Кримінальне, кримінальне процесуальне і кримінально-виконавче право: проблеми взаємозв’язку

Вісник Кримінологічно ї асоціації України № 8

1

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧН

АСОЦІАЦІЇ

УКРАЇНИ Збірник наукових праць №8

Засновник і видавець —

Харківський національний університет внутрішніх справ

Виходить 3 рази на рік

Заснований 2012 р.

Харків 2014

ISSN 2304-4556

НОЇ

Харківський національний університет внутрішніх справ

Вісник Кримінологічно ї асоціації України № 8 ISSN 2304-4556

2

УДК 343.2(477)(075.8)

ББК 67.9 (4УКР)305 В 45

Рекомендовано до друку рішенням правління Кримінологічної асоціації України 1 грудня 2014 року

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Головний редактор –

Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України,

президент Кримінологічної асоціації України, відповідальний секретар редколегії –

Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України

ЧЛЕНИ РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇ: Денисова Тетяна Андріївна, доктор юридичних наук, професор; Джужа Олександр Миколайович, доктор юридичних наук, професор; Ємельянов В’ячеслав Павлович, доктор юридичних наук, професор; Житний Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, професор; Левченко Катерина Борисівна, доктор юридичних наук, професор; Литвак Олег Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Мартиненко Олег Анатолійович, доктор юридичних наук, професор; Назаренко Дмитро Олександрович, доктор юридичних наук; Негодченко Олександр Володимирович, доктор юридичних наук, професор; Рущенко Ігор Петрович, доктор юридичних наук, професор; Стрельцов Євген Львович, доктор юридичних наук, професор; Трубников Василь Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Харченко Вадим Борисович, доктор юридичних наук, доцент; Юхно Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, професор; Ярмиш Олександр Назарович, доктор юридичних наук, професор; Ященко Андрій Михайлович, доктор юридичних наук, доцент.

В45

Вісник Кримінологічної асоціації України № 8 : збірник наукових праць [редкол. Т. А. Денисова, О. М. Джужа, В. П. Ємельянов та ін.]. – Харків : Золота миля, 2014. – 260 с.

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кримінологі-чних та кримінально-правових питань, актуальних проблем боротьби зі злочинністю, удосконалення національного кримінального законодавства, правового регулювання, інформаційно-аналітичного та організаційно-управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, здобувачів, ад’юнктів, аспірантів, слухачів, курсантів та студентів, а також всіх тих, хто цікавиться проблемами реформування кримінальної юстиції.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій.

Харківський національний університет внутрішніх справ, 2014


3

ЗМІСТ:

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Бандурка Олександр Маркович, Литвинов Олексій Миколайович СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ ЩОДО МЕХАНІЗМУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ..................... 6

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Житний Олександр Олександрович МІЖНАРОДНЕ «АНТИКРИМІНАЛЬНЕ» СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ ТА ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННОСТІ ..................................................................................... 13

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Байлов Антон Володимирович, Васильєв Андрій Анатолійович НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗАХОДІВ ПРОТИДІЇ НАСИЛЬСТВУ В СІМ’Ї ................................................................................. 24

Лантінов Ярослав Олександрович ЩОДО ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ОСНОВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА УКРАЇНИ: ОБҐРУНТУВАННЯ ЗМІНИ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ПАРАДИГМИ .................................................................................... 31

Харитонова Олена Володимирівна СУЧАСНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ НАУКОВОЇ ДУМКИ У ДОСЛІДЖЕННІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НАСЛІДКІВ ЗЛОЧИНУ .................................................. 42

Цвіркун Наталія Юріївна ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗМІШАНОЇ ФОРМИ ВИНИ В СКЛАДІ ЗЛОЧИННОГО БЕЗГОСПОДАРСЬКОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ ................................................ 47

Черевко Кирило Олександрович АБОРТ ЯК МОРАЛЬНО-ЕТИЧНА ТА ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА В КОНТЕКСТІ СТАТТІ 134 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ .................................................. 56

Юртаєва Ксенія Володимирівна КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗАГРОЗУ ГРОМАДСЬКІЙ БЕЗПЕЦІ, ЗНИЩЕННЯ ЧИ ПОШКОДЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ВЛАСНОСТІ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ..................................................................................................................... 63

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Орлов Юрій Володимирович, Миронюк Дмитро Миколайович ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ: ПОЛІТИКО-КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ...................................... 75


4

Пашнєв Дмитро Валентинович

СТРАТЕГІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ КІБЕРНЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ............................................................................... 94

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

Митрофанов Ігор Іванович КРИМІНАЛЬНЕ, КРИМІНАЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ТА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ .............................................104

Олішевський Олександр Володимирович ВИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ПОРНОГРАФІЧНОГО ХАРАКТЕРУ ...........................119

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Бульба Ірина Валеріївна ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОГРОЗУ ВБИВСТВОМ ...129

Васильченко Євгеній Вадимович ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЗАПРОВАДЖЕННЯМ ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОСТУПКІВ ТА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НИХ.....................................................................................137

Воскресенська Ірина Владиславівна ХІМІЧНА КАСТРАЦІЯ ЯК ЗАХІД КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ ..............143

В’юник Максим Вікторович ЩОДО ПИТАННЯ ОПТИМІЗАЦІЇ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ .........148

Дудченко Кирило Юрійович ІНСТИТУТ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ ЩОДО ЮРИДИЧНИХ ОСІБ: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ .....156

Коваленко Євгенія Віталіївна, Пилипець Ярослав Іванович СПІВРОЗМІРНІСТЬ ЗЛОЧИНУ ТА ПОКАРАННЯ ЯК СКЛАДОВА ПРИНЦИПУ СПРАВЕДЛИВОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ .....................................................163

Корицький Вячеслав Андрійович ЗМІСТ ПОНЯТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ПОКАРАННЯ В ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ........................................169

Ліщина Ельвіра Сергіївна КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ЗА НАЯВНОСТІ СПЕЦІАЛЬНОГО МОТИВУ В КОНТЕКСТІ СТАТТІ 153 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ .......................................................................................................................178

Лозінська Ілона Анатоліївна ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ .................................................................................................................185

Москвичова Анна Віталіівна ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВЧИНЕННЯ ДИВЕРСІЇ ...195


5

Новікова Катерина Андріївна ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ ПРИ ЗАМІНІ ПОКАРАНЬ ....201

Погребняк Ольга Олександрівна АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ КОРУПЦІЙНИХ ДІЯНЬ ТА ЇХ НАСЛІДКІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ....................................................................207

Пугачов Кирило Володимирович СПІВВІДНОШЕННЯ ІНСТИТУТІВ СУДИМОСТІ ТА ІНШИХ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ ..............................................................214

Руссу Катерина Сергіївна ЗНАЧЕННЯ ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ У ВИЗНАЧЕННІ ОБ’ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ................................................................................................222

Семеногов Ігор Володимирович КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЗЛОЧИННОГО УХИЛЕННЯ ВІД СПЛАТИ КОШТІВ НА УТРИМАННЯ ДІТЕЙ АБО БАТЬКІВ (КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ) ........................................................................228

Сохікян Анна Суренівна КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВРАХУВАННЯ ВИРОКУ СУДУ ІНОЗЕМНОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ ..................................................................................................237

Шеремета Роман Русланович ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИХ НАСЛІДКІВ НЕНАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ЩОДО ОХОРОНИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ДІТЕЙ ........................................................................................................245

НАШІ АВТОРИ ............................................................................................ 253

ДО УВАГИ АВТОРІВ ................................................................................... 257


6

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук

України, президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ),

Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.9 (477)

СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ ЩОДО МЕХАНІЗМУ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

У статті на основі аналізу окремих специфічних рис застосування систем-ного підходу у кримінологічних дослідженнях та формулювання відповідного визначення розглянуто системні властивості діяльності із протидії зло-чинності. Ключові слова: системний аналіз, механізм протидії злочинності, криміно-логічна діяльність.

На початковому етапі класичної схеми нарощування на-

укового знання домінує «проблема центрального поняття». Ме-ханізм протидії злочинності для вітчизняної кримінології – до-сить нова категорія, яка на сьогодні серйозному науковому ана-лізові не піддавалася. Окремі спроби вивчення не носили конце-птуального характеру, були розрізненими та безсистемними. У той же час варто визнати, що ця проблема привертала до себе увагу вчених. Про закономірності кримінологічного процесу в аспекті дії його механізмів вели мову А. Е. Жалинський, Ф. А. Лопушанський, О. Б. Сахаров, Л. М. Давиденко, О. Г. Кальман, О.В. Боков та деякі інші. При цьому навряд чи потрібно прихову-вати справжні методологічні причини, з яких саме механізм протидії злочинності був обраний нами в якості ключової кате-горії дослідження.

По-перше, варто враховувати певну закономірність, що спостерігається в системних уявленнях. Так, багато авторів, особ-ливо з «першопрохідників», свідомо або інтуїтивно підкреслюють той момент, що поняття системи якимось чином пов’язане з дослі-

О. М. Бандурка, О. М. Литвинов, 2014


7

дником, з його відношенням до об’єкта, тобто носить цілком суб’єктивний характер. Інакше кажучи, вибір «центрального по-няття» виходить із суб’єктно-об’єктної подвійності системи як реа-льного об’єкта і як «способу мислення» дослідника. Таким чином, у методологічний сценарій цієї статті була закладена гіпотеза про те, що саме в моделі механізму протидії злочинності відображаються такі властивості та їхні відносини, дослідження яких дозволить досягти результату конкретного наукового пошуку. У цьому сенсі діяльність із протидії злочинності уявляється як об’єкт, механізм – як засіб його вивчення, а теоретична концепція останнього є кін-цевим результатом дослідження.

По-друге, проблема виділення механізму протидії зло-чинності як центрального поняття, пов’язана із прагненням до спрощення в процесі дослідження складних утворень, до пошуку «простого у складному». Сама діяльність із протидії злочинності як ієрархічна система дозволяє вибрати певний рівень абстрак-ції, що забезпечує єдність чотирьох основних наукових компо-нентів: дослідницької програми; поставлених завдань; методо-логічної позиції; усталеної термінології і традиційних понять.

Необхідність застосування методології системного під-ходу пояснюється складністю дослідження проблем протидії злочинності як об’єкта аналізу, пов’язана з багатогранністю практичних завдань і об’єктивно формує настійну потребу у застосуванні такого підходу. Значення системного підходу поля-гає в його реальних можливостях при пізнанні і вирішенні про-блем навколишньої дійсності. Він дозволяє інтегрувати різнорі-дні проблеми, знайти їхній спільний знаменник і тим самим представити групу складних проблем як єдину всеохоплюючу проблему.

Системний підхід, як найбільш розроблена методологія вивчення складних явищ і процесів, дозволяє здійснювати цілі-сний аналіз у процесі пізнання, практично реалізувати принцип, за яким соціальна система розглядається як живий організм, що перебуває в постійному розвитку.

Системний підхід важливий також тим, що він дозволяє поставити проблему, коли є безліч різних зв’язків як усередині неї, так і поза, і виникає необхідність відшукати єдину інтегро-вану якість, фундамент. «Системний підхід до дослідження складних динамічних цілісностей дозволяє виявити внутрішній


8

механізм не тільки дії окремих його компонентів, але і їхньої взаємодії на різних рівнях», – справедливо підкреслюється в літературі [1, с. 60].

При цьому слід звернути увагу на той факт, що в систем-ному дослідженні обґрунтуванню підлягає, насамперед, розгляд об’єкта дослідження як системи – наскільки це обумовлено реа-льними завданнями дослідження. Очевидно, що само по собі вживання системних категорій і понять ще не дає системного дослідження, навіть у тому випадку, якщо об’єкт дійсно може бути розглянуто як систему. Отже, вихідною категорією систем-ного підходу є поняття «системи», яке інтенсивно розроблялось у другій половині минулого століття (В. М. Садовський, В. Г. Афанасьєв, О. І. Берг, В. Д. Урсул).

У наш час вивчення об’єктивного світу і законів його від-биття у свідомості людей досягло такого рівня, що вже недоста-тньо оперувати тільки такими поняттями, як об’єкт, річ, знання, тому що вони виражають щось окреме, нерозчленоване, одини-чне. У даному зв’язку є логічним указати на основні властивості системних соціальних категорій.

Система, будучи конкретним видом реальності, перебу-ває в постійному русі. У кожній системі відбуваються різномані-тні зміни. Однак завжди є така зміна, яка характеризує систему як обмежену матеріальну єдність, що виражається певною фор-мою руху. Від того, у якій формі руху перебувають елементи сис-теми, залежить її місце в ієрархії систем.

З урахуванням того, що у світі усі явища та процеси вза-ємозалежні, поняття «система» повинно відображати і деякі конкретні, особливі зв’язки між взаємодіючими елементами. Ведучи мову про «систему» як відмежовану взаємодіючу безліч елементів, ми фіксуємо конкретність певної сукупності.

Введення у визначення поняття «системи» вказівки на фактор цілісності пов’язано з деякими труднощами. Практично всі сформульовані в літературі визначення системи мають спра-ву зі складністю завдання опису її цілісної поведінки. При цьому для з’ясування того, чи є дане утворення «цілісним», ми повинні знати, чи становить воно систему. Тож виникає замкнене коло.

Тому, слід уточнити співвідношення понять «ціле» і «си-стема», які розрізняються за ступенем спільності елементів. Ціле – це певний, кінцевий клас систем, що досягли у своєму розвитку


9

зрілості, завершеності. Поняття «ціле» відображає той момент розвитку, коли процеси, що характеризують початкову і кінцеву стадії розвитку, перебувають у відносній рівновазі.

Поняття «ціле» має сенс тільки у співвідношенні з по-няттям «система». Вони збігаються за змістом тільки тоді, коли система здобуває такі риси, які змушують виділити цей новий стан системи особливим поняттям – «ціле».

Поняття системи нематеріальне, воно являє собою ідеаль-ний образ матеріальних систем, що не збігається безпосередньо із цими системами, оскільки виражає загальне, необхідне, по природі властиве їм, тоді як вони представляють собою єдність одиничного та загального, загального та особливого. Однак, система речовинна за своєю формою, вона являє собою реально існуюче матеріальне утворення, річ, як розчленоване (на окремі, відносно самостійні та певним чином взаємозалежні елементи) ціле.

Система, як цілісне утворення, визначається природою елементів, що входять до неї, і характером зв’язків, що встанов-люються між ними, тобто структурою, і сама впливає на елемен-ти, обумовлюючи відповідну зміну їхніх властивостей і якостей. Здобуваючи певну цілісність, система співвідноситься зі своїми елементами як ціле із частинами і, власне кажучи, виражає пев-ний вид діалектики цілого та частини.

Виходячи з вищенаведених суджень, характеристиці протидії злочинності, як системи, відповідає визначення, в яко-му під системою розуміється сукупність об’єктів, об’єднаних деякою формою регулярної взаємодії або взаємозалежності [2, с. 19]. Уявляється доцільним, виходячи з функціональної харак-теристики явищ і процесів, що підлягають вивченню в рамках предметної сфери даного дослідження, надати своє визначення системи. Під системою ми розуміємо сукупність складаючих її елементів, розташованих у певній послідовності, пов’язаних загальною функцією, що породжує інтегровані якості, які невла-стиві її окремим частинам.

У цьому зв’язку варто особливо підкреслити, що система протидії злочинності у різній термінології нами раніше дослі-джувалося в цілому з тотожних методологічних позицій. При цьому нами були проаналізовані її структура, об’єкт, предмет і методи організаційно-управлінського впливу, основні напрямки діяльності, рівні та зміст [3].


10

На підставі аналізу понятійного апарату відповідної тео-рії нами був зроблений однозначний вибір на користь системно-го характеру протидії злочинності, як такого, що найбільш точ-но відображає кримінологічну сутність і зміст діяльності, покла-деної у його основу.

На закінчення, випереджаючи логічне запитання про якість зазначених ознак і характеристик як предмета теоретич-ного і практичного інтересу, вважаємо доцільним висловити ряд узагальнюючих тез.

По-перше, протидія злочинності (як і інші подібні по се-мантиці категорії) є формою відбиття специфічного стану впо-рядкованості суспільних відносин з метою обмеження злочин-ності (у широкому сенсі). Це вже здійснена дійсність, результат нормотворчого і правореалізаційного процесів. Тому коли ми говоримо про забезпечення та захист прав і законних інтересів особи, суспільства і держави, маємо на увазі якість забезпечення і зміцнення відповідних процесів, оскільки протидія злочиннос-ті, як правова категорія, існує незалежно від того, чи мають міс-це посягання на систему суспільних відносин з боку окремих осіб або соціальних спільнот. Зрозуміло, при вчиненні злочинів і правопорушень суспільним відносинам (правоохоронюваним цінностям) спричиняється істотна шкода, і вона тим більша, чим гірше забезпечується попередження, профілактика, запобігання і припинення протиправних посягань. Тому стан упорядковано-сті, тобто організації, врешті-решт – основна властивість проти-дії злочинності.

По-друге, розуміння протидії злочинності як специфіч-ного виду управлінської діяльності не означає заперечення її політико-правової природи, а також синергетичної сутності, що проявляється у вигляді відкритої нелінійної динамічної системи правовідносин. При цьому на порядку денному в жодному разі не стоїть питання про усунення із законодавчого, наукового і професійного лексикона інших понять, що відображають основ-ні напрямки кримінологічної діяльності.

Уявляється, що ці категорії виконують ряд змістовних функцій, необхідних:

1) кримінально-правовому і адміністративному законо-давству при формулюванні основного або факультативного об’єктів протиправних посягань;


11

2) кримінально-процесуальному законодавству при фо-рмулюванні цілей і завдань відповідної діяльності;

3) кримінології при дослідженні та обґрунтуванні засто-сування нових форм і методів впливу на злочинність на основі вивчення та аналізу просторово-територіального розподілу злочинів і правопорушень;

4) правоохоронній та управлінській практиці суб’єктів протидії злочинності при аналізі обґрунтованості та ефективно-сті розміщення і використання сил і засобів на території обслу-говування;

5) органам виконавчої влади для вирішення комплексу питань, пов’язаних із забезпеченням кримінологічної діяльності, управління нею, а також надання їй цілеспрямованого і масово-го характеру.

По-третє, протидія злочинності є важливим, але не єди-ним способом забезпечення належного стану громадського жит-тя, від надійності та ефективності якого залежить якість життя суспільства і конкретної людини. Не менш важливою гарантією є забезпечення «стану безпеки» як форми практичного вира-ження мети «обмеження злочинності». При цьому варто мати на увазі, що інтегруючою субстанцією для протидії злочинності і безпеки є змістовні співвідношення діяльності (як системи) та форми втілення певної якості, що проявляється в особливому по формі діалектичному зв'язку предмета пізнання і його профі-люючої властивості, використовуваного з метою понятійного відбиття провідних характеристик.

Однією з таких характеристик є якість функціонування механізму протидії злочинності як системи об’єктивно виника-ючих зв’язків, які реалізують функції об’єднання складових час-тин даного соціального явища. Ці зв’язки і складові частини од-ночасно характеризують його як єдине ціле. При цьому цілісний розгляд об’єкта дослідження не виключає, а, навпаки, обумов-лює необхідність вичленовування із різноманіття складових частин і взаємозв’язків найбільш важливих, які, власно, і несуть у собі характеристику загального. У зв’язку із цим система про-тидії злочинності виступає як суб’єктивно пізнаний прояв об’єктивної дійсності, що сприймається у формі умоглядно виді-лених сторін навколишньої соціальної дійсності, пов’язаної з певними видами соціальної діяльності.


12

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Аврутин Ю. Е. Преступность и общество: проблемы социогенеза : монография / Аврутин Ю. Е., Егоршин В. М., Шапиев С. М. – СПб. : СПб ун-т МВД РФ, 2000. – 362 с.

2. Аверьянов А. Н. Система: философская категория и реальность / Аверьянов А. Н. – М. : Мысль, 1976. – 188 с.

3. Литвинов О. М. Сучасні проблеми управління профілактикою злочинів : монографія / Литвинов О. М. – Херсон : «Олді-плюс», 2003. – 315 с.

В статье на основе анализа специфики применения системного подхода в криминологических исследованиях и формулировки соответствующего понятия рассмотрены системные признаки деятельности по противодей-ствию преступности.

Ключевые слова: системный анализ, механизм противодействия преступ-ности, криминологическая деятельность.

Systemic signs of crime prevention activity are examined in this article on the basis of analysis of specificity in using of systemic approach in criminological researches and proper definition making.

Keywords: systematic analysis, mechanism of combating crime, criminological activities.

Стаття надійшла до редакції 08.11.2014


13

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Житний Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, професор

(Харківський національний університет внутрішніх справ) УДК 343.211

МІЖНАРОДНЕ «АНТИКРИМІНАЛЬНЕ» СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ ТА ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННОСТІ

Розглянуто правовий інститут міжнародного співробітництва України у протидії злочинності. Визначається місце та роль національного криміна-льного права в механізмі його забезпечення.

Ключові слова: національне кримінальне право, кримінальне законодавство, міжнародні відносини, міжнародне співробітництво, протидія злочинності.

Процеси всесвітньої інтеграції, які стрімко розвиваються у

ХХІ ст., відбились у більшості соціально-політичних й економіч-них явищ та процесів на всіх рівнях – внутрішньодержавному, регіональному, світовому. Сприяючи прогресу сучасного світу, глобалізація має чимало суперечливих результатів. Зокрема, під її впливом змінюється структура, характер і динаміка багатьох соціальних девіацій, у тому числі й злочинності, відбувається інтернаціоналізація й транснаціоналізація останньої. Сучасна злочинність стає все більш мобільною і діяльною, чому сприяє посилення інтенсивності міграційних процесів, лібералізація режиму перетину державних кордонів, використання правопо-рушниками новітніх телекомунікаційних, інформаційних, тран-спортних, банківських та інших технологій, що дозволяють зазі-хати на охоронювані законом об’єкти «дистанційно» (перебува-ючи за межами держави, на території якого заподіюється зло-чинна шкода). Зростає кількість організованих транснаціональ-них злочинних об’єднань. Все більша кількість злочинних прак-тик (торгівля людьми, незаконні дії в сфері трансплантології, незаконний обіг психоактивних речовин, контрабанда, продаж зброї і боєприпасів, внутрішній і міжнародний тероризм, злочи-ни у сфері інформаційних технологій та інтелектуальної власно-сті, міжнародна корупція, легалізація злочинно здобутого майна,

О. О. Житний, 2014


14

переміщення екологічно небезпечних речовин з одних держав до інших, угони транспортних засобів з реалізацією їх за межами країни, викрадення предметів мистецтва й міжнародна нелега-льна торгівля ними тощо) характеризуються «міжнародний компонент» [1, с. 16]. Серед чинників, які актуалізують потребу у взаємодії суверенних суб’єктів міжнародних відносин у проти-стоянні злочинності слід згадати й те, що певна частина право-порушників завжди намагається ухилитися від відповідальності за вчинене ними, сховавшись у країнах, які не були місцем їхньо-го злочину. Чимало злочинців залишає Україну, переховуючись від вітчизняних правоохоронних органів, а територія України іноді стає місцем переховування злочинців, які втекли від орга-нів правосуддя іншої держави.

«Умови сучасного світу, – писав Рене Давид, – вимагають…, щоб між державами встановилися, крім просто мирного співіс-нування, нові відносини співпраці, як регіональні, так навіть і всесвітні» [2, с. 9]. Сьогодні можна говорити про те, що еволюція злочинності об'єктивно створила передумови до взаємозалеж-ності і солідарності держав у реалізації кримінальної політики [3, с. 24–26]. Водночас, Україна (втім, як і будь-яка інша держава, що поважає міжнародне право) має досить обмежені можливості у протидії кримінальним загрозам, що формуються й реалізу-ються на різних державних територіях (транскордонній, транс-національній злочинності, злочинам, що мають регіональний, наднаціональний чи транснаціональний елементи). Вітчизняні органи влади при здійсненні кримінального переслідування, у ході реалізації кримінальної відповідальності мають повнова-ження, окреслені межами внутрішньої (національної) криміна-льно-правової юрисдикції. Зважаючи на необхідність дотриман-ня засад поваги державного суверенітету інших держав їхні пра-цівники не можуть (і не вправі), керуючись внутрішнім законо-давством України, виконувати на території іноземної держави дії, спрямовані на охорону правопорядку, розкриття злочинів, збирання доказів, затримання осіб, застосування покарань тощо [4, с. 174].

Перелічені вище чинники виводять проблеми організації реагування на злочини за межі внутрішніх інтересів нашої дер-жави та вимагають від України вживати адекватні змінам кри-міногенної картини світу заходи як на рівні національної право-


15

вої системи, так і на міжнародно-правовому рівні. У таких умо-вах все більш актуальними стають питання розвитку міжнарод-ного співробітництва України в «антикримінальній» сфері. Це завдання мають спільно вирішувати всі суб’єкти владних повно-важень – як ті, що відповідають за нормативне забезпечення кримінальної політики України (парламент держави), так і ті, які здійснюють її практичну реалізацію (вітчизняні органи кри-мінальної юстиції).

У спеціальній літературі питання міжнародного співробіт-ництва, зумовленого спільними потребами підтримання право-порядку обговорюються досить часто. Водночас, його загальне визначення ще й досі є дискусійним. Слід звернути увагу, що для формулювання відповідних дефініцій часто користуються кате-горією «міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю». У одних випадках її визначають як співробітництво із забезпе-чення захисту особи, суспільства, держави, міжнародного спів-товариства від злочинних діянь, суспільна небезпечність яких вимагає об'єднання зусиль кількох держав [5, с. 142]. В інших це співробітництво розглядається як складна система відносин, що включає міжнародну злочинність як об’єкт цілеспрямованого впливу держав у боротьбі із нею, узгоджену політику, договірно-правову основу та внутрішнє законодавство, правозастосовчу й організаційну діяльність суб’єктів співробітництва з попере-дження злочинності, кримінально-правовій боротьбі із нею та виконання кримінальних покарань при дотриманні встановле-них правил поводження з правопорушниками [6, с. 14–16]. Як слушно вказує М. В. Буроменський, співробітництво поширюєть-ся на процеси уніфікації кримінального, кримінально-процесуального, пенітенціарного законодавства, на надання міждержавної правової допомоги у кримінальних справах, на процеси формування міжнародного кримінального права [7, с. 738–739]. Тому правова основа діяльності держави, міжнародної спільноти і їхніх представників в цьому напрямку є комплекс-ною. Як вважають деякі автори, вона включає положення як міжнародного кримінального права, так і норми внутрішнього кримінального та пов'язаного з ним законодавства [8, с. 43]. Слід зазначити, що міжнародне співробітництво з питань протидії злочинності не слід ототожнювати з міжнародним криміналь-ним правом – вони є самостійними й рівнобіжними векторами


16

розвитку міжнародно-правового співробітництва з правових питань [9]. Тому й висновок включення міжнародного криміна-льного права до складу приписів про міжнародно-правове спів-робітництві держав у сфері кримінальної політики є дещо спір-ним. Основу міжнародного кримінального права складають рі-шення міжнародних установ, організацій, об'єднань. Відомий європейський фахівець з міжнародного кримінального права Г. Верле пише, що ця галузь охоплює норми універсальної юри-дичної значимості, які встановлюють, виключають чи іншим чином регулюють відповідальність за вчинення злочинів за мі-жнародним правом, що караються незалежно від того, чи вклю-чені вони в національну правову систему («ключовими» злочи-нами тут є воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид і злочин агресії) [10, с. 38–41]. Отже, норми міжнародного кримі-нального права уособлюють волю світової спільноти, спрямова-ну на забезпечення процесів міжнародного співробітництва. Якщо держава з якихось причин ігнорує ці норми, це означає, що вона не бере участі у глобальній взаємодії з приводу зазначених злочинних посягань.

Хоч фахівці часто конструюють відповідні дефініції крізь призму категорії «боротьба зі злочинністю», але понятійний апарат сучасних наук кримінально-правового циклу в сфері, що стосується впливу на злочинність, відрізняється значним розма-їттям. У науковому обігу перебувають також поняття «боротьба зі злочинністю», «попередження злочинності», «контроль над злочинністю», «правоохоронна діяльність» та низка інших). При цьому боротьба зі злочинністю розуміється як реакція суспільс-тва на окремі злочини з метою стримування злочинності як явища, за допомогою застосування кримінально-правових захо-дів впливу до осіб, які вчинили конкретні злочини [11, с. 4]. Мі-жнародна «антикримінальна» взаємодія і співпраця вказаними цілями і застосуванням зазначених засобів не обмежується. У сучасному світі вона розвивається і в сфері розробки норматив-но-правових актів, і в поліцейській сфері, і в пенітенціарній сфе-рі. Тому говорити про «міжнародну боротьбу зі злочинністю» – звужувати реальний зміст цієї діяльності. Більш точно її позна-чає категорія «міжнародне співробітництво у протидії злочин-ності». Вона більшою мірою відповідає європейському підходу до такого виду діяльності, оскільки дозволяє охопити як мінімі-


17

зацію протиріч і факторів, що породжують злочинність і сприя-ють їй, так і скорочення окремих видів злочинів, а також адеква-тні заходи реагування на вже вчинені злочини [12, с. 163].

Сучасне «антикримінальне» співробітництво на міжнаро-дному рівні охоплює широке коло питань – криміналізацію пев-них суспільно небезпечних діянь, уніфікацію законодавства про відповідальність за їх вчинення, безпосереднє припинення зло-чинів, проведення в необхідних випадках оперативно-розшукових дій, надання допомоги в розслідуванні криміналь-них проваджень і в здійсненні кримінального переслідування, розслідування міжнародних злочинів, здійснення кримінально-го переслідування, забезпечення виконання кримінальних по-карань, постпенітенціарний вплив, надання професійно-технічної допомоги, попередження злочинів, обмін аналітичною, кримінологічною та оперативною інформацією, розшук, арешт і конфіскацію незаконно переправлених за кордон капіталів [13, с. 25; 14, с. 6; 15, с. 431–432]. Понад півстоліття (починаючи з першого Конгресу ООН з попередження злочинності та пово-дження з правопорушниками, що відбувся в 1955 р в Женеві) у світі функціонує глобальна система боротьби зі злочинністю, що включає головні органи ООН, її спеціалізовані установи та між-народні організації, а також міжнародні регіональні організації по боротьбі із злочинністю, міжнародні та національні судові системи, правоохоронні органи держав [16, с. 10]. У європейсь-кому регіоні міжнародне співробітництво з кримінально-правових питань координується Радою Європи, а також компе-тентними органами Євросоюзу (Європейською комісією, Радою ЄС) і створеними ним наднаціональними правоохоронними структурами (Європол, Євроюст). Зростає інтенсивність міжна-родних контактів і на рівні національних правоохоронних орга-нів (міжвідомчого співробітництва). Так, якщо в першому пів-річчі 2011 року до Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України надійшло 292 запита про міжнародну правову допомогу, то за аналогічний період 2012 року їх було вже 409 [17, с. 82].

Структура міжнародного співробітництва України в сфері протидії злочинності може бути показана перш за все за напря-мами (рівнями), які дозволяють виділити двостороннє, регіона-льне та універсальне співробітництво [18, с. 184–189]. На двос-


18

торонньому рівні воно забезпечується договорами між Україною та окремими іноземними державами про взаємну правову допо-могу, видачу злочинців, передачу засуджених осіб для відбуван-ня покарання (наприклад, це договори України про правову до-помогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах з Республікою Грузія, з Естонською Республікою, з Республікою Молдова, з Республікою Польща). Такий формат взаємодії до-зволяє максимально врахувати інтереси кожної сторони з конк-ретної проблеми [19, с. 11]. Водночас, слід зазначити, що наша держава поки що встановила двосторонні зв’язки в сфері міжна-родного співробітництва з питань протидії злочинності далеко не з усіма країнами світу, що в ряді випадків не дозволяє вітчиз-няним правоохоронним органам ефективно співпрацювати з колегами за межами європейського регіону. Так, зокрема, Украї-ною майже не налагоджено договірних відносин з питань про-тидії злочинності з країнами Південної й Центральної Америки, Африканського континенту.

На регіональному рівні міжнародне співробітництво до-зволяє враховувати спільні інтереси держав конкретного регіо-ну. Як зазначає М. В. Буроменський, «існування регіональних договорів щодо боротьби зі злочинністю є надзвичайно потуж-ним юридичним засобом забезпечення у регіоні єдиної криміна-льно-правової політики… у тих напрямках, де організація заці-кавлена найбільше» [7, с. 743]. Сьогодні найбільш актуальними напрямами розвитку міжнародного співробітництва України в цьому напрямку є її співпраця з питань протидії злочинності із Радою Європи та з Європейським Союзом. Відповідні відносини регулюють численні міжнародні акти регіонального значення – Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 гру-дня 1957 р., Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 28.05.1970 р., Європейська конвенція про незастосування строків давності до злочинів проти людяно-сті та воєнних злочинів від 25.01.1974 р., Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15.05.1972 р. та ін.

Основою регіонального міжнародного співробітництва в рамках СНД для України поки що залишається чинна для Украї-ни Мінська конвенція про правову допомогу та правові відно-шення в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.


19

Проте, вона є певною мірою застарілою. Більш широкі можливо-сті надає Кишинівська Конвенція про правову допомогу та пра-вові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 р., яка підписана, але поки що не ратифікована Україною.

На універсальному рівні міжнародне співробітництво України в сфері протидії злочинності здійснюється завдяки її участі у всесвітніх міжнародних організаціях. Надважливою є наявність авторитетного координатора в об’єднанні окремих держав навколо спільних наднаціональних кримінально-правових проблем. У планетарних масштабах цю роботу виконує сьогодні ООН, членом якої Україна є з часу заснування цієї орга-нізації. Уособлюючи міжнародну спільноту у відносинах, пред-метом яких є злочинність і засоби соціального контролю над нею, визначення окремих злочинів та їх типових правових нас-лідків, у рішеннях ООН створює для національних галузей зако-нодавства, які регламентують протидію злочинності, орієнтири або й стандарти для уніфікації й удосконалення. Ці питання роз-глядаються в багатьох документах Генеральної Асамблеї, Секре-таріату, Економічної та Соціальної Ради, інших органів і спеціа-льних установ ООН. У формуванні міжнародно-правової бази боротьби зі злочинністю помітною є роль Конгресів ООН з пи-тань запобігання злочинності й поводження із правопорушни-ками [20].

Хоч в сфері антикримінальної політики ООН відповідальна перед світовою спільнотою передусім за глобальну координацію боротьби з посяганнями на мир, міжнародні правопорядок і без-пеку, ця організація приділяє багато уваги протидії й іншим ви-дам злочинів, які мають міжнародні (транснаціональні) елемен-ти та поширення яких досягає наднаціональних масштабів. Пра-гнення впливати на ці негативні процеси зумовлене метою ООН здійснювати міжнародне співробітництво в розв’язанні міжна-родних проблем економічного, соціального, культурного й гу-манітарного характеру, в заохоченні розвитку поваги до прав людини й основних свобод всіх без розрізнення раси, статі, мови, релігії (ч. 3 ст. 1 Статуту ООН []). Тому з часом ця діяльність «сві-тового уряду» охоплює все більше коло питань (протидія теро-ризму, транснаціональній організованій злочинності, незакон-ному поводженню зі зброєю, обігу психоактивних речовин, тор-гівлі людьми тощо). Наприклад, ще в 70-х рр. ХХ ст. корупційні


20

правопорушення оцінювалися ООН як проблема здебільшого внутрішньодержавна (зокрема, в Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, затвердженому у 1979 р., вка-зано, що «поняття корупції має визначатися національним пра-вом»). Однак, з 90-х рр. ця організація вже створює глобальну мережу антикорупційних норм [21, с. 93]. Пояснюється збіль-шення об’єктів антикримінальної діяльності ООН передусім тим, що злочинність в нових умовах набула характеру планетарної проблеми.

Найбільш поширеною формою співробітництва держави щодо злочинів, які становлять небезпеку в міжнародному вимі-рі, є взяття на себе зобов’язань щодо їх криміналізації та заборо-ни. Крім того, через взаємодію з ООН Україна розвиває інститут засобів кримінально-правового впливу. Наприклад, це стосуєть-ся впровадження відновного правосуддя, якому чимало уваги приділено в ухвалених на рівні ООН рішень (Мінімальні станда-ртні правила ООН щодо заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням від 14.12.90 р., Резолюції Економічної та Соціальної Ради ООН від 4.05.99 р. «Основні принципи застосування про-грам відновного правосуддя у кримінальних справах» тощо) [22].

На думку В. Ф. Цепелєва, при створенні конструкції міжде-ржавної взаємодії та міжнародного співробітництва у сфері про-тидії злочинності необхідно вирішити, оптимізувати суперечли-ву ситуацію, коли, незважаючи на інтернаціоналізацію злочин-ності, засоби і форми боротьби із нею залишаються здебільшого національними (внутрішньодержавними). Тому метою такого співробітництва є досягнення єдності, узгодженості дій держав [6, с. 16]. Однак, ця мета міжнародного співробітництва є промі-жною. Стратегічною (кінцевою) метою має бути визнане забез-печення безпеки (у національному та міжнародному масшта-бах), захисту прав і свобод людини. Уявляється, що саме таке бачення цілей зазначеної діяльності виправдовує ті колосальні зусилля, які витрачаюся останнім часом у світі для організації міжнародного співробітництва у охороні правопорядку.

З урахуванням наявних в спеціальній літературі суджень міжнародне «антикримінальне» співробітництво України можна визначити як врегульовану нормами національного законодав-ства й міжнародного права (а за відсутності відповідних міжна-


21

родних договорів – здійснювану на засадах взаємності) спільну діяльність спеціально уповноважених органів та посадових осіб України й інших держав, а також міжнародних організацій, спрямовану на запобігання міжнародним злочинам та злочинам міжнародного характеру, їхнє розкриття й розслідування, роз-шук і забезпечення притягнення до кримінальної відповідаль-ності осіб, що вчинили кримінальні правопорушення [23].

Нормативні положення про співробітництво суб'єктів мі-жнародних відносин є інститутом, який регулює відносини са-мостійних суб'єктів міжнародних відносин (суверенних держав), їхніх офіційних представників (правоохоронних, судових орга-нів) при взаємодії щодо вирішення питань, які стосуються кон-ституційних, матеріально-правових, процедурних (процесуаль-них) і організаційних аспектів встановлення, забезпечення і реалізації кримінальної відповідальності та інших заходів кри-мінально-правового впливу, попередження злочинів та усунен-ня їх негативних соціальних наслідків. Тому до цього міжгалузе-вого суперінституту інтегровано положення національного за-конодавства (конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, адміністративного) і міжнародного права. У його складі, підпорядковуючись загаль-ним цілям і принципам, взаємодіють приписи, що належать двом відносно самостійним правовим системам (міжнародному праву і праву внутрішньому). Це зумовлює висновки, що вдоско-налення теоретичних і практичних аспектів міжнародного спів-робітництва України у сфері протидії злочинності вимагає між-дисциплінарного підходу, об'єднання зусиль представників різ-них галузей юридичної науки, а якість його нормативного за-безпечення – узгодження положень міжнародного та національ-ного права, що входять до цього інституту.


1. Голик Ю. В. Преступность – планетарная проблема. (К итогам XI Конгресса ООН по предупреждению преступности и уголовному правосу-дию) / Ю. В. Голик, А. И. Коробеев. – СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2006. – 215 с.

2. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид. – М. : Международные отношения, 1999. – 400 с.

3. Уголовная юстиция: проблемы международного сотрудничест-


22

ва. Международный научно-исследовательский проект. – М. : Издательство БЕК, 1994. – 296 с.

4. Зозуля Є. В. Поняття, зміст та напрямки розвитку міжнародного співробітництва правоохоронних органів України / Є. В. Зозуля // Пробле-ми правознавства та правоохоронної діяльності – 2010. – №1.– С. 173–179.

5. Попаденко Е. В. Международное уголовное право : учеб. пособие / Е. В. Попаденко. – М. : Юрлитинформ, 2012. – 192 с.

6. Цепелев В. Ф. Уголовно-правовые, криминологические и органи-зационные аспекты международного сотрудничества в борьбе с преступ-ностью : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.08 / Цепелев Валерий Филиппович. – М., 2001. – 418 c.

7. Буроменський М.В. Міжнародне співробітництво України у сфері запобігання злочинності та боротьби з нею // Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. – Х.: Право, 2008. Т. 5 : Кримінально-правові науки. Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю в Україні / за заг. ред. В.В. Сташиса. – С. 738–739.

8. Амранов Г. И. Место и роль уголовного права при реализации международного сотрудничества государств в борьбе с преступностью / Г. И. Амранов. – М. : Моск. гос. акад. приборостроения, 2003. – 150 с.

9. Буроменський М. Деякі судження про поняття міжнародного кримінального права / М. Буроменський. // Вісн. Академії правових наук України. – 2003. – № 2–3. – С. 359–370.

10. Верле Г. Принципы международного уголовного права : учеб-ник / Г. Верле ; пер. с англ. С. В. Саяпина. – Одесса : Феникс ; – М. : ТрансЛит, 2011. – – 910 с.

11. Литвинов А. Н. Противодействие преступности : учебное по-собие / Литвинов А. Н., Давыденко Л. М., Давыденко М. Л., Юхно А. А. – К. : «Хай-Тек Пресс», 2011. – 200 с.

12. Шостко О. Ю. Протидія організованій злочинності в європей-ських країнах : монографія / О. Ю. Шостко. – Х. : Право, 2009. – 400 с.

13. Волосюк П. В. Международное сотрудничество в уголовном судопроизводстве : учебное пособие / П. В. Волосюк. – Ставрополь : Изд-во СГУ, 2009. – 450 с.

14. Проблеми порівняльно-правового аналізу та адаптації зако-нодавства України у сфері боротьби зі злочинністю до законодавства ЄС / Сердюк О. В., Мошак Г. Г., Дзюба Ю. П. та ін. ; наук. керівник дослідження О. Ю. Шостко // Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. пр. / редкол. В. І. Борисов та ін. – Х. : Право, 2012. – Вип. 23. – С. 3–16.

15. Литвинов О. М. Соціально-правовий механізм протидії зло-чинності в Україні : монографія. – Х. : Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2008. – 446 с.

16. Нигматуллин Р. В. Сотрудничество государств в борьбе с пре-ступлениями международного характера в ХХ – начале ХХI столетия (исто-рико-правовой аспект) : автореф. дис… д. ю. н. : 12.00.01 «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве» /


23

Р. В. Нигматуллин. – М., 2007. – 43 с. 17. Фаринник В. Міжнародне співробітництво під час криміналь-

ного провадження / В. Фаринник // Іменем закону. – 2012. – № 38 (5840). – Вкладка. – С. 81–96.

18. Лупу А. А. Международное уголовное право : учебное пособие / А. А. Лупу, И. Ю. Оськина. – М. : Издательско-торговая корпорация «Даш-ков и К», 2012. – 312 с.

19. Войціховський А. В. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю як пріоритетний напрямок зовнішньої політики України / А. В. Войціховський // Право і безпека. – 2010. – № 3. – С. 10–15.

20. Голіна В. В. Конгреси ООН: перспективи використання їх ре-комендацій у плануванні та здійсненні заходів запобігання злочинності в Україні / В. В. Голіна, М. Г. Колодяжний // Проблеми законності. – 2010. – № 108. – С. 169–177.

21. Нуруллаєв І. Роль ООН у формуванні глобальної міжнародно-правової антикорупційної стратегії / І. Нуруллаєв //Юридична Україна. – 2007. – № 12. – С. 93–96.

22. Микитин Ю. Закріплення основ відновного правосуддя у між-народно-правових актах ООН та Ради Європи / Ю. Микитин // Відновне правосуддя в Україні. – 2010. – № 1–4 (15). – С. 51–62.

23. Житний О. О. Міжнародне співробітництво в сфері протидії злочинності / О. О. Житний // Кримінологічний довідник : довідкове ви-дання / за наук. ред. д-ра юрид. наук, професора, академіка НАПрН України Бандурки О. М. ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, професора Джужі О. М. і д-ра юрид. наук, професора Литвинова О. М. – Х. : Діса плюс, 2013. – С. 240–241.

Рассматривается правовой институт международного сотрудничества Украины в противодействии преступности. Определяется место и роль национального уголовного права в механизме его обеспечения.

Ключевые слова: национальное уголовное право, уголовное законодательс-тво, международные отношения, международное сотрудничество, проти-водействие преступности.

Considered the legal institution of international cooperation in combating crime, the place and role of the national criminal law in the mechanism of the collateral.

Keywords: national criminal law, criminal law, international treaties, collateral, crime prevention.



24

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Байлов Антон Володимирович, кандидат юридичних наук, доцент

(Харківський національний університет внутрішніх справ), Васильєв Андрій Анатолійович, кандидат юридичних наук, доцент


НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗАХОДІВ ПРОТИДІЇ НАСИЛЬСТВУ В СІМ’Ї

Проведений аналіз законопроектів щодо посилення відповідальності за вчинення насильства в сім’ї, згідно з якими пропонується передбачити у розділі ІІ Особливої частини Кримінального кодексу України новий для кри-мінального законодавства термін «члени сім’ї». З метою забезпечення бі-льшої ефективності протидії злочинам проти членів сім’ї, а також уник-нення труднощів, які виникають під час кримінально-правової оцінки діянь, пов’язаних із заподіянням шкоди членам сім’ї, запропоновані зміни до чинно-го кримінального законодавства.

Ключові слова: насильство, сім’я, родичі, близькі родичі, кримінальна відпо-відальність, життя, здоров’я.

Обраний нашим суспільством та державою напрям євро-

пейської інтеграції потребує втілення у вітчизняну правоохо-ронну практику визнаних світовим товариством стандартів за-хисту прав і свобод людини. Передусім, це стосується сім’ї у ці-лому та дітей, зокрема, які внаслідок психологічної, соціальної та особистісної незрілості, залежності від дорослих, недостат-нього життєвого досвіду та багатьох інших чинників найменше захищені від небезпек, зокрема, «сімейного насильства», що мо-же набувати своїх крайніх проявів – сексуального та фізичного насильства.

На міжнародному рівні, право вже досить давно приділяє особливу увагу запобіганню насильству в сім’ї та «особливо не-безпечним формам жорстокого поводження з дітьми», до яких віднесено, зокрема, дитячу проституцію, дитячу порнографію, сексуальну експлуатацію дітей та деякі інші. Міжнародно-

А. В. Байлов, А. А. Васильєв, 2014


25

правові засади запобігання жорстокому поводженню з дітьми на рівні ООН визначено базовими документами з прав людини та дитини: Загальною декларацією прав людини 1948 р. (ст. 5), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 р. (ст. 7), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та куль-турні права (1966 p.), й іншими базовими міжнародно-правовими документами з прав дитини. У 1959 р. ООН схвалено документ, безпосередньо спрямований на захист дітей від наси-льства та порушення їх прав – Декларацію прав дитини. Однак вона не має юридично обов’язкової сили та містить лише реко-мендації державам – учасницям. 20 листопада 1989 р. ухвалено Конвенцію ООН про права дитини: так звану «світову конститу-цію прав дитини», яка проголошує право на рівень життя, доста-тній для забезпечення розвитку дитини, ліквідацію насильства й сексуальної та економічної експлуатації дітей. Разом з цим, наявність такої кількості міжнародних документів, нажаль, не сприяє зниженню кількості злочинів, що вчиняються на рівні сім’ї (злочинів, виконавцями та (або) потерпілими у яких є чле-ни сім’ї), зокрема, через складний механізм їх застосування та наявність прогалин та недосконалості чинного (у тому числі кримінального) законодавства.

Вагомий внесок у розробку питань кримінально-правової та кримінологічної характеристики насильства в сім’ї та напря-мів протидії насильству в сімейній сфері зробили Ю. М. Антонян, Г. А. Аванесов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Л. Д. Гаухман, Я. І. Гілінський, В. В. Голіна, Л. М. Давиденко, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. Ф. Зелінський, В. М. Кудрявцев, В. В. Лунєєв, Л. В. Сердюк, П. А. Сорокін, А. А. Піонтковський, Д. А. Шестаков та інші науковці. Разом з цим, не вирішеним залишився пласт про-блем, що стосуються як визначення кола складів злочинів, яки-ми охоплюється відповідальність за «сімейне насильство», їх кримінально-правої характеристики в контексті особливостей суб’єкта злочину та потерпілого від насильства, відмежування від суміжних складів злочинів, так і напрями протидії цьому явищу. Разом з цим, останнім часом активізувалася діяльність суб’єктів законодавчої ініціативи у напрямі вдосконалення чин-ного кримінального законодавства.

Останніми значимими законодавчими ініціативами, метою яких є вдосконалення чинного кримінального законодавства,


26

яким передбачено відповідальність за посягання на «членів сім’ї» слід визнати: Проект Закону про внесення змін до Кримі-нального кодексу України (щодо посилення відповідальності за вчинення насильства в сім’ї), поданий на розгляд Верховної Ра-ди України народними депутатами України В. М. Сушкевичем та С. М. Капліним (реєстр. №4036а від 06.06.2014) [1] (далі – проект закону №4036а від 06.06.2014) та Проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо введення кримі-нальної відповідальності за злочини скоєнні по відношенню до членів своєї сім’ї), поданий на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України К. О. Гузенком (реєстр. №4036а-1 від 17.06.2014) [2] (далі – проект закону №4036а-1 від 17.06.2014). Розглянемо їх більш детально та проаналізуємо положення законопроектів, керуючись положеннями сучасної доктрини кримінального права та спираючись на норми чинно-го законодавства.

Проектом закону №4036а від 06.06.2014 пропонується внести зміни до статті 67 Кримінального кодексу України (далі – КК), якими доповнити обставини, які обтяжують покарання при його призначенні, злочином щодо члена своєї сім’ї, а також до-повнити розділ ІІ Особливої частини КК «Злочини проти життя та здоров’я особи» новою статтею 128-1, якою пропонується встановити відповідальність за злочини, вчинені проти життя та здоров’я членів сім’ї.

Аналіз зазначеного законопроекту та пояснювальної запи-ски до нього дають підстави вказати на окремі положення, що потребують доопрацювання.

1. Формулюючи положення запропоновані у законопроек-ті, автори наголошують на необхідності забезпечення більшої ефективності протидії злочинам проти життя та здоров’я щодо членів сім’ї шляхом введення відповідальності за вчинення на-сильства в сім’ї і тим самим пропонують ввести у Розділ ІІ Особ-ливої частини КК «Злочини проти життя та здоров’я особи» но-вий для кримінального законодавства термін «члени сім’ї». При цьому, слід вказати, що визначення поняття «члени сім’ї» у чин-ному кримінальному законодавстві відсутнє, не визначають його і автори законопроекту ані в запропонованих змінах до чинного КК України, ані в пояснювальній записці до вищезазна-ченого законопроекту.


27

Для визначення цього терміну необхідно звертатися до п. 6 ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» де вказано, що «члени сім’ї – особи, які перебувають у шлюбі; проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між со-бою; їхні діти; особи, які перебувають під опікою чи піклуван-ням; є родичами прямої або непрямої лінії споріднення за умови спільного проживання». Вказане визначення поняття «члени сім’ї» занадто широке (з огляду на використані у ньому не чіткі формулювання) і не може повною мірою бути використане у кримінальному законодавстві через виникнення труднощів у правозастосовчій діяльності. Так, наприклад, окремі норми чин-ного КК України містять терміни «родичі», «близькі родичі», «потерпілий та його близькі», а у деяких випадках – ч. 2 ст. 396 КК України терміни «близькі родичі» та «члени сім’ї» передба-чені в якості альтернативних. Кримінальний процесуальний кодекс України пунктом 1 ч. 1 ст. 3 визначає терміни «близькі родичі» та «члени сім’ї» лише у їх єдності. Сімейний кодекс Укра-їни визначає лише поняття «сім’я». Враховуючи відсутність єд-ності у визначеннях вищезазначених термінах, а також їх конк-ретизації, це може призвести до виникнення проблем та плута-нини при визначенні потерпілої особи від злочину, що пропону-ється (нова редакція ст. 128-1 КК України).

2. Автори законопроекту пропонують криміналізувати у новій ст. 128-1 КК України такі суспільно небезпечні діяння: (1) вчинення насильства в сім’ї, тобто умисного вчинення будь-яких дій фізичного характеру члену своєї сім’ї, що спричинили легкі (ч.1 у редакції ст. 128-1 КК України законопроекту), серед-ньої тяжкості (ч. 2 у редакції ст. 128-1 КК України законопроек-ту) та тяжкі тілесні ушкодження (ч.3 у редакції ст. 128-1 КК України законопроекту); (2) необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження щодо члена своєї сім’ї; (3) умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій щодо члена своєї сім’ї, які завдали фізичного болю і не спричи-нили тілесних ушкоджень. Не зрозумілою залишається позиція авторів законопроекту щодо посилення кримінальної відповіда-льності за вчинення насильства в сім’ї, тобто умисного вчинення будь-яких дій фізичного характеру члену своєї сім’ї, які спричи-нили тяжке тілесне ушкодження, що потягло за собою смерть потерпілого або у разі умисного вбивства, або у разі заподіяння


28

смерті члену сім’ї через необережність. Виходячи зі змісту пода-ного законопроекту, можна зробити висновок, що у цих випад-ках винний буде підлягати кримінальній відповідальності на загальних засадах. Вважаємо, що така позиція не є прийнятною, оскільки виходячи з назви нової ст. 128-1 КК України «Вчинення насильства в сім’ї» було б доцільно передбачити усі випадки, що охоплюються поняттям «насильство».

3. Пропонується доповнити КК спеціальною нормою, що буде конкурувати з декількома загальними нормами ІІ Розділу Особливої частини КК. Необхідна аргументація вказаних змін з пояснювальної записки до законопроекту не наведена. Вважає-мо за доцільне звернути увагу на ті випадки, коли, наприклад, тілесні ушкодження або смерть заподіюються члену сім’ї в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслі-док тяжкої образи або систематичного знущання з боку потер-пілого. Крім того, аналіз досудової практики свідчить про труд-нощі, які виникають під час кримінально-правової оцінки діянь, пов’язаних із заподіянням шкоди здоров’ю одного з подружжя, наприклад, коли потерпілий (член сім’ї, який зазнав шкоду) від-мовляється від звинувачень близького з певних мотивів.

Разом з цим, досить слушним вбачається часткове вирі-шення проблеми насильства в сім’ї шляхом внесення змін до статті 67 Кримінального кодексу України, якими доповнити обставини, які обтяжують покарання при його призначенні, вчиненням злочину щодо члена своєї сім’ї.

Проектом закону №4036а-1 від 17.06.2014 пропонується внести зміни до пункту 6 частини 1 статті 67 Кримінального кодексу України, якими доповнити обставини, які обтяжують покарання при його призначенні: «вчинення злочину щодо ма-лолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в без-порадному стані», вчиненням «злочину щодо члена своє сім’ї», а також доповнити окремі склади злочинів кваліфікуючими озна-ками, якими буде передбачено посилення кримінальної відпові-дальності за вчинення злочину щодо члена своєї сім’ї.

Аналіз зазначеного законопроекту та пояснювальної запи-ски до нього дають підстави вказати на окремі положення, що потребують доопрацювання.

1. Як і у випадку попереднього законопроекту, автор наго-лошує на необхідності ввести у КК новий термін «член сім’ї», у


29

чому він схожий з попереднім проектом закону, тому необхідно-сті повторно розглядати це питання сенсу не має.

2. Щодо введення додаткових (нових для КК) кваліфікую-чих ознак у ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 120, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 125, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 130, ч. 4 ст. 130, ч. 3 ст. 133, ч. 2 ст. 144, ч. 3 ст. 146, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153, слід вказати, що по-перше, призначаючи покарання суд вже має мо-жливість врахувати факт вчинення злочину відносно неповно-літнього або малолітнього, особи похилого віку, адже вказані кваліфікуючі ознаки, як правило, вже передбачено законом чи вони визначені як обставини, що обтяжують покарання, зокре-ма, як вже було вказано, у п. 6 ч. 1 ст. 67 КК – вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані. По-друге, введення додатково вказаних кваліфікуючих ознак може погіршити становище винної особи (у тому числі неповнолітньої), яка, наприклад, була вимушена заподіяти шкоду (різного ступеня тілесні ушкодження або смерть) через систематичне знущання або приниження гідності з боку члена родини, що аж ніяк не буде сприяти реалізації на-пряму попередження насильства в сім’ї.

На наш погляд, є лише три з вказаних у законопроекті склади злочинів, у яких вказана кваліфікуюча ознака може бути введена – ч. 3 ст. 146, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК, адже механізм їх вчинення та особливості, що стосуються об’єктивної сторони можуть свідчити про наявність можливості їх «полегшеного» вчинення членами сім’ї, через наявні довірливі стосунки між членами родини зокрема. Однак, вказане питання може набути позитивного вирішення лише в результаті більш глибокого дос-лідження практики застосування вказаних норм, яка нажаль не має цілісного характеру.

В якості висновку слід вказати, що з метою забезпечення більшої ефективності протидії злочинам проти членів сім’ї, а також уникнення труднощів, які виникають під час криміналь-но-правової оцінки діянь, пов’язаних із заподіянням шкоди за-значеній категорії осіб, пропонуємо: по-перше, законодавчо за-кріпити у чинному законодавстві, у КК України зокрема, понят-тя «родичі», «близькі родичі», «члени сім’ї» у нормах, де вжива-ються вказані терміни; по-друге, посилити відповідальність за окремі прояви насильства в сім’ї шляхом встановлення криміна-


30

льної відповідальності за окремі діяння в якості кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак злочинів. Разом з цим, висвіт-лені у статті питання потребують подальших досліджень у на-прямі вдосконалення чинного законодавства та заходів, спря-мованих на протидію насильству в сім’ї.


1. Проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо посилення відповідальності за вчинення насильства в сім’ї) , реєстраційний номер 4036а від 06.06.2014 р. [Електронний документ] / Верховна Рада України : Законотворчість. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=51238.

2. Проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо введення кримінальної відповідальності за злочини скоєнні по відношенню до членів своєї сім’ї), реєстраційний номер 4036а-1 від 17.06.2014 р. [Електронний документ] / Верховна Рада України : Законот-ворчість. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=51357.

Проведён анализ законопроектов относительно усиления ответственнос-ти за насилие в семье, согласно которым предлагается предусмотреть в разделе II Особенной части Уголовного кодекса Украины новый для уголов-ного законодательства термин «члены семьи». С целью обеспечения боль-шей эффективности противодействия преступлений против членов семьи, а также во избежание трудностей, возникающих во время уголовно-правовой оценки деяний, связанных с причинением вреда членам семьи, пред-ложены изменения в действующее уголовное законодательство.

Ключевые слова: насилие, семья, родственники, близкие родственники, уголовная ответственность, жизнь, здоровье.

The analysis of draft laws about strengthen the responsibility for the commission of

domestic violence is conducted, according to which it is proposed to provide in chapter II of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine a new term for criminal legislation «family members». To ensure greater efficiency of counteraction to crimes against family members, and for avoiding difficulties in criminal-legal evaluation of the actions associated with causing harm to family members, some changes into the currently in force criminal law are proposed.

Keywords: violence, family, relatives, close relatives, criminal liability, life, health.



31

Лантінов Ярослав Олександрович, кандидат юридичних наук, доцент

(Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна)

УДК: 343.3/.7+304.42 + 316.258 + 316.26+ 316.277.5

ЩОДО ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ОСНОВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА УКРАЇНИ:

ОБҐРУНТУВАННЯ ЗМІНИ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ПАРАДИГМИ

У статті ставиться завдання визначити соціологічну теорію, яка може виконувати роль соціологічної парадигми для дослідження проблеми кримі-нально-правової охорони основ громадянського суспільства України. На підставі застосування аристотелевського вчення про категорії та таких критеріїв наукового пізнання, як «фальсифікованість» та «продуктив-ність», а також виявлення дискурсивної єдності з сучасною вітчизняної кримінально-правовою доктриною, робиться висновок про доцільність заміни марксистсько-ленінської концепції теорією соціальної взаємодії (дії). Також виявляється доцільність використання концепту «соціальний ін-ститут» у якості критерію систематизації Особливої частини Криміналь-ного кодексу України.

Ключові слова: парадигма, кримінально-правова охорона, основи громадян-ського суспільства України, категорія, «фальсифікованість», «продуктив-ність», суспільні відносини, марксизм-ленінізм, теорія соціальної взаємодії.

Події 2013 – 2014 років в Україні: численні порушення

громадської безпеки, масові заворушення та інші поширенні факти порушень громадського порядку, розповсюджені службо-ві та інші злочини, гострі внутрішньо-політичні та зовнішньо-політичний конфлікти, свідчать про нагальну потребу реформу-вання державного управління та його правового забезпечення. Єдиним шляхом для забезпечення перетворення українського суспільства на інформаційне та демократичне є зміна його ладу з тим, щоб реалізація прав та законних інтересів громадян за-безпечувалась взаємодією органів державної влади (місцевого самоврядування) з інститутами громадянського суспільства. Сприяння ж розвитку громадянського суспільства в Україні пот-ребує цілеспрямованих зусиль з боку органів державної влади, у тому числі правових і кримінально-правових зокрема. Отже те-матика кримінально-правової охорони основ громадянського суспільства України видається надзвичайно актуальною, тим більш, що в національній науці кримінального права відсутні спеціальні дослідження цього напрямку.

Я. О. Лантінов, 2014


32

Разом з тим, проблема з'ясування та обґрунтування ра-ціональних шляхів запровадження системної кримінально-правової охорони основ громадянського суспільства України є складною, і може бути вирішена лише послідовним опрацюван-ням її окремих аспектів – методологічного, психологічного, соці-ологічного, політологічного, управлінського, державно-правового, конституційного і, нарешті, кримінально-правового. Таке послідовне опрацювання відповідає й обраному основному методу (парадигмальному), що, у свою чергу, пояснює завдання цієї публікації – пошук такої соціологічної теорії, яка б могла стати парадигмою для формулювання опорних тез гіпотези що-до можливості та доцільності кримінально-правової охорони основ громадянського суспільства України. Така бажана соціо-логічна теорія має узагальнювати поняття кримінального права та не суперечити його принципам. Крім того, підшукувана кон-цепція має відповідати й положенням теорії діяльності, як вона сприймається з праць Л. С. Виготського, О. М. Леонтьєва та С. Л. Рубінштейна. Слід зауважити, що відмову від соціологічних теорій базованих на марксизмі-ленінізмі необхідно здійснити не з ідеологічних міркувань, а у зв’язку з не відповідністю цих тео-рій таким критеріям наукового знання, як «продуктивність» та «фальсифікованість» [1, с. 131-135], що і буде продемонстровано нижче.

У марксистсько-ленінській філософії суспільство розг-лядається як складна система («соціальний організм») у якому кожна людина пов’язана з іншими різними суспільними зв’язками та відношеннями [2, с. 141], [3, с. 451]. Саме теза про визнання суспільства «соціальним організмом» не має властиво-сті бути підтвердженим чи спростованим методами позитивної науки, а від так не відповідає ознаці «фальсифікованість». Утім, крім цього «рамкового ствердження» у рамках названої концеп-ції формулюються положення, які також викликають сумнів у науковій доцільності їх використання. Зокрема, визначається – «...для того, щоб зрозуміти суспільство ти вивчити закони його розвитку та функціонування, необхідно у першу чергу розібра-тися в існуючих суспільних відносинах, зв’язках, процесах» [2, с. 141]. Наведене положення, якщо його розглядати як наукову теорію, відповідає ознаці «фальсифікованість» але не відповідає ознаці «продуктивність». Фальсифікованість наведеної теорії


33

полягає у можливості спростування наявності суспільних відно-син у суспільстві чи у спростуванні того, що категорія суспільних відносин є необхідною, або першочерговою для пізнання суспі-льства та законів його функціонування.

Перш за все слід відмітити, що за словом «відносини» у тлумачним словнику визнається декілька значень – стосунки, зв’язки, взаємини, ставлення [4, с. 175]. Крім того слід зазначи-ти, що науковий обіг цього терміну починається з визнанням «відношення» («співвідношення») однією с десяти основних категорій Аристотелем [5, с. 55]. За Аристотелем відношення бувають трьох типів – числові, породження та сприйняття, при-чому останні розуміються як те, що відноситься як вимірюване до міри, пізнаване – до пізнання та чуттєво сприйняте – до чут-тєвого сприйняття [6, с. 167]. Очевидним є те, що «суспільні від-носини» не відносяться ані до числового типу ані до типу поро-дження, оскільки до останнього належать детермінаційні зв'яз-ки (причинний зв'язок, зв’язок обумовлення тощо). Звідси мож-ливо зробити висновок, що поняття «суспільні відносини» є пі-знавальним концептом, причому не призначеному для з'ясуван-ня сутнісних характеристик об’єкта, що вивчається.

