Новак – Каляєва Лариса Миколаївна,

Деякі аспекти формування ідеології державного

управління на основі ідеї дотримання прав людини

Досліджуються проблеми формування ідеології державногоуправління на засадах концепції прав людини як ідеї, що лежать воснові європейського державотворення. Визначено, що саме наідеї дотримання прав людини побудовані ідеологічнідетермінанти сучасного розуміння ролі держави в житті кожноїлюдини, що усвідомлює всю повноту власних прав і свобод та ролідержави у їх реалізації. Підкреслено, що ефективна система владипотребує як інституційного, так і ідеологічного оформлення назасадах дотримання, забезпечення та захисту прав людини.

Ключові слова: права людини, державне управління, правова

держава

The problems concerning the formation of public administrationideology based on the concept of human rights that is the foundation ofEuropean state creation, are investigated. It is defined that ideologicaldeterminants of modern comprehension of the role of the state ineveryday life of any person that understands the entire completeness ofthe rights and freedoms and the role of the state in theirimplementation are based on the concept of the adherence to humanrights. It is emphasized that an effective system of governance requiresboth institutional and ideological execution based on the grounds ofcompliance, security and protection of human rights.

Key words: human rights, public administration, law-governed

state.

Державне управління, як спосіб функціонування та

реалізації державної влади, покликане бути виразником

національних інтересів народу, здійснюючи організаційний

та регулятивний вплив державних органів на

життєдіяльність людей з метою впорядкування та розвитку

конституційних інститутів держави. Актуальність потреби у

розробці комплексної проблематики прав людини в

державному управлінні назагал та формування теорії та

практики державного управління на засадах ідеї прав

людини, зокрема, обумовили вибір теми.

Полідисциплінарною проблематикою прав людини

займаються переважно філософи, юристи та політологи, тоді

як у галузі державного управління правам людини

приділяється недостатньо уваги, хоча державне управління

та права людини по суті нероздільні між собою, оскільки

існує органічний причинно-наслідковий зв’язок між

державою і людиною, владою та правом, правом і людиною.

Специфічність українського державного управління

полягає в тому, що кожне наступне покоління державних

діячів, чиновників, політиків приходить на робоче місце

та починає свою діяльність «кожного разу спочатку»,

переважно без огляду на досвід попередників, отже

втрачається як спадкоємність, так і розвиток суспільних

цінностей, на яких ґрунтується взаємодія суспільства та

влади. Натомість, традиційні європейські демократичні

цінності: свобода, рівність, справедливість, дотримання

законів владою і громадянами; забезпечення прав громадян

на недоторканність особи, на працю, гідну її оплату, на

вільний вибір місця проживання, на освіту, медичне

обслуговування, на забезпечення високих екологічних

стандартів навколишнього середовища тощо – це система

суспільних цінностей, що базується на успадкованих

традиціях європейського гуманізму та християнських

цінностях. В основі сучасної парадигми суспільної

взаємодії лежить концепція прав людини, сформована

досвідом європейського державотворення від часів

Просвітництва та актуалізована упродовж другої половини

ХХ – на початку ХХІ століть.

Формування теорії та практики державного управління

на засадах ідеї дотримання прав людини в умовах, коли

саме інституції влади переважно й порушують ці права,

може здійснюватись тільки на основі відповідної

ідеології. Теоретичні дискусії та історичний аналіз не

здатні замінити політичні та правові заходи, спрямовані

на удосконалення механізмів дотримання та захисту прав

людини у випадках, коли вони вже були порушені, але

сприятимуть запобіганню таких порушень.

Подолання суперечності між універсальністю поняття

прав людини, специфічністю його трактування окремими

державними структурами, службовими особами, суспільними

групами тощо, та їх практичною реалізацією в динаміці

державотворення та державного управління можливе на

основі узагальнення історичного досвіду на засадах

толерантності та послідовної узгодженості теорії та

практики дотримання прав людини органами державного

управління. Цивілізованість переходу від добре

розробленої теорії до практики повсякденної діяльності

багато в чому залежить готовності суспільства сприйняти

ті ідеї, що лежать в основі європейського

державотворення, на засадах яких побудовані ідеологічні

детермінанти сучасного розуміння ролі держави в житті

кожної людини, що усвідомлює всю повноту власних прав і

свобод та ролі держави у їх реалізації. Отже ефективна

система влади потребує як інституційного, так і

ідеологічного оформлення на засадах дотримання,

забезпечення та захисту прав людини.

У сучасній науковій думці для поняття «ідеологія»

існують різні дефініції, залежно від галузі, аспектів та

ракурсів дослідження суспільних процесів та явищ.

