Журнал "Земля"

Олександр

Шепелев:

НАША ЗЕМЛЯ2012

“Справи заміСть обіцянок!”

Спецвипуск Всеукрїнського дайджесту

Зміст номеру:

Козятин. Усім воКзалам воКзал!

26

ХмільниК: таємниці старовинного палацУ Ксідо

22

народні рецепти, Корисні поради

35

КалинівсьКі здобУтКи

20

вони відпочивають – ви заробляєте. розвитоК сільсьКого тУризмУ

30

еКсКлюзивне інтерв`ю4

4 НАША ЗЕМЛЯ, 2012

ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ’Ю

НАША ЗЕМЛЯ, 2012 5


олександр Шепелев: «вінниччина – Земля моїх предків, і я хочу, щоб вона булаквітучим роЗвинутим краєм іЗ вільними Заможними людьми!»Ми спілкуєМось з олександроМ ШепелевиМ без офіціозу, за філіжанкою кави і в спокійній доМаШній обстановці. він справлЯє враженнЯ людини енергійної, Яка чітко розуМіє, що хоче від життЯ та Як цього досЯгти. на стіні його кабінету висить портрет богдана хМельницького, і чоМусь згадуєШ наШих славетних зеМлЯків, Які увійШли в історію україни Як будівники, рефорМатори, котрі присвЯтили своє життЯ служінню рідноМу краю, розбудові його еконоМіки, інфраструктури, розвитку підприєМництва та народного господарства… хто він, олександр олександрович Шепелев – відоМий Меценат, будівельник, фінансист і гроМадський діЯч? Який він насправді? що рухає устреМліннЯМи успіШної людини, Яка реалізувала себе? про що дуМає і Мріє напередодні чергових виборів у парлаМент, куди він твердо виріШив балотуватисЯ Як незалежний кандидат у №13 виборчоМу окрузі, що на вінниччині?


– Олександре, розкажіть про своє дитин-ство, в яких умовах Ви зростали?

– Народився в 1970 році у м. Горлівка на До-неччині. Я, звичайно, люблю цей шахтарський край з міцними трудовими традиціями, де люди звикли важко працювати та не кидати слів на вітер. Батько працював службовцем, мати була медичним працівником. Жили ми в будинку із бабусею – вона все життя викладала українську мову та літературу в одній з горлів-ських шкіл. Жили скромно, але дружно і, як на мене, нам усього вистачало. А в перший клас пішов вже у Донецьку, куди батька перевели по службі.

Зі спогадів дитинства запам’яталося, як ми усім двором допомагали відбудовувати знище-ний під час пожежі сусідський сарай. Мені дуже сподобалось брати участь у відновлювальному процесі – підносити дошки, подавати цеглини або будівельне знаряддя. Саме тоді я почав мрі-яти про будівничу професію, що певною мірою, власне, і збулося…

Можна сказати, що у мене було щасливе дитинство, повне тих неминущих дитячих радощів, багато з яких, на жаль, нині не в по-шані у сучасних дітей. Влітку ганяли до ночі у футбол, взимку на заливних ковзанках грали в хокей. Взагалі, я був дуже спортивною дитиною – вже з першого класу почав відвідувати секцію великого тенісу в спортивному товаристві «Ло-комотив». За вісім років доріс до кандидата в майстри спорту, виступав на різних змаганнях.

– Де навчалися, як стався Ваш перехід у до-росле самостійне життя?

– Навчання мені завжди було до смаку – з великою насолодою я прагнув дізнаватися про щось нове, розширювати свій світогляд. Після восьми класів я вступив в Горлівське медучи-лище, напевно, вплинуло на мене відвідування маминої роботи – вона працювала в медич-

ній лабораторії. Потім закінчив Донецький медичний інститут. Деякий час після навчання працював за спеціальністю. Але незабаром до-велося зайнятися підприємництвом –оскільки тоді, як пам’ятаєте, зарплати не платили, а треба було годувати сім’ю.

Був початок 1990-х – розпад СРСР, дика ін-фляція. Час був тривожний, що вимагав повної мобілізації сил, енергії, особливо, коли мова заходила про роботу в кооперативах. У 1992 році разом зі своїми партнерами ми організува-ли спільне українсько-німецьке підприємство. Займалися постачанням товарів народного спо-живання – адже був колосальний дефіцит всьо-го і вся, бракувало найнеобхіднішого. Пізніше займалися розробкою різних технологій – у СП вже працювала група докторів і кандидатів наук. Мені самому було у них чому повчитися. Працюючи з такими людьми, я зрозумів, що потрібно опановувати нові сфери. І вже у 1993 році наша фірма увійшла до складу засновників банку «Донкредитінвест». Тоді ж я зрозумів, що час вимагає нових знань, і вирішив отримати другу вищу освіту – закінчив Донецький уні-верситет, здобувши фах економіста. Вже в 1994 році наш банк зіткнувся з проблемою неповер-нень кредитів. Багато фірм брали в борг кошти і не повертали. Але поступово бізнес налаго-дився, хоча доводилося докладати колосальних зусиль.

– За кілька років з пересічного підприємця Ви змогли вирости до рівня солідного фінан-систа, співзасновника банківської структу-ри. У чому секрет Вашого успіху?

– Ніяких секретів тут немає. Справа в тому, що я ніколи не намагався уникати труднощів, від вирішення складних проблем не ухиляв-ся. Є люди, які люблять перекладати відпо-відальність на інших, звинувачувати всіх і вся у власних невдачах. Мені це не властиво – я не


о“

Зі спогадів дитинства Запам’яталося, як ми усім двором допомагали відбудовувати Знищений під час пожежі сусідський сарай. мені дуже сподобалось брати участь у відновлювальному процесі – підносити дошки, подавати цеглини або будівельне Знаряддя. саме тоді я почав мріяти про будівничу професію, що певною мірою, власне, і Збулося…

”





“я Завжди вірила в олександра і не сумнівалася, що він на правильному шляху. навіть, у найважчі часи я не боялася, чомусь була впевнена що в нього все вийде. ”


полінуюся разом з рядовим співробіт-ником вникнути в саму суть будь-якого питання, розібратися в специфіці про-блеми. У всьому, чим займаєшся, треба бути професіоналом, розбиратися у всіх деталях, вкладати любов і енергію – тоді і всі твої дії приречені на успіх!

Поступово наш банк пішов на по-правку, ми оздоровили його і вийшли з кризи неплатежів. Незабаром я ви-рішив переїхати до столиці – там було набагато більше перспектив і можли-востей для розвитку. Вже у Києві після того, як облаштував необхідний побут, до мене приєдналася моя сім’я. Розпо-чався новий етап моєї біографії.

Банк став поступово розширюватися і змінив свою назву у відповідності до генерального напрямку діяльності – його нова назва ЄБРФ (Європейський банк раціонального фінансування).

– Як почалася Ваша політична кар’єра?

– Моє бажання поринути у політику у великій мірі спричинила і надихнула Помаранчева революція – захотілося безпосередньо долучитися до розбу-дови по-справжньому демократичної української держави. І, природно, пере-будувати економіку країни, перевівши її від сумбурного розвитку на ринкові рейки. Побувавши чимало разів за кордоном і побачивши, як там живуть і працюють люди, задумав впровадити цей досвід в Україні.

Коли ти просто працюєш фінансис-том – у тебе є багато можливостей, але всі вони, за великим рахунком, локальні і не відіграють великої ролі для всієї держави. Я ж відчував у собі

сили і здатність приносити користь Україні в більш глобальному масшта-бі. А це можна зробити, тільки маючи реальні важелі впливу, аби оперативно приймати необхідні закони. І коли мені запропонували спробувати свої сили в парламенті, я з великим ентузіазмом пішов на цей крок.

На жаль, життя і події, які розвивали-ся далі, показали, що при такому полі-тичному протистоянні окремо взятому депутату, який пройшов за партійним списком, ефективно працювати в парламенті неможливо. Там, де багато політики та вождизму, конструктивної роботи ніколи не буде. Партійна дисци-пліна та накази лідерів часто вступають в протиріччя з логікою і практикою законотворення.

А ще почали смикати і вимагати переходити то в одну групу впливу, то в іншу. Почався тиск, шантаж, вигаду-вання всіляких небилиць з подальши-ми публікаціями в ЗМІ.

– І це подіяло на Вас?– Влада здатна зламати будь-яку

людину, позбавити її волі, а іноді навіть розуму. І якщо ти – слабкий духом, невпевнена в собі людина, то краще у владу не сунутися, бо так можна втратити себе остаточно. Що я і спо-стерігав на прикладі деяких моїх колег по парламенту. У моєму ж випадку склалася безпрецедентна для вітчиз-няного політикуму ситуація. Справа в тому, що йдучи в парламент, я чітко уявляв собі – навіщо йду туди. У мене були конкретні ідеї та пропозиції – в першу чергу для того, щоб покращити роботу банківської системи. Аби прості

люди не хвилювалися, що їхні гроші зникнуть або фінустанова лусне. Я хотів, щоб українська економіка отри-мувала дешеві банківські кредити, щоб український фермер міг взяти позику під прийнятні відсотки, вкласти кошти в своє господарство і отримати гарний прибуток! Я мріяв створити такі умови, щоб і банкам, і малому бізнесу було вигідно працювати разом та будувати процвітаючу державу, як це робиться в цивілізованих країнах. Під реформу-ванням банківської системи я вбачав відмінну можливість для відродження України в цілому.

Однак насправді декларації то-дішньої влади виявилися абсолютно несумісними з реальними мотивами і справами. Мої пропозиції часто блоку-валися, затягувалися, видозмінювалися до невпізнання. Більше того, я зрозу-мів, що своїми ідеями і пропозиціями йду в розріз з інтересами деяких дуже впливових людей з оточення президен-та і прем’єр-міністра. По суті, я став не-зручним для діючої влади. Дорогоцін-ний час було втрачено, і про нормальну роботу вже не йшлося.

Коли нова влада заявила про курс на реформи, на конкретні кроки з поліпшення життя простих людей і умов для бізнесу, я спочатку сприйняв це як можливість нарешті себе про-явити, довести, що мій досвід і знання можуть бути корисними для України. Я сподівався на сприяння моїм іні-ціативам, тому почав працювати у профільному Комітеті Верховної Ради України з питань фінансів, банківської діяльності, податкової і митної по-літики. Однак і тут фатум політики



виявився сильнішим конструктивних течій. У Партії регіонів і не думали поліпшувати інвестиційний клімат, реформувати банківську систему. Навпаки, прорвалися до влади люди, використовуючи хаос, що твориться в країні, для особистого збагачення, для руйнування і розкрадання банківських коштів. Зрозуміло, що в такій ситуації мої погляди, мої ініціативи та пропо-зиції знову виявилися кісткою поперек горла багатьом у партії влади. У мене навіть настав момент розчарування взагалі щодо української політики. Який, проте, тривав недовго, бо я розу-

мів, що коли опустити руки, здатися на милість кланово-олігархічної системи, то вільної і процвітаючої країни нам не бачити, як своїх вух. Я став першим і єдиним народним депутатом, який, побачивши свою помилку, перестав співпрацювати з партією влади! Сьо-годні я – незалежний позафракційний депутат і, до речі, ніколи не вступав до лав жодної політичної партії.

