Микола Костомаров ЧЕРНІГІВКА

ПОЯСНЕННЯ СЛІВ  

Бисаги — дорожній подвійний мішок. Вареха — велика дерев'яна ложка, ополоник. Вивірка — білка. Дик — дикий кабан, вепр. Дилиння — дерев'яні бруси. Жовна — дятел. 

Жубровий — зубровий. 

Звори — гірські провалля, ущелини. 

Каня —шуліка. Кита — китиця, жмут. Конар — товста гілка. Контина — храм, святиня. 

Омаста — жир. Опосочений — облитий кров'ю (опосокою). Підря — горище в клуні або стайні. Плай — стежка в горах. Прецінь — отже, адже, бо ж, проте. П струги — форель. 

Рінистий — засипаний дрібними 

камінчиками. Ровта — група озброєних 

людей, натовп. Спдховастий — похилистий. 

Тама — гребля, загата. Теорбан— музичний інструмент з великою кількістю 

басових струн. 

Хосен — користь. Шипот — невеликий водоспад. Шпихлір—приміщення для зберігання зерна.  Яскиня — печера.

 

 

ЧЕРНИГОВКА 

Быль второй половины XVII века 

I 

1676  года  в  июне  месяце  в  город  Чернигов  воротился черниговский  полковник  Василий  Кашперович  Борковский  из Батурина,  куда  ездил  по  гетманскому  зову  для  войсковых  дел. Полковник  ехал  в  коляске,  запряженной  четырьмя  лошадьми,  а по  бокам  его  колясы  ехало  с  каждой  стороны  по  верховому казаку  из  его  собственной  полковничьей  компании.  По  мосту, построенному  через  реку  Стрижень,  коляса  въехала  в деревянные  ворота  с  башнею  наверху,  сделанные  в  земляном валу,  окаймлявшем  внутренний  город,  или  замок;  бревенчатая стена,  шедшая  поверх  всей  окраины  вала,  носила,  с  первого взгляда  на  нее,  следы  недавней  постройки.  Удар  колокола  на башне  возвестил  о  возвращении  господина  полковника.  Коляса въехала  в  один  из  дворов  неподалеку  церкви  св.  Параскевии, под крыльцо деревянного дома, обсаженного кругом молодыми деревцами,  которые  были  огорожены  плетеными  круглыми загородками для  защиты от  скотины.  Разом  со въездом во двор полковника  спешили  во  двор  полковые  старшины  —  обозный, судья  и  писарь,  как  только  услышали  звон  на  башне,  возвещав‐ший  о  приезде  полковника.  Полковник  вышел  из  своей  колясы, взошел  на  крыльцо  и,  подбоченясь  по‐начальнически,  ожидал старшин,  скоро  шедших  по  направлению  к  крыльцу  и  уже  на дороге снимавших шапки. Полковник в ответ на их поклоны чуть приподнял  свою  шапку,  ничего  им  не  сказал,  а  только  смотрел на  них  и  повернулся  ко  входу  в  свой  дом.  Старшины  последо‐вали  за  ним,  неся  в  руках  шапки.  Выбежавшие  из  дома служители  суетились  около  колясы  и  вынимали  оттуда дорожные  вещи.  В  сенях  встречали  полковника  члены  его семьи:  жена,  сын  и  две  дочери.  Не  сказавши  ни  слова  семье, полковник обратился к писарю и сказал: 

— Пане писарю! Швидше біжи і пиши універсальні листи до всіх  сотників:  нехай  незабаром  з'їздяться  до  Чернігова  з виборними  козаками  із  своїх  сотень.  Поход  буде.  Припиши ще: которий забариться і не прибуде в термін, той не утече значного військового  карання.  А  вас,  панове  суддя  і  обозний,  я  покличу. Розговор з вами буде. Пан гетьман ординує наш полк в Задніпре на Дорошенка. 

Старшины  ушли.  Полковник  вошел  из  сеней  в  просторную комнату,  уставленную  по  окраине  стены  лавками,  покрытыми черною  кожею,  несколькими  креслами  с  высокими  спинками  и двумя  столами,  покрытыми цветными коврами.  Служитель  снял с  него  верхнее  платье.  Тогда  полковник  поцеловался  с  женою, потом  с  детьми,  которые,  подходя  к  отцу,  прежде  кланялись 

ему до  земли,  а потом целовали ему руку. Полковник приказал служителю подать трубку и расселся в кресле близ стола. 

Полковница,  матерая  женщина  лет  за  сорок,  в  парче‐  вом кораблике  на  голове  и  в  зеленой,  вышитой  серебром  сукне, спросила мужа,  не прикажет ли он подать  что‐ нибудь поесть и выпить. Полковник поморщился,  сказал,  что он на дороге поел, а  до  ужина  недалеко,  но  потом,  подумавши,  попросил  выпить терновки.  Ему  подала  на  подносе  вошедшая  прислужница. Полковник  выпил,  поставил  серебряную  чарку  на  поднос  и спросил жену: 

— Був хто у нас без мене? — Новий воевода приїздив,— сказала полковница. — Який же він з виду? — спросил полковник. — Так  собі  чоловічок,—  отвечала  полковница,—  не  дуже 

старий, не дуже молодий; лице йому червоне, трохи дзюбане. А хто його зна, що воно таке єсть! Я спитала його:  чи гаразд йому домівка  здалася;  він  одвітив,  що  добра,  і  зараз  почав  сам  себе вихваляти.  «Зо  мною,—  каже,—  уживетесь,  бо  я  чоловік простий,  і  правдивий,  і  з  душі,—  каже,—  полюбив  народ  ваш малоросійський. Дай Бог, щоб ви мене так полюбили, як я вас». Потім  почав  говорити  по‐божественному,  про  церкви  розпиту‐вав, хвалив тебе, що усердствуєш божій церкві і храми будуєш. 

— Вони,—  сказав  полковник,—  усі  такі  ласкаві,  як  до  нас приїдуть, а обживуться — так і не такими стануть. 

— А  я  вже,—  сказала,  переминаясь,  полковница,—  і  про сього прочула не дуже добрую річ. 

— Що таке прочула? — спросил напряженно полковник. — Говорять:  через  день  після  того,  як"  сюди  приїхав,  став 

допитоваться,  які  у  нас  в  Чернігові  єсть  чарівниці,  і  уже  одну, кажуть,  приводили  до  його  стрільці  москалі  із  тих,  що  тут зоставались після прежнього воєводи. 

Полковник не отвечал на это ничего, как будто не слыхал того, о чем сообщала ему жена, и завел речь о другом, сообщил, что их полк посылают вместе с другими на Дорошенка понуждать его, чтоб ехал, по данному прежде обещанию, на левый берег Днепра слагать с себя гетманский сан перед князем Ромодановским и гетманом Иваном Самойловичем. Полковник изъявил сожаление, что ему не дают времени строить предпринятые здания в Чернигове и беспрестанно отрывают по другим делам. Борковский был большой охотник строиться. Много церковных зданий в Чернигове обязаны ему поправками, прибавками, а иные — появлением на свет. И теперь был он озабочен постройкою братской трапезы в Елецком монастыре, поручал в свое предполагавшееся отсутствие жене наблюдать за начатым делом, вести переговоры с штукатурами и малярами и приказывал ей во всем поступать с совета отца архимандрита Иоанникия Голятовского. Во время этой беседы с женою дети находились здесь же и стояли почтительно у стены; хотя сыну пошел уже двадцатый год, а одной из дочерей — семнадцатый, 

но они без воли отцовской не смели сесть в присутствии родителя и завести речь с ним, прежде чем он сам за чем‐нибудь к ним обратится. С самой женой Борковский хотя был любезен, но постоянно серьезен, и жена, применяясь к его нраву, говорила с ним так, что готова была только исполнять то, что он придумает и ей укажет. 

Во  время  беседы  полковника  с  женою  вошел  служитель  и доложил,  что  идет  новоприбывший  в  Чернигов  воевода. Полковник  тотчас  встал  и  пошел  к  дверям,  в  которые  входил гость.  Это  был  краснощекий,  с  небольшою  круглою  русою бородкою,  невысокорослый  человек,  одетый  в  бархатный кафтан  голубого  цвета  с  большим  стоячим  воротником, вышитым  золотом.  Кафтан  был  застегнут  на  все  пуговицы, серебряные,  грушевидные,  с  прорезью.  Воевода  нес  в  руке шапку,  сделанную  наподобие  колпака.  Его  звали  Тимофей Васильевич  Чоглоков.  Осклабляясь,  он  поклонился  полковнику, касаясь пальцами до земли, и сказал: 

— Земно  и  низко  кланяюсь  высокочтимому  господину полковнику!  Я  новый  черниговский  воєвода,  недавно  прибыл  в ваш  город  по  указу  царскому  на  уряд.  Челом  бьем  и  усердно просим  любить  нас  и  жаловать  и  быть  к  нам  во  всех  делах милостивцем! 

И воевода еще раз поклонился,  коснувшись пальцами одной руки до помоста. 

— И  к  нам,  недостойным  царским  слугам  и  подножкам царского  престола,  просим  быть  милостивцем,  и  теплым заступником  перед  царским  пресветлым  величеством,—  сказал полковник,  так  же  кланяясь.—  Се  моя  господиня,—  прибавил Борковский,  подводя  к  воеводе  жену,—  а  се  мої  діти,  їх  же  ми даде Бог! 

— С  боярынею  твоею  видались  мы,—  сказал,  осклабляясь, воевода.—  Как  приехал  я  в  Чернигов  —  первым  делом  было идти  и  тебе  поклониться,  а  твоей  вельмож‐  ности  тут  не  было, так я господыню твою милостивую видел и челом ей побил! 

Воевода,  кланяясь  в  пояс  полковнице  и  детям,  бросил мимоходом  на  старшую  дочь  Борковского  такой  взгляд,  в котором  опытному  наблюдателю  можно  было  отгадать впечатление,  какое  невольно  производит  на  записного  же‐нолюбца вид каждого смазливого женского личика. 

Жена  и  дети  вышли.  Полковник  усадил  воеводу  в  кресло  и начал  с  ним разговор.  Немного  спустя  вышедшая  за  двери пани Борковская  ворочалась  снова  в  сопровождении  служанки, которая  несла  на  серебряном  подносе  графин  с  водкою  и варенье.  Полковница  просила  воеводу  отведать  ее хозяйственного приготовления, так как она сама наливала водку на ягоды и сама варила варенье. 

Воевода,  выпивши,  по  обычаю  поцеловался  с  хозяйкою, потом, обратясь к хозяину, сказал: 

— Воистину,  видимо,  благословение  божие  на  доме  твоей вельможности! Жена  твоя  яко  лоза  плодовитая  и  дети  твои  яко гроздие вокруг трапезы твоея! 

— А  у  твоей  милости,  господин  воевода,  с  собою  здесь хозяйка? — спросил полковник. 

— Нету,—  отвечал  воевода,—  молодым  было  родители меня женили, да жена, проживши со мною три года, померла. 

— Что  ж?  Господин  воевода,  еще  не  стар.  Может  быть, пошлет Бог другую супружницу,— сказал полковник. 

— Я  тебе  доложу,  господин  вельможный  полковник,  вот как,—  говорил  с  многозначительным  постным  выражением лица  воевода,—  я  точно еще не  стар,  да познал  тщету  земного жития.  О  душевном  спасении  хочу  мыслить,  а  не  о  телесных сластех. 

Полковник  бросил  жене  недоверчивый  взгляд  и  спросил воеводу: 

— Твоя  милость  у  нас  в  гетманщине  перво  на  воеводстве или были прежде еще в каком нашем городе? 

— В малороссийских  городах пришлось быть в первый раз у  вас  в  Чернигове  на  воеводстве,  а  в  слободских  полках  был воеводою  в  Харьковском  полку  в  городе  Чугуєве;  там  немного узнал я ваших людей. И скажу твоей вельможности по душе: так полюбил  ваш  народ,  что  жалею,  зачем  не  родился  вашим человеком!  Такие  у  вас  добрые,  богоугодные  люди,  от  них  же первый  и  найлуч‐  ший  господин  полковник  черниговский:  об нем  далеко  слава  идет.  И  в Москве  все  говорят  про  то,  как  он усердствует  о  благолепии  церквей  божиих  и  как  ко  всему  свя‐щенному делу навычен и охочен. 

— Я  последний  и  найхудейший  от  многих,—сказал Борковский.—  Трудимось  в  поте  лица  своего,  по  божией  воле, да  в  день  судный  заступление  имамы  от  пресвятыя богородицы. 

— Был  я,—  говорил  воевода,—  у  преосвященного  Лазаря, и  у  отца  архимандрита  Иоанникия,  и  у  отца  игумена  Зосимы.  Какие  это  честные  особы!  Какие  умные,  сведущие  философы! Истинно  у  нас  в  московской  земле  таких  не  сыщешь,  хоть  всю землю  исходи.  И  они  в  един  глас  про  вельможность  твою доброе слово говорят да величают честность твою. 

— Держимость  на  свете  молитвами  оных  богоугодных мужей! — сказал Борковский. 

Вошел полковой писарь с бумагами. — Уже  написано? —  сказал  полковник.—  То  добро —  бо  к 

спіху надобно! Всім сотникам? — Всім,— отвечал писарь. Полковник закричал, чтоб ему подали каламарь, и подписал 

один  за другим шестнадцать приказов  сотникам Черниговского полка. Писарь, забравши бумаги, ушел. Вслед за тем служитель доложил,  что  у  крыльца  дожидается  сотник  черниговской сотни. Борковский приказал позвать его. 

Вошел  молодой,  лет  тридцати,  мужчина,  статный,  бе‐лолицый,  черноусый,  с  высоким  открытым  лбом,  с  большими глазами.  Это  был  тогдашний  сотник  черниговской  полковой сотни  Булавка.  Поклонившись  полковнику,  он  обвел  большими глазами вокруг  себя и на мгновение остановил их на  госте,  как будто желая  спросить полковника: можно ли при нем  говорить о том, за чем пришел; потом, успокоившись от раздумья, начал полковнику говорить: 

— Вашої  вельможності  прийшов  спитать:  будеть  поход,  як зараз  прийшов  лист  от  твоєї  вельможності;  чи  можна  мені оставить  в  городі  і  не  брать  в  поход  швагра  мого,  козака Молявку‐Многопеняжного,  бо  він  заручився  і  йому  треба весілля грать? 

— Того ніяк не можна! —  сказал  строго полковник.—  Коли твого  швагра  зоставить  задля  весілля,  то  другі  козаки  почнуть собі  просити,  аби  їх  зоставили.  Хто  задля  весілля,  хто  задля похорон,  а  хто  вигада  собі  інше  що‐небудь...  Не  позволю:  не прохай! Нехай твій швагер підожде; вернеться з походу — тоді  і весілля справить. Де твій швагер заручився? 

— У  козака Пилипа  Куса,—сказав  сотник.—  Одиниця  дочка у батька. Коли жодною мірою не можна зоставить мого швагра, так  чи  не  можна  тепер,  у  Петрівку,  повінчать  його,  а  весілля справлять тоді вже, як Бог дасть з походу вернуться? 

— То  вже  не  наше  козацьке  діло,  а  церковне,—сказал полковник.—  Нехай  просить  владичного  розрішення  у преосвященного Лазаря, а я, полковник, од себе противності не маю. Нехай собі вінчаються, коли владика дозволить. Тільки ми в  поход  виступаєм  в  неділю,  а  післязавтра  субота. Швагер  твій мусить бути в поході. 

— Как?  Разве  это  у  вас  можно? —  заметил  воевода.—  Вы, кажись,  православного  закона!  Как  же  это?  В  Петров  пост свадьбу праздновать? 

Полковник отвечал: — Власне,  забороняється  в  постни  дні  свадебное  пир‐

шество  —  весільна  гулянка,  по‐нашому,—  а  щоб  совершить обряд церковний — на те потрібно тільки розрішення архієрея; аще архієрей  знає, що праздника весільного  і  гулянки  в піст не буде,  то  й  розрішить.  У  нас,  господин  воєвода,  такий  єсть обичай  од  дідів  і  прадідів,  що  муж  з  жоною  сожительствуют  і уважаються  перед  всім  світом  у  брачному  союзі,  або,  як  у  нас говориться,  в  малженстві,  тільки  з  того  часу,  як  справиться весілля  у  молодої  і  молодого,  по  нашому  звичаю,  як  воно ведеться в народі нашім, а до тієї пори молода ходить як дівиця і  головою  світить,  і  ніхто  її  за  мужатую  невісту  не  уважає,  аж поки  на  весіллі  не  покриють.  Тим‐то  у  нас  архієрей  мо‐  жеть розрішити вінчання у піст, аби тільки знав, що до кінця посту не будуть справовати весілля. 

В  продолжение  этой  объяснительной  речи  сотник  Булавка стоял,  потупивши  голову,  но  изредка  с  любопытством  бросал взгляды на воеводу, а тот жадно слушал полковника. 

— Странные  для  нас,  русских  московских  людей,  дела рассказываешь  ты,  господин  полковник,—  сказал  воевода.— Такого ничего не делается у нас,  в московской земле. Однако и то  справедливо  говорят  добрые  люди:  что  город —  то  норов, что  край  —  то  свой  обычай.  Греха  тут,  я  думаю,  нет.  У  вас исстари так повелось,  а у нас не так,  а вера у нас все‐таки одна остается,  хоть,  видишь,  вон  что  у  вас  архиереи  разрешают,  а  у нас  никто  к  архиерею  об  этом  и  просить  не  посмеет  пойти.  У вас,—  прибавил  он,  обращаясь  не  к  хозяину,  а  к  сотнику,—  и при венчанье, может быть, такое творится, чего у нас нет? 

— Не знаю,— отвечал Булавка,—  я в Московщині не бував  і не бачив, як у вас там діється. 

— Непременно пойду в церковь, как будет венчаться казак, шурин  этого  сотника,—говорил  воевода,  обращаясь  к Борковскому.—  Прикажи,  господин  полковник,  меня  известить, я пойду! 

— Сам с твоею милостию пойду! — сказал Борковский. Сотник  хотел  уходить,  но  полковник  приказал  ему  остаться. 

Воевода  понял,  что  полковник  имеет  сказать  сотнику  нечто наедине,  попрощался  с  хозяином  и,  провожаемый  им  в  сени, ушел в свой двор, отстоявший от полковничьего саженях во ста. 

Воротившись опять в комнату, Борковский сказал: — Пане сотнику! Узнай ти мені, яку се чарівницю кликав до 

себе сей воевода, як кажуть. — Мені  узнавать  сього  не  приходиться,  вельможний 

пане,—  сказав  Булавка,—  бо  я  вже  знаю.  Приходила  до  його Феська  Білобочиха,  а  приводив  її  стрілець  Лозов  Якушка.  А  за чим єї звано, того не знаю. 

— Поклич  єї  зараз  до  себе,  а  як  прийде  —  пришли  з козаками вартовими до мене,— сказал полковник. 

Сотник  быстро  ушел.  Борковский  велел  позвать  обозного, судью  и  писаря,  разговаривал  с  ними  о  делах  полковых  и  о походе.  Наконец  служитель  доложил,  что  казаки  привели  бабу Белобочиху. 

Обозный, судья и писарь при этом имени разом засмеялись. — Що  ви,  панове,  смієтесь?  —  сказал  со  строгим  видом 

полковник. Судья сказал: — Вибачай,  вельможний пане, либонь,  яка  справа  точиться 

соромотна. Баба та Білобочиха відома сводниця в Чернігові! — Еге  ж!  Добре,  панове,  що  ви  лучились,—  сказал 

Борковский.—Увійдете  у  другий  покой  і  слухайте  там,  що  стане казать мені ся Білобочиха. 

Обозный,  судья  и  писарь  вошли  по  указанию  хозяина  в другую комнату,  следовавшую  за  тою,  где происходила беседа. Ввели  казаки  бабу  Белобочиху.  То  была  низкорослая,  с 

короткою  шеею  женщина  лет  пятидесяти,  с  маленькими, простодушными и вместе лукавыми глазками. 

Полковник подошел прямо к ней с очень строгим и суровым видом и сказал: 

— Бабо!  чаклуєш!  чарівнуеш!  людям  шкоди  робиш!  Ось  я тебе  пошлю  до  владики,  щоб  на  тебе  епітем'ю  наложив  да  в монастир на працю заслав років на два або й надовше. 

— Я нікому шкоди не діяла! —  говорила баба,  перекачивая голову  и  отважно  глядя  на  полковника.—  А  коли  хто  покличе пособити в  якій болісті,  то не одМовляюсь,  і  твоя милость  коли позовеш, то прийду і все подію, що можна і як Бог пособить. 

— Брешеш!  —  сказал  полковник.—  Чого  ти  ходила  до воєводи? 

— А прислав звать, тим і ходила,— сказала Белобо‐ чиха. — А  по  віщо  прислав  за  тобою?  Чого  од  тебе  хотів?  — 

спрашивал полковник. — Та,—запинаясь,  говорила  баба,—  казав  про  свою  якусь 

хворобу,  а  я  таки  гаразд  не  второпала,  що  він  там по‐московськи  мені  казав;  я  йому  одвітила:  «Нічого  не  знаю». Да й пішла од його. 

— Брешеш,  бабо!  —  сказал  полковник.—  Не  за  тим  тебе звано, не те воєвода казав тобі, не такий ти йому одвіт дала. Ей, козаки!  —  обратился  полковник  к  тем  казакам,  которые привели  Белобочиху.—  Виведіть  сю  бабу  на  двір  да  й сполосуйте їй спину дротянкою‐нагай‐ кою. 

— Пане  вельможний!  —  вскричала  Феська.—  Я  не  стану доводить  себе  до  нагайки.  Скажу  й  без  неї.  Воє‐  вода  питав мене,  чи  не  можна  добуть  йому  дівчину  кра‐  совиту:  «Бо,— каже,—  одинокий  я  чоловік,  скушно  спати».  Таку,  каже,  дівку, щоб до його у ніч ходила. 

— А ти йому що на те сказала? — спросил полковник. — Я  сказала,  не  знаю...  За  таке  діло  ніколи  не  бралась! — 

отвечала Белобочиха. — Брехня!  Не  те  йому  ти  одвітила! —  сказал  Белобо‐  чихе 

полковник,  потом,  обращаясь  к  казакам,  присовокупил:—  Покропить їй нагайками плечі! 

— Пане вельможний! — закричала Белобочиха.— Змилуйся! Всю  правду  скажу,  тільки  не  виказуйте  мене  воєводі;  він  мене тоді з світа зжене, бо він звелів нікому того не виявляти, що мені казав. 

— Моє  полковницьке  слово,  що  не  скажу,—  отвечал полковник,—  і  бити  не буду,  аби  тільки  правду  сказала.  Говори, да не тайся! Що одвітила? На яку дівку указала? 

— Отже,  всю  правду  повідаю,—  сказала  Феська.—  Питав мене  воєвода:  яка  тут  у  Чернігові  красовитіша  дівка?  А  я  йому сказала,  що  як  на  моє  око,  так  нема  кращої  над  Ганну  Кусівну, що  отеє,  як  кажуть,  просватана  за  козака  Молявку.  А  воєвода каже:  «Где  би  мені  її  увидить?»  А  я  йому  кажу:  «А  де  ж?  У церкві». А він казав, щоб я узнала, у якій церкві буде та дівчина, 

так  він  туди  піде,  щоб  її  повидати.  От  і  все.  Більш  розмови  у мене  з  воєводою  не  було.  От  вам  хрест  святий!  —  и  Феська перекрестилась. 

Полковник,  разговаривая  с  кем  бы  то  ни  было,  по выражению  глаз и  звуку речи отлично умел узнавать,  правду ли ему  говорят  или  ложь.  На  этот  раз  он  заметил,  что  Белобочиха не  лжет,  и  от  ней  он  более  ничего  не  добивался,  а  потому  и отпустил.  Феська  убежала  во  всю  старческую  прыть,  довольная тем, что избавилась от грозившей ее плечам дротянки. 

— Чули,  панове?  —  спросил  полковник  вышедших  из другого покоя старшин. 

— Чули, все чули! — был ответ. — Так  мовчіть  поки  до  часу,  а  як  час  прийде,  тоді  ми 

заговорим, і, може, пригодиться те, що тепер чули! 

I I  

Много цветов в  садах  зажиточных казаков,  а между цветами нет  ни  одного  такого,  как  роза.  Ни  крещатый  барвинок,  ни пахучий  василек  —  ничто  не  сравнится,  как  говорит  народная песня,  с  этой  розою,  превосходною,  прекраснейшею розою.  Вот так  же:  много  красных  девиц  в  городе  Чернигове,  и  ни  одна  из них  не  сравнится  с  Ганною Кусивною —  дочерью  казака Пилипа Куса.  Много  писателей  восхваляло  в  своих  описаниях  красоту женскую, так много, что если бы собрать все, что написано было в  разных  краях  и  на  разных  языках  о  женской  красоте,  то никакого  царского  дворца  недостало  бы  для  помещения  всего, написанного  по  этой  части.  Но,  правду  сказать,  если  б  стало возможности  прочитать  все  написанное  о  женской  красоте,  то едва  ли  много  оказалось  бы  там  такого,  что  было  бы  выше одной  истинной  красавицы,  существующей  не  в  книгах,  а  в природе. 

По этой‐то причине мы не станем изображать красоты Ганны Кусивны,  а  скажем  только,  что  в  течение  трех  лет  одного времени  в  Чернигове  кого  бы  ни  спросили,  кто  из  девиц черниговских  всех  красивее,  все  водно  сказали  бы,  что  нет красивее  Ганны  Кусивны;  не  сказал  бы  разве  тот,  кто  уже полюбил  другую  девицу,  так  как  всегда  для  влюбленного никакая  особа женского  пола  не  кажется  прекраснее  предмета его  любви.  Само  собою  разумеется,  много  было  желавших получить  ее  себе  в  подруги  жизни,—  и  как  же  должен  был казаться счастливым тот, кому обещала красавица свое сердце! Эта завидная для многих доля выпала казаку Яцьку Феськовичу Молявке‐ Многопеняжному. 

Ходит  красавица  в  своем  рутяном  садочку,  молодец подстилается  к  ней  пахучим  васильком,  крещатым  барвинком, ясным  соколом  пробирается молодец  сквозь  калиновые  ветви, поймать  хочет  пташку‐певунью,  унести  ее  в  свое  теплое гнездышко.  Вот  сквозь  ветви  зеленых  дерев  блестит 

полуночное  небо  с  бесчисленными  звездами,  всходит  ясный месяц,  и  полюбилась  ему  одна  звездочка  паче  прочих,—  и месяц  гоняется  за  нею,  хочет  схватить  звездочку  в  свои объятия.  А  молодец  Яцько  Молявка‐  Многопеняжный  посреди многих  девиц  черниговских  полюбил  паче  всех  прекрасную Ганну  Кусивну  и  хочет  ввести  ее  хозяйкою  под  свой  домашний кров. 

А  в  хате  казака  Пилипа  Куса  при  свете  лампады  сидит пожилая  Кусиха  со  свахою  и  с  молодою  дочерью  Ганною.  Они дожидаются  старого  хозяина  казака  Куса  с  его  молодым нареченным  зятем;  вместе  отправились  они  к  владыке  Лазарю Барановичу и воротятся с приговором судьбе Ганны Кусив‐ны. С нетерпением  мать  и  дочь  прислушиваются  к  каждому  звуку  за окнами, за стенами хаты, на дворе и на улице, мало говорят между собою все только слушают. Вот, наконец, заскрипели ворота, кто‐то въехал во двор. Ганна бросается к окну, вглядывается во двор, озаренный лунным светом, и в тревоге восклицает: 

— Матінко, се наші! Вошли  в  хату  казак  Пилип  Кус  и  казак  Яцько  Мо‐ 

лявка‐Многопеняжный. Познакомимся теперь с обоими поодиночке. Пилип  Кус  был  казак  лет  сорока  с  лишком,  плечистый, 

белокурый, с лысиной на передней части лба; в его волосах чуть пробивалась  седина.  По  отсутствию  морщин  на  лице  и  по веселым,  спокойным  глазам  проницательный  наблюдатель  мог понять,  что  жизнь  этого  человека  проходила  без  больших потрясений  и  без  крупных  несчастий.  В  самом  деле,  за исключением  немногих  неприятностей,  без  которых  вообще  не обойдется  земное  бытие,  этому  человеку  выпала  такая  доля, какую  в  тогдашней  казацкой  Украине  мог  иметь  далеко  не всякий казак.  Родился Кус  в Чернигове,  где и  теперь проживал, родился  в  семье не  очень  богатой и не  очень бедной:  у  Куеова отца, как и у Кусова деда, всегда было что съесть, и выпить, и во что  одеться,  и  нищему  подать  Христа  ради.  И  у  нашего  Куса жизнь повелась точно  так же.  Раза три приходилось ему ходить в  поход  с  прочими  казаками  своего  полка,  но  ранен  он  не  был ни  разу;  только  навела  было  на  него  скорбь  смерть  его  тестя, казака Мурмыла,  убитого в схватке с поляками. Но ведь это что за  несчастье  в  казацком  быту,  когда  каждый  казак  с  детства привыкает к мысли потерять в бою кого‐ нибудь из близких или самому положить голову! Пилип женился лет двадцати от роду, взял в приданое за женою кусок земли в седневской сотне дней в  тридцать  и  жил  с  женою  в  полном  согласии.  У  него,  кроме жениной  земли,  был  в  верстах  восьми  от  Чернигова  еще  и отцовский участок с рощею, где стояла его пасека, и было у Куса довольно  земли,  так  что  Кус  землю  свою  отдавал  другим  с половины.  У  Кусов  было  четверо  детей,  но  трое  умерли  в младенчестве;  уцелело  четвертое  дитя,  дочка  Ганна,  которую теперь собирались родители отдавать замуж. 

Жених  Ганны  Кусивны  происходил  от  предков  не  из казацкого рода и был захожим человеком в Чернигове. Дед его, Федор Молявка, жил в Браславе и отдавал деньги в рост;  за это какой‐то дьячок приложил ему кличку Многопеняжный,  и  такая кличка привилась к его роду. Сыновья Федора наследовали,  вместе  с  этой  кличкой,  любовь  к отцовскому  промыслу  и  возбуждали  своею  алчностию  слух  о несметном  своем  богатстве.  Казацкий  гетман  Павло  Тетеря, нуждаясь  в  деньгах,  прицепился  к  одному  из  них,  Феську Федоренку,  требовал  от  него  денег;  Фесько,  расставшись поневоле  с  тем,  чего  нельзя  было  укрыть,  клялся  всеми святыми,  что  у  него  более  ничего  нет,  но  Тетеря  подверг  его пытке,  от  которой  Фесько  и  умер.  Скоро,  однако,  Тетеря  был разбит  Дроздом  и  выгнан  из  Украины.  Но  Дрозду  нужны  были деньги,  так же как и Тетере, и Дрозд принялся за вдову Феська, взмылил  ей  спину  нагайками,  допрашивая,  куда  запрятаны  у ней  мужнины  деньги,  не  добился  признания  и  посадил  ее  в тюрьму. 

Через  месяц  после  того  Дрозд  был  разбит  Дорошенком, отведен  в  Чигирин  и  там  расстрелян.  Вдова  Феська освободилась  из  тюрьмы,  но  опасалась,  чтоб  и  Дорошенко  не стал  делать  с  нею  того  же,  что  делали  Дрозд  и  Тетеря;  она поспешила  выкопать  из‐под  земли  зарытые  мужем  червонцы  и вместе  с  сыном  и  дочерью  ушла  на  левую  сторону Днепра.  Два брата  Феська  еще  прежде  перебрались  туда  с  женами  и  где‐то поселились  в  слободских  полках,  куда,  как  в  обетованную землю, стремились тогда переселенцы с правого берега Днепра. Вдова  Феська  Молявки‐Многопеняжного  не  пошла  слишком далеко искать новоселья,  а по  совету родных своих приютилась в  Чернигове,  выпросила  себе  место  для  двора  и  там построилась,  как  следовало.  Дочь  ее  вышла  замуж  за  Булавку, который  потом  сделан  был  сотником  черниговской  полковой сотни, а  сын,  который был моложе сестры несколькоми годами, отдан  был  в  обучение  чтению  и  письму,  а  потом  записан  в казаки. 

Грамотность  была  далеко  не  повсеместна  между  казаками, однако  уже  уважалась,  и  Молявка‐Многопеняж‐  ный  через  то уже,  что  умел  читать  и  писать,  мог  надеяться  повышений  в казацкой службе. Ему был двадцать второй год отроду, когда он увидал  Ганну  Кусивну  и  задумал  на  ней  жениться.  Яцько  был под пару Ганне — чернобровый, кудрявый, становитый, писаный красавец и не беден, как говорили; кроме двора, у него никакой недвижимости  в  Чернигове  не  значилось,  но  слухи  носились, что  у  его матери были деньги,  а  сколько было денег  примерно, того  не  говорил  никто,  и  сам  сын  не  в  состоянии  был  сказать. Несчастия,  перенесенные  его  матерью  из‐за  денег,  сделали  ее скупою,  и  скрытною.  Кто  бы  с  нею  не  заводил  разговор,  она первым  делом  хныкала  и  жаловалась  на  сиротство, беспомощность  и  бедность  и  каждому  рассказывала,  как  у  ее мужа отнял деньги и самого замучил Тетеря. 

Когда  сын  объявил  матери,  что  замыслил  жениться,  мать сперва не слишком желательно приняла эту новость, но не стала сыну перечить, когда узнала, что Кус — казак не бедный и дочь у него единственная. Мать Молявка‐Многопеняжного отправилась к  гости  к  Кусихе  и  скоро  сошлись  с  нею;  всегда  веселая, спокойная,  добродушная  Кусиха  хоть  кого  могла  привязать  к себе.  Обе  старухи  были  вместе,  когда  Кус  и Молявка‐Многопеняж‐ ный вошли в хату. 

— Ану,  що?  —  спрашивала  бойкая,  словоохотливая  и привередливая Кусиха.— Чи з перцем, чи з маком? 

— По‐нашому  сталось.  Чого  ходили,  те  і  добули! —  сказал торжествующим тоном Кус.— А чи з усім по душі те буде нашому коханому зятеві, про те його вже спитайте. 

— Не  оставляють  весілля  грать?  —  спрашивала  Мо‐ лявчиха‐Многопеняжная. 

— Нізащо!  —  сказал  Яцько.—  Полковник  аж  розсердився, грізно  глянув  на  мене  і  проговорив:  «Коли  станете  докучать,  то не дозволю тобі і ожениться». 

— Ну як‐таки він не дозволить? Де такий закон єсть, щоб не дозволив жениться полковник козакові? — говорила мать. 

— З  панством  не  зволодаеш,—  сказал Молявка.—  Що  каже панство, нам те й робити, бо як не послухаєш, то що з того буде? Тоді  хоч  зарані  п'ятами  накивати  треба,  а  коли  на  місті достанешся  під  панським  региментом,  то  пан  коли  не  тим,  то другим  тебе  дошкуля!  От  і  мені  так:  «Ти,—  каже,—  в  виборі стоїш записаний»! А я кажу: «Се коли  твоей милості ласка буде, так  вельможний  пан  може...»  —  і  не  договорюю,  тільки кланяюсь низько. А він зупинив мене та й каже: «Що може вель‐можний  пан,  про  те  не  тобі  розважати,  бо  єси  ще  молодий,  а вельможному  панові  те  не  подобається,  щоб  ти  зостався  тут,  а хоче  пан,  щоб  ти  з  іншими  вибірними  йшов  у  поход!»  А  що  ж? Має свою рацію. Скачи, враже, як пан каже! 

— Правда то правда, сину! — подхватил Кус.—Под‐ началіне діло наше. Повинні‐сьмо слухати влади. От,  прикладом,  хоч би  і я!  Мене  вже  давно  не  вписують  у  вибори,  а  здумалось  би  так панству,  сказали  б:  «Йди,  Кусе»,—  і  Кус  чи  хоче,  чи  не  хоче,  а мусить йти. 

Молявка  подсел  к  невесте  и  начал  с  нею  говорить  почти шепотом,  так  что  другим  не  слышно  было  речей  его.  Невеста, слушая  его  речи,  то  улыбалась,  то  кивала  одобрительно головою.  Впрочем,  если  б  и  можно  было  слышать  их  разговор между  собою,  то  передавать  на  бумагу  разговоры  между женихом  и  невестою  довольно  трудно.  Бывает  в  таких разговорах  бессвязица,  а  они  все‐таки  бывают  кстати  и доставляют  приятность  тем,  которые  их  ведут.  Кусиха  вышла  из хаты,  потом  воротилась  уже  в  сопровождении  наймички;  обе несли скатерть, оловянные тарелки, ножи, ложки, хлеб и водку в склянице.  Послали  скатерть,  поставили  на  ней  пляшку  с  водкой и  положили  хлеб.  Тогда  наймичка  вышла  в  другую  хату, находившуюся  через  сени,  в  которой  обыкновенно  топилась 

печь  и  готовилась  ества,  а  хозяйка  просила  всех  садиться  за ужин,  сама  же  из  шкафа,  стоявшего  направо  от  порога,  вынула серебряные чарки и поставила на столе. 

Выпили  по  чарке  настойки,  заели  хлебом  и  оселедцем. Наймичка  внесла  большую  оловянную  мису  с  рыбною  ухою, потом  ушла  снова  и  воротилась  с  оловянным  блюдом,  на котором лежали жареные караси, а молодая Ку‐ сивна, пошедши в  чулан,  находившийся  в  сенях,  принесла  оттуда  деревянный складень  с  сотовым  медом.  Затем  наймичка  внесла  на оловянной  мисе  целую  гору  оладий  и  ушла.  Наймичка  сама  не садилась  за  стол:  работники прежде вечеряли  сами,  потому  что хозяева в этот день собрались ужинать позже обыкновенного. 

— Коли ж їх вінчатимуть? — спрашивала Молявчиха. — Післязавтра  в  неділю,—  сказал  Кус,—  Як  одійде  рання 

служба  у  святого  Спаса.  Владика  проказав  нам  науку,  як  треба жити,  да  вже  так  дуже  письменно  й  ладно,  що  ми  не  дуже‐то  і второпали;  не  знаю,  як  зятенко,  а  я,  грішний  чоловік,  нічого  до пуття  не  зрозумів  з  того,  що  він  казав.  Чув  тільки  про  якийсь виноград, да про лозу, да про якогось там жениха  і дів мудрих  і буїх:  хто його зна, до чого воно там у них приходиться! А от що, так  уже  ми  добре  зрозуміли,  так  добре:  щоб,  казав,  молоді, повінчавшись,  зараз,  вийшовши  з  церкви,  розійшлись  і  не сходились одно з другим, аж поки піст сей не скон‐ читься. Піде, каже,  молодець  у  поход  на  царську  службу:  коли,  Бог  дасть, живий  і  здоровий  вернеться,  тоді  нехай  уступає  в  сожитіє  і весілля по вашому обичаю собі отправите. А тепер,  говорить, не можна, і щоб не було у вас ні музики, ні танців, ні пісень. 

— Се  все  ченці  видумали,—  заметила  Кусиха,—  щоб  і  у Петрівку гріх був навіть співати! Але ж дівчата на улицях коли ж і  співають,  як  не  у  Петрівку.  Преосвященний  сам  чує,  сидячи  в своєму  монастирі,  як  вони  співають.  Чому  ж  не  увійме  їх?  Хіба на улиці менш гріха співати, ніж весілля справлять? 

— На  все  свій  час  положено  законом,—  сказал  Кус.—  Вони люди розумні  і  вченії:  усе  знають —  за що од Бога  гріх,  а  за що нема гріха. Нам тільки слухать їх і чинить, як вони велять. 

— Істинно  розумно  і  премудро  говорить  сват!  —  сказала мать  жениха.—  Що  воно  єсть  весілля,  так  се  тільки  люди повидумували, щоб гуляти да тратитись. Настоящего пуття з того немає.  Повінчались  —  і  всьому  кінець.  То  божий  закон,  а  що весілля — то витребеньки! 

— Як  можна,  свашенько!  —  сказала  Кусиха.—  Од  дідів  і прадідів  Бог  зна  з  якого  часу  то  повелось,  і  того  змінять  не можна.  Да  і що  б  то  за життя  наше  було,  якби  весілля  не  було! Один раз молоді поберуться між собою, у їх тоді як би весна! От як  по  весні  вся  твоя  заворушиться  і  так  стане  хороше  і  весело, що і старі неначе помолодшають; от так же як молода людина з другою молодою зійдуться  і спаруються, тоді  і нам, старим, ста‐не  якось  весело,  аж  дух  радується,  коли  на  їх  дивишся,  і  старі наші кості розімнуться, і спом'янемо свої літа молодії. 

— Аже ж  і  владика не казав, що веселиться не  треба бвсі,  а казав  тільки,  щоб  у  Петрівки  весілля  не  справляти,  бо  єсть піст,—  заметил Кус,—  а владика тут же прибавив: «Коли минуть Петрівки,  тоді,—  каже,—  справляйте  собі  весілля  по  вашому звичаю». А до мене владика  так промовив: «Повінчаються діти, ти,  старий,  бери  дочку  за  руку,  веди  з  церкви  додому  й  держи за  приглядом,  аж  поки  зять  твій  з  походу  не  вернеться,  щоб часом не звонпила і дівоцтва свого не вгеряла». 

— Наша  Ганна  не  таківська,—  сказала  Кусиха,—  і  преже ніхто  про  неї  не  смів  недоброго  слова  промовить,  худої  слави боялась,—  а  тепер,  коли жених є,  то вона буде його дожидати  і об нім тільки думатиме, а більш ні об чім. 

—  А  вже,—•  сказала  Молявчиха,—  коли  б  тільки  Яцько вернувся  з  того  походу  щасливо,  то  ліпшої  пари  йому  би  і  не найти.  Тільки  —  всі  ми  під  Богом.  Буває,  часом  и  так: повінчались,  побрались,  тільки  б  жити,  да  поживати,  да  добра наживати, а тут... 

— А  тут,—  перебил  ее  охмелевший  Кус,—  вернеться молодець,  учистимо  весілля  на  славу.  Я,  старий,  покину  свою стару,  бо  огидла,  ухоплю  за  руку  другу  стару,  свою  любу  сваху, да з нею в танець піду. От так! 

И  с  этими  словами он  схватил  за руку Молявчиху и потащил ее с лавки на середину хаты. 

— А  своя  стара  тебе  за  полу  смикне  і  не  пустить,—  сказала Кусиха, удерживая мужа за полы его кунтуша. 

Молявчиха упиралась и говорила: — Змолоду  я  не  була  охоча  до  сих  танців,  а  тепер  на 

старощах об могилі помислити, а не об танцях! — Батько‐тесть  шуткує,—  сказал  Молявка,—  аже  ж  не  все 

трощиться да журиться,  і  пошутковать можна трохи. Чи так, моя ясочка? — прибавил он, обращаясь к Ганне. 

Ганна, улыбаясь, отвечала наклонением головы. — Поживемо  з  тобою  вкупі,  скільки  Бог  велить,— 

продолжал  Яцько,  обращая  речь  к  невесте,—  поживемо,  і постаріємось,  і  дітей  наживемо,  і  станем  їх  паровати,  тоді спом'янемо,  як  чудно  ми  самі  спаровались!  Прий‐  шлось  нам повінчатись,  да  зараз  і  розійтись,  як  дві  хмарки,  тільки ненадовго. 

— Мені здається,‐  сказал Кус,—  се вже останній поход буде на  сього  пройдисвіта  Дорошенка:  от  уже  третій  год  манить наших,  обіцяє  приїхать  і  своє  гетьманство  здать,  а  потім  знову збирається  бусурман  вести  на  руїну  християнську.  Тепер  уже, мабуть, прийде йому кінець. 

— А може,  й  так  станеться,  як  сталось  торік  і  позаторік,  що ходили,  походили  да  назад  вернулись,  нічого  не  вдіявши,— сказала Молявчиха. 

— А  що  б  ти,  свахо,  здорова  була:  навіщо  ти  нещастя пророкуєш?—сказал  порывисто  Кус.—  Бог  єсть  милостив:  на його  уповають  царі  і  владики:  Бог  —  утіха  християнству  й смирить бусурманську гординю. На його надіємось! 

— Вибачайте  мені,  дурній,  свати!  —сказала  Молявчиха.— Бо  я  дуже  вже  з  лихом  спізналась  за  своє  життя.  Се непереливки!  Мій  добрий  чоловік —  царство  йому  небесне,  не нажилась  я  з  ним:  погубили його  прокляті  не‐ доляшки!  А мене саму хіба мало мучили  і катовали! На плечах досі шрами видко, як  Дрозденко,  собачий  син  отполосовав  нагайкою‐дротянкою! По  правді  йому,  бісовому,  сталось:  пізнав,  мабуть,  лютий катюга,  як‐то  боляче  людям  буває,  як  йому  заліпили  кулі  у груди! Тим оце я, дурна, як згадаю, що було колись зо мною, так і  думаю:  як  би  не  стряслось  знову  якого  лиха!  Вибачайте  мене, панство свати! 

Молявчиха встала с места и поклонилась Кусу и Ку‐ сихе. — Знаємо,  свахо,  знаємо  добре,  що  тобі  немало  Господь 

посилав лиха, та все те вже минуло і не вернеться. Як з нами ти поріднилась,  так  з  тієї  пори  все  лихо  минуло.  Поцілуємось  да вип'ємо  добру  чарку!  —  сказал  Кус,  выпивая  и  подавая Молявчихе чарку с горелкою. 

— Дай,  Боже,  нашим любим діткам  проміж  себе  кохатись  і довго  жити  в  щасті  і  здоров 'ї!  —  произнесла  Молявчиха, выпивая чарку и передавая Кусихе. 

— Дай, Боже,—  сказала Кусиха,— вмісті  з нами глядіть  і не наглядіться на їх коханнячно і не налюбоватись їх щастям! 

— А  нашим  любим  і  шановним  родителям  велика  і нескончаема до нашої смерті дяка за те, що нас виго‐ довали,  і до розуму довели,  і нас спаровали! — сказал Молявка, выпивая горелку из чарки и передавая чарку невесте. 

— Вам,  тату  й мамо,  нехай Бог  воздасть  за мене, що мене згодовали, викохали, до розуму довели і за любого Яцька заміж оддаєте!  Дай,  Боже,  вам  обом  довгого  віку  й  здоров'я!  — провозгласила Ганна, поклонилась родителям и выпила. 

— Дай,  Боже,  щастя,  здоров'я  на  многая  літа  усім!  — провозглашали  все  и  разом  наливали  горелки  в  чарки  и выпивали. 

— Ходім, сину, час уже додому,— сказала Молявчиха.— Як вернешся  з  походу,  зберемось  тоді  знову  до  панства  сватів  да заберемо молоду княгиню: буде вона моїм старощам підмога. 

— Буде  вона,—  сказала  Ганна,—  веселити  матінку  свого любого Яця ласкавими словами, буде слухняна й шановлива. 

— Яка  ти  добра,  яка  ти  гарна!..  Моя  ясочко!  —  сказал  с чувством Молявка. 

Кус  с  женою  и  дочерью  проводили  старуху  и  сына  ее  за ворота. 

Месяц  обливал  серебристо‐зеленым  светом  крыши черниговских  домов,  вершины  деревьев  в  садах  и  рощах,  лучи его  играли  по  ярко  вызолоченным  крестам  недавно обновленных церквей.

III В  субботу,  на  другой  день  после  того,  когда  происходило 

описанное  выше,  съезжались  в  Чернигов  из  бли‐  них  сотен сотники  со  своими  выбранными  в  поход  казаками: белоусовский —  Товстолис,  выбельский —  Лобко,  любецкий — Посуденко, сед‐невский — Петличный, кисе‐ левский — Бутович, слобинский —  Тризна,  сосницкий —  Литовчик;  другие,  которых сотни  лежали  далее,  выезжали  прямо,  чтобы  на  дороге присоединиться  к  той  части  полка,  которая  выступит  из Чернигова.  У  кого  из  казаков  в  Чернигове  были  родные  или приятели,  тот  приставал  в  их  дворы,  другие  располагались  за городом  в  поле  при  возах  и  лошадях.  Некоторые  казаки  не везли  с  собою  воза,  а  вели  навьюченную  своими  пожитками лошадь, привязавши к той, на которой казак сидел сам. Каждый сотник,  приезжая  в  Чернигов,  являлся  к  полковнику  и  не  с пустыми  руками:  один  нес  ему «на  ралець»  зверину  или  птицу, застреленную  у  себя,  другой  —  рыбу,  пойманную  в  реке  или озере  своей  сотни,  кто  приводил  вола,  кто  лошадь,  кто  овцу. Борковский  приказывал  служителям  принять  принесенное, объявлял  каждому  сотнику,  что  надобно  будет  идти  в  поход  в воскресенье после литургии, и приглашал всех сходиться к нему на хлеб, на соль перед выступлением. 

В  воскресенье  зазвонили  к  обедне.  Прибывшие  казаки пошли  по  церквам,  но  не  все;  иные  оставались  беречь  возы  и лошадей  своих  и  товарищеских.  Зазвонили  и  в  церкви Всемилостивого  Спаса.  Это  древнейший  из  русских  храмов. Всегда  мог  и  до  сих  пор  может  гордиться  Чернигов  перед другими русскими городами этим почтенным памятником седой старины.  Построенный  князем  Мстиславом  Володимировичем еще  ранее  киевской  Софии,  после  разорения  Чернигова, случившегося во время Батыя, этот храм оставался в развалинах до  самого  полковника  Василия  Кашперовича  Борковского, который  недавно  оправил  его  на  собственный  счет,  а  Лазарь Бара‐ нович только в текущем году освятил новопоставленный в нем престол и назначил к возобновленному храму протоиерея и причт  церковный.  Кафедральным  соборным  храмом была  тогда церковь  Бориса  и  Глеба;  впрочем,  архиепископ  Лазарь  до  того времени  хотя  и  .считался  черниговским  архиепископом,  но проживал  постоянно  в  Новгороде‐Сиверском;  он  только недавно  полюбил  Чернигов  и  стал  в  нем  жить,  именно  после того, как оправили старую Спасскую церковь.

Спасская  церковь,  уже  в  конце  XVIII  века  несколько переделанная и вновь расписанная,  в описываемое нами время носила  в  себе  еще  живучие  признаки  прежней  старины.  Тогда еще  существовали  на  трех  внутренних  стенах  хоры,  куда  вела лестница  не  изнутри  храма,  а  с  улицы  через  башню, пристроенную  к  левой  стороне  храма:  теперь  от  этих  хоров осталась  только  одна  сторона.  Вход  в  трапезу  с  западной стороны  был  широкий,  и  направо  от  него  был  пристроен  к церковным стенам притвор, ныне разобранный. Внутри трапезы по  стенам  и  по  столбам  виднелась  еще  стенная  иконопись,  до того  старая,  что  с  трудом  уже  разобрать  можно  было,  что  за фигуры  там  изображались;  это  казалось  безобразным,  и требовалась замена старого новым, но средств на такую замену недоставало,  и,  благодаря  такому  недостатку,  стены  церкви оставались  в  более  древнем  виде,  чем  остаются  они  в  наше время. 

Звон  благовестного  колокола  раздавался  с  вершины  башни, пристроенной  с  левой  стороны  храма.  Валила  толпа благочестивого  народа  в  этот  древний  храм  чрез  главный  вход.  Вошла  туда  и  брачившаяся  чета:  казак  Яцько  Фесеко Молявка‐Многопеняжный и невеста его,  казачка Ганна Кусивна. Толпа  казаков  и  мещан,  входившая  в  церковь,  расступалась перед  ними  и  с  благоговением  пропускала  их.  Голова  невесты красовалась  венком  из  цветов  и  обилием  разноцветных  лент, вплетенных  в  длинные  шелковисты  косы,  спадавшие  по  спине; на  Ганне  надета  была  вышитая  золотом  сукня,  из‐под  которой внизу  виднелись  две  стороны  плахты,  вытканной  в  четвероу‐гольники,  черные  попеременно  с  красными;  на  груди  невесты сверкали  позолоченные  кресты  и  коралловые  монисты;  ноги обуты  были  в  красные  полусапожки  с  гремящими  подковками. Рядом  с  нею  с  правой  стороны  шел  жених,  статный  казак  с подбритою  головою  и  черными  усами,  одетый  в  синий  жупан, подпоясанный  цветным  поясом;  к  поясу  привешена  была  сабля в  кожаных  ножнах,  разукрашенных  серебряными бляхами;  обут он  был  в  высокие  черные  сапоги  на  подборах  с  подковками. Вошедши  в  церковь,  жених  стал  у  правого  из  столбов, поддерживающих  свод  трапезы,  невеста  стала  у  левого  столба. Взоры  всех  жадно  впивались  в  невесту  и  жениха,  и  слышались замечания: «Ах, какая пара! ах, что за красавица!» 

Вслед  за  ними  скоро  вошли  в  церковь  наши  знакомые господа,  полковник  Борковский  и  воевода  Чоглоков.  Воевода раза  два  бросил  взгляд  на  навесту  и  потом  уже,  казалось,  не хотел  замечать  ее;  во  все  время литургии не поворачивал даже и головы в ту сторону, где стояла Ганна Кусивна, хотя полковник не  раз,  поглядывая  на  невесту,  нагибался  к  нему  и  шептал  ему что‐то. Перед начатием литургии дьякон с амвона провозгласил, что,  с  разрешения  преосвященнейшего  Лазаря,  архиепископа черниговского  и  новгород‐сиверского  и  блюстителя  Киевского митрополичьего  престола,  по  случаю  отправления черниговского  полка  в  поход,  будет  совершено  венчание 

черниговской  сотни  казака  Якова  Молявки‐Многопеняж‐  ного (^девицею Анною, дочерью казака той же сотни Филиппа Куса, с тем,  однако,  что  супружеское  сожитие  их  должно  наступить  не ранее праздника св. апостолов Петра и Павла, и самое венчание хотя  и  будет  совершено  ранее,  но  будет  значиться  якобы свершенным  в  день  св[ятых]  апостолов  Петра  и  Павла.  По окончании  литургии  поставили  среди  церкви  аналой, протоиерей  подозвал  жениха  и  невесту,  связал  им  руки рушником  и  начал  последование  бракосочетания.  Над  головою жениха держал венец его зять,  сотник Булавка, над головою не‐весты—сестра  жениха,  жена  Булавки.  По  окончании  обряда протоиерей  велел  новобрачным  поцеловаться.  Тут  скоро подошел  к  невесте  родитель  ее  Кус,  взял  дочь  за  руку  и,  не обращая  внимания  на  жениха,  ни  на  кого  из  окружавших, потащил  ее  из  церкви:  он  буквально  исполнял  приказание преосвященного.  Жених  остался  один.  Подошел  к  нему полковник и промолвил: 

— Будь  здоров,  козаче,  з  молодою  жоною,  дай  Бог  тобі щастя  і  во  всім  благопоспішення,  добра  наживать,  дітей породить  і  згодовать  і  до  розуму  довести.  Тепер  до  мене  йди хліба‐солі  покуштовать  да  од  мене  разом  зо  всіма  в  поход,  а  я Булавці  розказав  твій  віз  і  все,  що  тобі  на  дорогу  треба, випроводить, поки ти у мене гостюватимеш. 

Нельзя было ничем отделаться Молявке. Он рядовой казак, а полковник  приглашал  его  к  себе  за  стол  наравне  с  начальными особами:  слишком  великая  честь!  Не  сказавши  ни  слова, Молявка пошел за полковником. 

— Що,  пане  воєвода!  —  говорил  полковник  воеводе, выходя из церкви.— Яку кралю добув собі сей козарлюга? А! 

— Мне  не  пристало  на  женскую  красоту  прельщаться,— отвечал  понуро  воевода,—  не  по  летам  то мне  и  не  по  званию. Притом  она  чужая жена,  а  Господь  сказал: «Аже  кто  воззрит  на жену во еже вожделети ю,  уже любодействовал  с нею в  сердце своем!» 

Народ  расходился  из  церкви.  Полковник  с  воеводою  сел  в коляску,  и  оба  поехали  в  дом  полковника.  На  крыльце  дома стояли полковые старшины, обозный,  судья и писарь. Они были в  другой  церкви  и  ранее  прибыли  к  полковнику.  Все  вошли  в дом,  за  полковником  явились  сотники.  Кушанье  было  уже готово,  все  сели  за  стол.  Недолго  тянулась  эта  дорожная трапеза;  ели  немного,  но  пить  надобно  было  немало  и  притом заздравные  чаши.  Полковник  провозгласил  чашу  здравия великого  государя,  потом  чашу  за  гетмана  и  все  войско Запорожское,  а  наконец —  за  успех предпринимаемого похода. Тогда  полковник  объявил,  что  время  двинуться  в  путь. Полковница  позвала  детей.  Борковский  благословил  их,  дал обычное  наставление  во  всем  слушаться  матери,  потом, обратясь  к  обозному,  сказал,  что  вместо  себя  ему  поручает управление оставшимися казаками, приказывал жить в согласии 

и  дружбе  с  воеводою  и  совет  с  ним  держать  во  всех  делах , касающихся города. 

—  Счастливо  оставайтесь  и  нас  дожидайтесь!  —  было последнее  слово  полковника,  обращенное  ко  всем  оста‐вавшимся. 

У  крыльца  стоял  оседланный  конь  полковника.  Борковский вскочил  на  него  с  такою  быстротою,  как  будто  ему  было двадцать  лет  от  роду.  Приподнявши  шапку,  он  последний  раз обратился  к  стоявшей  на  крыльце  семье  и  произнес: «Прощавайте! 3 Богом!» — и хлестнул он слегка коня своего.  За ним  сели  на  своих  коней,  заранее  подведенных  в  полковничий двор,  старшины  и  сотники  и  двинулись.  Загремели  литавры. Заколоколили по всем церквям. По этому знаку сотни двинулись со  своих  становищ  и  сотники  спешили  соединиться  со  своими подначальными.  Булавка  поехал  впереди  своей  сотни,  а  ближе всех к нему следовал его шурин, Молявка. 

IV  

День,  когда  совершилось  венчание  Молявки‐Многопе‐ няжного,  был  ясный  и  жаркий.  В  хате  Куса  собрались  две старухи  —  Кусиха  и  Молявчиха  —  ожидать  своих  детей  из церкви.  С  Молявчихою  пришла  дочь  ее,  жена  сотника  Булавки, женщина  лет  двадцати  пяти,  недурная,  но  худощавая.  Все  три были одеты в праздничные сукни, вышитые шелками и золотом, в  парчевых очипках,  покрытых намитками,  такими  тонкими,  что сквозь  них  просвечивало  золотое  шитье.  Скрипнули  двери,  и, вместо  ожидаемой  новобрачной  четы,  вошел  Кус  с  одною только дочерью. 

— Слава  Богу!  —  воскликнул  Кус.—  Покінчили!  От  тобі, свахо,  нова дочка,  нова  робітниця  в  твоїм домі.  Люби да жалій, за діло погримай, да легенько, по‐мате‐ ринськи. 

— Моя  голубочко,  моя  ластівочко!  —  произносила Молявчиха,  обнимая  и  обцеловывая  Ганну.—А  Яцька  мого  чи вже ж таки не пустили попрощаться з матір'ю та з жінкою? 

— Полковник  покликав  до  себе  обідать,—  сказав  Кус.—  Не можна  було  йому  відмовитись,  бо  єсть  регімен‐  тар.  Мабуть, нарочно  покликав,  щоб  не  дати  йому  мизга‐  тись  коло  молодої подружжя,  щоб  так  сталось,  як  владика  велів,—  не  зіходитись йому  з  жінкою,  поки  піст  не  пройде.  Авжеж,  свахо,  прийдеться нам  попоститься  і  на  діток  наших  не  утішаться,  аж  поки  не вернеться військо з походу! 

— Еге!  коли  б  то  вернувся!  —  сказала  Молявчиха  со вздохом. 

— Всі  в  божій  волі!  —  сказала  Булавчиха.—  Таке  наше життя, що козаки, наші чоловіки, частіш без нас, як з нами. І мій, бач, поїхав, мушу одиницею чекати повороту його. На Бога треба вповати, милостив буде, коли його воля! 

— Мудре  слово  сказано!  —  произнес  Кус.—І  моя  Ганна, дівка розумна, те ж скаже. Так, Ганно? 

— Так,  тату! —  сказала  Ганна.—  Що  Бог  дасть,  нехай  так  і буде! — Но в это время у ней невольно показались слезы. 

— А  буде  таке,—  сказал  Кус,—  що  як  вернеться  зять,  тоді накличемо  гостей да  справимо  таке бучне весілля, щоб років  зо три  об  ним  говорили.  А  тепер  поки  в  своїй  сем'ї,  без  гостей, даваймо  обідать.  Дочко!  Зніми  з  себе  празникове  одіння  да порайся  з  наймичкою,  щоб  обід  налагодили.  Сходи  сама  до пивниці  да  наточи  тернівки  і  вишнівки,  що  у  чималих  барилах стоять  у  куточку:  уже  десять  літ,  як  наливали,  берегли  для слушного часу. А тепер такий час прийшов, що кращого не було.  Уточи  два  джбани да  сама  неси,  а  наймичці  не  давай  і  наймита до пивниці не пущай, бо вони наточать да не те що самі нишком питимуть,  а  ще  людей  частоватимуть.  А  воно  у  нас  таке... клейнот! 

Ганна  вошла  в  комнату,  расположенную  рядом  с  передней избой  той  же  хаты,  и  вышла  оттуда  в  другом  одеянии,  какое носила повсякдень. На ней была черная с цветами исподница и зеленая  суконная  сукня.  Она,  гремя  ключами,  вышла  из  хаты  в сени. 

Кусова хата двумя окнами выходила во двор, а одним окном на  улицу.  Оставшись  одни,  старики  заметили,  что  из  улицы кто‐то заглянул к ним в окно. 

— Хто  се  там?  —  с  беспокойством  сказал  Кус  и  вышел  из хаты.—  Чого  там  вам?  —  слышался  его  голос.—  Чого  ви спинаєтесь  на  призьбу,  да  зазираєте  в  чужу  хату!  Ідіть,  ідіть собі, відкіля прийшли! 

Он воротился в хату. — Хто там? — спрашивали его Кусиха и Молявчиха. — Якіїсь  москалі,—  отвечал  Кус,—  із  воєводських  ратних, 

запевне:  двоє  їх  коло  вікон  стояли.  Я  протурив  їх.  Се,  бачу, дізнались,  що  з  сього  двора  сьогодні  вінчались  у  церкві,  так думали,  тут  весілля  справлятимуть.  Прийшли  баньки  витріщать. На  чужий  коровай  у  їх  очі  пориваються.  Хотілось  би  їм,  щоб  їх позвали  поїсти  да  попити.  Нав'язливі  люди,  сі  москалі.  Цур  їм, од їх поли вріж да втікай наш братчик. 

Вошла Ганна, а за нею наймичка. Ганна держала два джбана с  наливкою,  наймичка  —  посуду.  Накрыли  скатертью  стол, поставили  посуду,  положили  ножи  и  ложки.  Кусиха  из  шкапа достала  серебряные  чарки.  Когда  на  столе  все  было установлено,  наймичка  стала  приносить  ествы:  сначала  борщ  с рыбой,  потом  жареную  рыбу,  пирог  с  рыбой,  ягоды  и  мед  в сотах. Поставивши кушанья на стол, сама наймичка взяла ложку и  села  за  стол  с  хозяевами.  Затем  вошел  наймит,  мужчина  лет сорока,  годовой  работник,  обедавший  всегда  с  хозяевами.  По приглашению  Куса  и  наймит  и  наймичка  выпили  водки  и  по‐желали  счастия,  здоровья  и  благополучия  новоповенчан‐  ной паре.  Обед  шел  как‐то  торжественно  и  как  бы  свя‐щеннодейственно;  все  были  молчаливы,  прониклись  важ. ностью  совершившегося  события.  Вдруг  раздался  колокольный звон. 

— Козаки  в  поход  йдуть!  —  сказал  Кус  и  встал.‐—  I  наш козак‐молодець виходить. Дай, Боже, всім їм щасливу дорогу і в своїй і в царській справі доброго й помис‐ ного повоження! 

Он перекрестился. — І  щасливо  додому  повернутись!  —  произнесла  Бу‐ 

лавчиха. У  Ганны  снова  на  глаза  навернулись  слезы,  и  она  при‐

кладывала  к  глазам  рукав  своей  вышитой  сорочки,  хотя  и желала пересилить себя, казаться спокойною. 

— Скільки  у  сій  чарці  крапель,  стільки  літ  жити  б  твоєму синові,  а  нашому  зятеві  в  добрім  здоров'ї,  ніякого  лиха  не зазнаючи! —сказала Кусиха, обращаясь с чаркою к Молявчихе. 

— А  нам  бы  все  служили  таким  добрим  да  милостивим господарям! — произнес наймит. 

После  обеда  все  встали  развязнее  и  веселее.  Кусиха  так расходилась,  что  пощелкивала  пальцами,  да  подскакивала,  да несколько раз повторяла,  что  ей ради  такого радостного  случая хочется  танцевать. Кус  тотчас  начал  было  ей  вторить.  Увлеклась даже  понурая  Варка  Моляв‐  чиха  и  уже  не  стала,  как  делала прежде,  упираться,  когда  Кус  схватил  ее  за  руку  и  приглашал танцевать  с  ним  в  паре.  Кусиха,  хлопала  в  ладоши  и подпрыгивая, пела: 

Кукуріку,  півнику,  на  току, Чекай  мене,  дівочко,  до  року! Хіба  ж  би  я  розуму  не  мала, Щоб  я  тебе  цілий  рік  чекала. Хіба  ж  би  я  з  розуму  ізійшла, Щоб  я  собі  кращого  не знайшла. 

Остановившись, она закричала: — Да що се ми танцюєм без музики! — Потом, обратившись 

к  наймиту,  проговорила:—  Явтуху!  Серденько!  Іди  поклич Василя‐скрипника  да,  коли  можна,  ще  кого‐  небудь,  хоч  того дударя, як, пак, його... 

— Юрка?  —  сказал  наймит  и  хотел  уходить.  Но  Кус остановил  рукою  его,  дернувши  за  полу  свитки,  и  говорил, обратившись к жене: 

— Ні, ні, жінко Параско! Сього не можна. — Чому не можна? — порывисто спрашивала Кусиха. — А  тому  не  можна,—  сказал  Кус,—  що  владика  не  велів. 

Нам треба його слухати. Не можна, не можна, не дозволю! — Не  дозволиш,  так  нехай  по‐твоєму  буде,—  сказала 

Кусиха,— ти на те господар, пан в своїм домі. Успокоившись  от  внезапного  порыва  к  веселости,  вся  семья 

уселась  снова  на  лавках,  немного  поболтали,  потом Молявчиха с дочерью встали, помолились к образам, поблагодарили хозяев за  хлеб‐соль  и  собрались  домой.  Молявчиха,  кланяясь  в  пояс, просила  Куса  и  Кусиху  с  дочкою  к  ней  на  обед  на  другой  день. Кусы  обещали.  После  ухода  Молявчихи  и  Булавчихи  Кус, чувствуя, что голова его от винных паров отяжелела, отправился 

в садик, подостлал под голову свою свиту, залег спать в курене, сложенном  из  ветвей  под  двумя  яблонями.  Пчелы,  вылетая  из расставленных  по  садику  ульев,  наводили  на  него  сладкую дремоту  своим  жужжанием.  Кусиха  забралась  отдыхать  в чулане,  откуда  окно  выходило  только  в  сени:  там  летом  было прохладно и безопасно от надоедливых мух. Ганна с наймичкою перемыли  посуду  после  обеда,  уставили  ее  на  место,  подмели хату.  Окончивши  работу,  Ганна  ушла  в  сад  и,  чтоб  не  мешать отцу,  забилась  в  противоположный  угол  садика,  села  под развесистою липою и там предалась раздумью. 

Недалеко  от  ней  был  тын,  огораживавший  садик  с  улицы,  и чрез  прогалину  в  этом  тыне  смотрели  в  сад  четыре  злые  глаза, но  Ганна  их  не  замечала.  Долго  сидела  таким  образом  Ганна. Пробегало  в  ее  памяти  все  ее  детство  с  той  минуты,  как  она стала  сознавать  свое  бытие  на  свете,  ласки  и  приголубления родителей и близких,  игры с девочками и мальчиками одного  с нею  возраста;  приходили  на  память  песни,  которые  она слышала и мимо  своей  воли  перенимала;  вспомнились  первые, неясные ощущения потребности любви,  выражавшиеся  тем,  что ей  все  вокруг  становилось  как‐то  грустным;  вспомнила  первую встречу  с  Молявкою,  первый  разговор  с  молодцем,  о  котором она,  и  своим  родителям  не  показала  ни  малейшего  намека, первое его объяснение и ее взаимное признание, которое тогда бросило  ее  в  краску,  его  сватовство,  согласие  родителей, беспредельную  радость  и  довольство,  охватившие  ее  душу, приготовление  семьи  к  свадьбе...  Все  это  вспоминать  было  так сладко  и  весело!  Затем  —  ее  венчание,  тотчас  за  ним  — разлука!  Пришли  ей  на  память  ровестницы,  уже  вышедшие замуж,— на одной свадьбе она сама была в дружках, на другой в  све‐  тилках; ее подруги,  повенчавшись,  были покрыты и стали жить  с  мужьями.  А  она?  Обвенчалась  —  и  Бог  знает,  покуда будет  ходить  девкою:  не  ее  воля и  не  ее жениха!  С  нею не  так, как  сдругими!  Вдруг  ей  становилось  страшно  за  свою будущность.  Что‐то  темное,  тесное,  что‐то  не  то  колючее,  не  то жгучее  ей  представлялось.  Ух!  И  она,  пересиливая  себя ,  вскочила и перекрестилась. 

Солнце  на  западе,  стало  склоняться  к  горе,  и  тени  от строений  и  деревьев  удлинялись;  в  разных  местах  Чернигова начал  показываться  над  крышами  хат  дымок,  дававший  знать, что  уже  люди  начинают  топить  печи  для  вечери.  Ганна вспомнила,  что  надобно  полить  цветы  в  саду,  повянувшие  от дневного  зноя,  вышла из  сада,  вошла в  сени,  где  увидала мать; она только что вышла из чулана и умывала себе заспанное лицо. Ганна отворила дверь в противоположную сторону через сени в рабочую избу; или поварню, взяла ведра, сказала, что пойдет по воду к Стрижню, и вышла со двора. 

Ряд дворов, между которыми был двор Куса, выходил прямо к  высокому  берегу  реки  Стрижня.  Против  Кусова  двора  сход  к реке был крут,  но влево,  двора  через  три, шел из  города к реке подземный  ход,  прорытый  в  горе.  Этот  тайник  устроен  был  для 

того,  чтобы,  на  случай  неприятельского  нашествия,  в  городе  не было  недостатка  в  воде.  Главный  вход  его  находился  далеко  в средине  города,  но  и  близко  от  Кусова  двора  входила  в  него боковая  лестница  ступеней  на  десять  вниз:  ею  МОЖЕО  было очутиться  в  тайнике.  Этим путем обыкновенно  ходили  за  водою дивчата, жившие неподалеку в конце города: можно было таким образом  подойти  прямо  к  воде,  не  таскаясь  с  ведрами  на  гору.  Туда  направилась  Ганна  с  своими  ведрами.  Но,  идя  со‐двора  к тайнику,  встретила  она  двух  москалей  и  остановилась;  она заметила, что это были те головы, что заглядывали в окно, когда она  возвратилась  из  церкви;  их  тогда  удалил  от  окна  ее  роди‐тель.  Ганну  взяло  раздумье.  «Зачем  они  тут  слоняются?»  — думала  она.  Но  москали,  бросивши  на  нее  взгляды, по‐видимому, равнодушные, пошли в противоположную сторону от  тайника, мимо Кусова двора,  нимало не  оглядываясь  на  нее.  «Нет,—  подумала  Ганна,—  я  испугалась  напрасно.  Это  люди совестливые; они меня не зацепляют!» 

Она  смело  пошла  к  спуску  в  тайник,  сошла  по  лестни‐  не  и очутилась  в  темноте:  только  слабый  свет  проникал  туда  с  той стороны,  куда  ей  нужно  было  идти  за  водою.  Вдруг послышались  сзади  торопливые  шаги.  Не  успела  Ганна  решить, бежать  ли  ей  вперед  или  назад,  четыре  сильные  руки  схватили Ганну  сзади,  коромысло  с  ведрами  упало,  она  крикнула,  но  ее крик  потерялся  в  тайнике.  Ей  завязали  рот  и  глаза,  она  не  в силах была более ни крикнуть,  ни распознать,  где она очутится.  Ее потащили, или, лучше сказать,  понесли. Сама она с испугу не могла  уже  двигаться.  Похитители  унесли  добычу  свою  к главному выходу из тайника, находящемуся, как сказано выше, в средине города.

V — Где  Ганна?—спрашивал  Кус  у  своей  жены  уже  в 

сумерках.— Где вона? Кусиха не видела дочери и не знала, где она. Кусиха пошла в 

черную  хату  и  спрашивала  наймичку.  Та  сказала,  что  Ганна пошла за водою. 

— Давно? — спросила Кусиха. — Давненько уже,— сказала наймичка. — Пора б уже їй вернуться, бо вже темніє надворі. Кусиха стала недовольна дочерью. Никогда с нею 

подобного  прежде  не  бывало.  Как  можно  так  запаздывать! Верно,  думала,  встретилась  с  подругами‐девчатами  и заболталась  с  ними,  а  может  быть,  какая  из  подруг  к  себе зазвала.  Так  подумала  Кусиха,  так  сообщила  и  мужу.  Но  время шло,  Ганна  не  возвращалась.  Наступила  уже  совершенная темнота,  ночь  была  темная, месяц был  уже на  ущербе,  всходил поздно  и  тогда  еще  не  показывался  на  небе.  Родители тревожились  не  на  шутку.  Вы‐  шедши  за  ворота,  отец  и  мать пошли в разные  стороны,  и  оба  кричали: «Ганно,  Ганно!»  Но  их крик  только  повторялся  какими‐то  насмешниками, собравшимися  на  игрище.  Шалуны  стали  передразнивать кричавших:  «Ганно,  Ганно!»,  подделываясь  под  слышанные голоса,  и  себе  кричали:  «Ганно,  Ганно!»,  хотя  их  не  занимало, какую там это Ганну ищут. 

Воротились  родители  домой.  Кус  бил  себя  рукали  полы  и машинально твердил: «Нема, нема!» Кусиха терзалась и вопила: «Доненько  моя!  Любонько  моя!  Де  ти  ділась?  Де  ти  єси?  Чи  ти жива ще, чи, може, тебе уже на світі немає?» 

Наймит и наймичка, из участия к  заботе  своих хозяев,  взяли фонари  и  пошли  к  тайнику.  Через  несколько  минут  наймичка прибежала оттуда в испуге и, вбежавши в хату, завопила: 

— Лишенько! Відра лежать в пролозі! Вслед  за  нею наймит  принес  ведра  и  коромысло.  Увидавши 

эти  вещи,  Кусиха  испустила  пронзительный  крик,  металась  из стороны  в  сторону,  не  знала,  бедная,  куда  бежать  ей,  что делать,  схватилась за  голову,  сбила с  себя очипок, начала рвать на  себе  волосы  и  кричала:  «Доненько,  доненько!  пропала  ти, пропала!»

— Утопла!—сказал  Кус,  но  потом  приложил  палец  ко  лбу, что  с  ним  случалось  всегда,  когда  он  о  чем‐нибудь  трудном размышлял. — Ні,  не  утопла! —  продол‐ жал он.‐~  Якби  утопла, то  відра  й  коромисло  не  лежали  б  далеко  від  води.  Не  утопла вона.  Лихі  люди  її  зайняли  в  тайнику.  Може,  убили!  А  за  що? Кому  вона що недобре  удіяла?!  Сказать  би,  звір  її  розірвав.  Так як  же  звір  туди  забереться?  Хіба  які  лиходії  вхопили  її  та згвалтовали,  залестившись  на  те,  що  дуже  хороша.  Учи‐  нють над нею, що захочуть, а потім у воду вкинуть! 

От  таких  догадок  приходила  Кусиха  все  больше  и  больше  в ярость.  Ей  казалось  что  именно  так  и  есть,  как  говорит  муж: злодеи  сгубили ее дочь. И принялась она  сыпать ругательства  и проклятия на злодеев. 

Наймичка,  по  приказанию  хозяйки,  известила Моляв‐  чиху  о внезапной  пропаже  нареченной  невестки.  Молявчиха  тотчас явилась  к  Кусихе.  Обе  старухи  завели  вопль,  а  Кус  то  корил баб за  их  крики  и  вопли,  то  вторил  им  сам  и  раздражал  их  скорбь своими  жалобами  и  дурными  догадками.  Так  провела  ночь злополучная  семья.  Иногда,  на  мгновение,  надежды  сменяла отчаяния:  услышат  за двором шум,  скрипнут  где‐нибудь ворота, залает  собака...  подступит  к  сердцу  радость,  слушают,  не  она ли... дожидаются. Ее нет! Мимолетная надежда опять сменяется отчаянием,  а  оно,  после  короткого  и  напрасного  перерыва, делается еще более жгучим и гнетучим. 

Стало наконец рассветать. — Будем  кричати  да  голосити,—  з  сього  нічого  не  буде! — 

сказал  Кус.—  Піду  до  городового  атамана,  заявлю.  Нехай шукають  Ганни;  коли  її  нема  на  світі,  то  нехай  хоч  слід  її знайдуть. 

И,  оставивши  баб  продолжать  свои  вопли,  Кус  пришел  к городовому атаману. 

Атаман,  по  прозвищу  Беззубый,  с  удивлением  узнал  о внезапном  исчезновении  той  новобрачной,  красотою  которой любовался  вчера  в  церкви  св[ятого]  Спаса  со  всем  бывшим  там народом. Первое, что предпринял атаман, был расспрос Кусу: не было  ли  у  него  с  кем  вражды и  ссоры.  Кус  уверял,  что  не  было. Тогда  атаман,  немного  подумавши,  решил  послать  десятских обходить все казацкие дворы и в  городе и в пригородных селах и везде спрашивать, не видали ли где Ганны Кусивны и не сооб‐щит ли кто догадки о том, кто бы мог ее схватить. 

— Чи  не  вхопили  її  москалі?  —  заметил  Кус.—  Вчора,  як повернулись  з  вінчання,  примітив  я,  що  коло  мого  двора  все ходили якісь москалі й у вікна зазирали. 

— Сходи  до  воєводи!  —  сказал  городовой  атаман.— Прохай,  щоб  велів  учинить  розиск  проміж  своїми  да  й  войтові написав, щоби по міщанських дворах те ж учинено було, а то ми тільки над козацькими дворами реги‐ ментуємо. 

Кус отправился к воеводе. — Что  тебе,  добрый  человек?  —  сказал  ласкаво  Тимофей 

Васильевич, когда вошел в его дом Кус, и низко поклонился. Кус рассказал ему, что дочь его пропала без вести. — Эх,  добрый  человек,  добрый  человек,—  сказал  Тимофей 

Васильевич.—  Видно,  что  отец  нежный!  Всего  один  день,  а  он уж горячку запорол. Подожди, найдется! Да вот что, добрый ты человек,  скажи  по  правде:  она,  может  быть,  у  тебя  гулящая  и своевольная.  Вестимо,  коли  одна  дочь  у  отца,  у  матери,  так избалована. 

— Ні,  пане  воєводо,—  сказалКус,—  вона  у  нас  не  те  що  не гуляща  і  не  своєвільна,  а  така, що  її  ніколи не  треба ні  спинять, ні учить, вона і на улицю ніколи не ходила, де бува ігрище. Така слухняна,  соромлива,  ґречна...  Спитайте  усіх  сусідів,  усі  в  один голос нічого не вимовлять про неї, тільки хороше. 

— Так,  может  быть,  встретилась  с  какою‐нибудь  подругою, а та ее зазвала к себе в гости, пошли у них промеж себя тары да бары,  ночь  захватила,  она  побоялась  идти  домой  и  осталась ночевать в гостях,— говорил воевода. 

— Я  і сам так спершу думав,— сказал Кус,—  тільки вже б  їй пора була вернуться давно. Ніколи такого случаю не було з нею, пане воєводо. 

— Так  что  же,  что  не  бывало!  Теперь  в  первый  раз  такой случай  пришел!  Я  рад  тебе,  добрый  человек,  во  всем  помочь, написать  велю  войту,  чтоб  учинил  розыск  о  ней  по  всем мещанским  дворам,  а  сам  я  пошлю  своих  стрельцов  по  тем дворам,  где  есть  становища  наших  царских  ратных  людей. Только  я  уверен,  добрый  человек,  что  не  успеют  произвести розыск  по мещанским дворам,  как  твоя дочь  к  тебе  явится.  А  я твою дочь вчера в церкви видал мельком,  как она венчалась.  Я с  паном  полковником  там  был.  Славный  молодец  твой  зять.  И она  красавица.  Парочка  нарядная.  Полковник  мне  сказал,  что жених  тотчас  после  венца  пойдет  с  казаками  в  поход.  Мне  так стало  жалко,  что  я  просил  полковника,  нельзя  ли  ради новоженного дела оставить его. Что же, мое дело сторона! Нам, воеводам,  от  великого  государя  не  велено  вступаться  в казацкие  дела.  Будь  покоен,  добрый  человек!  Дочь  твоя найдется,  сама  к  тебе  воротится,  а  не  придет  сама,  так  мы  ее найдем, и я сам, самолично, приведу ее к тебе. На том даю тебе мое крепкое слово. 

Кус поблагодарил воеводу за доброе слово и ушел. Прошел  день,  прошел  другой,  третий,—  Ганна  не 

возвращалась. Мать до того заметалась, что стала как безумная, и  в  речах  ее  мало  было  склада.  От  тоски  напало  на  нее  такое истомление,  что  пройдет  несколько  саженей  и  садится  либо совсем  упадет  на  землю.  Моляв‐  чиха  первые  дни  очень сердечно  принимала  участие  в  беде,  постигшей  мать  ее невестки,  но  на  четвертый  между  двумя  бабами  начались пререкания.  Кусиха  в  своих  сетованиях  о  дочери  высказалась, между  прочим,  что  «на  лиху  годину»  повенчалась  она  с Молявкою, а Молявчиха оскорбилась такою выходкою и, с своей стороны,  ядовито  заметила,  что  Бог  знает,  где  она  делась, может  быть,  у  ней  на  уме  заранее  что‐нибудь  затеяно  было,  а может быть, ее родители знают, где их дочь теперь, знают, да не скажут! 

— Не такого затя нам було б добути, а другого кого‐ небудь, то, може б, дочка наша ціла була!—сказала Кусиха. 

— Не  такого  подружжя  треба  б  моему  синові,  а  мені невістки! — произнесла Молявчиха. 

Мать  Молявки‐Многопеняжного  ставила  Кусихе  на  вид,  что Молявка  родом  значительнее  каких‐нибудь  Кусов  и  Кусы должны  бы  себе  за  честь  считать,  что  роднятся  с  Молявками.  Кусиха упрекала, что Молявки хотят загарбать Кусово достояние и  для  этого  входят  с  ним  в  свойство:  Кусы  и  Молявки  хоть  и одинаково  казаки,  но  Кусы  старинные  от  прадедов  и 

прапрадедов  черниговские  казаки,  а  Молявки  так  себе  — какие‐то пробыши. 

С  таких  едких  замечаний  начались  взаимные ругательства,  а наконец и проклятия. 

— А  шоб  твоя  дочка  не  знайшлася,  а  так  би  скрізь  землю пішла! Негодниця вона! — сказала Молявчиха. 

— А щоб твій син з войни не вернувся! — крикнула Кусиха. Спор  дошел  до  того,  что  Молявчиха  плюнула  на  Ку‐  сиху,  а 

Кусиха  плюнула  на  Молявчиху.  Молявчиха  сказала,  что  с  этих пор  нога  ее  не  будет  в  Кусихиной  хате,  а  Кусиха  сказала,  что было бы лучше всего,  когда бы и прежде ни Молявчиха,  ни  сын ее не переступали их порога. 

Добродушный  Кус  хотел  было  умиротворить  разъярившихся баб, но потом рукою махнул и произнес: 

— Баби яко баби: волос довгий, а розум короткий. С  той  поры  Молявчиха  не  посещала  Кусихи,  а  Кусиха  не 

приходила  к  Молявчихе.  Но  приходили  к  Кусихе  разные соседки;  им  рассказывала  Кусиха,  о  своей  размолвке  с Молявчихою,  а  соседки,  слушая  это,  с  своей  стороны подстрекали  их  к  ссоре:  нашлись  такие,  что  начали  переносить Кусихе,  что  говорит  о  ней  Молявчиха,  а  Молявчиха  —  что говорит о ней Кусиха. 

Окончился  Петров  пост.  Ганна  не  возвращалась.  Несколько раз  еще  ходил  Кус  и  к  городовому  атаману,  и  к  войту,  и  к воеводе. Никто не порадовал его открытием следов пропавшей дочери.  Атаман  даже  заметил,  что  Кус  в  своем  нетерпении начинает надоедать своими жалобами на свою долю, что у него, атамана,  без  его  дела  много  других  дел.  Войт  сказал,  что употребил  уже  все меры,  какие  у  него  были  в  распоряжении,  и не его вина,  что ничего не открыл. При этом войт заметил Кусу: «Было  б  не  пущать  дочки,  то  б  и  не  пропала!»  Любезнее  всех принимал  Куса  воевода,  всегда  жалел  о  нем,  делая  вместе  с ним  разные  предположения  насчет  пропажи  его  дочери,  и утешал  всеми  возможными  способами,  даже  говорил,  что  если бы случилось так,  что его дочери уже не было на этом свете,  то все‐таки  доброму  человеку  остается  то  утешение,  что  он увидится  с  нею  на  том  свете.  При  этом  Тимофей  Васильевич благочестиво вздохнул. 

Между  тем  по  поводу  исчезновения  Кусивны  стали расходиться  выдумки,  самые  нелепые,  безобразные,  отчасти легендарного  свойства,  но  оскорбительные  для  семейства Кусов.  Все  это  вымышлялось  бабами  из  тех  дворов,  которые были  небогаты:  там  был  повод  завидовать  состоянию  Кусов. Таким образом болтали, что Кус нажил свое состояние  (которое завистникам  представлялось  в  преувеличенном  размере)  тем, что  знался  с  бесами:  еще  будучи  парубком,  при  помощи  бесов нашел он заклятый клад; никто не мог добыть этого клада, и  за то, чтоб его вырыть, обещал Кус бесу дитя свое, как у него будут дети.  После  того  Кус  женился,  пошли  у  него  дети,  но  все умирали  в  малом  возрасте,  одна  только  дочь  доросла  до 

совершенных  лет,  и  в  тот  самый  день,  как  она  вышла  замуж  и повенчалась, бесы потребовали исполнения обещания, данного отцом  в  то  время,  как  они  ему  помогли  вырыть  клад.  Ганну Кусивну  схватили  не  люди,  а  бесы,  и  уж  теперь  найти  ее  никак нельзя,  потому  что  она  —  в  пекле,  и  дорого,  рассуждали, обошелся  Кусу  добытый  клад;  теперь  бы  он  рад  был  в  десять раз дать против того, сколько тогда получил, да уж нельзя! Дру‐гие  говорили,  что  Кусиха —  ведьма,  умеет  перевертываться  то свиньею, то клубком, то копною, то жабою, то летучею мышью и научила такой же ведьмовской науке свою дочь, но этой дочери не  следдйало  принимать  святого  закона,  а  она,  как повенч&Йась,  и  святой  закон  приняла,  вот  за  то, рассердившись,  бесы  ее  ухватили.  Были  еще  и  такие  толки: полюбила  Кусивна  Молявку  и  причаровала  его  к  себе  с бесовскою  помощью.  Молявка  без  ней  жить  на  свете  не  мог, только  ей  не  следовало  вступать  с  ним  в  закон,  а  как  она повенчалась — бесы ее за то ухватили: живи с ним по‐нашему, а не по‐божьему! Сочинили еще и вот что: продал Кус свою дочку монаху, а для вида выдал ее замуж за Молявку затем, чтоб, как Молявка  уйдет  на  войну,  он  дочку  свою  передаст  монаху  в пользование,  а  слух  пустит  в  народе,  будто  его  дочку  утащил кто‐то неведомо куда! И еще было немало подобных вымыслов, один  другого  безобразнее.  Кумушки  обо  всех  ходивших  толках сообщали Кусихе, уверяли ее, что это все выдумала Молявчиха, и  тем  раздражили  Куси‐  ху.  Она  так  увлеклась  злобою  против Молявчихи,  что  даже  печаль  о  погибшей  без  вести  дочери уступала  в  ее  сердце  место  этой  злобе.  Молявчиха,  со  своей стороны,  поджигаемая  такими же  кумушками,  выражала благо‐дарение  небу,  что  сын  ее  нежданным  путем  избавился  от недостойной  связи,  и  молила  Бога  о  благополучном  его возвращении  с  войны для  того,  чтобы  он  поскорее мог  сыскать себе другую подругу жизни. 

Прошел  июль.  Прошли  Спасовки.  Вот  уж  и  люди  сельские отработались  в  поле.  Уже  осенние  утренние  холода  стали предвещать  наступление  осенней  слякоти,  а  за  нею  стужи  и снегов.  Ганн&  все  не  было,  и  никто  не  мог  сказать,  где  она:  и след ее простыл. 

VI  

Под  городом  Чигирином,  на  широкой  равнине,  по  которой змеится  извилистая  река  Тясмин,  раскинулся  стан  казацкий, разбросались  купы  полотняных  шатров  по  полкам,  высланным гетманом.  Между  этими  шатрами  пестреют  палатки  начальных лиц, их пологи из цветной ткани, а на верхах их пуки павлиньих перьев.  Далее  от  казацкого  стана  над  рекою  Янчаркою расположен стан царских великорусских войск под начальством Григория Ивановича Косагова. 

Это  отряды,  которые  выслали  к  Чигирину  гетман  Са‐ мойлович  и  боярин  Ромодановский,  удержавши  остальные войска свои в стане под Вороновкою. 

Начальником  или  наказным  гетманом  над  высланными казаками  назначен  генеральный  бунчужный  Леонтий Полуботок,  тогда  временно  занимавший  уряд  переяславского полковника.  Собрались  у  него  в  шатре  полковники: черниговский,  гадяцкий,  и  миргородский.  Наказной  гетман объявил, что Григорий Иванович Косагов посылает к Дорошенку увещательную  грамоту;  и  казаки  должны  послать  такую  ж  от своего гетмана. 

Полуботок  громко  прочитал  составленную  генеральным писарем грамоту и, передавая ее Борковскому, сказал: 

— Василий Кашперович! Вибери кого‐небудь послати з сим листом. Значного урядового не посилай.  Годі чест‐ вовати сього пройдисвіта!  Пошли  до  його  якого‐небудь  рядовика,  такого тільки, щоб потрапив придивиться, що там діється у Чигирині. 

— У  мене  якраз  такий  знайдеться,—отвечал  Борковский  и ушел  с  грамотою  в  свою  ставку,  отстоявшую  от  Полуботковой сажен на пятьдесят. 

