Embed Size (px)
Citation preview
Тайна имени Алла Женское имя
Алла Имена: происхождение и формы
Алла - (от древнеарабского) буква.
Производные: Ала, Аля, Алуня, Алуся.
Алла Справочник русских имен
Другая (с готского).
Яркая, "непобедимая". Не как все. Энергичная. Устремленная ввысь, вдохновляюще-митинговая.
Броская, красивая, мужчин не жалеет. Супружество, однако, часто не складывается. Страсть ее -
забота о маме.
Алла Тайна имени oculus.ru
Алла - воскресение (древнегреческое), буква (древне-арабское), другая (готское),
предположительно, имя имеет германское происхождение, но его точное значение не
установлено.
Алла - древнеарабская богиня неба и дождя. У арабов Сирийской пустыни Алла - женская
параллель Аллаха, его супруга и мать богов. В центральной Аравии - дочь Аллаха.
Алла и Дионис, по свидетельству древнегреческого историка Геродота, были единственными
богами, почитавшимися арабами.
В Набатее и Пальмире Алла отождествлялась с Афиной, изображалась в шлеме и с копьем.
В городе Таиф Алла почиталась как его покровительница. Там находились ее священные
территории, храм и идол - белый гранитный камень с украшениями. Пророк Мухаммед
уничтожил Таифское святилище, но запретил охотиться и рубить деревья на этой территории.
Имя довольно популярно, особенно в городах.
Зодиак имени: Овен.
Планета: Солнце.
Цвет имени: алый.
Камень-талисман: рубин.
Благоприятное растение: рябина, кровохлебка.
Покровитель имени: комар.
Счастливый день: вторник.
Счастливое время года: весна.
Уменьшительные формы: Аля, Алена, Алюня, Алюся.
Основные черты: высокомерие, твердость.
ИМЕНИНЫ, СВЯТЫЕ ПОКРОВИТЕЛИ
Алла Готфская, мученица, 8 апреля (26 августа). Вместе со многими другими христианами
Готии была сожжена .язычниками в храме во время церковной службы в IV веке.
НАРОДНЫЕ ПРИМЕТЫ, ОБЫЧАИ
Если на Аллу солнце алое - таково же и 8 октября будет, и наоборот.
ИМЯ И ХАРАКТЕР
Аллочка - обаятельная девочка, всеобщая любимица. Рано начинает понимать, что
привлекательна, уже в детстве очень ценит и любит себя. Выделяется среди детей не только тем,
что всегда чуть в стороне от шалостей и проделок, но и тем, что непременно постарается
обратить на себя внимание новым платьицем, куклой. Аллочка может доводить маму до слез,
требуя, чтобы она завязала ей бант как-то по особому, не как у всех. Учится Алла хорошо,
трудолюбива, усидчива, терпелива, но особо выдающихся успехов, пристрастия к какому-то
определенному предмету у нее нет. Она занята собой, стремится выделиться одеждой, прической,
манерами, походкой. Одноклассники ее недолюбливают, девочки считают зазнайкой, мальчики
просто не обращают на нее внимания, понимая, что и они для Аллы - пустое место. В школе она
так и живет: как будто и окруженная сверстниками, и в то же время совсем одна. Она мечтает
быть актрисой, увлекается театром, актерами. Все, что связано с театральным миром,
притягивает ее, ей кажется, что это ее тайна.
В институте у Аллы много поклонников. Она любит ими повелевать, жаждет, чтобы ей
оказывали знаки внимания. Внутренне она холодна, ее привлечет только необычный
экстравагантный человек. Иногда Алла за него выходит замуж и первый брак у нее часто
неудачен.
Между первым и вторым браком проходит довольно длительное время, в течение которого Алла
станет подлинным профессионалом, какую бы специальность она ни выбрала. Она может стать
актрисой, преподавателем литературы. Алла - прекрасный референт. Она может быть продавцом,
товароведом, косметологом. Может добиться неплохих успехов в бизнесе. Алла рассчитывает
только на свои силы. Она энергична, зря времени не теряет, строит только реальные планы и
добивается их осуществления. У Аллы в характере есть твердость, настойчивость, она уверена в
себе. Некоторая жесткость звучания и симметричность ее имени ей подстать.
Броская, красивая, всегда элегантно одетая, Алла любого человека, попавшего в ее окружение,
старается подчинить себе, заставить восхищаться собой, но мир ее закрыт от посторонних
взглядов. Даже выйдя во второй раз замуж, Алла не стремится открыть мужу свою душу. Он у
нее "под каблуком", она сама нередко способствует его карьере. Но отношения с мужем у Аллы
нормальные и спокойные. Она изысканно обставляет квартиру, замечательно умеет готовить
десерты, обожает своего единственного сына. Алла нежно заботится о маме, хотя в юности они
часто ссорились, не понимали друг друга. Алла могла бы быть идеальной женой, если бы не была
столь расчетливой, ворчливой, любящей давать "ценные" указания. Наиболее удачен брак Аллы с
Александром, Виктором, Евгением, Михаилом, Петром, Владимиром, Яковом.
Класицизм — провідний напрям літератури XVII ст.
Етапи його розвитку
Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації художньої творчості. Звідси в
ньому чіткість, простота і переконливість в усьому: в ідеях, життєвих ситуаціях, людських характерах. Ідеал
прекрасного, який класицизм вбачав у античності, він намагався поєднати із розумним.
У своїх пошуках розумних правил творчості класицизм звертався до античних теоретиків літератури —
Аристотеля, Горація, брав за взірець їхні погляди на літературу. На базі "Поетики" Аристотеля та "Послання
до Пізонів" Горація француз Нікола Буало розробив докладну регламентацію письменницької творчості у
книзі "Мистецтво поетичне" (1674), яка стала естетичною програмою класицизму.
Класицистична естетика
Класицизм (від лат. Classicus — "взірцевий", "довершений") — літературний напрям, що виник у XVII
столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття.
Отже, формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло
утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох країнах, і перш за все у Франції, класицизм
став першим офіційним художнім методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці
монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а вони, у
свою чергу, прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність громадського служіння державним
інтересам. Принципи державності й дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули й на
регламентацію у мистецтві. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються
загальноприйнятим канонам класицизму.
Класицизм
Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну
"класику". Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у
наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося
почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.
Античне мистецтво
Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які
правила, насамперед, римська література. Брали сюжети з античної міфології і переважно з римської
історії, рідше — зі Старого Заповіту.
"Давні автори для нових письменників— це "школа поетичної майстерності",— наголошував представник
німецького класицизму Мартін Опіц. Антична спадщина для митців-класиків — це також певне мірило й
взірець. "Ми повинні, — зазначає Ж. Расін, — постійно питати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби
прочитали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив презентованою цю сцену?"
Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній боротьбі та полеміці з
літературою бароко.
Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія
класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен
був дотримуватися письменник.
Основні правила класицизму:
1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних
майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних
часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси— встановлення загальних правил, необхідних для
художньої творчості.
2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:
— високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);
— середні (наукові твори, елегії, сатири);
— низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).
Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали
участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою.
Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли
представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах
прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались
ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.
Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія)
вважалися неприпустимими.
Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена,
патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.
У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові
персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося
прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у
класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.
3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої
правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму.
Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична
точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо). Це накладало
відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.
4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про
універсальність типів людських характерів. Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти
стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й
універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були
схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок,
хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).
5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.
6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей— часу, місця і дії.
П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.
7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.
8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної
верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр)
9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи
давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової
літератури (Тартюф, Сід, Гора-цій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).
Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання "гарного
смаку" є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати
мистецтво.
Етапи розвитку класицизму
В історичному плані класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'язаний з розквітом монархічних
держав, коли абсолютизм сприяв розвитку усіх сфер суспільства (економіки, політики, науки, культури).
Головним завданням класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності
держави під владою короля. Наприклад, Франсуа Малерб (1555—1628), П'єр Корнель утверджували ідеал
мудрого монарха і відданих йому підданих. Особливо відомими стали образи Корнеля— Сід ("Сід"—
1673), Август ("Цінна, або Милосердя Августа") та ін.
На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумовило зміну спрямованості
класицизму. Письменники вже не тільки прославляли монархів та часи їхнього правління, а й критикували
соціальні пороки, викривали людські вади, хоча й не заперечували абсолютизм загалом. Якщо на
першому етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і піднесеними,
то на другому етапі характери героїв більше наблизитися до реальних людей, на перший план вийшли
комедії, сатири, епіграми тощо.
Висновок. Таким у загальних обрисах постав класицизм — не тільки як напрям у літературі та мистецтві
XVII—XVIII століть, а й тип художньої творчості зі специфічними засадами, чуттям і розумінням форми, як
одна із констант європейської художньої культури. В Україні цей тип художньої творчості з'явився із
заснуванням Києво-Могилянської академії (1632) і значного поширення набув наприкінці XVII — на
початку XVIII століття.
Літературна боротьба XVII століття
На початку XVII століття в Європі сформувалися держави із абсолютною монархією (Іспанія, Франція та ін.),
з'явилися нові країни із переважаючою роллю середнього класу (Голландія), деякі країни (Італія,
Німеччина, Польща) перебували в стані економічного занепаду.