Ідеологія розглядається як систематизована сукупність

ідей, пов'язаних перш за все з певним розумінням

суспільного життя, оцінкою його якості, перспектив його

перетворення, що обумовлюють визначення цілей людської

діяльності щодо збереження, зміни або руйнування існуючої

соціальної дійсності [13]. Втім, незалежно від наукової

галузі, ідеологія сприймається як систематизований спосіб

соціально-групового мислення та визначається як механізм,

за допомогою якого і через який індивіди виконують свої

ролі як суб’єкти в суспільній формації. Зокрема, в

класичній марксистській теорії ідеологія була винятково

важливою складовою, і означала «все усвідомлення життя в

суспільному світі, утворюючи частину надбудови всіх

суспільств» [6]. Радянський досвід втілення марксистської

ідеології внаслідок своєї недолугості, чи навіть

трагічності, значною мірою спотворив сприйняття самого

терміну «ідеологія».

Спроба відмовитися від ідеології як механізму

соціальної регуляції привела західних мислителів в 60-х

рр. XX в., зокрема, Р. Арона, Д. Белла, Д. Поппера, до

ідей деідеологізації суспільства. «Кінець ідеології»

розглядався як один з аспектів «кінця історії» як

боротьби класових інтересів, політичних амбіцій,

непомірних егоїстичних бажань. Панування ринкових

відносин обумовив пріоритет принципу максимізації

корисності як провідного принципу людської поведінки. В

умовах постіндустріального суспільства 70-80-х рр. XX ст.

на зміну концепції деідеологізації прийшла концепція

реідеологізації (Е. Шилз), для якої було характерне

відродження аксіологічного підходу до соціальних

взаємодій з одночасним посиленням ціннісних орієнтацій і

міфологічних компонентів ідеології. Неоконсервативна

версія реідеологізації пов'язана з посиленням

ідеологічної компоненти в процесі національно-культурної

інтеграції та підвищення ролі традиції, освяченої

ідеологією [13].

Ідеологією державного управління є цілісна сукупність

ідей в галузі моралі, економіки, культури тощо,

спрямованих на затвердження національної держави через

особисту свідомість людини. Система цінностей, яка

закріплюється в ідеології, створює орієнтири для

соціальної дії. Ці орієнтири мобілізують людей, керують

їхньою суспільною активністю та визначають її. Системний

ідеологічний вплив державного управління здійснюється

шляхом формулювання проблем та пропозицій щодо їх

вирішення, зокрема щодо державної політики; національної

безпеки; геополітики; європейської інтеграції;

регіональної політики та місцевого самоврядування. Отже

дії влади, особливо ті, що мають глобальний вплив на

суспільство, повинні бути ідеологічно умотивовані та

супроводжуватись активною теоретичною та практичною

розшифровкою, уточненням, поясненням, пропозицією нових

ідеологем, нових підходів і методів управління та

організації зворотних зв’язків влади та суспільства, які

в умовах демократизації набули особливої актуальності.

Відмовившись від радянської комуністичної ідеології,

український політикум задовольнився гаслами, патетичними

пасажами, але не спромігся запропонувати суспільству

ідеологію, що визначала б дійсні пріоритети сьогодення

для влади, громади й особи. Основою такої ідеології

повинні бути права людини, а їх дотримання – метою

діяльності всіх ешелонів влади.

Базовою основою державної ідеології має бути

стабільна модель демократичної держави з легітимним

правовим статусом і ефективним державним управлінням.

Основою ідеології державного управління повинна бути ідея

дотримання, гарантування, забезпечення та захисту прав

людини, оскільки саме права людини нормативно формулюють

ті умови та способи життєдіяльності людей, які об'єктивно

необхідні для забезпечення нормального функціонування

особи, суспільства, держави. Сучасна українська держава

довший час найменше уваги приділяла ідеологічній роботі,

внаслідок чого практично втратила ідеологію зі сфери

свого впливу як щодо самої системи державного управління,

так і щодо суспільства в цілому.

Сам факт визнання прав і свобод людини не має

великого значення за відсутності процедур, які дозволяють

кожному ефективно захищатися від порушення цих прав. Отже

на шляху до втілення практики дотримання прав людини у

повсякденну діяльність органів влади необхідно визначити

засади формування сучасного демократичного державного

управління на основі дотримання прав людини.

