IДiялось се в тридцятих роках минулого столiття. Українське поспiльство, поборене у класо-вiй боротьбi, з ярмом панщизня-ної неволi на шиї, тягло свою до-лю з глухим ремством. То не вiл був у ярмi, звичайний госпо-дарський вiл, якого паша й спо-чинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому туровi, загнаному, зне-силеному, але овiяному ще сте-повим вiтром, iз не втраченим iще смаком волi, широких прос-торiв. Вiн йшов у ярмi, скорив-шись силi, хоч часом iз гнiву очi

йому наливались кров'ю, i тодi вiн хвицав ногами i наставляв роги…Вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi. Свiжi традицiї волi, такi свiжi, що часом трудно було вiдрiзнити сьогоднi од вчо-ра, пiдтримували жеврiючу пiд попелом iскру. Старше поколiн-ня, свiдок iншого життя, показу-вало ще на долонях мозолi вiд шаблi, пiднятої в оборону народ-них i людських прав. Пiсня волi, споетизованої, може, в днi лихо-лiття, чаруючим акордом лунала в серцях молодi, поривала її ту-ди, де ще не чуть кайданiв, ско-ваних на людей людьми. На ши-

рокi бессарабськi степи, вiльнi, без пана й панщини, рвалась га-ряча уява й тягла за собою сот-ки й тисячi…От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки сiчо-вої руїни, хоробрiшi, завзятiшi, звили собi гнiздо в Туреччинi i возили звiдти на Вкраїну, мов ко-нтрабанду, палкi заклики у кiш на волю, до сiчового братерства.Ярами, коритами висхлих рi-чок, лiсовими нетрями, прикри-ваючись нiчною темрявою, хова-ючись, мов од дикого звiра, тiка-ло од пана i панщини все, що не заплiснiло в неволi, не втратило ще живої душi, тiкало, щоб здо-

бути собi те, за що предки вий-мали шаблi з пiхов або ставали до бою з кiллями та вилами…А тим часом ворог не дрiмав.Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у гос-подарський iнвентар дiдича ра-зом iз волами й кiньми, най-бiльш боялись того неспокiйно-го, вiльнолюбного духу народ-ного, бо його нiяк не можна було при-пасувати до панських iнте-ресiв, погодити з незмiрними скарбами; якi давала пановi об-роблена хлопом українська зем-ля, вiковiчна боротьба двох ста-нiв - панського й мужичого, бо-ротьба хронiчна, що часом прий-

мала гострi форми i бурею про-носилась над нещасним краєм,- нiколи не кiнчалась, ба й не мог-ла скiнчитися, хоч пан перемiг. Ще недавно, вмившись в Уманi власною кров'ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких го-лiв, пан смакував перемогу, пи-льно обороняючи свої права на живий робочий iнвентар - хлопа. Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю." Але й там, далеко вiд рi-дних осель, настигала його пан-ська рука. На вiльних землях зо-рганiзованi були на втiкачiв ло-

ви, справжнi облави, як на вовка або ведмедя. По всiй Бессарабiї ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по ровах, стогах сiна, ко-мишах болотяних рiчок збiдже-них, змордованих людей. На пiв-днi Бессарабiї, од бистрого Пру-ту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за ши-роким Дунаєм, за зеленими при-бережними вербами, синiла десь у чужiй країнi…Голову втiкача оцiнено. За кож-ного спiйманого прибережнi ко-заки дiставали плату. Сотки, ти-сячi нещасних попадалися до рук козакам - i мусили випити

гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в некру-ти, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худо-бу, або з оголеною напiвголо-вою, збитого, збасаманеного, од-силано в кайданах назад до па-на, знов у неволю, на панщину...Чого вiн мiг сподiватися вдома дiд пана? А проте, мов талiї води пiд теплим подихом весни, рiч-кою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою цiною мо-жна здобути бажану волю, а нi - то полягти кiстками на вiчний спочинок…- То ти, Остапе?- Я, Соломiє…

- Що ж воно буде?- А що ж буде?.. Хай воно заго-риться без вогню й диму… Вте-чу… Пiду за Дунай, може, ще там люди не пособачились… От ба-чиш - сакви… Бувай здорова, Со-ломiє…- Тiкаєш… покидаєш мене… I отеє я лишуся сама з тим осо-ружним чоловiком… Нi, тiкай, тi-кай, Остапе… Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан бiга по хатi, мов скажений. "Бунтар, кри-чить, гайдамака! Вiн менi людей баламутить!.." Покликав осавулу: "Веди менi зараз Остапа Манд-рику…"- Так…

- "З живого шкуру здеру, чисто оббiлую… Я ж йому пригадаю, гайдамацi, Кодню…"- Так…- "В некрути, каже, оддам…" А паня бiла, бiла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: "Ромцю, каже, тiкаймо звiдси, бо тi хлопи заб'ють нас, як мого дiдуся в Уманi…" Тiкай, Остапе, тiкай, се-рце… Спiймають - катуватимуть нелюди, живого не пустять…- Враг його бери… Не так менi страшно ляха, як злiсть бере на наших людей: застромив вiл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, пiду, де во-ля, де iншi люди… Бувай здоро-

ва, Соломiє…- Перелазь, хоч попрощаємося.Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломiя, сакви i сп'явся на тин. На нiчному зоря-ному небi виткнулась ставна па-рубоча постать й зникла по хви-лi в густих бур'янах по той бiк тину.- Ну, та й кропива ж тут, чисто попiкся. Де ти, Соломiє? Поночi й не видко.- Ось я…- i перед Остапом зачо-рнiла велика, як на доброго му-жика, постать. Ходiм до ставка, посидимо пiд вербами.Плутаючись у високих бур'я-нах, пролазячи попiд кущами,

що тiсно посплiтались у сiй за-недбанiй частинi панського гаю, вони долiзли врештi до води. Тут було парко. При повнiй тишi в повiтрi густий гай легко зат-римав зiбране за день тепло, i тепер звiдти пашiло, як iз печi. По скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив бiлою хмарою туман i, мов намiткою, загортав блимаючi в таємнiй глибинi зорi. Нiчна задуха наси-чена була сильними пахощами татарського зiлля, куширу, зог-рiтої води. Край човна, в неве-личкому плесi, оточеному осо-кою й лапатими лопухами, жаби

лящали так завзято, що заглу-шали всякий згук у далекiй око-лицi, Остап iз Соломiєю сiли пiд вербою, але їм не говорилось. Подiї, що несподiвано привели їх до розлуки, ба й невiдома буду-щина, яка кинула вже свою тiнь на душу, збiглись у цей мент до-купи i мов замулили глибину сердечну. Говорити мало - що скажеш кiлькома словами?.. Го-ворити ширше - навiщо? Не по-легша на серцi, не одмiниться доля… Та й нiколи вже… пора рушати.- Ти ж кудою подасися, Остапе?- Та менi аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде… там

напутять уже…- Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто… Я тебе ду-хом перехоплю човном на той бiк, а там чагарником, полем - та й вийдеш на шлях. Так безпечнi-ше буде.Соломiя пiдiйшла до ставка, скочила в човен i почала шарити на днищi.- Капосний дiд, однiс весло у катрягу… Ну, та дарма - обiйде-мось.Одним зручним скоком Соло-мiя опинилась на березi i з та-кою легкiстю витягла з тину ко-ляку, мовби то була застромле-на дитиною ломачка.

Остап сiв у човен, i Соломiя одi-пхнулась од берега. Човен плав-ко загойдався на волi, а далi ти-хо й рiвно посунув по водi над зорями, що тремтiли на днi бла-китної безоднi. Соломiя з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовча-ли. Було б зовсiм тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекри-чати одна одну.Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами бiлого туману.Човен стукнувсь об берег. Ос-

тап пiдняв свої сакви i поцiлу-вався з Соломiєю.- Бувай здорова… Гляди ж, не забувай мого дiдуся… Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собi раду…- Добре, Остапе, перекажу… Ну хай тебе боронить i хова од ли-хого мати божа… Прощавай!Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечi сакви i незабаром зник у чагарнику, а на човнi, як велетенська чавун-на постать, iще довго стояла Со-ломiя, спершись на кiл та вдив-ляючись у чагарник, де разом iз Остапом зникало її щастя.Остап йшов навпростець, мина-

ючи вузькi, кривi стежки, про-топтанi товаром й пастухами. Йому був добре знайомий i сей чагарник iз обгризеними худо-бою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними кон-турами серед нiчної темряви. Одiйшовши кiлька гонiв, Остап зупинився й озирнувся. Неви-разною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, i тiльки в корчмi ясно свiтилось одиноке вiконце й приковувало до себе Остапiв погляд. Се одиноке свiт-ло серед сонного села було не-мов останнiм "прощавай" рiдно-го закутка, ниткою, що в'язала

його з батькiвщиною, з усiм бли-зьким.) Але за хвилину вiконце згасло, i Остап почув, як разом iз зниклим свiтлом в його серцi щось урвалось i село геть одсу-нулось од його. Остап непомiтно для себе зiтхнув i рушив далi.Чи то пiд впливом прощання й Соломiїних слiз, чи внаслiдок ре-акцiї по пережитих турботах, йо-го обгорнув жаль. Чого саме бу-ло жаль, вiн не мiг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, пiдступив до горла. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жа-лем, а з чагарiв та з нив, таких рiдних i милих - вiн се почув зра-

зу,- натовпом знялись давнi зга-дки дитинства, неяснi, невираз-нi, але вимагаючi частини серця для землi, яку вiн покидав тепер навiки, може.Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка - все се було йо-му знайоме, промовляло до йо-го. Тут, у товариствi однолiткiв-пастушкiв, заводив вiн безко-нечнi грища. Тут вiн пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хiба вiн сам за весь свiй двадцятилiтнiй вiк не був лишень панською худобою? Хiба його батько, мати, Соломiя, на-вiть дiдусь його, що ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi, хiба

ж вони не стали такою худо-бою?.. i Коли б вони не були па-нським товаром, то не мiг би пан розлучити його з Соломiєю та силою оддати їi за свого хур-мана, не мiг би сивого дiдуся ка-тувати на стайнi нагаями… не похвалявся б оббiлувати Остапа за смiливе слово.- Оббiлуєш…- злорадно осмiхну-вся Остап до себе.- Шукай вiтра в полi…I йому ясно уявлялося, як люту-ватиме пан, дiзнавшись завтра, що Остап утiк.Коли б хоч дiдусевi нiчого не сталося через його… Та що йому станеться? Вiн уже старий, не сьо-

годнi-завтра покладуть у яму... На згадку про дiда Остап почув щось тепле у грудях. Тi билицi-казки про Сiч, козацтво, про бо-ротьбу з панами за волю, яких вiн слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврiлого ока з уст дiдових, будили в дитячiй головi химернi мрiї, вояцький запал. Не раз телята й вiвцi, спокiйно по-щипуючи травицю в чагарнику, були свiдками козацьких напа-дiв або уманської рiзнi, викона-ної пiдпасачами пiд проводом Остановим. Воля, воля i воля! Се чарiвне слово, споетизоване сто-лiтнiм дiдом, розпалювало кров у хлопця, а дедалi, з лiтами, пiд

впливом витворених панщиною умов, прибирало бiльш конкрет-ну форму, глибше значення. На-род стогнав у неволi, але стог-нав потай, не протестуючи, I ко-ли Остап, викоханий дiдом у да-внiх традицiях, здiймав рiч про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочува-ли йому, але далi спочуття дiло не йшло. Знайшлись навiть такi, що вклали пановi в уха бунтiв-ничi речi молодика - i от тепер Остап, скривджений i цькова-ний, мусив кинути рiдний край. Йому було лiт десять, як iз-за Дунаю, з Сiчi, приїздили до них у село емiсари. Вiн їх добре пам'я-

тає. Лежачи на печi i удаючи, що спить, вiн чув, як вони довго го-монiли з дiдом, оповiдали про турецьку землю, про тамошнi порядки, казали, що пiд турком добре жити, й закликали людей на вiльнi землi. Дiд лишився, бо хотiв умерти на своїй сторонi, а дядько Панас як пiшов, так i по сей день Остап iшов уже з годи-ну. Вiн не помiтив, як минув ча-гарник i вийшов у поле. Безкраї лани зеленого збiжжя, що саме красувалось у той час, дрiмали серед тихої ночi. Було так тихо, що Остаповi кроки лунали в по-лi, мов гупання цiпа на току. Але вiн тога не помiчав; якне помi-

чав величної лiтньої ночi, що розлягалась по безкраїх просто-рах, таких свiжих, зелених, запа-шних. Вiд прудкої ходи Остаповi зробилося душно. Вiн сiв на ме-жi i роззувся. Приємний холод пройшов по його тiлу i принiс йому полегкiсть…Тим часом темна блакить нiч-ного неба почала потроху блiд-нути. Зi сходу дихнув вiтрець i овiяв Остапа. I враз Остаповi зробилось весело i легко. Вiн по-чувся на волi. Молода невитра-чена сила хвилею вдарила в гру-ди, розлилась по всiх жилах, зап-рохалась на волю Остап зiрвався на рiвнi ноги i не пiшов, а побiг

далi. Йому хотiлось гукнути на всi легенi словами пiснi або хоч крикнути, взяти отак щось у ру-ки - велике, мiцне - i зламати йо-го. Але вiн здержавсь.Вiя йшов тепер прудко, сильно вимахуючи цiпком, мов усю силу свою молодечу вкладав i в ту хо-ду, i в рухи, а думки одна за од-ною, як на крилах, летiли все на-перед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широ-кий-широкий - ну, як Дунай ши-рокий. За Дунаєм - Сiч. Басують пiд козацтвом конi, мов змiї тi, повигинали шиї… Козацтво - як мак… Жупан червоний, вус чор-ний, довгий, при боцi шаблюка.

Попереду… попереду - Остап. Кiнь пiд ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стай-нi; одiж iз щирого срiбла-злота, шабля довжезна. Вiн оповiда ко-закам, за вiщо пан хотiв його об-бiлувати, ява повелась тепер у них неволя в Уманщинi, що тре-ба пiти i визволити народ iз не-волi, потiшити на старiсть дiду-ся i одняти Соломiю вiд її чоло-вiка, бо вона не хурмана пайово-го, а його, Остапа, кохає… Козаки вклоняються йому, пускають iз копита конi, кидаються у Дунай, перепливають його, а далi мча-ться - Остап попереду - через лу-ки й поля до них у село, в Уман-

щину… Чи бачиш, Соломiє?..Раптом - пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-пiд нiг Остапових i черкнулось кри-лом об його груди… Остап так i одплигнув, мов хвисьнутий зне-нацька батогом по жижках. Сер-це затрiпалось у грудях i стало. По плечах полiзла вгору мураш-ня.- Тьху! пек тобi, цур!..- одiтхнув вiн нарештi.- Як налякало!..- I пi-шов далi.Але мрiї вже щезли, мов птах розвiяв їх крилами. Остап знов побачив себе серед поля, почув-ся втiкачем, недалеко вiд пана i всякої небезпечностi.

