ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

СЕРІЯ:

ІСТОРІЯ

ВИПУСК 11

ВІННИЦЯ 2006

ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

СЕРІЯ:

ІСТОРІЯ

ВИПУСК 11

За матеріалами Міжнародної наукової конференції «Національна інтелігенція в історії та культурі України

в ХІХ-ХХІ століттях».

26-27 жовтня 2006 р.

ВІННИЦЯ 2006

УДК 9

ББК 63.3(0)

Н-34

Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені

Михайла Коцюбинського. Вип. ХІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць /За

заг. ред. проф. П.С. Григорчука – Вінниця, 2006. – 398 с.

Рекомендовано до друку рішенням вченої ради Вінницького

державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського

від 20 вересня 2006 р. (протокол № 2)

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

П.С. Григорчук – кандидат історичних наук, професор (відповідальний редактор);

Л.В. Баженов – доктор історичних наук, професор;

В.П. Газін – доктор історичних наук, професор;

В.М. Даниленко – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України;

М.А. Журба – доктор історичних наук, професор;

М.М. Кравець – доктор історичних наук, професор;

О.П. Реєнт – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН

України; Ю.І. Поп – доктор історичних наук, професор;

С.І. Дровозюк – доктор іисторичних наук, професор;

В.О. Корнієнко – доктор політичних наук, професор;

О.К. Струкевич – доктор історичних наук, професор;

Ю.А. Зінько – кандидат історичних наук, доцент (відповідальний секретар);

О.А. Мельничук - кандидат історичних наук, доцент.

Адреса редакційної колегії: 21001, м. Вінниця, вул. Острозького, 32,

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського.

Інститут історії, етнології і права. Тел. 26-71-33.

Відповідальні за випуск: П.С. Григорчук, Ю.А. Зінько.

РЕЦЕНЗЕНТИ:

В.П. Шевчук – доктор історичних наук, професор;

В.І. Кучер – доктор історичних наук, професор;

© Вінницький державний педагогічний

університет імені Михайла Коцюбинського,

2006

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

3

Інтелігенція як носій національної ідеї і культури.

Історіографічні і джерелознавчі проблеми

Даниленко В.М.

АКАДЕМІЧНА НАУКА ЯК ПРЕДМЕТ ВИВЧЕННЯ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ …………….. 11

Турівний В.П.

ІДЕОЛОГІЯ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ – ОБ‘ЄКТ ПОЛІТИЧНОЇ ТУРБОТИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ

ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ……………………………………………………………… 14

Черкашина О.В.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ

КОБЗАРСЬКОЇ ЕПІЧНОЇ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ ТА ЗАРУБІЖЖІ …………………. 17

Сініцький А.Ц.

ПРОЦЕСИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ У КОНТЕКСТІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ІДЕЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПЕРША ПОЛОВИНА ХХ СТ.) ….. 21 Браніцька Т.Р.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВИКОНАВСЬКИХ ТРАДИЦІЙ ХІІІ-ХХСТ. В ПРОЦЕСІ ГРИ НА НАРОДНИХ

ІНСТРУМЕНТАХ ………………………………………………………... 25

Журбелюк Г.В.

ДО ПРОБЛЕМИ МЕНТАЛЬНОСТІ Й ЦІЛІСНОСТІ УКРАЇНСТВА ……………………. 29

Комісарчук М.Х.

УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ Й ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ ………... 31

Медалієва О.З.

МАТЕРІАЛИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ ЯК ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ

ДІЯЛЬНОСТІ НОВОРОСІЙСЬКОГО ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ТОВАРИСТВА

………………………………………………………… 33

Коляструк О.А.

ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ 1920-Х РР. У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ

ІСТОРІОГРАФІЇ ……………………………………………………………. 36

Галамай О.М.

ВЗАЄМИНИ ЦЕРКВИ І ДУХОВЕНСТВА З ДЕРЖАВОЮ У 20-Х РР. ХХ СТ.: ІСТОРІОГРАФІЯ

ПРОБЛЕМИ ……………………………………………………………… 40

Братко Н.Д.

ДИСКРЕДИТАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДУХОВНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ НА СТОРІНКАХ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ 1920 –Х РР. В КОНТЕКСТІ АНТИРЕЛІГІЙНОЇ ПРОПАГАНДИ

………………………………………………………………………………. 43

Музичко О.Є.

АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ В.І. ЛЕНІНА ПРЕДСТАВНИКАМИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ХХ СТ. ………………………………………………… 48

Ніколаєць Ю.О.

ВИСВІТЛЕННЯ ВІТЧИЗНЯНИМИ ДОСЛІДНИКАМИ УЧАСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В

ОПОЗИЦІЙНОМУ РУСІ У РОКИ ХРУЩОВСЬКОЇ ―ВІДЛИГИ‖ …… 52

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

4

Національна інтелігенція у ХІХ ст. – початку ХХ ст. та її участь у визвольних змаганнях в Україні у 1917-1920 рр.

Дмитренко А.П.

ВНЕСОК ПРОФЕСОРСЬКО–ВИКЛАДАЦЬКОГО СКЛАДУ ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ

КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ В РОЗВИТОК ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ (1863-1884 РР.)

………………………………………………………………… 57

Ятищук О.В.

Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ‘ЯНЕНКО ТА ГРОМАДСЬКО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ СЛОБОЖАНЩИНИ

…………………………………………………………………………. 61

Шамара С.О.

УЧАСТЬ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ

РУСІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. …………... 66

Двойнінова О.В.

РОЛЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В КООПЕРАТИВНОМУ БУДІВНИЦТВІ УКРАЇНИ

ПОЧАТКУ ХХ СТ. …………………………………………………………………………… 69

Фареній І.А.

МИКОЛА ПЕТРОВИЧ БАЛЛІН – ІДЕОЛОГ КООПЕРАТИВНОГО РУХУ ПОРЕФОРМЕНОЇ ДОБИ

(1860-ТІ – 1890-ТІ РР.) ………………………………………….. 74

Сторожук А.І.

СПАДКОЄМНА ТВОРЧА ЛІНІЯ ДВОХ СВІТОВИХ НАУКОВЦІВ:

І. ФРАНКО – К. КВІТКА …………………………………………………………………….. 77

Гавліч І.Б.

КОСТЬ ЛЕВИЦЬКИЙ – ЛІДЕР КООПЕРАТИВНОГО РУХУ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ В КІНЦІ ХІХ –НА

ПОЧАТКУ ХХ СТ. ………………………………………………………… 81

Козинець І.Ю.