Проблема дотримання прав людини – це завжди проблема

відносин держави та особи на взаємній основі. В ідеалі,

держава діє в інтересах особи, зокрема як інструмент

забезпечення кожній людині комфортних умов у

повсякденному житті та захисту її в екстремальних

ситуаціях. Навзаєм – особа своєю працею забезпечує

апарату держави, що не виробляє матеріальних цінностей,

можливість створювати інтелектуальний продукт, – у

вигляді нормативно-правових актів та розпоряджень та

організаційних дій, – який задовольнятиме потреби

суспільства. Для українського суспільства не характерне

сприйняття влади як апарату, покликаного виконувати

суспільну місію в інтересах громадян. Натомість влада

ніби існує сама для себе, для задоволення індивідуальних

потреб чиновників, що тимчасово опинилися на владних

посадах з метою використання службового становища саме на

власну користь. Людина, яка попадає у владу, набуває

повноважень, які докорінно змінюють її статус, можливості

та життєві перспективи, а обсяг її прав і свобод починає

суттєво відрізняється від тих, якими наділенні від

природи та силою закону інші люди, що до влади не

потрапили. Водночас ті звичайні люди, зокрема старшого

покоління, народжені в СРСР, влади побоюються, а у

реальність власних прав просто не вірять. Молоде

покоління народжених в Україні, усвідомлюючи свої права,

не зосереджуються на обов язках і так поспішають набути

головні матеріальні атрибути нового життя, що решти людей

і проблем суспільства перважно не помічають. Поширений

серед політично активної частини молодих людей стереотип

досягнення власної адекватності тільки за рахунок

приниження, а то й знищення когось або чогось «іншого» -

очевидний прояв пострадянських комплексів, для

викорінення яких потрібен позитивний імпульс. Таким

імпульсом може і повинна стати ідея прав людини, втілена

у повсякденність в першу чергу діяльністю владних

інституцій.

Проблеми набуття адекватності в сучасному світі – це

не тільки й не стільки матеріальні проблеми, це –

питання морального клімату та наявності позитивної та

продуктивної ідеології в державі. Замало поширити

відомості та приклади щодо порушення прав людини.

Необхідно, але недостатньо вимагати відповідальності від

влади за порушення прав людини. Потрібно запобігти цим

порушенням. Тільки безумовне дотримання прав людини

органами влади здатне змінити ситуацію. Для того, щоб

чиновники усвідомили необхідність дотримувати права

людини у своїй повсякденній роботі, їх необхідно

умотивувати. Можливо, таким мотивом будуть, зокрема,

невідворотність відповідальності та публічна звітність

влади перед громадянами, перед особою, що за таких умов

набуде відповідного статусу в державі.

Статус особи в державі та взаємовідносини між особою

та державою різні наукові теорії визначають по-різному,

зокрема різні підходи до трактування прав людини у її

взаємовідносинах з державою обумовлюють своєрідність

теоретичних позицій у цій проблематиці. Концепт прав

людини – це на загал проект ліберальної ідеології, отже

лібералізм трактує взаємовідносини особи з державою на

засадах визнання державою абсолютної цінності людського

життя і початкової рівності людей. Ліберальна держава

акцептує автономію індивідуальної волі та бере на себе

певні зобов’язання щодо гарантій свободи особи та

можливостей займатися будь-якою корисною діяльністю.

Лібералізм передбачає раціональність і добродійність

людини по відношенню до держави та до собі подібних.

Держава є результатом угоди людей про її створення з

метою забезпечити свою безпеку. Своєю чергою держава як

соціальна організація може бути створена тільки на основі

консенсусу осіб і з метою зберегти та захистити права

людини. Тобто, основою консенсусу має бути визнання

невідчужуваних прав людини, таких як право на життя,

свободу та власність. Держава ніколи ні за яких умов не

повинна бути використана для обмеження або позбавлення

людини цих прав [7]. Ліберальна ідеологія базується на

визначенні договірного характеру відносин між державою і

особою, тобто держава і особа – це рівні сторони

договору, що мають взаємні права й обов'язки. Засадничою

умовою існування та дієвості такого договору є

верховенство закону та свобода особи в рамках закону.

Кожна людина повинна жити та діяти тільки відповідно до

закону й не залежати від свавілля державних урядовців.

Обсяг прав держави і сфери її компетенції повинні

бути обмежені тільки необхідними для суспільства та особи

функціями. Так, приватне життя людей повинне бути поза

сферою компетенції держави, поза її втручанням на основі

утаємниченості. Забезпечення таких умов щодо

взаємовідносин між особою та державою можливе лише на

засадах відповідної ідеології суспільства, підтриманої

його членами добровільно та відповідально. Ліберальна

ідеологія стверджує, що повинні бути сформульовані та

засвоєні вищі істини, доступні розумінню індивіда,

покликані відігравати роль орієнтирів в житті та

діяльності людини – про добро і зло, про чесноти й вади,

про порядність, честь і безчестя, про чесність і обман,

про вірність і зраду, про порядок і анархію.

