М.О. Максимовичу

IЧоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своїх дiток го-дувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала - усе попро-дала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипiло!Збула… Клопочуся, бiдкаюся - з ночi до ночi. Нiколи гаразд i дi-точками втiшатись… А дiтки ро-стуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть, мої соловейки.

IIАндрiйко був у мене повнови-дий, ясноокий, кучерявий; весе-лий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться сво-єю пустотою, а ще лучче розва-жить. I посварюсь, i поцiлую йо-го. Вiн був старшенький.А що вже Василько, - тихий, су-мирний: i в хатi не чуть, i на дво-рi не видно. Був якийсь задумш-ливий змалку: чи те, що вiн у та-ку тяжку годину народився, ху-тенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.Андрiйко село оббiжить, - вер-неться червоний, смiючися, пу-

стуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пе-ресипається або зiлля всякi ви-шукує; розкопує щось - робачка вигребе або метелика вловить, - дивиться, думає… Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсi-нький день i пролежить нерухо-мо, мов прислухається до чого.- Що се задумався, сину? - спи-таю.- Який сей свiт великий, нене!Ще хлоп'ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтає, i яким цвi-том, i коли пташки у вирiй одлi-тають, i коли прилiтають з ви-

рiю - усе вiн теє знав.- Се йому так бог дав! - було ме-нi кажуть люди. - Не хайте його, - се йому так бог дав!IIIОто, було, тими вечорами дов-гими осiннiми, як вже стомить мене робота, - заберу обойко до себе на колiна та почну на до-брий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге - толкуюся з ни-ми. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. "Пустi-ть вже, мамо!" - проситься. А ско-

ро пустив, - чого не загадає! I го-монить, i пустує, поки й сон змо-же. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пи-льнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся - не спить Ва-силько мiй.- Сину! Чому ти не спиш?- Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?- Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, - кажу йому, - спи!Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.Було, як мiсяць у вiконечко за-свiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула,

що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, - то й укриваю, було, їх i наказую Васи-льковi: "Не дивись, Василечку, на мiсяць, - не годиться!" Вiн i зi-тхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив ти-хим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi снять-ся.Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйш-ло, а вiн мiцним сном висипаєть-ся, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокин-увся вiн, мiй пустунчик, - i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну

бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке ра-деє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впини-ть: i пострахаєш, було, i покрик-неш на його…Василько меншенький, а нав-чає старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, - то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб'ється за яку пустоту.- Андрiйку! - каже тодi Василь, - а що ти невеселий?- Бивсь, от що!- Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не мину-лось; а якби ти не заводивсь, то

й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попоби-то!А Андрiйко йому своє:- I так сидiть нудно!Та знов югне з хати - i слiд за-гув!..Тихий був Василько, розсудли-вий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товари-ша, вже й повернувсь, вже й до-ма: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiш-ливий. У кого вже вiн вдався та-кий!Андрiйко, то всiх дiвчат у селi

знає. Робить i дiло, щирим сер-цем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, - i очей не зведе, i думки нi на що не зверне - уся душа його в роботi.IVДiти мої, дiти мої!Пройшла в нас чутка - некрутч-ина сього року буде. Як я почул-а, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв - що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку - бо-дай такого нiхто не оглядав! - сказано менi, що на черзi Андрi-

йко у некрути…Збираю останнє, споряджаю йо-го… яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто то-го не знає, нехай же мене спи-тає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив'яв… Де той погляд молод-ецький, де усмiх веселий!Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi се-рденько слiзьми в'ялила? Пла-кали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розля-гається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори, тихими та теплими ночам-

и, лежу, було, довго без сну, - ду-маю та горюю i чую, було, роз-мову їх тиху та любу… Сподiва-лась я невiсточки, як ластiвочки, собi на втiху… Пiшла моя сподi-ванка слiдом за некрутами!..VКазано в середу везти ново-бранцiв по обiдi. Сиджу я та до-жидаю тiєї години, - коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки в хату.- Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!Я вiри не йму їм.- Не буде сього! - таки на їх ка-

жу. - Адже ж пан сам людина бо-жа!- Нi, мамо, - промовить Василь, - так воно дiйсне єсть, як вони то-бi сказали!..I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що го-ворять, i бачу їх, а до серця нiщо менi не доходить.VIВиїжджали три тройки. Усе но-вобранцi. За ними рiд iде, прово-джає. Сiла й я мiж своїми синам-и, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очi набiгають…I так менi сталося, наче я дити-

на мала: не розумiю нiчого, не знаю, не пам'ятаю. Тiльки як гля-ну на дiтей, то страшно стане.Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене - хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милос-тивий! Лучче б я у землю похов-ала їх обох!..VIIПривели мене у темну якусь ха-тину - землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь мос-каль сидить: головач, розкошла-

ний, невмиваний, пiд щетиною увесь, як їжак. Се буде їх стар-ший, дядько…Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!"Даю йому, що змоглась, гроше-нят, а то полотна i на дiток де-що…- Не журись, старушка! - прохри-пiв. - Трошки вашi синки поску-чають - без того не можна в свi-тi, а там злюбиться: молодцi бу-дуть, от як i я, примiром кажучи!Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли… Боже ж мiй! А мої сини, мої голу-

би сизi! Що у їх душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi об-личчя квiткою процвiтають!..VIIIПопрощалися. Провели мене дi-ти за мiсто… От iще й досi, як ви-береться лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те про-щання наше: от iдемо мiстом… позачинюванi будинки, запиня-нi вiкна скрiзь; за мiстом сосни-на темна, далека заступила шлях пiскуватий; суне перед очима по пiску рипливий вiз, на небi сон-це пекуче…

IXЗосталась я сама-самiсiнька, не-дугуючи. Нi сну менi, нi одпочи-нку. Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую…Минає рiк, i другий, i п'ятий…Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зi-роньки темної ночi: то дiтоньки мої!По рiздвi сиджу я одного вечор-а, так уже у пiзнi лягови, пряду… Надворi завiрюха, аж у вiкна б'є, i свiтло мигтить…Коли - стук-стук! Одчиняю - Ва-силь!- Василечку, синочку мiй! А Ан-

дрiйко де?..- Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!..А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком i на той свiт по-гнався!..- Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..- А так менi жилося: устаю - пла-чу i лягаю - плачу, так менi жи-лося!- Я, мамо, до вас умирати прий-шов!..Придивлюсь до його, - лишень-

ко моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..- Синочку мiй! Бодай би я не дi-ждала твого слова почути!Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Васи-лько як свiчка. Полежав, похирiв - та навеснi й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тiї виправки та походи силу з його усю вибра-ли…- Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi трати-ти! - було каже. - Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий!Як уже в тяжкому недузi лежав,

то все, було, дума та дума, та ду-ма собi.- О боже, боже! - заговорить. - Який у тебе свiт красний! А я й не наживсь у свiтi, а я й не на-вчився, а я й не знаю нiчого!..I в останню годину промовив:- Не жив я, мамо, на свiтi! Тiль-ки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася…XТiльки менi й потiхи, що коли присняться мої дiтки.Та все сняться вони маленьки-ми, а парубками нiколи не прис-няться.

I як живiї вони стоять перед ду-шею моєю: Андрiйко веселий, ку-черявий, нiби по хатi бiгає та го-монить, а в хатi ясно-ясно! Васи-лько над квiтами та зiллям си-дить, задумався…Прокинусь… пусто! Робота до-жидає; треба жити, треба дiло ро-бити, треба терпiти горенько…Живу… Дивлюсь, як хата вали-ться; чую, що й сама я пилом при-падаю… якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю вхо-джу..