КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Матеріали науково-практичної конференції (6 грудня 2005 року)

КИЇВ — 2005

2УДК ББК

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Джужа О.М. — доктор юридичних наук, професор (голова); Ліпкан В.А. — кандидат юридичних наук (заст. голови); Чернявськй С.С. — кандидат юридичних наук (заст. голови); Копан О.В. — доктор юридичних наук, старший науковий співробітник; Жук С.Я. — доктор технічних наук, доцент; Пригунов П.Я. — кандидат психологічних наук, доцент; Свистович С.М. — кандидат військових наук; Харченко Л.С. — кандидат економічних наук.

Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України / Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 6 грудня 2005 р.) / Київський нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2006. — 112 с.

Учасники науково-практичної конференції, що відбулася 6 грудня 2005 року в Києві, обговорили актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України, приділивши особливу увагу методологічним проблемам національної безпеки, інформаційної безпеки та безпеки освіти. Чільне місце посіли питання формування та практичного застосування сил національної безпеки, організації недержавної системи безпеки. Окремо розглядалися найбільш серйозні загрози національній безпеці на сучасному етапі ї розвитку.

У роботі науково-практичної конференції взяли участь науковці Ради національної безпеки і оборони України, Антитерористичного центру СБ України, ДСТЗІ СБ України, ВВ МВС України, ГУ МВС України в м. Києві, Генерального Штабу ЗС України, Київського національного університету внутрішніх справ, Академії управління МВС України, Національної академії оборони України, Національної академії Служби безпеки України, Інституту безпеки РФ, експерти державних установ та неурядових організацій.

Відповідальний за випуск: В.А.Ліпкан ІSBN © В.А.Ліпкан, 2005.

3ЗЗММІІССТТ

РОЗДІЛ 1 ..................................................................................................................................................................................... 4

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ..................................................................................... 4 АЛГОРИТМ МОДЕЛЮВАННЯ СИСТЕМ БЕЗПЕКИ ......................................................................................................................... 4 МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ” В ДОСЛІДЖЕННІ ПРОБЛЕМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ.................................................................................................................................................................................................. 7 ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛОЖЕНЬ ТЕОРІЇ КАТАСТРОФ ПРИ МОДЕЛЮВАННІ СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ........................................................ 10

РОЗДІЛ 2 ................................................................................................................................................................................... 13

НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ ............................................................................................ 13 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗРОБКИ ДОКТРИНИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ................................................................ 13 ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРОТИБОРСТВО: СТАН ТА ПРОБЛЕМИ............................................................................................................ 16 ПРО СТАН ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ............................................................................................................................................................ 23 ФОРМИ І ЗАСОБИ ВЕДЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БОРОТЬБИ ......................................................................................................... 29 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА .................... 34 МІСЦЕ ТА РОЛЬ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ У ФОРМУВАННІ ФАХІВЦІВ В ГАЛУЗІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ....................................................................................................................................................... 39

РОЗДІЛ 3 ................................................................................................................................................................................... 42

ОСВІТА І НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА ............................................................................................................................... 42 БЕЗОПАСНОСТЬ ОБРАЗОВАНИЯ В СИСТЕМЕ БЕЗОПАСНОСТИ ОБЩЕСТВА................................................................................ 42 БОЛОНСКИЙ ПРОЦЕСС — УГРОЗА НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ УКРАИНЫ .................................................................... 50 СОВРЕМЕННОЕ СОСТОЯНИЕ РЕФОРМЫ ОБРАЗОВАНИЯ — КАК ОДНА ИЗ УГРОЗ НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ УКРАИНЫ................................................................................................................................................................................................ 54

РОЗДІЛ 4 ................................................................................................................................................................................... 57

СИЛИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ................................................................................................................................... 57 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ........................................................................... 57 „СПЕЦНАЗ” ДЛЯ ПРОТИДІЇ АСИМЕТРИЧНИМ ЗАГРОЗАМ.......................................................................................................... 61 РОЛЬ ПОДРАЗДЕЛЕНИЙ УБОП В ОБЕСПЕЧЕНИИ НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ УКРАИНЫ .............................................. 67 ДЕМІЛІТАРИЗАЦІЯ МІЛІЦІЇ ЯК ФАКТОР ЗАГРОЗИ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ ............................................................... 70

РОЗДІЛ 5 ................................................................................................................................................................................... 73

ОРГАНІЗАЦІЯ НЕДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ ............................................................................................... 73 СИСТЕМА НЕГОСУДАРСТВЕННОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ............................................................ 73 ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТА ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ НЕДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ........................................................... 76 ПОДХОД К ПОСТРОЕНИЮ СЛУЖБЫ БЕЗОПАСНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЯ ....................................................................................... 82 УПРАВЛІННЯ ІНФОРМАЦІЄЮ ЯК ЗАПОРУКА ВДАЛОГО БІЗНЕСУ .............................................................................................. 86 КОМЕРЦІЙНА РОЗВІДКА В СТРУКТУРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ (АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ) ............. 89 ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ........ 92

РОЗДІЛ 6 ................................................................................................................................................................................... 95

ТЕРОРИЗМ ЯК ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ ТА МІЖНАРОДНІЙ БЕЗПЕЦІ .......................................................... 95 ПРОБЛЕМЫ ФОРМИРОВАНИЯ АНТИТЕРРОРИСТИЧЕСКОГО МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА .......................................................... 95 СУЧАСНИЙ МІЖНАРОДНИЙ ТЕРОРИЗМ ЯК ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ: НОВІ ПІДХОДИ ДО ПРОТИДІЇ .......... 102 ПСИХОЛОГІЧНА СКЛАДОВА ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ .................................................... 107 ОСОБЛИВОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ В УМОВАХ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА............................................ 109 СУЧАСНИЙ ТЕРОРИЗМ — ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ ................................................................................ 112

ПІДСУМКОВИЙ ДОКУМЕНТ........................................................................................................................................... 116

4РРООЗЗДДІІЛЛ 11

ММЕЕТТООДДООЛЛООГГІІЧЧННІІ ППРРООББЛЛЕЕММИИ ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННООЇЇ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ

ААЛЛГГООРРИИТТММ ММООДДЕЕЛЛЮЮВВААННННЯЯ ССИИССТТЕЕММ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ

Ліпкан Володимир Анатолійович − заступник начальника кафедри проблем управління Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук, майор міліції

Останніми роками з’явилося чимало досліджень, присвячених аналізу різних аспектів забезпечення національної безпеки. Не можна не враховувати і спроб окремих дослідників об’єднати різнопредметні знання до однієї науки, назви яких мають багатий і подеколи суперечливий характер. Наша позиція, яка знайшла своє відображення як у чисельних публікаціях автора, так і у використанні категорій пропонованої нами теорії у Міжнародній поліцейській енциклопедії полягає в тому, що нціобезпекознавство (так автор пропонує називати науковий напрям про національну безпеку, „націобезпекознавство” — від латинського natio - плем’я, народ; від укр. безпека, …знавство — наука, вчення, течія) має належати до міждисциплінарних напрямів, враховуючи широкий спектр знань про різні аспекти чи то організації служби безпеки, чи то моніторингу, ідентифікації та аутентифікації загроз, чи то кризис-менеджменту, чи то аудиту безпеки тощо, і повинні бути об’єднані не механічно, а на підставі певного алгоритму — сукупності послідовних дій, виконання яких ґрунтується на засадничих положеннях методології націобезпекознавства.

Запитання, яке зазвичай може виникати: а до яких наукових напрямів належатиме націобезпекознавство, теоретичних чи практичних?

Звичайно, можна було б зазначити про суто практичний та прикладний характер націобезпекознавства, оскільки на базі його рекомендацій створюється, зокрема, модель нормативно-правового фундаменту забезпечення національної безпеки. Послуговуючись методологією формування конкретних документів щодо регулювання суспільних відносин у сфері національної безпеки, формуються Концепція національної безпеки, доктрини національної безпеки, Закон України „Про національну безпеку України”, програми, інструкції та інші нормативно-правові акти; удосконалюються суспільні відносини у сфері національної безпеки тощо. Сучасний фахівець із національної безпеки має кваліфіковано застосовувати загальні теоретичні положення націобезпекознавства при забезпеченні національної безпеки в будь-якій сфері життєдіяльності, проводити експертизи системи забезпечення національної безпеки на стійкість до дії дестабілізуючих чинників різного рівня інтенсивності, компетентно обґрунтовувати власну позицію щодо оцінки рівня загроз та внесення необхідних змін у тактику управління національною безпекою і системою забезпечення національно безпеки під час їх активізації. Фахівець із національної безпеки повинно вміти аналізувати причини і умови виникнення та активізації загроз і небезпек, оцінювати ймовірність настання негативних наслідків, мати моделі планів щодо реагування на дані негативні чинники.

Одночасно з цим, націобезпекознавство, яке вивчає закономірності забезпечення національної безпеки, вносить свій певний внесок у розроблення наукових уявлень про особу, суспільство і державу, механізм балансу їхніх інтересів і забезпечення безпеки без нанесення шкоди іншим об’єктам. Націобезпекознавство є теоріостворюючою системою знань, оскільки, крім власного методологічного потенціалу, формує інші наукові напрями та прикладні теорії національної безпеки. Перефразовуючи відомий вислів, націобезпекознавство — та ж практика забезпечення національної безпека, тільки більш дальньої перспективи. Таким чином можна стверджувати, що націобезпекознавство — теоретичний науковий напрям.

Відповідно до викладеного, слід окреслити алгоритм моделювання підсистем управління в конкретних сферах життєдіяльності. Це є необхідним з огляду на ту обставину, що моделювання становить собою процес, відтак дії в даному процесі мають вчинюватись у певній послідовності, бути взаємопов’язаними, взаємообумовленими і підпорядкованими одній меті. Отже, алгоритм моделювання підсистеми управління національною безпекою в конкретній сфері може мати наступний вигляд.

5На першому етапі розглядається поняття та зміст конкретного виду безпеки, його місце в

системі національної безпеки, конкретний перелік національних інтересів. При визначенні поняття конкретного виду безпеки потрібно виходити з того, що

національна безпека є різновидом соціальної діяльності, яка полягає в цілеспрямованому, свідомому впливі суб’єкта управління на систему національної безпеки, за якого державними і недержавними інституціями створюються сприятливі умови для прогресивного розвитку українських національних інтересів, джерел добробуту народу України, а також забезпечується ефективне функціонування системи національної безпеки України.

Відтак, визначаючи, наприклад, поняття екологічної безпеки, слід зважати на характерні особливості, об’єктивні закони, закономірності та принципи розвитку, нарешті, риси самої екологічної безпеки. Визначення кожного поняття того чи іншого виду безпеки має починатися з того, що це є складовою національної безпеки.

Структура самого визначення має корелювати з висхідним визначенням поняття національної безпеки. Таким чином, приміром визначення поняття екологічної безпеки може мати наступний вигляд: екологічна безпека — складова національної безпеки, різновид соціальної діяльності, яка полягає цілеспрямованому, свідомому впливі суб’єкта управління на систему національної безпеки, за якого державними і недержавними інституціями створюються сприятливі умови для забезпечення екологічної рівноваги і гарантується захист середовища проживання насе-лення країни і біосфери в цілому, атмосфери, гідросфери, літосфери і космосфери, видового складу тваринного і рослинного світу, а також природних ресурсів.

Визначення економічної безпеки, керуючись даним алгоритмом, можна подати в наступному вигляді: економічна безпека — складова національної безпеки, різновид соціальної діяльності, яка полягає в цілеспрямованому, свідомому впливі суб’єкта управління на систему національної безпеки, за якого створюються сприятливі умови для забезпечення здатності держави до відтворення внутрішнього валового національного продукту та кількісній і якісній збалансованості зовнішньоекономічних відносин, конкурентоспроможність економіки і стійке функціонування кредитно-фінансової системи.

Такий підхід дозволить уніфікувати підходи до визначення базових понять теорії національної безпеки, а саму теорію поступово створювати на основі логічного окреслення базових і фундаментальних понять, принципів і норм. Це закладе основи взаємного порозуміння фахівців у різних галузях життєдіяльності, об’єднаних цілями і завданнями щодо забезпечення національної безпеки. Більше того, сама теорія володітиме власною мовою, принципами її побудови і ефективного використання, що наразі додає вагомості її існуванню і слугує ще одним верифікуючим чинником її практичного значення.

У даному аспекті необхідно також говорити про формування методології даного наукового напряму — такої множини цілей, функцій і принципів, які у своїй органічній єдності утворюють нову якість і реалізуються за допомогою адекватних методів. При чому усі складові елементи мають бути об’єднані в єдину систему і перебувати в кореляційному зв’язку.

На другому етапі моделюються загрози національній безпеці в конкретній сфері з урахуванням як реальних і нормативних, тобто тих, які визначені в законі України „Про основи національної безпеки України”, так потенційних і не нормативних, тобто тих, які не зазначені в ньому і взагалі у безпековому законодавстві, втім мають значення для проблематики, що розглядається.

Знову ж таки, при визначенні поняття загроз у тій чи іншій сфері життєдіяльності слід керуватися націобезпекознавчим методом, який виступає як принцип організації досліджень у галузі національної безпеки.

Використання даного методу надає можливості встановлення корелятивного зв’язку між базовими поняттями загальної теорії національної безпеки і прикладними теоріями, в рамках яких мають досліджуватися певні теоретичні та практичні проблеми забезпечення національної безпеки відповідно до конкретних сфер життєдіяльності.

Саме тому, розглядаючи загрози національній безпеці в конкретних сферах життєдіяльності, слід акцентувати увагу на нормативних загрозах, тобто таких, що є визначеними

6в згаданому вище законі, і не нормативних загрозах, тобто таких, що не знайшли свого відображення в ньому.

На третьому етапі формується модель системи національної безпеки в конкретній сфері життєдіяльності.

Система національної безпеки не є тотожною системі забезпечення національної безпеки, оскільки остання є допоміжною, функціональною системою і виконує роль лише елемента забезпечення. Саме тому в процесі її моделювання в конкретній сфері життєдіяльності враховуються:

1) парадигма національної безпеки в конкретній сфері НБ; 2) об’єкти, суб’єкти і предмет національної безпеки в конкретній сфері НБ; 3) національні інтереси в конкретній сфері національної безпеки, які мають корелювати з

концепцією нації і національною ідеєю; 4) загальна модель системи національної безпеки в конкретній сфері НБ; 5) системи пріоритетних національних інтересів у конкретній сфері життєдіяльності; 6) місце та функції системи забезпечення національної безпеки в загальній системі

національної безпеки. На четвертому етапі здійснюється моделювання системи забезпечення національної

безпеки в конкретній сфері, в ході якого доцільно враховувати наступні моменти: • зміст, призначення та мета функціонування системи забезпечення національної безпеки

в конкретній сфері життєдіяльності; • складові державної системи забезпечення та їх компетенція; • складові недержавної системи забезпечення та їх компетенція; • механізми взаємодії державної і недержавної систем; • аналіз діяльності і відповідальності органів спеціальної компетенції по забезпеченню

НБУ; • система контролю та нагляду за діяльністю суб’єктів забезпечення національної

безпеки. Слід розуміти, що система забезпечення національної безпеки створюється і функціонує

відповідно до цілей системи національної безпеки. Відтак структурна будова системи забезпечення залежить як від цілей функціонування системи національної безпеки, так і від загроз і небезпек.

На п’ятому етапі моделюються основні напрями державної політики національної безпеки в конкретній сфері з урахуванням окреслених на третьому етапі національних інтересів і на другому етапі національних загроз. При чому дані напрями мають корелювати з загрозами та небезпеками національній безпеці, а не із структурою системи забезпечення, яка аналізується на 4 етапі. Ефективність державної політики визначається тим результатом, який буде досягнуто в результаті управління загрозами та небезпеками, тобто рівнем, ступенем реалізації національних інтересів. Відтак висхідним критерієм формування державної політики є не кошти і ресурси конкретних суб’єктів забезпечення національної безпеки, а національні інтереси, реальні та дійсні загрози та небезпеки ним. Ресурси мають важливе, але не визначальне у порівнянні із загрозами значення. У даному аспекті ще однією проблемою для подальшого розроблення постає вироблення критеріїв адекватності засобів безпеки конкретним категоріям національних інтересів.

Відтак, загальний алгоритм моделювання має містити такі взаємопов’язані елементи: система пріоритетних національних інтересів — система заходів — система загроз — система органів.

Отже, системний підхід до моделювання системи національної безпеки в будь-якій сфері життєдіяльності носитиме системний характер, що прямо відповідатиме системному характерові національної безпеки як поліструктурного феномену.

7ММЕЕТТООДДООЛЛООГГІІЧЧННЕЕ ЗЗННААЧЧЕЕННННЯЯ ППООННЯЯТТТТЯЯ ““ФФУУННККЦЦІІЇЇ ДДЕЕРРЖЖААВВИИ”” ВВ ДДООССЛЛІІДДЖЖЕЕННННІІ ППРРООББЛЛЕЕММ

ЗЗААББЕЕЗЗППЕЕЧЧЕЕННННЯЯ ДДЕЕРРЖЖААВВННООЇЇ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ Лапутіна Ю.А. − Національна академія Служби безпеки України, підполковник На сучасному етапі розвитку України, в умовах зміни моделі державного управління та

формування нових засад правового регулювання громадсько-політичного життя, надзвичайно важливим виявляється необхідність створення ефективного та дієвого механізму відстоювання національних та державних інтересів, чіткої структуризації всіх складових сектору безпеки.

Це стане можливим тільки завдяки системній науково обґрунтованій організації процесу виконання державних функцій, їх реалізації у відповідності до об’єктивних закономірностей розвитку держави, як структурної одиниці сучасного світового порядку. І в цьому пріоритетну роль відіграватиме фундаментальна гуманітарна та, зокрема, юридична наука.

Cучасна теорія держави і права, як провідна наука у галузі державознавства, поряд із багатьма позитивними надбаннями, не повністю реалізує свій потенціал у теоретико-методологічних дослідженнях функцій держави, виявленні об’єктивних критеріїв їх класифікації, визначенні їх пріоритетності в залежності від історичного періоду, етапів розвитку та типу держави.

Зокрема, А.Ю. Олійник, С.Д. Гусарєв, О.Л. Слюсаренко пропонують класифікувати функції держави за декількома критеріями. За соціальним значенням вони виділяють основні та неосновні функції; за територіальною спрямованістю - зовнішні та внутрішні; за часом здійснення – постійні та тимчасові; за сферами суспільного життя – гуманітарні, екологічні, політичні тощо [1]. Аналогічної думки дотримується колектив авторів навчального посібника “Загальна теорія держави і права” [2]. Із даними класифікаціями можна погодитись, враховуючи, що функції, як напрямки діяльності держави, дійсно можуть мати різний вектор та розрізнятися за сферами суспільного життя.

Разом з цим, ефективність розподілу функцій на основні та неосновні викликає певний сумнів, в першу чергу, в зв’язку із відсутністю методологічної доцільності. Так, неосновні функції визначаються авторами, як “…напрями діяльності держави у другорядних сферах суспільного життя (управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном)” [1, с.38-39]. При цьому, нажаль науково не обґрунтовується та навіть не визначається, за якими критеріями ту чи іншу функцію можна вважати основною або неосновною та за якими ознаками управління персоналом взагалі потрапляє до складу державних функцій.

Будь-яка класифікація має за мету систематизацію явищ та процесів з метою вдосконалення методології дослідження, полегшення розуміння їх окремих ознак і характеристик та, наприкінці, підвищення ефективності науково-прикладних досліджень кожного з елементів класифікації. Критерії, які лягають в її основу, мають об’єктивно відображати як приналежність явищ до певної групи, так і їх самостійність в середині цієї групи. Вони також повинні відповідати меті класифікації.

Аналізуючи за такими вимогами наведену вище класифікацію, можна зробити висновок про те, що вона створена у манері традиційної юридичної догматики, яка систематизує юридичні та державно-правові явища, які вже відбулися та відбуваються зараз. Вона сприймає їх такими, якими вони є, майже відкидаючи можливість впливу власної методології на вдосконалення реалізації процесів, що нею вивчаються, та прогнозування їх подальшого розвитку.

З позицій аналітичної юриспруденції можна погодитись із наведеною класифікацією та багатьма, схожими на неї [3]. Вони, створені в класичних традиціях правової науки, мають певною мірою описовий сталий характер. Однак в сучасний період це відіграє, в основному, позитивну методичну роль, допомагаючи молодим юристам пізнавати всю складність правової матерії. Це так би мовити “анатомія” держави та права.

Разом з цим, враховуючи сучасні зміни в організації суспільного життя, динамізм розвитку соціальних процесів, теоретична правова наука має набути системно-функціонального характеру. Класифікація функцій держави повинна нести в собі динамічний компонент, інтегруючи їх еволюційні зміни, не порушуючи при цьому структуру та зміст самого поняття держави.

Це можливо тільки у разі підвищення рівня узагальнення наявних юридичних знань,

8виходу на філософсько-правові аспекти пізнання функцій держави, інтеграції підходів та матеріалів, отриманих іншими галузями науки. Завдяки цьому стане можливим розробити гнучкі моделі функціонування держави, знайти новітні науково обґрунтовані шляхи реалізації нею власних інтересів, створити ефективний механізм прогнозування ризиків та загроз та через це – забезпечити надійність, стабільність держави, передбачуваність та програмованість змін її внутрішньої організації та зовнішніх орієнтирів.

Реалізація державою власних інтересів завжди відбувається завдяки цілеспрямованій активності її інститутів. Саме цілеспрямованість та системний характер наділяють цю активність ознаками, що характерні для категорії діяльності. У відповідності до цього, держава, як соціальне утворення, виступає суб’єктом своєї діяльності. Це надає можливість застосувати в якості методології її дослідження діяльнісний підхід.

У відповідності до положень діяльнісного підходу будь-яка діяльність – колективна чи індивідуальна, перестає бути такою в разі відсутності власного, притаманного тільки їй, предмету. Він наділяє її цілеспрямованістю, в результаті чого вона перестає бути простою сукупністю форм соціальної активності. Держава, як суб’єкт діяльності, повинна мати чітко визначений за змістом, хоча і ідеальний за формою, предмет діяльності.

Як справедливо вважає видатний психолог, один з засновників діяльнісного підходу, А.М. Леонт’єв - лише в результаті зустрічі діяльності “с отвечающим ей предметом она впервые становится способной направлять и регулировать деятельность” [4, с.87]. Предмет - це усвідомлена модель ідеальних внутрішніх та зовнішніх відносин, система яких є еталоном для конкретного соціально-територіального утворення. Досягнення цього предмету, оволодіння ним та перетворення на ефективний продукт складають основну мету діяльності держави будь-якого типу. Це так би мовити загальний алгоритм реалізації об’єктивного смислу існування держави.

Зміст та сутність предмету залежать від об’єктивних умов історичного розвитку держави, особливостей етносоціальної, релігійної свідомості, рівня морального самоусвідомлення її громадян і т. ін. Тобто рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична держави розрізняються саме за предметом діяльності. При цьому держава будь-якого типу досягає його тільки через процес власної діяльності.

Мета виступає системоутворюючим чинником, що сприяє об’єднанню різних за соціальним статусом, рівнем самосвідомості, етнічною приналежністю верств суспільства. Як справедливо замітив Р. Арон: “кожне політичне утворення прагне вижити. В цьому однаково зацікавлені як правителі, так і їх піддані, бо й тим і тим хочеться зберегти спільноту, яку вони складають разом завдяки спільно прожитим століттям, спільній расі або спільній долі” (5, с.90). Це своєрідний вектор, що врівноважує різноспрямовану соціальну активність в напрямку забезпечення нормального та стабільного життя громадян.

Діяльність держави завжди відбувається в системі взаємовідносин із схожими за метою, хоча і різними за внутрішньою структурою суб'єктами. В зв’язку з цим, в умовах обмеженості в світі різного роду ресурсів – природних, інформаційних, енергетичних, фінансових, інтелектуальних та ін., процес досягнення державами своїх цілей, навіть за наявності ідеальних умов внутрішнього розвитку, завжди супроводжується зіткненням інтересів та певною взаємною експансією.

Це нібито породжує діалектичне протиріччя між гуманітарним призначенням держави в соціально-териториально організованій громаді, яку воно об’єднує, та її зовнішньо експансивним статусом і конкурентним характером міждержавних стосунків. Однак, науковий аналіз мети та предмету діяльності держави свідчить про те, що будь-яка, навіть найдемократичніша з них, має за мету створення демократії, в першу чергу, для власного народу. Жодна держава не може існувати на благо іншої, бо це виходить за межи природних соціальних потреб її народу, а, отже, не може бути предметом її діяльності.

В зв’язку з цим, поняття функцій держави виявляється діалектично пов’язаним з метою та предметом її діяльності та опосередковано її інтересами, що реалізуються в середовищі схожих за метою суб’єктів міждержавних взаємин.

9Функції, як зовнішній прояв властивостей держави в зазначеній системі відносин [4]

виявляються таким чином не просто напрямками діяльності. Саме через функції проявляються ті властивості, що відрізняють державу від інших форм соціальної організації. Вони фактично визначають ті сфери, діяльність в яких забезпечує само існування держави та не допускає її руйнування та знищення. Іншими словами, це сфери впливу держави на ті види соціальних відносин, які є життєво важливими для її ефективного функціонування та прогресивного розвитку.

Це означає, що функції відіграють роль об’єктивних покажчиків тих напрямків діяльності держави, слідування яким є обов’язковим для будь-якого її типу. Це такі напрямки, діяльність за якими без належного управління з боку держави може призвести до її руйнування. Тому пізнання функцій, їх класифікація невід’ємно пов’язані з розумінням того, що виділяє державу в якості самостійного суб’єкта соціальних взаємин та що дозволяє їй зберігати власну єдність та виключність.

У відповідності до цього, одним з основних критеріїв класифікації функцій держави має бути вплив їх реалізації на ефективність процесу оволодіння предметом діяльності. Це дозволить систематизувати функції в залежності від їх ролі у досягненні основної мети існування держави. Структура предмету діяльності держав різних типів є неоднаковою. Разом з цим, майже всі з них мають один спільний елемент – це прагнення безпеки. Витоки даної потреби виходять як з біологічних основ існування людського роду, так і з соціальних чинників, що детермінують процес збереження як фізичних, так і духовних надбань людства. Задоволення цієї потреби в державі відбувається завдяки свідомій високоорганізованій діяльності по забезпеченню державної безпеки. В разі відсутності або безсистемності згаданої діяльності виникає реальна загроза існуванню держави.

В зв’язку з цим, враховуючи природність потреби у забезпеченні власної безпеки та безпосередній вплив діяльності в цьому напрямку не тільки на ефективність, але й на сам факт існування держави, можна зробити висновок про те, що одне з основних місць в системі функцій держави займає забезпечення державної безпеки. Вона є ключовою функцією, від ефективності діяльності по реалізації якої залежить, чи буде існувати держава.

Цілком очевидно, що згадана функція не є первинною по відношенню до організаційних та управлінських. Однак, одразу ж з моменту створення держави, як нового соціально-територіального утворення, актуалізується функція по забезпеченню її безпеки.

Поява в світі з досить сталим розподілом сфер впливу нового суб’єкта завжди пов’язана з певною експансією його інтересів у зовнішнє середовище та відповідною зміною співвідношення сил в регіоні. Це потребує такої організації влади та внутрішньодержавного порядку, яка б дозволила найбільш ефективним шляхом увійти до світової спільноти, реалізувати власні інтереси, забезпечити стабільність у внутрішніх стосунках та надійно закріпити міжнародні позиції.

Держава є фактично єдиним суб’єктом, який бере на себе організацію діяльності та безпосередню відповідальність за захист і просування інтересів власного народу у світі, природа відносин у якому завжди є конкурентною та експансивною. Це висуває особливі вимоги щодо організації внутрішнього життя та надає державі певні права щодо впливу на неї саме з огляду на проблеми безпеки. Держава, виконуючи функцію по забезпеченню власної безпеки, фактично стає гарантом та провідником політики національної безпеки.

Отже, функція забезпечення державної безпеки стає системоутворюючим компонентом діяльності держави, що інтегрує цілеспрямовану активність її інститутів в напрямку прогресивного розвитку, зростання добробуту та укріплення позицій в світі. Це пояснюється тим, що безпека входить самостійним обов’язковим елементом до предмету діяльності держави будь-якого типу. Засоби та методи її досягнення залежать від історичного періоду, етносоціальних особливостей, культурних традицій, геополітичного положення та ін. умов.

Сфери впливу держави, що забезпечують виконання функції по забезпеченню її безпеки, можуть бути різними в залежності від конкретних умов та етапів розвитку. Єдине, що за будь-яких обставин залишається незмінним – це діалектичний зв’язок сутності держави, державної безпеки, як провідного елементу структури предмету її діяльності, та функції по її забезпеченню, як вектора сили, що вказує напрямок та спонукає до цієї діяльності. Згадана тріада фактично є

10моделлю реалізації будь-якої функції держави, що наділяє її великим методологічним значенням. Використання такої моделі дозволяє чітко визначити приналежність певного напрямку діяльності держави до її функцій та на основі цього розробити конкретні шляхи щодо вдосконалення її реалізації.

Література 1. Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д. Теорія держави і права: Навч. посібник. – К.: Юрінком

Інтер, 2001 – 176 с. 2. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник/ А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л.

Лисенков та ін. За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1999. –320 с. 3. Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблемы теории государства и права/ Учебник. – СПб.:

Питер, 2003. – 576 с. 4. Философский словарь.- М.: 1983. 5. Арон Р. Мир та війна між націями: Пер.з фр. – К.: МП ”Юніверс”, 2000 – 688 с. ЗЗААССТТООССУУВВААННННЯЯ ППООЛЛООЖЖЕЕННЬЬ ТТЕЕООРРІІЇЇ ККААТТААССТТРРООФФ ППРРИИ ММООДДЕЕЛЛЮЮВВААННННІІ ССИИССТТЕЕММИИ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ

Дворжицька Олена — студентка факультету безпеки підприємств Європейського університету Світ - дивовижний, з усіма своїми радощами та лихами, а життя -коротке, мінливе та

носить непередбачуваний характер. Події, що від нас не залежать, події, які виникають спонтанно можуть знищити певну цивілізацію, регіони, поселення, групи людей, людину... Багато помилок, протиріч, проблем у світі відбувається через неуважність, байдужість, недосконале знання природи (чи повного її нерозуміння, і неможливість керувати нею).

Дослідження будь-якої науки, як правило, розпочинається зі збирання та вивчення фактів життя. їх узагальнення, виділення найсуттєвіших та дослідження причинно-наслідкових зв'язків дає змогу встановити мотиви поведінки суб'єктів та побудувати модель. Як відомо, у світі нічого ідеального не існує, і тому створити ідеальну модель системи безпеки з урахуванням теорії катастроф - неможливо. Але сучасній науці під силу мінімізувати негативні наслідки, що чинять дестабілізуючий вплив на певну систему.

Мета та завдання створення такої моделі - виявлення тих причин, що здатні зруйнувати систему, врахування випадкових явищ та процесів для того, щоб побудувати стійку, здатну протистояти загрозам та небезпекам систему. Також не слід забувати про ті, на перший погляд незначні фактори, що чинять згубний вплив на існування об'єкту.

Сучасна наука не стоїть на місці, вона розвивається, вдосконалюється, розробляючи нові концепції та теорії. Спираючись на сучасні наукові праці та на літературу в галузі математики можна дослідити природу катастроф.

На сьогоднішній день теорія катастроф є підґрунтям аналізу в теорії переходів термодинамічних систем в нові структурні стани, також вона є основою опису якісних змін в нелінійних рівняннях, які моделюють системи, положення яких далеке від рівноваги. Саме тому теорія катастроф широко застосовується в галузі оптики, квантової динаміки, в механіці конструкцій, метеорології та аеродинаміці.

За Арнольдом В.І. катастрофа - це "раптова, стрибкоподібна зміна стану певної системи при безперервній зміні її параметрів" або "повна втрата початкового положення певної системи - сукупності взаємопов'язаних елементів, які взаємодіють між собою таким чином, що досягається певний результат"[1]. Іншими словами, катастрофа є зміною режиму системи, яка виникла через певні зміни тих умов, що її оточують. В результаті цих змін між елементами (складовими частинами) системи розриваються суттєво важливі зв'язки.

Теорія катастроф - це аналіз тих чинників та факторів, що впливають на режим функціонування системи, аналіз поведінки цієї системи при зміні її параметрів.

Великий внесок в розвиток теорії катастроф зробив лауреат Нобелівської премії І.Р.Пригожий, створивши теорію відкритих дисипативних та інтерактивних систем, тобто систем, які керуються позитивними зворотними зв'язками та які складаються з великої кількості

11взаємодіючих субсистем (саме такими і є будь-які складні технічні, природні та біологічні системи, в тому числі організм людини).

До того як з'явилися роботи І.Р.Пригожого, вважалося, що рівновагу та діагностику будь-якої системи можна досліджувати, виходячи з оцінки впливу складових елементів та зовнішнього впливу. Проте експеримент давно показав, що точність, яка достатня для практики досягається при цьому підході лише при дослідженні простих систем з лінійними зв'язками компонентів [2].

Дослідження І.Р.Пригожого показали, що інтерактивні системи ніколи не досягають рівноважного стану - вони еволюціонують від одного стану до іншого.

Положення та методи теорії катастроф, запропоновані у багатьох наукових працях свідчать про те, що дана теорія може бути використана при моделюванні складних систем, оскільки вона дозволяє моделювати основні елементи процесів розвитку системи - тобто стрибкоподібні зміни стану системи при зміні зовнішніх параметрів. Основна задача теорії - моделювання не лише одноразових випадків (стрибків) катастроф, а моделювання їх в процесі розвитку.

Мета теорії катастроф полягає не в запобіганні виникнення цих надзвичайних ситуацій, не в попередженні катастроф та стихійних лих, а у формуванні певних визначених схем на основі різних подій та явищ. Саме вироблення стандартних моделей дозволить системі безпеки на їх основі вчасно виявити ризик небезпек, здійснити за допомогою конкретних формул та схем запобіжні заходи та належний контроль цих небезпек протягом життєвого циклу системи.

Розглядаючи саме поняття катастрофи, треба звернути увагу саме на поступові зміни параметрів на протязі певного часу, що супроводжується поступовою зміною стану системи. Можна помітити, що в певний момент часу відбувається розрив поступовості процесу: стан системи раптово (стрибкоподібно) змінюється і система переходить на новий якісний рівень, кількість переходить в якість. Саме якісні закономірності в складних системах (в тому числі у системі безпеки) стають більш істотними, тому в сучасних математичних методах набувають великого значення. "Даремно передбачати точну кількість листя, що з'явиться на дереві; важливіше розрізняти, припустимо, дуб чи ясень за їх кількісними структурними особливостями. Тому в багатьох науках... математичний метод повинен, перш за все, відображати якісну сторону справи; вже потім можна звернути увагу на кількісну сторону, якщо буде побудована задовольняюча якісна модель" [3].

При моделюванні системи безпеки необхідно розглянути її поведінку у критичному випадку, коли зміна параметрів може призвести до втрати системою стійкості. Очевидно, що при зміні зовнішніх параметрів, картина стійкості режиму функціонування системи зміниться. При цьому слід звернути увагу на процес розвитку системи. Реакцію системи на зовнішнє відхилення стану, що викликане цілеспрямованою дією або випадковим збудженням (флуктуацією) характеризує стійкість або нестійкість даного стану. Під час зміни параметрів, розташування "особливої точки" (точки, яка відповідає стаціонарному стану, що досліджується) змінюється, але її стійкість стала [4]. Дана точка стає нестійкою при досягненні параметрами в процесі вимірювання критичних значень. Подальша зміна параметрів при цьому призводить до стрибкоподібного процесу системи на вихідну позицію, тобто в новий стійкий стан.

Зміна зовнішніх параметрів або можливість їх зміни дозволяє розвинути поняття стійкості і ввести поняття структурної стійкості системи, що означатиме стійкість структури динамічної системи по відношенню до зміни параметрів.

Звичайно застосування положень теорії катастроф при моделюванні системи безпеки не може забезпечити абсолютну її захищеність, проте може зменшити ймовірність порушення вимог системи. Оскільки успіх певної моделі системи значною мірою залежить від успішного запровадження загальної програми забезпечення безпеки. І навіть "якою б точною та всебічною не була б модель чи програма системи безпеки, точне і правильне керування цією системою є одним з найважливіших елементів успіху" [5].

На сучасному етапі розвитку теорії катастроф виникає багато протиріч з приводу застосування даної теорії до різних сфер науки. Тому використання теорії катастроф для моделювання різних складних систем, зокрема системи безпеки, досить суперечливе і не має

12досі єдиної точки зору. Причинами цього, можливо, є те, що різні розділи науки, де застосовуються положення та методи теорії катастроф, не є одноманітними з точки зору розвитку математичного методу змалювання тих чи інших процесів. В тих науках, де вимірювальні математичні методи добре розвинуті (наприклад, фізика та кібернетика) і продуктивно використовуються, теорія катастроф досягла великої ефективності. Але деякі, відомі нам науки з недостатньою розвинутістю запропонованих методів, ще досі не існує єдиної узагальненої точки зору. І саме тут можна звернути увагу на безліч аргументів щодо заперечення використання положень теорії катастроф. Навіть існують заперечення тих авторів, що безпосередньо брали участь у розвитку та впровадженні даної теорії у різні сфери життя.

Таким чином, сучасні катастрофічні потрясіння перевершили всі найважливіші побоювання стосовно долі людства і можуть розглядатися не інакше як війна на знищення, яку оголосила сучасна цивілізація самій людині.

Дослідження закономірності виникнення і розвитку небезпек, надзвичайних ситуацій, їх властивості та можливий вплив на функціонування того чи іншого об 'єкту дають змогу створити та реалізувати комплекс заходів, спрямованих на підтримання системи безпеки. Розробка певних стандартних схем та програм на основі положень теорії катастроф є одним з найважливіших та найактуальніших на сьогоднішній день завданням при моделюванні системи безпеки. Яким чином ми будемо досягати поставленої мети залежатиме від нас. Ми щодня постаємо перед тим чи іншим вибором. І не дивлячись на масштаби та значимість цього вибору, ми несемо відповідальність за обране нами рішення.

Література 1. Арнольд В.И. Теория катастроф - М, 1990. 2. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новыій диалог

человека с природой - М, 1986. 3. Постон Т., Стюарт И. Теория катастроф и ее приложения - М: Мир,

1986. 4. Эбелинг В. Образование структур при необратимыіх процесах - М.:

Мир, 1979. 5. Vincoli J. W. Basic guide to system safety. — New York: Van Nostrand Reinhold,

1993.

13РРООЗЗДДІІЛЛ 22

ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННАА ББЕЕЗЗППЕЕККАА ВВ ІІННФФООРРММААЦЦІІЙЙННІІЙЙ ССФФЕЕРРІІ ТТЕЕООРРЕЕТТИИЧЧННІІ ААССППЕЕККТТИИ РРООЗЗРРООББККИИ ДДООККТТРРИИННИИ ІІННФФООРРММААЦЦІІЙЙННООЇЇ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ УУККРРААЇЇННИИ

Яковенко Олександр Олександрович − перший заступник начальника управління податкової міліції ДПА в Київській області — начальник управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, полковник міліції

Розмаїття правових форм і методів забезпечення внутрішньої інформаційної безпеки органів виконавчої влади обумовлює необхідність у виробленні єдиних нормативно-правових положень щодо реалізації окресленого напряму. Саме таким документом, на нашу думку, має виступати Доктрина інформаційної безпеки України (далі – доктрина). Разом з тим, необхідність розробки доктрини обумовлена положеннями Закону України від 19 червня 2003 р. „Про основи національної безпеки України”, в якому інформаційна сфера життєдіяльності віднесена до пріоритетних національних інтересів України. У даному випадку ми не можемо підтримати чисельних дослідників, які пропонують розробити концепцію інформаційної безпеки, оскільки коректнішим вважається формування ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки, зокрема в інформаційній сфері. І у даному аспекті доцільним вважаємо підтримати позицію В.А.Ліпкана, який саме і пропонує аналізувати національну безпеку як цілісний екзистенціальний феномен, який знаходить своє відображення у різних сферах життєдіяльності.

Поряд з цим, ми висловлюємо думку щодо теоретично необґрунтованої і практично недоцільної Концепції національної інформаційної політики України (далі – Концепція), розробленої Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України. Розробка проекту здійснювалася відповідно до Указу Президента України від 6 грудня 2001 р. „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 р. „Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України”.

У Концепції вказується (ст.3), що інформаційна політика держави є складовою частиною соціально-економічної політики і спрямована на формування стратегії розвитку і використання національних інформаційних ресурсів.

Таким чином, розробка і прийняття даної Концепції фактично закріплює в якості державної політики руху України до інформаційного суспільства. Більше того, фактично інформаційна політика по суті є елементом політики інших складових національної безпеки, що вже є алогічним.

У Концепції ставиться задача впровадження в Україні новітніх інформаційних технологій (ІТ). У ст. 6 Концепції формулюються такі задачі:

— захист національних інтересів України в умовах глобалізації інформаційних процесів, входження у світовий інформаційний простір і глобальні інформаційні мережі;

— приєднання національної інфраструктури зв’язку України до Європейської інформаційної інфраструктури і глобальної інформаційної інфраструктури.

Іншою важливою складовою державної політики у галузі сучасних ІТ є політика щодо використання комп’ютерних технологій та систем телекомунікації, що спрямована на:

— розвиток науково-технічної, технологічної і виробничої бази вітчизняної інформаційної індустрії;

— прискорення формування комп'ютерної технологічної інфраструктури національних інформаційних ресурсів;

— створення інтегрованого телекомунікаційного середовища держави й організація виробництва вітчизняних засобів системи забезпечення інформаційної безпеки особистості, держави і суспільства.

Окрема увага в Концепції (розд. 11) приділена основам державної політики у галузі державної безпеки (ст.ст.38, 39). Ст. 39 формулює суть національних інтересів України в інформаційній сфері, виділяючи складові цих інтересів, однією з яких є: захист інформаційних ресурсів від несанкціонованого доступу, забезпечення безпеки інформаційних і телекомунікаційних систем на території України.

14Ознайомлення зі змістом проекту Концепції дозволило виявити цілу низку першочергових

заходів, спрямованих на забезпечення інформаційної безпеки України в цілому, та органів виконавчої влади, зокрема. Вказані заходи потребують своєї реалізації вже сьогодні, проте здійснюватися це повинно планомірно, на єдиній системній основі. Суттєвим моментом, що не дає можливості стверджувати про можливу появу у вигляді даного документу системного методологічного інструментарію є відсутність визначення поняття „система інформаційної безпеки держави”.

Таким чином, аналіз основних положень проекту Концепції національної інформаційної політики України дозволяє дійти висновку про те, що остання визначає лише суть національних інтересів України в інформаційній сфері та становить собою перелік першочергових завдань у сфері забезпечення інформаційної безпеки, які вже сьогодні вимагають свого розв’язання.

Закон України від 19 червня 2003 р. „Про основи національної безпеки України” та розглянутий нами проект Концепції конкретизовано не визначають особливості державної політики по напрямах забезпечення інформаційної безпеки.

Разом з тим, політична еліта держави, керівники багатьох міністерств і відомств, і в першу чергу Служби безпеки України та її Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації, приділяють чільну увагу найповнішій реалізації завдання із забезпечення інформаційної безпеки України. Проте, вказана робота сьогодні має проводиться більш цілеспрямовано, заходи − бути об’єднані єдиним задумом. Політика інформаційної безпеки України буде більш зваженою і відповідати реальним умовам, якщо основні її напрями будуть розглянуті й обґрунтовані з єдиних системних позицій. Отже, сьогодні склалися об’єктивні передумови для розроблення нового документа у сфері інформаційної безпеки – Доктрини інформаційної безпеки України. Цей документ повинен носити комплексний характер і бути основним системоутворюючим елементом у процесах становлення системи інформаційної безпеки України.

У той же час доктрина інформаційної безпеки не може претендувати на наукове передбачення довгострокових результатів в інформаційній сфері. Вона має розвивати основні положення Концепції національної безпеки (в Україні поки відсутній даний документ); в Україні − Закону України „Про основи національної безпеки України” стосовно інформаційної сфери.

З урахуванням позицій викладених у ряді наукових праць, визначимо, що доктрина інформаційної безпеки – це сукупність основних офіційних поглядів на мету, задачі, принципи й основні напрями забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері. З позицій системного підходу доктрина повинна розглядатися як складний об’єкт (система) політичного і нормативно-правового характеру.

Важливе значення при формуванні доктрини інформаційної безпеки України мають відігравати загальні та спеціальні принципи її побудови. До загальних пропонується відносити принципи:

1) конституційності – положення доктрини повинні формуватися на основі Конституції України, Закону України „Про основи національної безпеки України” та з урахуванням законів України „Про інформацію”; „Про державну таємницю”; „Про захист інформації в автоматизованих системах”; „Про телекомунікації”; „Про електронний цифровий підпис”; „Про електронні документи та електронний документообіг” тощо. При розробці доктрини необхідно врахувати положення і вимоги документів Євросоюзу в даній області. Певну роль у формуванні державної політики України можуть відігравати документи Організації економічного співробітництва і розвитку (Керівні принципи безпеки інформаційних систем, Принципи державної політики в області криптографії, Принципи регулювання і захисту приватності і передачі персональна даних, Декларація захисту персональних даних у глобальних мережах);

2) ієрархічної залежності – доктрина, як системний об’єкт посідає чітко визначене місце в загальній ієрархічній структурі національних нормативно-правових актів;

3) несуперечності формування доктрини інформаційної безпеки України – формування положень доктрини повинне здійснюватися за умовою забезпечення несуперечності положень

15державної політики в області інформаційної безпеки положенням державної політики забезпечення національної безпеки в цілому.

До специфічних принципів формуванні доктрини інформаційної безпеки України можна віднести наступні:

1) змінності доктрини. Необхідно визнати ту обставину, що доктрина інформаційної безпеки розробляється у конкретний історичний момент, для конкретних умов, що склалися у даний момент, з урахуванням розвитку обстановки на визначеному відрізку часу. Якщо зосередиться на питаннях оцінки стану інформаційної безпеки держави, можливості держави виявляти і протистояти загрозам національним інтересам в інформаційній сфері, то необхідно погодиться з тим, що доктрина не може бути незмінною у часі. Отже, доктрина інформаційної безпеки, як і Закон України „Про основи національної безпеки України”, виступають в ролі програмного документу. У випадку зміни соціально-політичної обстановки в країни виникає необхідність внесення змін або прийняття нового закону, що регулюватиме питання забезпечення національної безпеки і, як наслідок, це приведе до необхідності розробки нової доктрини інформаційної безпеки України;

2) комплексності розробки доктрини. З метою забезпечення повноти, тобто відображення всіх істотних сторін і проблеми інформаційної безпеки держави, а також забезпечення гнучкості, тобто врахування змін, що несе час, вона повинна міститися у різних документах. Сама доктрина, як документ буде виступати в ролі системоутворюючого фактора, а її концептуальні підходи до забезпечення інформаційної безпеки повинні знайти свій розвиток у підпорядкованих нормативних документах;

3) цілеспрямованості. Основоположним завданням доктрини інформаційної безпеки є формування принципів і підходів до захисту національних інтересів України в інформаційній сфері. На практиці дана мета може бути досягнута за умови створення єдиної цілеспрямованої системи інформаційної безпеки держави. Доктрина є основою створення такої системи і повинна забезпечити можливість визначення функцій і основних елементів цієї системи, організаційних основ і оцінки ефективності функціонування системи;

4) реалізованості (практичної значимості) доктрини. Доктрина інформаційної безпеки за формою і змістом повинна дійсно стати керівним, програмним документом у сфері забезпечення інформаційної безпеки по кожному з об’єктів національної безпеки України. Важливим є те, що реалізація принципу спрямована на узгодження матеріально-технічних, наукових (інтелектуальних) та виробничих можливостей держави з практичними завданнями, що виникають при створенні системи інформаційної безпеки держави. Необхідно, щоб положення Доктрини були завжди застосовні для розробки документів нижнього рівня в сфері інформаційної безпеки, а також до організації конкретної практичної діяльності в області інформаційної безпеки;

5) моделювання процесів забезпечення інформаційної безпеки. Розробка доктрини інформаційної безпеки повинна включати комплексну оцінку стану інформаційної безпеки держави, і зокрема органів виконавчої влади. Така оцінка здійснюється на основі визначення і кількісного аналізу пріоритетних інтересів України, в особі органів виконавчої влади, в інформаційній сфері та загроз цим інтересам.

Зважаючи на теоретичні розробки даного питання В.Ліпканом, екстраполюючи викладені ним положення, можна запропонувати структуру доктрини інформаційної безпеки.

Преамбула, в якій слід зазначити мету і призначення доктрини інформаційної безпеки. Композиційно дана доктрину доцільно вибудувати крізь призму наступних основних блоків:

загальні положення, в якому окреслити національні інтереси в інформаційній сфері по окремих об’єктах. При цьому, на нашу думку, особлива увага має бути зосереджена на визначенні національних інтересів у інформаційній сфері, зокрема інтересів органів державної влади. Зважаючи на те, що Конституція України до першочергових інтересів відносить інтереси громадян, проте саме захищеність інформаційної сфери органів виконавчої влади дозволить у повному обсязі реалізувати та забезпечувати інтереси громадян у досліджуваній сфері.

Крім викладено, преамбула повинна включати види загроз інформаційній безпеці, джерела загроз інформаційній безпеці, стан національної безпеки України в інформаційній сфері.

16У наступному блоці слід розглянути методи забезпечення інформаційної безпеки у різних

сферах життєдіяльності. Також необхідно окреслити міжнародне співробітництво у даній галузі. Далі доцільно розглянути основні положення державної політики інформаційної безпеки і першочергові заходи по її реалізації. Дана мета може бути досягнута через розгляд: основних положень державної політики забезпечення інформаційної безпеки України, першочергових заходів з реалізації державної політики інформаційної безпеки.

Окремими блоком доцільно розглянути організаційну основу системи забезпечення інформаційної безпеки, зокрема: основні функції та завдання системи забезпечення інформаційної безпеки, основні суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки, і також їх повноваження у забезпеченні інформаційної безпеки. При чому ми також відстоюємо позицію, відповідно до якої до суб’єктів забезпечення національної безпеки мають бути включені не лише державні, а й недержавні.