– Вам не хотілося залишити цю «брудну справу», яка зветься політи-кою?

– Очевидно брудною її роблять,

власне, такі ж політики. Щодо мене, то навпаки, зараз начебто відкрилося друге дихання – адже змінилося ви-борче законодавство і знову з’явилася можливість балотуватися в якості незалежного кандидата у мажори-тарних округах. Я повний рішучості домогтися перемоги на виборах у Верховну Раду по мажоритарному округу. Впевнений, що на цей раз мені разом з якісно новим складом парламенту, спираючись на довіру і підтримку моїх виборців, вдасться домогтися рішучих зрушень та кон-кретних результатів.

у саші Завжди все продумано, він ніколи не кидається щось робити стрімголов, не поспішає З висновками. перш ніж ухвалювати будь-яке рішення, він Завжди Збере максимум інформації, Зважить всі “За” і “проти”, обере оптимальний шлях і складе чіткий план дій.

”

КоХана дрУжинаГалина, з якою Олександр живе душа

в душу ось вже більше 20 років – на-дійний тил, соратниця і ніжна, любляча мати чотирьох дітей.

Зараз в українському політику-мі престижно заводити другу або третю набагато молодшу дружину, що демонструє чимало колег Олек-сандра Шепелева по парламенту. Але Олександр в цьому сенсі достатньо консервативний, що не дивно – він просто щасливий зі своєю коханою Галиною і не бажає ніякої іншої долі.

Вперше Олександр і Галина по-знайомились в Донецьку на весіллі Сашиного шкільного друга у рік, коли Україна здобула незалежність. Через декілька місяців він поспішав на своїй старенькій «Ниві» курними вулицями, а Галинка йшла назустріч, притискаючись до узбіччя. Олек-сандр одразу ж впізнав її, вдарив по гальмах, зупинився, закрив машину, попросив провести – так почалося знайомство, яке перетворилося на до-вге щасливе життя.

До розмови приєднується Галина. Весь цей час вона уважно лише слухала

і спостерігала за ходом нашої бесіди, а тут вже її жіноча душа не витримала, і вона вирішила доповнити картину.

– Саша відразу викликав у мене від-чуття спокою, довіри, надійності. І я зро-зуміла – це мій чоловік, я наче споріднену душу відчула. До одруження ми зустрі-чалися три місяці. Після весілля жили з батьками чоловіка. Спочатку важко було, звичайно, але хто боїться труднощів, той не знає перемог. Я завжди вірила в Олександра і не сумнівалася, що він на правильному шляху. Навіть, у найважчі часи я не боялася, чомусь була впевнена, що в нього все вийде.





– Як ви можете охарактеризувати свого чоловіка, що в ньому вас най-більш приваблює?

– У Саші завжди все продумано, він ніколи не кидається щось робити стрімголов, не поспішає з висновка-ми. Перш ніж ухвалювати будь-яке рішення, він завжди збере максимум інформації, зважить всі «за» і «проти», обере оптимальний шлях і складе чіт-кий план дій. Але якщо вже вирішив – діє енергійно і цілеспрямовано.

– Політична кар’єра не заважає вашим стосункам?

– Не те, щоб сильно, хоча яка жінка хоче надовго відпускати чоловіка?.. – Галина з любов’ю і легким награним докором поглянула на чоловіка. – Якщо б можна було вибирати, звичай-но, я б хотіла, щоб Саша більше часу приділяв нам, але я розумію, що це його покликання, його місія нарешті, і я готова на цьому шляху його всіляко підтримувати. Я дуже пишаюся своїм чоловіком і вірю, що він може прине-сти нашій країні багато користі, допо-могти їй вийти з кризи і стати на шлях процвітання та реальної демократії.

– Розкажіть про ваших дітей?– Я безмірно щаслива, що звела мене

з Олександром доля – більш дбайли-вого і надійного чоловіка й батька для власних дітей я й уявити собі не мо-гла... Саша досить рано втратив бать-ків, після смерті його матері у нього залишилася 10-літня сестричка, яку ми

прийняли в нашу сім’ю і виховали, як рідну дочку. Всі наші діти живуть дружно, ми обожнюємо сімейні свята і тато зазвичай на них завжди ви-ступає головним чарівником! У 1992 році народився наш первісток – син Михайло, який зараз вчиться в Київ-ському університеті імені Шевченка, троє наступних були дочки – Марійка, Сашуня і Софійка. Старша донька Марія дуже творча натура. Вона весь час щось творить на комп’ютері, гарно співає, займається танцями. Саша гарно малює. У неї є вже пристойні, як на її вік, малюнки. Молодшенька намагається брати із сестер приклад. А нещодавно ми стали дідусем і бабусею – син Михайло з невісткою подарували нам онука!

про заХоплення олеКсандра

Якщо говорити про захоплення для романтичного душевного настрою, то з дитинства, після перегляду кінофільму «Д’Артаньян і три мушкетери» захоплю-юся культурою Франції. Пам’ятаю, як у школі на бал-маскараді був у костюмі мушкетера... Коли виріс, хобі оформи-лося в повноцінне захоплення цією кра-їною. Нині вже більш-менш пристойно володію французькою мовою.

Спільно з Французьким культурним центром у Києві вдалося втілити чима-ло цікавих проектів – різні виставки, акції, видавали книги. Нашим країнам є що всім показати і чому повчитися один у одного.

Але найголовніше моє захоплення – я люблю будувати. Ви могли бачити чудовий будинок в стилі французького модерну, що на провулку Рильському, 4 в Києві (на фото справа). Я збуду-вав його за власним проектом. Мені подобається особисто брати участь у процесі будівництва, спостерігати, як зводяться фундамент, стіни, по-тім оформляється вже весь будинок. Це непередаване задоволення, коли бачиш, як твої зусилля, твій задум втілюється в тебе на очах! На моєму будівництві, навіть на найбільшому, неможливо схалтурити чи поцупити якісь будматеріали – я знаю що, скіль-ки і куди йде, на що витрачається... Ех, бачу, як недбало витрачає будівельні кошти наша держава, серце кров’ю об-ливається, можна було б за ці гроші в рази більше побудувати.

– Стривайте, є ще одне не менш важливе захоплення у Саші! – знову включається в розмову Галина. – Він обожнює поратися у саду! Погляньте у вікно – бачите цей великий сад? Тут кожне дерево посаджено і вирощено завдяки рукам і турботі чоловіка! Він, коли випадає вільний час, може годи-нами копирсатися біля яблунь і груш – з ножицями, новими черенками, щось там майструвати, висаджувати. Не втомлююсь дивуватися – все, що Саша висаджує, дуже добре приймається, така в нього легка рука…

про вибори– Давайте тепер перейдемо без-

посередньо до теми найближчих виборів. Ви вирішили балотуватися як незалежний кандидат. Чому саме Вінницька область, Калинівський, Козятинський, Хмільницький райо-ни?

– Від того, наскільки ти добре роз-бираєшся в реаліях того чи іншого регіону, залежить наскільки добре ти зможеш відстоювати інтереси свого округу в парламенті та перед виконав-чою владою. А тому, коли я вирішив балотуватися по одномандатному виборчому округу, то вибір абсолютно закономірно випав на північний регіон Вінниччини. По-перше, моя прабабуся з цих місць. У свій час, рятуючись від голодомору, вона переїхала з дітьми на Донбас. Я вже казав, її донька - моя бабуся, викладала українську мову, діти мої спілкуються українською, і



мені глибоко не байдужа доля людей, що живуть на землі предків.

По-друге, протягом своєї професій-ної діяльності я ніколи не випускав з уваги цей регіон. У мене ще з інститут-ських років встановились міцні зв’язки з людьми економічних і технічних кіл Поділля. Я неодноразово відвідував Вінниччину з діловими, культурними, туристичними цілями і завжди за-хоплювався спокійною і працьовитою вдачею місцевих жителів, яких вва-жаю великими патріотами своєї землі, здатними відродити свій край, підняти життя його людей на новий рівень, гідний цивілізованої європейської держави.

Ось ці якості людей, разом з моїм бажанням змінити життя на краще, до-сягти якісних структурних поліпшень, і стали каталізатором мого висунення на тринадцятому окрузі.

– Олександре, обравши для себе ви-борчий округ під номером 13, вихо-дить, що Ви людина не забобонна?

– Забобонні люди – це ті, хто боїться брати на себе відповідальність і шукає якісь виправдання бездіяльності. Най-більш погана прикмета, на мій погляд, – це пояснювати свою невдачу поганою прикметою, закриваючи очі на фактич-ні прорахунки і реальні помилки. Хто нічого не робить – той прогорить і за найсприятливіших умов та прикмет.

– Як Ви збираєтеся забезпечувати виконання передвиборчої програми по 13 округу?

– Моя команда вже працює в окрузі – ми відкрили ряд громадських прийма-лень, куди може звернутися по допо-могу кожен мешканець Вінниччини. Ці приймальні за моєї безпосередньої участі будуть виконувати роль міст-ка між простими людьми та владою.

Будь-хто може звернутися до мене із пропозицією чи якоюсь ініціативою, спрямованою на покращення добро-буту, на розвиток краю. Відповідально запевняю, що жодне питання не зали-шиться без уваги. Я зі своїми помічни-ками розгляну усі можливості і докладу максимум зусиль, аби вирішити ту чи іншу проблему. Певні корисні справи вже робляться. Як лікар за першою освітою, я добре знайомий з проблемами медичної галузі. Перш за все прагнутиму підняти рівень медичного обслуговування. Зокрема, ми розпочали програму допомоги Калинівській районній лікарні. Зараз робиться ремонт та ведуться роботи по облаштуванню хірургічного відді-лення. На черзі – чимало інших важ-ливих справ по розбудові Вінницько-го краю. Але все це, я сподіваюсь, ми будемо робити разом із мешканцями нашого 13-го виборчого округу…

все, що олександр висаджує, дуже добре приймається, така в нього легка рука…


ЩАСЛИВА РОДИНА

в Країні дитячиХ мрій…

Коли Олександр і Галина тільки-но збирались одружуватись, в них якось зайшла розмова про дітей. Скільки б ти хотіла, щоб у нас було дітей? – за-питав хлопець свою наречену. Може, чотири – два хлопчика й дві дівчинки? – напівжартома відповіла Галина. Так і вийшло, щоправда, хлопчик виявився один – первісток Мишко. До речі, він нині вже й сам батько – має сина. А після Михайла у родині народились три чарівні донечки…

Дванадцятирічна Марійка – копія батька, така ж наполеглива, активна й впевнена у своїх вчинках. А ще вона – природжена артистка, із тон-ким відчуттям смаку та неабиякими музичними здібностями. В неї вже є справжні творчі перемоги – зокрема вона стала переможницею дитячого конкурсу Miss Beauty Star Украї-ни-2009. Маша понад усе любить спі-вати та мріє стати відомою артист-кою, щоб виступати по всьому світу


й робити все, щоб люди більше ді-знавалися про її рідну країну. Не забуває про уроки й прагне добре вчитись у школі, бо розуміє, що без знань у житті неможливо до-сягти помітних успіхів.