Такий висновок підкріплюються й доробком сучасних вітчизняних дослідників з питань філософії, які зазначають, що категорія «відношення» («співвіднесене») введена Аристотелем для позначення особливого зв’язку між об’єктами, коли їх сут-ність виявляється від взаємного співвідношення одного з іншим [7, с. 31]. Слід підкреслити, що у цій тезі наголошується, що зв’язок існує саме між об’єктами. Тобто, логічним є висновок, що використання концепту «суспільні відносини» наголошує на існуванні їх учасників, які й виступають об’єктами пізнання один через іншого, і не є підтвердженням існування чогось ін-шого, у тому числі суспільства, як «соціального організму». Ін-акше кажучи, виявлення властивостей суспільства через відно-сини можливе, але не через відносини інших об’єктів між собою, а через вивчення відносин учасником яких виступає саме дослі-джуване явище, себто суспільство.

Також слід додати, що дослідники доробку Аристотеля визнають, що найбільш необхідними на його думку категоріями, які не зводяться одна до іншої, виступають «сутність, власти-вість, співвіднесеність» [8]. Ця теза ще раз підтверджує, що ви-


34

вчення співвідношення об’єкту пізнання не означає вивчення його сутності. Таким чином, слід визнати, що концепт «суспільні відносини» не є необхідним для з'ясування сутності такого об’єкту пізнання, як «суспільство» і не може використовуватись для позначення його сутнісних ознак. Утім, наведена критика лише заперечує використання концепту «суспільні відносини» для характеристики суспільства, як організму, і не заперечує його використання в інших цілях, наприклад, для позначення усталених форм взаємодії між особами.

Сумнівною виглядає також й вимога «першочерговості» вивчення саме суспільних відносин для з'ясування закономірно-стей функціонування суспільства. Ця сумнівність виявляється декількома шляхами. Головним чином, через брак «продуктив-ності» аналізованої теорії. Так, очевидним є очікування від тео-рії яка наголошує на важливості дослідження й з'ясування саме суспільних відносин для пізнання суспільства, досконало розро-бленого поняття суспільних відносин, їх класифікації, створення їх вичерпного переліку, хоча б для власного суспільства, та опи-сання кожного з них. Натомість, класифікація вичерпується рів-нем поділу на «матеріальні» (базисні) та «ідеологічні» (надбудо-вні) [4, с. 450], а наступна деталізація здійсняється вже у спосіб типологізації, коли з матеріальних відносин виокремлюються відносини виробничі, які поділяються на виробничо-технічні, виробничо-економічні, та відносини власності, співвідношення з якими вже не є досить зрозумілим [4, с. 537]. Ідеологічні відно-сини не отримали навіть такої уваги, наприклад у філософсько-му енциклопедичному словнику відсутня стаття «Ідеологічні відносини» [4, с. 200-203]. У роботах цього напрямку присутня лише типологізація ідеологічних відносин, тобто створюються не вичерпні їх переліки (на кшталт – політичні, правові, релігій-ні, моральні, естетичні тощо), відсутня їх конкретизація та опис 1. Відсутні роботи в яких би вивчався комплекс суспільних від-

1 Див. Ершова И. А. Взаимосвязь материальных и идеологических

общественных отношений (философско-социологический анализ) / И. А. Ершова. – Свердловск, 1984. – 158 с., Тощенко Ж. Т. Идеологические отношения: (опыт социологического анализа) / Ж. Т. Тощенко. – М. : Мысль, 1988 – 286 с., Хмелько В. Е. Содержание и структура производствен-ных отношений как предмета общесоциологического исследования /


35

носин властивий нації чи навіть створювався би їх більш-менш вичерпний перелік2 . Власне, наукою, яка найбільш докладно розробляє суспільні відносини на конкретному рівні, виступає кримінальне право. Саме у рамках кримінально-правових дослі-джень, чи то з питань кримінальної відповідальності за певний вид злочинів чи то праць присвяченим питанням кримінально-правової характеристики певного виду злочинів, й вивчаються та аналізуються суспільні відносини, причому соціологічні дос-лідження такого рівня, як правило, відсутні. Отже, «теорія суспі-льства, як організму», базована на марксистсько-ленінській фі-лософії, та її складова – концепція визнання першочерговості з'ясування суспільних відносин для пізнання суспільних проце-сів, не можуть використані у науковому дослідженні з огляду на невідповідність ознакам «фальсифікованість» та «продуктив-ність».

Компрометація марксистсько-ленінської соціологічної теоретичної бази викликає необхідність встановлення іншої соціологічної теорії, яка б була здатна виступити парадигмою для кримінально-правових досліджень, зокрема для підтвер-дження гіпотези про необхідність кримінально-правової охоро-ни основ громадянського суспільства. Така теорія має надавати надійні соціологічні підвалини кримінально-правовому вченню. Зокрема, кримінально правова наука потребує соціологічного забезпечення у відповіді на питання про зміст суспільної небез-печності, як специфічної ознаки злочинів, про соціальну (поза особистісну) детермінацію злочинів, тобто про суспільне зна-чення злочинів. За критеріями термінологічної та смислової єдності найбільш перспективно виглядає «теорія соціальної дії».

Як відмічають фахівці з соціології теорію соціальної дії

В. Е. Хмелько. – Киев, 1976. – 192 с., Дроздов А. В. Человек и общественные отношения / А. В. Дроздов. – Л. : Из-во ЛГУ, 1966. – 216 с.

2 Результат пошуку «перелік суспільних відносин» https://www.google.com.ua/webhp?sourceid=chrome-instant&ion=1&espv=2&es_th=1&ie=UTF-8#q=%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA%20%D1%81%D1%83%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8


36

розпочав розробляти Макс Вебер [9]. За М. Вебером, не будь-яка взаємодія є соціальною, а тільки така, в якій індивіди беруть участь свідомо, осмислено. Отже, соціальну взаємодію, вважав М. Вебер, треба розглядати у контексті значень і смислів, які вкла-дають у неї її учасники [10, с. 126]. Поняття ж соціальної дії про-понувалося М. Вебером, як тип людської активності, який суб’єктивно пов’язаний у раціональний спосіб із зовнішнім сві-том [11, с. 146]. Як можливо побачити, на початковому етапі фо-рмування теорії соціальної дії вона вже була вельми близькою до теорії діяльності. Ще більшого наближення вона отримала у працях Толкотта Парсонса, який виокремлював окрему соціаль-ну дію та їх систему [12], яку можна зрозуміти як діяльність. Категоріальний апарат теорії соціальної дії містить концепти «суб’єкту», «об’єкту», «мети», «засобів» соціальної дії [13], що свідчить про дискурсивну спорідненість до науки кримінально-го права. Наближують теорії «діяльності» та «соціальної дії» також їх недоліки (для потреб кримінального права): відсутня артикуляція поняття «бездіяльності», а також відсутнє розме-жування між типами діяльності (системи соціальних дій), що утворюються з ряду рухів – тотожних чи різнорідних.

З наведеного, можливо зробити проміжний висновок, що діяння (дія чи бездіяльність) у його кримінально-правовому розумінні, в інтерпретації теорії соціальної дії виступає самою соціальною дією (активною чи пасивною), у теорії діяльності – виступає окремим актом діяльності, дією (активною чи пасив-ною). Сукупність тотожних чи різнорідних діянь спрямованих на досягнення єдиного результату – у теорії соціальної дії визна-ється системою соціальних дій, а у системі теорії діяльності – діяльністю.

Утім слід відмітити, що належність теорії соціальної дії до соціології обумовило її включення до теорії вищого рангу – теорії соціальних взаємодій. Саме соціальну взаємодію вважав базовою одиницею соціологічного аналізу Питирим Сорокін [14]. Ця концепція була розвинена й Джорджем Хомансом, який зауважив, що людина прагне до вигоди і соціальні взаємодії ви-ступають, як акти обміну такими вигодами за схемою стимул-реакція [15]. Погоджуючись з цими напрацюваннями теорії соці-альних взаємодій, слід зауважити, що в теорії кримінального права доцільно визнавати, що соціальні взаємодії виступають не


37

лише актами обміну вигодами, але й також актами їх примусо-вого чи обманного вилучення. Теорія соціальних взаємодій була збагачена Джорджем Гербертом. Мидом, який вважав, що суспі-льство складається з індивідів, окремих людей, які мають особи-стість і самі формують значення власних вчинків, а дія є не про-стим рухом тіла, а конструюванням на базі оцінювання та інтер-претування інформації [16].

Значення положень теорії соціальних взаємодій для кримінального права полягає у можливості апріорно визначити, що будь який довільний та усвідомлюваний рух тіла викликаєть-ся бажанням людини досягнути певного результату за усвідом-ленням ним суспільних властивостей такого руху і такого резуль-тату. Обґрунтуванням справедливості притягнення до криміна-льної відповідальності виступає наявна свобода людини при фо-рмуванні власної особистості та системи норм для інтерпрету-вання зовнішнього світу та регуляції власної поведінки («габіту-са» за П’єром Бурдьє [17]), або як це зазначив Ентоні Гідденс «Суб’єкт дії і створює правила, і відтворює правила, які є умовою їх відтворення» [18, с. 16]. Остаточно наближує теорії соціальної дії та соціальної взаємодії до теорії діяльності наголос на мовну, змістовну мислену саморегуляцію людської поведінки, як це було здійснено у працях Клод Леві-Строс [19] та Мішеля Фуко [20]. Таким чином, стає зрозумілим, що теорії діяльності та соціальної дії є близькими за значенням і разом з теорією соціальних взаємо-дій повністю та адекватно компенсують видалення марксистсько-ленінської парадигми з числа парадигм кримінального права.

Утім залишається питання про обґрунтування система-тизації Особливої частини КК, яке потребує вирішення. У першу чергу слід зазначити, що хоча теорія суспільних відносин у її мар-ксистсько-ленінському варіанті і використовувалася для цього, проте це здійснювалося лише номінально. Адже, якщо б ця теорія використовувалася фактично, то в Особливій частині КК були б розділи на кшталт такого: «Злочини проти виробнично-технічних відносин», «Злочини проти виробничо-організаційних відносин», «Злочини проти економічних відносин», «Злочини проти надбу-довних відносин». Очевидно, що таке не відбулося [21]. Це і є свід-ченням того, що теорія суспільних відносин лише декларувалася, а в дійсності не використовувалася.

Спостереження за назвами Розділів Особливої частини


38

КК демонструє, що їх назви мають два типи «Злочини проти...» та «Злочини у сфері ...» [21]. Це є свідченням відсутності єдиного простого критерію при розподілу складів злочинів, що призво-дить до неминучості конкуренції при кваліфікації суспільно небе-зпечних діянь багатьох видів. Таким чином, слід визначити, що: або класифікація складів злочинів за родовим об’єктом неможли-ва; або в основі такої класифікації покладено складний критерій. Отже, виявлення соціологічної теорії, яка оперує конструктом, що описує такий складний критерій, і є необхідним для встановлен-ня соціологічної парадигми для науки кримінального права.

Першочергове (зважаючи на їх попередню продуктив-ність) звернення до теорій соціальної дії та соціальної взаємодії дає потрібний результат. Відповідним конструктом виступає поняття «соціального інституту», яке увів до наукового вжитку Торстен Веблен, розуміючи під інститутами звички та стереоти-пи мислення і поведінки, що поділяються великою кількістю членів суспільства [22, c.202]. За М. Вебером інститути вигляда-ють як конструкти, що склались у результаті послідовно прове-деної людьми об’єктивації реальності, причому вони використо-вуються у регуляції діяльності шляхом наближення її до потреб суспільства [4, с. 13]. І в решті, Т. Парсонс завершив формулю-вання базового розуміння соціального інституту, як системи стандартизованих очікувань, яка визначає вірну поведінку лю-дини, яка виконує певні ролі, базовані як на її власних позитив-них мотивах конформності, так й санкціях інших [23 с. 15]. Та-ким чином, використання складного конструкту «соціальний інститут», дає можливість визначити неоднорідну підставу кла-сифікації родових об’єктів злочинів, як єдине явище. Це, у свою чергу, підкріплює висновок про доцільність використання тео-рій соціальної дії та соціальної взаємодії, як соціологічної пара-дигми кримінально-правових гіпотез та теорій, зокрема гіпоте-зи щодо можливості та доцільності кримінально-правової охо-рони основ громадянського суспільства України.

Висновки. З огляду на не відповідність таким критері-ям наукового знання, як «фальсифікованість» та «продуктив-ність», марксизм-ленінізм не доцільно використовувати у якості соціологічної парадигми при обґрунтуванні гіпотези необхідно-сті кримінально-правової охорони основ громадянського суспі-льства України.


39

Соціологічною парадигмою дослідження проблеми мо-жливості та доцільності кримінально-правової охорони основ громадянського суспільства України слід визнати теорії «соціа-льної дії» та «соціальної взаємодії», які мають дискурсивну бли-зькість з сучасною вітчизняною кримінально-правовою доктри-ною та дають достатні підстави для опрацювання наукових про-блем у галузі кримінального права.

«Соціальний інститут» доцільно визнати соціологічним концептом, який використовується для обґрунтування система-тизації Особливої частини КК.


1. Лантинов Я. А. О применении теорий К. Поппера и Т. Куна в качестве методологического основания исследования проблемы уголовно-правовой охраны гражданского общества в Украине / Я. А. Лантинов // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. «Філософія. Філософські перипетії». – Х., 2013. – № 1064 (48). – С. 131-135.

2. Ракитов А. И. Марксистско-ленинская философия / А. И. Раки-тов. – 2-е изд., переработ. и доп. – М. : Политиздат, 1988. – 431 с.

3. Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов – М. : Сов. Энцикло-педия, 1983. – 840 с.

4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Ук-лад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.

5. Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т.2. Ред. З. Н. Мике-ладзе. – М. : Мысль, 1978. – 688 с.

6. Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т.1. Ред. В.Ф. Асмус. – М. : Мысль, 1976. – 550 с.

7. Терентьева Л. Н. Концепция Аристотеля «соотнесённое» в ло-гических формах традиционной логики / Л. Н. Тереньева // Вісник Одесь-кого національного університету/ [редкол. : І. М. Коваль (голов. ред.) та ін.]. Т. 14 . Вип. 21 : Філософія Одеса: ОНУ, 2009. – С. 31-40.

8. Терентьева Л.Н Онтологический квадрат в контексте систем-ного похода / Л. Н. Тереньева // Перспективные инновации в науке, обра-зовании, производстве и транспорте – 2007 http://www.philosof.onu.edu.ua/elb/articles/ terenteva/ onto.htm

9. Викулова С. К. Социологические концепции социального вза-имодействия: проблема определения социальной напряженности / С.К. Викулова // Информационный гуманитарный портал «Знание. Понимание. Умение» / № 3 2009 – Социология : http://www.zpu-journal.ru/e-zpu/2009/3/Vikulova/


40

10. Сокурянська Л. Г. Вступ до соціології : Навчальний посібник / Л. Г. Сокурянська. – Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2011. – 206 с.

11. Завалишин А. Ю. Социально-территориальная общность как пространство социального действия / А. Ю. Завалишин // Вестник ТОГУ, 2009.,№ 1 (12). – С. 145-154. http://khstu.ru/vestnik/articles/167.pdf

12. Parsons T. The Structure of Social Action. N.Y., 1937. 13. Парсонс Т. Новые тенденции в структурно-функциональной

теории. ... Структурно-функциональный анализ в современной социологии // Инф. бюлл. Сер. Переводы и рефераты. 1968. – Вып. 1. – № 6.

14. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество / Общ. ред., сост. и предисл. А. Ю. Согомонов: Пер. с англ. – М.·: Политиздат, 1992. — 543 с.

15. Хоманс Дж. Социальное поведение как обмен / под ред. Г. М. Андреевой, Н. Н. Богомоловой, Л. А. Петровской // Современная зару-бежная социальная психология. Тексты . – М. : Ин-т социологии АН СССР, 1984. – С. 82-91.

16. Мертон, Р. Американская социологическая мысль [Текст] : Те-ксты / Р. Мертон, Д. Мид, Р. Мертон [и др.]. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1994. – 496 с.

17. Карпенко І. В. Концепція символічного поля, практики та габі-тусу П. Бурдьє: експлікація проблеми комплексності практики // І.В. Кар-пенко, П.О. Тесленко // Гуманітарний вісник ЗДІА. 2013. № 53. – С. 206-216.

18. Giddens A. The Constitution of Society: Outline of the Theory of Structuration /A.Giddens. – Berkeley, LosAngeles, 1984. – P. 16.

19. Леві-Строс К. Міт і значення / Клод Леві-Строс // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. — Львів: Літопис, 1996. — С.343 – 356.

20. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук / Ми-шель Фуко: пер. с фр. — СПб. : А-cad, 1994. – 412 с.

21. Кримінальний кодекс України [Текст]//Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст.131.

22. Веблен Т. Теория праздного класса / Пер. с англ., вступ. ст. С. Г. Сорокиной; Общ. ред. В. В. Мотылева. М. : Прогресс, 1984. – 367 с.

23. Парсонс Т. Система современных обществ. – М. : Аспект Пресс, 1998 – 270 с.


41

В статье ставится задача определить социологическую теорию, которая может выполнять роль социологической парадигмы для исследования про-блемы уголовно-правовой охраны основ гражданского общества Украины. На основании применения аристотелевского учения о категориях и таких критериев научного познания, как «фальсифицируемость» и «продуктив-ность», а также выявления дискурсивного единства с современной отечес-твенной уголовно-правовой доктриной, делается вывод о целесообразности замены марксистско-ленинской концепции на теорию социального взаимо-действия (действия). Также выявляется целесообразность использования концепта «социальный институт» в качестве критерия систематизации Особенной части Уголовного кодекса Украины.

Ключевые слова: парадигма, уголовно-правовая охрана, основы гражданс-кого общества Украины, категория, «фальсифицируемость», «производите-льность», общественные отношения, марксизм-ленинизм, теория социаль-ного взаимодействия.

This article seeks to identify the sociological theory that can serve as a paradigm for the sociological study of the problem of criminal protection foundations of civil society in Ukraine. Based applying Aristotelian doctrine of categories and criteria of scientific knowledge as «falsifiability» and «productivity», as well as identifying discursive unity of a modern national criminal law doctrine, the conclusion about the feasibility of replacement of Marxist-Leninist theory of the concept of social interaction (action) . Also turns out the feasibility of using the concept of «social institution» as a criterion for systematization of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine.

Keywords: paradigm, criminal law protection, fundamentals of civil society in Ukraine, category, «falsifiability», «productivity», public relations, Marxist-Leninist theory, theory of social interaction.



42

Харитонова Олена Володимирівна, кандидат юридичних наук, доцент

(Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого) УДК 343.01

СУЧАСНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ НАУКОВОЇ ДУМКИ У ДОСЛІДЖЕННІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НАСЛІДКІВ ЗЛОЧИНУ

У статті здійснюється огляд основних течій сучасної кримінально-правової науки, що характеризують реакцію держави та суспільства на злочин.

Ключові слова: наука кримінального права, напрями в науці кримінального права, «новий соціальний захист», аболіціонізм, «миротворча кримінологія», «реінтегративний сором», «культура контролю».

У кримінально-правовій науці виділяють низку напря-

мів, які характеризуються різними підходами до розуміння ос-новних кримінально-правових інститутів. Традиційно виділя-ють просвітницько-гуманістичний напрям, класичний, антропо-логічний та соціологічний напрями. Однак необхідно розуміти, що наприкінці XIX – початку XX століття в науці кримінального права посилилися інтегративні процеси, які в другій пол. XX ст. призвели до формування нових наукових течій, що намагалися поєднати найкращі здобутки історичних шкіл та надати їм сві-жого дихання [1]. В сучасну епоху глобалізації розвиток інтегра-ційних тенденцій набуває особливого значення, оскільки із ви-явленням шляхів і закономірностей у розвитку кримінально-правового знання забезпечується платформа для формування єдиної системи цінностей, що реалізовуватимуться в узгодженій кримінально-правової політиці, яка задовольнятиме інтересам як усього світового співтовариства, так і окремих держав.

Так, ідеї соціологів отримали новий імпульс із заснуван-ням після Другої світової війни в м. Генуя Центру досліджень соціального захисту, орієнтованого на ресоціалізацію злочинця [2]. Його засновником виступив італійський граф Філіпо Грама-тика (до речі, нагороджений медаллю імені Чезаре Беккаріа, що присуджується з 1964 р. і вважається Нобелевською премією в кримінології). Рух в підтримку його поглядів був дещо неодно-рідним, внаслідок чого виникла концепція «нового соціального

захисту», автором якої став французький юрист Марк Ансель, який очолив, на відміну від радикального вчення Граматики,

О. В. Харитонова, 2014


43

помірне крило [3]. Марк Ансель вважав, що ресоціалізація не відкидає існуюче кримінальне право, а має бути інтегрована у нього, відіграючи роль основи гуманістичної кримінально-правової політики [4].

Називаючи своїм вчителем соціолога А. Принса, школа нового соціального захисту, що об’єднала своїх представників в багатьох країнах світу, вимагала повернення злочинця у «велику родину людей», водночас відстоюючи збереження основних концепцій класиків, закріплених у кримінальних кодексах циві-лізованих країн. Ансель та його прихильники виступали за збе-реження суду та кримінального судочинства, але пропонували увести спеціальне «досьє злочинця», в якому б фіксувалася «біо-графія» засудженого. Вони відстоювали необхідність уведення посади спеціального «судді з покарання», який би контролював поведінку засудженого.

Проти основних положень теорії нового соціального за-хисту виступили французькі неокласики (Левассер, Мерль, Сойе, Расса), які вважали, що внаслідок кримінально-правової політи-ки, що проводилась під впливом ідей нового соціального захис-ту, покарання втратили свою «гостроту», а бажання «зрозуміти злочинця» і відмова від його морального засудження призвели до зневажання основами кримінального права.

Слід зазначити, що КК Франції 1992 р. став результатом компромісу між зазначеними течіями: він широко спирається на поняття та інститути, вироблені класичною школою, водночас враховуючи і пропозиції нового соціального захисту. Це ще раз підкреслює зростання інтегративних трендів в сучасному кри-мінально-правовому світі.

У 1970-80-ті рр. XX ст. в кримінальному праві виник і отримав розвиток напрям аболіціонізм (abolitionism), назва яко-го запозичена з американського антитюремного руху, що, в свою чергу, запозичив цей термін з руху проти рабства (лат. abolitio - скасування). Суттєвий внесок в розвиток аболіціонізму здійсни-ли норвежці Нільс Крісті [5] та Томас Матісен [6], голландець Люк Хюльсман [7], що заявили про «кризу покарання». Підгрун-тя для формування цього напряму створили теорія влади М. Фуко та його комплексне дослідження «Наглядати й карати: народження тюрми» (1975), де Фуко доводив, що ґенеза влади від репресивно-абсолютистської до дисциплінарної веде до ре-


44

форм, спрямованих на гуманізацію законодавства, заради пере-творення покарання на впорядковану регулярну функцію, що лише забезпечує підтримку необхідного режиму владних відно-син. Фуко дійшов висновку, що проблеми тюрми не в тому, чи може вона виконувати функцію виправлення, а в різкому зрос-танні механізмів нормалізації, що дозволяють владі проникати в дедалі більш широкі сфери життєдіяльності суспільства та кон-тролювати їх. Його концепція покарання змусила по-новому осмислити відношення до основних принципів покарання в су-часному суспільстві. Аболіціоністи загострили увагу на тому, що основною проблемою є репресивний, каральний, жорсткий кон-троль над злочинністю з боку держави. Вони піддали сумніву моральне право держави системно спричиняти біль людям, ви-ключаючи їх з суспільства. Аболіціонізм не тільки піддав крити-ці існуючу систему покарань (особливо тюремну) та закликав до депеналізації та декриміналізації, він запропонував використо-вувати різні суспільні ресурси для протидії злочинності, нефор-мальні, інтегративні форми контролю. В США ці ідеї призвели до появи нової течії, яка отримала назву «peacemaking criminology» - миротворча кримінологія (Х. Пепінські, Р. Куінні) [9].

Хоча аболіціоністський підхід піддається критиці за ідеа-лізм та утопічність, його аргументи про те, що санкції повинні приводити до мінімального соціального обмеження, слугувати способами компенсації для потерпілих та повертати правопо-рушника до суспільного життя, знаходять прихильників. Остан-нім часом положення аболіціонізму отримали свій розвиток в теорії «reintegrative shaming» (реінтегративного сорому) Джона Брейтуейта, який висловив ідеї про необхідність такої реакції на злочин, яка об’єднувала б догану й підтримку [10]. В практиці контролю над злочинністю ця теорія та стратегія відновлюва-льної юстиції, що акцентує увагу на розв’язанні конфлікту між злочинцем та жертвою і заходах, спрямованих на відновлення дозлочинного стану, отримують достатньо широку підтримку в світі.

Але проблеми соціального контролю над злочинністю досліджуються в світі не лише в межах аболіціоністського на-пряму. На противагу йому блискучий аналіз трансформації цієї сфери в США та Великобританії здійснено сучасним професором Школи права Нью-Йоркського університету Девідом Гарлендом,


45

у його роботі «Культура контролю. Злочинність та соціальний порядок в сучасному суспільстві» (2001), яка отримала широкий резонанс в світовій науковій спільноті [11]. На думку Д. Гарлен-да, основні зміни, які відбулися в сфері контролю над злочинніс-тю – це зміни на рівні культури. «Нова культура контролю над

злочинністю» кристалізується навколо таких тез: система юсти-ції спирається на ефективний контроль, що мінімізує витрати і максимізує надійне забезпечення безпеки; пріоритет отримують орієнтація на більш суворе покарання, більш суворе поводження з правопорушниками; виправні методи відходять на задній план, практика пробації пов’язується з більш жорстким контро-лем, інтереси засуджених та інтереси суспільства розглядаються як прямо протилежні; «соціальний» стиль мислення виштовху-ється «економічним»; найбільш важливим «уроком» XX ст. є те, що національні держави більше не в змозі забезпечити безпеку громадян і встановити соціальний контроль на адекватному рівні силовими засобами, а тому кримінальна політика повинна стати результатом узгодження волі та практичних зусиль різних учасників – як державних, так і приватних.


1. Silva, Evandro Lins e. De Beccaria a Filippo Gramatica. [Заголовок з екрану] Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.fragoso.com.br/eng/arq_pdf/artigoshomenagem/arquivo6.pdf

2. Grammatica, Filippo. Principes de défense sociale [Texte imprimé] ; préface de Marc Ancel Editeur(s) : Paris: Editions Cujas, DL 1963, VIII-312 p.

3. Rozes Simone. Sixty Years of the International Society of Social Defence and Human Criminal Policy, in: CAHIERS DE DEFENCE SOCIALE 2009-2010. Bulletin of the International Society of Social Defence and Human Criminal Policy. Garrido, S.L. printed in Spain, p. 7-10

4. Ансель М. Новая социальная защита (гуманистическое движе-ние в уголовной политике). / Пер с фр. Н.С. Лапшиной. Под ред. и с предисл. Чл..-корр. АН СССР А. А. Пионтковского. – М. : Прогресс, 1970. – 312 с.

5. Кристи, Нильс. Пределы наказания. N. Cristie. Limits to pain. / пер. С англ. В. М. Когана, под ред. д-ра юрид. наук. А. М. Яковлева; вступ. статья д-ра юрид.наук. А. М. Яковлева, канд. юрид. наук В. М. Когана. – М. : Прогресс. – Martin Robertson Oxford, 1981. – 176 c.

6. Матисен, Томас. Суд над тюрьмой / Т. Матисен // Отечествен-ные записки. – 2008. – № 2. – С. 23-34

7. Hulsman Louk H.C. (1986): Critical Criminology and the Concept of Crime, in: Contemporary Crises, 10 (3-4), p. 63-80.


46

8. Фуко, Мишель. Надзирать и наказывать: рождение тюрьмы / пер. с франц. В. Наумова. – М. : «Ad Marginem», 1999. – 480 с.

9. Pepinsky H., Quinney R. Criminology as peasmaking. Bloomington, Ind.: Indiana University Press, 1991, 350 p.

10. Braithwaite J. Crime, Shame, and Reintegration. Cambridge: Cambridge University Press, 1989; Брейтуэйт, Дж. Преступление, стыд и вос-соединение / пер. с англ., под. ред. М. Флямера, коммент. Я. Гилинского. – М. : Центр Судебно-правовых реформ, 2002. – 310 с.

11. Гарленд Д. Культура контроля. Преступность и социальный порядок в современном обществе (реферат) / подгот. Ю. Кимилев // Отече-ственные записки. – 2003. – № 2. [Заголовок з екрану]: Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.strana-oz.ru/2003/2

В статье осуществляется обзор основных течений современной уголовно-правовой науки, характеризующих реакцию государства и общества на преступление.

Ключевые слова: наука уголовного права, направления в науке уголовного права, «новая социальная защита», аболиционизм, «миротворческая крими-нология», «реинтегративный стыд», «культура контроля».

The article presents review of the main tendencies in modern criminal legal science concerning government’s and society’s reception of a crime.

Keywords: criminal legal science, tendencies in criminal legal science, “new social defense», abolitionism, “peacemaking criminology», “reintegrative shaming», “culture of control».



47

Цвіркун Наталія Юріївна, кандидат юридичних наук

(Харківський національний університет внутрішніх справ) УДК 343.222.4 (477)

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗМІШАНОЇ ФОРМИ ВИНИ В СКЛАДІ ЗЛОЧИННОГО БЕЗГОСПОДАРСЬКОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ

У статті розглядаються та аналізуються теоретичні проблеми змішаної форми вини в складі злочинного безгосподарського використання земель.

Ключові слова: вина, змішана форма вини, безгосподарське використання земель.

Вина виступає обов’язковою ознакою будь-якого злочи-

ну, в тому числі і безгосподарського використання земель. Згід-но зі ст. 23 КК України, виною визнається психічне ставлення особи, по-перше, до вчинюваного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого чинним КК України, по-друге, до його суспільно небезпечних наслідків, що виражається у формі умислу або нео-бережності. Під формою вини розуміється відображення внут-рішнього зв’язку і способу організації взаємодії компонентів як між собою, так і з зовнішніми умовами, з об’єктивною стороною злочину [1, c. 60]. Важливим є твердження про те, що під фор-мою вини слід розуміти законодавчо означене поєднання інте-лектуальних та вольових процесів, що протікають в психіці вин-ного, по відношенню до юридично значущих ознак злочинного діяння [2, c. 204–205]. Тобто, названі компоненти виступають обов’язковими в психологічному змісті як умисних, так і необе-режних злочинів.

Співвідношення інтелектуального і вольового елементів вини служить критерієм для її поділення на умисел та необере-жність. В свою чергу, умисна форма вини виступає у вигляді прямого та непрямого умислу (ст. 24 КК), а необережність — у вигляді злочинної самовпевненості та злочинної недбалості (ст. 25 КК). Значення форми вини проявляться у тому, що вона являє собою суб’єктивну межу, яка відділяє злочинну поведінку від незлочинної, у випадках невинного заподіяння суспільно небез-печних наслідків та необережного вчинення діянь, караних ли-ше при умисному їх вчиненні [3].

Переходячи до безпосереднього аналізу ознак

Н. Ю. Цвіркун, 2014


48

суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 254 КК України, відразу необхідно звернути особливу увагу на те, що диспозиція зазначеної норми не містить прямої вказівки на уми-сне чи необережне ставлення особи до діяння та їх наслідків. Таким чином, встановлення форми вини повинно проводитися на підставі тлумачення інших ознак складу цього злочину. У випадках, коли форма вини прямо не визначена у КК, не виклю-чається можливість різного тлумачення цієї ознаки при застосу-ванні закону про кримінальну відповідальність. Таке становище породжує суттєві складнощі у правозастосовчій діяльності та не відповідає принципам справедливості, законності й винності, а тому кримінальне законодавство в цій частині потребує вдоско-налення [4, c. 236–237].

В юридичній літературі існують різні погляди з приводу форм вини в складах злочинів проти довкілля, причому їх кіль-кість щодо вчинення у певних формах вини подається авторами по-різному [5, c. 293]. Що стосується форми вини злочинного безгосподарського використання земель, то в науково-практичній літературі можна зустріти різні трактування, напри-клад: а) даний злочин може вчинятися як умисно, так і необере-жно [6, c. 275; 7, c. 684]; б) цей злочин відноситься до категорії тих злочинів, які вчиняються тільки умисно [8, c. 454]; в) має місце «змішана» (складна, подвійна) форма вини у вигляді різ-ного психічного ставлення винного до діяння і наслідків [5, c. 303]; г) суб’єктивна сторона безгосподарського використання земель може мати наступні сполуки: умисел щодо діяння та нео-бережність щодо наслідків, необережність відносно діяння та наслідків (в цілому необережна форма вини) [9]. Варіанти «а», «в» та «г» в нашому випадку є прийнятними, але з трактуванням «б» не можна погодитися. Неправильно було б вважати, що да-ний злочин вчиняється лише умисно. З аналізу норм Розділу VIII КК України «Злочини проти довкілля» стає зрозумілим, що в ньо-му відсутні склади злочинів, які можуть вчинятися лише необе-режно. Злочини, які посягають на навколишнє природне середо-вище, можуть вчинятися як умисно, так і необережно [5, c. 302].

Дослідження вчених–ґрунтознавців показують, що земля страждає перш за все через недбальство, ігнорування, недооці-нювання реальної ситуації правниками, недотримання техноло-гій виробництва, екстенсивність у використанні земельних ре-


49

сурсів, невжиття певних заходів по запобіганню негативному, екологонебезпечному впливу на земельні ділянки, тощо. Серед сучасних процесів деградації ґрунтового покриву земель слід назвати процес затоплення або підтоплення сільськогосподар-ських угідь під час будівництва гідроелектростанцій, штучного створення ставків та водосховищ [10, c. 163]. Так, при видобутку корисних копалин (землі не вилучаються із сільськогосподарсь-кого землекористування) також відбувається порушення струк-тури ґрунтового покриву земель.

Отже, стосовно безгосподарського використання земель доцільними слід визнати думки тих вчених, які визнають «змі-шану» форму вини для даного злочину. Щоб зрозуміти, чому саме, слід зупинитися на проблемі особливостей юридичної конструкції «змішаної» форми вини та, відповідно, принципу суб’єктивного інкримінування.

В умовах формування правової держави і гуманізації за-конодавства перед наукою кримінального права постає ряд за-вдань теоретичного і практичного характеру, серед яких важли-ве місце належить реалізації принципу суб’єктивного інкримі-нування. Постійний інтерес до цієї проблеми в науці криміналь-ного права пояснюється особливою значимістю цього інституту. Саме розвиток ідеї суб’єктивного інкримінування породив тео-рію «змішаної», «складної» або «подвійної» вини, тобто різного психічного ставлення особи до діяння та суспільно небезпечних наслідків в одному складі злочину.

У деяких випадках, як зазначає П. С. Берзін, специфічний кримінально-правовий зміст суб’єктивної сторони складу зло-чину може включати наявність двох різних форм вини (поєдну-вати дві форми) — окремо (одна із них) щодо самого вчинюва-ного діяння (дії чи бездіяльності) і окремо (інша) щодо суспіль-но небезпечних наслідків, які настали в його результаті. Проте, у теорії кримінального права та правозастосовчій практиці немає єдності щодо так званої змішаної форми вини [11].

П. С. Матишевський називав злочин, склад якого перед-бачає дві різні форми вини щодо діяння і наслідків, «суспільно небезпечним діянням з подвійною формою вини». Найчастіше така форма вини має місце при вчиненні тих злочинів, які пов’язані з порушенням спеціальних правил та обов’язків і на-станням в результаті шкідливих наслідків. На його думку, по-


50

двійна форма вини може виявлятися в умислі щодо порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків [12, c. 144–146].

У випадку злочинного безгосподарського використання земель має місце порушення правового обов’язку винним, що потягнуло настання суспільно небезпечних наслідків. Так, «гос-подарське використання земель» характеризується як діяль-ність, що спрямована на належне, сумлінне використання відпо-відним суб’єктом ґрунтового покриву земель у відповідності до встановлених законодавством вимог та нормативів. Винна в безгосподарському використанні земель особа недобросовісно здійснює господарську діяльність — не виконує або неналеж-ним чином виконує покладений на неї правовий обов’язок дбати про свої землі та захищати їх від шкідливого антропогенного та природного впливу. Інакше кажучи, причиною безгосподарсько-го використання земель є невміле ведення господарства, пору-шення особою обов’язків у сфері охорони та раціонального ви-користанні земель. Особа може умисно порушити свій правовий обов’язок щодо охорони та раціонального використання земель (наприклад, вчасно не буде вживати заходів по захисту земель від ерозії, виснаження, заростання бур’янами, тощо), але до та-ких наслідків як тривале зниження або втрата родючості, виве-дення земель із сільськогосподарського обороту, змивання гу-мусного шару, порушення структури ґрунту — буде ставитися необережно.

Л. М. Кривоченко також доходить висновку щодо можли-вості виділення злочинів зі «змішаною» формою вини, поділяю-чи їх на дві групи. До першої групи злочинів вона відносить ті, діяння яких становлять порушення будь-яких правил безпеки і є в цілому адміністративними, дисциплінарними чи іншими пра-вопорушеннями, і тільки настання суспільно небезпечних нас-лідків, причинно пов’язаних з діянням, робить все вчинене зло-чином. Отже, безгосподарське використання земель можна від-нести саме до цієї групи, — особа, яка вчиняє злочинне безгос-подарське використання земель, спочатку порушує встановлені для неї законодавством спеціальні правила (обов’язки), тобто вчиняє земельне правопорушення, в результаті якого настали суспільно небезпечні наслідки, що передбачені ст. 254 КК Украї-ни — тривале зниження або втрата родючості, виведення зе-


51

мель із сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту. У цих злочинах, як зазначає Л. М. Кривоченко, порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але відношення до наслідків виражається тільки в необережності. Тому, коли винний порушує правила умисно, має місце змішана форма вини: до діяння — умисел, до наслід-ків — необережність. В цілому злочин кваліфікується як необе-режний, оскільки діяння само по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови настання суспільно небезпечних наслідків. У другій групі злочинів складність об’єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, другий (віддалений) — кваліфікаційною ознакою. У цих злочинах до діяння і до першого, обов’язкового наслідку суб’єктивна сторона виражається в умислі, а по відно-шенню до іншого (кваліфікованого) наслідку — тільки в необе-режності (ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 194 КК України). Загалом, такі зло-чини визнаються умисним, тому що саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність [7, c. 80–81].

Отже, проблема «змішаної» форми вини досі залишаєть-ся однією з найбільш дискусійних у кримінальному праві, що завжди привертала увагу науковців. Взагалі, прихильники «змі-шаної» форми вини розглядають її не як звичайне поєднання умислу і необережності в одній з існуючих в законі форм вини, а як нову, третю форму вини, хоча чинне законодавство її не знає. Це, на думку В. К. Матвійчука, є прогалиною в українському за-конодавстві. Він наголошує на необхідності внесення роз’яснень у відповідну постанову Пленуму Верховного суду України — в яких саме випадках йдеться про «змішану» форму вини щодо злочинів проти довкілля, що буде сприяти позитивному вирі-шенню питання про їх суб’єктивну сторону і не буде ускладню-вати її вирішення на практиці (через те, що в диспозиції норми не зазначено, з якою формою вини вчиняється злочин, можуть виникати суттєві труднощі) [5, c. 304].

При вчиненні злочину зі «змішаною» формою вини суб’єкт усвідомлює лише найближчі наслідки (бажаючи їх або свідомо допускаючи) і байдуже ставиться до більш віддалених. Такі наслідки (в злочинах, що стосуються навколишнього при-


52

родного середовища) можуть не усвідомлюватися взагалі, що не усуває відповідальності, якщо винний міг і повинен був їх пе-редбачити. Структуру «змішаної» форми вини В. К. Матвійчук пропонує розуміти таким чином: 1) цілеспрямоване і мотивова-не діяння (у вигляді порушення правил, невиконання певних правових обов’язків); 2) наслідки, що охоплюються не умислом, а в межах необережності; 3) мотив і мета не поширюються на фактичні наслідки, зазначені в диспозиції ст. 254 КК.

Диспозиція ст. 254 КК України характеризується як бла-нкетна, тобто для того, щоб встановити ознаки даного злочину, необхідно звернутися до нормативної бази інших галузей права (в нашому випадку це екологічне та земельне право). Тож, на думку багатьох вчених–криміналістів, у злочинах із бланкетною диспозицією, яким притаманне різне психічне ставлення особи до дії (порушення спеціальних правил та обов’язків щодо підт-римання екологічної безпеки) і наслідків, можлива лише умисна форма вини, оскільки суб’єкт усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, хоча і не передбачає можливість настан-ня суспільно небезпечних наслідків [13, c. 70–73]. Але навряд чи можна однозначно стверджувати, що психічне ставлення особи має вирішальне значення лише для суспільно небезпечного ді-яння. Відомо, що злочини із бланкетною диспозицією — це зло-чини з матеріальним складом. У зв’язку з цим, суспільно небез-печні наслідки мають таке ж значення як діяння і необхідний причинний зв’язок [14, c. 159].

Отже, специфіка конструкції складної форми вини харак-теризується розподілом психічного ставлення особи до суспіль-но небезпечного діяння та до суспільно небезпечних наслідків, адже особа не завжди може однаково ставитися до діяння та до наслідків. Усвідомлення ж особою вчинення суспільно небезпе-чного діяння характеризує його лише як умисне. У зв’язку з цим, психічне ставлення особи до порушення спеціальних правил та правових обов’язків по підтриманню екологічної безпеки по-винно визнаватися умисним, якщо суб’єкт свідомо їх порушує, передбачає і бажає цього. А по відношенню до суспільно небез-печних наслідків особа діє необережно, тобто настання цих нас-лідків (наприклад, втрата родючості) не охоплюється умислом винного.

Безгосподарське використання земель характеризується


53

тим, що безпосереднім результатом цього діяння виступає погі-ршення нормального якісного стану ґрунтового покриву земель. З моменту порушення особою свого правового обов’язку почи-нається настання цих наслідків, прояв яких не залежить від волі особи, що створила умови суспільної небезпеки. З судової прак-тики є приклад, коли службова особа, діючи всупереч ст. 168 Земельного кодексу України, користуючись земельною ділян-кою площею 5 га на правах оренди, що була надана для ведення сінокосіння та пасовищ, не маючи на те законних підстав, за від-сутності передбаченого законом дозволу на зняття поверхнево-го шару грунту, умисно порушила природний стан земель шля-хом проведення земляних робіт (була вирита копанка, площею 0, 9479 га на землях сільськогосподарського призначення) без обгрунтованих проектних рішень, погоджених та затверджених у встановленому законодавством порядку. Службова особа зая-вила, що ці дії були вчинені ним лише з метою поліпшення стану наданої в оренду земельної ділянки, для використання решти її за цільовим призначенням, цими діями не тільки не було пору-шено екологію місцевості, а навпаки, проведено осушення забо-лочених земель. Шкода, що є наслідком всього злочину, — лише завершальний етап розвитку суспільно небезпечного діяння, крім цього, вона знаходить свій прояв не одразу, а згодом (через специфіку об’єктивної сторони злочинного безгосподарського використання земель, особливості механізму заподіяння шкоди).

Отже, суб’єктивна сторона безгосподарського викорис-тання земель визначається складністю об’єктивної сторони цьо-го злочину і зазвичай характеризується «змішаною» формою вини, тобто різним психічним ставленням суб’єкта до діяння та його наслідків. Тобто при безгосподарському використанні зе-мель може мати місце умисне порушення спеціальних правил та обов’язків по охороні та раціональному використанню земель (вчинення земельного правопорушення), і необережне ставлен-ня до настання суспільно небезпечних наслідків, вказаних у диспозиції ст. 254 КК України, причинно-пов’язаних з діянням, що робить все вчинене злочином. Кримінальне законодавство в частині положення щодо змішаної форми вини в злочинах проти довкілля потребує вдосконалення, адже на практиці можуть виникати складнощі з правильним застосуванням та кваліфіка-цією таких норм. Отже, доцільним буде внесення роз’яснень у


54

відповідну постанову Пленуму Верховного суду України, — в яких саме випадках йдеться про змішану форму вини щодо зло-чинів проти довкілля, що буде сприяти позитивному вирішенню питання про їх суб’єктивну сторону.


1. Дагель П. С. Субъективная сторона преступления и её установ-ление / П. С. Дагель, Д. П. Котов. – Воронеж: Изд-во Воронежского универ-ситета, 1974. – 241 с.

2. Рарог А. И. Общая теория вины в уголовном праве / А. И. Рарог. – М. : Изд-во ВЮЗИ,1980. – 492 с.

3. Вереша Р. В. Вина (коментар до ст. 23 КК України) [Електрон-ний ресурс] / Р. В. Вереша // Вісник Академії адвокатури України. – 2009. – №3 (16). – С. 39-45. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vaau/2009_3/Text/09vrvkku.pdf

4. Гуторова Н. О. Кримінально–правова охорона державних фі-нансів України : монографія / Н. О. Гуторова. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. – 384 с.

5. Матвійчук В. К. Кримінально-правова охорона навколишнього природного середовища (кримінально-правове та кримінологічне дослі-дження) : монографія / В. К Матвійчук. – К.: «Азимут Україна», 2005. – 464 с.

6. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / Ю. В. Баулін, В. І Борисов, В. І. Тютюгина [та ін.]; за ред. В. В. Сташиса, В.Я Тацій. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х.: Право 2010. – 608 с.

7. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш [та ін.] ; за заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – видання друге, перероблене та доповнене. – Х. : ТОВ «Одіссей», 2004. – 1152 с.

8. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: Особлива частина / за ред. М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка. – К. : Форум, 2001. – 942с.

9. Шульга А. М. Коментар до ст. 254 КК України / А. М. Шульга // За-конодавство України: Науково-практичні коментарі. – 2005. – №6. – С. 62-70.

10. Попова Ю. В. Уголовно-правовая охрана земли : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ю. В.Попова. – Краснодар, 2004. – 214 c.

11. Берзін П. С. Про особливості врахування наслідків як результа-ту поведінки людини у змісті юридичної конструкції складної форми вини / П. С. Берзін // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. – №2 (88). – С. 95-102

12. Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна час-тина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. / П. С. Матишевський. – К. : А.С.К., 2001. – 352 с.

13. Сухарев Е. А. О формах вины в преступлениях с бланкетной


55

диспозицией состава / Е. А.Сухарев, А. Д. Горбуза // Вопросы повышения эффективности уголовного законодательства в современных условиях. – Свердловск, 1979. – 160 с.

14. Шульга А. М. Кримінально-правова охорона земель від забруд-нення або псування : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Шульга Андрій Михайлович. – Х., 2004. – 207 с.

В статье рассматриваются и анализируются теоретические проблемы смешанной формы вины в составе преступного бесхозяйственного исполь-зования земель.

Ключевые слова: вина, смешанная форма вины, бесхозяйственное исполь-зование земель.

The theoretical problems of determining the mixed form of guilt contents of in wasteful land use crimes are considered and analyzed.

Keywords: guilt, mixed form of guilt, wasteful land use.



56

Черевко Кирило Олександрович, кандидат юридичних наук


АБОРТ ЯК МОРАЛЬНО-ЕТИЧНА ТА ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА В КОНТЕКСТІ СТАТТІ 134 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Досліджено норму про кримінальну відповідальність за незаконне проведен-ня аборту в Україні. Розглянуто проблему аборту з точки зору моралі, ети-ки, філософії. Зроблено висновки щодо неможливості повністю заборонити проведення абортів в Україні.

Ключові слова: аборт, морально-етична проблема аборту, незаконне про-ведення аборту, церква та аборт.

В Україні аборти офіційно легалізовані, передбачені чин-ним законодавством, зокрема, таким документом, як Основи законодавства України про охорону здоров’я, в статті 50 якого говориться, що аборт в Україні дозволений (за бажанням жінки) до 12 тижнів і (згідно з медичними чи соціальними показника-ми) від 12 до 22 тижнів вагітності. [8].

На відміну від кримінального законодавства більшості за-рубіжних країн проблеми щодо захисту життя ще ненародженої дитини в кримінальному законодавстві України належним чи-ном не вирішені. Чинним кримінальним кодексом передбачено лише одну статтю стосовно незаконного проведення аборту, в якій вище зазначені проблеми не розглядаються.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідаль-ність за два види аборту: проведення аборту особою, яка не має вищої медичної освіти (ч.1 ст.134 КК України). Суб’єктами цього злочину визнаються особи, які не мають вищої медичної освіти (медсестри, акушерки, фельдшери та інші особи, що мають сере-дню медичну освіту), незалежно від того, де вони провели аборт, а також особи, які взагалі не мають ніякої медичної освіти та кваліфікований аборт (ч.2 ст.134 КК України). Незаконний аборт визнається кваліфікованим, якщо його проведення спричинило тривалій розлад здоров’я, безплідність чи внаслідок якого ста-лася смерті потерпілої.

Ставлення суспільства і держави до аборту змінювалось в різні періоди історичного розвитку в залежності від політичних

К. О. Черевко, 2014


57

економічних і соціальних умов життя. Існує одне головне питан-ня: чи дозволяти проведення аборту, або його заборонити. У цьому мабуть і полягає морально-етична та філософська про-блема. Юристи, медики, представники громадських об’єднань по різному намагаються її вирішити. Існує безліч точок зору з цього приводу, а, як на наш погляд, ця проблема, на жаль, остаточно вирішена не буде.

Прихильники заборони абортів по різному обґрунтовують своє ствердження. Навіть, наводять підстави для заборони абор-тів в Україні на законодавчому рівні. Так, в Українському като-лицькому університеті відбулася прес-конференція, на якій представлено звернення до Президента України від учасників Всеукраїнської конференції «Аборт: заперечення права на жит-тя». Саме в даному відкритому зверненні учасники зазначають підстави для заборони абортів в Україні на законодавчому рівні, розглядаючи їх з різних точок зору [2].

Складність даної проблеми обумовлена залученням в дис-кусію різних конфесій Християнської Церкви. Такою увагою до абортів традиційно відрізняється Римська Католицька Церква. Останнім часом до антиабортної руху приєдналася і Українська Православна Церква. Зусиллями Римської Католицької Церкви аборти в Польщі вже заборонені (вірніше, легально припустимі лише в деяких критичних ситуаціях – наприклад, у разі вагітно-сті, що настала після зґвалтування). На ділі цей крок виявився надзвичайно ефективним, але тільки для стимулювання поль-ської національної індустрії підпільних абортів і «абортного туризму» в сусідні країни з більш ліберальним законодавством щодо абортів. На сьогоднішній день «абортний туризм» з Поль-щі став реальним соціальним явищем в прикордонних з Поль-щею областях України та Білорусії. Очевидним соціально-економічним «мінусом» подібного явища видається те, що ме-дицина рідної держави при цьому втрачає належні їй гроші в «кишенях» сусідніх країн. Для прикладу, коли Україна за кількіс-тю абортів посідала у світі 3 місце, то Польща – 94. Тут відчут-ний вплив саме церкви, яка категорично висловлюється проти абортів, створює чимало інституцій для збереження життя ди-тини і материнства, планування родини.

22 вересня 2010 р. у м. Київ в рамках IV Національного конгресу з біоетики за сприяння Національної академії наук


58

України, Міністерства охорони здоров'я України та Всеукраїнсь-кої Ради Церков та релігійних організацій відбувся Симпозіум «Морально-етичні аспекти штучного переривання вагітності», в якому взяли участь науковці, медики, представники влади та державних інституцій, релігійних та громадських організацій. За результатами Симпозіуму, учасники засвідчили єдність позиції про цінність людського життя з моменту зачаття. Найбільш ва-гомими аргументами були наступні:

1. Лише за даними офіційної статистики в Україні у 2009 році було зроблено більш ніж 180 тисяч абортів, а за усі роки незалеж-ності – біля 8 млн. абортів (згідно неофіційних даних – біля 30 млн.). З огляду на це Україна має невиправдано високий рівень застосування практики штучного переривання вагітності. що є окремою проблемою в умовах демографічної кризи в Україні.

2. Згідно з прогнозом демографічного розвитку України на період до 2050 року, розробленого фахівцями Інституту демо-графії та соціальних досліджень НАН, очікується, що до цієї дати населення України може скоротитися з 45,8 млн. до 36 млн. осіб.

3. Штучне переривання вагітності – це один із найбільш значних чинників розладу здоров'я жінки: безпліддя, не вино-шування вагітності, запальні хвороби статевих органів, пору-шення менструального циклу, а також серйозних порушень пси-хічного здоров’я. Штучне переривання вагітності і пов'язані з ним ускладнення призводять майже до кожної десятої втрати у показнику смертності, пов'язаної з вагітністю та пологами.

4. Сучасні досягнення науковців та лікарів свідчать про те, що з моменту зачаття створюється організм людини з власним абсолютно індивідуальним генетичним кодом, набором хромо-сом, транскрипцією ДНК та синтезом білків. [7]

Слід зазначити, що учасники вищезазначеного Симпозіуму відзначили саме цінність людського життя з моменту зачаття, однак не виключають можливості проведення абортів, скоріше учасники акцентують увагу на збереженні вагітності та заохо-чення жінок до материнства.

Подібне зараз відбувається і в Україні. До того ж, не усі священики мають право давати розгрішення для жінок, які зро-били аборт. Отець УГКЦ Орест Фредина зазначив: «Цей гріх на-стільки важкий, що він є завжди задержаний для єпископа. Майже кожен адміністратор храму має благословення від єпис-


59

копа відпустити цей задержаний гріх. Дають розгрішення у часі Великодньої сповіді усі священики. Але мусить бути для цього підстава. Для того, щоб людина отримала прощення за цей гріх, заплачена дорога ціна – Кров Ісуса.» [1].

Законодавча політика держави у формі правових норм, що регламентують переривання вагітності, визначається, як прави-ло, економічними, соціально-демографічними умовами, а також релігійними і етичними установками. Так, рання християнська і ісламська культури засуджували штучне переривання вагітності тоді, коли появлялися перші рухи плода, але не заперечували її в ранні строки [3, с. 2].

Як зазначає Фролова О.Г., ще у XX ст. виникло питання про прийняття ліберальніших законодавчих норм щодо штучного переривання вагітності, тому що високий рівень материнської смертності від нелегальних абортів і народження небажаних дітей стали соціальною проблемою в суспільстві [4, с. 119].

Прихильники тієї позиції, що жінка має право на вільний вибір виношувати плід або ні, аргументують її документами та публікаціями Міжнародної федерації планування сім’ї. Так, Р. Абдуєва відзначає, що питання про проведення аборту – це частина питання щодо репродуктивного здоров’я, репродуктив-ного вибору та репродуктивних правах людини. Репродуктивне здоров’я відображає дуже важливий аспект здоров’я взагалі та передбачає: а) здатність провадити потомство; б) вільне прийн-яття рішення у цій сфері; в) безпечне статеве життя. Репродук-тивний вибір – це прояв моральної автономії особистості у пи-таннях сексуальності та дітонародження. Репродуктивні права покликані створити соціальні передумови для забезпечення репродуктивного здоров’я. [5]

Аналізуючи аборт з морально-етичної та філософської точ-ки зору, слід зазначити, що це багатогранна і складна проблема-тика морально-психологічного вибору конкретної людини. Істо-ричний досвід вирішення проблеми аборту в нашій країні приво-дить нас до висновків, що це приводить до відсутністю результа-тів, а інколи і до виникнення ще й її негативних наслідків.

Народжуваність в рамках діючої заборони на аборти, всу-переч очікуванням, не підвищується. Зате збільшується число «позалікарняних», кримінальних абортів і, як наслідок, мате-ринська смертність, безплідність.


60

Для того, щоб до кінця зрозуміти сутність подібної зако-номірності, необхідно усвідомити одну просту істину. А полягає вона в тому, що заборона абортів не вирішує проблеми потреби сім’ї в певній кількості дітей. Табу на аборти лише заганяє ці проблеми в протиправне русло, але не веде до більш повної реа-лізації потреби в дітях, і тим більше, не збільшує саму потребу в дітях. Вимагати заборони аборту в умовах соціально зумовленої потреби кожної сім’ї в певній кількості дітей - нонсенс. Ясно, що заборонити подібну потребу неможливо. Це рівнозначно повно-му позбавлення волі, перетворенню суспільства в «демографіч-ну в’язницю», примушують (практично завжди безрезультатно) до дітородіння. Заборона абортів також безсилий в підвищенні народжуваності, як і примус до народження трьох і більше дітей за допомогою штрафів або щось гірше. Не можна поставити мі-ліціонера біля подружньому ліжку. Зрештою не можна змусити любити людей, в тому числі дітей, любити Бога, бути чесним і справедливим - не можна примусити до добра допомогою наса-дження зла. [6]

Очевидним результатом, який неминуче проявляє себе ра-зом з накладенням заборони на аборти, виявляється у збіль-шення кількості кримінальних абортів разом з такими суспільно – небезпечними наслідками для репродуктивного здоров’я жінок – як безпліддя.

Дійсно, як показує практика, незаконні аборти є не-від’ємною складовою заборони абортів на рівні закону. При цьому важливо пам’ятати, що аборт – це хірургічна операція і, як всяка операція, таїть в собі той чи інший ризик. Який би не був досвідчений хірург, якою б технікою він не володів, нещасний випадок при аборті завжди можливий. Таким чином, аборт, ви-роблений навіть кваліфікованим хірургом в лікарняній обстано-вці при дотриманні всіх правил знезараження, може несприят-ливо позначитися на здоров’ї жінки. Однак, якщо в подібних умовах благополучний результат аборту максимально забезпе-чується, а ступінь ризику завжди буде прагнути до мінімуму, то аборт, який робиться поза лікувальних установ неосвіченими людьми, таємно, в антисанітарної обстановці, при (часто) відсу-тності спеціальних інструментів або ж недостатньо знезаражені інструментами, становить пряму загрозу здоров’ю і навіть жит-тю жінки.


61

В ситуації ж, коли аборти законно дозволені, у вагітної жі-нки немає ніяких підстав звертатися до допомоги неосвічених осіб при бажанні перервати вагітність, і вона не повинна вдава-тися до аборту поза лікувальним закладом.

Головною метою якого було продемонструвати те, що по-ряд з філософськими аргументами на виправдання абортів іс-нують (і можливо навіть мають не меншу силу) аргументи і зо-всім іншого роду.

Ми не розділяємо точку зору, згідно з якою, необхідно кате-

горично заборонити проведення абортів. Вважаємо, що це при-

зведе: а) до збільшення нелегальних (по суті кримінальних абор-

тів); б) до збільшення кількості покинутих дітей, які в подаль-

шому будуть дітьми-сиротами; в) до обмеження волевиявлення

самої жінки, оскільки на законодавчому рівні це питання не вирі-

шено; г) до створення загрози життю та здоров’ю жінки, оскіль-

ки існують медичні показання, згідно з якими, вагітність проти-

показана

Якщо аналізувати підстави для заборони абортів в Україні,

то можна зробити висновок, що прихильники цієї позиції вважа-

ють, що продукт зачаття, ембріон або плід мають таке ж саме

право на життя, як і будь-яка людина. Звідси випливає, цей про-

дукт зачаття (ембріон, плід) вже з самого його початку існуван-

ня потребує правового захисту, аналогічному людині, яка вже

з’явилася на світ та може існувати поза утробою матері. Саме

таким чином можна підвищити рівень народжуваності, стабі-

льний ріст економічних показників, оскільки ріст виробництва і

добробут залежать від народження дітей.


1. Фредина О. «Аборт для української жінки - це звичне явище.» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/932621.html

2. Всеукраїнська конференція «Аборт. Заперечення права на жит-тя» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ucu.edu.ua/research/conferences-and-eminars/2005/abortionconference-5/

3. Гоголь Ю. В. Правове регулювання штучного переривання вагіт-ності: проблемні питання / Ю. В. Гоголь // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ – 2008. – № 3. – С. 1–9.


62

4. Фролова О. Г. Аборт (медико–социальные и клинические аспек-ты) / О. Г. Фролова и др. – М. : Триада – Х, 2003. – 160 с.

5. Абдуева Р. Морально–этические аспекты проблемы искусствен-ного аборта [Електронний ресурс] / Р. Абдуева. – Режим доступу : http://www.herpes.ru/abort/ob/moral.htm

6. Антипова Н. Д. Аборт как этическая проблема: дис. … кандидата фил. наук: 09.00.05. / Антипова Н. Д. – М., 2005. – 120 с.

7. Резолюція Симпозіуму «Морально-етичні аспекти штучного пе-реривання вагітності» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wolua.org/ua/news/symposium-2010.html

8. Основи законодавства про охорону здоров’я : Закон України № 2801-XII від 19 листопада 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 19

Исследована норма об уголовной ответственности за незаконное производ-ство аборта в Украине. Рассмотрена проблема аборта с точки зрения мо-рали, этики, философии. Сделаны выводы о невозможности полностью запретить проведение абортов в Украине.

Ключевые слова: аборт, морально-этическая проблема, незаконное прове-дение аборта, церковь и аборт.

Investigated the rate of criminal liability for illegal abortion in Ukraine. The problem of abortion in terms of morality, ethics, and philosophy. The conclusions about the inability to ban abortion in Ukraine.

Keywords: Abortion, moral and ethical issues of abortion, illegal abortion, church and abortion.



63

Юртаєва Ксенія Володимирівна, кандидат юридичних наук


КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗАГРОЗУ ГРОМАДСЬКІЙ

БЕЗПЕЦІ, ЗНИЩЕННЯ ЧИ ПОШКОДЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ВЛАСНОСТІ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

У статті розглянуті проблемні питання, які виникають під час кваліфікації неправдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці, знищення чи пош-кодження об’єктів власності, проаналізована судова практика з цього пи-тання та запропоновані шляхи вирішення вказаних суперечностей.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, кваліфікація, громадська безпека, неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці, тяжкі наслідки.

Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве

повідомлення про загрозу громадській безпеці, знищення чи пошкодження об’єктів власності передбачена в ст. 259 КК Украї-ни, яку віднесено законодавцем до злочинів про громадської безпеки. У теорії кримінального права завідомо неправдиве по-відомлення про загрозу громадській безпеці також відносять до групи злочинів, пов’язаних з тероризмом [1, с. 291].

На сьогодні практичні питання застосування ст. 259 КК є надзвичайно актуальними. Перш за все це обумовлено тим, що суспільна небезпечність вказаного злочину значно зросла про-тягом останніх років. З одного боку це підтверджується тим, що з моменту прийняття КК України в ред. 2001 р. законодавець двічі змінював санкцію ст. 259 КК у 2002 р. та 2012 р. у бік пе-редбачення більш суворих покарань за цей злочин, поступово перевівши його зі злочинів невеликої тяжкості до категорії тяж-ких злочинів. Очевидним є також те, що останнім часом існує різка тенденція до збільшення випадків вчинення завідомо не-правдивих повідомлень про загрозу громадській безпеці. Тільки протягом семи місяців 2014 р. було зареєстровано близько 160 діянь, що містять ознаки злочинів, передбачених ст. 259 КК, та їх кількість продовжує зростати. З іншого боку правозастосувач зіштовхується з певними практичними труднощами застосу-

К. В. Юртаєва, 2014


64

вання ст. 259 КК, пов’язаних проблемами визначення його об’єктивних та суб’єктивних ознак, визначенням змісту його кваліфікуючих ознак та відмежуванням цього діяння від інших складів злочинів. Деякі з цих проблемних питань вже були розг-лянуті в роботах вітчизняних науковців таких, як В. О. Глушков, В. П. Ємельянов, О. В. Кириченко, В. А. Ліпкань, С. П. Матишевсь-кий, В. О. Навроцький, В. П. Тихий, О. М. Храмцов, В. М. Шевчук, С. С. Яценко та інших, проте окремі аспекти й досі залишаються дискусійними, що призводить до неоднорідності у застуванні аналізованої норми.

Метою статті є вивчення проблемних питань, які сто-суються кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці, знищення чи пошкодження об’єктів власності.

Оскільки ст. 259 КК поміщена у Розділ ІХ Особливої час-тини КК «Злочини проти громадської безпеки», родовим об’єктом цього злочину слід визнати громадську безпеку чи, як зазначає О. В. Кириченко, «загальну громадську безпеку» [2], яка поряд з виробничою та транспортною безпекою, які охороня-ється Розділами Х та ХІ Особливої частини КК відповідно, вхо-дять до більш широкого, родового поняття громадської безпеки. Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є громадська безпека в частині надання населенню достовірної інформації про загрозу злочинних посягань, які можуть мати форму вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи ін-шими тяжкими наслідками. Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеки громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності ставить під загрозу (ч. 1 ст. 259 КК) або реа-льно завдає шкоду (ч. 2 ст. 259 КК) життю та здоров’ю людей, відносинам власності, порушує громадський порядок та спокій, нормальне та стабільне функціонування державних, комуналь-них чи приватних підприємств, установ, організацій, органів влади та місцевого самоврядування, а також роботу транспорту та іншої інфраструктури. Тому всі вищезазначені суспільні відносини є до-датковими безпосередніми об’єктами цього злочину і тому їх вста-новлення необхідне у кожному конкретному випадку.

