МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

Заїченко Лілія Ісхаківна

УДК-346:796-799

CПОРТИВНИЙ КЛУБ В СИСТЕМІ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВИХ

ВІДНОСИН

12.00.04 – господарське право;

господарсько-процесуальне право

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Задихайло Дмитро Витольдович

доктор юридичних наук, професор

Харків – 2015

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ………………..…………………..…3

ВСТУП………………………………………………………………………...4

РОЗДІЛ 1. Правова характеристика діяльності в сфері спортивних

відносин……………...……………………………………………………………….13

1.1. Спорт як вид суспільної діяльності та сфери суспільних

відносин….……………………………………………………………………………13

1.2. Основні форми діяльності в сфері спорту, що мають господарсько-

правовий зміст………………………………………………………………………...41

1.3. Законодавче регулювання відносин у сфері спортивної

діяльності…………………………………………………………………………..….63

Висновок до розділу 1………..……………………………………………...88

РОЗДІЛ 2. Спортивний клуб як суб’єкт господарсько-правових

відносин……………………………………………………………………………….97

2.1. Правова характеристика суб’єктів господарського права в спортивній

діяльності…………………………………………………………………….…….....97

2.2. Організаційно-правова форма спортивного клубу як суб’єкта

спортивного права та її особливості…………....……………………………….…122

2.3. Правові форми участі спортивного клубу в господарсько-правових

відносинах.…………………..………………….…………………………………...150

Висновки до розділу 2………………………………………………………168

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………177

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..182

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ЄС - Європейський Союз

ЦК - Цивільний кодекс

ГК - Господарський кодекс

ВРУ - Верховна Рада України

КМУ - Кабінет Міністрів України

ПФЛ - професійна футбольна ліга

МОК - міжнародний Олімпійській комітет

НОК - національний Олімпійській комітет

ОКОІ - оргкомітет по проведенню Олімпійських ігор

РФ - Російська федерація

НФСО - непідприємницькі фізкультурно-спортивні організації

4

ВСТУП

Актуальність теми. Проведення фінальної частини чемпіонату Європи по

футболу «Євро-2012» в Україні активізувало суспільну значимість спортивної

проблематики, і в першу чергу в її господарсько-правовому аспекті. Адже

тривалий час спортивні змагання особливо в частині розміщення реклами,

залучення туристів, реалізації товарів зі спортивною атрибутикою, трансферами

спортсменів-професіоналів, платних послуг спортивного та фізкультурного

характеру залишалося за лаштунками офіційної економіки, перебувало і

перебуває в тіні. Відтак сферу спорту можна визначити як доволі

криміналізовану, а прибутки від такої діяльності прихованими від

оподаткування. Отже, держава значною мірою втрачає контроль за розвитком

суспільних відносин в цій сфері.

Спортивна діяльність, яка врегульована в цілому Законом України «Про

фізичну культуру і спорт», не отримала повного комплексного та системного

законодавчого забезпечення, а сам зазначений Закон містить чимало прогалин і

в першу чергу в сфері діяльності спортивних клубів, організацій промоутерів,

спортсменів-професіоналів, що у низці випадків є господарською за своєю

сутністю.

Відтак одним з найактуальніших завдань юридичної науки в названій

сфері є розмежування спортивної діяльності з однієї сторони – як форми

самоорганізації частини населення, що об’єднана спільними спортивними

інтересами, а з іншої – що має товарно-грошовий характер і тісно пов’язана із

отриманням прибутків від організації і проведення масових спортивних заходів

із залученням засобів масової інформації, отримання коштів від реклами, тощо.

Такий підхід вимагає вивчення спортивних відносин як об’єкту

господарсько-правового регулювання, а також діяльність спортивних клубів,

інших спортивних організацій як суб’єктів комерційного та некомерційного

господарювання.

Проблематика діяльності суб’єктів комерційного та некомерційного

господарювання, а також правового механізму формування та реалізації

5

економічної політики держави в різних галузях національної економіки

розроблялась в працях Д.В. Задихайла, В.М. Пашкова, К.С. Письменної,

О.Ю. Битяка, А.В. Семенішина, В.О. Усатого. Крім того, в рамках цивільного

законодавства досліджували діяльність спортивних організацій М.А. Тіхонова

та М.О. Ткаліч, а в рамках адміністративного права феномен спортивного права

досліджував О.А.Моргунов.

Однак проблематика комплексного господарсько-правового забезпечення

діяльності саме спортивних клубів в системі господарсько-правових відносин не

отримала в юридичній науці достатньої уваги. В той же час, забезпечення

діяльності спортивних клубів як суб’єктів господарського права має стати

одним з ключових завдань розвитку чинного законодавства в цій сфері.

Особливого значення в цьому сенсі набуває проблема створення цілісного

правового механізму, що об’єднав би найбільш ефективні господарсько-правові

засоби регулюючого впливу держави на господарську діяльність спортивних

клубів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок

дисертаційної роботи обрано згідно з науково-дослідницькими роботами

кафедри господарського права Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого в межах комплексної цільової програми «Правове

забезпечення реалізації політики держави на пріоритетних напрямках

економічного розвитку та у сфері екологічної безпеки» (номер державної

реєстрації 0111U000962). Тема кандидатської дисертації Заїченко Лілії Ісхаківни

«Спортивний клуб в системі господарсько-правових відносин» обговорена

кафедрою та затверджена вченою радою Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого (протокол № 8 від 18.03.2011 р.).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розроблення правової

характеристики діяльності в сфері спортивних відносин та спортивного клубу як

суб’єкта господарсько-правових відносин.

Відповідно до визначеної мети поставлено і вирішено наступні завдання:

6

- визначити основні підходи до правової характеристики спорту як виду

суспільної діяльності;

- встановити основні форми діяльності в сфері спорту, що мають

господарсько-правовий зміст;

- охарактеризувати законодавче регулювання відносин у сфері спортивної

діяльності;

- визначити правову характеристику суб’єктів господарського права в

спортивній діяльності;

- встановити організаційно-правові форми спортивного клубу як суб’єкта

спортивного права та їх особливості;

- з’ясувати правові форми участі спортивного клубу в господарсько-

правових відносинах.

Об’єктом дослідження є сукупність суспільних відносин, що виникають

при здійсненні господарської діяльності спортивними клубами.

Предметом дослідження є господарсько-правове забезпечення діяльності

спортивних клубів в умовах її комерціалізації.

Методи дослідження. У процесі дослідження використаний комплекс

загальнонаукових і спеціальних методів. Так, діалектичний метод

використовувався для аналізу причин виникнення проблеми комерціалізації

діяльності спортивних клубів; історичний – під час аналізу розвитку системи

господарських відносин у фізкультурно-оздоровчій діяльності в різні періоди;

формально-логічний – для визначення понять «спортивне право», «спортивний

клуб» тощо; порівняльно-правовий – для порівняння правового забезпечення

діяльності спортивних клубів в Україні та в інших країнах; системно-

функціональний – при дослідженні процесу здійснення спортивно-оздоровчої

діяльності в Україні; формально-юридичний – при аналізі чинного

законодавства щодо спортивно-оздоровчої діяльності; формально-логічний –

при розробці рекомендацій в частині вдосконалення господарсько-правового

інструментарію щодо забезпечення господарської діяльності в спортивних

клубах.

7

Теоретичну основу дослідження крім вищезазначених авторів, склали

роботи вітчизняних вчених-господарників, таких як: А.Г. Бобкова, О.М. Вінник,

О.П. Віхров, С.М. Грудницька, В.В. Добровольська, Д.В. Задихайло,

О.Р. Зельдіна, Г.Л. Знаменський, К.О. Кочергіна, І.М. Кравець, В.К. Мамутов,

О.П. Подцерковний, В.А. Устименко, О.В. Шаповалова, В.С. Щербина та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у визначенні

теоретичних засад формування господарсько-правової політики держави в сфері

законодавчого забезпечення спортивної діяльності як господарської,

а спортивних клубів – як суб’єктів господарювання.

В результаті дослідження отримані й виносяться на захист нижченаведені

положення й висновки, що мають наукову новизну.

Вперше:

1. Встановлено, що відносини в сфері фізичної культури та спорту за

сучасних умов є об’єктом активної комерціалізації, а відповідна діяльність за

визначених у ст. 3 Господарського кодексу України умов набуває

кваліфікаційних ознак комерційної або некомерційної господарської діяльності

й уособлює, таким чином, процес розширення сфери господарсько-правового

регулювання. Діяльність і в сфері фізичної культури, і в сфері спорту, може

здійснюватися і на господарських, і на громадських засадах, що потребує

розподілу законодавчого регулювання на принципово різні правові режими. В

той же час чинний Закон України «Про фізичну культуру і спорт» ні

концептуально, ні змістовно це завдання не вирішує, чим гальмує подальший

розвиток відповідних відносин. Також визначено, що спортивна діяльність у

порівнянні із фізкультурною діяльністю передбачає безпосередньо своєю метою

підготовку до здійснення та, власне, здійснення спортивних досягнень в процесі

змагань, що відповідно кваліфікуються та фіксуються, а тому за своїм

суспільним значенням та природою передбачає суттєво більш складний та

суперечливий комплекс суспільних інтересів, а відтак вимагає більш

деталізованого та всебічного правового забезпечення шляхом здійснення

8

окремої правової та законодавчої інституалізації спортивних відносин у формі

спортивного права.

2. Встановлено, що комерціалізація спортивних відносин відбувається за

наступними напрямами: а) комерціалізація діяльності з підготовки спортсменів

до здійснення спортивних досягнень; б) комерціалізація діяльності з організації

та проведення спортивних змагань, включаючи продаж прав на трансляцію та

розміщення реклами; в) комерціалізація відносин участі спортсменів-

професіоналів у спортивних змаганнях, включаючи їх трансфер між

спортивними клубами; г) комерціалізація послуг, пов’язаних з використанням

майна спортивних клубів та професійного досвіду їх персоналу для занять

фізичною культурою та лікувально-медичної реабілітації з залученням

широкого кола споживачів; д) систематичне отримання доходів від передачі

прав на засоби індивідуалізації суб’єктів спортивної діяльності, прав оренди

відповідних приміщень та обладнання тощо; е) господарська діяльність,

пов’язана із власним виробництвом та реалізацією товарів спортивного та

фізкультурного призначення.

3. Обґрунтовано доктринальний підхід, згідно з яким спортивний клуб

може бути учасником відносин господарювання в сфері спортивної діяльності

як суб’єкт господарювання, в організаційно-правовій формі підприємства

унітарного або корпоративного типу, наділений спеціальною

правосуб’єктністю, що має спрямовувати його діяльність безпосередньо на

отримання спортсменами спортивних досягнень, а також використання майна,

надання послуг та виробництво товарів спортивного призначення з метою

отримання прибутку або досягнення соціальних результатів без такої мети.

Встановлено, що основними організаційно-правовими формами підприємств –

спортивних клубів, що оптимально забезпечують інтереси засновників,

спортсменів та суспільні інтереси є: а) унітарне підприємство спортивної

громадської організації; б) комунальне підприємство; в) акціонерне товариство;

г) товариство з обмеженою відповідальністю, зважаючи на що Міністерству

9

молоді та спорту України слід розробити типові Статути спортивних клубів

зазначених організаційно-правових форм юридичних осіб.

4. Доведено необхідність виключити зі ст. 21 Закону України

«Про громадські об’єднання» норму, що надає право громадській організації

здійснювати підприємницьку (господарську) діяльність безпосередньо,

що фактично розмиває розподіл юридичних осіб на суб’єктів господарювання та

негосподарюючих суб’єктів, адже це привносить у правозастосовчу діяльність

суспільно небезпечну плутанину та створює умови для тіньового

господарювання. Виключення цієї норми має спрямовувати громадську

організацію на створення передбачених цим законом унітарних підприємств, на

які і має бути покладено реалізацію господарської правосуб’єктності в сфері

спортивної діяльності.

5. Запропоновано розробити нову редакцію Закону України «Про фізичну

культуру і спорт», в якому необхідно передбачити: а) розподіл сфер фізичної

культури, що має ціллю укріплення здоров’я та спорту як такого, що

спрямований на досягнення кваліфікованих спортивних результатів в

організаційній формі публічних змагань; б) інституалізацію комерційного і

некомерційного господарювання в названих сферах; в) інституалізацію фізичної

культуру та спорту, що здійснюються на громадських засадах; г) особливості

правового статусу і, зокрема, спеціальну господарську правосуб’єктність

спортивного клубу, що складає обсяг його правосуб’єктності; д) перелік видів

спортивних послуг та товарів, надання та виробництво яких утворюють

основний зміст спеціальної господарської правосуб’єктності спортивних клубів;

е) систему організаційно-господарського забезпечення спортивної діяльності,

що спрямована, зокрема, на забезпечення безпеки життя і здоров’я спортсменів,

масових спортивних заходів та їх глядачів-уболівальників, уніфікацію порядку

фіксації спортивних досягнень; є) регламентацію відносин, функціонування

системи самоврядних об’єднань спортивних організацій, що забезпечують

спортивну змагальність та фіксацію спортивних досягнень; ж) порядок взаємодії

з іноземними спортивними клубами та їх національними федераціями тощо.

10

Удосконалено положення:

1. Про те, що інтегративною метою предметної діяльності в сфері

фізкультури та спорту в цілому є забезпечення здоров’я нації. Ця діяльність за

правовою природою реалізується у приватноправовому та публічно-правовому

форматі. Відповідно до приватних інтересів слід віднести, сферу суспільно-

корисного дозвілля (фізкультурну самореалізацію, оздоровчу фізкультуру,

фітнес, спортивний туризм, тощо), а до сфери публічних інтересів – здоров’я

нації, її працездатність, а також особливі інтереси забезпечення відповідних

фізичних спроможностей осіб для служби в органах внутрішніх справ, збройних

силах, відповідну фізичну підготовку підлітків у ВНЗ тощо.

2. Про те, що сучасний стан розвитку спортивних відносин, спортивної

діяльності в Україні актуалізує питання законодавчої інституалізації

спортивного права як комплексної підгалузі права і законодавства. Вона має

базуватися на чіткому логічно та юридично обґрунтованому та узгодженому

понятійному апараті, особливо щодо таких категорій як: «спорт», «фізична

культура», «спортивні відносини», «спортивна діяльність», «некомерційна

спортивна діяльність» «комерційна спортивна діяльність», «спортивний клуб»,

«спортивні заходи», «професійний спорт», визначити політику держави в сфері

фізкультури та спорту, забезпечувати державне регулювання спортивної

діяльності, де ключовим суб’єктом, що реалізує саме комерційну, господарсько-

правову частину спортивних відносин має стати спортивний клуб.

Набули подальшого розвитку:

1. Пропозиції щодо форм господарсько-правової діяльності у сфері саме

спорту: 1) оренда спортивних споруд та прокат спортивного інвентарю, в тому

числі спортивного одягу та взуття; 2) виготовлення спортивного та допоміжного

обладнання й інвентарю, його ремонтування; 3) організація та проведення

оплатних спортивно-видовищних заходів; 4) організація та проведення

тренувального процесу; 5) інформаційно-консультативні послуги спортивного

характеру, а саме: а) консультації фахівців у сфері харчування (лікаря-дієтолога)

з питань раціонального режиму харчування й вживання харчових добавок,

11

вітамінів для споживачів послуги; б) консультації фахівців із проведення

медико-відновлювальних заходів, а також тестування спортсменів; підготовку

рекомендацій для споживачів програм занять, а також загальних правил з їх

ефективного використання; професійну підготовку (перепідготовку)

і підвищення кваліфікації в галузі спорту; в) послуги зі спортивної та медичної

реабілітації; 6) розміщення реклами при проведенні спортивних заходів або

щодо спортивних заходів; 7) передача прав на телерадіотрансляцію спортивних

заходів.

2. Теза про те, що в межах предмета регулювання спортивного права

можна виділити декілька типів правовідносин, що складаються у процесі

реалізації громадянами прав на заняття спортом, формування спортивних

організацій, проведення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, а саме

правовідносини щодо: 1) створення та функціонування спортивних і

фізкультурних організацій; 2) пов’язані з розробленням, запровадженням та

застосуванням внутрішніх спортивних регламентів, правил та процедур;

3) здійснення державного контролю за дотриманням установлених нормативних

приписів у галузі спорту та застосування встановлених санкцій; 4) реалізації

фізкультури і спортивної діяльності на громадських та господарсько-правових

засадах; 5) участь спортсменів у спортивних заходах і спортивних організаціях;

6) державного фінансування спортивної і фізкультурної діяльності.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що

розроблені в ході дослідження наукові положення і пропозиції можуть бути

використані в нормотворчій діяльності як такій, в процесі вдосконалення

господарського законодавства, методологічних засад формування документів,

присвячених господарському забезпеченню фізкультурно-оздоровчої діяльності,

складанні відповідних програмних документів щодо розвитку такої діяльності, а

також в навчально-методичній роботі, при підготовці наукових і навчальних

видань, підручників, навчальних програм з курсу «Господарське право» тощо.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення,

висновки та пропозиції, що містяться в дисертації, обговорені, схвалені та

12

рекомендовані до захисту кафедрою господарського права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Наукові результати,

отримані під час дослідження, були представлені на таких наукових

конференціях та круглих столах: «Проект інноваційного кодексу України як

новий етап розвитку нормотворення в інноваційній сфері» (м. Харків, 14 червня

2011 року); «Шляхи формування національної інноваційної системи та

удосконалення інноваційного законодавства» (м. Харків, 11 листопада

2011 року); «Процеси економічної глобалізації та напрями модернізації

правового господарського порядку в Україні» (м. Харків, 26 квітня 2012 року);

«Юридична осінь 2012 року» (м. Харків, 13 листопада 2012 року»; «Юридична

осінь 2014 року» (м. Харків, 14 листопада 2015 року); «Господарсько-правова

політика в умовах загрози державному суверенітету України» (м. Полтава,

9 грудня 2014 року).

Публікації. За темою дисертації підготовлено 13 наукових публікацій, з

яких п’ять статей – у фахових наукових виданнях, одна стаття у зарубіжному

виданні, тези шести наукових доповідей на конференціях та одній науковій

доповіді.

13

РОЗДІЛ 1

ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІЯЛЬНОСТІ В СФЕРІ СПОРТИВНИХ

ВІДНОСИН

1.1. Спорт як вид суспільної діяльності та сфери суспільних відносин

Фізичній культури і спорту властиві всі атрибути нематеріального

виробництва – вироблений галуззю продукт не має відчутної форми і

предметного втілення. Однак це не означає, що його немає. Галузь фізичної

культури і спорту виробляє такі продукти, як здоров'я, довголіття, розвага,

цікаве дозвілля. Подібно іншим галузям економіки, інвестиції у фізичну

культуру і спорт приносить мультиплікаційний ефект – капіталовкладення в

людські ресурси приносять кратне збільшення первісних інвестицій. У галузі

фізичної культури і спорту є свої споживачі і виробники, свої ринкові і

неринкові інститути, власна індустрія, що гармонійно вбудована в національну

і міжнародну економіку. Не випадково в Україні одним з перших програмних

документів була прийнята Державна програма розвитку фізичної культури і

спорту в Україні, що затверджена Указом Президента України від 22.06.1994

року [87].

Найважливішими напрямами розвитку фізичної культури і спорту було

визначено: 1) фізичне виховання і фізкультурно-оздоровча діяльність у

навчально-виховній сфері - закладення основ фізичного та духовного здоров'я

учнівської та студентської молоді; визнання фізичного виховання обов'язковою

дисципліною у професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах;

забезпечення органічного поєднання процесу фізичного виховання з

інтелектуальним, духовним та естетичним вихованням; 2) фізкультурно-

оздоровча діяльність у виробничій та соціально-побутовій сферах -

впровадження спеціальних елементів фізичної культури у виробничу сферу і

всі компоненти життєдіяльності особи; профілювання фізкультурно-

оздоровчих занять залежно від особливості праці та стану фізичного розвитку

людей; розроблення і використання групових та індивідуальних форм

14

організації фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів за місцем

проживання та відпочинку, в санаторно-курортних закладах і на туристських

базах; 3) фізична підготовка військовослужбовців, особового складу,

правоохоронних органів та інших військових формувань - забезпечення

фізичної готовності військовослужбовців і особового складу правоохоронних

органів до оволодіння зброєю, бойовою технікою та ефективним їх

використанням; перенесення фізичних навантажень, нервово-психічних

напружень в екстремальних ситуаціях; 4) фізкультурно-оздоровча і спортивна

діяльність серед інвалідів - пристосування різних форм фізкультурно-

оздоровчої та спортивної роботи для використання їх інвалідами; підвищення

функціональних можливостей організму, розширення діапазону рухових умінь

і навичок для успішного самообслуговування в побуті та на роботі, в

професійній та громадській діяльності; оволодіння основами знань з методики

самостійних занять фізичними вправами для загальної і професійно-

прикладної підготовки; 5) спорт вищих досягнень - створення цілісної системи

олімпійської підготовки, яка б об'єднувала і координувала кадрові, фінансові,

матеріально-технічні та науково-методичні ресурси; сприяння розвитку видів

спорту, в яких спортсмени України можуть досягти високих результатів на

чемпіонатах Європи, світу та Олімпійських іграх; збереження і удосконалення

системи підготовки спортивних резервів, підвищення якості функціонування

дитячо-юнацьких спортивних шкіл.

В цілому спорт є дійсно складним багатофункціональним явищем, у

якому фокусуються та переплітаються процеси соціального, культурного й

економічного характеру [51, с. 2]. Однак, на нашу думку спорт як вид

суспільної діяльності потребує також правової регламентації як важливий

елемент у системі суспільних відносин.

Багатоплановість і багатофункціональність спорту, як особливої форми

господарсько-правової діяльності, зокрема, системи організацій і закладів, що

здійснюють організаційно-господарські повноваження, безпосередньо

господарську комерційну або некомерційну діяльність, свідчить про те, що

15

спорт як соціальний інститут необхідно розглядати у контексті розвитку сфери

суспільних відносин.

Крім того, фізична культура і спорт в XX столітті стали однією з

важливих сфер людської діяльності. Величезні досягнення в цій галузі лягли в

основу багатьох соціальних і науково-технологічних перетворень в суспільстві.

Місце фізичної культури і спорту у житті суспільства значно визначається

роллю, яку відіграють у суспільному розвитку фізичне здоров'я людей, їх

фізична дієздатність, вміння та навички, можливості розвитку своїх

професійних і особистісних якостей.

З розвитком ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту

спостерігається зростання конкурентної боротьби, що вимагає залучення

значного обсягу фінансових ресурсів з метою розвитку галузі та надання

населенню конкурентоспроможних фізкультурно-оздоровчих послуг. Перехід

до нових форм власності та виробничих відносин викликав скорочення

можливостей державних соціальних гарантій і позначився на стані всього

фізкультурно-оздоровчого комплексу.

В той же час, можна зазначити, зауважує Д.В. Задихайло, що власне

правовий господарський порядок визначає політичні та законодавчо

забезпечені організацію та умови функціонування системи господарських

правовідносин [28, с. 15].

На даний момент економіці сфери фізичної культури і спорту потрібен

потужний приплив інвестицій для оновлення матеріально-технічної бази, в

першу чергу фізкультурно-спортивних споруд, розвитку людського капіталу

(поліпшення структури кадрів, підвищення їх кваліфікації, рівня дисципліни та

якості освіти), впровадження єдиної наступальної стратегії здорового способу

життя як важливого чинника оптимізації життєдіяльності людини.

В умовах ринку держава виконує значну роль у забезпеченні

функціонування та розвитку сфери фізичної культури і спорту. Активна

політика держави у сфері фізичної культури і спорту обумовлюються її

інтересами, які полягають у тому, аби створити умови для збереження

16

генофонду країни шляхом залучення населення до здорового способу життя,

забезпечити сприятливі умови для відтворення сукупної робочої сили,

використати досягнення вітчизняних спортсменів на престижних міжнародних

змаганнях з метою створення та підтримання позитивного іміджу країни.

Однак, сучасний період, що характеризується ослабленням державної

форми централізованого управління фізичною культурою і спортом. Його

основні риси: інтенсивний розвиток спортивного підприємництва,

комерційних спортивно-оздоровчих організацій; саморуйнування первинного

організаційного ланки фізичної культури і спорту; самоліквідація виробничої

фізичної культури; зниження статусу і скорочення компетенції державних

органів управління. Хоча проблема ефективності координуючої та регулюючої

ролі держави в економічній сфері об’єктивно актуалізує проблематику

конституційно-правового забезпечення діяльності Уряду України відповідним

компетеціно функціональним навантаженням [35, с. 7].

Міра та форми державного впливу на функціонування та розвиток сфери

фізичної культури і спорту в умовах ринку визначаються типами її суспільної

організації. В основу класифікації моделей поведінки держави стосовно сфери

фізичної культури і спорту західноєвропейські дослідники пропонують

покласти такі ключові параметри: роль, яку відіграють органи влади у

регулюванні сфери фізичної культури і спорту; ступінь та форми координації

діяльності суб’єктів сфери фізичної культури і спорту; характер розподілу

організаційно-господарських повноважень між державним, громадським та

приватним секторами сфери фізичної культури і спорту; характер забезпечення

відповідності пропозиції змінам попиту на послуги на національному ринку

фізично-спортивних послуг. Згідно з наведеними критеріями окремі

дослідники визначають чотири умовні типи суспільної організації сфери

фізичної культури і спорту: 1) бюрократичний; 2) місіонерський,

3) підприємницький; 4) суспільний [65, с. 3].

В той же час, як свідчать державні документи, спорту притаманні

функції з охорони здоров'я, освітня, культурна, духовна, правоохоронна та

17

оборонна. Фізична розвиненість населення сприяє поліпшенню виробництва,

як наслідок, зростає економічний потенціал держави. За допомогою спортивної

перемоги відбувається затвердження проводиться в державі політики, системи

цінностей, підвищення патріотичних почуттів. В рамках спортивних змагань

встановлюються контакти, службовці зміцненню співпраці між народами і

державами [70, с. 3].

У літературі радянського періоду спорт найчастіше розглядався як

складова частина фізичної культури. Однак, доцільно було б говорити про

спорт і фізичну культуру як відносно самостійні явища, що характеризуються

як частковим збігом, так і великою кількістю розбіжностей. Можна виділити

такі фактори, що визначають самостійність спорту:

1) направленість на досягнення максимально доступних результатів;

2) наявність видів спорту, що не пов’язані з руховою активністю (шашки,

шахи);

3) наявність великої кількості видів спорту, використання яких як засобів

фізичної культури є важким (бобслей, стрибки на лижах з трампліну,

мотоспорт);

4) різке збільшення ролі позазмагальних факторів, що стимулюють

ефективність тренувальної та змагальної діяльності (складний і дорогий

спортивний інвентар, тренажери, діагностичне обладнання, спеціальне

харчування, складні організаційні форми підготовки до змагань);

5) використання спорту у політичних та ідеологічних цілях [51, с. 4].

З розвитком суспільства фізична активність і спорт все ширше

проникають в усі сфери життя людей, стають все більш значущою і

невід'ємною частиною життєдіяльності світової цивілізації. В даний час

мільйони людей у всіх країнах світу ведуть здоровий спосіб життя, складовою

частиною якого є заняття фізичними вправами і оздоровчою гімнастикою,

участь у спортивних змаганнях.

Гігантськими темпами розвивається в останні десятиліття і спорт вищих

досягнень, поступово перетворюючись на цілу індустрію спортивних і

18

видовищно-масових заходів. Фізична культура і спорт в сучасному суспільстві

є найважливішим фактором підтримки і зміцнення здоров'я людей,

вдосконалення їх культури, способом спілкування, активного проведення

дозвілля, альтернативою шкідливим звичкам і пристрастям. Разом з тим,

фізкультура і спорт інтенсивне впливають на економічну сферу життя держави

і суспільства - на якість робочої сили, на структуру споживання і попиту, на

поведінку споживачів, на зовнішньоекономічні зв'язки, туризм та інші

показники економічної системи [21, с. 5].

Варто зауважити, що за кордоном масовий спорт в першу чергу є

механізмом оздоровлення населення, досягнення самореалізації,

самовираження і розвитку, а також засобом боротьби проти асоціальних явищ.

Тому держави надають питань розвитку масового спорту особливу значимість,

ставлячи основною метою залучення населення до заняття масовим спортом.

Основними характеристиками процесів розвитку масового спорту є

підвищення ролі держави у підтримці масового спорту, а також усіх форм

організації діяльності у даній сфері, використання масового спорту в

профілактичних і лікувальних заходах, профілактики негативних соціальних

явищ, використання спорту в моральному, естетичному і інтелектуальному

розвитку молоді [9, с. 95].

Крім того, у нашій країні і за кордоном створюється безліч спортивних,

фізкультурних та туристичних організацій усіх форм власності, які здійснюють

свою діяльність на комерційній основі. До групи таких організацій входять

фізкультурні та оздоровчі клуби та асоціації - фітнес- і шейпінг-клуби, масажні

салони, секції бодібілдингу, рукопашного бою тощо.

Іншою складовою спортивного бізнесу є професійний спорт – професійні

клуби, ліги і федерації, що діють на основі самофінансування і отримують

доходи за рахунок рекламної, видавничої діяльності, продажу прав на теле- і

радіотрансляцію національним та міжнародним комунікаційним корпораціям

та іншої комерційної діяльності. Крім того, сучасна спортивна індустрія

включає в себе сферу виробництва спортивного одягу, взуття, інвентарю,

19

тренажерів і аксесуарів. Як окремі компоненти спортивної індустрії можна

виділити інформаційно-спортивний бізнес (спеціалізовані спортивні радіо- і

телеканали, інформаційні агентства, спортивні видавництва тощо) та бізнес на

спортивних спорудах (стадіони, басейни, тренажерні зали, спорткомплекси)

[21, с. 59–60].

Тобто, самофінансування, а саме, самостійне залучення грошових коштів

з усіх можливих джерел для власних потреб, здійснюється у фізичній культурі

і спорті за рахунок підприємницької діяльності.

Без комерційної діяльності та спортивного бізнесу немислимі сучасний

професійний спорт і найбільші світові події – Олімпійські ігри, чемпіонати

світу, Європи та інших континентів. Заборона на підприємницьку діяльність та

участь спортсменів-професіоналів на Олімпіадах до початку 1990-х років

поставив під питання саме існування цього головного мультиспортивних події

в світі. Відсутність професійних спортсменів на Олімпіадах стало з часом

негативно відбиватися на Іграх – спортсмени-аматори не могли показувати

видатних результатів, встановлювати нові світові рекорди, збирати на

стадіонах і біля екранів телевізорів багатомільйонні аудиторії. Відповідно,

падіння глядацького інтересу викликало відповідну реакцію у рекламодавців і

покупців прав трансляції змагань, яка виразилася в зменшенні ціни реклами та

зниження грошових надходжень на користь Олімпійського руху. Своєчасна

відмова Міжнародного Олімпійського комітету від принципу неучасті

професіоналів в Іграх і комерціалізація спорту відродили до Олімпіад

глядацький інтерес [21, с. 59–60].

Фактично спортивні та фізкультурні відносини передбачають існування

як приватних так й публічних інтересів. Однак, особливість інтересу, якщо

дивитися на нього через призму права, полягає у тому, що останній набуває

правового значення лише у випадку, коли він відповідним чином закріплений,

тобто дістав форму правової норми [63, с. 29]. Між тим, об’єктом правової

охорони виступає тільки той інтерес, що був прямо закріплений у

законодавстві або ж може випливати з його змісту [127, с. 12]. Зазначений факт

20

вимагає свого визнання та врахування під час, зокрема, правотворчої

діяльності, яка, як наслідок, має бути спрямована на узгоджене задоволення

публічних інтересів різних соціальних груп [66, с. 18–19].

Отже, стосовно відносин в фізкультурі та спорту, під публічним

інтересом слід розуміти потреби усього суспільства або його певної частини

щодо розвитку фізкультури та спорту, які визнаються та забезпечуються на

публічному рівні органами державної влади та місцевого самоврядування за

допомогою нормативно-правових актів.

Однак, зауважує М.А. Тіхонова, Відносини у сфері організації спорту

поступово переходять у площину приватноправових і держава все менше

здійснює керівний вплив на спортивну діяльність [118, с. 3].

Так, дослідниця доповнює, що непідприємницькі фізкультурно-спортивні

організації мають непідприємницьку мету, що визначена завчасно волею

засновників та спрямована забезпечувати суспільні інтереси та інтереси

окремих приватних осіб в сфері фізичної культури та спорту [118, с. 6].

І не випадково, в Національній доктрині розвитку фізичної культури і

спорту, що затверджена Указом Президента України від 28.09.2004 року [100],

регламентовано: «Держава стимулює об'єднання зусиль заінтересованих

державних, громадських, приватних організацій та широких верств населення

для визначення стратегічних напрямів розвитку сфери фізичної культури і

спорту, прогнозування перспективних процесів, використання системного і

програмно-цільового підходів у розробленні та здійсненні практичних

заходів». А у ст. 3 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»

відзначається, що держава регулює відносини у сфері фізичної культури і

спорту шляхом формування державної політики у цій сфері, створення

відповідних державних органів, фінансового, матеріально-технічного,

кадрового, інформаційного, нормативно-правового та іншого забезпечення

розвитку фізичної культури і спорту, а також визнання широкого

самодіяльного статусу фізкультурно-спортивного руху в Україні і комплексної

взаємодії державних органів з громадськими організаціями фізкультурно-

21

спортивної спрямованості. Проблема основних напрямків діяльності, що їх має

здійснювати держава в сучасних умовах, зумовлюється, насамперед,

визначенням її завдань та ролі у сучасному суспільстві [107, с. 234].

Тобто, фізкультурно спортивні відносини за своєю природою є публічно-

правовими.

Відзначимо, що спорт, будучи складовою частиною фізичної культури,

являє собою комплекси фізичних вправ для розвитку і укріплення організму,

змагання з таким вправам і комплексам, а також систему організації та

проведення цих змагань. Саме ж змагання – це форма діяльності (роботи, ігри),

при якій беруть участь намагаються перевершити один одного. Наприклад, у

досліджуваній нами сфері – спортивне змагання. Гра, в свою чергу,

визначається в літературі як справа, що слугує для розваги, відпочинку,

спортивного змагання [13, с. 39]. Проведення таких змагань та ігор безумовно

передбачало отримання гонорарів.

Отже, аналогічні процеси відбувалися повсюдно і з іншими значущими

спортивними подіями та інститутами. Великі гонорари спортсменів, тренерів

та спортивних менеджерів надали комерційному (професійного) спорту ще

більш високий суспільний статус. По своїй популярності і рівню доходів

спортивні зірки стали в один ряд із зірками шоу-бізнесу. Світові чемпіонати і

Олімпійські ігри стали найпопулярнішими і високоприбутковими заходами в

міжнародному телебізнесі, рекламі, туристичної діяльності. Потужна рекламна

і PR-підтримка сучасних спортивних змагань та подій сприяє ще більшої

популяризації як спорту в цілому, так і окремих його видів, допомагає

молодим людям визначитися з вибором сфери професійної діяльності. Значна

частина молоді в усіх країнах світу вибирає в даний час спорт, сподіваючись в

цій області розкрити свій потенціал і талант, придбати багатство і славу [21,

с. 59–60].

Підприємництво у сфері фізичної активності та спорту розвивається

в усьому світі дуже динамічне. За останні десятиліття багато разів збільшилася

22

чисельність займаються спортом, зросла армія вболівальників, набули

популярності багато нові спортивні дисципліни і види спорту.

Всю безліч продавців і покупців спортивної продукції та послуг,

постачальників і споживачів спортивної інформації, організаторів спортивно-

видовищних заходів та інших операторів спортивних ринків назвемо

спортивної індустрією (від лат. слова industria - діяльність). Спортивна

індустрія включає в себе: 1) вболівальників (глядачів), які є споживачами

спортивних товарів, послуг та інформації; 2) суб’єкти господарювання, що

виробляють спортивні товари, послуги та інформацію; 3) спортсменів,

тренерів, фізкультурників, спортклуби, ліги і федерації, які є як виробниками,

так і споживачами спортивної продукції та інформації [65, с. 9].

Тісно пов'язане зі спортивної індустрією і держава, яка з одного боку,

є зацікавленою учасником спортивної індустрії, з іншого – виступає

координатором і регулятором спортивно-економічних відносин.

Отже, за своєю суттю бізнес дуже схожий на спорт: в основі

підприємницької діяльності також лежить змагальність і конкуренція,

суперництво індивідів і колективів. Мотивом діяльності як у спорті, так і в

бізнесі є бажання учасників конкуренції перемогти, самовиразитися, довести

собі і іншим свою значущість, завоювати повагу оточуючих і колег. Спорт і

бізнес, таким чином, тісно пов'язані один з одним, мають аналогічну

мотивацію і рушійні сили.

Між тим, необхідно відзначити, зауважує В.М. Пашков, що на відміну

від цивільного законодавства де об’єктом правового регулювання є

«правочин», у господарському законодавстві об’єктом правового регулювання

є «діяльність». Тому проблема кваліфікації діяльності суб'єктів

господарювання як об’єктів правового регулювання потребує чіткого

розмежування [73, с. 124].

Спортивний бізнес задовольняє такі життєве важливі потреби людей, як

прагнення до фізичної активності і довголіття, здоров'я і спілкуванню,

розвагам і змістовному проведенню дозвілля. На відміну від інших видів

23

підприємницької діяльності, спортивний бізнес виконує соціально значущу

роль у протистоянні надмірного споживання алкоголю і тютюну, у боротьбі зі

шкідливими звичками і малорухливим способом життя [65, с. 10].

Сфера спортивного бізнесу залучає до своєї орбіти мільйони людей, які

відновлюють свій трудовий і емоційний потенціал, активно відпочивають і

переключаються на інші види діяльності, отримують нові знання та вміння в

частині рухової активності, раціонального харчування, ведення здорового

способу життя. У даному аспекті спортивний бізнес виступає найважливішим

елементом процесу відтворення якісної робочої сили, розвитку і зміцнення

трудових ресурсів.

Однак, найважливішою складовою частиною сфери фізичної культури є

професійний спорт, який представляє вершинну, найбільш просунуту і

комерціалізовану частина всієї сукупності фізкультурно-спортивних відносин.

Більшість спортсменів-аматорів хотіли б стати професіоналами, зірками

великого спорту і діючими особами великого бізнесу.

Крім того, нині у значній кількості країн відбувається інтеграція сфери

фізичної культури і спорту у ринкове середовище. Це об’єктивно призводить

до виникнення у ній якісно нових процесів та явищ. Відбуваються істотні

зміни у системі соціально-економічних відносин у галузі, утворюються нові

форми власності та форми господарювання, що активно впливає на поведінку

всіх учасників фізкультурно-спортивної діяльності [65, с. 11]. На нашу думку,

спорт варто розглядати як вид господарської, іноді й комерційної діяльності.

Саме тому В.С. Мартем’янов вважає, що державний вплив може

спрямовуватися на утворення суб’єктів господарювання і припинення їх

існування, планування, власне регулювання господарської діяльності та

контроль за нею [58, с. 19].

Вкрай високо значення спорту в інноваційних процесах. Для того щоб

нові технології, дослідно-конструкторські розробки та інші атрибути науково-

технічного прогресу проникали в господарську практику, необхідні їх всебічні

випробування. Такі різнопланові випробування нових ідей, матеріалів,

24

технологій, двигунів, моторних масл, шин та інших виробів дає спорт вищих

досягнень. Саме в спортивних змаганнях, в екстремальних умовах,

виявляються кращі якості нових розробок, їх зручність, економічність і інші

експлуатаційні характеристики. У той же час в граничних режимах роботи

виявляються і слабкі сторони тих чи інших матеріалів або компонентів

конструкцій, стають яснішими можливі шляхи усунення недоліків та напрямки

перспективної модернізації виробів. Так, більшість нових моторних і

трансмісійних масл, двигунів і шин пройшло перевірку в гонках «Формула-1»,

в багатоденних мотоциклетних перегонах, в ралі «Париж – Дакар» та інших

аналогічних змаганнях. Високі вимоги спортсменів привели до створення

надлегких гоночних велосипедів з композитних матеріалів, новим технологіям

створення спортивного взуття, тканин, захисних окулярів, шоломів, ковзанів,

лиж, а також багатьох інших виробів [21, с. 18]. Між тим, продовжує

В.М. Пашков, співвідношення прямих і непрямих фінансових методів

стимулювання інноваційного розвитку підприємств передусім визначається

економічним потенціалом держави [74, с. 212]. Відтак створення, законодавче і

значною мірою ресурсне та організаційне забезпечення діяльності

національної інноваційної системи, зазначає В.Я. Тацій, що стала б

організаційно-правовою формою функціонування національного інноваційного

ринку, є завданням держави, метою інноваційної політики [112, с. 4]. На думку

Д.В. Нефьодова вплив держави на економіку може здійснюватися з різним

ступенем інтенсивності від повного невтручання до тотального управління

[69, c. 70]. А специфіка прямих адміністративних методів полягає в тому, що

вони є комплексом обов’язкових для виконання вимог і розпоряджень

держави, а непрямі економічні допускають вплив держави на економічні

інтереси. Як відомо адміністративні методи значно обмежують свободу

економічного вибору, але існують таки сфери діяльності, де адміністративні

методи досить ефективні [25, с. 28, 32]. У цьому аспекті право як державний

регулятор суспільних відносин – це єдиний офіційний визначник і критерій

правомірної та неправомірної, законної та незаконної поведінки, тобто міра

25

свободи [114, с. 144]. Однак, системність норм права знаходить вияв у

нормативно-правовому акті [116, с. 29–31].

Фізичної культури і спорту властиві всі атрибути нематеріального

виробництва – вироблений галуззю продукт не має відчутної форми і

предметного втілення. Однак це не означає, що його немає. Галузь фізичної

культури і спорту виробляє такі продукти, як здоров'я, довголіття, розвага,

цікаве дозвілля. Подібно іншим галузям національної економіки, інвестиції у

фізичну культуру і спорт має мультиплікаційний ефект – капіталовкладення в

людські ресурси приносять кратне збільшення первісних інвестицій. У галузі

фізичної культури і спорту є свої споживачі і виробники, свої ринкові і

неринкові інститути, власна індустрія, гармонійно вбудована в національну і

міжнародну економіку. На жаль сукупність господарських відносин, що мають

місце у фізкультурі і спорті на сьогодні не отримали належного рівня

досліджень. Хоча, планування економічного розвитку в умовах ринкової

економіки є справою цілком іманентною цьому типу організації економічного

життя [136, с. 18].

Між тим, чинний Закон України «Про фізичну культуру і спорт»

визначає правові засади регулювання діяльності суб’єктів фізичної культури та

спорту, до яких законодавцем віднесено: спортивні клуби, дитячо-юнацькі

спортивні школи, спеціалізовані навчальні заклади спортивного профілю,

школи вищої спортивної майстерності, центри олімпійської підготовки, центри

студентського спорту вищих навчальних закладів, фізкультурно-оздоровчі

заклади, центри фізичного здоров’я населення, центри фізичної культури і

спорту інвалідів, колективи фізичної культури, фізкультурно-спортивні

товариства, спортивні федерації, громадські організації фізкультурно-

спортивної спрямованості учнів та студентів, громадські організації

фізкультурно-спортивної спрямованості ветеранів фізичної культури і спорту,

Національний олімпійських комітет України, громадські організації

параолімпійського та дефлімпійського руху, Спортивний комітет України.

26

Проте, основними міжнародними документами у сфері спорту слід

вважати Міжнародну хартію фізичного виховання та спорту 1978 року та

Спортивну хартію Європи 1992 року. Зазначенні документи встановлюють

основні принципи регулювання розвитку спорту, яких повинні дотримуватися

всі країни, що ратифікували угоди. До основних принципів відноситься:

доступність занять масовим спортом без дискримінації за будь якими

ознаками; державне регулювання розвитку мереж спортивних споруд.

Отже, спорт є невід’ємною частиною суспільного життя, запорукою

здорового розвитку молоді та людства в цілому, є органічною складовою

фізичної культури, особливою сферою самореалізації людей через досягнення

в окремих видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної і іншої підготовки

шляхом змагальної діяльності.

При цьому юридизація інструментів підтримки та розвитку

господарських зав’язків партнерів, продовжує О.В. Шаповалова, вимагає

визначення меж нормативно-правових та договірних підстав для

впорядкування відносин між ними [130, с. 79].

Крім того, фізична культура та спорт забезпечують вільний розвиток

людини (ст. 23 Конституції України) [39], здійснюють великий вплив на

формування вольових та моральних якостей людини, розвиток та

вдосконалення її особи. Сьогодні фізична культура та спорт поєднують в собі

економічні інтереси бізнесу та загальнолюдські обов’язки держави,

радикальним чином перетворена її макроекономічна сфера, якісно змінені

відносини власності в системі спортивних організацій та їх інфраструктурі,

поставлена на ринкову основу діяльність всіх фізкультурно-спортивних

організацій, в тім числі і непідприємницьких. Відносини у сфері організації

спорту поступово переходять у площину приватноправових і держава все

менше здійснює керівний вплив на спортивну діяльність [118, с. 11].

