Осип Зінкевич. Щоденник.1948-1949, 1967-1968, 1971-1976

ЩОДЕННИК ТОГО, ХТО ЗАПАЛИВ СМОЛОСКИП 1

ОСИП ЗІНКЕВИЧ

ЩОДЕННИК

1948–1949, 1967–1968,1971–1976

2 Наталія Ксьондзик

Осип Зінкевич.Париж, 1950 рік


Київ«СМОЛОСКИП»

2016

ОСИП ЗІНКЕВИЧ

ЩОДЕННИК1948–1949, 1967–1968,

1971–1976


Осип Зінкевич – не просто директор-засновник ви-давництва «Смолоскип», це його символ і натхненник.Пропонуємо увазі читачів книжку його щоденниковихзаписів, з якої дізнаєтеся про діяльність українців веміграції, сприяння дисидентському руху в підрадян-ській Україні, поширення самвидаву й історію створен-ня нашого видавництва.

Видання стане у пригоді не лише тим, хто цікавить-ся історією, діаспорою, рухом опору та видавничоюсправою, а й тим, хто хоче знати, як малі справи зали-шають великі сліди в житті країни.

© Осип Зінкевич, 2016© «Смолоскип», 2016

ISBN 978-617-7173-35-8(ТОВ «Смолоскип»)ISBN 978-966-1676-93-9(МБФ «Смолоскип»)

УДК 821.161.2'06-94 ББК 84(4Укр)6-445

З-63

Передмова Наталії Ксьондзик


Наталія Ксьондзик

ЩОДЕННИК ТОГО,ХТО ЗАПАЛИВ СМОЛОСКИП

Тим, хто знайомий з Осипом Зінкевичем особисто,ці щоденникові записи будуть страшенно цікаві. Тим,хто особисто з ним не знайомий, проте чув про ньогоабо знає видавництво «Смолоскип», вони будуть про-сто цікаві. Тим же, хто вперше побачить це ім’я і водно-час довідається про існування такого собі видавницт-ва, ці тексти все одно стануть у пригоді. І не лише яквідкривавчі, а й такі, що ширше прочиняють вузенькушпаринку дверей історії до нашого еміграційного ми-нулого другої половини ХХ ст., а разом з тим допома-гають зрозуміти сучасність і ті проблеми, коріння яких,здається, існувало ще з-перед віків. Адже йдеться проісторію, оповідану очевидцем й учасником, що здаєть-ся такою далекою і близькою водночас. Вона, на пер-ший погляд, оповита серпанком таємничості, втім, ча-сто розгадки лежать на поверхні.

Мало хто знає, що видавничу діяльність ОсипСтепанович (директор-засновник видавництва «Смо-лоскип») почав за ґратами ще наприкінці 1940-х років.Середньостатистична німецька в’язниця для кримі-нальників – уявляєте, яка вона? Там доволі холодновзимку, бо майже не опалюють, та не надто різноманіт-не харчування. Однак працюють гуртки з вивчення іно-земних мов (чи можливо бодай подумати про таке врадянському аналогічному закладі?!). Регулярновідбуваються богослужіння, на різдвяні свята лунаютьколядки, а під час зимової прогулянки в’язні грають усніжки й ненароком (чи навмисне?) поціляють у нагля-дача. У багатющій бібліотеці є книжки навіть україн-


ською мовою. Всім цим користується юний Зінкевич,а на додачу ще й організовує нелегальний часопис.За кілька днів до звільнення він встигає погортати пер-ший номер журналу «Перекличка», створений спільноз російськими, білоруськими і польськими співв’язня-ми. «Нічого собі тюремне і ще до того міжнародне до-сягнення», – лаконічно коментує це сам автор.

Та чому молодий хлопчина опиняється за ґратами?Історія про Каїна і Авеля знаходить своєрідне відоб-раження і в цій ситуації. А склалася вона навколо ОУНта її сумнозвісного розколу (на бандерівців і мель-никівців, а згодом ще й двійкарів). Та якби ж лише роз-колу! Те, як згодом поводилися колишні побратими,викликає не тільки емоційне обурення, а й банальнеподивування: звідки в людей стільки ненависті й за-здрості? Зрада одного приятеля призводить до ув’яз-нення другого. Втім, цей другий не ламається чи зне-віряється, а навпаки: загартовується й не втрачає надії.Фортуна ставиться до нього небайдуже: на шляхахйому зустрічаються різні люди (наприклад, німецькийфермер рятує від самогубства), а поневіряння часоммають приємний присмак (колеги шахтарі навчаютьпити гарне французьке вино). Після виходу з німець-кої в’язниці Зінкевич через нелегальний перетин кор-дону потрапляє до в’язниці французької, а звідти – нашахту, де не лише ставить виробничі рекорди (за щоотримує премію), а й ініціює створення українськоїмолодіжної організації (іде собі якось тихою французь-кою вуличкою і випадково зустрічає співвітчизників –за кілька днів організації бути!).