Встановлення об’єкту злочинного посягання, виділен-ня основного та додаткових безпосередніх об’єктів, у кожному конкретному діянні є важливим практичним завданням та слу-


65

гує передумовою вірного застосування кримінально-правової норми [3, с. 82]. Помилка у визначенні основного безпосеред-нього об’єкта злочину може призвести до невірної оцінки суспі-льної небезпечності діяння в цілому та призвести до помилки під час його кваліфікації. Так дослідниками часто зазначалася подібність завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці до такого злочину як хуліганство. У КК України в ред. 1960 р. відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці була передбаче-на в ст. 206-2, яка фактично була спеціальною норми щодо зліс-ного хуліганство, передбаченого ч. 2 ст. 206 КК України в ред. 1960 р. Деякі сучасні дослідники також вважають, що вказаний злочин порушує громадський порядок, а громадська безпека під час його вчинення не страждає через вигаданий характер пові-домлення, та вважають більш вірним і доцільним розміщення цього складу у Розділі ХІІ Особливої частини КК «Злочини проти громадського порядку та моральності» [4]. На нашу думку, таке твердження є невірним та не підкріплюється ані реальним сту-пенем суспільної небезпечності цього діяння, ані його законода-вчою оцінкою через встановлення доволі суворих санкцій за вчинення цього злочину. Шкода громадській безпеці через здій-снення завідомо неправдивого повідомлення про загрозу гро-мадській безпеці, знищення чи пошкодження об’єктів власності полягає перш за все у намаганні викликати страх і невпевне-ність у громадян, посіяти паніку серед населення, призупинити рух залізничного, повітряного, автомобільного транспорту, дез-організувати нормальну діяльність навчальних закладів та ви-робничих установ. Адресати таких повідомлень зазвичай сприймають їх як реальні, під час їх перевірки задіюються значні людські та матеріальні ресурси, спричиняються значні матеріа-льні збитки. Як зазначають дослідники, цей злочин може вчи-нюватись з хуліганських мотивів і навіть з особистих мотивів [5], наприклад, бажання помсти, заздрощів тощо, однак основ-ним безпосередній його об’єктом залишається громадська без-пека, оскільки саме ці правовідносини насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, встанов-люючи відповідальність за вказане діяння.

Аналіз практичної діяльності свідчить, що судові та правоохоронні органи не завжди вірно визначають об’єкт заві-


66

домо неправдивого повідомлення про загрозу громадській без-пеці, що призводить до помилок у кваліфікації подібних діянь. Так, обвинувачений, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, реалізуючи раптово виниклий умисел здійснив дзві-нок операторові «102» і повідомив, що він найближчим часом здійснить вибух у адміністративній будівлі служби безпеки України, в результаті чого була тимчасово порушена нормальна діяльність вищевказаної установи. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська кваліфікував діяння особи як хуліганство за ч. 1 ст. 296 КК, що в результаті дозволило суду звільнити об-винуваченого від кримінальної відповідальності у зв’язку із ді-йовим каяттям [6]. На нашу думку, суд невірно кваліфікував описане вище діяння, яке повністю охоплюється ч. 1 ст. 259 КК. Громадська безпека є основним безпосереднім об’єктом цього злочину, а порушення громадського порядку може бути його додатковим факультативним об’єктом. Крім того суспільна не-безпечність злочину, передбаченого ст. 259 КК, є вищою, ніж хуліганства, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК, тому невірне визна-ченні об’єкта злочину потягло за собою не тільки неправильну кваліфікацію діяння, а також необґрунтоване застосування піль-гового інституту звільнення особи від кримінальної відповіда-льності, який може бути застосовані тільки до особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості.

Окрім проблем під час визначення об’єкту завідомо не-правдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці, знищення чи пошкодження об’єктів власності в діяльності пра-воохоронних органів виникають значні труднощі під час розме-жування ч. 1 та ч. 2 ст. цієї статті в частині наявності такої ква-ліфікуючої ознаки як спричинення тяжких наслідків. Криміна-льний кодекс не визначає, які саме наслідки, зазначені в ст. 259, є тяжкими. Відповідна вказана ознака має оціночний характер і визначається в кожному конкретному випадку. У науці відно-шення до законодавчого закріплення оціночних ознак складу злочину є неоднозначним: з однієї сторони, воно забезпечує гнучкість кримінально-правового регулювання, дозволяючи застосовувати відповідні кримінально-правові норми з ураху-ванням конкретних соціально-економічних умов у державі, які змінюються; з іншого боку застосування оціночних понять у


67

законодавстві про кримінальну відповідальність викликає зна-чні труднощі під час застосування відповідних норм та спричи-няє неоднорідність правозастосовної практики. Крім того, як зазначають дослідники, навіть у тих випадках, коли ця ознака отримує законодавче тлумачення в примітках до деяких статей КК, залишається не до кінця зрозумілим те, чому матеріальні збитки, які охоплюються поняттям тяжкі наслідки, у кожній з приміток мають різний розмір [7, с. 2]. Таким чином ані в законі, ані в доктрині кримінального права немає єдиного підходу до розуміння такої правової категорія як тяжкі наслідки.

На нашу думку, головним критерієм відмежування ч. 1 ст. 259 КК від ч. 2 цієї статті є оцінка ступеня суспільної небезпе-чності вчиненого злочину і тяжкості наслідків, які при цьому спричинені. За загальним правилом, тяжкість наслідків зале-жить від цінності об’єкта посягання, а також від характеру і роз-міру заподіяної злочином шкоди. Так під час оцінки наявності тяжких наслідків, передбачених ч. 2 ст. 259 КК, мають врахову-ватися наступні фактори:

- соціально-політичне або господарче значення об’єктів, щодо яких спрямовані погрози в неправдивому повідо-млені про загрозу громадській безпеці;

- кількість осіб, спокій яких було порушено; - розмір матеріальних витрат на відвернення можливої

загрози; - майнову, моральну, психологічну та іншу шкоду від

перерви в роботі підприємств, установ, організацій; - порушення нормальної роботи транспортних, кому-

нальних підприємств, що спричинило перерву в їх діяльності на значний час;

- залучення спеціальних служб для перевірки даних, за-значених у неправдивому повідомлені;

- наявність реальної шкоди життю та здоров’ю осіб, спричинених внаслідок неправдивих повідомлень про загрозу безпеці громадян, та інші аналогічні обставини.

Про наявність тяжких наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 259 КК, можуть свідчити поєднання декількох із зазначених вище факторів, а також шкода життю та здоров’ю громадян, спричи-нених внаслідок неправдивих повідомлень про загрозу безпеці громадян (наприклад, евакуацією тяжко хворих пацієнтів лікар-


68

ні внаслідок неправдивого повідомлення про замінування її приміщення була спричинена шкода здоров’ю декількох хворих) та наявність матеріальної шкоди у великому розмірі. Однознач-ної відповіді щодо розміру такої шкоди дати не можливо, доки це питання не буде вирішено на законодавчому рівні, однак, як пропонують деякі науковці [8, с. 6], за аналогією з іншими скла-дами злочинів проти громадської безпеки її розмір можна ви-значити наявністю прямих збитків на суму, що в триста і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Якщо тяжкі наслідки завідомо неправдивого повідомлення про загрозу безпеці громадян складаються з декількох із зазначених вище факторів, всі вони мають оцінюватися в сукупності, тому наслідки можуть визнаватися тяжкими навіть у випадку, якщо сума прямих матеріальних збитків буде менша, ніж матеріальна шкода у великому розмірі (наприклад, внаслідок завідомо не-правдивого повідомлення про готування вибуху в аеропорту на декілька годин була призупинена його робота, з приміщення аеропорту були евакуйовані 500 осіб, були залучені спеціалісти сектору дослідження вибухових речовин та співробітники кіно-логічної служби зі службово-розшуковими собаками з метою пошуку вибухових пристроїв, були відкладені декілька міжнаро-дних рейсів, що спричинило значні матеріальні збитки транспо-ртним компаніям). На практиці суспільно небезпечні наслідки завідомо неправдивого повідомлення про загрозу безпеці гро-мадян у вигляді матеріальних збитків майже завжди поєдну-ються з негативними наслідками нематеріального характеру, і вирішення питання їх про тяжкість у кожному конкретному ви-падку має здійснюватися судом з врахуванням усіх обставин справи.

Аналіз понад 100 обвинувальних вироків судів за ст. 259 КК довів, що на практиці суди по-різному тлумачать зміст тяж-ких наслідків, передбачених ч. 2 цієї статті, в результаті чого випадки, подібні за своїми фактичними обставинами, можуть отримувати різну кримінально-правову кваліфікацію. Так, Дар-ницький районний суд м. Києва кваліфікував за ч. 1 ст. 259 КК суспільно небезпечне діяння, вчинене за наступних обставин: обвинувачений зателефонував на спецлінію «102» та повідомив про підготовку вибуху залізничного вокзалу на станції «Дарни-ця», внаслідок чого із 07 год. 55 хв. до 09 год. 05 хв. графік робо-


69

ти по залізничному вокзалу станції «Дарниця» був припинений, у зв’язку із перевіркою об’єкта на наявність вибухових пристроїв [9]. В іншому кримінальному провадженні Голопристанський районний суд Херсонської області встановив, що у період часу з 20.00 до 21.20 год. обвинувачений, перебуваючи в стані алкого-льного сп’яніння з хуліганських мотивів, здійснив кілька дзвін-ків на телефон «102» чергової частини Голопристанського РВ УМВС в Херсонській області, та зробив завідомо неправдиве по-відомлення про підготовку вибуху будівлі залізничного вокзалу станції Херсон, що погрожувало загибеллю людей, та спричини-ло тяжкі наслідки у вигляді тривалого припинення роботи залі-зничного вокзалу, евакуації людей, залучення спеціальних служб [10]. Вчинене було кваліфіковано судом за ч. 2 ст. 259 КК як завідомо неправдивого повідомлення про загрозу безпеці громадян, що спричинило тяжкі наслідки. Ще в одному подібно-му випадку Ленінській районний суд м. Харкова кваліфікував діяння обвинуваченого за ч. 1 ст. 259 КК, вчинене за наступних обставин: обвинувачений, знаходячись на вокзалі ст. Харків - Пасажирський, діючи з прямим умислом направленим на дезор-ганізацію діяльності державного підприємства «Південна заліз-ниця», здійснив телефонний дзвінок оператору служби «102» чергової частини штабу ХМУ ГУМВС України в Харківській обла-сті, та повідомив, що вокзал станції Харків - Пасажирський замі-новано, та на його території закладено 8 кг тротилу, після чого поїхав на електричці до дому, де був затриманий співробітника-ми міліції. Своїми діями обвинувачений заподіяв матеріальну шкоду у розмірі 10 195 грн. 98 коп., яку в рамках цивільного по-зову, поданого ДП «Південна Залізниця», визнав у повному обся-зі [11]. З викладеного можна зробити висновок, що тяжкість наслідків має оцінюватися судом у кожному окремому випадку з врахуванням всіх фактичних обставин, як то наявність та розмір матеріальних збитків, кількість людей, що були евакуйовані, тривалість часу, на який було перервано нормальну роботу під-приємства, установи чи організації тощо. У будь-яком разі наяв-ність тяжких наслідків завідомо неправдивого повідомлення про загрозу безпеці громадян має бути чітко встановлено та доведено на етапі досудового розслідування. Так, Апеляційний суд Запорізької області, розглядаючи апеляційну скаргу проку-рора у кримінальному провадженні за ч. 2 ст. 259 КК вийшов за


70

межі апеляційних вимог і відповідно до ч. 2 ст. 404 КПК України перекваліфікував дії обвинуваченого з ч. 2 на ч. 1ст. 259 КК України, виходячи із наступного: суд першої інстанції встановив, що обвинувачений по спеціальній лінії «101» здійснив дзвінок і, представившись Миколою, повідомив, що кафе ПП «Макдо-нальдс Юкрейн Лтд» стоїть автомобіль, в якому знаходиться 35 кг тротилу та 2 радіокеруючих вибухових пристроїв. Продов-жуючи свій злочинний намір, в ході телефонної розмови з опе-ратором служби « 101», він запропонував знайти та знешкодити вибухові пристрої, які, нібито, знаходяться в автомобілі навпро-ти кафе ПП «Макдональдс Юкрейн Лтд», впродовж 2 годин і, якщо цього зроблено не буде, обіцяв влаштувати вибух заміно-ваного автомобілю в будь-якому місці м. Запоріжжя. Внаслідок злочинних дій було дезорганізовано роботу кафе ПП «Макдо-нальдс Юкрейн Лтд», з приміщення та літньої площадки якого були евакуйовані персонал та відвідувачі кафе у кількості бли-зько 50 осіб, проведені спеціальні заходи, в ході яких були залу-чені спеціалісти сектору дослідження вибухових речовин НДЕКЦ при ГУМВС України в Запорізькій області та співробітники кіно-логічної служби зі службово-розшуковими собаками з метою пошуку вибухових пристроїв. Кваліфікуючи дії обвинуваченого за ч. 2 ст. 259 КК, ні орган досудового розслідування в обвинува-льному акті, ні суд, формулюючи обвинувачення, визнане судом доведеним, не зазначили про настання тяжких наслідків, та не обґрунтували, які саме наслідки настали від дій обвинуваченого та в чому саме полягає спричинення тяжких наслідків. Врахову-ючи, що обвинувачення у вказаному кримінальному прова-дженні взагалі не містило посилання на спричинення діями об-винуваченого тяжких наслідків, Апеляційний суд Запорізької області виключив із кваліфікації його дій кваліфікуючу ознаку – спричинення тяжких наслідків і перекваліфікував його дії за ч. 1 ст. 259 КК як завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху [12].

У роботі практичних органів також виникають певні труднощі під час ставлення у вину другої кваліфікуючої ознаки завідомо неправдивого повідомлення про загрозу громадській безпеці – вчинення цього злочинного діяння повторно. Ознака-ми повторності при вчиненні завідомо неправдивого повідом-лення про загрозу громадській безпеці є такі дії, коли кожна з


71

них має самостійний характер, а не є повторенням того самого повідомлення одному й тому ж адресатові кілька разів підряд. У деяких випадках повторністю слід вважати неодноразове пові-домлення про загрозу громадській безпеці одному й тому ж ад-ресатові, однак за умови, що на перше повідомлення відреагува-ли відповідні органи влади і між першим та другим повідомлен-ням пройшов певний час. Наприклад, обвинувачений, бажаючи створити обстановку загального страху і невпевненості та дез-організувати діяльність підприємств та установ, зателефонував до чергової частини Токмацького МВ ГУМВС України у Запорізь-кій області, на номер спеціальної телефонної лінії «102», та пові-домив про підготовку вибуху низки державних та приватних установ у цьому місті. Через чотири дні обвинувачений знову подзвонив до чергової частини райвідділу та знову повідомив про підготовку вибуху вказаних установ. Токмацький районний суд Запорізької області вірно кваліфікував діяння особи як заві-домо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, вчинене повторно [13].

Для правильної кваліфікації завідомо неправдивого по-відомлення про загрозу громадській безпеці необхідно відмежо-вувати продовжуваний вид цього злочину від повторності. Від-повідно до роз’яснення п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» у випадку об’єднання тотожних діянь єдиним злочинним наміром, коли особа усвідомлює, що для реа-лізації її злочинного наміру необхідно вчинити декілька таких діянь, кожне з яких спрямовано на реалізацію цього наміру, по-вторність виключається [14]. Таким чином продовжуваним за-відомо неправдиве повідомлення про загрозу громадській без-пеці визнається неодноразове повідомлення адресатові вигада-них відомостей, що складається з ряду тотожних дій, які мають мету порушення громадської безпеки та охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин. Так, обвинувачений близько 23:43 години здійснив дзвінок на спецлінію «101» до Управління ДСНС України в Житомирській області та анонімно повідомив про замінування трьох об’єктів власності, які не вказав та їх підрив, через кожні 15 хвилин. Далі близько 00:27 години наступного дня він здійснив дзвінок на


72

спецлінію «102» до УМВС України в Житомирській області та анонімно повідомив про замінування трьох об’єктів власності, з яких повідомив лише один об’єкт – торгівельний центр. Близько 00:41 години знову зателефонував до УМВС України в Житомир-ській області та повідомив про замінування торгівельного центру, після чого його було затримано працівниками міліції. Корольовський районний суд м. Житомира вірно кваліфікував діяння особи як одиничний продовжуваний злочин за ч. 1 ст. 259 КК [15], оскільки діяння обвинуваченого охоплювалися єдиним злочинним наміром щодо порушення громадської без-пеки.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що питання кримінально-правової протидії завідомо неправди-вому повідомленню про загрозу громадській безпеці, знищенню чи пошкодженню об’єктів власності є надзвичайно актуальним в умовах загострення соціально-політичної ситуації в Україні, різ-кого збільшення кількості актів тероризму та інших злочинів проти злочинів проти громадської безпеки. Під час кваліфікації аналізованих злочинних діянь слід вірно оцінювати їх досить високий ступінь суспільної небезпечності, правильно визначати елементи його складу та кваліфікуючі ознаки, щодо чого, як до-водить аналіз правозастосовної практики, часто виникають труднощі. У статті розкриті лише деякі проблемні питання ква-ліфікації злочину, передбаченого ст. 259 КК. Наукових інтерес також викликають зокрема питання відмежування цього злочи-ну від інших складів та правопорушень. Вивчення зазначеної проблематики може стати темою подальших наукових дослі-джень.


1. Кримінальне право України (Особлива частина): підручник / Кол. авторів А. В. Байлов, О. А. Васильєв, О. О. Житний, та ін.; за заг. ред. О. М. Литвинова; наук ред. серії О. М. Бандурка. – Харків: Вид-во ХНУВС, 2011. – 572 с.

2. Кириченко О. В. Громадська безпека як об’єкт кримінально-правової охорони // Право і суспільство. – 2012. – № 3. – С. 185–190.

3. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охра-ны.— М. : Академия МВД СССР, 1980.— 248 с.

4. Берлянд К. І. Щодо сутності завідомо неправдивого повідом-


73

лення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об'єктів власності як особливого різновиду хуліганських дій // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2012. – № 3. – с. 478–485.

5. Приходько Т. М. (у співавторстві з Смаглюком О.В.). Мультиме-дійний навчальний посібник: «Кримінальне право. Особлива частина». Тема 10. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.naiau.kiev.ua/books/mnp_krum_pravo_osob/Files/Lekc/T10/T10_P3.html.

6. Вирок Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська. Справа № 200/7322/14-к. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39370342.

7. Лемеха Р. І. Поняття «тяжкі наслідки»: проблема визначення змісту // Часопис Академії адвокатури України – 2012. – № 1. – С. 1–6.

8. Кириченко О. В. Кримінально-правові та кримінологічні аспек-ти протидії завідомо неправдивим повідомленням про загрозу громадській безпеці: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Кириченко О. В. – Харків, 2005. – 20 с.

9. Вирок Дарницького районного суд м. Києва. Справа № 753/7442/13-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32313282.

10. Вирок Дарницького районного суд м. Києва. Справа № 753/7442/13-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32313282.

11. Вирок Ленінського районного суду м. Харкова. Справа 642/986/13-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29558746.

12. Вирок Апеляційного суду Запорізької області. Справа № 334/7574/13-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39420170.

13. Вирок Токмацького районного суду Запорізької області. Справа №328/2139/14-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39547451.

14. Про практику застосування судами кримінального законодав-ства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 № 7 [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-10.

15. Вирок Корольовського районного суду м. Житомира. Справа № 296/3904/14-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39993496.


74

В статье рассмотрены проблемные вопросы, возникающие при квалифика-ции неправдивых сообщений об угрозе общественной безопасности, унич-тожение или повреждение объектов собственности, проанализирована судебная практика по этому вопросу и предложены пути решения указан-ных противоречий.

Ключевые слова: уголовная ответственность, квалификация, обществен-ная безопасность, неправдивое сообщение об угрозе общественной безопас-ности, тяжкие последствия.

The article is devoted to the issues of qualification of disinformation messages on threats to public security, destruction or endamagement of property objects, analyses court practice on this subject and proposes ways of resolution of the contradictions mentioned above.

Keywords: criminal liability, qualification, public security, disinformation messages on threats to public security, grievous consequences.



75

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Орлов Юрій Володимирович, кандидат юридичних наук, доцент

(Харківський національний університет внутрішніх справ), Миронюк Дмитро Миколайович,

(Харківський національний університет внутрішніх справ) УДК 343.9 (477)

ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ: ПОЛІТИКО-КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Стаття присвячена дослідженню політико-кримінологічних аспектів ефе-ктивності правового регулювання у сфері протидії злочинності. На підставі аналізу існуючих підходів до визначення ефективності правового регулю-вання у загальній теорії права пропонується авторське розуміння змісту кримінологічної його ефективності. Ефективність правового регулювання у сфері протидії злочинності запропоновано аналізувати у двох напрямах: внутрішньо-системному та зовнішньо-системному. В кожному з них виді-ляються та обґрунтовуються критерії кримінологічної неефективності в контексті політичного управління.

Ключові слова: правове регулювання, ефективність правового регулюван-ня, детермінація злочинності, протидія злочинності, критерії кримінологі-чної ефективності, політичне управління.

Правотворчість – один з найбільш дієвих, та водночас, соціально ризикованих інструментів політичного впливу. Останнє зумовлюється з одного боку, цілком природними при-мусовими характеристиками механізму реалізації правових приписів з використанням засобів юридичної відповідальності, а з іншого – властивістю набувати значення дискурсивну аван-гарду правлячої політичної еліти. Як перший, так і другий аспе-кти онтологізації правової матерії пов’язані з криміногенними ризиками, що продукуються на рівні її принципових розбіжнос-тей із внутрішніми закономірностями суспільного розвитку. Відтак, суто політичний вплив на суспільні відносини із викори-станням позитивного права втілюється у кримінологічну про-блему існування синтетичних криміногенних факторів політи-ко-правової природи. Протидія їх відтворенню потребує, по-перше, поєднання на єдиній гносеологічній платформі знань

Ю. В. Орлов, Д. М. Миронюк, 2014


76

кримінологічного, політологічного, державно-управлінського, юридичного характеру та, по-друге, – організації реальної полі-тико-кримінологічної практики, яка передбачає використання в кримінально-превентивних цілях можливостей політичних ак-торів. Втім, науковому розробленню цих питань має перебувати осмислення кількох вихідних категорій, що дозволятимуть до певної міри формалізувати процес пізнання та втілити його, зрештою, у дієві практичні рекомендації в означеному напрямі. Серед таких категорій звертає на себе увагу ефективність пра-вового регулювання у сфері протидії злочинності, а також її критерії.

Теоретичні дослідження проблем правової детермінації злочинності в тій чи іншій мірі висвітлені у працях Ю. М. Антоняна, О. М. Бандурки, М. О. Барановського, М. Г. Вербенського, С. Є. Віцина, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, А. Г. Горшенкова, В. К. Грищука, І. М. Даньшина, О. М. Джужи, А. І. Долгової, А. П. Закалюка, О. Г. Кальмана, А. В. Кирилюка, О. М. Костенка, Є. Л. Косяка, В. М. Кудрявцева, Н. Ф. Кузнєцової, В. В. Лапаєвої, О. М. Литвинова, В. А. Номоконова, В. І. Поклада, В. М. Поповича, Д. А. Шестакова, Т. В. Шипунової, В. М. Хомича та інших вчених. Політико-кримінологічний зріз означеної про-блематики привертав увагу О. М. Бандурки, В. М. Бурлакова, Я. І. Гілінського, В. М. Дрьоміна, П. А. Кабанова, В. В. Лунєєва, О. С. Овчинського, А. Л. Сморгунової, А. М. Черниш, В. О. Шабаліна, В. І. Шакуна й деяких інших. Однак, не зважаючи на ґрунтовність існуючого наукового доробку, слід, все ж, визнати наявність ві-льних гносеологічних зон, пов’язаних з політико-кримінологічним аналізом ефективності правового регулюван-ня у сфері протидії злочинності.

Метою статті є формування системи критеріїв ефекти-вності правового регулювання у сфері протидії злочинності крізь призму їх політико-кримінологічного значення.

Зазвичай, в теорії права під ефективністю правового ре-гулювання розуміють як здатність правових норм чинити вплив на суспільні відносини у заданому напрямку (А. С. Пашков, Д. М. Чечот), так і сприяти досягненню бажаної мети (М. Д. Шаргородський), або забезпечувати досягнення соціально корисної і об’єктивно обґрунтованої цілі (В. А. Козлов) чи забез-печувати нормальний хід правосуддя (М. Д. Чечот) [1, с. 23–24].


77

Диференціація у підходах до розуміння ефективності норм права обґрунтовується різними вихідними позиціями авторів – від юридико-догматичної до соціологічної. Так, яскраво виражену юридико-догматичну позицію обирає С. С. Алексєєв, вказуючи, що «взагалі ефективність права з суто юридичного, спеціально-го правового боку характеризується безвідмовною та чіткою роботою усіх компонентів правової системи, усіх механізмів правового регулювання, злагодженістю, дієвістю всього взає-мозв’язаного ланцюга юридичних засобів» [2, с. 127]. Не зважа-ючи на безперечну логіку, даний підхід до проблеми, на жаль, не може задовольнити потреби нашого дослідження через те, що увага акцентується на якості реалізації норми права, а не на ній самій.

Тому більш прийнятною у цьому аспекті нам вважається соціологічна позиція В. В. Лапаєвої, яка вказує, що під ефектив-ністю норми права слід розуміти міру її вкладу в зміцнення пра-вових начал державного і громадського життя, у формування й розвиток елементів свободи в суспільних відносинах [3, с. 33]. Те ж саме можна сформулювати і в звичних термінах співвідно-шення мети і результату, оскільки ефективність – це перш за все міра цілеспрямованого впливу. Але мова йде не про зовнішні по відношенню до права економічні, політичні, ідеологічні та інші цілі, а про іманентну правову мету, що полягає в узгодженні со-ціальних інтересів на базі правоутворюючого інтересу і у забез-печенні, таким чином, максимально можливої загальної міри свободи для розвитку відповідної сфери суспільного життя.

Аналогічної точки зору притримувався і академік А. П. Закалюк, який зазначав, що еталоном оцінки соціальної ефективності правової норми3 зазвичай є відповідність цій нор-мі не самої поведінки (в цьому вбачається її юридична ефектив-ність), а більш віддалені соціальні наслідки її реалізації [4, с. 192]. Слід також зазначити, що правоутворюючий інтерес – це

3 В цьому контексті ефективність правової норми розуміється

нами як ефективність правового регулювання з огляду на те, що визначен-ня ефективності, як результативності, норми може здійснюватись виключ-но на базі аналізу наслідків її дії. Останні ж проводяться у життя через ме-ханізм правового регулювання, що включає в себе також й правові відно-сини, правозастосування, правореалізацію.


78

не інтерес яких-небудь конкретних соціальних груп, а деяка загальна модель вираження і захисту різних інтересів, певна теоретична конструкція (і в цьому сенсі - теоретична абстрак-ція), яка кожен раз повинна бути творчою знахідкою законодав-ця.

З огляду на викладене розуміння ефективності права (правового регулювання) у соціологічному сенсі (тобто соціаль-ної ефективності), цілком обґрунтованою вважаємо пропозицію А. П. Закалюка щодо виділення кримінологічної ефективності закону як різновиду соціальної ефективності. Критеріями останньої при цьому слід визнати стимулювання дії антикримі-ногенних чинників, усунення (нейтралізацію) детермінантів злочинності, які діють у сфері, що регулюється законом, ство-рення для них несприятливих умов [4, с. 192]. Це пояснюється тим, що найближчою соціальною метою будь-якої норми права як складової системи права, є утвердження правопорядку. Останній же апріорі передбачає прийнятні для конкретного сус-пільства показники злочинності і ефективну систему її запобі-гання.

Отже, кримінологічна ефективність нормативно-правового акта, як об’єктивованої форми норми права є критері-єм її кримінологічної якості. Остання визначається з урахуван-ням можливості позитивно впливати засобами правового регу-лювання на виконання завдань системи протидії злочинності на всіх її рівнях та формах. У відповідності до цього, концептуаль-ними параметрами кримінологічної неефективності норматив-но-правового акту слід, на нашу думку, визнати: а) детерміну-вання вчинення злочинів; б) блокування дії антикримінальних заходів.

Таким чином, під кримінологічною ефективністю право-вого регулювання можливо, на нашу думку, розуміти міру пря-мого чи опосередкованого впливу нормативно-правового акту через реалізацію або застосування його положень на криміноло-гічну ситуацію в бік зменшення кількості або інтенсивності дії криміногенних факторів та/або удосконалення роботи спеціалі-зованих суб’єктів, а також створення сприятливих умов для фу-нкціонування неспеціалізованих суб’єктів протидії злочинності з найменшими витратами людських, фінансових, часових та ін-ших ресурсів.


79

Оцінка кримінологічної ефективності правового регулю-вання суспільних відносин у сфері протидії злочинності ґрунту-ється, перш за все, на вихідних спеціальних цілях функціонуван-ня системи кримінально-превентивної діяльності, що здатні виходити за більш вузькі межі, які ставляться перед певним но-рмативно-правовим актом чи навіть їх комплексом. Такі цілі можуть диференціюватися за різними критеріями: рівнем охоп-лення запобіжним впливом, його сферою, напрямом, стадією, суб’єктами, природою застосовуваних заходів, галуззю правово-го регулювання тощо. Головне, що їх єднає – зниження ступеню криміналізації суспільства спеціально-кримінологічними засо-бами, які забезпечені відповідним правовим супроводженням.

Розглядаючи зазначену генеральну мету в контексті правового регулювання суспільних відносин у сфері протидії злочинності, доцільно, на нашу думку, виділити дві підпорядко-вані їй цілі, що відображають внутрішньо-системну та зовніш-

ньо-системну спрямованість регулюючого впливу, а саме: 1) мета оптимізації функціонування самої системи протидії зло-чинності, як з точки зору організації, так і конкретного змісту окремих її складових; 2) мета підвищення кримінально-превентивної результативності дії складових зазначеної систе-ми. Звичайно, такий розподіл телеологічних основ відтворення у суспільстві антикримінального сегменту соціальної діяльності є вельми умовним, адже не може бути жодної внутрішньо-системної цілі, так чи інакше, не пов’язаної із завданнями досяг-нення певних зовнішніх по відношенню до цієї системи резуль-татів. Однак в контексті українських реалій треба зробити певні зауваження. Відомим є вислів Г. В. Ф. Гегеля: «Все дійсне є розумним, а все розумне – дійсне». На думку В. А. Уфімцева в сучасній трак-товці принцип Г. В. Ф. Гегеля звучить так: «Все існуюче має мак-симальну вірогідність існування, все, що має максимальну віро-гідність існування – обов’язково існує». Цей постулат має в тео-рії систем настільки ж фундаментальне значення, як і закон збе-реження енергії в класичній фізиці. У відповідності з наведеним принципом показник ефективності телеологічної системи (сис-теми, що володіє іманентною ціллю), який визначає міру досяг-нення мети, не може мати іншого виразу, окрім показника, що відображає вірогідність існування системи. Ціль існування таких


80

систем полягає у досягнення максимальної вірогідності свого існування [5]. З викладеним міркуванням вченого є сенс погоди-тись, однак додати, що онтологічний вимір функціонування системи визначається не тільки і не стільки її іманентними, вну-трішніми цілями, прагненнями до існування як такого, скільки зовнішніми по відношенню до неї орієнтирами й зв’язками. Сис-тема існує тому, що в ній є об’єктивна потреба. І в цьому розу-мінні вона є закономірною онтологічною одиницею. Проблема лише в тому, щоб визначити та, по можливості, – формалізувати зазначені діалектичні зв’язки системи (зокрема, системи проти-дії злочинності) і спрямовувати спеціально-кримінологічну дія-льність на їх зміцнення, підвищення коефіцієнту корисної дії правового регулювання й інших факторів її розвитку. Однак, як засвідчує практика функціонування вітчизня-ної системи протидії злочинності, її внутрішні цілі досить часто не просто не відповідають зовнішнім передумовам існування цієї системи як такої, а протиставляються їм. Сучасна система протидії злочинності намагається законсервувати власні руди-ментарні складові. О. М. Бандурка та О. М. Литвинов в цьому ас-пекті слушно, на нашу думку, зауважують на значній присутнос-ті елементів штучного конструювання показників злочинності і власної «потрібності» в управлінській діяльності правоохорон-ними органами, на перетворення протидії злочинності у засіб соціальної люстрації [6, с. 85–87]. Протидія злочинності – зазна-чає Н. Крісті – давно вже стала індустрією і як кращий її зразок вона творчо перейняла усі закони функціонування виробництва та підкорила їх досягненню власних цілей [7, c. 13]. Вочевидь, такий стан справ не може задовольняти існуючі й зростаючі суспільні запити на зниження рівня кримінальних загроз. Нага-льними є докорінні трансформації, в яких правове регулювання має стати наріжним каменем екстракції та подальшої елімінації неефективних форм організації, напрямів та методів криміналь-но-превентивної діяльності. Ґрунтуючись на викладеному, визначимо у найбільш узагальненому вигляді уніфіковані4 критерії кримінологічної

4 Уніфікація критеріїв кримінологічної неефективності правово-

го регулювання у сфері протидії злочинності розуміється в контексті їх єдності щодо механізму правового регулювання в цілому без специфікації


81

неефективності правового регулювання суспільних відносин у сфері протидії злочинності. І. По відношенню до міри реалізації внутрішньо-системних цілей: 1) ресурсна незабезпеченість реалізації спеціальних пов-

новажень суб’єктів протидії злочинності. Вказана проблема, що зачіпає, перш за все, можливості розкриття потенціалу праворе-алізації та правозастосування, як складових механізму правово-го регулювання, особливо актуалізується в умовах загострення кризових явищ в економіці, що є характерним (з ознаками хро-нічних явищ, рецесії) для вітчизняної економічної системи. У зв’язку з цим, одним з принципом правового регулювання, який неодмінно має бути дотриманий, є його реальність та фінансова обґрунтованість. В іншому разі матиме місце і порушення прав і свобод громадян через нездатність правоохоронних органів в повій мірі виконати покладені на них обов’язки, і службові зло-вживання, як реакція на протиріччя між правовими завданнями та легальними можливостями їх виконання; 2) кадрова незабезпеченість можливості реалізації нор-

мативно-правових приписів та дисфункція органів державної

влади як суб’єктів правовідносин у сфері протидії злочинності. Вказана криміногенна вада правового регулювання в свою чергу може бути двох типів: а) компетентнісна дисфункція спеціаль-них суб’єктів; б) кількісна невідповідність складу суб’єктів тим завданням, які покладаються на них у сфері протидії злочиннос-ті згідно спеціального правового регулювання. Перший тип має місце в тому випадку, коли: по-перше, правове регулювання фу-нкціонування системи відомчої освіти МВС, прокуратури, СБУ та інших спеціалізованих суб’єктів виявляє риси неадаптивності й

до окремих складових (нормативно-правових актів, правовідносин, право-застосування та правореалізації). Такий підхід продиктований відсутністю потреби у відображенні механістичних особливостей криміногенно детер-мінючого впливу правового регулювання означеного спрямування, які не вирізняються особливостями у порівнянні із загальними положеннями, викладеними щодо правового регулювання загальносоціального характе-ру. В той же час, наявність двох стратегічних, з точки зору соціального управління, внутрішньо-системних та зовнішньо-системних цілей, є доста-тнім, на нашу думку, телеологічним підґрунтям для виокремлення відпові-дних критеріїв неефективності.


82

не забезпечує підготовку кадрів на рівні актуалізованих вимог кримінологічної практики (застарілі навчальні плани, програми і т.п.); по-друге, практичні підрозділи демонструють функціона-льну ригідність, неоперативність у правовому регулюванні швидкозмінних умов криміногенної обстановки. Другий – про-являється у невірному визначенні та правовому закріпленні штатної структури й чисельності кількісного складу відповідних органів державної влади, на які покладені обов’язки щодо запо-бігання злочинам, їх припинення, розкриття, розслідування, що тягне за собою латентизацію злочинності на території обслуго-вування, службові перевантаження, зловживання з боку праців-ників; 3) інформаційна незабезпеченість складових правового

регулювання, яке виражається у: а) покладенні в основу право-вого регулювання застарілої інформації про параметри криміно-генної обстановки; б) об’єктивна неможливість формування того чи іншого інформаційного масиву (оперативного, профіла-ктичного обліку, кримінологічних баз даних і т.п.) та користу-вання ним на виконання правових приписів у сфері протидії злочинності; 4) криміногенні недоліки правового регулювання відомчо-го та позавідомчого (в тому числі й громадського) контролю за діяльністю спеціалізованих суб’єктів протидії злочинності. Так, наприклад, такі інструменти неформального контролю за за-конністю в діяльності правоохоронних органів як «громадське розслідування» та «журналістське розслідування» у чинному законодавстві України не врегульоване, чим створюється кри-міногенна прогалина у праві, адже недоліки у правовому регу-люванні цих видів контролю є суттєвим фактором латентизації злочинності серед персоналу спеціалізованих кримінально-превентивних суб’єктів, інших фактів недобросовісного вико-нання ними своїх службових обов’язків. Крім того, як зазначає С. М. Гусаров, існує проблема неповного надання інформації про результати службових перевірок за скаргами громадян (що та-кож є причиною численних повторних звернень), незважаючи на те, що у відомчих нормативно-правових актах не раз вказува-лося на необхідність спрощення процедури ознайомлення гро-мадян із результатами службових перевірок за їхніми заявами та зверненнями щодо неправомірних дій працівників міліції [8].


83

В цьому вбачається один з прикладів криміногенності праворе-алізації як складової механізму правового регулювання; 5) криміногенні недоліки правового регулювання відносин щодо координації та взаємодії різних спеціалізованих суб’єктів протидії злочинності, що має своїм наслідком дублювання пов-новажень, слабкий обмін оперативно-службовою інформацією. Крім іншого, даний критерій може проявлятися у відсутності належних програмних документів щодо профілактичної злочи-нів й інших правопорушень на певній території чи галузі, або ж суттєві недоліки у їх змісті, які унеможливлюють (формалізу-ють) фактичну організацію кримінально-превентивної діяльно-сті на засадах наукової обґрунтованості, прогностичності, пла-новості, оперативності, гнучкості, адаптивності, комплексності; 6) корупціогенні положення нормативно-правових актів, що регулюють права та обов’язки службових осіб спеціалізова-них суб’єктів протидії злочинності, питання їх підпорядкованос-ті, розподілу повноважень тощо. Їх спектр – досить широкий, а показники корупціогенності у загальному вигляді знайшли своє відображення у Методології проведення антикорупційної екс-пертизи, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5. До них, зокрема, віднесено нечі-тке визначення функцій, прав, обов’язків і відповідальності ор-ганів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, упов-новажених на виконання функцій держави або місцевого самов-рядування, в тому числі наявність дискреційних повноважень, не обумовлених специфікою суспільних відносин, що регулю-ються нормативно-правовим актом, передбачається врегулюва-ти проектом нормативно-правового акта, або відсутність юри-дичних засобів, що можуть забезпечити застосування дискре-ційних повноважень у обсязі і з метою, для якої ці повноваження надані особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування); створення надмірних обтяжень для одержувачів адміністративних послуг; відсутність або нечіткість адміністративних процедур; неврегульованість процедури ви-рішення конфлікту інтересів, у разі можливості його виникнен-ня; відсутність чи недоліки конкурсних (тендерних) процедур тощо [9]. Звичайно, перелік критеріїв корупціогенності правово-го регулювання не обмежується викладеними показниками та може варіювати в залежності від конкретної сфери суспільних відносин, повноважень їх суб’єктів тощо.


84

ІІ. По відношенню до міри реалізації зовнішньо-системних цілей: 1) криміногенні недоліки кримінально-правового регулю-

вання: а) необґрунтована криміналізація чи декриміналізація діянь. В цьому контексті доречно зауважити, що кримінологія правотворчості в деякій мірі має спільну площину дослідження з філософією кримінального права, проте не тотожна останній. Специфіка філософії кримінального права полягає у пошуку ме-тафізичного «верховного начала» кримінального права, зокрема у наданні відповіді, які ж діяння повинні бути караними, а які ні, у межах якої норми повинна функціонувати карна влада держа-ви. Завдання ж кримінології правотворчості полягають не тіль-ки і не стільки у визначенні суспільної небезпечності того чи іншого виду діяння, яке можливо визначити як злочин, скільки визначення відповідності наявного обсягу та форми криміналь-но-правової заборони існуючим характеристикам того чи іншого виду злочинності (рівня, структури, особливості детермінації, особи злочинця, соціальної оцінки тощо). Вочевидь, надмірне обтяження соціальних практик кри-мінально-правовим регулюванням, впливом створює небезпеку штучного нарощування масиву злочинів, обмеження соціально конструктивних проявів особистості свободи. В цьому контексті не можна не згадати відому класифікацію злочинів, наданих класиком кримінологічної думки Ч. Беккаріа у трактаті «Про злочини та покарання», яка зводиться до виділення так званих злочинів природних та поліцейських [10, с. 34]. Останні, на від-міну від перших, які є неприхідними, так би мовити – вічними (вбивства, крадіжки, зґвалтування тощо), являються суть конс-труктами соціальної дійсності, що примножують кількість забо-рон у штучно створених сторонах буття людського. Їм властива відносна суспільна небезпечність, яка часто характеризується швидкоплинністю згідно тому, як швидко змінюється й саме суспільне життя. Дещо інший кримінологічно значущий аспект цієї про-блематики фіксується у випадку необґрунтованої декриміналі-зації, коли з’являються прогалини в праві, а ті суспільні відноси-ни, які реально потребують кримінально-правового захисту, його позбавляються. Це може бути продуктом як непродуманої


85

кримінально-правової політики, так і цілком усвідомленого ви-користання інструментів правотворчості у певних корпоратив-них цілях, в тому числі й з боку представників злочинних угру-пувань, які досить часто входять до депутатських корпусів тих чи інших рівнів, уряду та інших вищих, центральних й місцевих органів державної влади, муніципалітету. Зокрема, саме з остан-нім чинником вчені схильні пов’язувати декриміналізацію так званої товарної контрабади у 2012 році. Так, Є. Л. Косяк цілком справедливо, на нашу думку, зауважує, що починаючи з 2012 року, динаміка контрабанди зазнає змін у бік номінального зниження рівня за рахунок декриміналізації окремих її видів (товарів у великих розмірах й стратегічно важливих сировинних матеріалів). Поряд з цим, цього не можна сказати про зниження реальної кількості вчинюваних фактів щодо переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з прихову-ванням від митного контролю товарів у великих розмірах, а та-кож стратегічно важливих сировинних товарів, відносно яких є підстави вести мову не лише про прогнозоване збереження, а й про погіршення сформованих (у відповідності до даних офіцій-ної статистичної звітності) негативних тенденцій. Останнє обу-мовлене переважно правовими та організаційно-управлінськими чинниками, суть яких полягає у блокуванні можливості провадження оперативно-розшукових заходів щодо виявлення фактів контрабанди означених предметів, адже підс-тавою проведення таких заходів, у відповідності до змісту ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 р. № 2135-XII є відомості про вчинення (чи готуван-ня) злочину [11, с. 174–175]. Таким чином, можна констатувати, що декриміналізації товарної контрабанди по суті усунула цілий блок правоохоронних органів від виявлення її фактів оператив-но-розшуковими засобами, в результаті чого можна вести мову, вважаємо, про кількаразову латентизацію вказаного злочину зі всіма наслідками, що з цього випливають. Тож необґрунтована декриміналізації суспільно небезпечних діянь становить суттє-вий фактор злочинності, а відповідні зміни в законодавстві – їх індикатором; б) необґрунтована пеналізація чи депеналізація діянь. Цей аспект кримінально-правового регулювання криє в собі суттєві ризики криміногенного характеру, пов’язані з дисбалан-


86

сом цілей превенції та застосовуваними нормативно фіксовани-ми пенальними засобами їх досягнення. В даному контексті, слід погодитись із Д. І. Перепелицею, який акцентує на невиправда-ному використанні у КК України відносно визначених чи альте-рнативних санкцій з визначенням покарання або лише у виді позбавлення волі на певний строк, або лише арешту чи їх комбі-нації, що унеможливлює належну реалізацією судом принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності. До таких норм, наприклад, належать ті, що закріплені у ч. 2 ст. 158-2, ч. 1 ст. 259, ч. 1 ст. 303 ч. 1 ст. 328, ч. 1 ст. 329, ч. 1 ст. 332 ч. 1 ст. 378 ст. 380, 395 КК України. Необґрунтованість закріплення в них безальте-рнативних позбавленню волі видів покарань зумовлена харак-тером і ступенем суспільної небезпечності діянь, явною невід-повідністю суворості санкції фактично заподіяній на навіть по-тенційно можливій шкоді, що трансформує їх із заходів примусу та інструмент репресії, легалізованого насильства. В той же час, існуюча надлишкова репресивність зумовлює оцінку цих видів покарань як справедливих, а їх застосування має зворотний ефект, сприяє подальшій криміналізації особи з нестійкими ан-тисуспільними установками через процеси призонізації [12, с. 110–111]. Дійсно, проблема справедливості покарання – над-складна, що перебуває у зоні перетину філософських та правни-чих знань, є похідною від визначення соціальної справедливості як такої. Втім, сучасна кримінально-правова й кримінологічна доктрина володіє достатньо розробленим вченням про принци-пи й інші засади пеналізації, якими в низці випадків законода-вець нехтує, не забезпечуючи, таким чином, індивідуалізова-ність, а через нього – й справедливість покарання. Надмірне за-стосування позбавлення волі спричиняє ескалацію ефектів при-зонізації, які традиційно в кримінологічній науці розглядаються як потужні детермінанти професійної, організованої, рецидив-ної, пенітенціарної злочинності. Інший бік вказаної проблеми візуалізується крізь призму аналізу кримінологічного забезпечення судової діяльності. Мова йде про практичну відсутність обґрунтованих кримінологічних методик обрання конкретного виду й міри покарання, розробка і впровадження в життя яких, в свою чергу, залежить від опера-тивності вирішення питання щодо інституціоналізації служби пробації, що забезпечуватиме суд належною та повною інфор-


87

мацією про особистість підсудного. Таким чином, як можна пе-ресвідчитись, необґрунтована пеналізація чи депеналізації як правовий фактор злочинності, має комплексний характер, а блокування вказаних явищ – задача багатопланова. Проте окре-ма її частина може бути вирішення за допомогою кримінологіч-ної експертизи й моніторингу кримінально-правового регулю-вання; в) недоліки норм права, що регламентують умови і підс-тави умовно-дострокового звільнення від подальшого відбу-вання покарання, заміну невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким, а також звільнення від відбу-вання покарання на підставі закону України про амністію. Йдеться – зазначає Д. І. Перепелиця – про використання оціноч-них та погано визначених категорій, які з одного боку усклад-нюють можливість застосування вказаних інструментів депри-зонізації, а в інших – відкривають можливість для необґрунто-ваного звільнення фактично суспільно небезпечних осіб, сприя-ють поширенню корупції в кримінально-виконавчих установах та судових органах [12, с. 112]. Визнаючи в цілому справедли-вість висловленої вченим думки, зауважимо, що в даному випа-дку, як і в попередній групі критеріїв кримінологічної неефек-тивності, доречно вести мову не тільки і не стільки про недоліки самих лише правових норм, скільки про практику їх застосуван-ня. Таким чином, спектр криміногенних аспектів правового ре-гулювання не обмежується виключно позитивно-правовим яд-ром, а поширюється й на решту динамічних складових механіз-му правового регулювання – правовідносини, правозастосуван-ня та правореалізацію. Також варто наголосити й на тому, що необґрунтовано м’яке покарання сприяє поширенню фактів ухилення від його відбування, які, в свою чергу, породжують інтенсифікацію кри-мінальної активності за схемою самодетермінації злочинності, падіння авторитету суду, поширення фактів невиконання судо-вих рішень і т. Д. Тому питання депеналізації мають супрово-джуватись на менш суттєвим кримінологічним забезпеченням, аніж пеналізації, а їх недоліки мають розглядатися як критерії кримінологічної неефективності правового регулювання; д) формально-логічні, техніко-юридичні, доктринальні порушення, помилки у конструюванні складів злочинів в диспо-


88

зиціях статей Особливої частини КК України. Вказані критерії кримінологічної неефективності зазвичай пов’язуються з таки-ми конструктивними недоліками юридичних складів, які фор-мують або ж криміногенну прогалину, або ж ускладнюють за-стосування відповідної кримінально-правової норми на стадіях досудового розслідування й судового розгляду через труднощі чи-то у кваліфікації, чи-то в організаційних можливостях доку-ментувати відповідні ознак складу злочину, іншим чином їх встановлювати й доказувати вину особи. Власне кажучи, остан-ній аспект є прямим порушенням принципів криміналізації сус-пільно небезпечних діянь, одним з яких, як відомо, є здійснен-ність кримінального переслідування. Тому порушення вказано-го типу є суттєвими криміногенними факторами та, водночас, індикаторами кримінологічної неефективності кримінально-правового регулювання; 2) криміногенні недоліки кримінального процесуального

регулювання:

а) відсутність чи недоліки у закріпленні кореспондуючо-го обов’язку суб’єктивному праву суб’єкта кримінального про-вадження; б) блокування можливостей оперативного реагування на факти вчиненого злочину, чи злочину, який готується або вчи-няється через встановлення надмірних процедурних (зокрема, дозвільних) обтяжень тощо; в) недоліки у забезпеченні підозрюваному, обвинуваче-ному, підсудному реальної можливості реалізації права на за-хист у всіх його проявах; г) недоліки у забезпеченні учасникам кримінального провадження реальних можливостей реалізувати передбачені Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23.12.1993 № 3782-ХІІ заходи безпеки, що може потягнути за собою активізацію про-тидії розслідуванню, в тому числі й шляхом вчинення нових злочинів; 3) криміногенні недоліки правового регулювання криміна-

льно-виконавчих відносин:

а) невідповідність умов відбування покарання у виді позбавлення волі, арешту його цілям. Мова йде про поширені у вітчизняній пенітенціарній системі проблеми забезпечення на-


89

лежних побутових, трудових, освітніх, медико-соціальних умов відбування засудженими покарання, зокрема, тих, які пов’язані з ізоляцією особи від суспільства. Їх розробці присвячена достат-ньо значна кількість праць під авторством І. Г. Богатирьова, О. Г. Колба, С. Ю. Лукашевича, Д. І. Перепелиці, А. Х. Степанюка, В. М. Трубникова та низки інших вчених. Вказаний критерій кримінологічної неефективності правового регулювання є ком-плексним та може відображати вади практично у кожному ком-поненті його механізму; б) невідповідність змістовного компоненту виконання покарання його цілям. Це стосується, перш за все, програм ресо-ціалізацї засуджених та їх практичної реалізації. Спектр пробле-мних аспектів виконання і відбування покарання цього напрям-ку досить широкий: від незадовільної правової регламентації та організації вивчення особистості засудженого, в тому числі й під час його перебування у дільниці карантину, діагностики і роз-поділу, вад у дисциплінарній практиці, аж до психологічного супроводження засуджених, забезпечення їх належними можли-востями особистісного розвитку (освітнього, духовного, творчо-го, трудового тощо). Цікавими в зазначеному ракурсі видаються результати проведеного Д. І. Переплицею опитування 470 працівників ви-правних колоній середнього та максимального рівня безпеки, які виявили, що найбільш поширеним видом стягнення, яке за-стосовується до засуджених, залишається поміщення в дисцип-лінарний ізолятор (близько 60 % всіх випадків застосування стягнень). Це, на думку вченого, свідчить про недостатньо ви-важений підхід до забезпечення індивідуалізованості стягнення й надмірну репресивність, що становить додатковий призоніза-ційний фактор через посилення стресогенних чинників ізоляції, фізичного виснаження, психологічної напруженості [12, с. 119]. На неефективності вказаного заходу стягнення, що застосову-ється до засуджених акцентує увагу й Ю. М. Антонян, згідно ре-зультатів вибіркового дослідження якого 56 % осіб, які поміща-лися до дисциплінарного ізолятору віднеслися до цього байду-же, 14 % – бравували цим стягненням, як деякою високою від-знакою, але, щоправда, стільки ж розкаювалися і переживали почуття провини [13, с. 388]. При цьому однією з основних умов такого стану справ виявляється незадовільне правове регулю-


90

вання відносин у сфері застосування дисциплінарних стягнень до засуджених, яке, як видається, характеризується суттєвим криміногенним потенціалом. І подібні приклади можливо наве-сти практично щодо кожного аспекту унормування процесу ви-конання й відбування покарань; в) зумовлені правовими факторами недоліки виконання покарань не пов’язаних з позбавленням волі, а також у забезпе-ченні належної соціальної адаптації осіб, звільнених з місць поз-бавлення волі; 4) інші криміногенні положення норм права, правовідно-

син, правореалізації, правозастосування у сфері діяльності спеці-

алізованих суб’єктів протидії злочинності, які відображають

вади у змістовному компоненті кримінально-превентивної дія-

льності. В зазначеному аспекті важливо встановити: - на скільки правова база (конкретний нормативно-правовий акт) відповідає: а) задачам діяльності конкретного суб’єкта протидії злочинності; b) рівню його матеріально-технічного, кадрового забезпечення (визначається можливість реалізації нормативно-правових положень щодо конкретного суб’єкта); с) наявним та актуальним науковим розробкам конк-ретних форм та методів кримінально-запобіжної діяльності від-повідного суб’єкта; d) кримінологічної обстановки в цілому чи за конкретним видом злочинності;

- на скільки положення програмних документів відпо-відають: а) нагальним та перспективним потребам реагування на зміни у кримінологічній обстановці; b) прогнозованим змі-нами у соціально-економічних, правових умовах існування сус-пільства в цілому та в конкретних сферах, зокрема (в обов’язковому порядку детальному дослідженню мають бути піддані наявні прогностичні розробки відповідного профілю; доцільним видається специфікація до потреб кримінології відо-мого в соціологічній та прогностичній науці методу узагальне-ного сценарію); с) вимогам реальності, реалізованості та науко-вої обґрунтованості. Відповідно, виявлення дисонансу між вка-заними параметрами зовнішнього вектору управлінської діяль-ності суб’єктів протидії злочинності складатиме індикативну основу для оцінки кримінологічної ефективності правового ре-гулювання в цілому чи окремих його складових. Неважко помітити, що окремі із запропонованих вище


91

критеріїв кримінологічної ефективності (неефективності) пра-вового регулювання перекликаються з умовами ефективності. Мова, зокрема, йде про проблеми неналежного ресурсного, кад-рового та іншого забезпечення можливостей виконання поло-жень нормативно-правових актів. Втім, така ситуація видається цілком закономірною, адже об’єктивно вказані передумови мо-жуть бути відображені і зафіксовані виключно у нормативно-правовому акті, положення якого і мають співвідноситись з від-повідним соціальним контекстом. Саме у норми права заклада-ється базовий феноменологічний конструкт, який, аналізуючись крізь призму правової практики (тобто правореалізації, право-застосування, правовідносин), виявляє генеалогічні риси, що дозволяють ідентифікувати правове регулювання в цілому як детермінуючий злочинність фактор. В цьому контексті критерії кримінологічної ефективності нормативно-правового акту ви-ступають одночасно умовами ефективності правового регулю-вання загалом. Таким чином, кримінологічна ефективність правового регулювання у сфері протидії злочинності є поняттям комплек-сним, а його критерії залежать як від телеологічних засад, так і від наукової обґрунтованості окремих складових його механізму з огляду на доктринальні вимоги відповідної галузі права, заса-ди організації функціонування системи протидії злочинності, а також реально існуючі запити у забезпеченні криміногенної безпеки. При цьому, конкретизація вказаних критеріїв досяга-ється за рахунок виявлення показників кримінологічної неефе-ктивності. Їх наявність дозволяє встановити вади у криміноло-гічній, кримінально-виконавчій, кримінально-правовій політиці держави, з’ясувати їх глибинні причини. В цьому сенсі показни-ки неефективності правового регулювання виконують сигналь-ну функцію, дають підстави для організації подальшої аналітич-ної роботи з метою виявлення як стратегічних прорахунків по-літичного характеру, так і тактичних недоліків в організації кримінально-превентивних практик.


1. Кудрявцев В. Н. Эффективность правовых норм / В. Н. Кудрявцев, В. И. Никитинский, И. С. Самощенко, В. В. Глазырин. – М. :


92

ВНИИСЗ, 1980. – 176 с. 2. Алексеев С. С. Общая теория права : в 2-х. – Т. 2 /

С. С. Алексеев. – М. : Юрид. лит., 1981. – 361 с. 3. Лапаева В. В. Эффективность закона и методы её изучения /

В. В. Лапаева // Эффективность закона : методология и конкретные иссле-дования. – М. : Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации, 1997. – С. 28–43.

4. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у 3 кн. – Кн. 3 / А. П. Закалюк. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 317 c.

5. Уфимцев В. А. Цель существования общественной системы / В. А. Уфимцев [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://econic.chat.ru/toext/tele.htm.

6. Бандурка О. М. Парадокси протидії злочинності / О. М. Бандурка, О. М. Литвинов // Вісник Кримінологічної асоціації України. – 2013. – № 3. – С. 83–90.

7. Кристи Н. Борьба с преступностью как индустрия. Вперёд к ГУЛАГу западного образца / Н. Кристи / Пер. с англ. А. В. Петровой. – М. : РОО «Центр содействия реформе уголовного правосудия», 2001. – 224 с.

8. Гусаров С. М. Діяльність органів внутрішніх справ України із забезпечення прав і свобод людини та громадянина / С. М. Гусаров // Віче. – 2013. – № 4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.viche.info/journal/3525/.

9. Методологія проведення антикорупційної експертизи : Наказ Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5 [Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v1380323-10.

10. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях / Ч. Беккариа ; сост. и предисл. В. С. Овчинского. – М. : Инфра-М, 2004. – 184 с.

11. Косяк Є. Л. Нормативно-правова детермінації контрабанди в Україні : характеристика та протидія : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Євген Леонідович Косяк ; Харківський національний університет внутріш-ніх справ. – Х., 2012. – 221 с.

12. Перепелиця Д. І. Призонізація в механізмі криміногенної де-термінації : характеристика та протидія : дис… канд. юрид. наук : 12.00.08 / Дмитро Іванович Перепелиця ; Харківський національний університет внутрішніх справ, 2014. – 214 с.

13. Антонян Ю. М. Криминология. Избранные лекции / Ю. М. Антонян. – М. : Логос, 2004. – 174 с.

Статья посвящена исследованию политико-криминологических аспектов эффективности правового регулирования в сфере противодействия прес-тупности. На основании анализа существующих подходов к определению эффективности правового регулирования в общей теории права предлага-ется авторское понимание содержания криминологической его эффектив-


93

ности. Эффективность правового регулирования в сфере противодействия преступности предложено анализировать в двух направлениях: внутренне системном и внешне системном. В каждом из них выделяются и обосновы-ваются критерии криминологической неэффективности в контексте по-литического управления.

Ключевые слова: правовое регулирование, эффективность правового регу-лирования, детерминация преступности, противодействие преступности, критерии криминологической эффективности, политическое управление.

The article is devoted to politic-criminological aspects of the legal regulation in the sphere of combating crime effectiveness. Based on the analysis of existing approaches to determining the effectiveness of legal regulation in the general law theory has offers original content criminological understanding its effectiveness. The effectiveness of legal regulation in the sphere of combating crime has prompted analyzing in two ways: internal system and external system. In each of them stand out and justified criteria criminological inefficiency in the context of political control.

Keywords: legal regulation, the effectiveness of legal regulation, determination of crime, combating crime, criteria of criminological efficiency, political governance.



94

Пашнєв Дмитро Валентинович, кандидат юридичних наук, доцент


СТРАТЕГІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ КІБЕРНЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

В статті запропоновано стратегію забезпечення кримінологічної кібербез-пеки на основі застосування кримінологічних наукових розробок до сфери кіберзлочинності. Обґрунтована необхідність забезпечення кібернетичної безпеки органами внутрішніх справ за певними напрямками в рамках науко-во обґрунтованої стратегії. Проаналізовані окремі напрямки стратегії забезпечення кримінологічної кібернетичної безпеки органами внутрішніх справ та внесені пропозиції щодо їх удосконалення.

Ключові слова: кримінологічна безпека, кібернетична безпека, кіберзлочин-ність

В часи переходу до інформаційного суспільства особли-

вої актуальності набуває забезпечення безпеки людини, суспіль-ства, держави від потужних можливостей нових комп’ютерних технологій, які можуть використовуватися не тільки для підви-щення якості життя, але й для порушення прав, свобод та інте-ресів особи, нанесення шкоди суспільству та державі. З точки зору кримінології, виникає необхідність застосування до цієї сфери концепції кримінологічної безпеки, що в останні часи на-буває все більшої підтримки серед науковців [1–3].

Певні аспекти теорії кримінологічної безпеки, основи якої були вперше сформульовані професорами М. М. Бабаєвим і В. О. Плешаковим [4; 5], були предметом досліджень багатьох українських та закордонних вчених, зокрема: О. М. Бандурки, В. А. Бодренкова, Г. Г. Горшенкова, В. М. Дрьоміна, О. М. Костенка, О. О. Лапіна, С. Я. Лебедєва, О. М. Литвинова, Т. В. Мельничук, Д. О. Симоненка, А. А. Тер-Акопова, М. Л. Шелухіна, О. Ю. Шумилова та інших. Проблеми кримінологічної безпеки від кіберзлочинно-сті розглядалися В. М. Бутузовим, В. Д. Гавловським, К. В. Тітуніною, В. П. Шеломенцевим.

Розробка теорії кримінологічної безпеки покликана сприяти перенесенню значеннєвого акценту з об'єкта нападу (злочинність) на об'єкт захисту (особа, суспільство, держава), тобто на ті цінності, яким, власне, і повинна бути гарантована

Д. В. Пашнєв, 2014


95

кримінологічна безпека. А тому необхідна переорієнтація на оборонну доктрину кримінологічної безпеки, забезпечення якої повинне перевершувати характер і спрямованість криміноген-них і кримінальних загроз. Тому в ієрархії форм діяльності по забезпеченню кримінологічної безпеки на першому місці стоїть захист від джерела загрози безпеці, а вже потім – вплив на саме джерело, звичайно, не виключаючи паралельності в здійсненні названих форм діяльності.

В світлі такого принципово нового теоретичного й прак-тичного значення для здійснення державної політики в сфері контролю над кіберзлочинністю виникає низка проблем в за-безпеченні кримінологічної безпеки в цій сфері.

Відповідно до Проекту Закону України «Про кібернетич-ну безпеку України» кібернетична безпека (кібербезпека) – стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави в кіберпросторі [6]. Цей Закон повинен визначити основні засади державної політики, спрямованої на захист життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави, реалізація яких залежить від належного функціонування інфор-маційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем, та, відповідно, забезпечити правову базу для досягнення вказаного стану захищеності.

Така політика, звичайно не буде ефективною без кримі-нологічної стратегії, значення та необхідність якої слушно обґру-нтовує О. М. Литвинов: «Кримінологічна стратегія надає функціо-нуванню механізму протидії злочинності стабільності, планомір-ності, спрямованості, забезпечує безпосередність і послідовність розробки завдань діяльності та їх диференціацію за рівнями та сферами застосування. Вона служить своєрідною платформою для довгострокових і перспективних планів діяльності окремих суб’єктів, вбирає в себе фундаментальні надбання науки та новіт-ні форми організації практичної сторони справи, чітко визначає засоби, у тому числі обумовлені специфікою дії механізмів реалі-зації довгострокової кримінологічної політики» [7].

Діяльність органів внутрішніх справ із забезпечення кримінологічної безпеки, зокрема і в кіберсфері, оскільки саме в їх складі сформовані підрозділи боротьби з кіберзлочинами, також потребує розроблення відповідної стратегії.

Отже метою даної статті є формування стратегії забезпе-


96

чення кримінологічної кібербезпеки органами внутрішніх справ на основі застосування кримінологічних наукових розробок до сфери кіберзлочинності.