Оставшиеся  в шатре  у Полуботка  стали  пить  и  закусывать,  а Борковский,  пришедши  в  свой  шатер,  велел  позвать  Булавку  и сказал: 

— Пане  сотнику!  Посилай  швагра  свого  Молявку  з  оцим листом  до  Дорошенка  і  скажи,  щоб  він,  будучи  у  Чигирині,  що можна там, виглядів і вислухав. Він не дурень, зрозуміє. 

Булавка, передавая шурину эту грамоту, говорил: — Оце  тобі,  мій  голубе,  значне  полєценє.  Тепер  час  тобі  і 

случай  показати  себе  усім  людям  і  панству.  Клич  з  собою суремщика. 

Молявка  вместе  с  трубачом  отправился  к  окраине  нижнего города  Чигирина,  отстоявшего  на  добрую  версту  от  казацкого стана.  Собственно,  это  и  был  город  в  смысле  людского поселения,  так  как  то,  что  называлось  верхним  городом,  был только  аамок,  или  цитадель.  Нижний  город  был  обведен земляным  валом,  по  верху  которого  шла  толстая  бревенчатая стена,  а  под  валом,  на  наружной  стороне,  прокопан  был  ров  в три  сажени  в  ширину  и  глубину.  Молявка  обвязал  себе  голову белым  платком,  трубач  изо  всей  силы  затрубил.  Караульные казаки  с  башни,  построенной  над  воротами,  окликали подходивших  к  городу,  а  Молявка,  вместо  ответа,  наткнул  на саблю  свою  шапку  с  повязанным  на  ней  ллатком  и  махал  ею. Караульные  спустили  поднятый  вверх  цепями  у  ворот  мост через ров и отворили калитку, проделанную в тяжелых воротах. Молявка  вместе  с  трубачом  вошел  в  город.  Его  сразу  окружила толпа. Спрашивали —  зачем, к кому,  с чем. Молявка сказал, что с «листом» к гетману. 

— А  хоч  би  він  швидше  сам  зрікся  от  того  нещасливого гетьмановання! — послышалось в толпе. 

— Чого‐то  вже  йому  тепер  упираться?  Сам  же,  збираючи грамоту,  каже,  ідо вірним царським слугівцем хоче зоставатись, так чого ж коли цар велить  їхать  і  здавать своє  гетьманство,  так уже 6  і робив, як цар йому каже. Так ні! Каже: підождемо. Турок нехай,  каже,  москаля ще  полякає,  так  москаль  здатніш  буде  на умову.  А щоб  його!  Чого  там ще  дожидати?  Вже  уся  Україна  до вас  на  слободи  утекла,  а  в  Чигирині  тільки  що  тижнів  на  два стане чим жить.  Тоді всі  так юрбою  і  сипнуть до вас. Не пухнуть же всім з голоду! 

Такие  речи  услышал  тогда  Молявка  от  народа,  едва  только вошел. 

— Де  він?  —  спрашивал  Молявка.—Либонь,  там,  на  горі? Ведіть мене до його. 

Он  указал  на  гору,  откуда  белелись  стены  недавно оштукатуренного дома гетманского, стоявшего посреди замка. 

— Ні, там його нема,— был ответ.— Он чуєш: музйка гра. Се він  розважує  своє  горе,  чуючи,  що  приходить  кінець.  Накликав музик:  скрипки,  кобзи,  бандури,  сопілки,  сурми,  бубни,  ходить по  городу  із шинка в шинок,  удаючи,  ніби він  уже не  гетьман,  а простий  козарлюга‐  запорожець.  І  старшини  з  ним,  і  тесть  його Яненко й інші. Ідуть да співають і скачуть. 

— Еге!—заметил кто‐то.—Як чує, що над шиєю гостре залізо висить,  так який став до всіх доступний,  простий да приязний,  а перше пишався! 

— Тепер  що  хоч  йому  кажи,  так  не  сердиться,  хоч  і  не послухає ради, а не сердитиметься за неї; перше,  скажи лишень йому  таке,  що  проти  шерсті,—  так  опісля  сам  стережися: присікається,  неначе  за  що  інше,  да  у  дибу  заб'є,  а  то  і  голову стяги  розкаже,—  заметил  Чигиринский  сотник  Блоха,  стоявший здесь же, между прочими. 

До ушей Молявки долетали звуки музыки, и все становились ближе и ближе. Прошедши несколько десятков шагов далее, до поворота в другую улицу, он наткнулся на шествие, выступавшее из этой поперечной улицы. Бежала пестрая толпа народа обоего пола  и  разных  возрастов,  начиная  от  седобородых  дедов  и сгорбленных  баб  и  кончая  детишками  в  одних  рубашонках;  в бархатном,  малинового  цвета  кунтуше,  в  красных  сапогах  и  в заломленной набекрень шапке  с  бриллиантовым пером,  гетман Дорошенко  отплясывал  тропака;  обок  его  то  же  делали  писарь Вуехович,  обозный  Бережецкий,  судья  Уласенко,  гетманский тесть  Павло  Яненко  —  все  одетые  в  праздничные  кунтуши разных  цветов —  кто  в  коричневом,  кто  в  ярко‐красном,  кто  в зеленом.  Если  бы  внимательно  вглядеться  в  их  лица  и движения,  то  можно  было  сразу  уразуметь,  что  они  более  по принуждению,  чем  по  добровольному  влечению делали  это.  За плясунами  шли  музыканты.  Вельможные  гуляки,  притопывая ногами, хором пели: 

Паутина по дорозі повилась, повилась, А дівчина з козаком понялась, понялась. 

— Не  сю! —  крикнул  вдруг  Дорошенко.—  А  тую,  що  грали, як з замку виходили. 

Музыканты остановились  и потом  заиграли на другой  голос. Дорошенко затянул: 

Нікому я не дивуюсь, як сам я собі, Пройшли мої літа з світа, як лист по воді, А вже мої стежки‐дорожки позаростали, А вже мої вороні коні поіз'їжджали, А вже моє золоте сідельце поламалося, А вже моя родинонька одцуралася. 

При  звуках  этой  песни  приостановилась  пляска.  Мо‐  лявка думал:  не  подойти  ли  и  подать  «лист»  Дорошенку,  но  не решился, соображая, что, чего доброго, он рассердится и почтет за  издевку  над  собою.  Но  гетман  со  старшинами,  сделавши несколько  шагов  и  припевая  песню,  пошли  прямо  к  шинку,  где на крыльце стоял шинкарь, празднично одетый; видно было, что и  шинкарь  приготовился  к  посещению  его  шинка  высокими гостями. 

— Шинкарю!  Що  стоїш,  йолопе!  —  кричал  что  было  силы Дорошенко.—  Свому  панові,  батькові  гетьманові,  горілки піднось! 

«О, —  подумал  про  себя Молявка,—  він  не  соромиться  і  тут же  сам  себе  гетьманом  величає.  Так  і  на  мене  він  не розсердиться,  коли  я  йому  як  гетьманові  подам  належний  до його лист». 

Шинкарь  подносил  Дорошенку  с  поклоном  большую  стопу, налитую до края горилкою. В это время протеснился Молявка и, ставши  лицом  к  лицу  перед  Дорошенком,  поклонился,  подал грамоту и произнес: 

— Ясновельможний  пане!  Лист  од  його  милості  ясно‐вельможного пана гетьмана Гваїна Самойловича. 

— А!  —  сказал  Дорошенко,  быстро  взглянувши  на  по‐дателя.‐—  Ти  не  кажи  просто:  «Од  гетьмана  лист»,  а  кажи:  «Од гетьмана обох сторон Дніпра». Бо він так себе іменує, хоча по сю сторону тоді хіба осяде, як мене тут не буде. Подай лист! Хто ти такий? 

— Я,‐  отвечал  Молявка,—  Черніговського  полку  чер‐ ніговської  сотні  козак‐рядовик.  Послав  мене  полковник  Василь Борковський,  а  він  взяв  сей  лист  од  наказного  гетьманського Левона Полуботка. 

— Гетьман  обох  сторон  Дніпра,  мабуть,  мене  вже  і  за чоловіка  не  ставить.  Посилає  до  мене  такого  простака!  А  чому значного  урядового  не  прислав?  Було  б  тому  полковникові,  що тебе до мене виправив,  було б йому  самому сюди приїхать да в ноги мені поклониться,— сказал Дорошенко. 

— Того  я  не  знаю,  пане  ясновельможний  гетьмане!  — сказал Молявка.—  Бо  я  чоловік  підначальний.  Регимен‐  тар  мій мене позвав і дав сей лист до твоєї милості. Мушу слухати! 

— Правда,  чоловіче,—  сказал Дорошенко,— бачу, що у  тебе голова  не  сіном  напхана.  Ти  хоч  простак,  а  вже  коли  до  мене 

прийшов, так став мій гість. Пий з нами горілку. Шинкарю, налий йому. 

Шинкарь  налил  стопу  горилки  и  подал  Молявке.  Казак поднял ее вверх и крикнул: 

— Доброго  здоров'я  і  в  усім  щасливого  повоження,  пане ясновельможний гетьмане! 

С этими словами он выхилил всю стопу. — Як тебе звуть, козаче? —спросил Дорошенко. — Яцько Молявка‐Многопіняжний,— проговорил посланец. — Грошей,  видать,  багато  було  у  батьків,  що  так  про‐ 

дражнили!  Але  хоч би  і  у  тебе  самого було  грошей много,  а  все таки  не  слід  було  посилати  простого  рядовика  до  мене.  Вуєхович! —  сказал  он,  обратившись  к  своєму  писарю.—  Читай усій  громаді!  Я  гетьманом  не  сам  собою  став  і  сам  собою  без громадської ради нічого не чиню. 

Вуєхович,  человек  невысокого  роста,  с  красноватыми хитрыми глазами, взявши принесенный «лист»,  стал чи‐ тать его произнося тонким, почти женским голосом: 

«Мой  велце  шановный,  ласкавый  добродию,  пане  а  пане гетьмане  чигиринський!  По  указу  царского  пресвет‐  лого величества послали‐сьмо с купной порады его милости боярина князя  Григория  Григорьевича  Ромоданов‐  ского,  стольники Григория  Ивановича  Косагова  с  выборными  царскими  ратными людьми генерального бунчужного Левоиа Полуботка с четырьмя казацкими полками и с нашею конною надворною кампаниею к Чигирину,  понеже  многократне  и  многообразие  твоя  милость ему,  боярину,  и мне,  гетману обеих  сторон Днепра,  обещал еси своею  особою  прибыти  до  нас  в  обоз  для  принесения  присяги его царскому пресветлому величеству, обаче тое своей милости обещане доселе не совершено делом». 

— Стривай!  —  прервал  чтение  Дорошенко.—  Як  «не совершено  ділом!»  Свідки  мені  усі  чигиринці  і  панове запорожці,  що  приїздили  до  мене  того  минулого  року  в  місяці октябрі,  з  котрих  деякі  й  нині  тепер  притомні  суть,  як  я  тобі виконав  присягу  царському  пресвітлому  величеству  перед паном  кошовим  отаманом  Іваном  Сірком  і  перед  донським отаманом Фролом Минаенком в притомності многих  товарищей війська  низового  січового  і  донського,  а  напотім  і  санжаки турецькі  одослав  на  столицю  в  Москву.  А  попович‐гетьман пише,  буцім  обітниця  моя  не  совершена  ділом!  Батько  Яненко, чи ти возив санжаки в Москву? 

— Я, пане гетьмане! — отвечал Яненко. — А  гетьману‐поповичу  хочеться,  щоб  я  йому  поклонився? 

—  продолжал  Дорошенко.—  Інше  діло  —  вірою‐  правдою цареві‐государеві  служить  і  добра  хотіть,  а  інше  —  царським подданим  кланятись.  Я  вірний  підданий  і  слуговець  царському пресвітлому  величеству,  як  присягав  йому,  а  поповичеві кланятись не хочу.— Он поднял вверх налитый горилкою кубок и громогласно  проговорил:  —  П'ю,  на  тім  п'ю,  що  мені, гетьманові‐поповичеві  клейнодів  не  оддавать.  Панове 

запорожці  і  ви  всі,  панове  чигиринці,  громадо!  Заступіться  за мене!  На  що  се  навкруг  Чигирин  оступило  московське  і барабашівське  військо?  Я  цареві  не  ворог,  не  супостат,  а  такий же вірний подданий, як вони всі. Вони мусять отойти од нашого города. Молявка‐Многопіняжний!  Перескажи  те, що  ти  од мене чув. Не хочу Самойловичеві‐цоповичеві кланятися, а сам поїду в Москву,  поб'ю  чолом  царському  пресвітлому  величеству самому,  а  не  його  царському  бояринові  і  не  гетьманові  — барабашському  поповичеві.  А  коли  не  одійдуть  і  мене  не пропустять,  так  я  сяду  на  кухву  з  порохом  і  спалюсь,  і  всі чигиринці разом зо мною пропадуть. Нехай гріх на тих буде, що не хотять святого покою  і братернюю' війну зачинають. Я до  їх з щирим  серцем,  а  вони  на  мене  з  ножем.  Я  покою  хочу,  а  вони йдуть  на  мене  войною  на  втіху  бусурманам,  хреста  святого ворогам. Да ще мене перед царським пресвітлим величеством  і перед  усім  християнством  оговорюють.  Запорожці  і  ви  всі, чигиринці!  Не  видавайте  мене,  як  донці  колись  Стеньку  свого видали! 

— Не видамо, не видамо! ‐‐‐‐‐‐‐‐‐‐‐ кричали запорожцы, стоявшие кучкою в красных жупанах. 

— Не видамо,  всі  один на  одному  головою наломи; многие хотели  бы  выразиться  иначе,  да  не  смели:  каждый  не  ручался, чтобы  все  поддержали  голос,  против‐  жим!  —  произносили чигиринцы вслед за сечевыми гостя‐ ный гетманской воле. 

— «Ще  козацька  не  вмерла  мати!»  —  казав  колись вічнославної  пам'яті  батько  Зіновій‐Богдан  Хмельницький!  — продолжал  Дорошенко  с  увеличивающимся  задором.—  Коли наше  не  в  лад,  то  ми  з  нашим  і  назад.  Коли  так,  то  ми  опять бусурмана  в  поміч  покличем.  А  що  ж  робить!  Коли  свої браття‐християни так нам немилостиві,— з неволі приходиться у бусурмана  ласки  прохати.  Не  бійтесь,  братці  чигиринці,  моя люба  громада!  Подасть  Бог  нам  рятунок  проти  сих немилостивців, що  хотіли б нас в ложці  води втопити. Прийдуть на  одсіч  нам  бусурмани,  і  тоді  москалі  і  барабаші  будуть,  як зайці,  утікати  од  Чигирина.  Уже  то  було  з  ними.  Пам'ятаєте,  як четвертого року приходили під самий Чигирин гетьмаи‐ попович і боярин Ромодан з великими силами, одначе, почувши, що хан, його  милость,  йде  з  своїми  ордами,  мусили  одступиться,  а  хан перерізав  їм  шлях  до  Черкас.  Ледве‐ледве,  утративши  многих, добігли  до  Дніпра  і  срамотно  утекли,  в  свою  сторону.  І  тепер  з ними  те  ж  станеться.  Ось  підождіть  прийдеться  кілька  день, прийде  салтан  Нураддин  з  ордою,  у  нас  на  кілька  день  стане харчу. А коли Бог  так дасть, що прийдеться нам пропадать,  так  і пропадем  всі  до  одного!  Чуєш  се  ти,  Молявка  Многопіняжна? Уторопав,  що  тут  казано?  Оце  все  і  розкажи,  кому  там  слід,  да скажи, щоб наперед не присилали до мене простого рядового, а нехай розмову  зо мною ведуть  через  значних людей,  войскових товаришів.  Бо  я  ще  своєї  гетьманської  булави  не  здавав,  і  ще  я єсть  гетьман,  і мене  треба  їм поважати,  як належить  гетьмана.  І 

ляхи  пишуть  до  мене  латиною  і  величають  мене:  «Хих  гарогоуіеп із». 

После этой речи Дорошенко обратился к народу и кричал: — Не  вмерла  ще  козацька  мати!  Козак  п'є,  на  лихо  не 

потурає  і  самого  чорта  не  боїться,  не  те  що  московської  да барабашської душі! 

И он начал снова плясать, припевая: 

Не тепер, не тепер По гриби ходити, Восени, восени, Як будуть родити. 

Вуехович  отстал  от  гетмана  и  подозвал  к  себе  кого‐то  из толпы,  говорил  что‐то  на  ухо,  поглядывая  в  то  же  вре‐  му  на Молявку,  а  последний  продолжал  стоять  на  одном  месте, провожая  глазами удалявшегося с приплясом гетмана;  человек, с которым говорил писарь, кивнул головою, давая знать, что все разумеет; тогда сам Вуехович подошел к Молявке и сказал: 

— Ти  сказав,  що  ти  козак  Черніговського  полку.  Поклонись Василю  Кашперовичу,  полковнику  свому.  Скажи:  писар Вуєхович, шле йому свій братерній поклон, щирому приятелеві! 

Сказавши  это,  Вуєхович  пошел  за  гетманом,  куда  также двигалась  густая  толпа  народа.  Молявка  повернул  назад,  уже исполнивши  свое  поручение,  как  он  думал.  Вдруг  догоняет  его тот самый человек, которому Вуехович говорил что‐то на ухо. 

Он сказал Молявке: — Товаришу  земляче,  я  виведу  тебе! — Он шел  с  ним рука 

об  руку  к  городским  воротам  и  говорил:  —  Посилає  гетьман козака  Мотовила  в  образі  старця,  ніби  ялмужни  просячого,  з листом до кримського салтана,  уверчен у його в личаках. Він от зараз  за  тобою  з  города  вийде.  Всі  люди  в  Чигирині  об  тім тільки  Бога  молять,  щоб  гетьмани  швидше  замирились  між собою,—  огидла  война;  до  того,  коли  довго1  стоятиме  військо, голод настане. Уже  і  так дітей много умирає. Всі  хотіли б йти за Дніпр на слободи. 

Эти  слова  проговорил он  без  всяких движений,  потупя  вниз голову и не глядя на Молявку, и никто из шедших около него не мог  ни  расслышать  его  слов,  ни  даже  догадаться,  что  он передает  посланцу  какой‐то  секрет.  Не  дожидаясь  никакого ответа, неизвестный оставил Мо‐ лявку. 

По  выходе  из  ворот  Молявка  стал  раздумывать,  что  лучше делать  ему:  идти  ли  в  стан  и  объявить  о  посланном  в  образе нищего  или  подождать,  пока  этот  нищий  выйдет  из  города?  Он рассчитывал:  если  он  теперь  заявит  о  том,  что  услыхал,  то нищего могут как‐нибудь проглядеть или даже если поймают, то другие,  а  не  он  сам;  напротив,  если  он  сам  лично  этого  нищего схватит и приведет к начальству, то дело оценится как важный и очень  полезный  для  всего  войска  подвиг.  И  выбрал  он последнее  и  нарочно  пошел  медленно,  беспрестанно оглядываясь назад, как вдруг своими быстрыми глазами увидел, 

что из рва, окружавшего город, высунулась человеческая фигура и  пошла  по  направлению  вправо,  в  сторону,  противоположную той,  куда  следовал  Молявка.  Молявка  тотчас  понял,  что  в  го‐родском укреплении есть  где‐нибудь  тайный выход и виденный им  человек  прошел  им  так,  что  очутился  во  рву,  а  потом,  при пособии  какого‐нибудь  средства,  выкарабкался  изо  рва.  Молявка  быстро  и  круто  повернул  вбок,  наперерез  пути выползшего из рва человека. 

Скоро был Молявка лицом к лицу с этим человеком. Это был на вид оборванный донельзя нищий. Ноги у него были в лаптях, без  онуч.  На  плечах  и  вдоль  тела  болтались  грязные  отрепья — остатки существовавшей когда‐  то  свитки, из‐под них виднелось заплатанное грязное белье. Нищий снял дырявую шапку и низко кланялся, увидя подходящего хорошо одетого казака. 

— Боже!  Який  гультіпака!  Який  бідолага! —  говорил  тоном сострадания Молявка.— Відкіля ти, чи не з Чигирина? 

— Еге!  милостивий  добродію! —  отвечал  нищий.—  Утік,  да вони  й  самі,  правду  сказать,  пустили,  не  стали  задержувать,  бо скоро нічого буде всім їсти і всі підуть так, як я. 

— Ходи  зо  мною,  старче  божий! —  сказал Молявка.— Мені от  як  стало  жаль  тебе!  Я  тебе  нагодую,  і  одягну,  і  через  стан проведу, бо сам не проберешся. Затримають і в полон заберуть. 

— Мені, добродію, все рівно. Нехай беруть Я не мовчатиму, все  повідаю,  що  знаю;  до  того —  не  до  татар  піду,  а  своїм  же християнам оддамся,— говорил нищий. 

Он  пошел  вмесе  с  Молявкою.  Доходили  до  стана.  Уже виднелись палатки начальных людей. Сторожа перекликались. 

Дойдя  до  караула,  Молявка  воткнул  на  саблю  свою  шапку, обвязанную белым платком. 

— Гасло! — крикнули караульные. — Свята  п'ятниця!  —  отвечал  Молявка.  То  был  дневной 

лозунг. Его пропустили. — А  се  хто  з  тобою  йде?  —  спрашивали  караульные, 

показывая на нищего. — Се  старець,  милостині  просить.  Бідний,  я  його  з 

Чигирина з собою взяв,  хоче до нас перейти. Я йому милостиню подам.—  Потом,  обратившись  к  нищему,  Молявка  сказал:  — Бач,  які  у  тебе  погані  личаки,  скидай  їх  к  злидню,  обуй  мої сап'янці.  Мені  тебе  дуже  жалко  стало.  Я  сам  з  себе  все поскидаю  да  тебе  одягну,  бо  в  мене,  дяковать  Богу,  все  є.  От  і кирея тобі. Скидай свої ганчірки! 

Молявка  снял  с  себя  коричневого  цвета  суконную  кирею  и хотел  набросить  на  плечи  нищему.  Нищий,  словно  кто  на  него кипятком  обрызнул,  отскочил  в  сторону,  потом,  приняв  вид смиренника, говорил: 

— Ох,  паночку!  Добродію мій!  Чи  варт  я  того?  Боже,  Боже! От  Господь  послав  якого  милостивого  доброчинця.  Далебі  се півсвіта сходи, другого такого доброчинця не надибаєш! 

Он кланялся в ноги. 

— Скидай,  кажу,  свої  личахи,  обувай  мої  сап'янці!  — говорил Молявка. 

Нищий повертывался  туда‐сюда и,  видимо,  не  знал,  что  ему делать. 

Молявка крикнул к сторожевым казакам: — Скидайте, братці, з мене сап'янці і обувайте сього старця, 

а  я  в  його  личаках  доплетаюсь  як‐небудь  до  Чер‐  ніговського полку! 

— Пане ласкавий, пане милостивий! Не треба! Не треба! — говорил нищий и порывался идти в сторону. 

— Ні,  треба,  старче!  —сказал  Молявка.—  Чуєш,  що  тобі кажуть: давай мені свої личаки, а сам обувай мої сап'янці! 

— Паночку,  добродію!  —  говорил  совершенно  расте‐рявшийся  нищий.—  Не  хочу,  далебі  —  не  хочу!  —  и  с  этими словами пустился было скорым шагом уходить. 

— Доженіть його, козаки! — сказал караульным Молявка.— Візьміть у його личаки, а йому дайте обутися в мої сап'янці! 

Казаки  бросились  на  нищего.  Тот,  сам  не  зная,  как избавиться от беды, начал уже бежать во всю прыть; казаки догнали его, повалили, сняли с ног лапти, надели на него «сап'янці» и привели к Молявке. 

Молявка достал из  кармана нож,  разрезал лапти и  вынул из них  свернутое  в  тонкую  трубочку  письмо,  засунутое  в  складки лык, из которых были сплетены лапти. 

— Се  не  про  нас  писано,—  сказал  Молявка,  развернувши письмо,— сього ми не розберемо! Се, мабуть, по‐ татарськи або по‐турецьки.  Да  у  нас  в  полку  знайдеться  і  такий,  що  прочита. Іди лиш, старче, за мною, до нашого полковника! 

—‐ Пане добродію, пане добродію! — возопил нищий.— Я не старець.  Мушу  всю  правду  повідати.  Я  козак  Дорошенків. Гетьман  чигиринський  послав  мене  в  образі  старцевому пробратись  через  ваш  стан  в  степ  і  подать  звістку  салтану,  що стоїть за Ташликом, щоб швидше приходив з ордою на одсіч. Се Дорошенко свій лист мені  заложив у личаки,  а я не хотів йти до сатлана, а хотів перейти до вас на цареву службу. 

— Як тебе зовуть? — спрашиавл Молявка. — Козак Мотовило,— был ответ. — Добре,  що  не  брешеш,—  сказал  Молявка,—  не  бійсь 

нічого. Іди до мого полковника за мною. Они  пошли.  Караульные  казаки  проводили  их  несколько 

саженей,  потом  воротились  назад  и  смеялись  виденному  ими событию.  Молявка  пустил  Мотовила  вперед  себя.  Прошедши версты  две,  они  проходили  мимо  заросли,  и  Мотовило  затеял было броситься в кусты, но Молявка догнал его, схватил за руку и, сняв с себя пояс, крепко завязал ему назад руки. 

— Ти,  бачу,  прудкий,  козаче,—  сказал  Молявка,—  да  я, мабуть, моцніший от тебе. 

И  он  погнал  Мотовила  далее,  а  сам  постоянно  держался  за край пояса, которым были связаны руки Мотовила. 

Казаки Черниговского полка,  стоявшие на  карауле и у   своей полковой  ставки,  окликали  его,  потом,  когда  он  произнес лозунг, пропустили. 

— Я,—  сказал  Молявка,—  веду  до  пана  полковника  таке дивне звіря, що він зрадіє, скоро побачить! 

— Пане  полковнику! —  кричал  он.—  Виходь,  твоя  милость, глядіть на диво дивне! 

Молявка привел Мотовила к шатру Борковского. Борковский  тогда  только  что  воротился  в  свой  шатер  после 

осмотра  своего  полка;  услышав  голос  Молявки,  он  вышел  со своим  обычным  серьезным  видом. Молявка  рассказал  ему  все, что  видел  в  Чигириие,  и  представил  пойманного  казака,  но  не сказал,  однако,  что  ему  незнакомый  человек  в  Чигирине заранее  сказал  про Мотовила,  а  изобразил  дело  так,  как  будто он, Молявка, сам, по собственной смекалке, задержал нищего и вынул  у  него  из  лаптей  таинственное  письмо,  написанное  на неизвестном для него языке. 

Борковский сказал: — За  сю  послугу,  що  ти  вчинив  всьому  війську  Запо‐

розькому,  наставляю  тебе  хоружим  твоєї  черніговської  сотні. Зовіть швидше Галана Козиря. 

Галан  Козырь  был  родом  татарин;  в  детстве  достался  он  в полон  казакам,  принял  св[ятое]  крещение  и  был  записан  в казацкий  реестр  в  Черниговском  полку.  Был  он  дорогой человек,  знал  татарское  письмо  и  гордился  всегда,  когда происходило какое‐нибудь сношение с бусурманами. 

— Прочитай  і  переложи!  —  сказал  Борковский  этому Галану, когда его привели к полковнику. 

Галан прочитал и сказал: — Дорошенко  пише  до  салтана  Нураддина:  просить 

приспішати  на  одсіч  до  Чигирина,  бо  його  москалі  бара‐  баші навкруг оступили. 

Полковник  приказал  написать  перевод  этой  грамоты  для представления наказному гетману. 

Пришел  Булавка.  Борковский  похвалил  его  шурина  и объявил, что повышает его за заслугу войску Запорожскому. 

Обрадованный Булавка поклонился, нагнувшись до земли, а Борковский  отвечал  ему  легким  начальническим  киванием головою. 

Принесли  перевод  перехваченного  письма.  Борковский понес его Полуботку и прочитал в собрании всех полковников. 

— От  гарно!  гарно! —  воскликнули  все  полковники  в  один голос. 

— Тепер,—  заметил  гадяцкий  полковник  Михайло Василёвич,— Дорошенко у нас в руках! 

— Він здастцся! — заметил миргородский. — Нізвідки  йому  більш  немає  надії,—  прибавил  лу‐ 

бенский. Полуботок  заливался  добродушным  смехом,  потешаясь  над 

промахом Дорошенка. 

— Тепер,—  сказал  он,—  послати  сказати  Дорошенкові,  що лист  його  у  нас.  Нехай  більш  не  сподівається  на  бусурманську поміч, а швидше здається, не проливаючи крові, а то як візьмемо його з бою, то вже не буде йому шани! 

— Нехай  же  сей  козак,  що  піймав  Мотовила,  понесе Дорошенкові  знову  лист  наш,  нехай  Дорошенко  не  бариться,  а виїздить до нас і од нас їде до пана гетьмана, коли не хоче, щоб ми його взяли, як собаки вовка. Сей козак уже тепер не рядовик, а  хоружий.  Дорошенко  заспесивився,  що  рядовика  до  його посилано,  і  велів  через  його  наказати,  щоб  ми  йому  рядовиків не посилали,  а посилали б  урядових  значних. От  тепер ми йому з полкової старшини урядового шлем! — говорил Борковский. 

— Нехай, нехай! — все в один голос сказали. Написали грамоту и отправили в Чигирин того же 

Молявку‐Многопеняжного. 

VI I  

Опять,  как  в  первый  раз,  Молявка  вместе  с  трубачом подошел к воротам нижнего города. Опять Молявка выставил на сабле свою шапку, обвитую белым платком, а трубач протрубил. Отворили  калитку,  в  воротах.  Объявивши  себя  полковым сотенным  хоружим,  Молявка  сказал,  что  у  него  есть  письмо  к гетману. 

У Дорошенка в Чигирине было два двора: один — новый, им не  так  давно  построенный  на  горе  в  верхнем  городе,  или  в замке,  другой —  в  нижнем  городе,  в  так  называемом  «місті». Последний  был  его  родовой  двор.  Его  строил  еще  дед  Петра Дорошенка,  Михайло,  бывший  потом  гетманом,  и  двор  этот переходил  из  поколения  в  поколение  по  наследству.  При  этом дворе,  очень  обширном,  был  также  обширный  сад, расположенный  на  берегу  Тясмина,  за  садом  —  водяная мельница,  принадлежав‐  Шая  Дорошенкам.  К  этому  двору направили  тогда  чиги«  ринцы  посланца.  Молявка  взошел  на крыльцо,  поднялся  по  лестнице  вверх  и,  отворивши  дверь, вступил  в  просторную  комнату,  уставленную  лавками  и  двумя столами. За каждым из этих столов сидело по канцеляристу; они что‐то  писали.  Писарь  Вуєхович  расхаживал  по  комнате. Молявка  почтительно  поклонился  и  сказал,  что  пришел  от наказного гетмана к гетману Петру Дорофеевичу с «листом». 

Вуєхович узнал его сразу и сказал: — Аже  гетьман  тобі  наказовав,  щоб  рядовика  до  його  не 

посилали, а слали би якого урядового! — Я тепер уже не рядовик,—  сказал Молявка.— Я сотенний 

хоружий. — За  немалі,  певне,  послуги  тебе  так  зразу  піднесли!— 

сказал  Вуехович,  догадавшийся,  что  повышение  этого  казака связано  как‐нибудь  с  отправлением  Мотовила,  о  котором Вуехович приказал тайно сообщить этому казаку. 

— Про те влада знає! — сказал Молявка. 

Вуехович  с  «листом»  вышел.  Молявка  несколько  времени стоял, оглядывая покой, куда вошел. Канцеляристы продолжали сидеть  и  строчить  какие‐то  бумаги.  Один  из  них  как‐то приподнялся,  и  Молявка  узнал  в  нем  того  самого,  который  в первый  его  приход,  поговоривши  с  Вуе‐  ховичем,  подбежал  к нему и сообщил о Мотовиле. 

Молявка  не  смел  начать  с  ним  разговор,  как  вдруг  тот  сам, улучив  минуту,  когда  Молявка,  расхаживая  по  покою, приблизился  к  столу,  за  которым канцелярист писал,  и  спросил его: ‐ 

— Вашець  прошу,  чи  не  знаєш,  вашець,  нашого  товариша Кочубея,  що  наш  гетьман  посилав  до  Царгорода,  а  у  його челядник покрав папери, то він побоявся нашого гетьмана  і втік до вашого. Кажуть, йому добре у пана гетьмана Самойловича? 

— Я його особисто не знаю,— отвечал Молявка,— а чув, що йому коло ясновельможного добре поводиться. 

— І Мазепа,  наш прежній писар,  кажуть,  великий  чоловік  у Івана  Самойловича.  Усім  добре  тим,  що  од  нас  до  його перейшли.  Хороший  дуже  ваш  гетьман.  І  наш  Вує‐  хович‐писар того  тільки  і  бажа,  аби  наш  ясновельможний  свою  булаву зложив  і  гетьманство  здав.  І  ми  всі  об  тім  тільки  Бога  молим, щоб те швидше сталось. 

Вошел Вуехович с озабоченным видом. — Пан  гетьман,—  сказал  он  Молявке,—  велить  тебе,  мій 

голубе, до мене взяти на господу, поки одповідь дасться. Вуехович отвел Молявку в  свой дом, находившийся рядом с 

двором Дорошенка, и на дороге спросил Молявку: — Поклонився від мене Борковському? — Поклонився,—отвечал  Молявка,—  і  по  сьому  поклонові 

мене піднесли в хоружі. — Тепер,—  сказал  Вуехович,—нашому  гетьманові  той 

найщиріший приятель і правдивий добродій, хто його доведе до того,  щоб  він  поклонився  Самойловичеві  і  гетьманство  своє  з себе скинув. Бо нікуди, нікуди нам діться! 

Оставив  в  своем  доме  Молявку  под  опеку  матери  своей, Вуехович воротился во двор Дорошенка. 

Дорошенко,  узнав  из  письма  Полуботка,  что  Мотовило схвачен  и  последняя  попытка  упрямиться  не  удается,  пришел  в большую  досаду  и  более  всего  сердился  на  Яненченка,  своего шурина,  и  на  других,  которые  вместе  с  гетманским  шурином уговорили  его  сделать  последнее  усилие  и  послать  еще  раз  к татарам  просьбу  о  помощи.  Действительно,  гетман  не  хотел этого делать,  но поддался  советам и настойчивости других,  как и  прежде  бывало  с  ним  такое  нередко:  не  хочет,  противится,  а потом поддается  и  снова  сердится  на  тех,  которых  послушался. Таким выработало его ужасное положение Украйны, когда глава этой страны сам не знал,  за что ему схватиться и что избрать за лучшее.  Но  никогда  не  поступил  Дорошенко  так  опрометчиво, как  теперь,  послушавшись  совета  своего  шурина  и  других,  не расположеуных  покоряться  левобережному  гетману,  а  этого‐то 

именно,  во  что  бы  то  ни  стало,  требовало  московское правительство.  Долго  уже  водил  Чигиринский  гетман Самойловича  и  Ромода‐  новского  обещаниями  исполнить царскую волю и только обманывал их, а сам между тем все‐таки продолжал  сноситься  с  турками  и  татарами.  Теперь,  когда  вся область,  управляемая  Дорошенком,  почти  опустела  и  взять  его самого  в  Чигирине  было  нетрудно,  последнее  спасение зависело от  того,  чтобы его покорность царю,  хотя напоследок, могла  представиться  сколько‐нибудь  искреннею,—  и  в  это‐то время  новое  сношение  с  татарами  должно  было  окончательно раздражить тех, от которых зависела его будущая судьба. 

Коварство  его  было  открыто.  Дорошенку  более  чем когда‐нибудь приходилось отдаться, и теперь думал он только о том,  как  бы  сдаться  с  тем  условием,  чтоб  ему  была  прощена вместе  с  прежними  винами  и  эта  последняя  выходка.  Он, получивши  «лист»  Полуботка,  принесенный  новопоставленным сотенным  хоружим,  приказал  созвать  к  себе  свою немалочисленную  родню  и  тех  старшин,  которые  еще оставались ему верными. Место сбора указано было не у него, а у  его матери,  которая жила  в  том же дворе,  но  в  особом доме, построенном  в  саду.  Дорошенко  очень  уважал  свою  мать,  хотя часто досаждал ей своим вспыльчивым нравом, а потом просил у  нее  прощения  и  мирился  с  нею.  Это  была  высокорослая сгорбленная  старуха  с  трясучею  головою;  на  ее  лице, искаженном  летами,  виднелись  еще  следы  былой  красо‐  ты,  а когда‐то  эта  старуха  считалась  первою  красавицею  между Чигиринскими  дивчатами  и  потому  в  оное  время  досталась  в замужество  первому  молодцу  в  Чигирине,  Дорошу Михайловичу,  сыну  когда‐то  бывшего  гетманом  Михайла Дорошенка,  статному,  богатому,  умному,  как  о  нем  все говорили.  Этот  Дорош,  посланный  Богданом  Хмельницким  в Варшаву,  так  умел  там  блеснуть  своим  природным  умам,  что поляки,  несмотря  на  изуверную  свою  тогдашнюю  ненависть  ко всему  русскому,  наградили  его шляхетским  достоинством,  хотя он не показал им ни малейшей охоты изменить казацкому делу и  еще  менее  православной  вере.  С  ним,  с  этим  Дорошем,  про‐жила  она  двадцать  один  год  и  народила  ему  сыновей  и дочерей. 

По  смерти  его  она  осталась  полновластною  хозяйкою  и главою  семьи.  Возникавшая  нередко  между  этой  старухой  и старшим  сыном  Петром  безладица  происходила  из‐  за  жены Петровой,  Ефросинии  Павловны,  из  рода  Хмельницких,  с которою  Петро,  однако,  соединился  браком  по  совету  матери, находившей  полезным  для  своего  сына  посвоиться  с  родом, считавшим в числе своих членов знаменитого Богдана. Это была, впрочем,  вторая  жена  Петрова:  с  первою  жил  он  недолго, имевши  от  нее  одну  дочь,  которую  потом  выдал  за  Лизогуба. Отец  второй  жены  Петровой  —  Павло  Яненко‐Хмельницкий, приходившийся  троюродным  братом  Богдану,  отдал  за  Петра Дорошенка  дочь  свою  против  ее  воли:  Приська  любила  уже 

другого,  плакала,  умоляла  отца  не  губить  ее,  не  отдавать  за нелюба, но отец не послушал ее,  увлекся тем,  что будет  считать гетмана  своим  зятем,  и  насильно  повел  ее  к  венцу.  Зато  с первых  же  дней  супружества  молодая  Додошенчиха  объявляла своему  мужу,  что  любить  его  никогда  не  будет,  и  особенно возненавидела  свою  свекровь,  так  как  знала,  что  последняя настаивала,  чтоб  ее  сын  женился  на  Хмельницкой.  Невестка  во всем  перечила  старухе,  а  старуха  ни  в  чем  ей  не  смалчивала. Петро  думал  всеми  способами  угождать  жене,  чтобы  через  то приобресть  ее  любовь,  и  в  спорах  ее  с  его  матерью  постоянно принимал  сторону  жены.  От  этого  происходили  между  сыном  и матерью  возмутительные  бурные  сцены,  только  и  возможные  в таком  обществе,  каким  было  тогда  казацкое,  где  вспыльчивые натуры не умели себя сдер^ живать. 

Вскоре, однако, гетманша вывела из терпения и своего мужа. Было  это  в  то  время,  когда  гетман  Дорошенко  отправился  в поход на левый берег Днепра, где свергнул с гетманства и отдал народу  на  расправу  Бруховецкогб.  Оставшись  без  мужа, Дорошенчиха  сошлась  с  прежним  своим  возлюбленным,  но свекровь,  проведавши об  этом,  тотчас  дала  знать  сыну,—  и  это, как  известно  из  истории,  было  поводом  того,  что  Дорошенко поспешил  воротиться  в  Чигирин  и  не  окончил  затеянного  им дела.  После  того  он  вместе  со  своим  тестем  засадил  жену  в монастырь.  Успел  ли  ускользнуть  от  его  расправы возлюбленный До‐ рошенчихи — мы не знаем. Она просидела в монастыре  несколько  лет  и  научилась  там  пить.  Дочь  ее, оставленная  в  младенчестве,  вырастала  без  матери,  тосковала об  ней,  беспрестанно  надоедала  отцу  расспросами  о  матери,  и гетману  стало  жаль  жены.  Он  поехал  с  дочерью  в  монастырь простить жену за прежнее, взял с нее присягу, что она будет ему верна, и позвал снова к себе в дом. Недолго Дорошенчиха жила покойно:  начались  у  ней  опять  ссоры  со  свекровью,  а  привычка напиваться,  усвоенная  в  монастыре,  не  только  не  оставляла  ее, но еще усиливалась. Петру то и дело приходилось мирить жену с матерью,  читать  жене  нравоучения  и  от  нее  выслушивать упреки,  что  он  загубил  ее  молодость.  Она  и  теперь,  как  ранее, смело  и  искренно  высказывала  ему  и  постоянно  твердила,  что не любит его и любить никогда не будет. 

Но  не  только  из‐за жены происходил разлад  у Дорошенка  с матерью; не ладила мать с ним и за его дружбу с бусурманами. У  Дорошенка  с  детских  лет  до  старости  жива  была  глубокая детская  вера  в  силу  материнского  благословения,  и  он  не  мог никогда  относиться  к  матери  так,  как  большая  часть  казаков относилась  тогда  вообще  к  женщине,  под  каким  бы  видом  ни было женское естество для них; не мог он сказать: «Ты мать, но ты  баба,  я  тебя  уважаю,  но  ты  знай  свои  бабьи  дела,  и  в  наши козацкие  не  мешайся!»  Напротив,  у  Дорошенка  не  •было  тайн от  своей  матери,  и  никакого  дела,  никакого  похода  или  союза не  предпринимал  он,  не  испросив  у  матери  совета  и благословения.  Когда  задумал  он  отдаваться  под  протекцию 

турецкого  падишаха,  мать  не  дала  ему  благословения,  но  он тогда  матери  не  послушал  и  потом  сваливал  все  на  старшин,  и на  казацкую  раду,  извинияя  себя  тем,  что  гетман  не самовластный государь и должен поступать так, как приговорит все  войско  Запорожское.  Когда  турецкая  протекция  начала оказывать  неизбежные  последствия  и  ладишах  потребовал  от своего нового «голдовника» набора детей в янычары,  а Пет‐ ро хотел  было  уже  исполнить  повеление  властителя,  старуха  до такой  степени  пришла  в  негодование,  что  начала  проклинать сына,  а  вспыльчивый  Петро  пришел  в  такую  ярость,  что  запер мать  под  замок  и  держал  несколько  часов,  как  невольницу,  но потом  одумался,  просил  у  ней  прощения  за  свою  горячность, поклялся  ей,  что  будет  стараться  отрешиться  от  бусурманской власти  и  поддаться  православному  государю.  И  с  этой  поры, действительно,  Петро  Дорошенко  охладился  к  союзу  с бусурманами  и  пытался  сойтись  с  Москвою.  То  было  желание как  его  матери,  так  разом  с  нею  и  всего  народа,  который, спасаясь  от  бусурманского  господства,  бежал  громадами  за Днепр  искать  новоселья  в  областях  православного  монарха.  И Петро  не  прочь  был  от  подданства  царю  московскому,  но все‐таки  хотелось  ему  учинить  это  подданство  на  таких условиях,  которые  бы  ему  и  всей  Украйне  давали  наибольшую степень  самобытности  и  независимости,  и  немало  хитрил  и вилял  он.  Потерял  он  все  подвластное  себе  население,  остался только  с  одним  Чигирином^  и  то  сильно  обезлюденным; приперли  его,  как  говорится,  к  стене  московские  и  казацкие силы.  Не  удалась  ему  и  последняя  попытка  пригласить крымского  салтана  и  заставить  Самойловичевых  казаков отступить  от  Чигирина.  Петро  Дорошенко,  собрав  всю  родню, приходит к матери, склоняет перед нею колени и говорит: 

— Мати!  Востаннє благослови на добре діло:  вийти  з  усіма чигиринцями  і  положити  бунчук  і  булаву  на  волю  царського величества! 

— Кілька років чула я від тебе про сеє,  і скільки разів давав ти обітниці, а напотім опять бусурмана до себе на поміч кликав! — сказала с чувством скорби мать. 

— Не  раз!‐—сказал Дорошенко.—  Говорив  я  тобі,  мати, що діялось  те  ради  віри  християнської  і  народу  благочестивого, щоб вольності його зберегти. 

— Хороші  вольності  придбав  ти  йому,  народові  сьому!  — сказала  мать.—  Загонять  православних  християн  в  кримську неволю, як череду,— от славні вольності! 

— Твоє діло, мати, благословити, а ми. вже самі знатимемо, як нам поступовати,— сказал Петро. 

— О,  Господи,  Господи,  за що  ти  покарав мене,  грішну, що я породила  таку потвару! —  вопила  старуха.— Проклинатимуть, Петре,  тебе многі  душі  християнські,  ї  внуки  і  правнуки на  тебе жалітимуться і плакатимуться. Що  ти  думаєш?  Чи  ти  над  собою  страшного  суда  божого  не чаєш? 

— От  і  пішла,  і  пішла,  мати,  прежній молебень  правити! — сказал  с  досадою  Петро.—  Авжеж,  не  вернеться  те,  що пройшло!  Батько  Богдан  Хмельницький  недурнр  казав:  при сухому дереві і живе запалюється! 

— Се  треба  занехати,—  отозвался  Павло  Яненко,  тесть Петров,—  не  про  те  річ:  чи  добре,  чи  недобре  ми  перше учиняли.  Він  кається.  Він,  свахо,  у  тебе  благосло‐  венія  прохає на добро, так що вже його колишнім дорікати! 

— Схаменулись ви, да чи пізно! — сказала старуха.— Що то цар тобі  тепер скаже? Скільки років його дурили! На Сибір тебе зашле.  Туди  б  тобі  і  слід,  аби  мого  бідного,  коханого  Гриця вернули* 

— Ти,  свахо,  за  Грицем  зажурилась;  Гриця  тобі  жалко,  бо Гриця  при  тобі  немає,—  сказал  Яненко.—  А  коли  б  Гриць повернувся,  а  замість  Гриця  Петра  заковали  в  заліза,  то  б  і  за Петром убивалась ти, як за Грицем тепер убиваєшся. Хіба Гриць того  не  робив,  що  Цетро?  А  вже  ми  всі  одним  миром помировані!  Всі  погрішили  проти  царя  православного  і  проти усього  миру  християнського,  І  я  з  вами  теж.  Ударимо  ж  самі себе у груди і покаємось. Може, милосердний цар простить! 

— Здається,  уже  часу  не  маєш!  —сказал  сын  Янен‐  ка.— Мотовило, що посланий був до салтана, попався барабашницям у  неволю,  і  лист  гетьманський  у  його  взяли.  Знають  уже,  що посилали‐сьмо  знову  звати  кримців.  Сього  нам  не  пробачать. Тепер якраз, як говорить стара, на Сибір гетьмана зашлють. 

— А який чорт нагадав того Мотовила посилати, коли не ти, Яцько,  з  своїми  приятелями? —  говорил  с  чувством  огорчения Яненко.—  Я  казав:  не  треба,  і  гетьман  не  хотів,  так  ви  його збили з путі! 

— Недобре  зробили,  що  Мотовила  послали,—  произнес Петро,— а ще гірше нам те, що Мотовило попався. Тільки тепер мені  Полуботок  пише,  коли  я  не  стану  бариться  і  вийду  до  їх зараз,  то  вони  Мотовила  випустять  і  про  лист  наш,  до  салтана писаний, московському гетьманові не об'являть. 

— Потурай! —  сказал  Яненченко.—  Тільки  вийдеш,  так  усіх нас у кайдани заб'ють да у Москву зашлють. 

— Обіцяє  Полуботок  і  лист  наш  до  нас  вернути,—  сказал Петро.— Ось читай, що вони написали нам. 

— Одначе не прислали! — возразил Яненченко. — Пришлють,—  сказал,  с  решимостью  выступивши, 

Вуєхович.‐—  Присягаюсь  на  тім,  що  пришлють  і  гетьманові московському не скажуть. Люди наші. 

— А ти почім знаєш? — сказал Яненченко.— Хіба вже з ними змовився: соболів московських захотів! 

— Ти  мене,  Якове,  соболями  не  урікай,—  сказал  с  видом достоинства  Вуєхович.—Молодий  ти  ще,  щоб  мені  таке завдавати.  Я  над  твого  батька  старший  літами,  а  не  те  що  над тебе, хлопця! 

— Мій  писар  вірний  мені  чоловік,—  сказал  Петро.—»  Я  не дозволю на його порікати. 

— Не дозволиш,  то й добре йому,—  возразил Яненченко.— На те гетьман єси.  І про Мазепу казав ти колись, що вірний тобі. А Мазепа тепер перший чоловік у геть‐ мана‐поповича став. 

— А що ж робити,  коли  так  склалось,—  произнес Петро.—  І Мазепу  не  виновачу  я.  Не  класти  було  йому  шиї  під  обух.  Я  б  і сам  так  зробив,  як  Мазепа,  якби  на  його  місці  був.  Ті полковники, що від мене відцурались, більш виноваті. А всьому початок  положив  зять  Лизогуб,  що  перший  з  них  підлизався.  Ті всі  гірш  мені  зашкодили,  ніж  Мазепа.  Да  я  тепер  нікого  не виновачу,  бо  їм  нічого  було  більш  робити.  Бачили  вони заздалегідь, що з сього усього нічого не виникне, окромя лиха. Я один  винен,  що  не  послухав  їх  доброї  ради  і  на  бусурманів понадіявся! 

— Мазепа мені  великий приятель був,—  сказал Вуєхович.— І  тепер,  сподіваюсь,  таким  зостався.  Пошлемо  до  Самойловича посланців,  а  я  лист  до Мазепи  напишу  і  прохатиму,  щоб  за  нас заступився  перед  гетьманом.  А  Мазепа  у  Самойловича  велику силу  мае.  Да  він  такий  розумний,  що  і  з  Москвою  знатиме,  як повестись. Він усе поробить нас як слід і улагодить. 

— Так, так! — говорил Яненченко. — Се такий шельмованець, що кого схоче поведе  і проведе 

і  в  провалля  заведе.  Він  підлестився  до  нашого  гетьмана,  а  як побачив,  що  сонце  йому  вже  не  так  світить,  як  перше  світило, так  зараз  ізрадив  свого  добродія,  тепер  підлестився  до поповича,  а  коли  прийде  час,  і  того  зрадить.  Отакий‐то  ваш Мазепа. 

— Кого  ж  пошлемо  у  посланцях  до  Самойловича?  — спрашивал Петро. 

— Мене,  пане  гетьмане,  посилай!  —  отозвался  Кондрат Тарасенко,  племянник  старой  Дорошенчихи,  быстроглазый: черноволосый молодец, вскочив со своего места. 

— Добре! —  сказал  гетьман.—  Ти,  козаче,  не  дурень  єси  і на річі мастак. А другого кого ж пошлемо? Другий нехай їде сам Вуєхович,  коли він  сподівається урешто‐  вать усе через Мазепу, свого  давнього  приятеля.  Я  прийду  до  Самойловича  і  до Ромодана,  нехай  тільки  перед  вами  вони  заприсягнуться,  що мені  нічого  не  буде,  і  всіх  наших  зоставлять  на  своїх  прежніх мешканнях  жити,  і  всі  мої  вини,  що  я  проти  царя  учинив, простяться  і  на  пришлий  час  не  споминатимуться.  А  я заприсягну  не  втручатись  у  жадні  козацькі  справи  і  стану  жити вцалє  приватною  особою.  Ви  з  Тарасенком  дайте  за  мене  таку обітницю,  а  від  них  привезіть  мені  в  листу  таку,  як  я  кажу  і бажаю. 

— Не  повірять  вони  сьому,—‐сказал  судья  Уласен‐  ко,— скажуть:  не  перший  раз  обіцялись,  а  не  виконали  своїх обіцянок. 

— Що  ж  нам  діяти?  —  сказал  Дорошенко.—  Бач,.Во‐ ронівка,  Черкаси,  навіть  Жаботин  і  Медведівка  —  усі  від‐чахнулись от моєї владзи. Уже тільки чигиринці да охоче військо тримаються  ще  за  мене,  да  й  ті  незабаром  одійдуть,  бо  вже 

охотникам  показав  дорогу  Мовчан.  Нехай  так  робиться,  як Вуєхович казав. Благослови, мати! 

— Як  до  царя  подаваться,  так  тоді  матчиного  бла‐гословення  треба,  а  як  з  бусурманами  водитись,  так  тоді матничної  ради  не  слухаєш.  Інші  порадники  єсть  на  те!  — говорила с выражением горечи и озлобления старуха. 

— Хіба я, мати, не прохав твого благословення, як турка під Каменець  звав  і  як Мазепу  посилав? —  говорил  с  выражением укора Дорошенко. 

— Не  благославляла  я  тебе.  Перший  раз  що  моє  бла‐гословення  чи  неблагословення  варто  було,  коли  найперший владика митрополит благословив тебе на приязнь із турком. А в другий раз я не те що не благословила тебе, а ще кляла, а ти так розлютовавсь, що аж руками на мене замірявся  і замкнув мене, ніби яку злодіюку! 

— Мати!  —  жалобно  произнес  Дорошенко.—  Аже  ж  я каявся  перед  тобою  і  вік  свій  каятимусь/Сам  Бог  прощає покутуючих грішників. 

— Тільки  не  таких,  що,  як  собака,  на  блюваки  свої обертаються, як кажуть святі отці. Твоя покута — шкі‐ лювання з Бога,  а  не  щира  покута,—  говорила  старуха,  более  и  более раздражаясь. 

— Пішла, пішла, стара! — с досадою вскрикнул Дорошенко. — Еге! —  продолжала  раздраженная  старуха.—  Стара  вона 

стала,  тая, що тебе породила  і  вигодувала! Розум через старощі утратила. Що ж? Молодої слухай! Що вона тобі в гречку скаче — се нічого. Було Хомі, буде ще й тобі! 

— Ти,  стара,  на  кого  се  натякаєш?  —  обозвалась  жена Петрова,  все  время  сидевшая  молчаливо  и  как  бы  дремавшая после  порядочного,  как  видно  было,  излияния  в  себя  винного пития.—  Нічого  мене  їсти  і  попрікати!  Який  зо  мною  гріх  не стався, я його спокутовала не за один рік! 

— Спокутовала! — возразила старуха со злобным смехом.— З  черницями,  а  може,  і  з  ченцями  розпилась.  Бач,  і  тепер  очі залиті. 

— Через  кого  я  така  стала,  як  не  через  тебе,  стара!  — говорила,  порываясь  с  места,  Петрова  жена.—  Все  через  тебе! Як я заміж вийшла за твого сина, так з першого дня як почала ти мене клювати да гризти да чоловікові на мене наговорювати, аж поки  не  засадили  мене  в  монастир.  А  тепер  досадно  тобі,  що опять мене взяли до себе жити. 

— Прісько,  буде!  —  грозно  заметил  ей  отец  ее,  Павло Яненко. 

— Прісько,  годі  тобі!  Утихомирся,—  таким  же  тоном проговорил ей Петро. 

— Чого  там  «буде  та  годі»! —  говорила  раздражив‐  шаяся Приська.—  Чого  ви  на  мене  гуртом  нападаєтесьі?  Самі  у  гріх увели та й гризете! 

— Як  ми  тебе  у  гріх  увели?  —  повышая  голос,  говорила старуха.—Хіба  з  нас  хто  направив  тебе...  Пам'ятаєш,  як  тебе 

уловили з молодцем та написали твому чоловікові. О негідниця! Сама ти в гріх ускочила, не боячись Бога і людей не стидячись. 

— Хто  мене  у  гріх  увів,  питаєте  ви?  —  говорила Приська.—Батько,  рідний  батько,  що  оддав  мене  силоміць  за нелюбого.  От  хто  мене  у  гріх  увів  спочатку.  Я  не  хотіла  йти  за Петра, а мене гвалтом узяли і повезли у церкву вінчатись. Петро знав,  кого  брав.  Хіба  він  кохав  мене?  Якби  я  не  Хмельницького роду  була,  то  він  би  і  не  здумав  мене  брати,  а  якби  взяв,  то давно б мене зарубав. 

— І давно було б треба! —с гневом сказал Петро.— Зробить би з тобою, як зробив Богдан з своєю другою жінкою! Ми ж, бач, з  батьком  твоїм  посадили  тебе  в монастир,  щоб  ти  одумалась  і спокутовала. Ти ж, бачу, все ж така ж, яка й була. 

— Атож! Олії  з мене не виб'єте.  І до смерті буду все така,— говорила  крикливим  голосом  все  более  и  более раздражавшаяся  Приська.—  У  .гречку  скакала  та  ще  скакатиму. От  що!  Ось  поїдь,  Петре,  відсіля  місяців  на  два  або  на  три. Побачиш тоді, чого я тут нароблю! 

— Цить, навіжена! —  крикнул на нее Петро.—Хіба схотілось знову під чорний каптур? Добре, мабуть, випила! 

— А  що  ж?  —  говорила  с  жаром  Приська.—  Випила!  Тобі можна, а мені так ні! Ти, гетьман, позавчора накликав музики та пішов  по  шинках  танцювати,  а  я,  гетьманша,  зберу  жінок  та козаків і піду по улиці. Отакі — При этом она сделала круговорот своим телом.— Що мені зробиш? — продолжала она, доходя до исступления.—  В  монастир  засадиш?  Садови!  Заріжеш,  може? Ріж! Я тебе не любила, не люблю і ніколи не любитиму! 

— Нехай  тобі  лихо!  —  сказал  Дорошенко.—  Хіба  я  тебе люблю? Держу тебе  того ради, що дочка мала.  єсть. Да  і  те:  яка ти ні єси, а все ж таки ти мені жінка вінчана. Тим і держу, хоч не хочу. 

— І  держиш,  і  держатимеш,  мій  голубе!  Хоч  хочеш,  хоч  не хочеш;  взяв,  так  і  терпи всі мої вибрики! —  говорила,  заливаясь ироническим смехом, Приська. 

— Дочко! Угомонись! — наставительно говорил ей отец. — Не  гримай  на мене,  батечку! —  отвечала  ему  Приська.— 

Навіщо оддав мене за нелюба, а не за того, хто був мені милий! — Чорт  тебе  знав,  хто  у  тебе  милий  був!  —  заметил 

Дорошенко. — Нема вже його,  нема! —  говорила Приська.—  Тепер кого 

нагйбаю на дорозі да сподобаю, той мені й милий. Багато милих буде! Що день, то один милий, а на другий день — інший милий. От яка я. Петро се добре зна. 

Мать соскочила с места и закричала: — Петре,  сину,  забий  їй  рот,  щоб  не  верзла  такого.  Боже! 

Якого сорому довелось наслухатись від невістки! — Прісько!  —  закричал,  топнувши  ногою,  Петро,—не 

роздратуй мене. Не вдержусь, битиму! — А я тобі дам дулю під ніс,— сказала Дорошенчи‐ ха.— Ось 

глянь, яка дуля! На! Покуштуй, мій голубе. 

— Дочко! — громко крикнул отец, бросившись на дочь. 

— Прісько! — крикнул Дорошенко и схватил ее за РУку. Приська  посмотрела  на  него  с  видом,  вызывающим  к  себе 

сожаление. — Прісько!  —  продолжал  Дорошенко.—  Йди  собі  в  свою 

комірку  та  виспись.  Бо  ти,  бачу,  вже  чимало  випила.  Хто  се  їй горілки приніс? 

— Сама  узяла  у  тебе  в  шкапчику.  Найшла  та  й  напилась,‐— сказала Приська. 

— Йди,  йди!  —  говорил  Дорошенко,  улыбаясь  и  стараясь показать,  как  будто  все  обращает  в  шутку.—  Йди,  серце, коханко! 

Приська пошла в двери, подскакивая и припевая: 

I бив мене муж, волочив мене муж, Ой бив і рублем, ще й качалкою, А і к с віту назвав ще й коханкою! 

Она скрылась. — Нехай  іде  собі  та  виспиться,—  сказал  Петро.—  Лихо  з 

такою  малоумною  жінкою!  А  подумаєш:  чим  винна  вона,  що  їй Бог  розуму  не  дав!  От  тепер,  здихавшись  її,  почнемо  знову  про діло наше! 

— Зятю!  —  говорил  Яненко.—  Сі  москалі  далебі  не  такі страшні  і  люті,  якими  тут  у  нас  здаються.  Я  пригледівсь  до  них, як був у Москві. Прийняли мене ласкаво, до самого царя водили до  руки...  І  церкви  у  їх  такі  ж,  як  у  нас,  християнські,  тільки багатше  і  краще  наших.  З  Москвою  в  братерстві  жити  нам згодніше,  ніж  з  бусурманами.  Бо  вже ми досвідчили, що  то  єсть побратимство  з  кримцями  і  з  турком.  Що  нам  бусурмани вчинили?  Тільки  Україну  спустошили!  Яких  не  побили,  ті  повті‐кали.  Куди  нам  тепер  подітись?  Не  шукать  милості  у  тих  же бусурман,  да  й  те,  бач:  ми  вже  прохали,  так  не  дають  більш, тільки  нас  манять.  Один  раз  помогли,  у  ляхів  собі  Подолля забрали, та й годі. Уже ж не до ляхів нам тулитись. 

— А  чому  ж  не  до  ляхів?  —  сказал  Щульга,  полковник охочих  казацов.—  Отепер  би  з  ними  краще  було  поєднатись. Якби  вони  побачили,  що ми  тепер  лєпше до  них,  як  до Москви, привертаємось, то б їм прийшлось дуже по душі. 

— їм  би,  може,  прийшлось  по  душі,  та  нам  не  по  нашій шкурі!  —  сказал  Дорошенко.—  Ні,  Шульго!  Сього  вже  удруге  і втрете  не  повторяй.  Ніколи,  поки  світ  сонця,  козак  з  ляхом  не зійдуться. 

— Сто  чортів  їх  батькові  і  матері,  тим  ляхам‐бісам!— воскликнул  обозный  Бережецкий.—  Тільки  моя  така  щира думка, що, відцуравшись від ляхів, не приставати до Москви, на її  підмову не  піддаватись,  а  славне  військо  Запорозьке низовее —от наша надія! О,  якби ми тримались всі вкупі: не  те, що ляхи — і москалі не побороли б нашої козацької сили. 

— Добра  твоя  річ,—сказал  судья  Уласенко,—тільки  якби років хоч десять попереду була проказана. Бо вже тепер Україна через нутряні свої розрухи ні на віщо звелася. 

— Ми  з  військом  низовим  еднали‐сьмо,—  сказал  До‐рошенко.—І  перед  кошовим  присягу  цареві  виконали.  Так Москва тієї присяги не поважає, і бояре її не хочуть, кажуть, щоб виконали ми  присягу  перед  Самойловичем  і  перед  Ромоданом, а  не  інак.  Що  робити!  Не  хотілось  нам  користь  перед поповичем,  да  нічого  не  вдієм.  Не  поповичеві  поклонимось,  а цареві, що його наставив  і  посилає.  Учиню так,  як цар велить,  а опісля  не  маю  кно‐  вать  нічого.  Житиму  в  приваті  тихо‐мирно. Що  там  робитиметься,—  мені  все  байдуже!  Нехай  тільки  мене вже не займають і всю родню мою,  і при нашій худобі нас нехай зоставлять.  З  нас  і  буде!  І  поповичеві  годитиму.  Що  захочуть, нехай  витворяють  надо  мною:  сількісь!  Все  терпітиму!  Багато  я погордував над людьми на своєму віку. Покаятись при кінці віку хочу.  Аже  кажеться:  в  терпінні  стяжите  ваші  душі!  Мати, благослови! 

— Аби  тільки  за  перші  злі  учинки  не  взявся,—  сказала старуха.— А на добрі я благословляю. 

Мать  со  слезами  на  глазах  встала  со  своего  места,  сняла  со стены  висевший  образ  Спасителя  в  терновом  венце  и,  осенив им склонившего перед нею голову сына, произнесла: 

— Сину  мій  любий,  сину  первородний!  За  все,  чим  проти мене  погрішив  еси,  я  тебе  прощаю  і  благословляю  на  життя нове. Пошли тобі, Господи, здоров'я і щастя. 

После  этой  семейной  сцены  Дорошенко  велел  позвать привезшего Полуботков «лист» посланца. Привели Мо‐ лявку. 

— Скажи  мені  правду,  козаче,  да  тільки  щиру  правду,  як перед  Богом.  Не  відбріхуйся,—  говорил  ему  Дорошенко.—А  я тобі  даю  справедливе  слово  гетьманське:  не  буде  тобі  нічого злого. Ти піймав мого Мотовилу? Не бійсь, кажи просто. 

— Я, пане гетьмане! — отвечал Молявка. — Я  так  і  думав.—  сказал  Дорошенко.—  Бо  за  віщось 

велике  тебе  зразу  так  піднесли,  що  з  простого  рядовика хоружим  сотенним  учинили.  Як же  ти  його  піймав?  Чи  дав  тобі хто про його зарані звістку? 

— Вийшовши з Чигирина,  угледів  я, що якийсь бідолашний старець виліза крадькома з города. Підзорно мені те здалось. Я догнав його. Подаровав спершу йому своє одіння  і  сап'янці,  а у його  взяти  хотів,  що  на  йому  було.  Він  не  дався.  Тоді  я догадався,  що  тут  щось  є,  позвав  козаків,  роззули  його,  і  я  з личаків вийняв лист. 

— Кажи  правду,—  заговорил  Дорошенко.—  Мотовила  не посилано до московського гетьмана? 

— Ні.  Сидить  у  Борковського  за  сторожею,—  сказал Молявка. 

— І  листа  мого  не  посилано  до  московського  стану?  — спрашивал Дорошенко. 

— І листа не посилано,—отвечал Молявка. 

— Я,— сказал Дорошенко,— пошлю Вуєховича і Та‐ расенка до обозу пана Самойловича і Ромодана: нехай умову підпишуть і  присягнуть  обопільно.  Тоді  я  до  їх  приїду  гетьманство  своє здавати.  А  тим  часом,  поки  мої  вернуться,  ти  зостанешся аманатом. А Полуботок нехай мого Мотовила пришле до мене  і лист той мій, що перейнято. Я тоді разом з тобою до їх виїду! 

VI I I  

В  казацком  стане  в  шатре  наказного  гетмана  Полуботка собрались  все  пришедшие  под  Чигирин  полковники.  Перед этим  собранием,  сидевшим  за  столом,  стояли  Дорошенковы посланцы  Вуехович  и  Тарасенко.  Они  объясняли  полковникам, что отправка Мотовила учинена была Яненченком мимо воли и ведома  гетмана,  уверяли,  что  с  Яненченком  в  соумышлении немного  неопытной  молодежи,  которая  сама  не  знает,  что делает,  а  большинство  чигиринцев  заодно  с  гетманом  стоит твердо  на  том,  чтобы  искренне,  без  обмана  покориться.  Вуехович  умолял  полковников  поступить  в  этом  случае по‐товарищески,  не  сообщать  о  перехваченном  «листе» Косагову,  простить  неразумную  молодежь  и  не  думать,  чтоб Дорошенко участвовал в таком коварном замысле, а Дорошенку отослать  и  Мотовила  и  взятый  у  него  в  лаптях  «лист».  Тогда Дорошенко  немедленно  приедет  к  ним  в  стан.  Полуботок отвечал,  что  все  сделается  так,  как  желает  Дорошенко,  только пусть Дорошенко немедленно после отправки к нему Мотовила с  «листом»  приезжает  в.  московский  стан  на  речку  Янчарку  и там  пред  всеми  положит  свои  клейноды,  а  потом  поедет  в главный  обоз  к  Ромодановскому  и  Самойловичу.  Полковники тотчас приказали возвратить Дорошенку «лист»  перехваченный и препроводить Мотовила в Чигирин, а Вуехови‐ ча и Тарасенка отправили  к  Косагову,  от  которого  те  уехали  в  главный  обоз  к Самойловичу и Ромодановскому. 

Между  тем  новый  хоружий  черниговский  полковой  сотни сидел  в  доме  Вуеховича,  которого  мать,  по  приказанию  сына, угощала со всевозможным хлебосольством. К концу дня сказали Молявке,  что  его  зовет  гетман.  Он  вышел  за  ворота  двора Вуеховича,  но  там  ожидали  его  Яненченко  и  приятель последнего, бывший медведовский сотник Губарь. 

Яненченко сказал Молявке: — Ти піймав Мотовила? — Я,—  ответил  Молявка.—  Я  вже  повідав  самому 

ясновельможному. — Чи  ти  козак  правдивий,  чи,  може,  московський  шпиг? — 

спрашивали его. — Я,— козак правдивий! — ответил Молявка. — Так  слухай,—  сказал  Яненченко,—  не  всі  у  нас  такі 

ледащі, як наш гетьман, що старого бабського черевика не варт. Не  над  козаками  йому  гетьмановати,  а  свині  пасти.  Без Дорошенка  знайдемо  собі  іншого  гетьмана.  Чутка  у  нас  права, 

що  турський  цар,  довідавшись  про  Дорошенкову  зраду,  нарік гетьманом  сина  славної  пам'яті  Богдана  Хмельницького Юрася, пожаловав  його  князем  Малоросійської  "України,  і  велів одягнуть  його  у  каптан  і  берет  йому  дати.  Ми  до  його пристанем,  коли  з'явиться  з  турським  незвитяжним  військом. Людей  хоробрих,  розумних  і  сталих  нам  треба.  Відпокутуй  вину свою,  що  вхопив  нашого  чоловіка,  в  неволю.  Приставай  до  нас.  Зоставайся  з  нами,  відступись  од  московського  царя  і  присягни служить Богданову сину. А коли не захочеш так учинити —  світу божого більш не побачиш! Тут зараз тебе і смерть постигне. 

— Не  те,  що  до  вас  пристану,—  отвечал  Молявка,—  а намагаюсь наших полчан черніговських і других, як прилучиться, відвернуть од регіменту Самойловичевого. 

— А брешеш, сучий сину! — сказал Губарь.— З ляку за свою душу  нам  се  ти  кажеш!  Відкіля  се  воно  так  сталось,  що позавчора,  слугуючи  вірно  гетьманові‐поповиче‐  ві,  ти  полонив нашого  чоловіка,  а  сьогодні  вже  едної  думки  з  нами  став. Брехня, брехня, не піддуриш нас! Думаєш як‐небудь вишмигнуть від нас, а потім доведеш про нас! 

— Ні,  панове,—  отвечал  Молявка,—  не  хочу  вас  під‐дурювать,  з  щирого  серця  вам  кажу.  Хіба,  ви  думаєте,  у  нас  на лівому  боці  забули  про  батька  нашого  Богдана?  Хіба  тоді  про його забудуть, як уже ні одного козака там не зостанеться! Поки світ  сонця —  пам'ятатимуть  і  згадуватимуть  його,  і  синові  його слуговати  раді  будуть  мало  не  всі.  У  нас  якби  просто  ректи: отступіться  од  царя  да  приставайте  до  турка  або  до  ляха,  то правда  —  мало  б  знайшлось  охітних.  Або  так  сказати: відречіться  од  регі‐ менту  Самойловичевого,  нехай  буде  вашим гетьманом Дорошенко, або Ханенко, або хто  інший, хоч би хто з ваших  мостей,  то  ледве  би  на  те  пристало  багато.  А Хмельницького  імено  —  велике  то  слово!  Тим  і  я,  панове,  як тільки сказали ви, що турецький цар наставляє Хмельниченка не тільки,  що  гетьманом,  а,  ще  князем,  зараз  Бог  зна  як  зрадів  і  з першого  слова  сказав,  що  хочу  йому  вірно  слуговати!  У  нас, панове,  давно  така  гадка між  народом  ходить,  що  коли‐небудь прийде Юрко Хмельниченко відбирати  свою батьківщину,  і  тоді всі до його пристануть,  і вся Украйна поєднається,  і не буде над нами ніякого чужого пановання, ні московського, ні лядського, а своє  власне буде,  і  усім лихам кінець прийде,  і щастя Бог дасть людям своїм. 

— Якби ми про Хмельниченка  тобі  не  сказали,  то б  таки  ти усе  згодився  мальованим  способом  на  всяку  нашу  думку,  або тільки  від  нас  вирваться.  Бо  ми  тобі  сказали,  що  смерть постигне тебе, коли не згодишся,— заметил Губарь. 

— Ми  тебе  тільки  так  дражнимо,  а  ми  тебе  зараз  поведем та розкажемо тебе розстріляти як московського шпига. 

— Не злякався я, бо на те я козак,— говорил Молявка.— Чи можна  козакові  смерті  боятись?  На  тім  козацьке  життя  стоїть, що  видюща  смерть  у  його  на  кожнім  кроку.  Не  вірите  мені —  ведіть розстріляйте. Коли‐небудь умирати треба. Хоч десять літ, 

хоч двадцять — а все‐таки коли‐небудь смерть прийде. Вічно не житиму.  Розстріляйте мене,  чоли не вірите,  а  я  вам правду  ска‐зав:  як  ви  мене  питали,  так  я  вам  і  казав,  як  думаю.  Я  перед вами  на  святім  хресті  і  на  Євангелії  присягнусь,  що  вірно слугуватиму Богданову синові. А не вірите, розстріляйте мене. 

— Губарю!  —  сказал  Яненченко,—  поклад  Остама‐  тенка. Нехай перед нами трьома присягу виконає. Люди нам потрібні. 

Губарь  быстро  побежал.  Молявка  стоял  молча  в  раздумье, ожидая своей судьбы. 

Яненченко  первый  прервал  молчание  и  начал  бранить Дорошенка.  Молявка  только  слушал.  Скоро  воротился  Губарь  с новым  лицом,  в  котором  Молявка  узнал  того  самого канцеляриста,  который  в  первый  приход  в  Чигирин  сообщил ему,  по  приказанию  Вуеховича,  о  Мотовиле.  Молявка  тотчас смекнул,  что  у  этих  господ,  от  которых  теперь  зависела  его участь,  что‐то  между  собою  не  ладно  и  один  под  другим  роет яму. 

— Сей  козак  до  нашої  думки  пристає  і  хоче  нам  в  пригоді стати,—  сказал  Яненченко.  Затем  он  рассказал  предложение подговаривать  левобережных  казаков  в  пользу  Хмельниченка. —  Чи  приймати  його  до  нашого  гурту,  чи,  може,  розстріляти  як московського шпига? Як думаєте, пане Остапе? —  спрашивал он далее. 

— Я  так  думаю,  що  приймати  його  до  гурту.  Нам  людей треба,— отвечал новоприбывший. 

— А  Дорошенко,  скурвий  син,  нехай  віється  ік  дідьку!  — начал  снова  Яненченко.—  Нехай  покуштує  московського  кнута, як  Демко  Многогрішний,  що  одібрав  добру  нагороду  за  свою вірную службу цареві. 

— Хіба  один  тільки  Демко! —  заметил  Молявка.—  А  Яким Сомко,  а  Васюта  Золотаренко,  а  Оника  Силич?  А  Мефодій архирей?  Уже  хто Москви  прихильнішим  був,  як  той  архирей.  А як  йому  за  те  Москва  оддячила!  Що  казати?  Мало  хіба  нашого люду  запропастила  проклятуща  Москва!  У  нас  така  чутка  досі ходить, що і самого батька Богдана Москва завчасу з світа білого звела:  отрути,  кажуть,  йому  поддали  за  те,  що  боярам  не  хотів годити.  Московський  цар  тільки  що  зоветься  і  пишеться самодержець,  а  править  не  він.  Всім  заправляють  і  роблять,  що хочуть, бояре, а цар тільки спить да їсть і п'є всласть. 

— Правду  говориш,  товаришу!  —  сказал  одобрительным голосом Яненченко. —  Ходім же у церкву,  там  заприсягнешся.  У нас єсть і піп такий, що з нами єдиної згоди. 

Заговор  о  приглашении  Юраска  Хмельницкого  уже  зрел  в Чигирине,  хотя  и  не  слишком  еще  распространился.  Соумышленников  у  Яненченка  было,  может,  каких‐  нибудь десятка  три.  В  числе  их  был  один  из  Чигиринских  священников. Это был прежде казак‐запорожец,  учился он когда‐то в бурсе,  а потом воевал  несколько  лет  с  запорожцами  по  степям  и  рекам;  за  какое‐то преступление  в  коше  хотели  было  его  заколотить  палками;  он  впору убежал из Сечи, явился к митрополиту Тукальскому и просил посвятить 

его  в  попы.  Случаи  были  в  те  времена  не  редкие,  что  казаки,  прежде отличавшиеся достоинствами войсковых людей своего века, поступали в духовное  звание.  Митрополит  посвятил  и  этого  казака  и  назначил вторым священником при одной из Чигиринских церквей. Его‐то сманил на свою сторону Яненченко. Все четверо пришли к этому попу и просили привести  к  присяге  новобранца.  Поп  вышел  из  своего  дома;  он, остерегаясь,  чтоб  не  заметил  и  не  узнал  о  происходящем  главный священник  того  храма,  где  этот  поп  числился  только  вторым,  провел казаков  в  церковь,  приказавши  им  идти  не  вместе,  а  врозь.  Когда сошлись  в  церкви,  Молявка  перед  крестом  и  Евангелием  произнес присягу  со  слов  Яненчен‐  ка  и  в  этой  присяге  давал  пред  лицом вездесущего Бога обещание отступиться от московского царя и служить верою и правдою Георгию  Гедеону Венжику Хмельницкому,  гетману и князю Малороссийской Украины. 

Между  тем  привезли  к  Дорошенке  Мотовила  с  перехваченным «листом»  и  вместе  с  тем  письмо  от  Полуботка:  наказной  гетман приглашал Дорошенка нимало не медля ехать по  своему обещанию в стан. Уже было поздно. 

— Завтра вранці поїду,— ответил Дорошенко. Настало утро. Когда обвиднело, Дорошенко приказал 

во  всех  Чигиринских  церквях  благовестить  на  сбор  народа  и  приказал позвать к себе Молявку, который, после данной им присяги на верность князю Малороссийской Украины, радовался, что избежал опасности, и ласкал  себя  сладкими  грезами  о  предстоявшей  возможности  новыми услугами  царю  приобресть  еще  повышение  по  службе.  Явился  он  к Дорошенку по зову гетмана. У крыльца его дома уже стояла оседланная и подведенная гетману лошадь. 

— Тепер ти вільний! — сказал ему Дорошенко.—• Поїдемо разом зо мною до вашого табору! Вышедши из дома, Дорошенко сел верхом на подведенного ему коня и выехал сс} двора. На крыльце стояла его семья. Старшины были уже на улице,  дожидаясь  там  гетмана.  Весь  город  уже  обегали  сердюки, скликая народ на раду. И близ гетманского дома набралась такая тол‐» па,  что  Дорошенку  не  без  труда можно  было  проехать,  чтоб  стать  на таком  месте,  откуда  бы  долетавшая  речь  его  могла  быть  угодно слышанна на далекое расстояние. 

Сидел  Дорошенко  верхом  на  .сером  породистом  арабском  коне, подаренном  ему  когда‐то  великим  турецким  визирем,  и  громогласно говорил: 

—  Православні  християне!  Добрий  народе  україно‐ малоросійський! Приходить нам наш останній час! Не можна уже нам стояти за свою вольность. Самі відаєте, скільки літ стояв я за неї  і чого не  робив:  і  турків,  і  татар  закликав,  але  бусурмане,  ім'я  наше християнське  ненавидячи,  нещиро нам давали поміч,  думаючи об  тім єдине,  як  би  наш  край  у  вічну  неволю  під  себе  загорнути.  Куди  не повернемось, усюди нам боляче  і  гаряче. Україна сьогобочна спустіла. Народ, який зоставсь не побитий від чужого меча, розбігся, покинувши батьківські  оселі.  Ні  з  ким  стояти.  Зосталось  просить милості  і  ласки  у білого православного царя. Відомо то усім, що моя думка була здавна така,  що  нема  нам  ліпшої  долі,  як  доставатися  під  високою  рукою 

царського пресвітлого  величества,  єдиного православного монархи на світі. Тільки тому перешкодою було те, що православний цар не прий‐мав нас, а розказовав нам, щоб ми покорні були ляхам. А ми під ляхами буть  не  хотіли,  і  згодиться  з  ними  нам  ніяк  не  можна  було,  бо  ляхи велце  зрадливі  люде  і  на  змові  своїй  не  стоять.  До  того  ж  старшина наша  не  вся  змовлялась  на  тім,  щоб  одностойно  цареві  слуговаТь  і покірними.буть,  боячись  за  свої  вольності.  Торік,  як  самі  знаєте, присягали  ми  на  віру  православному  цареві  перед  кошовим запорозьким  Сірком,  але  царському  пресвітлому  величеству  тая  наша присяга  не  приймовна,  і  тепер  посилає  православний  цар  свою військову  силу,  щоб  ми  присягли  перед  гетьманом  Іваном Самойловичем  і  перед  царським  боярином  князем  Григорієм Ромадановським і перед ними з себе гетьманство своє зложили. Биться нам не годиться, да і ні з ким до бою стати. Покладаймось цалє на ласку царського пресвітлого величества  з  тим єдине варунком, щоб нас при нашім бідолашнім житті і при нашій щуплій худобі зоставили. Така моя думка, панове громадо! 

— Згода, згода! — раздалось множество голосов. — Нема  згоди! —  раздался  в  толпе  один  резкий  голос,  а  за  ним 

голосов двадцать, как это, повторили:—Нема згоди! Хто кричить «нема згоди», нехай вийде і скаже: що ж нам діяти 

і куди обернутись? — сказал Дорошенко. — Під турком лєпш буде! — закричал кто‐то. — А чому до ляхів не послати? — раздался голос Шульги. — К  чортовому  батькові  ляхів!  —  крикнул  брацлав‐  ский 

полковник Булюбаш.— Хто ще скаже, щоб нам корились ляхи,  того ми каменюками поб'ємо! 

— Ляхи наші прирожденні вороги! — кричали другие, — Краще чортові коритись, ніж ляхові! — повторяли иные.—Нема 

з ляхами згоди й довіку, до суду не буде! — Я  бачу,—  сказал  Дорошенко,—  що  все  велике  множество 

чигиринського  люду  хоче  покоритися  волі  православного  монархи, царського  пресвітлого  величества.  Так  я  поїду  до  гетьмана Самойловича, поклонюсь йому і 

здам  своє  гетьманство,  випрохавши  тільки,  щоб  вас  з  осель  ваших гвалтом  не  виводили.  А  сам  куди  розкажуть  мені  їхать,  туди  й  поїду. Простіть мене, братія, аще в чім яко чоловік прогрішився проти вас всіх в обець і проти кожного особно; і я всіх тих прощаю, аще хто проти мене зло мислив! 

— Нехай  Бог  тебе  покриває  своїми  святими  крилами!  — провозгласила толпа. 

Священники  в  ризах  вышли  со  крестами  в  руках.  Понесли  вперед Евангелия,  образа,  хоругви.  Дорошенко  сошел  со  своего  коня  и  сел  в поданную  колясу.  Многие  видели,  что  у  него  на  глазах  сверкали выступившие слезы. 

Коляса  Дорошенка  медленно  ехала  за  крестным  ходом.  Позади колясы и по бокам ее ехало, шло и бежало множество народа обоего пола:  те  следовали  верхом,  другие —  в  повозках,  большая  часть  — пешком. Были тут седовласые старцы, были и недорослые хлопцы. Под 

звуки  колоколов  шествие  это  вышло  из  ворот  города  и  потянулось  к югу. При переезде через казацкий стан караульные окликали шествие. Был ответ:  гетман Петр Дорошенко едет в войско царского величества сдавать свое гетманство! Дорога, Окаймляясь рядами курганов, памят‐ников  глубокой  старины,  которых  такое  множество  вокруг  Чигирина, привела в яр, посреди которого протекала речка Янчарка. По берегу ее белели  полотняные  шатры  великорусского  отряда.  Перед  шатром предводителя Григория Ивановича Косагова стоял стол, на котором ле‐жали крест и Евангелие. Косагов уже дожидался Доро‐ шенка,  стоял в малиновом  кафтане,  расшитом  золотыми  травами,  с  козырем, украшенным жемчугом; на голове у него была остроконечная, подбитая соболем шапка. Около Косагова стояли великорусские начальные люди и малороссийские полковники,  присланные к Чигирину.  Крестный  ход уже достиг  своей цели;  хоругви и образа блистали под лучами яркого солнца. 

Подъехала наконец к шатру коляса гетмана. Дорошенко сошел на землю. За ним вынесли из этой колясы бунчук 

и булаву во влагалищах; бунчук поставили близ стола, булаву положили на столе. 

Дорошенко,  приблизясь  к  Косагову,  поклонился,  прикоснувшись пальцами до земли, и сказал: 

— Стольник  великого  государя  Григорий  Ивановичі  По  воле великого  государя моего  царя  и  великого  князя Федора  Алексеевича, всея Великая и Малыя и Белыя России самодержца, приехал я поновить пред тобою присягу на верность царскому пресветлому величеству, ко‐торую  дал  прежде  перед  кошевым  запорожским  Иваном  Сирком  и донским атаманом Фролом Минаевым. 

Косагов сказал ему: — Гетман  Петр  Дорофеевич!  То  учинил  ты  зело  добре.  Великий 

государь тебя за то жалует и приказывает похвалять и спросить тебя и всех  Чигиринских  казаков  и  все  посольство  о  здоровье.  Вот  крест  и Евангелие.  Присягни  пред  ними,  что  ты  поедешь  к  гетману  Ивану  Са‐ мойловичу и к боярину князю Григорию Григорьевичу Ромодановскому в  обоз  под  Вороновку  сложить  свое  гетманство  и  дать  присягу  на верное и вечное подданство его царскому величеству! 

Дорошенко, подошедши к столу, произнес присягу, повторяя слова священника, приехавшего вместе с Коса‐ говым. 

После  присяги  Дорошенко  повидался  с  Полуботком  и  другими казацкими  полковниками  и,  указывая  на  Молявку,  стоявшего  сзади, сказал: 

— От ваш атаман, живий і здоровий. Поможи вам, Боже, за те, що обійшлись  як  слід  братам  і  товаришам.  Тепер  уже  все  скінчилось. Воювати між  собою  не  будем.  Прийміть  мене  до  свого  гурту,  бідного вигнанця, не пам'ятайте, що діялось перед сим. Самі ви люди розумні, зрозумієте,  що  я  мусив  зберігати,  що  мені  полє‐  цано  було,  а  тепер нехай божа воля станеться. 

— Ти,  пане,  свою  справу  чинив,  а  ми  свою  чинили,—  сказал Борковский.— Не пам'ятуй і ти, що ми на тебе войною ходили. Як перед сим щиро вороговали, так те* пер, замирившися, станем тебе поважати і кохати як брата и товарища! 

— Вернуться  мої  посланці,  тоді  я  з  вами  до  головного  обозу поїду,— сказал Дорошенко. 

Полуботок пригласил Дорошенка в шатер на чарку горилки. Подали Дорошенку  налитый  вином  серебряный  кубок.  Взявши  его  в  руки,  он поднял  его  вверх  и  провозгласил  здоровье  гетмана  и  всего  войска Запорожского. 

За  шатром  раздался  гул.  Послышались  крики:  «Повернулись! Повернулись!»  Дорошенко  поставил  на  стол  кубок,  еще  не  успевши допить  его,  отступил  и  отвернул  полу  шатра.  Он  увидел  Вуеховича  и Тарасенка,  которые  вставали  из  коляски  и  держали  в  руках  по  листу бумаги.  Их  колясу  кругом  обступила  толпа  чигиринцев,  прибывших  в стан вместе с Дорошенком. 

— Що, братці? — с видом вопроса крикнул к ним Дорошенко, еще не допуская их к себе приблизиться. 

— Все як належить! — отвечал Кондрат. — Дяковать милосердому Богові! — громко произнес Вуехович.— 

На  все  згодились  і  твою  милость  якнайско‐  ріш  до  себе  чекають.  От листи  від  пана  гетьмана  і  від  боярина  Ромодана...  А  се,  пане,  лист  до твоєї милості особистий від пана Мазепи,— прибавил Вуехович. 

Дорошенко прежде всего схватил в руки письмо от Мазепы, так как его  занимало  желание  укрыть  от  велико‐русского  начальства последнюю отправку Мотовила к салтану Нуреддину. В этом письме от Мазепы Дорошенко нашел только неясное и короткое уверение, что со стороны гетмана и старшин будет сделано все по желанию Дорошенка, сообщенному Вуеховичем. 

IX 

Освободившись из Чигирина, Молявка рассказал прежде всего обо всем,  что  с  ним  происходило,  своему  полковнику  Борковскому. Немедленно  Борковский  сообщил  об  этом  наказному,  а  Полуботок нашел,  что  принесенные  Молявкою  известия  до  того  важны,  что следует отправить самого этого Молявку к гетману, пусть Молявка сам лично  расскажет  ясновельможному  все,  и  тогда  главные  региментари царских  войск  могут  в  пору  сообразить,  что  им  делать  и  какие  меры предпринимать в ожидании вновь затеваемой смуты. Полуботок прика‐зал  составить об  этом «лист»  к Самойловичу,  вручил его Молявке для передачи  и  приказал  последнему,  в  дополнение  к  написанному, словесно  обстоятельнее  изложить  все,  что  найдут  нужным  узнать  от него. 

В  тот  же  день  отправился Молявка  и  прибыл  в  главный  обоз  под Вороновкою. Его, как посланца от наказного, провели к ставке гетмана. В  оное  время  походы  совершались  не  с  такою  быстротою  и  не  так налегке, как теперь. Военачальники останавливались с войском иногда надолго  и  должны  были  иметь  с  собою  все  удобства,  какими пользовались  в  постоянных  местах  своего  пребывания.  Об  удобствах подначальных и рядовых воинов и даже их продовольствии заботились тогда мало, но зато уже те, которые ими начальствовали, всегда брали с собою  всего  много.  У  малороссийского  гетмана  в  походе  была  и  своя походная  церковь  с  духовенством,  и  своя  походная  кухня,  и  буфет,  и 

канцелярия,  и  прислуга,  иногда  очень  многочисленная.  Гетман Самойлович  совершая  походы  разом  с  великороссийским  боярином, начальствовавшим  царскою  ратью,  посылаемою  в  Малороссийский край,  устраивал  пиршества,  приглашал  на  них  и  своих  и великороссийских начальных людей,  отправлял  в  столицу посланцев  с вестями,  принимал  московских  и  других  послов  и  гонцов,  творил  на походе  суд  и  расправу  со  старшиною.  При  таких  обычаях  необходимо было брать с собою и возить множество вещей и людей, тем более что при малолюдстве края и при бедности культуры не везде можно было добыть  всего,  что  окажется  нужным.  Таким  образом,  где  только останавливалось войско на продолжительное время, в обозе возникал вдруг многолюдный и шумный город. Так было и под Вороновкою. 

