки Київської Русі за князів Володимира і Ярослава.13. Формування феодальних соціально-класових відносин, їх вплив на тенденції розвитку Київської Русі.14. Релігійне життя Київської Русі. Історичне значення прийняття християнства. Роль монастирів15. Суспільно-політичні рухи. Ідеологія правителів Київської Русі.16. Централізація Київської Русі за часи Володимира Мономаха.17. Причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.18. Зародження передумов формування української народності.19. Культура, освіта Київської Русі.20. Історичний вплив держави Київська Русь на формування європейської цивілізації.21. Історичні та політичні обставини утворення Галицько-Волинської держави. Князь Роман Мстиславич. 22. Внутрішня і зовнішня політика князя Данили Галицького.

23. Культура Галицько-Волинської держави.24. Причини занепаду Галицько-Волинської держави. Роль Галицько-Волинської держави в історії Європи ХІІ- першій половині ХІV століть.25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українських земель.26. Польська експансія на українські землі. Унії. Політичний, соціально-економічний та правовий статус українських земель у складі Речі Посполитої.27. Процес остаточної інкорпорації українських земель до складу Речі Посполитої. Передумови на наслідки Люблінської (1569 р.) унії. 28. Господарське життя на українських землях під владою Польщі. Особливості суспільного та економічного життя українських міст. Магдебурзьке право.29. Соціально-класова структура українського суспільства у складі Речі Посполитої. Процес закріпачення селянства. Литовські статути.30. Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. Їх роль і місце у збереженні національного етносу.31. Виникнення козацтва та утворення Запорозької Січі. Життя та побут запорозьких козаків.32. Організація реєстрового козацтва. Його роль у суспільно-політичному житті українського народу.33. Визрівання кризових відносин між українським суспільством та польською адміністрацією наприкінці XVI - початку XVII с.34. Повстання 1591-1596 рр. під проводом К. Косинського та С. Наливайка.35. Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. XVII ст.36. Розвиток культури, освіти, книгодрукування в Україні в ХVI – першій половині XVII ст.37. Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української національної революції.38. Підготовка та початок визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Воєнні події 1648 р. та їх суспільно-політичні наслідки.39. Воєнні та політичні передумови утворення Української гетьманської держави. Державницька концепція Б.Хмельницького.40. Політико-адміністративний устрій, органи влади і управління гетьманської держави Б.Хмельницького.41. Воєнно-політичні події на українських землях протягом 1651-1653 рр. та їх наслідки.42. Основні напрями зовнішньої політики Б.Хмельницького.43. Історичні обставини та хід Переяславської ради. Українсько-російський договір та його оцінки в сучасній історичній літературі. 44.Суспільно-політичні причини та обставини розгортання громадянської війни та поділу козацької України на два гетьманства (вересень 1657р. – червень 1663р.). Українське суспільство в умовах «великої руїни».45. Боротьба за возз’єднання Української держави (червень 1663р. – вересень 1676 р.). Внутрішня і зовнішня політика гетьманів П.Дорошенка, Д.Многогрішного.46. Історичні обставини міжнародно-правового поділу України між Росією і Польщею. Андрусівське перемир’я (1667 р.). Мирний договір (1686 р.) 47. Особливості української національної революції. Причини її поразки та значення в історії України.48. Українська національна революція в контексті європейського революційного руху ХVI - XVII ст.49. Гетьманщина наприкінці ХVII-XVIII ст.; кордони, населення, адміністративно-територіальний, політичний та соціально-економічний устрій.50. Державотворча діяльність І.Мазепи.51. Діяльність української політичної еміграції на початку XVIIІ ст . Основні положення Конституції Пилипа Орлика.52. Процес та наслідки інкорпорації України до складу Російської імперії в XVIII ст.53. Централізаторська політика Катерини ІІ до України. Причини та обставини остаточної ліквідації Росією Гетьманщини.54. Правобережна Україна в другій половині ХVII-XVIII ст.: політичний та соціально-економічний розвиток.55. Соціальні і національно-визвольні рухи на Правобережжі та в Західній Україні в другій половині ХVII-XVIII ст.56. Поділи Речі Посполитої. Зміни у політичному становищі правобережних та західноукраїнських земель.57. Реформи Марії-Терезії і Йосифа II кінця XVIII ст. та їх вплив на західноукраїнські землі.58. Розвиток української культури наприкінці ХVII- XVIII ст.59. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII - першій половині XIX ст.: адміністративно-