Для досягнення цієї мети застосуємо підхід, запропоно-ваний О. О. Лапіним [8, с. 24], виходячи з його комплексності, охоплення всіх напрямків діяльності та простоти для розуміння і реалізації. Отже стратегія забезпечення кримінологічної безпе-ки містить у собі шість видів стратегій:

1. Стратегія стримування загроз кримінологічній безпеці. 2. Стратегія впливу на особу злочинця як носія, суб'єкта

кримінальної загрози. 3. Стратегія впливу на джерела загроз кримінологічній

безпеці. 4. Стратегія попередження злочинів. 5. Стратегія кримінологічного захисту об'єктів злочин-

ного посягання. 6. Стратегія віктимологічної профілактики. Застосовуючи ці напрями до сфери кіберзлочинності,

отримаємо наступні напрями стратегії забезпечення криміноло-гічної кібербезпеки органами внутрішніх справ:

1. Стратегія стримування загроз кримінологічній кібер-безпеці, у якості яких виступає в кіберзлочинність, а також її види, відповідно до Конвенції [9] та Додаткового протоколу до неї [10]. Основним критерієм стратегії стримування кіберзло-чинності є критерій домірності якості й масштабу кримінальних загроз і відповідних заходів. У Декларації принципів і програми дій ООН в області попередження злочинності й кримінального правосуддя, прийнятою Резолюцією 46/152 Генеральної Асамб-леї від 18 грудня 1991 р., прямо говориться: «Будь-якому розши-ренню можливостей і здатностей правопорушників вчиняти злочини повинне відповідати аналогічне розширення можливо-стей і здатностей правоохоронних органів і органів криміналь-ного правосуддя».

Розглянута стратегія не має потреби в особливому пояс-ненні, оскільки вона практично збігається із традиційною стра-тегією боротьби зі злочинністю в її класичному варіанті, тобто націленістю на: зниження рівня кіберзлочинності, зокрема тяж-кої й особливо тяжкої; призупинення зрощування загальнокри-мінальних структур з кіберзлочинцями, подальшого поширення


97

й консолідації тих або інших найнебезпечніших форм злочинно-сті; недопущення втягування в злочинну діяльність нових соці-альних груп, особливо неповнолітніх; витиснення злочинності з окремих сфер кіберпростору; зменшення тиску кіберзлочиннос-ті на економічні відносини в кіберпросторі; обмеження незакон-ного обігу шкідливих програмних та технічних засобів, пропага-нди в кіберпросторі пияцтва й алкоголізму, проституції та інших супутніх злочинності явищ.

Реалізацією цієї стратегії в МВС України займаються від-повідні підрозділи боротьби з кіберзлочинністю.

2. Стратегія впливу на кіберзлочинця як носія, суб'єкта кримінальної загрози. Дана стратегія в основному спрямована на вдосконалення системи виявлення й покарання кіберзлочи-нців, виконання покарання й ресоціалізацію раніше судимих осіб з метою зниження рецидиву злочинів. Ця стратегія в цей час реалізується шляхом істотної корекції кримінально-правових норм, підвищення відповідальності й об'єктивності рішень су-дових органів, проведення реформи кримінально-виконавчої системи, спрямованої на поліпшення умов утримання засудже-них, зниження кримінального впливу в місцях позбавлення волі, а також поширення заходів покарання, не пов'язаних з позбав-ленням волі. Істотний вплив на умови виправлення та ресоціалі-зації раніше судимих осіб має Закон України «Про адміністрати-вний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» [11]. На наш погляд, враховуючи специфіку протиправної діяль-ності в кіберсфері до ст. 10 цього Закону слід додати ще одне обмеження для піднаглядних, а саме: заборону користування інформаційними, комунікаційними та інформаційно-телекомунікаційними системами.

3. Стратегія впливу на джерела загроз кримінологічній кібербезпеці, а саме на криміногенні фактори. Ця стратегія бага-то в чому пов'язана з реалізацією соціальної політики держави. Багато аспектів соціальної політики можуть впливати на зло-чинність. У зв'язку з цим найбільш часто, у тому числі й у міжна-родних документах, приводяться шість напрямків соціальної політики [12]:

− політика планування міських і сільських районів, і зо-крема політика ліквідації нетрів, керування розміщенням, про-блема бездомності, проектування й передбачення місць суспіль-


98

ного користування й торгівлі, взаємозв'язок між наданням жит-ла й іншими службами, особливо транспорт і місце роботи;

− політика зайнятості, і зокрема політика, пов'язана з ліквідацією безробіття й створенням робочих місць;

− політика в галузі освіти, включаючи дітей дошкільно-го віку;

− сімейна політика; − молодіжна політика, включаючи створення умов для

відпочинку, проведення дозвілля й заняття культурою; − політика в області охорони здоров'я, і зокрема боро-

тьби з наркоманією й алкоголізмом. Діяльність в цих напрямках цілком ефективно може впли-

вати і на загрози кібербезпеці, якщо в їх рамках підвищиться ува-га до сфери інформаційних технологій, зокрема до виховання культури поводження із комп’ютерними системами, що створює в особи психологічний бар’єр щодо вчинення кіберзлочинів.

Органи внутрішніх справ повинні приймати активну участь у всіх цих заходах, виявляти слабкі місця у цих напрямках та виходити з пропозиціями до інших органів влади щодо їх укріплення.

4. Стратегія попередження кіберзлочинів, яка стосовно до теорії кримінологічної безпеки розглядається як стратегія попередження кримінальних загроз. Ця стратегія передбачає розробку заходів щодо надання стримуючого, нейтралізуючого, а головне – попереджувального впливу на кримінальні загрози.

Стратегія запобігання кіберзлочинам передбачає вирі-шення наступних завдань:

1) виявлення осіб, що замишляють або підготовляють кіберзлочини;

2) примушування особи до відмови від вчинення кіберз-лочину;

3) вжиття до особи примусових заходів, що виключають, відтягують строки або створюють додаткові труднощі для вчи-нення особою кіберзлочину;

4) усунення або нейтралізація умов, що штовхають особу на кіберзлочин;

5) вжиття заходів до захисту об'єкта можливого пося-гання;


99

6) захист можливої жертви від злочинного посягання; 7) надання впливу на ситуацію, що склалася в місці мож-

ливого вчинення кіберзлочину і сприяє його вчиненню. Реалізація стратегії припинення кіберзлочинів у діяль-

ності органів внутрішніх справ повинна здійснюватися виходя-чи із двох основних факторів, що впливають уже на тактику припинення:

1) виявлення місць можливого вчинення кіберзлочинів, потенційних жертв;

2) виявлення осіб, які від готування переходять до вчи-нення кіберзлочинів.

Основними завданнями припинення кіберзлочину, на який замахується встановлена органами міліції особа, є наступні:

1) затримання особи (осіб) і притягнення її (їх) до кри-мінальної відповідальності за замах на кіберзлочин;

2) захист осіб, на яких може бути вчинений замах; 3) превентивний інструктаж населення про тактику по-

ведінки при злочинному замаху на їх інформацію чи комп’ютерну систему.

Реалізація стратегії попередження загроз кібербезпеці, таким чином, припускає реалізацію стратегії запобігання кібер-злочинам і стратегії припинення кіберзлочинів.

5. Стратегія кримінологічного захисту об'єктів злочин-ного кіберпосягання виступає стрижневою стратегією в рамках забезпечення кримінологічної безпеки, оскільки саме ця страте-гія припускає перенесення центру ваги із впливу на кіберзло-чинність, особу кіберзлочинця й криміногенні фактори на за-хист особи, суспільства, держави від злочинних кіберпосягань.

Такі заходи в кримінології вже досліджувалися як заходи кримінологічного захисту об'єктів злочинного посягання, у тому числі й у рамках забезпечення кримінологічної безпеки [5, с. 31–33, 44; 13, с. 387–389; 14, с. 168, 169].

Проте в рамках цього напрямку стратегії стосовно про-тидії кіберзлочинності виникає найбільше труднощів. Якщо інформаційно-телекомунікаційні системи, що належать державі доступні для захисту, і саме їх захисту присвячено більшість заходів, що передбачені Законом «Про кібернетичну безпеку»; то захист приватних систем лежить повністю на приватному сек-торі. Це виходить хоча з того, що одним з принципів забезпе-


100

чення кібернетичної безпеки є принцип особистої відповідаль-ності громадян про власну безпеку, неухильного дотримання ними правил безпечної поведінки у кіберпросторі.

Перенесення ж акцентів впливу із суб’єкта загрози (зло-чинця) на об’єкт захисту (в даному випадку – особу) передбачає, звичайно, проведення більшості заходів захисту саме з об’єктом. В цьому вся суть цієї концепції: не більше затримати злочинців, а більше небезпеки відвернути від особи – об’єкту захисту. З цією метою змінюється спосіб діяльності правоохоронних орга-нів – вони, звичайно, не перестають демонструвати можливість викрити злочинця, розкрити злочин тощо, але основною діяль-ністю стає саме створення в особи впевненості в тому, що вони можуть її захистити від цього посягання. В цьому плані най-більш ефективним є заходи з виключення контакту зловмисни-ка із особою та іншими об’єктами, що представляють її інтерес (майном, речами, тваринами тощо), і недопущення нанесення їм шкоди.

Але стосовно кібербезпеки нарощування таких тради-ційних заходів безпеки не може принести користі, з очевидних причин: об’єкти, що представляють інтерес особи, і сам зловми-сник, що отримує контакт и наносить їм шкоду, – все це знахо-диться у кіберпросторі, засоби доступу до якого знаходяться у виключному володінні особи. Більше того, держава сама забез-печує охорону і захист такого виключного володіння. Навіть в ході кримінального провадження всі дії, що стосуються речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, в тому числі «інформація, яка знаходиться в операторів та провайдерів телекомунікацій, про зв’язок, абонента, надання телекомуніка-ційних послуг, у тому числі отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо» (ст. 162 КПК України), можуть бути вчинені тільки за рішенням суду за особливих умов (ч. 6 ст. 163 КПК України).

Таким чином, забезпечення кримінологічної кібербезпе-ки особи є справою тільки її рук. І в цьому плані рівень такого забезпечення залишає бажати кращого, оскільки некомпетент-ність в цій сфері більшості громадян призводить до незахище-ності їх від кіберзагроз.

Але, з іншого боку, нам бачиться, що забезпечити кібер-захист приватного сектору правоохоронними органами можли-


101

во шляхом використання можливостей, які закладені в самих комп’ютерних технологіях. Пропонуємо створити в структурі МВС України служби кіберохорони по типу Державної служби охорони (ДСО). Такий підрозділ, умовно назвемо його ДСК – Державна служба кіберохорони, на умовах договору із об’єктом охорони на платній основі може здійснювати забезпечення кі-бербезпеки об’єкту, починаючи із встановлення та обслугову-вання відповідних програмних та технічних засобів і закінчуючи реагуванням на потенційні та реальні загрози безпеці інформа-ційно-телекомунікаційній системі об’єкта. При чому ця робота може здійснюватися без безпосереднього виїзді та контакту службовців із клієнтом, як того потребує діяльність ДСО, що забезпечується можливостями комп’ютерних технологій, які полягають у віддаленому управлінні комп’ютером за допомогою спеціальних програм. Найбільш популярним таким засобом є програма TeamViewer, яка дає можливість «адміністрування віддалених комп'ютерів або серверів в будь-якому місці і в будь-який час, так, наче Ви сидите прямо перед ними» [15].

Перевага такої служби над приватними уявляється в то-му, що реагування на реалізацію загроз системі об’єкта, по-перше, буде швидким, а по-друге, буде включати не тільки від-вернення їх шкоди, але й весь спектр кримінально-процесуальних заходів, що дозволить ефективно зібрати докази та швидко виявити зловмисника. В результаті діяльність ДСК забезпечить не тільки захист прав приватних осіб в інформацій-ній сфері, але й кібернетичну безпеку держави, оскільки вона і складається із, так би мовити, «безпек» окремих інформаційно-телекомунікаційних систем.

6. Стратегія віктимологічної профілактики кіберзлочин-ності спрямована на зниження ризику потенційних жертв стати об'єктом злочинного кіберпосягання й активізацію захисних властивостей таких осіб. У цьому випадку, як і при кримінологі-чному захисті, дії по забезпеченню кібербезпеки в основному йдуть не від реальної загрози злочинного кіберпосягання, а від можливості й імовірності її внаслідок провокуючих, сприяючих поведінки, статусу, стану й т. П. можливої жертви.

Комплексне застосування заходів в цих напрямках по-винне суттєво знизити рівень зростання кіберзлочинності. Але ефективність стратегії безпосередньо залежить від її наукового


102

забезпечення та впровадження результатів досліджень в прак-тику. Взагалі, ці напрямки діяльності вже знайшли досить ши-роке відображення в науковій і навчальній літературі, але вони потребують доповнення та корекції відповідно до сфери інфор-маційних технологій та протидії кіберзлочинності в рамках окремих досліджень.


1. Гавловський В. Д. Протидія організованій злочинності у сфері інформаційних технологій як окремий аспект кримінологічної безпеки / В. Д. Гавловський, В. М. Бутузов // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) . – 2010. – Вип. 22. – С. 236–246.

2. Шеломенцев В. П. Безпека людини, суспільства і держави в Україні: кримінологічний аспект / В. П. Шеломенцев // Боротьба з органі-зованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2009. – № 22. – С. 215–222.

3. Шеломенцев В. П. Кримінологічна безпека у кіберпросторі: сис-тема понять / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2010. – № 23. – С. 342–348.

4. Бабаев М. М. Теоретические и прикладные проблемы обеспе-чения криминологической безопасности / Бабаев М. М., Плешаков В. А. // Уголовная политика и проблемы безопасности государства : труды Акаде-мии управления МВД России. – М., 1998. – С. 25–32.

5. Плешаков В. А. Криминологическая безопасность и ее обеспе-чение в сфере взаимовлияния организованной преступности и преступно-сти несовершеннолетних : дис. ... докт. юр. наук : 12.00.08 / Плешаков Вла-димир Алексеевич. – Москва, 1998. – 323 с.

6. Проект Закону України «Про кібернетичну безпеку України» № 2207а від 04.06.2013 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України : Законопроекти. – 14.11.2014 р. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=47240&pf35401=264705.

7. Литвинов, О. М. Кримінологічна стратегія як компонент стра-тегії національної безпеки України / О. М. Литвинов // Право і безпека : Науковий журнал. – 2010. – № 3. – С. 137–141.

8. Лапин А. А. Стратегия обеспечения криминологической безо-пасности личности, общества, государства и ее реализация органами внут-ренних дел : монография / А. А. Лапин; под ред. С. Я. Лебедева. – М. : ЮНИ-ТИ-ДАНА: Закон и право, 2012. – 295 с.

9. Конвенція про кіберзлочинність від 23.11.2001 р. [Електрон-ний ресурс] / Верховна Рада України : Законодавство. – 14.11.2014 р. – Ре-жим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_575.

10. Додатковий протокол до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру,


103

вчинених через комп'ютерні системи від 28.01.2003 р. [Електронний ре-сурс] / Верховна Рада України : Законодавство. – 14.11.2014 р. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_687.

11. Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, зві-льненими з місць позбавлення волі» від 01.12.1994 р. № 264/94-ВР [Елект-ронний ресурс] / Верховна Рада України : Законодавство. – 14.11.2014 р. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/264/94-ВР.

12. Руководство по основным направлениям предупреждения пре-ступлений от 7 сентября 1990 г. (СЮ 93-2,3,5,6). Подготовлено для ООН Отделом исследования и планирования Министерства внутренних дел Англии // Советская юстиция. – 1993. – № 2. – С. 28-31; № 3. – С. 24-27; № 5. – С. 25-27; № 6. – С. 25-28.

13. Аванесов Г. А. Криминология : учебник / Аванесов Г. А. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Акад. МВД СССР, 1984. – 500 c.

14. Жалинский А. Э. Специальное предупреждение преступлений в СССР : (Вопросы теории) / А. Э. Жалинский. – Львов : Вища школа, Львов. ун-т, 1976. – 194 с.

15. TeamViewer – функціонально повне рішення для віддаленого доступу та підтримки за допомогою Інтернет [Електронний ресурс]. – 25.08.2014 р. – Режим доступу: http://www.teamviewer.com/uk/index.aspx. – Назва з екрану.

В статье предложена стратегия обеспечения криминологической кибербе-зопасности на основе применения криминологических научных разработок к сфере киберпреступности. Обоснована необходимость обеспечения кибер-нетической безопасности органами внутренних дел по определенным на-правлениям в рамках научно обоснованной стратегии. Проанализированы отдельные направления стратегии обеспечения криминологической кибер-нетической безопасности органами внутренних дел и внесены предложения относительно их усовершенствования.

Ключевые слова: криминологическая безопасность, кибернетическая безо-пасность, киберпреступность.

The article proposes the strategy of ensuring criminological cybersecurity through the application of criminological scientific research in the sphere of cybercrimes. The necessity of ensuring cybersecurity by internal affairs authorities in the certain spheres within the frame of scientifically-based policy is grounded. Certain directions of strategy for ensuring criminological cyber security by internal affairs authorities are analyzed and the suggestions for their improvement are proposed.

Keywords: criminological security, cyber security, cybercrimes.



104

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

Митрофанов Ігор Іванович, кандидат юридичних наук, доцент

(Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського) УДК 343.2/.7

КРИМІНАЛЬНЕ, КРИМІНАЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ТА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ

Досліджуються питання взаємозв’язку матеріального, процесуального та виконавчого кримінального права у контексті механізму реалізації криміна-льної відповідальності. Доведено, що матеріальне кримінальне право не може існувати без нормативних приписів процесуального та виконавчого кримінального права, оскільки приписи першого залишаться лише на папері, на якому вони надруковані. Обґрунтовується, що вплив норм вказаних галу-зей права є взаємним, проте вони залишають ознаки самостійності за пре-дметом, методом правового регулювання і системою власних нормативно-правових актів, що складають відповідну галузь права.

Ключові слова: кримінальне право, юридичний факт, кримінальні правовід-носини, процесуальне кримінальне право, кримінально-процесуальні право-відносини, механізм реалізації кримінальної відповідальності, виконавче кримінальне право, кримінально-виконавчі правовідносини.

Актуальність роботи. Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) викликало дуже багато питань, пов’язаних з «вторгненням» його норм у сферу кримінально-правового регулювання. Це пояснюється тим, що всупереч вимогам формальної логіки КПК визнав необхідним розвиток кримінального права щодо введення кримінальних проступків разом із злочинами, об’єднавши їх єдиною назвою – кримінальні правопорушення. Такий підхід законодавця викли-кав жваві дискусії у наукових колах з приводу доцільності таких новел.

Не обговорюючи необхідність введення до кримінально-го права поняття «кримінальний проступок», а також встанов-лення переліку діянь, які будуть визнані кримінальними про-ступками, нами акцентується увага на співвідношенні та взає-мозв’язку норм матеріального кримінального права з нормами процесуального права, що регулюють порядок втілення припи-сів перших в регульовані ними суспільні відносини. Порушення

І. І. Митрофанов, 2014


105

цього питання в такому напрямі пояснюється, перш за все, тим, що кримінальне право та кримінально-виконавче право нале-жить до однієї галузі (спеціальності) юридичної науки (12.00.08), а кримінальне процесуальне право – до іншої (12.00.09). Чи дійсно такий поділ є науково обґрунтованим і та-ким, що може задовольнити потреби теорії кримінального права та практики застосування його норм?

У зв’язку з цим стурбованість викликає спрямованість «комплексних» досліджень з цих спеціальностей на вивчення здебільшого питань взаємозв’язку кримінального права, кримі-нології та кримінально-виконавчого права, а також дисциплін, що складають спеціальність 12.00.09, лише у контексті розробок шляхів протидії конкретним видам кримінально караних пося-гань. Разом з тим нами відмічається те, що вивчення і розв’язання проблем взаємозв’язку кримінального права та юридичних наук із спеціальності 12.00.09, носять прикладний характер, а фундаментальних монографічних робіт, присвячених загальним, теоретичним питанням взаємодії матеріального, процесуального, виконавчого кримінального права у розрізі механізму реалізації кримінально-правових норм, в тому числі кримінальної відповідальності, просто не існує. Головною при-чиною недостатньої уваги до міжгалузевих проблем юридичної науки на рівні монографічних наукових праць є наслідком скла-дності не тільки науково-творчого, але й організаційного харак-теру. Так, обговорення результатів дослідження в межах однієї дисертації за темою, що охоплює одночасно обидві (12.00.08 і 12.00.09) наукові спеціальності (а можливо й спеціальності 12.00.10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура», що пов’язано з визначенням правового статусу суду і прокуратури та їх ролі в реалізації кримінально-правових норм), має відбутися не на одній, а на двох і більше кафедрах. Проте «успішний» попередній захист наукових ідей на кількох кафедрах не позбавляє здобува-ча наукового ступеня доктора юридичних наук представляти дисертацію до захисту за двома (можливо трьома) науковими спеціальностями (12.00.08 і 12.00.09), що ускладнює подальше проходження експертиз.

З огляду на вказане проблема переобтяжується тим, що розгляд питань реалізації кримінальної відповідальності за вчинення злочину певного виду та взагалі механізму реалізації


106

кримінально-правових норм не можливий в межах однієї спеціа-льності, а це у свою чергу позбавляє пошук шляхів узгодження та одночасного вдосконалення норм матеріального та процесу-ального права, які забезпечують функціонування вказаних ме-ханізмів. Що ж стосується досліджень в межах кандидатських дисертацій, то комплексний розгляд проблем, пов’язаних із з’ясуванням взаємною обумовленістю норм матеріального, про-цесуального і виконавчого кримінального права, заборонений нормативно-правовими актами. Так, відповідно до п. 11 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника дисертація на здобуття нау-кового ступеня кандидата наук подається до захисту лише за однією спеціальністю [1]. Проте головним завданням будь-якої галузі права є правове регулювання певної групи однорідних суспільних відносин, що не можливо дослідити без з’ясування взаємообумовленості норм матеріального права з процедурни-ми нормами їхньої реалізації.

Отже, мета цієї статті полягає в з’ясуванні підвалин вза-ємного впливу і взаємозв’язку норм кримінального права з нор-мами кримінального процесуального і кримінально-виконавчого права, що в остаточному підсумку відіграє роль головного чинника, який визначає дієвість механізму реалізації кримінальної відповідальності.

Матеріал і результати досліджень. У механізму реалі-зації кримінальної відповідальності нами виділяються певні частини, центральною з яких визнається блок правовідносин. Для відновлювальних кримінально-правових відносин юридич-ним фактом їх виникнення слугує вчинення діяння, що містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України (далі – КК). Однак ці правовідносини перебувають у статичному стані, поки не підключаться до механізму реалізації криміналь-ної відповідальності норми кримінального процесуального пра-ва. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 2 КПК завданнями криміна-льного провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забез-печення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру


107

своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засу-джений, жодна особа не була піддана необґрунтованому проце-суальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Центральна частина речення, в якому формулюється за-вдання КПК, відображає спрямованість кримінально-процесуальної діяльності, що регулюється кримінальним проце-суальним правом, на те, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засу-джений. Для цього необхідно довести, що особою вчинено діян-ня, що містить склад злочину, передбаченого КК, та правильно його кваліфікувати. Так, у письмовому повідомленні про підозру (ст. 277 КПК), обвинувальному акті (ст. 291 КПК), обвинуваль-ному вироку суду (ст. 374 КПК) обов’язково вказується правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність (далі – ЗУпКВ). При цьому понят-тя кваліфікації та складу кримінального правопорушення роз-роблені доктриною кримінального права [2, c. 168–173].

Отже, результатом кримінальної процесуальної діяльно-сті є встановлення юридичного факту, що спричинив виникнен-ня відновлювальних кримінально-правових відносин. При цьо-му складність і характер такої діяльності повністю залежить від змісту кримінально-правових відносин, на доказування факту виникнення яких спрямована кримінально-процесуальна діяль-ність. Юридичний факт вчинення злочину, на підставі якого виникли конкретні відновлювальні кримінально-правові відно-сини, має бути зафіксований у встановленій КПК правовій про-цедурі. Це пов’язано з тим, що факти, перш, ніж вони виявлять своє юридичне значення, мають бути належним чином установ-лені та задокументовані. Початком правозастосовного процесу виступає юридично значуща соціальна ситуація (подія злочину). «Будь-який юридичний факт є єдністю змісту і форми – зовніш-нього вираження цього змісту, завдяки чому юридичні факти за своєю природою такі, що, як правило, не можуть існувати в не-оформленому вигляді» [3, c. 307–309].

З огляду на це слід вказати, що норми кримінального права та кримінального процесу тісно взаємопов’язані між со-


108

бою. Вченими ця обставина не заперечується, проте дискусії виникають з приводу того, які правовідносини, що регулюються нормами вказаних галузей права, є передумовою виникнення один одного. Так, П. Є. Недбайло вважає, що змістом криміналь-них правовідносин є права і обов’язки засуджених і відповідних державних установ при відбуванні покарань і з питань їхнього відбування. На його думку, для виникнення кримінальних пра-вовідносин потрібен складний фактичний склад – факт вчинен-ня злочину і винесення вироку [4, c. 99]. Вплив факту виокрем-лення кримінально-виконавчого права від базового – криміна-льного, з точки зору С. В. Бажанова, уявляється очевидним. Істо-тно зачіпається у цьому контексті і коло кримінально-процесуальних правовідносин, що виникають у «нетрадиційній» стадії кримінального судочинства – стадії виконання вироку [5, с. 69–71].

В. Г. Смирнов також стверджує про примат кримінально-процесуальних правовідносин перед кримінальними. Він зазна-чає, що спочатку виникають кримінально-процесуальні право-відносини, спрямовані на встановлення ознак юридичного фак-ту кримінальних правовідносин, а потім уже, після набрання законної сили обвинувальним вироком суду, і кримінальні пра-вовідносини [6, c. 96]. Інші вчені разом з кримінальним правопо-рушенням виділяють ще один юридичний факт, що у сукупності з кримінальним правопорушенням і слугує підставою виник-нення відновлювальних кримінальних правовідносин. Як пра-вило, такими фактами визнають акти застосування норм права: порушення кримінальної справи (внесення відомостей про кри-мінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розс-лідувань), застосування запобіжних заходів, постановлення ви-року суду, затримання як підозрюваного у вчиненні криміналь-ного правопорушення, повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення тощо.

Перераховані факти породжують винятково кримінальні процесуальні відносини щодо кримінального переслідування особи. Безперечним є те, що власне ж кримінальне пересліду-вання особи пов’язане з кримінально-правовими нормами, оскі-льки перелік суспільно небезпечних діянь і їхня караність ви-значені винятково ЗУпКВ. З цього погляду саме з моменту вчи-нення злочинного діяння (дії чи бездіяльності) виникає (почи-


109

нається) потенційна кримінальна відповідальність, тобто з’являються суб’єкти відновлювальних кримінально-правових відносин, а також правовідносини «наповняються» визначеним змістом – сукупністю суб’єктивних прав і юридичних обов’язків цих суб’єктів. Така подія, як вчинення злочину, не може бути віднесена лише до зміни правосуб’єктності особи, яка вчинила злочин, чи до діяльності органів досудового розслідування чи суду відносно цієї особи.

Виявлення кримінального правопорушення, внесення відомостей про його вчинення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, повідомлення особі про підозру його у вчиненні можуть відігравати подвійну роль. Юридичні факти є конкрет-ними передумовами кримінально-процесуальних відносин. По-відомлення особі про підозру у вчиненні кримінального право-порушення, постановлення вироку – це індивідуальні правові акти, прийняті уповноваженими органами. Так, О. І. Санталов вважає, що юридичним фактом, що спричиняє виникнення кри-мінальних правовідносин, є вчинення злочину, а не процесуаль-ний акт встановлення розглядуваних правовідносин [7, с. 47, 48]. І разом з тим процесуальні акти можна розглядати як юри-дичні факти, що обумовлюють динаміку кримінальних процесу-альних правовідносин, сприяють подальшому розвитку і вста-новленню матеріальних відновлювальних кримінальних право-відносин. Ухвалення вироку чи іншого судового акта, що містить засудження і підсумкову оцінку діянь особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, виступає одночасно й актом застосування права, і юридичним фактом, що виступає підставою для початку реалізації прав і обов’язків учасників відновлювальних кримінальних правовідносин.

У юридичній літературі перевагу процесуальним право-відносинам на шкоду матеріальним віддають здебільшого пред-ставники процесуальної науки. Представники ж науки криміна-льного права, як правило, відстоюють консервативну точку зо-ру. Так, Г. А. Кригер і Н. Ф. Кузнєцова вважають, що особа є вин-ною у злочині з моменту його вчинення. І цей об’єктивний факт не змінюється його наступною процесуальною оцінкою. Матері-альні і процесуальні правовідносини самостійні [8, с. 72–79]. А. Л. Ривлін зазначав, що кримінально-процесуальні правовідно-сини завжди виступають безпосереднім чином, тим часом як


110

кримінальні правовідносини реалізуються за допомогою кримі-нально-процесуальних [9, с. 105–112].

На наш погляд, дискусія щодо примату одних правовід-носин перед іншими не має практичного спрямування, а відбу-вається лише в науковому середовищі, щоб довести необхідність розгляду норм кримінального та кримінального процесуального права у нерозривній єдності. Не можна й заперечувати того, що кримінальна процесуальна діяльність, що регулюється нормами кримінального процесуального права, починається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розсліду-вань (далі – ЄРДР), коли слідчий, прокурор приймає заяву, пові-домлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення (ст. 214 КПК України), а згодом, не пізніше 24 годин, вносить відповідні відомості до ЄРДР та розпочинає розслідування. Тоб-то, в момент внесення відомостей до ЄРДР слідчий, прокурор звертається до норм ЗУпКВ з приводу попередньої кваліфікації заявленого громадянами або виявленого ними суспільно небез-печного діяння.

З точки зору механізму реалізації кримінальної відпові-дальності зв’язок норм матеріального і процесуального кримі-нального права відображається через категорію «кримінальна відповідальність». У свій час вчені намагалися визначити цю категорію як з погляду кримінального, так і кримінального про-цесуального права. Однак В. Г. Даєв, проаналізувавши точки зору науковців на означену проблему, дійшов висновку, що відпові-дальність у національному праві виступає інструментом кримі-нального права, а процесуальної відповідальності не існує і не може існувати. Підставою кримінальної відповідальності завжди є кримінальне правопорушення, навіть якщо це порушення вчи-нено при здійсненні процесуальної діяльності. Встановлення і реалізація відповідальності завжди вимагає здійснення такої діяльності, однак стосовно процесу відповідальність виступає як предмет процесуальної діяльності, а не її форми [10, с. 48–49], що регулюється нормами кримінального процесуального права.

З огляду на це було введено поняття «притягнення до кримінальної відповідальності», що у новому КПК отримало легальне визначення. Так, законодавець у п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК під


111

притягненням до кримінальної відповідальності розуміє стадію кримінального провадження, яка починається з моменту пові-домлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопо-рушення. А коли закінчується ця стадія він не вказує. Якщо ви-знати таку тезу правильною, то логічним у цьому випадку буде висновок про те, що наступна стадія кримінального проваджен-ня буде констатацією того, що особа притягнута до криміналь-ної відповідальності. Дослідження цього питання [11, с. 97–114] дало нам підстави визнати, що під притягненням до криміналь-ної відповідальності слід розуміти комплекс процесуальних дій у зв’язку із вчиненням діяння, що містить склад правопорушен-ня, передбаченого ЗУпКВ, які провадяться з моменту повідом-лення особі про підозру у вчиненні кримінального правопору-шення до набрання обвинувальним вироком суду законної сили. Притягнення до кримінальної відповідальності відбувається в межах кримінальних процесуальних правовідносин, що є тим єдиним інструментом, за допомогою якого встановлюються відновлювальні кримінально-правові відносини, що виникли внаслідок вчинення злочину.

Набрання обвинувальним вироком суду законної сили визнається не лише стадією реалізації кримінальних процесуа-льних правовідносин, але й стадією, з якої починається вико-нання покарання, якщо через нього втілюється в регульовані правовідносини кримінальна відповідальність. З цього моменту у механізмі реалізації кримінальної відповідальності з’являються кримінально-виконавчі правовідносин, що упоряд-ковуються нормами кримінально-виконавчого права, оскільки умови та порядок виконання (відбування) покарання визнача-ється Кримінально-виконавчим кодексом України (далі – КВК). Суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин на цій стадії є суд, що звертає вирок до виконання, установа чи орган, на який покладено виконання покарання, засуджений, а також інші зацікавлені особи. Тобто, перехід загальних кримінально-виконавчих правовідносин у конкретні здійснюється через зве-рнення вироку суду до виконання.

Враховуючи вищезгадане, слід зазначити, що без проце-суальних правовідносин (кримінально-процесуальних та кримі-нально-виконавчих) не може бути й мови про реалізацію норм кримінального права, а отже, і кримінальної відповідальності


112

особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене ЗУпКВ як кримінальне правопорушення. Саме тому, аналізуючи складові механізму реалізації кримінальної відповідальності, ми дійшли висновку, що він діє за схемою: юридичний факт – кри-мінально-правова норма – кримінально-правові відносини – індивідуальне правове регулювання – кримінально-процесуальні правовідносини – індивідуальне правове регулю-вання – кримінально-правові відносини – індивідуальне правове регулювання – кримінально-правові засоби впливу на осіб, ви-знаних винними у вчиненні кримінальних правопорушень, – кримінально-виконавчі правовідносини, що дозволило говори-ти нам про вирішальне (центральне місце) значення правових відносин у процесі реалізації відповідальності у кримінальному праві [12, c. 185].

З огляду на це, можна констатувати про нерозривний зв’язок норм матеріального і процесуального кримінального права та відповідних юридичних наук, які вивчають ці норми, а також безпосередньо впливають на пошук шляхів їхнього (норм права) вдосконалення. Ці науки пов’язані між собою не тільки поняттями «злочин», «кримінальне правопорушення», «кримі-нальна відповідальність», «покарання» та іншими категоріями, але й своїми завданнями, що в остаточному підсумку мають сприяти протидії кримінальній активності населення країни. Наука кримінального права є базовою в системі наук, спрямова-них на таку протидію. Саме кримінальне право розробляє та закріплює знання про ознаки злочинних діянь, склад злочину, види злочинів, характер і розміри відповідальності за них тощо. Інакше кажучи, саме ЗУпКВ є правовою основою для протидії кримінальній активності населення країни – визначає підставу (конструює юридичний факт), характер, види і розміри кримі-нальної відповідальності (покарання та інших засобів криміна-льно-правового впливу) усі вихідні положення, мету і завдання для досудового розслідування і судового розгляду справ про злочини, що складає предмет кримінального процесуального права, а також формулює мету покарання і встановлює їх види, межі, умови і порядок призначення покарань, правова процеду-ра і умови виконання яких регламентуються кримінально-виконавчим правом.

Науки матеріального, процесуального і виконавчого


113

кримінального права разом із кримінологією, криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю та іншими складають цикл кримінально-правових наук. На жаль, ці науки комплексно не досліджуються, оскільки, як зазначалося вище, належать вони до різних спеціальностей. Разом з тим цілком очевидно, що про-блема активізації протидії кримінальній активності населення невідкладно вимагає проведення таких досліджень. Це пов’язано з тим, що системні дослідження відкриють нові обрії в управлінні загальним процесом протидії кримінальній активно-сті, а отже, нові можливості в розвитку кожної з наук, що скла-дають цей цикл. Практика вкрай має потребу в подібних дослі-дженнях. Невипадково 9–10 жовтня 2014 року Національним юридичним університетом імені Ярослава Мудрого, Науково-дослідним інститутом вивчення проблем злочинності імені ака-деміка В. В. Сташиса НАПрН України, Громадською організацією «Всеукраїнська асоціація кримінального права» відбулася між-народна науково-практична конференція «Наука кримінального права в системі міждисциплінарних зв’язків». Результатом ро-боти конференції є вироблення рекомендацій, в яких між іншим зазначено, що у галузі методології наукових досліджень найці-кавіші ідеї, гіпотези і концепції виникають на перетині різнома-нітних дослідницьких парадигм, культур, традицій міждисцип-лінарних комплексних досліджень, тому вбачається актуальним і своєчасним звернення до проблеми визначення векторів між-дисциплінарних зв’язків науки кримінального права як напря-мів розвитку наукових досліджень, адже розв’язання численних проблем, що виникають у науці кримінального права в сфері правотворчості та праворозуміння, є неможливим без аналізу інтегративних зв’язків цієї науки з іншими науками; основними векторами указаної взаємодії є: 1) зв’язок кримінального права з гуманітарними і природничими, технічними та іншими галузя-ми наукового знання; 2) зв’язок науки кримінального права з іншими правовими науками; 3) зв’язок науки кримінального права з науками кримінально-правового циклу.

Науки кримінально-правового циклу, перебуваючи у тіс-ному зв’язку, у той же час, по-різному співвідносяться одна з одною, оскільки одні з них є (з точки зору їхнього співвідношен-ня) фундаментальними, інші ж – прикладними. У загальній тео-рії права за аналогією з іншими, не пов’язаними з юриспруденці-


114

єю, науками поділ наук і галузей права проводиться на фунда-ментальні і прикладні [13, с. 28–33]. Фундаментальні науки роз-кривають сутність і закономірності розвитку явищ зовнішнього світу, відповідають на питання: «що пізнається?» і «як пізнаєть-ся?». Прикладні ж вирішують завдання використання отрима-них наукових знань про об’єктивний світ для вирішення конк-ретних практичних завдань і відповідають на запитання: «для чого пізнається?» [14, с. 45–53]. Фундаментальні юридичні науки завжди первинні, є базисом для групи інших наук (циклу чи ро-дини наук), тому що містять такий вихідний нормативно-правовий матеріал, що є основою прикладних наук. З цього ви-пливає, що і науки, які вивчають проблему протидії криміналь-ній активності населення країни, можна поділяти на фундамен-тальні і прикладні. Основою всіх наук кримінально-правового циклу є наука кримінального права, що пізнає злочин (криміна-льне правопорушення) як явище реальної дійсності, з’ясовує його сутності ознаки і форми зовнішнього прояву, розробляє кримінально-правові засоби впливу на осіб, які вчиняють зло-чини. Інші ж науки даного циклу, перебуваючи у тісному зв’язку з кримінальним правом (і зберігаючи риси фундаментальних і прикладних знань), покликані забезпечувати реалізацію припи-сів норм, що розробляються останньою [15, с. 17–33].

Так, П. С. Дагель зазначав, що метою кримінально-процесуальної діяльності є встановлення, конкретизація і реалі-зація кримінально-правових відносин. Без цього кримінальний процес був би безпредметним і беззмістовним. Норми криміна-льного процесуального права потрібні саме для того, щоб врегу-лювати кримінально-процесуальну діяльність, спричинити ви-никнення кримінально-процесуальних відносин, необхідних для встановлення і реалізації кримінальних правовідносин [16, c. 83]. Кримінально-виконавче право як процедурне право щодо кримінального є також формою реалізації кримінальних право-відносин, зокрема при виконанні покарань. Саме тому розмежу-ванню цих галузей права сприяє розуміння покарання з точки зору його матеріального і виконавчого (процедурного) змісту. Кримінально-виконавче право спрямоване на досягнення мети покарання, яка визначається ст. 50 КК України.

Кримінально-виконавче право та кримінально-процесуальне право також тісно пов’язані між собою норматив-


115

ними приписами, якими регулюються питання виконання виро-ку. Виконання покарання є складовою частиною реалізації об-винувального вироку, і з набранням ним законної сили почина-ють втілюватися в регульовані правовідносини норми криміна-льно-виконавчого права. Кримінально-процесуальне право пок-ликане встановити кримінально-правові відносини, а криміна-льно-виконавче право забезпечує їх реалізацію. Тобто, з точки зору механізму реалізації кримінальної відповідальності слід вказати на те, що вчинення злочину, як юридичний факт, що спричиняє виникнення кримінально-правових відносин, вста-новлюється у межах кримінально-процесуальних відносин (вне-сення відомостей до ЄРДР, застосування запобіжних заходів, досудове розслідування і судовий розгляд, засудження особи), а при призначенні покарання – у межах кримінально-виконавчих відносин (виконання (відбування) покарання). Отже, досягнен-ня мети кримінального права складає зміст процесуального та виконавчого кримінального права.

Висновки. 1. Виникнення відновлювальних криміналь-них правовідносин пов’язано винятково з юридичним фактом вчинення кримінального правопорушення, а їх встановлення і початок реалізації кримінальної відповідальності залежить від юридичних фактів, закріплених у кримінальному процесуаль-ному і кримінальному виконавчому законодавстві, що вплива-ють не на виникнення відновлювальних кримінально-правових відносин, а на перехід від однієї до іншої стадії їхньої реалізації – втілення в правову дійсність.

2. Дослідження механізму реалізації кримінальної відпо-відальності може бути успішним за умови виявлення взає-мозв’язків та взаємного впливу наук матеріального, процесуа-льного та виконавчого кримінального права і розгляду двох видів процесу (кримінального та виконавчого) в контексті пра-возастосовної діяльності суду та органів і установ виконання покарань. Так, не можна дослідити ефективність конкретного виду покарання, не проаналізувавши порядок та умови його виконання (відбування). Лише такий підхід є запорукою ефек-тивного правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних з реалізацією завдань кримінального права, забезпе-чувати подальший розвиток кримінального та виконавчого процесуального права.


116

3. Враховуючи те, що всі галузі законодавства криміна-льно-правового комплексу (про кримінальну відповідальність, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого) ма-ють справу з однаковими суб’єктами – особою, чиї права і свобо-ди потрібно охороняти від кримінально караних посягань, і державою в різних її іпостасях, словниковий запас, вузькоспеці-альну терміносистему, то необхідно визнати логічним реформу, а також поточне вдосконалення законодавства кримінально-правового комплексу слід проводити: 1) з відповідним коорди-нуванням норм Кримінального, Кримінально-процесуального і Кримінально-виконавчого кодексів України; 2) з прийняттям Верховною Радою України всіх законів кримінально-правового циклу єдиним «пакетом»; 3) з синхронним узгодженням змін норм Кримінального, Кримінально-процесуального і Криміна-льно-виконавчого кодексів України. Безумовно, найефективні-шим є те, що вказані кодекси не просто разом ухвалюються, але й надалі разом, синхронно змінюються.


1. Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника : Постанова Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 р. № 567 // Офіційний вісник України. – 2013. – № 64. – Ст. 2328.

2. Митрофанов І. І. Кримінально-правова доктрина: від визна-чення поняття до з’ясування ролі у механізмі реалізації кримінальної від-повідальності / І. І. Митрофанов // Вісник Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського. – 2014. – Випуск 3 (86). – С. 168–173.

3. Общая теория государства и права. Академический курс : в 2-х томах / В. В. Борисов, Н. В. Витрук, Н. Л. Гранат, Ю. И. Гревцов [и др.] ; под ред. проф. М. Н. Марченко. – М. : Зерцало, 1998. – Т. 2: Теория права. – 640 c.

4. Недбайло П. Е Советские социалистические правовые нормы / П. Е. Недбайло ; отв. ред. : В. Г. Сокуренко. – Львов : Изд-во Львов. ун-та, 1959. – 169 c.

5. Бажанов С. В. Уголовно-исполнительный процесс: право на самоопределение / С. В. Бажанов // Концепция исполнения наказаний и пенитенциарная система в период реформирования России : сб. науч. ст. – Владимир : ВЮИ Минюста России, 1998. – С. 69–71.

6. Смирнов В. Г. Правоотношения в уголовном праве / В. Г. Смирнов // Правоведение. – 1961. – № 3. – С. 86–98.


117

7. Санталов А. И. Теоретические вопросы уголовной ответст-венности / А. И. Санталов. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1982. – 96 с.

8. Кригер Г. А. Новое уголовное законодательство и его научно-практическое значение / Г. А. Кригер, Н. Ф. Кузнецова // Советское госу-дарство и право. – М. : Наука, 1984. – № 1. – С. 72–79.

9. Ривлин А. Л. Об уголовно-правовых и уголовно-процессуальных отношениях / А. Л. Ривлин // Правоведение. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1959. – № 2. – С. 105–112

10. Даев В. Г. Взаимосвязь уголовного права и процесса / В. Г. Даев. –Л. : Изд-во Ленинградского государственного университета им. А. А. Жданова, 1982. – 112 с.

11. Митрофанов І. І. «Притягнення до кримінальної відповідаль-ності»: визначення поняття / І. І. Митрофанов // Вісник кримінологічної асоціації України : зб. наук [редкол. Л. М. Давиденко, Т. А. Данисова, О. М. Джужа та ін.]. – № 1. – Х. : Харківській національний університет внут-рішніх справ, 2012. – С. 97–114.

12. Митрофанов И. И. Уголовно-правовое учение о механизме ре-ализации уголовной ответственности : монография / И. И. Митрофанов. – Одесса : Издательство: «Фенікс», 2014. – 448 с.

13. Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспе-кты разработки системы категорий теории права / А. М. Васильев. – М. : Юридическая литература, 1976. – 264 c

14. Кедров В. М. Соотношение фундаментальных и прикладных наук / В. М. Кедров // Вопросы философии. – 1972. – № 2. – С. 45–53

15. Панов Н. И. Об изучении способа совершения преступления в науках криминального цикла: междисциплинарный поход / Н. И. Панов, Б. В. Щур // Криминалистъ первопечатный. – 2013. – № 6. – С. 17–33.

16. Дагель П. С. Взаимодействие уголовного материального и процессуального права в регулировании общественных отношений / П. С. Дагель // Правоведение. – 1972. – № 2. – С. 83–89.

Исследуются вопросы взаимосвязи материального, процессуального и испо-лнительного уголовного права в контексте механизма реализации уголов-ной ответственности. Доказано, что материальное уголовное право не может существовать без нормативных предписаний процессуального и исполнительного уголовного права, поскольку предписания первого остаю-тся лишь на бумаге, на которой они напечатаны. Обосновывается, что влияние норм указанных отраслей права является взаимным, тем не менее, они не лишаются признака самостоятельности по предмету, методу пра-вового регулирования и системе собственных нормативно-правовых актов, которые составляют соответствующую отрасль права.

Ключевые слова: уголовное право, юридический факт, уголовные правоот-ношения, процессуальное уголовное право, уголовно-процессуальные право-отношения, механизм реализации уголовной ответственности, исполни-тельное уголовное право, уголовно-исполнительные правоотношения.


118

The article describes the questions about interrelation of substantive, law of criminal procedure and criminal executive law in the scope of mechanism of criminal responsibility implementation. It is proved that substantive criminal law can’t exist without regulatory prescriptions of law of procedure and criminal executive law, as the prescriptions of the substantive criminal law remain only on the paper. Its defined that influence of the articles of the branches of law referred to above is interference, but the articles also keep the features of its self-sufficiency concerning the subject, method of legal regulation and the system of legislative acts which constitute the corresponding branch of law.

Keywords: criminal law, legal circumstance, criminal matters, law of criminal procedure, criminal procedural matters, mechanism of criminal responsibility implementation, criminal executive law, criminal executive matters.



119

Олішевський Олександр Володимирович, кандидат юридичних наук


ВИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ПОРНОГРАФІЧНОГО ХАРАКТЕРУ

Проаналізовано такі категорії як «порнографія» та «дитяча порнографія». Розглянуто критерії оцінки продукції порнографічного характеру. Визначе-но інформацію порнографічного характеру.

Ключові слова: порнографія, дитяча порнографія, критерії, інформація порнографічного характеру.

Далеко не кожна людина усвідомлює силу впливу відо-мостей або даних на її тілесне і душевне здоров’я, зокрема, щодо такого виду соціально небезпечної інформації як порнографії. Пов’язано це з багатьма обставинами, серед яких головна – не-знання хто твій ворог.

Визначення того, що слід під нею вважати було предме-том дослідження великої кількості наукових праць. Проте, до кін-ця однозначного підходу ще не вироблено, а також відсутнє чітке розуміння які саме відомості відносяться до інформації такого характеру. Тому метою даної статті є спроба проаналізувати такі категорії як «порнографія», «дитяча порнографія», їх критерії, а також визначити інформацію порнографічного характеру.

Спочатку розглянемо центральне поняття роботи – пор-нографію. На законодавчому рівні у ст. 1 Закону України «Про захист суспільної моралі» вона визначається як вульгарно-натуралістична, цинічна, непристойна фіксація статевих актів, самоцільна, спеціальна демонстрація геніталій, антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти [1]. Проте, за-лишаються незрозумілими словосполучення «антиетичні сцени статевого акту» та «замальовки з натури, що не відповідають моральним критеріям».

Звернемося до визначення досліджуваного поняття в словниках. Порнографія (грец. porne – розпусник, grafo – пишу) – опис побуту публічних жінок; пізніше – спокусливе зображення непристойних сцен для розпалення ницих інстинктів, а також

О. В. Олішевський, 2014


120

література, живопис або фотографії, підпорядковані цій меті [2, с. 393]; непристойна, шкідлива література, в якій смакуються сцени розпусти; непристойні, цинічні малюнки, фотографії і т. п. [3, с. 310]; непристойність, крайня цинічність в зображенні статевих відносин [4, с. 562]; непристойне, вульгарно-натуралістичне зображення або словесний опис статевого акту, що має на меті сексуальне збудження [5, с. 232].

Одне з перших офіційних наукових визначень порногра-фії, як вважається, дано в 1913 році в Парижі, де під нею розумі-лося все, що має непристойний характер, що положенням осіб, поз, малюнка визначає спеціальне прагнення спровокувати не-здорове уявлення та своїм змістом видає бажання автора ви-кликати похітливі та збочені думки [6, с. 99]. У даній дефініції фігурують словосполучення на зразок «все, що має непристой-ний характер» і «похітливі та збочені думки», що потребують додаткових роз’яснень.

Майже аналогічну дефініцію пропонує С. І. Нікулін: це все, що має непристойний характер, розташуванням поз, осіб, малюнка виявляє спеціальне прагнення збудити нездорові уяви і своїм змістом видає бажання автора викликати похітливі та розпусні думки [7, с. 61].

Відмінне розуміння представляє М. Селезньов, де дослі-джувана категорія представляє собою твір, який фіксує задово-лення статевої пристрасті в будь-якій формі і що супроводжу-ється відкритою натуралістичною, антихудожньою демонстра-цією статевих органів і фізіології статевого спілкування [8, с. 20]. Однак, виникає одразу декілька питань до зазначеного. По-перше, порнографія – це не лише твір, але й будь-які матеріальні об’єкти, предмети, друкована, аудіо-, відеопродукція, в тому чи-слі реклама, повідомлення та матеріали, продукція засобів масо-вої інформації. По-друге, вона фіксує не лише задоволення ста-тевої пристрасті, але й різні форми девіацій.

При досліджені порнографії С. І. Бушмін використовує загальні, нейтральні фрази, а саме: це явище, яке відображає сексуальність в сфері культури і яке має відносно мінливий ха-рактер, що протирічить у певному соціальному контексті етич-ним, релігійним або правовим нормам та приписам [9, с. 12]. Дещо пізніше науковець разом із А. П. Дьяченком визначають досліджуване явище як твір, в якому увага споживача (глядача,


121

слухача або читача) публічно, жорстоко та навмисне фіксується на статевих органах персонажів (людей тварин) у тому числі і в момент вчинення ними (або по відношенню до них) сексуальних дій [10, с. 15]. Критика попередніх дефініцій цілком прийнятна і в даному випадку. Крім того, публічність далеко не критерій для цього явища.

Порнографія, на погляд С. Ф. Денисова та І. М. Салімоно-ва, – це вчинюване з метою збудження статевої пристрасті, на-туралістичне зображення стосунків, пов’язаних із статевими відносинами, що акцентує увагу на геніталіях персонажів [11, с. 74]. Науковці, в першу чергу, звертають увагу читачів на мету – збудження статевої пристрасті.

Власне визначення порнографії пропонує Р. Г. Гунарис: це продукт людської діяльності, проявлений зовні засобами дій людини, предмет чи матеріал, демонструючий явно, грубо, на-туралістично сексуальні дії, направлені на проявлення у людини стану збудження та провокуючі особу на якомога швидше дося-гнення фізіологічної розрядки [12, с. 106]. Незрозумілим до кін-ця залишається словосполучення «якомога швидше досягнення фізіологічної розрядки».

Американські дослідники Р. Крук та К. Бар відносять до порнографії зображення, письмові або усні матеріали, які пока-зують або описують сексуальну поведінку чи статеві органи та викликають сексуальне збудження [6, с. 100]. Поверхневий пог-ляд дозволяє сказати, що таке розуміння охоплює і визначення еротики.

Порнографією, на думку М. Й. Коржанського, називають-ся предмети (твори, малюнки, фотографії, відео-, кінопродукція та інші), в яких грубо натуралістично і цинічно зображується статевий акт» [13, с. 394]. Такі слова як «грубо» та «цинічно» можна вважати суб’єктивними, а тому не можуть використову-ватися у науковій дефініції. Крім цього, вона охоплює не лише статевий акт, про що буде описано нижче.

Відмінний погляд від інших науковців має Р. С. Джин-джолія: порнографія – опис або зображення статевих органів, статевого акту, статевих аномалій та збочень в непристойному вигляді, здійснене всупереч моральним принципам еротичного мистецтва, з порушенням вимог наукової сексології та педагогі-ки, здатні викликати збочене сексуальне почуття [14, с. 16]. Вда-


122

ло підмічено автором, що опису або зображенню підлягають саме елементи статевого життя людини – статеві органи, стате-вий акт, статеві аномалії та збочення. Однак, що таке «непри-стойний вигляд», «здійснене всупереч моральним принципам еротичного мистецтва», «вимоги наукової сексології та педаго-гіки» та «збочене сексуальне почуття» залишаються науковою таємницею.

На думку О. А. Гоноченка та Ю. Е. Пудовочкіна, до порно-графічних слід віднести предмети чи матеріали, що не мають історичної, наукової, художньої чи культурної цінності, які зо-бражають сексуальні відносини, грубо порушують суспільну моральність та виражають до неї явну неповагу [15, с. 198].

Під порнографією О. П. Рябчинська розуміє натуралісти-чне зображення, опис статевих органів персонажів (людей, тва-рин), у тому числі в момент вчинення ними або по відношенню до них дій сексуального характеру [16, с. 9].

Порнографію М. В. Гусарова визначає як детальну демон-страцію статевих органів чи статевого акту, умисно створену з метою приведення до сильного статевого збудження, яка не містить при цьому ніякої наукової, культурної чи іншої цінності та є по суті образливою для суспільної моральності [17, с. 88]. Вказівка на мету – приведення до сильного статевого збудження є доцільною, проте, словосполучення «образливою для суспіль-ної моральності» залишається невизначеним.

Більшість авторів вважають, як вірно підмітив Д. Г. Па-ляничко, що порнографія – це твори, зображення і інші предме-ти сексуального характеру, призначені для збудження патологі-чної статевої пристрасті. На відміну від еротики, яка змальовує сферу статевого життя без грубого натуралізму і має на меті досягнення ефекту естетичного (лише побічним її ефектом мо-же бути сексуальне збудження), порнографія концентрує увагу на анатомічних і/або фізіологічних її аспектах, на оголеному показі елементів статевих актів або інших форм сексуального життя і тому подібне. Проте, і такі визначення не виявляють всю сутність даних понять. Особливістю порнографії, що відрізняє її від еротичного зображення, є те, що в порнографії увага глядача акцентується на статевих органах, контакті з ними або збоченій сексуальній поведінці [18, с. 226-227].

Найбільш вдалим серед визначень порнографії, запропо-


123

нованим ученими у різних галузях науки, на нашу думку, є на-ступне: порнографія – це демонстративне візуальне або звукове зображення статевого акту, а так само опис статевих органів персонажів (людей, тварин), у тому числі в момент вчинення ними або по відношенню до них дій сексуального характеру [19, с. 5]. А. В. Ландіна звертає увагу, що до творів та матеріалів пор-нографічного характеру слід віднести також аудіозаписи, які відображають за допомогою звуку ознаки статевого акту.

Неправильним буде залишити без уваги особливий вид порнографії, а саме дитячу. Вона є відмінною в плані суворості критерії. До останньої за нормативним і науковим визначенням відноситься навіть далеко не порнографічні з «дорослої» точки зору дії, а саме сексуальна поведінка. Проте, нажаль, далеко не скрізь вона пояснюється.

Фахівці Генерального Секретаріату Інтерполу по бороть-бі з даним видом злочинності визначають її як будь-які форми зображень, у тому числі й записані аудіо-матеріали, що сфокусо-вані на сексуальній поведінці або геніталіях дітей [20, 127].

Згідно зі ст. 2 Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії, дитяча порнографія – це будь-яке зобра-ження якими б то не було засобами дитини, що здійснює реальні або змодельовані відверто сексуальні дії, або будь-яке зобра-ження статевих органів дитини головним чином в сексуальних цілях [21].

Відповідно до ст. 9 Конвенції про кіберзлочинність, ди-тячою порнографією визнається матеріал, який візуально зо-бражує: неповнолітню особу, задіяну у явній сексуальній пове-дінці; особу, яка виглядає як неповнолітня, задіяну у явній сек-суальній поведінці; реалістичні зображення неповнолітньої осо-би, задіяної у явній сексуальній поведінці [22].

Дуже схоже до другого визначення закріплено в ст. 20 Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуа-тації та сексуального розбещення. Тут під дитячою порнографію розуміються будь-які матеріали, які візуально зображують ди-тину, залучену до реальної або змодельованої явно сексуальної поведінки, чи будь-яке зображення дитячих статевих органів, здебільшого із сексуальною метою» [23].

З’ясувавши визначення центральної категорії підрозділу,


124

перейдемо до дослідження відповідних відомостей або даних. З метою визначення ознак продукції порнографічного характеру для проведення дослідження, запобігання суб’єктивному оціню-ванню творів сексуального змісту Національна експертна комі-сія України з питань захисту суспільної моралі своїм рішенням затвердила критерії порнографії, до яких віднесла наступне:

1) натуралістична, самоцільна демонстрація статевих органів, природного та протиприродного статевого акту (повні-стю або частково введеного статевого члена в піхву, в ротову порожнину, анус, між грудних залоз, проміжність, між притисну-тих стегон, під пахву, захоплення долонею руки (рук), в контакті з іншими частинами тіла тощо), сексуальних та сексуально-генітальних дій, у тому числі з використанням будь-яких пред-метів, з фізіологічними та анатомічними подробицями;

2) демонстрація деталізації та смакування акту статево-го насильства, в яких присутня візуальна взаємодія геніталій, демонстрація статевих органів, глумління над статевими орга-нами;

3) зображення (демонстрація) сексуальних девіацій: ста-тевого акту групи осіб з повною або фрагментарною, частковою, неакцентованою демонстрацією взаємодії геніталій, сексу лю-дини (людей) із твариною (тваринами) тощо; зображення (де-монстрація) сексуальних дій садистської, мазохістської або садо-мазохістської спрямованості, в тому числі з використанням до-поміжних предметів і пристроїв (наручників, нашийників, кля-пів, масок, ланцюгів, затисків, дротів, мотузок, гарячих речовин тощо), введенням у статеві шляхи та пряму кишку сторонніх предметів, медичних інструментів; зображення (демонстрація) статевих актів з особами, які мають явні ознаки інвалідності, вад і аномалій розвитку, явно страждають на соматичні та (або) психічні захворювання; зображення (демонстрація) у ближньо-му ракурсі орально-генітальних та орально-анальних контактів (феляції, кунілінгусу, римінгу); зображення (демонстрація) ста-тевих актів з використанням продукції сексуального характеру; зображення (демонстрація) мастурбаторних дій тощо;

4) зображення, демонстрація, або опис процесу розбе-щення дітей;

5) створення порнографії за участю дітей (дитячої пор-нографії):


125

– використання дітей, або образу дітей у створенні будь-якої продукції сексуального або еротичного характеру;

– зображення (демонстрація) напівоголених, оголених дітей (або таких осіб, що типізовані як діти) в еротичному кон-тексті;

– самоцільна демонстрація (або часткова демонстрація) статевих органів дітьми (або таких осіб, що типізовані як діти);

– зображення (демонстрація) будь-яких сексуальних дій з дітьми (або таких осіб, що типізовані як діти) або імітації таких дій;

– зображення (демонстрація) будь-яких сексуальних дій за участю дітей (або таких осіб, що типізовані як діти) або імітації таких дій;

– зображення (демонстрація) будь-яких сексуальних дій дітей з продукцією сексуального характеру та іншими пред-метам, які використовуються з метою сексуального збудження або для сексуального задоволення;

6) персонажі діють як знеособлені представники статі, не мають характеру й особистості, які замінені статевим темпе-раментом, зведені до зовнішності та/або грубо типізовані;

7) відсутність художньої цінності, та/або наукової, та/або учбової цілі створення матеріалів;

8) візуальне зображення та/або самоцільний текстовий (мовний та/або письмовий) опис статевих органів, та/або стате-вих актів, та/або їх імітації, у тому числі з використанням будь-яких предметів, у друкованих виданнях або об'ємних зображень з будь-якого матеріалу, що не мають художньої цінності, та/або наукової, та/або учбової цілі.

Матеріал, який досліджується не повинен відповідати усім критеріям одразу, але повинен відповідати більш ніж одно-му [24].

На даному етапі дослідження встановлено, що в норма-тивно-правових актах та науковій літературі містяться поняття порнографії та її критеріїв, зустрічається категорія «інформація порнографічного характеру», проте відсутнє її конкретизоване визначення.

На основі зазначеного можна зробити висновок, що до інформації порнографічного характеру відносяться відомості або дані натуралістичної, самоцільної демонстрації статевих


126

органів, природного та протиприродного статевих актів (повно-го або часткового введеного статевого члена в піхву, в ротову порожнину, анус, між грудних залоз, проміжність, між притисну-тих стегон, під пахву, захоплення долонею руки (рук), в контакті з іншими частинами тіла, з використанням будь-яких предметів, тварин тощо), орально-генітальних та орально-анальних конта-ктів (феляції, кунілінгусу, римінгу), мастурбаторних дій, глум-ління над статевими органами, введенням у статеві шляхи та пряму кишку сторонніх предметів, напівоголених, оголених ді-тей (або таких осіб, що типізовані як діти) в еротичному кон-тексті, процесу їх розбещення, сексуальних дій або імітації таких за їхньої участі.


1. Про захист суспільної моралі : закон України від 20.11.2003 № 1296-IV [Електронний ресурс] : Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1296-15.

2. Словарь иностранных слов. – 9-е изд., испр. – М. : Русский язык, 1982. – 608 с.

3. Краткий словарь иностранных слов / Под ред. И. В. Лехина и проф. Ф. Н. Петрова. – 6-е перераб. и испр. изд. – М. : Государственное издательст-во иностранных и национальных словарей, 1951. – 488 с.

4. Ожегов С. И. Словарь русского языка: 70000 слов / Под ред. Н. Ю. Шведовой. – 22-е изд., стер. – М. : Рус. яз., 1990. – 921 с.

5. Сексология: Энциклопедический справочник по сексологи и смеж-ным областям. – Мн. : Белорус. Энцикл., 1993. – 250 с.

6. Кришталь В. В. Судебная сексология / В. В. Кришталь, С. Р. Григо-рян. – X. : Харьк. акад. сексол. исслед., 1999. – 1150 c.

7. Никулин С. И. Нравственные начала уголовного права: Учебное по-собие. – М. : РИО УМЦ при ГУК МВД РФ, 1992. –72 с.

8. Селезнев М. Необходим Закон об охране общественной нравствен-ности / М. Селезнев // Советская юстиция. – 1993. – № 7. – С. 13-16.

9. Бушмин С. И. Порнография: уголовно-правовой и криминологиче-ский аспекты / Автореф. … дис. к-та юрид. наук: 12.00.08. – М., 1993. – 22 с.

10. Бушмин С. И. Порнография: угловно-праввой и криминологи-ческий аспекты : Учебное пособие / С. И. Бушмин, А. П. Дьяченко. – М. : Акад. МВД России. – 1995. – 79 с.

11. Денисов С. Ф. Деякі питання стосовно предмета злочину, пе-редбаченого ст. 211 КК України / С. Ф. Денисов, І. М. Салімонов // ІІІ Міжна-родна науково-практична конференція «Концепція формування законодав-ства України» (листопад 1998 р.). Наукові статті. – Запоріжжя, 1999. – С. 43-44.

12. Гунарис Р. Г. О некоторых вопросах терминологии ст. 242 УК РФ / Р. Г. Гунарис // Правовая реформа: пути совершенствования : науч.-


127

практ. конф., 15-16 марта. – Ставрополь, – 1999. – С. 100-106. 13. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство Украї-

ни. Частина особлива / М. Й. Коржанський. – К. : Атіка, 2001. – 432 с. 14. Джинджолия Р. С. Уголовная ответственность за незаконное

распостранение порнографических материалов или предметов / Р. С. Джи-нджолия. – М., Сочи, 2001. – 50 с.