РОЗВИТОК ОСВІТИ НА ВОЛИНІ ЗА ДОБИ ГЕТЬМАНАТУ П.СКОРОПАДСЬКОГО .. 85

Семенко Л.І.

УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ ТА ТВОРЧОСТІ ДИРИГЕНТА ПОЛІКАРПА БІГДАША-

БОГДАШЕВА …………………………………………………………………… 91

Барнасюк О.С.

КНЯГИНЯ М.Г. ЩЕРБАТОВА В ІСТОРІЇ М.НЕМИРОВА ……………………………… 96

Миронюк М.В., Степанчук Ю.С.

ПРОФЕСОР ПРАВА О. М. БОГДАНОВСЬКИЙ І ВІННИЧЧИНА ……………………… 99

Понєдєльник Л.А.

ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО – МЕЦЕНАТ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ……………………….. 101

Стрижова І.А.

ВНЕСОК ПРОФЕСОРІВ НОВОРОСІЙСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

У ПАМ‘ЯТКООХОРОННУ СПРАВУ ІІ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. …………………………. 104

Мезга Н.Н.

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

5

РОЛЬ М.В. ДОВНАР-ЗАПОЛЬСКОГО В БЕЛОРУССКО-УКРАИНСКИХ ПЕРЕГОВОРАХ 1918 Г.

…………………………………………………………………….. 108

Матейко Р.М.

УКРАЇНСЬКА МОЛОЧАРСЬКА КООПЕРАЦІЯ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ

ЯК ІСТОРИКО-ЕКОНОМІЧНЕ ЯВИЩЕ (1904 – 1939 РР.) ……………………………… 112

Гончарова Н.О.

ОСОБЛИВОСТІ УЧНІВСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ НАПЕРЕДОДНІ

ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ……………………………………………………………….. 117

Корновенко С.В.

УЧАСТЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У РОЗРОБЦІ ДЕНІКІНСЬКОГО ПРОЕКТУ

АГРАРНОЇ РЕФОРМИ ………………………………………………………………………. 122

Очеретяний В.В.

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ М.А. СЛАВИНСЬКОГО В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ

ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСКОГО 125

Грачевська Т.О.

ПАНАС ФЕДЕНКО В УКРАЇНСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 – 1920 РР.:

ПОДІЇ ТА ОЦІНКИ …………………………………………………………………………... 130

Акімов Ф.І., Бондаренко Д.Я.

УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ І ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ

ТА «ІДЕАЛЬНОЇ ВІТЧИЗНИ» В 1917 Р. …………………………………………………... 134

Білоус С.В.

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО У ВЗАЄМИНАХ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА

ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ РОСІЇ (БЕРЕЗЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 1917 Р.) ………….. 139

Петришина Л.В.

ЖІНОЧИЙ РУХ В УКРАЇНІ У 1917 Р. ……………………………………………………... 145

Горбатюк М.В.

АНДРІЙ НІКОВСЬКИЙ – РЕДАКТОР ГАЗЕТИ ―НОВА РАДА‖ ………………………… 150

Поп Ю.І., Кравчук О.М.

ПЕРШИЙ ГУБЕРНАТОР ЗАКАРПАТТЯ: ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Г. ЖАТКОВИЧА В 1918 – 1921 РР. ……………………………………………………….. 159

Прищепа О.П.

Г. КОСМІАДІ ТА КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЄ СЕРЕДОВИЩЕ МІСТА РІВНОГО ДОБИ

УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 РР. …... 166

Сорочан Н.А.

КОМІСАРИ НАРОДНОЇ ОСВІТИ В СИСТЕМІ ШКІЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ В УНР ЗА ДОБИ

ДИРЕКТОРІЇ (ГРУДЕНЬ 1918 Р. – ЛИСТОПАД 1920 Р.) …………………….. 170

Соломонова Т.Р.

КНИГОЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПЕРІОДУ―ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ‖ ……. 175

Саранча Г.В.

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

6

МИКОЛА ДЕНИСЮК – ВИДАВЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО ЖУРНАЛУ

―ОВИД‖ (ЧИКАГО, США) ………………………………… 179

Доля української інтелігенції в умовах тоталітарного режиму

Клименко В.А., Нікітін Ю.О.

М. Г. ХВИЛЬОВИЙ ЯК СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ 20-30-Х РР. ХХ

СТ. В УКРАЇНІ …………………………………………………………….. 186

Марківська Л.Л.

УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ВОЛИНІ: ПОШУК МОДЕЛЕЙ ТА ШЛЯХІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ

САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ (20 – 30 – ТІ РР. ХХ СТ.) …………………... 189

Дровозюк С.І.

БІЛЬШОВИЦЬКІ ТЕХНОЛОГІЇ "ПЕРЕВИХОВАННЯ" УКРАЇНСЬКОЇ

ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У 20-30-Х РР. ХХ СТ. ……………………………………………………… 193

Тучинський В.А.,Томулец В.

РАДЯНСЬКО-РУМУНСЬКІ ВІДНОСИНИ 1917-1924 РР. ЯК ГОЛОВНИЙ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ

ЧИННИК УТВОРЕННЯ МОЛДАВСЬКОЇ

АВТОНОМНОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ …………………….. 198

Анпілогова Т.Ю.

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ 1920-Х РР. ОЧИМА ГУМАНІТАРНОЇ

ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ДОНБАСУ: ВУЗЛОВІ ПИТАННЯ НЕЗГОДИ …………………………… 202

Мельничук О.А.

СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В УКРАЇНІ

У 1920-Х РР. ………………………………………………………………………………… 205

Гончарук Т.В.

УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

20-Х РР. ХХ СТ. ……………………………………………………………………………… 209

Григорчук П.С., Кузьмінець Н.П.

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО НА ПОДІЛЛІ В 20-ТІ РР. ХХ СТ. … 211

Чорнодід Л.В.

ПАРТІЙНО-ДЕРЖАВНИЙ ВПЛИВ НА АКАДЕМІЧНУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ

У 20-30-ТІ РР. ХХ СТ. ………………………………………………………………………. 215

Подолян В.В.

ФОРМУВАННЯ КООПЕРАТИВНИХ ПОГЛЯДІВ Й. А. ВОЛОШИНОВСЬКОГО ……. 220

Ніколіна І.І.

ФОРМУВАННЯ УЧИТЕЛЬСЬКИХ КАДРІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ

УКРАЇНИ В УМОВАХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

20-Х – ПОЧАТКУ 30-Х РР. ХХ СТ. ……………………………………………………….. 223

Кононенко В.В.

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ ТА ЇЇ ТРАНСФОРМАЦІЯ:

ВІД РСДРП ДО РКП(Б) ……………………………………………………………………... 233

Цьомра Т.