Католицький Рим перестав бути релігійним центром Європи. Від нього, відмовившись сплачувати податки,
відійшли Англія, скандинавські країни, Нідерланди, частина німецьких князівств, Женева. Європа
розділилася за релігійними ознаками: лютеранство — в Німеччині та Скандинавії, кальвінізм — у
Голландії, англіканська церква — в Англії тощо. Рим намагається повернути колишню могутність, однак це
тільки посилює напруженість в Європі і приводить до релігійних воєнних конфліктів.
Розвинуті європейські країни (Англія, Франція, Іспанія, Голландія, Швеція) захопили великі колоніальні
володіння в Новому Світі й Північній Африці.
Між частинами Європи зв'язки поглибилися. Будь-який воєнний чи революційний конфлікт ставав
загальноєвропейським і відгукувався в колоніальних країнах на інших континентах. Так було під час
Тридцятилітньої війни (1618— 1648), яка втягла до своєї орбіти велику кількість країн та змінила карту
Європи. А буржуазні революції у Північних Нідерландах та Англії остаточно поміняти співвідношення сил в
економіці та політиці не лише європейських держав.
У Європі XVII століття паралельно співіснували уклади (іноді навіть в рамках однієї держави) —
феодальний і буржуазний. Дворянство змушене було рахуватися із зростаючою буржуазією як суспільним
станом, що набирав сили навіть у країнах з абсолютною монархією.
За цих умов відбувається формування світогляду людини цієї епохи.
Людина втратила віру в себе: вона бачила себе тільки маленькою частинкою великого суспільного цілого,
протистояти законам якого вона була безсила. Зникло почуття її особистої причетності до тих подій, що
відбувалися. Виникає усвідомлення конкретної межі людських можливостей, і з'явилися сумніви щодо
здатності інтелекту вдосконалити існуючий світопорядок і зробити людське життя гідним.
Людина занурилися у свій внутрішній світ, шукаючи в ньому опори. Індивідуалізм — визначальна
прикмета часу. Хтось покладав надії на монархію, вбачаючи в ній захист від усякого лиха. Деяка частина
(досить велика) шукала порятунку у вірі, доходячи іноді до крайнього фанатизму. А дехто знаходив утіху в
земних, чуттєвих радощах.
Борсання між землею і небом стало таким болючим, що людина прийшла до усвідомлення власної
недосконалості, гріховності. Вона все ще наївно вірила, що тілесну і духовну красу можна поєднати в одній
обраній, ідеальній особі. Вважала також, що краса і насолода земним життям тимчасові і були лише
слабким відображенням омріяного райського блаженства. Особистість стала високоморальною і здатною
до самозбереження.
Поряд із першочерговим завданням, пов'язаним із вирішенням соціальних проблем, протягом XVII—XVIII
століть вирішувалось інше, не менш складне питання: підпорядкування сили природи розуму.
Французький філософ XVII століття Рене Декарт сформулював практичний зміст наук. Англійський філософ
Френсіс Бекон стверджував, що чим більше людина буде знати, тим більше вона буде підкорювати собі
природу.
Філософські корифеї XVII століття — Декарт, Бекон, Галілей — сприяли активному розвиткові природничих
наук.
Таким чином, XVII століття — століття наукового оволодіння природою, підкорення її владі людини;
століття суспільної перебудови, абсолютизму.
Але без роботи наукової думки XVII століття не могло бути і мови про переможне розгортання
визвольного просвітницького руху XVIII століття відповідно.
Не залишилось осторонь і мистецтво. В історії художньої літератури західноєвропейських народів XVII
століття відзначене великими досягненнями.
Слід відмітити, що історична доля народів Західної, Центральної та Південної Європи у XVII ст. склалася по-
різному. Зміцнення світових торговельних шляхів справило негативний вплив на внутрішню економіку
Італії. Колись найбагатша країна, центр європейської та світової культури у XIV, XV і частково
XVI століттях, Італія, яка зазнала пагубних походів інтервентів, зубожіла, її культура підупала, і у XVII столітті
італійська література не створила нічого визначного, що могло б привернути увагу сусідніх народів.
Майже такого ж перетворення зазнала і Німеччина, на економічне, політичне та культурне життя якої
негативним чином вплинула Тридцятилітня війна. Німеччина теж не дала світові у галузі літератури
принаймні якихось визначних досягнень у
XVII столітті.
На короткий проміжок часу вдалося вирватися вперед Іспанії. Захопивши великі заморські колонії,
спустошуючи американські запаси золота, вона швидко розбагатіла і перетворилась у XVI столітті на одну
із най могутніших країн. Але це тривало недовго. Потік золота із Америки припинився, а за цей час
внутрішнє господарське життя у країні, її власне виробництво встигло занепасти. До того ж наприкінці XVI
століття поблизу берегів Англії зазнає поразки увесь іспанський флот, так звана "Непереможна Армада".
Після смерті М. Сервантеса (1616) іспанська проза вже була не в змозі посідати гідне місце на світовій
культурній арені. Однак сили Відродження ще не вичерпались у іспанських драматургів першої половини
XVII століття: ще продовжував творити Лопе де Вега, зберігав свою могутність талант Педро Кальдерона.
У літературному житті Західної Європи це був вік Франції. Переживши релігійні війни другої половини XVI
століття, Україна досягла у XVII столітті політичної стабілізації. Тут було встановлено абсолютну монархію,
що сприяло національному об'єднанню. Починала широко розвиватися культура. Разом з ім'ям Декарта
на світову арену виходить французька філософія. П. Корнель, Ж. Расін дали кращі зразки нової
класицистичної трагедії. Мольєр створив комедію, яка після Шекспіра та Лопе де Вега до появи комедій
Бомарше не знаходила собі рівних у драматургії Західної Європи.
Лафонтен подав класичний зразок байки. Значних успіхів досягала французька проза, зокрема
афористична, представлена творчістю Паскаля. Ларошфуко, Лабрюйєра, мемуарна, психологічний роман
тощо.
Таким чином, література країн Західної Європи XVII століття відобразила у собі перемоги і поразки
людської думки, суворо обумовлені історичними причинами. Вона увіковічила радості та страждання,
думи і сподівання народів.
Поняття "література XVII століття" означало не календарний період, а культурно-історичну епоху з
притаманними їй рисами, які відрізняють її від попередньої доби — доби Відродження і наступного
періоду — доби Просвітництва.
В літературі XVII століття чітко виокремилися три художніх напрями:
• Ренесансний реалізм, (представник Лопе де Вега);
• Бароко (П. Кальдерон);
• Класицизм (П. Корнель, Ж. Расін, Ж. Б. Мольєр).
На першому плані мистецтва та літератури XVII століття висунулося зображення внутрішніх суперечностей
людини, осмислення розірваності зв'язку між особистістю та суспільством, між життєвими ідеалами і
реальною дійсністю.
Література 17 століття
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Титульна сторінка зібрання творів Мольєра
Література 17 століття — це умовна історична епоха, котра виділяється в історії світової літератури. В
окремих регіонах вона була цілком самостійною добою (Європа), в інших мала менш виражені особливі
риси (Південно-Східна Азія). У Європі доба представлена двома потужними художніми течіями — бароко
та класицизмом, що частково вплинули і на літератури інших регіонів.
Світова література у 17 столітті дуже різноманітна. Вона включає:
літератури регіонів Західної та Центральної Європи, Далекого Сходу, котрі пішли вперед у своєму
естетичному розвитку;
літератури регіонів, у яких привнесені європейцями літературні традиції лише починають вступати у
взаємозв'язки з місцевим народним мистецтвом, як, наприклад, у Латинській Америці;
література регіонів, де здійснюється складний перехід від середньовічних до нових форм художньої
свідомості, наприклад, у східних слов'ян;
література країн Близького і Середнього Сходу, що вже пережили добу культурного розквіту і
перебувають у стані певного занепаду;
література районів Центральної Азії, наприклад Тибету, де літератури носять ще цілком середньовічний
характер.
Зміст
*сховати+
1 Історичний фон
2 Ідейні основи і особливості
2.1 Науково-технічний розвиток
2.2 Філософія
2.3 Релігія
2.4 Національна самосвідомість
2.5 Становлення національних мов
2.6 Багатомовність
3 Поетика й естетика
3.1 Жанри
3.2 Розквіт оповідної літератури
3.3 Побутовий елемент
3.4 Розквіт публіцистики
3.5 Народна творчість і її впливи
3.6 Розквіт драматургії
3.7 Психологічність
3.8 Особливості лірики
4 Література за регіонами
4.1 Західноєвропейська література
4.2 Східноєвропейська література
4.3 Азійські літератури
4.4 Міжлітературні зв'язки. Колоніальна література
5 Посилання
5.1 Див. також
5.2 Використана література
5.3 Рекомендована література
5.4 Сайти
*ред.+ Історичний фон
Доба 17 століття характеризується боротьбою між відмираючим феодалізмом та новими буржуазними
відносинами.
Це час народних повстань і національно-визвольної боротьби, що охоплює багато країн. У першій
половині століття ціла хвиля селянських повстань, що підтримувалась міською біднотою, охопила країни
Європи і Азії. Ці повстання охоплюють не лише Іспанію, Францію, Німеччину, Україну, а й Туреччину, Іран,
Закавказзя, Китай, Японію. Постання, що іноді набувають характеру справжніх селянських війн, є початком
глибоких соціально-політичних потрясінь, відлуння яких майже одночасно у середині століття чути і на
Заході, і на Сході. У Китаї 1640-ві роки — час великої селянської війни, падіння національної династії Мін та
маньчжурського завоювання. У результаті цих подій у ряді регіонів відбуваються суттєві зміни, наприклад
у Західній Європі культурний центр з Італії та Іспанії поступово переміщується до Англії та Франції, де
мистецтво почувалось вільніше від феодальних порядків.
