Матеріали до лекцій з навчальної дисципліни «Історія України» для студентів перших курсів денної форми навчання

Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України

Тема 3. Українська національна революція XVIII ст. Гетьманщина

1

Після придушення селянсько-козацьких повстань 20—30-х років XVII ст. в Україні настав десятилітній період затишшя. Польська шляхта посилила колонізацію українських земель, національний і релігійний гніт православних українців. Тому вибух 1648 р. був закономірним. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним.

Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала козацькій старшині. Головною метою, що всіх об'єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні.

Нове повстання очолив чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. Не знайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народ до повстання. Для боротьби проти Польщі Б. Хмельницький уклав союз з Кримським ханством.

На Подніпров'ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організовувались повстанські загони.

Важливу роль відіграли у збройному повстанні 1648 р. козацькі ватажки Б. Хмельницький, М. Кривонос, Д. Нечай, І, Богун, Ф. Джеджалій, С. Мужиловський та ін.

Богдан-Зиновій Хмельницький (1595-1657) у складі козацького війська брав участь у війні Польщі з Туреччиною 1620—1621 pp. У битві під Цецорою у вересні 1620 р. потрапив у турецький полон, де перебував два роки. Після визволення з полону повернувся на Запоріжжя, згодом брав участь у морських походах козаків проти Туреччини. Повернувшись із переможних походів, одержав чин чигиринського сотника, а з часом — писаря всього реєстрового війська. Брав активну участь у повстаннях Тараса Федоровича, Павла Бута, Якова Острянина й Дмитра Гуні. За участь у козацько-селянському повстанні 1637 р. був позбавлений посади писаря й призначений чигиринським сотником.

Б. Хмельницький був знаний не тільки як військовий, але і як політичний діяч. Він неодноразово їздив з козацькими посольствами до польського короля й сейму зі скаргами на тяжке становище українського народу, виступав на захист його прав; польський король Владислав IV посилав його для надання Франції допомоги у війні з Іспанією.

Велике значення мала Корсунська битва, в якій М. Кривоніс командував передовим полком козацької армії. Iз формуванням Лисянського полка став його першим полковником. З червня 1648 р. на Поділлі очолив повсталі козацькі та селянські загони, з яких сформував цілу армію. За свідченнями тогочасних джерел, «якийсь поганець Кривоніс, збунтувавши всю чернь», здобув міста Ладижин, Бершада, Тульчин, Вінниця та ін. В цей час він титулував себе «полковник його королівської милості Війська Запорозького, без зазначення свого територіального полкового округу, бо сам мав під своєю владою полковників.

Не менш видатним ватажком цього періоду був Данило Нечай, який козакував із 40-х pp. XVII ст. На початку збройного повстання 1648 p. став козацьким полковником, напередодні Пилявецької битви 1648 р. очолював гарнізон м. Старокостянтинова. Під час походу української армії в Галичину за

2

дорученням Б. Хмельницького здобув замок у Бродах, брав участь в облозі Замостя. За деякими даними, у грудні 1648 р. Д. Нечая призначили київським полковником, на початку 1649 р. він був обраний полковником Брацлавського полку. У травні 1649 р. полк Д. Нечая утримував Меджибіж до підходу головних козацьких сил під командуванням М. Кричевського. Відзначився під час Збаразької облоги 1649 р. та Зборівської битви 1649 року, активно виступив проти укладення Зборівського мирного договору 1649 року, вимагаючи продовження боротьби з польськими загарбниками. Відмовлявся впустити шляхту до маєтків і контролював територію по лінії Сатанів — Бар — Студениця (на Дністрі). У вересні 1650 р. очолював козацькі полки, які розбили військо Василя Лупула й здобули столицю Молдови м. Ясси, примусивши молдовського господаря укласти союзний договір з Гетьманщиною.

Учасником антипольських повстань 1637—1638 pp., був також Іван Богун, брав умасть у всіх битвах 1648-1657 pp. У березні 1651 р. разом із С. Височаном керував обороною Вінниці; особливо відзначився в Берестецькій битві 1651 р., під час якої зумів організувати оборону козацького табору, а пізніше вивести українську армію з оточення. 1655 р. керував героїчною обороною Умані. У 1658 р. брав активну участь у придушенні заколоту М. Пушкаря та Я. Барабаша.

І. Богун стояв на позиціях української державності. У січні 1654 р. разом з деякими іншими полковниками відмовився присягнути на вірність московському царю, а пізніше, 1659 року, висловлював претензії Ю. Хмельницькому за укладення Переяславських статей.

У 1663—1664 pp. брав участь у поході гетьмана П. Тетері на території Лівобережної України..

Ф. Джеджалій до початку повстань 1648-1657 pp. служив козацьким сотником Переяславського полку. У квітні 1648 р. він разом з черкаським сотником Б. Товпигою очолив повстання реєстрових козаків у Кам'яному Затоні. У 1648 р. був призначений кропивнянським (ічнянським) полковником, брав участь у Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській битві 1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 р..

Дуже швидко став одним з найближчих сподвижників Б. Хмельницького, виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана. У жовтні — листопаді 1648 р. українська дипломатична місія, очолювана Ф. Джеджалієм, уклала з Османською імперію договір, за умовами якого Україна визнавалася самостійною державою, і кримським татарам заборонялося нападати на українські землі. У вересні 1650 р. він очолював українське посольство до молдовського господаря Василя Лупула.

Під час Берестецької битви 1651 р. козаки обрали Ф. Джалалія наказним гетьманом, потім гетьман призначив його генеральним осавулом.

Силуан Можиловський служив полковником і був довіреною особою Б. Хмельницького. Неодноразово полковника С. Мужиловского як представника української держави було послано до Москви з проханням надати Україні збройну допомогу.

Усі ці козацькі ватажки брали участь у національно-визвольному повстанні 1648-1657 рр.

3

У ході повстання можна виділити кілька етапів: перший — 1648 p., другий - 1649-1653, третій - 1654-1655, четвертий — 1656-1657 pp.

Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6—8 травня 1648 р. та 15—16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.

Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.

Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як українського месію. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький провів переговори із Московською державою та уклав угоду із Трансільванією.

У 1649 р. війна розгорнулася з новою силою. Польська армія, яку очолив король Ян Казимир, захопила Галичину і вторглася на Поділля. Козацькі війська виступили назустріч польській армії, оточили частину польських військ біля м. Збаража.

15—16 серпня 1649 р. відбулася битва з головними частинами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром під Зборовим. Коли, здавалось, перемога вже була на боці козаків, татари залишили поле битви. Кримський хан вимагав, щоб гетьман розпочав переговори з поляками. Було укладено Зборівський договір.

За цим договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України у межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та свободу існування православної церкви. Реєстр козаків мав складати 40 тисяч. Але селяни, які не потрапили до реєстрових списків, мали повертатися до своїх панів.

На початку національно-визвольної війни постала проблем державно-політичного устрою України. Хмельницький рішуче і сміливо висуває власну програму розбудови Української козацької держави. У будівництві Української держави Б. Хмельницький геніальне синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. Одночасно він врахував і практику ряду тогочасних європейських держав. Українська держава одержала назву "Військо Запорізьке".

Межі території держави включали Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського воєводств та Білої Русі. Основою держави була територія від Случа і Дністра на заході і аж до Московського кордону на сході.

4

Найвищим органом влади вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана, яка вирішувала всі питання державної ваги.

Головою виконавчої влади був гетьман, який очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Гетьманською резиденцією було м. Чигирин.

При гетьмані діяв уряд - Генеральна канцелярія, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали на козацькій раді.

В Україні склалася судова система. До її складу входили полкові суди, сотенні відносні. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя. Уся "Держава Війська Запорізького" була поділена на полки, сотні, волості (16 полків та 272 сотні).

Українська держава мала власні збройні сили: козацьке військо, основою якого були реєстрові козаки.

У державі складалася власна фінансова система. Є відомості про карбування власних українських грошей. Були створені фінансові органи — Державний скарб Війська Запорозького. Існувала система мит і податків. Українська держава мала власну символіку.

У вересні 1647 року під Чигирином Богдан Хмельницький зібрав своїх однодумців і розробив з ними план підготовки повстання. Та внаслідок зради одного зі старшин його було кинуто до в'язниці.

У поляків не було доказів вини Б. Хмельницького, і вони вдалися до хитрощів — вирішили відпустити Б. Хмельницького, але наказали слугам таємно вбити його. Та київський полковник Михайло (Станіслав) Кричевський, якому доручили пильнувати в'язня, допоміг Б. Хмельницькому втекти.

На чолі невеликого загону козаків Б. Хмельницький зі своїм сином Тимошем прибув на Запорізьку Січ у грудні 1647 р., а у квітні 1648 р. козацька рада обрала його гетьманом.

Здобувши гетьманську булаву, Б. Хмельницький почав активно готуватися до повстання, і за короткий час під його прапори стало кілька тисяч осіб.

Гетьман розіслав адресовані до козаків і всього українського народу універсали із закликом піднятися на боротьбу проти свавілля магнатів і шляхти. Посланці із Запоріжжя встановили тісні зв'язки з повстанськими загонами по всій Україні.