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

7

ДІЯЛЬНІСТЬ СІЛЬСЬКИХ ЛІКАРІВ УКРАЇНИ В ДОБУ НЕПУ ……………………….. 236

Мануілова К.В.

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ТА УКРАЇНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ

В УСРР У 20-Х– НА ПОЧ. 30-Х РР. ХХ СТ. ……………………………………………… 239

Антонішина Т.П.

УКРАЇНСЬКО-РАДЯНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИЙ ТРИКУТНИК У 20-Х РР. ХХ СТ. ……… 242

Косіненко О.В.

ПЕРШИЙ ДИРЕКТОР „КРИВОРІЖСТАЛІ‖ ЯКІВ ВЄСНІК –ПРЕДСТАВНИК УКРАЇНСЬКОЇ

ІНТЕЛІГЕНЦІЇ 20-3О-Х РР. ХХ СТ. …………………………………….. 246

Нестеренко В.А.

ДІЯЛЬНІСТЬ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ КАФЕДРИ ІСТОРІЇ ТА ЕКОНОМІКИ ПОДІЛЛЯ У СПРАВІ

УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

(1920–ТІ РР.) ………………………………………………………………………………….. 249

Остапенко С. В.

ПОСТАТЬ М.О.МАКСИМЕЙКА В ІСТОРИКО-НАУКОВОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ …. 253

Данілова І.Ю.

ОСВІТНІЙ РІВЕНЬ ЧЛЕНІВ ПРОТЕСТАНТСЬКИХ РЕЛІГІЙНИХ ГРОМАД УКРАЇНИ У

ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД (1945-1955 РР.) ……………………………………. 256

Романець Л.М.

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВІ УМОВИ ОСВІТЯН ВІННИЧЧИНИ В 1944-1958 РР. ………. 258

Чечина О.Д.

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНОГО

ТОВАРИСТВА В ПРАЗІ (1923-1945 РР.) …………………………… 261

Роєнко В.І.

ДОЛЯ ВЧЕНОГО ( М.І. ЯВОРСЬКИЙ) ……………………………………………………. 267

Романюк І.М., Пилявець Ю.Г.

СИСТЕМА ПІДГОТОВКИ Й ПЕРЕПІДГОТОВКИ БІБЛІОТЕЧНИХ КАДРІВ

РЕСПУБЛІКИ У 20-Х - НАПРИКІНЦІ 50-Х РР. ХХ СТ. ………………………………... 271

Мазило І.В., Стецкевич В.В.

МАТЕРІАЛЬНО-ПОБУТОВІ УМОВИ ЖИТТЯ І ПРАЦІ ІНЖЕНЕРНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ВІННИЦЬКОЇ

ЗАЛІЗНИЦІ (1944-1950 РР.) ………………………………………………. 273

Брегеда М.В.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ НАСТРОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

ПІСЛЯ ХХ З‘ЇЗДУ КПРС …………………………………………………………………… 275

Зуляк І.С.

КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРА КАНЦЕЛЯРІЇ

―ПРОСВІТИ‖ С. МАГАЛЯСА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД ……………………………… 279

Хоменко Н.М.

ЖИТЛОВІ ПРОБЛЕМИ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ В УРСР

(1950–СЕРЕДИНА 1960-Х РР.) …………………………………………………………….. 282

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

8

Лойко О.Г.

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ

ВІДНОСИН РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 1950-Х – 1960-Х РР. …………………… 286

Вєтрова М.Л.

ВИЩА ШКОЛА ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО

ЖИТТЯ ……………………………………………………………………. 289

Кам'янський П.Є.

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ ТА ЄПИСКОП ГРИГОРІЙ ХОМИШИН В БОРОТЬБІ

ЗА УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ І ДЕРЖАВНІСТЬ

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ. …………………………………………………………… 294

Недужко Ю. В.

КУЛЬТУРНІ ІНІЦІАТИВИ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В КОНТЕКСТІ БОРОТЬБИ ЗА

ВІДРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ 50–Х – ДРУГА ПОЛОВИНА 60-

Х РР. ХХ СТ.) ………………… 299

Зінько Ю.А.

РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ НА ТЕРЕНАХ ВІННИЧЧИНИ У 50-Х – 60-Х РР. ХХ СТ. ………. 304

Дмитрук В.І.

АКТИВІЗАЦІЯ ПОШИРЕННЯ САМВИДАВУ НА ТЛІ ЧЕХОСЛОВАЦЬКИХ

ПОДІЙ 1968 Р. ……………………………………………………………………………….. 306

Шановська О.А.

РОМАНТИЗМ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ КІНЦЯ 80-Х – ПОЧАТКУ 90-Х РР. ХХ СТ. ЯК ВИЯВ

НАЦІОНАЛЬНОГО МЕНТАЛІТЕТУ ………………………………… 309

Українська інтелігенція в роки незалежності України. Регіональні особливості історії української національної

інтелігенції в новітню добу Гриб О.І.

ВНЕСОК ОЛЕКСАНДРА БАРВІНСЬКОГО В РОЗВИТОК ФУНДАЦІЇ

ІМЕНІ КНЯЗЯ КОСТЯНТИНА ОСТРОЗЬКОГО В ТЕРНОПОЛІ ……………………….. 313

Білецька О.В.

ДОСЛІДНИК СЕРЕДНЬОВІЧНОГО ПОДІЛЛЯ ФЕДІР ЄВСТАФІЙОВИЧ ПЕТРУНЬ

(1894-1963) …………………………………………………………………………………… 316

Ясинецька Л.В.

З ІСТОРІЇ СТАРООБРЯДНИЦЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ СХІДНОГО ПОДІЛЛЯ

ХVІІ - ПОЧАТКУ ХХ СТ. …………………………………………………………………... 321

Рекрут В.П.

ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КООПЕРАТОРА ТА ЛІТЕРАТОРА

ДМИТРА МАРКОВИЧА У ВІННИЦІ В 1914-1917 РР. …………………………………... 324

Дояр Л.В.

ТЕХНІЧНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ КРИВОГО РОГУ НА ЕТАПІ СТАНОВЛЕННЯ

ГІРНИЧО-МЕТАЛУРГІЙНОЇ ГАЛУЗІ КРИВБАСУ (1920-30-ТІ РР.) …………………… 331

Гандзюк В.О.

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

9

ІДЕЯ ЄДИНОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ У ПРЕСІ ПОДІЛЛЯ (1919 Р.) ……………... 334

Гуцало Л.В.

ПОЛЬСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МЕНШИНА ВОЛИНІ У 20-30-Х РР. ХХ СТ. …………... 338

Стадник О.О.

СТАВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

В 20-Х РР. ХХ СТ. (НА МАТЕРІАЛАХ ПОДІЛЛЯ) ……………………………………... 344

Мельничук І.П., Петренко В.І., Кравченко П.М.

ДОКУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ПРО НАСТРОЇ СІЛЬСЬКОЇ

ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПОДІЛЛЯ В 1920-Х РР. …………………………………….. 346

Петровський Е.П.

ДОЛІ КЕРІВНИКІВ ОДЕСЬКОГО ОБЛАСНОГО ВІДДІЛУ НАРОДНОЇ ОСВІТИ

В ПЕРІОД МАСОВИХ РЕПРЕСІЙ 1930-Х РР. …………………………………………… 349

Лисий А.К., Бєлканія Г.С.

ДОКТОР МЕДИЦИНИ ІЗ СОРБОННИ …………………………………………………… 353

Іващук В.М.

СТАН ВІДНОСИН В СЕРЕДОВИЩІ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕМІГРАЦІЇ В ЗАХІДНІЙ

УКРАЇНІ (1935-1937 РР.): ЇХ ПРИЧИНИ ТА ВПЛИВ НА СПРАВУ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ

НАЦІЇ …………………………………………………... 355

Вишнякова Г.Л.

АКАДЕМІК В.П. ВОРОБЙОВ – ЗАСНОВНИК ХАРКІВСЬКОЇ

АНАТОМІЧНОЇ ШКОЛИ ………………………………………………………………….. 360

Попп Р.П.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕТНОСОЦІАЛЬНОГО СКЛАДУ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ЛЬВОВА

В ПЕРІОД СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (1944 – 1953 РР.) ………... 365

Шпак С.М.

ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КНИГОДРУКУВАННЯ

У НАУКОВОМУ ДОРОБКУ ОРЕСТА МАЦЮКА ………………………………………. 368

Сокирська В.В.

КРАЄЗНАВЧА І ПАМ‘ЯТКООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ

ГРИГОРІЯ ЮХИМОВИЧА ХРАБАНА …………………………………………………….. 374

Мисан В.О.

ІННОВАЦІЙНА НАВЧАЛЬНА КНИГА З ІСТОРІЇ ЯК РЕЗУЛЬТАТ УТВЕРДЖЕННЯ У

ВІТЧИЗНЯНОМУ ПІДРУЧНИКОТВОРЕННІ ПРОГРЕСИВНИХ ТЕНДЕНЦІЙ …… 378

Адамович С.В.

ПОГЛЯДИ В‘ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА НА ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ …….. 380

Пірус Т.П.

ГАННА СЕКРЕТ - З КОГОРТИ ДОСЛІДНИКІВ ПОДІЛЛЯ …………………………...... 383

Зінченко А.Л.

МИКОЛА ГОРБОВИЧ, ЯКИЙ БУДУВАВ УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ ……………………… 386

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

10

Жовнір Л.Ф., Жовнір С.М.

ОЛЕКСАНДР ТОПЧІЄВ – ВИЗНАЧНИЙ ГЕОГРАФ, ПЕДАГОГ, ОСОБИСТІСТЬ …… 390

Відомості про авторів …………………………………………………………... 394

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

11

Інтелігенція як носій національної ідеї і культури.

Історіографічні і джерелознавчі проблеми

В.М. Даниленко

АКАДЕМІЧНА НАУКА ЯК ПРЕДМЕТ ВИВЧЕННЯ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ

Аналіз тенденцій світового розвитку свідчить, що світ, безумовно, глобалізується. Особливо

виразною і чітко окресленою нині є «регіональна» глобалізація, епіцентрами якої є євро-атлантичний,

японо-китайський та російський сектори. Україна тривалий час знаходилася в зоні російських

впливів, передусім державно-силових, в результаті чого українська культура втратила ряд ознак

ідентичності, на час здобуття незалежності виявилася структурно неповною. Формування націй та

національних держав у так званому «розвинутому західному світі» було досягнуто у відповідний час

у рамках глобального переходу аграрного суспільства до суспільства індустріального, а Україні

доводиться реалізовувати цей проект із великим запізненням і вже в епоху глобалізації.

Для повноцінного і самодостатнього входження України в світовий культурний простір

потрібно, з одного боку, досягти повноти структури національної культури, а, з другого, – не

ізолюватись, не втратити можливостей «відкритості світу» і використання в національних інтересах

набутків світової цивілізації. Як цього досягти? Вихід, напевно, у тому, щоб збалансувати в Україні

впливи євро-атлантичні з російськими, зробити їх паритетно-конкурентними, але гармонійними. Це

не короткочасний, а довготривалий процес. І в нас ще є час, щоб зробити вибір: або стати

повноцінною національною державою і спільнотою, використавши можливості і досягнення тих, хто

відповідний етап розвитку вже пройшов, або залишитися в сучасному аморфному стані, так до кінця і

не конституювавшись у самостійну одиницю, розчинитися у «російському морі», а згодом у

вселенському потоці світової цивілізації.

Важливу роль у становленні незалежної України, розвитку суспільства відіграє наука,

передусім академічна. Досягнення теоретичної, або як її ще називають фундаментальної науки,

завжди оцінювались як суспільне багатство найвищого рівня.

Українська академічна наука має давні традиції. Важливими віхами у становленні науки

України були діяльність Києво-Могилянської академії, університетів Києва, Харкова, Львова, Одеси,

створення Наукового Товариства ім.Т.Шевченка (НТШ) у Львові та Українського наукового

товариства в Києві. Етапною подією стало відкриття Української Академії наук в листопаді 1918 р.

Створення Академії наук в Україні стало можливим в атмосфері національно-культурного

відродження, що панувало в країні наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть завдяки подвижницькій

діяльності багатьох вітчизняних діячів науки та культури. Із заснуванням Академії здійснилася давня

мрія української інтелігенції про створення в Україні вищої наукової установи, яка була б спроможна

організувати науково-дослідницьку діяльність людей науки і поставити її досягнення на службу

народові.

За минулий історичний період змінилося наше бачення світу й людини, змінилися інтереси

науки і пріоритети, методи й техніка наукової праці, не кажучи вже про проблематику і результати

наукових досліджень. Змінився також і образ науковця. Дослідник перестав бути рідкісною, інколи

чудернацькою фігурою суспільного життя, він перетворився на представника численної соціально-

професійної групи науковців. Наукові дослідження значною мірою, особливо в Європі,

перемістилися з університетських кафедр до спеціалізованих наукових інституцій, які створювали в

тих чи інших країнах одну або декілька академій наук. Еволюція форм і механізмів функціонування

європейських академій свідчить про те, що вона історично здійснювалася від традиційної форми

корпорації науковців, коли наука була слабодиференційованою і дослідники збиралися разом для

обговорення результатів власних досліджень, через їхню корпорацію, що намагається сумісно

реалізувати дослідницькі проекти і програми, до академії, яка, зберігаючи ознаки корпорації вчених,

складається з мережі різноманітних наукових установ.