Для 17 століття характерний нерівномірний розвиток окремих країн та регіонів, що сприяло подальшій
експансії європейських держав. У країнах, що прагнули до колоніальних завоювань відбувалось певне
перегрупування сил. Позиції таких держав, як Португалія та Іспанія, поступово слабшали під натиском
країн, активність яких зросла після буржуазних революцій (Голландія, Англія). У боротьбу за колонії у 17
столітті вступила і Франція. На початку століття створюються перша англійські та голландські поселення у
Північній Америці, французькі колоністи інтенсивно освоюють землі в Канаді. Англійці розташовуються у
Вест-Індії. Голландці та англійці продовжують боротьбу з іспанською імперією далеко за межами Європи,
на океанських просторах.
Особливо активну діяльність у 17 столітті розвивають найрізноманітніші голландські комерційні компанії.
Голландцям вдається тимчасово запанувати у Бразилії, вони захоплюють частину Тайваня, у 1619 році
засновують Батавію та інші опорні пункти у Малайському архіпелазі, проникають у Австралію, Нову
Зеландію, Тасманію. У середині 17 століття з'являються нові поселення голландських колоністів у
Південній Африці.
*ред.+ Ідейні основи і особливості
*ред.+ Науково-технічний розвиток
Специфічною рисою 17 століття як особливої доби в історії культури є бурхливий розквіт наукової та
технічної думки, пов'язаний у Західній Європі з розвитком капіталістичних відносин. Наука
відокремлюється від інших сфер духовної діяльності людини, включно з художньою творчістю, з якою
вона ще перебувала у певній єдності у добу Відродження. У цей час свої дослідження і відкриття
здійснюють Кеплер, Галілей, Декарт, Ньютон, Гарвей, Лейбніц.
Потяг до природознавчих знань у цю добу характерний і для найбільш розвинених країн Далекого Сходу.
У Китаї з'являються своєрідні енциклопедії: «Про продукти, даровані небом і створені людською працею»
(1637, у ній було зібрано багатовіковий досвід розвитку ремесел) та «Повний звід знань з сільського
господарства». У Кореї виникає ідеологічна течія «Сірхак» («За практичне знання»). У Японії створюються
цікаві роботи з математики та астрономії. Секі Такакадзу — засновник японської математичної школи —
займається вивченням алгебри, диференційними та інтегральними рівняннями. Встановлені у 16-17
століттях зв'язки країн Далекого Сходу з Європою також стимулюють розвиток інтересу до прикладних
наук.
*ред.+ Філософія
Прагнення до узагальнення і систематизації знань, показові для культури 17 століття, відображаються і у
філософії та богослов'ї.
У Західній Європі у цей час робиться новий значний крок у відокремленні філософії від теології.
Прикладом слугують філософські системи, розроблені Беконом, Декартом, Гассенді, Гоббсом, Спінозою,
Лейбніцем. Філософська думка Сходу у цей час продовжує розвиватись переважно усередині традиційних
релігійно-філософських учень. Помітну роль тут продовжує відігравати схоластичне начало, а філософські
роздуми переважно залишаються замкненими у собі і значною мірою відірваними від прогресу
природознавчих знань: філософів на Сході більше турбують суспільні та етичні проблеми. Саме у цій сфері
помітний суттєвий поступ пов'язаний з появою пильного інтересу до людської індивідуальності. У країнах
Далекого Сходу, наприклад, це була реакція на ортодоксальне неоконфуціанство, що всіляко нівелювало
особистісне начало. Боротьба за визнання індивідуальності йшла тут у 17 столітті під впливом суб'єктивно-
ідеалістичного вчення Ван Ян-міна (15 — початок 16 століття). Його японський послідовник — Накае
Тьодзю проголосив у першій половині століття автономну особистість єдиним началом, що формує
людське пізнання і поведінку.
*ред.+ Релігія
Паралельно з філософією активно розвивається теологія та релігійна література різних конфесій і самі
конфесії. Численні місії єзуїтів поширюють християнство від Південної Америки до Філіппін та Японії. На
Філіппінах місіонерам вдалось майже повністю християнізувати населення. У Японії християнство
завоювало до початку століття численних прихильників (близько півмільйона осіб у 1615 році) і тому було
заборонено законом, що майже повністю ізолювало країну від європейців. Продовжує активно
розвиватись і буддизм, особливо у його ламаїстській формі, поширюючись серед монгольських племен та
в Лаосі.
Традиційною формою літературних і культурних стосунків у 17 столітті залишаються зв'язки, зумовлені
поширенням тієї чи іншої світової релігії. Продовжується взаємодія арабо-перської літератури, що
проникала у багато країн Сходу, аж до Індонезії, з ісламом. Давньоіндійська література була тісно
пов'язана з буддизмом, західноєвропейська — з католицизмом, південноєвропейська і частково
східноєвропейська (зокрема й українська) — з Православ'ям.
*ред.+ Національна самосвідомість
17 століття — важливий етап на шляху формування націй та закріплення національної самосвідомості, що
знаходить відображення і в літературі. У Європі література стає засобом осмислення суспільних та етичних
проблем загальнонаціонального значення. Часто джерелом поетичного натхнення у літературі як Європи,
так і Азії стає боротьба народів за їхню незалежність. У 17 столітті посилюється вага національного начала і
в літературах Сходу. Особливо це помітно на Близькому Сході, де відбувається розпад
загальномусульманської літературної традиції і на її базі формуються нові літератури, наприклад
афганська, курдська.
*ред.+ Становлення національних мов
Важливу роль у становлення національних літератур грає вироблення норм загальнонаціональної
літературної мови. Література 17 століття внесла у цей процес значний вклад, особливо у Західній Європі.
У той же час у літературах країн Сходу продовжують відігравати значну роль регіональні літературні
традиції і мови (арабська і перська, веньянь, палі, санскрит), хоча їх починають все більше витісняти живі
мови окремих народів. Деякі з них, наприклад малайська, виявляють тенденцію до перетворення у нову
регіональну мову.
Роль літератури на живих мовах у 17 столітті вже настільки суттєва, що з'являється велика кількість
перекладів із регіональних літературних мов на місцеві живі мови (з палі на сіамську або лаоську тощо).
У Європі, де розвиток національних мов пішов уперед порівняно зі Сходом, латина як міжнародна мова
продовжує зберігати своє значення переважно у науці, богослов'ї, філософії та публіцистиці. У художній
творчості 17 століття, на відміну від 16 століття, сфера її використання різко обмежується. Проте певне
місце в історії літератури 17 століття латина все ж посідає (романи «Аргеніда» та «Еуформіо» Барклая,
вірші Опіца, Флемінга, Гріфіуса, творчість Яна Амоса Коменського тощо).
*ред.+ Багатомовність
У різних країнах світу можна знайти приклади багатомовності у творчості окремих письменників. Симеон
Полоцький, наприклад, писав вірші латиною, польською, а також створював твори білоруською та
церковнослов'янською мовами. Відомий поет Саїб Табрізі творив на фарсі та азербайджанській.
Китайський новеліст Пу Сун-лін писав свої оповідання «про дивне» на вкрай складній літературній мові
веньянь, а в простонародних жанрах використовував живу мову провінції Шаньдунь. Часто вибір мови для
конкретного твору визначався зверненням письменника до того чи іншого жанру словесного мистецтва.
*ред.+ Поетика й естетика
*ред.+ Жанри
Нерівномірність розвитку літератур світу у 17 столітті відбивається і в різному характері складу художньої
творчості, системи його родів і жанрів в окремих регіонах і країнах. Для Західної Європи вже характерне
різке відокремлення художньої літератури від релігійної, що намітилось ще в добу Ренесансу. Одночасно,
поняття «література» на Заході у 17 столітті включає у себе поряд з суто художніми творами також
моралістику, мемуари, публіцистику, листування, що призначалось для публічного читання в салонах.
Характерним у зв'язку з цим є і той поділ, який теорія класицизму — одного з провідних літературних
напрямів епохи — встановлює між жанрами «високими» та «низькими» у залежності від тематики та
зображуваної сфери життя.
У південних слов'ян (за виключенням культури Дубровника) переважне місце все ще посідають
успадковані від середньовіччя жанри церковної літератури, але всередині цих жанрів вже помітний зсув,
що проявляється у привнесенні елементів індивідуального начала у релігійну лірику. У східнослов'янських
літературах спостерігається складне співіснування старої, що сходить до середньовіччя, системи
літератури та нових жанрів з їхньою яскраво вираженою світською спрямованістю.
Для літератур Далекого Сходу характерне співіснування традиційних жанрів безсюжетної прози
(життєписів, доповідей трону, епітафій, передмов тощо) та класичної поезії з жанрами літератури нового
типу (повісті та роману, драми, простонародних жанрів), у яких на перший план виступає зображення
внутрішнього світу героя, опис побуту.
У літературах Близького Сходу, Індії, Південно-Східної та Центральної Азії у 17 столітті все ще панує
літературна система жанрів середньовіччя.