Свiтало. На блiдому небi ясно горiла зiрниця. Колосисте море синiло пiд росою в тьмяному свi-тлi. Од свiжого подиху ранку злегка тремтiли жита, з рум'яно-го сходу линуло свiтло i м'якими хвилями розпливалось помiж не-бом i землею. Над полем, у висо-костi, спiвали вже жайворонки.Остап вийшов на шлях i озир-нувся. Оддалiки щось манячiло на шляху, немов який подорож-нiй, з клунками на плечах, плен-тався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап змiрку-вав, що пан, дiзнавшись про йо-го втiки, мiг послати за ним навздогiн. Краще було звернути

з дороги в який ярок чи видоли-нок. Там навiть можна переспа-ти спеку i смерком знов у путь. Але тiльки Остап звернув iз до-роги, як йому причулося, що щось немов гукає. Вiн озирнув-ся: прискорюючи ходу, подорож-нiй махав на нього рукою, бажа-ючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тiкати. Але зважив-ши, що поки вiн один на один, жахатися нiчого, Остап зупинив-ся, очiкуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидяч-ки, було пильно, бо, не вдоволь-няючись прудкою ходою, вiн iн-коли пускався бiгти, придержу-

ючи свої клунки на плечах, i вже за чверть години Остап мiг розг-лядiти його струнку постать.Був то молодий, безвусий пару-бок, мiцно збудований, у високiй сивiйiкучмi, короткiй чутаїнцi i з довгим цiпком. Остаповi було чудно, що парубок немов осмi-хався, але коли той наблизився i привiтався до нього, Остап iз не-сподiванки скрикнув:- Соломiє!.. Чи ти здурiла?- Може, й здурiла…- смiялася Соломiя.- Пек тобi, маро… Чисто пару-бок… Куди ти й по що?- За Дунай, у Сiч iз тобою… При-ймаєш товариша чи не прийма-

єш?- Чи ти знавiснiла, молодице, чи тебе нинi жарт узявся?..- Якi там жарти… Скоро ти пi-шов, я як стала на човнi, так i за-дубiла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далi прокинулась i чую, що все менi противне, все гидке: i чоловiк, i панщина, й життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом… Пiду i я свiт за очi… Вже ж за тобою хоч сер-цевi легше буде… Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тiльки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не ду-рна. Дiдька з'їсть, що спiймає… Метнулась до комори - чоловiка

нема дома, повiз паню в гостi; зняла з жердки сорочку й шта-ни… Тодi спiдницю з себе, штани на ноги, накинула на плечi чу-гаїнку, а на голову шапку - i ко-зак козаком… Шукай тепер, па-не, парубка з молодицею… нiхто не бачив, лиш двох парубкiв стрiчали… Що ж менi з тим, що скинула, дiяти? Покинути бою-ся, догадаються ще… Узяла своє пiд пахву, побiгла до ставка, прив'язала камiнь - i шубовсть у воду… Вiчная пам'ять. А тодi се-лом, та на шлях, та бiжу-бiжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась… Що ж, приймаєш парубка у това-ришi чи нi?

- А що ж я робитиму з тобою у Сiчi, гей!.. Отсе сказав! Звiсно, вона не пiде до Сiчi у братчики. Та й навiщо, коли навкруги Сiчi скрiзь слободи, а в тих слободах живуть нашi люди з жiнками, з дiтьми. Турок дає землю - зай-май, скiльки твоя сила. Вона про се довiдне знає од людей. Вони оселяться в слободi, вона хазяй-нуватиме, а вiн iз Сiчi наїздити-ме додому, а то й зовсiм обли-шиться на господарствi… А тим часом у дорозi вона хустя випе-ре йому, догляне, голову змиє. При своїй небозi добре i в доро-зi… Хiба не знає приказки?.. Ну, хай же вiн не супиться, мов сич

на гiллi, й веселiше гляне на свою Соломiю, що задля нього вбралась у штани та ладна ман-друвати хоч на край свiту Остап осмiхнувся. Вiн, властиво, радий був Соломiї, лише ота несподi-ванка збила його з пантелику.- А щоб же тебе муха вбрикну-ла, що ти вигадала!..- повеселi-шав Остап.- Та чого ми тут сто-їмо? - схаменувся вiн ураз,- день як бик, i вже он курить щось шляхом…Справдi, сонце встало й огляда-ло свiт палаючим оком, а на сте-повому горизонтi немов справдi завислi хмарка куряви.Остап iз Соломiєю звернули з

шляху на поле i незабаром знай-шли те, чого їм було треба. Тут, у коритi висхлого бурчака, обля-мованого по високих берегах че-рвоним польовим маком, було безпечнiше, ба навiть i деякi ви-годи трапились їм: вони надиба-ли степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну западинку, оброслу травою, а далi течiйкою шилось по закрутах рiвчака. Тут вони порiшили спочити. Спiльний снi-данок i можливiсть перекину-тись щирим словом iз близькою людиною - дорешти помирили Остапа з несподiваним випад-ком; його значно заспокоїли Со-

ломiїнi доводи, i обидва товари-шi, вже без зайвих турбот, на-томленi нiчницями, твердо пос-нули сном молодостi.Сонце було низько, так у два чоловiки вiд землi, коли Остап прокинувся. Вiн хотiв збудити Соломiю, але лиш глянув на неї, як схопився за боки вiд шалено-го реготу.- Ха-ха-ха!.. От козак - разко-зак!..- реготався Остап. Ха-ха-ха!..Той регiт збудив Соломiю. Вона схопилась і, протираючи очi, зди-вовано зиркала на Остапа.- Ти чого?..- Продери, продери очi… Ха-ха-ха!..

- Бачу вже… Та чого ти?- Ну, тепер ходiм.Остап пiдвiв Соломiю й потяг її до кринички.Стань на колiна i дивись у во-ду…Соломiя нагнулась i зазирнула до кринички. Звiдти глянуло на неї свiже, повне обличчя з кари-ми очима, що так виразно бiлiло при картатому очiпку й пасмах чорного волосся, що пiд час сну повисмикувалось iз-пiд очiпка.- Тепер глянь на свої ноги.Соломiя глянула i враз залила-ся дзвiнким смiхом.- Ха-ха-ха!..- не вгавав Остап.- Голова молодицина, а ноги па-

рубочi…Вони реготались, мов дiти: во-на - тонко i дзвiнко, як молода дiвчина, вiн - грубше, передчас-ним баском двадцятилiтнього па-рубка.- Що ж воно буде? - спитав пе-регодом Остап.- Таж як хто пiдг-ледить твiй очiпок, не мине нас халепа.- А ось що буде! - рiшуче промо-вила Соломiя i з сими словами здерла з голови очiпок. Чорнi буйнi коси впали їй на плечi й вкрили їх нижче пояса.- На, рiж…- Що ти кажеш? - жахнувся Ос-тап.- Рiж, кажу…

- I тобi не жаль, Соломiє?- Анi крихти… Рiж! - уперто на-магалась молодиця й сiла долi.- Та в мене й ножиць чортма.- Рiж ножем!..Остап стояв, вагаючись, але ба-чачи молодицину упертiсть, ви-йняв нiж, поточив його об ка-мiнь i почав обтинати в кружок Соломiiне волосся.Довгi пасма чорних кiс, мов ме-ртвi гадюки, тихо зсувались по плечах додолу i лягали на землi дивними покосами.Однак Соломiя дурила себе, за-певняючи, що їй не жаль кiс. Як тiльки нiж шурнув по волоссю i до нiг Соломiїних упало перше

пасмо кiс, вона почула якийсь бiль у грудях, щось стисло за серце, i на очi набiгли слози.Робота була скiнчена. Остап одступивсь од Соломiї, щоб зда-лека краще придивитись до сво-єї роботи, а Соломiя, мовчазна й замислена, сидiла долi серед об-тятого волосся i вдивлялась ку-дись у простiр.Заходяче сонце червоним свiт-лом осявало сю картину: його, стрункого й мiцного, з чорними очима, орлячим носом i темним молодим вусом на засмаленому обличчю, i її, що в образi бiлоли-цього чорнявого хлопця диви-лась у простiр засмученими ка-

рими очима.- Ну, пора нам рушати… Гей ти, парубче, як тебе звати - Семе-ном чи як?- Про мене й Семене…- зiтхнула Соломiя i знялась iз мiсця.IIБула темна осiння нiч... Густа мряка чорним запиналом єдна-ла з небом спалену сонцем поли-нину. У долинi, на виднокрузi, сi-рiло щось широкою смугою i розпливалось у пiтьмi.То був Дунай.Ще густiший морок виповняв глибокi чорториї, що збiгали в

долину по схилу прибережного узгiр'я. В однiй з таких яруг, гли-боких та покручених по всiх на-прямках весняними водами, на самому днi ворушились люди. То були втiкачi. Два днi i двi ночi сидiли вони тут у вогкостi й пi-тьмi, ховаючись вiд козачих пi-кетiв, розкиданих по лiвому бе-резi Дунаю. Якраз сьогоднi, з опiвночi, мусили вони прокрас-тися у прибережнi комишi i там чекати перевожчикiв iз-за Ду-наю.Було i там чоловiка з тридцять, iз дiтьми, з усяким хатнiм збiж-жям, зi слабими навiть, яких не можна було кинути у чужiй сто-

ронi.По днi яруги неслося глухе, при-душене шемрання. Не то осiннi води шумiли, збiгаючи у Дунай, не то вiтер бився в заломах про-валля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечностi голос опо-вiдав звичайну iсторiю втiкача… "I попавсь я до грека, i зазнав я неволi ще гiршої, як удома. Гнав мене на роботу i вдень i вночi, i годував гiрш за собаку… Сороч-ка на менi чорна, заношена, ну-яса мене напала, їсть… I ходив я, як звiр той лiсовий, та не смiв i словом перечити хазяїновi, бо вiн нахвалявся наслати на мене

посiпак…"- Ох-хо! - вирвалось iз чиїхось грудей i тихою скаргою загину-ло в темному проваллi.Десь здалеку бринiла, як муха повеснi, притишена пiсня.- Отче наш… да будеть воля твоя…- молився хтось iз притис-ком, iз чуттям.Хвора жiнка важко дихала i стиха постогнувала. Межи втiка-чами були й Остап iз Соломiєю. Зазнавши всяких пригод, вони врештi добились до Дунаю i вку-пi з iншими чекали перевозу.- Ти ще не заснула, Соломiє? - стиха обiзвався Остап.- Та мало що… Так сон налiг на

мене, так налiгКоли б уже швид-ше рушати звiдси…- Ще рано, до пiвночi далеко… Ну й холод - чисто змерз!.. Iване! - обернувся Остап у другий бiк.- Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?- Падку мiй! Таж то аж наверх лiзти, гей! - жахнулось щось у темрявi пискливим баб'ячим го-лосом i кiлька разiв вiдсапнуло, немов корова у хлiву.- I куди його посилаєш? Адже вiн на своїх коротких ногах не злiзе на гору,- кинула Соломiя.- Овва… овва… бозна-що вига-дали… я й не на таке лазив…- об-

разився Iван. I з сими словами стало чутно, як вiн подряпавсь на стрiмку стiну урвища, важко й часто вiдсапуючи.- Бач, старається Котигорошок... - промовив хтось iз темряви,- аби молодиця слово сказала - в пекло полiзе.За кiлька хвилин оберемок ба-дилля прудко летiв у провалля, а за ним, обвалюючи глину i за-порошуючи усiм очi, скотився додолу трiумфуючий Iван.- От i не вилiз… от i короткi но-ги… ге! Якби не короткi ноги - сидiв би один iз другим поночi… а тепер у нас вогонь буде… хе-хе-хе… Кресало є?.. Є!.. А губка

є?.. Є!.. Ну, викрешемо… ге!..- то-рохтiв вiн, мов горохом сипав.Iван метушився, бiгав без пот-реби з одного мiсця на друге, шелестiв сухим бадиллям, iро-щив його i складав на купу.Врештi черкнулась криця о кре-мiнь… спалахнула на мент iскра, i стiни урвища немов двигну-лись.Iван припав до землi i дув. Чер-вону цятку, до якої вiн мало не торкавсь устами, розбирав гнiв: вона росла, червонiла, пирскала, мов сердитий кiт, i врештi, не витримавши, схопилась полу-м'ям, бухнула сивим димом i залляла свiтлом дно чорториi.

Нерiвне свiтло осявало корот-ку, грубу фiгуру з круглим лас-кавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового во-лосся, блимало по накиданих бе-зладно клунках та по втiкачах, що сидiли й лежали купками по землi. Крутi глинястi стiни урви-ща жовтiли, i лиш угорi, в глибо-ких заломах, бився крилами спо-лоханий морок.Остап та Соломiя присунулись до вогню. Раптом здалека, з бе-рега рiчки, почувся кiнський ту-пiт. Усi насторожились.- Гаси вогонь! - обiзвався хтось пошепки й з тривогою.- Крий боже, ще помiтять…

Остап знехотя почав затоптува-ти вогонь, хоч се йому i не вда-валося. Жеврiюче бадилля роз-повзалось скрiзь, мов огнянi хробаки, сичало й курилось.Тим часом кiнський тупiт зав-мирав удалинi i врештi зовсiм затих.У проваллi знов стало темно. Усi мовчали.- Iване,- перервав хтось врештi тишу,- розкажи-но, як тебе жiн-ка била та як ти од неї забiг аж сюди…- Отеє вигадав! Щоб жiнка та чоловiка била - та се ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не бу-ло… хехе-хе…- непевно якось

смiявся Iван, немов хотiв пiд-бадьорити себе.Iван пристав до Остапа десь у дорозi. Вони були з одного повi-ту, навiть села їх були близько. Се їх з'єднало, i з того часу Iван не розлучався з земляками. Ве-села i добродушна вдача Iванова не раз ставала їм у пригодi при довгiй i важкiй блуканинi по чу-жих краях. Iван охоче оповiдав про своє життя домашнє; з опо-вiдання того можна було зрозу-мiти, що втiк вiн не так од пан-щини, як вiд лютої жiнки, яка мала занадто великi кулаки для малого на зрiст Iвана. От тою-то лютою жiнкою й дратували раз

у раз Iвана, та вiн не сердився i добродушно викручувався жар-тами.Та хоч сите тiло Iванове спочи-ло трохи вiд жiнчиних кулакiв, душа його шукала знайомих вра-жень покори. Вiн прив'язався до Соломiї, що огрядною постаттю нагадувала йому жiнку, i за кож-дим її словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу при-хильнiсть до Соломiї помiчав не тiльки Остап, а всi, i лиш висмi-ювали бiдного коротконогого лицаря.- Говори,- дратував Iвана той самий голос,- певно, молотила, як цiпом. Коли б не втiк, то пi-

шов би досi на смух.- Ну, то що? - жваво пiдхопив Iван.- Хiба я боюся смертi? Сох-рани боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати - не двiчi. Вмер - i край, бiльш не встанеш.- Нi, краще не здихай, Iване, тут, бо будуть шкури дешевi…- Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав,- хехекав Iван, мов буль-кав iз повної пляшки. На смiх йо-го, однак, нiхто не обiзвався. Лю-ди були поважнi, похмурi навiть. Тiльки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля.- Чи не час нам у дорогу? - пос-питала Соломiя.- Про те вже дiд Овсiй знає, вiн

тут порядкує,- обiзвався Остап.Очевидячки, се питання усiх цi-кавило, бо по проваллi пройшов шепiт: пора, пора… I почалося збирання.- Потихо, потихо, не всi разом,- шамкав дiд Овсiй i все лазив по-мiж люди, усе толочив їм ноги.Рушили.Вибратися, однак, iз темної, по-крученої та вузької чорториї бу-ло нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати доро-гу, падати, чiплятись за клунки, вставати i знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врештi вiйнув вiтрець - перед втiкачами була наддунайська

низина. Усi зiтхнули вiльнiше, хоч небезпечнiсть саме тут i по-чиналася. Треба було перейти рiвне, незаросле й не закрите нi-чим мiсце, щоб опинитися в ко-мишах. Дiд Овсiй вистроїв усiх в одну лiнiю, а сам пiшов попере-ду. Нiч була темна, аж чорна, в кiлькох ступенях нiчого не мож-на було розiбрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз бере-гами, окутував втiкачiв. Вони потиху посувалися.- А я вже вас держуся, як слiпий плота,- шепотiв Iван до Соломiї, йдучи за нею.Куди ви - туди й я… Щоб бути разом… А може, вам важко, то дайте менi клунок,

я понесу,- жебонiв вiн, важко вiдсапуючи…- Та не сопiть так, мов коваль-ський мiх,- напучувала його Со-ломiя.- А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на гор-гошi з вашою торбою разом..- Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чiпляє-ться до нiг, не пускає. Починався мочар, порослий комишем. Чут-но було, як шелестить комиш шорстким листом та iнодi хрус-не пiд ногою суха очеретина.Йшли недовго. Дiд-провiдник зу-пинився, наказав усiм залазити в комишi, скласти свої клунки й

