Європейський світ. Випуск 4

Випуск 4Лютий 2012

Роже ШартьєРука автора

Проблема › Креси

Спостереження › Польський досвід

На шляху до Євро-2012

Культура міст

Europa als Lebenswelt und Lebensraum

Європа як світ і простір для життя

3

Зміст

З дослідницької полиці

Роже Шартьє «Рука автора» (лекція у Колеж де Франс 20 жовтня 2011) . . . . . . . . 5


Томаш Куба Козловський «…Тут Унія вже була…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Олена Коваленко Проблема акультурації поняття «креси»: варіанти саморедакторської стратегії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45

Спостереження › Польський досвідЛіля Ревак

Польща та Чехія — одна сім’я на подвір’ї Євросоюзу? . . . . . . . . . . . . . . 53

Володимир Гушулей Польське головування в Раді ЄС: сподівання та результати . . . . . 60

Євгенія Сакал Угорська політика польськими очима . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

Єгор Стадний Викладацький заробіток на берегах Дніпра та Вісли . . . . . . . . . . . . . . . 75


Іван Гаврилюк Польща: проблема футбольних хуліганів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85


Ольга Лось Кухня як фактор національної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107

Оля Гнидюк Discovering Poland — Відкриваючи Польщу: подорож до Польщі не виходячи з дому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112

Роже Шартьє — викладач Школи вищих соціальних досліджень (EHESS), від 2006 професор Колеж де Франс, де обіймає кафедру «Письмо і культури новочасної Європи», автор книжок «Освіта у Франції від 16 до 18 ст.», «Читання і читачі у дореволюційній Франції» (1987), «Культурні витоки Французької революції» (1990), «Листування. Функціонування листів у ХІХст.» (1991), «Над прірвою. Історія між певностями й неспокоєм» (1997), «Соціолог й історик» (разом із П’єром Бурдьє, 2010).

Фото з лекції з нагоди присвоєння Шартьє ступеню почесного доктора університету Лаваль (16 вересня 2011 року, автор фото — Arnaud Anciaux).

Роже Шартьє:

«Рука автора»Лекція у Колеж де Франс 20 жовтня 2011 року

Вихідним пунктом для наших сьогоднішніх міркувань стане нещодавнє створення по всій Європі літературних архівів . Пер-шим із них став створений 1955 року «Німецький літературний архів Марбах» («Deutsches Literaturarchiv Marbach»), проект, мету якого на сайті сформульовано так: «Архів спрямований на те, щоб зібрати, закатологізувати й обробити найрізноманітніші типи джерел, пов’язаних із новочасною німецькою літерату-рою (від 1750 р . й до сьогодні)» .1 Відтак моє питання таке: чому саме 1750 рік? Французький та британський літературні архі-ви, частково натхненні прикладом Марбаха, не можуть прямо допомогти нам із відповіддю на це запитання, оскільки вони зумисне зосередились лише на документах ХІХ і ХХ сторіч . Такою є ситуація з Інститутом пам’яток сучасного книгови-дання (Institut Mémoires de l’édition contemporaine (IMEC)), засно-ваним 1988 року з метою «збирати, зберігати й використовува-ти архіви суб’єктів видавничої справи й естетичної творчості» .

1 Deutsches Literaturarchiv Marbach: http://www.dla-marbach.de/dla

Щоб інформувати товариство про сучасні інтелектуальні тенденції та тренди, подаємо лекції чільного сучасного французького історика, однієї з ключових фігур сучасної європейської культурної історії Роже Шартьє. Лекції прочитані у межах цьогорічного курсу проф. Шартьє в Колеж де Франс «Історія без кордонів. Минуле в теперішньому».

Ми опублікуємо переклади сімох лекцій дослідника з французької та іспанської. Висловлюємо вдячність авторові за згоду опублікувати їх у нашому часописі.

5«Рука автора»

З дослідницької полиці

Фонди IMEC, які від 1998 року зберігаються й консультуються в Арденському абатстві біля Кана, містять переважно два типи документів: 84 видавничих архівів, найстаріші з яких — архіви «Hachette», «Hetzel» чи «Flammarion» — видавництв другої поло-вини ХІХ ст ., — та 347 авторських архівів ХХ ст . (єдиним винят-ком є архів Клода Бернара) .2

Такий наголос на ХІХ й ХХ ст . бачимо й у випадку двох фон-дів — «Документи видавничої та друкарської справи Брита-нії» («Records of British Publishing and Printing») та «Авторські папери» («Author’s Papers»), — які зберігаються у Спеціальних фондах Університетської бібліотеки Рідінга . Найбільше вражає «Фонд Беккета», що містить понад шістсот рукописів і машино-писів автора . Виходячи з британського й французького прикла-дів, відповідь на моє вихідне запитання буде простою: сучасні літературні архіви збирають і зберігають документи, які не було взято до уваги ранішими традиційними архівами . Вони рятують цінну спадщину новочасних документів і записів, не взятих до уваги національними й регіональними архівами й збереженими натомість видавцями чи самими авторами .

Однак 1750 рік, все ж, далі інтригує, оскільки він ставить також й інше запитання: чи було б можливим створити літе-ратурні архіви ранньомодерну? Документи видавців і друка-рів перших трьохсот років після Гуттенбергового винаходу, як і авторські рукописи цієї доби, є справжньою рідкістю . Їх відсутність торкається, передусім, текстології — дисциплі-ни, покликаної відстежувати творчий процес, що передує по-яві друкованого тексту й лишає по собі численні сліди: пла-ни й нариси твору, нотатки й документи, низки чернеток та виправлення до гранок . Такий критичний підхід передбачає, що різні етапи творчого процесу було збережено і зазвичай — збережено самим автором . Але чи справді можлива текстоло-гія до ХІХ й ХХ ст ., коли такі автори, як Флобер, Золя чи Пруст,

2 Institut Mémoire Edition Contemporaine: http://www.imec-archives.com/fonds_archives_liste (at the date of November 14, 2011).

6 З дослідницької полиці

лишили нам цілі низки слідів, котрі, як писав П’єр-Марк де Б’ясі, дозволяють критикам рухатися «від автора до письмен-ника, від написаного до письма, від структури до процесу, від твору до його постання»?3

Авторські рукописи до середини XVIII ст.

Перш за все, це питання змушує нас до пошуку авторських ру-кописів до ХІХ ст . У випадку французьких письменників XVIII ст . наші знахідки не будуть рідкістю . Авторські чернетки зі слі-дами підчищень, виправленнями, змінами й примітками маємо у випадку «Нової Елоїзи» Руссо, «Черниці» Дідро, «Небезпечних зв’язків» Шодерло де Лакло чи «Поля й Віржіні» Бернардена де Сен-П’єра (окремого слова вартує тут винятковий дванадцяти-метровий сувій «Ста двадцяти днів Содома» маркіза де Сада) . Збережений також авторський рукопис «Діалогів, або ж Руссо, суддя Жан-Жака», що його автор, щойно закінчивши роботу, хотів залишити на хорах Нотр-Даму, але потім, оскільки брама собору була замкнена, вирішив, зрештою, віддати його на схов Кондіякові . Окрім того, Руссо зробив три інші авторські копії «Діалогів», опублікованих 1782 р . Тож французькі авторські ру-кописи існують, хоч усі згадані мною приклади належать часові після 1750 р ., як і писарські копії з правками автора, як у ви-падку «Кандіда» Вольтера чи праць Дідро, переписуваних його писарем Жірбалем (Girbal) .

Авторські рукописи до середини XVIII ст . трапляються не-часто, і були збережені з виняткових причин . Так, Брантом (Brantôme) залишив своїм спадкоємцям сім томів «Книги дам» (Livre des dames), які він просив опублікувати — що, од-нак, було зроблено не раніше, ніж 1665 року .4 Фрагмен-ти апології християнства Паскаля були зібрані, переписані

3 Pierre-Marc de Biasi, La Génétique des textes, Paris, Nathan, 2000, p. 9.

4 Brouillons d’écrivains, sous la direction de Marie-Odile Germain and Danièle Thibault, Paris Bibliothèque Nationale de France, 2001, p. 18.


й упорядковані колом «Пор-Руаяля» для третього видання його «Думок» у 1669–1670 рр . Відтак Паскалеві рукописи до сьогодні лишають відкритим питання стосунку між двома примірниками переписаного у такий спосіб тексту (BNF Ms Fr . 9203 та Fr . 12449), так званим пор-руаялівським виданням та текстом, написаним рукою Паскаля на широких паперових ар-кушах, що їх вирізував сам автор . Паскаль складав ці написа-ні на окремих аркушах фрагменти у різні стоси, в яких смуги паперу прикріплювалися одна до одної мотузочком, протяг-неним у маленьку дірочку, зроблену в кожному паперовому аркуші . На жаль, упродовж XVIII ст . ці фрагменти були пере-впорядковано і вклеєно в нотатник in-folio (BNF Ms . Fr . 9202), тому вважати їх «оригіналом» Паскалевого рукопису «Думок»5 стає справді складно . Останнім нашим прикладом є Монтень: єдині залишені ним авторські рукописи — це зауваги в деяких друкованих книгах, які він читав (зараз перебувають у Місь-кій бібліотеці Бордо, Національній бібліотеці Франції та в кни-гозбірні Коледжу Трійці у Кембриджі), а також виправлення й додатки, написані його рукою на розкішному in-quarto ви-данні «Есеїв» 1588 р . (відомому у наш час як «бордоський при-мірник»), широкі поля якого дозволяли робити значні додатки й додатки до додатків .6

Існують, однак, і ще більш дивовижні винятки у цій карти-ні загальної рідкісності авторських рукописів до 1750 р . Пер-шим із них є тексти драм як в Іспанії, так і в Англії . Так, ав-торські рукописи маємо для п’єс Кальдерона, Кеведо і Лопе де Веги . У Національній бібліотеці в Мадриді зберігається 17 авторських рукописів Кальдерона і 24 Лопе, а загальна кіль-кість п’єс Золотої доби, які дійшли до нас у списках, зроблених

5 Michèle Sacquin, «Les Pensées de Pascal: des manuscrits en quête d’une œuvre», in Brouillons d’écrivains, op. cit., pp. 22–23.

6 George Hoffmann, Montaigne’s Career, Oxford, Clarendon Press, 1998, pp. 97–107.


рукою автора, сягає сотні .7 Дві з 47 написаних рукою автора п’єс Лопе де Веги, котрі вціліли до нашого часу,8 зберігають-ся в колекціях Бібліотеки Пенсильванського університету: «Бенавідес» (Los Benavides), підписана Лопе 15 червня 1600, та «Карлос V у Франції» (Carlos V en Francia), закінчена 20 листо-пада 1604 р .9 Обидві вони засвідчують, що у власному письмі Лопе дотримувався правил, викладених у його нормативних поетиках . Адже на думку автора, головною вимогою до «come-dia» була їх довжина, котра мала уможливити постановку в те-атрі, — саме вона й визначала кількість «pliegos», або ж аркушів, які мав списати драматург . Відповідно до його «Нового мисте-цтва складати комедії у наш час» (Nuevo arte de hacer comedias en este tiempo) 1609 р ., кожна дія має відповідати 4 «pliegos», а оскільки «comedia» нараховує три дії, то її рукопис не пови-нен перевищувати 12 «pliegos» . Термін «pliego» варто розуміти буквально, як згорнений вдвічі паперовий аркуш, що давало в результаті 4 сторінки одного «pliego», отже, довжина акту ви-значалась обсягом 16, а всієї п’єси — 48 сторінок .10 Авторський рукопис «Карлоса V у Франції» майже повністю відповідає цим вимогам, адже текст драми нараховує 50 сторінок . Після п’єси

7 Margaret Greer, «Early Modern Spanish Theatrical Transmission, Memory, and a Claramonte Play», текст доповіді, виголошеної 3 лютого 2007р. на конферен-ції «Творячи текст Відродження» в університеті Д’юк.

8 Manuel Sánchez Mariaa, «Los autógrafos de Lope de Vega», Manuscrt.Cao, n° 10, 2011 (http://www.edobne.com/manuscrtcao/los-autografos-de-lope-de-vega).

9 Ignacio Arellano, «La edición de textos teatrales del Siglo de Oro (S. XVII). Notas sueltas sobre el estado de la cuestión (1980–1990), in La Comedia, bajo la dirección de Jean Canavaggio, Madrid, Collection de la Casa de Velázquez, 1995, p. 36

10 Lope de Vega, Rimas, aora de nuevo imprimidas, con el Nuevo arte de hazer comedias deste tiempo, Milan, Por Ieronimo Bordo, 1611 [Англійський переклад доступний у: Lope de Vega, The New Art of Writing Plays, tr. by William T. Brewster, with an introduction by Brander Matthews, New York, Printed for the Dramatic Museum of Columbia University, 1914].


додані «licencias» — видані церковною владою протягом 15 ро-ків після написання п’єси дозволи на її постановку в місті тру-пою, у власності якої перебував даний рукопис .11

В Англії також збереглася частина власноруч написаних автором рукописів . Одним з несамовитих прикладів є «Книга сера Томаса Мора» (The Bookе of Sir Thomas More), недатований рукопис драми, написаний шістьома руками — або й сімома, якщо враховувати також зауваги, зроблені королівським Май-стром церемоній (Master of Revels), який просив внести певні купюри чи правки (British Library, MS Harleian 7368) . Первісно п’єса була написана, ймовірно, між 1592 і 1595 роками Антоні Мандеєм (Anthony Munday), чий почерк можна визначити на основі зіставлення його з авторськими рукописами двох інших його п’єс: «John a Kent» та «John a Cumber» (обидві зберігаються в бібліотеці Хантінгтона (Huntington Library)) . Генрі Четл (Hen-ry Chettle) і Томас Деккер (Thomas Dekker), можливо, допома-гали у творенні оригінального тексту п’єси . На початку XVII ст . рукопис було переглянуто й додано деякі сцени Томасом Хейву-дом (Thomas Heywood), а також, напевно, Шекспіром, чия рука була б тоді «рукою D» рукопису, визначеною на основі палеогра-фічних, орфографічних і стилістичних даних . Якщо це й справ-ді так (як у це наразі вірять, попри слабкість палеографічних зіставлень між почерком двох приписуваних Шекспірові усту-пів цієї п’єси та нечисленними і змінюваними його підписами або ж його — можливо, але не певно — власноручно складеним заповітом), два уступи, додані «рукою D» (159 рядків у третій сцені другої дії та 21 рядок Морового монологу на початку тре-тьої дії) були б єдиними збереженими шекспірівськими «лі-

11 Lope de Vega, El primero Benavides, Edited from the autograph manuscript with introduction and notes by Arnold G. Reichenberger and Augusta Espantoso Foley, Philadelphia, Pennsylvania University Press, 1973, та Carlos V en Francia, Edited from the autograph manuscript with introduction and notes by Arnold G. Reichenberger, Philadelphia, University of Pennsylvania Press, 1962.


тературними рукописами» .12 «Книга сера Томаса Мора» — не єдиний рукопис драми доби Єлизавети І чи Якова І Англій-ського: серед інших прикладів можемо згадати хоча б один із шести рукописів «Гри у шахи» (A Game at Chess), який частково або повністю написаний рукою Мідлтона (Middleton) .13

Італійське чотирнадцяте сторіччя (Trecento) — інший і ще більш ранній приклад того, що літературних рукописів необов’язково немає до середини XVIII ст . Так, численні ру-кописи Петрарки зберігають сліди творчої роботи поета .14 Найбільш захопливі з цих рукописів, досліджених Армандо Петруччі (Armando Petrucci), — чернетковий список «Rerum vulgarium fragmenta» (Vat . lat . 3196), а також так званий оригінал «Пісень» (Canzionere) (Vat . lat . 3195) .15 Перший із цих рукописів об’єднує дев’ять in-folio й два окремі, нескріплені аркуші з Пе-трарчиного архіву . Він містить нариси, перші чернетки, ви-правлення, доповнення та закреслення, але окрім того, на по-лях, — точні хронологічні вказівки на послідовні фази роботи над чернетками власного тексту . Другий рукопис, Canzionere, є «книгою автора», у яку Джованні Мальпагіні, писар і учень Пе-трарки, переписав вступні частини першого й другого розділу

12 The Book of Sir Thomas More, Edited by W.W. Greg, Printed for the Malone Society by H. Hart, at the Oxford University Press, 1911, Scott Mc Millin, The Elzabethean Theater and ‘The Book of Sir Thomas More’, New York and London, Cornell Uni-versity Press, 1987, та Shakespeare’s ‘Sir Thomas More’. Essays on the Play and its Shakespearean Interest, Edited by T. H. Howard-Hill, Cambridge, Cambridge Uni-versity Press, 1989.

13 Thomas Middleton and Early Modern Textual Culture. A Companion to The Collected Works, Gary Taylor and John Lavagnino (eds.), Oxford, Clarendon Press, 2007, «A Game at Chess: General Textual Introduction», pp. 712–873.

14 Базовий список авторських рукописів Петрарки можна знайти у Armando Petrucci, La scrittura de Francesco Petrarca, Studi e testi, Biblioteca apostolica vaticana 248, Cittá del Vaticano, 1967.

15 Armando Petrucci, «Minute, Autograph, Author’s Book», in Petrucci, Writers and Readers in Medieval Italy. Studies in the History of Written Culture, New Haven and London, Yale University Press, 1995, pp. 145–168.


збірки, над якими надалі від 1368 й до 1373 р ., продовжував терпляче працювати вже сам Петрарка, копіюючи, вносячи доповнення й правки та змінюючи порядок складових оста-точного тексту . Цей рукопис засвідчує спробу Петрарки ре-формувати спосіб виробництва книги та забезпечити авто-рові контроль над власними творами, захищаючи їх від того, що він вважав неточним копіюванням професійних писарів . Адже зі збільшенням кількості власноручних авторських копій можна було встановити більш прямий і автентичний зв’язок між автором та його читачами, оскільки, як зауважує Петруч-чі, «досконала текстуальність, походження тексту безпосеред-ньо від самого автора, засвідчене авторським письмом, було (і назавжди залишилось) гарантією абсолютної його прочи-туваності для читача» .16 Чернетка рукописної книги Петрар-ки «Rerum vulgarium fragmenta» належить до цілковито іншого універсуму і показує, якою мірою писемні практики поетів, ко-трі писали на простонародних мовах, залежали від усталених звичаїв тогочасного нотаріального письма . Адже й нотаріаль-ні протоколи, і власноручні поетичні рукописи поєднує низка спільних рис: начерки, залишені на папері неймовірно летю-чим і плитким скорописом, нотатки на берегах, що фіксують різні фази чи дати творення тексту, чи, скажімо, практика ви-креслювання великими, навскісними штрихами фрагментів тексту, переміщених в інше місце . Ці спостереження нагаду-ють нам, передовсім, про те, що багато поетів були вихідцями з родин нотарів: той самий Петрарка був сином і внуком но-таріуса, а Франческо да Барберіно (Francesco da Barberino), чиї частково власноручно написані простонародною мовою вірші «Свідчення любові» (Documenti d’amore) (Vat ., Barb . Lat . 4076) мо-жуть бути іншим прикладом тих самих, що й рукописна книга Петрарки, практик письма, був не лише сином і внуком нота-рів, а й сам отримав таку професію .

16 Armando Petrucci, «Il libro manoscritto», in Letteratura italiana, Direzione Alberto Asor Rosa, Torino, Einaudi, 1984, Vol. 2, pp. 516–517.


Близькість нотаріального письма й поетичних чернеток іта-лійського Trecento показує, зокрема й те, що чимало авторських рукописів ранньомодерної доби не можна розглядати в одно-му ряду з літературними замальовками й чернетками авторів ХІХ ст . Часто ці раніші автори виступали для себе самих писа-рями й власноруч писали подарункові примірники для своїх покровителів . Тому їх рукописи, можливо, дещо парадоксаль-но, але варто розташовувати у межах корпусу писарських ко-пій, котрі й становлять більшість літературних рукописів XVI–XVII ст . Саме такою є справа, скажімо, з п’єсами Мідлтона: п’ять із шести рукописних примірників «Гри у шахи», а також рукописи «Відьми» (The Witch), «Хенджіста, короля Кентського» (Hengist, King of Kent) й «Трагедії Пані» (The Lady’s Tragedy) є пи-сарськими копіями, п’ять із них було скопійовано тим самим переписувачем, Ральфом Крейном (Ralph Crane), послугами якого користалася також і шекспірівська трупа . З цим самим явищем маємо справу й у випадку з писарськими рукописами 80 написаних до 1600 р . п’єс, що були зібрані Конде де Гондо-маром (Conde de Gondomar) у його вальядолідській бібліотеці, а зараз зберігаються у Палацовій бібліотеці Мадрида .17

Близькість писарських копій та авторських рукописів за-свідчується як співіснуванням у тому самому рукописному тексті руки автора й писаря («рука С» у «Книзі сера Томаса Мора» є рукою переписувача), так і відсутністю розрізнення між ними, як можемо бачити в посланні Бена Джонсона, що відкриває видання 1607 р . його «Volpone» і у якому він таврує заразом як нечистих на руку поетів, так і нечесних писарів . Для нього «письменники сьогодення» більше не є «тлумача-ми природи та її володарями, навчителями речей як божис-тих, так і людських, майстрами звичаїв», оскільки «зіпсуті не тільки їхні звичаї, а й сама їх природа, і нічого не лишилося в них від гідності поета, окрім ношеного незаконно наймення,

17 Stefano Arata, Los manuscritos teatrales (siglo XVI y XVII) de la Biblioteca del Palacio, Pisa, Giardini, 1989.


яке привласнює собі кожен писар» .18 Відтак, авторські рукопи-си драматичних текстів варто розглядати серед масової про-дукції професійних писарів, які перетворювали «мерзенні па-пірці» (foul papers) на «чисті списки» (fair copies), створювали елегантні подарункові примірники для покровителів й, за ви-словом Гарольда Лава (Harold Love), пропонували читачам «пи-сарські видання» .19

Вирішальна роль писарів у процесі книговидання є одні-єю з основних причин втрати авторських рукописів ранньо-модерну . У Кастилії Золотої доби рукописи, котрі посилались до Королівської ради для отримання «дозволу» (aprobación) чи «привілею» (privilegio), неодмінно мусіли бути не авторськими примірниками тексту, а його чистовими версіями (copias en limpio), переписаними професійними приватними секретаря-ми, котрі записували диктований їм текст, який потім часто виправляли автори, бажаючи змінити певні слова чи речення, внести доповнення на берегах, викреслити якісь рядки або на-віть доточити рукопис форзацовими аркушами . Щойно руко-пис було схвалено і, ймовірно, виправлено цензорами, рукопис потрапляв до видавця, а потім до друкаря . Цей друкарський примірник, що іспанською називався «original», накидав тек-стові першу низку змін як у написанні, так і в розділових зна-ках . Адже в той час як авторські папери, скажімо, листи, мали зазвичай дуже мало розділових знаків і засвідчували значні відмінності в написанні того самого слова, писарські «оригі-нали» (які насправді були зовсім не оригінальними!) поклика-ні були зробити легшим у читанні текст, пропонований увазі цензорів і складачів у друкарнях .

Коли писарська копія авторського рукопису потрапляла до друкарської майстерні, за неї бралися коректори, додаючи

18 Ben Jonson, Volpone, in Ben Jonson, Three Comedies, London, Penguin Books, 1966, p. 42.

19 Harold Love, «Thomas Middleton: Oral Culture and the Manuscript Economy», in Thomas Middleton and Early Modern Textual Culture, pp. 98–109.


наголоси, великі літери, розділові знаки й позначки відпо-відного обсягу тексту в друці, що задавало розбивку на арку-ші за форматом, а не за послідовністю викладу . Приготовані й відкориговані в такий спосіб рукописні копії набирали та друкували . Після всіх цих цензурних втручань — перепису-вача, цензора, коректора й складачів — авторський рукопис втрачав будь-яку важливість . А після видрукування тексту примірник, що слугував для друку, зазнавав тієї ж долі і за-звичай його просто знищували . Тому до нашого часу дійшла лише дуже обмежена кількість примірників, використовува-них свого часу в друкарських майстернях,20 за винятком, хіба що, Іспанії, де Національна бібліотека в Мадриді зберігає кіль-ка сотень таких «оригіналів», датованих від середини XVI до кінця XVIII ст ., можливо, тому, що в Іспанії щойно видрукова-на книга мала пройти звірку з дозволеним до друку рукописом у секретаря Королівської Ради, котрий мав переконатись, що після отримання дозволу цензорів до тексту не було зроблено жодних додатків .21

20 Cf. the census of printers’ copies in J. K. Moore, Primary Materials Relating to Copy and Print in English Books of the the Sixteenth and seventeenth Centuries, Oxford, Oxford University Press, 1998, and Paolo Trovato, L’ordine dei tipografi. Letteri, stampatori, correttori tra Quatro e Cinquecento, Roma, 1998.

21 Pablo Andrés Escapa and al., «El original de imprenta «and Sonia Garza Merino, «La cuenta del orignal», in Imprenta y crítica textual en el Siglo de Oro, Estudios publicados bajo la dirección de Francisco Rico, Valladolid, Centro para le Edición de los Clásicos Españoles, 2000, pp. 29–64 and pp. 65–95, and Francisco Rico, El texto del «Quijote «. Preliminares a una ecdótica del Siglo de Oro, Barcelona, Ediciones Destino, 2006, pp. 55–93.


Фетишизм руки автора

Чому ж натомість від середини XVIII ст . починають зберігати ав-торські рукописи? Сам цей факт вказує на те, що створення лі-тературних архівів не можна відмежовувати від постання у цей час посутньо інших філософських, естетичних та юридичних категорій, які визначали новий режим компонування, видання й рецепції літературних текстів . Судові позови, що виникають в Англії після прийняття 1710 р . Уставу королеви Анни, призве-ли до виникнення нового асоціативного зв’язку між поняттями індивідуальної неповторності автора, естетичної оригінальності його твору та інтелектуальної власності на текст . Захист тради-ційних прав лондонських книготоргівців і друкарів, що його ре-гламентувало нове законодавство, котре обмежувало 14 роками термін дії авторського права, передбачав, що власність на руко-пис — це довічне спадкове право, що вступає в дію з моменту придбання рукопису в автора, — вимога, у засновку якої лежала думка про те, що первісно право власності на твір належало ав-торові, однак пізніше воно могло бути передане іншим особам .