Звичайно, що дана пропозиція не носить аксіоматичного характеру, водночас вона віддзеркалює наше бачення стосовно необхідності врегулювання суспільних відносин в інформаційній сфері за допомогою доктрини національної безпеки, котра має ґрунтуватися на Концепції національної безпеки.

Відтак, можна стверджувати, що доктрина інформаційної безпеки по своїй суті має виступати системним документом, системоутворюючим компонентом для формування системи інформаційної безпеки України, як складового елементи системи національної безпеки, і є органічним продовженням і розвитком Закону України „Про основи національної безпеки України” (до прийняття Концепції національної безпеки). Доктрина є основою для формування зваженої і цілеспрямованої державної політики національної безпеки в інформаційній сфері, підготовки пропозицій з удосконалення правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення системи інформаційної безпеки.

ІІННФФООРРММААЦЦІІЙЙННЕЕ ППРРООТТИИББООРРССТТВВОО:: ССТТААНН ТТАА ППРРООББЛЛЕЕММИИ Жук Сергій Якович − начальник кафедри інформаційної боротьби Національної академії

оборони України, доктор технічних наук, доцент, полковник. Наприкінці двадцятого сторіччя прискорився глобальний світовий процес переходу від

„індустріального суспільства” до „суспільства інформаційного”. Ця фаза розвитку людства отримала назву інформаційної або третьої хвилі. Попередніми хвилями вважаються аграрна і промислова. Третя хвиля пов’язана з широкою інформатизацією суспільства. Інформаційні технології ведуть до змін, які можна порівняти з тими, що проходили в період промислової революції. Відбуваються кардинальні зміни в виробництві, світогляді людей, міждержавних відношеннях. Рівень розвитку інформаційної сфери вирішальним образом впливає на економіку, обороноздатність і політику держави. Від цього значним чином залежить поведінка людей, соціальна стабільність. Саме тому, інформаційна безпека починає відігравати одну з ключових ролей в забезпеченні національних інтересів будь-якої держави.

Згідно зі ст.17 Конституції України, забезпечення інформаційної безпеки держави стоїть на одному рівні із захистом суверенітету й територіальної цілісності України, забезпеченням її економічної безпеки як найважливішими функціями держави.

На сьогодні, основним керівним документом щодо забезпечення інформаційної безпеки держави є закон України "Про основи національної безпеки України", який був прийнятий на засіданні Верховної Ради України і затверджений Президентом України 19 червня 2003 року. Він визначає серед понад десяти основних сфер життєдіяльності країни - сфер національної безпеки і інформаційну сферу.

Інформаційна сфера може бути визначена як сукупність інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів, суб′єктів, які проводять збір, формування, розповсюдження та використання інформації, а також системи регулювання виникаючих при цьому суспільних відносин [1].

Національними інтересами в інформаційній сфері є визначені на збалансованій основі найбільш важливі інтереси людини, суспільства і держави у цій сфері. До них можна віднести:

17

• забезпечення прав і свобод громадян на отримання, зберігання та поширення інформації; • збереження та укріплення моральних та демократичних цінностей, духовного відродження країни; • захист конфіденційної інформації та іншої інформації з обмеженим доступом; • захист особи, суспільства, держави від негативного інформаційного впливу; • забезпечення інформаційної достатності прийняття державних рішень та їх своєчасне і повне доведення до внутрішньої та зовнішньої аудиторій.

Інформаційна безпека визначається як стан захищеності національних інтересів в інформаційній сфері від внутрішніх і зовнішніх загроз [2].

До основних загроз національній безпеці в інформаційній сфері держави можна віднести: обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; руйнування системи цінностей, духовного та фізичного здоров’я особи, суспільства,

негативні зміни їх цільових настанов; блокування діяльності державних ЗМІ по інформуванню внутрішньої і зарубіжних

аудиторій; обмеження можливостей органів державної влади приймати адекватні рішення; порушення штатного режиму функціонування (руйнування) критично важливих

інформаційних мереж, систем управління, несанкціонований витік таємної, конфіденційної та іншої інформації з обмеженим

доступом; спотворення (знищення) інформаційних ресурсів, програмного забезпечення; створення умов для технологічної залежності країни в інформаційній сфері; низький рівень інтегрованості країни в світовий інформаційний простір.

Наведений далеко не повний перелік загроз дозволяє показати всю складність і багатогранність можливих впливів на інформаційну сферу держави. Загрози інформаційній безпеці мають багатогранний характер.

Особливістю є те, що інформаційна складова у вигляді інформаційних ресурсів, елементів інформаційної інфраструктури, індивідуальної та суспільної свідомості також присутня в інших сферах національної безпеки. Це обумовлює можливість впливати через інформаційну сферу (процеси збору, обробки, збереження і розповсюдження інформації) на політичну, економічну, соціальну, військову та інші складові національної безпеки. Інформаційне протиборство визначається [3] як суперництво соціальних систем (країн, блоків країн) в інформаційній сфері з приводу впливу на ті або інші сфери соціальних відносин і встановлення контролю над джерелами стратегічних ресурсів, у результаті якого одна група учасників суперництва одержує переваги, необхідні їм для подальшого розвитку, а інші їх втрачає.

За інтенсивністю, масштабами та засобами, які використовуються, можна виділити наступні ступені інформаційного протиборства: інформаційна експансія, інформаційна агресія і інформаційна війна.

Інформаційна експансія - діяльність по досягненню національних інтересів методом безконфліктного проникнення в інформаційну сферу з метою:

поступової, плавної, непомітної для суспільства зміни системи соціальних відносин за зразком системи джерела експансії;

витіснення положень національної ідеології і національної системи цінностей і заміщення їх власними цінностями і ідеологічними установками;

збільшення ступеня свого впливу і присутності, встановлення контролю над стратегічними інформаційними ресурсами, інформаційно-телекомунікаційною структурою і національними ЗМІ;

нарощування присутності власних ЗМІ в інформаційній сфері об'єкту проникнення і т.п. Інформаційна агресія - незаконні дії однієї із сторін в інформаційній сфері, спрямовані на

нанесення супротивнику конкретного, відчутного збитку в окремих областях його діяльності шляхом обмеженого і локального по своїх масштабах застосування сили. Ознаки інформаційної агресії:

181. виключення із засобів інформаційної дії самих небезпечних видів, що не дозволяють надійно

контролювати розміри завдається збитку — інформаційної зброї; 2. обмеження розмірів простору, об'єктів інформаційної інфраструктури і соціальних груп, що

піддаються ураженню інформаційною дією (агресія зачіпає не весь інформаційний простір держави-жертви, а тільки його частина);

3. обмеження по меті (переслідує локальну, приватну мету) і часу (як правило, агресія припиняється після повного досягнення агресором всієї поставленої конкретної мети і рідко приймає затяжний характер), а також по силах і засобах, що залучається. Інформаційна війна - є найвищим ступенем інформаційного протиборства і спрямована на

розв'язання суспільно-політичних, ідеологічних, а також національних, територіальних та інших конфліктів між державами, народами, націями, класами й соціальними групами шляхом широкомасштабної реалізації способів і методів інформаційного насильства (інформаційної зброї).

Можна вважати, що в інформаційній сфері агресія переростає у війну в тому випадку, якщо одна із сторін конфлікту починає широко застосовувати проти своїх супротивників інформаційну зброю. Цей критерій дозволяє виділити зі всього різноманіття процесів і явищ, що відбуваються в інформаційному суспільстві такі, які представляють для його нормального (мирного) розвитку найбільшу небезпеку.

На сьогодні відсутні міжнародні і національні правові норми, які дозволяють в мирний час (за відсутності офіційного оголошення війни з боку агресора) юридично кваліфікувати ворожі дії іноземної держави в інформаційній сфері, що супроводжуються нанесенням збитку інформаційній або іншій безпеці країни, як акції інформаційної агресії або інформаційної війни. Крім того, відсутні чіткі, однозначні, закріплені юридично критерії оцінки отриманого в результаті інформаційної агресії або інформаційної війни матеріального, морального, іншого збитку. Це дозволяє в мирний час активно використовувати самий небезпечний і агресивний арсенал сил і засобів інформаційної війни - як основний засіб досягнення політичної мети.

Беззаперечним лідером на шляху впровадження в практику концепції інформаційного протиборства є США. Досить сказати, що витрати, в цій країні на реалізацію даної концепції до 2005р., становлять понад 17 млрд. доларів. Концепція інформаційного протиборства США на воєнному рівні була покладена в основу при розробці аналогічних концепцій провідних західних країн, а також керівних документів НАТО по цим питанням. Тому у зв’язку з обмеженістю часу доцільно більш детально розглянути саме цю концепцію.

Розроблена в США концепція інформаційного протиборства передбачає його ведення на воєнному та державному рівнях. На державному рівні метою інформаційного протиборства є послаблення позицій конкуруючих держав, підрив їх національно-державних основ, порушення системи національного управління за рахунок інформаційного впливу на політичну, дипломатичну, економічну і соціальну сфери життєдіяльності країни, проведення психологічних операцій, підривних та інших деморалізуючих пропагандистських акцій. Воно спрямовано на забезпечення національних інтересів США, упередження міжнародних конфліктів, терористичних акцій, забезпечення інформаційної безпеки країни. Воно розглядається як вид стратегічного протиборства країн.

За висновками аналітиків американської корпорації “Ренд” воно передбачає вирішення наступних задач [4]:

створення в країні противника атмосфери бездуховності, негативного відношення до культурної спадщини;

маніпулювання суспільною свідомістю і політичною орієнтацією груп населення держави з метою створення політичної напруги і хаосу;

дестабілізація політичних відношень між партіями, об’єднаннями і рухами з метою провокації конфліктів, розпалення недовіри, підозрілості, загострення політичної боротьби, провокування репресій проти опозиції і навіть громадянської війни та інші;

зниження рівня інформаційного забезпечення органів влади і управління, ініціація помилкових управлінських рішень;

19 дезінформування населення про роботу державних органів, підрив їх авторитета,

дискредитація органів управління; провокування соціальних, політичних, національних і релігійних зіткнень; ініціювання страйків, масових заворушень та інших акцій економічного протесту; ускладнення прийняття органами управління важливих рішень; підрив міжнародного авторитету держави, її співробітництва з іншими країнами. Основними формами інформаційного протиборства на державному рівні є:

політичні, дипломатичні й економічні акції; інформаційні і психологічні операції; підривні і деморалізуючі пропагандистські дії; сприяння опозиційним і дисидентським рухам; надання усебічного впливу на політичне і культурне життя з метою розвалу національно-державних підвалин суспільства;

проникнення в систему державного керування. На воєнному рівні на наш погляд доцільно використовувати термін інформаційна боротьба

за аналогією радіоелектронна боротьба, психологічна боротьба. Інформаційна боротьба визначається як комплекс заходів, які проводяться в масштабах ЗС для досягнення інформаційної переваги над противником шляхом впливу на інформацію, якою він володіє, процеси, що залежать від інформації, інформаційні системи, комп'ютерні мережі з одночасним захистом від аналогічних впливів з боку противника. Виділяються наступальна й оборонна складові інформаційної боротьби. Крім того, перед ЗС вперше поставлене завдання впливу на противника ще в загрозливий період з тим, щоб забезпечити вигідний для США напрямок процесів управління і прийняття рішень протилежною стороною.

Отже, основним завданням інформаційної боротьби є [4]: отримання розвідувальної інформації шляхом перехвату та розшифровки інформаційних

потоків, що передаються по каналам зв’язку, а також по побічним випромінюванням, а також за рахунок спеціального втілення технічних засобів перехвату інформації;

отримання потрібної інформації шляхом перехвату і обробки відкритої інформації, що передається по незахищеним каналам зв’язку , циркулює в інформаційних системах, а також опублікованої у відкритих джерелах та ЗМІ;

електромагнітний вплив на елементи інформаційних і телекомунікаційних систем; психологічний вплив, спрямований проти персоналу та осіб, що приймають рішення; формування і масоване розповсюдження по інформаційним каналам противника та

глобальним мережам дезінформації та тенденційної інформації; вогневе придушення (у воєнний час) елементів інфраструктури державного і воєнного

управління; здійснення несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів з подальшим їх

викривленням, знищенням або викраденням, або порушенням нормального функціонування таких систем;

захист від аналогічних впливів збоку противника. Новизна американського підходу полягає в комплексному використанні різнорідних сил для

досягнення глобальної мети - інформаційної переваги. Для реалізації розробленої в США концепції інформаційного протиборства на воєнному і державному рівнях виділяються шість основних складових [3]: боротьба із системами управління супротивника (command and control warfare - C2W), боротьба на основі розвідувальних технологій (intelligence-based warfare -IBW), електронна боротьба (electronic warfare), психологічна боротьба (psychological warfare), економічна інформаційна боротьба (economic information warfare - EW), кібернетична боротьба (сyberwar) до різновиду якої можна віднести боротьбу з використанням хакеров (hackerwar). Дамо коротку характеристику деяким з них. Боротьба на основі розвідувальних технологій (intelligence-based warfare - IBW) – полягає в зборі та розподіленні розвідувальної інформації від датчиків у реального або близькому до реального часу для керування бойовими діями і наведення зброї. По оцінці американських

20експертів, технологія, що дозволяє за допомогою технічних засобів зібрати (перехопити) і об'єднати всі сигнали, що надходять, виділити серед них корисні і направити їх відповідному споживачеві, з'явиться в найближчі десять років. Нова система збору і розподілу інформації, об'єднаної на глобальному рівні повинна забезпечити оптимальні можливості для взаємодії видів і родів військ і навіть збройних сил різних країн. Психологічна боротьба, що складається з організації і проведення різних психологічних операцій: 1. Операції проти волі нації (operations againsts the national will). 2. Операції проти командування супротивника (operations againsts

opposing commanders). 3. Операції проти ворожих військ (operations against troops). 4. Операції на рівні національних культур (cultural conflict).

Сполучення засобів економічної й інформаційної боротьби (economic information warfare) може являти собою дві форми - інформаційну блокаду й інформаційний імперіалізм. При цьому під інформаційним імперіалізмом розуміється монопольне володіння значною частиною інформаційних ресурсів і домінування з елементами диктату на ринку інформаційних послуг. Інформаційна блокада полягає в припиненні або скороченні обсягів доступу однієї країни до інформаційних ресурсів іншої держави, що може вплинути на її економічне становище або навіть привести до кризової ситуації. Кібернетична боротьба - це боротьба в кібернетичному (віртуальному) просторі – просторі комп’ютерно-телекомунікаційних мереж. Вона ведеться спеціально створеними підрозділами з використанням самого широкого спектра засобів, включаючи моделювання й імітацію воєнних дій. Особливу групу представляють хакери - комп'ютерні зломщики, що практикуються на проникненні в чужі комп'ютерні системи.

Для вирішення завдань інформаційного протиборства створюються відповідні органи управління, сили і засоби. Так, в ЗС США керівництво захистом інформаційної інфраструктури покладено на управління інформаційних систем МО. Для організації та ведення наступальних заходів ІБ усі види ЗС мають власні центри. Центр ІБ сухопутних військ (LIWA), створений у 1994 році, знаходиться у форті Белвуар (штат Вірджинія). Аналогічний центр ВМС (NIWA), також створений у 1994 р., знаходиться у форті Мід (штат Мері ленд). Центр ІБ Військово - Повітряних Сил (AFIWC), створений ще раніше в 1993 р., знаходиться на авіабазі Келі (м. Сан-Антоніо, штат Техас). Дії цих центрів координуються створеним у січні 1995 р. центральним органом МО США - виконавчим комітетом з питань ІБ (Information Warfare Executive Board), головне завдання якого полягає в прискоренні “розроблення та досягнення цілей ІБ”. Аналогічні структури створюються і в стратегічних об’єднаннях. Продовжується також розвиток органів ІБ і по вертикалі. Структури психологічних операцій в США створені у межах ЦРУ та міністерства оборони, а саме об’єднаному командуванні спеціальних операцій [5]. Принципові рішення з питань проведення психологічних операцій приймає воєнно-політичне керівництво США в особі президента, уряду та Конгресу. Президент, як верховний головнокомандувач, здійснює загальне керівництво психологічними операціями через раду національної безпеки та міністерство оборони, а оперативне керівництво через Комітет начальників штабів.

Загальну організацію та планування ПсО в збройних силах США здійснює міністерство оборони через апарат помічника міністра оборони з спеціальних операцій та конфліктів низької інтенсивності, який керує діяльністю всіх відповідних органів та формувань через міністерства і штаби видів збройних сил. Кожний вид збройних сил США має в об’єднаному командуванні спеціальних операцій власні сили і засоби ПсО, однак найбільша їх частина (близько 85%) зосереджена в сухопутних військах. В командуванні спеціальних операцій сухопутних військ сформоване командування по роботі з цивільним населенням та психологічних операцій, яке утворене широко відомою 4-ою групою психологічних операцій та 96-м батальйоном по роботі з цивільним населенням, підрозділи яких сьогодні приймають безпосередню участь у війні з Іраком.

21Для вирішення завдань інформаційного протиборства на державному рівні також широко

залучаються ЦРУ, інші спеціальні служби, створюються нові структури. Так, згідно з директивою президента США PDD-68 в 1999 році була створена нова структура під назвою Міжнародна група суспільної інформації (International Public Information Group), широко відома як ІРІ. Задачами цієї організації є професійне використання розвідувальної інформації з метою створити вплив на емоції, мотиви, поведінку іноземних урядів, організацій та окремих громадян.

Налагоджену систему психологічних операцій мають не тільки провідні, а також суміжні з Україною держави, такі як Румунія, Польща, Туреччина. Вже сьогодні вони за складом, технічним оснащенням та чисельністю здатні застосовувати як традиційні, так і новітні форми інформаційно-психологічного впливу.

У Війську Польському задачі надання інформаційно-психологічного впливу на війська і населення супротивника для досягнення політичних, військових і пропагандистських цілей покладені на центральну групу психологічних дій (Centralna Grupa Dzialan Psychologicznych, місце дислокації м. Бидгощ) [6]. Центральна група психологічних дій складається з керування (штабу), а також з інформаційно-аналітичних, теле- і радіомовних, редакційно-видавничих і тилових підрозділів. Особовий склад тільки кадровий. Середній вік польських фахівців ПсО 32 роки. Більшість з них володіє декількома іноземними мовами, у тому числі англійським - не менш 75% військовослужбовців. Практично весь командний склад стажувався в структурах ПсО натовських армій, має досвід роботи в штабах ОЗС альянсу різного рівня, брав участь у миротворчих операціях. Відповідно до планів генерального штабу щодо подальшої реорганізації ЗС Польщі на 2003-2008 роки, передбачається включити ЦГрПсД до складу національних сил спеціальних операцій, які планується сформувати, а на основі її керівного складу створити в структурі ГШ управління психологічної боротьби.

До останнього часу Росія не мала власної державної концепції з проблем інформаційного протиборства. Деякі російські фахівці вважають, що саме її відсутність була одним із факторів розпаду СРСР і поразки у "холодній війні" [7].

"Доктрина інформаційної безпеки Росії" була підписана президентом Російської Федерації лише у вересні 2000 року. Її головною особливістю є врахування інтересів трьох основних об′єктів національної безпеки: особи, суспільства і держави. Забезпечення інформаційної безпеки і впровадження основних положень Доктрини здійснюється Управлінням інформаційної безпеки при Раді безпеки РФ. Її експерти вважають, що для забезпечення інформаційної безпеки Російської Федерації необхідно створення особливого координаційного органу, який матиме право контролювати розробку і застосування інформаційної зброї, а також міжвідомчого аналітичного центру з проблем інформаційно-психологічних технологій на базі ФСБ, МВС, ЗС та Ради безпеки РФ.

Таким чином, в концепціях національної безпеки багатьох провідних країн світу визначено, що головною рисою нового століття буде перенесення акцентів у галузь інформаційного протиборства, а досягнення інформаційної переваги стає обов’язковою умовою перемоги над будь-яким противником.

Досвід проведення останніх локальних війн і збройних конфліктів в Югославії, Афганістані, Іраку показав неминучість і високу ефективність заходів інформаційної боротьби.

З огляду на це, прогнозується подальше зростання ролі інформаційних та психологічних операцій в забезпеченні національних інтересів провідних країн світу. За оцінками експертів інформаційна зброя є одною з головних загроз інформаційній безпеці держави. На сьогодні, вже більше 20 країн планують і здійснюють різноманітні інформаційні операції. А сумарні витрати на розробки в галузі інформаційної зброї перевищують 120 млрд. доларів на рік [7].

У сучасних умовах Збройні Сили України і держава в цілому є об’єктом масованого інформаційно-психологічного впливу з боку розвинених країн світу, що обумовлено її геополітичним положенням і наявністю політичних, економічних та інших інтересів щодо нашої держави.

22Аналіз стану інформаційної безпеки України показує, що її рівень не повною мірою

задовольняє потреби суспільства й держави. Серед чинників, які цьому сприяють, можна виділити: • відсутність Концепції інформаційної безпеки України, яка б визначила засади, основні

напрями та першочергові заходи державної політики забезпечення інформаційної безпеки; • відсутність міжвідомчого органу, який би виконував функцію координації діяльності усіх

елементів Системи забезпечення інформаційної безпеки держави • відсутність бачення інформаційної боротьби як механізму протидії агресії по відношенню до

країни у будь-якій її формі прояву та забезпечення власних національних інтересів; • недостатня розвиненість науково-методичної бази щодо забезпечення інформаційної безпеки,

стратегії й тактики ведення інформаційної боротьби; • відсутність підготовки фахівців з комплексним баченням проблем інформаційної безпеки

країни, а також організації й ведення інформаційної боротьби. За таких умов держава не спроможна протистояти інформаційно- психологічному впливу з

боку інших країн і ефективно вирішувати завдання інформаційної боротьби щодо забезпечення національних інтересів. При цьому складаються усі передумови для реалізації інформаційних загроз національній безпеці України. Країна з високим рівнем інформаційної озброєності має змогу керувати країною з нижчим її рівнем, спрямовуючи розвиток цієї країни в своїх інтересах під постійним інформаційним контролем.

У ЗС України інформаційна боротьба повинна розглядатись як комплекс скоординованих заходів різних видів забезпечення, які здійснюються з метою створення сприятливих умов для успішного ведення воєнних дій і проведення операцій, ефективного застосування своїх військ (сил), озброєння і військової техніки, а також зниження ефективності застосування військ (сил) і зброї противника за рахунок досягнення й утримання інформаційної переваги на найбільш значущих напрямах /1/. Інформаційна перевага досягається за рахунок ефективного впливу на об’єкти інформаційної безпеки противника і надійного захисту власних об’єктів від аналогічного впливу. Комплексний вплив на об’єкти інформаційної безпеки противника повинен складатися з комплексу заходів розвідки, радіоелектронного подавлення систем зв’язку й телекомунікацій, інформаційно-психологічної боротьби, стратегічного (оперативного) маскування, вогневого ураження інформаційних систем противника, програмно-комп’ютерної боротьби тощо. А захист об’єктів інформаційної безпеки власних ЗС досягається проведенням відповідних заходів контррозвідки, протидії інформаційно-психологічному впливу противника, радіоелектронного захисту інформаційної інфраструктури, забезпечення прихованості управління, режиму секретності, захисту інформаційної інфраструктури від вогневого ураження, комплексного захисту інформації в комп’ютерних мережах. Нажаль, тенденцією сьогодення є неухильне відставання України у темпах розвитку сил і засобів інформаційної боротьби від провідних країн світу.

У ЗС України, як і у державі в цілому, відсутня налагоджена система ведення інформаційної боротьби, а деякі її завдання виконують окремі структурні підрозділи Міністерства оборони та Генерального штабу ЗС України. Відсутні будь-які координаційні органи організації і ведення інформаційної боротьби. Тому належна взаємодія як на рівні ЗС, так і з державними структурами, іншими силовими міністерствами не здійснюється. Потребують вирішення наступні проблеми:

1. Реорганізація Системи інформаційної безпеки держави. Як основні компоненти вона повинна включати: структури, націлені на ведення інформаційного протиборства; координуючий орган, підпорядкований в силу його значущості при вирішенні завдань забезпечення національних інтересів держави безпосередньо Президенту України. Система інформаційної боротьби ЗС України також має бути складовою Системи забезпечення інформаційної безпеки держави.

2. Розробка стратегії і тактики ведення інформаційного протиборства як на державному рівні, так і на рівні ЗС.

3. Вироблення механізмів взаємодії між міністерствами і відомствами України з питань

23інформаційного протиборства в інтересах національної (воєнної, економічної) безпеки держави.

4. Розробка методологічних засад виявлення на початковому етапі ознак ведення інформаційно-психологічних операцій проти держави в цілому, і проти Збройних Сил України – зокрема.

5. Створення нормативно-правової бази в сфері контролю за інформаційним простором держави в мирний час та передачі цих повноважень Генеральному штабу ЗС України на особливий період.

6. Заборона на міжнародному рівні виробництва і застосування засобів інформаційно-енергетичного впливу на людину (психотронної зброї) і розробка заходів та засобів захисту від неї.

Проблема забезпечення інформаційної безпеки на сучасному етапі є однією з ключових у процесі забезпечення національної безпеки будь якої сучасної держави, зокрема, України. Вона повинна розглядатись на єдиних методологічних підходах теорії національної безпеки.

Нові технології кінця двадцятого сторіччя докорінно змінили і саме суспільство, а також форми і способи ведення збройної боротьби. Проведений аналіз переконливо свідчить, що інформаційні війни є реальністю, ігнорування якої в наш час є недопустимим.

Країни, які не мають розробленої стратегії щодо забезпечення власної інформаційної безпеки, ризикують залишитися на узбіччі світової цивілізації. Така перспектива загрожує новим поділом країн світу за ознакою рівня розвитку інформаційної сфери.

Література 1. Толубко В.Б., Жук С.Я., Косевцов В.О. Концептуальні основи інформаційної безпеки України

// Наука і оборона.-2004. -№2. С. 19-25. 2. Лопатин В.Н. Информационная безопасность России: Человек. Общество. Государство. /

Санкт-Петербургский университет МВД России.- СПб.: Фонд „Университет”, 2000.- 428 с. 3. Монойло А.В., Петренко А.И., Фролов О.Б. Государственная информационная политика в

условиях информационно-психологической войны.- М.: Горячая линия. Телеком, 2003. -541с. 4. Гриняев С. Взгляды военных экспертов США на ведение информационного противоборства

// Зарубежное военное обозрение. – 2001. – № 8. С.10-12. 5. Волковский Н.Л. История информационных воен. В 2 ч. Ч.2 / СПб.: ООО «Издательство

Полигон», 2003. -756с. 6. Гриняев С. Концепция ведения информационной войны в некоторых странах

мира // Зарубежное военное обозрение. – 2002. – № 2. С. 11-15. 7. Гольев А. Служба психологических операций Войска Польского // Зарубежное военное

обозрение.– 2005. -№3. С.45-52.

ППРРОО ССТТААНН ДДЕЕРРЖЖААВВННООЇЇ ІІННФФООРРММААЦЦІІЙЙННООЇЇ ППООЛЛІІТТИИККИИ УУ ССФФЕЕРРІІ ЗЗААББЕЕЗЗППЕЕЧЧЕЕННННЯЯ ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННООЇЇ

ББЕЕЗЗППЕЕККИИ УУККРРААЇЇННИИ ВВ ІІННФФООРРММААЦЦІІЙЙННІІЙЙ ССФФЕЕРРІІ Бєляков Костянтин Іванович − провідний науковий співробітник Міжвідомчого науково-

дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю, кандидат юридичних наук, полковник міліції

Сучасний період розвитку цивілізації характеризується глобальними процесами інформатизації – переходу від індустріального до інформаційного суспільства, що має всебічний вплив на соціальну, економічну, правову сфери людської діяльності. Формується специфічна сфера соціальних відносин – сфера суспільних інформаційних відносин.

Не може залишитися осторонь цих глобальних процесів й Україна. Останні тенденції вибору нашою країною шляху на інтеграцію до світового співтовариства, вступ до Європейського Союзу зумовлюють необхідність її входження і до світового інформаційного простору, однією з умов формування якого є участь в процесах створення та вирішення єдиних принципів формування інформаційного суспільства, законодавче регулювання та управління інформаційною сферою і т. ін.

24Але, разом із позитивними надбаннями, процеси інформатизації супроводжуються

проявами, що мають негативний характер. Інтенсивна розробка, впровадження та широке використання інформаційних технологій практично в усі сфери соціальної діяльності призвело до появи низки проблем.

Так, інформатизація міжнародної фінансової та банківської систем, використання при цьому можливостей всесвітньої інформаційної мережі Інтернет створили передумови та можливість вчинення злочинів економічного характеру як на міжнародному, так й на національних рівнях. Набувають поширення злочини щодо "відмивання брудних коштів", фінансових махінацій, несанкціонованого доступу до інформаційних систем з метою наживи, поширення неправдивої інформації. Відповідно до класифікації у системі обліку правопорушень в інформаційній сфері (Cybersnitch Voluntary Online Crime Reporting System) їх спектр досить широкий: від Інтернет-шахрайства до Інтернет-педофилії (розповсюдження дитячої порнографії засобами Інтернету). До цієї категорії відносяться й такі потенційно небезпечні діяння, як електронне шпигунство та підготовка до терористичних актів. Усі вони, як правило, мають міжнародний характер та здійснюються як окремими кримінальними елементами, так й організованими злочинними угрупованнями.

Загальновідомі оцінки експертів США, які стверджують: щорічні збитки від розкрадань і шахрайств, вчинених за допомогою інформаційних технологій тільки через Інтернет у світовому масштабі, сягають 5 млрд. дол. США, а щорічні загальні втрати суспільства від правопорушень в інформаційній сфері становлять більш 45 млрд. дол. США. Навіть у близьких за рівнем соціально-технологічного розвитку та менталітетом країнах пострадянського простору, наприклад в Росії, за останні два роки кількість так званих "комп'ютерних злочинів" має тенденцію до зростання. Зрозуміло, що такі дані можуть бути лише приблизними й зростають з кожним роком завдяки розвитку інформаційних технологій та підвищенню рівня підготовки людини, нажаль, й злочинців.

На сьогодні можна констатувати той факт, що чисельність випадків скоєння інформаційних правопорушень, що були здійснені в Україні в останні роки, має тенденцію до зростання.

Так, у 1997 році за скоєння злочинів в інформаційній сфері та в системах електронних платіжних засобів підрозділами МВС було зареєстровано 3 злочини, у 1998 р. – 6, 1999 р. – 6, 2000 р. – 8, 2001 р. – 10.

З часу прийняття нового Кримінального кодексу України (2001 р.), коли в Україні процеси впровадження електронної обробки даних почали набувати широкого рівню, статистика показує зростання правопорушень в інформаційній сфері.

За даними МВС України, в 2004 році зареєстровано 197 таких правопорушень, що більш ніж у півтори рази більше, в порівнянні з 2003 роком (122, з яких 66 правопорушень здійснено у сфері використання ЕОМ, систем та мереж: 31 – незаконне втручання в роботу ЕОМ, 30 – викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем, 5 – порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем).

Про важливість проблеми боротьби із злочинами в інформаційній сфері для правоохоронних органів свідчить і зростання злочинів в першій половині 2005 року.

Тільки на початку 2005 року Міністерство внутрішніх справ України знайшло слід мережі, що займалася виготовленням дитячої порнографії й розміщенням її в Інтернеті. За скромними підрахунками доходи порноділків склали близько 500 тисяч доларів.

Студії для виробництва порнографії знаходилися в Дніпропетровську, Донецьку, Луганську та Львові. З початку 2005 року тільки Управлінням карної міліції у справах неповнолітніх МВС України було порушено 87 кримінальних справ по статті 301 Кримінального кодексу України – ввіз, виготовлення, збут і розповсюдження предметів, що містять порнографію, торік за чотири місяці було порушено майже вдвічі менше справ (46).

Вивчення кримінальних справ, порушених за останні роки в Україні щодо інформаційних правопорушень, вказує, що суспільними відносинами, які найчастіше опиняються у колі інтересів злочинців і складають об’єктивну сторону правопорушень, здебільшого є відносини з приводу

25інформаційної та комерційної діяльності у кредитно-фінансовій та банківській сферах. Серед найнебезпечніших і поширених правопорушень в інформаційній сфері в Україні можна виділити наступні: шахрайства із пластиковими платіжними картками, розкрадання коштів із банківських рахунків та комп'ютерної даних, порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем.

Згадаємо результати незаконного втручання у дію автоматизованої інформаційної системи, що використовувалася під час останньої виборчої кампанії в Україні. Українська громада переконалася у можливостях впливу інформаційних технологій (як позитивного, так й негативного) не тільки на суспільну діяльність та економіку, а й на важливі соціально-політичні процеси, що можуть прямо впливати на долю держави, а може й цивілізації. Бачиться, що, з огляду існуючої організаційно-правової та технологічної системи захисту інформації, наприклад, у США здійснення такого кроку у процесі виборчої компанії є неможливим.

Досить важко оцінити збитки, які завдають поширення в Україні "комп'ютерних вірусів". Наприклад, за даними вітчизняних ЗМІ, внаслідок вірусної атаки 19 листопада 2001 року була порушена робота 300 комп'ютерів ВАТ "Укртелеком". Український антивірусний центр стверджує, що втрати від вірусних атак у першому півріччі 2004 р. склали 290 млн. гривень що складає близько 45 млн. євро. У порівнянні з аналогічним періодом 2003 року, збитки зросли на 30 %.

Однак, на думку більшості експертів, наведена статистика не відображає реальної картини з правопорушеннями в інформаційній сфері в Україні. Бачиться, що й у статистиці останніх років теж спрацьовують недоліки існуючої національної системи протидії правопорушенням у сфері суспільних інформаційних відносин та статистичної звітності.

Наприклад, у Росії у 2004 році, за повідомленням бюро спеціальних технічних заходів МВС РФ, зареєстровано 13 723 таких правопорушень, що майже на 50% більше порівняно із 2003 роком (7 053). Щотижня правоохоронними органами Росії порушується 170–180 кримінальних справ в інформаційній сфері. Лише у першому кварталі 2005 року було припинено та передано до суду матеріали по 2 189 злочинам з яких більш половини (1 120 справ), були пов'язані із неправомірним доступом до баз даних у бездротових та дротових системах. Інші справи в основному стосувалися порушень авторських та суміжних прав, незаконного обороту радіоелектронних засобів. Така статистика, не зважаючи на безумовну територіальну ризницю між нашими країнами, а також кількісні показники населення, все ж таки викликає подів. А пояснення цього правового парадоксу достатньо просте – як говорять юристи, "закон не працює".

Завдяки високому рівню соціальної небезпеки, у законодавстві багатьох країн світу, у тому числі й України, правопорушення в інформаційній сфері розглядаються як складова національної безпеки країни – інформаційна безпека (ІТ-безпека) під якою розуміється стан захищеності національних інтересів в інформаційній сфері, що визначаються сукупністю збалансованих інтересів особистості, суспільства та держави.

У процесі забезпечення ІТ-безпеки країни, так само як й інформатизації суспільства взагалі, особливого статусу набуває роль держави. Лише реалізація науково обґрунтованої державної інформаційної політики може створити ефективну систему протидії правопорушенням у цій сфері. Вдосконалення методів та засобів державного управління під час демократизації та інформатизації суспільства, інтеграції нашої країни до міжнародної спільноти потребує пильної, комплексної уваги як з боку практиків, так й науковців.

Завдяки комплексності проблеми процес державного управління в галузі протидії правопорушенням в інформаційній сфері, можна умовно поділяти за напрямами проблем на організаційні, правові і, тільки потім, технічні (технологічні).

Дослідження сучасного стану процесу протидії інформаційним правопорушенням – забезпечення інформаційної безпеки як складової національної безпеки, в Україні виявляють певні недоліки процесу державного управління в цій сфері.

Першочерговими негативними факторами, що впливають на забезпечення інформаційної безпеки та потребують термінового вирішення, на нашу думку, є:

261. Недоліки в організації та координації діяльності суб’єктів системи національної безпеки

у сфері протидії інформаційним правопорушенням. Сьогодні можна констатувати відсутність реальної можливості повноти та всебічності

розслідування та забезпечення оперативного супроводження правопорушень в інформаційній сфері. Однією з причин такого стану є неналежна координація дій суб'єктів протидії правопорушенням в інформаційній сфері. Це зумовило той факт, що Указом Президента України від 6 грудня 2001 року "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року "Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України", поряд з іншими, достатньо важливими практичними заходами щодо інформатизації країни та забезпечення інформаційної безпеки країни було передбачено створення міжвідомчого центру, головним завданням якого буде вирішення організаційно-правових проблем боротьби з комп'ютерною злочинністю. Але зазначена вимога, незважаючи на певні пропозиції та ініціативи фахівців, не виконана і дотепер.

Бачиться, що з метою оптимізації та більш ефективної координації наукових досліджень в зазначеному напряму, а також з погляду на оптимізацію економічних та людських ресурсів, такий підрозділ доречно буде створити у структурі Міжвідомчого НДЦ з проблем боротьби з організованою злочинністю, що на сьогодні є єдиною міжвідомчою науковою установою, об’єднує інтереси суб’єктів системи національної безпеки і має певний досвід, нароби, а головне, науковий потенціал фахівців у галузі інформаційної безпеки.

До недоліків в організації діяльності оперативних підрозділів правоохоронних органів у сфері, що розглядається, відноситься й відсутність інтегрованої інформаційно-аналітичної системи правоохоронних органів, створення якої було передбачено у Законі України "Про концепцію національної програми інформатизації". Необхідність запровадження національної інформаційної мережі відомостей про осіб, події і факти, що мають значення для проведення оперативно-розшукової діяльності, надзвичайно актуальна для правоохоронних органів України. Наявність такої інформаційної системи дозволила б оперативним працівникам суттєво розширити можливості використання інформації про конкретну подію, особу або факт вчинення злочину, виходячи з неповних первинних даних в умовах неочевидності, та підвищити оперативність аналітичної роботи на об'єктах, що обслуговуються.

2. Неналежне виконання вимог ратифікованих Україною міжнародних правових актів та зобов'язань по них.

В частині забезпечення інформаційної безпеки та протидії злочинам та правопорушенням в інформаційній сфері 23 листопада 2001 року в Будапешті Україною було підписано Конвенцію про кіберзлочинність, ініційовану Радою Європи та ратифіковану ВР України 7 вересня 2005 року.

Згідно статті 35 Конвенції ("Цілодобова мережа") Україна, як саме й інші сторони Конвенції, повинна призначити орган для здійснення контактів цілодобово впродовж тижня, забезпечений кваліфікованим персоналом і відповідним обладнанням. Метою організації роботи Національного контактного пункту є надання негайної допомоги для розслідування або переслідування стосовно кримінальних правопорушень, пов'язаних з комп'ютерними системами і даними, або з метою збирання доказів у електронній формі, що стосуються цих злочинів. Така допомога включає сприяння або пряме надання технічних порад, збирання та збереження доказів та даних щодо вчинених таких правопорушень, надання юридичної інформації і встановлення місцезнаходження підозрюваних у вчиненні "кіберзлочинів".

Але структура із зазначеними функціями в Україні досі відсутня. Поряд із цим, в Служби безпеки України існує Департамент спеціальних

телекомунікаційних систем та захисту інформації (ДСТСЗІ СБ України), на який Указом Президента України № 582/2000 покладено функцію реалізації державної політики у сфері захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, криптографічного та технічного захисту інформації, а також забезпечення захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних.

27Уявляється, що саме на базі цього органу буде раціональним створення підрозділу

спроможного виконувати функції Національного контактного пункту, організація діяльності якого передбачено вищерозглянутою Конвенцією.

3. Недостатній рівень наукового супроводження процесу інформатизації країни, забезпечення інформаційної безпеки країни, у тому числі – протидії інформаційним деліктам.

Наукове забезпечення діяльності правоохоронних органів України в напрямі забезпечення ІТ-безпеки і протидії комп’ютерній злочинності є комплексною, різноплановою проблемою і потребує створення та ефективної дії певної системи наукових установ, навчальних закладів, а також налагодженого механізму організації цього процесу та управління ним. Тим більш, "екзотичний" характер комп'ютерних злочинів потребує всебічного вивчення наукою – юридичною, управлінською, технічною та ін. Саме важкість зазначеної проблеми обумовила вимогу щодо створення Міжвідомчої наукової ради правоохоронних органів, головним завданням якої мало бути сприяння проведенню єдиної державної політики у сфері наукового забезпечення боротьби зі злочинністю, що продекламовано у Програмі реалізації Концепції реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі правоохоронних органів, затвердженої спільним наказом правоохоронних органів у лютому 2003 року.

4. Відсутність активності та ефективності діяльності суб’єктів державного управління сферою інформатизації країни взагалі та забезпечення інформаційної безпеки зокрема.

Ретельне вивчення правової основи існування та діяльності суб’єктів державного управління сферою інформатизації країни, а звідси – й забезпечення інформаційної безпеки, показує, що покладені на них завдання та функції багато в чому дублюються. Тому можна запропонувати розумне, науково обґрунтоване їх скорочення в межах адміністративної реформи країни. Наприклад, з метою оптимізації процесу управління інформаційною сферою уявляється необхідним переглянути завдання, покладені на так звані консультативно-дорадчі органи різної підпорядкованості, до яких сьогодні відносяться: Консультативна рада при Верховній Раді України, Експертно-консультативна рада при Кабінеті Міністрів України, Рада з питань інформаційної політики при Президентові України і, нарешті, Міжвідомча комісія з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при РНБО України створеної в якості консультативно-дорадчого органу Указом Президента України "Про Міжвідомчу комісію з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України".

5. Відсутність законодавчого акту щодо забезпечення національних інтересів України в інформаційній сфері.

Першочерговим заходом в цьому напрямі повинна стати розробка системоутворюючого документа, наприклад, Стратегії реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки, яка б передбачала:

- оцінку ефективності застосування чинних законодавчих та інших нормативних правових актів в інформаційній сфері, а також вироблення програми їх удосконалювання;

- розробку організаційно-правових механізмів забезпечення інформаційної безпеки; - визначення правового статусу всіх суб'єктів відносин в інформаційній сфері, включаючи

користувачів інформаційних і телекомунікаційних систем, і встановлення їх відповідальності за дотримання національного законодавства у даній сфері;

- створення системи збору та аналізу даних про джерела загроз національній інформаційній безпеці, а також – про наслідки їх здійснення;

- підготовку та прийняття комплексу нормативних правових актів, що визначають організацію слідства та процедуру судового розгляду по фактах протиправних дій в інформаційній сфері, а також – порядок ліквідації їх наслідків;

- розробку складів правопорушень (кримінологічну характеристику) із урахуванням специфіки кримінальної, цивільної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності та включення відповідних правових норм у Кримінальний, Цивільний, Адміністративний і Трудовий кодекси, у законодавство про державну службу;

28- удосконалення системи підготовки кадрів, які використовуються в галузі забезпечення

інформаційної безпеки. 6. Відсутність єдиного правового акту щодо регулювання сфери суспільних інформаційних

відносин, наприклад, Кодексу України про інформацію. З часу проголошення незалежності України напрацьовано значний масив законодавчих та

підзаконних нормативних актів, які склали базу для нормативно-правового регулювання суспільних інформаційних відносин. Сукупність юридичних норм в цій сфері вже досягла критичної маси, що дозволило на науковому рівні умовно виділити їх в автономну галузь законодавства (інформаційне законодавство) та юридичну наукову інституцію (інформаційне право). На підставі цього фахівці дійшли висновку про необхідність кодифікації вітчизняного інформаційного законодавства.

З метою вдосконалення державного управління, підвищення рівня організаційно-правового забезпечення інформаційної безпеки України вважаю за необхідне запропонувати наступні першочергові заходи:

1. Відновити діяльність Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, утвореної Указом Президента України від 22.01.2002 р. № 63/2002 "Про Міжвідомчу комісію з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України".

2. Згідно Концепції реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі правоохоронних органів (Розпорядження Кабінету Міністрів від 16 листопаду 2002 р. № 649-р "Про затвердження Концепції реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі правоохоронних органів") та Програми реформування наукової та науково-технічної діяльної в системі правоохоронних органів (Спільний наказ МВС України, СБУ, Держкомкордону України, Держмитслужби України, ДПА України від 28 лютого 2003 р. № 185/78/122/102/138 "Про затвердження Програми реформування наукової та науково-технічної діяльної в системі правоохоронних органів") утворити Міжвідомчу наукову раду з проблем боротьби із злочинністю як дорадчий орган при РНБО України.

3. На Міжвідомчу комісію з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки та Міжвідомчу наукову раду при РНБО України покласти завдання щодо організації робіт над Основами Кодексу України про інформацію.

4. На виконання Указу Президента України від 6 грудня 2001 р. "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 р. "Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України" вирішити питання щодо утворення Міжвідомчого центру по боротьбі з комп’ютерною злочинністю.

5. Згідно із статті 35 Конвенції Ради Європи "Про кіберзлочинність", ратифікованої Законом України від 07.09.2005 р. № 2824-IV "Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність" створити Національний контактний пункт інформаційної безпеки України в структурі Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України (ДСТСЗІ СБ України).

6. У процесі реформування правоохоронної системи України, переглянути організацію діяльності структурних підрозділів, головним завданням яких є протидія правопорушенням у сфері інформаційних відносин та забезпечення інформаційної безпеки країни, передбачивши чіткий механізм розмежування сфер дії згідно з їх компетенцією.

7. На виконання ч. 2 ст. 3 та п. 8 ч. 1 розділу 7 Закону України від 4.02.1998 р. № 75/98-ВР "Про концепцію національної програми інформатизації" розглянути питання щодо створення міжвідомчої робочої групи по розробці та впровадженню інтегрованої інформаційно-аналітичної системи правоохоронних органів складовою якої повинна стати централізована інформаційно-аналітична система про інформаційні делікти.

Комплексне вирішення наведених проблем щодо створення дієвої системи протидії правопорушенням в інформаційній сфері – ефективної законодавчої бази, механізму координації зусиль державних, наукових, освітніх, громадських організацій, налагодження міжнародного співробітництва, відповідних спеціальних підрозділів, повинно стати тією важливою зброєю

29боротьби з комп'ютерній злочинності, що надасть змогу ефективно використовувати досягнення інформаційного суспільства.

ФФООРРММИИ ІІ ЗЗААССООББИИ ВВЕЕДДЕЕННННЯЯ ІІННФФООРРММААЦЦІІЙЙННООЇЇ ББООРРООТТЬЬББИИ Чмельов В.О. − доцент кафедри інформаційної боротьби Національної академії оборони

України кандидат технічних наук, доцент, підполковник Сьогодні інформаційна боротьба в Україні знаходиться на стадії становлення. Її сутність ще продовжує корегуватись та розвиватись, що можливо призведе в недалекому майбутньому до появи зовсім інших уявлень і базових визначень. Складність ІБ обумовлена багатогранністю проявів інформації та інформаційних процесів. Подальший розвиток інформаційної боротьби наприкінці ХХ сторіччя пов’язаний з змінами в галузі інформаційних технологій та зростанням ролі інформації в усіх сферах життєдіяльності суспільства і держави. В збройних силах провідних країн світу інформаційна боротьба трансформується в окремий інтегрований вид стратегічного (оперативного) забезпечення операцій а в подальшому як окремий вид боротьби. Відповідно з’являються нові форми ведення інформаційної боротьби: інформаційна операція, спеціальна інформаційна операція. Для аналізу сучасних форм ведення інформаційної боротьби розглянемо документи США “JOIN DOCTRINE FOR INFORMATION OPERATIONS (Joint Pub 3-13)”. “Об’єднана доктрина інформаційних операцій” визначає основні цілі інформаційної боротьби, об’єкти на які спрямований інформаційний вплив, та форми ведення інформаційної боротьби. Зі слайду видно, що інформаційна операція це комплексна форма ведення інформаційної боротьби яка змінюється в часі відповідно фазам розвитку подій і складається з декілька взаємопов’язаних складових.

Другий висновок - інформаційна боротьба ведеться не тільки в ході воєнного конфлікту, але ж ще задовго до його початку та після завершення. На етапі підготовки до збройної боротьби заходи інформаційної боротьби проводяться в першу чергу на державному рівні з метою створення бажаних воєнно-політичних та економічних умов для початку агресії. З іншого боку, вона є ефективним засобом запобігання і стримування воєнних конфліктів. До основних особливостей ведення інформаційної боротьби в цей період можна віднести: обмеженість у використанні сил, способів і засобів інформаційного впливу на противника; дотримання існуючих норм міжнародного права, тісну взаємодію силових відомств та інших державних структур при проведенні заходів інформаційної боротьби. З початком воєнних (бойових) дій сили і засоби інформаційної боротьби вирішують завдання з використанням їх усього можливого арсеналу, включаючи знищення об'єктів інформаційної інфраструктури противника. Після досягнення воєнно-політичної мети інформаційна боротьба спрямована на: стабілізацію соціально-політичної обстановки в країні противника; нейтралізацію осередків опору; лояльне ставлення до перетворень в країні світової спільноти. Інформаційна боротьба набуває активного стратегічного характеру, ведеться без обмежень в просторі та часі і характеризується економічною доцільністю, нелетальністю дії та високою ефективністю щодо досягнення воєнно-політичної мети.

