Оксана ДЯКІВ

Нескорені серця

Лірика

Хмельницький

Видавництво книг «Лілія» Видавець Стасюк Л. С.

2015

2

УДК 821.161.2 ББК 84(4УКР) Д99 Дяків О. Д99 Нескорені серця / Оксана Дяків. – Хмельницький, Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2015. – 100 с.

ISBN 978-617-7184-86-6

«Нескорені серця» – шоста збірка Оксани Дяків, яка виходить у світ у надзвичайно складний історичний період становлення нашої держави, коли українська Революція Гідності стала символом утвердження прагнень до євро-пейських цінностей у споконвічно європейській державі, а на Сході України точиться неоголошена війна. Саме цій животрепетній темі сучасної боротьби українського народу за волю і державність, її історичним віхам та знаковим постатям присвячений перший розділ книжки «Єднання час – від серця і до серця», вірші якого покликані підтримати патріотичний дух нашого народу, вписати поетичним словом на скрижалі літопису подвиг наших Героїв, які жертвуючи найдорожчим – життям і здоров’ям – протистоять підступному і цинічному ворогові.

Провідними мотивами збірки є теми України, патріотизму, глибока і вічна філософія єднання людини зі своєю землею та народом, що також відображено у другому промовистому розділі книжки «Зоря людського духу й долі». Авторка підкреслює, що зв’язок зі своєю Вітчизною є одним із головних чинників внутрішньої гармонії людини, національної самоідентифікації.

Літераторка змальовує Україну, рідне Наддністров’я як вічний і нетлінний образ, що всотав українське слово і пісню, красу національних святинь, традицій, обрядів. Причому образ Батьківщини у збірці поступово розростається: від містечка Заліщики, серце якого «б’ється неспокійно», «срібного Дністра», «магічного Наддністров’я», «коштовного краю», яким пишається авторка, – до всього повнокровного українського світу…

УДК 821.161.2

ББК 84(4УКР)

© Дяків О. І., текст, 2015 © Сорочук А. Я., фотохудожник обкладинки, 2015 ISBN 978-617-7184-86-6 © ФО-П Стасюк Л. С., друк 2015

3

В ПОЕЗІЇ – ГОЛОС РІДНОЇ ЗЕМЛІ У Чернівецькому видавництві ТОВ «ДрукАрт» фактично

протягом неповного року вийшли у світ дві поетичні збірки заліщицької поетеси Оксани Дяків «Гармонія протилежності» та «Спектральність слів». Це був дебют в українській літературі молодої авторки, але дебют промовистий і вагомий... Уже в 2001-му, коли пані Оксана стала редактором Заліщицької районної газети «Колос», про жінку заговорили колеги по перу як про людину, котра знається із газетярським словом. Зовсім не випадково згодом вона була прийнята до Національної спілки журналістів України, стала учасницею трьох професійних конкурсів преси у 2003-2005 роках, які організовувала Українська Асоціація Видавців Періодичної Преси (УАВПП) за підтримки Посольства США в Україні. З часом як дипло-мований філолог Оксана Дяків випробовує себе спочатку в публіцистиці, а далі – в поезії. Її друкують газети «Свобода», «Вільне життя», «Четверта влада», журнал «Літературний Тернопіль». Кожний прожитий день балансує у її єстві між журналістикою і віршованим словом.

Переважна більшість творів, які публікує авторка з берегів Дністра, наповнені філософським змістом. Вірші Оксани Дяків змушують шанувальників поетичного слова через її своєрідне бачення глянути на сьогоденне наше буття.

Заглибившись у цей поетичний світ, з приємністю пізнаємо навіть сірі будні через призму уяви її творів, співпереживаємо разом із нею:

Мінорним акордом вривається осінь У літню мажорність октав. Запахло смолою вологою сосен, Пожухлістю стомлених трав.

У семи розділах першої збірки «Гармонія протилежності» Оксана Дяків, як вона пише в авторському післяслові, намагається картини природи пов’язати з душевними настроями, тому їй здебільшого і вдається духовну спорідненість ліричного героя з навколишнім світом поєднати насиченою гамою барв, мелодій і голосів рідної землі.

4

Очевидно, що суттєвий вплив на її бачення творчості, ставлення до рідного краю має поезія Ліни Костенко, рядки з віршів якої часто використовує як епіграфи до свого творчого натхнення. Розділи обох збірок яскраво видають світобачення і сприйняття, тривоги і помисли нашої землячки щодо навколишнього світу. «Душі криниця», «Звукопис отчого краю», «Пасторальна тиша поля бою» звучать як лейтмотив її громадянських і ліричних переживань. А такі поезії, як «Зрілість», «Почни із себе», «Береги», «Різдво», «Бабине літо», «Ранок» образністю і оптимізмом додають теплого настрою читачам на кожний день:

На бані храму небо зайнялось – Так ніжнотонно заіскривсь світанок. Мов помаранча, викотився ранок, На дольки сонця поділивсь Дністром.

Поетеса принципово переконана, що ми, люди, зовсім не маємо права вважати себе власниками природи. Тому маємо тішитися кольором свіжих листочків, подихом вітру, чистотою і ніжністю дощових крапель:

А повітря так пахне каштанами! Десь зависли у небі грози. Райські яблуні квітнуть заново. Ловить сонце в пелюстки мімоза.

Гадаю, поетичний старт Оксани Дяків у вигляді відразу двох збірок однозначно знайшов своїх читачів серед людей, які розуміються і знають смак віршованого слова. Бо чимало її творів, перефразовуючи Ліну Костенко, нагадують ранню заліщицьку квітучу вишеньку, що на світанку струшує росу.

Хай щастить тобі, пані Оксано, у життєвому вирі кращих зразків української поезії!

Василь ТРАКАЛО, член Національної спілки письменників України,

заслужений журналіст України

5

СПЕКТРАЛЬНІСТЬ ВІРШІВ ОКСАНИ ДЯКІВ На суд читацького загалу вже п’ять власних поетичних

збірок представила редактор Заліщицької районної газети «Колос» Оксана Дяків. Якщо повернутися до її перших збірок, зокрема до двокнижжя, то це – ошатно видані твори, а «Спектральність слів» (2013 рік) є логічним продовженням першої книжки авторки «Гармонія протилежності» (2012 рік), яка побачила світ також у видавництві ТОВ «ДрукАрт» (м. Чернівці). Тож як протоптує свою літературну стежину авторка, тісно пов’язуючи художнє слово з редакційною робо-тою у Заліщицькій районці «Колос»? Гортаючи п’ятироздільну збірку, бачимо, що вона скомпонована з художньо-журналіст-ським смаком: перевита цитатами класиків літератури, відомих артистів, світлинами з театральної вистави, цікавими малюнками-заставками. Інколи окремі рядки й строфи виділені курсивом. Авторські дизайн та верстка «Спектральності слів» таки забезпечують уподобання молодої поетеси. Уже в заспівному однойменному вірші Оксана Дяків зізнається:

Ми всі від лона – вже не бездоганні: За поворотом долі – свіжий гріх. То груди – в орденах, медалях, То в попелі від голови й до ніг...

Спектральність поетичного світобачення забезпечують у збірці добротні творчі літературні знахідки, зокрема, такі:

Спогад у дірявій кишені пам’яті / Стривожений сумом спокій / Надтріснута чаша думки / Щоб ніж розлуки не колов нас та ін. А ще поетеса вміє лише одним-єдиним рядком змалювати образ, як, для прикладу, у вірші «Дівча»: Йде дівча привітне – юне, макоцвітне. На мою думку, творчість Оксани Дяків має своєрідний янгольський щит. Тому й справді, як зізнається поетеса: «Поезія цвіте у прозі…» І тут, дійсно, доречні слова Івана Малковича:

Лиш вуста дрижать гарячі: Янголе, не впадь з плеча.

Володимир КРАВЧУК, член Національних спілок

письменників та журналістів України

6

І. Єднання час – від серця і до серця

ХАЙ АНГЕЛИ ЗАХИСТЯТЬ!

На волонтерській дошці оголошень волонтер із Хмельницького Юрій Лісецький написав: «Усім – доброго

вечора, повернулись із 31 блокпоста, хлопці просять: може, хтось напише вірш або пісню для них, щоб прослуховувати в тяжку

хвилину…» Так народилась наша пісня у творчому тандемі: музика Ярослава Гринишина, виконання Марини Грабовецької,

яку воїн-афганець, а нині активний волонтер Ярослав Гринишин разом із відео передав нашим бійцям.

Солдати, залишайтеся живі Наперекір і обстрілам, і «Градам»! На вас чекають квіти польові, Дружина й діти, наречена й мати… Титани духу: кожен патріот! Несуть у душах полум’яну силу. Вони – Вкраїни щит і меч, оплот – Ворожа нечисть ляже у могилу!

7

Ви небо підпираєте: грудьми Бороните святу батьківську хату. Хай Ангели вас захистять крильми! Молитви наші – оберіг солдату… Ми вірим щиро: небо голубе Ще мирною веселкою озветься. Вкраїнська армія з народом йде: Єднання час – від серця і до серця!

НЕОГОЛОШЕНА ВІЙНА «Неоголошена війна» і «дивна», «Гібридна», підла і сторука, «Керованого хаосу війна», «Прихована», «таємна» бойня-мука. «Напіввійна» – як сила упокорення. Мета – це «Русскій мір» міфічний, Народу українського підкорення – План путінський шизофренічний. Російська Федерація – злий варвар: До гласу розуму – стіна глуха, Поза законом світовим загарбник, Що не боїться смертного гріха!.. Ми захищаємось! Вкраїнський опір Єднає Збройні сили і народ. На блокпостах солдати і в окопах – Вітчизни рідної святий оплот!

8

МАТЕРИНСЬКЕ ЧЕКАННЯ

Присвячується усім борцям за волю України; воїнам, уродженцям Заліщанщини, які віддали життя за незалежність нашої держави у неоголошеній війні на Сході: Олегові Гульку, бійцю 24-го батальйону

«Айдар» (7 липня 2014 р.), Орестові Квачу, бійцю «Айдару» (27 липня 2014 р.), Станіславові Лаврику, військовослужбовцю 24-ї окремої

механізованої бригади (помер 20 жовтня 2014 р. під час виконання завдань військової служби), Володимиру Марусичу, гранатометнику

24-ї окремої механізованої бригади (загинув 6 листопада 2014 р.).

Війна іде, гряде війна – така жорстока… І плаче мати не одна, бо одинока. З’явилась в косах сивина, в очах – зажура. Щоночі сниться неньці син. Сумує джура… Летять у небі журавлі, а просинь плаче… Чому загинув молодим, чому, козаче? За Україну він поліг, за рідну хату, Герою – слава на віки і честь – солдату!.. Бої на Сході ще гримлять за Україну, Болять серця у матерів: «Та де ж ти, сину?! Вернись, дитино, крізь громи і крізь гармати Наперекір смертям, війні буду чекати!..» Озвався голос, як сурма срібна із Неба: «Не плач, матусю, не ридай, прошу – не треба… Мов янгол, з вітром прилечу крізь часу ріки, З Вітчизною, з тобою я буду навіки!.. »

9

ЗА МИРНУ ВЕСНУ Коли це припиниться, Боже?! На смертне лягаючи ложе, З життям розпрощались сини, Занадто ще юні вони… В зажурі схилися квіти… Без батька залишились діти... Весь світ вже супроти війни, Щоб миру діждатись весни!

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

Присвячено «Небесній Сотні» і всім борцям за незалежність

Української держави

Герої не вмирають! Герої не вмирають! Ця щира правда – Божий мудрий дзвін, Життя і кров, пролита в ім’я змін.

Герої не вмирають! Герої не вмирають! Вони – це совість наша, борг землі, Вкраїні рідній, сироті-сім’ї…

Герої не вмирають! Герої не вмирають! «Небесна Сотня» – промені зірок, Олтар жертовності, до істин крок.

Герої не вмирають! Герої не вмирають! Вони живуть у пам’яті, серцях, Їх справжній дух несе вкраїнський стяг!

10

БАРИКАДНЕ Барикади на Інститутській Перемістяться скоро в Москву. І у паніці буде ще Путін Утікати в Сибір-глушину!.. Так! Ми хочемо цього з тобою: Скільки можна терпіти тюрму?! І стає Військо Світла до бою, Щоб здолати російську чуму! *** *** *** Імперський сказ спинився б на кордоні, Якби не п’ята зрадництва «колона». Народ недарма скаже, як зав’яже. Тож бійся Правди, сило підла, вража! Бо встане гордо в повен ріст Вкраїна, Буде подолана війна-руїна. Жертвоприношенням ми миру заслужили. Хай буде з кожним українцем Божа сила!..

УКРАЇНСЬКІЙ – ШАНУ!

…І всі мови Слав'янського люду – Всі знаєте. А своєї Дастьбі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, – Отойді ми заходимось!..

Тарас Шевченко «І мертвим, і живим…», 1845 рік .

Перш ніж стане муж до влади, Мусить мову знати добре, Щоб з народом зрозуміло Спілкуватись про вагоме.

11

Та, на жаль, не чуєм мови В українській нашій Раді, Бо туди пішли за грішми: Пирога урвуть принади! України ждем розвою – До парламенту взиваєм. Та лиш в мовному двобої «Маєм далі те, що маєм!» Майорять знамена пружно На Хрещатику-майдані – Вимагатимемо дружно Українській мові – шани!

