Мелітопольський державний педагогічний університет

імені Богдана Хмельницького

Лабораторія українознавчих студій

Запорізького національного університету

Південноукраїнський історико-дериватологічний центр

Т. В. Сіроштан

НАРИСИ

З ІСТОРІЇ

УКРАЇНСЬКОГО

СЛОВОТВОРЕННЯ

(NOMINA LOCI

КІНЦЯ XVII –

ПОЧАТКУ XXI СТ.)

Запоріжжя – Мелітополь

2016

2

УДК 811.161.2’0’373.611

ББК 81.4Укр-2

C 40

Рекомендовано до друку вченою радою Мелітопольського державного

педагогічного університету імені Богдана Хмельницького (протокол № 16 від

13 липня 2016 р.).

Рецензенти:

доктор філологічних наук, доцент

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Г. М. Наєнко,

кандидат філологічних наук, доцент

Бердянського державного педагогічного університету

В. М. Ліпич

Відповідальний редактор:

доктор філологічних наук, професор

Запорізького національного університету

П. І. Білоусенко

Сіроштан Т. В.

С 40 Нариси з історії українського словотворення (nomina loci

кінця ХVІІ – початку ХХІ ст.) : монографія / Т. В. Сіроштан. –

Запоріжжя – Мелітополь : ТОВ "ЛІПС" ЛТД, 2016. – 204 с. ISBN У монографії на широкому фактичному матеріалі різних стилів і

жанрів нової української мови кінця ХVІІ – початку ХХІ ст. досліджено

шляхи формування афіксальної словотвірної структури локативів та

їхніх лексико-словотвірних типів.

Для мовознавців, учителів, студентів філологічних факультетів. УДК 811.161.2’0’373.611

ББК 81.4Укр-2

ISBN © Сіроштан Т. В., 2016

© ТОВ “ЛІПС” ЛТД, 2016

3

ВСТУП

Розвиток сучасних лінгвістичних досліджень характеризується

посиленим інтересом до структури та семантики слів у межах

певних тематичних груп лексики, що відбивають умови життя,

побуту, світосприймання народу. Іменники з локативною

семантикою, поряд із назвами рослин, осіб, тварин, предметів

господарського вжитку тощо, посідають у номінативній системі

української мови одне з центральних місць, адже всі прояви

людської діяльності відбуваються в просторово-часовому

континуумі.

Окремі тематичні підгрупи n. loci вивчено з функціонально-

семантичного погляду в працях К. Глуховцевої (назви

господарських приміщень), Р. Гринько (назви житлових споруд),

Н. П’яст (назви посуду), С. Сірик (назви доріг), Т. Ястремської

(лексика пастухування). До питань словотворення локативних

найменувань у сучасній українській літературній мові та діалектах

зверталися Г. Волинець, С. Воропай, К. Городенська, В. Горпинич,

Л. Денисенко, Є. Карпіловська, Н. Клименко, І. Ковалик,

В. Олексенко, О. Пінчук та інші мовознавці. У діахронічних

дослідженнях С. Бевзенка, П. Білоусенка, І. Іншакової, К. Качайло,

В. Ліпич, О. Меркулової, В. Німчука, Л. Стовбур висвітлено

розвиток функцій (зокрема й локативної) різних словотвірних

формантів від найдавніших часів до сучасності.

Актуальність дослідження історії словотвірної структури слів

певних тематичних груп зумовлена тим, що узагальнений опис

динаміки дериваційної системи іменника має враховувати не лише

екстралінгвальні, а й інтралінгвальні (тобто тиск системи) фактори

розвитку. Саме тому найдоцільнішим вважаємо підхід, коли історія

словотвірних типів розглядається через призму їхніх складників –

лексико-словотвірних груп, які виокремлюються внаслідок

4

конкретизації словотвірного значення на лексичному рівні з

урахуванням тематичної класифікації лексики.

Українська лінгвістика накопичила досить багатий матеріал зі

словотвору іменників-локативів, однак на сьогодні історія

формування, становлення та функціонування дериваційної категорії

n. loci в новій українській мові к. ХVІІ – поч. ХХІ ст. не була

об’єктом спеціального вивчення. Останні десятиліття ХVІІ ст. стали

початком нового етапу в історії української мови. Пам’ятки

письменства свідчать про те, що українська мова вже на той час

мала досить розгалужену лексичну й упорядковану словотвірну

систему. Вітчизняні вчені вважають ХVІІ ст. початком становлення

нової української мови, загальні закономірності словотворення

іменників якої репрезентовані в сучасній дериваційній системі.

Дослідження джерел такого часового діапазону дозволяє встановити

специфіку формування й особливості розвитку власне української

словотвірної категорії локативних найменувань.

Джерельну базу дослідження становлять мовні факти, здобуті з

широкого кола різних за жанрами й стилями писемних пам’яток

нової української мови к. ХVІІ – поч. ХХІ ст., з етимологічних,

історичних, тлумачних, діалектних, перекладних, тематичних та

інших словників, із лінгвістичних праць українських мовознавців,

що відображають лексику зазначеного періоду, із творів художньої

літератури к. ХVІІ – поч. ХХІ ст. Ілюстративний матеріал, як і в

попередніх виданнях серії «Нариси з історії українського

словотворення», подається згідно з правилом першої фіксації. У разі

необхідності наводиться як рівноправний ономастичний (переважно

апелятивний за походженням) матеріал.

Пропоноване дослідження базується на принципах аналізу,

вироблених мовознавцями Південноукраїнського історико-

дериватологічного центру при Запорізькому національному

університеті, які вже описали історію ряду формантів. У роботі

вперше в українській лінгвістиці здійснено комплексне вивчення

історії дериваційної системи іменників із локативною семантикою в

новій українській мові к. ХVІІ – поч. ХХІ ст., зокрема встановлено

склад найменувань місць, утворених морфологічним способом, у

лексико-словотвірній системі зазначеного періоду, простежено

шляхи становлення словотвірної структури й особливості

формування лексико-словотвірних типів n. loci, проаналізовано

функціонально-семантичну дистрибуцію дериваційних засобів,

визначено ступінь продуктивності виявлених формантів і

словотвірної активності мотивувальних основ на різних етапах

розвитку нової української мови, з’ясовано основні закономірності

5

функціонування словотвірної категорії локативів упродовж

зазначеного періоду.