Актуальне питання для інформаційної безпеки України це можливе проведення проти неї інформаційної операції. У вказаному документі (Joint Pub 3-13) Наступальна інформаційна операція складається: 1. Operations Security (OPSEC) - Захист інформації про план операції, про елементи, які суттєво впливають на досягнення успіху, про союзні сили і таким чином уповільнити процес прийняття рішення противником. (JP 3-54 “Joint Doctrine for Operations Security”) 2. Military deception - Введення в оману. Використання усіх можливих засобів для введення в оману противника стосовно ходу операції, ключових точок місцевості, напрямків основних зусиль. Уповільнює процес прийняття рішення противником через його системи збору і аналізу інформації. (JP 3-58 “Joint Doctrine for Military Deception”) 3. Electronic Warfare (EW) – РЕБ. Використання спрямованої електромагнітної енергії для впливу на противника, та захист власних радіосистем. (JP 3-51 “Electronic Warfare in Join Military Operations”)

305. Physical attack / destruction. Атака та фізичне знищення. Використання зброї проти визначених цілей для досягнення більшої ефективності інформаційної операції. 6. Computer network attack (CNA) - Атака на комп’ютерні мережі. 7. Psychological Operations (PSYOP) - Психологічні операції. Забезпечують умови для відновлення порядку, підтримку дружньо налаштованого населення. Вплив на противника та нейтралізація психологічного впливу з його боку. Психологічні операції повинні підтримувати заходи по введенню противника в оману. (JP 3-53 “Doctrine for Joint Psychological Operations”) 8. Public Affairs(РА) – Суспільні відносини. Інформування власної і іноземної аудиторії про свої цілі, дружні війська, хід операції. РА не використовують для введення в оману чи розповсюдження дезинформації. (JP 3-61 “Doctrine for Public Affairs in Joint Operations”) 9. Civil Affairs (CA) – Цивільні відносини. Встановлення військовим командуванням дружніх стосунків з місцевими органами управління, населенням, місцевим лідерами районі своїх інтересів. СА & PSYOP можуть бути поєднані. (JP 3-57 “Doctrine for Joint Civil Affairs” ). У мирний час, в умовах обмежень у використанні сил, способів і засобів кількість складових інформаційної операції зменшується до чотирьох. Computer network attack (CNA). Psychological Operations (PSYOP). Public Affairs(РА). Civil Affairs (CA). Це ті види інформаційного впливу, які несуть постійну загрозу інформаційній безпеці України. З них найбільш небезпечні це атаки на комп’ютерні мережі та психологічні операції. В межах яких, як вважають фахівці, сформувався самостійний вид зброї - інформаційну зброю.

Відповідно до одного з існуючих визначень інформаційна зброя - це сукупність засобів і технологій, призначених для ведення інформаційної боротьби. За об’єктами впливу інформаційну зброю можна поділити на два основних класи /2/:

1. Інформаційно-технічна зброя, що впливає на інформаційні ресурси, інформаційну інфраструктуру збройних сил, держави в цілому.

2. Інформаційно-психологічна зброя, що впливає на морально-психологічний стан людини, соціальних та інших груп населення, суспільства в цілому. Інформаційна зброя може характеризуватись такими показниками, як цілеспрямованість,

вибірковість, розосередженість, масштабність впливу, досяжність, швидкість доставки, комплексність впливу на людей, технічні засоби і системи, можливість регулювання (дозування) “потужності” впливу тощо. Їй притаманні такі особливості /1,3/: • скритність – можливість досягти мети без видимої підготовки та об’явлення війни; • масштабність – можливість нанести непоправного збитку, не визначаючи національних кордонів та суверенітетів; • універсальність – можливість багатоваріантного використання як військовими, так і цивільними структурами країни, що нападає, проти воєнних і цивільних об’єктів країни, яка підлягає нападу; • економічність - вигідне для атакуючої сторони співвідношення витрат, необхідних на розробку засобів впливу, і одержуваного при цьому ефекту, порівняного з очікуваною катастрофою для країни, яка підлягає нападу. За своїми економічними показниками інформаційна зброя може бути віднесена до різновиду асиметричної зброї.

На сьогодні інформаційно-технічна зброя визначається як засоби знищення, викривлення або викрадання інформаційних масивів, добування з них необхідної інформації після подолання системи захисту, обмеження або заборони доступу до них законних користувачів, дезорганізації роботи технічних засобів, виводу з ладу телекомунікаційних мереж, комп’ютерних систем, усіх засобів високотехнологічного забезпечення життя суспільства і функціонування держави /4/.

Засоби несанкціонованого збору інформації дозволяють здійснити несанкціонований доступ до комп'ютерних систем, визначати коди доступу, ключі до шифрів чи іншу інформацію про зашифровані дані. До них відносяться програмні продукти типу „KNOWBOT” та „TRAP DOOR”. Програмні продукти типу „KNOWBOT” (пошуковий робот) здатні переміщуватися в інформаційній мережі від комп'ютера до комп'ютера і при цьому розмножуватися, створюючи копії. Знайшовши цікавлячу його інформацію, „KNOWBOT” залишає в цьому місці свою копію,

31що збирає інформацію й у визначений час передає її. З метою виключення виявлення в програмних продуктах такого типу можуть бути передбачені функції самопереміщення і самознищення.

Програмні продути типу „TRAP DOOR” (програми-пастки, програми-закладки) призначені для збору та передачі інформації про ключі даних та паролі. Вони, звичайно, вмонтовуються в програмні продукти широкого вжитку (офісні та сервісні програми, операційні системи, локальні модулі онлайнових комп’ютерних ігор тощо).

Створені і постійно модернізуються спеціальні технічні пристрої, що дозволяють зчитувати інформацію з моніторів комп'ютерів. Перспективним є також створення мініатюрних спеціалізованих комплексів збору, обробки і передачі інформації, що можуть впроваджуватися під видом звичайних мікросхем до складу всіляких радіоелектронних пристроїв.

Засоби перекручування і знищення інформації включають численні комп'ютерні віруси. Особливу небезпеку становлять останні різновиди вірусів типу „WORM”, які, на відміну від звичайних вірусів, являють собою не закінчену програму, а набір стандартних команд операційної системи (сценарій), що значно ускладнює процеси їх знаходження та нейтралізації.

До засобів порушення функціонування комп’ютерно-телекомунікаційних мереж відносяться "Логічні бомби", "Бомби електронної пошти", атаки на відмову в обслуговуванні (DoS attacks) і т.д.

Логічна бомба являє собою управляючу програму, що знаходиться в неактивному стані до одержання команди на виконання визначених дій на зміну чи руйнування даних, а також порушення нормального функціонування інформаційно-обчислювальних систем. Бомби електронної пошти - це програми, що спричинюють різке зростання обсягу повідомлень електронної пошти з метою перевантаження серверів. Саме в такий спосіб був заблокований у березні 1999 р. на троє діб сервер НАТО. Невідомий адресат регулярно надсилав на адресу Північноатлантичного блоку близько 2000 телеграм у день, що переповнило електронну "поштову скриньку" серверу. Аналогічно діють атаки на відмову в обслуговуванні.

В окремий різновид програмно-технічної зброї відносяться програмні продукти типу „TROJAN HORSE” (троянський кінь). Програмні продукти даного типу здатні відкривати повний доступ до цікавлячого комп’ютера при роботі в мережах різного типу.

Інформаційна зброя як і інформаційна боротьба з розвитком суспільства та інформаційних технологій набули відповідних змін

На перспективу, враховуючі, що розвиток сучасної комп’ютерної техніки підійшов до створення штучного інтелекту, очікується поява „інтелектуальної” інформаційно-технічної зброї. Відповідно з документами США психологічна операція є складовою інформаційної операції організується і проводиться згідно (JP 3-53 “Doctrine for Joint Psychological Operations”) “Доктрини об’єднаних психологічних операцій”.

ІПсО розглядаються як форма ведення психологічної боротьби і передбачають використання складної сукупності різних видів, способів і прийомів інформаційно-психологічного впливу, тобто впливу інформацією. ІПсО починають проводиться в мирний час, активізуються в загрозливий період і повною мірою розвертаються в ході бойових дій.

ІПсО в мирний час (загрозливий період) проводяться для досягнення наступних цілей: • ізоляція ймовірного противника на міжнародній арені; • підрив морально-психологічного стану військовослужбовців і населення

противника; • посилення антивоєнних і антиурядових настроїв у країні противника; • консолідація населення й особового складу своїх збройних сил і країн-союзників. Зміст ІПсО в загрозливий період конкретизується в залежності від політичних і військових

цілей конфлікту, військово-політичної обстановки на ТВД; розмаху діяльності опозиційних політичних партій, дисидентського і пацифістського рухів, а також особливостей психології, звичаїв, традицій і релігійних вірувань народу в країні противника.

У ході бойових дій ІПсО переслідують наступні головні цілі: • підрив морально-психологічного стану особового складу збройних сил противника;

32• послаблення наступального пориву або здатності до завзятої оборони противника; • деморалізація частин противника, що відходять, спонукання особового складу

оточених (відсічених) підрозділів до здачі в полон. Основними об'єктами ІПсО виступають:

• військовослужбовці противника; • населення противника; • населення і військовослужбовці нейтральних і союзних держав. • військовослужбовці і населення своєї країни.

В межах психологічної боротьби сформувалася інформаційно-психологічна зброя. Під інформаційно-психологічна зброя розуміють засоби і технології, які реалізують інформаційні впливи на психіку, в першу чергу свідомість особи, соціальних груп, з метою впровадження необхідних ідеологічних і соціальних установок, формування помилкових стереотипів поводження та прийняття рішень, трансформації в потрібному напрямку їхніх настроїв, почуттів, волі.

На сьогодні, за механізмами реалізації фахівці виділяють наступні види психофізичних впливів на психіку особи /5/: пропагандистський, нейролінгвістичний, психоаналітичний, психотронний, психотропний, психогенний - перші чотири з яких мають безпосередньо інформаційну основу.

Пропагандистський та нейролінгвістичний впливи на об'єкти (групи об'єктів) може здійснюватись: • друкованими засобами - шляхом підготовки і видання друкованої продукції (листівок, газет, буклетів і т.п.) на відповідній поліграфічній базі і її розповсюдження авіаційними, повітроплавальними, ракетно-артилерійськими, піротехнічними й іншими засобами, а також шляхом підготовки матеріалів і публікацій для поширення у засобах масової інформації; • за допомогою електронних засобів - шляхом підготовки і передачі по теле- і радіоканалам, комп'ютерним мережам, телеграфним, телефонним і іншим лініям зв'язку, а також через штатні військові засоби спеціальних програм (передач), а також входженням у мережі бойового управління і канали зв'язку об'єктів (груп об'єктів) впливу через військові (корабельні) радіозасоби; • безпосереднім (опосередкованим) спілкуванням - шляхом підготовки і передачі через штатні звукомовні засоби програм усного мовлення, а також організації мітингів, семінарів, проведення бесід, лекцій, доповідей і т.п., з використанням образотворчих засобів • шляхом виготовлення спеціальних плакатів, транспарантів, наклейок, фотостендів, сувенірів з відповідною символікою і текстами на іноземних мовах, у перспективі – голографічних зображень і т.п.

Психоаналітичний вплив здійснюється шляхом безпосереднього спілкування, а також за допомогою електронних засобів.

Новітнім видом інформаційно-психологічної зброї є психотронна зброя /2/– спеціальні технічні засоби (психотронні генератори), які використовують вплив так званих енергоінформаційних полів. Окремо розглядають психотронні генератори, психотронні формоутворюючі генератори, спінорні генератори, ретранслятори енергії космосу, багатополярні генератори.

Аналіз різновидів інформаційно-психологічної зброї свідчить як про надзвичайну небезпечність і різноманітність її видів, так і про небезпечність і різноманітність каналів її впливу – від засобів масової інформації до технологій та засобів впливу на свідомість і підсвідомість людей, що вкрай небезпечно у зв’язку з практичною відсутністю засобів контролю цих процесів. Приклади деяких способів інформаційно-психологічного впливу. Голодовка

Ефективний прийом емоційного впливу на електорат і психологічного тиску на владу. Підбирається група добре оплачуваних молодих людей з міцним здоров'ям, які, нічим не ризикують, організовують «курс лікувального голодування» в публічному місці. Навкруги цього ЗМІ піднімають неймовірний галас. Постійно звучать звинувачення в жорстокості режиму,

33організації або конкретної особи. Проти цього прийому встояти дуже складно (за умови, що він проводиться професіонально), оскільки влада у будь-якому випадку вимушена реагувати на вимоги що висувається «борцями». Переписування історії

Метод ефективний в тривалій перспективі, коли вимагається поступово сформувати потрібний світогляд цілому суспільству, вчинити над ним крупну програму маніпуляції і відключити здоровий глузд декількох поколінь, треба в першу чергу зруйнувати історичну пам'ять.

Сучасні технології маніпуляції свідомістю здатні зруйнувати в людині знання, отримане від реального історичного досвіду, замінити його штучно сконструйованим «режисером» знанням. Соціально - сформована картина історичної дійсності передається окремим індивідам за допомогою книг, лекцій, радіо і преси, театральних вистав, кінофільмів і т.д.

Особливо ефективний кінематограф. Всі бачили американські бойовики «Рембо» і «Рембо - 2», тому знають, що Америка, ганебно програвши війну у В'єтнамі, з успіхом виграла її на кіноекранах. Подібних фільмів Захід провів тисячі — і наповнив ними весь світ.

Ще однією популярною темою є переписування історії другої світової війни. Подивившись американські блокбастери, ви, нарешті, зрозумієте, що хребет нацизму був зламаний не в Сталінграді і під Курськом, а під час порятунку з полону американського рядового Райана. А в суперфільмах «Сталінград» (1994) і «Ворог біля воріт» (2001) ви побачите, як благородні і цивілізовані німці мужньо б'ються проти російських дикунів і, загалом, виходять в Сталінграді переможцями. Причому німці, виявляється, були всі як на підбір антифашисти, «просто вони чесно виконували свій військовий обов'язок».

Успіхи західної пропаганди на цьому терені значні. Так, на питання, хто вперше створив атомну електростанцію, атомний криголам, штучний супутник Землі, наймогутнішу ракету - носій, кораблі на підводних крилах і повітряній подушці, вивів людину в космос, отримав вирішальну перемогу в другій світовій війні, значна частина російської (!) молоді називає... Сполучені Штати Америки. Список таких псевдодосягнень Заходу можна продовжувати до безкінечності. В цей же час, деякі свої дійсні досягнення на Заході чому - то не афішують. Наприклад, пріоритет винаходу атомної бомби, а потім її випробування на мирних жителях Хіросіми і Нагасакі. (До речі, сьогодні 30 % молодих японців щиро вважають, що ці міста і їх населення винищили росіяни, скинувши атомні бомби, а американці самовіддано рятували потерпілих.) Підміна змісту

Підміна — це один з варіантів горезвісних «подвійних стандартів». Полягає у використовуванні сприятливих визначень для позначення несприятливих дій (або навпаки). Основною метою застосування способу є створення сприятливого іміджу насильницьких дій. Так, погроми називаються «демонстраціями протесту», бандитські формування — «борцями за свободу», найманці — добровольцями. Коли наші спецслужби ізолюють державних злочинців — це політичне репресії. Психологічний шок

Сьогодні ЗМІ вводять видовище смерті в кожний будинок і у величезних кількостях. Ми постійно бачимо зображення убитих людей крупним планом — так, що їх не можуть не взнати їх близькі. Ми дивимося на напівобгорілі трупи жертв катастроф і терактів. Ми споглядаємо кадри з що стоять на полицях черепами... Це робиться для того, щоб під прикриттям шоку впровадити чисто політичні ідеї. Психологічний шок звичайно знімає всі психологічні захисти і пропагандистська абракадабра безперешкодно проникає в наш мозок. Так, дослідження показали, що відеоряд, що показує, наприклад, наслідки війни, має найсильнішу дію на підсвідомість і формує громадську думку проти сторони, що вчинила акт руйнування незалежно від того, чи є справедливою мета самої війни. ВИСНОВКИ

інформаційна боротьба на рівні ЗС поступово вийде за межі виду забезпечення і стане видом воєнних дій. Інформаційна зброя стане системоруйнуючою тобто зможе виводити з ладу

34цілі бойові, економічні і соціальні системи. Очікується також поява „інтелектуальної” інформаційної зброї, нових її зразків на базі нано- та біотехнологій. Передбачається поява одного з найбільш небезпечних видів інформаційної зброї нелетальної дії - психотронної зброї. Таким чином, три традиційні сфери ведення бойових дій: суша, море, повітря, поповняться новою четвертою сферою – інформаційною, в якій будуть діяти сили інформаційної боротьби. Розвиток інформаційної зброї призведе до того, що в майбутньому виникнуть інформаційні війни, які будуть вестись в інформаційному просторі в основному інформаційними засобами і забезпечувати досягнення стратегічних політичних, економічних та інших цілей.

Література 1. Толубко В.Б. Інформаційна боротьба (концептуальні, теоретичні, технологічні аспекти):

Моногрфія. – К.: НАОУ, 2003. -320с. 2. Прокофьев В.Ф. Тайное оружие информационной войны: атака на подсознание. –М.: СИНТЕЗ,

2003.- 408с. 3. Монойло А.В., Петренко А.И., Фролов О.Б. Государственная политика в условиях

информационно-психологической войны. –М.: Горячая линия. Телеком, 2003.- 541с. 4. Лопатин В.Н. Информационная безопасность России: Человек. Общество. Государство. –

Санкт-Петербург: Фонд „Университет”, 2000.- 428с. 5. Крысько В. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт) / Под

общей редакцией А.Е.Тараса. Мн.: Харвест, 1999.- 448с. ММІІЖЖННААРРООДДННОО--ППРРААВВООВВІІ ТТАА ЄЄВВРРООППЕЕЙЙССЬЬККІІ ЗЗААССААДДИИ ЗЗААББЕЕЗЗППЕЕЧЧЕЕННННЯЯ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ ІІННФФООРРММААЦЦІІЙЙННООГГОО

ССУУССППІІЛЛЬЬССТТВВАА Максименко Юлія Євгенівна − ад’юнкт кафедри теорії та історії держави і права

Київського національного університету внутрішніх справ, старший лейтенант міліції. Природним еволюційним етапом цивілізаційного розвитку є входження до

інформаційної ери, де основними стратегічними ресурсами є знання та інформація, які в подальшому стали основою інформаційного суспільства.

Ідея інформаційного суспільства з’явилась у дослідженнях 60-70 рр. XX століття. Вперше термін “інформаційне суспільство” було використано в працях таких японських дослідників, як М. Махлуп, Т. Умесао, Й. Масуда, Т. Сакайя. Подальшого розвитку дана концепція знайшла в дослідженнях провідних американських та європейських теоретиків, а саме - А. Тоффлер, У. Дайзард, З. Бжезінський, М. Понятовський, Ю. Хаяші, Ж. Еллюль, Р. Коен, К. Ясперс, А. Турен, Г. Кан, Ф. Уебстер, А. Дракер, Е. Гідденс, Ч. Хенді, Л. Туроу, Дж. Гелбрайт, М. Макклюен, М. Порат, Т. Стоуньєр, Р. Катц, які підкреслювали значення інформаційного розвитку суспільства як нової історичної віхи цивілізації.

Синонімічними щодо інформаційного суспільства є терміни “посткапіталістичне суспільство” (Д. Дарендорф, П. Дрюкер), “постекономічне суспільство” (В. Іноземцев, І Канн), “технотронне суспільство” (З. Бжезінський), “постмодернізм” (Б.Турен, Б.Старт), “постіндустріальне суспільство” (Д.Белл, Т.Стоунєр).

Масштабний рівень наукових розробок інформаційного суспільства дозволив дійти висновку про важливість не тільки інформації, але й знань. Саме це викликало появу в наукових колах інших синонімічних термінів щодо інформаційного суспільства таких, як “інтелектуальне суспільство", “суспільство знань”, “цифрове суспільство”, “суспільство мережевого інтелекту” тощо.

Серед вітчизняних науковців, які займаються дослідженням окремих аспектів інформаційного суспільства можна відзначити таких як Макаренко Є.А., Арістова І.В., Гнатовський М.М., Гурковський І.В., Гавловський В.Д., Гуцалюк М.В., Цимбалюк В.С., Калюжний Р.А., Голубєв В.О. тощо.

У рамках ідеології інформаційного суспільства існують різні напрямки, які розглядають нові соціальні перспективи – можливі, бажані або негативні: від позитивних можливостей державного управління економікою, створення законодавчої бази для вільного доступу міжнародної спільноти до інформації – до запобігання загрозі політичного контролю за націями з

35використанням високих технологій та розшаруванням спільнот на “золотий мільярд і безправну периферію”1.

Побудова інформаційного суспільства є стратегічною метою провідних держав світу — США, Японії, країни-учасниці Європейського Союзу. Аналіз науково-літературного масиву, дозволив дійти висновку, що розвиток інформаційно-технічної сфери є запорукою конкурентоспроможності та розвиненості держави, а тому все більше країн обирають стратегію становлення інформаційного суспільства.

Як зазначає Макаренко Є.А., у більшості розвинених країн за участю політичних лідерів, прогресивних урядів та фінансової підтримки транснаціональних корпорацій реалізуються Програми становлення інформаційного суспільства; концепції переходу до інформаційної доби, плани участі в трансформації суспільних інститутів, прийняті міжнародними організаціями ООН/ЮНЕСКО, Світовим банком, Світовою Організацією Торгівлі, Організацією економічного співробітництва і розвитку, Радою Європи, Європейським Союзом, Європейським банком реконструкції і розвитку, ОБСЄ, Центральноєвропейською Ініціативою та іншими міжнародними і регіональними урядовими і неурядовими інституціями. В основі Концепцій лежить визначення стратегії інформаційного суспільства, основних положень, умов і пріоритетів міжнародної, регіональної і національної інформаційної політики, формулюються політичні, правові, соціально-економічні, культурні і технологічні передумови переходу до інформаційного суспільства, обґрунтовується специфіка і мета глобальних трансформацій2.

Одним з перших концептуальних документів, що визначав стратегію побудови інформаційного суспільства, є прийнятий на 29 сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО у 1996 році документ під назвою “Інформаційне суспільство для всіх”3. У даному акті магістральним напрямом міжнародного співробітництва є побудова глобального інформаційного суспільства, особливу роль в чому відіграє ЮНЕСКО.

Концептуальними ідеями становлення глобального інформаційного суспільства відповідно до даного акту є.

1. Забезпечення кожній людині міжнародного співтовариства широкого та вільного доступу до інформаційних ресурсів, необхідних для рівноправної участі в житті нової суспільної формації та у вільному обміні ідеями та знаннями.

2. Нові методи обробки інформації і забезпечення доступу до неї впливають на її якість, надійність і різноманітність, уможливлюють порушення збалансованості і, таким чином, позбавляють певних прошарків суспільства справедливого доступу до життєво важливих інформаційних ресурсів.

3. Інформація і знання набувають важливого значення для подолання нерівностей інформаційного розвитку, оскільки вважаються глобальним суспільним надбанням і відіграють важливу роль у зміцненні глобальної демократії.

Структурний та догматико-юридичний аналіз даного документу, дозволяє виокремити такі основні загрози побудові глобального інформаційного суспільства.

1. Негативний соціальний вплив комунікаційних та інформаційних технологій. 2. Дисбаланс у міжнародній політиці з розвитку інформаційних магістралей і

виключення країн, що розвиваються, в інформаційне суспільство. 3. Загроза правам людини у майбутньому інформаційному суспільстві, включаючи

право на доступ до інформації і конфіденційність. 4. Загроза основних етичних і культурних проблем у зв’язку з інформаційною

революцією, включаючи питання змісту інформації і заборони інформації расистського,

1 Макаренко Є.А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис. ... д-ра політич. наук: 23.00.04 / Київ.націон. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2003. — 475 с.— С.32. 2 Макаренко Є.А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис. ... д-ра політич. наук: 23.00.04 / Київ.націон. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2003. — 475 с.— С.42. 3Basic Documents UNESCO 1989-1995. News Communication Strategy. Document C II-96/WS/2. – Paris, UNESCO, 1995. – 109 р.

36агресивного та дискримінаційного характеру.

5. Загроза забезпечення авторського права та права на інтелектуальну власність. 6. Загроза технологічних можливостей окремих регіонів та країн. 7. Загроза поширення методів обробки інформації і забезпечення доступу до неї у

галузі науки, культури і комунікації. 8. Загроза розвитку громадських засобів інформації в умовах нового технологічного

середовища4. У свою чергу, базовими напрямами міжнародної діяльності для ліквідації потенційних загроз глобальному інформаційному суспільству, згідно з цим документом є:

1. Створення механізму міжнародного співробітництва, міжрегіонального та національного партнерства.

2. Доступ до інформації шляхом організаційної діяльності та здійснення заходів у галузі оцифрування і збереження інформації.

3. Аналіз та обговорення на міжнародному рівні етичних, правових і соціокультурних проблем інформаційного суспільства.

4. Допомога у підготовці кадрів, безперервної освіти та навчання протягом всього життя в сфері інформації та інформатики.

5. Сприяння використанню міжнародних норм і передової практики в галузі інформаційно-комунікаційних технологій в межах компетенції ЮНЕСКО.

6. Розвиток інформаційних освітніх мереж на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях.

7. Підтримка установ, які забезпечують доступ до інформаційних магістралей. 8. Розробка засобів, процесів і систем управління інформацією. Ідея інформаційного суспільства, викладена у концептуальному документі ЮНЕСКО

“Інформаційне суспільство для всіх”, як ідеологія міжнародного розвитку передбачає осмислення нового етапу існування цивілізації, трансформацію традиційних економічних відносин, зміну соціальних факторів у життєдіяльності суспільства, нові форми міжкультурної комунікації5.

Необхідно зазначити, що особливе місце серед ряду загроз становленню глобального інформаційного суспільства, займає дисбаланс між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами. Для вивчення інформаційних потреб регіонів та окремих країн ЮНЕСКО здійснила проект “Допомога регіонам” (ІДАМС) основною метою якого стало проведення широкомасштабних досліджень про особливості кожного регіону, шляхи адаптації програм ЮНЕСКО з урахуванням екстремальних потреб, можливості створення науково-дослідницьких центрів як об’єднання інтелектуальних регіональних ресурсів6.

Диференційована політика ЮНЕСКО в європейському регіоні здійснюється на основі відмінностей інформаційного розвитку країн Західної, Центральної та Східної Європи. Так, взаємодія ЮНЕСКО з Європейським Союзом, передбачає дослідження нових ринків інформаційних продуктів та послуг, передачу нових технологій (ноу-хау), поширення знань з метою сталого розвитку, створення урядових електронних мереж для ефективного управління.

Серед основних європейських нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері побудови інформаційного суспільства є Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 року7. У преамбулі даного міжнародного

4 Макаренко Є.А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис. ... д-ра політич. наук: 23.00.04 / Київ. націон. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2003. — 475 с. — С.72.

5 Макаренко Є.А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис. ... д-ра політич. наук: 23.00.04 / Київ. націон. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2003. — 475 с.— С.74. 6 Макаренко Є.А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис. ... д-ра політич. наук: 23.00.04 / Київ націон. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2003. — 475 с.— С.76. 7 Окінавська хартія

37договору зазначається, що інформаційно-комунікаційні технології (ІТ) є одним з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства ХХІ століття. Вони (ІТ) революційно впливають на життя людей, взаємодію уряду та громадянського суспільства.

Далі в документі зазначається, що інформаційне суспільство дозволяє людям ширше використовувати свій потенціал та реалізовувати свої спрямування. Але для цього необхідно, щоб ІТ забезпечували стійке економічне зростання, збільшення суспільного добробуту, стимулювання соціальної згоди та повної реалізації їх потенціалу в сфері зміцнення демократії, транспарентного та відповідального управління, прав людини, розвитку культурного багатоманіття та укріплення міжнародного миру та стабільності.

Для досягнення поставлених цілей та вирішення можливих проблем необхідно розробити ефективні національні та міжнародні стратегії. Аналіз даної Хартії дозволяє виокремити наступні загрози становленню глобального інформаційного суспільства:

1. Міжнародний розрив в галузі інформації та знань (п.5). 2. Інформаційні зловживання, що загрожують цілісності мережі та комп’ютерна

злочинність (п.4, п. 8). 3. Загроза захисту авторського права та права на інтелектуальну власність (п.7). 4. Загроза технологічних можливостей окремих регіонів та країн (п.7). 5. Загроза захисту приватного життя споживача взагалі та при обробці даних зокрема

(п.7). 6. Загроза безпеці інформаційних систем (п.8). 7. Різниця у володінні інформаційними навичками окремих людей (п.11).

Як зазначається в Хартії, вона є закликом до всіх як державних, так й приватних секторів, ліквідувати міжнародний розрив у сфері інформації та знань. Ефективне партнерство серед учасників, включаючи спільне політичне співробітництво, є ключовим елементом раціонального розвитку інформаційного суспільства. Завданням всіх суб’єктів міжнародної спільноти та окремої людини полягає не тільки стимулювання та сприяння переходу до інформаційного суспільства, а також в повній реалізації його економічних, соціальних та культурних переваг(п.6).

Для досягнення цих завдань, а також для управління вищезазначеними загрозами дана Хартія передбачає співробітництво в таких ключових напрямах:

1. Проведення економічних та структурних реформ з метою створення обстановки відкритості, ефективності, конкуренції та використання нововведень.

2. Розробка інформаційних мереж, що забезпечують швидкий, надійний, безпечний та економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов та відповідних нововведень до мережевих технологій, їх обслуговуванню та використанню.

3. Розвиток людських ресурсів, здатних відповідати вимогам століття інформації, шляхом освіти та навчання протягом життя та задоволення попиту на спеціалісті в галузі ІТ в усіх сферах нашої економіки.

4. Активне використання ІТ в державному секторі реального часу послуг, необхідних для збільшення рівня доступності влади для усіх громадян.

5. Ефективне партнерство між державним та приватним сектором в сфері використання інформаційних технологій.

Необхідно зазначити, що в Окінавській хартії особливу роль посідає боротьба з комп’ютерною злочинністю як однієї з найнебезпечніших загроз інформаційного суспільства. Так, нормативно закріплено, що зусилля міжнародного співтовариства, спрямовані на розвиток глобального інформаційного суспільства, мають супроводжуватись узгодженими діями по створенню безпечного та вільного від злочинності кіберпростору. За для чого необхідно віднайти ефективні політичні рішення актуальних проблем, наприклад, спроби несанкціонованого доступу та комп’ютерні віруси, а також залучати представників промисловості та інших посередників для захисту важливих інформаційних інфраструктур. Подальшого розвитку дані положення Хартії знайшли відображення в Європейській Конвенції “Про кіберзлочини” від 23 листопада 2001 року,

38який був підписаний тридцятьма країнами, серед яких і Україна, з метою вироблення єдиної ефективної позиції протидії кіберзлочинам.

Особливо важливим, акцентується в Хартії, залишається питання подолання електронно-цифрового розриву всередині країни та за її межами. Кожна людина повинна мати можливість доступу до інформаційних й комунікаційних мереж. Стратегія розвитку інформаційного суспільства має супроводжуватись розвитком людських ресурсів, можливості яких відповідали вимогам інформаційного століття. Європейський Союз та окремі країни Європи зобов’язуються надати всім громадянам можливість засвоїти та отримати навички роботи з ІТ шляхом освіти, навчання протягом життя та підготовки.

Значну увагу в даному документі приділяється допомозі становленню інформаційного суспільства та входження до глобального інформаційного простору країнам, що розвиваються. Зазначається, що держави, які не встигають за високими темпами розвитку ІТ, позбавлені можливостей в повному обсязі брати участь в житті інформаційного суспільства та економіки. Для вирішення цієї проблеми необхідно враховувати різноманітність умов та потреб цих країн. Важливу роль при цьому мають відіграти власні ініціативи в прийнятті послідовних національних програм з метою реалізації політичних заходів, направлених на підтримку ІТ та конкуренції в цій сфері, а також створення нормативної бази, використання ІТ в інтересах вирішення завдань у сфері розвитку і в соціальній сфері, розвитку людських ресурсів, що мають навички роботи з ІТ (п.14).

Довгостроковою метою для становлення глобального інформаційного суспільства є подолання міжнародного розриву, що головним чином залежить від ефективного міжнародного двохстороннього та багатостороннього співробітництва. Велика роль у цих процесах відводиться міжнародним організаціям та установам — банкам розвитку, Міжнародній мережі телекомунікацій та різноманітним міжнародним фондам. Зазначається, що країни Європи в подальшому сприятимуть зміцненню зв’язків між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються шляхом фінансового, технічного та політичного забезпечення з метою оптимального клімату для використання інформаційних технологій.

Саме для цього пропонується створити “Групу з можливостей інформаційних технологій”, завданням якої буде вивчення можливостей держав входження до глобального інформаційного суспільства, особливо країн, що розвиваються. Після цих досліджень Група пропонуватиме використовувати конкретні заходи у сферах формування політичного, нормативного та мереженого забезпечення, покращення технічної сумісності, розширення доступу та зниження витрат, а також зміцнення людського потенціалу тощо.

Таким чином, Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства закликає до розробки єдиної спільної стратегії побудови інформаційного суспільства, що призведе до вирішення ряду глобальних проблем та соціально-економічного прогресу всіх держав.

Отже, Україна, яка обрала євроінтеграційний курс повинна орієнтуватися на стратегію розвитку країн-учасниць Європейського Союзу в усіх напрямках життєдіяльності суспільства, зокрема, у інформаційно-технічній сфері. Саме тому, реалізація стратегії становлення інформаційного суспільства ЄС знаходить своє відображення у відповідних спільних документах Україна – ЄС. Так, у липні 1994 року було підписано Протокол про наміри між Державним комітетом зв’язку та інформатизації і Генеральним Директоратом ХІІІ (в подальшому Генеральний Директорат ЄС з проблем інформаційного суспільства), який заклав на офіційному рівні підвалини для спільних дій в сфері інформаційного суспільства. Подальшого розвитку положення даного Протоколу відобразились в Меморандумі про взаєморозуміння між Генеральним Директоратом з питань інформаційного суспільства Європейської Комісії і Державним комітетом зв’язку та інформатизації України щодо розвитку інформаційного суспільства, який був підписаний 14 вересня 2000 року.

Як зазначається в Меморандумі, Євросоюз та Україна погодились співпрацювати з метою розвитку інформаційного суспільства в Україні, визнаючи важливість цього для розвитку

39ефективної ринкової економіки та для забезпечення можливостей якісного працевлаштування8.

Українська сторона підтвердила свій намір розвивати програму e-Ukraine, яка відповідає потребам українського суспільства, стимулювати розвиток послуг інформаційного суспільства в Україні. У свою чергу, Гендиректорат з питань Інформаційного суспільства надаватиме поради, що базуються на досвіді, отриманому в рамках програми e-Europe, та надаватиме можливість Україні брати участь у відповідних заходах кожного разу, коли це буде доцільно. Гендиректорат також зобов’язався надавати поради у відповідь на запити з приводу стратегій Інформаційного суспільства, розроблених в Україні, а також надавати експертну та технічну допомогу згідно з існуючими процедурами та правилами. Таким чином, аналіз науково-практичних та нормативно-правових джерел свідчить, що пріоритетним завданням багатьох країн та міжнародних організацій є створення інформаційного суспільства як запоруки розвитку соціально-економічного життя населення та вирішенню ряду глобальних проблем сучасності. Зрозуміло, що цей процес є довготривалим, багатоетапним, складним, оскільки інформаційна-технічна революція має як позитивні, так й негативні наслідки. Становлення інформаційного суспільства в Україні має базуватись на досвіді розвинутих країн та країн, що вже стали на шлях побудови інформаційного суспільства, а також враховувати міжнародно-правові стандарти та рекомендації задля вибору оптимального механізму реалізації цієї стратегії та вступу до Євросоюзу. ММІІССЦЦЕЕ ТТАА РРООЛЛЬЬ ККИИЇЇВВССЬЬККООГГОО ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННООГГОО УУННІІВВЕЕРРССИИТТЕЕТТУУ ВВННУУТТРРІІШШННІІХХ ССППРРААВВ УУ ФФООРРММУУВВААННННІІ

ФФААХХІІВВЦЦІІВВ ВВ ГГААЛЛУУЗЗІІ ІІННФФООРРММААЦЦІІЙЙННООЇЇ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ Мишак Віталій − слухач магістратури управління Академії управління МВС України, майор міліції

У контексті наукової глобалізації, руху в напрямі приєднання до конструктивних положень Болонського процесу, утвердження Київського національного університету в якості провідного Європейського закладу з підготовки та перепідготовки поліцейських ХХІ століття, вважаємо за потрібне всіляко сприяти створенню на його базі Європейського центру по впровадженню інноваційних технологій забезпечення інформаційної безпеки. Зважаючи на роботу, яка проводиться у даному напрямі заступником начальника кафедри проблем управління В.А.Ліпканом, хотіли, розвиваючи його ідеї, викласти власне бачення стосовно розглядуваного питання.

Отже, для ефективного функціонування даного центру має бути розроблений цілий комплекс заходів.

1. Утворити загальноуніверситетську кафедру національної безпеки України. Необхідність створення даної кафедри обумовлена наступними чинниками. Відповідно до

Закону України від 19 липня 2003 року “Про основи національної безпеки України” одним з головних завдань державної політики національної безпеки України є вдосконалення кадрового забезпечення в органах державної влади, підготовка спеціалістів, які відповідали б особливим кваліфікаційним вимогам. На виконання даного закону, а також зважаючи на те, що університет є навчальним закладом, який здійснює підготовку фахівців і проведення наукових досліджень у сфері забезпечення національної безпеки, доцільно підтримати пропозицію В.А.Ліпкана щодо створення на базі Київського національного університету внутрішніх справ кафедри національної безпеки. Дана кафедра вивчатиме питання, які межують з кафедрами проблем управління, конституційного права, теорії держави і права, економічної безпеки, інформаційних технологій, адміністративної діяльності, втім мають свою чітко визначену предметну специфіку − комплексні проблеми національної безпеки. Це дозволить дійсно виокремити проблеми забезпечення національної безпеки України в свідомості магістрів, слухачів, курсантів та систематизувати їх понятійний апарат щодо цього питання.

2. Розробити на базі даної кафедри спеціальний курс „Інформаційна безпека України”. 8 Меморандум про взаєморозуміння між Генеральним Директоратом з питань інформаційного суспільства Європейської Комісії ЄС та Державним комітетом зв'язку та інформатизації України щодо розвитку інформаційного суспільства.

40Змістовно даний курс має слідувати після того, як студенти опанують „Загальну теорію

національної безпеки”. Структурно даний курс має поділятися на дві основні частини: загальну і особливу. У загальній частині викладатимуться концептуальні засади забезпечення інформаційної безпеки, у особливій — практичні питання забезпечення інформаційної безпеки.

3. Окрім даного предмету, стосовно опанування теоретичними знаннями щодо забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері, доцільно розробити і викладати наступні навчальні дисципліни: Державна інформаційна політика, Методика інформаційної безпеки, Інформаційне суспільство, Інформаційне протиборство, Управління інформаційною безпекою.

Основним завданнями даних дисциплін необхідно вважати наступні: • надати знання щодо сучасних особливостей здійснення державної інформаційної

політики в Україні та інших країнах світу, методики інформаційної безпеки, базових концепцій управління інформаційною безпекою;

• ознайомити магістрів, слухачів та курсантів з концепціями й основними моделями сучасного етапу становлення і розвитку інформаційного суспільства, основними формами маніпуляції свідомістю, методами здійснення інформаційного протиборства;

• надати базові знання з таких важливих питань інформаційної політики, як формування електронного уряду, правове регулювання інформаційної сфери, ефективне регулювання засобів масової інформації, забезпечення інформаційної безпеки тощо, використовуючи вітчизняний та зарубіжний досвід;

• формувати у слухачів уміння та навички здійснювати зв’язки з громадськістю з метою забезпечення прозорості прийняття управлінських рішень за допомогою засобів масової інформації.

Мета дисциплін: • ознайомити слухачів з основними проблемами сучасної інформаційної політики і

розвитку інформаційного суспільства в Україні; • розкрити сутність і значення сучасних засобів масової інформації та їх роль у

процесах державотворення, розглянути вітчизняний і зарубіжний досвід правового регулювання інформаційної сфери;

• ознайомити слухачів з основними проблемами формування електронного уряду в Україні, використовуючи відповідний зарубіжний досвід їх вирішення;

• проаналізувати основні напрями здійснення державної інформаційної політики в Україні й забезпечення інформаційної безпеки.

Після вивчення дисципліни слухачі повинні: • застосовувати комунікативні та інформаційні технології в процесі підготовки,

прийняття і впровадження державно-управлінських рішень; • здійснювати зв’язки з громадськістю з метою забезпечення прозорості прийняття

управлінських рішень за допомогою засобів масової інформації; • організовувати громадську підтримку управлінських рішень через участь у

брифінгах, прес-конференціях, інших заходах для оприлюднення прийнятих рішень, їх донесення до широкого загалу;

• здійснювати належне інформування громадськості про діяльність органу управління шляхом постійного зв’язку із засобами масової інформації;

• розуміти сутність та значення сучасного етапу здійснення державної інформаційної політики в Україні та інших країнах світу;

• орієнтуватися в різноманітних проблемах формування електронного уряду в Україні, забезпечення інформаційної безпеки тощо;

• вміти практично використовувати нормативно-правові документи, що регулюють здійснення державної інформаційної політики в Україні;

• вміти практично застосовувати методи інформаційного протиборства.

414. Необхідно передбачити систему підготовки та перепідготовки посадових осіб органів

державного управління, де особливу увагу приділяти розглядові практичних питань удосконалення забезпечення інформаційної безпеки.

5. Досить складний та багатоаспектний характер інформаційних процесів вимагає проведення серйозних систематичних наукових досліджень з цієї проблеми. Головними напрямами цих досліджень мають бути:

вивчення інформаційної ситуації в країнах та регіонах, в яких розповсюджена інформаційна інфраструктура, економічних, політичних, соціальних, правових та соціально-психологічних чинників інформаційної діяльності;

з’ясування та аналіз чинників виникнення конфліктних ситуацій (міжнаціонального, релігійного або іншого характеру) як одного із головних чинників ескалації інформаційних загроз;

визначення місця інформаційної безпеки в системі національної безпеки, окреслення її ознак, аналіз складових елементів, відмежування від подібних явищ;

розроблення пропозицій щодо вдосконалення з одного боку інформаційного права, як складового елемента права національної безпеки, а з іншого − інформаційного законодавства про відповідальність за протиправну інформаційну діяльність;

розроблення теоретико-методологічних засад формування інформаційного права; розроблення кримінологічної характеристики інформаційної безпеки — аналіз обставин

проведення інформаційних операцій (місце, час, характер об’єктів, кількість правопорушників, характер та тактика їхніх дій, технічне обладнання та інші засоби, які використовувалися для здійснення інформаційних атак, встановлення соціальних та психологічних властивостей виявлених учасників здійснених інформаційних операцій, мотивів їхніх дій, аналіз об’єктів інформаційного впливу тощо);

розроблення методики здійснення постійного моніторингу і визначення ситуацій, які є потенційно небезпечними у контексті їх можливого переростання у в інформаційні загрози, а також виявлення осіб, які виявляють схильність до вчинення інформаційних операцій, які загрожують національній безпеці України;

аналіз та узагальнення сучасного досвіду забезпечення інформаційної безпеки, розроблення системи заходів забезпечення інформаційної безпеки;

розроблення теоретичних і практичних проблем забезпечення внутрішньої інформаційної безпеки системи управління національною безпекою;

вироблення економічних та соціальних заходів запобігання конфліктів, які можуть бути причиною проведення інформаційних операцій;

розробка комплексу заходів щодо гармонізації відносин у суспільстві в цілому або в окремому регіоні, вдосконалення інформаційних процедур розв’язання соціальних конфліктів;

вироблення ефективних заходів інформаційної пропаганди; створення оптимальної системи органів забезпечення інформаційної безпеки, визначення їх

правового статусу, професійних вимог, яким мають відповідати працівники цих органів, оптимальної чисельності та процедури підбору, підготовки та перепідготовки;

розроблення моделі системи забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері; дослідження напрямів державної політики національної безпеки в інформаційній сфері; вивчення ролі недержавних структур в забезпеченні інформаційної безпеки; дослідження проблем забезпечення енергоінформаційної безпеки; розробка тактики виявлення, розкриття та розслідування здійснення або підготовки до

здійснення інформаційних операцій, що загрожують національній безпеці України; розробка тактики проведення спеціальних інформаційних операцій по реалізації політики

національної безпеки у будь-якій сфері життєдіяльності. Такі дослідження слід проводити на постійній основі, накопичуючи необхідний матеріал,

вдосконалюючи їх методики і якісний рівень. Результати цих досліджень мають впроваджуватися у життя новоствореною структурою (наприклад: Департаментом інформаційного моніторингу), а також іншими суб’єктами забезпечення інформаційної безпеки. В якості базової установи

42здійснення таких досліджень пропонується визначити Київський національний університет внутрішніх справ.

РРООЗЗДДІІЛЛ 33

ООССВВІІТТАА ІІ ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННАА ББЕЕЗЗППЕЕККАА ББЕЕЗЗООППААССННООССТТЬЬ ООББРРААЗЗООВВААННИИЯЯ ВВ ССИИССТТЕЕММЕЕ ББЕЕЗЗООППААССННООССТТИИ ООББЩЩЕЕССТТВВАА

Минаев Георгий Александрович − ректор Института проблем безопасности, доктор технических наук, профессор (г.Москва, Россия) Постановка проблемы На современном этапе понятие «безопасность», как явление в нашем обществе вызывает повышенный интерес. О ней сегодня говорят ученые и политики, журналисты и предприниматели, проблемы, связанные с ней, освещаются в специальных изданиях, средствах массовой информации, в школах введен учебный предмет «Основы безопасности жизнедеятельности», однако есть еще немало вопросов, требующих углубленной теоретической проработки. Среди них − проблемы концептуального подхода к безопасности и образованию, как взаимосвязанных объектов, проблемы взаимозависимости и взаимообусловленности безопасности социально-экономических систем и человека как социального существа с безопасностью образования, определяемого его содержанием и сложившимся мировоззрением. Уместно заметить, что постановка проблемы возникла одновременно с зарождением об-щества и государства. Стремление к безопасности - одна из главных причин объединения людей. Русские ученые еще в XIX в., понимая исключительную важность безопасности, подчеркивали: «безопасность личная и имущественная является залогом человеческого развития». Без обеспечения безопасности всякая человеческая деятельность, в том числе и образование, оказывается бесцельной.

Изучение безопасности социальных проблем в большей степени по сравнению с другими направлениями познания соответствует и способствует пониманию общества как единого, неразрывного целостного организма. Рассмотрение объекта как единого целого объясняет сложность познания проблем обеспечения безопасности и слабую разработанность многих ее теоретических и практических аспектов. Высокая значимость изучения функции обеспечения безопасности объясняется также и тем, что она активно влияет на формирование направлений и возможные уровни развития в той или иной сфере жизнедеятельности. Безопасность в содержании образования Роль образования в обществе может состоять не только в передаче знаний из поколения в поколение, но и в том, чтобы готовить человека управлять развитием сложных систем в настоящем и будущем, помогать научиться выживать в условиях непредсказуемых вызовов окружающей среды. Преодолеть эти вызовы и кризисы возможно не устаревшими (что люди уже знают), а лишь новыми опережающими знаниями и действиями (чего люди еще не ведают). В изложении основных образовательных курсов сложившаяся традиция образования апеллирует к наиболее несомненным достижениям науки. Проблемы современного человечества, в том числе и последующие, рассматривается в циклах ряда учебных курсов как проблемы искусственного мира цивилизации. В системе образования уже приходится учитывать актуальные затруднения современного знания о человеке, экологии, безопасности, терроризме. Наметившийся кризис науки и образования в этих и других областях есть последствия невоплощенности замысла целостного понимания естественного окружающего мира. Проблемы безопасности вообще и проблемы получения достаточно ясной научной концепции безопасности в частности требуют от человечества смены научного мировоззрения, что конкретизируется в практическую задачу пересмотра определенных установок познания мира (гносеологические проблемы) и содержания образования (безопасность образования). Вопросы гносеологии, казавшиеся решенными, приобретают новый смысл в безопасном контексте. Многое из того, что кажется знанием об окружающем и называется научным мировоззрением, перестает укладываться в массовом сознании после того, как из этого сознания

43уходить всего лишь чувство личной безопасности. Обострение глобальных проблем вынуждает человечество искать новые способы взаимодействия с миром, изменения путей развития цивилизации. Преодоление глобальных проблем, в том числе и экологической, связано с трансформацией ценностных установок, поиском новых мировоззренческих ориентиров, формированием иного типа массового сознания. Экологическим проблемам предшествуют гносеологические. Идеология познания (познания природы и человека, как части природы) неизбежно должна вовлекаться в содержание преподавания большинства гуманитарных, естественно-научных и управленческих дисциплин. Дисциплинарная разрозненность имеющегося знания и систем обучения находится в неустранимом противоречии с комплексным характером задач безопасности. Будучи поставленными не наукой, а жизнью (в ее исходной нерасчлененности), задачи безопасности не могут быть выделены в отдельный предмет исследования привычными способами «дисциплинарного усечения реальности». И тем более, не допустимо виды безопасности (информационная, экономическая и др.) рассматривать как специальности в образовании или умалять и предавать забвению в образовательных стандартах гуманитарных, естественно-научных и управленческих специальностей родовое понятие безопасности (функции безопасности), как одной из важнейшей функций жизнедеятельности общества и любых систем (живых, неживых), имплицитно встроенной в функцию развития. Включение в содержание образования категории безопасности, реализующей наряду с передачей знаний функции «развивающего опережения и антикризисного поведения», в принципе изменяет сами функции и само понимание всего образования в обществе. С этой точки зрения оно призвано не только передавать знания, ценности и культуру от прошлых и нынешних поколений к будущим поколениям, но и осуществлять опережающую подготовку человека к разрешению конфликтно-кризисных ситуаций и переходу на путь научного управления безопасным развитием. Именно в ориентации общества на превентивные гуманитарные действия по осознанному управлению собственным развитием и состоит новая функция образовательной системы и ее содержания, отсутствующая в современном образовании. Силой обеспечить безопасность и победить терроризм не возможно. Проблема оборачивается к истокам мироздания, гносеологии познания мира, познания природы и человека, как части природы, воспитания новых ценностей жизни, ценностей, больших чем жизнь. Развитие и безопасность

Определяющим признаком устойчивости жизни в мире является достаточность и сбалансированность двух важнейших функций - развития и безопасности, носящих сложный диалектический характер. Это две стороны общего процесса жизни социальных систем и раздельно они осуществляться не могут. Однако содержание процесса развития любой системы принципиально не может являться содержательной областью категории безопасности. Категория безопасности выступает одновременно и методологической основой изучения и анализа социальных систем. Такой подход к пониманию категории безопасности как инструмента познания состояния социально-экономических систем раньше никогда не использовался и являет собой прорыв в теории познания мира. В системе образования такой прорыв неизбежно должен вовлекать категорию безопасности как в содержание, так и в методологию преподавания большинства гуманитарных, естественно-научных и управленческих дисциплин.