ЯНГОЛ ПЛАЧЕ Упивається кров’ю історія, Умиваються слізьми поля: Повертає в бойовище колія – В танках, «Градах» і шрамах земля. Та коли ж горю край буде, Боже мій?! Янгол плаче над синню очей… Де сховатися дітям від обстрілів І тривожно-вогненних ночей? «Старший брат» втратив совість, глузд, людяність, Бо руйнує Луганськ і Донбас, Прикриває брехнею-облудою Ницих вбивств, зрад і підлості час. Втрати біль – Маріуполь-трагедія, Знов смертями сичить тероризм… Із народом єднається армія, Щоб здолати російський фашизм. Ми не хочем, щоб буфером-зоною Україна була від орди!.. Кожен воїн стоїть обороною, Щоб розквітли ще мирні сади…

12

ВІЙНА ПРОТИ КАЇНА Московський чобіт топче Україну!.. Наш бій священний – проти Сатани! Несе Росія смерть синам, руїну І ятрить смерч новітньої війни… Цинізм, байдужість до страждань країни! (А «братом» називали день за днем!) Антихрист Путін – зло, антилюдина: Загруз в брехні й абсурдності «ідей»! Нема в нас виходу – лиш битись сміло, Сучасний Каїн нищить брата знов… Вкраїнська армія йде в бій за Боже діло: Цю кривду може змити тільки кров! Солдатів, як собак, ховають росіяни: Безславно в шанцях «дивної війни»… Вкраїнців проводжають, як Героїв, Бо Правда – Бог! Брехня – від Сатани! Сини й батьки боронять рідну землю: Міста і села, ріки і поля… Цвіт нації воює сокровенно – Вкраїнським стягом Гідність промовля!.. Ідуть у бій супроти супостата… Воскреслий Авель з іменем Отця… Стоять із честю в полі брат за брата – Війною Каїна не скорені серця!

13

ПРОТИ ВІЙНИ ПЛІЧ-О-ПЛІЧ Сніжнопінна зима… Брудно-сіра війна… Ні! Багряна вона, І не видно їй дна!.. Волновахи кров, біль – З рани сліз гірких сіль… Розстріл мирних людей – Тероризм без ідей. Ворог біситься-рве, Хлепче кров рідну, п’є… Але вдавиться він – Стріне праведний гнів! Браття, сестри, сини, Ката зборемо ми! Чорних днів настав час В «Градах», «Смерчах» Донбас… Та віддавши його, Втратим частку свого. Це – Вкраїни земля: Люди, шахти, поля… Путін Крим НАШ забрав – Не спинився, не став! Відрубає Донбас, Й за Луганськом – до нас:

Встромить в Київ клин-меч, Зоре край навпростець – Через села й міста, Закривавить серця… Ось у тому-той у річ, Аби йти всім навстріч Темній силі війни, Проти бойні-чуми, Бо вкорочує вік Жертв і ран скорбний лік. Вірим: вистачить сил Повернуть спокій, мир! Просим Бога щодня… Вся вкраїнська рідня, Кожен з нас волонтер Молитов і пожертв… І розплата гряде – Ворог ниций впаде. Переможемо ніч: Кожен з нас, пліч-о-пліч!

14

БЕЗКОМПРОМІСНА НАДІЯ

Незаконно ув'язненій у Росії українській льотчиці, Герою України

Надії Савченко присвячено

На обличчі нема макіяжу… Компромісів – ні грама, ні сліз! Ув очах Наді смуток приляже, як почує підступності сміх…

У турботах – сестра її й мати, Бо навколо – тюремний пустир. Силу волі їй треба плекати, щоби пристань добра віднайти…

Прагне терпкість туману відчути, смак джерельної – свіжість води, щоб забути полону отруту – відродити душевні сади…

Бо за мирне без ворога завтра голубині леліє вітри, терпить голод й неволю за ПРАВДУ, в її серці – глибінь правоти!

БЕРЕГИНІ УКРАЇНИ

Тендітність, фемінізм і гендер На шальках різних чи єдиних? Чи виграла жіночність тендер В горнилі історичної гордині?..

Літопис світу возвеличив Княгиню Ольгу та Чурай Марусю. Зорею на турецькім видноколі Був час Лісовської Настусі...

15

Звитяжниці вкраїнські – берегині, Козачки й зв’язкові ОУН – В історії ішли на рівних Супроти рабства й скверни дум. Оленою Телігою пишатись Повинні ми за подвиг її славний І в Книзі Пам’яті ім’я закарбувати, Бо кров пролита за святу державність! Софія Русова, Марія Заньковецька – Освіта і мистецтво на стезі, Яка веде від серця і до серця, Щоб доля не спіткнулась на межі. Сміливо дійсність висуває – Як авангард – жіноче слово: Костенко Ліна ПРАВДУ знає, Бо очищає зерна від полови... Надія Савченко – на фронті Новітньої війни з ордою. Її небесні горизонти Вражають мужності ходою. Немов Афіна давньогрецька – Прекрасна й мудра, як Паллада. Надія доторкає серця: Її підтримує громада!.. Багато героїнь зростила Земля Вкраїнськая велична. А чоловіча слава й сила Нехай із ними будуть вічно!

16

ДОНЕЦЬКА ФОРТЕЦЯ В ріднім домі – війна, тероризм! Україна в огні та окопах… Двадцять перше століття – російський фашизм Як агресор у центрі Європи! Бій… Летовище-скеля… Донецьк… Боротьба за свободу держави, Героїчної долі терновий вінець – Цитадель української слави… На межі поміж смертю й життям, Дні та ночі – свинцеве шаленство, Серед «Градів» – нещадного пекла виття, Побратимів підтримка – найперше! Сталінград, Севастополь і Брест – Епопея борні та безсмертя. На скрижалях війни ратний Фенікс воскрес: Твердь – вкраїнської сили осердя. Кіборг кожен із них!.. Двісті днів Й сорок два простояла фортеця. Подвиг воїв живий, у вогні не згорів: Він торкається полум’ям серця!

17

ТРИВОЖНІ ПОЗИВНІ

Душа розп’ята України… Держави мапа – болю шлях, Бо ворог кинув у руїну, Війни безжально вбивши цвях. За що катують люд зловісно? За прагнення в Європі жить! Сепаратизму люте вістря Отрутою довкіл сичить… На полі бою та в ефірі Звучать тривожні позивні… Вкраїнські діти хочуть миру. Російській пропаганді – ні! Боєприпаси, танки, «Гради» Не сходять із газетних шпальт… Міць волонтерської громади Підтримує армійський гарт.

УКРАЇНІ

Написав я «Україну в огні» з огненним болем у серці... Олександр Довженко

Україно моя, твоє серце в огні, Твоє тіло шматують ще чвари. І спокою не буде, здається мені, Від манкуртів і від яничарів! Ті словами жонглюють, з-за валу сичать І розмахують скіпетром всує. Ці пером на папері осанну скриплять І співають щодня: «Алілуя!» Чи ж співати годиться та оди писать На безхліб’ї щоденному згорда? Не пора ж рукави вже мерщій засукать, «Працьовита» еліти когорто?!

18

Де ж ті славні діла, де дещиця мала Вкладу кожного в спільну будову? Чи ж годиться всім нам Україну проспать, Щоб назавтра боротися знову?! Україна в огні: б’ється Київ в борні – У тяжких політичних потугах... Тож у відповідь знов без прохань і намов Над майданами зринуть хоругви! Кров гаряча дідів, гіркі сльози батьків За державу пролиті намарно?! Та не хочу я вірить, що крапки над «і» Кимсь розставлені нагло й безкарно! Ненька рідна в борні! Серце вкотре щемить Від нестерпного, сильного болю... А питання не спить, гострим лезом ятрить: Чи діждеться Вкраїна розвою?!

ТАЙНА ВЕЧОРОВА

Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде…

Максим Рильський

Вкраїнська мова – тайна вечорова, Кобзарські думи, гетьманські накази, Пісні народні, древні чари казки, Матусі колискова ніжність-ласка... Ти – «парость виноградної лози», Як влучно мовиться в поета. Порвавши заборон тенета, Очікуєш нового в світі злету. Ув Україні вольній, новій – Держави, незалежності осново! В тобі – надії розвитку, єднання І всіх сторін країни міць братання.

19

РЕВОЛЮЦІЯ ЗМІН

Дерзновенна ейфорія революції – Задля завтрашнього дня чи еволюції? Ембріоном-пуп’янком розбуджена Задля українського відродження! Кольорова або зовсім безіменна Колошматить поступ сьогодення. Дерзновенна ейфорія революції – Задля майбуття та еволюції – Розчохляє гостру шаблю враз, Зупинити щоб імперський сказ, Підіймає кожного з колін, Щоб народ діждався перемін!

ЧАС УРОЧИЙ Настав епохи час урочий: Відкрило сонце серця очі І біль урвався, мов терпець! Чи смуткам врешт прийде кінець?! Чому печаль тривожить душу? В народу я спитати мушу Про витоки борні-снаги: Нехай не крають вороги Ні Пам’ять, ні Звитяги щем: Жертовним Віри він дощем Скропив всю землю Українську, Яка зросла КРУТЯНСЬКИМ ВІЙСЬКОМ... Підняли руки прапори – До сонця, неба, догори – За волю й правду без прикрас – Урочий на майданах час!

20

ВИМІР РОКІВ Вимір часу в роках – Як вода у руці. Але стиснеш в кулак – Не впіймаєш ніяк! Так і дні золоті: Не схопити їх, ні, Не зв’язати у сніп, Не покласти до стіп, Не з’єднати Тугим перевеслом, Бо минуле Навряд чи воскресне. Ув історії нашій – Вісті добрі й сумні, Що ступали у дім На гостинний поріг, Відчувалися в пульсі Вкраїни-держави: То у радості хвилях, То в тенетах неслави. Світ давно йде вперед. Хтось вовтузиться ще На узбіччі життя, Без думок каяття.

Мов дороги нема – Тільки трясовина, Та ще й губить снопи… Їх солоні серпи

З гіркотою нажали В житейському полі… Ще й злочинців розвелось Між нами доволі!

Тягнуть-смикають з воза, В кишеню кладуть, Безсоромно, захланно, Безсовісно рвуть,

Запопадливо Дивлячись в очі, Щоби долю нам Спільну зурочить...

Не згубити б нам, люди, В дорозі важкій, Розчарованим, в смуті, Голос праведний свій!

Бо ще треба всім жить І стезю торувать, Щоби дух не мілів, Чистим сріблом зорів,

Бо інакше Не стати собою, Не діждати Вкраїні розвою…

21

ГОЛОС-НАБАТ Оксамитовий трунок поезії Може крицею стати – мечем, Зачохлити ванільні сни-візії, Щоб опорою бути – плечем. Серед натовпу, шуму та галасу Вірш розпалить недопалки душ І ударить литаврами-голосом: За Вкраїну у бій – кроком руш!.. Сила слова – це ночі недоспані, Сестра-муза і місяць, як брат… Небом рими і ритми нам послані, Щоби правди не змовкнув набат!

ЗОРЯ-ПОЛИН Гірка зоря-полин – Чорнобиль Спеклася кров’ю у серцях… Весняний ранок зворохобив Народ в державі та світах: Четвертий вибухнув реактор В квітневу громовицю-ніч... Зродилось слово: «ЛІКВІДАТОР» – Про тих, хто з смертю віч-на-віч. В Європу з України вітер Розніс радіаційний пил І Скандинавію «помітив», У націй вкравши спокій-мир. Пожежники, військові, вчені,

22

Забувши про спочинок й сни, Дива творили незбагненні, Щоб жили донечки й сини… Прості подвижники – Герої, Бо збудували саркофаг, В радіаційній мертвій зоні Здоров’я й мрій пізнали крах. Чорнобильці – не чорнобривці – Як квіт, що зірваний в садах: Їх цезій, йод сто двадцять перший Розвіяв листом по краях… Так чорний вісімдесят шостий Нам долю горем розколов. Убивчий стронцій дев’яностий Багнетом Землю розпоров. Війна світів, війна народів… Та воював, насправді, хто ж? Системи зверхники-заброди Забули, що над ними – БОГ! Фатальну гру вони злочинно Із атомом вели – страшну, круту: Природу нищили насиллям, Людей зіткнули з горем упритул. Гірка зоря-полин – Чорнобиль Не світить – попелом мрячить, Як знак біди, неспокій родить, Свічею Пам’яті горить…

23

ОБІРВАНА СТРУНА

Присвячується воїнам-афганцям, які брали участь в Афганській війні 1979-1989 років, а також українським солдатам, яких направляли у

«гарячі точки» локальних конфліктів на території колишнього Радянського Союзу та за його межами з примусу тодішньої

комуністичної тоталітарної держави*, а також сьогоднішнім українським воїнам, які протистоять сепаратистам і російським

найманцям у новій «гарячій точці» ХХІ століття – гібридній війні на Сході України

Зів’ялий лист торкнувся лави, Струну осінню обірвав... В очах відбив років заграву І думку-пам’ять вполював...

Згадавсь Афган і моджахеди, Змордована солдатська рать, Війна... Та заклик: «До победы!» В горах не в силах спрацювать.

Десятиліття кров’ю сплило. Загибель, рани, ураган... Як вирок – безвість і пустеля, Додому шлях – «Чорний тюльпан».

І десять літ із цинку труни Літали в небі... Матері Дітей ридма стрічали, з сумом: Синів вінчали цвинтарі...

Знов наші хлопці «щастя» мали В Нахічевані воювать. Розвал Союзу поминали Баку, Тбілісі, Карабах.

В «гарячих точках» на догоду Тоталітарній збройній тлі Без підтримки свого народу Зникали юнаки в імлі...

24

Криваву тризну боєнь віку Вкраїнцям не дали минуть. Двадцяте лихоліть століття Шукало в завтра «світлу» путь. Та битва знов: солдати гинуть – Цвіт нації – супроти зла! І плачуть кетяги калини: Війна на Сході «проросла»… Російський ненаситний ворог Сепаратизм підняв на штик, Приніс руйнацію і морок, В людей забравши спокій-щит… Вкраїнська армія під «Гради» Та кулі снайперські стає!.. Підтримує війська громада. Надія жити в мирі є. Людською захлинуться кров’ю Старі й новітні упирі! Позбавлені життя й любові, За вами плачуть журавлі... Пожухлий лист змертвів на лаві. Струна обірвана мовчить. І горя більше, аніж слави… Скупа сльоза болить-бринить. _________________________________

*Примітка: воїни-інтернаціоналісти брали участь у бойових діях не тільки на території Афганістану,

але й Алжиру, Анголи, Бангладеш, В’єтнаму, Ефіопії, Єгипту, Ємену, Камбоджі, Куби, Лаосу, Мозамбіку,

Сирії, Сомалі, Чехії, Югославії, острова Даманський та інших прихованих «гарячих точок».