Життєрадісна семирічна Саша більше характером у маму – справжній згусток позитивної енергії. Напрочуд творча натура, захоплення малюванням вона пе-рейняла у старшої сестри. Дівчат-ка малюють так, як відчувають і

кожна картина юних художниць дихає непідробною щирістю. Се-стри – часті гості на різноманіт-них художніх виставках та вер-нісажах. Іх роботи неодноразово брали участь у різноманітних експозиціях і благодійних акці-ях. Найменша донька подружжя Шепелевих – п’ятирічна Софійка намагається брати приклад із старших сестер, шукає себе у різ-номанітних цікавих захопленнях, розвиває дитячу фантазію і вже

показує власний характер, що ви-являється у бажанні допомагати по господарству матусі.

Незважаючи на навчання та численні захоплення, дівчатка віднаходять час для всіляких радощів безтурботного щасли-вого дитинства: вони люблять пограти у хованки, пострибати на батуті, побавитись з ляльками. У кожної вдома є свої улюблені за-бави. Маша багато часу приділяє своєму вихованцю – потішному песику Бусинці. Добра та чуйна дівчинка настільки обожнює братів наших менших, що мріє у майбутньому відкрити при-тулок для тварин. Разом усі дуже люблять влаштовувати сімейні дефіле із перевдяганнями, чим дуже тішать тата з мамою.

ЩАСЛИВА РОДИНА


ПРИйшЛИ. ПОбАчИЛИ. ЗРОбИЛИ

«асКанія-нова»: шляХ по території від восьми сотоК

до десятКів тисяч га

Степ. Мертва, безжиттєво-безплідна, своїми порожніми очними ямками (у яких влітку в сорокоградусну спеку шаліють суховії без до-щів, а взимку лютують морози без снігу) бачить лише Чумацький шлях з козаками, завантаже-ними сіллю, та каторжників, тих, що йдуть по етапу. (У це важко повірити сьогодні, але саме

такою була територія знаменитого нині на весь світ заповідника «Асканія-Нова»). Ця земля майже мертва, безгоспна і від того «байдужа». Тому уряд Російської імперії вирішив залучи-ти іноземців на цю величезну площу суші, що тягнеться від Криму до Приазов’я. У 1828 році її купує німецький герцог Фердинанд Ангальт-Кетенський, сподіваючись зірвати хороший куш, розводячи овець. Але 27 років правління і спроб озеленення не дали належних резуль-татів. І тоді він продає землю Фрідріху Фейну, дідові знаменитого Фрідріха Фальц-Фейна, людини, чиє ім’я тепер нерозривно пов’язане з південним українським краєм.

Воістину, треба мати гігантську витримку, терпіння, колосальну працьовитість, виключно німецьку педантичність в організації роботи і, звичайно, безмежну любов до землі, щоб перет-ворити ці пустки на квітучий Едем. Адже все починалося з якихось восьми десятин землі, які, як бонус за відмінне закінчення школи і вступу в Дерптський університет, батьки Фрідріха (1863 року народження) подарували синові на облаштування першої вольєри, яка на сьогодні розрослась до 34,3 тис. га.!

Затим 17-річний хлопець-студент під час канікул об’їжджає найбільші зоопарки і бота-нічні сади світу. Його цілеспрямованість щодо благоустрою краю схожа на фанатичність. Після смерті батька він, насамперед, виганяє керівника, що засуджував збиткові природо-охоронні заходи молодого спадкоємця і його

видатні діячі, які піднімали україну в окремих регіонахукраїнська зеМлЯ впродовж століть постійно служила ареною боротьби політичних інтересів, аМбіцій вождів і державних діЯчів. на тлі бурхливих подій про простих трудівників української зеМлі сильні світу цього дуМали в останню чергу. і проте, історіЯ україни знала неМало прикладів, коли нові господарі тих або інШих територій пеклисЯ не лиШе про власне збагаченнЯ, а в перШу чергу піклувалисЯ про розвиток і процвітаннЯ ввіреного їМ краю і людей, Які населЯють його. про цих гідних Мужів, кращих представників свого часу, і піде Мова в даній публікації.

Фрідріх Фальц-Фейн


«даремні» біологічні дослідження. Практично весь прибуток від продажу овець і вовни Фальц-Фейн (по 20-40 тисяч рублів на рік) без жалю витрачає на розвиток заповідника. Повсюдно риє глибокі механізовані колодязі (щодня ви-качувавши до 300 тисяч(!) відер води), прово-дить водопровід, телеграф, телефон, електричне освітлення, будує пошту, лікарню для простих селян і навіть збирає величезну бібліотеку. До межі століть в «Асканії-Нова» вже утримуєть-ся 58 видів ссавців, 344 види птиць, а в цілому майже 2000 різних тварин. У квітні 1902 року з Біловіжжя привозять зубрів. Далі – більше. Зоопарк «Асканія-Нова» входить в трійку най-крупніших приватних звіринців. Про нього зна-ють і навіть пишуть в далекій Америці! У 1905 році «Асканію-Нову» від грабежів і розорення рятують козаки, спеціально прислані царем Миколою ІІ. Він же в квітні 1914 року порушує придворний етикет, що забороняє імператорові зупинятися у приватних осіб в їх власному бу-динку, і зупиняється в маєтку Фрідріха Едуар-довича. І тут нечуване! – на царя нападає півень. Фальц-Фейн вибачається і збирається ув’язнити птицю в клітку. «Не треба, — вступився цар, — це мій єдиний ворог, який нападає відкрито». Незабаром імператор присвоїв Фальц-Фейну звання потомственного дворянина. Пізніше Микола ІІ писав своїй матері про Асканію: «Там живуть різні олені, кози, антилопи гну, кенгуру і страуси – цілий рік просто неба на відкритому повітрі і всі разом. Дивне враження, немов кар-тина з Біблії, неначе звірі вийшли з Ноєва ков-чега». Важливо відзначити, що «Асканія-Нова» стала каталізатором економічного процвітання навколишніх сіл і селищ, а місцеві жителі не мо-гли нарадуватися на такого дбайливого і уваж-ного господаря. Ну то й байдуже, що німець і що не тутешній – декому він миліше рідних батька з матір’ю був.

На жаль, після жовтневої революції видатному

«природознавцю» доводиться емігрувати (помер в 1920 році). Заповідник приходить до занепаду. У 1984 році «Асканія-Нова» вноситься ЮНЕСКО до списку еталонних територій планети. Нині біологічна різноманітність степових екосистем на-лічує більше 500 видів вищих рослин і більше 3000 видів тварин. А мешканці Херсонщини досьогодні пишаються своїм великим земляком.

«софіївКа»: любов ненавмисно нагряне…

Відомо, що любов – справжнє, сильне почут-тя, здатне змінити людину. Тоді все, до чого вона не торкається, перетворюється на плід її любові і служить для найвищих, благородних цілей. Саме так вийшло в Умані з польським магнатом Станіславом Потоцьким.

Якщо ви коли-небудь проїжджатимете по центральній «артерії» України (траса Київ-Одеса), не полінуйтеся зупинитися на її серед-ині – в Умані. Там знаходиться дендрологічний парк «Софіївка» – одне з найвидатніших творінь світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII – першої половини XIX ст., який стоїть в одному ряду з такими шедеврами Європи, як сад Бальбі у Флоренції (Італія), парк Сан-Сусі в Потсдамі (Німеччина) і палацовий парк у Верса-лі (Франція). Вперше відвідавши в 1774 році свої маєтки на Правобережній Україні, польський магнат Станіслав Щенський-Потоцький був вражений красою і щедрістю цього краю, пра-цьовитістю і чуйністю його людей. В буквально-му розумінні слова він в нього закохується і ви-рішує грунтовно зайнятися господарюванням. І ось він будує прекрасний палац і закладає парк, багатий не лише місцевою, але й екзотичною рослинністю. При цьому зайняті на будівництві селяни працювали в урочні години, отримували чималу зарплату(!) і більш того – могли анонім-но поскаржитися панові, якщо раптом платню

важливо відЗначити, що «асканія-нова» стала каталіЗатором економічного процвітання навколишніх сіл і селищ, а місцеві жителі не могли нарадуватися на такого дбайливого і уважного господаря. ну то й байдуже, що німець і що не тутешній – декому він миліше рідних батька З матір’ю був.“ ”


Станіслав Щенський-Потоцький

Софія Потоцька


навіть трохи затримували – небачені на ті часи речі! (Щоправда, на нинішні також…) Така умова була продиктована самим Потоцьким – настільки він поважав і цінував безправних тоді селян і прагнув полегшити їх долю. У той час він був одружений на Юзефині Мнішек, і, за логікою, знаменитий в майбутньому парк мав би називатися «Юзефинівка». Але, як мовиться в однойменній пісні: «Любов ненавмисно нагря-не, коли її ти не чекаєш». Потоцький зустрічає прекрасну гречанку Софію, дружину російсько-го генерала Вітте і геть втрачає голову! Позна-йомилися вони в 1791 році і лише після семирічної «санта-барбари», здолавши всі забобони і перешкоди, за участю православного попа і ка-толицького ксьондза, вони нарешті одружуються. Причому в право-славній церкві.

Але повернемося до парку. Спо-чатку Потоцький хотів бачити його виключно в англійському стилі, з мальовничими пагорбами, лужками і численними зеленими острівцями. Але любов до Софії (яка тяжіла до грецької культури), а також своєчасне заува-ження талановитого архітектора й інженера Метцеля, мовляв, чи не зробити нам шматочок Греції, в якому кожний грот, кожний камінь і кожний водоспад має відношення до міфо-логії – кардинально міняють плани. Оскільки Еллада – країна скель і гір, то парк вирішено було структурувати величезними валунами і каменями – і їх привозили! А ще потрібні гроти, майданчики, альтанки, водоспади – все це ви-тесали спеціальним чином. І яка ж стародавня Греція без статуй богів, героїв і філософів?! І ось з’являються лабіринт Криту, Грот Каліпсо, Грот страху і сумнівів, острови «Анті-Цирцеї і Ахеронт», які покояться або мають в сво-

їй основі величезні кам’яні глиби. Статуї з італійського білого мармуру були замовлені Метцелем у 1796 році в Італії ще на початку будівництва. Статуї Аполлона Бельведерського, Сократа, Гомера, Аполлона Флорентійського, Амура, Паріса, Орфея, Венери-купальниці і сьогодні прикрашають стежки і мальовничі куточки «Софіївки». З останньою богинею пов’язана легенда: щоб хворому видужати, до-сить випити з джерела і пройти з внутрішньої сторони за потоками води водоспаду, та так, щоб на тебе не попала жодна краплинка. А ось і

інша легенда: якщо провести судже-ного між двома баштами давньорим-ської богині домівки Вести, то шлюб буде довгим і щасливим. Однією з головних пам’яток «Софіївки» є гряда озер, фонтанів і водоспадів, які сполучені між собою водами річки Кам’янки. Вінець гідроінженерної споруди і всієї «Софіївки» в цілому – підводна річка, яка символізує річку забуття Лєту, по якій і по цей день «баражує човен Харона» з туристами.