*ред.+ Розквіт оповідної літератури
Для літератур різних регіонів у 17 столітті характерний посилений розвиток оповідних жанрів і оповідного
начала, навіть у безсюжетній літературі. На Заході все більшу популярність завойовують різні жанрові
різновиди роману з його широким охопленням дійсності та динамічним розвитком сюжету. У Росії широко
поширюються переклади та народні переробки західноєвропейських лицарських романів, створюються
історичні та побутові повісті, оповідне начало входить і у традиційні житійні оповіді. У 17 столітті на
Ближньому і Середньому Сході, а також в Індії, на Малайському півострові, Суматрі, Яві широке визнання
отримують «народні романи», тексти яких закріплюються у письмових обробках саме у цей час. До того ж
17 століття — доба розквіту міських повістей у Туреччині, Китаї, Японії.
*ред.+ Побутовий елемент
У 17 столітті література зацікавлюється суспільними проблемами, що особливо відчутно у Європі та на
Далекому Сході. Усе частіше в художніх творах відображаються спроби письменників показати сучасну їм
дійсність не опосередковано, використовуючи історичні сюжети і мотиви, запозичені з міфології та
літературної спадщини минулого, а безпосередньо. Звідси й важливе значення побутового елементу в
літературі. Ця тенденція у західноєвропейській літературі була найбільш поширена у комедії та соціально-
побутовому романі, але проникає зрідка і у трагедію. Новаторське значення має поема представника
дубровницької літератури Гундулича «Осман», де монументальна епічна тема вирішується на матеріалі
сучасних поету військових подій.
Побутові прикмети часу яскраво виступають і в російській літературі 17 століття, особливо в оповідній
прозі. Авакум створює автобіографічне «Житіє» — значний за своїм художнім значенням твір, у якому
відображаються суспільні та духовні конфлікти епохи.
На Далекому Сходу сучасність знаходить найяскравіше відображення у драматургії: п'єси Лі Юя та Кун
Шан-женя про останні дні мінської династії у Китаї, твори знаменитого японського драматурга Тікамацу на
побутові теми, створені по гарячим слідам подій.
*ред.+ Розквіт публіцистики
Помітний у літературі 17 століття і розквіт публіцистики, особливо під час суспільних потрясінь, як
Англійська революція чи Фронда у Франції, як боротьба проти католицизму і унії в Україні, як церковний
розкол у Росії. Варто підкреслити і ту обставину, що саме у 17 столітті виникає періодика у ряді
західноєвропейських країн, у Японії та Китаї, де газета існувала до цього лише у рукописному вигляді.
*ред.+ Народна творчість і її впливи
У розвитку літератур 17 століття важливу роль відіграє народне начало. Багато значних творів літератури
відмічені увагою авторів до позитивних образів представників нижчих прошарків суспільства. Особливо
показові герої Мольєра, Лафонтена та Лабрюєра у Франції, Мільтона («Самсон-борець») та Беньяна
(«Шлях паломника») в Англії, німецького прозаїка Гріммельсгаузена, Кальдерона в Іспанії. Потужним
засобом, що надихав народ на боротьбу з іноземними загарбниками, були епічні поеми, сповнені
патріотичного духу, такі, як «Сігетська біда» Зріні, «Осман» Гундулича, «Хотинська війна» Потоцького.
Монументальний образ народного героя створено в епосі «Кер-огли», що склався наприкінці 16 — на
початку 17 століття на Кавказі та у Середній Азії. У літературах Далекого Сходу з'являються численні
життєписи, герої яких — актори, народні оповідачі та умільці (у китайській «високій» прозі), міські жителі
— борці проти маньчжурського війська (у китайській драматургії), народні повстанці — благородні
розбійники (у китайській та корейській оповідній прозі).
17 століття — важлива віха для багатьох народів у розвитку усної народної творчості. Розквітає слов'янська
народна поезія. Створюються болгарські гайдуцькі пісні та епічні цикли, що оспівують подвиги сербських
юнаків та гайдуків. Героїчна боротьба народу у визвольній війні очолюваній Богданом Хмельницьким
відображена в українських думах. Російські історичні пісні оспівують своїх народних героїв та вождів,
зокрема Степана Разіна. Розвивається ашугська поезія на Закавказзі.
Саме у 17 столітті у Китаї усна народна творчість починає викликати інтерес літераторів, що раніше
зневажливо ставились до фольклору. Записуються, видаються народні пісні, анекдоти, перекази, сказання,
робляться спроби імітувати форми народної словесності. У цей же час фіксуються народні романи на
Близькому Сході і відтоді стають фактом письмової літератури. Посилюється увага до фольклору і в Росії. У
Німеччині на початку 17 століття продовжується збирання та видання шванків, у яких помітно посилюється
побутовий елемент. Цей процес спричинив важливий вплив на розвиток жанрів оповідання та роману,
зокрема на творчість Гріммельсгаузена.
У 17 столітті з'являються перші в Європі збірки народних казок: «Пентамерон» італійського письменника
Джамбаттіста Базіле, «Казки» відомого французького літератора і критика Шарля Перро. Ні книга Базіле, ні
збірка Перро не були простим записом фольклорних творів. Базіле переробляв казки у дусі художніх
традицій італійського бароко, а Перро згідно з преціозними естетичними смаками.
Цікаво, що процеси взаємодії літератури і фольклору у 17 столітті на Заході і на Сході багато в чому схожі.
Як Перро і Базіле, Пу Сун-лін у Китаї фактично підіймає казку до рівня «високої» словесності. І в Німеччині,
і в Китаї поряд з виданням збірок народних анекдотів окремі автори у своїй творчості самі прагнуть
використовувати традиції і форми народної сатири і гумору.
Народна стихія впливає не лише на оповідні жанри, а й на драматургію. Мольєр, наприклад, створюючи
комедію загальнонаціонального значення, використовує і розвиває традиції народного фарсу. Його
молодший японський сучасник Тікамацу Мондзаемон пише літературні драми глибокого філософського
змісту у традиціях народного лялькового театру.
*ред.+ Розквіт драматургії
17 століття, доба бурних суспільних колізій та переломів, не випадково є часом розквіту драматургії у
найбільш розвинених літературах світу. Про це особливо яскраво свідчать її видатні досягнення у Франції,
Іспанії, Англії, Голландії, Німеччині, Китаї, Японії. Драматургічне начало проникає у 17 столітті і в оповідні
жанри, наприклад у новелу або байку. У ряду народів, зокрема в українців, саме в цю добу зароджується
літературна драма.
Розквіт театру у 17 столітті тягне за собою і посилену увагу до питань теорії драматургічного мистецтва. На
Заході це знаходить вираження у діяльності представників класицизму (Корнеля, д'Обіньяка, Буало,
Драйдена тощо). Драматург і прозаїк Лі Юй (Лі Лі-вен) розробляє теорію китайського сценічного мистецтва
і драми. Іноді одні й ті ж проблеми у цій області одночасно турбують драматургів на різних кінцях Євразії.
Наприклад, проблеми вигаданого героя та правдоподібності зображуваних подій були однаково важливі і
для Корнеля у Франції, і для Кун Шан-женя в Китаї, і для Тікамацу в Японії.
*ред.+ Психологічність
17 століття відмічене загостренням інтересу письменників до внутрішнього світу героя, поглибленням
майстерності психологічного аналізу. Це простежується у багатьох літературах, хоча й у різних формах і
різною мірою. Літератури Західної Європи розвивають тенденції, що намітились ще в добу Ренесансу, з
характерною для останнього гуманістичної спрамованістю. Нове проявляється перш за все у висуненні на
перший план суспільної обумовленості людської особистості та її поведінки. Важливу роль і в літературі
класицизму, і в літературі бароко відіграє зображення сили людського духу, здатності людини долати саму
себе, знаходити у внутрішньому світі оплот, що дозволяє зберегти стійкість, вірність ідеалам у
найстрашніших життєвих випробуваннях, не давати себе зламати насиллю та фізичним стражданням.
На Далекому Сході аналогічні тенденції пов'язані з посиленням реакції на неоконфуціанство, котре всіляко
придушувало індивідуальне начало. Для китайської, корейської, японської літератури цього часу
показовий інтерес прозаїків і драматургів до зображення емоційного світу людини, могутності його
пристрастей та чуттєвих потягів (роман Лі Лі-вена «Підстилка з плоті», новели та повісті Іхара Сайкаку,
особливо його «Жінка, незрівнянна у любовній пристрасті», роман корейського письменника Кім
Манджуна «Хмарний сон дев'яти», драми Тан Сянь-цзу, Кун Шан-женя, Тікамацу). Тут знаходиться певна
типологічна схожість з західноєвропейської новелістикою доби Ренесансу. Зображення моральної
свободи поєднувалось, однак, з типовими для буддизму утвердженням суєтності, марності буття,
нікчемності пошуків земних радостей у дидактичних кінцівках творів.
*ред.+ Особливості лірики
У 17 столітті створюються значні естетичні цінності і в області поезії. Стимулом для написання таких
видатних творів як «Втрачений рай» Мільтона, поем Гундулича, Зріні і Потоцького, як лірика Гріфіуса або
китайського мислителя і поета Гу Янь-у, були потужні суспільні потрясіння епохи. Значних змін зазнає і сам
жанр героїчної поеми. Мільтон, зокрема, синтезує у своїй поемі елементи епосу, драми і лірики.
Тонке відображення душевних конфліктів, що викликані кризою ренесансних ідеалів, їх зіткненням з
ворожою дійсністю, можна знайти у ліриці Донна, Гонгори, Флемінга та Теофіля де Віо. Трагічні події та
суспільні лиха, пов'язані з Тридцятилітньою війною, породжують хвилю містичних настроїв, що
відобразилась у німецькій поезії середини століття. Містичні мотиви (але в даному випадку це вираження
традиційних форм художньої свідомості) пронизують індійську лірику бхакті або суфійську поезію на Яві.
