ПРАКТИЧНИЙ ЖУРНАЛ «NOTARY»

Пропонуємо до вашої уваги періодичне видання відділення нотаріальної палати України у Вінницькій області - практичний журнал "NOTARY"

2

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

Дунаєвська Світлана Миколаївна ,голова редакційної колегії , голова відділення Нотаріальної палати України у Вінницькій області, приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округуСуханова Тетяна Олександрівна,Головний редактор, член правління Відділення Нотаріальної палати України у Вінницькій області, приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округуВарламов Олександр Васильович,член редакційної ради, голова Методичної Ради Відділення Нотаріальної палати України у Вінницькій області, приватний нотаріус Калинівського районного нотаріального округу Діброва Ліліана Олександрівна,член редакційної ради, член правління Відділення Нотаріальної палати України у Вінницькій області, приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу

ЗМІСТПра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

1. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ СПІЛЬНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ. ЯК УКЛАДАЮТЬСЯ ЛОГОВОРИ ЩОДО ЙОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ……... 4

2. «БЕЗКОШТОВНА» СПАДЩИНА…………………………………………...9

3. ЗАХИСТ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ НОТАРІУСА В ЦИВІЛЬНОМУ, ГОСПОДАРСЬКОМУМ ТА АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ....…….12

4. ПОРЯДОК ПОСВІДЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ДОГОВОРУ…….….16

5. ПОСВІДЧЕННЯ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ (ДОГЛЯДУ) ТА СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ ……………………………………………… 20

6. ПОСВІДЧЕННЯ ДОВІРЕНОСТЕЙ, ПРИРІВНЯНИХ ДО НОТАРІАЛЬНО ПОСВІДЧЕНИХ ……………………………………………..24

2

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ СПІЛЬНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ. ЯК УКЛАДАЮТЬСЯ ДОГОВОРИ ЩОДО ЙОГО

РОЗПОРЯДЖЕННЯ

Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об'єднання майна чоловіка і жінки (повністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому на подружжя поширюються загальні правила щодо об'єктів права приватної власності. Сімейне законодавство містить норми, що визначають різновиди майна, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Розглянемо їх детальніше.

1. Згідно з ч. 1 ст. 60 СК подружжю на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте за час шлюбу. Сімейне законодавство встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК). Подружжя може проживати, працювати і отримувати майно у різних містах і навіть у різних країнах, управляти майном будь-якої вартості та місцезнаходження. Головним є відповідність дій кожного з подружжя принципу добросовісності й пріоритету сімейних інтересів. Отримане кожним із подружжя майно (незалежно від того, хто саме його отримав) буде визначатися як майно, набуте подружжям під час шлюбу.

Сімейне законодавство не розкриває детально зміст поняття «майно, набуте за час шлюбу». Відсутній у ньому і перелік такого майна. В ч. 1 ст. 61 СК вказано, що об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Важливо зазначити, що закріплення певного нерухомого, а також окремих видів рухомого майна лише за одним із подружжя не означає, що другий не має на нього права. Процедура реєстрації має формальний характер і не визначає

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

права власності подружжя. Незалежно від реєстрації майна на ім'я одного із них, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважатиметься спільним на загальних підставах.

2. Серед доходів подружжя важливе значення мають заробітна плата, пенсія, стипендія та інші грошові надходження такого типу. Сімейний кодекс визначає правовий режим вказаного майна таким чином. Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи належать до спільного майна подружжя лише у випадку, якщо вони були внесені: а) до сімейного бюджету, б) на особистий рахунок кожного з подружжя до банківської (кредитної) установи. Таким чином, надходження тільки тоді будуть вважатися спільним майном подружжя, якщо кожен з них виявив свою волю щодо передачі грошей до сімейного бюджету. Якщо цього зроблено не було, то майно вважається роздільним і належить тому з подружжя, який його отримав.

3. Відповідно до ч. 3 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше цінне майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Ця норма є не зовсім чіткою. Не зрозуміло, про які саме договори в ній ідеться. Можна припустити, що — про участь одного з подружжя у різноманітних вигравальних конкурсах, лото тощо. Якщо за участь у такому конкурсі один з подружжя отримає винагороду, вона відповідно до ч. 3 ст. 61 СК є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Треба однак зазначити, що винагорода, про яку йде мова в ч. 3 ст. 61 СК, не може бути відзнакою особистих знань, вмінь або досягнень одного з подружжя в певній сфері. Премії і нагороди, які один із подружжя одержав за особисті заслуги, складають роздільне майно подружжя відповідно до ч. 3 ст. 57 СК.

4. Серед об'єктів права спільної власності подружжя сімейне законодавство особливо виділяє речі професійних занять кожного з подружжя, спеціально встановлюючи їх правовий режим. Відповідно до ч. 4 ст. 61 СК речі професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, якщо за час шлюбу були придбані речі, професійно необхідні одному з подружжя, відповідно до закону вони не визнаються об'єктом його права власності. Законодавство виходить з того, що такі речі були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, тому вони мають належати обом з подружжя. Чоловік або жінка, професійні заняття котрого обслуговують такі речі, може лише претендувати на їх отримання у разі поділу майна подружжя. При цьому він зобов'язаний виплатити другій стороні вартість належної йому частки майна. В ст. 61 СК використовується термін «професійні заняття». Однак його не можна трактувати занадто вузько — тільки в плані безпосередньої професії одного або обох з подружжя. Мова може йти про речі, які обслуговують не тільки професійну діяльність подружжя, а й їх хоббі, різні захоплення, не пов'язані

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

безпосередньо з їх основною професією. Головне, щоб це були особливі, специфічні предмети, що дають можливість здійснювати певний вид діяльності (займатися фотографуванням, музикою, живописом тощо).