Гетманская  ставка  была  в  средине  обоза;  она  состояла  из  купы шатров, между которыми отличался нарядностью и обширностью шатер самого гетмана Самойло‐ вича, разбитый на три части, отделенные одна от другой холщовыми выкрашенными занавесами. Переднее отделение имело вид обширной залы и было установлено полками со множеством серебряной посуды. Посреди стояли столы и при них складные стулья. Туда ввели Молявку. Самойлович находился тогда в другом отделении шатра, в своей спальне, и сидел там на своей походной постели перед столом,  на  котором  лежали  бумаги.  С  ним  было  двое  из  особ  уже близких  к  нему,  но  не  занимавших  еще  старшинских  мест:  один  был Иван Сте‐ панович Мазепа, другой,— Василий Леонтьевич Кочубей; оба они состояли в неопределенном звании значных войсковых товарищей; все, однако, в войске уже знали, что это самые приближенные к гетману люди.  Прочитавши  переданный  Самойловичу  через  служителя  «лист» Полуботка,  привезенный Молявкою,  гетман дал  этот «лист»  прочитать Мазепе  и  Кочубею,  потом  велел  Мазепе  поговорить  с  тем  хоружим, который прислан с «листом». 

Впущенный в переднее отделение гетманского шатра, Молявка был поражен множеством серебряной посуды. Ничего подобного не мог он видеть в своей жизни, до сих пор протекавшей в скромной Обстановке быта  рядови‐  ков,  где  какая‐нибудь  полдюжина  серебряных  чарок  да серебряная  солонка  в  шкапчике  считались  уже  признаком  Бог  знает какого довольства. А тут — в поставцах, расставленных во все стороны, горели,  как жар,  в  таком множестве  позолоченные и  серебряные под чернью  роструханы,  достаканы,  кубки,  солоницы,  ложки,  черенки ножей  и  вилок,—и  все  это  сработано  с  вычурами,  «штучнё»,  как говорили тогда малороссияне. 

Молявка  уже  приучил  себя  к  почтительности  перед  высшими лицами  и  притом  слышал  от  Булавки,  что  у  гетмана  Самойловича старшины  генеральные  сами  сесть  не  решаются,  прежде  чем  он  не пригласит, а потому Молявка не смел сесть, хоть и немало стульев там было расставлено. Молявка стоя глазел на посуду, не дерзая подойти к ней поближе.  Вот,  наконец,  развернулась пола  занавеса,  отделявшего переднее отделение шатра от другого, внутреннего, и из‐за нее вышел худощавый,  среднего  роста  человек  с  чрезвычайно  добродушным выражением  лица  и  с  осклабляющимися  губами,  но  с  проница‐тельными черными глазами. То был Мазепа. 

— А де черніговської сотні хоружий, що привіз від Полуботка лист до ясновельможного пана? — спросил он, поводя глазами. 

Молявка тотчас подошел к нему и поклонился в пояс. Мазепа сказал: — Розкажи мені,  серденько козаче,  як  ти  ходив до Дорошенка в 

Чигирин, що там бачив і що чув. Усе розкажи по ряду; ясновельможний гетьман велів тебе розпитати. 

Молявка  принялся  рассказывать  подробно  о  всех  своих приключениях,  и  когда  пришлось  говорить  о  собственных  подвигах, Мазепа  телодвижениями показывал ему одобрение. Но Молявка и на этот раз, как при передаче того же Борковскому, не сказал Мазепе, что насчет  Мотовила  предупредили  его  заранее  в  Чигирине.  Мазе‐  па, вглядываясь ему пристально в глаза, перебил его вопросом: 

— А Вуехович тобі нічого про се не сказав? Він не говорив з тобою? Може, він коли не сам, то через кого іншого звістив тебе? 

Не решился Молявка отрицать  этого,  видя,  что  господин,  который его спрашивает, как будто еще и не слыша его слов, читает, что у него на уме, Он сказал, что было именно так. 

— А  не  знаєш,  як  зовуть  того,  що  тебе  звістив?  —  спрашивал Мазепа. 

— Його  зовуть  Остаматенко.  Я  узнав  про  те  опісля,  як  мене Яненченко підмовляв; тоді й сей був з Яненченком,— сказал Молявка. 

— Кажи дальш,—сказал Мазепа. Молявка  говорил,  как  Дорошенко  оставил  его  аманатом.  Мазепа 

сказал: — Дорошенкові  хотілось,  щоб  московські  гетьмани  не  знали,  що 

він хотів бусурмана знов закликати. Нехай не турбується. Хоч нічого не утаїться од нас перед царським величеством, єднак Дорошенкові з того лиха не буде. 

Молявка  рассказал,  как  Яненченко  с  товарищами  принудили  его дать присягу на верность Хмельниченку. 

— А  як  же,  козаченьку,  не  стидно  було  тобі  давать  мальовану присягу?  —  сказал  тоном  укора  Мазепа.—  Хто  ж  після  сього  віру іматиме і другій твоїй присязі? 

Не допустивши ответа, Мазепа  вышел. Молявка  стоял,  словно  кто его  холодной  водой  окатил.  Он  почувствовал,  что  Мазепа  выворотил ему сразу душу наизнанку и заглянул в нее так глубоко, как он сам ни за что не хотел, чтоб кто‐нибудь заглядывал туда. 

Мазепа передал гетману все, что слышал от Молявки. — Я  думаю,—  сказал  гетман,—  тепер,  як  ми  вже  знаємо,  що  в 

Чигирині  складається  факція  за  Хмельниченка  і  його  навіть  чекають  з турецькою  силою,  то  уже  Дорошенка  жодною  мірою  не  можна зоставляти  в  Чигирині.  Бо  Дорошенко  через  свою  жінку  свій  чоловік Хмельни‐ ченкові. І Павло Яненко, тесть його, і діти Павлові того ж роду. Як Дорошенко приїде до нас,  сказати йому зараз, що по царській волі мусить він незабаром перебиратись по наш бік Дніпра. Я йому покажу мешкання. Ти що на се повідаєш, Іване Степановичу? 

— Ясновельможний  пане! —  сказал Мазепа.—  Ти  нашого  зданя, питаєш,  ніби  шкілюючи  з  нас.  Бо  нам  зостається  тільки,  як  дурням, лупать  очима  і  ніби  твоїй  милості  похлібствовати.  Хоч  який 

справедливий слуго‐ вець своїй отчизні — не здолає тобі власної ради дати, бо як скаже щиру правду, то правда, та правда та мусить походити не  від  його,  а  від  тебе,  бо  скаже  те,  що  ти  перш  сам  вимовиш.  Твоя милость завше дасть сам таку мудру резолюцію, що нам не зостанеться нічого,  як  тільки  згодиться  з  тобою.  Бо  хоч  би  ми  три  дні,  п'ять  день мірко‐  вали,  то не додумались би ні до чого найліпшого.  Якби у царя, великого  государя  нашого,  на Москві  коло  його  пресвітлого  престола були такі особи мудрі, як наш гетьман,— не діялось би того, що діється часом. 

— Я  думаю,—  продолжал  Самойлович,—  Дорошенкові  дать мешкання  в  Сосниці,  бо  то  буде  недалеко  від  Батурина.  А  в  Сосниці сотником наставити козака такого, щоб можна було на його покластися, щоб він за Дорошенком пильно назирав. 

— Істинно розумно!—сказал Мазепа. Повторил  то же выражение и Кочубей. 

— А сотником наставить того хоружого, що привіз нам сей лист,— сказал гетман. — Що ви на се речете, панове? 

— Ясновельможний  пане!  —  сказал  Кочубей.—  Сей  хоружий, будучи  в  Чигирині,  заприсягнувсь  Хмельничен‐  кові  слуговати.  Чи  не зрадить  він  і  нас,  як  тепер  уже  зрадив  Хмельниченка,  заприсягнувши йому віру? 

— А  ти  що  на  се  повідаєш,  Іване  Степановичу?  —  спросил Самойлович Мазепу. 

— Я,—  сказал  Мазепа,—  своїм  малим  розумом  уважаю  так,  що нема  нічого  мудрішого,  як  того  хоружого  наставить  сотником  там,  де мешкатиме  Дорошенко.  Видко  уже,  що  то  за  голова,  коли  так хитромудро, невеликим коштом і нам корисно справив своє полєценя в Чигирині. А що пан Кочубей промовив, то з назбит чулої гордли‐ вості ку добру  сполному,  але  несправедливе.  Коли  ворог  приставить  ніж  др горла  да  стане  казати:  присягайся  мені,  а  то  я  тебе  заріжу,—  то прийдеться хоч кому згодиться з ним і штучне присягнути, а потім усе те на  добро  своїм  повернути,  то  буде  розумніш,  ніж  голову  положити  і дарма пропасти. Не гани, а шани варт сей козак за свій поступок. 

— І я так думаю,— сказал Самойлович.— Нехай сей хоружий буде сотником в Сосниці. Хто тепер там сотник? 

— Стецько Литовчик,— отвечал Кочубей. — Я  тому Литовчику  подарую маєтку  і  універсальний  лист  на неї 

дам. Неха'й  зостається поки  значним войско‐  вим  товарйшем!  А  сього сотником наставити. Іване, поклич його до мене, а ти, Василю, дай мені список  маєткам  до  роздавання  в  Черніговському  полку,—  говорил гетман. 

Мазепа  вышел.  Кочубей  нашел  и  подал  гетману  рукописный перечень имениям, определенным в раздачу. Гетман углубился в него. Между  тем  Мазепа  позвал  Моляв‐  ку,  и  тот,  ступая  на  цыпочках осторожно и почтительно за Мазепою,  вошел в отделение гетманской спальни.  Самойлович,  не  отрывая  глаз  от  списка  и  не  повертывая головы к вошедшему, стал говорить к нему таким тоном, как будто уже целый час с ним ведет беседу: 

— Відсіля поїдеш у Сосницю. Я тебе туди наставляю сотником. Там житиме Дорошенко. Приглядуй за ним. В обидва ока гляди. Коли 

що від його затіється недобре, а ти не доглянеш, то не утечеш жорстокого карання і конечного розорення. Але не дражни його ніяк. Доглядай за ним так, щоб він не знав і не помічав, що ти за їм назираєш. Ґречне, уштиве і поважливо з ним поводись. Часто одвідуй його, але так, щоб він ні разу тобі не сказав: «Чого ти мене турбуєш?» Ходи до його ніби для услуги йому, підмічуй, в чім йому потреба; і, не дожи‐даючись, поки він тебе попросить, сам для його все достарчай, а чого сам не здолаєш, про те зараз до мене давай звість. Щоб ти знав, коли хто до його в гості прибуде і коли він кого з своїх домових куди посилатиме. Усе щоб ти провідав і знав. І про все таке мені просто до власних рук моїх гетьманських пиши. Нікому про се не кажи, що ти за Дорошенком назираєш, тільки я да ти про себе щоб відали. їдь собі з Богом до своєї нової сотні.. З моєї канцелярії оцей пан (он указал на Кочубея) дасть тобі універсальний лист на сотництво за моїм власним підписом. 

Проговоривши все это,  гетман, до того времени все устремлявший глаза в лежащий перед ним список, в первый раз взглянул на того, кому говорил,  окинул  его  взором  своим  с  головы  до  ног  и  опять  стал рассматривать свои бумаги. 

Молявка  поклонился  низко  уже  более  не  глядевшему  на  него верховному  своему  начальнику  и  вышел  в  большой  радости.  Слова гетмана о том, чтоб он писал прямо к нему, приятно отдавались у него в ушах. Он понимал, что дозволение сотнику сноситься непосредственно с  гетманом,  помимо  полковничьего  уряда,  было  большое  к  нему внимание,  и  он  чувствовал,  что  высоко  поднимается  на  своем служебном поприще. 

Мы  не  станем  описывать,  как  Дорошенко,  забравши  толпу выборных из чигиринцев и скрывавшихся в Чиги‐ рине жителей других правобережных  городков,  в  сопровождении  Полуботка  и  его  казаков ездил в обоз под Вороновкою, сложил с себя гетманское достоинство, передал  гетману Самойловичу свой бунчук,  булаву,  знамена,  грамоты, полученные  прежде  от  турецкого  падишаха,  двенадцать  пушек,  как принес  в  присутствии  царского  боярина  Ромодановского  и  гетмана Самойловича  присягу  на  вечное  и  непоколебимое  подданство великому  государю,  как  потом,  возвратившись  в  Чигирин,  сдал Самойловичу  этот  город  со  всеми  боевыми  запасами  и  получил  от Самойловича, сообразно царской воле, приказание переехать с семьею на  житье  на  левый  берег  Днепра,  где  гетман  указал  ему местопребывание в Сос‐ нице. Все эти важные исторические события не относятся непосредственно к нашему рассказу. 

X 

Схватившие Ганну Кусивну, обезумевшую от внезапного похищения, притащили  ее  в  дом  воеводы,  где  был  устроен  чердак  в  качестве отдельной горницы; там стояла кровать с постелью, несколько скамей и стол. Туда встащили Ганну по крутой, узкой лестнице и заперли за нею дверь. Несколько времени не могла Ганна опомниться и придти в себя; 

ей  все  это  казалось  каким‐то  страшным  сновидением;  ей  хотелось скорее проснуться. 

В  горницу,  где  она  была  заперта,  вошел  наконец  Тимофей Васильевич Чоглоков. Осклабляясь и приосаниваясь,  сел он на скамью и говорил: 

— Здорово,  красавица,  хорошая  моя,  чудесная,  ненаглядная, несравненная! Здорово! 

Ганна,  не  придя  еще  в  себя,  стояла  перед  ним  растерянная  и смотрела бессмысленными глазами. 

— Увидал  я  впервые  тебя  в  жизни,—  продолжал  Чоглоков,—  и пришлась ты мне по сердцу вот как! 

При этом он рукою повел себя по  горлу.  Ганна продолжала стоять как вкопанная. 

— Лучше и краше тебя не видал на свити! — говорил Чоглоков.— Вот ей же Богу не видал краше тебя! 

Ганна продолжала стоять перед ним, выпучивши глаза. Воевода продолжал: — Ты  не  знаешь  девка,  кто  таков  я.  Так  знай:  я  тут  у  вас  самый 

первый человек. Знатнее и выше меня здесь из ваших никого нет. Ваш полковник подошвы моего сапога не стоит, сам ваш гетман мне не под стать.  Вот  кто  я  такой!  Я  от  самого  царя‐батюшки  великого‐государя сюда прислан: я царское око, я царское ухо. Сам великий государь меня знает и жалует. А  ты,  дурочка хох‐ лушечка,  знаешь ли,  что  такое наш царь, великий государь? Он все едино, что Бог, на небе, так он, царь, на земле со всеми властен сделать, что захочет! А я его ближний человек, воевода над вами! Так я для вашей братии все равно, что царь сам. Вот и смекни, девка! 

Ганна  Кусивна  начинала  понемногу  приходить  в  себя,  но  еще  не вполне понимала свое положение и не в силах была давать ни ответов, ни вопросов. 

— Теперь  слыхала,—  продолжал  свою  речь  воевода,  немного помолчавши,—что  я  за  человек  такой?  Вот  какому  человеку полюбилась ты, девка, пуще всех. Такого уж твое счастье, девка. Я хочу, чтоб ты стала моею Душенькою, моею лапушкою! 

— Я чужая жона! — пробормотала Ганна. — Какая такая чужая жена? — сказал, захохотавши, воевода.— Что 

ты, девка, шутки строишь? Нешто жены чужие, замужние бабы ходят с открытою головою, в лентах с косами, как ты? 

— Я повінчаная! — произнесла Ганна. — Когда? — произнес воевода. — Сьогодня,— отвечала Ганна. — Сегодня?  —  говорил  воевода,  продолжая  хохотать.—  Что  ты 

меня дурачишь? Сегодня? Разве я турок или католик, что не знаю своей веры?  Какое  сегодня время?  Теперь пост Петров.  В  такие дни венчать не положено. 

— Я  не  знаю,—  произнесла  Ганна.—  Владика  розрі‐  шив.  Нас вінчали, я повінчаная! 

— Неправда  твоя,  девка!  —  сказал  Чоглоков.—  Того  быть  не может.  У  вас  все  одна  вера,  как  у  нас.  А  коли  у  вас  такие  дураки владыки,  что  в  посты  венчать  позволяют,  так  твое  венчанье  не  в 

венчанье,  потому  что  противно  закону  святому.  Ну,  коли  говоришь, венчалась,  так  где  же  твой  муж  и  зачем  же  ты,  повенчавшись  с  ним, ходишь по‐девочьи, с открытыми волосами? 

— Мужа  мого  угнали  з  козаками  в  поход,—  сказала  Ганна, мало‐помалу  приходя  в  себя,—  а  я  буду  ходить  по‐дівоцьки,  поки вернеться з походу; тоді весілля справлять і мене покриють. 

— Как  это  веселье? —  спрашивал  воєвода,  не  вполне  понимая чуждый ему  способ  выражения.—  По‐вашему,  значит,  в  церкви  венец не всему делу конец! Нужно еще какое‐то веселье отправлять! Значит, венчанье  свое  ты  сама  за  большое  дело  не  почитаешь,  коли  еще надобно тебе какого‐то веселья? Стало быть, на мое выходит, что твое венчанье — не в венчанье. И выходит, девка, что ты затеваешь, будто венчалась.  Стало  быть,  он  тебе  не  муж,  а  только  еще  жених.  А  для такого важного человека, как я, можно всякого вашего жениха побоку. 

— Ні,  він  мені  не  жених,  а  муж  став,  як  я  повінчалась!  Я  чужая жона!—говорила Ганна. 

— Не муж он  тебе,  красавица моя,  поверь моему  слову.  Я  закон лучше тебя знаю. Можно тебе его послать к херам для такого большого человека, как я,— произнес Чоглоков. 

— Ні на кого я не проміняю свого мужа! — сказала решительным голосом Ганна.— Не піду я на гріх нізащо на світі. Я Бога боюсь. Ти, хто тебе зна, що за чоловік: говориш, буцім присланий від самого царя. Як же  ти, царський чоловік,  таке діло  твориш:  чужу жінку зманюєш?  Хіба цар тебе до нас на худе послав? Коли ти від царя посланий, так ти нас на добре наставляй, а не на погане! 

— Я  на  доброе  дело  тебя  и  наставляю.  За  кого  такого  ты  замуж выходишь? — спрашивал воевода. 

— За  того,  кого  полюбила  і  за  кого  отець  і  мати  оддають!  — отвечала Ганна. 

— Слушай,  девка! —  говорил  воевода.—Я  очень  богат,  денег  у меня много‐много, и вотчины есть: озолочу! 

— Не  треба  мені  твоїх  деньог  і  вотчин!  Шукай  собі  з  своїми деньгами й вотчинами іншу, а мене пусти до батенька і до матінки! — проговорила Ганна и зарыдала. 

— Не  упрямься,  душенька.  Слышишь,  не  упрямься!  —  сказал воевода и, вставши, хотел обнять ее. 

— Геть! —  крикнула Ганна не своим  голосом.—Ліпше убий мене на сім місці, а я на гріх з тобою не піду! Я чесного роду дитина, дівкою ходивши,  дівоцтва  свого  не  втеряла  і,  ставши  замужем,  своєї  доброї слави не по‐ каляю!.. Геть! Нехай тобі лихо! 

— Что ты говоришь о доброй славе да о грехе! — сказал воевода, более  и  более  воспламеняясь  страстью.—  Какая  тут  недобрая  слава? Какой  тут  грех?  Ты  мне  так  по  сердцу  пришлась,  что'  я  тебя  за  себя замуж хочу взять! 

— Неправда! Замуж ти мене не візьмеш, а тільки.дуриш, хочеш, як би улестить мене. Як таки тобі, такому значному царському чоловікові, да просту дівку за себе взяти, да ще не з свого московського роду? А хоч би ти і вправді се говорив, так сьому статись не можна, бо я вже казала тобі: я чужа жона вінчана, і замуж іншому не можна мене вже брати! 

— А я говорю тебе, что твое венчанье не в венчанье. Не по закону венчать  тебя  разрешил  владыка.  Над  вашим  владыкою  есть  другой владыка постарше, патриарх. Он твоего венчанья не вменит в венчанье и разрешит тебе выйти за меня замуж! 

— Я,—  говорила с более смелым и решительным видом Ганна,— вже  тобі  сказала,  що  я  чужа  жона,  мене  повінчали.  Да  хоч  би  і  ваш патріарха,  як  ти кажеш, роз‐ рішив,  то я би за тебе не пішла. Люблю я свого Яцька і ні на кого в світі його не проміняю. 

— А меня,  стало  быть,  не  любишь! —  сказал  воєвода  с  зверской яростью. 

Ганна молчала, переминаясь. Воевода еще раз спросил: — А меня, стало быть, не любишь? Не хорош я для тебя? — Не люблю! — сказала смело Ганна.— Як я любитиму такого, що 

його вперше бачу? — Я  сказал  тебе,  кто  я  такой,—  промолвил  воєвода.—  Коли  не 

веришь, спроси у кого хочешь: все тебе скажут, что я царский воєвода, в Чернигов прислан! 

— Да будь ти не те що воєвода, будь ти самий найперший, як там у вас  зоветься,  князь,  чи що,  хоч самого царя син,—  я  за  тебе не піду,  а гріха творить не стану ні з ким! 

— Так‐таки не пойдёшь за меня? — спрашивал воєвода, которого черты лица принимали все более и более зверское выражение. 

— Так‐таки не піду! — отвечала Ганна. — И не любишь меня? — спрашивал дико воевода. Ганна остановилась ответом. Воевода повторил вопрос. — А сам знаєш! — отвечала она; потом, разразившись рыданием, 

бросилась  к  ногам  его  и  говорила:—  Відпусти  мене,  боярине,  Христа ради відпусти до батенька і до матінки! 

— Ну нет, девка! — сказал воевода.— Не на то я тебя сюда велел привести,  чтоб,  ничего  с  тобой  не  сделавши,  да  отпустить.  У  нас говорят:  кто  бабе  спустит,  тот  баба  сам.  Хоть  плачь,  хоть  кричи  — ничего  не  пособишь.  Тут,  окромя  меня,  никто  тебя  не  услышит.  Ты теперь в моих руках и от меня не вырвешься. Коли не хочешь добром, ласкою, так будет по‐моему силою! 

— Боярину!  —  вопила  Ганна.—  Відпусти  мене!  Батечку! Голубчику! Пожалій мене, сироту бідну! Я нікому не скажу, що зо мною діялось,  ні  батькові,  ні  матері,  нікому!  Відпусти!  Бог  тобі  за  те нагородить усяким добром. Голубчику! Пошануй! Відпусти! 

— Нет,  девка‐красавица!  Не  отпущу!  —  говорил  воевода.— Больно ты мне приглянулась, к сердцу мне пришлась! 

— Пане  воєводо! —  промолвила  Ганна,  поднявшись  и  ставши  с выражением  собственного  достоинства.—  У  мене  єсть  чоловік.  Він узнає  і  заступиться  за  мене.  Він  до  самого  царя  дійде  і  суд  на  тебе знайде! 

— Ого, девка! — сказал воєвода со злобною усмешкою.— Ты еще пугать меня своим казаком! Он до царя самого дойдет! Э! Далеко ему до  великого  государя,  как  кулику  до  Петрова  дня!  Что  твой  казак? Наплевать на него! Что он мне сделает? Я царев воевода. Мне больше поверят,  чем  какому‐нибудь  хохлачу‐казачишке.  Не  боюсь  я  его, 

дурака.  Что  хочу,  то  вот  с  тобой  и  учиню.  Полюбилась  ты  мне  зело, девка! —Он охватил ее поперек стана. 

— Я  розіб'ю  вікно,  кинусь,  уб'юсь!  На  тобі  гріх  буде! —  кричала Ганна. 

— Окно узко! Не пролезешь! — сказал воєвода... Ганна барахталась. Напрасно!.. 

Утром другого дня сидел воевода в своем доме. Перед ним стоял холоп  его  Васька,  один  из  ухвативших  в  тайнике  Ганну,  парень  лет двадцати  с  лишком,  с  нахальными  глазами,  постоянно  державший голову  то  на  правую,  то  на  левую  сторону,  часто  потряхивая  русыми кудрями Воевода говорил: 

— Васька, хочешь жениться? — Коли твоя боярская воля будет,— отвечал Васька. — У  тебя  зазнобушки  нет? —спросил  воевода.—  Правду  отвечай 

мне. — Нету, боярин! — ухмыляясь, ответил Васька. — Найти невесту тебе? Хочешь, найду, красавицу... ух! — говорил 

воевода. Васька только поклонился. — Вон ту девку, что вы с Макаркою подхватили. Хочешь? — сказал 

воевода. — Помилуй,  государь,—  сказал  Васька.—  Моему  ли  холопскому 

рылу такие калачи есть! Она просто краля писаная! — Так  вот  на  этой  крале  я  хочу  женить  тебя,—  продолжал 

воевода.— Хочешь али нет? — Ведь она повенчанная, боярин,— сказал Васька. — Это  не  в  строку,—  перебил  воевода.—  Развенчаем.  В  пост  их 

венчали; такое венчанье не крепко! — Венчать в другой раз, пожалуй, не станут! — заметил Васька. — Вы  повезете  ее  в мою подмосковную  вотчину,—  там  вас  отец 

Харитоний обвенчает. Он все так сделает, как я захочу. А я напишу ему с вами;  вот  он  вас  и  обвенчает.  Только  вот  с  чем,  Вася,—  как  меня  из Чернигова выведут,  тогда я тебя с женою в Москву вызову:  ты будешь пускать жену свою ко мне на постелю? 

— Не то что пускать, сам ее к тебе приведу,— отвечал Васька.— За большое счастье поставлю себе. 

— А я тебя, Васька, за то озолочу,— говорил Чоглоков.— Первый у меня человек станешь. Коли захочешь — и приказчиком тебя над всею вотчиною  сделаю.  И  платье  с моего  плеча  носить  будешь,  и  есть‐пить будешь то, ЧТО Я ем‐пьюі 

— Как,  твоя  милость,  захочешь,  так  и  будет! —  отвечал  Васька, кланяясь.—Мы все рабы твои и покорны тебе во всем должны быть. Ты нам пуще отца родного, кормилец наш, милостивец! 

Чоглоков говорил: — Запряжете тройку в кибитку, посадите в нее хохлушку, закроете 

кожами и рогожами и повезете из города тайно в полночь. Держите ее крепко, чтоб не выскочила ,и не кричала, пока уж далеченько от города уедете.  Ничего  с  ней не  говорите  о  том,  что  с  нею  станется  и  куда  ее везете.  А  привезете  в  нашу  вотчину —  тотчас  отцу  Ха‐  ритонию  мое 

письмо  подадите:  он  вас  обвенчает.  Будешь  с женою жить  у меня  во дворе  в  особой  избе,  а  я  напишу  приказчику,  чтоб  выдавал  вам помесячно корм во вся* ком довольстве. 

В полночь выехала из черниговского замка воеводская кибитка, вся закрытая  кожами  и  рогожами.  Внутри  ее  сидела  связанная  толстыми веревками по ногам Ганна Кусивна, а по бокам ее — Васька и Макарка. Она силилась было вырваться, но Васька держал ее крепко, ухвативши за стан, а Макарка затыкал ей платком рот, как только она показывала намерение  крикнуть.  Правили  ло‐  шальми  двое  сидевших  напереди стрельцов.  Переехали  на  пароме  Десну.  Проехали  еще  верст  пять. Васька тогда открыл кожу кибитки. 

—■  Не  бойся,  девка,  не  мечись,  не  рвись!  —  говорил  он.—  Не улизнешь. Будешь сидеть и молчать — оставлю кибитку не закрытою и держать тебя не буду, а станешь шалить — опять закрою и сдавлю тебя так, что будет больно. 

Проехали  еще  верст  двадцать.  Ганна  молчала.  Тогда  Васька  и Макарка  сняли  с  ее  ног  веревки,  но  обвязали  ей  стан  и  попеременно доржали в своих руках конец веревки, так что не выпускали ее из своих рук  ни  на  шаг  даже  и  тогда,  когда  вставали  из  кибитки.  Но  в  самой Ганне  произошла  тогда  такая  перемена,  какой  она  бы  сама  не предвидела  за  собою.  Она  внутренне  рассудила  таю  «Горе  меня постигло  великое,  такое,  что  уж  хуже  и  тяжелее  быть  не  может. Надобно  терпеть.  Богу,  видно,  так  угодно.  Коли  Бог  сжалится  надо мною,  то  пошлет  по мою  душу  и  приберет меня  с  сего  света  либо  из этой тяжкой горькой беды меня вызволит, а не угодно то будет Богу, а воля его святая станется такова, чтоб я на этом свете долго мучилась,— буду  мучиться  и  терпеть.  Все,  что  со  мною  станут  делать,  пусть  их делают,  пусть  поругаются,  издеваются  надо  мною,  как  хотят:  все  это, значит, Богу, так угодно!» И с этой твердой думой впала она в какое‐ то деревянное  отупение,  не  покушалась  уходить,  во  всем  повиновалась своим  тиранам;  дадут  ей  обед  и  скажут:  ешь  и  пей,—  она  ест  и  пьет; скажут:  ложись  и  спи,—  и  она  ложится  и  даже  засыпает,  потому  что горе ее при‐ томливает. 

Так  везли  ее  через  города  и  села;  когда  с  ней  говорили,  она отвечала,  но  односложными  словами,  и  наиболее  обычный  ответ  ее был: не  знаю.  Так довезли ее в вотчину Чоглокова,  в  село Прогной на реке Протве. 

Холопи, привезшие Ганну, въехали на боярский двор, вывели ее из кибитки  и  засадили  в.  чердачном  особом  покое.  Ганна,  очутившись одна,  с  час  поплакала,  а  потом  от  утомления  заснула.  Она  уже  не заботилась,  что  с  нею  станется.  Ее держали под  замком и,  принося  ей пить и есть,  уходили не иначе,  как запирая двери за собой замком, но это, собственно, было уже лишним: пленница не побежала бы, если б ее оставили и  с отворенною дверью;  она бы не отважилась на побег  уже потому,  что  не  знала,  куда  ее  завезли  и  далеко  ли  очутилась  она  от родного Чернигова. 

Между  тем  Васька  и  Макарка  пошли  с  письмом  Чог‐  локоза  к священнику,  отцу  Харитонию.  Этот  священник  был  из  холопей Чоглокова.  Господин  отдал  его  обучаться  грамоте,  а  потом,  давши взятку в Патриаршем приказе, исходатайствовал посвящение его в попы в свою вотчину. Ставши отцом Харитонием, бывший мужик‐сиволап, он 

не без запинки умел читать богослужебные книги, а в исполнении всех своих  обязанностей,  вместо  всякой  кормчей,  служила  ему  воля вотчинника прихода,  в  который его поставили. Что  господин прикажет — он все исполнит без рассуждения, считая, что не он, а господин будет в ответе, если что им приказанное — несправедливо. При таком взгляде на свои пастырские обязанности и при своем круглейшем невежестве в религии  почтенный  отец  Харитоний  ничего  не  мог  произнесть,  кроме полной  готовности  сделать  все  так,  как  в  письме  к  нему  приказывал теперь  господин.  И  вот  в  одно  из  ближайших  воскресений  холопи, привезшие  Ганну,  вошли  к  ней  и  велели  идти  за  собою.  Она повиновалась,  не  спрашивая,  куда  и  зачем  идти  ей.  Ее  привели  в церковь,  где окончилась обедня. Кроме Васьки и Макарки,  стояло  там еще неизвестных Ганне трое холопей. Пономарь в мужицком зипуне и в лаптях зажег пред местными образами свечи и дал по зажженной свече Ваське и  Ганне. Отец Харитоний вышел в облачении,  отворил царские врата  и,  подойдя  к  аналою,  стоявшему  посреди  церкви,  начал последование бракосочетания.  Исполняя  буквально  то,  что  перед ним написано было в книге,  лежавшей на аналое,  он обратился к Ваське и Ганне  и  спросил  того  и  другую:  не  принужденное  ли  желание  имеют они  вступить  в  супружеский  союз?  Тут  только  поняла  Ганна,  что  с  ней выделывают, и благим матом закричала: «Не хочу! Нельзя! Я повінчана з  другим!»  Но  священник  не  обратил  на  это  внимания,  как  будто  не слыхал ее слов, и продолжал богослужение. Ганна не хотела ни за что надевать  поданного  ей  кольца,  но  холопи  надели  ей  на  палец  это кольцо  насильно,  а  Васька  шепнул  ей,  что  она  будет  жестоко  побита, если  станет  упрямиться,  и  все‐таки  ее  повенчают.  Ганна  оставила  на пальце  надетое  ей  насильственно  кольцо.  Когда  новобрачных  повели вокруг аналоя, Ганна горько плакала, порывалась кричать и бежать, но шедший рядом с нею Васька сказал ей: «Молчи! А не то мы с тебя кожу сдерем!» — и Ганна ограничилась горьким рыданием. После окончания венчания  священник,  все‐таки  исполняя  буквально  то,  что  видел написанным в требнике, приказывал новобрачным поцеловаться. Ганна с  омерзением  отворотилась,  но  Макарка,  бывший  у  нее  шафером, поворотил  ее  голову  обратно  и  натолкнул  прямо  на  голову  Васьки. Ганну увели из церкви; она продолжала рыдать и всхлипывать, а новый супруг  грозил  ей  снятием  со  спины  шкуры,  печением  огня,  выкалы‐ванием  глаз.  Окружившие  их  холопы  и  холопки  нимало  не  были поражены  видом  рыдающей  новобрачной,  так  как  рыдания  невесты были  обычны  в  русском  семейном  быту  и  даже,  по  народному воззрению,  составляли  необходимую  сущность  брачного  обряда.  Все понимали,  что невесту отдали  замуж насильно,  по воле  господина,  но это было совершенно в порядке вещей и никого не возмущало. 

Привели  Ганну  во  двор.  Стала  она  теперь  женою  нового незнакомого  мужа,  жила  с  ним  в  особой  избе,  небольшой, составлявшей  пристенок  к  большой  дворовой  избе,  куда  собиралась дворня  на  работу.  Ей  задавали  разные  работы  на  дворе:  колоть  и носить  дрова  в  избу,  топить  печь;  зимою  вечерами  заставляли  прясть вместе с другими дворовыми бабами: ничего она не перечила. Бывали случаи,  дворовые  быба  поднимали  ее  на  смех  за  ее  малороссийский говор в ответах, которые она им давала,  за ее постоянно унылый вид; 

она  не  серчала,  не  отгрызалась,  а  только  молча  рыдала;  слезы  и рыдания  возбуждали  издевки  холопок.  Ее  одели  в  великорусскую одежду и говорили, что теперь она красивее, что эдак лучше, чем в ее прежнем хохлацком убранстве,  в каком она приехала,—  тецерь‐де, по крайней  мере,  она  похожа  на  православную.  Она  все  сносила  и молчала.  Внутри  ее,  однако,  принужденное  спокойствие  подчас возмущалось  ужасными  душевными  бурями.  Не  раз  приходило  ей  в голову покончить с собою: разбить себе голову о печь избы; улучивши время, когда за ней меньше будут глядеть, выбежать поискать воды и утопиться.  Но  тут  соз‐>  навала  она,  что  то  будет  тяжелый  грех  перед Богом,  вспоминала  она,  как  ей  твердили  с  детства,  что  не  бывает  от Бога  на  том  свете  прощения  тому,  кто  наложит  на  себя  руки,  и  будет грешная  душа  скитаться,  мучиться  и  не  знать  покоя;  надобно  терпеть всякую беду,  как  бы  человеку  ни  было дурно,  а  все‐таки милосердый Бог  ког‐  да‐нибудь  пошлет  конец  его житию  и  потом  наградит  его  на небесах.  Иногда  овладевала  ею  злоба,  являлось  желание:  как  бы извести  этого  ненавистного  Ваську,  этого  насильно  навязанного  ей мужа, или же зажечь под ветер ночью избу и всю усадьбу,— авось все сгорят, проклятые, и потом пусть с нею что хотят делают — хоть огнем жгут,  хоть  с  живой  шкуру  дерут,  а  она  уж  за  себя  отдала!  Ей  до крайности  невыносима  была  вся  обстановка  круга,  в  который  ее бросили;  ей,  природной  свободной  казачке,  и  неведом  и  немыслим казался  холопский  строй жизни,  куда  всосаться  ее  неволили;  слыхала она  прежде  на  родине  жалобные  песни  о  таторской  неволе,  слыхала раздирающие  сердце  рассказы,  как  татары  хватали  в  полях  и  рощах неосторожно ходивших за ягодами дивчат и уводили в свою сторону и как  бедные  страдали  у  них  в  неволе;  но  то  ведь  с  крещеными  так делают враги‐нехристи; а около ней люди как будто сами крещеные: и церкви у них есть, и образа в избах, а поступают с нею так, как бы хуже и бусурмане не поступили,  если бы уловили.  Что же их жалеть? Пусть бы  все  сгорели!  Но  тут  останавливал  ее  внутренний  голос:  «И  так думать  —  великий  грех  перед  Богом,  Господь  не  велит  делать  зла врагам!»  Ганна заливалась  горькими слезами и просила Бога простить ей  невольно  пришедшее желание  зла  своим мучителям.  Так  глубокая детская  вера  хранила  ее  от  покушений  на  самоубийство  и  от  искания способов  отмщения  за  себя.  Дни  шли  за  днями.  Ганна  все  более  и более  свыкалась  с  тем  бесчувственным  спокойствием,  когда  все терпится, не ищутся уже средства спасения, привыкает‐ ся даже к тому, к чему никогда, как прежде казалось, привыкнуть невозможно. 

Васька,  однако,  не  надоедал  Ганне  предъявлением  своей супружеской власти над нею. Ганна была ему покорна, как овца,но сама не  в  силах  была  скрыть  от  не*  го  отвращения  к  его  особе.  Поэтому  и Васька почувство^ вал, что его что‐то отталкивает от женщины, которая и против своей и против его воли называется его женою. Подвернулась Ваське  из  той же  чоглоковской  дворни молодая  смазливая  вдовушка, сама  стала  лебезить  около  него,  и  Васька  скоро  с  нею  сошелся.  «Ты думаешь,—  говорил он  своей лапушке,— мне большая приятность во‐зиться  с  этой  хохлачкой!  Провались  она  от  меня  сквозь  землю!  Наше дело холопское: что велит государь, то мы и делаем! Вот приглянулась ему  хохлачка:  «Женись,—  говорит,—  Васька,  а  ко  мне  будет  она 

ходить». Это, видишь, мне жениться для прикрытия греха его! «Озоло‐чу»,— говорит. Ну, озолотит ли, нет ли, а деться негде, надо слушаться: по крайности хоть шкуры со спины не спустит! Вот и стереги этого черта — не было печали, да черти накачали! Эх‐ма! Иногда, как расхнычется, так  вот  взял  бы  кулаком дал  ей  по  голове да  тут  бы  и  приплюснул.  А иногда  так  самому,  глядя  на  нее,  жалко  станет,  словно  тебе  кто  в сердце колом ткнет. Ну, и махнешь рукой!» 

XI  

По окончании похода к Чигирину Самойлович распустил все полки по домам на зимний отдых, но Черниговский полк назначил в гарнизон в Чигирин. Борковский уехал в Чернигов сделать новый выбор между казаками, чтобы оставшихся до сего времени в домах своих отправить на смену бывших на службе и послать их в Чигирин с обозным полка своего, давши ему звание наказного полковника. 

Дома  Борковский  узнал  от  жены  своей,  что  пропала  без  вести  та навеста, которая с разрешения владыки была обвенчана в самый день выступления  полка  в  поход.  В  народных  толках  об  этом  событии, доходивших  до  полковницы,  уже  бросалось  подозрение  на  воеводу, который  и  другими  своими  поступками  успел  возбудить  против  себя неудовольствие  и  омерзение.  Полковница  сообщила  мужу,  что  без него воевода приглашал к себе в дом зажиточных черниговских мещан и вымогал от них себе в почесть деньги: с кого — сто рублей, с кого — двести и поболее, грозил в противном случае расставить у них в домах своих стрельцов, и мещане, чтоб избавиться от таких немилых гостей, давали  воеводе  требуемые  сумы.  Подначальные  ему  стрельцы  и рейстары, ходя по базару, насильно брали у перекупок разное съестное и  не  платили,  отговариваясь,  что  они‐де  царские  служилые  люди, хохлы  обязаны  их  кормить  и  всячески  им  угождать;  у  них  хотели отобрать отнятое, а товарищи их стали заступаться за отнявших и били малороссиян. Подавалась по этому поводу жалоба в магистрат, члены магистрата  при«  ходили  сами  к  воеводе  просить  управы,  а  он  с бесчестием прогнал их. Сам воевода ездил по лавкам, набирал товары, обещая уплатить после, а когда хозяева явились к нему за уплатою, он с  насмешкою  говорил  им,  что  заплатит  на  втором  Христовом пришествии.  Большой  он  охотник  был  до  женского  естества,  и  его воеводские  люди  водят  к  нему  женок  и  девок  из  мещанских  и поспольских  дворов,  —  стали  забираться  уже  и  в  дворы  казацкие, начали  сманивать  казацких  жен  и  дочерей,  напугивая  их,  что  уведут силою, если не согласятся идти по доброй воле; мужья и отцы, слыша то, жаловались обозному,  бывшему в  звании наказного полковника в отсутствие  Борковского.  Обозный  пошел  объясниться  с  самим  воево‐дою, но воевода затопал, закричал, что все это вздор, что обозный это сам  затеял  на  его  людей  и  на  него,  воеводу,  и  прогнал  обозного  с бесчестием.  Такие  новости  передала  полковница  своему  мужу. Борковский  позвал  обозного,  тот  подтвердил  все,  что  говорила полковница,  и  прибавил,  что  воевода  сказал  ему  так:  «Твое  дело унимать глупцов от таких безлепичных речей, а не приходить с ними ко 

мне;  вот  я  на  тебя  челобитную  подам  великому  государю  в  своем бесчестии». 

Борковский  поехал  к  Чоглокову  присмотреться  к  нему  и прислушаться к тому, что будет он говорить. 

Чоглоков,  как  только из окна увидал въезжавшего к нему в колясе полковника,  тотчас  выбежал  на  крыльцо,  кланялся,  касаясь  пальцами до  земли,  улыбался,  произносил  радостные  восклицания,  обнимал, целовал полковника, как старого друга, просил в свой дом и, пустивши его  вперед,  сам  шел  за  ним  и  говорил:  «Вот  когда  для  меня  настал истинно  светлый  день,  когда  я  увидал  дорогого  гостя,  почтенного Василия Кашперо‐ вича!» 

Усадивши  Борковского  на  почетном  месте,  Чоглоков  забегал, приказывал  подавать  вина  и  разных  угощений  и,  обратившись  к полковнику, сказал: 

— Одинокий  я  человек,  без  хозяйки.  Вам,  женатым  людям,  ино дело:  есть  кому  все  приготовить  и  угостить  дорогого  гостя.  А  вот  я —один!  Так  оно,  может  быть,  и  не  так  выходит  учтиво.  Не  взыщи, приятель мой! 

— За хозяйкою дело не станет,— произнес Борковский,— лишь бы только господину воеводе приглянулась какая боярышня. 

— Оно  так,  да  видишь,  приятель  мой,—сказал  Чоглоков,—  я помышляю о  том,  как душу  спасти после  своей  смерти,  больше,  чем о том, чтобы в сей привременной жизни было, хорошо. Что наша здешняя жизнь? Дней наших лет семьдесят, аще же в силах — осмьдесят; что это перед вечным житием в царствии божии,  где и  ты‐  сяща лет  яко день един!  А  какой путь  ведет  туда,  во царствие божие!  Узкий и  тернистый путь,  широкий  же  и  гладкий  путь  ведет  в  погибель.  У  меня,  Василий Кашпе‐ рович, книжечка есть. Отменная книжечка. Вот, посмот‐» ри‐ко, приятель.—  Он  достал  из  угла  под  образами  рукописную  книжечку  с миниатюрами,  указал  ему  на  рисунок  и  продолжал:  —  Вот  узкий  и широкий путь. В чем тот и другой показываются? Вот узкий и тернистый путь,  по  каким  утесам,  скалам  и  пропастям  земным  он  тянется  узкою тропою,  а  тропа  та  вся  обросла  колючками,  а  по  том  пути  идут  все хромые,  слепые,  нищие  да  схимники‐  отшельники,  что  в  скорбях  и слезах о гресех своих и людских житие свое проводят. А куда этот путь приводит?  Смотри:  вон  церковь,  а  на  церковной  паперти  в архиерейском облачении  сам  Господь  стоит,  а  около него  апостолы,  и благословляет идущих к нему Господь, значит, как сказано в Евангелии: приидите благословении! А вон другой, широкий путь. Смотри, все сады да  цветы  прекрасные,  благоухающие,  и  дорога  какая  гладкая,  и  по дороге все столы стоят, а за столами все бражники и пьяницы сидят, а перед  ними  человек  с  балалайкою  в  руках,  заломивши  набекрень шапку,  трепала  отплясывает.  А  вон  дале  —  баня,  а  в  ней  парятся мужчина  с  женщиною —  значит,  прелюбодеяние;  а  дале,  вон  смотри, муж  с  женою  и  семьею  обедает,  люди  богатые,  в  одеждах испещренных,  в мехах дорогих,  а на  столах  у них кубки и достаканы и братины  все  серебряные,  а  через  двери  к  ним  нищий  старец  руку протягивает,  а  они  на  него  не  смотрят.  Видишь,  все  эти  по  широкому пути идут, и те, что в законном супружестве пребывают в довольствии и 

счастья,  мало  к  бедной  братии  милостивы,  оттого  что  сами  горя  не знают, и они на широком пути вместе с пьяницами и любодейцами! А смотри,  куда  этот  широкий  путь  приводит  их.  К  мостику,  а  мостик тоненек,  словно  жердочка,  а  "под  мостом  бездна,  в  ней  же  гады многочисленные,  драконы,  змеи,  крокодилы,  скорпии...  Вон  один грешник  упал  с  того  мостика  да  прямо  в  пасть  крокодилу!  Вот  он, широкий‐то  путь!  А  мы,  грешные,  бесчувственные,  живучи  в  сем суетном  мире,  не  помышляем  о  том,  что  может  нас  ожидать  на  том свете! О Господи Боже! Господи Боже! Аще бы мы чаще имели в памяти последний час наш смертный, меньше бы, чай, грешили в нашем житии. Так вот, почтеннейший и возлюб‐ леннейший приятель мой, иногда бы мне и хотелось жениться, да боюсь, чтоб не стать на приятный путь жиз‐ненный,  а  одинокое  житие  хотя  неприятно  и  терпишь,  зато  помнишь, что в терпении наше спасение, и тем утешаешься. 

Борковский на это сказал: — Тимофей Васильевич! Брачное житие благословенно Богом и не 

может  повести  в  ад,  хйба  человек  станет  неправдою жить;  так  то  уже будет ему кара за другие грехи, а не за брачное житие, еже нисколько несть греховно. 

Воевода  повел  глаза  в  другую  сторону,  приподнял  вверх  голову  и вздохнул. 

Борковский начал речь о другом. — Без нас,— сказал он,— тут проізошло дивне діло. В той день, як 

ми  виступали  в  поход,  вінчали  у  св[ятого]  Спаса  нашого  козака Молявку‐Многопіняжного,  і  ми  із  твоєю  молостію  вкупі  у  церкві  тоді були. У той же вечір, як ми вийшли, ухоплено молоду в потайнику, що до Стрижня з города пороблений, там знайшли її відра і коромисло, а її самої  не  знайшли,  і  досі  нема.  Кажуть,  би  твоя  милость  посилав одшуковать її, чи где не обрі‐ теся слід погибшої? 

— Правда,— сказал Чоглоков,— ко мне приходил отец ее, и по его прошению  посылал  я  стрельцов  разыскивать.  Нигде  не  найдено  ее.  А вот потом получил я такое известие от своего приказчика, что мой холоп Васька  Оглобля,  отпросившийся  у  меня  из  Чернигова  в  мою  вотчину, привез туда малороссийскую девку и хочет на ней жениться. Я написал, что  позволяю,  и  спросил,  кто  такая  эта  девка?  Вчера  прислали  мне известие, из него же я узнал, что это та самая девка, что здесь искали. Они  уже  повенчались,  по  их  обоюдному  желанию  и  по  моему  доз‐волению. Анна Кусовна называется эта девка, не так ли? 

— Вона!  —  сказал  огорошенный  полковник.—Да  як  же  їх  там повінчали, коли вона вже повінчана з другим тут, в Чернігові? 

— Этого  я  не  знаю,—  отвечал  воєвода.—  Только  я  такую  бумагу получил и выпис об их венчании от священника. Но и то правду надобно сказать: такой брак, что здесь был, не по закону совершился — в Петров пост! 

— Архієпископ розрішив,— сказал Борковский. — Не смеет архиепископ того разрешать,— сказал воевода.— Как 

пойдет  из‐за  этого,  Боже  сохрани,  дело  и  дознается  святейший патриарх  со  всем  священным  собором,  не  похвалят  за  то  вашего архиепископа.  Знаешь  ли,  Никон‐патриарх  не  в  версту  архиепископу 

Лазарю,  а  и  с  того  сан  сняли  вселенские  патриархи.  Как  бы  с  вашим архиепископом того же не случилось! 

— У нас,— говорил Борковский,— від прадідів так ведеться, що в поста забороняється вступленіе у мал‐ женське сожитіє, а не вінчання, і владика може розріши‐ ти обрядок хоч і в піст, аби тільки в малженське життя не вступали до кінця посту. 

— Много  вы  прожили  под  лядским  владычеством,  и  много латинского  блудословия  к  вам  перешло,—  сказал  Чоглоков.—  Теперь же, как вы поступили под державу царей православных, надобно такие плевелы из  церкви божией исторгать.  Ваш  архиепископ Лазарь добре то знает. Зачем же так поступает? 

— Ето  уже  діло  не  наше,  а  духовное,—  возразил  полковник.— Может бить, архієпископу Лазарю не годилось того тепер розрішати, но когда  оная  жона  здесь  з  одним  уже  повінчана,  не  годилось  її перевінчувать з другим. 

— Охота  вашему  казаку  жалеть  о  такой  бабенке!  —  сказал воевода.—  Привязалась  к  другому —  туда  ей  и  дорога!  Она,  видно, понимает,  что  брак  их  не  крепок,  когда  решилась  бежать  с  чужим человеком  и  обвенчаться  с  ним.  Твоему  казаку  бы  только  еще благодарить Бога, что отвязалась от него сама такая жена. 

— Тут,—  сказал Борковский,—  єсть щось таке, що тикається твоєї милості. Як тільки твоя милость приїхав до нас у Чернігов, зараз посилав єси стрільця Якушку за бабою Білобочихою, відомою всім зводницею,  і прохав,  аби  вона  твоєї  милості  добула  на  ніч  Ганну  Кусівну,  про  яку казано  твоєй  милості,  що  то  найкрасовитіша  з  дівчат  черніговських. Білобочих  то  сама  нам  повідала,  і  свідки  на  то  єсть:  нашого  полку старшини — обозний і писар. А скоро після того Ганна Кусівна пропала. З того немалий якоби суспект виникає на поступки твоєї милості. 

— Не говорить было тебе таких пустотных затейных речей передо мною, и не мне их слушать,— сказал порывисто‐гневно воевода.— Тебе глупая баба намолола, а ты по дурости своей хохлацкой смеешь мне то в глаза повторять! Белобочиха твоя лаяла что собака, а ты разносишь ее лай  по  ветру  да  еще  дерзаешь  говорить,  забывая,  что  я  старше  и честнее  тебя  в десять  раз!  Я  царский  воевода,  а  вы  все  казаки,—  что, как не мужики и не мужичьи сыны! 

— Вибачай,  пане  воевода,—сказал  Борковский,—  тільки  про  те, що повідала Білобочиха при свідках, пошлеться в Приказ да, може, ще дещо про твою милость. 

С  этими  словами,  не  прощаясь  более  с  взволнованным  воеводою, ушел от него Борковский. Воротившись домой, он сказал полковнице: 

— Пропавша  Кусівна —  то,  бачу  я,  воєводське  діло,  проклятеє  то діло! 

Через день явился к Борковскому черниговский войт с бурмистром и двумя лавниками, членами магистрата. Они принесли Борковскому на государево  имя  челобитную,  в  которой  излагали  безобразия  воеводы Чоглокова и били челом о его удалении. В этой челобитной обвинялся Чоглоков  во  всех  тех  поступках,  о  которых  полковница  пересказывала своему  мужу  после  его  возвращения  из  похода.  Борковский  позвал полкового  писаря,  приказал  читать  поданную  челобитную  при  себе  и при  войте  с  товарищами,  и  когда  в  челобитной  дочитался  писарь  до 

того,  что  воеводские  люди  подговаривали  женщин  и  девок  к непристойному  делу  для  воеводы,  Борковский  остановил  чтение  и сказал: 

— Припиши  отут:  «Черніговськая  міщанка  Білобочиха  пред полковником  і  полковою  старшиною  повідала,  воэвода,  призвав  еє  к собі,  полєцал  єй  подмовить  на  іже  блудноє  з  ним  діло  козачку  Ганну Кусівну, вступившую перед цим в малженський союз з козаком Моляв‐ кою‐Многопіняжним,  которая  Ганна потом,  по отшествії мужа  своего  в поход  з  прочими  козаками,  безвістно  пропала;  по  возвращенії  же  із похода  козаков  оний  воєвода  повідал  полковнику  черніговському Дунін‐Борковському, яко би оная Ганна вступила в новое малженство с его  воєводським  чоловіком  і  нині  находиться  з  оним  своїм  новим мужем  в  його  воєводській  подмосковной  вотчині,  того  ради уповательно, что ведомый такого беззаконного отнятия жены у живого мужа и отдания оной в малженство з  іним чоловіком воєвода был сам не безучастником такого діла...» Да ще припиши отут, що чолобитна по‐дається не точію від міщанства, но  і од черяіговського козацтва. Все як подобає скомпонуй і мені подай для одправки ясновельможному. 

Молявка‐Многопеняжный  по  окончании  похода  прибыл  в  свой Чернигов  с  тем,  чтобы,  собравшись  в  течение  какой‐нибудь  одной недели,  ехать  с  матерью  и  молодою  женою  в  Сосницу.  Невозможно описать  порыва  довольства  и  радости  старой  Молявчихи,  когда, встретивши прибывшего сына и расцеловавши его, она узнала, что он в такое  непродолжительное  время  из  простого  рядовика  дослужился до.хоружего,  а  вслед  за  тем  до  сотника,  и  притом  с  исключительным правом  сноситься  прямо  с  самим  гетманом.  На  первый  вопрос  его  о жене мать сообщила ему роковую весть. Молявка, услыша такую весть, побледнел,  как  полотно,  и  стоял  несколько  времени  как  вкопанный  в землю. Мать, утешая сына, говорила: 

— Синку!  Не  журись.  Я  тобі  скажу:  необачно  ми  зробили,  що засватали  з  сеї  сем'ї  дівчину.  Досвідчилась  я,  що  непевні  то  люди. Звісно, перше як нам було знать, що воно таке, а опісля стало видко, що люди недобрі, погана сем'я!  І сама молода — Бог зна що! Тут щось да не  ладно.  Як‐таки  так,  як  вони  кажуть: «Пропала  і  хто  її  зна,  де  і  куди поділась».  А  тут  затим  Кусиха  наплела  на  мене  таке,  що  й  казати ніяково! І відьма я, і чарівни‐ тя, і лукава я, і злюка... Такого наплела, так мене оговорила, що не чаяла я ніколи дожити до такої ганьби. 

Старуха  начала  рыдать.  Сын  стал  в  свою  очередь  ее  утешать,  но материнские слова глубоко врезались ему в душу и сразу перевернули в ней нежное чувство привязанности к жене и возбудили чувство злобы к Кусам, виновным в его глазах уже тем, что мать его на них жалуется с плачем. Но такая внутренняя перемена была еще в зародыше, и он не только  стыдился  бы  открыть  ее  другим,  но  искренно  хотел  бы  не замечать и сам,  что она в нем происходит. Молявчиха советовала ему вовсе  не  ходить  к  Кусам  и  изъявляла  опасение,  чтоб  его  там  не причаровали.  Сын,  однако,  на  этот  раз  не  послушал  такого  совета  и пошел к тестю и теще. 

С  ужасного  дня  исчезновения  единственной  дочери  Кусы находились в постоянной тоске и так изменились в своей наружности, что  Молявка  чуть  мог  узнать  в  них  тех,  которых  знал  всего  за  три 

месяца. Оба супруга встретили его ласково, но с горькими рыданиями. Заплакал  с  ними  и  зять.<  Но  Кусиха  тотчас  же,  не  стесняясь,  начала упрекать  Молявчиху,  хотя  беспрестанно  при  этом  просила  у  зятя извинения  за  то,  что  так  отзывается  о  его  матери.  Впрочем, вспыльчивая  и  самолюбивая,  но  чрезвычайно  добросердечная  Кусиха тут же изъявляла со своей стороны готовность и примириться. 

— Ошельмовала,—говорила  Кусиха,—всю  нашу  сем'ю, повидумувала  про  нас  чорт  зна  що  таке,  аби  добрих  людей  від  нас одвернути.  І хто  її зна, чого вона так на нас визвірилась. Нічого, далебі, нічого ми їй не вдіяли, ми до неї з щирого серця, як до родички нашої, а вона до нас —як лютий ворог. І тепер ми на неї нічого, Бог з нею, нехай Господь її судить! А ми нічого, таки нічогісінько! 

Молявка,  слушая  подобное,  был  в  большом  затруднении,  что отвечать,  но  Кус  вывел  его  из  такого  положения.  Он  встал,  пошел  к двери и сказал: 

— А йди, зятю, сюди, я тобі щось скажу. Молявка вышел с ним вместе в сени, и Кус ему сказал: — Ти, зятю, на се не потурай! Поколотились промеж себе жінки, а 

тут  де  взялись  цокотухи  збоку  да  й  стали  їх  подцьковувати.  Підожди, любий  зятеньку,  все  перемелеться  і  зміниться.  Аби  тільки  Ганна знайшлась, то ми б гуртом взялись і зараз старих баб на згоду привели. Ох] Да де‐то тієї Ганни взяти! 

І Кус горько зарыдал. Расстроенный видом плачущих родителей, Молявка обещал во что 

бы то ни стало изо всех сил искать Ганну, уверял, что он готов идти хоть в  пекло,  лишь  бы  ее  вернуть  и  избавить ©т  беды.  В  заключение  он сказал,  что  пойдет  сейчас  к  полковнику  просить  совета,  куда  ему кинуться. 

Пришел Молявка‐Многопеняжный к своему полковнику. Борковский,  обращавшийся  вообще  с  подчиненными  холодным, 

сухим, начальническим тоном и не делавший до сих пор для Молявки никакого исключения, в этот раз принял его с осклабляющимся лицом, поздравлял  с  сот‐  ницким  званием,  изъявлял  надежду,  что,  оставаясь по‐ прежнему в Черниговском полку, он может всегда рассчитывать на своего  полковника  как  на  искреннего  покровителя  и  благодетеля. Потом Борковский объявил ему о том, что услышал от воеводы о браке жены  его  с  воеводским  человеком.  Молявка  побледнел  и  затрясся. Борковский начал его  увешать  таким же  тоном,  в  каком  говорила ему мать,  доказывал,  что  хотя  здесь  было  коварство  воеводы,  но  дело  не могло  совершиться  без  участия  и  согласиия  самой  молодой Молявчихи,—  невозможно  ей  иначе  очутиться  где‐то  под Москвою  и обвенчаться с другим. Полковник советовал Молявке со своей стороны отречься от такой жены и, пользуясь  'нарушением брачной верности с ее стороны, подумать и об устройстве своей судьбы. 

— Моя рада, серце козаче,— сказал полковник,— піти до воєводи да взять від його випис об тім, що, казав він, до його прислано від попа того, що вінчав  твою жінку, да  з  сим виписом йти до преосвященного Лазаря:  нехай  він,  бачучи,  що жінка  твоя  порвала малженський  союз, розрішить  і  тобі,  яко  вільному  і  вцалє  від  того  союзу  свободному,  з іншою  дружиною  закон  прийняти.  Архієпископ  повинен  тобі  то  на 

письмі  дати.  Ти  молодець  голінний  і  велце  розумний:  піднесешся високо.  Я  се  бачу.  Бо  я  старий  птах —  наскрізь  тебе,  як  і  кожного  чо‐ловіка, угляжу! Кусова дочка невелика пташина, а за тебе тепер хоч яка панночка  замуж  піде.  Да  от,  прикладом  сказать:  у  моєї  жінки  єсть небога‐сестрениця. Багато уже до неї молодят  залицялося,  вона всіми гордувала і гарбуза їм підносила. А тобою і та не побрезгувала би. Се я тобі так тільки, на приклад, кажу; таких панночок чимало знайдеться в сім'ях  у  наших  значних  товаришів.  А  то  все  не  рівня  яким‐небудь  там Кусам. Бо ти,  серце козаче,  тепер уже не рядовик, а сотник, наш брат, значний  товариш,  так  тобі  уже  слід  з  нашим братом,  а  не  а  простими рядовиками ріднитися. 

Молявка‐Многопеняжный вдруг как будто освежился от таких слов и благодарил полковника за добрый отеческий совет. 

Возвратившись к матери, он рассказал ей обо всем, что слышал от полковника. 

— А що! — сказала Молявчиха.— Говорила я тобі: щось не ладно, непевні вони всі, і необачне було твоє оженіння. Отже, на моє вийшло. Не без власної вини її було те, що вона зникла. А що, чи не правда моя? Тепер сам бачиш і розважиш: уже ж не без її згоди повінчано її з кимсь другим. І полковник, бач, те ж говорить. Полковник тобі добра хоче. Що він тобі натякнув на якусь свою сестреницю, так се щоб ти догадався да посватався. Цур  їй,  тій Кусівні,  нехай  її  люблять, що в болоті  трублять! Іди, синку, швидше до воєводи і прохай у його той випис, що поЛковник тобі  казав  про  його,  а  там  чвалай  до  владики,  щоб  тобі  розрішив оженитись  з  іншою.  І  справді,  синку,  ти  вже  неабиякий  рядовик,  а сотник,  дя‐  ковать  Богу,  з  панством  врівні,  так  тепер  тобі  вже  не  з простими  черняками,  з  родовитими  знатися  і  приятельство  вести подобае.  Ти ж молодий  і  хороший,  мій  синочку  любий!  Авжеж,  після всього оце, хоч би Кусівна і повернулась до тебе, хіба ж би ти її прийняв за жону  з‐під  якогось  там  чорт  батька  зна московського  холопя?  Таку паскуду і скибкою взяти гидкої 

Молявка‐Многопеняжный  поддался  внушению  матери.  Узнавши, что  его  жена  принадлежит  другому,  по  ее  ли  собственной  воле  это случилось или нет — все равно, она ему уже стала не мила, а мысль — породниться  с  панами,  с  самим даже  Борковским,  представлявшимся до  того  времени  ему  в  неприступном  величии  его  сана,  надежда получить в приданое маетности, зажить паном, увидеть к себе от своих прежних  товарищей  по  званию,  простых  рядовиков,  то  раболепное уважение, которое, как он замечал, оказывалось урядовым и значным людям —  перспектива  чересчур  светлая  для  того,  который  и  прежде заботливо думал о возможности своего возвышения. Он отправился к своему зятю, к сотнику Булавке. Тот, узнавши о выходе замуж Кусивны и  о  загадочной  речи  полковника,  пришел  просто  в  восторг.  Булавка увидел  во  всем  этом  возможность  выгод  и  для  самого  себя:  через своего  шурина  и  он  мог  войти  в  свойство  с  полковником.  Булавка торопил шурина  к  воеводе,  советовал  ему,  умолял  его  не  заводить  с воеводою  никаких  щекотливых  для  последнего  объяснений,  не раздражать его, не показывать ему  .никакой скорби о потере жены,  а почтительно  выпросить  от  него  выпись  и  поблагодарить,  потом  с выпискою идти к архиепископу. 

Молявка отправился к воеводе. Прислуга  воеводская  не  хотела  его  пускать,  но Молявка  приказал 

доложить  воеводе,  что  пришел  к  нему  СОСНИЦКИЙ  сотник  и  нуждается поговорить с воеводою об очень важном деле. 

Воевода вышел и, увидя Молявку, узнал его и с гневом сказал: — Ты  что  это  задумал  назвать  себя  сотником?  Я  тебя  знаю,  ты 

простой  казак,  а  не  сотник.  Чего  тебе  надобно*  мужик  ты  наглый, невежливый! 

— Вашець  прошу,—  отвечал  Молявка,—  за  поход  під  Чигирин мене  піднесено  спершу  хоружим  сотенним,  а  потім  сотником,  і  сам ясновельможний поставив мене в Сосницю. 

— Твое  сотничество  при  тебе,—  сказал  воєвода,  поглядывая  на него все еще сердито, надеясь, что он пришел затем, чтобы по поводу жены  своей  входить  с  ним  в  неприятные  объяснения.—  Ну,  какое же дело до меня, господин сотник? 

— Рач  твоя  милость,—  сказал,  почтительно  поклонившись воеводе, Молявка,—  пожаловать мене  дать  випис  об  тім,  що,  як мені повідав пан полковник, моя жінка в непритомності моїй повінчалась  з якимсь  чоловіком. Щоб  я,  маючи  таке  свідоцтво  і  віддаючи,  що  жона моя,  будучи  зо  мною  повінчана  в  законнім  малженстві,  розорвала закон, і сам би мав право на оження з іншою. 

Видя, что Молявка, вместо того чтоб являться с укорами, приступает к  воеводе  очень  почтительно  с  челобитьем,  Чоглоков  переменил  тон, стал ласков и сказал добродушным тоном: 

— Это  можно,  дружище.  Можно  все  для  приятеля.  Дам  я  тебе выпись  за  *рукою  священника  о  том,  что  жена  твоя  по  доброй  своей воле  повенчана  с  моим  человеком.  Только  я  тебе,  дружище,  скажу: неправильно говоришь ты,  что она твоя законная жена венчанная. Да, приятель,  это  слово  твое  неправильное.  Не  жена  тебе  она  была. Незаконно  разрешил  архиепископ  тебя  с  нею  повенчаться  в  Петров пост.  Это  она  сама  знала  и  потому,  как  ты  уехал,  сошлась  с  моим человеком. Я, по их челюбитью, приказал им ехать в мою вотчину и там повенчать  их  разрешил  священнику.  Вот  тебе  выпись.  Читай,  коли  чи‐тать умеешь. 

Он вынес и дал ему бумагу. Молявка молча прочитал ее. — Ну,  видишь,—  продолжал  воевода,—  что  сделала  твоя  жена? 

Сам  на  себя  пеняй,  что  не  в  законное  время  затеял  венчаться.  Да, впрочем,  нечего  тебе  о  ней  тужить.  Если  она,  тотчас  после  венчания, оставшись без тебя, не захотела ждать тебя, а связалась с другим, туда ей и дорога! Ты — сотник: поищи себе другой, получше, и породовитее, и познатнее. Боже благослови тебя на все доброе! 

Молявка  ничего  не  сказал,  поклонился  воеводе  низко  и  вышел  с выписью.  У  него  блеснуло  такое  подозрение:  вероятно,  Ганна  была  в связи  с  этим  холопом и  хотела  только для прикрытия  выйти  замуж  за другого;  но  когда Молявка  ушел  в  поход,  они  сговорились  и  ушли,  а потом в чужой стороне обвенчались. 

Архиепископ  Лазарь  Баранович,  старик  под  шестьдесят  лет, страдавший  болезнью,  называемой  в  Малороссии  «гостец»,  и беспрестанно  жаловавшийся  на  свои  недуги,  был  между  тем необыкновенно  деятелен  и  в  писаниях  и  в  делах  по  управлению 

епархиею и ко всем доступен. Переселившись из Новгород‐Сиверского в Чернигов в 1672  году, Лазарь избрал себе местопребывание в Бори‐соглебском монастыре,  им  основанном  или  возобновленном  в  самой средине города, недалеко от древнего св[ятого] Спаса. Каждый день у него  были  определенные  часы  для  приема  посетителей  по  делам. Молявка‐Много‐ пеняжный попал к нему в такое время, когда случайно у  святителя  не  было  никого,—  келейник  допустил  его.  Владыка  в черной  рясе  и  в  клобуке  сидел  за  столом,  на  котором была  навалена куча  писаной  бумаги.  Молявка‐Мно‐  гопеняжный  поклонился  ему  до земли, а Лазарь, приподнявшись, благословил его и, устремивши в него свои  старческие,  но  еще  не  утратившие  огня  глаза,  приготовился  его слушать.  Стоя  перед  архиепископом,  Молявка‐  Многопеняжный рассказал подробно историю исчезновения жены своей и незаконного вступления  в  брак  с  другим  при  живом  прежнем  муже.  При  этом  он дал,  заметить,  что подозревает  участие воеводы. Лазарь,  выслушавши внимательно,  произнес:  «Человеке!  Бегай  клеветы.  Ужасное  то чудовище,  триглавное  и  многоязычное  и  на  киждом  языце  клюв острый,  пронзающий,  как  у  птаха  драпежного,  и  тым  клювом  долбит душу, и того ради от клюва такового клеветою нарицается». 

Но  когда  Молявка‐Многопеняжный  сообщил,  что  воевода  отнесся неуважительно аб архиепископе и твердил, что архиепископ незаконно поступил, разрешивши венчание в Петров пост, Лазарь произнес: 

— Ему  ли  пристало  судить  о  том!  Его  дело  город  строить  да царских ратных людей кормить и одевать. Знал бы он от ратных людей корма  карман  себе  набивать,  как  они,  воеводы,  обвыкли  творить,  а когда  можно  и  когда  не  можно  венчать,  о  том  бы  не  додумывались, понеже  то  решать  належит  нам,  а  не  им.  Не  властны мирские  в  наши дела  входить,  бо  як  у  нас  мовиться:  коли  не  піп,  то  і  в  ризи  не  суйся! Архиерееве  суть  божцих  тайн  толкователи,  и  аще  мирянин  дерзнет  в духовну справу самовольно вторгаться, то не точию от нашего смирения будет неблагословен, но и от самого Бога осуждение приимет. 

Молявка‐Многопеняжный  показал  владыке  выпись  за  рукою священника  о  браке  его  жены  с  иным  и  просил  по  ней  выдать  ему разрешение  на  вступление  в  новый  брак.  Владыка,  просмотревши выпись, сказал: 

— Печать церковная есть.  Так.  В  сведоцтве повенчана называется Анна  Филипповна  дочь  Кус,  а  я  знаю,  что  та  Анна  Кусивна  с  тобою повенчана  была.  Егдо—от  живого  мужа  вдруге  замуж  пошла.  В Евангелии Господь возбраняет мужу от жены отторгаться словесе разве прелюбодейного,  а  прелюбодеяние  жены  твоей  явно  и  несомненно есть. Имаши и  ты право вступить в иное супружество,  аще пожелаеши. Лучше‐бо  женитися,  неже  раз‐  жизатися.  Ты  воин,  а  не  инок,  давший обет девства, в мире живешь, и трудно тебе в чистоте пребыти, понеже к тому и млад еси. Повелим тебе дать из нашей консистории сведоцтво на вторичный  брак,  а  сию  выпись  нам  оставь:  возбудим,  аще  потребно будет, церковный суд над женою твоею. 

Через  несколько  дней  Молявка‐Многопеняжный  получил  из консистории свидетельство на вступление во вторичный брак и показал его  матери  и  Булавке.  Оба  пришли  в  восторг.  Булавка  взялся  быть сватом в доме родителей племянницы пани Борковской. 

Собрались  Молявки  к  переселению  и  через  неделю  выехали  в Сосницу,  провожаемые Булавкою и его женою.  Кусов не  видал более Молявка‐Многопеняжный  и  не  считал  нужным  более  видеть  их... Собственно, он никогда не любил глубоко Ганны, а собрался жениться так себе, как женится большая часть людей,  увлекаясь притом ее кра‐сотою. Теперь же он — сотник, Ганна — простая казачка, да и не могла она,  как  ему  казалось,  быть  невинною  в  своем  незаконном  браке  с воеводским холопом... 

XI I  

Новый  сосницкий  сотник,  приехавши  на  новоселье,  поместился  в дом, который занимал прежний сотник, уехавший в пожалованное ему имение.  Молявка‐Многопеняжный  первым  делом  почел  съездить  в ранговую  сотницкую  маетность  и  заявить  о  себе  тамошнему поспольству, как о новом господине сотнике. Вернувшись в Сосницу, он занялся  постройкою  двора  для  ожидаемого  туда  Дорошенка  в просторном,  отведенном для  того  по  гетманскому приказанию месте, получил через присланного от  гетмана канцеляриста деньги,  нанимал плотников,  столяров,  маляров,  кровельщиков  и  всяких  мастеров, надсматривал  над  их  работами,  а  для  временного  помещения Дорошенку нанял двор близ самого того двора, где жил сам. Еще двор, который  начали  строить  для  Дорошенка,  далеко  не  был  окончен,  а Дорошенко 1 ноября приехал, на первый раз, однако, без семьи. 

Бывший Чигиринский гетман был встречен сотником, низкорослым, тонким,  с  птичьим  носом  писарем  и  хору‐  жим,  толстолйцым, кругловидным  человеком  с  постоянно  открытыми  губами.  Сотенные старшины,  встретивши  Дорошенка  за  городом,  шли  с  открытыми головами  обок  его  колясы.  Толпы  сосницких  жителей,  и  казаки  и посполитые,  бежали,  глазея  на  павшее  величие,  недавно  еще наводившее своим именем страх на левобережную Украину,  так часто ожидавшую его вторжения с своими союзниками‐бусурманами. 

Привели  Дорошенка  в  назначенное  ему  помещение.  Дорошенко, узнавши в сотнике Молявку, дружелюбно брал его за руку, радовался, что назначили  к нему  сотником знакомого человека. Но  тут же  запала ему мысль,  что  этот  предупредительный  и  на  вид  услужливый  сотник приставлен, чтоб надзирать за ним. 

Дорошенко  остановился  в  отведенном  ему  доме,  где  было  два отделения: в одном — кухня и кладовая, в другом, на противоположной стороне через сени,— две просторные комнаты. На  третий день после того он поехал к Самойловичу в Батурин. Самойлович принял бывшего своего  соперника  чрезвычайно  радушно  и  гостеприимно:  несколько дней  сряду  пировали,  пили,  веселились,  потешались  музыкою, заведенною у  себя  гетманом,  и  потешными огнями,  ездили вместе на охоту.  Желая  показать  свою  верность  к  царю,  Дорошенко,  сообщал гетману  разные  предположения  и  советы  относительно  обороны  от турецкого вторжения, которое тогда ожидалось, и гетман, передавая их московскому  правительству,  уверял,  что  Дорошенко  держит  себя,  как прилично верному царскому подданному. 

Воротившись от гетмана, Дорошенко жил в отведенном ему дворе, и  каждый  день,  как  только  он  вставал  ото  сна,  перед  ним  уже  стоял неутомимый  сотник,  докладывал  о  ходе  работ  в  постройке  двора, спрашивал:  не  нужно  ли  того,  другого,  и  показывал  особенное удовольствие,  когда  мог  услужить  Дорошенку.  Не  раз  ходил  с  ним вместе Дорошенко  глядел на постройку. Осматривая обширное место, отведенное  ему  при  дворе,  Дорошенко  изъявил  желание  завести  там когда‐нибудь  сад,  и  сотник  на  другой  же  день  принялся  рассаживать плодовые деревья. Постройка дворовых строений шла с чрезвычайною быстротою; в первых числах декабря, благодаря щедрости в издержках и множеству рабочих рук,  дом,  где должен был жить  сам хозяин,  был уже  готов,  поставлены  и  первый  раз  протоплены  печи,  а восемнадцатого  числа  совершенно  было  освящение‐  Дом  состоял  из четырех  покоев,  довольно  обширных  и  светлых,  убраны  были  они просто  и  чисто,  как  обыкновенное  жилище  зажиточного малороссийского  хозяина:  зеленые  муравленые  печи,  обмазанные мелом  с молоком  стены,  лавки  с  полавочни‐  ками,  столы,  застланные килимами,  ряды  образов  в  передних  углах  с  торчащими  в  маленьких подсвечниках  восковыми  свечками,  четыре  кровати,  размещенные  в задних  комнатах,  висячий  умывальник  над  медным  большим  тазом  в сенях...  Осматривая  новоселье  вместе  с  Молявкою  и  духовенством, приглашенным  к  освящению  Дорошенко  казался  им  очень  доволен, говорил, что жела. ет окончить дни свои в этом уголку, а когда остался один на один с сотником, спросил его: 

— Козаче‐товарйшу!  Скажи  мені  правду  щиру.  Призивав  тебе особисто гетьман, як тебе сюди сотником наставив? 

— Призивав,— отвечал сотник. — А що він  тобі  тоді  казав? —  говорив Дорошенко.— Казав, щоб 

ти за мною пильно доглядав  і назирав  і йому про мене звістку давав? Так, серденько? 

— Отже,  не  так,—  отвечал  Молявка‐Многопеняж‐  ный.—  Казав пан  гетьман, щоб  я робив для  тебе  усе, що  тобі  здається потрібним,  і був би тобі у всім на послузі. Казав, щоб я не доводив до того, щоб сам твоя милость попросив чого для  себе,  а щоб  запобігав  твому  хотінню, казав  до  того,  щоб  я,  Боже  храни,  чим  твою  милость  не  уразив  і  не роздражнив.  От  тобі  хрест  святий,  що  се  мені  гетьман,  призвавши  до обозу  під  Вороновкою,  розказував.  А  того,  щоб  я  за  твоєю  милостію назирав,  сього  і не потрібно було мене научати. Бо не в  гнів твоїй ми‐лості  буде:  якби  я  що  побачив  от  твоєї  милості  недобре,  то  і  без гетьманської науки учинив би згідно з присягою, котру давали‐м цареві. 

— Добре  кажеш,  козаче,—  отвечал  Дорошенко,—  отже,  і  я  хочу жити  згідно  з  присягою,  що  дали‐м  царському  величеству  перед гетьманом і царським боярином, і не маю ні з чим ховатись ні від тебе, ні  від  пана  гетьмана.  Тепер,  як  царське  величество  мене  прийняв  і  я зрікся  навіки  свого  гетьманства,  то  уже,  єй‐Богу,  не  хочу  нічого,  аби тільки  жити  приватно  без  клопіт.  Далебі,  не  жалію  того  нещасливого уряду гетьманського! Нічим добрим його спом'янути! Дяковать Богові, що  ся  вага  з  моїх  плечей  спала!  От  у  сьому  куточку  віку  доживатиму тихо і смирно, нічого не відаючи, ні о чім не дбаючи, що там на сьому мпогомятежному світі діяться буде! Відкрились мої сліпі очі: побачив я, 

що як ми тут добиваємось на світі, всі великощні світові — усе порох  і сміття!  Подарував мені  пан  гетьман маєтку,  по  весні  поїду  туди,  буду розпорядковати, хозяйновати, а тут у дворі сад, бачиш, заводжу: може, Бог доведе і плоду з його покуштовати! Об тім тільки думаю, аби матері моїй і родичам зоставлена в Чигирині худоба не пропала, як война там почнеться. 

— Коли,  не  дай  Боже,  те  станеться,—  сказав  Молявка,—  пан гетьман нагородить твою милость і всіх родичів твоєї милості совйто на сім боці. 

— Пан гетьман так і обіцяв,— сказал Дорошенко.— Я йому вірю, у його серце дуже добре, дай Боже йому здоров'я. 

На праздниках Рождества Христова приехала семья Дорошенка. За ними  приехала  прислуга,  привезли  на  подводах  на  двадцати  разные припасы  и  домашнюю  рухлядь  Дорошенка.  Тогда  один  из  покоев  в новопостроен‐  цом  доме  оставлен  был  для  приема  посетителей,  а  в остальных разместился он с своею семьею, состоявшею тогда из жены, малолетней дочери и брата Андрея. У Петра Дорошенка с женою тотчас же начались обычные несогласия. Молявка‐Многопеняжный постоянно, как и прежде, посещавший Дорошенка и всеми мерами услуживавший ему  и  угождавший,  был  свидетелем  бурных  семейных  сцен  между несогласными супругами, и Дорошенко,  зная от  самого Молявки о его несчастном приключении, говорил ему: 

— Не  журися,  пане  сотнику,  що  у  тебе  жінку  відняли.  Буває  з жінкою  справжнє пекло,  от  як  і мені.  Ожениться  чоловікові  буває діло добре, тільки рідко удачливе. З тобою, може, сталось би таке ж, як і зо мною. А коли тебе жінка покинула, то і дякуй за се Богові! 

Молявка‐Многопеняжный  сказал Дорошенку,  что  одинокому жить скучно и он, может быть, женится снова. Дорошенко воскликнул: «А не дай тобі Господи! Нащо тобі та жінка здалася — камінь за плечима!» 

На  праздник  Богоявления  в 1677  году  приехал  к  Дорошенку  тесть его  Янёнко,  проезжавший  из  Чигирина  в  Новые  Млыны,  где  гетман указал  ему  жительство  и  в  окрестности  этого  местечка  подарил  ему имение.  По  этому  поводу  был  у Дорошенка  роскошный  обед.  Сотник, разумеется, был приглашен туда. Яненко, видя, что зять его относится к сосницкому сотнику по‐дружески, и сам так же стал относиться к нему. У  Молявки‐Многопеняж‐  ного  между  тем  назревала  лукавая  мысль: соблазняла  его  возможность  отличиться  перед  гетманом  своею  уме‐лостью надзирать за Дорошенком; очень хотелось ему, чтоб кто‐нибудь, либо само он, либо иной из его родни, переведенной на жительство на левую сторону Днепра, проговорился, а он бы донес о том гетману. Его намерению помог неосторожно брат Петра Дорошенка — Андрей. 

Завелся за обедом разговор о Юраске Хмельницком, бывшем тогда в Украине героем дня. Петро Дорошенко сказал: 

— Я  його  знаю  давно,  як  йому  був  тільки  сімнадцятий  год  і наставили його гетьманом. О, сміху було немалого з того гетьманства! Я тоді  прилуцьким  полковником  був.  Боярин  Василь  Борисович Шереметев,  будучи  в  Києві,  на  всю  громаду  примовив:  Этому гетманишке только бы гусей пасти,  а не  гетмановати!» Ми всі,  скільки нас було там трохи не луснули з реготу! 

— За таку ущипливу примовку на нашого гетьмана боярин Василь Борисович  достойно  сидить  уже  двадцятий  год  у  тяжкій  неволі,— сказал Андрей Дорошенко.— Отож йому Бог заплатив! Глядіть же, аби Юраска тепер не показав, що прийшов йому час не гусей пастй, а мос‐калів  бити!  Як  би  він  москалям  і  козакам  лівобережним  не  задав прочухана!  Ось  побачите.  Сила  турецька  велика;  москалеві  з  нею  не справитись! До Юраски весь люд сипне, не тільки з того боку, а навіть і з сього, як тільки почує, що за турецькою поміччю іде батьківщину свою відбирати. 

Со  злобною  радостью  слушал  эту  речь  Молявка‐Многопеняжный, только и хотел, чтоб от Петра Дорошенка последовал ответ в таком же духе,  но  Петро  Дорошенко,  строго  взглянувши  на  брата, расходившегося от немалого употребления вина, сказал: 

— Андрію!  Не  подобно  таке  верзти.  Ми  вже  свою  справу покінчали,  усе  утеряли.  Прохали‐сьмо  у  царя  ласки  і  притулу  і одібрали‐сьмо.  Маємо  до  кінця  нашого  віку  дяковати  сердечне великому государеві за милость, а не хвалити царських злочинців. 

— Я,  брате  Петре,  їх  не  хвалю,—отвечал  опомнившийся Андрей,— я кажу тільки, яке нещастя нам трапитися може, а того я не жадаю, щоб воно сталось, не дай Боже! 

После  этой  беседы  Молявка‐Многопеняжный,  воро‐  тившись домой, настрочил донесение к гетману, где изложил слышанные им на обеде  у  павшего  гетмана  речи  Андрея  Дорошенка,  произнесенные  в нетрезвом  виде,  но  в  своем  доносе  не  солгал  и  написал,  что  Петро Дорошенко  остановил  своего  брата  и  пожурил  его  за  непристойные слова. 

Донос  этот  пришел  не  совсем  кстати  для  Молявки‐ Многопеняжного, хотя не остался без вреда для Петра Дорошенка. 

Через  несколько  дней  после  того  поехал  Андрей  Дорошенко  в Батурин  к  гетману  по  очень  важному  делу,  в  котором  мог  угодить Самойловичу.  Производился  суд  над  стародубским  полковником Рославцем  и  нежинским  протопопом  Адамовичем.  Эти  господа подавали донос на гетмана в Москву, но были отосланы к гетману для предания  их  войсковому  суду.  Низложенный  Чигиринский  гетман посылал  своего  брата  Андрея  с  уликами,  важными  и  полезными  для Самойловича.  Андрей прибыл в Батурин  тотчас после  того,  как  гетман получил  донос  от  Молявки‐Многопеняжного.  Видел  Самойлович  на деле расположение к себе Дорошенков, принял Андрея очень радушно и прямо спросил его: зачем он произносил непристойные речи на обеде у своего брата Петра о силах Юраски Хмельницкого, которых будто 0ы Москва  не  одолеет?  Хотя  Самойлович  не  сказал,  откуда  он  узнал  об этом, но Андрею нетрудно было догадаться,  что донос на него послан сосницким  сотником.  Андрей  Дорошенко  сразу  сознался  во  всем, извинялся  тем,  что  был  тогда  в  подпитии,  и  клялся  быть  вперед осторожнее.  Самойлович  поверил  его  искренности,  притом  сознание Андрея ни в чем не противоречило доносу Молявки‐Многопеняжного. Самойлович  ограничился  легким  внушением  Андрею,  но  из осторожности  написал  об  этом  в  Москву.  В  Москве  же  в Малороссийском  приказе  рассудили  так:  за  Петром  Дорошенком ничего предосудительного не замечено, но у него в доме произносятся 

непристойные  речи,  и  чаять,  коли  Петра  Дорошенка  из  Украины вывести прочь, то будет спокойнее. 

На Андрея Дорошенка не обратили большого внимания, тем более что,  по  донесению  Самойловича,  слова  произносимы  были  «в подпитии».  Все  навалились  на  Петра,  даром  что  Петро  никак  не одобрял выходок своего брата. Вышло по пословице: с больной головы на  здоровую!  Из Москвы послали к Самойловичу  указ прислать Петра Дорошенка  в Москву «для  совета  о  воинских  де‐  лах».  Самойлович,  в ответ на требование о присылке Петра, представил в Приказ, что Петру Дорошенку обещано было царским именем жить в Малороссии и он ве‐дет себя смирно: не следует его так скоро трогать с места жительства во избежание  волнений  в  народе.  Пославши  такой  ответ,  Самойлович думал,  что  теперь  уже  не  станут  более  требовать  присылки  в  столицу Дорошенка. 

Андрей  Дорошенко,  воротившись  из  Батурина  в  Сос‐  ницу, рассказал брату Петру, что гетману уже известно про то, что говорилось за  обедом насчет  вступления  Хмельниченка  с  турецкими  силами.  Для обоих  братьев  стало  тогда  ясно,  что  донос  сделан  был  сотником сосниц‐  ким;  оба  брата  положили  между  собою  не  допускать  этого человека до близости к себе. 

Но  ни  объясниться  с Молявкою,  ни  даже дать  ему  почувствовать, что  Дорошенкам  известна  его  проделка,  Петру  не  удалось. Молявка‐Многопеняжный,  испросивши  письменно  у  гетмана разрешение, уехал к Бутримам, у которых Булавка успел высватать ему невесту. Вместо себя он поручил управление сотнею хоружему. Прошел генварь.  Во  второй  половине  февраля  настала  масленица.  Гетман Самойлович просил прибыть к нему Петра Дорошенка. Поехал к нему Петро,  пробыл  у  него  всю  масленицу;  вместе  пировали,  веселились, ездили  с  собаками  на  охоту.  Гетман  не  сказал Дорошенку  ни  слова  о том,  что  уже  приезжал  царский  посланник  требовать  его  высылки  в Москву: гетман думал, что московское правительство уже успокоилось его  представлениями  и  что  уже  все  кончено,  а  потому  не  хотел беспокоить своего гостя. 

В понедельник на первой неделе великого поста Петро Дорошенко выехал  из  Батурина  в  свою  Сосницу  без  всякого  дурного  для  себя предчувствия. Но на следующий затем день приехал из Батурина новый царский посланец с требованием выслать Петра Дорошенка в Москву. Нечего  было  делать  Самойловичу.  Он  принужден*  был  уступить,  тем более что ему обещали со временем отпустить Дорошенка по желанию гетмана.  Послал  Самойлович  к  Дорошенку  генерального  судью Домонтовича  с  письмом  такого  содержания:  «Пане  Петро!  Поїжджай без жодного сумнительства до Москви.  Тебе затим тільки зовуть, щоб видить  царськії  очі,  і  хочуть  тебе  розпитать  про  справи  турецькі  і татарські». 

Словно  громом  поражен  был  Дорошенко,  когда  такая неожиданность стряслась над его головою. Для мало‐ россиян в тот век ехать  по  зову  в  Москву  представлялось  чем‐то  зловещим,  для Дорошенка  —  тем  более,  когда  он,  сдаваясь  царю,  так  настойчиво домогался, чтоб ему дали обещание оставить его на родине. С горечью произнес он: 

—  Хоч  би  на  смерть  кому  велено  було  йти,  і  тому  би  преже  дали знати. Суди Бог пану гетьману, що не звістив мене зарані! 

Недолго  он  собирался,  хотя  Самойлович,  посылая  за  ним Домонтовича,  не  приказал  торопить  его.  8  марта  1677  года  уехал  он навек  из  милой  Украины.  Горькими  слезами  разливалась  его  старая мать  и  малолетняя  дочь,  плакал  и  брат  Андрей,  но  жена  Петрова осталась безучастною и,  проводивши мужа,  не  стеснилась произнести: «Слава тобі, Господи! Увезли від мене мого нелюба!» 

Через  неделю  после  отъезда  Дорошенка  воротился  в  Сосницу Молявка с молодою женою. 