З часу створення Академії наук в Україні академічна наука є предметом вивчення і

дослідження, все повнішого і глибшого. Сьогодні ми можемо говорити про великий масив

літератури, присвячений історії академічної науки – це узагальнювальні праці, індивідуальні

монографії, збірники документів і матеріалів, видання довідкового характеру. Вони висвітлюють

досягнення Академії за певний історичний період її існування, видавничу діяльність, наукові зв‘язки,

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

12

підготовку наукових кадрів, зростання матеріально-технічної бази, знайомлять з її структурою,

діяльністю окремих наукових установ, персональним складом Академії, життям і творчістю багатьох

науковців України.

Якісно новий етап у дослідженні історії Академії наук України розпочався в кінці 80-х років у

контексті важливих суспільно-політичних перетворень, коли науковці врешті-решт отримали

можливість доступу до документальних джерел і вироблення на їх основі нових, справді наукових

концептуальних підходів до висвітлення історичного процесу.

Протягом 1988–1992 років Президія і установи Академії наук вжили низку заходів,

спрямованих на ліквідацію «білих плям» в історії Академії, відновлення історичної справедливості

щодо багатьох репресованих і необґрунтовано виключених з Академії або ж несправедливо забутих

дослідників – жертв політичних репресій в тоталітарній державі. Тоді ж науковці Центру досліджень

науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва, Інституту української археографії,

Інституту історії України, Центральної наукової бібліотеки ім.В.І. Вернадського АН України

розпочали активну роботу щодо виявлення та публікації документів і матеріалів з колишніх

спецхранів, а також багатої наукової спадщини видатних науковців. У результаті науково-

документальна база історії Національної академії наук за останні 15–17 років зросла приблизно в 3–4

рази. При підготовці документальних видань використовувалися архівні, археографічні та

бібліографічні методи реконструкції наукової спадщини Академії, встановлення персонального

складу вчених, де плідно поєдналися здобутки архівістів та бібліографів у спробі реконструкції

архівного фонду ВУАН, а також бібліографічної редакційно-видавничої спадщини, що засвідчувала в

публікаціях наукових розробок пріоритети української науки та її міжнародний рівень. Під час

підготовки цих видань використовувалися й документи центральних державних архівів, зокрема

фонди Наркомату освіти ЦДАВО, Ради народних комісарів, ЦК КП(б)У у ЦДАГО, ЦДІАК, ЦДІАЛ

(особові архівні фонди деяких українських науковців та державних діячів тощо), ЦДАКФФД та ін.

На новій джерельній базі виникли й нові фундаментальні колективні монографії з історії

Української академії наук. Особливо варто відзначити «Історію Академії наук України. 1918–1993»

(К., 1994), підготовлену в Інституті історії та «Історію Національної Академії наук України в

суспільно-політичному контексті. 1918–1998» (К., 2000), яку написали С. Кульчицький, Ю. Павленко,

С. Руда, Ю. Храмов. Остання відзначається найбільш повним викладом і новітніми оцінками подій і

фактів академічного життя, великою кількістю нових, забутих чи замовчуваних раніше імен. У

монографії вперше вміщено хроніку діяльності Академії, яка поряд із загальноакадемічними фактами

містить багато виключно наукових результатів, персональні склади провідних наукових шкіл. На

сьогодні – це найбільш презентативне видання з історії Академії наук України.

Наукова, об‘єктивна історія Академії наук України – результат пошуку багатьох дослідників.

Широка панорама академічного життя, висвітлення місця й ролі академічної науки, Академії наук,

провідних її науковців і творчих колективів були б далеко не повними без вагомого внеску у

вивчення і дослідження теми таких науковців як Г. Добров, В. Онопрієнко, Б. Малицький,

Л. Матвєєва, Ю. Храмов, Л. Кістерська, І. Усенко, Г. Костюк, Т. Щербань, Е. Циганкова, В. Шмельов,

Т. Руда, Ю. Павленко, С. Кульчицький, В. Терлецький, В. Стогній, В. Тонкаль, А. Шпак, В. Мачулін,

О. Янковський, В. Чишко та інші. Їхні праці, написані з новітніх методологічних позицій, переважно

в модерністському стилі, який цілком відповідає сучасній суспільній ситуації всередині України,

вимагає формувати інтелектуальні конструкції, призначені підтримувати ідею націотворення.

У цей час в Україні дослідникам стали доступні й історичні праці з еміграції, присвячені

українській науці, як, наприклад, дослідження Н. Полонської-Василенко «Українська академія наук.

Нарис історії». У радянські часи не тільки використання такої літератури в працях істориків, але й

навіть зберігання її у приватній бібліотеці підпадало під дію ст.181 – «поширення літератури, що має

наклепницький зміст на радянський устрій». За цією статтею передбачалося покарання на термін від

одного до трьох років ув‘язнення. Поява нових праць програмувала плюралізм думок, подолання

провінціалізму та ізоляції.

Нині науковий пошук продовжується, історія Академії наук збагачується. Відбуваються й

інституційні зміни. В Україні виникають нові наукові осередки, які перебувають поза організаційним

полем офіційної науки, як-от: Товариство дослідників Центрально-Східної Європи, Українське

біографічне товариство, Наукове товариство імені Петра Могили в Києві, Інститут історичних

досліджень у Львівському університеті, часописи «Критика», «Український гуманітарний огляд» та

інші. Вони урізноманітнюють загальну картину й закладають базу для більшого плюралізму в

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

13

дослідженнях. Нині на часі нові наукові розвідки і фундаментальні праці, збірники документів і

матеріалів з історії Академії наук України.