Речь должна вестись о новых стандартах подготовки кадров, предусматривающих повышение общего гуманитарного образования в важнейшей области научного знания, как безопасность, теория безопасности систем, экологии как источников новой гносеологии. Изначально комплексный характер категории безопасности определил ее важную роль в углублении гуманитарного образования. Именно в этом состоит главный вызов образованию со стороны набирающего темпы процесса снижения уровня безопасности в мире. Управление безопасностью По большому счету перед обществом стоит огромная по важности задача - понять механизм управления безопасностью материального мира и человеческого общества. Он лежит в основе специфической системы управления состоянием защищенности функции развития

44мироздания, системы естественного «менеджмента» безопасности. С философской и функциональной точки зрения - это система обеспечения безопасности любого развития. Безопасность – это естественный «институт природы», специфические функции которого связаны с реализацией механизма управления безопасностью материального мира и человеческого общества, обеспечения эффективности (безопасности) развития всей совокупности сложных систем. И этим он отличается от различных искусственных институтов типа «security management», связанных в основном не с безопасностью сложных систем (организаций) как таковой, а со специфическими задачами в области безопасности (охрана и защита объектов, детективные услуги и т.п.). Управление функцией безопасности сложных систем выступает как базовая (гносеологическая и защитная) функция природного механизма безопасности, определяющая ее предназначение и сущность. Необходимо сближение искусственных институтов типа «security management» с естественным институтом «менеджмента» безопасности. Уровень решения этой задачи тесно связывается как с моделью развития человечества, так и с требованиями, предъявляемыми к модели образования. Есть базовые явления биосоциального, экологического и технического порядка, от которых зависит уровень безопасности сложных систем (общество, организация, субъект экономики и т.п.). Теория сложных систем априори должна имплицитно включать в себя безопасность всей совокупности взаимосвязанных систем, методы достижения которых выходят за рамки методов менеджмента всех его классических разновидностей, в том числе и современного антикризисного управления.

Методом общего анализа в естественном «менеджменте» безопасности выступает природный мониторинг уровня защищенности функции развития системы, как живой так и не живой природы от всех видов угроз. Он применим к совокупности всех биогеоценозов в биосфере, к любым формациям общества.

Экстраполяция этого подхода на социально-экономические системы приводит к методу их анализа, в котором система в целом, ее структура, ее генезис и гомеостаз рассматриваются и оцениваются через «призму безопасности». Такой профиль системы позволяет определять конкретную концепцию обеспечения ее безопасности на обозримую перспективу. На смену силового понимания (охраны) приходит гуманитарное замещение определения безопасности как родового понятия, в котором физическая охрана и другие специальные виды обеспечения безопасности являются более узкими видовыми понятиями. Квалиметрия в безопасности

Область оценки уровня безопасности социальных систем слабо разработана, а реально применимых прямых методов его измерения не существует. Различают три основных направления решения этой задачи:

• определения пороговых значений некоторого набора социально-экономических показателей (индикаторный подход);

• оценка степени опасности угроз безопасности; • определения уровня защищенности жизненно важных интересов от угроз.

Наиболее обоснованным с методологической точки зрения подходом к оценке уровня безопасности социальных систем, всех ее типов и видов следует признать метод определения уровня защищенности жизненно важных интересов социальной системы от угроз. Однако решение этой задачи, вытекающей из понимания безопасности как защищенности интересов, представляет собой весьма сложный процесс, требующий разработки прежде всего системы количественно-качественных показателей, отражающих содержание конкретного жизненно важного интереса. Подобной системы показателей экономики мира еще не имеет и чаще используется индикаторный подход определения пороговых значений показателей безопасности. Общее в определении показателей безопасности социальных систем, независимо от подхода, состоит в знании наиболее актуальных источников опасности объекту. Подобные сведения до сих пор остаются достаточно фрагментарными, несмотря на определенные продвижения в этом направлении. Информационные системы по этим данным отсутствуют,

45современная квалиметрия уровней безопасности только зарождается. Данные государственной статистики не ориентированы на показатели безопасности, поэтому структура государственной статистической отчетности, не позволяющей в ее настоящем виде выводить из массива представленной информации критерии и уровни безопасности социальных систем, нуждается в радикальной корректировке. Может потребовать изменения и сама классификация данных, применяемая при заполнении стандартных карт статистики и учетов статистики по всему спектру отраслей, каким либо образом связанных с безопасностью (экономическая, хозяйственная, медицинская, уголовная и др.). Упреждающее управление безопасностью социальных систем сводится к вопросу: «Что брать за основу – показатели развития или показатели безопасности?». Показатели безопасности характеризуют будущее системы, и ответ на поставленный вопрос оказывается не в пользу традиционной системы с опорой на показатели развития, характеризующие настоящее. «Безопасность – менеджмент» социальной системы В идеологии современного менеджмента приоритетно учитывается, что рыночная экономика и жесткая конкуренция в ней должна осуществляться в сочетании с безопасной жизнедеятельностью общества в условиях демократических свобод. Становится обычным, когда многие организации создают у себя новую структуру – службу безопасности с новыми функциями управления безопасным развитием. Их уже не совсем устраивают традиционные услуги по охране и защите. Организации стремятся обезопасить свою жизнедеятельность на системном уровне. Такой подход в корне меняет сущность и задачи обеспечения безопасности организации. Меняется и название этого вида деятельности, и название профессии. Это деятельность не охранника и не милиционера и, конечно, не органов ФСБ. Это деятельность не вписывается в рамки их профессиональной принадлежности, как не вписывается, а скорее выходит за рамки и классического менеджмента все его типов и видов. Это специфическая деятельность и новое дело страны с рыночной экономикой, которое должны решать совсем другие специалисты, имеющие другое базовое образование в области управления безопасным развитием общества как сложной системы, области безопасности цивилизации в ее глобальном масштабе. В литературе все больше укрепляется пока не очень престижное (по социальному статусу) и не очень ясное (где работать?) название этой важнейшей деятельности – «безопасность – менеджмент» и профессии – «менеджер по безопасности». В массовом сознании она пока ассоциируется в лучшем случае с профессией охранника с высшим образованием, что совершенно не верно. Безопасность - это скорее состояние системы и его априори нельзя обеспечить силой, приказом, страхом. Безопасность, как здоровье, можно только поддерживать в системе. И совсем неправильно толковать безопасность как охрану. Охранять можно объект, каким не может быть безопасность по определению. Нельзя охранять то, чего нет. Безопасности, как таковой, без привязки к объекту, не существует. Безопасность – это одна из характеристик состояния объекта. Механизм «безопасность – менеджмента» организации «Безопасность – менеджмент» организации представляет собой специфическую систему управления состоянием защищенности функции развития, путем воздействия на отношения интересов и угроз. С функциональной точки зрения - это система обеспечения безопасности хозяйствующего субъекта и подсистема его стратегического менеджмента. Управление функцией безопасности организации выступает как основная функция «безопасность-менеджмента» организации, определяющая его предназначение, сущность и механизм действия. «Безопасность – менеджмент» организации в настоящее время заявляет о себе как о новой учебной и научной дисциплине менеджмента. Новое состоит в том, что обеспечение безопасности организации понимается не как техническая функция, реализуемая каким-то подразделением, а как процесс, пронизывающий всю организационную структуру предприятия. Защищенность функции развития отслеживается и поддерживается на всем жизненном цикле предприятия, производства продукции, проведения сделки, совершения операции и т.п.

Подход, отмеченный выше и связанный с мониторингом условий реализации функции безопасности, открывает новые возможности в конструировании и анализе систем обеспечения

46(поддержания) безопасности организации. Системы не жизнеспособны и умирают, когда реализация функции безопасности в них ограничена какими-либо явлениями или факторами. При этом доминантное значение для выживания системы имеет родовая функция безопасности. Все видовые функции безопасности, будучи реализованы в системе, не добавляют ей безопасности (эффективности), а лишь продлевают сроки того или иного состояния системы. Стратегия развития организации не несущая в себе элементы и факторы, обеспечивающие условия для реализации функции безопасности, не жизненна. Сущностью «безопасность–менеджмента» как системы, ее методологической основой является категория безопасности, как инструмент анализа развития социально-экономических систем и, одновременно, как одна из обобщенных характеристик их состояния и эффективности управления. Методология безопасности определяет содержание нового подхода к управлению развитием социально-экономических систем.

Объектом управления (управляемая подсистема) в «безопасность – менеджменте» организации является функция безопасности, источники ресурсов безопасности и отношения интересов и угроз, возникающие как между хозяйствующим субъектом и другими экономическими субъектами, так и внутри хозяйствующего субъекта.

Менеджеры по безопасности социальных систем (безопасности организации) должны прежде всего уметь анализировать и прогнозировать развитие социально-экономических процес-сов и обстановки на предприятии. Целостное и системное понимание, видение и представление путей стратегического развития и устранения опасностей, которые грозят или могут грозить социально-экономическим системам и их интересам изнутри (угрозы внутриорганизационных процессов) и извне (угрозы внешней и деловой среды), политика и стратегия безопасного развития и защиты интересов от угроз составляют сущность их квалификационной характеристики. Область профессиональной деятельности менеджера по безопасности – обеспечение эффективного управления социально-экономическими системами (организациями, предприятиями, фирмами и т.п.), организация и совершенствования систем управления и безопасности. Наряду с работой в различных структурах управления предприятий, банков, организаций и учреждений, муниципальных образований, управления регионов и страны, менеджер по безопасности может быть востребован для разработки систем безопасности любого иерархического уровня. Его основная ценность как специалиста – это владение важнейшим инструментарием управления и анализа социально-экономических систем, методологией безопасности. До последнего времени, как в России, так и в других странах СНГ, работа по подготовке таких специалистов не велась. Функции обеспечения безопасности, чаще понимаемые как специальные и силовые, рассредоточивались по стандартам других специальностей. Функции «безопасность – менеджмента» организации Управление безопасностью и управления организацией это две стороны общего процесса развития организации, как сложной системы. Они в отдельности в принципе не существуют. Однако «безопасность-менеджменту» организации кроме общих функций менеджмента присущи и конкретные специфические функции. Это и выделяет «безопасность- менеджмент» организации в особый вид (разновидность) менеджмента, и особый вид деятельности. Общие функции «безопасность-менеджмента» организации имеют ту особенность, что часть из них реализуется штатно в режиме сопряжения с функциями управления организацией. Имеет место суперпозиция (наложение) функций управления безопасностью и функций управления организацией, поскольку между безопасностью и управлением как областями науки существует естественная связь. Обе разрозненные человеком области знаний, связаны с прогнозированием и улучшением характеристик (показателей) социально-экономических систем, но действуют они в исходной своей нерасчлененности разными способами и средствами. Эту непосредственно не осязаемую работу по управлению безопасностью можно сравнить с подводной частью айсберга, которая значительно больше по размерам видимой надводной части. Конкретные специфические функции разрабатываются организацией исходя из уровня развитости и вида деятельности. На практике выделяется несколько видов «безопасность-менеджмента». Это «безопасность-менеджмент» в экономике и информации, сфере деловой

47разведки и компьютерных технологий, кадровой, экологической и техногенной областях, в физической защите объектов, организации личной охраны и безопасности, борьбы с терроризмом и других сферах.

Понятие «ведомственной охраны, службы безопасности», образ которых складывался годами, все еще довлеет над образом «безопасность-менеджмента» и стереотипно подразумевает нетворческий физический труд, стесненный рамками функциональной ограниченности в принятии жизненно важных для предприятия решений. «Безопасность- менеджмент» организации, как новый вид деятельности в рыночных условиях, выдвигается на первые позиции в организации, на роль междисциплинарной «кафедры» организации, способной объективно и с разных сторон оценивать состояние компании и выдвигать интегрирующие идеи, работающие на опережение.

Применение системного подхода к управлению организацией позволило руководителям увидеть всю организацию в единстве и взаимосвязи составляющих ее частей (элементов) - людей, структур, задач и технологий. Применение принципов менеджмента безопасности позволило увидеть место системы обеспечения безопасности («безопасность-менеджмента») в стройном ряду структуры организации. Этим преодолевается недостаток всех предшествующих теорий научных школ менеджмента, сосредоточивших внимание только на отдельных элементах управления, и эффективность управления (безопасность), естественно, не рассматривалась в них как результирующая всех его составляющих. Новое здесь состоит в том, что логика безопасного развития социальной системы выводится из познания ее как цельного организма, чего, в сущности, никогда не делалось. Традиционно это знание синтезировалось (выводилось) на основе изучения отдельных сфер деятельности – подсистем социальной системы, что с определенностью не представляется совсем корректным методом. Безопасность и модель образования Проблемы безопасности общества оборачиваются именно проблемами безопасности образования и воспитания, взывают к необходимости качественного изменения образовательной системы, повышения уровня и расширения масштабов образованности и культуры людей. Именно социально-культурный и гуманитарно-образовательный механизм безопасности и выживания должен придти на смену бюрократическому и идеолагизированному механизму, с его концепцией опоры на силу и страх. Отсюда возникает проблема «опережающего» изменения сознания общества, решение которой прямо связано с образованием и воспитанием. И для современной системы образования в ее мировом измерении это совершенно новая цель. Образование сегодня представляет собой одну из глобальных проблем цивилизации. Выживание человеческого общества существенно зависит от развития, распространения и уровня образования. Идея разработка новой модели образовательной системы с ее ориентацией на проблемы безопасности и выживание, захватывает все большее число людей и одобрена международной комиссией ЮНЕСКО по образованию для XXI века. Новая образовательная система, как часть цивилизации, выступает как один из механизмов безопасности. Тесная взаимосвязь образовательной системы и модели безопасности цивилизации (общества) обусловлено тем, что образование должно удовлетворяет потребностей социальной жизни настоящего и будущих поколений. Передавая в будущее в основном только знания о про-шлом, система образования сама терпит кризис, не удовлетворяя потребности современного общества, и одновременно не способствует безопасности общества в будущем. Поиск новой модели безопасности развития человечества оборачивается именно определением опережающих действий по созданию модели образовательной системы будущего, модели, «которая могла бы удовлетворять соответствующие (неисчезающие) потребности нынешних и будущих поколений землян». Мировая система образования, в том числе и российская, находится на этапе своего ре-формирования. Однако ее реформы пока еще далеки от модели образования, которая необходима для национальной безопасности стран мира. Проблемы безопасности общества, проблемы образования в области безопасности социально-экономических систем, привлекают все больший интерес. Это видно пока не по числу

48законопроектов, а по числу участившихся конференций, форумов и программ. Будущее справедливо связывается с новой системой безопасности мира, с переходом на траекторию безопасного развития всей совокупности систем мироздания. Главной движущей силой этого перехода будет по определению выступать образование и эта приоритетность, как следствие благотворного влияния уровня образования на решение проблемы безопасности, распространяется на все образование в целом. Образование выдвигают на приоритетное место в предстоящих реформах не только вопросы безопасности и глобальные проблемы. Наблюдаемые ошибки и просчеты в реализации радикальных экономических и социальных реформ, просчеты во внутренней, национальной, региональной, культурной политике - результат некомпетентности лиц, принимающих и подготавливающих соответствующие решения. В связи с этим перед обществом в целом стоит задача подготовки специалистов, обладающих высокой профессиональной компетентностью, способных аккумулировать достижения мировой науки и культуры и передать их новому поколению. Все это, конечно, можно осуществить в каждой стране на основе государственной поддержки принципиально новых методов образования, в первую очередь высшего, призванного создать новую интеллектуальную элиту, способную управлять безопасным развитием общества и мира. Безопасность в новых образовательных стандартах Подготовка управленцев в области безопасности социальных систем выдвигается в важную и новую для любой страны задачу, ставящей своей целью обеспечить приток высококвалифицированных специалистов, профессионалов-менеджеров в актуальную сферу человеческой деятельности – обеспечение безопасности личности, общества, государства, обеспечение безопасности нации. Как новая учебная и научная дисциплина «безопасность – менеджмент» организации в качестве предмета своего исследования определяет социально-экономические системы, имплицитно содержащие в себе безопасность, как характеристику своей эффективности и устойчивости.

Развитие любой системы с необходимостью требует наличие в ней условий и факторов, обеспечивающих реализацию (воспроизводство) родовой функции безопасности. Эти условия и факторы могут быть как внутренними, присущими системе, так и внешними, привнесенными в систему. В том и другом случае, их культивирование и активизация в системе является необходимым и достаточным условием воспроизводства родовой функции безопасности и, как следствие, самого процесса развития системы. Для постановки и решения сформулированных выше задач требуются специалисты, владеющие мировоззрением безопасности как специфическим подходом к изучению различных сторон состояния и развития социально-экономических систем. Стержнем инновационного процесса в данном вопросе, по нашему мнению, должны стать новые стандарты подготовки кадров, предусматривающие повышение образования в такой важнейшей области научного знания как безопасность социальных систем. Создавая и реализуя новые стандарты образования в области безопасности личности и предпринимательства, важно подчеркнуть, что на передний план здесь выдвигается не традиционная фигура «человека с ружьем», а менеджер с его способностью решать задачи обеспечения безопасности организации (социальной системы) с опорой на интеллектуальные технологии, а не на страх и силу. Большим научным вкладом в развитие такого подхода является учебник под редакцией профессора А.А.Прохожева «Общая теория национальной безопасности», где впервые с единых методологических позиций обобщен материал, раскрывающий суть проблемы национальной безопасности. Методологической основой обучения, превращающей механический набор «нужных дисциплин» в монолит учебного стандарта, формирующего профиль специальности «безопасность – менеджмент» организации, выступает безопасность, как социальная категория и методология познания единого целого. Стержневым учебным курсом, консолидирующим вокруг себя весь блок общепрофессиональных и специальных дисциплин стандарта специальности, является общая

49теория безопасности организации, с ключевыми понятиями – интереса личности, организации, государства, системы корпоративных интересов, угрозы интересам - в качестве объекта исследования. Основные положения общей теории безопасности организации и общей теории национальной безопасности выступают ядром формирования и становления новой учебной и научной дисциплины и специальности - менеджмента безопасности общества, как родовой специальности в сфере безопасности, где остальные, в том числе и ведомственные, выступают как более узкие (видовые) специальности в этой сфере деятельности. Безопасность как профессия Осознание управления безопасностью развития социальных систем как профессии, опирающейся на разнообразные достижения междисциплинарной, пока еще молодой, быстро развивающейся области научного и практического знаний, занимает все более прочное место в современной цивилизации. По разным причинам многие страны долгие годы стояли в стороне от научных теорий безопасности социальных систем. Поэтому отсутствовали до некоторого времени и соответствующие учебники, и учебные пособия, раскрывающих с единых методологических позиций весь комплекс проблем безопасности организации. В кадастре учебных специальностей, например России, лишь сравнительно недавно появилась специализация 061132 «Управление безопасностью», которая не решает главного – создания стандарта специальности в сфере безопасности, ориентированной на безопасность человеческого общества. Сегодня во всем мире идет процесс сокращения числа специальностей. Очень важно, чтобы стратегия реформирования образовательных программ, не стала модернизационно-догоняющей схемой очередных изменений, не сулящих повышения эффективности образования. Отсутствие общесистемной концепции и стратегии образования (модели развития образования для XXI в. просто пока не существует) может сказаться и на концепциях его различных направлений, в частности на безопасности образования. Отправной точкой процесса реформирования в отдельно взятой стране может стать идея обеспечения безопасности нации, как дерева целей. Тогда, по определению, кадастр специальностей возглавит специальность по безопасности общества (нации), как родовая специальность новой модели образовательной системы. В свою очередь, введение в образовательный процесс категории безопасности придаст необходимую системность, и даже ус-тойчивость образовательному процессу, будет способствовать приближению системы образования к запросам времени. Актуальной задачей современности становится строгий отбор всего положительного для института менеджмента безопасности из национальных управленческих культур. Следующей задачей будет постепенная выработка на этой основе практики работы института менеджмента безопасности на различных иерархических уровнях социально-экономических систем – от организации до государства. Сделать это будет очень непросто, потому что элементы культуры (в том числе и управленческой) невозможно ввести, используя законы, декреты, приказы. Необходим относительно длительный период утверждения нового сначала в умах управленцев, а затем в их каждодневных действиях.

Литература 1. Концепция национальной безопасности Российской Федерации. М.: 2000. 2. Общая теория национальной безопасности: Учебник / Под ред. А.А.Прохожева. М.: Изд-во

РАГС, 2002. 3. Минаев Г.А, Прохожев А.А. Менеджмент безопасности организации / Теоретические основы.

М.: Русаки, 2003. 4. Минаев Г.А, Прохожев А.А. Теория безопасности организации. М.: Изд-во РАГС, 2004. 5. Куракин А.Л. Наука, техника, культура в контексте субъективной реальности /

Междисциплинарное обозрение. М.: ИНИОН РАН, 2003. 6. Урсул А.Д., Демичев Ф.Д. Образование для устойчивого развития: научные основы. М.: Изд-во

РАГС, 2004.

507. Энциклопедический словарь И.А.Брокгауза и И.А.Ефрона: т. 5.

ББООЛЛООННССККИИЙЙ ППРРООЦЦЕЕСССС —— УУГГРРООЗЗАА ННААЦЦИИООННААЛЛЬЬННООЙЙ ББЕЕЗЗООППААССННООССТТИИ УУККРРААИИННЫЫ Желиховский Вячеслав Михайлович — президент адвокатского объединения "Человек и право"

Уже более пяти лет европейское образовательное сообщество живет под знаком так называемого Болонского процесса. Основная сущность его состоит в формировании в перспективе общеевропейской системы образования, которая базируется на общности фундаментальных принципов функционирования. В контексте евроинтеграции Украины данный вопрос для неё является также актуальным. Или сберечь отечественные традиции, культуру, высокий уровень образования, взяв на вооружение лучшие европейские образцы, или же, наоборот, сберечь европейскую образовательную традицию, поправ научное достояние наших отцов, предав забвению многовековую научную славу славянского народа.

Многим не особо известно, в чем суть Болонского процесса. Почему именно министр науки и образования так рьяно его отстаивает, в то время как многие преподаватели вузов, причем даже вузов негосударственной формы собственности, подвергают сомнению необходимость участия Украины. Более того. Такое судьбоносное для национальной безопасности страны решение почему-то принимает министр единолично, не спросив при этом собственно мнения, как преподавателей, так и работодателей. Как говорит один известный политик: действуем по принципу: котлеты отдельно, мухи отдельно.

Чтобы приблизиться к пониманию сущности, а не формы, которую так рьяно описывают и разрисовывают заангажированные адепты, предлагаемой реформы, кратко очерчу принципы Болонского процесса.

Введение двухциклового обучения. Предлагается ввести два цикла обучения: первый — для получения первой академической степени, а второй после её получения. При этом продолжительность на первом цикле должна быть не меньшей 3 лет и не превышать 4 лет. Обучения во время второго цикла предусматривает получение степени магистра (через 1-2 года после получения первой степени) и / или докторской степени (при условии общей продолжительности обучения 7-8 лет).

Внедрение кредитной системы. Предлагается внедрять во всех национальных системах образования систему учета трудоемкости учебной работы в кредитах. За основу предлагается брать ECTS — европейскую систему кредита учетных единиц трудоемкости как соответствующего способа поддержания широкомасштабной студенческой мобильности.

Контроль качества образования. Предусматривается организация аккредитационных агентств, независимых от национальных правительств и международных организаций. Оценка будет базироваться не на продолжительности или содержании обучения, а на тех знаниях, умениях и навыках, которые получили выпускники. Одновременно с этим будут установлены стандарты транснационального образования.

Расширение мобильности. На основе исполнения предыдущих пунктов предусматривается развитие мобильности студентов. Кроме этого, ставится вопрос о расширении мобильности преподавательского и иного персонала для взаимного обогащения европейским опытом. Предусматривается смена национальных законодательных актов в сфере трудоустройства иностранцев.

Обеспечение трудоустройства выпускников. Одним из важных положений Болонского процесса является ориентация высших учебных заведений на конечный результат: знания и умения выпускников должны быть применены и практически использованы на пользу всей Европы. Все академические степени и иные квалификации должны быть затребованы европейским рынком труда, а профессиональное признание квалификаций должно быть упрощено. Для обеспечения признания квалификаций планируется повсеместное использование Вкладыша к диплому, который рекомендован ЮНЕСКО.

Обеспечение привлекательности европейского образования. Одним из главных заданий, которое должно быть решено в рамках Болонского процесса, является привлечение в Европу большего количества студентов из иных регионов мира. Считается, что введение общеевропейской системы гарантии качества образования, кредитной накопительной системы,

51легко доступных квалификаций и т.д., будет способствовать повышению интереса европейских и иных граждан к высшему образованию.

На первый взгляд, можно понять многие принципы, которые декларируются и на которых зиждется Болонский процесс. Однако детальное их рассмотрение позволяет очень далеко отойти от пафосного оптимизма и безоговорочной европеизации нашей системы образования, а вернее отупления нашей молодежи, и превращения ее в не конкурентоспособную трудовую единицу в формирующемся информационном обществе.

К сожалению, уж так сложилось, что Украина никак не выработает своего собственного видения, как целей своего существования, так и ориентиров во внешней политике. Нас все время кидает из стороны в сторону. То мы заявляем про стратегическое партнерство с Россией, исповедующей постсоветскую гегемонистскую идеологию богоизбранной страны. То заявляем про стратегическое партнерство с США, внешняя политика которых по своим концептуальным положениям и практическим проявлениям идентична с имперской. Суть империи — завоевание, не важно чего: территория, культура, традиции, способ мышления, в конце концов, мировоззрение. Империя хоть и демократическая, все равно империя, которая строится на насилии и принуждении, как в физическом, так и в ментальном плане. Далее Украина, осознав, что Россия имеет свои национальные интересы, в которые не входит процветание Украины, а США вообще далеки от заинтересованности в благополучии какой-либо страны, кроме своей собственной, осуществила европейский выбор. Подтверждением моих слов служил новогодний скандал с поставкой газа Россией Украине.

Выбор ли это? Когда отказали два из трех возможных соратника, разве оставшийся является выбором? Безусловно, Украина является составной частью европейского сообщества, и её выбор равносилен выбору солнца днем. Солнце светит всегда, у него нет выбора. Также как и у Украины нет выбора, быть ей в Европе или нет: она и так в Европе.

Касательно очерченных принципов, то хотел высказать свое видение, как человека, который уже прошел академическую школу образования, а сейчас осуществляет юридическую деятельность, при этом сталкивается с первыми сюрпризами и отпрысками „болонизации украинского образования”.

Относительно введения двухциклового образования, то это всего лишь попытка уравнять то, что еще на сегодняшний момент не является равным, и то, чем Украина может по праву гордиться — это интеллектуальная элита страны. В соответствии с Болонским процессом предлагается отказаться от степени доктора наук, в нашем понимании, и оставить всего лишь одну ученую степень. Что это? Неужто это попытка запада, осознающего своё бессилие сравнять нас с собой? Я нисколько не умаляю достоинств западных ученых, и вообще западной научной школы. Однако именно советская наука была нашей гордостью, именно отечественная наука давала нам шанс, имея неравные материальные возможности делать лучшие в мире образцы оружия, техники. Наша научная школа является одной из сильнейших в мире. И попытки подорвать систему подготовки научных кадров, внедряя двухцикловую систему образования, являются ни чем иным как угрозой национальной безопасности. Ибо фактически речь идет об уничтожении конкурентных технологий образования, коими является украинская система образования. Именно вследствие действия этой системы у нас вырастает интеллектуальная молодежь, которая может конкурировать с выпускниками любых гарвардов и оксфордов. Но разве это нужно Западу? Естественно нет, конкуренция нужна лишь в книжках по маркетингу, а в жизни нужна победа, сверхприбыль, и полное управление.

Давайте вдумаемся: что такое образование вообще, зачем оно нужно? Вспомним историю и существование древних государств. Кто управлял государством? Кто

имел возможность решать судьбы всей страны — именно те, кто имел доступ к знаниям. Еще Платон говорил о том, что государством должны управлять философы, то есть люди, имеющие знания. На сегодня, в украинской системе образования все слаженно и четко: существующая система подготовки дает возможность получить высшее образования, для желающих подготовить кандидатское диссертационное исследование, а для тех, кто хочет продолжать путь научных изысканий — творить докторскую. По сути, процесс образования превращается в путь, сложный,

52извилистый, тернистый, но чрезвычайно интересный и плодотворный. Дорогу осилит идущий, и это, наверное, напрямую относится к тем, кто в наше трудное время занимается наукой. Воистину, дошедший до вершин по праву может считать, что он сделал значительный шаг, как в самообразовании, так и в систему образования страны.

Таким образом, в нашей системе образования существующая система подготовки научных кадров построена на двухуровневой основе: кандидаты и доктора наук. Сущность кандидатской состоит в исследовании конкретной прикладной проблемы, анализе существующего опыта, обобщении научного и практического материала, выдвижении собственных моделей решения тех или иных вопросов. В то же время основное предназначение докторского диссертационного исследования состоит в формировании новой научной теории. Таким образом, налицо дифференциация научных кадров, их возможностей в освоении либо чисто прикладных, либо общетеоретических, концептуальных вопросов. На мой взгляд, данная система является наиболее приемлемой и, несмотря на временной диапазон её применения, выполняет неоценимо важную роль в подготовке научных кадров страны.

Если говорить простыми словами, то наличие степени доктора и кандидата наук, даёт возможность готовить высоко классных специалистов в жизненно важных сферах общества. Более того, кандидатская и докторская имеют кардинальное отличие именно в концептуальном плане: если кандидатская направлена на решений частных вопросов, то докторская на решение и постановку новых концептуальных проблем. Лишив возможности концептуально мыслить, мы будем лишены возможности к системному видению процессов и окажемся в плену бездарной фрагментарности.

Если же взять систему, предлагаемую в Болонской конвенции, то степень доктора наук по своей сути упразднится, и останется лишь по своему названию, по сути, будучи всего лишь кандидатской. Что это дает?

Во-первых, неописуемую радость кандидатам наук: в одночасье все кандидаты станут докторами наук, не надо будет ломать голову над докторской

Во-вторых, это уравняет де-юре существующих кандидатов с существующими докторами, что, на самом деле, приведет к расколу в научном обществе. Объединение кандидатов и докторов под одной вывеской — „доктора наук”, подобно объединению волков и овец, когда последним сказали: теперь вы одна стая, живите в мире и согласии. То есть интеграция научного сообщества по своей сути приведет к дезинтеграции. А с учетом того, что в Украине, несмотря на старания западных спецслужб, все же значительная часть населения еще занимается научными исследованиями, эта дезинтеграция приведет к дестабилизации и кластеризации украинского социума, который на сегодня итак не отличается особой монолитностью.

Более того, навязываемая модель очень проста и понятна. Введение одной научной степени не позволит развиваться дальше. Оно будет потолком как для тех, для кого это действительно потолок, хоть и высокий, и для тех, для кого кандидатская служит лишь отправной точкой в бурном и интересном мире науки. Следствием такого занижения научного уровня станет отсутствие стимула в научном развитии, а позже и деградация государства. Что последует за деградацией общества догадаться нетрудно: мы не сможем управлять собственной страной, а интеллект представителей западных стран будет выше. Как сказал один из представителей иностранного государства: в скором времени Украина не сможет обучить специалистов, которые бы спроектировали „Кольчугу”.

Таким образом, двухцикловое образование — интеллектуальное рабство для нашей страны, оружие интеллектуального порабощения.

Относительно кредитной системы обучения, то в принципе есть рациональные зерна. Человек может учиться всю свою жизнь. Мне, например, как президенту адвокатского объединения, приятно осознавать, что я смогу в любом возрасте повысить свой профессиональный уровень, получив дополнительное образование по интересующим меня вопросам.

Однако возникает вопрос иного характера: а что если человек закончит вуз лишь к 30 или 40 годам? Получается, все это время он не является квалифицированным специалистом, а значит, не квалифицированно выполняет свою работу. Кому это выгодно? Опять же тем, кто не хочет

53видеть Украину процветающей страной. Куда легче иметь дело с вечно учащимися студентами, чем с высококвалифицированными специалистами, могущими решать стратегические задачи в разных сферах управления государством. Студент потому и студент, что он в пути к своей цели, что превращает его жизнь в процесс обучения. Конечно же, это выгодно тем, кто имеет образование, и будет пребывать в роли учителя. По Болонской конвенции этими учителями могут выступать не только украинские, но и европейские педагоги. Вполне очевидным становится ракурс обучения наших студентов, их патриотического воспитания, формирования в них духа ответственности за державу, сохранения традиций и уклада жизни. Научные поводыри ХХI столетия знают много извилистых дорог, и уж поверьте, похлеще Моисея будут водить украинскую молодежь бесчисленными путями образования. Вечно учащийся украинский народ и не заметит, как учителя постепенно превратятся в правителей, а ученики станут покорными рабами ученых господ.

Таким образом, Болонский процесс − завуалированная философия рабства, которая, сообразуясь с целями правящей мировой политической элиты, направлена на нивелирование интеллектуального потенциала и организацию механизма управления интеллектуальными ресурсами нашей страны.

Касательно мобильности следует также высказать несколько соображений. Во-первых, скажите, пожалуйста: кто сегодня мешает любому студенту учиться в любом Европейском вузе, при условии знания им иностранного языка и наличия денежных средств? Ответ: никто. Украинские студенты являются и так мобильными и учатся кто, где хочет (если может). Вопрос другой: если бы эта мобильность открывала возможность получения образования в кредит теми, кто не имеет достаточных для этого денежных средств. А так, получается, что якобы что-то делается, а на самом деле происходит бутафорические колебания, которые говорят об уже итак имеющихся возможностях только в другом ракурсе. Как говорится те же пряники, только под другой глазурью.

Таким образом, опять же, официально будет предоставлена возможность обучения в любом европейском вузе любому гражданину Украины. Вопрос в другом: кто сможет ею воспользоваться? Ответ: те же самые лица, которые итак ею пользуются, не спрашивая на то величайшего дозволения министерства образования и науки. Таким образом, выходит, что европейское образование стаёт уделом только богатых людей, что граничит с появлением касты не только богатых, но и интеллектуально развитых людей, которые впоследствии и буду управлять страной, то есть составлять её бюрократический аппарат, который будет выполнять заказы тех, кто ее готовил, то есть мировой правящей элиты. По данному вопросу очень метко выразился Макс Вебер в своей знаменитой работе „Бюрократия”: кастовость бюрократического аппарата типична для вассальных отношений. Выводы, делайте сами.

Что касается трудоустройства, то вряд ли можно поверить в то, что когда-нибудь будут равными права на трудоустройство коренных граждан и иностранных студентов. Для меня, например, немыслимым представляется конкурс на работу в моем объединении между выпускниками, например, киевского университета внутренних дел выпускниками юрфака румынского университета. Очевидно, что на работу я возьму наших выпускников.

Думается не все так легко и просто, как пытаются нам это показать, описывая только лишь преимущества и позитивы присоединения к Болонскому процессу. Прежде всего, надо отдавать отчет, что самое мощное оружие — это знание. Где высоко стоит наука, там высоко стоит и человек. Украина имеет мощный научный потенциал, дающий ей возможность претендовать в ближайшем будущем на процветание и региональное лидерство. Помешать этому можно очень просто: подписать без оговорок Болонскую конвенцию, стать участниками Болонского процесса, и как следствие, навсегда распрощаться с идеей независимости, суверенитета. Есть и другой путь. Учитывая научные традиции отечественной научной школы, рассмотреть Болонский процесс сквозь призму возможностей повышения эффективности функционирования нашей системы обучения в нашей стране. Я верю в то, что мы сможем сделать правильный выбор, уверен, что нашим государством будут управлять отечественные квалифицированные кадры, которые будут отстаивать украинские национальные интересы.

54

ССООВВРРЕЕММЕЕННННООЕЕ ССООССТТООЯЯННИИЕЕ РРЕЕФФООРРММЫЫ ООББРРААЗЗООВВААННИИЯЯ —— ККААКК ООДДННАА ИИЗЗ УУГГРРООЗЗ ННААЦЦИИООННААЛЛЬЬННООЙЙ ББЕЕЗЗООППААССННООССТТИИ УУККРРААИИННЫЫ

Прыгунов Павел Яковлевич – руководитель департамента образовательных программ Международной общественной организации «МАЕ», кандидат психологических наук, доцент

В древности люди учились для того, чтобы совершенствовать себя.

Ныне учатся для того, чтобы удивить других. Конфуций

В данной статье сделана попытка анализа проведения реформ в высшем образовании Украины и той ситуации, которая сложилась в сфере высшего образования на конец 2005 года.

Проблемы безопасности образования рассматривались многими учеными ближнего и дальнего зарубежья в контексте теории безопасности этих стран. Так, например, в РФ данной проблемой занимаются ученые Ф.Демичев, Г.Минаев, А.Прохожев, А.Урсул и др. В Украине на сегодняшний день системных исследований в сфере образования и его влияния на национальную безопасность нашей страны не проводилось.

В настоящее время термин «безопасность образования» законодательно не разработан, что дает возможность чиновникам от образования ставить различные эксперименты в масштабе всей страны, не неся за это никакой ответственности. По мнению чиновников Министерства образования и науки Украины к 2030 году 99% населения Украины будет иметь высшее образование. Хорошо ли это и что это за высшее образование для практически всего населения?

Известно, что образование зависит от экономического, научного и технического потенциала развития страны. Каждая страна выбирает для себя собственную систему образования, исходя из потребностей во всех ее сферах. Образование является национальным и составляет одно из направлений обеспечения национальной безопасности. Кроме того, оно позволяет посредством передачи знаний удовлетворять потребности личности, общества и государства в сфере подготовки специалистов, обеспечивать развитие отечественными специалистами высокоточных технологий в стране, содействовать укреплению безопасности государства. Образование, кроме знаний, формирует мировоззрение гражданина страны.

Вместе с тем попытки постоянного реформирования высшего образования в Украине, ставят под угрозу ее качественный уровень. Если мы проанализируем «интерес в сфере образования», то увидим, что он имеет две стороны. Внешнюю и внутреннюю, которые тесно связаны между собой.

К внешней стороне можно отнести стремление западных развитых стран вытеснить с рынка конкурентоспособности наших выпускников. Как известно, в наследство от СССР нам досталась одна из самых сильных в мире школ в области прикладной математики, информационных и высокоточных технологий. Да и сама образовательная система была одной из лучших в мире, которая строилась на основе подготовки широкопрофильных специалистов со сформированным мировоззрением. Проанализируйте, когда, где и какое сегодняшние руководители получали высшее образование. И после этого они кричат, что советское образование было плохое?

Да, оно не позволяло получать сверхприбыли, а заботилось об интересах государства и его национальной безопасности. Естественно, что западные страны не желают иметь у себя конкурентов-выпускников из Украины. И делают все возможное для так называемого «реформирования» образования в нашей стране. Болонский процесс, не что иное, как навязывание нам чуждой для нашего мировоззрения, наших технологических и материальных возможностей модели образования. Вместе с тем Франция, Польша, Германия не участвуют в данном процессе, а только поддерживают его на декларативном уровне. Под лозунгом "единое образование для европейских стран" идет выхолащивание содержания высшего образования в Украине. Компетентные в данном вопросе чиновники скромно умалчивают о специальном процессе адаптации дипломов к требованиям той или иной страны, который называется нострификацией.

Усилиями чиновников от образования мы имеем сегодня такую систему высшего образования, над которой смеется весь мир. Никто из чиновников не может объяснить, чем

55отличается уровень образования «специалист» от «магистра». Кто же такой «бакалавр» в Украине и как он соотносится со "специалистом" и "младшим специалистом". И новое хочется и старое бросить жалко. Лозунг, брошенный чиновниками «Даешь кредитно-модульную систему!» нашел горячий отклик у ректоров многих вузов частной формы собственности, вот только правила игры не установлены чиновниками. Для кредитно-модульной системы нужны совершенно иные условия и стандарты обеспечения учебного процесса. Без этих правил, заложниками становятся студенты и преподаватели.

К внутренним условиям относится, прежде всего, коммерциализация высшего образования на всех уровнях. Речь идет не о взятках в вузах, а об отсутствии государственной политики и контроле в области оказания образовательных услуг в сфере высшего образования как для вузов государственной, так в особенности для вузов частной формы собственности. Благодаря такому подходу сегодня ректора государственных вузов рассматривают их как свою собственность, а что уже говорить о руководителях вузов частной формы собственности.

Ведь основная задача предпринимателя — это получение прибыли, а еще лучше сверхприбыли. Вузы частной формы собственности — это не что иное, как ООО, ЗАО и т.п. — и, прежде всего, субъекты предпринимательской деятельности.

Образовательная сфера это сверхприбыли плюс манипулирование с зарплатами преподавателей и налогами. О Министерских чиновниках вспоминают при лицензировании и аккредитации, т.е. раз в 4-5 лет. И тогда начинается манипулирование с трудовыми книжками преподавателей, определение уровня вознаграждений экспертам и т.п. До этого периода ни один чиновник не проверяет качество образования, хотя дипломы от имени государства выдаются каждый год, только плати деньги. При таком подходе мы можем и 100% обеспечить население страны высшим образованием, вот только кто будет разрабатывать систему «Кольчуга», создавать и развивать высокоточные технологии в нашей стране, обеспечивать ее устойчивое развитие в эпоху информационной цивилизации? Наверное, выпускники западных стран, наши же будут у них на подхвате, а в лучшем случае в роли обеспечивающего персонала.

К данной группе условий также относится и несогласованность в деятельности двух министерств Украины: Образования и науки и Министерства труда и социальной политики. Через одно министерство осуществляется подготовка специалистов, другое определяет название специальностей и профессий. Вроде должно быть логично: получил диплом по специальности и занимай должность по этой специальности на производстве, но только не у нас. Два министерства вот уже 15 лет не могут организовать взаимодействие по этому вопросу. Вот и получается: получил специальность, а в классификаторе профессий ее нет, и должность занимать на предприятии не можешь.

Одним из механизмов получения лицензии на то или иное направление подготовки является получение либо госзаказа, либо заявок с предприятий. Частные учебные заведения решают эту проблему просто: через родителей студентов на фирменном бланке делается заявка на будущих выпускников. Очевидно, что никто брать выпускников не будет. Ответственности ни руководитель структуры, ни руководитель Вуза не несет, а чиновники выдают лицензии и позволяют расширять набор. А что творится с филиалами Вузов частной формы собственности: скоро их будут открывать в деревнях.

Манипулирование с Болонским процессом позволяет ректорам получать дополнительную прибыль со студентов: не сдал модуль иди и плати дополнительные деньги. А когда вопрос заходит об обеспечении студентов учебниками, доступе к информационным ресурсам, то здесь сразу ответ: мы в рамках требований Министерства. Только вот каких и к чему не понятно.

Для некоторых ректоров закон это он сам, захотел в середине учебного года поднял оплату за обучение, даже не перезаключив договора; захотел и перевел студентов разных курсов на Болонский процесс, без уведомления их в договоре. Уже никто не говорит о том, что многие преподаватели вообще понятия не имеют каким образом, проводятся модульные контроли и как студент может набрать заветные 100 баллов. А о составлении акта качественного оказания образовательных услуг не может быть и речи. При этом Вам расскажут, что на Западе большинство вузов именно частной формы собственности, распишут их преимущества перед

56государственными. Естественно, такое манипулирование выгодно директорам коммерческих структур — именующих себя с позволения Министерства образования и науки Украины — ректорами.

А сколько махинаций осуществляется в вузах с трудовыми книжками преподавателей. Сегодня вузов, готовящих по направлению подготовки «Правоведенье» по образовательному уровню «специалист», «магистр» больше, чем у нас в стране докторов юридических наук, хотя для получения лицензии на постоянной основе в вузе должно работать не менее двух докторов юридических наук. Но кого сегодня это волнует? У нас не существует понятия проверки качества образования, ведь ВУЗ — личная вотчина ректора и возможность финансовой поддержки чиновников от образования. Речь уже не идет о том, что явный перекос в сферу гуманитарного образования в перспективе может лишить Украины возможности стать полноправным участником информационной цивилизации.

Как видно, чем дальше идут образовательные реформы, тем больше возникает потенциальных угроз национальной безопасности Украины. В связи с чем, хотел бы высказать своё видение относительно возможных вариантов разрешения данных проблем.

Предложения: 1. Вынести на обсуждение Совета национальной безопасности и обороны Украины

вопрос о состоянии положений в высшем образовании Украины и определение перспектив его развития.

2. Создать межведомственную комиссию под эгидой СНБО Украины по изучению возможностей участия Украины в Болонском процессе, определив уровень участия и особенности, исходя из национальных интересов.

3. Запретить Вузам частной формы собственности участвовать в государственном эксперименте связанным с Болонским процессом.

4. Разработать критерии материально-технического и организационно-правового обеспечения для государственного учебного заведения участвующего в эксперименте, связанным с Болонским процессом.

5. Создать в Министерстве труда и социальной политики единую базу данных с осуществлением заявок с предприятий на подготовку специалистов в системе Министерства образования и науки.

6. Создать совместную рабочую группу Министерства труда и социальной политики с Министерством образования и науки Украины по упорядочиванию направлений подготовки, специальностей, профессий.

7. Создать в Министерстве образования и науки банк данных на профессорско-преподавательский (научно-педагогический) состав, обязав ректоров вузов ежемесячно извещать об изменениях. При неспособности ректоров обеспечивать качественный учебный процесс приостанавливать подготовку студентов. При этом ректора обязаны возвратить деньги студентам за весь курс обучения (если не подписаны акты качественного оказания образовательных услуг).

8. В вузах частной формы собственности ввести уполномоченных Министерства образования и науки Украины, ответственных за контролем по ежедневному соблюдению вузом правил оказания образовательных услуг.

9. Лицензировать филиалы в соответствии с требованиями Министерства образования и науки Украины без учета качественно-количественного профессорско-преподавательского (научно-педагогического) состава головного вуза, а исходя из представленного местного обеспечения.

10. Пересмотреть требования по лицензированию вузов частной формы собственности с целью их ужесточения в сфере правовой защиты студентов и профессорско-преподавательского (научно-педагогического) состава.

57РРООЗЗДДІІЛЛ 44

ССИИЛЛИИ ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННООЇЇ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ ААККТТУУААЛЛЬЬННІІ ППРРООББЛЛЕЕММИИ ЗЗААББЕЕЗЗППЕЕЧЧЕЕННННЯЯ ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННООЇЇ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ УУККРРААЇЇННИИ

Свистович Степан Михайлович — заступник начальника штабу ВВ МВС України, кандидат військових наук, полковник

У своєму виступі, я хотів би коротко зупинитися на деяких аспектах, які на мою думку є важливими та актуальними у визначенні питань національної безпеки України, а також ролі і місці внутрішніх військ МВС України у її забезпеченні.

Сьогодні в світі відбувається значне переосмислення понять міжнародної та національної безпеки. Це пов’язано з низкою об’єктивних причин. Серед них: зростання процесів глобалізації економічних відносин, розвиток новітніх технологій обміну інформацією, поява нових товарних та міграційних потоків.

Цілком очевидно, що жодна країна світу не спроможна самостійно гарантувати національну безпеку. У зв’язку з цим відбувається значна диференціація видів національної безпеки всіх держав.

Національна безпека України - це “захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”.

Національну безпеку в Україні забезпечують 11 основних суб’єктів: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; РНБО; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; НБУ; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні Сили України, СБУ, Державна прикордонна служба України та інші військові формування; громадяни України та об'єднання громадян.

На сучасному етапі визначено 67 основних реальних та потенційних загроз національній безпеці України у 9 наступних сферах: у зовнішньополітичній; державної безпеки; у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України; у внутрішньополітичній сфері; в економічній; у соціальній та гуманітарній; у науково-технологічній; в екологічній; в інформаційній. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року.

Оскільки забезпечення національної безпеки України покладено на 11 основних суб’єктів, хотів би окремо зупинитись на правоохоронних органах.

Основним призначенням правоохоронних органів є захист інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Нинішня організація цієї сфери, не є достатньо раціональною та ефективною.

Тому метою реформування правоохоронних органів України має стати побудова такої системи, яка б забезпечила належний захист прав, свобод та інтересів людини і громадянина, суспільства і держави від злочинних посягань.

Але вашу увагу у своєму виступі хочу зосередити на внутрішніх військах. Нагальна потреба в реформуванні внутрішніх військ випливає з аналізу ситуації, що

склалася у правовому полі України у сфері забезпечення національної безпеки та оборони, в частині відмови від оцінки загроз на засадах стереотипів минулого, більш чіткого і реалістичного визначення завдань військових формувань України.

Відповідно до Закону України “Про внутрішні війська МВС України” (від 26.03.1992) внутрішні війська призначені для охорони та оборони важливих державних об'єктів, перелік яких установлюється Кабінетом Міністрів України, а також для участі в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю.

Війська виконують 9 наступних завдань: 1. Охорона та оборона важливих державних об'єктів, об'єктів матеріально-технічного та військового забезпечення Міністерства внутрішніх справ України. 2. Супроводження спеціальних вантажів.

583. Здійснення пропускного режиму на об'єктах, що охороняються. 4. Конвоювання заарештованих і засуджених. 5. Охорона підсудних під час судового процесу. 6. Переслідування і затримання заарештованих і засуджених осіб, які втекли з-під варти. 7. Участь в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю. 8. Участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій на об'єктах, що охороняються. 9. Охорона дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав на території України.

Відповідно до Закону України "Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України" (від 10.01.2002 № 2925-ІІІ) тривають заходи щодо зменшення загальної чисельності внутрішніх військ.

Що у військах вже зроблено. З початку реформування розформовано 20 військових частин, із них: 4 окремі бригади, 6 полків, та 10 окремих батальйонів, при цьому загальну чисельність військ скорочено на 10 700 штатних одиниць, що складає 24% від існуючої чисельності. До кінця 2005 року чисельність військ повинна становити 33 тис. 300 штатних одиниць.

На теперішній час пріоритети державної політики України щодо європейської інтеграції та просування на шляху вступу до НАТО внесли відповідні корективи у формування воєнної політики держави.

У період з липня 2003 по червень 2004 року внутрішні війська, як складова частина Воєнної організації держави, брали активну участь у проведенні оборонного огляду.