бути напоготовi, а сам десь зник.Близько, зараз отут, дихала хо-лодною вогкiстю рiчка, хоч її не видко було у пiтьмi. Зверху по-чало щось сiятись, чи то дощ, чи мряка. Втiкачi розташувалися на мочарi, пiд ногами у них плюща-ло. Вони сидiли нерухомо, каря-чки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мря-ка покривала одежу холодною росою, вода затiкала в обув. Очi-кування помочi, що мала прибу-ти з невiдомих вiльних країв та визволити з неволi,- напружува-ло нерви, розтягувало без краю

час. Почуття дiйсностi втрачало-ся, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пiтьмi якiсь тiнi, що снуються в туманi, наближа-ються, вiддаляються, прийма-ють незвичайнi розмiри. Часом блимне здаля вогонь i зникне, щоб з'явитись у другому мiсцi. I знов темно. На рiчцi щось плюс-нуло… раз, другий… Присяг би, що то весла одбивають по водi такт, що човни рiжуть хвилю i ось-ось стукнуть носами в бе-рег… Однак скрiзь тихо… Широ-ка рiчка спокiйно дрiмає в лег-кому туманi, чорне небо безпе-рестанку сiє росу… Здається, що

ся довга осiння нiч нiколи не скiнчиться… марнi надiї, дарем-нi сподiвання… нiхто не прибу-де, нiхто й не думає про те, що тут сидять холоднi, стурбованi люди й, як бога з неба, чекають рятунку… Усе намарне… Але око знов ваблять блукаючi вогнi й рухливi тiнi, вухо знов ловить непевнi згуки, що родять надiю, будять увагу…Тiло терпне, тiло деревенiє, ку-дись подiлись ноги, що мокли в водi, не чуть їх, напiвсолодка втома обхоплює людину, бай-дужнiсть закрадається в серце… Все так, як слiд, як має бути, i чи не однаково гинути тут, серед

сього багна, чи вдома в неволi…Ураз - що се? Сон сниться чи чу-до дiється? Далеко за рiчкою блиснуло щось, немов iз неба во-гонь упав на землю i спалахнув, як свiчка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому мiсцi сильно бухнув полумiнь. Три вогнi горi-ли, як свiчки в церквi,- i не мож-на було розiбрати, чи воно на землi, чи на небi дiється. Немов холодний вiтрець повiяв i торк-нувся обличчя. Усi стрепену-лись. Та не встигли вони спам'я-татися, як вогнi згасли i одно-часно, десь недалеко в комишах жалiбно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по рiч-

цi i вразила втiкачiв.- Бач, зголоднiв! - зi спiвчуттям обiзвалась Соломiя.- Ая!.. ая!.. Ще й не такої заспi-ваєш, як живiт присохне до спи-ни… А може, то вiн нас почув та плаче, що нiяк взяти… хе-хе!..- Ну, ти його тiльки торкни. Ко-тигорошка, то вiн зараз i розсип-леться,- невдоволено промовив Остап.- А, якi ж бо ви!.. Хiба ж я що? Хi-ба ж я як?..- Поснули? Га? - прошамкав ра-птом дiд Овсiй, вернувшись iз берега.- А зараз перевiз буде…Люди ворухнулись. Аж ось воно - перевiз… Груди вiльно зiтхну-

ли… Десь раптом знайшлися но-ги, мокрi, холоднi, задубiлi, зом-лiле тiло забажало рухiв, дiй-снiсть розвiяла чари, розбудила мозок.- А що - вовк добре заскиглив? - шепнув дiдок на вухо Iвановi i засмiявся.- А щоб же вас ведмiдь загриз… борони боже! - здивувався той.- А я ж не казав, а я ж не мовив…I в його шепотi чулося таке здивування перед хитрощами дiда й така наївна вiра в те, що вiн зразу одгадав тi хитрощi, що Остап i Соломiя мимохiть осмiх-нулися.Потиху й обережно усi посуну-

лись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нiчого не бачили й не чули. Рiч-ка спала. На заходi трохи вияс-нилось, i на мутному небi вирi-залися контури чорних, мов ва-жкi хмари, гiр. За рiчкою шумiли плавнi.Незважаючи на дiдову обiцян-ку, перевiз не прибував. Люди нетерпеливились. Дiти змерзли, пищали, i трудно було заспоко-їти їх. Мiсце було небезпечне - тут раз у раз вешталась кордон-на сторожа i кожної хвилини мо-гла заскочити. Се дратувало. На-рiкання сипались на дiда Овсiя, усiх брала хiть скорiш покинути

небезпечний берег та знов заби-тися в яку нору. Там бодай мож-на розкласти вогонь й зiгрiтися. Шхто й не дививсь на рiчку.Коли се - на самому березi щось плюснуло. Два човни м'яко шур-хнули по прибережному пiску, i тихий голос поспитав:- Ви усi тут?На березi зробився заколот. Всi товпились коло човнiв, кождий хотiв скорiш зайняти мiсце, при-мостити свої клунки. Дiдовi Ов-сiєвi нелегко давалося зробити лад i спокiй. Котигорошок од-ним iз перших скочив у човен i завзято намагався втягти за со-бою якийсь Соломiїн клунок.

- Соломiє… Остапе… сюди… до мене! - кликав вiн пошепки, i со-пiв, i кректав, i крутив головою, вовтузячись iз непокiрливим клунком.Раптом зовсiм зблизька форк-нула коняка. Усi оторопiли.- Сiдай швидше,- сикнув пере-вожчик. Та було пiзно.- Хто там? - гукнув iз темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кiнська голова наткнулась на купку людей, а над нею звiвся козак, немов шукав чогось на землi.- Еге-е! - протяг вiн наче до се-бе, скинув iз плеча рушницю i бахнув над головами принишк-

лих втiкачiв.Люди опам'яталися. Адже вiн один, а їх багато. Смiливiшi ки-нулись на козака, та голiруч не-легко було його взяти.Тим часом стрiл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втi-качiв кiнська тупотнява, брязк зброї i грубi людськi голоси.- Лови їх! В'яжи! - гукали коза-ки, впадаючи на тих, що не встигли сiсти у човен. Вони зiс-какували з коней i кидались на втiкачiв. Усе змiшалося.Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломiю впоперек i по-волiк, але Остап насiв на нього ззаду i визволив Соломiю.

- Матiнко! Рятуйте! - верещав пронизуватий жiночий голос, покриваючи шум боротьби.А човни тим часом тiкали. Вода кипiла пiд веслами, човни трем-тiли й скакали на водi, як живi.- Стiй! - неслось iз берега,- буде-мо стрiляти! - Гримнуло кiлька стрiлiв i сколихнуло повiтря.Кулi свистали над головами втiкачiв, але Iвановi було не до куль: вiн усе ще махав руками i благаючим, розпучливим голо-сом кликав:- Остапе!.. Соломiє!.. А якi ж бо ви… сiдайте швидше… сюди, до мене…- i не помiчав, що вiд бере-га оддiляла його широка смуга

води, а галас на березi покривав його слабий, пискливий голос…***Що далi було - нi Остап, нi Соло-мiя не могли добре пригадати. Вони лиш пам'ятали, що бiгли на одчай, через комишi, через воду, в безпросвiтнiй темрявi, з почуттям звiрини, за якою же-нуть собаки. Кiлька разiв Остап вскакував у воду мало не по по-яс, часто Соломiя з розгону на-тикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собi раду i знов мчали вперед, добуваючи останнi сили. Врештi щось пере-пинило їм дорогу, i вони попада-

ли. Ся пригода була їм навiть на руку. Лежачи на чомусь твердо-му й холодному, вони могли тро-пи одсапнути. Ноги в них трем-тiли, груди важко дихали. Вони лежали i слухали. Навколо було тихо, од берера не долiтав сюди жаден згук - очевидячки, там уже все скiнчилося. Сiяв дрiбне-нький дощик, темрява знов ста-ла густiшою. Не почуваючи за собою погонi, Остап i Соломiя помалу опам'яталися. Остап обе-режно обмацав те, на чому ле-жав: то горб, порослий травою. "Ага! - подумав вiн.- Ми, видно, наткнулися на високий берег". Вони спочили трохи, осмiленi

тишею, звелися i обережно поб-рели вздовж гiр, в надiї натрапи-ти на яругу, де можна б було за-хиститися вiд дощу й холоду. I справдi - незабаром почули пiд ногами розмиту глину i увiйшли у чорну пащу провалля.Тут вони намацали сухе, затиш-не мiсце i тiльки тодi почули, що страшенно втомленi й зогрiтi шаленим бiгом. Утома була така сильна, що брала верх над усiм: вони - просто впали. Без розмов, без думок вони поснули твер-дим, здоровим сном.Прокинулись вони нерано: сон-це, мабуть, було високо, бо жов-тий промiнь його повз по стiнi

урвища. Вгорi синiла смужечка погiдного неба.Першою думкою в Остапа було довiдатись, де вони. Вiн подавсь на розвiдки i скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломiю: скрiзь тихо, спокiйно, днина тепла й ясна. Почали радитись.Обоє згадали, що один мiрош-ник iз-над Пруту, одноокий Яким, такий забiглий, як i вони, тiльки з Подiлля, хвалився, що знає спосiб переправити їх у Ту-реччину, i вони, певне б, зверну-лися до нього, коли б Котигоро-шок та дiд Овсiй не пiдбили їх тi-кати разом iз ними через Дунай.Тепер нiчого iншого не лиша-

лося, як звернутися до того мi-рошника, бо переховуватися да-лi на сьому боцi було небезпеч-но: їх могли спiймати, одiслати до пана або запроторити в тюр-му.Вони ледве вилiзли з глибоко-го провалля i опинилися на спа-ленiй сонцем сiрiй полонинi. Ни-зина, що приймала вночi фан-тастичнi, непевнi форми, вида-валась удень дуже гарною. Ши-рокий i тихий Дунай блищав проти сонця, мов криця, а з-за прибережних, зелених iще верб здiймались у небо блакитнi шпилi далеких гiр.Розглянувшись уважно, Остап

змiркував, що звiдси до Кишни-цi, де стояв вiтряк Якима, буде верстов iз тридцять. Коли поспi-шитися, то до вечора можна б iще постигнути туди.I вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець, нама-гаючись не звертати на себе уваги.- Десь тепер наш Котигорошок iз турком бесiдує,- обiзвалась Соломiя.- Як не годує ракiв дунайських,- кинув Остап. I їм уявилися нiчнi пригоди.

Вони обiгнули з правого боку Ренi i подались понад Прутом. З дороги видно було, як вився у низинi кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скiльки око сягало, рудiли стиг-лим комишем плавнi i хвилюва-лись, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Iнколи над бере-гом Пруту проскакував вершник i зникав за крутим поворотом рiчки.За Прутом була Туреччина.Вже була нiч, коли вони пiдхо-дили до кишницьких вiтрякiв, що лiниво помахували крилами. На радiсть їм, у Якимовому вiт-

ряку свiтилось. Вони одхилили дверi i увiйшли. Там нiкого не було - i Остап iз Соломiєю присi-ли на мiшках. У млинi стояв теп-лий, приємно солодкуватий за-пах свiжої кукурудзяної муки. Борошняний пил висiв у повiтрi, а стiни, банти i постав були об-сипанi ним, як снiгом. Бiле паву-тиння фестонами висiло вгорi, гойдалось од найменшого руху повiтря i кидало дивовижнi тiнi при жовтому свiтлi одинокої лi-хтарнi. Жорна м'яко шамотiли по зернi; кiш трясся, як у пропас-ницi; вгорi щось жалiбно скрипi-ло. За стiнами вiтряка, в селi, ва-лували собаки…

Незабаром з'явився заборош-нений мельник. Придивившись своїм одним оком, вiн впiзнав Остапа.Остап зараз-таки розказав йо-му, по що прийшов.- Добре... - коротко одмовив Яким,- трохи упораюсь, i пiдемо.Остап i Соломiя були стомленi дорогою, однак змовчали про те.Вони трохи спочили й переку-сили, поки мельник засипав зер-но та переносив мiшки.Так коло пiвночi Яким їх пок-ликав:- Ходiм.Вони вийшли.Над селом стояв звичайний в

осiнню пору туман. Вiн йшов, очевидячки, з рiчки, з плавнiв, бо чим нижче вони спускалися, тим туман ставав густiшим. Се-ло виглядало, як iз-пiд води, блi-де свiтло лиш де-не-де блимало крiзь млу. Дихалось важко. Всi троє мовчки спускались униз, а далi звернули убiк од села i йшли так верстви зо двi, то спус-каючись, то дряпаючись по гор-бах. Врештi мельник казав їм зу-пинитися, а сам пiшов наперед. Остап iз Соломiєю вдивлялись у темряву i нiчого не бачили; ме-льникова постать раптом зник-ла з-перед очей, мов розпусти-лась у млi. За кiлька хвилин вiн

вернув i повiв їх за собою униз, по крутому й слизькому схилу. Коли вони обережно спускалися з гори, недалеко вiд них блимну-ло два вогники i в ту ж мить зникли.- То лис,- пояснив мельник.Врештi вони зупинились. Мель-ник викресав вогню i освiтив вузьку, як лисяча нора, печеру.Тут, видно, недавно були люди, бо лежала купа сухого листу та кiлька грубих вербових полiн.Мельникiв план був дуже прос-тий: зв'язати невеличкий плiт, аби мiг здержати двох людей, - i в темну нiч, ховаючись од коза-кiв, переплисти у плавнi. А там

уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матерiалу, мо-жна роздобути на березi рiчки. Аби обережно.I одноокий Яким подав Остапо-вi жмут мотуза та паляницю, попрощавсь i зник у млi.Соломiї дуже сподобався мель-никiв план. Вона мала охоту за-раз-таки в'язати плiт.При свiтлi воскової свiчки, що вони роздобули в млинi, вони взялися до роботи і так захопи-лися, що забули про втому та сон. Та матерiалу було не доволi для плота, i треба було одкласти роботу.Другої днини Остап пустивсь

на розвiдки. Показалося, що їхнiй сховок був у макiтрi, але доволi було злiзти на гору, як са-ме тут, мало не пiд ногами, нiс бистрi води Прут, вгинаючись у берег колiном i ховаючи обидва кiнцi за високими береговими виступами. Мiсце справдi було вигiдне для переправи, бо дово-лi було кордонному козаковi за-гнути за виступ - i колiно рiчки зникало йому з очей.На березi валялись галузки, уламки дощок i навiть цiлi вер-би з корiнням, викинутi на берег повiнню. Над плавнями чорни-ми пасмами повз дим.Тiльки вночi Остап iз Соломiєю

зважились податися на берег. Вилазячи з макiтри на гору, во-ни побачили червоне крайнебо, наче сходив мiсяць.- Що за мара,- обiзвався Остап,- адже тепер не мiсячнi ночi.Та Соломiя, що встигла вже злi-зти, раптом одхилилась i мало не скрикнула:- А дивись!.. дивись!..Остап глянув i остовпiв.Перед ним, на крайнебi, стояли високi вогнянi гори. Та нi, вони не стояли. Вони рушались, як живi, хитались, тремтiли, осiда-ли в одному мiсцi i виростали в другому. Вони тихо жеврiли, як купа iскристого золота, або ви-

бухали червоним снопом полу-м'я. Вiдтак знесилювались, в'яли i гнулись од вiтру, i знову росли, знов палали. Коли одна з них па-дала, друга пiдхоплювала її, здi-ймалась догори i бистро ламала лiнiю блискучих визубнiв. Од них займалась на небi хмара i палала вкупi з далеким небом.То горiли плавнi.З жахом вдивлялись Остап iз Соломiєю у сю картину.- Нi, не до нас йде, а вбiк, за вiт-ром,- iз легким серцем зiтхнула врештi Соломiя.Здавалося, розбурхане море во-гню кипiло, ревло, бризкало вог-няною пiною, раз червоною, як