Ну і, звичайно, не можна не згадати про розкіш-ну рослинність парку. Різноманітність флори не піддається жодному опису (понад 3323 таксонів, тобто видів, форм, сортів, культиварів місцевих і екзотичних дерев та кущів). Цікаво, що «Со-фіївка» давала чималий дохід своїм господарям. За Потоцьких з Умані щорік надходила велика кількість кольорової капусти, особливого сорту вишні, динь, кавунів, а восени 1803 року більше 30 тис. коконів шовкопряда!

Чи варто говорити, що уманчани обожнюва-ли Потоцького, адже при ньому весь Уманський край жив весело і заможно, а кріпацтво тут практично не відчувалося. Сюди прагнули се-ляни із сусідніх регіонів України – Вінниччини, Київщини, Полтавщини та ін.

при цьому Зайняті на будівництві селяни працювали в урочні години, отримували чималу Зарплату(!) і більш того – могли анонімно поскаржитися панові, якщо раптом платню навіть трохи Затримували – небачені на ті часи речі!

“”



сміла: «цУКрова» дівчина із зламаною стрілоюСміла Черкаської області – містечко малень-

ке, можна навіть сказати інтимне. Проте кожен смілянин сповнений гордістю щодо багатої історії свого міста і пишається тими людьми, які зробили свій внесок до розвитку цього краю. Як і будь-який населений пункт, Сміла має свої легенди. Всі вони зводяться до одного фіналу, що оповідає про прекрасну і нестримно сміливу дівчину (Сміливу або Смілиху), яка і провела княжу дружину відо-мою лише їй стежиною через Ірдинські болота, які оточують місто. Або ж і сама очолювала той загін, та втім татари чи ляхи (історія замовчує) були наголову розбиті. Щоправда, хеппі-енд вийшов не зовсім повноцінний. Безстрашна дівчина була вбита ворожою стрілою. Звідси і відображення історії, яке можна побачити на гербі міста. Символ перемоги над темними силами – дівчина в срібно-му вбранні із золотою косою тримає над головою зламану стрілу. Але це почасти міфи. Почнемо з того, що офіційним роком утворення Сміли вважається 1542 р. Спочатку містечко було засно-ване нереєстровими козаками як слобода на тихій річці Тясмин і звалося Яцково-Тясмино (згодом – просто Тясмино). Свою нинішню назву місто

отримало у першій половині 17 століття.А справжній «прорив» у розвитку міста по-

чався з любовної інтриги. І не кого-небудь, а Григорія Орлова з імператрицею Катериною ІІ, внаслідок чого у них народжується син, якому, з відомих причин, не могли дати прізви-ще ні батька, а тим більше матері (Романової). Кажуть, коли до цариці принесли немовля, загорнуте в боброве хутро, та вигукнула: «Бого-ві слава – життя тобі!». Звідси і виникло нове дворянське прізвище – Бобринський, а крила-тий вислів і бобер стали девізом та символом родового герба. І що найцікавіше, надалі син того незаконно народженого немовляти (внук Катерини) одружується на племінниці іншого фаворита імператриці – Григорія Потьомкіна! І, таким чином, стає власником Сміли. З тих пір життя в місті завирувало ще те.

Будучи людиною гострого розуму і володіючи хваткою бульдога-підприємця, Олексій Олек-

сійович Бобринський змикетував, що ставку потрібно робити на цукор. Солодкий пісок у той час в Російську імперію імпортували з далекої Куби. Тому і коштував він надхмарних грошей. Що говорити, якщо фунт (трохи більше 400 г) цукру коштував 2 рублі! Тобто 1 кг цукру мав вартість однієї корови! Зацікавившись практи-кою виготовлення цукру з цукрового буряка в Бельгії, Бобринський досконало вивчає техніч-ний бік питання.

Шановний читачу! Якщо тебе раптом запи-тають, де був побудований перший цукровий завод в Російській імперії – знай, що з’явився він завдяки Бобринському під Тулою, в місцині, як виявилось, нікудишній для подібного вироб-ництва – грунти були поруч неродючі, а везти сировину – далеко і дорого. Тоді підприємство розібрали на шматочки і відвезли до Сміли. А в 1838 році запрацював перший цукровий завод в Україні. Тоді ціна цукру власного виробни-цтва скоротилася до 13 копійок за фунт (тобто в 15 разів!). Неспроста ж у місті був утворений бульвар і названий Рафінадним.

А тепер дивуйтеся: якщо в 1879 році 9 під-приємств Сміли виробили продукції на 4 млн. рублів, то 79(!) тогочасних підприємств Києва – лише на 3 мільйони!

Смілянський край розквітав – роботи ви-стачало всім: і селянам, і робітникам. Сам граф Бобринський був чуйним і уважним до потреб простих роботяг. Вони могли об-слуговуватися в лікарні, навчати своїх дітей, отримували премії і мали відпустки для від-починку. Кращого господаря для Смілянщини було важко й уявити!

Ще один істотний внесок у розвиток краю династія Бобринських зробила інтенсивним будівництвом залізниць, про що свідчить далеко не провінційного вигляду вокзал з ви-тіюватим декором, а також численні історичні пам’ятники. Нині, завдяки зусиллям Бобрин-ських, Сміла – один з найбільших транспортних вузлів України (станція імені Т.Г. Шевченка), де підприємства залізниці є містоутворювальними організаціями. Словом – пощастило місту з ви-датними людьми!

Георгій Трофименко

смілянський край роЗквітав – роботи вистачало всім: і селянам, і робітникам. сам граф бобринський був чуйним і уважним до потреб простих роботяг. вони могли обслуговуватися в лікарні, навчати своїх дітей, отримували премії і мали відпустки для відпочинку. кращого господаря для смілянщини було важко й уявити!

“”


Олексій Олексійович Бобринський

Герб міста Сміли

Північний вокзал ст. ім. Т. Шевченка


мІй КРАй

КалинівсьКий Край — від часів КармелюКа до сьогодення

Калинівку засновано в першій половині XVIII століт-тя. Історичні джерела свідчать, що назва походить від прізвища польського магната Калиновського, який нібито загарбав тутешні землі і закріпачив селян. Є також спроба пов’язати назву селища з калиною, якої нібито колись тут росло багато. 1774 року в Калинівці налічувалося 44 двори, в яких проживало 143 особи. Хоча поселення було невеликим, у місцевих господах були відкриті пивоварня, винокурні, млини, які давали власникам чималий при-буток.

історичний еКсКУрсМалоземелля селян і поміщицький гніт були причи-

ною неодноразових антифеодальних виступів жителів Калинівки і навколишніх сіл. Особливої гостроти ця боротьба набула в першій половині XIX століття, коли її

очолив Устим Кармелюк. Його загони базувалися по-близу Калинівки, у Чорному лісі. Калинівчани всіляко підтримували повстанців, ховали від переслідувань тих, хто брав участь у нападах на поміщицькі маєтки. Сам Устим Кармелюк не раз бував у Калинівці, користувався схронами калинівчан. У 1828 році калинівський селя-нин Древицький притягувався до суду за переховування Устима Кармелюка.

У 1871 році завершилося будівництво залізниці Київ-Одеса, яка пролягла через Калинівку. За короткий час Калинівка була віднесена до розряду міст. Наприкінці 70-х років XIX століття тут з’являється ряд підприємств, у тому числі цукровий і винокурний заводи. Розвивалися і ремесла — у 80-х їх налічувалося близько 20. Разом з промисловістю в Калинівці росла і торгівля. Щорічно тут

відбувалося 4 ярмарки. У містечку було 27 крамниць.XX століття, як і у всій Російській імперії, а потім у

радянські часи, ознаменувалося найбільш кровопролит-ними війнами, голодоморами і розрухами.

Після лютневої революції багато жителів Калинівки активно включилися в політичне життя. Новину про створення Центральної Ради 4 березня 1917 р. населення Калинівки сприйняло з великим ентузіазмом: тут про-ходили мітинги на підтримку проукраїнського владного органу, основною вимогою яких було швидше проголо-шення Української Автономії Республіки, а також вирі-шення досить проблематичного земельного питання. Вже в квітні 1917 року в Калинівці було сформовано органи місцевої влади, прямо підпорядковані Центральній Раді.

Потім більше двох років Калинівка, як і решта України, пережила негаразди протистояння влади і військових дій різних армій, у тому числі й іноземних інтервенцій.

Після громадянської війни відновлення підприємств

ой, цвіте калина...


мІй КРАй

і сільського господарства калинівчанам довелося починати в дуже важких умовах. Устаткування цукрового і спиртового заводів за роки війни вийшло з ладу. Землю довелося обробляти з великими труднощами, врожаї збирали мізерні.

У 1923 році був утворений Калинівський район, адміністративним центром якого стала Калинівка. Однією з найбільш жахливих подій в історії Калинівського району була колекти-візація з її спустошливими наслідками. Гасло «ліквідація куркульства як класу» означало, що тих, хто чинив наполегливий опір, розстрілюва-ли, масово вивозили в табори примусової праці на північ. Господарів або ж виселяли за межі району або із села в спеціальні поселення по 10-12 садиб, які перебували на території району, або ж виселяли в північні райони СРСР. За роки колективізації в Калинівському районі була знищена активна, економічно міцна частина селянства, яка хотіла та вміла працювати.

Голодомор 1932-1933 років страшним ви-хором пронісся Калинівщиною. Смертність у 1933 р. набула значних розмірів. Траплялися випадки канібалізму.

У перші дні Вітчизняної війни більше 1200 людей з селища пішли на фронт. Серед до-бровольців були і 12 жінок. Більше 200 людей записалося у винищувальний батальйон.

22 липня 1941 року Калинівку окупува-ли німецько-фашистські війська. В центрі селища, на вулиці Дзержинського, гітлерівці влаштували гетто, на околиці — табір для військовополонених. І знаходилися люди, які незважаючи на ризик і загрозу смерті, ховали євреїв, рятували їх від фашистів.

Звільнили Калинівку 14 березня 1944 року. У лавах радянських військ на різних фронтах Вітчизняної війни сотні калинівчан самовід-дано боролися з ворогом. 620 осіб селища на-городжені орденами і медалями СРСР за по-двиги на фронтах і в партизанських загонах. Всього у боях за незалежність Батьківщини полягло смертю хоробрих 548 калинівчан.

За перші місяці після окупації калинівча-ни відбудували та відновили роботу лікарні, ряду шкіл, бібліотек, клубів, кінотеатру, по-шти, телеграфу, магазинів, районні установи. Поступово відновили свої потужності сіль-ське господарство й промисловість краю.

У наступні роки в Калинівці відбулися значні зміни в господарському, культурному і суспіль-ному житті. У листопаді 1979 року Президія Верховної Ради УРСР перевела Калинівку з роз-ряду селищ міського типу в розряд міст район-ного підпорядкування.

