Коцюбинський - Сон - 3.5

***Щодня було те саме. Ноги, не-мов непотрiбнi, самi знали звик-лi дороги, i очi, теж наче зайвi, байдужне приймали все до ну-доти знайоме. Пливли перед ни-ми i безслiдно зникали маломiс-течковi доми i все тi ж самi лю-ди, наче потертi меблi у хатi, мiж якими роками можна ходити, не помiчаючи навiть. Бульвар се-ред мiста з рядом голих тополь, що бiлiли на осiнньому небi, як хребти риб, алея, по якiй щодня ходив вiн, так добре знайома ко-жним вибоєм або рiжком цегли-ни, на якому не раз спiткнувся. I та фiгура, що йшла назустрiч, -

чиновник iз казначейства. Похи-тала чорним пальтом, защiбну-тим глухо од голови до нiг, миг-нула розчосом фарбованих бакiв i лiниво пiдняла над безбарвним обличям бриля.Перш розмовляла при стрiчi, а тепер перестала. Та й нащо? Ан-тiн наперед знав, що мiг би по-чута. Матовий голос клекотiв би в защiбнутих грудях та пропус-кав крiзь густо фарбованi баки iсторiю клубового шлема або об'я-ви катарального стану кишок.Фiгура давно за плечима, а Ан-тiн помiчає, що вiз так само роз-хитує тулуб, як i чиновник, iз казначейства.

Тепер знов пусто в алеї. Дерев-ця, недавно посадженi, були по-ламанi вщерть i простягали до неба свої цурпалки, твердi, ко-лючi, обдертi, з клаптями шкури - кори. З лавок, де хтось насипав купами землю, текли па стежку бруднi патьоки. Мiж деревами, в наметах рудого листу, щось пах-ло непевно, осiннє небо нудьгу-вало понад бульваром, i все те - сiре, слизьке, убоге - ворони вкрили сiткою крил, засiяли гру-бим, скрипучим криком.Антiн дiйшов до краю бульвару i повернувся назад. Перед очима знов встала пустка, якою тiльки пройшов. I тут вiн помiтив, що

уперто рiшає настирне питання i не може рiшити: що значить, сон, який приснився сьогоднi жi-нцi?..Жiнка спустила з постелi ноги, голi i бiлi, наче застигле сало, i смачно, трохи хрипло зi сну, опо-вiдала, що їй снилось, нiби вона доїть корову. Одтяга дiйки, а що сикне в дiйницю, то насподi не молоко, а чиста вода. Що воно значить? Чиста вода…Вiн не знав вранцi, не думав про се удень, а тепер ось рiшав се непотрiбне, зайве питання уперто, завзято, наче хоче смолу од пiдошви оддерти. Що значить чиста вода?

Се питання держить його серед дерев бульвару, бiлих на сiрому небi, як ряд кiсток з риби, в брудному коритi алеї. I здається, що коли б вiн вирвався звiдти, воно, може б, лишилось позаду нього, засипане криком ворон…Антiн покидав бульвар i вихо-дить на мiську площу, де в само-му центрi - калюжа. Йому не тре-ба дивитись на мiсто. Вiн може глянуть в калюжу i побачити го-род: важкий бiлий собор в шапцi зеленої банi, цегляний будинок управи i жовтi стiни суду. Все се змiстилось в однiй калюжi.На тротуарi теля. Три фiгури, що мають наче одно обличчя, в

синiх штанах "пiд студента", за-ганяють в калюжу теля. Теля не хоче, пiдiйма хвiст, лупить наля-канi очi, а коли їм нарештi вда-ється i чотири тоненькi нiжки розбивають на бризки собор, уп-раву i суд та грузнуть в болотi, дурний ображаючий смiх наче твердне у сiрiй мряцi i важко спадає в стоячi води калюжi.Потому вони ще плювали: хто переплюне калюжу.Антiн не чекав.Щось каламутне осiдало на сер-цi. Воно починалося вдома, а кi-нчалося тут, в безбарвнiй мiсь-кiй нудотi, як довгий iржавий ланцюг. Вдома був спокiй, день

бiг за днем. Як в калюжi весь го-род, так в окремому днi вiн ба-чив цiле своє життя. Вранцi, ще лежачи в лiжку, вiн слухав жiн-чинi сни, прозаїчнi, скучнi, як дi-йснiсть, пив чай нашвидку за столом, заслiдженим кришками, денцями мокрих склянок та по-судою, що лишилась пiсля вече-рi, i бiг в школу на службу. Пото-му обiдав, все в тiй самiй годинi, з вiчно захопленим: "А в нас сьо-годнi зелений борщ!" - i чув на-рiкання на куховарку. По обiдi жiнка дрiмала, а вiн йшов в го-род в надiї чогось нового, що ко-жний раз заводила марно, i зно-ву нiс на вечiрнiй вогник додому

ту ж саму зануду, з якою вихо-див.Вечорами збирались часом до жiнки сусiдки i грали невинно в карти, для апетиту бiльше. Вiн в карти не грав i йшов до себе, чу-жий тому всьому, курив i в клу-бах диму писав щось, чого нiко-ли не повинно побачить сторон-нє око, тiльки для себе, аби за-довольнити потребу.Часом траплялось нове щось - привозили дрова, i треба було приймати, або заслабла дитина. Але все мало кiнець - i життя знов плило спокiйно в старiм ко-ритi…Антiн безцiльно блукав по ти-

хих, малолюдних вулицях мiста. Липка i темна муть все осiдала на серце, але з-пiд неї уперто, як се часто траплялось, щось добу-валось та проростало. Молоде щось, свiже, не затоптане ще, жадоба нового, якоїсь краси.По дорозi стрiчались дiвчата, провiнцiальнi кози, з блиском вогкого ока, з свiжим овалом об-личчя, еластичними рухами тi-ла. Щось лишалось од них в по-вiтрi, як пiсля весняного грому, будило i освiжало. Хотiлось щось пережити, сильне i гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя. Виспiвать недоспi-вану пiсню, що лежала у грудях,

згорнувши крила. Вiн знайшов би новi слова, не тi, що листям осiннiм шелестiли попiд ногами, а повнi, багатi й дзвiнкi.Але в осiннiй мряцi усе зника-ло, i вiн йшов далi попiд мокрi паркани, за якими скучно дрiма-ли голi галузки.Смеркалось. Антiн в'яло минав квартал за кварталом. Дивився, як поволi дерева пiрнали в си-зий туман та рисувались на небi, як темнi жилки на перламутрi. В переривах кварталiв - молочна мла, за якою чулось далеке i без-конечне. З неба сiяв дрiбнень-кий дощик i нiжним холодком осiдав йому на обличчя. Свiтили

вже свiтло. Тротуари блищали, ловлячи в себе вечiрнi тiнi де-рев. Капало з стрiх. Все частiше краплi стiкали з дахiв, з ринв, з стiн. Вони грали, спiвали, дзвенi-ли, мiняли темп, силу i голос. Не-забаром вулиця обернулась в симфонiю крапель. Непомiтно випливали з туману лiхтарники, розносячи свiтло. Тихими вули-цями в вечiрнiй мряцi по всiх усюдах розтеклися з легким го-йданням червонi вогнi. Чорнiли тiльки в лiхтарника ноги, а над ними гойдався вогник. Оживля-лась музика крапель, сумних i веселих, лiнивих i жвавих, глу-хих та дзвiнких. Вдалинi м'яко