XI I I  

Новый тесть Молявки, Бутрим, был когда‐то полковым есаулом при черниговском  полковнике  Небабе  еще  во  времена  Богдана Хмельницкого,  но,  пробывши  в  этой  должности  года  три,  стал войсковым товарищем и, получивши маетность в Черниговском полку, занялся исключительно увеличением своего состояния. Благо, что полк Черниговский  был  один  из  тех,  которые  менее  других  подвергались опустошениям в оные бурные времена. В течение двадцати лет Бутрим успел  значительно  разбо.  гатеть  захватом  займанщин,  чем  тогда обыкновенно богатели украинские землевладельцы. Из своего села, ко‐торое  ему  бесспорно  принадлежит,  помещик  высылает  своих подданных,  семью или две,  заводить хутро или слободку,  присвоить к этому  хутору  леса,  сенокоса,  лугов,  пашни,  сколько  захочет  и  сколько будет возможно в окрестности; иногда, встретив тут же поселившегося прежде него козака, подпоит его и выдурит у него поле выгодною для себя  продажею,  а  если  заметит,  что  хозяин  поля  не  зубаст,  то  и  так отнимет и к своей земле примежует. Так заводились новые поселения. И  Бутрим  расширялся  таким  способом  и  на  все  свои  выселки  вых‐лопотал  себе  полковничьи  листы,  утвержденные  в  гетманской канцелярии. Бутрим жил в ладу со всеми черниговскими полковниками, даром что они менялись часто и поступавший вновь на уряд был врагом смещенному:  Бутрим  со  всеми  одинаково  ладил  и  дружил.  Но  ближе всех  находился  он  с  Дуниным‐Борковским,  потому  что  Бутрим  и Дунин‐Борковский  женаты  были  на  родных  сестрах.  Было  у  Бутрима четыре  дочери:  из  них  две  были  уже  выданы  в  замужество,  третья выходила  теперь'за  сосницкого  сотника.  Бутрим  считался  во  всем соседстве, да и сам себя считал, большим мудрецом в житейских делах и любил давать  советы.  Когда приехал к нему Мо‐ лявка женихом его дочери,  Бутрим  набивал  ему  в  голову,  что  его  положение  редкое, отменное  и  всем  завидное:  в  короткое  время  из  рядовых  стал  он сотником, да еще каким! — не выбранным казаками, а сам гетман его назначил  и  поручил  ему  важное  царское  дело—надзирать  за Дорошенком.  Будут  и  в Москве  знать  про  него.  И  стал  Бутрим  делать соображения:  как  бы  кстати  было,  если  б  у  Дорошенка  объявились какие‐нибудь  недобрые  речи  против  Москвы,  а  это,  казалось,  дело возможное;  тут  бы  сотник,  узнавши,  сообщил  гетману,  а  гетман  в Москву,  и  поднялся  бы  высоко  Молявка.  Зять  не  утерпел  и  сообщил тестю,  что  уже  сталось  именно  то,  чего  тесть  желал  бы,—  а  Бутрим 

очень  похвалил  Молявку  за  его  поступок,  советовал,  однако,  хранить пока  это  дело  в  большой  тайне,  но  пророчил  из  него  важные последствия, благоприятные для сосницкого сотника. 

Мать Молявки была вне себя от удовольствия, что сын ее вступает в свойство с таким панским семейством, с такими богатыми и знатными людьми.  «Это,—  говорила  она,—  не  то  что  какие‐то  там  Кусы».  При воспоминании о последних она открещивалась и благодарила Бога за то,  что  избавил  ее  сына  от  них.  Преусердно  старалась  тогда  старуха Молявчиха сдружиться с панею Бутри‐ мовою, которая, однако, хоть и была  любезна,  но  тут  же  показывала,  что  она  себе  на  уме,  и обращалась с Моляв‐ чихою свысыка. В Малороссии в те времена было в нравах, что кто разбогатеет, тот смотрит уже свысока на всякого, кто победнее  его  и  похуже  живет.  У  женщин  эта  черта  выдавалась  еще резче, чем у мужчин. 

Пышно отпраздновали свадьбу пана Молявки‐Много‐ пеняжного с панною  Бутримовною,  по  извечному  прадедовскому  обычаю,  со старостами, дружками, боярами, со всеми обрядами, сохранившимися до нашего времени у простолюдинов, но в описываемые нами времена соблюдавшимися и в знатнейших панских домах. Свадебный персонал обоего  пола  составился  из  семей  окрестных  значных  товарищей, съехавшихся  к  Бутримам  нарочно  по  их  приглашению.  Во  дворе панском  поместиться  всем,  было  невозможно,  поэтому  на  время удалили нескольких пасполитых подданных и заставили их поместиться у  соседей,  а  собственные жилища  уступить  гостям.  Впрочем,  никто из подданных не лишен был участия в празднике своих панов: на панском дворе расставлены были столы, и за ними угощали народ горилкою и свининою. Пир шел целых три дня, и в это время много было съедено кормленых  кабанов,  баранов,  кур,  гусей,  индеек;  с  утра  до  вечера гремела музыка, и в доме и на дворе раздавался топот пляшущих, а по ночам в увеселение гостям и толпе народа замечались потешные огни. После  пяти  дней  стали  разъезжаться  гости,  за  исключением  самых близких,  принадлежавших  к  свадебному  персоналу:  те  оставались  до отъезда  новобрачных.  Родители  упаковали  «скриньку»  новобрачной, состоявшую  из  полдюжины  больших  сундуков  с  приданым:  там  были женские  наряды  и  уборы,  саяны,  кафтаны,  плахты,  шубки,  рубахи, наволоки,  одеяла,  завесы,  чехлы,  мониста,  серебряная  лосуда, шкатулки  с  разными безделушками —  все,  что  по  тогдашнему образу жизни составляло домашнее богатство значных людей. Ко всему этому прилагалась опись,  потому что в  случае  смерти дочери приданое воз‐вращалось  в  ее  род,  если  она  не  оставляла  детей.  Бутрим  вручил дочери  и  зятю  документ  на  уступаемой  ей  имение,  яр  этот  документ был  написан  так,  что  дочь  его  могла  сделаться  полною  владелицею своего имении разве только после смерти родителя; при своей жизни предусмотрительный  родитель  все‐таки  оставлял  за  собою  возмож‐ность  держать  в  руках  и  имение  дочери  и  ее  самое  с  мужем  в зависимости  от  себя.  Наступил  день  отъезда.  Ко  крыльцу  панского дома  подвезли  крытые  сани.  Новобрачные  и  мать  Молявки  вышли, совсем  одетые  по‐дорожно‐  му;  родители  невесты,  стоя  с  образом, благословляли  их  последний  раз,  а  новобрачные  поклонились  им  до земли.  Тогда  оставшиеся  в  Бутрима  гости  свадебного  персонала,  стоя 

вокруг  отъезжавших,  запели  жалобную  песню,  Йе  говорилось  об отъезде  дочери  от  родителей  в  чужую  дальнюю  сторону.  Под  голос этой песни сели в сани Молявки и двинулись в путь. 

Приезд  Молявки‐Многопеняжного  в  Сосницу  с  молодой  женой, казалось,  был  для  него  истинным  триумфом.  Первою  новостью, которую  услышвл  он,  было  известие  об  увозе  Петра  Дорошенка  в Москву.  Вспомнил  он  пророчества  Бутрима  и  обрадовался:  он догадался,  что  все  это  сделалось  по  его  доносу  и  теперь  его  знают  в Москве, он сослужил царю службу и надеется, что за то будет в милости у гетмана и у верховных властей. Но хоружий, он сослужил царю службу и  надеется,  что  за  то  будет  управляющий  сотнею во  время отсутствия сотника, сообщил ему другую, не так приятную новость. 

Вот  что  произошло  в  Соснице  за  то  время,  когда  Молявка  ездил сочетаться  браком.  Андрей  Дорошенко  ездил  к  гетману  с  уликами против  Рославца  и  Адамовича  вместе  с  сотенным  писарем  Куликом. Этот Кулик с первого раза невзлюбил Молявки. Находясь вместе с Анд‐реем  Дорошенком  в  Батурине,  он  близко  знал,  что  гетман  принял Андрея  чрезвычайно  ласково.  Воротившись  в  Сосницу,  Кулик  бросил между  казаками  мысль,  что  можно  было  бы  упросить  гетмана дозволить учинить выбор сотника и избрать Андрея. Вслед за тем скоро приехал  в  Сосницу  генеральный  судья  Домонтович  за  Петром Дорошенком  и  гласно  заявил,  что  гетман  получил  из Москвы  «лист», где,  в  утешение  Дорошенкам,  ему  поручалось  давать,  по  своему усмотрению,  его  братьям  и  родственникам  должности  в  войске Запорожском. 

Петра  Дорошенка  увезли.  Сотника Молявки‐Много‐  пеняжного  не было. Писарь, опираясь на слова генерального судьи Домонтовича, стал действовать  смелее  и  настроил  протав  Молявки  атамана  городового Крука. Родился у этого атамана ребенок; родитель пригласил к себе на крестины  четырех  куренных  атаманов  из  соседских  сел.  Кулик  был восприемником.  На  крестильном  пиру  подвыпившие  гости  стали рассуждать о своем сотнике: ©се вообще мало были им довольны; его обращение  с  подчиненными  было  как‐то  сухо  и  заносчиво;  замечали, что  был  он  корыстолюбив,  а  главное —  противен  им  был  он  тем,  что был  не  выбран  казаками,  как  бы  следовало  по  вековому  обычаю,  а назначен сверху, не спрашиваясь, хотят или не хотят его подчиненные. Кулик  объяснял,  что  это  все  сталось  только  потому,  что  в  Соснице указано было жить Петру Дорошенку и нужны были вначале Д4ІЯ него разом  и  помощь  и  надзор  над  ним.  Теперь  же  Петра  Дорошенка  в Соснице нет; теперь можно подать гетману челобитную, чтоб дозволил выбрать  сотника  по  обычным,  извечным  войсковым  правам:  такой выбор  будет  по  нраву  самому  гетману.  Все  согласились.  Писарь составил  челобитную,  атаманы,  бывшие  у  Крука,  приложили  руки  и обещали склонить на с;вою сторону и хору‐ жего, но хоружий держался Молявки; ему казалось, что назначенный самим гетманом сотник сидит так  крепко  на  своем  месте,  что  скорее  пошатнется  тот,  кто  задумает столкнуть  его  с  места.  Хотя  Кулик  не  рассказал  хору‐  жему  всего,  что происходило  у  Крука,  но  хоружий  сам  про  все  пронюхал.  Когда Молявка  воротился  в  Сосницу,  хоружий  донес  ему,  что  против  него затевается. 

Взъярился Молявка,  закипел досадою,  и женщины — мать и жена — стали обе разом побуждать его не спускать своим недругам. Недолго думая, сотник приказал позвать к себе атамана городового и сотенного писаря. 

Надменно встретил он позванных, одною рукою подпершись в бок, другою  заложивши  за  пояс,  обвивавший  его  кармазинный  кафтан,  не кивнул  головою  в  ответ  на  их  глубокий  поклон  и  разразился  такою речью: 

— Що  се  я  вам  став  негожий?  Ви  збираєтесь  між  собою  та радитесь: кого собі в сотники іншого обрати? Забули єсте, мабуть, що не ви  мене  обирали,  а  сам  ясновельможний  гетьман  мене  над  вами поставив без вашого «сирна»? А хіба того не знаєте, що коли проти мене йдете, то усе рівно, що проти самого гетьмана супиняєтесь? А ви знаєте, що те єсть супинятися проти нашого гетьмана. Петро Рославець не вам рівня,—  а що  з  ним  сталось?  Знаєте  ви,  скурві  сини:  маленьку  цидулу напишу до ясновельможного, так вас зашлють туди, де і вороння кісток ваших не знайде. Се все ти, Куличе! Твої се хірху‐ лі! А ти, атамане Круку, як смів ти без мене курінних збирати? 

— Пане сотнику! — сказал Крук.— Я не збирав. У мене були гості, давні  приятелі,  на  хрестинах.  Сього  ще  ніколи  не  бувало,  щоб  ми повинні‐сьмо  були  своєї  милості  запитоватись,  чи  можна  нам  до  себе гостей  звати,  а  звлаща в  такій  справі,  як  хрестини.  Твоєї милості  тут не було.  Не  зоставляти  ж  дітей  наших  нехрещеними,  дожидаючись,  поки волить вернутися, твоя милість! 

— А ви на своїх хрестинах про мене розмовляли, мене судили, як би мене з сотництва звести, радилися! А! Так, кажи! Були між вами такі річі? — спрашивал %Ътник. 

— Пане  сотнику,—  сказал  городовой  атаман,—  я  твоїй  милості одповів і ще скажу: звав я гостей не хрестини, а що там говорилось, коли пилось і їлось, так ми тоді ж і забули‐сьмо; підпилі були! 

— Ось  я  позову  хлопців,  да  розтягну ©ас  отут,  да  киями  добре одшмаруюі —  сказал  с  увеличивавшеюся  запальчивостью  сотник.—  Ви не  гадайте  й  не  помишляйте,  щоб  мене  вашою  волею  з  сотництва звести.  Я  не  такий  сотник,  як  інші,  що  виберете  самі  да  потім  і коверзуєте,  як  хочете.  Мене  сам  ясновельможний  гетьман  над  вами наставив, а все через те, що мене знає  і на мене більш полєцається, як на  всю  вашу  громаду.  Мені  гетьман  дозволив  писати  просто  до  його власних  рук,  а  другі  сотники  того  не  сміють,  мусять  через  своїх полковників зноситися з гетьманом. Тільки я один на всю Україну, один такий сотник, що до самого гетьмана просто пишу. От і знайте мене. Ти, Куличе,  скурвий  сине,  пся  кров,  хлопська юха!  Ти,  ти  всьому  привідця, собачий сине! 

Он  схватил  Кулика  за  грудь  и  начал  трясти  его.  Кулик,  пригнутый сильной рукой Молявки, поклонился ему до земли и говорил: 

— Пане вельможний! Не гнівися. Твоя во всім воля, тільки я проти милості  твоєї  ні  в  чім  не  прошпетився;  певне,  твоїй  милості  на  мене щось наплетено. 

— Знаю  я  вас,  лукавих  синів! —  сказал  сотник.—  1  ви  ж  знайте мене,  коли  так.  Тягатися  зо  мною  у  вас  мочі  не  стане.  Перш  усі  ви  з вашими жінками  і дітьми пропадете, у Сибір підете, ніж мене од себе 

зведете. За мене гетьман, а за гетьманом і сам цар! Куди ж вам, чорня‐кам,  до  мене?  Пошліть  козаків  до  курінних,  щоб  з'їзди  лися  до  мене віншовати  мене  з  малженством  і  везли  б  мені  належитий  ралець  од себе і од своїх куренів. Чуєш? 

— Чуємо,  вельможний  пане  сотнику!  —  в  один  голос  сказали атаман и писарь. 

Во время этого разговора мать и жена стояли позади и потешались величием:  первая  —  своего  сына,  вторая  —  своего  мужа.  Старуха Молявчиха еще каких‐нибудь полгода назад и мысли к себе допустить не  смела,  чтоб  ее  сын  так  распекал  чиновных  людей,  писарей  и атаманов,  а  теперь довелось  ей  тешиться,  смотреть,  как  перед  ее  сы‐ном корятся и смиренно кланяются писари и атаманы; Бутримовна же и воспиталась в такой семье, где ей внушали с детства, что она выйдет за знатного человека,  такого, что будет иметь право других гнуть и жатЫ Это  был  идеал  человеческого  достоинства  но  понятиям,  гос‐подствовавшим в том кругу, где взросла Бутримовна. 

Вышедши от Молявки, писарь Кулик сказал атаману Круку: — Пане  куме!  Посилай  козаків  звать  курінних,  як  розказує  пан 

сотник,  а  тим  часом  мерщій  запрягаймо  коні  в  санки  та  чухраймо  до Батурина: подамо нашу супліку гетьманові! Що буде, те нехай буде. А я сподіваюсь певне, що станеться по‐нашому. Поки з'їдуться у Сосни‐ цю куренні — ми  тим часом вернемось.  Тоді  з  гетьманської волі  зберемо раду вибирати сотника. 

И в тот же день уехали они из Сосницы. Сметливый  человек  был  писарь  Кулик.  Слыхал  он  прежде,  что  у 

гетмана Самойловича в большом доверии Мазепа, и к нему‐то Кулик с Круком  обратился  прямо.  Он  представил  ему,  что  казацкая  громада очень  недовольна  назначенным  ей  от  гетмана  в  сотники Молявкою  и просит  возвратить  ей  старинное  право  избрать  сотника  по  своему желанию вольными голосами. 

Мазепа отвечал, что Самойлович и сам уже не очень доволен этим сотником:  беспокойный  он  человек,  лезет  с  пустыми  доносами,  успел уже  доносами  выжить  Петра  Дорошенка.  Однако,  прибавил  Мазепа, Петру  Дорошенку  в  Москве  худо  не  будет;  кроме  того,  из  Москвы написали гетману, чтоб ласков был к его оставшейся родне. 

«Стало быть,— заметил Кулик и Крук,—гетману не будет противно, если мы Андрея Дорошенка выберем в сотники». 

Мазепа  уверил  их,  что,  напротив,  гетману  это  будет  особенно приятно. Взявши от них суплику, Мазепа отправился с нею к гетману. В тот  же  день  написан  был  в  генеральной  канцелярии  от  лица  гетмана лист, дозволяющий сосничанам избрать себе сотника по своим правам и вольностям. О Молявке‐Многопеняжном в этом листе не упоминалось вовсе, как будто его в Соснице не бывало. Мазепа сам отдал гетманский лист «супликантам», и те немедленно уехали обратно. 

Между  тем  куренные  атаманы,  по  призыву  разосланных  с  ним казаков,  стали  собираться  в  сотенный  город;  двое  из  них  успели  уже явиться  к  пану  сотнику  с  поздравлениями,  заявили  ему  о  подарках  от своих куреней и от  себя лично;  подарки эти состояли в штуках  скота и ульях  пчел,  а  от  себя  атаманы  жертвовали  новобрачным  разные 

серебряные  вещицы.  Но  они  только  заявили  о  своих  дарах,  а  ничего отдать не успели. 

Воротились  из  Батурина  Крук  и  Кулик.  Тотчас  городовой  атаман пригласил  священника,  мещанского  войта  и  нескольких  куренных, успевших  приехать  в  Сосницу.  Он  объявил  всем,  что  будет  рада  по гетманскому приказанию. Зазвонили в колокол. Ударили в литавры. 

Молявка не подозревал, чтоб городовой атаман и сотенный писарь осмелились  ехать  с  супликою  прямо  в  Батурин;  напротив,  Молявка думал, что напугал их своим •грозным приемом, и они, желая загладить свою вину, выехали из Сосницы собирать куренных затем, чтоб те ехали с поздравлениями к сотнику. Оставаясь спокойно в своем доме, сотник услышал  неожиданный  звон  колокола,  бой  литавр  и  послал  казака узнать, что такое делается. 

Вышел казак из сосницкого дома, сделал несколько шагов по улице и  очутился  на  площади  перед  церковью.  Вышла  толпа  народа.  Уже устроено  было  наскоро  возвышенное  место;  на  нем  стояли  Кулик  и Крук, возле них куренные атаманы и войт; хоружий, приятель и сторон‐ник Молявки, стоял тут же с ними и держал сотенное знамя. 

Вот как это сталось. Когда Крук с Куликом, ворочаясь из Батурина, случайно  встретили  едущего  хоруже‐  го,  остановили  и  показали гетманский лист, — у хору‐ жего разом, так сказать, открылись глаза. Он увидел,  что  Молявка‐Многопеняжный  вовсе  не  так  силен  и  крепок, каким  выдавал  себя.  Поэтому  хоружий  вдруг  изменился,  не  счел уместным извещать  своего бывшего приятеля о  собравшейся над ним грозе,  а  совершенно  отдался  в  распоряжение  атамана  городового  и писаря,  по  их  приказанию  взял  сотенное  знамя  и  поспешил  на  раду. Писарь Кулик, развернувши гетманский лист, читал пред народом: 

—  «Иоанн  Самойлович,  гетман  обоих  сторон  Днепра  войска  его царского  пресветлого  величества  Запорожского  ознаймуем  сим отворчатым  листом  нашим  гетманским  города  Сосницы  и  всей сосницкой сотни обывателям всех чинов людям иж ставши перед нами очевисто означенного города Сосницы атаман городовый Василь Крук и писарь сотенный Иван Кулик именем всех атаманов и козаков и мещан и  всего  поспольства  вышенамеченного  города  Сосницы  и  всей сосницкой  сотни  супликовали  нам,  просячи,  абы  мы‐сьмо  дозволили им  по  стародавним  их  правам  и  вольностям  войсковым  обрати  себе вольными  голосами  по  своему  излюблению  сотника,  на  що  мы,  гля‐дючи  на  старожитны  права  и  вольности  войска  Запорожского,  им  на Лаковое  обрание  дозволяем,  варуючи,  еднак,  абы  по  скончании такового  обрання  нам  для  конечной  нашей  о  том  сентенции  оный выбор  за  рукоприкладством  их  доставлен  был  чрез  его  милость вельможного пана полковника черниговского, до которого реги‐ ментув рискового сосницкая сотня належит». 

Услыша  такую  речь,  посланный  Молявкою  казак  не  отправился назад, а остался смотреть, что дальше происходить будет. 

— Андрій Дорошенко нехай буде сотником! — закричали атаманы, а за ними и казаки. 

— Андрій Дорошенко! — повторило множество голосов мещанства и поспольства. 

Андрей  Дорошенко  вышел  из  своего  дома,  услыхавши  звук колоколов  и  бой  литавр,  совсем  не  приготовленный  и  не  ожидавший ничего;  Андрей  Дорошенко  не  стал  пробираться  сквозь  толпу,  а  стал близ  церкви.  Толпа  казаков,  увидя  его,  с  криками  бросились  к  нему, потащила и поставила на возвышенное место;  атаманы накрывали его своими шапками,  хоружий вручил ему знамя,  все кричали: «На сырно! на сырно!» 

Андрей  Дорошенко  стал  было  упираться,  извиняться  в  своем недостоинстве,  но  Крук  громогласно  заявил,  что  такова  воля  всей громады и он не смеет противиться общему желанию. 

Тогда  казак,  посланный  Молявкою,  ушел  с  площади  и  принес Молявке весть о состоявшемся выборе нового сотника. 

— Як  вони  сміють! —  закричал Молявка.  За  ним  завопили на  тот же лад его мать и жена.— То своеволя! То ошуканство,— кричал он,— то бунт проти зверхності. Я до гетьмана самого зараз поїду. 

Вдруг  вошел  Кулик.  Молявка  бросился  было  на  него  с  кулаками, скрежетал  зубами  от  злости,  но  писарь  обеими  руками  остановил  его задор и дал совет вести себя потише: 

— Уже  мосыпан  не  сотник,  громада  вибрала  другого,  сотника, Андрія Дорошенка! 

— Що мені ваша громада! — кричал Молявка.—Я більший од усієї вашої нікчемної громади. Сам гетьман мене наставив над вами, так сам гетьман, коли захоче, має мене звести, а не ви, шолудиві! 

Кулик  объявил,  что  у  них  есть  гетманский  лист,  дозволяющий выбрать нового сотника. 

— Се  лист  підбірний,  мальований!  Самі  його  зложили! —  кричал Молявка.— Гетьман такого листу не підпише. Покаж лист. 

— Іди  на  раду  до  нового  сотника,—  він  тобі  лист  покаже!  — произнес Кулик. 

— Не  піду  в  вашу  мужичу  чернячу  раду.  І  вашого  задрипаного Андрія  Дорошенка  знать  я  не  хочу.  Більший  і  сильніший  я  од  усіх  вас. Пан  гетьман  мене  наставив  по  царськой  волі,  а  се  же  усе  рівно, якби сам цар мене наставив. Я вас усіх!.. 

— Нічого ти нам не вдієш! —сказал Кулик.—Лучче тихенько та  любенько  покорись  громаді,  зречись  сотниць‐  ких  маєток, поклонись  новому  сотникові,  а  потім  війся  собі  туди,  відкіля узявся, або куди схочеш, туди од нас і дівайся. 

— Чорти  б  нехай  задрали  вашого  обраного  сотника  і  всіх вас! —  кричал Молявка.—  Поїду до  самого  гетьмана.  Ви в мене знатимете, бунтівники... 

— Нічого  твоїй  милості  їхати  до  гетьмана,  бо  лист гетьманський  явне  указує  гетьманську  волю  над  нами  у  сій справі. А лист той у нас! 

— Подай  мені  сюди  сей  лист!  Коли  сам  своїми  очима побачу,  що  ясновельможний  мене  змістив,  тоді  і  покорюсь,— сказал наконец начинавший опамятываться сотник. 

— Добре, коли не хочеш йти до нас .в раду, то ми тобі сюди принесем лист, тільки не я один принесу, бо ти ще вирвеш лист і зопсуєш  його,  а  свідків  не  буде.  А  ми  прийдем  до  тебе громадою. 

Кулик,  сказавши  это,  вышел.  Молявка  и  семья  его тревожились, не зная,  за что приняться. Мать ломала себе руки и  принялась  за  свои  обычные  жалобы  на  долю,  которая  всю жизнь  ее  преследует  с  сыном:  ничего  им  не  удается,  поманила их  доля  большим  добром,  а  теперь  вот  все  пошло  по  ветру. Жена  давала  мужу  совет  ехать  к  черниговскому  полковнику  и просить,  чтоб  он  заступился  за  своих  родичей  перед  гетманом.  Сам  Молявка  бегал  быстрыми  шагами  взад  и  вперед,  хватался обеими  руками  за  голову  и  судорожно  пожимал  плечами.  В сильном  волнении  он  не  находил,  на  чем  ему  остановиться,  за что ухватиться. 

Вошли Кулик, Крук и Андрей Дорошенко. — Доброго  здоров'я  ласкавому  пану‐добродієві!  —  сказал 

Андрей Дорошенко. Такое же приветствие повторил и Крук. — Іще  не  віншовали‐м  твою  милість  на  законному 

малженстві!  —  сказал  Андрей  Дорошенко.  —  Пошли  Боже, твоей милості доброго  здоров'я  і  во  всім щасливого повоження на многая літа! Твоїй милості нехай відомо те буде,  іж прийшов до сосницької громади от ясновельможного пана гетьмана лист, дозволячий  вольними  голосами  обрати  сотника.  По  тому  листу гетьманському отворчатому сосницької сотні громада вольними і  тихими  голосами  єдиностайно  обрали  на  уряд  сотницький мене,  Андрія  Дорошенка.  Волиш  зобачити  сей  лист  гетьмансь‐кий — от він, пане бувший сотнику! 

Он поднес ему бумагу с выражением почтительности. Молявка  взял  «лист»,  прочитал  его,  выпучил  глаза  в 

недоумении, потому отдал назад «лист» и минуты три молчал. И другие  молчали.  Наконец  Молявка  сам  перервал  молчание  и сказал: 

—  Поїду  до  вельможного  пана  його  милості  полковника черніговського. Але ж, пане Андрію Дорошенко!  Твоє сотництво це  може  вилами  на  воді  підписано.  Бачу,  що  ви  добули  якийсь лист  з  гетьманської войськової канцелярії. А вже пан полковник дізнається от самого гетьмана як воно сталось таке. 

Все троє: Дорошенко, Кулик и Крук — изъявили ему желание счастливой  дороги.  В  тот  же  день  собрался  Молявка  и  на  ночь уехал  с  женою  и  матерью  в  Чернигов,  а  для  громоздких сундуков с жениным приданным нанял подводы. 

Полковник  Борковский  на  ту  пору  недавно  воротился  из Чигирина, где с осени стоял со своим полком на залоге. Явились к  нему  Молявки.  Полковник,  узнавши  от  них,  что  все  это случилось, тотчас же велел запрягать сани и отправился налегке в Батурин, а Молявке приказал дожидаться у него. 

Ничего  не  удалось  полковнику  у  гетмана.  Самойлович объяснил ему, что назначил было в Сосницу сотника только того ради,  что  нужно  было  устроить  прямо  от  гетмана  наблюдение над  Петром  Дорошенком.  Теперь  же,  когда  Петра  Дорошенка вызвали  в Москву,  наблюдать  уже  не  над  кем,  и  он,  гетман,  не считает  себя  вправе  нарушать  для  сосницкой  сотни  извечные 

уставы  войска  Запорожского  и  запрещать  сосничанам  выбор сотника  по  их  желанию.  Не  его,  гетмана,  в  том  вина,  что сосничане не выбрали  себе этого Молявку‐Многопеняж‐ ного,  а выбрали  Андрея  Дорошенка.  Не  утвердить  Андрея  не  было никакого  повода,  тем  более  что  и  в  Москве  этим  будут довольны. 

Борковский  просил  чем‐нибудь  иным  вознаградить Молявку.  Самойлович  отвечал,  что  когда‐нибудь,  со  временем, он  покажет  ему  милость,  когда  тот  ее  чем‐либо  заслужит.  Борковский  за  это  озлобился  на  гетмана.  Самолюбие черниговского полковника было уязвлено тем, что гетман в этом деле  не  сделал  ничего  по  его  просьбе:  с  этой  поры Борковский стал недоброжелателем гетмана. 

Молявки  уехали  к  Бутриму.  Не  очень  радушно,  не  очень охотно  поместил  их  у  себя  этот  господин.  Но  делать  было нечего:  не  оставлять  же  дочки  на  волю  судьбы.  Старая Молявчиха  очень  скоро  повздорила  с  паней  Бугримовой; правда,  она  скоро  и  смирилась  перед  нею,  потому  что  иначе негде было бы ей приютиться, но с тех пор играла жалкую роль приживалки, сносила от Бутри‐ михи невнимание и явное к себе пренебрежение,  а  оставаясь  наедине  с  сыном,  горько  плакала, жаловалась на свою долю и вооружала сына как против тестя и тещи,  так  и  против  жены.  Жена  Молявки,  чувствуя  превосход‐ство  и  своего  отца  и  свое  собственное  по  отцу  пред  таким мужем,  который  остается  без  власти  над  другими,  без багатства, без значения, стала обращаться с мужем заносчиво и высокомерно.  Все  терпел  Молявка,  потому  что,  бывало,  как только  поднимет  он  голос  против  сварливой  жены,  так  за  нее начинают  вступаться  тесть  и  теща,  задевают  его  колкими замечаниями,  напоминают,  что он  у  них  на  хлебах живет и  сам собственных  средств  не  имеет,  выражают  вдобавок  обидное сожаление,  что  ошиблись  они,  отдавши  дочь  за  такого человека. 

—  Не  живем  ми  тут,  а  мучимся,—  говорил  подчас  матери Молявка‐Многопеняжный. 

X I V  

Челобитная  черниговцев,  всякого  чина  и  звания  людей,  на воеводу  Чоглокова  была  Борковским  отправлена  к  гетману,  а гетман  без  замедления  препроводил  ее  в  Малороссийский приказ.  В  то  время  Самойлович  был  в  большой  силе  и  в доверии  у  московского  правительства,  и  царь  Федор Алексеевич  весь Малороссийский  край держал,  как  говорилось тогда,  в  большом  возлюблении.  Чоглоков  был  неугоден малороссиянам,  и  на  этом  одном  основании  велено  было  его удалить  с  воеводства,  не  разбирая  справедливости  возникших против  него  жалоб.  В  конце  марта  приехал  Чоглоков  в Москву,—  у  него  там  на  Арбате  был  собственный  двор.  Тотчас же принужден был Чоглоков в Малороссийском приказе давать 

поминки  и  спустить  большую  половину  того,  что  успел награбить  в  Чернигове.  Так  обыкновенно  делалось  тогда  с царскими  воеводами:  их  высылали  «в  городи»  на  воеводство, они  там  обирали  жителей,  а,  по  возвращении  в  Москву,  их самих  обирали  в  приказах.  Чоглоков  не  мог  тогда  предвидеть, что  одним  этим он  не  отделается,  и  послал  в  свою Пахровскую вотчину  приказание  привезти  красавицу  Анну  Черниговку  с  ее мужем Ваською Чесноковым. 

Все  было  исполнено  по  его  боясркому  приказанию. Приехали из вотчины в Москву Васька и Макарка. Привезли они с собою и Ганну Кусивну. 

Тогда  в  доме  Тимофея  Васильевича  Чоглокова  происходила вот какая сцена. 

В  своем  боярском  кресле  сидел,  развалясь,  Тимофей Васильевич.  Перед  ним  стоял  Васька  Чесноков.  Тимофей Васильевич говорил ему: 

— Так‐то,  любезнейший  ты  мой  Васютка.  Ты  будешь приводить ко мне свою жену на ночь, как только я потребую, а я тебе о том буду давать приказ заранее. Жить вы будете у меня в особой надворной избе и всякую харчь получать от моего стола, одевать  я  вас  буду  паче  других  слуг  моих  и  жаловать  вас  буду, оттого  что  я  вас  не  за  чужих,  а  за  своих  почитаю.  Поживете годика  три‐четыре,  я  вас  на  волю  отпущу  с  немалым награждением.  Только  чтоб  этого,  что  между  нами  творится, никто не знал, только бы вы двое да я про то ведал, а другие все чтоб и не догадывались. 

— Уж  в  этом  положись  на  меня,  государь!  —  отвечал Васька.—  У  меня  все  равно,  что  в  могилу  закопано.  Никто  не узнает. Я твоею милостью по горло доволен и по смерть свою не забуду  того,  что  твоя  государская  милость  мне  делаешь.  Уж поверь,  государь, будет по твоему скусу твоей милости бабенка, а я за чистотою смотреть бyдv и чтоб не гуляла. 

— Я  на  тебя,  Васютка,  надеюсь,  как  на  каменную  гору,— сказал  Чоглоков.—  Ну,  а  как  везли  ее,  не  порывалась  она стречка дать? 

— Она,—  сказал Васька,— може, и убегла бы, да перво, что дороги  не  знала  в  чужой  земле,  а  тут  мы  за  нею  глядели  в четыре  глаза.  Только  уж  как  привезли  в   вотчину  да   повели под венец,  так больно артачилась.  Только   отец  Харитоний на  то не посмотрел:  она  кричит  благим  матом  —  «не  хочу!»,—  а  он «Исайя  ликуй!»  поет.  Молодец  поп !   Ей‐Богу,  молодец!  Потом уже  тихо  и  смирно  велась,  боялась,  чтоб  ее  не  били;  говорила только нам: «Делайте  со мною,  что  хотите.  Я  ваша,—  говорит,— невольница ;   я  все  равно  что  у  татар  в  полону!»  И  работает, бывало,  все,  что  ей  прикажут.  Только  все  скучна  была  да  плакала, почасту: бывало, как только сама одна останется,  так и ревет. 

— Ну,  что,  бабьи  слезы —  вода,—  проговорил  Чоглоков.— Обживется  —  слюбится.  И  здесь,  в  Москве,  смотри  за  нею, Васютка,  чтоб  не  убегла.  Пока  еще  она  тут  никого  не  знает? 

Держи  ее,  Васютка,  так,  чтоб,  окромя  наших  людей,  во  дворе никто ее не знал. 

— Опасно,—заметил  Васька,—  пока  не  обвыкнет,  чтоб  не вздумала  заорать:  «Я  чужая  жена,  меня  обвенчали  с  другими насильно!» А  тут  какой‐нибудь лиходей подслушает и донесет. Мне  за  то  как  бы  в  ответе  не  быть  перед  твоею  государскою милостию. 

— Покрепче  держи,  позорче  гляди —  и  не  будешь  передо мною в ответе,— сказал Чоглоков. 

— Буду  смотреть  за  нею  строго,  по  твоему  боярскому приказу,— сказал, поклонившись, Васька. 

— Сегодня  вечером  приведи  ко  мне  .Анну!  —  сказал Чоглоков. 

— Слушаю, государь,— сказал, поклонившись, Васька. В  людской  избе  собралась  дворня  ужинать.  Ваське  и  Анне 

хоть  назначил  господин  особый  покой  и  харч  от  своего  стола, но был еще первый только день их приезда в Москву, и они до следующего утра расположились в общей избе. Ганна, одетая в цветной  летник  с  кикою  на  голове,  была  похожа  на  чистую великороссиянку  и  молча  сидела  на  лавке.  Холопи  и  холопки поглядывали  на  нес  с  любопытством  и  делали  друг  с  другом шепотом  на  ее  счет  замечания,  а  иные  обращались  с  речью  к ней  самой, но она отделывалась'  короткими фразами,  которые смысла другие понять не могли и все‐таки не удерживались от смеха над малороссийским акцентом Ганны. 

Сели ужинать.  Ганна,  по приказанию Васьки,  села и взяла в руки ложку. 

— Ну что, хохлачка? —  сказал кто‐то.— Скучно тебе небось без ваших вареничков? А? 

Ганна принужденно осклабилась. — Иди  к  своему  гетману,  вареничков  у  него  попроси,— 

сказал  другой.—  Вон  вашего  гетмана  привезли,  говорят,  и держат, как собаку, на цепи. 

— Его  поместили,  говорят,  на  Греческом дворе,—  заметил кто‐то. 

— На  время.  Построят  особую  избу  для  него,—заметил другой. 

— А в Сибирь разве не пошлют его? — спросил кто‐ то. 

— В  Сибирь  не  зашлют,—  объяснил  другой,—  он  ведь  не нашего  царя  был  холоп,  а  польский  или  турецкий  —  черт  его знает чей, только не нашенский; он сдался нашему царю в полон. 

— Так, так,—заметили другие.‐—Ну, значит, он не согрубил против нашего царя, так его в Сибирь не за что посылать, значит, его в Москве держать станут! 

— Так коли он нашему царю сам сдался, зачем его не остановили там, где взяли? — кто‐то спросил. 

— А, видно, не годится! — ответил другой. — Его там в своей стороне где‐то поместили сперва, да проведали, 

что дуровать собирается, оттого сюда привезли,— сказал Васька. 

Ганна  не  проронила  ни  одного  слова,  все  слышала,  все  твердила запечатлела в своей памяти, но спросить ни о чем не смела. 

— А как он прозывается? — спросил кто‐то. — Петра  Дорошонок!  —  сказал  Васька,  живший  недавно  в 

Чернигове и наслышавшийся там об этом имени. И  Ганна  вспомнила,  что  с  детских  лет  ее  в  кругу  ее  семейных  и 

знакомых  часто  повторялось  это  имя;  знала  она,  что  и  муж  ее Молявка‐Многопеняжный  с  казаками  пошел  в  поход  против  этого Дорошенка. 

Разговоры  у  холопей  перешли  на  другие  предметы.  Ганна  не вмешивалась и погрузилась в свою обычную задумчивость. 

После ужина Васька вывел ее в сени и сказал: — Анна! Боярин зовет тебя к себе на ночь! Ганна ничего не ответила. — Что, рада? — спросил Васька. — Овсі, не рада,— сказала Ганна.— Тільки те мені чудно: ставишся 

ти моїм чоловіком, а мене до іншого ведеш. Хіба така у вас віра? — Такая,  коли хочешь знать,  у нас вера, —  отвечал Васька,—  чтоб 

слушаться господ своих и делать, что господа приказывают. Ганна молча подошла вслед за Ваською. — Здравствуй,  девка,—  сказал  Чоглоков,  оставшись  с  Ганною 

наедине,—  здравствуй,  красная!  Видишь,  опять  ты  со мною,  душенька. Не бойся, я не лютый зверь, не задеру! 

Ганна  не  показывала  ни  тени  сопротивления,  была  послушна  во всем, не начинала никакой речи и отвечала только, либо: «Не знаю», либо: «Як велиш». 

Утром  когда  еще  Тимофей  Васильевич  на  солнечном  восходе  спал как убитый, Ганна вышла от него, не пошла в людськую, а направилась к воротам двора, выходив‐ шим на улицу. День был весенний, ясный. Москва  уже  была  на  ногах;  народ  сновал  из  улицы  в  улицу. Земля кое‐где была еще грязна, но уже во многих местах просы‐хала. Ганна не знала, куда ей повернуться: она не бывала еще ни на  одной московской  улице,  привезенная  только  вчера  прямо  в боярский двор Чоглокова. Наудачу пошла она влево, уперлась во двор, повернула еще налево,  потом направо, шла,  сама не зная, куда зайдет, и беспрестанно оглядывалась, не преследуют ли ее, не  смея  спросить  никого  из  встречающихся.  Улица,  по  которой она  шла,  раздваивалась,  и  Ганна  решилась  наконец  спросить  у встречной женщины, куда пройти на Греческий двор. 

— Ах, родимая! Слышу по твоей речи, что ты не здешняя,— сказала ей женщина.— Первый раз видно, в Москве? 

— Первый раз,— отвечала Ганна. —‐  Трудно,  родимая,  ух,  как  трудно  бывает  здесь  тому,  кто 

первый  раз  в  Москве,  пока  не  привыкнет.  Тебе  на  Греческий двор‐то? Иди влево отсюда, а там, произо‐ шедши два переулка вправо, не иди туда, а будет третий вправо же,  так ты туда иди, и  все  прямо,  прямо,  увидишь  вдалеке  колокольню  большущую — Иван Великий прозывается, так ты все иди и на нее смотри, и дойдешь  до  стены  белокаменной,  и  повернешь  влево,  и  там спросишь Греческий двор, тебе люди покажут! 

— Спасибі, тітусю! — сказала Ганна и пошла по указанному пути,  устремляя  постоянно  глаза  на  золоченую  главу  вИана Великого,  блиставшую под лучами весеннего утреннего солнца. Но в сети запутанных московских улиц она опять сбилась с пути и  стала  спрашивать  о  Греческом  дворе  у  встретившихся  ей мужиков.  Эти  мужики  не  оказались  предупредительны  и любезны,  как  прежняя  женщина,  направлявшая  Ганну  к Греческому  двору.  Эти  мужики,  услышавши  малороссийскую речь, стали поднимать Ганну на смех и передразнивать. 

— Да  ты,  видно,  украинская  ворона  залетела  в  Москву!  А какая,  черт  ее  не  взял,  красивая!  Ходи  с  нами,  добрыми молодцами, во царев кабак! Мы тебя угостим! 

— Не хочу! — отвечала Ганна.— Я не піду з вами! Но один мужик схватил ее за стан. — Геть!—закричала  Ганна.—  Кажу,  не  піду  я  з  вами. 

Пустіть! — Пустить!  —  передразнивали  ее  мужики,  но  Ганна 

вырвалась от них. Она  пошла  скорыми  шагами  далее  и  боялась  уже 

спрашивать  дороги:  научил  ее  первый  опыт,  что  в  Москве молодой  красивенькой  женщине  было  небезопасно расспрашиватьь дорогу у мужчин. Прошедши наудачу несколько улиц,  она  решилась,  наконец,  спросить  у  какой‐то  старухи,  где Греческий  двор.  Старуха  указала,  что  он  был  от  ней  уже  в нескольких шагах. 

Греческий  двор  стоял  тогда  на  том  месте,  где  теперь Никольский  монастырь,  называемый  Греческим  и  построенный на  Греческом  дворе  именно  около  того  времени,  когда совершались  описываемые  события.  У   ворот  двора  стояли караульные стрельцы. 

— Тут Гречеський двір? — спросила Ганна. — Тут! Кого тебе? — спросили караульные. — Гегьмана Петра Дорошенка. — Нельзя! — грозно отвечал караульный.— Зачем тебе его? 

Вон наш полуголова. Спроси его. Он  указал  на  ходившего  по  двору  стрелецкого  полуголову. 

Ганна подошла к нему, поклонилась и сказала: — Чи не можна, добродію, побачить гетьмана Дорошенка? Полуголова  подозрительно  оглядел  ее  с  головы  до  ног  и 

проворчал: — Первое —  он  уж  не  гетман  и  величать  его  так  нельзя.  А 

второе —  какое тебе до него будет такое дело?  Ты черкашенка, что ли? 

— Еге! — отвечала Ганна. — Не  велено  без  позволения  от  Приказа   пускать   к  нему 

никого,  кроме  тех,  что  на  Малороссийском  дворе  Черкассы  в посольстве  приехали,—  сказал  полуголова.—  Ты  из   ихних,  что ли? 

— Я його родичка,— сказала Ганна. 

— Что это такое: родичка? — говорил полуголова .—  Родня  ему приходишься, что ли?.. 

— Еге!—сказала Ганна. — Хорошо, я сам поведу тебя к нему,— отвечал полуголова. Петро  Дорошенко,  привезенный  в Москву,  был  помещен  на 

Греческом  дворе  и  находился  в  состоянии,  составлявшем средину  между  положением  гостя  и  пленника.  Уже  он представлялся  ко  двору,  удостоился  целовать  царскую  руку, думный  дьяк  пред  лицом  самого  великого  государя  изрек прощение  всем  его  винам  и  противностям;  затем  ему  сказано было,  что он останется в Москве до окончания войны с  турками для  совета  о  разных  воинских  делах.  С  тех  пор  он  жил  на Греческом дворе;  его  действительно  приглашали  в  Приказ  раза три,  брали  от  него  сказку  о  татарских  и  турецких  путях,  о средствах  о  обороне  Чигирина  и  тому  подобное.  Между  тем  у его  помещения  стояло  на  карауле  попеременно  по  двадцати стрельцов с полуголовами. Наконец в последние пред этим дни позвали  его  к  думному  дьяку  Лариону  Иванову,  и  тот  сказал ему,  чтоб  он  подал  челобитную  о  доставлении  ему  в  Москву жены его. Дорошенко ужаснулся. 

— Великому  государю,  значит,  угодно меня  оставить  здесь навсегда? — спросил он. 

— Такой  воли  великого  государя  нет,—  отвечал  дьяк.—  Но тебе  указано  жить  на  Москве,  доколе  не  утишится  война  с неверными,  а  сколько  времени  она  будет  длиться,  про  то  Бог весть. Мужу от жены врознь пребы‐ вати не подобает. 

Нечего  было  делать  Петру  Дорошенку.  Написал  он  со  слов думного  дьяка  челобитную  о  привозе  его  жены.  В  ожидании привоза  немилой  ему  жены  и  не  зная,  чем  окончится  его судьба,  Дорошенко  метался,  словно  дикий  зверь  в  клетке. Донельзя  опротивела  ему  тогда  эта  Моск.  ва.  Думал  было  он спокойно  доживать  веку  после  своей  бурной  жизни  в  милой родной  Украине,  посреди  родного  народа,  на  полной  воле,  а его  держат  в  московской  земле,  и  притом  в  неволе,  хотя  не говорят ему, что он в неволе. 

В  это‐то  время  стрелецкий  полуголова  привел  к  нему  Ганну Кусивну. 

Дорошенко  ходил  большими шагами  по  комнате  в  обычном своем волнении. Полуголова, вошедши с Ганною, сказал: 

— Петр Дорофеевич!  Вот  эга женщина желает  видеть  твою милость. Говорит она: сродни твоей милости. 

— Я  не  знаю  этой  женщины,—  сказал  Дорошенко, оглядевши  Ганну.  И  потом,  обратясь  к  ней,  спросил: —  Яка  ти мені родичка? 

— Я  така  тобі  родичка,  як  усі  наські  люди  тобі  родичі,— сказала  Гайна.—  Ясновельможний  гетьмане!  Вислухай  мене,  я прийшла до твоєї милості за порадою. Поможи мені, бідолазі! 

— Я  не  гетьман,—  сказал  Дорошенко,—  навіть  не полковник,  жодного  уряду  не  маю!  Я  просто  в'язень  у  Москві! 

Чим  я  тобі  поможу?  Я  сам  бідний.  Усі  статки‐  маєтки  свої покинув у Чигирині да у Сосниці. 

— Я не грошей прийшла прохати,— сказала Кусив‐ на,— хоч я  така  убога,  що  і  хліба  шматка  не  маю  на  чужій  стороні,  а прийшла до твоєї милості не за грошима, а за порадою Вислухай мене,  дай  мені  порадоньку,  бідній,  нещасній  сироті,  ні  до  кого мені повернутися, пригорнутися на чужій чужині, тільки до своїх людей. 

И она, заливаясь слезами, повалилась к ногам Дорошенка. С головы  ее  спала  кика.  Ганна  на  первых  порах  сконфузилась, очутившись простоволосою,  но не решилась надевать на  голову противного,  насильно  ей  навязанного  московского  головного убора. 

И  почему‐то  вспомнил  Дорошенко,  как  перед  ним  со слезами  валялись  бедные  украинцы,  когда  он  их  отдавал сотнями в неволю туркам и татарам. Не жаль ему их тогда было, потому  что  думал  он  тогда  не  о  лицах  поодиночке,  а  о  целой отчизне,  которой  хотел  добыть  свободы  и  независимости. Теперь  уже  об  этой  отчизне  он  не  думал,  потому  что  сам погубил  ее.  Теперь  жаль  ему  стало  неизвестной  женщины, валявшейся у ног его. 

— Встань, молодице,—сказал он.—І кажи, звідки ти? 

— З  Чернігова,—  отвечала  Ганна.—  Козацького  роду,  по батькові  Кусівна.  В  Петрівку  торік  віддали  мене  заміж,  владика дозволив повінчати, а мій молодий в той же день пішов у похід; а  я  ввечері пійшла по воду до річки Стрижня;  в потайнику мене ухопили, очі  і рот зав'язали  і приволокли до воєводи,  а воєвода згвалтовав мене  і  відослав  з  своїми людьми у  свою вотчину  під Москву  і  там  приказав  мене  гвалтом  повінчати  з  своїм чоловіком,  а  потім,  приїхавши  сам  до  Москви,  приказав  мене привезти,  хоче,  щоб  я  жила  з  тим  його  чоловіком,  з  яким мене гвалтом повінчано, а йому самому стала підложницею. 

— А твій перший чоловік живий ще? — спросил Дорошенко. — Не  знаю,  ясновельможний  пане,  чи  він  ще  живий,— 

отвечала  Ганна.—  Його  зовуть  Яцько Молявка‐ Многопіняжний. Його в поход угнали,  а мене ухоплено,—  і  з  тієї пори я про його не чула. 

— Молявка‐Многопіняжний! —  воскликнул Дорошенко.—  Я твого  чоловіка  добре  знаю.  Він  тепер  уже  сотником  у  Сосниці. Казав  він  мені,  що  у  його  жінку  украли  і  віддали  за  другого, казав!  Яку  ж  я  тобі,  молодице,  пораду  дам?  Іди,  молодице,  до думного  дяка  Ларіона  Іванова  і  усе  йому  повідай,  як  отеє  мені повідала. Я ось тобі цидулу напишу до його! 

Он  пошел  в  другую  комнату.  Ганна  дожидалась  стоя, опустивши  глаза  в  землю.  Дорошенко  вышел,  отдал  ей написанную цидулу и сказал полуголове: 

— Кажіть одвести сю жонку до Ларіона  Іванова в Приказ. А тобі, молодице, на: от, скільки здолаю, стільки помагаю. 

Он подал ей несколько серебряных монет,  вынес из другого покоя  черный шелковый  платок  и  вручил  ей,  сказавши,  что  это ей на голову, чтоб не надевать более московской кики. 

XV 

Привели  стрельцы  Ганну  Кусивну  к  думному  дьяку  Лариону Иванову,  находившемуся  тогда  в  Приказе.  Это  был сорокалетний  плечистый  мужчина  с  здоровым  лицом,  с красным  от  большого  употребления  напитков  носом  и  с маленькой  красноватой  бородкой.  Прочитавши  цидулу Дорошенка, он велел позвать Ганну. 

— Мы  с  тобою,  красавица,—  сказал  он  ей,—  видимся впервое, а, кажись, я тебя уже знаю. Уж не та ли ты, что писано было  нам  от  гетмана  по  челобитной  полковника  Борковского  и всех  черниговских  всяких  чинов  обывателей  на  царского воеводу  Чоглокова,  между  иными  его  худыми  делами,  что  он заслал какую‐то жену чужую в свою вотчину и там ее повенчал и в другой раз с его человеком? 

Ганна  рассказала  ему  всю  свою  историю  так  же,  как  и Дорошенку. 

— Кто  тебя  знает,—  сказал  думный  дьяк,—  какой  у  тебя муж  законный,  коли  ты  с  двумя  венчалась,  и  со  вторым мужем от  живого  первого.  Это  уж  не  наше  дело,  а  церковное.  Я  тебя отправлю в Патриарший приказ. 

— Мене  зґвалтували,  навік  осоромотили!  —  с  рыданием говорила Ганна. 

Думный  дьяк  не  совсем  понял  смысл  слышанных  слов,  но уразумел,  что  идет  жалоба  на  насилие,  учиненное  ей Чоглоковым, и сказал: 

— Хорошо;  мы  его  допросим.  А  ты,  женка,  явись  сюда 

завтра! — А  де  ж  я  буду? —  сказала  Ганна.—  Я  до  його  в  двір  не 

вернусь, лучче в річку кинусь! — Побудешь  здесь,  в  Приказе.  Я  велю  тебя  по мес‐  тить,— 

сказал думный дьяк  и  велел  отвести  ее  в  нижний  подклеть,  где были  покои,  нарочно  отводимые  на  случай  для  тех,  которых нужно было задержать в Приказе на время. 

На  другое  утро  опять  привели  Ганну  пред  думного  дьяка. Она  увидала  здесь  своего  злодея  Чоглокова,  побледнела  и затряслась. 

— Ну,  Тимофей  Васильевич,—  говорил  Чоглокову  Ла‐  рион Иванов.—  Вот  женщина  показывает  на  тебя!  —  При  этом  он изложил то, что слыхал от Ганны.— Что скажешь на это? Знаешь ты эту женщину? — спрашивал он в заключение Чоглокова. 

— Знаю,—  сказал  Чоглоков,—  только  не  так  было,  как  она показывает. Эта женка клеплет на меня без‐ лепицу. Она первый раз  пришла  ко  мне  с  моим  человеком  Ваською  Чесноковым,  и оба  стали  просить  у  меня  позволения  обвенчаться.  Она  была тогда  в  девичьем  наряде.  Я  позволил,  да  и  не  было  никакой 

причины  им  того  не  позволять.  Мой  холоп  Васька  Чесноков тогда отпросился от меня домой в нашу подмосковную вотчину, и  я  отпустил  его;  он  поехал  вместе  с  этой  женкой  и  письмо  от меня  повез  к  священнику моей  вотчины,  и  тот  священник,  видя их  доброе  обоюдное  согласие,  их  обвенчал.  А  как  меня  из Чернигова  с  воеводства  отозвали,  я  приехал  в  Москву  и  велел Ваську с женой привезти к себе во двор мне на службу, а не для срамного дела, как она лает. А вчерашнего утра эта женщина из моего  двора  сбежала,  малую  толику  животов  покрадючи,  и теперь  затеяла  на  меня  такое,  что  честному,  богобоязненному человеку и помыслить страшно. 

— Мене  повінчали,  я  не  дівка  була,  а  мужатая  жона,  вони мене по‐злодіяцьку ухопили,  і  згвалтовали,  і  за  іншого силоміць повінчали, мужату жону! — вопила Ганна. 

— Спроси  ее,  господин,—  сказал  Чоглоков.—  Когда  ее повенчали первый раз и где? 

— У  св[ятого]  Спаса,—  сказала  Ганна.—  У  той  саме день,  як виступали козаки в поход. 

— А какой тогда был день? —  спрашивал Чоглоков.—  Тогда был Петров пост. Скажи, господин думный дьяк: можно разве по закону православному венчать в Петров пост? 

— Ну, лебедка, что скажешь? — обратился Ларион Иванов к Ганне.—  Правду  ли  этот  господин  говорит?  Был  тогда  Петров пост? 

Ганна стала объяснять, что владыка разрешил венча^ ние в пост. Но так  как  объяснения  эти  произносились  по‐ малороссийски,  то  думный дьяк  моргал  бровями  и  пожимал  плечами,  бросая  вопросительные взгляды на Чогло‐ кова, и потом сказал Ганне: 

— Невдомек  что‐то  мне,  что  ты  баешь,  лебедка.  Дело‐то  это  не нашенское, а церковное. Ступай себе, я позову тебя, когда нужно будет. 

Ганна поклонилась до земли и с рыданиями стала просить пощады и  сострадания  к  своей  горькой  судьбе,  но  Ларион  Иванов,  вместо ответа, дал знак, и Ганну увели. Думный дьяк сказал Чоглокову, что он за ним после пришлет, а теперь у него иные спешные дела. 

Через день Ларион Иванов опять призвал Чоглокова. — У тебя, Тимофей Васильевич, где вотчина‐то? На Пахре, кажись? — На Пахре,— сказал Чоглоков. — А  сколько  четей  земли,  сенокосу,  лесу  и  рабочих  крестьян  и 

дворовых людей? — спрашивал Ларион Иванов. Чоглоков рассказал все, что у него спрашивали. — А  сколько  скота,  есть  ли  овцы,  пчелы,  при  дворе  сад,  огород, 

гумно, сколько одоньев хлеба? — спрашивал думный дьяк. Чоглоков и на это отвечал, прибавивши, что многого не упомнить, а 

у него есть на то опись всему. — Хорошо,—  сказал думный дьяк,—  продай мне  половину  твоей 

вотчины по описи. Чоглоков  был  словно  громом  оглушен  таким  предложением.  Он 

замялся, говорил, сам не зная что, но смысл его слов был таков, что он продавать своей вотчины не желает. 

— Ну,  воля  твоя!  —  сказал  думный  дьяк.—  Ты  на  то  хозяин  и владелец.  Я  только  тебе  свое желание  заявил:  купил бы  у  тебя,  когда бы ты захотел продать, а не хочешь — как знаешь! Я с своим назад. 

Несколько минут молчали  оба.  Тимофею  Васильевичу  было  очень неловко.  Он  понимал,  чего  хочет  думный  дьяк.  Тимофея  Васильевича бросало то в жар, то в холод от зловещего молчания Лариона Иванова. 

— Ну,  просим  прощения!  —  сказал  наконец  Ларион  Иванов,  и Чоглоков в сильном волнении вышел от него. 

Прошла  неделя.  Чоглоков  находился  в  невыносимо  тревожном состоянии. Недавно еще, тотчас по своему возвращении из Чернигова, отвалил  он  «в  почесть»  Ла‐  риону  Иванову  немалую  толику наличными,  да  и  подьячих  Малороссийского  приказа  угобзил порядком,  так  что  почти  уже ничего  у  него не осталось из  того, что  успел  он  зашибить  себе  в  Чернигове  на  воеводстве.  Теперь видел он,  что  его  хотят  облупить,  как  липку. Дал намек Ларион Иванов да и  замолчал,  не  зовет  его больше.  Хоть бы  уж позвал да  сказал,  что  с  ним  намерен  сделать,  если  он  половину  своей вотчины не уступит! 

И  прошло  еще  несколько  дней,  мучительных,  для  Тимофея Васильевича. Передумывал он и то и другое, прикидывал и так и этак.  Ничего  не мог  выдумать. Но  вот,  наконец,  уже дней  через десять  после  первого  предложения  о  продаже  половины вотчины зовут его опять в Малороссийский приказ. 

Стал  лицом  к  лицу  Тимофей  Васильевич  с  Ларионом Ивановым. 

Ларион  Иванов,  сидя  за  своими  бумагами,  сказал  во‐шедшему к нему Тимофею Васильевичу: 

— Ну что,  господин бывший черниговский воевода: дела‐то наши  не  хороши.  Как‐то  выпутаемся мы  от  доноса,  что  прислал на  твою  милость  черниговский  полковник  от  всего Черниговского  полка  и  от  города  Чернигова  войта,  и бургомистров, и райцев, и всего мещанства и пос‐ польства? Как ты думаешь об том, господин бывший воевода? 

— Ларион  Иванович,  отец  родной!  —  прогозорил  сквозь слезы  Чоглоков.—  Я  ведь  твоей милости  бил  челом и  в  почесть подал, что можно было. Тогда положили всему тому погреб. 

— Э,  нет,  батюшка  Тимофей  Васильевич! —  сказал  Ларион Иванов.—Мы  тебя  только  выписали  из  Чернигова,  вместо  того чтобы  там,  на  месте,  розыск  чинить  над  тобою.  Была  бы  для тебя  не  лучше,  коли  б  мы,  оставиш  тебя  в  Чернигове,  новому воеводе  приказали  над  тобой  разыскивать.  Новому  воеводе захотелось бы показать:  вот‐де  таких дел за ним не чаят  худых! Тебя, голубчика, может быть, посадили бы там в тюрьму, а те эрниговцы,  как  бы  стали  их  допрашивать,  навряд  бы  твою милость  оправили.  И  теперь —  вот  хоть  с  этой  бабенкой,  что  у нас  тут  сидит  внизу.  Видишь,  черниговский  полковник  написал про  какую‐то  там  у  них  женку  Бе‐  лобочиху,  будто  она,  при свидетелях  полковых  старшинах,  говорила,  что  ты  ее подговаривал привести к  тебе Анну Кусовну для блудного дела. А  потом  эта  самая Анна  пропала  безвестно  и  очутилась  в  твоей 

вотчине  за‐  мужем  за  твоим  человеком,  и  вот  видишь,  что  на тебя показывает. Мы начнем розыск чинить о  сем. Да и  то еще; в  челобитной  черниговской  пишется,  твои‐де  стрельцы  ходили по  дворам  мещанским  и  казацким  и  подговаривали  женок  и девок  тебе  на  блудное  дело.  И  об  этом  пошлем  в  Чернигов розыскать, оттого что это сходится с делом об этой женке Анне.  А  что  скажут  по  тому  розыску —  тебе  лучше  знать!  Не  дай  Бог, да  скажут  что‐  нибудь  недоброе,—  тогда  тебе,  Тимофей Васильевич,  будет,  ух,  как  плохо!  Великому  государю  наверх  в докладе  пройдет.  Как  бы  твоей  милости  не  пришлось  ехать  в дальние сибирские городы, да еще, может быть, и не воеводою, а  поверстают  в  дети  боярские  либо  еще  пониже.  Вон  еще  при боярине Матвееве, как нашим Приказом управлял, что сталось с Демкою Многогрешным. Тот был гетман, повыше тебя, воеводы. И дел за ним не бывало таких, как за тобою! 

— Батюшка,  Ларион  Иванов,  отец  родной,  кормилец! Власть  твоя  и  воля  твоя.  Не  погуби!  Смилуйся!  —  завопил Чоглоков и повалился к ногам думного дьяка. 

Ларион Иванов сказал: — Встань,  Тимофей  Васильевич!  Одному  великому  го‐

сударю  подобает  кланяться  в  землю,  а  я  ведь  не  великий государь твой, я только дьяк его царского величества. 

Тимофей Васильевич встал и продолжал плакать; он совсем растерянный  стоял  перед  думным  дьяком,  Ларион  Иванов продолжал: 

— Ты,  батюшко  Тимофей  Васильевич,  не  глуп  человек  и ведаешь, как в свете ведется между людьми. Все мы, грешные, охочи  творить добро наипаче  тем,  что  нам его  творят.  На  том, сударь,  весь  свет  стоит  и  тем  держится,  что  мы  один  другому тяготы  носим,  один  другому  угодное  творим,  и  коли  мы  к людям  хороши,  так  и  люди  к  нам  также  хороши.  Ты  испугался розыска  над  собой  и  бьешь  мне  челом,  чтобы  я  заступился  за тебя;  а  я  намедни,  коли  не  забыл,  бил  челом  твоей  милости, чтоб  ты  изволил  продать мне  половину  твоей Пахровской  вот‐чины.  Однако  ты  на  мое  челобитье  не  подался  и  меня  не пожаловал.  Теперь  же  ты  вот  мне  бьешь  челом  о  своем  деле. Что же, как думаешь? И мне поступить с тобою, как ты со мною поступил, не податься на твое челобитье? 

— Батюшка, отец родной! Смилуйся! Бедь половина моего состояния родового, кровного! — вопил Чоглоков. 

— На  это  я  вот  что  тебе  скажу,  любезнейший  мой Тимофей  Васильевич,—  сказал  думный  дьяк.  —  Человек  ты книжный и, конечно, читывал, как в Святом Писании говорится: лучше калекою  войти  в  царствие  божие,  чем  со  всеми  целыми  удами  быть ввержену  в  геенну  огненную.  И  ты  ныне  поступи  так,  по  сему премудрому  слове‐  си.  Лучше  тебе,  мой  дорогой,  потерять  половину своей вотчины и остаться жить в покое  с другою ее половиною,  чем, владеючи обеими половинами, быть загнатым туда, куда Макар телят не  гонял.  Все  равно  не  будешь  тогда  володеть  своею  вотчиною, достанется кому‐нибудь другому из твоего рода, а то, может быть, еще 

и отпишут  на  великого  государя.  А  коли начнется  над  тобой  строгий, правдивый розыск,  так  тебе  в  те  поры не  сдобровать.  Это  я  наперед вижу,  да  и  ты  сам,  Тимофей  Васильевич,  лучше  меня  это  видишь  и знаешь. 

— Бери,  батюшка!  —  возопил  Чоглоков  и  ударил  себя  о  полы руками.— Бери, только выручи! 

— Подай  опись  имуществу  своему,—  сказал  думный  дьяк.— Напиши купчую данную, запиши в Поместном приказе и ко мне доставь вместе  с  описью.  Да  не  подумай,  Тимофей  Васильевич,  меня  в чем‐нибудь провести.  Смотри,  чтобы в  купчей данной была  вписана  в точности половина всего, что значится по описи. Я посмотрю, сли‐ цую, и коли объявится не все в точности, так и купчая не в купчую. Не приму. 

— Да  нельзя  ли  уж,  коли  так,—  сказал  Чоглоков,—  воротить  эту женку  к  ее  мужу  в  мой  двор,  к  моему  человеку,  да  тем  и  дело покончить? 

— А, жирно будет! — возразил Ларион Иванов.— Доволен будь и тем,  Тимофей  Васильевич,  что  сам  цел  останешься.  Надобно  дело решать  так,  чтобы  и  тебя  спасти  от  гибели  и  против  правды  не покривить.  Мы  вот  как  постановим.  Что  женка  оная  на  воеводу показывала,  того  никакими  доводы  не  довела,  и  черниговское  че‐лобитье,  что  на  того  же  воеводу  написано,  ничем  не  доведено,  а воевода  в  ответ  сказал‐де,  что  все  то  на  него  затеяно  от  черниговцев напрасно по злобе за то, что он, воевода, радея о царской выгоде, их, черниговцев, плутовству не потакал; и мы, великий государь, указали* дальнейших розысков за неимением доводов над воеводою не чинить, а  женку  Анну,  за  двоемужество,  отослать  к  духовному  суду  в Патриарший  приказ.  Вот  оно и  выйдет,  как  говорится:  и  козы  целы,  и волки сыты будут. 

— А если,— заметил Чоглоков,— та женка в Патриаршем приказе учнет  на  меня  показывать  ту  же  без‐  лепицу,  что  показывала  здесь? Тогда меня в Патриарший приказ позовут! 

—  Мы,—  сказал  тогда  думный  дьяк,—  здесь,  в  Малороссийском приказе, именем царским тебя оправим и от дела того Анниного совсем отлучим. По наговорам  той женки могут позвать в Патриарший приказ не тебя, а человека того, что с нею венчался и стал ей мужем, потому что у них общее духовное дело. А ты заранее призови того человека своего и  под  страхом  великим  запрети  ему,  чтоб,  когда  его  призовут  в Патриарший  приказ,  тебя  в  дело  не  втягивал  и  ничего  о  тебе  там говорить  не  дерзал,  а  отложил  бы  тебя  вовсе.  Ты  же  здесь  у  нас  в расспросе  своем  напиши,  что  дозволил  человеку  своему  венчаться  с Анною,  не  знаючи  никак,  чтоб  Анна  была  с  кем  иным  обвенчана, понеже  сама  Анна  тебе  того  не  объявила  и  ты  считал  ее  девкою,  тем паче, что она ходила по‐девичьи. А хоть бы кто со стороны и говорил те‐бе,  что  она  венчана  в  Петров  пост,  ты  такой  глупой  речи  не  поверил, знаючи, что по закону нашему православному в пост венчать не мочно. Здесь  у  нас,  в  Малороссийском  приказе,  такую  сказку  напишешь  и оставишь. И только. 

Поклонился  Чоглоков  думному  дьяку  Лариону  Иванову,  еще  раз назвал  его  кормильцем,  спасителем,  отцом  родным.  В  тот  же  день написал  он  показание  в  таком  смысле,  как  научил  его думный дьяк,  а 

через  неделю  принес  Лариону  Иванову  купчую  данную  на  половину своей  Пахровской  вотчины  и  опись  всему  своему  имуществу, числящемуся при той вотчине. Ларион Иванов пересмотрел то и другое, проверил сходство купчей с описью и сказал: 

Спасибо тебе,  кормилец,  благодетель. Весною начну строиться в  новой  купленной  вотчине.  Будем  с  тобою  жить  по‐приятельски,  как добрым соседям подобает. 

Все  это  время  Ганна  жила  в  подклете  Малороссийского  приказа, питаясь скудным поденным кормом,  выдававшимся из царской казны, тюремным сидельцам; она дополняла его недостаток тем, что просила сторожей  покупать  ей  за  те  деньги,  что  дал  ей Дорошенко.  Несколько дней сидело вместе с нею двое бродяг малороссиян, взятых в Москве и отправленных на  родину.  Они  были  из  другого малороссийского  края, из Полтавского полка, и сидели в подклете Приказа недолго, к большо‐му  удовольствию  Ганны,  которой  один  из  них  стал  было  надоедать своими  любезностями.  Когда  их  вывели,  Ганна  осталась  одна;  ее позвали тогда в Приказ, дали ей еще три рубля мелкими копейками и  сказали,  что  ей  подает  на милостыню Дорошенко,  бывший  по своим  делам  в  Приказе  и  там  осведомлявшийся  о  ней.  Ганна, отведенная  в  свою  тюрьму,  горячо молилась  за  своего  благоде‐теля,  не  забывавшего  о  ней  и  подавшего  ей  святую  Христову милостыню. 

После  окончания  сделки  с  Чоглоковым  думный  дьяк приказал привести пред свою особу Ганну и приказал подьячему прочитать  ей  приговор,  гласивший,  что  так  как  жалоба  женки Анны  на  воеводу  Чоглокова  никакими  доводами  не доказывается,  то  дело  о  сем  в  Малороссийском  приказе прекращается,  женка  же  Анна  отсылается  к  святейшему патриарху  для  учинення  над  нею  духовного  суда  за  незаконное вступление в брачный союз. 

Стрельцы повели Ганну в Патриарший приказ. В  доме  у  Чоглокова  происходила  такая  сцена:  Тимофей 

Васильевич  призвал  к  себе  холопей  своих  Ваську  и  Макарку  и говорил им: 

— Ну,  братцы!  Больно  недобро  мне  с  этой  проклятой хохлушей.  Оттягал  у  меня  думный  дьяк  половину  Пах‐  ровской вотчины.  Что  будешь  делать?  Загрозил  злодей,  что  начнут  обо мне вновь розыскивать.  Я дал ему купчую данную. Да еще и  тут делу  не  конец.  Хохлушку  велел  отвести  в  Патриарший  приказ  к духовному  суду,—  там  будут  розыскивать  о  ее  двомужестве.  И вас,‐  может  быть,  позовут.  Смотрите  же,  не  примешивать  меня никак.  Ты,  Васька,  в одно  упрись и  говори:  никакого‐де приказу насчет  женитьбы  своей  от  своего  государя  не  слыхал.  Сам  к нему,  вместе  с  Анною,  приходил  просить  позволения повенчаться,  не  знаючи  того,  чтоб  она  была  с  иным  кем повенчана. 

— Уж  в  том,  государь,  будь  спокоен.  Как  прикажешь,  так  и буду говорить,— сказал Васька. 

— И насчет того, коли станет она твердить, что господин ее изнасиловал  и  приказывал  тебе  водить  к  нему  на  постелю, 

говори одно: «Того я не знаю и от  государя моего ничего такого не  слыхал»,—  говорил  Чоглоков.—  Об  этом  в  Патриаршем приказе  розыскивать  не  будут,  затем  что  по  этому  наговору меня  уже  в  Малороссийском  приказе  оправили.  И  ты  своими речами не подавай никакого повода. И ты гляди тоже, Макарка. 

— Мое дело здесь второе,—  сказал Макарка.— Коли Васька на  меня  не  скажет,  так  меня,  чай,  и  не  покличут.  А  покличут  и станут спрашивать, так я буду говорить в одно с Васькой. 

— Оно,— сказал Чоглоков,— вашему брату, холопу, в наговорах на нас, ваших государей, веры не дают. Только все‐таки вы меня никоими делы  не  смейте  бесчестить.  А  не  то —  сами  знаете,  властен  я  с  вами обоими расправиться опосля, как захочу. 

Когда  Васька  с  Макаркой  остались  одни,  Васька  сказал  своему товарищу: 

— Государь‐то струсил! Да еще как! Шутка ли: поло‐ вину вотчины спустил. Плохо дело. Почитай, как припрут его,  так и другую половину спустит.  И  нам  тогда,  видно,  не  ему  служить  в  холопстве  придется. Продаст и нас. Пускай, черт их побери, зовут нас в Патриарший приказ, пускай  допрашивают.  Будем  стоять  за  своего  государя,  пока  можно  и пока  сил  наших  станет,  ну,  а  то  ведь  своя шкура  всякой  чужой шкуры дороже, хоть бы и государ‐ ской! 

XVI  

Патриарх  Иоаким  Савелов  в  описываемое  время  был  возрастом между  шестьюдесятью  и  семьюдесятью  годами,  старик  чрезвычайно живой  и  неутомимо  деятельный.  Это  был  человек  ученый  по  своему времени;  воспитывался  он  в  Киевской  коллегии  и  сохранял  к  ней большое  уважение,  но  это  не  мешало  ему  быть  резким  и  неприми‐римым  противником  западного  влияния,  проникавшего  все  духовное образование  в  Малороссии  и,  по  мнению  патриарха,  вредно отзывавшегося  на  русскую  церковь.  Патриарх  Иоаким  писал  очень много,  писал  и  с  двух  сторон  защищал  вверенную  ему  церковь:  и против  западного  влияния,  входившего  через Киев,  и  против  старооб‐рядческого раскола, развивавшегося в Великой Руси. При всех, однако, своих  ученых  и  литературных  занятиях  Иоаким  не  только  не  покидал дел внутреннего управления, но занимался ими лично и так устойчиво, как  никто  из  его  предшественников,  не  исключая  и  самого  Никона. Никто  из  патриархов  не  ограничил  до  такой  степени  произвол архиерейской  власти  обязательным  учреждением  при  архиереях советов  из  призываемых  к  соуправлению  и  суду  духовных  лиц  ;это касалось  зауряд  с  другими  епархиями  и  патриаршей  епархии,  но патриарх  на  это  не  посмотрел:  сам  он  был  до  того  деятелен  и внимателен ко всему, что мало нуждался в содействии и совете духов‐ных  особ.  В  Патриаршем  приказе  сидели  назначенные  от  патриарха архимандрит  и  двое  протопопов,  призывались  выборные  духовные власти — поповские старосты, но все они, собственно, делали мало за патриарха,— напротив, патриарх много делал за них. Еще по предмету суда над духовенством эти соуправители патриарха, по крайней мере, все‐таки  что‐нибудь  да  значили:  снимали  допросы  и  показания, наводили  справки,  постановляли  приговоры;  патриарх  сам  проверял 

все  их  предварительные  работы  и  сам  произносил  окончательное решение.  В  таких  же  делах,  где  не  духовные,  а  мирские  люди привлекались к духовному суду, сидевшие в Патриаршем приказе ни до чего почти не касались, делал все дьяк и подносил патриарху, главным дьяком  Патриаршего  приказа  был  тогда  Иван  Родионович  Калитин, притоптавшийся  пожилой  господин  лет  под  пятьдесят,  с  круглой, несколько поседевшей бородкой,  бойко владевший и пером и речью, большой делец. Патриарх оказывал ему чрезвычайное доверие, считал столько же умным, сколько честным, бескорыстным и преданным себе человеком.  Репутация  умного  человека  была  за  дьяком  повсеместна; насчет его честности и бескорыстия никто не мог бы указать, что вот с того‐то  или  с  этого  Калитин  «вымучил»  что‐нибудь;  но  многие  в недоумении  пожимали  плечами,  узнавая,  что  от  некоторых  дел перепадали  патриаршему  дьяку  немалые  выгоды,  и  нельзя  было объяснить, как это он устраивал. 

Когда  привели  в  Патриарший  приказ  Ганну  Кусивну,  Калитин, недавно  в  этот  день  явившийся  в  Приказ  для  исполнения  своей должности,  сидел  с  товарищем  своим,  другим  дьяком  Леонтием Саввичем  Скворцовым,  которого  Калитин  любил  и покровительствовал. Прежде чем позвать к себе на глаза приведенную в  приказ  женщину,  Калитин  прочитал  отписку,  при  которой  ее препроводили из Малороссийского  приказа;  в  этой  отписке  изложена была вся суть дела, касавшаяся и Чоглокова. 

— Смотри‐ко,  Левонтий  Саввич,—  сказал  Калитин  Скворцову,— какую украинскую птицу прислали к нам. Только ощипали, да не ее, а, видно, из‐за нее кого‐то другого! 

Скворцов, еще не так опытный в дьяческом деле, не смекнул сразу всего,  что  раскусил  Иван  Родионович;  проглядевши  бумагу,  Скворцов поднял  к  товарищу  голову  с  вопросительным  выражением  в  лице. Калитин засмеялся. 

— Разумен  зело  думный!—  сказал  Калитин.—  Остриг  барана,  а шкуру еще нам оставил. Что ж, и за то спасибо! 

— Вестимо,‐—  сказал  Скворцов,—  нагрел  руки  около воеводы  и  закрыл  его  ловко!  Все  шито‐крыто,  хоть  кое‐  где белые  ниточки  виднеются.  Но  нам  ни  с  какого  боку  за  него приняться  не  мочно.  Во  всем  очищен  явился,  духовную  разве кару наложить, да и то не на него. 

— Оставили,—  сказал  Калитин,—  оставили  нам  тоненькую ниточку;  за  нее  бережливо  еще  можно  ухватиться.  Вглядись  в бумагу!  Баба,  видишь,  повенчана  вдругоряд  с  холопом воеводским;  сам  воевода  очищен  и  его  звать  сюда  никак  не смеем,  но  холопа  того  на  розыск  потянем.  А  холоп,  думаешь, так  и  будет  стоять  за  своего  государя?  Как  же!  Не  больно‐то крепко станет держаться за него, когда над самим собою почует грозу. 

— Ведь  подчас,—  сказал  Скворцов,—  можно  воеводу  того, если нужно будет, попугать святейшим, что вот, мол, внесет сам святейший  его  дело  наверх,  к  царю  государю,  чтоб  розыском перевершить. 

— И  так  можно.  Правда,—сказал  Калитин.—А  то  вот посмотри, пригодится нам 54 статья уложения о холопьем суде. 

Калитин приказал позвать Ганну. — Молодушка!  —  сказал  он  ей.—Ты  разом  за  двумя 

мужьями очутилась. От живого мужа с другим повенчалась! — Повінчали силоміць! — начала было Ганна. — Так,—  перебил  ее  Калитин,—  насильно?  Так?  Ты 

объявила  это  в  своей  сказке,  что  от  тебя  взяли  в  Мало‐российском приказе.  Стойшь  ты на  том,  что не  хотела  выходить за другого, а тебя насильно повенчали? 

— Насильно,— сказала Ганна. — И  не  хочешь  жить  со  вторым  своим  мужем,  холопом 

Чоглокова? — Не хотіла і не хочу! — сказала Ганна. — И хочешь вернуться к первому своему мужу? — Хочу. Я його одного за мужа собі почитаю. — Придется  тебе,  молодушка,—  сказал  дьяк,—  пожить  у 

нас в Москве. Есть ли у тебя какое пристанище и будет ли у тебя что есть и пить? Есть у тебя, может быть, на Москве родные или знакомые добрые люди? 

— Нікого немає,— отвечала Ганна. — Так уж коли у  тебя нет никакого знакомого  здесь,  так не 

хочешь  ли  —возьму  я  тебя  к  себе  во  двор  на  услугу.  Ты, молодка,  не  бойся,—  не  подумай  чего‐нибудь  нехорошего.  Я человек  семейный,  у  меня  жена,  дети,  худого  умысла  не  чай. Поживешь у меня, пока твое дело завершится. Вот, посиди там в сторожке, а как станем расходиться, так я тебя с собой возьму, и ты пойдешь ко мне во двор. 

Ганну  увели.  Вошли  в  Приказ  сидевшие  там  архимандрит  и протопоп.  Калитин  подал  им  несколько  бумаг,  рассказывая вкоротке  их  содержание.  В  числе  таких  бумаг  была  и  отписка  о Ганне. Духовные не обратили на нее особого внимания. 

После  полудня  стали  расходиться,  и  дьяк  Калитин  велел кликнуть Ганну и сказал ей: 

— Забери с собой свое имущество и отправляйся со мною. — У  мене  нічого  немає,—  сказала,  заплакавши,  Ганна.—  Я 

утекла в чім стояла. I сорочку одну третій тиждень ношу. — Крещеные,  кажись,  люди,—  сказал  Калитин.—  И  своему 

брату о  Христе Иисусе,  крещеному  человеку,  во  всякое  время и во всяк час Христа ради подать можем! 

Калитин  уехал  в  свой  дом,  находившийся  в  Белом  городе, тотчас  за  Неглинною.  Он  повез  с  собою  Ганну  и,  приехавши домой,  передал ей своей жене,  пожилой  госпоже,  лет  за  сорок; он  поручал  ей  приставить  к  какому‐  нибудь  занятию  во  дворе привезенную  женщину,  объяснивши,  что  это  несчастная бесприютная  сирота,  должна  пробыть  несколько  времени  в Москве, и если дать ей приют, то это будет доброе, богоугодное дело.  Калитина  с  ласковым  видом  стала  было  с  нею заговаривать,  но  сразу  наткнулась  на  несколько  непонятных 

малороссийских  выражений  и  обратилась  с  вопросительным лицом к мужу. 

— Хохлачка!—сказал  Калитин.—  У  них  в  речах  есть  разница  с 

нашенскою  речью  московскою,  а  во  всем  прочем  народ  добрый, 

душевный и веры одной с нами. Калитина  отправила  Ганну  в  дворовую  баню,  подарила  ей  чистое, 

хотя  не  совсем  новое,  и  целое  белье  и  приставила  её  ходить  за коровами. 

На  третий день после  водворения  Ганны на новоселье недельщик потребовал в Патриарший приказ к ответу холопей Чоглокова Ваську и Макарку.  Господин  еще  раз  повторил  им  прежнее  наставление  — отнюдь  не  вмешивать  его  в  дело.  Васька  перекрестился  и  побожился, что не выронит слова такого, чтоб сталось в ущерб своему государю. 

Холопей  привели  в  Патриарший  приказ  в  то  время,  когда заседавшие там духовные были в сборе. Васька и Макарка поклонились, касаясь пальцами пола, и стояли, ожидая вопросов.  Калитин  подошел  под  благословение  к архимандриту. 

— Начинай, Господи благослови!—произнес архимандрит. Калитин отошел и,  обращаясь к  холопям,  говорил важным и 

суровым голосом: — Наш Приказ святейшего патриарха во многом совсем не 

то, что другие Приказы. Во многих Приказах по многим мирским делам  холопьим  сказкам  верить  не  указано  и  спрашивать холопа непристойно, потому что холоп — невольный человек, и чести  на  нем  нет,  и  бесчестья  з  него  не  положено  ему,  а  у  нас насчет  этого  не  так,  здесь  ведаются  дела  духовные,  а  не мирские. 

— А о духовных  вещах,—  сказал  архимандрит,—  говорится в  св[ятом]  писании:  несть  скиф,  ни  эллин,  ни  раб,  ни  свобод.  В церкви Христовой рабу бывает такая же честь, как не рабу. Раб, как  и  его  государь,  одним  крещением  крещен,  одним  миром помазан,  одно  тело  и  кровь  Господню  приемлет,  и  на  рабов такой же  брачный  венец,  как  и  на  господ  возлагают.  Того  ради здесь  и  сказка  раба  приемлется,  как  и  сказка  свободного человека.  Принесите  перед  крестом  и  Евангелием  присягу,  что будете  говорить  сущую  правду,  как  перед  самим  Богом  на страшном и нелицеприятном его судище, аще же станете лгать и скрывать  истину  и  затевать,  то  подвергнетесь  каре  от  Бога  в будущем  веке,  а  здесь  в  житии  своем  от  святой  нашей  церкви проклятию  и  градскому  суду  на  жестокие  мучения  преданы будете. 

— Слышите?—  спрашивал  грозным  тоном  Калитин.— Слушайте и мимо ушей не пропускайте. 

Встал с своего места протопоп, взял лежавшую перед ним на столе  свернутую  епитрахиль,  вынул  из  нее  крест  и  Евангелие  и положил  на  аналое,  стоявшем  впереди  стола,  за  которым сидели  духовные  лица.  Протопоп  надел  епитрахиль.  Оба холопа,  поднявши  два  пальца  правой  руки  вверх,  проговорили вслед за священником слова присяги, потом поцеловали крест и 

Евангелие.  Протопоп  завернул  священные  вещи  в  епитрахиль и сел на свое место. 

Дьяк, обратись к холопам, сказал: — Кто из вас двоих Василий, кто стал мужем Анны Кусовны, 

показывающей себя женою казака Молявки? — Я,— отвечал Васька. — Я,—  говорил дьяк,—  стану  тебя спрашивать не того ради, 

чтоб  уведать  от  тебя  про  такое,  чего  я  еще  не  знаю.  Буду  я  тебя спрашивать про то, что я уже без тебя знаю, а спрашивать об этом стану только я для того, чтоб знать: правду или неправду будешь ты говорить: И  коли  ты  станешь  плутать  и  лгать,  то  я  тотчас  прикажу  тебя  вести  в застенок  и  позвать  заплечного  мастера,  и  велю  ему  тебя  сперва батогами, а там, смотря по твоему запирательству, и кнутьем покропить. Если  ж  правду  будешь  говорить,  то  ничего  не  бойся.  Ты  человек подневольный,  и  что  бы  господин  твой  тебе  ни  приказал,  ты  должен был  то  чинить,  и  хоть  бы  ты  что  неправое  учинил  по  государя  своего приказу,  в ответе за то будешь не ты,  а  государь твой. Отвечай,  сущую правду...  А  ты,  Ермолай,—  прибавил  он,  обратившись  к  подьячему, сидевшему  за  столиком  у  окна,—  будешь  записывать  их  речи... Спрашиваю,—  сказал  он,  возвышая  голос.—  Коли  ты  выходил  сюда, призывал  тебя  государь  твой и велел  тебе  говорить в Приказе,  что он, твой государь тебе брать за жену Анну Кусовну не неволил, а будто ты, Васька, с нею, Анною, вместе приходили к твоему господину и просили позволить  вам  между  собой  повенчаться?  Так  было?  Говори:  это  тебе первый вопрос. 

Васька,  ошеломленный,  глянул  на  Макарку,  как  будто  хотел  ему глазами сделать вопрос: «Кто ж это ему перенес? Ты разве? Кроме тебя и меня, этих слов никто не слыхал». Но тут же сообразил, что Макарка вместе  с  ним  в  одно  время  вышел  со  двора.  В  совершенном  недо‐умении  он  выпучил  глаза  на  дьяка.  Калитин  глядел  на  него  с насмешливым  выражением,  не  дождавшись  скорого  ответа,  повторил свой вопрос и прибавил: 

— Сам видишь, уже я все знаю, что у вас делалось и говорилось, хоть  и  не  был  у  вас.  Значит,  лгать  и  выдумывать  бесполезно.  Говори истину. Так было? 

— Да, так было,— произнес Васька. — Хорошо, что правду сказал,—  говорил Калитин.— Теперь стану 

я  тебе  говорить,  что  ты  прежде  делал  и  что  с  тобою  делалось.  А  ты, смекаючи, что я уже все знаю, только говори, что именно так было, как я тебе сказал. 

И он начал споашивать соображаясь с показанием Ганны, которого смысл был означен в отписке из Малороссийского приказа, припомнил, как  в  Чернигове  они,  Васька  с Макаркою,  ухватили  Ганну  в  тайнике  и притащили к своему государю на воеводский двор. 

— Так ли было? Говори сущую правду!— спросил он. — Так было,— отвечал Васька. — Еще  хвалю  за  то,  что  говоришь  правду,—  сказал  дьяк.—  Ты 

человек  подневольный,  и  в  том,  что  ты  чинил  по  приказу  господина, вины  никакой  нет.  И  св[ятое]  писание  говорит:  «Несть  раб  болей господина своего». Пиши, Ермолай, его речи. Слыхал, что он учинил по господскому приказу? Пиши! 

— Слыхал,—отвечал Ермолай и принялся писать. 

Давши время Ермолаю записать, Калитин продолжал: — Государь твой велел тебе вместе с Макаркою и со стрельцами 

двумя  везти  Анну  в  свою  подмосковную  вотчину  на  Пахре,  и  там священник,  творя  волю  господина  вашего,  тебя  с  Анною  повенчал сильно,  хоть  Анна  и  кричала,  что  не  хочет  и  что  она  уже  с  другим повенчана.  А  священник на  то не  смотрел. И  ты,  по  указу  своего  госу‐даря, Анне в те поры грозил жестоким боем и муками, чтоб не кричала. Так было? 

— Так было,— отвечал Васька. Калитин продолжал: — Когда же  государя  вашего  взяли  с  воеводства  из  Чернигова,  и 

он,  государь  ваш,  приехавши  на  Москву,  приказал  тебе,  Ваське,  с Макаркою ту Анну привезти к нему во двор на Арбате, и вы то учинили по господ* скому приказанию. Так ли было? 

— Так,— произнес Васька. — Пиши,  Ермолай,—  сказал  Калитин  и  потом  продолжал  свой 

допрос:— И  как вы приехали на Москву,  ваш  господин приказал  тебе, Ваське, глядеть за своею женою Анною и приводить к нему, господину твоему,  на  постель  для  блудного  дела  в  те  поры,  как  он  тебе  то  при‐кажет. И ты ее один раз к нему приводил. Так было? Говори! 

Васька остановился,  замялся,—  понял он,  что настает решительная минута,  приходится  сказать  на  господина  такое,  чем  ему,  конечно, согрубить. Калитин сказал: 

— Я знаю, зачем ты стал. Вот этого‐то именно паче всего не велел тебе господин объявлять, но сам видишь: я уже без тебя все это знаю, стало  быть,  ни  запирательством,  ни  лганьем  ты  своему  государю никакой корысти не учинишь, а только себе самому причинишь скорбь немалую. Кнут —  сам знаешь — не ангел: души не вый‐ мет,  а правду вытянет  из  тебя.  Лучше  скажи  всю  правду,  не  подставляючи  спины своей под кнут. 

— А моему государю что за то будет?— спросил Васька. Дьяк засмеялся. — Хочешь  много  знать,  умен  чересчур  станешь,—  сказал 

он.—Что  будет?!  Нешто  мы  твоего  государя  здесь  судим? Государь  твой  уж  был  судим  там,  где  ведом  был,  в Малороссийском  приказе,  и  оправлен.  В  наш  Патриарший приказ  отдана  женка  Анна  для  духовного  суда,  и  мы  тебя допрашиваем  затем,  чтоб  знать  —  чья  она  жена:  твоя  ли  или другого;  и  кому  ее  следует  отдать:  тебе  или  тому  казаку Молявке;  и  виновата  ли  она  в  том,  что  от  живого  мужа  ее  с другим  повенчали?  Вот  о  чем  тут  дело  у  святейшего  патриарха, и до твоего государя дела нам нет никоторого. 

— Так было, как изволишь говорить,— произнес Васька. — То  есть,—  продолжал  Калитин,—  господин  твой  затем 

тебя женил, чтобы ты ему свою жену приводил на постелю? Так ли? 

— Так,— сказал Васька. — Запиши,  Ермолай!—сказал  Калитин  и,  обратившись 

снова  к  допрашиваемым,  говорил:—Далее  вас  спрашивать нечего.  На  другой  день,  когда  ты,  Васька,  приводил  Анну  к 

своему  господину,  она  убегла  со  двора,  и  вы  уже  ее  более  не видали.  С  тебя,  Васька,  расспрос  кончен.  Хорошо,  что  ни  в  чем не запирался, не отлыгался. С тебя, Макарка, расспрос недолгий будет.  Ты  вместе  с  Ваською  схватил  насильно  Анну  в  тайнике, вместе с Ваською возил ее из Чернигова в Пахринскую вотчину и при  венчании  был  и  потом,  по  государскому  приказу,  вместе  с Ваською привез ее в Москву. 