сУчасний періодНині Калинівка одне з передових міст Ві-

нницької області. Калинівка має багатогалузе-вий виробничий комплекс, провідне місце в якому займає харчова промисловість. Зокре-

ма, такі підприємства як ТОВ «Солодка Хата» (торти, тістечка тощо), СТОВ «Корделівський цукровий завод» (цукор), консервний завод (консерви), Калинівський молокозавод (моло-ко, сир, масло).

Немало людей трудиться і на таких потріб-них народному господарству підприємствах, як ВАТ «Ремонтно-механічний завод» (плос-корізи, культиватори), «Перша національна миловарна компанія» (мило), парфумо-косметична фірма «Коне» (одеколони), ЗАТ «Калина» (швейні вироби).

Основні промислові підприємства міста:— ТОВ «Калинівський ЕЗДМ», виробляє

деревинно-стружкові плити. Потужність — 96 тис. м³. Чисельність працюючих на підприєм-стві — 450 осіб. Обсяг виробництва продукції у 2003 році — 14,5 млн. грн. Експорт стано-вить 35% — Польща, Росія, Азербайджан, Грузія, Молдова.

— ЗАТ «Калинівський машинобудівний завод». На підприємстві виготовляють: бур-тоукладочні машини, авторозвантажувачі гідравлічні, молокосушки, товари народного споживання, в тому числі котли опалювальні газові різних модифікацій. Чисельність пра-цюючих на заводі — 500 осіб.

— ТОВ «Вінніфрут». Види діяльності: виро-бляють безалкогольні напої, фруктові та ово-чеві соки. На підприємстві працює 950 осіб.

— ВАТ «Калинівський агромаш» — нині по праву вважається одним з кращих промисло-вих підприємств району.

Будівельний комплекс нараховує 6 органі-зацій, що здійснюють будівельні та ремонтні роботи. Зокрема: ЗАТ «Калинівське БМУ-5», Державна будівельна фірма «Альфа», Кали-нівське районне дорожне державне підпри-ємство «Калинівський райавтодор», ТОВ «Калинівський райміжгоспбуд», Калинівська міжгосподарська шляхова будівельна діль-ниця, Калинівська госпрозрахункова дорож-на дільниця Вінницького ДЕП та приватні фірми, які виконують ремонтно-будівельні роботи згідно з європейськими стандартами.

Усі населені пункти району з’єднані між собою дорогами з твердим покриттям та на-дійним автобусним сполученням.

Калинівка — важливий залізничний вузол на лініях Київ — Одеса, Київ — Кам’янець-Подільський , Бердичів — Вінниця. Вантажні пасажирські перевезення в Калинівському районі здійснюються ВАТ «Корделівське АТП 10561», ДП «Віннтрас», ВАТ «Калинівське АТП 10509», та 11 приватними перевізниками. У 2010 р. відкрито об’їзну дорогу навколо міста, яка будувалась протягом 17 років.

Мережа медичних закладів району склада-ється з центральної районної лікарні на 290 лі-жок, Пиківської дільничної лікарні на 15 ліжок, 12 лікарських амбулаторій, 34 фельдшерсько-акушерських пунктів.

Герб Калинівки

Урочисте відкриття об’їзної дороги

Широкої популяр-ності у споживачів набула ґрунтооброб-на техніка з маркою Калинівського «Агро-машу». Уже декілька років підприємство випускає агрега-ти для обробітку ґрунту «АК-4», які працюють на полях не тільки Вінницької області, а й Черні-гівської, Херсонської, Харківської облас-тей. Також великого попиту у сільськогос-подарських вироб-ників набула удо-сконалена пружинна борона для знищення бур’янів «БПШ-8», використання якої дозволяє на 60-70 від-сотківзнищувати бур’яни.

НЕВІДОмА УКРАЇНА


ІСТОРІя ТА ЛЕгЕНДИ

палац графа ксідо – перлина української

архітектуризаМки в історії подільського хМільника завжди відігравали чільну роль. навіть на гербі його зображено заМок. тоМу не дивує та зацікавленість, Яку виЯвлЯють Як Місцеві жителі, так і заїжджі гості до споруди,

що височить на заМковій горі над південниМ бугоМ в саМоМу центрі Міста. і хоч це зовсіМ не заМок, а стилізований під нього палац, і збудований він не в бурхливі середньовічні часи, а на початку двадцЯтого

століттЯ, чуток і легенд про нього вистачає.

одних є зерно істини, інші — явна фантазія. На-віть засновникам і першим власникам перепало. Катерину Левашову чомусь вважали глухонімою і негарною підстаркуватою дівою, яку ніхто не хотів брати заміж, а її чоловіка Костянтина Ксідо таким собі жигало, мисливцем за приданим. На-справді все було зовсім інакше...

звідКи все почалося...В червні 1648 р. по дорозі до Пилявців через Хмільник

проїжджав Богдан Хмельницький, а у 1659 р. козаки вкотре захопили місто і не просто захопили, а влаштували тут ре-зиденцію гетьмана Івана Виговського! Ну, а потім тут знову панували поляки...

А в 1672 році під стінами Хмільника з’явилася 200-ти-сячна турецька армія. Так Хмільник став частиною Османської імперії. Турки залишили в Хмільнику гарнізон, зміцнили і перебудували замок. І, звичайно, в місті з’явилася мечеть. Мечеть збудували восьмигранну, з півтораметровими стінами, та чомусь з бійницями і під-земним ходом. Втім турецьке панування продовжувалося тільки 27 років.

Потім знову прийшли поляки. У 1774 році король Станіслав-Август подарував Хмільник своєму племіннику — князю Юзефу Понятовському. У той час місто приноси-ло дохід у розмірі 27915 злотих на рік — п’ята частина від доходу всього староства. Але сама Польща як незалежна держава скоро перестала існувати, і Хмільник увійшов до складу Російської імперіі.

Катерина ІІ, яка «зі сльозами на очах» підписувала три рази укази про поділи Польщі, після другого поділу по-дарувала Хмільник своєму видатному вельможі — князю Олександру Безбородьку. Про нього Сперанський пізніше скаже — «в Росії у XVIII столітті було тільки чотири генія: Меншиков, Потьомкін, Суворов і Безбородько». А фран-цузький дипломат граф Луї Сегюр відгукнеться про нього так: «У товстому тілі Безбородько приховував найтон-ший розум». Місту був дарований герб, в якому в нижній частині зберігся старий польський. Герб дає уявлення про те, як виглядали неіснуючі нині старі польські оборонні укріплення.

Рід князів Безбородьків згас. По жіночій лінії право но-сити прізвище Безбородько було даровано чоловікові дочки молодшого брата Олександра Андрійовича. Їх потомство

В



стало іменуватися графами Кушелєвими-Безбородьками. Хмільник належав сім’ї Безбородьків та Кушелєвим-Безбородькам близько ста років.

заповзятливі сестриДо кінця XIX століття Хмільник, очевидно, був прода-

ний і переходить до сім’ї графів Лєвашових, а саме почту генерал-майора Володимира Васильовича Лєвашова. Повз цієї особистості пройти складно, хоча б тому, що 1874 році він стає одеським градоначальником! До цього він займав пост кутаїського губернатора. Градоначальницьку посаду Лєвашов полишив в 1878 році, пам’ять про нього зали-шилася добра. Володимир Васильович був одружений на графині Ользі Вікторівні Паніній. Після його смерті в 1898 році маєток переходить до однієї з двох його дочок — Ка-терини.

Катерина Володимирівна Лєвашова була діяльною і навіть заповзятливою дамою — разом зі своєю сестрою Марією, яка вийшла заміж за князя Вяземського, вони

організували у своєму маєтку Осиковий гай, що під Петербургом, курортне селище Графська Колонія (тепер Пісочне). Катерині Володимирівні у Літинському повіті Подільської губернії належала в цілому 6641 десятина землі — приблизно 7 тис. га. Крім самого Хмільника, вона володіла також селами Вербівка, Кушелівка, Соко-лове, Тершпіль, Стара та Нова Гути, Мазурівка, Війтівці, Качанівка, Семки, Малий Митник, Порубинці, Лелітка, Голодьки — це дані на 1914 рік.

У 1902 році свій маєток вони порізали на 404 дільниці по одній десятині кожен (трохи більше гектара) і розпродали їх або здали в оренду. І, звичайно, як у всіх великих лати-фундистів в Подільській губернії, Катерина Володимирівна мала свій цукровий завод. І все б у неї було добре, от тільки одна вада — ще незаміжньою була.

грецьКий слідВтім проблема вирішилася з появою красеня-грека на

прізвище Ксідо. Хто такий цей Ксідо? За однією з версій,



Костянтин Іванович Ксідо нібито прибув до Хмільника у чині офіцера в кінці XIX століття служити в першому батальйоні Казанського піхотного полку. Полк цей, до речі, придушував повстання Кармелюка. Можливо, тоді він і познайомився з графинею Катериною Володимирівною Лєвашовою. Звідки «взявся» Костянтин Іванович — точно не відомо.

Те, що він був грек, це зрозуміло. Цікаво інше — в серед-ині XIX століття в Одесі проживали грецькі купці, що носили прізвище Ксідо. Чи були вони родичами, близьки-ми чи далекими — все це питання для подальшого вивчен-ня істориками. Цікаво і те, що звали одеського грека теж Костянтином Івановичем, володів він заводиком по ви-робництву свічок, проте жив він тоді, коли наш Костянтин

Іванович ще не народився. А поки відомо, що наш Ксідо начебто був не купецького стану, а дворянського. Так чи інакше, але 29 червня 1905 року, в розпал першої російської революції, в маєтку родичів Лєвашових — графа Паніна Марфіно відбулося весілля Катерини Володимирівни і Костянтина Івановича.

Хто він, Красень-граф із добрим смаКом?

Зараз вже дещо можна сказати про цю людину. Костян-тин Іванович Ксідо народився в 1879 році. Де? Невідомо. Кар’єра його пішла по військовій частині. Вчився разом із зятем генерал-лейтенанта Павла Воронова, з яким він ще матиме деякі ділові стосунки у подальшому. Службу розпочав у 1899 році в чині підпоручика 30-го саперного батальйону. З січня 1900 року — в Квантунській саперній роті, яка розміщувалася в Порт-Артурі, де він залишався і в 1902, і в 1903 рр. У 1901-му отримав звання поручика, в січні-грудні 1904 року — виконував обов’язки завідувача телеграфної команди Маньчжурської армії. А вже наступ-ного року — штабс-капітан 18-го саперного полку. Втім, у тилу не відсиджувався. Брав участь в обороні Порт-Артура, був особисто знайомий з комендантом міста генералом Стесселєм.

І от, перебуваючи у відпустці, одружується! Отже ніяким графом Костянтин Іванович не був. Графинею була його дружина Катерина, але після шлюбу і вона перестала носи-ти графський титул, ставши просто пані Ксідо. І ще один міф, який теж необхідно розвіяти, — Ксідо не був влас-ником цього маєтку, записаний він був на його дружину. Хоча, безумовно, одружився Костянтин Іванович надзви-чайно вигідно, це абсолютно точно можна стверджувати, але він не був ні звичайним ловеласом, ні боягузом. Після весілля, з вересня 1906 року, він значився в запасі польових інженерних військ.