 5. Подружнє життя є, як правило, тривалим за характером, тому речами, що належать на праві власності одному з подружжя, протягом спільного життя нерідко користуються обидва з них. Здійснюючи догляд за таким майном, подружжя вкладає в нього спільні кошти та працю. У випадку поділу майна, один із подружжя, який не є власником, нерідко просить врахувати цю обставину i визнати вказане майно спільним. Законодавство вирішує це питання таким чином. Згідно зі ст. 62 СК України, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслiдок спільних трудових чи грошових витрат або витрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Для визнання роздільного майна спільним згідно зі ст. 62 СК необхідно, щоб вартість роздільного майна в період шлюбу збільшилася істотно. Тільки у цьому разі майно може бути визнане спільним.

Відповідно до ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. У зв'язку з тим, що в праві власності на майно частки подружжя не визначені, вони мають координувати свої дії щодо цього майна і не можуть розпоряджатися своєю часткою в праві, як це має місце у відносинах спільної часткової власності. Невизначеність часток у праві власності подружжя на майно спричинює два важливих наслідки. По-перше, за загальним правилом, дії одного з подружжя щодо володіння та розпорядження спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода іншого з подружжя передбачається до того часу, коли не буде доведено протилежне. По-друге, у випадках, передбачених законом, для здійснення певних юридичних дій потрібна воля подружжя. Це пояснюється тим, що річ належить подружжю на праві власності без визначення часток, тому розпорядження здійснюється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки.

Сімейний кодекс встановлює кілька правил щодо розпорядження спільним майном подружжя залежно від особливостей об'єктів права власності (ст. 65 СК).

6. Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають державній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєстрації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми потребують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадковий договір

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

та заповіт подружжя (статті 1304, 1243, 1247 ЦК); шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого рода правочинами, згода другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально посвідчена (ч. 3 ст. 65 СК).

7. Діючий СК уперше виділяє ще один різновид правочинів подружжя. Це правочини, предмет яких складає цінне майно. Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію «цінне майно», хоча і не дає її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна.

8. Із змісту ст. 65 СК випливає, що подружжя може укладати правочини щодо майна, яке не є цінним. Згода іншого з подружжя на укладення таких правочинів може висловлюватися в усній формі. Разом із тим, дружина та чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо його було укладено без її (його) згоди (ч. 2 ст. 65 СК).

9. Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК подружжя можуть укладати щодо спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини мають усну форму і не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди іншого з подружжя. Вперше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутового правочину і, на жаль, також не дає його визначення. З урахуванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, який, по:перше, задовольняє побутові потреби членів сім'ї та, по:друге, стосується предмета, який має невисоку вартість. Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування спільним майном (ч. 1 ст. 66 СК). Так, сторони можуть вирішити проживати в квартирі, яка належить на праві власності одному з подружжя, а житловий будинок передати в користування їхній дитині або іншим родичам. Подружжя на свій розсуд визначає порядок користування автомобілем, іншим рухомим та нерухомим майном. Якщо ж подружжя уклало нотаріально посвідчений договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою або земельною ділянкою, то зобов'язання з цього договору переходять і до правонаступника дружини та чоловіка. Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільності майна подружжя. Тому кожна річ, яка буде набута після розірвання шлюбу, належатиме до роздільного майна колишнього подружжя.

В той же час режим спільності майна, набутого за час шлюбу, зберігається і після його розірвання (ч. 1 ст. 68 СК). Так, якщо сторони за час шлюбу набули, наприклад, автомобіль, житловий будинок, квартиру тощо, то ці речі зберігатимуть режим спільного майна і після розірвання сторонами шлюбу.

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

Порядок розпорядження таким майном колишій чоловік та дружина здійснюють відповідно до Цивільного, а не Сімейного кодексу України (ч. 2 ст. 68 СК).

Приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Троян Алла Степанівна

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

«БЕЗКОШТОВНА» СПАДЩИНА

Останнім часом засоби масової інформації та соціальні мережі були наповнені строкатими заголовками та повідомленнями про безкоштовне оформлення спадщини для сільської місцевості. 254 депутати «суттєво спростили процедуру отримання спадщини» і прийняли Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо деяких питань спадкування)». З’явилося бажання їм подякувати, але насамперед потрібно розібратися – за що? (подякувати).

Відповідно до п.1 Перехідних положеньЗакон вступає в силу 01.01.2016 року. Спрощення чекати ще більше року. Чому ж так довго? Проаналізуємо.

Цим новим Законом внесено відповідні зміни в Закон України «Про нотаріат», та дійсно положеннями ст.37 розширені повноваження «уповноважених посадових осіб органу місцевого самоврядування», тепер вони мають право видавати свідоцтва про право на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя. Але це право мають не всі уповноважені посадові особи місцевого самоврядування, а тільки ті, хто «мають вищу юридичну освіту, досвід роботи у галузі права не менше трьох років, пройшли протягом року стажування у державній нотаріальній конторі або приватного нотаріуса, завершили навчання щодо роботи з єдиними та державними реєстрами, що функціонують в системі Міністерства юстиції України, та склали іспит із спадкового права у порядку, встановленому Міністерством юстиції України.» (цитата із закону).

Кожна сільська рада має посадову особу, яка має вищу юридичну освіту та досвід роботи у галузі права не менше трьох років?

Порядок проведення стажування та порядок складання іспиту із спадкового права наразі ще невідомі. Вони мають бути розроблені Міністерством юстиції, а на це потрібен певний час.