грань, раз бiлою, як свiтло блис-кавки, i йшло сердитими хвиля-ми на чорнi безбороннi плавнi, що причаїлись i тремтiли у вiч-нiй пiтьмi.Однак нiколи було любуватися. Оглядаючись i прислухаючись, вони зiйшли на берег. Не було нiкого. Од далекого свiтла внизу здавалось iще темнiше. З плав-нiв уставав туман.Вони знайшли, що їм було пот-рiбне, i з великою обережнiстю, пам'ятаючи, що кожну хвилину може виткнутись iз-за виступу козак, потягли на гору оберемки вербового гiлля.З опiвночi плiт лежав готовий,

аж просивсь на воду.Вiн був важкий, кострубатий, i його треба було нести так, щоб не ослаб мотуз.Остап i Соломiя кректали, зупи-нялись, спочивали, обливались потом i знов тягли його на гору.Навколо - нi душечки. Нi, їм та-ки везло нинi! Туман стояв гус-тий, мов кисiль; до свiта було далеко, а кордонна сторожа або поснула, або вигинула.- Заким сонце зiйде - го-го! де ми будемо…- радiсно шептав Ос-тап.- Тодi кажи гоп, як переско-чиш…На березi було теж тихо i без-

людно. Каламутний Прут дихав вогким холодом. Сiрi, ледве по-мiтнi в туманi плавнi непривiт-но шумiли.Остап iз Соломiєю потиху спус-тили плiт на рiчку. Вiн хлюпнув i глибоко осiв у воду. Коли Соло-мiя примостилася на плотi, Ос-тап одiпхнув од берега i тодi скочив. Плiт захитався i пропус-тив воду. Прудка течiя крутнула ним i понесла вниз. Остап опи-равсь бистринi з усiєї сили, але його кiл мало що помагав: плiт несло серединою рiчки. Якийсь час плили вони в туманi, помiж берегами, одiрванi од землi й безпомiчнi. На превелику силу

вдалося врештi вибитися зi стрижня та наблизитись до бе-рега. Але й тут вода зносила плiт, i нелегко було пристати до берега. Остаповi пощастило, од-нак, зачепитись якось за прибе-режну вербу. Соломiя вхопила за гiллячки, Остап придержав плiт - i обоє вискочили на берег, вто-мленi й мокрi. Вода зараз пiдхо-пила плiт, поволi обернула його i понесла вниз укупi з харчами, забутими на плоту. Та се була дурниця: вони були за кордо-ном.Дивне почуття обхопило Оста-повi груди: замiсть радостi - си-льне обурення стрепенуло його

iстоту. В один мент вiдчув вiн усi кривди й знущання, якi заз-нав у покинутому краї, i, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, вiн затис ку-лак i погрозив на той бiк рiчки.- Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!..- закляв вiн наголос.Одночасово на тому березi по-чулася кiнська ступа.- Хто там?..- кинув у пiтьму кор-донний козак i, не дочекавшись одповiдi, бахнув наослiп iз руш-ницi.- Ой! - скрикнув Остап, ухопив-шись за груди, i захитався.- Нiчаво-о!.. Коли не влучив, тi-

кай собi з богом! - добродушно промовив козак i ступою подав-ся далi… III- Що тобi? - прискочила Соло-мiя до Остапа i пiддержала його.Вона вся похолола i тремтiла од жаху.- Ой,- тихо стогнав Остап,- поцi-лив мене отут, пiд серце. Соло-мiя немов не розумiла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою i з жа-хом повторяла:- Тiкаймо… тiкаймо… вiн iще стрiлятиме, вiн уб'є тебе…

Помiтивши, що Остап не руши-ться з мiсця, вона вхопила його пiд руку i сливе поволокла за со-бою. Вона вскочила у комишi i бiгла прудко, наскiльки позво-ляв се Остап та густий очерет. Тряский грунт плавнiв вгинався пiд нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по колiно в цмоко-винi, цупкий комиш ламався, трiщав та бив її по лицi, плутав-ся пiд ногами, а вона бiгла усе вперед, пойнята жахом, нiчого не помiчаючи, бажаючи тiльки забiгти якомога далi, укритися вiд наглої смертi.Остап несвiдомо пiддававсь їй. Вiн бiг за нею, хоч iз кожним вiд-

дихом i рухом кололо його в гру-дях i нападали часом млостi, а з-пiд руки, якою вiн затуляв рану, стiкало щось тепле й мокре."Аби лиш перебiгти отеє мiс-це… аби лиш перебiгти, i все ми-неться… нiчого лихого не бу-де…" - блукали думки в його го-ловi, i вiн бiг, напружуючи ос-таннi сили, аби не вiдстати вiд Соломiї.Врештi вiн почув, що млiє.- Стiй… не можу…- шепнув вiн, опускаючись додолу.- Що тобi? - опритомнiла моло-диця, схилившись над ним.- Кровi багато витекло…- наси-лу вимовив Остап.

- Тебе зранено? Де? - скрикнула Соломiя, опускаючись перед ним на колiна та намагаючись розг-лянути рану.Але було темно, як у льоху. Не видно було навiть комиша, що стирчав густо, мов жито на нивi, круг них.- Де тебе зранено?- Отут, пiд серцем.Соломiя провела рукою по його грудях i намацала мокру й липку сорочку. Остап скрикнув од того дотику.В головi у Соломiї розвиднi-лось. Жах її щез без слiду. Вона знала, що робити.Обережно розщiбнула йому со-

рочку i одкрила груди. Сього бу-ло мало. Вона роздерла пазуху, одлiпила скривавлену сорочку, потiм одшматувала довгий пас зi своєї пiдтички i з помiччю Ос-тапа тiсно зав'язала йому рану.- Води!..- попрохав ранений.Води! Се легко було сказати! У сiй пiтьмi, у сiй чорнiй невiдомiй пустинi, де доволi було зробити кiлька ступенiв, щоб заблуди-тись, трудно було шукати воду. Серце Соломiїне рвала та прось-ба Останова, а голова шукала способу. Ба! Адже вони на водi! Про се свiдчить трясовина, що вгинається пiд ногами. Соломiя спробувала викопати рукою ям-

ку i справдi докопалась до води. Була се густа, гнила й тягуча рi-дина, з противним запахом шу-вару. Соломiя зачерпнула її у пригорщi i подала Остаповi. Той змочив уста, але пити її не мiг. Соломiя змочила йому чоло, ски-нула з себе верхню одежу i пiд-мостила йому пiд голову. Про те, щоб пускатись у дорогу в таку пiтьму в невiдомiй сторонi, не було й гадки.Треба було дочекатися свiту.Остап лежав на очеретi й почу-вавсь ослабленим. У грудях у нього хрипiло, i було боляче ди-хати. Не то сон, не то забуття склепляло повiки.

- Ти тут, Соломiє? - питав вiн i дрiмав далi.- Тут, тут… осьде…Серце нило в Соломiї од жалю й тривоги, їй легше було б, коли б куля потрапила в неї.Та ще коли б вона хоч могла ба-чити його рану, його обличчя - їй, здається, не так би важко бу-ло. А то ся пiтьма, сей чорний, клятий морок. Вiн оточав її з усiх сторiн, слався перед очима, висiв над головою, заповзав пiд шкуру, виповняв її всю та гнiтив серце… Надаремне витрiщала вона очi - вона не могла навiть одрiзнити пальцiв на власнiй руцi. Вiн жив, той морок, рушав-

ся, дихав, шептав щось тисячни-ми устами, безперестанно, упер-то, з посвистом, як стара баба. Соломiя сидiла перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.- Шу… шу… шу…- починав вiн iздалека,- шу… шу… шу…- одзи-валось тут коло неї,- шу… шу… шу…- шепотiло все разом - а по-що було клясти… шушу… а тепер умре… побачиш - умре… шу… шу… шу…Соломiї ставало моторошно. "Брешеш, брешеш…- хотiла вона кинути в лице злому мороковi,- вiн мiй… вiн буде жити… його не дуже поранено… адже вiн скiль-

ки пробiг…"Але морок уперто шумiв свое: "Вiн умре… шу… шу…"I немов в одповiдь йому важко дихав Остап, тихо постогнуючи крiзь сон.Соломiя затулила вуха й заплю-щила очi. Ся пiтьма, бiльш знай-ома, бiльш свiйська, не так мучи-ла її. Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрiзь. Та вона не хотiла виймати з-пiд го-лови в Остапа своєї одежини i тi-льки скорчилась, щоб хоч трохи зогрiтись, Вона не чула вже зло-вiщого шептання мороку i одда-лась надiям на краще. Вiн ви-гоїться, вiн житиме… вона не да-

сть йому загинути… От коли б лиш свiтало уже… коли б свiта-ло…Утома взяла своє: Соломiя нав-сидячки задрiмала.Коли вона прокинулась, сiре свiтло падало з хмарного неба. Туман iще плутався у комишах i поволi здiймався догори. Плавнi немов курились.Остап лежав тут же з розплю-щеними очима; його молоде об-личчя немов прив'яло, на уста впала смага.- Ну, як тобi? - припала до нього Соломiя.- Та нiчого… тiльки дихати важ-ко… згага мене палить… води…

Треба було щось радити.- Ти можеш йти?- Не знаю… зведи мене…За помiччю Соломiїною Остап звiвся. Вiн затискав зуби та крi-пився, щоб не стогнати,- так йо-го болiло з кожним рухом десь пiд лопаткою. Соломiя пiдтри-мувала його, i так вони звiльна йшли помiж високими стiнами жовтого комишу.Недовго їм довелось шукати во-ди. Незабаром заблищало крiзь комиш спокiйне дзеркало озер-ця. Соломiя напоїла Остапа, ог-лянула i обмила його рану. Вона приклала до рани мокру холод-ну ганчiрку - i Остаповi стало

легше.Почали радитись, як їм вибра-тися з плавнiв, куди йти. Остап мiркував.- Де сонце? - поспитав вiн.Соломiя глянула на небо. По-мiж очеретяною кунею, що тихо гойдалась угорi, виднiвся кла-поть сiрих олив'яних хмар. З-за високого та густого, як щiтка, комишу не можна було нiчого розiбрати.- Звiдки вiтер? - допитувався Остап. Але й те нелегко було змiркувати. В плавнях було тихо, як у лiсi, лиш горою шелестiла куня, раз в той бiк схиляючись, раз в iнший.

Остаповi здавалося, що вони мусять держатися правої руки; Соломiя ж, навпаки, доводила, що їм слiд йти влiворуч, проти вiтру, бо, здається, направо гнеться комиш. Соломiїне-пере-чення дратувало раненого, i во-на мусила згодитися з ним. Вони рушили в дорогу. Дорога була трудна. Навiть здоровому важко було плутатися в густих коми-шах, зарослих павутицею, перес-какувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту бе-зодню. Часто доводилось обхо-дити єрики й озерця, де Остап освiжавсь холодною водою та змочував розпалене гарячкою

чоло. Соломiя сливе несла Оста-па, а проте їм доводилось часто зупинятися, бо слабий утомлю-вався i потребував спочинку… Та вони знов волiклись, одинокi, загубленi серед безбережного моря очерету, що маяв над ними пухнатими китицями та наво-див сум одноманiтним шелестiн-ням. Вони йшли так довго, не вi-даючи пори дня, бо над ними все висiв клапоть олив'яної хма-ри, а круг них усе їжився висо-ченний, цупкий, жовтий комиш, немов сунувся разом iз ними, як зачарований. Часом їм здавало-ся, що помiж очеретом щось шмигнуло, немов пес або вовк,

iнколи вони з огидженням об-минали сонних, млявих од холо-ду гадюк, що купами лежали на купинах або лiниво пересували-ся помiж очеретом.Раз їм почувся згори шум, од-мiнний од шуму плавнiв, i вони домiркувались, що то пролетiло над ними стадо якихсь птахiв, може, диких гусей. Здавалось, плавням нема кiнця-краю; навк-руги було усе те саме та й те са-ме, немов вони стояли на мiсцi.Справа починала бути поганою. Остап знемiгся i зовсiм розхорiв-ся: його палила гарячка. Соломiя поклала його край озерця i заду-малась. Адже вони могли про-

пасти отут, без людської помочi, без харчiв, посуваючись так по-волi! Голод уже й так ссав пiд грудьми. Видно, вони заблуди-лись i тепер плутаються у плав-нях - i хто зна, як довго ще iii-ожуть блукати у сiй глушинi. Чи не краще б лишити тут Остапа - вона ж йому однаково нiчим не годна запомогти - та самiй мет-нутись й пошукати виходу? Так було б певнiше й скорiше.- Примости мене коло озерця, аби я мiг воду дiстати, а сама йди, розглянь… згоджувався Ос-тап.- Ти, певно, зголоднiв, їсти хо-чеш?

- Нi, не хочеться… тiльки пити. Соломiя нагнула комиш i зроби-ла хворому ложе. Не зводячись, вiн мiг зачерпнути пригоршнею води.- Отак добре буде…Соломiя озирнулась i стала мiр-кувати…Вона пiде проти вiтру… здаєть-ся, управо бiльш гнеться куня… Вона нiчого не казатиме Остапо-вi, бо вiн почне сперечатися, дратуватися.- Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся,- обернулась вона до нього i зникла в коми-шах.Вона йшла i старалася нагадати

собi плавнi, як бачила їх згори, до переправи.Управо - горiло… так, управо горiло, i туди гнав вiтер вогонь; у лiву руку виднiлись гори й верби. Значить, треба йти туди, проти вiтру. Вона стрибала з ку-пини на купину сливе бадьора. З кожним ступенем надiя росла у її серцi, хоч картина не мiнялася. Часом їй доводилось продирати-ся через таку гущину, що вона ледве пролазила помiж жовтими стiнами. Посковзнувшись, Соло-мiя вскочила вище колiн у холо-дну тванюку.Пiд ногами була безодня, та, на щастя, вона вхопилася за кущ

очерету i вилiзла. Вона роззула-ся, повиливала з чобiт воду i пi-шла далi. Крiзь комишi блищали подекуди озерця. Водяний мак вигiдно спочивав на них круг-лим листом, висував iз води зе-ленi збаночки. Соломiя зупиня-лась на мить, щоб подивитись iздалеку, як дикий гусак старан-но укладав пiр'ячко на головi са-мички, а вона млiла, плямкала дзьобом i розправляла крила. Гадюка часом перепливала єрик хвилястими рухами, здiймала голову, повабно хитала нею з боку на бiк, як значна дама, i роздивлялась навкруги кругли-ми очима. По сих непролазних

пущах, певно, нiколи не ступала людська нога. Тут було безлiч таємних закуткiв, скрiзь стрiча-лись берлоги диких звiрiв, вис-ланi кунею та сухим мохом. На старих очеретинах гойдались покинутi гнiзда, по рудих, аж червоних, ослизлих од туману купинах валялись пiр'я й гадючi линовища. Вужiв було так бага-то, що Соломiя скоро перестала звертати на них увагу. Часом очеретяний початок, зачепле-ний Соломiєю, лопався i обсипав її бiлим пухом, мов снiгом. Соло-мiя йшла, як на днi моря, а вгорi, над її головою, шумiла куня, не-мов котила кудись рудi й кала-

мутнi хвилi. Соломiя мiркувала, що коли брати у лiву руку, плав-нi мусять швидко скiнчитися, бо в той бiк вони простягались не-далеко. Аби йти проти вiтру. Ра-птом Соломiя зупинилась i мало не зомлiла од страшної думки. Їй прийшло до голови, що вона може не знайти Остапа, бо нiчим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Тре-ба зараз вертатися, поки вона недалеко одiйшла й не забула дороги. Серце її неспокiйно ка-латало, коли вона бiгла назад, одшукуючи свої слiди. Вона не мала часу на обережнiсть - ко-миш бив її по лицi i навiть скалi-

чив ногу. Та то були дрiбницi. Коли б швидше знайти Остапа, вона тодi знов подасться на роз-вiдки, тiльки не буде такою дур-ною, не забуде значити дорогу. Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої слiди i по них верталась. Та скоро слiди щезли. Соломiї здалося, що вона дуже одхилилась улiворуч. Вона взяла трохи у праву руку i несподiвано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам'ятала. Вона мусила вернутись трохи назад, щоб обi-йти перешкоду. Тепер Соломiя вагалась, в якому напрямку йти. Найкраще керуватись вiтром:

треба, щоб вiн тепер дув у спи-ну, i йти за вiтром. Соломiя гля-нула вгору. Куня гойдалась то в той, то в iнший бiк. Рiшити було трудно. Однак Соломiї здалося, що їй треба йти просто перед се-бе. Вона пiшла. Пройшовши зо двоє гонiв, Соломiя запевнилася, що йшла проти вiтру. Невже ве-ртатись назад? Вона зупинила-ся. Очевидячки, вона збiглася з дороги, заблудилася. Що роби-ти? Ноги в неї тремтiли од труд-ної ходнi, в головi бродили без-ладнi думки й мiркування. "Що робити?" - немов питав у коми-шiв її блукаючий погляд. Коми-шi оточали її ворожою юрмою i

шептались. Соломiя подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що вiн почує її, i крик-нула:- Остапе-е!.. Оста-апе-е!..Голос її прогучав глухо, стiна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ков-тнула.Соломiя ще раз гукнула - те ж саме.Серце в Соломiї упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергiї, шалена вiдвага пойняли її волю, i вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зi слiпою завзя-тiстю зраненого оленя. Од часу

до часу вона кликала Остапа. Од-повiдi не було. Вона почала кри-чати на всю мiць легких, у надiї, що коли не Остап, то хтось iн-ший почує її. Не могло ж бути, щоб вона так далеко вiдбилася од берега, де проходили часом люди. Шум комишу перемагав її. Наляканi чужим голосом птахи з тривожним писком крутились над головою Соломiї. Комиш шу-мiв. Вiн їжився перед нею, тiс-нив iз бокiв, настигав iззаду, ло-вив корiнням за ноги, колов i рi-зав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий - вiн глузував iз неї, помахуючи над її головою рудим чубом. Соломiя чула до

нього зненависть, як до живої iс-тоти. Вiн дратував її. Коли б у неї був серп або нiж, вона рiзала б його доти, поки б вiн не полiг увесь або вона сама не впала трупом. Соломiя накинулась на нього i почала трощити iз злос-тi, з озвiрiнням, як свого ворога.Вона рвала його, ламала, кру-тила i била ногами, а вiн згинав-ся, упирався, зчiплювався вгорi китицями, ранив їй руки i тiль-ки корiнням тремтiв, немов од скритого реготу.Соломiя знесилилась i впала, їй стало душно. Пiт краплями стi-кав по виду, груди важко диха-ли, i очi блищали, як у звiра, що

попавсь у лабети. Значить, нема виходу; вона мусить тут погиба-ти, а Остап через неї - десь у дру-гому кiнцi. Соломiї не так жалко було себе, як Остапа; вона уяв-ляла собi, як вiн тепер лежить хворий i самотнiй у пущi i вигля-да її з очеретiв, їй жаль стало мо-лодого змарнованого життя - i вона заплакала.Тим часом короткий осiннiй день гас, iз плавнiв вставала нiч. Спочатку морок полiз iз-помiж очеретiв, а за ним дихнули озер-ця й купини бiлим туманом.Ставало вогко й холодно. Поно-чi нiчого було рушатись. Соло-мiя сидiла, обнявши голову ру-

ками, i думала. Ні, вона не хоче гинути отут! Як тiльки на свiт займеться i можна буде йти, во-на пiде просто, просто i буде йти, аж поки дiйде до краю. Во-на знайде там людей, оддасть їм усi свої грошi, що висять зашитi в торбинцi на шиї, i з ними об-шукає плавнi та знайде Остапа. Коли б лиш переждати нiч…Чим бiльш темнiло, тим вiтер, здавалось, дужчав, принаймнi очерет шумiв так, що заглушав навiть думки. Нiчого не було чу-ти, тiльки безперестанне, одно-манiтне, вiчне шу-шу-шу… шу-шу-шу… Правда, часом вона по-мiчала, що низом, помiж коми-

шами, щось проскакувало, а ша-мкий сухий лист очерету тодi трiщав. Птахи були неспокiйнi, метушилися, бились крилами помiж очеретом i здiймали га-лас, мов перед бурею.Соломiя сидiла так, аж поки не заснула. Вона не знала, як i коли се сталося,- втома i шум комишу приспали її.Вона не могла б сказати, проки-нувшись, чи було пiзно, чи рано. Над комишами ще нижче, нiж вчора, спускалось олив'яне небо. Все тiло у Соломiї болiло, як по-бите. Важкi повiки мимохiть спускались на очi, голова була несвiжа. Однак Соломiя не могла

гаятись i хвилини. Вона пiшла просто перед себе, так як стояла, i зважилась йти, доки стане сна-ги й сили. Вона бiгла, хоч ноги в неї були слабiшi, нiж учора, а по-вiтря було якесь густе i трудно було дихати ним. Опрiч того, Со-ломiї докучав голод. Уже другу добу вона нiчого не їла, пiд сер-цем її млоїло, в животi корчпло. На ходу Соломiя висмикувала стебло або корiнь водоросла i жувала противну, з болотним запахом рослину. Чим далi вона йшла, тим бiльше дивувалась, що сьогоднi попадалось їй так багато живих iстот. Тричi вона помiтила крiзь комишi сiрий во-

вчий хребет, раз лисиця майну-ла коло неї хвостом, а то здалеку чулося немов кабаняче рохкан-ня. Вужi й гадюки набралися сьогоднi особливої рухливостi, бо все повзли й повзли в тому напрямку, як йшла Соломiя, i їй треба було особливо уважати, щоб не наступити на слизьке й холодне гадюче тiло. Птахи кру-жляли над плавнями цiлими хмарами i так верещали, що заг-лушали навiть шум плавнiв. Со-ломiя все йшла. Вона зiбрала всю енергiю, всю силу волi, всю мiць тiла i йшла уперто i завзято з вiрою, що її широкi й високi груди зламають усi перешкоди.

Однак краю плавням не було. Комишi, озерця, єрики… I знов комишi, i знов вода, i знов той самий звук розмiреного, одно-тонного прибою морської хвилi. Надвечiр їй почувся дим, i вона зрадiла - значить, близько люди. Та чим далi вона йшла i чим бi-льше смеркалось, тим бiльше дим ставав помiтним. Птахи си-льнiше непокоїлись. В повiтрi стало теплiше. Те тепло йшло ззаду i з бокiв, немов од печi. Со-ломiї робилось душно, її дуже дивували i навiть непокоїли тi змiни в плавнях. Що се таке ро-биться навкруги?Обернувшись назад i глянувши

на небо, вона побачила червонi, як грань, хмари - i зразу стали зрозумiлими їй i той дим, що во-на чула, i тепло, i неспокiй пта-хiв, i тiкання звiрiв. Плавнi горi-ли, вогнянi гори наступали на них, несли усьому смерть. Але вогонь iще десь далеко. Коли швидше побiгти - можна ще втекти. Тiльки так душно, так важко… наче хто женеться ззаду i дихає, налягає на плечi. Соломi-їне вухо ловить уже далекий лу-скiт сухого комишу, невиразне гудiння, наче звiр-велет тро-щить щось, жвакає i важко со-лить. Се ж видима смерть здога-няє її! Тут нема вже рятунку.

Нiхто й нiщо не поможе. Неска-занний жах обняв Соломiю. З криком "Ох, боже мiй!.. ох, бо-же!.." вона шарпнулась iз остан-нiх сил i наослiп кинулась в оче-рети, слiдком за гадюками, звi-риною й усiм живим, що, ряту-ючись од наглої смертi, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря…А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, неперемож-ними, веселими хвилями, золо-том розсипалось по плавнях, же-рло очерет, випивало воду, пiд-палювало небо…

***По вiдходi Соломiї Остап почув себе одрiзаним од свiту, од лю-дей. Гарячка палила його всере-динi, вiн щохвилини мочив руку в водi та охолоджував чоло, очi, голову. Йому докучило диви-тись на жовтi стiни комишу - i вiн заплющив очi. Вiн думав. Згадувались йому давнi замiри, вiн думав про те, чого йшов сю-ди, у Туреччину, через вiщо по-кинув рiдне село й дiдуся. Якто тепер живуть дiдусь, чи живi й здоровi? Чи згадуютьОстапа? От коли б вони прий-шли й подивились на свого вну-ка, пiдстреленого, знесиленого,

покинутого в комишах на обiд вовкам та воронам.Йому все щось верзлося, i в ма-ячнi вiн кликав дiдуся. Дiдусь приходив. Тихо й непомiтно ви-лазив вiн iз комишiв i ставав над Остапом, згорнувши руки.- Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?- Нi, дiдусю, то мене москаль встрелив, як я кордон перехо-див.- А де ж твої братчики, сiчовики дунайськi, що ти сам лежиш по-мiж очеретом?- Е, дiдусю, ви думаєте, що ще й досi там Сiч є? Нi, нема, дiдусю, вже Сiчi… Була, та загула… Вивiв

Гладкий, може чули, товариство на озiвськi степи, покинув тур-ка…- Що ж ти робитимеш, синку, на чужiй сторонi?- Як живий буду, землю орати-му, рибальством житиму… все ж краще на волi, нiж пiд паном… Там iще лишились нашi люди, дiдусю… пiд турком…Остап вiв бесiду з дiдусем - i дi-дусь потiшав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що дiється у селi тепер. Як тi-льки Остап розплющував очi, дi-дусь ховавсь у комишi, але дово-лi було заплющити їх, як дiдусь знов з'являвсь i слухав пригоди

Остаповi або оповiдав про себе.Надвечiр Остап почав турбува-тися: де дiлася Соломiя, що її не-ма досi? Чом вона не приходить? Адже вона знає, що йому трудно й поворухнутися, що вiн не го-ден сам видобутися з сих нетрiв.А може, вона його покинула?.. "Соломiє… Соломiє…" - стогнав хворий, та стогiн його заглушав-ся шумом плавнiв.Вночi стало йому гiрше. Про-пасниця тiпала ним, гарячка па-лила вогнем, а в грудях так ко-лоло, що вiн на превелику силу дiставав собi воду. Вiн хотiв ка-шляти i не мiг од болю. А Соло-мiя не приходила. Остап не спав,

а лиш часом, на кiлька хвилин, западав у нетяму. Нiч тяглась довго, безконечно, як смерть… А Соломiї не було… Де ж вона, що з нею? - Остап нудився.Удосвiта Остап почув, що коло нього жива iстота.- Ти, Соломiє? - поспитав вiн i одкрив очi. "Чи вона жартує, що перекинулась собакою?" - поду-мав вiн i трохи опритомнiв.Проти нього стояв не пес, а во-вк. Великий, сiрий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Вiн насторошив вуха й простяг до Остапа морду, мiркуючи, чи безпечно йому нападати, чи нi. Остап лежав безборонний i ди-

вивсь на вовка. Вiн добре бачив трохи кривий, глибокий i засли-нений рот вовка, закрутки шерс-тi на його грудях й мiцнi замоче-нi лаби.Звiр стояв нерухомо, врештi пе-реставив одну лабу, далi другу i трошки присунувся до Остапа.Остап зачерпнув пригоршнею води i бризнув на вовка. Бризки долетiли до його морди, кiлька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби i осiв на заднi лаби, але не одходив.Остап знов покропив його во-дою. Вовк клацнув зубами i бли-мнув очима. Вiн був невдоволе-ний. Посидiвши трохи й не зво-

дячи очей з Остапа, вiн раптом витяг шию, подався наперед i так жалiбно завив, що Остаповi аж мороз пiшов поза шкiру. Вив вiн довго, на кiлька нот, iз вели-ким смаком, з заплющеними очи-ма. Врештi замовк, посидiв тро-хи i наблизився до Остапа. Єди-ним оружжям Остапа була вода, i вiн од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врештi скучив. Вiн кiлька раз сердито, з запеклiстю клац-нув на Остапа зубами, крутнувсь i щез у комишах.По сих одвiдинах Остап почав думати про смерть. Прийшла по-ра вмирати.

Чи живого, чи мертвого, а таки з'їсть вовк або сточать хробаки у сих нетрях. Чи не однаково?Остаповi згадавсь Котигоро-шок. "Хiба я боюсь смертi? - чув вiн його цапиний голос.Зроду-звiку… Пошли, господи, хоч за-раз. Раз умирати - не двiчi… Умер - i край, бiльш не вста-неш…"Остап теж не боявся смертi. Йо-му тiльки хотiлось перед смер-тю побачити Соломiю. Дiдуся вiн бачив, той приходив до ньо-го, а Соломiї як нема, так нема… Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. I Остаповi ста-ло жалко Соломiї, страх як жал-

ко. Вона така добра, так кохала його, вона пiшла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кiс своїх задля нього; вона доглядала йо-го, як рiдна мати, була вiрна, як товариш. I саме тепер, коли во-ни здобули собi волю i мали в щастi й радостi почати нове жи-ття, приходить пбгибель i, як щенят у рiчцi, топить їх обох… Топить… топить… топить…- спi-вають йому вiдхiдну комишi з правого боку.- Погибель… гибе-ль… гибель…- пiдхоплює лiве крило.Остап лежав довго, без кiнця. Осiннiй день сунеться поволi, сi-ре небо цiдить блiде свiтло.

Остаповi нудно. Вiн має таке враження, наче чекає перевозу… Ось-ось має переправитися… ось-ось переправиться… i не може, щось не пускає… "Тихо будьте, люди, не хапайтеся…" - шепче дiд Овсiй, i палають на небi вог-нi. Вогнi палають, розростають-ся, од них йде тепло i зогрiває Остапа, розпалює йому кров. Га-ряча її хвиля б'є до серця, в голо-вi прояснюється. Вiн не хоче вми-рати. Вiн хоче жити. Свiт такий красний… Остап iще молодий, вiн не жив iще, не зазнав усьо-го… Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити свiт божий, людей, обняти Соломiю… Вiн

iще живий, вiн не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть… Остап зсувається зi сво-го ложа i повзе. Йому боляче. Ну, та нiчого, терпи, козаче… Вiн бу-де плазувати, чiплятиметься не тiльки руками й ногами, а й зу-бами навiть, а таки вилiзе з сих мочарiв, i Остап повзе. Йому тру-дно, кожну купину доводиться брати з бою, в грудях коле й спирає дух, ноги важкi, як коло-дки. Вiн спочиває, омлiвав ча-сом, прокидається i знов повзе на днi комишевого моря. До сер-ця б'є гаряча хвиля; дика, непе-реможна згага життя палить усерединi, сповняє усю його iс-

тоту… Раптом вiн чує над собою: - Остапе! Остапе! Се ти? Живий? Вiн знає, чий то голос: то вiрна його жiнка, то Соломiя злинула з неба, щоб узяти його до себе.- То я, то я, серце моє…- обзива-ється вiн до неї i чує, як вона зводить його, бере на руки, як малу дитину, i вони летять обоє у високостi, ген-ген до зоряного неба… Йому так радiсно, так до-бре.IVКрай битого шляху, яким селя-ни наддунайських сiл їздять у Галац, заховався серед купки

верб та помiж очеретами циган-ський виселок. Вiн складався всього-навсього з трьох хаток, властиво, курникiв, низеньких, кривих, злiплених iз глини, як ластiвчанi гнiзда.У двох iз них, очевидно, нiхто не жив, бо вiкна були повидира-нi, комишевi стрiхи обсипались i кiнцi лат стирчали з них, як реб-ра кiстяка. Тiльки в однiй лiп-лянцi свiтились два вiконця i вився димок iз вербового дима-ря.Там жила одинока у висiлку ци-ганська сiм'я. Найбiльше мiсця в хатцi займала пiч iз великим, ма-ло не до землi комином. Припi-