Оборонний огляд - це інтелектуальний аналітичний процес перегляду та приведення у відповідність структури збройних сил відповідно до ресурсної бази, яка виділяється країною на потреби оборони.

Основними цілями оборонного огляду були 3 напрямки: 1. Реальна оцінка сучасного стану Збройних Сил та інших військових формувань,

доцільності їх утримання в існуючих структурах та чисельності. 2. Всебічний аналіз вартісних показників. 3. Визначення оптимального майбутнього обрису ЗСУ, інших військових формувань

держави, які б були здатні до виконання нових завдань щодо відвернення та нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України у воєнній сфері, сумісними до дій з військовими частинами збройних сил країн-членів НАТО та Євросоюзу.

На підставі оборонного огляду розроблено Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року.

Який затверджений Указом Президента України від 22 червня 2004 року № 670/2004 „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 2004 року "Про Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року".

Стратегічний оборонний бюлетень за своїм змістом та спрямованістю є концептуальним довгостроковим документом з реформування Збройних Сил, інших військових формувань України на період до 2015 року.

На його основі передбачається удосконалення законодавчих та інших нормативно-правових актів, розробка цільових програм реалізації державної політики з питань національної оборони.

Подальше реформування внутрішніх військ пропонується здійснювати шляхом уточнення та визначення функцій, завдань, структури внутрішніх військ МВС України відповідно до нових політичних та економічних умов в Україні та світі.

У зв'язку з цим у Головному управлінні внутрішніх військ МВС України підготовлено проект Закону України “Про Національну гвардію МВС України”, який 28 листопада внесено на розгляд до Верховної Ради України народним депутатом України Кульчинським М.Г. (реєстраційний № 7716).

59Зазначений законопроект враховує особливості нинішнього етапу розвитку українського

суспільства, необхідність зміцнення його демократичних і правових засад, захисту конституційних прав і свобод громадян та відповідає Концептуальним засадам реформування системи правоохоронних органів.

Метою цього Закону України є законодавче визначення статусу Національної гвардії МВС України, як військового формування, яке діє в складі Міністерства внутрішніх справ України і на яке покладається забезпечення громадської безпеки та правопорядку в державі, а також виконання інших завдань, що вимагають постійної оперативної готовності та підвищеної мобільності.

При опрацюванні вищезазначеного законопроекту нами було ретельно вивчено досвід військових формувань з правоохоронними функціями та завданнями в країнах Європи, таких як: Національна жандармерія Французької Республіки, жандармерія Турецької Республіки, Цивільна гвардія Королівства Іспанії, Цивільна гвардія Португалії, Війська карабінерів Італійської Республіки, Жандармерія Румунії.

Необхідно зазначити, що всі вони мають військовий статус, затверджений національним діючим законодавством. Вищезазначені структури об’єднані в Асоціацію сил поліції та жандармерії країн Європи і Середземного моря у статусі військової установи (FIEР).

Основне завдання FIEР - поліпшення співробітництва між силами внутрішньої

безпеки в дусі поваги до національного та міжнародного законодавства з метою ефективної боротьби з міжнародною злочинністю та гарантування громадського правопорядку на території країн - членів Асоціації.

Законопроектом пропонується додатково до завдань, які на сьогодні виконуються внутрішніми військами, покласти на Національну гвардію МВС України наступні завдання:

забезпечення захисту конституційного ладу та державної влади від спроби їх зміни або захоплення шляхом насильства, що відповідає ст. 109 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року та п. 5 частини другої ст. 4 Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 року № 1550-ІІІ.

Покладання цього завдання на новостворюване формування забезпечить елемент демократії у вигляді недопущення зосередження сил та засобів силового впливу в одному центральному органі виконавчої влади;

здійснення заходів, пов’язаних з припиненням діяльності непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань, що відповідає ст. 260 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року та постанові Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1995 року № 137 “Про затвердження Положення про військові частини спеціального призначення військ внутрішньої та конвойної охорони”;

здійснення заходів, пов’язаних з припиненням терористичної діяльності, масових заворушень, що відповідає статтям 5,6 Закону України “Про боротьбу з тероризмом” від 20 березня 2003 року № 638-ІV.

Крім того, Національна гвардія МВС України бере участь в:

забезпеченні безпеки працівників суду, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей, близьких родичів та охорона місцевих, військових судів, апеляційних судів, касаційного суду України. Виконання зазначеного завдання підвищить надійність охорони учасників кримінального судочинства та членів їх сімей і близьких родичів;

забезпеченні громадського порядку в умовах надзвичайного стану і під час ліквідації надзвичайних ситуацій та їх наслідків, що відповідає ст. 20 Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 року № 1550-III;

здійсненні заходів територіальної оборони, заходів, спрямованих на дотримання правового режиму воєнного стану, що відповідає статтям 12, 18 Закону України “Про оборону України” від 6 грудня 1991 року № 1932-XII, ст. 17 Закону України “Про правовий режим воєнного стану” від 6 квітня 2000 року № 1647-ІІІ;

60забезпеченні, разом з уповноваженими державними органами, охорони

навколишнього природного середовища, природних ресурсів і ліквідації будь-яких протизаконних дій, які порушують природоохоронне законодавство.

Для підвищення ефективності виконання завдань з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю особовому складу Національної гвардії МВС України надається право складати протоколи про адміністративні правопорушення та передавати матеріали про адмінправопорушення на розгляд органів, уповноважених розглядати справи про такі адміністративні правопорушення.

Крім того, пропонується залишити за Національною гвардією МВС України виконання завдань з конвоювання осіб, взятих під варту, підсудних, осіб, засуджених до позбавлення волі, до апеляційних судів, касаційного та Верховного Судів України і охорона їх під час судового засідання та здійснення екстрадиції зазначених осіб.

Проект Закону про “Національну гвардію МВС” відповідає європейській моделі аналогічних формувань та адаптований до національного законодавства України.

Прийняття закону про нове формування створить позитивний баланс сил у системі забезпечення громадського порядку та державної безпеки, буде сприяти демократизації суспільства і дасть змогу вступу новому формуванню до Асоціації сил поліції та жандармерії країн Європи і Середземного моря в статусі військової установи (FIEР).

На завершення свого виступу, хочу наголосити на тому, що в цілому процес реформування правоохоронних органів має базуватися на максимально виважених, науково обґрунтованих концептуальних засадах, і потребує участі всього суспільства.

Результатом нашої зустрічі має стати вироблення певних рекомендацій, привернення уваги представників законодавчої та виконавчої влади, науковців і широкої громадськості до динамічного характеру виникнення та змін загроз національній безпеці України.

61„„ССППЕЕЦЦННААЗЗ”” ДДЛЛЯЯ ППРРООТТИИДДІІЇЇ ААССИИММЕЕТТРРИИЧЧННИИММ ЗЗААГГРРООЗЗААММ

Галушко Сергій Олександрович − начальник групи протидії диверсіям і терористичним актам ГШ ЗС України

Останніми роками ми стали свідками зміни характеру загроз міжнародній та національній безпеці. На зміну протистоянню мільйонних військових угруповань часів „холодної війни” приходять нові загрози, яким людство раніше взагалі не надавало будь-якого значення. Зміна образа ворога та нові загрози

На зламі тисячоліть людство зрозуміло, що воно виявилося фактично захоплене зненацька новими загрозами свого безпечного існування. Хоча лише років десять до цього посилено готувало до світової ракетно-ядерної війни як економіку, інфраструктуру, населення країни, так і особовий склад збройних сил, оснащували їхнім відповідним озброєнням і військовою технікою. Але, як виявилося, чергова війна, яку, до речі, бояться назвати світовою, почалася зовсім іншим способом. І ті перші терористичні акти, які проявилися системно, почали підштовхувати до зміни підходів у забезпеченні національної безпеки.

Головною особливістю нових загроз є їх асиметричність. Вона проявляється в тому, що загрозу представляє противник і його засоби впливу, проти яких можуть бути неспроможні діяти армії з усім своїм традиційним потенціалом збройного протиборства. Для протидії, наприклад, терористичним угрупованням, повстанським формуванням, піратам, кіберзлочинцям тощо мало підходять танкові дивізії або фронтові наступальні операції. У той же час виникає необхідність для таких загроз вишукувати нові адекватні засоби протидії, які не дуже схожі на звичні для нас рамки класичного збройного протиборства.

Хоча слід зазначити, що в сфері забезпечення національної безпеки на першому місці завжди стояло усунення передумов та причин, що сприяють виникненню погроз. Але оскільки це зробити вдається далеко не завжди, то на другому місці стоїть питання вжиття превентивних заходів, що передбачають завчасне виявлення виникаючих загроз на стадії зародження і їх припинення, у ряді випадків силове. Що, по визначенню, є прерогативою силових структур та правоохоронних органів.

І тільки у тому випадку, коли не спрацювали ці ланки в системі забезпечення національної безпеки, то в справу змушені вступати збройні сили, інші військові формування, правоохоронні органи, їх підрозділи спеціального призначення тощо. Очевидно, що останній варіант не є привабливим, але до нього наша країна також повинна бути готова.

Причому тероризм не є чимось одноманітним і немінливим в часі. Він з'являється у всьому своєму різноманітті й виникає необхідність здійснювати класифікацію терористичних загроз, що, у свою чергу, впливає на питання визначення сил і засобів, необхідних для їх припинення.

Раніше світ більшою мірою мав справу з випадками одиночних терактів, що відбулися в одному місці, як правило, на обмеженому об'єкті. Згодом терористи „навчилися” бути більш винахідливими та стали практикувати здійснення серій терактів, що відбуваються одночасно в різних місцях, але почасти пов'язані єдиним задумом. Зараз ми вже є свідками ситуацій, коли масштабними терактами, диверсіями, збройним протистоянням можуть бути охоплені цілі регіони країни, як це мало місце в Чечні або Афганістані.

Причому виклики національній безпеці не обмежуються виключно загрозою тероризму. Зараз можна говорити про сепаратистські рухи, організовану злочинність, наркоторгівлю, екстремізм у всіх його проявах тощо.

Очевидно, що успішна протидія новим загрозам, насамперед терористичним, може стати результатом скоординованих зусиль спецслужб, збройних сил, а також політичного, дипломатичного, економічного потенціалу держави й міжнародних інститутів безпеки.

Також представляється цілком логічним, що в багатьох випадках ефективним засобом для стримування й силового реагування на подібні загрози можуть стати підрозділи й частини спеціального призначення різної відомчої належності.

62В основі ефективності підрозділів спеціального призначення – їх унікальні

властивості За останні десятиліття підрозділи спеціального призначення показали себе ефективним

інструментом для реагування на сучасні загрози. Наприклад, як показує практика міжнародного досвіду боротьби з терористичними організаціями, особливий страх на терористів поряд з попереджувальними заходами наводять відповідні силові заходи з боку спецслужб і правоохоронних органів. Тому в таких країнах, як Великобританія, Німеччина, Ізраїль, Росія, США, Туреччина, Франція й інших, різним аспектам залучення підрозділів спеціального призначення для здійснення контртерористичних і антитерористичних операцій приділяється особлива увага. У багатьох з вищезгаданих держав національна стратегія боротьби з тероризмом припускає поряд з політичними та іншими заходами застосування проти терористів сили, у тому числі за межами власної країни, не залишаючи безкарним жоден випадок терористичного насильства над своїми громадянами й іноземцями.

Безумовно, деякі операції, які висвітлюються в засобах масової інформації „акціями відплати”, представляються спірними з погляду міжнародного права, викликають неприйняття в частини політиків, правознавців і преси. Однак, виходячи із внутрішньополітичних міркувань, вони є невід'ємним „силовим елементом” антитерористичної політики багатьох держав. У більшості подібних випадків засоби масової інформації та міжнародна громадськість в кінцевому результаті схвалювали проведення зазначених антитерористичних операцій.

Керівництво Ізраїлю, наприклад, одним з перших усвідомило особливу роль спеціальних операцій і значення підрозділів спеціального призначення у боротьбі з терористичними групами, у тому числі й на території іноземних держав. Причому для ізраїльських спецслужб характерне застосування твердих заходів до осіб, які здійснюють замах на безпеку громадян Ізраїлю і його державні підвалини, де б вони не перебували. При цьому дуже мало звертається уваги на можливу негативну реакцію світового співтовариства.

Про зростання ролі сил спеціальних операцій добре сказано йорданським королем Абдаллой II, що також проходив раніше службу в підрозділах спеціального призначення. Він вважає, що в більшості країн миру сили спеціальних операцій становлять приблизно від 4 до 10 відсотків від чисельності їхніх армій і, відповідно, бюджету, але 90 відсотків операцій майбутнього вимагають саме їхніх спеціальних якостей і навичок дій. „Гроші, витрачені на них - це гроші, витрачені добре. Сили спеціальних операцій та самі спеціальні операції перебуватимуть на вістрі збройного протиборства майбутнього”, − сказав з цього приводу Абдалла II.

Дійсно, пошуки адекватної відповіді на нові світові погрози обумовили необхідність чергової модернізації військових і поліцейських організацій більшості держав миру. Разом з тим, військово-політичне керівництво багатьох країн переконалося, що сили спеціальних операцій (ССО), що володіють майстерністю так званих „малих воєн” і знаючі зсередини методи й форми спеціальних операцій як на суші, так і на морі, є ключовим компонентом, який можна ефективно протиставити новим погрозам і небезпекам, що виходять із боку світового екстремізму й сепаратизму. Аналіз бойового застосування ССО США, спеціальних частин Великобританії, Німеччини й інших країн НАТО, а також з'єднань і частин спеціального призначення ЗС Росії виявив тенденцію росту їхньої участі як у збройних конфліктах, так і в тому, що прийнято відносити до таємних спеціальних операцій.

Вони дійсно мають унікальні властивості, що обумовлює їх ефективність. Головною їх характеристикою є наявність великого потенціалу стримування супротивника від протиправних і інших дій. Також має місце традиційно висока результативність їхніх дій. Незаперечним фактом є труднощі протидії силам спеціальних операцій з боку супротивника.

Цілком закономірно напрошується висновок: перед силами спеціальних операцій багатьох країн миру вже починають ставити завдання стратегічного рівня, причому спостерігається тенденція мати струнку ієрархію завдань, для рішення яких цілеспрямовано створюються й готуються відповідні сили й засоби, що дозволяють вищому військово-політичному керівництву цих країн мати ефективний інструмент для дій у різних кризових ситуаціях.

63Прикладів подібного роду можна привести багато. Ще наприкінці 80-х років минулого

сторіччя після виводу радянських військ з Афганістану з'єднання й частини спеціально призначення приступили до участі в операціях по запобіганню проявів сепаратизму на території Азербайджану, Грузії й Вірменії: забезпечували безпеку під час комендантської години, боролися з мародерами, вандалами, припиняли міжнаціональні конфлікти, супроводжували й забезпечували безпеку біженців, займалися пошуком зниклих громадян, а також пошуком і знищенням незаконних збройних формувань. Їхнє активне залучення в Росії та інших країнах має місце й зараз.

Приклад: У серпні 2005 року в міжнародному торговому порту казахстанського міста Актау

пройшла найбільш активна й одночасно завершальна фаза антитерористичних навчань „Каспій-антитерор-2005”. Казахстанський підрозділ спеціального призначення Комітету національної безпеки (КНБ) і бойові плавці Центра спеціального призначення ФСБ Росії нейтралізували умовних терористів на "захопленому" ними танкері з нафтою та звільнили взяту в „заручники” команду судна. Одночасно на березі на нафтовому об'єкті і в адміністративному будинку порту діяли інші підрозділи правоохоронців, які „знешкодили спільників терористів”. Усього в заході взяло участь 200 співробітників антитерористичних структур країн СНД. Росія, а також Казахстан і Україна, інші країни СНД умовно не дали терористам дестабілізувати обстановку в Середній Азії, зірвати найважливіший переговірний процес по Каспію, запобігли великій екологічній катастрофі (у випадку, якби терористи підірвали танкер або портові нафторезервуари).

Проведення подібних заходів є стримуючим чинником для міжнародних терористичних угруповань. Причому на навчанні „Каспій-антитерор-2005” підрозділи спеціального призначення училися працювати на випередження. Як підкреслив тоді голова Ради керівників органів безпеки та спеціальних служб держав СНД, директор ФСБ Росії генерал армії Микола Патрушев, „чим більш завчасно спецслужби різних країн доводитимуть один одному наявну в них інформацію, тим більше шансів на успіх у боротьбі з терористами”.

Також є вже приклади, коли конфлікти так названої низької ефективності ведуться переважно формуваннями спеціального призначення й близькими до них структурами. Так, наприклад, метою проведеної в березні 2002 року в горах Афганістану операції був розгром бойовиків, що зосередилися в Пандшерскій долині, організації „Аль-Каида” і талібів. До операції залучалися три батальйони (1200 чоловік) 101-й повітряно-штурмової дивізії та 10-й дивізії армії США, підрозділи американського 75-го полку „рейнджерів”, різні частини сил спеціальних операцій США, Австралії, Німеччини, Данії, Канади, Норвегії й Франції (кілька сотень чоловік), а також близько 1000 афганців. Причому підсумки дій такого угруповання сил оцінюються як позитивні.

З подібних прикладів потрібно робити правильні висновки. Дійсно, непоганим „інструментом” для забезпечення національної безпеки в руках у керівництва країни можуть стати сили спеціальних операцій. Так, наприклад, на думку американського генерала Пітера Шумейкера, який був командувачем Командування спеціальних операцій ЗС США (КСО), всебічно підготовлені й оснащені, знаючі культурні особливості місцевого населення й володіючи їх мовою, військовослужбовці КСО готові виконувати різні небезпечні завдання в інтересах своєї країни. Вони мають унікальні якості, що дозволяють їм вносити істотний вклад у роботу американських дипломатів, воєначальників і т.п., зміцнюючи авторитет позиції та відстоюючи інтереси національної безпеки США у світі. За його словами, у середньому за тиждень приблизно 7 тис. чоловік, що несуть службу у військах спеціального призначення, перекидалися в 60-70 країн миру для виконання завдань, спрямованих на досягнення зовнішньополітичних цілей США. Наприклад, тільки в 1998 році сили спецоперацій перекидалися в 152 країни, роблячи там підтримку американським дипломатам і військовим, провели там більше 280 різних операцій,

64виконали 123 завдання по боротьбі з наркотиками й злочинністю в 104 країнах і навчили військовослужбовців 17 країн проводити спеціальні операції самостійно.

Дипломати США, так само як і регіональні командувачі усе більше й більше розуміють, яку істотну підтримку при вирішенні завдань, що стоять перед ними в країні і регіоні, може забезпечити той потенціал, яким розташовують війська спеціального призначення. Як затверджує цей відомий у колах фахівців генерал, знайдіть сьогодні де завгодно у світі „гарячу” точку, то достатньо імовірно є те, що війська спеціального призначення США вже перебувають там, займаючись „різноманітною та важливою діяльністю”.

Додаткова перевага військ спеціального призначення полягає в тому, що в багатьох випадках при виникненні криз ці війська вже перебувають на місці або неподалік. Той хаос, що панує в перші хвилини подій, що розвертаються в кризовій ситуації, найчастіше збільшується відсутністю докладної інформації. Перебуваючи в епіцентрі того, що відбувається, військовослужбовці підрозділів спеціального призначення нерідко надають уряду та своєму командуванню оперативну інформацію, що виходить від людей, знайомих з місцевою культурою, що говорять мовою даної країни й здатні у вирішальний момент з'ясувати істину без необхідності чекати, поки прибудуть сили звідкись ще. Хоча групи спеціального призначення рідко здатні самостійно врегулювати кризу, вони можуть відігравати найважливішу роль у забезпеченні безпроблемного й ефективного введення сил по врегулюванню. Унікальна особливість сил спеціального призначення полягає в тому, що їх звичайно перекидають невеликими групами. Ця властивість виявляється найчастіше дуже приваблива для дипломатів і військових за кордоном, а в багатьох випадках і приймаючих країн. Нечисленні групи не настільки помітні, як звичайні війська. Дана властивість дозволяє їм виконувати свої завдання без шуму та так, щоб більшість місцевих жителів, коли це бажано, не розуміли, чим саме вони займаються.

При стихійних лихах і катастрофах потенційні вигоди від діяльності, здійснюваної підрозділами спеціального призначення в мирний час, також величезні. У випадках, коли до країни звертаються із проханням про екстрену гуманітарну допомогу, підрозділи спеціального призначення можуть прискорювати реакцію в тих ситуаціях, коли час надзвичайно дорогий.

Не випадково в Міністерстві оборони Росії зараз також розглядається питання створення нового роду військ - Сил спеціального призначення. Передбачається, що вони можуть мати наземний, повітряний і морський компоненти, будуть брати участь у миротворчих операціях і інших операціях по попередженню й розв’язанню різних криз.

Розмовляючи про підрозділи спеціального призначення, також потрібно вказати на ті підрозділи, які знаходяться на стику військової й правоохоронної тематики їхнього застосування. Не є великою таємницею, що в складі структур військової поліції багатьох країн створені й активно розвиваються свої підрозділи спеціального призначення. На відміну від звичного для багатьох армійських підрозділів спеціального призначення, які застосовується переважно для ведення спеціальної розвідки в тилу супротивника, підрозділи спеціального призначення військової поліції вже в мирний час повинні бути готові для виконання різних силових завдань правоохоронного характеру. До них, насамперед, відносять участь у проведенні антитерористичних операцій на військових об'єктах, силове припинення злочинів і інших правопорушень, забезпечення безпеки представників вищого військового керівництва, інші так звані „high risk operations”, тобто операції з високим ступенем ризику.

Очевидно, що сучасні реалії зробили затребуваним появу високоефективної та раціональної структури підрозділів спеціального призначення військової поліції, які за рівнем своєї підготовки, технічний оснащеності, маючи чітко певний статус, правові основи й принципи діяльності, права й обов'язки, правовий захист військовослужбовців, здатні сприяти рішенню поставлених завдань.

Сучасні дослідження практики розвитку й бойового застосування з'єднань і частин спеціального призначення показують, що за свою історію розвитку вони давно вийшли за рамки свого первинного призначення - бойового забезпечення, набули характер і риси самостійного виду бойових дій у збройному протиборстві з міжнародним сепаратизмом і екстремізмом як на

65території країни, так і за її межами. Як нову форму бойових дій, у взаємодії із засобами ураження, вони спроможні широко здійснювати спеціальні операції.

Головна особливість підрозділів спеціального призначення полягає в можливості їх застосування не тільки у військовий, але й у мирний час у тих випадках, коли збройне протиборство сторін не досягло масштабів війни, або в загрозливий період, коли ступінь військових приготувань імовірного супротивника та, відповідно, військова небезпека досягли таких меж, за яких протистояння агресії й запобігання збитку можливо лише за рахунок рішучих превентивних мір. Зазначені завдання висувають серйозні вимоги до рівня підготовки їх особового складу. У західних арміях давно прийшли до висновку, що недоцільного готувати „універсального солдата” для дій у всіх випадках життя, тому що в потрібний момент це загрожує зривом у застосуванні підрозділу, здатному до того ж поставити під загрозу успішне виконання завдання й життя людей. Адже, наприклад, військового снайпера з різним успіхом намагаються навчити в армії на протязі декількох місяців навчального підрозділу, у той час як снайпера антитерористичного підрозділу готують до дій у середньому від 3 до 5 років. Це виглядає цілком виправданим, тому що військовослужбовці підрозділів спеціального призначення, на відміну від особового складу інших видів збройних сил і родів військ, мають діяти зовсім в інших умовах обстановки. Напрямки розвитку

Досвід країн миру свідчить, що першим і основним кроком у розвитку сил спеціальних операцій, насамперед у плані легітимної реалізації їхнього потенціалу, є розробка й прийняття необхідної нормативно-правової бази.

Не випадково в Росії за Збройними силами РФ зовсім недавно закріплене право на участь без обмежень у боротьбі з тероризмом. Це дозволило створити необхідну правову основу застосування Збройних сил РФ для протидії терористичної діяльності, а також розширило їхнє призначення, дозволяючи їм своїми засобами здійснювати завдання по протидії тероризму.

Також відбувається уточнення завдань для підрозділів спеціального призначення. Аналіз свідчить, що в наш час підрозділи спеціального призначення можуть бути ефективно задіяними для рішення широкого спектра завдань, частина з яких була перед ними поставлена відносно недавно:

• звільнення й евакуація в безпечне місце громадян своєї країни й іноземців, захоплених у якості заручників терористами або утримуваних насильно з інших причин;

• фізичне усунення або захоплення, у тому числі й на території інших держав найбільш одіозних і небезпечних лідерів терористичних груп;

• проведення "акцій відплати” за нанесений терористами матеріальний і моральний збиток державі і його громадянам. Повторимося, що вони представляються найбільш спірними з погляду міжнародного права, однак, виходячи із внутрішньополітичних міркувань, є невід'ємним “силовим елементом” антитерористичної політики багатьох держав;

• ліквідація погрози застосування засобів масового ураження з території іншої держави; • знищення сепаратистських і інших антиурядових угруповань, у тому числі діючих з

території інших держав; • участь в антитерористичних операціях; Також традиційно ССО в період воєнних дій залучаються для знищення особливо

важливих стратегічних об'єктів противника, пунктів управління та окремих осіб, захоплення зразків озброєння; здійснення диверсійних актів і т.п.

Нові завдання мають на увазі уточнення структури й чисельності сил спеціальних операцій. Для цього, наприклад, у США, розуміючи залежність країни від доступу до джерел світових багатств і будучи змушеними для цього мати інструмент силового примуса «непоступливих» держав миру прямувати в руслі американської політики, Пентагон має намір збільшити чисельність підрозділів, що входять до складу Командування спеціальних операцій. Виступаючи в 2005 році на слуханнях у сенатському комітеті справ по збройним силам, командуючий КСО генерал Брайан Браун повідомив, що в найближчі чотири роки чисельність особового складу цих підрозділів планується збільшити більш ніж на 23 тис. чоловік. За словами

66генерала, підкріплення одержать всі частини КСО, у тому числі й ті, які займаються психологічними операціями, контактами із цивільним населенням і т.п. Бойові підрозділи спеціального призначення виростуть приблизно на 500 чоловік у сухопутних військ і на „два загони” у ВМС.

Аналогічна тенденція має місце в Росії. Відповідно до Федерального закону „Про боротьбу з тероризмом” Внутрішні війська МВС РФ разом з підрозділами федеральних органів виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом на території РФ. Для цього тільки за останні роки створено 16 загонів спеціального призначення, призначених для посилення боротьби з організованою злочинністю у федеральних округах, виконання завдань на території Північнокавказького регіону РФ. Росія зараз також передбачає застосування Збройних Сил у боротьбі з терористами й за межами країни. У цьому випадку рішення приймає Президент РФ відповідно до закону.

Крім того, зі збільшенням чисельності спостерігається тенденція централізації керування частинами та підрозділами спеціального призначення. Причому в багатьох країнах світу наблизилися до питання створення Сил спеціальних операцій не тільки в складі збройних сил, а як міжвідомчого функціонального об'єднання сил і засобів, що взаємно доповнюють і підсилюють один одного при вирішенні специфічних завдань забезпечення національної безпеки. Дослідження показують, що в сучасних збройних силах і правоохоронних органах деяких країн уже позначені їхні контури, які з урахуванням економічної доцільності, з мінімальними витратами можуть бути створені на базі армійських частин спеціального призначення, інших підрозділів спеціального призначення збройних сил, спеціальних підрозділів внутрішніх військ, інших спеціальних підрозділів правоохоронних органів. Вони повинні стати мобільною й компактною силою та включати три компоненти: повітряний, наземний і морський. Основними формами бойового застосування ССО залежно від чисельності підрозділів, що застосовуються повинні стати контртерористичні, антитерористичні, спеціальні операції й заходи.

Відповідно до досвіду, накопиченому провідними країнами миру, подібні операції вимагають проведення ефективної розвідки й участі формувань спеціального призначення чисельністю від декількох десятків до двох тисяч чоловік. Дії останніх нерідко підтримуються угрупованням регулярних військ (від п'яти до десяти тисяч чоловік), які перебувають у постійній готовності до негайного застосування в мирний час (у кризовій ситуації), а також у ході війни - як самостійно, так і у взаємодії з іншими силами.

В інтересах практичного розвитку даної області військового мистецтва й військового будівництва необхідна теоретична розробка спеціальних форм і способів збройної боротьби, у тому числі форм бойового застосування сил і засобів спеціального призначення, наявність органа управління спеціальними операціями тощо.

Поставлено на порядок денний питання їх завчасного й оперативного розгортання в тих регіонах миру, які становлять інтерес для країни. Безумовно, невеликий підрозділ спеціального призначення навряд чи зможе кардинально змінити співвідношення сил у кризовому регіоні. Але виконати першочергові завдання, забезпечити збір інформації, першочергові „хірургічні акції”, забезпечення прибуття й розгортання інших сил і т.п. - їм це цілком під силу. Але також необхідно й всебічне забезпечення їхніх дій (розгортання в регіоні, підтримка дій, вивід, евакуація при необхідності тощо).

Безумовно, створення й навчання ССО може займати роки й десятиліття. Такі сили не можуть бути створені напередодні надзвичайної ситуації або кризи. Також сили спеціальних операцій не повинні розглядатися як заміна звичайної сили або використатися в ситуаціях, де звичайні війська можуть виконати завдання.

Не слід також забувати, що „Кодекс поведінки, що стосується військово-політичних аспектів безпеки” (прийнятий на Будапештському саміті ОБСЄ в 1994 р.), акцентує увагу на законності застосування сили: „У випадку, якщо завдання в області внутрішньої безпеки не можуть бути виконані без застосування сили, кожна держава-учасник буде забезпечувати, щоб її застосування було порівняно з наявною потребою в примусових діях”.

67Тому в інтересах вищого військово-політичного керівництва нашої країни стоїть

завдання працювати над створенням і розвитком сил спеціальних операцій, які першими повинні виконувати спеціальні й бойові завдання в інтересах силового забезпечення національної безпеки країни в умовах кризових ситуацій мирного часу, забезпечувати досягнення інших цілей у мирний час і в загрозливий період, а при необхідності здійснювати ефективні дії у складі основних угруповань збройних сил у ході ведення великомасштабної війни. У будь якому випадку підрозділи спеціального призначення забезпечують унікальний, оперативний, ефективний, випробуваний і дуже доречний набір засобів, що зміцнюють міжнародну, регіональну й національну безпеку та сприяють міжнародному взаєморозумінню.

РРООЛЛЬЬ ППООДДРРААЗЗДДЕЕЛЛЕЕННИИЙЙ УУББООПП ВВ ООББЕЕССППЕЕЧЧЕЕННИИИИ ННААЦЦИИООННААЛЛЬЬННООЙЙ ББЕЕЗЗООППААССННООССТТИИ УУККРРААИИННЫЫ Чалый Юрий − слушатель магистратуры управления Академии управления МВД Украины

За последние годы в нашей стране произошла трансформация организованной преступности, сращение организованной преступности и власти и образование так называемой криминократии, то есть правления оргпреступности. Возникает закономерный вопрос: а как же это произошло?

Не секрет, что за последнее время в органах власти стали появляться люди, чье криминальное прошлое известно не только их родственникам и судье, вынесшей обвинительный приговор. Надругательство над властью, нарушение её незыблемости и сакраментальности привело к тому, что фактически все крупные должности стали занимать не профессионалы, а те кто, или за кого, могли проплатить деньги. Снова-таки, наличие коррупции в органах власти является цикличным, ибо лицо, пришедшее за деньги на должность, должно эти деньги отработать. Интересным является и тот факт, то именно организованная преступность стала лоббировать продвижение своих людей на руководящие должности в наиболее прибыльных предприятиях. К сожалению, не стали исключением и правоохранительные органы.

В ст.7 Закона Украины «Про основы национальной безопасности Украины», прямо указано на то, что распространение коррупции, взяточничества в органах государственной власти, сращение бизнеса и политики, организованной преступной деятельности является угрозой национальным интересам в сфере государственной безопасности. Таким образом, МВД, являясь одним из субъектов обеспечения внутренней безопасности страны, на прямую должно реагировать на данную угрозу. Однако встает следующий вопрос: а кто будет осуществлять защиту национальной безопасности, например, от коррупции в органах государственной власти? Участковый инспектор, следователь, патрульный милиционер? Конечно же, нет.

Именно поэтому, осознавая угрозу внутренней безопасности, еще в 1993 году специальные подразделения по борьбе с организованной преступностью МВД Украины были выделены из блока криминальной милиции Законом Украины «Про организационно-правовые основы борьбы с организованной преступностью». И сделано это было не спроста. Главным и, хотел бы подчеркнуть, обоснованным аргументом в пользу данного решения стало то обстоятельство, что компетенция спецподразделений БОП отлична от компетенции иных оперативных служб милиции. Это кардинальное отличие состоит в том, что подразделения БОП осуществляют борьбу исключительно с организованными преступными группами и их коррумпированными связями. Это не под силу сотрудникам уголовного розыска, а тем более участковым, следователям и иным сотрудникам органов внутренних дел в силу иной специфики их работы.

Бесспорно, можно оспаривать саму эту идею. Например, в России и Белоруссии данные подразделения, некоторое время пребывая в самостоятельности, были возвращены блоку криминальной милиции. Как следствие, после того, как состоялось слияние, произошло усиление коррумпированности правоохранительных органов, усиление позиций организованной преступности, укрепление связей между политикой и бизнесом.

Поэтому, как мне представляется, нет необходимости копировать негативный опыт наших соседей. Более того, в эпоху провозглашенной евроинтеграции, свои взоры следует обращать на Европу, которая недвусмысленна в решении данного вопроса. Так, например, в Великобритании

68существует не только управление по борьбе с организованной преступностью, но отдельным правоохранительным органом является Национальная криминальная разведывательная служба, в задачи которой входит добывание, обработка, анализ, накопление и рациональное использование разведывательной информации по основным направлениям борьбы с организованной преступностью. В Германии также имеется отдельное подразделение, которое осуществляет борьбу только с организованной преступностью. Если же взять другие страны, например США, то там вообще создано огромное ведомство, одной из основных задач которого является борьба с организованной преступностью — ФБР.

Бесспорно, очень многим политикам и бизнесменам выгодно, чтобы УБОПа не было. В таком случае некоторые отрасли народного хозяйства вообще останутся недосягаемыми для правоохранительных органов, более того будет утеряна и разрушена сама методология борьбы коррупцией и оргпреступностью, которые являются угрозами национальной безопасности. Поэтому можно смело предположить, что те, кто ратует за упразднение УБОПа под разным предлогом (передачи его функций СБУ, переподчинения и включения в блок криминальной милиции, передачу оперативно-технических подразделений и т.д.) фактически создают почву для реализации угроз национальной безопасности.

Ликвидация подразделений БОП выгодна организованной преступности по следующим основным причинам:

1) позволит беспрепятственно осуществлять организованную преступную деятельность в жизненно важных сферах функционирования государства;

2) значительно уменьшит возможность изобличения организованной преступной деятельности вследствие отсутствия профессиональных правоохранительных структур;

3) позволит осуществлять продвижение своих членов в органы государственной власти; 4) создаст благоприятные условия для расширения воздействия организованной

преступности на жизненно важные сферы функционирования государства; 5) кардинально укрепит связь политики и бизнеса, что приведет к формированию

замкнутого цикла олигархического правления в стране; 6) создаст благоприятную почву для коррупции в органах государственной власти; 7) создаст возможность ввоза в страну оружия, боеприпасов, взрывных веществ и средств

массового поражения, радиоактивных веществ; 8) будет способствовать сепаратизму, попыткам автономизации отдельных регионов

страны по этническому признаку; 9) заложит фундамент для ослабления внутренней безопасности страны. Иными словами: ликвидация УБОПа в качестве самостоятельного оперативно-

разведывательного ведомства МВД является угрозой национальной безопасности. Закономерно возникает вопрос: а что же такого делает УБОП, что от него так и хотят

поскорее избавиться, какие задачи стоят перед ним? Ибо в последнее время в СМИ УБОП видится лишь в роли монстра, осуществляющего политические репрессии над неугодными режиму лицами и дающим недостаточный процент от раскрытых МВД преступлений.

Во избежание недомолвок и пересудов следует просто-напросто знать, что такое УБОП, и какие основные задачи на него возложены.

Основной задачей, стоящей перед подразделениями БОП, является противодействие: • деятельности организованных преступных групп, • проникновению их членов в органы государственной власти; • расширению их воздействия на процессы, происходящие в государстве и обществе. Данное противодействие осуществляется путем проведения оперативно-розыскных мер. На первый взгляд тривиальные задачи, однако, не только лишь в самих задачах, а в

содержании процесса противодействия кроются коренные отличия данных подразделений от подразделений уголовного розыска, входящих в блок криминальной милиции. Их суть состоит в том, что противодействие коррупции подразделениями БОП направлено на изобличение государственных служащих, занимающих особо ответственное положение. Именно это положение является наиболее уязвимым с точки зрения возможности оказания противоправного воздействия

69на социальные процессы в масштабе всей страны. Именно это положение создает условия для создания коррупционных связей.

Не менее важной задачей спецподразделений БОП является добывание, аналитическая обработка и предоставление Министру внутренних дел информации о состоянии и тенденциях развития организованной преступности и коррупции в государстве для ее использования в планировании деятельности иных служб МВД Украины, более того — иных правоохранительных органов, а также в органах законодательной и исполнительной власти.

Именно поэтому нельзя подходить к оценке деятельности данного подразделения с позиций количества раскрытых преступлений. Главная задача специальных подразделений БОП не раскрывать преступления, а выявлять негативные тенденции, осуществлять превентивное воздействие на причины и условия могущие привести к совершению преступлений. Причем именно данные подразделения занимаются борьбой с беловоротничковой преступностью, преступлениями в сфере киберкоммерции, где предотвращенный вред измеряется миллионами гривен. По сути дела создание данной структуры как раз и преследовало цель: собрать воедино специалистов высокого класса для осуществления воздействия на криминогенные факторы и недопущение причинения ущербу государству во всех жизненно важных сферах.

Сказанное дает все основания заявить, что при оценке эффективности деятельности подразделений БОП необходимо разработать иные критерии, которые должны основываться не на количественных, а на качественных показателях. Данную задачу с успехом на теоретическом уровне решает такое научное направление как квалиметрия.

Нельзя сравнить задержание, например, 3 карманных воришек, и предотвращение установления коррупционных связей высокопоставленного должностного лица с иностранными компаниями для лоббирования их интересов. А так и выходит: в первом случае «для статистики» раскрыто 3 преступления, а во втором — ноль.

Тем более, как можно вообще сравнивать раскрытые преступление с процессом добывания, аналитической обработкой и предоставлением Министру внутренних дел информации о состоянии и тенденциях развития организованной преступности и коррупции в государстве. Ведь эта информация используется не только в МВД, но и в деятельности иных правоохранительных органов, а также в органах законодательной и исполнительной власти. Таким образом, разведывательные возможности подразделений БОП используются во всех заинтересованных органах государственной власти, а стало быть, носят межотраслевой характер.

Выход в данном случае видится в пересмотре позиции касательно оценки деятельности данных подразделений.

На мой взгляд, прежде всего, необходимо исключить практику оценки данных подразделений по каким-либо количественным показателям. Внимание следует сосредоточить исключительно на конкретных результатах:

1) предотвращения тяжких последствий для жизненно важных интересов личности, государства и общества вследствие осуществления организованной преступностью коррупции;

2) изобличения участников реально опасных для охраняемых законом интересов организованных преступных групп;

3) прекращения их деятельности. Выполнение данных задач станет возможным при создании вертикальной системы

подчинения структуры ГУБОП с подчинением ее руководителя непосредственно Министру внутренних дел, исключая какую бы то ни было подчиненность на местах территориальным управлениям органов внутренних дел.

Это обусловлено необходимостью самостоятельного осуществления комплекса агентурно-оперативных и оперативно-технических мероприятий в соответствии с действующим законодательством, что позволит избежать любого давления на ход и результаты их работы, расшифровку проведенных мероприятий.

Бесспорно, что существующая нормативно-правовая база не в достаточной мере регулирует данные вопросы, одним из выходов мне видится принятие закона про криминальную разведку, в котором бы нашли свое место вопросы функционирования УБОПа в качестве оперативно-

70разведывательной службы, которой он де-факто и является. Это позволит в кратчайшие сроки избавиться от профессионально негодных и компрометирующих службу своей противоправной деятельностью работников. Более того, развить и приумножить профессиональное ядро, имидж службы и государства в целом.

ДДЕЕММІІЛЛІІТТААРРИИЗЗААЦЦІІЯЯ ММІІЛЛІІЦЦІІЇЇ ЯЯКК ФФААККТТООРР ЗЗААГГРРООЗЗИИ ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННІІЙЙ ББЕЕЗЗППЕЕЦЦІІ УУККРРААЇЇННИИ Келеман Сергій Якович — слухач магістратури управління Академії управління МВС

України, капітан міліції Динамічні процеси сучасного суперечливого світу, в яких бере участь все людство

в цілому, ставлять перед кожною державою низку проблем, несвоєчасне вирішення яких може врешті-решт поставити під питання сам факт існування держави. Політичне керівництво України в сучасних умовах все виразніше формулює курс на євроатлантичну інтеграцію і прикладає до цього максимум зусиль. Не для кого не є секретом і є очевидним фактом, що руйнація старої системи державного управління у зв’язку з отриманням Україною незалежності відбулася без достатньо осмисленої доктринальної моделі, яка б відповідала потребам сьогодення та майбутнього. Активне впровадження політики євроінтеграції України без зайвих слів є нічим іншим як свідомим підгоном розвитку держави під стандарти розвитку західної цивілізації з усіма її перевагами та недоліками, і саме до цих недоліків ми повинні ставитися з особливою увагою. Після отримання незалежності Україна має унікальній шанс побудови власної державності на основі власних досягнень, врахування успіхів державотворення інших, зріліших країн та врахуванні їх суттєвих прорахунків. Зараз до кожної окремо взятої держави планетарна глобалізація ставить умови, за яких усі сфери її діяльності повинні бути пагубними до “загальноприйнятих”, ”прогресивних “, а не бути суто національними. При цьому політична еліта, провідні політичні сили повинні усвідомлювати, що механічне, на кшталт “один до одного” втілення стандартів існування і розвитку західної цивілізації (квінтесенцією, граничним прикладом якого є США) може призвести до кризи державної влади та звести нанівець здатність України до повноцінної діяльності не тільки на зовнішній, а й на міжнародній арені.

Під загрозою можна розуміти здатність держави виконувати своє основне призначення - виконання функції управління суспільством, забезпечення народу, нації належними умовами існування. Проаналізуємо цю проблему на прикладі застосування одного з аспектів суто західного підходу до реформування системи ОВС України.

Після розпаду Радянського Союзу Україні дісталася громіздка, супербюрократизована система органів міліції, яка переважно була спрямована на обслуговування інтересів тоталітарної держави, ніж на функцію допомоги суспільству. Міліція більше протидіяла суспільству, ніж допомагало йому. Безперервний процес реформування ОВС покликаний за своєю суттю ліквідувати цю однобічність розвитку системи, спрямувати її та кожного окремого міліціонера на служіння громадянам з метою зняття соціальної напруженості. Основне завдання міліції – боротьба зі злочинністю та її профілактика, а злочинність є явищем соціальним. З іншого боку, відношення того чи іншого діяння до караної категорії є виключною прерогативою та компетенцією держави. Тобто, здійснюючи боротьбу зі злочинністю, міліція забезпечує внутрішню неураженість держави. Логічно обґрунтованим та усвідомленим напрямком розвитку системи ОВС (міліції) є наближення її до суспільства, соціуму, кожного окремого індивіда з метою більш швидкого реагування на їх потреби у захисті, а також збереження повною и достатньою мірою ролі міліції у забезпеченні державної безпеки України. Саме у цьому ми повинні бачити застосування універсального діалектичного закону заперечення заперечення у реформуванні органів міліції. На превеликий жаль цей принцип свідомо ігнорується вищим керівництвом держави. МВС на сьогодні – найпотужніша силова структура, яка забезпечує внутрішню безпеку держави. Проведемо порівняльний аналіз сил МВС та інших суб’єктів сил забезпечення національної безпеки (станом на 2005-2006 роки, згідно з чинним законодавством України):

71

орган визначена законом чисельність з них атестованих співробітників (військовослужбовців) МВС 324 400 240 000* СБУ 41 750 34 610 Держ. прикорд.служба 50 000 42 000 ЗС 240 000 -

* - без врахування підпорядкованих МВС внутрішніх військ ,чисельність яких на 30.12.2005 повинна сягати 33 300 осіб, у тому числі 32 700 військовослужбовців.

Данні наведені відповідно до положень законів України “Про загальну структуру і чисельність МВС України “ від 10.01.2002р № 2925-3, “Про загальну структуру и чисельність Служби безпеки України” від 20.10.2005 № 3014-4, “Про державну прикордонну службу України” від 03.04.2003 № 661-4.

Навіть з першого погляду зрозуміло беззаперечне домінування МВС серед інших суб’єктів сил забезпечення національної безпеки України. Міністр МВС – зараз найвпливовіша політична фігура після прем'єр-міністра країни, це закономірно і нормально, так і має бути.

І тут ми зустрічаємось з емпірично відчуваною нами тенденцією, процесом свідомого приниження, утиску ролі міліції у здійсненні державної політики. Для цього ентропічного за своєю природою процесу дисипації системи наймогутнішого правоохоронного органу придумана з першого погляду безпечна назва – “демілітаризація”. Все частіше ми зустрічаємо це слово у міліцейських журналах, наукових працях спеціалістів, чуємо на міжнародних семінарах навіть інколи бачимо у навчальних міліцейських посібниках.

Демілітаризація (від лат. militaris – воєнний ) — роззброєння, у міжнародному праві ліквідація відповідно до міжнародно-правових договорів воєнних споруд і укріплень на певній території, а також заборона мати на ній військову промисловість, утримувати збройні сили, здійснювати військові маневри (Політологічний енциклопедичний словник. К.-1997)

Аналіз реформування поліції відносно слабких у воєнному та політичному відношенні країн Європи, колишніх членів соціалістичного табору, які вже контролюються НАТО і яке проводиться під її пильним контролем дає можливість стверджувати, що “прогресивним“ глобалістичним країнам у поліції не подобається:

- схожість звань військових та звань поліцейських; - нерівність статусу поліцейського та простого громадянина (поліцейські або міліціонери

мають певні соціальні пільги); - існування суто бойових підрозділів поліції, які окрім охорони порядку можуть брати

участь у бойових діях на території держави при ліквідації етнічних, прикордонних, терористичних та інших конфліктів;

- напіввоєнна організація управління підрозділами, воєнний тип міжособистих відносин між міліціонерами (поліцейськими), застосування ними норм стройового статуту Збройних сил.

З цього нам нав’язують модель європейської поліції, яка має наступні суттєві для нас ознаки:

- поліцейські звання суттєво відрізняються від військових, перестають бути власно званнями і стають рангами або просто назвами посад;

- поліцейські не беруть участь у війнах, у разі окупації їхньої країни іншою державою вони не повинні брати участь у бойових діях, не рахуються комбатантами (див. “Декларація про поліцію” резолюція 690 – 1979 Парламентської Асамблеї Ради Європи);

- взаємовідносини, підпорядкованість між поліцейськими (міліціонерами) повинна бути аналогічними як у цивільних державних службовців.

Взагалі за такою концепцією міліціонер України повинен мати статус, аналогічний статусу цивільного державного службовця і єдина між ними відмінність – міліціонер інколи носить зброю. Необхідність усього цього пояснюється так - авторитарне управління веде до авторитарної поведінки міліціонера серед громадян, що не сприяє партнерству і ефективності

72системи ОВС. Логічним продовженням цієї концепції, її ціллю, остаточним виконанням буде наступний стан системи - міліціонери в Україні повинні мислити суто цивільними категоріями, байдуже ставитися до державної безпеки, політики, забути військові атрибути поведінки, взагалі перетворитися на “рожевих соціальних няньок”. Саме це за думкою європейських радників та євроорієнтованих українських політиків і є єдиний можливий шлях правильного розвитку системи ОВС. Чи є він дійсно правильним ми можемо бачити на прикладі останніх подій у Франції.

Відтак, коли Європа каже про демілітаризацію міліції, нам показують її з вузької сторони інтерпретування поняття, позначаючи під нею тільки дійсно необхідне подолання недоліків напівоєнної системи. На практиці, їх дії у цьому напрямку стосуються набагато більшого кола питань. Наявна свідома софістична підміна понять.

Так, беззаперечно міліція повинна розатестувати деякі посади, аж ніяк не пов’язані з боротьбою зі злочинністю, повинна більше рахуватися з законом, а не наказом, підтримувати тісні та відкриті зв’язки з громадськістю, поважати окремих громадян. Ми сприймаємо і повинні сприймати демілітаризацію у такому вигляді. Але не більше!

Є та частка у нашому розумінні її сутності , якою ми не маємо права поступитися ні в якому разі.

Це розуміння того що міліція, окрім усього іншого, є державним озброєним органом державної влади, силовим компонентом забезпечення національної безпеки, призначеним для належного реагування з боку держави на негативні тенденції у суспільстві, інколи до прямих бойових дій із соціально негативними індивідами, групами та організаціями. У сучасному кризовому світі пацифізм є ознакою слабкості, відсталості та безперспективності. Армія у 240 000 солдат правопорядку не повинна просто щезнути, розтанути, самоліквідуватися. Як ми вже вказували вище зараз міліція в Україні є головною опорою держави та національної безпеки і таким чином впровадження політики “євродемілітаризації”, тобто глобальної демілітаризації усіх сфер діяльності ОВС є свідомим підривом національної безпеки України, а з цього і її національного суверенітету. Перебільшити ці негативні ознаки “євродемілітаризації” важко. Успішна політика національної безпеки має бути заснована на дотриманні розумного балансу її цілям та можливостям для їх досягнення. Методи не повинні суперечити цілям і якщо ми маємо ціллю вдосконалення системи ОВС, то метод тотальної демілітаризації, який нам нав’язують країни Європи, повинен бути нами однозначно відхилений як такий, що не відповідає цілям.