Сьогодні, на наш погляд, необхідно врахувати два важливі моменти. Перше: документально-

історична база історії академічної науки може і повинна бути розширена, можливо, навіть за рахунок

порушення прийнятих в радянські часи і усталених донині форм і методів комплектування архівних

фондів. Нині залишається актуальною потреба залучення широкого кола джерел, які протягом

тривалого часу були невиправдано закриті для дослідників, зокрема архівів Служби безпеки України,

міністерства внутрішніх справ України. Численні інформаційно-аналітичні зведення, доповідні

записки центральних і місцевих органів радянських спецслужб несуть важливу інформацію про

процеси, що відбувалися в науковому, культурно-освітньому середовищі, подають характеристики на

окремих вчених, освітян. Архівно-слідчі справи не лише відтворюють біографічні відомості окремих

науковців, діячів освіти, культури, розкривають долю тисяч наших співвітчизників, що потрапили в

жорна репресій, а й через призму окремої особистості показують ті зміни, що відбувалися в сфері

науки, в суспільній свідомості. Друге: нам необхідно подолати герметичність значної частини нашого

історіографічного простору у тому числі і шляхом масового перенесення інформації з паперових на

електронні носії, поступового входження нашої історіографії у ширший, ніж теперішній, поняттєвий

та інформаційний простір. При цьому треба зважати на фактичний матеріальний занепад наукових

інституцій і тотальну залежність їх від держави, майже повну відсутність менеджменту науки, фахову

ізольованість науковців один від одного.

В одному із своїх виступів академік О. Онищенко, директор Всеукраїнської наукової

бібліотеки ім.В.Вернадського, справедливо відзначав, що нині деякі колосальні за обсягом і цінні за

змістом масиви документальної інформації, зокрема, з огляду на відомчий характер архівних

документів, ще недостатньо актуалізовані, не передбачені спеціальні засади їх збереження для

майбутніх поколінь. Серед них – документальна спадщина української науки, сконцентрована у

системі установ НАН України та інших відомчих наукових установах і закладах. Враховуючи

розпорошеність джерельної бази як української науки – НАН України, так і за її межами, зокрема в

системі різних відомств, що мали свої наукові інституції прикладного профілю, а також систему

державних наукових інституцій та науково-прикладних установ, що тією чи іншою мірою проводили

наукові дослідження – необхідно порушувати питання про створення корпоративних інформаційних

систем електронних ресурсів української науки. Це робота, яку треба робити вже зараз.

Взагалі проблема електронної інформації для сучасної української науки – це проблема із

проблем, це не тільки умова збереження історичного минулого, це корінна передумова перебудови

академічної науки і її успішного подальшого розвитку.

Сьогодні над національною академією наук здійснюють фактично насильство щодо її

реформування. Правда, є структури закостенілі, консервативні. Реформувати є що. Але! Яка мета

реформи Національної академії наук? Уряд твердив і твердить: «наблизити її до промисловості і

освіти». Питається: до якої промисловості? Приватизованого сектору, який працює за принципом,

який був би не зрозумілим і для К. Маркса, а саме: «товар – гроші – офшор», чи державного, який

практично «лежить» і чекає своїх «прихватизаторів»? Під яку структуру економіки? Під які

пріоритети? Під яку модель? Під яку стратегію? Багатоукладна економіка в Україні тільки

формується, а її структура ще не виразна. Кажуть: наука працює неефективно. Наука – це ще

питання, а от псевдоринкова економіка – так. Адже всього 15% (!) підприємств України

впроваджують сьогодні інновації. За деякими експертними оцінками через недовикористання

сучасних досягнень науки й технологій у виробництві Україна загалом щорічно втрачає до 10

мільярдів доларів США. Функція науки в нашому суспільстві сьогодні суто декоративна,

соціокультурна. Практика залишається несприйнятливою до наукових досягнень. Україна сьогодні

посідає останнє місце в Європі за індексом конкурентоспроможності зростання. То працює

неефективно наука чи економіка? І що потрібно реформувати передовсім? І коли ж розпочнеться

перехід України на інноваційну модель розвитку економіки? Наука поки що нікому фактично не

потрібна (хіба що її матеріально-технічна база є об‘єктом комерційної уваги окремих спритних псев

науковців).

Все це, звичайно, не означає, що академічна наука не повинна реформуватися. Обов‘язково

повинна. Українська академія наук завжди розвивалась інтенсивним шляхом і переважно за рахунок

військово-промислового комплексу. Нині вона має переорієнтуватися на невійськовий науковий

продукт, розвиваючись інтенсивним шляхом, знайти своє місце в міжнародному поділі праці. Отже,

реформи неминучі. Тільки у який спосіб і в якому напрямку? В ізоляції від світового наукового

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

14

процесу, від міжнародних технологічних потоків неможливийні розвиток української науки, ні її

глибоке осмислення, ні вивчення чи дослідження. За даними наукознавців, зараз у світі виходить 20–

30 тис. журналів, що друкують за рік декілька мільйонів статей. Можна елементарно загубитися в

цьому інформаційному потоці, а можна почувати себе досить вільно, використовуючи електронні

системи пошуку, що і є повсякденністю для західного дослідника. В Україні ж вільного доступу до

електронних журналів немає. А якщо є, то дуже обмежений. Українські дослідники майже не

користуються електронними пошуковими системами наукової літератури, а деякі навіть не знають

про них.

Правда, Центральна наукова бібліотека ім.Вернадського в Києві має повний електронний

каталог. Інститутські бібліотеки Академії електронних каталогів не мають. Як пише в «Дзеркалі

тижня» (№17, 7–13 травня 2005 р.) доктор біологічних наук Олександр Демченко, «ситуація абсурдна

навіть для Азії і Африки, не те що для Європи». Тому потрібна цілісна програма негайних заходів на

національному рівні, потрібна державна програма стимулювання публікацій за кордоном, потрібно

налагодити розповсюдження всієї української наукової продукції та інформації в електронній формі,

особливо журнальної, політематичних збірників наукових робіт і матеріалів конференцій,

дисертаційних досліджень.

Розміщення таких матеріалів в Інтернеті – запорука не тільки розвитку української науки, а й

її популяризації у власній країні та світі, поглибленого вивчення та дослідження історії. Українській

науці справді є чим і ким пишатися. Проте імена українських науковців у світовій літературі

згадуються все рідше і рідше, адже ніде в Інтернеті не знайти оригінальних праць наших корифеїв.

Тим часом у світі виросли вже цілі інтернетівські покоління, нові покоління науковців, які вважають,

що те, чого немає в Інтернеті, немає ніде, не існує в природі.

Наприклад, в Інтернеті популярних і важливих праць подвижника історії науки професора

Василя Шендеровського вдалося знайти всього дві: про відомого біолога Бориса Балінського і про

Івана Пулюя. Але не на академічному сайті, а на сайтах газет. Все. Більше нічого. Можливо, погано

шукали. Але немає і багатьох публікацій з історії науки і техніки названих раніше авторів. Виявилося

також, що не має своєї веб-сторінки навіть Центр досліджень науково-технічного потенціалу та

історії науки ім.Г.М. Доброва НАН України.