Готуючись до війни з Польщею Б. Хмельницький вислав посольство до Криму. Перші дипломатичні кроки гетьмана були спрямовані на те, щоб убезпечити себе від нападів з півдня й отримати допомогу від татарської кінноти, яка змогла б істотно употужнити козацьке військо, що було переважно піше.

Переговори з кримським ханом Ісламом-Гіреєм виявилися дуже складними, але все ж турецький хан Іслам-Гірей дозволив Б. Хмельницькому запросити в похід перекопського мурзу Тугай-бея, у якого налічувалося до чотирьох тисяч вершників.

Заручаючись підтримкою Криму, Б. Хмельницький добре розумів, що татари будуть не тільки воювати з поляками, а й грабуватимуть Україну. І хоч

5

умови союзу з татарами були дуже тяжкими, це була перша дипломатична перемога повстанців.

Повстання на Запоріжжі та універсали Хмельницького підняли на боротьбу широкі верстви українського народу, скрізь по Україні утворювалися загони із селян і городян. Повсталі проголошували себе вільними людьми, нападали на панські маєтки й палили їх, убивали магнатів і шляхту.

У квітні 1648 р. польське військо, яке налічували близько 4 тис. воїнів вирушило проти повсталих. Удалим маневром гетьман примусив поляків зайняти незручні позиції біля

Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Перемога козаків була остаточною, До рук повстанців потрапили тисячі польських солдатів, шляхтичів та магнатів.

Військо Б. Хмельницького переможно вступило в Білу Церкву. Звідси гетьман розіслав по всій Україні універсали й закликав усіх, хто може тримати зброю в руках, іти до козацького війська.

Піднялася вся Україна. Хвиля повстань охопила Чернігівщину, Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Повстанці нищили шляхту, орендарів і уніатів.

Після перших перемог Б. Хмельницький розгорнув велику дипломатичну та військову діяльність. Він зміцнював зв'язок з Кримським ханством і Туреччиною, вів переговори з Молдовою, велику увагу приділяв відносинам з Росією та Швецією.

Цар Олексій Романов не наважувався розв'язати війну з Польщею, проте російський уряд надав значну політичну та економічну допомогу повстанцям, до України безмитно ввозилися продукти й зброя, російські кордони були відкриті для українців, які тікали від польського гніту.

Повстанський рух надзвичайно швидко охопив усю Наддніпрянщину. Козаки зуміли здобути всі великі міста й замки Лівобережжя: Лубни, Пирятин, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб. До козацтва активно приєднувалися селяни, міщани, дрібна шляхта й навіть духовенство. Скрізь утворювалися полки, які приєднувалися до Б. Хмельницького.

Щоб підтримати козаків і селян на Правобережжі, 25 липня 1648 р. повстанські війська вирушили на захід на чолі з Б. Хмельницьким, М. Кривоносом, І. Ганжою та І. Гирею.

До кінця літа козаки здобули всі великі замки на території Правобережної України: Умань, Брацлав, Вінницю, Красне, Немирів, Тульчин; почалися народні заворушення на Волині та інших західноукраїнських землях. 9 серпня 1648 р. впав Бар, який до того вважався неприступною твердинею.

На початку війни Б. Хмельницький і козацька старшина прагнули лише до відновлення втрачених прав і вольностей, надання рівних прав православній і католицькій церквам, і тому після перших перемог почали мирні переговори з поляками. Польський уряд затягував час, щоб зібрати військо для подальшої боротьби з повсталими.

13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями.

6

Під час переговорів із поляками, після вступу до Києва 23 грудня 1648 р., він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Вперше в історії української суспільно-політичної думки були сформулювані основні принципи національної державної ідеї.

Визвольний похід на Західну Україну влітку 1648 р., а також звільнення від польських землевласників значних територій України, поразка поляків під Пилявцями й похід козаків до околиць Львова та Замостя визначили основні зміни в політичних планах гетьмана.

Переконаність у необхідності повної поразки Речі Посполитої та створення власної країни, стало підґрунтям для боротьби, яка велася наприкінці 1648 року на більшості українських територій. Таким чином, протягом червня – листопада 1648 р. процес формування національних державних інститутів в основному завершився в центральних, південних та східних регіонах, в той час, на західних територіях він знаходився в активній фазі: старий адміністративний поділ був замінений новим – на сотні; було впроваджено козацький судоустрій та юридичні процедури, сформовано національну армію. Спостерігалися серйозні зміни в соціальній структурі населення.

8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська національна держава – Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта.

Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася  у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

Сучасні українські дослідники дійшли до висновків, що козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки, серед них:

· політичну владу,· територію,· політико-адміністративний устрій,· право, суд і судочинство,· фінансову систему та податки,

7

· соціальну структуру населення,· власне військо,· активну зовнішню політику.На звільнених територіях України та Запоріжжя влада перебувала в руках

гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Козацькі ради розв'язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи).

Спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорізької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії українського народу. Під час повстання території, які були під владою козаків, значно розширилися. Середня Наддніпрянщина залишалася в центрі державотворчих процесів. Український історик І. Крип'якевич описав кордони української козацької держави: «З Польщею — Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом — через так зване «Дике поле» »

На всій території, яку зайняла козацька армія, були знищені органи влади Речі Посполитої. Замість них започатковано сотенно-полкову систему, яка виникла ще на Запорізькій Січі. На місцях керували сотенний та полковий уряди. Сотенний уряд складався із сотника та його помічників. На вершині козацької ієрархії стояв гетьманський уряд.

Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у найважливіших — отаманам. Більшістю міст керували городові отамани, що обиралися, а селами — сільські отамани.

Найвищим органом влади залишалася генеральна (військова) рада, яка розв'язувала політичні, військові та господарські питання.

На звільнених від Речі Посполитої територіях не діяло польське судочинство. Використовувалися юридичні норми звичаєвого та козацького права, магдебурзького права тощо. Зберегли силу й Литовські статути, які захищали інтереси української шляхти та козацької старшини. Установлювалися покарання за зраду українському народові, за відмову надати допомогу в битвах, непокору та шкоду, заподіяну козацькій старшині.

Відбулася певна зміна судової влади. Із зростанням ролі й авторитету гетьмана під час повстання до нього перейшли найвищі судові функції. Гетьманські та полковницькі універсали, рішення козацьких рад визначали правовий характер відносин в Україні.

На думку відомого українського історика В. Антоновича, Б. Хмельницький мав блискуче фінансове обдарування, він обстоював правильну податкову систему, ніколи не знав, що таке брак грошей, у нього завжди була готова наперед платня для війська. Український гетьман увів до обігу власну монету, яку карбували в Чигирині.

При гетьмані запроваджено посаду генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів гетьманської держави, за розподіл натуральних і

8

грошових податків, установлював мито та ін. Систему податків і повинностей установлювали й регулювали універсали Б. Хмельницького.

В умовах визволення України з-під магнатсько-шляхетського гніту поступово складалася нова соціальна структура держави. У Гетьманщині визначалося п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство, селянство.

Стани поділялися на окремі соціальні групи, які розрізнялися правовим та економічним становищем. До привілейованої групи належали: українська шляхта, козацька старшина, найвище православне духовенство, міська знать.

Їм значно поступалися в правах і соціальному становищі рядові козаки, міська біднота, селянство. В умовах Національно-визвольної війни козацтво отримувало помітну підтримку та увагу з боку Богдана Хмельницького. Щоб розширити соціальну базу Гетьманщини, він надав право селянам переходити в козацький міщанський стан.

Незважаючи на різне політичне та соціально-економічне становище різних верств населення в Україні, гетьманові вдалося їх об'єднати навколо єдиної ідеї — боротьби за незалежну Українську державу.

Під час збройного повстання 1648-1657 рр. українське військо нараховувало до 300 тис. осіб. Воно складалося з представників різних верств суспільства й уперше в історії носило загальнонародний характер. Українська армія була створена переважно з цивільних людей, які зовсім не знали ні військової справи, ні дисципліни. Українська армія була однією з найкращих у Європі за військовою організацією й тактикою. Під проводом Б. Хмельницького вона завдала поразки найкращим польським полководцям.

Гетьманщина Б. Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Україна підтримувала постійні дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдовським князівством. Українську державу визнали Венеція, Волощина, Швеція та інші країни. Усі інтриги польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію Гетьманщини від європейського світу, зазнали провалу. За роки повстання Україна Б. Хмельницького постала перед усім світом як суверенна, незалежна держава.

Під натиском народних повстань і бойових дій польські магнати й пани, католицьке духовенство змушені були залишити свої маєтки і втікати. У результаті феодальне землеволодіння було суттєво обмежене, а кріпосне право знищене. Б. Хмельницький якийсь час стримував зростання великого землеволодіння. Земельні угіддя, залишені панами, захопили козаки і селяни: частина угідь перейшла у власність військового скарбу. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани дістали змогу вільно займатися ремеслами, промислами і торгівлею. Козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зменшення розмірів поборів і повинностей сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. У містах відкрилися нові можливості для прояву підприємницької ініціативи ремісників і торговців. Зміцнилися позиції православного духовенства. Православ'я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об'єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування.