— Так было,‐— сказал Макарка. — И  государь  при  тебе  велел  Ваське  приводить  ее  к  нему 

на постелю для блудного дела?— спрашивал дьяк, — Я  того  не  знаю,—  сказал Макарка.— Мне  такого  приказа 

не бывало. — Не тебе, а Ваське был такой приказ, только при тебе дан. 

Ты вместе с Ваською то слышал. И в том тебе вины никакой нет. Не  запирайся,  а  то  что  тебе  не  за  себя,  а  за  другого  муку терпеть, коли он, этот другой, уже сам повинился во всем? 

— Помилуйте!—  произнес  испуганный  Макарка.—  Васька правду сказал про себя, и я говорю то же, что Васька. 

— Запиши,  Ермолай,—  сказал  дьяк  и,  снова  обратившись  к Ваське,  произнес:—В  конце  всего  ты  объяви:  желаешь  ли  ты оставлять Анну у себя женою или согла*  сен,  чтоб ее отправили к ее первому мужу? 

— Не  желаю,—  произнес  решительно  Васька.—  Насильно меня  государь  мой  женил,  а  не  по  своему  хотенью  я  на  ней женился. Не надобна она мне! Пусть себе идет, куда хочет. 

— Пиши,  Ермолай!—  сказал  дьяк.—  Вот  это  и  все,  что  нам нужно было! 

Васька упал к ногам дьяка. За ним то же сделал Макарка. — Батюшки,  кормильцы!—говорил  с  плачем  Васька.— 

Воззрите  милосердым  оком  на  нас,  бедных  рабов,  людей подневольных.  Наговорили  мы  на  государя  своего,  хоть  и правду  сущую  говорили,  только  мы  останемся  в  его  воле,  и  он нас  задерет  теперь.  Укройте,  защитите  нас,  голубчики,  отцы родные! 

— Что ты боишься своего государя, то чинишь ты хорошо,— сказал  дьяк.—  Раб  должен  бояться  своего  господина  и  слушать его  во  всем.  Только  над  твоим  государем  есть  еще  повыше государь. Знаешь ты это? 

— Вестимо  так!—  сказал  Васька.—  Я  знаю,  что  над  всеми господами  нашими  государями  есть  выше  всех  господин, батюшка‐царь  великий  государь,  и  властен  он  над  нашими государями  так же,  как  властны  они,  государи  наши,  над  нами, бедными сиротами.  Только сам изволишь ведать,  твоя милость, люди говорят: до Бога высоко, а до царя далеко, а государь наш к  нам  ближе  всего.  К  царю‐  батюшке  нашему  холопьему  рылу приступить не можно,  о  том, и думать нам непристойно,  а  свой государь  как  захочет,  так  с  нас  шкуру  снимет.  Нельзя  ли, батюшки‐  кормильцы,  уговорить  нашего  государя,  чтоб  нас  не мучил,  а  до  того  часа,  как  изволите  ему  о  том  сказать,  не отпускайте нас к нему, подержите где‐нибудь инде. 

— А,  вот  что!—  сказал  дьяк.—  Добре!  Можно!  Вы  ос‐танетесь для розыска при нашем Приказе, пока мы переговорим с  вашим  государем.  Тем  временем  поживите  у  нас  на  дворах, поработайте,  а  мы  вам  за  то  корм  давать  будем.  Левонтий Саввич!— сказал он, обратись к Сквор‐ цову.— Ты возьми к себе в  двор  Ваську,  а  я  возьму  Ма‐  карку.  У  меня  теперь  во  дворе Анна, так видеться ей с Васькой не пригоже. 

Так  порешили  дьяки  и  разобрали  себе  холопей.  Архи‐мандрит,  слушая  весь  допрос,  при  окончании  его  произнес только: 

— Изрядно хорошо! Боже благослови! Прошло после  того недели две.  Калитин умышленно  тянул время, 

находя  необходимым  порядочно  протомить  Чоглокова  страхом неизвестности.  И  он  не  ошибся  в  расчете.  Чоглоков,  не  увидевши возвратившихся  из  Приказа  своих  холопей,  стал  беспокоиться,  и беспокойство его возрастало с каждым проходившим днем. Сердце его чуяло,  что  задержка  его  холопей  не  даром,  что  над  ним  самим собирается  какая‐то  новая  туча;  как  все  подобные  ему  люди,  он  был трусливого  десятка  человек,  а  ожидание  чего‐то  дурного,  но  не известного,  тревожило  его  больше  самого  удара.  Наконец  явился  к нему недельщик и потребовал в Патриарший приказ. 

Были  в  Приказе  все  в  сборе,  и  духовные  сановники,  и  дьяки,  и подьячие — все на своих местах. Ермолай с чернильницей и бумагами сидел у окна при своем столике. 

Ввели Чоглокова. Не успел Чоглоков отвесить обычные поклоны, как Калитин встает с 

своего  места,  подходит  под  благословение  к  архимандриту,  потом подступает к Чоглокову и, двигая пальцами правой руки, говорит ему: 

— Тимофей Васильевич Чоглоков! Как тебе не стыдно, как тебе не совестно  такие  дела  творить!  Бога  ты,  видно,  не  боишься,  людей добрых не стыдишься! Вас, царских служилых господ дворян, посылает великий государь за правдой наблюдать, чтоб нигде сильные слабым, а богатые бедным обид не чинили, вам царским именем надлежит сирот оборонять,  а  ты,  греховодник,  пустился  на  такие  беззакония,  что  и говорить срам! Да еще где! У чужих людей, в малороссийских городах! Как  после  этого  черкасские  люди  могут  быть  царскому  величеству верны  и  Московской  державе  крепки,  когда  к  ним  будут  посылаться начальными людьми такие озорники, бесчинники, блудники, насильник /, каи твоя милость! Скажут, черкасске люди: мы ради обороны единые восточные  католические  веры  отдались  сами  доброю  волею  под державу великого государя, а к нам присылают из Москвы таких, что с нами  горее  ляха  и  бусурмана  поступают.  Ты,  видно,  о  Боге  не помышляешь,  и  суда  его  страшного  не  страшишься,  и  царского  гнева над  собою  не  чаешь;  на  свои,  знать,  достатки  уповаешь,  что  нажил неправедным  способом.  Знай же!  Сыщется  на  тебя  управа;  отольются волку овечьи слезки! 

Чоглоков никак не ожидал такой встречи и несколько минут не мог поворотить  языка,  чтоб  ответить;  он  только  в  смущении  бросал  по сторонам  тревожные  взгляды,  как  будто  высматривая,  за  что  бы  ему ухватиться,  укрываясь  от  такого  неожиданного  наступления.  Калитин, 

остановившись,  на  миг,  стал  снова  вычитывать  ему  упреки  в  гом  же тоне,  примешивая  к  ним  угрозы.  Наконец  Чоглоков,  собравшись  с духом, решился заступиться за свою эскорбленную честь и произнес: 

— Господин  честный  дьяк  Иван  Родионович!  Я  не  под‐  ведом твоей милости и не  знаю,  с  чего  ты  это  вздумал позвать меня  сюда и задавать  мне  бесчестные  речи.  Вместо  разговора  с  тобою,  я  подам великому государю на тебя челобитную в бесчестьи. 

— Ты  подашь  на  меня  челобитную!—  воскликнул  дьяк;  потом, обратившись к духовным сановникам, говорил:— Извольте прислушать, отцы честнейшие! И ты, Левонтий Саввич, тоже. Он еще хочет подавать на нас челобитье в бесчестьи! Молод ты разумом, хоть летами, кажись, и  подошел.  Не  понимаешь,  разве  того,  что  коли  тебя  позвали  в Патриарший приказ, так с тобой говорит там не дьяк, а сам святейший патриарх через своего дьяка! 

— Так  вот  я  и  докладываю  святейшему  патриарху,—  сказал Чоглоков.— Прежде надобно сказать, за что я стал достоин, чтоб меня лаять, а не лаять ни за что ни про что! 

— А,— воскликнул с злым смехом Калитин,— ты прикидываешься тихоней. Постой же, коли так: покажу я тебе сейчас, за что ты достоин, чтоб тебя лаять. 

Он  подошел  к  двери,  отворил  ее  и,  давши  кому‐то  знак  рукою, отступил, а в дверь вошла Ганна. 

— Что  это  за  женка?  Знаешь  ты  ее?—спрашивал  Калитин Чоглокова. 

— Я  ее  знаю,—  отвечал  Чоглоков.—  Это  жена  моего  холопа Васьки. 

— Насильно,  в  попрание  всякого  закона  божеского  и человеческого, стала она женою его по твоему разбойничьему умыслу. Она — жена черниговского казака Мо‐ лявки. Ты это знал, ты был на ее венчаньи,  и  приглянулась  женская  красота  ее  твоему  скотскому плотоугодию,  и  учинил  ты  силою  над  нею  срамное  дело,  потом  при‐казал  повенчать  ее,  мужнюю  жену,  с  своим  холопом,  затем  чтобы  к себе на постелю водить. Вот кто такая эта женка. Срамник ты негодный, человек имени христианского недостойный! 

— Это  неправда!—сказал  Чоглоков.—  Эта  женка  сама  своею охотою  пошла  замуж  за  моего  человека.  А  в  Москву  я  выписал  ее  с мужем  совсем не для  какого‐то  срамного дела,  а  для  услуги  себе!  Вы же звали того холопа, что с ней венчан. Спросите его при мне. 

— Холоп,  как  холоп! —  сказал  Калитин.—  Холоп  и  при  государе своем холоп и без него холоп! Отвечаешь ли во всем за своего холопа? 

— Отвечаю,— сказал Чоглоков,— что он вместе с этой вот женкой приходили ко мне и просили дозволения повенчаться! 

— Ніколи сього не було!— произнесла Ганна, Калитин продолжал: — А ответчик ли ты за своего холопа во всем другом? И в том, чего 

сам не  знаешь,—  ответчик  ты за  своего  холопа?  Если по розыску и по суду  уличится  в  чем  твой  холоп  виноватым,  ответчик  ли  ты  за  своего холопа? 

— Нет,—  сказал  Чоглоков.—  Пусть  за  себя  сам  отвечает,  коли  в чем винен. 

— И ты в том не ответчик за своего холопа? — Не ответчик,— сказал Чоглоков. — Пиши,  Ермолай,—сказал  дьяк  подьячему,  потом  снова 

обратился к Чоглокову:— Ну, так видишь ли, холоп твой Васька показал то же, что эта женка. Никогда они вдвоем не просили тебя, а велел ты своим людям насильно схватить ее и повенчать затем, чтоб женку пус‐кали к тебе для блудного дела. 

— Если  холоп  мой  такое  говорит,—  он  лжет!  Холопу  верить  не мочно,  когда  он  такую  безлепицу  на  своего  государя  сказывает,— произнес, вспыхнувши, Чоглоков. 

— Потише,  не  брыкайся!—  сказал  ему  Калитин.—  Мочно  ему верить!  У  нас  суд  духовный,  а  не  мирской;  здесь  и  холопа свидетельство приемлется, потому что и холоп акой ж сын церкви. Да, впрочем, и в мирском деле верить холопу мочно, коли ты уже объявил, что  за  своего  холопа  не  ответчик.  Левонтий  Саввич!  Прочти  ему  54 статью Уложения о холопьем суде. 

Скворцов прочитал: — «Будет  ответчик  скажет,  что  холоп  сам  за  себя  отвечает,  и 

против истцовой исковой челобитной велети холопу отвечати и с  суда прав  ли  или  виноват  будет  ве‐  рити  холопу,  что  ни  станет  в  суде говорити». 

— Это  сюда  не  идет!—  воскликнул  Чоглоков.—  Это  говорится  о холопьем суде; вот если бы суд происходил в Холопьем приказе... 

— Ти, ти, ти! законник какой выискался!—прервал Калитин.— Да здесь, говорят тебе, духовный суд, где речи холопьи и без того приемлются. 

— Так и судите себе свои духовные дела!— сказал раздраженным голосом Чоглоков.— С чего же это вы меня‐то сюда притащили да стали в  уголовщине  обвинять?  Изнасилование  —  дело  уголовное,  а  не духовное. 

— Врешь,—  сказал Калитин.— Изнасилование — блудное дело,  а блуд всякий карается духовною карою. 

— Про блудное сожитие довести надобно,— сказал Чоглоков,— а вы на меня не доведете. 

— Уже доведено!— сказал дьяк. — Нет,  недоведено!—  смелым  тоном  говорил  Чоглоков:—  И 

довести  невозможно,  и  не  ваше  то  дело  есть.  По  доносу  этой  самой черниговской  женки  и  по  другим  таким  же  лживым  доносам  от черниговских  жителей  розыскивалось  уже  обо  мне  в  том  Приказе,  к которому я по службе своей тянул. И дело было порешено, и я оправ‐лен. Духовного дела за мной никоторого нет. То дело, что у вас ведется об  этой  женке,  что  она  объявляется  с  двумя  мужьями  повенчана,  то дело до меня отнюдь не належит. С чего вы это на меня насели? Вот уж подлинно, как говорится: с больной головы да на здоровую! 

— А ты знаешь,— сказал архимандрит.— Святейший патриарх есть верный  и  неусыпный  печальник  перед  царем  от  всех  утесненных  и обидимых,  вот  таких,  как  сия  женка!  Тебя,  говоришь,  оправили  в Приказе,  но  во  всех Приказах  сидят  люди,  не  ангелы,  а  подобостраст‐ нии человецы. Они, по человеческому недомыслию, ошибиться могут и 

неправое  признать  правым.  Над  всеми  Приказами  один  глава  есть — царь. А к царю наверх святейшему патриарху вход всегда чист и открыт. 

— И  царю  великому  государю  и  святейшему  патриарху  говорю  я одно: не виноват я,— все на меня затеяно!— говорил Чоглоков. 

Дьяк Калитин, указывая на Ганну, говорил Чоглоко‐ ву: 

— Вот  эта  самая  женка  может  говорить  с  великим  государем  и сама  своими  усты  расскажет  ему  про  все.  Ты  скажешь:  куда  ей  до царя‐батюшки — далеко и высоко! Она точно; как‐таки можно, кажись, чтоб такой простой бабенке да до великого государя царя всея России доступить! Ну,  а вот же святейший патриарх так силен, что может дать ей доступ туда, куда бы ей и во сне не приснилось добраться. С нею‐то будет!  Объявляю  тебе  о  сем  именем  великого  государя  святейшего патриарха; если  добровольно  не  принесешь  повинной,  как  перед  самим Богом,  и  не  подашь  челобитной,  в  ней  же  подобает  тебе выписать свои вины и с сокрушением сердца просить прощения, а станешь твердить, что ты оправлен и каяться тебе не в чем, за такую  гордыню  постигнет  тебя  великая  досада  и  кручина. Изволит  святейший  патриарх  войти  о  сем  деле  к  великому государю  печальником  за  эту  бедную  женку,  а  там,  если  царю угодно  станет,—  эту  женку  введут  наверх,  и  она  расскажет  все великому  государю.  Смотри,  чтоеб  тебе  после  очень  худо  не было.  Говорят  тебе  воистину:  с  святейшим  патриархом  не дерзай  тягаться.  Обдумай,  потом  приходи  к  нам  и  подай челобитную. Быть может, великий государь святейший патриарх смилуется  над  тобою,  видя  твое  сердечное  раскаяние,  и  назна‐чит  тебе  духовное  покаяние  да  тем  и  кончится,  и  он  тогда  не изволит  уже  печаловаться  об  этой  женке.  Вот  тебе  сроку  от святейшего патриарха дается  одна неделя.  Чтоб  в  это  время  ты порешил все. 

Чоглоков не мог уже более ничего говорить. Он увидал себя вдруг  в  таком  особенном  положении,  в  каком  никогда  и  не воображал,  чтоб мог  очутиться.  Бледен,  как мертвец,  стоял  он, словно выслушал смертный приговор. 

Калитин обратился к Ганне и говорил: — Бедная  женка‐чужеземка!  Сирота  беспомощная!  Не 

унывай  душою.  Есть  еще  верховное  правосудие  у  царя,  у батюшки‐света!  Что  Бог  на  небе,  то  царь  на  земле.  Божий  он помазанник,  божий  наместник!  Всякая  земная  гордыня  и неправда смирится перед ним. 

Ганна  не  уразумела  всего  смысла  речи  Калитина,  но чувствительный  тон,  с  которым  он  говорил,  произвел  на  нее такое впечатление, что она зарыдала. 

Чоглоков  поклонился  до  земли  и  вышел  в  ужасном смущении. 

Калитин велел идти Ганне во двор. Когда  все  разошлись  из  Приказа,  Калитин  остался  с 

Скворцовым, и Скворцов сказал: 

— Я  узнал  наверное:  Ларион  Иванов  таки  оттянул  у  этого живодера половину его вотчины на Пахре, по купчей данной. 

— И  я  об  этом  уже  знаю,—  отвечал  Калитин.—  Осталась другая половина да еще двор в Москве! Мы поделимся с тобою, как  поп  делится  с  причтом.  Мне  две  трети,  треть  тебе.  А живодер  останется  нищ  и  убог.  Поделом  своим  заслугу приимет! 

Несчастный Тимофей Васильевич чувствовал себя в крайнем, безвыходном  положении.  Прежде  хоть  он  потерял  половину Пахровской  вотчины,  так  все‐таки  у  него  оставалась  другая половина.  Теперь  он  был  уверен,  что  если,  Боже  сохрани, патриарх  станет  печаловать  пред  царем  о  черниговской  женке, то  произведут  по  царскому  особому  повелению  такой  розыск над  ним,  что  десять  ГІахровских  вотчин  его  не  вывезут  из погибели.  «И  зачем,  я,  дурак,  отдал  половину  своей  вотчины Лариону  Иванову?—  стал  думать  он.  Но  вслед  за  тем  рассудил так:— Нет, все равно,— не отдал бы, так в Малороссийском при‐казе  меня  бы  все  равно  утопили!  Однако  он,  Ларион  Иванов, взял  с  меня  половину  вотчины  за  то,  чтобы  от  беды  меня охранить.  А  беда  все‐таки  настигает  меня.  Пойду  к  нему  за советом.  Уж  коли  обобрал  меня,  так  пусть  совет  даст,  как последней беды избыть». Он пошел в Малороссийский приказ к Лариону Иванову. 

В  первый  раз  не  приняли  его.  Подьячий  объявил  ему,  что думный дьяк  занят  важными делами и  не может  тратить  время на  разговоры  с  такими,  которых  он  не  звал  к  себе  по  делам. Чоглоков  пришел  на  другой  день.  Ему  сообщили  то  же,  что  и вчера, но после того, как он дал подьячему некий поминок, был допущен к думному дьяку и притом очутился с ним наедине. 

— Что нужно?— спрашивал сухо думный дьяк и пристально всматривался в посетителя, как будто не видал его никогда. 

— Батюшка, отец родной!—возопил Чоглоков.— За советом благим  к  тебе  я  пришел.  Спаси,  как  знаешь;  я  тебе  ведь половину  своей  родовой  вотчины  отдал  за  то,  чтобы  из  беды спастись. А вот на меня опять беда наваливается. 

— Ты,  кажется,  Чоглоков,—  говорил  прежним  сухим  тоном думный дьяк,— я у тебя вотчину купил на Пахре и заплатил тебе чистыми  деньгами,  и  ты  мне  купчую  данную  выдал.  Что  ж? Разве что по вотчине этой? 

— Ты,  батюшка‐кормилец,  хорошо  знаешь,  как  и  чем заплатил  ты мне за вотчину,— отвечал Чоглоков.— Спасти меня взялся  от  беды  по  доносу,  что  был  на  меня.  За  то  и  вотчину  от меня взял. 

— Не  помню,  не  слыхивал,  ничего  не  знаю!—  говорил Ларион Иванов.— За такие дела никогда ни с кого не бирывал. В купчей данной значится, что я тебе чистыми деньгами заплатил. 

— Да,  точно,— сказал Чоглоков, смекнувший, в чем дело, и по  опыту  знавший,  что  не  следует  называть  взяток  их настоящим  именем,  а  надобно  притвориться,  что  то  была покупка,  а  не  взятка.  Сам,  будучи  воеводою,  так же делывал.— Да,  да,—  продолжал  он.—  Продана  твоей  милости  за  чистые денежки, только ты, отец‐кормилец, в те поры утешал меня тем, 

что  по  делу  об  этой  черниговской  женке  Анне  мне  уже  ничего не будет,  остается‐де одно духовное дело о  ее браке,  так одно дело  то  пойдет  в  Патриарший  приказ,  а  мое  здесь  уже покончилось. Я так и думал; ан вон же не то выходит! 

И он рассказал ему обо всем,  что было с ним в Патриаршем приказе. 

— Того  ждать  можно  было,—  сказал  думный  дьяк.—  Им тоже  есть  хочется,  как  и  нам  с  тобою.  От  меня  же  чего  ты хочешь? 

— Совета,  отеческого  совета,  благодетель  мой,—  говорил Чоглоков.—  Как  тут  мне  поступить,  куда  повернуться? Надеючись  на  слово  твоей  милости,  я  думал,  что  уже  все покончилось и меня больше тягать не будут! 

— Оно,  точно,  здесь  и  кончилось,—  сказал  дьяк.—  За скудостию доводов  в  доносах  на  тебя  не  велено  нять  веры  тем доносам,  а  чтобы  женку  ту  не  отсылать  к  духовному  суду,  того не  говорилось,  и  тебе  не  обещалось.  Женка  разом  за  двумя мужьями: не нам было то розыскивать, а святейшему патриарху. А  мы  святейшему  патриарху  не  указ.  Того,  как  тебе  говорили, что патриарх обещает о той женке входить наверх к государю, я не знал и заранее думать о том не мог. Его, святейшего, воля. А правда,  патриарх  властен  во  всякое  время  доступить  к  царю  и печаловать пред ним о всех угнетенных и обидимых. 

— Что  же,  какой  совет  мне  подашь,  отец‐милостивец?— сказал Чоглоков. 

— Сойтись  как‐нибудь  с  дьяком  Калитиным,  хотя  бы пришлось  тебе  ударить  челом  другою  половиною  твоей вотчины,— сказал, засмеявшись, Ларион Иванов. 

— А  мне‐то  после  того  по  миру  ходить?—  болезненно спросил Чоглоков. 

— В Москве скорее подадут милостыню, чем где‐ни‐ будь в Сибири,—  сказал  дьяк.—  Если  святейший  патриарх  станет против  тебя  перед  самим  царем,  то  гляди,  чтоб  тебе  спины  не накропили  да  потом  в  Сибирь  в  заточение  не  послали.  Да  еще, почитай,  так,  что  ни  в  стрельцы,  ни  в  казаки,  ни  в  пахотные  не поверстают,  а  в  тюрьму  вкинуть  велят!  Как  подумаешь  о  том, что  может  статься  с  тобою,  так  и  выйдет:  не  весело  по Москве ходить,  милое‐  тыни  выпрашивать,  а  еще  скучнее  в  Сибири где‐нибудь в тюрьме заживо гнить. На Москве, может быть, Бог пошлет тебе какого‐нибудь доброго боярина, и тот возьмет тебя к себе, а там — потихоньку‐помаленьку — и опять в люди выйдешь. Не будут знать, что довело  тебя  до  нищеты,  а  ведь  говорим  же —  бедность  не  порок.  Я думаю,  один  способ  тебе:  сойтись  с  Калитиным,  хоть  бы,  говорю,  и половиною вотчины ему поступиться. 

Чоглоков разразился воплями. — О, какая ж ты баба,— насмешливо сказал думный дьяк. — Отец  родной,  кормилец!—говорил  Чоглоков,  устыдившись 

своего  малодушия  и  стараясь  крепиться.—  Поставь  себя  на  моем месте,— ну, как бы у тебя все разом отнимали? 

— Не зарекаюсь,—  сказал думный дьяк.— Может быть,  со мною когда‐нибудь  что  и  похуже  станется.  Мало  ли  случаев  бывало:  вот человек в почести и в богатстве, а тут распалится на него царь — и все прахом пошло. А и так бывает: вон при блаженной памяти царе Алексее Михайловиче божиим попущением поднялась в Москве междоусобная брань против боярина Морозова и Траха‐ ниотова; какие были богачи и силачи в земле нашей, а все пошло по ветру. Мудрее нас были отцы и деды наши и вымыслили такую пословицу: от сумы да от тюрьмы никто на  Руси  не  зарекайся.  И  теперь  то  же  умные  головы  твердят.  И  я  не зарекаюсь,  не  знаю,  что  со мною вперед  станется и  где  Господь и  как велит  голову  положить!  И  ты  тоже.  Вспомни,  как  ты  в  Чернигове воеводствовал,  мог  ли  тогда  думать,  что  воеводство  тебе  так  солоно отзовется!  Теперь  терпи!  Человек  ты.  кажись,  книжен,  про  Лазаря  и богача читывал. Хорошо было богачу на этом свете, да на том‐то горячо пришлось;  а  бедному Лазарю  куда  как  здесь  худо  было,  да  там  стало прохладительно. 

— Мое последнее добро!— печально восклицал Чоглоков. — Тело  дороже  одежды,  а  душа  дороже  тела,—  сказал  Ларион 

Иванов.— Крепись, молись и во грехах своих кайся Богу. Вотчины жаль, да делать нечего, и с ней придется распрощаться! Вот мой совет. 

Чоглоков ушел от думного дьяка в самом отчаянном расположении дуа. И так и этак передумывал Чоглоков. И то и другое приходило ему в голову. «Уж не оставить ли все на волю божию?—задал он себе вопрос, но тотчас сам себе и отвечал на него,— Невозможно! Пойдет патриарх печаловаться  о  бедной  Ганне,  а  царь  черкасский  народ  любит.  Для примера, на страх другим, люто казнить велит, чтоб угодить черкасскому народу, и стану я притчею ВО языцех из рода в род. Меня  в  тартарары  зашлют,  а  вб^чину  все‐таки  отберут  на великого государя. Куда ни повернись — везде жжет огнем!» 

Он отправился в Патриарший приказ и спрашивал,  где живет дьяк  Скворцов:  с  ним  хотел  он  прежде ПОГОВО"  рить  а  к  самому Калитину обратиться боялся,— такого он задал ему перцу своим приемом!  В  Приказе  ему  сказали,  что  Скворцов  прибыл  в Приказ,  а Калитина еще нет. Он вошел к Скворцову,  поклонился до  земли,  стал  спрашивать,  что ему делать и  как расположить  к себе Калитина,  который так загрозил ему. Нельзя ли как‐нибудь умилостивить  его,  чтоб  он  не  доносил  о  нем  святейшему  и  не направлял  патриарха  печаловать  перед  царем  за  Анну.  К удивлению  Чоглокова,  Скворцов  сразу  намекнул  ему  на  то,  что говорил  думный  дьяк  Ларион  Иванов,  именно  на  уступку Калитину  остальной  половины  вотчины  Пахровской,  и  тут  же показал,  что  ему и Калитину известно  уже,  что другая половина отдана в Малороссийском приказе. 

— Ведь  и  мы,  патриаршие  дьяки,—  сказал  Скворцов,—  не хуже царских в Малороссийском приказе; чем там побил челом, тем и у нас побей! А оно  точно:  все на нем, на Калитине,  висит; святейший  очень  его  любит  и  во  всем  ему  верит.  Как  дьяк Калитин доложит ему, так и останется! 

Оставались  еще  сутки  до  рокового  срока,  данного  ему Калитиным  для  обдумывания.  Весь  день  ходил  Чоглоков  по 

своему  двору  и  чувствовал,  что  последний  день  ходит  по  нем честным  хозяином,  владельцем  вотчины,  из  которой  привык получать в московский двор всякие запасы. Настал другой за тем день.  Чоглоков  приказал  запрячь  лошадей,  сел  в  колымагу  и мысленно  говорил  к  своим  лошадям:  «Эх,  вы,  мои  бедные, сердечные  лоша‐  душки!  не  придется  вам  более меня  возить,  а мне  на  вас  ездить;  придется,  может  быть,  пешком  с  мешком  за милостынею ходить по Москве!» 

Чоглоков  в  Патриаршем  приказе  застал  дьяка  Калитина вместе  со  Скворцовым,  и  подьячий  Ермолай  сидел  за  своим столиком у окна. Духовных особ еще не было. 

— Надумался?—спросил сурово Калитин. — Надумался,  батюшка,  отец‐благодетель!—  сказал 

Чоглоков  и  повалился  к  ногам  дьяка.—  Батюшка‐корми‐  лед! Бью  тебе  челом  своею  последнею  вотчинишкою  на  реке  Пахре. Соизволь принять? 

— Что?—гневно  сказал  Калитин.—  За  кого  ты  меня приемлешь?  Чтоб  я  правосудие  продавал?  Что  я!  Со Иудою‐христопродавцем  вровень  стану,  что  ли?  А  видел  ты, дурачина,  что  с  тем  Иудою  сталось:  как  на  западной  стене,  в церкви,  написан  ад  кромешный,  а  там  тот  Иуда  на  коленах  у сатаны  сидит  и  мошну  в  руке  держит  с  теми  тридцатью сребрениками, что за Господа нашего от беззаконных архиереев жидовских  взял?  И  мне  того  же  хочешь?  Ах,  ты,  дурачина, мужичина  неотесанный!  Видно,  как  сам  управлял, воеводствуючи  в  Чернигове,  грабил,  обдирал  жителей,  так  по себе и о всех других думаешь? Нет, нет! Не брал я ни с кого еще неправедно  ни  одной  полушки.  Что  ты  меня  своею  вотчиною манишь?  Душу  свою  разве  отдам  за  твою  проклятую  вотчину, подавиться бы и тебе ею! Не туда, брат, угодил. В других Прика‐зах,  может  быть,  берут  посулы  и  поминки,  а  в  нашем  Пат‐риаршем  приказе  о  таковом  беззаконии  и  помыслить  не посмеют.  А  ты  вот  что,  напиши  челобитную  святейшему патриарху  Кир‐Ионкиму,  а  в  той  челобитной  пропиши  все  свои грехи  тяжкие:  как  направедно  в  Чернигове  людей  обирал,  как женок  и  девок  на  блудное  дело  подговаривал,  как  Анну приказал схватить и насильно отдал за своего холопа замужнюю женщину,  все  ради  своего  блудного  сластолюбия,  ничего  не утай,  ни  в  чем  не  солги,  все  открой  перед  святейшим патриархом,  как  перед  самим  Богом  на  исповеди,  и  сам  себе  в наказание отдай и свою вотчину на Пахре и свой двор на Арбате в Москве,  все,  что имеешь,  отдай  во искупление  грехов  своих  в волю  святейшему  патриарху,  чтоб  со  всем  сим  поступил  по своему  мудрому  рассмотрению  на  благо  святой,  соборной  и апостольской  церкви.  Вот  коли  так  учинишь  —‐  иное  дело: святейший  патриарх,  видя  твое  нелицемерное  раскаяние, укажет тебе какое‐нибудь легкое церковное покаяние и простит тебя,  не  станет  входить  к  великому  государю  с  печалованием о женке Анне, но прикажет отослать ее к первому ее мужу. 

— У меня  ничего  не  останется!—сказал  Чоглоков.—  Как  же мне тогда жить на свете? Чем питаться? 

— Свет  не  без  добрых  людей,—  сказал  Калитин.— Пропитание  тебе  дадут.  Сам  святейший  патриарх,  чаю,  изволит подать  тебе  святую  Христову  милостыню.  Бесчестья  на  тебе  не будет;  что  ты  про  себя  напишешь  в  челобитной,  то  в  тайне пребудет,  все  равно,  как  бы  ты  священнику  рассказал  на  духу. Можешь  опять  поправиться  и  еще  воеводою  будешь  и  опять разживешься. 

— Нельзя  ли  уж  хоть  двор‐то  мой  на  Москве  оставить  мне?— говорил Чоглоков. 

— Ни‐ни!—заговорил  решительно  Калитин.—  Словом  Господним скажу тебе: неизыдеши отсюду, дондеже воздаси последний кодрант. И двор, и все, что в доме есть, и всех холопей своих при дворе— все, все отдай!  Не  уподобись  Анании  и  Сапфире,  что  вызвались  с  целым имуществом своим апостолам Христовым да утаили, не все отдали, а за это  святой  первоверховный  Петр  покарал  их,—оба  разом  так  тут  же упали и дух испустили! И ты того же не покушайся чинить, что они. Вот видишь,  с  тебя нужно было бы взыскать денег,  с чем отправить женку Анну  домой  в  Чернигов  и  на  проест  ей  дать,  да  уж  это  мы  кое‐как соберем с твоей вотчины сами. 

— Берите!  Что  хотите  —  все  берите!—  сказал  Чоглоков  и разразился рыданием. 

Калитин  приказал  Ермолаю  писать  челобитную,  которую  должен был  подписать  Чоглоков.  Во  все  время  писания  челобитной  Чоглоков сидел в углу; видно было, что он хотел пересилить себя, но никак не мог и  беспрестанно  всхлипывал.  Между  тем  пришли  духовные  особы  и расселись на своих местах. Когда челобитная была написана, Калитин, взявши ее от Ермолая, подозвал Чоглокова. В этой челобитной грешник сознавался и каялся во всех своих неправдах и выражался, что обо всем этом  он  открывает  святейшему  патриарху,  как  перед  Богом  на исповеди. Чоглоков дрожащею рукою подписал челобитную. 

Тогда  Калитин  подошел  к  архимандриту  и  протопопу  и  объяснил, что  Чоглоков  подает  челобитную  святейшему  и  кается  во  всех  своих грехах, как перед Богом на исповеди, а потому сия челобитная не может быть  пришита  к  делам,  но  должна  быть  доставлена  в  руки  патриарха запечатанною. 

— Достойно, хорошо! Боже, благослови!— произнес архимандрит. — Вот  то‐то,—  сказал Калитин,  обратившись  к  Чог‐  локову.—  Вас 

всех,  воевод,  следовало  бы  учить  так,  как  мы  тебя  научили.  Да  на несчастье  твое  ты  один  к  нам  попался.  А  то  в  других  Приказах  ваша братия  из  воды  суха  выходит.  Ну,  а  вот  как  к  нам  кто  из  вас  по  цер‐ковному делу попадется,  так мы раскопаем всю вашу яму,  где  скрыты ваши скверны! 

Калитин после того отправился с докладом к патриарху, подал ему челобитную  от  Чоглокова  и  с  своей  стороны  просил  быть  к  нему милостивым,  снисходя  к  искренности  его  раскаяния.  Такое  явление было не частое. Иоаким распечатал челобитную и, прочитавши, сказал: 

— Это  сын  необычный!  Аще  он  подал  нам  такую  челобитную,  в коей аки бы на исповеди вся твоя тайная поведает, то и мы принимаем 

его  челобитную  ако  исповедь  и  не  станем  просить  царя  великого государя, чтобы вновь о нем разыскивал, и карать царским судом, хотя бы  то  и  следовало  по  его  гнусным  деяниям.  Церковную  епитимью указываем ему такову: два лета не причащаться св[ятых] тайн и ходить ежедневно в церковь, по первое лето не входить в трапезу с верными, а стоять в притворе и вздыхать к Богу, и о прощении своих грехов молить; по  окончании  же  единого  лета  может  входить  и  стоять  в  трапезе  со всеми верными; по миновении же паки другого лета — дозволяется ему причащаться святых, страшных, бессмертных, животворящих Христовых тайн.  Сие  ему  в  приговоре  вписать,  но  грехов  тех,  в  коих  он  кается  в своей  челобитной,  в  приговор  невписывать,  понеже  он  искренно  и нелицемерно покаялся, как и дела его показали довольно. Вотчину же, что  он  отдал  во  искупление  грехов  своих  в  святую  соборную  и апостольскую  церковь,  мы  указываем  вписать  в  число  наших патриарших  вотчин,  определенных  для  раздачи  нашим  служилым людям,  а  в  числе  наших  домовых  не  вписывать,  оттого  что  нам, духовным,  запрещено  уже  давно  приобретать  себе  новые  вотчины, раздавать же служилым людям за их заслуги можно. 

Патриарх  взглянул  в  глаза  Калитину,  как  будто  с  желание произнести:  не  отдать  ли  его  тебе?  Но  Калитин  стоял  со  смиренным видом,  потупя  глаза  в  землю и  как  будто  ничего  для  себя  не желая  и вовсе  о  себе  не  думая.  Патриарху,  всегда  к  нему  благоволившему,  он особенно понравился в эту минуту. 

— Мы  тебя,  Калитин,  давно  не  жаловали,—  сказал  патриарх, погодивши с минуту и продолжая опять глядеть ему в лицо. 

— Доволен  зело  милостями  твоими,  всечестный  господине, святейший  владыко!—сказал,  кланяясь  в  пояс»  Калитин.—  По  моим малым  заслужишкам  и  по  моему  невеликому  умишку,  твоя  святыня безмерне был всегда милосерд и ко мне и к семье моей, и ныне, как и всегда, я уповаю на твое благоутробие, как тебе Господь Боп известит и на  сердце  твое  владычнее  положит.  Но  дерзал  бы  я  просить  твое святейшество  не  о  себе,  а  о  товарище моем  дьяке  Скворцове.  Его  бы некоторою,  хотя  невеликою,  благостынею  от  твоего  благоутробия, великий господине наш, святейший владыко, утешить. 

— Доброе  сердце  у  тебя,  Иван,—  сказал  патриарх.—  что  ты  не  о себе,  а  о  своем  товарище  просишь.  Хорошо.  Мы  жалуем  тебя,  Ивана Калитина, в поместье тою вотчиною, что подарил нам в святую церковь сей Чоглоков, а Левонтию Скворцову будет тот двор его на Москве, что он дарит нам же разом с вотчиною. 

Калитин  упал  к  ногам  патриарха,  потом,  приподнявшись  и  стоя  на коленях, поцеловал его руку. Патриарх благословил его и продолжал: 

— Архиепископу  Лазарю  Барановичу  написать  от  нашего  имени отческое  и  братственное  внушение,  чтоб  он  в  своей  епархии  не позволял  так  поступать  и  не  разрешал  совершать  браки  в  те  дни,  в которые  пост  установлен  по  правилам  святой  восточной  католической церкви. От сего немало зла возникает, как тому пример и ныне видим. Лицемеры предлоги вымышляют: венчанье и брак не в брак считают, и блудные  дела  оттого  починаются.  Изложив  сие  все  преосвященному Лазарю,  увещевать  его,  чтоб  он  обычаев  латинских  не  держался,  хотя таковые и укоренились в самошних людях через долговременное пре‐

бывание под иноверным господством; ему, яко пастырю доброму, а не наемнику,  надлежит  бдеть  о  словесных  овцах  своих  и  охранять  их  от влезания к ним душегубитель‐ ного латинского волка. Жену оную Анну отправить к ее первому единозаконному мужу в супружеское сожитие; за  вступление  же  незаконное  в  брак  при  живом  муже  никакого церковного  наказания  ей  не  чинить,  понеже  то  сталось  по  конечной неволе. 

— О  священнике  пахримском,  что  венчал  незаконно  Анну,  что укажешь,  всечестный  господине,  святый  владыко?—  произнес Калитин.—  Позвать  бы  его,  да  на  патриаршем  дворе  подержать  в железах с месяц. 

— Нет,  мало,—  сказал  патриарх.—  Хоть  и  господин  той  вотчины повелел ему, но он должен был помнить, что у него есть свой господин, архипастырь. Продержать его в железах в нашем погребе на хлебе, на воде да на квасе не месяц, а четыре месяца. Да и то пусть себе вменит в милость,  что  не  велим  его  расстричь  за  такое  богопротивное  дело, снисходя  к  тому  точию,  что  сие  содеял  он  по  малодушию  и  боязни. Жене  же  той,  возвращая  ее  к  мужу,  выдать  от  нашего  смирения Христову милостыню на дорогу пятьдесят рублев. 

Пришедши  из  покоев  патриарших  в  Приказ,  Калитин  говорил Скворцову: 

— Слава  тебе,  Господи!  Сталось  все  так,  как  лучше  и  хотеть  не могли. Святейший пожаловал мне пахрин‐ скую вотчину чоглоковскую. Я и не просил его, а он сам без моего челобитья меня пожаловал! А я тогда говорю ему: много доволен, о себе не прошу, а вот если б милость была  твоя,  честнейший владыко,  пожаловать бы изволил,  как Бог  тебя наставит,  мого  товарища  Левоития  Скворцова,—  а  он  на  это:  вот, говорит,  хвалю  за  то,  что  просишь  не  о  себе,  а  о  другом.  Даю  ему, Скворцову,  говорит,  тот  двор  московский,  что  Чоглоков  отдал.  Вот, Левонтий Саввич, у тебя теперь свой дворик будет, свое гнездышко. 

Скворцов,  с  выражениями  радости,  целовал  Калити‐  на  и благодарил  его,  но  втайне  он  не  был  доволен  тем,  что  Калитин  как будто забыл вовсе,  что обещал было ему треть вотчины чоглоковской, если  ему  она  достанется.  Но  заявлять  об  этом  товарищу  Скворцов  не посмел: он был, что называется, человек смирный и потрухивал перед Калитиным. 

— А  все‐таки  досадно!—сказал  Калитин.—  Ларион  Иванов подполовинил  знатно  животы  бездельника,  а  нам  только  последушки остались! 

XVII 

Ганна,  в  продолжение  производства  дела  в  Патриаршем  приказе, жила  во  дворе  Калитина  с  прочею  лечядью  в  дворовой  избе  и исполняла  свои  обязанности:  ходила  за  двумя  коровами,  доила  их, ставила  молоко  на  устой,  подкладывала  коровам  корм,  выметала хлевок, в котором они стояли; близ нее постоянно ходила девочка лет пятнадцати,  которую  госпожа  готовила  быть  коровницею.  Калитина удивилась, когда Ганна, по малороссийскому обычаю, принялась было доить  коров,  подпуская  к  ним  телят,  что  в Москве  не  было  в  обычае. 

Ганна  объяснила  хозяйке,  что  через  это  телята  будут  лучше  расти  и набираться силы и будет из них крупный рабочий скот. Калитина до тех пор  думала,  что  можно  заботиться  разве  только  о  телушках,  а  не  о быках, и пришла в изумление, когда услыхала, что в черкасской земле пашут  землю быками.  Ганна  получала  от  хозяйки и другие поручения, исполняла  все  с  радением,  как  умела,  и  Калитина  была  ею  очень довольна. 

Так прошли летние месяцы 1677 года. Во второй половине сентября этого  года,  воротившись  по  обычаю  из  Приказа  домой,  Калитин сообщил  жене  приятную  для  них  обоих  новость.  Святейший  патриарх изволил пожаловать их вотчиною из домовых патриарших вотчин,  тою самою,  что  владел  бездельник,  обидевший  женку‐хохлач‐  ку, помещенную в их дворе, а самую женку велел отправить на ее родину к первому мужу. 

Позвали Ганну. — Доброго  тебе  здоровья,  молодушка!—сказал  ей  Калитин.— 

Дело твое, слава Богу, покончилось. Святейший патриарх указал считать упраздненным навеки твой насильный брак с чоглоковским холопом и отпустил тебя к твоему первому мужу, да еще святейший патриарх по‐жаловал,  изволил  приказать  выдать  тебе  от  него,  святейшего, милостыни на дорогу пятьдесят дублев. Завтра позовут тебя в Приказ и там прочтут приговор. 

Ганна  бросилась  целовать  руки  Калитину  и  Калити‐  ной, благодарила за хлеб, за соль и просила прощения, если, быть может, не умела  чем‐нибудь  угодить  им  во  время  своего  прожития.  Калитина похвалила ее за усердие и желала ей благополучия. 

— А ехать тебе одной с подводчиком будет, может быть, и скучно и  непригоже,—  сказал  Калитин.—  Ты  бы  сходила  на Малороссийский двор и узнала там, не едет ли кто из ваших земляков в вашу сторону. И ты бы с ними съехала. 

Ганна воспользовалась таким советом, но стала расспрашивать не о Малороссийском  дворе,  а  о  том,  где  теперь  живет  Дорошенко;  она считала  долгом  поблагодарить  его  за  то,  что  он  первый  принял  в  ней участие  и  помогал  ей  в  ее  крайности.  Она  узнала,  что  Дорошенко  с Греческого двора переведен в  свой  собственный двор,  пожалованный ему от царя. 

Нашла  она  Дорошенко  в  его  новоселье  и  была  допущена  к  нему. Петро  принял  ее  ласково,  как  старую  знакомую,  расспросил,  как окончилось ее дело, и сказал: 

— Тобі  якраз  можно  їхать  з  нашими  людьми,  що  до  мене приїздили от брата Андрія і незабаром уїздять назад у Сосницю. Тільки я тобі,  молодице,  новину  скажу,  може,  не  дуже  пріймовну.  Авжеж, правди  не  сховаєш  нігде.  Чоловік  твій  Молявка,  що  сотникував  у Сосниці, оженився  з другою,  з Бутримовою дочкою,  дівкою. Ота‐кий недобрий, не хотів підождать тебе! 

Ганна  сначала  побледнела  и  минуты  две‐три  стояла  как вкопанная, потом разразилась горьким плачем. 

Дорошенко сказал: — Жаль  тебе,  молодице,  далебі,  дуже  жаль!  Одначе 

Господь  заплатив  твоему  невірнику.  Катюзі  по  заслузі.  Уже 

Молявка  не  сотник  тепер.  Ясновельможний  змістив  його  і пожаловав сотництво братові моєму Андрієві. А Молявка живе у тестя свого Бутрима і, кажуть, усе не ладить із своєю жінкою. 

— Він проти мене ні ^ чім не винен,— сказала Ганна сквозь слезы.—  Як‐то  було  йому  чекати мене,  коли  ніхто  не  знав,  де  я поділась,  а  до  того,  може,  і  написано  було  і  йому  було  читано, що  я  повінчана  з  іншим  у  Московщині.  Запевне  так  було.  Бог  з ним! Мабуть, така мені доля од Бога судилася! 

— Авжеж  так,  правда,  молодице!—  сказал  Дорошенко.— Бог чоловіка  сотворив, Бог  за чоловіком  і  чинить  так,  як волить.  На  мене  поглянь,  молодице:  що  я  був  колись  і  що  став!  Був  я гетьман,  володів  Україною,  з  царями‐королями  водився,  як  з рівнею,  а  тепер —  на  чужій  стороні  в пониженню,  в  неволі... Да ще  поздоров,  Боже,  великого  государя  милосердого:  дав  мені, бідному, при‐ хилок і хліба кус, а там, на Україні, вся моя худоба знівечилась, і самий мій Чигирин запевне не устоїть і пропаде. А у тебе, молодице, є батько й мати? 

— Є,—отвечала  Ганна.—  Або  ліпше  скажу:  були,  а  тепер  чи живі — не знаю! 

— До  їх  їдь!—сказал  Дорошенко.—  Вже  таки  у  свого  роду легше тобі жити буде! Боже тебе благослови. На тобі, молодице, од мене на дорогу! 

Дорошенко подарил ей несколько рублей. Ганна поцеловала ему руку. 

Послушавши в Приказе указ о себе и получивши жалованные ей  от  патриарха  пятьдесят  рублей,  Ганна  простилась  с Калитиным.  Хозяйка  подарила  ей  узел  с  бельем,  летником  и двумя  поневами:  то  был  ей  знак  хозяйской  благодарности  за непродолжительную,  но  исправную  службу  и  милостыня  на бедность  от  семьи  Ка‐  литиных.  Не  жаль  было  им  дать  эту милостыню!  Они  через  Анну  получили  несравненно  больше выгод, чем насколько теперь давали Анне. 

Ганна  прибыла  с  своим  узелком  в  дом  Дорошенка  и  оттуда выехала  с  его  людьми,  привозившими  в  Москву  для  Петра Дорошенка  жизненные  припасы  и  ворочав*  шимися  к  Андрею Дорошенку  с  разными  сделанными  в  Москве  закупками.  Удаляясь  из Москвы, Ганна мысленно послала проклятие злодею, испортившему ее молодую жизнь. 

Следуя  все  дальше  и  дальше  на юг,  не  узнала  она,  что  проклятие бедной  женщины  постигло  злодея  скорее,  чем  можно  было  ждать. Ограбленный  в  Приказах  до  ниточки,  выгнанный  со  двора,  Чоглоков шатался  по  Москве,  где  день,  где  ночь,  принялся  с  горя  пить  и пропивать  небольшую  сумму  денег,  уцелевших  у  него  в  кармане  от погрома. Через месяц не хватило у него за что пить; одетый в лохмотья, в  которые  превратилось  бывшее  на  нем  одеяние,  он  слонялся  около Петровского кружала, кланялся всем проходящим, вымаливал денежку на  пропитание,  или,  вернее,  на  пропитие.  Пришла  зима,  наступили морозы.  У  Чоглокова  не  было  ни  теплого  помещения,  ни  теплой одежды:  бесприютный,  ночевал  он  то  в  кабаках,  то  на  улицах  под церковными  зданиями,  и  однажды  кто‐  то  по  христолюбию  дал  ему 

малую толику денег на пропитание.  Чоглоков перед  тем долго ничего не ел, и, как выпил водки, она его так разобрала, что едва он вышел из кружала, как упал, заснул на мерзлой земле и уж больше не проснулся. Его тело подобрано было поутру, отвезено в убогий дом и там свалено в  общую  могилу,  в  кучу  с  другими  трупами  опившихся,  которых  в Москве  каждое  утро  собирали  по  улицам.  Не  помянули  раба  бо‐ жия Тимофея по‐христиански ни запискою его имени в синодик, ни подачею часточки за упокой души его те дьяки, которые владели ограбленными у него вотчинами: не имели они повода осведомляться о его судьбе и даже не узнали о его смерти. 

XVIII 

Дорошенко хорошо изучил и знал казацкую натуру: часто не бывает ей удержу, когда на глазах казаку попадается молодая, да еще красивая женщина.  Людей,  приезжавших  из  Сосницы,  было  четверо,  на  двух подводах.  Все  люди  были  уже  немолодые,  но  Петро  Дорошенко  все‐ таки,  не  совсем  полагаясь  на  их  пожилой  возраст,  перед  обратною отправкою призвал их всех и настрого приказал, чтобы они обращались с Ганною почтительно, как с честною чужою женою, не привязывались бы к ней ни С чем греховодным, и прибавил, что если они себя станут вести иначе, то брат его Андрей взмылит им спины кая‐ чуками. Это  охранило  Ганну  на  всю  дорогу  и  от  надоедливых любезностей  и  от  лишней  болтовни.  Она  обращалась  с товарищами  пути  хотя  не  надувая  губ,  но  не  пускалась  в продолжительные  беседы,  не  скрывала  от  них  того,  что  с  нею происходило  в  Москве,  когда  ее  о  том  спрашивали,  но ограничивалась  короткими  ответами  и  старалась  им  дать заметить,  что  ей  тем  будет  приятнее,  чем  меньше  будут  они толковать  с  ней.  Зато  они  и  оставляли  ей  много  времени погружаться  в  свои  думы,  а  думы  у  ней  сменялись  одна  за другою.  Ей,  конечно,  становилось  легко  на  душе,  как  только приходила  ей  в  голову  мысль,  что  уже  не  увидит  она  более  ни отвратительного  Чоглокова,  ни  противного  Васьки,  против собственной  воли принуждавшего ее  считать  его  своим мужем; не  увидит  она  более  ни  дьяков,  ни  приказных  сторожей,  ни вообще  москалей,  чужих  для  нее  людей.  Минутами  вели‐чайшего  наслаждения  кажутся  человеку  те  минуты,  когда  ему удается  освободиться  от  бед  и  мучений,  которые  долго  терпел без верной надежды от них избавиться. Но весть о новом браке ее  мужа  сразу  отравила  Ганне  это  счастие.  Мимо  собственной воли  Ганны  злоба  прокрадывалась  в  ее  добрую,  кроткую  душу. «Он  не  любил  тебя,—  зачем  же  сватался?—  говорил  внутри  ее голос  этой  злобы.—  Если  б  он  в  самом  деле  тебя  любил  он  бы не  связался  так  скоро  с  иною  женщиною.  Он  бы  искал  тебя  и нашел  бы  твой  след;  он,  как  твой  законный  муж,  узнал  бы,  в какой  ты  беде  находишься  в  чужедальней  стороне,  и  вытащил бы из беды свою подругу, хотя бы ему пришлось пробираться на край  света  до  студеного  моря!»  Но  потом  и  сердце  и  рассудок произносили над ее супругом иной приговор: «А может быть, он 

и  искал  своей  жены,  и,  может  быть,  набрел  на  ее  следы,  да узнал  а  не  то —  и  выписку  ему показали,  что она  за другим  за‐мужем  в  далекой  Московщине.  А  разве  кто‐нибудь  мог  ему тогда объяснить, как это сталось со мною, как я, повенчавшись с ним в Чернигове, да очутилась под Москвою и там поп насильно повенчал  с  москалем?  И  то  надобно  по  правде  судить:  не  он первый  от  живой  жены  женился,  а  я  первая  от  живого  мужа была  повенчана!  Он  того  не  мог  узнать,  что  это  поневоле  со мною  приключилось!  Что  ж  ему  отыскивать  меня,  с  кем‐то другим в Московщине повенчанную? Экое добро я! Коли такая у него жена,  что от  него отступилась,  так  и он  от нее  отступился! И  тяжело,  ух,  как  тяжело  ему,  бедному,  должно  быть,  было  на душе,  когда  узнал  он,  что  я  чужая  чья‐то жена! Может  быть,  от такой тяготы да тоски он и задумал сам скорее жениться! Вот и теперь, как я вернусь в Чернигов, а он заподлинно узнает, что я ни в чем не виновата и из столицы меня послали к нему, моему законному  мужу,  так  будет  жалеть  и  сам  себя  станет  клясть — зачем  женился?  Да  и  жену  свою,  может  быть,  еще возненавидит. Ах,  не дай  того,  пресвятая богородица! Нет,  нет! Я  не  стану  сама  ему  выставляться;  пусть  лучше  не  знает,  где  и что  со мною деется! Пусть  себе живет  с  тою,  которую полюбил, и  она пусть верно любит его. Дай Боже им  счастия! А про меня пусть совсем забудет!» 

Было осеннее время. Осень в  тот  год была довольно сухая и ясная,  дожди  падали  не  часто;  дорога  была  гладкая,  исключая низких  мест.  Ехалось  и  живее  и  скорее.  Осень  вообще  в  жизни поселян  самое  веселое  время.  Убе‐  рутся  хлеба;  хозяева устраивают  братчины;  раздаются  повсюду  песни;  осенью  же более  всего  бывает  и  свадеб.  Проезжая  через  села,  не  в  одном месте  путники  наши  встречали  пестрые  кружки  свадебных поездов,  шедших  или  ехавших  с  песнями  и  гигиканьем,  а кое‐где  еще  и  с  музыкою,  с  сопелями,  накрами  и  домрами.  В первом малорусском  селе,  через  которое они ехали,  вступивши в  пределы  Гетманщины,  увидала  бедная  женщина  «дружек», которые, идя по улице с невестою, пели: 

Молода Ганночка, що нахилиться, Слізоньками умиється, Що розігнеться. Рукавцем утреться. 

На  Ганну  эти  встречи  наводили  грустные  впечатления: припомнилась  ей  собственная  свадьба,  так  странно  затеянная, не вполне совершившаяся, так нежданно и ужасно прерванная и оставившая  ей  горькую  долю  умываться  слезами,  как  пелось  в услышанной песне. 

Наконец они доехали до Сосницы. Сосницкому  сотнику  Андрею  Дорошенку  подали  от  брата 

Петра  письмо.  Брат  просил  его  оказать  покровительство  Ганне Молявчихе.  Андрей  тотчас  велел  позвать  ее  к  себе.  Первым делом  его  было  спросить:  довольна  ли  она  людьми, провожавшими  ее  из  Москвы;  потом  Андрей  свел  разговор  на ее  мужа,  рассказал  про  его  житье‐  бытье  в  Соснице  до  самого 

того  времени,  когда  сосницкая  громада  отрешила  его  от сотничества и выбрала сотником его, Андрея Дорошенка. 

—  А  Молявка  десь  повіявся  до  своїх  Бутримів!—  закончил свой рассказ Андрей Дорошенко. 

Чрезвычайно  досадно  было  Ганне  слушать  все  это  о  ее муже,  но  ни  в  чем  противоречить  она  и  не  смела,  и  не  могла.  Андрей  Дорошенко  представлял  Ганне,  что  ее  Молявка— человек  совсем  дурной  и  жалеть  об  нем  не  стоит,  когда  он связался  с  другой  женщиной,  не  дождавшись  своей  законной жены  и  не  зная,  где  она  и  что  с  нею  делается.  Сидевший  тут полковой  писарь  стал  было  доказывать,  что  архиепископ  не  по правде  дозволил  Молявке  жениться  вновь  от  живой  жены,  так как  это  по  закону  разрешается  только  в  таком  случае,  когда  бы жена  находилась  в  безвестной  отлучке  семь  лет;  он  советовал Ганне  подать  от  своего  имени  иск.  Но  Ганна,  до  тех  пор  только слушавшая и  сама ничего не  говорившая,  в первый раз открыла рот  и  произнесла,  что  такой  совет  напрасен:  не  станет  она принуждать мужа жить  с  собою,  когда  тот не  захочет  этого  сам. Андрей  Дорошенко  согласился  с  Ганною,  но  прибавил,  что  не худо  бы  ей,  однако,  сходить  к  преосвященному  и  взять  от  него заранее  законное  свидетельство  на  право  вступить  вторично  в супружество. Ганна на это ничего не сказала, 

Андрей  Дорошенко,  вместе  с  женою,  обласкал  и  угостил Ганну,  как  дорогую  гостью,  и  на  другое  утро  после  того снарядил подводу и отправил на ней Ганну в Чернигов. 

Приближался конец октября. Был день холодный, облачный, время  от  времени  то  проглядывало  из  облаков,  то  скрывалось за  ними  солнышко.  В  такой  день  подвода,  отправленная  с Ганною,  въехала  в  Чернигов  через  стриженский  мост  и  тотчас повернула  вдоль  берега  Стрижня.  Ганна  проехала  мимо бокового  входа  в  тайник,  куда  в  последний  день  своего пребывания  в  Чернигове  пошла  она  с  ведрами  на  свою погибель.  Ганна  невольно  дрогнула.  Через  несколько  минут подвода  остановилась  у  Кусова  двора.  Ганна  сошла  с  повозки, взяла  с  собою  узелок  и  вошла  во  двор.  Сердце  у  нее  сильно билось,  ноги  подкашивались;  ее  волновала  мысль;  застанет  ли она в живьіх своих дорогих и, конечно, изнывших в тоске за нею стариков.  Первое  существо,  встретившее  ее,  была  собака, которая  на  цепи  по  веревке  бегала  взад  и  вперед.  Услышала собака скрип калитки в ворота, бросилась туда с лаем, но вдруг, узнавши  сразу  Ганну,  принялась  визжать  и  ползать,  силясь приблизиться  к  знакомому  лицу.  Ганна  подошла  к  ней  и погладила ее. По‐ вернувшись к хате, она тронула знакомую дверь и вошла  в  сени.  И  здесь  никого  она  не  встретила.  Она  творит  крестное знамение, она лепечет молитву: «Господи Іісусе Христе, помилуй нас!» Она  берется  за  ручку  двери,  ведущей  из  сеней  в  светлицу.  Рука  ее дрожит,  она долго не в  силах отворить двери.  Вдруг дверь отворяется изнутри. Перед Ганною стоит ее мать. 

Обе  в  единый миг испустили пронзительные  крики. Обе  кинулись одна к другой на шею. 

<— Мамочко!— воскликнула Ганна. — Доненько!—произнесла  мать  и  начала  обцеловы‐  вать  дочь, 

прилегая головою то к тому, то к другому плечу ее. Отец что‐то работал в саду; наймичка, все та же, которая жила у Кусов и прежде, услыхала радостные  крики  из  своей  рабочей  хаты,  прибежала  в  светлицу,  уви‐девши  Ганну,  всплеснула  руками  и  побежала  куда‐то.  Она  дала  знать отцу;  тот  прибежал  вместе  с  наймитом  —■  тем  самым,  которого когда‐то,  в  день  бракосочетания  Ганны,  Кусиха  хотела  посылать  за музыкою.  Мать  и  дочь  продолжали  целоваться  и  обниматься; слышались  только  вздохи  и  короткие  восклицания.  Кус  первый  за‐говорил, обращая взоры к иконам: 

— Господи  милостивий!  Як  же  ти  зо  мною,  грішним,  милосерд еси, що сподобив мене на схилку віку мого любу мою дитину побачити. Тепер,  Господи,  аще рачиш мене  і  до  себе  прийняти,  нехай  твоя  воля стане! Бо вже на сім світі ліпшого мені нічого не зостанеться чекати. Як то чудно ти, праведний і милостивий Господи, нас і караєш і милуєш. 

Он  схватил  Ганну  за  голову,  целовал  ее  долго,  прижимая  к  своей груди, и разливался слезами. 

Подошла  затем  наймичка  и  наймит,  целовались  и  здоровались  с Ганной. Оба они привыкли к дому Кусов за многие годы, стали уже как бы  членами  их  семьи  и  горячо  принимали  к  сердцу  судьбу  своих хозяев. И они плакали, целуясь с нежданно явившеюся хозяйскою доч‐кою. 

Утомленная от излияния любви,  Ганна села на лавку. Кусиха,  сама не  зная  зачем,  пошла  к  шкафу  и  стала  искать,  сама  не  зная  чего;  это делалось по привычке малороссийской натуры: если ей на душе очень весело,  то  первое  побуждение  у  ней  является —  поить  и  кормить  все окружающее.  По  тому же  народному  побуждению  наймичка  пошла  в чулан,  взяла  там  складень  с  медом  и  внесла  в  светлицу,  а  потом попросила  у  хозяйки:  не  даст  ли  ей  ключей  от  погреба  «наточить» наливки,— и Кусиха машинально отдала ей ключи. 

— Дочко! Серденько! Розкажи, що з тобою діялось? Куди і як ти од нас  пропала?  Де  була?  Як  жива  зосталась  і  як  до  нас  вернулась?  Ох, Боже! Як же  то ми з батьком помучилися  за  тобою,  Ганно,—  говорила Кусиха. 

— Мамочко! Таточко!—произнесла Ганна.— Простіть мене, коли в чім  я  проти  вас  согрішила!  Бо  запевне  грішниця  я  була  велика,  що Господь послав на мене таке лихо! 

— Кажи, кажи!— повторили отец и мать. Наймичка и наймит, стоя поодаль, напрягли внимание. 

Ганна  начала  повесть  своих  бед.  Рассказ  о  бесстыдном  и злодейском поступке воеводы произвел на сидевшего близ Ганны отца такое  впечатление,  что он  вскочил  с места,  затрясся  всем  телом,  лицо его побагровело; он ударил кулаком по столу, потом залился горючими слезами. Заволновалось в нем разом растерзанное чувство родителя и уязвленное достоинство человека. Успокоившись немного, он произнес: 

— Бідна наша головонька! Нещаслива наших людей доленька! Рассказ  о  том,  как  Ганну  привезли  в  подмосковную  вотчину  и  там 

насильно  венчали  с  холопом,  призвел  опять  взрыв  негодования  и бешенства и раздраженного отца. 

— О, єретичі сини! Куди вони затягли нас, бідних!— воскликнул он, и нельзя было сразу понять, о ком говорит он. 

Когда  же,  рассказывая  все  по  порядку,  дошла  она  до  того,  как убежавши  от  Чоглокова,  пришла  она  к  Дорошенку  и  тот  оказал  к  ней некоторое внимание, Кус сделал такое замечание: 

— Єдине свій чоловік найшовся на чужій стороні при лихій годині! Сам нещасливий, а споглянув на чужу нещасливу долю. Дай, Боже, йому щастя‐здоров'я! Якби його там не булд, до кого б вона утекла, до кого б вона прихилилась між чужими людьми‐ворогами! 

Ганна  все  рассказала,  что  знала и  слышала,  как  дьяки  обобрали ее Злодея Чоглокова. 

— Тільки всього!— произнес отец.— Покарали ж! — Мало йому буде — спалить його на вуглях або живцем шкуру з 

його  злупить!  Усе  б  ще  не  по  заслузі  йому  було,—  сказала  Кусиха, находившаяся  под  влиянием  рассказа  Ганны  в  сильном  озлоблении, хотя  по  своей  природе  вовсе  не  была  способна  делать чего‐нибудь похожего на то, что говорила. 

Ганна сказала, что перед отъездом ее из Москвы Дорошенко сообщил ей о новом браке с другою Молявки‐ Многопеняжного. При  этом  Ганна  заплакала  и  закрыла  лицо  руками.  Отец нахмурился  и  повесил  голову.  Кусиха  начала  укорять  старую Молявчиху,  говорила,  что  все  это  она  так  подстроила,  научила своего сына оставить в беде и забыть свою пропавшую жену. 

— Бог  знає,—заметик  Кус,—  може,  і  не  стара:  може,  сам молодий  якось провідав, що його жінка  з  іншим повінчана.  Аже ж: як би пак його з другою повінчали, коли б не знали певне, що перша його жінка сама вже повінчана з іншим? 

— Я  його  не  виновачу,—  сказала  Ганна.—  Запевне,  йому довели, як на долоні, що я з  іншим повінчана,  і він те ж ізробив. Чим він винен? Моя доля нещаслива винна. 

И она снова разразилась рыданьями. — Авжеж!—  говорила  раздраженная  Кусиха.—  Щоб  його 

душа так пролилась уся,  як отсе через його ллються сльози моєї дитини! 

— Баба,  як  єсть  баба!—сказал  Кус.—  Сама  не  знає,  на  кого сердиться. Правду повідать — чи винен він, чи ні, того не знаю, а коли винен, то все‐таки менш од усіх! 

— А хіба вона чим винна проти його!—сказала Кусиха. — Тато правдивіший!— сказала Ганна.— Ні в чім, ні в чім він 

не  винен.  Дай,  Боже,  йому  доброго  здоров'я  і  щастя  з  іншою, аби  тільки  вона  його щирим  серцем  так  любила,  як  я.  Не  судив нам Бог  укупі жити;  а  я  йому  не  те що нічого  злого  не жадаю,  а рада б ще хоч яке лихо перебути, аби йому добре було! 

— Випила  ти  добрий  ківш  лиха,  дочко!—сказала  Кусиха.— Не дай, Боже, куштовать його за таке паскудне, що одвернулось од тебе і наплювало на тебе! 

Кус сказал: — Я  бачу,  сей  молодець  дуже  задатний,  зумів  собі  стежку 

протоптати.  З  простого  рядовика —  нашого  брата  ‐‐  піднісся  у 

панство,  сотником  зразу  став!  Да  зась!  Зазнавсь,  мабуть,  скоро. Скинули, кажуть. 

— І я чула,— сказала Ганна,— скинули,  і Дорошенків брат — сотником у Сосниці. 

— Єму  сількісь!  З  багатою  панною  оженився,  з  Бут‐ римовною. Се люди багаті,— заметил Кус. 

— Буває,  тату,  що  з  бідною  приятнійше  шматок  житнього  хліба гризти,  ніж  з  багатою  смачний обід  обідати  іі  дорогі  напитки  вживати. Минуй його, Боже, недобра доля!— сказала Ганна. 

— Так  як  же  се?—  заметила  Кусиха.—  Ганна  йому  жінка  була,  а тепер уже що ж вона: не жінка йому стала, чи як? 

— Я йому жінкою і зосталась,— сказала Ганна.— У мене лист єсть од  патріарха  з  його  Приказу  даний:  те  вінчання,  що  на  мене  в Московщині силоміць наложили, не уважать за вінчання, а мене щитать за жінку Моляв‐ ці‐Многопіняжному. Так патріарх присудив. 

— Отеє  у  Молявки  дві  жінки  разом  буде,  чи  що?—  спрашивала Кусиха.— Сього по нашому хрещеному звичаю не можно. Яка‐небудь да одна йому жінка повинна бути: або ти, обо та, друга! 

— Або ні та, ні друга!—сказал Кус.— По моєму розгляду — так. Хоч не винен він, що з двома побрався, а вже як перша жінка знайшлась, так не треба завдавати жалю ні тій, ні другій, і не жити б йому ні з першою, ні з другою, а уйти у монастир Богові слуговати. 

— А я ще раз кажу,— сказала Ганна,— нехай живе в щасті‐здоров'ї з  тією,  котра  його  полюбила  без  мене.  Ні  в  чім  він  проти  мене  не согрішив,  ні  я  проти його.  Я по вік  свій  турбовати його нічим не  стану. Аже ж ви, тату і мамо, не проженете мене з своєї домівки! З вами укупі житиму,  вам  годитиму,  вам  слугуватиму,  старощів  ваших доглядатиму, за вас, тату і мамо, щодня й вечір, вставаючи і лягаючи, Бога благатиму. От так увесь вік свій коротатиму! 

— Дитино  люба,—  сказала  Кусиха,—  ти  ще  молоденька!  Може, Бог,  коли  милосердіє  єго  буде,  нагородить  тебе  за  все  те  лихо,  що одбула єси неповинно. Може, Бог пошле тобі дружину! 

— А як я маю з тією дружиною зійтися?— сказала Ганна.— Хіба я її шукатиму? 

— Не  ти,  доню,  її  шукатимеш,  а  вона  тебе  знайде,—  сказала Кусиха.—  Ще  ти  хороша,  доненько  моя:  хоч  і  спала  з  виду  од  того палючого лиха, а ще не зовсім зниділа. 

— Не знаю,— сказала Ганна,— того, що буде попереду. Не знаю — і вигадувать про те не стану,  і зарікатись не буду. Одно тільки знаю: не піду я ні за кого такого, що мене щиро не полюбить і котрого я сама не полюблю. Отеє  я  знаю.  А що дальш  зо мною  станеться  і  яку Бог долю мені судить, про те не знаю і думать про те не хочу. 

— Се  розумне  слово,  дочко!—сказал  Кус.—  Не  маємо  про пришлога дати. Треба жить, як набіжить, та й годі. Слава милосердному Богові:  ти у нас одна, а у нас худобонька,  хвалить Бога, єсть:  хоч ми не дуже багаті, а все‐ таки нужди не знаємо. Усе наше — твоє. Коли очі наші закриються, нікому ж воно все зостанеться, як тільки тобі. 

После  этого  разговора  начался  семейный  обед.  Все  подпили наливки. Кус вынул большую серебряную стопу, которая была подарена одним значным войсковым товарищем еще на свадьбе Куса с Кусихою. 

Наливши ее до верха смородиновкою, Кус поднял стопу вверх и произ‐нес: 

— Подай,  Боже,  доброго  здоров'я  і  щасливого  віку  доживання славному  тогобочному  гетьманові  Петрові  Дорошенку  за  те,  що  нашу дитину ласкаво прийняв на чужій стороні між чужими лихими людьми, нашими  ворогами!  Аще  ж  в  чім  согрішив  перед  Богом,  пошли  йому, Господи, час покаяття і прости його по великому твоєму милосердію! 

Примечание. О дальнейшей судьбе возвращенной на poдинv Ганны Кусивны в деле об ней известий нет. Мы строго держались, в основных чертах,  той фабулы, на какую случайно наткнулись, рассматривая акты, хранящиеся  в  московском  архиве  министерства  юстиции.  Мы дозволили себе в изложении вносить только подробности истории быта и  нравов  описываемого  времени  на  основании  черт,  рассеянных  в различных источниках того века. 

Іван Франко

ЗАХАР БЕРКУТ

ІСТОРИЧНА ПОВІСТЬ

ОБРАЗ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ КАРПАТСЬКОЇ РУСІ В XIII ВІЦІ

Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой...

А. С. Пушкин

І

Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті, зелені узберіжжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел-беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося! І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили вдолину аж над самі ріки,— тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловець. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині або рику дикого тура чи оленя в гущавинах,— тепер на полонині гейкають воларі, а в ярах і дебрях галюкають рубачі, трачі й гонтарі, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір — столітні ялиці та смереки, і або спускаючи їх, потятих на великі ботюки, долі

потоками до нових парових тартаків, або таки на місці ріжучи на дошки та на гонти. Але найбільше змінилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася між ними «культура», але на ділі виходить, що змоглося тільки їх число. Сіл і присілків більше, хат по селах більше, але зате по хатах убожество більше і нужда більша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що за життя кипіло в тих горах, серед тих непрохідних борів у стіп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгі віки знущалася над тим народом. Тяжкі удари підкопали його добробит, нужда зломала його свобідну, здорову вдачу, і нині тільки неясні, давні спомини нагадують правнукам щасливіше життя предків. І коли часом стара бабуся, сидячи в запічку та прядучи грубу вовну, почне розповідати дрібним унукам про давню давнину, про напади монголів-песиголовців і про тухольського ватажка Беркута,— діти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скінчиться дивовижна повість, то малі й старі, зітхаючи, шепчуть: «Ах, яка ж то красна байка!»

— Так, так,— говорить бабуся, похитуючи головою,— так, так, дітоньки! Для нас то байка, а колись то правда була! — А не знати, чи вернуться ще коли такі часи,— закидає дехто старший. — Говорять старі люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кінцем світа. Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Казкою видається повість про давні часи і давніх людей. Вірити не хотять нинішні люди, що виросли в нужді й притиску, в тисячолітніх путах і залежностях. Але нехай собі! Думка поета летить у ті давні часи, оживляє давніх людей, а в кого серце чисте і щиро-людське чуття, той і в них побачить своїх братів, живих людей, а в життю їх, хоч і як неподібнім до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане і для наших «культурних» часів.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки Зелеменя голосами стрілецьких рогів і криками численних стрільців.

Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину. Він святкував почин свого нового життя,— бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле одно пригір'я Зелеменя; недавно він появився в тих горах і побудував собі гарну хату і оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами. По учті рушили на лови в тухольські ліси. Лови на грубого звіра — то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя і смерть. Тури, медведі, дики — се небезпечні противники; стрілами з луків рідко кому удасться повалити такого звіра; навіть рогатиною, яку кидалось на противника при відповіднім приближенню, нелегко дати йому раду. Тож остатньою і рішучою зброєю було важке копіє, яким треба було влучити противника зблизька, власноручно, з цілою силою, відразу. Схиблений удар — і життю борця грозила велика небезпека, коли йому не вдалось в остатній хвилі сховатись у безпечну криївку і добути меча або тяжкого топора для своєї оборони. Не диво, отже, що Тугар зі своїми гістьми вибирався на лови, мов на війну, з запасом стріл і рогатин, зі слугами й запасами живності, навіть з досвідним знахарем, що вмів замовляти рани. Не диво також, що Тугар і його гості були в повній рицарській зброї, окрім панцирів, бо ті спиняли би їх у ході по ломах та гущавинах. Те тільки диво, що й Тугарова донька Мирослава, не покидаючись батька, посміла також вирушити разом з гістьми на лови. Тухольські громадяни, видячи її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи: — От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!

А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у

смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу,— тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов. Вже третій день тривали лови. Багато, оленів-рогачів і чорногривих турів лягло головами від стріл і ратищ боярських. Над шумним гірським потоком, на зеленій поляні серед ліса стояли шатри ловців, курилися раз у раз величезні огнища, де висіли на гаках кітли, оберталися рожни, де варилось і пеклось м'ясиво вбитої дичини для гостей. Нинішній, останній день ловів мав бути посвячений самому головному, та заразом і найбільше небезпечному ділу — ловам на медведів. На стрімкім пригірку, відділенім від інших страшними дебрями, порослім густо величезними буками та смереками, покритими ломами й обвалищами дерев, було віддавна головне леговище медведів. Тут, як твердив тухольський провідник, молодий гірняк Максим Беркут, гніздилася медведяча матка. Відси дикі звірі розносили пострах на цілу околицю і на всі полонини. І хоч не раз удавалось смілим вівчарям забити одного або другого стрілами та топорами або завабити під сліп, де йому ломала крижі важка колода, спадаючи вниз,— то все-таки число їх було надто велике, щоб із того була значна полегша для околиці. То й не диво, що, коли новоприбулий боярин Тугар Вовк оповістив тухольцям, що хотів би зробити великі лови на медведів і просить дати йому провідника, вони не тільки дали йому на провідника першого удальця на всю тухольську верховину, Максима Беркута, сина тухольського бесідника Захара, але, крім того, вирядили з власної волі цілий відділ пасемців з луками й ратищами для помочі

зібраним боярам. Ціла та громада мала обступити медведяче леговище і очистити його доразу від поганого звіра. Від самого досвіта в ловецькім таборі великий рух і тривожне дожидання. Боярські слуги від півночі звивалися, приготовляючи для гостей їду на цілий день, наповнюючи шипучим медом і яблучником подорожні боклаги. Тухольські пасемці й собі готовились, острячи ножі та тесаки, обуваючи міцні жуброві постоли і складаючи в невеличкі дорожні бисаги печене м'ясо, паляниці, сир і все, що могло понадобитися в цілоденній трудній переправі. Максим Беркут який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, вповні начальником сеї невеличкої армії, заряджував з правдиво начальницькою вважливістю й повагою все, що належало до діла, нічого не забуваючи, ні з чим не кваплячись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок. Чи то між своїми товаришами тухольцями, чи між боярами, чи між їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах, мов рівний серед рівних. Товариші поводились з ним так само, як він з ними, свобідно, несилувано, сміялись і жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко і так весело та радо, немов і самі без розказу були би в тій хвилі зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рівної вдачі, далеко не так свобідна в поводженню, далеко похіпніша з одних гордо висміватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайність і розсудливість і, хоч не без дотинків та жартів, таки робила те, що він казав. А й самі бояри, по більшій часті люди горді, воєнні, що нерадо бачили «смерда» в своїм товаристві, та й то ще смерда, що вважав їх чимось немов собі рівним,— і вони тепер не показували надто виразно своєї неохоти і виповнювали розпорядження молодого провідника, маючи на кождім кроці нагоду переконатися, що ті розпорядження були зовсім розумні, такі, як треба.

Ще сонечко не зараз мало сходити, а вже ловецьке товариство вирушило з табору. Глибока тиша стояла над горами; нічні сумерки дрімали під темно-зеленими коронами смерек; на густім, чепіргатім листю папороті висіли краплі роси; повзучі зелені поясники вилися попід ноги, плуталися поміж корінням величезних вивертів, спліталися в непрохідні клебуки з корчами гнучкої, колючої ожини та з сплетами дикого, пнучого хмелю. З пропадистих, чорних, мов горла безодні, дебрів піднімалася сивими

туманами пара — знак, що на дні тих дебрів плили невеличкі лісові потоки. Повітря в лісі напоєне було тою парою й запахом живиці; воно захоплювало дух, немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобідно. Мовчки пробиралася ловецька дружина непрохідними нетрями, дебрями й ломами без стежки, без ніяких провідних знаків у тьмавій гущавині. Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк і інші бояри. Обік Тугара йшла його донька Мирослава. Позаду йшли тухольські пасемці. Всі йшли озираючись, і надслухували пильно.

Ліс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипіла в вершках смерек, зелена жовна, причепившися до пня тут же над головами прохожих, довбала своїм залізним дзюбом кору; в далеких зворах чути було рик турів і виття вовків. Медведі в ту пору, наївшися, дрімали під ломами на моховій постелі. Стадо диків рохкало десь у дебрі, холодячися в студенім намулі.

Може, годину йшло товариство тою трудною, нетоптаною дорогою. Всі дихали важко, ледве можучи наловити грудьми повітря, всі отирали краплистий піт із лиць. Максим частенько озирався позад себе. Він зразу противний був тому, щоб і женщина йшла разом з мужами в той небезпечний похід, але Мирослава уперлася. Вона ж перший раз була на таких великих ловах і мала би для бог зна яких трудностей занехати найкращу їх частину! Ніякі Максимові докази про трудності дороги, про небезпеки на становищі, про силу й лютість звіра не могли переконати її. «Тим ліпше! тим ліпше!» — говорила вона з таким смілим поглядом, з таким солодким усміхом, що Максим, мов очарований, не міг нічого більше сказати. І батько, що зразу також радив Мирославі лишитися в таборі, вкінці мусив уступити її просьбам. З подивом глядів тепер Максим, як ота незвичайна женщина поровень з

найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги, як легко перескакувала гнилі ломи і величезні трами, яким певним кроком ішла понад урвища, горі стрімкими дебрями, просковзувала поміж виверти, і притім так безпечно, так невтомимо, що Максимові здавалося, що вона хіба на яких чудових крилах уноситься. Він глядів на се й не міг наглядітися.

«Дивна дівчина! — думалось йому раз по разу,— такої я ще й не видав ніколи!» Ось уже прийшли на місце. Медведяче леговище — то був високий, тільки від південного боку з трудом доступний горб, покритий грубезними буками й смереками, завалений вивертами й ломами. Від півночі, заходу і сходу вхід і вихід замикали високі скалисті стіни, немов величезною сокирою вирубані з тіла велетня Зелеменя і відсунені від нього за кільканадцять сажнів; сподом попід ті стіни вузькою щілиною шумів і пінився студений гірський потік. Таке положення улегшувало нашим ловцям роботу; вони потребували тільки обсадити не надто широкий плай від південного боку і тим плаєм поступати чимраз далі догори, а звір, не маючи іншого виходу, мусив конечно попастися в їх руки і на їх ратища. Опинившися на тім важнім, хоч дуже небезпечнім плаю, Максим Беркут велів товариству на хвилю розложитися і спочити, аби набрати сил до трудного діла. Сонце сходило, але гілля смерек і сусідні горби заслонювали його вид. По короткім віддиху Максим почав розставляти ловців у два ряди так, аби вповні обсадити плай. Доки плай ще вузький, кождому ловцеві прийдеться стояти о п'ять кроків від другого: але дальше вгорі, де плай розширяється в цілу споховасту площину, там прийдеться ловцям ширше розступитися. Одно тілько клопотало його: що зробити з Мирославою, яка конче хотіла й собі стояти на окремім становищі, а не при боці свого батька.

— А що ж то я гірша від отсих твоїх пасемців?— говорила вона, рум'яніючись мов рожа, до Максима.— їх ти ставиш на становищі, а мене не хочеш... Ні, сього не буде! І для мого батька се був би стид, коли б нас двоє стояло на однім становищі! Правда, батеньку? Тугар Вовк не міг їй супротивитися. Максим почав говорити їй про небезпеку, про силу й лютість розжертого звіра, але вона зацитькала його.

— А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем і топором? Ану, нехай котрий-будь із твоїх пасемців спробує зо мною порівнятися,— побачимо, хто дужчий! Максим вкінці замовк і мусив учинити її волю. Та й чи міг спротивитися тій дивній, чарівній дівчині? Він хотів хоч становище визначити їй найменше небезпечне, але, на лихо, сього не можна було зробити, бо тут усі становища були однаково небезпечні. Розстановивши ціле товариство, Максим дав ось який розпорядок:

— Тепер помолімся, кому хто знає, а потім разом заграймо в роги. Се буде перший знак і сполошить звіра. Потім підемо горі плаєм і станемо аж там, де він розширюється. Там мої товариші лишаться пильнувати виходу, щоб ані один звір не уйшов, а ви, бояри, підете дальше, до самого матчиного леговища! В добру хвилю потім залунали ліси й полонини хрипливим ревом жубрових рогів. Немов величезна хвиля, покотився голос по лісах і зворах, розбиваючися, глухнучи, то знов подвоюючись. Пробуркалися ліси. Заскиглила каня над верховіттям смереки; зляканий беркут, широко розмахуючи крилами, піднявся на воздухи; захрустів звір поміж ломами, шукаючи безпечної криївки. Нараз рик рогів утих, і ловці пустилися в дорогу горі плаєм. Усіх серця билися живіше ожиданиям незвісних небезпек, бою і побіди. Обережно пробирались вони рядами; передом ряд боярський, за ним парубоцький ряд; Максим ішов попереду, пильно надслухуючи та слідячи звірину. Цар ломів, медвідь, ще не показувався.

Дійшли вже до самого найвужчого гирла, поза яким плай розширювався в велику, споховасту площину. Ловці знов тут зупинилися на розказ Максима, і знов загриміли ще з більшою силою жуброві роги, розносячи тривогу в сумрачні медведячі гаври. Раптом затріщав лім недалеко, за величезною купою грубих, перегнилих вивертів.

— Бачність! — скрикнув Максим.— Звір наближається! Ледве сказав ті слова, коли втім крізь велику щілину між двома переверненими пнями просунулася пелехата, величезна голова, і двоє сірих очей напів-цікаво,

напівтривожно вдивлялися в Тугара Вовка, що стояв на своїм становищі, якраз о яких десять кроків перед щілиною. Тугар був старий вояк і старий ловець,— він не знав, що то тривога. Тож, не говорячи ані слова, не відзиваючися ні до кого, він вихопив важку залізну стрілу з сагайдака, положив на лук і намірявся до звіра.

— Міряй в око, боярине! — шепнув з-позаду Максим.

Хвилька тривожної мовчанки — свиснула стріла — і заревів звір, мов скажений кинувши собою взад. І хоть через те щез він ловцям з очей, скрившися за купою вивертів, то ревіт його не втихав і не втихало скажене шеметання.

— Далі за ним! — крикнув Тугар Вовк і кинувся до щілини, кудою щез медвідь. Рівночасно два бояри вже видряпалися були на верх виверту, вже попіднімали свої ратища і старались дати їм відповідний розмах, аби доконати звіра. Тугар Вовк, стоячи в щілині, пустив у нього другою стрілою. Звір заревів ще дужче і кинувся втікати, але очі його заплили кров'ю, він не міг знайти виходу й розщибав собою о дерева. Ратище одного боярина впилося йому між ребра, але не завдало смертельної рани. Дикий рик раненого медведя розлягався чимраз дужче. В розпуці він підводився на задні лапи, обтирав собі кров з очей, рвав і кидав галуззям наперед себе, але дарма; одно його око прошиблене було стрілою, а друге раз у раз запливало кров 'ю наново.

Шемечучись наосліп довкола, звір наблизився знов до Тугара Вовка. Той відкинув лук і, причаївшися за виваленим коренем, ухопив обіруч свій важкий топір і, коли медвідь, мацаючи, добирався до знайомої собі щілини, він з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, і тихо, без рику повалився звір додолу. Радісно заревли труби бояр на знак першої побіди.

Звіра витягнено з-поміж вивертів і обдерто зі шкіри. Тоді бояри рушили дальше в гущавину. Сонце вже піднялось на небі і меркотіло крізь гілляки, мов скісні золоті нитки та пасма. Ловці йшли тепер геть-геть веселіше, перехвалюючися своєю відвагою й силою.

— Хоч я лише вовк, дрібна звірюка, то все ще дам раду тухольському медведеві! — говорив Тугар Вовк, радіючи. Максим Беркут слухав тих перехвалок і сам не знав, чому йому жаль зробилося тухольського медведя.

— Що ж,— сказав він,— дурна звірюка той медвідь, самотою держиться. Якби вони зібрались докупи, то хто знає, чи й стадо вовків дало би їм раду. Тугар позирнув на нього гнівно, але не сказав нічого. Ловці обережно поступали дальше, дряпаючись по вивертах, перескакуючи з пня на пень, западаючи не раз по пояс у порохно та ломи.

Посеред тих звалищ величної природи виднілися подекуди медведячі стежки, протоптані від давніх-давен, вузькі, але добре втоптані, густо засіяні вибіленими кістками баранів, оленів та всякої іншої звірини. Максим держався тепер позаду бояр; він раз за разом обходив усі становища, осмотрював сліди, щоб догадатися, чи вони свіжі, чи ні, підпомагав, заохочував утомлених,— і тільки на нім однім не знати було ніякої втоми. З подивом позирала на нього Мирослава, коли він переходив коло неї, і хоч багато досі видала вона молодців і сильних, і смілих, але такого, як Максим, що сполучав би в собі всі прикмети сильного робітника, рицаря і начальника,— такого їй досі не траплялося бачити. Нараз захрустів лім, і грізно-люто випав на ловців величезний медвідь. Він біг зразу на чотирьох лапах, але, побачивши перед собою ворогів, звівся на задні лапи, а в передні вхопив бурею відломаний буковий конар, викручуючи ним довкола себе і видаючи час від часу з горла уриваний, немов визиваючий рик. На становищі супроти звіра були два підгірські бояри, з тих, що то найголосніше перехвалювалися і хотіли перед усіми показатися мисливцями. Побачивши страшного ворога тут же перед собою, вони зблідли й затремтіли. Але скритися, тікати не уходило,— треба було ставити чоло, будь-що-будь. Дві стріли вилетіли рівночасно з двох луків, але одна хибила, свиснувши медведеві понад вуха, а друга влучила звіра в бік, не зранивши значно, а тільки роздразнивши безмірно. Величезним скоком підплигнув медвідь і шпурнув на одного ловця свою зброю — буковий конар, який зі страшною силою гепнувся о дерево. Тоді, не зупиняючись ані на хвильку і не даючи ворогам часу до намислу, медвідь кинувся на одного з них, що саме стояв

на його протоптаній стежці. Ратище блисло в тремтячій руці боярина,— він хотів кинути ним на звіра.

— Не кидай! — крикнув тривожно Максим, надбігаючи і ведучи з собою поміч загроженим боярам, Тугара Вовка і ще одного боярина,— не кидай ратище, але настав поприбіч і боронися! Але боярин не слухав і кинув ратище на звіра. Розмах був невеликий, рука боярина тремтіла, медвідь був уже на яких п'ять кроків,— от і не диво, що ратище слабо зранило звіра в передню лопатку. Вхопив медвідь дрючину, розломив її і зі страшним риком кинувся на свого ворога. Той держав уже в руках простого, на оба боки острого меча, що його називав медвідником, і готовився віпхнути його вістря в груди звірові. Але вістря поховзлося по кості і застряло в лопатці, і звір ухопив боярина в свої страшні, залізні обійми. Страшенно скрикнула нещаслива жертва; захрустіли кості під медведячими зубами. Ціла та страшна і дрожжю проймаюча подія скоїлася так раптовно, так несподівано, що, заким Максим міг надбігти з підмогою, вже боярин, хриплячи в передсмертних судорогах, лежав на землі, а над ним стояв кровавий медвідь, вискаливши свої страшенні зуби і ревучи на весь ліс з болю від одержаних ран.

Дрож пройшла у всіх по тілі на той вид: бояри стали, мов укопані. Тільки Максим спокійно наложив стрілу на свій роговий лук, підійшов два кроки ближче до медведя і, прицілившися одну хвилину, пустив йому стрілу просто в серце. Мов ножем перетятий, урвався рик звіра, і він повалився трупом на землю. Не ревіли роги, не лунали веселі оклики по тій новій побіді. Бояри, покинувши свої становища, збіглися на місце нещастя. Хоч і як вони були загартовані в війнах, привикли бачити смерть біля себе, але вид кровавого, поторощеного та пошарпаного трупа витиснув із усіх грудей важкий зойк.