Інформаційна сфера – одна із проблемних сучасної української науки, її історії. Тому

заслуговує на всіляку підтримку ідея про створення Національної бази даних про українську науку з

потужною пошуковою системою. Це допоможе врятувати від повної інформаційної загибелі класичні

праці видатних українських науковців і задіяти в інформаційний потік усе надруковане останнім

часом дослідниками.

У цьому контексті реально актуалізується навчальний курс «Історія Європи: освітній та

науковий простір», пропонований деякими науковцями для вищих навчальних закладів. Курс,

безперечно, потрібний, він має всебічно розкрити процес формування освітньої та наукової систем

Європи відповідно до національних потреб і особливостей кожної європейської країни з урахуванням

історичних реалій, відобразити історичну єдність українського та європейського науково-освітнього

простору.

Подолання дефіциту інформації з історії науки шляхом прискореного наповнення

відповідними матеріалами Інтернету стане в практичній нагоді і студентам, і викладачам, і

просвітницьким організаціям, установам, і популяризаторам-ентузіастам. Водночас, це сприятиме

розширенню джерельної бази для подальшого вивчення історії української науки як складової

європейської і світової.

В.П. Турівний

ІДЕОЛОГІЯ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ – ОБ’ЄКТ ПОЛІТИЧНОЇ ТУРБОТИ СУЧАСНОЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Роки суверенізації України стали часом політичного й культурно-особистісного випробування

національної інтелігенції. Завдяки їй зростає духовний потенціал суспільства, долається відчуженість

людей від влади, виробляються правила їх політичної поведінки, переглядаються ціннісні установки,

підтримуються високі сподівання співвітчизників. Однак в тому, що український народ для росту

свого добробуту ефективно не скористався Незалежністю, а нині слабко, невміло підпорядковує нову

владу державотворчому поступу, є і її провина. Наші громадяни не позбулися соціально-політичних

ілюзій і міфів, про що засвідчило легке засвоєння навіювань «помаранчевої революції» 2004-2005 рр.

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

15

Влада, діючи безконтрольно, продовжує свої зловживання, чим дратує опозицію й опосередковано

підтримує раніше сформований соціально-напружений і протестно-мобільний спосіб життя значної

частини населення, що провокує масове використання адмінресурсу і несе загрозу всенародного

бунту. А саме інтелігенція покликана своїм народним походженням і національно-патріотичною

налаштованістю згуртувати людей навколо національної ідеї і запропонувати політикам ефективні

технології впливу на людську свідомість.

Великі надії на інтелігенцію в гуманізації суспільства покладали зарубіжні науковці

Р. Міхельс, Р. Міллс та інші. Гносеологічну значимість мають також праці дослідників радянської

доби, хоча вони віддавали перевагу при вивченні ролі інтелігенції соціологічному і

культурологічному підходу, справедливо розглядаючи її як соціальне, а не політичне утворення. До

того ж радянській інтелігенції, як і дореволюційній (початку ХХ ст.) бракувало націоналізму, бо вона,

як писав М. Міхновський, була запаморочена усякими московськими теоріями, що засуджували

сепаратизм і славили інтернаціоналізм.

У наш час, коли зросла роль національної самосвідомості українців, існує суспільна потреба

наукового вивчення ідеологічної місії інтелігенції. Без її волі і характеру, духовно-творчого

потенціалу, високої вихованості, цілісно зразкової інтелігентності нам не обійтись, не визначити

майбутній державний устрій України, не створити в країні елітарно-досконалий механізм

«рекрутування» і відтворення політичного лідерства, примноження талантами інтелектуально-

політичного ресурсу держави. Продовжуючи відстоювати гуманістичні традиції, сучасна українська

інтелігенція намагається використати не лише науку, освіту, релігію, літературу, мову, але й політику

для захисту духовної свободи особи і оздоровлення взаємин між людьми та їх політичними

спільнотами.

Хоч помітно зросла національно-ідеологічна активність нашої інтелігенції, але повільна

демократизація політичного режиму перешкоджає їй самовіддано займатись інтелектуальною

творчістю, зміцнювати свої позиції організаційно-політично. Мабуть, це відобразилось на її

критичних оцінках окремими інтелектуалами. Так, розмірковуючи над проблемами визначеності та

значення ролі інтелектуальної еліти у контексті сучасних трансформаційних процесів, віце-президент

НАНУ В. Литвин закликає не звинувачувати її в непідготовленості й непридатності для вирішення

конкретних завдань.1 А філософ С. Грабовський пише, що наша інтелігенція переважно російсько-

радянського штибу. Вона, на його думку, не здатна бути носієм раціонального й вольового

філософського розмислу і конструктивної дії, не проявляє волі до вільного життя, не чинить

належного опору філософській неспроможності та свавіллю молодої української буржуазії.2 «Ми ще

не маємо справжньої інтелігенції»3,- відверто заявив відомий поет і громадський діяч Прикарпаття

С. Пушик. Місце української інтелігенції у трансформації сучасного суспільства намагались

визначити її форуми (1991р., 1995р.). Підсумовуючи їх роботу, у травні 1999 р. другий з‘їзд Конгресу

української інтелігенції (голова І. Драч) відзначив, що виконавчій владі національна інтелігенція не

потрібна.

Справді, ні кількісно, ні якісно нинішня інтелігенція не відповідає вимогам часу. Тому й мало

її серед політиків та державних службовців, що робить хиткою українську державність. І все ж таки

відродити свою національну державу, консолідувати українське суспільство можна на основі

цінностей, які спираються на культурні традиції, наукові інновації, сучасну освіту та інтелект нації,

концентрованим носієм яких є інтелігенція, бо вона має конструктивний, аналітико-оціночний стиль

мислення, підвищену громадянську освіченість і готова впоратися з новими завданнями й

ситуаціями, сприйняти і розвивати консенсусну ідеологічну стратегію державотворення, не

протиставляючи її гаслам побудови громадянського суспільства.

Постійні коливання суспільно-політичних орієнтацій зумовлюють і породжують у членів

суспільства потребу виробляти ідеологію, яка, з одного боку, утримує від скочування на крайні

позиції, а, з другого, - надає власному світобаченню певності й стабільності, стверджує сенс свого

буття. Засвоївши ідеологію, людина переймається багатьма суспільними проблемами, бачить в своїй

суб‘єктивній діяльності соціальний смисл, усвідомлює свою роль в політиці. Якщо ж засвоєна

особою ідеологія відповідає її потребам, то вона позбавляє сумнівів і вагань, які часто стають

перешкодою продуктивній активності. Ідея, що породжує упевненість, стає активною силою, звільняє

людину з-під впливу авторитарної ідеології, формує певний спосіб філософського мислення, робить її

спроможною взаємодіяти зі світом. Завдяки ідеології як логічно впорядкованій і структурованої

частині світогляду вона здобуває владу над своїм оточенням.