чок був так низько, що вогонь горiв сливе на землi. Сива розт-рiпана циганка грiла коло вогню свої лахмани, пiдкладала в огонь очерет i курила з короткої люль-ки. На лавi, в вигiднiй i мальов-ничiй позi, розкинувся молодий циган. Його чорнi кучерi вилази-ли крiзь подертий бриль, а блис-кучi очi й веселе, подзьобане вiс-пою бородате обличчя осмiха-лось до молодицi, що, зiгнута, силкувалася стягти з ноги свого чоловiка чобiт, її струнка фiгура зiгнулась од напряги, як тугий лук, а фантастичний синiй плащ i червона спiдниця не могли скрити мiцних форм молодого

тiла.На порозi стояв старий висо-кий циган, немов роздумував, чи увiйти до хати. Врештi вiн пере-ступив порiг, пiдiйшов до печi i присунувся "до вогню, так що його суворе обголене обличчя заблищало мiддю. Тодi обiзвав-ся до молодшого:- Ти загнав. Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавнi та не згорiла.Раду збиравсь одповiсти, коли в той мент щось сильно стукну-ло в вiкно.Усi здригнулися. Молода цига-нка вискочила з хати.Скоро пiсля того знадвору по-

чувся її рiзкий горловий голос:- Раду, аорде!Раду лiниво звiвся з лави i вий-шов надвiр; за ним подався ста-рий.Пiд вiкном, у благаючiй позi, стояла перед циганкою якась страшна жiнка, блiда, простово-лоса, в подертiй заболоченiй одежi, i намагалася щось вимо-вити. її вуста ворушилися, та го-лос не добувався. Се її мучило, i вона говорила очима - червони-ми, наляканими, страшними. Вре-штi їй удалось прохрипiти:- Люди… добрi… рятуйте… ря-туйте!.. Остап лежить там, неда-леко… ходiм… рятуйте!.. Цигани

нiчого не розумiли.- Содеш душа? питав старий циган. Соломiя, одначе, не слуха-ла його - вона зверталась до Ра-ду, хапала за плащ циганку, бла-гала старого. Вона стогнала i тя-гла їх за собою.Цигани не хапалися. Вони ради-лися, сперечалися, кричали. Вре-штi зважились - Соломiя се помi-тила. Вона ухопила за руку ци-ганку, наче боялася втратити її, i побiгла в той бiк, де горiли плав-нi. Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнiв.- Кай жа? тривожно кричав Ра-ду на Соломiю. Але вона не од-

повiдала та все бiгла наперед. Врештi зупинилась, нагнулась до землi i промовила:- Остапе!..Одповiдi не було.Цигани теж нагнулися придив-ляючись. Лежав якийсь чоловiк. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину i наблизив її до Остапового обличчя. Очi в Ос-тапа були заплющенi, а на бiло-му виду виразно зачорнiли мо-лодi вуса й густi брови.- Саншукар… шепнула молода циганка, нагинаючись над Оста-пом.Ся похвала, видимо, роздрату-вала Раду, бо вiн гримнув на жi-

нку горловим, диким голосом i одтрутив од Остапа.- Люди добрi,- благала Соломiя, стоячи на колiнах,- змилуйтесь, приймiть нас до хати… Ви ж ба-чите - пропадаємо… Чоловiка мо-го пострелено, вiн ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Вiзьмiть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…З сими словами Соломiя зiрва-ла з шиї торбинку i висипала з неї на руку старому цигановi кi-лька срiбних монет.Старий побрязкав грошима на долонi, пiдкинув їх i сховав у ки-шеню.

- Мiшто!.. сказав вiн коротко. По нарадi з молодим вони взяли Остапа - один пiд пахви, другий за ноги - i тихо посунулись до хати.Стара циганка вiджила, коли принесено раненого, її страшне, жовте, вiдьомське обличчя зра-зу стало добрiшим, а сивi пасма кiс, що вибивались iз-пiд чорної хустинки, спокiйно лягали на Остаповi груди, мов на груди си-на, коли вона обмивала та пе-рев'язувала йому рану. Напоє-ний незабаром зiллям, iз пере-в'язаною раною, зогрiтий теп-лом, Остап розплющив очi. Се так врадувало стару циганку, що

вона забелькотала щось жваво, сильно зачадiла з люльки i радi-сно потрiпала Соломiю по пле-чах.Стара циганка взяла Остапа пiд свою опiку. Вона ходила коло нього, варила йому зiлля, обдив-лялась рану, поїла козячим мо-локом, особливо коли Гiца та Ра-ду виходили з дому.Молода Марiуца при мужчинах не звертала уваги на Остапа, ба навiть показувала, що її сердить уся ся iсторiя: вона часто викри-кувала щось лихе рiзким, як у ворони, голосом i блимала неп-ривiтним оком у куток, де лежав ранений, та Соломiя помiчала,

що все се робиться бiльш для Раду, бо, сердячись, циганка по-зирала скоса на чоловiка, види-мо цiкавлячись, яке се враження робить на нього.Проте доволi було мужчинам вийти за порiг, як Марiуца обер-талась у добру, сердечну жiнку i помагала Соломiї та старiй мате-рi ходити коло Остапа. Вона ук-ривала його найтеплiшим iз сво-їх лахманiв, одгортала волосся з чола, одганяла осiннiх мух i все се робила так охоче, з такими жвавими та гарними рухами, що здавалася гнучкою рослиною на вiтрi. Зиркаючи своїми чорними, блискучими очима то на Остапа,

то на Соломiю, вона питала в Со-ломiї:- Мануш? Мануш?I коли Соломiя, не розумiючи, чого та хоче, кивала наугад го-ловою, вона допитувалась:- Сарбу шос?Часом через Остапа циганки спiзнялися з мандрiвкою на же-бри. Щоранку вони запрягали у свою двоколесну гарбу малень-ку, худу й облiзлу шкапину, за-бирали з собою полотнянi сакви i залазили у збиту зi старих до-щок дерев'яну скриню, що слу-жила замiсть васага у гарбi. Скриня була така висока, що стара циганка цiлком зникала у

нiй, і тiльки її страшна голова з бiлими патлами та червоною люлькою в зубах виглядала звi-дти. Марiуца ставала у скринi на колiна i смикала за вiжки. Мала, облiзла шкапина сумно схиляла голову i не рушалася з мiсця. Ма-рiуца цмокала, била її вiжками, обертала батiг то одним, то дру-гим кiнцем, пiдбадьорювала го-рловими звуками. Шкапина нi з мiсця. Тодi стара циганка випус-кала з сухих грудей дикий, не-людський крик, пiдiймала дого-ри кулак iз димучою люлькою, трясла їм i кляла так страшно i завзято, що комишi схилялись навколо од страху i сорому. Ко-

ли траплялись мужчини, вони помагали жiнкам криком i рука-ми. Серед несказанного гвалту шкапина врештi надумувалась, витягала хребет, випинала реб-ра i, ледве переступаючи трем-тячими ногами, тягла чудний вi-зок по курнiй дорозi.Вони їздили по селах, жебрали, збирали де яєчко, де жменю му-ки або кукурудзи, викопували зi смiтникiв бруднi й подертi ган-чiрки i виладновували увечерi з гарби таку силу рiзнорiдних ре-чей, що трудно було вiрити, аби всi вони дiстались їм iз доброї волi милосердних людей.Гiца з Раду пiдвечiр прокидали-

ся - вони мали звичку спати удень i щезати на нiч,- i в задим-ленiй хатцi ставало весело й га-мiрно. На припiчку палав во-гонь, жiнки варили якесь вариво i, як сороки, сповняли хату гор-ловими вигуками, оповiдали свої пригоди. За вечерею з'явля-лась горiлка, вино, всi пили, кри-чали, вимахували руками, гну-лись, як комишина, блимали чо-рними очима та пiдсиненими бi-лками, свiтили розхристаними чорними грудьми. Часом захо-дили на вечерю сусiднi цигани, похмурi й непевнi фiгури, i теж пили, кричали, стукали кулака-ми у стiл.

Чорнi тiнi од чорних циган хи-тались по стiнах, у хатi здава-лось людно, як на базарi.Остап не мiг спати од того гала-су: вiн лежав iз розплющеними очима, в гарячцi, i уявляв, що по-пав у пекло.Весела кумпанiя закликала Со-ломiю, частувала вином, та Со-ломiя, не розумiючи циганської мови, ухилялась од запросин - врештi їй було не до того.К ночi все те стихало. Гiца, Раду i гостi вибирались кудись у до-рогу, а циганки залазили на пiч. Другого дня було те ж саме.Лишаючись у хатi сама, поки жiнки їздили по жебрах, а муж-

чини хропли пiд стiнами на ла-вах або щезали кудись, Соломiя ставила бiля Остапа холодну во-ду i бралась до роботи. Вона пiд-мазувала чорнi, задимленi стiни хатчини, що нагадували дику печеру, мела долiвку, стирала пил iз Гiциної скрипки, мила стiл i навiть занехаянi шибки, крiзь якi видко було море рудо-го комишу та бiлу, блукаючу ко-ло хати козу.Соломiя усе старалася оддячи-ти циганам за рятунок i захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана - вона се помiчала з його лихих поглядiв, iз його бурчання. Та

що мала чинити? Пiти найня-тись у город або в село, лишити хворого на самотi, без помочi, вона не могла, бо Остап раз у раз її потребував. Навiть коли вона чепурила хату, вiн часто кликав її слабим голосом:- Соломiє!..- Чого, Остапе? - кидала вона роботу.- Сядь коло мене…Вона сiдала на лавi, а вiн мовч-ки дивився на неї червоними з гарячки очима або плiв нiсенiт-ницi.Однак Соломiя не тратила надiї i навiть не дуже журилась. Мо-лодiсть брала своє. Коли вони не

загинули в плавнях, коли не пропали досi, то вже тепер не за-гинуть,- аби Остап швидше ви-гоївся.I Остап поправлявся. Гарячка згодом спала, рана швидко затя-гувалась, сили пiдживали. За два тижнi вiн уже зводився з лави, доводiкався до вiкна i сумно по-водив очима по хвилi рудих, аж червоних комишiв.Соломiя тепер могла залишати Остапа на день самого. Вона ра-дилась iз ним: чи не пiти їй ра-зом iз циганками по селах, може, хто найме на поденне. А то стрi-нуться де свої люди, напутять, поможуть, не те що чужi.

- Що ж, iди,- згодився Остап,- може, й менi що напитаєш, як очуняю…Другої днини, як тiльки циган-ки вирушили на жебри, Соломiя пiшла услiд за їх гарбою. Тi помi-тили її i здивувались.- Кай жа? - крикнула Марiуца, обертаючись.Соломiя махнула тiльки рукою, показуючи, що вона пiде туди, куди й вони. Циганки погергали трохи та й заспокоїлись.Соломiя йшла повз плавнi. Збо-ку, удень, вони видавались не страшними i навiть гарними: цу-пкi й високi очеретини блищали на сонцi, як золотi; куня стели-

лась за вiтром та привiтно шумi-ла, як лан стиглої високої пше-ницi. Хоч погода була сонячна й суха, та дув холодний осiннiй вi-тер i таки добре продував крiзь лиху Соломiїну одежу. "Зима ось-ось потисне,- думала вона,- а нi я, нi Остап не маємо чим за-горнутись - треба заробляти…"Соломiї пощастило. Циганки, певно, домiркувалися, чого вона пiшла за ними, бо в першому ж таки селi вони одвели її до замо-жного болгарина, який найняв Соломiю перемивати вовну. З того дня Соломiя приносила з собою трохи грошей та купувала Остаповi кращу страву.

Однак старий Гiца розiбрав, де раки зимують. Помiтивши, що Соломiя приносить грошi, вiн якось приступив до неї, простяг руку, закрутив грiзно баньками i крикнув:- Давай грошi! Чи я дурно тебе годуватиму?.. Соломiя не розумi-ла мови, та догадалась, чого вiн хоче.Однак Гiца для бiльшої ясностi вийняв iз кишенi монету, поклав її на долоню i, тикаючи в неї чо-рним пальцем другої руки, упер-то й сердито провадив своє:- Пара! Пара!..Соломiя оддала йому, що мала.Надалi так було з кожним її за-

робiтком: вiн щезав у глибокiй Гiцинiй кишенi.З кожним днем життя в ци-ганськiй хатцi робилось тяжчим та тяжчим.Раз сталася така пригода. Оста-повi зсунулась пов'язка з рани, i вiн нiяк не мiг дати собi ради з нею, йому нiяк не вдавалося зав'язати її. Марiуца на той час була в хатi. Вона помiтила се i помогла Остаповi зав'язати хус-тку. Саме в той мент, як Марiуца схилилась над Остапом, Раду ввiйшов до хати. Циган зразу збiлiв, а його борода й волосся з чорних стали синiми.- Абрде!

Вiн гримнув на жiнку злим, здушеним, хриплим голосом. Ру-ки самохiть стиснулись у кула-ки.Марiуца, не хапаючись, зав'яза-ла хустку i стала перед Раду про-ста, висока, витягнена, як стру-на, iз спокiйним, але грiзним об-личчям, її очi, не змигаючи, ди-вились в його очi, немов говори-ли: "Зачепи". З хвилину вони стояли так одно проти одного, як статуї. Раду ожив перший: вiн пiдняв руку i важко спустив на її плече. Потiм рука розтулилась i шарпнула за коси. Марiуца зiг-нулась, наче вклонилась Раду, та зараз пiдскочила i всiма десять-

ма пазурами повела по його блi-дому виду. Вiн рикнув iз болю й притяг її до себе, обняв. Вона за-билась й закрутилась в його обi-ймах, як в'юн, а її синiй плащ тримався на одному плечi, як перебите крило. Бiйка розпалю-вала їх. Вони налiтали одно на одного, бились грудьми, як ро-з'юшенi пiвнi, кусались i дряпа-лись, як коти, ричали зi злостi i теребили одно одного так завзя-то, що волосся в них наїжилось i стирчало, як вата з їх дiрявих лахманiв. Врештi вони розскочи-лись iз чудово-блискучими очи-ма, зi схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем нiздрями на

блiдих гордих обличчях…Остап тремтiв iз досади, що не має сил побити цигана."Я б тобi утер маку,- думав вiн,- коли б москаль не виточив iз ме-не кровi".Кровi тої витекло чимало, бо здоров'я повертало до Остапа поволi, сили прибували по крап-линi, а бiлi уста довго не хотiли рожевiти.До того, вiн був у неволi. Море комишу звiдусюди котилось на нього рудими хвилями й не пус-кало, мов свого бранця.Лишаючись по цiлих днях на самотi, Остап пробував свої тре-мтячi ноги, як мала пташина

крила, i нудився, i сумував, що не почував у собi ще сили поки-нути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя тої оселi, Остап помiчав багато нез-вичайного, тривожного навiть. Гiца з Раду по цiлих днях спали, а на нiч кудись щезали. Часто се-ред ночi, перериваючи спокiй-ний сон хатинки, розлягався ра-птовий грюкiт у вiконце, i хату сповняла цiла банда якогось не-певного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима i свари-вся, як вовча гiчка. Раз якось Ос-таповi не спалося. Вiн вiдхилив надвiрнi дверi, щоб дихнути свi-жим повiтрям, i побачив, як Раду

пригнав чиїсь конi, спутав їх i вiдвiв у комишi. - "Еге,подумав Остап,- дак ось воно що!.."I чим бiльш Остап придивляв-ся, тим бiльш помiчав i все бiль-ше запевнявся, що попав у зло-дiйське гнiздо.Плавнi були добрим мiсцем до схованки краденого, а старий i молодий цигани жили з ними душа в душу та смiливо звiряли-сь їм iз усiх таємниць небезпеч-ного ремества.- Треба тiкати звiдси! - говорив Остап Соломiї, оповiдаючи їй свої спостереження.- А то ще вско-чиш вище халяви. Раду на мене пеклом дише за свою - цур їй! -