Саме Ксідо був замовником на будівництво Хмільниць-кого маєтку, що безумовно говорить про те, що серед вже зазначених вище достоїнств цього пана було ще одне — досить неординарний і гарний смак. Для виконання свого бажання Ксідо запросив прекрасного столичного архітек-тора Івана Олександровича Фоміна. Саме він став автором цього непересічного архітектурного пам’ятника — будинку, що поєднує в собі і красу панського маєтку, і міць та гру-бість лицарського замку одночасно.

Проект замовлений Костянтином Ксідо Івану Фомі-ну в 1911 році, на жаль, не був доведений до кінця. Так, внутрішня обробка не була закінчена практично ніде.



Шкода, адже було б дуже цікаво побачити, які поєднання придумав автор тут. Будівництво палацу було тільки час-тиною плану Костянтина Ксідо. Задумкою було зробити тут великий палацово-парковий ансамбль. Десь пови-нен був розташовуватися дивно красивий міст з двома вежами. В авторському поясненні Фоміна написано «міст через яр». Цей міст не був побудований, тим ціннішим є збережений ескіз. Зате побудований був інший міст — через Південний Буг. Цей місток і веде в палацовий парк. Парк був розпланований, прикрашений водоймами різних форм, фонтанами...

загУблені слідиЗ початком Першої світової війни він знову служить,

перебуваючи при головному начальникові постачання армій Південно-Західного фронту. До речі, того самого фронту, де буде здійснено знаменитий прорив і розгром австрійської армії в 1916 році. Поки будувався палац і маєток у цілому, сім’я проживала в основному в Петрограді, як стало назива-тися місто після початку війни, але в зв’язку з новою посадою Костянтина Івановича вони переїхали до Новоросійська. До 1917 року він отримав чин капітана.

Потім почалася революція, і сліди Ксідо губляться. У 1917-му впаде все, а в 1919 році родина Ксідо покине межі Росії. Цілком можливо, він отримав «Нансівський паспорт», що видавався російським емігрантам, аби у них було хоч якесь визнане посвідчення особи.

Але в 1919 році вони знову з’являються в одному з ки-ївських готелів, куди нібито до нього приїжджали якісь високопоставлені гості. Незабаром після цього, коли непри-вабливе майбутнє стало зовсім очевидним, родина залишила Росію.

У Катерини Володимирівни і Костянтина Івановича була дочка Софія Костянтинівна Ксідо — життя закинуло її в США. 4 жовтня 1932 року у Філадельфії Софія Костянти-нівна загинула під колесами вантажівки. Причому джерело вказує, що вона була дочкою генерала Костянтина Івановича Ксідо. Оскільки точно відомо, що на 1917 рік він мав чин ка-пітана, то це або чин, отриманий в Білій армії, або помилка. Там же зазначено, що Катерина Володимирівна померла від тифу в Константинополі.

Існує спомин про те, що в 1943 році граф Ксідо знову з’явився у Хмільнику, нібито приїхав з Чехії, куди відразу і повернувся. Тільки походив по своєму замку і зустрівся зі своїм колишнім лакеєм. Ксідо тоді вже було під 70. Його лакеєві дідові Дмитру — ще більше. Між ними відбулась роз-мова, в якій прозвучали і такі слова:

— Це ж ваш маєток, будете повертатися?— Ні, не буду.

радонова сКарбницяСпеціалісти вважають, що при належному фінансуванні та увазі із боку держави Хмільник може перетворитися на рекреаційний курорт світового значення.Нинішній розвиток Хмільника тісно пов’язаний з наявністю тут великих запасів надзвичайно цінних мінеральних вод, відкритих ще 1934 р. під час буріння артезіанської свердловини. При дослідженні виявилося, що це радонова вода. З того часу в районі почалося активне будівництво водолікарень та санато-ріїв. Сьогодні своїх відпочиваючих чекають чимало санаторіїв з сучасним медичним обладнанням та високопрофесійними спеціалістами. Чисте лісове повітря, знаменитий хмільницький радон, кваліфіковане лікування, гарна домашня їжа – де ще так відпочинеш від повсякденності душею й тілом? А якщо потрібно подбати про здоров’я, відновити сили, пройти курс діагностики та лікування – приїздіть у Хмільник. Тут є все, щоб за санаторний курс лікування відчути себе бадьорим і здоровим.

ліКУється Усе!Тут пропонуються такі основні оздоровчі та лікувальні про-грами: здоровий хребет; здорові суглоби; реабілітація хворих із захворюваннями серцево-судинної системи; лікування та реабілітація хворих з вадами слуху та ЛОР-патологією; реабілі-тація бронхо-легеневих захворювань; діагностика та лікування хворих з проявами алергії.Крім цього здійснюється ефективне лікування захворювань ен-докринної та статевої систем як у жінок, так і у чоловіків. Широ-кий спектр лікувально-реабілітаційних заходів, їх ефективність досягаються завдяки використанню сучасних діагностичних комплексів, методик, перевірених часом та природними ліку-вальними факторами, якими є мінерально-вуглекисло-радонові ванни, торф’яні мінеральні грязі.Серед ексклюзивних методик лікування та оздоровлення засто-совується комп’ютерна витяжка хребта та суглобів; кріосауна та інфрачервона сауна; кабіна для гідровакуумного лазерного аромомасажу; фотонові поліхромні матриці та інше.Відпочиваючі мають також можливість за період лікування в санаторіях Хмільника отримати консультації від провідних фа-хівців медицини з Вінниці, Києва, Харкова, Дніпропетровська та інших міст України, які плідно співпрацюють в різних науково-практичних напрямках.


АРХІТЕКТУРНІ ПАм’яТКИ

айже кожен громадянин України хоча б раз за життя обов’язково, подорожуючи Південно-Західною залізницею, проїжджав повз перон станції Козятин. Особливе вра-ження справляла на пасажирів залізничних потягів наприкінці XIX та на початку XX ст. надзвичайно

красива колоритна архітектурна споруда вок-залу одного з найбільших залізничних центрів Одесько-Балтської залізниці.

ефеКти чарівної станціїПропоную переміститися завдяки «Иллю-

строванному путеводителю по Юго-Западным казённым железным дорогам» за 1899 рік ви-пуску тієї епохи: «Казатинский вокзал – один из лучших вокзалов русской рельсовой сети. Зда-ние вокзала расположено островом, т.е. с обеих сторон его проложены рельсовые пути, это зна-чительно усиливает пропускную способность станции и даёт возможность одновременно принимать и отпускать несколько поездов, устраняя в то же время хождение пассажиров по путям. Внутри здания останавливает на себе

внимание роскошная овальная зала I и II класса, масса света и воздуха, изящная орнаментовка, стильная мебель – всё это делает эту залу одной из лучших во всех отношениях среди буфетных зал на русских железных дорогах. Казатин – буфетная станция по существу, при существую-щем расписании поездов остановки в Казатине приходятся во время завтрака, обеда и ужина.

Вечером Казатинский вокзал особенно еффектен: волны света электрических фонарей далеко освещают все станционные пути, со-оружения и окрестности, поезд плавно несётся навстречу этому свету, оставляя за собой всё погруженным в глубокий мрак и останавли-вается у перрона, залитого мягким молочным светом, когда же за сим вступаешь в ярко освещенный зал, наполненный суетящейся толпой пассажиров, среди которых мелькают татарские лица буфетной прислуги, то невольно замедляешь шаги, присматриваясь к харак-терной картине, бьющей здесь ключом жизни, картины, рамами которой служит роскошное здание вокзала».

До речі, на той період лише Козятинська, Жмеринська та Київська станції мали своє індивідуальне електричне освітлення, тобто не-величкі електростанції.

чУдо-люстраАле головною окрасою цієї неповторної спо-

руди була надзвичайно вишукана бронзова люстра, що прикрашала по центру буфетну овальну залу вокзалу (сучасний ресторан «Імператор»). Існують цікаві версії з приводу долі цього справжнього витвору мистецтва, пов’язані з окупаційним періодом. Подейкують, що сучасна люстра – копія того зразка. Вигото-вили її німці, намагаючись вивезти шедевр кін-

усIм вокЗалам вокЗал! перлиною архітектури південно-західної залізниці МилувалисЯ відоМі та видатні постаті - російський цар Микола іі, політичний діЯч і перШий президент україни Михайло груШевський, головний отаМан військ унр сиМон петлюра, червоні коМандири Микола щорс, григорій котовський, василь боженко, письМенник і сценарист василь зеМлЯк, кінорежисер віктор іванов, високі посадові особи, урЯдовці соціалістичного періоду та багато інШих відоМих постатей

М


АРХІТЕКТУРНІ ПАм’яТКИ

ця XIX століття за кордон. Люстру виявили під час визволення Одеси в одному з портів. Тепер вона ніби-то прикрашає своєю неповторністю Одеський оперний театр.

А от мешканець Кордишівки Яків Дрижук запевняв свою онуку Лесю Врублевську в тому, що на вокзалі сьогодні висить люстра, знята німцями під час війни у старій дерев’яній церкві їхнього села.

висоКі гості КозятинаІснує в переказі версія від онуки головного

касира Семена Новікова Ірини Шафер, яка розпо-відає, що в родинному архіві на початку XX сто-річчя зберігалося фото, де на пероні дідусь стояв неподалік від російського імператора Миколи ІІ. Ця подія є свідченням перебування російського царя на нашому вокзалі. Старовинне фото було знищене в родині разом з іншими цікавими свід-ченнями дореволюційних подій в житті залізнич-ника в роки репресій 1937-1938 pp.

За іншим переказом, під час подорожі останнього царя Росії на південь Малоросії він був тут разом з родиною, і спадкоємець трону, котрий в зв’язку з невиліковною хворобою не сприймав прямокутної форми приміщень, зали-шився дуже вдоволеним і харчуванням у буфет-ній, і незвичайним архітектурним проектом.

Цю ж версію доносить у своєму викладі нам відомий письменник і кіносценарист Василь Земляк у своїй героїчній повісті, майже авто-біографічній, «Підполковник Шиманський» про період окупації в місті Козятині. Є у книзі і сторінки з описом життя вокзалу в період оку-пації, де автор зазначив, що тут збирався весь окупаційний цвіт міста.

Описує автор, як спостерігав проїзд по залізниці самого Гітлера у спецпотязі з двох паровозів, двох чи трьох пасажирських вагонів та платформ-фортець з гарматами, чотириствольними зенітними кулеметами, біля яких напоготові стояли охоронці-німці в касках. У своєму творі Василь Земляк заві-ряє, що навіть бачив з-за відгорнутої жовтої фіраночки одного з вагонів самого фюрера. Відвідав в один із морозних зимових вечорів під час гастрольних подорожей Козятинський

вокзал і російський революційний поет Воло-димир Маяковський, очікуючи на машину з Бердичева. Тут він без поспіху смакував якусь страву і запивав вже котрим стаканом теплого чаю. Його увагу привернув бідно вдягнений хлопчина – розповсюджувач преси, котро-го швейцар не хотів впускати до овальної буфетної зали. Маяковський домовився із швейцаром і напоїв хлопчину запашним на-стоєм, придбав у нього з десяток газет, ще й дав декілька рублів.