Авторка висловлює щиру вдячність відповідальному редактору

монографії доктору філологічних наук, професорові Запорізького

національного університету П. І. Білоусенку та рецензентам –

доктору філологічних наук, доценту Київського національного

університету імені Тараса Шевченка Г. М. Наєнко, кандидату

філологічних наук, доценту Бердянського державного педагогічного

університету В. М. Ліпич, зауваження й поради яких сприяли

вдосконаленню цієї праці.

6

РОЗДІЛ І

ЛОКАТИВНІ НАЙМЕНУВАННЯ

В ЛЕКСИЧНІЙ І СЛОВОТВІРНІЙ

СИСТЕМАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1.1. Категорія nomina loci як об’єкт лінгвістичних

досліджень

Місце, простір – це загальна форма буття матерії, адже будь-

якому об’єкту, предмету чи явищу дійсності властиві локальні

характеристики, тобто межі поширення, розташування, «відчуття

простору, як і відчуття часу, завжди існує у свідомості мовця»

[Ніколашина 2000 78]. Засоби для вираження локально-просторових

відношень – давня й значна за обсягом група слів, що формувалася

протягом тривалого часу і характеризується структурною

різноманітністю, семантичною ємністю, неоднорідністю складу.

Хоча локативні найменування і «не становлять виразного класу з

огляду на дуже загальний зміст, який вкладається у слово «місце»,

що фактично означає «фрагмент простору» [Закревська 1976 28],

дослідники визнають необхідність виділення n. loci в окрему

категорію. У сучасній лінгвістиці «просторові відношення між

предметами та явищами дійсності визначаються категорією

локальності» [Ніколашина 2000 77].

Природа таких найменувань привертала увагу багатьох учених,

адже «вивчення словникового складу тієї чи іншої мови має важливе

значення не тільки для мовознавчої науки, а й для широкого

пізнання матеріальної та духовної культури народу» [Українська

історична та діалектна лексика 1985 3]. Залежно від мети й завдань

досліджень локативні назви розглядалися в працях із культурології,

етнографії, мовознавства та інших наук. У визначенні статусу,

складу й специфічних рис категорії n. loci, у вивченні історії

становлення, розвитку й особливостей її функціонування в

сучасному мовознавстві сформувалося кілька основних підходів, що

7

зумовлено вибором аспекту лінгвістичного аналізу.

З’ясування особливостей семантики просторових назв пов’язане

з дослідженнями лексичного рівня мови, теоретичне вивчення якого

почалося порівняно недавно. Підвалини для його ґрунтовного

опрацювання були закладені в працях О. Потебні й Л. Щерби.

Пізніше теоретичні засади вивчення лексики визначили такі вчені,

як Р. Будагов, К. Глуховцева, В. Горпинич, Й. Дзендзелівський,

Є. Карпіловська, М. Покровський, Д. Шмельов.

Складність і багатогранність лексичної системи, труднощі її

вивчення зумовлені значною кількістю одиниць цього рівня мови,

неоднорідністю зв’язків між ними. Саме тому в лінгвістиці дотепер

немає однозначного тлумачення сутності системних властивостей

лексики і чітких критеріїв виділення спільності слів у її межах. Назви

місць також не були об’єктом спеціальних досліджень на лексико-

семантичному рівні, однак українські мовознавці розглядали окремі

аспекти функціонування категорії n. loci, зокрема визначили системні

відношення тематичних підгруп у складі локативів, їхню структурну

організацію, проаналізували походження багатьох лексичних

одиниць, зв’язок з іншими тематичними групами тощо.

Протягом кількох останніх десятиліть вітчизняні науковці

почали активно досліджувати мовні одиниці на позначення різних

реалій життя, «у сучасній лінгвістичній практиці конкретних

лексико-семантичних описів активно застосовується теорія

тематичних і лексико-семантичних груп» [П’яст 2003 2]. Наприклад,

деякі об’єднання лексем із локативною семантикою були об’єктом

вивчення в дисертаційних роботах С. Сірик «Назви доріг в

українській мові» (1998), Н. П’яст «Формування тематичної групи

«Назви посуду» в сучасній українській літературній мові» (2003), у

статтях Р. Гринько «Будівельна лексика (назви житлових споруд)»

(1985), Т. Ястремської «Функціонування nomina loci в гуцульських

говірках» (2003) тощо. У цих та інших розвідках дослідники

визначили реєстр, семантико-структурні особливості, стилістичні

функції, частоту вживання мовних одиниць зазначених тематичних

груп, з’ясували тенденції розвитку системи цих назв.

О. Виноградова в дисертації «Функціонально-семантична категорія

локативності в сучасній українській мові» (2001) згідно з принципом

функціональності визначила статус і структуру цієї категорії в

сучасній українській літературній мові, виявила

внутрішньоструктурну взаємодію ядерних, периферійних і

напівпериферійних форм як текстотвірних компонентів, встановила

ранги способів реалізації локативності в тексті.

На думку багатьох мовознавців, при комплексному вивченні

8

історії дериваційної системи іменника необхідно враховувати

інтралінгвальні чинники розвитку, тобто тиск системи на

впорядкування її елементів. Саме тому найбільш доцільним і

результативним є підхід, коли динаміка лексико-словотвірних типів

розглядається крізь призму лексико-словотвірних груп [Білоусенко,

Німчук 2002 4]. Система локативних найменувань акумулює в собі

різноспектрову єдність внутрішньо- та позамовних чинників і є цінним

джерелом для вивчення історичних процесів української мови.

Історико-словотвірний опис n. loci в межах певного періоду

розвитку мови має особливе значення, оскільки дозволяє більш

сконденсовано й вичерпно розглянути динаміку дериваційних типів

і підтипів цієї тематичної групи. Згідно із запропонованою

В. Німчуком періодизацією, яка базується на ґрунтовному вивченні

фонетичної системи української мови, кінець ХVІІ ст. є початком

становлення нової української мови [Німчук 1998]. Цю ж теорію

підтвердили численні дослідження динаміки суфіксальної системи

іменника П. Білоусенка, І. Іншакової, К. Качайло, В. Ліпич,

О. Меркулової, Л. Стовбур та інших учених. Мовні факти писемних

джерел цього періоду є свідченням того, що українська мова вже на

той час мала відносно впорядковану фонетичну, досить розгалужену

лексичну систему, а загальні закономірності словотворення

іменників, зафіксовані наприкінці ХVІІ ст., лягли в основу розвитку

сучасної дериваційної системи.