Об’єктом цієї первісної власності визнавався твір у його не-матеріальному існуванні, такий, яким його уклав автор, твір «невидимий і недоторканний», якщо послуговуватись окрес-ленням, даним 1774 року Вільямом Енфілдом (William Enfield) .22 Відтак визначений на основі первинної самототожності, на-даної йому раз і назавжди думкою автора, твір долав будь-які можливі межі свого матеріального втілення . За словами Блек-стоуна (Blackstone), котрий захищав справу лондонських книго-торгівців: «Самототожність літературного твору міститься ви-нятково в почуттях і в мові; ті самі уявлення, одягнені в шати тих самих слів, неодмінно повинні становити той самий твір: і яким би не був спосіб його донесення до вуха чи ока іншо-го — в уснім виголошенні, на письмі чи в друці, незалежно від кількості примірників чи часу — це все ж завжди той самий

22 William Enfield, Observations on Literary Property, London, 1774.


авторський твір, виконуваний в той чи інший спосіб; і ніхто не має права виконувати чи передавати його іншим без мовчазної чи явної згоди автора» .23

Для Дідро кожен твір є законною власністю його автора, оскільки він є незаперечно особистісним виявом його думок і почуттів . У «Викладі в справі книготоргівлі» (Mémoire sur le commerce de la librairie) Дідро формулює це так: «Яким є те благо, що може належати людині, якщо витвір її розуму, неповтор-ний плід її освіти, її студій, її безсонних ночей, її часу, її по-шуків, її спостережень, якщо найкращі години, найкращі миті її життя, якщо її власні думки, почуття її серця, найкоштовні-ша частка себе самого, та, що в ній незнищенна, та що робить її безсмертною — їй не належить?» .24

Слідом за Дідро ту ж саму вимогу в новий спосіб перефор-мульовує Фіхте, цього разу — в ході дискусій про перевидан-ня книжок у Німеччині, де право приватної власності відчу-валось особливо гостро через подрібненість імперії на багато маленьких держав, чиї прерогативи обмежувалися незначною територією, підвладною їх суверенітетові . До традиційного протиставлення двох сутностей книги — матеріальної та ду-ховної, «opus mechanicum» та зверненого до публіки послання автора, — він додав ще й друге, розташовуване всередині са-мого тексту, протиставлення між ідеями, висловленими в кни-зі, та формою, якої надає цим ідеям письмо . Згідно з проектом Просвітництва (Aufklärung), ідеї мають універсальну природу, мету й застосування, тому жодне індивідуальне привласнення ідей не може бути виправданим . Літературна власність є пра-вочинною тільки тому, що «Кожна людина має свій власний

23 William Blackstone, Commentaries on the Laws of England (Oxford, 1765–1769), цитовано за Mark Rose, Authors and Owners: The Invention of Copyright, Cam-bridge, Mass., and London: Harvard University Press, 1993, p. 89–90.

24 Diderot, Oeuvres complètes, vol. 8, Encyclopédie IV (Lettres MZ). Lettre sur le commerce de la librairie, John Lough and Jacques Proust (eds.), Paris: Hermann, 1976, pp. 509–510.


набір ідей, власний особливий спосіб кшталтувати поняття та пов’язувати їх між собою . Оскільки чисті ідеї не можуть бути помислені без образів, у яких вони сприймаються, не кажучи вже про те, аби бути представленими на розгляд інших, кожен письменник повинен надати певної форми своїм думкам і, не володіючи жодною іншою, він не може надати їм інакшої фор-ми, аніж тільки власної» . Тому «ніхто не може привласнити думки іншої людини, не змінивши при цьому їх форми . Від-так форма назавжди лишається предметом його виняткової власності» .25 Завжди неуникненно самобутня текстова форма була єдиним, однак потужним обґрунтуванням індивідуально-го привласнення спільних ідей, комунікованих іншим за допо-могою друкованої книги . Тож, як не парадоксально, задля того, щоб осмислити тексти як індивідуальну власність і як об’єкт володіння, потрібно було на мисленнєвому рівні відмежувати їх від будь-якого матеріального втілення й розташувати в розу-мі автора чи в його руці . Адже і справді, найпростіший спосіб матеріалізувати такий нематеріальний витвір — це слід, зали-шений рукою автора . Відтак авторський рукопис стає зовніш-нім, видимим знаком внутрішнього й невидимого генія автора .

Зовсім не так було у XVI чи XVII ст ., коли підпис у парафіяль-них книгах чи в заповіті міг бути делегований іншій особі і коли навіть власноручні підписи могли суттєво відрізнятись один від одного (існує, наприклад, шість засвідчених підписів Шекспіра) . У цей час друкований текст міг вважатися вигадкою, що вийшла, звісно, з-під чиєїсь руки, але не потребувати засвідчення цієї інстанції . Так, у своєму зверненні до «Найрозмаїтішого читача» (The great Variety of Readers) Джон Хемінджес (John Heminges) та Генрі Кондел (Henry Condell), два видавці першого шекспірів-ського in-folio, заявляли, що їх друковане видання Шекспірових

25 Johann Gottlieb Fichte, Beweis der Unrechtmässigkeit der Büchernadrucks. Ein Räsonnement und eine Parabel, 1791. This text is commented on by Martha Wood-mansee, The Author, Art, and the Market. Rereading the History of Aesthetics, New York, Columbia University Press, 1994), pp. 51–53.


«писань» насправді передавало руку Шекспіра: «Його думка й рука рухалися разом . І те, що думав, він висловлював з такою легкістю, що ми вкрай рідко зустрічали чорнильну пляму в його паперах» .26 Відтак, друковані відбитки могли читати, як руку са-мого Шекспіра .

У XVIIІ ст . схожого твердження вже замало — і справжня рука автора стає запорукою автентичності його творів . У цьо-му також бачимо причину того, чому підробка «автентичних» авторських рукописів стає мистецтвом доби . Скажімо, в лю-тому 1795 р . Вільям Генрі Аєленд (William-Henry Ireland) виста-вив на огляд громадськості в домі свого батька кілька щойно віднайдених рукописів Шекспіра: авторські рукописи «Короля Ліра» і двох невідомих п’єс «Henry II» та «Vortigern and Rowena» (зіграну без великого успіху і лише один раз у Театрі Друрі Лейн (Drury Lane Theatre) 2 квітня 1796 р .), листування поета з його покровителем лордом Саутгемптоном, виразно протестантське шекспірове «Визнання віри» (Profession of faith), а також лист, адресований йому королевою Єлизаветою .27 Коли, у груд-ні 1795 р ., ці тексти було надруковано під назвою «Справ-жній звіт стосовно рукописів Шекспіра» (Authentic Account of the Shakespearean MSS.), Едмонд Малоун (Edmond Malone) був першим, хто викрив підробки Аєленда, порівнявши почерки сфальсифікованих та справжніх рукописів . Його ретельне ви-криття цього шахрайства було опубліковано під прикметною назвою «Розслідування автентичності деяких літературних творів, документів та правових інструментів, виданих 2 грудня

26 Mr. William Shakespeares Comedies, Histories, & Tragedies. Published according the True Originall Copies, London, 1623, A3 recto.

27 Patricia Pierce, The Great Shakespeare Fraud: The Strange, True Story of WilliamHenry Ireland, Stroud, Sutton, 2004, а також The Confessions of William Henry Ireland: containing the particulars of his fabrication of the Shakspeare manu-scripts; together with anecdotes and opinions (hitherto unpublished) of many distinguished persons in the literary, political, and theatrical world, London: Printed by Ellerton and Byworth for T. Goddard, 1805.


1795 р . і приписуваних Шекспірові, королеві Єлизаветі та Ген-ріхові, лорду Саутгемтону, ілюстрованих факсимільними від-твореннями автентичного письма цієї титулованої особи та Її Величності, новим факсимільним відтворенням ніколи дотоді неоприлюдненого письма Шекспіра та іншими автентични-ми документами» .28 Вочевидь, автентичне письмо особи стало матеріальним втіленням справжності її нематеріального духу й генію .

У ХХ ст . фетишизм авторської руки спонукав деяких пись-менників створити, буцімто, власноручні рукописи автора, ко-трі насправді були просто чистовими списками твору, написа-ного перед тим . Такою, наприклад, є справа зі славнозвісним «оригінальним» рукописом «Улісса», що зберігається у філа-дельфійському музеєві-бібліотеці Розенбаха . Він був написа-ний Джойсом як чистовий варіант попередніх його чернеток (нотованих переважно в записниках), аби мати розбірливий текст, який змогла б прочитати друкарка . Однак він також за-думувався і як предмет, котрий згодом міг бути проданий ко-лекціонерові і чия вартість полягала б саме в якості власноруч-ного авторського рукопису . Нью-йоркський правник і меценат Джон Квін (John Quinn) купив його в Джойса у 1919 р ., а потім 1923 року продав із рештою своєї колекції на аукціоні, де той був придбаний вченим і книготоргівцем доктором Розенба-хом (Rosenbach) . Як зауважила Вікі Махафей (Vicki Mahaffey),

28 An Inquiry into the Authenticity of Certain Miscellaneous Papers and Legal Instruments. Published Dec. 24, MDCCXCV and Attributed to Shakspeare, Queen Elizabeth, and Henry, Earl of Southampton: Illustrated by Fac-similes of the Genuine Hand-writing of that Nobleman, and of Her Majesty; a New Fac-simile of the Hand-writing of Shakspeare, Never before Exhibited; and Other Authentick Documents: in a letter addressed to the right Hon. James, Earl of Charlemont, By Edmond Malone, Esq., London: Printed by H. Baldwin: for T. Cadell, jun. and W. Davies, (successors to Mr. Cadell,) in the Strand, 1796. Cf. Samuel Schoenbaum, Shakespeare’s Lives, Oxford and New York, Oxford University Press, 1970, pp. 193–223, and Margreta De Grazia, Shakespeare Verbatim. The Reproduction of Authenticity and the 1790 Apparatus, Oxford, Claredon Press 1991, pp. 107–109.


розенбахівський рукопис «Улісса» є водночас «презентаційним та робочим рукописом, реліквією і товаром» .29

Думка про тісний зв’язок між авторськими рукописами й автентичністю твору була засвоєна письменниками, котрі ставали власними архівістами та — аж до Гюго чи Флобера — самі формували свої літературні архіви . Такою, наприклад, є справа з чернеткою, чотирма авторськими копіями, виправ-леними ґранками й анотованими друкованими примірника-ми трьох різних видань «Нової Елоїзи», які зберіг Руссо і які складають «досьє» з кількох тисяч сторінок у питанні генези твору .30 Такою ж є справа і з паперами Ґете . У листі, написано-му ним наприкінці життя канцлерові Мюллеру, Ґете відзначає: «Мої рукописи, мої листи й колекції заслуговують на найви-щу увагу . […] Ще довго світ не бачитиме іншого такого бага-того й розмаїтого зібрання документів однієї особи […] З цієї причини я сподіваюсь, що їх збереження буде забезпечене» .31У випадку обох цих авторів не лише проект повного чи загаль-новживаного видання їх творів, але також, і переважно, не-ймовірно потужний автобіографічний вимір письма змусив їх ретельно укладати «поетові й письменницькі архіви», якщо вдатися до назви даної Ґете одному з його есеїв . Такий самий автобіографічний стосунок до письма може існувати й поза будь-яким бажанням передати авторські рукописи нащадкам

29 Vicki Mahaffey, «Introduction», in Ulysses in Hand. The Rosenbach Manuscript, Philadelphia, The Rosenbach Museum and Library, 2002, pp. 8–10.

30 Nathalie Ferrand, «J.-J. Rousseau, du copiste à l’écrivain. Les manuscrits de la Nouvelle Héloïse conservés à la Bibliothèque de l’Assemblée Nationale», in Êcrire aux XVIIe et XVIIIe siècles. Genèse de textes littéraires et philosophiques, sous la direction de Jean-Louis Lebrave and Almuth Grésillon, Paris, CNRS Editions, 2000, pp. 191–212.

31 Karl-Heinz Hahn, GoetheundSchillerArchiv. Bestandsverzeichnis, Weimar, 1961, p. 11, цитовано за Klaus Hurlebusch, «Rarement vit-on tant de renouveau. Klopstock et ses contemporains: Tenants d’une ‘esthétique du génie’ et précurseurs de la littérature moderne», in Écrire aux XVIIe et XVIIIe siècles, op. cit., pp. 169–189.


й виражає нерозривність твору як втілення й особи автора як тіла . Можемо бачити це в бажанні, про яке 3 квітня 1852 р . в лис-ті до Луїз Коле (Louise Colet) пише Гюстав Флобер: «Зважаючи на те, що мої рукописи існують так само, як я, це все, чого я хочу . Я накажу покласти їх в могилу разом зі мною, як робить зі своїм конем дикун» .32

Літературні архіви, творчість і біографія

У своїй відомій лекції «Що таке автор?», виголошеній 1968 р ., Фуко стверджував, що не будучи прийнятним для всіх текстів чи текстових жанрів у всі часи, закріплення твору за власним іменем автора насправді не є феноменом ані всезагальним, ані повсякчасним: «Функція автора — це прикметна риса способу існування, обігу й функціонування певних суспільних дискур-сів» . На думку Фуко, приписування дискурсові того чи іншо-го власного імені було наслідком «своєрідних і складних опе-рацій», що пов’язували цілісність і внутрішню єдність твору (чи низки творів) із самототожністю конструйованого в такий спосіб об’єкта . Ці операції ґрунтуються на подвійному процесі добору й виключення . Спочатку дискурси, приписувані функ-ції автора, — його «творчість» — повинні бути відмежовані від «мільйонів інших залишених особою слідів» . Далі ці значущі для визначення позиції автора елементи має бути відібрано з безмежної кількості подій, котрі становлять життя індивіда .33

32 Цитовано за Jacques Neefs «Gustave Flaubert. Les aventures de l’homme-plume», in Brouillons d’écrivains, op. cit., p. 68.

33 Michel Foucault, «Qu’est-ce qu’un auteur?», [1969], in Foucault, Dits et écrits, 1954–1988, sous la direction de Daniel Defert et François Ewald, Paris, Gallimard, 1994, pp. 789–821 [переклад англійською: «What Is an Author?», in The Foucault Reader, Paul Rabinow (ed.), New York, Pantheon Books, 1984, pp. 101–120]. Cf. Roger Chartier, «Foucault’s Chiasmus: Authorship between Science and Literature in the Seventeentg and Eighteenth Centuries», in Scientific Authorship. Credit and Intellectual Property in Science, Edited by Mario Baiagioli and Peter Galison, New York and London, Routledge, 2003, pp. 13–31.


Що ж змінюється в цих двох операціях з існуванням чи відсут-ністю літературних архівів? Таким буде останнє питання цієї лекції .

Наявність багатих літературних архівів робить складнішим або ж просто мінливішим визначення «твору», а також про-ведення розмежування між текстами, визнаними як «літера-турні», та «мільйонами залишених особою [письмових] слідів» . Для Фуко це питання було водночас теоретичним і технічним . Як він сам іронічно зауважував, «здійснюючи, приміром, ви-дання творів Ніцше, де потрібно зупинитися? Ясна річ, видано має бути все, але що таке «все»? Усе, що опублікував сам Ніцше, звичайно . А як щодо чернеток творів? Неодмінно . Нотатки для афоризмів? Так . Знищені уступи й примітки? Так . Що якщо в записнику з афоризмами, буде знайдено запис про призна-чену зустріч чи адресу або список речей, зданих до пральні — то чи буде це твором? І чому ні? І так далі, без кінця-краю» .34

«То чи буде це твором?»: треба обернути навспак питання Фуко про нескінченне «примноження» написаного Ніцше, щоб поставити питання його можливого чи необхідного «проріджен-ня» (raréfaction) — якщо використати при цьому термін, що його застосовує Фуко в «Порядкові дискурсу» (L’ordre du discours) . Як переконливо довів Мазіно Монтінарі (Mazzino Montinari), най-канонічніший твір Ніцше «Воля до влади» (Der Wille zur Macht) аж ніяк не був написаний самим автором, натомість його тре-ба вважати витвором Елізабет Ферстер-Ніцше (Elisabeth Förster-Nietzsche) . Вона повихоплювала, зібрала й оформила в книжку різні уривки (нотатки, нариси, міркування), залишені її братом, котрий сам не мав жодного наміру робити з них книжку .35 А від-так чи існує «Воля до влади» як твір і чи мусить він бути включе-ний до створеного Ніцше?

34 Ibid., pp. 103–104.

35 Mazzino Montinari, La Volonté de puissance n’existe pas?, Texte établi et postfacé par Paolo d’Iorio, Paris, L’Éclat, 1998.


Або ж візьмімо інший приклад маніпулювання текстами, що став можливий внаслідок існування літературних архівів . Борхес кількаразово сам визначав межі власного «доробку» .36 Він виключив з опублікованого «Emecé» у 1974 р . повного ви-дання творів (Obras completas) три свої видані між 1925 і 1928 р . книжки: «Розслідування» (Inquisiciones), «Розмір моєї надії» (El tamaño de mi esperanza) і «Мова аргентинців» (El idioma de los ar-gentinos) — і заборонив будь-які перевидання цих відкинених ним творів . Перевидано їх було лишень Марією Кодама (Maria Kodama) у 1993–1994 рр ., себто сім років по смерті Борхеса, — але й тут не обійшлося без запеклої полеміки . Натомість ра-зом з іншим своїм видавцем — у цьому випадку — Жан-Пєром Бернесом (Jean-Pierre Bernés), видавцем повного зібрання тво-рів (Oeuvres complètes), перекладених французькою у «Бібліоте-ці Плеяди», Борхес відібрав ті тексти, які, як він вважав, мали бути включені до його «доробку», а власне, не лише книжки й антології, а й книжкові та фільмові огляди, передмови, стат-ті, газетні хроніки та перші друковані варіанти багатьох його віршів й прозових творів, збережених в особистому архіві .37

Сучасні літературні архіви, що дозволяють подібні маніпуля-ції, лишають відтак ретроспективний відбиток на видавничих практиках, пов’язаних із виданням творів XVI–XVII ст . З іншо-го боку, вони стали рушієм пошуків, метою яких є ідентифіку-вати рукопис, використаний для публікації друкованого тексту . Можливо, матеріальна й аналітична бібліографія доскіпливо описує (в чомусь парадоксально) й аналізує різні варіанти (ви-дання, числа, примірники) втілення твору, сподіваючись вста-новити текст певного ідеального списку, очищеного від змін, спричинених процесом книговидання, списку, що подавав би текст таким, яким він був написаний, продиктований чи навіть задуманий автором . Звідси постає в дослідженнях, присвячених

36 Annick Louis, José Luis Borges: œuvre et manœuvres, Paris, L’Harmattan, 1997.

37 Borges, Œuvres complètes, Edition établie, présentée et annotée par Jean Pierre Bernès, Paris, Gallimard, Bibliothèque de la Pléiade, Volume I, 1993, et Volume II,.


порівнянню друкованих версій твору, одержимість втраченими рукописами, а також радикальне розмежування сутності твору, символічно розташовуваної у відсутньому авторському рукопи-сі, та писарських чи типографічних змін, котрі викривляють чи спотворюють його .

З іншого боку, нечіткість окреслення твору, спричинена розмаїттям літературних архівів, стає джерелом натхнення в процесі прийняття видавничих рішень щодо авторів, котрі не лишили по собі жодних авторських рукописів . Розростан-ня твору можна проілюструвати на прикладі видання двох текстів «одного» твору, як це відбулося, скажімо, з «Королем Ліром» у повному оксфордському виданні Шекспіра (Complete Oxford Shakespeare38) або з «Грою в шахи» в оксфордському зі-бранні творів Мідлтона (Oxford Middleton’s Collected Works) . На-томість прикладом «розрідження» твору може бути нещодавнє й провокаційне додання Гарі Тейлором (Gary Taylor) та Джоном Лаваніно (John Lavagnino) до текстів Мідлтона п’єс, публікова-них зазвичай під дещо іншими назвами, аніж «Життя Тимо-на Афінського» (The Life of Timon of Athens), «Трагедія МакБета» (The Tragedy of McBeth) чи «Око за око» (Measure for Measure), — інакше кажучи, п’єс, у яких рука Шекспіра вважається не єди-ною авторською рукою тексту .39

Найважливішим наслідком існування літературних архі-вів й ментальних трансформацій, що уможливили чи зробили необхідним їх постання від середини XVIII ст ., є встановлен-ня взаємозалежності між твором автора і життям письмен-ника, між Борхесом і його «Я» . Починаючи від середини XVIII ст ., літературний твір сприймається не як продукт, заснова-ний на неодноразово використовуваних історіях чи сюжетах, на загальних місцях, котрі, як універсальні й вищі істини, є

38 William Shakespeare, The Complete Works, Edited by Stanley Wells and Gary Taylor, Oxford, Oxford University Press, 1986.

39 Thomas Middleton, The Collected Works, Gary Taylor et John Lavagnino, General Editors, Oxford, Oxford University Press, 2007.


здобутком кожного, чи на співавторстві, якого вимагають ме-ценати або власники театральних труп, а як оригінальний ви-твір, що висловлює найбільш приватні думки чи почуття ав-тора, його найвагоміший, унікальний та особистісний досвід . Найпершим наслідком цієї зміни стало бажання видавати твори відповідно до хронології життя автора; другим таким наслідком було написання літературних біографій — жанру, докорінно відмінного від зібрань «Життєписів» філософів та митців доби Відродження, текстів, котрі усталювали перелік важливих імен, не встановлюючи жодного посутнього зв’язку між оповіддю про життєвий шлях та хронологією творчості . Так, для Шекспіра Едмонд Малоун (Edmond Malone) був пер-шим, хто поєднав обидва ці принципи викладу . Він встановив першу (як вважається) хронологію Шекспірових творів40 і по-будував своє, опубліковане тільки 1821 р ., «Життя Шекспіра» на основі «оригіналів та достовірних документів» («original and authentic documents») — на противагу виданому 1709 р . Ніко-ласом Роу (Nicholas Rowe) зібранню оповідок з життя автора .41 Відтак п’єси могли бути надруковані в порядку, в якому їх було написано Шекспіром, аби їх послідовність відображала роз-гортання творчого генія автора, а не поділ на комедії, історії й трагедії, запроваджений традицією видань у «Folio» . У 1821 р . у перевиданні Малоунової праці 1790 р . Босвел (Boswell) дотри-мався цього принципу викладу, окрім історій, поданих, все ж,

40 The Plays and Poems of William Shakspeare, in Ten Volumes: Collated Verbatim with the Most Authentick Copies, and Revised: with the Corrections and Illustrations of Various Commentators; to which are added, an Essay on the chronological order of his plays; an Essay relative to Shakspeare and Jonson; a Dissertation on the three parts of King Henry VI.; an Historical Account of the English Stage; and notes by Edmond Malone, London: Printed by H. Baldwin for J. Rivington and Sons, 1790.

41 The Plays and Poems of William Shakespeare. With the Corrections and Illustrations of Various Commentators; Comprehending a Life of the Poet and an Enlarged History of the Stage by the late Edmond Malone; with a New Glossarial Index, London: Printed for F.C. and J. Rivington and alli, 1821.


у порядку хронології правлінь, так ніби королі назавжди мали лишитися важливішими за їхнього поета .

Проте за повної відсутності авторських рукописів та авто-біографічних текстів Шекспіра — й дуже незначної кількості документів стосовно його життя — це завдання було не з лег-ких . Прагнучи компенсувати недостатність існуючих даних, Малоун відкрив засадничий імператив літературних біогра-фій авторів, що не лишили по собі архіву: розташування тво-рів у плетиві життєвих подій вимагає віднаходження життя у плетиві творів . Як пише про це Маргарета де Грація: «Жит-тя поступалося перед творчістю, яка знову переходила в жит-тя, — усе це в одному часовому континуумі . Замість архівних документів першоджерелами інформації про життя Шекспі-ра у Лондоні повинні були слугувати його п’єси . Саме їх впо-рядкування передбачало, що лише на основі вичерпного до-слідження п’єс, немовби вони були архівними документами, Шекспірове життя може бути пізнане у його цілісності — від початку і до кінця» .42

Після Малоуна всі — навіть і написані в межах парадигми нового історизму — біографії Шекспіра далі накладають на по-стать автора без архівів інтерпретативну парадигму, постан-ня якої стало можливим лише внаслідок існування численних літературних архівів та появи нового розуміння й прочитан-ня літературних творів . Відтак, якщо вдатись до визначення Маргарети де Грація, «радикальна несумісність» розмежовує романтичну й доромантичну естетику твору, — твір, як гово-рив Дідро, писаний серцем автора і прочитуваний у його чи її власній руці, та попередній режим продукування текстів, що не вважав за потрібне закріплювати «літературу» (катего-рія, яка навіть не існувала в її новочасному розумінні) за тією чи іншою неповторною індивідуальністю . Саме ця «несуміс-ність» пояснює, чому творці Німецького літературного архіву отримали таку слушну пораду починати пошук власноручних

42 Margreta de Grazia, Shakespeare Verbatim, op. cit., p. 142.


рукописів й авторських матеріалів письменників від 1750 р . Саме з усвідомленням цієї неспіввимірності ми повинні під-ходити до розуміння наслідків, які мали для видавничих практик, текстологічних досліджень та читацьких звичок лі-тературні архіви й ширше — ментальні зсуви, що від XVIII ст . уможливили їх існування .

Переклад і опрацювання Анни Крикун


Томаш Куба Козловський координує програму «Варшавська ініціа тива Кресова» у Домі зустрічей з історією у Варшаві, є автором циклу «Оповіді з Кресів» («Рава Руська польська, єврейська, французька», «Пиши на Бердичів!» та ін.), любить історію, колекціонує старовинні речі. Співавтор альбому «Світ Кресів» (від к. ХІХ ст. до 1939 р.), який доводить, що історію можна оповідати як словом, так і образом.