Мирослава вхопилась за груди і відвернула очі. Тухольські пасемці на сплетені з галуззя мари положили трупа, а за ним потягли і медведя. Понура мовчанка залягла над товариством. Велика калюжа крові блискотіла до сонця і нагадувала всім, що тут іще перед хвилею стояв живий чоловік, батько дітям, веселий, охочий і повний надії, а тепер з нього лишилася лише безформна купа кровавого м'яса. У великої часті бояр відійшла охота до ловів.

— Цур їм, тим проклятим медведям! — говорили деякі.— Нехай тут хоч жиють, хоч гинуть собі, чи ж нам для них наражувати своє життя? Але Тугар Вовк, а особливо Мирослава й Максим, налягали конче, аби кінчити розпочате діло. Бояри вкінці пристали, але якось дуже не раді були вертати на свої становища.

— Позвольте мені, бояри, слово сказати,— заговорив до них Максим.— Мої товариші тухольці замкнули вихід і не пустять ані одного звіра відси. Тим-то нам непотрібно розходитися віддалік одним від одних. Найліпше буде, думаю, розділитися нам на дві ровти і йти понад самі краї пропасти по обох боках. Так ми зможемо найліпше зігнати все до середини, а там разом з тухольськими пасемцями обступимо густою лавою і вистріляємо до одного.

— Авжеж, авжеж, що так ліпше! — крикнули деякі бояри, не бачучи насмішливого усміху, що перелетів по устах Максима. Тоді товариство розділилося. Одну ровту провадив Тугар Вовк, а другу Максим. Мирослава з власної охоти прилучилася до другої ровти, хоч і сама не могла собі вияснити для чого. Мабуть, шукала небезпеки, бо Максим виразно казав, що дорога другої ровти небезпечніша.

Знов заграли роги, і обі ровти розійшлися. Ловці йшли де парами, де одинцем, то сходячись, то розходячись, щоб вишукувати дорогу. Купами йти було зовсім неможливо. Зближались уже до самого верха; верх сам був голий, але понижче був цілий вал каміння, звалищ і вивертів. Туди пройти було найтрудніше і найнебезпечніше.

В однім місці стирчала купа звалищ, мов висока башта. Ломаччя, каміння і навіяне від давніх-давен листя загороджувало, бачилось, усякий приступ до природної твердині. Максим поповз понад самим краєм глибочезної пропасті, чіпляючись де-де моху та скальних обривів, щоб туди винайти прохід. Бояри ж, не навиклі до таких

неприступних і карколомних доріг, пішли здовж валу, надіючись найти далі перерву і обійти його.

Мирослава зупинилася, немов щось держало її близ Максима; її бистрі очі вдивлювалися пильно в настобурчену перед нею стіну лому, шукаючи хоч би й як трудного проходу. Недовго так і вдивлялася, але сміло почала вдиратися на великі кам'яні брила та виверти, що завалювали прохід. Стала на версі і гордо озирнулася довкола. Бояри відійшли вже були досить далеко, Максима не видно, а перед нею безладна сутолока скал та ломів, через яку, бачилось, прохід був неможливий. Але ні! Онтам, трохи віддалік, лежить величезна смерека кладкою понад те пекло,— туди безпечно можна перейти до вершка! Недовго думаючи, Мирослава пустилася на ту кладку. А вступаючи на неї, ще раз озирнулася і, горда зі свого відкриття, приложила гарно точений ріг до своїх коралевих уст і затрубила на весь ліс. Луна покотилася полонинами, розбиваючись у дебрях та зворах чимраз на більше часток, аж поки не сконала десь у далеких, недоступних гущавинах. На голос Мирославиного рога відізвався здалека ріг її батька, а там і роги інших бояр. Ще хвильку завагувалася Мирослава, стоячи високо на виверті. Смерека була дуже стара і наскрізь порохнява, а в споду, в непроглядній гущавині ломів, здавалось їй, що чує легкий хрускіт і муркотання. Прислухалася ліпше — не чути нічого. Тоді вона сміло ступила на свою кладку. Але ледве уйшла з п'ять кроків, коли разом затріщала перетрупішіла смерека, зломалася під ногами Мирослави, і сміла дівчина враз із перегнилим трамом упала додолу, в ломи та звалища.

Впала на ноги, не попускаючись своєї зброї. В руках стискала сильно сріблом оковане ратище; через плечі у неї висіли міцний лук і сагайдак зі стрілами, а за гарним шкіряним поясом, що, мов вилитий, обхапував її стрункий дівочий стан, застромлений був топір і широкий мисливський ніж з кістяними черенцями. Звалившись несподівано в тьмаву пропасть, вона, проте, не почула ані на хвилю страху, а тільки почала озиратися довкола, щоб доглядіти який вихід. Зразу не могла нічого виразно добачити, але швидко її очі привикли до півсумерку, і тоді побачила такий вид, котрий і найсмілішого міг переняти

смертельною тривогою. Не далі, як на п'ять кроків, перед нею лежала величезна медведиця в гнізді коло своїх молодих і гнівними, зеленкуватими очима гляділа на несподіваного гостя. Мирослава затремтіла. Чи вдаватися в боротьбу зі страшним звіром, чи шукати виходу і спровадити поміч? Але нелегко було знайти вихід; довкола їжилися ломи й обриви скал, і хоч перелізти через них з тяжким трудом було би можна, то на очах дикого звіра була така робота крайнє небезпечна. Недовго надумуючись, рішилася Мирослава не зачіпати звіра, лиш боронитися в разі нападу, а тим часом дати трубою тривожний знак і закликати поміч. Але скоро тільки вона затрубила, медведиця схопилася з леговища і, виючи, кинулась до неї. Не час було Мирославі братися до лука,— звір був надто близько. Вона вхопила обома руками ратище і, опершись плечима о кам'яний облаз, наставила його насупротив медведиці. Звір, побачивши блискуче залізне вістря, зупинився. Обі неприятельки стояли так довгу хвилю, не зводячи ока одна з одної, не схибляючи ані одним рухом зі свого становища. Мирослава не сміла перша нападати на медведицю; медведиця знов шукала очима, куди би напасти на ворога. Раптом медведиця вхопила в передні лапи великий камінь і, зводячись на задні ноги, хотіла шпурнути ним на Мирославу. Але в тій самій хвилі, коли зводилася на задні ноги, Мирослава одним могучим рухом пхнула їй ратище між передні лопатки. Рикнула страшенно медведиця і перевернулась горілиць, обіллявшися кров'ю. Але рана не була смертельна, і медведиця швидко зірвалася на ноги. Кров текла з неї, та, незважаючи на біль, вона знов кинулася на Мирославу. Небезпека була страшна. Розжертий звір садив просто, грозячи вже тепер своїми страшними зубами. Один рятунок для Мирослави був — видряпатися на облаз, о котрий була оперта плечима. Хвилька, один рух,— і вона стояла на облазі. На серці в неї полегшало,— тепер її положення не було таке небезпечне, бо в разі нападу могла вдарити звіра згори. Та ледве Мирослава могла дослідити, що робить медведиця, а вже звірюка стояла близько неї на камені, ревучи грізно і рознявши закровавлену пащеку. Зимний піт виступив на чолі Мирослави; вона бачила, що тепер настала рішуча хвиля, що на тій вузькій кам'яній плиті мусить розігратися боротьба на життя і смерть і що того буде побіда, хто зможе вдержатися на тім становищі й зіпхнути з нього противника. Медведиця була вже близько; Мирослава пробувала заставитися від неї ратищем, але медведиця вхопила дрючину зубами і шарпнула її так сильно, що мало не зіпхнула Мирославу з каменя; ратище виховзлось їй із рук, і звір кинув ним геть у ломи. «Тепер прийдеться загибати!» — блиснуло в думці в Мирослави, але відвага не покинула її. Вона вхопила обома руками топір і стала міцно

до остатньої оборони. Звір сунув чимраз ближче; гарячий його віддих чула вже Мирослава на своїм лиці; мохната лапа, насторожена острими кігтями, грозила її груді,—ще хвиля, і їй довелось би, пошарпаній, кровавій, упасти з каменя, бо топорище було закоротке супроти лап величезного звіра.

— Рятунку! — скрикнула у смертельній тривозі Мирослава, і в тій хвилі понад її головою блиснуло ратище, і пхнута в горло медведиця, мов колода, впала з каменя. В щілині кам 'яних звалищ понад головою Мирослави показалося радісне, живим огнем палаюче лице Максима Беркута. Один вдячний погляд урятованої дівчини проняв Максима наскрізь. Але слова не було між ними ані одного. На те не було часу. Медведиця ще жила і, ревучи, зірвалася з місця. Одним скоком була вона коло своїх молодих, що, не розуміючи цілої тої страшної боротьби, бавилися і переверталися в гнізді. Обнюхавши їх, медведиця кинулася знов до Мирослави. На се Мирослава була приготована і, піднявши обіруч топір, одним замахом розрубала ним голову медведиці. Впала опосочена звірюка і, метнувши собою кілька разів у боки, сконала.

Тим часом і Максим, продершися крізь навалені ломи, станув обік Мирослави. В очах дівчини заблисли дві перлові сльози, і, не кажучи ані слова, вона гаряче стиснула руку свого порятівника. Максим чогось немов змішався, почервонів, спустив очі і, зупиняючись, проговорив:

— Я чув твій тривожний знак... але не знав, де ти... Богу дякувати, що й так додряпався! Мирослава все ще стояла на місці, держачи руку гарного парубка в своїй руці і дивлячись у його хороше, сонцем опалене і здоровим рум'янцем осяяне, одверте, щире лице. В тій хвилі вона не почувала нічого, крім вдячності за рятунок від нехибної смерті. Але, коли Максим, трохи осмілившись, стиснув її ніжну, а так сильну руку, тоді Мирослава почула, як щось солодко защеміло її коло серця, як лице її загорілось стидливим рум'янцем — і вона спустила очі, а слово подяки, котре готове було вилетіти з її уст, так і завмерло на губах і розіллялось по лиці дивним чаром розгаряючого сердечного чуття.

Максим перший отямився. В його серці, смілім і чистім, як щире золото, відразу блиснула щаслива думка, котра тут же перемінилася в незломне рішення. Се вернуло йому всю смілість і певність поступування. Приложивши ріг до уст, він затрубив радісно на знак побіди. Тут же, за стіною вивертів, обізвалися роги Тугара й інших бояр.

Звинна, як вивірка, Мирослава швидко видряпалась назад на той вал, з якого була впала, і відтам оголосила цілому стрілецькому товариству свою пригоду і поміч, якої дізнала від Максима. З трудом видряпався сюди Тугар Вовк, а за ним і інші бояри; Тугар довго держав доньку в обіймах, а побачивши кров на її одежі, аж затремтів.

— І ти, ти, моя доню, була в такій небезпеці! — І він раз по разу обнімав доньку, немов боячись утратити її. Потім він зліз униз до Максима, що порався коло медведиці і коло молодих медведят. Молоді, що не знали ще свого ворога в чоловіці, муркотіли любенько в гнізді і бавились собі, мов малі песики; вони давали себе гладити руками і зовсім не боялися людей. Максим узяв їх на руки і положив перед Мирославою й Тугаром.

— Отеє ваша здобич! — сказав він.— Ви чей же радо приймете в своїм домі таких гостей. Згромаджені бояри гляділи то радісно на малі медведята, то зо страхом на вбиту медведицю, обзирали рани і подивляли силу і смілість Мирослави, що могла вдатися в боротьбу з такою страшною звірюкою.

—О, ні,—сказала сміючись Мирослава,—без помочі отсього чесного молодця була б я тепер лежала так, як сеся звірюка, пошарпана й закровавлена! Йому від мене належиться велика подяка.

Тугар Вовк якось немов нерадо слухав тої бесіди своєї доньки. Хоч і як він любив

її, хоч і як радувався її вибавленням із великої небезпеки, але все-таки він волів би був, якби вибавив його доньку боярський син, а не сей простий тухольський мужик, не сей «смерд», хоч і як зрештою той смерд умів подобатися Тугарові. Та все-таки йому, гордому бояринові, що виріс і великої честі дослужився при князівськім дворі, важко було прилюдно віддавати подяку за вирятування доньки мужикові. Але ніщо було діяти... Обов'язок вдячності так був глибоко вкорінений у наших рицарських предків, що й Тугар Вовк не міг від нього виломатися. Він узяв Максима за руку і випровадив його наперед.

— Молодче,—сказав він,—донька моя, єдина моя дитина, говорить, що ти вирятував її життя з великої небезпеки. Я не маю причини не вірити її слову. Прийми ж за своє чесне діло подяку вітця, котрого вся любов і вся надія в тій одній дитині. Я не знаю, чим тобі можемо відплатити за се діло, але будь певний, що скоро се коли-будь буде в моїй силі, то боярин Тугар Вовк не забуде того, що тобі завдячує.

Максим стояв при тих словах мов на грані. Він не привик до таких прилюдних похвал і зовсім не надіявся, ані не бажав нічого подібного. Він змішався при боярських похвалах і не знав, чи відповідати що-небудь, чи ні, а вкінці сказав коротко:

— Нема за що дякувати, боярине! Я зробив те, що кождий на моїм місці зробив би,— за що ж тут дякувати? Нехай донька твоя буде здорова, але на вдячність ніяку я не заслужив.

Сказавши се, він пішов, аби закликати своїх тухольських товаришів. При їх помочі медведицю швидко обдерто зі шкіри, а малі медведята перенесено на збірне місце, відки ціле товариство по скінченню ловів мало удатися назад до табору. Сонце доходило вже полудня і сипало гаряче, золотисте проміння на тухольські гори; розігріта живиця

сильніше запахла в лісах; гордо і тільки десь-колись помахуючи розпластаними крилами, плавав яструб високо понад полонинами в лазуровім океані. Тиша стояла в природі. Тільки з одного пригірка Зелеменя лунали голоси ловецьких труб і крики ловецького товариства. Лови скінчилися, хоч і не зовсім щасливо. На дрючках несли тухольські парубки поперед ловцями три медведячі шкіри і в мішку двоє медведят, а на ношах із галуззя несли боярські слуги позаду товариства окровавленого, задубілого вже трупа нещасливого боярина, що погиб від медведячих лап.

Швидко під проводом Максима дійшло товариство до мисливського табору. Лови були скінчені. Сьогодні ще хотіло ціле товариство вертати домів, зараз, скоро лише по обіді. Дорога була вправді не близька, але Максим обіцяв випровадити товариство простішою лісовою стежкою до Тухлі, а відтам до двора Тугара Вовка. Тухольські пасемці, скоро тільки пообідали, зараз пішли наперед до домів; Максим лишився з боярами, поки слуги здійняли табір і попрятали всі кухонні та ловецькі знаряди; тоді й боярське товариство вирушило в дорогу з поворотом додому. ІІ

Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтора тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною. В ті давні часи, коли йде наше оповідання, Запала долина не була поросла лісом, але, навпаки, була управлена і годувала своїх жильців достатнім хлібом. Простягаючись звиш півмилі вдовж, а мало що не чверть милі в ширину, рівна й намулиста, обведена з усіх боків стрімкими скалистими стінами, високими декуди на три або й чотири сажні, долина тота була немов величезним кітлом, із якого вилито воду. І певно, що воно й не інакше було. Чималий гірський потік впадав від сходу до тої долини високим на півтора сажня водопадом, прориваючи собі дорогу поміж тісні, тверді скали, і, обкрутившися вужакою по долині, випливав на захід у таку ж саму тісну браму, розбиваючись поміж гладкі кам'яні стіни і гуркотячи ще кількома водопадами, поки чверть милі понижче не впав до Опора. Високі, стрімкі береги тухольської кітловини покриті були темним смерековим лісом, що надавав самій долині іюзір ще більшого заглиблення і якоїсь пустинної тиші та відрубності від усього світу. Так, справді, се була

величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна,— але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів

майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри.

Тухольський народ жив головно скотарством. Тільки та долина, де лежало село, а також кілька поменших порічин, не покритих лісом, надавалися до хліборобства і видавали щороку багаті збори вівса, ячменю і проса. Зате в полонинах, що були, так само, як і всі доокружні ліси, власністю тухольської громади, паслися великі отари овець, у котрих спочивав головний скарб тухольців: з них вони добували собі одежу й страву, омасту й м'ясо.

В лісах довкола села паслися корови і воли; але сама місцевість, гориста, скалиста й неприступна, забороняла держати багато тяжкої рогатої худоби. Другим головним джерелом достатку тухольців були ліси. Не говорячи вже про дрова, котрих мали безплатно і на топливо, і на всякі будинки,— ліси достачали тухольцям звірини, лісових овочів і меду. Правда, життя серед лісів і недоступних диких гір було тяжке, було ненастанною війною з природою: з водами, снігами, диким звіром і дикою, недоступною околицею,— але тота боротьба вироблювала силу, смілість і промисловість народу, була підставою й пружиною його сильного, свобідного громадського ладу.

Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з високого верха в тухольську долину спускалося знайоме нам ловецьке товариство під проводом Максима Беркута. Передом ішов Тугар Вовк з донькою і з Максимом, решта товариства ступала за ними невеличкими купками, гуторячи про перебуті лови та ловецькі пригоди. Перед очима товариства розкрилася тухольська долина, облита гарячим сонячним промінням, мов велике зелене озеро з невеличкими чорними острівцями. Круг неї, мов височезний паркан, бовваніли

кам'яні стіни, по яких п'ялися де-де пачоси зеленої ожини та корчі ліщини. При вході в долину ревів водопад, розбиваючись о каміння сріблястою піною; поуз водопаду викутий був у скалі вузький вивіз, яким ішлося вгору і далі понад берегом потока через верхи і полонини аж до угорської країни; се був звісний тодішнім гірнякам «тухольський прохід», найвигідніший і найбезпечніший після дуклянського: десять дооколичних громад, з галицького і з угорського боку, працювали майже два роки над виготовленням сього проходу. Тухольці вложили найбільше праці в те діло, тож гордилися ним, як своїм.

— Гляди, боярине,— сказав Максим, зупиняючись над водопадом при вході в крутий, у камені кований вивіз,— гляди, боярине, се діло тухольської громади! Геть ось туди через Бескиди тягнеться сеся дорога, перша така дорога в верховині. Мій батько сам витичував її на протягу п'ятьох миль; кождий місток, кожда закрутина, кождий вивіз на тім протязі зроблений за його показом. Боярин неохітно якось поглянув горами, куди на далекий протяг понад потоком вилася між скалами протерта гірська дорога. Потім глянув долі вивозом і похитав головою.

— Твій батько має велику власть над громадою? — спитав він. — Власть, боярине? — відказав здивований Максим.—Ні, власти у нас над громадою не має ніхто: громада має власть сама, а більше ніхто, боярине. Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради,— але власти батько мій не має ніякої і не жадає її.

Очі Максима блищали огнями гордості й подиву, коли говорив про свого батька. Тугар Вовк при його словах у задумі похилив голову; зате Мирослава гляділа на Максима, не зводячи з нього очей. Слухаючи Максимових слів, вона чула, що його батько стається для неї таким близьким, таким мов рідним чоловіком, немов вона вік жила під його батьківською опікою.

Але Тугар Вовк ставав чимраз більше понурий, чоло його морщилося і очі з виразом давно здержуваного гніву звернулися на Максима.

— То се твій батько бунтує тухольців против мене і против князя?—спитав він нараз терпким, різким тоном. Немов болющий дотик, вразили ті слова Мирославу; вона зблідла і позирала то на батька, то на Максима. Але Максим цілком не змішався від тих слів, а відповів спокійно: — Бунтує громаду, боярине? Ні, се тобі неправду сказано. Вся громада гнівна на тебе за те, що ти присвоюєш собі громадський ліс і полонину, не спитавши навіть громади, чи схоче вона на те пристати, чи ні.

— А так, ще питатися вашої громади! Мені князь дарував той ліс і тоту полонину, і мені ні в кого більше дозволятися. — Те самісіньке й говорить громаді мій батько, боярине. Мій батько уцитькує громаду і радить підождати аж до громадського суду, на котрім те діло розбереться. — Громадського суду! — скрикнув Тугар Вовк.— То й я мав би ставати перед тим судом? — Думаю, що й тобі самому се буде пожадане. Ти будеш міг усім доказати своє право, вспокоїти громаду. Тугар Вовк відвернувся. Вони йшли далі вивозом, який закручувався насередині, щоб зробити дорогу не так похилою і не так небезпечною. Максим, ідучи позаду, не зводив очей із Мирослави. Але його лице не ясніло вже таким чистим щастям, як недовго перед тим. Чим чорніша хмара гніву й невдоволення залягала на чолі її батька, тим виразніше почував Максим, що між ним і Мирославою розвертається глибока пропасть. Притім він, дитя гір, не знаючи великого світу і високих боярських замислів, і не догадувався, яка широка і глибока була та пропасть на самім ділі.

Зійшли вже на долину. Під водопадом творив потік просторий, спокійний і чистий, мов сльоза, ставок. При його берегах стояли великі шапки перлової, шипучої піни; дно наїжене було великими й малими обломами скал;

прудкі, мов стріла, пструги блискали поміж камінням своїми перлово-жовтими, червоно цяткованими боками; в глибині затоки долі кам'яною стіною ревів водопад, мов живий срібний стовп, граючи до сонця всіми барвами веселки.

— Що за пречудове місце,— аж скрикнула Мирослава, вдивляючися в водопад і навалені в глибині дико пошарпані скали, обведені згори темно-зеленою габою смерекового лісу. — Се наша Тухольщина, наш рай! — сказав Максим, обкидаючи оком долину, і гори, і водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство. — Тілько мені ви затроюєте життя в тім раю,— сказав гнівно Тугар Вовк. Ніхто не відзивався на ті слова; всі троє йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до сел, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тільки старі діди, поважні, сивобороді, походжали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сіті на звіра та на рибу, то розмовляючи про громадські діла. Максим кланявся їм і вітав їх голосно, приязно; далі й Мирослава почала вітати старих тухольців, що стояли на дорозі; тільки Тугар Вовк ішов понурий та німий, навіть поглянути не хотів на тих смердів, що сміли супротивлятися волі його князя. Аж ось насеред села з ними пострічалася дивна компанія. Три старці, убрані по-празничному, несли дорогою на високій, гарно точеній і оздібно сріблом окованій дрючині великий, також сріблом окований ланцюг, вироблений суцільно з одної штуки дерева в виді перстеня, нерозривного і замкнутого в собі. Понад тим ланцюгом повівала червона кармазинова, сріблом вишивана хоругов. Три старці йшли повільно. Перед кождим дворищем вони зупинялися і викликали голосно хазяїв по ім'ю, а коли той або хто-будь із жильців дворища явився, вони говорили:

— Завтра на копу! — і йшли дальше. — Се що за дивоглядія? — спитав Тугар Вовк, коли старці почали наближатися до них. — Хіба ж ти не видав ще такого? — спитав його здивований Максим.

— Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю. — На копу скликають, на раду громадську,— сказав Максим. — Я гадав, що попи з корогвою,— почав насміхатися Тугар.— У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено. — У нас копне знамено обноситься по селі отсими закличниками; вони повинні кождого громадянина по ім'ю закликати на копу. І тебе закличуть, боярине. — Нехай собі кличуть, я не прийду! Нічого мене не обходить ваша копа. Я тут із княжої волі і можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрібним. — Ти — сам... збирати копу? — спитав зачудований Максим.— Без наших закличників? Без нашого знамена?

— У мене свої закличники і своє знамено. — Але ж на твою копу ніхто з наших громадян не піде. А наша копа як осудить, так у нашій громаді й буде. — Побачимо!—сказав гнівно й уперто Тугар Вовк. В ту саму пору наблизилися наші пішоходи до закличників. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один із них відозвався:

— Боярине Тугаре Вовче! — Ось я,— відповів боярин понуро. — Завтра на копу! — Чого? Але закличники на се не відповіли нічого і пішли дальше.

— Не їх діло, боярине, говорити чого,— пояснив Максим, стараючись якмога втихомирити нехіть боярина до тухольської громадської ради. По довшій мовчанці, під час котрої вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити: — Боярине, позволь мені, недосвідному, молодому, сказати тобі слово. — Говори! — сказав боярин. — Прийди завтра на копу! — І піддатися вашому холопському судові?

— Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливости, а справедливому судові хіба стид піддатися? — Таточку! — вмішалася й Мирослава до тої розмови.— Зроби так, як каже Максим! Він добре каже! Він урятував моє життя,— він же ж не хотів би тобі зле радити; він знає добре тутешні звичаї.

Тугар Вовк знехотя всміхнувся на ту правдиво жіночу логіку, але чоло його швидко знов наморщилося.

— І вже ти протуркала мені уші тим Максимом! — сказав він.— Ну, урятував тобі життя, я і вдячний йому за те і, коли хочеш, дам йому пару волів. Але тут знов о інші річі йде, до яких не слід мішатися ні тобі, ні Максимові. — Ні, боярине,— відповів на се Максим,— ти чей не схочеш унизити мене відплатою за моє незначне діло. Ані я, ані мій батько не приймемо ніякої відплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тілько зі щирої прихильности. Я рад би, боярине, щоб між тухольською громадою і тобою була згода.

— Ну, нехай і так,— сказав вкінці Тугар Вовк,— прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб їй піддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде. — Прийди, боярине, прийди,— скрикнув радісно Максим,— побачиш сам, що тухольська громада вміє бути справедливою. Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимові. Він став веселий, говіркий, показував Мирославі направо і наліво, що було гарного й цікавого довкола, а гарного й цікавого було багато. Наші пішоходи були саме серед села і на середині тухольської долини. Стрімкі скалисті береги кітловини світилися по обох боках далеко, мов рівні, високі мармурові мури. Потік плив посеред села, тут же біля дороги, шумів і пінився, розбиваючись по каменях, котрими усіяне було його дно, і навіваючи свіжий холод на всю долину. По обох боках потока, якого береги були досить високі, прорізані в намулі давнього озера, побудовані були

кашиці (загати) з річного каміння і грубих смерекових палів та колод, щоб охоронити село від виливу. Всюди через потік пороблені були вигідні з поруччями кладки, а зараз поза кашицями йшли скопані грядки з фасолею й горохом, що вилися вгору по тичинню, з буряками й капустою, а також загони пшениці, що чистими ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати були порядно обгороджені і гарно удержувані; стіни з гладкого дилиння, не обмазаного глиною, але кілька разів до року митого і скобленого річними черепницями; тільки там, де одна долина сходилася з другою, в вузьких пасмугах стіни були поліплені глиною і побілені паленим вапном і виглядали дуже гарно серед зелених верб і груш. При вході до кожного дворища стояли дві липи, між якими прив 'язані були гарно плетені в усякі узори ворота. Майже над кождими воротами на жердці висіла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами і звислою додолу головою; се були знаки духів — опікунів дому. За хатами стояли стайні та інші господарські будинки, всі під драницями і

з грубезних, тесаних брусів збудовані; тільки нечисленні обороги були з соломи і насторошували де-де свої золото-жовті, острокруглі чуби догори поміж чотирма високими оборожинами.

— Ось мого батька двір,— сказав Максим, показуючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Перед домом не було нікого, але двері від сіней були відчинені, а в стіні до полудня прорубані були два невеличкі квадратові отвори, які вліті оставались або зовсім створені, або закладались тонкими і напівпрозірчастими гіпсовими плитками, і на зиму, крім того, забивались дощаними віконницями. Се були тодішні вікна. Мирослава цікаво позирнула на те гніздо Беркутів, над котрого ворітьми справді висів недавно вбитий величезний беркут, ще й по смерті немов грозячи своїми могутніми, залізними пазурами і своїм чорним, у каблук закривленим дзюбом. Затишно, супокійне і ясно було на тім обійстю; потік відділював його від гостинця, перекинений широкою кладкою, і журчав стиха та плескав кришталевою хвилею о кам'яну загату. І Тугар Вовк позирнув туди.

— Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я пізнати його. Побачимо, що се за птиця! Максим хотів попрощати боярина й його доньку і звернути додому, але щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозуміла се.

— Чи вже вертаєш додому? — спитала вона, відвертаючись, щоб укрити своє помішання. — Хотів було вертати, але нехай і так,— проведу вас іще через тіснину до вашого двора. Мирослава втішилася, сама не знаючи чого. І знов пішли вони вниз селом, гуторячи, озираючись на всі боки, любуючись одно одним, голосом, присутністю, одно для другого забуваючи все довкола, батька, громаду. І хоча в цілій розмові ані одним словом не згадували про себе, про свої чуття й надії, але й крізь найбайдужнішу їх бесіду тремтіло тепло молодих, першою любов'ю огрітих серць, проявлялася таємнича сила, що притягала до себе ті дві молоді, здорові й гарні істоти, чисті та незопсовані, що в своїй невинності навіть не думали про перепони, які мусила стрінути їх молода любов.

І Тугар Вовк, що йшов передом у важкій, понурій задумі та міркував над тим, як би то завтра стати гідно і в цілім блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищість,— і Тугар Вовк не завважав нічого між молодими людьми; одно тільки гнівало його, що той молодий парубок такий смілий і так поводиться з ним і з його донькою, мов з рівними собі. Але до пори, до часу він здержував свій гнів.

Минули вже село і зближалися до того місця, де тухольська кітловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік у долину. Сонце вже похилилося геть із полудня і стояло над вершиною лісу, купаючи своє скісне проміння в спінених хвилях потока. Від скал, що затіснювали виплив потока з тухольської долини, лежали вже довгі тіні; в самій тіснині було сумрачно, холодно і слизько. Внизу розбивалася вода потока о величезне, купами тут навалене каміння, а вгорі високо шуміли величезні смереки і буки. Понад самим потоком з обох боків вели проковані в скалах вигідні стежки — також діло тухольців. Якась дрож проняла Мирославу, коли входила в оту

дивовижну «кам'яну браму»: чи то від пануючого тут холоду, чи від вогкості, чи бог знає від чого,— вона взяла батька за руку і притиснулася до нього.

— Яке страшне місце! — сказала вона, зупиняючись у самій тіснині і озираючись кругом та догори. І справді, місце було незвичайне, дике. Потік був вузький, може, на три сажні, не більше, завширшки, і так гладко прорізаний рвучою гірською водою в лупаковій скалі, що незнающий був би міг присягнути, що се людських рук робота. А перед самим проходом стояв насторч величезний кам 'яний стовп, у споду геть підмитий водою і для того тонший, а вгорі немов головатий, оброслий папороттю та карлуватими берізками. Се був широко звісний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину і готов був упасти на кождого, хто в ворожій цілі вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа. — Тьфу, яка небезпечна каменюка! — сказав він.— Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде! — Се святий камінь, боярине,— сказав поважно Максим,— йому щовесни складають вінки з червоного огнику,— се наш тухольський Сторож. — Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське,— аж слухати обридло! — скрикнув Тугар Вовк.—Немов-то поза вашою Тухольщиною вже й світа нема! — Для нас і справді нема світа,— відмовив Максим.— Ми над усе любимо свій кутик,— коли б так кождий інший любив свій кутик, то, певно, всі люди жили б на світі спокійно й щасливо. Максим у своїй невинній щирості й не розумів, як чутко вколов він у серце боярина тими словами. Він не завважав також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далі спокійним, теплим голосом:

— А про той камінь, про нашого Сторожа, я вам оповім, що чув від батька. Давно то, дуже давно діялось, ще коли велетні жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля,

стояло велике озеро; сеся кітловина була ще зовсім замкнена, і тілько через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нім не було нічого живого, ні рибки, ні хробачка; а котра звірина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотіла перелетіти понад нього, мусила впасти в воду і втопитися. Озеро було під опікою Морани, богині смерті.

Але раз сталося, що цар велетнів посварився з Мораною і, щоб зробити їй наперекір, ударив своїм чародійським молотом о скалу і розвалив стіну, так що вся вода з заклятого озера виплила і стратила свою дивну силу. Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами та цвітами; в потоці завелися риби, поміж камінням усяка гадь, у лісах звірина, в повітрі птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів у отсей камінь. Але долині самій не могла нічого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини і заткала отсей в скалі вибитий прохід, то була би знов царицею наших гір. А так, то хоч цар велетнів і не жиє, та проте й Морана не має вже тут власти. Але цар не зовсім погиб. Він триває в тім камені і пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз ізбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою.

З дивним чуттям слухала Мирослава тої повісті: вона глибоко щеміла її в серці,— їй так бажалося стати під рукою того доброго і животворного царя велетнів до бою з силою Морани; кров живіше заграла в її молодім серці. Як сильно, як гаряче любила вона в тій хвилі Максима!

А Тугар Вовк, хоч і слухав Максимової повісті, але, бачилось, не дуже вірив їй, тільки ще раз обернувся, позирнув на кам'яного тухольського Сторожа і з погордою всміхнувся, немов подумав собі: «От дурні смерди, в якій дурниці покладають свою гордість і свою надію!»

Вже наші пішоходи минули вузький протік тухольського потока і вийшли на ясний світ. Перед їх очима раптом розкинулася довга, крутими горами обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрия. Сонце вже клонилося на захід і гарячим пурпуром меркотіло в широких хвилях Опору. Тухольський потік скаженими скоками і з лютим шумом гуркотів додолу, щоб скупатися в Опорі. Його вода, різко відбиваючи в собі заходову червоність, виглядала неначе кров, що бурхає з величезної рани. Довкола шуміли темні вже ліси.

Хвилю стояли наші пішоходи, напуваючись тою безсмертною і живущою красою природи. Максим немов вагувався на якійсь думці, що так і засіла в його голові і силоміць просилася на волю. Далі він зібрався з відвагою і приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червоніючись.

— Боярине-батьку,— сказав він незвичайно м'яким і несміливим голосом. — Чого тобі треба? — Позволь мені бути твоїм найщирішим слугою... — Слугою? Що ж, се нетрудно,— прийди з батьком і наймись, коли конче хочеш на службу. — Ні, боярине, не так ти зрозумів мене... Позволь мені бути твоїм сином! — Сином? Але ж у тебе є свій батько, і, як чую, далеко ліпший, справедливіший і мудріший від мене, коли завтра буде судити мене! Боярин гірко, їдовито всміхнувся.

— Я хотів сказати,— поправився Максим,— хотів сказати ще не так. Боярине, віддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душі своєї! Грім з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як ті гарячі, а при тім прості слова молодого парубка. Він відступив два кроки назад і прошибаючим, з гнівом і погордою змішаним поглядом мірив бідного Максима від ніг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому заціпило, губи дрожали.

— Смерде! — скрикнув він нараз, аж дооколичні гори залунали тим проклятим окликом.— Що се за слова смієш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справді чув те, що мені причулося. Грізний крик боярина збудив і в Максима його звичайну смілість і рішучість. Він випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, і сказав лагідним, але певним голосом:

— Нічого злого я не сказав тобі, боярине,— нічого такого, що би приносило нечесть тобі або твоїй доньці. Я просив у тебе руки твоєї доньки, котру я люблю, як її ніхто в світі не буде любити. Невже ж між твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити? Та й чим же ж ти так дуже вищий від мене? — Мовчи, смерде! — перебив його лютим криком Тугар Вовк.— Рука моя судорожно стискає рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку. Одно тільки рятує тебе від моєї мести,— а се те, що ти нині вирятував мою доньку з небезпеки. Інакше ляг би ти в тій хвилі трупом за такі слова. І ти, безумний, міг подумати, міг посміти підносити очі свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не копаємо тебе, як собаку! І ти думав, що, рятуючи її від пазурів медведя, ти здобув її для себе, як бранку? О, ні! Коли б мало на таке прийти, то воліла б вона згинути в кровавих обіймах дикого звіра, ніж мала би тобі дістатися!

— Ні, боярине, не так кажи! Водів би я згинути в лапах медведя, аніж мав би один її волосок бути ушкоджений. Мирослава відвернулася при тих словах, щоб скрити від батька і від Максима довго здержувані сльози, що тепер бризнули з її очей. Але Тугар Вовк не зважав на те і говорив дальше:

— І ти, підлий хамів роде, смієш рівняти себе зо мною? Зо мною, що вік звікував між князями, вдостоївся княжої похвали і надгороди за рицарські діла! Моя донька може вибирати собі жениха між найпершими і найславнішими

молодцями в краю, а я мав би дати її тобі, смердові, до твого тухольського гнізда, де би вона зів'яла, зсохла і пропала в нужді! Ні, ні, йди геть, бідний хлопче, ти не сповна розуму, ти сказав свої слова в нападі божевільства!

Максим бачив тепер, що його надії розбиті, що боярин надто високо міряє, надто гордо глядить на нього. Хоч і як тяжко приходилось йому, але ніщо було робити.

— Боярине, боярине,— сказав він сумним, теплим голосом,— занадто ти високо піднявся на крилах гордости,— але уважай! Доля звичайно тих найвище підносить, кого думає найнижче зіпхнути. Не гордуй бідними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криниці прийде воду пити! — Ти ще смієш мені давати науки, гаде? — скрикнув розлючений Тугар Вовк, і очі його заблищали безумним гнівом. — Геть мені з очей, а то, богом кленусь, не буду ні на що зважав, а просаджу тебе отсим ножем, як просадив нині рано медведя! — Не гнівайся, боярине, за слова дурного хлопця,— відповів усе спокійний Максим.— Прощай! Прощай і ти, моя зоре, що блиснула мені так чудово на одну днину, а тепер мусиш навіки для мене померкнути! Прощай і будь щаслива! — Ні, годі мовчати,— сказала нараз Мирослава, рішучо обертаючись,— я не померкну для тебе, молодче, я буду твоя. Тугар Вовк, мов остовпілий, глядів на свою доньку і вже аж тепер не знав, що йому робити.

— Доню, а се що ти кажеш! — скрикнув він. — Те, що чуєш, таточку. Віддай мене за Максима! Я піду за нього. — Дурна дівчино, се не може бути! — Спробуй, а побачиш, що може. — Ти в горячці говориш, доню,— ти перелякалася дикого звіра, ти недужа!..

— Ні, таточку, я здорова і скажу тобі ще раз, і кленусь перед онтим ясним сонцем, що сей молодець мусить бути моїм! Сонце, будь свідком! І вона взяла Максима за руку і гаряче прилипла устами до його уст. Тугар Вовк не міг отямитися, не міг здобутися на один рух, на одно слово.

— А тепер, молодче, йди домів і не лякайся нічого. Мирослава присягла, що буде твоєю, і Мирослава зуміє додержати присяги. А ми, таточку, спішімо додому! Онде в долині наш двір, а ось і наші гості надходять. І, сказавши се, дивна дівчина взяла безтямного з диву батька за руку і пішла з ним долі горою. А Максим довго ще стояв на місці, очарований, щасливий. Вкінці прочунявся і, впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його діди й прадіди, як молився тайком і його батько. Потім устав і тихою ходою пішов додому. III

За селом Тухлею, зараз же близ водопаду, стояла насеред поля величезна липа. Ніхто не затямив, коли її засаджено і коли вона розрослася така здорова та конариста. Тухля була оселя не дуже давня, і деревина, що росла на тухольській долині, була геть-геть молодша від тої липи; тим-то й не диво, що тухольський народ уважав її найдавнішим свідком давнини і окружав великою пошаною. Тухольці вірили, що тота липа — дар їх споконвічного добродія, царя велетнів, який засадив її власноручно на тухольській долині на знак своєї побіди над Мораною. З-під коріння липи било джерело погожої води і відтак, тихо журчачи по дрібних камінцях, впливало до потока. Се було місце копних зборів тухольських, місце сільського віча, котре в старовину являло з себе всю і одиноку власть у руських громадах.

Довкола липи був широкий, рівний майдан. Рядами стояли на нім до схід сонця гладкі кам'яні брили, призначені на стільці, де сідали старці громадські, батьки родин. Кілько було таких батьків, стілько й кам'яних стільців. Поза ними було вільне місце. Під липою, над самим джерелом, стояв чотиригранний камінь з проверченою всередині дірою; тут на час ради виставлялося копне знамено. А обік зроблене було друге підвищення для бесідника, себто для того, хто в

якій-будь справі говорив; він виступав із свого місця і входив на се підвищення, щоб увесь народ міг чути його.

На другий день після боярських ловів густо тухольського народу роїлося по копнім майдані. Гамір ішов по долині. Старці громадські йшли повагом із села один за одним і засідали на своїх місцях. Шумно збиралася молодіж і ставала поза ними широким півколесом. І жінки сходилися, хоч не так численно: від громадської ради жаден дорослий громадянин, чи муж, чи жінка, не був виключений. І хоч рішаючий голос мали тільки старці-батьки, але при нараді вільно було й молодежі й жіноцтву подавати свій голос під розвагу старцям.

Сонце піднялось уже високо на небі, коли з села, остатні за всіма, надійшли закличники, несучи перед собою тухольське копне знамено. Поява їх викликала загальний шепіт між громадою, а коли вони наблизилися, все втихло. Закличники, тричі поклонившися громаді, вийшли під липу і познімали шапки з голів. Уся громада зробила те саме.

— Чесна громадо,— відізвалися закличники,— чи воля ваша нині раду держати? — Так, так! — загула громада. — То нехай же бог помагає! — сказали вони і, піднявши високо вгору копне знамено, встромили його в дірку, продовбану в камені. Се був знак, що рада зачата. Потім устав із свого місця найстарший у зборі, Захар Беркут, і повільним, але твердим кроком виступив під липу і, доторкнувшися її рукою, наблизився до пливучої з її коріння нори і, припавши на коліна, помазав собі нею очі й уста. Се була звичайна, стародавня церемонія, що знаменувала очищення уст і прояснення ока, потрібне при такім важнім ділі, як народна рада. По тім він сів на підвищенім місці, звернений лицем до народу, тобто до східної сторони неба. Захар Беркут — се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та

обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. Правда, він не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, ані не ловив звіра в лісових нетрях,— та проте працювати він не переставав. Сад, пасіка й ліки — се була його робота. Скоро лишень весна завітає в тухольські гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, підрізує, щепить і пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садівництві, тим більше дивувалися, що він не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував і заохочував. Пасіка його була в лісі, і кождої погідної днини Захар Беркут ходив у свою пасіку, хоч дорога була утяжлива і досить далека. А вже найбільшим добродієм уважали тухольці Захара Беркута за його ліки. Коли було настане час, між зеленими святами а святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом іде на кілька неділь у гори за зіллям і ліками. Правда, чисті та прості звичаї тодішнього народу, свіже тухольське повітря, просторі та здорові хати і ненастанна, та зовсім не надсильна праця — все те вкупі хоронило людей від частих і заразливих хороб. Зате частіше лучалися каліцтва, рани, на які, певно, ніякий знахар не вмів так скоро і так гарно зарадити, як Захар Беркут.

Але не в тім усім покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. «Життя лиш доти має вартість,— говорив він частенько,— доки чоловік може помагати іншим. Коли він став для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!» Ті слова — то була провідна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що він робив, що говорив, що думав, те робив, говорив і думав він з поглядом на добро і хосен інших, а поперед усього громади. Громада — то був його світ, то була ціль його життя. Видячи, що медведі та дики часто калічать худобу й людей у горах, він, ще бувши молодим парубком, задумав навчитися лічити рани, і, покинувши батьківський дім, вибрався в далеку, незнайому дорогу до одного славного ворожбита, який, чутка була, вмів замовляти стріли і кров. Але примова того лікаря показалася пустою. Захар Беркут, прийшовши до нього, обіцяв йому десять куниць плати, щоб навчив його своєї примови. Ворожбит пристав, але Захарові не досить було навчитися насліпо, він хотів попереду переконатися, чи лік

ворожбитів добрий. Він виняв свій ніж і задав собі ним глибоку рану в стегно.

— На, замов! — сказав він до зачудованого лікаря. Примова не вдалася. — Е,— сказав лікар,— се для того не вдається, що ти самовільно завдав собі рану. Такої рани замовити не можна. — Ну, то видно, що кепська твоя примова, і мені її не потрібно. Я потребую такої примови, котра не питала би, чи рана самовільна, чи ні, а загоїла б усяку. І як стій Захар Беркут покинув ворожбита і пішов дальше, розпитувати ліпших лікарів. Довго блукав він по горах і долах, аж поки по році блукання не зайшов до скитських* монахів. Між ними був один, столітній старець, що довгі часи пробував на Афонській горі у греків і читав там багато старих грецьких книг. Той монах умів чудово лічити рани і брався навчити своєї штуки кождого, хто проживе з ним рік у добрій злагоді і покажеться йому чоловіком щирого серця й чистої душі. Багато вже учеників приходило до старого, вічно задуманого і вічно сумовитого монаха, але ні одного він не вподобав, ні один не прожив з ним умовленого року і не виніс його тайників лікарських. Про сього-то лікаря почув Захар Беркут і наважився відбути його пробу. Прийшовши до скитського монастиря, просив, щоб заведено його до старця Акинтія, і одверто розповів йому про ціль свого приходу. Сивобородий, понурий дід Акинтій прийняв його без суперечки — і Захар вибув не рік, а цілі три роки. Він вернувся зо скита новим чоловіком: його любов до громади стала ще гарячішою і сильнішою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокійні, розумні і тверді, як сталь, а против усякої неправди острі, як бритва. В своїй чотирилітній мандрівці Захар Беркут пізнав світ, був і в Галичі, і в Києві, бачив князів і їх діла, пізнав вояків і купців, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам'яті, як матеріали для думки. Він вернувся з мандрівки не тільки лікарем, але й громадянином. Бачучи по долах, як князі та їх бояри силуються ослабити і розірвати громадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз'єднаних і розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг, Захар Беркут переконався, що для його братів-селян нема іншого рятунку й іншої надії, як тільки добре уладження і розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності. А з другого боку, від старця Акинтія і від інших бувалих людей він чимало наслухався про громадські порядки в північній Русі, в Новгороді,

Пскові, про добробут і розцвіт тамошніх людей, і все те запалювало його гарячу душу до бажання — віддати ціле свое життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своїй рідній Тухольщині. Сімдесят літ минуло від того часу. Мов стародавній дуб-велетень стояв Захар Беркут серед молодого покоління і міг тепер бачити плоди своєї довголітньої діяльності. І, певно, не без радості міг він глядіти на них. Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанню, в радощах і в горю. Громада була для себе і суддею, і впорядчиком у всьому. Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа — громада сама, вся і завсіди, бачно берегла своє добро. Бідних не було в громаді; земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри та стодоли стояли завсіди отвором для потребуючих. Князі і їх бояри зависливим оком гляділи на те життя, в якім для них не було місця, в якім їх не потребували. Раз у рік з'їздив у Тухольщину князівський збірщик податків, і громада старалась якнайборше позбутися немилого урядового гостя: через день або два він виїздив, обвантажений усяким добром — бо податки в великій мірі платили тухольці натурою. Але в Тухольщині збірщик князівських податків не був таким самовладним паном, як по інших селах. Тухольці добре уважали, що належиться збірщикові, а що князеві, і не попускали йому зробити над ними ніякого надужиття.

Але не тільки в самій Тухольщині видний і спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кільканадцять миль довкола, по руськім і угорськім боці. Та й то знали його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани і всякі болісті, але й не менше як чудовного бесідника та порадника, котрий «як заговорить, то немов бог тобі в серце вступає», а як порадить чи то одному чоловікові, чи й цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі, певно, ліпшої ради не придумають. Віддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кождій громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські. Тож ніколи, працюючи всілякими способами для своєї Тухольщини, Захар не забував і про сусідні громади. Він за молодших часів часто ходив по громадах, бував на їх копних зборах, старався пізнати добре їх потреби й людей, і всюди ради та намови його змагали до одного: до скріплення дружніх, товариських і братерських зв'язків між людьми в громадах і між громадами в сусідстві. А зв'язки ті були тоді

ще досить живі й сильні; ще роз'їдлива князівщина та боярщина не здужала була порозривати їх дорешти,— тому й не диво, що під проводом так усіма любленого, так досвідного і громадському ділу відданого чоловіка, як Захар Беркут, ті зв'язки живо відновилися і зміцніли. Особливо зв'язок з руськими громадами по угорськім боці був дуже важним ділом для Тухольщини, ба й для цілої стрийської верховини, багатої вовною та кожухами, та зате досить убогої на хліб, якого мали подостатком загірні люди. Отже ж то одним із головних старань Захара було — провести зі своєї Тухольщини просту і безпечну дорогу на угорський бік. Довгі літа він носився з тою гадкою, переходив здовж і вшир тухольські полонини, розмірковуючи, куди би найліпше, найбезпечніше і з найменшим коштом можна провести дорогу а заразом старався звільна й ненастанно наклонювати верховинські громади по однім і другім боці Бескида до того діла. При кождій нагоді, на кождій громадській раді він не залишав доказувати користь і потребу такої дороги, поки вкінці не добився сього. Більше як десять громад з ближчої й дальшої околиці прислали до Тухлі своїх виборних на громадську раду, на якій мало обговорюватись побудовання нової дороги. Се був радісний день для Захара. Він не тільки принявся радо сам повитичувати, куди має йти дорога, але також через весь час, поки вона мала будуватися, взявся надзирати за роботою, а окрім того, виправив чотирьох своїх синів до роботи, а п'ятий його син, коваль, мав із своєю перевізною кузнею все бути на місці роботи для направи потрібних знаряддів. Кожда громада висилала по кільканадцять робітників, із запасом свого хліба й своєї страви,— і під проводом невтомного Захара дорога була збудована в однім році. Користі її відразу для всіх стали очевидні. Зв'язок з богатими ще тоді угро-руськими громадами оживив усю верховину; почалася жива і обопільно хосенна обміна здобутків праці: туди йшли кожухи, сир овечий та й цілі отари на заріз, а відтам пшениця, жито та полотна. Але не тільки для такого обмінного торгу була вигідна тухольська дорога; вона була також проводом для всіляких вістей про життя громад по однім і по другім боці Бескида, була живою ниткою, що в 'язала докупи дітей одного народу, розбитих між двома державами. Правда, тухольська дорога була не перша така нитка. Давніша і колись далеко славніша була дуклянська дорога. Але галицько-руським князям вона з многих причин не злюбилася, менше, може, для того, що піддержувала живий зв'язок між громадами по сім і по тім боці Бескида та через те скріплювала в одних і в других вольні громадські порядки, як радше для того, що туди частенько мадярські королі й дуки впадали з військами до

Червоної Русі. От тому-то галицькі та перемиські князі старались коли не зовсім замкнути, то, бодай, укріпити тоту входову браму в свої границі, а звісно, що таке «укріплення», зроблене по-державному і для державних цілей, мусило вийти на шкоду громад і громадської самоуправи. Князі понасаджували здовж дуклянської дороги своїх бояр, понадаровували їм із громадських земель просторі грунти й посідища і вложили на них обов 'язок — пильнувати дуклянської брами, в разі воєнного нападу спиняти неприятеля воєнними дружинами, набраними з околичних громад, а також засіками, себто дерев'яними та кам'яними запорами, що ними в тісних місцях завалювано дорогу, чинячи її при якій-такій обороні зовсім непрохідною для ворожих вояків. Розуміється, що ті обов 'язки цілим своїм тягарем спадали на селян, на громади. Вони не тільки тратили часть своїх споконвічних земель, на яких розсідалися бояри, але мусили, крім того, ставити варти, давати дружинників та слуг боярам, робити засіки, ба, в разі воєнного часу, піддані були зовсім боярським розказам і боярському судові. Очевидна річ, боярин, обдарований такими широкими правами, ставався силою в селі і, зовсім природно, дбав про побільшення й укріплення своєї сили. Щоб забагатіти, бояри закладали на шляху свої власні засіки-рогачки і побирали з них і в спокійних часах оплату від усякого проїжджого, а се мусило спинити живий рух по дуклянській дорозі, ослабити живі зв'язки між громадами. А рівночасно з ослабленням тих зв'язків мусив іти й упадок вічевих, вільних порядків у самих громадах. Власть боярська не могла й не хотіла обік себе терпіти другої, громадської власті; між боярами а громадами мусило прийти до довгої й тяжкої боротьби, яка вкінці випала на некористь громад. Правда, в тім часі, коли йде наше оповідання, боротьба тота ще далеко не була скінчена, а декуди, в відлюдних гірських селах, ще й зовсім не почалася,— і се були, можна сказати напевно, найщасливіші закутки тодішньої Русі. До таких щасливих закутків належала й Тухольщина, а дорога, проведена через Бескид на Угри, на довгі часи забезпечила її добробуток. Тухольська дорога не була ще в руках боярських, була вільна для кождого, хоч громадяни сумежних з нею селищ, як червоноруського, так і угорського боку, пильно стерегли її від усякого ворожого нападу і давали собі взаїмно знати про всяку грозячу небезпечу, яку таким способом відбивано завчасу і тихо, сполученими силами всіх заінтересованих тим ділом громад. Не диво, проте, що, лежачи при тій дорозі, на середині між Угорщиною і Підгір'ям, Тухольщина раз у раз підносилася не лише добрим побутом, але й свобідним громадським ладом. Своїм приміром вона освіжувала і піддержувала всю

дооколичну верховину, а особливо ті села, в яких уже були княжі бояри і в яких почалась уже руйнуюча боротьба між давнім громадством а новим панством. Гаряче слово і велика повага Захара Беркута причинювалася немало до того, що, поки більша часть громад держалася добре в тій боротьбі, бояри не могли так швидко розширювати своєї власті, як їм сього бажалося, і мусили жити в добрій злагоді з громадами, підлягаючи в часах супокою їх копним судам і засідаючи в них поруч з іншими старцями, як рівні з рівними. Але такий стан був боярам дуже немилий; вони ждали воєнного часу, як не знати якого празника, бо тоді всміхалася їм надія — відразу захопити всю власть у свої руки, а при тій нагоді розбити до крихти ненависні громадські порядки, так, аби раз захоплена власть уже не потребувала виходити з їх рук. Але часу воєнного не було. Володар Червоної Русі, князь Данило Романович, хоч і який був ласкавий для бояр — не то що його батько,— але допомогти їм багато не міг, занятий то стараннями о королівську корону, то спорами князів, що дерлись за великокняжий київський престол, а найменше забезпечуванням свого краю против нового, досі нечуваного ворога, монголів, що перед десятьма роками, мов страшна громова хмара, появилися були на східних границях Русі, в наддонських степах, і побили зібраних руських князів у страшній і дуже кровавій битві над рікою Калкою. Але з-над Калки нагло, немов наполошені хоробрістю русичів, вони вернули назад, і ось уже десятий рік минав, а про них не було нічого чути. Тільки глуха тривога ходила по народі, мов гаряча вітрова хвиля ходить по дозріваючім житі, і ніхто не знав, чи хвиля уляжеться, чи, може, нажене з собою грізну, градову тучу. А найменше знали се й надіялись сього князі та бояри. Вони спокійно по погромі над Калкою принялися за свою давню роботу — спори за насліддя престолів і підкопування свобідних та самоуправних громадських порядків. Нерозумні! Вони підривали дуба, котрий годував їх своїми жолудьми! Коли б були свою власть і свою силу повернули на скріплювання, а не на підкопування тих порядків по громадах і живих зв'язків між громадами, то наша Русь, певно, не була б упала під стрілами та топорами монголів, але була б остоялася проти них, як глибоко вкорінений дуб-велетень остоюється проти осінньої бурі!

Щаслива була Тухольщина, бо досі якось обминали її неситі очі князів і бояр. Чи то для того, що лежала так віддалік від світа, між горами та скалами, чи, може, для того, що надто великого багатства в ній не було. Досить того, що бояри якось не мали охоти затісуватися в той закуток. Але і се щастя не було вічне. Нараз одної гарної днини заїхав у

тухольські гори боярин Тугар Вовк і, не кажучи нікому ані слова, почав на горбі над Опором, віддалік від Тухлі, але на тухольськім грунті, будувати собі дім. Тухольці з зачудування зразу мовчали і не спиняли нового гостя, далі почали допитуватися його, хто він, відки і за чим приходить сюди?

— Я боярин князя Данила,— гордо відповідав їм Тугар Вовк.— За мої заслуги князь надгородив мене землями й лісами в Тухольщині. — Але ж се землі й ліси громадські! — відповідали йому тухольці. — Се мене нічого не обходить,— відказував боярин,— ідіть і в князя допоминайтеся. Я маю його грамоту і більше нічого знати не хочу! Тухольці кивали головами на такі боярські слова і не казали нічого. А боярин тимчасом починав собі все згорда, все похвалявся княжою ласкою та княжою волею, хоч зрештою наразі й не стісняв ні в чім тухольців і не мішався в їх громадські діла. Тухольці, а особливо молодші, зразу чи то з цікавості, чи з звичайної гостинності частенько сходилися з боярином і робили йому деякі прислуги,— аж нараз, мов сокирою втяв, перестали ходити і, очевидно, зовсім уникали його. Се зразу здивувало, а далі й розсердило боярина, і він почав тепер чинити тухольцям усякі пакості. Дім його стояв якраз над тухольською дорогою, і він, ідучи за приміром інших бояр, поставив на дорозі величезну рогачку і жадав від проїжджих для себе мита. Та тухольці були тугий народ. Вони почули відразу, що тут починається рішуча боротьба, і постановили, за радою Захара Беркута, стояти твердо і невідступне при своїх правах до крайньої крайності. Зараз тиждень по виставленню рогачки вислала тухольська рада громадська своїх відпоручників до Тугара Вовка. Відпоручники завдали йому коротке і рішуче питання:

— Що робиш, боярине? За що спираєш дорогу? — Так мені хочеться! — відповів гордо боярин.— Коли вам кривда, то йдіть жалуйтесь на мене до князя. — Але ж се дорога не княжа, а громадська. — Се мене нічого не обходить! З тим відпоручники й віддалилися, але зараз по їх відході прийшла з Тухлі ціла

ватага сільської молодіжі з сокирами і тихесенько порубала рогачку на дрібні кусні, наклала з неї огонь і спалила її недалеко від боярського двора. Боярин лютився на своїм дворі, кляв поганих смердів, але супротивлятися їм не мав смілості і наразі не робив уже другої рогачки. Перший напад на громадські права був відбитий, але тухольці не радувалися завчасно,— вони добре знали, що се тільки перший напад і що за ним треба надіятись інших. І справді так воно сталося. Одного дня прибігли до Тухлі вівчарі, голосячи сумну вість, що боярські слуги зганяють їх із найкращої громадської полонини. Не вспіли вівчарі до ладу розказати свого, коли втім прибігли громадські лісничі, кажучи, що боярин відмірює і запальковує для себе величезний кусень найкращого громадського ліса. Знов громадська рада вислала відпоручників до Тугара Вовка.

— За що, боярине, кривдиш громаду? — Я беру тільки те, що мені мій князь дарував. — Але ж се не княжі, а громадські землі! Князь не міг дарувати того, що до нього не належить. — Ну, то йдіть на князя жалуйтеся,— відказав їм боярин і відвернувся від них. Від тої пори почалася правдива війна між боярином і тухольцями. То раз тухольці зженуть боярські стада зі своїх полонин, то боярські слуги зженуть тухольські отари. Ліса, загарбаного боярином, стерегли і громадські, і боярські лісничі, між котрими не раз приходило до сварки і бійки. Се лютило боярина чимраз дужче, і він вкінці казав убивати тухольську худобу, придибану на загарбаних полонинах, а одного громадського лісничого, придибаного в заграбленім лісі, велів прив'язати до дерева і сікти терновими різками мало що не на смерть. Сього було вже замного тухольській громаді. Многі голоси обізвалися за тим, аби по давньому звичаю до боярина приложити закон про непокірного і шкідного громадянина, розбійника та злодія, і вигнати його з обсягу громадських земель, а дім його зруйнувати дотла. Велика часть громадян пристала на се, і певно, що круто прийшлось би було тоді бояринові, коли б Захар Беркут не був висловив тої думки, що не належиться засуджувати нікого, не вислухавши вперед його оправдання, і що справедливість домагається закликати боярина поперед усього на громадський копний суд, дати йому можність витолкуватися і аж потім поступати з ним так, як осудить громада при повнім спокою й розвазі. Тої розумної ради послухала тухольська громада.

Певно, ніхто в нинішнім зборі не розумів так добре важності сеї хвилі, як Захар Беркут. Він бачив, що тут ціле діло його життя важиться на вістрю громадського засуду. Та й коби-то в тім засуді ходило лиш о просту справедливість, то Захар був би спокійний і покладався б уповні на громадський розум. Але тут приходилося розважати — перший раз на тухольськім копнім суді — також інші, посторонні, а безмірно важні обставини, що запутували справу майже до безвихідності. Захар розумів добре, що засуд, чи прихильний, чи неприхильний для боярина, грозить громаді великою небезпекою. Прихильний засуд, значить, признання не так права, як сили, по стороні боярина, раз назавсіди упокорить перед ним громаду, віддасть йому в руки не тільки загарбані ліси й полонини, але й цілу громаду, буде першим і найтяжчим виломом у вільнім громадськім устрою, над якого відновленням і скріпленням він ненастанно трудився протягом сімдесятьох літ. А неприхильний засуд, що вирече прогнання боярина з громади, грозить також немалою небезпекою. Ану ж боярин зуміє підмовити князя, розбудити його гнів, переконати його, що тухольці — бунтівники? Се може стягнути велику бурю або й цілковиту руїну на Тухольщину, як подібні засуди кілька разів уже стягали руїну на інші громади, що їх князі узнавали за бунтівничі і віддавали боярам та їх дружинам на розграблення та на знищення. Оба ті важкі виходи нинішньої ради наповняли серце старого Захара великим сумом, і він щиро молився духом перед почином ради до великого Дажбога-Сонця, щоб той просвітив розум його й його громади і дав їм знайти праву стежку серед усіх тих трудностей.

— Чесна громадо! — так зачав він свою бесіду.— Не буду від вас скривати, та й, впрочім, ви й самі то добре знаєте, які важкі і великі діла чекають сьогодні нашого громадського розсуду. Коли поглядаю на те, що довкола нас робиться і що нам грозить, то так і здається мені, що наше дотеперішнє спокійне громадське життя пропало безповоротно, що тепер наступає для нас усіх пора — показати на ділі, в боротьбі, чи наші громадські порядки справді міцні й добрі, чи можуть видержати надходячу важку бурю. Яка се буря надходить на нас, і то не з одного боку, се ви знаєте і почуєте ще ширше на нинішній раді, тож про се я тепер не потребую говорити. Я хотів би тілько показати вам і вбити незнищимо в вашу тямку те становище, на якім би нам, по моїй думці, треба стояти, твердо стояти до крайньої крайности. А втім, і тут ні

я, ні ніхто інший не має власти над вами: схочете, то послухаєте, а не схочете — воля ваша! Тілько ж кажу вам, що сьогодні ми стоїмо на розстайній дорозі, сьогодні нам прийдеться вибрати: сюди чи туди. Тож годиться нам, людям старим і досвідним, добре вияснити собі той вибір і ті дороги, на які він може повести нас, і те місце, на котрім ми стоїмо тепер! — Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре від п'ятдесятьох літ чує наші слова і бачить наші діла. Чи знаєте ви, що виражають його знаки? Святі і поважні старці, батьки наші, зробили його і передали мені його значіння, «Захаре,— сказали вони,— колись, у хвилі найгрізнішої небезпеки, коли життя наверне супротивну хвилю на громаду і загрозить її порядок,— тоді ти відкриєш громаді, що значить се знамено, а заразом відкриєш, що на нім спочиває наше і нашого духа-опікуна благословенство, що відступлення від тої дороги, яку вказує те знамено, буде найбільшим нещастям для громади, буде початком її цілковитого упадку!»

Захар утих на хвилю. Його бесіда зробила велике вражіння на всіх громадян. Усіх очі звернені були на знамено, що на високій жердці, встромленій у камінь, стояло перед громадою, блискотіло срібною оковою на своїх кільцях і повівало кармазиновою хоруговкою, немов переливалось живою кров'ю.

— Я досі не говорив вам про се нічого,— говорив Захар дальше,— бо часи були спокійні. Але сьогодні пора се зробити. Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кождім поєдинчім колісці, готовий приняти всякі зв'язки. Сей ланцюг — то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих, творчих духів. Кожне колісце в тім ланцюзі — то одна громада, нерозривно, з самої природи зв'язана з усіма іншими, а проте свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдоволяє свої потреби. Тілько така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною й свобідною. Нехай тілько одно колісце трісне, розпадеться само в собі, то й

цілий ланцюг розпадеться, одноцілий його зв'язок розірветься. От так і упадок вольних громадських порядків у одній громаді стає раною, котра приносить недугу, а то й заразу для цілого тіла нашої святої Русі. Горе громаді, котра добровільно станеться тою раною, котра не ужиє всіх сил і способів, щоб удержати себе при здоров 'ю! Ліпше би було такій громаді щезнути з лиця землі, запастися в безодню! Остатні слова Захара, сказані грізним, піднесеним голосом, приглушили в ушах слухаючої громади шум водопаду, що недалеко гримав собою о камінь і, мов живий стовп кришталю, граючи проти сонця всіми барвами веселки, видавався блискучою пасмугою понад головами громади. Захар говорив дальше:

— Гляньте ще раз на се знамено! Кожде колісце його ланцюга сковане блискучими срібними оковами в гарні узори. Окови ті не обтяжають колісця, а додають йому оздоби й тривкості. Так само кожда громада має свої дорогоцінні установи і порядки, породжені потребами, упорядковані розумом мудрих батьків наших. Порядки ті святі, але не для того, що давні, що батьками нашими уладжені, тілько для того, що свобідні, що не в'яжуть нікого доброго в добрім діланню, а в'яжуть лиш злого, що хотів би шкодити громаді. Порядки ті не в'яжуть і громаду, а тілько додають їй сили і власти для охорони всього, що добре і хосенне, а для знищення всього, що зле і шкідне. Коли б не ті срібні окови, дерев'яні обручки легко могли би потріскати, і вся одноцілість ланцюга пропала би. Так само, якби не наші святі громадські установи, то й уся громада пропала би. Уважайте ж, чесна громадо! Злодійські руки простягаються, щоб обдерти ті срібні окови з нашого колісця, щоб ослабити і ногами потоптати наш громадський лад, при якім нам так добре жилося!

— Ні, ми не попустимо їм того! — крикнула разом однодушно громада.— Станемо в обороні своєї свободи, хоч би прийшлося нам і остатню краплю крови пролити! — Добре, діти! — сказав зворушений Захар Беркут,— так воно й треба! Вірте мені, се дух нашого великого Сторожа прорік із вас! Ви його силою вгадали значіння тої хоругви, що повіває на нашім знамені. Чому вона червона? Бо значить

кров! До остатньої краплі крови повинна боронити громада своєї свободи, свого святого ладу! І вірте мені, недалеко та хвиля, котра справді запотребує від нас крови! Будьмо готові й її пролити в своїй обороні! В тій хвилі очі всіх громадян, немов на даний знак, звернулися в сторону села. Там, на шляху, що вів від села попри водопад у гори, показалася невеличка громада пишно построєних, оружних людей. Се йшов у всій своїй пишноті на тухольську раду боярин Тугар Вовк зі своєю дружиною.

Невважаючи на гарячу весняну днину, боярин був у повній рицарській збруї: в панцирі з залізної, блискучої бляхи, в таких же набедрениках і наголінниках і в блискучім спижевім шоломі з розвіяною поверх нього китою з когутячих косиць. При боці у нього теліпався в піхві тяжкий бойовий меч, через плечі перевішений був лук і сагайдак зі стрілами, а за поясом стримів топір, блискучий широким сталевим вістрям і бронзою набиваним обухом. Поверх усеї тої страшної зброї, на знак супокійного свого наміру, боярин накинув вовчу шкіру з пащею, переробленою в защіпку на груді, і з лабами, що острими кігтями обхапували його пояс. Довкола боярина йшло десять вояків, лучників і топірників, повбираних у такі ж вовчі шкіри, але без панцирів. Мимоволі стрепенулася тухольська громада, побачивши наближення тої вовчої дружини; всі зрозуміли, що се власне й є той ворог, який напосівся на їх свободу й незалежність. Але поки що вони ще не надійшли, а Захар кінчив свою бесіду.

— Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милости для нього князь подарував йому наші землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милости, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він раб! Нам не потрібно милости від боярина і ні за що ставати нам рабами — се причина, для чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість його пуста і що правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а супокійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління почув себе упокореним! Я скінчив. Тихий шепіт вдоволення і радісної рішучості пройшов по громаді. Захар сів на своє

місце. Хвилю стояла мовчанка на майдані, поки Тугар Вовк не наблизився до ради.

— Здорові були, громадо! — сказав він, дотикаючи рукою свого шолома, але не знімаючи його з голови. — Здоров будь і ти, боярине! — відповіла громада. Тугар Вовк гордим, безпечним поступом вийшов перед громаду і, ледве окинувши її оком, проговорив:

— Ви кликали мене перед себе,— і ось я. Чого хочете від мене? Слова ті сказані були різким, гордим голосом, котрим боярин, очевидно, хотів показати громаді свою вищість. При тім він не дивився на громаду, але обертав у руках свій топір і немов любувався блиском його вістря та обуха, показуючи явно, що глибоко погорджує цілою тою радою.

— Ми закликали тебе, боярине, перед суд громадський, щоб, заким осудимо твої поступки, вислухати твого слова. Яким правом і в якій цілі ти робиш кривду громаді? — На суд громадський? — повторив, немов зачудуваний, Тугар Вовк, обертаючись лицем до Захара.— Я княжий слуга і боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр. — Про се, боярине, чий ти слуга, ми не будемо з тобою сперечатися,— се нас нічого не обходить. А про твоє право поговоримо пізніше. Тепер тілько будь ласкав сказати нам: відкіля прийшов ти в наше село? — Зі столичного княжого міста Галича. — А хто велів тобі йти сюди? — Мій і ваш пан, князь Данило Романович. — Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана. А чого ж велів тобі твій пан іти в наше село? Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах Захара. Хвилю він вагувався, чи відповідати дальше на його допитування, далі погамував свій невчасний порив.

— Він велів мені бути сторожем його земель і його підданих, воєводою й начальником Тухольщини, і дав мені і моїм потомкам у вічне посідання тухольські землі в надгороду за мою вірну службу. Ось його грамота, його печать і підпис! При тих словах боярин гордим рухом руки вийняв із-за широкого ремінного пояса княжу грамоту і підняв її вгору, показуючи громаді. — Сховай свою грамоту, боярине,— сказав спокійно Захар,— ми не вміємо її читати, а печать твого князя для нас не закон. Радше сам ти скажи нам, хто се такий, той твій князь? — Як то? — крикнув здивований боярин.— Ви не знаєте князя Данила? — Ні, не знаємо ніякого князя. — Володаря всіх земель, усіх осель і міст від Сяну аж до Дніпра, від Карпат аж до устя Буга? — Ми не видали його ніколи, і у нас він не володар. Адже пастух, володар отари, стереже її від вовка, гонить її в спеку полудня до холодного потока, а в холод ночі до теплої, безпечної кошари. А князь чи робить се зі своїми підвладними? — Князь робить з ними ще більше,— відповів боярин.— Він дає їм мудрі права і мудрих суддів, посилає їм своїх вірних слуг, аби боронили їх від ворога. — Не по правді сказав ти се, боярине,— замітив строго Захар.— Бач, сонце на небі закрило своє ясне лице, щоб не слухати твоїх кривих слів! Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших. Мудрих суддів княжих ми не видали досі і жили тихо, в згоді й ладі, судячись самі громадським розумом. Батьки наші здавна вчили нас: один чоловік — дурень, а громадський суд

— справедливий суд. Без княжих воєвод жили наші батьки, жили й ми досі, і, як бачиш, хати наші не попустошені і діти наші не забрані до ворожої неволі. — Так було досі, але відтепер не так буде. — Як буде відтепер, сього ми не знаємо і ти, боярине, не знаєш. Одно ще тілько скажи нам: твій князь чи справедливий чоловік? — Весь світ знає і подивляє його справедливість.

— То він, певно, і тебе вислав, щоб ти в наших горах насаджував справедливість? Боярин змішався сим простим питанням, але по хвилевім вагованню сказав: — Так. — А як думаєш, боярине, чи справедливий може несправедливо кривдити своїх підвладних? Боярин мовчав.

— Чи може він несправедливими поступками насадити в їх серцях справедливість і, кривдячи їх, з'єднати для себе їх любов і повагу? Боярин мовчав, граючись вістрям свойого топора.

— Гляди ж, боярине,— закінчив Захар.— Уста твої мовчать, але сумління твоє каже, що се не може бути. А прецінь же твій справедливий князь зробив се з нами, з нами, котрих він не бачив і не знає, котрих добром і щастям він не турбується, котрі йому не вчинили нічого злого, але, навпаки, щороку складають йому богату данину. Як він міг се зробити, боярине? Тугар Вовк блиснув гнівно очима на Захара і сказав:

— Плетеш дурниці, старий. Князь нікого не може скривдити! — А прецінь нас скривдив, отою самою грамотою, котрою ти так хвалишся! Бо зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без твоєї волі зняв із тебе отой блискучий панцир і дав його мойому синові? А таке саме діло зробив твій князь із нами. Що для тебе панцир, то для нас земля й ліс. Від віків ми вживали їх і берегли, як ока в голові,— а тут нараз приходиш ти в імені свого князя і кажеш: «Се моє! Мій князь дав мені се в надгороду за мої великі заслуги!» І проганяєш наших пастухів, убиваєш нашого лісничого на нашій власній землі! Скажи ж, чи можемо ми уважати твого князя справедливим чоловіком?

— Ти помилився, старче! — сказав Тугар Вовк.— Усі ми — власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею.

Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка — то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче. Мов удар обуха в тім'я, так оглушили ті слова Захара Беркута. Він похилив свою

сиву голову додолу і довгу хвилю мовчав, не знаючи, що й казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкінці Захар устав. Лице його ясніло. Він підніс руки догори, до сонця.

— Сонце преясне! — сказав він.— Ти, благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, у тім Галичі, довкола князя наплодилось богато таких людей, то ти зітри їх із лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народа! І по тім Захар успокоївся, сів і знову звернувся до боярина.

— Ми чули, боярине, твое переконання,— сказав він.— Не повторяй його другий раз перед нами, нехай воно при тобі лишається. Послухай же тепер, яка наша думка про твого князя. Послухай і не прогнівайся! Сам бачиш і знаєш, що вітця й опікуна ми в нім бачити не можемо. Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати. Опікун береже свого підручного від ворога і від усякої шкоди,— князь не береже нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від граду, ні від медведя,— а се наші найгірші вороги. Він, щоправда, голосить, що береже нас від нападів угорських вояків. Але як береже нас? Насилаючи на нас іще гірших ворогів, ніж угри — своїх неситих бояр з їх дружинами. Угри нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде і не вдоволиться ніякими добичами, а рад би нас усіх навіки поробити рабами. Не вітцем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами. Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше

для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!* З дивним чуттям у серці слухав Тугар Вовк тих гарячих слів старого бесідника. Хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар, вояк, чоловік і мусив відчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А притім же він далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, ніж він сам того бажав. Він перший раз зі щирим подивом глянув на нього, але заразом і жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думці, був близький і неминучий.

— Старче, старче,— сказав він,— жаль мені твого сивого волоса і твого молодечого серця. Довгий час прожив ти на світі, здається навіть, що занадто довгий! Живучи серцем у давнині і в горячих думах молодости, перестав ти розуміти нові, теперішні часи, їх погляди та потреби. Те, що було давно, не мусить бути й тепер, ані вічно. Все, що живе,— переживається. Пережилися й твої молодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного, сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку згромадив і в свою руку уняв усю силу цілого народа для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця. Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають. — І тут ти помилився, боярине,— сказав Захар Беркут.— Не подоба старому вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Але ж тричі не подоба йому помітуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове. Се звичай молодиків, і то зле вихованих молодиків. Ти закидаєш мені, що я не знаю того, що діється довкола нас. А тимчасом не знати ще, хто з нас двох більше і докладніше се знає. Ти натякнув мені на страшного ворога, що грозить нам зі сходу сонця, і висловив думку, що наближення того ворога вимагає згромадження всеї народної сили в одних руках. Тепер я скажу тобі, що я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибіг княжий післанець, який оповістив тебе про новий напад

страшних монголів на нашу країну, про те, що вони по довгім опорі заняли Київ і зруйнували його дотла і тепер величезною хмарою тягнуть на наші червоноруські землі. Ми, боярине, знали се ще перед тижнем і знали про княжого післанця, виправленого в отсі сторони, та про його вісти. Княжий післанець прибув пізненько — наші післанці далеко скоріше ходять. Монголи давно вже заповенили нашу Червону Русь, понищили богато городів і сіл і розділилися на дві ріки. Одна пішла на захід, мабуть, під Судомир, у польську країну, а друга йде горі долиною Стрия в наші сторони. Правда, боярине, що ти ще не знав сього? Тугар Вовк з подивом, майже зо страхом, глядів на старого Захара.

— А відки ти се знаєш, старче? — запитав він. — Я й се скажу тобі, щоб ти знав, яка сила в громадах і в їх вольнім союзі. Зі всіми підгірськими громадами ми стоїмо в зв'язку: вони обов 'язані нам, а ми їм доносити якнайшвидше всякі вісти, важні для громадського життя. Підгірські ж громади стоять у зв'язках з дальшими, покутськими та подільськими, тож про все, сяк чи так важне для нас, що діється на нашій Червоній Русі, йде блискавкою вість від громади до громади. — Що вам з вістей, коли помогти собі не можете! — згірдно буркнув боярин. — Правду сказав ти, боярине,— сумно відповів Захар.— Подільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинити силу народа в одних руках! Щоби з'єдинити в одних руках силу народа, треба ослабити силу народа. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кожній громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв'язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну. Бо поглянь тепер на нашу Русь! Твій владник, твій могучий князь Данило пропав десь безвісти. Замість обернутися до свого народа, віддати йому його свободу і зробити з нього живу,

непоборну запору проти монгольського наїзду, він, поки монголи руйнують його край, побіг до угорського короля, у нього благаючи помочі. Але угри не поквапні помагати нам хоч і їм самим грозить та сама навала. Тепер твій Данило щез десь, і, хто знає, може, незадовго його побачите в таборі монгольського хана яко його вірного підданця, щоб ціною неволі й пониження перед сильнішим купити собі власть над слабшими. Боярин слухав того оповідання, і вже голова його почала укладати плани: що діяти? як використати таку пору?

— Так, кажеш, монголи грозять нападом і отсим горам? Захар якось значучо всміхнувся на те запитання. — Грозять, боярине. — І що ж ви думаєте робити? Піддаватися чи боронитися? — Піддаватися їм не можна, бо всіх, хто їм піддається, женуть вони на службу, і то в перші ряди, в найтяжчі бої. — Значить, ви хочете боронитись? — Що сила наша, спробуємо зробити. — Коли так, то прийміть мене за свого воєводу. Я вас поведу до бою проти монголів! — Постій, боярине, ми ще не дійшли до вибору воєводи. Ти ще не витолкувався зі своїх поступків у нашій громаді. Твою щиру волю до служби громаді ми приймемо, але батьки наші казали нам, що до чистого діла треба й чистих рук. А чи будуть твої руки чисті до такого діла, боярине? Тугар Вовк змішався троха таким наглим зворотом, а далі сказав:

— Старче, громадо,— покиньмо давні угрози! Ворог зближається, з'єднаймо свої сили проти нього! Доправдуючись своєї урази, ви можете лише пошкодити ділу, а хісна ніякого собі не добудете. — Ні, боярине, не говори сього! Не своєї урази ми доправдуємось, але самої правди. Неправдою прийшов ти до нас, боярине, не по правді поступав з нами,— і як же ми можемо повірити тобі начальство над собою в війні з монголами? — Старче, ти, бачу, завзявся роздратувати мене?

— Боярине, уважай, що тут суд громадський, а не забава! Скажи мені: осідаючи на тухольській землі, чи хотів ти бути членом громади, чи ні? — Я присланий сюди князем як воєвода. — Ми сказали тобі, що не признаємо права твого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель і наших людей, а тоді, може, ми приймемо тебе до своєї громади як рівного між рівних. — От як! — скрикнув гнівно Тугар Вовк.— Отака ваша справедливість! То я мав би нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки від смердів? — Що ж, боярине, інакше ти не можеш бути нашим громадянином, а неналежного до громади громада й терпіти у себе не схоче! — Не схоче терпіти? — насмішливо скрикнув Тугар Вовк. — Батьки наші казали нам: шкідного і непотрібного члена громади, розбійника, конокрада або постороннього, що без волі громади забирав би громадські землі, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дім його розвалити і зрівняти з землею. — Ха, ха, ха! — зареготався силуваним сміхом боярин.— То ви сміли б мене, княжого боярина, наділеного княжою ласкою за мої заслуги, рівняти з розбійниками і конокрадами? — Що ж, боярине,— а скажи сам по совісти, чи ліпше ти поступаєш з нами, як розбійник? Адже ж землю нашу забираєш — наше найбільше і єдине добро. Людей наших гониш і вбиваєш на смерть, худобу нашу стріляєш! Чи так роблять чесні громадяни? — Старче, покинь таку мову, я її не можу слухати, вона нарушує мою честь. — Постій, боярине, я ще не скінчив,— сказав спокійно Захар Беркут.— Отсе ти згадав про свою честь і раз у раз говориш про свої великі заслуги. Будь ласкав, скажи нам, які се твої заслуги, щоб і ми могли вшанувати їх! — У двадцятьох битвах я проливав свою кров! — Кров свою проливати, боярине, се ще не заслуга. І розбійник не раз проливає свою кров, а його ж за те вішають. Скажи нам, проти кого і за ким ти воював? — Проти князя київського, проти князів волинських і польських, і мазовецьких...

— Досить, боярине! Ті війни — се ганьба, не заслуга, і для тебе, і для князів. Се чисто розбійницькі війни. — Я воював і проти монголів над Калкою. — І як же ти воював проти них? — Як то як? Так, як повинен був воювати, не вступаючись із місця, поки, ранений, не дістався до неволі. — Отсе ти добре сказав,— не знаємо тілько, чи се правда. — Як не знаєте, то й не мішайтеся в те, чого не знаєте. — Постій, боярине, не насміхайся над нашим незнанням. Постараємось переконатися. І за тим словом Захар устав і, звертаючися до громади, сказав: — Чесна громадо, ви чули признання боярина Тугар Вовка? — Чули. — Чи може хто свідчить за ним або против нього? — Я можу! — озвався голос із народа. Мов стрілою поражений, стрепенувся боярин на той голос і перший раз уважно, з якоюсь тривогою поглянув на громаду. — Хто може свідчити, нехай вийде перед громаду і свідчить,— сказав Захар. Перед громаду вийшов нестарий ще чоловік, каліка, без руки і ноги, навхрест перекалічений. Лице його було порите глибокими шрамами. Се був Митько Вояк, як звала його громада. Перед кількома літами зайшов він до громади на кулі, розповідаючи страшні вісті про монголів, про битву над Калкою, про погром руських князів і про смерть тих, що дісталися до неволі, а потім під час обіду монгольських полководців були удушені під дошками, на яких монголи засіли до учти. Він, Митько, також був у тій битві в дружині одного боярина і разом з ним дістався до неволі, з якої потім якимсь чудом уйшов. Довго блукав він по селах і містах святої Русі, поки вкінці не зайшов і до Тухлі. Тут йому сподобалося жити, а що своєю одною рукою вмів плести скусні коші і знав багато пісень та оповідань про далекі краї, то громада приняла його в свої члени, живила його і зодягала за чергою, загально люблячи і поважаючи його за рани, понесені в війні з наїзником, і за його чесний, веселий характер. Отой-то Митько тепер вийшов свідчити проти боярина.

— Скажи нам, Вояче Митьку,— почав питати його Захар,— ти знаєш сього боярина, проти котрого хочеш свідчити?

— Знаю,— відповів твердим голосом Митько.— В його дружині я служив і був у битві над Калкою. — Яке ж свідоцтво хочеш ти зложити проти нього? — Мовчи, підлий рабе! — скрикнув, побліднівши, боярин.— Мовчи, а то тут буде й конець твойому нужденному життю! — Боярине, я тепер не раб твій, але вільний громадянин, і тілько моя громада може веліти мені мовчати. Я досі мовчав, але тепер мені велять говорити. Чесна громадо! Свідоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике і страшне: він зра... — Мовчав досі, то мовчи і далі! — ревнув боярин, блиснув топір, і Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу. Охнула громада і зірвалася на ноги. Страшний крик залунав довкола.

— Смерть йому! Смерть! Він зганьбив святість суду! На раді забив мужа нашого! — Смерди погані! — скрикнув до них боярин.— Не боюсь вас! От так буде кождому, хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мої вірні слуги, сюди, до мене! Лучники і топірники, хоч самі бліді й тремтючі, обступили боярина. Грізний, червоний з лютості, стояв він посеред них з кровавим топором у руці. На знак Захара громада втихла.

— Боярине,— сказав Захар,— ти смертельно провинивсь проти бога і громади. Ти на суді забив свідка, нашого громадянина. Що він хотів проти тебе свідчити, ми не дізналися і не хочемо знати,— нехай твоя совість судить тебе. Але своїм убійством ти признався до вини і поповнив нову вину. Громада не може тебе терпіти на своїй землі. Віддалися з-між нас! За три дні віднині прийдуть наші люди, щоб розвалити твій дім і загладити навіть слід твого буття у нас.

— Нехай приходять! — крикнув люто боярин.— Побачимо, хто чий слід загладить. Я плюю на ваш суд! Рад

побачити того, хто приступить до мого дому! Ану, мої слуги, ходімо з сього поганого збору! Боярин віддалився зі своїми слугами. Довгий час стояла мовчанка в зборі. Молодці винесли кроваве тіло Митька Вояка.

— Чесна громадо,— сказав Захар,— чи воля ваша поступити з боярином Тугаром Вовком так, як батьки наші веліли поступати з такими людьми? — Так, так! — загула громада. — Кого ж вибираєте до сповнення громадської волі? Вибрано десять молодців, між ними й Максима Беркута. Важко було Максимові приймати сей вибір. Хоч і як ненависний був йому боярин, але все-таки він був вітцем тої, котра мов чаром опанувала його серце і його мислі, за котру він віддав би був життя. А тепер, о горе, і вона була засуджена, безвинно, за батькову провину. Але проте Максим не відпирався від вибору. Хоч і як тяжке для нього було завдання сповнити громадський засуд, усе-таки він у глибині свого серця радувався ним: адже ж при тій нагоді він побачить її! А може, йому удасться як-небудь потішити її, злагодити хоть своєю щирістю острий засуд громади!..

А тимчасом рада громадська йшла далі своєю чергою. Прикликано післанців від сторонських громад, щоб і з ними нарадитись над тим, як боронитися проти нападу монголів.

— Зруйновані ми,— говорив післанець підгірських громад.— Села наші попалені, худоби зрабовані, молодіж вигибла. Широкою рікою розлилися пожежі і знищення по Підгір'ю. Князь не дав нам ніякої оборони, а бояри, що тисли нас в часи спокою, зрадили нас у потребі. Післанці з Корчина й Тустаня говорили:

— Нам грозить залива. Понижче Синевідська на рівнині біліються вже шатри монголів. Іде їх сила незлічима, і ми й думати не можемо про боротьбу й опір, але забираємо все і втікаємо в ліси та в гори. Бояри наші зачали були робити

засіки на шляху, але якось вагуються. Шепчуть люди, що хотять запродати шляхи наші монголам. Післанці з інших верховинських громад говорили:

— У нас урожаї лихі, а тепер з долів набігло до нас богато народа. Передновинок тяжкий. Рятуйте нас і наших гостей, поможіть перебути чорну годину! Післанці з угро-руських громад сказали:

— Чули ми, що монгольська залива йде у угорську країну. На бога і богів батьків наших взиваємо вас, сусіди і браття, спиніть тоту страшну хмару, не допустіть її звалитися в нашу країну! Ваші села — твердині; кожда скала, кожда дебра ваша стане за тисячу вояків. А скоро раз вони переваляться через гори, то вже там ніяка сила не спинить їх, і всі ми погибнемо марно. Ми готові дати вам поміч, якої зажадаєте, і хлібом, і людьми, тілько не опускайте рук, не тратьте надії, ставайте до бою з поганим наїзником! Тоді Захар Беркут сказав:

— Чесна громадо і ви, чесні посли сусідські! Всі мя тут чули, яка страшна хмара йде на нашу країну. Воєнні сили виступали проти них і погибли. Сила їх велика, а нещасні порядки на наших долах дозволили їм зайти аж у серце нашого краю, перед поріг нашої хати. Князі й бояри потратили голови або зраджують край свій очевидячки. Що нам тут зробити? Як нам боронитися? Я думав би, що нам поза границі нашої Тухольщини удаватися не можна. Шлях наш при вашій помочі, чесні загірні громадяни, ми чень оборонимо. Але інших шляхів ми оборонити не можемо. Се буде ваше діло, чесні тустанські громадяни, а коли б нам удалося наше діло, то ми й вам радо підемо допомагати. На те сказали тустанські післанці:

— Знаємо ми, батьку Захаре, що вам ніяк іти нас боронити і що в тій тяжкій годині треба, щоб кождий поперед усього за себе стояв. Але зважте лише, що наші громади не такі щасливі, як ваша, що бояри забрали нас у руки і вони держать сторожу над засіками й проходами. А як вони схотять видати їх монголам, то що ж ми порадимо? Лиш одного ми надіємось, і се може ще спасти нас: що монголи не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, забезпечивши свій шлях вартою, будете могли рушити нам на поміч. — Ей, громадяни, громадяни,— сумовито, але і з докором сказав Захар,— і сила, бачиться, у вас у руках, і розум у головах, як у мужів, а бесіда ваша дитиняча! Покладаєте надію на «може» та на «хто знає». Адже ж сього будьте певні, що скоро нам не грозитиме небезпека, то ми всею громадою прийдемо вам на поміч. Але поперед усього вам належалось би забезпечити себе проти ваших власних ворогів — бояр. Доки в їх руках засіки і проходи, доти ви й дихнути безпечно не можете. Кождої хвилі сей прехитрий рід може продати вас. Пора вам не дрімати, але вдарити в дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які обпутала вас боярська неситість і княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам. Сумно похилили голови тустанські післанці на ті Захарові слова.

— Ей, батьку Захаре,— сказали вони,— знаєш ти наших громадян, а говориш, немовби зовсім не знав їх. Зломана у них давня відвага, притоптана їх воля. За твою раду дякуємо тобі і передамо її нашим громадам, але чи підуть вони за нею?.. Ей, коби ти був між ними і сказав їм своє слово!