Переривчасті щоденникові нотатки, на жаль, неможуть вповні відтворити всього, що відбувалося зїхнім автором. Утім, загальний конспект (а разом з тимі контекст) накреслити вдається. Після шахти був кон-трастний Париж, офіційне навчання на хіміка й заочнена журналіста. Історія постання спершу додатка, апотім незалежної газети «Смолоскип», згодом одной-менного видавництва – вже у США. Та Франція не


відпускала, і співпраця через океан (зокрема з Першоюукраїнською друкарнею) тривала десятиріччями, ро-мантичні ж спогади про її столицю повсякчас бенте-жили уяву. Вже в 1970-ті Осип Степанович перебуваєу відрядженні в Парижі й не втримується від емоцій-них спогадувань, котрі ретельно занотовує в щоден-ник. Це згадки про час, коли народилося щасливе по-дружжя Зінкевичів, тож напрочуд зворушливими ви-даються деталі не лише про мешкання в тому самомубудинку, що й Марсель Пруст, а й про відсутністьліжечка для немовля, котре солодко спало у валізці.

Одначе романтики у щоденниках обмаль. Хоча йтрапляються кумедні епізоди. До таких належить ла-конічна оповідка про те, як Осип Степанович разом зсином Аркадієм клеїли марки на конверти і сідали наних, аби не розклеювались, а за цим високотехноло-гічним процесом заінтриговано спостерігала міжнарод-на поліція, адже відбувалося все в прес-центрі під часОлімпійських ігор в Мехіко 1968 року. Водночас вартоне забувати, що за фахом Зінкевич хімік і тривалийчас працював саме на такому підприємстві. Тож напро-чуд колоритними виглядають його спогадування, ска-жімо, про писання в лабораторії, коли одним оком вінпозирає на слоїки, де вирують різноманітні реакції, адругим – на папір, де нотуються думки для черговоїстатті про українських політв’язнів. Пікантними вида-ються й взаємини з директором фірми, який з розумі-нням ставиться до раптових зникнень працівника зробочого місця, бо сам опікується єврейською спіль-нотою, залучаючи кошти для підтримки співвітчиз-ників, тож чудово розуміє клопоти співробітника. Годістримати усмішку, коли читаємо, як у робочому відря-дженні до Детройта Осип Степанович прогулює важ-ливу лекцію про полімери заради спільного обіду зтоваришами по Організації.

Уривчасті щоденникові записи кінця 1960-х – 1970-хроків подібні до ділових нотатників. Численні зустрічі,телефонні перемовини, конспірація (друзі, вороги й


байдужі – часто їх не відрізниш), очікування листівок зумовними знаками (Ленін чи Шевченко), передачі доку-ментів, офіційні заяви, підготовка до друку, залучен-ня зв’язкових, оприлюднення, критика, виступи, споді-вання, сподівання, сподівання. Зі щоденників довідує-мося про справу перекладу і міжнародний розголоснавколо «Лиха з розуму» В ’ячеслава Чорновола,принагідні епізоди з публікацією «Більма» МихайлаОсадчого та «Бумеранґа» Валентина Мороза, а такожповну версію скандалу навколо спогадів Данила Шу-мука «За східним обрієм».

Віковічна історія заздрості й жадоби повторюєть-ся й за океаном. Українці не вірять і не довіряють одніодним. Повсякчас хочуть перехопити ініціативу йвстигнути першими. Намагаються зірвати плани своїхколег, яких сприймають передусім як конкурентів, хочаначебто всі свої, а чужий – це єдиний спільний радян-ський ворог. Однак не все так просто, як видається.Хтось співпрацює з розвідкою, хтось шпигує, хтосьробить наклепи, хтось звинувачує (це чи не найлегшеробити). Багатьох вражає такий парадокс: мельниківці(до яких належав Зінкевич) першими пробують ряту-вати життя сина бандерівського генерала Шухевича.Прості людські взаємини часом видаються підозріли-ми й небезпечними. Втім, це не лише спогадування«злого» старшого покоління, бо це й розповідь про«добрих» молодих. Серед молоді, яка ніколи не бачи-ла України, але чула про неї від батьків, з’являютьсянебайдужі, ладні ризикувати не заради себе чи влас-ного самоствердження (хоча й воно, зрештою, завждимає місце), а заради справи. Тільки в молоді Осип Сте-панович бачить порятунок Організації, що б’ється впередсмертних корчах. Втім, не завжди його чули...