«…Тут Унія вже була…»

— Відколи бере початок Ваше зацікавлення Кресами? Чому? — Більшість членів моєї родини походить із Кресів . Значною мі-рою зі Львова та його околиць, дідусь і бабуся по маминій лінії жили у Яворові та Комарним під Львовом, у воєнні роки, коли совєти вигнали їх з дому, то вони опинилися у Львові . У Станіс-лавові, у Стриї, знову-таки у Львові, у кількох інших містах жили брати дідуся . Частина родини мешкала в Бродах, Золочеві, Бере-жанах . Родичі по батьковій лінії походять з центральної Поль-щі, але лише по лінії чоловіків, по жіночій — зі Львова . Прадід був адміністратривним директором Університету Яна Казимира у Львові . Його вивезли в 40-му році разом з дружиною та до-чками до Казахстану, там він помер і там похований десь біля залізничних колій, де саме — невідомо .

Отже, від самого дитинства якісь мотиви, пов’язані з тією територією, з’являлися в родинних історіях, зрозуміло, у спогадах. Зізнаюся, я досить пізно почав розуміти, що переважна біль-шість членів моєї родини пов’язана з тими землями: або жила, або працювала, або господарювала там . Навіть у родині мого батька відбувалися «трансфери»: брат мого дідуся в 1920-му році після війни з більшовицькою Росією очолив кафедру архе-ології в Університеті Яна Казимира у Львові і був її завідувачем до 1939-го р . І хоча він не походив з Кресів, але там опинився .

29«…Тут Унія вже була…»


Тож де б я не почав копати в історії родини, всюди з’являлися зв’язки з Кресами: Львів, Яворів, Комарне, Станіславів, Стрий, Броди і т .д ., якась власність то тут, то там . Дуже сильно до сьогоднішніх днів з тими краями пов’язана моя мама . Я іноді жартую і кажу, що вона ніколи в думках так і не виїхала зі Львова . Живе тут, а весь час насправді у Львові . — Чому досі такий міцний зв’язок? — На рівні емоційному вона дуже пов’язана з цим містом . Мама виїхала звідти молодою дівчиною, до життя в Польщі ставила-ся як до тимчасового . Навіть коли змінилася ситуація, прийшов 1989-й рік, 1991-й рік, Україна стала незалежною, то моя мама думала, чи тут чогось би не продати, не купити у Львові якусь квартирку і переїхати туди .

Так виникло теж зацікавлення збиранням всього, що похо-дить з тих територій . Зрозуміло, що майже все зникло . У 1939 році, коли увійшли совєти, то все повикидали з домів, або піз-ніше все загубилося . Прадіда вивезли до Казахстану, а він жив у великій квартирі в центрі Львова . Майже нічого не залиши-лося, заледве кілька фотографій . У бабці, яка вийшла заміж в центральній Польщі, було кілька фотографій в альбомі, завдя-ки чому щось збереглося . Тобто це досить натуральний рефлекс усіх тих, кого виселили, вигнали, викорінили, хто втратив усе, але в будь-який спосіб намагається відтворювати, збирати все те, що нагадує їм про місце, де вони провели дитинство, молодість. Для моєї мами на іменини, на День народження не шоколадка чи квіти будуть найкращим подарунком, а стара фотографія Льво-ва, листівка, книжечка, часопис . І це закладено в природі: не-залежно від того, хто звідки й чому був вигнаний, якщо щось втратив, то в будь-який спосіб намагається повернутися туди . Частина людей відкидає це минуле, аби почати абсолютно нове життя . Проте завжди є елемент повернення .

Я спочатку шукав різних речей зі Львова, Яворова, Комарного для мами, а потім мене це так втягнуло, що я сам почав збирати в досить великому масштабі і впродовж 25 років я назбирав ко-лекцію, в якій міститься понад 30 тисяч експонатів, що пов’язані

30 Проблема › Креси

з Кресами в найширшому розумінні: від Паланги над Балтійським морем, аж до Києва, до Буковини . Я вирішив, що не буду кон-центруватися на конкретній місцевості, шукати матеріалів лише для певної території, мене цікавитимуть усі ті території . Шалена ідея! Аби якийсь образ виник із цього, аби можна було побачити, як це було, як виглядало .

Колекція почалася з листівок, потім приєдналися мапи, книжки, часописи, сувеніри, предмети релігійного культу, дріб-нички, різні речі, які залишилися після завірюхи Першої, Другої світових воєн . — Де Ви шукаєте цих речей до своєї колекції? — Усюди . Зрозуміло, не лише на польській території . Декілька років я був пов’язаний зі справами біженців та мігрантів, був директором Відділу міграції біженців у 90-х роках, коли від-бувався великий наплив мешканців колишнього Радянського Cоюзу до нас — здебільшого з Вірменії, трохи з Азербайджану та інших країн . У зв’язку з цим я їздив до Ради Європи, до Страс-бурга, там очолював Європейський комітет міграції . У Страс-бурзі я знайшов, сам здивувавшись, симпатичний антикварний магазинчик, де пан продавав старі листівки . Усі стіни заставле-ні поличками, на них — шафки, у шафках — листівки . Без вели-ких сподівань я запитав, чи є в магазинчику листівки з Поль-щі, з України, з Литви, з Росії, зі Східної Європи . Він подивився на мене і почав витягати першу, другу, третю, четверту шафки, а в кожній з них — близько двох тисяч поштових листівок . Я сто-яв наче ошелешений . Та це можна пояснити . — Яке може бути пояснення? — Коли вибухнула Перша світова війна, після першого року ві-йни німецька армія пересунулась з території центральної Поль-щі на схід, фронт став на такій лінії, що тяглася від Балтійського моря, Курляндії, Лівонії, Каунас, за Вільним, в околицях Білору-сі, через Волинь, Поділля аж до Буковини . Упродовж трьох років тисячі вояків із Західної Європи, переважно німці, надсилали поштові листівки своїм дівчатам, нареченим, матерям і бать-кам . Це пояснює, чому в маленькому антикваріаті я знайшов


листівки (у великій кількості) з Ліди, Новогрудка, Вільна, Луцька, Ковеля, з Дубна і так далі .

Страсбург — це Ельзас, який німці зайняли під час війни з Францією у роки Першої світової . Одразу рекрутовали моло-дих хлопців до війська і вислали на Східний фронт, а вони пи-сали додому . Листівки з тих земель можна знайти на блошиних ринках і базарах в Берліні, Гамбурзі чи Франкфурті .

Це показує, в яких іноді дивних місцях можна щось знайти . Звичайно, це листівки . Треба пам’ятати, що багато речей потра-пляло сюди з людьми, які приїжджали звідтіля в 1945–1946 рр . і пізніше . Помираючи, люди залишали ці предмети, дітей часто вони не цікавили, тому вони їх продавали . Часто привозили на продаж такі предмети литовці, білоруси, українці, бо знали, що тут когось це може зацікавити . Там це були чужі речі, принай-мні до певного моменту . У 90-х роки шукали речей, які можна було би назвати «нашими», тобто в Литві шукали предметів суто литовського походження, в Білорусі — білоруських, в Україні — українських, а польські, виходить, були «не наші» .

Схожа ситуація була в Польщі, коли німці приїжджали шука-ти якісь матеріали на західних землях .

Отже, знайти щось до колекції можна всюди . Особливо по-штові листівки, бо їх кудись надсилали . Варто пам’ятати, що на зламі ХІХ-ХХ століття, особливо в 1900–1910 рр ., прийшла зо-лота ера листівки . Люди просто божеволіли . Це було щось нове . Ілюстровані листівки масово почали надсилати наприкінці ХІХ століття, раніше це були прості картки без ілюстрацій . І почали їх випускати в несамовитих кількостях і надсилати . Пам’ятаймо, що не було телефонів, не було смс-ів, яких сьогодні людина над-силає кільканадцять щодня . Тоді надсилали кільканадцять лис-тівок щодня . — Чи було це доступним задоволенням? — Ясна річ, в селі радше не надсилали листівок . Але в містах і містечках із торгівельною метою, з метою підтримання кон-тактів, привітання . Листівки збирали . Іноді публікували цілі серії, до яких часто входило до кількадесяти листівок, до ста .


Вигладало це так: пані мешкає в Києві, листується з пані, яка живе в Москві, Санкт-Петербурзі, Парижі, Варшаві, Відні тощо і обмінюється листівками. Це називалося листівковим спортом. Іноді пані надсилали навзаєм по одній картці з певної серії що-дня . Божевілля! — Але у Вашій колекції не лише листівки, так? Як функціону-ють ці експонати? — Так, мапи, книжки, різні дрібниці . Коли цього назбирало-ся багато, то я подумав, що з цим тепер зробити? Чотири роки тому я запропонував новій інституції Дому зустрічей з історією (минулого року вони святкували п’ятиріччя) проводити зустрічі, присвячені спадщині Кресів . Директор, Пьотр Якубовський, по-годився . Назвали ми цей цикл «Оповіді з Кресів» . Це оповіді про різні міста й місцевості на мапі Східної Європи від Балтійського моря до Буковини, до Києва, до Мінська й далі; вибір теми, під-готовка мультимедійної презентації: матеріали з моєї колекції, з інших джерел, до яких додано коментарі, укладено в півтора-годинну оповідь . Такі зустрічі допомагають ламати стереотипи . — Чому виникла така потреба? — Упродовж кількох десятиріч, від Другої світової війни до 90-х років про ті землі не говорили. Через це виникало почуття трав-ми, великої розпачі в серцях тисяч людей, які мали там своє корін-ня. Чому ми не маємо права про це пам’ятати, чому мусимо забу-ти, чому відкрито не можемо говорити про місця, звідки походимо, де народилися, чому не можемо про це писати, видавати книжки і т. д.? Останні 20-25 років Польщею проходить хвиля «відпра-цювань заборгованостей» . Якщо до цього і дозволяли говори-ти про Креси, то лише в суто історичних категоріях, починаючи з ХVI, XVII, XVIII століть, тобто до часу, коли ці землі входили до Речі Посполитої двох народів, великої держави аж до Смолен-ська і майже до Чорного моря .

Якщо подивитися на це із соціологічної точки зору, то це ре-акція на потребу говорити про щось надзвичайно близьке, міц-но вкорінене . Внаслідок Другої світової війни 48 % території ІІ Речі Посполитої на Сході було «відрізано» . Польщу пересунули


на Захід у результаті рішення альянтів . Більшість поляків упро-довж різних міграційних хвиль у 1945–1946 рр . і пізніше пересе-лили з Литви, Білорусі, України на західні землі . Після 1956 року, після смерті Сталіна і після «відлиги» їх також переселяли . На-справді процес виїзду поляків з тих земель триває дотепер . На-віть ті поляки, які залишилися в Литві, Білорусі, Україні, і жили там до 80-90 років, врешті побачили, що тут є перспективи, є ро-бота, через інші причини, пов’язані з культурою, мовою, побу-том, тому переїхали . Тобто це не лише те покоління, яке приїха-ло в 1945–1946 рр ., сьогодні вже стареньких, а й покоління, які приїжджали до Польщі пізніше . Тим більше, на території Поль-щі після війни в дуже невеликих відсотках, зокрема з 1990-х рр . почали переселятися литовці, білоруси, українці, росіяни, котрі, зрозуміло, інакше дивляться на цю традицію, історію, бо поль-ська історія їм відносно мало знана, але часто знаходять і для себе якісь близькі мотиви .

Якщо дівчина з Білорусі приїхала на навчання, залишилася після завершення університету, вийшла заміж, а походить з Но-вогрудка, то він для неї є рідним місцем . Вона пам’ятає Ново-грудек російський, совєтський чи білоруський, але коли ми ор-ганізовуємо зустрічі, то виявляється, що існує багато спільних мотивів, тому що це місто є таким, яким є .

Отже, зустрічі, покази фільмів, які відбуваються в Домі зустрі-чей з історією, відповідають на суспільну потребу говорити, писа-ти на цю тему, бо це просто зачіпає цих людей. Не всі це усвідом-люють, але Варшава через свою складну історію є містом людей викорінених. У 1944 р . усю Варшаву німці виселили і зруйнували . Значна частина варшав’ян загинула впродовж Другої світової війни . Після неї багато мешканців столиці повернулося . З 1945 року до Варшави приїжджали з усіх усюд . Так сталося, що поля-ків з Віленщини, з Волині, Полісся, Тернопільщини, Львівщини, Станіславівщини переселяли здебільшого на західні та північ-ні землі Польщі . Але якщо когось одного разу виселили зі свого рідного місця, то він схильний до того, аби знову і знову зміню-вати місце перебування . В результаті, багато людей, які походять


з Вільна, Львова, Дубна, Луцька, Ґродна, Бреста і т . д . після вто-ринних міграційних рухів у Польщі приїхало до Варшави .

Колись я висловив таку гіпотезу — треба, аби хтось її переві-рив, — що Варшава є таким містом у Польщі, де відсоток людей з кресовим корінням є найбільший. Це велике місто, понад 2 млн людей, серед яких кількість тих, хто має кресове походження, сягає не сотень, а тисяч . — Поговоримо про термін «Креси». Значення, ідеологічне на-вантаження, функціонування в польському суспільстві і за його межами. — Читання минулого крізь не лише те, що нас порізнило і різ-нить до сьогоднішнього дня, а й крізь те, що нас поєднало . Креси досі мене надзвичайно надихають. Ми можемо дивитися на них у два різні способи: або як більшість поляків, тобто з нотками сентименту і жалю — було наше, тепер нашим не є, втратили там усе (багато народів мають схожі історії — угорці, німці, ав-стрійці та десятки інших народів), або яко вміння шукати в усьо-му тому живого дотепер натхнення. Наприклад, історія спільно-го святкування релігійних свят .

Це так, як ми відкриваємо західні землі, усвідомлюючи, що там багато залишків німецької культури, бо довгий час ми це заперечували, стверджуючи, що це давні землі П’ястів, це землі слов’янські, жодних німців там не було . Схожі процеси в науко-вих колах поступово з’являються . Врешті, не вийде розповісти про десятки місцевостей в Україні без польського компонента .

Мені здається, що в Україні, Білорусі й Литві іноді цей термін інтерпретують, як великодержавну ностальгію: нібито поляки, вживаючи термін «Креси», хочуть туди повернутися . Ні, великою мірою це вже міфологізований термін, який часто спрощують .

Проблеми з термінами виникатимуть часто . Візьмімо навіть до прикладу терміни «русин», «руський», «Русь» . Якщо поїхати до Кракова, то Ви почуєте про найвизначнішого мера міста в ІІ пол . ХІХ ст . — Миколая Зиблікевича, котрий повернув Вавель, окупований австрійськими військами . Завдяки його діяльності значного розвою вдалося досягти в царині культури, мистецтва,


міського життя і т . д . Це чоловік, котрий все життя вважав себе русином, був греко-католиком . Ми його шануємо, але чи в Укра-їні про нього було щось сказано, показано належним чином — це ж наш Миколай Зиблікевич, русин, був найвидатнішим мера Кракова за всю його історію?

Маємо підходити до цього як до спільної спадщини, 700 ро-ків далися взнаки . Ми були би мудрішими, якби діяли разом . До будування Кресів зусилля докладали і поляки, і українці, і біло-руси, і вірмени, і татари та інші, бо кожен з них клав свою цеглу . Результати вийшли хороші, щоправда, пізніше знищені, але досі ще видно, який це був успіх . Краще будувати мости, ніж стіни непорозуміння .

Цей термін викликає контраверсії серед деяких середовищ у Литві, в Україні, в Білорусі . Чому ми вживаємо саме такого окреслення, а не говоримо про окрему країну? По-перше, че-рез зручність цього терміна, бо він одним словом описує всі ті східні землі, які колись входили до складу Речі Посполитої . Зна-чення цього терміна великою мірою трансформувалося . До Пер-шої і Другої світових воєн термін «Креси» стосувався тих тери-торій, котрі входили до складу І Речі Посполитої і які внаслідок Ризького договору після війни із Совєтською Росією перейшли або до Білоруської, Української чи Литовської соціалістичних республік, тобто Каунас і околиці, Мінськ і околиці, Винниця, Житомир, Бердичів, Каменець-Подільський etc, на яких були доволі великі поселення поляків . Цікаво, що іноді ті території налічували більше поляків, ніж, скажімо, деякі околиці Львова або Станіславова . Тож не є так: що далі на Схід, то менше по-ляків, бо за кількасот років складалося по-різному . Наприклад, в районі Житомира було кількадесят польських селищ . — Здається, і досі там можна почути польську мову. — Так, тільки більшості вже там немає, бо їх виселили до Ка-захстану . Сто тисяч було знищено совєтами в 30-ті роки перед Другою світовою війною, в 1937–1938 рр ., у рамках чистки, коли мільйони українців гинули через великий голод, відбувалася та-кож чистка поляків .


Тобто цей термін у його ранньому розумінні стосувався тих територій, які колись входили до Польської держави, а потім опинилися поза її межами . Після Другої світової війни про «ста-рі» Креси, про те, що поляки колись були під Бердичевом, забу-то . Тоді Кресами для більшості поляків стали землі від Вільна до Львова, Станіславова, Тернополя .

По-друге, це слово так сильно вкорінене в польській мові, лі-тературі, культурі, що вирвати його не вдасться . Я розумію, що воно викликає негативні емоції в Білорусі, Литві, Україні, бо воно підкреслює зв’язок поляків із тими землями в той час, коли там говорять, що Польща на них була окупантом, Польща нас пригноблювала й нищила . В офіційній історіографії України є підручники, в якій перераховані польська, гітлерівська та совєт-ська окупації .

Зрозуміло, що це різні погляди, але для частини українців так могло виглядати . Ми на це дивимося з іншої перспективи . На-певно, точки дотику ми не знайдемо . Але це пояснює в певному сенсі зацікавлення тими землями, яке має досить конкретний вимір — залишені могили . Усе втрачено — меблі, квартири, бу-динки тощо, але могили залишились. Для всіх людей дуже болючим є позбавлення місця, де власним батькам, родичам можна запа-лити свічку. Це велика травма для значної кількості поляків, чим спричинені сентиментальні поїздки в Україну, Білорусь, Литву.

Усі ці виїзди, контакти були надзвичайно важливими для зла-му бар’єрів, недовіри, образи, які зокрема впродовж Другої сві-тової війни виникли передовсім між поляками та українцями, менше — між поляками та литовцями і найменше — між поляка-ми та білорусами . Ясна річ, це було пов’язано зі злочинами, яких вчиняли ОУН-УПА і ті українські селяни, яких змушували брати участь у вбивствах . Це травма, яка є в обох сторін, через що кон-такти польсько-українські характеризуються сильною напругою, стигмою з минулого . Це те, що тяжіє над нашою історією і спри-чиняється до того, що складно зустрічатися, розумітися .

Водночас останні двадцять з гаком років — це доказ того, що в тисяч литовців, білорусів, українців, росіян, які приїжджали до


Польщі або з метою щось продати, або попрацювати, відвідати визначні місця і т . ін ., і в тисяч поляків, які їздили туди, підтри-мували дуже багато контактів, знайомств, з’явилися друзі, сім’ї .

На мою думку, цей величезний рух найбільше зробив для нормалізації стосунків між українцями, поляками, росіянами, білорусами, литовцями . Коли люди зустрічаються, завжди ви-йде щось добре .

Навіть якщо це є трохи нерівноправна зустріч, бо поляки їдуть працювати на Захід, а до цього часу українки, білоруски, литовки приїжджають сюди працювати, доглядати дітей, старих людей, хворих, прибирати тощо . Коли немає роботи, то їдуть туди, де вона є . Це спричинило фантастичну кількість контактів, зменшення емоційної напруги .

Пам’ять українців, білорусів, литовців, росіян, євреїв, німців, поляків є різна . Кожен пам’ятає те, що йому близьке з погляду мови й культури . Поляки, які жили на Кресах, значно менше знали про те, що діялося всередині української, білоруської, ли-товської, єврейської громад . — Але все-таки вони контактували між собою. — Так, і дуже активно . Проблема полягає в тому, що дуже склад-но з позиції сучасного представника певної з тих націй підняти-ся над однонаціональною точкою зору і звернути увагу на те, що поруч жили ті й інші . Але зібрання таких цеглинок разом пока-зує, що на тих землях нічого не є простим, одновимірним .

В Європі упродовж ХХ століття дійшло до сильних етнічних чисток, внаслідок яких багатонаціональне, багатокультурне, ба-гаторелігійне суспільство раптово стало гомогенним . Поляки живуть поруч з поляками, українці — з українцями і т . д . — Може, Європейський Союз є спробою відновити таку форму співжиття народів? — Я колись зробив успішну мультимедійну презентацію, яку на-звав так: «Кресовий тигель націй, релігій і культур… або Тут Унія вже була», аби підкреслити, що в цій частині Європи відбувалися дуже цікаві процеси, коли представники різних націй, релігій і куль-тур на практиці вчилися жити разом. Іноді вони були змушені до


цього, це не виникало з любові одного до іншого, але так складало-ся життя і треба було знаходити практичні вирішення.

Моя мама ходила до польської школи під Львовом і там мала відвідувати обов’язкові заняття з української мови . До війни принцип був такий: там, де українці становили більшість, поль-ські діти мали вчити українську . Колись від українців я почув, що це неможливо, але так було . Це досить просте вирішення проблеми, як порозумітися із сусідами . Сьогодні важко навіть собі це уявити, аби в якійсь європейській країні, навіть якщо певна група утворює більшість, громадяни цієї країни мали можливість вивчити мову цієї групи . Колись це функціонувало в цікавий спосіб . — Та нам відомі і сумні сторінки такого співжиття. — Часто ми дивимося на історію тих земель крізь призму дра-матичних подій Другої світової війни, коли вони спливли кров’ю, коли злість оприявнилася, коли у демонів розв’язалися руки (війна завжди цьому сприяє), коли люди дичавіли . Крізь призму Голокосту, етнічних чисток, злочинів над поляками, вза-ємних вбивств etc . З-під цього дуже важко витягнути й побачи-ти довгий часовий проміжок, коли все там функціонувало у від-носній рівновазі . Відносній . Бо на це все треба ще накласти дуже травматичний поділ — економічний . Мусимо визнати, що ан-тагонізм польсько-литовський і навпаки, польсько-український і навпаки, польсько-білоруський і навпаки закорінений зна-чною мірою у матеріальних відмінностях . Найчастіше поляки були там власниками полів, палаців, замків тощо . Село було бі-лоруське, українське, литовське, хоча були й польські села, були й змішані . Тож такі відмінності призводили, особливо, де кон-такти міжлюдські складалися не в найкращий спосіб, до серйоз-ної напруги між власниками маєтків і селянами . Бачимо при-клади й іншого ставлення, так би мовити сучасного, відкритого, приязного .

Українсько-єврейські стосунки також великою мірою мали економічне підґрунтя: експлуатація, спекуляція, звинувачен-ня в тому, що багаті за допомогою бідних збагачуються і т . д .


У міжвоєнне двадцятиліття майже всі полонини Чорногори не належали гуцулам, які, своєю чергою, мусили щороку платити за право вилову риб у річках і право випасу овець на пагорбах, що належали євреям або полякам . Річки викупили, приватизу-вали . Це був хижий капіталізм, який призвів до того, що еконо-мічно слабша верства, яку представляли гуцули, втратила владу . Схоже це на історію індіанців у Сполучених Штатах . Я колись використав таке порівняння, то присутні фиркнули, позбавили честі й віри . Приходить біла людина і тих корінних мешканців доводить до крайньої бідноти . На Гуцульщині подібна історія: гуцули під кінець ХІХ — початок ХХ ст . опинилися в страшній ситуації через те, що вже не були власниками земель, на яких жили . Це призводило до напруги, яка вивільнилася зі страшною силою в часи Другої світової війни: використовуючи ситуацію, допоможемо німцям вигнати євреїв і таким чином повернемо собі землі . — Мартін Поллак у своїх творах пише, що і серед самих євреїв панувало страшне убозтво. — Так, він має рацію . Диференціація — від дуже багатих євреїв до несамовито бідних у єврейських штетлях — серед окремих спільнот була величезною — і це теж цікаво . Це ще випливало з царських указів ХІХ ст ., коли царська Росія впровадила спе-ціальні регуляції стосовно територій розселення євреїв: по-перше, їм не дозволяли жити в селі, тобто не те, щоб вони не хотіли господарювати на землі, їм не дозволяли, по-друге, було впроваджено зону, на якій євреям не можна було жити, лише в західних губерніях, які зайняла Росія після поділів Польщі: від Каунаса через Мінщину, Волинь до Поділля . У ХІХ столітті було реалізовано виселення євреїв, котрі мешкали в Московській, Санкт-Петербурзькій губерніях тощо, до зазначених територій . У результаті, величезні маси євреїв зосередились на досить вузь-кій смузі. Навіщо? Відома політика царської Росії: divide et impe-ra — розділяй і володарюй, аби довести до конфронтації народи, аби виникло протистояння між поляками та євреями. Коли поль-ська зубожіла шляхта мала конкурувати з євреями, автоматично


виникали конфлікти. Так само, як між білорусами, українцями, ли-товцями. Бо на маленькому просторі треба всім знайти для себе можливості прожити. — Звідси бере початок еміграція до Америки? — Так, велика еміграція євреїв з тих територій до Сполучених Штатів з к . ХІХ століття і до Першої світової війни . І це також елементи мозаїки, про які ми сьогодні забуваємо . Це нечува-но цікавий і складний образ, водночас неоднозначний . Бачимо толерантність, повагу до релігії іншого . У багатьох історичних, соціологічних дослідженнях показано, що поляки з Кресів були великою мірою більш толерантні, ніж поляки з центральної Польщі, бо вони щодня жили там у багатокультурному і багато-вимірному світі . У школі в класі вчилися діти п’яти-шести наці-ональностей: німці, росіяни, українці, білоруси, литовці, караїми, цигани і т. д. Отже, ще в дитинстві відбувалася зустріч з понят-тям «іншості»: інший одяг, інші свята (у когось Ханука, у когось Йордан, у когось Пастерка), інші традиції вдома. Це ситуація, яка дуже відрізняється від сучасної: якщо Різдво Христове, то всі його святкують, немає іншого свята, яке би також так святкува-ли, Йордан також для всіх, бо іншого немає .