73РРООЗЗДДІІЛЛ 55

ООРРГГААННІІЗЗААЦЦІІЯЯ ННЕЕДДЕЕРРЖЖААВВННООЇЇ ССИИССТТЕЕММИИ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ ССИИССТТЕЕММАА ННЕЕГГООССУУДДААРРССТТВВЕЕННННООГГОО ООББЕЕССППЕЕЧЧЕЕННИИЯЯ ННААЦЦИИООННААЛЛЬЬННООЙЙ ББЕЕЗЗООППААССННООССТТИИ

Липкан Елена Сергеевна — студентка Национальной академии Службы безопасности Украины, Института права и безопасности предпринимательства Европейского университета

Безопасность — удел избранных Владимир Липкан

Непременным атрибутом сильного государства является достаточная система национальной безопасности. Следует сразу же оговориться, что данная система включает в себя наиболее важные составляющие: безопасность человека и социума, а также безопасность государства. Именно этот триединый организм образует национальную безопасность в современном её понимании. И поэтому всякие попытки подменить национальную безопасность не то государственной, не то безопасностью личностью являются по своей сути выхолощенными смысла.

Замечу, что на сегодня Украина не занимает пальму первенства в законодательном обеспечении национальной безопасности. И хотя в июне 2003 года и был принят Закон Украины „Об основах национальной безопасности Украины”, который упразднил действие прежней Концепции, существенным образом на изменение ситуации это не повлияло. Более того, сама редакция закона и его положения вызвали немало дискуссий, что дает возможность говорить о существовании большого потенциала в нормативно-правовом обеспечении национальной безопасности.

Возникает закономерный вопрос: а что мешает выработать концептуально и методологически адекватную концепцию национальной безопасности и на её основе разработать дерево доктрин и программ? На мой взгляд, ответ на данный вопрос лежит в методологической плоскости.

Национальная безопасность: состояние или процесс? Следует обратить внимание на тот факт, что сам термин „национальная безопасность”

вошёл в научный оборот сравнительно недавно, однако это отнюдь не является свидетельством рождения нового феномена. Предпочтительнее говорить о переосмыслении роли, места и важности безопасности в современном мире. Я бы назвала это ренессансом безопасности. В то же время рождение термина „национальная безопасность”, особенно в нашем государстве, пока не нашло адекватных научных разработок. Вследствие этого, в воцарившемся терминологическом вакууме, его трактовка иногда поражает своей многоликостью, а местами неадекватностью сути того явления, который он отражает. Одним из распространённых заблуждений является отождествление национальной безопасности с государственной. Именно данная позиция сейчас практически представлена в нашем государстве, ибо о существовании системы негосударственного обеспечения национальной безопасности как органически дополняющей государственную систему пишется и говорится очень мало. Поэтому, на первый взгляд, не очень важный, с практической точки зрения, теоретический вопрос касательно терминологии обретает важное значение вследствие её применения.

В рамках данной статьи я не буду анализировать само понятие, лишь отмечу, что одним из главных акцентов, которые должны делаться при рассмотрении этих вопросов, является осознание того факта, что национальная безопасность по своей природе представляет собой дуалистическую систему, представленную государственной и негосударственной системами обеспечения безопасности. Помимо этого в эпоху глобализации и формирования информационного общества само понимание безопасности в качестве состояния защищенности представляется тривиальным, я бы даже сказал рудиментарным. По сути, безопасность представляет собой единое целое, она касается всех сфер общественной жизни, поэтому по своей природе не может быть определенным, застывшим состоянием. В данном же контексте следует отметить, что сами угрозы и опасности воспринимаются не как сбои в алгоритме управления либо кризисные или нештатные ситуации, а как органический компонент систем безопасности любого класса. Именно такой подход дает возможность понимать национальную безопасность Украины как вид социальной деятельности,

74сущность которой состоит в создании условий государственными и негосударственными институциями для прогрессивного развитие украинских национальных интересов, источников благосостояния народа Украины, а также обеспечивается эффективного функционирования самой системы национальной безопасности Украины.

Система негосударственного обеспечения национальной безопасности — органический компонент системы национальной безопасности

В нашей стране пока ещё сложно говорить о наличии чётко функционирующей системы национальной безопасности, именно в кибернетическом значении этого слова. Более того, о роли системы негосударственного обеспечения национальной безопасности в нашей стране говорят парадоксально мало. Не станет секретом и тот факт, что существующие организации, которые должны были бы формировать данную систему, за 14 лет независимости, кроме нескольких пиаровских акций, направленных на раскрутку собственного бизнеса, не сделали практически ничего. Однако в целом, анализируя положение в Украине, может сложиться впечатление, что система негосударственного обеспечения национальной безопасности вообще не нужна, мол, есть государственная система, чего ещё надо?

Очевидным является тот факт, что государство заботится о конкретной личности и об обществе в целом, однако не секрет, что многие важные вопросы остаются далеко нерешёнными. При этом следует признать и то обстоятельство, что, хотя в Законе Украины „Об основах национальной безопасности Украины” и говорится о таких субъектах как общественные организации и отдельные граждане, реального механизма их участия в обеспечении национальной безопасности не создано.

Что же касается системы государственного обеспечения безопасности (СГОБ), то её слагаемые компоненты абсолютно однозначно ограничены теми целями и функциями, которые возложены на них в соответствии с законом. Кроме этого, следует также сказать о значительном арсенале силовых средств решения проблем у субъектов данной системы, что иногда приводит к разбалансированности применения данных методов наряду с иными не силовыми и предоставлением предпочтения первым.

Негосударственная система безопасности: смысл и назначение Многих может смутить сам термин „негосударственное обеспечение” или

„негосударственная система безопасности”. Бытуют разные хитроумные и изощренные версии констатации очевидных фактов. Как только не называют данную систему: и внебюджетная, и коммерческая, и неправительственная, и хозрасчетная и т.д.

Но здесь речь идет именно о том, что национальная безопасность как таковая является цельной и неделимой. Она не может быть как государственной (что, по сути, сейчас происходит в Украине), так и только негосударственной (что неизбежно приводит к хаосу и краху государства). Термин негосударственный означает то, что национальная безопасность обеспечивается не государственными, а иными субъектами. Вряд ли было бы уместным вдаваться в хитросплетения и изыскания иного смысла данного термина. Бесспорно, бурная фантазия приспешников монополии в государстве в сфере безопасности, равно как и лиц, пытающихся обосновать неприемлемость данного термина „с психологической точки зрения”: мол, госчиновники не воспримут термин „негосударственный”, может привести к трактовке этого термина и как безопасности, не отвечающей интересам государства, так как она „не государственная”. В таком случае, следуя алгоритму догматического мышления, государственная система направлена на обеспечение безопасности лишь государства, а само общество, тем более отдельная личность, остаётся за бортом привилегированного процесса безопасности. Утопизм данного мышления весьма очевиден.

Именно в этой связи гражданское общество должно создать многоуровневую и многофункциональную инфраструктуру. Система негосударственного обеспечения национальной безопасности (СНОБ) должна рассматриваться в качестве дополняющей, равноправной и дееспособной системы, ибо монополия на безопасность не является шагом к прогрессу. Разумный баланс систем государственного и негосударственного обеспечения будет служить серьёзным подспорьем для развития и эффективного функционирования всей системы национальной

75безопасности, а стало быть, позитивно скажется на возможности более полной реализации украинских национальных интересов.

В связи с этим, актуализируется необходимость в формировании системы субъектов СНОБ, на которых могут быть возложены следующие функции:

выявление и предупреждение действий источников опасности, зарождающихся угроз национальной безопасности;

вовлечение широких слоёв населения в процесс обеспечения безопасности; формирование идеологии безопасности и на её основе осуществление пропаганды гражданского согласия, развития гражданского самосознания, патриотизма;

обеспечение согласованного функционирования СГОБ и СНОБ как единого организма; осуществление общественного контроля как за деятельностью системы негосударственного, так и государственного обеспечения национальной безопасности.

Основное предназначение СНОБ видится в том, чтобы как можно надёжнее защитить личность, общество и государство от возможных опасностей и угроз, способствовать формированию и утверждению национальной идеи и интересов и на их основе национальной идеологии, гармонизировать интересы человека, общества и государства.

Также хотела бы отметить, что не следует отождествлять систему безопасности с системой обеспечения безопасности. Под системой национальной безопасности следует понимать множество потребностей, интересов и ценностей лица, общества и государства, угроз и опасностей, внутренних и внешних, объективных и субъективных, природных, техногенных и антропогенных факторов, которые влияют на состояние национальной безопасности, условия их генезиса, эволюции и баланса, государственные и негосударственные учреждения, объединенные целями и задачами относительно продвижения обеспеченных неприкосновенностью потребностей нации, национальных интересов и ценностей, которые взаимодействуют один с другим и осуществляют соответствующую деятельность в пределах законодательства Украины. В то же время система обеспечения национальной безопасности представляет собой широкий спектр государственных и негосударственных институтов, которые осуществляют свою деятельность в интересах достижения необходимого уровня управления системой национальной безопасности.

Не будет преувеличением, если сказать о существовании гипертрофированного представления о СНОБ, как у самого населения, так и у некоторых должностных лиц государства, которые усматривают в ней некоего конкурента, а то и вообще — оружие оппозиции. Дело в том, что необходимо чётко представлять, что Украина в данном случае не изобретает велосипед, а идёт по пути, уже давно пройденному цивилизованными странами. И дело не столько в том, чтобы каким-то образом критиковать современное состояние управления в сфере безопасности, сколько в том, чтобы акцентировать внимание украинского общества, и, прежде всего руководства страны, на том, что негосударственный сектор безопасности будет существовать в любом случае — это вопрос лишь времени и сознательности политической элиты. А вот насколько долго затянется процесс осознания и реализации этого осознания в жизнь покажет время.

Замечу лишь то, что в европейских государствах данный сектор является действительно развитым и существенно помогает в обеспечении безопасности. Так, например, в Германии при проведении футбольных матчей задача обеспечения общественного порядка лежит не только на полицейских, но и на общественных организациях, а также негосударственных структурах, занимающихся обеспечением безопасности. В той же Швейцарии, которая является нейтральным государством, существует целая негосударственная система безопасности, одним из заданий которой является обучение населения безопасности жизнедеятельности. В России, в частности в Москве, помимо милицейских патрулей, можно увидеть патрули общественных организаций, которые оказывают помощь в охране общественного порядка на улицах столицы. Более того, мэр Москвы спонсирует целую программу „Безопасность города”, цель которой максимизировать безопасность москвичей. И таких примеров можно приводить достаточно много.

Основные субъекты системы негосударственного обеспечения национальной безопасности и их задачи

76В целом, в качестве субъектов СНОБ можно рассматривать следующие: отдельные

граждане; органы местного самоуправления; органы самоорганизации населения; частный нотариат; адвокатуру; частные детективные, частные охранные предприятия; службы безопасности субъектов хозяйствования, банков и политических объединений; профессиональные союзы.

Также следует принимать во внимание, что реальное участие в обеспечении безопасности стали принимать казачьи войска.

В общем плане, с учётом изложенного выше, а также круга обозначенных субъектов и их функций, можно очертить следующие основные задачи системы негосударственного обеспечения национальной безопасности:

осуществление руководства деятельностью общественных структур, организация взаимодействия между ними и системой государственного обеспечения с целью эффективного функционирования целостной системы национальной безопасности, как наиболее действенного механизма обеспечения национальных интересов;

проведение мониторинга угроз и опасностей, выявления источников напряженности и конфликтогенности и оказания превентивного воздействия на них с целью недопущения их эскалации;

выработка механизма управления угрозами и опасностями; осуществление целостного комплекса обеспечивающих национальную безопасность мероприятий: информационно-аналитическое, нормативно-правовое, материально-техническое, психологическое, идеологическое, организационное и иное обеспечение;

осуществление общественного контроля деятельности систем государственного и негосударственного обеспечения национальной безопасности;

обеспечение личной безопасности граждан, субъектов предпринимательской деятельности;

осуществление конкретных мер по реагированию на угрозы и опасности личности, обществу, государству;

формирование общественного мнения граждан, сплочение общества на основе национальной идеологии;

формирование механизма сдержек и противовесов в сфере безопасности, что может найти своё отражение в функционировании согласительных советов;

внедрение идеологии безопасности, развитие творческого отношения граждан к процессам созидания безопасности;

широкое вовлечение граждан в сферу безопасности; формирование системы негосударственного образования в сфере безопасности.

Сильная Украина — развитая система негосударственного обеспечения национальной безопасности

Резюмируя вышеизложенное, подчеркну, что гражданское общество не идентично государству и последнее призвано служить ему, используя свой механизм. Система негосударственного обеспечения безопасности является неотъемлемой составной частью целостной системы обеспечения национальной безопасности страны и вместе с системой государственного обеспечения образуют сбалансированный организм, дающий возможность полноправного и всестороннего развития, интеграции и широкомасштабной реализации интересов личности, общества и государства — систему национальной безопасности. Лишь в единении этих двух систем возможно успешное решение целого комплекса проблем, связанных с обеспечением национальной безопасности Украины. Сильное государство немыслимо без системы негосударственного обеспечения, поэтому её формирование укрепит мощь нашей страны, придаст гражданам уверенности в их безопасном будущем, а Украине — солидный импульс в развитии и становлении в качестве регионального лидера.

ЗЗААГГААЛЛЬЬННІІ ППРРИИННЦЦИИППИИ ТТАА ДДЖЖЕЕРРЕЕЛЛАА ФФООРРММУУВВААННННЯЯ ННЕЕДДЕЕРРЖЖААВВННООЇЇ ССИИССТТЕЕММИИ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ Киселюк Євген − студент Інституту права та безпеки підприємництва Європейського університету

77Вступ

На сучасному етапі розвитку України спостерігається постійне зростання рівня злочинності у різних сферах суспільного буття, зокрема економічній, соціальній тощо. Стає очевидним, що держава самочинно за допомогою органів держапарату не може упоратись із описаними вище процесами, тому повинна шукати підтримку з боку громадськості. Це, в свою чергу, призводить до актуалізації проблеми формування та функціонування недержавної системи безпеки як складової частини національної безпеки.

Національна безпека України становить собою полісистемне утворення, тому потребує забезпечення ефективного функціонування на рівні діючих підсистем, в т.ч. недержавної, для того, щоб флуктуації у тій чи іншій її складовій не викликали ефекту доміно і, як наслідок, дестабілізацію системи безпеки на рівні держави. Постає потреба в розробці належної правової основи, організації співпраці з державними правоохоронними органами, формування основних принципів діяльності з метою створення підґрунтя для функціонування системи недержавної безпеки. Слід враховувати, що безпосередня діяльність недержавного забезпечення безпеки не повинна порушувати права і свободи учасників правовідносин і має базуватись на Конституції та чинному законодавстві України. І. Загальні теоретичні положення

Абсолютної точки зору не існує Спіноза

Для належного розуміння суті досліджуваної проблеми і уникнення зайвих інтерпретацій слід почати з визначення сутності безпеки і деяких інших понять. Отже, безпека - це стан управління загрозами та небезпеками,, за якого забезпечується гомеостазис і стабільний розвиток при постійному впливі внутрішніх і зовнішніх чинників. Роль безпеки слід характеризувати не лише захистом, а здебільшого недопущенням формування умов, за яких чинники потенційної загрози не можуть бути активізовані. Система - сукупність взаємопов’язаних елементів, які у своїй єдності утворюють нову якість. Наступне поняття - система безпеки. З огляду на вирішуване питання найбільш доречним буде наступне визначення - система безпеки - сукупність норм права і створених на їх базі інститутів (державних та недержавних) і механізмів з метою забезпечення безпеки. Національна безпека ( далі НБ ) – 1) процес управління системою національної безпеки,, за якого державними та недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, а також забезпечується ефективне функціонування системи НБ України; 2) головна потреба нації у суверенному, без впливу і тиску ззовні вирішенню шляхів і форм свого розвитку. Націобезпекознавчий підхід – методологічний напрям в науці, основне завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання систем безпеки різних типів, класів і видів. Він становить собою якісно новий етап у розвитку методів пізнання, дослідження та моделювання, способів опису і пояснення природи безпеки як особливого антропо-соціо-культурного феномену. Важливою складовою цього процесу є утворення функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого. І, насамкінець, недержавна система безпеки, на мою думку, являє собою структурний елемент НБ, що включає недержавні організації в особі приватних охоронних підприємств, комерційних служб безпеки тощо, діючих на законних засадах і покликаних задовольняти головну потребу людини в безпеці.

ІІ. Теоретичні дослідження недержавної системи безпеки і їх практичне відображення Важливе не те місце,

де ми знаходимося, а напрям, в якому ми рухаємось

М.Портер Незважаючи на відносно невеликий період існування суверенної незалежної держави

України, а отже і НБ, зокрема її складової недержавної системи безпеки, зроблені суттєві прориви у дослідженні безпеки, що знаходить свій прояв, насамперед, у великій кількості наукових праць, проектів і розробок, проведенні науково-практичних конференцій, форумів, семінарів, виставок, презентацій, що носять безпекодосліджуюючий характер.

78Як конкретний приклад можна привести науково-практичну конференцію під назвою

“Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України”, що проходила 6 грудня 2005р. В Київському національному університеті внутрішніх справ, на якій розглядалися, зокрема, такі питання:● теоретико-методологічні питання забезпечення національної безпеки; ● організаційно-правові проблеми формування недержавної системи безпеки підприємництва в Україні; ● проблеми освітньої безпеки, економічна безпека банків, підприємств, фірм, особиста безпека; ● інформаційна безпека в Україні, боротьба з комп’ютерними злочинами; ● силова складова національної безпеки; ● освітні програми з підготовки фахівців безпеки як державних, так і недержавних суб’єктів.

Правова основа недержавного сектору забезпечення безпеки, м’яко кажучи, недостатньо розроблена і потребує ще багато зусиль і праці для приведення її до стану, коли закони та підзаконні нормативно-правові акти регулюватимуть увесь спектр суспільних відносин недержавної системи безпеки - від формування до ефективного функціонування.

На сучасному етапі в порядку громадянської ініціативи підготовлено проекти кількох законів: “Про недержавне забезпечення безпеки особистості і підприємницької діяльності в Україні (Концепція)”, “Про охоронну діяльність”, “Про детективну діяльність”, “Про служби безпеки суб’єктів господарювання і юридичних осіб”. До цього ж блоку належить законопроект “Про зброю”.

Провідне місце серед підготовлених до розгляду у відповідних органах законопроектів, що мають визначати і забезпечувати діяльність недержавної системи безпеки, посідає законопроект “Про недержавне забезпечення безпеки особи та підприємницької діяльності в Україні”, розроблений В.А.Ліпканом. Зазначений законопроект визначає основні правові засади і напрямки недержавного забезпечення особи, повноваження його суб’єктів і гарантії законності у здійсненні своїх функцій.

Позитивним кроком є введення вивчення авторського курсу безпекознавства до програми вищих навчальних закладів, який також розроблено кандидатом юридичних наук В.А.Ліпканом. Це забезпечує здійснення кваліфікованої підготовки і наданню глибоких професійних знань майбутнім фахівцям, які в подальшому займатимуться безпосередньо організацією безпеки чи теоретично вивчати і досліджувати проблеми безпеки, а, можливо і поєднувати ці напрями діяльності. Розглядаючи даний аспект не можна не згадати про факультет безпеки підприємництва, створений на базі Європейського університету з метою зосередження уваги на проблемі захисту підприємництва, розвитку юридичного та інших видів діяльності недержавної системи безпеки підприємництва.

Отже, сучасна динаміка дослідження феномену безпеки має досить розвинутий характер. Це обумовлено, насамперед, постійно зростаючою потребою людини в безпеці, не тільки в її кількості, а й якості. Тому постає необхідність у вивченні вже існуючих і розробці нових відповідних даному періоду принципів розуміння сутності феномену безпеки, і, на основі цього організації управління потенційними джерелами загроз та небезпек. Не слід забувати про формування безпекоцентричної свідомості суспільства, тобто про перехід від стану неприділення уваги забезпеченню безпеки до постановки проблем забезпечення безпеки на центральне місце. ІІІ. Загальна характеристика системи безпеки

Intelligent pauca Призначення системи безпеки полягає у просування та забезпеченні домінування інтересів об’єкта, які мають властивість змінюватись якісно і кількісно, але існують безперервно і потребують відповідної організації діяльності. Функціонування системи безпеки має характеризуватись стабільністю і стійкістю в умовах постійного впливу екзо- та ендогенних чинників, тобто системі має бути властивий гомеостазис, задля запобігання дискретності, збоїв діяльності в умовах посилення тих або інших негативних впливів. Крім того, система не повинна носити однобічний характер, діяти в одному напрямку – динаміка розвитку має бути диверсифікацийною, вплив – полівекторним, адекватним процесам розвитку системи дестабілізації, охоплювати все сферу інтересів об’єкта свого забезпечення.

79Щодо ефективності, максимальної продуктивності функціонування системи безпеки слід

зазначити, що вона є можливою лише за умови узгодженої діяльності всіх елементів системи. Консенсусність досягається при умові безпосередньої реалізації наступних дій і умов:

♦ становлення і розвиток елементів системи має здійснюватись за єдиними принципами, але з урахуванням специфіки призначення кожної складової; для пояснення цього пункту пропоную дещо відійти від контексту системи безпеки і спробувати відповісти на питання: чи можуть продуктивно, ефективно, узгоджено співпрацювати особи, основні цінності, бачення світу, життєві принципи яких носять протилежний характер? – відповідь [очевидна]?, вважаю додаткових доказів цей аспект не потребує;

♦ обов’язкове визначення і закріплення у відповідних документах (концепціях, програмах, планах) компетенції, масштабів діяльності і сфер впливу кожного елемента з метою уникнення непорозумінь і плутанини у процеси повсякденної діяльності і задля максимально інтенсивного і широкого реагування на загрози та небезпеки у разі їх виникнення; але з цього приводу можна зауважити, що загрози і небезпеки існують завжди, питання тільки в тому, чи усвідомлює це об’єкт і здійснює перманентне втілення у життя активних заходів для створення таких умов, за яких потенційні чинники загрози не можуть бути активізовані, або ж він, створивши пояс безпеки, бездіяльно чекає на активацію алгоритмів дестабілізації гомеостазису системи; все це згадувалось задля пояснення фрази “у разі їх виникнення”, під якою розумілося виникнення реальних і неминучих загроз та небезпек;

♦ створення механізму постійного контролю за функціонуванням елементів (системи забезпечення системи безпеки) і, у разі відхилення від заданих параметрів діяльності, моментального виправлення такої ситуації;

♦ формування необхідної (відповідної) ідеології діючого персоналу, а також ретельний підбір нових працівників у всіх структурних елементах системи;

♦ недопущення існування різних поглядів на сутність феномену безпеки, розбіжності розуміння понять загрози та небезпеки у складових системи з метою уникнення як протиріч всередині системи, так і квазіефективного впливу на потенційні джерела небезпек, що може призвести до незворотних негативних наслідків і навіть викликати колапс системи;

♦ перешкоджання формуванню і розвитку конкуренції між елементами системи, якою можуть скористатися небезпекогенні об’єкти у власних інтересах, обумовлених суб’єктивними потребами;

♦ наявність центрального апарату управління системою безпеки, мета функціонування якого полягає у координації и корегуванні діяльності елементів системи.

Взагалі, систему безпеки, на мою думку, можна розглядати як живий організм. Проведемо аналогію задля виявлення істотної схожості:

■ голова – центральний апарат управління і координації діяльності всієї системи; ■ органи чуття – елементи збору інформації з метою передачі її у центр для обробки і

класифікації на: важливу-термінову, важливу-нетермінову, неважливу-термінову, неважливу-нетермінову і відповідною до цього розподілу організацією діяльності;

■ скелет – ідеологія, на який тримається система безпеки; нема скелету, основи – нема і організму, аналогічна ситуація і з системою безпеки – відсутність ідеї, мети функціонування унеможливлює існування системи;

■ кінцівки – структурні елементі реалізації впливу і проведенні діяльності, тобто елементи, відповідаючи за функціонування системи;

■ імунітет – система забезпечення системи безпеки. Обмежимось порівнянням цих, на мою думку, найбільш важливих частин, але зазначу, що

продовження переліку є можливим. IV. Формування недержавної системи безпеки

Per aspera ad securita Через тернії до безпеки

У процесі створення недержавної системи безпеки, в першу чергу, потрібно сформувати світогляд, як суб’єктів, так і об’єктів забезпечення, суть якого полягає в наступному:

80

∗ при відсутності безпеки неможливе відносно довготривале існування будь-чого – починаючи з окремої особи і закінчуючи цілим світом;

∗ без прийняття відповідних рішень і впровадження активних дій із забезпечення не є можливим задоволення головної потреби людини в безпеці.

Для здійснення наступного кроку у формуванні НСБ потрібно дати відповідь на питання: хто буде безпосередьно забезпечувати безпеку? На мій погляд, це повинні бути особи, які:

• глибоко впевнені в доцільності своєї діяльності; • здатні жертвувати власними інтересами заради тих, хто потребує забезпечення безпеки; • кваліфіковано підготовлені і наділені глибокими професійними знаннями; • відповідають загальноприйнятим критеріям оцінки психологічного, соціального,

освітнього, медичного так психофізіологічного стану і наділені необхідними рисами характеру (розважливістю, умінням приймати рішення, емоційною стабільністю, навичками самоконтролю, чесністю, адаптованістю, комунікабельністю, мотивацією для досягнення поставленої мети тощо).

Після визначення контингенту недержавного сектору забезпечення безпеки постає потреба у визначенні принципів та методів її створення і діяльності. Виокремимо декілька загальних принципів формування і функціонування НСБ, без урахування специфіки діяльності окремих складових і ієрархії важливості:

• принцип гуманізму – функціонування системи повинно здійснюватись з урахуванням природних прав і свобод людини;

• принцип правності – здійснення форм діяльності відповідно до норм права, прав і обов’язків людини;

• принцип рівності – усі люди, незалежно від національної, статевої, релігійної належності мають рівні і загальні права на гарантованість забезпечення безпеки у разі звернення з таких проханням у відповідні структури;

• узгодженість – тільки за умови узгодженої діяльності і наявності взаємозв’язків між елементами системи існує гарантія успішного та ефективного функціонування;

• гетерогенність – система має складатись з різних за складом і, відповідно, несхожих за способами функціонування елементів, але діючих з однією, спільною метою; під гетерогенністю слід розуміти неоднорідність системостворюючих елементів, необхідність наявності якої обумовлена тим, що існування такої неоднорідності унеможливлює розроблення алгоритму дестабілізації загального, спільного для всіх елементів характеру і зумовлює створення окремої послідовності дій негативного впливу, що значно ускладнює процес здійснення загальної дестабілізації системи;

• неперервність – діяльність по забезпеченню безпеки має протікати без послаблень і пауз задля уникнення зайвих негативних впливів у разі перерви функціонування.

Тепер, коли ці умови ураховані і втілені у життя, черга за об’єднанням на відомих принципах осіб у відповідні структури, покликаних забезпечувати безпеку: органи самоорганізації населення, органи місцевого самоврядування, професійні спілки, приватні охоронні та детективні агентства, служби безпеки підприємств, установ, організацій, банків тощо. V. Необхідність формування недержавної системи безпеки та її взаємодія з державним сектором забезпечення безпеки

Tertium non datur Третього не дано

Головним суб’єктом забезпечення національної безпеки, як відомо, є держава, яка здійснює управління національною системою безпеки за посередництвом державного апарату, функціонування якого ґрунтується на відомому принципи диференціації влади. Але при використанні націобезпекознавчого підходу дослідження динаміки НБ стає очевидним, що функціонування останньої як самоорганізаційної системи, не повинно носити організаційний характер, а має забезпечуватись відповідними ( самоорганізаційними ) механізмами, тобто адекватними ( знову ж таки самоорганізаційними ) системами, якою вважається система недержавного забезпечення безпеки.

81В Україні недержавної системи ( в повному розумінні цього поняття ) безпеки поки що не

існує. Така ситуація обумовлена, по-перше, цілковитою законодавчою неврегульованістю (недержавний сектор виключений із процесу реалізації єдиної політики забезпечення НБ ), по-друге – монополією держави у озброєному здійсненні охоронних функцій.

Зазначавши про відсутність системи недержавної безпеки я мав на увазі відсутність об’єднаності різнорідних елементів з обов’язковою наявністю взаємозв’язків і спільної мети функціонування у єдине утворення – саме систему, але не заперечував існування окремих комерційних структур, функціонуючих на ринку послуг у сфері безпеки. Цей специфічний ринок послуг формується і розвивається хаотично і неконтрольовано через відсутність організаційно-правового забезпечення. Діяльність служб безпеки деяких комерційних організацій досить часто визначається не законодавчими актами, а власними уявленнями їх керівництва про законність і мораль. Ними застосовуються прийоми недобросовісної конкуренції, протиправні методи збору інформації, що дає можливість втручатися в суспільні і політичні процеси.

Для доказу думки про перевагу держави у сфері послуг із забезпечення безпеки пропоную зробити порівняння за двома наступними ознаками.

Ознака I – територіальність надання послуг. Державна служба охорони при МВС України може виконувати свої договірні функції не тільки на території України, а й за її межами, на території зарубіжних держав. Така діяльність регулюється міжнародними угодами між урядами та правоохоронними органами України та ряду держав. При цьому співробітники охоронних підрозділів керуються законами тих держав, на території яких перебувають, міждержавними та міжурядовими угодами, а також угодами та протоколами про співробітництво між МВС України, ГУДСО при МВС України з відповідними правоохоронними органами та службами охорони цих держав. Діяльність по наданню охоронних послуг суб’єктами недержавного сектору забезпечення безпеки за ліцензіями МВС України на цей вид здійснюється лише в межах україни.

Ознака II – оснащеність під час надання охоронних послуг. Вона є основним фактором ефективності послуг такого роду, оскільки від цього залежить реальна спроможність суб’єктів запобігти та здійснювати ефективну протидію протиправним діям проти об‘єкту, який охороняється. Суб’єкти діяльності державного забезпечення оснащені всіми видами спеціальних засобів активного захисту та вогнепальною зброєю; персонал недержавного сектору ніяких таких засобів мати не можуть.

З огляду на викладене можна констатувати, що проблемність у секторі недержавного забезпечення безпеки не є вигадкою і потребує визначення нових підходів до виправлення нинішньої ситуації.

Постає питання: як складові ( державна і недержавна системи ) НБ мають корелювати одна з одною, в якій пропорційності потрібно розподіляти повноваження задля уникнення дисбалансу? Рішення проблемності цього аспекту полягає в реалізації наступних дій:

Θ комплексна переоцінка процесів генезису забезпечення; Θ поява нових незалежних суб’єктів безпекотворення; Θ оновлення старих суб’єктів забезпечення безпеки; Θ зміна пріоритетів забезпечення та заходів, необхідних для виконання завдань

відповідними суб’єктами. При розподілі повноважень слід пам’ятати про таку властивість системи, як

амбівалентність. Нівелювання цієї іманентної ознаки може призвести до фатальних наслідків. Практично це може мати такий вигляд: недержавна система безпеки перетворюється, за певних умов, в антидержавну силу і зумовлює підвищення напруги в державі або споріднюється з організованою злочинністю і тоді вже створює реальну небезпеку порядку в державі.

Вважаю за доцільне розглянути правовий, соціальний та інші статуси суб’єктів державної та недержавної системи забезпечення безпеки, тому що вони є первинною ланку останніх і від їх діяльності залежить функціонування систем як таких.

Зробимо порівняння. Недержавне забезпечення:

≈ функціонування за принципом: “дозволено все, що не заборонено законом ”;

82

≈ можливість вільного вибору місця і характеру праці; ≈ ініціатива не обмежується, а, навпаки, вітається; ≈ існування сприятливого підґрунтя у суб’єкта діяльності для власної постановки і

досягнення цілей; ≈ суб’єкти зацікавлені у результатах своєї праці, прибуток залежить від виконаної праці і її

якості. Відповідні характеристики для державного сектору забезпечення безпеки: ≈ діяльність здійснюється виключно у відповідності до приписів чинного законодавства; ≈ обмеженість вибору і складність доступу до потрібної, пріоритетної діяльності; ≈ ініціатива припустима, але обмежена рамками повноважень; ≈ вектори функціонування визначаються “зверху”, а пропозиція, не кажучи про втілення у

життя, конкретних ідей обмежена бюрократичними перепонами ( даний аспект не береться за правило, але є можливість існування такої ситуації);

≈ звичайно, існують премії, певні заходи заохочення, але персонал слід пам’ятати, що персонал забезпечується з державного бюджету фіксованим розміром заробітної плати; крім цього низький рівень і неможливість підвищення оплати праці створює сприятливі умови для процвітання корупції.

І головною відмінністю, на мою думку, є наступний факт: діяльність суб’єктів недержавного сектору забезпечення безпеки ґрунтується на засадах самозбереження, як себе, так і суспільства, вона є більш наближеною до життя звичайних громадян; в свою чергу функціонування державної системи безпеки обмежується виконанням безпосередніх обов’язків, без урахування змін у потребах і інтересах суспільства. Висновки

Підсумовуючи викладене, зазначу наступне. 1. На сучасному етапі процес дослідження і переосмислення феномену безпеки набуває

прискорених обертів у зв’язку з розширенням інтересів об’єктів забезпечення і розвитком дестабілізаційних чинників.

2. Надійне забезпечення реалізації інтересів не є можливим без існування і функціонування системи безпеки.

3. Таке функціонування досягається лише за умови наявності консенсусу та взаємозв’язків між елементами системи.

4. Створення недержавної системи безпеки передбачає, в першу чергу, формування безпекоцентрічного світогляду об’єктів і суб’єктів забезпечення безпеки задля обґрунтованого і об’єктивного прийняття рішень щодо самого процесу і адекватного розуміння цих рішень, впливу і дій об’єктами забезпечення.

5. Для гарантії стабільного функціонування недержавної системи безпеки потрібно визначитись з конкретними критеріями оцінки загальної картини і специфічних якостей персоналу при формуванні цієї системи.

6. Національна безпека повинна складатись як з державного, так і недержавного сектору забезпечення безпеки. По-перше для того, щоб відповідати власному самоорганізаційному характерові розвитку, і по-друге, задля утворення внутрішньої дуалістичної системи безпеки, елементи якої взаємодоповнюють один одного і принципи діяльності яких не носять суперечливого характеру.

7. Процес розподілу повноважень державної та недержавної систем безпеки має забезпечувати баланс сфер впливу і масштабів діяльності задля уникнення монополізації ринку безпеки державою і превенції стохастичності ( імовірності ) трансформації недержавного сектору у спрямованого проти держави чинника ескалації напруги в суспільстві.

ППООДДХХООДД КК ППООССТТРРООЕЕННИИЮЮ ССЛЛУУЖЖББЫЫ ББЕЕЗЗООППААССННООССТТИИ ППРРЕЕДДППРРИИЯЯТТИИЯЯ Колесник Дмитрий Владимирович — студент факультета безопасности предприятий Европейского университета.

83

Создание службы безопасности самое оптимальное решение для защиты предприятия сегодня, когда бизнес настроен активно, и никто, кроме сотрудников и руководства предприятия, не защитит его.

К сожалению, руководители предприятий (учредители) приходят к мысли о создании службы безопасности после некоторых событий: либо это острое желание руководителей предприятия отреагировать на внезапно возникшие реальные угрозы имуществу, физической расправы с персоналом и т.д., либо это основанный на результатах исследования вывод о неудовлетворительном состоянии безопасности предприятия. В первом случае созданная поспешно служба безопасности способна в некоторой степени отразить угрозы и в дальнейшем реагировать на их появление по принципу «угроза - отражение». Дело меняется существенным образом при реализации второго варианта. После детального изучения состояния безопасности предприятия (с привлечением специалистов, если их нет на предприятии) у его руководителей появится реальное представление о системе безопасности предприятия [1].

Такое системное представление (зафиксированное в письменной форме) позволяет осознанно и целенаправленно проводить работу по обеспечению безопасности предпринимательской деятельности и самого предприятия всеми его подразделениями и сотрудниками. При этом ведущая роль службы безопасности не исчезает, наоборот, понимание своей роли и места в системе безопасности предприятия приведет только к положительным результатам. Речь идет о концепции службы безопасности, представляющей собой официально утвержденный документ, в котором отражена система взглядов, требований и условий организации мер безопасности персонала и собственности предприятия. Примерная структура концепции безопасности, по мнению российского ученого Мак-Мака В.П., может выглядеть следующим образом:

I. Описание проблемной ситуации в сфере безопасности предприятия. - Перечень потенциальных и реальных угроз безопасности, их классификация и

ранжирование. - Причины и факторы зарождения угроз. - Негативные последствия угроз для предприятия. II. Механизм обеспечения безопасности. - Определение объекта и предмета безопасности предприятия. - Формулирование политики и стратегии безопасности. - Принципы обеспечения безопасности. - Цели обеспечения безопасности. - Задачи обеспечения безопасности. - Критерии и показатели безопасности предприятия. -Создание организационной структуры по управлению системой безопасности предприятия. III. Мероприятия по реализации мер безопасности. - Формирование подсистем общей системы безопасности предприятия. - Определение субъектов безопасности предприятия и их роли. - Расчет средств и определение методов обеспечения безопасности. - Контроль и оценка процесса реализации концепции. [1] Но это не единственное мнение. К примеру, российский исследователь Балашов П. А.

подходит к этому вопросу с иной стороны, предпочитая концепции, более простой выход – порядок создания службы безопасности. Самое интересное, что даже при таком подходе к созданию службы безопасности, ему не удалось обойти самый важный факт – организационную структуру управления [2]. Да и какой бы вы источник не взяли, если речь в нем идет о создании службы безопасности, там всегда найдется информация об организационных структурах управления службой безопасности, хоть это только заметка.

Что же собой представляет организационная структура управления? Какие существуют подходы к ее созданию?

84Под организационной структурой управления понимают совокупность управленческих

звеньев, расположенных в строгой соподчиненности и обеспечивающих взаимосвязь между управляющей и управляемой системами.[5]

Что же касается подходов к созданию организационных структур управления службой безопасности, то их также много, как и самих понятий службы безопасности. Да-да, именно. Каждый отдельный автор представляет своё понимание службы безопасности, соответственно рисуя организационную структуру. Приведу несколько примеров.

Начнем с коллектива авторов Ващекин Н.П., Дзлиев М.И., Урсул А.Д., которые считают, что служба безопасности занимается детективной и охранной деятельностью, и соответственно делят ее на следующие отделы: отдел охраны, отдел режима, отдел кадров, отдел специального документооборота, инженерно техническая группа, отдел контрразведки и информационно-аналитической деятельности [3]. Все эти отделы подчиняются начальнику службы безопасности. Кроме того, эта команда, как полагают авторы, должна работать на основе закона «О частной детективной и охранной деятельности».

Стоит также упомянуть о российском ученом Мак-Маке В.П., который делит службу безопасности на подразделения на основе приписанных ей функций. Функции он выделяет следующие: выявление ненадежных деловых партнеров, охрана имущества предприятия, сбор сведений по гражданским делам, розыск без вести пропавших сотрудников и т.д. Таким образом, автор выделяет следующие подразделения: разведку, контрразведку и охрану, которые подчиняются начальнику службы безопасности. И как предыдущий коллектив упоминает о том же законе [1].

Авторы учебника «Экономика и организация безопасности хозяйственных субъектов» также делают ссылку на выше упомянутый закон. Но, опять же, организационная структура у них совершенно иная. Данный коллектив авторов выделяет следующие группы: группа режима, группа охраны и сопровождения, техническая группа, детективная группа. Или другой вариант, рассматриваемый авторами того же учебника: группа сыска и режима, группа управления персоналом, группа сопровождения грузов, группа профессионального сопровождения и финансовой деятельности, отдел охраны и пожарной безопасности, дежурная часть [4].

Что же мы видим? Все вышеперечисленные подходы к созданию службы безопасности предприятия сводятся к частной сыскной и детективной деятельности, что на первый взгляд кажется правильным. Но это только на первый взгляд. Служба безопасности ведь не занимается ни сыскной ни детективной деятельностью. Это структура, которая создается с целью стабилизации роста предприятия. Следовательно, для построения организационной структуры управления, в данном случае необходимо использовать функциональный подход, который подразумевает определение функций службы безопасности. Таким образом, среди основных функций службы безопасности выделяют:

1. руководит работами по правовому и организационному регулированию безопасности деятельности предприятия;

2. разрабатывает и пополняет «Перечень сведений, составляющих коммерческую тайну» и другие документы, регламентирующие порядок и организацию безопасности предприятия;

3. осуществляет изучение всех сторон производственной деятельности предприятия, открытой информации о конкурентах для своевременной корректировки перечня сведений, составляющих коммерческую тайну, и выявления и закрытия возможных каналов утечки коммерческих секретов;

4. разрабатывает и осуществляет меры по сохранности информации и сведений, составляющих служебную и коммерческую тайну;

5. организует и обеспечивает пропускной и внутриобъектовый режим в зданиях предприятия, порядок несения службы охраной, контролирует соблюдение требований установленного режима работниками предприятия и его клиентами;

6. участвует в определении инженерно-технических средств охраны предприятия и разрабатывает предложения по их приобретению;

857. участвует в разработке основополагающих документов с целью закрепления в них

требований обеспечения безопасности и защиты коммерческой тайны, в частности, Устава, Коллективного договора, Правил внутреннего трудового распорядка, Положений о подразделениях, а также трудовых договоров, соглашений, подрядов, должностных инструкций и обязанностей руководства, специалистов, рабочих и служащих;

8. поддерживает контакты с правоохранительными органами и службами безопасности соседних предприятий в интересах изучения криминогенной обстановки в районе;

9. охрана имущества предприятия; 10. защита жизни и здоровья персонала от противоправных посягательств; 11. сбор информации для проведения деловых переговоров; 12. выявление ненадежных и не кредитоспособных деловых партнеров; 13. консультирование и представление рекомендаций руководству и персоналу

предприятия по вопросам обеспечения безопасности 14. проектирование, монтаж и эксплуатационное обслуживание средств охранно-пожарной

сигнализации; 15. и самая главная, самая важная функция службы безопасности предприятия и всех ее

подразделений – информационное обеспечение безопасности принятия решений на всех уровнях управления. И максимум внимания требует именно высший уровень управления, поскольку именно здесь принимаются самые важные решения, и ошибка, пускай даже незначительная, будет слишком дорого стоить предприятию. Именно поэтому служба безопасности должна предоставить высшему руководству аналитически обработанную, досконально проверенную точную информацию именно в тот момент, когда руководство в ней нуждается. «Лучше поздно, чем никогда» в данной ситуации не пройдет и другие.

Основываясь на функциональном подходе в соответствии с функциями службы безопасности предприятия можно представить следующую организационную структуру управления:

- информационно-аналитический отдел, главная задача которого заключается в сборе информации, проверке информации, обработке и анализу данных, касающихся различных аспектов деятельности предприятия, для дальнейшего использования выводов в хозяйственной деятельности предприятия. Речь идет о конкретных (тактических) задачах, а так же о дальнейших (стратегических) перспективных решениях и направлениях развития предприятия.

- отдел защиты информации, который можно разбить еще на три отдела: отдел режима, отдел специального документооборота и отдел защиты электронной информации. Их функция - защита всех видов информации, и главным образом – коммерческой тайны.

- отдел охраны состоит из двух подразделений: отдел технической поддержки и отдел физической охраны. Каждый из этих отделов отвечает за выполнение своих функций и задач. Но главная задача отдела – обеспечить сохранность имущества и безопасность персонала.

- отдел личной охраны руководства предприятия осуществляет охрану и защиту наиболее важных персон из числа руководителей и специалистов предприятия, а также членов их семей.

Особенность построения организационной структуры службы безопасности предприятия зависит от таких объективных факторов как: характер и масштабы деятельности предприятия, рыночная позиция предприятия, уровень финансового состояния предприятия; и субъективных факторов как: наличие свободных финансовых ресурсов, личное мнение руководителя предприятия о службе безопасности и многих других. Исходя из вышесказанного, приходим к выводу, что невозможно построить универсальную организационную структуру службы безопасности предприятия. Для того, чтобы служба безопасности эффективно работала на предприятие, при ее создании надо очень скрупулезно отнестись к построению организационной структуры управления. Это позволит предприятию развиваться в привычном темпе, то есть служба безопасности, в таком случае не будет ни тормозить, ни ускорять рост, а попросту обеспечит стабильность роста, что собственно от нее и требуется. В каждом конкретном случае организационная структура управления будет уникальной, кроме того, она будет постепенно меняться, следуя новым тенденциям деятельности предприятия. Создавать и корректировать ее необходимо рационально, максимально используя опыт специалистов в сфере безопасности.

86

Литература 1.Мак-Мак В.П. «Служба безопасности предприятия: Учебное пособие по организационно-

управленческим и правовым формам деятельности СБ» Изд. 2-е, испр., доп. - 208 с. 2003г 2.Балашов П. А. «Разработка структуры службы безопасности предприятия» 1999г 3.Ващекин Н.П., Дзлиев М.И., Урсул А.Д. «Безопасность предпринимательской

деятельности» Учебное пособие Изд. 2-е, испр., доп., М. «Экономика» 2002г 4.Гусев В.С. и др. «Экономика и организация безопасности хозяйственных субъектов»

Учебник – СПб.:ИД «Очарованный странник», 2001г 5.Кабушкин Н.И. «Основы менеджмента: Учебное пособие» 4е изд. – Мн.: Новое знание,

2001. – 336с. УУППРРААВВЛЛІІННННЯЯ ІІННФФООРРММААЦЦІІЄЄЮЮ ЯЯКК ЗЗААППООРРУУККАА ВВДДААЛЛООГГОО ББІІЗЗННЕЕССУУ

Черняк Олена Нураліївна — студентка факультету безпеки підприємств Європейського університету

Для вирішення будь-якої проблеми потрібна оптимальна інформація. Інформацію прийнято вважати цінною у тому випадку, коли її можна використовувати, до

того ж корисність інформації значно залежить від її повноти, точності та своєчасності. Досить часто з інформацією плутають такі поняття, як факти, думки. Факти є дійсними

даними, думки є особистими припущеннями, а інформація являє собою аналітично оброблені дані. Інформація дозволяє в повній мірі орієнтуватися в ситуації та чітко планувати свої дії,

відслідковувати результативність здійснених акцій, ухилятися від несподіванок та маніпулювати людьми.

Усвідомивши потребу в інформації, слід дати відповіді на запитання: Що потрібно довідатися? Де може знаходитися потрібна інформація? Хто нею може володіти або її дістати? Як її можна одержати? Конкретні відповіді на початкові питання забезпечують розуміння останнього, техніка вирішення якого залежить як від існуючих зовнішніх умов, від знань, волі, досвіду, можливостей та винахідливості виконавця.

Одержавши вихідні матеріали, їх потрібно оцінити, інтерпретувати, визначити потребу в додатковій інформації, ефективно використати.

Інформація, що цікавить, зазвичай за доступністю буває відкритою – більш-менш доступною, напівзакритою – незасекреченою, проте контрольованою тими, кого вона стосується, секретною.

Інформацію вдається одержувати з різноманітних джерел, більшу частину яких недосвідчена людина не бере до уваги. Варто враховувати також найнеймовірніші можливості, оскільки на шляху проходження інформації іноді вдається знайти досить цінне джерело. Головними носіями перспективних матеріалів завжди є люди, документи, засоби бездротового та дротового зв’язку, електронні системи обробки інформації тощо.

Вийшовши на певне джерело інформації, потрібно чітко прорахувати його наявні та потенційні можливості, припустимі межі використання, ступінь його надійності.

Об’єктом використання може бути будь-яка перспективна особа, що володіє потрібною інформацією. Серед переліку мотивів видачі інформації можна назвати найбільш часто використовувані:

1. Особисті мотиви видачі інформації. Про мотиви людини можна дізнатися шляхом її вивчення та виявлення ступеню виразності таких спонукань.

Характерні мотиви видачі індивідом специфічної інформації та можливі шляхи їхнього знешкодження:

- жадібність. Обіцянка надання грошей та інших матеріальних цінностей; - легкодумство. Приведення людини до безтурботного стану необачності й балакучості; - підсвідома потреба в самоповазі. Спекуляція на ідеальному розумінні людини про самому

себе;

87- свої рахунки з державою або організацією. Розумне використання ідеологічних

розбіжностей та існуючої незадоволеності об’єкта своїм теперішнім положенням або перспективою;

- страх за себе та за своїх близьких. Шантаж, погроза або факт фізичного або психологічного впливу;

- фактор болю. Катування або погроза інтенсивного болючого впливу; - сексуальна емоційність. Підсування партнера з перспективою шантажу або обміну; - симпатія до одержувача або його справи; - марнославство. Бажання об’єкта створити певне враження, показати свою значимість та

поінформованість; - неприхований розрахунок на одержання певної інформації замість наданої тощо. Провівши аналіз психології об’єкта та відзначивши мотиви, що ним керують, можна вийти

на конкретні прийоми та методики, здатні ”розколоти” певну людину. [1] 2. Ефективні засоби витягнення з суб’єктів інформації прийнято вважати: - підкуп – обіцянка або передача грошей та інших матеріальних цінностей; - шантаж – на реальне, на сфабриковане, на об’єкти уразливості; - погроза або факт як фізичного, так і психологічного впливу; - специфічний форсований допит; - сексуальна підстава; - цільовий обмін інформацією; - переконання; - фармакологічний вплив тощо. 3. Техніка впровадження інформаторів. Розробляючи конкретну особу, необхідний підхід,

до неї здійснюють, залучаючи людину з його найближчого оточення або підставляючи йому свого агента.

При проникненні до розроблюваної організації застосовують наступні прийоми: - знайомство з певним контактером або особою з кола організації, яка передає потрібну

інформацію об’єкту; - вхід у контакт із функціонерами об’єкта для виявлення в них зацікавленості в пропозиції

перспективної справи з обґрунтуванням своєї корисності, повідомленням важливої інформації; - надання реальних або сфабрикованих рекомендацій від осіб, що не є в штаті даної

компанії, але шанованих її лідерами; - інтенсивний вплив на певних осіб організації – шантаж, підкуп, переконання; - афішована „зрада” конкуренту організації; - використання (або створення) умов, що перешкоджають роботі об’єкта; - спонукання об’єкта на пошук контактів з підставною йому особою тощо. Іншим джерелом виявлення та взяття інформації є документи. Потрібний матеріал, що

знаходиться в багатьох документах можна одержати на основі оригіналу або його копії, або безпосередньо ознайомившись із його змістом по окремих достовірних свідоцтвах.