У щоденникових записах Зінкевич неодноразовонаголошував, що пише винятково для себе й не зби-рається публікувати ці нотатки. У них він суб’єктив-ний автор, який висловлює поточні думки, що, яснаріч, з часом могли змінитися. Втім, написане слово не


викреслиш, а доля часто втручається в наші плани,кардинально їх трансформуючи. Достеменно знаю, щонавіть готуючи книжку до друку, пан Осип (як його на-зиває все видавництво «Смолоскип») до кінця не бувпевен, чи варто її оприлюднити. Та, зрештою, дослу-хався до голосу нової ґенерації смолоскипівців і давзгоду. Тож «Щоденнику» бути! А читачам – порада: неочікуйте неймовірного, звертайте увагу на деталі, при-слухайтеся до тихого голосу, що творить українськуісторію навіть за океаном, являючи нам її без зайвогоура-патріотичного пафосу.


Рік 1948–1949 11

ЩОДЕННИКРІК 1948–1949

12 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК

Рік 1948–1949 13

ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРАМинуло дуже багато років від тих давніх часів.

1947 року мені виповнилося 22. Я ще не встигвступити у 23-й рік, як раптом мене ув’язнили. Цесталося вже в повоєнній Німеччині. І так склалосьу моєму житті, що був «я» і «не я». У таборі дляпереселенців у Карлсфельді поблизу Мюнхеназакінчив дворічний Учительський семінар, ставпрофесійним учителем і, не маючи жодних доку-ментів, отримав диплом на моє справжнє прізви-ще Осип Зінкевич, а ув’язнили мене як МихайлаДовганюка. Тож я став Михайлом Довганюком у22-річному віці. А коли щойно вступив у 23-й рікжиття, потрапив до в’язниці 1.

А було воно так. Я народився у невеличкомуселі Малі Микулинці на Снятинщині. 1939 р., ма-ючи 14 років, я став членом Юнацтва ОУН, колиця організація ще не була розбита на дві части-ни. Восени 1944 р., коли наближалися більшови-ки до наших сторін, мої батьки разом з іншимивирішили шукати захисту на Заході. Ми виїхаливозом, доїхали до Косова в Карпатах, якраз у час,коли велись бої ковпаківських радянських парти-занів з німцями і мадярами. У бою загинув німець.У відплату німці і мадяри схопили дванадцятьмісцевих селян, а серед них і мого батька Степа-на, колишнього хорунжого Українських січових

1 Далі подаються обширні примітки автора Щоден-ника, які він підготував на прохання своїх колег.


стрільців, і публічно повісили. Я і мої два това-риші, котрі також були членами Юнацтва ОУН,вирішили відірватися від наших рідних і самотуж-ки перебратися на Захід. Ми роздобули зброю ідійшли аж до Судетів. Після деякого часу, пере-ховуючись у горах, ми попали на великий загінрадянських партизанів, серед яких було такожбагато українців. Вони примусили нас долучити-ся до них. Одного разу, коли у нас закінчилисяпродукти, вони доручили нам піти в розвідку ірозшукати продуктів. Ми підійшли до якогось не-величкого ресторану, замовили їжу, і саме тодіналетіли радянські літаки і почали бомбити міс-течко. Бомба попала в ресторан, моїм товаришамвдалося втекти, а я залишився під уламками руїнбудівлі. Мої товариші пробралися аж до Німеч-чини, віднайшли мою маму і сестру Наталку, по-відомили їх, що були свідками, коли я загинув.У місті Карлсфельд неподалік Мюнхена наш зем-ляк священик Тарнавецький відправив Богослу-жіння за упокій душі моєї.

А мене витягнули з-під руїн, і я знову опинив-ся з радянськими партизанами. Це вже була вес-на 1945 р. Я був свідком, як керівники цього заго-ну вели якісь перемовини з чехами. Одного разудо нас попав скинутий парашутом якийсь радян-ський полковник разом з іншими офіцерами. Наспочали підготовляти до визволення Праги. І таку перших днях травня 1945 р. у Празі вибухнулочеське повстання проти німців, наш загін був уперших рядах серед повстанців. Я ненавидівнімців за вбивство мого батька, тому і воювавзапекло, за що був пізніше відзначений. Під часбоїв я був поранений у ногу і попав до лікарні,

Рік 1948–1949 15

там познайомився з українським медиком, який,як виявилося пізніше, був також членом ОУН. УПразі у рядах радянської армії я перебував аж дожовтня 1946 року. Цих півтора року я постійнодумав і планував, як втекти і прорватись на Захід.На початку жовтня я довідався, що наша частинабуде переїздити аж за Урал. Часто зустрічався зтим медиком і тоді, домовившись з ним, вирішивтікати на Захід. А план утечі був такий: я «захво-рію», мене привезуть до тої самої лікарні. Медикбуде мати для мене готовий цивільний одяг, а навулиці буде чекати машина його знайомого. Так ібуло. Усе планувалося по хвилинах, щоб зразупопасти на поїзд. Він наперед придбав квитки іпоїхав зі мною аж до кінцевого чеського містаПльзен. Там я долучився до групи німців, які ле-гально репатріювалися до Німеччини. Знищивсвої радянські військові документи і щасливопробрався аж до американських прикордонниківнеподалік містечка Фурт ін Вальд. Під час пере-вірки документів, яких у мене не було, мене за-арештували і готові були видати радам, як дезер-тира. Серед американців знайшлися українці, якіі допомогли мені, і мене відпустили.