Тому ми постійно під час зустрічей, у нещодавно виданому аль-бомі намагаємося показати, що той світ, світ Кресів, сучасної Литви, Білорусі, України, — це був цікавий полігон пошуку способів співжиття. Мало звертають увагу на цей момент, оскільки біль-шість концентрується на конфлікті . — Як розумію, загалом метою видання альбому, організації зустрічей є порозуміння із сусідами? — Так, усе правильно . У світі Кресів функціонували поруч кіль-канадцять різних мов, національностей, іноді досить нечисленних (караїми, наприклад, жили в Галичі, Луцьку, Новогрудщині). Зага-лом на тих землях бачимо мозаїку. Тому, коли показуємо пано-раму Станіславова, то показуємо листування багатьма мовами, бо місто було багатонаціональним, багатокультурним. На одній з фотографій Станіславова на першому плані стоїть пам’ятник А. Міцкевича, будинок «Сокола», далі синагога, вірменська церква,


греко-католицька, католицький костел, лютеранський. На одно-му зображенні видно, яке це місто.

Аби зрозуміти тогочасне життя на тих землях, треба на-магатися дивитися на всіх. Це дуже складне завдання . Коли я готуюся до презентації, то найлегше мені читати польську лі-тературу, іноді англійську, російську . Українську мову мені важ-че розуміти, бо її не вивчав . До того ж, українських книжок на польському ринку є відносно мало, а я хотів би прочитати деякі . Так само і в Україні щодо польських книжок . Ще гірша ситуація з єврейською літературою, бо вона вся написана в їдиш, а по-тім — на івриті . І як стати мудрецем?

Якщо подивитися на тих, хто вижив після Волинської різани-ни, на Поділлі чи Львівщині, з одного боку є українці, які при-ходять і вбивають, а з другого — є українці, які переховують і які гинуть, дякуючи яким ті поляки вижили . Такі українці мали від-вагу і просто вважали, що це їхній обов’язок . Сотні, тисячі вря-тованих українцями . Ми маємо до себе велику претензію за те, що досить мало зробили, аби віддати належне цим людям . Тіль-ки зараз думають про це . Євреї нагороджують відомою медаллю «Праведник народів світу», а поляки цього не зробили, але маємо зробити, тому що багато чим завдячуємо праведним українцям, білорусам, росіянам, литовцям, німцям, румунам, угорцям — ти-сячі людей допомагали нам у роки Другої світової війни, а ми їм не віддячили. — Чи Ви співпрацюєте з українськими інституціями, приват-ними особами? — Низка польських інституцій співпрацює, є багато наукових контактів, бо найлегше почати таку співпрацю, аби дошукатися правди, не підгодовувати себе ідеологією . Бачимо доволі пози-тивні результати: публікації, видання, зустрічі . Хоча далі це кра-пля в морі, треба значно більше й активніше співпрацювати за умови невтручання політики . На жаль, особливо в Західній Укра-їні, національно-соціалістичні тенденції, націоналістичні дуже часто накладають свою тінь і унеможливлюють діалог, відкриту розмову.


КАРТА, незалежна громадська організація, яка займаєть-ся документацією новітньої історії Польщі, була співініціато-ром і співорганізатором циклу десяти польсько-українських конференцій, які називалися «Складні питання», під час яких збиралися польські й українські історики, представники комба-тантів — Армія Крайова і ОУН-УПА — аби дійти хоча би наймен-шого спільного знаменника принаймні щодо фактів . Після кож-ної зустрічі видавали протоколи примирення . На жаль, кілька років тому українська сторона відмовилася від участі, а те, до чого дійшли згоди, сьогодні на Західній Україні відкинули . Тоб-то бачу певний регрес, частково через діяльність об’єднання «Сво-бода», але не тільки, також через певні кола, які вирішили збуду-вати історію на етосі ОУН-УПА. Тому ускладнилася міжнародна співпраця. — А чи Ви співпрацюєте з українськими колегами? — Я — сам, я не маю таких можливостей, але хотілося би . Я на-магаюся щось робити, але існує кілька обмежень: перше — фі-нансове (треба мати кошти, аби запрошувати гостей з-за кордо-ну), ми не є науковою інституцією, займаємося поширенням знань, тому наукові ґранти нам майже недоступні; друге — ми є інсти-туцією культури, яку фінансує місто, тому Варшавська влада очі-кує від нас діяльності, спрямованої передовсім на варшав’ян, тому складно «вийти поза межі столиці».

Якщо хтось звідти приїжджає, то ми намагаємося організо-вувати якісь зустрічі, діалоги . Минулого року ми організовували зустріч про Київ . Пані Олена Бетлій і пані Катерина Диса з Києва брали в ній участь . Ішлося про дореволюційний Київ, зокрема про поляків у ньому, яких там було понад 10 % мешканців, і роль, яку відігравали . Дуже цікаве дослідження .

Ми також показуємо фільми про Креси . На жаль, поки не вда-лося українських фільмів показати через, знову ж таки, фінан-сові питання . Навіть якщо вони показують іншу перспективу, то це потрібно . Я мрію про показ фільмів на тему Кресів — поль-ських, українських, білоруських, литовських, російських, ні-мецьких, єврейських тощо .


Я намагаюся замовляти українські книжки, переглядати інтернет-сторінки, аби під час презентацій показувати і сучасну Україну . Ми досить мало знаємо про Україну, про наших сусідів, про польські сліди там . — Чого тогочасне життя на Кресах може нас навчити? — Моя улюблена цитата з романа Анджея Кчука («Атлантида» і «Земля обітована»), який походив з Дрогобича, писав про світ Галичини, звучить так: «Живим — дай, Боже, здоров’я, померлим — дай вічний спокій і світлу пам’ять за те, що по-своєму любили цю землю. Поляк хотів показати в ній польськість, русин — її русь-кість, а єврей — її єврейськість. І що є винятковим у морі ненави-сті, яке пізніше сталося, що ці речі та справи не конфліктували, а доповнювали себе. Таке може справити тільки чиста любов, бо люди там завжди ділилися на друзів, знайомих і незнайомих. Не-знайомий був передовсім людиною, ще до того, як був поляком, українцем, євреєм чи німцем».

Це урок з тих земель і з того часу, це така формула співжиття, бо важливою є людина . — Дякую за розмову!

Розмовляла Ірина Ковальчук


Проблема акультурації поняття «креси»: варіанти саморедакторської стратегії

Дослідники польсько-українського пограниччя чи навіть шир-ше — польсько-українських відносин або перекладачі з поль-ської мови дедалі частіше натрапляють на термін «креси» . На перший погляд це слово нічого не приховує, і можна легко дати собі з ним раду . Однак, це не зовсім так . Кожен мусить бути вправним саморедактором, тобто володіти вмінням усувати всі непевності та суперечливі моменти, що виникають у тексті, для полегшеного сприйняття, зокрема це стосується питань акуль-турації понять іншої національної культури .

«Креси»1 (пол . «kres» — межа, границя, кінець, край) — по-няття, що вперше з’явилося у ІІ половині ХІХ ст . у творах поль-ського поета Вінценти Поля, зокрема в поемі «Могорт»,2 та швидко закоренилося в польській літературі й публіцистиці,

1 В оригінальній, себто польськомовній, літературі завжди пишуть Kresy.

2 Події поеми відбуваються невдовзі після «уманської різні», на Правобереж-ній Україні, на тодішньому пограниччі Польської корони та Кримського хан-ства.

45Проблема акультурації поняття «креси»

Олена Коваленко

Східноєвропейські студії,Варшавський університет


позначаючи території на схід від Вільна та Львова, котрі на-прикінці XVIII ст . належали до Речі Посполитої . У відродженій міжвоєнній Польщі офіційна назва «Східні Креси» стосувалася заселених українцями, білорусами й литовцями територій, що повністю або частково були розташовані на схід від т .зв . лінії Керзона, тобто Львівського, Тернопільського, Станіславівсько-го, Волинського, Поліського, Білостоцького, Віленського і Ново-гродського воєводств .3

Починаючи з 1990-х, тема «кресів» стає наскрізною в пу-блікаціях та програмах різних конференцій, що піднімають питання міфу, пограниччя, тотожності, багатокультурності, міжкультурного діалогу, локальності, ідентичності тощо . Зна-чного поширення набув цей дискурс і в інтернет-просторі: існує кілька польських сайтів, присвячених «кресовій» про-блематиці (http://www .kresy .pl, http://www .kresy .co .uk ) . Восени 2006 року міська рада Варшави створила Кресовий інститут,4 завданням якого було «дослідження та документація поль-ської присутності на так званих Східних Кресах, тобто на українських, білоруських і надбалтійських територіях, які в минулому належали до Речі Посполитої» .5 Однак після зміни влади інститут вирішили ліквідувати в червні 2009 року, проте з’ясувати його подальшу долю нам не вдалося .

Про розробленість теми «кресів» свідчить і активний слово-творчий потенціал лексеми . Наразі маємо: «кресовий», «кре-софільський», «кресовість», «кресознавство», «кресов’яки» (населення «кресів»), «кресовики» (дослідники, що працю-

3 Гаврилюк Ю. ТУТ «КРЕСИ», ТАМ — «ЗАКЕРЗОННЯ»… // Форум націй. — № 06/61, 2007. — Електронний доступ: http://forumn.kiev.ua/6-61-07/61-03.htm. — Дата доступу — 14.04.2011 р.

4 Пол. Stowarzyszenie Instytut Kresowy Rzeczpospolitej.

5 Гаврилюк Ю. ТУТ «КРЕСИ», ТАМ — «ЗАКЕРЗОННЯ»… // Форум націй. — № 06/61, 2007. — Електронний доступ: http://forumn.kiev.ua/6-61-07/61-03.htm. — Дата доступу — 14.04.2011 р.


ють у парадигмі «кресофільства») .6 Таким чином, польський «кресовий» дискурс уже сформував узвичаєну мову, усталені образи, стереотипи, стиль науково-популярних і наукових об-говорень .

Працюючи з текстами відповідної тематики, дослідник має відповісти на два питання стосовно «кресів» . Перше спричи-нене очевидною нез’ясованістю правописного аспекту яви-ща . Чи має автор у процесі роботи з текстом вибір, як писати: з великої чи малої літери, в лапках чи без? І чи правильним є тільки один варіант? В українськомовних працях «кресової» тематики (у тому числі й у перекладних, здебільшого з поль-ської мови) натрапляємо на різні варіанти написання . Проте для вирішення правописного моменту, слід з’ясувати питання про походження, значення та особливості функціонування по-няття, чи то пак, концепту «креси» в полоністиці . Отже, друге питання, власне, й стосується поняття загалом . Про що йдеть-ся, коли говорять «креси»: про уявлення, поняття, фікцію, іде-ологему, міф або ж просто про пограниччя? Сприйняття «кре-сів» у польському та українському культурному й науковому середовищах майже діаметрально протилежне . «Кресовість», «кресознавство» зарезервовані за поляками, тому рідко в цій галузі можна побачити активних дослідників з Литви, Білору-сі, України . Однак філологія покликана спростовувати закиди й історичні неточності, спричинені надто сильним тяжінням поняття «креси» до польського національного та державного міфологічного дискурсу .

«Креси» як концепт

Про те, що «креси» для поляків є більш ніж терміном на по-значення прикордонних територій, що певний час перебували у складі Польської держави, можна переконатися на прикладі

6 Іван Мищак. Сучасна українська та польська історіографії про волинську тра-гедію 1943 року.


багатьох наукових і публіцистичних праць польських та укра-їнських дослідників . Поняття «креси» належить до більш осяжного образу й думки, воно радше набуває своєрідно-го міфотворчого характеру й суттєво впливає на суспільно-політичний стан польської спільноти . Мову документів при вивченні «кресів» завжди заглушує необґрунтована сила дис-курсу, тому на «креси» в полоністиці дивляться лише під од-ним кутом зору — коли в них вбачають щось суто польське, але втрачене, щось таке, що «ex definitione ушляхетнює кожного, хто про це говорить» .7 Водночас найменша критика усталеного поняття «кресів» наражається на гостру реакцію чи навіть на звинувачення в національній зраді .

Дослідник проблематики польсько-українського погранич-чя Станіслав Ульяш, наприклад, пише: «На сьогоднішній день Креси є феноменом, культурною категорією . Це означає, що вони проявляються у символічному, сублімованому просторі та означають певний стан свідомості, тип вразливості та уяв-лення, інакше кажучи, світосприйняття» .8

«Кресовий» дискурс — це специфічний підхід у ставленні до пограниччя, його суспільних та культурних відмінностей із соціокультурним контекстом центральних регіонів . Поль-ський «кресовий» дискурс» визначають:

1. Ідеалізація мультикультурності, в центрі якої перебуває Польща, як засіб і єдиний ключ до розуміння світу «кресів» у його цілісності;

2. Ухилення від справжнього, реального контакту з іншим (не-поляком) на території «кресів», здійснення цього контакту

7 Бакула Б. Креси без узаємних викреслювань // Критика, число 1–2 (147–148). — Електронний доступ: http://krytyka.com/cms/upload/Okremi_statti/2010/2010-01-02/16-22-2010_1-2.pdf. — Дата доступу — 28.03.2011 року.

8 Uliasz S. Literatura Kresów. Kresy literatury. Fenomen Kresów Wschodnich w literaturze polskiej dwudziestolecia międzywojennego. — Rzeszów, 1994. — S 22.


через паркан позірного діалогу, тобто такого діалогу, що, по суті, є монологом панівної польськості;

3. «Кресовість» як позірний плюралізм, зосереджений нав коло найважливішої цінності, що нею є польська культура;

4. Полонізація культурної різнорідності пограниччя і кресів .9

Більшість дослідників мимовільно полонізує полікультур-ну перспективу «кресів» чи пограниччя . «Кресознавство» — це своєрідний польський спосіб домінувати, реструктуризувати та повернути втрачену владу на «кресах», символічно утвер-дити її в колективній польській пам’яті .

Боґуслав Бакула, польський літературознавець, славіст та публіцист, наголошує на винятковій ролі літератури у фор-муванні поняття «креси» . «Головним дискурсом, що заступив знання джерел про «креси» в польській публічній думці про-тягом щонайменше останніх ста років, був літературний ви-мисел, який мітологізував дійсність, витісняючи раціональну історичну оцінку, особливо в часи поділів, а потім — кому-ністичного ізоляціонізму, створюючи мітологію втраченої вітчизни, страждання, жертовності, уявлення про причини непорозумінь» .10 Надто великим є вплив літератури, адже ба-гато визначних письменників походять із «кресів», серед них: Адам Міцкевич, Северин Гощинський, Юліуш Словацький, Зигмунд Гаупт, Ярослав Івашкевич та інші .

Правописна проблема

Як бачимо, концепт «креси» та дискурс, що його творить цей концепт у полоністиці, є зараз актуальним . Відтак, проблема

9 Подано за Бакула Б. Креси без узаємних викреслювань // Критика, число 1–2 (147–148). — Електронний доступ: http://krytyka.com/cms/upload/Okremi_statti/2010/2010-01-02/16-22-2010_1-2.pdf. — Дата доступу — 28.03.2011 року.

10 Там само.


«кресів» і пограниччя вимагає відповідної наукової мови в Україні, що насамперед стосується головного поняття — «креси» . Читаючи українськомовні праці, натрапляємо на різне написання, котре часом є виявом ставлення автора до розглядуваної проблеми, а часом можливою помилкою при перекладі . Отож, перед автором постає питання: писати КРЕ-СИ з великої чи з малої літери, в лапках чи без?

Варіант написання з великої літери варто відкинути, адже в полоністиці існує також поняття т . зв . Західних кресів, яке використовують в історичному контексті на позначення захід-ної частини Речі Посполитої, котру після поділів Польщі було приєднано до Пруссії .11 Таким чином, лише атрибут (Східні чи Західні) вказує на специфікацію поняття «креси» як геогра-фічної назви, хай навіть неофіційної . Тому доцільніше писа-ти з малої літери, вказуючи тим самим лише на тип території . Олексій Сухомлинов у розвідці «Амбівалентність поняття по-граниччя (на прикладі Кресів)»12 пропонує писати Креси, за-уважуючи, що «південно-східні Креси треба вивчати, але без прикметника польські» . Дозволимо собі не погодитися з авто-ром у доцільності такого підходу, адже прикметник «польські» іманентно закладений у поняття «креси» (у чому впевнилися, з’ясовуючи особливості цього концепту) .

Інше питання стосується лапок . Написанням без лапок по-слуговується, зокрема, львівський літературознавець Євген Нахлик .13 На таку саму практику натрапляємо у статті Добро-

11 Назва «Західні креси» стосується регіонів Східної Померанії (або Західної Пруссії), Великопольщі (провінції Позен), Вармії, а іноді і сходу Верхньої Сіле-зії (Катовіце).

12 Сухомлинов О. Амбівалентність поняття пограниччя (на прикладі Кресів) // Київські полоністичні студії. Європейський вимір української полоністики. — Том ІХ. — Київ, 2007. — С. 301–308.

13 Nachlik Y. Głosy w dyskusji // Kresy — pojęcie i rzeczywistoś / Pod red. K. Hand-ke. — Warszawa, 1997. — 330 s.;


хни Даберт «Українські мотиви в польському кіно»14 (втім, статтю перекладено з польської, тому припускаємо, що пере-кладачка Ірина Мацевко «пішла» за польськомовним текстом і, відповідно, залишила написання без лапок) . Дуже слушною є пропозиція Боґулава Бакули, котрий пише так: «Слово «кре-си» беру в лапки, бо свідомий того, що давніші, а надто тепе-рішні мешканці цього простору не бажають бути польськими «кресами» в жодному зі значень, що їх вкладають у це слово поляки, — а отже, воно політично некоректне й окреслює тип стосунків, який може бути сприйнятий як символічний поль-ський колоніялізм . У часи надчутливости до питань історії, ідентичности, етнічної, культурної та політичної окреміш-ности цей чинник значно охолоджує прагматичний діялог» . Тобто написання «креси» є найбільш політично коректним і не порушує прав сучасного населення «кресових» земель на-лежати, хай навіть у дискурсивному полі, до народу тієї краї-ни, у якій вони мешкають, а не до національно невизначених «кресов’яків» .

Ще одна проблема — співвідношення понять «креси» й «по-граниччя» . Чи вони можуть бути взаємозамінними, в яких випадках? Проблематика «кресів», очевидно, пов’язана з про-блематикою етнічно-культурного пограниччя . Відмінність між ними полягає в тому, що «креси» зазвичай трактують як явище колективної пам’яті, передусім національної, натомість термін «пограниччя» є нейтральним і таких асоціацій не по-роджує . Кожне пограниччя може сьогодні стати «кресами», отримавши певну «дозу» ідеологічності, що надає йому додат-кової ваги . Як пише Боґуслав Бакула: «…ідеологізація надає «кресам» парадоксальної властивости: пограниччя є спільним (так би мовити, багатонаціональним), а «креси» — суто поль-ськими («польські креси», «наші креси», «утрачені креси»), бо належать тільки польському домініонові, навіть якщо сьогодні

14 Даберт Д. «Українські мотиви в польському кіно» // «Проблеми слов’янознавства». — Вип.52. — 2002. — С.118–124.


присутність на них є лише символічна» .15 Креси, на противагу пограниччю, не визнаються кресами обома сторонами .16

Комплекс питань, пов’язаних із активним у сьогоднішній науковій царині в Польщі використанням поняття «креси», розкриває суть самого поняття, що полягає в превалюванні ідеологічних над аксіологічними компонентами . Отже, піс-ля проведеного правописного аналізу, найприйнятнішою ви-дається стретегія написання «креси» в лапках і з маленької літери, адже йдеться насамперед про важливий для поляків концепт, який, втім, для українців є загальною назвою на по-значення прикордонної території . Однак, наприкінці наве-демо цікаву пропозицію Боґуслава Бакули: «Я розрізняв би «креси» як форму польської ідеологізації минулого і Креси як мультикультурну, рівноправну форму співіснування наро-дів на теренах колишньої I Речі Посполитої, а потім — на сти-ку держав, народів, перемішаних у XIX i першій половині XX століття» .17 Однак, з огляду на ідеологізованість сучасного ета-пу розвитку «кресового» дискурсу реалізацію цієї пропозиції відкладено на невизначений час .


16 Kwaśniewski K. Społeczne rozumienie relacji kresów i terytorium narodowego // Kresy — pojęcie i rzeczywistość. — Warszawa, 1997. — S. 80.



Польща та Чехія — одна сім’я на подвір’ї Євросоюзу?Травень 2004 року приніс Європейському Союзу десять нових членів, сім з яких належали до колишнього «радянського бло-ку» . Як наслідок — ЄС виріс майже вдвічі . Усім було зрозуміло, що таке суттєве збільшення кількості держав серйозно усклад-нить життя Союзу, особливо там, де процедура прийняття рішень вимагає одностайності .1 Було опубліковано сотні на-укових і публіцистичних аналізів-прогнозів поведінки нових членів ЄС . Зважаючи на те, що абсолютна більшість з них на-лежить до категорії так званих «малих» держав, як у прямому, так і в переносному значенні слова, більшість аналітиків пе-редбачали, що діяти вони будуть разом, просуваючи спільні інтереси . Зазвичай «малі» країни-члени ЄС, не маючи достат-ньої політичної ваги, або просто вибирають пасивну позицію і в союзі з «великими» державами намагаються задовольняти свої інтереси, насолоджуючись перевагами від членства в ЄС, або в рідкісних випадках блокують ті рішення, які суперечать їхнім національним інтересам . Унікальність ситуації цього

1 Загалом в ЄС існує неписаний закон, за яким рішення зазвичай приймають тільки, якщо всі сторони задоволені.

53Польща та Чехія — одна сім’я на подвір’ї Євросоюзу


Ліля Ревак

Association for International Affairs у Празі

разу полягала в тому, що нових країн було достатньо, аби разом лобіювати свої позиції навіть без допомоги «великих» держав (без фанатизму, звісно) . Такими новими союзами стали Балтій-ські країни і Вишеградська четвірка . Не слід забувати й того, що практично жодна з країн окрім Польщі, Чехії та Литви не мала особливих амбіцій в ЄС . Країни Вишеградської четвірки на чолі з Польщею і Чехією свою «нішу» вбачали в співпраці зі «Східни-ми сусідами» ЄС, розбудові там демократії та підтримці прав людини, про що вони заявили ще до вступу, тому і тут великих сюрпризів ніхто не чекав . Передбачали, що особливо тісно співп-рацюватимуть Польща і Чехія, чиї позиції щодо більшості пи-тань мало в чому відрізнятимуться . Що ж ми бачимо в реальнос-ті майже вісім років опісля етапу найбільшого розширення ЄС?

Шлях «Назад у Європу»

Після розпаду Радянського Союзу країни Центрально-Східної Європи опинилися в складній геополітичній ситуації . Водночас вони нарешті отримали шанс, якого чекали десятиліттями, — проводити власну зовнішню політику і «повернутися» до Євро-пи . Таким чином тепер їх об’єднувала спільна зовнішньополі-тична ціль — євроінтеграція як захист від «московської агресії» .

У західному політичному середовищі Польщу, Угорщину та Чехословаччину з самого початку сприймали як практично єдине ціле, передовсім через їхнє спільне минуле . Ще Збігнєв Бжезінський у 1992 році підкреслив особливу роль майбутньої Вишеградської четвірки та її важливість для Заходу,2 закрі-плюючи таким чином уявлення про них як окрему групу . Зре-штою, за звичкою, мати справу з кількома пострадянськими країнами «в одному пакеті» було значно легше, ніж намагатися розібратися в реаліях кожної з них зокрема .

2 Brzeziński, Z. (1992, January 3rd). The West Adrift: Vision in Search of a Strategy, The Washington Post. http://www.visegradgroup.eu/the-visegrad-book/brzezinski-zbygniew-the

54 Спостереження › Польський досвід

Своєю чергою, через тісну співпрацю одне з одним, Поль-ща, Угорщина і тоді ще Чехословаччина сподівалися при-швидшити процес свого вступу до ЄС . Колишні дисиденти, які прийшли до влади в цих країнах, були давно знайомі між со-бою і готові співпрацювати у тепер вже незалежних країнах . А якщо врахувати ще й те, наскільки попереду ці держави були в економічному розвитку порівняно з іншими пострадянськи-ми країнами, то абсолютно логічним видається створення Ви-шеградської групи,3 покликаної передовсім наблизити втілен-ня в життя давньої «Євро-мрії» і сприяти усуненню «штучного поділу Європи» .

Але таке логічне, на перший погляд, об’єднання… зовсім не означало відсутності проблем усередині групи . Попри тісні іс-торичні та культурні зв’язки, Польща, Угорщина та Чехосло-ваччина не раз бували по різні боки барикад, як-то було під час світових воєн, і мали багато невирішених, хоч і приспаних, конфліктних ситуацій . Економічний розвиток цих країн різ-нився, як і їхні короткотермінові економічні інтереси . Відріз-нялися й погляди на те, як має виглядати нове утворення, і на-скільки тісною має бути співпраця .4 Самі країни Вишеграду і тепер визнають, що їхня співпраця — це виклик, і будь-який успіх — це досягнення, що підтверджує можливість існування такого роду організацій .5

Першим серйозним випробуванням для Вишеградської гру-пи став розпад Чехословаччини . Антиєвропейські популіст-ські погляди тодішнього словацького прем’єр-міністра Вла-діміра Мечара викликали непорозуміння серед країн-членів та спричинили «євроізоляцію» Словаччини . Своєю чергою,

3 Декларацію про співпрацю між Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною про спільний шлях до євроінтеграції було підписано у Вишеграді 15 лютого 1991 року.