носату циганку та голомшить молодицю нi за що нi про що.Однак Раду не завжди сварився з жiнкою.Траплялись такi днi, коли вся сiм'я, мов змовившись, лиша-лась удома, спочивала. Всi разом обiдали, пили вино i були веселi. Коли часом вибух гнiву або ли-ховiсний полиск пiдсиненого бi-лка каламутив спокiй, то лиш на хвилину. Зараз пiсля того знов розлягався смiх, i радiсть була такою ж дикою, як i сварка.По обiдi Гiца знiмав зi стiни свою скрипку. Вся сiм'я знала вже, чого мав сподiватися, i роз-ташовувалась пiд хатою. Стара

циганка накладала червону лю-льку свiжим тютюном i вигiдно мостилася на призьбi. Гiца насу-вав на чоло подертий бриль, ставав у позицiю коло дверей i починав. Спочатку Марiуца тiль-ки свiтила на Раду бiлками, а вiн злегка пiдморгував їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала пiдсипати жа-ру i лоскотати танцюристi жили, молодиця не витримувала, зри-валася з призьби, як чорний птах, i кидалась у танець так прудко, що синiй плащ її наду-вався i лопотiв на вiтрi. Раду був напоготовi. Всi рухи його, важку-ватi звичайно, ставали у танцi

легкими й повабними, ноги лед-ве торкались землi, руки гну-лись, як гумовi, вся фiгура його нагадувала тонку й гнучку лози-ну. Спочатку танцювали повiль-но, плавко, мов хитались вiд вiт-ру. Та ось Гiца зiгнувся i налiг на скрипку. Вiн пiдняв одну ноту i все викочував i викочував її на-гору, все вище й вище, аж мло-їло, аж дух захоплювало в гру-дях. Врештi нота зiрвалась iз ви-сокостi i покотилась униз. Спо-чатку вона котилась одна, пiдс-какуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепили другу, тре-тю. Бренькнули тi ноти i поко-тились разом униз, як камiнцi з

гори, все швидше i швидше, все бiльш розганяючись, усе бiльше захоплюючи нот, зростаючи в лавину згукiв, у грiзний музи-кальний водоспад, в якому чу-лась дика енергiя руху.Той водоспад цiлком захопив танцюючих, стрепенув усi їх жи-лки. Вони усе прискорювали темп, вабили одно одного рука-ми й очима, припливали й вiдп-ливали, солодко омлiвали, зруч-ним рухом ухилялись iз обiймiв i знов гойдались у танцi, як чорнi лебедi на хвилях. Навiть у тi мо-менти, коли вони, здавалось, стояли, кожен мускул їх чорного тiла тремтiв пiд одежею, груди

важко здiймалися, бiлi зуби бли-щали крiзь розхиленi уста, i з грудей вилiтав короткий рик жаги.Стара циганка, ледве помiтна з-за диму вiд люльки, плескала з призьби в долонi, а з другого бо-ку стояла бiла коза i придивля-лась, не змигаючи, до хазяїв, не-мов зачарована мелодiєю ци-ганського танцю.Остап теж вилазив iз хати по-дивитись на танцi."Чорт зна, як гуляють, немов п'янi", - думав вiн та згадував музики у своїм селi, що наймав колись Соломiї.

***Несподiвано трапилась приго-да, що сколошкала усе цигансь-ке кодло. Якось перед свiтом Ра-ду унiс у хату побитого, скривав-леного Гiцу. Старий циган стиха постогнував i лишив за собою, вiд порога до лави, криваву сте-жку. Жiнки сполохались. Стара кляла i сiкалась до Раду, а той, похмурий i стурбований, пояс-нив їй щось пошепки, немов бо-явся, щоб стороннi люди не по-чули того. Стара циганка збила бучу, розворушила всiх. Соломiя мусила затопити в печi, Марiуца з матiр'ю обдивлялись побито-го, а Раду поспiшивсь укинути в

вогонь скривавлену Гїцину оде-жу та зiстругати з долiвки слiди кровi. Вiн був неспокiйний, усе то виходив, то входив у хату, ку-дись щезав i знов з'являвся, щоб таємно порадитись iз жiнками. Жiнки не поїхали на жебри. Об-лiзла шкапина блукала цiлий день коло дому, пiдставляла сухi ребра вiтровi та скубла останню, пожовклу й посохлу травицю. Стара циганка, видимо, жури-лась, кричала, плакала i не вiд-ходила вiд Гiци. Марiуца була спокiйна, але задумана. Гiца мо-вчки лежав у кутку, але часом скликав усiх, i тодi над ним на-висали три чорнi голови - i ве-

лись таємнi поради. Щось муси-ло статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч догадувався.Пригода з Гiцою тубрувала i йо-го, i Соломiю, i вони наважились покинути небезпечне мiсце, нез-важаючи на те, що Остаповi тру-дно було пускатись пiшки в до-рогу. Завтра Соломiя мала поп-рохати свого болгарина приту-лити поки що Остапа i, коли вiн згодиться, зараз же вибратись iз плавнiв.Та сталось iнакше. На другий день, коло полудня, набiгли на циганську хатину турецькi жов-нiри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття i пов'я-

зали всiх, хто був у хатi, навiть слабого Гiцу. Надаремне Остап запевняв, що вiн чужий тут, на-даремне оповiдав, як вiн опи-нився у плавнях, його не слуха-ли, як не слухали лементу жiнок, прокльонiв Раду.Вони поклали Гiцу на вiзок, за-пряженiй облiзлого шкапиною, пiдперли дверi кiлком i, аллах-каючи та лаючись, пiгнали бран-цiв по дорозi в Галац.Серед плавнiв коло хатки ли-шилась на хазяйствi лише коза i жалiбно мекала, коли осiннiй вi-тер куйовдив її бiлу шерсть…

VСоломiї сьогоднi щастило. В бо-лгарина не робили, бо було яке-сь мiсцеве свято, i вона пiшла в горницi до хазяїна прохати за Остапа. Болгарин був задля свя-та трохи напiдпитку, веселий. Вiн охоче дозволив Остаповi но-чувати вкупi з його челядника-ми i навiть дав Соломiї наперед трохи грошей. Соломiя рiшила покористуватись вiльним днем та грошима i забiгти в Галац - купити Остаповi теплу одежин-ку, їй було якось особливо весе-ло i легко сьогоднi на душi, так здорово дихалось морозним по-

вiтрям, усе погане, що було в життi, вiдсувалось назад, блiдло. Зростала певнiсть, що все скiн-читься добре,- i вона зазнає ще щасливого життя. Соломiя не помiтила, як опинилась на база-рi. Очi в неї розбiгались помiж довгими рядами яток i рундукiв iз купами рiзної одежi, з горами бiлих та рудих "качул", що лежа-ли на рундуках, немов на них спочивала отара, з цiлими стоса-ми козлових черевикiв, легких i запашних на весь базар. Вона не знала, куди перше поткнутися, i довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за ру-кав.

- Соломiє! - обiзвався рiвночас-но козячий голос.- Чи це ви, чи ваша тiнь?.. Хе-хе-хе…Соломiя озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.- Iванеї А ви звiдки тут узяли-ся? - скрикнула вона, зрадiвши йому, як рiдному.- А що? Ви думали - пропав?.. Де ж Остап?- Остап… та ходiм краще звiдси, сядемо де, я вже потiм куплю що треба…- I Соломiя вивела з юр-ми зрадiлого такою ласкою Iва-на.- Хе-хе-хе! Гора з горою не зiй-дуться, а ми…- смiявся вiн, ледве постигаючи короткими ногами

за Соломiєю, i його сите тiло гойдалось вiд смiху.Iван за цей час погладшав, ви-люднiв наче i виглядав не най-митом, а скорiш хазяїном. Коро-тку суконну чугаїнку вiн широко пiдперезав зеленим поясом, ши-роченнi шаровари пустив по-верх халяв, вiд чого став iще ко-ротшим, а цапину борiдку запус-тив, i вона поважно лежала на його грудях, мов у статечної гро-шовитої людини. Вони примос-тились на сходах пiд крамни-цею.- Оце але! - дивувався Iван.- На-че менi сон снигься, що вас ба-чу… Розкажiть хоч, яким чудом

ви тут опинилися?Соломiя почала оповiдати, та Iван раз у раз перебивав її.- Хе-хе! Я гукаю: "Остапе! Соло-мiє!" - аж коли гляну, а навкруги вода… тiльки буль-буль пiд вес-лами, буль-буль… а берег так i пропав у темрявi……Ох, лишко! - охкав Iван, наче баба.- Пiд саме серце влучив, бач…Iван витрiщив на Соломiю очi i крутив, здивований, цапиною борiдкою.…Аякже, аякже, таже обсмали-ли б, як кабана.. пропала б душа християнська нi за понюшку та-баки… хе-хе!..

…Ви думаєте - точнiсiнько так i менi було: ото пристали ми до берега……Оце але! Ну й бiсова циганка!.. вiн її лупцює, а вона йому очi з лоба дере, так як Iван перебивав Соломiїне оповiдання та все по-ривався розповiсти про свої пригоди. Врештi вiн таки дiп'яв свого.- Вилiзли ми з човнiв, стали на турецьку землю, а менi й свiт не милий, iй-богу!.. Де! Чоловiк ду-мав при купi з гарними людьми, а тут… тiльки клунок ваш у ру-ках… Йдемо на другий день у ко-нак записуватись, а менi все ви на думцi з Остапом, мало не пла-

чу з жалю… Записали нас - кажу-ть, вiльнi… Ну, живий живе, й га-дає - хе-хе-хе!.. Однi з нашої вал-ки подались на Тульчу, на Iсак-чу, до родичiв, а я бачу, що й тут нашi люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звiстку про вас по-чую - їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте… От вийшов я на базар - став коло наших… ог-лядаю тих, що наймають… Про-ходять турки - гал-галгал! Як жиди нашi… Чорнi греки так i шпають, так i шпають… Пiдiй-шов до мене один чоловiк, руму-нами їх тут звуть… "Йди, каже, до мене за "аргата"… Аргат - це по-їхньому, а по-нашому - най-

мит… А я й не знав, про що вiн… Чого хочеш, питаю? А вiн - аргат, аргат… Насилу розтолкували лю-ди… Чому нi? - кажу, та й пiшов за ним. Людяний чоловiк, спаси-бi йому, харчi добрi… Оце як мо-лодиця його почне на мене гри-мати, то вiн i пiддобрюється, щоб я не покинув: "Бун аргат,- каже,- бун", ще й по плечу пле-ще… Та що вiн собi мислить, що я довiку буду молотити йому на гарманi!.. Аякже, сподiвайся, хе-хе-хе!.. От Савка - пам'ятаєте Са-вку - такий високий, сухий?.. Е, якi ж бо ви, отой Савка… що… що такий сухий, високий, верстою дражнили… та вiн кличе пiд Ту-

льчу… Йди, каже, туди, там землi не мiрянi, бери займай, скiльки сили твоєї, рубай лiс, став хату, хазяїном будеш… Знаєте що, Со-ломiє… ой, знаєте що: рушаймо усi туди-їй-богу!.. I Остап iз на-ми… От буде добре! Ходiм зараз до вас, порадимося ще з Оста-пом… однак сьогоднi свято… Ну, це але! Ну, це так!.. I не гадав, i не снив навiть… Правду кажуть: гора з горою… хе-хе-хе!..Iван крутив головою; вiд щас-ливої гадки ситий вид його i круглi очi блищали, мов помаза-нi маслом. Вiн, не вгаваючи, же-бонiв своїм козячим голоском, хвалив, сподiвався, божився i

прохав.Соломiя й сама думала про тi сторони, куди закликав Iван. Ро-блячи у болгарина, вона чула про селитьби втiкачiв i тiльки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом iз Iваном i з отим Савкою - який це Савка? - охiтнi-ше буде вирушати у новi мiсця.- Ну, добре. Ви вже тiльки заж-дiть, поки я зроблю покупки…- I я з вами пiду… я вже буду триматися вас, як слiпий плота, а то знов загублю де… хе-хе-хе…Незабаром Соломiя з Iваном простували повз плавнi до ци-ганської оселi. Iван був радiс-ний, веселий, дробцював корот-

кими ногами i все говорив та й говорив, мов горохом сипав.Насамперед вони побачили бi-лу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби i жалiбно мекала. На-ближаючись до хати, Соломiя по-чувала невиразну тривогу. Чого, через вiщо - вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соло-мiя, не слухаючи вже Iванової бесiди, побiгла до дверей. Дверi були пiдпертi кiлком iзнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Ос-тапа? Вона шарпнула кiлок i вбi-гла до хати. Там був нелад: пере-кинутi ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долi, в хатi було чорно i пусто. Нiкого.

Де ж усi подiлися? Куди подiвся Остап? Може, вона помилилась i попала не в ту хату? Соломiя ви-скочила надвiр. Нi, та сама хата, он i розколина на стiнi, i тi ж ве-рби, i коза… Може, Остап вий-шов iз хати та пiдпер дверi?Соломiя гукнула Остапа.Нiхто не обiзвався. Та чого ж у хатi такий нелад, все перекину-то, лежить жужмом?.. Де ж сла-бий Гiца? Вiн не мiг рушитися, як вона виходила з дому, вiн ле-две дихав. Що ж сталося?Соломiя оббiгла навкруги хату, заглянула в повiтку - коня й во-за нема. Вона побiгла до других хат, заглянула в повибиванi вiк-

на - нiкого й нiчого. Ноги в неї тремтiли. Все тiло тремтiло. Три-вога душила груди i горло. Де Остап?- Оце але! - дивувався Iван, бi-гав за Соломiєю, чудно витрiщав на неї очi та докучав усякими дурними радами.- Куди його подiли? - питала са-ма в себе молодиця, дивлячись на Iвана i не бачачи його. Вона нiчого не могла зрозумiти: дум-ки й гадки скакали у неї в головi i розкочувались, як намисто.- Га! Хто ж його знає!.. Ходiм у конак,- радив Iван,- так i так, розкажемо, був чоловiк та про-пав. Побачите, вони вже знай-

дуть його…Соломiя ладна була за що-не-будь учепитися, аби напасти на Остаповi слiди. Та й нiчого iншо-го не лишалося, як послухати Iва-нової ради. Для певностi вона що раз обдивилась кожен зака-марок у хатi, гукнула кiлька ра-зiв Остапа у плавнях. Iван допо-магав їй своїм пискливим голос-ком. Усе було надаремно. Тодi вони чимдуж поспiшили назад у Галац, бо вже почало смеркати.Нiч стояла надворi, коли вони добились до конаку. Тут їм дове-лось чекати, бо старший пiшов до мечету i довго не вертався, а турецькi жовнiри не розумiли їх.

Врештi їх покликано. Товстий, добродушний турок iз горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свiжому виду спокiй-но вислухав їх через драгомана. Вiн перекинувся кiлькома слова-ми з другим турком i знов через драгомана спокiйно вiв рiч:- Нема чого шукати далеко, вiн тут, у нас, у доброму сховку. По-палась пташка… Давно вже нас-тавляли сiльце на горобцiв, та ось пiймалися… Цiле гнiздо нак-рили. Чужу душу послали у рай, а самi опинились у пеклi. Скажи нам, молодице, коли твiй чоло-вiк дiстав кульку мiж ребра? Ад-же не тодi, як Гiца, мабуть, при

другiй оказiї, бо рана гоїться вже… Од москаля, кажеш, на пе-ревозi… я так i знав, що вiн рус, втiкач… От ми й вiдiшлемо його назад, у нас i своїх шибеникiв доволi, хай там погладять його по спинi… I не прохай, i не бла-гай, нiчого не поможу… Ну, чого стоїш? Айда!..- А ти що за один? - помiтив ту-рок Iвана.- Теж, видно, з циган-ського табору?- Я… я нiчого… я так… Оце вига-дали - я тут служу, у градинаря, Тодоракi прозивається - хiба не знаєте?.. Оце але!..Соломiя аж похолола, коли по-чула про таку напасть на Остапа.