Відповідно до нового Закону встановлено на підставі яких документів будуть видаватися Свідоцтва про право на спадщину уповноваженими посадовими особами органів місцевого самоврядування. Із цього переліку чітко вбачається, що мають бути пред’явлені правовстановлюючі документи. Але якщо вони з якихось причин не будуть містити всю належну інформацію, то така посадова особа буде вимушена вимагати додаткові документи, як і нотаріус. Це стосується і реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, для якого потрібна певна інформація, без якої не можливо провести реєстрацію. Наприклад, іноді правовстановлюючі документи не містять кадастровий номер земельної ділянки чи зазначений розмір не відповідає дійсності. Посадова особа органів місцевого самоврядування, як і нотаріус, буде вимагати відповідні документи, інакше не зможе виконати свої обов’язки, як спеціального суб’єкта, належним чином.

Відповідно до нового Закону «уповноважені посадові особи органів місцевого самоврядування забезпечують збереження та архівування документів нотаріального діловодства та архіву, що стосуються нотаріальних дій з

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

оформлення спадщини, відповідно до вимог, встановлених для нотаріусів.» (цитата із закону).

Вимоги для нотаріусів чітко встановлені Порядком ведення нотаріального діловодства, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України 22.12.2010 року N 3253/5 та Положенням про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за організацією нотаріальної діяльності, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України 23.03.2011 року N 888/5. Виконання вищезазначених умов вимагає не малих грошових коштів, часу та зусиль. Хто в даному випадку буде нести фінансове навантаження щодо приведення приміщень, в яких знаходяться сільські ради, у відповідність до вимог чинного законодавства. Хто буде безкоштовно займатися архівуванням (доволі кропіткою паперовою роботою)? Хто буде проводити оплату роботи з єдиними та державними реєстрами, що функціонують в системі Міністерства юстиції України (навіть банальні вимоги: сучасна техніка, Інтернет тощо)? Я не думаю, що місцеві бюджети готові взяти на себе таке фінансове навантаження, тим більше, в такі складні для країни часи.

Висновки від прочитання Закону: популізм. Навряд чи вимоги закону будуть реалізовані з 01.01.2016 року.

Хочу наголосити на тому, що цінність нотаріату, який вже давно існує і виконує всі функції, зокрема щодо спадщини, та його відмінність від інших юридичних професій складається з того, що при роз’ясненнях та консультаціях, які проводить нотаріус, при посвідченні юридичних фактів, нотаріус інформує сторони про правове значення, ризики, наслідки дій осіб, проводячи, таким чином, загальний, масштабний комплекс правороз’яснювальної та правозастосовної роботи. При цьому, нотаріус не втручається в розуміння корисності, переваг, не направляє зміст волевиявлення сторін.

Нотаріус в своїй роботі ніколи не зобов’язується захищати інтереси і стратегічні плани певної сторони. Всі учасники правовідносин можуть загалом покластися на те, що нотаріус дає професійні та нейтральні консультації. Саме статус нейтралітету, незалежності нотаріуса виводить нотаріуса з рівня ринкових відносин на рівень публічної влади, яка діє в громадських інтересах.

Надійність нотаріуса базується на високих вимогах до професійності нотаріуса та на суворій відповідальності за порушення обов’язків.

Діяльність нотаріуса коштує клієнту часу та грошей. Але витрати грошей та часу виникають при будь-яких відносинах. Довіра знижує такі витрати. Публічний статус нотаріуса, його обов’язок проводити консультації неупереджено та на високому професійному рівні інституціоналізує довіру. Зміст посвідченого нотаріусом документу надає доказ фактів. Посвідчення нотаріусом ставить хрест на спотворенні та прихованні, введенні в оману, відпадає необхідність в отриманні та зборі доказів.

Нотаріус вивчає волю сторін, дає роз’яснення про юридичний зміст дії та її наслідки, має запобігати сумнівним формулюванням. Завдяки нотаріусу підвищується надійність та легкість правових відносин в цілому.

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

Таким чином, витрати «на нотаріуса» завжди менші за інші витрати, які виникають у випадку спорів. Оплата послуг нотаріуса в значній мірі компенсується за рахунок набуття впевненості та довіри.

До речі, багато нотаріусів проводять безкоштовні консультації, займаються активною правороз’яснювальною роботою. На нотаріусів наразі покладено багато різноманітних функцій та обов’язків і нотаріуси з ними справляються. При цьому, приватні нотаріуси всю діяльність ведуть за власний кошт: і утримують робочі місця, і утримують та зберігають архіви, і ведуть правороз’яснювальну роботу. А будь-яка робота має бути оплачена. Безкоштовного на справді не буває нічого.

Тепер проаналізуємо другу частину закону стосовно необхідності здійснення та оформлення оцінки.

Тут депутати своєю креативністю вразили навіть тих, кого вразити вже дуже тяжко.

Внесені новим Законом зміни до закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” передбачають, що оцінка майна для цілей оподаткування не є обов’язковою для випадків «визначення розміру податку при спадкуванні спадкоємцями першої та другої черги за законом(як у випадку спадкування ними за законом, так і у випадку спадкування ними за заповітом) і за правом представлення, а також при спадкуванні власності, вартість якої оподатковується за нульовою ставкою». Про те, Податковим кодексом України (ст. 174) чітко передбачено, що за ставкою 5% оподатковується вартість будь-якого об’єкта спадщини, що успадковується спадкоємцями,які не є членами сім’ї спадкодавця першого ступеня споріднення. Виникає логічне запитання: яким чином буде визначатися вартість цього майна? І ще одне запитання: кому задати попереднє?Висновки від прочитання Закону: популізм.

На мій погляд, в нашій країні дуже багато галузей, в яких потрібне кардинальне реформування, дуже багато недоліків, які потрібно усунути. Але є галузі, які краще не чіпати, тому що в них все зрозуміло і є можливість викласти логічний ланцюжок, якого варто дотримуватися.