25

БІЙ ЗА МИР Пасторальна тиша поля бою: Пострілів десь віддалився тріск, Кулі не свистять над головою, Вуха нашорошив лиш праліс. Та ще пахне порохом конфліктів. В жилах стигне від чудовиськ кров, Ненавистю званих й братовбивством, Бо зажерли совість та любов… Скільки ж у планети ран на тілі! Югославія, Ірак, Афган… Смерть ще й в Україні знов при ділі: Водить із вогнем й сльозами тан. Щоб Земля в крові не захлинулась, Від меча не згинула ущент, Варт, щоб люди, врешті, обернулись До старих проблем новим лицем. Ворогів немає учорашніх, Є прості страждальці – я і ти. Завербуймось до одної касти – Обраних для дружби й доброти! Щоб у війнах нам не спопеліти Від страшного гніву й глухоти, Українське військо – світла діти – Здатне вражу ніч перемогти!

26

БІЛЬ ВТРАТИ Моїм рідним та всім борцям за волю України присвячую

Над рікою – туман-пелена. Тепло пахне хлібом з вікна. Сонно глипають білі хатки, Закосичені в мальви-вінки. Стала мати на стертий поріг. У правиці – рушник-оберіг. Скрушно тулить хустину до губ: – Де ж то син? Чи про матір забув? Не забув... В ратнім полі поліг… Серед трав?.. Перехрестя доріг?.. Серед бою розхристаних днів За Вкраїну він кров’ю скипів... З печі хліб – на дубовім столі. Догорає свічка в куті... Ненька сина жде дні та роки, А над ним шаленіють вітри... АНТИДУМКИ

Cпогад – у дірявій кишені пам’яті. Стривожений сумом спокій. Надтріснута чаша думки… Протяг крізь прочинені двері серця. Правда інкрустована брехнею. Зів’яле листя – на долоні часу. Заблукале в лабіринтах питання. А на все це – німота світу у відповідь.

27

ОДВІЧНИЙ СЕНС І Дивлюся на минувшину-історію – І бачу війни, здвиги й гніт застою: Не так віддалено, бо втратяться деталі, Й не близько: слід без пафосу йти далі… ІІ Десь там залишились, десь там, Де на узвишші гримів тан, – Там – спогади, літопис-сплеск. В очах вояка він воскрес… Ліси, криївки, москалі… Вояк не гнувся до землі, В руках тримав вогненний кріс – Від кулі здибивсь чорний ліс, Крізь роки, наче кінь, несе. У пам’яті – одвічний сенс… Могили – в колі ясенів. Життя, воздане за синів, – Жертовність долі вівтарів... Тепер – у споминах хрестів. Не треба сліз, не треба слів! Лише б держави плід доспів. Вкраїни горде знамено – Над світом сяяло б воно, Жила б країни житня синь – Вояцька слава гроз-часів.

28

МУДРИЙ АНГЕЛ

Моїм рідним та близьким присвячено

В хаті діда пахне м’ятою, І росте спориш біля воріт. Хилита голівкою патлатою Цвіт-кульбаба, вирвавшись крізь пліт.

Білі стіни вікнами-очицями Задивляються у даль доріг. Срібнодзвінно воду п’є з криниці Журавель – як дому оберіг.

В хаті цій літа ховаються за сволок, У світлинах – і любові, й горя тіні. Яблунька на вітерці шепоче, Що господар долю склав у скриню.

Він покинув дім свій вже назавше – По трудах земних ліг спочивати, Вишиванку чисту вбравши, Наказав нам довго ряст топтати…

Польське військо і війна – як каторга, Баланда в концтаборі німецькім, Остарбайтерство – до сорок п’ятого І життя колгоспне – по-совєтськи.

Дім, сім’я, робота, господарка, Діти, внуки і правнуки теж – Клопотів уже скінченна валка: Підійшов до Вічності кортеж…

От і дні минають оглашенно, Вже й роки в десятиліття стиснуті… Дід Микола – син землі хрещений – Мудрим Ангелом живе в нащадків мислях.

29

ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ

Бабусю Ганно, серцем вас люблю... І цьому почуттю не згинути ніколи! Пригадую: за рученьку малу Крутою стежкою водили в гори. Де материнка і чебрець зроста, Вказали ви мені жилавою рукою. Молитись вчили: «Отче Наш» казать, Як біди стрінуться в життєвім видноколі. Та доля жінки – мов полин-трава: Ще молода, лишилася вдовою І десять літ Уралу відбула – Серед боліт із доньками чужою... Там молодість утратила, красу Під нагаєм колгоспного розбою. В думках чекала, щоби час прийшов І Україна досягла розвою. Наперекір катам співала: «Ще не вмерла!..» І «воронком» вкраїнку везли в Чердинь, Слабку, знеможену, від горя чорну. Макуху діти їли і крутили жорна... Те сталінське тавро усе життя носила. У рідному краю їй жить було несила, Бо діти і вона – то «вороги народу», Хоч чоловік Петро загинув за Свободу! *** *** *** ...А гострий біль ятрить донині, Торкає серця струн глибинних: Могила – у Ворвулинцях, в Заліщиках – могила: Сім'ю життя тяжке навік зломило... Та віриться, що й досі ви зі мною – В молитвах щирих, в українській волі.

30

ДОЛЯ

«Десять років Сибіру!» – цей вирок страшний Над голівками доньок зависнув. Мати хустку взяла, діточок одягла, У вагон повели їх залізний... Довгі ночі та дні у замерзлій тюрмі Везли з Заходу тих українців – Їх батьки і сини в сорокових роках Не змирилися з долею бранців. Із криївок, лісів у тривожні часи Із московською бились ордою... Когось куля знайшла, на той світ затягла, Інших мучили довго в неволі. Діти їхні й жінки за спротив вояків Поплатились катам невгамовним: Шахти, сніг і ліси, кров, хвороби, ясир – Це перелік знущань ще неповний. Десять років спливло... Кат помер! У село Поверталися куці родини. На могилах борців в дев’яностих роках – Запізнілі хрести появились. Хоч проходять літа, а незгоєний біль Ятрить серце вже внуків нестерпно... А Вкраїнській землі й досі треба синів, Що готові за неї померти!..

31

ЛІРІ Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю Слово… Т. Г. Шевченко

«Подражаніє 11 псалму» (1859)

О ліро милозвучна й скорбна ліро! Співай правдиві славоспіви Не тим, глухим, що на престолі Грошей згребли в мішки доволі. А цим, малим, німим – не ницим, Котрі печальнеє обличчя До Бога часто підіймають Й знаменням хресним осіняють. На себе тільки уповають, Коли Пророк прийде, не знають... Царьки нові, які свічі в торті, Біснуються, бомондом горді, Забувши про людські потреби: Народ вже їм давно не треба. Хвалять себе на кожнім кроці, Шукають скалку в чужім оці, Сваряться, б’ються, сквернословлять, «Старшого брата» слово ловлять. На кого ж люди уповали? В тенета власних мрій попали... О ліро семизвучна, мудра ліро, Живи по правді, не осліпни в вірі!

32

ПОЧНИ ІЗ СЕБЕ

В елегійному плині дощу, В екзекуції-ритмі спеки Забуваєм про сутність людську І про те, як злітають лелеки... У суспільстві хочемо буть Лиш царем, а ще ліпше – богом, Убиваєм совість свою За чужим, не своїм порогом. У житті прагнем стати кимсь, Що й самі не вмієм назвати. Але доля – то довга путь, На якій перепони й загати. Білий світ – жорстокий і злий. Він не любить слабких і кволих, А шанує тих, непростих, Хто сягає за видноколо... І якщо поміняти щось У житті цьому ти захочеш, Розпочни із себе самого, Щоб сміливо дивитись ув очі. Поважати себе зумій! І тоді ніхто не посміє Відібрати у тебе сміх І убити довічну мрію...

НЕ ЗРАНЬМО ВІРУ!

Самотні ми у цьому світі, На смутком спаленій землі. Та сонце прогляда крізь віти – Не зраньмо віру у житті! Бо все дано нам побороти – Зів’ялі квіти оживуть, А сльози втрати повноводно Ріки буття продовжать путь.

33

НА СЦЕНІ ЖИТТЯ

У всякого своя доля І свій шлях широкий...

Т. Г. Шевченко «Сон», 1844 р.

Життя шліфує, наче камінь: Різцем в душі карбує грані, В одних серцях плекає пломінь, А в інших – лиш про іскру спомин. Хтось гниль болотяну збирає І птаха щастя хвіст лапає, Хтось все крушить, кайлом руйнує, А той нове життя будує. Хтось крутить колесо фортуни, Друзякам цвяхи б’є у труни. А ці лікують, книги пишуть, Щоби нащадкам слід залишить. *** *** *** Так кожен грає роль – бездарно чи майстерно, Де тіням рай чи світло б’є нестерпно. Хоч світ – театр, та деякі з нас – блазні: Годяться лиш «царькам» прислужувати в лазні!

КЛЮЧІ ДОБРА

В цей день було не так, як в інші: У ньому сонця вже давно нема. Кружляє в танці сіро-буре листя, А чорнота дерев гнітить-ляка… Проторує доріжки тьмяне світло, То гірко, то тривожно на душі. Давай зупинимось, не підем далі, Бо втратили святі добра ключі… Та все ще може статись на цім світі: Слова у свіжі сили перейдуть, Душа і серце, ласкою зігріті, Життя пізнають і відкриють суть…

34

ВІБРАЦІЇ

Набатний часу пронизливий гомін. Від істин життя – вібрації-спомин. Годинник по центру надломлений – Сізіфовим тягарем пригноблений. У пошуках Правди люд – в лабіринті: Згубив, заблукавши, Аріадни нитку. Без проводу військо навчене гине – Дожились цейтноту чорної днини: Зрушити мали всі справи-центнери – «Вожді» підписати не можуть й паперу! Народ беззаконням мучать і душать. Варто у душах зробить «благоустрій». Щоби суспільство було домом чесних – Для праці зодчої та справ воскреслих – В думках і діях справжніх громадян, Що дбають про державу і краян.

НЕ ВАРТО

Не варт жонглювати словами!.. Вони – мовби мудрі імами: В мечеть, ніби в душу, завернуть, В релігію іншу навернуть…

ОСТАННЯ ПІЩИНКА

Скільки ж думок у тісній голові! Та жодна не має ще місця… Хвилино, постій-почекай: ми – одні, А час – це пісок, що розтікся. Крізь пальці минає раниме життя – Хтось справжній вознісся навіки. Піщинка упала, остання була – Та сонце завмерло в зеніті…

35

РЕЛІКВІЇ Планета відчайдушно потребує миротворців, цілителів, реставраторів,

людей, які вміють розповідати історії і які вміють любити… Планета потребує людей з мораллю, які готові долучитися до боротьби, щоб зробити

світ живим і гуманним. А ці чесноти мають мало спільного з «успіхом», як він визначається в нашому суспільстві.

Далай-Лама XIV Тензин Гьяцо, лауреат Нобелівської премії миру

Розплавлений метал трагедії Минулого – епох, років. Історія – не фурія й не леді: Пергаменту сувій – кривавих днів… «Відкупить банк військові нагороди!» – Волає всюдисущий Інтернет. Нові ділки, безпам’ятні заброди, «Придбати» прагнуть Подвигу момент. Реліквії сімейні – заголовні – І битвами скалічене життя – Медалі й ордени, омиті кров’ю, Пролитою в борні за майбуття. Невже не знають правди бізнесмени Про каторжні страждання, смерть, За «бакси» викупляючи зелені, Літопису війни фрагмент?!

ЖИТЄЙСЬКЕ МОРЕ Глянеш на море, що з небом з’єдналось. Може, ці хвилі у вись закохались? Вже їм набридло сягать горизонту, Чайкам і рибам давати роботу... Срібні доріжки лягають на воду, В місячну ніч мов шукаючи броду. Наше життя – наче хвилі прибою: Ласкою й гнівом женуть за собою. Змучені сонцем і спрагою пляжі В сутінках з вітром шепочуть. Колажі Й замки з піску засинають забуті... Море, ніч, місяць – і ти на розпутті...

36

НЕ ОДА ГРОШАМ

«Проблема – у грошах, Ще більша – у їхній відсутності», – Так стверджує світ, Меркантильний за сутністю.

До нудьги людям вже остогид Різношерстих купюр «краєвид». Речуть знавці, що гроші всі – Еквівалент ВКЛАДЕНОЇ ПРАЦІ.

Насправді, це – так чи ні? Суспільство від злої брехні У нетрях скрути-стагнації. Захльостує гнів, киплять емоції:

Для жирних «вершків» папірці – Еквівалент УКРАДЕНОЇ ПРАЦІ. Якщо це – не так, то чому Народ відчуває злиднів пітьму?

Та найгостріше болить те, Що людина не їсть і не п’є – Прагне копійку скоріш заробить, Щоб дітей і внуків зростить,

А натомість – лише безгрошів’я, Багаторічне чинів марнослів’я... Після праці десятків літ На старість – недуги та гніт,

Боргів не скресаючий лід... Де ж панацея від бідності й бід? За гроші не купиш здоров’я і долю, Часто їх дзенькіт мурує в неволю…

Нема у грошах добра і грації: Живемо в часи душ інфляції...

37

ПСЕВДОПАТРІОТИ

Псевдопатріоти Не спішать роботи Розгребти громаддя: Їм з руки безладдя! Марнослів’ям сіють – Ріки душ міліють, Розчиняють гасла, Щоб думки погасли. Нарід наш зомбують І щодня грабують: Розтягли державу Без Закону й Права. Рвуть-шматують серце... П’ють горілку з перцем За «свою» країну, Кинуту в руїни. Люди, пробудіться! Із колін зіпніться, Дайте бій завзято Брехунам затятим!