Поряд з тим, загальновідомим є факт того, що сфера фізичної культури

та спорту призвана вирішувати численні соціально-економічні проблеми, такі

як об'єднання громадськості, відволікання молоді від пагубних звичок,

27

профілактика захворювань, збільшення середнього віку життя та його якісного

рівня. Тому, маючи беззаперечну соціальну значимість, спортивні послуги є

об’єктами міжнародного регулювання та співпраці [9, с. 82].

Таким чином, відносини в сфері фізичної культури та спорту мають

доволі комплексний характер, а тому виникає проблема їх галузевої

ідентифікації.

Так, у ст.4 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» [106], йде

мова про активне впровадження державної політики у сфері фізичної культури

та спорту. В цьому контексті слід зазначити по-перше, що фізична культура та

спорт і відповідні суспільні відносини таким чином є об’єктом політики

держави, що ставить їх суспільно-політичне значення на рівень об’єктів

законодавчого регулювання. Відтак, абсолютно необхідно чітко розрізняти

внутрішній склад відповідних суспільних відносин, адже їх правове

регулювання має ґрунтуватися на застосуванні цілої низки загальних та

спеціальних правових засобів, що спрямовані саме на ті чи інші елементи

таких відносин. В цьому сенсі має бути визначена систематика та класифікація

відносин в сфері фізичної культури і спорту за їх природою, змістом,

спрямованістю, а на підставі цього розбудовано відповідно склади

правовідносин виключаючи їх суб’єкти, об’єкти, юридичні факти тощо.

По-друге, безперечно має набути реального, а не декларативного

значення власне формалізація змісту такої державної політики через відповідні

ґрунтовно опрацьовані державні програми розвитку відносин з фізичної

культури та спорту.

Між тим, аналізуючи зміст державної програми розвитку фізичної

культури і спорту, можна встановити багато проблем, що існують у

матеріально-технічній базі, а також недостатність бюджетного фінансування,

адже з державного бюджету до недавнього часу виділялося у середньому

0,5 %, що було і залишається причиною складної ситуації у сфері фізичної

культури та спорту [90]. В державній програмі визначені мета і завдання в цій

сфері, але відсутня низка конкретних пропозицій по вдосконаленню чинного

28

законодавства, з вказівкою на графік здійснення таких законодавчих новел.

І лише у 67 пункті, з вказаних 105, мова заходить про нормативно-правове

забезпечення. Саме тут активізується питання про розробку нормативно-

правових актів з питань удосконалення механізму залучення спонсорських

коштів та інвестицій у розвиток фізичної культури і спорту, удосконалення

порядку ліцензування фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності,

визначення порядку акредитації дитячо-юнацьких спортивних шкіл,

визначення порядку ведення реєстру визнаних в Україні видів спорту, ведення

реєстру спортивних рекордів з визнаних в Україні видів спорту. Слід

констатувати, що на даний момент нової редакції закону України «Про фізичну

культуру і спорт» [106] не розроблено і не внесена як законодавчу пропозицію.

В свою чергу, соціологія як наука виокремлює наступні тенденції

розвитку спорту як соціального інституту, які пов’язані із трьома провідними

чинниками. По-перше, це спрямованість соціальної політики держави на

розвиток спорту вищих досягнень чи на розвиток масової фізичної культури.

По-друге, це визначення пріоритетних видів спорту, де основним протиріччям

є орієнтація на видовищність і комерційну ефективність чи на традиційні види

спорту, у яких є усталені досягнення. По-третє, це ступінь соціального

прийняття ідей і цінностей аматорського спорту та розповсюдження клубних

форм його організації. Відповідно найбільш прогнозованим напрямком

подальшої інституалізації спорту в Україні є зміни у структурі інституту

спорту, які пов’язані з подальшим розширення переліку олімпійських (пара-,

деф-) видів спорту за рахунок включення найбільш масових і видовищних;

посилення позицій професійного спорту за рахунок комерціалізації, тих видів

спорту, які входять до різноманітних міжнародних професійних федерацій, а

також у напрямі подальшої комерціалізації масових форм спорту, що знайде

своє втілення у розповсюдженні клубної форми організації спортивної

діяльності [51, с. 4].

Крім того, особливим завданням державної політики в сфері фізичної

культури та спорту є підготовка кадрів для спеціальних служб (оборонна

29

служба, охорона громадського порядку). Відповідно до ст. 30 Закону України

«Про фізичну культуру і спорт» [106], де йдеться про фізичну підготовку

військовослужбовців і є складовою частиною загальної системи навчання та

виховання особового складу Збройних Сил України та інших військових

формувань, утворених відповідно до законів України, і спрямована на

забезпечення фізичної готовності особового складу до професійної діяльності.

Рівень фізичної підготовленості військовослужбовців, працівників

правоохоронних органів, рятувальних та інших спеціальних служб

у встановленому порядку враховується при присвоєнні чергових військових і

спеціальних звань, призначень на відповідні посади. Тобто, враховуючи свої

функції, правова система через рольову структуру відіграє важливу суспільну

роль – на основі основного свого принципу права як історичної

та соціокультурної цінності [71, с. 16].

З точки зору дослідників філософських вчень, об'єктом філософії спорту

являється як мінімум три відносно самостійних, але й не пов’язаних між собою

об’єкта: 1) соматична (фізична) культура – природне тіло людини, яке втягнуте

у процес соціалізації і «окультурення»; 2) фізкультурна діяльність – певні

форми активності людини, які часто називають «заняттями з фізичних вправ»;

3) спорт – особливий різновид змагань («спортивні змагання»), підготовку до

них, а також пов’язані з ним соціальні відношення, інститути, норми поведінки

тощо [6, с. 139].

Як свідчить аналіз Закону України «Про фізичну культуру і спорт» [106],

законодавцем до суб’єктів права у сфері фізичної культури та спорту віднесено

як заклади фізичної культури і спорту, які безпосередньо надають послуги

населенню, так і громадські організації, які діють дещо на інших правових

підставах, мають інші функції та правові, економічні засади своєї діяльності, і

які можуть виступати засновниками закладів фізкультурно-спортивного

спрямування для реалізації своїх статутних завдань. Усе це свідчить про

необхідність розмежування суб’єктів фізичної культури та спорту за цільовою

та функціональною ознаками. В даному контексті розглянемо основні права

30

громадських об’єднань в сфері фізичної культури і спорту, визначених у

законавстві: 1) співпраця з центральним органом виконавчої влади, що реалізує

державну політику у сфері фізичної культури та спорту, іншими центральними

органами виконавчої влади, відповідними структурними підрозділами

місцевих державних адміністрацій та органами місцевого самоврядування,

іншими громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості

на підставі договорів, що укладаються відповідно до законодавства;

2) користування підтримкою та координація своєї діяльність з органами

державної влади в частині розвитку відповідних видів спорту, проведення

змагань, представлення України у відповідних міжнародних федераціях за

видами спорту тощо [131].

Окремим правовим статусом наділено Олімпійський комітет України,

Спортивний комітет України, громадські організації спорту інвалідів, яким на

дорадницьких засадах делеговано співпрацювати із суб’єктами сфери фізичної

культури і спорту, які забезпечують розвиток олімпійських, неолімпійських,

видів спорту, параолімпійський, дефлімпійський спорт тощо; брати участь у

наданні всеукраїнським спортивним федераціям з олімпійських,

неолімпійських, параолімпійських, дефлімпійських видів спорту статусу

національної спортивної федерації з відповідного виду спорту; брати участь у

підготовці та реалізації заходів, спрямованих на забезпечення підготовки

національних збірних команд України до участі в Олімпійських,

Дефлімпійських, Параолімпійських іграх та інших міжнародних спортивних

заходах, що проводяться Міжнародним та Європейським олімпійськими

комітетами іншими міжнародними установами; органи державної влади

сприяють розвитку матеріально-технічної бази вище наведених громадських

організацій, надають фінансову та організаційну допомогу щодо розвитку

олімпійського, параолімпійського, дефлімпійського спортивного руху; органи

місцевого самоврядування можуть підтримувати діяльність місцевих осередків

та надавати їм фінансову та організаційну допомогу для розвитку їх діяльності

в регіонах [131].

31

Однак, в умовах глобальних трансформацій соціально-економічної

системи нашої країни потребують докорінного перегляду організаційно-

змістові, теоретичні, методичні засади організації регулюючого впливу

держави на сферу фізичної культури і спорту. На думку багатьох дослідників

управлінсько-організаційних основ діяльності галузі, першочергового

розв'язання вимагають питання, пов'язані з переосмисленням ролі та місця

держави, місцевого самоврядування, громадських організацій та установ у

розвитку та підвищенні ефективності діяльності галузі фізичної культури і

спорту. Не викликає заперечень той факт, що рівень розвитку фізичної

культури і спорту знаходиться в певній залежності від організаційної

злагодженості управлінського механізму, який скеровує поступальний

розвиток галузі завдяки взаємодії і чіткому розмежуванню повноважень

державних органів влади, проведенню чіткої програми дій щодо провадження

державної політики з її розвитку, визначення місця та ролі громадських

організацій у цих процесах. Сучасні тенденції розвитку галузі свідчать про

наявність інтеграційних процесів, які спрямовані на приведення у

відповідність вітчизняних управлінських стандартів і норм сфери фізичної

культури і спорту до рівня провідних країн світу. Успішний розвиток

державного управління фізичною культурою і спортом, соціально-економічних

та правових основ в галузі визначальною мірою залежить від вивчення та

узагальнення передового світового досвіду. Процес регулювання сфери

фізичної культури і спорту охоплює наступні напрями: прогнозування

розвитку; розробка цільових програм, встановлення соціально-економічних

нормативів; забезпечення виконання планових заходів [38].

Отже, останнім часом спорт став важливою галуззю економіки багатьох

країн, зокрема й України. До цієї галузі залучені чималі матеріальні та

фінансові ресурси та велика кількість робочої сили. Постійно

удосконалюються й розробляються нові моделі управління спортом і його

фінансування. Разом з тим тенденції стрімкої комерціалізації й

професіоналізації спорту, з одного боку, а також гостра конкуренція навколо

32

бюджетних коштів – з іншого, свідчать про те, що спортивні керманичі мають

навчитися самостійно одержувати прибуток з наявних у їх розпорядженні

ресурсів. Тому питання підприємництва у сфері спорту мають перебувати у

фокусі уваги як дослідників, так і функціонерів спорту.

Однак, слід зазначити, що дослідження підприємництва у сфері спорту

носять фрагментарний характер, вивчаються окремі питання, пов’язані

з розвитком професійного спорту та фітнес-індустрії; існує суперечливість

думок щодо визначення підприємницької діяльності в галузі фізичної культури

і спорту, її основних функцій, залишаються недостатньо дослідженими

особливості підприємництва у сфері фізичної культури і спорту в умовах

ринкових перетворень [50, с. 44].

Між тим, аналіз праць сучасних дослідників дозволив дійти висновку про

існування низки закономірностей функціонування та розвитку сфери фізичної

культури і спорту в умовах сучасного ринку, серед них: 1) результат людської

діяльності у сфері фізичної культури і спорту наповнюється реальним

економічним змістом і, набуваючи форми соціальної послуги, як правило, стає

товаром; 2) товарно-грошова форма економічних відносин у сфері фізичної

культури і спорту стає всеохоплюючою, визначаючи ринкову зумовленість

виробництва, розподілу, обміну та споживання фізкультурно-спортивних

послуг; 3) економічна діяльність у сфері фізичної культури і спорту набуває

форми підприємництва, бізнесу; 4) функціонування та розвиток сфери усе

більшою мірою залежить від зовнішнього економічного середовища. Сфера усе

більш стає відкритою соціально-економічною підсистемою; 5) відбувається

модифікація фізкультурно-спортивної діяльності, а також модифікація та

диференціація видів спорту згідно з вимогами ринкового середовища [65,

с. 16].

При цьому слід зазначити, що інтегративною метою предметної

діяльності в сфері фізкультури та спорту в цілому є забезпечення здоров’я

нації. Ця діяльність за правовою природою реалізується у приватноправовому

та публічно-правовому форматі.

33

До приватних інтересів слід віднести, сферу суспільно-корисного

дозвілля: фізкультурну самореалізацію, оздоровчу фізкультуру, фітнес,

спортивний туризм, тощо. Звичайно, що розроблений розподіл має майнові

підприємницькі інтереси, що пов’язані із провадженням діяльності в сфері

надання послуг фізичної культури, а також має умовний характер, але

принципово впливає на зміст правового забезпечення відносин в сфері

фізичної культури та спорту. За своєю формою вони мають бути об’єднанням

громадян або комерційним підприємством, що надає такі послуги.

До сфери публічних інтересів по-перше, слід віднести здоров’я нації, її

працездатність, а по-друге, особливі інтереси забезпечення відповідних

фізичних спроможностей осіб для служби в органах внутрішніх справ,

збройних силах, відповідна фізична підготовка підлітків у ВНЗ, тощо. У цьому

випадку, фізичний стан визначає здатність до виконання особливих завдань.

Отже, до об’єктів публічних інтересів можна віднести спеціальний вид

діяльності закладів освіти, що є імперативно встановлений органами держави в

публічних інтересах.

Відповідно до названого комплексу публічних та приватних інтересів в

сфері фізичної культури та спорту правове регулювання цих відносин має

здійснюватися із забезпеченням необхідними правовими засобами, як

приватних правовідносин, включаючи правову визначеність із суб’єктним

складом, його правовим статусом та організаційно-правовими формами, так і

необхідною правовою регламентацією відносин між ними, де договір надання

широкого кола послуг, пов’язаних із заходами фізичної культури та

досягненням спортивних результатів набуває центрального місця.

В той же час, враховуючи вагому публічно-правову складову в системі

названих відносин, виникає питання про необхідність сучасного правового

забезпечення діяльності суб’єктів організаційно-господарських повноважень в

умовах тотальної комерціалізації спортивних відносин, з’ясування засобів

організаційно-господарського впливу на суб’єктів, що на господарсько-

правових засадах здійснюють відповідну діяльність.

34

Безперечно, що в цьому сегменті мають місце і адміністративно-правові

відносини, що визначають параметри фізкультурної та спортивної підготовки в

державних та і в недержавних закладах освіти тощо.

Окремою проблемою є проведення спортивних заходів, зокрема змагань,

чемпіонатів, олімпіад, тощо, які мають на меті встановлення кваліфікаційних

рангів спортивних досягнень спортсменів. Як уявляється, ці відносини мають

особливу правову природу, що притаманна саморегулівним організаціям,

якими мають бути різноманітні спортивні федерації тощо.

До основних завдань фізичної культури та спорту є постійне підвищення

рівня здоров’я населення. Відповідно до ст. 26 Закону України «Про фізичну

культуру і спорт» органи державної влади та органи місцевого самоврядування

сприяють розвитку фізичної культури в навчальних закладах. Фізична

культура у сфері освіти має на меті забезпечити розвиток фізичного здоров'я

учнів та студентів, комплексний підхід до формування розумових і фізичних

здібностей особистості, вдосконалення фізичної та психологічної підготовки

до активного життя, професійної діяльності на принципах індивідуального

підходу, пріоритету оздоровчої спрямованості, широкого використання

різноманітних засобів та форм фізичного виховання і масового спорту,

безперервності цього процесу протягом усього життя [106].

Фізична культура у сфері освіти базується на затверджених відповідно до

закону державних стандартах освіти, спрямованих на забезпечення науково

обґрунтованих норм рухової активності дітей та молоді з урахуванням стану

їхнього здоров'я, рівня фізичного та психічного розвитку. Світовий досвід

свідчить, що рухова активність людини протягом усього життя запобігає

захворюванням та поліпшує стан здоров'я. Таким чином, розвиток фізичної

культури та спорту за певних умов є фактором скорочення витрат на охорону

здоров’я. На жаль, в останні роки проблема непідготовленості молодого

покоління, стає дуже актуальною, про що свідчать непоодинокі репортажі ЗМІ,

у яких мова йде не лише про тяжкі ускладнення у здоров’ї школярів на

заняттях фізичною культурою у школі, а й про летальні випадки. Таким чином

35

якість суспільного життя також актуалізує питання про необхідність

проведення ефективної державної політики в цій сфері забезпеченій

необхідним фінансуванням, організаційними зусиллями та необхідним

законодавчим супроводженням.

Отже, мова має йти про формування здорового, активного образу життя,

що звичайно виходить за межі суто правового і законодавчого регулювання,

але право і законодавство можуть і повинні створювати відповідні стимули, що

впливають на мотивацію людей. Адже, невід’ємною частиною здорового

суспільства є фізичний та духовний розвиток населення, сприяння його

економічному та соціальному прогресу.

У структурі суспільних відносин, що виникають з приводу професійної

спортивної діяльності, потрібно виділяти професійні спортивні відносини, які

в сукупності можна визначити як систему (комплекс) суспільних відносин, що

складаються між суб'єктами професійної спортивної діяльності. Дані

відносини мають ряд специфічних особливостей, що дозволяють їх

охарактеризувати як особливу сферу правового регулювання. По-перше, сюди

слід віднести суб'єктний склад даних відносин, що включає учасників

професійної спортивної діяльності. По-друге, це спеціальні об'єкти, як

безпосередньо професійної спортивної діяльності, так і нерозривно пов'язаних

з нею сфер. По-третє, у зазначених відносинах має місце пряме (прийняття

нормативно-правових актів, бюджетне фінансування) або опосередковане

(через федерації з видів спорту, професійні спортивні клуби), опосередкована

участь публічно-правових утворень.

Слід зазначити, що фізична культура та спорт, як види активної

професійної діяльності так і дозвілля об’єктивно – є антитезою асоціальним

видам поведінки. Не випадково, у ст.32 Закону України «Про фізичну культуру

і спорт» зазначено, що проведення фізкультурно-оздоровчої діяльності у

місцях попереднього ув’язнення та в установах виконання покарань є

гарантованою для кожного, зокрема особам, які не досягли повноліття.

Адміністрація місць попереднього ув'язнення та установ виконання покарань

36

створює особам, які в них перебувають, умови для занять фізичною культурою,

зокрема особам, які не досягли повноліття.

Розвиток фізкультурно-оздоровчої індустрії, передбачає створення та

підтримку різноманітних спортивних закладів, таких як, стадіони, спортивні

табори, а також, виробництво та використання спортивного інвентарю:

тренажери, спеціальний одяг для занять спортом та відповідних видів послуг,

що пов’язані зі спортивною діяльністю. Приклад з «Євро-2012» наочно

свідчить про активізацію будівельного ринку, стимуляцію розвитку

транспортної та готельної мережі. Таким чином розвиток фізичної культури і

спорту може в окремих випадках виступати у якості мультиплікатора

економічного розвитку.

Відповідно до розділу ІV Закону України «Про фізичну культуру і

спорт» [106] напрямами спорту є: дитячий спорт – напрям спорту, який

забезпечує ознайомлення дітей з видами спорту та виявлення їх здібностей до

подальших занять спортом (ст. 33.), дитячо-юнацький спорт – напрям спорту,

який забезпечує залучення дітей для занять певним видом спорту із дитячого

спорту для здійснення їх спортивної спеціалізації та забезпечення умов для

переходу до резервного спорту (ст. 34), резервний спорт – напрям спорту, який

забезпечує у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у

сфері фізичної культури і спорту, здійснення відбору обдарованих дітей та

молоді для занять певним видом спорту, створення умов для максимального

розвитку їхніх індивідуальних здібностей з метою досягнення високих

спортивних результатів, забезпечення умов для переходу до спорту вищих

досягнень та поповнення основного складу національних збірних команд

(ст. 35), спорт вищих досягнень – напрям спорту, який забезпечує залучення

спортсменів з резервного спорту шляхом подальшої спеціалізації та

індивідуалізації їхнього навчально-тренувального процесу з певного виду

спорту для підготовки та участі у спортивних змаганнях всеукраїнського та

міжнародного рівнів (ст. 36.), а також у ст.38 Закону України «Про фізичну

культуру і спорт» [106] йдеться про поняття професійного спорту. Ним є –

37

комерційний напрям діяльності у спорті, пов'язаний з підготовкою та

проведенням видовищних спортивних заходів на високому організаційному

рівні з метою отримання прибутку. Таким чином, що структура та зміст Закону

України «Про фізичну культуру і спорт» містить в собі достатньо детальний

перелік окремих об’єктів як правового регулювання у фізкультурно-спортивній

сфері, так і об’єктів державної політики. Зрозуміло, що і дитячий і юнацький, і

резервний спорт, спорт вищих досягнень, а також професійний спорт,

потребують специфічних підходів з боку державного менеджменту. Та

найбільшу прогалину, як уявляється, утворює власне професійний спорт, де

його комерційна складова вимагає найбільш ретельної розробки усіх

особливостей відповідних правовідносин. Це важливо і з точки зору

забезпечення здоров’я спортсменів, і з позицій фіскальних інтересів держави, а

також з позицій недопущення криміналізації цієї сфери суспільного життя.

Крім того, відповідно до Концепції Загальнодержавної цільової

соціальної програми розвитку фізичної культури і спорту на 2012–2016 роки

схваленою розпорядженням КМУ від 31.08.2011 року спосіб життя населення

України та стан сфери фізичної культури і спорту створюють загрозу та є

суттєвим викликом для української держави на сучасному етапі її розвитку, що

характеризується певними чинниками, основними серед яких є:

1) демографічна криза, яка зумовлюється зменшенням кількості населення

України з 52,2 мільйона у 1992 році до 45,8 мільйона у 2010 році; 2) не

сформовано сталих традицій та мотивацій щодо фізичного виховання і

масового спорту як важливого чинника фізичного та соціального

благополуччя, поліпшення стану здоров'я, ведення здорового способу життя і

подовження його тривалості; 3) погіршення стану здоров'я населення з різко

прогресуючими хронічними хворобами серця, гіпертонією, неврозом,

артритом, ожирінням тощо, що призводить до зменшення кількості осіб, які

можуть бути залучені до спорту вищих досягнень, зокрема спроможних

тренуватися, витримуючи значні фізичні навантаження, та досягати високих

спортивних результатів; 4) порівняно з 2007 роком кількість осіб, що віднесені

38

за станом здоров'я до спеціальної медичної групи, збільшилася на 40 %,

що спричинило зменшення кількості залучених дітей і молоді до занять в

дитячо-юнацьких спортивних школах на 110 тис. осіб; 5) неналагодженість

скоординованої роботи між суб'єктами фізичної культури і спорту на етапах

спортивного удосконалення спортсменів; 6) посилення впливу на спортивні

результати інноваційних технологій; 7) невідповідність вимогам сучасності та

значне відставання від світових стандартів ресурсного забезпечення сфери

фізичної культури і спорту, а саме організаційного, кадрового, науково-

методичного, медико-біологічного, фінансового, матеріально-технічного,

інформаційного; 8) порівняно з 2007 роком зменшилася кількість інструкторів-

методистів з фізичної культури на 45 %, особливо за місцем роботи громадян

та в сільській місцевості, зменшилася кількість стадіонів з трибунами на 1500

місць; 9) загострення проблем, пов'язаних із застосуванням спортсменами

заборонених допінгових препаратів під час спортивних заходів, та відповідно

посилення впливу Всесвітньої антидопінгової агенції [104].

Основні причини виникнення проблем, пов'язаних із кризовою ситуацією

у сфері фізичної культури і спорту, характеризуються такими чинниками:

1) низька відповідальність за дотримання вимог законодавчих та нормативно-

правових актів щодо організації фізичного виховання в системі освіти;

2) обмежена рухова активність, нераціональне та незбалансоване харчування,

фактори асоціальної поведінки у суспільстві; 3) невідповідність потребам

населення послуг, що надаються засобами фізичної культури і спорту за

місцем проживання, роботи громадян та в місцях масового відпочинку

населення, у тому числі в сільській місцевості, та населення з інвалідністю;

4) низький рівень ресурсного забезпечення дитячо-юнацького та резервного

спорту; 5) відсутність спортивної інфраструктури, здатної задовольнити

потреби населення у щоденній руховій активності відповідно до фізіологічних

потреб, у тому числі осіб з обмеженими фізичними можливостями;

6) невідповідність баз олімпійської та параолімпійської підготовки

європейським та світовим стандартам якості; 7) відсутність товаровиробників

39

доступного і високоякісного спортивного обладнання та інвентарю, які здатні

задовольнити попит населення та конкурувати з іноземними виробниками,

представленими на вітчизняному ринку; 8) низький рівень пропаганди в

засобах масової інформації та просвіти населення щодо усвідомлення цінності

здоров'я, відповідального ставлення батьків до виховання своїх дітей та не

сформовано ефективну систему стимулювання населення до збереження свого

здоров’я; 9) невисока престижність професій у сфері фізичної культури і

спорту, низький рівень матеріального заохочення працівників бюджетного

сектору цієї сфери; 10) недостатнє фінансування фундаментальних та

прикладних досліджень, невідповідність системи впровадження результатів

досліджень у практику фізкультурно-спортивної діяльності сучасним вимогам;

11) низький рівень медичного та медико-біологічного забезпечення осіб, що

займаються фізичною культурою і спортом, та медико-біологічного

забезпечення підготовки спортсменів високого класу; 12) вкрай недостатнє

бюджетне фінансування та неефективне залучення позабюджетних коштів;

13) недосконалість організаційно-правового та економічного механізму

державної політики у сфері фізичної культури і спорту, слабка міжвідомча

координація та взаємодія органів державної влади та органів місцевого

самоврядування.

На нашу думку, найбільш суттєвим чинником є недосконалість

організаційно-правового та економічного механізму державної політики у

сфері фізичної культури і спорту, слабка міжвідомча координація та взаємодія

органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Саме тому, згідно з цією Концепцією, розв'язання проблем

здійснюватиметься, серед іншого, шляхом удосконалення нормативно-правової

бази галузі фізичної культури і спорту.

Однак, професійний спорт не зводиться лише до спортивних змагань або

тренувань, оскільки відіграє важливу роль в економічній сфері. Очевидно, що

сучасний професійний спорт це індустрія, яка охоплює велику інфраструктуру.

Не маючи чітких нормативно-правових та соціально-економічних критеріїв,

40

а також ефективних механізмів регулювання, професійний спорт тем не менш є

комерційно привабливою сферою ринкових відносин.

Між тим, нова парадигма розвитку у сфері фізкультурно-спортивних

послуг вимагає встановлення суспільно значущих цілей, формування

економічної оцінки і критеріїв розвитку фізкультурно-спортивного руху,

мотивації людей до занять фізичною культурою і спортом разом з мотивацією

якісної праці працівників названої сфери, нових підходів до економічного

регулювання надання фізкультурно-спортивних послуг, підвищення

інвестиційної привабливості фізичної культури і спорту, пошуку ефективних

джерел фінансування цієї сфери [38].

Аналіз відповідних положень Статутів таких організацій демонструє

наполегливу необхідність законодавчої систематизації нормативно-правового

матеріалу в цій сфері.

Отже, сфера фізичної культури і спорту будь-якої країни, яка стабільно

розвивається, є складною динамічною соціальною системою, яка є

підсистемою систем вищого порядку (континентального та світового). З метою

поглиблення наукового аналізу системи ринкових відносин сфери фізичної

культури і спорту важливо виявити притаманні їй інтегруючі засади. Вони є

передумовою поєднання та узгодження економічних інтересів цілого ряду

суб'єктів господарювання, які належать як безпосередньо до сфери фізичної

культури і спорту, так і до інших сфер економіки. У зв'язку з цим великого

методологічного значення набуває виявлення того компоненту (або кількох

компонентів) системи ринкових відносин, який вміщує власне

системоутворюючі засади [65, с. 17].

Отже, необхідно створити нову модель функціонування спорту що

включає наступних типів суспільних відносин: 1) фізкультурно-спортивна

діяльність оздоровчого характеру; 2) спортивна діяльність, що направлена на

досягнення «кваліфікаційних» спортивних результатів; 3) діяльність, спортивні

досягнення, якої є передумовою подальшої комерціалізації відносин;

41

4) відносини, що виникають в процесі організаційно-господарського супроводу

спортивної та фізкультурної діяльності.

1.2. Основні форми діяльності в сфері спорту, що мають

господарсько-правовий зміст

Необхідно зауважити, що з початку 90-х років ХХ ст. спортивна

діяльність в Україні почала активно комерціалізуватися. Саме з того часу

сучасний вітчизняний спорт набув якісно нових властивостей, характерних для

розвиненого суспільства з ринковою економікою. Комерціалізація спортивної

діяльності та зміни у всій системі організації спорту в Україні зумовили

домінування приватноправових форм забезпечення діяльності вітчизняного

спорту, а, відтак, – і його розвитку [119, с. 3]. В цьому контексті необхідно

відзначити, що спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою

сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних

видах фізичних вправ, технічного, інтелектуального та іншої підготовки

шляхом змагальної діяльності. Соціальна цінність спорту визначається його

дійовим стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних

верств населення. Тому держава повинна фінансувати, стимулювати та

всебічно приділяти значну увагу розвитку фізичної культури і спорту серед

населення.

Фізична культура і спорт – це галузь, перед якою стоїть низка завдань,

основними з яких є постійне підвищення рівня здоров’я, фізичного та

духовного розвитку населення, сприяння економічному і соціальному прогресу

суспільства, а також утвердження міжнародного авторитету України у

світовому співтоваристві.

Незважаючи на сталий розвиток ринкової системи господарювання,

фінансова політика держави у галузі фізичної культури і спорту не сприяє її

динамічному розвитку [9, с. 156–157].

За даними міжнародних спортивних експертів, основними факторами, що

визначають успішність розвитку спорту в державі, є: 1) забезпечення потреб

42

особистості (проведення вільного часу, розваги, подолання шкідливих звичок,

відволікання від різних проблем); 2) підтримка здоров'я нації і сприйняття

спорту насамперед як превентивного та профілактичного засобу від багатьох

неінфекційних захворювань; 3) затвердження і зміцнення позитивного іміджу

та національного престижу країни шляхом успішного виступу спортсменів на

різних міжнародних змаганнях (політична функція); 4) виховання населення в

дусі пануючої в суспільстві ідеології (ідеологічна функція); 5) об'єднання нації

та підтримання громадського порядку (соціалізуючи функція); 6) поліпшення

міжнародних відносин і зміцнення дружби між народами (міжнародна

функція); 8) захист вітчизни і зміцнення обороноздатності країни (військова

функція); 9) підвищення продуктивності праці, зміцнення дисципліни і

зниження захворюваності в організаціях та установах (економічна функція)

[9, с. 156–157].

Закон України «Про фізичну культуру і спорт» у ст. 1 передбачає, що

спорт є лише особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння

досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та

іншої підготовки шляхом змагальної діяльності, проте нині спорт

переорієнтовується на споживача, займає чільне місце серед інших

видовищних заходів, активно використовує елементи шоу, перетворюється на

товар, як основу бізнесу і, нарешті, стає потужним сектором економіки [106].

Отже, фізична культура і спорт мають вагоме значення для суспільства,

здоров’я нації. Це значення може розглядатись в аксіологічному контексті, в

аспекті суспільних цінностей, але також і як доволі масштабний комплекс

суспільних відносин, що має спрямовуватись державою в суспільно-

позитивних напрямках. Неминучими в цьому контексті є і такі суто юридичні

питання як форма організації спортивної та фізкультурної діяльності, правове

положення суб’єктів спортивної діяльності, правовий режим здійснення такої

діяльності, формування засобів державного регулювання, форми міжнародного

спортивного співробітництва, тощо.

43

Крім того, фізичну культуру і спорт як соціального об’єкта слід

розглядати як визначену кількість фізкультурно-спортивних організацій, а

саме, спортивних шкіл, спортивних клубів, спортивних команд за видами

спорту (футболу, хокею, баскетболу, волейболу тощо), стадіонів, спортивно-

оздоровчих центрів, спортивних федерацій тощо [9, с. 6].

Передумовами розвитку підприємницької діяльності у сфері спорту є:

1) наявність та розмаїття форм власності й видів господарювання.

Ця передумова найбільш значуща, бо є передумовою формування

конкурентного середовища. Конкуренція спортивних організацій впливає на

якість надаваних ними послуг, зростання професійного рівня персоналу;

2) необмежена кількість учасників конкуренції, рівний, вільний доступ на

ринок і вихід з нього. Це означає, що будь-яка спортивна організація має право

займатися підприємницькою діяльністю, одержувати прибуток; 3) рівний

доступ усіх спортивних організацій і установ до наявних ресурсів. Йдеться про

те, що всі суб’єкти господарської діяльності повинні мати рівні можливості

використання природних факторів, придбання спортивного устаткування й

технологій, одержання кредитів, залучення робочої сили. Усе це створює ефект

рівних стартових можливостей і робить реальною активну підприємницьку

діяльність; 4) наявність у кожного учасника конкурентної боротьби повного

обсягу ринкової інформації, що створює можливість вибору послуги

споживачем [50, с. 49].

Як галузь національної економіки, професійний спорт виробляє для

споживачів продукт у вигляді видовищних послуг. Глядачі отримують

психологічне задоволення від споживання спортивно-видовищних послуг і

тому готові оплачувати їх. При цьому чим вище якість надаваних послуг

(що виражається в престижі змагань), тим вище їх ціна.

Поставляються професійним спортом видовищно-масові послуги мають

свої відмітні особливості, які роблять їх унікальними за своїми властивостями.

Ця унікальність, часом ексклюзивність дозволяє видовищно-масових послуг

44

професійного спорту успішно конкурувати з усіма іншими послугами

аналогічного властивості і якості, представлених на ринках шоу-бізнесу.

Винятковість продукту професійного спорту укладається в наступних

специфічних рисах: 1) В елементах постійної новизни. Спортивні змагання –

завжди нове видовище, яке практично ніколи не повторює попереднє. Кожен

новий старт, поєдинок, гра - це знову відкривається видовище, захоплююче і

незабутня подія, що приковує до себе увагу величезних мас людей різних

національностей і віросповідань; 2) В елементах зберігання послуги. Прийнято

вважати, що послуга не може зберігатися, тобто момент її надання та

споживання співпадають у часі. Для багатьох видів послуг це твердження вірне

(наприклад, для транспортних). Однак видовищно-масові послуги

професійного спорту мають свою специфіку. Зокрема, вони мають властивість

зберігання і програвання-провідності, тобто одне і те ж спортивне видовище

може бути записано на відеоплівку (або відеодиски) і згодом відтворюватися

на телебаченні, через Інтернет або мобільні телефони. І всякий раз володар

прав на спортивно- видовищну послугу витягує комерційну вигоду;

3) У масовості, колективності споживання. Змагання професійних спортсменів

практично завжди (за винятком спеціальних форм покарання, коли матчі

проводяться без глядачів) проходять в присутності безлічі уболівальників,

привертають підвищену увагу електронних і друкованих ЗМІ. Крім цього,

спортивні ігри та чемпіонати активно обговорюються в середовищі любителів

спорту, в колі знайомих і колег. Іншими словами, спортивно-видовищним

послуг органічно притаманна масовість споживання, тобто споживання відразу

багатьма особами. Саме ця особливість продукту професійного спорту

використовується в рекламній справі для отримання вторинних економічних

ефектів, які складаються в розширенні популярності і привабливості

рекламованих товарів і послуг, і, як наслідок, стимулювання збуту і

споживання [21, с. 47–48].

Підприємницька діяльність у сфері фізичної культури і спорту на

сьогодні здійснюється: 1) фізичними особами-підприємцями, тому що

45

більшість професійних спортсменів і тренерів виступають на спортивному

ринку праці як фізичні особи-підприємці; 2) спортивними клубами, лігами,

федераціями та іншими організаціями в спорті; 3) підприємствами, що

спеціалізуються на виробництві спортивних товарів, послуг та інформації у

сфері фізкультури й спорту (підприємства, що виготовляють спортивний одяг,

взуття, спорядження й атрибутику; спеціалізовані телевізійні канали й

радіокомпанії; спортивні друковані видання тощо) [50, с. 50].

Рух фізично-спортивних послуг від виробників до споживачів

відбувається на галузевому ринку. У сфері фізичної культури і спорту діє

низка об'єктивних чинників, що модифікують класичні умови існування ринку.

Можна умовно поділити ці чинники на дві групи: внутрішні та зовнішні.

Внутрішні чинники – такі, що випливають із самої суті фізичної

культури і спорту як соціально-економічного феномену. Характер їхнього

впливу на формування ринкових відносин зумовлюється специфікою самого

результату економічної діяльності у сфері фізичної культури і спорту –

фізично-спортивних послуг, її властивостями. До зовнішніх належать такі

чинники формування ринку у сфері фізичної культури і спорту, що діють за її

межами, віддзеркалюють її роль та місце у соціально-економічному житті

суспільства, зв'язки з іншими сферами економіки. Це соціальні функції

фізичної культури і спорту, соціальне призначення фізично-спортивних

послуг, можливість використання останніх в економічних цілях, загальний

рівень розвитку економіки країни. Сукупна дія вказаних чинників визначає

такі особливості ринку фізично-спортивних послуг, як його обмеженість та

вторинність [65, с. 49].

У цілому, спортивне підприємництво – особливий вид бізнесу, що

потребує певних знань та умінь від підприємця (в першу чергу, стосовно

спорту та комерції). Спортивне підприємництво вимагає не тільки

організаторських здібностей, але й глибокого знання складових спортивної

науки – анатомії, біохімії, фізіології, раціонального харчування, спортивної

46

медицини, психології й педагогіки спорту, спортивного менеджменту та

маркетингу.

Крім того, організація і проведення спортивних змагань і видовищ

включають спортивні та оздоровчі заходи для учасників кросів, марафонів,

турнірів зі спортивних ігор; спортивні свята; спортивно-видовищні заходи і

концерти; показові виступи видатних спортсменів і представників спортивних

закладів.

Проведення занять з фізичної культури і спорту передбачає: заняття в

групах загальної фізичної підготовки й оздоровчої фізичної культури; розробку

індивідуальних (групових) рекомендацій з режиму занять; організацію змагань

у навчальних групах, командах, школах і клубах за видами дозвілля з

урахуванням особливостей послуг, що надаються, зокрема культурно-масові й

розважальна-ігрові заходи, а також різні види активного відпочинку з

урахуванням вимог безпеки, у тому числі медичного забезпечення.

Організація й проведення навчально-тренувального процесу передбачає:

навчання споживачів послуг раціональній техніці рухових дій, формування

вмінь, навичок і пов’язаних із цим знань в обраній спортивній дисципліні;

педагогічний вплив, спрямований на розвиток і вдосконалення рухових

здібностей у відповідності до вимог спортивної діяльності, в галузі якої

ведеться підготовка; педагогічний вплив, спрямований на формування в

споживача відсутніх компонентів тактичної, технічної, фізичної та інших видів

готовності до споживання послуги; організацію комплексного контролю над

рівнем різносторонньої підготовленості й станом здоров’я споживача послуг;

можливість отримання консультацій із різних питань навчально-тренувального

процесу [50, с. 51].

Оренда фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд включає:

використання фізкультурно-оздоровчих та спортивних споруд, обладнаних для

проведення відповідних занять (фізкультурно-оздоровчих вправ, спортивних

тренувань) за обраним видом послуг і змагань; використання об’єктів для

оздоровчого відпочинку; можливість користування спортивним обладнанням

47

(тренажерами, знаряддям, екіпіруванням); забезпечення кваліфікованим

обслуговуючим персоналом і створення умов для відновлення сил та здоров’я,

а також для активного відпочинку, проведення дозвілля; створення високого

рівня комфорту в комбінації з організацією дозвілля.

Інформаційно-консультативні й освітні послуги передбачають: надання

інформації загального характеру (через Інтернет, засоби масової інформації,

рекламу тощо) про структуру та зміст спортивних послуг, про законодавчо-

нормативну базу сертифікації в галузі; консультації споживачів послуг з

фахівцями з питань, пов’язаних з майбутнім наданням послуг, що виключають

надалі втрату або порушення здоров’я й одержання травми; консультації

фахівців у сфері харчування (лікаря-дієтолога) з питань раціонального режиму

харчування й вживання харчових добавок, вітамінів для споживачів послуги;

консультації фахівців із проведення медико-відновлювальних заходів, а також

тестування спортсменів; підготовку рекомендацій для споживачів програм

занять, а також загальних правил з їх ефективного використання; професійну

підготовку (перепідготовку) і підвищення кваліфікації в галузі фізичної

культури й спорту.

Послуги з фізкультурно-спортивної реабілітації надаються особам з

обмеженими можливостями або індивідам, котрі відновлюються після травм з

метою відпочинку, розваги, спілкування, підтримки або покращення фізичної

форми, необхідного рівня їх фізичної підготовленості.

Поряд з вищенаведеними формами підприємницької діяльності значного

поширення в спорті набули послуги спортивних агентів (менеджерів,

посередників), які є сполучною ланкою між роботодавцями та спортсменами.

Винагородою агентам служать комісійні від суми контрактів спортсменів.

Підприємництво в галузі спорту засноване на тому, що товари й послуги

спортивного призначення надаються споживачам платно за ринковими цінами.

Потенційні споживачі підприємницьких структур у сфері спорту мають

намір відшкодовувати витрати, пов’язані з наданням товарів і послуг

спортивного призначення. У цьому сенсі вони є типовими покупцями.

48

Їх економічна поведінка на ринку визначається ціною, що формується під

впливом попиту та пропозиції, популярності спортсмена, спортивної фірми

тощо. Як відомо, ціна є важливою передумовою збільшення або скорочення

виробництва продукції. У свою чергу, виробники товарів і послуг спортивного

призначення визначають потреби споживачів з урахуванням ринкової

кон’юнктури. Відповідно вони мають великі можливості диверсифікації

діяльності, а інтереси власників і працівників суттєво залежать від розміру

прибутку в умовах ринкового ціноутворення.

Відповідно до ст. 38 Закону «Про фізичну культуру і спорт» [106],

професійний спорт – комерційний напрям діяльності у спорті, пов'язаний з

підготовкою та проведенням видовищних спортивних заходів на високому

організаційному рівні з метою отримання прибутку. Діяльність у професійному

спорті спортсменів, тренерів та інших фахівців, яка полягає у підготовці та

участі у спортивних змаганнях серед спортсменів-професіоналів і є основним

джерелом їх доходів, провадиться відповідно до цього Закону, Кодексу законів

про працю України та інших нормативно-правових актів, а також статутних та

регламентних документів відповідних суб'єктів сфери фізичної культури і

спорту та міжнародних спортивних організацій. Спортсмен набуває статусу

спортсмена-професіонала з моменту укладення контракту з відповідними

суб'єктами сфери фізичної культури і спорту про участь у змаганнях серед

спортсменів-професіоналів.

Підприємництво нерозривно пов’язане з економічною самостійністю

виробників товарів і послуг спортивного призначення, що змушує їх

працювати ефективно й з більшою відповідальністю. Воно сприяє

впровадженню останніх досягнень науки й техніки у виробничий процес,

раціональній економії ресурсів, розширенню пропозиції продукції,

підвищенню кваліфікації працівників тощо. Виробники товарів і послуг

спортивного призначення мають безпосередню економічну зацікавленість у

кінцевих результатах праці [50, с. 50].

49

Крім того, з точки зору дослідників з РФ, система відносин

«роботодавець-спортсмен» не має близьких аналогів для інших професій і

ринків.

Розглянемо основні характерні риси ринків праці професійних

спортсменів: 1) Особливий вид товару – спортсмени. Основним об'єктом угод

купівлі-продажу на ринках праці професійних спортсменів є конкретні

індивіди – як носії спортивних умінь і знань. Роботодавці купують спортсменів

на ринках праці в буквальному сенсі, набуваючи не тільки їх послуги, але і в

значній мірі обмежуючи права спортсменів - право на свободу пересування,

вибору розпорядку дня, раціону харчування, напоїв і багато чого іншого. Разом

з укладенням контракту спортсмен-професіонал отримує цілий набір приписів

і обмежень. На цей набір накладається система самообмежень з метою

досягнення високого результату. Таким чином, ринок праці професійних

спортсменів – особлива система відносин, при якій звичайний спектр

цивільних прав індивіда обмежується. У період дії терміну контракту

спортсмен може бути всупереч його бажанню переданий в оренду в інший

клуб або перепроданий в іншій місто або країну. І це не система добровільного

та узаконеного рабства. Просто на цих ринках інакше не можна. Як показала

багаторічна практика, саме така система трудових відносин носить на

сьогоднішній день оптимальний характер; 2) Особлива система відбору та

найму професійних спортсменів. Ринки праці професійних спортсменів мало

схожі на традиційні – на них не функціонують служби зайнятості (біржі праці),

не публікуються інформаційні бюлетені з перцевими відкритих вакансій та

кваліфікаційних вимог. Тут все інакше. Спеціальні тренери-селекціонери з

спортивних організацій різного рівня «просівають» ринок, відстежуючи успіхи

і невдачі окремих спортсменів. Помічених перспективних спортсменів беруть

на замітку, дають їм грошову оцінку і потім запрошують на роботу. У той же

час спортсменів, які не демонструють обнадійливих результатів, переводять в

резерв або дублюючий склад. Якщо сторонній клуб пропонує за нього

прийнятну ціну – не замислюючись, продають. При цьому циркуляція кадрів

50

відбувається на ринках праці професійних спортсменів латентна, приховано

від зовнішнього спостерігача, тобто діє в умовах закритості та дотримання

комерційної таємниці; 3) Спеціальна система ціноутворення. Питання про ціну

того чи іншого спортсмена на професійно-орієнтованих ринках праці дуже

важливий з кількох причин, по-перше, ціни на професійних спортсменів, як

правило, дуже високі. По-друге, потенційні таланти спортсмена і його

можливості невизначені. По-третє, професійний спорт вельми ризикований в

плані отримання травм та ушкоджень. У професійному спорті дуже велика

можливість невірної оцінки тих чи інших індивідів, так що часто роботодавцям

доводиться купувати «кота в мішку». Отже, система ціноутворення в

професійному спорті в значній мірі заснована на суб'єктивних оцінках і

прогнозах, що робить сферу спортивного бізнесу досить ризикованою сферою

діяльності; 4) Особлива система посередництва. Ритм життя професійних

спортсменів такий, що практично весь свій час вони проводять на зборах,

тренуваннях і змаганнях. Тому самостійно займатися пошуками нової, більш

високооплачуваної роботи спортсмени-професіонали не мають можливості. У

той же час така потреба у спортсменів існує. Потребують припливу нових

кадрів і роботодавці. Нішу, що утворилася заповнюють спеціальні посередники

– агенти, які зводять разом попит і пропозиція.