9

Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Б. Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності кримського хана, який міг стати на бік Польщі. Усе це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням 18 вересня 1651 р. невигідної для України Білоцерківської угоди.

Умови угоди були важкими для України. Різко обмежувалися її права. Кількість реєстрового козацтва скоротилася наполовину — до 20 тис. чол., з правом мешкати тільки в королівських володіннях. Виключені з реєстру козаки поверталися під владу польських панів. Автономію дістало лише Київське воєводство, Брацлавське і Чернігівське знову мали підпорядковуватися польському урядові. Гетьман України мусив допустити польську шляхту до її маєтків. Він позбавлявся права самостійних дипломатичних зносин з іноземними державами і зобов'язувався розірвати військовий союз з Кримським ханством.

Тяжкі умови договору Б. Хмельницький розглядав як тимчасовий компроміс, що давав перепочинок для розгортання дальшої боротьби проти володарювання Польщі. В травні 1652 р. Б. Хмельницький відновив війну з Польщею і договір втратив силу. 1653 р. поблизу Жванця було укладено нову мирну угоду на засадах скасування Білоцерківської 1651 р. і відновлення дії Зборівського договору 1649 р.

Однак чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський «єдиновірний» цар.

Московському царству також був вигідний такий союз з точки зору його геополітичних інтересів: він давав вихід до Чорного моря, ослаблював давніх суперників — Кримське ханство, Литву та Польщу.

Нова спроба домогтися визволення й об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою обпертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна. 8 січні 1654 р. в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, а згодом Генеральна військова рада. Було вирішено, що Гетьманщина перейде під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі як Переяславський договір 1654 р.

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники від полків та різних верств населення України (міщани, селяни, духовенство). На раді були присутніми 12 полковників та 5 генеральних старшин на чолі з гетьманом. Не прибули 5 полковників та митрополит С. Косів. Не було на раді представників від Белзького, Волинського, Подільського і

10

Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Учасниками ради були близько 300 осіб.

Б. Хмельницький запропонував, щоб вони обрали собі одного государя з чотирьох: турецького султана, кримського хана, польського короля або московського царя, тобто його пропозиція не була безальтернативною. Охарактеризувавши кожного, Б. Хмельницький висловився за московського царя, зазначивши, що він однієї віри з українцями. Учасники ради підтримали думку Хмельницького.

Присяга населення України, яке знаходилось під владою Б. Хмельницького, відбувалася в січні-лютому 1654 р. у 177 містах і містечках. Всього у книгах присяги записано 127338 чол. У цілому народ віднісся до присяги схвально.

Документально рішення Переяславської Ради було закріплено так званими Статтями Богдана Хмельницького або Березневими статтями (затверджені царем і Боярською думою в березні 1654 p.). Це був договір між Україною і Московським царством. Москва зобов'язувалася вступити у війну проти Польщі. Україна переходила «під руку» московського царя як самостійна держава — зі своїм главою (гетьманом), своїм політичним устроєм та територією. Реєстр установлювався в 60 тис. чол., козаки могли жити і судитись за своїми законами. Гетьман міг вступати у міжнародні відносини з іншими державами, крім Польщі і Туреччини. Гетьмана мало обирати військо і лише повідомляти про це царя. Збір податків залишався за українськими урядовцями, але вони повинні були передавати частину їх московським. Таким чином, суверенітет Української держави частково обмежувався у міжнародній та фінансових сферах.

Водночас під час підписання Березневих статей і Переяславського договору з боку гетьманського уряду були допущені певні прорахунки, що зіграли потім негативну роль у відносинах між Москвою й Україною. Москва скористалася тим, що в умовах договору чітко не визначалася форма відносин між Україною і Москвою; московський уряд не присягнув у тому, що він буде виконувати свої зобов'язання; Б. Хмельницькому варто було б обмежитися особистою присягою, а не дозволяти присягати всьому народу; помилкою був і дозвіл мати російських воєвод в українських містах, а також збір податків на користь царя в Україні.

Таким чином, Переяславський договір:1) констатував відокремлення України від Речі Посполитої;2) означав міжнародно-правове визнання Української держави;3) засвідчив внутріполітичний суверенітет Української держави, зберігав її

основні політичні інститути;4) суттєво змінював геополітичну ситуацію у Східній Європі, посилював

позиції України в боротьбі з Польщею, зміцнював вплив Москви у цьому регіоні.Переяславський договір розпочав нову добу у відносинах між Україною і

Московщиною. Москва з самого початку намагалася обмежити права України і згодом планувала перетворити її у звичайну провінцію.

Існують різні наукові оцінки договору 1654 р. щодо відносин між Москвою і Україною. Зокрема вони розцінювались як: 1) персональна унія; 2) васалітет; 3) тимчасовий військовий союз; 4) возз'єднання; 5) приєднання; 6) реальна унія; 7) неповна інкорпорація; 8) протекторат; 9) конфедерація.

11

Навесні 1654 р. російська армія спільно з козацьким 20-тисячним корпусом I. Золотаренка розпочала воєнні дії проти польської армії в Білорусі. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно, I. Золотаренко захопив південну Білорусь. Але його заходи із запровадження в Білорусі козацького ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі здобуті козаками землі вважали «царськими».

Восени 1654 р. поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У січні 1655 р. проти них виступив Б. Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна битва, що відбулася біля Охматова (на Київщині) в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило надії українців на допомогу царя.

Незабаром після березня 1654 р. уряд Росії відмовився сплачувати козакам платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що його казна несе великі витрати.

Найважливіші для України положення договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні справи — спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії та України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Україна і Росія вирішували нагальні питання шляхом постійного обміну посольствами. На початку 1657 р. Україна мала власний митний кордон з Росією.

У 1654—1656 pp. під час спільних воєнних дій Росії та України проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення Віленського перемир'я всупереч умовам договору 1654 р. та протестам з боку Хмельницького. В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військовими загонами закріпилися під час заселення цієї території переселенцями з Росії для їх захисту та управління ними.

Під час спільних з Росією воєнних дій у 1654—1656 pp. Б. Хмельницький, український народ дедалі більше переконувалися, що Москва дбає лише про власні інтереси — звільнення російських земель.

24 жовтня 1656 р. цар порушив свій союзницький обов'язок щодо України, уклавши у Вільно перемир'я з Польщею. Уповноважених від України до переговорів не допустили. Про зміст перемир'я Україну повідомили лише в грудні. Формально угода торкалася спільних воєнних дій Росії і Польщі проти Швеції і Семигорода. Але перемир'я стало можливим після того, як Польща пообіцяла царю обрати його своїм королем, а цар погодився залишити козацьку Україну у складі Речі Посполитої.

Звістку про Віленське перемир'я Україна зустріла зі смутком. Б. Хмельницький сміливо засудив політику Росії. Проте він не відступився від Московського договору 1654 p., хоча дії Росії можна було розцінювати як його розрив. Хмельницький написав царю листа, в якому звернув його увагу на ненадійність укладеного перемир'я. Водночас він почав активніше проводити самостійну політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з іншими державами.

12

3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова.

Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан. Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова.

3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна.

Головною турботою Б. Хмельницького в 1657 р. було завершення визволення українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною.

Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за владу, яка призвела до Руїни.

Після смерті Б.Хмельницького його син Юрій Хмельницький, за рішенням старшинської ради був обраний гетьманом, але не виправдав очікувань і був замінений І. Виговським. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Очевидно цей факт і став однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовенства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря розпочала громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. Було укладено Ґадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і

13

Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед укра-їнського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. Війну проти гетьмана почала Росія. З іншого боку до Конотопа підійшли армія І. Виговського та його союзники: польське військо на чолі зі С. Потоцьким і кримська орда під керівництвом хана. 9 липня 1659 р. відбулася кривава битва, у якій російське військо було вщент розбите, загинула добірна російська кіннота. Але ско-ристатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І.Богуна та І.Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення Виговського від влади. На козацькій раді за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом.

Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковські полковники І. Безпалий, Т. Цецюра та В. Золотаренко. Замість спроби знайти спільну мову з опозицією, І. Виговський розпочав кривавий терор в Україні. Татари змушені були відступати до Криму, щоб захистити його від запорожців. На Лівобережжі всюди розгорнувся протигетьманський рух, позиції Виговського послабшали навіть на Правобережжі. Скориставшись новим виступом проти гетьмана, московські війська під командуванням Г. Ромодановського захопили Лівобережну Україну

Щоб змінити зовнішньополітичний курс Гетьманщини козацька старшина вже вдруге обрала гетьманом Юрія Хмельницького. Під тиском російських військ під командуванням О. Трубецького Юрій підписав невигідний для України договір – «Переяславські статті.» За ними обмежувались автономні права України, а саме: козацьке військо на чолі з гетьманом підпорядковувалось верховній владі царя; нового гетьмана можна було обирати лише з дозволу царя; гетьману заборонялося самовладно призначати полковників та генеральну старшину; заборонялося  зноситися з іншими державами; Київський митрополит ставав підлеглим московського патріарха; московські воєводи з гарнізонами розташовувалися у Києві, Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані, Чернігові; кожен міг звертатися до царського уряду оминаючи гетьмана; російським поміщикам негайно повертали їх втікачів.