БЮРОКРАТ-ОБРАНЕЦЬ

Він владно відчиня ногою двері, З багном корупції воює на папері. Рядном накрились обіцянки щедрі, Народу дані в виборчому пеклі. Наради, коридори, кабінети... Це – справжнє павутиння, слів тенета, Туманних рішень, дій, бюрократизму... Нема в таких владців харизми!

38

ЧИНУША Керівник на своєму місці – На посту, а не в теплім кріслі – Це – лідер безкомпромісний, Компетентний, з руками чистими. На жаль, в кабінетах високих Частіше стрічаєш не спокій, А зверхність і натиск немирний. Підпис поставить свій жирний, А серце надвоє розкрає: Божком себе уявляє! Чиновник, чинуша упертий Заїздить людину до смерти, Заплутає, як в павутиння, В паперів стоси й тяганину. Думкам в голові вже затісно: Чи нарід наш досі залізний Й не виставить в двері відкриті Тих, хто дірвавсь до корита! Ганьбив Маяковський бюрократизм – Той досі живе, тягне соціум вниз!

БЕЗНАДІЙНО Попіл людських слів вітру розповів Про дрібне мірило у душі мілкій І провалля мрій, сподівань, надій, Сад пісень, що вже давно відцвів... У безглуздя нетрях заблукав наш дух. Марний і бездарний кожен новий рух. Скапує, мов свічка, віра нетривка, Бо живем постійно в полоні гріха. Зрада та омана – дружки то земні. Зруйноване свято хилить до землі, Бо фінал не стане стартом до висот. Смерть – це «тріумфатор» без слави й чеснот.

39

БЛАЗНІ

Розпочавши відкрито у 2014 році цинічну агресію проти України, Російська Федерація

як один із напрямків інформаційної атаки використовує блюзнірську пропаганду війни через ЗМІ

І Блюзнірства й блазнів повно всюди, Брехні, наклепів та огуди. По горло глядачі в болоті. Проблеми – тільки людський клопіт. Контраргументи – не новина. Маніпулятори гнуть спини, Щоб компромати роздобути, А про народ скоріш забути... ІІ Землетруси і кульбіти плодять в душах, Набиваючи кишені незворушно. Де ж пророки? Заблукали в нетрях Ескулапів від політики потертих... Ті «лікують» Україну без упину – Лжепророків бачим жирні спини. Крутять людям дулі перед носом І водночас рейтингів високих просять... ІІІ Люди, транспаранти, речники… Гасел різноликі недоречності. Політичним пензлем розмальовані Села та столиці зазомбовані. Люди збайдужіли, відвертаються. Лиш глашатаї цим не караються: Трансплантують мозок, перероджують, Власних лідерів щосили вигороджують. В телеящику прямі телетрансляції – Без спочинку гола профанація!..

40

КОЛІЗІЇ (роздуми) І Мораль декадентська – на вістрі епохи. Пафосна переоцінка цінностей, слів. Дух людський – на прокрустовім ложі. В лабіринтах алхімії снів занімів… Душ сліпота – ось діагноз століття. Без своїх обладунків Дон Кіхоти мовчать. Натовп – як пантеон, прагматичне поліття: «Золотому теляті» вклонитись спішать. Зруйнували собори, розібрали дзвіниці: Дев’ять кіл егоїзму наших світів! Кожен прагне створити оази дещицю, Забува про гармонію духу та слів… ІІ Душа, атрофована меркантилізмом, Від фарисейських зміліла років І загнана в кут глухий крайнім цинізмом, Плаче над попелом антивіків. Що ж гуманізм? Став уже архаїзмом? Від марнослів’я не ждати плодів… Примарна свобода, кульгаюча рівність – Крізь буфонаду політичних світів… Людина зміліла? Чи спека прогресу Сушить джерела краси і буття… Ми правимо над ідеалами месу. Тож відшукаймо в душі каяття…

41

ЖИТТЯ – НЕ ГРА

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас!

Іван Франко «Каменярі», 1878 р.

Життя – не гра. Та люди в нім – актори... На них важлива місія лежить: У світ нести любов, добро – не горе, І тільки благо ближньому творить. Але для когось другий план – почесно. І декорацією бути – не біда. Маріонеткою ставати також легко: Навіщо плисти проти течії буття? Життя зробити балаганом вічним, Продатися у цирку лиш за цент. І стати блазнем для гостей зустрічних, Щоб «лаври»-гроші дав той «трудодень»… Скалу, що Каменяр повів лупати, Залишити, нехай собі стоїть! Чи до снаги нам цього побажати? Як Діоген, у бочках будем жить! Згубім Тараса мудрі настанови, Його закинем славний «Заповіт». Вдягнемо маски світлих нових ролей, Бо темні совість мучать кожну мить… Та силу нашу треба відродити. Забути чвари і дійти всім згод. Ноїв ковчег із мудрості зводити І вивести на сцену наш НАРОД!

42

ЛЕСИН ВОГОНЬ Лариса Косач-волинянка – Не мрій зманіжених панянка, А ліри-зброї полонянка. Рабів ізвечора й до ранку, Як справжня донька Прометея, Зривала з теплої постелі. В слабкому тілі дух високий Вкраїнцям дарував неспокій. А слово Лесі – чистий пломінь – Людський породжувало гомін, Не скніти щоб під каблуками Зайд, іменованих панами: Ярмо російської неволі Хай скине нарід! Вже доволі Вкраїнці натерпілись ката, Що величався «старшим братом». Той невпокорений огень Із саду Лесиних пісень Будив і кличе люд: «До скону Не тиші пошукати – грому!» Скептична, та гаряча серцем, Пекла манкуртів словом з перцем. І вийшла з-під пера палкою Красуня-Мавка, що любов’ю Ліс розбудила і без зброї Серця забрала із собою... Так Леся щедрою рукою Скарбів залишила сувої... *** *** *** ...Роки минули. Вже держави Будуєм стіни. Та ще слави Країни Правди не зажили... Тож душі щоб не іржавіли, Снагу черпаймо в Українки – Високої чуттями Жінки.

43

СОКРОВЕННА ПОЕЗІЯ

Присвячується Лицарю української поезії Василю Симоненку

(8 січня 1935 р. – 13 грудня 1963 р.) Поезія, мов лики одкровення, Виймає з серця сокровенне На суду чи хвали тарелю, Лишає слід на білому папері. Думки плутають, то стають в колони І б’ють святково, як в церковні дзвони, То мукою млоять під серцем, То враз зриваються до герцю... І рими тужно квилять над Тобою І долю болем тчуть, ведуть до бою Дорогою катарсису-розвою, Щоб чашу обминуть з бідою... Поезія з молитвою зійдеться, І пристрасть з мислію зіткнеться, Щоб на олтар душі покласти знову Чуттів і мудрості палку розмову. *** *** *** Слово – цеглина мови, Яка цементує суспільство. Час – шліфувальник слова: Крізь нього стає воно віщим. Слово – це думки злети, Яка у віках всевишня. Слова-кліше, трафарети Завжди бувають грішними. Поет Василь Симоненко, Як скальпелем, ним оперує. Пліснявих ідей естети Народ пустослів’ям мордують. Енергія в слові та сила. Вкраїнська мова могутня! Важливо, щоб не задушили Її манкурти безпутні!..

44

ТРИЗНА У 1937-1938 роках розпочався комуністичний Великий терор, який забрав

життя багатьох представників української інтелігенції: Леся Курбаса, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Миколи Зерова, Михайла

Драй-Хмари та інших. 89 українських письменників були розстріляні...

Київ-град – колиска Вітчизни, Терен подвигів предків гучних, Не минула тебе болю тризна По найкращих синах золотих – Християнства промінням осяяна, Освітилась зорею «Просвіти» – Та радянським терором розстріляна, Тридцять сьомим осквернена й вбита. Розіп’яли музу поетів! У митців – прострелене серце… Щоб не прагнули волі та злетів, Поскидали співців в жерло смерті. І Драй-Хмара, й Микола Зеров, І ще сотні Богом ціловані В соцрежимній голій пустелі Репресивним млином замордовані… До безсмертя шляхом тернистим Вторували вкраїнці дорогу. Словом рідним, кров’ю очищеним, Закликають у Правди чертоги!

КОЗАЦЬКА ВЕЖА Попри всі негоди-скрути Довгожитель, цар дерев – Дуб – Вкраїни син могучий, Мир пізнав та битви рев. Путівник шляхів чумацьких, Подорожнім вказівник, Вежа вартова козацька – Бурям протистоять звик. Лиш сокири й бензопили Зможуть обрубати міць. Люди! Не кромсайте жили Літописцеві століть…

45

26 ТИСЯЧ 258 ДНІВ ЖИТТЯ МАРІЇ

За мотивами вистави «Сльози Божої Матері» Тернопільського обласного академічного театру ім. Т. Шевченка

та романом українського письменника Уласа Самчука «Марія», створеного у пам'ять про загиблих під час Голодомору 1932-1933 років

Сцена, актори, голос і тіні… Як на долоні – життя Марії: Доля Вкраїни, в кайдани закута. В слові й мовчанні – відчай, розпука. Юність, кохання, вінчаний нелюб… В протистоянні – Гнат із Корнієм. Пустка духовна зі смертю дитяти. Вже й словоблудством жінка розп’ята. Час мук й зневіри – в душі безодня: Наче й кохана, та знову самотня. Ще й на Великдень згоріла хата – Дім спопелили ревнощі Гната. Та засвітило сонце в віконце, Бо повернувся Корній із фронту. Діти зростають, мов янголята, І їй здавалось – щастя початок! Але сімнадцятий б’ється в пороги – В синів Марії – різні дороги: Їх роз’єднали влада й суспільство – Нема під дахом спокою більше! Максим-Іуда батьків виганяє. Лаврін за волю у тюрмах страждає. Вже апокаліпсис гримає в двері – Діти в родинах із голоду вмерли!

46

Батько в нестямі вбив Юду-сина, А божевілля доньку скосило… Лічені дні доживає Марія – Не ідеальна, та справжня і щира…

Матері Божої сльози пекучі Омили рани і зболені душі. Заколосилися ниви житами, Щоб пригорнулися діти до мами,

Аби налилися зерна снагою, Пам’яттю, Вірою, Правдою Волі, Впали на землю родючу Вкраїни, Щоби піднявся народ із руїни!..

БРАТ ВКРАЇНИ-МУЗИ

Присвячено Василеві Стусу (06.01.1938 –04.09.1985), українському поетові, перекладачеві, прозаїку,

літературознавцю, правозахисникові, шістдесятнику

О вороже, коли тобі проститься Гик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах? Василь Стус

Митця убили чи помер В таборі смерті? Про що дізнаємось тепер? Бо факти – вперті!..

Спинилось серце в сорок сім Поета Стуса… Його вбивали двадцять літ, Розп’яли Йсуса!

Мордовія і Магадан, Уральські нетрі. Згорів, хоч мислями титан, В пермському пеклі.

47

А кадебіст прорік в тюрмі: «Не бачить долі: Озброєний думками ви – Спротив неволі!..

Система на таких людей Заводить справу, Бо забагато є ідей Проти держави».

І голод, карцеру труна, Вовки радянські… І вереснева ніч-стіна В глухій мовчанці.

Розбилися надії вщент Об тюрем мури: Не Нобеля визнання-злет – Лиш смерч-тортури…

Убили Стуса Василя: Вразили в серце. Соратники з років крила Замовлять месу…

Та чи воздасть йому земля По мук заслугах?! Країни знищили Орла І батька, й друга.

Мигтять літа. Не стихне горн На переправі – Межі століть, межі епох, Подій заграві!

Він – дисидент, він – син і брат Вкраїни-Музи, Бо Честі й Правди Стус – солдат У слів кольчузі!

48

ЛІНА КОСТЕНКО Митцю не треба нагород, Його судьба нагородила. Коли в людини є народ, Тоді вона уже людина.

Ліна Костенко

Поезії мужньої нерв оголений – Крицевий стрижнем, та гірко зболений – Костенко Ліни, вкраїнки-поетки, Талант – інтегральні зоряні* злети. Драма сучасності – в слові та постаті. Людські вершини і ницість поглядів – Усе під лупу епохи взяла, Щоб Правда від Кривди в бою не злягла! Мудра, незламна, прискіплива й горда, Впевнено йде крізь століття акорди, В душах розвінчує ноту фальшиву, Дивиться зверхньо на почесті й славу. На зламі віків бездоганна і сильна: Від Бога отримала праведні крила. Чиста од скверни, розумом вільна – Справжня й велична Костенко Ліна. _________________________________

*У 1962 році збірка Ліни Костенко «Зоряний інтеграл» була розсипана радянською ідеологічною

цензурою і світу не побачила.

З ЧАСОМ «НА ТИ»

Той обважнів. Хтось споважнів Аж до самозакоханості. Поет вдивляється у сни Й не помічає срібла осені… До світу справді небайдужий, Не лічить віку… Дні й роки Веснить в таких в думках і душах І бути з часом таланить «на ти»…

49

СПРАВЖНІЙ ПОЕТ

О, не взискуй гіркого меду слави! Той мед недобрий, від кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів.

Ліна Костенко

Пише просто, за серця велінням, За правдивим, пречистим сумлінням. Він – один у ліричному злеті І самотній, як справжні поети... Йому не треба презентацій, Ні пишних тостів, ні овацій Від влади, друзів, ворогів: Поетові миліший ліри спів... Від «біжутерії» у торбі нагород Йому вартніш, що в нього є НАРОД!* Не претендент на ті «визнання» горда Митців-будителів когорта. Поет – як совість нації – В глухі часи стагнації Знамено трепетне підносить над людьми, Щоб в безхребетнім спокої не скніли ми. ________________________________

*Після 1991 р. Ліна Костенко, поетеса-шістдесятниця, не почала збирати політичні дивіденди за своє

дисидентство, а взагалі пішла у внутрішню еміграцію. Змогла відмовитися від звання Героя України на своє

75-річчя зі словами: «Політичної біжутерії не ношу!»