Буддійсько-даоське відношення до природи, сповнене споглядальності, знаходить своє тонке поетичне
втілення у корейській, в'єтнамській, китайській ліриці. Особливої виразності досягає далекосхідна поезія
17 століття у тривіршах видатного японського лірика Мацуо Басьо.
*ред.+ Література за регіонами
*ред.+ Західноєвропейська література
В історії більшості західноєвропейських літератур 17 століття є самостійною, особливою епохою, що за
своїм змістом відрізняється від попередньої доби Відродження і від наступної доби Просвітництва.
Література 17 століття, доби різкого перелому суспільного устрою, значних історичних катаклізмів
(Тридцятилітня війна, Англійська революція), втрачає характерну для Відродження гармонічність
світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривну єдність суспільного і особистого
начал. З'являється усвідомлення антагонізму між особистістю та суспільством, між піднесеним життєвим
ідеалом та реальною дійсністю, зображаються внутрішні протиріччя людини. Письменники 17 століття
розвивають трагічні мотиви, що намітились у творах представників Пізнього Відродження.
Гострі протиріччя історичного процесу 17 століття стають джерелом художніх пошуків. Для творчості таких
письменників, як Вондел у Голандії, Мільтон в Англії, Кальдерон в Іспанії, Корнель, Расін і Мольєр у
Франції, Гріммельсгаузен у Німеччині, показові пошуки позаособових закономірностей, що керують
людською долею. Іноді, найчастіше у творах так званих «низьких жанрів», у комедії або романі, ці пошуки
переростають у зображення соціального середовища або матеріальних умов, що впливають на
формування особистості. Звідси випливають особливості нового типу реалізму 18-19 століття. Новими є
також спроби таких поетів, як Мільтон, знайти у суспільних зіткненнях джерело піднесеної, героїчної
романтики. Історичне значення цих нових життєвих явищ осмислено поетом за допомогою біблійних
образів.
Література бароко намагається широко використовувати поширені у художній культурі середньовіччя
символи, емблеми та алегорії, і черпає натхнення від ідеалів лицарських романів. Це повернення до
середньовічної традиції часто поєднується з актуальністю проблематики, з осмисленням життєвих колізій
нового віку та їхніх відгуків у свідомості сучасників. Основні представники: Андреас Гріфіус, Йост ван ден
Вондел, Педро Кальдерон (драми), Торквато Тассо, Джон Мільтон (поеми), Ганс Гріммельсгаузен,
Франсіско Кеведо, Анрі Лесаж (романи), Джон Донн, Луїс Гонгора, Маріно Джамбаттіста, Георг Векерлін,
Пауль Флемінг (лірика).
Класицизм як художній метод поєднує у собі орієнтацію на античну культуру та її естетичні ідеали з
глибоким проникненням у душевне життя героя, що покликаний вирішувати гострі проблеми сучасності.
Окремими дослідниками (Б. Б. Шалагінов) розглядається як стильове відгалуження літератури бароко.
Найбільшого розквіту досяг у Франції. Основні представники: П'єр Корнель, Жан Расін, Мольєр, Марія-
Мадлена де Лафайєт.
Таким чином у літературі 17 століття новаторські риси тісно переплітаються з розробкою художніх
традицій, що вкорінені у глибині минулих віків.
*ред.+ Східноєвропейська література
Мелетій Смотрицький
Свій специфічний зміст 17 століття як літературна доба має в ряді літератур Центральної та Південно-
Східної Європи. У таких, наприклад, літературах, як польська, українська та угорська, 17 століття відмічене
розквітом бароко. Проте у художній творчості, приміром, сербів та болгар 17 століття не являє собою
епохи з чіткими хронологічними рамками і специфічним змістом, що пов'язано з уповільненим
характером розвитку культури цих народів, що знаходились у цей час під іноземною владою. Боротьба
цих народів за незалежність знаходила відображення у 17 столітті переважно в усній поезії.
У російській літературі у цей час відбувається поступовий перехід від середньовічних художніх форм до
нової естетичної системи. Зароджуються елементи соціальної диференціації літератури, формуються нові
жанри, з'являється інтерес до внутрішнього світу особистості та її побутового оточення.
В українській літературі 17 століття було часом формування та розквіту літературного стилю бароко. Його
предтечею вважається ще Іван Вишенський, але розквітло бароко у творчості Мелетія Смотрицького,
Кирила Транквіліона-Старовецького та з появою київської школи. На формування українського бароко
найбільше вплинуло відновлення православної ієрархії у 1620 році, заснування київської школи 1615 року
та її реформи, проведені митрополитом Петром (Могилою) (1644) і гетьманом Іваном Мазепою (1694). І
нові православні ієрархи, і професори Академії були головними представниками бароко, яке іноді звуть
«козацьким», що не зовсім вірно, оскільки козаки мають до нього досить віддалене відношення, як в
літературі, так і в інших видах мистецтва. Головними митцями були духовні особи, ченці та ієрархи. Звідси
і головна відмінність українського бароко від західноєвропейського — його переважно духовний характер.
*ред.+ Азійські літератури
У переважній більшості азійських літератур, що існували в умовах уповільненого культурного розвитку, 17
століття хоча й відмічене певними змінами у літературному процесі та своєрідними художніми
досягненнями, але не відділене так чітко, як у більшості країн Європи, від 16 століття з одного боку, і від 18
століття — з іншого. Придворна поезія, що грала протягом багатьох віків провідну роль у літературі
Середньої Азії та Близького Сходу, до 17 століття втрачає свої творчі імпульси, залишається замкнутою у
колі традиційних тем і форм. Однак це не означає, що в цих літературах не виникають принципово нові
явища та тенденції, пов'язані переважно з розвитком сатирико-викривальної, демократичної лінії.
У складних культурно-історичних умовах протікає літературний процес у 17 столітті у Південній та
Південно-Східній Азії. У Непалі, Таїланді, Лаосі, на Філіппінах та Цейлоні панує є цілком традиційна
середньовічна культура. Поряд з цим у літературі ряду народів Індії намічаються ознаки нового, що
приведуть до значних змін у 18 столітті. Це пов'язано як з розвитком в окремих народностей Індії
визвольних тенденцій, спрямованих проти влади Моголів, так і з результатом синтезу місцевих та
іноземних (близькосхідних) релігійно-філософських та літературних традицій.
В Азії у 17 столітті найбільшого розвитку досягли літератури далекосхідного культурного регіону, особливо
Китаю, Японії, Кореї, дещо меншою мірою В'єтнаму. Причини цього — більша розвиненість тут міської
цивілізації та перші прояви капіталістичних відносин, з чим пов'язані, наприклад, досягнення у площині
демократичної міської прози у Китаї та Японії. Слід відмітити і появу ряду крупних творчих особистостей у
драматургії, що в цей час звертається до найбільш актуальних питань сучасної дійсності.
Літератури Далекого Сходу 17 століття виявляються типологічно найближчими до західноєвропейських
літератур, у порівнянні з художньою культурою інших країн Азії. Поряд з цим і в літературах Далекого
Сходу проявляється характерний для Азії уповільнений темп розвитку. Це пояснюється тим, що традиційна
ідеологія продовжує зберігати тут значну вагу у літературному процесі у цілому, незважаючи на тенденцію
до становлення нової літературної системи.
*ред.+ Міжлітературні зв'язки. Колоніальна література
Перше знайомство з європейською літературою на Далекому Сході і в Південно-Східній Азії
розпочинається зі здійснюваних християнськими місіонерами перекладами церковних книг. При цьому у
ряді країн спостерігаються випадки своєрідного синтезу релігійних догматів християнства та східних
релігійно-етичних учень. Такі, наприклад, спроби поєднання християнства з конфуціанством у країнах
Далекого Сходу, що знайшли своє відображення у деяких творах китайської філософської прози, або
засвоєння місцевих фольклорних сюжетів театральними діями, створеними християнськими місіонерами
на Філіппінах.
Сфера поширення літератури на європейських мовах у 17 столітті помітно поширюється. Це пов'язано з
хвилею переселення європейців на інші континенти, з відкриттям нових морських шляхів та колоніальною
експансією. У землях, що у 17 столітті починають населятися колоністами, наприклад у Північній Америці
або у Південній Африці, літературна творчість обмежується переважно документальними жанрами:
мемуарами, хроніками, щоденниками. Тут відображається драматичний хід боротьби з місцевим
населенням, його звичаї та вірування. В англійських поселеннях Північної Америки розвивається і поезія,
але вона не містить у собі нічого нового у порівнянні з творчістю сучасних англійських поетів бароко і
класицизму.
Інакше складається ситуація у Південній та Центральній Америці, у Бразилії, Перу та Мексиці. Тут можна
говорити вже про формування самобутньої літератури, що виникає на ґрунті художніх традицій бароко,
перенесених з митрополії, та про прагнення осмислити місцеву дійсність, використати фольклорну
спадщину індіанських племен. Ця література починає відображати у художній творчості своєрідні риси
нового латиноамериканського етнопсихологічного типу, що починає складатися. Цей синтез мав
принципове значення для подальшого розвитку літератури регіону.