Вивчення динаміки окремих лексико-словотвірних типів і

підтипів у межах певного періоду зумовлює можливість

реконструювати історію дериваційної системи в цілому, а це, у свою

чергу, дасть змогу глибоко усвідомити принципи системного

устрою, взаємозв’язку й взаємозумовленості елементів мови, яка

водночас і розвивається, і зберігає результати процесів попередніх

епох [Білоусенко, Німчук 2009 5].

1.2. Назви місць у лексичній системі української мови

Локативні найменування за давністю походження та стійкістю

посідають провідне місце серед інших тематичних груп лексики. У

сучасному мовознавстві до n. loci «зараховують назви, котрі

вказують на особливості ландшафту і навколишнього середовища,

найменування місця перебігу дій, процесів» [Меркулова 2006 270].

До локативів належать також іменники на позначення споруд,

вмістилищ тощо. Ця група номенів не є остаточно сформованою й

постійно поповнюється новотворами, оскільки «лексична система

мови, як відомо, належить до найбільш відкритих систем»

9

[Паламарчук 1982 3]. Історія становлення, формування та

функціонування назв місць тісно пов’язана із розвитком суспільства,

його матеріальною й духовною культурою. Хоча понятійна основа

локативності співвідноситься з предметами і явищами об’єктивної

дійсності, мовна категорія локативності не є відповідником

простору, тобто чогось абстрактного, широкого, адже місце – це

лише маленька, реальна частка простору [Виноградова 2001 5].

Питання категорійного статусу локативності в сучасному

мовознавстві є дискусійним, оскільки n. loci становлять одну з

найскладніших категорій, що пов’язана зі сприйняттям людиною

навколишнього світу, зокрема просторових характеристик, і

відображенням його в мовленні [Виноградова 2001 5].

У логіці термін "категорія" тлумачиться як максимально широке

поняття, у якому відображаються найзагальніші, сутнісні

властивості, ознаки, зв’язки і відношення предметів, явищ

об’єктивного світу [Кондаков 1976 240]. У мовознавстві – це

«спільні властивості, що постають на основі гомогенного або

гетерогенного відношення у певній групі (класи, розряди) елементів,

тобто одиниць, що перебувають у гомогенному чи гетерогенному

зв’язку» [Загнітко 2006 16]. Термін "лінгвістична категорія", як

стверджує Ж. Колоїз, позначає «абстраговане родове поняття, що

передбачає наявність видових ознак і є формою відображення у

свідомості людей найбільш загальних законів навколишнього світу,

опорним пунктом пізнання мовних явищ і закономірностей їх

розвитку… сучасне мовознавство поки що не має у своєму

розпорядженні логічно вибудованої класифікації лінгвістичних

категорій» [Колоїз 2007 13].

Між різними типами лінгвістичних категорій, зокрема між

граматичними та семантичними, спостерігаються певні зв’язки,

оскільки план вираження (граматична категорія) часто співвідноситься

у свідомості мовців із планом змісту (лексико-семантичною

категорією), тобто фактично йдеться про різні рівні узагальнення.

А. П. Загнітко серед мовних категорій розрізняє загальні, що

поділяються на універсальні (виявляються на всіх мовних рівнях у

кожній мові), стратифікаційні (виявляються в межах певних мовних

ярусів) і орієнтаційні (виявляються в межах певних лінгвістичних

напрямів), і "власне категорійні" (властиві всім або багатьом, не лише

мовним, категорійним системам) [Загнітко 2006 16–21]. Згідно із

наведеною типологією категорія n. loci може кваліфікуватися як

універсальна, тобто така, що пронизує всі мовні рівні. З іншого боку,

вона виходить за межі суто мовних категорій і здатна реалізовуватися

в інших, позамовних сферах, тому є і власне категорійною.

10

З погляду семантики й функціонування мовних одиниць n. loci є

лексичною категорією, тобто категорією, що виражається словом,

його звуковим складом, через лексичне значення, яке являє собою

«узагальнення у відношенні до конкретно-чуттєвих образів дійсності

і містить ряди слів, у яких категоріальна семантична ознака, хоч і

спирається на словотвірну форму слова, охоплює слова і без

відповідної словотвірної структури» [Ковалик 1979 37]. Слова

групуються у семантичні категорії на основі спільного лексичного

значення, тобто за найбільш характерною, за онтологічною, або

денотативною, ознакою [Леонова 1983 25].

Парадигматичні відношення в межах категорії локативності

зумовлюють об’єднання n. loci в лексико-семантичні поля –

сукупності лексичних одиниць, «які об’єднані спільністю змісту

(іноді й спільністю формальних показників) і відображають

поняттєву, предметну або функціональну подібність позначуваних

явищ», тобто «пов’язані з одним і тим самим фрагментом дійсності»

[Кочерган 1999 121]. Основним критерієм об’єднання слів у

лексико-семантичне поле є певна спільна ознака, яка виділяється в

словах на основі їхньої номінативно-репрезентативної функції.

У межах лексико-семантичного поля виділяють менші за

обсягом об’єднання слів – лексико-семантичні групи, які базуються

на наявності внутрішньої єдності складників. Мовні одиниці таких

груп на основі спільної та диференціювальної ознак пов’язані між

собою синонімічними, антонімічними, родо-видовими

відношеннями, мають спільні категоріальні, валентні, а іноді й

словотвірні ознаки [Маслов 1998 96–99]. Унаслідок полісемічного

характеру лексичного значення слово може бути віднесене

одночасно до різних лексико-семантичних об’єднань – груп чи

навіть полів [Багмут 2010 31].

Неточність терміна n. loci зумовлюється насамперед полісемією

слова "місце", яке має різні значення і сфери вживання. Саме тому

серед мовознавців немає одностайності щодо визначення меж цієї

категорії. На думку О. Пелехатої, до категорії n. loci слід відносити

«іменники, що називають відкритий або закритий простір, де

відбувається або може відбуватися дія» [Пелехата 2002 308].