ДОРОГА Сила духу зламатися може під тиском – Зло чигає на душу людини з колиски. Шлях життєвий – дорога до храму святого, Подолати його слід по схилу крутому, Бо щедроти-скарби пізнаються у згоді, А земне все добро постає в чистоті...

50

СИНЬООКА ВКРАЇНСЬКА НАДІЯ

У Львові у грудні 2011 року відкрито пам’ятник

Володимирові ІВАСЮКУ, видатному українському

композитору, співакові та поетові.

Володимира зірка іскриста Небосхил вітчизняний осяла: Буковинське барвисте намисто Із пісень невмирущих зіткала.

Івасюк молодим був, та раннім: Майстер слова і нот повелитель… Але голуба в серце поранив Яструб владний жорстоко і скритно!

Що то доля! Зрадлива дружина: Вже й забула дорогу додому, Занедбала співучого сина, Віддала на поталу чужому…

Бо в мелодіях-шатах розрісся Смерековим пахучим світанням… В Брюховицькому лісі вознісся, Як агнець, він пішов на заклання.

Не пізнать правди-кривди сьогодні: Запечатана в чорних архівах. Та шедеври – мистецькі акорди – Все гучніше звучать в солоспівах

Діамантами рідного слова, Відшліфовані в пальцях музичних, Розсипаються перлами мови У хатах і у залах столичних.

51

«Світ без тебе», юначе одвічний, Посумнів, як земля у смерканні. Але слава Твоя не зміліє, Мов ріка навесні у чеканні. Розлилась правда – щира вкраїнська, Що з кришталю душі роздобута. Понад світом, мов птах, – «Рута»-пісня, Наче воля, з кайданів розкута! Синьоока Вкраїни надіє, На калиновім Вічності мості Не зупиниться пісня! Як мрія, З журавлями летить в високості… КНЯЗЬ РОСИ

Тарасові Мельничуку (20.08.1938 (1939) – 29.03.1995) – поетові-політв’язню, лауреату Шевченківської премії

за збірку «Князь роси» (1992), присвячено

Поезія – це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це Вирок.

Тарас Мельничук (Із автобіографії)

Тарас був гуцул – Князь роси од віку. Мотала доля: Комі та Урал. А що ж іще шукати чоловіку? Відкрився у душі Поезії портал…

Та був він гуцул… Дух бунтарський Не міг жевріти в рамках суєти. Тараса відвертала доля глянцю. Якщо Поет, то справжній – на віки.

52

І був він, Мельничук, – не бранець, Бо серцем в краї рідному проріс: Ув Уторопах, вдома, – гір обранець, Бо там тримали небо й буків ліс…

Тарас був гуцул… Марко мов Проклятий: То Красноярськ, Донбас, Одеса, Чернівці – Роки метався: і Сибір, й Карпати. Та ґрати все життя звели на манівці.

Він жив, як знав… Доріг земних сум’яття… Незвіданий і геніальний Мельничук… Його чекало карцерне прокляття. Він – газетяр і тесля, й лісоруб…

Тарас був гуцул… Падали смереки, Завили з болю жовті пси Карпат, Як запроторили в краї далекі: В тюрмі відсидів Музи щирий брат.

Відбув за вірші, за правдиві строфи. Держава зла спіймала бунтаря. Але тюремно-камерна Голгофа Його зі Стусом й Горбалем звела…

Він жив, як вмів. Метафор свіжих листя… Хоч Князь роси – згорів, як смолоскип. На попелі батьківського обійстя* Покоїться літературний материк… _____________________________________________________

* Похований Тарас Мельничук, за його ж заповітом, на горі, на батьківському обійсті, в рідних Уторопах.

У дев’яностих поетову хату невідомі спалили. Згодом Мельничук розповідав, що там і він згорів, адже у вогні

було знищено кілька мішків iз рукописами... В одному з виступів поет Василь Герасим’юк зауважив:

«Зрештою, до кожного українського Тараса треба підніматися».

53

ГУЦУЛЬСЬКИЙ СВІТ

Підклавши руки під голову, до ранку дивлюся в склепіння своєї душі. Там сходить сонце, слово і люди. Ліна Костенко «Зоряний інтеграл»*

І Гуцульщина – не просто територія, Посил сакральний вільної землі, Правдивий храм мистецького роздолля: Від вишиванок – до сопілок гір. Вібрації цимбалів – жарт і смуток. Тарелів, писанок складний узір, Що доторкає, мов до серця трунок, Полонить розум і милує зір… Туреччина, Молдавія і Польща. Угорщина, Румунія, совіти… Та гуцул йшов в Карпати, як на прощу, Душею в ріднім краї розговітись. Манджав він до смереки і потоку… Terra incognita – його Гуцульщина! Хоч і донька манірної Європи, Та в Черемоші кров-вітцівщина! Там небо сліплять зорі й блискавиці. Старий Чугайстер вищий од смерек. Колишуть в пірамідах сни ялиці. Бурунить перса хмар орлиний злет.

54

ІІ Гуцульщина – магніт позачасовості, Як вічність гір, розряджених у світ. Це – миті щастя в позапросторовості, Людський вогонь життя і ватри лід. Модрини зазирають в неба мерехтіння. В ущелин трепетанні – стрімкість-лет, Легенди, замовляння-говоріння... Космічний вітер – велетень-поет. Тут райськість полонин, стихій потоки, Чаклунські килими і букові ліси, Мольфарські чари надприродних соків – Пророча сила справжньої краси… Карпатський дар – розкриленість, опертя У трембітанні зболених трембіт. І дзвонить Бог в живе буття осердя, Склепінням душ виліплюючи світ. ____________________________________________

* У 1962 році збірка Ліни Костенко «Зоряний інтеграл» була розсипана радянською

ідеологічною цензурою і світу не побачила.

МУЗИКА

Зазвучала музика Стравинського, Не згубившись в вихорі попси. І душа відчула подих зблизька Трішки призабутої краси… Жаль, та крапля справжнього мистецтва Не розбавить бочку дьогтю, щедро Переповнену гнилизни смерчем, Показухою талантів псевдо…

55

ТАРАСОВЕ СЛОВО

22 травня 1861 року прах Тараса Григоровича Шевченка

(9 березня 1814 р. – 10 березня 1861 р.) – українського поета, письменника (драматурга, прозаїка), художника

(живописця, гравера), громадського діяча, філософа, політика, фольклориста, етнографа, історика –

перепоховано на Чернечій горі в Каневі. Великий Кобзар назавжди повернувся в Україну…

Минули сотня й п’ять десятків літ, Як Батька сповнивсь заповіт: Тараса прах із Петербурга У Канів вірний люд привіз. І на жалобному шляху Поетову труну з свинцю Стрічало українське море, Бо для людей то справжнє горе – Вкраїна втратила співця… Кобзар не з нами... Є лиш Слово – Тверде, мов криця, влучна зброя, Якою Він вражав без жалю Запроданців і яничарів... Літа минули. У новім столітті Шевченка мова й далі в гніті, Обділена... Мов яблуко розбрату, Її експлуатує брат супроти брата. Тарасе, встань! Поглянь навколо І напророч Вкраїні довге Й щасливіше життя-буття, Якщо настане каяття

56

За марно втрачені літа: Їх проковтнула суєта – Толокою, усім народом За розбудову взятись варт

Й гуртом шукати того броду, Що виведе нас до свободи І демократії – в Європу шлях. Не скніймо тихо по кутках,

Не думаймо, що «хата – скраю», Бо ще Пророк вважав: немає Важливіш діла і турботи, Ніж ПРАВДІ відчинить ворота! КОБЗАРЕВА НАУКА Шевченко – не канон чи мармур: Жива душа, воскресла в Слові. «Кобзар» – його життєві карби, Відверта із людьми розмова. Бо правди сіль зорить крізь роки: І мертвим, і живим наука. До волі українців кроки – Поетова сердечна мука.

57

ДУХОВНИЙ ЛІДЕР

Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Тарас Шевченко «Доля», 1858 р.

Духовне лідерство Шевченка – Снага – правічна й сильна – боротьби. Її плекали крізь тугі тенета Ще гайдамаки славні – не раби: Верлан, Таран, Гаркуша, Гонта І Грива, Залізняк, Медвідь* Вкраїнцям справжнього оплоту Шукали: ПРАВДУ-відповідь. Тарас вів люд, як добру паству: Попереду, крізь біль доріг… Він просто йшов… Він без лукавства Неправду геть гнав, за поріг!.. «Кобзар» Поета – мужня доля, Письма Святого вічний код. В нім – гнів, страждання, поступ, воля, Нескорений і в рабстві наш народ. Бо знав же Геній: Син і Мати Постануть на оновленій землі. Путь боротьби супроти супостата Пройдуть раби малі оті німі.

58

Пророк шукав дороговказ Ісуса. Суворим був до себе й земляків, Бо зневажав цинічну суть спокуси; «І мертвим, і живим…» – учитись заповів. Він єсть НАРОД, бо знав його він силу: Козацьке войовниче стремено. Кобзар любив нещасну «Катерину» І «Наймичку»… й вишневих снів садок. Свідомість нації – Тарас Шевченко. Натхнення Музи – пензля і пера, Йому служили вірно, щоб далеко Священний глас у світ його лунав Крізь роки і фортечні Орські мури, Через картини і поезій грім, Розлуку з Україною й тортури: Не написати кілька з серця слів… Та книжечки Тараса «захалявні» І «Гайдамаки», й віщий «Заповіт», «Великий льох» і вірші «В казематі» Імперський розбивали грізний лід. Він світ змінив й пройшов Голгофу Кріпацтва з царською тюрмою, Солдатчину, творити заборону… Не мав «зерна неправди за собою».

___________________________________________________ * Верлан, Таран, Гаркуша, Гонта, Грива, Залізняк, Медвідь –

ватажки гайдамацького національно-визвольного руху проти польського гніту на Правобережній Україні у XVIII ст.

59

ІІ. Зоря людського духу й долі

ЛЮДСЬКА ДУША З чим людську душу можна порівняти? Вона ж – мов легіт, ніжний чар весни. Нестримний вітер прагне цвіт зірвати, А човен літа плине в смутку сни… Палає жаром диск ясного сонця. Та в царстві тіней потопає він. Краса ошатна – лист зів’ялий серця, Коли лунає шляхом долі дзвін… У Вічності душа не вмре, не згасне, Не втратить первозданних барв красу. Той образ не підвладний плину часу: В поезії його я воскрешу… Допоки очі бачать й серце мріє, Людська душа в моїх рядках зоріє.

60

ГАРМОНІЯ ПРОТИЛЕЖНОСТІ

В душі мирській – і тісно, й простір: В’юняться-квітнуть думи-гості Про райський сад надій, бажань, Про пекло мук, утрати грань. Любов і ненависть – у парі. Добро і зло ведуть баталії, А чорний день і біла ніч Завжди в дорозі пліч-о-пліч. Крик немовляти – й смерть буття. І пам’ять вічна, й забуття. І людське тіло, з часом тлінне, І дух високий непокірний… І горе й радість, пісня й стогін Злились в ріки єдиний гомін. Це все – дві сторони медалі. Без них життя би прісним стало: Гармонія – у протилежному, Одне від одного залежному…

СПЕКТРАЛЬНІСТЬ СЛІВ

Шекспір сказав, що весь світ – театр, а Сковорода додав, що кожний грає ту роль,

на яку його поставили. А ставить на роль Бог… Богдан Ступка

Ми всі від лона – вже не бездоганні: За поворотом долі – свіжий гріх. То груди – в орденах, медалях, То в попелі від голови й до ніг... Ніщо не стане добрим чи поганим, Доки його оцінить хтось із нас: Чи порубає душу ятаганом, Або прославить, знісши на Парнас. Спектральність поглядів недосконала, Але шукаєм Правду поміж слів:

61

То перековуєм мечі в орала, То зводим замки з мрій та снів... На долю нарікати недоречно – Пізнати Істину не всякий варт, Бо пошуки людські віками безконечні – Для праці розуму слід мати гарт.

АКТОР ВІД БОГА Чому предметом мистецтва завжди є людина?

Бо вона так і не розгадана. Хімічний склад сльози можна розкласти, але чому вона капнула?

Богдан Ступка Його ще кроки пам’ятає сцена. Душа ж Богдана – вже на Небесах. Талант актора – золото червлене, Мистецький озорило плідний шлях. Він «Білим птахом з чорною ознакою» Піднявся над буттям земним, Відчув себе Шевченком і Мазепою, «Вогнем й мечем» пройшов крізь ролей плин. «Талант – не гроші, ковбаса, не шинка. Не вирахуєш, скільки в тебе є. У когось проявляється він швидко, А в іншого ще ниточку снує», – Так написав в щоденнику своєму. Він вірив в Бога і любив людей. Актору мов зоря світила з Вифлеєму, Бо грав, як бог: король або юдей. Був Ступка Тев’є. Став також Хмельницьким, Царем Едіпом, Фаустом та Ліром. І зріс легендою, митцем непересічним: Театром серце марило, горіло… Гріхом найбільшим він вважав гординю, Ще зневажав хвалу та дифірамби. В осерді творчості вбачав Людину, Загадку долі та моральні мандри…

62

Театр, підмостки, Київ – за плечима І Львівщина, де народився й зріс. Не шкодував, як щось проходить мимо. Але в кіно й на сцені – ролей ліс. Богдан Сильвестрович… Від Ступки – світло! Лиш сімдесят прожив він повних літ. Та кожен став його епохи свідком. І слави не зупиниться політ!..

НЕСПОДІВАНА РОЗМОВА

– Чому мені так важко, поясни, Сприймати ласку й запахи весни?.. – Ти не сприймаєш ніжності дарів, Бо не гориш, вірніше, вже згорів... Я запитав – душа відповіла, Їй треба, вона звикла до тепла... Володимир Оболонець

Так, друже, зовсім не секрет, Що кожен у душі – поет І серце прагне так тепла. Та я ще в ньому й не жила…

Як сонячний сонет, любов Не завше стріне рідну кров. Крижина-думка обпіка: Попереду – стіна глуха!..