Характерно, що у 17 столітті, у літературі тих країн Європи, які саме в цей час інтенсивно розгорнули
колоніальну експансію, перш за все у літературі Англії, з'являються твори, що відображають екзотичні
країни (Мексику, Індію, Золотий Берег Африки), яскраво описують зіткнення європейців з туземними
племенами («Героїчні драми» Драйдена). Інколи у таких творах звучить засудження расової нерівності,
співчуття поневоленим народам (роман Афри Бен «Оріноко»).
Вторгнення європейських колонізаторів у віддалені країни Азії і військові зіткнення з місцевим
населенням інколи серйозно впливали на хід літературного процесу тих країн. Наприклад, після
проникнення голландців на острови Індонезії занепала міська культура прибережних районів та знову
відновились більш архаїчні тенденції, пов'язані з племінною культурою. Збройна боротьба з
португальськими завойовниками відобразилась у сингальській поезії на Цейлоні.
Помітний і вплив культури Сходу на західноєвропейські літератури. У другій половині 17 століття
поглиблюються наукові уявлення європейців про східну культуру. Це відіграє певну роль у виробленні ідей
та уявлень європейського Просвітництва.
Відомий французький лікар, мислитель і мандрівник Ф.Берньє, що прожив дев'ять років при дворі
могольських правителів, повернувшись на батьківщину, видав у 1680 році книгу, що познайомила його
співвітчизників з Індією, її політичною історією та звичаями її населення. Велике пізнавальне значення
мали мандрівки Шардена і Таверньє Персією, помітну роль у розвитку інтересу до культури Близького
Сходу відіграв французький літератор Галлан. Дещо пізніше, вже на початку 18 століття, він опублікував
свій переклад «Тисячі і однієї ночі», що мав вплив на тодішню західноєвропейську літературу.
Ще на початку століття у європейських мислителів виникає інтерес до Китаю. Про Китай у своїх працях
згадує Бекон, особливості розумового складу і політичного устрою китайців ідеалізує англійський есеїст
Роберт Бертон, автор «Анатомії меланхолії» (1621). Французький філософ Ламот Левайє ставить Конфуція
в один ряд з Сократом і Платоном.
У другій половині століття у Франції, Англії та Німеччині з'явились численні описи Китаю і перші переклади
конфуціанського канону. Звертаючись до цих книг, західноєвропейські мислителі шукали на Сході
матеріал для обґрунтування своїх суспільно-політичних теорій ідеального державного устрою. Одним з
філософів, що виявив особливий інтерес до Китаю, був Лейбніц.
Основні потоки літературних впливів 17 століття поширюються переважно з Заходу на Схід. Художні
методи класицизму та бароко, що широко представлені у літературі Західної Європи, впливають на
самобутню художню культуру Центральної, Південно-Східної, а почасти і Східної (Україна, Білорусь)
Європи. Стильові традиції перської літератури слугують передумовами формування своєрідної поетичної
манери в Індії. У свою чергу, вплив індійської літератури простежується у тибетській літературі і за її
посередництва — у монголів. Вплив ісламу помітно відображається в літературі Індонезійського
архіпелагу і Малакки. Китайці, японці, корейці, в'єтнамці у 17 столітті вперше знайомляться з культурою
Західної Європи.
13.2. Класицизм
Класицизм (лат. classicus — взірцевий, довершений) заявив про себе в XVI ст. в італійському мистецтві, але
найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції, яку вважають колискою класицизму. Класицизм як
літературний напрям утвердився в епоху абсолютизму, який покінчив з сепаратизмом феодальної знаті,
сприяв національному об'єднанню Франції. Але, завоювавши владу, абсолютна монархія використала її
для посилення соціального гніту.
У багатьох країнах класицизм став напрямом, який офіційно визнала влада, що в політиці відстоювала
ідею національної єдності, яку утверджували класицисти. Царі, королі наближали до себе письменників, а
ті проголошували необхідність служіння державним інтересам. Принцип державності, дисципліни, які
утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули на регламентацію у мистецтві.
В основі класицизму був крайній раціоналізм. Класицисти перебільшували роль раціонального начала
(лат. racio — розум) і зневажали людські почуття, ставили обов'язок перед державою і королем над
особистим життям. Античне мистецтво проголосили класичним, зразковим і вимагали від письменників
наслідувати класичні античні зразки. Через цe їх назвали класицистами.
Теоретиком класицизму був Нікола Буало. Його трактат "Мистецтво поетичне" (1674 р.) став кодексом
класицизму. У ньому у віршованій формі викладено закони класицизму. До речі, спершу класицистів
називали класиками. Термін "класицизм" з'явився аж у 30-х роках XX ст.
Школою поетичної майстерності для класицистів була антична література. "Але чи станете ви
заперечувати, що наші найвизначніші поети зобов'язані успіхом своїх творінь саме цьому наслідуванню?
Хіба станете ви заперечувати, що саме в Тіта Лівія, Діона Кассія, Плутарха, Лукіана та Сенеки Корнель
почерпнув кращі свої сюжети й віднайшов ті високі ідеї, які допомогли йому створити новий вид трагедії,
невідомий Арістотелю?.. Хіба ви не згодні, що Расіна виховали Софокл і Евріпід. Чи можете ви не визнати,
що тонкощам свого мистецтва Мольєр навчився у Плавта і Теренція?" — писав Н. Буало у листі до члена
французької Академії Ш. Перро. "Слід було б побажати, — відзначав Расін у передмові до трагедії Федра,
— аби й наші твори грунтувалися на таких самих твердих підвалинах і були б такі самі повчальні, як і
творіння давніх поетів".
Естетичним підґрунтям класицистів стала праця Арістотеля "Поетика".
Класицизму передувала література бароко, до неї класицизм був в опозиції. "Замість творів, що мали на
меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження оригінальністю будови та мистецьких засобів
твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі.., —
писав Д. Чижевський, — постають нові літературні ідеали. Представники нового стилю свідомо прагнуть
найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорості побудови... Не новизна та
оригінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову... Це — певний поворот до ідеалів
ренесансу".
Філософською основою класицизму, як уже відзначалося, став раціоналізм. Його теоретик Рене Декарт
вважав, що розум є єдиним джерелом і критерієм пізнання. "Я мислю, значить я існую", — заявляв
Декарт. Він вважав, що лише розум наближає нас до істини. Розум (високе начало) раціоналісти
протиставляли емоціям (низькому началу). З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму.
Класицистичний герой підпорядковує свої почуття, особисті інтереси інтересам держави. Він позбавлений
сентиментальності, во ім'я держави здатний придушити в собі природні почуття. Так, герой Корнеля
Горацій з однойменної трагедії після перемоги над Куріаціями вбиває свою сестру Каміллу зате, що вона
шкодує ворога. Керуючись ідеєю державності, батько Горація виправдовує вчинок сина.
Класицисти встановили ієрархію жанрів, розділили їх на "високі" і "низькі". "Високими" вважали трагедію,
героїчну поему, оду, дифірамб, "низькими" — комедію, байку, сатиру, епіграму, еклогу, авантюрний
роман. Предметом "високих" жанрів могли бути ідеї монархії, історичні події, життя міфологічних героїв,
полководців. Життя простих людей дозволялося показувати в "низьких" жанрах. У трагедіях
відтворювалися високі почуття, героїчні особистості, мова трагедій була піднесеною. У комедіях діяли
герої середнього стану, мова їх була простою. Усі персонажі чітко ділилися на добродійників і лиходіїв.
У драматичних творах письменники дотримувалися трьох єдностей: єдності місця (всі події мали
відбуватися в одному місці), єдності часу (протягом доби), єдності дії (твір повинен був мати одну сюжетну
лінію, всі події мали групуватися навколо головного героя). Особливостям драматичного твору відповідала
лише єдність дії. Інші сковували можливості письменника показати вплив різних обставин на героя і
змалювати його в розвитку. За правилами класицистичного театру дія трагедії мала відбуватися у палаці з
арками, нішами, колонадами. Місцем дії комедії повинна була бути міська вулиця або площа.
Характери класицистів були вузькими і однобічними. Письменники акцентували увагу на розкритті однієї
— двох рис характеру персонажа. Позитивні герої були патріотами, змальовувалися лише в громадських
обставинах. Побут, інтимне життя у цих персонажів перебували на другому плані. Класицисти вважали, що
людські характери незмінні, їх образи абстрактні, універсальні, мають загальні, а не індивідуальні ознаки.
Наслідуючи античних авторів, вони створюють вічні образи: Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха,
міщанин-шляхтич.
Класицисти високо цінували виховну функцію мистецтва. Мольєр писав, що комедія повинна повчати і
розважати.
Твори класицистів відзначалися високим громадянським пафосом і патріотизмом. Позитивну роль у
розвитку літератури відігравали такі естетичні норми класицистів, як ясність, чіткість, простота, доступність
мови і композиції, прагнення до правдоподібності.
Етика раціоналізму диктувала послідовність у зображенні характерів, чіткість моральних оцінок.
Незважаючи на однолінійність у зображенні героїв, класицисти показали протиборство душевних сил
людини. Це особливо помітно у творах Расіна. Класицистичне мистецтво - це мистецтво логіки, ідеї,
думки.
Письменники-класицисти часто виходять за рамки класицизму. Вони розвінчують жорстоких правителів
(Корнель "Родогунда", "Іраклій", Расін — "Андромаха", "Британик"). Дворяни і буржуазія постають у їх
творах у сатиричному світлі (Мольєр — "Тартюф", "Міщанин-шляхтич"). Прості люди з народу — Доріна з
"Тартюфа", Ніколь з "Мішанина-шляхтича" — розумні, дотепні, вони виші в моральному відношенні, ніж їх
пани — дворяни.