4 Bielecki, J. K. (2006). Through Visegrad to the West // In The Visegrad Group — a Central European Constellation. — P. 32.

5 З офіційного сайту Вишеградської групи.


тодішній прем’єр-міністр Чехії — Вацлав Клаус (тепер прези-дент) — взагалі не бачив сенсу в такого роду співпраці й висту-пав за досягнення особистих інтересів поодинці, бо боявся, що утворення нового союзу стане перешкодою на шляху євроін-теграції . Зрештою, розпад Чехословаччини негативно вплинув на співпрацю загалом, яка відтепер зосередилася в основно-му на економічних питаннях, як-то митні бар’єри та створен-ня Вишеградського фонду . Країни Вишеградської групи також постійно боролися за першість в об’єднанні .

Події другої половини 90-х років довели важливість співп-раці в межах Вишеграду . Індикатором цього стала амери-канська ідея створення Партнерства заради Миру, що в пер-спективі мало бути альтернативою членства в НАТО . Таким чином, країни Вишеграду змушені були разом переконати країн-членів НАТО прийняти їх, а відтак і надати перспективу членства Словаччині, яка страждала від наслідків правління Мечара .6 Досвід співпраці на шляху до НАТО виявився дуже корисним і коли справа дійшла до членства в ЄС .

Таким чином, Вишеградську четвірку дедалі частіше роз-глядали як одне ціле і приймати в ЄС їх також збиралися «па-кетом», як свого часу Португалію з Іспанією .7 Відмінності між ними ігнорували, і після вступу від них не чекали надто ак-тивної позиції в ЄС і просування спільних інтересів, як це ро-блять «малі» країни-члени ЄС .8 Особливо багато надій у цьому плані, як було зазначено вище, покладали на Польщу та Чехію, яких розглядали як ледь не братні держави й очевидних ліде-рів групи .

6 Ananicz, A. (2006). From the Anti-Communist Underground to NATO and the EU // In The Visegrad Group — a Central European Constellation. — Р. 29–30.

7 Не дивно, що коли Польща відставала в проведенні реформ необхідних для приєднання до ЄС, це викликало незадоволення в інших членів «четвірки».

8 Вишеградську четвірку не рідко порівнювали з країнами Бенелюксу. 2003 року було створено «V4Benelux Taskforce», періодично проводяться зустрічі пред-ставників обох угруповань.


Once dreams come true

Настав 2004 рік, який приніс здійснення мрій на захід від Укра-їни . З травня того року країни Вишеградської четвірки стали пов ноцінними членами європейської спільноти, країнами Єв-ропейського Союзу .

Це поставило їхню зовнішню політику в складне становище . Мети, заради якої вона існувала останні 15 років, було досяг-нуто . Виникла потреба в нових зовнішньополітичних програ-мах і цілях . Більше того, треба було знайти своє місце, свою «нішу» в ЄС, щоб не перетворитися на пасивного гравця, який не має жодного впливу і до якого ніхто не прислухається, не стати громадянами «другого сорту» . Тому, коли вишеградські країни повернули свої голови на Схід, це ні в кого не виклика-ло здивування . Вишеградська четвірка оголосила своєю метою пропагувати культурні, освітні, наукові цінності, підтримува-ти і зміцнювати стабільність у регіоні . І тут Польща з Чехією виявилися лідерами .9

Зі вступом до ЄС постало питання майбутнього Вишеград-ської групи, саму необхідність її існування було поставлено під сумнів, особливо зваживши на те, що, на відміну від країн Бенілюксу, державам Вишеграду бракує внутрішньої єдності . Та все ж таки їм вдавалося підтримувати більш-менш спільні позиції, що вже краще, ніж якби кожен тягнув ковдру на себе . На додачу, якщо станом на 2004 рік країни четвірки були на приблизно однаковому рівні економічного розвитку, то після приєднання до ЄС кожна з них пішла своїм шляхом . Економіч-на криза останніх років також підсилила їхні розбіжності, як наслідок — пріоритети в кожного тепер свої .10

9 Апогеєм такої співпраці виявилася інавгурація з ініціативи Польщі та Швеції проекту Східного Партнерства в травні 2009 року в Празі під час головування Чехії в Європейській Раді.

10 Очевидно, найбільше тут виділяється Словаччина, яка 2009 року приєдналася до Єврозони.


Негаразди у «Вишеградській сім’ї» не дивували нікого в межах «четвірки» . Різниця полягала лише в тому, що інші члени ЄС нарешті почали потроху розуміти, що Чехія — це да-леко не те саме, що Польща, і кожна з них має, а головне — хоче мати, свій окремий голос . Першим серйозним сигналом для ЄС була відмова чеського президента Вацлава Клауса підписати конституційний договір у жовтні 2004, а потім і відмова уряду провести референдум щодо Європейської конституції в 2006 .

Сьогодні ж ми стали свідками того, як чеський уряд разом з Великою Британією (від якої ніхто нічого іншого й не че-кав) відмовився підписати Фіскальний пакт, який передбачає штрафи для тих держав, які не дотримуватимуться бюджет-ної дисципліни (один з заходів боротьби із кризою Єврозони) . Польща і Чехія мають абсолютно різні позиції щодо нового Ба-гаторічного Фінансового Плану11 ЄС на 2014–2020 роки . У той час як Польща підтримує збільшення бюджету ЄС, Чехія висту-пає категорично проти . На відміну від Чехії, Польща заохочує посилення так званої «політики згуртування» (cohesion policy) . Чехи ж подекуди вже говорять і про те, що не будуть вступати в Єврозону . Якщо Польща таки справді усі ці роки принаймні намагалася втілювати свої «східні амбіції», то чехів постійно критикують за пасивну позицію . Такий стан справ також по-значається і на діяльності Вишеградської групи, де чехи голо-вують цього року .

Усе це легко пояснити політичними реаліями в Польщі та Чехії, які серйозно різняться . Прем’єр-міністр Чехії, Петер Не-час, як і президент Вацлав Клаус12 — обоє знані «євроскеп-тики» . У чеському уряді є тільки один «єврофіл» — Міністр закордонних справ Карел Шварценберг, партія котрого —

11 Multiannual Financial Framework.

12 Хоч Чехія є парламентською республікою, і Президент фактично не має жод-них реальних важелів впливу, у його руках зосереджено багато «soft power». Теперішній Президент Вацлав Клаус — відомий популіст, який цією владою активно користується.


«TOP-09» — має своїх представників у парламенті .13 Проте, це зовсім не означає, що настрої населення такі самі . У той же час Польща жодного разу не подавала приводу сумніватися у своїй відданості Європейському Союзу і незважаючи, а, може, якраз і зважаючи на свої амбіції приєднатися до «великих» держав ЄС, активно підтримує свого давнього союзника — Німеччину . Тому трохи дивним видається здивування від того, що Польща і Чехія, та й країни Вишеграду загалом (чого останнім часом варта лише сама Угорщина) НЕ завжди дотримуються спільної позиції і НЕ завжди підтримують одна одну .

Мораль історії така, що Польща і Чехія — країни різні . І як би важко не було іншим членам ЄС з цим змиритися, час по-чати сприймати їх як повноцінних гравців, що мають різні по-зиції і потребують індивідуального підходу . Хоч їх і поєднує спільне «комуністичне» минуле, воно має все менше значен-ня (виросло нове покоління, яке його не пам’ятає), і спільний шлях до ЄС за вісім років вже також призабули . Питання поля-гає лише в тому, чи готові «великі» держави ЄС трохи посуну-тися на лавці першості .

13 Цього року в Чехії відбудуться перші прямі вибори Президента, які мали б додати легітимності цій посаді. Одним з найсильніших кандидатів наразі є Мі-ністр закордонних справ — Карел Шварценберг, тому позиція Праги в багатьох питаннях може скоро змінитися.


Польське головування в Раді ЄС: сподівання та результатиМинуло майже три місяці, відколи Польща вперше в своїй істо-рії головувала в Раді Європейського Союзу — важливого зако-нодавчого та представницького органу ЄС . Польське президент-ство інтригувало і викликало інтерес у багатьох: у першу чергу, в самій Польщі, але також в інших державах-членах Європей-ського Союзу та поза його межами . Одні бачили в головуванні Варшави справжній тест на ефективність інституційних реформ, що були оформлені в Лісабонському договорі . Інші, у тому чис-лі в самій Польщі, це президентство розглядали як спосіб по-кращити імідж держави, яка в свідомості значної частини гро-мадян ЄС, особливо його давніших держав-членів, неодмінно асоціювалась із польськими сантехніками . За східними межами Європейського Союзу польське головування виглядало, як вікно можливостей, коли можна досягнути значного прогресу в євро-пейській інтеграції, аж до отримання очікуваної перспективи членства (передусім це стосувалось України) . Для польського уряду президентство в Раді ЄС стало важливим також із вну-трішньополітичних причин: чергові парламентські вибори були призначені на дев’яте жовтня 2011 року, саме в розпал голову-вання . Ще до початку президентства можна було передбачити


Володимир Гушулей

Естонська школа дипломатії, Таллінн


лише те, що друге півріччя 2011 року буде неординарним в істо-рії сучасної Польщі, але якою мірою успішним воно стане — за-лежало від польського уряду .

Інститут президентства в Раді ЄС був заснований ще Рим-ським договором про Європейське Економічне Співтовариство 1957 р . Президентству належали представницькі та координа-ційні функції . Саме очільник виконавчої влади держави-члена, що головувала в Раді ЄС, представляв Європейське Співтова-риство на міжнародній арені . До повноважень президентства входило також право формування порядку денного Ради ЄС . Фактично, національний уряд під час головування в Раді ЄС був зобов’язаний діяти в інтересах та від імені не тільки сво-єї держави, а й усього Європейського Союзу . З моменту рати-фікації Лісабонського договору президентство значною мірою втратило свої представницькі функції .

Таким чином, було юридично відокремлено Раду ЄС, яку ще називають Радою міністрів Європейського Союзу, від Єв-ропейської Ради, до якої входять очільники держав та уря-дів держав-членів ЄС . Європейська Рада отримала постійно-го Президента, якого обирає сама Рада на два з половиною роки і який зобов’язаний представляти ЄС на найвищому рів-ні . Крім того, згідно з уже згаданою Лісабонська угодою, була створена посада Високого Представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки, який протягом п’яти років представ-ляє ЄС на міністерському рівні та очолює діяльність новоство-реної Європейської служби зовнішніх зносин — європейсько-го аналогу міністерства закордонних справ . На новостворені посади було обрано відповідно Германа ван Ромпея та Кетрін Ештон . Серед повноважень головуючого уряду в Раді ЄС збе-реглось право формування порядку денного роботи Ради ЄС, але для кращої координації всі держави-члени були об’єднані в трійки — тобто пріоритети головування трьох чергових пре-зидентств повинні узгоджуватись між відповідними урядами . У випадку з польським головуванням, до цієї трійки входили ще Данія та Кіпр .

61Польське головування в Раді ЄС

Попри те, що Лісабонська угода внесла вагомі зміни в сферу зовнішнього представництва ЄС, успішність реформ залежала від реалізації цих змін . До першої трійки головуючих держав входили Іспанія, Бельгія та Угорщина . Іспанське президент-ство розглядали як транзитне, протягом якого новостворе-ні інститути лише формувались, а тому в практиці не могли бути використані всі наявні повноваження . Бельгійське прези-денство для багатьох запам’яталось відсутністю центрально-го уряду, коли головуючі функції в Раді ЄС виконували пред-ставники регіональних урядів: кабінети Фландрії та Валлонії . Угорське, а радше навіть польське президенство, повинно було стати тестом на ефективність Лісабонської угоди щодо реформ зовнішнього представництва .

Польща є найбільшою державою з-поміж нових членів Унії . Рівень амбіцій та ресурсів дозволяє відігравати цій країні одну з провідних ролей у межах ЄС . На потенціал Польщі опо-середковано вказує факт обрання Єжи Бузека на посаду Пре-зидента Європейського парламенту . У Комісії Європейського Союзу Януш Левандовський — європейський комісар з бю-джетних питань . Упродовж економічної кризи Польща була чи не єдиною державою в ЄС, що зберегла показники економіч-ного зростання .1 До того ж, саме Польщі разом зі Швецією на-лежить ініціатива Східного Партнерства, покликаного поси-лити співпрацю зі східноєвропейськими державами, зокрема з Україною . Пригадаймо також, що 2006 року, у відповідь на заборону ввозити м’ясо польського виробництва до Росії, Вар-шава заблокувала початок перемовин нового двостороннього договору між Росією та ЄС і таким чином змусила Москву зня-ти свої застереження стосовно якості польського м’яса .

Протягом самого президентства представники польського уряду в низці випадків далі виконували представницькі функ-ції . Офіційно вони діяли від імені Кетрін Ештон, яка фізично

1 Poland: A first division player in the EU? http://www.cidob.org/en/publications/notes_internacionals/n1_45/poland_a_first_division_player_in_the_eu


не могла перебувати в різних місцях одночасно . Так, ще в трав-ні 2011 року, тобто до початку польського головування, саме Радослав Сікорський — міністр закордонних справ Польщі — став першим з-поміж представників ЄС, хто відвідав з офі-ційним візитом Бенгазі, головний осередок лівійського руху опору проти режиму Муаммара Каддафі .2 Крім того, міністр Сікорський представляв ЄС на засіданні Ради ЄС-Казахстан . Саме члени польського уряду головували на засіданні Ради ЄС-Албанія, представляли Союз у відносинах з Пакистаном та Афганістаном . Вони ж від імені Європейської служби зо-внішніх зносин доповідали Європейському парламенту про ситуацію в Лівії, Сирії та на Ближньому Сході .3 Така практи-ка діяти на міжнародній арені від імені Високого Представни-ка ЄС із закордонних справ і політики безпеки може тривати й у майбутньому, що де-факто частково поверне президент-ству можливість відігравати представницькі функції . Сама ж леді Ештон у своєму листі до Радослава Сікорського оцінила польське президентство, як «дуже успішне» .4

З перспективи самої Польщі, головування в Раді ЄС стало вдалим елементом покращення іміджу країни в ЄС . Зокрема, протягом часу президентства в усіх великих містах Польщі відбувались засідання Ради ЄС, форуми на рівні дипломатів та галузевих спеціалістів . З іншого боку, працівники польських міністерств, що виконували завдання в рамках президент-ства, стали частими гістьми в Брюсселі . Одним із знакових мо-ментів у другій половини 2011 року став виступ Радослава Сі-корського в Берліні, під час якого польський міністр закликав Німеччину до активніших дій з порятунку євро та фінансової

2 Foreign Minister Radosław Sikorski visits Benghazi, http://www.msz.gov.pl/Foreign,Minister,Radoslaw,Sikorski,visits,Benghazi,43100.html

3 «Supporting presidency» — Poland at the halfway mark, http://euobserver.com/7/113899

4 Polish EU Presidency a Success, Gov’t Says, http://www.warsawvoice.pl/WVpage/pages/article.php/24474/article


стабільності всього ЄС . Міністр Сікорський назвав загрозу краху зони євро найбільшим викликом національній безпеці Польщі і заявив, що боїться німецької потужності менше, ніж він починає боятись німецької бездіяльності .5 Цей виступ став логічним кроком у позиціонуванні Польщі як проєвропей-ської держави, що виступає за поглиблену інтеграцію як єдино можливий вихід із поточної фінансової кризи в зоні євро та, як результат, в цілому ЄС . Попри те, що Польща поки не ко-ристується єдиною європейською валютою і не має права го-лосу під час прийняття рішень стосовно єврозони, саме протя-гом польського головування було прийнято ряд законодавчих пропозицій у сфері посилення контролю фінансової політики держав-членів ЄС . Водночас, на час головування Польщі при-пала дискусія над проектом бюджету ЄС на 2014–2020 роки .

Крім фінансових ускладнень в єврозоні, ще однією загрозою для подальшої інтеграції ЄС стала криза Шенгенського догово-ру, яка була спричинена подіями «арабської весни» та напли-вом мігрантів з Північної Африки до країн ЄС . У цьому контек-сті варто нагадати, що на початку літа 2011 року Данія заявила про відновлення часткового контролю на кордоні з Німеччи-ною . Такий крок був гостро розкритикований Європейською Комісією, але проблему було вирішено лише після зміни уряду в Копенгагені в результаті парламентських виборів . З перева-гою в декілька голосів був сформований новий уряд, що дезаву-ював наміри своїх попередників з відновлення прикордонного контролю . Утім, для остаточного вирішення питання біженців покликано Європейську спільну систему надання притулку, створену впродовж польського президентства . Ще одна про-блема, пов’язана з Шенгенським договором, а саме приєднання до договору Болгарії та Румунії, так і не була розв’язана в 2011 році . Важливим досягненням польського головування стало підписання договору про приєднання Хорватії до ЄС .

5 Poland’s appeal to Germany Sikorski: German inaction scarier than Germans in action, http://www.economist.com/node/21540683


З внутрішньополітичної перспективи досвід президентства став успішним для уряду Дональда Туска . Після перемоги Гро-мадянської платформи на виборах до обох палат польського парламенту прем’єр-міністр Дональд Туск став першим в істо-рії новітньої Польщі, хто двічі поспіль зумів сформувати уряд . Економічна та політична стабільність, а також досягнення в поглибленні фінансової інтеграції ЄС, реформи в сфері віль-ного руху та завершення переговорів про приєднання Хорватії до ЄС дозволили багатьом європейським політикам оцінити Польщу та її головування як успіх проєвропейської політики . Мартін Шульц — чинний Президент Європейського парламен-ту — назвав польське головування як одне з найуспішніших за останні роки . До слова, Мартін Шульц очолює європейських соціал-демократів, а в Польщі при владі знаходяться партії, що входять до правоцентристської Європейської Народної партії .

Розповідаючи про досягнення польського президентства, я досі не приділив належної уваги питанню Східного парт-нерства та взаємин між Україною та ЄС . Ще до початку 2011 року багато хто в Україні розраховував, що цей рік позначить-ся суттєвим прогресом на наших двосторонніх відносинах, оскільки протягом всього зазначеного часу європейський по-рядок денний формуватимуть наші сусіди: Угорщина та Поль-ща . Передовсім висловлювали сподівання на укладення Угоди про асоціацію, що, крім усього іншого, повинна містити Угоду про створення глибокої та всеосяжної зони вільної торгівлі . До того ж, Україна сподівалася й на певні кроки в скасуванні візо-вого режиму для своїх громадян . За найсміливішими прогно-зами, від польського головування очікували, що питання пер-спективи членства в ЄС для України буде вирішене позитивно . Утім, попри відносно успішний саміт Східного партнерства у Варшаві та завершення переговорного процесу щодо Угоди про асоціацію, цей, без сумніву, важливий документ так і не був навіть парафований під час останнього саміту Україна-ЄС в грудні минулого року, в чому важко звинувачувати поль-ську дипломатію . Такою позицією ЄС відреагував на арешт


і засудження Юлії Тимошенко як на приклад використання українською владою вітчизняної юстиції в політичних цілях . Попри численні зустрічі між президентами України та Польщі, а також з іншими лідерами ЄС, та попри вкрай гостру реакцію міжнародної спільноти на засудження Юлії Тимошенко, лідер-ка української опозиції далі перебуває за ґратами, а віднедав-на список засуджених політиків поповнив колишній міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко . Беручи до уваги, що на останніх парламентських виборах обидва з названих полі-тиків очолювали виборчі списки блоків БЮТ та НУНС відпо-від но, факт зловживання кримінальним правом у політичних цілях стає ще виразнішим . Таким чином, крах польських спо-дівань на укладення Угоди про асоціацію з Україною став чи не найбільшою невдачею польського головування в Раді Євро-пейського Союзу в другому півріччі 2011 року .


Угорська політика польськими очимаПершого січня 2012 року в Угорщині набрала чинності нова конституція . Час, коли вона була ще «чернеткою», минув дар-ма — жодних суспільних, політичних чи наукових дискусій проект конституції не викликав .1 Думку Венеційської Євро-пейської комісії щодо недемократичних засад нового головно-го закону держави не зауважили, тож, не дивно, що він розпо-чинається словами: «Боже, благослови угорців!»

У новому законі угорцями визначено всіх членів Угорської Нації, а нижче в тексті натрапляємо на обіцянку зберегти «ду-ховну та інтелектуальну єдність Нації, яка у вихорах минулого століття була розірвана на частини» .2 У цьому випадку очевид-ною є алюзія на Тріанонський договір, за яким Угорщина піс-ля Першої світової війни втратила дві третини своєї території і який упродовж останніх років став головною темою публіч-них дебатів . Окреслення нації як культурної, а не політичної

1 Gabor Halmai. Towards an illiberal democracy. Hungary’s new constitution // Euro-zine. 25 Jan 2012, http://www.eurozine.com/articles/2012-01-25-halmai-en.html

2 The preamble to New Hungarian Constitution // http://lifeondoverbeach.wordpress.com/2012/01/05/the-preamble-to-the-new-hungarian-constitution/

67Угорська політика польськими очима


Євгенія Сакал

Центральноєвропейський університет, історія

спільноти, тягне за собою серйозні наслідки . По-перше, всі угорці, котрі проживають за межами Угорської Республі-ки (відтепер — Угорщини!), мають такі ж політичні права, як і угорці на території країни . Така позиція неодмінно призво-дитиме до конфліктів із сусідніми державами, як уже сталося у випадку Словаччини в 2010 році .3 Україна негативно відгук-нулася на надання виборчих прав угорцям, які є громадянами інших держав: українські угорці ризикують втратити грома-дянство країни проживання, якщо приймуть пропозицію, за-пропоновану угорською владою .4 По-друге, таке визначення угорців усуває з політичної сфери інші національні спільноти, а позиціонування нації як «християнської спільноти» так само, як і визнання провідної ролі християнства у збереженні наці-ональності, ще більше звужує можливу політичну спільноту . Тож, виникає питання: як мають ставитися національні мен-шини до реформ в Угорщині? Здавалося б, що схвалення такої політики неможливе, однак, не в польському випадку .

«Тисячолітнє братерство двох народів»

Нова конституція Угорщини була гаряче підтримана частиною польської діаспори . Особливо активно підтримка розгорталася в Будапешті . У січні 2012 року польський поет та громадський діяч Конрад Сутарський організував «марш на захист угорців» . Постать Конрада Сутарського є вельми цікавою: народжений у Познані в 1934 році, він з 1965 року проживає в Угорщині . Інженер за освітою, доктор технічних наук, Сутарський став відомими передусім як поет та очільник польської меншини

3 Hungary citizenship law triggers row with Slovakia // Reuters, http://www.reuters.com/article/2010/05/25/us-hungary-citizenship-slovakia-idUSTRE64O32220100525

4 Zoltán Fleck, Gábor Gadó, Gábor Halmai, Szabolcs Hegyi, Gábor Juhász, János Kis, Zsolt Körtvélyesi, Balázs Majtényi, Gábor Attila Tóth. Opinion on the Fundamental Law of Hungary. — June 2011. — P. 13.


Угорщини . Нещодавно К . Сутарський виявив у собі талант іс-торика, тому почав писати тексти про польсько-угорську дружбу та братерство . Польські товариства Угорщини активно підтримують ідею дружби та взаємодопомоги, зокрема най-чисельніше з них носить ім’я Юзефа Бема, польського генера-ла, який очолив угорське військо під час революції 1848 року . Утім, у викладі Конрада Сутарського йдеться про «тисячоліт-нє» братерство двох народів . Отже, як «історик» він відшуко-вує білі плями минулого, що свідчать про підтримку поляків в угорській боротьбі за незалежність . В одній з останніх роз-відок Сутарський описує участь поляків в антигабсбурзькому повстанні Франциска ІІ Ракоці .5

Конрад Сутарський бажаний гість на засіданнях угорських провладних громадських рухів, наприклад, Патріотичного європейського руху в Будапешті, який виступає за консерва-тивну політику та захист традиційних цінностей . На одному із засідань К . Сутарський виголосив промову на підтримку по-літики чинного прем’єр-міністра Віктора Орбана польською спільнотою Угорщини .6 Конрад Сутарський ініціював також марш миру на захист Угорщини . Звертаючись до поляків, він наголосив на нерівній боротьбі між світовими та європейськи-ми фінансовими визискувачами, чия діяльність призводить до зубожіння та втрати незалежності, і закликав мужніми спро-бами угорського уряду подолати цю кризу, ба більше — уряду, «що мав сміливість виступити проти світового зла» .7 Громад-ський діяч попереджає, що завтра в схожій ситуації може опи-нитися й інша країна, яка буде так само обкрадена, країна, для якої, як для Угорщини, важливою є народна свобода, історія

5 «Magyarlengyel kapcsolatok, kontrasztív nyelvészeti, irodalmi és kulturális kutatás», 23–25 березня 2011. — P. 5.

6 Patrióta Európa Mozgalom alakult Budapesten // http://mandiner.hu/cikk/20120207_patriota_europa_mozgalom_alakult_budapesten

7 Pochód pokoju w obronie Węgier — Békemenet Magyarországért, http://vilagom.lapunk.hu/?modul=oldal&tartalom=1172079


та культура, — себто Польща . Звертання завершувалося за-кликами приєднатися до маршу тим, «кому не байдужа доля угорців, а також в ім’я тисячолітнього братерства наших двох народів, що за потреби завжди підтримували один одного» .8 Відтак, з польськими прапорами та гаслами «Поляки Угорщи-ни з вами!» демонстрація пройшла центральними вулицями Будапешта .