Та віра жевріє в очах: Весна зведе місток крізь час, І ніжності святі чуття Повернуть душу до життя…

На кінчику пера – жива роса, Поезії відродиться краса, Огорне душу світлом і теплом Наповнить серце цінністю – добром.

63

МОВА ТА ПОЕЗІЯ

Поезія у шатах мови Із серцем почина розмову: Про хліб і сіль, життя-буття, Сумної Лети небуття...

Напоєна ранковими дощами, Омита сріблом рос весняних – Даждьбога іскри в ній палають, Століття долю вишивають.

І мовної скарбниці легіт Летить крізь стріл ворожих скрегіт, Щоб дарувати справжню ліру – Шукати людям щастя й миру.

В народі тихо жебоніла, Та крицею бралась до діла – В борні, як водоспад, ревла. Однак терпіла гніт ярма…

В могутнім Слова організмі Тримались сили ще залізні: По капілярах текла кров Супроти заборон й намов…

Скарб – мовне поколінь багатство – Ще до часів старих козацтва Бере початок свій. Ще Русь Плекала мову солов’їну –

Вкраїнську ніжну й незбориму – Для нас, нащадків, для дітей – Простих мільйонів тих людей Вкраїнської соборної держави…

Вона століттями до слави Веде свій Київ златоглавий Через руїни, битви й злет, До майбуття летить – вперед!

64

КОРАБЕЛЬ ДУМОК І Мова наша – корабель думок, Що мандрує і веде у часі Дух людський у книгах до зірок... В роки гніту зріло новочасся: З батьком-Котляревським піднялась, Вийшла з темряви у світ широкий. Віршами Шевченка-Кобзаря Мова розпізнала сенс глибокий. І мечем, і словом патріоти Захищали українства Правду-міць. В нім горить-зоріє дух оплоту: Воля і Соборність – пліч-о-пліч! Люд свідомий за Вкраїну бився Словом і зі зброєю в руках. Українець справжній не змирився: «В руки ворога не даймо стяг!» ІІ Красу її неволя руйнувала. Століттями ж кайдани розбивала. Рух за Свободу Мова почала – Народ пізнав свої права, Бо розбрат українців припинила, Надію на державність возродила. Господь у справі вічній допоміг… Ми Мові квіти покладем до ніг!

65

ЗРІЛІСТЬ

Хто я? Стеблинка гравітаційного поля. Клаптик інших галактик залетів у мою свідомість. Вогник земного дому прихистив мою космічну бездомність.

Ліна Костенко

Мінорним акордом вривається осінь У літню мажорність октав. Запахло смолою вологою сосен, Пожухлістю стомлених трав.

Так молодість раптом свій біг зупиняє, Як зрілість ступа на поріг, І листя-прикраси із себе скидає, Намул очищає з доріг.

Веселощі, мрії не квапляться в серце. І вже ностальгує єство За свіжих чуттів чистим плесом озерця, Легким і безхмарним чолом.

І що ж залишається, любий мій друже, Натомість – без юності шат? Невже порожнеча, мов голос у лузі, А доля – фіксація дат? Навряд чи правдиву ми зможем оцінку Давати собі чи комусь, Коли прийдем в зрілість без скарбу-дорібку, А мудрість з життям – не союз...

Мінорним акордом ввірвалася осінь В серпневу мажорність октав... Лиш той зупинитись цю мить не попросить, Хто істину справжню пізнав…

66

ЧАСОВА ЄДНІСТЬ Намисто днів нанизане на нитку буднів. Летять літа – і покоління чергове безлюдніє. Роки лишають вензель в серці й на папері, Та день новий у майбуття відчинить двері. Минуле й завтра йдуть в єдиній зв’язці, Життя і смерть женуть в одній упряжці...

ПІСОК РОКІВ Із золотого берега дитинства Дивлюсь на акварелі синіх гір. Як в дзеркалі, я розглядаю зблизька Пісок років – життєвий вододіл. Мов кадри зі старого фільму долі, Пливе поволі в пам’яті колаж – Відбитки ще непевних ранніх кроків Та зрілості чіткий, ясний пейзаж. Мій пильний погляд – зблизька чи здалека – Побачити зуміє правди сіль, Як шлях, що знає з вирію лелека, Щоб знову повернутись в отчий дім…

СТО ЗУСТРІЧЕЙ Сто зустрічей – це сто доріг Людського щастя й пекла-болю, Сто струн життя. Його поріг Ти переступиш й виднокола Чужої мудрості чи бід Пізнаєш, як розмова щира... І скресне в діалозі лід, Бо в слові – воскресіння сила.

67

ЛИСТ ЗА КОРДОН Дитина я твоя, душі кровинка, Твій біль і смуток, твій щасливий час… Батрацька чужина – біда безлика – Надовго розлучила, мамо, нас. Роз’їхалися долі в різні боки Синів, батьків і дочок, й матерів. Коли ж твої легкі почую кроки По вулиці, поміж сільських дворів?! Матусю! Ненько! Серце навпіл рветься, На шмаття від невимовлених слів… Коли ж приїдеш ти з чужого пекла Й пригорнеш серед виплаканих днів? Матусю! Ластівко! Вертайсь додому, На Україну, в отчий рідний край, Бо я прошу, хоч знаю, що потому Тебе й усіх нас не чекає рай… Невже зросту без тебе, моя зоре? Всі статки я віддам за рук добро! Огорнуть крізь кордони снів простори Тебе сімейним сонячним теплом. Самотності тягар згинає плечі... А біля хати розквіта садок… Весна прийшла! Я чую крик лелечий! З’явися, мамо, у вікні думок…

68

ЗАРОБІТЧАНСТВО (диптих)

З Тернопілля на заробітки за кордон виїхали на сьогодні майже 200 тисяч жителів,

покинувши свої сім'ї... І. Чужина Манить грішми й прибутком чужа сторона, Забирає дочок й синів далина. Залишається пусткою батьківська хата: Непотоптаний ряст і неприм’ята м’ята. Ув Іспанії й Польщі – там правда своя, І в Італії – сонячно й тепло. Але туга за дітьми сердечко стиска: Заробітки здаються вже пеклом! Хворі близькі залишились на самоті. Бур’яном заростають могили. Дітлахи у вікно виглядають щодня: Де ж той батько, матусенька мила? Двадцять перше століття проторує шлях Інтернету, прогресу, єднанню і миру. А вкраїнські сини розбрелись по світах: Боротьба із нестатком висотує сили... Та чи ж довго Вкраїні себе почувать На задвірках Європи й нової історії?! Годі, владні мужі, без кінця висувать Примітивні, безглузді теорії! Пильно гляньте ви, врешті, на свій же народ Із олімпів, «запишаних» й «славних», І громаддя проблем поможіть розв’язать, Справи вирішить мудро нагальні,

69

Щоби праця народ наш удома знайшла, Життя повнилось сутністю Правди, Й гордо кожен сказав побратимам: «Це я – Громадянин Вкраїни-держави!» 2. Незаробітчанські думи

У Зарваниці постане пам’ятник-каплиця заробітчанам-українцям...

Ніколи б не було в душі почину – Свою покинути родину, Забути про дзвінкі пташині трелі І стрімголов пірнути в чужину-пустелю. Бо проростаєш в землю барвінкову, Яка вдягає щовесни обнову. Твої тут корені, могили рідних І долі креслення – буремне та погідне. Як хитромудрі шахи, розкладаєш дати: І чорно-білі дні, і кольорові шати, З яких мереживо років сплетене. І, віриться, воно ще нескінчене… Чи ж хочеться покинути дитину? Надовго відірватись від родини: Отих людей, яких на пальцях лічиш, Батькам літа похилі покалічиш?! Занедбаний вечірній захід сонця Чи буде серцю приязний твоєму, Коли в домашнє зоряне віконце Постука пустка й самота непевна?

70

Що б не було – дощі чи заметілі, Добро чи нелад в думах, ділі, В державі власній хочеться лишитись, Заробітчанства «чарам» не скоритись!.. Так! Тяжко дихать в Україні, Бо тут буття на існування схоже. Коли сім’я залишиться в руїні, То чужина тобі чи допоможе? Та дайте ж, владо і суспільство, З ріднею бути поряд більше! Всі перешкоди приберіть з дороги, Щоб відступили вбік тривоги... БЕРЕГИ Молоко розлив хтось понад річкою, Заховав у краплях горобину. А росинки бистрими синичками Пурхають сестрі-траві на спину. Міст старий, та ще стрімкий і дужий, Над туманом розкриляє руки: Берегів єднанням вірно служить, Щоб дідів не забували внуки. Вже Дністер літа складає в стоси – Буковину горне й Наддністров’я… Із молочних глеків диво-осінь Напуває береги любов’ю…

71

НАШІ ДІТИ І МИ

Чому не розумієм друга, Дитину, матір чи вдову? Чому гірку біду, як плуга, Ті тягнуть, наче ніч – пітьму?..

Плач дитячий згубився у гаморі вулиць. Пригортає матуся малечу до серця, До грудей ніжно личко заплакане тулить І цілує в сльозах оченята-озерця... Онде інше хлопча у сорочці подертій Простягає за хлібом замурзану руку: Вчиться буть жебраком, може, навіть до смерті, Не пізнавши просту материнську науку... Як в духовній пустелі й руїні сьогодні, Діти наші, полишені часто на себе, За батьківські вже кревні ступають в безодню, Прогайновують світле дитинство безмежне... Скільки ж треба ще часу і досвіду мати, Щоби наші кровинки плекати в любові, Щоб жили серед нас не малі потерчата, Виростали щоб люди – за духом близькі і за кров’ю?..

ПЕРЕДЧУТТЯ

Над морем трав – край неба спохмурнілий – Не павутиння хмарок сніжно-біле, А чорний біль затьмареної долі Насуплено тривожить виднокола. Грози хребет розріже обрій, З грудей землі він вирве стогін. В литаври гримнуть крапель бруньки, Зірвуть пилюку з шляху лунко… І людську долю зливи мелють, Життю тернове поле стелять. До неба пломінь – наче ватра: Крізь буревії рветься в завтра...

72

ОТЧИЙ КРАЙ У дзеркалі душі – безмежний обрій: Верхівки гір, сповитих у туман, І береги Дністра, водою повні, І верб гнучкопохилений гердан. Люблю тебе, мій милий отчий краю, Узимку – в шатах снігу і льодів. Люблю у час весняного розмаю, Коли земелька кличе до трудів. А осінь – щедра і золотокоса – Дарує перламутри срібних рос В краянок шовковисте чар-волосся, І мудрості промінчик поміж гроз. Історія – то мачуха, то мати, І підіймала, і жбурляла вниз... Та в серці кожнім іскру треба мати, Щоб Україну піднімати ввись!

СІЧНЕВА ТЕПЛІНЬ Здається, ніч – давно вже не зимова: Вона царює, та зовсім не розквіта. Це – ніч весни, яка прийшла в обнові, Здолавши січень у його правах. Червона ягода з-під снігу визирає, Та не спішать до неї снігурі. Що відбулось? Чому п’янке чекання? Все просто – завесніло надворі… БАРВИ Я розмалюю небо в фарбах – Бордових, жовтих, голубих – Скупаю землю в літа барвах: В зими й весни позичу хист. Сніжинка сіла на долоню – І розтопилася в руках. Зима вступає в царювання: Гряде по осені стопах…

73

СНІГ Ось і грудень. І випав сніг. Припорошив дороги, дерева І кружляв у повітрі, як міг: Заперечить теплінь йому треба... Так і в серці – то радість, то лід, І зима поступатись не хоче. Та життя – неперервний політ – Смуток – й щастям осяяні очі…

ІСУС Як Йсус родивсь у Вифлеємі, Прийшли в Єрусалим волхви: «Святе Дитя ми визнаємо – Дари найкращі принесли…» У чаші ладан – духу символ, Скарбничку золота – багатство, Чар зцілення – пахучу смирну, До стіп Дитятка клали старці. Схиливши голови в смиренні, Відчули що пред Сином Бога: Страх, трепетне благословення, Бентегу, радість вже з порога? Чи тайну осягнем й сьогодні Для людства значення Месії? Він витяг нас з гріхів безодні, Спасіння шлях вказав, надії…

74

РІЗДВО Селянська хата. Білі стіни, І піч потріскує вогнем… А на столі з обрусом білим – Дванадцять страв… І терпкий щем Молитвою у серці в’ється. Свіча горить. І дух Різдва У грудях кожного озветься: Надія, як Любов, жива! Пліч-о-пліч дружна вся родина Про рік минулий гомонить. Вечірня слів святих година Зорею в небі забринить. Христос родивсь! Тисячоліття Розтанули, як перший сніг… Та радість – вселюдська, всесвітня – Для християн – як оберіг! СВЯТВЕЧІР Завмер зимовий день в чеканні, Завіяв холодом зітхання. Повітря теж застигло враз, Неначе зупинився час… Панно зі снігу вкрило землю. Мороз лютує в ночі темні. Іскриться лід по всій ріці. Зірок мигають промінці. Святвечір зустрічають люди – Христові б’ють поклони всюди. Зібрались пастушки, ягнятка Прославити святе Дитятко. Чекали свята з дня на день: Різдвяний дух зближав людей. А провідна зоря іскрилась – Народ вкраїнський веселила.