З класицизмом пов'язана творчість таких письменників, як М. Опіц, И. Готшед (Німеччина), Д. Драйден, А.
Поп, Д. Аддісон, Р. Стіл (Англія), М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державні, Д. Фонвізін (Росія).
У своєму розвитку класицизм пройшов два етапи. Перший пов'язаний із розквітом монархічних держав.
Головним завданням класицистів у цей період було славити монархію, утверджувати національну єдність
держави під владою короля, утверджувати ідеал мудрого монарха і відданих йому підлеглих. Ці завдання
знайшли художню реалізацію в творах Ф. Малерба (1555—1628 рр), П. Корнеля (1606—1684 рр.), М.
Ломоносова (1711 — 1765 рр.).
На другому етапі стали очевидними вади монархії, письменники критикують її, не заперечуючи
абсолютизму. Ж. Расін (1639—1699 рр.) у трагедії "Британік" засуджує жорстокість імператора Нерона,
Мольєр (1622—1673 рр.) викриває святенницьку мораль суспільства ("Тартюф"), плазування буржуазії
перед дворянством ("Міщанин-шляхтич"). На першому етапі домінували "високі" види (ода, трагедія,
героїчна поема), на другому — "низькі" (сатира, епіграма).
13. Класицистична трагедія XVII ст., її ідейно-
художній дискурс, Корнель «Сід», Расін «Федра».
Класицизм в Англії.
- напрям в європейській літ-рі та мистецтві, виник і досяг розквіту у Франції 17ст. (соц-істор
обставини: утвердження абсолютизму, політика Рішельє, обмеження прав феодальної знаті, зміцнення
буржуазії). У класицизмі панує культ „класиків” (античності), розуму, напрям пов’язаний з суворою
регламентацією та нормативністю: малерб, Буало, Корнель, расін, Мольєр, Лафонтен, нім: Опіц, Готшед,
італ: Албф’єрі.
Принципи: 1.наслідування античних митців: ант спадщина проголошувалася ідеальною, класичною,
гідною наслідування, була мірилом і взірцем („Поетика” Арістотеля – підгрунтя класицизму); мистецтво –
наслідування прекрасної природи (розвивали думку А про „мімесис”) + орієнтація на новітні літ-рні
досягнення (Чосер, Спенсер, Шекспір, Малерб, Ронсар) 2.в основі філософія Декарта (раціоналізм,
джерело істини, правди, прекрасного – розум, а не досвід; дуальність людської природи: протиставлення
високого (розум) і низького (пристрасті) начал людської природи (знайшло художнє відображення в літ-рі
фр класицизму: конфлікт трагедії між розумом і пристрастю); розум вимагає від мистецтва чіткості,
логічності, ясності, композиційної стрункості в розташуванні сюжетного матеріалу (співпадало з худ
законами ант); принцип правдивого відтворення дійсності; розумове узагальнення та абстракція – єдино
можливі методи пізнання дійсності®увага до абстрактного, узагальненого); культ розуму®вироблення
низки канонів: простота, ясність побудови; принцип 3 єдностей для драматургії, що сприяв
правдоподібності, яка мала бути абстрактною, узагальненою та типовию; відбір явищ життя – об’єктів
зображення: загальне, об’єктивне, необхідне, а не випадкове, суб’єктивне;→переважання драматичних
жанрів над ліричними; принцип “поділу труднощів” Декарта→сувора регламентація жанрів („високі”
трагедія, ода, дифірамб; „низькі” комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман); утвердження кордонів та
особливостей кожного жанру, відповідні кожному жанру мова та герої (трагедія: піднесена мова, високі
почуття, героїчні особистості, сюжети з міфології та історії; комедія: проста мова, сатиричний стумінь,
побутові персонажі, сюжети з повсякденного життя); однобічність образів: образ є виразником певної ідеї,
що підкреслює позитивну/негативну рису®схематичність, абстрактність, універсальність, (бароко:
алегоричні, символічні, емблематичні образи); принцип ідеалізації: орієнтація на високу, а не на побутову,
емпіричну правду, на ідею; 3.філософія Гассенді (виступав проти аскетизму, відстоював цінність людського
життя, щастя; відсутній конфлікт розум – пристрасть; розум, здатність лог мислити - в основі знань про світ;
джерело істини – чуттєвий досвід; картина життя складалась з багатьох деталей, фактів,
замальовок→увага до випадкового, одиничного (протилежне естетиці класицизму); втілені в жанрах
роману, новели, жартівливої поеми) 4.наголошення виховної функції мистецтва, яке має одночасно
повчати і розважати; 5.вимоги ясності та чистоти мови; 6.елітарний підхід, орієнтація на смаки
аристократії; 7.орієнтація глядача на ідею раціонально-етичного буття особистості як буття в державі; 8.
Буало „Мистецтво поезії” (раціоналіст): лише розум здатен відкрити істину; істина, що є основою краси
міститься у природі; відтворення дійсності тою мірою, якою вона відповідає законам розуму; принцип 3
єдностей; жанрова ієрархія; вимога правдоподібності, знання міри, серйозної змістовності; відмова від
формалістичних надлишків; проблема таланту; мист має бути високоморальним та повчаючим – зображ
героїчних характерів, вчинків; (негатив: нормованість та регламентація поезії; заміна емоцій та чуттєвого
сприйняття світу логікою; заміна образної схвильованості поезії сухим силогізмом).
Класицистича трагедія: 1.на 1 місці проблема морального вибору (обов’язок«почуття); 2.акцент на
мотивуванні вчинку, о-ки герою потрібно зробити вибір між однозначними мотивами (чуттєвий потяг і
почуття обов’язку); 3.трагічність: завдання перевищує людські можливості (в жертву треба принести серце
або честь; 4.античні сюжети; 5.внутрішній конфлікт, герой сприймає проблему як особистісну, йому не
вистачає приписів моралі (біблійної, кодексу станової честі)®морально-психологічна рефлексія;
6.композиція: вершинність конфлікту (в дію винесені лише заключні моменти в розгортанні
відносин®напруженість, драматичність дії); зовнішня статичність: події розгортаються за сценою, на сцені
– герой одержимий роздумами, превалюють монологи; єдність часу, місця, дії (не завжди, о-ки
характерне розгортання кількох сюжетних ліній).
Корнель.
Драматичні принципи: принцип 3 єдностей (від якого нерідко відступав); на 1 плані - розкриття
драматичних моментів історичного минулого, змалювання зіткнень політичних та релігійних систем, долі
людей в момент важливих історичних подій, на 2 – психологічні конфлікти, історії почуттів, любовні
перипетії; будував трагедії за принципом політичних диспутів; головні персонажі – видатні особистості, о-
ки вонивільні у прояві своїх почуттів, краще, повніше виражають людські риси; основний конфлікт -
конфлікт розуму та почуттів, волі та пристрасті, перемога за волею, розумом, обов’язком; відстоювання
принципів французького абсолютизму в трагедіях; звертався не лише до ант сюжетів; відступ від
олександрійського вірша, антитези→ліризм, схвильованість мови.
„Сід”: 1.конфлікт пристрасть-обов’язок на основі сюжету героїчного епосу, що приходить з середньовічної
драми Кастро, в якій акцент робився на юність Сіда; 2.вершинність конфлікту: немає передісторії, швидкий
конфлікт між батьками, які фактично перекреслюють щасливе майбутнє дітей®подвійне протистояння;
3.розмови з вихователями (клас мистецтво вимагало правдоподібності®звернення монологу до когось);
4.сцена фатальної суперечки, моральний вибір Родріго, етапи вагань; 5. до кінця борються любов і честь,
герої ведуть себе по-різному; Молодість Р пояснює його коливання, але здоровий глузд перемагає: якщо
він не помститься за батька – втратить честь, повагу Х; якщо помститься, то прославиться, викличе ще
більшу повагу Х. Розумний та вольовий Р – герой, що бореться зі своїми пристрастями, але не спроможний
заглушити їх, о-ки це зробили б його нелюдським; всю свою енергію вкладає у виконання обов’язку, який
вважає найважливішим. Р: може пожертвувати життям®вихід за межі сенйоріально-васальної етики;
Становище Х важче, ніж становище Р: вона має вимагати справедливості, долати перешкоди, які
знаходить у собі та в інших. Вона не може проявити слабкість, о-ки це зробить її недостойною
Родріго®протиріччя: вимагає смерті Р в присутності інших та благає його жити, коли вони наодинці®показ
страждання жінки, яка має боротися за честь, не жертвуючи ні обов’язком, ні любов’ю; Х: прихильна до
обов’язку®старі уявлення; 6.поєдинок: Родріго переміг, але помилував супротивника®Рішельє видав указ,
згідно якому життя підданого належить лише королю; 7.рішення короля (Р та Х мають побратися через
рік): батько Х іде проти волі монарха®він не може повністю вдовольнити Х (васально-сенйоріальна
етика+нова доктрина).
Критика „Сіда”: 1.немає правдивості; 2.забагато зайвих персонажів; 3.непослідовність Х в прояві почуттів
(помста-любов). За класицистичною доктриною людина має бути цілісною, монументальною, а Х
вагається, хоча мала б віддати перевагу обов’язку (примат розуму над почуттями)®образ аморальний,
гоніння. К розглядав як ідеальні і суб і об мотиви, відстоював рівнозначну з розумом роль
почуттів+популярність п’єси®вистояв.