Агенти на ринках праці професійних спортсменів виконують такі

функції, як пошук нових роботодавців, спонсорів і рекламодавців,

обговорюють зі сторонами умови укладення контрактів, терміни трудових

угод, умови переїзду до нового місця проживання, побутові умови та багато

іншого. Винагородою агентам служать комісійні відрахування від сум

контрактів спортсменів. У підсумку виявляються задоволені інтереси всіх

сторін угоди. Таким чином, агенти на сучасних ринках праці спортсменів-

професіоналів представляють необхідний елемент переливу трудових ресурсів

від одних роботодавців до інших [21, с. 48–50].

Межі поширення ринку у сфері фізичної культури і спорту визначаються

також її місцем та роллю у суспільному житті тієї чи іншої країни. Споживання

51

фізично-спортивних послуг має важливе значення як для окремої людини, так і

для суспільства у цілому. Особливо це стосується фізкультурно-виховних,

фізкультурно-оздоровчих та спортивно-оздоровчих послуг, бо саме вони здатні

задовольняти життєве важливі потреби людей – потреби у зміцненні здоров'я й

веденні здорового способу життя. Щоб забезпечити задоволення цих потреб,

необхідно створити умови для широкого доступу населення до названих

послуг. За наявності класичного ринку з вільним ціноутворенням – це

нереально, оскільки для багатьох послуги виявляться не «по кишені». Тому

держава змушена надавати їх або безплатно, або за регульованими цінами. Тим

самим вона істотно звужує рамки ринкових відносин, виключаючи з них

значну кількість послуг [65, с. 23].

Найбільш часто агентську діяльність здійснюють вихідці з професійної

спортивної середовища – колишні спортсмени, тренери або спортивні

менеджери. Ця обставина обумовлена тим, що за час своєї професійної кар'єри

спортсмени, тренери або менеджери набувають великий практичний досвід,

величезне число контактів і зв'язків у спортивній та діловому середовищі.

Ці фахівці відмінно знають зсередини «внутрішню кухню» спортивних ринків,

писані і неписані закони спортивного бізнесу.

Люди, що проявили схильність до агентської діяльності, що мають для

цього необхідні знання та вміння, з часом стають професіоналами високого

рівня. Пройшовши процедуру державної реєстрації як суб’єкти

господарювання особа отримує офіційний статус агента.

Джерелом доходу агента стають контракти з окремими спортсменами і

спортивними організаціями. Договори з атлетами, найчастіше, стосуються

питань працевлаштування – пошуками нової, більш престижною і

високооплачуваної роботи. Діяльність агента з пошуку нової роботи полягає в

постійних контактах з представниками національних та зарубіжних

спортивних клубів та організацій, в переговорному процесі (обговорення умов

майбутніх контрактів, обчисленні вартості спортсмена, страхових і бонусних

виплат, термінів контрактів, умов перегляду атлета на зборах, в тренувальному

52

процесі , проходження медичного обстеження тощо). У процесі обговорення

всіх нюансів майбутньої угоди агент періодично контактує зі своїм клієнтом,

обговорює різні варіанти укладання угоди, уточнює деталі проведеної операції.

За свою працю спортивний агент отримує обумовлену винагороду.

У роботі спортивних агентів вельми важливе значення має так званий

гудвіл клієнта, який є нематеріальним активом і особливої власністю

спортивних організацій, спортсменів і тренерів. Величина гудвілу робить

істотний вплив на умови укладання комерційних угод, на їх параметри, на

суми винагороди агентам. Першорядне значення також має гудвіл в питаннях

бізнесу, залучення вболівальників і спонсорів, формування кар'єри спортсменів

і тренерів.

Гудвіл (від англ. Goodwill – букв. «Добра воля») являє собою

найважливішу компоненту інтелектуальної та комерційної власності

спортивної організації, її нематеріального капіталу. Гудвіл включає в себе

любов і довіру вболівальників, репутацію в спортивному світі, зв'язки з

колегами, бізнесом і міжнародними спортивними організаціями, популярність,

славу, вплив. Крім цього, гудвіл охоплює і такі поняття, як управлінські,

організаційні, технічні ресурси, капіталізовані права, привілеї, конкурентні

переваги, фірмові найменування та торгові марки, право на користування чим-

небудь. Грошова оцінка всіх перерахованих вище елементів і складає величину

гудвіла.

Створення гудвілу в спорті – процес, як правило, тривалий, пов'язаний з

напруженими тренуваннями, перемогами на змаганнях, формуванням

спільноти вболівальників, позитивного іміджу клубу, збільшенням

популярності і впізнаваності окремих спортсменів і товарних знаків

спортивної організації.

У практиці ведення спортивного бізнесу виділяють корпоративний

гудвіл, що належить якомусь спортивному клубу або організації та особистий

гудвіл, власником якого є окремо взятий спортсмен, тренер або спортивний

менеджер.

53

Разом з тим слід зазначити, що діяльність суб’єктів господарювання в

галузі фізичної культури і спорту, незважаючи на її комерційний характер,

сприяє реалізації важливих соціальних потреб, пов’язаних, у першу чергу, із

духовним та фізичним розвитком індивідів [50, с. 51].

В цілому, з точки зору окремих дослідників, варто вести мову про

наявність таких форм спорту, як: олімпійський, професійний, аматорський,

масовий [51, с. 11].

В цілому, основні форми діяльності у сфері фізкультури та спорту були

започатковані в Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту,

що затверджена Указом Президента України від 28.09.2004 року [100].

Метою Доктрини є орієнтація українського суспільства на поетапне

формування ефективної моделі розвитку фізичної культури і спорту на

демократичних та гуманістичних засадах. В основу Доктрини покладено ідею

задоволення потреб кожного громадянина держави у створенні належних умов

для занять фізичною культурою і спортом.

Державна політика у сфері фізичної культури і спорту спрямовується на

вирішення таких завдань: 1) формування у населення сталих традицій та

мотивацій щодо фізичного виховання і масового спорту як важливого чинника

забезпечення здорового способу життя; 2) удосконалення форм залучення

різних груп населення до регулярних та повноцінних занять фізичною

культурою і спортом; 3) удосконалення на науково обґрунтованих засадах

системи дитячо-юнацького спорту; 4) підвищення якості відбору обдарованих

осіб до системи резервного спорту, створення умов для розвитку

індивідуальних здібностей спортсменів на етапах багаторічної підготовки;

5) удосконалення системи формування та підготовки національних збірних

команд, передусім з олімпійських видів спорту; 6) переорієнтування системи

керівництва сферою фізичної культури і спорту на забезпечення поєднання

зусиль організацій фізкультурно-спортивної спрямованості; 7) сприяння

поширенню клубної системи у сфері фізичної культури і спорту;

8) будівництво за підтримки органів виконавчої влади та органів місцевого

54

самоврядування сучасних спортивних споруд, належне їх обладнання та

використання; 9) удосконалення економічних засад у сфері фізичної культури і

спорту, запровадження ефективних моделей її кадрового, фінансового,

матеріально-технічного, наукового, медичного та інформаційного

забезпечення. При цьому окремі науковці дають таке визначення державної

політики, як «відносно стабільної, організованої й цілеспрямованої

діяльності/бездіяльності державних інституцій, здійснюваної ними

безпосередньо чи опосередковано щодо певної проблеми або сукупності

проблем, яка впливає на життя суспільства» [26, с. 6].

Саме реалізація вищевказаних завдань потребує запровадження різних

форм діяльності у спорті, що мають господарсько-правовий зміст. В контексті

цього Д.Д. Задихайло до економічних функцій держави в їх, так би мовити,

предметному форматі відносить: нормативно-правове забезпечення

функціонування ринкової економіки, економічних відносин як таких, через

закріплення у законодавстві основних її інститутів; активна підтримка

державою умов існування ринкових економічних відносин, включаючи

забезпечення добросовісної конкуренції, рівності суб’єктів господарювання

тощо; прямий вплив держави через механізм державного регулювання на

активізацію позитивних процесів в економіці, у тому числі через

стимулювання економічного росту та важливих структурних змін; компенсація

державою так званих «неспроможностей ринку» включаючи створення

об’єктів інфраструктури, підтримання нерентабельних, але соціально важливих

видів виробництв тощо; збереження та розвиток державного сектору

економіки, існування якого є важливим фактором забезпечення

життєдіяльності суспільства, зокрема в умовах мобілізаційного періоду,

введення надзвичайного та воєнного стану; здійснення державного впливу для

забезпечення інноваційного характеру економічного розвитку країни;

забезпечення української економіки як такої та національного

товаровиробника найбільш вигідними та перспективними умовами інтеграції в

світову господарську систему; забезпечення національного та державного

55

економічного суверенітету, економічної безпеки, а також соціальної

спрямованості економіки [34, с. 44–45]. Однак, необхідно визначити

інструменти (знаряддя) політики – специфічні засобі, за допомогою яких

політика як реакція на проблему впроваджується в життя. В якості

інструментів можуть використовуватись інструменти податкової, бюджетної,

монетарної, конкурентної політики [27, с. 375]. А формування та втілення

державної політики відбувається через прийняття управлінських рішень.

Останнє є технологічною компонентою політичної влади, що пов’язана з

управлінням суспільними процесами. У сучасній політичній науці даний

аспект державного управління розглядається в безпосередньому взаємозв’язку

з інтересами та діяльністю численних суб’єктів суспільно-політичного та

соціально-економічного життя [57, с. 13–18].

Реалізація державної політики – це процес використання технологічних

заходів і методів управління, які зумовлені необхідністю здійснення

політичних цілей і рішень. Цей етап економічної політики

найбезпосереднішим чином пов’язаний з інституційною взаємодією владних

організацій з економічними суб’єктами [45].

Саме тому, одним з головних напрямів державної політики у сфері

фізичної культури і спорту є розвиток олімпійського, параолімпійського та

дефлімпійського спорту. Держава на основі принципу пріоритетності здійснює

заходи з фінансового, кадрового, матеріально-технічного, наукового,

медичного та інформаційного забезпечення підготовки українських

спортсменів до участі в Олімпійських, Параолімпійських, Дефлімпійських,

Всесвітніх студентських іграх, чемпіонатах світу, Європи та інших офіційних

міжнародних змаганнях. Органи виконавчої влади заохочують діяльність

федерацій із зазначених видів спорту в реалізації їх статутних завдань.

Дослідження положень статей 9–25 Закону України «Про фізичну культуру і

спорт» [106] вказує на переважно виключний характер спортивної діяльності

для закладів фізичної культури і спорту, в тому числі: спортивних клубів,

56

дитячо-юнатських спортивних шкіл, спеціалізованих навчальних закладів

спортивного профілю спортивних арбітражних судів, шкіл вищої спортивної

майстерності, центрів олімпійської підготовки, тощо. Разом з тим, деяким

категоріям суб’єктів спортивного права закон надає право здійснювати суміжні

види господарської діяльності, як-то: надання послуг населенню з

профілактики окремих видів захворювань, професійної реабілітації, організації

і проведення культурно-масових заходів із залученням професійних

спортсменів, інструкторів, тренерів, тощо. Однак за правилами ст. ст. 55, 88

Господарського кодексу України, ст. ст. 84, 116 Цивільного кодексу України як

основний, так і додаткові види діяльності суб'єктів спортивного права повинні

обов'язково визначатися в його статуті (положенні). Поряд з цим,

законодавство України та більшості держав Європейського союзу допускає

надання суб'єктами господарювання, які не є суб'єктами спортивного права

окремих спортивних послуг, надання яких закон не визнає виключним видом

діяльності. Мова йде про створення груп оздоровлення на підприємствах,

установах, організаціях, проведення любительських змагань, організація і

проведення на місцевому рівні загальнооздоровчих, спортивних заходів, тощо

[37, с. 3].

Зважаючи на характер і підстави надання спортивних послуг всіх

суб'єктів спортивного права слід поділити на таких, для яких надання такого

виду послуг є виключним (основним) видом діяльності і тих, щодо яких

надання відповідних послуг є додатковим (неосновним) видом господарської

діяльності [37, с. 4].

Раніше ми встановили, що за своєю природою фізкультурно-спортивні

відносини є комплексними приватно-публічними. Однак, ми повинні

розмежовувати спортивні та фізкультурну діяльність, що мають господарсько-

правовий зміст.

Так, необхідно виходити с того, що спорт можна розглядати як

комплекс фізичних вправ, необхідних для розвитку і укріплення організму

людини, змагання із таких комплексів, а також системи організації і

57

проведення змагань і навчально-тренувальних занять із таких комплексів

[8, c. 286]. А в окремих довідкових виданнях згадана категорія тлумачиться з

більш широких позицій, наголошуючи на тому, що спорт являє собою

змагальну діяльність, спеціальну підготовку до неї (спортивні тренування),

специфічні соціальні відносини, які виникають у цій сфері діяльності, її

суспільно значущі результати [7, c. 397].

Поряд з терміном «спорт» у науковій та публіцистичній літературі

вживається також і поняття «фізична культура». Іноді зазначені дефініції

використовуються як синоніми, іноді вживаються послідовно, подекуди

протиставляються одна одній. Зрозуміло, що така ситуація вимагає свого

розв’язання, оскільки чіткість формулювань є запорукою досягнення

необхідного результату у науковій сфері [66, с. 29]. На нашу думку ми повинні

чітко розмежовувати поняття фізкультурна діяльність та поняття спортивна

діяльність.

Так, під фізичною культурою розуміється всебічне вдосконалення й

загартування людського тіла за допомогою фізичних вправ із дотриманням

правильного режиму у житті [14, c. 1321]. Іноді цей термін пов’язують з

частиною культури суспільства, представленою сукупністю спеціальних

наукових знань і матеріальних засобів, необхідних для розвитку фізичних

здібностей людини відповідно до потреб суспільної практики. Основними

елементами фізичної культури називаються фізичні вправи, їх комплекси та

змагання з них [120, с. 576]. Окремі автори підкреслюють, що фізична

культура спрямовується на фізичне виховання людини [23, с. 345]. Єдине

відокремлення фізкультурної діяльності без згадування спортивної відбулося в

ст. 43 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії», якою

регламентовано, що «роботодавці зобов’язані відраховувати кошти первинним

профспілковим організаціям на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу

роботу в розмірах, передбачених колективним договором та угодами, але не

менше ніж 0,3 відсотка фонду оплати праці».

58

Діяльність з фізичної культури або фізкультурно-оздоровча діяльність,

на нашу думку, може існувати може здійснюватися в рамках громадських

організацій, що спрямовання на фізичне виховання людини його оздоровлення

або фізична культура у сфері освіти і за своєю суттю є непідприємницькою

діяльністю. Крім того, зазначена діяльність може здійснюватися суб'єктами

приватного права, з метою отримання прибутків, прикладом є існування та

здійснення діяльності численними фітнес-клубами або клубами бодібілдингу

та фізкультурно-розважальної діяльності тощо. Крім того, о фізкультурно-

оздоровчої діяльності можна віднести діяльність салонів для зменшення ваги

тіла та схуднення, масажних салонів тощо. Окреме місце займає, у

відповідності до ст. 16 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» [106]

такий вид некомерційної фізкультурної діяльності, що надається центрами

фізичного здоров'я населення.

Центри фізичного здоров'я населення – заклади фізичної культури і

спорту, які здійснюють діяльність шляхом залучення різних груп населення,

зокрема соціально незахищених, до занять фізичною культурою. Центри

фізичного здоров'я населення створюються та діють відповідно до положення

про центр фізичного здоров'я населення, затвердженого центральним органом

виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері

фізичної культури та спорту. Засновниками центрів фізичного здоров'я

населення можуть бути, зокрема: центральний орган виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері фізичної культури та спорту; місцеві

державні адміністрації; органи місцевого самоврядування.

В цьому контексті необхідно розмежовувати фізкультурно-розважальну

діяльність та спортивні змагання.

Отже, аналіз законодавства дозволяє встановити, що відносини в сфері

фізичної культури та спорту за сучасних умов є об’єктом активної

комерціалізації, а відповідна діяльність за визначених у ст. 3 Господарського

кодексу України умов набуває кваліфікаційних ознак комерційної або

некомерційної господарської діяльності і уособлює, таким чином, процес

59

розширення сфери господарсько-правового регулювання.

Як наслідок можна відокремити наступні форми комерційної

фізкультурної або фізкультурно-оздоровчої діяльності: 1) оренда

фізкультурних споруд та прокат фізкультурного інвентарю, в тому числі одягу

та взуття; 2) виготовлення фізкультурного та допоміжного обладнання і

інвентарю, його ремонтування; 3) організація та проведення оплатної

фізкультурно-розважальної діяльності; 4) організація та проведення

фізкультурно-тренувального процесу в клубах фітнесу, бодібілдингу;

5) діяльність салонів для зменшення ваги тіла та схуднення, масажних салонів,

в тому числі інформаційно-консультативні послуги оздоровчого характеру

щодо: а) консультації фахівців у сфері харчування (лікаря-дієтолога) з питань

раціонального режиму харчування й вживання харчових добавок, вітамінів для

споживачів послуги; б) консультації фахівців із проведення медико-

відновлювальних заходів; в) послуги з лікувально-медичної реабілітації.

Необхідно однак розуміти, що окремі види фізкультурної діяльності, що

носить підприємницькій характер може здійснюватися суб'єктами

фізкультурної діяльності без мети отримання прибутку.

Незважаючи на те, що фізкультурна або фізкультурно-оздоровча

діяльність може здійснюватися як з метою отримання прибутків так й без цієї

мети, цей вид діяльності має спільну ознаку – вона не направлена на

досягнення нормативних результатів та популяризацію країни у міжнародних

відносинах.

В свою чергу спортивна діяльність, здійснюється, на нашу думку,

професійно, з метою досягнення нормативних результатів та слугує

популяризації країни в міжнародних відносинах.

Однак, якщо проаналізувати Закон України «Про фізичну культуру і

спорт» [106], то можна встановити, що він іноді не виконує свого завдання

щодо відокремлення фізкультурної діяльності, або фізкультурно-оздоровчої,

від спортивної діяльності та створює плутанину.

Наприклад, ст. 1 цього Закону поняття «вид спорту» в цілому відповідає

60

викладеній вище концепції розподілу спортивної та фізкультурної діяльності,

тобто, законодавець встановлює, що вид спорту це різновид змагальної

діяльності у спорті, що здійснюється з дотриманням визначених правил. Види

спорту поділяються на групи: олімпійські види спорту - види спорту, включені

до програми Олімпійських ігор; неолімпійські види спорту - види спорту, не

включені до програми Олімпійських ігор; види спорту інвалідів - види спорту,

включені до програм Параолімпійських і Дефлімпійських ігор, та види спорту,

не включені до програм Параолімпійських і Дефлімпійських ігор, у яких

беруть участь інваліди.

Головним в цій тезі є визначення про те, що це вид змагальної діяльності,

однак, на нашу думку, в цьому реченні не хватає доповнення такого змісту:

«ці види діяльності здійснюються професійно».

Однак далі законодавець поняття спорт визначив таким чином, це -

діяльність суб'єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямована на

виявлення та уніфіковане порівняння досягнень людей у фізичній,

інтелектуальній та іншій підготовленостях шляхом проведення спортивних

змагань та відповідної підготовки до них.

На нашу думку, якщо бути послідовним і вважати, що спортивна

діяльність це, перш за все, професійна діяльність, то серед суб'єктів які

забезпечують проведення спортивних змагань та підготовку до них, необхідно

виключити суб'єктів фізичної культури.

Поняття спортивна діяльність, що має таке визначення - це заходи, що

здійснюються суб'єктами сфери фізичної культури і спорту для розвитку

спорту, потребує виключити суб'єктів фізичної культури, залишивши лише

суб'єктів спортивної діяльності.

Тобто, діяльність в сфері фізичної культури і в сфері спорту може

здійснюватися і на господарських, і на громадських засадах, що потребує

розподілу законодавчого їх регулювання на принципово різних правових

режимах. В той же час чинний Закон України «Про фізичну культуру і спорт»

61

ні концептуально, ні змістовно це завдання не вирішує, чим гальмує

подальший розвиток відповідних відносин.

В цілому, що спортивна діяльність у порівняні із фізкультурною

діяльністю передбачає безпосередньо своєю метою підготовку до здійснення

та, власне, здійснення спортивних досягнень, що відповідно кваліфікуються та

фіксуються в процесі змагань, а тому за своїм суспільним значенням та

природою передбачає суттєво більш складний та суперечливий комплекс

суспільних інтересів, а відтак вимагає більш деталізованого та всебічного

правового забезпечення, зокрема потребує окремої правової та законодавчої

інституалізації, як спортивного права.

Таким чином, в Закон України «Про фізичну культуру і спорт» необхідно

внести зміни, щодо уточнення таких понять як фізкультурна або фізкультурно-

оздоровча діяльність та спортивна діяльність, в контексті того, що спортивною

діяльністю можуть займатися лише суб’єкти спортивної діяльності, а

фізкультурної або фізкультурно-оздоровчою лише суб’єкти фізкультурної

діяльності, а також необхідно дати визначення фізкультурно-розважальної

діяльності, з метою розмежування її від спортивних змагань.

Розглядаючи КВЕД 2010 Секція R: Мистецтво, спорт, розваги та

відпочинок, можна встановити, що діяльність клубів фітнесу та бодібілдингу

не включає послуги професійних спортивних інструкторів, вчителів, тренерів.

Тобто діяльність цієї категорії осіб є спортивною професійною діяльністю.

З правової точки зору, враховуючи вимоги Закону України «Про фізичну

культуру і спорт» [106], спортивна діяльність може здійснюватися як з метою

некомерційного господарювання, так й з метою отримання прибутку.

У цілому, спортивне підприємництво, зауважують окремі дослідники, це

особливий вид бізнесу, що потребує певних знань та умінь від підприємця

(в першу чергу, стосовно спорту та комерції). Спортивне підприємництво

вимагає не тільки організаторських здібностей, але й глибокого знання

складових спортивної науки – анатомії, біохімії, фізіології, раціонального

62

харчування, спортивної медицини, психології й педагогіки спорту,

спортивного менеджменту та маркетингу [50, с. 45].

Отже, комерціалізація основних відносин відбувається за наступними

напрямами: 1) комерціалізація діяльності з підготовки спортсменів до

здійснення спортивних досягнень; 2) комерціалізація діяльності з організації та

проведення спортивних змагань, включаючи продаж права на трансляцію та

розміщення реклами; 3) комерціалізація відносин участі спортсменів-

професіоналів у спортивних змаганнях, включаючи їх трансфер між

спортивними клубами; 4) комерціалізація послуг, пов’язаних з використанням

майна спортивних клубів та професійного досвіду їх персоналу в процесі

занять фізичною культурою, послуг лікувально-медичної реабілітації;

5) систематичне отримання пасивних доходів від передачі прав на засоби

індивідуалізації суб’єктів спортивної діяльності, прав оренди відповідних

приміщень та обладнання тощо; 6) господарська діяльність пов’язана із

виробництвом товарів спортивного та фізкультурного призначення.

В цілому аналіз спеціальної літератури та вищевикладених досліджень,

дозволяє відокремити наступні форми господарсько-правової діяльності у

сфері саме спорту: 1) оренда спортивних споруд та прокат спортивного

інвентарю, в тому числі спортивного одягу та взуття; 2) виготовлення

спортивного та допоміжного обладнання і інвентарю, його ремонтування ;

3) організація та проведення оплатних спортивно-видовищних заходів;

4) організація та проведення тренувального процесу; 5) іформаційно-

консультативні послуги спортивного характеру щодо: а) консультації фахівців

у сфері харчування (лікаря-дієтолога) з питань раціонального режиму

харчування й вживання харчових добавок, вітамінів для споживачів послуги ;

б) консультації фахівців із проведення медико-відновлювальних заходів, а

також тестування спортсменів; підготовку рекомендацій для споживачів

програм занять, а також загальних правил з їх ефективного використання;

професійну підготовку (перепідготовку) і підвищення кваліфікації в галузі

спорту; в) послуги з спортивної та медичної реабілітації; 6) розміщення

63

реклами при проведенні спортивних заходів або щодо спортивних заходів;

7) передача прав на телерадіотрансляцію спортивних заходів.

В цьому контексті необхідно зауважити, що лише на господарсько-

правовій платформі можливе об’єднання комплексу приватноправових та

публічно-правових відносин при здійсненні: 1) підприємницької та

непідприємницької фізкультурної або фізкультурно-оздоровчої діяльності;

2) підприємницької та непідприємницької спортивної діяльності.

1.3. Законодавче регулювання відносин в сфері спортивної діяльності

З моменту набуття Україною незалежності розпочалися активні процеси

зміни правової бази, що регламентувала діяльність і взаємодію громадських

об’єднань в сфері фізичної культури і спорту із органами державної влади.

Наслідком негативних економічних, політичних, суспільних явищ стали

ліквідація низки добровільних спортивних товариств, які фінансувались за

принципом належності до певної виробничої галузі, занепад матеріально-

технічної бази, а відсутність фахового управління адаптованого до

економічних реалій сьогодення призвели до стану перманентної кризи в їх

діяльності. Наразі стали поширюватися такі форми громадських об’єднань як

федерації за видами спорту, спортивні спілки (учнівської та студентської

молоді де засновниками виступають юридичні особи – навчальні заклади),

спортивні клуби вищих навчальних закладів, центри фізичного здоров’я, які

прийшли на зміну пострадянським громадським об’єднанням у сфері фізичної

культури та спорту [131]. В цьому сенсі перелік юридичних фактів виникнення

підстав для управлінської діяльності органів держави має бути реальною

сучасною систематизацією тих типових дій або суспільно значимих подій,

діяльність органів держави щодо яких, забезпечує її ефективність на даному

етапі розвитку суспільства [33, с. 109–110].

64

Центральне місце серед усіх нормативно-правових актів України посідає

Конституція [39], яка є головним документом держави. В ній, крім іншого,

знаходять своє відображення вимоги ст. 3 де наголошено, що життя і здоров’я

людини є найвищою соціальною цінністю у державі, а у ч.4 ст. 49 закріплено

положення, що держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту.

Крім того, перші суттєві кроки з визначення правових засад їх діяльності

були зроблені з прийняттям у 1992 році Законів України «Про об’єднання

громадян», який у 2013 році був замінений Законом України «Про громадські

об’єднання» [83; 101]. Крім того, можливість якісних змін у розвитку фізичної

культури та спорту країни сьогодні багато в чому обумовлюється рівнем

реалізації Закону України «Про фізичну культуру і спорт», Закон України

«Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих

досягнень в Україні», Закону України «Про антидопінговий контроль», Закон

України «Про внесення змін до Закону України «Про організацію та

проведення фінальної частини чемпіонату Євро 2012 року з футболу в Україні»

[81; 102; 103; 106].

Серед актів Президента України, які стосуються регламентації

адміністративно-спортивних відносин, можна назвати Національну доктрину

розвитку фізичної культури і спорту, затвердженої Указом Президента України

від 28.09. 2004 року № 1148/2004 [100]. Заслуговують уваги також наступні

нормативно-правові акти: Державна програма розвитку фізичної культури і

спорту на 2007–2011 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів

України від 15.11.2006 року № 1594 [90], Концепція Загальнодержавної

цільової соціальної програми розвитку фізичної культури і спорту на 2012–

2016 роки схваленою розпорядженням КМУ від 31.08.2011 року [104].

В цілому, лише Президентом України з 1994 року видано 16 указів з

питань розвитку фізичної культури і спорту, серед яких: «Про затвердження

Цільової комплексної програми «Фізичне виховання здоров’я нації» (програма

визначала основні завдання та заходи з розвитку фізичної культури і спорту на

1998–2005 роки) [99]; «Про додаткові заходи щодо державної підтримки

65

розвитку фізичної культури і спорту в Україні» (встановлено 140 стипендій

для видатних спортсменів та тренерів з олімпійських видів спорту) [88];

«Про державні стипендії чемпіонам і призерам Олімпійських,

Параолімпійських та Дефлімпійських ігор» [85], «Про Національну доктрину

розвитку фізичної культури і спорту» (затверджено систему концептуальних

ідей і поглядів на роль, організаційну структуру та завдання фізичної культури

і спорту в Україні на період до 2016 року) [100].

Так, Закон України «Про фізичну культуру і спорт» [106], який визначає

правові, соціальні, економічні й організаційні основи фізичної культури і

спорту в Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також

підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у зміцненні

здоров’я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття

засобами фізичної культури і спорту. Окрім того, у ст.ст. 20, 23 вказаного

нормативного акта передбачена можливість здійснення міжнародного

співробітництва у сфері фізичної культури і спорту, а також відповідальність у

разі порушення законодавства у цій сфері. У зв’язку з цим можна зробити

висновок, що цей закон регулює основні аспекти, необхідні для виникнення

відносин у сфері фізичної культури і спорту, закладає основи для подальшого

розвитку законодавства в цій сфері, що й підтверджує нашу думку про його

базовість.

Закон України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та

спорту вищих досягнень в Україні» [103], спрямований на регулювання

відносин, пов’язаних з розвитком олімпійського та параолімпійського руху в

Україні, де в ст. 2 гарантується державна підтримка в особі центральних

органів виконавчої влади, Головного управління Державного казначейства

України та інших органів всім учасникам зазначеного руху.

Закон України «Про антидопінговий контроль у спорті» [81] визначає

умови (правові, організаційні) здійснення антидопінгового контролю у нашій

державі, залучення та участь відповідних установ, організацій у

66

профілактичній діяльності, а також діяльності стосовно попередження

застосування і розповсюдження допінгу у спорті. Означений нормативний

документ до того ж визначає повноваження КМУ стосовно створення

Національного антидопінгового центру з лабораторією антидопінгового

контролю у його складі, на яку покладено завдання щодо організації та

здійснення антидопінгового контролю в спорті. До повноважень

Національного антидопінгового центру належить розроблення програми

діяльності щодо профілактики, попередження застосування і розповсюдження

допінгу в спорті, яка затверджується КМУ.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про організацію

та проведення фінальної частини чемпіонату Євро 2012 року з футболу в

Україні» є цікавим в контексті забезпечення здоров’я уболівальників та

спортсменів і створення сприятливої атмосфери для перегляду матчів Євро-

2012 [102]. Цей Закон встановлює заборону вживання, продажу, міни,

дарування та іншого виду розповсюдження тютюнових виробів на території на

всіх без винятку приміщеннях і відкритих зонах всієї території спортивної

споруди.

Унікальність цього нормативно-правового акту полягає у встановленні

обмежень для громадян (вболівальників) на конкретних територіях в період

проведення спортивно-видовищних заходів.

Крім того, КМУ було видано ряд підзаконних актів щодо спортивно-

фізкультурної діяльності, зокрема: 1) постанову КМУ від 18.01.2003 року № 49

«Про утворення центрів фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх»» [105],

спрямовану на: залучення громадян до занять спортом, створення умови для

оздоровлення населення шляхом обладнання та утримання фізкультурно-

оздоровчих і спортивних споруд; організацію та проведення змагань,

конкурсів, показових виступів, фестивалів, спортивних свят та інших заходів

за місцем проживання і в місцях масового відпочинку населення; формування

у громадян потреби рухової активності та створення умов для їх задоволення;

організацію проведення просвітницької роботи з питань оздоровлення

67

населення. Зазначеним юридичним актом передбачено створення

Всеукраїнського центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» як

державної бюджетної організації, яка діє з метою створення сприятливих умов

для реалізації права громадян на заняття фізичною культурою і спортом, а

також задоволення їх потреб в оздоровчих послугах за місцем проживання та в

місцях масового відпочинку населення; 2) постанову КМУ від 22.03.2000 року

№ 539 «Про встановлення винагороди спортсменам України – чемпіонам,

призерам спортивних змагань міжнародного рівня та їх тренерам» [82], якою

було встановлено розміри та порядок виплати винагород спортсменам;

3) розпорядження КМУ від 11.04.2012 року «Питання Державної служби

молоді та спорту» [78], яким Державній службі молоді та спорту було передано

повноваження Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, що

припиняються, у частині реалізації державної політики у сфері молоді,

фізичної культури та спорту, що на думку окремих науковців [66, с. 66]

сприятиме більш ефективній реалізації завдань у сфері фізкультури та спорту.

Велика кількість правових норм, які регулюють відносини у сфері

спорту, міститься у відомчих нормативних актах Міністерства освіти і науки,

молоді та спорту України (колишнього Міністерства України у справах сім’ї,

молоді та спорту). Серед них можна назвати наступні накази Міністерства

України у справах сім’ї, молоді та спорту: від 07.04. 2006 року № 1088

«Про затвердження Положення про Єдину спортивну класифікацію України»,

яким визначено умови та порядок присвоєння спортивних звань та розрядів

спортсменам [94]; від 31.05.2010 року № 1518 «Про затвердження Порядку

присвоєння кваліфікаційних категорій спортивним суддям» [98]; від 29.03.2006

року № 995 «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у

державному бюджеті на прикладні розробки у сфері розвитку окремих видів

спорту та методики підготовки спортсменів» [97]; від 02.08.2005 року № 458

«Про затвердження Положення про організацію фізичного виховання і

масового спорту в дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних

навчальних закладах України» [95]; від 15.04.2009 року № 1216

68

«Про затвердження Положення про рейтинг з олімпійських видів спорту в

Україні» [96]; від 19.06.2008 року № 2489 «Про затвердження нормативно-

правових актів з питань забезпечення спортивним одягом, взуттям та

аксесуарами, спортивним інвентарем індивідуального користування» [92]

тощо.

У системі джерел права також виділяють також судовий прецедент –

джерело права, що виражене в об’єктивному рішенні органу держави, містить

юридичне положення або дає тлумачення спірного питання, чи вирішує в

певному розумінні не передбачене в законі питання, якому надається

формальна обов’язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ

[72, c. 157].

Однак, сучасні відносини в галузі фізичної культури і спорту

надзвичайно різноманітні і багатогранні; вони охоплюють широкий спектр

питань соціального, економічного та культурного характеру. Особливо

інтенсивно в нашій країні і за кордоном розвивається в останні десятиліття

підприємницька діяльність у фізичній культурі і спорті, – все більш

комерційним стає професійний спорт, активно розвиваються ринки платних

послуг у сфері оздоровчого спорту та спортивного туризму. Для того, щоб

упорядкувати цей процес, ввести його в позитивне русло, виключити можливі

зловживання, держава впливає на сферу економічних відносин у фізкультурі і

спорті допомогою ряду інструментів.

Одним з основних інструментів впорядкування економічних відносин в

галузі фізичної культури і спорту є відповідна правова база, яка являє собою

комплекс законодавчих і нормативних правових актів з питань господарської

діяльності у фізкультурно-спортивній сфері. На основі сформованої правової

бази будуються всі економічні відносини виробників спортивних товарів,

послуг і інформації між собою, з іншими суб'єктами економіки, з державними

та муніципальними структурами. Наявність правової бази дозволяє учасникам

спортивної індустрії чітко окреслити коло своїх повноважень, прав і обов'язків.

Така фіксація правочинності всіх суб'єктів економіко-спортивних відносин

69

істотно спрощує процедуру розбору скарг та позовів у випадках виникнення

господарських спорів, усуває різні тлумачення тих чи інших положень закону.

Крім того, законодавчі акти визначають джерела фінансування фізкультурно-

спортивних заходів, встановлюють специфіку та пріоритети у розвитку

спортивної індустрії.

Ефективність правового регулювання, впливу держави на відповідні

суспільні відносини, зауважує Д.В. Задихайло, має забезпечуватись фактично

усім арсеналом правових засобів, що мають утворити ефективно працюючи

механізми правового регулювання. В цьому сенсі нормотворча модернізація

має визначатись і з системою джерел законодавчого регулювання від

Основного закону до підзаконних нормативно-правових актів необхідних і

достатніх за кількістю, предметною приналежністю та функціональним

призначенням для створення цих механізмів життєздатними. Що стосується

правових засобів, то мають бути використані і фіксація відповідних

конституційно-правових цінностей, принципів та гарантій в діяльності

уповноважених та зобов’язаних суб’єктів, включаючи змістовне наповнення

компетенції відповідних органів публічної влади, і правові засоби

забезпечення ефективності в реалізації ними своїх владних повноважень та

функціональних обов’язків, і система кваліфікаційних показників

результативності відповідних суспільно-економічних процесів та форм і

засобів цілеспрямованого впливу на їх протікання, визначення інших

особливостей правових режимів, що мають бути встановлені в означеному

контексті тощо [32, с. 56–57].

Оцінюючи зміст чинного Закону України «Про фізичну культуру і

спорт» [106], слід визнати, що він може слугувати базою для початку

кодифікаційної роботи у цій сфері з урахуванням того, що в ньому залишені

невизначеними, неврегульованими інститути відносин спортивної і

фізкультурної діяльності. Таким чином, модернізація Закону України

«Про фізичну культуру і спорт», тим більше в напрямі надання йому ознак та

властивостей кодифікації, вимагає ґрунтовних юридично-технічних

70

напрацювань, що мають базуватися на сучасній практиці реалізації спортивних

відносин і в першу чергу враховуючи їх господарсько-правовий компонент. У

цій справі важливого значення набуває також наукове прогнозування

подальшої динаміки розвитку спортивних відносин і в першу чергу з огляду на

їх перспективу найближчих десяти років.

Якщо сприймати цей Закон України з позиції існуючої вітчизняної

традиції кодифікації законодавства, стає зрозумілим, що законодавцю

необхідно посилити саме глибину та деталізацію регламентації основних типів

відповідних суспільних відносин. Отже, кодифікація законодавчого

регулювання фізкультурно-спортивних відносин може слугувати одним із

засобів модернізації фізкультурно-спортивного законодавства. Цікаво, що і у

Російській Федерації активно обговорюється створення проекту федерального

закону «про спортивну підготовку». Його зміст охоплює низку положень, що

стосуються основних понять, основи державної політики у цій сфері, перелік

суб’єктів спортивної підготовки, її форм, забезпечення тощо.

Однак, на сьогодні Закон України «Про фізичну культуру і спорт»

фактично є єдиним джерелом законодавчого регулювання фізкультурно-

спортивних відносин в Україні за умови, що усі інші нормативно-правові акти

повинні бути з ним змістовно узгодженими. Слід зазначити, що прийнятий він

був у 1994 р., але протягом усього часу постійно вдосконалювався. Особливих

змін він зазнав у 1999, 2000, 2001, 2004, 2005, 2006, 2007, 2009, 2010 та 2011

роках, що, у свою чергу, свідчить про високу суспільну актуальність сфери

відносин фізкультури і спорту, а також про усвідомлення цього законодавцем

та прагнення постійного вдосконалення законодавчої бази.

Цікаво, що зазначений Закон структурно має загальну частину

(положення), яка містить термінологію, засади державної політики у сфері

фізичної культури і спорту та джерела законодавчого регулювання тощо, а

також умовно особливу частину, що, у свою чергу, передбачає, зокрема,

визначення кола суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, змістовно містить

відокремлення відносин фізичної культури від спорту, питання організації,

71

фінансування, міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури і

спорту тощо.

Таким чином, цей напрям подальшого розвитку законодавства у

фізкультурно-спортивній сфері не є випадковим. Усі інші відносини в цій

сфері логічне можуть бути врегульованими за допомогою прийняття указів

Президента, постанов Кабінету Міністрів України та ін. Однак, нажаль

юридичні норми не здатні упорядкувати суспільні відносини, розв’язати

велику кількість колізій в законодавстві й тому іноді нормативно-правові акти

існують незалежно від практичного життя. Непродумані програми, які

залишаються лише на папері породжують недовіру до владних структур та до

законодавчих актів, що ними приймаються [75, с. 50–53].

Слід зазначити, що важливим правовим джерелом впливу на

фізкультурно-спортивні відносини є Державна програма розвитку фізичної

культури і спорту від 15.11.2006 року № 1594 [90]. За своїм призначення вона є

алгоритмом реалізації державної політики у сфері фізкультурно-спортивної

діяльності. Аналіз законодавства у названій сфері свідчить про наявність

досить масштабного конгломерату правових норм, зокрема внутрішніх правил,

положень, які цілком не належать до жодного з механізмів правового

регулювання: господарського, конституційного, адміністративного, трудового

та цивільного права. Так, предметом регулювання окремих з них є, зокрема,

правила прийому до спортивних клубів та федерацій, регламенти спортивних

змагань, правила трансферу гравців, антидопінгове законодавство,

законодавство про спортивні третейські суди тощо. Особливість таких норм

полягає у встановленні спеціальних вимог до спортивних клубів, професійних

спортсменів тощо.

Фізично-спортивні послуги різновидом соціальної послуги, а її

споживання у багатьох випадках істотно впливає на стан здоров’я людей,

одним із найважливіших питань, яке потребує постійної уваги з боку держави,

є гарантування високої якості послуг. Окрім того, необхідність втручання

держави тут зумовлюється розглянутою раніше специфікою ринкового

72

механізму у сфері фізичної культури і спорту. Впливаючи на процес

забезпечення високої якості фізично-спортивних послуг, держава усуває

наслідки природного монополізму, притаманного ринку фізично-спортивних

послуг [65, с. 32].

Основними міжнародними документами у сфері спорту слід вважати

Міжнародну хартію фізичного виховання і спорту 1978 року з подальшими

доповненнями, і Спортивну хартію Європи 1992 року.

Дані міжнародні акти встановлюють основні принципи регулювання

розвитку спорту, яких зобов'язані дотримуватися всі країни, ратифікували

угоди. Основними принципами, з яких країни зобов'язані виходити,

виступають, по-перше, доступність занять масовим спортом без дискримінації

за будь-якими ознаками, по-друге, державне регулювання розвитку мережі

спортивних споруд та доступності занять фізичною активністю.

Ґрунтуючись на положеннях вищевказаних документів, різні країни в

залежності від специфіки соціально-економічного та політичного устрою

формують умови для розвитку спорту, для створення, відновлення і

поповнення його ресурсної бази як основи функціонування.

Розвиток спорту ґрунтується на базовому законі про спорт. Так, у

Франції це Закон Французької Республіки про організацію та підвищенні ролі в

суспільстві фізичної і спортивної активності (1984 року), у Фінляндії – Закон

про спорт (1979 року) і Статут про спорт (1979 року). Слід відзначити, що

розробка цих законів, а також усіх інших законодавчих актів, що стосуються

питань розвитку спорту, повинна відповідати положенням міжнародних угод.

Державними органами виконавчої влади виступають різні міністерства і

відомства. Наприклад в Іспанії – це Вища рада спорту, що є автономним

органом Міністерства освіти і науки, в Аргентині – Міністерство з соціальних

питань. У їх компетенції знаходяться принципові питання розвитку ФКС:

1) участь в управлінні спортом вищих досягнень; 2) виділення і розподіл

коштів державного бюджету, складання кошторису витрат; 3) виділення,

анулювання та умови отримання субсидій, допомоги і позик для спортивних

73

організацій; 4) контроль використання фінансових коштів; 5) формування

пропозицій по підготовці фахівців; 6) участь у розробці та реалізації планів з

будівництва та модернізації спортивних споруд, включаючи їх обладнання

тощо [9, с. 82–84].

Між тим, зарубіжний досвід розвитку спорту свідчить, що

територіальний принцип поділу управлінських функцій дозволяє чітко

розмежувати компетенцію і відповідальність державних і територіальних

органів управління. Так, якщо на державному рівні виконуються основні

функції управління, то регіональні та місцеві органи управління спортом

орієнтовані більшою мірою на розвиток масового спорту та спорту для всіх, які

за кордоном є нероздільними поняттями. Наведемо кілька прикладів.

У Німеччині реалізується система територіального управління масовим

спортом, де управління ним відповідно до Конституції (ст. 30) і федеративної

структурою Німеччини є завданням земель. Слід підкреслити, що в Німеччині

немає єдиної структури управління спортом на земельному рівні. Механізм

регулювання спортом значно відрізняється в різних землях. У ряді земель

(Баден-Вюртенберг, Мекленбург – Передня Померанія, Нижня Саксонія,

Північний Рейн – Вестфалія, Саксонія, Саксонія – Ангальт) за розвиток спорту

відповідають міністерства у справах культури, в інших (Баварія, Бранденбург,

Гессен, Шлезвіг-Гольштейн) – міністерства у справах освіти, науки і

мистецтва, з питань освіти і спорту, у справах жінок, праці та соціального

порядку тощо, в Тюрінгії – Міністерство з соціальних питань і охорони

здоров'я, в Рейнланд-Пфальці – Міністерство внутрішніх справ, а в землях

Бремен і Гамбург – сенатори з внутрішніх справ [9, с. 82–84].