15. Гоноченко О. А. Защита несовершеннолетних от сексуального совращения и сексуальной эксплуатации: уголовно-правовые проблемы / О. А. Гоноченко, Ю. Е. Пудовочкин. – Ставрополь: Ставропольсервисшкола, 2003. – 220 c.

16. Рябчинська О. П. Боротьба з розповсюдженням порнографічних предметів і творів, що пропагують культ насильства і жорстокості / Авто-реф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Київський національний універси-тет ім. Т. Шевченка. – К., 2003. – 21 с.

17. Гусарова М. В. Порнография. К вопросу о необходимости выра-ботки дефиниции данного понятия и его законодательного закрепления / М. В. Гусарова // Закон и право. – 2009. – № 1. – С. 87-88.

18. Паляничко Д. Г. Загальне поняття порнографії, її види та кри-терії визначення / Д. Г. Паляничко // Актуальні проблеми держави і права. – 2009. – Вип. 50. – С. 225-232.

19. Ландіна А. В. Кримінально-правова охорона моральності в Україні : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / А. В. Ландіна; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2005. – 20 c.

20. Бут О. Деякі аспекти проблеми дитячої проституції та порног-рафії в Скандинавських країнах та Україні / О.Бут // Підприємництво, гос-подарство і право. – 2008. – № 5. – С. 127-130.

21. Конвенція про кіберзлочинність : закон України від 07.09.2005 № 2824-IV (2824-15) [Електронний ресурс] : Законодавство України. – Ре-жим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_575.

22. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини що-до торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії : закон Украї-ни від 03.04.2003 № 716-IV (716-15) [Електронний ресурс] : Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_b09.

23. Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної екс-плуатації та сексуального розбещення : закон України від 20.06.2012 № 4988-VI [Електронний ресурс] : Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_927.

24. Рекомендації щодо визначення ознак віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, а також переданих та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до продук-ції порнографічного характеру : рішення Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі від 20.04.2010 № 3 протокол від 20.04.2010 № 26-10-К [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://document.ua/shodo-zatverdzhennja-rekomendacii-shodo-viznachennja-oznak-v-doc26569.html.


128

Проанализированы такие категории как «порнография» и «детская порног-рафия». Рассмотрены критерии оценки продукции порнографического хара-ктера. Определено информацию порнографического характера.

Ключевые слова: порнография, детская порнография, критерии, информа-ция порнографического характера.

Such categories as «pornography» and «child pornography» are analysed. The criteria of evaluation pornography are defined. Pornographic information is determined.

Keywords: pornography, child pornography, criteria, pornographic information.



129

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Бульба Ірина Валеріївна, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.611

ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОГРОЗУ ВБИВСТВОМ

Проаналізовано об’єктивні ознаки злочину, передбаченого статтею 129 Кримінального кодексу України, визначено особливості психічної шкоди, яка заподіюється потерпілому під час вчинення цього злочину, запропоновано зміни до чинного кримінального законодавства щодо злочинів проти жит-тя та здоров’я особи.

Ключові слова: злочин, погроза, вбивство, потерпілий, психічна шкода.

Питання «чи можуть притягти до кримінальної відповіда-льності за слова, які містять погрози?» має довге історичне корін-ня, що бере свій початок ще з далекого минулого розвитку кримі-нального права як науки. Відповідь на нього однозначна: так, можуть! Це пояснюється тим, що вербальні погрози, як правило, це тільки початок, своєрідна перевірка готовності до вчинення тих, чи інших дій. А далі вже вступають в силу норми Криміналь-ного кодексу, які встановлюють санкції за дані діяння.

Перш за все, необхідно з’ясувати, що розуміється під сло-вом погроза?

У випадку характеристики психічного насильства при розбої, В. С. Батиргареєва, уявляє погрозу як психічний вплив злочинця на волю і свідомість потерпілого без фактичного за-стосування фізичного насильства [1, с. 19].

Відрізняється розуміння «погроза», представлене І. Я. Фойніцьким. Під погрозою він розуміє умисне «залякуван-ня» людини спричиненням йому якого-небудь протизаконного зла. Водночас, науковець стверджує, що погрозу не слід розці-нювати як виявлення умислу на скоєння злочину, оскільки вин-ний міг і не бажати заподіяти таке зло. Не можна, на думку вче-ного, відносити погрозу і до образи, тому що умисел при погрозі може бути не направлений на честь і гідність [2, с. 84-86].

Тлумачний словник пояснює погрозу як грубу, зухвалу

І. В. Бульба, 2014


130

обіцянку заподіяти якесь зло, неприємність. Вона пов’язана з можливістю або неминучістю виникнення чогось небезпечного, прикрого, тяжкого для когось або чогось [ 3, с. 819].

На підставі цього можна визначити, що погроза є одним із різновидів психічного насильства, тобто висловлення в будь-якій формі наміру завдати фізичну, матеріальну або іншу шкоду особистим чи громадським інтересам. Погроза вбивством вва-жається найбільш небезпечною, оскільки родовим об’єктом по-сягання в даному випадку є життя та здоров’я людини. А люди-на, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Згідно зі статтею 27 Конституції України кожна людина має невід’ємне право на життя. Це означає, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

Питаннями проблеми кваліфікації погрози вбивством займалися такі вчені, як Александров В. Ю., Андрушко П. П., Анти-пов В. І., Бажанов М. І., Баулін Ю. В., Грєбєнкін Ф. Д., Кудрявцев В. М., Левін П. М., Литвин О. П., Матишевський П. С., Міхлін О. С., Сташис В. В., Стрєльцов Є. Л., Тацій В. Я., Тимейко Г. В., Шаблистий В. В. та ін.

Погроза вбивством є найнебезпечнішим видом психічно-го насильства. За допомогою психічної дії суб’єкт насильства прагне направити волю своєї жертви на виконання або невико-нання потрібних йому дій. При цьому можливі і побічні наслідки психічного насильства – виникнення стресового стану, отри-мання психічної травми або навіть психічне захворювання. Хоча хворобливі відчуття перенесеного страху зберігаються в пам’яті тривалий час, з цього не виходить, що страх обов’язково та у всіх випадках спричиняє собою психічну травму, що і повинно бути юридичним фактом визнання психічного насильства реальним. Разом із тим відсутність психічної травми теж не може служити підставою для невизнання факту психічного насильства [4, с. 188-189].

Погроза вбивством – злочин з формальним складом, оскільки він вважається закінченим з моменту сприйняття пог-рози потерпілим. Але це досить таки спірний момент. Важко погодитися з тим, що особа в стресових ситуаціях здатна адек-ватно усвідомити і сприйняти дії зловмисника як погрозу вбив-ством, яку досить легко сплутати з розіграшем, якщо остання виражалася в усній формі.


131

З точки зору науковців, для притягнення особи до кри-мінальної відповідальності за погрозу вбивством як за окремий, самостійний злочин необхідно вважати, що цей злочин є закін-ченим з моменту, коли у жертви є реальні підстави припускати виконання такої погрози і вона це усвідомлює. Що ж саме маєть-ся на увазі під так званими «реальними підставами»? Законода-вець встановлює, що під ознакою «реальність» необхідно розу-міти наступне:

- злочинець повинен усвідомлювати, що жертва сприй-має його погрозу всерйоз і бажати цього;

- потерпілий повинен сприймати погрозу вбивством і допускати її реалізацію;

- наявність підстав у жертви припускати, що погроза вбив-ством буде виконана. Такі підстави можуть бути викликаними: наявністю зброї у зловмисника, його психічним станом, інтенсивні-стю висловлення погроз, наявністю судимості у злочинця за наси-льницькі злочини, факт переслідування потерпілої особи проти її волі, стосунки між злочинцем і потерпілим та інші.

З вищезазначеного можна зрозуміти, що наслідки, у про-цесі визнання погрози вбивством як самостійного складу злочи-ну, виключаються, а точніше - не мають ніякого значення для кваліфікації.

У чинному кримінальному законодавстві не визначено поняття суспільно небезпечних наслідків. Відповідно створю-ються певні труднощі для правозастосовної практики і прослід-ковується неоднозначність теоретичних аспектів тлумачення цієї категорії. Так, О. С. Міхлін визначає злочинні наслідки як шкоду, що спричинена злочинною діяльністю людини, суспіль-ним відносинам, які охороняються кримінальним законом. [5, с. 16]. У свою чергу, напрошується питання, що ж таке шкода? Під цією категорією слід розуміти втрати, у формі збитків, іноді на-віть людських жертв, в результаті якихось дій, вчинків. Шкоду розділяють на два види: матеріальну і моральну. Межі матеріа-льної шкоди не складно визначити, оскільки вона полягає у за-подіянні майнових чи грошових збитків. А от визначення понят-тя моральної шкоди є проблематичним, тому що це оціночна категорія, яка потребує додаткових роз’яснень і уточнень в ко-жному окремому випадку. Моральною шкодою визнаються страждання, які були заподіяні фізичній особі внаслідок психіч-


132

ного або фізичного впливу, що, в свою чергу, спричиняють по-рушення фізіологічного стану особи у вигляді погіршення або позбавлення можливостей реалізовувати їй свої звички, задово-льняти бажання і потреби.

Суспільно небезпечні наслідки при погрозі вбивством за-звичай полягають у заподіянні психологічних, психічних травм та захворювань, які викликані страхом за своє життя і життя близьких, переживанням, побоюванням, що проявляється у без-сонні, втраті апетиту, звичного графіку відпочинку та праці. Такі фактори, як правило, стають причинами різних проявів розладу як фізичного, так і психічного здоров’я. В такому випадку недо-цільно нехтувати врахуванням настання такого виду наслідків при кваліфікації погрози вбивством, оскільки вони все ж таки мають місце при вчиненні злочину.

При погрозі вбивством може заподіюватися психічна шкода як підвид моральної. Шкідливість її наслідків полягає у порушенні нормального функціонування психіки. Як зазначає А. А. Крилов, психічна шкода, знаходячись в межах фізіологічної норми функціонування організму людини, акцентується в інте-лектуально-вольовій сфері життєдіяльності потерпілого від погрози вбивством [6, с. 354]. Таким чином, даний підвид шкоди проявляється у порушенні нормального протікання психологіч-них і психічних процесів у потерпілого, що є свідченням того, що погроза сприйнята як така, що може бути приведена в дію.

Для правильного розуміння даних положень наведемо такий приклад: громадянці В. не однократно по телефону пог-рожували вбивством. З початку жінка сприйняла це як черговий розіграш і не зверталася до міліції. Але з часом такі погрози ста-ли надходити на її поштову адресу у формі анонімних листів і біля своїх дверей громадянка В. все частіше стала знаходити дивні речі-символи, на яких був напис «Скоро я тебе уб’ю!». На підґрунті постійних хвилювань і переживань за себе та свою сім’ю, жінка впала в невротичну депресію з явними проявами параної, що, як зазначила судово-медична експертиза, в пода-льшому може перерости в серйозні психічні захворювання.

Якщо розглядати дану проблему з медичної точки зору, то лікарі виділяють як найбільш поширені психічні захворюван-ня, що виникають в результаті сильного нервового потрясіння – психози. Останні являють собою один із різновидів психічного


133

розладу, за якого хворий не може правильно оцінювати себе, ставлення до інших людей, навколишню обстановку і його вчи-нки неадекватні та неправильні.

Найчастіше психози проявляються наступним чином [7]: 1. Маячення - ідеї, судження, які не відповідають дійснос-

ті, помилково обґрунтовані. Вони повністю оволодівають свідо-містю хворого, не піддаються корекції шляхом переконання і пояснення. Хворий оцінює свої дії як правильні, активно бореть-ся з противниками своїх ідей. Зміст маячення може бути найріз-номанітнішим, але частіше за все трапляється маячення перес-лідування (хворі впевнені, що за ними слідкують з космосу, при-ватні детективи, агенти КГБ чи ЦРУ, сусіди), маячення збитків (хворі впевнені, що крадуть їх речі, хочуть вигнати їх з кварти-ри), маячення впливів (зі сторони інопланетян, чарівників і т.д.). Трапляється маячення ревнощів, винахідництва, реформаторст-ва, іпохондричне маячення (хворий переконаний, що він страж-дає якоюсь страшною, невиліковною хворобою). Маячення зав-жди є ознакою психозу.

2. Галюцинації - вперше описав Ж. Ескіроль. Він визначав галюціанта як людину, у якої існує переконання, що вона бачить, чує чи якось інакше сприймає нібито існуючий предмет. Видіння можуть бути страшними чи приємними, голоси можуть доноси-тися ззовні чи звучати всередині голови. Голоси можуть відда-вати накази, сварити хворого чи коментувати його дії і т. д. У момент напливу голосів хворі не можуть протистояти їх наказам і здійснюють найрізноманітніші, нерідко кримінальні вчинки. Ставлення хворого до голосів може бути критичним, але періо-дично критика втрачається, що свідчить про загострення хворо-би. Про наявність галюцинацій можна дізнатись у хворого. Варто запам'ятовувати його розповідь, а краще - записувати. Про ная-вність галюцинацій можна судити і за поведінкою хворих, і за виразом їх облич. Часто, бесідуючи з голосами, вони жестику-люють. Якщо голоси доброзичливі, то на обличчі хворого можна помітити посмішку, якщо голоси страшні, - на його обличчі відо-бразиться страх.

3. Рухові розлади - проявляються у вигляді ступору чи збудження. При ступорі хворий стає загальмованим, дивиться в одну точку, перестає відповідати на запитання, відмовляється від їжі, надовго застигає в одній позі і впадає у стан нерухомості.


134

Деколи спостерігається симптом «повітряної подушки» - голова хворого тривалий час залишається трохи піднятою над подуш-кою. Збудження проявляється дивною, недоречною поведінкою з гримасами, манірністю, несподіваними витівками. Хворий мо-же несподівано вдарити, плюнути, перекинути тарілку із супом на голову сусіду і т. д. Характерними є незрозумілі витівки, кри-вляння, передражнювання. Хворі можуть обмазуватись нечисто-тами, поїдати сміття, кал і т. д.

4. Афективні порушення (тобто порушення настрою) проявляються у вигляді депресії чи маніакального стану. Депре-сія - це такий стан, коли афект туги виступає на перший план. У хворих відзначається пригнічений настрій, інтелектуальна і рухова загальмованість. Вони відчувають пригнічуючу, безвихі-дну тугу, яка нерідко супроводжується важкими фізичними від-чуттями. Оточуюче сприймається у похмурому світлі. Теперішнє і майбутнє видається похмурим і безвихідним. Виникають ідеї самозвинувачення. Деколи туга буває до того нестерпною, що хворі здійснюють суїцид (самовбивство).

5. Маніакальні стани - свідчать про більш глибоке ура-ження психіки, проявляються безпричинно підвищеним настро-єм, руховим збудженням. Настрій у хворих пречудовий, вони відчувають незвичайну бадьорість, прилив сил. Беруться за масу справ і не доводять жодну з них до кінця. Говорять без упину, співають, читають вірші. Хворі переоцінюють власну особис-тість, будують грандіозні плани на майбутнє.

6. Маніакально-депресивний психоз - захворювання, ос-новним проявом якого є чергування маніакальних і депресивних станів. Протікає у вигляді приступів з вираженими афективними розладами, по завершенні яких повністю відновлюється психіч-ний стан хворого, властивий йому до приступу. Зміни особисто-сті не відбувається.

Аналізуючи вищеперераховані психічні розлади, можна дійти висновку, що в результаті сильних нервових, душевних потрясінь, які виникають через систематичний вплив на психіку людини (тобто систематичні погрози вбивством), кожний, в залежності від «імунітету нервової системи», може опинитися в одному із цих станів. Це, звичайно, впливає не тільки на психіку, а ще й на фізіологічні процеси, що відбуваються в організмі лю-дини.


135

Ні в теорії, ні на практиці не виникає проблем встанов-лення причинного зв’язку між суспільно-небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками. Якщо в результаті проти-правних дій була заподіяна психічна травма, в такому випадку необхідно призначати судово-медичну експертизу. Коли внаслі-док посягань така травма відсутня, потрібно відштовхуватися від конкретних обставин ситуації для визначення того чи іншо-го діяння злочинним.

Важливе значення також має наявність систематичності погроз вбивством. Як зазначає практика Верховного Суду Украї-ни систематичністю визнається вчинення трьох і більше разів певного роду діянь [8, с. 213]. Тобто, коли погроза вбивством має місце три і більше рази, вона набуває систематичного характеру.

Тому, для правильної кваліфікації погрози вбивством і з метою вдосконалення норм чинного кримінального законодав-ства, вважаємо доцільним доповнити ст. 129 Кримінального кодексу України частиною 3, яку викласти в такій редакції: «3. Систематична погроза вбивством, що призвела до психічних

розладів потерпілого, -

карається… «.


1. Батиргареєва В. С. Кримінологічна характеристика та попере-дження розбоїв, поєднаних з проникненням у житло : монографія. – Х. : «Одіссей», 2003. – 256 с.

2. Фойницкий И. Я. Курс уголовного права. Часть Особенная. По-сягательства личные и имущественные / И. Я. Фойницкий. — Петроград, 1900. — 431 с.

3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. – К. : Ірпінь: ВТФ « Перун», 2004. –1140с.

4. Шаблистий В. В. Кримінальна відповідальність за погрозу вбивством: дис. … кандидата юридичних наук: 12.00.08 / Шаблистий Воло-димир Вікторович. – Д., 2010. – 231 с.

5. Михлин А. С. Последствия преступления [Текст] / А. С. Михлин. – М. : Юрид. лит., Москва, 1969. – 104 с.

6. Крылов А. А. Психология [Текст] : учебник / ред. А. А. Крылов. – М. : Проспект ; М. : ПБОЮЛ М. А. Захаров, 2001. – 584 с.

7. Конспект лекцій на тему «Патопсихологія»: Важкі психічні по-рушення та їх лікування [Електронний режим]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/12810419/psihologiya/vazhki_psihichni_porushennya_likuvannya - заголовок з екрану


136

8. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України з кримі-нальних справ ( 1973-2012) 6 станом на 01 червня 2013 р. / упоряд. : Ю. М. Грошевий, О. В. Капліна, В. І. Тютюгін. – Х. : Право, 2013. – 456 с.

Проанализированы объективные признаки преступления, предусмотренние статьей 129 Уголовного кодекса Украины, определены особенности психиче-ского вреда, который причиняється пострадавшему во время совершения этого преступления, предложены изменения в действующее уголовное за-конодательство в отношении преступлений против жизни и здоровья че-ловека.

Ключевые слова: преступление, угроза, убийство, потерпевший, психичес-кий вред.

The objective signs of crime were analysed, foreseen by the article 129 of Criminal code of Ukraine, it was revealed the feature of psychological harm what was done to victim during the commission of this crime, changes to the current criminal legislation in relation to the crimes against life and health of person are offered.

Keywords: crime, threat, murder, victim, psychological harm.



137

Васильченко Євгеній Вадимович, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.23

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЗАПРОВАДЖЕННЯМ ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОСТУПКІВ

ТА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НИХ

У статті досліджується проблема розширення переліку кримінально-правових наслідків у зв’язку із запровадженням до системи кримінального права України інституту кримінальних проступків та відповідальності за них. Особлива увага звертається на шляхи реформування національної пра-вової системи в зазначеній сфері з урахуванням іноземного досвіду та вимог Європейського Союзу. Доводиться позиція про те, що криміналізація певної частини діянь буде супроводжуватися збільшенням гарантій захисту прав людини під час здійснення кримінального переслідування.

Ключові слова: злочин, кримінальний проступок, криміналізація, суспільно-небезпечні наслідки, Європейський суд з прав людини.

На сучасному етапі трансформації суспільно-політичного ладу, побудови правової держави, а також початку активної фа-зи євроінтеграційних процесів відбувається реформування всіх сфер суспільного життя, у тому числі права. Не залишилося осторонь цих процесів і кримінальне право.

Парадокс сучасного кримінального права, як і всіх інших галузей публічного права, полягає в поступовому розмиванні публічності, коли поряд з інтересами держави з’являються пра-ва, свободи та гарантії потерпілої особи. Значний внесок з цього приводу робить Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), коли при обмеженні певних прав осіб задля здійснення кримінально-го переслідування вимагає від слідчих суддів дотримуватися балансу приватних і публічних інтересів.

Необхідно зазначити, що 16 вересня 2014 р. відбулася ратифікація Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхні-ми державами-членами, відповідно до Розділу ІІІ якої передба-чається співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки. Більше того, згідно з положеннями цього акта Україна зо-бов’язується привести своє законодавство у відповідність до вимог Європейського Союзу.

А тому надзвичайно актуальним є питання про тенденції

Є. В. Васильченко, 2014


138

розвитку кримінального права України у зв’язку із запрова-дженням інституту кримінальних проступків та відповідальнос-ті за них.

Питання про доцільність введення в кримінальне право поняття кримінального проступку стало предметом дискусії з моменту набрання чинності КК України 1 вересня 2001 року. А з прийняттям Кримінального процесуального кодексу (КПК 2012 року) полеміка на цю тематику розгорнулася з ще більшим роз-махом.

Поняття кримінального проступку не закріплене ні в КК, ні в КПК України, хоча останній поряд зі злочином визначає його різновидом кримінального правопорушення. Згідно з Указом Президента України № 311 Про рішення Ради національної без-пеки і оборони (РНБО) України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохорон-них органів» існує два розуміння кримінального (підсудного) проступку:

1) це окремі діяння, що за чинним Кримінальним кодек-сом України відносяться до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавст-ва визначатимуться законодавцем такими, що не мають значно-го ступеня суспільної небезпечності;

2) це передбачені чинним Кодексом України про адмініс-тративні правопорушення діяння, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю (дрі-бне хуліганство, дрібне викрадення чужого майна тощо) [1].

Це означає, що до складу кримінального проступку по-винні увійти, з одного боку, злочини невеликої тяжкості (що свідчить про гуманізацію) та, з другого боку, адміністративні правопорушення, які розглядаються в судовому порядку та не є управлінськими (тобто криміналізація частини адміністратив-них правопорушень).

Усвідомлюючи, що рішення про майбутнє включення до КК України кримінального проступку вже прийнято на політич-ному рівні, хотілось би все ж таки убезпечити його реалізацію від серйозних кримінально-правових потрясінь.

Перш за все, необхідно з’ясувати у чому принципова від-мінність злочину від кримінального проступку. У ч. 1 ст. 11 КК України закріплено положення про те, що злочином є передба-


139

чене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяль-ність), вчинене суб’єктом злочину.

Така ознака злочину, як суспільна небезпечність, неод-наково розуміється в науці кримінального права. Одні правозна-вці відокремлюють злочин від правопорушення ступенем суспі-льної шкідливості. Інші – використовують різні критерії. Так, наприклад, професор І. М. Даньшин вважав, що злочин володіє такою характеристикою як суспільна небезпечність, а правопо-рушення – суспільною шкідливістю. На мою думку, остання по-зиція є більш обґрунтованою. Саме тому вона і знайшла своє правове закріплення в законодавстві (ч. 1 ст. 11 КК України). Більше того, суспільна небезпечність тісно пов’язана з поняттям суспільно небезпечних наслідків злочину, які, у свою чергу, є складовою частиною більш широкого поняття кримінально-правових наслідків, оскільки останні включають в себе також ті негативні зміни в об’єкті посягання, які знаходяться за межами складу злочину. Суспільно небезпечні наслідки залежно від ха-рактеру й обсягу шкоди, завданої діянням об’єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди (злочини з мате-ріальним складом) і наслідки у вигляді створення загрози запо-діяння шкоди (делікти створення небезпеки). На відміну від суспільної небезпечності суспільна шкідливість характеризує лише реальну шкоду, не охоплюючи небезпеки її заподіяння.

А тому вважаємо за доцільне наділення кримінального проступку такою ознакою як суспільна шкідливість. Як наслідок – неможливість вчинення кримінального проступку шляхом створення небезпечного стану щодо об’єктів кримінально-правової охорони. Більше того, це надасть можливість відмови-тися від інституту малозначного діяння, який у сучасному ви-гляді не узгоджується з нормами Особливої частини КК України.

Так, наприклад, у ч. 1 ст. 359 КК України встановлена ві-дповідальність за незаконне придбання, збут або використання спеціальних технічних засобів отримання інформації. Частиною 3 цієї ж статті встановлено покарання за ті самі дії, вчинені ор-ганізованою групою або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб. Отже, відповідно до положень ч. 2 ст. 11 КК України дії, передбачені чч. 1, 2 ст. 359 КК України, вза-


140

галі не є злочином, оскільки не заподіяли істотної шкоди фізич-ній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Цікаво, що у КК ФРН поряд зі злочином також міститься і кримінальний проступок, який замінює інститут малозначного діяння. За нормами цієї держави кримінальним проступком є діяння, за яке передбачається покарання не більше одного року тюремного ув’язнення [3, 50].

Далі, питання про виокремлення кримінальних проступ-ків має бути вирішене в рамках КК України, а не шляхом прийн-яття нового Кодексу про кримінальні проступки, задля того, щоб виключалося дублювання багатьох інститутів криміналь-ного права: добровільної відмови, вини, співучасті, обставин, що виключають злочинність діяння та інше [4, 42-45].

Трансформація злочинів невеликої тяжкості у криміна-льні проступки не змінить юридичної природи цих правопору-шень, оскільки засобом обмеження прав і свобод особи, яку буде визнано винною у вчиненні кримінального проступку, залиша-ється кримінальна відповідальність. Юридична процедура ви-знання особи винною та призначення їй покарання буде здійс-нюватися в межах кримінальних процесуальних відносин. Що ж стосується переміщення певної частини адміністративних пра-вопорушень до складу адміністративних проступків, то це буде звичайною криміналізацією певної групи діянь. І хоча у повсяк-денній свідомості громадян цей процес сприйматиметься нега-тивно, він буде супроводжуватися збільшенням гарантій захис-ту прав людини, зокрема, від свавільно затримання, права на отримання безоплатної допомоги адвоката, права на справедли-вий суд тощо. Це стане можливим завдяки поширенню норм КПК на зазначені правовідносини. Тобто підозрювана особа буде мати набагато ширший спектр способів захисту своїх прав в ме-жах кримінального провадження, аніж вона має в межах адмініс-тративного судочинства. Більше того докорінним чином змі-ниться підхід з приводу притягнення до відповідальності зазна-чених осіб: якщо в адміністративному судочинстві правопоруш-ник повинен доводити свою невинуватість, то під час криміна-льного провадження діє презумпція невинуватості особи, а від-повідно обов’язок доведення винуватості особи буде покладати-ся на органи досудового розслідування.

Необхідно зазначити, що ЄСПЛ при констатації порушень


141

конвенційних прав і свобод у багатьох своїх рішеннях звертає увагу на те, що не важливо як національне законодавство нази-ває той чи інший вид відповідальності головне, який ступінь обмеження прав людини містить санкція за вчинення того чи іншого протиправного діяння. Правові позиції ЄСПЛ свідчать про те, що застосування адміністративного арешту за своєю сут-тю є кримінально-правовою санкцією (crimen), а тому особі не-обхідно забезпечувати додаткові гарантії захисту її прав, які не передбачені Кодексом адміністративного судочинства України.

По-третє, введення інституту кримінальних проступків та встановлення відповідальності за них сприятиме уніфікації норм національного законодавства відповідно до європейських стандартів. До держав, в яких існує інститут кримінального про-ступку належать: Австрія, Албанія, Данія, Іспанія, Італія, Норве-гія, країни Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія), Румунія, Угор-щина, Франція, ФРН, Швейцарія та ін. Цікаво, що окремий кодекс із зазначених країн є тільки в Румунії. За вчинення криміналь-них проступків передбачаються незначні заходи впливу держа-ви, які не тягнуть за собою судимості.

В. Я. Тацій зазначив, що стрижневими проблемами на сьогодні залишається не тільки якість, а й стабільність криміна-льного закону, незмінність його основних положень і приписів [5, 33]. З іншого боку, цей документ повинен адекватно відпові-дати тим реаліям, які складають політико-правову дійсність. Тобто КК України має поєднувати принципи стабільності та ди-намічності своїх приписів для ефективного регулювання суспі-льних відносин, охоронюваних кримінальним законом. Сьогодні законодавець стоїть на шляху до введення в КК України інсти-туту кримінальних проступків та відповідальності за них, що стане результатом запозичення нашою державою здобутків європейської спільноти. Тим самим буде криміналізовано певну кількість діянь, а, відповідно, розшириться і перелік криміналь-но-правових наслідків. Цей процес досить складний та потребує реформування національного законодавства на принципах до-цільності та правової визначеності.


1. Указ Президента України № 311/2008 «Про рішення Ради наці-ональної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід ре-


142

формування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» // Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/7703.html.

2. Кримінальний кодекс України. Станом на 01 вересня 2012 року / упоряд. В. І. Тютюгін. – Х. : Право, 2012. – 232 с.

3. Уголовное уложение (Уголовный кодекс) Федеративной респу-блики Германия: текст и научно-практ. комментарий / Под ред. А.И. Рарога. – М. : Проспект, 2010. – 280 с.

4. Васильченко Є. В. Співвідношення поняття злочину та кримі-нального проступку // Матеріали доповідей Регіональної науково-практичної студентської конференції «Харківські кримінально-правові читання». – Х. : Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», 2013. – С. 42-45.

5. Тацій В. Я. Десять років чинності Кримінального кодексу Укра-їни: здобутки та шляхи вдосконалення // 10 років чинності Кримінального кодексу України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодавством європейських країн : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 13–14 жовт. 2011 р. / редкол. : В. Я. Тацій (голов. ред.), В. І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. – Х. : Право, 2011. – С. 29-34.

В статье исследуется проблема расширения перечня уголовно-правовых последствий в связи с введением в систему уголовного права Украины инс-титута уголовных проступков и ответственности за них. Особое внима-ние обращается на пути реформирования национальной правовой системы в указанной сфере с учетом зарубежного опыта и требований Европейского Союза. Доказывается позиция о том, что криминализация определенной части деяний будет сопровождаться увеличением гарантий защиты прав человека при осуществлении уголовного преследования.

Ключевые слова: преступление, уголовный проступок, криминализация, общественно опасные последствия, Европейский суд по правам человека.

In the article examines the problem of expanding the list of criminal consequences due to the introduction to the criminal law of Ukraine Institute of criminal offenses and responsibility for them. Particular attention is paid to ways of reforming the national legal system in this area, taking into account international experience and the requirements of the European Union. We have the position that the criminalization of certain acts will be accompanied by an increase safeguards for human rights in criminal prosecution.

Keywords: crime, criminal offense, criminalization, socially dangerous consequences, the European Court of Human Rights.



143

Воскресенська Ірина Владиславівна, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК: 343.241:343.54

ХІМІЧНА КАСТРАЦІЯ ЯК ЗАХІД КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ

Розглядаються питання примусового застосування «хімічної кастрації» до винних у вчиненні злочинів на сексуальній основі. Здійснено аналіз законодав-ства закордонних країн, яким передбачено застосування «хімічної кастра-ції» як примусового заходу медикаментозної профілактики статевих зло-чинів, запропоновано напрями вдосконалення чинного національного законо-давства.

Ключові слова: заходи кримінально-правового впливу, злочини проти ста-тевої свободи на недоторканості, кастрація, примусові заходи медичного характеру, розлади сексуальної переваги.

Застосовуючи заходи кримінально-правового впливу, зок-

рема покарання, суд, виходячи з принципів кримінального пра-ва, призначає той його вид і у тому його обсязі, щоб воно було необхідним і достатнім для виправлення особи та відповідало меті покарання, визначеній у ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Разом з цим, застосуванням лише покарання не завжди можна забезпечити досягнення вищеза-значеної мети, тому виникає необхідність застосовувати й інші заходи, у тому числі такі, що виходять за межі суто кримінально-правових і торкаються інших сфер, медицини зокрема. Прикла-дом слугує можливість призначити щодо особи, яка визнана неосудною або обмежено осудною, примусових заходів медич-ного характеру (ч. 2 статей 19 та 20 КК України), примусового лікування до осіб, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (ст. 96 КК України), заходів криміналь-но-правового характеру щодо юридичних осіб (Розділ XIV КК України). До таких заходів, які не передбачені чинним КК Украї-ни але застосовуються судами окремих закордонних країн, мож-на віднести примусове застосування «хімічної кастрації» до винного у вчиненні злочину на сексуальній основі. Сутність цьо-го заходу полягає у застосуванні медичної процедури (введення в організм людини медичного препарату), що пригнічує сексуа-льний потяг та сексуальне збудження, зменшує можливість ви-никнення сексуальних фантазій.

Актуальність розгляду питання про доцільність впрова-І. В. Воскресенська, 2014


144

дження цього заходу у правозастосовну діяльність обґрунтову-ється поширенням злочинів проти малолітніх та неповнолітніх, вчинених на сексуальній основі: педофілії, насильства у сім’ї, примушування до вступу в статевий зв’язок з боку батьків, а також осіб, які їх замінюють, у тому числі від яких потерпілі зна-ходяться в матеріальній залежності. Пошуку заходів протидії цьому ганебному для сучасного суспільства явищу додаткову актуальність надає ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист дітей від сексуальної експлуатації та сек-суального насильства, основною метою якої є запобігання сек-суальній експлуатації та сексуальному насильству стосовно ді-тей (конвенцію ратифіковано законом України № 4988-VI від 20.06.2012 р.) [1].

Можливість застосування до осіб, винних у вчиненні зло-чинів сексуального характеру, педофілії зокрема, цих заходів згадувалося під час розгляду проблем застосування заходів ме-дичного характеру в роботах таких учених, як Ю. М. Антонян, С. В. Бородін, Н. Д. Гомонова, В. П. Ємельянов, О. В. Зайцев, Р. І. Міхєєв, А. А. Музика, Г. В. Назаренко, Б. А. Спасєнніков, С. М. Шишков та інших. Разом з цим, питання юридичної оцінки змісту та сутності цього заходу, а також можливості впрова-дження в судову практику «хімічної кастрації» на монографіч-ному рівні ґрунтовно не розглядалися, хоча на законодавчому рівні вже мали місце спроби обґрунтувати внесення змін в чин-не законодавство: у червні 2013 р. було зареєстровано проект Закону «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення та вдосконалення покарання за злочини, вчи-нені на сексуальній основі проти малолітніх та неповнолітніх» (№ 2309а), в якому передбачалося застосування «хімічної каст-рації» до осіб, визнаних винними у посяганні на статеву недото-рканість неповнолітніх або малолітніх [2].

Метою роботи є аналіз сучасних тенденцій впровадження в чинне законодавство положень, пов’язаних із застосуванням «хімічної кастрації» до осіб, винних у вчиненні злочинів у сфері статевих стосунків, та виявлення напрямів вдосконалення чин-ного законодавства у цій сфері.

Кастрація – це медична процедура (операція), при якій у людини видаляються статеві залози з метою попередження за-пліднення або у випадку таких захворювань, як рак передміху-рової залози, двохстороння пухлина яєчок тощо. Кастрація може


145

здійснюватися шляхом хірургічного втручання (повне та оста-точне видалення залоз) – хірургічна кастрація та шляхом вве-дення медичних препаратів (вводиться препарат, який містить модифіковану форму тестостерону) – хімічна кастрація.

Препаратами, що застосовуються для проведення хімічної кастрації, є антиандрогенні препарати (Benperidol, Depo-Provera та інші), які вводяться до організму людини ін’єкційно або пе-рорально, як правило, кожні три-чотири місяці. У результаті введення замінників гормону тестостерону, в організмі практи-чно повністю зупиняється вироблення власних гормонів і, від-повідно, відбувається зниження сексуальної функції.

Саме через здатність процедури «хімічної кастрації» приг-нічувати статеву функцію та статевий потяг в окремих країнах цей захід застосовується з метою запобігання вчинення стате-вих злочинів особами, що відбули покарання за такі злочини, та мав місце рецидив злочинів.

Аналіз законодавства закордонних країн показує, що мож-ливість застосування «хімічної кастрації» як примусового заходу медикаментозної профілактики статевих злочинів передбачена законодавством окремих штатів США (Джорджія, Каліфорнія, Луїзіана, Техас, Флорида тощо), Польщі та Російської Федерації.

Питання про застосування примусових заходів проти «статевих» злочинців знайшло остаточне позитивне вирішення в Російській Федерації лише у 2012 році. Так, відповідно до п. д) ч. 1 ст. 97 КК РФ (Підстави застосування примусових заходів медичного характеру), примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані до осіб, які вчинили у віці старше вісім-надцяти років злочин проти статевої недоторканності неповно-літнього, який не досяг чотирнадцятирічного віку і який страж-дає на розлад сексуальної переваги (педофілією), що не виклю-чає осудності [3].

У таких західноєвропейських країнах, як Великобританія, Данія, Німеччина, Норвегія, Франція та Швеція тощо медикамен-тозна профілактика статевих злочинів застосовується доброві-льно і здійснюється після відбуття покарання з метою попере-дження рецидиву.

Доцільність впровадження примусової «хімічної кастрації» в якості заходу кримінально-правого впливу в чинне законодав-ство фактично зводиться до відповіді на два питання: «Чи є діє-вим цей захід?», «Чи не будуть порушуватися конституційні пра-ва злочинця, до якого ці заходи будуть застосовуватися?».


146

Відповідаючи на перше питання, слід вказати, що застосу-вання препаратів «хімічної кастрації» має безліч побічних ефек-тів, тому їх використання не набуло широкого поширення у су-довій практиці [4, с. 104]. Крім цього, основним негативним мо-ментом цього заходу є те, що він діє лише тимчасово, а не вирі-шує проблему психіки, що спричиняє девіантну статеву поведін-ку і не дає гарантій того, що розлади сексуальної переваги (пе-дофілія, зокрема) не знайдуть свій прояв в іншій агресивній по-ведінці особи.

Щодо другого питання слід погодитися з А. А. Васильєвим та О. С. Пироженком, які, спираючись на приписи міжнародних документів, вказують, що «відповідно до ст. 5 Конвенції про права людини та біомедицину «медичне втручання може здійснюва-тись лише після того, як заінтересована особа, будучи поінформо-ваною, дасть на це свою добровільну згоду». Виключення з цього правила міститься у ст. 7 цієї Конвенції і стосується лише осіб, що страждають на психічні розлади: «Особа, яка страждає серйозни-ми психічними розладами, може бути піддана без її згоди медич-ному втручанню, яке спрямоване на лікування такого розладу лише в тому випадку, якщо відсутність такого лікування може нанести серйозну шкоду її здоров’ю, і за умови дотримання пе-редбачених законом умов захисту, включаючи процедури нагля-ду, контролю та подання апеляцій». Навіть встановлення наявно-сті у особи педофілії не може і не повинно виступати підставою для заподіяння шкоди здоров’ю людини [5, с. 254].

Підтвердженням вказаного є також рішення Конституцій-ного суду Молдови, яким у 2013 р. було визнано неконституцій-ним закон про обов’язкову хімічну кастрацію педофілів через те, що він не відповідає ч. 2 ст. 24 Конституції Молдови та ст. 3 Кон-венції про захист прав людини і основоположних свобод. Відпо-відні приписи передбачено і Конституцією України: ч. 1 ст. 28 передбачає, що «Ніхто не може бути підданий катуванню, жорс-токому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню», а у ч. 2 цієї є статті вказується, що «Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана меди-чним, науковим чи іншим дослідам».

Вказане дозволяє зробити висновок, що застосування «хі-мічної кастрації» в нашій країні повинно здійснюватися на добро-вільній основі, як це має місце у європейських країнах, зокрема, у Данії, Німеччині, Норвегії, Франції тощо. Разом з цим, якщо у вин-ної особи, поряд з розладами сексуальної переваги, наявні інші


147

психічні розлади чи захворювання, що позбавляють її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння і вони супроводжуються агресивною поведінкою, це може виступати підставою застосу-вання щодо неї примусових заходів медичного характеру.


1. Конвенція Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуа-тації та сексуального насильства від 25 жовтня 2007 р. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_927.

2. Проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу Укра-їни щодо посилення та вдосконалення покарання за злочини, вчинені на сексуальній основі проти малолітніх та неповнолітніх, реєстраційний № 2309а від 17.06.2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=47415.

3. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13.06.1996 № 63-ФЗ. [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://www.consultant.ru/popular/ukrf/10_20.html#p1237.

4. Авдалян А. Кастрация лиц, совершивших половые преступления: опыт США / А. Авдалян // Уголовное право. – 2013. – № 4. – С. 102–108.

5. Васильєв А. А., Пироженко О. С. Примусові заходи у виді «хімічної кастрації» як новела кримінального законодавства / А. А. Васильєв, О. С. Пироженко // Право і суспільство. – 2013. – № 6 – С. 252–255.

Рассматриваются вопросы принудительного применения «химической кас-трации» к виновным в совершении преступлений на сексуальной почве. Про-веден анализ законодательства зарубежных государств, которым предус-мотрено применение «химической кастрации» как принудительной меры медикаментозной профилактики половых преступлений, предложены на-правления совершенствования действующего национального законодате-льства.

Ключевые слова: меры уголовно-правового воздействия, преступления против половой свободы и неприкосновенности, кастрация, принудитель-ные меры медицинского характера, расстройства сексуального влечения.

The issues of compulsory use of “chemical castration» to the guilty person committed sexual crimes are studied. The analysis of foreign countries’ legislation, which provides the use of “chemical castration» as a compulsory measure of medicamental prevention of sexual offenses is realized. Directions of improving the national legislation are offered.

Keywords: measures of criminal law impact, crimes against sexual freedom and personal immunity, castration, compulsory medical measures, disorders of sexual preference.



148

В’юник Максим Вікторович, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.241

ЩОДО ПИТАННЯ ОПТИМІЗАЦІЇ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ

В статті ставиться питання про необхідність оптимізації кількісного складу системи покарань. Що в свою чергу обумовлене низькими показника-ми застосування деяких видів покарань. Ця позиція підтверджується ре-зультатами анонімного анкетування суддів та наведеними статистични-ми даними призначення судами конкретних видів кримінальних покарань за вироками, що набрали законної сили за останні 4 роки. У зв’язку з чим розг-лядається можливість скорочення кількості покарань шляхом об’єднання схожих видів покарань за своїм змістом та об’ємом правообмежень.

Ключові слова: система покарань, покарання, ефективність покарань, кількісні показники застосування покарань, оптимізація системи покарань.

Останнім часом як науковці, так і практики для оцінки ефективності застосування чинної системи кримінальних пока-рань використовують такі епітети як «неефективна», «постра-дянська», «перенасичена», а деякі науковці взагалі йменують сучасний стан системи кримінальних покарань не інакше, як «кризою покарання» [1, с. 554-555]. Не ставлячи під сумнів аргу-менти, які наводяться науковцями при обґрунтуванні своїх по-зицій з цього питання, ми вирішили дослідити, чим саме зумов-лена така оцінка діючої системи покарань.

Перш за все, необхідно відзначити, що чинний Криміна-льний кодекс України був прийнятий на 10-му році незалежнос-ті України, що може свідчити про десятирічний етап самостійно-го розвитку кримінального та суміжних галузей законодавства. Однак у КК України 2001 р. знайшли відображення положення, які слід вважати здобутками кримінального права радянського періоду, а саме положення, що стосуються «досяжності» цілей покарання, які свого часу набули статусу непохитних аксіом та залишаються такими й понині в пострадянському кримінально-му праві, та системи покарань, за допомогою якої поставлені цілі мали б досягатися. Це можна пояснити тісними зв’язками пра-вонаступності між етапами розвитку радянського кримінально-го права та кримінального права незалежної України.

Ми звичайно повинні віддавати належне правовим тра-

М. В. В’юник, 2014


149

диціям та їх значенню у розвитку кримінально-правової науки та законодавства. Разом з тим, необхідно розуміти, що криміна-льне право радянського періоду розвитку України – це право тоталітарної держави з плановою підконтрольною державі еко-номікою, право, що пронизане комуністичною ідеологією. Нато-мість кримінальне право сучасної України повинно відповідати нинішньому стану розвитку українського суспільства та його прагненням до становлення як громадянського, демократично-го і ринкового.

На сьогоднішній день українська система покарань є од-нією із найбільших за обсягом та найбільш диференційованих порівняно з системами покарань інших європейських держав. Так, система покарань відповідно до ст. 51 КК України склада-ється з 12 елементів, якими є: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові об-меження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні вій-ськовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Деякі фахівці навіть вважають, що до законо-давчого переліку входять не 12, а 17 видів покарань, з огляду на те, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу по суті є різними видами покарання [2, c. 49].

Така кількість видів покарань у цілому є характерною для пострадянських і постсоціалістичних країн Східної Європи. Так, наприклад, КК Російської Федерації містить 13 видів пока-рань, у КК Республіки Білорусь їх 12 видів, а у КК Республіки

Болгарія – 10 тощо. У той же час, у багатьох західноєвропейських

країнах кількість видів покарань є значно меншою: часто зако-нодавець «обходиться» 4–5 видами покарань.

Однак, в багатьох випадках така кількість покарань у ко-дексах європейських країн зумовлена об’єднанням схожих за змістом та об’ємом правообмежень покарань. Як правило, це три групи основних видів покарань, які можуть бути застосовані до осіб, що вчинили злочини: громадські роботи, штраф і позбав-лення волі [3, с. 614-615]. До різновидів позбавлення волі фак-


150

тично відносяться: арешт, обмеження волі, тримання в дисцип-лінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі. Штраф як самостійний вид покарання представлений штрафом в його «класичному» розумінні і його спеціальними різновидами — виправними ро-ботами і службовими обмеженнями для військовослужбовців. Виправні роботи в сучасних умовах, втративши значну частину інших правообмежень, що були властивими їм у радянський період, також становлять собою, у сутності, грошове стягнення, що обчислюється в установлених відсотках від місячного заро-бітку засудженого і накладається судом у випадках, передбаче-них КК України, і в певних часових межах. Подібним чином хара-ктеризується і службове обмеження для військовослужбовців — покарання, яке за визнанням багатьох українських криміналіс-тів є спеціальним різновидом виправних робіт та застосовується до специфічної категорії осіб — військовослужбовців, крім вій-ськовослужбовців строкової служби.

Виникає питання: чи є доцільним існування такої дифе-ренційованої системи покарань або, можливо, є необхідність скорочення чисельності видів кримінальних покарань? На це питання ми можемо дати відповідь на підставі отриманих ре-зультатів анонімного анкетування суддів та статистичних даних призначення судами конкретних видів кримінальних покарань (за вироками, що набрали законної сили) за період з 2009 по 2013 роки.

Так, нами було проведено анонімне анкетування суддів усіх регіонів України, у якому одне з питань було сформульоване наступним чином: «Назвіть види покарань, які, на Вашу думку, мають бути виключені із системи покарань (відповідь може включати декілька варіантів)». У якості варіантів відповіді нами був запропонований перелік усіх видів покарань, що містяться у ст. 51 КК України, а також варіант відповіді: «жодне покарання не треба виключати з існуючої системи». Зазначимо, що в анке-туванні взяв участь 761 суддя (представлені всі області України та АРК Крим), з них 135 осіб – це судді апеляційних судів Украї-ни, решта – судді місцевих судів.

З урахуванням отриманих результатів можемо зазначи-ти, що з усіх покарань, передбачених у ст. 51 КК України, не ви-явилося такого виду покарання, яке б не було обрано суддями як


151

варіант відповіді на поставлене питання. Тобто, на думку наших респондентів, при наведенні певних аргументів будь-яке із по-карань діючої системи покарань може бути виключено з неї.

Що стосується конкретних показників, то близько поло-вини респондентів вважають, що нинішня система покарань не потребує змін, і виключати жодне покарання зі ст. 51 КК України не має потреби. Однак, інша частина опитаних осіб вказала на необхідність виключення одного або декількох покарань, моти-вуючи це різними аргументами, власним досвідом та вимогами сьогодення та судової практики. Ми отримали наступні резуль-тати: найбільшу кількість голосів за виключення з системи по-карань отримав такий вид покарання як виправні роботи – 201; громадські роботи – 75; службові обмеження для військовослу-жбовців – 65; тримання в дисциплінарному батальйоні військо-вослужбовців – 52; позбавлення військового, спеціального зван-ня, рангу, чину або кваліфікаційного класу – 43; обмеження волі – 15; арешт – 12; штраф – 11; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – 9; конфіскація майна – 8; довічне позбавлення волі – 6; позбавлення волі на певний строк – 2.

Що стосується статистичних даних призначення судами конкретних видів кримінальних покарань (за вироками, що на-брали законної сили) за період з 2009 по 2013 роки, то таблиця № 1 дає можливість зрозуміти, які з покарань є доволі «популя-рними» серед суддів, а які, навпаки, майже не призначаються.

Таблиця №1. (За даними з www.court.gov.ua )

2009 2010 2011 2012 2013 Види покарань абс. % абс. % абс. % абс. % абс. % Усього засуджено осіб за всі види злочинів

14

63

83

16

87

74

15

43

56

16

28

81

12

29

73

Штраф

21

48

7

14

,68

25

09

5

14

,87

21

72

1

14

,07

23

65

1

14

,52

24

59

2

20

,00


152

Абс. – абсолютна кількість покарань конкретного виду призначена особам за вироками, що набрали законної сили у звітному періоді.

% - питома вага до засуджених осіб за усі види злочинів.

На основі даних, наведених в таблиці № 1, стає зрозумі-лим, що позбавлення права обіймати певні посади або займати-ся певною діяльністю (як основний вид покарання), виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, триман-ня в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців навіть в сукупності кількісних показників їх призначень становлять ме-нше 1 % від призначених покарань усіх видів в сумі. Це наштов-

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

16

0,0

1

36

0,0

2

46

0,0

3

18

0,0

1

23

0,0

2

Громадські роботи

77

46

5,2

9

11

18

7

6,6

3

11

47

2

7,4

3

15

00

1

9,2

1

11

37

5

9,2

5

Виправні роботи 1

05

2

0,7

2

11

08

0,6

6

89

1

0,5

8

92

3

0,5

7

50

3

0,4

1

Службові обмеження для військовослужбо-вців

11

8

0,0

8

88

0,0

5

37

0,0

2

42

0,0

3

42

0,0

3

Арешт

45

12

3,0

8

59

02

3,5

0

58

55

3,7

9

64

95

3,9

9

45

46

3,7

0

Обмеження волі

36

03

2,4

6

35

96

2,1

3

43

46

2,8

2

46

40

2,8

5

26

71

2,1

7

Тримання в дисциплі-нарному батальйоні військовослужбовців

26

0,0

2

21

0,0

1

22

0,0

1

11

0,0

1

2

0,0

0

Позбавлення волі на певний строк

35

50

0

24

,25

40

81

9

24

,19

44

20

1

28

,64

42

93

8

26

,36

30

47

9

24

,79

Довічне позбавлення волі

96

0,0

7

10

1

0,0

6

45

0,0

3

52

0,0

3

53

0,0

4


153

хує на роздуми та зароджує сумніви щодо доцільності існування цих видів покарань в тому вигляді, в якому вони передбачені в чинному кримінальному законодавстві. В свою чергу, виправні роботи втратили у кількості призначень з 2009 по 2013 роки більш ніж 50% призначень (призначалися 1052 рази у 2009 році та 503 рази у 2013 році).

Такі тенденції до зменшення кількості призначення по-карань вказаних видів, на нашу думку, зумовлені в першу чергу тим, що судді починають оцінювати процес призначення пока-рання не просто як одноактну дію, а розуміючи всі особливості відбування чи виконання покарання конкретного виду, а також ті умови, в яких знаходиться українське суспільство в цілому. Адже покарання має слугувати не тільки праву і справедливості загалом, але й самому покараному злочинцеві як правовому суб’єкту. Злочинець є зацікавленим у здійсненні справедливості не менше, ніж його судді. Однак, в ситуації, коли фактично приз-начене покарання за своїм кримінально-правовим потенціалом спеціальної превенції повинно коригувати відношення особи до правил співжиття та соціальних цінностей, але не маючи належ-них умов реалізації свого кримінально-виховного впливу, воно не може, а вірніше, не має можливості досягти цілей, поставле-них перед ним законодавцем та переслідуваних суддею, який призначив той чи інший вид покарання.

Розуміючи це, судді все частіше уникають призначення таких покарань, як арешт чи обмеження волі, навіть маючи на те всі підстави. Адже за 13 років існування цих покарань держава так і не спромоглася створити відповідні матеріально-технічні та організаційні умови для відбування цих покарань. Хоча, давно вже доведено, що покарання у виді короткострокового позбав-лення волі (яким і є, по суті, арешт) мають великий превентив-ний потенціал.

Підбиваючи підсумки викладеному, можна зробити на-ступні висновки:

По-перше, незважаючи на постійний науковий інтерес до проблем кримінального покарання, на сьогодні в юридичній літературі відчувається недостатність узагальнюючих розробок щодо оцінки ефективності як окремих видів покарань, так і сис-теми в цілому, а також є потреба цілісного дослідження по ство-ренню концепції оцінки ефективності існуючої в Україні систе-


154

ми покарань, з урахуванням кримінологічного, кримінально-правового та кримінально-виконавчого аспектів її функціону-вання.

По-друге, діюча система покарань містить найбільшу кі-лькість покарань у порівнянні з іншими розвиненими країнами світу. І на нашу думку, вона вже сьогодні вимагає певних корек-тив. Це доводить той факт, що на практиці застосовуються дале-ко не всі види кримінальних покарань, а тільки їх частина, яка, на жаль, не завжди досягає своїх цілей, зазначених в ч. 2 ст. 50 КК України. Тому вже сьогодні повинні починатися акцентовані розробки та дослідження системи покарань, яка відповідала б сутності кримінального покарання епохи глобалізації. Звичайно, система кримінальних покарань повинна бути «стабільною», щоб стати частиною правової культури суспільства та мати пре-вентивний постійний вплив на його членів, але вона повинна бути і динамічною. Покарання, які можуть застосовуватися до осіб, які вчинили злочин повинні бути «однолітками» чи «сучас-никами» з самим злочином, тобто, відповідати культурному, економічному, соціальному, правовому розвитку суспільства, в якому вчинюється злочин, а не бути історичним пережитком минулих етапів розвитку.

По-третє, питання внесення конкретної пропозиції щодо вдосконалення чинної системи покарань ми залишаємо відкри-тим і надалі будемо працювати в напрямку дослідження превен-тивних особливостей кожного з покарань та системи в цілому, а особливу увагу плануємо приділяти системі спеціальних видів покарань, тому що вважаємо, що найбільший кримінально-виховний та запобіжний вплив на особу можуть здійснювати саме спеціальні покарання, які будуть враховувати особливості особи, яка вчинила злочин.


1. Ягунов Д. В. Глобалізація та «криза покарання»: трансформація пріоритетів пенологічної політики сучасних країн / Д. В. Ягунов. // Актуа-льні проблеми держави і права. – 2010. – С. 550–554.

2. Маляренко В. Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України / В. Т. Маляренко. – Київ: Фонд «Правова ініціатива», 2003. – С. 49.

3. Сташис В. Основні новели нового Кримінального кодексу Укра-їни / В. В. Сташис // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2003. – № 2-3 (33-34). – С. 614-615.


155

В статье ставится вопрос о необходимости оптимизации количественного состава системы наказаний. Что в свою очередь обусловлено низкими пока-зателями применения некоторых видов наказаний. Эта позиция подтверж-дается результатами анонимного анкетирования судей и приведенными статистическими данными назначения судами конкретных видов уголов-ных наказаний по приговорам, вступившим в законную силу за последние 4 года. В связи с чем рассматривается возможность сокращения количества наказаний путем объединения сходных видов наказаний по своему содержа-нию и объему правоограничений.

Ключевые слова: система наказаний, наказания, эффективность наказа-ний, количественные показатели применения наказаний, оптимизация системы наказаний.

The author of the article makes a question about the need of optimization of the quantitive contents of the system of punishments. This is caused by the low rates of using some kinds of punishments. This position is confirmed by the results of anonymous judges' questioning and statistics data of appointing concrete kinds of punishments according to the court sentences which received legal validity during the last four years. The possibility of decreasing the number of kinds of punishments by uniting similar (by contents and the number of rights' restritions) kinds of punishments is predicted.

Keywords: the system of punishments, punishment, punishment efficiency, numerous indication of the use of punishments, optimization of the system of punishments.



156

Дудченко Кирило Юрійович, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.24

ІНСТИТУТ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ ЩОДО ЮРИДИЧНИХ ОСІБ:

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

Стаття присвячена аналізу проблем впровадження у вітчизняне криміна-льне законодавство інституту заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб.

Ключові слова: заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, кримінальна відповідальність юридичних осіб.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодав-чих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» вніс значну новелу у вітчиз-няне кримінальне законодавство. Полеміка навколо можливості та доцільності впровадження кримінальної відповідальності для юридичних осіб тривала багато років, і не вщухає дотепер. В правовому просторі можна зустріти найрізноманітніші оцінки та прогнози – від сприймання цього як прогресу національного законодавства та приклада залучення України до процесу гло-балізації до впевненості у неможливості визнання юридичної особи суб’єктом злочину.

Перш за все треба зазначити, що в той час як для бага-тьох зарубіжних країн кримінальна відповідальність юридичних осіб є історично звичним та прийнятним явищем, в країнах СНД вона є надто нетиповою, адже за часів СРСР (в умовах відсутнос-ті ринку, конкуренції, в умовах існування фактично єдиної дер-жавної власності) така ідея була абсурдною. Сучасна актуаліза-ція в Україні цього питання обумовлена процесами глобалізації, міжнародними зобов’язаннями нашої держави та вектором, на-правленим до політичного зближення з країнами Європи та уні-фікації української та європейської законодавчих баз.

Головним чином, аргументація доцільності та необхідно-сті введення кримінальної відповідальності юридичних осіб зводиться до наступного:

1) оскільки велика кількість злочинів скоюється через

К. Ю. Дудченко, 2014


157

корпорації, єдиним ефективним методом боротьби з корпорати-вною злочинністю є накладення прямих караючих санкцій на корпорації;

2) піддавати кримінальному переслідуванню виключно фізичних осіб за дії, які вони скоювали в рамках корпорацій та своїх службових обов’язків – не справедливо, до того ж, не до-зволить досягнути бажаного результату;

3) альтернативні моделі відповідальності юридичних осіб (адміністративна, цивільна) не дають тих процесуальних гарантій, що є в кримінальному процесі;

4) на корпорації може накладатися штраф, що значно пе-ребільшує максимальний розмір штрафу для фізичних осіб, до того ж, велике значення може мати сам факт засудження корпо-рації;

5) на міжнародному рівні держави часто надають право-ву допомогу один одному часто тільки по кримінальних справах, а злочинна діяльність корпорацій має тенденцію носити поза-національний характер [1].

Аргументи «за» також викладені в Рекомендації Комітету міністрів країн - членів Ради Європи щодо відповідальності під-приємств – юридичних осіб за правопорушення, вчинені в ході ведення ними господарської діяльності, яка була прийнята 20 грудня 1988 р. (розроблена комітетом експертів в області кри-мінальної відповідальності корпоративних одиниць за рішен-ням Європейського Комітету із кримінальних проблем), і Мемо-рандумі з коментарями до цієї Рекомендації. У цих документах відзначалися наступні підстави встановлення такої відповіда-льності для юридичних осіб:

1) зростаюче число правопорушень, вчинених у ході ве-дення підприємствами своєї діяльності, що завдає значної шко-ди окремим особам і суспільству в цілому;

2) бажаність покладання відповідальності у випадках, ко-ли вигода витікає з незаконної діяльності;

3) труднощі у встановленні конкретних осіб, які повинні відповідати за вчинений злочин, пов’язані зі складною структу-рою управління підприємством;

4) недостатня ефективність застосування санкцій до окремої особи для запобігання здійснення підприємством нових правопорушень;


158

5) необхідність покарання підприємств за незаконну дія-льність для того, щоб запобігати подальшим правопорушенням й стягувати нанесений збиток.

Відповідно до даної Рекомендації на підприємства, що ве-дуть господарську діяльність, повинна накладатись відповіда-льність за правопорушення, вчинені ними в процесі ведення своєї діяльності, навіть якщо правопорушення не було пов’язане з виконуваними підприємством завданнями. Підприємство по-винне нести відповідальність незалежно від того, чи була вста-новлена конкретна особа, у дії (бездіяльності) якого містився склад правопорушення. Якщо ж така особа встановлена, то залу-чення до відповідальності підприємства не повинне звільняти від відповідальності фізичну особу, винну у правопорушенні. Зокрема, особи, що виконують управлінські функції на підпри-ємстві, повинні відповідати за порушення при виконанні своїх обов’язків, якщо це призвело до вчинення правопорушення.

Підприємство не повинно нести відповідальність, якщо керівництво підприємства не було задіяно в правопорушенні й вживало всі необхідні заходи для його запобігання. При цьому термін «задіяне» вживається в дуже широкому значенні. Управ-ління підприємством вважається задіяним у правопорушенні й у тому випадку, якщо воно, знаючи про факт правопорушення, приймає отриманий від цього прибуток [2].

Але інститут кримінальної відповідальності має і значні недоліки. Як концептуальні, які не можна усунути принципово, так і притаманні реалізації в Україні. Назвемо деякі з них:

1) порушується принцип індивідуальної відповідальнос-ті (фактично діє принцип «кругової поруки»), тим самим ігнору-ється норма Конституції України (абз. 2 ст. 61 – «юридична від-повідальність особи має індивідуальний характер»). Винятком є юридичні особи у складі однієї особи, наприклад, господарське товариство з обмеженою відповідальністю, яке створене одним учасником і який є й єдиним працівником-керівником.

2) порушується принцип винної відповідальності. Взага-лі, питання про вину є доволі суперечливим у контексті інститу-ту відповідальності юридичних осіб. Очевидно, що у юридичної особи не може бути ніякого психічного ставлення до вчинюва-ного нею діяння. Деякі дослідники пропонують вирішити це питання відокремленням суб’єкту злочину (фізична особа) від


159

суб’єкту кримінальної відповідальності (юридична особа). 3) значний рівень колізійності по відношенню до чинно-

го Кримінального Кодексу. На цьому пункті треба дещо зупинитися. Багато дослідни-

ків обґрунтовано вважають, що неможливо просто запровадити такий інститут без радикальної переробки чинного Кримінально-го Кодексу, адже виникає велика кількість суперечностей: 1) від-повідно до ст. 18 ККУ, суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Справедливо стверджується, що із цього виходять й усі інші норми КК, закріп-люючи принцип персональної і винної відповідальності. При прийнятті нині чинного КК на доктринальному і правотворчому рівнях була схвалена концепція, згідно з якою юридичні особи не визнаються суб'єктами злочину. Відповідно і всі інститути як Загальної, так і Особливої частин чинного КК були побудовані так, що вони стосуються кримінальної відповідальності виключ-но фізичних осіб; 2) відповідно до ч.2 ст. 53 ККУ, розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти не-оподатковуваних мінімумів доходів громадян до п'ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу. Згідно ж із ст. 96-7, суд може застосувати до юридичної особи штраф у розмірі від п’яти тисяч до сімдесяти п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; 3) статтею 96-8 передбачена конфіскація майна, але, відповідно до статті 59, кон-фіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі кори-сливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціаль-но передбачених в Особливій частині цього Кодексу; 4) не визна-чено, чи повинні поширюватися на юридичних осіб положення КК, які визначають відповідальність за незакінчений злочин (го-тування чи замах), співучасть у злочині, множинність злочинів, чи поширюються на них дія інституту обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, призначення більш м’якого покарання, ніж те, що передбачено санкцією відповідної статті КК, призна-чення покарання за сукупністю вчинених злочинів, умовне засу-дження, умовно дострокове звільнення від покарання, погашення судимості та ряд інших [3].


160

Одним з головних контраргументів прихильників новов-ведення є ствердження, що колізійності не створюється, адже запроваджується інститут кримінально-правових заходів, а не кримінальної відповідальності, отже, юридична особа не визна-ється суб’єктом злочину, тому така новелізація може бути орга-нічною по відношенню до чинного кримінально-правового за-конодавства.

Отже, треба вирішити питання про саму правову природу даного інституту.

Законодавцем не визначено, що є кримінальною відпові-дальністю, тому доречним буде спиратися на доктринальні тлу-мачення. Так, М. І. Бажанов дає наступне визначення: криміна-льна відповідальність – це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

«Заходи кримінально-правового характеру щодо юриди-чних осіб» за своєю суттю, метою (превенція, покарання, компе-нсація), функціями (загальна та спеціальна превенція, пенальна функція) відповідають природі, меті та функціям кримінальної відповідальності.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що за-пропоновані законодавцем заходи, незалежно від того, як їх на-звати, де-факто передбачають саме кримінальну відповідаль-ність, а отже і створення нового виду суб’єкту – юридичної особи.