Цим новим законом багато логічних і зрозумілих, а головне сталих та перевірених досвідом речей поставлено з голови на ноги. Цим новим законом передбачена необхідність додаткового витрачання грошових коштів із місцевих бюджетів, а це зараз не на часі. Цим новим законом внесені непорозуміння щодо сплати податків пересічними громадянами, у яких і так виникає багато запитань. Навіщо? І за що?

Член комісії з інформаційної політики Нотаріальної палати УкраїниСуханова Тетяна Олександрівна

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

ЗАХИСТ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ НОТАРІУСА В ЦИВІЛЬНОМУ, ГОСПОДАРСЬКОМУМ ТА

АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ.

Питання участі нотаріуса у розгляді цивільних, господарських чи адміністративних справ у суді стає все більш актуальним в умовах сьогодення.

Досить часто нотаріус дізнається про те, що сторони намагаються розірвати посвідчений ним правочин, із ухвали суду із вимогою надати суду оригінали документів, на підставі яких вчинено нотаріальну дію, для проведення експертизи, чи із появою в приміщенні нотаріуса працівника правоохоронних органів із ухвалою суду про надання тимчасового доступу до документів, що знаходяться у нотаріуса.

При цьому нотаріус навіть не є учасником процесу. Одночасно виникає питання захисту прав та інтересів нотаріуса у ході розгляду судової справи.

Одним із способів реалізації свого права на захист може бути ініціювання вступу нотаріуса у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги.

Мова піде про захист нотаріуса в цивільному, адміністративному та господарському судочинстві.

Ст. 35, 36 ЦПК України, ст. 53, 54 КАС України та ст. 27 ГПК України передбачає можливість вступу особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову на стороні позивача або відповідача. Така можливість виникає, якщо рішення в справі може вплинути на права чи обов’язки особи. Вказані особи можуть бути залучені до участі в справі за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду, або вимагати від суду про призначення себе як третьої сторони на стороні позивача чи відповідача. Заява може бути подана письмово, та усно, безпосередньо в судовому засіданні. У письмовій заяві про залучення третьої особи повинні бути зазначені ім'я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі.

Питання участі в судовому процесі нотаріуса як третьої особи висвітлюється і постановами пленумів ВСУ, зокрема постановою № 9 від 06.11.2009 вказується, що «нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі в справі як треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса». Тобто, суд може самостійно визначити нотаріуса як третю особу, що не заявляє самостійних вимог, однак якщо суд цього не зробить, нотаріус, згідно ст. 36 ЦПК України, може самостійно заявляти клопотання про залучення в якості третьої особи….

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

Одним з найважливіших прав нотаріуса як третьої особи є право подати заперечення на позовну заяву, якщо нотаріус вважає, що позов не підлягає задоволенню. Подання такого заперечення не є порушенням нотаріальної таємниці, адже нотаріус не повідомляє жодних відомостей про осіб, їх майно, права і обов’язки, а висловлює свою позицію щодо наведених у позові обставин. Навести свої заперечення можна і в усній формі, проте суду буде легше сприйняти і врахувати при винесенні рішення саме викладену письмово позицію.

Важливим завданням для нотаріуса є дотримання вимог ст.8, 8-1 ЗУ «Про нотаріат» при наданні свідчень та документів для експерта, якщо призначається почеркознавча чи інша експертиза.

Ст. 8 ЗУ «Про нотаріат» чітко визначає поняття нотаріальної таємниці. Нотаріальна таємниця - сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов'язки тощо.

Особи, винні в порушенні нотаріальної таємниці, несуть відповідальність у порядку, встановленому законом.

Довідки про вчинені нотаріальні дії та інші документи надаються нотаріусом протягом десяти робочих днів на обґрунтовану письмову вимогу суду, прокуратури, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування у зв'язку з кримінальним провадженням, цивільними, господарськими, адміністративними справами, справами про адміністративні правопорушення, що знаходяться в провадженні цих органів, з обов'язковим зазначенням номера справи та прикладенням гербової печатки відповідного органу.

При цьому як Господарським процесуальним кодексом України - ст.ст. 36, 38, ст. 79 кодексу адміністративного судочинства України, так і Цивільним процесуальним кодексом України – ст. 137, 138, - передбачено, що суд може витребовувати письмові докази, направляти їх та експертизу, та після закінчення справи повернути.

При детальному вивченні цих ст. ЦПК, КАС та ГПК та ст. 8 ЗУ «Про нотаріат», вбачається, що суд вправі витребовувати оригінали документів, а нотаріус має виконувати обґрунтовані вимоги суду, а саме надавати довідки про вчинені нотаріальні дії та інші документи. В зв’язку з цим постає питання як саме необхідно виконувати ухвалу суду про надання оригіналів документів.

Насамперед перевіряється відповідність письмових вимог суду діючому законодавству про нотаріат. Вказані вимоги повинні містити обґрунтування

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

необхідності отримання відповідних відомостей, із зазначенням номера справи і прикладенням гербової печатки. Відсутність хоча б однієї з цих обставин є підставою для відмови у наданні інформації.

Згідно ст. 14 ЗУ «Про нотаріат» документи нотаріального діловодства та архів приватного нотаріуса є власністю держави і перебувають у володінні та користуванні приватного нотаріуса у зв'язку із здійсненням ним нотаріальної діяльності. Нотаріус зобов'язаний забезпечити зберігання документів нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса протягом усього строку здійснення ним нотаріальної діяльності.

Вказаний обов’язок нотаріуса може бути підставою для клопотання останнього самостійно надати експерту для проведення відповідної експертизи оригінали документів, попередньо узгодивши час та місце їх надання. Це спростить збереження документів та виконання вищевказаних вимог ЗУ «Про нотаріат».