Зі статей видно наміри московського уряду значно обмежити суверенні права Гетьманщини та зміцнити свої позиції в Україні.

Цей договір був значним обмеженням Березневих статей 1654 р., що викликало невдоволення  частини старшини. Генеральні старшини і полковники повели рішучу боротьбу за відновлення власних привілей та прерогатив гетьманської влади.

14

У 1660 році розпочалася нова війна між Польщею і Московщиною за українські землі, в якій узяли участь і українські війська. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В. Шереметєва, до яких, за наказом Ю. Хмельницького, приєднався козацький корпус під проводом Т. Цецюри, завершилася нищівною поразкою під Чудновом.

У світлі таких подій 27 жовтня 1660 року гетьман Ю. Хмельницький оголосив про свій перехід на бік поляків та уклав з Польщею Слободищенський трактат.

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції.

Польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України. Щоб розв'язати собі руки для нової війни за Україну, в 1660—1662 pp. польський уряд уклав у квітні 1660 р. мир з Швецією і слідом за цим почав наступ на Правобережну Україну. Правобережжя знову загарбала шляхетська Польща.

Але народні маси і основна частина козацької старшини не хотіли повернення України під владу шляхетської Польщі і продовжували проти неї боротьбу.

Польська шляхта з допомогою татар змогла оволодіти в 1660 р. лише Правобережжям. Кілька походів на Лівобережжя в 1661 — 1662 pp. закінчилися невдачею.

На території Лівобережної України в результаті внутрішньої боротьби серед козацької старшини був обраний гетьманом Іван Брюховецький (1663-1668 pp.).

На початку свого гетьманування І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. 21-22 жовтня 1665 р. між І. Брюховецьким і московським урядом був укладений новий договір, що увійшов в історію як Московські статті. Він значно обмежував політичні права України, посилював її військово-адміністративну та фінансову залежність від московського уряду.

Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського населення, вони стали головною причиною антимосковського повстання в Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.

Продовжуючи політичну лінію І. Виговського, спираючись на Запоріжжя й підтримку Речі Посполитої, Павло Тетеря намагався об'єднати під своєю владою Правобережну та Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, він вимагав від польського уряду підтвердити привілеї козацької старшини; розв'язати церковне питання; дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою й Волощиною; розпочати мирні переговори з Московською державою тощо.

У 1665 р. влада на Правобережжі перейшла до П. Дорошенка. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, він провів низку важливих реформ: створив постійне 20-тис. військо з найманих частин; встановив

15

на українському кордоні нову митну лінію й почав карбувати власну монету; утворив новий Торговицький полк; скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Стратегічною метою всієї внутрішньої й зовнішньої політики гетьмана було об'єднання під своєю владою Лівобережної та Правобережної України. У зв’язку з цим велася активна зовнішня політика з Кримом проти Польщі та Московського царства.

Становище Гетьманщини погіршило Андрусівське перемир’я 1667 р., укладене між Москвою і Польщею, без участі українських представників внаслідок якого Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобережжя залишалося у складі Московії, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; Київ з околицями на 2 роки передавався Московії: Запорізька Січ мала перебувати у спільному володінні обох держав; Московії поверталися Смоленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир'я фактично узаконювало поділ України між Москвою і Польщею та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й возз'єднання в її межах усіх земель, де проживали українці.

Андрусівське перемир’я викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією.

У 1667-1668 pp. на території Лівобережної України відбулися великі виступи проти московських залог у містах. І. Брюховецький, відчуваючи загальне обурення діяльністю московської адміністрації в Україні, вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі гетьман висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. За допомогою турецьких військ у травні 1668 р. гетьманські війська, вигнали російські частини з українських міст. Козаки виступили проти гетьмана І. Брюховецького й 8 червня 1668 р. його вбили.

Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України П. Дорошенка й позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 р. й піти на деякі поступки. 16 березня 1669 р. в м. Глухові між гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішним і московським урядом був підписаний договір, що отримав назву Глухівські статті. Він складався з 27 пунктів і декларував права України на основі Березневих статей 1654 р.. В цілому Глухівські статті, як і всі інші українсько-російські угоди, були спрямовані на обмеження державних прав України.

Д. Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України та відновлення її автономних прав. Така політика викликала незадоволення частини старшинської верхівки і московського уряду. Козацька старшина видала гетьмана російському уряду.

1672 р. лівобережна старшина на Конотопській раді обрала гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича, якого підтримала Росія. Наступним кроком було підписання між гетьманським урядом і царською адміністрацією договору. Ця угода проголошувала основні принципи міждержавних відносин між

16

Гетьманщиною та Московським царством. Конотопські статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики.

Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, Конотопські статті створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині.

Проголошений у 1674 р. російською владою гетьманом усієї України, І. Самойлович здійснив похід проти П.Дорошенка. Ситуація в Україні склалася така, що значна частина населення, незадоволена діями турецьких військ почала підтримувати І. Самойловича і переходити на Лівобережжя. Це послабило владу П. Дорошенка і змусило його зректися булави.

Територіальні втрати України за умовами Бахчисарайського мирного договору Росії з Туреччиною 1681 р. і трактату про “Вічний мир” між Росією та Польщею 1687 р. Договір був укладений терміном на 20 років і завершив війни 70-х рр. 17 ст. між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою за володіння землями Правобережної України. Кордон між Туреччиною і Московською державою встановлювався по р. Дніпру; Туреччина приєднувала північну Київщину, Брацлавщину і Поділля, а Московська держава - Лівобережну Україну і Київ з містечками Васильків, Стайки, Трипілля, Радомишль. Протягом 20-ти років територія між Дністром і Бугом залишалася нейтральною і незаселеною, на якій обидві сторони не мали права будувати і відновляти укріплення: козаки отримали право на рибну ловлю, добування солі та вільного плавання по Дніпру та його притоках до Чорного моря, а татари - на кочування і полювання в степу по обидві сторони Дніпра. Договір перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині, що призвело до поступового наростання національного та соціального гніту українського народу у Лівобережній Україні.

6 червня 1886 р. між Росією і Польщею був підписаний “Трактат про вічний мир”, який підтверджував права Росії на Лівобережну Україну, Київ і Запоріжжя. Північна Київщина, Волинь, Галичина залишилися під владою Польщі.

Після підписання між Росією та Польщею «Вічного миру» Україна була поділена на адміністративно-територіальні одиниці Гетьманщину та Слобідську Україна (Слобожанщину) (Лівобережну та Правобережну Україну). Лівобережна Гетьманщина включала лівобережні українські землі та Київ із 30-40-кілометровою приміською зоною, Слобожанщина простягалася на схід від Гетьманщини й включала території, які нині входять до складу Харківської, Сумської, Донецької, Луганської областей України, а також Воронезької та Курської областей Російської Федерації.

Після скинення І. Самойловича за підтримки російського уряду гетьманом України було обрано І. Мазепу.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя і, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

17

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією. видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував політику Самойловича спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

I. Мазепа прагнув замінити демократичний порядок самоустрою на українських землях монархією в особі гетьмана. Він поширив свою владу на значну територію України, прийняв під своє керування наперекір московському цареві правобережних козаків, вів таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і закликав його об'єднати зусилля для боротьби з Петром І.

Саме І. Мазепа першим виплекав ідею незалежної держави, підняв цю ідею на висоту загальнонаціональної історичної мети. Політичні погляди І. Мазепи було покладено в основу українсько-шведського союзу 1708 р. Основні ідеї договору містилися в документі під назвою "Вивід прав України". Договір Карла XII та І. Мазепи гарантував Україні збереження її державного ладу, єдність і недоторканність території.

Внаслідок жорстокого національного і соціального гніту на Правобережжі та в Галичині розгорнулася визвольна боротьба. Протягом 1702-1704 рр. відбувалося велике повстання, яке очолили С. Палій і С. Самусь. Приєдналися до С. Палія багато козаків Лівобережжя, а також Запоріжжя. Звернення до І. Мазепи про об’єднання лівого і правого берега Дніпра було залишене без відповіді. Царський уряд разом з І. Мазепою вимагали припинення боротьби й повстань. Польському уряду вдалося придушити повстання, а ватажків покарати.

Використання українських полків у війнах проти Швеції та Туреччини, обмеження царським урядом їхніх станових прав сильно обурювало козацьку старшину. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана, який і сам розумів згубність відносин України з Московією.

Значна частина козацької старшини підтримала плани І. Мазепи звільнення Гетьманщини з-під влади Московії.

Іван Мазепа скористався можливістю вторгнення шведів в Україну для свого ризикованого кроку. Разом із союзниками та 4 тисячами козаків він приєднався до армії Карла ХІІ в жовтні 1708 р. Невдовзі було підписано угоду між Україною та Швецією щодо надання Україні незалежності від „будь-якого іноземного володіння”. Широка українська громадськість, яка не була достатньо поінформована про наміри Гетьмана, не підтримала його плани щодо повстання проти Петра І.