Наприклад, розсадник "місце, ділянка, де вирощують молоді

рослини", поруб "ділянка, де вирубано ліс", пральня "місце для

прання". Але таке визначення є неточним, оскільки категорія n. loci

охоплює значно ширше коло назв, серед яких, наприклад, назви

посуду, що є вмістилищами для продуктів під час їхнього зберігання

чи приготування їжі (бодня, боклага, глечик), або назви

транспортних засобів, які можуть бути місцями тимчасового

11

перебування людей чи знаходження предметів, речовин (віз,

байдара, човен, літак) тощо. О. Виноградова зауважує, що лексеми

такого типу відзначаються локативно-об’єктним значенням, і

відносить до функціонально-семантичної категорії локативності

навіть назви істот і частин тіла людини (жінка, чоловік, голова,

шлунок), назви різних предметів (книга, стіл, картина) тощо

[Виноградова 2001 8]. Безумовно, такі найменування знаходяться на

периферії уявлення людини про місце, простір, і в певному значенні

чи в конкретному контексті вони можуть бути віднесені як до n. loci,

так і до іншої групи слів. Наприклад, одні мовознавці (О. Безпояско,

К. Городенська, Л. Мурзіна, І. Ташпулатова) вважають назви посуду

частиною словотвірної категорії nomina instrumenti, інші (Б. Крея,

О. Виноградова) – nomina loci. З іншого боку, І. Юдницька пов’язує

категорію локативів із синонімічним вживанням слів місце,

фрагмент фізичного простору [Judnycka 1971 15], тобто, якщо

семантику лексеми вважати відрізком фізичного простору, то ця

назва належить до категорії n. loci. На нашу думку, при

узагальненому вивченні категорії назв місць варто зважати на всі

можливі варіанти відображення поняття "місце" в мовній системі,

тому окремі назви посуду, меблів, транспортних засобів можуть

бути предметом дослідження їхньої словотвірної структури і

семантики серед інших локативних найменувань.

Отже, категорія n. loci є багаторівневою, у її межах

виокремлюються кілька значеннєвих ступенів. Загалом локативні

найменування представлені двома кількісно великими лексико-

тематичними групами: назвами відкритого, більш чи менш

розлогого простору, та назвами закритого, обмеженого чимось

простору, які поділяються на кількісно менші й конкретніші за

значенням об’єднання слів.

А. Назви відкритого, більш чи менш розлогого простору.

Лексеми із такою семантикою позначають, у першу чергу, назви

місцевості в широкому розумінні. Ця підгрупа включає лексику як

апелятивну, так і топонімічну, або так звані географічні назви, які є

предметом дослідження одного зі спеціальних розділів лексикології,

а саме топоніміки як складника ономастики (ономатології) – вчення

про власні назви взагалі [Ковалик 1958а 8], які «слід розглядати не

як монолітне нерухоме ціле, а як багатошарове, хронологічно різне

утворення» [Карпенко 2004 690]. І. Ковалик вважав, що назви типу

Київщина, Львівщина, Мелітопольщина слід розглядати в межах цієї

категорії, хоча таку думку поділяють не всі вчені [див., наприклад,

Judnycka 1971; Kreja 1996]. Власні географічні найменування,

безумовно, мають специфічну історію, словотвір і сферу

12

функціонування, проте вони також використовуються на позначення

простору, місцевостей, тому поряд із апелятивною лексикою

становлять рівноцінне об’єднання слів у системі локативів. Варто

зазначити, що серед аналізованої групи назв трапляються слова

загального вжитку й діалектизми, зумовлені особливостями життя й

побуту народів певної місцевості, власне українські назви й

запозичення. До складу цієї семантичної групи лексем належать такі

підгрупи:

1. Назви місцевостей за якимись характерними ознаками.

1.1. Найменування місцевостей, зумовлені ландшафтними

особливостями (сполученням рельєфу, клімату, ґрунтів, рослинного

й тваринного світу), напр.: багно, багновиця, балка, безлісся, берег,

белебень "високе відкрите місце", високість "висока гірська

місцевість", голотеча "нічим не прикрите, голе місце", гора, горб,

завій, заглибина, западина, западня діал. "провалля", заплава

"частина річкової долини, що затоплюється під час весняної повені",

зарінок діал. "рівне місце біля річки, поросле травою", затишок,

збіч, збіччя, згірок, калабатина діал. "драговина, трясовина",

каньйон, кичера діал. "гора, вкрита вся лісом, крім вершини", обрив,

провалля, прорва "безодня", пустирь, трясовина, трясовиця.

1.2. Назви місцевостей, які мають просторове відношення до

певного об’єкта: забіч, загір’я, заграниця, задвірки, закордон,

закутень, закуток, залісок, залісся, замор’я, заріччя, надріччя,

побережжя, помор’я, пограниччя, пониззя, поріччя, прибалок,

придолинок, прикордоння, прилісок, прияр’я, роздоріжжя.

2. Назви населених пунктів та їхніх частин.

2.1. Найменування поселень людей: аул, бастіон, весь заст.

"село", виселок, глибинка, кіш, містечко, місто, оселище, острог

іст. "огороджене частоколом місто, селище, яке було укріпленим

пунктом", станиця іст. "адміністративно-територіальна одиниця, до

складу якої входило одне чи кілька козацьких поселень", село,

селище, слобода, столиця, хутір та ін.

2.2. Назви частин поселень людей, територій у межах поселень,

що мають характерні ознаки чи певне призначення: виріжок

розм. "крайня, кінцева частина села", завулок, застава, квартал,

кладовище, майдан, мікрорайон, околиця, передграддя, передмістя,

плац, площа, приселок, провулок, район, сквер тощо.

3. Найменування адміністративно-територіальних одиниць і

територій, що знаходяться під чиєюсь владою: воєводство,

держава, герцогство, гетьманщина, графство, князівство,

королівство, країна, митрополія "церковно-адміністративний округ,

яким відає митрополит", область, округ, опричнина іст. "частина

13

держави, підпорядкована безпосередньо Іванові Грозному",

пасторат, патріархія "церковна область, підпорядкована

патріархові", тетрархія.

4. Назви розлогого простору, на якому локалізуються рослини

чи який використовується для сільськогосподарських потреб.