До того ж, питання щодо суб’єктного складу в аспекті до-сліджуваної теми взагалі є суперечливим. Адже виникає питан-ня, які саме юридичні особи можуть бути притягнуті до кримі-нальної відповідальності?

Відповідно до ст. 80 Цивільного Кодексу України, юриди-чна особа є організацією, яка створена у встановленому законом порядку. Як відомо, юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права (ст. 81 ЦК України) [4].

Відповідно до ст. 96-4 КК, заходи кримінально-правового характеру можуть бути застосовані судом до підприємства, установи чи організації, крім юридичних осіб публічного права, які повністю утримуються за рахунок державного чи місцевих


161

бюджетів, а також міжнародних організацій. Отже, законодавець фактично виключив осіб публічного права з переліку потенціа-льних суб’єктів. Це свідчить про нерівність підприємств, установ та організацій, та знову суперечить Конституції України (ч. 4 ст. 13: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власно-сті і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом»). Таке рішення є абсолютно не виправданим, адже особами публічного права мо-же бути нанесена навіть більша шкода, ніж особами приватного права (видання неправомірних актів, що призвели до такої шко-ди, неприйняття необхідних заходів для її відвернення і т.д.). Особливо актуальним це є тому, що рішення публічних органів часто приймаються колективно, що вадить встановленню конк-ретної винної (фізичної) особи.

Також виникає питання про відповідальність політичних партій та громадських організацій. Цілком виправданим та до-цільним було б встановити кримінальну відповідальність таких юридичних осіб за дії, спрямовані на розпалювання міжнаціона-льної ворожнечі, обмеження прав особи, ксенофобії тощо.

Цікавим для дослідження, хоча це й виходить за межі на-ціонального кримінального права і регулюється міжнародним публічним правом, є можливість кримінальної відповідальності держави. Оскільки і сьогодні не припиняються війни та агресив-ні дії на міжнародному державному рівні, протиправним діям держави повинна бути надана відповідна кримінально-правова оцінка. Вагомим прецедентом стосовно цього питання є рішення Нюрнберзького Міжнародного трибуналу, який визнав, що дер-жава та її організації можуть бути суб’єктами злочину.

З вищезазначеного випливають наступні висновки: 1) запровадження кримінальної відповідальності для юри-

дичних осіб є об’єктивною вимогою часу і має в цілому позитив-ний ефект;

2) законодавець намагався запровадити «заходи криміналь-но-правового характеру щодо юридичних осіб», можливо, зара-ди запобіганню протиріч та уникнення необхідності корінним образом реформувати існуюче кримінальне законодавство. Але фактично була запроваджена саме кримінальна відповідальність для юридичних осіб, що автоматично створило новий вид


162

суб’єкта – юридичну особу, що ніяким чином не може органічно поєднуватися з існуючим законодавством;

3) існують певні вади і всередині самого досліджуваного ін-ституту. Зокрема, законодавець фактично виключив з кола по-тенційних суб’єктів юридичних осіб публічного права (що є не-виправданим); також багато проблем виникає в плані узгодже-ності даного інституту з іншими суміжними інститутами кримі-нального права України тощо.

Отже, інститут кримінальної відповідальності для юридич-них осіб є необхідним, але може існувати та ефективно функціо-нувати лише за умови проведення радикальних реформ націо-нального кримінального законодавства.


1. Stessens G. Corporate criminal liability: a comparative perspective // The international and corparative law guarterly. Vol. 43 (1994). Nr. 13. P. 493-520.

2. Волженкин Б. В. Уголовная ответственность юридических лиц: Се-рия “Современные стандарты в уголовном праве и уголовном процессе». СПб., 1998. [Заголовок з екрану] Електронний ресурс. Режим доступу: http://library.nulau.edu.ua/POLN_TEXT/KNIGI/VOLGENKIN_UGOLOV.htm

3. Кримінальний кодекс України: [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://zakon2.rada.gov.ua.

4. Цивільний кодекс України: [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/.

Статья посвящена анализу проблем внедрения в отечественное уголовное законодательство института мер уголовно-правовогохарактера в отно-шении юридических лиц.

Ключевые слова: меры уголовно-правового характера в отношении юриди-ческих лиц, уголовная ответственность юридических лиц.

The article is dedicated to the analysis of implementation of the number of criminal law measures towards legal persons into the national criminal law.

Keywords: criminal law measures towards legal persons, criminal responsibility of legal persons.



163

Коваленко Євгенія Віталіївна, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого),

Пилипець Ярослав Іванович, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.01

СПІВРОЗМІРНІСТЬ ЗЛОЧИНУ ТА ПОКАРАННЯ ЯК СКЛАДОВА ПРИНЦИПУ СПРАВЕДЛИВОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

Стаття присвячена аналізу такої складової принципу справедливості у кримінальному праві, як співрозмірність злочину та покарання. Проаналізо-вано критерії співрозмірності та шляхи їх впровадження в правозастосовну практику.

Ключові слова: співрозмірність злочину та покарання, принцип справедли-вості покарання,покарання

Одним із основоположних принципів права, який факти-

чно обумовив його виникнення, є принцип справедливості. Справедливість є однією із ключових засад всієї системи права. Особливе місце посідає цей принцип в праві кримінальному, де однією з складових принципу справедливості виступає співроз-мірність вчиненого особою злочину та призначеного за нього покарання.

Перші спроби запровадження принципу співрозмірності злочину та покарання були здійсненні ще за принципом таліону. Згідно з ним, міра покарання повинна відбивати шкоду, заподі-яну злочином [1]. Дане твердження відповідало загальним уяв-ленням про справедливість покарання, визнавалося такими ви-датними мислителями, як Кант, Гегель та ін. Зі зміною суспіль-ного та державного устрою трансформувалися погляди на зло-чин та покарання і на мету призначення та виконання покаран-ня; з плином часу принцип таліону потребував переосмислення. Кримінальне покарання протягом століть виступало своєрідним відображувачем рівня розвитку суспільних відносин. Його ево-люція від древнього принципу jus talionis до сучасних форм є відбитком ідейного поступу людства.

Серед фундаторів української кримінально-правової на-уки серйозною розробкою проблем справедливості у криміна-льному праві займався, як підкреслюють сучасні дослідники [2], О.Ф. Кістяківський.

Є. В. Коваленко,

Я. І. Пилипець, 2014


164

Теорії Канта і Гегеля О.Ф. Кістяківський називав творін-нями метафізики, теоріями кабінетних ідеологів, літературни-ми, а не науковими. Учений вважав, що категоричний імператив Канта - це сліпа потреба помсти, тільки названа іншим, більш ідеалізованим ім'ям. Гегелівській же теорії, на його думку, було далеко до розуміння реальної природи злочину, він вважав, що в ній «усе реальне, позитивне життя людини принесене в жертву довільним діалектичним тонкощам».

При оцінці теорії абсолютної справедливості він указу-вав, що при найближчому її аналізі вона виявляється заснова-ною на поняттях більш відносних, ніж абсолютних. Він писав, що «абсолютно справедливого в покаранні настільки, наскільки воно неминуче необхідно… . ... саме поняття про справедливе є не стільки поняття примітивне, незмінне, самостійно існуюче, скільки створюване, відносне, що видозмінюється і завжди зна-ходиться в органічному зв'язку зі станом даного суспільства». Здійснений О. Ф. Кістяківським ретельний аналіз понять спра-ведливості, які давалися різними вченими в різний час, про що свідчать численні виписки з цього питання в його рукописному фонді, призвели вченого до думки, що «справедливість є тільки предикат, який людина дає створеному нею праву, вона є світсь-ка апотеоза необхідних і викликаних суто реальними потребами установ. Сказане, однак, не означає того, щоб поняття справед-ливості були довільні і мінливі залежно від якої-небудь примхи або одиничних осіб, або навіть і цілих народів. Навпроти, вони створюються по тих же незмінних законах розвитку, по яких відбувається розвиток людського суспільства. … От чому, якщо поняття справедливості у покаранні в житті народів відіграє важливу роль, будучи освячуючим елементом існуючих пока-рань і їх застосування, то з іншого боку слід визнати, що це по-няття, як не самостійне, а залежне, не може бути визнане теоре-тичною, усеосяжною підставою покарання. Покарання не тому необхідне, що справедливе, а тому справедливе, що необхідне» [2, с. 179-180].

О. В. Харитонова підкреслює, що базуючись на досягнен-нях сучасної науки, можна сказати, що зазначений підхід О.Ф. Кісткяівського до розуміння справедливості в цілому поді-ляють як вітчизняні, так і зарубіжні філософи і юристи. Незва-жаючи на різноманіття підходів до проблеми співвідношення


165

права і справедливості, всі вони пов’язують зміст права з реалі-зацією справедливості, причому йдеться, безумовно, не про абс-трактну, а про конкретно-історичну справедливість, уявлення про яку в різні епохи істотно змінювалося. Отже, з позицій твер-джень, які містяться в останніх фундаментальних кримінально-правових дослідженнях, зокрема, таких: «Згідно з природою кримінальної юстиції покарання за злочин не може визначатися інакше, як відповідно до стану волі і свідомості людей, тобто відповідно до стану їх соціальної культури. Вона і є єдиним дже-релом справедливості покарання, а отже, і його ефективності у протидії злочинності» [3, с. 194], - погляди ученого на справед-ливість покарання виглядають сучасними і актуальними.

На думку М. Гаращука, аналіз еволюції ідеї справедливо-го покарання, усвідомлення ідеї справедливості як фундамента права, визначення взаємозв’язку концепції справедливого пока-рання із парадигмою «природного права» має сприяти форму-ванню нового типу мислення, що є запорукою будь-яких успіш-них суспільних трансформацій [4]. Як відомо, ще Чезаре Беккаріа завдавався питанням: а яким критеріям має відповідати пока-рання, аби бути справедливим? У своїй фундаментальній праці «Про злочини та покарання» він вказував: «…единственным и истинным мерилом преступлений является вред, который они приносят нации». Тобто, покарання повинно бути рівноцінне шкоді, заподіяній злочином [5]. Видається, цей підхід залиша-ється єдино можливим.

Однак, думається, подібна позиція не повинна ґрунтува-тися лише на матеріалістичному розумінні поняття шкоди. Адже, якщо слідувати такій концепції, особи, що вчинили злочин з формальним складом, взагалі не нестимуть кримінальної від-повідальності, адже фактичнісуспільно небезпечні наслідки зна-ходяться за межами складу злочину. Тому в цьому контексті шкоду слід розглядати через призму охоронюванихзаконом ін-тересів та їх пріоритетність для конкретного суспільства, з ура-хуванням їхньої ціннісності для нього та його членів. Прикладом реалізації такого ціннісного розуміння може бути, зокрема, ст. 338 КК України [6], що передбачає кримінальну відповідальність за наругу над державними символами, в той час як, наприклад, в США спалення державного прапора перед будинком Конгресу


166

розцінюється як прояв демократії, вияв власної думки та реалі-зацію свого права на непокору. До критеріїв, які мають стати основою визначення покарання, співрозмірного зі злочином, слід віднести також суспільну небе-зпечність вчинюваного злочину, адже Конституція України та закони України покликані охороняти не лише конкретного гро-мадянина, а й суспільство в цілому. Особа, яка посягає на права всього суспільства, повинна понести тяжче покарання, ніж осо-ба, яка порушила інтереси конкретного громадянина.

На думку С. Г. Келіної та В. М. Кудрявцева, важлива не лише співрозмірність конкретного злочинного діяння з пока-ранням, призначеним особі, а й узгодженість з видами та розмі-рами покарань, що передбачені за скоєння інших злочинів. Така узгодженість має передбачати: по-перше, різницю між санкція-ми для злочинів, які віднесені до різних категорій; по-друге, са-нкції за злочини також повинні бути класифіковані у справед-ливому співвідношенні; по-третє, що стосується самих санкцій взагалі, то в КК не повинно бути занадто широких меж санк-цій,оскільки це не сприяє призначенню справедливого покаран-ня [7].

У чинному законодавстві є, наприклад, санкції, розміри яких розтягнуті від 8 до 15 років (ч. 3 ст. 209 КК), від 7 до 15 ( ч. 1 ст. 115) або ж передбачають штраф як альтернативу позба-влення волі (ч. 2 ст. 206 КК) [6]. Думається, такі широкі межі кримінально-правових санкцій за злочинні діяння не гаранту-ють справедливого призначення покарання за його вчинення, а, навпаки, зумовлюють проблеми з реалізацією принципу справе-дливості, адже залежать від особистого досвіду і рівня правосві-домості судді, а ці критерії є занадто суб’єктивними.

Перераховані вище ознаки справедливого та співрозмір-ного покарання можуть знайти своє практичне застосування при криміналізації законодавцем конкретних діянь та при за-кріпленні конкретного виду покарання в санкції статті Особли-вої частини. Однак встановлення «законної» співрозмірності злочинів та покарань ще не є підставою для забезпечення її реа-лізації. Адже ніхто не скасовував давню істину, що закон не зав-жди справедливий, а справедливість не завжди законна.

Тому центральна роль у реалізації цього принципу від-водиться саме правозастосовувачам, а в даному випадку безпо-


167

середньо суду. Загальновизнано, що ніхто не можу бути притяг-нутий до кримінальної відповідальності інакше, як за рішенням суду. Постає наступне питання, які саме факти, обставини пови-нен враховувати суддя при призначенні особі покарання?

Враховуючи те, що кримінальне покарання носить інди-відуальний характер, підхід до його призначення повинен теж бути індивідуальний. Необхідно враховувати,чи вчинено злочин особою вперше, чи має місце повторність, сукупність чи рецидив злочинів. Особливої уваги потребують особи, які вперше притя-гаються до кримінальної відповідальності. У разі вчинення та-кими особами злочинів невеликої тяжкості, суд повинен дослі-дити всі пом’якшуючі обставини з метою перевірки можливості незастосування покарання у виді позбавлення волі до такої ка-тегорії осіб. Адже, враховуючи нинішній стан установ виконання покарань, умов, в яких перебувають засуджені, ставлення украї-нського суспільства до осіб, що мають судимість, та неефектив-ність програм по ресоціалізації засуджених, - обрання до особи покарання у виді позбавлення воліфактично позбавляє особу можливості залишатися повноправнимчленом суспільства та є підставою до повернення особи до кримінально-караних видів діяльності.

Судді повинні обов’язково перевірити наявність перера-хованих у ст. 66 КК України обставин, які пом’якшують покаран-ня, а враховуючи те, що їх перелік не є вичерпним, то і розгляну-ти можливість застосування додаткових пом’якшуючих обста-вин. Проте, може виникнути питання щодо зловживання правом цим правом з боку судді, але тут слід зазначити, що застосуван-ня додаткових обставин, що пом’якшують покарання, повинно бути обґрунтованим.

Суддям також необхідно враховувати спрямованість умислу особи при вчиненні кримінального правопорушення. Докладати всіх зусиль для застосування об’єктивного покаран-ня, завдяки якому засуджений зміг би дійсно відчути на собі тягар кримінальної відповідальності. А для реалізації цього слід виходити з сукупності обставин, які характеризують поведінку засудженого до, підчас та після вчинення злочину, характерис-тик його матеріального станута індивідуальних особливостей особи.

Тому, з метою досягнення завдань кримінальної відпові-


168

дальності та досягнення мети покарання особи, обов’язковим є застосування принципу співрозмірності при призначенні засу-дженій особі покарання за злочин. Лише за наявності спів розмі-рності сформоване у суспільстві уявлення про справедливість знайде своє реальне відображення у законотворчій та судовій діяльності.


1. Анисимов Л.И. Талиона закон // Российская юридическая эн-циклопедия. – М. : Инфра-М, 1999. – С. 957

2. Харитонова О. В. Кримінально-правові погляди О.Ф. Кістяківсь-кого: наукова спадщина та її значення для сучасних кримінально-правових досліджень : монографія / О. В. Харитонова. – Х. : Право, 2010. – 252 с.

3. Правова система України: історія, стан, перспективи: у 5 т.: Т. 5: Кримінально-правові науки. Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю в Україні / за заг. ред. В. В. Сташиса. – 840 с.

4. Гаращук М. Концепції справедливого покарання // [Електрон-ний ресурс] Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3229. – Заголовок з екрану.

5. Чезаре Беккария. О преступлениях и наказаниях // [Електрон-ний ресурс] Режим доступу: http://library.nulau.edu.ua/POLN_TEXT/KNIGI_2013/CHezare_Bekkaria_2004. pdf. – Заголовок з екрану.

6. Кримінальний кодекс України. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14

7. Келина С.Г., Кудрявцев В. Н. Принципы советского уголовного права. – М., 1988. – С. 64.

Статья посвящена аналізу такой составляющей принципа справедливости в уголовном праве, как соразмерность преступления и наказания. Проанали-зированы критерии соразмерности и пути их внедрения в правопримените-льную практику.

Ключевые слова: соразмерность преступления и наказания, принцип спра-ведливости наказания, наказание.

The article is dedicated to the analysis of proportionality of crime and punishment as an essential element of the principle of justice in criminal law. Proportionality criteria, as well as ways of their implementation in practice have been analyzed.

Keywords: proportionality of crime and punishment, principle of justice of punishment, punishment.



169

Корицький Вячеслав Андрійович, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.23

ЗМІСТ ПОНЯТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ПОКАРАННЯ В ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ

З ПРАВ ЛЮДИНИ

Стаття присвячена актуалізації проблем відповідності національної судо-вої практики правовим позиціям ЄСПЛ з питань визначення змісту понять кримінального правопорушення, злочину та покарання.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, злочин, кримінальне право-порушення, покарання.

У зв’язку із європейською інтеграцією України, а саме - підписанням 21 березня і 25 червня 2014 року політичної і від-повідно економічної частин Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом та прийняттям Верховною Радою Украї-ни ЗаконуУкраїни «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європей-ським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони» постала гостра потреба комплексного реформування правової системи [1], [2]. Особливої гостроти в зв’язку з цим набувають питання трансформації кримінального права України.

Так, інтерес наразі становить питання про зміст поняття «злочину» скрізь призму практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), зважаючи на те, що інститут злочину є одним із центральних в системі кримінально-правової науки.

Правові підстави та організаційно-правові основи меха-нізму захисту прав та основоположних свобод людини на націо-нальному та міжнародному рівнях закладеніЗагальною Декла-рацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, а також Конвенцією про захист прав та осново-положних свобод людини і громадянина (Конвенція) [3], що зумовлено їх прецедентним характером [4], [5, с.176-177]. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 За-кону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнаро-дні договори України» чинні міжнародні договори України, зго-да на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є

В. А. Корицький, 2014


170

частиною національного законодавства України і застосовують-ся вони у порядку, передбаченому для норм національного за-конодавства. Міжнародні договори України, які набрали чиннос-ті у встановленому законом порядку та встановлюють інші пра-вила, ніж ті, що передбачені у відповідних актах законодавства України, мають перевагу над внутрішньодержавними законода-вчими актами. Однак у ч. 2 ст. 9 Конституції України встановле-но, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Кон-ституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, з наведеного випливає, що міжнародні договори, які пройшли ратифікацію, за своєю юри-дичною силою мають пріоритет над національними законами. Так, особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, нале-жить Конвенції, ратифікованій Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». З моменту приєднання до Конвенції Україна взяла на себе низку зобов’язань у сфері захисту прав людини. Частиною таких зобов’язань відповідно до статей 32, 46 Конвенції є визнання Україною юрисдикції ЄСПЛ, яка поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, а також виконання остаточних рішень ЄСПЛ у справах проти України [6].

Такими зобов’язаннями відповідно до конституційних положень щодо пріоритетності захисту прав людини, статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про вико-нання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» щодо застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права є: вирішення завдань кримінального судочинства на засадах змагальності та диспозитивності, засто-сування кримінального процесуального закону з урахуванням практики ЄСПЛ, виявлення помилок у застосуванні судами кри-мінального процесуального закону, пов’язаних із порушенням прав людини, запобігання порушенням прав людини у подаль-шому, а також необхідність визначення пов’язаних із цією тема-тикою питань, які потребують роз’яснень або законодавчого вирішення [7]. Саме скрізь призму правових позицій ЄСПЛ [3], заснова-


171

них на положеннях Конвенції, необхідно розглядати поняття злочину, передбачене національним законодавством.

У рішенні «Салов проти України»(Заява № 65518/01), де розглядалась ситуація, в якій, на думку Салова, були порушені його політичні права [8],Суд відзначає, що в його кримінально-правовій частині, де кримінальне провадження проти заявника стосувалося «встановлення обґрунтованості кримінального об-винувачення» воно повинно було містити всі три необхідні для такого (кримінально – правового) висновку складові: 1) квалі-фікацію діяння відповідно до внутрішнього законодавства, 2) аналіз природи злочину та 3) ступінь суворості покарання, якого може зазнати відповідна особа (див. Garyfallou AEBE v. Greece, рішення від 24 вересня 1997 року, Reports 1997-V, с. 1830, § 32, та «Коваль проти України», заява № 65550/01, від 30 бере-зня 2004 року).

Як зазначено у цій справі, «для вирішення питання про застосування статті 6 Конвенції в частині «кримінального обви-нувачення» Суд звертатиметься до трьох альтернативних кри-теріїв, закріплених у його практиці (див. «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), рішення від 8 червня 1976 року, Серія А № 22, ст. 35, п. 82; «Равнсборг проти Швеції» (Ravnsborg v. Sweden), рішення від 23 березня 1994 року, Серія А № 283-В, ст. 28, п. 30; та «Путц проти Австрії» (Putz v. Austria), рішення від 22 лютого 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-I, с. 324, п. 31)».

У справі «Надточій проти України» (Заява № 7460/03) [9], змістом якої є спір щодо формальних критеріїв для визнання окремих санкцій як КУПАПу, так і Митного Кодексу України та-кими, що за своїм характером є кримінально-правовими, Суд зазначає, що «Уряд визнав карний кримінально-правовий хара-ктер Кодексу про адміністративні правопорушення, проте запе-речував проти того, що Митний кодекс має аналогічний харак-тер». На думку Суду, «основною метою Митного кодексу дійсно є регулювання економічних питань, проте, якщо взяти до уваги положення цього кодексу, зазначені у розділі «Відповідне націо-нальне законодавство» (див. пункт 14 вище), Митний кодекс також регулює відносини, пов’язані з митними правопорушен-нями». Суд звертає увагу на те, що розділ VII містить норми що-до контрабанди та посилання на кримінальне законодавство, а


172

розділ VIIІ, положення якого застосовуються у справі заявника, стосується порушень митних правил.У цьому зв’язку необхідно зазначити, що у розділі 2 Кодексу про адміністративні правопо-рушення чітко визначається відповідальність за порушення митних правил, а стаття 139 Митного кодексу містить положен-ня про адміністративні стягнення, такі як попередження, штраф та конфіскація. Останні два стягнення застосовуються за пору-шення митних правил згідно зі статтями 112 та 113 Митного кодексу.

Ґрунтуючись на зазначеному вище, Суд «не вбачає істот-ної різниці між Кодексом про адміністративні правопорушення, який, на думку Уряду, має карний кримінально-правовий харак-тер, та розділом VIII Митного кодексу, який стосується окремих видів митних правопорушень, які також можна визначити як адміністративні правопорушення». Суд також не поділяє думки Уряду, що положення Митного кодексу, які застосовуються у справі заявника, пов’язані з договірними зобов’язаннями. Суд зазначає, що «ці положення Митного кодексу безпосередньо поширюються на всіх громадян, які перетинають кордон та ре-гулюють їх поведінку шляхом застосування стягнень (штраф та конфіскація), які є як покаранням, так і стримуванням від пору-шення». Таким чином, «митні правопорушення, які розгляда-ються, мають ознаки, притаманні «кримінальному обвинува-ченню» у значенні статті 6 Конвенції» (див., mutatis mutandis, «Озтюрк проти Німеччини» (Ozturk v. Germany), рішення від 21 лютого 1984 року, Серія А № 73, п. 53).

З цієї справи вбачається, що на думку Суду ця справа за своєю суттю є кримінальною, а також, що зазначені митні адмі-ністративні правопорушення фактично мали кримінальний ха-рактер та повністю підпадають під гарантії статті 6 Конвенції.

Беручи до уваги цей матеріал, уявляється, що важливою складовою, що зумовлює зміст поняття «злочин», має бути спів-відношення рівня суспільної небезпечності злочинного діяння із передбаченою кримінальним законом санкцією, рівнем його караності. З цього може випливати висновок, що: а) обсяг кри-міналізації певних діянь в чинному КК недостатній, оскільки є діяння, які не передбачені у ньому, але мають своїм наслідком обмеження, притаманні рівню кримінально-правових санкцій; б) окремі діяння, які закріплені в КК України, можуть не відпові-


173

дати критерію співрозмірності санкцій, передбачених за їх вчи-нення.

Цей механізм, або конструкцію, можна назвати «сутніс-ною» концепцією злочину [10].

Видається, що Суд у своїх правових позиціях обґрунтовує саме «сутнісну», а не «формальну» концепцію «обвинувачення», про яке йдеться у п. 1 ст. 6 (див. п. 62 рішення ЄСПЛ від 18 січня 2007 року у справі «Шубінський проти Словенії»). У справі «Балицький проти України» [11] від 3 листопада 2011 року (заява № 12793/03) Суд констатував порушення пун-кту 1 і підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно адмі-ністративного арешту заявника та первісної кваліфікації злочи-ну, в якому він підозрювався. Практика, за якої до особи застосо-вується адміністративний арешт для забезпечення її доступнос-ті для допиту в якості підозрюваного у вчиненні кримінального злочину, раніше вже визнавалася Судом свавільною за статтею 5, оскільки державні органи не забезпечували процесуальних прав заявника як підозрюваного у вчиненні кримінального зло-чину(див. рішення від 19 лютого 2009 року в справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 56, та рішення від 24 червня 2010 року в справі «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 88). У рішенні в справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine) (заява № 42310/04, п. 264, від 21 квітня 2011 року).

Суд наголосив, що, формально застосувавши до заявника адміністративне затримання, а фактично поводячись із ним як із підозрюваним у вчиненні злочину, органи слідства позбавили його доступу до захисника, участь якого була б обов’язковою згідно із законодавством України, якби він обвинувачувався у вбивстві, вчиненому групою осіб та/або з корисливих мотивів, тобто злочині, у зв’язку з яким його фактично допитували. Думається, подібних підхід ЄСПЛ актуалізує проблему вичерпної характеристики та закріплення складу злочину в КК України, тобто його формальної визначеності, що виражає про-цесуально-правові гарантії механізму його інкримінування.

Так, практика первісної кваліфікації злочину як менш тяжкого, який не вимагає обов’язкового юридичного представ-ництва підозрюваного, також визнавалась як така, що викорис-


174

товується фактично для позбавлення заявників належної юри-дичної допомоги з огляду на спосіб реалізації слідчим його дис-креційних повноважень щодо кваліфікації злочину (див. зазна-чене вище рішення у справі «Яременко проти Украї-ни»(Yaremenko v. Ukraine), пункти 87 і 88; зазначене вище рі-шення у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), п. 54, та рішення від 27 січня 2011 року в справі «Бортнік проти України» (Bortnik v. Ukraine), заява № 39582/04, п. 45).

Окрім цього,»Суд також бере до уваги доводи заявника про те, що початкова кваліфікація злочину як вбивства без об-тяжуючих обставин, а не вбивства з корисливих мотивів, була помилковою та дозволяла слідству уникнути вимоги щодо обов’язкового юридичного представництва його інтересів». Суд зазначає, що «він розглядав подібні доводи у декількох справах проти України, в яких обставини давали підстави підозрювати існування прихованої мети під час початкової кваліфікації зло-чину, а заявники фактично були позбавлені належної юридичної допомоги в результаті того, як слідчий здійснив свої дискреційні повноваження стосовно кваліфікації розслідуваного злочину» [12] (див. зазначене вище рішення у справі «Яременко проти України» (Yaremenko v. Ukraine), пункти 87 і 88.

У рішенні від 28 жовтня 2010 року в справі «Леонід Лаза-ренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine) [13], заява № 22313/04, п. 54),як і у вищезазначених справах, акцентується увага, що державні органи володіли інформацією, включаючи визнавальні показання заявника (див. вищезазначений пункт 9), про те, що вбивство Т. поєднувалось із викраденням ювелір-них виробів і грошей. Тим не менш, після надання визнавальних показань 12 травня 1998 року заявнику пред’явили обвинува-чення у вчиненні вбивства без обтяжуючих обставин, і лише через два місяці слідчий перекваліфікував злочин на вбивство з корисливих мотивів, що передбачало обов’язкове юридичне представництво інтересів заявника. З огляду на це, Суд знову висловлює занепокоєння з приводу ще одного прикладу цієї неналежної практики, коли, незважаючи на затримання у зв’язку з більш серйозним кримінальним обвинуваченням, слід-чі органи далі «штучно» пом’якшують обвинувачення для його кваліфікації за статтею Кримінального кодексу, яка б не вимага-


175

ла від них забезпечити обов’язкове юридичне представництво інтересів підозрюваного.

Тут можна зауважити, що практика, за якої до особи за-стосовується адміністративний арешт для забезпечення її дос-тупності для допиту в якості підозрюваного у вчиненні кримі-нального злочину, раніше вже визнавалася Судом свавільною за статтею 5, оскільки державні органи не забезпечували процесу-альних прав заявника як підозрюваного у вчиненні криміналь-ного злочину (див. рішення від 19 лютого 2009 року в справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 56, та рішення від 24 червня 2010 року в справі «Олексій Ми-хайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 88). У рішенні в справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine) (заява № 42310/04, п. 264, від 21 квітня 2011 року).

Суд наголосив, що, формально застосувавши до заявника адміністративне затримання, а фактично поводячись із ним як із підозрюваним у вчиненні злочину, органи слідства позбавили його доступу до захисника, участь якого була б обов’язковою згідно із законодавством України, якби він обвинувачувався у вбивстві, вчиненому групою осіб та/або з корисливих мотивів, тобто злочині, у зв’язку з яким його фактично допитували.

З урахуванням сказаного, надзвичайно актуальними ви-глядають міркування проф. П.М.Рабіновича, який підкреслює, що таким чиному практиці ЄСПЛ знаходить своє відображення тенденція не тільки, як зазначено вище, «сутнісної» характерис-тики злочину, але і «формальної» [14].

Також він справедливо зазначає, що суд вживає як по-няття «criminaldefense», так і «crime». Очевидно, це символізує глибоку проблему національного і наднаціонального криміна-льно-правового дуалізму, пошук «балансу інтересів»та оптима-льної форми, що відображуватиме зміст, меж взаємодії та взає-мовпливу національних практик з практикою ЄСПЛ.

Розуміння злочину в аспекті правових позицій ЄСПЛ до-зволяє віднайти ефективний баланс як «сутнісних», так і «фор-мальних критеріїв», причому, як перше, так і друге, є важливим як з матеріальної, так і з процесуальноїсторони. Правові засади діяльності Суду діють автономно, не підміняючи собою діяль-ність національної правоохоронної та судової систем, проте від-


176

повідно до міжнародних угод координуючи, та скеровуючи її, і сприяючи її гуманізації. З цієї точки зору особливої уваги заслу-говує питання розмежування граничних складів, передбачених КУПАП та КК України [15], [16], щодо визначення їх чіткої відпо-відності як санкціям, так і суспільній небезпечності.Отже, це питання потребує подальшої актуалізації та дослідження.


1. Сібекіна А. Ю. Різновиди асоційованих формувань та реальність укладення угоди про асоціацію між Україною та ЄС // Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. Науковий журнал. — 2010, № 4-5

2. Верховна Рада України. Відносини між Україною та Європейсь-ким Союзом на сучасному етапі: загальний огляд [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу:http://comeuroint.rada.gov.ua/komevroint/control/uk/publish/article;jsessionid=21526906B4EDDAF45A6B4700C6F891C7?art_id=47138&cat_id=47123.

3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

4. Шевчук С. В. Нормативність актів судової влади: від правопо-ложення до правової позиції [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/3adf2d0e52f68d76c2256c080037bac9/96d2874f40bf97acc225764000495b7e?OpenDocument

5. Дудаш Т. І. Юридична природа рішень Європейського суду з прав людини (загальнотеоретичний аспект)/ Т. І. Дудаш// Право України. – 2010. – №2. – С. 173-179.

6. Попов Ю. Ю. Рішення Європейського суду з прав людини як пе-реконливий прецедент: досвід Англії й України/ Ю. Ю. Попов// Підприєм-ництво, господарство і право. – 2011. – № 11. – 49-52.

7. Закон України «Про виконання рішень та застосування прак-тики Європейського суду з прав людини» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3477-15.

8. Рішення ЄСПЛ у справі “Салов проти України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.minjust.gov.ua/3171.

9. Рішення ЄСПЛ у справі “Надточій проти України» [Електронний ресурс].-Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_404.

10. Узагальнення практики застосування судами загальної юрис-дикції першої та апеляційної інстанцій при здійсненні судочинства у кри-мінальних справах статей 3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і осно-воположних свобод 1950 року за 2011 – перше півріччя 2012 року [Елект-ронний ресурс]. – Режим досту-пу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/n0001740-13.

11. Рішення ЄСПЛ у справі “Балицькийпротив України» [Електрон-ний ресурс].-Режим доступу:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/974_726.


177

12. Рішення ЄСПЛ у справі “Яременко проти України» [Електрон-ний ресурс].-Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_405.

13. Рішення ЄСПЛ у справі “Леонід Лазаренко проти України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_688.

14. Рабінович П. М. Поняття кримінального правопорушення та покарання в інтерпретації Європейського суду з прав людини [Електрон-ний ресурс]. – Режим доступу: http://www.info-pressa.com/article-1291.html.

15. Брич Л. П. Роль складу злочину у розмежуванні в кримінально-му праві /Л. П. Брич // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Прогалини у кримінальному законодавстві : Міжнар. симпозіум, 12-13 верес. 2008 р. – Л.: Львів. держ. ун-т внутр. справ, 2008. – С.213-217.

16. Турська В. О. Проблема розмежування адміністративної та кримінальної відповідальності за жорстоке поводження з тваринами [Еле-ктронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vestnik-pravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc8/68.pdf.

Статья посвящена актуализации проблем соответствия национальной судебной практики правовым позициям ЕСПЧ по вопросам определения соде-ржания понятий уголовного правонарушения, преступления и наказания.

Ключевые слова: Европейский суд по правам человека, уголовное правона-рушение, преступление, наказание.

The article is dedicated to actualization of compatibility of national court practice with ECHR approach in determination of the content of a criminal violation, criminal offence and criminal punishment.

Keywords: European court of human rights, criminal violation, criminal offence, criminal punishment.



178

Ліщина Ельвіра Сергіївна, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.542.2

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ЗА НАЯВНОСТІ СПЕЦІАЛЬНОГО МОТИВУ В КОНТЕКСТІ

СТАТТІ 153 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Розглянуто проблемні аспекти визначення мети та мотиву злочину, перед-баченого ст. 153 КК, як основних ознак суб’єктивної сторони необхідних для кваліфікації цього діяння та сформульовані на цій основі рекомендації щодо особливостей кваліфікації злочину, передбаченого зазначеною статтею.

Ключові слова: задоволення статевої пристрасті неприродним способом, сексуальний мотив, мета вчинення злочину.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя

і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнають-ся в Україні найвищою соціальною цінністю. Стаття 12 Загальної Декларації прав людини наголошує: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте та сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла, таєм-ницю його кореспонденції або на його честь і репутацію» [1]. Дана норма має своє відображення і у нормативних актах націо-нального законодавства, а саме у Конституції України також зазначено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознакою статі (ст. 24), ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 32). Тому Кримінальний кодекс України (далі – КК) встановлює кримінальну відповідальність за злочини, що пося-гають на суспільні відносини у сфері статевої свободи та стате-вої недоторканості особи. Вивченням питання кримінальної відповідальності за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості за-ймалися такі вчені, як-от: П. П. Андрушко, Ю. М. Антонян, М. І. Бажанов, А. В. Байлов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Ю. А. Вапсва, П. А. Воробей, О. М. Джужа, Л. В. Дорош, О. О. Дудоров, Т. В. Конд-ратова, М.Й. Коржанський, М. М. Корчовий, О. М. Костенко, А. С. Лукаш, В. О. Навроцький, В. І. Осадчий, П. П. Осипов, М. І. Па-нов, А. В. Савченко, В. В. Сташис, В.Я. Тацій, В. М. Тележникова,

Е. С. Ліщина, 2014


179

О. М. Фатєєв, М. І. Хавронюк, Ю. І. Шевчук, А. Б. Утямишев, Я. М. Яковлев та ін. Безпосередньо питанням кримінально-правової харак-теристики зґвалтування та насильницького задоволення стате-вої пристрасті неприродним способом присвячені дисертаційні роботи Т. Д. Лисько, Д. П. Москаля та монографічні роботи О. О. Дудорова та А. П. Шеремети.

Тобто, дослідженню питань кримінальної відповідально-сті за вчинення даних злочинів приділяли увагу значна кіль-кість науковців, але все одно залишаються питання, які дотепер не набули єдності у доктрині кримінального права.

Склад злочину являє собою сукупність суб’єктивних та об’єктивних ознак, а в свою чергу, суб’єктивна сторона вчинення злочину має наступні ознаки: вина, мотив, мета та емоційний стан. Останні три елементи є факультативними, а тому не зав-жди зазначені у статті КК хоча мотив і мета іноді являються єдиними ознаками, які допомагають правильно кваліфікувати те чи інше діяння. Стаття 153 КК передбачає відповідальність за задоволення статевої пристрасті неприродним способом із за-стосування фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Тоб-то, вбачаємо, що метою даного злочину є задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Стосовно мотиву вчинення зазначеного злочину існують різні думки у доктрині криміналь-ного права. У свою чергу, вчені (В. І. Борисов, Л. В. Дорош) ствер-джують, що: «Мотиви вчинення злочину не обов’язково повинні мати сексуальну мотивацію. Злочин може бути вчинений із по-мсти чи хуліганських мотивів» і доходять висновку, що мотиви вчинення злочину, передбаченого ст. 153 КК, не є обов’язковими ознаками складу злочину [2, с. 131]. Також дана позиція наведе-на у роботі О. О. Дудорова та Ю. А. Вапсви: «Мотиви, не впливаю-чи на кваліфікацію, можуть бути різними (задоволення статевої пристрасті, помста, бажання принизити потерпілу особу, праг-нення сексуального самоствердження, хуліганські спонукання тощо)» [3, с. 109-110]. Т. Д. Лисько у своєму дисертаційному дос-лідженні «Кримінальна відповідальність за зґвалтування (порі-вняльно-правовий аналіз)» зазначає, що віднесення тих чи ін-ших злочинів до статевих повинно виходити не з мотиву і мети вчинення відповідних злочинів, а в залежності від об’єкту пося-


180

гання, тому вважає, що мотив і мета, хоча вони можуть бути різ-ними (наприклад, помста, хуліганські мотиви тощо), не повинні враховуватися при кваліфікації, а також звертає увагу на те, що основною ознакою для кваліфікації даного злочину є ознака об’єктивної сторони, а саме здійснення сексуального проник-нення [4]. О. О. Дудоров, розглядаючи кримінально-правові ха-рактеристики даних злочинів, зазначає, що, виходячи з матеріа-лів правозастосовчої практики, найбільш розповсюдженим мо-тивом вчинення зазначених злочинів є задоволення статевої пристрасті, хоча існують і автономні відносно сексуального мо-тиву спонукання - помста, бажання принизити потерпілу особу або копіювати поведінку інших учасників групи, прагнення сек-суального самоствердження, хуліганські спонукання, ревнощі, бажання примусити потерпілу особу одружитись, національна, релігійна ненависть чи ворожнеча тощо [5, с. 127]. Дещо інша думка простежується у А. В. Байлова, котрий зазначає, що моти-вом зґвалтування є переважно прагнення задовольнити статеву пристрасть, а мета вчинення злочину, передбаченого ст. 153 КК, являє собою задоволення статевої пристрасті неприродним спо-собом [6]. Тобто, науковець не виключає можливості вчинення даного злочину з будь-якого мотиву, але все ж таки, дотриму-ється позиції, що головним мотивом і метою, яким керується винний при вчиненні злочину, повинні бути прагнення задово-льнити статеву пристрасть природним або неприродним спосо-бом. У свою чергу, А. П. Шеремет у монографічному дослідженні «Злочини проти статевої свободи», як і більшість науковців, до-тримується позиції, що мотив і мета не включаються в склад злочину, а тому не впливають на кваліфікацію, але вважає, що дані ознаки можуть бути враховані під час призначення пока-рання як обставини, що обтяжують відповідальність, а також як конкретні показники ступеня суспільної небезпечності вчине-ного злочину [7, с. 29].

Зовсім інша точка зору у Д. П. Москаля. Вчений у своєї роботі «Кримінально-правова характеристика зґвалтування та насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом» доходить висновку, що в цих злочинах можуть бути наявні декілька мотивів, але домінуючим є лише сексуальний та зазначає, що коли мета є змістом зґвалтування чи насильниць-кого задоволення статевої пристрасті неприродним способом,


181

якщо тільки заради цієї мети вчиняються ці злочини, то тоді мета збігається з мотивом і виникає феномен «мотиву-мети», який найбільш виразно відображає мотиваційну сферу зазначе-них злочинів [8]. Тобто, науковець звертає увагу, на відміну від вже наведених точок зору, на те, що даний злочин може вчиня-тися з будь-якого мотиву, але за умови обов’язково наявного сексуального мотиву. Разом з тим, постанова Пленуму Верхов-ного Суду України № 5 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недо-торканності особи» роз’яснює: «Насильницьке уведення в отво-ри тіла потерпілої особи різних предметів (палиці, пляшки то-що) може кваліфікуватися за відповідною частиною статті 153 КК тільки за умови, якщо умисел винної особи був направлений на задоволення у такий спосіб статевої пристрасті неприродним способом. У разі відсутності такого умислу ці дії за наявності передбачених кримінальним законом ознак мають кваліфікува-тися за відповідними статтями КК, якими передбачено відпові-дальність за злочини проти життя та здоров'я особи, або ж як хуліганство тощо» [9].

У свою чергу П. І. Люблінський вважає взагалі недореч-ним внесення сексуального мотиву в юридичну характеристику статевих злочинів, мотивуючи це тим, що будь-який злочин мо-же вчинятися з сексуальних мотивів, як приклад наводить розт-рату коштів, вчинену касиром для задоволення примх своєї ко-ханки, і дітовбивство, вчинене жінкою для уникнення материнс-тва і збільшення можливостей статевого життя [10].

Тобто, вважаємо за необхідне для злочину, передбачено-го ст. 153 КК, визнати обов’язковою умовою те, що умисел вин-ної особи повинен бути направлений саме на задоволення ста-тевої пристрасті, а не, наприклад, приниження особи, таким спо-собом нанесення їй тілесних ушкодження чи здійснення дій ху-ліганського характеру. Мотив же може бути будь-який, але лише за умови, що він буде поєднаний із мотивом задоволення стате-вої пристрасті, тобто саме він є вирішальним для кваліфікації цього злочину. Тому доцільним є зазначити, що головною озна-кою для кваліфікації діяння за ст. 153 КК повинна бути ознака суб’єктивної сторони – мотив або, як зазначав Д. П. Москаль, мотив і мета збігаються, і утворюють конструкцію «мотив-мета». Мотив і мета даного злочину полягає у задоволенні ста-


182

тевої пристрасті неприродним способом, при наявності будь-якого іншого мотиву є доцільним суспільно небезпечне діяння кваліфікувати за іншими статтями КК, що передбачають відпо-відні злочини (наприклад, ст. 122 (Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження), ст. 125 (Умисне легке тілесне ушкоджен-ня), ст. 296 (Хуліганство) КК тощо). Це є важливим, адже наведе-ні норми дуже різняться між собою санкцією, тобто видом і мі-рою покарання. Дослідження судової практики дає підстави дій-ти висновку, що при вчиненні злочину, передбаченого ст. 153 КК, в основному завдаються лише легкі тілесні ушкодження. Тобто, мотив і мета є вирішальними ознаками для встановлення наслідків вчинюваного діяння. Як вже зазначалося дана думка простежується і у вищезазначеній постанові Пленуму Верховно-го Суду України, але вона встановлює сексуальний мотив як обов’язкову ознаку при кваліфікації даного злочину лише за умови, що злочин буде вчинено неприроднім способом у вигляді сурогатної форми. Постає питання, як слід кваліфікувати дії чо-ловіка, котрий здійснює орогенітальний чи анагенітальний кон-такт з іншою особою, ставлячи перед собою мету не задоволен-ня статевої пристрасті неприродним способом, а саме прини-ження особи, помсти, показання її неповноцінності з метою са-моутвердитися і т.д.? Наприклад, Брати І., звільнившись з місць позбавлення волі, вирішили помститись слідчому, який вів їх кримінальну справу, і вбити його. Оскільки слідчого вдома не виявилось (він перебував у відрядженні), злочинці з помсти зґвалтували його старшу сестру у віці 52 років. Навряд чи у цьо-му разі мав місце сексуальний мотив, адже, як випливає з мате-ріалів справи, статевого потягу до потерпілої брати не мали і для того, щоб вчинити з нею статевий акт, штучно викликали ерекцію [5, с. 127-128]. Отже, бачимо, що винні вчиняли даний злочин саме з мотиву помсти, а не сексуального мотиву, вони не ставили перед собою за мету задоволення сексуальної пристрасті. Підсумовуючи вищевикладене, з метою однакового та правильного застосування судами, правоохоронними органами законодавства про відповідальність за злочин, передбачений ст. 153 КК, а також запобіганню виникнення судових помилок при розгляді таких справ, пропонуємо внести зміни до постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи


183

та статевої недоторканності особи», а саме викласти абзац 2 п. 2 у такій редакції:

«Насильницьке задоволення статевої пристрасті непри-родним способом може кваліфікуватися за відповідною части-ною статті 153 КК тільки за умови, якщо умисел винної особи був направлений саме на задоволення у такий спосіб статевої пристрасті неприродним способом, тобто наявний сексуальний мотив. У разі відсутності такого мотиву ці дії за наявності пе-редбачених кримінальним законом ознак мають кваліфікувати-ся за відповідними статтями КК, якими передбачено відповіда-льність за злочини проти життя та здоров'я особи або ж як хулі-ганство тощо».


1. Загальна Декларація прав людини від 10.12.1948 року Елект-ронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015. – Заголовок з екрану.

2. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний .оментар: у 2 т. / [за заг. ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна]; – 5-те вид., до-пов. Том 2. – Х. : Право, 2013. – 1040 с.

3. Кримінальне право України. (Особлива частина): підручник / Кол. авторів А. В. Байлов, 0. А. Васильєв, О. О. Житний, та ін.; за заг. ред. 0. М. Литвинова; наук. ред. серії О. М. Бандурка. – Харків: Вид-во ХНУВС, 2011. – 572 с.

4. Лисько Т. Д. Кримінальна відповідальність за згвалтування (порівняльно-правовий аналіз): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кри-мінально-виконавче право» / Т. Д. Лисько- Київ,2008. – 20 с.

5. Дудоров О. О. Кримінально-правова характеристика злочинів протии статевої свободи та статевої недоторканості особи: [наук.-практ. пос.] / О. О. Дудоров; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ, ім. Е. О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2011. – 352 с.

6. Кримінальне право України. Особлива частина : навчальний посібник / [В. М. Трубников, В. І. Борисов, Я. О. Лантінов та ін.] ; за заг. ред. проф. В. М. Трубникова. – Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2013. – 336 с.

7. Шеремет А. П. Злочини проти статевої свободи : монографія. – Чернівці: TOB «Видавництво «Наші книги», 2007. – 216 с.

8. Москаль Д. П. Кримінально-правова характеристика зґвалту-вання та насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Д. П. Москаль. – Київ, 2009. – 22 с.

9. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від


184

30.05.2008 року «Про судову практику у справах про злочини проти стате-вої свободи та статевої недоторканності особи» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-08. – Заго-ловок з екрану.

10. Люблинский П.И. Преступления в области половых отношений. – М.-Л.: Изд-во Л. Д. Френкель, 1925. – 246 с.

Рассмотрены проблемные аспекты определения цели и мотива преступле-ния, предусмотренного ст. 153 УК, как основных признаков субъективной стороны необходимых для квалификации этого деяния и сформулированные на этой основе рекомендаций касательно особенностей квалификации пре-ступления, предусмотренного указанной статьей.

Ключевые слова: удовлетворение половой страсти неприродным способом, сексуальный мотив, цель совершения преступления.

The article analysis thetheories of definitions of «purpose and motive of crime» stipulated in article 153 of Criminal Code of Ukraine as the main features of the mental element of crime which are necessary for qualification of this act, the author also suggests his prescription concerning the traits of qualification of crime stipulated by this enactment.

Keywords: violent unnatural gratification of sexual desire, sexual motive, purpose of committing of a crime.



185

Лозінська Ілона Анатоліївна, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343. 24

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ

Стаття присвячена аналізу «двоколійної» системи наслідків злочину та інших суспільно-небезпечних діянь як сучасної тенденції розвитку криміна-льного права України, питань поняття і змісту заходів кримінально-правового характеру та шляхів їх вдосконалення в сучасному кримінально-му законодавстві.

Ключові слова: заходи кримінально-правового характеру, кримінально-правовий вплив, кримінально-правова політика, «двоколійна» система нас-лідків злочину.

Останнім часом в юридичній літературі актуалізувалась дискусія стосовно кримінально-правової політики, її поняття, змісту та способів втілення. Відзначимо, що уперше поняття «кримінальна політика» було використано ще у 1804 році у ро-ботах відомого німецького криміналіста Ансельма Фейєрбаха. З того часу це поняття стало предметом багатьох наукових дослі-джень і отримало значну кількість різноманітних визначень. Представляється, що одним з найбільш актуальних є визначен-ня, згідно з яким кримінально-правова політика – це політика держави у сфері боротьби зі злочинністю, що розробляє страте-гію і тактику, формулює основні завдання, принципи, напрями і цілі кримінально-правового впливу на злочинність, виробляє засоби їх досягнення і виражається у нормах законодавства про кримінальну відповідальність, практиці їх застосування, рішен-нях офіційного тлумачення Конституційним Судом України кримінально-правових норм, постановах Пленуму Вищого спеці-алізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з питань застосування спеціалізованими судами законо-давства про кримінальну відповідальність, судових рішеннях Верховного Суду України з приводу неоднакового застосування норм матеріального права (складові кримінально-правової по-літики) [1].

Необхідно відзначити, що абсолютна більшість авторів, що працюють в даній проблематиці, сходяться у тому, що така

І. А. Лозінська, 2014


186

політика повинна ґрунтуватися на застосуванні не лише пока-рання, а й інших заходів економічного, соціального та криміна-льно-правового характеру. У зв’язку з цим, не можна не погоди-тися з Н. О. Гуторовою, на думку якої кримінальне покарання в сучасному праві не виступає й не може виступати єдиним захо-дом реагування на злочин, який застосовується на підставі кри-мінально-правових норм [2].

Дійсно, вимоги сучасних реалій у протидії держави зло-чинності зводяться не лише до власне самого покарання (кари, відплати за скоєне), але й застосування дієвих заходів, спрямо-ваних на запобігання злочинам (не шляхом залякування) та від-новлення соціальної справедливості.

Сьогодні спостерігається повернення від абсолютної те-орії покарання (прихильники якої дотримуються ідеї відплати за скоєний злочин і розплати за нього (І. Кант, Гегель)) до теорії корисності (загального попередження, спеціального попере-дження і виправлення злочинців, компенсації шкоди, заподіяної злочином).

Більшість розвинених держав світу, відзначає М. І. Хав-ронюк, поступово відступаючи від постулатів неокласичної школи кримінального права і виходячи із мети ресоціалізації винного як основної мети кримінального закону, у своїй кримі-нально-правовій політиці дотримується дуалізму покарань та інших заходів кримінально-правового впливу, насамперед так званих «заходів безпеки» (у різних кримінальних кодексах вони іменуються також як «кримінально-правові заходи», «заходи виправлення і безпеки», «заходи впливу», «інші заходи криміна-льно-правового характеру», «особливі правові наслідки злочи-ну», «інші правові наслідки злочину» тощо) [3].

У доктрині кримінального права безпосередньо дослі-дженню заходів кримінально-правового характеру присвячені праці А. А. Березовського, В. К. Дуюнова, Є. М. Вечерової, Е. Л. Біктімерова, С. В. Векленко, І. Е. Звечаровського, К. М. Кар-пова, О. В. Козаченка, Ф. К. Набіулліна, В. С. Єгорова, А. А. Павло-вої, М. І. Хавронюка та інших науковців. Окремим аспектам захо-дів кримінально-правового характеру приділялася увага в робо-тах Л. В. Багрія-Шахматова, Ю. В. Бауліна, О. О. Дудорова, В. М. Куца, О. В. Наден, В. О. Тулякова.

Так, Ф. К. Набіуллін зазначає, що у широкому сенсі кри-


187

мінально-правовий вплив охоплює вплив кримінального закону на суспільні відносини, свідомість їх учасників, починаючи з моменту його введення в дію й до погашення або зняття суди-мості з окремої особи. У вузькому сенсі кримінально-правовий вплив означає спеціально-превентивний вплив, що реалізується відносно осіб, які вчинили злочин або діяння, передбачене стат-тями Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК України). У даному випадку кримінально-правовий вплив являє собою реакцію держави на факт вчинення злочину у ви-гляді застосування до винного в його вчиненні тих або інших засобів,передбачених у кримінальному законі [4].

Стосовно поняття заходів кримінально-правового харак-теру Ю. В. Грачова зауважує, що у науці кримінального права традиційно під заходами кримінально-правового характеру ро-зуміють покарання, конфіскацію майна, примусові заходи меди-чного характеру і примусові заходи виховного впливу. На думку Є. М. Вечерової, під ними необхідно розуміти передбачені КК України (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння,що містить усі ознаки складу злочину [5]. К. М. Карпов вказує, що в узагальненому вигляді заходи кримінально-правового характе-ру можна визначити як передбачені кримінальним законом за-ходи, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини.

У такому контексті поняття «інші заходи кримінально-правового характеру» є лише збірним, об’єднуючим деяку суку-пність заходів впливу, що закріплені у кримінальному кодексі, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини (суспільно не-безпечні діяння), і не є покаранням. При цьому, до заходів впли-ву слід відносити ті приписи кримінального закону, які містять механізм безпосереднього утримання особи від вчинення зло-чинних посягань і мають прояв у виконанні особою, яка вчинила злочин, певних дій або дотриманні спеціальних заборон, а також зазнаванні правообмежень. Таким чином, поняття «інші заходи кримінально-правового характеру» об’єднують у собі заходи кримінально-правового впливу, які не є кримінальним покаран-ням (не входять у систему покарань), але при цьому є такими, що полягають у покладанні на особу конкретних правообме-жень, виконанні нею необхідних дій або дотриманні визначених законом обов’язків.


188

На думку В. О. Козаченка, під кримінально-правовими за-ходами треба розуміти передбачені КК України (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння з метою реалізації як ці-лей кримінальної відповідальності і покарання, так і з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, перевиховання та ін. [6].

Н. Ю. Скрипченко під подібними заходами розуміє вста-новлені кримінальним законом заходи державного примусу, що застосовуються на підставі рішення суду до осіб, що вчинили діяння, заборонене кримінальним законом, і що полягають в обмеженні їх прав і свобод.

На думку А. А. Павлової, інші заходи кримінально-правового характеру – це правові наслідки забороненого кримі-нальним законом діяння, особлива кримінально-правова форма державного примусу, що призначаються і застосовуються на підставі рішення, яке набрало чинності, до осіб, визнаних вин-ними у вчиненні суспільно небезпечного діяння,визначених у нормах, що регулюють їх застосування, що полягають в обме-женні їх прав і свобод, що не мають карального навантаження, спрямованих на примушування до вчинення певних дій з метою забезпечення безпеки суспільства, утримання осіб від вчинення нових заборонених кримінальним законом діянь, усунення умов,що сприяють вчиненню заборонених законом діянь, відно-влення положення потерпілого [7].

Отже, в узагальненому виді заходи кримінально-правового характеру можна визначити як передбачені КК Укра-їни (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на пове-дінку особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Ці засо-би можуть бути і примусовими,і заохочувальними, які, у свою чергу, застосовуються у разі наявності суспільно корисних вчи-нків, як пов’язаних із кримінальним правопорушенням, так і не пов’язаних, а лише зовні схожих на нього (необхідна оборона, крайня необхідність).

В. С. Єгоров вважає,що під заходами кримінального при-мусу як складової частини заходів кримінально-правового хара-ктеру, слід розуміти заходи впливу, передбачені кримінальним законом за вчинення забороненого суспільно небезпечного ді-яння, пов’язані з обмеженнями або позбавленнями найбільш


189

значимих прав і свобод індивіда і спрямовані на досягнення со-ціально корисних цілей.

Представляється, що слушною виглядає позиція А. М. Ященка, який з цього приводу зазначає, що передумовою засто-сування деяких заходів кримінально-правового примусу є, окрім іншого,вчинення не лише злочину, а й, як вказано у КК України, суспільно небезпечного діяння,що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України. Таким чином, на його думку, під заходами кримінально-правового характеру слід розуміти засоби впливу, які передбачені законом про кри-мінальну відповідальність за вчинення злочинного чи зовні схожого на нього діяння або суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною цього закону, пов’язані з обмеженнями чи позбавленнями найбільш значимих для люди-ни прав і свобод або зі звільнення особи від кримінальної відпо-відальності тапокарання чи, навіть взагалі, з її непритягненням до такої відповідальності, і спрямованіна досягнення соціально корисних цілей [8].

Цікаво зазначити, що окремими науковцями заходи кри-мінально-правового характеру пропонується розглядати в якос-ті самостійного інституту кримінального права. Так, наприклад, А. А. Павлова, досліджуючи «інші заходи кримінально-правого характеру», стверджує, що сьогодні можна констатувати: інсти-тут інших заходів кримінально-правового характеру у повній мірі відповідає ознакам інститутів права, що виділяються у за-гальній теорії права. Отже, він є одним із значно великих інсти-тутів кримінального права.

Покарання і заходи безпеки за законодавством більшос-ті держав континентальної Європи є примусовими правовими наслідками протиправного діяння, що застосовуються від імені держави за вироком суду і полягають в передбаченому законом обмеженні прав і свобод особи.

М. І. Хавронюк, досліджуючи питання поділу криміналь-но-правових заходів на заходи безпеки і покарання, виділяє такі основні розмежувальні ознаки: а) якщо покарання завжди озна-чає правовий наслідок винного кримінально караного діяння, то захід безпеки може призначатися і за відсутності вини; б) якщо покарання є можливим лише у разі притягнення особи до кри-мінальної відповідальності, то захід безпеки може бути застосо-


190

ваний і поза кримінальною відповідальністю; в) якщо покаран-ня має явно репресивний характер, має на меті переважно кару, відплату та залякування, то захід безпеки безпосередньо спря-мований на усунення «небезпечного стану» особи, яка вчинила або може вчинити суспільно небезпечне діяння; г) якщо превен-тивна роль покарання перебуває на другому плані, то захід без-пеки безпосередньо спрямований на спеціальну превенцію, а також на вирішення завдань з відновлення становища, яке існу-вало до вчинення діяння; д) якщо покарання, як правило, перед-бачені санкцією відповідної статті, то заходи безпеки, навпаки, в силу їх різноманітності, санкцією не передбачаються [3].

Слід зауважити, що заходи безпеки були визнані і сприй-няті законодавчими системами ряду країн ще наприкінці ХІХ ст. Кримінальне законодавство більшості країн континентальної Європи є «багатоколійним», тобто система кримінально-правових заходів сучасних зарубіжних країн представлена взає-мно пов’язаною сукупністю заходів покарання, безпеки, компен-саційних (реститутивних, відновлення), заохочувальних заходів, заходів примирення (медіації), які в комплексі спрямовані на досягнення єдиної мети – протидії злочинності, захисту суспіль-ства та відновлення порушеного злочинним посяганням стану особи, держави, суспільства.

В останні роки спостерігається тенденція до законодав-чого закріплення «двоколійних» систем на пострадянському просторі. Незважаючи на те, що український законодавець від-мовляється від певних теоретичних конструкцій, пов'язаних з введенням в кримінальне законодавство заходів безпеки як до-даткового заходу протидії злочинності, певний відхід від абсо-лютної теорії покарання в чинному кримінальному законодав-стві достатньо помітний.

Стаття 62 Конституції України встановлює, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль-ним вироком суд. Тобто конституційні норми передбачають можливість фактичного застосування за скоєння злочину лише кримінального покарання. В той же час КК України визначає, що кримінальне законодавство визначає крім покарання також і «інші кримінально-правові наслідки», які можуть бути застосо-вані за скоєння особою злочинного діяння [9].


191

Частина 5 статті 3 КК України закріплює, що закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України [10]. На користь внесення зазначених змін в наше законодавство свідчить міжнародне право. Низка міжнародних конвенцій, зок-рема конвенції ООН «Про боротьбу з фінансуванням тероризму» (2000), «Проти транснаціональної організованої злочинності» (2000), Європейська конвенція «Про відмивання, виявлення, вилучення й конфіскацію доходів від злочинної діяльності» (1990) передбачають застосування окрім покарання інших захо-дів попереджувального впливу (в т.ч. заходи спеціальної конфіс-кації, вилучення та знищення майна).

Важливим кроком на шляху до формування нового на-пряму провадження кримінально-правової політики нашої дер-жави є прийняття Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального проце-суального кодексів України стосовно виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для Украї-ни» від 18.04.2013 року №222-VII, що набрав чинності 15 грудня 2013 року. Цим законом було, по-перше, змінено назву Розділу ХIV з «Примусові заходи медичного характеру та примусове лі-кування» на «Інші заходи кримінально-правового характеру» і, таким чином, офіційно закріплено виникнення нового інституту вітчизняного кримінального права та «двоколійної» системи правових наслідків суспільно небезпечного діяння, яка полягає у поєднанні покарань та інших заходів кримінально-правового характеру, по-друге, перелік таких заходів одразу ж було розши-рено за рахунок нових норм щодо спеціальної конфіскації.

При цьому слід зазначити, що у кримінальних законо-давствах країн Європи спеціальна конфіскація, на відміну від закріпленого у вітчизняному законодавстві єдиного поняття (інституту), частіше за все поділяється на два відносно самос-тійних види заходів: конфіскацію майна (матеріальної вигоди, отриманої в результаті вчинення злочину) та конфіскацію (ви-лучення) засобів та знарядь злочину, але при цьому, обидва ви-ди у більшості країн (Австрія, ФРН, Ісландія, Іспанія, Литва, Ма-рокко, Молдова, Парагвай, Румунія, Хорватія та ін.) розгляда-ються не як покарання, а як інші заходи кримінального впливу.


192

Зважаючи на те, що спеціальна конфіскація не вважається пока-ранням, для її призначення не потрібно особливої згадки про це у санкціях відповідних статей Особливої частини КК, а також вона може застосовуватися до третіх осіб, що не брали безпосе-редньої участі у вчиненні злочину, якщо ці особи якимось чином отримали доходи від злочинної діяльності (наприклад, у якості правонаступників). Однією з головних особливостей спеціальної конфіскації як заходу безпеки є можливість її призначення вин-ному і у тому випадку, коли йому не призначається кримінальне покарання (наприклад, з причин неосудності особи або малоз-начності діяння) .

Однак, наприклад, у Франції спеціальна конфіскація від-несена законодавцем до додаткових покарань. Так, у статті 131-10 Кримінального кодексу Франції (далі – КК Франції) спеціаль-на конфіскація передбачена у якості додаткового покарання, що може бути призначене разом з основним, особі, визнаній вин-ною у вчиненні злочину, проступку або порушення. При цьому статтею 131-14 КК Франції передбачено можливість застосуван-ня спеціальної конфіскації і у якості основного покарання за вчинення будь-якого порушення 5 класу (порушення за яке пе-редбачено покарання у вигляді штрафу в розмірі понад 10 000 франків) [11].

Цікаво вирішено питання спеціальної конфіскації у Кри-мінальному кодексі Австрії (далі – КК Австрії). По-перше, замість єдиного поняття спеціальної конфіскації у Третьому розділі КК Австрії передбачено два її види: 1) «вилучення вигоди» (§20), під якою розуміється зобов’язання виплати грошової суми, еквіва-лентної розміру отриманої від вчинення злочину майнової ви-годи і як її різновид – конфіскація майна (§20b), а саме майнових цінностей, що знаходяться у розпорядженні злочинної організа-ції або терористичного об’єднання; 2) «вилучення» (§26), що виражається у вилученні використаних у злочині або отриманих в результаті злочину предметів, що можуть бути використані у майбутньому при вчиненні злочинів. При цьому ці види спеціа-льної конфіскації розміщені в одному розділі поряд з покаран-нями, і лише завдяки логічному тлумаченню його норм можна зробити висновок про те, що вони відносяться до інших заходів кримінально-правового характеру [12].