славетна пам’ятКа арХітеКтУриУ 1987 р. вокзалу станції Козятин надано

статус пам’ятки архітектури XIX століття. Автором цієї величавої споруди у вигляді бі-лого пароплаву серед рейкової мережі є добре відомий в Україні, Росії і в далекому зарубіж-жі митець, архітектор Валеріан Куліковський (1835-1910), представник раціоналістичного напрямку архітектури історизму. Керу-вав будівництвом 28-річний, на той період молодий інженер, а в майбутньому відомий український архітектор Олександр Кобєлєв (1860-1942). Будівництво приміщення було розпочато у 1888 р., а незабаром, в листопаді 1889 року, було завершено.

Лілія Макаревич

6


СЛАВЕТНІ УКРАЇНЦІ

наШ великий Землякйого іМ’ЯМ названий астероїд, нескінченна кількість лікарень і санаторіїв. у 1947 році про нього знЯли фільМ, в одній тільки болгарії йоМу встановили 26 бюстів, а вулиць, що увічнили цю видатну людину , — взагалі не порахувати. не дивно, що найдовШа з них (довжиною Майже в 5 кМ) знаходитьсЯ саМе у вінниці, адже пік його творчої діЯльності прийШовсЯ на часперебуваннЯ в Маєтку “виШнЯ”, Який нині входить в Межу Міста.

ліКар від богаОх і повезло ж у другій половині

дев’ятнадцятого століття жителям Вінниччи-ни, що до них занесло такий астероїд мега-медичного масштабу. З усієї неосяжної імперії стікався люд у Вінницю, до диво-лікаря. Адже був би підлабузником, або просто не базікав зайвого, так і «тусувався» б цей корінний москвич у Пітері, і по-справжньому не пере-йнявся любов’ю до природи України, її жителів і фольклору.

А все почалося після поразки Росії в Крим-ській війні. Тоді основоположник військово-польової хірургії і анестезії Микола Іванович Пирогов, повернувшись в Петербург, був запрошений Олександром ІІ на прийом. За-мість того, щоб утішити імператора, додавши рожевих тонів провальній кампанії в Криму, він тільки підгірчив пігулку, відкрито розпо-вівши про проблеми у військах, не оминувши згадати про загальну відсталість російської армії та її озброєння. Імператорові це слухати не хотілося. Не подобалося це царю. Після цієї розмови Микола Іванович впав у немилість, і його направили прямісінько в Ходжубеївку (яка, за історичними мірками, зовсім нещо-давно стала Одесою) — на посаду опікуна Одеського і Київського учбових округів.

Невгамовний Пирогов спробував реформува-ти систему шкільної освіти, яка там утворилася. Нещадно піддавав критиці надання профе-сійної освіти залежно від соціального стану, виступав проти передчасної спеціалізації дітей. Щиро вважав, що вона гальмує їх моральне ви-

ховання і звужує кругозір. Засуджував свавіл-ля, казармовий режим в школах, та бездумне відношення до «кольорів життя».

Що стосується тілесних покарань, то в цьому відношенні він був послідовником філософа і педагога Джона Локка, розгляда-ючи екзекуції, як засіб, що принижує дитину, завдає непоправного збитку її моральності, привчає до рабської покори, грунтованій лише на страху, а не на осмисленні і оцінці своїх вчинків. «Вона (покора) формує натуру порочну, що шукає відплати за свої прини-ження, — вважав геніальний лікар і додавав: — Учителі повинні відкинути старі догма-тичні способи викладання і застосовувати нові методи. Потрібно будити думку учнів, прищеплювати навички самостійної роботи, учитель повинен привернути увагу й інтер-ес учня до матеріалу. Переведення з класу в клас повинно проводитися за результатами річної успішності, адже в перевідних іспитах є елемент випадковості і формалізму».

Заради справедливості слід відзначити: засуджуючи застосування різок як засобу дис-циплінарної дії, Микола Іванович допускав застосування фізичних покарань, але тільки у виняткових випадках і лише за постановою педагогічної ради. Його тези стали «неораним полем» для тодішніх журналістів, що розгор-нули на шпальтах газет гострі дискусії, при-свячені цій темі. І що ви думаєте? Пізніше вони мали позитивні наслідки: «Статутом гімназій і прогімназій» за 1864 рік тілесні покарання були скасовані.

Микола Іванович Пирогов


СЛАВЕТНІ УКРАЇНЦІ

пиріг — OFF!Природно, що така діяльність великого хірур-

га вела до прямого конфлікту з владою, і йому, вдаючись до англійської термінології, сказали «OFF!». Пирогов залишає свій пост, хоча до цього йому пророкували пост міністра народної освіти(!). Він навіть не призначається заступни-ком міністра. Аби з очей геть, Миколу Івановича посилають керувати російськими кандидатами в професори, котрі навчаються за кордоном. Сво-єю резиденцією ескулап вибирає Гейдельберг (Німеччина), куди прибув у травні 1862 року.

На той момент йому було 52 роки. Приїзд Пирогова кандидати зустріли як свято, згадував один з основоположників еволюційної ембрі-ології, нобелівський лауреат Ілля Мечников. У Німеччині Пирогов не лише виконував свої обов’язки, але й допомагав (часто виїжджаючи в інші міста) майбутнім професорам, членам їх сімей і друзям будь-кого з них, у тому числі проводив лікування. Якось очільник російсько-го земляцтва назбирав грошенят на лікування пораненого Гарібальді й умовив Пирогова огля-нути його. Від грошей доктор відмовився, але до італійця поїхав. І виявив не помічену іншими всесвітньо відомими лікарями кулю! Чи варто говорити, що тоді він врятував Гарібальді ногу, та що там ногу — життя! У Петербурзі стався повний переполох. Адже тільки-но на царя Олександра вчинили замах нігілісти, які захо-плювалися цим революціонером-макаронником. Таким чином, Пирогов був взагалі звільнений з

державної служби, навіть без права на пенсію. Але він не переймався, адже мав таку розкішну «садибу» під Вінницею! Щоправда, пізніше цар згадав заслуги лікаря. І «по-дружньому» попро-сив його «відвідати» російсько-турецьку війну в Болгарії 1877-79 років. При цьому Пирогову була надана повна свобода дій і слова.

POstskriPtumХочете подивитися на великого лікаря-

ученого майже наживо? Приїжджайте до Вінниці та відвідайте музей імені Пирогова, не-далеко від якого знаходиться церква-некрополь. Забальзамований Микола Иванович виглядає не гірше за Леніна. Хоча, на відміну від вождя пролетаріату, його склеп в 20-х роках грабували, а під час Другої світової війни пошкоджений саргофаг був схований в землі...


НАРОДНА ЕКОНОмІКА

сільсьКий та зелений тУризм яК основа

процвітання УКраїнсьКого села

З давніх часів і до наших днів відо-мо, що багатство України – в її родю-чих землях, в її прекрасній природі, що завжди було головним скарбом для її завойовників.

Саме завдяки великій кількості природних заповідників і національ-них природних парків, та й просто унікальних мальовничих місць, яки-ми обдарована наша земля, зелений туризм в Україні має всі передумови для свого бурхливого розвитку.

У якому б напрямі ви не подорожува-ли – з півночі на південь чи із заходу на схід – ви неодмінно побачите багатство природної краси, яка розкидана по те-риторії всієї України, чи то національно значимі заповідники, неосяжні степи, чи то сільські поля, засіяні соняшниками або золотавою пшеницею.

Перераховувати всі унікальні при-родні пам’ятки України можна дуже довго, адже її багатства не закінчу-ються всесвітньо відомими запо-відниками і природними парками.

Побачивши цю мальовничу красу, у вас не залишиться ні краплі сумніву в тому, наскільки перспективний зелений туризм в Україні.

Цей різновид туризму сприяє розвитку малого бізнесу в аграрних регіонах, а сільським господарям дає можливість поліпшити своє фінансо-ве становище.

Розвиток зеленого туризму в нашій країні відбувається ще досить спон-танно. Але все ж спілка, яку створено в Україні в 1996 році, проводить ін-формаційну роботу і всіляко сприяє та допомагає в просуванні зеленого туризму в Україні на ринок туристич-них послуг. Найактивнішими регіо-нами, що розвивають зелений туризм на своїй території, вважаються закарпатський, івано-франківський, вінницький, київський, львівський, полтавський і кримський.

З кожним роком до цього списку додається все більша кількість регі-онів, які роблять все можливе, аби зелений туризм досяг максимального розвитку на їх територіях.

І хто після цього скаже, що зелений туризм в Україні не розвивається і в нього не велике майбутнє?

троХи відстаємо – але наздоженемо!

Зелений сільський туризм в Єв-ропі з’явився набагато раніше, ніж в Україні. Для нас же такий вид відпо-чинку ще зовсім новий і для багатьох незвичний, хоча це зовсім не заважає йому динамічно розвиватися.

У широкому сенсі поняття «Зеле-ний сільський туризм» означає відпо-чинок в приватних сільських гос-подарствах, які можуть зацікавити відпочиваючих різноманітними про-позиціями по проведенню дозвілля та своїми туристичними об’єктами.

Так, вибираючи відпочинок в сільській місцевості, окрім спокійної обстановки, що розвантажує пси-хологічно, тут пропонують смачну домашню їжу. Також у вас буде мож-ливість, наприклад, сходити в ліс по гриби або ягоди, гарно із задоволен-ням порибалити, та й просто скупа-тися в прозорій воді.

В Європі уже давно практикується не лише проживання на території сільських господарств або ферм, але й безпосередня, хоча і обмежена, участь

вони відпочивають – ви Заробляєте!


НАРОДНА ЕКОНОмІКА

в роботах, які виконують жителі села – таких як збирання врожаю, догляд за худобою і таке інше.

Досить часто наш турист ще не зовсім готовий так кардинально змінити свій звичний вид відпо-чинку. Для таких туристів пропо-нується ряд екскурсійних про-грам, розрахованих на нетривалий період часу, що дозволить їм на короткий час пожити в умовах сільського життя і відчути при цьому всю красу такого відпо-чинку.

станьте господарем свого бізнесУ!

На щастя, на карті Вінниччини таких місць величезна кількість. Навіть найвимогливіший відпочи-ваючий буде приємно здивований безліччю мальовничих куточків, про які раніше не знав. Більше того, вінницька земля завдяки відсут-ності металургійної та хімічної промисловості вважається одним з найекологічніших регіонів країни.

За останні роки мода на «еко-

логічно чистий» спосіб життя отримала визнання і поширилася на більшість розвинених країн світу, що і дозволило екологічному туризму досягти такої популяр-ності.

Враховуючи високий рівень забруднення довкілля в Україні, питання про вибір екологічно чистого місця відпочинку стає все більш актуальним. Зокрема, По-бужжя, Хмільник, Калинівський та Козятинський райони мають величезний потенціал для розви-тку сільського зеленого туризму.

Зручне та швидке сполучення із Києвом дозволяє залучати до цього процесу туристичний потенціал столичних поціновувачів провін-ційної мальовничої сільської екзо-тики, що дає підстави для гарних перспектив цього напрямку у регіо-ні. Нині потрібне лише бажання та душевна щирість, а також розумін-ня важливості усіх складових – і кожна енергійна сільська родина, за розумних вкладань, може стати господарем свого невеличкого, але стабільного бізнесу.