4.1. Найменування полів об’єднуються навколо опорної лексеми

поле "безліса рівнина, вільний великий простір; ділянка землі, що

використовується під посіви": баштан, бузинник, бурячник,

виноградник, газон, грибовище, грулисько, динище, малинник,

ожинник, конюшинище, кукурудзище, ячнище, бурячище, вівсище,

бавовнище, бульбисько, гороховище, картоплище, кользовище "поле,

на якому зібрано кользу", льоновище, люцернище, просище.

4.2. Назви ділянок землі, призначених для господарських

потреб: засів, збіжжя "пашня, пашниця", зільник діал. "квітник",

квітник, квітниця, клумба, лан, левада, наріз заст. "ділянка землі,

виділена кому-небудь для тимчасового або постійного

користування", насінник "ділянка землі, відведена для вирощування

рослин на насіння", нива, обруб заст. "ділянка землі", діал. "межа",

палісадник, посів, угіддя тощо.

4.3. Назви сільськогосподарських ділянок землі, що мають якісь

характерні ознаки: блоня "частина поля", безна "занедбане поле,

погане незручне місце", витривал "неоране місце між полями",

займанщина "земля, придбана правом першого зайняття вільної землі",

латка "площа, ділянка землі, яка виразно виділяється з чогось,

відрізняється від чого-небудь", межа, обніжок "вузька неорана смуга

землі між ланами, городами", опілля "широке поле в оточенні лісів",

пар, пустопаш "незасіяна, необроблена земля", цілина та ін.

4.5. Назви лісів або інших ділянок землі, зайнятих деревами, а

також використовуваних для певних господарських потреб.

Опорною лексемою в цій підгрупі локативних найменувань виступає

слово ліс "велика площа землі, поросла деревами й кущами".

4.5.1. Найменування природних ділянок землі, на яких ростуть

дерева: байрак, березина, березник, березняк, бір, вербник, вишник,

гущавина, гущавінь "місце, де дерева або кущі ростуть дуже густо",

дубник, кедрина, липняк, ліщина, лозняк, ліс, луг "ліс, що росте в

низині", сливняк, хвойник, ялина, ялиця, ялівник.

4.5.2. Назви ділянок землі, на яких вирощуються людиною

дерева: куртина "ділянка, засаджена однією породою дерев",

лісорозсадник, лісосмуга, лимонарій, мандаринник, посадка, сад та ін.

Назви місць за найменуваннями рослин можуть одночасно

позначати самі дерева та кущі, тобто «в цих іменників із локативним

значенням тісно переплітається кількісне значення збірності»

14

[Олексенко 2005 110]. В окремих найменуваннях значення збірності

висувається на перший план.

5. Найменування місць, на яких відбувається якась дія.

5.1. Назви місць, призначених для певної діяльності людини:

вирубка, гульбище, забій, звалище, зруб, кар’єр "місце відкритого

добування копалин", корчівка "місце, де викорчовують ліс", лісосіка,

пасовище, покіс, поруб, прало діал. "місце на річці, озері, де перуть

білизну", стелище "місце, де розстилають льон, коноплі для

вимочування під дощем, у росі", стрільбище та ін.

5.2. Найменування місць, що є результатом природних дій:

вибій, вимив, завал, згарище, зсув, обвал, обрив, осипище, падина,

паленище, пожарище, провалина, прогин "увігнуте місце, западина в

земній корі" тощо.

6. Назви доріг утворюють якісно і кількісно розвинену лексико-

семантичну підгрупу, яка формувалася протягом тривалого часу й

відзначається давністю походження, семантичною ємністю,

розгалуженою синонімікою та структурною різноманітністю [Сірик

1998б 143]. Слова цієї лексико-тематичної групи об’єднуються

навколо опорної лексеми дорога "смуга землі, по якій їздять,

ходять". Залежно від конкретного призначення у межах цієї групи

виокремлюється кілька тематичних підгруп.

6.1. Найменування наземних доріг.

6.1.1. Назви шляхів сполучення, що використовуються

переважно для пішого застосування: алея, біжак "степова вузька

стежка", бульвар, ваґаш "дорога, якою ходять у полонинах вівці на

пасовище", вигін, доріжка, лаз, лазівка, леха "доріжка, прохід, який

робиться для зручності збирання певних рослин", манівці, набій діал.

"стежка", перть "стежка, якою ганяють овець", піхурка, пішак,

пішник, прогін, путишка діал. "стежка", рагаш діал. "дорога, якою

гуцульські дереворуби стягують зрубані дерева докупи", стежка,

стезя, стишка, трапаш діал. "зимова дорога, протоптана вівцями",

трапок, тропа, троповик, тропок.

6.1.2. Назви шляхів сполучення, що використовуються для

масового руху автомобільного та іншого наземного транспорту:

автомагістраль, автомототраса, большак, брук, бруківка, віраж,

гостинець "великий битий шлях, шосе", гудрон, драйв, заїзд,

залізниця, зворота "межа, яку залишають у полі для проїзду",

магістраль, прохвіліровка, спідвей, траса, хайвей, шосе та ін.

Окремі лексеми, наприклад, вулиця, кам’янка, шлях,

використовуються на позначення шляхів сполучення як для пішого,

так і автомобільного руху, і їх можна віднести і до першої, і до

другої підгрупи назв наземних доріг.

15

6.2. Найменуваня інших шляхів сполучення, тобто водних,

підземних, повітряних: авіалінія, авіатраса, авіашлях, акваторія,

галерея, канал, метро, пірс, порт, тунель тощо.

С. Сірик у дисертації на тему «Назви доріг в українській мові»

(1998) наводить більш детальну класифікацію слів із такою

семантикою. Дослідниця виділяє, наприклад, в окремі підгрупи

найменувань наземних доріг «лексеми на позначення дороги, що

з’єднує населені пункти і проходить через них» (автомагістраль,

береговина, гостинець, вузькоколійка), «лексеми, що називають

ділянки доріг, які різняться своїм призначенням, формою»

(перехрестя, розпуття, зворот, підйом, переїзд), «слова на позначення

об’єктів, споруд, що виступають шляхами сполучення» (кладка, міст,

гребля, підйомник, платформа) тощо [Сірик 1998а 4–6].