блимнули вiкна, i чиясь невиди-ма рука тихо зводила половин-ки вiконниць, наче очi до сну стуляли повiки.Потреба краси, що жила в душi Антона, викликала у нього пот-ребу скрiзь шукати її, але дiй-снiсть давала мало. Правда, ко-лись вiн бачив далекi краї, де сонце i море навперейми нама-гались розгорнуть перед ним всi свої дива, але то було давно, i бу-денне життя ущерть занесло по-пелом згадки. Часом, у снi тiль-ки, оживали ста мить, виклика-ючи потiм пекучу тривогу. Вiн любив сни. Лягаючи спати, наче пускаєшся плисти по морю ночi,

невiдомому, чорному. Якi приго-ди там стрiнеш, що там поба-чиш, переживеш, поки темнi хвилi ночi не викинуть тебе на яснi береги дня?..Час був вертатись додому. Ан-тiн уже бачив картину, яку зас-тане: усi кiмнати спочивають у пiтьмi, тiльки в столовiй ясно. Кипить самовар, дiти п'ють чай з молоком, а жiнка плете щось гачечком. На нього вiйнуло, як з гнилого болота улiтку, тим зна-йомим теплом їдальнi, молока з чаєм, розпареним жiнчиним тi-лом й котом, що вiчно валявсь на канапi. Леговищем людини, ситим спокоєм, який до вподоби

був жiнцi i дратував Антона.I справдi вiн все те побачив…- Добре, що ти вже прийшов…Марта стрiла його спокiйно i дi-ловито, їй було душно од вiчних турбот. Вона розпустила легень-ку блузу, що позволяла бачить широку шию та голi руки.- Приходив тут скляр, пора вiк-на склити, а я не знаю…Вона налляла Антоновi чаю i присувала булку.Ах! Скiльки було турбот!Дiжку конче треба купити на огiрки… А може, краще замови-ть… Вона хотiла порадитись з ним. Хоч буде дорожче, зате на-довше стане.

Вiн обговорював з нею доклад-но, що нову дiжку треба вимо-чить добре, щоб огiрки не пахли, що капусти сей рiк треба наква-сить менше, бо щось не їсться, що в теплi ковдри добре б дода-ти вати…Марта розчервонiлась, розiмлi-ла уся i пашiла теплом через од-критий комiр та широкi рукави.Вона пiшла за ним навiть в йо-го кiмнату, i коли вiн нагинався та збирав iз стiльцiв її спiдницi, що ще ховали в собi повнi жiнчи-нi форми i тепло тiла, вона меха-нiчно кидала вiчне "ах, вибачай" та спокiйно приймала з рук чо-ловiка одежу.

Вона ще не скiнчила, їй хотi-лось порадитись добре про ма-терiал i фасони дитячих курток, про запас бурякiв, про тисячi всяких дрiбниць в хазяйствi. Вiн неуважно слухав, дивлячися, як м'яко драглiло за кожним сло-вом пiдборiддя у жiнки, i думав: "Чи сподiвалися ми, що за два-надцять лiт по шлюбi не знайде-мо iнших тем до розмови, що мiж нас будуть падать слова, на-че грузи руїни на зелену траву?"Навкруги було тихо, лампа рiв-но горiла, i в молочному свiтлi плавав дим папiроски.А жiнка все говорила, бiльше для себе, анiж для нього, бо була

певна, що чоловiк непорадний i непрактичний, що вiн мало на-вiть до чого здатний.А врештi все було тихо й спо-кiйно, як завжди. Мертвий спо-кiй калюжi не могла скаламу-тить сильнiша хвиля, i се так дратувало Антона, що йому хтi-лося крикнуть, чимсь пожбурну-ти або вибити шибку, щоб з трiс-ком i дзвоном впустити в хату свiже повiтря.Одного ранку Антiн прокину-всь якийсь iнакший, весь заслу-ханий в собi. В той день вiн не мiг би сказати, чи оповiдала жiн-ка свiй сон, чи бiлiли, як завжди, її литки, поки нога лiниво шука-

ла капцiв; все се не дiйшло нинi до нього. В рухах, в його ходi бу-ло молоде щось, тривожне й но-ве.Не допив чаю, смоктав папiрос-ку, давно погаслу, i дививсь оком на все невидющим. Неспо-кiйно бiгав по хатi.До обiду спiзнився, але ввiйшов кроком легким i бистрим, з мо-лодою лiнiєю плечей, i був як не-присутнiй.Марта помiтила змiну.- Ти сьогоднi якийсь чудний.Вигляд Антона занепокоїв Мар-ту.- Що сталось?Вона мусила повторити своє

питання, але вiн сквапно закри-вся словом "нiчого!", якому тру-дно було поняти вiри. Зелений борщ не зробив на нього вра-ження, вiн мало їв i на питання давав не до речi вiдповiдь.- Що ти говориш? Де ти? Про-кинься…Тодi вiн зробив над собою зу-силля, старався бути занадто уважним, обдумував слово, пер-ше нiж мав сказати, й порожнiм оком, зверненим вглиб, зраджу-вав скрите, затаєне в собi.Цiкавiсть Марти зросла, коли Антiн, по прохiдцi, пройшов не в їдальню, а просто до себе. Вона чула розмiренi кроки, що одби-

валиеь наче такт думки, часте чиркання сiрника об коробку, а зачиненi дверi вабили бiльше, нiж вiльний вхiд. Нарештi вона одхилила дверi в його кiмнату.- Можна до тебе?Вiн кивнув головою.- Що з тобою, Антоне?Антiн, очевидно, вагався. Йому не хотiлось сказати i разом бо-ляче хтiлось, щоб жiнка питала, щоб вирвала з нього признання, яке прохалось на волю з пере-повнених грудей.- Нiчого.Але те слово, кинуте їм, було якесь легке, крихке, порожнє. Марта чула, що їй нетрудно його

зламати.- Говори вже, що там таке?Антiн спинився, глянув на жiн-ку i по хвилинi вагання в його зiрвалось:- Я бачив сон.Марта легко зiтхнула.- Ах, тiльки сон!Вона була розчарована навiть. Однак вигiднiше розсiлась у крi-слi i зробила гримасу ласої кiт-ки, яка колись так була їй до ли-ця.- Цiкавий сон? Ну, то розказуй.Вона любила сни.Але вiн зразу замовк. Знеохота опанувала його. Чи вона зрозу-мiє? Для нього не було рiзницi

мiж дiйснiстю i сном. Яка рiзни-ця, коли у снi так само бачиш, смiєшся, страждаєш, пережива-єш? Хiба дiйснiсть не щезає так само безслiдно, як сон? Хiба жит-тя не бистроплинний сон, а сон не життя?Антiн ходив по хатi i чув, як хлюпав в ньому i готове розли-тись все пережите за нiч.Врештi спинився i таємничо сказав:- Я знов був там… в далекiм, теплiм краю…Жiнка зробила круглi й порож-нi очi, а вiн мусив їй нагадати про край, що колись промайнув, як казка, в його життi.