В російській армії прокотилися масові репресії по відношенню до тих, кого звинувачували у зв’язках з Мазепою. Сотні козаків та офіцерів було покарано – деяких ув’язнено, деяких страчено. Івана Мазепу було проголошено зрадником, а його ім’я піддано анафемі.

Перейшовши на бік шведського короля І. Мазепа підписує дві угоди: першу – наприкінці 1708 р. (після приходу Карла ХІІ в Україну), другу – у березні 1709 р., коли на бік Швеції перейшло Запорожжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Згідно з ним Україна й українські землі, до неї долучені, мають бути

18

вільними й незалежними; король шведський зобов’язувався оберігати їх від усіх ворогів (зокрема, у разі потреби, король мав негайно висилати туди військо, якщо цього вимагатиме гетьман або Генеральна рада); усі українські землі, відвойовані в Московського царства, мали бути повернуті Князівству Українському; І. Мазепа мав бути гетьманом довічно; після його смерті Генеральна рада мала обрати нового гетьмана; король шведський не мав права привласнювати собі титул та герб Князівства Українського.

До угоди приєднався і кошовий отаман Запорізької Січі К.Гордієнко.Покарання осіб, фактично причетних до повстання І. Мазепи, а також тих,

хто був зарахований до «мазепинців» за доносами, відбувались протягом 1708-1730-х років. Цар Петро І здійснював справжню інформаційну кампанію проти І. Мазепи і його сподвижників з метою їх дискредитації. Основним елементом для підриву авторитету гетьмана серед населення стало проголошення анафеми І. Мазепі.

Селяни та козацька старшина насторожено ставилися до дій свого гетьмана. Байдуже були сприйняті також універсали шведського короля. Натомість спроби реквізиції з козацьких і селянських господарств продовольства наштовхувались на рішучу протидію народу. Факти справжньої партизанської війни, яка розгорнулася тоді на Лівобережній та Слобідській Україні, відзначають найрізноманітніші джерела, сучасники та учасники цих подій. Ряд полковників та представників генеральної старшини, що з кінця жовтня перебували разом з Іваном Мазепою в шведському таборі перейшли на сторону Петра І.

Через поразку під Полтавою цим угодам не судилося бути реалізованими. Але саме їх наявність забезпечувала еміграційному українському урядові на чолі з П.Орликом підтримку шведського короля ще протягом кількох років.

19

Формальне обрання І. Скоропадського гетьманом, а фактично призначення царем, далеко не повною мірою визначили правовий статус керманича в Україні. Між ним і царем не була підписана жодна угода відповідного рівня. У виданому 1 листопада 1708 р. “Манифесте всей старшине и войску, съехавшимся в Глухове для избрания вольными голосами нового гетьмана”, монарх тільки пообіцяв надати всі вольності, права і привілеї згідно з договором 1654 р., укладеним Олексієм Михайловичем і Богданом Хмельницьким. Однак вже під час елекції старшини обговорювали з уповноваженими від Москви проблему відновлення української державності в такому вигляді, який вона мала в середині XVII ст.

Реальним заходом на досягнення законодавчого підтвердження царем гетьманського бачення статусу регіону, стала подача І. Скоропадським сюзеренові 17 липня 1709 р. відповідного змісту. Так званих, “Рішетилівських статей”. Проте Петро І на більшість пунктів у них не дав відповіді, отже не санкціонував.

Кожний наступний рік приносив якесь нове обмеження гетьманської влади, автономії України. Гетьманщину чиновники з Росії дедалі частіше визначали вже навіть не як “Малоросію”, а “Малоросійський край”.

Найсильнішого руйнівного удару гетьманській владі було завдано Петром І в травні 1722 р. заснуванням у Глухові так званої Малоросійської колегії — вищої касаційної й фінансової установи, до складу якої мали входити лише російські чиновники, призначені імператором або Сенатом. Заснування колегії, як зазначив В. Горобець, було не самоціллю царського уряду, а передумовою ліквідації політичної автономії Гетьманщини, її асиміляції та наступного поглинання українських земель імперією.

Після переходу І. Мазепи на бік шведського короля цар Петро І проти всіх, хто підтримував гетьмана, розпочав жорстокий терор. Було знищено Батурин — гетьманську резиденцію. Старі й малі, жінки й діти були перебиті всі до одного, частина старшини замордована лютими тортурами. Козацьку старшину розіп'яли на хрестах, установлених на плотах, і пустили вниз по р. Сейм.

У Лебедині, де розмістилася царська резиденція, був проведений спеціальний суд над прихильниками І. Мазепи. Таким чином були закатовані близько 900 представників старшини.

Факт переходу частини козаків на бік шведів був використаний для ліквідації Запорізької Січі. У квітні 1709 р. російське військо, очолюване О. Меншиковим, та козацькі частини Г. Ґалаґана підійшли до Запоріжжя. Доля Запорізької Січі була трагічною: царські війська забрали звідти всю артилерію та амуніцію, фортецю спалили, захоплених у полон козаків піддали страшним тортурам. Страх за своє життя та за життя рідних охопив кожного в Україні.

Після невдалої спроби взяти Стародуб шведська армія продовжувала просуватися на південь. Під Новгородом-Сіверським їй довелося вести затяжні бої з російськими частинами, українськими козаками й озброєним місцевим населенням. У цей час гетьман Мазепа встановив зв'язок з королем Карлом XII. Козаки й більшість старшин не знали справжніх намірів гетьмана, тому він зібрав усіх на раду й відкрив свій задум. Більшість присутніх була вражена тим, що гетьман зважився на такий крок. У повній тиші Мазепа обґрунтував необхідність

20

переходу на бік шведів постійними утисками прав і привілеїв українського народу московськими правителями й закликав разом зі шведами скинути ненависне ярмо, зробити Україну вільною і незалежною країною. Козацька старшина не відповіла. Під прикриттям ночі старшини почали тікати по домівках.

Шведське військо по мірі просування українською територією слабшало, внаслідок чого козацька старшина, яка пішла за І. Мазепою, почала повертатися до московського царя, схиляючи голову перед його милістю. проханням ударити в тил російському війську.

Щоб виправити ситуацію, Карл XII здійснив спробу захопити Полтаву, яка виявилася невдалою. 27 червня 1709 р. відбувся генеральний бій під Полтавою, який вплинув не тільки на весь подальший хід Північної війни, а й на розподіл сил у Європі.

Спочатку битва йшла з перемінним успіхом, але досить швидко далася взнаки кількісна перевага російської армії, особливо в артилерії, та ліпший вишкіл військ. Під тиском російської піхоти шведи почали відступати.

Карлові XII й І. Мазепі разом з невеликим загоном козаків удалося переправитися через Дніпро й утекти в турецькі володіння.

З усіма українцями, які брали участь у битві на боці шведів і потрапили в московський полон, жорстоко розправлялися.

Після Полтавської поразки І Мазепи лишилися однодумці, І. Ломиковський, генеральний бунчужний Ф. Мирович, генеральний осавул Г. Герцик, прилуцький полковник Д. Горленко, генеральний писар Пилип Орлик, які створили ідеологію національного суверенітету України та розбудови української державності.

Причин поразки Карла і Мазепи було кілька — це і поранення короля, і ослабленість шведського війська (30 тисяч шведів і козаків проти майже 60 тисяч російських вояків), недооцінка високої міри підготовки противника, непідтримка Мазепи більшістю козацьких полковників, для яких була несподіванкою зміна гетьманом проросійської орієнтації і, нарешті, нерозуміння українським народом стратегії аристократичної гетьманської верхівки. Не останню роль відіграли і церковники. Адже вважалося, що московити — браття по духу, православні, а поляки і шведи — католики і протестанти, особливо закляті вороги православ’я.

Коли І. Мазепа та його прибічники потрапили до Бендер (Туреччина), російський цар намагався умовити шведського короля та турецького султана здати його. Але обидва монархи відмовилися, цінуючи право Мазепи на самостійне рішення.

І. Мазепа – людина виняткових адміністративних та дипломатичних здібностей, прагнув створити з України незалежну державу західноєвропейського типу з абсолютною владою гетьмана чи князя. Прагнув, щоб Україна стала самостійним суб’єктом у міжнародній політиці, могла розвивати свої культурні та державницькі традиції.

Після смерті І. Мазепи серед українських козаків в еміграції розгорілася боротьба за гетьманську булаву, що тривала півроку. 5 квітня 1710 р. козацька рада в Бендерах обрала гетьманом П. Орлика. Тоді ж обрали й генеральну старшину.

21

10 травня 1710 р. Карл XII підписав формальний диплом «Diploma assecuratorium pro Duce et Exercitu Zaporovienski», яким він затвердив П. Орлика на посаді гетьмана. Між українським гетьманом і шведським королем був укладений договір, за яким Україна ставала протекторатом Швеції. П. Орлик налагодив контакти з кримським ханом, який обіцяв допомогти в боротьбі з Росією. 8 листопада 1710 р. Туреччина, підтримуючи П. Орлика, оголосила війну Московській державі.