Наразі, як ніколи, набувають актуальності питання нау-


193

кової розробки та осмислення проблем, пов’язаних як з існуван-ням загалом «двоколійної» системи правових наслідків суспіль-но-небезпечного діяння, так і з приводу особливостей застосу-вання деяких інших заходів кримінально-правового характеру (наприклад, спеціальної конфіскації).

Сьогодні в Україні розпочався процес активної перебудо-ви системи правових наслідків суспільно небезпечного діяння, який скоріше за все, особливо враховуючи відповідний досвід європейських держав, є незворотнім. Настав час, коли ми маємо визнати той факт, що фундаментальні кримінально-правові категорії «злочин» і «покарання» стали занадто «тісними». У найближчі роки, вбачається, пріоритетними напрямками прова-дження кримінально-правової політики в Україні стануть, по-перше, вдосконалення вже існуючих законодавчих положень щодо «інших заходів кримінально-правового характеру», по-друге, розробка та впровадження нових видів таких заходів, з урахуванням досвіду різних країн світу (наприклад, заборона перебувати у певній місцевості, обов’язок пройти лікування, превентивний нагляд, вислання тощо) та, по-третє, орієнтуван-ня правозастосовних органів на більш активне застосування таких «нових» видів «інших заходів кримінально-правового ха-рактеру». Це сприятиме, з одного боку, подальшій гуманізації кримінального законодавства, заснованій на максимальній ін-дивідуалізації відповідальності особи, а з іншого боку, надасть більше можливостей для захисту суспільства від осіб, які вчи-няють суспільно небезпечні діяння, але з різних причин не мо-жуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності (неосу-дні, малолітні тощо).


1. Борисов В. І., Фріс П. Л. Поняття кримінально-правової полі-тики [Електронний ресурс]/ Вісник Асоціації кримінального права України, 2013, №1 (1) – Режим доступу: http://nauka.jur-academy.kharkov.ua/download/visnik_yg/1/2.pdf

2. Гуторова Н. О. Заходи кримінально-правового характеру: по-няття та види // Заходи кримінально-правового впливу: проблеми норма-тивної регламентації та ефективності застосування : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., м. Одеса, 7 лют. 2014 р. – Одеса, 2014.

3. Хавронюк М. І. Заходи кримінально-правового впливу: які вони бувають? /М. І. Хавронюк // Юридичний вісник України. – № 21 (934). – С. 6–7.


194

4. Набиуллин Ф. К. Некарательные меры уголовно-правового характера: природа, система и социально-правовое значение: дис. …кандидата юрид. наук : 12.00.08 / Ф. К. Набиуллин ; Казанск. гос. ун-т имени В. И. Ульянова-Ленина. – Казань, 2008. – 208 с.

5. Вечерова Є. М. Заходи кримінально-правового впливу на зло-чини: поняття, умови застосування та види / Є. М. Вечерова // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного ун-ту. – 2011. – № 2. – С. 124–126.

6. Козаченко О. В. Теоретичне визначення поняття та меж за-стосування кримінально-правових заходів / О. В. Козаченко // Універси-тетські наукові записки. – 2005. – № 3 (15). – С. 238–242.

7. Павлова А. А. Иные меры уголовно-правового характера: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / А. А. Павлова ; Нац. исслед. ун-т «Высшая школа экономики». – М., 2011. – 219 с.

8. Ященко А. М. Заходи кримінально-правового характеру: по-няття, зміст і сутність /А. М. Ященко // Форум права. – 2013. – № 3. – С. 775–783.

9. Конституція України. Верховна Рада України; Конституція, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР, ред. від 15.05.2014: Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

10. Кримінальний кодекс України Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон від 05.04.2001 № 2341-III, ред. від 31.10.2014 Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14

11. Кримінальний кодекс Франції [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://www.legifrance.gouv.fr

12. Кримінальний кодекс Австрії [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://www.ris.bka.gv.at

Статья посвящена анализу «двухколейной» системы последствий преступ-ления и иных общественно-опасных деяний как современной тенденции развития уголовного права Украины, вопросов понятия и содержания мер уголовно-правового характера и путей их совершенствования в современ-ном уголовном законодательстве.

Ключевые слова: меры уголовно-правового характера, уголовно-правовое воздействие, уголовно-правовая политика, «двухколейная» система послед-ствий преступления.

The article is dedicated to analysis of “double-track» system of consequences of offences and other socially-dangerous acts as a modern tendency of the development of criminal law in Ukraine, analysis of terms and content of criminal law measures, as well as ways of their improvement in current criminal legislation.

Keywords: criminal law measures, criminal law influence, criminal law policy, “double-track» system of consequences of an offence.



195

Москвичова Анна Віталіівна, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.26

ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВЧИНЕННЯ ДИВЕРСІЇ

У статті досліджується проблематика призначення покарання за вчинення диверсії, що спричинила тяжкі наслідки, передбачені іншими статтями або частинами статті КК України. Доводиться доцільність запровадження інституту кваліфікованої диверсії. Пропонується перелік таких кваліфіку-ючих обставин.

Ключові слова: злочини проти основ національної безпеки, диверсія, приз-начення покарання за вчинення диверсії, кваліфікуючі ознаки, принцип спів-мірності покарання.

В нинішній непростий період української історії пробле-ми кримінально-правової протидії диверсії, на жаль, вкрай акту-алізувалися. Підвищеної актуальності їм надають непоодинокі випадки вчинення у різних регіонах держави вибухів, підпалів та інших діянь, що кваліфікуються або можуть бути кваліфіко-вані як диверсія. Саме тому питання кваліфікації цього виду злочину та призначення за нього покарання викликають підви-щену увагу. Слід зазначити, що питання кримінальної відпові-дальності за диверсію досліджували у своїх роботах Г. В. Андрусів, В. Ф. Антипенко, О. Ф. Бантишев, Г. В. Єпур, В. П. Ємельянов, С. В. Коваленко, Б. Романюк, О. А. Чуваков та інші вчені. Разом з тим, більшість відповідних наукових дослі-джень було проведено ще тоді, коли проблематика відповідаль-ності за диверсію була значною мірою «умоглядною», а самі такі злочини не були поширеними й не викликали значного суспіль-ного резонансу. Зараз же, коли вчинення актів диверсії стало достатньо високо ймовірним, коли в результаті таких актів гине або може загинути значна кількість людей, питання караності окремих видів диверсії потребують свого самостійного вивчен-ня. На це й спрямована дана стаття.

Відомо, що відповідно до ст. 113 КК України диверсією визнається вчинення з метою ослаблення держави вибухів, під-палів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здо-А. В. Москвичова, 2014


196

ров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій. Карається диверсія позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

На нашу думку, в Україні існує проблема караності диве-рсії, що спричинила масове знищення людей або заподіяння шкоди їх здоров’ю, масове знищення рослинного або тваринно-го світу, отруєння атмосфери, водних ресурсів, значні матеріа-льні втрати тощо. Тобто, відповідальність за такі дії, які спричи-нили тяжкі наслідки, передбачені іншими статтями, або части-нами статті КК України. Так, на приклад, якщо в результаті ди-версії загинуло декілька десятків людей, то таке діяння за наяв-ності інших необхідних ознак також підпадає під ознаки злочи-ну, передбаченого статтею 113 КК України, адже «масове зни-щення людей», про яке йдеться в ній, – це позбавлення життя багатьох людей. Конкретна кількість людей, знищення яких можна визнати масовим, визначається з урахуванням обставин справи. Це може бути як декілька людей, що знаходяться просто на вулиці, так і декілька десятків людей к певному приміщенні, а так само й декілька тисяч осіб, що скупчені в одному місці (на-приклад, під час демонстрації).

Разом з тим, умисне одночасне заподіяння смерті декіль-ком особам підпадає під ознаки злочину, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України. При цьому покарання, що передбачене за цей злочин – позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі, є більш суворим, ніж те, яке встановлене за диверсію. У зв’язку із цим постає питання, про співмірність покарань, що передбачені в санкціях за диверсію й убивство декількох осіб.

Масове знищення людей або заподіяння шкоди їх здо-ров’ю при вчиненні диверсії у своїй основі спрямоване на запо-діяння смерті або шкоди здоров’ю значної кількості громадян, i винний вдається до загально небезпечних способів (вибухів, пiдпалiв, затоплення, органiзацiї завалів, аварій транспортних засобів та ін.) [1, с. 30]. О. Ф. Бантишев та В. С. Картавцев вважа-ють, що саме тому слід кваліфікувати подібне діяння за сукуп-


197

ність злочинів. Якщо при цих діях заподіюється смерть або тіле-сні ушкодження, якщо руйнуються або пошкоджуються об’єкти, що мають важливе народногосподарське або оборонне значен-ня, відповідальність настає за сукупністю вчиненого – як дивер-сія і, відповідно, як злочин проти особи чи власності [2, с. 267].

Але така кваліфікація, на нашу думку, буде свідчити про порушення одного з основоположних принципів кримінального права – принципу законності. Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Теж саме положення закріплено й у ч. 3 ст. 2 КК України. Ця ви-мога означає, що за один і той же злочин особа не може бути двічі покарана: ні послідовно у часі, ні одночасно. При чому останню ситуацію слід відрізняти від ідеальної сукупності зло-чинів, при якій подвійна кваліфікація одного й того ж діяння обумовлюється тим, що окремі ознаки складу злочину не охоп-люються однією статтею КК України.

При вчиненні ж акту диверсії, що спричинив загибель декількох людей, таке діяння повністю підпадає під усічений склад злочину, передбачений ст. 113 КК України. Тому кваліфі-кація його ще й за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України є штучно створе-ною «ідеальною сукупністю злочинів», спрямованою на виправ-лення пеналізаційної помилки законодавця. Інакше кажучи, додаткова кваліфікація за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України необхідна лише для того, щоб умисне вбивство декількох осіб в результаті акта диверсії не каралося м’якше, аніж інші випадки умисного вбивства декількох осіб. Якби санкція ст. 113 КК України не біла м’якшою, аніж санкція ч. 2 ст. 115 КК України, така додаткова кваліфікація не була б потрібна і ніякої «ідеальної сукупності злочинів» у даному випадку б не було.

З іншого боку, виникає питання про дотримання таких основоположних принципів як справедливість, та співмірність призначеного покарання. Адже наслідки, які спричиняються диверсією часто є більш тяжкими, ніж спричинені злочинам, за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Ще римські юристи говорили: ius est ars boni et aequi (право – мистецтво добра і справедливості). Справедливість як фунда-ментальний принцип права міцно втілилась у правотворчість та правозастосування. Ще одним стовпом права в цілому та кримі-


198

нального права у тому числі є принцип законності, який в най-більш загальному вигляді розуміється як принцип точного ви-конання усіма органами держави, посадовими особами і грома-дянами вимог закону. Як правило, ці принципи не тільки не вступають у протиріччя, а й навпаки доповнюють один одного. На жаль, відомі випадки колізій між ними [3, с. 10]. І проблема кримінальної відповідальності за диверсію – яскравий приклад. Проте вирішення цієї дилемі, вибір між принципами справедли-вість» і «законність», у цьому випадку не завдання правосуддя, а завдання законодавця.

І пов’язане це, перш за все, с проблемою неспіврозмірних покарань. Це в свою чергу є елементом ще більшої проблеми: відсутності єдиної теорії пеналізації злочинів. Чинний КК Украї-ни містить не один десяток таких прикладів недоліків у карано-сті злочинів як при відповідальності за диверсію. До таких недо-ліків залежать, зокрема випадки надмірної суворості або надмі-рної м’якості санкцій; неспіврозмірності санкцій за злочини приблизно рівного ступеня суспільної небезпечності; неспівро-змірності санкцій основних і кваліфікованих складів злочинів; поєднання в одній санкції несумісних видів чи розмірів пока-рання тощо [4, с. 39].

Ми не ставили собі за мету цієї статті вирішити це пи-тання, метою статті є окреслення шляхів виходу із проблеми наявності неспіврозмірного покарання суспільної небезпечності диверсії при масовому знищенню людей тощо. На нашу думку, для того, щоб однозначно вирішити це точкове питання стосов-но диверсії та забезпечити законне, справедливе та обґрунтова-не судове рішення необхідно внести зміни до ст. 113 КК України.

Слід запровадити інститут кваліфікованої диверсії. Доці-льно було б при призначенні покарання враховувати не лише суспільно небезпечні наслідки, а й мотив, мету, спосіб, принале-жність суб’єкта до громадянства тої чи іншої держави тощо.

Вдалим, на нашу думку, є вирішення цієї проблеми в КК Російської Федерації. Так ч. 2 та 3 ст. 281 зазначеного закону передбачає ряд обтяжуючих обставин, таких як вчинення диве-рсії організованою групою та вчинення диверсії, що спричинило значні матеріальні втрати або інші тяжкі наслідки або умисну смерть особи.

Однак, ми вважаємо, що і цього недостатньо для повного


199

забезпечення реалізації принципу законності і справедливості при призначенні покарання за диверсію. Зазначений перелік кваліфікуючих обставин слід розширити. До них слід віднести:

1) заподіяння смерті чи інших тяжких наслідків двом або більше особам;

2) поєднане з посяганням на життя державного чи гро-мадського діяча;

3) масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери, водних ресурсів;

4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпи-мості;

5) вчинене представником влади; 6) вчинене за попередньою змовою групою осіб; 7) вчинене особою, яка раніше вчиняла злочини, перед-

бачені ст.ст. 109-114 КК України; За вчинення диверсії, що обтяжена зазначеними ознака-

ми, пропонуємо передбачити покарання у виді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років або довічне поз-бавлення волі. Також у санкції за доцільним вбачається перед-бачення конфіскації майна як альтернативного додаткового покарання для тих випадків, коли диверсія може бути вчинена з корисливого мотиву.

Отже, запровадження інституту кваліфікованої диверсії, на нашу думку, є доцільним і обґрунтованим, адже дозволить нам «урівноважити» вплив принципів законності та справедли-вості при застосуванні покарання та забезпечити виконання всіх завдань інституту покарання.


1. Кримінальне право України: Особлива частина / підручник Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 608 с.

2. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренко, Є. В. Фесенка. – К. : Дакор, 2008. – 1428 с.

3. Салихов Д. Р. Соотношение принципов законности и справед-ливости в уголовном праве // Четверті харківські кримінально-правові читання : тези доп. та наук. повідомл. учасників міжнар. наук. конф. студен-тів та аспірантів (м. Харків, 16–17 трав. 2014 р.) / ред.кол.: В. Я. Тацій (голов. ред.) та ін. – Х. : Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого : Право, 2014. –С. 10-12.


200

4. Пономаренко Ю. А. Щодо структури вчення про пеналізацію злочинів // Правові засади підвищення ефективності боротьби зі злочин-ністю в України: матер. наук. конф., 15 трав. 2008 р. / голов. ред.: В. І. Борисов. – Х. : Право, 2008. – С. 39-40.

В статье исследуется проблематика назначения наказания за совершение диверсии, повлекшей тяжкие последствия, предусмотренные иными ста-тьями или частями статьи УК Украины. Доказывается целесообразность введения института квалифицированной диверсии. Предлагается перечень таких квалифицирующих обстоятельств.

Ключевые слова: преступления против основ национальной безопасности, диверсия, назначения наказания за совершение диверсии, квалифицирующие признаки, принцип соразмерности наказания.

The article deals with the problems of sentencing for committing sabotage, leading to serious consequences provided by other articles or parts of articles of the Criminal Code. We have skilled feasibility of introduction of diversion. Proposed list of aggravating circumstances.

Keywords: crimes against national security, sabotage, punishment for committing sabotage, aggravating circumstances, the principle of proportion punishment.



201

Новікова Катерина Андріївна, (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка

В. В. Сташиса Національної академії правових наук України) УДК 343.26

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ ПРИ ЗАМІНІ ПОКАРАНЬ

У статті досліджуються особливості використання обмеження волі в якості замінюваного і замінюючого виду покарання. Аналіз відповідних ухвал судів демонструє, що обмеження волі використовується переважним чином як замінююче покарання замість позбавлення волі. Отримали подальший розвиток судження, стосовно використання обмеження волі у якості замі-нюваного покарання.

Ключові слова: покарання, види покарань, обмеження волі, призначення покарання, заміна покарання.

Ще в радянські часи відмічалося, що можливість заміни одного покарання іншим у процесі його виконання призводить до економії кримінально-правової репресії [1, с. 18-19]. Заміна одного покарання іншим займає окреме місце в системі форм реалізації кримінальної відповідальності. Часто заміну розгля-дають в рамках інституту звільнення від покарання, на користь його свідчить сама структура Загальної частини КК України. Стаття 82 КК України (Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким) знаходиться у Розділі XІІ «Звільнення від пока-рання та його відбування». Разом з тим, ми підтримуємо пози-цію тих вчених, які вважають, що інститути звільнення від пока-рання й заміни покарання є самостійними і що останній в перс-пективі займе окреме місце у КК України, відмінне від теперіш-нього [2, с. 9].

Питання заміни в процесі відбування одного покарання ін-шим досліджувалися такими вченими як М. І. Бажанов, В. П. Герасименко, О. О. Дудоров, О. В. Євдокімова, Є. О. Письменський, Ю. А. Пономаренко, С. В. Сахнюк, В. В. Сташис, Ю. М. Ткачевський, В. І. Тютюгін, І. С. Яковець та іншими. Проте особливості викори-стання обмеження волі при заміні покарань в літературі прак-тично не описані, що свідчить про їх актуальність. У зв’язку з цим, метою даної статті є вивчення особливостей використання обмеження волі при заміні покарань.

К. А. Новікова, 2014


202

Особливості заміни для цього виду покарання полягають у тому, що відповідно до закону обмеження волі може бути як замінюваним покаранням, так і замінюючим. У якості замінюва-ного воно може виступати як при загальних підставах заміни, так і при спеціальних. Зокрема, обмеження волі може бути замі-нене іншим покарання за всіма загальними підставами:

1) при зворотній дії у часі кримінального закону, який пом’якшує кримінальну відповідальність (ч. 3 ст. 74 КК України), якщо такий закон передбачає менш суворий вид покарання за злочин, яким особа засуджена до обмеження волі;

2) при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82 КК України). Обмеження волі є одним із двох видів покарання (другий – позбавлення волі), до якого застосо-вується ця підстава заміни. Відповідно до ч. 3 ст. 82 КК України така заміна можлива якщо засуджений став на шлях виправлен-ня, при цьому фактично відбув встановлену в ч. 4 цієї ж статті частину визначеного строку покарання. В рамках цієї підстави і з урахуванням пропозицій de lege ferenda необхідно розширити можливість заміни невідбутої частини за рахунок різновидів позбавлення волі. Така пропозиція обумовлена пропозиціями щодо змісту правообмежень обмеження волі та його місцем у системі покарань, які були висловлені нами раніше [3, с. 246-249; 4, с. 250-257]. Беззаперечним є той факт, що зміна місця обмеження волі у системі покарань вплине на низку інших ін-ститутів у кримінальному праві, зокрема, на інститут заміни покарання. В рамках цієї підстави та запропонованої моделі не можна замінити обмеження волі на арешт, оскільки останній не буде виступати більш м’яким по відношенню до обмеження волі;

3) заміна більш м’яким покаранням покарання, що приз-начене жінці, яка стала вагітною або народила дитину під час його відбуття, по досягненню дитиною трирічного віку або у випадку його смерті (ч. 4 ст. 83 КК України). Така норма щодо обмеження волі знову ж таки обумовлена обмеженнями у засто-суванні і з точки зору de lege ferenda може мати право на існу-вання;

4) на підставі закону про індивідуальну амністію (ст. 85 і 86 КК України);

5) у порядку помилування (ст. 85 і 87 КК України). Крім того, закон містить спеціальну підставу, відповідно


203

до якого обмеження волі може бути замінене іншим покаран-ням. Мається на увазі ч. 1 ст. 58 КК України, відповідно до якої обмеження волі, яке призначене військовослужбовцю (крім вій-ськовослужбовця строкової служби) на строк до не більше двох років, може бути замінене службовими обмеженням для війсь-ковослужбовців на той самий строк, у випадках, коли суд, врахо-вуючи обставини справи та особу засудженого дійде до такого висновку [5, с. 176].

До підстав використання обмеження волі в якості замі-нюю чого покарання належать:

1) зворотна дія у часі кримінального закону, який пом’якшує кримінальну відповідальність (ч. 3 ст. 74 КК України), якщо такий закон передбачає в якості найбільш суворого виду покарання обмеження волі;

2) заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82 КК України);

3) заміна більш м’яким покаранням позбавлення волі, що призначене жінці, яка стала вагітною або народила дитину під час його відбування, або у випадку його смерті (ч. 4 ст. 83 КК України);

4) закон про індивідуальну амністію (ст. 85 та 86 КК України);

5) указ про помилування (ст. 85 та 87 КК України). Спеціальних підстав для використання обмеження волі у

якості замінюючого покарання КК України не передбачає [5, с. 177].

Очевидно, що за чинним кримінальним законодавством України замінюючим покаранням обмеження волі може бути тільки стосовно одного більш суворого виду покарання – позба-влення волі на певний строк. Можливість такої заміни, в цілому, узгоджується з рекомендаціями Парламентської Асамблеї Ради Європи «замінювати … покарання у виді позбавлення волі, що передбачали не довгострокове тримання під вартою, іншими заходами, які мають бути більш ефективні і не вступали у про-тиріччя із принципом покарання». Разом з тим, у нинішній мо-делі обмеження волі багатьма фахівцями небезпідставно нази-вається різновидом позбавлення волі [див., напр.: 6, с. 521; 7, с. 614-615], у зв’язку з чим такі рекомендації про заміну фактич-но втрачають свою значимість. Більше того, в нинішній, така


204

заміна часто сприймається (у тому числі самими засудженими) в бік погіршення їх становища. Засудженні, яким замінюється по-карання у виді позбавлення волі покаранням у виді обмеження волі, часто скаржаться на те, що до вияву державного гуманізму (до застосування інституту заміни покарання більш м’яким) вони знаходились в більш придатних та комфортних умовах, ніж ті, що є у виправних центрах [8, с. 6].

Думається, що одним із способів підвищення ефективно-сті заміни позбавлення волі обмеженням волі могло б стати вже згадуване вище реформування моделі останнього виду пока-рання. Зміна моделі обмеження волі на пропоновану нами, уточ-нення місця цього виду покарання в системі покарань дасть мо-жливість замінювати по-справжньому більш м’яким покаранням не тільки позбавлення волі, а й окремі його види, такі як арешт.

Вивчення матеріалів практики застосування обмеження волі в якості замінюваного й замінюючого покарання нами було здійснене стосовно підстав, передбачених ст. 82 КК України. Так, за даними Єдиного державного реєстру судових рішень у період з 01.01.2013 по 23.11.2014 судами України було винесено лише 16 ухвал, якими невідбута частина обмеження волі була заміне-на іншим видом покарання, у тому числі: у 13 випадках – випра-вними роботами; у 3 – громадськими роботами.

У той же час за вказаний період було винесено 597 ухвал про заміну на підставі ст. 82 КК України невідбутої частини поз-бавлення волі іншим більш м’яким покаранням. У переважній більшості випадків – 381 раз (або 63,82 %) таким замінюючим покаранням стало саме обмеження волі. Інші види покарань для заміни невідбутої частини позбавлення волі використовуються судами істотно рідше: арешт – тільки 2 рази (0,33 %), виправні роботи – 200 разів (33,50 %), громадські роботи – 14 разів (2,35 %).

Таким чином, слід відзначити, що обмеження волі може бути як замінюючим покаранням, так і замінюваним. Проте ана-ліз ухвал з цього приводу дозволяє зробити висновок, що обме-ження волі використовується переважним чином як замінююче покарання замість позбавлення волі. Низька кількість ухвал, якими б замінювалось обмеження волі пояснюється фактичною відсутністю покарань, які можна використовувати в якості замі-нюючого стосовно обмеження волі. Так, заміна може відбутися


205

лише у межах строків, що означає можливість замінити обме-ження волі тільки на строкове покарання. Арештом суди не за-мінюють обмеження волі, оскільки усвідомлюють, що фактично це більш суворий вид покарання. Виправними роботами та слу-жбовими обмеженнями для військовослужбовців замінити об-меження волі особі не можна, оскільки вона не працює і не зна-ходиться на військовій службі. Хоча як показує практика, суд все ж таки намагається створювати прецеденти таких замін. Позба-влення права ж за логікою має бути пов’язане із вчиненим зло-чини (незважаючи на обов’язкову вказівку у статті тільки стосо-вно додаткового покарання, яке не передбачене у санкції).


1. Ткачевский Ю. М. Замена уголовного наказания в процессе ис-полнения. М., 1982. – 136 с.

2. Герасименко В. П. Заміна покарання більш м'яким при його ві-дбуванні за кримінальним правом України: автореферат дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 Кримінальне право. Кримінологія. Кримінально-виконавче право. / В. П. Герасименко. – Х. : Б. в., 2007. – 20 с.

3. Новикова Е. А. Сущность ограничения свободы по законодате-льству зарубежных стран // Юридическая наука и практика: Вестник Ни-жегородской Академии МВД России. – 2014. – Нижний Новгород. – № 2 (26). – С. 246-249.

4. Новікова К. А. Місце обмеження волі в системі покарань // Пи-тання боротьби зі злочинністю: зб. наук. пр./ редкол.: В. І. Борисов та ін. – Х. : Право, 2014. – Вип. 27. – С. 250-257.

5. Пономаренко Ю. А. Виды наказаний по уголовному праву Ук-раины : монография. – Харьков: Издательство «ФИНН», 2009. – 344 с.

6. Лисодєд О. В. Щодо змін правового статусу осіб, засуджених до обмеження волі // Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповіда-льність: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 11-12 жовт. 2012 р. / редкол.: В. Я. Тацій (голов. ред..), В. І. Борисов (заст.голов.ред.) та ін. – Х. : Право, 2013. – С. 519-522.

7. Сташис В. Основні новели нового Кримінального кодексу Укра-їни / В. В. Сташис // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2003. – № 2-3 (33-34). – С. 612-626.

8. Шинальський О. Додержання вимог закону під час виконання кримінального покарання // Вісник прокуратури. – 2007. – № 6 (72). – С. 3-13.

В статье исследуются особенности использования ограничения свободы в качестве заменяемого и заменяющего вида наказания. Анализ соответст-вующих определений судов демонстрирует, что ограничение свободы испо-льзуется в основном как заменяющее наказание вместо лишения свободы.


206

Дальнейшее развитие получили суждения относительно использования ограничения свободы в качестве заменяемого наказания.

Ключевые слова: наказание, виды наказаний, ограничение свободы, назна-чение наказания, замена наказания.

The article deals with features of the use of restraint of liberty as a replaced and substitute punishment. Analysis of the relevant court decisions shows that the restriction of freedom is used mainly as a substitute punishment instead of imprisonment. Judgments about the use of restriction of freedom as a replaced punishment have been further developed.

Keywords: punishment, penalties, restraint of liberty, sentencing, the replacement of punishment.



207

Погребняк Ольга Олександрівна, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.35

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ КОРУПЦІЙНИХ ДІЯНЬ ТА ЇХ НАСЛІДКІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

В статті аналізується кримінально-правова база протидії корупції, акцен-тується увага на основних проблемних питаннях в сфері визначення змісту понять корупційного діяння, корупційного правопорушення та корупційного злочину.

Ключові слова: протидія корупції, корупційне діяння, корупційне правопо-рушення, корупційний злочин.

Актуальність теми дослідження зумовлюється існуван-ням проблеми корупції в Україні, збільшенням різноманітності форм її проявів на сучасному етапі, її впливом на національну економіку та соціальну сферу, а також необхідності посилення боротьби з цим явищем та наслідками, які воно викликає.

Як слушно зауважує В. М. Киричко, Кримінальний кодекс України (КК) буквально не містить термінів «корупція» та «ко-рупційний злочин» і разом із тим передбачає кримінальну від-повідальність за корупційні злочини. Таке законодавче рішення зумовлює особливу увагу до поняття корупції і його викорис-тання для теоретичного визначення поняття корупційних зло-чинів, характеру їх суспільної небезпечності та видів корупцій-них злочинів, передбачених КК [1, с. 12].

У національному законодавстві поняття корупції знайш-ло своє нормативне закріплення в Законі України «Про запобі-гання корупції» [2], де зазначено, що корупція - використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, на-даних їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можли-востей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині пер-шій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей.


208

Актуальність проблем, пов'язаних з ефективністю функ-ціонування запропонованих законодавцем механізмів протидії корупції, залишається в українському соціально-правовому про-сторі надзвичайно високою [3].

Як зауважує проф. М.І Хавронюк, в питаннях набуття чинності і дії зазначеного закону закладено механізм, що ускла-днює можливості його впливу на праворегулювання в цій сфері. Фактично, зазначає він, повторюється ситуація, коли з 1 січня 2011 р. втратив чинність Закон «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р., а новий – на той час – Закон «Про засади запо-бігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р. набрав чинності лише з 1 липня 2011 р. Отже, рівно півроку жоден антикоруп-ційний закон не діяв.

Нинішній стан речей в цій галузі знову викликає нарі-кання. Прикрившись перед парламентськими виборами гучни-ми і яскравими лозунгами про всеосяжну, нещадну, безкомпро-місну боротьбу з корупцією, влада мовчки й надовго залишила без жодного правового регулювання важливі питання деклару-вання майна, доходів і витрат (тобто крадіть, ніхто не спитає, де взяв), спеціальних перевірок кандидатів на державні посади (ласкаво просимо на державну службу з судимостями і без дип-ломів про вищу освіту), роботи близьких родичів на державній службі (дорогу непотизму і кумівству), проведення антикоруп-ційної експертизи законопроектів (представники олігархату, продовжуйте лобіювати свої економічні інтереси) та інше. Свято для корупціонерів! … Цікаво, що прийнятий, як і Закон «Про за-побігання корупції», 14 жовтня 2014 р. Закон «Про Національне антикорупційне бюро України» набирає чинності через 3 місяці з дня його опублікування, тобто з 26 січня 2015 р., і окремого строку введення в дію не передбачає. Тим часом ці 2 закони змі-стовно пов'язані між собою, і не введення дію одного з них спо-творює або в окремих положеннях скасовує дію іншого. … Тому перше, що повинна зробити Верховна Рада України, – це створи-ти, відповідно до ст. 89 Конституції України, тимчасову слідчу комісію для проведення розслідування з питань про те: що саме стало причиною раптової і майже повної зупинки антикоруп-ційних механізмів держави, яка виглядає як спецоперація воро-гів української державності та/або любителів державної власно-сті або ж корупційна торгівля компромісами; хто і як маніпулює


209

народною волею при прийнятті окремих законів; чому пробле-ми державної ваги щоразу вирішуються з порушенням консти-туційних процедур та з ігноруванням порад експертів, які засте-рігають від них; що треба зробити, аби таких ганебних фактів більше не було. Ці питання, з огляду на свої надзвичайні правові наслідки, явно становлять суспільний інтерес. … Адже стаття 368-2 Кримінального кодексу «Незаконне збагачення», новою редакцією якої так довго залякували корупціонерів, не зможе бути застосованою аж до 2017 р. ( у примітці до цієї статті вка-зано: значним перевищенням є сума, що в два або більше рази перевищує розмір доходу, зазначеного в декларації за відповід-ний період, поданій особою у порядку, встановленому Законом України «Про запобігання корупції»). Тобто, до 25 квітня 2015 р. можна отримувати «подарунки» і «пожертви» від підлеглих та інших осіб, тобто підтримувати «корупційні піраміди» в тій са-мій формі. З вищесказаного випливає, що тимчасово припиня-ють свою дію положення про обов'язковість звільнення коруп-ціонерів із посад і зупиняється наповнення Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення, тобто корупціонери можуть повертатися на свої посади, а юридичним особам, спійманим на корупції, знову можна брати участь у тен-дерах. Члени сімей, куми і свати ще довго можуть триматися одне за одного на державній службі і в місцевому самоврядуван-ні, а ще – поєднувати державну службу з бізнесом та іншими цікавими заняттями [4].

Подібний суспільний, науковий, практичний резонанс, можливо, приверне увагу до «вакууму», що виник в цій сфері, принаймні, Президент України П. Порошенко 15.11.2014 р. в інтерв’ю телеканалу «Інтер» повідомив про необхідність розро-бки нового антикорупційного закону, який міг би не допустити зазначеного «вакууму».

Необхідно усвідомлювати, що поняття корупційного правопорушення стосується різних галузей законодавства, охо-плюючи діяння, з яких виокремлюються, відповідно, криміналь-ні корупційні правопорушення, дисциплінарні корупційні пра-вопорушення, адміністративні, цивільно-правові тощо. Юриди-чне значення такого законодавчого рішення полягає в тому, що з наявністю загальних ознак корупційного правопорушення та притягненням особи до певного виду юридичної відповідально-

О. О. Погребняк, 2014


210

сті пов'язуються правові наслідки, передбачені цим же Законом: звільнення винної особи з посади, внесення відомостей до Єди-ного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопо-рушення, та інше.

Поділ корупційних правопорушень на вказані види є важливим як з теоретичної, так і практичної точок зору. По-перше, він спростовує поширені в теорії і на практиці погляди, відповідно до яких корупція зводиться до злочинної поведінки, а корупційні правопорушення – до злочинів. По-друге, дозволяє виробити адекватні заходи правового реагування на ті чи інші прояви корупційного характеру, залежно від їх характеру та сус-пільної небезпеки.

Що стосується корупційних злочинів, то їх особливістю є те, що, будучи об'єднаними в окрему групу, вони можуть бути складовими й інших видів злочинів. Так, за місцем розташуван-ня у Особливій частині КК корупційні злочини можуть входити до злочинів проти основ національної безпеки України, проти власності, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти правосуддя у сфері госпо-дарської діяльності, службової діяльності, військових.

Проте, оскільки в українському кримінальному законо-давстві не вживається такий термін як «корупційний злочин», деякі вчені та практики висловлюють сумніви щодо юридичної обґрунтованості виділення такого виду злочинів як корупційні, а інколи навіть стверджують про їх відсутність в Україні. Але, виділення корупційних злочинів як особливого виду є загально-визнаним у міжнародному праві, що дає можливість викорис-тання такого терміну в процесі розвитку національного кримі-нального права. Про це зазначено в Конвенції Організації Об'єд-наних Націй проти корупції [5] і Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією [6].

Отже, корупційними злочинами слід визнавати такі пе-редбачені КК умисні суспільно небезпечні діяння, які містять не тільки ознаки відповідного складу злочину, а й ознаки корупції, вказані у ст. 1 Закону. При застосуванні норм КК правоохоронні органи повинні одночасно встановлювати дві різні сукупності ознак у вчиненому особою умисному суспільно небезпечному діянні, з кожною з яких пов’язані свої правові наслідки: а) склад злочину, передбачений КК, як підставу кримінальної відповіда-


211

льності і б) склад корупційного правопорушення, передбачений Законом, як підставу для настання наслідків, визначених в ньо-му. Стосовно тих злочинів, які завжди є корупційними, практич-на реалізація цих приписів не має труднощів, оскільки визнання злочину корупційним по суті є похідним наслідком кваліфікації діяння за відповідною статтею КК.

Важливою уявляється позиція вчених, що підкреслюють багатоаспектність феномену корупції. Так, на думку професора Н. Кузнєцової, необхідно розглядати корупцію крізь призму не тільки правових, а й моральних відносин [7, с. 30]. Поділяє цю позицію і О. Дудоров [8, с. 51-54]. Корупцію як соціальне, еконо-мічне та моральне зло розглядає й, зокрема, К. Сурков. Під по-няттям «корупція» він розуміє використання у будь-якій формі посадовими особами органів державної, виконавчої, судової влади, установ та організацій господарського управління, гро-мадських об’єднань свого службового становища для одержання майна, послуг чи пільг для себе або третіх осіб [9, с. 15-17].

З огляду на стратегічний політичний вибір України орі-єнтиром при формуванні українського правового поля боротьби з корупцією повинна бути Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією, а також Конвенція ООН проти корупції. Остання визначає ключові засади здійснення державами-учасницями політики у сфері запобігання та протидії корупції, а саме: запро-вадження органу із запобігання та протидії корупції (стаття 6), оптимізацію функціонування публічного та приватного сектору (статті 7 та 12), запровадження кодексів поведінки державних посадових осіб (стаття 8), забезпечення доступу громадськості до процесів протидії корупції (стаття 13), впорядкування сфери державних закупівель й управління державними фінансами (стаття 9) та інше. Слід звернути увагу на те, що в даний час у ряді країн вживаються ефективні заходи, як нормотворчого, так і організаційного характеру, щодо приведення національного законодавства країни у відповідність до вимог міжнародних Конвенцій проти корупції. Удосконалення вітчизняного антико-рупційного законодавства неможливе без його гармонізації із таким досвідом розвинених країн світу.

Це пов’язано з тим, що «корупція становить найсерйоз-нішу загрозу для українського суспільства, держави і кожного з нас. Безсоромність і розбещеність багатьох представників дер-


212

жавного й комунальних апаратів спотворюють реформи в дер-жаві й унеможливлюють нормальну діяльність влади взагалі, бо немає довіри людей ні до вищих інститутів влади та їхніх «ре-форм», ні до влади на місцях, як немає і довіри представників різнорівневих органів влади один до одного. Хабарництво і не-потизм знищують конкуренцію як пружину розвитку бізнесу, і разом з монополізмом, псевдоконкуренцією, регуляторними дисфункціями тощо гальмують інноваційний економічний пос-туп, особливо у сфері виробництва товарів і послуг. Загальна підкупність і продажність створюють обстановку підозри і во-рожості кожного до усіх, усіх до кожного і заважають громадян-ській злагоді в країні. Корупція щодня і щогодини витискує нас на периферію світового прогресу і просто викрадає наше майбу-тнє» [10, c.6].

Очевидно, що в сучасних умовах суспільного запиту на реформи і з урахуванням перспектив розвитку українського суспільства та держави, реалізація положень нового антикоруп-ційного закону є нагальною потребою, умовою існування майбу-тнього.


1. Киричко В. М. Кримінальна відповідальність за корупцію. Нау-ково-практичний коментар. – Х. : Право, 2013. – 424 с.

2. Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014. № 1700-VII. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1700-18. – Заголовок з екрану.

3. Заруцкий А. О методах «борьбы» с коррупцией» // [Електрон-ний ресурс], Режим доступу: http://www.coruption.net/index.php/component/k2/item/2311-o-metodakh-borby-s-korruptsiej - Заголовок з екрану.

4. Хавронюк М. «Боротьбу з корупцією припинено. Сui prodest?» // Дзеркало тижня. – № 41 від 7 листопада 2014 р.

5. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Елект-ронний ресурс] / Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_c16. – Заголовок з екрану.

6. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією (ETS 173) [Електронний ресурс] / Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_101. – Заголовок з екрану.

7. Кузнецова Н.Ф. Коррупция в системе уголовных преступлений / Н.Ф. Кузнецова // Вестник Московского университета. – 1993. – № 1. – С. 30.


213

8. Дудоров О. Корупція. Варіації на теми хабарництва / О. Дудоров // Віче. – 1994. – № 8. – С. 51 – 54.

9. Сурков К. В. О понятии коррупции и возможностях правового воздействия на нее. Методологические проблемы воспитательной и кадро-вой работы в органах внутренних дел и внутренних войск / К. В. Сурков. – СПб., 1991. – С. 15–17.

10. Хавронюк М.I. Науково-практичний коментар до Закону Украї-ни Про засади запобігання і протидії корупції- К. : Атіка, 2011.

В статье анализируется уголовно-правовая база противодействия корруп-ции, акцентируется внимание на основных проблемных вопросах в области определения содержания понятий коррупционного деяния, коррупционного правонарушения и коррупционного преступления.

Ключевые слова: противодействие коррупции, коррупционное деяние, кор-рупционное правонарушение, коррупционное преступление.

Criminal legal anti-corruption base is analyzed in the article. Issues of determination of the content of corrupt act, corruption offence and corruption-related crime are also emphasized in the article.

Keywords: prevention of corruption, corrupt act, corruption offence, corruption-related crime.



214

Пугачов Кирило Володимирович, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.26

СПІВВІДНОШЕННЯ ІНСТИТУТІВ СУДИМОСТІ ТА ІНШИХ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ

У статті досліджуються інститути інших заходів кримінально-правового характеру та судимості крізь призму їх місця в системі кримінального права, особлива увага акцентується на необхідність взаємодії зазначених інститутів в сучасних правових умовах, пропонуються моделі такої взаємодії.

Ключові слова: кримінально-правовий вплив, кримінальна відповідаль-ність, інші заходи кримінально-правового характеру, судимість.

Українське кримінальне право сьогодні перебуває у стані

постійного реформування та змін. На виконання міжнародних зобов’язань, український законодавець ввів у систему криміна-льного законодавства нові положення про окремий вид кримі-нально-правового впливу – інші заходи кримінально-правового характеру. Поряд з цим, одним з найбільш стабільних інститутів кримінального права є інститут судимості. Мета даного дослі-дження – з’ясувати, яким чином співвідносяться вказані інсти-тути, та запропонувати модель взаємодії останніх в сучасних правових умовах.

Перш за все, у сучасних кримінально-правових реаліях виникає питання місця вказаних інститутів у системі криміна-льного права. Місце судимості в системі кримінального права визначено та сумніву загалом не піддається.

Натомість, місце інституту інших заходів кримінально-правового характеру в системі кримінального права є одним з дискусійних. Слово «інший» у назві розділу КК вказує на відмін-ний характер цього інституту від нині існуючих. Тобто, ці заходи є іншими відносно кримінальної відповідальності. Така позиція прослідковується не тільки в теорії кримінального права, а й у чинному КК. Наприклад, положення ст. 2 КК України прямо вка-зує, що підставою кримінальної відповідальності є склад злочи-ну. Інші заходи кримінально-правового характеру застосову-ються не лише за вчинений злочин. І таких положень закону достатньо для розуміння, що існує межа між кримінальною від-повідальністю та іншими заходами. К. В. Пугачов, 2014


215

Водночас, подібна позиція може піддаватись сумніву. Кримінальна відповідальність – один з видів юридичної відпо-відальності. Поряд з цим, інші заходи кримінально-правового характеру є певними правообмеженнями. Це беззаперечно. Від-повідно до Найвищого закону України, права громадян не мо-жуть бути обмеженні, за винятком випадків, передбачених Кон-ституцією (ст. 64). Основними випадками обмеження належних

особі прав і свобод є воєнний чи надзвичайний стан та юридич-на відповідальність. Інших випадків обмеження належних прав особи Конституція не передбачає. За таких обставин залишаєть-ся невирішеним принципове питання: до якого виду відповіда-льності належать правообмеження у вигляді інших заходів кри-мінально-правового характеру, якщо вони не є частиною кримі-нальної відповідальності?

Вказана проблема є важливою, спірною та потребує окремого глибокого дослідження. Зупинимось на тому, що кри-мінальна відповідальність та інші заходи кримінально-правового характеру є двома проявами кримінально-правового впливу.

Кримінальна відповідальність – це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також перед-бачених КК обмежень особистого, майнового або іншого харак-теру, що визначаються обвинувальним вироком суду і поклада-ються на винного спеціальними органами держави [1, 27]. Нате-пер, таке визначення кримінальної відповідальності стало кла-сичним, оскільки воно включає усі необхідні та значущі ознаки вказаного явища.

Доволі довгий час наукова думка у кримінальному праві та практика його застосування розвивались за «одноколійним» напрямком: за вчинений злочин особа притягалася до криміна-льної відповідальності, основною формою реалізації якої було покарання. Проте згодом теорія кримінальної права, спочатку враховуючи особливості суб'єкту, пропонує інші, некаральні заходи впливу, які практика починає активно застосовувати. Це примусові заходи медичного характеру та примусові заходи ви-ховного характеру. Обидва ці заходи, разом з примусовим ліку-ванням, є заходами кримінально-правового характеру [2, 47].

Сучасні тенденції у кримінальному праві прямим чином вказують на те, що правова система України відійшла від дихо-


216

томії «злочин-покарання». І вперше на законодавчому рівні за-кріплений інститут інших заходів кримінально-правового хара-ктеру. Слово «інший» у назві розділу ХV Загальної частини КК України законодавцем використаний як синонім «некаральний», оскільки до цього поряд з покаранням як неєдиним, але основ-ним проявом кримінально-правового впливу, використовува-лись інші заходи.

Варто зазначити, що поява та широке використання ін-ших заходів кримінально-правового характеру щодо фізичних осіб є проявом тенденції до гуманізації кримінальної відповіда-льності та втіленням принципу гуманного ставлення до осіб, які вчинили діяння, ознаки яких передбачені Особливою частиною КК України. І навіть примусове лікування є заходом впливу, що покликаний на забезпечення цілей та завдань, передбачених ст. 1 КК України, тобто прояву принципу гуманізму по відношенню до суспільства в цілому та кожного його представника зокрема [2, 48].

З огляду на викладене, кримінально-правовим наслідком вчиненого кримінального правопорушення може бути не лише покарання як прояв кримінальної відповідальності, а й інші за-ходи кримінального-правового характеру.

У свою чергу, судимість є також некаральним заходом кримінально-правового впливу, проте іншої, відмінної природи. Відмінність судимості від інших заходів кримінально-правового характеру є те, що вона не має самостійного характеру: відпові-дно до чинного законодавства, судимість настає обов'язково після відбуття особою відповідного покарання. Інші ж заходи мають самостійний характер.

Теорію судимості у своїх дослідженнях глибоко розроб-ляє представник харківського напрямку у кримінальному праві та кримінології, професор В. С. Голіна . У своїх роботах він звер-тає увагу на те, що питання місця судимості у кримінальному праві досі залишається суперечливим. Погоджуємось з думкою вченого про те, що судимість є частиною кримінальної відпові-дальності, а не покарання, «складовий змістовний елемент інди-відуалізації кримінальної відповідальності» [3, 18], хоча і настає лише після покарання. Судимість – це правовий стан особи, кот-рий виникає внаслідок засудження її судом до певної міри пока-рання, що триває з дня набрання законної сили вироку суду до


217

закінчення обмеженого законом строку, і полягає у настання для вказаної особи певних наслідків кримінального та загаль-ноправового характеру.

Судимість є інтегральною категорію, яка складається з певних елементів. Перший з них – це загальноправові правооб-меження, «поразки у праві», за професором С. В. Голіною [3, 27]. Тобто обмеження у реалізації певних прав, наприклад, активно-го виборчого права, на працевлаштування у державних структу-рах тощо. Другий елемент – кримінально-правові наслідки: су-димість тягне за собою, у разі вчинення нового злочину, потво-рність або рецидив, є важливою складовою характеристики осо-би. Обидва елементи об'єднані єдиною ціллю – впливом на засу-дженого; наслідки судимості, по суті, є складовою спеціальної превенції.

Таким чином, судимість є частиною інтегрального інсти-туту кримінальної відповідальності, її своєрідним проявом. У свою чергу, інші заходи кримінально-правового характеру є ви-дом кримінально-правового впливу поряд з кримінальною від-повідальністю. І, враховуючи положення чинного законодавства та думки «стовпів» науки кримінального права, взаємодія вка-заних інститутів у кримінальному праві України фактично від-сутня.

У минулому році інститут інших заходів кримінально-правого характеру був кардинально реформований. Думається, взаємодія останнього з інститутом судимості також має бути переглянута.

До некаральних, інших заходів кримінально-правового характеру законодавець відносить примусові заходи медичного характеру, примусове лікування, спеціальну конфіскацію та за-ходи щодо юридичних осіб. За своєю природою, і з цим пого-джуються більшість вчених, до вказаних заходів також відно-сяться примусові заходи виховного характеру. Для характерис-тики взаємозв'язку інститутів інших заходів кримінально-правового характеру та судимості необхідно прослідкувати зв'я-зок судимості з кожним із вказаних елементів.

Примусові заходи медичного характеру, відповідно до положень КК України призначаються особі, яка вчинила діяння, ознаки якого передбачені статтею Особливої частини КК Украї-ни, у випадку визнання такої особи неосудною або обмежено


218

осудною. Однією з функцій судимості, в свою чергу, є стриму-вання злочинців від подальшої неправомірної поведінки. Неосу-дна особа не усвідомлює значення своїх дій та/або не керує ни-ми. Вказаний захід на таких осіб жодного позитивного впливу не мав би. Тому застосування судимості до неосудних осіб є немож-ливим. Більш того, характерною рисою покарання є настання стану судимості. У зв'язку з тим, що примусові заходи медичного характеру можуть мати різний прояв залежно від режиму від-буття таких заходів, аж до примусової госпіталізації із суворим наглядом, наявність судимості за результатами відбуття остан-ніх мало б всі ознаки покарання, застосування якого є неприпус-тимим до неосудних осіб.

Примусове лікування і спеціальна конфіскація, як заходи кримінально-правового характеру, використовуються судом разом з покаранням, призначеним особі за вчинений злочин, тому окремого застосування судимості не потребують.

Найбільш спірними щодо можливості чи неможливості застосування судимості до суб'єктів, які потрапили до орбіти кримінально-правових відносин, є випадки застосування приму-сових заходів виховного характеру та заходів щодо юридичних осіб. Перші є засоби впливу на неповнолітніх, а саме тих, які вчинили злочини невеликої чи середньої тяжкості, або щодо малолітніх, тобто осіб, які не досягли віку кримінальної відпові-дальності (ст. 97 КК України).

Повертаючись до питання сутності та структури судимо-сті, вважаємо, що судимість може мати місце при застосуванні примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх першої групи, проте з певними особливостями, а саме проявля-тись лише у формі кримінально-правових наслідків вказаного явища. У разі, коли суд вважає за можливе виправлення непов-нолітнього злочинця без застосування покарання, проте із за-стосуванням примусових заходів виховного характеру, стан су-димості у такої особи дозволить більш якісно досягти цілей кримінальної відповідальності, а саме виправлення засуджено-го. Більш того, вказаний спосіб впливу на неповнолітніх викори-стовується у країнах з розвинутою правовою системою. У Вели-кобританії неповнолітній, який зазнав суспільного осуду – ана-логу примусових заходів виховного характеру – у разі вчинення наступного злочину, вважається таким, що має судимість, з від-


219

повідними наслідками. Разом з тим, немає необхідності в цьому випадку застосовувати загальноправові чи соціальні обмеження. Така модель для української системи матиме, на наш погляд, позитивне значення. Тобто, у разі, якщо примусові заходи вихо-вного характеру не матимуть необхідного впливу на особу і остання знову вчинить злочин, судам необхідно враховувати цю обставину при вирішенні справи та призначені покарання. Та-кий підхід дозволить забезпечити виконання покладених на особу обов'язків щодо забезпечення правомірної поведінки, що є важливим елементом формування особи неповнолітнього та не вплине на побудову соціальних чи інших зв'язків, оскільки ма-тиме лише кримінально-правове значення.

На перший погляд, зазначений підхід суперечить прин-ципам гуманного ставлення до злочинців, особливо неповноліт-ніх, проте це не так. «Кредит довіри», який держава покладає на особу, застосовуючи примусові заходи виховного характеру, є проявом найвищої форми гуманного ставлення держави до не-повнолітніх злочинців. У разі неспроможності вказаного механі-зму, врахування цієї обставини при вчинені наступного злочину є проявом принципу справедливості та гуманного ставлення до суспільства та потерпілих.

З урахуванням викладеного, пропонуємо доповнити статтю 108 КК України положеннями наступного змісту: «Ква-ліфікація дій особи, яка протягом 6 місяців після застосування до неї примусових заходів виховного характеру за умисний зло-чин вчинить новий умисний злочин, здійснюється з урахуван-ням положень статей 32, 34 КК України».

Заходи кримінально-правового характеру щодо юридич-них осіб є різновидом некаральних заходів кримінально-правового характеру. Не наголошуючи на доцільності введення вказаних положень у чинний КК України, звернемо увагу на те, що не тягнуть за собою стану судимості.

Попри це, вважаємо, що судимість може застосовуватись до юридичних осіб з певними особливостями. По-перше, судами, при прийнятті рішення про застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, обов'язково необ-хідно враховувати кримінально-правовий елемент судимості. У разі вчинення вказаних у ст. 96-3 КК України злочинів уповно-важеною особою в інтересах юридичної особи, до якої застосо-


220

вувались заходи кримінально-правового характеру, суд має вра-ховувати це у поєднанні з відповідними наслідками щодо повто-рності або рецидиву.

На перший погляд, пропозиція не має сенсу, оскільки са-ма юридична особа об'єктивно не в змозі вчинити злочин, і всі наслідки повторного правопорушення необхідно покласти на уповноважену особу. Проте на практиці може виникнути ситуа-ція, коли декілька уповноважених осіб юридичної особи можуть вчинити злочини в її інтересах, що не матиме належних кримі-нально-правових наслідків. У цьому випадку наявність «кримі-нального сліду» у юридичної особи дозволить індивідуалізувати заходи впливу щодо останньої, що відповідає принципу справе-дливості у кримінальному праві.

По-друге, соціальні та загально-правові обмеження, які тягне за собою стан судимості, також можуть мати позитивний характер. Мова йде про ситуацію, коли юридична особа, до якої застосовано відповідні заходи кримінально-правового характе-ру, які не тягнуть за собою її ліквідацію, продовжить свою дія-льність. У такому разі не виключені випадки, коли остання не братиме участі, наприклад, у проведенні тендерних процедур чи розподілі дотаційних коштів державного бюджету. Також не виключена ситуація різноманітного впливу юридичної особи на органи та установи публічної влади. У цьому випадку наявність правообмежень, пов’язаних із станом судимості, дозволить об-межити юридичну особу у реалізації певних прав, що відповіда-тиме принципу справедливості.

У зв’язку з цим, пропонуємо внести зміни в чинні поло-ження про заходи кримінально-правового характеру щодо юри-дичних осіб та положення про судимість, з урахуванням можли-вості застосування правообмежень інституту судимості до юри-дичних осіб. Строки, відповідно до яких мають діяти відповідні правообмеження, необхідно встановити у розмірах, що відпові-дають строкам судимості уповноваженої особи, яка вчинила злочин в інтересах юридичної особи.

Отже, заходи кримінально-правового впливу знаходять прояв у двох основних формах: кримінальна відповідальність та інші заходи кримінально-правового характеру. Зв’язок між захо-дами кримінального-правового характеру та судимістю натепер відсутній. Розуміємо, що запропоновані положення та зміни у


221

чинному законодавстві не є довершеними, проте в умовах су-часного кримінального права України такий зв’язок та такі змі-ни є необхідними. Це є шлях змін та нового розуміння вихідних положень, що вимагає сучасність, та які спонукають науковців та законодавця до подальшого винайдення способу їх реалізації.


1. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.]; за ред. проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 456 с.

2. Пугачов К. В. Заходи кримінально-правового хараткеру щодо фізичних та юридичних осіб та їх відповідність принципам кримінального права / К. В. Пугачов /Четверті харківські кримінально-правові читання : тези доп. та наук. повідомл. учасників міжнар. наук. конф. студентів та аспірантів (м. Харків, 16-17 трав. 2014 р.) / ред. кол.: В.Я. Тацій (голов. Ред.) та ін. – Х. : Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого: Право, 2014. – С. 47-49

3. Голіна В. В. Судимість : монографія / В. В. Голіна. – Харків: «Хар-ків юридичний», 2006. – 384 с.

В статье исследуются институты иных мер уголовно-правового характе-ра и судимости через призму их места в системе уголовного права, особое внимание акцентируется на необходимости взаимодействия указанных институтов в современных правовых условиях, предлагаются модели та-кого взаимодействия.

Ключевые слова: уголовно-правовое воздействие, уголовная ответствен-ность, иные меры уголовно-правового характера, судимость.

The article deals with the institutions of other criminal activities and conviction in the light of their place in the criminal law, a special emphasis is placed on the need for cooperation of these institutions in modern legal terms, propositions of models for such interaction.

Keywords: criminal-legal influence, criminal responsibility, other criminal measures, a conviction.



222

Руссу Катерина Сергіївна, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.01/.3

ЗНАЧЕННЯ ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ У ВИЗНАЧЕННІ ОБ’ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

В статті аналізується зміст принципу рівності у кримінальному праві крізь призму норм, що піддають додатковій охороні представників органів державної влади, працівників правоохоронних органів, осіб, що здійснюють правосуддя тощо.

Ключові слова: принцип рівності у кримінальному праві, юридична рівність, соціальна рівність, кримінально-правова охорона представників органів державної влади, працівників правоохоронних органів, осіб, що здійснюють правосуддя.

Сучасне життя розвивається достатньо інтенсивно. Пра-вові реалії, що тісно пов’язані з соціальною реальністю, повинні «встигати» за цією соціальною швидкістю. Особливого значення тут набувають кримінально-правові інструменти, що окреслю-ють коло найбільш важливих цінностей даного соціуму. Для того, щоб кримінальне право було дієвим інструментом охорони і врегулювання суспільних відносин, мало ознаки стабільності та актуальності в правотворчій та правозастосовній практиці, необхідно додержуватись принципів кримінального права, че-рез призму яких оцінювати правові норми та вносити до них зміни з урахуванням необхідності [1; с.27].

Принцип рівності традиційно розглядають як одну з фу-ндаментальних конституційних вимог, як важливу умову існу-вання правової держави [2; с.74]. Як відомо, цінність права поля-гає в триєдності свободи, рівності і справедливості [3; с.12]. Тому вимога рівності тісно пов’язана з ідеями справедливості і свобо-ди [4; с.8]. Так, сьогодні в юридичній науці загальновизнаною є теза, згідно з якою відповідно до суті справедливості відносини між людьми слід формувати в сенсі рівності [5; с.46].

На загальноправовому рівні принцип рівності закріплено у статті 24 Конституції України, яка зазначає, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Тобто усі громадяни незалежно від їх матеріального та соціального положень, раси, кольору шкіри, віросповідання,

К. С. Руссу, 2014


223

освіти та будь-яких інших факторів є рівними у своїх правах. Думається, яскраву метафору дії цього принципу пред-

ставив видатний український філософ Григорій Сковорода: «... Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосу-ды по их вместимости. Над фонтаном надпись сия: «Неравное всех равенство».

Льются из разных трубок разные струи в разные сосуды, вкруг фонтана стоящие. Меньший сосуд менее имеет, но в том равен есть большому, что равно есть полный» [6].

Так що ж це за «нерівна рівність»? Наприклад, професор В. О. Туляков звертає увагу на те,

що норми, які піддають особливій (порівняно зі звичайними особами) правовій охороні представників органів державної влади, співробітників правоохоронних органів, осіб, які здійс-нюють правосуддя тощо, порушують принцип рівності, в зв’язку з чим наполягає на їх декриміналізації [7; с.71]. Подібний погляд є розвитком ідей ще давньоримських юристів, зокрема, Ульпіа-на, який на зауваження до одного з преторських едиктів про формулювання суттєвої вимоги принципу рівності у сфері пра-вотворчості та правозастосування зазначив: «Правові положен-ня встановлені до іншого, можуть бути застосовні й до того, хто їх встановив» [8; с.72].

Водночас більшість сучасних криміналістів підтримує позицію законодавця, погоджуючись, що визначені особи підля-гають такій особливій охороні у зв’язку з тим, що на них покла-дено особливі функції в діяльності держави. Втручання в життя таких осіб, видається, є втручанням у саму державу. Очевидно, що дії співробітників правоохоронних органів майже завжди викликають певний ступінь конфліктності, звідси випливає їх висока віктимна схильність, тобто можливість стати жертвою посягання при виконанні службових обов’язків. Більше того, в сучасних українських реаліях спостерігається тенденція до по-силення рівня караності подібних діянь.

Рівність поділяють на формальну (юридичну) та факти-чну (соціальну). Юридична полягає у тому, що кожна особа, яка скоїла злочин, повинна підлягати кримінальній відповідальнос-ті на підставі чинного кримінального законодавства. Фактична ж рівність реалізується у єдності з принципом справедливості в аспекті визначення міри відповідальності. Зокрема, відповідно


224

до положень ст. 65 КК України суд призначає покарання, врахо-вуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання. Тобто в даній ситуації мова йде про індивідуалізацію покарання, яка, думається, не є порушенням принципу рівності.

У свою чергу ідея фактичної (реальної) рівності можли-востей реалізується в праві за допомогою двох основних прин-ципів: 1) принципу диференціації правового регулювання і 2) принципу позитивної дискримінації [2; с.84].

Принцип диференціації виходить із визнання того факту, що право повинне враховувати відмінності між людьми. При цьому область відмінностей, що визначаються законом, має більш-менш відповідати реальному становищу в суспільстві, проте ця відповідність не може бути повною, оскільки за зако-нодавцем залишається право намагатися в тій чи іншій мірі змі-нити соціальну реальність на краще [2; с.84].

У сучасних правових системах розроблена певна кіль-кість категорій, які складаються на підставі відмінностей між людьми, що мають соціальний, а не індивідуальний характер. Для особи, яка належить до тієї чи іншої категорії, факт належ-ності обумовлює особливі правові наслідки порівняно з іншими особами: він визначає специфіку в характері й умовах реалізації прав і свобод, особливості закріплення обсягу відповідних прав, наявність додаткових пільг і гарантій [2; с.84].

Завдяки ідеї фактичної (реальної рівності) можливостей правова рівність у сучасному суспільстві стає більш складною: вона вже не може механічно виходити з тотожності осіб, а має будуватися з урахуванням відмінностей, що дозволяє іменувати її диференційованою рівністю [2; с.85].

Суб’єкти повинні знаходитися в рівному становищі лише за рівних умов. Якщо умови не є рівними, законодавець зо-бов’язаний запроваджувати різний правовий статус, надаючи певні переваги більш слабким і залежним суб’єктам, для того щоб реально гарантувати принцип рівності [2; с.86].

Якщо розглядати питання особливої правової охорони визначених категорій осіб у історичному аспекті, то ми бачимо, що починаючи зі Статуту Ярослава 1036 року, Правди Ярославо-вичів посягання на життя особи у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків визнавалося більш тяжким злочином, аніж


225

посягання на життя особи, яка не наділена відповідними повно-важеннями.

Сучасне ж право вимагає однакового ставлення до всіх людей у найважливіших сферах (насамперед у сфері забезпе-чення основних прав,свобод і обов’язків) і дозволяє справедливу диференціацію правового регулювання лише в окремих питан-нях [2; с.81].

Що стосується думки міжнародного співтовариства з цього питання, то вона ґрунтується на позиції особливого захис-ту представників органів державної влади, співробітників пра-воохоронних органів та осіб, що здійснюють правосуддя.

Зокрема, у Кодексі поведінки посадових осіб по підтри-манню правопорядку, прийнятому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 34/169 17 грудня 1979 року, зазначається, що «загроза життю і безпеці посадових осіб по підтриманню право-порядку повинна розглядатись як загроза стабільності у ціло-му», внаслідок чого такі посадові особи піддаються особливій правовій охороні.

Суддя Конституційного Суду України В. М. Шаповал, ви-словлюючи думку про недоторканість народних депутатів, за-значив, що ознаки посади чи службового становища як підстави для запровадження певних додаткових умов, що забезпечують безперешкодну діяльність відповідних посадових осіб, не є складовими статусу людини і громадянина, а фактично викону-ють роль характеристик певної посади і поширюються рівною мірою на будь-яку особу, обрану чи призначену на відповідну посаду. Здається, подібна аргументація виглядає доцільною і у питанні обґрунтування особливих заходів кримінально-правової охорони, що застосовуються до представників органів державної влади, співробітників правоохоронних органів та осіб, що здійснюють правосуддя [9; с.7-8]. В зв’язку з цим уявляється недоцільним в даній ситуації говорити про порушення принци-пу рівності.