- Розумiєш, я стояв ранком на островi серед моря. Високому, прекрасному, гордому. За морем, у синiм туманi, потопала стара земля. Менi здавалось, що в мо-лодiй гордостi острiв одiрвавсь од землi i поплив в свiт творити самостiйне життя, власну красу. Море було таке гладеньке i синє, наче туго натягнений екран, на якому показували небо. Скiльки було блакитi! Цiле море у небi i цiле небо у морi. Од блакитних просторiв на душi в мене було блакитно, тепло, просторо. Я був наче п'яний од духу дикого по-лину, що залляв скелi i напоїв повiтря своїм диханням. Срiбна

сивина його нiжно свiтилась, не-мов вдень, навiть осяяна мiсяч-ним свiтлом. Вiн навис над урви-щем скель i тряс бородою над самим морем, неначе фавн дико скуйовдженою вовною.Тихим морем послались бiластi дороги. Я дивився i думав: "Для кого вони? Хто ними поїде? Во-ни списали синє полотно моря, як давнi iєроглiфи, а хто прочи-тає те таємне письмо?" Я весь був як пiсня, як акорд суму, що злився з пiснею моря, сонця i скель.Раптом ззаду я почув голос, чи-стий i гармонiйний, наче родив-ся з тепла блакитi:

- Не могли б ви сказати, що зна-чить те дивне письмо?Я озирнувся.На скелях стояла жiнка з блi-дим обличчям в золотiй рамi во-лосся. Вона простягла руку на море, а полин гаптував на її чор-нiй одежi срiбнi малюнки. В дру-гiй руцi палали маки.В обох нас ворушилось одно i те саме питання, i я одповiв:- То записи щастя.Вона подивилась на мене.- Можливо. Дихне легкий вiт-рець i ранiше зiтре записи щас-тя, нiж встигнеш їх прочитати.I понесла до мене вiнок золото-го волосся, важке срiбло полинiв

на одежi, маки i ще щось: очi - два озерця морської води.- Ого! - засмiялася Марта.- Не заважай. Ми сiли, як давнi знайомi, на теплу кам'яну лавку. Я не дивився на неї, а бачив, як в легкiм диханнi повiтря тремтiли над чолом тонкi волосинки у неї, немов язички вогнянi, а в озерi ока переливалась тепла блакить.Мовчки дивились на море. Те-пер на море налiтали бiлi вiтри-ла, як рiй метелiв. Бог знає звiд-ки з'являвся на морi човен, пе-ребирав лапками весел, наче му-рашка по скатертинi, i враз роз-цвiтався бiлим вiтрилом, як з

пуп'янка квiтка. Лягав боком i тремтiв на блакитному полi.В лице нам тепло дихнуло по-вiтря. Раз, другий. То вiтер бу-дився, i дороги поволi щезали. Пiд берегами море починало го-рiти.- Вам не здається, - обiзвалась сусiдка, - що тепер море як синiй птах щастя: занурило голову в блакитний туман i розпустило павиний хвiст пiд самi скелi, де кожне очко горить синьо-зеле-ним вогнем. Ось подивiться!Ми нахилили нашi обличчя над урвищем вниз, i коли очi нашi добiгли, минаючи хаос полама-них скель та диких рослин, до

берега моря, ми уздрiли, як воно трiпалось тихо в сiтцi яскравих блiкiв, наче зловлене в невiд з синiх, зелених i рожевих моту-зок, а крiзь ту сiтку на нас диви-лась мозаїка дна: фiолетовi пля-ми густих водоростей, блакитнi очi пiдводних пiскiв, стара брон-за i темно-синя емаль, що злива-лись в один вогняний сплав.- А ви не помiчаєте, - обiзвався я, глянувши в море та показав-ши їй рухом руки на бiлi вiлли, залитi сонцем, - вам не помiтно, що ми пливемо? Острiв, як спрут, занурив у море шершавi лаби, приссався до нього, наче хоче спинитись. Але не може.

Пливе. Вiчно пливе, куди - не знав, в теплi i сонцi, у блакитнiм туманi. Розтулив пащу широким отвором пiвкола i вишкiряє здо-ровi зуби, наче смiється рядами бiлих докiв.Антiн потер чоло i говорив ти-хiше:- Не знаю, чи ми розмовляли наголос, чи мовчки, але ми пли-ли в широкiм просторi рядом, плече з плечем, i вся маса морсь-кого повiтря, весь запах солi, по-линiв, сонця - проходив крiзь нас. Ми були чистi, мiцнi, як ко-рабельнi канати, i, певно, свiти-лись.- До моря! На берег! Швидше!

Вона скрикнула так, наче мала владу надi мною, i плеснула в долонi, аж червонi платочки ди-кого маку облетiли їй на спiдни-цю. Один холодком доторкнувся моєї руки.Ми спускалися вниз.Тепер скелi росли перед нами, теплi, навiть гарячi, так наче в їх кам'яних жилах текла жива кров. Серед мозаїки зморщок й заломiв сяло часом золото дро-ку, блищав срiбний полин або п'ялися мирти в своїм весiльнiм убраннi. То знову з-пiд нiг стрiм-ко здiймала скеля мiцнi i голi груди, на якiй око скучно спочи-вало од фарб. Зате як радiсно бу-

ло, коли ми там одкривали милу блакитну квiтку, що прилiпила-сь до скелi, наче сiла на хвилину спочити. Чим вона жила? Певно, пила щоранку блакитнi тумани моря. Я не знав, як її звати, - i вiд того вона двiчi менi милiша.- Правда, вона виглядає, як гнi-здо аметистiв на сiрiй скелi?Правда, вона виглядала, як гнi-здо аметистiв.З правого боку збiгала вниз з нами течiйка кривавих макiв, а злiва, на кожнiм закрутi стежки, осмiхалося море. Далекi скелi, всi у заломах, м'яко убрались в зелень i виглядали, наче старий, потертий мiсцями оксамит.

Ставало душнiше. Горiли скелi, дорога, пил пiд ногами, палали повiтря i море. Ми теж пашiли жаром.Ящiрки раз у раз перетинали нашу дорогу. Розпеченi скелi двигтiли, здавалось, од їх безу-пинних хвилястих рухiв. Мигне тiльки рябенька спинка або го-стрий шпичастий хвостик - i зникне. I знову звiдкись вона з'являлась, приплющена жаром, на кривих нiжках. Спинилась, пi-дняла гадючу головку i сторож-ко водить круглим, пiдкресле-ним оком. Видко, як пiд тонень-кою шкуркою збоку калатає сер-це. Але тiльки тiнь впала або ше-

берхнуло щось - вже вона зник-ла у непомiтнiй шпарцi, наче влiзла просто у камiнь.Не знаю, хто з нас назвав ящiр-ку душею камiння, живчиком, що вiчно б'ється в важкiй i неру-хомiй масi.Нарештi дихнуло море. I ми ди-хнули. Здається, починався си-роко.- Берег! - легко зiтхнула моя су-сiдка, побачивши сiрi пiски. I ко-ли вона бiгла до нього, я любу-вався, як на тлi моря свiтився нiмб золотого волосся.Море несло на собi хвилю i, до-котивши, коротким навиклим рухом скидало її на берег, нена-