У пошуках польського Орбана

Культурний ґрунт цих подій був закладений значно рані-ше . Ярослав Качинський колись сказав, що мріяв, аби над Ві-слою стояв Будапешт . Окрім географічної метафори, на думку Єжи Целіховського, ішлося про те, аби мати таку ж владу, яку в Угорщині має партія Фідес та її очільник Віктор Орбан .9

Політику Орбана підтримують різні прошарки населен-ня: журналісти, інтелектуали, церковні діячі . На захист еко-номічної політики В . Орбана виступив редактор газети «Річ Посполита» Ігор Янке . У статті «Jak Europa masakruje Orbána» [«Як Європа масово вбиває Орбана»] він висловив думку про упе-реджене ставлення європейських медіа до намагань прем’єр-міністра вивести країну з кризи .10 Тож, топос «боротьби зі сві-товим злом» у значно пом’якшеній формі має місце і в більш розважливих засобах масової інформації . Академічний гур-ток ім . Леха Качинського в Познані оприлюднив заяву, в якій вимагалося внесення змін до польської конституції на зразок угорської, зокрема, доповнень до преамбули, де було би по-ставлено наголос на довгій державницькій традиції та приматі

8 Там само.

9 Jarosław Makowski. Największym wrogiem prawicy jest prawica, 2012-01-27 // Gazeta Wyborcza, http://wyborcza.pl/1,75515,11039037,Najwiekszym_wrogiem_prawicy_jest_prawica.html

10 Igor Janke. Jak Europa masakruje Orbána, http://www.uwazamrze.pl/artykul/805054.htmlб 08-01-2012


християнства .11 Члени гуртка висловили захоплення гордими словами угорців та вітали нову конституцію як «остаточне ви-зволення з пут комунізму» .12

Для частини польських церковних кіл Орбан є втіленням ідеалу лідера . У «Рапорті про стан віри у Польщі» архієпископ Юзеф Міхалік повчає: «Політики повинні керуватися мораль-ними засадами, а не вибирати найлегше . І це можливо . Так, маємо, хоча б приклад Угорщини, де Віктор Орбан спирається у своїй політиці на міцний моральний фундамент . Нам дуже потрібне таке ж свідоцтво вірності основам» .13

Схожу точку зору мають і деякі інтелектуали . Збігнєв Зьо-бро, депутат Європарламенту, визнав парадоксом історії те, що в складі Європейського Союзу угорці знову повинні бо-ронити свої свободи . На його думку, запровадження подат-ків на господарчу діяльність корпорацій, банків, гіпермар-кетів та заклики до традиційних цінностей: християнства та шлюбу між чоловіком та жінкою — варто сприймати як вияви особливої мужності прем’єр-міністра . З . Зьобро на засіданні Європарламенту висловив підтримку Віктору Орбану слова-ми: «Пане, тримайтеся, бо ми з Вами!» .14 Інший депутат Євро-парламенту, Яцек Курський, у виступі на дебатах щодо зміни угорської конституції заявив, що «майбутнє покоління угорців буде пишатися своєю конституцією» і що європейським полі-тикам справді дивно, що в Європі досі є країна, де тріумфує

11 Oświadczenie Akademickiego Klubu Obywatelskiego im. Prezydenta Lecha Kaczyńskiego w Poznaniu w sprawie Konstytucji Węgier i Rzeczypospolitej Polskiej // Nasz Dziennik, 7–8 maja 2011, Nr 105 (4036) http://www.naszdziennik.pl/index.php?dat=20110507&typ=my&id=my07.txt

12 Там само.

13 Raport o stanie wiary w Polsce. — S. 150, // Jarosław Makowski. Największym wrogiem prawicy jest prawica, 20120127 // Gazeta Wyborcza, http://wyborcza.pl/1,75515,11039037,Najwiekszym_wrogiem_prawicy_jest_prawica.html

14 Zbigniew Ziobro «Konstytucja węgierska stała się tylko pretekstem do tych ataków na prawicowy rząd», http://www.youtube.com/watch?v=nntRfaNFh0M


консерватизм, ефективно реалізується національний інтерес та відбувається повернення до істинних цінностей .15 Я . Кур-ський наголошує: коли Європа відкидає своє християнське ко-ріння, — угорці з гордістю вписують його до своєї конститу-ції, коли в Європі панує космополітизм, — угорці не бояться наголосити на героїчному минулому свого народу, не бояться ствердити, що комунізм — це тиранія, а шлюб — це добровіль-ний союз чоловіка та жінки . Підтримку польськими євродепу-татами змін в Угорщині можна пояснити через подібність ри-торики навіть на рівні преамбул до конституцій обох держав .

Конституційна традиція

Угорську конституцію часто порівнюють з польською, ба на-віть вважається, що польська конституція слугувала моделлю для угорської . Схожою була й історія створення обох конститу-цій . У Польщі конституція 1997 року змінила конституцію Поль-ської Народної республіки 1952 року (попри те, що суттєві змі-ни в основний закон держави були внесені вже в 1988 та 1992 роках) . Угорська конституція 2012 року прийшла на зміну кон-ституції Угорської Республіки 1949 року . Утім, остання була кар-динально переосмислена в 1988 році, а впроваджені тоді зміни витворили цілком демократичну та побудовану за центрально-європейською моделлю конституцію . Та угорська влада після того, як їй не вдалося впоратися з економічною кризою, вирі-шила, що на часі міняти ідеологію країни .

У преамбулах до обох конституцій присутня апеляція до тисячолітнього героїчного минулого обох народів . У поль-ській конституції йдеться про зобов’язання перед предками за їхню працю, боротьбу за незалежність, досягнуту вели-кою жертовністю, та за культуру, вкорінену в християнсько-му спадку нації . У своїй преамбулі угорці пишаються тим, що

15 Wystąpienie Jacka Kurskiego podczas debaty nad zmianami w węgierskiej konstytucji. Strasburg, 8 червня 2011, http://www.youtube.com/watch?v=hafxaavKv2I


їхній король Стефан заснував державу на міцних основах та зробив її частиною християнської Європи . В обох конституці-ях підкреслено важливість християнських цінностей та спад-ку, а в угорській конституції ще й наголошено на провідній ролі християнства у збереженні нації . Саме звернення «Боже, благослови угорців!» виглядає природно в гімні 1823 року або в конституціях двохсотлітньої давнини, але внесення по-дібного звернення до нової конституції наштовхує на певні роздуми . У преамбулі до польської конституції не згадують-ся злочини радянської влади, тоді як в угорській ідеться про визнання радянського режиму деспотичним, саме тому члени академічного гуртка ім . Леха Качинського в Познані вислови-ли пропозицію щодо запозичення положення про радянську владу з угорської конституції .

Опозиційні погляди

Проте не можна стверджувати, що вся польська спільнота по-зитивно оцінює зміни, що відбуваються в Угорщині . Єжи Це-ліховський, директор Інформаційної програми Інституту від-критого суспільства та випускник Центральноєвропейського університету в Будапешті, у газетних статтях та на своєму блозі активно критикує політику угорського уряду . На думку Є . Целіховського, економічна політика Віктора Орбана при-звела лише до збільшення зовнішнього боргу, тож Орбан ого-лосив борг головним ворогом країни — зрозуміло, польський журналіст іронізує, адже прем’єр-міністр полюбляє риторику боротьби .16 Непокоїть Єжи Целіховського і стан свободи слова в Угорщині . Тривожним знаком є те, що в медіа не була висвіт-лена тридцятитисячна акція протесту, яка мала місце в січ-ні на центральних вулицях Будапешта . Ця тенденція, утім, не лишилася непоміченою в суспільстві: у соціальній мережі

16 Jerzy Celichowski. Na Węgrzech jak u Mrożka, 06. 01. 2012. Instytut Obywatelski, http://www.instytutobywatelski.pl/4194/komentarze/na-wegrzech-jak-u-mrozka


Facebook був заснований рух «Мільйон угорців за справу за-хисту слова», і хоч до мільйона учасників ще далеко, але такі громадські ініціативи, на думку журналіста, є надзвичайно важливими . Розмірковуючи про появу нових опозиційних ру-хів, Целіховський згадує рух із милою для серця поляка на-звою — «Четверта Республіка» . Однак, загальний діагноз си-туації, на думку Єжи Целіховського, доволі невтішний, бо на очах відбувається руйнування правової держави .

Інший журналіст Ярослав Маковський вважає, що крах еко-номічних реформ уряду Віктора Орбана (якому не вдалося ви-вести країну з економічної кризи, про що свідчить хоча б пе-ренесення заощаджень громадянами Угорщини до сусідніх Австрії та Чехії) призвів до загострення консервативної полі-тики уряду .17 Однак, Маковський із сумом констатує, що для частини польських публічних адвокатів політика Орбана ви-дається виправданою та корисною .

Польська громада поділена у своєму сприйнятті змін в Угорщині . На жаль, значна частина поляків, які поділяють консервативні погляди, не вбачають нічого загрозливого в по-літичних змінах, впроваджених урядом Орбана . Апеляція до християнських цінностей, захисту шлюбу між чоловіком та жінкою, чергове програвання теми «перемоги» над комуніс-тичною диктатурою успішно виконують функцію переведення уваги з поточних економічних та політичних проблем на рей-ки боротьби зі «світовим злом» . Певна спільність політичного досвіду та, ймовірно, схожість економічного становища в меж-ах ЄС підштовхують поляків підтримувати відверто націона-лістичну та консервативну політику угорської влади . Однак, жодне правило не можна уявити без винятку . Тож, як зауважив Єжи Целіховський, надію на здоровий глузд втрачати не варто, що достоту відомо кожному поляку .

17 Jarosław Makowski. Warszawa w Budapeszcie // Instytut Obywatelski, 10. 01. 2012, http://www.instytutobywatelski.pl/4234/blogi/tak-stoje-inaczej-nie-moge/warszawa-w-budapeszcie


Викладацький заробіток на берегах Дніпра та ВіслиПро потребу реформ у вищій освіті протягом останній кіль-кох років не згадував хіба що ледачий . Сам процес вироблен-ня потрібних змін просувається не надто швидко . Міністерство освіти, науки, молоді та спорту пропонує зміни, які не задо-вольняють ні викладачів, ні студентів, ні університетську ад-міністрацію, ні експертне середовище . Студенти протестують, аналітики критикують, а міністерство все дужче робить вигляд, що йде на конструктивний діалог . Поданий через уряд до Вер-ховної ради міністерський законопроект під тиском студентів та з подачі прем’єра Азарова було передано на доопрацювання робочій групі, яку очолив в .о . ректора КПІ Михайло Згуровський . Ситуація склалась доволі «цікава» . По-перше, на доопрацюван-ня було віддано найгірший з трьох зареєстрованих на сьогодні законопроектів, решта два — від представника Президента у ВР депутата Мірошниченка та від депутатів Оробець та Яценюка на робочій групі не розглядаються . Хоча варто згадати, що серед її учасників є і помічник Мірошниченка . По-друге, внести змі-ни у вже зареєстрований законопроект можна буде лише у пер-шому читанні, пройшовши яке, законопроект знаходиться вже поза конкуренцією з двома іншими . Таким чином, робоча група,

75Викладацький заробіток на берегах Дніпра та Вісли


Єгор Стадний

НаУКМА — Варшавський університет

в яку увійшло справді широке коло представників громадськос-ті, не має жодних гарантій того, що зміни дійсно буде внесено . Така ситуація змушує представників громадськості неабияк пильнувати, аби їх не «кинули», як зараз модно казати . Вичи-тують і проговорюють усі статті та положення, а деяким приді-ляють особливу увагу . Одним з таких проблематичних питань є система формування заробітної платні .

Загалом сумнівів у тому, що законодавча база вищої освіти безнадійно застаріла, не виникає ні в кого, але, певно, мало хто знає, що правила, за якими викладачам українських університе-тів нараховують зарплату, дістались нам у спадок ще з 1930-х рр . Саме у часи сталінізму1 було закладено основи тих механізмів, які перетворили викладацьку роботу на «конвеєрне виробни-цтво» з заточеним обрахунком годин праці і безнадійними нор-мами, котрі показують, скільки викладач повинен витрачати на керівництво курсовими чи дипломними, а скільки на перевірку контрольних та письмових робіт .

Отож, пропоную поглянути на систему обрахунку викладаць-кого навантаження трохи прискіпливіше та заразом порівняти її з закордонним відповідником, наприклад, не таким вже й да-леким польським варіантом .

Викладач чи працівник на виробництві?

Як розраховують заробітну платню викладача? Кожного року кафедри відповідно до того, скільки дисциплін будуть читати її працівники, подають на затвердження свій штатний розклад, тобто скільки потрібно посад професора, доцента, старшого ви-кладача, асистента та ін . для покриття загального навчального

1 Порядок применения системы критериев (показателей), характеризующих образовательно-профессиональные программы и научно-педагогический потенциал вузов при расчете фонда оплаты труда профессорско-преподава-тельского состава (материалы рабочей группы экспертов) / Университетское управление: практика и анализ. — 1999, №2. — С. 30–38.


навантаження кафедри . Керівництво університету (найчастіше навчальна частина), попередньо отримавши загальноунівер-ситетську кількість ставок відповідно до показника співвідно-шення нормативів чисельності студентів до кількості посад,2 який затверджує Кабмін, приймає або ні поданий кафедраль-ний штатний розпис . Тобто надає або не надає потрібну кіль-кість ставок . Таким чином, кількість викладачів на кафедрі за-лежить від того, скільки буде вчитись студентів . Не від того, які курси потрібні кафедрі, не від того, який рівень професури, не від того, якими методами та технологіями послуговуються ви-кладачі, і зрештою не від того, як забажає сам викладач, а від того, скільки пропишуть урядові чиновники .

Кожна посада, виділена кафедрі, має свій оклад, який визна-чає держава; також уряд визначає, які існують доплати за вчені звання та наукові ступені .3 Але на цей розмір окладу викладач ще повинен напрацювати, тобто набрати собі певну кількість годин навчального, організаційного, методичного та науково-го4 навантаження на повноцінну ставку . Скільки годин «коштує» той чи інший вид роботи, із яких формується навчальне наван-таження, також визначає держава . Можна лише згадати, що, на-приклад, за керівництво на курсовій роботі викладач отримує 2 години навчального навантаження, стільки ж — за зовнішню рецензію на бакалаврську дипломну . За КЗпП максимально до-пустиме тижневе навантаження викладача складає 36 годин, річне — 1584 годин . Своєю чергою керівництво університету

2 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1134-2002-%EF / Постано-ва КМУ від 17 серпня 2002 р. № 1134

3 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1130-05 / Наказ МОН №557 від 26.09.2005

4 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0698-02; http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0701-02; http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0699-02; http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0700-02 / Наказ МОН № 450 від 07.08.2002


визначає, скільки годин навчального навантаження слід відвес-ти для усіх науково-педагогічних посад від асистента до рек-тора . При складанні індивідуального робочого плану з кожним своїм співробітником кафедра, беручи до уваги, скільки викла-дач виконує організаційної, методичної та наукової роботи (при чому дуже часто оминають такі статті як підготовка до занять), визначає необхідне для повної ставки навчальне навантажен-ня . Закон «Про вищу освіту» обмежує максимальне навчальне навантаження — 900 годин для викладачів ВНЗ ІІІ-ІV ступенів .5 Це означає, що в середньому викладачеві потрібно 3-4 дисци-пліни на семестр . За таких умов кафедри нерідко намагаються завищити на папері навчальне навантаження викладачів, а на-вчальна частина слідкує за тим, аби цього не допустити . Самі ж викладачі — колеги по кафедрі — змушені раз на рік проходити нелегку процедуру поділу загального навчального навантажен-ня кафедри, де вони фактично стають суперниками одне одно-му . Складається нездорова, далека від нормальної конкуренції ситуація .

5 http://zakon .rada .gov .ua/cgi-bin/laws/main .cgi?page=3&nreg=2984-14

Навчальне навантаження в Україні та деяких країнах ЄС та Північної Америки (European University Institute, http://www.eui.eu)

900

800

700

600

500

400

300

200

100

Франція Португалія США та Канада

Польща Україна Італія Велико- британія


Чи намагалось міністерство якось покращити цю ситуацію? Так, була збільшена кількість годин в одному кредиті ECTS до 36 . Проте така зміна зумовила неабияку перенавантаженість студентів . За умов, що бакалаврські програми у нас складають 4 роки, навантаження на бакалавраті складає 8640 годин, а на дворічній магістерці — 4320 годин . У середньому в Європі цей показник — 25-30 академічних годин . Тобто від 4500 до 7200 го-дин на бакалавраті і від 1500 до 3600 годин на магістерці .6

Така картина чітко вказує на далеко не нову тезу про те, що допоки університети не будуть матеріально зацікавлені полег-шити навчальне навантаження викладачів, вони не намагати-муться змінити ситуацію . Тобто за умов, коли університет отри-мує левову частку своїх прибутків саме від досліджень, його керівництво буде піклуватись про те, аби викладачі мали вдо-сталь часу на наукову діяльність .

Добре видно, наскільки в Україні стимулюють наукову діяль-ність викладачів, якщо порівняти умови надання наукової від-пустки із його закордонним еквівалентом sabbaticals:

• Італія: кожні п’ять років італійські еквіваленти посад доцента та професора мають право на оплачувану річну відпустку задля дослідницьких цілей .

• Великобританія: загальних умов немає, але усі університети надають таку відпустку раз на 4-5 років терміном як мінімум у один семестр .

• США та Канада: система неабияк розвинута, навіть Assis tant Professor, посада, яку займають одразу після PhD або «постдоків», має право на оплачувану дослідницьку відпустку терміном один семестр після 6 семестрів роботи . Викладачам на вищих посадах зазвичай гарантують оплачуваний річний sabbatical після 7 років праці .

6 http://ec.europa.eu/education/lifelong-learning-policy/doc/ects/guide_en.pdf / ECTS User’s Guide


Такі ж норми діють і в Польщі . В Україні жодних гарантій на отримання оплачуваної дослідницької відпустки немає, адже на практиці все зводиться до питання наявності коштів, тобто до безвиході .

Польський варіант

Погляньмо тепер на польський досвід . Яку систему формування навантаження та виплати заробітної плати має країна, яка пе-реживала з Україною дуже схожий досвід, і чия економіка була у гіршому стані ніж українська на початку 1990-х рр .?

Загалом фонд зарплатні не залежить від кількісного спів-відношення студент / викладач, а державний університет отри-мує бюджетні гроші залежно від чималого переліку характе-ристик, починаючи з конкретних спеціальностей і закінчуючи кількістю пільгових категорій . Важливо те, що сенат універси-тету (польський відповідник вченої ради) самостійно вирішує, скільки саме виділити на фонд зарплатні у межах отриманих коштів . Окрім цього, сенат разом з профспілкою можуть збіль-шити фонд зарплатні за рахунок позабюджетних надходжень . З іншго боку, в самому Законі про вищу освіту7 закріплено мі-німальний розмір «голої» ставки для кожної посади . Також за-гальнодержавні видатки, призначені на зарплатню викладачів, мають проходити щорічне коригування, згідно з показником зросту середньої заробітної плати у бюджетній сфері . Таким чином наразі Міністерство вищої освіти та науки своїм розпо-рядженням8 визначило розмір мінімальної ставки до 2015 р . включно . У тому ж таки розпорядженні розписано виплати за

7 http://www.nauka.gov.pl/fileadmin/user_upload/szkolnictwo/Reforma/20110523_USTAWA_z_dnia_27_lipca_2005.pdf / Ustawa z dnia 27 lipca 2005 r. Prawo o szkolnictwie wyższym.

8 http://isap.sejm.gov.pl/Download?id=WDU20112431447&type=2 / Rozporządzenie Ministra Nauki i Szkolnictwa Wyższego z dnia 5 października 2011 r.


понаднормове навантаження, додаткові виплати (за рецензу-вання дисертацій або габілітаційних праць, участь у вступній кампанії, керування студентськими практиками) та ті виплати, які йдуть поверх голої ставки, наприклад, за керівництво кафе-дрою . Таким чином ректор, котрий і визначає розмір усіх цих виплат (якщо інше не передбачено статутом вишу), має міні-мально, а в деяких випадках і максимально допустимий поріг, за який він не може переступити . Отже, як бачимо, засадничою різницею між українською та польською системами є те, що польський університет самостійно формує свій фонд зарплат-ні, а не з огляду на загальнодержавні нормативи співвідношен-ня кількості студентів до кількості викладацьких посад, як це є в Україні .

Загалом в польських університетах існує схожий поділ на на-укових, науково-педагогічних та педагогічних працівників . Є три види навантаження: наукове, навчальне та організаційне . Педагогічні працівники можуть проводити дослідження у ви-падку, якщо вони працюють у так званих професійних вишах (uczelni zawodowe) — ВНЗ, що мають право готувати спеціаліс-тів з рівнем нижчим від рівня магістра . Навчальне навантажен-ня для науково-педагогічних працівників коливається в межах 120-240 академічних годин, у свою чергу для педагогічних по-сад передбачено від 240 до 540 академічних годин . Сенат уні-верситету визначає засади, які окреслюють сферу обов’язків викладачів, види навчальних занять, які входять у сферу цих обов’язків, числі зокрема — педагогічні завдання для конкрет-них посад, і найголовніше — засади нарахування навчальних го-дин теж визначає сенат . У випадках пов’язаних з потребою ви-конання навчальної програми науково-педагогічні працівники можуть бути зобов’язані проводити понаднормові дидактичні заняття, але не більше ніж 30-60 академічних годин додатково, для педагогічних кадрів від 60 до 135 . Ці межі можуть збільши-ти лише за згодою викладача . Засади та спосіб збільшення теж визначає сенат, однак міністерство закріплює рівень оплати та-ких понаднормових годин . Наразі кожна понаднормова година


навчального навантаження викладача коштує бюджету від 3,6 до 3,9 % голої ставки відповідно до посади . Конкретну сферу та перелік обов’язків визначає керівник структурного підрозділу .

Таким чином, на відміну від української вищої освіти, у Польщі відсутнє централізоване визначення вартості того чи іншого виду навчального навантаження, суттєво відрізняється гранично допустиме навчальне навантаження, а також перед-бачено суттєво вищу оплату за понаднормові години, що є со-ціальною гарантією для викладачів та стимулює університети проводити зважену політику з цього питання .

Метою мого тексту не є аналіз фінансування наукової скла-дової роботи викладачів, однак варто зазначити, що в Польщі, на відміну від України, на законодавчому рівні закріплена мож-ливість виконання додаткових наукових завдань, за які викла-дач отримує кошти з позабюджетних надходжень, зокрема й від закордонних платників . Відповідно, для таких випадків перед-бачено, що нижню межу навчального навантаження може бути переглянуто для розвантаження дидактичної складової роботи викладачів .

Звісно ж, така система не могла б існувати без широкої уні-верситетської фінансової та адміністративної автономії, без реформ, які б стимулювали наукову діяльність та унеможлив-лювали б прояви непотизму та корупції . Про ці та інші рефор-ми польської вищої освіти ви можете дізнатись зазирнувши до другого числа нашого часопису .9

Наостанок повторимо одну просту істину: усі реформи вищої освіти мають починатись з питання оплати праці працівників цієї сфери . Саме це питання має бути наріжним каменем усіх дискусій чи то про автономію університетів, чи то про комерці-алізацію вищої освіти .

9 Реформа вищої освіти в Польщі / Європейський світ. — 2011, №2. — С. 103–116.


Мінімальний розмір «голої» ставки університетських викладачів 10

(станом на лютий 2012 у перерахунку на гривні)

Польща Україна

Професор Від 8990 до 10525 *

Професор 2668

Ад’юнкт або доцент із габілітацією

8405 Доцент 2643

Ад’юнкт або старший викладач зі ступенем доктора

7455 Старший викладач 2319

Старший викладач 5905 Асистент, викладач 2156

Асистент 4788 Викладач-стажист 1998

Викладач, лектор 4648

* Залежно від типу професорської посади

10 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1130-05 / Наказ МОН №557 від 26.09.2005 http://isap.sejm.gov.pl/Download?id=WDU20112431447&type=2 / Rozporządzenie Ministra Nauki i Szkolnictwa Wyższego z dnia 5 października 2011 r.


Andrzej Bobowski — Król polskich kibiców (Анджєй Бобовський — Король польських уболівальників)

Польща: проблема футбольних хуліганів

«Трибуни для нас є місцем, де можемо довести, що існуємо, що взагалі ходимо по цій землі» (футбольний хуліган, Англія, 70-ті рр. XX ст.)

«Поліція застосовує сльозогінний газ, а ми — петарди і пляшки з бензином, бо мусимо захищатися від цих собак.

Атакуємо їх ланцюгами, ломами, ножами. Кожен справжній вболівальник мусить випустити трохи ворожої крові.

Бійки були, є і будуть. Рідко коли дивимося футбол, команда має вигравати на полі, а ми — на трибунах»

(футбольний хуліган, Польща, початок XXI ст.)

17 травня 2007 року . Уельс, Кардіф . Інтригуюча посмішка пре-зидента УЄФА Мішеля Платіні та напружені обличчя присут-ніх у залі . По інший бік екранів затамувала подих уся Європа, особливо жителі Італії, Хорватії, Угорщини, України та Поль-щі — саме їхні держави від права проведення Євро-2012 відді-ляли лічені секунди . Далі була справжня сенсація: Платіні по-волі витягнув з конверту картку із написом «Poland — Ukraine» .

85Польща: проблема футбольних хуліганів


Іван Гаврилюк

НаУКМА — Варшавський університет

Це був неймовірний тріумф двох країн Центрально-Східної Європи, регіону, який ще ніколи не приймав чемпіонатів та-кого високого рангу . Однак вже тоді, трохи менше п’яти ро-ків тому, футбольні функціонери, політики і вся європейська громадськість поміж великої кількості недоліків, пов’язаних з певною відсталістю двох країн-господарок Євро-2012 у плані інфраструктури та соціально-економічного розвитку, особли-во зазначали про проблему польських футбольних хуліганів1 — сили, яка могла опустити майбутнє свято футболу в безодню насилля, бійок та демонстрацій у кривавих сутінках димових завіс, файєрів та транспарантів .

Відтак, цього місяця поговоримо про сучасний феномен польського футбольного хуліганського руху: його специфіку, найяскравіших представників і стиль життя найрадикальні-ших «kibiców». Наразі дозволимо собі не зупинятися на питанні державної політики стосовно цієї небезпеки у світлі майбут-нього Євро-2012 . Можливо, це стане предметом нашого роз-гляду дещо пізніше .