— Невже ж таки, чесні сусіди, моє слово у ваших громадян може мати більшу вагу, ніж їх власна потреба, ніж їх власний розум? Ні! Коли б так було, то нічого вже й моє слово вам не поможе, то вже пропали наші громади, пропала наша Русь! Сонце геть-геть уже схилилося з полудня, коли тухольська громада по скінченій раді вертала до села. Без радісних співів і викриків, сумно, повагом ішли старі й молоді, повні важких дум. Що то принесуть їм будущі дні? Післанці сторонських громад, піднесені на дусі

й заохочені, порозходилися. Тільки копне знамено, знак сили і згоди громадської, повівало високо і весело в повітрі, і весняне небо ясніло пречистим блакитом, немов не бачучи земної журби та тривоги. IV

Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїни та смерть. Страшенна монгольська орда з далекої степової Азії налетіла на нашу країну, щоб на довгі віки в самім корені підтяти її силу, розбити її народне життя. Найперші міста: Київ, Канів, Переяслав упали і були зруйновані до основи; їх слідом пішли тисячі сіл і менших городів. Страшний начальник монгольський Бату-хан, прозваний Батиєм, ішов на чолі своєї стотисячної орди, женучи перед собою вчетверо стільки всяких полоняників, що мусили битися за нього в перших рядах,— ішов поздовж руської землі, розпускаючи широко свої загони і бродячи по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо було й думати, тим більше що Русь була роз'єднана і роздерта внутрішніми межиусобицями. Декуди ставали опором міщани в своїх мурах, і непривичні до ведення правильної облоги монголи мусили не раз тратити багато часу, добуваючи брам і мурів топорами. Але слабі твердині падали, більше через зраду і підкупство, ніж силою поборені. Ціль походу страшної орди були Угри, багата країна, заселена племенем, спорідненим з монголами, від котрого великий Чінгісхан монгольський домагався, щоб йому піддалося. Угри не хотіли піддатися, і страшенний похід монгольської орди мав їм показати месть великого Чінгісхана. З трьох боків разом, після плану Батия, мала впасти орда до Угорщини: зі сходу в землю Семигородську, з заходу з землі Моравської і з півночі через Карпати. В тій цілі орда поділилася на три часті: одна, під проводом Кайдана, пішла бессарабськими степами в Волощину, друга, під проводом Пети, відділилася від головної орди в землі волинській і поперек Червоної Русі, через Пліснесько, змагала до верхів'я ріки Дністра, щоб перейти її вбрід, а далі розлилася по Підгір'ю, шукаючи проходів через Карпати. Взяті до неволі місцеві люди, а також деякі бояри-зрадники, провадили монголів горі рікою Стриєм на тухольський шлях, і вже, як говорили корчинські післанці, їх шатри білілися на рівнині понижче Синевідська.

Вечоріло. Густі сумерки лягали на Підгір'я. Лісисті тухольські гори задимилися, мов незлічимі вулкани, готовлячись вибухати. Стрий шумів по кам'яних бродах і пінився по закрутинах. Небо покривалось зорями. Але й на

землі, на широкій надстрийській рівнині, почали розблискуватись якісь світила, зразу де-де, рідко, мов несміло, далі чимраз густіше, сильніше,— поки врешті ціла рівнина, як далеко око засягне, не покрилася ними, не розжеврілася кровавим облиском. Мов море, порушене легким вітром, так меркотів той облиск над долиною, то живіше палахкотячи, то мов розпливаючись у темніючім просторі. Се палали нічні огнища в таборі монголів.

Але ген-ген у віддалі, де кінчилось те меркотяче море, палали інші світила, страшні, широкі, бухаючи огняною загравою: се горіли околичні села і слободи, окружаючи широкою огненною пасмугою монгольський табір. Там бушували загони монголів, рабуючи та мордуючи людей, забираючи в неволю та нищачи до основи все, чого не можна було забрати.

Смерком уже їхало вузьким плаєм поверх синевідських гір двоє люда на невеличких, та крепких гірських кониках. Один із їздців, мужчина вже в літах, був у рицарськім строю, в зброї, з мечем і топором, з шоломом на голові і з списом, прип'ятим до кінського сідла. З-під шолома спливало довге і густе, сивіюче вже волосся на його плечі. Навіть густі сумороки, що хмарою лежали на горах і величезними клубами котилися з ярів і дебрів чимраз вище на верхи, не могли на його лиці закрити виразу глибокого невдоволення, гніву і якоїсь сліпої завзятості, що щохвиля розливався по ньому то їдким, прикрим сміхом, то понурою хмарою,— немов щось шарпало його сустави несподіваними, судорожними рухами і давалося взнаки його гарному коневі.

Другий їздець — то була молода, гарна дівчина, одіта в полотняну, шовковими нитками перетикану одежу, з невеличким бобровим ковпаком на голові, що не міг вмістити в собі її багатого, буйного, золотисто-жовтого волосся. Через плечі у неї перевішений був лук з турового рога і сагайдак зо стрілами, її чорні, палкі очі ластівками літали довкола, любуючись рівними, хвилястими контурами верховини і темно-зеленими, ситими барвами лісів та полонин.

— Що за гарна країна, таточку! — скрикнула вона дзвінким, срібним голосом, коли коні їх на хвильку зупинилися на крутім пригірку, через який вони з трудом пробиралися, щоб перед цілковитим смерком доїхати до цілі.— Що за чудово гарна країна! — повторила вона вже тихішим, ніжнішим голосом, озираючись позад себе і тонучи поглядом у незглибимо темних зворах. — А що за поганий народ живе в тій країні! — гнівно відрізав їздець. — Ні, таточку, сього не кажи! — сказала вона сміло, але зараз же якось змішалась і, значно понизивши голос, додала по хвилі: — Я не знаю, але народ тутешній мені сподобався... — О, я знаю, що він тобі сподобався! — скрикнув з докором їздець.— А радше, що сподобався тобі один із того народа, той проклятий Беркут! О, я знаю, що ти готова батька свого покинути для нього, що ти перестала вже любити батька для нього! Та що діяти — така вже дівоча вдача! А тілько я кажу тобі, дівчино: не вір тому поверховому блискові! Не вір гадюці, хоч коралевими барвами міниться!

— Але ж, таточку, що за думки шибають по твоїй голові! І якими прикрими словами ти докоряєш мені! Я призналася тобі, що люблю Максима, і присягла перед сонцем, що буду його. Але я ще не його, я ще твоя. А хоч і його буду, то не перестану любити тебе, таточку, ніколи, ніколи! — Але ж, дурна дівчино, ти не будеш його, про се ніщо й думати! Хіба ти забула, що ти боярська дочка, а він смерд, вівчар?.. — Ні, таточку, не говори сього! Він такий рицар, як і інші рицарі,— ні, він ліпший, сміліший і чесніший від усіх тих боярчуків, яких я бачила досі. Впрочім, таточку, дарма вже відмовляти — я присягла! — Що значить присяга дурної, осліпленої дівчини? — Ні, таточку, я не дурна і не осліплена! Не в пориві дикої пристрасти, не без ваговання і думання я зробила се. Навіть не без вищої волі, таточку! Остатні слова сказала вона якимсь приглушеним, таємничим голосом. Боярин цікаво обернувся до неї.

— Ну, а се що знов? Яка вища воля спонукала тебе до такого безумства? — Слухай, таточку,— говорила дівчина, обертаючись до нього та звільняючи в їзді.— Вночі перед тим днем, коли ми мали рушати на медведів, показалась мені в сні моя мати. Така була, якою ти описував мені її: в білій одежі, з розпущеним волоссям, але з лицем рум'яним і ясним, мов сонце, з радістю на устах і з усміхом та безмірною любов'ю в ясних очах. Вона приступила до мене з розпростертими руками і обняла мене, сильно притискаючи до груди. «Мамо!» — сказала я і більше не могла нічого сказати з радости та розкоші, що наповняла цілу мою істоту.

«Мирославе, дитя моє єдине,— говорила вона лагідним, м'яким голосом, що й досі тремтить мені в серці,— слухай, що я тобі скажу. Велика для тебе хвиля зближається, доню! Серце твоє пробудиться і заговорить. Слухай свого серця, доню, і йди за його голосом!»

«Так, мамо!» — сказала я, тремтячи з якоїсь несказанної радості. «Благословлю ж твоє серце!» — І, сказавши се, вона розвіялася запахущим леготом, а я прокинулась. І серце моє справді заговорило, таточку, і я пішла за його голосом. На мені благословенство мами!

— Але ж, дурна дівчино, се був сон! Про що ти вдень думала, те вночі й приснилось тобі! А втім,— додав боярин по недовгій хвилі,—а втім, ти вже й не побачиш його ніколи! — Не побачу? — скрикнула живо Мирослава.— Чому не побачу? Хіба він умер? — Хоч би й сто літ жив, то таки не побачиш його, бо ми... ми не вернемось уже більше в ті прокляті сторони. — Не вернемось? А се для чого? — Для того,— сказав боярин з силуваним супокоєм,— що ті твої добрі люди, а поперед усіх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на своїй раді вигнати нас із свого села, розвалити наш дім і зрівняти його з землею! Але постійте ви, хамове плем'я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Тугар Вовк — се не тухольський вовк, він і тухольським медведям зуміє показати зуби!

Болюче тьохнуло в серці Мирослави, коли почула ті слова.

— Вигнали нас, таточку? І за що ж нас вигнали? Певно, за того лісничого, що ти казав так немилосердно бити, хоч я з слізьми благала тебе пустити його на волю? — Як ти все те тямиш! — підхопив злісно Тугар, хоч у серці глибоко вкололо його те скарження з уст доньки.— О, я знаю, що коли б ти була на тій раді, то й ти була б стала за ними против свого батька! Що ж діяти,— батько старий, понурий, не вміє блискати очима, ані зітхати, а тобі хочеться не такого товариша! І що з того, що батько отсе перед часом посивів, стараючись забезпечити твою долю, а той новий, миліший, молодший товариш, може, десь тепер зі своїми тухольцями руйнує нашу хату, остатнє й одиноке наше пристановище на світі! Мирослава не витерпіла тих їдких докорів,— гарячі сльози бризнули з її очей. — Ні, се ти, ти не любиш мене,— сказала вона, заливаючись слізьми,— і я не знаю, що відвернуло твоє серце від мене? Я ж не дала тобі ніякої причини! Сам ти вчив і наказував мене жити по правді і говорити правду! Невже ж тепер нараз правда так дуже опротивіла тобі?

Боярин мовчав, похиливши голову. Вони зближалися вже до верха гори і їхали

вузькою дорогою поміж високими буками, що зовсім заслонювали перед ними небо. Коні, здані на власну волю, самі шукали собі стежки серед сутінків і, зчаста форкаючи, тюпали звільна по похилій каменистій дорозі під гору.

— Куди ж ми їдемо, коли нас вигнано з Тухольщини? — спитала нараз Мирослава, стираючи рукавом сльози і підводячи догори голову. — В світ за очі,— відказав батько. — Ти ж казав, що їдемо до одного боярина в гостину. — Правда опротивіла мені: я сказав неправду. — То куди ж їдемо?

— Куди сама хочеш. Мені все одно. Може, їхати до Галича, до князя, котрому я наприкрився і котрий рад був мене позбутися? О, хитра се штука, той князь! Використати силу чоловіка, виссати його, мов спілу вишню, а кістку кинути геть — на те він якраз. І який рад був він, коли я попросив у нього даровизни землі в Тухольщині! «Іди,— сказав мені,— нехай лишень тут не бачу тебе! Йди і угризайся з тими смердами за нужденну межу, лиш сюди не вертай!» Ну, що, може, їхати нам до нього, жалуватися на тухольців, просити напроти них княжої помочі?.. — Ні, таточку!—говорила Мирослава.—Княжа поміч злого не направить, а тілько ще дужче прогрішить. — А видиш,— сказав боярин, небагато зважаючи на остатні слова доньки.— Ну, а може, вертати нам до Тухлі, до тих проклятих хлопів, до того чорта Беркута, і просити у них ласки, піддатися їх карі, зректися свого боярства і благати їх, щоб нас приняли до своєї громади, як рівні рівних, і жити з ними так, як вони, з вівцями вкупі, між вівсом і гноєм?

Постава Мирослави незамітно, мимоволі простувалася, лице її прояснювалось при тих словах.

— А як гадаєш, таточку, чи вони приймили б нас? — спитала вона живо. — Хто знає! — сказав гризько боярин.— Се ще якби ласкаві були їх хамські величества й їх надвеличество Захар Беркут! — Таточку, а чому ж нам не спробувати сього? Тухольці не люблять неправди; вони хоч і засудили нас, то, може, по свойому праву. А може... може й ти, таточку, дечим... своїм острим поступуванням причинився до того? А коли б лагідно, по-людськи з ними... — Ах, боже, се що таке? — скрикнула нараз Мирослава, перериваючи свої попередні міркування. Вони станули саме на вершку гори, і перед ними, мов силою чарів, розкинулася широка стрийська долина, залита морем пожеж і огнищ. Небо жевріло кровавим відблиском. Немов з пекла, неслися з долини дивні голоси, іржання коней, брязкіт зброї, переклики вартових, гомін сидячих при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко роздираючі серце зойки

мордованих старців, жінок і дітей, в'язаних і ведених у неволю мужчин, рик скотини і хрускіт будинків, що, перепалені, валилися додолу, а по тім величезні водопади іскор, мов рої золотистих комах, збивалися під небо. В кровавім розблиску огнів виднілися тут же в долині над рікою довгі, безконечно довгі ряди чотиригранних шатрів, переділені від себе широкими відступами. Люди, мов мурашки, снували поміж шатрами і громадилися коло огнищ. Мирослава стала на той вид, мов остовпіла, не можучи відірвати від нього очей. Навіть старий, понурий боярин не міг рушитися з місця, потопаючи очима в тім лячнім, кровавім морі, ловлячи носом запах гіркого диму і крові, вслухуючись у змішаний гамір, у зойки, стогнання та радісні окрики побіди. Навіть коні під нашими їздцями почали тремтіти всім тілом, стригти вухами і форкати ніздрями, немов лякалися йти дальше.

— Тату, про бога святого, се що таке? — скрикнула Мирослава. — Наші союзники,— сказав понуро Тугар Вовк. — Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихід говорив народ з такою тривогою? — Так, се вони! — Нищителі руської землі! — Наші союзники проти тих проклятих смердів і їх громадівства. — Тату, се загибель наша! Як не стане хлопів, то хто буде кормити бояр? — Не бійся, не вродилась іще та буря, що здужала б до кореня знищити те підле насіння! — Але ж, таточку, монголи не щадять ні хати, ні двора, ні князівської палати! Сам же ти не раз оповідав, як вони подушили князів під дошками.

— І се добре! Нехай їх душать, тих хитрих круків! Але боярина не задушили ніякого. Ще раз кажу тобі: се наші союзники! — Але ж, таточку, ти хотів би входити в союз із тими дикунами, обагреними кров'ю нашого народа?

— Що мене се обходить, хто вони і які вони? Крім них ми не маємо виходу. А нехай вони собі будуть і самі злі духи, щоб тільки помогли мені! Мирослава, вся бліда, тривожними очима гляділа на свого батька. Кровавий відблиск огнів, що освічував околицю, робив його лице страшним і диким і меркотів на його шоломі, немов обвивав те лице кровавим вінцем. Вони обоє позлізали з коней і, стоячи на острім гребені гори, гляділи одно на одно.

— Який ти страшний, таточку,— прошептала Мирослава.— Я не пізнаю тебе! — Говори сміло, говори, донечко! — сказав з якимсь диким насміхом батько.— Я знаю, що ти хотіла сказати! Ти хотіла сказати: «Я не можу дальше йти з тобою, я покину тебе, зрадника вітчини, а вернуся до свого милого, до свого вірного Беркута!» Скажи, скажи се одверто — і покинь мене. Я піду, куди веде мене доля, і буду до кінця життя свого дбати про твоє добро! Ідовитий голос боярина стався при кінці якимсь м'яким, тремтючим, зрушуючим, так що Мирослава вибухла голосним плачем і кинулась батькові на шию, гірко ридаючи.

— Ох, таточку,— хлипала вона,— як ти рвеш моє серце! Чим я так тяжко провинилася перед тобою? Я ж знаю, що ти любиш мене! Я... я не покину тебе ніколи! Я буду твоєю служницею, твоєю невільницею до остатнього віддиху, лиш не йди туди, не подавай свого чесного ім'я на вічну ганьбу! Ридаючи, вона впала батькові до ніг і обнімала руками його коліна, обливала слізьми його руки. Не видержав Тугар Вовк, капнули сльози з його старих очей. Він підняв Мирославу і міцно притиснув її до грудей.

— Доню моя,— сказав він лагідно,— не жалуйся на мене! Горе наповнило гіркістю моє серце, гнівом налило мої думи. Але я знаю, що твоє серце — щире золото, що ти не покинеш мене в днях тривоги й боротьби. Адже ж ми самі тепер на світі, ні до кого нам прихилитися, ні від кого ждати помочі,

а тілько від себе самих. Вибору не маємо. Берімо поміч, де її знайдемо! — Таточку, таточку! — говорила з слізьми Мирослава.— Гнів проти тухольців засліпив тебе і пхає тебе до загибелі. Нехай і так, що ми нещасливі — а чи для того мусимо бути зрадниками свого краю? Ні, радше згинути нам із голоду під плотом! — Молода ти ще, доню, горяча, палка, і не знаєш, як смакує голод, як смакує нужда. Я зазнав їх і хочу оберегти тебе від них. Не переч же мені! Ходи, їдьмо до цілі! Що буде, те буде, долі своєї не об'їдемо! І він скочив на свого коня і шпигнув його острогами. Даремно Мирослава хотіла спинити його — він погнав униз горою. Ридаючи, подалась за ним і вона. В своїй непохитній, дитячій вірі вона все ще думала, що зможе охоронити батька від загибелі, від віковистої ганьби — від зради свого краю. Вона, бідна, й не знала, як глибоко її батько був уже застряг у тім огиднім багні, як безповоротно він уже впав у безодню, так, що для нього справді не було іншого виходу, як падати глибше, аж до дна.

Чим дальше з'їздили в долину, тим густіша пітьма обхапувала їх, тим менше могли що-будь бачити, крім блимання огнищ і жевріння віддалених пожеж. Зате гомін і рик величезної юрби ставався чимраз голоснішим, оглушаючим. Дим виїдав їм очі, захапував віддих у грудях. Боярин простував до першого огнища, що палало серед поля. Се була монгольська сторожа. Наближаючись, вони бачили п'ять люда в кожухах, обернених волоссям догори, в таких самих пелехатих, острокінчастих ковпаках, з луками на плечах і з топорами в руках. Аж недалеко варти Мирослава дігнала батька й сіпнула його за рукав.

— Таточку, богом святим молю тебе, вертаймо відси. — Куди? — Ходімо до Тухлі! — Ні, пропало вже! Підемо, але не з униженою просьбою. Підемо в гості — і рад я побачити, чи твої Беркути посміють тепер виганяти нас! В тій хвилі монголи почули прихід чужих людей і з диким криком похапали за луки та окружили їх.

— Хто їде? — закричали різними голосами, то по-нашому, то по-свому. — Поклонник великого Чінгісхана! — сказав по-монгольськи Тугар Вовк. Монголи стали, витріщивши очі на нього. — Ти відки, що за один, за чим приходиш? — спитав один, очевидно, начальник сторожі. — Не твоє діло,— відповів остро на монгольській мові боярин.— Хто веде вашу силу? — Внуки великого Чінгісхана: Пета-бегадир і Бурунда-бегадир. — Іди ж і скажи їм, що «Калка-ріка по болоті тече і в Дон упадає». А ми на твій поворот пождемо коло огнища. З рабським ушанованням розступилися монголи перед незнайомим приїжджим, що говорив їх мовою та ще й таким певним тоном, до якого вони привикли від своїх ханів та бегадирів. В одній хвилі начальник варти здав своє місце на другого, а сам, допавши коня, погнав до табору, якої, може, чверть милі віддаленого від вартового огнища.

Тугар Вовк і Мирослава позлазили з коней, яких дехто з вартових зараз узяли, обчистили, напоїли й прип'яли на мужицькій, житом засіяній ниві. Приїжджі гості приступили до огнища, гріючи над ним руки, в які щипав їх весняний нічний холод. Мирослава тремтіла цілим тілом, мов у лихорадці, вона була бліда і не сміла піднести очей на батька. Аж тепер, почувши з батькових уст монгольську мову і побачивши, з якою пошаною монголи сповняли його волю, вона догадалася, що батько її не віднині знається з тими страшними нищителями рідної землі і що правдивою мусить бути та вість, яка глухо шепталась при дворі князя Данила, немов то Тугар Вовк у битві під Калкою зрадив Русь монголам, виявивши їм наперед цілий план битви, уложений руськими князями. Правда,— говорили вісті,— доказу на те певного нема, а то б бояринові прийшлось понести голову на колоду; боярин стояв у битві в першім ряді і при першім замішанню взятий був до неволі. Але дивним видавалось декому його швидке увільнення без окупу, хоч боярин божився, що монголи випустили його, шануючи його хоробрість. Діло було темне, а тільки те було певне, що при княжім дворі всі почали якось сторонити від Тугара, і сам князь не довіряв йому так, як довіряв давніше. Боярин вкінці почув тоту зміну і попросив у князя даровизни землі в

Тухольщині. Не допитуючись, для чого задумав боярин покидати Галич і для чого хоче закопатися в такій лісистій пустині, та й ще з молодою дочкою, князь Данило дав йому даровизну — очевидно, рад був його позбутися. І при від'їзді з Галича якось холодно прощалися всі з боярином, довголітнім товаришем оружжя. Все те згадала тепер в одній хвилі Мирослава, і все те, що тоді дивувало й гнівало її, стало тепер ясне й зрозуміле перед її очима. Так, значиться, вісті й шепти говорили правду! Так, значиться, батько її віддавна, від десятьох літ був у порозумінню з монголами, був зрадником! Мов придавлена, мов підкошена тою гадкою, похилила Мирослава свою прегарну голову додолу. Серце її боліло дуже; вона чула, як у ньому одна за другою рвалися найсильніші й найсвятіші нитки — нитки дитячої любові й поважання. Якою самітною, якою круглою сиротою чула себе вона тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевнював її, що все робить для її щастя!

Але й боярин сидів тепер якийсь невеселий: його рішуче серце тисли, очевидно, якісь важкі думи. Не знати, про що думав він, але його очі гляділи не змигаючи в полум'я огнища, слідили уважно за тим, як догорали червоні, мов розжарене залізо, поліна, як тріскали в огні, злизувані полум'ям. Чи се було спокійне думання чоловіка, що дійшов до своєї мети, чи, може, яке тривожне прочуття будущини холодною рукою вхопило його за серце і печать мовчання положило на його устах? Тільки ж він, старий, розважний чоловік, уникав погляду Мирослави, лиш глядів і глядів у огнище, на миготячі іскри та попеліючі поліна.

— Доню! — сказав він вкінці стиха, не підводячи на неї очей. — Чому ти вчора не вбив мене, тату? — прошептала Мирослава, насилу здержуючи сльози в очах. Голос її, хоч тихий, дунув на боярина ледовим холодом. Він не знайшов на те питання відповіді, і мовчав, і вдивлювався в огнище, поки не прибіг вартівник з табору.

— Внуки великого Чінгісхана шлють свій привіт новому другові і просять його до свого шатра на воєнну раду.

— Ходімо! — сказав коротко боярин і піднявся з місця. Мирослава встала також, але ноги її відмовляли послуху. Та не час було тепер вертатися. В одній хвилі монголи привели їх коней, висадили Мирославу і, окруживши їх обоє, повели до табору. Монгольський табор був розложений у величезнім чотирокутнику і обкопаний глибоким ровом. В кождім боці чотирокутника було по дванадцять входів, окружених оружною вартою. Хоч неприятель ніякий не грозив таборові, то все-таки його стережено чуйно — таке вже було воєнне правило монголів, зовсім у суперечність із християнським рицарством, яке не дорівнювало монголам ані в військовій карності, ані в умілості тактики та кермовання великими масами. Вартові при вході табору дикими голосами перекликалися з вартовими, що вели боярина з донькою, а потім переняли незвичайних гостей і повели їх до шатра своїх начальників. Хоч і як придавлена була Мирослава своїм болем і стидом, що випалював гарячі рум'янці на її дівочім лиці, то все ж вона була надто смілої вдачі, надто свобідно і по-рицарськи вихована, щоб не зацікавитися розкладом табора і всім новим та невиданим окруженням. Бистрим оком окинула вона проводжаючих її вартових. Низькі, підсадкуваті їх постави, повбирані в овечі кожухи, через які перевішений був у кождого лук і сагайдак зі стрілами, виглядали мов медведі або які інші дикі звірі. Лице без заросту, з вистаючими вилицями і підочними кістьми, з маленькими і глибоко впалими очима, що, ледве блищалися з вузьких, скісно прорізаних повік, з невеликими, приплесканими носами, виглядали якось гидко, відразливе, а жовтава їх барва, що в відблиску огнищ переливалася в якийсь зеленкуватий відтінок, робила їх іще страшнішими та відразливішими. З похнюпленими додолу головами і з горляною, співучою мовою, вони подобали на вовків, що шукають, кого б пожерти. Шатри їх, як Мирослава зблизька приглянулася, зроблені були з войлоку, розп'ятого на чотирьох жердках, зв'язаних угорі докупи, і накриті були вверху для забезпеки від дощу великими шапками з кінської шкіри. Перед шатрами стояли на жердках понастромлювані людські голови, кроваві, з застиглим виразом болю і розпуки на блідих, посинілих, світлом огнищ дивовижно освічених лицях. Холодний піт виступив на чоло Мирослави на сей вид; її, геройську, смілу дівчину, не мучила думка, що швидко й її голова так само стримітиме де-будь перед шатром якого

монгольського бегадира. Та ні, вона воліла б тепер тліти в пожежі і стриміти як кровавий трофей перед шатром побідителя, аніж своїми живими очима оглядати ті трофеї, з яких кождий недавно ще був живим чоловіком, думав, працював і любив,— аніж іти здовж оцього страшного табору на безчесне, зрадницьке діло! «Ні, ні,— думалось їй,— не буде того. Я не піду дальше. Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру».

Тимчасом вони станули перед шатром начальника Пети, любимця Батиєвого. Шатро не відзначувалося від інших шатрів зверха нічим, окрім прип'ятої на його вершку жердки з трьома бунчуками: зате всередині було далеко пишніше, по-азіатськи уладжене. Тільки ж ані боярин, ані Мирослава до середини шатра не входили, бо начальників монгольських застали перед шатром, коло огнища, на котрім невільники пекли двох баранів. Побачивши гостей, начальники схопилися всі враз на рівні ноги і похапали до рук свою зброю, хоч, впрочім, не поступилися з місця, щоби стрічати їх. Знаючи монгольський звичай, боярин кивнув доньці, щоб лишилась позаду, а сам, знявши з голови шолом, а з плечей лук, приступив до них з поклоном і став мовчки, з похиленими до землі очима, на три кроки перед головним начальником Петою.

— Від якого царя приносиш нам вісти? — спитав його Пета. — Я не знаю ніякого царя, крім великого Чінгісхана, пана всього світа! — сказав боярин. Се була звичайна формула піддання. Пета тоді поважно, але радо, простяг бояринові руку. — Впору приходиш,— сказав Пета,— ми дожидали свойого союзника. — Я знаю свій обов'язок,— сказав Тугар Вовк.— В однім лишень я переступив ваш звичай: я привів доньку свою до табору. — Доньку? — сказав зачудований Пета.— Хіба ж ти не знаєш, що звичай наш забороняє женщинам вступати в збір вояків? — Знаю. Але що ж я мав зробити з нею? У мене нема дому, ні родини, ні дружини! Крім мене і великого Чінгісхана, вона не має ніякої опіки! Мій князь рад був позбутися мене

зі свого міста, а ті прокляті смерди, мої невольники, збунтувалися против мене. — Але все ж таки тут вона не може лишитися. — Я прошу внуків великого Чінгісхана позволити їй лишитися нинішню ніч і завтрашній день, поки не винайду для неї безпечного пристановища. — Для другів наших ми гостинні,— сказав Пета і потім, обертаючись до Мирослави, він сказав ломаною руською мовою: — Зблизись, дивчина! Мирослава аж затремтіла, почувши ті звернені до себе слова страшного монгольського начальника. Повними ненависті й погорди очима гляділа вона на того нищителя Русі, зовсім не слухаючи його слів.

— Зблизись, Мирославе! — сказав її батько.— Великий начальник монгольського війська ласкавий до нас. — Не хочу його ласки! — відказала Мирослава. — Зблизись, розказую тобі! — сказав грізно боярин. Мирослава неохітно зблизилася. Пета своїми малими, блискучими очима поглянув на неї.

— Гарни дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дивчина, на свій тат. Будь вірна велики Чінгісхан. Велика ласка буде! На тобі, дивчина, отеє коко, з вашого князь Мстислав. Знак безпеки. Покажи монгольськи вояк — усі пропустить, нічого злого не зробить. А тепер до шатра! З тими словами Пета подав Мирославі зі свого пальця великий золотий перстінь, здобутий ним у битві над Калкою з князя Мстислава. На перстені був великий золотисто-зелений берил із вирізаними на нім фігурами. Мирослава вагувалася, чи приняти дар від ворога,— може, навіть, заплату за батькову зраду.

— Візьми, доню, сей знак від великого внука Чінгісхана,— сказав боярин.— Се знак його великої ласки для тебе, дає тобі безпечний прохід у монгольськім таборі. Нам бо прийдеться розстатися, доню. Їх воєнний звичай забороняє женщинам бути в таборі. Але з тим перстенем ти

можеш безпечно приходити і виходити, коли тобі запотребиться.

Мирослава ще вагувалась. Але, втім, нова якась дума шибнула їй у голову — вона взяла перстінь і, відвертаючись, урваним голосом сказала:

— Дякую! Потім Пета велів відвести її до окремого шатра, котре наборзі приготовано для її батька, а Тугар Вовк лишився сам з монгольськими бегадирами, щоб радити воєнну раду.

Перший забрав голос Пета, головний начальник сього відділу, чоловічок літ коло сорока, тип монгола: невеличкий, повертливий, з хитро мигаючими, малими, мов мишачими, очима.

— Сідай, гостю,— сказав він до боярина.— Коли скажем тобі, що ми дожидали тебе, то нехай се буде найвища похвала твоєї вірності для великого Чінгісхана. Але все-таки ти троха запізно прийшов. Військо наше жде вже третій день, а великий Чінгісхан, виправляючи нас на захід, до краю рабів своїх Арпадів, наказував нам довше трьох день без потреби ніде не задержуватись. Брат наш, Кайдан-бегадир, що пішов через край волохів, буде перед нами в домі Арпадів, здобуде їх столичне місто, а яку ж славу ми принесемо з того походу? На те сказав боярин:

— Я порозумів слова твої, великий бегадире, і ось що відповім на них. Вірний слуга великого Чінгісхана не міг швидше прибути до вашого табору, бо аж учора дізнався про ваш похід, а дізнавшися, прибув зараз. Про задержку не журися. Шляхи наші хоч неширокі, але безпечні. Брама в царство Арпадів стане вам отвором, лиш тілько застукайте. — Які шляхи і в чиїх руках? — спитав коротко Пета.

— Один шлях дуклянський, горі Сяном-рікою, а потім через низький гірський провал. Шлях широкий і вигідний, топтаний уже не раз руськими й угорськими воєнними силами.

— Далеко відси? — Відси до Перемишля два дні ходу, а з Перемишля до гір іще два дні. — Хто стереже? — Стережуть його нашого князя бояри, що на нім поробили засіки. Але бояри нерадо служать князеві Данилові Романовичу, нерадо стережуть засіків. Мала обіцянка склонить їх на сторону великого Чінгісхана. — Але чому ж досі ми нікого з них не бачили в нашім таборі? — спитав Пета. — Годі їм, великий бегадире. Народ, серед якого вони живуть і який мусить поставляти оружних людей для оборони засіків, нерадо зносить їх власть над собою. Дух бунту і непокори живе в народі. Серце його тужить за давніми порядками, де не було ні князів, ні власти, де кожда громада жила для себе, а против спільного ворога всі дружилися по добрій волі і вибирали та скидали свою старшину. В отсих горах живе один дід, що його прозвали бесідником, і той роздуває полум'я непокори в ім'я тих старих порядків. Народ глядить на бояр, мов пастухи на вовка, і скоро би тілько побачив, що бояри тягнуть у сторону великого Чінгісхана одверто, то побив би їх камінням. Коли ж за приближенням вашої сили бояри піддадуться вам і віддадуть вам засіки, народ пирсне, як полова від вітру. Пета слухав уважно бесіди боярина. Насміх і погорда заблискотіли на його тонких губах. — Дивні ж у вас порядки! — сказав він.— Князь бунтує против своїх слуг, слуги против князя, князь і слуги против народа, а народ против усякої власті! Дивні порядки! У нас, коли дрібні ватажки хотіли бунтувати проти великого Чінгісхана, то той згромадив їх до свого аула і, окруживши аул своїми вірними синами, велів настановити вісімдесят великих кітлів на грані і налити їх водою, а коли вода закипіла, то, не розбираючи нічиєї вини, велів у кождий котел вкинути по два бунтівники і варити їх так довго, поки тіло зовсім не відкипіло від кости. Тоді велів повиймати голі

кістяки з кітлів, посадити їх на коней і повідвозити до підвладних їм племен, щоб ті на примірі своїх ватажків училися послуху й покори великому Чінгісханові. От так би й вас її вчити. І ми навчимо вас її. Дякуйте богам, що зіслали нас до сього краю, бо коли б не ми, то ви, певно, мов ті голодні вовки, пожерли б одні других. Кров постила бояринові в тілі при тім оповіданню монгола, але він ні словечка не відказав на се.

— Ну, а який же ваш другий шлях? — спитав дальше Пета. — Другий шлях тухольський,— відповів боярин,— хоч вужчий і не так рівний, але зате ближчий і рівно безпечний. На тім шляху засіків нема, ані княжих бояр нема. Самі хлопи пильнують його. — Хлопів ваших ми не боїмося! — сказав з погордою Пета. — І ніщо їх боятися,— підхопив боярин.— Вони ж без оружжя і без умілости воєнної. Тим шляхом я сам можу вам бути провідником. — Але, може, на арпадській стороні ті шляхи сильно замкнені? — Тухольський не замкнений зовсім. Дуклянський замкнений, але не дуже сильно. — А довга дорога тухольським шляхом до краю Арпадів? — Для оружних мужів до Тухлі день ходу. В Тухлі переночувати, а разом зо світом у дорогу, і на вечір будете вже на рівнині. — А дуклянським? — Вчисляючи, кілько часу треба на понищення засіків, три дні ходу. — Ну, то веди нас тухольським! — сказав Пета. — Дозволь мені слово сказати, великий бегадире,— сказав один із начальників монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, з лицем темно-оливкової барви, одітий у шкіру степового тигра, що все разом аж надто свідчило про його походження з туркоманського племені. Се був страшний, безтямно-смілий і кровожадний войовник, Бурунда-бегадир, супірник у славі з Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно перевищав Пету своєю відвагою; перед його шатром кождого вечора було два рази більше свіжих голов, ніж перед шатром усякого іншого вояка. Але

Пета не завидів йому тої смілості, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундою в штуці ведення великих мас і кермовання великими битвами та походами. Він радо пускав Бурунду на найнебезпечніші місця, держав його в запасі на найтяжчу, рішучу хвилю, немов непоборний залізний таран,— а тоді пускав його з відділом «кровавих туркоманів» довершувати побіди. — Говори, брате Бурундо! — сказав Пета. — Дозволь мені з десятитисячним відділом іти тухольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бік, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, і прорівняю тобі дорогу. Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубаці з уст таке розумне слово. І справді, план Бурунди був хоч і смілий, та зате дуже розумний, і Бурунда був єдиний смільчак до виконання сього плану.

— Добре,— сказав Пета,— нехай буде по-твойому! Вибирай собі вояків і рушай з ними зараз завтра. — Позвольте ще й мені слово сказати, великі бегадири,— сказав Тугар Вовк. — Говори! — сказав Пета. — Коли воля ваша слати часть своєї сили тухольським шляхом,— а всеї задля тісноти шляху й я не радив би слати,— то позвольте мені піти наперед з невеличким відділом і заняти вхід того шляху, заким іще тухольські смерди дізнаються про ваш прихід і завалять його засіками. — Добре, йди! — сказав Пета.— Коли хочеш вирушити? — Зараз, щоб іще завтра на південь сповнити своє діло. — Коли так, то нехай буде конець нашій раді і нехай боги щастять нашій зброї! — сказав Пета, встаючи з місця. Встали й інші начальники. Тугар Вовк просив Пету, щоб визначив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шатра покріпитися і попрощатися з донькою. В темнім шатрі на ліжку, покритім м'якими, зра-бованими перинами, сиділа Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях сього вечора вона аж тепер мала час зібрати свої думки, розглянути добре своє теперішнє положення, в яке втягнув її батько. Положення те було справді страшне, бачилось навіть — безвихідне. Батько її — зрадник, монгольський слуга; вона — в монгольськім таборі, напівгість, напівбранка, а на всякий спосіб кругла

сирота. Бо навіть остання її підпора — непохитна віра в свій пророчий сон, у благословенство матері і в своє любовне щастя з Максимом,— і тота віра тепер, при холодній розвазі, зачала похитуватись, кровавлячи її серце. Бо яким лицем стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповість йому про свій — добровільний чи недобровільний? — побут у монгольськім таборі? Мов гадюки, вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю і плакала, мов з життям своїм прощалася.

Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на її плече,— вона не підводила голови, не рушалась, не переставала плакати.

— Доню Мирославе,— сказав він,— не плач! Дасть бог, усе ще добре буде! Мирослава мов не чула нічого, сиділа недвижно, холодна, безучасна. — Забудь того смерда! Гарна будучність чекає тебе, а він... Що він! Завтра в полудне він упаде трупом від мойого меча. — Хто? — скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом. Боярин злякався того голосу і відступився від дочки, що зірвалась на рівні ноги.

— Хто впаде трупом? — повторила вона.— Він, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю? — Та ні, ні! — відпекувався боярин.— Хто се сказав тобі? — Сам ти сказав! —наставала на нього Мирослава.—Тату, скажи мені правду, що задумуєш? Не бійся за мене! Я тепер і сама вже добре бачу, що не можу бути Максимова, через тебе не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я не можу бути Максимова, що вища від нього родом,— о, ні! Я нижча від нього, я чую себе безмірно нижчою від нього, бо він чиста, чесна душа, а я дочка зрадника, може й сама зрадниця! Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе самого перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя бажаєш, а ти вбив моє щастя. Але нехай і так! Що з мене за хосен? Тілько скажи мені, що ти задумуєш напротив нього?

— Але ж нічого, зовсім нічого! Він тепер, може, вже десь далеко в горах. — Ні, ні, ні, не вірю тобі! Скажи мені, що ви урадили з монголами? — Говорили про те, куди їхати на Угри. — І ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби помститися на тухольцях! — Дурна дівчино, що мені мститися на них! Задрібні вони для моєї мести. Я хочу перепровадити монголів на Угри, бо, чим скорше підуть із нашого краю, тим менше тут руїни нароблять. — О, певно, певно! — скрикнула Мирослава.— Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать ціле! І ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз? — Ні, не на Тухлю. Я веду тільки один малий відділ, щоб осадити вхід до Тухлі. — Хто має браму, той має й хату! Але розумію тепер! Ти ж сам сказав недавно, он там, на горі, що завтра Максим має з тухольськими молодцями валити наш дім. А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його... Боярин видивився на неї зачудуваними очима; він почав боятися, чи не відьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чім діло.

— Доню, забудь за нього! — сказав він.— Яка доля йому судилася, така й буде. — Ні, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду, їду до Тухлі, я остережу його, спасу його від твоєї засідки! А коли в неї попадеться, то я стану обік нього і буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, і твоїх поганих союзників! — Дівчино, ти божевільна! — скрикнув боярин.— Уважай, не доводи мене до гніву! Се хвиля рішуча. — Що мене обходить твій гнів! — відказала холодно Мирослава.— І що ти мені можеш іще більше злого зробити після того, що зробив досі? Коли уб'єш мене, то се буде тілько добродійство, бо й так мені не жити. Пусти мене! — Ні, лишись тут, нерозумна! — Так, лишись тут, поки ти спокійно не замордуєш того, хто дорожчий мені над життя моє! О, ні, я не лишусь!

— Лишись! Богом клянусь тобі, що не підійму руки своєї на нього! — О, знаю, знаю, що се значить! — скрикнула Мирослава.— Ну, розуміється, ти боярин, де ж би ти піднімав руку на смерда. Але своїм диким товаришам велиш усі затроєні стріли націлити на його груди! — Ні! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз кленусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би він не знати як нападав на нас! Досить тобі сього! Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, і не могла нічого більше сказати. Хіба ж вона знала, чи досить сього, чи ні! О, як радо була б вона пташкою злетіла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годі було. Батько її взяв свою зброю і, виходячи з шатра, сказав:

— Доню, ще раз кажу тобі і заклинаю тебе: лишись у таборі, поки я не вернусь, а тоді роби собі, що твоя воля буде. А тепер прощай. Він вийшов, і заслона з войлока, що служила замість дверей, неспокійно захиталася за ним. З заломаними руками, образ найтяжчого горя і найстрашнішої тривоги, стояла Мирослава насеред шатра, німа, перехилена наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатній стук кінських копит, що глухли й німіли по мірі того, як віддалявся на полудне відділ монголів, ведений її батьком на загибіль Тухольщини. V

З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі. Відмалку виріс він у глибокім почуванню своєї єдності з громадою і святості громадської волі, тож і тепер, коли зовсім не впору для його серця на нього впав почесний вибір громади — прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольці в боярині,— і тепер він не смів відмовитись від того поручення, хоч серце його рвалося і краялось на саму думку, що буде мусив стрітися з Мирославою, з її батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками або і з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру він сам готов був свою кров пролити. Правда, він твердо рішився зробити своє діло як можна найспокійніше і не

доводити його аж до проливання крові, але хто ж міг йому поручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачіпки? Се легше могло бути, як що.

«Але ні,— думав собі Максим,— коли схоче моєї крови, я не буду боронитися, я надставлю йому свої груди добровільно, нехай б'є! Життя він не хоче мені дати, то нехай дає смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай, батьку мій, соколе сизий! Прощайте, браття і товариші мої! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть посумуєте і скажете: «згинув для добра громади»! Але ви не будете знати, що я сам бажав і шукав смерти!»

Так думав Максим, наближаючись до будинків боярських на горбку над Опором. Дім боярина збудований був із грубих, у чотири гранки гладко обтесаних і гиблем на споєннях вигладжених ялиць, будованих в угла, так, як тепер ще будують наші сільські хати. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверха грубою верствою червоної у воді нерозмокаючої глини. Вікна, як і у всіх хатах, обернені були на полудне; замість шибок понапинані були на рами волові міхури, що пропускали слабе, жовтаве світло досередини. Входові двері спереду і ззаду вели до просторих сіней, яких стіни обвішані були всіляким оружжям, оленевими та жубровими рогами, шкірами з диків, вовків і медведів. З сіней на оба боки вели двері до кімнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминів і з дерев'яними, гарно вирізуваними полицями на всяку посуду. Одна світлиця бояринова, а друга, по другім боці сіней,— його доньки. Ззаду були дві широкі комори: в одній кухня, в другій — служебна. В світлиці боярина стіни були обвішані шкірами медведів, тільки над постіллю висів дорогий заморський килим, здобутий боярином у якімсь поході. Там же висіли його луки, мечі й інша підручна зброя. Світлиця ж Мирослави була, крім м'яких шкір по стінах і помості, пристроєна в цвіти, а на стіні, напроти вікон, над її ліжком, висіло дороге металеве дзеркало і обік нього дерев'яний, сріблом окований, чотирострунний теорбан, любий повірник Мирославиних мрій і дівочих дум. Віддалік від дому, на невеличкій долині, стояли стайні, стодоли й інші господарські будинки; там також була невеличка хата для скотарів. Але пусто і глухо було сьогодні в просторім боярськім домі. Боярина і Мирослави нема дома, слуг боярин повідправляв, худобу велів перегнати до череди

сусіднього, корчинського осадника; тільки лучники й топірники лишилися, та й ті якісь невеселі, не гомонять, не жартують, ані пісень не співають. Мабуть, важніше якесь жде їх діло, бо беруть луки і стріли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого? Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожі, дав знак трубою, і в повній зброї всі дружинники стали в ряд перед боярським домом, піднявши списи, нап'явши луки, мов до битви. По шляху надійшла тухольська ватага і, побачивши оружних людей перед боярським домом, почала й собі готовитися до бою. Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема між ними боярина. Але, на щастя, боярина не було. Відітхнув Максим, немов гора з грудей його звалилася, і сміліше почав порядкувати свою ватагу. Се й недовго часу забрало, і мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами і списами тухольці зближалися в ряді до боярських дружинників. Не дальше, як на п'ятдесят кроків одні від других, зупинилися.

— Боярине Тугаре Вовче! — кликнув Максим. — Нема боярина Тугара Вовка! — відповіли дружинники. — Так ви, вірні його, слухайте, що я скажу вам від імені тухольської громади! Післала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас, чи вступитесь по волі, чи ні? Дружинники мовчали.

— Питаємо другий раз! — сказав Максим. Дружинники мовчали, не спускаючи луків. — Питаємо третій раз! — сказав, підносячи голос, Максим. Дружинники мовчали, але стояли недвижно в своїй ворожій поставі. Дивно було Максимові, що се має значити, але, не зупиняючись довше, він велів своїм молодцям випустити стріли на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і, перелетівши понад головами дружинників, повбивалися в стіну. В тій хвилі дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю і з простягненими руками ступили напроти тухольських молодців.

— Товариші, браття! — сказали вони.— Не прогнівайтесь на нас за нашу мовчанку. Ми дали слово бояринові, що

стрітимо вас ворожо, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, і проливати її за неправду. Ми були при суді громадськім і знаємо, що боярин скривдив громаду і що громадський суд справедливий. Робіть, що вам повелено, і, коли буде ласка батьків ваших, ми будемо просити їх, щоб приняли нас до своєї громади. Не хочемо більше служити бояринові! Радість тухольців, а особливо Максима, коли почули ті слова, була безмежна. Зараз усі поскидали оружжя на купу перед боярським домом і серед голосних веселих криків обіймали й цілували своїх нових і несподіваних товаришів, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бій. Максим найдужче рад був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед очима Мирослави поборювати її батька і прогонювати на незвісні шляхи ту, з якою рад би був ніколи не розстатися. Радість сумирного закінчення сеї немилої справи на хвилю заглушила в нім усякі інші непевності. В товаристві веселих боярських дружинників увійшли тухольці до боярського дому, все з зацікавленням оглядаючи, хоч нічого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в сльозах або в гніві, бажаючи щирим словом потішити, заспокоїти її. Але Мирослави не було в світлиці, і се затурбувало Максима. «Де вона?» — подумав він і зараз надумав спитати про се дружинників, що тимчасом вешталися, приготовуючи на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь дружинників на його питання зовсім не вдоволила й не заспокоїла Максима. Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди, за чим, коли верне,— не знати. Велів їм виступити ворожо проти тухольців, але, чи то побачивши їх понурі, неохочі лиця, чи то, може, повзявши яку іншу думку, урвав бесіду й від'їхав. От і все, що дізнався Максим від нових союзників. Очевидна річ, що такі вісті мусили відразу закаламутити його чисту радість, ба, навіть кинути тінь якогось підозріння на дружинників. Що се таке? Чи не криється в тім яка зрада? Чи не хоче боярин зловити їх у яку засідку? Але, не хотячи всім уголос виявляти свого підозріння, Максим шепнув тільки деяким із своїх товаришів, щоб малися на бачності, а сам почав пильно і уважно переглядати весь дім відгори аж додолу, не минаючи ні одної скритки, ні одного закамарка. Ніде не було нічого підозреного.

— Гарна будова! — сказав Максим до дружинників, що заставляли столи,— але що ж, ми мусимо її розібрати. Звісна річ, ми не будемо її ні валити, ні палити, але зложимо все порядно на купу, щоб боярин, коли запотребуе, міг собі все те забрати. І все добро його мусить бути йому схоронене в цілості. Тимчасом дружинники повиносили до сіней великі дубові столи із світлиці, прикрили їх білою скатертю і заставили всілякою стравою й медом. Серед радісних окликів і співів почалася гостина. Тільки ж чим довше сиділи молодці за столами, чим більше їли й пили, тим більше щезала якось їх радість і веселість. І хоч мід пінився в точених дерев 'яних кубках, хоч м 'ясо, печене на рожнах, димилось на дерев'яних тарілках, хоч щирі, товариські слова гомоніли від одного кінця стола до другого, то все-таки таємно тремтіли чогось усі серця, немов дожидали якоїсь страшної вісті. Дивна, недослідна, а всім чутна тривога висіла в повітрі. Чи стіни боярського дому давили вільних гро-мадян?.. Ось устав один із боярських дружинників і, піднімаючи вгору кубок, повен пінистого меду, почав говорити :

— Браття! Радісний сей день для нас, і щоб ніяка лиха пригода... Але не скінчив. Разом поблід і затремтів цілим тілом. Усі бенкетарі напруго посхапувались, вискакуючи хто куди міг, перевернули стіл з усіма кубками й стравами.

— Що се? Що се? — крикнули всі нараз і поперлися до дверей. Хоч і як дрібний на око і мало значучий був знак — глухий стук кінських копит,— а прецінь якого безмірного переполоху наробив він у боярськім домі! Одну хвилю дійсне пекло було в сінях: сей біг туди, той сюди, сей шукав того, той сього, а всі мішалися і товпилися без ладу, топчучи по кубках і стравах, по білій скатерті і по дубовім переверненім столі. Максим перший вирвався надвір із тої замішанини і, раз тільки кинувши оком довкола, пізнав усю велич небезпеки. — До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи! Той крик був мов наглий удар грому. Всі стали, мов мертві, безладна сумішка перемінилася на безладне остовпіння. Але й се тривало тільки хвилю. Стукіт кінських копит розлягався все ближче і ближче, а неминуча небезпека разом обудила

всіх із мертвоти! Адже ж усі були смілі, сильні, молоді! Адже ж кождий із них не раз у своїх дитячих і молодечих снах бачив себе в битві, в небезпеці, в кровавій боротьбі з ворогом, і бажав, і молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в обороні свого краю. І ось хвиля надійшла

— і вони ж мали б її перелякатися? Тільки на хвилю оглушила їх страшна вість, страшна назва «монголи»,— в найближчій хвилі вони вже були тим, чим були звичайно,— вже кождий держав у руках свою зброю, стояв у ряді поруч з іншими, готовий до кровавого бою. — Головне діло наше, товариші, держатися сих стін. Поки ворог не випре нас від сього дому і не окружить на вільнім полі, поти не маємо чого боятися. Дім сей — то буде наша твердиня! І він розставляв лучників коло вікон, коло дверей по два і по три, як до важності й доступності місця. Деякі мали бути внутрі дому, щоб доносити з боярського складу лучникам стріл і рогатин, головна ж сила мала стояти при входових дверях, щоб, у разі потреби, проломити ряди напасників і відбити їх від дому.

А тимчасом монголи на ріні над Опором зупинилися, позлазили з коней і, розділившися на три відділи, рушили під горбок трьома стежками. Очевидно, провадив їх хтось добре знайомий зі стежками й ходами, бо цілий той маневр відбувся швидко, без вагання, без довшої запинки. Маневр той показував ясно, що монголи хотіли зі всіх боків обійти й окружити дім відразу. Але хто се йде так завзято на чолі середнього, головного відділу монголів? Глядять товариші, і очам своїм віри не ймуть. Се не хто другий, як сам властитель сього дому, гордий боярин Тугар Вовк.

— Наш боярин, наш боярин! — скрикнули деякі дружинники, яких Максим, не довіряючи їх щирості, поставив у ряди всуміш із тухольцями. — Так, ваш боярин — монгольський слуга, зрадник своєї батьківщини! Невже ж ви й тепер іще схочете додержувати йому вірности?

— Ні, ні! — скрикнули дружинники однодушно.— Смерть зрадникові! Розіб'ємо вражу ватагу або самі погинемо в обороні свого краю. Урадуваний тою заявою, сказав Максим:

— Простіть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в змозі зі своїм боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам. Держімося разом, близько стін, так, аби не могли нас окружити, і стараймося завдати їм якнайбільше страти. Монголи, як я чув, недобре вміють вести облогу, а ще в такій невеличкій силі. Чей нам удасться відбити їх напад. Бідний Максим! Він старався в інших вмовити надію, яка у нього самого почала щезати від першої хвилі, коли тільки побачив монголів, а то тим більше тепер, коли переважна їх сила вповні розвернулася перед очима обляжених. Але все-таки його слова мали велику вагу в його товаришів, що не раз уже мали нагоду переконатися про його притомність духа й оглядність в часі найбільшої небезпеки. Сліпо полягаючи на його словах і розказах, кождий дбав лише про те, щоб пильнувати свого місця до крайньої можності, знаючи добре, що й сусіднє місце буде так само пильноване.

Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дім боярський і кам'яні стріли на своїх луках держали вже намірені на смілих обляжених молодців. Тільки що начальник не дав іще знаку до бою. Начальник, бачиться, хоче попереду пробувати ще намови, бо ось він виступив з-поміж рядів наперед против головного відділу обляжених і каже:

— Раби невірні! Погані смерди! Невже ж зухвалість ваша така безмежна, як і ваша дурнота, що ви хотіли би піднімати оружжя на військо великого Чінгісхана, нині безперечного пана всеї Русі? Піддайтеся йому без бою, то він помилує вас. Але ті, що захотять опиратися його силі, будуть нещадно роздавлені, як хробаки під колесами воза. На таку мову голосно і сміло відповів Максим Беркут:

— Боярине! Дуже не впору назвав ти нас, синів вольної громади, рабами! Ти поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше пристане, ніж до нас. Адже до вчора ще був ти раб княжий, а нині ти вже раб великого Чінгісхана і, певно, полизав молоко, розлите по хребті коня якогось його бегадира. Коли воно тобі смакувало, то ще з того не виходить, щоб і ми були ласі на нього. Великої сили великого Чінгісхана ми не лякаємось. Вона може нас зробити трупами, але не зробить нас рабами. А тебе, боярине, вся сила великого Чінгісхана не зробить уже ані вольним, ані чесним чоловіком! Остра і різка була бесіда Максимова. Іншим часом він уважав би на те, що перед ним батько Мирослави, але тепер він бачив тільки ворога,— ні, зрадника, чоловіка, що потоптав сам свою честь, котрому проте ніяка честь не належиться. Голосно радувались товариші, почувши таку Максимову мову. А боярин аж пінився зо злості.

— Хлопе поганий! — кричав він.— Жди лишень, я тобі покажу, що завчасно ти похвалявся своєю вільністю! Нині ще кайдани забряжчать на твоїх руках і ногах! Нині ще ти будеш валятися в поросі перед начальником монгольської сили! — Швидше згинути! — відповів Максим. — Отже не згинеш! — крикнув боярин.— Гей, діти,— озвався він до монголів їхньою мовою,— далі на них! Тільки сього обминайте, сього мусимо мати живого в руках! І він дав знак до бою. Залунав по горах і лісах роговий вереск і урвався. Стишилось довкола боярсього дому, але се була страшна тиша. Мов гадюки, свистіли монгольські стріли, градом сиплючись на боярську оселю. Правда, напасники були занадто далеко віддалені, щоб їх стріли могли трафляти оборонців або, трафивши, небезпечно ранити їх. Для того Максим крикнув до своїх товаришів, щоб тепер іще не стріляли і щоб узагалі щадили стріл і зброї, а вживали їх аж тоді, коли можна добре влучити ворога і одним ударом нанести йому значну страту. А щоб не відразу припустити напасників до стін дому, він зі своїми вибраними товаришами уставився на подвір'ю, о яких двадцять кроків перед входом, за міцним дощаним остінком — куснем недобудованого паркана. Паркан був якраз у хлопа зависокий, і стріли монгольські не досягали молодців. Зате їх цільні, хоч і рідкі, стріли смертельно разили монголів і

стримували їх від наближення. Страшно розлютився Тугар Вовк, побачивши се.

— Приступом до них! — крикнув він, і збита громада монголів під його проводом кинулася бігцем із голосним криком до остінка. За остінком було тихо, немов усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добігають, ось-ось своїм напором обалять остінок, — коли втім понад остінком вирвався, мов із землі виріс, ряд голів і могутніх рамен — і свиснула громада сталених стріл,— і ревнули з болю поражені монголи страшними голосами. Половина їх упала, мов підкошена, а друга половина перла назад, не дбаючи на крики і прокляття боярина. — Гурра, молодці! Гурра, Максим! Гурра, Тухольщина! — закричали оборонці і дух вступив у них. Але боярин, не тямлячись зо злості, збирав уже другу громаду до нападу. Він поучав монголів, як треба нападати і не розсипатися за першим ударом противника, але бігти по трупах дальше. Тимчасом і Максим поучав своїх молодців, що діяти, і з піднесеним оружжям ждали вони нападу монголів. — Далі на них! — крикнув боярин, і поперед усього цілими хмарами пустили монголи град стріл на противників, а потім знов пустилася громада приступом на остінок. Знов перед наближенням стрітили їх молодці цільними стрілами, і знов частина напасників із страшним криком упала на землю. Але решта вже не метнулася назад, лише з оглушаючим криком летіла далі й досягла остінка. Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остінок ділив від себе смертельних ворогів, що, хоч як близько себе були, не могли досягнути одні одних. Хвилю мовчали одні й другі, тільки швидкий, гарячий віддих чути було по обох боках остінка. Раптом, мов на даний знак, загримали монгольські топори о остінок, але в тій самій хвилі тухольські молодці сильними підоймами підважили вгору остінок, поперли його плечима і обалили на монголів. А разом з тою хвилею, коли впав остінок, обаляючи своїм тягарем передні ряди монголів, скочили наперед молодці, узброєні в топори на довгих топорищах, лупаючи ними черепи монгольські. Забризкала кров, залунали крики і стогнання ворогів,— і знов розскочилася юрба напасників, лишаючи на

місці бою трупів і ранених. І знов радісний крик оборонців повітав побіду товаришів, і знов відповіли на той крик монголи градом стріл, а боярин — лютими прокляттями. Але молодцям прийшлось тепер покидати своє висунене становище — із жалем прощали вони те місце, з якого так щасливо відразили перші напади

монголів. Без ніякої страти, без ран, в повній зброї і найкращім порядку, лицем до ворога, молодці відступили під стіни боярського дому.

Коли на полуденнім боці двора молодці так щасливо відбивали напади монголів, ішла завзята і не так щаслива боротьба на північнім подвір'ю. І тут монгольські стріли просвистіли без шкоди для обляжених. Тільки ж тут монголи відразу пішли на приступ, і обляженим прийшлось дуже гаряче. Вони кинулись купою проти монголів, але стрічені були стрілами і мусили вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на кусні.

Першим ділом Максима було тепер — обійти всі становища і оглянути добре своє положення. Живим ланцюгом обступили монголи хату і ненастанно сипали на неї градом стріл. Обляжені також стріляли, хоч і не так густо. Максим відразу побачив, що напасники намагають до того, щоб вперти їх до середини хати, відки б вони не так густо могли стріляти, а потім легка мусила б бути над ними побіда. Значить, головна річ для оборонців була — вдержатися перед стінами дому. Але тут вони виставлені були на густі монгольські стріли. Щоб хоч троха захиститися від них, Максим велів повідривати двері, познімати верхняки із столів і поуставляти їх перед кождим становищем, як великі щити. Із-за тих щитів безпечно і вигідно стріляли молодці на монголів, кепкуючи собі з їх стріл. А Максим ходив від становища до становища, обдумував нові способи оборони і заохочував товаришів своїм словом і прикладом.

— Держімся, товариші! — говорив він.— Швидко в Тухлі почують крики або хто-будь побачить, що тут діється, і нам прибуде поміч!

Півгодини вже тривала облога. Монголи стріляли і кляли страшно «руських псів», що не то що не піддавалися їм, але ще сміли так уперто і щасливо боронитися. Тугар Вовк скликав знатніших їх ватажків на нараду, щоб обдумати який одностайний рішучий удар.

— Приступом іти! — говорив один. — Ні, приступом трудно, а стріляти, поки всіх не постріляємо,— говорив другий. — Постійте,— сказав Тугар Вовк,— на все буде час. Тепер тілько в тім річ, щоб позганяти їх із менших становищ. Згромадьте найбільші наші сили ніби до приступу, щоб відвести їх увагу, а тим часом малі відряди нехай рушать з обох боків до причілкових, нестережених стін. Стіни ті, правда, без вікон, але все-таки, коли наші люди стануть під ними, то будуть їм могли богато шкодити. Ватажки пристали на тоту раду, бо вони, несвідущі в подібних маневрах, не вміли б і такої придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотіли до сонця мечі та топори, і сміло стискали в руках своє оружжя тухольські молодці, готуючись до тяжкого бою. Але поки монголи радились і ладились до уданого приступу, Максим також не дрімав. Щаслива думка прийшла йому до голови. В дощаній криші боярського дому були на всі чотири боки пророблені невеличкі вікна, і от в тих-то вікнах Максим поставив у кождім по двох слабших з своїх людей, аби пильнували відтам усяких рухів ворога, а також старалися зі своїх безпечних становищ шкодити йому чи то стрілами, чи камінням. Поки один стояв при вікні, другий завше готов був достачати йому, чого треба, а один мав доносити від них вісті товаришам надолину.

Заграли труби, і завили дикими голосами монголи, кидаючись на противників. Та тільки ж вони не мали на думці дійти аж зустріту з ними, але, прибігши до піввіддалення, разом зупинились і випустили стріли на обляжених. Коли ж і обляжені, що готовилися на останню, рішучу боротьбу, повітали їх градом стріл і причинили їм багато ран і страт, то вся монгольська лінія разом подалася назад. Голосними насміхами повітали молодці той відступ.

— А що, боярине,— крикнув Максим,— сила великого Чінгісхана, бачиться, заяче серце має: розженеться і відступить. Хіба ж не стидно тобі, старому рицареві, ватажкувати над такими бездухами, що тілько в юрбі смілі, мов барани, а поєдинчо нікотрий і за півмужа не стоїть? Боярин нічого не відповідав на той насміх, він добре бачив, що Максим завчасно сміявсь. І сам Максим швидко побачив се.

Радісний крик монголів залунав ось-ось за причілковими стінами дому, направо і наліво відразу. Під час уданого монгольського приступу вони рушили проти тих стін: се були стіни без вікон і дверей, тож товариші не так дуже пильнували їх.

Правда, поставлені на подрі молодці побачили надходячих із тих боків монголів, і кілька цільних стріл упало з дахових вікон на них, але не спинило їх, тим більше, що, стоячи при самій стіні, вони дощаним окапом заслонені були від усякої небезпеки згори.

Максим поблід, чуючи тут же біля себе зловіщі крики і дізнавшися від вартового з подрі, що вони значать.

«Пропали ми,— подумав він.— Про рятунок і мови нема. Тепер приходиться вже боротись не на життя, а на смерть».

Та й Тугар Вовк, побачивши вдачу свойого задуму, голосно порадувавсь їй.

— А що, хлопи! — крикнув він. — Побачимо, чи надовго ще стане вашої гордости. Глядіть, мої вояки вже під вашими стінами. Огню під стіни! Живо ми викуримо їх із того гнізда, а на чистім полі вони проти нас, мов миш проти кота. Бачить Максим, що непереливки, скликає своїх товаришів докупи, бо ніщо вже тепер боронитись на поєдинчих

становищах, коли під причілковими стінами монголи огонь кладуть.

— Браття,— говорив він,— мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надія, а монголи, се знайте наперед, не пощадять нікого, хто дістанеться в їх руки, так, як не пощадили наших ранених товаришів. А коли гинути, то гиньмо як мужі, з оружжям у руках. Як гадаєте: чи будемо стояти тут і боронитися до остатнього духу, заслонені хоч вчасти стінами, чи волимо всі разом ударити на монголів, може б нам таки удалося проломити їх ряди? — Так, так, ударимо на монголів!—закричали всі товариші.— Ми ж не лиси, що їх стрілець викурює з ями. — Добре, коли така ваша воля,—сказав Максим.— Ставайте ж у три ряди, луки й стріли кидайте геть, а топори й ножі до рук — і за мною! Мов один величезний камінь, випущений із великої метавки напроти мурів твердині, так ударили наші молодці на монгольські ряди. Правда, заким іще добігли до монголів, стрічені були градом стріл,— тільки ж ті стріли нічого не зробили їм, бо перший ряд ніс перед собою замість щита верхняк із стола, вбитий на дві списи, і в той верхняк повпивалися монгольські стріли. Аж наближуючись до монголів, перший ряд кинув свій дерев'яний щит — і цілий відряд кинувся на ворога з безтямною завзятістю. Відразу змішалися монголи і почали подаватися в боки, але Тугар Вовк був уже тут зі своїм відділом і окружив молодців цілою громадою монголів, мов стрільці цілою ватагою псів окружають розжертого дика. Розпочалась страшна різанина. Цілими десятками валили хоробрі молодці монголів, але Тугар Вовк слав щораз нові роти напротив них. Кров бризкала далеко із скаженої сутолоки людей, трупів, ран та кровавого оружжя. Стогнання ранених, зойки конаючих, скажені крики убійців,— усе те мішалося в якусь пекельну гармонію, що різала вухо і серце, лунаючи під отим усміхнутим ясним сонцем, на тлі ситої зелені смерекових лісів та під лад ненастанного шуму холодних потоків.

— Направо, товариші! Разом і дружно напрім на них! — кричав Максим, відбиваючися від трьох монголів, що старались вибити йому оружжя з руки. Зі страшною натугою наперли товариші направо, де лінія монголів була

найслабша і місце для оборони найдогідніше. По короткім опорі монголи подалися. — Далі, далі, женіть їх наперед себе! — кричав Максим, кидаючися зі своїм кровавим топором на уступаючих монголів. Товариші поперли за ним, і відворот монголів швидко перемінився на пополох і безладну втіканину. А товариші гнали слідом за ними, валячи одного за другим іззаду на землю. Перед ними було чисте поле, а недалечке темний, запахущий ліс. Коли б їм у далось добігти до нього, то були б спасені; ніяка монгольська сила не здужала б їм тут нічого зробити. — Далі, товариші, далі, до ліса! — кричав Максим, і без віддиху, мовчки, кроваві й страшні, мов справді дикі звірі, гнали товариші наперед себе втікаючих монголів у напрямі до ліса. Тугар Вовк одним позирком переглянув положення обох сторін — і зареготався : — Щаслива дорога! — крикнув він услід за молодцями.— На тій дорозі ми ще здиблемося! І живо він відділив часть монголів і післав їх горою на тухольський шлях, щоб зайшли молодців іспереду, від ліса. Він знав добре, що його монголи впору поспіють. А сам з рештою монголів пустився навздогін за тухольцями.

Три тумани куряви стояли на полю над Опором; три громадки людей гнали за собою тим полем. Перша бігла громадка переляканих, розбитих монголів; за ними, здоганяючи їх, наші молодці під проводом Максима, а за ними головна сила монголів під проводом Тугара Вовка. Третій відділ монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався і щез, незавважений роз'яреними в своїй погоні молодцями.

Нараз утікаючі монголи спинилися, стали. Перед ними показалася несподівана завада: глибокий, у скалі викутий вивіз — початок тухольського шляху. Вивіз був у тім місці майже на два сажні глибокий; стіни його стрімкі й гладкі, так що злізти вдолину зовсім не можна, а скакати дуже небезпечно, особливо першому рядові втікачів, які могли надіятися, що тут же за ними і на них скочить другий ряд. У смертельній тривозі, яка й найбоязливішому не раз у остатній хвилі додає відваги, зупинилися монголи і

обернулися лицем до своїх противників. В тій хвилі блиснула їм несподівана надія: за слідом противників побачили настигаючих своїх одновірців — і руки їх мимоволі вхопили за оружжя. Але сей наглий вибух відваги не був в силі спасти їх. Мов розгукана буря, впали на них тухольські молодці, ломлячи й друхочучи всі завади — і попхнули їх до пропасті. З зойком повалились ті, що стояли ззаду, на дно вивозу, коли тимчасом передні конали від мечів і топорів тухольських. Тепер молодці самі опинилися над стрімкою стіною вивозу і затремтіли. Тут іззаду настигає Тугар Вовк з монголами, а спереду оця страшна пропасть! Що діяти? Хвилі розваги досить було для Максима. Вид лежачих на дні вивозу потовчених монголів навів його на добру думку.

— Задній ряд нехай обернеться лицем до монголів і стримує на хвилю їх нагін, а передній кидай монгольські трупи в вивіз і скачи на них! — крикнув він. — Гурра! — закричали радісно молодці, сповняючи його розказ. Застугоніли теплі ще монгольські трупи, падучи додолу,— заясніла для наших молодців надія рятунку. А втім надлетіла монгольська погоня, Тугар Вовк попереду. — Ні вже,— кричав він,— сим разом не уйдете моєї руки! — І своїм важким топором повалив першого стрічного противника, що вчора ще був його найвірнішим лучником. Зойкнув смертельно ранений і впав під ноги боярина. Товариш його замахнувсь топором на Тугара, щоб помститись смерті товариша, але в тій хвилі його з двох боків піднято на монгольські списи. Цілий перший ряд молодців упав по короткім опорі. Се ж були самі найслабші, поранені в попередній битві, що в погоні бігли з самого заду. Але все-таки монголів на хвилю вони спинили, а їх щасливіші товариші були вже безпечні на дні вивозу.

— Стійте! — кричав до своїх Максим. — В ряди і під стіну вивозу! Коли схотять гнатися за нами, то тут їм справимо кроваву купіль. — Перший ряд скачи за ними! — командував у нерозважнім запалі Тугар Вовк,— і скочив перший ряд монголів, але не встав уже живий, ба, многі й до землі не долетіли живі, стрічені в повітрі топорами молодців.

— Гурра! — закричали ті, радуючись.— Ану, другий ряд, скачи також! Але другий ряд стояв над вивозом і не квапився скакати. Тугар Вовк побачив свою помилку і швидко вислав сильний відділ нижче, щоб іздолини замкнути вихід вивозу.

— Тепер не йдуть нам пташки,— радувався він.— От уже мої ловці надходять! Ану, діти, далі на них! Скажений крик монголів залунав у вивозі, тут же під ногами Тугара Вовка. Се був відділ, висланий горою навперейми; вниз вивозом він ударив тепер на тухольців. — Вниз вивозом утікаймо! — скрикнули молодці, але один позирк переконав їх, що вся надія на рятунок пропала. При вході внизу чорнілася вже друга купа монголів, що йшла напроти них, щоб їх зовсім замкнути в тій кам'яній клітці. — Аж тепер смерть наша! — сказав Максим, обтираючи о кожух забитого, при його ногах лежачого монгола свій кровавий топір.— Товариші, сміло до остатнього бою! Та й сміло ж виступили вони! Добуваючи остатніх сил, ударили на монголів і, невважаючи на некорисну, згористу місцевість, що сприяла монголам, ще раз змішали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли їх удолину і розбили їх ряди. В геройській обороні падали молодці один за другим, тільки Максим, хоч бився як лев, прецінь не мав іще рани на своїм тілі. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тільки в надії витрутити

йому оружжя з руки і взяти його живого. Такий був виразний наказ Тугара Вовка. Ось наступив і другий відділ монгольський здолини; молодців стиснено в тій безвихідній кам'яній кліті, приперто їх до стіни, і лиш тілько вільного місця було перед ними, кілько могли його зробити своїми мечами та топорами. Але руки їх зачали ослабати, а монголи пруться і пруться на них, мов хвилі повені. Вже деякі, стративши всяку надію і бачучи неможливість дальшої боротьби, наосліп кинулися в найгустіші ряди монголів, і в одній хвилі погибали, розсікані топорами. Інші, шепчучи молитви, тулилися ще до стіни, мов вона могла дати їм яку-небудь поміч: треті хоть і ніби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, і смертельні удари монголів заставали їх уже трупами, нечутливими й

бездушними. Тільки невеличка горстка найсильніших — п'ять їх було,— окруживши Максима, держалася ще просто, мов шпиль скали серед розгуканої заливи. Три приступи монголів відбила вже та горстка, стоячи на купі трупів, мов на башті; вже мечі й топори в руках героїв затупилися, одіж їх, руки й лиця скрізь заплили кров 'ю,— але все ще різко і виразно відзивався голос Максима, що загрівав товаришів до оборони. Тугар Вовк напівгнівно, напів з подивом глядів на молодця згори.

— Ій-богу, славний молодець! — сказав він сам до себе.— Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею! А потім, обертаючися до своїх монголів, що стояли над берегом яру, він крикнув: — Далі, скачіть на них! Нехай скінчиться та різанина. Лиш сього (показав Максима) не тикайте! І разом, мов важка скала, скочили монголи згори на непобіджену ще купку героїв і повалили їх на землю. Ще раз залунали скажені крики, ще борикалися напідсили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з героїв навалилася ціла юрба монголів— і всі полягли головами. Тільки Максим сам один стояв іще, мов дуб серед поля. Він розсік голову тому монголові, що скочив був на нього, і саме замахнувся на другого, коли втім якась сильна рука залізним стиском ухопила його ззаду за горло і кинула ним до землі. Упав, підступно повалений, Максим, і над ним, почервоніле від гніву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка.

— А що, смерде! — насмішливо кричав боярин. — Бачиш тепер, що я вмію додержати слова? Ану, діти, закуйте його в залізні пута! — Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі! — сказав Максим. Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кровавій різанині. З головною частиною оставших іще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений, вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивоза, сам він з невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору.

— Прокляті хлопи! — буркотів боярин, переглядаючи свої страти.— Скілько народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів— їх не шкода! Коб тілько мені по тих трупах дійти до власти й сили,— обернувся б і я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим,— то мені борець! А хто знає, може й він міг би послужити до моєї цілі? Треба використати його, коли його маю в руках. Він мусить служити нам за провідника в горах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях і чи нема де на нім яких манівців. Тепер, коли він у моїх руках, треба приєднати, вкоськати його троха,— хто знає, на що ще може він пригодитися.

А тимчасом монголи готовили вже коней до від'їзду. Максим, скований за руки і за ноги в тяжкі ланцюги, кровавий, простоволосий, із пошарпаною на шматки одежею, сидів на камені над річкою, німий, з затисненими зубами і з розпукою в серці. Перед ним на полі і в вивозі купами лежали незастиглі ще, пошматовані і кров'ю оббризкані трупи його товаришів і ворогів. Які щасливі були ті трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на своїй кровавій постелі, без гніву, без муки, без вороговання. Вони сміялись тепер зі всяких пут, із цілої сили великого Чінгісхана, а його кусень заліза зробив бездушним знарядом у руках дикої самоволі, жертвою кровавої пімсти! Які щасливі були трупи! Вони, хоч покалічені, носили на собі образ і подобу людську,— а його оці пута в одній хвилі зробили скотиною, невольником!

— Сонце праведне! — кликнув у своїй душевній муці Максим.— Невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто своїм ясним усміхом вітало дні моєї радости на те лише, щоб сьогодні повітати моє бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опікуном тих лютих дикунів?

А сонце сміялося! Ясним, гарячим промінням воно блискотіло в калюжах крові, цілувало посинілі уста і глибокі рани трупів, крізь які витікав мозок, вистирчували теплі ще людські тельбухи. І таким самим ясним, гарячим промінням воно обливало зелений ліс, і чудові запахущі

цвіти, і високі полонини, що купалися в чистім лазуровім ефірі. Сонце сміялося і своїм божеським, безучасним усміхом ще дужче ранило роздерту Максимову душу. VI

Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято «Сторожа», і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, всі в празничних чистих строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.

— Що се може значити? — питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном.— Щастя чи нещастя? радість чи горе? — Але він сам не міг знайти відповіді на те питання, тільки сон сей лишив по собі якесь важке прочуття, якусь хмару суму на Захаровім чолі.

Швидко справдилось це прочуття! Саме пополудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі. Пастухи з сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи, що бачили якусь бійку коло боярського дому, якусь громаду незвісних чорних людей і чули незрозумілі, роздираючі крики. Майже вся тухольська молодіж, уоружившись у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши кроваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім окружений хмарою монголів. Не було сумніву, всі молодці, вислані для збурення боярського дому, погибли в нерівній боротьбі з тими наїзниками. Не знаючи, що діяти, тухольська молодіж вернула до села, розносячи всюди страшну вість. Почувши

її, затремтів старий Захар, і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.

— От і сповнився мій сон! — прошептав він. — В обороні свого села поляг мій Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати — се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею. Так потішав себе старий Захар, але серце його скимідо глибоко: надто сильно, всею силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради. Купами тислися люди, старі й молоді, за село, до тухольської тіснини, за котрою так близько стояв страшний їх ворог. Перший раз, відколи засіла Тухля, рада громадська зібралася нині без звичайних обрядів, без знамена, серед брязку топорів та кіс, серед напівтривожного, напіввойовничого гамору. Без порядку мішалися старці з молодцями, оружні з безоружними, ба навіть жінки снували сюди й туди поміж громадою, допитуючись вістей про ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синів. — Що діяти? що починати? як боронитися?—гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до остатньої краплі крові. Особливо молодіж наставала на те. — Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! — кричали вони.— Тілько по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину! — В тіснині поробити засіки і з них разити монголів! — радили старші. Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив Захар Беркут. — Хоч то воєнне діло — не моє діло і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук,— але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб'ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до пімсти. Чи пімстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли

відіб'ємо їх від свого села? Ні, а тілько, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх — се повинна бути наша мета! Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і молодіж, податлива на все нове та несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати. Але многі голоси старців обізвалися против неї.

— Не в гнів тобі будь сказано, батьку Захаре, — заговорив один громадянин,—але твоя рада хоч мудра і велику обіцяє славу, та неможлива для нас. Слабі наші сили, а монгольська сила велика. Ще не наспіла поміч від інших верховинських і загірських громад, а хоч і наспіє, то таки наша сила не вистарчить навіть на те, щоб окружити монголів, не то вже щоб .побороти їх в одвертій битві. А без того як ми розіб'ємо їх? Ні, ні! Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо відбити їх від свого села і відвернути від шляху; розбити їх ми не маймо й надії! Бачучи всю основність тих закидів, Захар Беркут, хоч з болем серця, готов був покинути свою молодечо-гарячу думку, коли втім дві несподівані події значно піднесли настрій тухольської громади і змінили цілу її постанову. Долі селом вулицею надійшли, одна за другою, при звуках труб та дерев'яних трембіт аж три громади уоруженої молодіжі. Кожда громада несла наперед себе боєву хоругов; охочі, смілі їх пісні лунали далеко по горах. Се йшла приобіцяна тухольцям поміч верховинських і загірних громад. Хлоп в хлопа, мов рослі явори, стали всі три відділи довгими рядами перед зібраною громадою і склонили хоругви на знак привітання. Любо було глядіти на ті здорові, рум'яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на світі, що на їх оружжя вложено велике діло. Радісний, громовий крик усіх тухольців стрітив їх прихід; тільки матері, що саме сьогодні стратили своїх синів, заридали на вид того найкращого цвіту народного, котрий завтра, може, так само поляже, скошений і потоптаний, як полягли нині їх ясні соколи. Заскиміло серце і в старого Захара Беркута, коли поглянув на тих молодців і подумав собі, як то пишно визначувався би серед них його Максим. Та ні, годі! мертвого не вернеш, а живий живе гадає...

Ще не стихла радість із приходу тих пожаданих помічників, ще громада не мала часу приступити до дальшої наради, коли втім з противного боку, з лісової прогалини, що була над тухольською тісниною, показався новий і зовсім уже несподіваний гість. На спіненім коні, пообдиранім гіллям та колючками, припавши до його шиї, щоб швидше й безпечніше їхати по лісі, не зачіпаючись о галуззя, їхала, що кінь доскочить, якась людина. Хто се такий був — здалека годі було вгадати. На ній був овечий монгольський кожух, обернений пелехами наверх, а на голові гарний бобровий ковпак. Молодці приняли приїжджу людину за монгольського висланця і виступили проти неї з луками. Але, виїхавши з ліса та наблизившись над стрімкий обрив, по котрім треба було злазити в тухольську долину, мнимий монгол зліз із коня, скинув із себе кожух, і, всім на диво, показалася женщина, в білім полотнянім, шовком перетиканім плащі, з луком за плечима і з блискучим топірцем за поясом.

— Мирослава, дочка нашого боярина! — закричали тухольські молодці, не можучи відвести очей від прегарної, смілої дівчини. Та вона, очевидячки, й не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього злізла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину. Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого, чепіргатого листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов відроду до того привикла, зійшла стежкою в долину і наблизилася до громади. — Здорові були, чесна громадо, — сказала вона, злегка паленіючи.— Я спішила звістити вас, що монголи надходять, перед вечером будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх приняти. — Ми знали се,— загули голоси з громади,— се нам не новина. Голоси були різкі, неприязні дочці поганого боярина, через котрого стілько молодців погибло. Але вона не образилася тою різкістю, хоч, очевидно, почула її.

— Тим ліпше для мене, що ви вже приготовані,— сказала вона.— А тепер прошу вказати мені, де тут Захар Беркут. — Ось я, дівчино,— сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою і пошаною гляділа на нього.

— Позволь, чесний батьку,—заговорила вона тремтячим з внутрішнього зворушення голосом,— сказати поперед усього, що син твій живий і здоров. — Мій син! — скрикнув Захар.— Здоров і живий! О боже! Де ж він? Що з ним діється? — Не лякайся, батьку, тої вісти, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі. — В неволі? — скрикнув мов громом прошиблений Захар.— Ні, то не може бути! Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе вневолю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино! — Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий був кров'ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім'я твоє в неславу. — І що ж він говорив тобі? — Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтів), я... сирота, я не маю вітця! — Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб? — Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи... зрадив... свій край і пристав... у службу монголів. — Сього можна було й надіятись,— відповів понуро Захар. — Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю. Батьку, будь ти моїм вітцем! прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе сього моїми устами. — Мій син! мій нещасний син! — стогнав Захар Беркут, не підводячи очей на Мирославу.— Хто мене потішить по його страті? — Не бійся, батьку,— може, він іще не страчений, може, нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував мені Максим! — Говори, говори! — сказав Захар, поглядаючи знов на неї. — Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тілько поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все

збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. «Тут,—казав Максим,— побідите їх, або ніде інде!» Так радив Максим. Уся громада з напруженою увагою слухала Мирославиної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіми, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо й радісно випростувався, а далі з простертими раменами наблизився до Мирослави.

— Доню моя! — сказав він.— Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдиві слова мойого сина,— з них віє його смілий дух! Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку! Ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.

— Ні, батьку, не говори так,— сказала вона.— Син твій не буде страчений,— він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли бог поможе нам розбити її, то чей ми й його освободимо. В тій хвилі в тіснині дався чути крик тухольських вартових: «Монголи! Монголи!»

— і вслід за тим прибігли вартові, голосячи, що монголи в незліченній силі показалися в долині над Опором. Тут приходилось рішатися живо, що діяти, як боронитися? Захар Беркут ще раз обстав за тим, аби впустити монголів в тухольську кітловину і тут, обскочивши їх, вирізати або виморити всіх до ноги. Тепер уже не піднімалися голоси, противні тій раді — і швидко громада рішилася. Всі кинулися до своїх хат, аби хоронити своє добро в ліси. Сторонські молодці щодуху рушили на горішній бік долини, до водопаду, щоб поробити засіки в вивозі і не дати туди монголам пройти. Страшний розрух зробився в селі. Крик, розкази й запитання, рик волів і скрип дерев'яних двоколісних теліг лунали з усіх усюдів, глушили слух і котилися по горах. Сумно прощали тухольці свої хати й подвір'я й огороди та засіяні ниви, котрі нині ще мала зруйнувати і столочити страшна монгольська повінь. Матері несли своїх заплаканих дітей,

батьки гнали худобу, везли на возах домашній спряток, мішки з хлібом і одежею. Курява стояла над селом; тільки потік сріблистою водою шумів собі, як звичайно, і старий величезний Сторож при вході в тухольську тіснину стояв понуро, опущений, сумовитий, немов жаліючи своїх дітей, що покидали оцю гарну долину, немов нахиляючись у сторону тіснини, щоб своїм величезним, кам'яним тілом заставити їм дорогу. Засумувалась і стара липа на копнім майдані за селом, а ревучий водопад, переливаючись у кармазинових променях заходового сонця, непорушним, кровавим стовпом стояв над опустілою тухольською кітловиною. Вже зовсім опустіло село. Хати потонули в вечірньому тумані; курява уляглась по дорозі, замовкли голоси і крики, немов відвічна пустиня пожерла все життя сеї долини. Сідало сонце за тухольські гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темні смерекові ліси довкола Тухлі шептали тихо, таємничо, немов передавали собі якусь зловіщу новину. Тільки земля, не знати чому, глухо стугоніла і стогнала: повітря, хоч ясне й погідне, тремтіло якимось дивним, змішаним гомоном, від котрого дрож проймала й найсмілішого. А далеко-далеко по лісах, у глибоких темних ярах, між недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури. А в селі так тихо, так мертво! А на небі так ясно, так погідно! Але ні. Ось нараз щезло сонце за чорною, живою хмарою, що стіною тягне з заходу, наповняючи повітря диким вереском і спускаючись над Тухлею. Се віщуни і невідступні товариші орди, гайворони та круки, тягнуть незліченними стадами, чуючи поживу. Зловіще птаство б'ється в повітрі, розривається плахтами і кидається в різні боки, мов хмари, биті бурею. Тухольські сумирні стріхи відразу вкрилися чорними гістьми, а гамір їх клекотів, мов кип'яток у величезнім кітлі. Німо, нерухомо стоячи над стрімкими берегами своєї кітловини, гляділи тухольці на погане птаство і в дусі проклинали тих віщунів смерті й руїни. Але живо вид змінився. Мов через прорву в тамі валиться осіння повінь, так почали в кітловину валитися чорні почвари з страшенним криком. Ряди тислися за рядами, без кінця і впину; мов вода під водопадом, так вони зупинялися, вийшовши з тісного гирла, формувалися в довжезні ряди, посувалися звільна, без опору заливаючи пусту рівнину. Передом, дорогою, їхав на білім коні страшний велетень, Бурунда-бегадир, а обік нього другий, менший їздець — Тугар Вовк. Звільна їхали вони наперед, немов щохвилі ждали нападу з села. Але нападу не було, село лежало мов після чуми. З страшним криком кинулися

перші ряди монголів на хати, щоб, по свойому звичаю, різати, грабувати,— але різати не було кого, хати були пусті. З лютим криком кидались монголи від хати до хати, вивалюючи двері, руйнуючи плоти й ворота, розбиваючи діжки і плетінки, розвалюючи печі. Але вся їх лютість була даремна,— в селі ніхто не показувався.

— Прокляті пси! — говорив Бурунда до Тугара Вовка.— Зачули нас, поховалися! — Чи заночуємо тут, бегадире? — спитав Тугар Вовк, не відповідаючи на замітку бегадира. — Поки не зустрінемось з тими псами, поти не можемо ночувати,— відмовив Бурунда.— Веди нас до виходу з сеї ями! Треба забезпечити собі вихід! — Вихід безпечний, — успокоював Тугар Вовк, хоч і самому якось ніяково було бачити, що всі тухольці так чисто винеслися з села. І хоч успокоював бегадира, то все-таки просив його крикнути на військо, щоб покинуло шукати добичі і спішило до виходу. Неохітно пішли перші ряди монгольської орди, коли тимчасом задні все ще тислися через тіснину, чимраз густіше заливаючи кітловину. Ось уже чільний відряд вийшов із села і спішив до вивозу, викуваного в скалі. З долини нічого не видно було в вивозі, і безпечно підійшли монголи аж під стрімку кам'яну стіну, в котрій прокований був вивіз. Коли втім разом зверха стіни посипалось величезне каміння на монголів, калічачи та розбиваючи їх. Зойк напасників, ранених і повалених на землю, вдарив під небо. Закрякала хижа птиця над своїми жертвами. Вже напасники почали подаватися взад і вбоки, коли втім

Бурунда і Тугар Вовк з голими мечами кинулись їм навперейми.

— Куди ви, безумні? — ричав ярим туром Бурунда.— Ось перед вами вхід до вивозу, туди за мною! І, пхаючи перед собою цілу юрбу, він кинувся в темне гирло вивозу. Але тут чекала напасників добра стріча. Градом посипалось каміння на їх голови, і не одному з вояків Чінгісхана кров залила очі, мозок бризнув на кам'яні стіни з

розбитого черепа. Мов з пекла, ревнули крики і стогнання з темного вивозу, але понад ними все голосніше гримів голос Бурунди:

«Далі, заячі серця, далі за мною!» — і нові купи, невважаючи на новий град каміння, поперлися в вивіз.

— Далі горі вивозом! — кричав Бурунда, щитом заслонюючись від спадаючого згори каміння. Тимчасом Тугар Вовк, побачивши на версі берега громадку молодців, велів стоячим перед вивозом монголам сипнути на них стрілами. Зойки розляглися на горі — і голосно завили з радості монголи. Але за своїх трьох ранених тухольські молодці з подвійною лютістю почали кидати величезними плитами на напасників. Тільки ж се все не було би стримало завзятого Бурунду, коли б усередині, на скруті вивозу, не показалася несподівана завада: вивіз завалений був аж до верха величезним камінням. А тут тухольці нападали чимраз лютіше, каміння сипалось, мов град, монголи падали один за другим,— і Бурунда побачив вкінці, що даремна його завзятість, бо пройти туди годі, поки не вдасться зіпхнути тухольців з верха.

— Назад! — крикнув Бурунда, і невеличка решта монголів, що лишилася зі штурмуючої купи, без духу, мов камінь з пращі, вилетіла з вивозу. — Вивіз завалений! — сказав, важко дишучи, Бурунда до боярина, обтираючи собі піт і кров з лиця. — Покиньмо їх на тепер, нехай тішаться! — сказав Тугар Вовк. — Ні,— скрикнув Бурунда, з погордою поглядаючи на боярина,— вояки великого Чінгісхана не вміють відкладати діла на завтра, коли можна його зробити сьогодні. — Але що ж тут сьогодні зробимо? — спитав Тугар Вовк, поглядаючи з дрожжю в темне гирло вивозу, з котрого ще видобувалися страшні стогнання смертельно ранених, недобитих монголів. — Зігнати тих псів відтам з гори! — крикнув люто Бурунда, показуючи рукою на хребет скалистого берега.— Драбин

сюди! Передні на драбини, а задні відганяй їх стрілами! Побачимо, чия візьме! З поблизьких хат назношено драбин і, за радою Тугара Вовка, позбивано їх півперечними жердками немов у широку стіну. Тухольці з гори придивлялися тій роботі спокійно. Ось уже монголи з криком підняли свою збірну драбину і поперли її до камінної стіни. Камінням, стрілами і рогатинами стрітили їх тухольці, але не вдіяли нічого монголам, бо коли один та другий упав поражений, то інші двигали велику драбину дальше, а на місце зраненого прискакували свіжі. А рівночасно задні ряди монголів пускали вгору свої стріли і присилували тухольців податися взад. Страшна драбина живо наближалася до стіни. Тривога почала опановувати тухольців...

Недалеко від побоєвища, захищений кам'яною брилою від стріл, сидів на соломі Захар Беркут, занятий при ранених. Він повиймав їм із ран стріли, повимивав рани при помочі Мирослави і заходився перев'язувати їх, поприкладавши якоїсь скусно приладженої живиці, коли втім деякі залякані вояки прибігли до нього, сповіщаючи про небезпеку.