Я віднайшов маму та сестру в таборі длябіженців у Карлсфельді. Нелегко було поновитидокументи. Я приятелював із закарпатцем Михай-лом Довганюком, якого ОУН готувала як зв’язко-вого, щоб відправити з підробленими радян-ськими документами до України. Закінчивши уКарлсфельді Учительську семінарію без жоднихдокументів, я був активним у юнацтві ОУН(м) 2.

2 1929 р. постала Організація українських націоналі-стів (ОУН) під керівництвом Євгена Коновальця. У 1939 р.


Знаючи, що я не маю жодних документів, Михай-ло Довганюк залишив мені свої. В Організації зу-міли до його документів прикріпити моє фото – ія став Михайлом Довганюком. У Мюнхені я живна квартирі в будинку № 1 на Цепелінштрассе.Був дуже активний в ОУН. Про це довідалися нашіпротивники з ОУН(б) і підіслали до мене свогопровокатора Митрика. Ми товаришували, і я нічо-го підозрілого в ньому не бачив. Організації бувпотрібен пістолет для складання присяги. Я проце сказав Митрикові – і він невдовзі приніс ре-вольвер на мою квартиру. Він бачив, як я поклавйого на своє ліжко під подушку. Це було близько3-ої години пополудні. А десь близько 6-ої годи-ни німецька поліція оточила будинок. Увірвали-ся до квартири, й один із поліцаїв одразу, безнадуми, відкинув подушку на моєму ліжку та по-бачив револьвер. Мене скували й запроторилидо Мюнхенської тюрми. Це було 2 лютого 1948 р.Мене багато разів допитували німецькі та амери-канські слідчі: чому в мене револьвер, до якоїзлочинної групи я належу тощо. Американськийслідчий ударив мене кулаком в обличчя й пере-ламав ніс. Відбувся суд – і мене засудили на дваз половиною роки тюрми як кримінального зло-чинця. Спершу я відбував покарання у тюрмі вмістечку Бернау (між Мюнхеном і Берхдесґаде-

після його загибелі головою ОУН був обраний полк. Анд-рій Мельник. 10 лютого 1940 р. від ОУН відійшла група їїчленів на чолі зі Степаном Бандерою. Одних називалибандерівцями, а других – мельниківцями. Зі сторониОУН(б) почалася прикра боротьба з другою ОУН, доходи-ло до братовбивств. Після війни ця боротьба продовжу-валася і набирала непередбачених обертів. Так жертвоюцієї внутрішньої боротьби став і автор щоденника.

Рік 1948–1949 17

ном). Я пробував утекти. Мене впіймали й післядев’ятиденного голодування відправили до най-тяжчої німецької тюрми у м. Штраубінґу. Щойно24 грудня того 1948 р. я подумав і вирішив вестищоденник. Не знав, що в ньому записувати, чипотрібно записувати щось щодня. Без надумивирішив писати, коли з’явиться якась думка,щось цікаве або й не цікаве, тоді й записуватиму.

Переглядаючи його десятки років пізніше, ясам із цікавістю читав, пригадував свій побут,переживання та знайомство з українськимив’язнями та в’язнями інших національностей, якісправді були злочинними, кримінальними, а неполітичними. З цього щоденника я бачу, що ятрактував їх насамперед як людей, попри тезлочинне, що вони скоїли у житті. Я з ними дру-жив, товаришував, пробував допомагати чим міг.Може з перспективи часу виглядати дивно, що яне випитував і в щоденнику не зазначав, за щоцих кілька десятків українців було засуджено тана який термін ув’язнення.

Я з ними ділив свою тюремну долю, з декимдружив, а після звільнення нікого й ніде з них недовелося мені зустріти.

РІК 1948П’ятниця, 24 грудня 1948. Прийшовши сьогодні

в обід із роботи, я вирішив писати щоденник.Чому це мені спало на думку – сам не знаю. Поду-мав – вирішив і пишу. Сьогодні св. Вечір (латин-ський). Фактично, ми працювали до 9-ої, пізнішеробили порядки десь до 10:15. В обід я діставлиста від Альоші Шевченка. Дійсно прекрасна


душа. Від нього аж б’є українською Полтавщиною.Як він щиро пише, це можна відчути з кожногорядка. Він – одинокий тепер мій найближчий друг.Отримав також пакунок від Наталки3. Очам неповірив, таки пішла на моє помешкання у Мюн-хені, переконала господиню, вона пустила її, пе-реглянула мої книжки , знайшла перший томтворів Хвильового, який я два роки тому пози-чив у Багряного, і ось надіслала мені. Це найкра-щий для мене різдвяний подарунок.