А почнемо, як то водиться, з далеких витоків, бо ж історія футбольного насилля, місцями вже овіяна легендами й героїч-ними історіями, розпочалась аж ніяк не з не з польських «хулс» (скорочене визначення хуліганів).

1 Питання термінології є досить важливим і складним. У статті йтиметься саме про футбольних ХУЛІГАНІВ, а не про всіх ВБОЛІВАЛЬНИКІВ. Однак в польській мові слово «KIBICE» означає саме «ВБОЛІВАЛЬНИКИ». Альтернативи йому фактично немає — визначення «ФАНАТИ» або «УЛЬТРАС» є рідковживаними. Оскільки переважна більшість використаних для написання статті джерел є саме польськомовними, то в перекладі для урізноманітнення тексту на позначення «KIBICÓW» використано усі вищезгадані відповідники, що побутують в українській мові, тобто «ХУЛІГАНИ» (здебільшого), «ВБОЛІВАЛЬНИКИ», «ФАНАТИ» та «УЛЬТРАС» (останні не вважаються ХУЛІГАНАМИ, хоч різниця між ними є доволі розмитою). Відтак, підміна понять не має вводити читача в оману — надалі завжди йдеться саме про ХУЛІГАНІВ.

86 На шляху до Євро-2012

Футбол, у класичному його вигляді, народився на Британ-ських островах . Там же ж, природно, з’явилися і перші фут-больні хулігани .2

Історія хуліганства на футбольних стадіонах нараховує вже понад 100 років . Наприкінці XIX ст . на чолі однієї з англій-ських банд (ймовірно, або в столичному Лондоні, або у ве-ликих робітничих містах-портах на кшталт Манчестера і Лі-верпуля), став виходець з багатої ірландської родини Едвард Хуліган (Edward Hooligan). Його неспокійна вдача і злочинний спосіб життя дали початок терміну «хуліган», котрий незаба-ром увійшов до більшості європейських мов . І треба визнати — «герої» цієї статті є гідними нащадками людей, які впровади-ли насилля на стадіонах .

Документально фіксована історія хуліганського руху роз-почалася 10 січня 1888 року . Тоді журналіст англійського жур-налу «Спортивні новини» (Athletic news) писав: «Кількатисячна армія вболівальників відтіснила частину громадськості на поле стадіону. Група поліціантів завзято штовхала, била палицями і тіснила впертих порушників порядку, котрі з завзяттям ідіотів продовжували брутальну сутичку».3

Батьківщиною футбольних хуліганів були бідні райони перенаселених англійських міст . Подорожуючи Англією, мо-лодики з Лондона, Ліверпуля чи Манчестера нищили ваго-ни, вокзали і магазини на дорозі до стадіонів . Тоді особливої «слави» зажила група фанатичних вболівальників «Манчестер Юнайтед» з промовистою назвою «Червона армія» («Red army») (названа на честь червоних футболок рідного клубу) . Вони пер-ші словесну ненависть до мешканців Лондона, котрих уважали

2 Нещодавно у продажі з’явилася перекладена польською мовою досить цікава книжка про англійських хуліганів: «Хулігани: історія англійської армії хуліганів». Придбати книжку та прочитати коротку анотацію на неї можна за посиланням: http://www.sendsport.pl/product-pol-1042-Hooligans-historia-angielskiej-armii-chuliganow-polskie-wydanie-.html

3 http://www.sfd.pl/Historia_Chuliganstwa-t178033.html


за снобів, трансформували в практичну мову насилля згідно з відомим гаслом «Бий — убий!» .

Пізніше, коли на трибунах з’явилися скінхеди, футбольні стадіони і їх околиці перетворилися на справжнє пекло — не-вдовзі рікою полилася кров . Молодики з поголеними головами, одягнені в незмінні чорні светри і військові черевики, симво-лізували собою бунт молодих, озлоблених на весь світ людей . Саме вони почали створювати бандитські футбольні угрупо-вання . 1982 р . хулігани східнолондонського «Вест Гема» зали-шили на тілі заколотої жертви записку з написом: «Вітання, ти зустрів фанатів «Вест Гема». Такі випадки були непоодиноки-ми . Найгрізнішою бандою були «Челсі — мисливці за головами» («Chelsea — Headhunter») з лондонського району Челсі, котрі на стадіонах з’являлися тисячними тлумами . На озброєнні мали ножі, сокири, кастети, палиці і навіть пістолети . «Мисливці за головами» особливо ненавиділи євреїв, котрі в своїй більшості підтримували інший лондонський клуб — «Тотенхем». Футбол їх не цікавив, а матчі були всього лише приводом до агресії .

Незабаром вірус британського неспокою перекинувся на ре-шту Західної Європи . День 20 травня 1985 р . став поворотною межею європейського, а, особливо, англійського хуліганства . Під час фіналу Кубку європейських чемпіонів між туринським «Ювентусом» і «Ліверпулем» острівні фанати перетворили брюс-сельський стадіон «Айзель» («Heysel») в один великий цвинтар . На трибунах під час сутичок між вболівальниками обох клубів загинуло 39 чоловік (з них 32 італійця), близько 600 було пора-нено (більшість осіб померли чи були травмовані не в сутич-ках, а у результаті неймовірної тисняви, спровокованої атакою англійських хуліганів на італійські сектори) . Ось слова одного з британців, відповідального за трагедію на «Айзелі»: «Ненави-джу людей. Ненавиджу суспільство і нікого не жалію! Я — пес, який може лише кусати до смерті».4 Після цього УЄФА5 заборонила


5 УЄФА — Союз Європейських Футбольних Асоціацій.


Кадр з фільму «Green street hooligans», присвяченого одному з фанатських угруповань клубу «Вест Гем» (Лондон)6

всім англійським клубам виступати в її турнірах протягом п’яти років, сотням англійських фанатів назавжди було відмовлено в праві з’являтися на стадіонах чи навіть наближатися до них . Поліція на островах розпочала справжню війну проти власних хуліганів . У результаті на початку 90-х рр . XX ст . порядок на ан-глійських спортивних аренах було поновлено — нині це абсо-лютно безпечні об’єкти, куди люди безбоязно приходять цілими сім’ями . Звичайно, футбольні хулігани повністю не зникли, але їхній вплив є порівняно мізерним . Безперечно, лишилося місце і для насилля, втім бійки, як правило, відбуваються якомога далі від очей решти суспільства та поліції .

Починаючи з 90-х рр . XX ст . англійські хулігани перестали бути взірцем для своїх європейських «колег» . Один із лідерів

6 Фото запозичено за посиланням: http://www.magomedov.co.uk/2011/01/blog-post_30.html


іспанських ультрас після чергової сутички з британцями гордо заявив: «То була найкраща картина в моєму житті. Перед нами англійські барани втікали, затоптуючи один одного».7

Одними з «достойних» наступників англійських футболь-них хуліганів виступили поляки . З часом сусідні нам фанати стали відомою й потужною загрозою як у себе в країні, так і за кордоном . Їхні «славетні» візити до Литви, Чехії, Німеччини тощо свого часу широко висвітлювала європейська преса . Важ-ко сказати, чому саме поляки єдині з усіх країн колишнього соціалістичного табору (за винятком хіба Росії) вибороли «по-чесне» місце на п’єдесталі європейського хуліганства . Можли-во, тому, що ще до початку краху комунізму тільки в Польщі політика та «суспільна протестна свідомість» напрочуд міцно та нерозривно пов’язались з футболом, а дій міліції та спец-служб не були такими ж рішучими та всеохопними, як у само-му Радянському Союзі (в останньому, як відомо, дотримання порядку на трибунах було справою честі МВС СРСР: за будь-яке протиправне слово, не кажучи вже про дію, надовго запрото-рювали до в’язниці) . Утім, це тема іншого великого досліджен-ня, однак протягом нашої подальшої розмови ця проблема з’явиться ще не раз . То ж які вони, сучасні польські хулігани?

Наступна частина статті є перекладеною й доповненою вер-сією документального фільму від Discovery «Wojny na stadionach: Polska» («Війни на стадіонах: Польща»),8 присвяченого футболь-ним хуліганам у Польщі . Матеріали було відзнято й змонто-вано протягом 2006–2007 рр . Короткий зміст: англійський актор Денні Дайєр (Danny Dyer), виконавець головний ролі у ві-домій кінострічці 2004 р . про британських хуліганів «The foot-ball factory»9 («Фабрика футболу» або «Фанати»), відвідує три


8 Відео є на Youtube. У використаній нами версії воно має 5 епізодів по 10 хв.

9 З коротким змістом фільму можна ознайомитись тут: http://en.wikipedia.org/wiki/The_Football_Factory_(film)


польські міста (Гданськ, Краків і Варшаву), де зустрічається з місцевими хуліганами, з’ясовує та описує виникнення прак-тик місцевого футбольного насилля . Оскільки події у фільмі розгортаються здебільшого в Гданську та Кракові (варшавські та познанські фанати відмовилися зустрічатися з Денні), ми також зосередили свою увагу на футбольних хуліганах саме з цих міст . Проте такий вибір не є випадковим: вважається, що саме в портовому Гданську зародилося сучасне польське хулі-ганство, натомість туристичний Краків знаменитий одним із найбезкомпромісніших і кривавих футбольних дербі в Європі .

Щоб і на папері зберегти стиль документального кіно та ха-рактер оповіді, залишу значні пасажі прямої мови та позака-дрового коментаря (виділені курсивом) . Натомість свої допо-внення подам звичайним шрифтом .

У цій передачі Денні відвідає Польщу . Місцеві хулігани є од-ними з найгрізніших на світі . Понад сто банд і тисячі хуліга-нів воюють на території всієї держави . Це справжнє серце фут-больного насилля .

У польській «екстра-класі»10 хулігани мають власну лігу . На її вершині — найсміливіші та найжорстокіші .

Денні: Уявіть собі 80-ті роки XX ст. Пік потужності британ-ських хуліганів. Так нині виглядає ситуація в Польщі. Забираю вас на першу лінію фронту.

Денні зустрінеться з польськими хуліганами, входячи в саму середину їхнього жорстокого світу; в секретних криїв-ках порозмовляє з людьми в масках; побуває на найвідомішо-му дербі в країні, спробує з’ясувати, чи проблеми з хуліганами вплинуть на успішність проведення Євро-2012, співорганіза-тором якого є Польща .

Його мандрівка розпочинається в Гданську .

10 Найвищий дивізіон чемпіонату Польщі з футболу. Офіційний сайт: http://ekstraklasa.net/


Гданськ

«A na drzewach zamiast liści będą wisieć komuniści»11

(«А на деревах замість листя висітимуть комуністи»)

Гданськ — особливе місто для поляків . У 80-тих роках мину-лого століття на вулицях панувало насилля, а в перших рядах билися вболівальники «Лехії» Гданськ («Lechiа» Gdańsk) .12 Але йшлося не про саме хуліганство — причиною була політика .

Денні: Існує небагато держав, про які можна сказати, що бо-йовий дух їхніх футбольних вболівальників допоміг змінити істо-рію цілої країни. Однак саме так відбулося в Польщі. Фанати «Ле-хії» стали солдатами «Солідарності», котра поставала за мету незалежність Польші і повалення комуністичного уряду.

Вболівальники спортивного клубу «Лехія» були активними учас-никами «Солідарності» (Більшість з фанатів працювало на тоді ще невідомій на весь світ гданській корабельні ім . Леніна та інших портових об’єктах) . То був сильний рух протесту, котрий призвів до падіння режиму. Вболівальники билися за народ з одві-чним противником — комуністичною міліцією.

Анджей Дупек, вболівальник «Лехії» Гданськ (Andrzej Duppek, kibic «Lechia» Gdańsk): Існувала чітка дистанція ми (фанати) — вони (міліція), потім решта суспільства дуже урізноманітнилася, але в нашій суспільній мікроструктурі — вбо-лівальницькому середовищі — протистояння з представниками влади збереглося».

11 Легендарна приказкаскандування гданських фанатів упродовж 1980х рр. За однією з версій, її автором є пристрасний вболівальник «Лехії» і член «Солідарності» Збігнєв Внук (Zbigniew Wnuk). Досить подібна до українського вислову «Комуняку на гіляку».

12 Офіційний сайт клубу «Лехія» Гданськ: http://lechia.pl/23114. Не слід плутати гданську «Лехію» з варшавською «Легією» — одним із флагманів польського футболу.


Стадіон «Лехія» — саме тут під час футбольних матчів протягом 1980-х рр. відбувались антикомуністичні демонстрації13

Інший анонімний вболівальник «Лехії» Гданськ: Нас тоді прямо називали бандитами, досить було піти десь на своєму ра-йоні до магазину в клубному шарфику, щоби не повернутися додо-му». Вболівальників арештовували, били, та вони не відступали . Стадіон «Лехії» був одним із небагатьох місць, де можна було протестувати без побоювання репресій зі сторони міліції .

Збігнєв Залевський, вболівальник «Лехії» Гданськ (Zbigniew Zalewski, kibic «Lechia» Gdańsk): Очевидно, середовище вболі-вальників, як і кожна суспільна структура, було в певний спосіб дискредитоване. Комуністична влада завжди вкрай негативно ре-агувала на групи. Група становила загрозу. Наш стадіон завжди був особливим місцем, як ми говоримо, — культовим, магічним».

13 Фото запозичено за посиланням: http://www.lechia.pl/27464


PGE Arena — новий стадіон «Лехії» Гданськ, зведений до Євро-201214

Після матчів тисячі людей маршували вулицями, скандуючи ан-тикомуністичні гасла . Їх кількість лякала міліціонерів .

Коли «Солідарність» прийшла до влади, вболівальники стали місцевою легендою, але кінець комунізму не означав кінця на-силля . Нова суспільно-політична ситуація означала появу нових проблем . Вільні вибори і вільний ринок принесли падіння рівня життя й зростання інфляції .

Збігнєв Залевський, вболівальник «Лехії» Гданськ (Zbigniew Zalewski, kibic «Lechia» Gdańsk): Частина людей, шокованих своїм суспільним статусом, просто не пристосованих до нових життєвих реалій, до реалій ринкової економіки, до відкритості політичного життя, вони не були готові до того, і від того пішло насилля.

14 Фото запозичено за посиланням: http://lechia.pl/24019?gid=61667


Відтак від 90-тих рр . XX ст . польські вболівальники вже не били-ся за народ — вони воювали між собою .

Анджей Клемба, журналіст «Газети Виборчої» (Andrzej Klemba, dziennikarz, «Gazety Wyborczej»): Раптом з демокра-тією, свободою певні бар’єри було подолано, взагалі перестали існувати, і той хуліганський рух відтоді почав стрімко розвива-тися … Враз із падінням комунізму, тим вболівальникам, а кра-ще сказати хуліганам, легше було культивувати насилля, бо, по-перше, стадіони взагалі не були пристосовані до нових реалій. Фанати сиділи поруч, не було огорожі, не було буферних секторів, і тоді хулігани, які невтомно провокували один одного, не мали проблем, щоби зійтися в безпосередньому зіткненні. По-друге, їх ніхто не контролював і не зупиняв.

Цікаво, але нинішній прем’єр-міністр Польщі Дональд Фран-цишек Туск, який народився саме в Гданську, в молодості був фанатом рідної «Лехії» та мав прізвисько «Качор» («Kaczor») . Один із його гданських колег, Томаш Волек (Tomasz Wołek), згадує, як під час бійки з ультрас клуба «Завіши» (Бидгощ) («Za-wiszy» Bydgoszcz) молодий Туск бігав з шматком металевої ого-рожі, який служив йому зброєю проти ворожих вболівальників і міліції . Відтак, після нещодавнього розпорядження прем’єр-міністра офіцерам поліції про посилення боротьби супроти футбольних хуліганів, вболівальники «Лехії» під час матчу ви-вісили транспарант із красномовним написом «Zapomniałeś jak sam byłeś kibolem?» («Забув, як сам був уболівальником?»).15

Утім більшість ветеранів фанатського руху «Лехії» щодо визначної ролі Туска в подіях 1980-х рр . та й загалом його палкої любові до рідного клубу, дотримуються вкрай скеп-тичної думки . Після того, як 1989 р . він почав активно займа-тися політикою, Дональд Францишек вже не ходив на стадіон .

15 http://www.gazetapolska.pl/4727-legendarni-kibole-lechii-gdansk-wspominaja-donalda-tuska-makaron-ugotuje-tuska


Ксьондз Ярослав Вансовіч (ks . Jarosław Wąsowicz), сусід Леха Валенси, фа-нат «Лехії» із тридцятилітнім досві-дом і автор книги «Біло-зелена Солі-дарність» («Biało-Zielona Solidarność») (білий і зелений — клубні кольори «Лехії» Гданськ) вважає, що спроба Дональда Туска створити собі легенду «справжнього вболівальника» є зви-чайною політичною авантюрою: «Хоч прем’єр-міністр під час останньої пе-редвиборчої кампанії часто з’являвся

на людях в біло-зеленому шарфику, це лише дратувало . Коли фанати «Леха» («Lech» Poznań) чи «Арки» («Arka» Gdynia) по-чинали скандувати щось проти Качинського (Ярослава), Туск щиро радів і посміхався . Однак справжній фанат «Лехії» за-вжди мусить пам’ятати про нашу ворожнечу з сусідами з Гди-ні (т .зв . «балтійське дербі») . Це все політика, а в ній нема місця футболу» .16

Таким був основний футбольний бастіон антикомуністич-ної боротьби в Польщі протягом 1980-х рр . Фанати «Лехії» за-служено пишаються власним героїчним минулим — старо-жили клубу люблять згадувати про спільне виконання усіма фанатами теперішнього національного гімну перед фіналом кубку країни 1983 р . «Лехія» Гданськ — «Пяст» Глівіцє («Piast» Gliwice), та тисячі витягнутих пальців у формі літери V, що були спрямовані в сторону ошелешеної міліції .17

Нове ж покоління «Лехії» Гданськ сподівається, що їх рідна команда колись таки стане чемпіоном Польщі . Вперше у влас-ній історії .

16 http://www.gazetapolska.pl/4727-legendarni-kibole-lechii-gdansk-wspominaja-donalda-tuska-makaron-ugotuje-tuska

17 http://www.rp.pl/artykul/368768.html


Краків

«Це вроджена ненависть, вона у нас в крові. І ми мусимо передати її наступним поколінням»

(ультрас «Вісли» Краків («Wisły Kraków»))

Після падіння комунізму в Польщі існує велика проблема з власними хуліганами, а, згідно зі статистикою, дербі Крако-ва є матчами найбільшої загрози . «Вісла» проти «Краковії: су-перництво, знане також як «свята війна» . Краків — давня сто-лиця і найбільша туристична перлина Польщі . Втім, існує також і непомітна на перший погляд «темна» сторона міста — це дві місцеві футбольні команди . Їхні вболівальники є одними з на-йгрізніших у країні, а в Кракові провадять між собою невпин-ну війну . Фанати «акул Вісли» («Wisła sharks») та вболівальники «Краковії» з «анти-Вісли» («anty-Wisły») … Лють та жорстокість останніх підкреслює вже той факт, що ймення банди походить від назви ворожого клубу . Бійка між цими двома групами може розпочатися повсюди . У той час, коли решта польських ультрас відмовилася від використання будь-якої зброї, Краків у світі ху-ліганів є знаний як «місто ножів» .

Анджей Клемба, журналіст «Газети Виборчої» (Andrzej Klemba, dziennikarz «Gazetу Wyborczеj»): Це правда, що Краків називають «містом ножів». Ультрас «Краковії» та «Вісли» єдині не схвалили та не підписали т. зв. «антизбройного пакту», укладе-ного між усіма футбольними хуліганськими групами Польщі. Вони не пристали на те, щоби всі бійки та сутички відбувалися без зброї, тобто без ножів, сокир, тесаків, а часом і вогнепальної зброї.

Зброя — буденність для хуліганів, а полем битви є міські спаль-ні райони . Для їхніх мешканців, здебільшого малозабезпече-них, падіння комунізму було пов’язано з кризою промисло-вості й зростанням безробіття, особливо серед молодих людей .


«Свята війна» («Święta wojna») — неофіційна назва краківського дербі18

Ці обставини були напрочуд сприятливими для стрімкого збіль-шення кількості хуліганів .

У спальних районах один будинок може підтримувати «Кра-ковію», а інший вболівати за «Віслу» . Насилля реальне будь-де і будь-коли .

Денні: Дербі Кракова нараховує більше 100 років і є найстарішим у Польщі (літочислення ведеться від моменту заснування обох клубів — 1906 р ., втім перший матч між обома командами було зіграно дещо пізніше — 20 вересня 1908) .19 Команди розділяє близько півкілометра: між їхніми стадіонами є парк.

18 Авторство визначення «Свята війна», як назви краківського дербі, належить захиснику «Краковії» («Cracoviа») Людвігу Гінтелю (Ludwik Gintel), який перед одним із матчів з «Віслою» у роздягальні сказав товаришам по команді: «Ну то ходімо, панове, на ту святу війну» («No to chodżmy, Panowie, na tą świętą woj-nę»). Перед тим вираз «Свята війна» стосувався дербі між двома єврейськими клубами Кракова: «Маккабі» («Makkabi») та «Зіркою» («Jutrzenkа»), вихован-цем якої і був Гінтель. Більш детальна інформація тут: http://pl.wikipedia.org/wiki/Derby_Krakowa_w_pi%C5%82ce_no%C5%BCnej

19 http://pl.wikipedia.org/wiki/Derby_Krakowa_w_pi%C5%82ce_no%C5%BCnej


Холодна зброя, вилучена у польських хуліганів. Поміж всього ін-шого — типові для краківських фанатів півметрові мачете та ножі20

Відтак вболівальники час від часу контактують, тому місто живе в постійному напруженні. Небажання відмовитися від холод-ної зброї часто призводить до кровопролиття й смерті. У 1998 р. польський фанат з трибуни влучив ножем в італійського фут-боліста Діно Баджо під час матчу «Вісли» з «Пармою» в Кубку УЄФА. Рана голови вимагала накладення п’яти швів. Протягом півтора року перед сотою річницею дербі (2006 р.) у сутичках за-гинуло восьмеро вболівальників, в тому числі двадцятиоднорічний фанат «Вісли», заколотий просто на вулиці.

Відомим на всю Польщу стало вбивство сімнадцятирічного юнака, вболівальника «Вісли», фанатом «Краковії» 7-го жовтня 2004 р . Попри те, що прийшли поговорити мирно, обоє були озброєні . Побачивши в руках молодика стилет, його суперник завдав кількох смертельних ударів ножем у груди . Не зважаючи

20 Фото взяте з сайту: http://nasygnale.pl/kat,1025341,title,Moglo-dojsc-do-krwawej-jatki-Kibice-mieli-polmetrowe-maczety,wid,12715648,wiadomosc.html?ticaid=6de1b


на всі старання перехожих і швидко прибулих лікарів, врятувати життя хлопця не вдалося .

Денні входить до самого серця цієї «громадянської вій ни» — по черзі зустрічається з фанатами «Краковії» та «Вісли» і про-бує з’ясувати, в чому причина такої впертої ненависті один до одного .

Першими є вболівальники «Краковії» з «анти-Вісли», відо-мі своєю жорстокістю до суперників . Інші хулігани не вважа-ються для них рівними . Денні зустрічається з одним із ліде-рів «анти-Вісли» на прізвисько Тица (Tyca) та його помічником . Поліція часто робить провокації, тому ультрас полюблять збе-рігати таємність — зустріч відбувається в покинутому тунелі, де фанати розповідають про свою групу, про свою пристрасть .

Ліворуч: член групи «анти-Вісла» з характерним написом і знаком на куртці: перекресленою зіркою — частиною герба «Вісли» Краків.21 Праворуч: герб спортивного клубу «Вісла» Краків22

Денні: Для початку хотів запитати, звідки ідея з тим тунелем, бо мені в цьому підземеллі трохи лячно?Тица: Це наше важливе місце, колись великою компанією з’їжджалися сюди на різні вечірні імпрези. Добра безлюдна місци-на і, головне, без поліції».

21 http://terazpasy.pl/Publicystyka/artykuly_prasowe/metal_nikogo_nie_zabilem

22 http://www.wisla.krakow.pl/index.html


Тица розповів Денні, як у 90-х рр . прокладали дорогу, якою згодом пішли інші . Вони вчилися в англійських хуліганів і пе-рейняли їхній стиль поведінки на трибунах . Були першим угрупованням, котре прийшло на стадіон повністю вбране в чорне, в каптурах, а потім по сигналу в один момент зняли їх і вдерлися на чужий сектор — усі супротивники були шоковані .

Якщо вірити Тиці, беззбройні сутички у Кракові є неможли-вими . Завжди є небезпека, що твій ворог озброєний .

Тица: Напевно, ніхто з членів нашої групи не ходить вулицями з думками про вбивство, але з певного часу в Кракові дійшло до того, що фанати носять ножі і охоче їх використовують. У Кракові ми воюємо протягом 24 годин щодоби, тобто безперестанку. Бачиш того супротивника, ну і зразу в бій, байдуже в якому одязі, в навуш-никах, ні на що не зважаєш — є тільки ворог напроти тебе. Це супер, непередаване відчуття. Кожному, хто спробує, це сподобається.

У часи комунізму найкращі польські клуби були пов’язані з вій-ськовими структурами (така ситуація була характерною і для Радянського Союзу; численні «армійські клуби» — наприклад, ЦСКА — підтримувались армією, московське «Динамо», ство-рене за ініціативою Фелікса Дзержинського, було клубом мі-ліції, натомість київське «Динамо», так само як і московський «Спартак», вважалося т . зв . «народною командою», уболівання за яку було ознакою доброго смаку) . «Вісла» була клубом міліції . Це призвело до того, що фани «Краковії», які залишилися в тіні успішної та підтримуваної урядами «Вісли», остаточно знена-виділи цей клуб .