Загальне управління ФС, а також питаннями масового спорту

здійснюється урядами земель спільно з федеральним урядом, національними

спортивними організаціями, містами, громадами та комунами. Залежно від

регіональної специфіки, попиту населення на послуги масового спорту

організація масового спорту в землях різна, але незалежно від цього існують

єдині пріоритети: спорт в школах та підготовка викладачів фізвиховання;

74

студентський спорт; спорт для всіх, насамперед серед молоді, жінок, літніх і

інвалідів; будівництво, модернізація та зміст спортивних споруд; сприяння

спорту вищих досягнень; допомога спортивним клубам і командам [9, с. 82–

84].

В цьому контексті, необхідно зауважити, що розглядаючи таку категорію

суб’єктів господарювання, як господарська організація, необхідно визначити,

що це об’єднання фізичних або юридичних осіб, що наділені організаційною

єдністю і створені в установленому законодавством порядку, які або

безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють цією

діяльністю, мають необхідне для цього майно і володіють господарською

компетенцією [24, с. 99].

Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту, затверджена

Указом Президента України від 28.09.2004 року № 1148 на період до 2016 р.

державну політику у сфері фізичної культури і спорту спрямовує на вирішення

таких завдань: формування у населення сталих традицій та мотивацій щодо

фізичного виховання і масового спорту як важливого чинника забезпечення

здорового способу життя; удосконалення форм залучення різних груп

населення до регулярних та повноцінних занять фізичною культурою і

спортом; удосконалення на науково обґрунтованих засадах системи дитячо-

юнацького спорту; підвищення якості відбору обдарованих осіб до системи

резервного спорту, створення умов для розвитку індивідуальних здібностей

спортсменів на етапах багаторічної підготовки; удосконалення системи

формування та підготовки національних збірних команд, передусім з

олімпійських видів спорту; переорієнтування системи керівництва у сфері

фізичної культури і спорту на забезпечення поєднання зусиль організацій

фізкультурно-спортивної спрямованості; сприяння поширенню клубної

системи у сфері фізичної культури і спорту; будівництво за підтримки органів

виконавчої влади та органів місцевого самоврядування сучасних спортивних

споруд, належне їх обладнання та використання; удосконалення економічних

засад у сфері фізичної культури і спорту, запровадження ефективних моделей

75

її кадрового, фінансового, матеріально-технічного, наукового, медичного та

інформаційного забезпечення.

Зазначена доктрина закріплює систему концептуальних ідей і поглядів на

роль, організаційну структуру та завдання фізичної культури і спорту в

Україні. Даним документом визначається, що метою розвитку фізичної

культури і спорту в Україні є: створення умов для забезпечення оптимальної

рухової активності кожної людини впродовж усього життя, досягнення нею

достатнього рівня фізичної та функціональної підготовленості, сприяння

соціальному, біологічному та психічному благополуччю, поліпшенню стану

здоров'я, профілактиці захворювань і фізичній реабілітації; залучення до

дитячо-юнацького та резервного спорту обдарованих осіб, створення умов для

максимальної реалізації їхніх здібностей у спорті вищих досягнень,

задоволення видовищних запитів населення, формування у громадян почуття

гордості за свою країну, підвищення авторитету держави у світовому

спортивному русі.

На нашу думку доречним буде підготувати кодифікований документ

діяльності у галузі спорту, в якому інтегрувати всі чинне нині у сфері фізичної

культури і спорту законодавство, чітко виділивши його основні принципи і

забезпечивши баланс публічних і приватних інтересів.

Процес руйнування ще радянської моделі системи фінансування спорту,

що дійшов свого логічного завершення, фактично ставить перед суспільством

гостре питання щодо необхідності комерціалізації спортивних відносин та

розробки та здійснення національної спортивної реформи. У фокусі цієї

реформи опинилась, ціла низка юридично вагомих питань, серед яких, як

уявляється, центральне місце посідає проблема визначення правового статусу

спортивного клубу, його організаційно-правова форма (форми), обсяг

правосуб’єктності та «включення» спортивного клубу до системи відповідних

організаційно-господарських відносин. Відтак, необхідно ставити питання про

галузеву приналежність відносин в сфері фізкультури та спорту саме як

комплексу об’єктів правового регулювання, виходячи із неоднорідності їх

76

правової природи. Отже, перед очима постає необхідність спортивної реформи.

Мовою господарського права це означає фазу практичної реалізації

організаційно-господарських повноважень відповідними владними суб’єктами

щодо господарської діяльності [22, с. 44–45].

Основна маса нормативних актів спрямована на правове регулювання

різних відносин сфери фізичної культури і спорту в цілому. В той же час така

специфічна, нова, динамічне розвивається область, як професійний спорт, на

рівні досліджуваної групи джерел урегульована недостатньо. На сьогоднішній

день чинне законодавство в значній ступені відстає від фактичних відносин,

що виникають і розвиваються в сфері професійного спорту. Однією з основних

причин такого положення є практична відсутність науково-теоретичного

фундаменту.

Проаналізуємо міжнародні акти щодо розвитку професійного спорту.

Як приклад багатосторонніх договорів, що регулюють професійні

спортивні відносини, можна навести Міжнародну хартію фізичного виховання

і спорту (Прийнята в м Парижі 21.11.1978 році на 20-ій сесії Генеральної

конференції ЮНЕСКО), Європейську конвенцію про запобіганню насильству

та неналежну поведінку глядачів під час спортивних заходів, і зокрема

футбольних матчів від 19 серпня 1985 (Страсбург, 19 серпня 1985 року),

Міжнародну конвенцію проти апартеїду в спорті від 10 грудня 1985 року (дана

Конвенція підписана в Нью-Йорку 10 грудня 1985 року, Конвенцію проти

застосування допінгу від 16 листопада 1989 року (Конвенція підписана в

Страсбурзі 16 листопада 1989 року і набрала чинності 1 березня 1990 року,

Модельний закон про національні види спорту (Прийнято в м Санкт-Петербург

26.03.2002 року, Постановою 19-8 на 19-му пленарному засіданні

Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД).

У досліджуваній сфері на сьогоднішній день діє комплекс норм різних

галузей права, що підлягають спільному застосуванню, незважаючи на те, що

вони містяться в різних актах, не завжди нормативно-правових, і носять

розрізнений характер.

77

Крім того, Закон України «Про фізичну культуру і спорт» хоча і носить

системний і міжгалузевий характер, проте він потребує серйозного

коригування, як такий, що прийнятий до набрання чинності Господарського

кодексу України, нової редакції Цивільного кодексу України і інших

нормативно-правових актів.

Отже, законодавство, що регулює професійні спортивні відносини, є

однією з комплексних галузей законодавства. А враховуючи, що професійний

спорт являє собою міжгалузеву сферу правового регулювання, можна

стверджувати про доцільність єдиного правового регулювання професійних

спортивних відносин в рамках правового комплексу.

Таким чином, на нашу думку, є необхідність розробки та прийняття

Закону України «Про професійний спорт в Україні» як основного правового

документу саме в області професійного спорту.

Крім того, необхідно зауважити, що звичаї ділового обороту та інші

правові звичаї є частиною звичайного права як джерела права, представляється

необхідним в найзагальнішому вигляді усвідомити роль норм звичаєвого права

як джерела правового регулювання професійних спортивних відносин, а також

їх правову природу.

Наприклад 05.05.2000 року Центральним Бюро Міжнародної федерації

баскетболу були прийнятті так звані «Офіційні правила ФІБА 2000 року».

ФІБА – це недержавна спортивна організація, яка отримала визнання на

міжнародному рівні. Практично всі європейські професійні ігри (чемпіонати,

кубки тощо) з баскетболу проводяться під її егідою з дотриманням і

виконанням зазначених Правил ФІБА. Більш того, національні федерації з

баскетболу зобов'язані проводити національні ігри з баскетболу (чемпіонати,

кубки), в тому числі і міжнародні, за вказаними Правилами ФІБА.

Отже, Правила ФІБА є правовим актом, що містить норми звичайного

права, що регулюють комплекс публічно-правових та приватноправових

відносин в професійному баскетболі, оскільки сформовані загальноприйняті

правила поведінки (правила гри в баскетбол) в силу їх неодноразового

78

однакового застосування по суті і являють собою звичай ділового обороту

(звичаєву норму), що не виражені прямо ні в законі (нормативному акті), ні в

угоді сторін, в той же час, яка не суперечить їм. Правила гри в баскетбол

досить чітко визначені у своєму змісті і широко застосовуються в різних

галузях права. Отже, зазначені Правила ФІБА за своєю правовою природою є

звичаєво-правовою нормою, тобто правовим звичаєм, що є джерелом

правового регулювання публічно-правових та приватноправових відносин у

галузі професійного спорту.

Крім зазначених Правил ФІБА до даного виду джерел правового

регулювання професійних спортивних відносин можна віднести також різного

роду Регламенти Чемпіонатів, Кубків тощо [13, с. 83–86].

Таким чином, окремі міжнародні федерації професійних видів спорту

наділені правом прийняття, звичаєвих норм, що є джерелом правового

регулювання публічно-правових та приватноправових відносин у галузі

професійного спорту.

Проаналізувавши окремі норми міжнародних федерацій професійного

спорту, можна прийти до висновку, що акти які приймаються і діють в

професійному спорті, мають подвійну правову природу: 1) являють собою

неофіційну систематизацію норм звичаєвого права, такі збірки містять і

локальні (корпоративні) норми, що регулюють як корпоративні, так і локальні

відносини; 2) вони містять норми звичаєвого права, які поширюють свою дію і

на відносини, що складаються без участі загальновизнаних спортивних

організацій, які власне і систематизували такі норми звичаєвого права.

Отже, на сучасному етапі соціально-економічного розвитку тісний

зв’язок між розвитком економічних відносин та станом розвитку правового

регулювання майнових відносин, і особливо відносин товарно-грошового

обігу, що є предметом цивільного та господарського права є цілком зрозумілим

та загальновизнаним. Але, якщо комплексно розглянути питання правового

забезпечення цих суспільних відносин в галузевому контексті, то необхідно

констатувати наявність тісного зв’язку, що існує також між ними та

79

екологічним, аграрним, адміністративним, фінансовим, міжнародним

приватним та міжнародним публічним правом. Звичайно, що такий

різноманітний за своїм предметом і методами правовий та законодавчий масив,

де кожен з його названих автономних фрагментів, що регулюють окремі

сторони товарно-грошового обігу, об’єктивно потребує чіткого

системоутворюючого імпульсу, основоположної програми взаємодії цих

правових і законодавчих фрагментів в масштабі загального, системного за

своєю природою, нормативно-правового регулювання економічних відносин як

таких. Саме тому і виникає надзвичайно активний суспільний запит на

системне, конституційно-правове регулювання, яке за рахунок рівня

юридичної сили, масштабу та глибини регулювання може утримати процеси

спеціалізації права і законодавства в межах єдиної системи із загальним

функціональним призначенням [32, с. 56–57].

Таким чином, вирішення питань укріплення здоров’я українців,

збільшення числа громадян, які займаються фізичною культурою та спортом,

розвиток спорту вищих досягнень можливо лише при створенні ефективної

нормативно-правової бази. Але Закон України «Про фізичну культуру і спорт»,

є застарілим, доконституційним та не відповідає сучасним реаліям, особливо

після прийняття ГК України та нового ЦК України. Чинне законодавство не

містить чіткого повного визначення непідприємницької фізкультурно-

спортивної організації, не відображає її функціональні ознаки, завдання,

функції, права та обов’язки. Відсутність комплексного підходу до вирішення

цієї проблеми зумовило ряд негативних наслідків теоретичного і практичного

плану, які виникають на практиці в процесі діяльності фізкультурно-

спортивних організацій [118, с. 3].

Згідно з ст.1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», спорт –

діяльність суб'єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямована на

виявлення та уніфіковане порівняння досягнень людей у фізичній,

інтелектуальній та іншій підготовленостях шляхом проведення спортивних

змагань та відповідної підготовки до них. Спорт має такі напрями: дитячий

80

спорт, дитячо-юнацький спорт, резервний спорт, спорт вищих досягнень,

професійний спорт, спорт ветеранів, олімпійський спорт, неолімпійський

спорт, спорт інвалідів тощо, а спортивна діяльність – заходи, що здійснюються

суб'єктами сфери фізичної культури і спорту для розвитку спорту.

Отже, Закон України «Про фізичну культуру і спорт» змістовно та

структурно не відповідає сучасному рівню розвитку спортивно-фізкультурних

відносин в суспільстві особливо з огляду на процес їх подальшої

комерціалізації.

В окремих країнах розвитку законодавства у спортивній сфері

приділяють більшої уваги ніж в Україні. Наприклад у Франції, з метою

регулювання спортивних правовідносин був прийнятий Спортивний кодекс,

що базується на цілому комплексі нормативно-правових актів.

Отже, основні напрями розвитку законодавства про фізичну культуру та

спорт як види суспільного буття можуть бути сфокусовані у таких напрямах:

1) законодавче закріплення місця і ролі державної політики в сфері фізичної

культури та спорту, відповідних державних програм розвитку в галузі;

2) визначення переліку організаційно-правових форм функціонування

спортивних організацій; 3) визначення правової природи різних видів

спортивної діяльності в контексті розподілу її на господарську комерційну,

господарську некомерційну, та діяльність, що не є господарською тощо;

4) суттєве посилення регулювання професійної спортивної діяльності.

Очевидним є те, що фізична культура та спорт є важливим та значним

сегментом соціальних відносин у суспільстві. Та, незважаючи на те, що вона є

предметом законодавчого регулювання, всі аспекти діяльності повинні бути

чітко відображені в структурі законодавчого забезпечення, що на нашу думку

потребує прийняття Спортивного кодексу.

Слід зазначити, що як уявляється, комплексна правова природа

господарського законодавства, як ні яка інша галузь, за своїм

інструментальним арсеналом, а головне за «технологіями» об’єднання

механізмів приватноправового та публічно-правового регулювання в єдиному

81

нормативно-правовому комплексі є максимально відповідною досягненню

цілей та спрямованості суспільних інтересів в цій сфері. Слід врахувати також,

що фактично суб’єкти спортивної діяльності явно або у тіньовому форматі є

суб’єктами господарювання. Відтак, визначення серед суб’єктного складу

спортивних відносин його основної ланки – спортивного клубу як суб’єкта

господарювання у встановленій спеціально для цього організаційно-правовій

формі є ключовим завданням законодавчого забезпечення спортивної реформи.

А у необхідності здійснення якої сумнівів не існує.

Заглиблення в проблематику правового регулювання спортивної

діяльності та спортивних відносин в цілому актуалізує питання про правову

природу самого інституту або галузі законодавства – спортивне право. Як

правило, в Україні, практика застосування норм спортивного права зводиться

до стандартного переліку послуг, які стосуються представницьких

повноважень в різних федераціях, міжнародному спортивному арбітражі, а

також послуг з розробки контрактів. Проте в процесі аналізу ринку можна

відшукати перші ознаки розвитку даної практики в Україні. Так, в юридичній

літературі можна зустріти думку, що: «Спортивне право - це комплексна сфера

права, яка є системою взаємозв'язаних норм, які приймаються, як на

законодавчому рівні, так і на рівні організацій, що створені для здійснення

саморегулівної діяльності, щодо універсалізації правил організації спортивних

змагань, присудження нагород, тощо, у межах ієрархічної структури

міжнародного спортивного руху. Ці норми зачіпають різні сегменти

спортивної діяльності (змагання, трудові відносини, фінансування,

господарську діяльність та медичне обслуговування)» [132]. Проте, з точки

зору дослідників з РФ, спортивне право – це спеціалізована комплексна галузь

права, що представляє собою пов'язану внутрішньою єдністю систему

взаємопов'язаних правових, а також корпоративних норм, якими

закріплюються основні принципи, форми і порядок фізкультурно-спортивної

діяльності, що включає органічний комплекс наступних суспільних відносин:

1) трудових та соціального забезпечення; 2) державно-управлінських,

82

фінансових та ресурсного забезпечення; 3) господарських (підприємницьких);

4) кримінально-правових; 5) відносин у сфері спортивної травматології та

протидії застосуванню допінгу; 6) міжнародних, процесуальних відносин з

врегулювання спортивних спорів, а також інших відносин, пов'язаних з

фізичною культурою і спортом [40, с. 15].

Під предметом спортивного права розуміється органічний комплекс

суспільних відносин, що виникають у сфері фізичної культури та спорту

трудових і соціального забезпечення, державно управлінських, фінансових та

ресурсного забезпечення, господарських (підприємницьких), кримінально-

правових, у сфері спортивної травматології та протидії застосуванню допінгу,

міжнародних, а також процесуальних (щодо врегулювання спортивних спорів).

Як бачимо, йдеться про різноманіття видів суспільних відносин у сфері

фізичної культури і спорту, які не можуть бути віднесені, взяті в сукупності, до

предмета жодної з традиційних галузей права. Незважаючи на те що різні види

суспільних відносин в сфері фізичної культури і спорту не становлять

органічної єдиного стосунки, вони тісно взаємопов'язані один з одним і можуть

розглядатися в якості цілісного утворення. Саме в цьому полягає специфіка

спортивних відносин як складного комплексу різних видів суспільних відносин

у сфері фізичної культури і спорту [40, с. 14].

Отже, спортивне право є особливою комплексною галуззю законодавства

України, що, подібно до військового, інформаційного, енергетичного

законодавства, тощо, знаходиться на стадії становлення. Так на думку

Р.В. Чередника, ця галузь законодавства регулює самі різні правовідносини за

участю суб'єктів спортивної діяльності: спортсменів, клубів, тих, хто

займається організацією змагань, продажам трансляцій змагань, постачанням

спортивного устаткування, продажам сувенірної продукції і тому подібне. Всі

стосунки між цими суб'єктами можна віднести до спортивних в широкому

сенсі слова. Вони регулюються різними самостійними галузями права:

цивільним, трудовим, адміністративним, фінансовим. Саме тому на меті даного

дослідження було обґрунтування комплексності спортивного права як

83

достатньо автономної підсистеми правових норм законодавства України.

Багато в чому це обумовлено тим, що сучасні підходи до управління спортом,

організації спортивної інфраструктури, місця і ролі права почали приходити у

вітчизняний спорт після розпаду Радянського Союзу. До цього моменту в

області спорту працювала адміністративна модель [125]. Звичайно, що вона

була абсолютно іншою та за характером, змістом та формами. Адже, в її

межах, не визнавались правовідносини, що пов'язані з отриманням прибутку,

фактично спорт був виведений за рамки господарських відносин, предмета

регулювання господарського законодавства і права.

Враховуючи різноманіття та розрізненість норм спортивного права, що

визначається комплексним характером регулювання, потрібна його

систематизація, найбільш ефективним та послідовним видом якого є

кодифікація [61, с. 23].

Зазначені правовідносини представлені як вид суспільних відносин, що

виникають у результаті впливу норм права на фактичні, реальні відносини у

суспільстві і виступають ланкою, яка опосередковує (регулює) зв’язок між

нормами права і відповідними фактичними відносинами. Функціональним

призначенням правовідносин є визначення учасників фактичних відносин,

їхніх взаємних прав та обов’язків, умов, засобів і наслідків їх реалізації [18, с.

21].

Спортивне право має справу з відносинами, що виникають в галузі

фізичної культури і спорту, що обумовлює певну специфіку їх правового

регулювання, яка, в свою чергу, відбивається на спортивних правовідносинах.

Ця специфіка полягає в тому, що спортивне правовідношення знаходиться на

стику публічного та приватного права, в ньому відбивається взаємодія

правової надбудови та економічного базису суспільства.

Сучасний стан розвитку спортивних відносин, спортивної діяльності в

Україні актуалізує питання законодавчої інституалізації такої комплексної

підгалузі права і законодавства як спортивне право.

84

Очевидно, що комерційна та некомерційна, господарська складова, що

міститься в системі сучасних спортивно-фізкультурних відносин потребує

створення адекватної їй господарсько-правової складової в структурі змісту

системи спортивного права, як комплексної підгалузі національного

законодавства.

Формування спортивного права, як підсистеми норм, що мають велике

суспільно-правове та суспільно-економічне значення має базуватися на

чіткому логічне та юридично обґрунтованому та узгодженому понятійному

апарату, особливо, зокрема щодо таких об’єктів як: «спорт», «фізична

культура», «спортивні відносини», «спортивна діяльність», «некомерційна

спортивна діяльність» «комерційна спортивна діяльність», «спортивний клуб»,

«спортивні заходи», «професійний спорт», політика держави в сфері

фізкультури та спорту, державне регулювання спортивної діяльності.

Ключовим суб’єктом, що реалізує саме комерційну, господарсько-

правову частину спортивних відносин має стати спортивний клуб, як суб’єкт

господарської діяльності, організаційно-правова форма якого має бути чітко

визначена в законодавстві.

Спортивне право можна визначити як міжгалузевий за природою

нормативно-правовий комплекс норм, призначений для регулювання

специфічної сфери суспільних відносин, що виникають у процесі організації та

здійснення спортивної і фізкультурної діяльності, а також щодо реалізації в цій

сфері політики органами публічної влади України. Слід погодитися з думкою

Д.В. Задихайла, за якою інтеграція нормативного матеріалу, незважаючи навіть

на його предметно-галузеве розмежування, призначена забезпечити системний,

потенційно синергетичний характер правового регулювання, визначаючи

параметри макрорівневого масштабу суспільних процесів. Такій інтеграції,

інтегративній систематизації норм права має кореспондувати відповідний

макрооб’єкт у системі суспільних відносин. Особливої актуалізації така

предметна інтеграція різногалузевого нормативного матеріалу набуває за

умови наявної суспільно-політичної гостроти щодо відповідного комплексу

85

суспільних відносин, що створює необхідність формування самостійної та

виразної політики держави у цій сфері. У свою чергу реалізація такої політики

вимагає активізації керуючого впливу держави щодо відповідного об’єкта

управління. Отже, міжгалузева інтеграція може бути визначена як

систематизація нормативно-правового масиву, що спрямована на забезпечення

повноти та ефективності реалізації політики держави у визначеній сфері

суспільних відносин шляхом необхідної для цього його функціональної

структурованості, формування спільних цілей і такого, що відповідає їм,

комплексу правових засобів [30, с. 214].

Отже, в межах предмета регулювання спортивного права можна виділити

декілька типів правовідносин, що складаються у процесі реалізації

громадянами прав на заняття спортом, формування спортивних організацій,

проведення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, а саме:

1) правовідносини щодо створення та функціонування спортивних і

фізкультурних організацій; 2) правовідносини, пов’язані з розробленням,

запровадженням та застосуванням внутрішніх спортивних регламентів, правил

та процедур; 3) правовідносини щодо здійснення державного контролю за

дотриманням установлених нормативних приписів у галузі спорту та

застосування встановлених санкцій; 4) відносини реалізації фізкультури і

спортивної діяльності на громадських та господарсько-правових засадах;

5) відносини, пов’язані з участю спортсменів у спортивних заходах і

спортивних організаціях; 6) відносини, пов’язані з державним фінансуванням

спортивної і фізкультурної діяльності, виходячи з їх суттєвого публічного

значення.

Зрозуміло, що кожен з визначених в Законі України «Про фізичну

культуру і спорт» типів відносин в сфері фізичної культури та спорту потребує

з’ясування основних елементів механізму їх правового регулювання. В

систематиці таких механізмів провідну роль відіграє саме суб’єкт

фізкультурно-спортивної діяльності, досконалість визначення прав,

особливості їх статусу та режиму діяльності. Такий підхід вимагає вивчення

86

спортивних відносин як об’єкту господарсько-правового регулювання, а

діяльність спортивних клубів, та інших спортивних організацій як суб’єктів

комерційного та некомерційного господарювання. Чітка правова визначеність

в цих питаннях дозволить суттєво підняти ефективність реалізації суспільних

відносин в цій сфері в першу чергу з позицій публічних інтересів, які в ній

містяться.

Сьогодні ми усі є свідками стрімкого розширення та поглиблення сфери

господарсько-правового регулювання. Так, швидкими темпами

комерціалізуються сфери суспільних відносин, що раніше були виведені поза

межі товарно-грошових.

До таких сфер слід віднести освіту та освітні послуги, охорону здоров’я,

медичні і фармацевтичні послуги, тощо. До цієї категорії цілком належить

сфера відносин фізичної культури та спорту, яка сьогодні може розвиватися за

рахунок комерційного фінансування.

В цьому контексті слід констатувати невідповідність змісту чинного

законодавства України сучасним процесам тотальної комерціалізації

спортивних відносин. У зв’язку з цим, як уявляється необхідно розглянути

можливі організаційно-правові форми юридичних осіб, що в сучасних умовах

дозволяли б спортивним клубам об’єднувати діяльність спрямовану на

досягнення спортивних результатів, та діяльність, результати якої фінансово

дозволяли б їх забезпечувати. В цьому сенсі доцільно застосовувати

господарсько-правову конструкцію підприємства (комерційного та

некомерційного), але із певними обмеженнями їх правосуб’єктності.

Разом з тим, суб’єктами сфери фізичної культури і спорту згідно з

розділом ІІ Закону України «Про фізичну культуру і спорт» визначені:

спортивні клуби (ст. 9.), дитячо-юнацькі спортивні школи (ст. 10),

спеціалізовані навчальні заклади спортивного профілю (ст. 11), школи вищої

спортивної майстерності (ст. 12.), центри олімпійської підготовки (ст. 13.),

центри студентського спорту вищих навчальних закладів (ст. 14.),

фізкультурно-оздоровчі заклади (ст. 15.), центри фізичного здоров’я населення

87

(ст. 16.), центри фізичної культури і спорту інвалідів (ст. 17.), колективи

фізичної культури (ст. 18.), фізкультурно-спортивні товариства (ст. 19.),

спортивні федерації (ст. 20.), громадські організації фізкультурно-спортивної

спрямованості учнів та студентів (ст. 21.), громадські організації фізкультурно-

спортивної спрямованості ветеранів фізичної культури і спорту (ст.22.),

Національний олімпійський комітет України (ст. 23.), суб’єкти

параолімпійського і дефлімпійського руху в Україні (ст. 24.), спортивний

комітет України (ст. 25.).

Таким чином, законодавець пішов не шляхом типізації суб’єктів

спортивної та фізкультурної діяльності з позицій існуючих у господарському

та цивільному законодавстві видів юридичних осіб та їх організаційно-

правових форм, а обрав казуїстичний підхід перелічення усіх суб’єктів за

предметними особливостями їх діяльності в царині фізкультури і спорту.

Очевидно, що в інтересах правового регулювання слід органічно поєднати

обидва підходи, хоча проблемою звичайно є формула оптимальності такого

поєднання. Слід однак зазначити, що названий Закон України «Про фізичну

культуру і спорт» було прийнято на десять років раніше ніж Господарський та

Цивільний Кодекси України і тому його модернізація є вкрай актуальною.

Особливо актуальним уявляється сегмент господарсько-правового

регулювання. У цьому сенсі слід погодитись із думкою Д.В. Задихайло, що

саме господарсько-правовому законодавству властива над мета – органічно

об’єднати в єдиному правовому механізмі забезпечення ефективності

господарювання, за рахунок використання в ньому таких різнорідних правових

засобів, що служать досягненню відповідно різних за природою суспільних

інтересів [31, с. 178].

Отже, кодифікація законодавчого регулювання фізкультурно-спортивних

відносин може слугувати одним із засобів модернізації фізкультурно-

спортивного законодавства.

Спортивне право можна визначити як міжгалузевий за природою

нормативно-правовий комплекс норм, призначений регулюванню специфічної

88

сфери суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення

спортивної і фізкультурної діяльності, а також щодо реалізації в цій сфері

політики органами публічної влади України.

Спираючись на юридичні підстави виникнення спортивних

правовідносин, суб’єктний склад цих відносин, спосіб взаємодії між ними,

можна припустити, що і метод правового регулювання спортивного права має

комплексний характер.

Розподіл сфер комерційної і громадської спортивно-фізкультурної

діяльності та відповідно джерел їх фінансування законодавчо не є остаточно

вирішеним питанням.

Висновки до розділу 1

1. Стосовно відносин в фізкультурі та спорту, під публічним інтересом

слід розуміти потреби усього суспільства або його певної частини щодо

розвитку фізкультури та спорту, які визнаються та забезпечуються на

публічному рівні органами державної влади та місцевого самоврядування за

допомогою нормативно-правових актів.

2. Інтегративною метою предметної діяльності в сфері фізкультури та

спорту в цілому є забезпечення здоров’я нації. Ця діяльність за правовою

природою реалізується у приватноправовому та публічно-правовому форматі.

До приватних інтересів слід віднести, сферу суспільно-корисного

дозвілля: фізкультурну самореалізацію, оздоровчу фізкультуру, фітнес,

спортивний туризм, тощо. Звичайно, що розроблений розподіл має майнові

підприємницькі інтереси, що пов’язані із провадженням діяльності в сфері

надання послуг фізичної культури, а також має умовний характер, але

принципово впливає на зміст правового забезпечення відносин в сфері

фізичної культури та спорту. За своєю формою вони мають бути об’єднанням

громадян або комерційним підприємством, що надає такі послуги.

89

До сфери публічних інтересів по-перше, слід віднести здоров’я нації, її

працездатність, а по-друге, особливі інтереси забезпечення відповідних

фізичних спроможностей осіб для служби в органах внутрішніх справ,

збройних силах, відповідна фізична підготовка підлітків у ВНЗ, тощо. У цьому

випадку, фізичний стан визначає здатність до виконання особливих завдань.

Отже, до об’єктів публічних інтересів можна віднести спеціальний вид

діяльності закладів освіти, що є імперативно встановлений органами держави в

публічних інтересах.

Відповідно до названого комплексу публічних та приватних інтересів в

сфері фізичної культури та спорту правове регулювання цих відносин має

здійснюватися із забезпеченням необхідними правовими засобами, як

приватних правовідносин, включаючи правову визначеність із суб’єктним

складом, його правовим статусом та організаційно-правовими формами, так і

необхідною правовою регламентацією відносин між ними, де договір надання

широкого кола послуг, пов’язаних із заходами фізичної культури та

досягненням спортивних результатів набуває центрального місця.

В той же час, враховуючи вагому публічно-правову складову в системі

названих відносин, виникає питання про необхідність сучасного правового

забезпечення діяльності суб’єктів організаційно-господарських повноважень в

умовах тотальної комерціалізації спортивних відносин, з’ясування засобів

організаційно-господарського впливу на суб’єктів, що на господарсько-

правових засадах здійснюють відповідну діяльність.

3. У структурі суспільних відносин, що виникають з приводу професійної

спортивної діяльності, потрібно виділяти професійні спортивні відносини, які

в сукупності можна визначити як систему (комплекс) суспільних відносин, що

складаються між суб'єктами професійної спортивної діяльності. Дані

відносини мають ряд специфічних особливостей, що дозволяють їх

охарактеризувати як особливу сферу правового регулювання. По-перше, сюди

слід віднести суб'єктний склад даних відносин, що включає учасників

професійної спортивної діяльності. По-друге, це спеціальні об'єкти, як

90

безпосередньо професійної спортивної діяльності, так і нерозривно пов'язаних

з нею сфер. По-третє, у зазначених відносинах має місце пряме (прийняття

нормативно-правових актів, бюджетне фінансування) або опосередковане

(через федерації з видів спорту, професійні спортивні клуби), опосередкована

участь публічно-правових утворень.

4. Встановлено, що відносини в сфері фізичної культури та спорту за

сучасних умов є об’єктом активної комерціалізації, а відповідна діяльність за

визначених у ст. 3 Господарського кодексу України умов набуває

кваліфікаційних ознак комерційної або некомерційної господарської діяльності

і уособлює, таким чином, процес розширення сфери господарсько-правового

регулювання.

5. Форми комерційної фізкультурної або фізкультурно-оздоровчої

діяльності: 1) оренда фізкультурних споруд та прокат фізкультурного

інвентарю, в тому числі одягу та взуття; 2) виготовлення фізкультурного та

допоміжного обладнання і інвентарю, його ремонтування; 3) організація та

проведення оплатної фізкультурно-розважальної діяльності; 4) організація та

проведення фізкультурно-тренувального процесу в клубах фітнесу,

бодібілдингу; 5) інформаційно-консультативні послуги спортивного характеру,

а саме: а) консультації фахівців у сфері харчування (лікаря-дієтолога) з питань

раціонального режиму харчування й вживання харчових добавок, вітамінів для

споживачів послуги; б) консультації фахівців у сфері харчування (лікаря-

дієтолога) з питань раціонального режиму харчування й вживання харчових

добавок, вітамінів для споживачів послуги; в) консультації фахівців із

проведення медико-відновлювальних заходів, а також тестування спортсменів;

підготовку рекомендацій для споживачів програм занять, а також загальних

правил з їх ефективного використання; професійну підготовку

(перепідготовку) і підвищення кваліфікації в галузі спорту; г) послуги зі

спортивної та медичної реабілітації.

Необхідно однак розуміти, що окремі види фізкультурної діяльності, що

носить підприємницькій характер може здійснюватися суб'єктами

91

фізкультурної діяльності без мети отримання прибутку.

Незважаючи на те, що фізкультурна або фізкультурно-оздоровча

діяльність може здійснюватися як з метою отримання прибутків так й без цієї

мети, цей вид діяльності має спільну ознаку – вона не направлена на

досягнення нормативних результатів та популяризацію країни у міжнародних

відносинах.

6. Встановлено, що спортивна діяльність у порівняні із фізкультурною

діяльністю передбачає безпосередньо своєю метою підготовку до здійснення

та, власне, здійснення спортивних досягнень, що відповідно кваліфікуються та

фіксуються в процесі змагань, а тому за своїм суспільним значенням та

природою передбачає суттєво більш складний та суперечливий комплекс

суспільних інтересів, а відтак вимагає більш деталізованого та всебічного

правового забезпечення, зокрема потребує окремої правової та законодавчої

інституалізації, як спортивного права.

7. В Закон України «Про фізичну культуру і спорт» необхідно внести

зміни, щодо уточнення таких понять як фізкультурна або фізкультурно-

оздоровча діяльність та спортивна діяльність, в контексті того, що спортивною

діяльністю можуть займатися лише суб’єкти спортивної діяльності, а

фізкультурної або фізкультурно-оздоровчою лише суб’єкти фізкультурної

діяльності, а також необхідно дати визначення фізкультурно-розважальної

діяльності, з метою розмежування її від спортивних змагань.

8. Комерціалізація основних відносин відбувається за наступними

напрямами: 1) комерціалізація діяльності з підготовки спортсменів до

здійснення спортивних досягнень; 2) комерціалізація діяльності з організації та

проведення спортивних змагань, включаючи продаж права на трансляцію та

розміщення реклами; 3) комерціалізація відносин участі спортсменів-

професіоналів у спортивних змаганнях, включаючи їх трансфер між

спортивними клубами; 4) комерціалізація послуг, пов’язаних з використанням

майна спортивних клубів та професійного досвіду їх персоналу в процесі

занять фізичною культурою, послуг лікувально-медичної реабілітації;

92

5) систематичне отримання пасивних доходів від передачі прав на засоби

індивідуалізації суб’єктів спортивної діяльності, прав оренди відповідних

приміщень та обладнання тощо; 6) господарська діяльність пов’язана із

виробництвом товарів спортивного та фізкультурного призначення.

8. Форми господарсько-правової діяльності у сфері саме спорту:

1) оренда спортивних споруд та прокат спортивного інвентарю, в тому числі

спортивного одягу та взуття; 2) виготовлення спортивного та допоміжного

обладнання і інвентарю, його ремонтування; 3) організація та проведення

оплатних спортивно-видовищних заходів; 4) організація та проведення

тренувального процесу; 5) інформаційно-консультативні послуги спортивного

характеру, а саме: а) консультації фахівців у сфері харчування (лікаря-

дієтолога) з питань раціонального режиму харчування й вживання харчових

добавок, вітамінів для споживачів послуги; б) консультації фахівців із

проведення медико-відновлювальних заходів, а також тестування спортсменів;

підготовку рекомендацій для споживачів програм занять, а також загальних

правил з їх ефективного використання; професійну підготовку

(перепідготовку) і підвищення кваліфікації в галузі спорту; в) послуги зі

спортивної та медичної реабілітації; 6) розміщення реклами при проведенні

спортивних заходів або щодо спортивних заходів; 7) передача прав на

телерадіотрансляцію спортивних заходів.

В цьому контексті необхідно зауважити, що лише на господарсько-

правовій платформі можливе об’єднання комплексу приватноправових та

публічно-правових відносин при здійсненні: 1) підприємницької та

непідприємницької фізкультурної або фізкультурно-оздоровчої діяльності;

2) підприємницької та непідприємницької спортивної діяльності

9. Доречним буде підготувати кодифікований документ діяльності у

галузі спорту, в якому інтегрувати всі чинне нині у сфері фізичної культури і

спорту законодавство, чітко виділивши його основні принципи і забезпечивши

баланс публічних і приватних інтересів.

93

10. Законодавство, що регулює професійні спортивні відносини, є однією

з комплексних галузей законодавства. А враховуючи, що професійний спорт

являє собою міжгалузеву сферу правового регулювання, можна стверджувати

про доцільність єдиного правового регулювання професійних спортивних

відносин в рамках правового комплексу.

Таким чином, на нашу думку, є необхідність розробки та прийняття

Закону України «Про професійний спорт в Україні» як основного правового

документу саме в області професійного спорту.

11. Окремі міжнародні федерації професійних видів спорту наділені

правом прийняття, звичаєвих норм, що є джерелом правового регулювання

публічно-правових та приватноправових відносин у галузі професійного

спорту.

Проаналізувавши окремі норми міжнародних федерацій професійного

спорту, можна прийти до висновку, що акти які приймаються і діють в

професійному спорті, мають подвійну правову природу: 1) являють собою

неофіційну систематизацію норм звичаєвого права, такі збірки містять і

локальні (корпоративні) норми, що регулюють як корпоративні, так і локальні

відносини; 2) вони містять норми звичаєвого права, які поширюють свою дію і

на відносини, що складаються без участі загальновизнаних спортивних

організацій, які власне і систематизували такі норми звичаєвого права.

12. Основні напрями розвитку законодавства про фізичну культуру та

спорт як види суспільного буття можуть бути сфокусовані у таких напрямах:

1) законодавче закріплення місця і ролі державної політики в сфері фізичної

культури та спорту, відповідних державних програм розвитку в галузі;

2) визначення переліку організаційно-правових форм функціонування

спортивних організацій; 3) визначення правової природи різних видів

спортивної діяльності в контексті розподілу її на господарську комерційну,

господарську некомерційну, та діяльність, що не є господарською тощо;

4) суттєве посилення регулювання професійної спортивної діяльності.

94

Очевидним є те, що фізична культура та спорт є важливим та значним

сегментом соціальних відносин у суспільстві. Та, незважаючи на те, що вона

є предметом законодавчого регулювання, всі аспекти діяльності повинні бути

чітко відображені в структурі законодавчого забезпечення, що на нашу думку

потребує прийняття Спортивного кодексу.

13. Сучасний стан розвитку спортивних відносин, спортивної діяльності

в Україні актуалізує питання законодавчої інституалізації такої комплексної

підгалузі права і законодавства як спортивне право.

Очевидно, що комерційна та некомерційна, господарська складова, що

міститься в системі сучасних спортивно-фізкультурних відносин потребує

створення адекватної їй господарсько-правової складової в структурі змісту

системи спортивного права, як комплексної підгалузі національного

законодавства.

Формування спортивного права, як підсистеми норм, що мають велике

суспільно-правове та суспільно-економічне значення має базуватися на

чіткому логічне та юридично обґрунтованому та узгодженому понятійному

апарату, особливо, зокрема щодо таких об’єктів як: «спорт», «фізична

культура», «спортивні відносини», «спортивна діяльність», «некомерційна

спортивна діяльність» «комерційна спортивна діяльність», «спортивний клуб»,

«спортивні заходи», «професійний спорт», політика держави в сфері

фізкультури та спорту, державне регулювання спортивної діяльності.

Ключовим суб’єктом, що реалізує саме комерційну, господарсько-

правову частину спортивних відносин має стати спортивний клуб, як суб’єкт

господарської діяльності, організаційно-правова форма якого має бути чітко

визначена в законодавстві.

14. В межах предмета регулювання спортивного права можна виділити

декілька типів правовідносин, що складаються у процесі реалізації

громадянами прав на заняття спортом, формування спортивних організацій,

проведення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, а саме:

1) правовідносини щодо створення та функціонування спортивних і

95

фізкультурних організацій; 2) правовідносини, пов’язані з розробленням,

запровадженням та застосуванням внутрішніх спортивних регламентів, правил

та процедур; 3) правовідносини щодо здійснення державного контролю за

дотриманням установлених нормативних приписів у галузі спорту та

застосування встановлених санкцій; 4) відносини реалізації фізкультури і

спортивної діяльності на громадських та господарсько-правових засадах;

5) відносини, пов’язані з участю спортсменів у спортивних заходах і

спортивних організаціях; 6) відносини, пов’язані з державним фінансуванням

спортивної і фізкультурної діяльності, виходячи з їх суттєвого публічного

значення.

15. Слід констатувати невідповідність змісту чинного законодавства

України сучасним процесам тотальної комерціалізації спортивних відносин.

У зв’язку з цим, як уявляється необхідно розглянути можливі організаційно -

правові форми юридичних осіб, що в сучасних умовах дозволяли б спортивним

клубам об’єднувати діяльність спрямовану на досягнення спортивних

результатів, та діяльність, результати якої фінансово дозволяли б їх

забезпечувати. В цьому сенсі доцільно застосовувати господарсько-правову

конструкцію підприємства (комерційного та некомерційного), але із певними

обмеженнями їх правосуб’єктності.

16. Законодавець пішов не шляхом типізації суб’єктів спортивної та

фізкультурної діяльності з позицій існуючих у господарському та цивільному

законодавстві видів юридичних осіб та їх організаційно-правових форм, а

обрав казуїстичний підхід перелічення усіх суб’єктів за предметними

особливостями їх діяльності в царині фізкультури і спорту. Очевидно, що в

інтересах правового регулювання слід органічно поєднати обидва підходи,

хоча проблемою звичайно є формула оптимальності такого поєднання. Слід

однак зазначити, що названий Закон України «Про фізичну культуру і спорт»

було прийнято на десять років раніше ніж Господарський та Цивільний

Кодекси України і тому його модернізація є вкрай актуальною.

96

17. Кодифікація законодавчого регулювання фізкультурно-спортивних

відносин може слугувати одним із засобів модернізації фізкультурно-

спортивного законодавства.

Спортивне право можна визначити як міжгалузевий за природою

нормативно-правовий комплекс норм, призначений регулюванню специфічної

сфери суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення

спортивної і фізкультурної діяльності, а також щодо реалізації в цій сфері

політики органами публічної влади України.

Спираючись на юридичні підстави виникнення спортивних

правовідносин, суб’єктний склад цих відносин, спосіб взаємодії між ними,

можна припустити, що і метод правового регулювання спортивного права має

комплексний характер.

Розподіл сфер комерційної і громадської спортивно-фізкультурної

діяльності та відповідно джерел їх фінансування законодавчо не є остаточно

вирішеним питанням.

97

РОЗДІЛ 2

СПОРТИВНИЙ КЛУБ ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВИХ

ВІДНОСИН

2.1. Правова характеристика суб’єктів господарського права в

спортивній діяльності

Характеризуючи спортивні правовідносини, слід окреслити ряд їх

специфічних ознак: 1) наявність спеціального суб'єкта – учасника

фізкультурно-спортивної діяльності; 2) наявність спеціальних об'єктів, до яких,

зокрема, слід віднести фізичну культуру і фізичне виховання, професійний і

любительський спорт, імідж спортивної організації, здібності і авторитет

людини (видатні особистості в сфері спорту тощо), спортивну промисловість і

фізкультурно-оздоровчі, спортивні та спортивно-технічні споруди;

3) опосередкованість через спортивні правовідносини державної політики в

галузі фізичної культури і спорту, що передбачає пряму або непряму участь

держави в даних правовідносинах; 4) особливість порядку і способів захисту

прав учасників фізкультурно-спортивної діяльності, яка, зокрема, полягає в

тому, що в разі порушення прав суб'єктів спортивних правовідносин

використовують головним чином судовий захист допомогою спортивного

арбітражу; 5) тісний зв'язок спортивних правовідносин з вимогами спортивної

етики (соціальними нормами і правилами спортивної етики, а також заходами

етичної та соціальної відповідальності) [40, с. 70–71].

Специфіка взаємодії суб'єкта фізкультурно-спортивної діяльності з

іншими її учасниками (у процесі фізичного виховання, в області професійного

та аматорського спорту, спортивної промисловості та інших сферах фізичної

культури і спорту) обумовлює необхідність єдиного регулювання як по

горизонталі, так і по вертикалі.