75

СПІВ АНГЕЛА Зорі зірчасто засіюють небо. Вечір прилинув, та сумно тобі. Все буде добре. Не плач, не треба! Будуть і в тебе щасливіші дні. Вітер надворі – затишно в хаті. Скапує свічки світла сльоза. Витри-но очка, не варто плакать, Ліпше повторюй мудрі слова: «Сонечко встане, висвятить обрій! В смутку Господь допоможе мені. Все буде добре, все буде добре… Будуть і в мене щасливіші дні…» Ніч приступила, і хочеться спати. Смутки-печалі геть відійдуть. А Божий Ангел буде співати: «Люба дитинко, щасливою будь!» ЗАГАДКОВА КРИНИЦЯ Українська душа – загадкова глибинна криниця. Із ядра – сила коренів, як магічна калинова суть. Шанувати вкраїнцям годувальницю-Землю годиться: Із джерел чистих й соків їх діти в родинах ростуть…

76

ВІРШІ Немає віршів – гнаних чи хороших. Є просто сповідь – від душі ключі. Це – дзвони серця, слів, думок пороша, бо спокій розтривожать… На межі світів і поривань, і щастя трунку ведуть шляхами – не на манівці. Гортайте молитовник сонця й смутку… Вірш – хрестик долі у моїй руці. ГІРКА ДОЛЯ Старенька на костур схилилась, Про долю скрушно зажурилась: На вервиці – відлік років, Вже дотліває свічка днів... Літа злетіли – бистрі коні, Дітей ростила... У долонях Ділила навпіл скибку хліба, Як голод смерть над ними здибив... Робила гірко день при днині – Аж руки пухли... І донині Живе нелегко – у скорботі В дорогу дивиться з-за плоту: Вік доживати в самотині У згорбленій в літах хатині? Чи смерть – не мачуха, а ненька – У Божий світ візьме стареньку?..

77

НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО Воістину невичерпна криниця Вкраїнської мистецької душі! Пісенне перевесло, як зірниця, Між небом і землею – на межі. Висока скрипка і дзвінкі цимбали Розкинуть звуки поміж діл та гір, Щоб серце заходилося-співало, Наснагу беручи із древніх сіл. Кобзарська дума – як літопис краю – Збере в єднанні юних і старих. Тужливо сопілкар заграє Мелодію – святішу зі святих… Та раптом легінь стрепенеться, Дівча запросить в танець пружний. Любов’ю слово озоветься, Руки відчувши потиск дружній. *** *** *** Обрядів, звичаїв веселка Забарвить кожен день весною. Розмаєм творчості з колиски Нас матері ведуть з собою. Від поколінь до покоління Передаємо скарб магічний, Щоб не всихалося коріння І гаптувалась доля вічна…

78

КНИГ ГЛИБИНА

Книги – морська глибина. Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить... Іван Франко

Прорік Франко, що книги – глибина: В них – давня мудрість нації та роду, Фундамент в них. Народ наш не згина Ворожа міць загарбника-заброди! Бо Сила й Віра у рядках отих, Розсипаних зерном на полі білім. Думки Хмельницького, Шевченків стиль, І предковічне Мудрого чорнило... У книгах – вчення, дух і товща знань. Їх покоління молоде черпає. На ноги стане наш народ-титан, Якщо коштовних книг скарби пізнає…

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО

Українська книго, бідності вериги Скинути не можеш із плечей... Скільки в тебе сили вклали й замісили, Волелюбних улили ідей! Наш Кобзар Великий, донька Прометея У світах прославились без меж… Та в своїй державі – самостійній, славній – Не доходять руки, щоб плекать тебе – Книгу українську. А любов синівську Вже давно пора її віддать: Щоби неповторне українське слово В чільний європейський поставити ряд.

79

ТРИЛИКА МАДОННА

Усім жінкам, матерям, бабусям, донечкам присвячую

Ти – одна на всенькім Божім світі І єдина на усій Землі... Це для Тебе сонце рясно світить, Місяць проплива в легкій імлі...

Жінко, нене, донечко ласкава, В радості, у праці чи в журбі То зринаєш, мов казкова пава, То вербою гнешся до землі...

Та нехай не крають блискавиці Твою долю – мудру й молоду. Я води джерельної й пшениці До Твого підніжжя покладу –

Хліба щире золото і пісню, Що Тобі судилась на роду. І життя нехай не буде прісним, А солодким, наче на меду.

Жінко, нене, донечко ласкава, Я люблю всім серцем – від душі. Хай летить осанна величаво В Боже небо, де добра ключі...

Постаєш щоденно в іпостасях Матері, дружини чи доньки. Втому забуваєш, щоб вдалося, Діточок леліять крізь роки.

О Мадонно! Крига в серці скресне: Бо весна ступає на поріг, І любов безмежна знов вокресне – Доленьки священний оберіг!

80

МОЇ ЗАЛІЩИКИ На землі окрайні, біля небокраю, Де зірниці полум’ям горять, Розрослося місто – там деревам тісно, І каштанів виструнчився ряд. Голубіють води вікового Дністра Навколо коханого гнізда. За рікою – гори. Верби, осокори Гілля у задумі тягнуть наугад. Заліщиків серце б’ється неспокійно В ритмі повсякденного життя. Гомонить шляхетно мудрість на майдані. Велелюддям молодість буя. На гербі прадавнім, ніби в герці славнім, З гордістю застиг єдиноріг. А літопис краю, як скарбів бездоння, На скрижалі в’яззю золотою ліг. З Києвом рівняти місто нам не варто. І до Львова верст чимало йти – Та дбайливі руки зроблять добру справу, Воєдино звівши душ людських мости. В новочассі велич, вроду неповторну, Наддністрянський краю, сміло прояви: Вознесись до неба працею й любов’ю, Птаха щастя й долі за крило злови!

ДІВЧА

Йде дівча привітне – Юне, макоцвітне. Ще не знає болю, Бавиться з любов’ю. Йде дівча привітне, Миле, макоцвітне,

Наче дзбанок повне, Радістю коштовне. Дай, Боже, їй долю – Широку, як поле. Щоб дівча розквітло – Ще й калиноцвітно…

81

АКВАРЕЛІ Тонкі, надніжні барви на папері, Легкі мазки – і тіні, і акценти… Художник творить свіжі акварелі – Життя таким, як є – штрихи-фрагменти. Церкви – сакральні серця передзвони, Ріка прозора, ліс старий в тумані. Тремтить чутливий пензель… У долоні – Ще аркуш чистий: небо на світанні… Вода і фарби, і натхнення вітер… Чи мало, чи багато це – не знаю. В пастельних акварелях – думи світлі Митця, закоханого в душу краю…

КОШТОВНЕ

Серед золота пізньої осені Кришталеву згадаю порошу, Бірюзову нанизаю провесінь І смарагдів у літа попрошу.

Доторкнуся до снігу та сонця І забарвлю буденність красою, І розсиплю під рідним віконцем Перли річки дрібною росою…

Дністре срібний! Коштовний мій краю! До сердець протягаєш ти віття, Рушниками дороги до раю Вистеляєш крізь долі й століття…

Діаманти добра та любові У твоїй хай засяють оправі, Бо майбутнього справжня основа – Жити в мирі та з мудрістю в парі!

82

ПІСНЯ Вкраїнська пісня мелодійна... У ній не знайдеш слів подвійних: Там простір і безмежна щирість – Народу серця голос милий... Часи народжують пісні: Сумні, веселі й запальні, Про людську долю та неволю, Життя з сльозами і з любов’ю... Пісні кохання ніжать душу, Росу з троянди тихо струсять, Вином душі наповнять келих, Роздмухають жаринки спалах. Пісні козацькі і повстанські На бій піднімуть рано-вранці, Вогонь запалять незгасенний У боротьбі за край стражденний... В рожденні й смерті буть собою – Нескореною, не німою, Вкраїну Бог прирік назавше, Їй вічність в пісні дарувавши...

ЯНГОЛЬСЬКИЙ ЩИТ Лиш вуста дрижать гарячі: янголе, не впадь з плеча. Іван Малкович

Поезія цвіте у прозі… У світлі тінь ряхтить. В облозі Лісів степи пливуть, як хвилі. Вінчають матір діти милі*. Викрешують морозні зорі В серцях людських вогонь любові. Гаряча кров холоне в жилах. Спікає сонце лід в крижинах.

83

Прості слова – мов шабля гострі: Скидають в пекло з високості. А янголи – це щит над світом, Щоб протиріччя примирити… _____________________________________________ *Добрі діти – батькам вінець, а злі діти – кінець. (Народна мудрість)

ВИШИВАНКА У вишиванці українській – небо І світло зір далеких, і світи, Яких землянам досягти ще треба, Злетівши до жаданої мети... У вишиванці – ніжність і кохання... Та вдів і матерів самотній сум. Мережився орнамент у чеканні – Чумацький шлях любові й добрих дум... У вишиванці предковічній – доля І горя-радості буремний плин. У хрестиках – палке бажання волі Й державності майбутніх поколінь... У вишиванці – плекана надія На самобутнє краще майбуття. На полотні – незгасна світла мрія, Червоно-чорне дзеркало життя... ОПТИМІСТИЧНЕ За перо упіймати жар-птицю, Щоб позбутись безсоння тривог І знайти у вечірній криниці Міріадами перли зірок. Не тужити, мовчати чи плакать За невдалим плутанням доріг, Щоб любить, веселитись й ударить Бог бідою об землю поміг. Людська доля – не те вже забуте Людьми й Небом злиденне буття, А весною і сонцем розкуте Сильних душ повнокровне життя!

84

ГУЦУЛЬСЬКІ МОТИВИ

Самобутній килим полонин зелених Вклався у міжгір’ї потічків, По ночах зірчастих, днів крутих раменах Розплескавши пахощі смерек-лісів.

На верстатах ткані килими руками Бережуть гуцулочок тепло. А трембіти сурмлять дзвінко над горами, Вівчарям співаючи про нове зело.

Голубіє небо над потічком бистрим, Дзвінко б’є вода об камінці, Поспішають хвилі швидкопінням чистим, Щоб скупатись разом у гірській ріці.

Соковиті трави під ноги лягають, Цвіт весняний сиплеться дощем. Троїсті музики селом витинають І плекають в грудях автентичний щем...

БУТИ ІКАРОМ

У кожного в житті по-різному буває: Той стане лідером, а той – ніким, здолає Стежину звивисту життя, Так й не відчувши каяття... Одному спокій-харч – володар милий, А іншому цікавий плід незрілий: Щоденно у думках він б’ється, Аж поки істина озветься... Та краще пробувать літати, як Ікар, Й згоріти ближче сонця, серед хмар, Аніж, як миші в норах, скніти, Душею й серцем спопеліти.

85

ПРОСТО ЖИТИ Я не прагну писати вірші, Що не гріють теплом душу. Як відчую у серці вістря, Ось тоді за перо братись мушу... Плину днів не спинити, часу Миготіння, років лету... Не об’їхати долю Пегасом Для народжених бути поетом. Треба просто жити й радіти Диву з див – зорі на світанні, Щоб росли здоровими діти... Тоді й рима не вмре остання.

ЦВІТ КАШТАНІВ Блідо-рожевий цвіт каштанів Розсипавсь снігом по землі, В повітрі зачепивсь веснянім, Неначе в золотій імлі… Сивіє гір гряда туманом Над плавним легінем-Дністром. І тягнуться старі каштани, До неба дістають чолом… ТЕРПКЕ ВИНО Терпке вино – як помаранча осені… Крізь магістралі вен вже циркулює дощ. В душі – трава, ще з літа не покошена, Й вулкан – у серці: неспокійність площ. Вікно в стіні – ілюзія свідомості. Німий крик вітру й шелест босих ніг. А взагалі – то крок до невідомості: Зима безжально плутає думки мені…

86

ПРОТИСТАВЛЕННЯ Є кінець усьому і початок: Існують бідність і достаток. Кохання й ненависть – у парі. Живуть народи в мирі й чварах. Весна з зимою грають в ігри, Сміються й плачуть наші діти. Читаєм книги. Хтось їх пише, А не мовчить про смисл одвічний. Майстерні вірші є й прості, Льоди – міцні та нетривкі, Мінорні ріки й швидкоплинні. Буває грізним небо й синім... Веселка кольорами грає… Минущий день. І в долі край є... Та квітне і не одцвітає Любов до тебе, отчий краю!

ОНОВЛЕННЯ

Світ тримає сонце у долонях. Квіти очі підняли спросоння. Б’ють в литаври промені весни, Додивившися зимові сни… Під вітру гомін, птахів трелі Весна з смарагду килим стелить, Топтати ряст зове малечу, Зачувши в небі крик лелечий. Радіють небо, гори й води. Дівча весняночку заводить. Земля жде в полі хлібороба. Сади у цвіті хороводять.

87

Узявши в руки акварелі, Весна кладе мазки-пастелі, То барви творить соковиті, Жагою до життя налиті. Так рік за роком воскресає Природа й край наш. Не згасає Оновлення магічна сила, Що душі знову відродила.

МОНАСТИР А ми з бабусею ходили в гори, Де з вершечка розляглись простори Золото-багряних килимів, Павутинням посріблених днів... Скільки ж літ спливло-минуло, Днів і ночей промайнуло, Коли йшли ми крок за кроком В монастир* – «на тому боці»?! Кликав він цілющою водою – В шрамах від червоного розбою, У хрестах – старий мудрець. Не настав його кінець… Нова хвиля – сила справжня – Піднялась на прю з безправ’ям, Й відродився храм духовний, Молитов й харизми повний. А долоня рідна й досі Тепло гладить по волоссі І дарує Віру в серці, Непідвладну навіть смерті… _____________________________

*Свято-Іоано-Богословський монастир (монастир «Хрещатик») – чоловічий православний монастир УПЦ МП у Північній Буковині,

на протилежному до міста Заліщики крутому березі Дністра, який був зруйнований у радянський період і відроджений у часи незалежної України.

88

ПЛАЩАНИЦЯ Як очищення, душі зірниця, Передвеликодня плащаниця – Йсуса образ – в церкву люд скликає. Йдуть усі вклонитись, хто жадає... Руки й ноги, зранені цвяхами, Груди, біля серця сколоті списами, Голова в вінку гостротерновім – Хресний шлях страждань, покори, крові... Зраджений Іудою, розп’ятий На Голгофі в тижня днину п’яту, Наш Христос пожертвував собою, Щоб стезею ми пішли святою. Без гріхів варт кожному з нас жити. Жертвою Ісуса дорожити. У молитві дух знести до Бога – Враз затихне біль, мине тривога... ПИСАНКА Піст передвеликодній – І диво писанкове, То не в догоду моді – Традиції, основа. Віск теплий символ пише – Казки, легенди, знаки: Зоря у барвах пишних, Від сонця й неба – птахи.