че карти здавало.На Piccola Marina саме купали-сь. Ми проминули той сонячний смiх, виплески тiла, зелений фо-сфор його в водi i примостились в безлюднiм куточку. Море слi-пило. Воно все розцвiталось срi-бними квiтками. I хоч вiк їх був коротенький, усього мент, але в той самий мент замiсть зiв'ялої квiтки розпускалася сотня но-вих. Блисне слiпуче, як срiбна зiрка, i згине. А на блакитi новi.Ми бачили звiдси острiв од мо-ря аж до вершкiв. Хвилi бились i розбивались об стрiмкi скелi Мо-нте-Соляро, об фаральони. Ост-рiв шипiв, як розпечений камiнь,

кинутий в воду, i круг нього ки-пiла вода.Ми мовчки сидiли, розпущенi наче в блакитi, i слухали моря.Врештi я поспитав:- Про що ви думали зараз?Вона обняла мене очима - а в них я побачив все море i цiле не-бо - i одповiла тихо:- Дивлюсь на пiвдень, на безко-нечне море. Сироко приносить до мене з Африки спеку i арома-ти Єгипту, а я мрiю про край бi-лих пiскiв i чорних людей, про кактуси, пальми i пiрамiди. Ко-титься з Африки хвиля i, як да-лекий братерський привiт, цiлує скелi. I може, та хвиля, що мила

ноги араба, набiгає тепер на мої ноги як символ єднання…- Як гарно!Се скрикнула Марта i перерва-ла оповiдання.Антiн спинився, наче вперше побачивши жiнку.Вона була тут!Свiтло од лампи, здивованi жiн-чинi очi, немов вони бачили що-сь незвичайне, розщiбнутий гуд-зик на її грудях, пасмо тютюнно-го диму поперек шафи з книжка-ми i чорнi холоднi шибки, на яких дощ пальцями тарабанив свої нуднi мотиви…Антiн нетерпляче струснув плечима i тим рухом наче щось

скинув iз себе. Забiгав по хатi i знов говорив:- Ну, ми розстались. Я не знав навiть - на час чи назавжди.Була обiдня пора. Коли я вхо-див в столову свого готелю, пер-ше гудiння гонга густо пливло над рядами бiлоснiжних столiв, в той час ще порожнiх. Я зайняв своє мiсце. Мiж стовпи колона-ди, яку повернуто було в їдаль-ню, перлося море, немов вели-чезнi марини, вправленi в рами бiлих колон. На виднокрузi роз-пускалась вiтрилами яхта, як де-рево цвiтом. Сонце лягло на Кас-тельоне, що дрiмав з правого бо-ку, й закучерявило гору рядами

маслин, оповило її кiлька раз в чорний турецький пояс. Виног-рад горiв мiж ними зеленим вог-нем, як вставлене в пояс дорого-цiнне камiння. Ще нiкого не бу-ло в столовiй, але я бачив добре знайому, застиглу в оцi картину: чорний смокiнг у бiлих штанах мовчки i методично рiже крива-ве м'ясо, а бiля нього дама у бi-лiм уся впiрнула мiж двi поло-винки червоного Бедекера. Гу-дуть голоси, дзвенить посуда, сиплеться смiх, булька вино, грав радiсно море, а чорний смо-кiнг в бiлих штанах, як машина, старанно рiже криваве м'ясо i бi-ла британка так само тоне в чер-

вонiй оправi книжки.Першi з'явились в столову нiм-цi. Простукали каблуками подо-вж столiв. Дами й мужчини, ряд-ком, як гуси. Зайняли окремий стiл i зараз забряжчали склянка-ми. Вони обгородили стiл муром широких спин, облямували ска-терть кодом здорових рум'ян-цiв, змiшали з дзвоном посуди свiй грубий смiх i свою мову.- Ja-ja… Ja-ja… - трiщало понад столом, а пiд столом стукали но-ги, грубi литки у панчохах з гру-бої вовни та в запорошених кап-цях, їх дами, негарнi, у ластовин-нi, здiймали костi плечей в пога-но пригнаних блузках i механiч-

но викидали iз себе, як тi ляль-ки, що їм треба притиснути у вi-дповiдному мiсцi:- Ach!.. Wunderschon!- Ja-ja… Ja-ja… - рубали мужчини.- Kolossa-al!.. - спiвали дами, кла-дучи собi на тарiлку величезнi порцiї страви.За окремим столом похмуро обiдав руський i боязко позирав навкруги, як загнаний вовк.Тихо пересувались лакеї у чор-них фраках, замкнувши в облич-чях повагу, блищало срiбло по-суди, п'явсь виноград по коло-нах, за нами шумiли пальми, а перед нами море.I ось раптом на тлi синього мо-

ря пропливає корона золотого волосся. Морськi очi встромленi в мене, i бiле обличчя привiтно кивав. Вона трохи спiзнилась…- Як! Знову вона? - скрикнула Марта. Однак їй зараз стало до-садно за вигук.- Вибачай, вибачай… я вже мов-чу…Марта почервонiла. Непевний вогник блиснув їй в оцi. Вона механiчно схопила шитво, нахи-лилась над ним i нервово зати-кала голкою.Але се не спинило Антона. Вiн був не тут.- Дивно, що ми говорили навiть тодi, коли мовчали… Що нашi

думки згучали в одповiдь, як iн-шi струни, коли зачепиш одну. Що коли я дивився на хмари над морем, вона бачила зараз, як їх тiнi купались в синiй водi. Або на хмаринку на скелi - я знав од-повiдь: "Се поцiлунок неба". А що дивнiше, коли так розмовля-ли, панувала велика тиша, не-мов крiм нас нiкого не було на свiтi. I тут я вперше побачив, що в неї червонi губи…Марта поклала шитво.Вона сидiла рiвна, наче виросла зразу, з очима, мiцно вставлени-ми в оправу повiк.- Було б тобi одружитись з бло-ндинкою…

- Ти думаєш так? - неуважно кинув Антiн, випускаючи з лег-ких новий клуб диму.Вiн вже не мiг спинитись. Опо-вiдав, як в спеку, коли скелi аж бiлiли од неї, а груди пили гаря-че повiтря, мов лаву вулкана, во-ни блукали по безлюдних вули-цях мiста, серед диких садiв мас-лин, сiрих, з зiгнутими колiнами, з жилавими руками-галузками, як раби, що каменiли на скрива-вленiй маком землi. Гаряче по-вiтря танцювало тарантелу по скелях, а в сiрих маслинах цика-ди грали на кастаньєтах. Iшли межи стiн, грубо зложених з сi-рого каменю, вишитих блiдими

перами папоротi. Над нею стир-чала друга стiна, з опунцiй, де круглi листя так само грубо складались один над другим, як i камiння. Се було щось дике, отi опунцiї, незрозумiле, безладне, налякана юрма колючого листя. Вони лiзли однi на других - сi краби рослинного царства, - i їжились на них колючки, наче волосся од смертельного жаху. Кричав десь осел. Крик ослюка бився помiж опунцiй, такий же колючий, як i вони… Часом спи-нялись, щоб дати дорогу жiнкам, якi пiдiймались з водою по схо-дах. В казанах, наче прикипiлих до голови, важко гойдала своє

тiло вода та хлюпала в побiленiй чашi. Вони пропускали повз себе ряд нерухомих, застиглих облич, жили на шиї - як дротянi; корот-кий вiддих - як вiддих собаки на ловах, i ноги, спеченi на суху фi-гу, що липнули чiпко до кам'я-них схiдцiв. I знов йшли далi по камiнцях, що розсипались з-пiд пiдошов, серед килимiв дроку, золотого i запашного, над яким чорне рiжкове дерево пускало зеленi сльози стручкiв. Раптом ставали, ослiпленi морем. Воно виринало несподiвано, зразу, i зворушало душу своїм радiсним свiтлом, синьою млою, серед якої плавав на морi Везувiй, на-