Горизонтальні відносини складаються поза будь-якого владного

підпорядкування. Це насамперед збут фізкультурно-оздоровчих і спортивних

товарів (послуг) суб'єктами спортивного підприємництва.

98

Спортивні правовідносини існують і в сфері державного впливу на

фізкультурно-спортивну діяльність в країні, причому виникають вони по

вертикалі між державою та іншими суб'єктами фізкультурно-спортивної

діяльності (наприклад, між органом сертифікації та підприємством-

виробником спортивних товарів).

Для того щоб глибше зрозуміти категорію спортивних правовідносини,

необхідно їх проаналізувати не тільки як єдине ціле, але і як структуру, що

складається з трьох необхідних елементів: суб'єктів, об'єкта і змісту

спортивних правовідносин [40, с. 70–71].

У загальному вигляді структура управління у сфері фізичної культури і

спорту включає: Міністерство молоді і спорту, його підрозділи на рівні

областей, Департамент фізичної культури і Департамент олімпійського спорту,

Республіканський комітет по фізичній культурі і спорту АР Крим, Управління

у справах сім'ї, молоді і спорту обласної державної адміністрації, відділ у

справах сім'ї, молоді і спорту районної державної адміністрації (державні

органи); постійні комісії, комітети, відділи органів місцевого самоврядування;

Національний Олімпійський Комітет, його підрозділи на обласному рівні,

Національні спортивні федерації і Місцеві спортивні федерації з видів спорту,

визнаних в Україні, фонди, велика кількість громадських організацій

(недержавні організації) тощо, що у свою чергу загострює існуючі проблеми

розмежування повноважень органів державної влади і місцевого

самоврядування [49].

Верховна Рада України визначає державну політику й здійснює

законодавче регулювання відносин в сфері фізичної культури та спорту, а

також здійснює в межах своїх повноважень контроль за реалізацією державної

програми розвитку цієї сфери й за виконанням законодавства про фізичну

культуру та спорт.

Також важливі функції у цій сфері виконує КМУ України, який визначає

напрями розвитку фізичної культури та спорту, спрямовує діяльність

підпорядкованих йому органів на виконання законів України «Про фізичну

99

культуру і спорт». КМУ визначає напрями розвитку фізичної культури та

спорту, спрямовує діяльність підпорядкованих йому органів виконавчої влади;

розробляє на строк своїх повноважень програму діяльності, яка спрямована на

відродження відповідної галузі, укладає міжурядові угоди і координує

міжнародне співробітництво з питань розвитку фізичної культури і спорту в

Україні. Крім того, КМУ виконує такі функції: надає інформацію ВРУ щодо

діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з

розвитку фізичної культури і спорту; визначає перелік закладів фізичної

культури і спорту, яким надається статус бази олімпійської та параолімпійської

підготовки, затверджує Меморандуми взаєморозуміння зі співробітництва у

сфері фізичної культури і спорту; призначає стипендії КМУ видатним

спортсменам, тренерам та діячам фізичної культури і спорту; затверджує

порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для

розвитку фізичної культури і спорту серед працівників і військовослужбовців

правоохоронних органів на певний бюджетний рік тощо.

Міністерство молоді та спорту України є центральним органом

виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ і є

головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з

формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і

науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності, молоді, фізичної

культури та спорту.

Отже, зауважує В.С. Щербина, важливе місце серед учасників відносин

у сфері господарювання посідають органи державної влади та органи

місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Для

реалізації останньої вони наділяються відповідними організаційно-

господарськими повноваженнями, що дає підстави вважати їх суб’єктами

організаційно-господарських повноважень [134, с. 24]. Держава, продовжує

В.С. Щербина, реалізує право державної власності у державному секторі

економіки через систему організаційно-господарських повноважень

відповідних органів управління, у комунальному секторі економіки управління

100

здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень

територіальних громад [134, с. 38]. А сам процес керівництва господарською

діяльністю, доповнює О.М. Вінник, притаманний власникам майна

підприємств, господарським об’єднанням, промислово-фінансовим групам, а

також господарським міністерствам та відомствам [15, с. 57–58].

Органи місцевого самоврядування сприяють розвиткові самодіяльного

масового спорту (основу його становлять різноманітні фізкультурно-спортивні

секції), заохочують і стимулюють діяльність підприємств, установ, організацій

і громадян у цій сфері. Місцеві ради запроваджують систему пільг і заохочень

для підприємств, які спрямовують частину свого прибутку на розвиток

фізичної культури і спорту, будівництво об'єктів фізкультури та спорту,

організацію відпочинку [125].

Отже, стверджують В.А. Устименко та А.А. Афоничкин, проведенні

дослідження дозволяють зробити висновок, що в основі організаційно-

господарських відносин знаходяться відношення власності, тобто,

організаційно-господарські відносини засновані на відносинах власності «по

вертикалі» [121, с. 112].

Не допускається використання коштів Державного бюджету України та

бюджетів місцевого самоврядування, а також позабюджетних коштів,

передбачених на фізичну культуру, спорт та туризм, не за призначенням. На

розвиток фізичної культури і спорту підприємства, установи і організації

спрямовують кошти в порядку, визначеному законодавством. Крім того,

доповнюють Я.М. Пугач та Л.М. Труфанова, рішення органів державної влади

та місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі

формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з

адміністративних та інших відносин управління, крім організаційно-

господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого

самоврядування є суб’єктом, наділеним господарською компетенцією,

приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень [79,

с. 14].

101

Місцеві ради запроваджують систему пільг і заохочень для підприємств,

які спрямовують частину свого прибутку на розвиток фізичної культури і

спорту, будівництво об'єктів фізкультури і спорту, організацію відпочинку.

Відповідно до Закону України «Про сприяння соціальному становленню і

розвитку молоді України» учні, студенти, всі неповнолітні мають право на

безкоштовне і пільгове користування об'єктами фізкультури і спорту.

В.А. Устименко стверджує, що відзначаючи природу поняття «розщеплена»

власність, стосовно відносин міської комунальної власності можна говорити

виключно про «розщеплення» повноважень суб’єктів управління комунальною

власністю, а не права комунальної власності [122, с. 12].

Відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів

господарської діяльності» в цілому фізкультурно-оздоровча діяльність не

підлягає ліцензуванню. Однак опосередковано, окремі види спортивно-

оздоровчої діяльності потребують здійснення деяких видів господарської

діяльності, що належать до обмежувальних видів господарської діяльності, для

здійснення яких потрібно отримання спеціального дозволу – ліцензії.

Забезпечення державою відповідної моделі поведінки при застосуванні

організаційно-господарських повноважень органами державної влади та

місцевого самоврядування й передбачає застосування господарсько-правових

засобів державного регулювання. При цьому, жодна країна не відмовляється

від важелів регулювання, справа лише в їх своєчасному використанні. Тому,

підкреслює В.К. Мамутов, рівень державного регулювання у розвинутих

країнах досить високий [53, с. 77–78].

Зараз у спортивне середовище запроваджується модель ринкових

відносин, допускаючи тим самим професіоналізацію спорту не лише в плані

досягнень, але і в плані організації спорту, що, в свою чергу, зумовлює

комплексність галузі спортивного права, і, безперечно, має бути враховано при

побудові правового регулювання спортивних відносин [125].

Необхідно зауважити, що відповідно до КВЕД, зокрема п. 93.1 діяльність

у сфері спорту включає: 1) діяльність спортивних об'єктів із проведення

102

спортивних заходів, діяльність спортивних команд і клубів, які в основному

беруть участь у живих спортивних заходах; 2) незалежних атлетів, задіяних у

живих спортивних заходах перед глядачами; власників машин, собак, коней

тощо, в основному задіяних у перегонах та інших показових спортивних

заходах; 3) спортивних тренерів, які надають спеціалізовані послуги з

підтримки учасників спортивних заходів і змагань; операторів арен і стадіонів;

іншу діяльність з організації, сприяння проведення й управління спортивними

заходами.

Крім того, зазначена діяльність включає в себе: діяльність фітнес-

центрів, функціонування спортивних споруд та діяльність спортивних клубів.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»,

серед суб'єктів спортивної діяльності, окрім юридичних осіб, можна

відокремити професійних спортсменів, тобто осіб, які систематично

займаються певним видом (видами) спорту та беруть участь у спортивних

змаганнях та, осіб для яких спорт не є офіційним, професійним видом

діяльності. Включені до останньої групи фізичні особи займаючись спортом,

як правило, не переслідують мету досягнення значних спортивних результатів,

участь у професійних спортивних змаганнях.

Крім того, законодавець передбачає існування суб'єктів спортивної

діяльності, що можуть здійснювати координацію міжнародних спортивних

заходів чи брати участь у заснуванні міждержавних або міжнародних

(неурядових) спортивних об’єднань, що дає підстави поділяти суб’єктів

спортивного права на національних, місцевих (регіональних) та міжнародних

[37, с. 3]. До числа міжнародних суб’єктів спортивної діяльності, що

здійснюють представництво і захист прав та інтересів цих суб'єктів, в тому

числі конкретних спортсменів належать спортивні федерації (асоціації, спілки,

об’єднання спортивних клубів).

Зазначені організації відповідно до статті 20 Закону України

«Про фізичну культуру і спорт» не лише здійснюють представницькі функції

на національному та міжнародному рівні, але і беруть участь у розробці,

103

погодженні, удосконаленні правил проведення спортивних змагань, клубних

кваліфікацій спортивних команд, формуванні міжнародних координаційних

органів у сфері спорту. Д.В. Задихайло зазначає, що державна економічна

політика реалізується через застосування державою окремих відносно

усталених комплексів засобів приватноправового та публічно-правового

регулювання [29, с. 150]. Найбільш поширеним типом правового регулювання,

підкреслює В.К. Мамутов, на сьогодні є системи, що поєднують публічно-

та приватноправове регулювання в різних пропорціях. При цьому значення

публічно-правових засад найбільш високе в країнах, в яких динамічне

розвивається соціально-орієнтована економіка [55, с. 96].

Так само, як і національні спортивні організації, міжнародні організації,

зокрема, спортивні федерації можуть охоплювати своєю діяльністю один чи

декілька видів спорту, однак, при цьому не повинні перетинатися з діяльністю

аналогічних спортивних федерації, створювати подвійні правила, стандарти.

Отже, систематика спортивних відносин передбачає з’ясування

особливостей їх суб’єктного складу.

Серед суб’єктів господарського права як учасників господарських

відносин найважливішу групу складають суб’єкти господарювання. Не

випадково в ч. 4 ст. 13 Конституції України наголошується про захист прав не

лише всіх суб’єктів права власності, а й господарювання. Правове регулювання

створення та діяльності суб’єктів господарювання в Україні здійснюється

відповідно до норм ГК, ЦК та окремих законів України [76, с. 62]. В свою

чергу, суб'єктами спортивних правовідносин є носії передбачених спортивним

законодавством прав та обов'язків. Суб'єкти спортивних правових відносин

дуже різноманітні. В спортивних правовідносинах можуть брати участь

громадяни та юридичні особи. Крім того, в регульованих спортивним

законодавством відносинах можуть брати участь держава, органи державної

влади та місцевого самоврядування.

Свого часу В.К. Мамутов, ще до розробки ГК розрізняв індивідуальні та

колективні суб’єкти господарювання [124, с. 273–274]. При цьому, ч. 2 ст. 55

104

ГК України розрізняє наступні категорії суб’єктів господарювання:

1) господарські організації – юридичні особи, створенні відповідно до ЦК,

державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до

ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську

діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни

України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську

діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці [76, с. 63].

В контексті профільного законодавства про спорт, на думку окремих

дослідників, суб'єктний склад спортивних правовідносин можна

диференціювати на кілька груп: 1) спортивні клуби, колективи фізичної

культури, діючі на самодіяльної та професійної основах в закладах освіти,

інших організаціях незалежно від форм власності; 2) дитячо-юнацькі спортивні

школи, дитячо-юнацькі клуби фізичної підготовки, дитячо-юнацькі спортивно-

технічні школи, спеціалізовані дитячо-юнацькі школи олімпійського резерву,

центри олімпійської підготовки, що знаходяться у веденні державних органів у

галузі фізичної культури і спорту тощо; 3) заклади освіти та наукові організації

в області фізичної культури та спорту усіх типів і видів незалежно від

організаційно-правових форм; 4) професійні спортсмени та спортсмени-

аматори; 5) вболівальники спортивних команд і спортсменів; 6) споживачі

(покупці, клієнти тощо), які набувають фізкультурно-оздоровчу та спортивну

продукцію; 7) підприємства спортивної промисловості (юридичні особи та

фізичні особи підприємці, які виробляють фізкультурно-оздоровчу, спортивну

та туристичну продукцію з метою подальшої реалізації); 8) посередники щодо

збуту спортивної продукції (дистриб'ютори, дилери, маклери тощо), агенти

професійних спортсменів; 9) маркетингові фірми, тобто, організації, що

спеціалізуються на виконанні функцій зі спортивного маркетингу; 10) засоби

масової інформації, які беруть участь у пропаганді фізичної культури і спорту,

рекламуванні спортивної продукції (телерадіокомпанії, інформаційні

агентства, редакції газет, журналів тощо); 11) фізкультурно-спортивні

об'єднання - фізкультурно-спортивні організації, федерації, союзи, асоціації з

105

різних видів спорту, спортивні товариства, оборонні спортивно-технічні

організації; 12) Олімпійський комітет, Параолімпійський комітет,

Сурдоолімпійскім комітет тощо; 13) органи виконавчої влади в галузі фізичної

культури і спорту та підрозділи виконавчих рад органів місцевого

самоврядування [40, с. 72–73].

Проте, зауважує В.М. Пашков, загальновідомо, що господарські

організації можна класифікувати за такими критеріями: 1) місця в системі

господарювання: господарські організації, що безпосередньо здійснюють

господарську діяльність – підприємства, банки, страхові організації, а також

господарські товариства тощо; організації, що безпосередньо здійснюють

управління суб’єктами господарювання – власники майна або уповноважені

ними органи, головні підприємства щодо дочірніх, господарські об’єднання;

центральні органи господарського керівництва, які очолюють відповідну

галузь економіки та здійснюють в межах цієї галузі функції управління –

міністерства, відомства, місцеві державні адміністрації тощо; 2) залежно від

речового права на майно: господарські організації, що володіють правом

власності на майно – господарські товариства тощо; господарські організації з

правом повного господарського відання щодо майна – державні, комунальні

підприємства тощо; господарські організації з правом оперативного управління

щодо майна – казенні підприємства тощо; 3) обсягом господарської

компетенції: господарські організації з повною господарською компетенцією –

права юридичної особи; організації з обмеженою господарською компетенцією

– без права юридичної особи, внутрішні підрозділи господарської організації,

промислово-фінансові групи; 4) за порядком створення і характером відносин

між засновниками та самою господарською організацією: установи –

створюються одним засновником у розпорядчому порядку на засадах влади та

підкорення; корпорації – створюються кількома засновниками, шляхом

укладення між ними угоди у добровільному порядку [40, с. 61]. Однак,

наприклад, В.С. Щербина зауважує, що законодавство України про

підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми і

106

категорії підприємств. При цьому кожне з них вживається для класифікації

підприємств за певними ознаками [135, с. 57]. Наприклад, організаційно-

правова форма діяльності юридичної особи є її істотною ознакою у визначенні

характеру його діяльності як комерційної або некомерційної організації.

Конкретна організаційно-правова форма визначається законом і залежить від

виду господарювання (комерційного або некомерційного), цілей діяльності,

правового режиму майна суб’єкта господарювання. В свою чергу, реалізуючи

своє конституційне право на здійснення підприємницької діяльності, кожен

громадянин України, іноземець та особа без громадянства самостійно визначає

найбільш прийнятний для нього спосіб організації її здійснення, обираючи

індивідуальний або колективний характер дій на основі об’єднання майна,

підприємницьких зусиль з іншими особами з метою спільного отримання

прибутку. Тобто, господарсько-правові засоби, що опосередковують і

приводять у дію засоби державного регулювання діяльності суб’єктів

господарювання, фактично є правовими механізмами, які об’єднують низку

правових засобів у єдиний комплекс з метою досягнення певних цілей

публічного та/або приватного характеру [3, с. 7]. Саме тому, аналіз діючого

законодавства дозволяє у системі публічної влади на місцевому рівні

функціонально беззаперечно виокремити дві самостійні підсистеми: місцеве

управління (державно-адміністративне), що здійснюється місцевими органами

державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування

(муніципальною владою), що здійснюється територіальними громадами

безпосередньо і через самоврядні виконавчі органи, які створюються ними [56,

с. 63–65].

Так, громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення

ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як

підприємця без статусу юридичної особи. Право на підприємницьку діяльність

передбачене ст. 42 Конституції України. Громадянин-підприємець здійснює

свою діяльність на засадах свободи підприємництва. При цьому під

підприємництвом розуміють самостійну, ініціативну, систематичну, на

107

власний ризик, не заборонену законом діяльність із виробництва продукції,

виконання робіт, надання послуг і здійснення торгівлі з метою одержання

прибутку. В контексті останніх законодавчих вимог передбачених, зокрема,

Податковим кодексом України, дуже важливим є те, що громадянин, який

займається підприємницькою діяльністю, але не пройшов державної реєстрації,

не набуває статусу підприємця [40, с. 63].

Дещо інакше складається правовий стан суб’єктів господарювання у

вигляді юридичних осіб. Внаслідок різних цілей юридичні особи досить

різнорідні як за упорядкуванням, так і за характером діяльності. Цивільне

законодавство України (ст. 80 ЦК) визнає юридичною особою організацію,

створену і зареєстровану в установленому законом порядку, яка наділяється

цивільною право - і дієздатністю. Юридична особа (ч. 1 ст. 81 ЦК) може бути

створена шляхом об’єднання осіб і/або майна. Тобто юридичні особи можуть

переслідувати публічні та суспільні цілі й інтереси чи приватні цілі та інтереси

окремих фізичних осіб. Відповідно до цього й законодавець поділяє юридичні

особи залежно від порядку їх створення (ч. 2 ст. 81 ЦК) на юридичних осіб

приватного та юридичних осіб публічного права. За організаційно-правовою

формою юридичні особи можуть створюватися у формі товариств і установ

(ч. 1 ст. 83 ЦК), при цьому товариства поділяються на підприємницькі та на

непідприємницькі. При цьому, зауважує Ю.А. Тихомірова публічні інтереси –

це суспільні інтереси, без задоволення яких не можливо, з однієї сторони,

реалізувати приватні інтереси, а з іншої – забезпечити цілісність, стабільність

та нормальний розвиток організацій, держав, націй соціальних верств, на

кінець, суспільства в цілому. Це офіційно визнані інтереси, підкреслює

Ю.А. Тихоміров, що мають підтримку держави і правовий захист. Таким

чином, на думку вченого, публічний інтерес – це визнаний державою і

забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якого є

умовою і гарантією її існування і розвитку [117, с. 24].

Однак, доволі спірним і неоднозначним є використання у ряді статей

Закону України «Про фізичну культуру і спорт» поняття «юридична особа» без

108

уточнення її виду, тобто публічна або приватна. За таких обставин державне

підприємство, що фінансується за рахунок коштів державного бюджету може

виступати засновником, зокрема, спортивних клубів, якщо статутом такого

підприємства передбачено право бути засновником інших юридичних осіб.

Для юридично рівноправних суб’єктів нормами права встановлюються

лише загальні правила поведінки, без кількісних та якісних характеристик,

а конкретність таким правам та обов’язкам надають самі суб’єкти

правовідносин. В цьому контексті законодавство України визначає суб’єктами

суспільних відносин таких його учасників, які на підставі чинного

законодавства визначаються носіями суб’єктивних прав і відповідних

обов’язків. Перевід суспільних відносин у господарсько-правову площину

передбачає некомерційні засади діяльності, але при цьому аж ніяк не підриває

принципи господарського права. Зазначена діяльність може і повинна бути

визнана господарською і передбачає існування цілих господарських інститутів ,

а також господарсько-правових відносин. Широке застосування некомерційних

відносин є цілком логічним і регулюються відповідними нормами

господарського права (ст.ст. 52 – 54 ГК) та автоматично передбачає

некомерційне господарювання з метою досягнення економічних, соціальних та

інших результатів без мети одержання прибутку [40, с. 62]. Отже, для суб’єкта

права, зазначає С.С. Алексєєв, характерні дві основні ознаки. По-перше, ця

особа – учасник суспільних відносин, який може бути носієм суб’єктивних

юридичних прав та обов’язків, для цього він повинен володіти визначеними

якостями, до яких можна віднести: зовнішню відокремленість; персоніфікацію;

здатність здійснювати персоніфіковану волю. По-друге, ця особа, яка реально

здатна брати участь у правовідносинах, набуває властивості суб’єкта права в

силу юридичних норм [2, с. 138–139].

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 22 ГК України законодавством можуть

бути визначенні види господарської діяльності, що дозволяється здійснювати

виключно державним підприємствам, установам і організаціям. Некомерційна

господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами

109

господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі

підприємництва забороняється законом. Стаття 86 ЦК України доповнює, що

непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян

тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати

підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця

діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її

досягненню. Серед неприбуткових організацій ГК (ст.ст. 130 – 131)

відокремлює кредитні спілки та благодійні організації. ГК України (ст. 52)

регламентує можливість здійснення некомерційної господарської діяльності

також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської

діяльності у формі підприємництва забороняється. Тобто, увага акцентується

не на сфері діяльності, а на самих суб’єктах, які створено з метою здійснення

підприємництва або без цієї мети. Отже, існування господарської організації,

мета якої не визначена, неможлива. характер співвідношення категорій, що

розглядається, у контексті комплексних галузей права можна відобразити так:

кожен учасник тих чи інших суспільних відносин, що становлять предмет

регулювання комплексної галузі права, є її суб’єктом права, однак не кожний

суб’єкт права може бути учасником усіх суспільних відносин, що

охоплюються правовим регулюванням у межах даної галузі права [64, с. 12].

Особливо місце серед юридичних осіб як публічного так й приватного

права займають підприємства. З точки зору більшості правознавців-

господарників, найважливішим видом серед суб’єктів господарювання можна

визнати підприємство [47, с. 15]. Це зумовлено особливими економічними і

соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями

товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах та

послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого

суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його

правовою основою [134, с. 106].

ГК України (ст. 63) містить класифікацію підприємств за різними

ознаками, серед яких форма власності, спосіб утворення, кількість працюючих

110

та обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік. Окрім того, важливою

передумовою господарської діяльності треба вважати вибір організаційно-

правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкою чинників

(мірою відповідальності, системою оподаткування, потребою у фінансуванні,

можливості зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо).

Або, наприклад, спираючись на ст. 126 ГК, О.М. Вінник, за критерієм

залежності від іншого суб’єкта господарювання або можливості впливу на

інше підприємство, розрізняє асоційовані підприємства: 1) залежне

підприємство; 2) контролююче підприємство. А також дослідниця звертає

увагу, що в ГК не згадуються деякі види підприємств, а саме: а) підприємство

художніх промислів (Закон України «Про народні художні промисли» від

21.06.2001 року); б) інноваційне підприємство (Закон України «Про

інноваційну діяльність» від 04.07.2002 року) [16, с. 90–91].

Отже, суб'єктів господарювання можна класифікувати за різними

критеріями: 1) за організаційно-правовою формою; 2) за видами діяльності;

3) залежно від порядку створення (юридичні особи публічного та приватного

права); 4) залежно від способу господарювання (комерційне та некомерційне);

5) залежно від форм власності, на базі якої вони функціонують; 6) залежно від

способу утворення (заснування) та формування статутного фонду;

7) в залежності від наявності в статутному фонді іноземної інвестиції та її

розміру; 8) залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від

реалізації продукції; 9) за критерієм залежності від іншого суб’єкта

господарювання або можливості впливу на інше підприємство;

10) в залежності від застосування спеціального податкового режиму; 11) інші

суб’єкти господарювання (підприємства художніх промислів та інноваційні

підприємства) [40, с. 63]. В цьому розумінні, суб’єктом господарського права в

майновому вираженні є відокремлена організація або окремий громадянин

(фізична особа), легітимізовані в організаційно-правовій формі, що

допускається законом для провадження господарської діяльності та

керівництва нею, наділені необхідними для цього правами та обов’язками, які

111

несуть відповідальність за результати господарювання [124, с. 277–282].

Держава реалізує свою правосуб’єктність через систему органів, в зв’язку з

тим, що поза їх діяльності діяти не в змозі [5, с. 34]. В науковій літературі

традиційно виокремлюють чотири основні внутрішні функції держави –

економічну, соціальну, політичну та ідеологічну, а іноді додають ще

екологічну та правоохоронну функції. Економічна функція, зазвичай,

трактується як встановлення державою умов та порядку економічної діяльності

[126, с. 137].

Серед суб’єктів спортивного права до особливої групи суб'єктів можна

віднести професійні спортивні організації, які безпосередньо діють у сфері

професійного спорту, а саме: 1) Всеукраїнські федерації (союзи, асоціації) з

різних видів спорту; 2) професійні спортивні ліги, асоціації та спілки, що

входять до офіційно визнаної федерації з якогось виду спорту; 3) регіональні

федерації (спілки, асоціації) з різних видів спорту; 4) професійні спортивні

клуби.

Ідеологія структур професійного спорту щодо спрямованості

підприємницької діяльності визначається багатьма чинниками: історичними

особливостями країни, регіону, континенту; специфікою соціально-

економічної системи, що існує у тій чи іншій країні; особливостями

ментальності населення тощо. Сукупна дія цих чинників, зрештою, визначає

підхід (модель) до розвитку професійного спорту. У сучасному світі існують

два таких підходи: комерційно-спортивний та спортивно-комерційний.

Підґрунтям першого є прагнення максимальних доходів та прибутку, а чисто

спортивна діяльність та спортивний результат розглядається як засіб

досягнення мети. Цей підхід є переважальним в американському професійному

спорті. Другий підхід, який більш характерний для міжнародного та

європейського професійного спорту, на перший план висуває спортивний бік –

спортивний результат, гострота спортивної боротьби є пріоритетним моментом

й обов’язковою умовою спортивного бізнесу [65, с. 31]. А для визначення

юридичного розуміння суб’єкта підприємництва необхідно встановити

112

матеріальні та організаційно-правові вимоги до заснування підприємництва,

порядок об’єднання зазначених вимог та створення його у новій якості як

суб’єкта [12, с. 74]. Тобто, вважає В.В. Лаптєв, визначити права та обов’язки зі

здійснення підприємницької діяльності [47, с. 13].

Відповідно до цього можна вести мову про існування двох видів

підприємництва у сучасному професійному спорті: 1) комерційно-спортивного

та 2) спортивно-комерційного. Об’єднує їх те, що вони обидва реалізуються за

загальними законами ринкової економіки. Тому і джерела доходів у них теж

аналогічні – доходи від продажу абонементів та квитків, надходження від

продажу прав на трансляції змагань засобами масової інформації та кошти

спонсорів й рекламодавців. Водночас між ними існують і досить істотні

відмінності (табл. 1) [65, с. 32].

ТАБЛИЦЯ 1

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОМЕРЦІЙНО-

СПОРТИВНОГО ТА СПОРТИВНО-КОМЕРЦІЙНОГО

ПІДПРИЄМНИЦТВА У ПРОФЕСІЙНОМУ СПОРТІ

Параметр Комерційно-спортивне

підприємництво

Спортивно-комерційне підприємництво

Мета Отримання прибутку Створення економічних умов для

розвитку виду спорту

Структура доходів Переважають „ринкові”

джерела

Поряд з ринковими „джерелами”

використовуються кошти держави

Види маркетингу Традиційний Соціально-етичний

Окрім розбіжностей у їх цільовому компоненті існують відмінності і

у джерелах доходів. Зокрема, спортивні організації, що здійснюють спортивно-

комерційне підприємництво, у багатьох випадках користуються фінансовою

113

підтримкою з боку держави у вигляді федеральних субсидій, а також

фінансових дотацій регіональних та муніципальних органів. Представники ж

комерційно-спортивного підходу демонструють вміння отримувати доходи з

суто ринкових джерел. Нині головним із них є грошові надходження від

продажу прав на телевізійні трансляції змагань. У роботі показано, що,

починаючи з 1980-х років, усе помітнішою стає тенденція зближення між

спортивно-комерційним та комерційно-спортивним підприємництвом. В свою

чергу, розвиток різноманітних форм підприємницької діяльності зумовив

становлення підприємця як нового специфічного учасника правовідносин,

зазначають А. Бризгалін, Н. Саніахметова, А. Пилипенко та В. Щербина [12,

с. 73; 77, с. 36; 109, с. 30].

Проведений аналіз господарсько-правового статусу професійних

спортивних організацій дозволяє зробити такі основні висновки: 1) професійні

спортивні організації (федерації з видів спорту, спілки, асоціації, професійні

спортивні клуби) мають загальні функції, як і будь-які юридичні особи.

Між тим, такі суб'єкти професійних спортивних відносин, як федерації (союзи,

асоціації), на відмінність від професійних спортивних клубів та інших суб'єктів

спортивного права, наділені організаційно-господарською компетенцією.

Більше того, зазначену організаційно-господарську компетенцію, вони

набувають на підставі закону. Це пов'язано, на наш погляд, не тільки з

особливостями підприємницької діяльності в області професійного спорту, а й

з специфікою самих професійних спортивних відносин; 2) одна з основних

особливостей господарсько-правового статусу професійних спортивних

організацій полягає в наступному: з одного, боку, професійні спортивні

організації є правовою формою здійснення господарської діяльності у сфері

професійного спорту, з іншого – окремі види цих організацій, зокрема,

федерації (союзи, асоціації), з видів спорту, будучи суб'єктами господарського

права, виступають в якості суб’єкта організаційно-господарських повноважень

щодо такої діяльності; 3) встановлено, що система професійних спортивних

організацій є правовим засобом саморегулювання у сфері професійного спорту

114

і, як наслідок, встановлена двояка правова природа цих організацій. З одного

боку, це звичайні юридичні особи, як правило, некомерційні організації, а з

іншого – більша частина з них виконують організаційно-господарські

повноваження.

Якщо проаналізувати коло первинних суб’єктів права, що впливають на

суспільні відносини, статус яких визначено Конституцією України, то

структурно серед них можна відокремити: громадян, органи виконавчої влади,

місцевого самоврядування, інших негосподарюючих суб’єктів та похідних

суб’єктів права – суб’єктів господарювання [24, с. 93–94].

Проведені дослідження свідчать про переважно некомерційний характер

підприємництва, наприклад, в олімпійському спорті. Оскільки переважна

більшість суб’єктів підприємництва (МОК, НОКи, федерації з видів спорту)

є громадськими організаціями, вони за своїм юридичним статусом здійснюють

некомерційне підприємництво, тобто отримання прибутку не є головною

метою їхньої діяльності. Водночас головною в економічному сенсі діяльністю

суб’єктів підприємництва є виробництво фізично-спортивних послуг,

важливим компонентом яких є видовищні послуги – змагання Ігор Олімпіади

та зимових Олімпійських ігор. Продаж цих послуг не дозволяє отримати

надходження, які покривали б витрати на підготовку та проведення змагань. З

огляду на це для покриття витрат суб’єкти підприємництва в олімпійському

спорті вдаються до залучення джерел надходжень коштів, які не пов’язані з

продажом послуг глядачам. Головними серед них є доходи від продажу

телевізійних прав, доходи від реалізації рекламно-спонсорських програм,

доходи від реалізації ліцензійних програм, доходи від продажу квитків на

змагання та на інші заходи Ігор, доходи від реалізації сувенірної та іншої

продукції [65, с. 27].

Відповідно до ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері

господарювання є: суб’єкти господарювання; споживачі; органи державної

влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською

компетенцією; громадяни, громадські та інші організації, які виступають

115

засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них

організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності [24,

с. 93–94].

Особливістю підприємництва в олімпійському спорті є також те, що

головною практичною формою його здійснення виступають маркетингові

програми. Вони, як правило, охоплюють чотирирічний олімпійський цикл і

мають на меті економічно забезпечити підготовку та участь спортсменів у

чергових Іграх Олімпіади або зимових Олімпійських іграх. Слід підкреслити

високу результативність маркетингових програм, що проявляється у високих

темпах зростання доходів, отриманих МОК завдяки їхній реалізації [65, с. 24].

На характер підприємництва в олімпійському спорті істотно впливає те,

що воно здійснюється в умовах неконкурентного ринкового середовища.

Абсолютним монополістом на світовому ринку послуг олімпійського спорту є

МОК, що визначено відповідними положеннями Олімпійської хартії.

Це зумовлює жорстку ієрархію відносин між ним та іншими суб’єктами

підприємництва.

Так, МОК встановлює норми поведінки НОКів під час здійснення ними

своєї підприємницької діяльності. Згідно з Олімпійською хартією, кожний

НОК, наприклад, несе перед МОК відповідальність за дотримання в своїй

країні правил 12-17, що регламентують використання олімпійського символу,

прапора, девізу або гімну. Сам МОК може використовувати перераховані

олімпійські атрибути лише за умови отримання попередньої згоди Виконкому

МОК [65, с. 22]. В.С. Мартем’янов вважає, що державний вплив може

спрямовуватися на утворення суб’єктів господарювання і припинення їх

існування, планування, власне регулювання господарської діяльності та

контроль за нею [58, с. 19]. На думку Д.В. Нефьодова вплив держави на

економіку може здійснюватися з різним ступенем інтенсивності від повного

невтручання до тотального управління [69, с. 70].

МОК також здійснює свої директивні відносини з ОКОІ як суб'єктами

підприємництва, пов'язаного з підготовкою і проведенням Олімпійських ігор.

116

Він, зокрема, створює інструкції, якими ОКОІ має керуватися при укладенні

комерційних контрактів, зобов'язує ОКОІ надавати для затвердження талісман

Ігор, визначає питання, які мають бути розглянуті в офіційному звіті ОКОІ,

тощо. На вимогу МОК будь-який НОК та ОКОІ мають надати йому дійсну і

повну копію будь-якого контракту, укладеного ними.

Олімпійська хартія також гарантує захист комерційних інтересів НОК

під час проведення комерційних операцій МОК на їхній території. У пункті

12 офіційного роз'яснення до правил 12, 13, 14, 15, 16 і 17 у зв'язку з цим

записано, що олімпійський символ і олімпійські емблеми МОК можуть

використовуватися МОК або уповноваженою ним особою на території будь-

якого національного олімпійського комітету, за умови дотримання наступних

правил: 12.1. Щодо всіх угод спонсорства або постачання та відносно всіх

комерційних ініціатив, окрім наведених в параграфі 12.2. Іншою умовою є те,

що таке використання не повинне шкодити інтересам відповідного НОК і що

рішення ухвалюється Виконкомом МОК за умови консультацій з цим НОК,

який одержить частину прибутку від такого використання; 12.3. При всіх

угодах умовою є те, що НОК отримує половину чистого прибутку від такого

використання після вилучення всіх податків і встановлених зборів. НОК буде

завчасно повідомлений про таке використання [65, с. 19].

Клубна форма організації спортивної роботи характерна для більшості

країн світу. В радянські часи, в період «перебудови», дослідники приділяли

значну увагу науковому обґрунтуванню різних аспектів діяльності спортивних

клубів [9, с. 6].

В Україні на початку ХХ століття починають створюватись та діяти

багато спортивних товариств. На Східній Галіції їх діяльність

регламентувалась законом «Про товариства» від 1897 року. Діяльність

спортивних товариств, які діяли на тій території України, що входила до

складу Російської імперії, регламентувалась «Высочайшими утвержденными

основными государственными законами», «Именным Высочайшим Указом

Правительствующему Сенату о Временных правилах об обществах и союзах»

117

від 04.03.1906 року. Спортивні організації характеризувалися дозвільним

порядком їх створення, причому даний принцип зберігався й у радянські часи

[118, с. 14].

У сфері оздоровчої фізичної культури та масового спорту головна

соціальна функція підприємництва полягає у створенні сприятливих передумов

для збереження та зміцнення здоров’я людей, залучення різних груп населення

до ведення здорового способу життя. Це накладає відбиток і на його

економічні функції та організаційні форми практичного здійснення.

Особливістю західноєвропейського різновиду підприємництва у сфері

оздоровчої фізичної культури є те, що організаційно-правовою формою

функціонування переважної більшості суб’єктів підприємництва, незалежно

від того, до якого сектору економіки вони належать, є спортивний клуб. На

початок ХХI ст. у країнах ЄС налічувалось 700 тис. спортивних клубів, у яких

займалися близько 40 млн. осіб (табл. 2).

ТАБЛИЦЯ 2

Наявність спортивних клубів у країнах Європи

Країна

Населення,

млн. осіб

Кількість

клубів,

тис.

Кількість

мешканців

з розрахунку

на 1 клуб

Велика Британія 49,5 160 309

Швеція 8,8 29 303

Португалія 11,0 10 1100

Нідерланди 16,2 30 540

Люксембург 0,436 1,5 290

Італія 56,7 72 787

Угорщина 10,1 5,385 1875

Греція 11,0 12 916

Німеччина 82,5 88 937

Франція 58,0 170 341

Фінляндія 5,2 8 650

Данія 5,3 14 378

Бельгія 10,2 17 600

Австрія 8,0 11,3 708

Усього: - 700 514

118

В економічному сенсі спортивні клуби виявилися досить гнучкими

організаційними структурами, які змогли швидко сприйняти ідеологію

підприємництва і адаптуватися до вимог сучасного ринку ФСП. Тому

закономірним є те, що саме вони стали організаційним підґрунтям

започаткування нового напряму підприємництва у сфері оздоровчої фізичної

культури – фітнес-індустрії [65, с. 15].

Сьогодні безперечним є факт, знаходження господарського права на

етапі свого надзвичайно стрімкого розвитку. Про це свідчить і динаміка

законотворчого процесу і усвідомлення законодавцем необхідності охопити

усю складну архітектоніку відносин в сфері господарювання, що своїм

масштабом та глибиною постійно відкриває чергові прогалини в

законодавчому їх регулюванні.

Спроби з’ясувати усю картину сучасних суспільних інтересів, що

виникають в тій чи іншій сфері господарювання, логічно продукують процес

численних модернізацій актів господарського законодавства, тим самим

створюючи активний попит на розробку нових, більш ефективних правових

механізмів взаємодії та реалізації таких інтересів. А враховуючи постійний

вплив процесів глобалізації економічних відносин та спотворений характер

трансформаційно-інституційних реформ, що реально відбулись в Україні, але

не досягли своїх цілей, адже вони мали б сформувати модель сучасної

технологічно-озброєної змішаної економіки, слід визнати, що потенціал

розвитку господарського права і законодавства в цих умовах можна вважати

практично безмежним [36, с 1]. Цілком логічним є той факт, що фактично в

Україні існує велика кількість спортивних клубів різного напрямку та

походження, серед яких є клуби з тенісу, футболу, баскетболу, дзюдо, боксу

тощо. Серед таких є клуби, що забезпечують професійну підготовку

спортивних досягнень, і такі, що можна віднести до фітнес індустрії. В основу

такого розподілу слід покласти кінцеве призначення такої діяльності, її

характер та цілу низку змістовних ознак.

119

Відповідно, до першого різновиду спортивних клубів можна віднести

такі, що відносяться до професійного спорту. Тобто, вони мають на меті

отримання найвищих спортивних досягнень шляхом участі у офіційно

організованих спортивних змаганнях, що проводяться під егідою відповідних

федерації, до складу якої вони входять. Так, згідно ст. 20 Закону України «Про

фізичну культуру і спорт», спортивна федерація – це (асоціація, спілка,

об'єднання тощо) - громадська організація фізкультурно-спортивної

спрямованості, що створюється для розвитку відповідного виду спорту (версії)

і керується у своїй діяльності Конституцією України, законами, іншими

нормативно-правовими актами України та своїм статутом. Нажаль, ні в законі

України «Про фізичну культуру і спорт» ні у господарському чи цивільному

законодавстві, не регламентована діяльність таких організацій, чим не дає

визначеність їх спеціальної правосуб’єктності як юридичних осіб.

Господарська правосуб’єктність, зауважують В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменський

та В.В. Хахулін, це визнана законодавством сукупність загальних юридичних

можливостей щодо участі в господарській діяльності та керівництво нею.

Суб’єктом господарського права в майновому вираженні є відокремлена

організація або окремий громадянин (фізична особа), легітимізовані в

організаційно-правовій формі, що допускається законом для провадження

господарської діяльності та керівництва нею, наділені необхідними для цього

правами та обов’язками, які несуть відповідальність за результати

господарювання [124, с. 277–282]. Саме правосуб’єктність конкретизує

правовідносини, в яких особа може брати участь, та визначає загальний статус

учасників певного виду правовідносин. В. Щербина визначає, що

правосуб’єктність суб’єкта господарського права визначається як господарська

компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у

господарських правовідносинах прав та обов’язків [133, с. 37]. Зазначена

думка ще раніше була розвинута С.С. Алєксєєвим, який підкреслює, що

правосуб’єктність включає два основних структурних елементи: здатність

володіти правами та виконувати обов’язки (правоздатність) та здатність до

120

самостійного здійснення прав та обов’язків (дієздатність) [2, с. 139].

Л.А. Соловйова також погоджується з позицією тих авторів, які розглядають

правосуб’єктність як єдність право- і дієздатності [111, с. 38]

На відміну від першого різновиду, який займається спортивною

діяльністю загалом із спортсменами-професіоналами, в Україні паралельно

функціонують «любительські» фізкультурні організацій, до яких можна

віднести ті клуби, що надають послуги для досягнення особистих результатів

фізичного стану шляхом відвідування фітнес центрів, тренажерних залів,

заняття фізкультурою у навчальних закладах. Їх можна віднести до виду

фізичної активності, яку ми назвемо – фізкультура. Серед таких занять можуть

бути представлені, на вибір людини (клієнта): аеробіка, тхеквондо, плавання,

різноманітні танці, бокс, теніс і, взагалі, що завгодно. Віднесемо їх до таких, де

заняття не є обов’язковими і не мають бути постійними, іншими слова – для

власного здоров’я. За оцінкою фахівців, в Україні кількість людей, що

регулярно займаються у фітнес-клубах, становить приблизно 1,3 млн.чол.

Адже, такі фітнес-послуги надаються в основному у містах з чисельністю

населення більше 500 тис.чол. Отже, об’єм українського ринку фітнес-

індустрії, який становить $ 180–200 млн. у рік, с темпом щорічного приросту

близько 10%, що має потенціал в $ 1 млрд. Звичайно, що присутня криза в

Україні уповільнила розвиток фітнес-індустрії. На відміну від спорту, де, як

раніше вже зазначалось, має місце боротьба за параметри спортивних

результатів, що фіксуються і мають шкалу оцінювання та перемоги у публічно

організованих змаганнях, що можливі у вигляді медалі, грошового призу та

інших матеріальних благ. Відтак, як уявляється правове регулювання

діяльності у сфері фізичної культури та спорту повинна ґрунтуватись на

визнанні доволі різної правової природи цих відносин.

Клубна форма організації спортивної роботи характерна для більшості

країн світу. Спортивні клуби і в СРСР були найбільш ефективної первинної

організацією. У доперебудовних період дослідники приділяли певну увагу

121

науковому обґрунтуванню різних аспектів діяльності спортивних клубів [9,

с. 6].

Ми вже звертали увагу на неповноту окремих визначень щодо суб'єктів

спортивної діяльності в ст.1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт».

Для конкретики та юридично вірного визначення терміну необхідно

використовувати поняття «суб’єкт спортивної діяльності», хоча воно і є

відмінним від наведеного у Законі України «Про фізичну культуру і спорт»

терміна «суб’єкт у галузі фізичної культури і спорту». Отже, суб’єктом

спортивної діяльності є фізична або юридична особа, їх регіональне,

загальнодержавне об’єднання, що професійно займаються спортом,

як основним видом реалізації власної правосуб’єктності, беруть участь чи

організовують спортивні змагання, підготовку спортсменів на професійній

систематичній основі, з метою удосконалення спортивних досягнень, надання

фізично-оздоровчих послуг населенню.

Фізичною особою в фізкультурно-спортивній діяльності є особисто

спортсмен, що спеціалізує свою діяльність в сфері певного виду спорту, а от

юридичною особою – організація, що у будь-якій організаційно-правовій

формі має відповідати вимогам ст. 80 Цивільного кодексу України. За своєю

організаційно-правовою формою це можуть бути: громадські організації,

підприємства, непідприємницькі товариства, тощо.

Згідно із класифікацією юридичних осіб за ЦК України підрозділяються

на приватні та публічні юридичні особи.

Так юридичні особи публічного права, створюються для виконання

функцій публічної влади – управління, забезпечення публічного правопорядку

тощо. Такими є державні та комунальні установи та підприємства. В цих

організаційно-правових формах існують зокрема спеціалізовані школи та

різноманітні палаци спорту та фізичної культури. Разом з тим, в спортивно-

оздоровчій діяльності юридичні особи приватного права, створюються для

досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та

задоволення інших потреб їх засновників. В цій організаційно-правових

122

формах можуть функціонувати, наприклад, фітнес клуби, приватні спортивні

заклади та організації професійної спортивної діяльності. Важливо

підкреслити, що в цілій низці випадків слід визначити такі юридичні особи, як

суб’єктів господарювання.