7. Назви водоймищ та їхніх частин: басейн, бистрянка,

бистрина "швидка течія, а також місце, де найшвидше тече вода в

річці", бистрінь, бистрень, бистря, бистрянка "швидкоплинна,

бистроводна й глибока річка", бурчак "дзюркотливий, стрімкий

потік води", водограй, водойма, водоймище, водосховище, гейзер,

гнилиця, джерело, заводь, закрут, затока, затон, канал, каскад,

лиман, озеро, океан, плавина "заросле болото" тощо.

8. Топонімічна лексика поряд із апелятивною утворює досить

велику за обсягом і розгалужену підгрупу назв відкритого простору.

Власні назви географічних об’єктів «є пам’ятками історії, історії

мови, її родоводу, лексики живої мови» [Янко 1998 12]. У межах

таких найменувань виділяють кілька лексико-семантичних підгруп:

8.1. Офіційні й неофіційні назви територій: Бойківщина,

Забайкалля, Закавказзя, Закарпаття, Запорожжя, Козиха,

Московщина, Подолля, Полісся, Придніпров’я, Придністров’я, Січ,

Смілянщина, Уманщина, Чорноморія, Чута.

8.2. Найменування міст (полісоніми): Жаботин, Звенигородка,

Канів, Київ, Конотоп, Корсунь, Лисянка, Львів, Очаков (Очаків),

Полтава, Прилуки, Путивль, Севастополь, Сміла, Умань, Херсон,

Черкаси, Чигирин, Яготин та ін.

8.3. Назви невеликих населених пунктів: Бондарівка, Буряківка,

Василівка, Дігтярі, Євсуг, Забілівка, Згурівка, Іваниця, Качанівка,

Качановка, Лемеші, Митниця, Моринці, Прохорівка, Сокиринці,

Степове, Суботів, Травневе, Ягідне.

8.4. Найменування гідрооб’єктів можуть бути докладніше

класифіковані, оскільки включають назви рік (потамоніми), озер

(лімноніми), морів (пелагоніми), боліт (гелоніми): Базарна, Гусинка,

Деркул, Дніпро, Дністер, Дубівець, Квітка, Козаче, Мілова, Носачівка,

Орель, Рось, Словутиць, Сула, Тясьма, Дунай, Хорол, Чиста та ін.

16

До локативних найменувань слід також віднести численні

мікротопоніми – індивідуалізовані назви дрібних географічних

об’єктів, особливостей місцевого ландшафту (лісів, полів, урочищ

та ін.) [див. Лингвистический энциклопедический словарь 1990 516],

назви міських об’єктів (напр., Хрещатик), стежок, доріг тощо.

Б. Назви закритого, обмеженого чимось простору утворюють

другу велику групу локативних найменувань, яка розгалужується в

залежності від розмірів і призначення місць. Більшість лексичних

одиниць із такою семантикою мотивується назвами людей, тварин,

предметів, які локалізуються в певному місці, але фіксуються також

найменування, що відбивають ознаки або дії, характерні для цього

місця, його призначення тощо.

1. Назви різного роду будівель, будинків, приміщень та їхніх

частин, які, у свою чергу, утворюють менші за обсягом підгрупи.

1.1. Найменування будівель, будинків та їхніх складників, тобто

архітектурних споруд, призначених для житла та інших потреб,

засвідчують конструктивну досконалість і функціональну

диференційованість споруд, характеризують рівень розвитку

матеріальної і духовної культури на різних історичних етапах

[Гринько 1985 13]: альтанка, альтана, башта, в’язниця, гараж,

хороми, пристройка, присьба, бесідка, будинок, будка, будівля,

вишка, ґанок, дача, дворець "те саме, що палац", дзвіниця, хороми,

сторожка, хатка тощо.

1.2. Назви приміщень. Хоча у тлумачних словниках вони

ототожнюються з назвами будинків і вживаються як синонімічні

поняття (див. СУМ VІІ 677), точнішим є розуміння найменувань

приміщень як закритого відрізку фізичного простору, що,

здебільшого, знаходиться всередині будівлі та призначений для

перебування кого-небудь, зберігання чого-небудь: альков, алькир,

бабинець, будуар, ванькир, відпочивальня, вітальня, горище,

зерносховище, кабінет, камера, каземат, льодосховище, прихожа,

темниця, чулан та ін.

Деякі лексеми залежно від конкретного значення можуть

належати і до першої, і до другої підгрупи, напр., в’язниця, гараж,

хороми позначають як окрему будівлю, так і частину будівлі,

приміщення.

1.3. Значну за обсягом підгрупу утворюють назви будівель,

приміщень і природних місць, де можуть утримуватися або

знаходитися тварини, птахи чи комахи: бичня, барліг, берлога, вулик,

ведмежатник, вовківня, вівчарня, голубник, гусятник, загін,

загорода, качатник, корівня, конюшня, кролятник, кубло, курник,

лошатник, обора "відгороджена частина подвір’я з приміщеннями

17

для худоби; загорода, загін", поросятник, свинарник, стайня, станок

"відгороджене місце для тварини в стайні, корівнику тощо, стійло",

стійло, телятник, шпаківня та ін.

2. Найменування підприємств, установ і закладів, пов’язаних з

тією чи іншою діяльністю: академія, бавовнопрядильня, білильня,

божевільня, броварня, броварниця, бурса, видавництво, ґуральня,

дворець заст. "залізнична станція, вокзал", деканат, друкарня,

зброярня, інгаляторій, інкубаторій, миловарня, монастир, пекарня,

світлолікарня, школа, університет, цегельня тощо.

3. Назви обмежених територій, які використовуються для

певних потреб.

3.1. Найменування територій підприємств, установ, закладів, на

яких відбувається виробнича діяльність людей і які

використовуються з різною метою: авіабаза, автобаза, базар,

звіринець, зоопарк, зооферма, корт, космодром, луна-парк, парк,

партер тощо.

3.2. Назви обмежених ділянок землі, які використовуються для

господарських потреб: господарство, гумно, загородок, загорожа,

маєток, обійстя, пасіка, пасовище, подвір’я, садиба та ін.

3.3. Найменування спеціально обладнаних місць для

випробовування чогось: аеродром, велодром, мотодром тощо.

4. Назви предметів побуту, що використовуються як сховища

для їжі, продуктів та інших предметів.

4.1. Найменування посуду та інших вмістилищ для продуктів.