че велика блакитна медуза. А далi знов був сивий полин, аку-линi пащi агав, камiнь i дрок, мов дротяна щiтка, якою чеса-лось сонце, полишивши на нiй пасма свого золотого волосся.Антiн бачив перед очима те, про що говорив. Красою слова, блиском уяви вiн опушив Марту, скорив, водив за собою. Вона йшла з ними покiрна, непотрiб-на, та третя, як тiнь, i дивува-лась силi, яка не давала їй змоги опертись. Як в чарiвному снi, во-на ходила за ними по вузеньких провулках з застоялим теплом, що порiзали скрiзь садки виног-раду й цитрин, то бiлi на сонцi,

то сiрi у холодках. Здавалось, з гiр потекла колись бистра вода i лишила по собi висхлi кам'янi ложа, на днi яких безгучно блис-кав хвилястий рух ящiрки, сiрої, немов душа камiння. А ось пе-решкода. Од стiни до стiни за-повнила вуличку в'язка колючо-го сiна на головi жiнки. Мигнуло на мить пiдборiддя, кiнчик рiв-ного носа або вогонь чорного ока - i знову так само пусто i мертво в ложi вмерлої рiчки. Ти-ха поступ селянки пропала у спертiм теплi - i тiльки знову бе-згучно мелькає, немов гадючка, гострий хвiст ящiрки по мозаїцi стiн. А з-за мурiв огорожi дихав

виноград холодками i висять жовтi великi цитрини, наче жi-ночi з ципками груди…- Ми входили в гори, помiж дикi уламки скель, в закаменiлу тра-гедiю велетнiв. Щось, певно, страшне колись сталось, коли земля була молодша i гарячiша. Одвiчна непорушнiсть двигтiла, скреготали кам'янi маси, ламав-ся свiт - i скелi в гнiву одривали од матернього лона непокiрних дiтей. З того часу стоять одiрва-нi скелi з застиглим виразом на-длюдського жаху, дивлячись все на громади порожнiм застиглим оком, кричачи вiчно широко од-критим ротом нiмим криком ме-

ртвої маски…Ми злазили вище, на самi верш-ки. Ах, що там було! Там вiтер вiє в мiжгiр'ях, напоєний дроком i полинами, там молодiють кущi, як свiжi дiвчата, там сонце бро-дить помiж камiнням, мiняючи бистро сум тiней на радiсть бли-ску, там бачиш, як море грав во-гнями i розмовляє десь в глиби-нi, а далi стелить шовковi поли своєї одежi до самого неба.Я сiдав на траву, вона лягала на теплий камiнь, сама гаряча, наче вбирала у себе все тепло скель, що служили їй за пiдставу. I по-ки вiтер грав золотом її волосся, а я в її очах дивився на небо й на

море разом, ся жiнка оповiдала своє життя.Вона була, здається, з Кавказу. Принаймнi я зрозумiв, що пiд час революцiї вона билась там з вiйськом. Залягала у горах, ро-била труднi переходи, невтоми-ма, як найкращий юнак, байдуж-на до смертi. Вночi перепливала бистру Куру на бордюках, щоб достарчить своїм набої. Вона ма-ла навiть рану од козака. Розщi-бнула рукав i показала шрам, а я став перед ним на колiна i укло-нився.Ми були самi серед сього прос-тору, пiд чистим високим небом, i острiв плив з нами на морi, як

хмара на синьому небi. Я був чи-стий i свiжий, ти розумiєш, я був молодий, не чув своїх лiт i свого тiла, того лепу брудного життя, я мiг би летiти… Ти розумiєш, що значить молодим бути i чис-тим? Ти не забула?..Голос в Антона мiцнiшав, рiс, i вiн не помiтив, що вже кричить.Марта сидiла зiв'яла i винувата. Обняла руками колiна, схилила голову вниз, i лице потопало у неї в скорботних тiнях волосся.Йому нарештi упала в око жiн-чина постать i знизила тон. Вiн став спокiйнiшим.Не був навiть певний, чи все те бачив у снi, про що говорив; чув

тiльки потребу творити, жадiб-но пити з джерела, що сам, як Мойсей, висiк iз скелi.Тихо, з очима, покритими мрiй-ним туманом, вiн говорив їй про хiд вечорiв. Ще вершки скель бi-лiли на сонцi, а вже тiнi од них малювали на морi фiолетовi си-льветки, шпичастi, як зубцi баш-ти. Вечiрнє сонце скувало срiбну пiдставку для одиноких скель в морi, легких й прозорих, наче розтоплених в спецi. А коли ве-чiр накидав врештi на скелi фi-олетовий або рожевий плащ, во-ни - Антiн i та жiнка - подава-лись на piazz'y дивитись на захiд сонця. Iскiя вже золотилась, як

стиглий овоч. Мон-те-Мiкеле одяглася в червонi базальти, а Везувiй наче викинув в море двобарвний прапор: блакитний з рожевим. На золотому небi м'яко сiрiли перловим тоном Не-аполь, Пуцолi, Прочiда i остров-ки. Сонце спускалось все нижче. Iскiя чатувала на нього i чорнiла в золотому туманi, немов облич-чя муринки пiд жовтим вуалем. Ось протяглася на землю вос-таннє кривава рука, i зарожевi-ли дерева цвiтом мигдалiв, а ви-нограднi кущi грiзно пiдняли високi хвилi в зеленому морi. Криваний круг сонця уже чер-кався об гору. Тодi Iскiя скинула

з себе серпанок i чорна, голодна ковтнула сонце, як вона звикла щодня се робити, та вiчна жеру-нка сонця! I був кiнець. Земля напнула буденну одежу, сади од-цвiтали, а Iскiя у спокої травила свою вечерю.Сiро i сумно ставало на островi по заходi сонця: всi фарби линя-ли, як в акварелi, що її пiдмочи-ли. Здавалось, що тихий прис-мерк вишив злинялим шовком острiв на сталевому морi, що ос-трiв простелився на морi, як ста-рий гобелен.А коли тiнi поволi гусли, спокi-йна затока надiвала на шию ра-зок дорогого намиста - неаполi-

танських вогнiв, i в тихi ночi те-пло свiтились в сiрих мурах ка-толицькi каплички…Вже було пiзно. Заспана кухо-варка втретє просунула голову в дверi i плаксиво жалiлась на хо-лодну вечерю.Марта пiднялась, штучно спо-кiйна, холодна, байдужне кинув-ши на ходу:- Ходiм вечерять.Лампа в їдальнi прикручена бу-ла. На холодних тарiлках неясно чорнiла печеня. Дiти вже спали.Вони вечеряли мовчки. Механi-чно Марта присувала до чоловi-ка печеню i вибирала кращий шматок. Вiн їв її швидко, хоч не-