Додатковим аргументом на користь такої позиції висту-пає і той факт, що зазначена група суспільно небезпечних діянь має двооб’єктну структуру. Основним об’єктом виступають сус-пільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування органів державної влади, правоохоронних органів, осіб, що здій-снюють правосуддя, а вже додатковим об’єктом виступає життя


226

представника зазначених структур. З першого погляду така конструкція виглядає дещо уразливою в контексті цінності життя людини, яке в даній ситуації виступає додатковим об’єктом по відношенню до забезпечення нормального функці-онування управлінського апарату. Однак в тому і принципова відмінність цих приписів від тих, що містяться в розділі 2 Особ-ливої частини Кримінального кодексу України, які спрямовані на захист життя людини як найвищої цінності. Дані ж правові приписи спрямовані перш за все на забезпечення ефективного функціонування органів державної влади, правоохоронних ор-ганів, представників органів судової влади, підтримки автори-тету перелічених структур. А через те, що управлінські функції реалізуються особами, які внаслідок прийнятих ними рішень можуть опинитися в зоні негативного впливу з боку осіб, які відмовляються від виконання законних вимог представників зазначених вище органів, то їх життя і здоров’я підлягає особли-вій кримінально-правовій охороні під час виконання ними слу-жбових обов’язків. Вважаємо, в такому диференційованому під-ході немає порушення змісту правового принципу рівності. Бі-льше того, декриміналізація норм КК України, що піддають осо-бливій кримінально-правовій охороні названу категорію осіб, є недоречною і може призвести до негативних наслідків у сфері нормальної управлінської діяльності визначених структур і пос-лаблення їх авторитету.


1. Баранчикова М. В. Значение нормативности принципов уголо-вного права // Юридическая наука и правоохранительная практика. – Вы-пуск 3(9). – 2009. – С. 27

2. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна ха-рактеристика) монографія / С. П. Погребняк; Нац. юрид. акад. України Я.Мудрого. – Х. : Право, 2008. – 240с.

3. Политико-правовые ценности: история и современность / Под. Ред. В. С. Нерсесянца. – М., 2000. – C.12

4. Погребняк С. Втілення принципу рівності в юридичних актах // Вісник Академії правових наук України. – Випуск 3(46) – С.8-20

5. Радбрух Г. Философия права: Пер. с нем. – М., 2004. – С. 46. 6. Сковорода Г. С. Разговор, называемый алфавит, или букварь

мира // Соч.: В 2 т. – М., 1973. – Т. 1. – С. 416-439 / Режим доступу: http://oluh.at.ua/index/seminar_9/0-32

7. Туляков В. А. Актуальные проблемы современной уголовно-


227

правовой политики // Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповіда-льність: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 11-12 жовтня 2012 р. – Х. : Право, 2012 р. – C. 65-70

8. Донченко О. П. Аксіологічний зміст категорії свободи у праві: взаємозв’язок принципів свободи, рівності й справедливості // Актуальні проблеми держави і права. – Випуск 40. – С. 69-74

9. В. М. Шаповал. Вісник Конституційного Суду України. – 1999. – № 6 – С.7-8.

В статье анализируется содержание принципа равенства в уголовном праве через призму норм, подвергающих дополнительной охране предста-вителей органов государственной власти, сотрудников правоохранитель-ных органов, лиц, осуществляющих правосудие и т.д.

Ключевые слова: принцип равенства в уголовном праве, юридическое ра-венство, социальное равенство, уголовно-правовая охрана представителей органов государственной власти, сотрудников правоохранительных орга-нов, лиц, осуществляющих правосудие.

Principle of equality in criminal law in the context of provisions, subjected to additional protection by government bodies, law enforcement authorities, persons executing justice etc. are analyzed in the article.

Keywords: principle of equality in criminal law, legal equality, social equality, criminal protection of government body representatives, representatives of law enforcement agencies and persons executing justice.



228

Семеногов Ігор Володимирович, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.55

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЗЛОЧИННОГО УХИЛЕННЯ ВІД СПЛАТИ КОШТІВ НА УТРИМАННЯ ДІТЕЙ АБО БАТЬКІВ (КРИТИЧНИЙ

АНАЛІЗ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ)

Проаналізовано типові правові наслідки, встановлені кримінальним законо-давством за злісне ухилення батьків від сплати коштів на утримання ді-тей та злісне ухилення дітей від утримання батьків. Сформульовано про-позиції по вдосконаленню кримінально-правових наслідків злочинів, передба-чених статтями 164, 165 Кримінального кодексу України.

Ключові слова: караність, кримінальна відповідальність, санкція, звільнен-ня від кримінальної відповідальності, ухилення від сплати, аліменти.

Традиційно вважається, що визначальною особливістю за-ходів, які в кримінальному праві забезпечують виконання його функцій, є наявність в них елементів легального примусу (за-грози примусом) щодо особи, яка скоїла злочинне посягання на об’єкти кримінально-правової охорони. Не випадково серед за-собів реалізації завдань Кримінального кодексу (далі – КК) Укра-їни наголошується, що він визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Водночас, із ч. 3 ст. 3 КК України випливає, що кри-мінально-правові наслідки діяння можуть виражатись не лише у його караності. Тому в процесі розбудови вітчизняної криміна-льно-правової системи необхідно приділяти увагу не лише ка-раності, а й іншим правовим наслідкам діяння, які охоплюються цією системою. При цьому, зважаючи на феномен випередження науковою думкою процесу розвитку законодавства, зазначені розвідки мають враховувати наявні теоретичні розробки питань караності суспільно-небезпечних діянь, кримінальної відповіда-льності і форм її реалізації, звільнення від неї та потенціалу ін-ших засобів кримінально-правового впливу (праці Ю. В. Бауліна, П. С. Берзіна, Я. М. Брайніна, Л. В. Багрія-Шахматова, М. І. Бажанова, Т. А. Денисової, О. О. Дудорова, О. О. Житного, А. А. Музики, В. М. Трубникова, В. І. Тютюгіна, М. І. Хавронюка, П. В. Хряпінського та багатьох інших провідних вітчизняних вчених). Ці розробки мають не лише загальнотеоретичне зна-

І. В. Семеногов, 2014


229

чення, але й можуть бути використані для дослідження кримі-нально-правових наслідків конкретних злочинів, зокрема, таких посягань на гарантовані Конституцією України права людини й громадянина, як ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК) та ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК). Слід зазначити, що стан правопорядку в сфері виконання аліментних зобов’язань в Укра-їні є вкрай незадовільним – так, наприклад, у 2011 році в Україні було зареєстровано 6047 випадки вчинення злочину, передба-ченого ст. 164 КК (це складає 58,6 % від усієї кількості передба-чених КК України злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина). Таким чином, одним з актуальних завдань науки кримінального права, яке визначає мету цієї публікації, є критичний аналіз сучасного ста-ну та визначення перспектив удосконалення кримінально-правових наслідків злочинного ухилення від сплати коштів на утримання дітей або батьків.

Оцінюючи стан наукової розробки проблеми кримінально-правових наслідків діяння В. І. Борисов та В. С. Батиргареєва доходять висновків, що вона «ще далека від остаточного розв’язання, не говорячи вже про домінування будь-якої устале-ної позиції принаймні щодо переліку таких наслідків» [1, с. 240]. Водночас, вітчизняні криміналісти констатують, що «караність діяння» як його кримінально-правовий наслідок – це визначен-ня в КК виду та розміру покарання, яке може бути застосоване до правопорушника, а «інші кримінально-правові наслідки» – це звільнення від кримінальної відповідальності, від покарання, судимість, примусові заходи медичного і виховного характеру, спеціальна конфіскація тощо [1, с. 241–243; 2, с. 12]. На думку В.Т. Дзюби до інших кримінально-правових наслідків діяння належить також виключення злочинності діяння внаслідок ная-вності обставин, передбачених у ст.ст. 38–43 КК [3, с. 194–195].

Визначаючи караність злочинного ухилення від сплати аліментів дітям та коштів на утримання батьків законодавець визнав ці злочини такими, що мають рівну, однакову суспільну небезпечність (некваліфіковані види цих злочинів, передбачені в ч. 1 ст. 164 та ч. 1 ст. 165 КК, караються штрафом від 100 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадсь-кими роботами на строк від 80 до 120 годин або виправними


230

роботами на строк до 1 року, або обмеженням волі на строк до 2-х років, а кваліфіковані, які мають місце при рецидиві (ч. 2 ст. 164, ч. 2 ст. 165 КК) – громадськими роботами на строк від 120 до 240 годин або виправними роботами на строк до 2 років, або обмеженням волі на строк від 2 до 3 років). Втім, таке рішення навряд чи є бездоганним, зважаючи на значні відмінності в ха-рактеристиках потерпілих від цих злочинів, у властивостях їх суб’єктів, у мотивах порушень норм сімейного права. Так, потер-пілий від злочину, передбаченого ст. 164 КК – це, як правило, неповнолітня або малолітня дитина, тобто особа, кримінальна відповідальність за посягання проти інтересів якої повинна ма-ти порівняно вищий ступінь суворості. Це призводить до висно-вку, що й санкції ст. 164 КК мають бути більш суворими порів-няно із санкціями, які містить ст. 165 КК.

Оцінюючи відповідність зазначених вище санкцій вимогам системності слід звернути увагу на те, що безпосереднім об’єктом злісного ухилення від сплати аліментів дітям та від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків є не лише право людини на утримання чи суспільні відносини, які забез-печують матеріальні умови існування неповнолітніх дітей, пов-нолітніх непрацездатних дітей чи непрацездатних батьків, але й (як додатковий об’єкт) відносини у сфері правосуддя, що забез-печують законне виконання судового рішення, авторитет судо-вої влади, відносини, пов’язані з реалізацією судового акта [4, с. 59]. Це пояснюється тим, що до складу зазначених злочинів інтегроване таке діяння, як невиконання судового рішення, яким було присуджено сплату аліментів дітям або коштів бать-кам. У зв’язку із викладеним вище доцільно порівняти санкції статей 164 та 165 КК та тих кримінально-правових норм, якими встановлено відповідальність за невиконання судового рішення. Згідно із ч. 1 ст. 382 КК умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили карається штрафом від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 3-х років. Згідно ж із ч. 3 ст. 382 КК невиконання судового рішення, вчинене осо-бою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, караються позбавленням волі на строк від 3-х до 8 років з поз-бавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3-х років. Як бачимо, невиконання рі-


231

шення суду аліментозобов’язаною особою, що заподіяло істотну шкоду інтересам аліментоуповноваженої особи (ст.ст. 164, 165 КК) карається набагато менш суворо, аніж будь-яке інше умисне невиконання судового акту (наприклад, постанови про накла-дення адміністративного стягнення тощо). Між тим, зазначені у цих статтях діяння посягають не лише на порядок виконання судових рішень, але й на одне з гарантованих Конституцією України прав людини: згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції України, яка проголошує: «батьки зобов’язані утримувати дітей до їх по-вноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх не-працездатних батьків» [5]. Ця обставина свідчить, як уявляється, про необхідність узгодження санкцій статей 164, 165 та 382 КК.

У історичній ретроспективі кримінально-правовим наслід-ком злісного ухилення від сплати аліментів на утримання дітей або злісного ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей виступало позбавлення батьківських прав. Так. в ст. 38 КК України 1960 р. передбачалося, що таке позбавлення могло бути застосоване як додаткове покарання у випадках, коли судом встановлено зловживання цими правами з боку винного [6]. Зміст цього покарання полягав у відібранні у винного прав, обумовлених родинними зв’язками з дитиною (зокрема, прав вимагати від дитини в майбутньому коштів на утримання і т. ін.) [7, с. 276]. У ст. 164 чинного Сімейного кодексу України названо вичерпний перелік підстав позбавлення бать-ківських прав матері чи батька, серед яких – ухилення від вико-нання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоке пово-дження з дитиною; засудження за вчинення умисного криміна-льного правопорушення щодо дитини [8]. Остання з названих підстав дозволяє визнати позбавлення батьківських прав нега-тивним правовим наслідком вчинення одним з батьків злочину, в якому його дитина є потерпілою (у тому числі й такого, як ухилення від сплати аліментів цій дитині або ухилення від її утримання). У теперішній час фахівці з сімейного права визна-ють позбавлення батьківських прав одним із заходів сімейно-правової відповідальності, котра настає при винній поведінці батьків та здійснюється за наявності відповідних підстав у по-рядку, передбаченому законом [9, с. 265]. Водночас, законода-вець наголошує, що кримінально-правові наслідки діяння мо-жуть передбачатись лише КК України, а не будь-яким іншим


232

нормативним актом (тобто законом України, підзаконними ак-тами, нормами міжнародного права). Тому такий захід, як позба-влення батьківських прав особи, яка злісно ухилялась від на-дання утримання дитині, за сучасних умов не може розгляда-тись як кримінально-правовий наслідок цього злочину.

Поза увагою дослідників поки що залишились особливості звільнення від кримінальної відповідальності особи за злочини, що передбачені ст.ст. 164, 165 КК. Слід зазначити, що випадки грубого порушення аліментних зобов’язань щодо дітей або ба-тьків або щодо утримання дитини батьками завдають значної шкоди інтересам конкретних фізичних осіб, які перебувають у вразливому стані через неповноліття чи непрацездатність. Тому пріоритети у застосуванні до винних у порушеннях ст. 164 та 165 КК положень розділу IX Загальної частини КК доцільно ви-значати, враховуючи, що посилення захисту прав та інтересів потерпілих й гарантоване відшкодування завданої злочином шкоди є одним із головних напрямів діяльності системи кримі-нальної юстиції. Перевагу у цьому випадку слід віддавати підс-тавам звільнення від відповідальності, які містять ст. 45 КК (ді-йове каяття) та ст. 46 КК (примирення з потерпілим). Їхньою особливістю є наявність серед підстав такого звільнення постк-римінальної поведінки, спрямованої на загладжування негатив-них наслідків злочину – відшкодування збитків, усунення запо-діяної шкоди, примирення з потерпілим.

Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що відшкоду-вання завданих збитків або усунення заподіяної шкоди полягає в добровільному задоволенні винним або іншими особами, зок-рема батьками чи близькими родичами, обґрунтованих претен-зій потерпілого щодо відшкодування заподіяної злочином мате-ріальної та моральної шкоди, загладжуванні її в інший спосіб, наприклад, шляхом прилюдного вибачення за завдану образу [10, с. 23]. Повне відшкодування збитків пов’язується із віднов-ленням прав та благ, яких злочинець позбавив свою жертву вна-слідок вчиненого злочину, що може виражатись у внесенні осо-бою коштів або майна у фонди осіб, які зазнали майнових втрат внаслідок вчинення злочину (передача потерпілому грошей, перерахування йому безготівкових коштів, повернення предме-тів злочину, передача потерпілому чи іншій особі, якій завдано збитків злочином, рівноцінного або аналогічного пошкоджено-


233

му майна, необхідних лікарських засобів, оплата вартості ліку-вання потерпілого тощо) [11, с. 101–102]. Після вчинення зло-чинного ухилення від аліментів дітям (ст. 164 КК) чи батькам (ст. 165 КК) очевидною втратою для потерпілого є неотримані ним кошти, які мали бути сплачені на його користь винною осо-бою. Тому відшкодуванням збитку від цих злочинів має визна-ватись сплата винним всіх коштів на утримання дитини чи ба-тьків у розмірах, що відповідають встановленим рішенням суду аліментам. Водночас, шкідливі наслідки злісного ухилення бать-ків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні (ст. 164 КК) полягають в ненаданні дитині необхідних предметів (харчування, одягу, взуття, лікар-ських препаратів, домашніх речей тощо) чи у відмові в створенні умов для повноцінного життя й розвитку дитини (в наданні житла, в піклуванні, в створенні умов проживання). Тому для застосування положень ст. 45 чи ст. 46 КК до особи, яка вчинила посягання на відносини з утримання у цій формі, від неї вимага-ється перш за все усунення заподіяної шкоди, тобто суттєвого поліпшення умов життя потерпілої дитини. Одноразова сплата на її користь навіть значної суми коштів проблему не вирішує. Крім того, якщо злісне ігнорування винним своїх сімейних обов’язків щодо дитини потягло негативні наслідки для її здо-ров'я (наприклад, вона захворіла, вимушено проживаючи три-валий час з вини батьків у неопалюваному приміщенні), для звільнення від кримінальної відповідальності винний має за-безпечити відновлення здоров'я потерпілого (або компенсацію йому витрат, які той особисто здійснив на своє лікування).

Можливістю застосування до осіб, винних у злочинному ухиленні від сплати аліментів дітям або від сплати коштів на утримання батьків, загальних видів звільнення від криміналь-ної відповідальності, потенціал цього кримінально-правового наслідку зазначених діянь не вичерпується. Слід звернути увагу на те, що в деяких нормах Особливої частини КК України перед-бачена й можливість звільнення від кримінальної відповідаль-ності осіб, котрі вчинили злочини, за умови їхньої позитивної посткримінальної поведінки. Як зазначає П. В. Хряпінський, такі (спеціальні) види звільнення від кримінальної відповідальності, не відіграючи провідної ролі у протидії злочинності, властивими їм засобами сприяють виконанню основного соціального за-


234

вдання кримінального права, яким є захист найбільш важливих соціальних цінностей від злочинних посягань [12, c. 28]. Особли-вістю спеціального звільнення від кримінальної відповідально-сті є його «адресна» мотивуюча спрямованість. На думку зако-нодавця, позитивна посткримінальна поведінка, визначена зао-хочувальними нормами Особливої частини КК зумовлюється передусім прагненням правопорушника досягти для себе такого кримінально-правового наслідку, як схвалення державою соціа-льно корисних результатів власних дій та застосування у зв’язку із цим звільнення від кримінальної відповідальності. Водночас, як свідчить практика, загальних приписів (які передбачають дійове каяття чи примирення винного з потерпілим) для стиму-лювання позитивної посткримінальної поведінки злісних пору-шників зобов’язань з надання утримання дітям чи батькам не-достатньо. У результаті наявний інструментарій кримінально-правових наслідків не дозволяє повною мірою забезпечити май-нові інтереси неповнолітніх та непрацездатних осіб, які є потер-пілими від злочинів, передбачених ст. 164 КК чи ст. 165 КК. У цьому зв’язку заслуговують на увагу та подальшу реалізацію у вітчизняному кримінальному законодавстві пропозиції фахівців, котрі обґрунтовують доцільність доповнення заохочувальними положеннями норм про кримінальну відповідальність за злісне ухилення від утримання дітей або батьків. Зокрема, В. В. Вітви-цька пропонує доповнити норму про відповідальність за ухи-лення від сплати аліментів окремою частиною, за якою підлягає звільненню від кримінальної відповідальності особа, яка вперше вчинила цей злочин, якщо до початку судового розгляду вона в повному обсязі відшкодувала заборгованість по аліментах [13, с. 59]. Ще раніше подібну пропозицію вносила Л. В. Дорош, на думку якої в заохочувальній нормі слід вказати на те, що не під-лягає кримінальній відповідальності особа, яка скоїла ухилення від сплати аліментів, якщо до початку судового розгляду вона повністю погасила заборгованість з аліментів [14, с. 17]. Слід повністю підтримати дослідницю в тому, що впровадження по-дібного припису сприятиме якнайшвидшому відновленню по-рушених правовідносин з утримання, негайному забезпеченню інтересів потерпілих осіб.

Підводячи підсумки проведеного дослідження слід зазна-чити, що сучасне кримінальне право України містить достатню


235

кількість засобів, які дозволяють організувати й реалізувати каральний, виправний, превентивний і відновлювальний вплив щодо осіб, які злісно ухиляються від сплати аліментів на утри-мання дітей, від утримання дітей, від сплати коштів на утри-мання батьків. Їхня оптимальна законодавча регламентація та ефективна практична реалізація є однією із запорук створення в державі умов для підтримання інституту сім’ї, охорони дитинст-ва, батьківства, материнства, заохочення родинної підтримки й піклування щодо неповнолітніх та непрацездатних осіб.


1. Борисов В. І. Інші кримінально-правові наслідки вчинення су-спільно небезпечного діяння // В. І. Борисов, В. С. Батиргареєва // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2013. – № 1(1). – С. 228–251.

2. Кримінальний кодекс України : науково-практичний комен-тар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін. ; за заг. ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна та ін. – 5-те вид., допов. – Х. : Право, 2013. – Т. 1 : Загальна частина. – 376 с.

3. Дзюба В.Т. Концептуальні засади кримінально-правової охо-рони потерпілого, жертви, постраждалого / В. Т. Дзюба // Альманах кримі-нального права : збірник статей. / Відповід. ред. П. П. Андрушко, П. С. Бер-зін. – К. : Правова єдність, 2009. – Вип. 1. – С. 191–217.

4. Рубченко, А. Н. Объект злостного уклонения от уплаты средств на содержание детей или нетрудоспособных родителей / А. Н. Рубченко // Вестник Челябинского государственного университета. – 2011. – № 29 (244). – Вып. 29. – С. 56–59.

5. Конституція України : прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

6. Кримінальний кодекс УРСР// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 14.

7. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак./ За ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Харків : Право, 1997. – 368 с.

8. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради Украї-ни. – 2002. – № 21–22. – Ст. 135.

9. Сімейне право України: Підручн. / За ред. Ю. С. Червоного. – К. : Істина, 2004. – 400 с.

10. Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності : постанова Пле-нуму Верховного Суду України від 23.12.2005 р. № 12 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України та постанов Верховного Суду України у справах кримінальної юрисдикції / упоряд. Н. О. Гуторова, О. О. Житний. – Х. : «Одіссей», 2012. – С. 21–28.


236

11. Житний О. О. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям : монографія / О. О. Житний. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. – 152 с.

12. Хряпінський П. В. Спеціальне звільнення від відповідальності у кримінальному праві та законодавстві України: Навч. посібн. / П. В. Хряпінський. – Запоріжжя: КСК-Альянс, 2010. – 270 с.

13. Вітвіцька В. В. Удосконалення кримінально-правової відпові-дальності за порушення матеріальних інтересів неповнолітніх / В. В. Вітві-цька // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2000. – № 3. – С. 55-60.

14. Дорош Л. В. Уголовная ответственность за злостное уклоне-ние от платежа алиментов на содержание детей : автореферат дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; исправите-льно-трудовое право» / Л. В. Дорош. – Х. : Харьк. юрид. ин-т им. Ф. Э. Дзер-жинского, 1982. – 18 с.

Проанализированы типичные правовые последствия, установленные уголо-вным законодательством за злостное уклонение родителей от уплаты средств на содержание детей и злостное уклонение детей от содержания родителей. Сформулированы предложения по совершенствованию уголов-но-правовых последствий преступлений, предусмотренных статьями 164, 165 Уголовного кодекса Украины.

Ключевые слова: наказуемость, уголовная ответственность, санкция, освобождение от уголовной ответственности, уклонение от уплаты, али-менты.

The analysis typical legal consequences established criminal law for willful evasion of parents from paying money for the children and willful evasion of children from detention parents. Suggestions to improve the criminal consequences of crimes under Articles 164 and 165 of the Criminal Code of Ukraine.

Keywords: punishment, criminal liability, penalty, exemption from criminal liability, evasion, alimony.



237

Сохікян Анна Суренівна, (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого)

УДК 343.152

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВРАХУВАННЯ ВИРОКУ СУДУ ІНОЗЕМНОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

У статті досліджується комплекс кримінально-правових наслідків, прита-манних врахуванню вироку суду іноземної держави з точки зору національ-ного, зарубіжного та міжнародного права. Аналізується врахування право-вих наслідків вироку суду іноземної держави при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від відповідальності або покарання. Про-понується нова редакція ч. 2 ст. 9 КК України задля поліпшення техніко-юридичного викладення її змісту.

Ключові слова: правові наслідки засудження особи за межами України, рецидив злочинів, невідбуте покарання, інші правові наслідки вироку суду іноземної держави.

Згідно зі ст. 56 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків (ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 р.), кожна Договірна Держава приймає таке законодавство, яке вона вважає за доцільне для того, щоб нада-ти можливість своїм судам при винесенні вироку брати до уваги будь-яке попереднє європейське судове рішення у кримінальній справі, винесене за інший злочин, після слухання звинуваченого, з тим, щоб додати до цього вироку усі чи деякі наслідки, які її законодавство надає вирокам, винесеним на її території. Вона визначає умови, за яких такий вирок береться до уваги.

На виконання вимог цієї Конвенції ч. 2 ст. 9 КК України передбачено, що кримінально-правовими наслідками вироку суду іноземної держави підлягає врахування українським судом рецидиву злочинів, невідбутого покарання та інших правових наслідків вироку суду. Розглянемо їх далі детально.

Згідно зі ст. 34 КК України рецидивом злочинів визна-ється вчинення нового умисного злочину особою, яка має суди-мість за умисний злочин. У цьому випадку мається на увазі, що особа, яка скоїла злочин, вчиняє новий умисний злочин, маючи при цьому не погашену або не зняту судимість.

Новий умисний злочин при рецидиві особа може вчи-нити: а) під час відбування основного чи додаткового покарання за вироком суду; б) упродовж строків, що встановлені для пога-

А. С. Сохікян, 2014


238

шення судимості у ст.ст. 89, 108 КК України; в) під час іспитового строку при звільнені від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.ст. 75, 79, 104 КК України; г) протягом не відбутої частини покарання при умовно-достроковому звільненні на підставі ст.ст. 81, 107 КК України; д) після заміни невідбутої час-тини покарання більш м’яким його видом згідно із ст.ст. 82, 85, 86 КК України; а також е) при звільненні від відбування пока-рання за ст. 83 КК України.

При цьому спірною є позиція І. О. Зінченко, яка зазна-чає, що вироки, винесені судами іноземних держав, не врахову-ються при вирішенні питання про встановлення факту рецидиву злочинів. Оскільки в ч. 2 ст. 9 КК України зазначено, що рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Також Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах з доповненнями, внесеними протоколом до цієї конвенції від 29 березня 1997 р., а саме ст. 76 зазначає, що кожна з Договірних Сторін при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодавст-вом Договірних Сторін пом’якшуючу й обтяжуючу відповідаль-ність обставин незалежно від того, на території якої Договірної Сторони вони виникли. Оскільки згідно з п. 1 ч. 1 ст. 67 КК Укра-їни, рецидив входить до обставин, що обтяжують покарання, то рецидив злочинів як наслідок вироку суду іноземної держави повинен враховуватися при кваліфікації нового злочину.

Щодо спеціального рецидиву, то В. О. Навроцьким була висловлена думка, що аналіз вказівок на спеціальний рецидив в КК України свідчить, що така ознака якраз і не передбачена в нормах про злочини, транскордонний характер яких проявля-ється доволі часто. Як приклад можна назвати норми про відпо-відальність за торгівлю людьми, легалізацію коштів, здобутих злочинним шляхом, злочинне банкрутство, незаконне перепла-влення осіб через державний кордон, створення злочинної ор-ганізації, тероризм, торгівлю зброєю тощо. Вироки судів інозем-них держав щодо осіб, засуджених за такі злочини, при кваліфі-кації нових злочинів, вчинених на Україні, не можуть враховува-тися, хоча для цього є кримінологічні підстави. Це зайвий раз


239

підтверджує, що в чинному кримінальному законодавстві Укра-їни спеціальний рецидив як ознака складів злочинів виокрем-люється спонтанно, без чітких критеріїв, принаймні, без врахуван-ня інтересів протидії транскордонним злочинам [1, с. 46 – 54].

Кримінально-правове значення рецидиву в цьому ви-падку полягає в урахуванні рецидиву: а) при кваліфікації злочи-нів; б) при призначенні покарання; в) при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності; г) при вирішенні питань про можливість звільнення від пока-рання.

Рецидив злочину впливає на кваліфікацію в тих випад-ках, коли він передбачений в окремих статтях Особливої части-ни КК як кваліфікуюча ознака злочину. Наприклад, вчинення хуліганства особою, що була раніше засуджена за хуліганство, кваліфікується за ч. 3 ст. 296 КК України – за ознакою спеціаль-ного рецидиву. Аналогічним чином за ч. 2 ст. 201 КК України кваліфікується контрабанда, вчинена особою раніше засудже-ною за контрабанду. Крім того, там, де в законі вживається тер-мін «повторність», він включає в себе й рецидив. Так, вчинення зґвалтування особою, яка раніше була засуджена за зґвалтуван-ня, утворює спеціальний рецидив і кваліфікується за ч. 2 ст. 152 КК України як зґвалтування, вчинене повторно [2, с. 127].

При призначенні покарання згідно із п. 1 ч. 1 ст. 67 КК України вчинення злочину особою повторно та рецидив злочи-нів визнаються обставинами, що обтяжують покарання. Це означає, що за наявності вказаних видів множинності суд має право призначити засудженому більш сурове покарання в межах санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений зло-чин. Однак, якщо повторність чи рецидив передбачені у статтях Особливої частини КК як ознаки відповідних злочинів, що впли-вають на кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати їх при призначенні покарання, як такі, що їх обтяжують [3, с. 91 – 92].

Наявність повторності, сукупності й рецидиву злочинів виключає можливість звільнення особи від кримінальної відпо-відальності на підставі ст.ст. 45 – 48 КК. Передумовою для засто-сування вказаних норм є те, що особа вперше вчиняє злочин невеликої або середньої тяжкості, що вже само по собі виключа-ється при повторності, реальній сукупності та рецидиві. Що сто-сується ідеальної сукупності злочинів, то в цьому випадку особа


240

однією дією вчиняє два чи більше злочини, а тому не може бути визнана такою, що раніше вчинила злочин. Наприклад, спричи-нення одним діянням умисного легкого тілесного ушкодження і необережного тяжкого тілесного ушкодження не виключає зві-льнення від кримінальної відповідальності на підставі ст.ст. 45 та 46 КК, а заподіяння при хуліганстві умисного середньої тяж-кості тілесного ушкодження – на підставі ст.ст. 47 та 48 КК [4, п. 18].

Також треба зазначити, що рецидив злочинів середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких злочинів перериває пе-ребіг строків давності виконання обвинувального вироку. Реци-див також впливає на можливість застосування до засудженого умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни пока-рання більш м’яким його видом. При рецидиві мінімальний строк покарання, який треба відбути, щоб отримати право на умовно-дострокове звільнення, збільшується до двох третин (пп. 2 і 3 ст. 81 КК України), а при заміні покарання більш м’яким – до половини строку покарання, призначеного судом (п. 2 і п. 3 ч. 4 ст. 82 КК України).

Рецидив злочинів також впливає на обчислення строків погашення судимості. Згідно із ч. 5 ст. 90 КК України, якщо осо-ба, що відбула покарання до закінчення строків погашення су-димості, знову вчинить злочин, перебіг строку погашення суди-мості переривається і обчислюється заново [2, с 129].

Зазначимо, що при ратифікації Законом України від 3 березня 1998 р. Протоколу до Мінської «Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та криміна-льних справах» (укладена державами – членами СНД 22 січня 1993 р. та ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р.), що був підписаний 29 березня 1997 р., було зроблено застереження щодо нової ст. 761 Конвенції «Визначення виро-ків». У вказаній статті зазначено, що: «Україна не приймає на себе зобов’язання визнавати і враховувати вироки, винесені судами договірних сторін, при вирішенні питань про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, про встановлення факту вчинення злочину повторно і порушення обов’язків, пов’язаних з умовним засудженням, відстрочкою виконання вироку або умовно-достроковим звільненням». Щодо вирішення питань про визнання особи особливо небезпечним рецидивіс-


241

том та врахування вироку суду іноземної держави щодо нього, це положення знайшло своє відображення у чинному КК, де не передбачено норму про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом. Тому, відповідно до п. 9 Прикінцевих та перехід-них положень до КК 2001 р., з дня набрання чинності цим Коде-ксом, не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до ст. 26 КК 1960 р. Якщо ці особи продовжу-ють відбувати призначене їм покарання, то вироки судів щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпеч-ними рецидивістами. Якщо особи, визнані особливо небезпеч-ними рецидивістами, відбули призначене їм покарання, але ма-ють не зняту судимість, то погашення судимості здійснюється за правилами, передбаченими ст.ст. 89 і 90 КК України [2, с. 126].

2. Другим кримінально-правовим наслідком врахуван-ня вироку суду іноземної держави, яке може бути враховане українським судом, є невідбуте покарання. Згідно із ч. 5 ст. 71 КК України якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, пе-редбаченими у ст. 70 КК України, а потім до остаточного пока-рання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи част-ково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім ви-роком у межах, встановлених у частині другій цієї статті. У ч. 5 ст. 71 КК України наведена ситуація, коли після ухвалення виро-ку, але до відбуття призначеного ним покарання особа вчиняє не один, а кілька злочинів. У таких випадках у вчиненому одно-часно є ознаки як сукупності злочинів, так і сукупності вироків, тому в цій ситуації суд спочатку повинен призначити покарання за правилами ст. 70 КК України, а потім визначити остаточне покарання відповідно до приписів ст. 71 КК України. На практиці трапляються і більш складні ситуації, коли після постановлення вироку встановлюється, що засуджений винен ще в кількох зло-чинах, одні з яких вчинено до, а інші – після ухвалення першого вироку. У наведених випадках покарання за останнім вироком призначається із застосуванням правил як ст. 70 КК України, так і ст. 71 КК України у такому порядку: а) спочатку – за правилами чч. 1-3 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення першого вироку; б) після цього – за правилами ч. 4 ст. 70 КК України; в) потім – за сукупністю злочинів (чч. 1-3


242

ст. 70 КК України), вчинених після ухвалення першого вироку; г) нарешті, остаточно – за сукупністю вироків (ст. 71 КК України).

У ч. 1 ст. 72 КК України встановлено низку правил, яки-ми повинен керуватися суд у разі призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків. Слід ураховувати, що ці правила застосовуються: а) лише у випадках, коли за декілька злочинів (ст. 70 КК України) чи за декількома вироками (ст. 71 КК Украї-ни) призначені основні покарання, які належать до різних їх видів; б) лише в ситуаціях, коли остаточне покарання за сукуп-ністю злочинів або вироків визначається за принципом повного чи часткового складання покарань, призначених за окремі зло-чини (за окремими вироками); в) лише для забезпечення скла-дання покарань на підставі встановленого законом співвідно-шення різних видів покарань, шляхом використання якого суд може перевести (перерахувати) менш суворий вид покарання в більш суворий, спираючись на певну шкалу їх еквівалентів, встановлену в ч. 1 ст. 72 КК України [2, с. 293-296].

У ч. 5 ст. 72 КК України встановлені правила, за якими попереднє ув’язнення зараховується в строк покарання, призна-ченого вироком суду. Умови такого зарахування залежать від виду покарання, призначеного судом, а саме: а) якщо це позбав-лення волі, то зарахування провадиться день за день; б) якщо це покарання, не пов’язане з позбавленням волі і належить до тих видів покарань, які перелічені у ч. 1 ст. 72 КК України, то для зарахування використовується встановлена тут шкала еквіва-лентів різних видів покарань; в) якщо покарання, не зазначене у переліку ч. 1 ст. 72 КК України, то, враховуючи строк поперед-нього ув’язнення, суд може або пом’якшити призначене пока-рання, або повністю звільнити засудженого від його відбування [5, c. 124-126].

3. Третій кримінально-правовий наслідок врахування вироку суду іноземної держави у законі визначений загальним чином: як «інші кримінально-правові наслідки». З урахуванням системного тлумачення положень КК України вони, ці наслідки, полягають у тому, що з урахуванням вироку суду іноземної дер-жави український суд: 1) може кваліфікувати злочин, вчинений на території України, як повторний; 2) може не застосувати но-рми КК України про звільнення від кримінальної відповідально-сті. Так, відповідно до ст. 45 КК України «Особа, яка вперше вчи-


243

нила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин сере-дньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду»; 3) може встановити факт перериву строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або строків давності виконання обвинувально-го вироку. Так, відповідно до ч. 3 ст. 49 КК України «Перебіг дав-ності (притягнення до кримінальної відповідальності – А. С.) переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах пер-шій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин». Так само відповідно до ч. 4 ст. 80 КК України «Перебіг давності (ви-конання обвинувального вироку – А. С.) переривається, якщо до закінчення строків, зазначених у частинах першій та третій цієї статті, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин»; 4) може врахувати факт засу-дження особи за вчинення злочину за межами України при за-стосуванні загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК України) за злочин, вчинений в Україні. Відомо, що покарання, яке призначають винній особі суд має бути співрозмірним із злочинним діянням та особою злочинця, оскільки вирок за сво-єю природою є явищем політико-правовим. Як слушно зазначав М. І. Панов у вступній статті до книги Ч. Бекарія «Про злочини і покарання», «Істинним мірилом злочинів є шкода, яка завдаєть-ся ними суспільству». Так, при постановці питання про враху-вання вироку суду іноземної держави, треба брати до уваги факт співрозмірності злочину і покарання, та наслідки шкоди, яка може заподіюватись невизнанням вироку іноземної держави в Україні; 5) може встановити факт перериву строку погашення судимості. Так, відповідно до ч. 5 ст. 90 КК України «Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимо-сті знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додатково-го) за останній злочин».

Викладене дає підстави для висновку, що кримінально-правові наслідки вироку суду іноземної держави, який врахову-ється українським судом, нічим не відрізняються від криміналь-


244

но-правових наслідків вироку суду України. У зв’язку із цим для поліпшення техніко-юридичного викладення змісту ч. 2 ст. 9 КК України вона могла б були сформульована, наприклад, у такій редакції: «Вирок суду іноземної держави, що враховується судом України, має такі ж самі правові наслідки, як вирок суду України».


1. Навроцький В. О. Врахування вироку суду іноземної держави в Україні / В. О. Навроцький // Життя і право. – 2004. – №1. – С. 46 – 54.

2. Кримінальний кодекс України. Науково – практичний комен-тар : у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна та ін. – 5-те вид., допов. – Х. : Право. – 2013. – С. 127.

3. Практика судів України з кримінальних справ (2001 – 2005) / за заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса; уклад.: В. В. Сташис, В. І. Тютюгін. – К. : Юрінком Інтер. – 2008. – С. 91 – 92.

4. Про практику застосування судами кримінального законодав-ства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки / Постанова Пленуму Верховного Суду України / від 04.06.2010 № 7. – п. 18. [Електронний ресурс] - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-10.

5. Судова практика Вищого спеціалізованого суду України з розг-ляду цивільних і кримінальних справ. – Кн. 2 : Кримінальні справи / упоряд. С. М. Мищенко, Т. І. Слуцька ; за заг. ред. С. М. Мищенка. – К. : Ін. Юре. – 2012. – С. 124 – 126.

В статье исследуется комплекс уголовно-правовых последствий, присущих учету приговора суда иностранного государства с точки зрения националь-ного, зарубежного и международного права. Анализируется учет правовых последствий приговора суда иностранного государства при квалификации нового преступления, назначении наказания, освобождении от ответст-венности или наказания. Предлагается новая редакция ч. 2 ст. 9 УК Украины для улучшения технико-юридического изложения ее содержания.

Ключевые слова: правовые последствия осуждения лица за пределами Украины, рецидив преступлений, неотбытое наказание, иные правовые последствия приговора суда иностранного государства.

This article is researching the complex of criminal consequences inherent in counting of the verdict of a foreign country in terms of national, foreign and international law. In the classification of a new taking analyzed into account the legal consequences of the verdict of a foreign state, sentencing release from liability or punishment. A new edition of Part 2 of Article 9 of the Criminal Code of Ukraine to improve the technical and legal statement of their contents is suggested.

Keywords: legal consequences of conviction outside Ukraine, recidivism, unserved sentence and other legal consequences of the sentence of a court of a foreign state.



245

Шеремета Роман Русланович, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.623

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИХ НАСЛІДКІВ НЕНАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ

ЩОДО ОХОРОНИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ДІТЕЙ

У роботі проаналізовані суспільно-небезпечні наслідки, як ознака об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 137 Кримінального кодексу Укра-їни, визначено межі істотної шкоди та інших тяжких наслідків.

Ключові слова: неповнолітні, суспільно небезпечні наслідки, істотна шкода, інші тяжкі наслідки.

У доктрині кримінального права питання, пов’язані із нас-лідками злочину постійно викликають глибокий інтерес і дис-кусії серед науковців. Тому не дивно, що дана проблематика й на теперішній час є актуальною і потребує глибокого вивчення та аналізу.

«Кожен злочин, чи виражається він в дії або бездіяльності, завжди є посяганням на певний об’єкт. Злочинів, які ні на що не посягають, у природі не існує» [1, c. 122]. В свою чергу об’єкт, що перебуває під охороною кримінального закону, під впливом сус-пільно-небезпечного діяння зазнає змін, які розуміються нами як наслідок злочину.

Суспільно небезпечні наслідки – це шкода (збиток), що за-подіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоро-нюваним кримінальним законом, або як реальна небезпека (за-гроза) заподіяння такої шкоди [2, с. 124].

Встановлення суспільно небезпечного наслідку багато в чому дозволяє виділити матеріальну ознаку злочину5, дозволяє в повній мірі дослідити зовнішню сторону злочинного діяння. З огляду на це, наслідок є однією з найважливіших підстав кримі-налізації (декриміналізації) діяння; є ознакою, на підставі якої проводиться відмежування злочину від інших правопорушень; є обставиною, що враховується судом при призначенні покарання

5 Під матеріальною ознакою розуміється, що діяння заподіює або

містить у собі реальну можливість заподіяння шкоди відносинам, перебу-вають під охороною норм Кримінального Кодексу України.

Р. Р. Шеремета, 2014


246

в межах санкції відповідної статті КК (наприклад, у п. 5 ст. 67 КК тяжкі наслідки названі як обставина, що обтяжує покарання) [2, c. 128].

Про поняття злочинних наслідків, їх видів та значення в юридичній літературі існує чимало наукових праць. Криміналь-но-правові наслідки злочину досліджувалися в різних аспектах, зокрема у працях радянських вчених, вчених-криміналістів Росії і України: П. П. Андрушка, М. І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, Д. М. Бах-раха, Я. М. Брайніна, А. М. Бєлякової, Н. Д. Дурманова, В. А. Клімє-нко, О. В. Кобзєвої, М.Й. Коржанського, В. І. Кофмана, В. М. Куд-рявцева, Н. Ф. Кузнєцової, Ю. І. Ляпунова, В. В. Мальцева, П. С. Матишевського, А. С. Міхліна, М. І. Мельника, О. І. Мурзінова, В. О. Навроцького, Б. С. Никифорова, Б. Д. Овчиннікова, М. І. Па-нова, О. О. Піонтковського, В. С. Прохорова, В. В. Сташиса, Є. Л. Стрельцова, В.Я. Тація, Г. В. Тімейко, А. М. Трайніна, Т. В. Це-ретелі, С. Д. Шапченко, М. Д. Шаргородського, О.Ф. Шишова, В. П. Ємел′янова та ін.

Аналіз норм Особливої частини Кримінального кодексу України (далі - КК) дає підстави стверджувати про існування різних видів наслідків злочину. Зокрема, Н.Ф. Кузнєцова виок-ремила два види наслідків: «наслідки взагалі», тобто, ті які не впливають на кваліфікацію злочину, і «наслідки, як елемент складу злочину» [3, c. 38]. Науковець вказує на два різних понят-тя, а саме «наслідки злочину» і «суспільно небезпечні наслідки як ознака об'єктивної сторони складу злочину». Останні власне і розуміються злочинними наслідками при їх імплементації у слі-дчій і судовій практиці.

У теорії кримінального права виділяють декілька класифі-кацій наслідку злочину. Так, М. І. Панов, М. І. Бажанов, в залежно-сті від характеру й обсягу шкоди, заподіяної об'єктові, виділя-ють наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у вигляді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди [4, с. 100- 101; 2, с. 123-124]. Інші автори вважають, що злочинні наслідки за-лежно від характеру зміни в об’єкті кримінально-правової охо-рони, можуть мати матеріальний характер (ушкодження, розк-радання майна, заподіяння шкоди здоров'ю людини); мораль-ний (приниження честі і гідності особи тощо); політичний (на-сильницька зміна або повалення конституційного ладу, захоп-лення державної влади); характер, що послаблює або підриває


247

престиж влади і державного апарату (хабарництво, зловживан-ня владою чи службовим становищем) [5, с. 130-131]. Також нас-лідки злочину поділяють на прості і складні [7, с. 83]. В залежно-сті ж від виду безпосереднього об'єкту, якому діянням заподію-ється шкода, наслідки можна підрозділити на основні і додатко-ві [2, с. 125]. Можна констатувати, що у науковій літературі виді-ляють й інші класифікації. Їх різноманіття ще раз підтверджує постійний науковий розвиток кримінального права, досліджен-ня й аналіз даної проблематики. Підтримуємо думку авторів, щодо класифікації наслідків злочину: (а) залежно від характеру й обсягу шкоди, заподіяної об'єктові; (б) залежно від характеру зміни в об’єкті кримінально-правової охорони [2, с. 123-124; 5, с. 130-131].

Стаття 137 КК передбачає кримінальну відповідальність за неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здо-ров’я дітей. В диспозиції даної норми зазначено, що суб’єкт зло-чину, внаслідок недбалого або несумлінного ставлення до про-фесійних чи службових обов'язків щодо охорони життя та здо-ров'я неповнолітніх, спричиняє істотну шкоду здоров'ю потер-пілого або смерть, або інші тяжкі наслідки. Законодавець вказує на суспільно небезпечні наслідки, які полягають у заподіянні істотної шкоди здоров'ю потерпілого (ч.1 ст. 137 КК); смерті неповнолітнього або інших тяжких наслідків (ч.2 ст. 137 КК). З огляду на це, погоджуємось, що даний злочин відноситься до злочинів з матеріальним складом [2, c. 124]. Надамо криміналь-но-правову характеристику злочинних наслідків та визначимо зміст шкоди, що заподіюється потерпілому.

Аналізуючи положення, закріплені в частині 1 статті 137 КК, можна стверджувати, що законодавець вказав на злочинні наслідки у вигляді істотної шкоди здоров'ю неповнолітнього. Проаналізувати складові даного поняття, а саме зміст наслідків у вигляді «шкоди здоров’ю особи» та виділити з поміж них тіль-ки ті, які визнаються «істотною шкодою». В теорії та науці кри-мінального права під суспільно небезпечними наслідками, що виражаються у вигляді шкоди здоров'ю особи розуміються тіле-сні ушкодження будь-якого ступеню тяжкості (ст. ст. 121-125, 128 КК), побої і мордування (ст. 126 КК), катування (ст. 127 КК) спеціальні види тілесних ушкоджень: зараження вірусом імуно-дефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною хворо-


248

бою (ст. 130 КК), зараження венеричним захворюванням (ст. 133 КК) [11, с. 42]. Під тілесними ушкодженнями розуміється пору-шення анатомічної цілісності тканин, органів і їхніх функцій, що виникає внаслідок дії одного або декількох зовнішніх вражаю-чих факторів – фізичного, хімічного, біологічного чи психічного [7]. Тут же наведено поділ всіх тілесних ушкоджень на три види: тяжкі, середньої тяжкості і легкі тілесні ушкодження. В свою чергу, легкі тілесні ушкодження поділяються на: такі, що спри-чинили короткочасний розлад здоров’я або незначну стійку втрату працездатності, і такі, що не спричинили зазначених нас-лідків. Законодавець, враховуючи специфіку заподіяння шкоди здоров’ю потерпілому і настання наслідків, виокремлює в поло-женнях Особливої частини КК поряд із загальними нормами, спеціальні, у яких вказується на конкретні кримінально правові наслідки, що дозволяє надати правильну правову кваліфікацію злочинному діянню. Так, ст. ст. 130 і 133 КК, мають перевагу відносно ст. 137 КК, тобто є спеціальними нормами по відно-шенню до останньої, бо в конструкції їх складу в якості кваліфі-куючої обставини вказано на вік потерпілого, а саме на недосяг-нення потерпілим повноліття та передбачено більш жорсткі санкції за порушення прав неповнолітнього, що перебувають під кримінально-правовою охороною. Варто звернути увагу, що законодавець в диспозиції ст. 137 КК використовує оціночне поняття заподіяної потерпілому шкоди – «істотна шкода». Да-ний підхід зустрічається і в інших нормах кримінального закону, а саме: ч. 2 ст. 150, ч. 2 ст. 363, ч.1 ст. 364, ч.1 ст. 365 і ч.1 ст. 367 КК. Окрема норма, яка містить дефініцію «істотна шкода» відсу-тня, в окремих випадках, зміст останньої розкривається у примі-тках до статей Особливої частини кримінального закону, як, наприклад, у примітці до ст. 364 КК. Розкриваючи зміст поняття «істотної шкоди» здоров’ю неповнолітнього, В. І. Касинюк вка-зав, що такими наслідками є лише легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну стійку втрату працездатності [9, с. 319]. Істотна шкода здоров'ю потер-пілого може носити як фізичний (отруєння дітей, розповсю-дження серед них різних інфекційних захворювань, спричиненні різного роду травм, які викликали настання легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності тощо), так і психічний


249

(спричинення психічної травми, яка викликала настання легко-го тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний роз-лад здоров’я або незначну втрату працездатності) характери. Проте, поряд з фізичною можна виділити й економічну (майнову шкоду), так неповнолітня особа може працювати за трудовим договором, тому вона має право на оплату праці та має власний дохід. У зв’язку з цим вона може зазнавати різного роду обме-жень, що можуть полягати в невиплаті зароблених коштів, поз-бавленні доходів, тобто зазнавати економічної шкоди, але за умови, що це спричиняє настання істотної шкоди, смерті або інших тяжких наслідків. Тобто неповнолітній разом із фізичною шкодою може зазнавати й економічну (майнову) шкоду.

М. Г. Заславська до істотної шкоди відносить наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесних ушкоджень, легких тілес-них ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я або незначну стійку втрату працездатності, порівнюючи засто-сування норм про перевищення влади і службових повноважень та порушення вимог законодавства про охорону праці [8, c. 119]. Погодитись із цим можна, проте, на наш погляд, ототожнення об’єктів кримінальної охорони та злочинних наслідків є не до-сить вдалим рішенням, дані об’єкти мають різну «вагу» кримі-нально-правової охорони. Дитина є визначальним елементом кримінально-правової характеристики неналежного виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей, тому неповно-літній потерпілий підлягає підвищеній кримінально-правовій охороні, а суб’єкт злочину – підвищеному кримінально-правовому впливу. Враховуючи це, позиція законодавця є доволі обґрунтованою.

У частині 2 ст. 137 КК законодавцем передбачено як ква-ліфікуючу ознаку настання «інших тяжких наслідків» і «смерті неповнолітнього». Як приклад, звернемось до постанови Плену-му Верховного Суду України № 15 від 26.12.2003 р. «Про судову практику по справах про перевищення влади або службових повноважень». В положеннях постанови вказується на «тяжкі наслідки». Там зазначено, що тяжкі наслідки охоплюють заподі-яння тяжких тілесних ушкоджень, а також доведення до само-губства [10]. Тобто, можемо констатувати той факт, що законо-давець до інших тяжких наслідків відносить тяжкі тілесні ушко-дження (втрата органу або його функцій, психічна хвороба або


250

інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працезда-тності не менш як на одну третину, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя тощо) та самогубство або замах на самогубство. В. І. Касинюк до «інших тяжких наслідків» відно-сить також тілесні ушкодження середньої тяжкості [9, с. 319]. Таку ж позицію у вироку займає Балаклійський районний суд Харківської області, де відповідно до матеріалів справи, під час виховної роботи з малолітніми дітьми, вихователь, неналежно виконував службові обов'язки щодо охорони здоров’я та безпе-ки дітей, через несумлінне ставлення до них, не приділяючи належної уваги за доглядом малолітніх дітей, у наслідок чого малолітня отримала тілесне ушкодження у вигляді косого пере-лому правої великої берцової кістки на рівні нижньої третини діафіза без зміщення кісткових уламків, яке відповідно до ви-сновку судово-медичної експертизи відноситься до тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості. За такі дії вихователя було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 137 КК України [12]. У даному випадку тілесні ушкодження середньої тяжкості було віднесено до інших тяжких наслідків. На підставі проаналізованих матеріалів судової практики, конс-татуємо, що віднесення до «інших тяжких наслідків» тілесних ушкоджень середньої тяжкості є обґрунтованим.

Законодавець не вказує на кількість потерпілих, яким за-подіюється шкода. З положень ст. 137 КК випливає, що для ква-ліфікації за ч.2 ст. 137 КК достатньо заподіяння тяжких наслід-ків, хоча б одному неповнолітньому.

Залежно від характеру й обсягу шкоди, заподіяної об'єкто-ві, злочинні наслідки, передбаченні ст. 137 КК, заподіюють реа-льну шкоду потерпілому, так як, законодавець передбачив обов’язкове настання суспільно-небезпечного наслідку – «істот-ної шкоди», «смерті» чи «інших тяжких наслідків». В даному ви-падку мова йде про матеріальний склад злочину, оскільки зло-чин вважається закінченим з моменту настання суспільно небе-зпечних наслідків.

Залежно від характеру зміни в об’єкті кримінально-правової охорони, наслідки мають матеріальний характер, бо потерпілий зазнає визначеної в законі шкоди, а саме неповнолі-тньому заподіюється шкода здоров’ю, чим порушується його право на здоров’я або життя. Проте, поряд із матеріальним хара-


251

ктером, можна виділити і моральний, так як потерпілий дуже часто поряд із фізичною шкодою зазнає моральну, що негативно впливає на психічний розвиток дитини.

Таким чином, вищевикладене дозволяє зробити наступні висновки.

1. Злочинними наслідками від неналежного виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей є істотна шко-да здоров'ю потерпілого, смерть потерпілого або інші тяжкі нас-лідки, до яких також слід відносити самогубство або замах на самогубство. Окрім того, до інших тяжких наслідків слід віднес-ти тілесні ушкодження середньої тяжкості. Встановлено, що разом із фізичною шкодою неповнолітній може зазнавати еко-номічну (майнову) шкоду.

2. Суспільно небезпечні наслідки, передбаченні ст. 137 КК, заподіюють реальну шкоду потерпілому і мають матеріальний та моральний характер.


1. Трайнин А. Н. Состав преступления по советскому уголовно-му праву // Тайнин Арон Наумович. – М. : Госюриздат, 1951. – 387 с.

2. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.]; за ред. проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 456 с.

3. Кузнецова Н.Ф. Значение преступных последствий для уголо-вной ответственности // Кузнецова Нинель Фёдоровна. – М. : Госюриздат, 1958. – 219 с.

4. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность // Панов Николай Иванович. – Х. : Вища школа, 1982. – 106 с.

5. Уголовное право России. Учебник для вузов. Т.1. Общая часть / Отв. редакторы и руководители авторского коллектива А. Н. Игнатов и Ю. А. Красиков. – М. : Изд-во НОРМА, 2000. – 639 с.

6. Тимейко Г. В. Общее учение об объективной стороне престу-пления. – Ростов н/Дону: Изд-во Рост. Ун-та, 1977. – 215 с. [Електронний ресурс] : Юридическая научная библиотека издательства «Спартак». Веб-портал. – режим доступу : http://www.lawlibrary.ru/izdanie21311.html. – Заголовок з екрану.

7. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості ті-лесних ушкоджень: Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 р. № 6 // Нормативні акти України [Електронний ресурс]: Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0255-95. – Заголовок з ек-рану.

8. Заславська М. Г. Кримінальна відповідальність за неналежне


252

виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей: соціальна обумовленість та склад злочину: дис. ... канд. наук: спеціальність 12.00.08. – кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право 06.06.05 // Заславська Марина Георгіївна. — Х., 2005. — 220с.

9. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний комен-тар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К. : Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре», 2003. – 1196 с.

10. Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верхов-ної ради України. – режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0015700-03. – Заголовок з екрану.

11. Кузнецова Н. Ф. Проблемы криминологической детермина-ции. / Под ред. В. Н. Кудрявцева // Кузнецова Нинель Фёдоровна. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 208 с.

12. Вирок №610/2306/13-к. Балаклійський районний суд Харків-ської області [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32301916

В работе проанализированы общественно опасные последствия как признак объективной стороны состава преступления, предусмотренного статьей 137 Уголовного кодекса Украины, определены границы существенного вреда и других тяжких последствий.

Ключевые слова: несовершеннолетние, общественно опасные последствия, существенный вред, другие тяжкие последствия.

In the research socially dangerous consequences were analyzed, as an objective feature of corpus delicti, provided by the article 137 of the Criminal Code of Ukraine. Limits of essential damage and other grave consequences were defined.

Keywords: under-age, socially dangerous consequences, essential damage, other grave consequences.



253

НАШІ АВТОРИ

� Байлов Антон Володимирович – доцент кафедри криміна-

льного права та кримінології факультету підготовки фахівців для

підрозділів слідства Харківського національного університету вну-

трішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент;

� Бандурка Олександр Маркович – президент Кримінологіч-

ної асоціації України, радник ректора Харківського національного

університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор,

академік Національної академії правових наук України;

� Бульба Ірина Валеріївна – курсант 3-го курсу факультету

підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-

льного університету внутрішніх справ. Науковий керівник: Байлов

Антон Володимирович – доцент кафедри кримінального права та

кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідс-

тва Харківського національного університету внутрішніх справ,

кандидат юридичних наук, доцент;

� В’юник Максим Вікторович – аспірант Національного юри-

дичного університету імені Ярослава Мудрого;

� Васильєв Андрій Анатолійович – заступник начальника

кафедри кримінального права та кримінології факультету підгото-

вки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного

університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент;

� Васильченко Євгеній Вадимович – студент 4-го курсу Ін-

ституту підготовки кадрів для органів прокуратури України Націо-

нального юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Науко-

вий керівник: Пономаренко Юрій Анатолійович – доцент кафедри

кримінального права № 1 Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, доцент;

� Воскресенська Ірина Владиславівна – ад’юнкт ад’юнктури

та докторантури Харківського національного університету внутрі-

шніх справ;

� Дудченко Кирило Юрійович – студент 3-го курсу Інституту

підготовки кадрів для органів прокуратури України Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Науковий керів-

ник: Харитонова Олена Володимирівна – доцент кафедри криміна-

льного права № 1 Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, доцент;


254

� Житний Олександр Олександрович – професор кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахів-

ців для підрозділів слідства Харківського національного універси-

тету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор;

� Коваленко Євгенія Віталіївна – студентка 4-го курсу Інсти-

туту підготовки кадрів для органів прокуратури України Націона-

льного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Науковий

керівник: Харитонова Олена Володимирівна – доцент кафедри кри-

мінального права № 1 Національного юридичного університету


� Корицький Вячеслав Андрійович – студент 3-го курсу Ін-



вий керівник: Харитонова Олена Володимирівна – доцент кафедри



� Лантінов Ярослав Олександрович – доцент кафедри кримі-

нально-правових дисциплін юридичного факультету Харківського

національного університету імені В. Н. Каразіна, кандидат юридич-

них наук, доцент;

� Литвинов Олексій Миколайович – відповідальний секретар

Кримінологічної асоціації України, начальник кафедри криміналь-

ного права та кримінології факультету підготовки фахівців для


трішніх справ, доктор юридичних наук, професор;

� Ліщина Ельвіра Сергіївна – курсант 3-го курсу факультету

підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-

льного університету внутрішніх справ. Науковий керівник: Байлов

Антон Володимирович – доцент кафедри кримінального права та

кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідс-

тва Харківського національного університету внутрішніх справ,

кандидат юридичних наук, доцент;

� Лозінська Ілона Анатоліївна – студентка 3-го курсу Інститу-

ту підготовки кадрів для органів прокуратури України Національ-

ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Науковий

керівник: Харитонова Олена Володимирівна – доцент кафедри кри-




255

� Миронюк Дмитро Миколайович – здобувач Харківського

національного університету внутрішніх справ;

� Митрофанов Ігор Іванович – завідувач кафедри галузевих

юридичних наук Кременчуцького національного університету імені

Михайла Остроградського, кандидат юридичних наук, доцент;

� Москвичова Анна Віталіівна – студентка 3-го курсу Інститу-

ту підготовки кадрів для органів прокуратури України Національ-

ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Науковий

керівник: Пономаренко Юрій Анатолійович – доцент кафедри кри-



� Новікова Катерина Андріївна – аспірантка Науково-

дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академі-

ка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України;

� Олішевський Олександр Володимирович – старший викла-

дач кафедри кримінального права та кримінології факультету під-

готовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національ-

ного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук;

� Орлов Юрій Володимирович – доцент кафедри криміналь-

ного права та кримінології факультету підготовки фахівців для



� Пашнєв Дмитро Валентинович – доцент кафедри криміна-

льного права та кримінології факультету підготовки фахівців для



� Пилипець Ярослав Іванович – студент 4-го курсу Інституту






� Погребняк Ольга Олександрівна – студентка 3-го курсу Ін-



вий керівник: Харитонова Олена Володимирівна – доцент кафедри




256

� Пугачов Кирило Володимирович – здобувач Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого;

� Руссу Катерина Сергіївна – студентка 4-го курсу Інституту






� Семеногов Ігор Володимирович – аспірант Харківського

національного університету внутрішніх справ;

� Сохікян Анна Суренівна – здобувач Національного юридич-

ного університету імені Ярослава Мудрого;

� Харитонова Олена Володимирівна – доцент кафедри кри-



� Цвіркун Наталія Юріївна – викладач кафедри кримінально-

го права та кримінології факультету підготовки фахівців для під-

розділів слідства Харківського національного університету внутрі-

шніх справ, кандидат юридичних наук;

� Черевко Кирило Олександрович – доцент кафедри кримі-

нального права та кримінології факультету підготовки фахівців для


трішніх справ, кандидат юридичних наук;

� Шеремета Роман Русланович – слухач магістратури факуль-

тету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського на-

ціонального університету внутрішніх справ;

� Юртаєва Ксенія Володимирівна – старший викладач кафед-

ри кримінального права та кримінології факультету підготовки

фахівців для підрозділів слідства Харківського національного уні-

верситету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук.


257

ДО УВАГИ АВТОРІВ

ВИМОГИ щодо оформлення наукових статей, які публікуються в збірнику

наукових праць «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Щодо структури наукових статей: � постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важ-ливими науковими чи практичними завданнями;

� аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячу-ється означена стаття;

� формування цілей статті (постановка завдання);

� виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням отри-маних наукових результатів;

� висновки з даного дослідження і перспективи подальших роз-відок у даному напрямі.

2. Щодо оформлення тексту наукових статей: � обсяг статті – 8-15 сторінок, інтервал – 1,5, шрифт - Times New Roman, кегель 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см. Обсяг реце-нзії – до 7 сторінок;

� перший рядок (посередині) – прізвище, ім’я, по батькові автора (співавторів) (шрифт напівжирний);

� другий (за необхідності й третій) рядок (посередині) – науко-вий ступінь, вчене звання, почесне звання, посада та місце роботи автора (співавторів);

� нижче (ліворуч) вказується УДК;

� нижче (посередині рядка) назва статті великими літерами;

� нижче розміщуються анотації (2-4 речення) та ключові слова (3-5 слів) українською, російською та англійською мовами;

� через інтервал – текст статті;

� посилання на використані джерела здійснюється у квадратних дужках з зазначенням номеру джерела та конкретних сторінок, напр. [1, с. 25-26], а самі назви джерел наводити в кінці статті у порядку згадування у тексті (розділ – «Список використаних джерел»).


258

3. Щодо надання матеріалів у редакцію: � роздрукований примірник наукової статті (підписаний у кінці автором);

� електронний варіант статті;

� довідку про автора (співавторів) із зазначенням – П.І.Б., науко-вий ступінь, вчене звання, місце роботи й посада, контактний номер телефону, електронна пошта та поштова адреса з індексом, на яку необхідно направити примірник збірнику наукових праць, розділ наукового збірника (нижче наведені розділи), у який доцільніше розмістити статтю;

� якщо автор не має наукового ступеня, додатково подається рецензія кандидата або доктора наук відповідної спеціальності та витяг з протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про реко-мендацію статті до друку. Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора можуть надсилатися електронною поштою ([email protected]). У такому випадку, для осіб, які не мають наукового ступеня, також надсилаються ска-нована кольорова копія рецензії та витяг з протоколу засідання від-повідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку. Редакційна колегія має право рецензувати, редагувати, скоро-чувати та відхиляти статті. У разі недотримання зазначених вимог щодо оформлення рукописів, редакційна колегія залишає за собою право не розглядати їх. Адреса: 61080, Україна, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27, Харків-ський національний університет внутрішніх справ, кафедра криміна-льного права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства, корп. 4, каб. 407, 410. Телефони: (057) 7398-030; (057) 7398-031; (093) 449-29-37 Байлов Антон Володимирович

РОЗДІЛИ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Доктрина кримінального права та кримінології. 2. Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права і кримінології. 3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права. 4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології. 5. Актуальні проблеми кримінально-виконавчого права. 6. Актуальні проблеми кримінальної юстиції. 7. Трибуна молодих дослідників. 8. Наукове життя. 9. Рецензії.


259


260

Наукове видання

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ № 8

Збірник наукових праць

Підп. до друку 1.12.2014. Формат 60х84/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 15,2. Обл. -вид. арк. 13,8.

Наклад 300 прим. Замовл. № 44/12. Видавець і виготовлювач –

ТД «Золота миля», просп. Московський, 135, м. Харків Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3223 від 24.06.2008.

Documents

Кримінальне, кримінальне процесуальне і кримінально-виконавче право: проблеми взаємозв’язку