Расін.
Естетичні принципи (виклав у передмовах до трагедій): завершеність дії; раціоналістична ясність,
простота, логічність сюжетної лінії розміщення діючих осіб, їхніх взаємозв’язків; пряма лінія причин та
наслідків; підкреслював виховний характер театру; обгрунтовував важливість античних сюжетів для
трагедій; відмовлявся від ідеалізації дійсності; відмова від абсолютних героїв, змалювання звичайних
людей (в психологічному, а не соціальному плані)®екзистенціальність теми внутрішнього життя душі.
„Федра”: нерозв’язна дилема (почуття-сімейний обов’язок, примирення протиріч – смерть). Ідеї янсенізму
(релігійне вчення, за яким посмертна доля не залежить від глибини віри; людина має бути моральною в
цьому житті, навіть, якщо їй суждено вічне страждання, її вчинки мають бути моральними, а спонукальні
мотиви високими): Р підніс самодостатню цінність моральної мотивації вчинку, збереження гідності в
моменти безвиході®концепція трагічного будується на дотриманні героєм морального обов’язку перед
собою навіть ціною загибелі. Скрізь всю трагедію проходить тема суду над собою та божого суду, мотив
смерті.міфологічні мотиви у монологах персонажів відіграють психологічну і філософську функцію,
створює космічну картину світу, в якій переплітається доля людей та воля богів.
Сюжет запозичив з Евріпіда та Сенеки. Зміни гр тексту: у Евр головний герой – Іпполіт; головна боротьба
між богинями Афродітою та Артемідою; Федра вішається до появи Тесея, після катастрофи та довгого
оплакування І вмирає на руках у Т. В цілому запозичив 2 сцени: Евнона дізнається про кохання Ф до і;
прокляття Т сина. Вплив Сенеки: головна героїня – Ф, її смертю кінчається п'єса. Р основну увагу приділяє
внутрішн, психолог боку конфлікту, який в нього обумовлний обставинами, що не підкорюються людській
волі; трагізм: нерозділене кохання+усвідомлення вини; неправду про І говорить не Ф, а Е (в поетиці
класицистичних жанрів ієрархії жанрів відповідала цєрархія героїв, ієрархія пристрастей, пороків).
Класицизм (від лат. сіазвісиз — взірцевий, довершений) — це літературний напрям кінця XVI ст. — початку
XIX ст. Ідейні засади класицизму спираються на принципи філософії раціоналізму і протиставляють себе
світоглядній ідеології бароко.. Розвиток Образ мислячої хворостинки не лише ввійшов класицизму в
історію європейської літератури як одна з найулюбленіших поетичних метафор людини, а й став
символічним епіграфом початку нової ери історичного самоусвідомлення людства. Класицисти не
протиставляли себе (принаймні, відкрито) авторитету церковної влади, але й не приховували, що
покликання людини вони вбачають не у фанатичній вірі, а у твердій громадянській позиції,
підпорядкованій передусім інтересам суспільства та держави. Кохання, дружба, родинні стосунки — усе
це приносилось віднині в жертву патріотичному обов'язку. Якщо головною ідеологічною опорою бароко
була релігія, то пріоритетними для класицистів стали інтереси та потреби світської влади, зокрема
монархічної держави. У творах письменників-класицистів насамперед відбились інтереси «середніх»
прошарків суспільства, Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». Трагедія належала до
високих.. Трагедія — це драматичний твір, в основу сюжету якого покладений особливо гострий конфлікт
між прагненнями людини та неможливістю їх втілення в реальності. Основна форма конфлікту
класицистичної драми — це конфлікт між особистими почуттями людини та її громадянським обов'язком.
Саме для жанру трагедії теорією класицизму були розроблені жорсткі вимоги, які чітко диктували правила
її художньої побудови. Основу цих вимог становив так званий закон трьох єдностей: єдності місця, єдності
часу і єдності дії. Це означало, що всі події п'єси мають відбуватися в одному місці, упродовж однієї доби і
зосереджуватися навколо головного героя в одній сюжетній лінії. Головну сюжетну лінію не можна було
ускладнювати паралельними діями та епізодами. Інтрига, покладена в основу сюжету, повинна була
починатися відразу, стрімко розгортатися і логічно завершуватись. Знаменитий закон трьох єдностей, що
став непорушним правилом побудови класицистичної трагедії, в античні часи не був сформульований,
проте логічно випливав із особливостей античної драми. В ній глядацька увага була сконцентрована на
одному героєві, що, у свою чергу, мотивувало введення в сюжет лише таких подій, які мали безпосереднє
відношення до його долі — обставина, яка започатковувала єдність дії. Життя героя в античній драмі, як
правило, простежували з моменту, близького до розв'язки, що автоматично зумовлювало єдність часу,
оскільки всі критичні злами в долі такого героя відбувались переважно в межах однієї доби. Єдність місця
зумовлювалася технічними особливостями античного театру, не пристосованого для частої та різкої зміни
декорацій.
Цікаво, що в найвідомішій трагедії французького класицизму, яка стала свого роду еталоном жанру, —
трагедії П'єра Корнеля «Сід» — були порушені майже всі його правила: замість доби дія відбувається
близько тридцяти годин (єдність часу); замість палацу, який зазвичай забезпечував класицистам єдність
місця, дія відбувається в межах цілого міста; єдність дії перебивається введенням епізодичного
персонажа, не зв'язаного з головною дією, а ще Корнель порушував звичну для трагедії форму віршового
мовлення. Ця патріотична трагедія була написана на сюжет драми іспанського драматурга ХVІ ст. Гільена
де Кастро, "Сід" зобразив торжество нових суспільних норм феодальної централізованої держави над
старим вузьким принципом феодальної честі. На цьому матеріалі Корнель розкриває новий конфлікт —
боротьбу між обов'язком та почуттям — через систему більш конкретних конфліктів. Перший із них —
конфлікт між особистими прагненнями і почуттями героїв і обов'язком перед феодальною сім'єю чи
родинним обов'язком. Другий — конфлікт між почуттями героя й обов'язком перед державою, перед
своїм королем. Третій — конфлікт родинного обов'язку й обов'язку перед державою. Ці конфлікти
розкриваються у певній послідовності: спочатку через образи Родріґо та його коханої Хімени — перший,
потім через образ інфанти (доньки короля), котра приборкує своє кохання до Родріґо в ім'я державних
інтересів, — другий і, зрештою, через образ короля Іспанії Фернандо — третій. На основі розкриття
системи конфліктів будується сюжет. Характери в «Сіді «не індивідуалізовані. Не випадково обрано такий
сюжет, в якому одна й та ж проблема постає перед кількома персонажами, при цьому всі вони вирішують
її однаково. Для класицизму було властиво під характером розуміти якусь одну рису, яка ніби притлумлює
всі інші.
У Расіна «Федра» несе в собі засади благочестивості. він змінює міф. У традиційному викладі ця трагічна
історія зводилася до таких колізій: дружина афінського царя Тесея Федра покохала свого пасерба Іпполіта.
серце котрого було твердим, наче камінь. Освідчившись у своїх почуттях Іпполітові і побоюючись, що він
про все розкаже Тесеєві і назавжди знеславить не тільки її, а й її дітей, Федра обмовила Іпполіта. Вона
сказала Тесеєві, що Іпполіт домагався її кохання, а потім наклала на себе руки. Тесей благає бога
Посейдона покарати ненависного сина. Іпполіт гине, і саме у цю мить з'ясовується істина.
Окремі деталі у цьому міфі не влаштовували Расіна. Якщо Іпполіт ні в чому не винен, то він не повинен
загинути. Якщо Федра — наклепниця. то вона не може викликати співчуття у глядачів. Драматург змінює
міф: у його трагедії Іпполіт приховує своє кохання до Арикії, доньки ворога його батька Тесея. Таким
чином, його кохання суперечить обов'язку, з'являється мотив «трагічної вини», і смерть Іпполіта, за
законами трагедій Расіна, стає необхідним компонентом розвитку сюжету твору. Обмовляє Іпполіта не
Федра, а її мамка Енона. Федра, дізнавшись про це, проганяє геть свою вірну служницю. Енона кидається
зі скелі у море, а Федра випиває отруту і перед смертю зізнається у всьому. На відміну від персонажів
Корнеля, герої «Федри» не мають свободи вибору між обов'язком і почуттям. Розум не владний над
їхніми пристрастями. Щоби це підкреслити, Расін навіть нехтує принципом правдивості і пояснює
нездоланну силу любовних пристрастей втручанням Бога.
Класицизм не був широко розповсюдженим в Англії, і тому класичний реалізм виступив спадкоємцем
просвітницького реалізму. Взагалі англійський класичний реалізм відрізняється зосередженням на
проблемах гріху й моралі, несе в собі сильний християнський вплив. Особливої уваги заслуговує школа
“сенсаційного роману” ( Ч.Рід, У.Коллінз ), письменників якої вважають нащадками Діккєнса. Хоча на них,
скоріше, мали вплив романтичні школи, а також традиція “ґотичного роману”, що була розповсюдженою
в Англії ще наприкінці ХУІІІ ст. Одночасно із “сенсаційним романом” в англійській літературі з’являється
позитивістський напрямок ( Троллоп, Джордж Еліот ). І хоча в романах позитивістів є відсутніми таємничі
фігури, туман, сутінки і лиховісні шаги, їх об’єднує з романістами “сенсаційної школи” відсутність віри у
нереальне.