Під час обрання гетьмана між П. Орликом, старшиною та запорожцями була укладена угода — «Пакти й Конституція прав і вільностей Війська Запорізького» — документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика.

У цій Конституції був узагальнений увесь попередній досвід існування Української козацької держави та намічені шляхи її подальшого розвитку. Основною ідеєю документа стала вимога обмежити владу гетьмана й прагнення старшини відігравати головну роль у суспільно-політичному житті України.

В основному тексті документа проголошено принципи побудови Української держави. У 16 статтях Конституції визначено державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами.«Пакти й Конституція» П. Орлика визначали національно-державний суверенітет України.

Важливими питаннями, висвітленими в Конституції, стали взаємини між владою та народом. Якщо говорити сучасною мовою, в Україні встановлювалася парламентська республіка. Гетьманська влада обмежувалася постійною участю Генеральної ради в державному управлінні.

У січні 1711 р. розпочався похід козацького війська на Правобережжя. До загонів П. Орлика приєднався польський загін та орда татар, очолювана Мехмедом-Гіреєм. В об'єднаному війську було близько 40 шведських інструкторів.

П. Орлик дуже добре підготувався до походу. Агітація мала великий успіх, до козацького війська приєдналася значна кількість кріпаків-утікачів, населення Правобережжя співчувало козацтву й було готове підтримувати його наміри. Один за одним українські міста без бою переходили на бік П. Орлика й визнавали його своїм гетьманом.

Проти полків П. Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Розпочалися масові народні виступи проти московської адміністрації на території Лівобережної України.

У травні 1711 р. розпочався наступ московських військ під командуванням Б. Шереметєва. За таких обставин поляки відступили, а татари почали грабувати українські міста і села. Поразкою закінчився дуже вдало розпочатий похід на Правобережжя.

Після підписання Прутського миру між Московським царством і Туреччиною сподівання П. Орлика на велику війну між Росією і Туреччиною стали марними. Тому разом з Карлом XII гетьман виїхав за кордон, щоб створити широку європейську коаліцію. Він і далі плекав ідею об'єднання Правобережної,

22

Лівобережної, Слобідської України та Запорізької Січі в соборну Українську державу.

У Європі тривало гостре суперництво за політичний і військовий вплив на континенті. Антиросійські настрої панували в урядах Англії, Франції, Голландії, Данії, Швеції, Речі Посполитої та інших держав. П. Орлик, блискуче використовуючи європейські суперечності, порушив перед цими державами питання про незалежність України.

Він написав «Маніфест до європейських королів», з яким і звернувся до всіх європейських монархів.

Також розробив проект східного антимосковського союзу, учасниками якого мали стати Річ Посполита, Османська імперія, Кримське ханство, Буджацька орда, Січ, Гетьманщина, донське козацтво, астраханські й казанські татари.

Проте ситуація в політичних колах Європи складалася не на користь П. Орлика. Діяльність Пилипа Орлика в Європі завдала багато клопоту російському урядові. За наказом Петра І російські агенти намагалися впіймати й заарештувати непокірного гетьмана.

Конституція першим пунктом проголошувала православне християнство державною релігією України.

30-річна діяльність П. Орлика не мала практичних наслідків, але він багато зробив в ідеологічному відношенні: поширив в Європі ідею незалежної України, потрібної для Європи, для європейської рівноваги проти щораз сильнішої Росії. Праця Пилипа Орлика і його сина, генерала французької армії Григора Орлика, була важлива і з іншого погляду: вони створили традицію мазепинців-емігрантів, апостолів Української Незалежної Держави, які довгий час лякали могутню Російську імперію.

Щоб посилити свою владу на територію України, зокрема Слобожанщину, російський уряд переніс резиденцію гетьмана до Глухова. У столиці Гетьманщини постійно перебували два російські полки, що підпорядковувалися тільки міністру-резиденту. Для надійного забезпечення своєї влади московський уряд розмістив на території Гетьманщини 10 драгунських полків, утримання яких лягло важким тягарем на місцеве населення.

Заборонивши гетьманові самостійно призначати генеральну й полкову старшину, Петро І почав це робити власноруч. Замість українців на чолі полків і сотень ставали росіяни й німці, які мало зважали на гетьмана, підкоряючись центральній владі. Новопризначені царські ставленики та фаворити (Меншиков, Толстой, Головін, Шереметєв та ін.) одержували за службу маєтності та землі Лівобережної України, які конфіскувалися в їхніх власників, зокрема в емігрантів, що повернулися, повіривши в обіцяну царем амністію. Замість амністії на прибічників І. Мазепи чекав наказ заслати їх до Сибіру. Нові, російські, землевласники завозили з Росії своїх кріпаків і насаджували в Україні кріпацтво.

17 жовтня 1707 р. вийшов царський указ про утворення губерній, який став початком адміністративної реформи, що завершилася 1719 р. Московська держава поділялася на 8 губерній, вони, у свою чергу, складалися з 50 провінцій. Провінції поділялися на повіти. На чолі губернії стояв губернатор, який розв'язував

23

адміністративно-судові питання й одночасно був головнокомандувачем військ, розташованих на території своєї губернії. Головою провінції був воєвода, а фінансово-поліційні функції на рівні повіту виконував земський комісар.

У Козацько-гетьманській державі (1648-1764 рр.) був запроваджений полково-сотенний устрій. її територія поділялася на 20 полків (Брацлавський, Білоцерківський, Чернігівський, Київський, Чигиринський тощо). Після ліквідації Росією у XVIII ст. української державності та входження Лівобережної та більшої частини Правобережної України до складу Російської імперії було запроваджено поділ українських земель на губернії та повіти. На українських історичних землях існувало дев'ять губерній: три на Правобережжі — Київська, Волинська, Подільська; три на Лівобережжі — Полтавська, Харківська, Чернігівська; три на півдні України — Таврійська, Новоросійська (Катеринославська) і Херсонська. Частина українських територій відійшла до інших адміністративних одиниць.

2 травня 1711 р. був утворений Сенат. Протягом 1717-1721 pp. на зміну 44 приказам Петро І увів 9 колегій.

У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію, до якої входило шість московських старшин під головуванням президента-бригадира Степана Вельямінова. Колегія докорінним чином обмежувала суверенну владу гетьмана, по суті справи знищувала залишки Переяславсько-московського договору про союз України з Росією.

На Малоросійську колегію покладалися функції щодо нагляду за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встановлення і стягнення податків до царської казни, провіанту для російської армії; розквартирування російських офіцерів і солдат в Україні; контролю за діяльністю Генеральної Військової Канцелярії, роздачі земельних володінь офіцерам і старшинам. Малоросійська колегія була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному Військовому Суді, полкових і ратушних судах Лівобережної України. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з Малоросійської колегії.

Протягом свого правління І. Скоропадський намагався протестувати проти колоніальної політики царського уряду та відстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг впливати на становище в Україні. Гетьман спробував протистояти цареві, але це виявилося марним.

11 липня 1722 р. Петро І своїм указом доручив правління Гетьманщиною наказному гетьманові Павлу Полуботкові, який був надзвичайно енергійною людиною та відзначався твердою вдачею. Він мав великий авторитет серед козаків і старшини, які по праву вважали його захисником прав українського народу.

Між гетьманом та його прибічниками, з одного боку, і Малоросійською колегією — з другого, виникли гострі суперечки. У Глухові утворилося ніби два уряди: один — Генеральна військова канцелярія на чолі з П. Полуботком, другий — Малоросійська колегія, очолювана С. Вельяміновим.

Маючи підтримку Петра І, С. Вельямінов дав наказ розміщувати російські гарнізони в містах і селах України.

24

Російські коменданти були призначені в Полтаву, Чернігів, Переяслав, Стародуб. Ці коменданти відверто втручалися у справи полковників, великими податками обкладали старшинські маєтки. Окрім цього, за хліб та інші речі впроваджені різноманітні збори, що мали надходити до царської скарбниці.

У цій складній ситуації П. Полуботок уступив у відкриту боротьбу з Малоросійською колегією. Він активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство повною мірою та ліквідувати Малоросійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові та військові справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правління на Лівобережжі. Рішучі протести козацької старшини проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні були підтримані всім українським суспільством.

Гетьман розпочав низку реформ, які мали сприяти розширенню автономії України. У військовому таборі над р. Коломак улітку 1723 р. були написані два звернення до російського імператора Петра І. За наказом імператора П. Полуботка разом з полковником Д. Апостолом, генеральним бунчужним Я. Лизогубом, генеральним осавулом В. Журавським, управителем Генеральної військової канцелярії Д. Володковським та ін. старшинами заарештували й кинули до Петропавлівської фортеці.

1727 р., Малоросійська колегія припинила своє існування, а 1 жовтня 1727 року в Глухові новим гетьманом України був обраний 70-річний миргородський полковник Данило Апостол.