У випадку витребування оригіналів документів для проведення експертиз тощо, як відповідальна за збереження архіву особа, по закінченні розгляду справи, нотаріус на підставі ст. 40 Господарського процесуального кодексу України, ст. 79 Кодексу адміністративного судочинства України, або ж ст. 137 Цивільно-процесуального кодексу України, має в письмовому порядку вимагати повернення оригіналів документів, що були витребувані.

Також, згідно ст. 8 ЗУ «Про нотаріат», нотаріус не має права давати свідчення в якості свідка щодо відомостей, які становлять нотаріальну таємницю, крім випадків, коли цього вимагають особи, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. Тому в судовому процесі перед допитом в якості свідка, необхідно переконатись в тому, що особи, за дорученням яких, або щодо яких вчинялась нотаріальна дія, надають згоду для надання нотаріусом свідчень.

Також необхідно вказати на те, що відповідно до ст. 184 ЦПК третя особа може бути допитана в якості свідка лише за її власною згодою. На практиці як нотаріуси, так і суд забувають про цю норму, точніше про те, що вона стосується не тільки сторін (позивача і відповідача), а й третіх осіб.

Таким чином, якщо нотаріус бере участь у справі як третя особа, він може бути допитаний як свідок за згодою сторін правочину та за власною згодою.

Окремо слід зазначити, що в адміністративному судочинстві нотаріус, як правило, не приймає участі, оскільки не є суб’єктом владних повноважень. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Згідно п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС, де

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

зазначено, що суб’єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Нотаріальна діяльність є публічно-правовою, оскільки вона здійснюється від імені держави, та не входить до системи органів виконавчої влади. Нотаріус не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування, посадовою чи службовою особою, та не здійснює владних управлінських функцій. Це підтверджується Постановою № 2Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року «Про узагальнення судової практики розгляду справ про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні»

Зважаючи на викладене, існує достатнє правове підґрунтя для захисту законних прав та інтересів приватного нотаріуса при розгляді цивільних, господарських чи адміністративних справ, що стосуються його професійної діяльності.

Приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Терещенко Валентина Василівна

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

ПОРЯДОК ПОСВІДЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ДОГОВОРУ

Основним правовим документом, що регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» N 1561-XII від 18.09.91 зі змінами в останній редакції N 1206-VII від 15.04.2014, є договір, який в юридичній літературі визначається як інвестиційний. Він є правовою формою взаємовідносин між інвестором та іншими учасниками інвестиційної діяльності. Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не допускається. Договір відповідаючи сутності інвестування тобто закріплює факт вкладення коштів або інших матеріальних чи інтелектуальних цінностей в об'єкт інвестування; визначає мету, основні права та обов'язки сторін.

Єдиного порядку укладання інвестиційного договору не існує, але за загальним правилом договір вважається укладеним з моменту досягнення угоди між сторонами. Проте, для окремих видів договорів форма передбачена спеціальним законом (наприклад, ч. 1 ст. 8 Закону України «Про угоди про розподіл продукції») або відповідним державним органом затверджується типова форма. Невідповідність угоди передбаченій законом формі приводить до визнання її недійсною.

На практиці застосовуються такі способи укладання інвестиційних договорів: шляхом торгів (тендерів) на реалізацію майна, робіт, послуг (договір укладається з покупцем, що запропонував найвищу ціну за майно, роботи чи послуги); шляхом тендерів на придбання майна, визначення виконавця робіт або послуг (договір укладається з тим продавцем/виконавцем, що запропонував найнижчу ціну за необхідні замовнику роботи чи майно); шляхом переговорів (підписання між сторонами протоколу про наміри чи предконтрактного договору); шляхом надсилання зацікавленою стороною проекту договору своєму майбутньому контрагенту.

Інвестиційний договір укладається, як правило, в письмовій формі, як і інші види господарських договорів. Чинне законодавство передбачає такі види письмової форми, що застосовуються при укладенні інвестиційних договорів: повна письмова форма, яка включає комплект необхідних для укладання договору документів; скорочена письмова форма, яка має вигляд комплекту листів, телеграм, факсограм та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв'язку, якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін; договір приєднання — умови договору заздалегідь визначені та не підлягають коригуванню. Наприклад, придбання акцій новоствореного

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

або діючого акціонерного товариства шляхом передплати; нотаріальна форма, яка застосовується у разі придбання нерухомого майна, а також продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств (їхніх структурних підрозділів), застави нерухомого майна тощо.

До інвестиційного договору висуваються такі вимоги: він має відповідати нормам чинного законодавства України; статутним цілям та завданням суб'єкта інвестиційної діяльності – юридичної особи; договір має бути укладений у відповідній формі, яка передбачена для цього виду договорів; договір має бути підписаний уповноваженою на те особою обов'язково із зазначенням її посади чи виданого у встановленому порядку доручення, на підставі якого діє ця особа. Коло уповноважених на укладання договору осіб визначається, як правило, статутом підприємства, або засновницьким договором; якщо передбачено додатки до договору (специфікація, протокол розбіжностей тощо), то в договорі робиться відмітка про наявність додатків, які не повинні суперечити договору; у договорі необхідно не тільки передбачати відповідальність сторін у разі порушення договірних зобов'язань, а й деталізувати її; у договорі потрібно вказувати порядок усунення розбіжностей, а також передбачати можливість дострокового виконання договірних зобов'язань; у договорі потрібно зазначати форс-мажорні обставини, наслідки невиконання угоди у разі односторонньої відмови від виконання договору та інші обставин залежно від виду договору.

Укладення інвестиційних договорів, вибір партнерів, визначення їх конкретних прав та зобов'язань, інших умов договору належить виключно до компетенції суб'єктів інвестиційної діяльності, якщо законодавством не встановлене інше.