Натомість анархізм сповідує знищення держави та

заміну всіх форм примусу державної влади вільною та

добровільною асоціацією громадян на основі повної свободи

поведінки людини за відсутності будь-якого державного

примусу. Однак ця теорія не пропонує дієвих механізмів

дотримання прав людини в умовах існування держави та

реальних алгоритмів взаємовідносин особи та держави.

Необхідність злагодженої діяльності громадян і

держави, взаємозв'язок їх інтересів і цілей теоретично

визнає концепція солідарізму, згідно з якою держава є

органом громадян, отже її призначення – виражати та

захищати їх інтереси та цілі, вирішувати задачі, що

стоять перед громадянами, що їх самі громадяни вирішити

не можуть.

Для етатизму характерне визнання необхідності

безпосередньої владної участі держави, її органів в

економічному, соціальному, культурному житті суспільства,

в науковій, творчій та іншій діяльності. На основі

етатизму політика як державна діяльність переходить межі

раціональної взаємодії з економікою та іншими сферами

суспільного життя, – правовою, науковою, культурною, – і

таке засилля держави визнається цілком допустимим і

корисним для суспільства і громадян.

У сучасній демократичній ідеології становище особи

характеризується задекларованими взаємними правами й

обов'язками держави та особи, широкими правами та

свободами громадян, можливістю захищати їх у незалежному

суді від неправомірних дій будь-яких державних органів,

посадовців, громадських організацій і громадян, а також

шляхом самозахисту та гарантіями забезпечувати законність

і правопорядок в суспільстві.

Водночас, у реальному житті теоретично бездоганна

структура взаємовідносин між державою та особою на

практиці з очевидністю страждає слабкістю чи значною

обмеженістю механізмів та гарантій їх реалізації у

задекларованому обсязі.

У демократичному суспільстві права і свободи людини

визначають межі влади більшості. Обмеження влади

відбувається на основі конституціоналізму,

віддзеркаленого у розділах національних конституцій, що

стосуються прав і свобод людини. Вони обмежують, зокрема,

владу законодавця та свідчать, як іронізував М.Новіцький,

що «члени парламенту не можуть підняти руки і

проголосувати за те, що завтра ми повісимо всіх злодіїв,

виженемо з країни циганів або віднімемо землю у тих, хто

її має» [8].

Власне проблема співвідношення демократії й процесів

реалізації державного управління неоднозначно вирішується

на користь демократії як механізму. Демократія не так

одновимірна, як її бачили науковці попередніх історичних

періодів, зокрема, М. Вебер та його послідовники, що

акцентували свою увагу на питаннях бюрократизації,

представництва, вождизму тощо [13]. Аналіз різних гілок

влади та державних функцій в контексті теорії та практики

демократії звучить особливо неоднозначно в сучасних

умовах глобалізації, зміни концепції державного

управління, трансформацій громадянського суспільства та

переходу демократії, за Л.Тоффлером, як «влади більшості»

у «владу меншостей».

Прагнучи досягнення гідних і благородних цілей влада

завжди мала та має схильність до порушення прав своїх

громадян, оскільки ефективність і швидкість владних актів

і маніпуляцій значно підвищуються за відсутності

обмежень, якими є право як таке, та права людини,

зокрема. Така схильність влади та бюрократії зловживати

своїми повноваженнями за рахунок прав особи не залежить

від пануючого в країні соціально-економічного ладу,

політичного режиму, традицій та рівня моральності

суспільства. Найбільш дієвою противагою всесиллю держави

є права і свободи особи, покликані забезпечити як

обмеження державної влади, так і самообмеження самої

особи.

Фундаментальною є проблема створення застережних

процедур, здатних перешкодити бажанню влади йти

«найкоротшим шляхом» до втілення власних прагнень, навіть

якщо на цьому шляху відбуваються утиски й порушення прав

людини. На думку С.М.Ліпсета, найважливіше у цьому

контексті – розділити джерела влади та агентів влади [14.

С. 1–22], адже рівень труднощів інституалізації

демократії в суспільстві обумовлений рівнем концентрації

ресурсів влади, – статусів, повноважень та грошей, – в

руках держави.

Політичний устрій держави з чітко розмежованими,

взаємно контрольованими гілками влади – законодавчої,

судової та виконавчої, – полегшує захист прав людини,

але тільки юридичних механізмів для цього також замало.