Склад цієї тематичної підгрупи неоднорідний, а поняттєва система

складна, оскільки назви посуду знаходяться на перетині інших

тематичних груп, вбираючи їх лексику [П’яст 2003 12]: амфора,

баклага (боклага), барило, баняк, блюдо, бодня "дерев’яна низька

діжка з кришкою", бокло діал. "боклага", борщівник, бурдюк, вагани

"довгаста дерев’яна миска для їжі", відро, гладущик, глек, глечик,

жолоб, макітра, соусник, стакан, таз, черепок тощо.

Н. П’яст у дисертації «Формування тематичної групи "Назви

посуду" в сучасній українській літературній мові» (2003) наводить

більш докладну класифікацію слів із такою семантикою: назви

посуду, мотивовані словами, що позначають його вміст (вафельниця,

кавник); найменування посуду, в основі яких лежать одиниці виміру

(третинник, кварта); назви, які вказують на первинну функцію

(призначення) посудини (салотовка, водонос); найменування посуду

за ознакою пошкодженості й дефекту (щербань, перерепанка); назви

посуду за ознакою кольору (біляк, полива); найменування посуду за

його формою (кривак, кругляк) тощо [П’яст 2003 7–8].

4.2. Назви меблів та сховищ для предметів: аналой, берестянка,

18

божник, буфет, гаманець, гардероб, хутляр, шкатула та ін.

5. Назви транспортних засобів як вмістилищ для осіб або

предметів, речовин: байдак "великий човен, яким плавали по річках,

морю", літак, автомобіль, бричка тощо.

Така класифікація n. loci не є універсальною, може

розширюватися, оскільки «місце перебування та знаходження

об’єктів у просторі являє собою інтерпретацію нашої пізнавальної

діяльності» [Пелехата 2002 311], тобто n. loci як категорія

лінгвістична, власне лексична, відбиває перцептивний простір, тісно

пов’язаний із індивідуальним мисленням і кожним мовцем зокрема.

У складі локативних найменувань виділяються різні за обсягом і

структурою групи слів, об’єднані тематично і функціонально на

основі зв’язків ознак, предметів та інших явищ дійсності, які вони

позначають. Огляд власне семантичних характеристик категорії назв

місця свідчить про неоднорідність, багатоступеневість, нечіткість в

окресленні її меж, адже саме поняття простору доволі складне й

суперечливе, а як об’єкт дослідження фактично невичерпне

[Белякова 2008 70].

1.3. Назви місць у словотвірній системі української мови

Для опису історії словотвірних типів і підтипів n. loci важливим

є вибір критеріїв об’єднання мовних одиниць із локативною

семантикою в дериваційну категорію, встановлення понятійно-

термінологічного апарату дослідження.

Термін «словотвірна категорія» вперше починає

використовуватись у сер. ХХ ст. В. Виноградовим [Виноградов

1952] та І. Коваликом [Ковалик 1958б 11–15], паралельно він

розроблявся в дослідженнях М. Докуліла [Dokulil 1962 196–200] та

інших чехословацьких і польських учених. Однак оскільки «в

працях про словотвір не існує єдності в розумінні того, що таке

система словотвору, які одиниці належать їй» [Клименко 1973 5],

різні вчені саме поняття «словотвірна категорія» тлумачать

неоднозначно. Основним у критерієм найпоширенішого у

мовознавстві підходу до тлумачення граматичної категорії є

наявність опозицій, однак його не можна вважати універсальним і

застосовувати при виділенні низки категорій, зокрема словотвірних,

оскільки «у словотворі опозиції дериватів за допомогою

словотворчих засобів у межах спільного словотвірного значення

взагалі не формуються» [Ландер 2005 155].

Згідно з традиційним поглядом сучасних дериватологів

словотвірна категорія – це «сукупність похідних слів, що мають

19

твірні, які належать до тієї самої частини мови, наділені спільним

словотвірним значенням і використовують однаковий спосіб

словотворення. При такому підході, – зауважує Н. Клименко, –

словотвірна категорія є об’єднанням словотвірних типів з різними

словотворчими формантами» [Клименко 2004в 618]. Є. Карпіловська

відзначає, що «можливі два підходи до класифікації одиниць

словотвірного рівня: 1) їх розгляд у зв’язках з одиницями інших

рівнів мови (нижчих і вищих) та 2) їх упорядкування в межах власне

словотвірної системи» [Карпіловська 1990 7]. Вибір якогось одного

конкретного підходу до об’єднання слів у словотвірну категорію

зумовлює різні уявлення мовознавців про це граматичне явище.

Хоча дотепер у лінгвістиці не усталилися навіть назви спільних

ознак мовних одиниць для виділення словотвірних категорій, однак

вітчизняні та зарубіжні мовознавці вже частково вирішували

проблему визначення категоріальної належності n. loci.

У 80-х роках ХХ ст. у вітчизняному мовознавстві засновано

синтаксичний підхід до пояснення словотвору, при якому

«семантика і структура похідного слова виводиться з синтаксичної

конструкції (словосполучення, речення), що лежить у його основі»

[Клименко 2004б 618]. Категорія n. loci «фактично є наслідком

синтаксичних процесів, властивих граматичному ладові мови» і

утворюється «на перетині синтаксису і словотворення» [Олексенко

2005 10]. Тобто словотвірні категорії, у тому числі й n. loci,

виділяються на основі синтаксичного підходу з урахуванням

поліфункціональності дериваційних засобів, що беруть участь в

оформленні іменникових похідних. Функціонально-семантичне поле

локативності утворюють суфікси, які вказують на місце здійснення

дії, позначають локалізацію в просторі, вказівку на місце

перебування, а також суфікси, які оформлюють найменування

приміщень або середовища, де відбувається дія або знаходиться її

чинник [Безпояско, Городенська 1987 86–89].

На основі семантичного аспекту словотвірна категорія

виділяється з урахуванням смислової структури похідного слова.

З. Волоцька, наприклад, визначає словотвірну категорію як

сукупність похідних, що характеризуються наявністю спільного

семантичного компонента. Ці похідні можуть відрізнятися типами

семантичних відношень із твірними [Волоцкая 1975].

Ономасіологічна категорія стає словотвірною, зазначає

О. Кубрякова, коли вона реалізується похідними, мотивованими

одиницями мови, які об’єднуються одним словотвірним значенням

[Кубрякова 1981 115]. Таким чином, слова з різними формантами,

але з тотожними формантними частинами значень, мотивовані

20

словами тієї самої частини мови, утворюють словотвірну категорію

[Улуханов 1977 129].