Предметом інвестиційного договору є інвестиція у будь-якій незабороненій законодавством України формі. Це можуть бути передбачені законодавством форми інвестицій та інвестиційної діяльності: інноваційна діяльність; капітальні вкладення в основні фонди; корпоративна форма; лізинг; придбання незабороненого законами України рухомого та нерухомого майна; створення підприємств, що повністю належать інвестору, чи придбання останнім у власність діючого підприємства повністю; придбання майнових прав. Предметом такого договору також можуть бути дії, послуги тощо, які надаються (виконуються) учасниками інвестиційної діяльності та спрямовані на забезпечення інвестування.

За напрямом інвестиційної діяльності розрізняють: галузеві інвестиційні договори; регіональні інвестиційні договори; мегаполісні (спеціальні) інвестиційні договори (у вільні економічні зони та зони зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності).

Інвестиційному договору притаманна також і специфічна функція – опосередкування відносин, що складаються між інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності і спрямовані на здійснення інвестицій.

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

Інвестиційний договір виконує всі функції, властиві господарському договору - регулятивну, координаційну, функцію планування, контрольну та охоронну.

Зміст інвестиційного договору, як власне господарського – це сукупність його умов. Серед них розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови.

Істотні умови — це такі умови, без наявності яких договір вважається не укладеним, а також умови, на включення яких до інвестиційного договору наполягає хоча б одна зі сторін. До істотних умов належать: предмет договору – це інвестиції у будь-якій, не забороненій законодавством України, формі.

Кваліфікуючою ознакою інвестиційного договору є специфіка предмета договору, який включає два роди інвестиційних відносин: матеріальний (інвестиція) і юридичний (дії, спрямовані на здійснення інвестування); сторони договору: відносини щодо вкладення майна, майнових прав та інших цінностей з метою отримання прибутку складаються між інвестором і реципієнтом (сторона, що приймає інвестиції, суб’єкт інвестиційної діяльності, власник або володілець об’єкта інвестування, що одержав від інвестора майно, майнові права та інші цінності у власність чи у користування й використовує їх у своїй підприємницькій діяльності або в спільній підприємницькій діяльності з інвестором).

Якщо інвестор бере участь безпосередньо в інвестуванні, то реципієнт здійснює інвестиційну діяльність щодо реалізації та використання інвестицій з метою отримання прибутку. Необхідно звернути увагу на правовий зв'язок інвестора і предмета договору – інвестиції – як до моменту її передачі, так і після вкладення; кількісні та якісні характеристики предмета інвестицій (кількість та характеристика майна, що передається, види та конкретні обсяги робіт тощо); форма та об'єкт інвестування – розглядається як спеціальна умова, властива тільки інвестиційним договорам, об'єктом інвестування може бути реальний, фінансовий, інтелектуальний об'єкт або ж спільна діяльність (ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність»); ціна договору – це вартість інвестицій у національній чи вільноконвертованій валюті, якщо здійснюються іноземні інвестиції, а також вартість одиниці виміру конкретного майна, прав, робіт, послуг, що передаються, виконуються; строк інвестиційного договору, з огляду на сутність інвестування, інвестиційний договір, як правило, має тривалий характер, який визначається у порівнянні з строком обігу капіталу у певному секторі економіки. Загальний строк договору може поділятися на окремі строки і їх узгодження повинно забезпечувати чіткість і визначеність майбутніх взаємовідносин сторін у процесі виконання інвестиційного договору.

Чинним законодавством можуть бути передбачені й інші істотні умови для деяких категорій інвестиційних договорів.

Звичайні умови (додаткові) – це такі умови, відсутність яких не впливає на юридичну силу договору, які мають диспозитивний характер і включаються

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

до договору за згодою сторін. До звичайних умов інвестиційного договору належать: умови про форми платежу; визначення порядку виконання та прийняття виконання; відповідальність сторін за порушення договірних зобов'язань; порядок розгляду спорів, що виникають між сторонами у процесі виконання договору; обставини, що звільняють сторони від відповідальності; страхування інвестиційних ризиків і обов'язки сторін щодо цього, способи забезпечення сторонами виконання договірних зобов'язань.

Інвестиційний договір укладається з метою його виконання, тобто здійснення інвестицій на тих умовах, які визначені сторонами. Виконання інвестиційних договорів базується на загальних принципах договірного права: свободи договору, належного та реального виконання, економічності та співробітництва сторін. Реальному та належному виконанню інвестиційних договорів сприяють визначені законодавством способи забезпечення виконання договірних зобов'язань. З метою забезпечення виконання інвестиційних договорів використовують цивільно-правові способи забезпечення договірних зобов'язань.

Приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Третяк Аліна Олександрівна

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

ПОСВІДЧЕННЯ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ (ДОГЛЯДУ) ТА СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ

Умовам нотаріального посвідчення договору довічного утримання (догляду) присвячена глава 57 Цивільного кодексу України (статті 744-758) та п. 7 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Статтею 744 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає іншій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Сторонами договору довiчного утримання є вiдчужувач та набувач, при цьому вiдчужувачем за цим договором може бути будь-яка фiзична особа, незалежно вiд вiку та стану здоров’я, а набувачем – фiзична особа, яка здатна надавати вiдчужувачевi обумовлене договором забезпечення, тобто повнолiтня дiєздатна фiзична особа, а також юридична особа або ж кiлька фiзичних осiб, якi отримують майно на правi спiльної сумiсної власностi, а їх обов’язок по утриманню (догляду) вiдчужувача є солiдарним, тобто таким, за яким у вiдчужувача є право вимагати виконання обов’язкiв за договором як вiд усiх набувачiв, так i вiд кожного з них окремо.