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

16

Ідеологія ближча до практичного соціального знання, ніж до наукової теорії. Вона лише

впливає на погляди, не вивищуючись над ними, включає ті національні надбання, які набувають для

особи особливої значущості, займають провідні місця в ієрархії цінностей. Людина враховує вимоги

суспільства і знання про нього інших, їхні уявлення про перспективи розвитку політичної системи.

Пошук моделі майбутнього завжди відбувається з орієнтацією на апробовані чи бажані соціальні

настанови і стереотипи, які визначають легітимні шляхи її реалізації. Загальність цілей не лише не

суперечить суб‘єктивній скоординованості індивідуальних зусиль, а й нарощує персональну

відповідальність за рішення, що приймаються.

На ґрунті політичної ідеології мотивується соціальна активність, виваженіше формується

політична мета і добираються засоби для її досягнення, мобілізуються етнонаціональні та соціальні

групи для підтримки цієї мети й участі в її реалізації. Політична наука досліджує політичні цінності,

нормативні оцінки та вивчає політичну реальність, переслідуючи цілі створення теорій і вироблення

рекомендацій стосовно політичного процесу. Діапазон ідеологічної роботи інтелігенції значно

ширший. Вона вносить свій вклад на усіх рівнях ідеології: теоретико-концептуальному (основні

положення, принципи, інтереси, ідеали); програмно-політичному (програми, гасла, вимоги);

актуалізованому (засвоєння громадянами цілей та принципів ідеології).

Ідеологія потрібна демократичній державі для виконання нею своїх найважливіших функцій.

Слугуючи інструментом злагоди й політичної стабільності, гарантом правопорядку, вона керується

ідеологією, щоб повніше і справедливіше виразити інтереси більшості населення і забезпечити

морально-політичну єдність суспільства. Діяльність її ідеологічних установ має захисний,

апологетичний характер. У період же становлення молодих національних держав, як правило,

відбувається ідеологічна боротьба, в якій вирішальне значення мають, окрім волі політиків, рівень

політичної свідомості, моральної і правової культури, психологія, традиції і склад душі народу.

Масове поширення політико-філософських знань переслідує мету виховати в суб‘єктів народовладдя

необхідне політичне чуття, навчити дотримуватися демократичних норм цивілізовано, керуючись

своїм інтелектом, розумом, а не силою.

Державотворення виявило сутність найважливіших етнонаціональних проблем, бо воно

проявляється у відродженні духовності, самобутності та місцевому колориті народної культури.

Ідеологи вчасно вказали на те, що у перші роки української незалежності найбільш поширеним типом

соціальної ідентифікації була етнічна, при якій люди ідентифікували себе не стільки з ідеологічними

системами, стільки з етнічними та міжнаціональними спільнотами. Це допомогло державотворцям

привернути увагу усіх патріотичних сил до етнічної солідарності й правильно спрямувати її

політичну соціалізацію на творення загальноукраїнської політичної нації та національної держави.

Головне питання сучасності внутрішньої політики України полягає в тому, щоб не допустити

використання екстремістських національно-етнічних і регіональних відмінностей в антиукраїнських

цілях, щоб створити інститути соціально-політичного партнерства. Демократія не зможе утвердитись

без правової держави, без ідеологічно підготовлених, високоморальних і відповідальних політиків,

які б відродили довір‘я народу до влади і провели її організаційну модернізацію, проєвропейську

трансформацію.

Сьогодні тривають дискусії про українську модель держави і перспективи розвитку

державності України, вибору українського шляху побудови нової держави європейського зразка. Як і

личить відкритому суспільству знань, мають місце різні проекти. Ідей висловлено багато, але вони не

втілені в стратегічні проекти, не включені в арсенал фундаментальних політичних теорій, не стали

науково-теоретичним підґрунтям стратегії політичних реформ.

Справжня інтелігенція розуміє, що політична свідомість і поведінка сучасних людей

спрямовується, передусім, партійно-ідеологічними факторами, запропонованими ними програмами

суспільних перетворень, в яких правдиво і комплексно відображені соціальні проблеми. Критерії

політичної зрілості інтелігенції, на наш погляд, слід шукати у сфері її співпраці з партіями, які мають

широку підтримку народу. Її елітарність формується також в процесі поширення партійної ідеології

та поєднання її з масовими рухами. Лише співробітництво партій з інтелігентними людьми

забезпечить виконання ними головної своєї функції, яка полягає в підготовці професійних політиків і

поповненні державних та інших політичних органів енергійними і високоідейними кадрами,

здатними вдосконалювати управління самоврядуванням, вміло використовувати зрослу політичну

активність мас, їх національні цінності для розбудови державності. При цьому варто керуватись

політологічними вимогами до лідерів. Зокрема нагадаю що, Аристотель визначив три якості, якими

мають володіти претенденти на вищі посади: «по-перше, співчувати існуючому державному устрою;

Серія: ІСТОРІЯ …………………………………………………………………………………………………………

17

мати великі здібності до виконання обов‘язків, пов‘язаних з посадою; по-третє, відзначатись

доброчесністю і справедливістю».4

Оновлення у 2006 році в результаті пропорційної виборчої системи політичної конструкції і

персонального складу Верховної Ради має доповнитись поліпшенням методології й методики її

роботи, які б враховували динамізм суспільних змін, орієнтували управлінців усіх рівнів на

професійне вирішення нових завдань правовими засобами, обмежили шкідливі наслідки

корпоративізму та посилили відповідальність народних депутатів за законодавчу неврегульованість

ринкових відносин, низьку якість й ефективність законів, за посадові правопорушення й зубожіння

народу. Остаточно відділити створену соціально-ринкову систему господарювання від попередньої,

командно-адміністративної, шляхом демократизації і раціоналізації не вдається, потрібна ще й її

ідеологічна орієнтованість на вищі цивілізаційні зразки, які, на жаль, засвоюються структурами

громадянського суспільства швидше за правлячу еліту й державних службовців з їх бюрократично-

викривленою правосвідомістю і низькою політичною культурою.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Литвин В. Інтелігенція у контексті сучасних процесів. Виступ Голови Верховної Ради України з

нагоди 85-річчя Кам‘янець-Подільського державного університету. // Голос України. – 2003. – 24 жовтня. – С.4-

5; 2. Грабовський С. Чи є порятунок для пострадянської філософії? // Сучасність. – 1996. - №2. – С.83; 3. Голос

України. – 1