Вона з обуренням вiдкидала тi обвинувачення, розповiдала всю свою iсторiю, благала, мало не плакала. Турок не схотiв слуха-ти, обернувся i забалакав iз iн-шим. Драгоман замахав на неї руками i мало не випхав за две-рi.Вона вийшла з конаку.Що було робити, де шукати ря-тунку?Вони мовчки йшли темною ву-лицею незнайомого города. Пе-ред ними висiв туман, а в йому виразно виднiлись лиш жовтi, мокрi гiллячки дерев, осяянi вiк-нами з верхнiх поверхiв кам'я-ниць. Прохожi стрiчались рiдко,

зате пiд ворiтьми, по лавках, си-дiли рядами, як горобцi на плотi, веселi й гомiнкi румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломiїного горя, ще байдужiше, як плавнi. I чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стi-льки терпiли, стiльки набiдува-лися на Бессарабiї, мало не по-жили смертi у плавнях? Чи не краще було б зiгнити у панськiй неволi серед своїх людей?- Не журiться,- потiшав її Iван,- таже там, у конацi, розсудять… Не їла душа часнику, не буде й смердiти… Побачите, що його пустять… А ми завтра поради-мось iз людьми… Я пiду до хазя-

їна свого, вiн тутешнiй, знає по-рядки… Не журiться, жура не по-може… Гей, смутку мiй, де б менi вас переночувати?.. Чи не знає Савка?.. Пiдемо до Савки, в нього добряча хазяйка…По довгiй блуканинi брудними й темними вулицями вони доби-лись врештi до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломiю на нiч.- Забiжу до вас завтра, так iз по-лудня… може, випрошусь у хазя-їна…- попрощався з нею Котиго-рошок.Соломiя цiлу нiч проплакала i вранцi не пiшла на роботу. Вона нетерпляче чекала Iвана.

I справдi, Iван з'явився як обi-цяв, iз полудня.- Ну, що? - накинулась на нього Соломiя.- Бакшиш треба дати… Ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку… хабар… як не дамо, вiдве-зуть раба божого у Ренi, до мос-калiв… А тi не погладять по го-ловцi, ой нi… Розказував Савка,- ви ж пам'ятаєте Савку? - що як його вiдвезли звiдси за Дунай, то там йому москалi так списали спину канчуками, що й досi синi басамани знати… та ще обголи-ли половину голови, випекли на лобi тавро - ви не бачили, бо вiн чуприною закриває,- i вiдiслали

до пана… Вже скiльки по тюрмах поволочили, то вiн i лiк тому за-губив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеть-ся. Та що - втiк знов сюди, у Ту-льчу, каже, пiду… завзятий хло-пець… хе-хе!.. Треба бакшиш го-тувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажiть! Аж дур голови береться…Невважаючи на всi розказанi Iваном страхи, Соломiї трохи ро-звиднiлось. Коли тiльки рiч у грошах,- вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона вiд рота вiд-риватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Мо-же, й Iван запоможе.

- Ось вам усе, що склав, хай і моє докупи…- наче вгадав її дум-ку Iван, розвиваючи з хустинки купку срiбла. Вiн засоромився i клiпав очима.- Та ще там у вашо-му клунку щось є… може, про-дасте шу плаття…Соломiя взяла грошi. В її клун-ковi були коралi та деяка одежи-на. Вона те все позбувала - їй по-могла Савчина хазяйка,- та гро-шей було мало. Однак Соломiя на другий день уранцi побiгла у конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не ба-чила, а жовнiри скалили до неї зуби i зачiпали.Соломiя горiла вiд сорому i

злостi.- І-i, бусурмени… так би й порi-зала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам… Взяли безвинного - та ще й знущають-ся…- мало не плакала Соломiя i показувала своїми дужими рука-ми, як би вона поскручувала жо-внiрам голови.Проте не було iншого способу, як ходити в конак, де можна бу-ло побачити драгомана, а на нього Соломiя покладала надiю. Драгоман, однак, небагато обi-цяв.- Не пустять твого чоловiка, i не сподiвайся. Утiк до нас - сиди тихо, а робиш шкоду - айда на-

зад… Не клопочись дурно, й не побачиш його тепер…- Змилуйтесь, визволяйте, без-винно чоловiк погибає.- Соломiя ткнула драгомановi грошi.Драгоман узяв, полiчив i покру-тив головою:- Мало…- Бiльш нема… Отут усе, що роз-добула…- Ну, добре… приходь за три днi… нi, краще за тиждень… мо-же, що скажу…Соломiя щодня блукала коло конаку - лиха, роздратована, мов голодна вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвiдомо тягло її у той бiк. Во-

на ходила до втоми i мерзла. Мокрий снiг, легко падаючи, як цвiт вишнi вiд вiтру, лягав на землю i засипав Соломiю, але во-на не звертала на те уваги. Соло-мiя була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певнiсть у то-му зростала в нiй з кожним днем. Вона ладна пiти на види-му смерть, коли цього треба. Со-ломiя вiрила, що станеться яка-сь незвичайна подiя, якась невi-дома сила прийде у потребi на помiч, i та вiра була у неї такою мiцною, що Соломiя кинула ро-боту, не хотiла заробляти та

складати грошi, як поклала спо-чатку. Навiщо? I без того обiй-деться. Аби дочекатися, що ска-же драгоман.Спокiйною, грiзно-спокiйною прийшла вона в конак у визна-чений драгоманом день.Вiн вийшов до неї байдужий.- Нiчого не буде… Вiдвезуть… А що я дурно не хочу твоїх гро-шей, то скажу тобi, що повезуть його позавтра вранцi… Як тiль-ки свiне, приходь на берег - по-бачиш чоловiка… От!..Така ж спокiйна, нiчого не вiд-повiвши навiть, немов вона дав-но погодилась iз цим, покинула Соломiя конак.

"Вiдвезуть… вiдвезуть… вiдве-зуть…" - стукало щось молотком в її головi за кожним кроком, ко-ли вона поспiшалася до Iвана. Вона забрала Iвана з гармана i вiдвела набiк.- Вiдвезуть…- промовила вона, дивлячись на нього сухими очи-ма.- Що вiдвезуть?- Остапа.- Ну? Коли?- Позавтра… Ми його вiдiб'є-мо…- Хто - ми?- Ви i я.- Оце але! Оце сказали! Як же ми його вiдiб'ємо? Таже його ту-

рки везтимуть, гей! - налякався Котигорошок.Що турки!.. Вона має цiлий план. Дуже простий план. Вiн дi-стане собi i їй рушницi - кожен румун їх має в хатi,- вони вий-дуть на берег уранцi, вiдв'яжуть чужий човен i випливуть на рiч-ку. Там вони чекатимуть, аж вез-тимуть Остапа, i нападуть на ту-ркiв. Остап допоможе, коли по-бачить їх… Що, вiн боїться? Вiн не хоче визволити товариша, що разом iз ним вiдбув далеку до-рогу, разом їв i пив?.. Вона так i знала, що у сього пухиря з здо-ром тiльки й стало смiливостi, щоб утекти вiд жiнки… Ось коли

вона знайшла йому цiну, зрозу-мiла його пiдлещування. Обiй-деться без нього, вона сама пот-рапить загинути, рятуючи Оста-па… Та на прощання вона нага-дає йому його жiнку i отут при людях, на сором йому, вiдлуп-цює його, як жиди Гамана…- А що ж бо ви… а якi ж бо ви… нехай бог сохранить…- обороня-вся наляканий Iван вiд наступа-ючої на нього Соломiї.- Та я з ва-ми хоч у пекло… Що менi страш-но вмирати, чи що!.. Коли каже-те позавтра, про мене, й позавт-ра… я готовий, аби ви…- Iван був червоний, клiпав очима i боязко поглядав на Соломiю.

Соломiя вiдiйшла, опам'ятала-ся. Вони помирились i вже тихо, без сварки, умовились, як i що. Потому розiйшлись.На другий день, тiльки почало розвиднюватись, Соломiя була вже на березi. Повна ущерть рiч-ка лежала перед нею помiж вкритими снiгом берегами, як чорна i тиха безодня. Туман уже пiднявся - i небо стало сiрим. В тихому й теплому повiтрi чорнi-ли прибережнi верби i лягали чорними тiнями на чорному дзеркалi рiчки; набубнявiлi мок-рi гiллячки верб злегка кури-лись, немов дихали на холодi.Соломiя дивилась на город. Во-

на чекала Iвана. Невже вiн не прийде?Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязь-ку вулицю зiгнутi пiшоходи. Та ось показалась коротка i сива фi-гура. Iван нiс на плечах весла i скидався на рибалку, що спокiй-но починає робочу днину. Iван скинув весла у перший скраю чо-вен, витяг iз-за пазухи старий ту-рецький пiстоль i подав Соломiї. Оце все, що вiн мiг роздобути.- Набитий? - поспитала Соло-мiя, сiдаючи в човен.- Набитий,- стиха обiзвався Iван, вiдпихаючись вiд берега. Вiн був неговiркий i поважний, наче жа-

лоба зимового краєвиду змiнила йому настрiй. Вони вiдпливли на середину рiчки. Прудка течiя зносила їх униз, i видко було, як тiкали вiд них бiлi береги з чор-ними вербами.Соломiя не вiдривала очей вiд берега. Там над водою купка лю-дей лагодилась сiдати в човен. Чи їх троє, чи четверо? - мучило Соломiю питання, i вона нiяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сiдали i як човен загой-дався на водi, вiддiляючись вiд берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалi i лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно,

хотiв покористуватися силою течiї. Так вони плили далеко один вiд одного, не наближаю-чись до себе. Швидко город зов-сiм закрився за прибережними вербами. Iван налiг тодi на вес-ла, i його човен почав наганяти переднiй. Вже можна було розiб-рати, що там сидiло четверо - двоє на веслах, а двоє - один проти одного. Соломiя впiзнала Остапа.Треба його сповiстити.- Оста-а-пе-е! - вигукнула вона на голос пiснi, i той музикаль-ний вигук покотився помiж бi-лими берегами, долинув до лю-дини на передньому човнi i

стрепенув нею.- Оста-апе! - спiвала Соломiя.- Ми їдемо тебе визволяти!.. Iван б'є одного… я стрiляю другого, ти возьми собi третього…Гарний сильний голос спiвав на водi, все наближаючись, все змiцнюючись, i турки заслуха-лись. Вони не помiтили навiть, що просто на них летить човен i ось-ось стукнеться з їхнiм.Соломiїн човен повернув боком i був усього на аршин вiд туре-цького, коли турки загалакали. Та було пiзно: човни черкнули-ся, загойдались, i саме тодi, як турки з лайкою нагнулися, щоб вiдiпхнутись, Iван пiдняв весло i

з усiєї сили спустив його на чер-воний фез.У той же мент мiж них блиснув пострiл i звилась хмарка диму.- Алла! - скрикнули турки з нес-подiванки.Одного душив Остап.Той мент був таким блискавич-ним, що видався хвилиною. Iван, спустивши весло на голову тур-ковi, пiдняв його знов i на хви-лину закляк, дивлячись на роз-гойданий, стрибаючий по водi човен iз переляканими людьми. Соломiю крiзь серпанок диму опiк лютий погляд червоних очей, i їй здавалося, що вона стрiляє безперестанку, хоч мог-

ла вистрiлити лише раз.Раптом Iван почув, що його впекло щось у живiт. Вiн маши-нально спустив весло на турка, але весло сковзнуло i випало йо-му з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, не-мов вирiс, вiдтак щез;Iван розкинув руки, похитнув-ся, в головi мигнула свiдомiсть, що йому щось недобре.- Ой боже ж мiй! - скрикнув вiн раптом i полетiв навзнаки в во-ду. Хибкий човен нагнувсь пiд вагою його тiла i викинув Соло-мiю. Льодова вода голками про-йшлась по Соломiїному тiлу, сон щез i свiдомiсть освiжила мозок.

Намагаючись вхопитись за пере-кинутий човен, Соломiя побачи-ла, що Остап б'ється в руках двох туркiв, а третiй - той самий, що був пiд Iвановим веслом,- де-ржить у руках димучу ще руш-ницю. Довгий човен трiпавсь пе-ред її очима на водi, як велика риба.Значить, нi вона, нi Iван нiкого не забили… Значить - усе пропа-ло… Але їй не до того… Вона чує, що могутня течiя бере її в свої обiйми, а чорна глибiнь тягне її за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильнi руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якiсь крики, Оста-

пiв голос, та їй не до них. Вона мусить поспiшатися, поки не змерзло тiло… Дикi, невгамовнi сили життя встають, i пруться, i розпирають груди, зростають у лютiсть… Усi сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось берег ви-дко… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радiсть, життя… Душа рве-ться до сонця, а тiло тягне до се-бе чорна безодня. Вона оковує його залiзом, обвiшує камiнням, обхоплює холодними руками… Все тяжчим i тяжчим стає воно, все глибше i глибше пiрнає у во-ду…

- Остапе!..- з розпукою кличе душа.- Соломiє-є!..- доноситься до неї крик серця.- Соломiє!..- чує вона крiзь хо-лодну хвилю, що б'є їй в очi, тор-кається чола, розплутує коси…Жовте, каламутне свiтло поти-ху лине догори… згадки життя займаються, як iскри, i гаснуть, попелiють, як iскри…По чорнiй рiчцi помiж бiлими берегами прудко пливе човен, тане вдалинi i обертається в ця-тку… за ним несе вода другий, порожнiй, хлюпає в його бiлi бо-ки i фарбує їх у червоний колiр…Тихо в повiтрi…

***Чимало води утекло в Дунаї з того часу. На високiй бессараб-ськiй половинi, де удень котить-ся брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вiтер, стоїть одиноко високий пам'ятник, по-ставлений на згадку розливу людської кровi. Там колись би-лись турецькi яничари з мос-ковським вiйськом.Тьмяно свiтяться вiкна у мале-нькiй хатинцi, де сторож варить собi убогу вечерю. Весело, з трiс-ком палає в печi сухий комиш i гуготить у коминi. В печi щось булькає. Сивий дiд грiє свою бо-роду бiля вогню i слухає розмо-

ву вiтру.Що не кажiть, а вiн живий, той вiтер. Вiн летить iздалеку, понад тихими селами i забирає по до-розi, всичує в себе i тишу села, i клекiт мiста, шемрання темного лiсу, дзюрчання вод i дзвiн стиг-лого колоса. Вiн несе в собi весь гомiн землi, вiд тихо-то бринiн-ня мушки до гуркоту грому, вiд скритого зiтхання серця до кри-ку смертельної розпуки.Треба тiльки умiти слухати. А дiд навчився. Довгi роки самiт-ного життя серед розлогих прос-торiв, у цьому царствi вiтру, нав-чили його розумiти таємну роз-мову. Ось i тепер приносить йо-

му той вiрний товариш усякi звi-стки свiту i кидає, мов цiнний дарунок, у комин хатинки.Дiд пiднiмає кудлатi брови i слухає. Його мутнi очi дивляться в простiр, а усмiшка розсуває зморшки.- Чую, чую…- шепче вiн i вихо-дить iз хати. Темрява i пустка обгортають його. Вiн повертає-ться у той бiк, де далеко, за села-ми й ланами, пливе Дунай,- i ше-пче:- Знов мене кличеш, Соломiє? Почекай, швидко прийду, не за-барюся вже…А вiтер гуде, розвiває дiдовi бо-роду i приносить йому тихий,

ледве чутний, мов iз дна Дунаю, поклик:- Оста-а-пе-е!..- Отак вона мене часто кличе,- оповiдає дiд людям, що iнколи заходять у сторожку.- Як тiльки вiтер загуде - так i кличе до се-бе… то в комин гукне, то надворi покличе… а часом серед ночi збу-дить… А не приходить, нi… Та й хвала богу, бо засмутилась би небiжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спи-нi…I Остап охоче пiднiмає сорочку i показує збасаманений синiй хре-бет, де списана, як вiн каже, його життєпись.

- Оце ззаду пам'ятка вiд пана, а спереду, мiж ребрами, маю дару-нок вiд москаля… кругом лата-ний… з тим i до бога пiду… Доро-го заплатив я за волю, гiрку цiну дав… Половина мене лежить на днi Дунаю, а друга чекає й не до-чекається, коли злучиться з нею…Листопад 1901 р.