Документи добуваюся багатьма різноманітними прийомами, серед яких –проникнення в місце зберігання носія, розкриття місця зберігання шляхом створення або імітацією аварійного стану із проникненням у якості рятувальників та короткочасне захоплення потрібного приміщення, перехоплення документа в ході його пересилання або передачі, залучення третіх осіб зацікавивши їх у наданні певного документа, потужний тиск на особу, яка має доступ до носія інформації або до місця його зберігання.

Для одержання інформації крадій може застосовувати як приховане, таємне копіювання носія (ксерокопія, фотографування тощо) у разі, коли важливим є сам документ, так і ментальне копіювання – запам’ятовування змісту носія та відтворення його на папері, у разі, якщо цікавить лише сам зміст документа або ж сам факт його існування.

Тому слід особливу увагу звертати на офіційні візити агентів, що видають себе за представників суспільної, комерційної або державної служби (медики, рекламні агенти, соціологи,

88комерсанти, журналісти) із правочинним проханням надати певні папери серед яких і знаходиться документ, що викликає інтерес. [1]

Ще одним поширеним методом отримання інформації є перехоплення поштових листів. Заволодіти чужим поштовим відправленням – листом, бандероллю, посилкою може відбуватися у самого відправника шляхом крадіжки, розбійного нападу, різнотипні вилучення у поштовому відділенні. Також є ймовірність викрадення на шляху слідування пошти – перехоплення або підкуп кур’єра, силове захоплення або викрадення поштового автомобіля. Зокрема також не слід забувати і про те, що інформація, яка міститься у поштових відправленнях, може бути перехоплена безпосередньо у їх одержувача – місцевому відділенні зв’язку, шляхом підкупу листоноші або з поштової скриньки, шляхом постійного нагляду за нею, а також у будинку адресата, через його контактера.

Інформація з поштових листів може стати доступною завдяки великій кількості методів та прийомів її виявлення. Перлюстрація відбувається шляхом потужного просвічування та фотографування листа без розкриття конверта або тимчасової дії на конверт спеціальним спреєм для отримання ефекту його прозорості. Також іноді застосовуються жорстке розкриття з наступною заміною ушкодженого конверта та із фабрикацією наявних на оригіналі печаток та написів. Слід зокрема мати на увазі, що лист може бути прочитаний і за допомогою обережного розкриття та обачного запечатування послання. [2]

Ще не менш важливим джерелом інформації є сміття. Його обробка дає можливість дізнатися набагато більше про спосіб життя і діяльності кожного співробітника організації. Носіями такої інформації можуть служити різні позначки на використаних сигаретних пачках та клаптиках газет, зім’яті або розірвані папери, текст на яких може бути закреслений або залитий барвниками, різнотипні папірці, відпрацьований копіювальний папір тощо. Тому слід ретельну увагу приділяти вмісту технічного сміття. Для читання виявлених у такий спосіб матеріалів застосовують відновлення документів з клаптиків паперу, виявлення втиснень на підкладках з подальшою можливістю сформувати текст, відновлення змісту документа з закреслених та залитих текстів, відновлення тексту по копіювальному паперу. [2]

Зняття інформації може відбуватися і шляхом оброблення засобів зв’язку. Електронні засоби комунікації, такі як телефон, телефакс, телеграф та службово-особисті радіостанції застосовуються майже скрізь та дають можливість одержати величезну кількість ділової та особистої інформації.

Зняття інформації з телефону – найуживаніший інструмент, оскільки надає можливість для непомітного проникнення в особисте та ділове життя власника телефону. Загальними варіантами прослуховування контрольованого телефону є безпосереднє підключення до телефонної лінії (на АТС, на лінії в довільному місці), індукційне, безконтактне підключення до телефонної лінії, застосування радіо жучка, вбудованого в апарат або на телефонній лінії, приєднавши його у розрив ланцюга або до паралельного ланцюга, прослуховування через дзвінковий ланцюг тощо. [3]

Перехоплення факсимільної інформації. Перехоплення факс-повідомлень не відрізняється від перехоплення телефонних повідомлень. Завдання доповнюється лише обробкою отриманих повідомлень. Комплекси перехоплення забезпечують автоматичне виявлення і реєстрацію факсимільних повідомлень на жорсткий диск з подальшою можливістю автоматичної демодуляції зареєстрованих повідомлень та виведення їх на дисплей та друк.

Перехоплення радіопереговорів не складає труднощів, оскільки радіочастотне спілкування відбувається за допомогою спеціальних радіостанцій та радіотелефонів, що діють переважно у діапазоні ультракоротких хвиль (УКВ). [2]

Наступним джерелом, через яке можливим є отримання інформації, що цікавить є спостереження за об’єктами. При активній розробці досліджуваного об’єкта неможливо обійтися без спостереження за його особистим та діловим життям, виконуваного найчастіше візуальними та акустичними методами. Стеження може проводитися як епізодично для з’ясування певного факту, так і постійно для орієнтації в поточній ситуації та її реальних змін. Тому спостереження відбувається за декількома напрямами: спостереження за стаціонарним об’єктом (приміщення,

89будівлею, відкритою місцевістю); стеження за окремою особою (її графік дня, розпорядок, звички тощо).

Найбільша увага і в тому й в іншому випадках стеження є таємне прослуховування бесід та переговорів. Прослуховування переговорів є можливим знаходячись безпосередньо поруч або застосовуючи технічні засоби перебуваючи на пристойній відстані від об’єктів.

Не слід зокрема ігнорувати такий факт, що інформація може бути доступною і через таке ненадійне джерело, як плітки. Слухи можна визначити як офіційно непідтверджувані повідомлення, що циркулюють міжособистісними горизонтальними каналами. Велика кількість з них, як правило, правдиві, а нерідко й достовірні, причому передають та поширюють їх навіть ті, хто цьому не вірить. Ставитися до будь-яких пліток потрібно гранично обережно та ніколи не забувати про прагнення людей видавати бажане за дійсне та про ймовірність закидання цільової дезінформації.

Отримані різноманітними шляхами дані принесуть користь лише після того, як усі вони будуть піддані необхідному аналізу та гранично точному тлумаченню. Підґрунтя багатьох ділових невдач полягає не в ігноруванні інформації, а в її помилковому аналізі. Відомості потрібно оцінювати за вірогідністю, значимістю, погодженістю, повнотою, можливістю використання.

Варто враховувати, що вхідні матеріали можуть бути підсунуті джерелу як дезінформація, перекручені ним навмисно, зміненими у ході її передачі. Усні повідомлення, що циркулюють горизонтальними неформальними каналам, менш піддані перекручуванню, в той час як інформація, яка надається вищим ланцюгам як правило не є суворою дійсністю. Такий стан речей залежить від бажання догодити або одержати винагороду, або навіть уникнути догани. При навмисній дезінформації застосовується як свідома брехня, так і витончена напівправда, що підштовхує до помилкових суджень.

Користь від отриманих та проаналізованих матеріалів стрімко зростає, у правильному та чіткому сполученні конкретного факту з іншими наявними фактами. Це передбачає систематизацію фактів, виявлення ключових моментів, побудова припущень, що пояснюють основні факти, одержання, при необхідності, додаткових даних, оформлення висновків та їхня перевірка на відповідність іншим фактам.

Потрібно інтуїтивно розуміти, які моменти є найважливішими, не концентрувати увагу на багатьох.

Інформація – є важливим середовищем для організації, в якому циркулюють дані, що мають стратегічне значення для життя самого підприємства. Тому, знаючи можливі канали витікання інформації, керівництво має змогу своєчасно запобігти виникненню загрози господарській діяльності.

Література 1. Юдин А. Направление 1601 Информационная безопасность // Служба безопасности/ —

№ 11-12. — 1999. 2. Ананский Е. Защита информации – основа безопасности бизнеса // Служба безопасности.

— № 11-12. — 1999. 3. Шмалько В. Компьютерная телефония в системах безопасности // Служба безопасности.

— № 1. — 1999. ККООММЕЕРРЦЦІІЙЙННАА РРООЗЗВВІІДДККАА ВВ ССТТРРУУККТТУУРРІІ ЗЗААББЕЕЗЗППЕЕЧЧЕЕННННЯЯ ЕЕККООННООММІІЧЧННООЇЇ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ ППІІДДППРРИИЄЄММССТТВВ

((ААННААЛЛІІЗЗ ППРРООББЛЛЕЕММИИ)) Грищенко Анна — студентка факультету безпеки підприємств Європейського

університету "Сучасна наукова, промислова й економічна інформація здебільшого легко доступна. 95%

цікавлячих Вас даних можна одержати зі спеціальних журналів і наукових праць, звітів компаній, внутрішніх видань підприємства, брошур і проектів, що роздаються на ярмарках і виставках. Ціль шпигуна - роздобути ті 5% інформації, що залишилися , у якій і криється фірмовий "секрет", "таємниця майстерності". Французький дослідник методів промислового шпигунства М. Денюзьер[1]

90

Перший випадок застосування розвідувальних прийомів увійшов в історію Стародавнього Риму. Внаслідок успішно проведеної акції імператор Юстиніан зруйнував монополію китайців на виробництво і торгівлю знаменитим шовком на Близькому і Середньому Сході, викравши у них гусінь шовкопряда. Крадіжка комахи призвела до безповоротних змін у міжнародній торгівлі того часу. Так почалася історія розвідки заради прибутку.

Спосіб, яким римський імператор досяг своєї мети, продемонстрував сучасникам, наскільки вразливі й досяжні чужі розробки і технології. Успішна розвідоперація може позбавити замовника колосальних витрат часу і коштів, необхідних для проведення науково-дослідних робіт.

Відтоді методи і засоби, які застосовують спеціалісти для досягнення поставлених комерційних завдань, поступово вдосконалювалися, досягши повного розквіту в епоху індустріалізації і глобалізації ринків. У ХХ столітті комерційне шпигунство набуло цілком промислових масштабів.

Сам же термін «комерційна розвідка» вперше було сформульовано на початку 60-х на семінарі з методів збирання інформації для керівного складу, організованому американською компанією Маnagемеnt Invеstigаtion Sеrviсеs.

Якщо запитати пересічного громадянина або навіть підприємця, що він розуміє під поняттям “комерційна розвідка” найбільш імовірна відповідь буде наступною: “Це пристойна назва для крадіжки”!

Це розповсюджена помилка яка не відповідає дійсності. Прийнято розрізняти комерційну розвідку (у США і країнах Європи - competitive intelligence) і промислове шпигунство. Категорична відмінність полягає у строгому дотриманні закону в першому випадку і порушеннях карного, авторського або будь-якого іншого права - у другому.

У нашій країні як комерційна розвідка, так і промислове шпигунство існують поки що "стихійно", і часто грань між ними неможливо провести.

На даний момент під комерційною розвідкою маються на увазі три різних напрямки збору інформації, на яких варто зупинитися докладніше [2]:

1. Збір даних про партнерів і клієнтів для запобігання шахрайств із їх боку. У США, наприклад, такої проблеми не існує: є банки даних "кредитних історій"; відкритий

доступ до матеріалів судових справ за останні п'ятдесят років, що дозволяє, не прибігаючи до специфічних прийомів, з'ясовувати, з ким маєш справу. Досить поширені і "чорні списки" тих, хто заплямував свою ділову репутацію. В Україні, поки що, кожній зацікавленій організації потрібно самостійно збирати й аналізувати інформацію. Промислові компанії змушені поодинці створювати власні технології перевірки кредитних історій, що ефективно вдається лише гігантам, здатним утримувати достатньо розвинуту й ефективну службу безпеки.

2. "Підсвічування" потенційних партнерів і співробітників. Йдеться, у першу чергу, про реальне фінансове становище. Зазвичай цим займаються відділи безпеки компаній. Це дуже складна сфера, у якій легко переступити межу закону, особливо якщо мова йде про фізичних осіб - так, при прийомі на роботу нового співробітника легально займатися збором інформації про його приватне життя можна тільки з письмової згоди особи, що перевіряється.

3. Збір інформації маркетингового характеру. Саме цим, власне, на заході займається більшість фахівців у сфері конкурентної розвідки, тоді як у нас цей вид діяльності тільки зароджується.

Слово «розвідка» у своєму початковому значенні припускає проведення таємного дослідження зі спеціальною метою. Немає сумніву, що певною мірою вона пов'язана майже з усіма галузями знань, але в першу чергу вона пов'язана зі сферою знань, що пропонує вирішення питання забезпечення економічної безпеки.

Тим засобом, за допомогою якого комерційна розвідка впливає на проведення і розробку політики компанії, є інформація. Отже, комерційна розвідка виправдовує своє існування, поставляючи інформацію. Але будь-яка кількість фактів принесе мінімальну користь якщо їх зміст не буде розкрито.

91В інформаційній роботі, завдання якої полягає у отриманні максимальної користі з наявних

фактів, необхідно вміти правильно зрозуміти й оцінити явища і бачити їх у перспективі. Розвідувальна інформація є осмислення відомостей, засноване на зібраних, оцінених і

розтлумачених фактах, викладених таким чином, що їх значення для вирішення конкретної задачі є зрозумілим і очевидним. Це визначення підкреслює різницю між необробленими матеріалами й остаточним продуктом інформаційної роботи.

Для вирішення будь-якої проблеми потрібна оптимально корисна інформація. Інформацію прийнято вважати адекватною лише тоді, коли її можна використовувати. Корисність інформації напряму залежить від її повноти, точності і своєчасності.

Варто розрізняти [4]: факти (дані), думки (особистісні припущення), інформацію (аналітично оброблені дані).

Інформація дозволяє: - орієнтуватися в ситуації; - чітко планувати свої дії; - відслідковувати результативність проведених акцій; - ухилятися від несподіванок; - маніпулювати окремими людьми й групами людей або підрозділами. Інформаційні дані комерційної розвідки поділяються на [4]: - Тотальні (дають загальне оглядове уявлення про цікавлячу проблему й учасників

проведеної комерційної розвідки); - Поточні або оперативні (тримають в курсі подій, що змінюються); - Конкретні (заповнюють виявлені пробіли в даних або відповідають на визначені запитання); - Непрямі (які підтверджує або спростовують якісь припущення, будучи пов'язаними з

останніми опосередковано) ; - Оцінювальні (розтлумачують події і дають прогноз щодо їхнього розвитку в майбутньому; це

- оптимально оброблені дані). Усвідомивши потребу проведення комерційної розвідки для вирішення певних економічних

задач підприємства, необхідно також сформувати перелік конкретних питань: - Що треба довідатися? - Де (і в якому вигляді) може знаходитись бажана інформація? - Хто про неї може знати або хто має змогу дістати таку інформацію?

- Як (і в якому вигляді) її можна одержати? Чіткі відповіді на початкові питання забезпечують розуміння останнього, техніка

вирішення якого залежить як від існуючих зовнішніх умов, так і від знань, волі, досвіду, можливостей та винахідливості власне виконавців.

Одержавши вихідні дані, їх потрібно: - оцінити (за ступенем вірогідності, важливості, таємності, відповідності, можливості

використання); - інтерпретувати (у системі взаємозв’язків з іншими даними), виявивши її місце в загальній

системі фактів; - визначити, чи потрібна (і яка) додаткова інформація; - ефективно використати (врахувати у своїх планах, передати в інші відомства , притримати до

потрібного моменту). Потрібна інформація може бути [4]: - відкритою (більш-менш доступною); - напівзакритою (не засекреченою, але контрольованою тими, кого вона стосується); - секретною (тією, що вважається за різними причинами ключовою у визначених ситуаціях).

Конфіденційну інформацію вдається одержувати з досить різноманітних джерел, на більшу частину яких недосвідчена людина просто не зверне уваги. Варто враховувати найнеймовірніші можливості, якими б нереалістичними вони не здавалися, тому що в ланцюгу проходження інформації інколи трапляється знайти дуже коштовне джерело.

92Як відомо, 70-90% всієї інформації розвідка одержує з відкритих джерел. Основну роль у цій

категорії сьогодні грає Інтернет, що відкриває доступ до ЗМІ, сайтів компаній, професійних баз даних і т.п. Проблема в тім, що дані не структуровані, і найчастіше їх неможливо знайти за допомогою пошукових систем. Друга група джерел - різноманітні паперові документи: підшивки газет і журналів, реклама, прес-релізи.

Так відповідно класифікації головними носіями перспективних матеріалів завжди є:

- знаючі люди; - документи; - засоби бездротового і дротового зв'язку; - електронні системи обробки інформації (комп'ютери, електронна пошта, електричні

друкарські машинки); - різні фактори, що відслідковуються (поведінка, розмови, результати дій). Для кожного джерела інформації, спеціаліст із конкурентної розвідки має

визначити його наявні і потенційні можливості, припустимі межі використання та ступінь його надійності.

Західні бізнесмени витрачають в середньому 15– 20% від чистого прибутку на те, щоб захистити свої економічні, фінансові і комерційні таємниці від конкурентів [5]. Оцінити витрати на отримання інформації фірм-конкурентів практично неможливо, вони іноді сягають астрономічних сум.

Нема потреби пояснювати, наскільки пов’язаний сучасний бізнес із конкуренцією. Дедалі важче стає знайти вільну нішу у сфері сучасного бізнесу. Щоб вижити в умовах ринку, підприємець, з одного боку, повинен захищати свої секрети, а з іншого – знати наперед усі основні комерційні тонкощі свого конкурента.

Література 1. Цит. по Великие мысли великих людей, 1998. 2. Чертопруд С. Конкурентна розвідка і промислове шпигунство: етика використання

методів і засобів. 3. Крысин А. Проблемы безопасности коммерческих структур в работе с кадрами. 4. Ронин Р. Своя разведка. Практическое пособие, 1997. 5. Кульпінов В. Український дiловий тижневик "Контракти" / № 43 вiд 25-10-2004.

ІІННФФООРРММААЦЦІІЙЙННЕЕ ЗЗААББЕЕЗЗППЕЕЧЧЕЕННННЯЯ ППРРИИЙЙННЯЯТТТТЯЯ УУППРРААВВЛЛІІННССЬЬККИИХХ РРІІШШЕЕННЬЬ ВВ ССИИССТТЕЕММІІ ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННООЇЇ ББЕЕЗЗППЕЕККИИ УУККРРААЇЇННИИ

Остапенко Григорій — студент ІІІ-го курсу Інституту права та безпеки підприємництва Оскільки зміст державного управління є предметом окремих досліджень, то в даній статті

наша увага буде зосереджуватись на розгляді інформаційного забезпечення державного управління національною безпекою України в сфері прийняття управлінських рішень.

Для цієї статті найбільш цікавими є дослідження українських вчених спеціалістів у сфері управління. Так у психології управління та теорії управління національною безпекою ця проблема розглядалася такими видатними українськими вченими як: Ситник Г.П., Білоус В.Т, В.А. Ліпкан, Л.М. Карамушка, Почепцов Г.Г., Костенко Г.Ф, Копан О.В та іншими. Разом з тим питання інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень в системі Національної безпеки України потребують ретельного вивчення і є предметом науково-прикладних досліджень в умовах сьогодення.

Спочатку треба з’ясувати зміст поняття „системи управління національною безпекою”. У сучасній теорії управління розглядається безліч різних організацій, які є сукупністю людей, груп, об'єднаних для досягнення якої-небудь мети, вирішення якого-небудь завдання на основі принципів розподілу праці і розподілу обов'язків. Це можуть бути державні установи, громадські об'єднання, науково-виробничі об'єднання, приватні підприємства та ін.

Організації створюються для задоволення різноманітних потреб людей у продукції або послугах і тому мають різне призначення, розміри, будову та інші параметри.

93Така різноманітність має велике значення при розгляді організації як об'єкту управління. Безліч

цілей і завдань, що стоять перед організаціями різного класу складності і різної галузевої приналежності, призводить до того, що для управління ними потрібні спеціальні знання і мистецтво, методи і прийоми, що забезпечують ефективну спільну діяльність працівників всіх структурних підрозділів.

Система управління національною безпекою є складною системою, створеною для збору, аналізу і переробки інформації з метою отримання максимального кінцевого результату при певних обмеженнях (політичний імідж, економічна та військова могутність тощо). Щодо управління національною безпекою, то ми використовуємо термін система. Наприклад, система національної безпеки, система забезпечення національної безпеки, система національних інтересів система напрямів політики національної безпеки тощо. Чому? Перш за все тому, що будь-який об'єкт ми розглядаємо з погляду кібернетики і тим самим намагаємося зрозуміти його цілі, структурну будову, принципи функціонування і в цьому сенсі розглядаємо будь-який конкретний об'єкт, у тому числі і національну безпеку як систему.

Рада Національної безпеки і оборони України (РНБОУ) є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президенті України, яка, відповідно Конституції України:

• координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони;

• розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Закону України "Про основи національної безпеки України", Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони;

• здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції;

• залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів, підприємств та організацій усіх форм власності:

• ініціює розроблення нормативних актів та документів із питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання;

• координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану;

• координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану.

Вагу РНБОУ важко переоцінити. Його основна роль полягає в стратегічному управлінні національною безпекою. Однак, не буде зайвим зауважити, що вважаємо таким, що потребує окремих наукових досліджень, питання про переосмислення статусу даного органу і його зосередження На організації управління органами державної влади, що забезпечують національну безпеку. Саме на це було спрямовано Указ Президента "Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України". І хоча 14 жовтня 2005 року Президент України підписав ще один указ із однойменною назвою, в якому була затверджена нова структура Апарату РНБО. кардинально ситуацію він не змінив.

На наш погляд, функції контролю має виконувати інший орган. Ґрунтуючись на управлінській системі координат, Рада національної безпеки і оборони України є органом стратегічного управління національною безпекою, тому функції контролю не можуть бути сконцентровані в ньому. Саме тут постає ще одна наукова і практична проблема: проблема здійснення контролю за діяльністю системи управління національною безпекою. На сьогодні РНБОУ здійснює контроль лише за органами виконавчої влади, тому органи законодавчої і судової влади щодо питань виконання ними функцій по забезпеченню національної безпеки є по суті безконтрольними. З

94іншого боку, нині відсутній механізм парламентського, прокурорського, судового контролю за діяльністю суб'єктів управління національною безпекою, а відтак відсутня система контролю за системою управління національною безпекою.

Разом з тим РНБО України не має своїх інформаційних центрів і повністю залежить від інформації яку надають відповідні міністерства, відомства та організації за запитом РНБО, або використовують інформацію, яка розташована в Інтернет. Механізм прийняття рішень в сфері управління національною безпекою є прозорим. З отриманою інформацією працюють державні експерти відповідних управлінь РНБО, далі керівники Управлінь, Департаментів РНБО, розробляються рекомендації на засідання РНБО, готуються відповідні проекти Указів Президента України.

Виходячи з ситуації що склалася в зовнішній та внутрішній політиці України, ми можемо з сумлінням констатувати, що РНБО не попередила жодної проблемної ситуації, а приймає рішення тільки по факту виникнення негативних ситуацій, які можуть загрожувати Національної безпеки України.

Такий стан свідчить, що РНБО не має своєї наладженої системи інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень в сфері національної безпеки, як в зовнішній так і у внутрішній політики нашої держави. На мій погляд, якщо на РНБО покладенні завдання та повноваження, як конституційного органу України, то вона повинна мати свою, незалежну систему інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень в сфері національної безпеки.

Ми вважаємо, що така система повинна охоплювати, як міністерства та відомства України, так і регіони та мегаполіси нашої держави. На нашу думку при Держадміністраціях у всіх регіонах України повинні бути створенні відділи з питань забезпечення національної безпеки. Ці відділи відслідковують стан забезпечення національної безпеки в регіоні, надають об’єктивну, незаангажовану інформацію до РНБО, здійснюють консультаційно-експертні функції в регіоні при Главі держадміністрації з питань національної безпеки.

Крім того у всіх міністерствах та відомствах повинні бути створені відділення Уповноваженого з питань національної безпеки. Представники цих відділень відслідковують ситуації, що можуть загрожувати національної безпеки за діяльністю, або бездіяльністю міністерства, інформують РНБО та сумісно з керівництвом міністерства розробляють систему заходів, щодо недопущення виникнення загроз національної безпеки України.

Крім запропонованого у самому РНБО повинно бути створено Управління інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття стратегічних рішень, де буде накопичуватися, аналізуватися та оброблятися інформація, яку отримує РНБО. Це Управління буде здійснювати аналіз щодо повноти та незаангажованості надісланої інформації, збирати інформацію з різних міст та джерел, передавати її державним експертам для роботи, здійснювати контроль за урахуванням при підготовки управлінських рішень в сфері національної безпеки усіх факторів, та прогнозування наслідків цих рішень.

Література 1. Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України»// Відомості Верховної

Ради. -1998. -№35. 2. Закон України «Про основи національної безпеки України»// Офіційний Вісник України. –

2003. -№29. 3. Ліпкан В.А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки

України: Монографія. – К.: «ТЕКСТ», 2005. -347с. 4. Ліпкан В.А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. –

К.: «Текст», 2003. - 600с.

95РРООЗЗДДІІЛЛ 66

ТТЕЕРРООРРИИЗЗММ ЯЯКК ЗЗААГГРРООЗЗАА ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННІІЙЙ ТТАА ММІІЖЖННААРРООДДННІІЙЙ ББЕЕЗЗППЕЕЦЦІІ ППРРООББЛЛЕЕММЫЫ ФФООРРММИИРРООВВААННИИЯЯ ААННТТИИТТЕЕРРРРООРРИИССТТИИЧЧЕЕССККООГГОО ММЕЕЖЖДДУУННААРРООДДННООГГОО ППРРААВВАА

Антипенко Владимир Федорович — Начальник Штаба – заместитель руководителя Антитеррористического центра при СБ Украины,доктор юридических наук, генерал-майор

Распространение терроризма на фоне нарастания глобальной конфликтности следует связывать с кризисом капиталистической миросистемы, составляющей сущность современного мироустройства. Содержание этого кризиса глубоко разработано в социальных и экономических теориях И. Валлерстайна, А.С. Панарина, Дж. Модельски, А.И. Неклессы, Дж. Гольдстайна, О. Платонова и др. На базе констатации такой конфликтности этими и другими учеными, исследовавшими сущность кризиса капиталистической системы мирохозяйства (несмотря на разный политический контекст), образуется основополагающий инструментарий для научного поиска путей противодействия терроризму в других областях.

Прежде всего это касается международного права. Думаю, не ошибусь, если скажу, что скромные успехи, а скорее всего, контрпродуктивность в борьбе с терроризмом связаны с упорным нежеланием политиков и ученых, представляющих в первую очередь наиболее развитые страны (т.н. ядро) выстраивать комплексную систему антитеррористических мер, основанную на оценке терроризма как социально-политического явления, спродуцированного всем ходом развития мировой цивилизации.

Между тем, проведенное исходя из такой оценки детерминант терроризма исследование в сфере международного права показало, что механизм международно-правового регулирования борьбы с этим международным преступлением∗ мог быть более эффективным, если бы базировался на конфликтологическом комплексном подходе, в основе которого лежит принцип коллективной ответственности всех участников международных отношений за возникновение терроризма и разрастание до уровня общечеловеческой угрозы.∗∗

Обоснование указанного принципа осуществлено путем международного криминологического исследования терроризма, результаты которого, с одной стороны указывают на международную сущность этого преступления, а с другой – раскрывают причины его возникновения и небывалой активизации в современных условиях.

Разработанные определения терроризма и террористического акта и международно-правовые механизмы борьбы с ним могут быть общеприемлемыми, поскольку базируются на основополагающих ценностях, исповедуемых международным сообществом, таких как равноправие, суверенитет, право народов на самоопределение и независимость.

Принципиально новая квалификационная конструкция состава международного преступления терроризм помимо юридического предназначения содержит и примиренческую функцию для стран и народов, стоящих на разных (нередко полярных) позициях в оценках современного терроризма, может служить базовой основой для диалога и сотрудничества государств, международных организаций, социальных групп и движений, заинтересованных в преодолении терроризма.

Ведь становится очевидным, что международное право в сфере борьбы с терроризмом изначально способно вносить дополнительную напряженность в отношения сторон, стоящих за террористическими конфликтами, поскольку базируется на не всеми приемлемом понятии терроризма. Эскалация терроризма во многом обусловливается вытекающей из этого неэффективностью международно-правовых актов, принимаемых в сфере борьбы с терроризмом. По своему содержанию они не предполагают эффективного воздействия на направленность международных социально-политических и экономических процессов, образующих основу для

∗ Предыдущая оценка терроризма как международного социально-политического явления здесь вовсе не

отрицается, а дополняется его правовым измерением. ∗∗ Подробно см. Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом. Международно-правовые подходы. –

Киев: Юнона – М., 2002. – 723 с.

96активизации терроризма. Международное право в сфере борьбы с терроризмом концептуально не определилось в исходной оценке общей ответственности международного сообщества за создание условий и возможностей для возникновения и распространения терроризма, а также для реализации террористических актов как таковых. Упорно избирая полем своего регулирования лишь тот сегмент терроризма, который связан в основном с объективной стороной преступных действий террористов, международно-правовые акты оставляют без должного внимания те политические, социальные и экономические аспекты международных отношений, которые порождают и усиливают террористические процессы. Иными словами, проблема эффективности международного права в сфере борьбы с терроризмом состоит в том, что оно основывается на оценках терроризма как преступного деяния, то есть террористического акта. Терроризм же приобрел формы международного социального явления. Как известно явление это то, в чем содержится сущность. Сущность терроризма как социального явления содержится в конфликте, который характеризуется противоборством двух сторон, с применением хотя бы одной из них террористических актов. Следовательно, присутствующая в современном международном праве юридическая оценка терроризма как проявления только одной стороны террористического конфликта (терроризма) не может отвечать его сущности. Поэтому не могут быть объективными и производные такой оценки, в частности правовая квалификация терроризма, характеризующая состав этого международного преступления.

Этими соображениями объясняется «нетрадиционность» ключевых понятий, принципиально предопределяющих содержание международного антитеррористического права.∗

Терроризм – это состояние насильственного противоборства, которое наряду с нанесением ущерба национальным интересам, посягает на какие-либо аспекты международных отношений и основывается на конфликте политических, экономических, этнотерриториальных и религиозных интересов государств, народов, наций, социальных групп и движений, при условии использования хотя бы одной из сторон террористических актов как средства воздействия на противника для достижения политических целей.

Террористический акт – это преступное общественно-опасное деяние в терроризме по созданию условий воздействия на государство, международную организацию, иностранное правительство и их представителей или на юридических и физических лиц или группу лиц с целью понуждения осуществить или воздержаться от осуществления определенного действия, совершенное путем устрашения при наличии умысла на причинение гибели невинным людям.

Приведенные определения показывают, что терроризм как самостоятельная объективная категория материализуется, во-первых, в наличии, как минимум, двух противоборствующих сторон, образующих ядро террористического конфликта, с их противоположными целями. Во-вторых, обе стороны имеют социальную поддержку международного масштаба, в том числе и сторона, использующая в качестве средства борьбы открытые террористические акты. В противном случае терроризм на уровне мировой угрозы просто не может состояться. В-третьих, терроризм предполагает различные силы, средства и способы борьбы сторон. С одной, это, как правило, радикализированные, хорошо организованные и вооруженные структуры с применяемыми ими террористическими актами, а с другой – государство с его силами спецназначения, армией, полицией и т.п., использующее в основном легитимные способы борьбы. Наконец, в-четвертых, террористические механизмы приводятся в действие управленческими звеньями разных уровней – от тактического до стратегического и, возможно, до геостратегического.

Столь сложными, многомерными характеристиками терроризма, его динамизмом и подвижностью проявлений, глубинным проникновением в рамках конфликта во все споры международной жизни объясняется возрастающая роль этого явления в международном процессе.

∗ Обоснование межотраслевой, межсистемной отрасли права – международное антитеррористическое право, см. Антипенко В.Ф. Механизм международно-правового регулирования борьбы с терроризмом: Автореферат дис. ... докт. юрид. наук. – М., 2004. – 59 с.

97Проблемность же существующих правовых характеристик терроризма дает основания

полагать, что его эскалация в значительной мере происходит из-за слабой эффективности международно-правовых актов, которые принимаются в сфере борьбы с терроризмом.

Является очевидным, что международное право в сфере борьбы с терроризмом не в полной мере отражает возрастающую актуальность проблемы дифференцированной ответственности широкого круга участников международных отношений за создание условий и возможностей для возникновения и распространения терроризма, а также для реализации террористических актов как таковых. Вся его мощь обрушивается на собственно террористические акты, причем в их безмотивной рафинированной интерпретации, что противоречит самой сущности права.

Таким образом, терроризм как международное преступление в значительной мере остается, в сущности, вне поля регулирования международного права.

Научно-теоретическое обоснование такого подхода выстраивается с позиций смежных с международным правом наук: геоэкономики, социологии международных отношений, культурологии и др.

Итак, каков же смысл геоэкономических обоснований? Утверждаясь все более как наука, рассматривающая мировую экономическую реальность через призму специфики хозяйственной деятельности различных цивилизационных ареалов сообразно международному разделению труда и их экономического, в том числе, конфликтного взаимодействия, геоэкономика показывает, что развитие глобальной экономики, отражая кризис существующей капиталистической миросистемы, сопровождается дальнейшей поляризацией экономической и социальной жизни мирового сообщества. В этих условиях все более значительную роль приобретает терроризм, с одной стороны, как показатель возрастающей конфликтности, а с другой – как составляющая и продукт социального взаимодействия (нередко неравноправного) сторон, представляющих в целом Север и Юг, в котором последний, по мере возникновения и обострения проблем во взаимоотношениях, все более активно прибегает к террористической тактике действий, поскольку усматривает в этом единственно эффективное средство обеспечить сопоставимость возможностей сторон.

Сейчас уже нельзя обойти вниманием разрушительные геоэкономические тенденции. Мы являемся свидетелями воцарения спонтанного миропорядка в образе новой глобальной субкультуры - финансовой цивилизации, когда происходит замена власти публично избранных политиков на анонимную власть финансовой элиты с ее подспудным эзотеризмом, пытающимся объединить тотальное человеческое своеволие с идеей изощренного анонимного контроля над обществом.

К концу ХХ в. на планете сформировалось вполне самостоятельное поле разнообразных валютно-финансовых операций, все более расходящихся на практике с интересами человечества, потребностями и нуждами «реальной» экономики, ее возможностями, объемом. Более того – подвергающих дальнейшее развитие общества, а возможно само его существование, серьезной опасности.

В контексте утверждающейся виртуальной экономики констатируется, что теперь капитал постепенно умаляет свою производственную составляющую, трансформируясь в квазизолото финансово-информационных потоков. Происходит умножение сфер человеческой практики и рост числа территорий, пораженных непроизводственной и криминальной активностью, сливающихся в единый феномен деструктивной квазиэкономики – более чем специфической хозяйственной сферы, подчиняющейся качественно иным, нежели легальная экономика, фундаментальным законам (фактически производя ущерб, то есть своего рода отрицательную стоимость).

Важно, что по мере такого развития глобальной экономки улетучиваются надежды на развитие до уровня приемлемых цивилизационных критериев, прежде всего, стран и народов, представляющих бедный Юг.

Симптоматично также, что эти процессы, являясь частью взаимоотношений и психологии насилия, далеко не всегда находят криминализацию в международном праве. Они искусственно и искусно отделяются от видимых насильственных проявлений, где в качестве доминанты, поглощающей все остальные виды системного вооруженного насилия, все отчетливее выступает терроризм.

98Конфликтогенность существующего комплекса экономических противоречий определяется

тремя основными характеристиками. Во-первых, они порождают протестные настроения и намерения самых разных уровней и направлений, во-вторых, конфликтная, нестабильная среда сама по себе является благотворным условием, способствующим многократному возрастанию прибылей для крупного транснационального капитала, и особенно для указанных форм квазиэкономики, а в-третьих, создание обстановки нестабильности и конфликтности в регионах, не причисляемых к Западу, для мировой олигархии необходимо в целях обоснования экономической и политической несостоятельности национальных режимов и дальнейшего доминирования в международном сообществе.

Вместе с тем, очевидно, что политика социальной деградации, оттеснения большей части трудоспособного населения на периферию мировой цивилизации заведомо не имеет никаких перспектив и способна бумерангом ударить по интересам развитых стран. Ее продолжение будет выступать мощным очагом возникновения все новых социальных конфликтов, региональных столкновений и локальных войн, которые при достижении критической массы могут превратиться в глобальное противостояние между странами и народами мира. В силу значительного разрыва в уровне развития стран будет возрастать востребованность терроризма как средства достижения целей борьбы.

Указанные негативные тенденции в глобальной экономике имеют, по мнению специалистов, объективный характер и все более утрачивают контроль со стороны международных организаций и мировой элиты.∗ Отсюда понятно значение международного антитеррористического права, основанного на адекватной оценке терроризма как негативного социального явления и сущностной характеристики глобальной экономики, поскольку правовое воздействие на терроризм в этом случае предполагает воздействие на негативные факторы в кризисном развитии глобальной экономики.

С позиций социологии международных отношений высвечивается опасность терроризма, вытекающая из его естественной «встроенности» в международные социальные механизмы.

Подтверждена международная сущность терроризма, его характеристика как международного явления. Сквозь призму основополагающих принципов теории международных отношений наиболее четко и убедительно объективизируется и материализуется возрастающая регулятивная функция терроризма в современной международной жизни с ее глобализационными тенденциями. Усматривается коррелятивная связь терроризма с неоглобализмом, поскольку последний, отражая исключительно политические цели, связанные с глобальной властью, во многом построен на насилии (по большей части на закамуфлированном или прикрываемом благими целями по типу так называемых «гуманитарных интервенций»), устрашении и нацеленности воздействия на невинных людей. Терроризм же, сущность которого и составляют приведенные признаки, в зависимости от ситуации может выступать в роли инструмента глобализации или в роли фактора, ее катализирующего. Причем это сопровождается все большим отходом от государственно-центристской модели видения международных отношений и ее дискредитацией.

В нарастании мировой террористической угрозы как наиболее острой формы международных социальных отношений воплотились социальная противоестественность неоглобализационных процессов, несущих в себе терроризм, в которых политическим решениям как составной части этих процессов изменить что-либо не под силу. Поэтому роль международного права, четко сформулированного в сфере борьбы с терроризмом и охватывающего своим регулирующим воздействием все аспекты этого преступного явления, трудно переоценить.

Следует также отметить, что социальные теории, в основе которых лежит указание на кризис капиталистической миросистемы, настолько близки предлагаемому международно-

∗ См., например, Неклесса А.И. Постсовременный мир в новой системе координат // Глобальное сообщество:

новая система координат (подходы к проблеме). – СПб: Алетейя, 2000. – С. 42.

99правовому антитеррористическому механизму, что в их сопрягаемости видится возможность избежать катастрофичности при переходе к новым формам мироустройства. Логика реализации здесь видится в воздействии на мировые процессы через международно-правовое регулирование борьбы с терроризмом как продуктом, составляющей и регулятивным фактором глобальной экономики.

В сфере взаимоотношения культур основное конфликтогенное начало возникает с учетом разности процессов, происходящих в западной и восточной культурах.

Первая, все более прагматизируясь, обретает цивилизационные формы и, утрачивая духовную сущность, стремится компенсировать это за счет экспансии, искусственного навязывания своих, теряющих демократическое содержание, ценностей странам и народам, обладающим иной культурной вестью. На фоне такого усиливающегося корыстно-индивидуалистского начала в западной культуре весьма заметна тенденция к традиционному обращению к своим истокам и корням в культурах востока (особенно базирующихся на исламе). Насаждение западных ценностей другим народам и государствам происходит далеко не безболезненно и нередко влечет вооруженные конфликты, поскольку сопровождается несправедливой конкуренцией, которая, по выражению папы Иоанна Павла II, «ставит бедные нации в положение все большей униженности».∗ В отстаивании традиционалистских начал народы Востока идят возможность проявить достоинство, сохранит свою цивилизационную идентичность, устоять против культурной экспансии Запада. Столь высокая цена предопределяет приоритет террористической тактики действий, все чаще придавая противостоянию террористический характер, поскольку все более активно используется радикальными экстремистскими группировками, считающими ее единственно приемлемым и эффективным в сложившихся условиях средством борьбы.

в ь

Не отрицая несомненной пользы западного культурного мессианства (но не миссионерства), распространения технико-экономических достижений западной цивилизации, ее высоких духовных ценностей, следует все же указать, что таким образом закладывалась конфликтообразующая основа, послужившая составной частью международного социально-политического явления, получившего наименование «современный терроризм» и представляющего одну из опаснейших мировых угроз.

Однако неоглобалисты оказались в собственной ловушке, будучи вынужденными, на пути размывания национальных культур и ведя игру «на понижение» в экономической сфере, открыто демонстрировать антидемократизм и тоталитаризм, продуцируя тем самым конфликт, закамуфлировать который, скажем, под межэтнические или межрегиональные распри уже становится невозможным.

Глобализация неумолимо ведет к коммерциализации, а затем к разрушению культуры в не западном мире.

Если эти рассуждения верны, то верно и другое. Терроризм как международное социально-политическое явление нельзя оценочно рафинировать к форме или способу вооруженного насилия (т.е. террористическим актам как таковым). Это двусторонний процесс взаимного насилия, имеющий экономические, историко-культурные и другие аспекты, чрезвычайно активизировавшийся в условиях глобализации.

Вовлечение гуманитарной сферы в противоборство предполагает высокую антитеррористическую эффективность международного права. Именно международное право призвано содействовать созданию тех форм консенсуса, которые, объединяя потенциал всего разнообразия культур на земле и учитывая их особенности, сформировали бы общеприемлемые, базирующиеся на согласованном понятийном аппарате юридические механизмы борьбы с терроризмом. Собственно, такие международно-правовые конструкции и были бы отражением сущности единой общечеловеческой культуры.

∗ Цит. по: Этос глобального мира. М.: Горбачев-фонд, 1999. С. – 12.

100Хотя логика эскалации современного терроризма определяется еще и неадекватной

реакцией международного сообщества на возникновение и последующее распространение этого явления в его современной интерпретации, предпринимаемые международным сообществом антитеррористические меры отнюдь не всегда базируются на реальных криминологических оценках терроризма как международного по своей сущности социального явления. Более того, в ряде случаев политические решения, различного рода финансово-экономические шаги и санкции, а также международно-правовые акты лишь усиливают конфликтность и тем самым выводят терроризм на более высокий уровень эскалации. Другими словами, терроризм результируется и продолжает развиваться благодаря деяниям всего мирового сообщества. Разрастающиеся очаги терроризма, которые охватывают все новые регионы планеты и вовлекают в пучину террористического противостояния все более широкие массы населения, являются убедительным тому подтверждением.

Так, в системе международно-правового противодействия терроризму существует проблема реализации принципа ответственности государства. Имеется, например, в виду недружественная политическая и экономическая деятельность одного государства по отношению к другому, вследствие которой, в последнем могут появиться протестные экстремистские движения и группы, солидаризироваться с которыми государство на официальном уровне не может, дабы не быть обвиненным в терроризме (так называемые государства-изгои), или в связи с марионеточным характером его правительства. Таким образом, и с одной и с другой стороны государство является скрытым участником терроризма. Однако именно этот аспект участия государства в международном антитеррористическом праве учитывается недостаточно.

Далее. Эпицентр терроризма все более смещается в сферу отношений между физическими лицами (группами, организациями, движениями), которые не представляют государство, с одной стороны, и государствами, международным сообществом – с другой. В то же время в международном праве наиболее полно разработаны антитеррористические нормы, в которых субъектами правоотношений являются государство и физические или юридические лица, связанные с государством. Ситуация усложняется тем, что, во-первых, противодействующие в террористическом конфликте стороны нередко предъявляют друг другу претензии в формате межцивилизационных отношений. Во-вторых, государства (и физические лица их представляющие), которым адресуются террористические акты, стремятся скрыть свою причастность к созданию причин и условий, способствующих совершению терактов.

Также возможности международного права значительно ограничиваются тем, что терроризм все более активно паразитирует на моральных и юридических ценностях, наработанных в международном праве. Терроризм подрывает международно-правовую систему, создавая условия для правового коллапса. Все чаще ему удается провоцировать государства и международное сообщество на действия, правомерность которых вызывает сомнения.

Указанные и другие пробелы в системе реализации возможностей международного права можно восполнить в рамках предложенной принципиально новой квалификационной конструкции состава международного преступления терроризм, основу которой составляет сложный (совокупный) субъект этого преступления.

Понятие совокупности здесь включает и государство (государства, международные организации), которое посягает или пренебрегло принципами и нормами права наций на самоопределение, государственность, национальную и территориальную целостность, и государство (государства, международные организации), которое предоставляет финансовую или другую материальную поддержку силам, которые реализуют эти намерения, а также государства, которые спонсируют ответные действия в виде террористических актов. Указанный совокупный субъект должен включать также физических лиц, которые выполняют волю государств (международных организаций), направленную на нарушение международных обязательств по обеспечению права народов на самоопределение, а также лиц, которые путем осуществления террористических актов добиваются реализации права на самоопределение, развитие или территориальную целостность.

101При этом, как уже говорилось, следует принимать во внимание, что современный

терроризм предусматривает наличие двух сторон, противоположность целей которых и противодействие друг другу очевидны, поскольку они образуют террористический конфликт. Этим терроризм существенно отличается от террористического акта как преступного способа реализации противодействующими сторонами (или одной из них) своих целей. На уровне террористического акта совсем не обязательно присутствие (существование) противодействующей стороны, поскольку он по своей сути совершается в отношении случайных людей и объектов.

Именно главная ответственность за возникновение террористической ситуации и предопределяет необходимость объединения в один субъект противодействующих сторон. То есть, сам факт возникновения терроризма должен определять причастность сторон к субъекту преступления и ответственность, которая вытекает из этого.

При этом важно избежать политического контекста в оценках степени вины и ответственности сторон, которые составляют субъект терроризма. Обе стороны должны быть доступны юридической процедуре и их действия должны подпадать под юрисдикцию и быть подвергнутыми международной уголовно-правовой оценке.

Предложенная конструкция совокупного субъекта терроризма может затрагивать политические, экономические, социальные и прочие интересы государств и народов. Однако возникновение терроризма как следствия любого конфликта выступает столь серьезной доминантой, что образуется почва для внесения принципиальных изменений в международные юридические механизмы.

Правовой анализ субъективной стороны терроризма базируется на его оценке как продуцируемого взаимосвязанными действиями противоборствующих сторон и чрезвычайно опасного самого по себе результата. Осуществляя любые действия, препятствующие национальному самоопределению, развитию или реализации других предусмотренных международными нормами и принципами прав, государство (международная организация) должно допускать, что по причине несравненно более низкого военно-экономического потенциала оппонента силовой вариант решения конфликта может повлечь за собой использование террористических методов борьбы. Если такие действия будут иметь место, то в совокупности с действиями “инициатора” конфликта они образуют терроризм.

Допускается, что настоящие масштабы преступных результатов не всегда могут быть предвиденными в полной мере. Но для констатации виновного умысла на терроризм этого и не нужно. Важно, чтобы сторона, которая “инициирует” конфликт (прямо или опосредствованно), сознавала, что вследствие её действий может возникнуть терроризм. Отсюда, несмотря на то, что в международных преступлениях преобладает прямой умысел, терроризм должен определяться и косвенным.

Это имеет значение и с точки зрения субъекта, который представляет сторону собственно террористов. Содержание их вины определяется также неоднозначно, поскольку право народов на самоопределение и развитие обеспечивается значительной международной нормативной базой. Оно предусматривает возможность бороться всеми, имеющимися в наличии, в том числе и насильственными средствами.

Понятие умышленной вины не может быть применено к той части деятельности террористических движений, которая касается их намерений и действий относительно ведения освободительной борьбы насильственным, вооруженным путем. Ответственность за терроризм для них связана с наличием умысла на применение преступных, террористических средств борьбы. Такое содержание субъективной стороны терроризма, касающейся “исполнительской” составляющей субъекта этого преступления, имеет под собой реальную международно-правовую базу, которая конкретно выражается в предложенном определении терроризма и террористического акта.

Признавая тем самым неправоту другой стороны, в ответ на действия которой в рамках конкретного конфликта совершаются преступные теракты в качестве способа воспрепятствования правонарушению, соответствующим образом определяются пределы состава преступления.

102Иначе говоря, международно-правовую борьбу с причинами и условиями,

способствующими возникновению эскалации терроризма, предлагается осуществлять не только политическими, дипломатическими и другими мерами либо путем формирования отдельных составов преступлений, а, что очень важно, в пределах единого состава международного преступления терроризм.

Предложенный совокупный субъект, наряду со своей юридической функцией по объективизации состава преступления содержит и функцию примирительную. Признание такого субъекта терроризма, с одной стороны, призвано указать на ответственность за это международное преступление государств, международных организаций и физических лиц, препятствующих реализации права стран и народов на развитие, политическую и экономическую независимость, самоопределение, территориальную неприкосновенность, а также других принципов и прав, определенных международным правом, а с другой – лишит оснований (или, по меньшей мере, сузит их) национально-этнические, политические экстремистские движения обращаться к крайним террористическим мерам.

Предполагаемые разработки, касающиеся сущностных характеристик терроризма как международного преступления, открывают возможности к формированию антитеррористического международного права. Эффективность такого права может быть обеспечена на базе приведенных определений терроризма и террористического акта, а также кодификации преступлений терроризма. Это позволит создать систему норм, которые выходили бы далеко за границы влияния на собственно террористические акты, вторичные причины и предпосылки их совершения (незаконные операции с оружием, наркотиками, финансовыми средствами, незаконная миграция), а охватывали своим регулирующим воздействием базовые политические, социально-экономические, культурологические причины и условия совершения террористических актов путем их (причин) криминализации в пределах состава международного преступления терроризм.

Таким образом, речь идет о самостоятельном цельном подходе к оценке сущности терроризма, его детерминант и причин нарастающей масштабности, в основе которого лежит осознание наличия все более четко проступающего глобального террообразующего конфликта. В рамках этого конфликта различимы объективные действия, мотивация и целеполагание сторон, что может быть использовано для их криминализации в международном праве.