охоче, наче пiдганяв його дощ, що хльоскав батогами в холоднi вiкна.Тихо було i в спальнi, коли об-лягались. Вiн щось спитав у неї, але так в'яло i непотрiбно, що коли вона навiть не одповiла, вiн не звернув уваги. Марта вда-вала, що спить, а вiн гортав кни-жку, закривши нею лице, хоч ви-дно було, що не читає.Марта чула в серцi лiд. Отся людина, яку вважала найближ-чою в свiтi, сьогоднi одiйшла од неї далеко, i кiлька крокiв мiж їх лiжками в спальнi розтяглися тепер в холоднi, безконечнi про-стори, їй хотiлось подивитись на

його обличчя, прочитать там но-ве, але їй не вдавалось. Палiтур-ки закривали його лице, i паль-цi, рожевi од свiчки, нервово пе-ребирали сторiнки.Причаївшись, Марта лежала. Вона чекала. Може, вiн гляне на неї, заговорить, розтопить лiд. Але надаремне. Почула згодом, що шелестiння сторiнок затих-ло, рука розiгнулась i поклала книжку на постiль. Антiн заснув, не погасивши свiтла.Тодi вона встала i, затаївши дух, пiдiйшла тихо до лiжка. Пiд-няла книжку i поклала на сто-лик. Хотiла загасить свiчку, але не гасила. Мало не гола, тiльки в

сорочцi, що як на те сповзла з плечей, вона тремтiла, щоб його не збудити, щоб вiн не побачив її, i гостра цiкавiсть прикувала погляд її до сього чужого муж-чини. Сон вже наклав на його лице строгi й глибокi тiнi. Може, вiн спить? I що вiн бачить у снi? Що говорить йому душа, вiльна од буденних клопотiв? Хiба вона знала! Почувала себе такою чу-жою, такою самотньою дуже, на-че враз одкололась од свiту цi-лого. Одвела очi од чоловiка i окинула зором все своє тiло, од грудей до пальцiв нiг. "Хiба я стара?" Але зараз подумала гiр-ко: "Що тiло?" Їй хотiлося пла-

кать. Неприкрита нога Антона вибивалась з-пiд ковдри. Марта обережно старалась її закутать. "I тут я дбаю про тiло", - згiрдно осмiхнулась до себе i загасила свiчку.Але думки не давали спокою i в лiжку. Вiчна турбота про тiло! Щодня, роками, вона тiльки й дбала про його тiло: щоб мав що їсти, щоб мав вигоди, доволi одежi, не застудився. Не жалiла для нього нi часу, нi працi. Се був її обов'язок, такий натураль-ний, що перестав бути навiть ва-жким. Життя досi складалось тихо, спокiйно, в неї не було причини жалiтись. Вони не сва-

рились, люди їх поважали, у них не було навiть довгiв! Вона була горда, що чоловiк не грає в кар-ти, i всiм хвалилась.Аж ось сьогоднi вiн сколотив усе, посiяв тривогу, встав перед нею незрозумiлим питанням, яке конче треба було рiшити. Досi Антiн здавався простим i зрозумiлим. Все було в нiм ясне, добре вiдоме, укладалося в рам-ки, а от… Марта чула жаль до Антона: вiн її обдурив. Затаїв скарб, цiнне щось, на що мала i вона право. Роками вони дiли-лись лиш тiлом, оддавали його один одному для грубих втiх, для радощiв пiклування, дрiб-

них турбот, нiмуючи духом. Мо-же, в тiм була її вина? Може, в тiм було прокляття життя?Слова, якi чула сьогоднi, краса, яку здатна вiдчути тiльки бага-та душа, будили в Мартi давнє й знайоме. "Ти розумiєш, що зна-чить молодим бути i чистим? Ти не забула?" Так, вона пам'ятає, хоч, може… хоч, може, мало i не забула. Коли вони брались - i ще в першi часи по шлюбi, у них бу-ли iншi слова, але життя їх пот-роху стирало i розвiвало до того, що Антiн, котрий якимсь чудом зберiг їх, здававсь тепер Мартi незрозумiлим i загадковим.Антiн ворушився на лiжку. Ма-

рта пiдiймала голову од подуш-ки i прислухалась. Якась гостра цiкавiсть притягала її увагу до тої людини, яка, їй здавалось, навiть диха сьогоднi iнакше, нiж завжди. Нiч заважала бачить Ан-тона, але се викликало тiльки яскравiшу уяву. Мартi здавало-сь, що вона все iще бачить, як вiн бiга по хатi з помолодiлим зразу обличчям. Вона хотiла, щоб швидше настав уже день, хоч невiдомий, але принадний тим невiдомим.Вранцi Антiн стрiв Марту тiль-ки на мить, коли виходив з до-му. Щось було зачiпливе й гост-ро-лукаве в її сухiм, пiдкресле-

нiм оцi, яким метнула на нього погляд. Але вiв зачiпки не пiд-няв.День був насуплений, сiрки. На-крапав дощик. Лiниво, байдуж-но, без надiї спинитись.Коли в обiдню пору Антiн по-вертався додому, стрiв несподi-вано Марту. Iшла назустрiч, за-тягнена в синiй новий костюм, що був їй так до лиця. На перi капелюха тремтiли дрiбнi крап-лини. Вона була свiжа i легша сьогоднi.- Куди ти? - здивувався Антiн.- Треба було купити дещо в крамницях. Краска залляла її об-личчя. В руках у неї нiчого не бу-

ло.Видимо, вона вийшла тiльки для того, щоб його стрiти, бо по-вернула i пiшла разом.Спочатку мовчали, але потому вона обережно почала звертати його увагу, що од дощу все по-текло. Текли тротуари, вулицi i доми, блискучi залiзнi дахи, мок-рi конi i люди, текли фiакри, де-рева i вiкна в крамницях. Наче дощ хотiв змити всi фарби й ри-сунки з землi. Не правда ж?Проти них бiгла бiлява панна пiд широким брилем. Ледве встигла проколивати повз них на резинових п'ятах, а вже Мар-тинi щоки залляв густий рум'я-

нець. Вона обiзвалась наче до се-бе:- Терпiти не можу бiлявих.Йшли далi, то мовчки, то роз-мовляли, але Антiн кiлька разiв помiтив, що жiнка перейма його погляд, а потому пильно розди-вляється на тих, на кого вiн гля-нув.Обiд був вже готовий. Стiл у столовiй парадно бiлiв, i на ньо-му, у високiй кришталевiй пiдс-тавцi, червонiли свiжi троянди. Се несподiванка була - ся свiжа скатерть, а особливо квiтки в та-ку пiзню осiнню пору! Антiн до того не звик.Вiн здивовано глянув на жiнку,

вона наче навмисне спустила очi, уникаючи дати одповiдь, i вибiгла в кухню.Настав вечiр. Антiн ждав Марту до себе й не ждав. Його бажання двоїлись. Хотiлось оповiдати i хотiлось в собi затаїти все пере-жите, як щось дороге, йому тiль-ки зрозумiле й щiнне.Але Марта ввiйшла. Весела, не-рвова трохи, i очi блищали у неї.- Ну, ось i я.Сiла, рiвна, невигiдно на крiслi i подивилась на чоловiка.- Пришила дослухать твiй сон.Вiн вагався неначе, тодi вона знов зачепила:- Ти не сказав менi навiть, як