територіальний устрій, особливості соціально-економічного і політичного розвитку60. Характер політичної влади російського уряду. Суспільно-політичні рухи Наддніпрянської Україні: їх прояви і значення.61. Національне відродження Наддніпрянської України. Діяльність перших політичних організацій. Кирило-Мефодіївське братство.62. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Австрійської імперії в першій половині ХІХ ст. Населення західноукраїнських земель. Національне і соціальне становище українців.63. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях в першій половині ХІХ ст. Вплив революції 1848-1849 рр. на соціально-економічне і політичне становище українців. 64. Національно-політичний рух українців у Галичині і Буковині під час революції 1848–1849 рр.65. Розвиток української культури наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.66. Ліберальні реформи 1860–70-х рр. в Росії та специфіка їх реалізації в Україні. Соціально-економічний і політичний розвиток підросійської України на етапі становлення капіталізму.67. Соціально-економічний і політичний статус українських земель у складі імперії Габсбургів. Конституційні реформи 1860-х рр., їх вплив на українську суспільність.68. Передумови та тенденції формування української нації у складі Російської та Австро-Угорської імперій.69. Формування політичної свідомості українців в системі суспільно-політичних Росії і Австро-Угорщини (др. пол. ХІХ – початок ХХ ст.).70. Передумови та специфіка українського національно руху в Російській імперії на етапі становлення індустріального суспільства. Хлопомани. Громадівський рух.71. Розвиток культурно-освітнього і національно-політичного руху у західноукраїнських землях в др. пол. ХІХ - початку ХХ ст.72. Суспільно-політична та національна проблематика в програмах українських та загальноросійських політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст. 73. Політизація українського національного руху Надднірянської України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Студентський рух. Братство тарасівців.74. Революція 1905-1907 рр і Україна. Українські громади у І та ІІ російських Думах. 75. Українські землі напередодні Першої світової війни: економічна та суспільно-політична ситуація. 76. Перша світова війна і Україна. Відношення до війни соціальних і національних прошарків та політичних організацій українського суспільства.77. Політика урядів Австро-Угорщини і Російської імперії в українському та польському питанні у роки Першої світової війни. 78. Політична ситуація в Україні після Лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції. Суспільно-політичні сили та інститути влади в Україні на етапі 1917 – початку 1918 рр.79. Українська Центральна Рада та Генеральний секретаріат – перші державні структури відродженої України. Склад, політична програма, універсали УЦР.80. Українська держава гетьманської доби: зовнішня і внутрішня політика П.Скоропадського.81. Політичні обставини утворення ЗУНР. Внутрішня і зовнішня політика, історичне значення ЗУНР.82. Утворення Директорії УНР, її реформи і зовнішньополітичні орієнтації.83. Причини поразки та історичні уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.84. Брест-Литовська конференція та українське питання.85. Встановлення радянської влади в Україні: передумови, причини, наслідки.86. Економічна та суспільно політична криза радянського суспільства на початку 1920-х рр.: пошуки виходу. Нова економічна політика, її суть та особливості впровадження в Україні.87. Кооперативний рух в Україні на етапі 1920-х рр.: особливості в УСРР і на західноукраїнських територіях.88. Політика українізації в УСРР. Її зміст і результати.89. Формування та діяльність інституцій радянської влади в Україні. Радянська Україна у Конституціях СРСР (1924 і 1936 рр.) й УСРР(УРСР) 1925, 1929 і 1937 рр.90. Міжнаціональні відносини і релігійне життя в УСРР у 1920-1930-ті рр.91. Партійно-політична система Радянської України в 1920-ті рр., передумови та шляхи її трансформації у командно-адміністративний апарат. Сталінські репресивні заходи та їх наслідки для українського суспільства.

92. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії. Діяльність української політичної й військової еміграції.93. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політика пацифікації Ю. Пілсудського в Східній Галичині.94. Суперечливість соціально-економічного розвитку українського суспільства в умовах сталінізму. Економічні перетворення у промисловості: індустріалізація, її передумови, хід здійснення, наслідки. 95. Колективізація: мотиви, хід здійснення, результати. Економічні та соціальні наслідки колективізації в Україні.96. «Культурна революція», її зміст та шляхи реалізації в Україні.97. Діяльність українських політичних партій і рухів на західноукраїнських територіях у 1930-ті рр. Комуністичний рух. Особливості функціонування націоналістичних організацій.98. Карпатська Україна як спроба створення Української держави у 1938-1939 рр.99. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни. 100. Українські землі у військово-політичних планах Німеччини та СРСР. Наслідки реалізації німецько-радянських домовленостей стосовно України.101. Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941 рр.).102. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок Червоної Армії у перші місяці війни. Оборонні бої в Україні 1941-1942 рр.103. Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів на території України. Партизанський і підпільний рух. Внесок українського народу у становлення радянського тилу в роки Великої вітчизняної війни;104. Створення та діяльність в роки Другої світової війни ОУН-УПА.105. Україна в дипломатії країн-учасниць антигітлерівської коаліції.106. Визволення України від фашистських загарбників. Формування кордонів УРСР під час та по закінченні Другої світової війни.107. Депортація населення з території України та Криму (1944 р.).108. Внесок українського народу в перемогу над нацистською Німеччиною.109. Повоєнна вiдбудова та соцiально-полiтичний розвиток України (1945-1952 рр.).110. «Ждановщина» в Україні: ідеологічний наступ тоталітарного режиму на суспільство і культуру.111. Радянiзацiя захiдних областей України у повоєнний період. Лiквiдацiя повстанського руху.112. УРСР в перiод десталiнiзацiї (1953-1964рр): напрямки реформування.113. Розширення повноважень Української РСР у складі СРСР в період десталінізації.114. Культурне життя в Україні (1953-1964рр.). «Шістдесятники», причини виникнення, діяльність.115. Посилення системноi кризи тоталiтарного ладу (серед. 60-х— початок 80-х рр.).116. Етносоцiальнi процеси в УРСР у перiод загострення кризи радянськоi системи 1960-1980-х рр.117. Полiтична опозицiя другоi пол. 60-х — сер. 80-х рр.в Україні: програмнi та органiзацiйнi засади.118. Політика русифікації України в 60-х – 80-х роках. Наслідки цього процесу для української нації.119. Концепцiя і шляхи «перебудови» в СРСР i Украiна.120. Стан української економіки у другій половині 1980-х років та назрівання економічної кризи.121. Суспільно-політичні процеси в Україні в період «перебудови». Розгортання руху за національне відродження. Формування передумов незалежностi України.122. Студентський і молодіжний рух в Україні в умовах перебудови.123. Виникнення Народного Руху України за перебудову. Роль цієї організації у розвиткові політичних подій в республіці протягом 1989-1991 рр.124. Становлення багатопартiйної системи в Українi на етапі перебудови. Класифiкацiя полiтичних партiй. Характер багатопартiйностi.125. Спроби державного заколоту в Москві в серпні 1991 р. Проголошення державної незалежності в Україні.126. Декларацiя про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України, їх основні положення та сучасні оцінки.127. Об’єктивні та суб’єктивні причини руйнації господарського механізму після проголошення державної незалежності України.128. Тенденції трансформаційних змін економіки України в умовах незалежності: від здобутків до прорахунків.

129. Формування інститутів державної влади України після проголошення незалежності. Прийняття Конституції України, її значення.130. Особливості конституційного процесу в Україні 1996-2004 рр. Причини та шляхи подолання системного протистояння державно-владних гілок. 131. Політичні партії незалежної України. Проблема взаємодії суспільства і влади. Особливості та перспективи поглиблення суспільної демократії в Україні..132. Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні відносини. Проблема громадянських і політичних прав національних меншин.133. Міжконфесійні відносини незалежної України.134. Концептуальні основи і пріоритети зовнішньої політики України.135. Сучасні євроатлантичні інтеграційні орієнтири України: дилема оцінок та шляхів реалізації.136. Українсько-російські відносини, їх стан та тенденції розвитку.137. Прийняття України до ВТО (2008 р). Перспектива та проблематичність даного чинника для економіки України.138. Президентські і парламентські вибори 2004-2010 рр.: аналіз політичних подій.139. Світова економічна криза 2008-2010 рр. та її вплив на соціально-економічні і політичні процеси в Україні.140. Політичні і соціально-економічні процеси в Україні після президентських виборів 2010 р.