Предметом такого договору може бути як житловий будинок, квартира або їх частини, так і інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації. Право власностi на майно, передане по договору довiчного утримання виникає з моменту нотарiального посвiдчення договору, а якщо договiр пiдлягає державнiй реєстрацiї – з моменту такої реєстрацiї.

При укладеннi зазначеного договору з метою належного його виконання мають бути чiтко встановленi права та обов’язки сторiн. Так, набувач зобов’язаний надавати вiдчужувачевi довiчне матерiальне забезпечення (у натуральнiй та грошовiй формi) та/або догляд, строки та види якого визначаються договором, а також поховати вiдчужувача, навіть якщо такий обов’язок договором не передбачений. Набувач зобов’язаний забезпечити вiдчужувача житлом, при цьому в договорі конкретно визначається той об’єкт нерухомого майна (чи його частина), в який відчужувач буде проживати.

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

Набувач не може за життя відчужувача продавати, обмінювати, дарувати, укладати договір застави чи передавати у власність іншій особі майно, передане йому за договором довічного утримання (догляду). При посвідченні договору довічного утримання (догляду) нотаріусом накладається заборона відчуження майна, яке є предметом договору. Протягом життя відчужувача на майно, передане набувачеві за таким договором, не може бути звернене стягнення за зобов’язаннями набувача.

У разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача за договором довічного утримання (догляду) з підстав, що мають істотне значення, обов’язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім`ї набувача або іншій особі за їх згодою. Відмова відчужувача у наданні такої згоди може бути оскаржена до суду.

Договір довічного утримання припиняється у разі смерті відчужувача (за винятком обов’язку набувача поховати відчужувача).

У разі смерті набувача його права та обов’язки переходять до його спадкоємців. Якщо спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття майна, що було передано відчужувачем, право власності на це майно може перейти до спадкоємця за законом. Якщо у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого відчужувачем, відчужувач набуває право власності на це майно. У цьому разі договір припиняється.

Нормативною підставою для нотаріального посвідчення спадкових договорів є глава 90 Цивільного кодексу України (статті 1302-1308) та п. 8 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Так, статтею 1302 Цивільного кодексу України, визначено, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Сторонами цих правовідносин є «відчужувач» - подружжя, один з подружжя, інша особа та «набувач» - фізична або юридична особа.

Предметом спадкового договору є майно відчужувача. Таким майном може бути зокрема річ, сукупність речей, майнові права та обов'язки. Частіше за все предметом спадкового договору стає нерухоме майно – квартира, житловий будинок, земельна ділянка. Не можуть бути предметом спадкового договору особисті немайнові права, речові права на чуже майно.

 Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації у Спадковому реєстрі. У набувача за таким договором виникають певні обов'язки, які сторони повинні чітко визначити в своєму договорі. Ці зобов'язання полягають в тому, що набувач повинен вчинити певні дії майнового або немайнового характеру до

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

відкриття спадщини або після її відкриття. Наприклад, відчужувач може зобов’язати набувача періодично сплачувати йому певну грошову суму, обробляти земельну ділянку, ремонтувати житловий будинок чи квартиру, сплачувати вартість комунальних послуг чи податки, надавати певне матеріальне утримання онуку відчужувала до його повноліття та ін. Але на набувача не може покладатись обов’язок проживати в певному місці, закінчити певний навчальний заклад, одружитися з певною особою, відмовитись у подальшому відчужувати майно, яке перейде у його власність за спадковим договором тощо.

При укладенні спадкового договору одним із подружжя предметом договору може бути майно, яке належить йому особисто. У разі, якщо цій особі належить частка в спільній сумісній власності подружжя, при посвідченні договору обов’язково вимагається згода іншого з подружжя.

Спадковим договором за участю подружжя може бути передбачено, що в разі смерті одного з подружжя майно, яке входить до предмета договору, вважається таким, що належить (успадковується) тому з подружжя, хто залишився живим, а в разі його смерті це майно переходить до набувача за договором.

З метою забезпечення належного виконання своїх обов’язків відчужувачем, нотаріус, який посвідчує спадковий договір, обмежує його право розпоряджатися майном, яке є предметом договору, накладаючи заборону відчуження цього майна.

Відчужувач має право призначити особу, яка контролюватиме виконання умов спадкового договору після його смерті.

Право власності у набувача за спадковим договором виникає після смерті відчужувача.

У разі смерті відчужувача на підставі свідоцтва про смерть нотаріус знімає заборону відчуження.

Після смерті відчужувача нотаріус, який посвідчив спадковий договір, здійснює реєстрацію права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на ім'я набувача.

У разі смерті фізичної особи – набувача або ліквідації юридичної особи – набувача на спадковим договором дія договору припиняється. Це означає, що права та обов’язки набувача майна за спадковим договором не можуть переходити до його спадкоємців.

За загальним правилом (ст. 651 Цивільного кодексу України), яке поширюється і на спадковий договір, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. І тільки за наявності обставин, передбачених частинами 1 та 2 ст. 1308

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

ЦК України, спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача (у разі невиконання набувачем його зобов’язань) або на вимогу набувача (у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача).

Аналізуючи викладене, можна зробити висновок про те, що вiдмiннiсть спадкового договору вiд договору довiчного утримання (догляду) пов’язується з моментом набуття права власностi. Якщо за договором довiчного утримання право власностi у набувача виникає з моменту посвідчення договору (у випадках, встановлених законодавством – з моменту державної реєстрації договору), то право власностi за спадковим договором переходить до набувача тiльки пiсля смертi вiдчужувача. Набувач за цим договором, за життя вiдчужувача, має лише можливiсть придбання права на майно в майбутньому за умови виконання вимог, зазначених у договорi.

Приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Храпенко Наталія Володимирівна

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

ПОСВІДЧЕННЯ ДОВІРЕНОСТЕЙ, ПРИРІВНЯНИХ ДОНОТАРІАЛЬНО ПОСВІДЧЕНИХ

За своєю юридичною природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника, тому видача довіреності є одностороннім правочином, який має вчинятися із дотриманням правил Цивільного кодексу України, що стосуються правочинів взагалі.

Метою представництва є укладення представником угод та здійснення інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Угоди, які здійснюються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки у іншої особи — особи, яку представляють. Таким чином, основний зміст відносин доручення складають повноваження представника.

Цивільне законодавство України, зокрема ст. 244 Цивільного кодексу України, передбачає, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреність - це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Згідно ч. 3 ст. 245 Цивільного кодексу України та ст. 40 Закону України «Про нотаріат», до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

1) довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками цих закладів, їх заступниками з медичної частини, старшими або черговими лікарями;

2) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи посадових осіб органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, також довіреності працівників, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ або військово-навчальних закладів;

3) довіреності осіб, які тримаються в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, посвідчені начальниками таких установ чи слідчих ізоляторів;

4) довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріусів, посвідчені уповноваженою на це посадовою особою 

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреності на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування та розпорядження транспортними засобами.

Так начальники військово-лікувальних закладів (госпіталю, санаторію тощо), їх заступники з медичної частини, старші або чергові лікарі можуть посвідчувати довіреності осіб, які перебувають на лікуванні у цих закладах. Причому ЦК дозволяє складати такі довіреності не тільки військовослужбовцям,

тобто особам, які проходять військову службу (п. 9 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу"), але і будь-яким іншим особам, що перебувають на лікуванні у військово-лікувальному закладі.

Правовідносини щодо порядку посвідчення таких довіреностей регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. N 419 "Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених", що діє у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 6 липня 2006 р. N 940.

Довіреність військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де несе службу військовослужбовець. А в разі, якщо пунктах дислокації такої військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу немає нотаріуса або органу місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1 Закону України "Про нотаріат" може в певних випадках вчиняти нотаріальні дії, командири (начальники) вказаних військових угрупувань можуть посвідчувати також довіреності робітників, службовців, членів їхніх сімей і членів сім'ї військовослужбовця, що перебувають у вищевказаних пунктах дислокації.

Якщо особа тримається в установі виконання покарань або в слідчому ізоляторі, її довіреність може бути посвідчена начальником такої установи. Установами виконання покарань відповідно до ст. 11 Кримінально-виконавчого кодексу України є арештні доми, кримінально-виконавчі установи (виправні центри, виправні колонії), спеціальні виховні установи (виховні колонії). Слідчим ізолятором є установа для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту (ст. 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення").

Якщо особа проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, її довіреність може бути посвідчена відповідною посадовою особою органу місцевого самоврядування (головою сільської, селищної ради. Право на вчинення посадовими особами органів місцевого самоврядування нотаріальних дій також встановлене ст. 1 Закону України "Про нотаріат", а також підпунктом

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

5 пункту "б" частини 1 статті 38 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Порядок посвідчення таких довіреностей встановлений Постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 № 419 “Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених ” (із змінами).

Згідно зі ст. 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Тексти довіреностей повинні бути написані зрозуміло і чітко, дати в текстах довіреностей щонайменше один раз позначаються словами.

Прізвища, імена та по батькові фізичних осіб, а також місце їх проживання зазначаються повністю.

У тексті довіреності зазначаються місце і дата її складення (підписання), прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання представника і особи, яку представляють, а в разі потреби - посади, які вони займають. У довіреності на ім'я адвоката може зазначатися його статус та членство в адвокатському об'єднанні.

Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

Довіреності фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть бути посвідчені за згодою піклувальника.

У довіреності зазначається строк, на який вона видана. Строк дії довіреності зазначається словами.

Довіреність, у якій не зазначена дата її посвідчення, є нікчемною.

У разі посвідчення довіреності на ведення справи в суді посадова, службова особа роз'яснює довірителю, що представник вправі вчиняти від його імені всі процесуальні дії. Обмеження повноважень представника щодо вчинення певних процесуальних дій обумовлюються в довіреності.

Посадова, службова особа під час посвідчення довіреності повинна роз'яснити особі, яка звернулася за її посвідченням, що представник зобов'язаний вчиняти правочин особисто згідно з наданими йому повноваженнями. Представник може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі у випадках, встановлених договором або законом між особою, яку представляють, і представником, чи у разі, коли представник був вимушений до такої передачі з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»

2

Посвідчена довіреність вручається особі, від імені якої вона посвідчена, або на прохання такої особи і за її рахунок надсилається за зазначеною нею адресою особі, на ім'я якої видана така довіреність.

Наказом Міністерства юстиції України від 31.10.2006 № 83/5 “ Про затвердження форм реєстру для реєстрації заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, посвідчувальних написів на них та зразків цих документів ” встановлені форми посвідчувальних написів на довіреностях (додатки 4-6 до цього наказу) та форма реєстру для їх реєстрації (додаток 1 до зазначеного наказу).

Відповідно до п. 10 Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівняні до нотаріально посвідчених, посвідчені довіреності реєструються посадовими особами, крім капітанів морських або річкових суден, що плавають під прапором України, начальників пошукових або інших експедицій, в реєстрі для реєстрації заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, форма якого встановлюється Мін'юстом.

Кожна довіреність реєструється під окремим порядковим номером. Номер, під яким зареєстровано довіреність, зазначається в посвідчувальному написі.

Приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округуЛисенко Олена Михайлівна

Пра

ктич

ний

жур

нал

«NO

TAR

Y»