89

Яйце – у теплих пальцях. Лягає зміст-рисунок. І трепетне писальце Наносить візерунок. Кладе дитина в кошик, Мов ангельський цілунок, Від пращурів у спадок Отриманий дарунок.

ВЕЛИКДЕНЬ

Великодні дзвонять дзвони, Іскри в людське серце ронять Радості й величної краси І добра єднають полюси. На землі весна панує ніжна, Перемігши зиму криго-сніжну І принісши благість із небес – Христос воскрес! Воістину воскрес! Гріхів, страждань пута залізні Скидають душі рано, хто й запізно Взиваючи до Бога без прикрас... Христос воскрес! Воістину воскрес! Вкраїнський люд із хати в хату Несе цю вість, мов птах, крилату В очікуванні Господа чудес: «Христос воскрес! Воістину воскрес!» Спливає час – бурхлива течія. Мигають, як в вікні, буття картини. Надія воскресіння нашого Христа Допомагає жити й вірити щоднини!

90

ВХІД ГОСПОДА В ЄРУСАЛИМ

Неділя Вербна – вхід в Єрусалим: Ісуса вступ на Хресний Шлях страждання. «Благословенний Цар, що принесе нам мир! Кінець рокам митарств й поневіряння!» – Гукали радісно із натовпу Христу, Стелили, коли їхав віслюком, одежі… Пророцтва ж сповнював, Завіту вість благу: Месії визначався Шлях Небесний. Врочиста з гіллям пальм у місто путь, Що Господу давно була відома, – Пилат, вінець, тернова муки суть, Царя-Христа, безсмертного, Голгофа. Син Божий знав, що не земний Він цар – Ланців гріхів Він Переможець й смерті. Небесне Царство людству на вівтар Спасителю судилося принести...

МАТИ Прекрасна ненько-Земле, як любиш ти людей: Дорослих і малечу – усіх своїх дітей!.. На краснім білім світі – безмежжя таємниць. Їх прагнемо відкрити, життя пізнавши міць. У зорях-міріадах – Всевишньому вінець… Наснажує Він Сонцем тепло людських сердець.

МІРИЛО Немає мірки виміряти труд Душі та серця справжнього митця, Який служіння музі поєднав Із вірою у Духа, Сина та Отця… Хвала Творцю та розуму щоденно За творчість і майстерні починання. Нехай в єстві горить натхненням Нових ідей та мудрості єднання!

91

ЗЕМЛЯ І Тремтять ліси сльозами-росами. Лягає літня рань покосами. Дзвенить осіннє небо зорями. Біліють зими-сни просторами.

ІІ Дністер крізь душу плеще хвилі, Думки бурунить наболілі, Минає вибалки, яруги, Сліди бездарності, наруги… Людську байдужість довгі роки Вода приховує в потоках, Історію мережить в сітях… Хто за розорення в одвіті? Підняти на раменах треба Ліси та гори – вище неба, Щоб їх нікчеми не топтали. Не даймо землю на поталу!

ПРОЛІСОК У снігу – проталина, білий сніг-сніжок. Виглядає квіточка – синій світлячок. Пролісок виблискує, в пелюстках – сльоза, Мов кристали сині – зорі й небеса…

БЕРЕЗЕНЬ Рвуть дерева натужно березневі вітри, Горобці, наче ноти, обсіли дроти. Сонце з хмарами водить у небі гопак, А морзянку вистукує дятел у такт.

92

ЧАРИ СВІТУ У сірій мряці чую спів-сопілку: Відлуння першого невинного дощу. Легенько краплі падають на гілку, Торкають арфи ниточку-струну. Як віртуозно граючи на скрипці, Летить у небі чорний журавель. Він зачиняє скрині свого світу Перед очима заздрості людей. Ярило світлий заховавсь за хмари. Перун в литаври вдарив в небесах. Стою й дивлюсь на все це, як на чари. Берізка стиха щось шепоче в снах… Дністер про літні дні собі бурмоче. Колише спокій осінь на межі. Збирає місяць зорі серед ночі І згадує пісні кохання весняні… Господній світ мені заглянув в душу, На крилах птаства знісши новину: «Життя прекрасне! Та чекати мусиш, Щоб стріти через зиму цвіт-весну...» Ніколи, мабуть, все ж таки не треба Іти самотньо посеред доріг, Які ведуть до пекла чи до Неба… Опіка Бога – людський оберіг.

ПОВІРИТИ У СЕБЕ

Повірити у себе й скинути окови Буденних днів, словес полову, Життя вдихнути повногрудо, Незвідане пізнати в людях... І зрозуміти сонця щедрість, Нічної темряви упертість, Дитинство пригадати, юність І зрілості відчути спілість...

93

В руках твоїх – майбутнє, друже, Усе у долі надолужиш: Зумієш відчинити двері – І вийдеш з клітки-дум печери.

ЗЕМНЕ БУТТЯ

Забагато фальші в музиці буття! Та не буде фразам й мислям вороття. Зачинились двері в добрий справжній світ, Перервало людство щирості політ… Хочемо до раю, як мале дитя, Та бездушшя-зграя – карцерне виття. З Єви та Адама – первородний гріх, А відповідальність – на голову сніг. Прагнемо у дітях віднайти святе, Та хіба зернина без води зросте?! Фарисейство трунком полонить думки… Як родинна сага створить душ мости – Виплекані будуть майбуття сади, З’явиться наснага уперед іти… І благословення Боже не мине. Господи, помилуй це життя земне!

ПАРАЛЕЛІ Ну й зима! Сміється, свище, сіє, Гонить дум урочистий кортеж: Як усе на світі зрозумієш, То тоді зупинишся І вмреш! Василь Симоненко

За вікном навіяло снігу… Не спинити годинника бігу І хурделиць людської долі: Наче сіль, розпорошена долі

94

Між будинків, буднів, дерев. Завірюхи вчувається рев – Днів глухих… Та іскристих світанків Ми очікуєм з ночі й до ранку, Розв’язання вузлів та дилем: Вони крають, мов льодом-ножем... Горобина обсипалась в сніг – Кров’ю соків стікає до ніг… Та стрічаєм неділю на ґанку, Зодягнувши святу вишиванку: Прагнем щастя пізнати святковим – Весносильним, новим, кольоровим…

ПРЕЛЮДІЯ-ОКТАВА

Яке магічне слово: Наддністров’я! У нім вогонь калини – наче кров. Провісні зорі світять в узголів’ї, Воно тремтить у шелесті дібров. В серпанку ранку – цвіт землі, роздолля, Батьківські руки, мамина любов. Про дні прийдешні знов шепочуть трави… В цій ноті майбуття – прелюдія-октава! КРИНИЦЯ

Сільська світанкова криниця. Із неї першу джерелицю Для купелі в любистку й м’яті Черпали зранку для дитяти. Жінки тут до розмов ставали І подорожнього стрічали, Бажали сили та снаги, Напившись доброї води… Гуртом доглянута криниця Селу малому тільки сниться, Бо час висушує цілющу, Залишивши на дні лиш гущу…

95

СЛІДИ

Із найдрібніших зоряних крихт! Вища математика світу! З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ.

Ліна Костенко «Зоряний інтеграл» Октави – в шелесті отави… Акорди – в дзвонах громовиць. В Дністрі течуть і сльози, й слава Під небесами горілиць…

Як долі зріз, пласти-породи Каньйону зирять в стінах-скалах. Епохи-ери колобродять: Сарматське море міфом стало…

Силур, девон збирали сланці, Буяла первісна природа… Землі зостались шрами-шанці, Як в душах осад – гір порода.

Свистить у вітах зелен-вітер. Киває соняшник навстріч. Слова складає замість літер З каміння берег потойбіч.

Наскальні написи століття Зроcили. Карби запеклись. В скрижалях краю не повітря – Людські життя переплелись.

Октави – в гомоні отави. Відбитки – в спалахах зірниць Слідів, залишених батьками Нащадкам в леті хмар і птиць…

96

СЕЛО Село – мале й велике в Україні – Всміхається життю дитинно, Веде свій відлік безупинно, Щоб не замуливсь скарб родинний. Але не всюди – людна хата. Вже й пісня не звучить крилата, Бо вимирають наші села І не встеля подвір’я зело. Сади ще квітнуть відчайдушно. Об землю влітку б’ються груші. Не пробіжить дитя ні разу – Шляхи у смутку й перелази. А сироти-криниці лічать зорі, Вдивляючись в нічні простори. В закинутих хатах гуляє вітер… Хто за спустошення в одвіті? Урбанізоване зростає покоління. Але чи зможемо очистити сумління? Чи виростуть з нащадків ЛЮДИ, Якщо про землю батьківську забудем?..

РОКИ Коли років-снопів багато, І хоч неповна чаша – хата, Замислюєшся над прожитим, Із днів у ночі перелитим… Аналізуєш думи, справи, Що зроблено вже для держави, Для краю рідного, родини І для сім’ї чи для дитини. Добро і зло кладеш на ваги: Шукаєш у ділах звитяги, Бо час лежить, як плити-сланці – Томи, дочитані уранці.

97

Закладки долі значать віхи, Рахують днів мирських огріхи – Не змиришся, щоб стали раритетом У власному житті події-злети.

МАДОННА

Богородицею весь світ оновився, і печаль праматері Єви перемінилась на радість.

Преподобний Йоан Дамаскин, VIII ст.

Кличе серце, спрагле до любові, На молитву з Духом Пресвятим. Я схиляюсь низько пред Тобою: На Голгофу за людей пішов Твій Син. Мати світу! Над чолом – корона, Та байдужа до регалій Ти, Бо у серці носиш Боже Слово – Дарував його Ісус святий. Ув очах – опіка і турбота, Думи упиваються в чоло… Захищала Ти Христа від злоби, Але Він все сповнив, що дано. Образ Твій, осяяний промінням, Зігріває щирістю серця. В благодаті Ти – завжди нетлінна, Нас єднаєш з Богом в Небесах. Омофор покриє Україну – Хай козацький рід віки живе! Поможи піднятися з руїни І ділами вознести Тебе!

98

Зміст Тракало В. В поезії – голоси рідної землі

3 На сцені життя Ключі добра

33 33

Кравчук В. Спектральність віршів Оксани Дяків

5 Вібрації Не варто

34 34

І. Єднання час – від серця і до серця

6 Остання піщинка Реліквії

34 35

Хай Ангели захистять! 6 Житейське море 35 Неоголошена війна 7 Не ода грошам 36 Материнське чекання 8 Псевдопатріоти 37 За мирну весну 9 Бюрократ-обранець 37 Герої не вмирають! 9 Чинуша 38 Барикадне 10 Безнадійно 38 Українській – шану! 10 Блазні 39 Янгол плаче 11 Колізії 40 Війна проти Каїна 12 Життя – не гра 41 Проти війни пліч-о-пліч 13 Лесин вогонь 42 Безкомпромісна Надія 14 Сокровенна поезія 43 Берегині України 14 Тризна; Козацька вежа 44 Донецька фортеця 16 26 тис. 258 днів життя Марії 45 Тривожні позивні 17 Брат Вкраїни-Музи 46 Україні 17 Ліна Костенко 48 Тайна вечорова 18 З часом «на ти» 48 Революція змін 19 Справжній поет; Дорога 49 Час урочий 19 Синьоока вкраїнська надія 50 Вимір років 20 Князь роси 51 Голос-набат 21 Гуцульський світ 53 Зоря-полин 21 Музика 54 Обірвана струна 23 Тарасове слово 55 Бій за мир 25 Кобзарева наука 56 Біль втрати 26 Духовний лідер 57

Антидумки 26 ІІ. Зоря людського духу й долі

59

Одвічний сенс 27 Людська душа 59 Мудрий Ангел 28 Гармонія протилежності 60 Пам'ять серця 29 Спектральність слів 60 Доля 30 Актор від Бога 61 Лірі 31 Несподівана розмова 62 Почни з себе 32 Мова та поезія 63

99

Корабель думок 64 Янгольський щит 82 Зрілість 65 Вишиванка 83 Часова єдність 66 Оптимістичне 83 Пісок років 66 Гуцульські мотиви 84 Сто зустрічей 66 Бути Ікаром 84 Лист за кордон 67 Просто жити 85 Заробітчанство 1. Чужина 68 Цвіт каштанів 85 2. Незаробітчанські роздуми 69 Терпке вино 85 Береги 70 Протиставлення 86 Наші діти і ми 71 Оновлення 86 Передчуття 71 Монастир 87 Отчий край 72 Плащаниця 88 Січнева теплінь 72 Писанка 88 Барви 72 Великдень 89 Сніг 73 Вхід Господа в Єрусалим 90 Ісус 73 Мати 90 Різдво 74 Мірило 90 Святвечір 74 Земля 91 Спів Ангела 75 Пролісок 91 Загадкова криниця 75 Березень 91 Вірші 76 Чари світу 92 Гірка доля 76 Повірити у себе 92 Народне мистецтво 77 Земне буття 93 Книг глибина 78 Паралелі 93 Українське слово 78 Прелюдія-октава 94 Трилика Мадонна 79 Криниця 94 Мої Заліщики 80 Сліди 95 Дівча 80 Село 96 Акварелі 81 Роки 96 Коштовне 81 Мадонна 97 Пісня 82

100

Літературно-художнє видання

ДЯКІВ Оксана Іванівна

НЕСКОРЕНІ СЕРЦЯ

Лірика

Українською мовою

Редактор – Л. В. Звенигородська

Дизайн обкладинки Ірини Іванської

На обкладинці: Фотохудожник Анатолій Сорочук

«Пори року»

Верстка автора

Підписано до друку 05.03.2015 р. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний.

Гарнітура «Times New Roman». Друк RISO. Ум. друк. арк. 5,81 Наклад 200 прим. Зам. № 171.

Видано та виготовлено

Видавець ФО-П Стасюк Л.С. м. Хмельницький, вул. Дубініна, 6/2.

тел. 0978557497 E-mail: lilia_stasuk@mail.ru

www.vidatiknigu.com.ua Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників та розповсюджувачів видавничої продукції

Серія ДК №4270 від 22.02.2012р.

101