2.2. Організаційно-правова форма спортивного клубу як суб’єкта

спортивного права та її особливості

Закон України «Про фізичну культуру і спорт» визначає загальні правові,

соціальні, економічні і організаційні основи фізичної культури і спорту в

Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств,

установ, організацій незалежно від форм власності у зміцненні здоров’я

громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами

фізичної культури та спорту.

Так, ст. 3 законодавчого акту визначає, що держава регулює відносини у

сфері фізичної культури і спорту шляхом формування державної політики у цій

сфері, а також визнання широкого самодіяльного статусу фізкультурно-

спортивного руху в Україні і комплексної взаємодії державних органів з

громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості. В свою

чергу, ст. 5 продовжує, що фізкультурний рух в Україні спирається на

різносторонню діяльність громадських організацій фізкультурно-спортивної

спрямованості. І дійсно окремі дослідники сфери спортивної діяльності

розглядають її лише в контексті громадських організацій які звичайно, апріорі, є

неприбутковими.

Крім того, спортивне законодавство ряду країн (Великобританія,

Німеччина, Італія, Іспанія, Франція) має визначення спортивної федерації, як

громадської організації, яка утворюється з метою популяризації відповідного

виду спорту, або їх об’єднання. Воно також визначає спрямування діяльності

федерацій, серед яких організація спортивних та інших заходів серед своїх

123

членів, розробка програми розвитку певного виду спорту, взаємодія федерації з

міжнародними організаціями, тощо.

Аналіз Переліку підприємств, установ, організацій, громадських

організацій фізкультурно-спортивної спрямованості, у тому числі аероклубів та

авіаційно-спортивних клубів Товариства сприяння обороні України, що

звільняються від сплати земельного податку за земельні ділянки, на яких

розміщені спортивні споруди, що використовуються для проведення

всеукраїнських, міжнародних змагань та навчально-тренувального процесу

збірних команд України з видів спорту та підготовки спортивного резерву, баз

олімпійської та параолімпійської підготовки, затвердженого постановою КМУ

від 17.08.2011 року № 975 дає можливість встановити організаційно-правову

форму організацій фізкультурно-спортивної спрямованості [93].

Так, серед 60 організацій фізкультурно-спортивної спрямованості, що

звільняються від сплати земельного податку, преважна більшість організацій,

тобто, спортивних клубів здійснюють діяльність як громадські організації, деяка

частина як підприємства відповідних громадських організацій або державні

підприємства і, зовсім невеличка частина, здійснюють діяльність як приватне

акціонерне товариство, зокрема ПрАТ «Футбольний клуб «Шахтар» та у вигляді

товариства з обмеженою відповідальністю, зокрема, ТОВ «Стадіон Шахтар».

Зрозуміло, що під дію цієї постанови не змогли попасти комунальні

підприємства, враховуючи вимоги Закону України «Про місцеве

самоврядування в Україні», але не можна виключати можливість існування

спортивних клубів в такій організаційно-правовій формі [65, с. 12].

Між тим, відповідно до ст. 9 Закону Україні «Про фізичну культуру і

спорт», спортивні клуби є закладами фізичної культури і спорту, які

забезпечують розвиток визначених напрямів фізичної культури і спорту, видів

спорту, здійснюють фізкультурно-оздоровчу та/або спортивну діяльність,

надають фізкультурно-спортивні послуги. Спортивні клуби діють на підставі

статуту (положення) та реєструються у встановленому порядку.

Засновниками спортивних клубів можуть бути фізичні та юридичні особи.

124

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють

діяльності спортивних клубів шляхом надання організаційної, методичної та

іншої допомоги. Фінансування діяльності спортивних клубів здійснюється за

рахунок коштів власника (засновника), інших джерел, не заборонених

законодавством.

Об'єктивні фактори функціонування та розвитку сфери фізичної культури

і спорту України в умовах ринку доцільно згрупувати у такі основні підгрупи:

1) соціально-політичні; 2) правові; 3) соціально-економічні. Головним

компонентом групи факторів суб’єктивного характеру є соціально-психологічні.

Наведені фактори взаємопов’язані, і їх сукупна дія створює досить складну

ситуацію у сфері фізичної культури і спорту [65, с. 16].

В роботі визначено параметри, які сформувались під впливом наведених

факторів і характеризують сучасний стан українського ринку спортивно-

оздоровчих послуг. Серед них: низький рівень попиту на спортивно-оздоровчі

послуги; обмеженість пропозиції спортивно-оздоровчих послуг; невисока якість

спортивно-оздоровчих послуг, які пропонуються, внаслідок низького рівня

матеріально-технічного, кадрового, наукового, організаційного, нормативно-

правового, інформаційного забезпечення сфери фізичної культури і спорту;

повільні темпи формування необхідних компонентів галузевого ринку внаслідок

негативного впливу на сферу фізичної культури і спорту зовнішнього

економічного середовища.

Проведені дослідження дозволили встановити, що в Україні існують

передумови застосування ринкових механізмів функціонування та розвитку

сфери фізичної культури і спорту. Визначальними серед них є такі: загальна

спрямованість діяльності усіх соціальних інститутів на формування у країні

ринкової економічної системи сучасного типу; наявність усталених традицій у

залученні населення до занять фізичною культурою і спортом, а також до

відвідування спортивно-видовищних заходів, що сприяє формуванню попиту на

спортивно-оздоровчі послуги впровадження у країні «бюрократичної» моделі

125

поведінки держави у сфері фізичної культури і спорту, що сприяє

цілеспрямованому формуванню галузевого ринку [65, с. 19].

Основними суб’єктами господарювання у сфері спорту є юридичні особи.

Разом з тим, підприємницькою діяльністю в галузі фізичної культури і спорту

можуть займатися не тільки юридичні особи, а й фізичні особи-підприємці.

Втім, значна частина суб’єктів господарювання в галузі спорту є юридичними

особами. Саме тому окремі дослідники зазначають, що під організацією галузі

фізичної культури і спорту розуміється юридична особа, яка має у власності,

господарюванні або оперативному керуванні власне майно й відповідає згідно зі

своїми обов’язками цим майном, може від свого імені реалізовувати майнові й

особисті немайнові права, мати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді

[20, с. 18].

Сучасні високопрофесійні спортсмени та тренери найчастіше виступають

на спортивних ринках праці, видовищ та інформації як індивідуальні

підприємці. Багато фахівців цих категорій, як правило, не мають постійного

місця роботи з фіксованою заробітною платою, а ведуть свій бізнес, діючи на

власний розсуд, на свій страх і ризик, виступаючи вільними агентами і

виробниками певних послуг у сфері фізичної культури і спорту. Саме

концентрація роботи в галузі надання спортивних послуг зумовлює специфіку

діяльності спортивного підприємництва; дана область бізнесу специфічна тим,

що не надає споживачам товари матеріального характеру, а приносить

корисність іншого роду, задовольняючи потреби в здоров'ї, видовищах,

розвагах, досягнення [21, с. 67].

Отже, підприємницький сектор у сфері спорту представлений, в

основному, комерційними організаціями, окремими фахівцями, а також

некомерційними організаціями, що є учасниками ринкових взаємин. Нині в

індустрії спорту значна кількість підприємницьких структур мають статус

комерційних організацій. Під комерційною організацією у спортивній сфері

розуміється юридична особа, що має на меті отримання прибутку як основного

126

сенсу своєї діяльності [62, с. 216]. Такий юридичний статус мають багато

спортивних клубів, підприємств спортивної промисловості та інших організацій.

У галузі фізичної культури і спорту комерційні організації можуть бути

створені в різних організаційно-правових формах.

Комерційні організації в галузі спорту реалізують власну продукцію за

ринковими цінами та орієнтуються на максимізацію прибутку. Прибуток

пов’язаний з одержанням доходу від надання товарів та послуг спортивного

призначення; від реалізації основних засобів, їх іншого вибуття, реалізації

іншого майна; від позареалізаційних операцій. Прибуток (збиток) від реалізації

товарів і послуг спортивного призначення є фінансовим результатом,

отриманим від основної діяльності комерційної організації, зафіксованої в її

статуті. Прибуток (збиток) від реалізації основних засобів, їх іншого вибуття,

реалізації іншого майна організації є фінансовим результатом, не пов’язаним з

основними видами діяльності комерційної організації. Це може бути прибуток

(збиток) від продажу різних видів майна, що перебуває на балансі організації

галузі фізичної культури і спорту. Фінансові результати від позареалізаційних

операцій – це прибуток (збиток) від операцій різного характеру, що не мають

стосунку до основної діяльності організації та не пов’язані з реалізацією товарів

і послуг спортивного призначення, основних засобів, іншого майна, виконанням

робіт тощо. Перелік позареалізаційних операцій досить широкий: 1) прибуток

від здавання спортивних споруд в оренду; прибуток від продажу символіки;

прибуток від прав на організацію спортивного заходу (турніру, змагання тощо)

або частини прав, наданих українськими або міжнародними спортивними

організаціями, від депозитів на банківських рахунках тощо [50, с. 49].

Між тим, як показує досвід РФ, спортивні клуби можуть бути

зареєстровані як комерційні так й некомерційні організації.

Так, порівняльний аналіз форм власності та володіння футбольними

клубами з 1996 по 2001 роки, виконаний в трьох дивізіонах Професійної

футбольної ліги, показав, що в цьому питанні за даний проміжок часу відбулися

127

зміни. В основному вони пов'язані з поступовою втратою державними

структурами впливу на професійний комерційний спорт.

Так, 89 клубів (69,5 %) обрали форму некомерційної організації, 39 клубів

(30,5 % ) стали комерційними організаціями різноманітної форми власності.

Найбільш широко поширеною формою здійснення діяльності стала «громадська

організація», що відноситься до некомерційних організацій . Питома вага цієї

форми склала 25 % як в цілому по всім клубам Професійної футбольної ліги, так

і по клубах Прем'єр-ліги. Команди, що за своїм статусом віднесені до

некомерційних організацій, обрали велику кількість правових форм існування.

До їх числа крім громадських організацій відносяться такі форми, як:

некомерційні партнерства (11 %) , автономні некомерційні організації (8 % ),

установи (23,5 %), фонди (2 %) [80, с. 29].

Однак, близько третини футбольних клубів Росії до 2002 року обрали

статус комерційної організації, причому цей статус отримали більша частина

клубів вищого дивізіону (56 %). Найбільш поширеними організаційно-

правовими формами таких організацій стали акціонерні товариства (13 %) та

товариства з обмеженою відповідальністю (14 %). І лише 3 % футбольних

клубів – учасників чемпіонату Росії 2002 року були муніципальними або

державними підприємствами [80, с. 29].

У комерційних організаціях розподілу підлягає чистий прибуток, тобто

прибуток, що залишився в розпорядженні організації після сплати податків та

інших обов’язкових платежів. Розподіл чистого прибутку характеризує процес

формування фондів і резервів організації галузі фізичної культури і спорту для

реалізації потреб виробництва й розвитку соціальної сфери. Джерелами

формування майна діючої комерційної організації в сфері спорту є: прибуток від

основного й іншого видів діяльності; амортизаційні відрахування; різні цільові

надходження та інші джерела.

Крім того, трансформація економічних відносин у суспільстві, перехід

вітчизняного спорту до ринку об'єктивно сприяли розвитку спортивного

спонсорства. Спонсорами вітчизняного спорту в першій половині 90-х років

128

були в основному іноземні компанії, які в той час, з одного боку, активно

завойовували ринок спорту, а з іншого – були добре знайомі з практикою

спортивного спонсорства. З середини 90-х років спонсорську підтримку

професійним клубам і федераціям з комерційних видів спорту стали надавати

великі вітчизняні компанії, як правило, монополісти на своєму ринку.

В.В Лаптєв вважає, що перехід до ринкової економіки спочатку сприймався як

повна відмова від державного регулювання господарської діяльності, як повне

саморегулювання підприємництва. Наразі наступив момент усвідомлення того,

що державне регулювання при переході до ринкової економіки в нашій країні є

необхідним, що у підприємницькому законодавстві не можна односторонньо

орієнтуватися тільки на приватні інтереси, оскільки вони повинні сполучатися з

інтересами публічними [48, с. 15].

Спортивне спонсорство до теперішнього часу стало невід'ємним

атрибутом професійного спорту, а спонсорські вкладення становлять вагому

частину бюджету команд. Але одночасно це свідчення фінансової слабкості

професійних клубів.

До теперішнього часу в РФ склалося декілька шляхів фінансової

підтримки професійного спорту: 1) упор на бюджетні джерела; 2) використання

спонсорів, меценатів; 3) поєднання перших двох варіантів; 4) ставка на власну

спортивну діяльність при значній підтримці інших джерел [80, с. 30].

Як вже зазначалося, підприємницька діяльність в спорті здійснюють

також окремі клуби, федерації, професійні ліги, асоціації та організації. Всі ці

форми представляють собою колективних підприємців, які є юридичними

особами. Спортивним організаціям, як формам підприємницької діяльності,

працювати в комерційній сфері зручніше, ніж індивідуальним підприємцям з

тієї причини, що в них існує поділ праці - кожен відділ або службовець

відповідає лише за свою ділянку роботи, має певний набір прав і обов'язків.

В результаті такої спеціалізації збільшується продуктивність праці і знижуються

витрати виробництва, що робить бізнес більш ефективним.

129

Одним з основних недоліків в спорті фізичних осіб-підприємців та

функціонування одноосібного володіння є труднощі в накопиченні достатніх

фінансових ресурсів для інвестування в розширення свого виробництва і його

модернізацію. Вихід із цього становища може бути знайдений, якщо

підприємцю-власнику приватного підприємства вдається знайти компаньйона,

тобто партнера по бізнесу, що займає необхідними фінансовими засобами.

Таким партнером може стати як фізичне, так і юридична особа. Партнерство

закріплюється відповідною угодою в установленому законом порядку.

Як свідчить досвід РФ, спортивні клуби здійснюють свою підприємницьку

діяльність переважно в якості господарських товариств [21, с. 70–72].

Крім того, ефективне функціонування професійного спорту як різновиду

підприємницької діяльності багато в чому залежить від структури його

організації та принципів управління. Як наслідок, розвиток спорту в усьому

світі, його роль у соціальному житті людей, необхідність регламентації та

координації діяльності в цій сфері визначили потребу у створенні численних

міжнародних спортивних організацій – асоціацій, федерацій, союзів тощо. Вони

з’являються на початку ХХ сторіччя. Найвідоміші нині міжнародні федерації з

видів спорту мають більш як віковий досвід діяльності. Міжнародну асоціацію

атлетичних федерацій (ІААФ) створено у 1912 році, Міжнародну федерацію

футбольних асоціацій (ФІФА) – у 1904-му, Міжнародну федерацію плавання

(ФІНА) – у 1908-му [10].

Однак, основною структурною одиницею професійного спорту є ліга,

незалежно від назви.

Так, це може бути: 1) ліга – у футболі, бейсболі та хокеї; 2) асоціація – в

баскетболі, гольфі і тенісі; 3) рада, асоціація, федерація – в боксі). Тобто, ця

структурна одиниця формує стратегію і тактику розвитку відповідного виду

професійного спорту і є його найвищим законодавчим та виконавчим органом

[108, с. 181].

Ліга у професійному спорті є закритою соціальною системою, головною

функцією якої є організаційна ефективність. Статути професійних ліг

130

передбачають також можливість обміну гравцями і під час регулярних

чемпіонатів. Перерозподіл гравців здійснюється переважно з метою

вирівнювання конкурентоздатності команд ліги, що, у свою чергу, підвищує

непередбачуваність результатів спортивних поєдинків і, як наслідок,

зацікавленість глядачів і засобів масової інформації. Керівники ліг вважають,

що успіхи ліг (насамперед фінансові) значно важливіші за успіхи окремого

клубу. Наприклад, свого часу американська професійна ліга з європейського

футболу (NASL) збанкрутувала переважно тому, що одна команда (Нью-

йоркський «Космос») могла дозволити собі купівлю таких видатних гравців того

часу як Пеле, Бекенбауер, Кіналья, а інші команди ледь животіли. Дивитися на

гру «в одні ворота» було не цікаво [108, с. 192].

Найвищим органом влади у професійній лізі є Рада управління, до якої

входять президенти всіх команд певної ліги. Рада несе відповідальність за

поточну діяльність та визначає перспективну політику ліги, вирішує питання

щодо зміни правил гри, розширення кількості команд в лізі, розташування

команд, умови прийому до ліги нових команд тощо.

Подібну структуру має професійна футбольна ліга (ПФЛ) України.

Професійні спортивні ліги (асоціації) є основною формою ефективного

функціонування сучасного професійного спорту. За своєю сутністю вони є

спортивними картелями, які: регулюють конкурентну рівновагу між командами,

що активізує інтерес глядачів і стимулює спортсменів до підвищення рівня

спортивної майстерності; регулюють прийом нових команд і їх розташування;

розробляють правила змагань, умови прийому на роботу спортсменів та їх

переходу з команди до команди; здійснюють фінансову діяльність.

На сьогодні, як з’ясувалося, організації спортивно-фізкультурного типу

можуть бути класифіковані за такими ознаками: 1) формою власності;

2) цільового призначення; 3) організаційно-правової форми; 3) господарською

компетенцією.

Типологія спортивно-фізкультурних організацій за різними підставами

покладеними в основу класифікації дають можливість отримати уяву про

131

організаційно правовий статус кожної організації, чітко визначити завдання та

функції організації, а також господарську компетенцію [50, с. 49].

Некомерційні фізкультурно-спортивні організації, крім розглянутих нами

асоціацій і союзів, створюються переважно у формі громадської організації.

Громадськими організаціями (об'єднаннями) визнаються добровільні об'єднання

громадян, у встановленому законом порядку об'єдналися на основі спільності їх

інтересів для задоволення духовних чи інших нематеріальних потреб. У вигляді

громадських об'єднань створені багато добровільних спортивних товариств,

профспілки спортсменів і працівників фізкультурно-спортивної галузі.

На підставі вищевикладеного всі спортивні та фізкультурні організації

можна диференціювати на такі, що: 1) безпосередньо здійснюють фізкультурно-

масову та навчально-спортивну роботу; 2) забезпечують можливість займатися

фізичною культурою та спортом; 3) забезпечують фізкультурно-медичне

оздоровлення; 4) займаються підготовкою фізкультурних кадрів; 5) здійснюють

інформаційне забезпечення фізичної культури та спорту [50, с. 50].

Законодавець конкретизує коло засновників спортивних організацій, але і

встановлює випадки, коли суб’єкти спортивної діяльності можуть

фінансуватися за рахунок коштів державного чи місцевих бюджетів. Адже в

контексті реалізації прав засновника органами державної влади та місцевого

самоврядування законодавство України, зазвичай, пов’язує відповідне право із

обов’язками з фінансування, майнової участі таких засновників у діяльності

створеної ними організації. Однак, доволі спірним і неоднозначним є

використання у ряді статей Закону України «Про фізичну культуру і спорт»

поняття «юридична особа» без уточнення її категорії, тобто приналежності до

публічного або приватного права.

Не менш вагомим для встановлення правового статусу, а відповідно і до

поділу суб’єктів спортивної діяльності на види є особливості інвестування в

активи таких суб’єктів, а в більш широкому контексті – порядок їх заснування.

Визначаючи коло засновників спортивних організацій, Закон України

«Про фізичну культуру і спорт» [106] вказує як на фізичних та юридичних осіб,

132

так і безпосередньо на конкретних суб’єктів: органи державної влади, органи

місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації.

Постає логічне питання щодо визначення суб’єкта господарювання у

спортивній діяльності. Отже, згідно ст. 55 ГК України, суб'єктами

господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють

господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність

господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть

відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків,

передбачених законодавством. Згідно цієї ж статті, існує два види суб’єкта

господарювання: господарські організації та громадяни України, іноземці та

особи без громадянства. Спортивна діяльність таким чином може здійснюватися

у повному об’ємі в межах створеної господарської організації, але також і за

зусиль фізичної особи – підприємця.

Необхідно нагадати, що спроби створення спортивних клубів на

принципах окупності були запровадженні, ще в Радянському союзі.

Так, в 1988 році Рада Міністрів СРСР, ВЦРПС, ЦК ВЛКСМ у своїй

спільній постанові «Про вдосконалення управління футболом, іншими ігровими

видами спорту і додаткові заходи щодо впорядкування змісту команд і

спортсменів за основними видами спорту» передбачили створення в країні

спортивних клубів трьох типів: а) такі, що здійснюють свою діяльність на основі

повного госпрозрахунку і самофінансування з використанням коштів,

отриманих від індивідуальних членських внесків та господарської діяльності

клубу; б) ті, що працюють за рахунок фінансування відповідних організацій –

засновників і часткової самоокупності, з використанням коштів від

індивідуальних членських внесків та господарської діяльності клубу; в ) ті, що

здійснюють діяльність за кошти організацій – засновників та кошти, отримані в

якості індивідуальних членських внесків [11, с. 63].

Слід зазначити щодо правосуб’єктності суб’єктів спортивної діяльності,

що дослідження положень ст. ст. 9 – 25 Закону України «Про фізичну культуру і

спорт» вказує на переважно виключний характер спортивної діяльності для

133

закладів фізичної культури і спорту, в тому числі: спортивних клубів, дитячо-

юнацьких спортивних шкіл, спеціалізованих навчальних закладів спортивного

профілю спортивних арбітражних судів, шкіл вищої спортивної майстерності,

центрів олімпійської підготовки тощо. Разом з тим, деяким категоріям суб’єктів

спортивного права закон надає право здійснювати суміжні види господарської

діяльності, як-то: надання послуг населенню з профілактики окремих видів

захворювань, професійної реабілітації, організації і проведення культурно-

масових заходів із залученням професійних спортсменів, інструкторів, тренерів

тощо. Однак за правилами ст. ст. 55, 88 ГК України, ст. ст. 84, 116 ЦК України

як основний, так і додаткові види діяльності суб’єктів спортивного права

повинні обов’язково визначатися в його статуті (положенні). Поряд з цим,

законодавство України та більшості держав Європейського Союзу допускає

надання суб’єктами господарювання, які не є суб’єктами спортивного права,

окремих спортивно-фізкультурних послуг, котрі закон не визнає виключним

видом діяльності. Мова йде про створення груп оздоровлення на підприємствах,

установах, організаціях, проведення любительських змагань, організація і

проведення на місцевому рівні загальнооздоровчих, спортивних заходів тощо.

На цій підставі логічною видається думка, згідно з якою, зважаючи на

характер і підстави надання спортивних послуг, всіх суб’єктів спортивного

права слід поділити на таких, для яких такий вид послуг є виключним

(основним) видом діяльності, і таких, щодо яких надання відповідних послуг є

додатковим (неосновним) видом господарської діяльності [37].

Ключова діюча особа сфери фізичної культури і спорту – спортивна

організація в контексті господарського права як юридична особа, що має

відокремлене майно, може від свого імені набувати майнові та особисті

немайнові права і мати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді тощо.

Як юридична особа спортивна організація може бути створена як громадська

організація, що згідно з ст. 1 Закону України «Про громадські об’єднання» є

громадським об’єднанням, засновниками та членами якого є фізичні особи.

134

Ці організації громадські або господарські організації можуть у свою чергу

об’єднуватись у спортивні федерації.

Разом з тим послуги у сфері спорту і фізичної культури можуть набувати

комерційного характеру, бути об’єктом підприємницької діяльності, а отже,

передбачати створення суб’єктів спортивної і фізкультурної діяльності у формі

господарських організацій в різних організаційно-правових формах, що можуть

створюватись у формі підприємств, заснованих на різних формах власності, на

унітарних або корпоративних засадах.

Таким чином, на нашу думку, основними суб’єктами спортивної

діяльності мають стати спортивні клуби, що можуть бути за своєю

організаційно-правовою формою господарськими товариствами, унітарними або

колективними підприємствами або громадськими організаціями щодо

здійснення ними комерційної діяльності, комерціалізації спортивних послуг.

Окреме місце в системі суб’єктів спортивної діяльності посідає спортсмен-

професіонал, який, на наш погляд, має реалізовувати свою професійну

правоздатність у формі фізичної особи-підприємця.

Спортсмен також може мати трудові відносини з тренерами, лікарями

тощо, а також надавати відповідні спортивні послуги. Слід зазначити, що значна

частина відносин у сфері спорту і фізичної культури являє собою суцільну

прогалину в національному законодавстві. В той же час здійснення спортивної і

фізкультурної діяльності отримало досить глибоку диференціацію відповідно до

її умов, видів послуг, суб’єктного складу тощо.

Діяльність у сфері фізичної культури і спорту включає організацію та

проведення спортивних заходів просто неба або в закритому приміщенні для

професіоналів та аматорів. Заходи проводяться організаціями, що мають чи не

мають власні спортивні об’єкти: футбольними, плавальними клубами, клубами

любителів гри в кеглі, гольф-клубами, клубами боротьби, боксерськими,

оздоровчими клубами або клубами культуризму, асоціаціями для занять

зимовими видами спорту, клубами настільних ігор (шахів, шашок, доміно

тощо), легкоатлетичними та стрілецькими клубами – діяльність зі сприяння та

135

підготовки спортивних заходів – діяльність самостійних професійних

спортсменів та атлетів, суддів, хронометристів, інструкторів, тренерів,

спортивних викладачів тощо – діяльність навчально-тренувальних центрів та

баз, спортивних таборів з підготовки спортсменів до змагань з різних видів

спорту, дитячих спортивних шкіл, шкіл вищої спортивної майстерності, шкіл

олімпійського резерву та ін. Цей підклас не включає: прокат спортивного

інвентарю, діяльність парків відпочинку та пляжів. Отже, можна визначити

наявність адміністративного права, оскільки проведення змагань, є діяльністю,

що включає регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі

виконавчо-розпорядчої діяльності.

Безперечним є те, що названа діяльність, а по суті сегмент суспільних

відносин містить значний компонент публічних інтересів: здоров’я нації,

трудова спроможність, здатність виконувати функції, що вимагають особливих

фізичних можливостей людини, резистентність населення щодо окремих

хвороб, забезпечення відповідних умов проведення масових спортивних заходів

тощо.

Політика держави у цій сфері здійснювалась органом виконавчої влади,

тобто Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, реорганізація

якого з черговим виділенням із його складу окремої Служби молоді та спорту

свідчить про існуючу високу актуальність спорту як об’єкта державного

управління. Засобами регулювання спортивної діяльності є фінансування за

рахунок державних коштів. Відповідно до Закону України «Про фізичну

культуру і спорт» держава регулює відносини у сфері фізичної культури і

спорту шляхом формування державної політики у цій сфері, створення

відповідних державних органів, фінансового, матеріально-технічного,

кадрового, інформаційного, нормативно-правового та іншого забезпечення

розвитку фізичної культури і спорту, а також визнання широкого самодіяльного

статусу фізкультурно-спортивного руху в Україні і комплексної взаємодії

державних органів з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної

спрямованості. Держава визнає і всебічно підтримує олімпійський рух в Україні,

136

діяльність всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, національних

спортивних федерацій, інших громадських організацій фізкультурно-спортивної

спрямованості.

Слід зазначити, що за рахунок коштів Державного бюджету фінансуються:

а) державні програми підготовки резерву і складу національних команд та

забезпечення їх участі у змаганнях державного і міжнародного значення;

б) державні програми з інвалідного спорту та реабілітації; в) державні програми

фізкультурно-спортивної спрямованості.

У той же час розподіл сфер комерційної та громадської спортивно-

фізкультурної діяльності та відповідно джерел їх законодавчого фінансування

не є остаточного вирішеним питанням. За рахунок коштів місцевих бюджетів

фінансуються видатки державних програм розвитку фізичної культури і спорту:

утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл

усіх типів (крім шкіл республіканського Автономної Республіки Крим і

обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова

підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних

споруд місцевого значення.

Цікавим є той факт, що у ст. 38 Закону України «Про фізичну культуру і

спорт» йдеться про професійний спорт, що є комерційним напрямом діяльності

у спорті, пов’язаний з підготовкою та проведенням видовищних спортивних

заходів з підготовки та проведення видовищних спортивних заходів на

високому рівні з метою отримання прибутку. Діяльність, що проводиться ними,

є основним джерелом їх доходів, що відповідає цьому Закону, Кодексу законів

про працю України, ГК України та іншим нормативно-правовим актам тощо. У

тій самій статті є визначення спортсмена-професіонала: він набуває такого

статусу з моменту укладення контракту з відповідними суб’єктами сфери

фізичної культури і спорту про участь у змаганнях серед спортсменів-

професіоналів.

Не менш важливим питанням удосконалення законодавства про

фізкультуру і спорт є визначення власне фізичної культури. Закон України «Про

137

фізичну культуру і спорт» визначає її як діяльність суб’єктів сфери фізичної

культури і спорту, спрямовану на забезпечення рухової активності людей з

метою їх гармонійного, передусім фізичного, розвитку та ведення здорового

способу життя. Фізична культура має такі напрями: фізичне виховання різних

груп населення, масовий спорт, фізкультурно-спортивна реабілітація (ч. І., ст. 1

ЗУ).

Стаття 21 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» виділяє

громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості учнів та

студентів, основним завданням яких є: залучення учнів та студентів у поза

навчальний час до фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності у

загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладах;

організація і проведення спортивних змагань серед учнів та студентів;

забезпечення участі учнів та студентів у відповідних міжнародних спортивних

змаганнях. Громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості учнів

та студентів діють на підставі статутів. Зрозуміло, що власних коштів для

повноцінної організації спортивних тренувань, змагань тощо, вистачає не у всіх

навчальних закладах, тому доцільно було б використовувати правові форми

Закону України «Про державно-приватне партнерство» з тим, щоб активізувати

і будівництво, і експлуатацію відповідної спортивної інфраструктури. Разом з

тим, доповнює О.М. Вінник, законодавець проігнорував положення про

ґрунтовні вимоги до угоди ДПП щодо змісту та форми, обмежившись

загальними фразами про укладення таких договорів відповідно до вимог,

встановлених законами України [17, с. 90–106].

Механізм реалізації права виступає як система правових засобів, що

здатна забезпечити вплив, контроль суспільства за державою. Зміст механізму

реалізації права вбачається у тім, щоб виявити, як право переводиться в закон, і

головне - за допомогою чого. Таким чином, у юридичній науці щодо механізму

правового регулювання існує певний спектр його розуміння. Найбільш

продуктивне він інтерпретований у С.С. Алексєєва. Дослідник розглядає його з

погляду здійснення основних його етапів (регламентування фактичних

138

суспільних відносин, дії правових норм і реалізації прав й обов’язків суб’єктами

правовідносин), виділяючи три основні частини цього механізму: правові

норми, правовідносини та акти реалізації суб’єктами правовідносин своїх прав й

обов’язків. Правосвідомість як форма процесуального права за перехідних часів

стає самим механізмом правового регулювання [115, с. 134].

Таким чином, з метою забезпечення діяльності громадських організацій

фізкультурно-спортивної діяльності учнівської та студентської молоді,

створення необхідної матеріально-технічної бази для проведення спортивних

тренувань, змагань тощо, доцільно використовувати правові форми Закону

України «Про державно-приватне партнерство» з тим, щоб активізувати і

будівництво, і експлуатацію відповідної спортивної інфраструктури.

Як відомо, відповідно до ч. 2 ст. 21 закону України «Про громадські

об'єднання», громадське об'єднання із статусом юридичної особи має право бути

у відповідності до п.1 ч. 2 ст. 21 Закону України «Про громадські об'єднання»

учасником цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав

відповідно до законодавства.

У той же час необхідно звернути увагу на те, що відповідно до розділу ІІІ,

п. 2 ч. 2 ст. 21 того ж закону, таке об’єднання зі статусом юридичної особи має

право: здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність

безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об'єднання, або

через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства,

підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського

об'єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької

діяльності громадським об'єднанням включаються до Реєстру громадських

об'єднань. Таким чином, законодавець зробив можливим здійснення

громадськими об'єднаннями підприємницької діяльності. У попередній же

редакції цього закону, було зафіксовано положення, про здійснення

господарської діяльності та отримання товарно-грошових результатів від неї

лише опосередковано, шляхом створення унітарного підприємства громадської

організації.

139

Отже, реалії життя, як наголошує В.М. Симоненко, швидко й переконливо

показують, що ринкова економіка не може бути повністю некерованою,

оскільки в такому випадку втрачаються організаційні механізми, які

забезпечують, об’єднання економічних суб’єктів країни в цілісну економічну

систему[110, с. 71–72].

Що стосується можливості фінансової підтримки громадських об'єднань з

державного або місцевих бюджетів, то це питання врегульоване ст. 23 згаданого

вище Закону. У ній передбачено, що громадські організації зі статусом

юридичної особи мають право на фінансову підтримку за рахунок засобів

Державного бюджету України, місцевих бюджетів відповідно до закону. Із

змісту вказаної норми не зрозуміло, чи мають право на фінансову підтримку всі

громадські об'єднання, або лише ті, які не займаються господарською

(комерційною) діяльністю.

Оскільки з цього питання які-небудь обмовки в законі відсутні і, виходячи

з принципу рівності перед законом всіх громадських об'єднань (ст. 3 вказаного

Закону), можемо зробити висновок, що право на фінансову підтримку за

рахунок державного або місцевих бюджетів мають як ті громадські об'єднання,

що займаються підприємницькою діяльністю, так і ті, що такою не займаються.

Проблематичність правової кваліфікації названих стосунків може бути

проілюстрована на багато чисельних прикладах локального нормотворчості

спортивних організацій.

З точки зору організаційно-правових форм суб’єктів правовідносин, що

вважаються спортивними клубами та отримують статус юридичної особи у

відповідності до чинного цивільного та господарського законодавства України

можна знайти цілу низку потенційно придатних варіантів.

Перший – полягає у можливості використання конструкцій громадського

об’єднання, для здійснення фізкультурної та спортивної некомерційної за своїм

характером діяльності, що відбувається на засадах самоорганізації,

самооб’єднання та самофінансування громадянами України.

140

Другий варіант, може передбачати застосування організаційно-правової

форми громадського об’єднання з використанням наданої законодавцем

можливості здійснення в її межах також і комерційної діяльності.

Так ч. 2 ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання» говорить про

те, що таке об’єднання зі статусом юридичної особи має право здійснювати

відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це

передбачено статутом громадського об'єднання, або через створені в порядку,

передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така

діяльність відповідає меті (цілям) громадського об'єднання та сприяє її

досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським

об'єднанням включаються до Реєстру громадських об'єднань.

Таким чином, законодавець, враховуючи положення ст. 21 «Про

громадські об’єднання», зробив можливим здійснення громадськими

об'єднаннями підприємницької діяльності.

Разом з тим, вважаємо, цю норму закону наслідком прямого лобіювання

інтересів тіньового спорту, що в результаті призводить до заняття

господарською діяльністю суб’єктів, що за своєю природою та правовою

традицією не пристосовані до цього. Ні за порядком створення, ні за правовим

режимом майна та розподілу отриманих прибутків, ні за порядком ліквідації,

тощо.

Отже, в нормативно-правовий простір та юридичну практику

запроваджується плутанина, що водночас дозволяє здійснювати комерційну

діяльність, і в той же час уникати впливу засобів державного регулювання та

податкового контролю. Але попри ці зауваження, за чинним законодавством

конструкція громадського об’єднання може бути використана для здійснення і

комерційної спортивної та фізкультурної діяльності.

Третій варіант, який, як уявляється, є найбільш придатним, полягає у

реалізації фізкультурними та спортивними громадськими об’єднаннями наданої

ч.2 ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання» правомочності

141

створювати унітарні підприємства для здійснення, зокрема, комерційної

спортивної діяльності.

Таким чином, можна організаційно відокремити проведення

некомерційних спортивних або фізкультурних заходів і в цілому – діяльності,

від суто комерційної спортивної діяльності, надання на комерційних засадах

спортивних та фізкультурних послуг широкому колу споживачів, що не є

членами даного громадського об’єднання, а також здійснювати виробництво

товарів, що пов’язані зі спортом, спортивними послугами і також, реалізуються

широкому колу споживачів для отримання відповідних доходів. Отже,

комерційна діяльність унітарного підприємства спортивної громадської

організації може фінансово забезпечувати як комерційний професійний спорт,

так і проведення некомерційних спортивних або фізкультурних заходів самої

громадської організації.

Четвертий варіант, утворює ст. 21 Закону України «Про громадські

об’єднання», шляхом можливості створювати не тільки унітарні підприємства,

але і товариства. Залишаючи за дужками суто цивілістичний шлях створення

непідприємницького товариства одним засновником, тлумачимо назване

положення закону, не тільки як можливість створення на підставі ст. 85

ЦК України непідприємницьких товариств, але і як можливість кількох

громадських об’єднань спільно заснувати господарське товариство для

комерціалізації спільної діяльності в сфері надання спортивних послуг.

П’ятим варіантом, як уявляється, є пряме створення зацікавленим

(зацікавленими) суб’єктом (суб’єктами) господарської організації.

Згідно з ч.2 ст. 55 ГК України господарські організації – юридичні особи,

створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства,

створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють

господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Таким чином, ГК України для здійснення господарської діяльності

допускає створення юридичних осіб, що не є підприємствами.

142

Отже, теоретично, можемо допустити створення законодавцем

організаційно-правової форми господарської організації, що не є

підприємством, але за своїми організаційно-правовими параметрами є

пристосованою саме для надання спортивних послуг, організації спортивних

заходів в тому числі за участі широкого кола вболівальників та глядачів тощо.

Але така можливість передбачає предметну та спеціальну законотворчу

діяльність.

Наостанок, шостим варіантом є безпосереднє створення зацікавленими

засновниками – інвесторами унітарних або корпоративних комерційних та

некомерційних підприємств зі спеціальною, обмеженою правосуб’єктністю,

враховуючи предметність господарського спрямування їх діяльності в сфері

фізкультури та спорту.

Щодо організаційно-правової форми юридичних осіб як таких, слід

зазначити, що, юридична наука та законодавство містить різні їх класифікації

зокрема залежно від форм власності, визначених цивільним та господарським

законодавством України, способів створення підприємств, порядку управління

тощо. Юридичне значення класифікації господарських організацій згідно із

ГК України, полягає в необхідності подальшої деталізації окремих

організаційно-правових форм у спеціальних законах. Погоджуючись з

сформульованим визначенням організаційно-правової форми підприємницьких

товариств, як системи урегульованих у законодавстві трьох типів відносин, а

саме: відносин, що виникають в середині підсистеми «засновників/учасників»

між її системно-структурними елементами – засновниками/учасниками з

приводу створення, функціонування та припинення господарського товариства

як організації; відносин, що виникають в середині підсистеми «юридична

особа» з приводу взаємодії її структурних елементів – правоздатність, правовий

режим майна, порядок управління; відносин, що виникають між названими

підсистемами з приводу функціонування та припинення господарського

товариства, як юридичної особи, включаючи межи і порядок відповідальності

[41, с. 12].

143

Господарське законодавство України, власне ГК України, щодо

підприємств оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії

підприємств, створюючи певну їх класифікацію за цілою низкою ознак. Згідно зі

ст. 62 ГК України. підприємство – це самостійний суб'єкт господарювання,

створений компетентним органом державної влади або органом місцевого

самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та

особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-

дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку,

передбаченому ГК та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як

для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської

діяльності.

З точки зору організаційної форми ст. 63 ГК України виділяє такі види

підприємств: приватні, господарські товариства, підприємства, засновані на

власності об'єднання громадян (колективні), комунальні та державні (в тому

числі казенні). Принциповим в цьому сенсі є розподіл підприємств на унітарні

та корпоративні, а також на комерційні та некомерційні. Отже, у п.4 зазначеної

статті, унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє

необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не

поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо

або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує

його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання

реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні,

комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян,

релігійної організації або на приватній власності засновника. На відміну від

корпоративного підприємства, що відповідно до п.5 статті, утворюється, як

правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором),

діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності

засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі

корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі

засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

144

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у

формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі

засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Чому необхідно серед широкого арсеналу запропонованих законодавцем

організаційно-правових форм юридичних осіб розглянути саме підприємства?

Потужна тенденція до комерціалізації сучасних спортивних та фізкультурних

відносин, коли відповідні організації уособлюють власну діяльність саме як

господарську з метою отримання прибутку. Відтак, комерційна та некомерційна

господарська діяльність є невід’ємною складовою або пов’язаною умовою

реалізації спортивних відносин є сьогодні беззаперечним фактом, а тому робить

обґрунтованою саме таку постановку питання.

Господарську діяльність, що базується на організації спорту вищих

досягнень, можна умовно назвати спортивний бізнес. Адже, вона включає у

себе: організацію та проведення масових спортивних заходів, де сам процес

змагань як певного роду видовище набуває форму товару, а масові заходи

передбачають надання цілої низки послуг. Прибуток утворюється за рахунок

організації таких заходів, що мають розважальний характер, що, зрозуміло,

тягне за собою надання супутніх послуг та реалізацію відповідних товарів.

Серед таких можуть бути: виготовлення і продаж товарів з клубною

символікою, надання послуг в сфері масової фізичної культури, використання

спортивного обладнання, тощо. Не виключним, також, є отримання доходів від

надання самих фізкультурно-спортивних послуг на платній основі. Адже,

тренерська праця у клубі, що повинна бути оплатною, підтримання основних

фондів та інвентарної бази – також потребує видатків. До послуг, що може

надавати такий клуб також можна віднести оренду інвентарю, вироблення

сувенірів і, власне, оплатне надання фізкультурних та спортивних послуг. Отже,

така діяльність має цілком предметну специфіку і може бути відокремлена від

інших видів господарської діяльності, а таким чином претендувати на специфіку

предмету правосуб’єктності відповідних господарських організацій.

145

Тобто, у даному випадку ми можемо стверджувати, що об’єднати ці

різноманітні, але пов’язані із забезпеченням можливості провадити спортивну

діяльність, види господарювання можливо лише інтегруючи їх під знаменником

підприємства, як організаційно-правової форми суб’єкта господарювання.

Також, можна припустити, що така сфера реалізації господарської діяльності

може знаходитись в тіні і тому діяльність сучасних клубів формально може бути

збитковою. Це вже питання правоохоронної діяльності в сфері спорту, де існує

«тінізація» та криміналізація реальних господарських відносин. Але кількість і

строки функціонування різноманітних спортивних клубів в Україні, навпаки,

лише підкреслює їх фактичну фінансову спроможність. Ті ж клуби, що не мають

на меті отримання прибутку або просто такий прибуток не покриває витрати, в

умовах відсутнього державного фінансування, можуть покривати видатки за

тільки за рахунок спонсорства. Де, спонсорство, як відомо це діяльність як

фізичних так і юридичних осіб, з метою отримання якого-небудь суспільного

ефекту або в обмін на рекламу. Нажаль, такий спосіб фінансування клубу не

носить систематичний характер.

Тобто, спортивний клуб, що є учасником відносин господарювання в

сфері спортивної діяльності може існувати в організаційно-правовій формі

підприємства унітарного або корпоративного типу і, відповідно, є суб’єктом

господарювання, але зі спеціальною правосуб’єктністю, що має спрямовувати

його діяльність безпосередньо на результати спортивних досягнень, а також

використання майна, надання послуг та виробництво товарів спортивного

призначення з метою отримання прибутку або без мети отримання прибутку

Фактична комерціалізація спортивної діяльності може забезпечуватись в

результаті створення спортивних клубів у формі господарської організації, що у

свою чергу може створити підприємство чи може існувати у формі особливого

типу господарської організації. Підприємство, у свою чергу поділяється на

комерційне підприємство, що складається із господарських товариств, з одного

боку та унітарних підприємств громадських організацій, а також, на

некомерційне, що може бути комунальним некомерційним підприємством.

146

Щодо комерційного підприємства, то воно здійснює операції кінцевою

метою яких є отримання прибутку. В той же час, некомерційне підприємство,

що ставить за мету задоволення певних потреб територіальних громад без

отримання прибутку, наприклад, у випадку коли собівартість вироблених

товарів перевищує платоспроможність більшості членів територіальної громади.

Потребує розгляду також і правове становище підприємств об'єднань

громадян, що визначається ст. 112 ГК України, згідно з якою підприємством

об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване

на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії)

або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з

метою виконання їх статутних завдань. Право власності об'єднань громадян

реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому

законом та статутними документами.

Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання

громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка)

громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право

заснування підприємств. Таким чином, комерціалізація спортивної діяльності

може відбуватись і шляхом розподілу чисто спортивної діяльності та

комерційної діяльності, що її забезпечується в формах існування спортивної

громадської організації та заснованих нею унітарних підприємств, як суб’єкта

господарювання.

У той же час, громадське об’єднання за українським законодавством це

добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права

для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема

економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Громадське об'єднання за організаційно-правовою формою може бути

громадською організацією або громадською спілкою.

Таким чином, функціонування спортивної громадської організації, а також

унітарного комерційного підприємства, нею заснованого дозволяє доволі чітко

розмежувати два різних за природою види діяльності: фізичну культуру та

147

спорт, що спрямовані на досягнення відповідних показників здоров’я, фізичної

форми та можливостей організму, а з іншої сторони – комерційні послуги, що

пов’язані із фізичною культурою та спортом, з відповідними платними

послугами, що і забезпечують економічну можливість реалізації власне,

фізкультурних та спортивних досягнень.