звалась твоя блондинка.- Моя блондинка?- Ха-ха! Твоя блондинка.- Я сам не знаю. Я не питав.- Нi, не повiрю. Ви ж були все вдвох.- Що ж з того? Я не цiкавився йменням. Коли ми стрiчались, нашi очi однаково пили блиск сонця i моря, - i з вас було сього доволi. Ми разом пили красу з зеленої чашi, де стигне сiк ви-нограду, цитрин i помаранчiв. Се нас єднало… Що ж тобi ще роз-казати?..Замовк на хвилину i знову по-чав:- Звичайно ми сходились вран-

цi, брали човен i плили в море. Небо було синiше од моря, море було синiше од неба. Менi здава-лось, що вони заздрять одне од-ному. Вдалинi трiпотiли вiтрила човнiв, як крила голубiв в небi. Ми плили здовж сiрих скель, оточених рядом кольорових мо-люскiв. Море гойдалось. I як тi-льки воно одхилялось од скелi, вона окривала червонi ясна. Але зараз м'яким любовним рухом, як поцiлунком, море знов затя-нуло той свiжий, здоровий рот.Тепер, з моря, ми краще бачили острiв. Сонце обертало звичай-ний камiнь у мармур i змусило його годувати рослину. Вiн, зда-

валось, тремтiв весь в напруже-ннi творчої сили, i лиш часами, коли блукали по ньому тiнi од хмар, стихала оргiя сонця, блис-ку i фарб - i се була коротка хви-лина спочинку.Звiдси нам зрозумiлими стали вiчнi наскоки моря на острiв. В якому б настрої воно не було, воно вiчно штурхало камiнь, вiч-но гризло його. Пiдгортало ка-мiння пiд ноги i покривало во-дою. Ми пропливали над ними. Як скоренi бестiї, вони лежали на днi тихi, гладенькi, безсилi, i покiрно давали одягти себе ру-дою вовною водорослiв. Згризе-ний в гальку, камiнь сiрiв бере-

гами, а там, де море встигло стерти його в бiлий пiсок, воно грало над ним блакитним вог-нем перемоги. Високi скелi, гор-до навислi над морем, пiддались, нарештi: море вигризло в них високi й глибокi гроти. Навiть не гроти, а цiлi храми для куль-ту казки. Ми заїздили туди. Ля-гали на дно човна i за хвилину опинялись в казковому царствi. Там були дива, яким не вiрилось зразу. Там води горiли шафiром або смарагдом, там була пiна, рожева, наче троянда, склепiння в мiстичному сяйвi, зеленiм, бла-китнiм, там вода крила срiблом човен, весла i нашi руки. Пере-

ливалась веселка, блищало до-рогоцiнне камiння, грали бриль-янти, а рiзнобарвнi молюски своїм тiлом цяцькували пiдводнi скелi.Бiля блакитної гроти море зди-малось i раз у раз вливало в неї срiбло своїх хвиль. Наш провiд-ник бравсь за ланцюг, щоб ске-рувати човен, ми пiдiймались на хребтi хвилi, i море раптом вплювало човен в тiсний отвiр. Вiв летiв серед бризок i пiни, скрегочучи, б'ючись боками об скелi, i нарештi тихо гойдався, як заспокоєний лебiдь. Перше, що я помiтив, пiднявшись з чов-на, - се бiлi зуби моєї сусiдки, їх

одкривала радiсть блакитi. Мо-же, i в мене так само свiтились зуби. Навiть напевно. Я не годен описати тобi блакитну гроту. Коли б ти могла створити важке склепiння з литого срiбла, роз-пустить в рiдину дорогий тур-кус, щоб вiн гойдався, i грав вог-нями, i голубу кидав оксидиров-ку на стiни, коли б тобi вдалось зiбрати з неба i моря усю бла-кить, щоб наситити нею повiтря печери, ти мала б щось слабо по-дiбне до тої гроти. А як свiти-лось тiло у тiй водi! Воно горiло синiм вогнем. Ми гойдались на човнi, наче плавали в небi, за-черпали долонями воду, а виси-

пали з неї дощ самоцвiтiв. Срiб-на хвиля безперестанку вплюва-ла в гроту новi човни. А ми ди-вились, як з них пiдiймалися лю-ди, i радiсть блакитi одкривала їм зуби…Для одмiни ми їздили в море ловити рибу. Запускали воло-сiнь в глибину, i коли риба клю-вала, волосiнь билась на пальцi, як живчик. Ми їх витягали на сонце, тих яскравих, розмальо-ваних рибок, бiльше подiбних до екзотичних квiтiв, анiж до риб, трибарвних вiоль, червоних чор-тiв i кардиналiв, собачих рибок i королiвських; ми збирали з дна моря розкiшнi букети.

Повертались засмаленi сонцем, обвiянi вiтром, солонi од морсь-кої води…Але траплялось, що сусiдка не з'являлася зовсiм… Тодi…Антiн урвав. Встав знову з крiс-ла i заходив по хатi важким, ви-разним кроком, наче втоптував в землю затаєнi згадки.- Тодi?.. - пiдняла Марта кинуте слово.Їх очi стрiлись на мент, як кре-мiнь й кресало, у злiй боротьбi…- То-дi… - помалу, цiдячи слово по словi, одповiв їй Антiн, - тодi блукав я сам… Глухий, як скрип-ка, коли порвались у неї стру-ни… нiмий, як людина, що нес-

подiвано втратила голос… Я її кликав, ту невiдому… кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без неї. Я дививсь i не бачив. Я її кликав, а вона не з'являлась…Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув.- Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на скелi. Мiсяць ще не зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи все, дзвiнко тя-гнув свою ноту, наче мiж землею i небом, понад застиглим морем снувалась й дзвенiла безконеч-на срiбна струна.- Вам сумно? - почув я знайо-

мий голос з-за виступу скелi i тодi тiльки її помiтив.- Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, здається, як i наш острiв.Вона сiла поруч зо мною i про-тягла руку над морем.- Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах мо-ря, а море хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хiба мi-сяць вночi збудує золотий мiст, з'єднає острiв з далеким i невi-домим. Але мiст той такий леге-нький, такий тремтячий, хист-кий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i легким, нечутним кроком помандрувати

у далечiнь…Я почув її голос i перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже водила смичком своєї уяви по тугих струнах. Голос мiй знов обiзвався у грудях i очi видющи-ми стали. Я бачив, як сходив мi-сяць, як море простелило йому пiд ноги золотий килим, а паль-ми, замахавши сотнями вiял, вi-тали - "осанна!". Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху моря i диких трав, тихо колихалась помiж ма-слин i била в лице нам аромат-ним прибоєм. Побачив зморшки Монте-Соляро, якi нiколи його не старять: все те дике камiння,

що розсiлось по схилах амфiте-атром, як в древнiм театрi, зади-вившись на сцену моря, де мi-сяць творить свою одвiчну мiс-терiю.Антiн задумався. Видимо, вiн силкувавсь щось пригадати, на-пружував пам'ять i безпомiчно мовчав.- Тут в снi мойому якась перер-ва, - почав винувато, - якась чор-на безодня. Не пам'ятаю, що бу-ло. Я наче зник раптом, стертий з землi, i зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву.Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були вдвох. Мiсяць висiв над морем. Далекi

скелi ближчими стали. Фiолето-вi зморшки лягли на їх обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась добрiсть з'єднала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс мiсяць i блiд, росли скелi i блiд-ли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi камiння, пе-ретворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу, i встав перед нами острiв iз моря - весь як мi-ланський собор. А мiсяць вимос-тив злотом дорогу до нього.Нашi весла тихо плескали в мо-рi. З-пiд них скакали вогнi. Дрiб-нi, маленькi, зеленi, як блищаки у петрiвчанi ночi. Ми зумисне

направляли човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що весла вигрiбали iз моря скритi в ньому скарби. Вона роз-щiбнула рукав, закасала аж до плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi!- Дивiться! - гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi, що за-раз гасли.- Тепер ми, як боги! - смiялась. - Кричiть: "Хай буде свiт!"- Хай буде свiтi - повторяв я за нею i теж занурював руку.Ми нахилялись над краєм чов-на, такi близькi до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як вири-

нали з таємного глибу i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята…Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за весла й плив далi, сиплючи ними дощ iскор.Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому ки-дав червоне свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки i добре, обсмалене вiтром лице.- Щасливого лову! - кивала во-на головою рибалцi.- Щасти i вам, мадонна! - обзи-вався глибокий голос, i чорний бриль поважним рухом розрiзу-вав свiтло.