Наприклад, демократична держава гарантує захист прав і

свобод людини. Гарантії О. В.Зайчук та Н. М. Оніщенко

визначають як засіб, що забезпечує перехід від

передбачених конституцією можливостей до реальної

дійсності. Ефективність гарантій залежить від багатьох

факторів, зокрема, від рівня розвитку загальноправових

принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних

інститутів, реальності політичної системи суспільства,

наявності системи досконалих законів у державі,

ефективності механізмів реалізації законоположень,

ступеня правової свідомості, правової культури населення,

узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому

і наявності високоефективного органу конституційного

контролю [10]. Багатоманітність факторів, які

забезпечують реальність прав та свобод, визначає

різноманітність їх гарантій. Проголошення будь-якого

права людини, навіть закріпленого відповідними актами

держави та її органів, ніщо без реальних гарантій його

здійснення. Без гарантій права свободи та обов'язки

людини і громадянина перетворюються на своєрідні «заяви

про наміри», що не мають ніякої цінності ні для особи, ні

для суспільства [12].

Механізм гарантування прав людини характеризується

певною структурою, яку складають взаємодіючі елементи: -

органи державної влади і місцевого самоврядування, що

реалізують законодавчо закріплені гарантії у межах

повноважень; - підприємства, установи та організації

гарантують права і свободи своїх працівників; - політичні

партії та громадські організації щодо гарантування прав

їх учасників; - спеціалізовані державні органи і

громадські організації, до повноважень яких входить

захист та гарантування прав і свобод; засоби масової

інформації як засіб доведення змісту та можливостей

гарантій до адресатів; система нормативних актів, що

закріплюють гарантії та регламентують порядок їх

здійснення.

Основними факторами підвищення дієвості механізму

соціально-правового захисту прав людини, як і можливих

інших засобів гарантування цих прав, є: створення

ефективних контрольних процедур поновлення порушених

прав; удосконалення правової бази з регулювання та

захисту прав і свобод людини на національному та

міжнародному рівнях, вдосконалення механізму реалізації

конституційних прав і свобод; поширення інформації про

права та свободи людини; надання допомоги професійними

юристами, що розробляють проблеми прав людини,

парламентарям та населенню; підвищення рівня правової

культури та свідомості всіх суб'єктів права [10].

Теоретично – все вірно, натомість у реальному житті –

ситуація з гарантіями прав і свобод громадян оптимізму не

викликає, оскільки саме державні органи, покликані їх

гарантувати, є основними порушниками, а громадськість та

правозахисні організації апелюють до державних органів з

вимогами покарати порушників. Виходить, що порушники

повинні самі себе контролювати та карати за порушення…

Отже навіть досконала теорія не обумовлює результативного

втілення. Тому не дивно, що результати соціологічних

досліджень засвідчують недостатній рівень правового

захисту людей в українському суспільстві, в першу чергу в

сфері економічних і соціальних прав, а також недостатній

рівень ефективності державних структур у виконанні

правозахисних функцій [4].

У демократичних країнах захист прав і свобод людини

здійснюється судовими органами, зокрема адміністративними

та конституційними; парламентськими уповноваженими з прав

людини (омбудсманами); інститутами громадянської

законодавчої ініціативи та референдуму; громадянським

правом на скаргу в конституційний суд; прямим

застосуванням правовими інститутами конституції та

міжнародних правових актів, що стосуються прав людини;

неурядовими організаціями, що діють на базі відповідного

законодавства; правом на подачу петицій тощо [8]. У ріних

країнах – це різні інституції: Конституційні суди у ФРН,

Іспанії, Італії, Австрії, Україні та Росії, Конституційна

Рада – у Франції, Верховний Суд – у США, Україні та ін.;

Державна Рада – в Італії, адміністративні суди, суди

загальної юрисдикції, омбудсмени – у Швеції, Іспанії,

Великобританії, Фінляндії, Франції, Польщі, Україні та

ін., медіатор-посередник – у Франції. Ці установи

складають далеко не повний перелік механізмів, що

забезпечують права і свободи людини в окремих країнах.

Хоча слід підкреслити, що означені інституції мають

справу переважно із ситуаціями, коли права людини вже

були порушені. Натомість, доцільно створити такі умови,

за яких ці порушення не відбуватимуться. Наприклад, деякі

права людини, такі як свобода слова, право на інформацію

про діяльність державної влади, свобода зборів і

асоціацій тощо, є інструментами, що полегшують захист

інших прав, які гарантовані державою, та запобігають їх

порушенню.

Пріоритет прав людини є визначальним принципом

правової держави, ознаки якої незмінне включають права

людини, панування права в державі та розподіл влади. Б.