Тица: Саме звідти і походить найбільша ненависть між вболіваль-никами «Краковії» і «Вісли». Самі ми називаємося «Дог-хантерс» («Dog hunters» — «мисливці за собаками»), фанатів «Вісли» ми кличемо псами, так само, як і поліціантів. Ненавидимо їх однако-во сильно … На дербі завжди дуже гаряча атмосфера … величезна кількість поліції, ці матчі люди, як правило, довго пам’ятають».


Протистояння «фанати — поліція»: типова картина краківських дербі23

Під час дербі на вулицях Кракова доволі небезпечно . Часто до-ходить до засідок, що їх фани «Краковії» називають «полюван-ням на псів» . Під час атак забирають шарфи, щоби зганьбити своїх жертв . Захоплення чужих прапорів і шарфів є важли-вою складовою хуліганської культури Кракова, це як здобут-тя ворожого штандарту на полі бою . Такі дійства відбувають-ся в житлових районах на краю міста . Для хуліганів «Краковії» улюбленим місцем атак є тунелі, адже там стає можливим не-сподіваний наступ на заскоченого ворога і швидкий відступ при появі поліції .

Наступного дня Денні вирушає на зустріч до фанатів з гру-пи «акули Вісли» . Усі ультрас носять маски на обличчях та не бажають називати навіть своїх прізвиськ .

23 Фото взяте із сайту: http://krakow.naszemiasto.pl/galeria/opis/1151039,wisla-cracovia-derby-krakowa-zdjecia-zadyma-na-trybunach,galeria,1715571,id,t,tm,zid.html#galeria-duze-zdjecie


Денні: Хотів би запитати, чи ви брали приклад зі старих англій-ських банд, з нашого хуліганського минулого?Фанат «Вісли»: Зрозуміло, що кожен, хто цікавиться футболом, знає про англійських хуліганів, і це зрозуміло, бо саме там все по-чиналось. Але зараз вони нас взагалі не цікавлять і не є нам при-кладом. Гадаємо, ми кращі від них, та що там, найкращі, і кож-ному дамо відповідь … англійські хулігани б’ються лише по кількох кухлях пива, але для польських вболівальників, особливо з Кракова, пияцтво є неприйнятним. У нас якщо війна, то війна постійна, на кожному фронті.

Коли доходить до бійок між англійськими та польськими фанатами, між ними одразу видно велику різницю: поляки краще організовані . Наприклад, після сутичок у 1999 р . чоти-ри англійські вболівальники опинилися в лікарні, один з них дістав важкі ножові поранення .

Фанат «Вісли»: Ми не є самогубцями, справді, часом краще по-думати про відступ або призупинення сутички, бо поліція приїз-дить, не можна наосліп весь час. Але, як правило, адреналін робить свою справу — дивимось лише прямо і б’ємося.

Зброя є невід’ємною частиною їх життя . Фанат «Вісли»: У Кракові використовують зброю, і крім того

постійно. Вона є різною, починаючи від коротких ножів і викруток та закінчуючи якимсь сільськогосподарським інвентарем й моло-тами. Вогнепальна зброя також трапляється, популярними є га-зові пістолети. Зброя в Кракові може врятувати тобі життя.

Денні: Краківське дербі — найбільший і найважливіший фут-больний матч у Польщі?

Фанат «Вісли»: Для нас найбільший, дні дербі — найважливіші у нашому житті. Всі чекаємо цих незабутніх моментів.

Після розмови з членами групи Денні вирушає на стадіон «Вісли», де якраз тривають приготування до дербі . Кілька під-літків розтягають довжелезні банери уздовж трибун і розкла-дають кольорові картонки на кожне сидіння . Ввечері все це буде використано для убивчого шоу .

Денні: Я хотів би дізнатися, що ви тут робите?


П’ятсот клубних шарфиків «Краковії» палають на огорожі трибуни стадіону «Вісли» під час дербі 2006 р. Кожен шарфик символізує собою одного переможеного фаната «Краковії» і доблесть ультрас «Вісли»24

Підліток (у масці та з накинутим капюшоном): Сьогодні маємо черговий матч, дербі, будуть прапори, транспаранти (до 100 м у довжину!) . Перемога в дербі є навіть важливішою, ніж чемпіон-ський титул. Той, хто виграє цей матч, править у Кракові: фана-ти, які перемогли в дербі (фанати, не футболісти!) можуть ходити з гордо піднятою головою, фанати, які програли, просто опуска-ють голови і їм соромно визнати, що вони вболівали за невдаху. Денні: Ти не хуліган, тоді чому ховаєш обличчя?Підліток: Бо клімат Кракова є таким, що відкривши обличчя можна наразитися на різні неприємні наслідки.

Краківські фанати не є особливими у своїй ненависті до проти-вників, але тільки вони до цих пір ведуть настільки криваву бо-ротьбу . Уболівальникам в інших містах Польщі така ситуація не

24 Фото запозичено за посиланням: http://legionisci.com/news/32965_Dwa_mecze_Wisly_bez_publicznosci_Najsurowsza_kara_w_tym_sezonie.html


подобається . Вони уклали пакт про цілковите невикористання зброї . Замість того організовують зустрічі (тобто бійки) в лісах і відлюдних місцях . Рівні сили, присутні лікарі .

Єжи Дудала, автор книжки «Фанати — хулігани» (Jerzy Du-dala, autor książki «Fans — Hooligans»): Ще можна зрозуміти осіб, які влаштовують бійки у певних безлюдних місцях, де тільки вони зацікавлені у сутичці. Все це в межах якихось ясно окреслених правил, без використання зброї. Якщо мусять бути битви гладіа-торів, то нехай вони відбуваються десь подалі від стадіону. Най-більше непокоїть інше хуліганство, там, де немає жодних правил, де широко застосовують зброю, де є жертви.

Хоч ультрас не мають нічого спільного з насиллям, у них часто виникають проблеми з поліцією (див. примітку 1на сторінці 86) .

Єжи Дудала, автор книжки «Фанати — хулігани» (Jerzy Du-dala, autor książki «Fans — Hooligans»): У Польщі, на жаль, час-то усіх вболівальників трактують однаково: хуліганів плутають з ультрас, і клуби чи інші служби борються з саме з останніми (ультра). Це несправедливо та викликає відповідну реакцію.

Існує й інша проблема . За словами Анджея Матеюка (Andrzej Matejuk), шефа польської поліції, в державі досі є футбольні клуби, які співпрацюють з хуліганами . Така ситуація склала-ся в Познані, Кракові та деяких інших містах . «Ці клуби вже отримали певні сигнали і зараз все залежить від їхньої відпо-відальності . Ми постійно говоримо, що безпека залежить від нас усіх, у тому числі й від самих футбольних структур», — го-ворить пан Анджей . «Більшість клубів уже розірвала будь-які контакти з групами хуліганів . З бандитами треба боротися рі-шуче і згідно з правом, а не шляхом порозуміння» .25

25 http://tvp.info/informacje/polska/specgrupa-wytropi-kiboli/4226361


Футбольні федерації кількох європейських країн, збірні яких будуть базуватися в Кракові або його околицях (серед них, зокрема, Нідерланди, Англія та Португалія), висловили впевненість, що польська поліція зможе гарантувати безпеку як самим футболістам, так і сотням закордонних фанатів, ко-трі неодмінно завітають на тренування рідних команд .

Попри такі оптимістичні настрої чимало скептиків зверта-ють увагу на те, що в Польщі охочі ще й досі можуть знайти цілі магазини з т . зв . «фанатською» продукцією, а в Інтернеті існує чимало «хуліганських» сайтів, на сторінках яких викла-дено приголомшливі відео та світлини насилля . Жодних пере-шкод перегляду та розповсюдженню цієї інформації не існує .26

Видається, що футбольні банди Кракова та інших міст так легко не піддадуться . Безжалісна битва і зараз продовжує то-читися на вулицях, де виростають нові покоління хуліганів .

* * *

Найближчого літа очі футбольних вболівальників з усього сві-ту будуть прикуті до стадіонів у Варшаві, Гданську, Познані та Вроцлаві, де пройде частина матчів Євро-2012 . Чи буде забез-печено порядок і спокій на польських спортивних аренах? Пи-тання лишається відкритим .

26 Найбільш яскраві приклади: http://chuliganskiezycie.blog.onet.pl, http://www.chuliganspolska.bnx.pl/news.php


Кухня як фактор національної ідентичності16 лютого у Польщі святкували Тлустий Чвартек — католицьку масляну. У перервах між пригощанням традиційними ласощами — пончиками з трояндовим варенням — знайшовся час і для розмови про польську кухню як національне надбання.

Танцюй, співай, готуй!

Упродовж останніх років великий інтерес до професійної кух-ні з’явився переважно завдяки телевізійним реаліті-шоу . Уміти вправлятися з каструлями і сковорідками стало так само модно, як танцювати, співати і просто шукати в собі таланти .

До кола зацікавлених долучилася й історія . На щастя, кулі-нарія пропонує велику кількість цікавого матеріалу для дослі-джень . Тим паче, тема цікава й актуальна для широкого загалу, судячи з того, скільки людей за тиждень до початку Велико-го посту прийшло до Варшавського Дому зустрічей з історією . Саме там польську кухню в історичному аспекті обговорювали кулінарний критик Мачей Новак, відомий кухар Роберт Сова, рестораторка Аґнєшка Кренгліцька і професор історії Ярослав Думановський .

107Кухня як фактор національної ідентичності


Ольга Лось

Інститут міждисциплінарних досліджень «Artes Liberales», Варшавський університет

Поглинати на льоту

Смаковита розмова почалася з окреслення причин пожвавлен-ня інтересу до приготування їжі . На думку Ярослава Думанов-ського, це зумовлено тим, що насправді кулінарія зникає з на-ших помешкань і ритуал споживання їжі зводиться нанівець . Ми не маємо часу купувати продукти, ми не захоплюємося при-готуванням їжі, а голод втамовуємо на ходу .

Висновок, на жаль, очевидний . У Варшаві, як і в інших вели-ких містах, люди часто поспіхом їдять нашвидкоруч приготова-ну їжу . Звична картина тут — поглинання супу в автобусі, сала-ту — на зупинці, а бутерброда — на льоту . З таким підходом смак втрачає значущість . Його просто ніколи відчувати . Часу ж на роздуми про те, звідки прийшли до нас різні смаки, якою мірою вони є «національними», взагалі не передбачено . Тим часом іс-торія національної кухні — невід’ємна частина історії нації, її ідентифікаційна складова, унікальне надбання культури .

Від сарматів до азіатів

Не обійтися нам без історії, щоб пригадати, якими є справжні польські національні смаки . Власне старопольська кулінарна традиція фактично існувала до XVIII ст . Тогочасні смаки, за ви-сновками істориків, були такими особливими, що сучасному по-лякові вони здалися б екзотичними . Старопольська кухня була типовою кухнею європейського Середньовіччя — дуже гострою, доволі кислою і одночасно… солодкою на смак. Її також назива-ють «сарматською», а головні засади окреслюють, власне, трьо-ма словами «м’ясо, жир і багато» . Запивали їжу пивом, вином, наливками і медами, на рецептах виготовлення яких польська шляхта зналася дуже добре .

У другій половині XVIII століття придворним кухарем коро-ля Станіслава Августа Понятовського став француз Поль Тре-мо, завдяки якому сарматську нестримність у поглинанні жир-них, важких страв почала витісняти легка низькокалорійна

108 Культура міст

французька їжа . Смаки «пом’якшились», у них поменшало го-стрих східних приправ, з’явилися паштети, легкі соуси, солодкі булочки і желе . Учень Поля Тремо, Ян Шитлер, був автором пер-ших ґрунтовних кулінарних книг у Польщі . Спрямованості поль-ської кухні «на захід» також сприяли династичні шлюби з італій-ськими та французькими королівнами, які разом з численими слугами привозили і кухарів . Італійська кухня також посприяла розвитку кондитерського ремесла — в 1779 році у Варшаві від-крито першу цукерню .

У XIX столітті наступ на ситні польські смаки тривав . На польській кухні з’явилися помідори, кабачки, шпинат . Фран-цузькі страви, раніше доступні лише шляхті, поширилися й се-ред нижчих соціальних верств . Знакова постать польської кухні XIX століття — Люцина Чверчакевічова . Емансипована, актив-на, вона пропагувала новітні для свого часу підходи не лише до харчування, а й до здоров’я та гігієни . Її книжка «365 обідів за п’ять злотих» була однією з найпопулярніших . Цікавинкою цьо-го кулінарного порадника, як і більшості тогочасних порадників загалом, є відсутність рекомендацій щодо співвідношень інгре-дієнтів . Такі рецепти дають кухарю велику свободу, але водно-час не гарантують позитивного результату .

Прогресивне XX століття виявилося ще більшим випро-буванням для польського смаку . До давніх законодавців моди в харчуванні, Італії та Франції, додалися потужні азійські кух-ні — японська, китайська, тайська . В результаті, сучасний смак своєї кухні поляки описують, як солоний, кислий, помірно гострий і пряний, а ще — трав’яний. Однак, щоб познайомитися з автен-тичними кулінарними традиціями наживо, скажімо, у Варша-ві, доведеться докласти зусиль . Розраховуючи на гостей з усього світу, столичні ресторани намагаються балансувати між наці-ональним та інтернаціональним меню . І дуже часто, особли-во в закладах харчування нижчої і середньої цінової категорії, польська «ідентичність» поступається універсальним сендвічам і салатам . За спостереженням Роберта Сови, у ресторанах Вар-шави вже не знайдеш традиційних для польської кухні страв


з ягнятини, гуски, а пєрнік, відомий польський імбирний пря-ник, який колись готували в десятках варіацій, зараз має пе-реважно одну — шоколадну . Про давні рецепти ще пам’ятають пекарі та м’ясники — майже в кожній пекарні є хліб «Старополь-ський», а в розмаїтті шинок і ковбас покупець обов’язково зна-йде вид, знаний з давнини . У цьому полякам ще вдається збері-гати відому і за межами країни національну неповторність .

Наука в кухні

Загалом ситуація з національною кухнею в Польщі не унікаль-на . Як і в інших країнах, моду на продукти і страви диктують тут телевізійні шоу й відомі кухарі . Однак, у польському сус-пільстві, яке прагне до споживчого космополітизму, доволі багато тих, хто воліє не забувати, ким є . Відновлення забутих традицій і збереження національної кухні стає предметом за-цікавлень дедалі більшої кількості людей . Під керівництвом про-фесора Ярослава Думановського в Торуні функціонує Центр дослі-джень історії і культури харчування (Centrum Badań nad Historią i Kulturą Wyżywienia) . Центр організовує зустрічі, семінари, а та-кож реалізує проект Monumenta Poloniae Culinaria, метою яко-го є пошук і публікація найстаріших польських кулінарних книг і збірок кулінарних рецептів . Першою в рамках проекту в 2009 році вийшла найдавніша польська друкована кулінарна книга «Compendium ferculorum albo zebranie potraw» Станіслава Чер-нецкого . Саме він 1682 року описав, яким є власне польський смак і як його творити . Не менш цікава з виданих пам’яток — «Бездоганний кухар» (1783 р .) Войцеха Веландки . Привертає увагу в цій серії і книжка сучасних авторів «Татарське зілля в цукрі, або Старопольські солодощі» (Варшава, 2010 р .) . У ній поважно і на жарт подано історичні факти, пов’язані з розви-тком кулінарії, а також справді екзотичні для сучасної людини рецепти давніх солодощів .

До порятунку національної кухні долучився й Музей іс-торії Польщі . Його зусиллями створено портал, присвячений


кулінарній культурі давньої Речі Посполитої під назвою «Кліо в кухні» (www .kliowkuchni .muzhp .pl) . На порталі можна знайти книги та рецепти, а також дізнатися про заходи, пов’язані з іс-торією кухні, серед яких — лекції, виставки, фестивалі, а також наукові конференції, приміром, «Кулінарна історія Кракова» та «Історія харчування від Античності до XIX ст .», які відбулися на-прикінці минулого року .

Коли ж ідеться про використання давніх рецептів на практи-ці, постає немало перешкод, стверджує рестораторка Аґнєшка Кренгліцька . Окрім зникнення багатьох видів тварин і рослин, які колись використовували для приготування різних страв, ве-ликою проблемою сьогодні постає пошук якісних натуральних продуктів . Шукати їх передовсім треба у себе вдома . Адже на-ціональний смак формується перш за все з того, що родить рідна земля, і саме він — один із засобів самоідентифікації і самозбере-ження у багатокультурному просторі.

P. S.

Намагаючись окреслити для себе ситуацію з українською наці-ональною кухнею, я згадала приїзд до Москви відомої амери-канської акторки Сари-Джесики Паркер . На прес-конференції її запитали, які традиційні російські страви вона куштувала . Як думаєте, що вона назвала першим? Правильно . Борщ . Автен-тичний «російський» борщ . Саме ця страва міцно закріпилася в «європейських» меню кращих шеф-кухарів московських рес-торанів . Що ж, можливо, наша країна спробує альтернативний варіант сприйняття себе як європейської — через кухню .


Discovering Poland — Відкриваючи Польщу: подорож до Польщі не виходячи з дому

Гортаючи електронні сторінки The Guardian, у розділі про подо-рожі неодноразово натрапляєш на статті, поради чи «подорожні замітки» про Польщу . Дізнатись можна про все: де зупинитись і побувати, що подивитися і попоїсти, як розважитись . У Кра-кові під час Євро-2012 базуватиметься англійська футбольна збірна, а відтак саме про це місто можна знайти не одну стат-тю на тему де і як у Кракові найкраще провести час . Часто по-ряд з таким матеріалом розміщено лінки з фотографіями на рецепти польської кухні, що добре знайома британцям за чис-ленними польськими ресторанами . Також такі статті-подорожі містять не лише туристичну інформацію з путівників Європою, але й розповіді про особистий досвід відвідування країни або ж оповіді самих поляків . Офіційна інформація фокусує консумен-та переважно на великих історичних містах, з добре розвине-ною інфраструктурою і на всьому тому, що традиційно «хоче» побачити турист і де він може себе комфортно відчути . Персо-нальні ж розповіді мандрівників «відкривають» нетуристичні закутки країни, місця традиційно невідвідувані іноземцями . Такою, зокрема, є стаття про подорож на байдарках в регіоні



Оля Гнидюк

Магістрантка «Social Anthropology», University of Cambridge

Мазурських озер, у якій авторка наголошує на «нетрадиційнос-ті» такого туристичного досвіду в Польщі і розпочинає розпо-відь з опису відвертого здивування працівниці туристичного агентства, коли та почула, куди саме вона збирається поїхати зі своїми іноземними друзями . Такі різні погляди на подорожу-вання Польщею дозволяють показати одночасно і принади, її європейськість, і зацікавити незвичними місцями, місцевими особливостями . Персональні історії додають впевненості у по-зитивному й безпечному досвіді перебування в країні з «неофі-ційної» точки зору, що викликає більше довіри .

Польщу часто пов’язують з негативними образами війни, Го-локосту і комунізму, у контексті подорожніх записок ці образи часто використовують як цікавинки . Ці місця пропонують від-відати як місця пам’яті важливих подій минулого, хоча така по-дорож вже не вважається розважальною і представляє країну радше в темних тонах . Зрештою, поза контекстом подорожу-вання, саме такий історичний спадок продовжує бути однією з основних асоціацій про країну . Втім, багато статей, і особливо фотографій як важливих додатків до тексту, намагаються позба-вити Польщу негативного образу і довести «нормальність» цієї європейської країни . За висловом одного з журналістів, Польща «досі випадає з поняття “Захід”, але вже подає надії на краще» . Фотографії є кольорові, яскраві, у фокус міських картинок най-частіше потрапляють старовинні будинки, площі, пам’ятники, водночас природа — квітуча і чиста .

У розріз або ж поряд з творенням позитивного «нормально-го» європейського образу Польщі йдуть окремі матеріали з роз-ділу «Нова Європа» . Проект «Нова Європа» презентує читачеві чотири країни — Німеччину, Францію, Польщу й Іспанію . Ав-тори проекту вважають своїм завданням дати можливість ан-глійським читачам краще пізнати своїх сусідів, зобразити і оті-леснити Європу на мапі світу, показати, чим же вона є: «Якщо Європі важко на даний момент розказати її власну історію, це не означає, що вона її не має» . «У рамках нашої Нової Європей-ської серії фотограф The Guardian Дейвід Лівен (David Levene)

113Discovering Poland — Відкриваючи Польщу

подорожує до польської столиці» . Так розпочинається стаття з розділу «Нова Європа» The Guardian, де можна передивитися кількадесят фотографій з Варшави . На контрасті з усіма інши-ми матеріалами про враження від подорожей або ж заохочуван-ня до подорожей, цю статтю добре вирізняють кілька важливих акцентів . Якщо більшість попередніх матеріалів творять образ європейської, світлої, кольорової країни, в якій є свої цікавин-ки, то репортаж у фотографіях чітко окреслює радянське мину-ле країни та її мешканців . Усі фотографії зображають соціаліс-тичне минуле, що проступає у будівлях, вулицях, пам’ятниках, старих магазинах і закладах харчування, а також людях — бід-них, серйозних, заклопотаних . Такою Варшава постає як про-тиставлення тому, що інші журналісти називають «нормальна» європейська країна . Не тільки у фотографіях, але й у деяких ре-портажах цієї рубрики не забувають наголосити на радянсько-му спадкові Польщі . Так, наприклад, матеріал про життя поль-ської родини з-під Кракова також починається на тлі порівнянь з соціалістичним минулим і зауваженням про його присутності у сучасному житті сім’ї .

Загалом, читаючи таку кількість матеріалу, присвяченого подорожам до Польщі, можна відчути, ніби вже побував у не-знайомій до того країні, походив вулицями її міст, посидів у її ресторанах і кав’ярнях . Такий ефект присутності формується не тільки тому, що кількість інформації величезна, але й завдяки проведеним порівнянням з реаліями, знайомими читачеві . Так, наприклад, пишучи про холодні пляжі Балтійського моря, автор однієї з заміток порівнює їх з британським холодом, який чита-чеві The Guardian близький, знайомий і легко відчутний . Відтак, ілюзію перебування створено не лише за допомогою уяви й тво-рення образів, але й доповнено рівнем відчуттів . Однак, «по-бувавши» у такий спосіб у далекій Східноєвропейській країні, можна уявити собі дві Польщі, одна з яких — яскрава, історич-на, знайома за виглядами вулиць, будівель і природи, подекуди очікувана і бажана для проведення відпустки . Друга ж є її про-тилежністю, подекуди не менш цікавою для відвідування, але


вже не такою позитивною, радше нагадуванням неспокійного і страшного минулого Європи, і тому не дуже «європейською» . А отже, яким складатиметься образ Польщі у британців, залежа-тиме від того, куди саме «поїде» читач, переглядаючи матеріали в інтернеті, адже багато-хто «побуває» там лише в такий спосіб .

115Discovering Poland — Відкриваючи Польщу

Ми не є українофіламиПольська політична думка про Україну і українців

Антологія текстів. Переклад з польської С. Гіріка.

Видавничий дім «КиєвоМогилянська академія», 2012.

Обкладинка м’яка, 440 ст. Ціна: 50 ₴

В антології зібрано тексти польських політичних мислите-лів 90-х років XIX — 80-х років XX століття, предметом яких є українсько-польські стосунки, проблеми співжиття українців і поляків на землях етнічного прикордоння, питання незалеж-ності України та можливі сценарії розвитку відносин між Укра-їною та Польщею як самостійними державами . Книга дає чита-чеві можливість сформувати уявлення про еволюцію поглядів польських інтелектуалів на Україну та українців протягом одно-го з найдраматичніших періодів історії двох народів .

Для науковців, журналістів, політиків та всіх, хто цікавиться історією українсько-польських відносин .

Рекомендуємо видання

Над випуском працювали

Олена Бетлій — головний редактор

Анна Крикун — заступник головного редактора

Ірина Ковальчук, Олена Коваленко — літературні редактори

Микола Ковальчук — метранпаж

В роботі над виданням використано цифрові шрифти родини Public Type

www.paratype.com/public

Логотип видання створено на основі цифрового шрифту Андрія Шевченка

Oksana Text Swash Cyrillic

www.andrij.com

На обкладинці — малюнок, автора якого знайти не вдалося через значне поширення малюнка в блогосфері.

Сподіваємося, некомерційне використання цієї роботи в нашому виданні нікого не образить.

Будемо раді нагоді подякувати автору особисто.

Зв’язок

Центр польських та європейських студій НаУКМАКиїв, вулиця Волоська, 10

(підвальне приміщення шостого корпусу)

www.cpes.com.ua

olena.betlii [at] gmail.com

Про Центр польських та європейських студій НаУКМА

Центр польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) засновано 2007 року (рішенням Вченої ради Академії від 21 червня 2007) .

Фактично постійну діяльність Центру було розпочато церемонією відкриття та презентацією могилянській громаді основних напрямів діяльності 25 вересня 2007 року .

24 березня за участю прем’єр-міністра Республіки Польща Дональда Туска Центр польських та європейських студій НаУКМА відсвяткував входини до свого постійного місця мешкання, відремонтованого коштом Посольства Республіки Польща в Україні (підвал 6 корпусу Академії, звідси походить і друга назва Центру — Underground) . Мета діяльності Центру:

• стимулювання і організація наукових досліджень в галузі польських та європейських студій;

• створення потужного українського наукового центру, котрий у процесі реалізації своїх дослідницьких проектів розглядав би місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі;

• сприяння міждисциплінарним дослідженням;

• підвищення зацікавлення академічної громади у доробку провідних дослідників польської та європейської проблематики, передусім, шляхом покращення рівня інформування колег про основні досягнення в галузі соціальних і гуманітарних наук;

• організація і проведення публічних лекцій вітчизняних і закордонних фахівців з гуманітарних і соціальних наук;

• підготовка й проведення презентацій книг і періодичних видань;

• сприяння молодим науковцям у їхніх власних розробках з даної тематики;

• підтримка фахівців з-за кордону, зацікавлених у проведенні власних досліджень в Україні, а також долучення до координації діяльності західної україністики (організація спільних форумів та конференцій);

• створення і розбудова бібліотеки з польських та європейських студій .