Звертайтеся – допоможуть!

Нещодавно в Києві відбулася звітно-виборна конференція Спілки сприяння роз-витку сільського зеленого туризму в Україні. За період з 2008 по 2011 рр. звітували голо-ва правління цієї організації В.П. Васильєв та голова ревізійної комісії О.І. Бас.На конференції був обраний новий склад правління Спілки та визначені пріоритети у подальшій роботі. Одним із головних напрямків діяльності організації значиться інформування та заохочення селянських господарств до створення власних осеред-ків сільського туризму в різних регіонах. Що, безумовно, сприяє розвитку місцевої інфраструктури та покращенню добробуту родин – учасників процесу. Якщо ви бажаєте розвивати на базі власно-го маєтку сільський туризм, можете зверта-тися за наведеними контактами. Вам дадуть вичерпну інформацію, та проконсультують щодо специфіки організації туристичного бізнесу саме у вашому випадку.Зокрема, по Вінницькій області працює Бас Оксана Іванівна, голова Вінницького об-ласного осередку Спілки сприяння розвитку сільського туризму.

Контакти:(044) 223-38-17

e-mail: [email protected] або [email protected]для листів: м.Київ, 04209, а/с 4

www.greentour.com.ua


КОРИСНІ ПОРАДИ

У садУ Насамперед у жовтні поливають дерева й кущі. Річ у тім,

що осінь – час посиленого зростання і зміцнення коренів. До того ж рясний запас вологи в ґрунті оберігає плодові культури від підмерзання взимку. Оптимальні норми по-ливу в посушливу осінь (на доросле дерево): яблуня і груша – 30-40 відер води, вишня і слива – 15-20 відер, малина і смородина – 5-6 відер на 1 м2.

У цьому ж місяці проводять основну підгодівлю дерев і кущів органічними та фосфорно-калієвими добривами. Суницю добре підгодувати попільним лугом або просто посипати землю в міжряддях деревною золою (при при-готуванні попільного лугу беруть дві склянки попелу на 10 л води, для дезінфекції в розчин додають марганцевокис-лий калій). Використовують попільний луг і для підгодівлі дерев. При перекопуванні ґрунту на садовій ділянці ліпше використовувати не лопату, а вила – в цьому випадку менше ушкоджуються поверхневі корені, особливо у ягідних ча-гарників. Ґрунт у малиннику зазвичай не перекопують про-тягом усього року, в тому числі й восени, – його лише злегка спушують і мульчують (засипають сухим торфом, гноєм).

.

на городі На городі обробляють ґрунт під посадки майбутнього

року. Вносять органічні або мінеральні добрива, землю перекопують, заглиблюючись на 25-30 см, але грудки не роз-бивають. Так земля краще промерзне й накопичить більше вологи при таненні снігу навесні. Готують грядки для підзи-мової сівби холодостійких культур: салату, кропу, цибулі, буряка, петрушки, шпинату, редиски, моркви, селери та ін. Саму сівбу найчастіше проводять у листопаді при настанні стійкого похолодання, коли температура ґрунту знизиться до мінус 2-3° С. Висаджують ревінь, естрагон, щавель та інші культури розподілом кущів із старих посадок. Збира-ють опале листя зі всієї ділянки й закопують в огірковий парник або закладають у компостну купу. Вкривають лис-тям насадження меліси, цибулі, коренеплодів, що зали-шаються на зимівлю. Набирають у поліетиленові торбини землю для закладки розсади навесні – не менш як 6 відер. Землю беруть із незараженої фітофторою ділянки (де росла чотирирічна суниця), з додаванням суперфосфату (1 ст. ложка на відро).

календар садівникаЖОВТЕНЬ

33НАША ЗЕМЛЯ, 2012

КОРИСНІ ПОРАДИ

календар садівникаУ садУ

Сад спустілий – дерева і ягідні кущі підготувалися до суворої зими. Але це аж ніяк не означає, що садівник не повинен допомагати їм у цьому. Вже на початку листопада, аби захистити сад від майбутніх морозів, обв’язують штам-би та скелетні гілки плодових дерев, притіняють їх різними підсобними матеріалами. До речі, ці прийоми допомагають активно боротися з гризунами. Після листопаду добре по-мітні кубла шкідників – їх вибирають і знищують.

Зі штамбів дерев знімають ловецькі пояси, з гілок вида-ляють зимуючі кубла білана, кладки яєць непарного шов-копряда. З дерев і ґрунту збирають гнилі плоди, старе листя і рослинні залишки декоративних та овочевих культур, що залишилися, й усе це знищують. Розпушують ґрунт навколо дерев і кущів, а навколо осінніх посадок його мульчують тор-фом, перегноєм або іншими утеплювальними матеріалами, але не соломою. Штамби молодих плодових дерев захищають від мишей і зайців, починаючи зі щойно посаджених саджан-ців та закінчуючи 12-річними деревами, тобто доти, доки дерево не утворює огрубілу кору. Толь і рубероїд накладають на увесь штамб – від поверхні ґрунту до першого сучка, міц-но зав’язують у трьох місцях прядивним шпагатом. Нижній край обв’язування трохи втоптують у ґрунт і злегка прико-люють. Посадки суниці перед настанням зими мульчують торфом, листям, опалою хвоєю, щоб узимку затримувати й накопичувати сніг. До настання морозів, на початку листо-паду, спускають воду з труб, баків і бочок, а також невеликих водоймищ. Якщо ґрунт сухий, то цією водою поливають де-рева. Після перших снігопадів відтоптують сніг на пристов-бурних колах, попередньо підгорнувши його до штамбів.

на городі

У першій декаді листопада завершують підзимовий посів холодостійких овочевих культур, а також збір пізньої капус-ти та її квашення. Свіжі качани закладають на зберігання. Сушать на зиму пряні коренеплоди й зелень петрушки, селери, пастернаку і кропу. Помийте, просушіть і приберіть під навіс інвентар, поливні шланги, кілки, парникові рами. Приготуйте і накрийте ґрунтові суміші для теплиць, пар-ників, скляночок. Заготовляйте опале листя, складаючи на компостні купи, а якщо використовуватимете його для біо-палива – накрийте плівкою або щільно укладіть, не допуска-ючи зволоження.

ЛИСТОПАД


РЕЦЕПТИ

Найкращі рецепти з гарбуза

гарбуЗ, фарШирований сиром

Інгредієнти:1 кг м’яса або курки; 1 гарбуз середньої величини; 150 г рису;- 100 г цибулі; 100 г масла; 3 помідори; сіль, перець – за смаком.

ПриготуванняМ’ясо нарізати дрібними шматочками, залити водою, щоб м’ясо було злегка покрите, закрити посуд кришкою й тушкувати до готовності на слабкому вогні.Рис відварити до напівготовності. Дрібно нарізати цибулю й пасерува-ти у маслі. Гарбуз очистити й нарізати тонкими скибочками.Готове м’ясо змішати із рисом і цибулею, поперчити й посолити за смаком. Потім у глибоку сковороду, змащену маслом, покласти шар гарбуза, потім м’ясо з рисом, знову покрити шаром гарбуза, зверху ви-класти кружальцями помідори по всій поверхні, влити трохи окропу або підсоленого бульйону й тушкувати в духовці під кришкою до готов-ності гарбуза.При подачі на стіл прикрасити кожну порцію свіжою зеленню та смета-ною. Хай смакує!

Цей оригінальний рецепт із гарбу-за родом з Румунії. Дуже смакує у дружній компанії

Інгредієнти:1 невеликий гарбуз; 30 г олії; 100 г сиру; хрін – за смаком.Для начинки:150 г рису; 100 г помідорів; 1 цибулина; кілька зубчиків часнику; сіль, перець – за смаком.

Приготування:Очистити невеликий гарбуз, розрізати навпіл, вичистити середину й покласти начинку: попередньо замочений рис, нарізані кубиками помідори, нарізану й підсмажену цибулину, кілька зубчиків часнику, сіль, перець.Нафаршировані половинки посипати тертим хріном і сиром, полити олією й довести до готовності на середньому вогні в духовці протя-гом 35-40 хвилин, підливаючи бульйон або окріп.При подачі на стіл фарширований гарбуз прикрасити зеленню, шматочками свіжих помідорів, майонезом або сметаною. Пальчики оближеш!

Закуска З гарбуЗом, м’ясом і помідорами

Цей рецепт із гарбуза родом з Молдо-ви. Підійде для будь-яких урочистос-тей та святкових подій.

Всеукраїнський дайджест «Наша Земля» Свідоцтво про державну реєстрацію КВ№11702-573 від 06.09.2006р.Друк: видавництво «Увага»Відповідальний за випуск Петрук М.Д.Наклад - 5 тис.

ГУМОР

* * *Чому жінки так прагнуть заміж? Бо тоді вони будуть точно знати, хто ви-нен і що робити.

* * *Жінкам потрібні чоловіки, щоб мати гроші, а чоловікам потрібні гроші, щоб мати жінок.

* * *— Кажи, що хочеш, але я все одно не вірю жодному твоєму слову!— Можу помовчати. Мовчанню пові-риш?

* * *Напис на пляшці: «УВАГА, вживання алкоголю може вселити впевненість у тому, що ви вмієте співати».

* * *Є день, коли наймані працівники відчувають себе краще за господаря фірми.Це день зарплати.

* * *Скоєно напад на інкасаторів, які пере-возили гречку.

* * *Мамам на замітку: занадто гаряча вода в дитячій ванночці дозволяє дітям заговорити на півроку раніше.

* * *Я сьогодні так класно склянку помив, що ледве знайшов її на кухні.

* * *Є жінки, які ніби створені для ліжка — вони можуть спати цілодобово.

* * *— Підвів собаці до морди хобот пи-лососа, газонув, пес від жаху вилетів з кімнати і розбив скло шафи... Я на-звав його довбанутим — але відчуваю, що проблема не в ньому...

* * *— Алло, любий, ти де?— На роботі.— Я туди дзвонила, тебе там немає!— Значить, я вже пішов.

* * *Хороші люди потрібні для того, щоб погані жили ще краще.

* * *Розмова двох політиків.— Через 5-10 років ми будемо жити краще, ніж у Німеччині, сумнівів у цьому немає жодних!— Я не зрозумів, що це ви з Німеччи-ною хочете зробити?

* * *Зараз добре, розумне, інтелігентне обличчя можна побачити тільки в дзеркалі.

* * *— Міліція має на крок випереджати злочинців...

— Це як?! Раніше за них має пограбувати квар-тиру?

* * *— Ось, друже, даруємо тобі на день народження бейсбольну биту!— Та я зовсім не хотів биту, я ще не вибрав собі подарунок...— Друже, бери биту, йди

на вулицю — і забирай собі будь-який подарунок!

* * *— Я вам не собака, щоб шашлик без горілки жерти!

Весела сторінка

Відповіді на сканворд

НАША ЗЕМЛЯ, 2012

Documents

Журнал "Земля"