Маючи значний авторитет серед козаків, Д. Апостол одразу після обрання розпочав активну роботу щодо відродження автономії України. Під час коронації молодого імператора Петра II гетьман подав йому петицію з проханням повернути права, закріплені в Березневих статтях Б. Хмельницького. На гетьманський запит цар дав відповідь у вигляді документа з 28 статей, відомого під назвою «Рішительні пункти». Цей документ став законодавчою основою діяльності адміністрації Гетьманщини аж до її ліквідації. За цим документом:

• гетьман позбавлявся права на дипломатичні відносини з іноземними державами без згоди Петербурга;

• гетьманська столиця залишалася в Глухові;• українське військо обмежувалося трьома полками (крім реєстрових

козаків) і підпорядковувалося російським воєначальникам;• генеральну старшину й полководців обирала з-поміж себе козацька

верхівка, але затверджував їх імператор тощо.«Рішительні пункти» ще більше обмежували права українців, але царський

уряд мусив визнати, хоча й дуже обмежену, автономію України.Незважаючи на контроль з боку Петербурга, Данилові Апостолу вдалося

провести ряд управлінських і соціально-економічних реформ, які значно впорядкували життя Гетьманщини. Унаслідок цих реформ стала відроджуватися економіка України, зросла торгівля, активно розвивалися ремесла та промисли.

Д. Апостол подавав меморандуми, у яких вимагав від російського уряду змінити дискримінаційну торгівельну систему, запроваджену ще Петром І,

На початку 1728 р. Д. Апостол зібрав у Глухові представників купецтва й перед російськими урядовцями гостро поставив питання про скасування заборони

25

на експорт традиційних українських товарів — зерна, воску, шкіри, прядива та ін.Проте російський уряд ігнорував питання, порушені в гетьманських меморандумах. На Україну чекали дуже важкі події. 1731 р. почали будувати «Українську лінію» — укріплення між Дінцем і Дніпром. За три роки з України на це будівництво вислано 70 тис. осіб (козаків і посполитих). Крім того, 1732 р. для підтримки Августа III в його боротьбі зі Станіславом Лещинським за польський престол відряджено український корпус з 11 тис. козаків.

Нова російська імператриця Анна Іоанівна усунула козацьку старшину від влади й скасувала гетьманський уряд, навіть не дочекавшись смерті Д. Апостола. Гетьман Д. Апостол тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

В 1734 році закінчилася недовга відлига, що настала в політичному житті Гетьманщини після петровського терору. Цариця Анна Іоанівна, серйозно побоюючись посилення державницьких тенденцій в Україні, доручила управління краєм новоствореному органові — Правлінню гетьманського уряду — видозміненій Малоросійській колегії. Головою Правління був призначений російський князь Олексій Шаховський, який ретельно виконував усі таємні інструкції царського уряду й відверто вважав, що «російський уряд надто панькається з українцями».

Не тільки Україна потерпала в ті роки від жорстокого режиму цариці Анни (1730-1740 pp.), діяльність «Таємної канцелярії», численні переслідування, арешти та страти на колесі (колесування) стали чорною сторінкою в історії російського народу.

Позитивні зрушення в ставленні до України почалися тільки після смерті імператриці Анни 1740 р., з приходом до влади дочки Петра І Єлизавети.

Березневі статті 1654 р. не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 р. про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років. Однак проект цього кодексу не був офіційно затверджений, тому що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні.

Кодекс українського права, складений 1743 р., знав інститути власності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право: розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із

26

заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового найму, поклажі, поруки та зберігання.

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі.

У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: з'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину; розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару; був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо); було сформульоване поняття рецидиву та ін.

В Україні існували такі види покарань: смертна кара; калічницькі й болісні кари; церковні кари; тюремне ув’язнення; позбавлення честі; вигнання; усунення з посади; майнові покарання; догана.

Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно.Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих — магістратовий.

Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів як таких не проводилися, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними.

В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами...», досить чітко проводилася різниця між процесом у цивільних, і кримінальних справах. У цивільних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах — принцип слідчого процесу.

Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

Період (1734-1775 рр.) в історії Запорізької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запоріжжя, з другого – поступовим занепадом автономії і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, близько 100 тис. чол.

27

В адміністративно-територіальному відношенні весь район Війська Запорізького, був розділений на “паланки” (області); спочатку них було 5, а згодом — 8.

Центром “паланки” була слобода — місцеперебування всього адміністративно-військового апарата: полковник, писар, його помічник — “подписарий” і отаман “паланки”.

Цей апарат зосереджував у собі усю владу: адміністративну, судову, фінансову, військову.

Завдяки напливу переселенців з півночі, незабаром у слободах, крім козаків, з’являються і селяни-”посполиті”, що у “паланках” були організовані в “громади” і мали, за прикладом козаків, свого отамана. Усі посади — виборні, а вибори вироблялися щорічно (1 січня) на козацьких радах, причому право участі у виборах на “посполитих” не поширювалося. Вони вибирали тільки свого отамана. Перехід же з “посполитих” у козаки і назад, був вільним, як на Гетьманщині в перші десятиліття після возз’єднання.

Участь запорізького козацтва у війні з Туреччиною вимагала експлуатації значної кількості людських і природних ресурсів України. Перші шість років цього періоду були дуже важкі, тому що збіглися з тривалою війною з Туреччиною (1735 - 1740), під час якої Україна була найближчим тилом, а крім того в ці роки населення багато терпіло від страшної біронщини. Козаки і запорожці брали участь і у воєнних діях, у найбільш важлитвих битвах. Загалом близько 37 тис. козаків було задіяно в цій війні.

Крім великих втрат убитими і пораненими, головну вагу постачання воюючої армії продовольством, як найближчий тил, несла Україна, де в цей час до того ж усі було тероризовано біронщиною. Починаючи від Генеральної старшини і кінчаючи останнім козаком або селянином усіх могли бути в будь- яку хвилину арештовані і піддані катуванню за будь-яким доносом.

Протягом XVIII ст. в соціально-економічному розвитку України відбулись значні зміни. По-перше, відбулась уніфікація соціальної структури українського суспільства з російським. По-друге, відбулось злиття української верхівки з російською і перетворення українців у переважно селянське суспільство з патріархально-провінційними відносинами. По-третє, в економічному плані Україна остаточно перетворилась у внутрішню колонію Російської імперії.

Сільське господарство було основною формою життєдіяльності населення. Торгівля і промисловість залишались слаборозвинутими навіть у порівнянні з Росією. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало освоєння земель на півдні. Незважаючи на збільшення посівних площ і на відмінну якість грунтів, продуктивність праці істотно не змінилась. Врожайність була вкрай низькою. Це пояснюється пануванням кріпосницьких відносин, застарілим реманентом та методами господарювання. До того ж кріпацтво не стимулювало до пошуків нових форм господарювання. При загальній млявості розвитку українського села все ж були помітні певні зміни. Наприкінці XVIII ст. були впроваджені нові культури — кукурудза, картопля. Завоювання Росією Чорноморського узбережжя відкрило шлях хлібній торгівлі через чорноморські порти. Це сприяло втягуванню українського села в товарно-грошові відносини.

28

Великі землевласники почали вкладати кошти у розвиток сільськогосподарського виробництва. Помітного розвитку отримала і торгівля, незважаючи на відсутність транспорту і нормальних шляхів сполучення. Торгівля розвивалась у вигляді ярмарок (близько 400), місцевих базарів (700). Найбільші ярмарки відбувались у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Харкові.

Незважаючи на всі перепони, продовжували розвиватись і мануфактури. В основному це були мануфактури по виробництву посуду (фарфорового, скляного), паперу, які належали в основному великим землевласникам і церкві. У той же час були створені казенні суконні мануфактури на Слобожанщині з працею припинених селян.

Найбільші зміни у XVIII ст. на українських землях відбулись у сфері соціальних відносин. Уже на початку століття в Гетьманщині міцно утвердилась нова знать (шляхта, як вона себе називала), що сформувалася з козацької старшини. У 1785 р. українська знать була прирівняна до російського дворянства. Основною ознакою багатства знаті була земля. Починаючи з кінця XVII ст., відбувається процес привласнення володінь, перетворення їх на приватну власність.

Другим важливим процесом у соціальній сфері став занепад козацтва як соціальної групи українського суспільства. Одночасне виконання воєнної служби (за власний кошт) і ведення власного господарства часто-густо призводило до зубожіння козацьких мас. Борги змушували козака продавати свої маєтності і перетворюватися в орендатора, а згодом у звичайного кріпака. Спроби царського уряду у 20—30-ті роки XVIII ст. призупинити процес занепаду козацтва не мав успіху. Фактично бідніші козаки перетворились на слуг своїх заможних товаришів. До кінця століття більшість козаків спустилась до рівня державних селян, а козаччина, зрештою, перестала існувати. Із занепадом козацтва відбувається і процес занепаду українського міщанства. Основними мешканцями українських міст стають євреї, росіяни та ін. Українське селянство, яке після Визвольної війни було вільним, попадає під вторинне закріпачення і в 1783 р. знову остаточно стає закріпаченим.