Семантичний підхід представлений також у працях польського

мовознавця Б. Креї, який до словотвірної категорії локативних назв

відносить ті дериваційні типи, в семантичній структурі яких

простежується поняття «місце». У межах цієї категорії дослідник

виокремлює кілька значеннєвих ступенів: форми, які вказують на

відкритий, більш чи менш розлогий простір – який підлягає чиїйсь

владі (королівство), на якому щось знаходиться чи щось відбувається

(ягідник); форми, які означають різного роду будівлі, будинки,

приміщення (кав’ярня); форми, які вказують на назви різного типу

вмістилищ, меблів, посуду (цукерничка) [Kreja 1996 26].

Однак окреслення меж дериваційних категорій тільки з

урахуванням семантики їхніх елементів не дає повного уявлення про

склад, структуру, характерні риси та принципи організації таких

об’єднань слів на словотвірному рівні мови. Фактично, у такому

розумінні, поняття словотвірної категорії збігається з визначенням

лексико-семантичного поля: група слів зі спільним значенням і, як

правило, спільними формальними ознаками [Кочерган 2004 306].

Структурно-семантичний погляд – найдавніший за

походженням, провідний напрям, що вважається основним,

традиційним у процесі вивчення явищ словотвору. Цей напрям

аналізу від змісту мовних одиниць до їхніх форм реалізовувався в

розвідках П. Білоусенка, В. Горпинича, Я. Закревської, Н. Клименко,

Т. Панько, Л. Родніної та інших українських мовознавців.

Згідно зі структурно-семантичним підходом, локативні назви

утворюють іменникову словотвірну категорію поряд із категоріями

діяча, носія ознаки, збірності та інших, яка «через словотвірне

значення виражається відповідними словотвірними формами

похідних слів» [Ковалик 1979 36]. Важливим чинником для

об’єднання слів у категорію при цьому виступає словотвірне

значення – «узагальнене категоріальне значення слів певної

словотвірної структури, що встановлюється на основі семантичного

співвідношення похідних слів та їхніх твірних і виражається за

допомогою словотворчого форманта» [Клименко 2004г 621]. На

відміну від граматичного й лексичного значення, словотвірне

завжди містить вказівку на відношення мотивованого слова до

мотивувального [Улуханов 1977 11]. Словотвірні моделі

закріплюють типи мотивації однієї одиниці іншою чи іншими і

використовують для цього морфологічну структуру певного зразка

включно зі спеціальними дериваційними елементами. Похідне

слово, побудоване за певною словотвірною моделлю, є мотивованою

21

одиницею мови не лише в тому сенсі, що воно містить у вигляді

твірної основи джерело називання, але й у тому, що його формальна

структура виступає як внутрішня форма, що має цілком визначену

значимість. Мотивованість похідного слова (його найбільш суттєва

риса) – це одночасно й посилання на джерело називання, і вказівка

на можливе використання джерела в тому чи іншому ракурсі,

вказівка на те, як може бути використане вихідне значення в цій

моделі [Кубрякова 1977 244–245].

Українські мовознавці С. Бевзенко, П. Білоусенко, Г. Волинець,

С. Воропай, І. Іншакова, І. Ковалик, В. Ліпич, О. Меркулова,

В. Німчук та інші у працях із деривації іменника вже частково

розглядали n. loci. Категорія назв місць є вторинною словотвірною

категорією, оскільки локативні найменування модифікують уже

наявні категорії діяча, дії, якісної абстракції, назв знаряддя і

неживих предметів [Словотвір 1979 36]. У залежності від того, що

саме виявляється або перебуває на відкритій місцевості або в

якомусь приміщенні чи сховищі, І. Ковалик вихідними одиницями в

процесі творення локально-просторових назв визначив такі основні

типи початкових назв: назви рослин, що вирощуються на якомусь

місці; назви предметів, які виготовляються в певному приміщенні;

назви істот, рідко осіб, частіше назви тварин, або назви предметів,

які перебувають у певному приміщенні або зберігаються в якомусь

посуді; назви процесів або дій, які відбуваються на обмеженому

просторі; назви ознак, характерних для певного простору, межі

якого не чітко визначені тощо [Ковалик 1958а 8].

Враховуючи семантику словотворчої основи і словотворчих

формантів, тобто «тих семантичних, структурних, структурно-

семантичних та інших елементів похідного слова, за допомогою

яких воно утворилося і якими відрізняється від твірного» [Горпинич

1999 88], І. Ковалик поділяє назви місць на такі лексико-словотвірні

групи: 1) назви місць виробничої діяльності людини; 2) назви місць

продукування предметів та їх зберігання; 3) назви місцезнаходження

предметів; 4) назви сховищ для предметів та посуду; 5) назви

загального (нечітко) визначеного простору за його якісними

ландшафтними ознаками; 6) назви місцевості в широкому розумінні

цього слова, у відношенні до тих чи інших географічних пунктів; 7)

назви установ або закладів, пов’язаних з тією чи іншою діяльністю;

8) назви місць, на яких відбувається дія за допомогою якогось

знаряддя; 9) топонімічні назви [Ковалик 1958а 8–9].

Локативні найменування, як і будь-які інші дериваційні

категорії, утворюють обмежену кількість словотвірних типів – «груп

слів однієї частини мови, які побудовані за єдиною схемою і

22

об'єднуються за такими рисами: 1) спільністю частиномовної

належності твірних слів; 2) спільністю (за значенням і структурою)

форманта або навіть і способу словотворення (тобто спільністю

формального зв'язку між твірним і похідним); 3) спільністю

словотвірного значення (тобто спільністю семантичного зв'язку між

твірним і похідним)» [Ковалик 1958а 5].

Отже, вітчизняні й зарубіжні мовознавці опрацювали низку

питань, що стосуються організації дериваційної системи, створили

необхідну теоретичну базу для розвʼязання проблем основних

елементів та одиниць словотвору, аспектів і параметрів його опису.

У дериваційній категорії n. loci спостерігаємо спільні для всіх

лінгвістичних категорій властивості, на які вказував І. Ковалик: вона

має узагальнений, абстрактний характер; являє собою мовну

універсалію, пов’язану