— Що ж я вам, діточки, пораджу? — сказав старий, але Мирослава схопилася з місця і побігла оглянути небезпеку. — Не бійтеся,— сказала вона тухольцям,— живо ми поворожимо їм! Нехай собі стріляють, а ви ратища в руки, і плазом додолу! Аж коли передні покажуться до половини на горі, тоді разом на них! Самі вони заслонять вас від стріл, а обаливши передніх, ви обалите й задніх. Сумерки сприяють нам, і, відбивши їх сим разом, будемо мати спокій на всю ніч. Без слова опору попадали тухольці ниць додолу, похапавши ратища в руки. Стріли ще сипались якийсь час, а відтак перестали — знак, що передній ряд почав спинатися горі драбиною. Дух у собі запираючи, лежали тухольці й дожидали ворогів. Ось чути вже скрип щаблів, сапання мужів, брязкіт їх оружжя — і звільна, несміло виринають перед очима лежачих мохнаті кучми, а під ними чорні, страшні голови з маленькими, блискучими очима. Очі ті тривожно, несхибно, мов закляті, глядять на лежачих тухольців, але голови піднімаються вище, чимраз вище; вже під ними видніються рамена, плечі, окриті мохнатими кожухами, широкі груди,— в тій хвилі з страшним криком

зриваються тухольці, і ратища їх разом глибоко тонуть у грудях напасників. Крик, ревіт, замішання, тут і там судорожні рухи, тут і там коротка боротьба, прокляття, стогнання,— і, мов тяжка лавина, валиться ворог долі драбиною додолу, обалюючи за собою слідуючі ряди,— а на ту купу живих і мертвих, без ладу змішаних, кровавих, трепечучих і ревучих тіл людських валяться згори величезні брили каміння — і понад усім тим пеклом напівзакритим заслоною ночі, виривається вгору радісний оклик тухольців, жалібне виття монголів і страшні прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по майдані мов скажений, рвучи собі волосся з голови, а вкінці, не тямлячись з лютості, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.

— Псе блідолиций! — кричав він, скрегочучи зубами.— Подвійний зраднику — се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо! Тугар Вовк полум'ям спалахнув на таку мову, якої він ще не чув відроду. Рука його мимоволі вхопила за меча, але в тій хвилі щось так глибоко, так важко заболіло його в серці, що рука ослабла, впала, мов глиняна, і він, похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:

— Великий бегадире, несправедливий твій гнів на вірного слугу Чінгісхана. Я не винен тому, що ті смерди опираються нам. Вели розложитися війську на ніч і відпочити, а завтра рано сам побачиш, що вони пирснуть перед нашими стрілами, як сухе осіннє листя перед подувом вітру. — Ага, так! — крикнув Бурунда.— Щоб вони поночі напали на нас у хатах і порізали наше військо! — То вели спалити хати і ночувати війську під голим небом! — Усе ти хитро говориш, щоб відвернути мій гнів, аби скинути з себе вину! Але ні! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш і вивести нас, і то зараз завтра, без страти часу й людей! Чуєш, що мовлю? Так мусить статись, або горе тобі! Дармо Тугар Вовк запевняв дикого бегадира, що він не всьому винен, що він радив, як по його думці було найліпше, що рада начальників монгольських пристала на його слова, що ніякий провідник не може ручити за несподівані пригоди, які лучаються по дорозі,— все те відскакувало від переконання Бурунди, мов горох від стіни.

— Добре, боярине,— сказав він вкінці,— я зроблю по-твойому, але завтра все-таки мусиш створити нам дорогу з сеї западні, а ні, то горе тобі! Се моє останнє слово. Жду діл, а не слів від тебе! І він з погордою відвернувся від боярина і пішов до своїх монголів, могутнім голосом розказуючи їм зараз зі всіх кінців підпалити село і очистити рівнину з усього, що могло би служити ворогові покривкою для нічного нападу. Радісно закричали монголи — вони давно вижидали такого наказу. Разом зі всіх боків запалала Тухля, прориваючи огненними язиками грубу пітьму, що залягла над нею. Дим бовдурами покотився низом і вкрив долину. Стріхи тріщали, злизувані кровавим полум'ям. Із стріх бухав огонь угору, немов то присідав, то підскакував, хотячи досягнути до неба. Часом знов від пориву вітру полум'я стелилося плазом, золотилося іскрами, меркотіло, хвилювало, мов огняне озеро. Хрускіт упадаючих кроквів і стін котився глухо по долині; стіжки збіжжя й сіна виглядали мов купи розжареного вугля, а з їх середини де-де пролизувалися біляві огневі пасма; дерева горіли, мов свічки, високо в повітря викидуючи огнисте, горюче листя, мов рої золотих мотилів. Ціла тухольська долина виглядала тепер мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в огонь усе, що тільки попадалось їм під руки. З жалібним стогнанням гепнула додолу підтята монгольськими сокирами прастара липа, свідок громадських копних зборів. Повітря в тухольській кітловині розігрілося, мов справді в кітлі, і живо схопився з гір страшний вітер, що курбелив іскрами, рвав горючу солому і головні та кидав ними, мов огняними стрілами. Потік тухольський перший раз відроду побачив такий блиск; перший раз розігрівся в своїм холоднім кам'янім ложі. Може, зо дві години тривала пожежа, якій з високих берегів німо, з виразом безсильних жалощів придивлялися тухольці. Тоді монголи почали гасити недогарки, вкидуючи їх у потік, і заходилися обкопувати свій табір широким ровом. Посеред табору в одній хвилі виставлено шатри для старшин,— решта війська мала ночувати під голим небом, на розігрітій пожежею землі.

І знову стемнілося в тухольській кітловині. Монголи радо були б порозкладали огні в таборі, але сього годі було зробити: аж тепер вони нагадали собі, що пожежею опустошили цілу рівнину, і все, що тільки могло згоріти, згоріло або поплило долі потоком. Прийшлось спати війську і стояти варті напотемки,— рови навіть не викопано так

глибокі, як треба, бо вже зовсім було стемнілося. Гнівний, невдоволений, мов чорна хмара, ходив Бурунда по таборі, оглядаючи окопи й варти, поставлені коло них, перекликаючись з начальниками і видаючи накази, як пильнуватися нічного нападу. Вже північ була близька, коли в таборі потроха втихло: тільки крики вартових і рев водопаду переривали загальну тишу. Тільки в однім місці монгольського табору блищалося світло: се горів-палахкотів смоляний світич у шатрі Тугара Вовка. Білявий огник мигкотів, і шкварчав, і димив, пожираючи розтоплену смолу і кидаючи непевне, понуре світло на нутро боярського намета. Пусто і непривітно було в наметі, так само, як тепер у душі Тугара Вовка. Він ходив по наметі, занятий важкими думами. Згірдні слова Бурунди пекли його горду душу. Вони були мов удар в лице,— разом блисло в очах у боярина і разом побачив він, на яку ховзьку дорогу попався.

— Пета обіцяв мені ласку Чінгісхана,— воркотів він,— а сей поганець трактує мене, як пса. Невже ж таки я слуга їх, найнижчий із слуг сього невольника? Пета обіцяв мені всі гори в дідицтво, велике карпатське князівство, а Бурунда грозить мені не знати чим. І він міг би додержати слова, проклятий! Що ж, чи підлягати йому? Авжеж! я в його руках! я невольник, як сказав той поганець Максим! Та от нагадав я про Максима,— де він? Чи не можна з ним зробити те, чого хоче Бурунда? Чи не можна б, от напримір, його самого проміняти за вільний вихід із сеї западні? Се думка добра!

І він покликав двох монголів, що лежали недалеко його шатра, і велів їм знайти і припровадити до себе невольника Максима. Нерадо, воркотячи щось, пішли монголи,— здавалось, що повітря тухольської долини не сприяло якось острій монгольській дисципліні...

Але де ж був Максим? Як жилось йому в неволі?

Максим сидів насеред тухольської вулиці, закований у тяжкі ланцюги, якраз проти своєї батьківської хати, лицем обернений до того подвір'я, на котрім він гуляв хлопчиною і

ходив ще вчора вільний, занятий щоденною працею, а по котрім нині снувалися купи гидких монголів. Його привезли сюди на коні, а коли прийшов наказ тут зупинитися і спалити село, його скинули з коня на вулицю. Ніхто до нього не турався, не пильнував його, але про втечу не було й мови, бо купи монголів раз у раз снувалися довкола, кричачи, руйнуючи, шукаючи за добичею. Максим не знав, що діється довкола нього, і сидів непорушне на дорозі, мов кам 'яний милевий знак. У голові його було пусто, думки не клеїлися докупи, навіть вражіння не хотіли в'язатися в один суцільний образ, тілько миготіли та перхали поперед його очима, мов сполошені чорні птахи. Він одно тільки чув виразно, що ланцюги тиснуть його, мов залізні, холодні гадюки, і що вони висисають усю силу з його тіла, всі думки з його мізку.

Нараз зажеврілось довкола, дим бовдурами повалив по дорозі і вкрив Максима, жручи його очі, запираючи дух у грудях. Се горіла Тухля. Максим сидів серед пожарища і не поворухнувся. Вітер закрутив димом, сипав на нього іскрами, бухав гарячим повітрям,— Максим немов не чув усього того. Він рад би був разом згинути, полетіти в повітрі отакою золотою іскрою і згаснути там, у яснім, холоднім блакиті, близько золотих зірок. Але пута, пута! Як вони тепер страшно тисли його!.. Ось і його батьківська хата занялася, полум'я бухнуло попід дах, обвилось огняною гадюкою поперед вікна, зазирнуло дверима до хати і вигнало відтам величезний бовдур диму, щоб відтак самому поселитися в Беркутовім житлі. Мов мертвий, глядів Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обривається, щось палахкоче й ниє; а коли грянуло пожарище, повалилася покрівля, розсілися угла його рідної хати і бухнуло з розжеврілої огняної маси ціле море іскор під небо,— Максим скрикнув болізно і зірвався на рівні ноги, щоб бігти кудись, рятувати щось,— але, поступившись усього один крок, безсильний, мов підкошений, упав на землю й зомлів.

Уже погасла пожежа, повіяло гарячим, гірким димом по долині, вже затих бойовий крик монголів, що під проводом Бурунди і Тугара Вовка різалися з тухольцями при вивозі, вже прояснилось і визвіздилось нічне небо над Тухольщиною і спокійно зробилося в монгольськім таборі, а Максим усе ще лежав, мов мертвий, насеред дороги, проти згарищ своєї рідної хати. Зорі жалібно гляділи на його

бліде, кровавими пасмугами вкрите лице; груди його ледво-ледво піднімалися — єдиний знак, що се лежав живий чоловік, а не труп. В такім положенню знайшли його монголи і зразу дуже злякалися, думаючи, що вже неживий, що задушився в пожежі. Аж коли бризнули на нього водою, обмили його лице і дали йому напитися, він глипнув очима і позирнув довкола себе.

— Живий! живий! — завили радісно монголи і нетямного, ослабленого підхопили попід руки і помчали до шатра боярина. Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собі парубка в такім страшнім і оплаканім стані. Свіжо промите лице було бліде-бліде, аж зелене, губи потріскались із жари й спраги, очі були червоні від диму і тусклі, мов скляні, від утоми й душевної муки, ноги дрожали під ним, мов під столітнім дідом, а постоявши на них хвилину, він не міг довше вдержатися і сів на землю. Монголи віддалилися; боярин довго, німо, в задумі глядів на Максима. За що він ненавидів того чоловіка? За що накликав на його молоду голову таке страшне горе? Чому не велів відразу вбити його, але видав його на повільну, а все ж таки несхибну смерть — бо се ж прецінь певна річ, що монголи не випустять його з своїх рук живого, але скоро їм навкучиться тягати його з собою, заріжуть, як худобину, і покинуть серед шляху. І за що він так зненавидів сього бідного хлопця? Чи за те, що він урятував життя його доньці? Чи, може, за те, що вона полюбила його? Чи за його правдиво рицарську смілість і одвертість? Чи, може, за те, що він хотів зрівнятися з ним? Отже ж тепер зрівнялися: оба вони невольники і — оба нещасливі. Тугар Вовк чув, що гнів його до Максима якось пригасає, мов пожежа, якій не стало вже дров. Він і вперед уже, зараз по взяттю Максима до неволі, старався піддобритись до нього, не із співчуття, а з хитрості, але Максим не хотів ані слова говорити до нього. Правда, боярин давав йому такі ради, котрих Максим не міг послухати. Він радив йому перейти на службу до монголів, вести їх через гори, і обіцював за те велику надгороду, а в противнім разі грозив, що монголи заб'ють його. «Нехай б'ють!» — се було єдине слово, яке чув боярин із Максимових уст. Тільки ж диво, що й тоді вже те горде слово, що свідчило про твердість Максимової вдачі і його велику любов до свободи, не тільки не розгнівало боярина, але дуже сподобалось йому. Тепер же він чув виразно, що щось мов крига тає в його серці; тепер, на згарищах вільної Тухлі, він зачинав розуміти, що тухольці поступали зовсім

розумно і право, а серце його, хоч засліплене жадобою власті, все-таки не було ще настілько глухе на голос сумління, щоб не признати сього. Все те передумав боярин сьогодні і вже зовсім іншими очима і з іншим серцем глядів на сидячого в наметі, напівмертвого, нужденного Максима. Він приступив до нього, взяв його за руку і хотів підвести та посадити його на стільці.

— Максиме? — сказав він лагідно.— Що се сталося з тобою? — Пусти мене! — простогнав слабим голосом Максим.— Дай мені вмерти в спокою! — Максиме, хлопче, відки тобі думки про смерть? Я міркую, як би то його зробити вільним, а він про смерть! Устань, сядь ось тут на лавиці, покріпись, я маю з тобою поговорити де про що. Хоча Максим наполовину не розумів, а наполовину не вірив словам і доброті боярина, то все ж таки ослаблення його, голод і втома надто голосно домагалися для його тіла покріплення, щоб він міг відкинути боярську гостинність. Кубок огнистого вина відразу освіжив його, немов розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м'яса втишив його голод. Поки він їв, боярин сидів проти нього, додаючи йому ласкавими словами відваги й охоти до життя.

— Дурний хлопче,— говорив він,— таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя — дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш. — Життя в неволі нічого не варте,— відказав Максим,— краща смерть! — Ну... так... розуміється,— мовив боярин,— але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний. — Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори... Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність! — Не про те тепер річ,— сказав з усміхом боярин,— а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний,— ще сьогодні. — Як? — спитав Максим. — Я знав, що ти зацікавишся,— знов усміхнувся боярин.— Отже ж, небоже, діло таке. Твої тухольці обскочили нас у тій долині, завалили вихід. Розуміється, їх

опір тілько сміху варт, бо прецінь же вони не спинять нас. Але нам шкода часу. О те тілько ходить. Очі Максимові розгорілися радістю на сю вість.

— Обскочили вас тухольці, кажеш? — кликнув він радісно.— І вийти відси не можете? Ну, то богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже! Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити. — Те-те-те! — перервав його боярин.— Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольців зловити її в руки! Кажу тобі, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часу! Нам квапно діється. — І що ж я можу вам у тім порадити? — А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе взамін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трафити до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали на наше предложення. — Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну. — Не пристануть? — скрикнув боярин.— Чому ж не пристануть? — Тухольці будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусили б тоді бути зруйновані отак, як наша Тухля? — І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! — сказав боярин.— Адже ж замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас. — Не хвали, боярине, дня перед вечером! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас? — А все-таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трафити до їх серця. — Говори щиро, по правді,— се єдине чародійське слово. — Ой, не так воно, хлопче, не так! — сказав невдоволений боярин.— Неспроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця

трафляє,— він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за ніщо билися з монголами, як би, певно, не билися ва найліпшу плату. Максим усміхнувся.

— Дивний ти чоловік, боярине! — сказав він.— Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну. Гнівом спалахнув гордий боярин.

— Хлопче! уважай, хто ти і де ти! — скрикнув він.— Уважай, що ти невольник, що життя твоє залежить від волі якого-небудь монгола. — Що моє життя!..— сказав спокійно Максим.— Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть. В тій хвилі відхилилася запона намета, і швидким кроком ввійшла до намета Мирослава. Вона бистро зиркнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.

— Ах, ось він, ось він! — скрикнула вона.— Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій, Максиме! Що з тобою діється? Максим сидів, мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй, її слова були мов великодній дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів'ялої квітки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слізьми обливала його тяжкі пута, змивала з рук його засохлу кров. Як радісно, як тепло зробилося

в серці у Максима при її наближенню, за дотиком її м'якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що він невольник, що над його головою висить кровавий ніж монгольський! І та згадка

в тій щасливій хвилі гадюкою вповзла в його серце, і з очей його бризнули сльози.

— Мирославе,— сказав він відвертаючись,— чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть,— ти знов збудила в мені любов до життя! — Милий мій! — сказала Мирослава.— Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії! — Нащо мені надії? Надія не розіб'є тих ланцюгів. — Але мій батько розіб'є. — О, твій батько! Так, він говорить, що готов се зробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити. — Якої услуги? — Він хоче йти до тухольців і робити з ними таку угоду, щоб в заміну за мене випустили монголів із сеї долини, і жадає від мене того чарівного слова, котре би прихилило до нього серця тухольців. Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей чим далі, тим більше перемінявся на радість.

— Тату,— сказала вона,— правда се? — Правда! — сказав Тугар Вовк. — І ти думаєш, що Максим знає таке слово? — Мусить знати. Адже й тебе він за першим разом як прикував до себе. Без чарів се не могло статися. Мирослава з усміхом, повним безмежної любові, поглянула на Максима, а потім, обертаючись до свого батька, сказала:

— Ти вже маєш дозвіл начальника на переговори? — Ні ще,— але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого. — То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобі се слово. — Ти наклониш? — Побачиш! Іди лишень!

— Причарована дівчина,— воркотів сам собі боярин, виходячи з намета.— Причарована, не інакше! Сама йому на шию кидається! — Серце моє, Максиме! — сказала по його виході Мирослава, обвивши руками шию Максимову і цілуючи його бліді, спечені уста.— Не журися! Монголи від си не вийдуть — тут їм усім погибати! — Ох, Мирославе, зоре моя! — сумовито сказав Максим.— Рад би я сьому вірити, але надто велика їх сила, заслабі наші тухольці. — Нам прийшли в поміч загіряни і верховинці. — Зброї доброї не мають. — І про се не бійся. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі — хвиля ще, а сотні огнищ запалають довкола долини, а при кождім огнищу робити будуть ваші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору. — І хто ж се таке вигадав? хто навчив наших майстрів? — Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонічко вийде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів. Максим радісно обняв Мирославу і кріпко притиснув її до серця.

— Життя моє! — сказав він.— Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини! — Ні, Максиме! — сказала Мирослава.— Я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть. — Яку силу? — спитав Максим. — Слухай! — сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тілько десь далеко-далеко в горах покотився глухий гуркіт грому. — Гримить,— сказав Максим,— ну, і що ж з того? — Що з того? — живо сказала Мирослава,— се смерть монголів! Се більший нищитель, ніж вони, і такий нищитель, що буде з нами держати руку... Слухай лишень!

І вона озирнулася по наметі, хоч там було зовсім пусто, а потім, мов не довіряючи тій тиші й пустоті, нахилилася до Максимового лиця і шепнула йому в вухо кілька слів. Мов могучою рукою шарпнений, зірвався Максим, аж забряжчали на нім ланцюги.

— Дівчино! чародійська появо! — скрикнув він, вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням.— Хто ти, і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі. — Ні, Максиме, ні, милий мій,— сказала дивна дівчина.— Се я сама, та сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо віддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим! — Немовби я міг бути щасливим без тебе!.. — Ні, Максиме, слухай ще одного, що я тобі скажу: утікай із сього табору, зараз! — Як утікати? Адже варта не спить. — Варта перепустить тебе. Бачиш прецінь, що мене перепустила! Тілько ось що зроби: переберись у мою одіж і візьми сей золотий перстінь: його дав мені їх начальник на знак свободи і безпечного проходу. Покажеш його сторожам, і вони пропустять тебе. — А ти? — За мене не бійся. Я тут з батьком лишуся. — Але ж монголи дізнаються, що ти випустила мене, а тоді не пощадять тебе. О, ні, не хочу сього. — Але ж не бійся за мене, я зумію собі дати раду. — Я також! — сказав уперто Максим. В тій хвилі ввійшов боярин, понурий і червоний. Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі. Бурунда показався ще неласкавішим до нього, стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.

— А що? — сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима. Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави. — Все добре, тату,— сказала вона,— тілько...

— Тілько що? — Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тілько як він сам може сказати його, воно має силу. — Ну, то чорт його бери! — відворкнув гнівно боярин. — Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстінь від Пети: з тим перстенем варта пропустить його. — О, дякую тобі, донечко, за добру раду! «Заведи його до тухольців», а то значить — сам собі вирви з рук останню поруку вдачі. Тухольці полоняника візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде. Я йду сам і без його слова. Засумувалася Мирослава, її ясні очі покрилися сльозами. — Соколе мій! — сказала вона, знов припадаючи до Максима.— Зроби так, як я тобі раджу: візьми сей перстінь! — Ні, Мирославе, не бійся за мене! — сказав Максим.— Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам. Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибіль, хоч і як силкувалася не показувати сього по собі. Украдком поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку, вона вибігла з намета за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськім наметі, з серцем, що тріпалося від якоїсь неясної мішанини радості, і тривоги, і надії. VII

— Що се за стук такий у лісі? — спитав боярин у своєї доньки, йдучи поруч із нею через монгольський табір. — Дрова рубають,— відповіла коротко Мирослава. — Та тепер? уночі? — Зараз буде день. І справді, ледве сказала се Мирослава, коли втім на високих кам'яних обривах, що стіною окружали тухольську кітловину, тут і там замиготіли іскри: се тухольці кресали огонь і розкладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже довкола цілої долини запалали огнища довгим рядом, немов заблискотіли серед пітьми очі величезних вовків, що готовилися скочити в долину і пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували якісь темні постаті. Цюкання сокир залунало з подвійною силою.

— Що вони роблять? — спитав боярин доньки.

— Дерево обтісують. — Нащо? — Прийдеш, то й побачиш. Вони йшли далі через табір. Де-не-де варта зупиняла їх — приходилось показувати начальницькі знаки, щоб пропустила. Вартові дивилися з тривогою на огнища, будили своїх начальників, але ті, видячи, що тухольці держаться спокійно, веліли їм не робити крику, а тільки матися на осторозі. Що позапалювали так много огнів, се ще й ліпше для монголів — не зроблять скритого нападу. Можна спати спокійно, доки ті огні горять, бо й так завтра чекає військо велика праця. А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табір і, перейшовши не дуже широкий кусень поля, дійшли до стрімкої кам'яної стіни. Довго ходили вони, шукаючи стежки під гору, поки вкінці між корчами та папоротями не відшукала її Мирослава. З трудом почали обоє дертися вгору.

— Хто йде? — крикнули вгорі голоси від огнища. — Свої! — сказала Мирослава. — Що за свої? — скрикнули тухольці, заступивши стежку. Живо пізнали Мирославу, що йшла передом. — А за тобою хто. — Мій батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорів з нашими старцями. — До якого біса нам переговорів? Коби борзо сонічко на небо, не так ми з ними переговоримося. — От які ви смілі! — сказав усміхаючись Тугар Вовк.— Ну, ну, до такої радости не довго ждати. Та тілько не знати, чи вашим матерям се буде така радість — видіти ваші голови на монгольських списах! — Цур твойому слову, вороне! — скрикнули тухольці, обступаючи боярина. — Ну, ну,— задобрював їх Тугар Вовк,— я ж не бажаю вам того, а тілько кажу, що се не було би добре. І власне, щоб вас охоронити від такої долі, я й хотів би переговорити з вашими старими. Бо жаль мені вас, молоді, нерозважні діти! Ви готові йти сліпо на смерть, не питаючи, чи буде з того кому який хосен, чи ні. Але старі повинні розважити. Так гуторячи, боярин наблизився до огнища, при котрім майстри обтісували дерево, інші в обтесаних уже стовпках довбали діри, інші бортили борти та притісували чопи.

— Що се ви робите? — спитав боярин майстрів. — Згадай, коли мудрий! — відповіли ті з насмішкою, збиваючи пообтісуване дерево докупи в виді воріт із сильними поперечниками і зв'язуючи пару таких воріт горою й сподом подовжніми платвами з грубого дилиння. Боярин зирнув і аж руками об поли вдарився.

— Метавка,— скрикнув він.— Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду? — Були такі, що нас навчили,— відказали майстри і принялися з сильного букового пня витісувати щось на подобу величезної ложки, котра держаком мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап'яту між стовпками передніх воротець і скручувану чимраз сильніше при помочі двох корб, прироблених до стовпків. А в широку жолобину на другім кінці мало вкладатися каміння; пружність скрученої ужви мала кидати те каміння з ложки далеко на монголів. Тугар Вовк озирнувся кругом: коло кождого огнища майстри — а в Тухольщині кождий селянин був майстер — ладили таку саму посудину, а молодці, жінки й діти крутили ужви.

«Ну, горячо прийдеться нашим монголам під такими посудинами здобувати собі вихід із сеї ями!» — подумав Тугар Вовк, ідучи з донькою дальше в ліс убитою доріжкою, до поляни, серед якої горіло велике огнище, а довкола нього сиділа згромаджена рада тухольських старців.

— Мирославе,— сказав по хвилевій мовчанці Тугар Вовк,— чи се ти навчила їх робити метавки? — Я,— відповіла Мирослава і пильно погляділа на батька, надіючись вибуху його гніву. Але ні! По лиці боярина перемигнув вираз якогось задоволення. — Добре, доню! — сказав він коротко. Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота зміна в успособленню її батька, не знаючи, що його віра в щасливу вдачу монгольського походу, а тим більше в додержання монгольських обіцянок, дуже вже похиталася і що боярин у

такім разі з конечності мусив чіпатися громади, і поступок доньки був йому в тім пожаданою опорою.

Наблизилися вже до поляни, на якій усю ніч сиділи безсонні, радою заняті старці тухольські. Була се простора поляна, похилена трохи на полудень, а від півночі замкнена стрімкою скалою м'якого карпатського лупаку. Величезні смереки окружали поляну впівокруг від сходу, полудня й заходу, так що сонце тільки на найвищім вершку полудневого стояння могло зазирнути до неї. Поляна була давно колись уся вимощена кам'яними плитами, котрі тепер поросли м'яким руном моху та корчами чепіргатої папороті. Тільки одна стежка через середину поляни була протоптана і вела до глибокої, в скалі викутої яскині в виді склепу, зовсім відкритого на полудне. Стіни склепу стояли сірі, без ніякої оздоби, сподом були в камені викуті лави й заглибини; тут камінь був червоний, перепалений, а на паленищах видні ще були сліди огню; тільки стеля мала на собі одну-однісіньку оздобу — виковану з каменя випуклясту півкулю, завбільшки з добрий хліб, обведену блискучим золотим обручем, мов короною.

Се була давня тухольська контина, де діди теперішнього покоління засилали свої молитви найвищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю, котрого образ означала на стелі викута золотовінчана півкуля. Хоча християнські монахи давненько вже охрестили тухольський нарід, то все-таки він довгі ще часи, молячись у корчинській церкві християнському богу, не покидав і своїх прадідівських богів, і дорога до «Ясної поляни» ніколи не заростала, вічний огонь серед поляни ніколи не вгасав — відти й назва її «Ясна поляна»,— а й перед невеличкими боковими вівтарями Лади й Діда частенько курився пахучий яловець і тріпоталися різані їм у жертву голуби — дар тухольських дівчат і парубків. Але звільна нарід забував про давніх богів. Священики надзирали остріше за тим, аби люди не молились по-давньому; молодіж перестала приносити дари Ладі й Дідові; діти виростали, не чувши нічого про давніх богів і давні звичаї; тільки між старцями де-не-де хоронились іще останки давньої, вільної, чисто громадської релігії, котра дозволяла кождій громаді мати свого окремого бога (як Тухля мала свого Сторожа), котра не лякала людей карами й муками по смерті, але найбільшою карою вважала іменно саму смерть, смерть тіла й душі для людей неправедних. Нова релігія, зроджена далеко на Сході, запанувала на нашій

землі, а радше змішалася з нашою давньою релігією, і тільки та сумішка дала їй можність сумирно зжитися з поглядами народу. Вимирали звільна старці, тямущі давньої віри, а хоч деякі й жили ще, то вже не сміли визнавати її одверто, не сміли навчати її молоде покоління, але жили собі самітно, ховаючи свою віру в серці, з тим сумним переконанням, що разом із ними й вона зійде до гробу.

Одним із остатніх явних прихильників старої віри на нашій Русі був Захар Беркут. І диво дивне! прихильність оту він виніс із Скитського монастиря, від старого монаха Акинтія. Чи старий дивовижний лікар случайно тільки розповідав свойому ученикові про давню віру, так близьку до природи й її сил, чи, може, й його серце більше потягало до тої віри в противенстві до строгого візантійського християнства,— досить, що з побуту при старім монасі Захар виніс велику прихильність до старої віри і поклявся бути їй до смерті вірним. У своїй Тухлі знав він про «Ясну поляну», на якій давно вже погас вічний огонь і не курився пахущий яловець і котру корчинські священики окричали місцем заклятим і нечистим. Та хоч як опущена була Ясна поляна, то все-таки досі ніхто не посмів діткнутися образу Сонця, т. є. золотої бляхи, котрою він був окований, і той золотий образ усе ще яснів серед стелі контини, дожидаючи проміння полудневого сонця, щоб у ньому розжеврітися тисячами іскор. По добрій волі приняв на себе Захар Беркут догляд старої святині; стежка, що виднілася поперек поляни до печери, протоптана була його ногами; кождої весни, протягом більше вже як п'ятдесятьох літ, Захар, виходячи за ліками, пробував самітно, в молитвах і думах, на Ясній поляні тиждень і по кождім такім пробутку вертав до села скріплений духом, з яснішими і чистішими мислями. Не раз тоді тухольці з своєї долини бачили, як понад вершками смерек, що окружали Ясну поляну, вився синявими клубочками дим запахущого ялівцю, і говорили до себе: «Се старий старим богам молиться». І говорили се без насміху, без ненависті, бо Захар, хоч і не навчав нікого старої віри, та зате тим пильніше навчав усіх шанувати чуже переконання і чужу віру.

Отут-то, на Ясну поляну, зійшлись сеї страшної ночі тухольські старці. Великий огонь палав серед поляни; таємничо шуміли стародавні смереки, немов нагадуючи давні часи; у відблиску огнища яснів золотий образ сонця в яскині кровавим блиском; у задумі сиділи старці, слухаючи

цюкання сокир по лісі та оповідань старого Захара про давню давнину. Дивний якийсь дух уступив нині в старого. Він, що ніколи не любив говорити про стару віру, нині розговорився, і то з таким сердечним жалем, з яким говорив хіба про найближчі й найдорожчі серцю діла. Він оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як три святі голуби, Дажбог, Світовид і Перун, сотворили землю з піскового зерна, як Дажбог три дні шукав на дні безодні, поки знайшов три зеренця: одно зерно пшениці, друге жита, а третє ячменю, і дарував їх першому чоловікові Дідові та його жінці Ладі; як Перун дарував їм іскру огню, а Світовид волосинку, з котрої за його благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом. І далі розповідав Захар про життя перших людей, про великий потоп, від якого люди ховалися в горах і печерах, про старих велетнів і їх царя, тухольського Сторожа, що розгатив тухольське озеро. Слухали тухольські старці тих оповідань, мов вістей про якийсь новий, незнаний світ; багато такого, що вони говорили і співали в піснях не розуміючи, тепер ставало ясно і в суцільнім зв'язку перед їх очима, Захар Беркут сам видався їм останнім із тих добрих велетнів-сторожів тухольських, про яких добрі діла так само оповідати собі будуть пізні покоління. Аж ось захрустіло сухе гілля на стежці і разом виринули з лісової пітьми Мирослава й Тугар Вовк. Мирослава просто наблизилася до старого Захара, а боярин зупинився близ огнища.

— Батьку,— сказала Мирослава до Захара,— я бачила твого сина! — Мого сина? — сказав Захар спокійно, мов про помершого. — Так! При помочі отсього перстеня я пройшла монгольський табір і бачила його. Маймо надію, батько, що він швидко буде знов на волі. — Трудно, доню, трудно! Але хто се прийшов іще з тобою? — Се я, старче,— сказав, виступаючи перед нього, Тугар Вовк,— чи пізнаєш мене? — Лице твоє пізнаю,— ти був боярин Тугар Вовк. Що привело тебе до нас? — Я прийшов до вас, старці тухольські, в посольстві від великого Бурунди-бегадира, начальника монгольської сили. — Чого ж хоче від нас Бурунда-бегадир? — спитав Захар. — Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика і непоборна, що дармо ви робите засіки в ваших

вивозах, дармо будуєте машини до кидання каміння,— нічим ви не врадите проти його сили. — Видно, що твій Бурунда починає нас боятися, коли задумав нас лякати. Се добрий знак. Говори дальше. — Ні, старче, не слід тобі легковажити слів начальника монгольського. Його погроза — то половина кари, а його кара страшна, як кара божа! Слухай же, що велить далі сказати вам Бурунда-бегадир моїми устами. Ціль його походу — край угорський, дідицтво Арпада, що був підданим великого Чінгісхана, а тепер не хоче признати його зверхності. Щоб укарати непокірного, вислав великий Чінгісхан свою силу на захід сонця. Чи ж ваша річ спиняти ту силу в її поході? Бурунда-бегадир, начальник одної часті тої сили, бажає по добру розстатися з вами. В його руках ваш полоняник, а твій син, старче. От що каже він звістити вам: розваліть свої засіки і пустіть монгольську силу з вашої долини, а в заміну за те він готов віддати вам вашого полоняника живого і здорового. Розважте добре, як корисна для вас ласка Бурунди! Опір ваш даремний,— чи сяк, чи так, а монголи розвалять ваші засіки і підуть своєю дорогою. Але вони не хотять тратити часу в вашій долині, не хотять проливати вашої крови і готові віддати вам полоняника за пропуск. У противнім разі, розуміється, його жде несхибна смерть, і то серед страшних мук, а вас жде кровава різанина, в якій, помимо всяких способів, ви мусите бути побиті. Вибирайте ж, що ліпше для вас! З увагою слухали тухольські старці тих слів Тугара Вовка, і на деяких вони справді зробили вражіння. Побачив се Захар і сказав:

— Чесні браття, чи хочете порадитись по щирості над предложенням Бурунди, чи, може, однозгідно подасте про нього свій голос? — Порадимось, порадимось!— сказали старці. Тоді Захар попросив Тугара Вовка віддалитися на хвилю. Боярин гордо віддалився в супроводі своєї доньки. — Захаре,— сказав один із громадян,— тут діло йде про життя або смерть твого сина. Чи не ліпше б нам відступити від непевного бою і вирятувати хлопця? — Тут діло не йде про мойого сина,— сказав Захар твердо.— Коли б про нього справді йшло діло, то я сказав би

вам: «Я не маю сина, мій син погиб у бою». Але тут діло йде про наших сусідів, верховинців і загірян, котрі спустилися на нашу оборону і тепер мусили б усі, неприготовані, погинути від монголів. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рішайте так, як би він був уже в гробі! — Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголів непевна. — Ну, то погинемо всі до остатнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть. Тоді бодай ми сповнимо свій обов'язок. А тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада. Але се ще хто знає, чи боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи заперті в кам'яній клітці. З малими стратами ми можемо відбивати й найзавзятіші їх напади. Але що,— і сього не треба буде. Сеї ночі ще ми пустимо на них свого союзника, що проти нього ніяка людська сила не встоїться, будь вона й десять раз сильніша від монгольської. — Так ти радиш нам відкинути предложення Бурунди? — Зовсім конечно. — І видати твого сина на певну загибіль? — Не згадуйте про мого сина! — скрикнув болізно Захар.— Хто мені при такім ділі нагадає про нього, той стає в союзі з батьківським серцем проти мого розуму. Розум каже: відкинути згоду! А що каже моє серце, се вже моя річ, і що кому до того! — То нехай буде по-твойому! — сказали старці.— Коли бог судив йому згинути, то ми проти того нічого не врадимо; коли ж ні, то й так він вирятується з пащі лютого ворога. Прикликано боярина, і Захар устав, щоб оголосити йому відповідь громади. З смертельною тривогою в серці гляділа на нього Мирослава: вона, бідна, все ще надіялася, що тухольці схотять викупити її Максима.

— Розумно,— звісна річ: по-свойому розумно— захвалював ти нам, боярине, згоду зі своїм начальником. Ми й не дивуємось тобі: твій обов'язок був так говорити, у всім сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б діло йшло тілько між мною а твоїм бегадиром, то я радо віддав би йому все, що маю, навіть свою власну стару

голову, за увільнення сина. Але ти радиш нам нерівну заміну, при якій скористати можу тілько я сам і мій рід, але стратити мусить не тілько одна громада, а всі ті громади, через які мусить іти ваш похід. Чи можна ж так мінятися? Яка користь верховинським і загірним громадам із мого сина? А випустивши вас із сеї долини, ми випустимо згубу на ті сусідні, з нами сполучені громади. Ми зобов'язалися боронити їх від вашого нападу, і на таке наше слово вони прислали нам свою поміч

— п'ятсот добірних молодців. Обов 'язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилини,— і так ми зробимо. Може бути, що бог судив вам побіду над нами, і в такім разі ми не спинимо вас; тілько ж знайте, що лише по трупі остатнього тухольця ви зможете вийти з сеї долини. Та хто знає, може, побіда судилася нам, а тоді знайте й ви, що, ввійшовши в нашу долину, ви всі ввійшли в могилу, що навіть трупи ваші з неї ніколи вже не видобудуться. Або ми всі погинемо, або ви всі — іншого вибору нема. Се наша відповідь. Лице Захара палало дивним огнем при тих грізних словах,— так що боярин,

задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою, не міг здобутися на ніяку відповідь. Він бачив, що тут даремна всяка дальша балаканка,— тож мовчки відвернувся і пішов назад у свій бік. Мертва мовчанка стояла в зборі,— тільки огонь тріщав та лунало невпинне цюкання сокир, що майстрували вбійчі прилади на монголів.

— Тату! — скрикнула нараз болющим голосом Мирослава,— тату, вернися! — І вона побігла за ним і вхопила його за руку: дитяча любов ще раз заговорила в її серці могучим, незаглушеним голосом.— Вернися, таточку! Лишися тут, між своїми людьми! Стань між ними до бою з наїзниками, як брат обік братів,— а вони простять тобі все минувше! А там — чого там можеш надіятися? Вони зрадять тебе, упоять обіцянками і заріжуть! Таточку, не йди більше між монголів,— там смерть тебе чекає!

Боярин, очевидно, завагувався, але лиш на хвилю. Потім притис Мирославу до груді і сказав стиха, напівстрого, а напівласкаво:

— Дурна дівчино, не пора ще мені! Ще не вся надія монголів пропала. Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося... — Ні, таточку,— прошептала крізь сльози Мирослава,— покинь такі думки! Хто знає, може, тоді буде запізно! — Не бійся, не буде запізно. Лишайся тут і братайся, про мене, з тухольцями,— а я мушу йти туди. Не забувай, дівчино, що там... той... твій Максим, і хто знає, може, ми один другому ще пригодимось. Бувай здорова! Тугар Вовк щез у переліску, спішачи стежкою до огнища над обривом, щоб по його склоні зійти до монгольського табору. При огнищу він ще оглянув майже готову вже метавку, попробував ужву і, похитавши головою, сказав: «слаба», а потім, проводжений тухольською вартою, спустився вузькою скісною стежкою в долину. Тимчасом на Ясній поляні було тихо, важко, сумно, немов оце посеред збору лежав дорогий усім мертвець. Тільки Мирослава хлипала голосно, втираючи рясні сльози, що котились по її лиці. Нарешті вона зблизилася до Захара і сказала:

— Батьку, що ви зробили? — Те, що мусив зробити. Інакше було б нечесно,— відповів Захар. — Але ваш син, ваш син! що з ним буде? — Що бог дасть, доню. Та годі, не плач! Пора нам думати про діла. От уже Віз по заходу клониться і готури голосять у гущаві,— ранок зближається. Ану, громадяни, ходімо братися до оборони, ні, до нападу, до остатньої боротьби з наїзниками! Тямте, яку я відповідь передав їм! Ходім, най ніхто не лишається! І старі й малі, кожде придасться. Покажімо тим дикунам, що може громада! З гомоном повстали старі тухольці і повалили з Ясної поляни над обриви оглядати діло майстрів, машини-метавки. Машини майже всюди вже стояли готові, грубо збиті з сирого, грубого дерева, позверчувані і позбивані кілками, але ж і роблені не навміць, а про хвилеву потребу. Та не до оглядання закликав громадян Захар. На хвилю тільки вони спинилися коло машин, а потім купками

йшли чимраз далі понад кручею, долі долиною, аж до того місця, де тухольський потік тісниною випливав із долини і де край нього стояв величезний кам'яний стовп, чотирогранний, грубий і нахилений над потоком, званий тухольським Сторожем. Туди, за проводом Захара й Мирослави, спішила вся тухольська громада: молодці несли на плечах довгі, грубі ялиці й драбини, дівчата величезні вінці з листя і смерекового галуззя, старші несли довгі звитки шнурів і линвів. Огні в тій стороні погашено, щоб ворог перед часом не доглянув, що тут робиться. Звільна, обережно, без шуму, мов тиха вода, почала громада крутими стежками вниз по обривах спускатися в долину. Попереду сильний відряд узброєної молодежі, котрий лавою в три ряди став у долині, лицем звернений до монгольського табору, може, на яких тисячу кроків віддаленого відси. Далі пішли молодці з драбинами, шнурами й ялицями: драбини приставлено до обривів і по них легенько зсунено ялиці в долину. Дівчата передали свої вінці молодцям — їм не слід було сходити в долину, де кождої хвилі міг напасти ворог. Напослідку посходили до долу і старі з Захаром Беркутом і, оглянувши становище узброєних і всі прилади, поспішили до тіснини, крізь яку з шумом котив до долу свої чисті хвилі тухольський потік.

Захар зупинився перед Сторожем і пильно почав дивитися на нього. Тихо було довкола. Захар молився:

— Великий наш Сторожу! Ти, котрого діди наші вважали своїм опікуном, котрого і ми шанували досі щорічними празниками! Три рази вже ти, ніч по ночі, являвся мені в снах, немов то ти падеш і привалюєш собою мене. Я вірю, що ти добрий і ласкавий, і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твойому зазиву і радо піду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися зі свойого відвічного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем отсього поганого ворога, дітей Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам'яну стіну і дав водам протоку, і дарував людям отсю прекрасну долину! Загати її тепер назад, нехай згине горда ворожа сила, що тепер знущається над нами! В тій хвилі огниста блискавка з полудня до півночі роздерла темне небо, і далеко в горах загуркотів грім.

— Так, се твій могутній голос! — сказав радісно Захар.— Ану, діти! Останній раз увінчайте сей святий камінь! Чотири молодці по драбині вилізли на камінь і обвили його вершок зеленими вінцями. Знов загриміло в полудневій стороні.

— Воля його, діти! — сказав Захар.— Обвивайте його шнурами! А ви, інші, живо до рискалів! Підкопуйте його здолу, підкладайте підойми! Живо, діти, живо! Тихо, без стуку працювали десятки рук коло Сторожа. Згори його обкручувано линвами і шнурами, здолу підкопувано його насаду, і в шпару, що показалася недалеко під землею, вкладано скосом ялиці, що мали служити за підойми для обалення каменя поперек тіснини. Швидко справні молодці зробили всі потрібні приготовання, повіднімали драбини, попідкладали грубе каміння під підойми.

— Беріться за линви, всі, хто може досягнути! За підойми, хлопці! — розказував Захар, і відразу сотні рук приймилися за діло. — Далі, дружною силою! — крикнув Захар.— Тягніть, тисніть! Ухнув народ з натуги, затріщали грубі підойми, але камінь і не похитнувся.

— Ще раз! дужче натискайте!—кричав Захар і сам принявся за линву. Захитався величезний камінь. — Рушається! рушається! подається! — закричав радісно народ. — Ще раз напирайте, з усієї сили! Ще раз ухнув народ — і разом звільніло напруження шнурів, величезний камінь рушився зі своєї посади і, хвилю захитавшися в повітрі, з страшенним глухим ломотом повалився додолу, поперек потока й тіснини. Застогнала і затряслася тухольська долина від страшного удару, далеко перловими краплями бризнула вода потока, і радісним, голосним криком наповнили повітря тухольці. Ворухнулася в своїм таборі сонна монгольська сила, заверещали вартові, загомоніли начальники, забряжчала зброя, але за хвилю все втихло. Монголи надіялись нападу і стояли готові до

оборони, але тухольці й не думали нападати на них. Вони зовсім інший напад виконували.

Захар живо, мов молодець, оглянув положення обваленого каменя. Камінь упав так добре, немов від віку сюди був припасований. Острими кінцями він позапинався за вистаючі роги обривів, що творили тіснину, а цілою своєю масою мостом ляг поперек потоку. Правда, води потока він собою не загатив, бо вода плила глибшим коритом,— але ось уже тухольські молодці двигали на руках великі плити, а інші вичищували дно потока від намулу і круглого каміння, щоб зовсім щільно замурувати воді прохід. А інші знов мурували з другого боку, поза каменем, у тіснині, виводячи таким способом з найгрубшого каміння стіну на які три сажні завгрубшки від одної стіни тіснини до другої. Та стіна, а ще з величезним Сторожем у своїй основі, могла безпечно опертися хоч би й найсильнішому напорові води.

— Живо, діти, живо! — заохочував Захар, стоячи над потоком і допомагаючи то своєю радою, то руками до роботи.— Затикайте, замуровуйте потік, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощі впали великі, живо прибуде повінь, а тоді трудне було би наше діло. А стіну вивести треба рівно з отсими обривами заввишки,— побачимо, що вдіє сила Чінгісхана проти сили води. Робота йшла прудко. Незабаром потік був зовсім замурований. Гнівно закрутилася виром на місці спинена вода, мов не розуміючи, пощо се спиняють її в бігу. Люто плюснула хвиля за хвилею о величезний камінь, кинулась було підгризати спідні, на дні покладені плити, шукати між ними проходу, але все було даремно, всюди камінь та й камінь, щільно стиснений і збитий в одну незломну стіну. Заклекотіла вода. Порушилася в усім своїм ложищу — і стала, зачудувана, спокійна на вид, але з гнівом у її кришталевій глибині. Мов тур, готуючись до нападу, стане і голову вниз похилить, і роги до землі згинає, і стишиться, щоб опісля разом вирватись із того приниженого положення і кинутися з цілою силою на противника, так і непривична до пут вода тухольського потока на хвилю притишилася, немов злінивіла, задрімала в плоских своїх берегах, а тимчасом набирала сили і смілості до нового рішучого нападу, і тільки стиха перла собою о стіну, немов пробуючи своїх плечей, чи не зможе ними відсунути кинену їй так несподівано запору. Але ні; запора стояла на місці, зимна, гладка, горда в своїй

непорушності, непереможна. Пильні руки тухольців раз у раз скріпляли її, навалюючи каміння на каміння, плити на плити, споюючи їх липкою, непромокальною глиною. Мов нова, всемогучою волею здвигнена скеля, так піднімалася кам'яна гать усе вище й вище під руками тухольців. Узброєні молодці давно вже покинули своє становище в долині, лицем до монгольського табору, і проміняли луки та топори на друччя й молотки до оббивання каміння. Радісно глядів Захар на їх роботу і на їх діло, в його очах світилася певність побіди.

А втім, на сході, над монгольським табором, кровавою загравою розжеврілися хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя і сипалося іскрами чимраз нижче. Далі хмари проступилися, і звільна, мов боязко, викотилося сонце на небо і глипнуло на занятих своєю роботою тухольців. Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простягши руки, проговорив піднесеним голосом:

— Сонце, великий преясний володарю світа! відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом кленемось, що не уступимо до остатньої хвилі, до посліднього віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити! Він замовк. Слова його, горячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі. Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потока і, мов надумавшись, покинула бити собою в кам'яну гать, а повернулася взад. VIII

Поки боярин вернувся зі свойого невдатного посольства, Максим сидів у його шатрі і прислухувався та думав, що йому робити. Коротка стріча з Мирославою була світлою хвилею серед пітьми його невольництва. Її слова, її погляд,

дотик її рук і її вісті — все те немов вирвало його з темного гробу, повернуло йому життя. Він чув, як вертала його давня смілість і надія. Спокійно, але з ясними думками дожидався він боярина.

— Так ти тут? — скрикнув боярин, вступаючи в намет.— Бідний хлопче, даремно я старався о твоє увільнення. Завзятий твій старий! Хоч сивий, а дитина. — А хіба ж я не казав тобі, боярине, що даремне твоє старання? — відповів Максим.— Ну, але що ж таке сказав мій батько? — Казав, що будуть битися до остатнього духу та й годі! «Або ми,— каже,— всі поляжемо, або ви». — Мій батько не на вітер говорить, боярине. Він звик добре передумати, заким що говорить. — Вже я то бачу, що він хоч потроха, а правду каже,— мовив неохітно боярин.— Але що діяти? Все-таки боротьба тухольців з монголами нерівна. Сила солому зломить, що кажи, те й кажи! — Ей, боярине! є способи на силу! — відмовив Максим. — Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова,— ви вчарували її, то певна річ,— навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок каміння завтра, але не дуже шкідливий градок, бо не вміли добре виплести шнурових пружин. — А крім метавок, думаєш, не мають іншого способу? — Не знаю. Бачиться, нема. А втім, не довго й чекати, рано побачимо. Тілько лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай способу, щоб завтра рано вивести нас відси без бою і без страти часу. А тут тухольці вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що мені зробить? Як не можна, то не можна!

— Ні, боярине, так не кажи! Поки що ти все-таки в монгольських руках, так само, як я. Мусиш волити їх волю. — Але що ж я їм удію? — Я, може, міг би тобі стати в пригоді, боярине. Я вдячний тобі за твоє нинішнє милосердя наді мною. Коли хочеш, то я послужу тобі сьогодні.

— Ти? Мені? — скрикнув здивований боярин.— Що ж ти можеш зробити для мене? — Я знаю стежку з сеї кітловини, безпечну, а скриту, про яку не знає ніхто в Тухлі, окрім мойого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна вивести відділ монголів наверх і обсадити ними вивіз, а тоді легка річ буде розвалити засіки і вийти з сеї долини. Боярин стояв, мов остовпілий, перед Максимом, ушам своїм віри не няв. «Невже ж се може бути?» — блиснуло в його голові, і знов потемніло, і щось защеміло в його серці. Хоч і як донедавна він ворогував на Максима, то все-таки йому подобалася його рицарська твердість і незломність; тож тепер, коли почув такі Максимові слова, йому здавалося, що в його серці рветься щось глибоке і святе, рветься остатнє пасмо віри в чесність і постійність людей. —Хлопче,—скрикнув він,—що се ти говориш? Ти мав би хотіти зробити щось подібного?

— А що ж, боярине,— сказав напівсумно, а напівнасмішливо Максим,— сам же ти сказав, що сила солому ломить. — Але ти, ти, що недавно ще присягався, що «волю, мовляв, умерти, ніж податися на зраду»? — Що діяти,— сказав знов так само Максим,— як не можна додержати присяги, то не можна! — І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? — скрикнув гнівно боярин. — Боярине,— відказав терпко Максим,— не згадуй про неї! — А видиш, як тебе се вкололо! — сказав боярин.— Видно, що я правду кажу. — Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби..? — Якби що? Чому не договорюєш? — скрикнув Тугар Вовк. — Нічого, нічого! Я тілько ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення? — Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців? — Направду, коли тілько буде можна... — Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?

— Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день незамічені, коли тілько не буде якої іншої перешкоди. — А яка ж би могла бути? — Я... не знаю... — Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди! — Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я отсе тобі сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають ваших смільчаків. — Нехай і так,— сказав Тугар Вовк. — І проси його, щоб велів розкувати мене, бо в тих ланцюгах годі мені буде. — Се розуміється само собою,— сказав боярин і пішов, усяко міркуючи по дорозі. Які тривожні, які страшні, пекельні хвилі перебував Максим за той час, поки боярин пішов звіщати Бурунду про його намір! Схопивши голову в руки, сидів він у страшній непевності, ловив вухом усякий найлегший шелест, немов ждав приходу когось найдорожчого його серцю. Він тремтів увесь, немов у лихорадці, і сік зубами, мов на морозі. Але хвилі плили так тихо, спокійно, ліниво, і кожда з них мов острими медвежими кігтями впивалася в його серце. А коли так не станеться, як казала Мирослава, і боярин почне налягати, щоб він сповняв свою обіцянку? Ну, звісна річ, смерті йому не минути, на смерть він готов віддавна,— але вмирати, не додержавши слова чоловікові, який на те слово поклався, якого будучність, може, й життя, лежить на тім слові,— вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника,— се страшно, се мука, се гірше самої смерті. Але й сама смерть була йому тепер, після побачення з Мирославою, далеко страшніша, ніж перед годиною, ніж тоді, коли він сидів серед вулиці і непорушне глядів на пожежу рідної хати, душачися димом тої пожежі... Але що се таке? В тій хвилі задрожала земля, і страшенний лускіт потряс повітрям. Гамір знявся в таборі, крик, брязкіт оружжя — що се таке сталося? Максим зірвався на рівні ноги і сплеснув у долоні, аж забряжчали його пута. Радість, радість! Се тухольці працюють! Се вони будують оту заваду, що спинить монголів і не дасть йому бути зрадником! Тепер йому можна й умерти спокійно, бо він навіть ворогові не зломить свого

слова. Серце його билося живо, голосно— він не міг висидіти на місці, але почав ходити по наметі. Гамір у таборі почав стихати, і в тій хвилі вбіг боярин до намету. Лице його ясніло радістю і вдоволенням. — Хлопче,— сказав він живо,— дуже впору прийшло твоє предложення. Воно вирятувало мене з великої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої тухольці: роблять засіки і позаду нас. Живо ходи до начальника, він уже збирає відділ, що має йти з тобою. Нам треба швидко видобутися відси — тут небезпечно! Мов острі ножі, вразили в серце Максима ті слова. Будь-що-будь, а йому треба було припізнити похід аж до тої хвилі, коли він станеться неможливим.

— А се відколи, боярине, ви почали лякатися хлопських засіків? Я не думаю, щоб так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай собі тухольці бавляться засіками,— живо ми зженемо їх із них. А квапитись нам нічого, бо й так, бачиш, ще не розвиднілося. А поки не стане зовсім видно, поти й виходу, про який кажу, не знайдемо. — Але що ж се за вихід такий, що тілько вдень можна його знайти? — Слухай, боярине, що за вихід. У нашім огороді, в однім місці під верствою землі, лежить велика плита. Треба винайти се місце, відкопати і відвалити плиту, а тоді ввійдемо до тісного, поміж підземні скали проробленого хідника, який виведе нас аж на гору, просто на Ясну поляну, там, де ти недавно бачив мойого батька. — Ну, чого ж тут чекати? Ходімо зараз і шукаймо! — скрикнув боярин. — Добре тобі мовити, боярине, тілько одно забув, що село згоріло, плоти і будинки наші погоріли, знак, по якому можна було пізнати те місце, також згорів, так що напотемки я ніяким світом не знайду його. Та й ще раз кажу: чого квапитися, коли хід наш безпечний і серед білого дня? — Га, нехай буде по-твойому,— сказав вкінці боярин.— Іду звістити про се Бурунду і зараз пришлю таких, що розкують тебе. Тілько, небоже, ти все-таки лишишся під вартою, бо скажу тобі правду, ані Бурунда, ані я не

довіряємо тобі, і скоро би показалося, що ти зводиш нас, то будь певний, що смерти не минеш. — Я се давно знаю, боярине! — сказав безжурно Максим. Знов вийшов боярин, і швидко потім ввійшли два монгольські ковалі, розкували Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги. Мов на світ народився, таким легким почув себе Максим, позбувшися тих залізних тягарів, що близько добу втискалися йому не лише в тіло, але немовби аж у душу. З легким серцем і повний надії, він пішов під проводом монголів перед намет Бурунди. Бурунда змірив його від ніг до голови своїми грізними, дикими очима і сказав через товмача — сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар Вовк.

— Рабе,— мовив Бурунда.— Я чув, що ти знаєш вихід із сеї долини? — Знаю,— відказав Максим. — І готов показати його нам? — Готов. — Якої плати надієшся за те? — Ніякої. — Для чого ж се робиш? — З доброї волі. — Де сей вихід? — В огороді мойого батька. — Можеш зараз знайти його? — Не можу. Все там погоріло, а вихід грубо прикопаний землею. Коли розвидниться, знайду. — Отсе ж розвиднюється. Йди й шукай! І слухай, що тобі скажу. Коли говориш правду, коли знайдеш вихід, то будеш свобідний, ще й дари одержиш. Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках. — Покладаюсь на твоє слово, великий бегадире,— сказав Максим,— покладайсь і ти на моє слово! — Іди ж шукай виходу. Ось тобі поміч! Я сам іду з тобою. Як повільно, оглядно йшов Максим! Як старанно обзирав кождий куточок, кождий камінчик, немов стараючись прикликати собі в тямку положення місцевості, змінене вчорашньою пожежею! Хоч до огорода його батька було ще далеко, то він кілька разів зупинявся, прилягав до землі, стукав, шпортав, а все позирав наперед себе, до потока, відки мала прийти для нього поміч. Слимаковим

ходом поступав відділ наперед, уже Бурунда почав нетерпитися.

— Не гнівайся, великий бегадире,— сказав Максим.— Учорашня пожежа загладила всі сліди людського життя на тій долині. Годі мені відразу розпізнатися. От зараз і будемо на обійстю мойого батька. Цікавим оком зиркнув Максим на потік. Господи, тобі слава! Береги вже повнісінькі — ще хвиля, а вода розіллється по долині! Ба, понижче села, при тіснині, вже виднілися широкі річки і ставки, червоні, як кров, від червоності сходового сонця. Тепер, значиться, можна. Швидко попровадив Максим монголів на батьків огород, швидко винайшов місце, де земля глухо стугоніла, а Бурунда, дрожачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали. Аж тепер він глипнув кругом і побачив розлиту по рівнині воду.

— Га, а се що? — скрикнув він, знятий якоюсь невиясненною тривогою. Тугар Вовк і собі ж затремтів. Тільки Максим стояв спокійний, безжурний. — Нічого, бегадире! Сеї ночі впали дощі в горах, а по кождій зливі наш потік виливає. Але се нічого, сюди не доходить вода ніколи. — А, так,— сказав Бурунда, перемагаючи в собі тривогу.— Ну, коли так, то копайте далі! Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рівнині, і тільки несвідущі та залякані монголи не могли порозуміти, що се не повінь, що вода в потоці зовсім чиста, що не тече наперед, не шумить, тільки дується вгору і розливається з берегів.

Тимчасом копання йшло поволі, хоч монголи трудилися з усеї сили. Аж ось і справді рискалі задудніли о щось тверде. Плита! Але плита показалася широка, ширша, ніж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше, щоб виняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слідив зріст води. Ціла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода горі долиною, якраз у противнім напрямі від того, в якім плила відвіку. Аж ось у монгольськім таборі залунали страшні крики. Вода

виступила з берегів і тисячними потоками розливалася по таборі.

— Рабе, що се значить? — скрикнув на Максима Бурунда. — Що ж, бегадире,— відмовив Максим,— видно, велика туча впала в горах, наш потічок дужче виливає, ніж звичайно. Але невже ж вам боятися води, що сягає по кістки? Розбивайте плиту! — скрикнув він до монголів,— нехай побачить великий бегадир, що я не обдурював його! Загримали монгольські топори о плиту, але плита була груба і міцна, годі було її розбити.

— Гримайте ліпше! — кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своєї тривоги на вид тої води, що заливала одностайним озером велику часть тухольської долини і валом котилася просто до них. Але плита була тухольської вдачі і опиралася до остатньої змоги. Та ось вона луснула; ще один дружний удар, і вона, розбита на кусні, впала додолу, а разом з нею впали й ті монголи, що стояли на ній. Темне гирло підземного хідника показалося очам згромаджених.

— Видиш, бегадире! — сказав Максим.— Скажи сам, чи обдурював я тебе? Але Бурунда якось не радувався відкритим хідником. Валом набігла вода і заплюскотіла при ногах монголів. Ще хвиля, і з веселим плюскотом полилася вода в нововідкриту яму. — Спиніть воду, спиніть воду! — кричав Бурунда, і кинулись монголи гатити воду довкола ями. Але й се вже було запізно. Вода покрила землю, глина розм'якла і розпливалася болотом у руках монголів — така гать не могла спинити води, яка чимраз сильніше, з усіх боків валилася в яму, довго плюскотіла і щезала в ній, поки вкінці не наповнила її зовсім. Мов остовпілі стояли монголи над ямою і дивилися, як вода заливала остатній їх вихід із долини! — Рабе! — сказав Бурунда до Максима.— Чи се твій вихід?

— Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? — відповів Максим. Бурунда нічого не відповів, а лише дивився кругом на воду, що чимраз грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом іскрилася вода по цілій долині, тільки де-де визирали, мов невеличкі острови, кусники сухої землі. В монгольськім таборі був крик і замішання, хоч вода доходила монголам ледве до кісток.

— Бегадире,— сказав Максим до Бурунди, бачучи, що той забирається вертати до свойого намету,— пригадую тобі твоє слово. Ти сказав, що як покажу тобі вихід, буду вільний. Я показав тобі вихід. — І вихід одурив мене. Тоді будеш вільний, як усі вийдемо з сеї долини, не борше! І Бурунда пішов робити порядок у своїм змішанім війську, а за ним пішла і його дружина.

Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки в воді, сумне, безрадне. Хоч і як мілка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний стовп, стояв над водяною площею і раз у раз доливав до неї нової води,— от що лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплодного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрібувати щастя, бо інакше,— Бурунда чув се добре — вся та маса монголів піде врозтіч, розбігнеться, гнана власною тривогою. Бурунда велів цілому війську зібратися докупи, збитися в тісну масу.

— Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то ріки перебували ми? Що сей потік проти Яїка, і Волги, і Дону, і Дніпра? Не бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу! Нападемо всі збитою масою! Не дбаймо на страти! Побіда мусить бути наша! Так кричав Бурунда і пішов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори і стогнали ліси. Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убійчий град каміння, киданого метавками. Великі кам'яні кругляки, щербате каміння і

річний піщаник — усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров'ю зачервонілася вода під їх ногами. Незважаючи на крик Бурунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там, де не могло досягнути її каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміливіших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чимдалі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці дрібного каміння на монголів, стояла його донька Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіми рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї і слухати її смілих, розумних розказів і поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все-таки безоружний, невольник, і бажає, щоб хоть камінь, кинений її рукою, закінчив його життя і його муку. Тугар Вовк сіпнув його за рукав.

— Годі там вдивлятися, хлопче,— сказав він. — Здуріла моя донька, та он що виробляє! Але нам усе-таки круто приходиться. Чи у вас такі повені часто бувають? — Такі? Ніколи. — Як то? Ніколи? — А так, бо се не повінь. Адже ж бачиш, що вода чиста. — Не повінь? А що ж? — Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити водою долину. — Загатили! — скрикнув боярин.— Значиться... — Значиться, вода буде раз у раз більшати поки... — Поки що? — Поки всіх нас не затопить. От що! Боярин кулаком ударив себе в голову. — І ти се знав наперед? — Знав, від твоєї доньки. Се, боярине, мій батько таке придумав. — О, прокляття! І чому ж ти не казав мені сього борше? — Нащо? — Ми були б хоч оба спаслися.

— На се ще маємо час,— сказав спокійно Максим.— Тілько держімся разом, і коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити. — Се розуміється,— сказав боярин,—тілько що ж нам робити? — Поки що нема ще страху,—відказав Максим.— Потік малий, а долина широка, вода прибуває дуже поволі. Але се недовго так буде. Може, за півгодини прибуде з гір правдива повінь і живо наповнить цілу долину. До вечора вже буде по цілій долині води вище, ніж найвищий муж. А нам конче треба продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живі, то, певно, не випустять нас живих із своїх рук. — Але до того часу вони можуть розсікти нас. — Не бійся, боярине. Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть іншого. Стараймось тілько винайти для себе безпечне місце, де би нас вода не затопила, як прибуде повінь. За час тої розмови між боярином і Максимом монголи зовсім уже відступили від берега і стояли серед води, не знаючи, що діяти. Вода сягала вже до колін. Бурунда люто глядів на того несподіваного ворога, що не лякався його гнівного голосу, ані його богатирської руки. Він копав його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгірднішими словами, але ворог тихо, спокійно хлюпотів по долині, хвилював легенько, і ріс, і ріс чимраз вище. Вже сягав монголам до колін, утруднював їм хід, відбирав охоту до бою, ослаблював військову карність. Що се все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли дійде до пояса, то тоді всякий рух буде утруднений, і тухольці своїм камінням повистрілюють їх, мов качок! Але вода ще була чиста, ясна; тільки там, куди брели монголи, стояли широкі болотяні калюжі. Тугар Вовк приблизився до Бурунди.

— Великий бегадире,— сказав він,— ми в великій небезпеці. — Чому? — спитав грізно Бурунда. — Сеся вода не буде опадати, бо наші вороги загатили потік, щоб затопити в тій долині всю монгольську силу. — Га! — скрикнув Бурунда.— І ти, рабе поганий, смієш мені говорити се, коли сам запровадив нас у сесю западню?

— Зважай, великий бегадире, що я не міг для зради запровадити вас сюди, бо що вам грозить, те грозить і мені. — О, я знаю тебе! Ти ж і сеї ночі ходив до них торгуватися за згубу монголів. — Коли б я в тій цілі ходив, то чи думаєш, бегадире, що, знаючи згубу монголів, я був би вертався гинути разом з ними? Бурунда вспокоївся троха.

— Що ж нам діяти? — спитав він.—Невже ж таки так гинути? — Ні, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тоді прийде з гір правдива повінь, і вона швидко наповнить сесю долину. Проти неї передовсім треба боротися нам. — Але як? — Вели свойому війську, поки вода прозірчаста, збирати з дна каміння і класти на купи, високо, понад поверхність води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися й від слабшого ворога — тухольців. Не роздумуючи довго, видав Бурунда війську наказ збирати каміння і класти на купи, кождий відділ для себе. Той наказ, що не грозив ніякою небезпекою, подобався монголам, а надія стояти на сухім і не лазити повиш колін у воді

додала їм духа. З радісним криком вони кинулися врозбрід по долині, збираючи каміння і стягаючи його на купи. Тухольці стояли на своїх стінах довкола озера і реготалися, дивлячись на їх роботу.

— Сюди, сюди! — кликали вони монголів.— У нас каміння досить, усіх вас обділимо! Але коли деякі монголи надто наближалися до їх становищ, зараз скрипіла машина і жужмом летіло каміння на нещасних, що, бродячи в глибокій воді, ховалися, мордувалися, а втікати не могли. Хотя-не-хотя мусили тепер монголи держатися на середині долини, здалека від тухольських метавок. Бурунда трохи не сказився в своїй немочі, видячи гордість, чуючи насміхи тухольців.

— Ні, се не може бути! — скрикнув він.— Гей, до мене, мої вірні туркомани! Найсміліший відділ монгольського війська зібрався довкола нього,— хлопи, як дуб'я, як степові тигри, з яких шкіри мали понапинані на собі. Він попровадив їх проти одного тухольського становища, висуненого наперед, самітного, на острім, щербатім обриві. Невеличка купка тухольців стояла там коло нової метавки. — Затроєними стрілами на них! — крикнув Бурунда, і, мов шершені, засвистіли стріли в повітрі. Зойкнули поранені тухольці і замішалися, а монголи з радісним криком поступили наперед. — Не давайте їм громадитися! — крикнув Бурунда.— Не давайте їм кидати на нас каміння. Тут можемо вкріпитися. І він поділив свій відряд на дві половини: одна мала ненастанно стріляти на вороже становище, а друга — громадити на купу каміння для охорони від води. Тугар Вовк і Максим, котрих Бурунда невідлучно провадив із собою, також прикладали рук до роботи, зносили каміння і скидали його на купу. Але ся робота ставала чимраз труднішою. Вода доходила вже до пояса. Почало неставати каміння, а купа ще не досягала до поверхні води. Бурунда командував над стрільцями. Вже десять тухольців було ранених; вони конали від страшної гадючої отрути, що дісталась їм у кров — на ті рани даремні були всі ліки Захара Беркута.

— Покиньте, діти, се становище! — сказав Захар.— Нехай він стоїть собі тут перед стрімкою стіною! Вирятуватись туди не зможе, а ще до того маючи воду під ногами! Тухольці покинули становище. Втішно бродили монголи по воді, зносячи каміння на купу. Вкінці каміння зовсім нестало. — Годі вам, хлопці, тягати каміння,— сказав до своїх вояків Бурунда.— Стрільці з луками, ставайте на купу і стріляйте на тих хлопів! Решта за мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горі сею стіною, хоч нехай тут і небо валиться! Ви, раби, також зі мною! Показуйте дорогу! — Бегадире,— сказав Максим через уста Тугара Вовка,— туди дарма нам дертися, туди нема стежки вгору. — Мусить бути! — скрикнув Бурунда і кинувся в воду, а за ним його туркомани. Грунт у тім місці був нерівний. Монголи ховзалися, падали,— вода, рушана легким вітром,

билась сильними хвилями о стрімкі скали і утруднювала їм дорогу. Хоч від монгольського становища до берега було не дальше, як двісті кроків, усе ж таки вони майже півгодини потребували, щоб дійти туди. Тільки ж під самою скалою вода була ще глибша, майже по пахи, а стежки горі скалою не було ніякої. Зате з сусідніх тухольських становищ летіло каміння на смільчаків, і хоч більша його частина даремно гримала о скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тім місці було дуже невигідне й некорисне. — Може, твої молодці вміють добре лазити,— кепкував собі Максим,— туди горі сею стіною можна видряпатися наверх. Але нікотрий із туркоманів-степовиків не вмів дряпатися горі стрімкими кам'яними стінами.

— Коли так,— сказав Максим,— то позволь, бегадире, мені першому вилізти і показати вам дорогу! Але Бурунда вже й не слухав тих слів, що іншого надумуючи. Він знов розділив свою дружину надвоє: одну часть лишив на здобутім становищі, за захистом вистаючого скального ребра, а з другою часткою, під проводом Максима й Тугара Вовка, пішов дальше, шукати кориснішого місця. Але скоро тільки купа їх, по пояс бродячи в воді, вихилилася з-за захищеного приберіжка, коли разом із гори, з тухольських машин, посипалося на них каміння. Майже половина цілої громадки відразу полягла головами,— решта мусила вертатися.

— Ходімо на своє безпечне становище, бегадире,— сказав Тугар Вовк.— Чи чуєш, який шум і крик по долині,— мабуть, повінь зближаєтьсяі

Боярин сказав правду. Страшний шум водопаду, від котрого аж земля дриготіла, звіщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися від водопаду величезні хвилі; ціла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася піною. Замість чистого, спокійного дзеркала бушували тепер люті води, крутилися з шипотом вири, гойдалося і билося в кам'яних берегах розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долині! Тут і там, мов чорні острови,

виднілися з води купи монголів. Ані сліду якого-будь військового порядку не було вже між ними. Мов полова, розсіяна з купи буйним вітром, так розсіялась їх сила по долині, борючись із хвилями, десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи і проклинаючи. Ніхто нікого не слухав, ні про кого не дбав. Одні стояли на нагромаджених купах каміння, щасливі, що хоч на хвилю були забезпечені від напору води. Інші тонули в воді по пахи, по шию, підпираючись на свої списи або махаючи вгору своїми луками. Але більша часть покидала луки, котрі, мов солома, крутилися в вирах. Деякі скидали з себе кожухи і пускали їх з водою, хоч самі сікли зубами з зимна, бажаючи тільки влегшити себе як-небудь. Котрі були нижчого росту, чіпалися високих і валили їх із ніг, разом з ними ще в воді шемечучись та борикаючись. Деякі пускалися вплав, хоч самі не знали, куди й за чим плисти, бо опори не було ніде ніякої. Купи каміння, накидані серед поля в остатній хвилі, могли помістити на собі тільки невеличке число щасливців, і ті були метою смертельної зависті, безтямних проклять з боку тих, що потопали. Довкола кождої купи тиснулись їх тисячі, скажених, ревучи, домагаючись і собі стояти на безпечнім місці. Даремно ті, що стояли на камінню, толкували їм, що купа не може помістити всіх, що комусь же треба гинути — ніхто не хотів гинути, всі дерлися на каміння. Ті, що стояли на купах, мусили боронитися від того напору, не хотячи самі гинути. Загримали молоти і топори монгольські о руки й черепи самих же монголів. Брат не знав брата в тій страшній хвилі близької смерті; товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж мордував би ворога. Ті з потопаючих, що стояли ззаду, ближче несхибної водяної смерті, тислися наперед; ті, що стояли при самих купах, виставлені на удари своїх товаришів, з зойком перлися взад; середні ревіли з болю й тривоги, стиснені з усіх боків, вдавлювані й задніми й передніми в воду. Деякі, вже тонучи, хапалися ще під водою за навалене в купи каміння і своїми судорожними рухами виривали його з місця. П'ять куп завалилося, і всі, що стояли на них, попадали в воду, зрівнялися з тими, від кого боронилися. А ті знов, нещасні, безумні з смертельної тривоги, за кождим разом піднімали радісний окрик, коли нова купа розвалювалась і нові жертви падали в пащеку страшного, безжалісного ворога. Деякі попадали в правдиву манію вбивання та нищення. Ось один, ростом велетень, з посинілим лицем, з затисненими зубами і покусаними до крові губами, наосліп валить своїм топором по головах своїх товаришів, хто тілько підпадеться йому під руки, а коли ніхто не підпадається, валить по кровавих, клекочучих і запінених хвилях. Другий, регочучись істерично, спихає в

воду тих, кому вдалось стати на якім підвищенню, на камені, на трупі товариша. Третій ричить, мов віл, і гримає ззаду потопаючих у плечі, мов рогами. Інший, закленувши руки над головою, ридає, скиглить, пищить, мов дитина. Деякі, нічого не бачучи, крім неминучої смерті, вдираються на голови своїм товаришам, чіпаються їх волосся, пригинають їх додолу і тонуть разом з ними. Мов риби на терлі, спершися в тіснім шипоті, тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть, каламутять воду і хапають рознятими ротами повітря,— так і тут, серед великого, каламутного, розбурханого озера, кишіли, мордували себе, тонули, то знов на хвилю вихапувались із води, махали руками та головами і знов тонули й гибли сотки, тисячі монголів. Німо, непорушно, мов дерев 'яні стовпи, стояли на берегах тухольці; навіть найзавзятіші не могли без дрожі, без зойку, без сліз глядіти на ту громадну загибіль людей.

Мов остовпілий, глядів на сю страшну картину Бурунда-бегадир. Хоч йому самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його людей сягала вже по пахи, а бистрі течії, що потворилися в воді, валили їх із ніг і нагадували їм наглу потребу повороту на своє безпечне становище,— то прецінь довгу хвилю Бурунда стояв на місці, рвучи собі волосся і видаючи з горла страшні, беззв'язні окрики на вид

загибелі свойого війська. Ніхто не смів обізватися до нього словом у тій страшній хвилі: всі стояли довкола нього, тремтячи, борикаючись з надсильним ворогом — водою.

— Ходімо! — сказав наостатку Бурунда. І вони почали простувати до тої купи каміння, яку виставили туркомани проти здобутого тухольського становища. Та й пора була! Вода змагалася чимраз дужче. Між ними і їх становищем утворився широкий вир, який вони могли перебути тілько купою, побравшися за руки. Тільки велетень Бурунда йшов передом сам, могутніми грудьми розбиваючи люті хвилі. Мов островець серед моря, стояла горстка вояків на їх становищу, по пояс у воді, з луками, все ще нап'ятими й виміреними на опущене тухольське становище. У тих небезпека не знищила військового послуху. На щастя, сеся

купа каміння була більша від інших, зложена з великих брил і плит, які лише в воді можна було так легко піддвигнути. Більше як сто люда могло вигідно стояти на ній у бойових поставах, а якраз стілько було людей довкола Бурунди, не числячи тих, яких він лишив під скалою. Ставши на тій купі, легше якось відітхнули товариші Бурунди. Поперед усього вони позирнули на тих своїх товаришів, що лишили їх були під скалою, числом сорок хлопа. В тім місці шаліла тепер люта хвиля, розбиваючись о зубці скали і прискаючи далеко срібною піною. З туркоманів не було вже ані сліду, тільки часом, коли хвиля на момент уляглася, щось чорнілося на сірім камені: се буз одинокий живий іще чоловік із тої дружини, заков'язлими пальцями він держався скали, хоч як шарпала і рвала його люта хвиля. Він не кричав, не кликав рятунку, тільки гойдався за кождим приливом води, поки вкінці й він не щез, мов листок, сполосканий водою.

Бурунда, німий, синій з натуги і злості, зирнув довкола по долині. Страшні крики і зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де виставляючи з води то затиснені п'ястуки, то ноги, то голови. Тільки десять куп, мов десять чорних островів, стояло ще живих на своїх кам'яних баштах, але й то вже було не військо, а тілько залякані, безсильні, безоружні недобитки, тремтячі й розбиті розпукою. Хоч одні з другими могли перекликатися, але помогти одні одним не могли і, чи в купах, чи поодинцю, були однаково безрадні, ждали одної неминучої загибелі. ІХ

— Як думаєш, боярине? — спитав нараз Бурунда Тугара Вовка.— Що буде з нами? — Всі погинемо,— відповів Тугар Вовк спокійно. — І я так думаю, — потвердив Бурунда. — І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок! Боярин нічого не відповідав на се. Нові події звернули всіх увагу на себе. Тухольці, очевидно, не хотіли дожидати, аж поки вода настілько прибуде, щоб спокійно витопити нужденні останки монголів. їм квапно діялося доконати ворога. В лісі повише потока їх молодці рубали грубі ялиці, заострювали їх з обох кінців, мов палі, прив'язували до обрубаних із гілля пнів важке каміння, щоб ті новомодні стіноломи плили попід водою, і, виждавши відповідну

хвилю, коли серединою озера зробилася від водопаду прудка течія просто до монгольських становищ, почали долі потоком пускати ті пні. Зараз перший із них із страшною силою своїм острим рогом ударив об одну купу, на якій стояли монголи. Загуркотіло під водою каміння а, натиснене зверху монгольськими ногами, зрушене зі свойого становища, розсунулося. З голосним криком попадали монголи в воду. Два чи три з них напали в воді на зрадливу ялицю і вчепилися за неї. Течія хопила їх ураз із ялицею і понесла геть на широку воду, поки не попала на вир, який закрутив ялицею і поставив її сторчака. Монголи попадали в воду і вже більше не показувалися. А інші монголи, що їх так нечайно зопхнуто з їх становища, метушилися на місці, толочили одні одних у воду або просили у інших рятунку. Два чи три, очевидно, добрі пливаки, пустилися вплав до берега, але й тут не минула їх смерть: кілька великих каменів, кинених із берега, зробили конець їх плавбі. Тільки немногих приняли товариші на сусідні становища. Але недовго й тут вони були безпечні. Тухольці, бачучи добру вдачу своєї першої проби, почали пускати таран за тараном. Та вже ті тарани не робили ніякої шкоди монголам: течія проносила їх поуз монгольських становищ. Тоді нову раду дала їм Мирослава: збивати по кілька таких пнів докупи, спускати таку плоть на ужві долі водопадом, а потім, притягнувши до берега, ставити на кожду по десять щонайсильніших і добре узброєних молодців, а двом довгими жердками кермувати плотину проти монгольських становищ. Живо готові були дві такі плоті, спущені вниз водопадом, котрий тепер зробився о половину нижчий, ніж був при низькім стані води. Вже двадцять сміливих молодців стало на плотях і виплили до бою з монголами. Се був легкий, хоч і рішучий бій. Перша купа монголів, на яку вони вдарили, була майже безоружна, залякана, безсильна. Вони живо дрюками поспихали тих нещасних у воду, а тих, що опиралися, позшибали стрілами та списами. Жалібно заревли монголи на інших становищах, видячи неминучу загибіль. Бурунда, побачивши ворогів і таке їх войовання, аж зубами заскреготав і за зброю вхопився, але його гнів був даремний; навіть затроєні стріли його туркоманів не могли досягнути смілих тухольців. Приходилось завзятому бегадирові без діла стояти по груди в воді і дивитися, як тухольці становище за становищем розбивали останки монгольської сили. А тухольці тимчасом бушували по воді. З затисненими зубами, присідаючи на своїх плотях, наближалися вони до монголів. Декуди стрічали завзятий опір; кров плила, зойки лунали з обох боків, трупи падали з плотин і з кам'яних башт, але сила монголів була зломана, їх опір був короткий. Немов огонь,

пущений по скошеній сіножаті, повзе покіс за покосом і злизує копицю сухого сіна за копицею,— так тухольці спихали монголів з одного становища за другим у воду, в холодні обійми смерті. Всі погибли, до остатнього; з купи чорних острівців насеред озера не лишилось ані сліду. Тільки віддалік, наприбоці, недалеко берега стояла ще одна купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повені. Се був відділ Бурунди. Сотня туркоманів, Тугар Вовк і Максим — се був єдиний останок великої монгольської сили, що мала тухольським шляхом іти в угорську землю і тут, серед гір, знайшла холодний гріб у водах, хоч переплила Яїк і Волгу, Дон і Дніпро. Остатня жертва смерті, ота сміла горстка стояла серед води, без надії рятунку, з одиноким бажанням — дорого продати своє життя в бою.

Вся тухольська громада зібралася тепер перед тим остатнім ворожим становищем. Спустили ще дві плоті, щоб, окружаючи ворогів, турбували їх іззаду стрілами; але і спереду, з берегів, градом летіли тухольські стріли й каміння на ворогів. Та більша часть тих стріл не долітала навіть до становища Бурунди; інші, хоч і долітали, не могли зробити туркоманам ніякої шкоди. Ближче ж підступати тухольці боялися задля затроених стріл, а швидко, видячи нешкідливість свойого стріляння, покинули тоту роботу і стояли спокійно. Високо на скалі стояв старий Захар, не зводячи очей із свого сина, що стояв між ворогами і зручними рухами обминав густі стріли та каміння. А віддалік, серед тих, що стріляли, стояла Мирослава, а погляди її летіли бистріше, ніж її стріли, в ворожу купу, серед якої тепер стояло все, що було найдорожче їй у життю: батько й Максим. За кождою пущеною з тухольських луків стрілою завмирало її серце.

Навкучило молодцям, що стояли на плотях, стріляти звіддалік даремно. Вони зібралися на відвагу і рушили ближче. Туркомани стрінули їх своїми стрілами і ранили кількох; але живо тухольці завважили, що у ворогів не стало вже того страшного оружжя, і з грізним криком кинулися на них. Мовчки дожидали туркомани їх нападу, тісно збиті один при другім, опираючись і тухольцям, і водяним валам. Але тухольці, наблизившись до них на два сажні, кинули своїми рогатинами, прип'ятими у кожного довгим ремінним припоном до руки. Десять ворогів зойкнуло в один час;

десять тіл повалилося в воду. Знов кинули молодці свої рогатини, і знов упало кілька ворогів.

— Прокляття на вас! — кричав Бурунда. — Вони так і всіх нас видзьобають, хами погані! Але його гнів був тепер, як пустий вітер, що шумить, а нікому не шкодить. Тухольські молодці з криком, мов ворони, кружили довкола становища ворогів, то тут, то там разячи одного або другого добре виміреним покидом рогатини. Оборона сталася для монголів неможливою. Приходилось їм стояти спокійно, мов зв'язаним, і ждати смерті.

— Бегадире,— сказав до Бурунди Тугар Вовк, — чи не можна нам як-небудь спасти своє життя? — Нащо? — сказав понуро Бурунда. — Все ж таки життя краще, ніж смерть! — Правду кажеш,— сказав Бурунда, і очі його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою пімсти.— Але що ж нам діяти? як рятуватися? — Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя і вольний вихід? — Спробуймо! — сказав Бурунда і, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Біля нього став Тугар Вовк і почав махати білою хусткою. — Тухольці! — закричав він, звертаючись до берега. Тихо стало довкола. — Кажи їм, що, коли хотять мати сього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо загинути, але й йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде. — Тухольці! — кричав Тугар Вовк. — Начальник монголів обіцює вам віддати вашого полоняника живого й здорового і жадає, щоб ви за те нас, кілько нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї долини! В противнім разі жде вашого сина несхибна смерть. Немов хотячи доочне показати їм усю правдивість тої погрози, Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима.

Вся громада стала мов без духа. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.

— Захаре,— сказали старі тухольці, обступаючи його.— ми думаємо, що можна приняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні. — Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді другий раз розіб'ємо її. — Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибіль! Глянь, сокира над його головою! — Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю! З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара. — Батьку! — ридала вона.— Що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина і... і мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити і йому служити! Хвиля його смерті буде й моєю смертю! — Бідна дівчино, — сказав Захар, — що я можу тобі порадити? Ти знаєш тілько чорні очі та стан хороший, а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню! — Захаре, Захаре,— говорили громадяни,— всі ми уважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа вломана, і громада не бажає смерти тих остатніх. У твої руки складаємо долю їх і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров 'ю! — Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов'ю! — ридала Мирослава. — Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина,— сказав один із загірних молодців.— Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати. — Ні! — сказав обурений Захар,— се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров 'ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю рукою! І, відвернувши своє лице, він пішов до машини, на якої варесі лежав величезний камінь, і сильною, недрожачою

рукою взяв за ужовку, що придержувала тоту вареху в плоскім положенню.

— Батьку, батьку! — кричала Мирослава, рвучись до нього.— Що ти хочеш робити? Але Захар, мов не чув її крику, спокійно намірював вареху на ворогів. Тимчасом Бурунда і Тугар Вовк дармо ждали на відповідь тухольців. Похиливши голову, спокійно, рішившись на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди. Тільки Тугар Вовк, не знати чого, тремтів цілим тілом. — Е, що нам так довго ждати! — скрикнув наостанку Бурунда.— Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий! І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову. Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна, вбійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе поліно, в воду.

Ревнув з лютості і з болю Бурунда і лівою рукою стис Максима за груди, а його очі з виразом пекельної ненависті звернулися на зрадливого боярина. Але в тій самій хвилі Максим похилився і з цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу і покотився в воду, потягнувши за собою й Максима. А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі,— і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду.

Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.

Старий Захар, досі такий сильний і незломний, тепер тремтів, мов мала дитина, і,

закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомліла, непорушна

Мирослава.

А втім, радісний крик залунав іздолу. Молодці, що плавали на плотах, наблизившись до того місця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили Максима, як виринав із води, здоровий і сильний, і повітали його веселим криком. Радість їх живо уділилася цілій громаді. Навіть ті, що потратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.

— Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! — залунали громові окрики і понеслися широко по лісах і горах.— Батьку Захаре! твій син живий! твій син вертає до тебе! Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, піднявся Захар.

— Де він? де мій син? — спитав він слабим голосом. Весь мокрий, але з лицем, роз'ясненим радістю, вискочив Максим із плоті на беріг і кинувся до ніг батькові.

— Батьку мій! — Синку, Максиме! Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.

— Батьку мій, що тобі такого? — скрикнув Максим, бачучи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом. — Нічого, синку, нічого,— сказав потихо, з усміхом Захар.— Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку.

Він кличе до мене: «Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!» — Батьку, батьку, не говори того! — ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усміхаючись, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своєї груді і сказав: — Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут е хтось, що потребує твоєї помочі. Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Вже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати свою милу. Ось вона дихнула, створила очі і знов зажмурила їх.

— Мирославе! Мирославе! серце моє! — кликав Максим, цілуючи її руки,— прокинься! Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице. — Де я? що зо мною? — спитала вона слабим голосом. — Тут, тут, між нами! коло твойого Максима! — Максима? — скрикнула вона, зриваючися. — Так, так! гляди, я живий, я свобідний! Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втім разом кинулася на шию Максимові, а гарячі сльози бризнули з її очей.

— Максиме, серце моє!.. Більше не могла нічого сказати. — А де мій батько? — спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице. — Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі і злі діла. Молімося, щоб добрі переважили. Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.

— Але ходи, Мирославе,— сказав Максим,— ось наш батько, та й той покидає нас. Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима. — Клякніть коло мене, діти,— сказав він потихо, слабим уже голосом.— Доню Мирославе, твій батько поляг,— не

судім, чи винен, чи не винен,— поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата... — І мужа! — додав Максим, стискаючи її руку в своїй. — Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! — сказав Захар.— В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв'язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв'язку з чеснотою й людяним норовом!

І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.

— А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки і браття! нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб'ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робу-чого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам'ять серед грядущих злиднів,

так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!

Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, всміхнувся, і по хвилі вже його не стало.

Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам'яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували.

От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки. Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею. Давне громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби? Нагуєвичі, дня 1/Х-15/ХІ 1882.

ПРИМІТКИ

Повість була надрукована вперше в 1883 році в ж. «Зоря» .№№ 7—15. Того ж року вийшла окремим відбитком з журналу (Львів, накладом редакції «Зорі», 184 с.). У другому виданні повісті (Львів, 1902, накладом Українсько-руської видавничої спілки, 224 с.) І. Франко виправив не лише мову, орфографію, пунктуацію, а й зробив незначні зміни в тексті, переніс епіграф з Пушкіна: «Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой» на кінець передмови, в попередньому виданні епіграф стояв перед першим розділом повісті.

У першому і другому виданнях повісті друкувалася передмова. Ось її текст з другого видання.

«Повість історична — се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тілько історичними фактами для своїх окремих артестичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивовання і групування фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.

Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна. Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть, безперечно, таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів. Настільки мені удалось віддати дух тих давніх замерклих часів, нехай судить критика. В деталях я позволив собі доповнювати історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про потоплення монгольської ватаги і ін.). Дієві особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно. Львів, дня 1 грудня 1882».

Крім цієї передмови, до другого видання письменник додав ще таку замітку: «Випускаючи в світ «Захара Беркута» другим виданням двадцять літ по виході першого видання, я обмежуюсь на виправленню язика відповідно до того поступу, який зробила наша літературна мова протягом сих двадцятих літ. Криворівня, 1 серпня 1902».

Повість друкується за виданням творів І. Франка в двадцяти томах, т. VI, К., 1951, с. 7—140.

* Згадуючи про скитських монахів, я не маю на думці того історичного Манявського скита, що був заснований, Йовом Княгиницьким у початку XVII в., але користуюся народним

переказом про перших апостолів карпатського Підгір'я, монахів київських печер, про мандрівку й оселення яких в коломийських горах оповідає почасті з фантазії, а почасті на основі дійсної народної традиції Антін Могильницький у своїй поемі «Скит Манявський». Прим. автора. * Погляди, які висказуе тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх кроваві межиусобиці та на початки феодалізму. Пригадуємо, що подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданню про співака Митусу, якого за бунтівні бесіди та непокірність князь Данило велів зловити і покарати смертю. Розуміється, що, наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги і значення особи князя Данила, який між усіми володарями русько-галицьких земель визначується як чоловік незвичайний, симпатичний і, по-свойому, як на ті часи, досить людяний та наділений політичним розумом. Прим. автора.