Ми заїздили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволi бу-ло зворухнуть тiльки той чор-ний сон, як вiн будився цiлим пожаром, снопами iскор i перет-ворював воду в зоряну нiч.У Гротi святих обняв нас мiс-тичний, таємний страх. Ми ба-чили тiльки удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер так само тихо дрiмали кам'янi люди. Так само спала жiнка навзнак, пок-рита рядном, i по колiнах у неї, на покривалi, блукав мiсячний промiнь. Бiлий, в глибокiй дрi-мотi, схилився старець, поклав на долонi зажурене чоло. Вгорi,

по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих лам-пад i все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зе-лену, прорiзану мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на колiнах, i свiтло повзло у неї по повних стегнах. З чорних таєм-них закуткiв гроти безперестан-ку, самi собою, спливали наверх зеленi зiрки i тихо гасли…Потому ми виплили в море. Да-леко в ньому свiтились вогнi ри-бацьких човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми сидiли поплiч, i нашi тремтiння зливались в од-но. I коли я поглянув на неї, то

близько перед собою побачив її уста, такi червонi, що навiть нiч…Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й су-вора.- Ти цiлував її?В її питаннi була жахлива впев-ненiсть.Дивилась на нього, наче хтiла випить таємну отруту з його очей, i рука її важко лягла на стiл.Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке i гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зра-нить.

- Так, цiлував!.. - крикнув вiн жiнцi нестямно. - Цiлував, чуєш? Я цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душi… Хiба не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе ка-мiнь, неначе ти… Нi, я ще жи-вий… чуєш, живий!.. Я цiлував!Чув, що її ранить, й жорстока радiсть од того солодко трiпа-лась в ньому.Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн дивився на її плечi, що скакали в риданнi, i чув по-легкiсть.Потому, раптом опритомнiвши,

кинувсь до жiнки.- Що ти? Марточко… Мартої Не треба… Ну, що ж ти… се ж тiльки сон…Але Марта одпихнулась од ньо-го i тупнула злiсно ногою.- Геть! Не смiй торкатись до ме-не.- Та годi ж бо, Марто… - благав Антiн i намагався одняти руки їй од лиця… - Зрозумiй же, що се лиш снилось, що нiчого того не було.Але Марта тiльки голоснiше ридала. Вона нiчого не хотiла слухать.- Ти її цiлував…Вiн стояв на колiнах, намагаю-

чись заспокоїти жiнку, одняти од лиця руки. Йому вже було до-садно на себе.- Не будь же дитиною, Марто. Зрозумiй врештi, що ти говориш дурницi, що в снах нiхто не ви-нен…Вона заспокоїлась наче, витер-ла хусткою очi i, одiпхнувши Ан-тоновi руки, пiдвелась з крiсла.- Я розумiю, що то був сон, - сказала зимно. - Але ти здатний зробити те, що тобi снилось…I хотiла вийти з кiмнати.Тодi Антiн загородив їй дорогу. Нi, вiн не пустить. Коли вже так сталось, вони мусять поговори-ти одверто.

Можливо… Можливо, що в снi вiн був собою, що вiн здатний на такий вчинок, але винна у тому вона…Вона? Ха-ха!Вона. Вона не вмiла шанувати життя, оберiгати його красу. Що-дня закидала його тiльки дрiб-ним, непотрiбним, тiльки гру-зом життя, аж зробила з нього смiтник. Поезiя жити не може на смiтнику, а без неї життя - зло-чин.Марта горiла злiстю.А вiн? Хiба вiн не зачинявся од неї, не ховав живу воду душi, як той скупий, що боїться, аби на його скарби не впав чужий пог-

ляд? Чого ж винна тiльки вона?Нi, спочатку вiн був iнакший, але не можна ж зростити квiтку на безводному грунтi. Вона зi-в'яне. Вiн розумiє, без прози тру-дно прожити. Нехай буде навер-ху пiна, але пiд нею мусить в ке-лиху грати чисте вино, i той, хто ллє у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино.За вiкнами билась осiння него-да, а в хатi, душнiй i димнiй, що одна тiльки жила серед сонного царства дитячих лiжок, йшов бiй невдоволених душ.Вони нагадали один одному на-йменшу вину, грiхи проти духа святого, докоряли за байдужi-

сть, свою самотнiсть, здичiння в болотi життя.- Ти обросла буденним, наче корою! - кричав Антiн.- А ти був вдома тiльки столов-ником!..Їм було душно. Антiн розщiб-нувся. Розтрiпаний весь, вiн но-сився по хатi, наче хтiв розiпхну-ти плечима стiни тiсної кiмнати, i довге волосся гналось за ним у тiй бiганинi.Марта розчервонiлась, упрiла, обтирала хустинкою шию i бли-щала очима.- Ти… ти, як Цiрцея, хотiла б обернути мене в свиню.- Iди цiлуйся з ким хочеш… менi

байдуже! Вони посварились.***Тепер мiж ними часто була нез-года. Дикi, пристраснi сварки, як злива, розсiкали їхнє життя, досi таке спокiйне, одноманiтне, "ща-сливе", як ще недавно думала Марта. Але доволi щоб прошумi-ла буря, її серце, омите сльоза-ми, цвiло й молодiло. Яка вона була щаслива, коли мiж двома сварками, хоч на хвилину, їй вдавалось знайти спiльну з Ан-тоном мову!Марта ревнувала Антона. Упер-то, затаєнно, сильно, до всiх i всього. До стрiчних жiнок, до

природи, до вечорiв, коди вiн за-микався у своїй хатi, до його ду-мок i мрiй. їй хотiлось мати його тiльки для себе, неподiльно, цiл-ком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вiчно тримала її в тривозi, робила трохи чужою для чоловiка. Тепер Антiн не ба-чив щоранку голих жiнчиних нiг, не чув скучних i прозаїчних снiв, не прибирав по всiх хатах спiдниць. Щось молоде, давнє, дiвоче прокинулось в Мартi, якийсь фермент: вiн нищив спо-кiй, ще недавно такий бажаний. Але у тiм, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власнiсть, таїлась нова при-

нада, вiдгук її весни. Вона не знала, чи надовго їй стане сили, чи одшумлять коли бурi, але те-пер вже частiше червонiли за їх столом троянди…Травень 1911, Чернiгiв