На прогулянці ходив сьогодні з Паулем. Це мо-лодий студент, дуже цікавиться літературою. Мимаємо про що говорити. Питає, чи я читав віршіШіллера. Відповідаю, що дещо читав у перекладіукраїнською. А тоді він:

– А п’єси тебе цікавлять? Кажу:– Цікавлять, але нічого з п’єс не читав, хоч

хотів.– А про Ібсена ти чув?– Не чув, а хто це такий?– Це один з найкращих драматургів світу. Про-

читай його «Ein Volksfeind»4 . Тобі напевно спо-добається.

Я йому подякував і перескочив до своїх.Ходжу з Цебаком, він передає мені два числа

«Часу»5, а я думаю, що це таке «Ein Volksfeind».Питаю Цебака, він краще за мене знає німецьку.

3 Наталка Зінкевич-Богдан (1922–2002) – сестра Оси-па Зінкевича, активний член ОУН.

4 У норвезькому оригіналі назва п’єси Генріка Ібсе-на така: «En folkefiende» («Ворог народу», 1882).

5 «Час» – український часопис, який друкувався уповоєнній Німеччині.

Рік 1948–1949 19

Думав, думав і каже, що це, напевно, «Ворог на-роду».

По прогульці докінчую робити генеральний по-рядок у камері. Викликають по пакунок. Іду ра-зом із Павлом, на сходах зустрічаю «носача». Маєдля мене «Промінь»6. Але пакунок не видали.Йдемо до церкви. Всі, навіть євреї7. Все прикра-шено спеціально. Церква переповнена в’язнями.На горищі зібралась уся тюремна генераліція.Директор, оберлєрер8, лікарі, священики... Пізнішеприйшов маклeр9, але скоро забрався.

У програмі вечора музичне та хорове виконан-ня німецьких колядок. Починають музичним ви-конанням якоїсь колядки, пізніше колядують дітиз якоїсь школи, а за ними тюремний хор. БачуЛазурка10, Григоращука, Василевського, Н. П. Пе-рекидаюся кількома словами, обіцяю завтра при-нести свіжі газети. Опісля було коротке казання.Священик говорить багато про любов... Любовдо Батьківщини й про «Friede»11. Все закінчуєть-

6 «Промінь» – український часопис, який друкував-ся у повоєнній Німеччині.

7 В оригіналі автор щоденника писав не «євреї», а«жиди», бо в західноукраїнській мовній традиції ці сло-ва віддавна були синонімами і не містили жодної нега-тивної конотації. Втім, з огляду на особливості сучасно-го мовного процесу і з дозволу автора, вирішено скрізьписати нейтральну назву «євреї».

8 Оберлєрер – німецький в’язничний чиновник.9 Маклер – німецький в’язничний чиновник.10 Про всіх українців і росіян, про яких згадую у що-

деннику, не маю жодної біографічної інформації, а такожне знаю, за що вони сиділи. Це була норма, і ми між собоюпро ці речі не говорили. Знаю, що дехто з них був засу-джений під час війни і досиджував свій термін після війни.

11 Мир, спокій (нім.).


ся колядою «Stille Nacht»12, яку співають усі в’язні.На їхніх очах видно сльози. Про що вони дума-ють? Що їм пригадується, що витискає ті сльозина очах? При виході кожен дістає святочний по-дарунок: одна булка, сім яблук, ½ кг цукру, ¼ кгродзинок, кілька тістечок. Приходжу до камери.Холерично зимно. Шиби примерзлі. Опалюватиперестали. Приходить Курц і викликає по паку-нок. У пакунку є лист, але його забрали до цензу-ри. Забираю пакунок, бажаю їм «Frohe Weinacht»13

і повертаюся до своєї камери. Бажаю Курцовівеселих свят, хоч він комуніст. Заскреготав ключвід замка – і знову я на самоті. Вечеряю (картопля-на салата, кусок паштету і чай). Дещо їм із пакун-ка й одразу йду до ліжка, бо холєрсько зимно.Ноги замерзають. Різдва не відчуваю, хоч цілатюрма гомонить німецькими й польськими коляд-ками... Настає час, і все втихає. Беруся читатигазети. Сьогодні я задоволений...

Субота, 25 грудня 1948. Ще звечора мені жах-ливо болів зуб. Але я насилу читав. Болів майжецілу ніч . Сьогодні перший день латинськогоРіздва. Рано почали опалювати. Але того майжене відчувається. Я загорнувся у два коци й закін-чую читати «Час», а потім відкладаю «ЮністьВасиля Шеремети» Самчука й починаю читатиХвильового. О 10-й годині ходили до церкви напольське богослужіння. Пригостили дечим ізпакунка Анатолія (Кузнецова). У церкві передавЛазуркові нові газети. Чекали майже півгодини,

12 Тиха ніч (нім.).13 З Різдвом (нім.).