Ще однією організаційно-правовою формою спортивного клубу може

бути тільки об’єднання громадян. Такі об’єднання цілком успішно і вдало

існували за радянських часів, коли вони знаходились на державному

забезпеченні, тобто систематичне фінансування давало змогу забезпечити і

сплатити заробітну плату тренерам, суддівство, організувати змагання, медичну

інфраструктуру та ін. В сучасних умовах не можливо уявити існування такої

організації без допомоги внесків, що, нажаль, являються не системними і у

цьому випадку теж. Тому, якщо така форма фінансового самозабезпечення є

господарською діяльністю, але яка може бути організована не у межах

громадської організації, а у межах спеціально створеної цією організацією

унітарного підприємства, що прямо дозволяє закон «Про громадські

організації». Тобто, така форма господарської діяльності дозволить фактично

прибуткам надходити до громадської організації, тобто фінансуватись за

рахунок унітарного підприємства. Особливістю громадської організації є

визначення обсягу її правоздатності. Адже ні Закон України «Про громадські

організації», ні Цивільний кодекс не містить жодного пункту про це. Так, як

прийнято вважати, що діяльність підприємства повинна бути тісно пов’язана із

її прямою призначеністю. Не можливо допустити виробництво і реалізацію

підакцизних товарів, фінансових операцій, здійснення специфічних видів

діяльності з особливим правовим режимом.

Очевидно, що дозволені види комерційної господарської діяльності мають

бути «технологічно» і предметно пов’язані із спортом та фізичною культурою,

залученням широкого кола споживачів відповідних послуг. В іншому випадку

потенційно існує загроза маскування господарської діяльності під «дах»

148

спортивних клубів, що може стати небезпечною формою тінізації і

криміналізації, як спорту, так і господарської діяльності.

Разом із тим, аналізуючи статути різних спортивних клубів, стає

очевидним, що зазвичай спортивні клуби формально визначають себе як

громадські організації, але таким чином вони уможливлюють для себе

проведення активної господарської діяльності, щодо самозабезпечення спорту

необхідним фінансовим ресурсом. Адже господарська діяльність не є елементом

правосуб’єктності громадських організацій. В той же час системний характер

включення до статутних документів прав відповідних організацій здійснювати

послуги на комерційних засадах, свідчить про життєве необхідний характер

«комерційного супроводження» спортивної діяльності. Відтак, піднята

проблема необхідності адекватної правової інституціоналізації спортивних

клубів, як юридичних осіб є доволі актуальною і має бути вирішена в ході

спортивної реформи.

Принциповим положенням правової політики в цій сфері має стати

надання суб’єктам спортивної та фізкультурної діяльності широкого вибору

відповідних організаційно-правових форм – від громадської організації до

комерційного підприємства. При цьому слід виходити із того, що комерційне

підприємство – спортивний клуб має містити спеціальну правосуб’єктність,

тобто логічне передбачати заборони для цілої низки видів діяльності, що не

мають зі спортом будь-якого змістовного зв’язку.

Як унітарні підприємства, такі клуби можуть бути засновані як приватним

власником як приватне комерційне підприємство, так і наприклад, органами

місцевого самоврядування, як унітарне некомерційне комунальне підприємство.

Між тим, управління суб’єктами господарювання всіх форм власності

відбувається через організаційно-господарські зобов’язання між державним,

комунальним або приватним суб’єктом господарювання та органом державної

влади або органом місцевого самоврядування, наділеним господарською

компетенцією щодо цього суб’єкта [4, с. 23–33].

149

Цілком зрозуміло, що на корпоративній основі такі підприємства можуть

бути створені головним членом в формі різного виду господарських товариств.

Таким чином, спортивний клуб може бути засновано в будь-якій

організаційно-правовій формі підприємства, як суб’єкта господарювання.

Однак, основними організаційно-правовими формами підприємств – спортивних

клубів, що оптимально забезпечують інтереси засновників та суспільні інтереси,

визнано: 1) унітарне підприємство спортивної громадської організації;

2) комунальне підприємство; 3) акціонерне товариство; 4) товариство з

обмеженою відповідальністю.

На підставі вищевикладеного Міністерству молоді та спорту України

необхідно розробити типові Статути спортивних клубів зазначених

організаційно-правових форм юридичних осіб.

Окреме місце в системі суб’єктів спортивної і фізкультурної діяльності

посідає спортсмен-професіонал, який, на наш погляд, має реалізовувати свою

професійну правоздатність у формі приватного підприємця.

Спортсмен також може мати трудові відносини з тренерами, лікарями

тощо, а також надавати відповідні спортивні послуги. Слід наголосити, що

значна частина відносин у сфері спорту і фізичної культури являє собою

суцільну прогалину в національному законодавстві. У той же час здійснення

спортивної і фізкультурної діяльності отримало дуже глибоку диференціацію

відповідно до її умов, видів послуг, суб’єктного складу тощо.

Цікавим є той факт, що у ст. 38 Закону України «Про фізичну культуру і

спорт» йдеться про професійний спорт, який є комерційним напрямком

діяльності у спорті, пов’язаним з підготовкою та проведенням видовищних

спортивних заходів на високому рівні з метою отримання прибутку. Діяльність,

що проводиться спортсменами-професіоналами, є основним джерелом їх

доходів, що відповідає цьому Закону, Кодексу законів про працю України, ГК

України та інших нормативно-правових актів тощо. У тій самій статті міститься

визначення спортсмена-професіонала: він набуває такого статусу з моменту

150

укладення контракту з відповідними суб’єктами сфери фізичної культури і

спорту про участь у змаганнях серед спортсменів-професіоналів.

Існування професійної кар’єри спортсмена-професіонала передбачає

наявність послуг промоутера, тобто такої особи (фізичної – приватний

підприємець або юридичної – спортивний клуб), що організаційно сприяє

розвитку спортивних досягнень та створенню відповідних для цього

спеціальних умов для спортсмена.

Отже, на нашу думку існує декілька варіантів розподілу функціональних

ролей між цими двома суб’єктами, коли: 1) Промоутер є суб’єктом

господарювання, а спортсмен – працівник у цих відносинах. У цьому випадку

повинен укладатись трудовий договір – контракт. 2) Промоутер є суб’єктом

господарювання і спортсмен також є суб’єктом господарювання. У такому

випадку можливо укладання декількох видів договорів: договору простого

товариства; договору взаємного надання послуг тощо. 3) Промоутер є

працівником, а спортсмен є суб’єктом господарювання. У цьому випадку, як і у

першому – укладається трудовий договір – контракт.

2.3. Правові форми участі спортивного клубу в господарсько-

правових відносинах

Необхідно відмітити, що таке поняття як спортивний клуб є відносно

новим для законодавця. В колишньому СРСР взагалі ніхто не знав про

існування такого явища, Але, з прийняттям Постанови Ради міністрів СРСР,

ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ від 02.08.1988 року № 945 «Про вдосконалення

управління футболом, іншими видами спорту і додаткові заходи щодо

впорядкування змісту команд і спортсменів за основними видами спорту». Цією

Постановою були закладені правові основи професіоналізації спорту в СРСР,

визначено правове становище основних його суб'єктів.

Так, було прийнято рішення про створення спортивно-видовищних

підприємств: 1) клубів, які здійснюють свою діяльність на основі повного

151

господарського розрахунку і самофінансування з використанням коштів,

отриманих від індивідуальних членських внесків, а також господарської

діяльності клубу; 2) клубів, які здійснюють свою діяльність за рахунок

підприємств-засновників і часткової самоокупності з використанням коштів,

отриманих від індивідуальних членських внесків та господарської діяльності

клубу; 3) клубів, які здійснюють свою діяльність за рахунок коштів організацій-

засновників та коштів, отриманих від індивідуальних членських внесків.

Клубам відповідно до розглянутого Постановою могли передаватися в

оренду або безоплатне користування державними підприємствами,

організаціями та установами, профспілковими, кооперативними та іншими

організаціями будівлі, приміщення, спортивно-видовищні підприємства,

обладнання та інше майно, що належить до основних фондів.

Наступним кроком у розвитку законодавства про працю професійних

спортсменів стало Постанова Ради міністрів СРСР від 08.01.1991 року № 14

«Про додаткові заходи щодо економічної діяльності в галузі спорту». Цим

нормативним актом було встановлено, що з 01.01.1991 року трудові відносини

спортсменів, тренерів та інших фахівців збірних команд СРСР регулювалися

особливою формою трудового договору – контрактом, що укладаються між

зазначеними категоріями громадян та Державним комітетом СРСР по фізичній

культурі та спорту або органом, якому зазначеним комітетом делеговані права

на укладення контракту.

На підставі вищевикладеного можна стверджувати, що спортивні клуби

створюються не тільки для занять спортом, а й для залучення грошових коштів,

на які потім закуповується спортивне обладнання, форма для спортсменів,

проводяться спортивні заходи. Клуби створюються на базі промислових

підприємств, навчальних закладів, шкіл, акціонерних товариств, інших

громадських організацій.

Способи і джерела фінансування спортивних клубів у нашій країні і за

кордоном дуже різноманітні і неоднорідні: фінансові ресурси на розвиток

фізичної культури і спорту виділяються державними органами, профспілковими

152

організаціями, позабюджетними фондами, муніципалітетами та освітніми

структурами. Крім того, кошти на фізичну культуру і спорт надходять по лінії

міжнародних спортивних, благодійних, наукових та інших організацій, а також

від окремих меценатів та спонсорів. Багато спортивні клуби та організації

здійснюють власну підприємницьку діяльність – видають газети, журнали,

довідники, випускають сувеніри, значки, вимпели та іншу спортивну символіку,

продають права на телевізійну і радіотрансляцію змагань та інтерв'ю,

здійснюють трансферти або купівлю-продаж спортсменів, виробляють інші

види комерційної діяльності [21, с. 52].

Спортсмени-професіонали є безпосередніми учасниками створення такого

товару «спортивне видовище», яке зрештою і є метою існування професійного

спорту і значною мірою є змістом їх діяльності. Засоби масової інформації

забезпечують популяризацію професійного спорту і висвітлюють проведені

заходи, роблячи їх доступними широким масам населення і залучаючи до цих

заходів достатню увагу.

З господарської точки зору спортивні клуби бувають аматорськими і

комерційними. Одні надають приміщення для оздоровчих занять спортом всім

бажаючим за певну плату, а інші мають професійну спортивну спрямованість за

видами ігор.

Для формування базових правових позицій в досліджуваній сфері

суспільних відносин, як уявляється, слід виходити з наступних положень

національного законодавства. Згідно з ст. 1 Закону України «Про фізичну

культуру і спорт», громадська організація фізкультурно-спортивної

спрямованості – це об’єднання громадян, яке створюється з метою задоволення

потреб його членів у сфері фізичної культури і спорту. З цього положення

видно, що фізична культура існує на засадах суспільної організації, тобто такої,

що не провадить господарську діяльність.

Згідно з ст. 26 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» органи

державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють розвитку

фізичної культури в навчальних закладах. Тобто не мають комерційної

153

діяльності. Фізична культура у сфері освіти базується на затверджених

відповідно до закону державних стандартах освіти. Ці норми спрямовані на

забезпечення науково обґрунтованих норм рухової активності дітей та молоді з

урахуванням стану їхнього здоров'я, рівня фізичного та психічного розвитку.

Відповідно до ст.12 ГК України, держава для реалізації економічної

політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм

економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми

регулювання господарської діяльності. Також, згідно з ст.15 ГК України у сфері

господарювання застосовуються: технічні регламенти; стандарти; кодекси

усталеної практики; класифікатори; технічні умови.

Для ведення професійної діяльності, логічне передбачити необхідність

створення спортивних клубів, які є суб’єктом організації діяльності

спортсменів-професіоналів, устави яких передбачають той чи інший вид

діяльності у відповідності до рішень його засновників. Слід визнати, що

значною частиною діяльності такого клубу є здійснення саме комерційної

діяльності або спортивної діяльності, з метою отримання прибутку. У свою

чергу спортивний клуб діє у відповідності до Закону України «Про фізичну

культуру і спорт», інших законодавчих актів, статутним вимогам Спортивної

студентської спілки України, Міжнародної федерації університетського спорту,

а також своїм Статутом, що спрямований на виконання соціально важливих

функцій.

Слід нагадати, що згідно з ст. 42 ГК України, підприємництво –

це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська

діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з

метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку

підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Разом з тим, некомерційна господарська діяльність здійснюється

суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у

галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК України

154

забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу

державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна

господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами

господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі

підприємництва забороняється законом. Не можуть здійснювати некомерційну

господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого

самоврядування, їх посадові особи. Некомерційна господарська діяльність може

здійснюватися суб’єктами господарювання на основі права власності або права

оперативного управління в організаційних формах, які визначаються власником

або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з

урахуванням вимог Господарського кодексу України.

Форми некомерційних організацій розрізняються за наступними ознаками:

1) по цілям створення, а саме: громадські релігійні організації об’єднуються на

основі спільності їх інтересів для задоволення духовних і інших нематеріальних

потреб; фонди створюються для реалізації суспільно-корисних цілей;

некомерційні партнерства для досягнення соціальної і іншої мети; установи -

для реалізації управлінських цілей; автономні некомерційні організації - для

надання послуг в конкретних областях; асоціації і союзи з ціллю координації їх

підприємницької діяльності, а також захисту загальних майнових інтересів;

2) по формах володіння майном організації; 3) по особливостях правового стану;

4) по можливостях здійснення підприємницької діяльності [123].

В цьому ж контексті необхідно зазначити, що ст. 85 ЦК України

визначається поняття непідприємницьких товариств. Ними є – товариства, які не

мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між

учасниками.

Відповідно до статті 86 ЦК України – непідприємницькі товариства

(споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі

своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше

не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були

створені, та сприяє її досягненню.

155

З вищезазначеного можливо зробити висновки про те, що: некомерційна

діяльність суб’єктів господарювання та діяльність непідприємницьких

товариств, не має на меті отримання прибутків та їх розподілу між

засновниками.

Окремим питанням є діяльність у професіональному спорті спортсменів,

тренерів та інших фахівців, яка пов'язана з підготовкою та участю у спортивних

змаганнях серед спортсменів-професіоналів і є основним джерелом їхніх

доходів, що здійснюється відповідно до Закону України «Про фізичну культуру

і спорт», Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових

актів.

В цілому ж, як уявляється, головними завданнями спортивного клубу є:

формування всебічно розвиненої особистості засобами фізичної культури і

спорту; пропаганда здорового способу життя, запровадження фізичної культури

і спорту під час навчання, роботи, побуту і відпочинку; організація і проведення

масових фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів, надання послуг у сфері

фізичної культури і спорту; створення фізкультурно-спортивних аматорських

об'єднань, секцій, команд з видів спорту

Спортивний клуб також будує, набуває, приймає, відчужує та представляє

усякого роду рухоме та нерухоме майно; вступає в договірні відносини з

державними, комерційними, кооперативними, приватними, громадськими

організаціями, а також закордонними партнерами.

Кошти спортивного клубу утворюються із різних джерел, зокрема:

прибутків від проведення платних заходів та інших видів власної діяльності;

коштів, що надходять від експлуатації спортивних споруд навчального закладу,

прибутків, що надходять від госпрозрахункових спортивних секцій та груп;

прибутків від діяльності об'єднань, кооперативів, творчих та виробничих

колективів, що створені при спортивному клубі.

Таким чином, правове регулювання спортивної та фізкультурної

діяльності згідно з Законом України «Про фізичну культуру і спорт» містить

чимало прогалин, а основною з них є сфера нормування діяльності спортивних

156

клубів, організацій промоутерів, спортсменів-професіоналів, що в цілому ряді

випадків за своїм змістом і комерційною спрямованістю є господарською.

Відтак одним з найактуальніших завдань законодавчого регулювання в

названій сфері є розмежування спортивної діяльності як форми самоорганізації

частини населення, що об’єднана спільними спортивними інтересами і такої

діяльності, що тісно пов’язана із отриманням прибутків від організації і

проведення масових спортивних заходів з залученням засобів масової

інформації, отримання коштів від реклами, тощо.

Такий підхід вимагає вивчення спортивних відносин як об’єкту

господарсько-правового регулювання, а діяльність спортивних клубів, та інших

спортивних організацій як суб’єктів комерційного та некомерційного

господарювання.

Чітка правова визначеність в цих питаннях дозволить суттєво підняти

ефективність реалізації суспільних відносин в цій сфері в першу чергу з позицій

публічних інтересів, які в ній містяться.

Між тим, положення ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання» в

частині надання права громадській організації здійснювати підприємницьку

(господарську) діяльність безпосередньо фактично розмиває розподіл

юридичних осіб на суб’єктів господарювання та негосподарюючих суб’єктів, що

привносить у правозастовчу діяльність суспільно небезпечну плутанину та

створює умови для тіньового господарювання. Відтак, пропонуємо виключити

назване положення з тексту Закону України «Про громадські об’єднання»,

виходячи з того, що норми цього закону дозволяють громадській організації

(об’єднання) бути засновником зокрема унітарного підприємства, на яке і мають

бути покладені ті чи інші господарські функції спортивної організації.

Вид фізичної активності, спортивно-оздоровча програма багато в чому

залежать від типу клубу. Вони бувають громадськими й комерційними. Перші

отримують засоби на національному, провінційному та муніципальному рівнях.

Другі фінансуються приватним капіталом, і їхня діяльність залежить від

власника клубу.

157

У багатьох країнах діють різні типи спортивно-оздоровчих клубів:

1) шкільні (оздоровчі, за видами спорту, за інтересами); 2) студентські

(оздоровчі, за видами спорту); 3) на підприємствах і фірмах (оздоровчі, за

видами спорту); 4) при поліклініках і на курортах (лікувально-оздоровчі);

5) спортивні клуби за видами спорту. Існують також і багатоцільові клуби.

Вони, як правило, мають різні спортивні споруди: плавальні басейни, спортзали

для ігор, тренажерні зали, доріжки для бігу, зали для дітей тощо [59, с. 17]. Існує

також інший розподіл спортивно-оздоровчих клубів, а саме за такими

категоріями: 1) комерційні оздоровчі центри й атлетичні клуби; 2) приватні

спортивно-оздоровчі клуби; 3) оздоровчі центри-клуби в готелях, великих

спорудах, у парках; 4) клуби, що належать різним асоціаціям і корпораціям

(ком’юніті); 5) спортивно-оздоровчі клуби, центри корпорацій, фірм, компаній;

6) центри, клуби серцево-судинної реабілітації; 7) любительські й професійні

клуби за видами спорту [59, с. 17].

Наразі в Україні існує більше 5000 спортивних та фізкультурно-

спортивних клубів різних організаційно-правових форм, які в тій чи іншій мірі

приймають участь у цивільних правовідносинах. Крім того, характерною

тенденцією розвитку спортивних клубів є стрімка комерціалізація, що в цілому

зумовлює необхідність удосконалення механізму правового регулювання

відносин за участю таких суб’єктів, насамперед, на основі диспозитивного

методу. Відповідно, існує потреба у вдосконаленні їх становища саме як

учасників цивільно-правових відносин [119, с. 12].

Між тим М.А. Тіхонова вважає, що на сьогодні відносини у сфері

організації спорту поступово переходять у площину приватноправових і

держава все менше здійснює керівний вплив на спортивну діяльність. На її

думку, непідприємницька фізкультурно-спортивна організація це

непідприємницька організація, що створена і зареєстрована у встановленому

законом порядку, яка має майно, може ним відповідати за своїми

зобов’язаннями, від свого імені набуває майнові права та юридичні обов’язки,

діє в сфері фізичної культури та спорту, не має на меті одержання прибутку, і не

158

розподіляє отриманий дохід між засновниками (членами, учасниками)

організації, спрямована на задоволення та захист законних спортивних та інших

спільних інтересів своїх членів (учасників, засновників), на розвиток фізичної

культури та спорту, залучення до регулярних занять фізичною культурою i

спортом населення України та розповсюдження різноманітних видів спорту зі

створенням або без створення юридичної особи [118, с. 17].

Дещо інша точка зору з цього приводу у дослідника М.О. Ткалич, який

виокремлює коло ознак, що розкривають юридичну сутність спортивного клубу,

як учасника цивільних відносин: 1) спортивні клуби можуть бути організовані у

вигляді підприємницького товариства та непідприємницького товариства,

відповідно, метою створення та існування спортивного клубу-підприємницького

товариства є отримання прибутку й розподілення його серед засновників, а

метою створення та існування непідприємницького товариства є задоволення

інтересів громадян, засновники такого товариства не мають права на розподіл

його прибутків; 2) спортивні клуби-підприємницькі товариства здійснюють

свою діяльність на принципах корпоративності, тобто засновники таких клубів

мають повноваження з управління товариством, пропорційні розміру внеску до

статутного капіталу такої юридичної особи, натомість у непідприємницьких

товариств ознака корпоративності відсутня; 3) ознака автономії у відносинах з

третіми особами може бути обмежена для спортивних клубів, що є членами

міжнародних та національних спортивних організацій; 4) реєстрація,

реорганізація та ліквідація спортивних клубів обтяжені вимогами спортивних

організацій, членами яких вони є; 5) спортивні клуби-підприємницькі

товариства формують майно, вільно здійснюючи будь-яку діяльність, що не

заборонена законом (основними джерелами формування майна таких суб’єктів є

внески власників та спонсорів, доходи, отримані від продажу квитків й

абонементів на спортивні заходи, доходи від продажу клубної атрибутики,

доходи від участі в міжнародних матчах, продаж прав на телетрансляції,

ліцензійна діяльність, передача прав на використання своєї інфраструктури,

продаж продуктів харчування під час матчів, операції з акціями клубів,

159

організація лотерей і тоталізаторів, діяльність із надання послуг та діяльність з

виробництва і продажу товарів, що прямо не стосуються спорту), а спортивні

клуби-непідприємницькі товариства, тобто громадські організації, формують

своє майно, переважно, за допомогою членських внесків.

Як наслідок, дослідник запропонував визначення спортивного клубу як

юридичної особи приватного права, що створюється на підставі установчих

документів для задоволення приватних спортивних та/або комерційних

інтересів, відповідно до приписів цивільного та іншого чинного законодавства

[119, с. 16].

Отже, на відмінність від М.А. Тіхонової, М.О. Ткалич визнає можливість

здійснення спортивними клубами й підприємницької діяльності [118, с. 14;

119, с. 16].

Ним наводиться класифікація спортивних клубів за різними критеріями:

1) в залежності від мети створення та функціонування: підприємницькі

(професійні спортивні клуби-господарські товариства) та непідприємницькі

(любительські спортивні клуби-громадські організації); 2) в залежності від

форми власності – засновані на: приватній, комунальній або державній

власності; 3) за територіальною ознакою: місцеві, всеукраїнські та міжнародні.

За організаційно-правовою формою всі спортивні клуби організовані у

вигляді підприємницьких товариств, а саме – господарських товариств та

непідприємницьких товариств, а саме – громадських організацій. Спортивні

клуби – господарські товариства можуть бути організовані у вигляді публічних

або приватних акціонерних товариств, товариств з обмеженою

відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, повних товариств

та командитних товариств. Для вітчизняних спортивних клубів є характерним

закритий тип управління [119, с. 17].

Як відомо з досвіду РФ, ближче до кінця 90-х років професійні клуби

почали втілювати в життя фінансову і маркетингову політику, спрямовану на

пошук основних і додаткових джерел фінансування. Хоча у фінансуванні

160

команд зберіглася вагома частка бюджетних асигнувань, збільшилися доходи

клубів, безпосередньо пов'язані зі спортивною діяльністю [80, с. 29].

Таким чином, зауважує В.І. Лукащук, під підприємництвом в галузі

фізичної культури і спорту слід розуміти діяльність, що відбувається на

комерційній основі із застосуванням різних організаційно-правових форм та

пов’язаної з реалізацією нових можливостей для розробки конкурентоздатних

фізкультурно-спортивних товарів та послуг, спрямованих на задоволення

громадянами своїх культурних потреб через сприйняття й (або) участь у

демонстрації гармонійного розвитку, фізичних можливостей людини [50, с. 44].

Таким чином, необхідно визнати, що професійний спорт – це особлива

сфера суспільної активності людини, система суспільних відносин, яка має свої

особливості, що склалось історично і пов'язані з характером та спрямованістю

діяльності учасників спортивного руху [60, с 18]. Спортивна діяльність на

сьогодні сформувалася як своєрідна галузь підприємництва, професійний спорт

живе не лише заради спорту і не стільки за законами самого спорту, скільки за

закономірностями отримання комерційного прибутку за матеріали спортивного

видовища. Це викликає гостру потребу в чіткому врегулюванні суспільних

відносин, які виникають між учасниками спортивної сфери. Проте сьогодні не

існує системно викладеної та прокоментованої законодавчої бази, яка б

забезпечувала та регламентувала всі напрямки фізичної культури і спорту як

галузі з необхідним теоретичним правовим осмисленням та юридичною

регламентацією [1, с. 39]. Існуюча практика підтверджує, що правовідносини в

сфері спорту за останній час все більше набувають договірної форми. І тому

саме професійний спорт має стати сферою, в більшій мірі підданій правовому

регулюванню, і перш за все засобами господарсько-правового регулювання.

Але сила і слабкість, в господарському відношенні, в клубах залежить від

фінансових можливостей федерацій, ліг, асоціацій по даному виду спорту. В

цьому контексті необхідно відмітити, що І.М. Кравець, відносить до суб’єктів

організаційно-господарських повноважень державні господарські об’єднання і

добровільні господарські об’єднання, і вважає, що фактичною підставою

161

виникнення у них організаційно-господарських повноважень є делегування

таких повноважень власником майна, а юридичною – рішення власника майна

або уповноваженого ним органу (щодо державних господарських об’єднань) чи

установчий договір суб’єкта господарювання (щодо добровільних

господарських об’єднань) [42, с. 205–206].

Тут виникає проблема комерційної перспективності окремих видів спорту.

Теоретично спортивні клуби можуть здійснювати наступні види

діяльності: 1) організація заходів, спрямованих на популяризацію спорту,

включаючи лекції, конкурси, спортивні заходи; 2) представлення інтересів

членів клуба у взаємовідносинах з іншими аналогічними некомерційними

організаціями; 3) надання організаційної та методичної допомоги учасникам в

галузі розвитку спорту; 4) підготовка пропозицій для освітніх та інших

організацій, органів державної влади та місцевого самоврядування з питань

спорту; 5) залучення фінансових і матеріальних ресурсів державних і

комунальних органів, громадських організацій, державних та недержавних

підприємств і установ для розвитку системи масового та аматорського спорту;

6) здійснення видавничої та просвітницької діяльності; 7) організація і

проведення спортивних змагань, інших спортивних і оздоровчих заходів,

виставок, конференцій, симпозіумів, науково-практичних семінарів, круглих

столів тощо; 8) організація та контроль за проведенням тренувального процесу в

області дитячого і молодіжного аматорського та масового спорту; 9) реєстрація

та облік рекордів та інших спортивних досягнень учасників клубу;

10) формування та підтримка діяльності спортивних команд учасників клубу

забезпечення їх участі у змаганнях; 11) забезпечення необхідних умов для

організації та здійснення тренувального процесу спортсменів з числа учасників,

зростання їх спортивної майстерності. Разом із тим, більшість видів об’єднань

підприємств, зазначає автор, мають певні організаційно-господарські

повноваження щодо їхніх учасників-суб´єктів господарювання, які встановлені

законодавством або установчими документами цих об’єднань [19, с. 111].

162

Крім того, окремі спортивні клуби, крім основної діяльності можуть

виконувати і додаткову, а саме лікувальна фізкультура, медичний масаж,

мануальна терапія, косметологія (терапевтична та хірургічна), традиційна

медицина тощо.

Відповідно до ст. 6 Модельного Закону про професійний спорт

прийнятого на 28 пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-

учасників СНД (Постанова № 28-8 від 31.05.2007 року),

Професійний спортивний клуб має право: 1) розробляти і приймати

правила внутрішнього розпорядку та інші локальні акти, містять норми

спортивного законодавства; 2) укладати, змінювати і розривати контракти про

спортивну діяльність в порядку і на умовах, які встановлені нормативними

актами, що містять норми спортивного законодавства; 3) заохочувати

професійних спортсменів, професійних тренерів та інших спортивних

працівників за досягнення високих спортивних результатів; 4) вимагати від

професійних спортсменів, професійних тренерів та інших спортивних

працівників виконання ними обов'язків, що містяться в укладених трудових

договорах в області професійного спорту, а також додержання правил

внутрішнього трудового розпорядку професійного спортивного клубу;

5) залучати професійних спортсменів, професійних тренерів та інших

спортивних працівників до дисциплінарної і матеріальної відповідальності за

порушення нормативних правових актів, що містять норми спортивного

законодавства; 6) здійснювати інші повноваження відповідно до норм

спортивного законодавства.

Професійний спортивний клуб зобов’язаний: 1) своєчасно виплачувати

професійному спортсмену, професійного тренера і іншому спортивному

працівнику щомісячну заробітну плату в розмірі не нижче величини

прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб в країні, а також

проводити інші виплати відповідно до укладеним контрактом про спортивної

діяльності і нормами національного трудового права; 2) організовувати

проведення за рахунок власних коштів обов'язкових попередніх, періодичних та

163

позачергових медичних обстежень професійних спортсменів, професійних

тренерів та інших спортивних працівників з збереженням за ними місця роботи

(посади) і середнього заробітку на час проходження зазначених медичних

обстежень; 3) проводити реєстрацію трудових договорів в області професійного

спорту в спортивній федерації в строк, встановлений нормативними правовими

актами спортивної федерації; 4) забезпечувати професійного спортсмена,

професійного тренера та іншого спортивного працівника спортивної формою,

екіпіровкою, медичним обслуговуванням та іншими засобами, необхідними для

виконання ними трудових обов'язків, передбачених контрактом про спортивної

діяльності, включаючи засоби індивідуального захисту працівників;

5) створювати належне технічне обладнання місць проведення спортивних

змагань та навчально-тренувальних зборів, відповідає вимогам охорони та

гігієни праці, і забезпечувати безпеку праці професійного спортсмена та іншого

спортивного працівника; 6) забезпечувати побутові потреби професійного

спортсмена, професійного тренера та іншого спортивного працівника, пов'язані

з виконанням ними трудових обов'язків, передбачених контрактом про

спортивної діяльності; 7) у разі травми професійного спортсмена під час

підготовки до спортивних змагань або безпосередньо під час участі в них, а

також за наявності інших обставин, зазначених у національному трудовому

законодавстві, організувати безкоштовну кваліфіковану медичну допомогу

професійному спортсмену, а також забезпечити розслідування та облік такого

нещасного випадку; 8) в період тимчасової непрацездатності професійного

спортсмена, професійного тренера та іншого спортивного працівника,

викликаної спортивною травмою, виплачувати їм за власний рахунок у повному

розмірі заробітну плату, розмір якої узгоджений сторонами в контракті про

спортивної діяльності, але не менше величини прожиткового мінімуму,

встановленого для працездатних осіб в країні, за вирахуванням державної

допомоги по тимчасовій непрацездатності, якщо таке виплачується в даному

випадку за законодавством держави; 9) боротися проти використання

заборонених в спорті допінгових та інших шкідливих для здоров'я засобів та

164

(або) методів в підготовці до спортивних змагань і безпосередньо під час участі

в них; 10) організовувати пропаганду і популяризацію спорту серед населення

держави відповідно до національного законодавства; 11) здійснювати

обов'язкове соціальне і медичне страхування професійного спортсмена,

професійного тренера та іншого спортивного працівника в порядку,

встановленому національним законодавством; 12) навчати професійного

спортсмена, професійного тренера та іншого спортивного працівника безпечним

методам виконання робіт з охорони праці та надання першої допомоги при

нещасних випадках, проводити інструктаж з охорони праці, стажування на

робочому місці і перевірку знань вимог охорони праці, безпечних методів і

прийомів виконання робіт; 13) здійснювати підготовку спортивного резерву

серед молоді, створювати дитячі спортивні школи, готувати тренерів і суддів в

профілюючих видах спорту; 14) дотримуватися законів та інших нормативно-

правових актів, що містять норми спортивного законодавства, виконувати

обов'язки, що випливають із членства в спортивній федерації або в спортивній

професійній організації, а також інші обов'язки відповідно до нормативно-

правових актів, що містять норми спортивного законодавства.

Аналізуючи футбольні, хокейні, баскетбольні, бейсбольні клуби можна

дійти до висновку, що бюджет клубу, прибуткова його частина складається з

наступних складових: 1) дохід від продажу квитків (залежить від рівня виступів

команд); 2) спонсорська підтримка; 3) дохід від встановлення рекламних щитів

на стадіонах; 4) дохід від реклами під час матчу; (зазвичай показ здійснює

місцеве телебачення, яке не платить за трансляцію матчу, але у випадку

офіційних міжнародних кубкових матчів він стає досить відчутним джерелом

доходу, який включається в розмір преміальних всієї команди); 5) дохід від

здачі в оренду приміщень офісів для фірм; 6) дохід від продажу сувенірів,

журналів під час матчу (як правило, створюються фірми з виготовлення такого

роду продукції); 7) дохід від продажу продуктів харчування під час матчу;

8) дохід від продажу програм матчу і реклами в них.

165

До допоміжних видів діяльності відносять: 1) допоміжну комерційну

діяльність (продаж фото команд, гравців, відеокасет із записом ігор команд,

сувенірів, значків і тощо); 2) видавничу діяльність (випуск журналів, газет,

бюлетенів, прес-релізів тощо з приміщенням в них комерційної реклами фірм і

підприємств.

При цьому очевидно, що швидкий розвиток спорту, запозичення основ і

правил існування спортивного клубу з досвіду зарубіжних країн (особливо

мається на увазі область професійного спорту) закономірно призводить до

необхідності вдаватися до такого способу залучення коштів на розвиток

фізичної культури і спорту, як рекламна діяльність, однак це не означає підміни

початкового спортивного спрямування та сфери діяльності, для роботи в яких

створювалася організація. Таким чином, норми сучасного законодавства явно не

враховують зазначені тенденції в галузі спорту і не дозволяють однозначно

сформувати позицію щодо порядку виявлення фізкультурно-спортивних

організацій.

Однак, необхідно визнати, що чинне законодавство в галузі спорту

однозначно покладає на фізкультурно-спортивні організації, у тому числі

спортивні клуби, завдання публічно-правового характеру, ці організації повинні

служити також інтересам суспільства і його основного представника – держави.

Посилення публічних засад у правовому регулювання господарської діяльності

властиві не тільки для України, а й для європейських держав. З цього приводу

В.К. Мамутов зазначив, що загальна характеристика господарського права

зарубіжних країн свідчить, що публічно-правові засади були завжди присутні в

правовому регулюванні господарської діяльності [52, с. 172; 54, с. 83–94].

Створення, діяльність, реорганізація та ліквідація комерційних і

некомерційних фізкультурно-спортивних організацій здійснюються відповідно

до законодавства України, що регулює порядок створення, діяльності,

реорганізації та ліквідації комерційних та некомерційних організацій, а також

відповідно до установчих документів фізкультурно-спортивних організацій,

саме ГК України.

166

Спортивні клуби за чинним законом є юридичними особами (за винятком

освітніх спортивних клубів), що здійснюють навчально-тренувальну, змагальну

та виховну діяльність. Таким чином, в новому законодавстві чітко

простежується приватноправова спрямованість діяльності фізкультурно-

спортивних організацій взагалі та спортивних клубів зокрема.

Очевидно, що спортивний клуб розглядається законодавцем як

самостійний учасник правовідносин у галузі фізичної культури і спорту, тобто

як суб'єкт права - особа, визнана по праву здатним вступати в правовідносини і

набувати права і обов’язки, тобто господарську компетенцію. Однак чи можна

на основі діючих норм законодавства про спорт однозначно віднести ті чи інші

спортивні клуби до певної галузі права - приватному або публічному? Адже

наявність у спортивного клубу статусу юридичної особи зовсім не означає

однозначного його визначення як суб'єкта приватноправових відносин, оскільки

традиційне для правової літератури словосполучення «юридична особа»,

історично вважалося приватноправових поняттям, в останні десятиліття стало

використовуватися в дослідженнях з публічного праву.

Очевидно, що такі юридичні особи, як професійні спортивні клуби,

створені у формі як комерційних організацій, так і некомерційних організацій

(в якості форм некомерційних організацій для створення професійного

спортивного клубу засновники вибирають, як правило, некомерційне

партнерство), є суб'єктами виключно приватного права, яке служить інтересам

окремих осіб, які рівні між собою в правах. Це стосується і деяких інших

добровільних об'єднань, у тому числі спортивних клубів, створених у формі

громадських організацій (маються на увазі, наприклад, аматорські спортивні

клуби, так звані «клуби за інтересами»). Зазначені організації засновані на

приватних інтересах окремих осіб (зайняття певним видом спорту) і не

володіють ні публічної, ні громадської корпоративної владою. Те, що основи їх

правового положення регулюються актом публічного права (відповідним

законом), не робить їх автоматично суб'єктами публічного права.

167

Аналізуючи діяльність сучасного спортивного клубу, слід зробити

висновок про превалювання в ньому приватноправових начал, що виражається в

пріоритетності вирішення приватних завдань та інтересів над публічними. Мова

про інше співвідношенні відповідних інтересів можна вести, мабуть, тільки у

відношенні спортивних клубів, створених у формі некомерційних організацій,

визнаних соціально орієнтованими, а також освітніх спортивних клубів,

діяльність яких здійснюється у встановленому порядку і, передбачається

статутами відповідних освітніх установ, при яких вони створюються. Мабуть,

публічні інтереси повинні превалювати також у діяльності окремих видів

фізкультурно-спортивних організацій, створених у формі громадських

об'єднань, наділених владними повноваженнями і мають право приймати

рішення, тобто є носіями організаційно-господарських повноважень.

Однак, необхідно відмітити, що в законодавстві України відсутнє таке

поняття як професійний спортивний клуб, що потребує виправлення, шляхом

внесення доповнень до Закону України «Про фізичну культуру і спорт».

Отже, професійні спортивні клуби країни сьогодні орієнтуються вже не

тільки на спортивні досягнення різних змагань, а й на прибуток, незважаючи на

те, що багато з них, як і раніше, за своїм статусом є суб’єктами некомерційного

господарювання та, за законом, не мають права розподіляти прибуток.

Крім того, виникає необхідність розробити нову редакцію Закону України

«Про фізичну культуру і спорт», в якому необхідно: здійснити чіткий

кваліфікаційний розподіл сфер фізичної культури як такої, що має ціллю

укріплення здоров’я та спорту як такого, що спрямований на досягнення

кваліфікаційних спортивних результатів в організаційній формі публічних

змагань; інституціалізувати комерційне і некомерційне господарювання в

названих сферах, а також окремо: 1) фізичну культуру або спорт, що

здійснюються на громадських засадах; 2) закріпити особливості правового

статусу та господарську правосуб’єктність спортивного клубу; 3) зафіксувати

перелік видів спортивних послуг та товарів, що мають фінансово забезпечувати

безпосередньо спортивну діяльність клубу; 4) систему організаційно-

168

господарського забезпечення спортивної діяльності, зокрема – безпеку життя і

здоров’я спортсменів, масових спортивних заходів та їх глядачів-

уболівальників, уніфікацію порядку фіксації спортивних досягнень;

5) функціонування самоврядної системи спортивних організацій, що

забезпечують спортивну змагальність та фіксацію спортивних досягнень;

взаємини з іноземними спортивними клубами та їх національними федераціями

тощо.

Висновки до розділу 2

1. Серед суб’єктів спортивного права до особливої групи суб'єктів можна

віднести професійні спортивні організації, які безпосередньо діють у сфері

професійного спорту, а саме: 1) Всеукраїнські федерації (союзи, асоціації) з

різних видів спорту; 2) професійні спортивні ліги, асоціації та спілки, що

входять до офіційно визнаної федерації з якогось виду спорту; 3) регіональні

федерації (спілки, асоціації) з різних видів спорту; 4) професійні спортивні

клуби.

2. Проведений аналіз господарсько-правового статусу професійних

спортивних організацій дозволяє зробити такі основні висновки: 1) професійні

спортивні організації (федерації з видів спорту, спілки, асоціації, професійні

спортивні клуби) мають загальні функції, як і будь-які юридичні особи. Між

тим, такі суб'єкти професійних спортивних відносин, як федерації (союзи,

асоціації), на відмінність від професійних спортивних клубів та інших суб'єктів

спортивного права, наділені організаційно-господарською компетенцією.

Більше того, зазначену організаційно-господарську компетенцію, вони

набувають на підставі закону. Це пов'язано, на наш погляд, не тільки з

169

особливостями підприємницької діяльності в області професійного спорту, а й

з специфікою самих професійних спортивних відносин; 2) одна з основних

особливостей господарсько-правового статусу професійних спортивних

організацій полягає в наступному: з одного, боку, професійні спортивні

організації є правовою формою здійснення господарської діяльності у сфері

професійного спорту, з іншого – окремі види цих організацій, зокрема,

федерації (союзи, асоціації), з видів спорту, будучи суб'єктами господарського

права, виступають в якості суб’єкта організаційно-господарських повноважень

щодо такої діяльності; 3) встановлено, що система професійних спортивних

організацій є правовим засобом саморегулювання у сфері професійного спорту

і, як наслідок, встановлена двояка правова природа цих організацій. З одного

боку, це звичайні юридичні особи, як правило, некомерційні організації, а з

іншого – більша частина з них виконують організаційно-господарські

повноваження.

3. Фізичною особою в фізкультурно-спортивній діяльності є особисто

спортсмен, що спеціалізує свою діяльність в сфері певного виду спорту, а от

юридичною особою – організація, що у будь-якій організаційно-правовій

формі має відповідати вимогам ст. 80 Цивільного кодексу України. За своєю

організаційно-правовою формою це можуть бути: громадські організації,

підприємства, непідприємницькі товариства, тощо.

4. В спортивно-оздоровчій діяльності юридичні особи приватного права,

створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання

прибутку та задоволення інших потреб їх засновників. В цій організаційно-

правових формах можуть функціонувати, наприклад, фітнес клуби, приватні

спортивні заклади та організації професійної спортивної діяльності. Важливо

підкреслити, що в цілій низці випадків слід визначити такі юридичні особи, як

суб’єктів господарювання.

5. Основними суб’єктами сфери фізичної культури і спорту мають стати

спортивні клуби, що можуть бути за своєю організаційно-правовою формою

підприємствами або громадськими організаціями щодо здійснення ними

170

комерційної діяльності, комерціалізації спортивних послуг. Окреме місце в

системі суб’єктів спортивної та фізкультурної діяльності посідає спортсмен -

професіонал, який, на наш погляд, має реалізовувати свою професійну

правоздатність у формі фізичної особи-підприємця.

6. З метою забезпечення діяльності громадських організацій

фізкультурно-спортивної діяльності учнівської та студентської молоді,

створення необхідної матеріально-технічної бази для проведення спортивних

тренувань, змагань тощо, доцільно використовувати правові форми Закону

України «Про державно-приватне партнерство» з тим, щоб активізувати і

будівництво, і експлуатацію відповідної спортивної інфраструктури.

7. З точки зору організаційно-правових форм суб’єктів правовідносин,

що отримують статус юридичної особи, у відповідності до чинного цивільного

та господарського законодавства України можна знайти цілу низку потенційно

придатних варіантів.

Перший – полягає у можливості використання конструкцій громадського

об’єднання, для здійснення фізкультурної та спортивної некомерційної за

своїм характером діяльності, що відбувається на засадах самоорганізації,

самооб’єднання та самофінансування громадянами України.

Другий варіант, може передбачати застосування організаційно-правової

форми громадського об’єднання з використанням наданої законодавцем

можливості здійснення в її межах також і комерційної діяльності.

Законодавець, враховуючи положення ст. 21 «Про громадські

об’єднання», зробив можливим здійснення громадськими об'єднаннями

підприємницької діяльності.

Разом з тим, вважаємо, цю норму закону наслідком прямого лобіювання

інтересів тіньового спорту, що в результаті призводить до заняття

господарською діяльністю суб’єктів, що за своєю природою та правовою

традицією не пристосовані до цього. Ні за порядком створення, ні за правовим

режимом майна та розподілу отриманих прибутків, ні за порядком ліквідації,

тощо.

171

Отже, в нормативно-правовий простір та юридичну практику

запроваджується плутанина, що водночас дозволяє здійснювати комерційну

діяльність, і в той же час уникати впливу засобів державного регулювання та

податкового контролю. Але попри ці зауваження, за чинним законодавством

конструкція громадського об’єднання може бути використана для здійснення і

комерційної спортивної та фізкультурної діяльності.

Третій варіант, який, як уявляється, є найбільш придатним, полягає у

реалізації фізкультурними та спортивними громадськими об’єднаннями

наданої ч.2 ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання» правомочності

створювати унітарні підприємства для здійснення, зокрема, комерційної

спортивної діяльності.