Кистяковский відзначав, що головний і найістотніший зміст

права складає свобода, а право є тільки там, де є свобода

особи : "Правовий порядок є конституційною системою

відносин, за якої всі особи даного суспільства володіють

найбільшою свободою діяльності та самовизначення" [5. С.

56.].

В.Нерсесянц до числа характерних ознак правової

держави відносить: верховенство закону, реальність прав і

свобод індивіда, організацію та функціонування суверенної

судової влади на основі принципу розподілу влади, правову

форму взаємостосунків особи та держави [7. C. 15.].

Незмінним елементом правової держави виступає свобода

особи, що об'єктивувалася в системі її невід'ємних прав.

Нормальні відносини між особою та державою, яка по суті

своїй тяжіє над індивідом, пригнічує його, обмежує його

свободу певними стандартами поведінки, зручними перш за

все державі, базуються саме на свободі особи. Висока

цінність правової держави полягає в тому, що вона виникла

у пошуку свободи і прагне бути гарантом цієї свободи.

Пріоритет прав людини по відношенню до держави є

первинною, визначальною та системоутворюючою ознакою

правової держави, з якою пов'язані й інші її ознаки, шо

обумовлюють здійснення свободи і прав людини, а саме:

побудова державного і громадського життя на принципах

права, розподілу влади, взаємної відповідальності особи

та держави.

Метою правової держави є забезпечення меж свободи

людини, неприпустимість порушення простору свободи,

окресленого правом, заборона застосування неправових

насильницьких заходів. Права людини підтримують певну

відстань між державою та окремою людиною, гарантуючи їй

приватність. Проте держава дистанціюється не тільки від

особи, але й від боротьби політичних сил для утримання

групових інтересів у сфері права у тих випадках, коли

боротьба политичних сил виходить за правові межі. У цьому

контексті правова держава покликана запобігати соціальним

катаклізмам і переворотам, забезпечуючи розумний

компроміс у суспільстві.

Правова держава залишається ідеалом і в сучасному

суспільстві. Навіть країни, що досягли найвагоміших

результатів у всіх сферах життя, стоять перед

необхідністю знаходити відповіді на найважливіші питання:

якою повинна бути держава, щоб забезпечити справедливий

порядок відносин між державою та особою; як обмежити

свавілля держави і забезпечити автономію та свободу

особи; які повинні бути гарантії від непередбаченості дій

влади; як досягти балансу свободи особи й обмеження її

егоїзму; нарешті, як обмежити державну владу без утиску

її владних повноважень щодо забезпечення порядку й

організації в суспільстві. Кожне з цих питань

неоднозначне й несе в собі суперечності, адже йдеться про

пошуки меж, переступивши які держава втрачає демократичну

суть на користь або тоталітаризму, або анархії.

Сучасні правові держави, зокрема, Австрія, Іспанія,

Німеччина, Франція, Швейцарія тощо, більшою чи меншою

мірою залежать у своїх діях від стану економіки і

розстановки політичних сил, від рівня культури

суспільства та міри солідарності громадських інтересів,

від зовнішніх чинників і взаємостосунків світової

спільноти, від національної специфіки та особливостей

історичних шляхів країни, її геополітичної орієнтації та

внутрішньополітичних традицій організації влади. Така

своєрідність виявляється також в особливостях правових

інститутів і процедур захисту прав людини, які безумовно

впливають на формування національного алгоритму

забезпечення прав і свобод людини, її статусу та

можливостей у взаємостосунках з державою.

Формування сучасної демократичної правової держави –

це не одномоментна акція, а поетапний процес, який

постійно спрямований на удосконалення. Федеральний

конституційний суд Німеччини відзначив: "Принцип правової

держави, неповно сформульований Конституцією, не містить

всеосяжних певних рекомендацій і заборон; він вимагає

конкретизації залежно від реальних обставин; при цьому

повинні, звичайно, зберігатися в цілому основоположні

елементи правової держави та державності" [3. С.54].

Таким чином, для виконання своєї основної функції, –

захисту й дотримання прав і свобод громадян, – держава

повинна оперувати системою процедур, механізмів,

інститутів, що гарантують суб'єктивні права на основі

об'єктивного, заснованого на праві порядку державної

діяльності. Ці процедури, механізми, інститути не є

незмінними, вони перебувають в динаміці, удосконалюються,

пристосовуються до умов життя суспільства, що змінюються.