Таким чином, на кінець XVIII ст. у соціально-економічному розвитку Україна перетворилась у звичайну провінцію Російської імперії, а над українським народом нависла загроза асиміляції.

29

У 30-60-х роках XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти всіляких утисків. Землі Правобережжя вщент зруйнували і обезлюднили війни.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки зуміли відновити колишню владу, українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких нараховувалось близько 40.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням від усіляких повинностей строком на 15-20 років. Завдяки цьому Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджуватися до життя. Поступово зростали вимоги панів до селян. Почалось відродження кріпацтва.

Крім соціального гноблення почалися утиски православ'я. Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до

виникнення широкого, хоча стихійного народного опору. Відсутність козацтва, як це було в роки Хмельницького, позбавляло народний опір організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками. Гайдамаки не мали чіткої мети, вони керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши у них власність.

Гайдамаки, які спочатку викликали у магнатів та шляхти лише легке роздратування, поступово перетворилися на постійну головну загрозу для них.

Зростання кількості невдоволених в результаті посилення кріпацтва, малочисельність польської армії на Правобережжі, сусідство з Запорозькою Січчю, яка стала постачальником ватажків для ватаг перетворило гайдамацький рух на могутню силу, яка могла знищити польське панування на Правобережжі.

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 p., коли в Польщі розгорілась боротьба навколо обрання нового польського короля.

Новий спалах гайдамацького руху вибухнув навесні 1750 р. За своїм розмахом він перевищив попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були звільнені від шляхетського панування. Росія, яка весь час спостерігала за розвитком подій, порахувала, що події починають набирати негативний для неї напрям, вводить свої війська і приборкує повстання. Але остаточно гайдамацький рух придушити не вдалось. У 1768 р. він вибухнув великим повстанням, яке увійшло в історію під назвою "Коліївщина".

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив Максим Залізняк. Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 p., військо повстанців визволило від шляхти десятки сіл і містечок Київщини і підійшло до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтою козаки, що захищали фортецю, перейшли на бік гайдамаків. Це істотно зміцнило повстанські загони. 10 червня вони спільним ударом оволоділи містом, яке було форпостом польського панування на Правобережжі. Повстання перекинулося на інші райони краю, де діяли загони гайдамацьких ватажків Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та ін. Вони знищували королівські органи влади та встановлювали народне самоврядування. Поміщицька земля розподілялась між селянами, ліквідовувалися важкі повинності.

30

Налякані могутнім повстанням, панівні класи царської Росії та шляхетської Польщі об'єднали свої зусилля по придушенню народного руху.

. За час свого гетьманування Кирило Розумовський (1750—1764 pp.) домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Україною та Росією, провів судову реформу, почав скликати з'їзди старшини, де обговорювались важливі питання життя Гетьманщини. Спробував також реформувати українські військові частини через уніфікацію зброї та обмундирування і через створення системи шкіл з військовою наукою для козацьких дітей.

З приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р. управління Гетьманщиною було передано Малоросійській колегії. Після успішного завершення російсько-турецької війни, коли відпала необхідність у Запорозькій Січі, Катерина II вирішує ліквідувати останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України. З ліквідацією Запорожжя 1775р. царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 1781 р. було ліквідовано Малоросійську колегію. На українських землях було утворено три намісництва — Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об'єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. У 1783 р. козацькі полки перетворюються на полки карабінерів. Указом 1783 р. українське селянство було остаточно закріпачене. А в 1785 р. жалувана грамота дворянству, підписана Катериною II, поширювала всі дворянські права та привілеї на українську старшину.

Таким чином, у другій половині XVIII ст. на Україну був поширений суспільно-політичний устрій, характерний для всієї території Російської імперії. Залишки української автономії були ліквідовані. Козацтво як суспільну верству України було знищено.

Українська старшина, що була основною панівною верствою в Гетьманщині, не вчинила скільки-небудь помітного опору ліквідації старого суспільного устрою, оскільки її приватновласницькі інтереси не були порушені.

У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду. Феодально-кріпосницький лад, феодальні чвари, міжусобиці гальмували розвиток господарства країни.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Пруссія та Австрія. Вони виношували плани роздробити Польщу, прагнули розширити свої володіння за рахунок її території. До Пруссії та Австрії приєдналася Росія.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) майже всю Східну Галичину захопила Австрійська імперія. Невдовзі був узаконений перехід до неї також Північної Буковини. Таким чином, західноукраїнські землі опинилися під владою австрійських та угорських поміщиків.

31

Другий (1793 р.) і третій (1795 р.) поділи Польщі призвели до значних змін політичного устрою українських земель. До Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Звичайно поділи Польщі були реакційним явищем. За те, що польський народ на багато десятиліть втратив державну незалежність, відповідальність несуть Росія, Пруссія і Австрія. Однак возз’єднання Правобережжя з Росією було явищем прогресивним. Воно означало відновлення історичної справедливості. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя було поширено загальноросійські адміністративні органи та установи. У краї почали діяти намісництво, а згодом губернські управління, царські судові органи.

У другій половині XVIII ст. у результаті тривалих і виснажливих російсько-турецьких воєн Російська держава дістала вихід до Чорного моря. Північне Причорномор’я і Крим у 1783 р. увійшли до складу Росії. Було покладено край спустошливим турецьким і татарським набігам на українські землі. Завоювання південних степів, Північного Причорномор’я і Криму мало велике значення для політичного і господарського розвитку Російської імперії.

Інтереси російської експансіоністської держави і українського суспільства збігалися: у просуванні на південь, до Чорного моря були зацікавлені обидві сторони. Проте зміцнення Росії на берегах Чорного моря прискорило водночас процес ліквідації залишків української державності. І оскільки допомога українців у війнах з Туреччиною і Кримським ханством більше не потрібна була, то й непотрібною стала організована військова сила України - Запорозька Січ.

За період свого правління Катерина II зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централізаторській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

Імператриця змусила К. Розумовського зректися гетьманства. А 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив відомий політик і полководець граф Петро Рум'янцев.

У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управління краєм Катерина II наполегливо рекомендувала знищити всі залишки української автономії; закріпачити селян; здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; усіляко збільшувати збір податків з населення.

Щодо козацької старшини П. Рум'янцеву рекомендувалося вживати випробуваний і надійний метод «батога й пряника» — жорстоко карати за всі

32

вияви автономістських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади. Протягом правління П. Рум’янцева були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України.

Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі дала поштовх до подальшої централізації влади. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. Тут козацькі полки почали реорганізовувати в регулярні військові частини. Протягом 1763-1764 pp., незважаючи на опір частини старшини, Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський козацькі полки були перетворені на регулярні гусарські. Місцеві козаки позбавлялися своїх прав і привілеїв та перетворювалися на «військових обивателів».

Наступним важливим виявом наступу російського царизму на українську державність стало проведення П. Рум'янцевим у 1765-1769 pp. так званого Генерального опису Малоросії, який став основою для запровадження підвищеного державного оподаткування й поширення на українські землі загальноімперського законодавства.

Перепис проводився в полках і сотнях, і, за винятком Київського полку, не був закінчений. Опис містив дані про чисельність і склад населення, опис населених пунктів (міст, містечок, слобід, сіл і хуторів), коронних, урядових, монастирських і церковних земель, поміщицьких і старшинських маєтків, козацьких володінь, а також відомості про хліборобство, скотарство, промисли населення, торгівлю, опис промислових підприємств (із зазначенням розміру прибутків від них). Тут також наводилися дані про повинності й податки. Цією акцією Російська імперія перетворила Україну на об'єкт колоніального пограбування.

33

Питання

1. Українсько-московський договір 1564 р. декларував тимчасовий

військово-політичний союз чи протекторат?

2. Чи готова була козацька старшина підтримати ідею незалежності України

в період правління І. Мазепи?

3. Чому І. Мазепа, який також прагнув об’єднати Українські землі не надав

підтримку повсталим на чолі з С. Палієм?

4. Як вплинуло Андрусівське перемир’я на протистояння козацької

старшини?

5. Яким чином відкрита боротьба за автономію П. Полуботка вплинула на

посиленя колоніальної політики російського царизму щодо України?

6. Що спонукало пожвавлення автономістичних прав козацької старшини в

середині ХVІІІ ст.?

7. Чому закінчилися поразкою спроби К. Розумовського відновити

автономію Гетьманщини?

34

Рекомендована література: 1. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. -

К.: Заповіт, 1995. - 173 с.2. Василенко С. Д. Українська геополітика часів Козацько-Гетманської

держави. – Трибуна. – 2002. – № 3/4. – С. 34 – 36. 3. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К.: Вища школа, 1994. - 542 с.4. Горобець В.М. , Чухліб Т.В. Незнайома Кліо. Таємниці, казуси, і курйози

української історії. Козацька доба. – К. 2004. 5. Недяк В.В. Україна – козацька держава. – К. 2005. 6. Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. -

К. 2003. 7. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української Конституції. – К.,

1993. – 192 с.8. Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про

зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К. 2004.

9. Чухліб Т.В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663—1713) - К. 2004.

10.Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3-х томах. – Т. 1. – К., 1991.– С. 335 – 336.

35