Таким чином, можна організаційно відокремити проведення

некомерційних спортивних або фізкультурних заходів і в цілому – діяльності,

від суто комерційної спортивної діяльності, надання на комерційних засадах

спортивних та фізкультурних послуг широкому колу споживачів, що не є

членами даного громадського об’єднання, а також здійснювати виробництво

товарів, що пов’язані зі спортом, спортивними послугами і також,

реалізуються широкому колу споживачів для отримання відповідних доходів.

Отже, комерційна діяльність унітарного підприємства спортивної громадської

організації може фінансово забезпечувати як комерційний професійний спорт,

так і проведення некомерційних спортивних або фізкультурних заходів самої

громадської організації.

Четвертий варіант, утворює ст. 21 Закону України «Про громадські

об’єднання», шляхом можливості створювати не тільки унітарні підприємства,

але і товариства. Залишаючи за дужками суто цивілістичний шлях створення

непідприємницького товариства одним засновником, тлумачимо назване

положення закону, не тільки як можливість створення на підставі ст. 85 ЦК

України непідприємницьких товариств, але і як можливість кількох

громадських об’єднань спільно заснувати господарське товариство для

комерціалізації спільної діяльності в сфері надання спортивних послуг.

172

П’ятим варіантом, як уявляється, є пряме створення зацікавленим

(зацікавленими) суб’єктом (суб’єктами) господарської організації.

Теоретично, можемо допустити створення законодавцем організаційно-

правової форми господарської організації, що не є підприємством, але за

своїми організаційно-правовими параметрами є пристосованою саме для

надання спортивних послуг, організації спортивних заходів в тому числі за

участі широкого кола вболівальників та глядачів тощо. Але така можливість

передбачає предметну та спеціальну законотворчу діяльність.

Наостанок, шостим варіантом є безпосереднє створення зацікавленими

засновниками – інвесторами унітарних або корпоративних комерційних та

некомерційних підприємств зі спеціальною, обмеженою правосуб’єктністю,

враховуючи предметність господарського спрямування їх діяльності в сфері

фізкультури та спорту.

У даному випадку ми можемо стверджувати, що об’єднати ці

різноманітні, але пов’язані із забезпеченням можливості провадити спортивну

діяльність, види господарювання можливо лише інтегруючи їх під

знаменником підприємства, як організаційно-правової форми суб’єкта

господарювання.

8. Спортивний клуб, що є учасником відносин господарювання в сфері

спортивної діяльності може існувати в організаційно-правовій формі

підприємства унітарного або корпоративного типу і, відповідно, є суб’єктом

господарювання, але зі спеціальною правосуб’єктністю, що має спрямовувати

його діяльність безпосередньо на результати спортивних досягнень, а також

використання майна, надання послуг та виробництво товарів спортивного

призначення з метою отримання прибутку або без мети отримання прибутку

9. Фактична комерціалізація спортивної діяльності може забезпечуватись

в результаті створення спортивних клубів у формі господарської організації,

що у свою чергу може створити підприємство чи може існувати у формі

особливого типу господарської організації. Підприємство, у свою чергу

поділяється на комерційне підприємство, що складається із господарських

173

товариств, з одного боку та унітарних підприємств громадських організацій, а

також, на некомерційне, що може бути комунальним некомерційним

підприємством.

10. Функціонування спортивної громадської організації, а також

унітарного комерційного підприємства, нею заснованого дозволяє доволі чітко

розмежувати два різних за природою види діяльності: фізичну культуру та

спорт, що спрямовані на досягнення відповідних показників здоров’я, фізичної

форми та можливостей організму, а з іншої сторони – комерційні послуги, що

пов’язані із фізичною культурою та спортом, з відповідними платними

послугами, що і забезпечують економічну можливість реалізації власне,

фізкультурних та спортивних досягнень.

11. Очевидно, що дозволені види комерційної господарської діяльності

мають бути «технологічно» і предметно пов’язані із спортом та фізичною

культурою, залученням широкого кола споживачів відповідних послуг. В

іншому випадку потенційно існує загроза маскування господарської діяльності

під «дах» спортивних клубів, що може стати небезпечної формою тінізації і

криміналізації, як спорту, так і господарської діяльності.

Разом із тим, аналізуючи статути різних спортивних клубів, стає

очевидним, що зазвичай спортивні клуби формально визначають себе як

громадські організації, але таким чином вони уможливлюють для себе

проведення активної господарської діяльності, щодо самозабезпечення спорту

необхідним фінансовим ресурсом. Адже господарська діяльність не є

елементом правосуб’єктності громадських організацій. В той же час системний

характер включення до статутних документів прав відповідних організацій

здійснювати послуги на комерційних засадах, свідчить про життєве необхідний

характер «комерційного супроводження» спортивної діяльності. Відтак,

піднята проблема необхідності адекватної правової інституціоналізації

спортивних клубів, як юридичних осіб є доволі актуальною і має бути

вирішена в ході спортивної реформи.

174

Принциповим положенням правової політики в цій сфері має стати

надання суб’єктам спортивної та фізкультурної діяльності широкого вибору

відповідних організаційно-правових форм – від громадської організації до

комерційного підприємства. При цьому слід виходити із того, що комерційне

підприємство – спортивний клуб має містити спеціальну правосуб’єктність,

тобто логічне передбачати заборони для цілої низки видів діяльності, що не

мають зі спортом будь-якого змістовного зв’язку.

12. Спортивний клуб може бути засновано в будь-якій організаційно-

правовій формі підприємства, як суб’єкта господарювання. Однак, основними

організаційно-правовими формами підприємств – спортивних клубів, що

оптимально забезпечують інтереси засновників та суспільні інтереси, визнано:

1) унітарне підприємство спортивної громадської організації; 2) комунальне

підприємство; 3) акціонерне товариство; 4) товариство з обмеженою

відповідальністю.

На підставі вищевикладеного Міністерству молоді та спорту України

необхідно розробити типові Статути спортивних клубів зазначених

організаційно-правових форм юридичних осіб.

13. Існування професійної кар’єри спортсмена-професіонала передбачає

наявність послуг промоутера, тобто такої особи (фізичної – приватний

підприємець або юридичної – спортивний клуб), що організаційно сприяє

розвитку спортивних досягнень та створенню відповідних для цього

спеціальних умов для спортсмена.

Існує декілька варіантів розподілу функціональних ролей між цими

двома суб’єктами, коли: 1) Промоутер є суб’єктом господарювання, а

спортсмен – працівник у цих відносинах. У цьому випадку повинен укладатись

трудовий договір – контракт. 2) Промоутер є суб’єктом господарювання і

спортсмен також є суб’єктом господарювання. У такому випадку можливо

укладання декількох видів договорів: договору простого товариства; договору

взаємного надання послуг тощо. 3) Промоутер є працівником, а спортсмен є

175

суб’єктом господарювання. У цьому випадку, як і у першому – укладається

трудовий договір – контракт.

14. Для ведення професійної діяльності, логічне передбачити

необхідність створення спортивних клубів, які є суб’єктом організації

діяльності спортсменів-професіоналів, устави яких передбачають той чи інший

вид діяльності у відповідності до рішень його засновників. Слід визнати, що

значною частиною діяльності такого клубу є здійснення саме комерційної

діяльності або спортивної діяльності, з метою отримання прибутку.

15. Правове регулювання спортивної та фізкультурної діяльності згідно з

Законом України «Про фізичну культуру і спорт» містить чимало прогалин, а

основною з них є сфера нормування діяльності спортивних клубів, організацій

промоутерів, спортсменів-професіоналів, що в цілому ряді випадків за своїм

змістом і комерційною спрямованістю є господарською.

Відтак одним з найактуальніших завдань законодавчого регулювання в

названій сфері є розмежування спортивної діяльності як форми самоорганізації

частини населення, що об’єднана спільними спортивними інтересами і такої

діяльності, що тісно пов’язана із отриманням прибутків від організації і

проведення масових спортивних заходів з залученням засобів масової

інформації, отримання коштів від реклами, тощо.

16. Положення ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання» в

частині надання права громадській організації здійснювати підприємницьку

(господарську) діяльність безпосередньо фактично розмиває розподіл

юридичних осіб на суб’єктів господарювання та негосподарюючих суб’єктів,

що привносить у правозастовчу діяльність суспільно небезпечну плутанину та

створює умови для тіньового господарювання. Відтак, пропонуємо виключити

назване положення з тексту Закону України «Про громадські об’єднання»,

виходячи з того, що норми цього закону дозволяють громадській організації

(об’єднання) бути засновником зокрема унітарного підприємства, на яке і

мають бути покладені ті чи інші господарські функції спортивної організації.

176

17. Професійні спортивні клуби країни сьогодні орієнтуються вже не

тільки на спортивні досягнення різних змагань, а й на прибуток, незважаючи

на те, що багато з них, як і раніше, за своїм статусом є суб’єктами

некомерційного господарювання та, за законом, не мають права розподіляти

прибуток.

18. Виникає необхідність розробити нову редакцію Закону України

«Про фізичну культуру і спорт», в якому необхідно: здійснити чіткий

кваліфікаційний розподіл сфер фізичної культури як такої, що має ціллю

укріплення здоров’я та спорту як такого, що спрямований на досягнення

кваліфікаційних спортивних результатів в організаційній формі публічних

змагань; інституціалізувати комерційне і некомерційне господарювання в

названих сферах, а також окремо:

- фізичну культуру або спорт, що здійснюються на громадських засадах;

- закріпити особливості правового статусу та господарську правосуб’єктність

спортивного клубу;

- зафіксувати перелік видів спортивних послуг та товарів, що мають фінансово

забезпечувати безпосередньо спортивну діяльність клубу;

- систему організаційно-господарського забезпечення спортивної діяльності,

зокрема – безпеку життя і здоров’я спортсменів, масових спортивних заходів

та їх глядачів-уболівальників, уніфікацію порядку фіксації спортивних

досягнень;

- функціонування самоврядної системи спортивних організацій, що

забезпечують спортивну змагальність та фіксацію спортивних досягнень;

взаємини з іноземними спортивними клубами та їх національними

федераціями тощо.

177

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні запропоновано нове вирішення наукового

завдання, що виявляється в з'ясуванні шляхів господарсько-правового

забезпечення фізкультурно-оздоровчої діяльності в Україні за допомогою

системного господарсько-правового регулювання.

За результатами проведеного дослідження було сформульовано і

розроблено наступні висновки:

1. Інтегративною метою предметної діяльності в сфері фізкультури та

спорту в цілому є забезпечення здоров’я нації. Ця діяльність за правовою

природою реалізується у приватноправовому та публічно-правовому форматі,

згідно чого до приватних інтересів слід віднести, сферу суспільно-корисного

дозвілля: фізкультурну самореалізацію, оздоровчу фізкультуру, фітнес,

спортивний туризм, тощо. А до сфери публічних інтересів по-перше, слід

віднести здоров’я нації, її працездатність, а по-друге, особливі інтереси

забезпечення відповідних фізичних спроможностей осіб для служби в органах

внутрішніх справ, збройних силах, відповідна фізична підготовка підлітків у

ВНЗ, тощо. У цьому випадку, фізичний стан визначає здатність до виконання

особливих завдань. Отже, до об’єктів публічних інтересів можна віднести

спеціальний вид діяльності закладів освіти, що є імперативно встановлений

органами держави в публічних інтересах.

2. У структурі суспільних відносин, що виникають з приводу професійної

спортивної діяльності, потрібно виділяти професійні спортивні відносини, які в

сукупності можна визначити як систему (комплекс) суспільних відносин, що

складаються між суб'єктами професійної спортивної діяльності. Дані відносини

мають ряд специфічних особливостей, що дозволяють їх охарактеризувати як

особливу сферу правового регулювання. По-перше, сюди слід віднести

суб'єктний склад даних відносин, що включає учасників професійної спортивної

діяльності. По-друге, це спеціальні об'єкти, як безпосередньо професійної

спортивної діяльності, так і нерозривно пов'язаних з нею сфер. По-третє, у

зазначених відносинах має місце пряме (прийняття нормативно-правових актів,

178

бюджетне фінансування) або опосередковане (через федерації з видів спорту,

професійні спортивні клуби), опосередкована участь публічно-правових

утворень.

3. Встановлено форми комерційної фізкультурної або фізкультурно-

оздоровчої діяльності: 1) оренда фізкультурних споруд та прокат

фізкультурного інвентарю, в тому числі одягу та взуття; 2) виготовлення

фізкультурного та допоміжного обладнання і інвентарю, його ремонтування;

3) організація та проведення оплатної фізкультурно-розважальної діяльності;

4) організація та проведення фізкультурно-тренувального процесу в клубах

фітнесу, бодібілдингу; 5) діяльність салонів для зменшення ваги тіла та

схуднення, масажних салонів, в тому числі інформаційно-консультативні

послуги оздоровчого характеру, а саме: а) консультації фахівців у сфері

харчування (лікаря-дієтолога) з питань раціонального режиму харчування й

вживання харчових добавок, вітамінів для споживачів послуги; б) консультації

фахівців із проведення медико-відновлювальних заходів; в) послуги з

лікувально-медичної реабілітації.

Необхідно однак розуміти, що окремі види фізкультурної діяльності, що

носить підприємницькій характер може здійснюватися суб'єктами фізкультурної

діяльності без мети отримання прибутку.

Незважаючи на те, що фізкультурна або фізкультурно-оздоровча

діяльність може здійснюватися як з метою отримання прибутків так й без цієї

мети, цей вид діяльності має спільну ознаку – вона не направлена на досягнення

нормативних результатів та популяризацію країни у міжнародних відносинах.

4. Обґрунтовано, що законодавство, яке регулює професійні спортивні

відносини, є однією з комплексних галузей законодавства. А враховуючи, що

професійний спорт являє собою міжгалузеву сферу правового регулювання,

можна стверджувати про доцільність єдиного правового регулювання

професійних спортивних відносин в рамках правового комплексу.

5. Основні напрями розвитку законодавства про фізичну культуру та спорт

як види суспільного буття можуть бути сфокусовані у таких напрямах:

179

1) законодавче закріплення місця і ролі державної політики в сфері фізичної

культури та спорту, відповідних державних програм розвитку в галузі;

2) визначення переліку організаційно-правових форм функціонування

спортивних організацій; 3) визначення правової природи різних видів

спортивної діяльності в контексті розподілу її на господарську комерційну,

господарську некомерційну, та діяльність, що не є господарською тощо;

4) суттєве посилення регулювання професійної спортивної діяльності.

6. Аналіз господарсько-правового статусу професійних спортивних

організацій дозволяє зробити такі основні висновки:

1) професійні спортивні організації (федерації з видів спорту, спілки, асоціації,

професійні спортивні клуби) мають загальні функції, як і будь-які юридичні

особи. Між тим, такі суб'єкти професійних спортивних відносин, як федерації

(союзи, асоціації), на відмінність від професійних спортивних клубів та інших

суб'єктів спортивного права, наділені організаційно-господарською

компетенцією. Більше того, зазначену організаційно-господарську компетенцію,

вони набувають на підставі закону. Це пов'язано, на наш погляд, не тільки з

особливостями підприємницької діяльності в області професійного спорту, а й з

специфікою самих професійних спортивних відносин; 2) одна з основних

особливостей господарсько-правового статусу професійних спортивних

організацій полягає в наступному: з одного, боку, професійні спортивні

організації є правовою формою здійснення господарської діяльності у сфері

професійного спорту, з іншого – окремі види цих організацій, зокрема,

федерації (союзи, асоціації), з видів спорту, будучи суб'єктами господарського

права, виступають в якості суб’єкта організаційно-господарських повноважень

щодо такої діяльності; 3) встановлено, що система професійних спортивних

організацій є правовим засобом саморегулювання у сфері професійного спорту

і, як наслідок, встановлена двояка правова природа цих організацій. З одного

боку, це звичайні юридичні особи, як правило, некомерційні організації, а з

іншого – більша частина з них виконують організаційно-господарські

повноваження.

180

7. Фізичною особою в фізкультурно-спортивній діяльності є особисто

спортсмен, що спеціалізує свою діяльність в сфері певного виду спорту, а от

юридичною особою – організація, що у будь-якій організаційно-правовій формі

має відповідати вимогам ст. 80 Цивільного кодексу України. За своєю

організаційно-правовою формою це можуть бути: громадські організації,

підприємства, непідприємницькі товариства, тощо.

8. В спортивно-оздоровчій діяльності юридичні особи приватного права,

створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання

прибутку та задоволення інших потреб їх засновників. В цій організаційно-

правових формах можуть функціонувати, наприклад, фітнес клуби, приватні

спортивні заклади та організації професійної спортивної діяльності. Важливо

підкреслити, що в цілій низці випадків слід визначити такі юридичні особи, як

суб’єктів господарювання.

9. Фактична комерціалізація спортивної діяльності може забезпечуватись

в результаті створення спортивних клубів у формі господарської організації, що

у свою чергу може створити підприємство чи може існувати у формі особливого

типу господарської організації. Підприємство, у свою чергу поділяється на

комерційне підприємство, що складається із господарських товариств, з одного

боку та унітарних підприємств громадських організацій, а також, на

некомерційне, що може бути комунальним некомерційним підприємством.

10. Функціонування спортивної громадської організації, а також

унітарного комерційного підприємства, нею заснованого дозволяє доволі чітко

розмежувати два різних за природою види діяльності: фізичну культуру та

спорт, що спрямовані на досягнення відповідних показників здоров’я, фізичної

форми та можливостей організму, а з іншої сторони – комерційні послуги, що

пов’язані із фізичною культурою та спортом, з відповідними платними

послугами, що і забезпечують економічну можливість реалізації власне,

фізкультурних та спортивних досягнень.

11. Для ведення професійної діяльності, логічне передбачити необхідність

створення спортивних клубів, які є суб’єктом організації діяльності

181

спортсменів-професіоналів, устави яких передбачають той чи інший вид

діяльності у відповідності до рішень його засновників. Слід визнати, що

значною частиною діяльності такого клубу є здійснення саме комерційної

діяльності або спортивної діяльності, з метою отримання прибутку.

182

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев С. В. Спортивное право России. Правовые основы физической

культуры и спорта : учеб. / С. В. Алексеев. – М. : ЮНИТИ-ДАНА : Закон и право,

2005. – 671 с.

2. Алексеев С. С. Общая теория права : курс в 2 т. / С. С. Алексеев. –

М. : Юрид. лит., 1982. – Т. 2. – 360 с.

3. Атаманова Ю. Особливості та класифікація засобів правового

регулювання інноваційної діяльності / Ю. Атаманова // Підприємництво,

господарство і право. – 2008. – № 2. – С. 3–7.

4. Балюк І. А. Участь органів виконавчої влади в організаційно-

господарських відносинах / І. А. Балюк // Правове регулювання економіки :

зб. наук. пр. – Київ : КНЕУ, 2012. – № 11/12. – С. 23–33.

5. Басова И. Правовые тонкости договорных отношений / И. Басова,

Е. Уварова. – Харьков : Фактор, 2008. – 464 с.

6. Білогур В. Є. Філософія спорту як новий науковий напрямок і нова

навчальна дисципліна / В. Є. Білогур // Гуманітарний вісник Запорізької

державної інженерної академії. – 2013. – № 54. – С. 138–154.

7. Большая советская энциклопедия : в 30 т. / гл. ред. А. М. Прохоров. –

3-е изд. – М. : Совет. энцикл., 1977. – Т. 27 : Ульяновск – Франкфурт. – 624 с.

8. Большая энциклопедия : в 62 т. / гл. ред. А. С. Кондратов. – М. : ТЕРРА,

2006. – Т. 47. – 592 с.

9. Бондаренко М. П. Совершенствование процесса организации

деятельности физкультурно-оздоровительных клубов Волгограда : моногр. /

М. П. Бондаренко, М. П. Лях. – Волгоград : ВГАФК, 2012. – 175 с.

10. Бордюгова Г. Акти міжнародного спортивного законодавства як основа

формування відповідної галузі міжнародного права / Г. Бордюгова // Віче. –

2009. – № 3. – С. 12–14.

11. Братановский С. Н. Правовое регулирование организационно-

хозяйственной деятельности физкультурно-спортивных предприятий

183

и организаций / С. Н. Братановский // Известия вузов. Правоведение. – 1989. –

№ 5. – С. 62–66.

12. Брызгалин А. В. Понятие и сущность субъекта предпринимательской

деятельности как участника гражданско-правовых отношений / А. В. Брызгалин

// Известия вузов. Правоведение. – 1994. – № 1. – С. 73–83.

13. Васькевич В. П. Гражданско-правовое регулирование отношений

в области профессионального спорта : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Васькевич Владимир Петрович. – Казань, 2006. – 216 с.

14. Великий тлумачний словник української мови : 170000 / уклад. і голов.

ред. В. Т. Бусел. – Київ ; Ірпінь : Перун, 2004. – 1428 с.

15. Вінник О. М. Господарське право : курс лекцій / О. М. Вінник. – Київ :

Атіка, 2004. – 624 с.

16. Вінник О. М. Господарське право : навч. посіб. / О. М. Вінник. –

2-ге вид., змінене та допов. – Київ : Правова єдність, 2008. – 766 с.

17. Вінник О. М. Договірні відносини державно-приватного партнерства:

проблеми правового регулювання / О. М. Вінник // Вісник Вищої ради юстиції. –

2013. – № 2. – С. 90–106.

18. Віхров О. П. Організаційно-господарські правовідносини : автореф.

дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.04 / Віхров Олександр Петрович. – Донецьк,

2009. – 35 с.

19. Віхров О. П. Організаційно-господарські правовідносини : монографія

/ О. П. Віхров. – Київ : Слово, 2008. – 512 с.

20. Галкин В. В. Экономика спорта и спортивный бизнес : учеб. пособие

/ В. В. Галкин. – М. : КНОРУС, 2009. – 320 с.

21. Галкин В. В. Экономика и управление физической культурой и спортом

: учеб. пособие / В. В. Галкин. – Ростов н/Д. : Феникс, 2006. – 533 с.

22. Галузева економічна політика держави: проблема правового

забезпечення : колект. моногр. / за наук ред. Д. В. Задихайла. – Харків : Юрайт,

2013. – 520 с.

184

23. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник / С. Гончаренко. –

Київ : Либідь, 1997. – 376 с.

24. Господарське право : підручник / за заг. ред.: Д. В. Задихайло,

В. М. Пашкова. – Харків : Право, 2012. – 696 с.

25. Господарське право України : навч. посіб. / за заг. ред.

Н. О. Саніахметової. – Харків : Одіссей, 2005. – 608 с.

26. Державна політика: аналіз та впровадження в Україні : конспект лекцій

до навч. модуля / уклад.: В. А. Ребкало, В. В. Тертичка. – Київ : Вид-во УАДУ,

2002. – 80 с.

27. Економічний розвиток і державна політика : навч. посіб. / за заг. ред.:

Ю. Єхануров, І. Розпутенко. – Київ : Вид-во УАДУ, 2001. – 480 с.

28. Задихайло Д. В. Господарсько-правова політика як функція та

інструмент діяльності держави / Д. В. Задихайло // Процеси економічної

глобалізації та напрями модернізації правового господарського порядку в

Україні : матеріали круглого столу (м. Харків, 26 квіт. 2012 р.). – Харків : Юрайт,

2012. – С. 12–17.

29. Задихайло Д. В. Держава та економічне ринкове середовище:

господарсько-правовий аспект / Д. Задихайло // Вісник Академії правових наук

України. – Харків : Право, 2005. – № 3. – С. 149–161.

30. Задихайло Д. В. Економічна система як органічний об’єкт законодавчого

забезпечення / Д. Задихайло // Вісник Академії правових наук України. – Харків :

Право, 2012. – № 4. – С. 210–221.

31. Задихайло Д. В. Кодифікація інноваційного законодавства : окремі

концептуально-правові підходи / Д. Задихайло// Вісник Академії правових наук

України. – Харків : Право, 2010. – № 4. – С. 177–185.

32. Задихайло Д. В. Правові засади формування та реалізації економічної

плітики держави : дис. … д-ра юрид. наук : 12.22.04 / Задихайло Дмитро

Вітольдович. – Харків, 2012. – 464 с.

185

33. Задихайло Д. Д. Кабінет Міністрів України як суб’єкт економічної

системи: конституційно-правові засади : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 /

Задихайло Дмитро Дмитрович. – Харків, 2013. – 225 с.

34. Задихайло Д. Д. Кабінет Міністрів України як суб’єкт економічної

системи: конституційно-правові засади : монографія / Д. Д. Задихайло. – Харків :

Юрайт, 2013. – 192 с.

35. Задихало Д. Д. Функції Уряду України в економічній сфері:

модернізація конституційно-правового забезпечення / Д. В. Задихайло. – Харків :

Юрайт, 2013. – 112 с. – (Наукові доповіді ; вип. 9).

36. Засоби та механізми господарсько-правового регулювання : колект.

моногр. / за наук. ред. Д. В. Задихайла. – Харків : Юрайт, 2013. – 416 с.

37. Заярний О. Суб’єкти спортивних правовідносин / О. Заярний //

Юридичний вісник України. – 2011. – 31 груд. – 6 січ. 2012 (№ 52). – С. 3–4.

38. Кононович В. Г. Державне регулювання сфери фізкультурно-

спортивних послуг [Електронний ресурс] / В. Г. Кононович. // Державне

будівництво. – 2012. – № 2. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-

pdf/DeBu_2012_2_51.pdf (дата звернення: 17.11.2015). – Заголовок з екрна.

39. Конституція України : прийнята 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості

Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. – Електрон. аналог

тлумачення від 15.05.2014.: режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата

звернення: 17.11.2015).

40. Корольков В. В. Правовые основы в области обеспечения деятельности

физической культуры и спорта : курс лекций : в 2 ч. / В. В. Корольков. –

Челябинск : Изд. центр ЮУрГУ, 2011. – Ч. 1. – 154 с.

41. Кочергіна К. О. Зміст організаційно-правових форм підприємницьких

товариств: інтереси, функції, правові засоби : автореф. дис. … канд. юрид. наук :

12.00.03 / Кочергіна Катерина Олександрівна. – Харків, 2005. – 20 с.

186

42. Кравець І. Поняття, ознаки та класифікація суб´єктів організаційно-

господарських повноважень / І. Кравець // Вісник господарського судочинства. –

2006. – № 3. – С. 205–206.

43. Кузнецова Е. И. Государственно-частное партнерство в реализации

инновационной стратегии: новые возможности для взаимодействия бизнеса и

государства / Е. И. Кузнецова, Д. М. Зарецкая. – М. : Инфра-М, 2004. – 436 с.

44. Кучер В. О. Господарське право : курс лекцій / В. О. Кучер,

В. М. Парасюк. – Львів : Львів. держ. ун-т внутр. справ, 2011. – 380 с.

45. Лагутін В. Д. Економічна політика держави: сутність, етапи, механізми

/ В. Д. Лагутін // Економічна теорія. – 2006. – № 4. – С. 16–26.

46. Лазор О. Д. Основи місцевого самоврядування : навч. посіб. /

О. Д. Лазор. – Київ : Центр навч. літ., 2003. – 432 с.

47. Лаптев В. В. Проблемы предпринимательской (хозяйственной)

правосубъектности / В. В. Лаптев // Государство и право. – 1999. – № 11. – С. 13–

24.

48. Лаптев В. В. Проблемы совершенствования предпринимательского

законодательства / В. В. Лаптев // Правовое регулирование предпринимательской

деятельности : сб. ст. – М. : Ин-т государства и права РАН, 1995. – С. 4–27.

49. Ліщук С. В. Система державного регулювання у сфері фізичної культури

та спорту України [Електронний ресурс] / С. В. Ліщук // Державне управління:

удосконалення та розвиток. – 2014. – № 12. – Режим доступу:

http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=794 (дата звернення: 17.11.2015). –

Заголовок з екрана.

50. Лукащук В. І. Особливості підприємницької діяльності у сфері спорту

/ В. І. Лукащук // Український соціум. – 2012. – № 3. – С. 43–52.

51. Люта Л. П. Інституціалізація спорту: динаміка структурних змін :

автореф. дис. … канд. соціол. наук : 22.00.03 / Люта Леся Петрівна. – Київ, 2007.

– 14 с.

52. Мамутов В. К. Господарче право зарубіжних країн : підручник

/ В. К. Мамутов, О. О. Чувпило. – Київ : Ділова Україна, 1996. – 351 с.

187

53. Мамутов В. К. Кодификация хозяйственного законодательства Украины

в новых экономических условиях / В. К. Мамутов // Государство и право. – 1994.

– № 6. – С. 77–78.

54. Мамутов К. В. Посилення публічних засад у правовому регулюванні

господарської діяльності / В. К. Мамутов // Право України. – 2009. – № 9. – С. 83–

94.

55. Мамутов В. К. Экономика и право : сб. науч. тр. / В. К. Мамутов. –

Киев : Юринком Интер, 2003. – 544 с.

56. Манжула А. Деякі аспекти співвідношення органів місцевого управління

і органів місцевого самоврядування / А. Манжула // Підприємництво,

господарство і право. – 2002. – № 12. – С. 63–65.

57. Манжола П. Г. Форми участі громадськості у діяльності органів влади та

прийнятті політичних рішень / П. Г. Манжола // Стратегічні пріоритети : зб. наук.

пр. – Київ : Вид-во НІСД, 2007. – Вип. 4. – С. 13–18.

58. Мартемьянов В. С. Хозяйственное право : курс лекцій /

В. С. Мартемьянов. – М. : БЕК, 1994. – Т. 1 : Общие положення. – 312 с.

59. Марчук В. Особливості маркетингу фізкультурно-оздоровчих послуг

/ В. Марчук, О. Марчук // Фізичне виховання, спорт і культура здоров’я у

сучасному суспільстві : зб. наук. пр. – Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки,

2009. – № 3. – С. 16–19.

60. Матвеев Л. П. Основы общей теории спорта и системы подготовки

спортсменов : учеб. пособие / Л. П. Матвеев. – Киев : Олимп. лит., 1999. – 320 с.

61. Мейтин А. А. Криминологическая характеристика преступлений,

совершаемых футбольными болельщиками, и их предупреждение : дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.08 / Мейтин Александр Аркадьевич. – Ростов н/Д., 2004. –

244 с.

62. Менеджмент и экономика физической культуры и спорта : учеб. пособие

/ М. И. Золотов, В. В. Кузин, М. Е. Кутепов, С. Г. Сейранов. – М. : Академия,

2004. – 432 с.

188

63. Мисник Г. А. Публичные и частные интересы в экологическом праве

/ Г. А. Мисник, Н. Н. Мисник // Государство и право. – 2006. – № 2. – С. 29–37.

64. Мілаш В. Проблема визначення кола учасників підприємницьких

комерційних договірних відносин / В. Мілаш // Підприємництво, господарство і

право. – 2005. – № 12. – С. 7–13.

65. Мічуда Ю. П. Функціонування та розвиток сфери фізичної культури та

спорту в умовах ринку : автореф. дис. … д-ра наук з фіз. виховання та спорту :

24.00.02 / Мічуда Юрій Петрович. – Київ, 2008. – 37 с.

66. Моргунов О. А. Адміністративно-спортивне право як підгалузь

адміністративного права України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Моргунов

Олександр Анатолійович. – Запоріжжя, 2012. – 207 с.

67. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / за заг.

ред.: Г. Л. Знаменський, В. С. Щербина. – 3-тє вид., переробл. і допов. – Київ :

Юрінком Інтер, 2012. – 776 с.

68. Никифоров А. Є. Промислово політика : навч-метод. посіб. для самост.

вивч. дисципліни / А. Є. Никифоров. – Київ : КНЕУ, 2003. – 179 с.

69. Нефедов Д. В. Государственное регулирование экономики и дискуссия о

коммерческом праве / Д. В. Нефедов // Актуальные проблемы науки и практики

коммерческого права : сб. науч. ст. – СПб. : Волтерс Кливер, 2005. – Вып. 5. –

С. 61–70.

70. Нуждёнов К. Э. Спорт как инструмент политического воздействия на

современное общество : автореф. дис. … канд. полит. наук : 23.00.02 / Нуждёнов

Константин Эдуардович. – М., 2012. – 23 с.

71. Огаренко Т. Структура та функції правової системи / Т. Огаренко

// Підприємництво, господарство і право. – 2013. – № 5. – С. 12–16.

72. Пархоменко Н. М. Джерела права: проблеми теорії та методології :

монографія / Н. М. Пархоменко. – Київ : Юрид. думка, 2008. – 336 с.

73. Пашков В. М. Діяльність суб'єктів господарювання як об’єкт правового

регулювання : проблема кваліфікації / В. Пашков // Вісник Академії правових

наук України. – Харків : Право, 2011. – № 1. – С. 124–134.

189

74. Пашков В. М. Інноваційна складова ринку лікарських засобів : проблеми

господарсько-правового забезпечення / В. Пашков // Вісник Національної

академії правових наук України. – Харків : Право, 2013. – № 3. – С. 204–213.

75. Пашков В. М. Інституціональний механізм господарсько-правового

забезпечення регулюючого впливу держави на здійснення діяльності у галузі

охорони здоров’я / В. Пашков // Підприємництво, господарство і право. – 2007. –

№ 5. – С. 50–53.

76. Пашков В. М. Проблеми класифікації суб’єктів господарювання

/ В. Пашков // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 5. – С. 60–64.

77. Пилипенко А. Я. Основи господарського права України : навч. посіб.

/ А. Я. Пилипенко, В. С. Щербина. – Київ : МАУП, 1995. – 204 с.

78. Питання Державної служби молоді та спорту : розпорядж. Каб.

Міністрів України від 11.04.2012 р. № 193-р // Офіційний вісник України. – 2012.

– № 28. – Ст. 1055.

79. Пігач Я. М. Господарське законодавство : навч. посіб. / Я. М. Пігач,

Л. М. Труфанова. – Київ : Центр навч. літ., 2005. – 624 с.

80. Починкин А. В. Профессиональный коммерческий спорт в России:

история и современность / А. В. Починкин // Теория и практика физической

культуры. – 2005. – № 5. – С. 28–32.

81. Про антидопінговий контроль у спорті : Закон України від 05.04.2001 р.

№ 2353-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 23. – Ст. 112.

82. Про встановлення винагород спортсменам України – чемпіонам,

призерам спортивних змагань міжнародного рівня та їх тренерам : постанова Каб.

Міністрів України від 22.03.2000 р. № 539 // Офіційний вісник України. – 2000. –

№ 12. – Ст. 477.

83. Про громадські об'єднання : Закон України від 22.03.2012 р. № 4572-VI

// Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 1. – Ст. 1.

84. Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і

соціального розвитку України : Закон України від 23.03.2000 р. № 1602-III

// Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 25. – Ст. 195.

190

85. Про державні стипендії чемпіонам і призерам Олімпійських,

Паралімпійських та Дефлімпійських ігор : Указ Президента України від

12.09.2014 р. № 718/2014 // Офіційний вісник Президента України. – 2014. –

№ 40. – Ст. 1634.

86. Про державно-приватне партнерство : Закон України від 01.07.2010 р.

№ 2404-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 40. – Ст. 524.

87. Про державну підтримку розвитку фізичної культури і спорту в Україні :

Указ Президента України від 22.06.1994 р. № 334/94 // Урядовий кур'єр. – 1994. –

25 черв. (№ 98).

88. Про додаткові заходи щодо державної підтримки розвитку фізичної

культури і спорту в Україні : Указ Президента України від 08.11.2002 р.

№ 998/2002 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 46. – Ст. 2093.

89. Про затвердження Державної програми активізації розвитку економіки

на 2013–2014 роки : постанова Каб. Міністрів України від 27.02.2013 р. № 187

// Офіційний вісник України. – 2013. – № 24. – Ст. 807.

90. Про затвердження Державної програми розвитку фізичної культури і

спорту на 2007–2011 роки : постанова Каб. Міністрів України від 15.11.2006 р.

№ 1594 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 46. – Ст. 3078.

91. Про затвердження Державної цільової економічної програми

«Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009–2013 роки :

постанова Каб. Міністрів України від 14.05.2008 р. № 447 // Офіційний вісник

України. – 2008. – № 36. – Ст. 1201.

92. Про затвердження нормативно-правових актів з питань забезпечення

спортивним одягом, взуттям та аксесуарами, спортивним інвентарем

індивідуального користування : наказ М-ва України у справах сім’ї, молоді та

спорту від 19.06.2008 р. № 2489 // Офіційний вісник України. – 2008. – № 62. –

Ст. 2107

93. Про затвердження Переліку підприємств, установ, організацій,

громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості, у тому числі

аероклубів та авіаційно-спортивних клубів Товариства сприяння обороні

191

України, що звільняються від сплати земельного податку за земельні ділянки, на

яких розміщені спортивні споруди, що використовуються для проведення

всеукраїнських, міжнародних змагань та навчально-тренувального процесу

збірних команд України з видів спорту та підготовки спортивного резерву, баз

олімпійської та паралімпійської підготовки : постанова Каб. Міністрів України

від 17.08.2011 р. № 975 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 72. – Ст. 2716.

94. Про затвердження Положення про Єдину спортивну класифікацію

України : наказ М-ва України у справах сім’ї, молоді та спорту від 07.04.2006 р.

№ 1088 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 19. – Ст. 1382.

95. Про затвердження Положення про організацію фізичного виховання і

масового спорту в дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних

навчальних закладах України : наказ М-ва освіти і науки України від 02.08.2005

р. № 458 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 34. – Ст. 2099.

96. Про затвердження Положення про рейтинг з олімпійських видів спорту

в Україні : наказ М-ва України у справах сім’ї, молоді та спорту від 15.04.2009 р.

№ 1216 // Офіційний вісник України. – 2009. – № 34. – Ст. 1183.

97. Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у

державному бюджеті на прикладні розробки у сфері розвитку окремих видів

спорту та методики підготовки спортсменів : наказ М-ва у справах сім’ї, молоді

та спорту України від 29.03.2006 р. № 995 // Офіційний вісник України. – 2006. –

№ 17. – Ст. 1303.

98. Про затвердження Порядку присвоєння кваліфікаційних категорій

спортивним суддям : наказ М-ва України у справах сім’ї, молоді та спорту від

31.05.2010 р. № 1518 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 49. – Ст. 1616.

99. Про затвердження Цільової комплексної програми «Фізичне виховання –

здоров'я нації» : Указ Президента України від 01.09.1998 р. № 963/98 // Урядовий

кур'єр. – 1998. – 8 верес.

100. Про Національну доктрину розвитку фізичної культури і спорту : Указ

Президента України від 28.09.2004 р. № 1148/2004 // Офіційний вісник України. –

2004. – № 39. – Ст. 2584.

192

101. Про об'єднання громадян : Закон України від 16.06.1992 р. № 2460-XII

// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.

102. Про організацію та проведення фінальної частини чемпіонату Європи

2012 року з футболу в Україні : Закон України від 19.04.2007 р. № 962-V //

Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 31. – Ст. 405.

103. Про підтримку олімпійського, паралімпійського руху та спорту вищих

досягнень в Україні : Закон України від 14.09.2000 р. № 1954-III // Відомості

Верховної Ради України. – 2000. – № 43. – Ст. 370.

104. Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової соціальної

програми розвитку фізичної культури і спорту на 2012–2016 роки : розпорядж.

Каб. Міністрів України від 31.08.2011 р. № 828-р // Офіційний вісник України. –

2011. – № 69. – Ст. 2638.

105. Про утворення центрів фізичного здоров'я населення «Спорт для всіх» :

постанова Каб. Міністрів України від 18.01.2003 р. № 49 // Офіційний вісник

України. – 2003. – № 4. – Ст. 110.

106. Про фізичну культуру і спорт : Закон України від 24.12.1993 р. № 3808-

XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 14. – Ст. 80. – Електрон.

аналог ред. від 11.06.2015: режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3808-12 (дата звернення: 17.011.2015).

107. Проблемы теории государства и права : учеб. пособие / под ред.

М. Н. Марченко. – М. : Проспект, 1999. – 504 с.

108. Профессиональный спорт : учеб. / под общ. ред.: С. И. Гуськов,

В. Н. Платонов. – Киев : Олимп. лит., 2000. – 392 с.

109. Саніахметова Н. Поняття суб’єктів підприємницької діяльності

/ Н. Саніахметова // Право України. – 2001. – № 9. – С. 28–33.

110. Симоненко В. М. Держава і ринок: шляхи партнерства /

В. М. Симоненко // Економіка України. – 2007. – № 1. – С. 71–77.

111. Соловйова Л. Виникнення правосуб’єктності підприємств: деякі питання

/ Л. Соловйова // Право України. – 2002. – № 7. – С. 36–39.

193

112. Тацій В. Я. Проблеми правового забезпечення інноваційного розвитку

України: стан і перспективи / В. Тацій // Вісник Академії правових наук України.

– Харків : Право, 2007. – № 1. – С. 13–20.

113. Темченко В. Правові принципи справедливості, єдності приватного та

загальносуспільного у власності у ринкових умовах / В. Темченко

// Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 11. – С. 77–81.

114. Теория государства и права : курс лекций / под. ред. В. В. Лазарева. –

М. : Право и закон, 1996. – 472 с.

115. Теория государства и права : учеб. / под общ. ред. С. С. Алексеева. –

М. : Юрид. лит., 1985. – 480 с.

116. Теорія держави і права : академ. курс : підручник / за ред.: О. В. Зайчук,

Н. М. Оніщенко. – Київ : Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

117. Тихомиров Ю. А. Публичное право : учеб. / Ю. А. Тихомиров –

М. : БЕК, 1995. – 496 с.

118. Тіхонова М. А. Непідприємницькі фізкультурно-спортивні організації як

суб’єкти цивільного права : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Тіхонова Марія Анатоліївна. – Харків, 2009. – 21 с.

119. Ткалич М. О. Спортивні клуби як учасники спортивних правовідносин :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Ткалич Максим Олегович. – Одесса,

2010. – 20 с.

120. Українська радянська енциклопедія : в 12 т. – 2-ге вид. – Київ : Голов.

ред. Укр. рад. енцикл., 1984. – Т. 11, кн. 1 : Стодола – Фітогеографія. – 608 с.

121. Устименко В. А. Взаимодействие законодательных актов в сфере

управления хозяйственной деятельностью / В. А. Устименко, А. А. Афоничкин

// Економіка та право. – 2008. – № 3. – С. 111–115.

122. Устименко В. А. Власність територіальної громади міста (господарсько-

правові аспекти) : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.04 / Устименко

Володимир Анатолійович. – Донецьк, 2007. – 33 с.

123. Халецька А. А. Неприбуткові організації та їх значення в реалізації

соціальної політики держави [Електронний ресурс] / А. А. Халецька // Державне

194

управління: удосконалення та розвиток. – 2010. – № 3. – Режим доступу:

http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=114 (дата звернення: 17.11.2015). –

Заголовок з екрана.

124. Хозяйственное право : учеб. / под ред. В. К. Мамутова. – Киев :

Юринком Интер, 2002. – 912 с.

125. Чередник Р. В.Становлення спортивного права як комплексної галузі в

правовій системі України / Р.В. Чередник // Актуальні проблеми політики :

зб. наук. пр. – Одеса: Фенікс, 2011. – Вип. 42. – С. 272–280.

126. Чиркин В. Е. Государственное управление : элементар. курс /

В. Е. Чиркин. – М. : Юристъ, 2001. – 320с.

127. Чиркин В. Е. О публичной власти / В. Е. Чиркин // Государство и право.

– 2003. – № 10. – С. 8–15.

128. Чумаченко Н. Г. Роль инноваций в экономическом развитии Украины

/ Н. Г. Чумаченко, Л. М. Саломатина // Економіка промисловості. – 2003. – № 1. –

С. 102–108.

129. Шаповалова О. В. Концептуальні засади реалізації права на розвиток і

господарське законодавство / О. Шаповалова // Підприємництво, господарство і

право. – 2008. – № 6. – С. 3–6.

130. Шаповалова О. В. Публічно-приватні угоди партнерства про стратегію

господарського природокористування / О. Шаповалова // Підприємництво,

господарство і право. – 2005. – № 12. – С. 79–83.

131. Шевчук І. В. Громадські організації та органи державної влади в сфері

фізичної культури: правовий механізм взаємодії [Електронний ресурс]

/ І. В. Шевчук // Державне управління: удосконалення та розвиток. – 2013. –

№ 12. – Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=725 (дата

звернення: 17.11.2015). – Заголовок з екрана.

132. Шнир Н. Спортивное право – Terra Incognita для украинских юристов?

[Электронный ресурс] / Н. Шнир // ЮрЛига : портал. – Режим доступа:

http://jurliga.ligazakon.ua/news/2011/11/28/52553.htm (дата обращения: 17.11.2015).

– Загл. с экрана.

195

133. Щербина В. С. Господарське право : підручник / В. С. Щербина. – Київ :

Юрінком Інтер, 2003. – 480 с.

134. Щербина В. С. Господарське право : підручник / В. С. Щербина. – 2-ге

вид., переробл. і допов. – Київ : Юрінком Інтер, 2005. – 592 с.

135. Щербина В. С. Суб’єкти господарського права : монографія

/ В. С. Щербина. – Київ : Юрінком Інтер, 2008. – 264 с.

136. Юсупов В. Удосконалення правового забезпечення функціонування

державної економічної політики / В. Юсупов // Підприємництво, господарство і

право. – 2005. – № 10. – С. 18–21.