Рік 1948–1949 21

поки прийшов священик. Після богослужіння зу-стрічаюся з Мокринським і Лемішкою – даю їмгазети. О 2-й годині прогулька. Анатолієві давлиста Альоші. Він психолог. Нехай розбирає. Зго-ри Струк кинув мені дещо з пакунка. Я злосний.Таких геців14 не люблю. На прогулянці ходжу згрупою шнайдерів15. Ходимо втрьох: Струк, я іМ. Левчук. Миколі пояснюю, як склеювати сто-рінки книжок. Говоримо про всячину: Пласт, СУМ,організації. Одним словом, політикуємо. Годинизамало... Перед вечерею приходить «Трибуна»16.Завиваюся знову у два коци17 й уперше читаюХвильового. Переглянув зміст і побачив опові-дання «Арабески». Не знаю, що це слово озна-чає. Починаю читати. Читаю раз і ще раз і вирі-шую цей твір вивчити напам’ять.

Написав набрудно листа до Наді18. Ох, Надусе,якби ти знала, як тут нелегко перебувати. Але,може, скоро це все закінчиться? Проклята судь-ба, прокляте щастя! Хай буде проклятий світ!Помаленько починають знову боліти зуби. У ка-мері зимно. Перестали опалювати. Йду читати«Трибуну». Тюрма вмовкає. Сумно. А на серці доболю тяжко...

14 Геци – жарти.15 Від нім. Schneider – кравець.16 «Трибуна» – мається на увазі часопис «Українська

трибуна», який був органом ОУН(б), видавався у Мюн-хені.

17 Коц – ковдра, ліжник.18 Надя – Надія Наорлевич, пізніше стала дружиною

Осипа Зінкевича. Познайомилися в Берхдесґадені, утаборі ДП для українських біженців, в час, коли вона скла-дала приречення члена ОУН.


Неділя, 26 грудня 1948. Сьогодні встав, як івчора, о сьомій ранку. О пів на десяту ходили доцеркви. До обіду переглянув німецький журнал.Написав листа до Наді. Сьогодні прийшов росій-ський священик. На прогульці ходив зі Струком іЦебаком. По прогульці трохи читав із «Das Wis-sen»19. По вечері беруся далі по кількаденній пе-рерві до своєї «повісті». Щось не дуже хочетьсяписати. Але закінчити треба. Написав усього 15сторінок. Вистачить на сьогодні. Чомусь ні прощо не думаю. Ніщо мене не цікавить. Ага, Анато-лій, казав, що має вищу освіту, дав характерис-тику Альошиного почерку, щось вона не дужевідповідає дійсності. Перед хвилиною, як і що-дня, якийсь вахман20 старався втихомирити «га-ласунів». Але де там... Його, як завжди, висвиста-ли, висміяли, викричали. Що він може зробити?Щось довго не маю пошти. Може, щось буде зав-тра або у вівторок. Знов зачинає боліти зуб. Чортіз ним, хай болить... Треба лягати, бо скоро за-трублять. Але насамперед треба сховати рукопи-си, бо завтра «старий»21 приходить. Напевно будешукати.

Понеділок, 27 грудня 1948. Цілу ніч боліли всізуби. Коли б хоч лише один – а то всі. Спати ніякне міг. «Старий» вахман ще не прийшов. На ро-

19 «Das Wissen» («Знання») – німецький науково-по-пулярний журнал.

20 Вахман (з нім.) – сторож, охоронець, наглядач.21 «Старий» – так називали в’язничного чиновника,

досить похилого віку, завданням котрого було перевіря-ти камери щодо чистоти і нелегальних матеріалів. Черезсвою поведінку і мову викликав у в’язнів кпини і на-смішки.

Рік 1948–1949 23

боті закінчив склеювати книжки, приготував їх дожиття. З Анатолієм говорили про вислів «потом ікров’ю». Я тверджу, що піт проливають раби, акров – борці за свободу. Він не дуже з тим пого-джується. Перед вечором ще на роботі знов по-чинають боліти зуби. В камері за цілий час свогоув’язнення викурив першого «американа»22, аленічого не допомагає. У голові цілком закрутило-ся, хотів писати, але щось воно не йде. От про-кляті зуби. Бодай їх чорт забрав. Мушу лягати.Болять, як навіжені. В камері сьогодні зовсім неопалювали. Навіщо? Думав, що завтра буде ра-порт, хотів дещо полагодити, але довідався, щоаж 11 січня. Якщо знову цілу ніч болітимуть – завт-ра зголошуся до лікаря.

Вівторок, 28 грудня 1948. Чудо! Зуби не болі-ли. Сьогодні прийшов наш «старий». Трохи, якзвичайно, «сєрчає». Але ніхто йому не дивуєть-ся. В обід пишу. Одразу після обіду попросивсяй пішов до бібліотеки. Знайшов Ібсена та його«Ворога народу» німецькою. Позичив, читатиму.