Водночас неможливо домогтися дотримання прав і свобод

людини в суспільстві, розділеному соціальними

суперечностями, конфронтацією та політичною боротьбою, що

виходить за межі права. Обов'язковою умовою є схвальна

позиція громадян щодо загальних принципів державного

устрою, цілей розвитку суспільства, де свобода і права

людини пов'язані з повагою та довір'ям співгромадян до

державних установ і один до одного. Етичні чинники,

зокрема, солідарність, об'єднання навколо

загальновизнаних цінностей – це неправові категорії, які,

тим не менше, справляють вагомий вплив на ставлення до

прав людини, права як такого та законності в суспільтсві.

В атмосфері нестабільності, безвір'я, етичної деградації

суспільства реалізація прав і свобод людини не має шансу.

Захистити права людини, забезпечити гідність особи як

невід'ємний компонент культури суспільства здатна

держава, для якої людина, вільна від нужденності,

насильства та приниження, виступає не як об'єкт команд і

розпоряджень, а як рівноправний, звільнений від жорсткої

опіки державної влади партнер, що бере участь у

передбачених законом формах контролю за діяльністю

владних структур.

Відчуття суб'єктності в державі людині здатне

надавати громадянське суспільство. Як сфера спільної

діяльності людей, що не залежить від інститутів державної

влади, громадянське суспільство дає можливість людям

збалансувати і проконтролювати владу, реалізувати свої

інтереси та потреби. Громадянське суспільство об'єднує

людей навколо тих справ, що їх хвилюють. Це потужний

пласт суспільних відносин, що вимагає окремого

дослідження. В контексті теми слід зауважити тільки, що

рівень розвитку громадянського суспільства не завжди

відповідає бажаному та заавансованому. В «старих

демократіях» інституції громадянського суспільства

органічно присутні в житті переважної більшості дорослого

населення, зокрема молоді, при цьому – це неполітичні,

далекі від урядових та владних справ осередки, що діють

на побутовому рівні, задовольняючи потребу людей у

соціалізації в повсякденні.

Вітчизняне правове поле, зокрема удосконалене ухвалою

22 березня 2012 року Верховною Радою України нового

закону «Про громадські об’єднання», забезпечує умови для

активізації структур громадянського суспільства, хоча

динаміка його формування за останні 4 роки залишає бажати

кращого. Так, станом на 06.06.2011 р. Міністерством

юстиції України було зареєстровано з 2008 по 2011 рік:

Всеукраїнських громадських організацій було зареєстровано

у 2008 р. – 22, у 2009 – 23, у 2010 – 27, у 2011 – 5;

політичних партій – відповідно по роках – 20, –12, –13, –

10; зареєстрованих громадських організацій – 208, 254,

218, 11; легалізованих громадських організацій – 23, 26,

27, 5; благодійних організацій – 52, 48, 71, 19; творчих

спілок – 1 – у 2008 р. 1 – у 2010 р. [11]. Отже кількісні

дані підстав для оптимізму в оцінках спроможності

вітчизняних громадянських структур істотно впливати на

суспільні процеси взагалі, та на державу – зокрема, на

сьогодні не дають, але перспектива є. Водночас, не слід

перебільшувати можливості інституцій громадянського

суспільства у протистоянні з державою. Реальність

свідчить, що таке протистояння як правило завершується не

на користь організованої громадськості. Громадськість

повинна, на наш погляд, налаштовуватись на превентивні

заходи, адже краще не допустити порушення прав людини,

ніж потім добиватися від держави виправлення ситуації,

при чому переважно за рахунок постраждалих.

Таким чином, у даний час полеміка щодо прав людини

ведеться не стільки навколо прав, як навколо обов’язків

тих, хто керує, а також навколо права підлеглих вимагати

компетентності та свободи, якщо їм у такій відмовлено.

Безумовність дотримання прав і свобод людини та

невідворотність відповідальності за їх порушення на всіх

без виключення рівнях владної ієрархії – це ідеал, до

якого прагнуть всі демократичні суспільства. Досяжність

цього ідеалу обумовлюється назагал розвиненістю правової

системи, рівнем організаційної культури та моральними

засадами суспільства, що складають основи акцептованої

суспільством ідеології.

Органи державного управління здатні виконувати

охоронну, регулятивну, виховну, інформаційну та

компенсаційну функції гарантування прав людини на основі

прав і свобод особи як вищої суспільної цінності,

обумовлюючи рівень соціальної справедливості у

суспільстві та здійснення суспільного порядку й безпеки.

При цьому виховна та компенсаційна функції органічно

пов’язані з ідеологією прав людини як системою

теоретичних дискурсів, здатних сформувати позитивні та

дієві імпульси для практичного втілення у процесах

державотворення та державного управління.