На прогульці ходжу зі Струком. Майже свари-мось. Він би всипав Дивничеві цілий магазин, ботой десь там накинувся на галичан. Дивний чо-ловік. Сьогодні о 3:45–4:45 спорт. Я сьогодні неграю23. А кидаємося великою дерев’яною мискоювчотирьох: я, Анатолій, Маршалок і Зегальд.Пізніше дужаємося із Зегальдом і кидаємось

22 «Американки» – так в’язні називали американськіцигарки, які отримували від рідних і які часто привозивув’язненим український греко-католицький священик.

23 Звичайно в’язні грали в баскетбол, для чого бувпристосований великий спортивний зал.


удвох. Увечері опалювали 5–10 хвилин. Вікна нерозмерзаються. Зимно, але все-таки пишу. Голов-не, що зуби не болять. Сьогодні вже п’ятий день,а я ще не дістав листа, який був у пакунку. Свин-ство. Писав би дещо більше, але хочу закінчитисвій «твір»24. Цікаво, що з нього вийде, як оцінять?Байдуже, а завершити мушу. Планую до нашогоРіздва закінчити, не враховуючи того, що вжемаю.

Середа, 29 грудня 1948. Сьогодні був у лікаря.Маю невралгію, тобто ревматизм зубів. Мазавякоюсь холерою. Дав пігулки, казав ще прийти.Сьогодні під час прогульки почав падати першийсніг. Запахло правдивою зимою. Пошти нема.Завершуємо роботу на півгодини швидше. О 6-йідемо в кіно. Триває 45 хв. Заграла музика. При-гадалась воля. Стало до божевілля тяжко. Фільмскладається з трьох частин: 1. Похорони Ґанді йолімпіада в Санкт-Моріц. 2. Олімпіада в Лондонів липні 1948. 3. Будова тунелю Лінкольна в Нью-Йорку та деякі дрібничкові додатки. Зустрічаюсяз Юрком Полянським. Перекидаємося кількомасловами. Але довго говорити немає часу. В обід іпісля кіно писав. Завтра зголошуся до tagesra-portу25, щоби на наші Свята звільнили від робо-ти. Якось дивно сьогодні, попадаю в дурнийнастрій. І зимно, і зуби болять, і пошти ні від когонемає. Про свободу та обіцянки шкода й думати,а тим паче мати якісь надії на Різдво. «Сів» – то й

24 Автор щоденника пробував написати у тюрмі свійперший «твір», повість «Дорогою на Схід», який йому невдалося закінчити.

25 Tagesreport – щоденний звіт, рапорт (нім.).

Рік 1948–1949 25

сиди. Чорт забери цілий світ. Пригадується: Хайживе безголів’я! Та хай живе! Чорт з ним! (Щобне забути росіян Хомутова, Попова, Архангель-ського, Александрова, з якими сидів у Мюнхені,інших забув. Ага. Сьогодні дістав стінні календаріна 1949 рік).

Після всього сів і починаю читати «Ворога»Ібсена. Надзвичайна річ, пишеться зовсім по-іншому, як звичайні оповідання. Від книжки неможу відірватися. Читаю аж до останнього гудка.

Четвер, 30 грудня 1948. Сьогодні надворі по-тепліло, а в камері позимніло. В обід ходимовтрьох: я, Юрко Полянський, Анатоль. Говори-мо про всячину. Юрко П. говорить прекрасно по-українськи, але серце у нього, мабуть, власов-ське. Так я відчуваю. На загал гарний хлопець.Треба б його переробити, але на це треба часу ібез Анатоля. Постараюсь його освідомлювати по-через пресу та книжки. Колись зізнався мені, щопопав у полон, а тоді вербували до РОА26 і вінпішов. Казав:

– Що мені було робити? Помирати з голоду уполоні чи пробувати щось інше? Погодився пітидо РОА. А після війни опинився ось тут...

Анатоль пророкує, що моя судьба вирішиться27 січня, а в перших днях лютого дістану відпо-відь. Наскільки це сповниться, цікавить його неменше, як і мене. Побачимо. Пів до п’ятої прихо-

26 РОА – Русская освободительная армия (Російськавизвольна армія) створена німцями у квітні 1943 року зколишніх радянських полонених. Армію очолював ко-лишній генерал Червоної армії Андрій Власов. Від йогоімені воїнів РОА прийнято було називати «власовцями».


дить до працівні Герман, український фолькс-дойч27 зі Львова, перекладач і цензор у тюрмі,ставиться з вирозумінням до нас усіх, виглядає,що в нього все ж є якась частка українського сер-ця. Говорю з ним. А він, як звичайно... На завтрамаю йому приготувати листу28 українців і ранойому занести. Каже, що маю листа від Наталки,але, мабуть, знову треба буде чекати на ньогокілька днів. А лист із п’ятниці пропав... Працюва-ли лише до три на п’яту. Щойно виготовив листу.В обід писав. Тепер не буду більше. Читаю:А. Д. Семенов-Тян-Шанський «История однойжизни». Завтра не працюємо. Зуби не болять.

П’ятниця, 31 грудня 1948. Сьогодні не працює-мо. До обіду робимо генеральний порядок. Мит-тя, чищення тощо. Раненько заглянув до менеГерман. Прийшов за списком українців. Першийпобажав мені благословення Божого і всього най-кращого у новому році.

Перед обідом дістаю два листи, один який буву газеті з 21 грудня, другий писаний 27 грудня.Обіцяють, потішають. Наталка, як не вийду наволю, приїде 8 січня. На прогульці М. Левчук пе-редає «Радянську Україну» за 1 листопада 1948,а Анатоль – «Посев» і білоруську «Бацькаушчи-ну»29. Десь біля третьої чистимо на коридорі по-

27 Фольксдойч – етнічний німець.28 Список.29 «Посев» – російський журнал, який у повоєнній Ні-

меччині видавала антирадянська організація російськихсолідаристів НТС (Национально-трудовой союз – Націо-нально-трудовий союз). «Бацькаушчина» («Батьківщи-на») – часопис білоруських антирадянських емігрантів.

Рік 1948–1949 27

руччя. Після прочитання «Посева» у мене зро-джується думка видавати журнал тут, у тюрмі. Річясна, нелегально за участю українців, росіян,білорусів, поляків. Раджуся з Анатолієм, він по-годжується. Обдумає план. Я б хотів ще до могозвільнення закінчити перше число. Але все тре-ба обдумати.

Перед вечором одержую «Промінь». На моєздивування, в середині знаходжу звернення ви-рівняти борг. Дивно. Сьогодні читати маю що. Так,сьогодні останній день старого 1948 року. Вве-чері прибиваю на стіну новий календар на 1949рік. На серці робиться чогось дуже сумно. О, якийпроклятий був для мене цей старий рік. Яке відсамого початку розгорнення сил, організація на-шої праці, після стількох трудів і зусиль, колиздавалося, що все плистиме нормальним, але йскорим руслом, – і раптом провокатор зриває мійлет і загонить за тюремні ґрати. О, як тяжко житина самоті, коли ті, які з тобою йшли рам’я30 обрам’я, тепер мовчать, не пишуть і пару слів. І ро-биться жаль, коли згадаєш Мирона Стебель-ського, Богдана Гаруха, Посполиту, Василя Рож-дественського, Зенка, Раю Шило й інших. Зали-шилися вірними лише Альоша і Надя Н., який явам за це вдячний! А моя рідня? Це страшний рікдля неї. Рік горя, смутку та сліз. Але таке моє при-значення, моя судьба. Проклята судьба, коли по-знайомився і повірив провокаторові. І я сиджу водиночці і пишу та читаю, розв’язую загадки, щобне думати про те все. Все кругом інше, незвичне,гнітюче. До божевілля неприємне. Не нарікай, го-лову догори! І думки линуть до Наді, до Англії.

30 Рам’я – плече.


О, як би хотілося з нею зустрінутися. Яка вонадля мене близька і дорога... Але що з нею? Щотам в дійсності діється? Чому вона так мало і такіхолодні пише листи? Невже щось там не в по-рядку? Невже вона пише лише з чемності? На ціпитання я не в силі знайти відповіді... Вони тяж-ким оловом лягають на мою душу.

І так я зустрічаю новий 1949 рік. Рік нових не-сподіванок, нових загадок і сповнення новогоакту судьби... Може, він буде кращим, щасливі-шим, а може, й принесе волю не лише мені, а ймоєму нещасному народові? Я готовий пожерт-вувати всім, волею, життям, щастям, усім, що вмене є, щоб того моменту досягти в цьому ново-му році. Найбільше моє досягнення в останніхкількох днях старого року – вивчив напам’ять«Арабески».

А тюрма шумить, тюрма гуде... холодна тюрма...

РІК 1949П’ятниця, 7 січня 1949. Снився мені дивний сон.

Десь батько говорить мені – завтра вийдеш наволю. А пізніше отримую повідомлення із суду,а там великими буквами написано: 14 лютого49-го будеш звільнений... Дивно. До праці неходив. В обід вигнали на прогульку. Я був на цен-тралі31 й висварився, що не дають святкуватимого Різдва. Заявив їм виразно, що працюватине буду. На прогульці ходив зі Струком і Юрком П.По обіді вчепилася мене манія писання. Писав –

31 Від нім. Zentrale – приміщення адміністрації уста-нови.

Documents

Осип Зінкевич. Щоденник.1948-1949, 1967-1968, 1971-1976