Дієвими засабами запобігання порушення прав людини в

практиці державотворення є удосконалення суспільно-

правового механізму гарантування прав людини з метою

утвердження невідворотності відповідальності влади за їх

порушення на основі результатів публічної звітності

влади та громадського моніторингу її діяльності щодо

дотримання прав людини. Для забезпечення такого

удосконалення необхідні: реальний розподіл влад,

покликаний їх урівноважувати; панування правового закону;

засноване на такому законі обмеження індивідуалізму для

запобігання зловживань правами і свободами як самих

громадян, так і неправомірних дій всіх гілок влади.

Вітчизняна інфраструктура громадянського суспільства

досить своєрідна, порівняно навіть з «новітніми

демократіями» країн Центральної та Східної Європи, з

якими наша держава має спільний досвід «радянського»

періоду. Для моніторингу дотримання прав людини

громадськими інституціями особливо актуальний

превентивний характер дій, адже за таких умовм цілком

можливе недопущення порушень, тобто власне гарантування

прав.

Пріоритет прав людини не знімає з самої особи

відповідальності за належне використання своїх прав та

свобод і одночасно накладає відповідальність за

забезпечення прав людини на державу. Взаємна

відповідальність держави і громадянина на основі

відповідного правового зв'язку здатна без утисків прав і

свободи громадян забезпечити права і свободу суспільства.

Список використаних джерел

1.Антонович М.М. Україна в міжнародній системізахиступрав людини : Теорія і практика [Текст]. –Монографія.– К.: КМ Академія, 2007. – 384 с.

2.Головаха Є., Паніна Н. Українське суспільство1992–2008: Соціологічний моніторинг. – К.:Інститут соціологіїНАН України, 2008. – 85 с.

3.Государственное право Германии. Т. 1. М., 1994. –112с.

4.Кириленко О., Гон М.. Проблеми захисту правлюдини: досвід соціологічних дослідженьУкраїнський соціологічний журнал. 2010. № 3–4. –С. 92 – 98. - [Електронний ресурс]. – Центр ім.О.Разумкова. – Режим доступу:http://www.uceps.org/ukr/socpolls.php?cat_id=161<28 серпня 2010 р.>

5.Кистяковській Б. А. В защиту права (Интеллигенцияи правосознание) // Вестник московского ун-та.Серия 7. Філософія. 1990. № 3. С. 56.

6.Конституційні права, свободи і обов’язки людини ігромадянина в Україні: До 60-річчя Загальноїдекларації прав людини [Текст]. – Монографія / Заред.Ю.С.Шемшученка; Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. – К.: Юридична думка,2008.– 252 с.

7.Нерсесянц В.С. История идей правовойгосударственности. М: РАН ИГПАН. - 1993. – 410с.

8.Новіцький М., Фіалова З. Актуальність вивченняпроблематики прав людини у контексті сучасноїсоціальної доктрини: Open Society Institute,Budapest / Warszawa, 1999. - 250 с.

9.Права людини / Держава / Соціологічні опитування[Електронний ресурс]. – Центр ім. О.Разумкова. –Режим доступу:http://www.uceps.org/ukr/socpolls.php?cat_id=161<28 серпня 2010 р.>

10. Проблеми реалізації прав і свобод людини тагромадянина в Україні [Текст]. – Монографія / Зазаг. ред. Н.М.Оніщенко, О.В.Зайчука. – К.:Юридична думка, 2007.– 424 с. [Електронний ресурс]– Режим доступу:http://ukrlibrary.com.ua/books/20/6/2/409.html

11. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник /Пер. з рос. — Харків: Консум, 2005. — 656 с.[Електронний ресурс] – Режим доступу:http://ukrlibrary.com.ua/books/20/6/2/409.html

12. Философия/словарь по обществознанию под ред.Петрунина Ю.Ю, Панова М.И., 2006 г.- 480 с.

13. Семьоркіна О.М. Характеристика громадськихформувань як інститутів громадянського суспільства// Роз' яснення Міністерства юстиції України. –Документ n0016323-11 від 24.01.2011 [Електроннийресурс] – Режим доступу:http://www.ng.gov.ua/ru/justice/179-uu-info/1837-harakteristika-gromadskih-formuvan.html

14. Lipset S.M. Some social requisites ofdemocracy revisited: 1993 presidential review //Amer. Soc. Rev., 1994. V. 59, № 1. P. 1–22

SOME ASPECTS OF PUBLIC ADMINISTRATION IDEOLOGY

FORMATION ON THE PRINCIPLE OF ADHERENCE TO HUMAN RIGHTS