Важно также, что с позиций такого подхода открывается возможность дифференцированной оценки различных очагов террористических конфликтов в ряде стран и регионов мира. Представляется, что отдельные из них продуцируются и поддерживаются искусственно, не отражают сути указанного глобального конфликта и помимо прочего имеют целью отвлечь внимание от обостряющихся проблем, связанных с необходимостью его разрешения. Очевидно, что решение этих проблем затрагивает интересы т.н. ядра, поэтому перспективу здесь могут иметь международно-правовые меры в рамках описанного выше подхода. Он создает условия для объективизации международно-правовых норм, регулирующих весь комплекс отношений в процессе борьбы с терроризмом.

ССУУЧЧААССННИИЙЙ ММІІЖЖННААРРООДДННИИЙЙ ТТЕЕРРООРРИИЗЗММ ЯЯКК ЗЗААГГРРООЗЗАА ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННІІЙЙ ББЕЕЗЗППЕЕЦЦІІ УУККРРААЇЇННИИ:: ННООВВІІ ППІІДДХХООДДИИ ДДОО ППРРООТТИИДДІІЇЇ

Гуцало Марія Григорівна — заступник керівника департаменту освітніх програм міжнародної громадської організації „Міжнародна антитерористична єдність”

Постановка проблеми. Сучасний міжнародний тероризм як вкрай небезпечне для цивілізованого людства системно-соціальне явище стає сьогодні впливовим чинником дезорганізації світового порядку, в якому боротьба за існування й розвиток у жорстких умовах глобалізованого світу все більше посилюється. Про це переконливо свідчать останні події у світі – безпрецедентна за своєю зухвалістю бесланська трагедія, підриви в Арабській Республіці Єгипет, у Лондоні, відповідальність за які взяло на себе мало відоме раніше угруповання "Аль-Каїди" в Європі. Як державна відповідь, що негайно пролунала на протидію терактам у Великобританії, - проголошення урядом цієї країни збільшення обсягу державних коштів на боротьбу з міжнародним тероризмом. Отже, чергові фінансові витрати, силові заходи та ін. А чи будуть вони виправданими, якщо причини залишаються проігнорованими?

103Сьогодні стає всі більш очевидним, що основна тенденція цих та інших терористичних актів,

- їх системний характер, який виявляється в темпах зростання, рівні організованості, матеріально-технічному та фінансовому забезпеченні, транснаціональному масштабі терористичної діяльності, рівні трагічності наслідків, розширенні соціальної бази, кількості жертв, у характері та обсязі цілей.

Аналіз останніх публікацій. Проблема тероризму в історико-політичному розумінні цього соціального явища (кримінально-правовому, економічному, цивілізаційному та деяких специфічних контекстах, насамперед, прикладних і функціональних вимірах) все більше стає предметом досліджень зарубіжних та вітчизняних науковців, серед них: С.Хантінгтон, Б. Хоффман, З.Бжезинський, Ю.Антонян, В.Вітюк, С.Ілларіонов, В.Антипенко, В. Вознюк, В.Глушков, В.Ємельянов, Б. Канцелярук, Д. Козлов, В.Крутов, О. Лановенко, В.Ліпкан, П.Пригунов та ін. Досліджуючи окремі аспекти "основних дестабілізуючих факторів світового розвитку початку ХХІ століття, якими є екстремізм і тероризм" [3,3], фахівці поступово торують дослідний шлях до комплексного аналізу цього небезпечного явища, що сьогодні вже не має чітко вираженого політичного обличчя, а набуває статусу системно-соціального.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Однак, як зазначає переважна більшість авторів, „проблеми тероризму в силовий спосіб не були розв’язані; і сьогодні, як ніколи, актуалізувалась потреба пошуку адекватної антитерористичної парадигми” [2,12]. Зокрема, З.Бжезинський визнає, „щоб ряди терористів не поповнювалися знову й знову, необхідна зважена політична стратегія, покликана послабити весь комплекс політичних і культурних факторів, що сприяють тероризмові”[1,49]. Дійсно, визначні політичні лідери – в особі Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і безпеки Хав’єра Солани, а також провідні фахівці з антитерору визнають той достовірний факт, що подолати тероризм воєнними, силовими діями фактично неможливо. Проте досі без відповіді залишається питання про те, що конкретно міжнародне співтовариство може протиставити цьому вселенському злу.

Проблема ускладнюється міфологізацією терористичної політики, особливо щодо тих блоків і держав, які впливають на світовий порядок. На рубежі історичних епох завжди модифікуються державні інтереси, потреби, цінності, особливо на тлі боротьби за енергоресурси і ринки збуту. Відбувається також соціальний злам одних традицій та зростання могутності інших, домінантних на міжнародній арені. Нерідко увага масової свідомості відволікається на зовнішні причини, які начебто перешкоджають гармонійному функціонуванню внутрішньої системи. Одночасно в умовах політики подвійних стандартів спостерігається розбалансування відносин гармонізації, а також повноважень і функцій, які покликані забезпечувати антитерористичні завдання, мотивації, орієнтації.

Обстоюючи переконання в тому, що міжнародний тероризм - це складне моральне, ідеологічне, політичне явище, яке визначає проблему комплексної регуляції світового громадського розвитку, вважаю за доцільне поглибити методологію дослідження цього загрозливого явища. Одночасно пізнавальну увагу доцільно зосередити на причинах та факторах, що спричиняють до його появи. Дослідження у цьому напрямку дозволяє визначити стрижневі підходи до розробки дієздатного комплексу превентивних заходів, спрямованих на зниження рівня потенційних загроз глобального і локального рівнів. Це завдання передбачає „наукову діагностику” живильного середовища екстремізму та тероризму в контексті забезпечення безпеки державної системи, в якій конфліктні процеси здебільшого є діалектично та логічно пов'язаними. Реалізація цієї мети можлива на основі інноваційного підходу до системної протидії загрозам міжнародної та національної безпеки. З цих причин дослідний кругозір зосереджується довкола світоглядної думки про те, що "реально забезпечити національну безпеку в нових умовах глобалізаційних перетворень можна лише шляхом об'єднання зусиль державних і громадських інститутів суспільства"[6, 111].

На підставі цієї точки зору пропонується комплекс науково-технологічних, зовнішньополітичних, організаційно-правових, соціально-економічних, громадянських, інформаційних, гуманітарно-культурологічних та освітніх заходів, спрямованих на забезпечення

104сталого розвитку цивілізованого суспільства шляхом гармонізації інтересів, потреб і цінностей його громадян, подолання причин, що зумовлюють поширення ідеології і практики тероризму. Такий комплексний підхід покладено в основу розробленої Моделі Національної програми протидії тероризму та екстремізму [5], яка була запропонована для обговорення й ухвалена на Другому міжнародному антитерористичному форумі "Сучасна Україна в умовах нових загроз (тероризм та екстремізм)" у травні 2005 року та дістала підтримку Комітету з питань національної безпеки й оборони Верховної Ради України.

Мета статті – розглянути деякі аспекти розвитку сучасного міжнародного тероризму як системного явища та актуалізувати проблему комплексного підходу до протидії поширенню ідеології тероризму на основі регуляції суспільних відносин в умовах дієвої позиції громадських інституцій суспільства.

Виклад основного матеріалу. Серед різноманітних соціальних процесів, які детермінують широкі масштаби застосування насильства, в тому числі у формі тероризму, варто назвати прогресуюче загострення соціально-економічної диференціації й нерівності в різних країнах і регіонах світу; подальше наростання дисбалансу інтересів, потреб та цінностей між державами і народами; все більше поширення тенденцій диктату й подвійних стандартів у практиці міжнародних відносин; становлення національного й релігійного екстремізму як політичного чинника міжнародного життя; зниження рівня контролю за доступом до новітніх технологій виробництва зброї масового ураження; посилення інформаційно-психологічної агресії проти населення й урядів країн світу; загострення процесів духовної деградації суспільства. Динаміка названих та інших руйнівних тенденцій набула системного характеру, що впливає на трансформацію міжнародного тероризму, його зміст і організацію, стратегію й тактику.

Тероризм у сучасних умовах далеко переступив кордони окремих держав та ідеологічних обмежень. І як це не прикро, але потрібно визнати справедливість прогнозів, що в найближче десятиліття він посилить свої геополітичні позиції. Слід очікувати розширення спектру форм прояву й методів здійснення терористичних актів, ескалації смертоносних технологій.

За орієнтовними даними, на сьогоднішній день у більш ніж 70 країнах налічується понад 1000 груп і організацій, що застосовують у своїй діяльності терористичні методи. Тільки у 2003 році було здійснено 208 актів міжнародного тероризму. Окреслилася визначальна для сучасного тероризму тенденція – прагнення до здійснення акцій, які спричиняють до численних людських жертв і завдають значних економічних і морально-психологічних збитків. Підтверджується це й тактикою проведення терактів, що передбачають вибір об'єкту й часу найбільшого скупчення людей. Наприклад, серія вибухів, що прогриміли 7 липня 2005 року в метро та автобусах Лондона в годину пік, були розраховані на те, щоб шляхом впливу на людський фактор підірвати стійкість системи національної безпеки Великобританії. А підриви поблизу Маніли (620 км на південь), які сталися під час проведення різдвяного ярмарку, мали на меті створення на території Філіппін незалежної мусульманської держави.

Міжнародний тероризм як динамічна система, що постійно розгалужується, нині вже переслідує великомасштабні цілі, до числа яких слід віднести спроби дезорганізації державного управління, дестабілізації військово-політичної обстановки в регіоні, знищення паливно-енергетичних ресурсів, примус до відмови від фундаментальних демократичних цінностей. Прикладом цього є події в Іспанії і Франції, що дестабілізуюче вплинули як на внутрішню, так і на зовнішню політику названих держав.

Можна визнати, що тероризм нині набув статусу самостійного механізму потужної системи, що самовідтворюється, вдосконалюючись. Вона володіє потужними людськими, технологічними, фінансовими, інформаційними та іншими можливостями. Приклади Афганістану, Таджикистану, Косово, Чечні, Північної Африки, Туреччини, Філіппін, Близького Сходу, Єгипту наочно свідчать, що міжнародний тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах, тим самим перетворюючись на серйозний фактор ініціювання й формування вогнищ військової небезпеки й ситуативної мілітаризації в конфліктних регіонах.

105 На сьогодні різні регіони світу охоплені розгалуженою мережею підпілля, складів зброї,

інфраструктур, що їх забезпечують. Тероризм перетворився в досить прибутковий бізнес із розвиненим "ринком праці" і капіталовкладень, зі своїми правилами й мораллю. Так, за деякими оцінками, щорічний бюджет сімейного бізнесу „терористичної імперії” Усами Бен Ладена, представлений, між іншим, і в Західній Європі, коливається у розмірах від 20 до 50 млрд. дол.

Саме тероризм найчастіше стає детонатором сучасних міжетнічних і міжрелігійних конфліктів. Спостерігається небезпечна тенденція використання фактора "міжнародного тероризму" для реалізації політики "керованої напруженості" у зонах етнокультурних і міжконфесійних контактів. Одна із ключових складових цього сценарію - створення й нав'язування міфу про глобальний конфлікт між Ісламом і Православ'ям.

Невипадково останнім часом набули поширення вирази "ісламський фундаменталізм", "ісламський екстремізм", "ісламська загроза". Така постановка питання сама по собі несе помилкове тлумачення і має небезпечну тенденцію підміни понять.

Спроби ототожнення тероризму й духовної течії у контексті теорії С. Хантінгтона про зіткнення цивілізацій несуть у собі заздалегідь деструктивний характер. Такі непродумані, провокаційні висловлювання, укорінюючись у свідомості людей, породжують ворожість і підозрілість до представників мусульманства. На такому благодатному ґрунті релігійної конфронтації виростає ісламофобія, що, подібно бомбі уповільненої дії, здатна розколоти світ і підірвати стабільність будь-якого суспільства.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити узагальнюючий висновок: сучасний міжнародний тероризм, об'єднуючи ідеології вкрай радикальних течій, культивує насильство й знецінює людське життя як найвищу цінність. Він являє собою складне системно-соціальне явище, яке формується на міжнаціональних зв'язках терористичних угруповань як однієї, так і різних країн, а також за участю представників окремих держав. Системність міжнародного тероризму є визначальною його рисою і передбачає:

- обов'язкове формування відповідної ідеологічної оболонки; - організованість; - професіоналізм; - наявність інфраструктури забезпечення й відтворення терористичного потенціалу

(фінансового, матеріально-технічного, бойового, пропагандистського, кадрового та ін.). Принципово важливим є те, що превенція міжнародному тероризму повинна передбачати

комплексну протидію й буде мати перспективу лише в тому разі, коли відповідатиме справжньому статусові даного явища як системно-соціального. А отже, необхідною є така продуктивна система самоорганізації різних рівнів суспільства, яка забезпечить формування внутрішніх і зовнішніх умов для активної протидії поширенню ідеології тероризму в контексті забезпечення безпеки соціальної системи як такої.

Наша держава, яка є частиною глобалізованого світу, як і інші індустріально розвинені країни, зазнає впливу загроз і викликів нового часу. Україна, виконуючи взяті на себе зобов'язання відповідно до Статуту ООН і ряду договорів, є учасником всіх міжнародних конвенцій і протоколів, що регулюють різні аспекти боротьби з тероризмом.

З іншого боку, як активний учасник антитерористичної коаліції і надійний партнер ООН у забезпеченні миротворчих і гуманітарних операцій у різних регіонах світу, в тому числі в Іраку, Україна не може бути гарантовано захищена від проникнення представників терористичних організацій і поширення ідеології тероризму.

Нинішній етап суспільного розвитку України, на тлі непростої соціально-економічної ситуації, супроводжується деструктивними тенденціями в політичній та соціально-економічній сферах, які несуть у собі заряд теророгенності. Насамперед, це стосується прогресуючої розбіжності за рівнем доходів населення, криміналізації усіх сфер суспільного життя, напруженості релігійних суперечок, штучного роздування етнорегіональних протиріч. Підігрівання таких настроїв - це шлях до сепаратизму, насильства й екстремізму, що, як показує світова практика, створює ґрунт для інтервенції міжнародного тероризму.

106Ознакою сучасного життя в Україні стали вибухи та підпалення з метою залякування,

замовні вбивства, захоплення заручників задля викупу та інші прояви терористичного характеру. Причини цього криються у площині, передусім, недосконалості економічно-правових відносин, стану захисту прав українського громадянина, вседозволеності в інформаційному просторі, руйнуванні соціокультурних норм та ін. Саме в такій атмосфері визрівають стереотипи примату насильства, руйнуються критерії гуманізму та моральності.

У цьому зв'язку неважко передбачати, що означало б, зокрема , втягування в конфлікт населення Криму, у тому числі представників кримського мусульманства, ряд громад якого перебуває під впливом такої радикальної течії ісламу, як ваххабізм, що фактично є ідеологічною основою діяльності міжнародних терористичних організацій.

В Україні питома вага ісламу серед інших релігій відносно невисока. Згідно з останніми даними Державного комітету у справах релігій, у числі більш ніж 26 тис. релігійних громад у країні налічується 450 мусульманських, більшість яких (329) перебуває в Криму. Рік у рік число громад і віруючих ісламу помітно зростає, у тому числі за рахунок мусульман-українців. Крім того, за інформацією Держкомнацміграції, за станом на кінець 2004 року, тільки офіційний статус біженців у нашій державі мали 3 тис. чоловік, 80 % з них прибули із країн ісламського світу.

Здійснені за роки незалежності протиправні акти, які були кваліфіковані як терористичні, дають підставу говорити про те, що в Україні немає проявів системного тероризму, визначальні риси якого зазначені вище. Однак наявність як внутрішніх, так і зовнішніх чинників (зокрема наша участь у миротворчих операціях по всьому світу), свідчить про існування передумов для терористичних атак, що являє загрозу політичній стабільності держави й безпеці громадян.

Сучасні процеси глобалізації диктують потребу принципово нової ефективної системи регуляції суспільних відносин, а світовий досвід протидії міжнародному тероризму в умовах нових викликів диктує необхідність переосмислення філософії сучасної системи міжнародної й національної безпеки. Мова йде, насамперед, про нові принципи її формування на базі державних (силових) і суспільних (гуманітарних) компонентів.

Логіка такого підходу визначається ставленням до сучасного тероризму як до явища, причини якого криються в руйнівних тенденціях системного характеру, що відповідно вимагає системного регулювання суспільного розвитку для їхнього подолання.

Конкретним кроком на цьому шляху повинна стати Національна програма протидії тероризму й екстремізму, в основу розробки якої може бути покладена Модель Національної програми протидії тероризму й екстремізму. Її мета полягає в тому, щоб сформувати зовнішні і внутрішні умови для активної протидії тероризму й екстремізму на принципово новій концептуальній основі - шляхом об'єднання зусиль державних і громадських інститутів суспільства. Розглянемо деякі з основних аспектів даної Моделі.

Однією з найважливіших, на думку її авторів, є громадська складова, що підкреслює провідну роль громадянського суспільства в протидії екстремізму й тероризму. Сама ідея громадянського суспільства ще не стала реальністю і не зрозуміла повною мірою як для влади, так і для громадян України. Однак система національної безпеки будь-якої держави може бути ефективною тільки в умовах активної позиції громадських інституцій суспільства. Тому модернізація інститутів міжнародної й національної безпеки, необхідність якої продиктована масштабною ескалацією міжнародного тероризму, можлива лише на основі потужної соціальної підтримки. Для цього необхідні пошук і впровадження нових форм об'єднання й координації зусиль державних інститутів, неурядових і громадських організацій в інтересах формування діючих механізмів цивільного контролю у плані забезпечення в Україні міжнародних стандартів дотримання прав і свобод людини й громадянина; висування цивільних ініціатив по виробленню й реалізації інформаційно-суспільних технологій, спрямованих на скорочення соціальної бази тероризму й екстремізму, утвердження в соціумі активної позиції неприйняття цих явищ у будь-яких формах і проявах.

Основою системної регуляції суспільних відносин у протидії поширенню ідеології екстремізму й тероризму є, насамперед , наука, освіта й культура, адже "міжнародний тероризм - це не стільки військова, скільки ідеологічна соціальна й моральна сила. Тому потрібно вести битву

107за "серця й свідомість", де вирішальну роль буде відігравати пропаганда цінностей, ідеалів, ідей" (4,558). Ось чому в Моделі Національної програми протидії тероризму й екстремізму особливе місце відведене гуманітарно-культурологічному й освітньо-просвітницькому аспектам.

У цьому зв'язку пропонується розвиток практики відкритого соціального діалогу й конструктивного підходу до розв’язання суперечок, гармонізації інтересів шляхом продуманих економічних, правових і соціальних методів; підтримка й координація ініціатив, спрямованих на утвердження "інституту народної дипломатії" і самоорганізації по широкому колу соціально-економічних і гуманітарних напрямків у міжнародному й внутрішньодержавному форматах; формування моделі духовно-ціннісного паритету етнічних, релігійних, соціокультурних спільнот різних регіонів країни; вироблення принципів захисту й зміцнення духовного й інтелектуального здоров'я нації, утвердження парадигми патріотизму й конструктивного модусу буття.

Формування нової системи національної освіти ХХІ століття, націленої на всебічний розвиток особистості, виховання толерантного ставлення до духовних традицій різних народів і утвердження пріоритету високих загальнолюдських цінностей повинно стати домінуючим компонентом майбутньої Національної програми. Через виховання у підростаючого покоління неприйняття культу насильства, через реалізацію гуманітарно-освітніх програм стане можливим протистояти поширенню людиноненависницької ідеології тероризму. Важлива складова освіти - прищеплення громадянам свідомого практичного ставлення до проблем суспільної й особистої безпеки, а також розробка і впровадження програми інформаційно-психологічної безпеки.

Висновки. Підводячи підсумки сказаному, хотілося б підкреслити, що запропонований новий концептуальний підхід до дослідження тероризму як системного явища, й система заходів, викладених у Моделі Національної програми протидії тероризму й екстремізму, - це спроба пошуку нових нестандартних підходів до осмислення явища тероризму й розробки нової моделі соціальних перетворень, націлених на подолання насильницьких стереотипів у суспільних відносинах. Час вимагає перегляду концептуальних основ побудови системи національної безпеки на основі нових механізмів, якими повинні стати соціокультурний і гуманітарно-освітній. Саме такий підхід є перспективним і актуальним з огляду на загрозу глобального тероризму для всього людства.

Література 1. Бжезинський З. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство/ Пер. с анг. –

М.: Междунар. отношения, 2004. 2. Вознюк В.С. Міжнародний тероризм в сучасних глобалізаційних стратегіях:

Автореф.дис.канд.політич.наук: 23.00.04.// Ін-т світ.економ.і міжнар.віднос. НАНУ.- К., 2005. 3. ХХІ век: мир между прошлым и будущим. Культура як системообразующий фактор

международной и национальной безопасности. Монография./ Под ред. О.П. Лановенко.- К.: Стилос, 2004.

4. Илларионов С.И. Террор и антитеррор в современном мироустройстве.- Москва: ООО "РИЦ "ПРОФЭКО", 2003.

5. Концептуальный проект. Модель Национальной программы противодействия терроризму и экстремизму / В.С. Горбатюк, М.Г. Гуцало, В.В. Титов, А.С. Шаповалов - Киев: МАЕ, 2005 (Свидетельство о регистрации авторского права № 13982 от 29.08.2005).

6 . Крутов В.В. Протидія міжнародному тероризму як системно-соціальна складова національної безпеки України // Стратегічна панорама, 2003, № 2.- С. 108- 113.

ППССИИХХООЛЛООГГІІЧЧННАА ССККЛЛААДДООВВАА ЗЗААГГААЛЛЬЬННООДДЕЕРРЖЖААВВННООЇЇ ССИИССТТЕЕММИИ ББООРРООТТЬЬББИИ ЗЗ ТТЕЕРРООРРИИЗЗММООММ Рождественський А.Ю. − доцент кафедри боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства Національної академії Служби безпеки України

Здійснений фахівцями аналіз теророгенної ситуації в Україні свідчить про відсутність серйозних внутрішніх передумов для прояву тероризму, який, перебуває на початковому етапі свого розвитку, проте “всі сподівання на уповільнення темпів його зростання, на український менталітет лагідної, поміркованої людини, є не зовсім далекобачним і стратегічно виправданим” (5, с.20).

108В цьому контексті не можна не констатувати той факт, що, попри посилюваного інтересу

українських дослідників до проблеми тероризму, його природи, умов боротьби, попередження і, врешті-решт, нейтралізації цього явища шляхом застосування найрізноманітніших заходів (організаційних, економічних, соціальних, політичних, силових) (1, 2, 4, 6, 7, 8), психологічна складова залишається й подосі незайманою територією.

Якщо ХХ століття, принаймні його друга половина, була відзначена за висловлюванням засновника третьої Віденської школи психотерапії і незаперечного авторитета в шерезі сучасних лідерів психології В. Франкла, печаткою “патології духу часу” і поширюваного відчуття втрати сенсу (екзистенційного вакууму), то ХХІ – “часом тероризму” (6).

І хоча ХХІ століття зробило лише перші кроки, тероризм перетворився вже в транснаціональну загрозу (2), яка наприкінці його може завершитися загальнолюдською катастрофою (6).

При цьому “на відміну від терористів 60–70 – х рр. ХХ століття в Європі, з прицільністю і вибірковістю їхніх акцій, сьогодні терористи прагнуть завдати максимальних втрат, не обмежуючи себе моральними рамками і не особливо переймаючись вибором жертв. Навпаки, вони навіть прагнуть до того, щоб останніх було якнайбільше, оскільки це гарантує активну реакцію засобів масової інформації й максимальний резонанс у суспільстві. При цьому терористами керують і міркування власної безпеки. Вони виходять із цинічної настанови – убивати людей, що випадково опинилися на місці акта тероризму набагато простіше і безпечніше, ніж наприклад, атакувати добре захищених і забезпечених фізичною охороною державних чиновників або політичних діячів. Крім того, це дає змогу спокійно втекти з місця злочину і залишитися безкарним” (8, с.302).

Найуразливішим, з огляду порушеної у даній публікації проблеми, є питання про психологічні вимоги до однієї із центральної фігури в системі превенції терористичних дій, якою є фігура посередника, або особи, що наділяється функцією ведення переговорів. На жаль, в Україні, на що неодноразово зазначалося у відповідній літературі, немає таких фахівців (3), як немає навіть і попередніх спроб окреслити, хай у найближчому приступі, психологічні вимоги до фахівця зазначеного профілю. Не претендуючи на охоплення всієї сукупності проблем, що виникають за такою спробою, дозволимо тут зупинитися на найголовніших з них.

Актуальність розробки цілісної системи вимог до особистості посередника, у тому числі вимог до його психологічних характеристик і здібностей, не викликає сумніву. Підтвердженням цього є, як свідчить практика, тенденція до популяризації злочинів пов'язаних із захопленням заручників. Діапазон останніх коливається від злочинів карного характеру (захоплення заручників від «безвихідності ситуації» особами, що намагаються уникнути затримки правоохоронними органами) до значних за кількістю терористичних формувань (захоплення заручників з метою впливу на соціально-політичну ситуацію, як у своїй країні, так і за її межами). Також широким представляється й перелік вимог, які висуваються особами, що захопили заручників - від можливості уникнути правосуддя, до висування нездійсненних вимог (вивести військовий контингент із якої-небудь країни, області, зміна політичної влади та інше) причому, як правило, у найкоротший термін.

Відомо, що успішність проведення спеціальної операції по звільненню заручників залежить від цілого ряду факторів, серед яких, на думку фахівців, основним є правильне ведення переговорів. Причому роль посередника (той, хто веде переговори) є винятковою, саме від його здатностей багато в чому залежить успішність спеціальної операції, починаючи від повної відмови від злочину (відповідно порятунок життя заручників з одного боку, і проведенням штурму співробітниками спеціальних підрозділів, що здійснюють контртерористичну операцію по звільненню заручників і нейтралізації (затримки) злочинців) з мінімальним ризиком для життя з другого.

Першим кроком на шляху розв’язання поставленої задачі має стати визначення змісту і специфіки умов і завдань, що ставляться посереднику у процесі ведення переговорів з особами, що захопили заручників, які у своїй єдності й будуть визначати зміст психологічних вимог безпосередньо до особистості посередника.

Здійснивши аналіз поодиноких і здебільшого заснованих на здоровому глузді чи на

109невідрефлексованій практиці обмежених випадків ведення переговорів з боку добровольців–посередників маємо визначити пріоритети психологічного дослідження проблеми, у складі яких істотнішими і першочерговими вважаємо по – перше – визначення й верифікація емпіричним шляхом переліку достатніх і необхідних якостей фахівця переговорного типу, які дозволяли б йому ефективно здійснювати таку специфічну професійну діяльність, як переговори. В цьому зв’язку корисним також, вважаємо, буде накопичений останнього часу досвід дослідження діяльності і особистості фахівців в галузі правоохоронної діяльності (органів внутрішніх справ, податкової поліції, слідчих органів і прокуратури, а також охоронної діяльності і низки професій, пов’язаних із виконанням діяльності в екстремальних ситуаціях).

По – друге – узагальнення й конкретизація відповідно до умов і вимог переговорного процесу змісту і специфіки психологічного впливу як ключової ланки і базової передумови ефективного здійснення посередником покладених на нього функцій. Складність із якою із самого початку стикається дослідник, пов’язується із визначеннях простору поглядів щодо самого поняття “впливу”, яке, за визнанням В.О. Татенко “бентежить, але й надихає і на науково-теоретичні роздуми” (9).

Нарешті, по-третє, можливо найсуттєвіше і центральне завдання, - визначення змістовних і процесуальних характеристик ситуації невизначеності як невід’ємної складової переговорного процесу, як його константи, стресогенного фактору, насамкінець, критерія психологічної готовності суб’єкта до успішного виконання ним функцій посередника загалом.

Література 1. Антипенко В.Ф. Современній терроризм: состояние и возможности его упреждения

(криминологическое исследование) – К., 1998. – 191 с. 2. Емельянов В.П. Терроризм и преступления террористической направленности. – Х.: Право,

1999. – 272 с. 3. Илларионов В.П. Переговоры с террористами. – М.: Юридический институт МВД России,

1994. 4. Крутов В.В. Теоретико-правовые и тактико-специальные проблемы борьбы с терроризмом

(опыт системного исследования). – К.: Изд-во Академии СБУ, 1998. – 284 с. 5. Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. – К.: Знання

України, 2002. – 254 с. 6. Пірен М.І. Тероризм та його політико-психологічна характеристика // Пірен М.І. Основи

політичної психології: Навчальний посібник. – К.: Міленіум, 2003. – С. 238 – 254. 7. Рижов І.М. Деякі питання стратегічного планування боротьби з тероризмом в Україні //

Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. – 2004. - № 9. – С. 248 – 252. 8. Сідак В.С. Психологічні засади протидії тероризму в Україні // Проблеми загальної та

педагогічної психології. Зб. наукових праць Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка. – К.: Гнозис, 2004. – Т.6. – Вип. 3. – С. 301 – 309.

9. Татенко В.О. Психологія впливу: суб’єктна парадигма // Наукові студії із соціальної та політичної психології. Зб. статей . – К.: Вид-во “Сталь”, 2000. – Вип. 3(6). – С. 3 – 18.

ООССООББЛЛИИВВООССТТІІ ТТЕЕРРИИТТООРРІІААЛЛЬЬННООЇЇ ООББООРРООННИИ ВВ УУММООВВААХХ ППООССТТІІННДДУУССТТРРІІААЛЛЬЬННООГГОО ССУУССППІІЛЛЬЬССТТВВАА

Рижов Ігор Миколайович — старший викладач кафедри боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства Національної академії Служби безпеки України, полковник

Оборона у випадку агресії – нормальна функція будь-якої держави. Закономірно, що питання організації оборони, у тому числі і територіальної, відпрацьовані на законодавчому рівні. Однак, останні події в Іракові показали неспроможність оборонної концепції Іраку – він пав практично не зробивши опору, хоча оборонна доктрина Іраку, вибудована не без участі радянських фахівців, вважалася доволі прогресивною. На мій погляд причина в тім, що визначаючи образ потенційного супротивника, внаслідок завищеної самооцінки, споконвічно ігнорується його технологічна перевага. Війна в Іракові показала приреченість військової машини держави, у військовому протистоянні із соціальною системою, що розташована на більш високому технологічному рівні. Сучасний військовий конфлікт виростає з глибин соціальних відносин

110суспільств, що стоять на різних рівнях соціально стратифікаційних сходів.

Сучасному суспільству наявні нові види агресій, зовсім не зв'язаних з територіальними претензіями. Для повної окупації сьогодні достатньо приватизувати контрольний пакет економіки або виграти вибори – тобто узяти владу, якщо хочете, забезпечити оперативний контроль над алгоритмом соціального управління на даній території і війна виграна. США досягли порога інформаційного суспільства раніш СРСР, саме цим і обумовлена їхня перемога в багаторічному протиборстві на світовій арені. У цьому протиборстві, інструмент взаємного лякання використовувався дуже активно. Тактика силового протистояння холодної війни перемінилася на таку, котра дозволила однозначно визначити слабкі місця системи і нанести по них нищівний удар. Складно однозначно визначити причини падіння імперії СРСР, це історична закономірність, чи результат перемоги в інформаційній війні.

Випливаючи з класичного положення про три суспільства, вірніше три великі епохи у розвитку суспільства, що утворять тріаду «доіндустріальне – індустріальне - постіндустріальне суспільство», можна простежити антологію конфліктів між ними. При цьому, усі суспільства розвиті абсолютно нерівномірно. У кожнім суспільстві присутні всі три епохи, але в різних пропорціях, що дозволяє визначити їх стратифікаційний рівень.

Перехід від матеріального (економічного, у якому господарська діяльність людини визначається матеріальними інтересами) до інформаційного суспільства (чи постіндустріального, у якому господарська діяльність людини стає усе більш інтенсивною і комплексною, але не визначається його матеріальними інтересами). Якщо випливати методу аналогій, то можна вивести закономірність, виходячи з якої кожному типу суспільства належна своя, унікальна форма соціального алгоритму управління як усередині суспільств, так і між ними. Отже, кожному типу суспільств належать визначені типи злочинності (коли мова йде про незгодних з встановленим алгоритмом соціального управління і розподілу усередині суспільства) і війн (тих же, але у відносинах між суспільствами. Громадянські війни, революції, перевороти і т.п. можна віднести до з'ясування відносин усередині суспільства, метою є влада, тобто те, що дозволяє визначати свій, відмінний від існуючого алгоритм соціального управління. До визначеного моменту революційно-визвольний рух це вид злочинної діяльності).

Крім основних параметрів, на підставі яких уводиться періодизація суспільств, періодизація соціального прогресу заснована на декількох критеріях. Як параметри виділяють:

А. Основний виробничий ресурс – у постіндустріальному суспільстві їм є інформація, в індустріальному – енергія, у доіндустріальному – первинні умови виробництва, сировина.

Б. Тип виробничої діяльності – він розглядається в постіндустріальному суспільстві як послідовна обробка на противагу виготовленню і видобутку на більш ранніх ступінях розвитку.

В. Характер базових технологій. Він визначається в постіндустріальному суспільстві як наукомісткі, в епоху індустріалізму – як капіталомісткі й у доіндустріальному – як трудомісткі).

Постіндустріальне суспільство може бути протиставлено індустріальному і доіндустріальному по формах і змісту соціальних конфліктів, вирішення яких призводить до війн. Специфічною особливістю війн доіндустріального періоду була однозначно визначена мета – розширення територій, індустріального – ринків збуту, постіндустріального – захоплення контролю над інформаційними потоками, а це, насамперед управління. Прихильники постіндустріальної теорії не визначають границі окремих типів суспільств і не вказують їхніх границь. Новий тип суспільства не заміщає попередні в процесі еволюційного розвитку, а співіснує з ним, отже, війна в постіндустріальному (інформаційному) суспільстві відбувається усередині нього, у цій війні неможливо чітко позначити лінію фронту. Форми ведення воєн також чітко визначаються типом суспільства, ступенем його енергооснащеності. Постіндустріальному суспільству, у спадщину від індустріального, дісталася досконала військова машина, яку доповнено новітніми інформаційними технологіями. Протистояти їй традиційними методами неможливо. Для того щоб бути на рівних, воюючим сторонам у такій війні потрібно мати приблизно рівний потенціал, якщо воювати за правилами. А якщо виявити те, що називається військовою кмітливістю. У свій час, винайдена нашими предками партизанська війна дозволила виграти не одну війну. Тероризм – це і є військова кмітливість постіндустріального періоду, і

111новітня військова історія тому підтвердження. Чеченські терористи борються із владою, і невідомо хто переможе. Мене дивує одне: скільки грошей витрачається на армію, і що замість? Наші діди за п'ять років звільнили Світ від фашизму, а сучасна російська армія не може справитися з жменькою терористів, списуючи на цю війну усе більше і більше грошей, які можна було б витратити на більш потрібні цілі. Ми, українці, уже проходили подібне, і за незалежність нашої країни ми повинні сказати спасибі силам опору західної України, не зломленим радянським режимом протягом більш як напівстоліття.

Можна сказати, що тероризм - особлива форма війни постіндустріального періоду. Метою цієї війни є переділ управлінських інформаційних потоків. Це має бути відображено у оборонній доктрині.

Ціль терористичних устремлінь, логічно випливає з ідеології тероризму – примусова чи зміна корекція алгоритму соціального керування. Об'єктом тероризму є існуюча система соціального управління. Кінцева мета, зміст тероризму – зміна алгоритму соціального керування – задача перерозподілу інформаційного ресурсу. Форма тероризму також похідна інформаційних технологій – заснована на створенні віртуальних страхів. Оскільки тероризм, як специфічна форма ведення війни в постіндустріальному (інформаційному) суспільстві, за формою і по змісту є інформаційним продуктом, тактика і стратегія протидії тероризму також повинні будуватися виходячи з теорій інформологізації.

По своїй сутності тероризм – явище, засноване на використанні інформаційних технологій, здатних масово породжувати віртуальний страх. В основі криміналістичної характеристики тероризму лежить інформаційна складова, як основна особливість, що характеризує даний тип злочинів. Дуалізм інформаційної ознаки тероризму полягає в тому що, по-перше, тероризм використовує суспільний (інформаційний) резонанс на основі віртуального страху, що може бути викликаний будь-яким злочином, по-друге, по суті тероризм призначений для рішення інформаціологічної проблеми – корекція алгоритму.

Війна, як продовження соціального конфлікту немирним (насильницьким) шляхом – властива будь-якому типу суспільства. Можна з упевненістю сказати, що тероризм - специфічна форма ведення війни, метою якої є не матеріальний інтерес - ресурс, і не геополітичний інтерес (сфера впливу і ринки збуту), а інтерес інформаційний - механізм соціального управління в суспільстві. При такому підході, терор і тероризм можна розглядати як різновиду одного процесу – насильницької чи зміни корекції алгоритму соціального керування в суспільстві. При цьому терор – насильницьке, з використанням віртуального страху (відгомони якого в образі НКВД, Гулага і Сталіна дійшли в легендах до покоління, діди якого цього вже не застали, або сучасне «публічне пороття» незгодних з політикою Америки) нав'язування алгоритму керування. Першопричиною для формування резонансу віртуального страху були сильно перебільшені слухи про нічні арешти, табори. На цьому тримався сталінський режим. Цього боялися по інерції при Хрущові, майже не боялися при Брежнєві, а коли страхи пішли разом з поколінням, система звалила. В епоху засилля інформаційних технологій, для посилення режиму вже немає необхідності саджати величезні маси в табори, можна донести до кожного члена цивільного суспільства що його чекає, якщо до влади прийде опозиція. Це інформаційний терор, інформаційна війна за свідомість, своєрідний різновид агресії. Діалектично протилежної є війна із системою соціального управління в суспільстві. Силу можна перемогти тільки чи хитрістю підлістю. Тероризм і є сполучення хитрості і підлості, при цьому, у випадку успіху терориста чекають лаври героя і, що природно, переможців не судять. При цьому, усякого хто зазіхне на встановлений режим будуть обвинувачувати в підлості, і для зміни його знадобитися хитрість. Хитрість, мовою інформаційною, є ні що інше, як процес інформаційний, продукт інтелектуальної діяльності, що дозволив створити більш витончений алгоритм дій, ніж його передбачала система захисту. А підлість це лише норма моральна. Сучасна оборонна доктрина України, на мій погляд не враховує технологічного потенціалу ймовірного супротивника, а головне, вона відірвана від реалій сучасності. У такій ситуації Служба безпеки України повинна відігравати роль зворотного зв'язку, роблячи основний упор у своїй роботі крім виявлення і знищення диверсійно-розвідувальних груп у нашому тилу – це штатна

112задача підрозділів контррозвідувального забезпечення, на проведення моніторингу стану всієї системи оборони, оцінки її відповідності реальним погрозам, адекватності рівня самооцінки готовності країни до оборони реальному положенню справ, виявленню нових типів загроз та агресій. У контексті даної статті моніторинг є узагальнюючим вираженням комплексу цілеспрямованих аналітичних заходів. Відносно територіальної оборони це одержання, накопичення, обробка й аналіз інформації щодо стану складових системи оборони держави компонентів, розвитку можливої агресії, у тому числі тероризму, прогнозування його розвитку і розробка науково обґрунтованих рекомендацій з метою прийняття відповідних рішень, що мають значення для практичної діяльності всієї системи оборони, в тому числі й спецслужб. При цьому ухвалення рішення виходить безпосередньо з аналізу результатів моніторингу і відноситься до компетенції керівництва вищих органів державної влади і керування, що здійснюють законотворчу, правозастосовчу і профілактичну діяльність. Моніторинг - це процес цілеспрямованого, регулярного спостереження за ходом суспільного розвитку з метою виявлення умов і обставин, що впливають на обороноздатність держави, у тому числі погроз терористичних проявів, реалізація якого підніме обороноспроможність нашої держави на новий якісний рівень.

ССУУЧЧААССННИИЙЙ ТТЕЕРРООРРИИЗЗММ —— ЗЗААГГРРООЗЗАА ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬННІІЙЙ ББЕЕЗЗППЕЕЦЦІІ УУККРРААЇЇННИИ Лапкіна Наталія — студентка факультету безпеки підприємств Європейського університету

В новому тисячолітті глобальною загрозою безпеці стало вкрай небезпечне явище, яке являє собою тероризм. І якщо в попередні роки дослідження в цьому напрямку грунтувалися більше на цікавості, на аналізі закордонних випадків, то зараз дана проблема набуває все більш практичного значення. Тероризм є одним із чинників загрози збереження національної безпеки України. І хоча в Україні дане явище не набуло такого поширення, як у багатьох країнах світу, не можна гарантувати продовження такої ситуації і в майбутньому.

Прояви тероризму мають наслідком масові людські жертви, руйнуються духовні, матеріальні, культурні цінності, які потім досить важко відтворити. Він породжує ненависть та недовіру між соціальними та національними групами. Тероризм відноситься до тих видів злочинного насильства, жертвами якого можуть стати невинні люди, які не мають відношення до конфлікту.

Боротьба з тероризмом є серйозною проблемою, яка потребує глибокого та всебічного дослідження та постійної уваги. Для того, щоб побудувати ефективний механізм протидії тероризму, потрібно насамперед розібратися з тим, що саме являє тероризм, встановити його причини.

Потребує підвищеної уваги і те, що в майбутньому прогнозується збільшення кількості терористичних актів у зв’язку з наявністю великої кількості терористичних організацій в усьому світі, існуванням нелегального ринку зброї, вибухових речовин. Велике значення у розповсюдженні тероризму надається і засобам масової інформації (ЗМІ), які, приділяючи багато уваги кожному акту прояву тероризму, висвітлюючи як негативні, так і позитивні їх сторони, пропагандуючи насилля та жорстокість, популяризують тероризм серед багатьох невдоволених. В мережі Інтернет існує велика кількість сайтів терористичних організацій із вільним доступом, де можна знайти інформацію про виготовлення вибухівки та зброї своїми руками, про вибір найкращого місця для проведення вибуху тощо.

Тероризм як небезпечне явище у політичному, соціально-економічному житті, міжнаціональних відносинах світового співтовариства став предметом дослідження багатьох вітчизняних та закордонних вчених, проте серед них нема одностайності як щодо поняття тероризму, так і щодо причин його виникнення. Слід зазначити, що дослідники проблем тероризму намагаються дати точне визначення його поняття та сутності. Але жодне з них не стало загальновизнаним, що в основному пов’язане із складністю досліджень в даному напрямку, а також через дослідження тероризму в різних аспектах: філософському, політичному, психологічному, правовому тощо.

Проаналізувавши погляди різних вчених та законодавство, можна дати наступне визначення поняття тероризм. Тероризм – це суспільно небезпечна злочинна діяльність, яка полягає у

113свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства або в погрозі насильством щодо окремих осіб або груп осіб шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я невинних людей з метою досягнення злочинних цілей і яка відрізняється підвищеною суспільною небезпекою та публічним характером його здійснення.

Терористична діяльність включає в себе такі дії: 1. Організацію, планування, підготовку та реалізацію терористичної акції; 2. Підбурювання до терористичної акції, насилля над фізичними особами або організаціями,

знищення матеріальних об’єктів в терористичних цілях; 3. Організацію незаконного збройного формування, злочинного угрупування або

організованої групи для здійснення терористичної акції, а також участь в такій акції; 4. Вербування, озброєння, навчання та використання терористів; 5. Фінансування завідомо терористичної організації або терористичної групи та інша

допомога. Під сутністю тероризму слід розуміти сукупність ознак, характерних рис та особливостей, які

властиві тероризму як соціально-політичній та правовій категорії і складають його внутрішній зміст.

Для сучасного тероризму характерними є такі риси: - кількісне зростання терористичних актів та жорстокість їх виконання. Терористичні акти, які спостерігаються протягом останніх десяти років, зростають кількісно та стають все більш масштабними та драматичними. Постійно розширюється діапазон цілей терористів, який варіюється в залежності від ряду обставин, в тому числі від жорстокості та ефективності реакції та застосовуваних заходів безпеки; - високий рівень фінансування терористичної діяльності. Створюються цілі мережі підприємств, компаній, банків та фондів, які використовуються в якості прикриття терористів, фінансування та всебічного забезпечення їх операцій. Відбувається концентрація фінансових коштів в руках терористів у зв’язку із злиттям тероризму з наркобізнесом та торгівлею зброєю. До того ж серед спонсорів терористичних організацій часто виступають найбагатші особи планети, які здатні фінансувати терористичну діяльність в широких масштабах і в будь-якій точці планети; - використання окремими державами певних терористичних угрупувань для розширення сфер геополітичного впливу; - професіоналізм та підготовленість терористів. Небезпечною стала поява великої кількості бойовиків-професіоналів, які готові за гроші приймати участь у проведенні терактів в будь-якій країні, проти об’єктів та громадян будь-якої національної приналежності; - інтернаціональний характер терористичних угрупувань. Тероризм набуває нових форм та можливостей у зв’язку із посиленням інтеграції міжнародного співтовариства, розвитком інформаційних, економічних та фінансових зв’язків, розширенням міграційних потоків та послабленням контролю за перетином кордонів. В останні десятиріччя тероризм інтернаціоналізувався, з’явилися міжнародні та транснаціональні угрупування, виник зв'язок і взаємодія між деякими терористичними організаціями. Найбільш небезпечним це явище стає тоді, коли воно ініціюється, створюється та підтримується державними режимами, особливо диктаторськими, націоналістичними та подібних типів; - підвищення рівня технічного оснащення. Терористичні угрупування активно використовують у своїх інтересах сучасні досягнення науки і техніки, отримали широкий доступ до інформації та сучасних військових технологій.

Виділяють відмінні ознаки тероризму як злочинного діяння: - це організоване насильство. Це не хаотичні дії та прояви людської ненависті, а організована злочинність, яка захищається різними політичними, релігійними і національними виправданнями. Терористичні організації створюють єдині керівні органи, систему управління, підрозділи планування; - породжує високу суспільну небезпеку, яка виникає в результаті здійснення загально небезпечних дій або погрози їх здійснення;

114- публічний характер його виконання; - умисне створення обстановки страху, напруженості на соціальному рівні, що впливає на інших осіб і примушує їх до виконання певних дій в інтересах терористів або прийняття їх умов. Створення обстановки страху є лише засобом досягнення цілі; - при здійсненні тероризму насильство застосовується щодо одних осіб або майна, а психологічний вплив з метою схилення до певної поведінки здійснюється на інших осіб. Для терористів важливий не сам факт насильства, а його вплив на свідомість і поведінку конкретної особи, групи осіб або всього суспільства в цілому.

Міжнародні організації та вчені багато уваги приділяють також проблемі причин тероризму, оскільки від того, наскільки повно та точно будуть встановлені причини цього явища буде залежати вибір та ефективність заходів по боротьбі з ним. Під причинами розуміють ті соціальні явища, які породжують тероризм як закономірний наслідок.

В 1990 році в Гавані на VIII Міжнародному конгресі ООН з попередження злочинності та поводження із злочинцями причинами тероризму були названі бідність, безробіття, нестача житла, недосконалість системи освіти та підготовки кадрів, відсутність життєвих перспектив, загострення соціальної нерівності, відчуження та маргіналізація населення, послаблення сімейних та соціальних зв’язків, недоліки виховання, негативні наслідки міграції, нестача об’єктів культурно-побутового призначення, розповсюдження засобами масової інформації ідей та поглядів, які призводять до зростання насильства, нерівності та нетерпимості.

Достатня кількість дослідників даного явища вважає основним підґрунтям виникнення тероризму відсутність нормальної економіки. Але, на мою думку, було б неправильно всі причини виникнення і зростання тероризму зводити у своїй більшості до економіки, а серед найбільш поширених причин тероризму вирізнити такі: - зростання у світі соціально-економічних та міждержавних протиріч. Розмежування між багатими та бідними країнами зростає, так само як і зростає протидія нав’язуванню своїх поглядів розвиненими країнами; - зниження життєвого рівня населення на фоні зростання соціальної диференціації; - протиріччя в економічній сфері; - кризове становище певних соціальних та професійних груп та осіб, які внаслідок своєї професійної діяльності мають досвід роботи із вибуховими речовинами та пристроями; - розповсюдження серед населення зброї, її доступність; - розповсюдження засобами масової інформації ідей та поглядів, які призводять до зростання насильства, нерівності та всесильності терористів; - низька ефективність роботи державного апарату та правоохоронних органів, відсутність ефективних механізмів правового захисту населення тощо.

Підбиваючи підсумок наведеному, треба зазначити, що в сучасних умовах стрімкого поширення терористичної діяльності, набуття нею нових форм та використання найновіших засобів, потребує детального дослідження і прогнозування питання виникнення та причин тероризму як серйозної загрози національній безпеці України. Потрібно намагатися виявити всі можливі мотиви дій терористичних угрупувань та навчитися передбачувати їх дії, що дасть змогу зупинити та обмежити подальше розповсюдження тероризму.

Протидія тероризму вимагає об’єднання зусиль всього суспільства, взаємодії державних інститутів та громадських об’єднань, що б зробило великий внесок не тільки у забезпечення національної безпеки України, але й стало істотним внеском у боротьбу з міжнародним тероризмом.

Література

1. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003р. 2. Емельянов В.П. Террористический акт и акт терроризма: понятие, соотношение,

разграничение. // Законность, 2002. № 7.

1153. Ивахин А.Е., Прыгунов П.Я. Оперативная деятельность и вопросы конспирации в

работе спецслужб (по материалам, легализованным в открытой печати и литературе). Учебное пособие. Том 3. – К., «ЧПП», 2005, 344с.

4. Ліпкан В.А. Тероризм і національна безпека України. – К.: «Знання», 2000р.- 184с. 5. Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм і система безпеки підприємництва.

//Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України: Зб. мтеріалів наук.-практ. конф., Київ, 16-17 трав. 2001 р. / Редкол.: І.І.Тимошенко (голова) та ін.. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. – 480с.

116

ППІІДДССУУММККООВВИИЙЙ ДДООККУУММЕЕННТТ

науково-практичної конференції „Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України”

(Київ, 6 грудня 2005 року) На початку ХХІ століття світове співтовариство у вирішенні складних

транснаціональних проблем дедалі більше покладається на міжнародні організації з їх розгалуженими виконавчими апаратами. Подібні міжнародні інституції, створені для реалізації конкретних завдань, стають нині важливим інструментом розвитку міжнародних відносин, у тому числі у сфері безпеки. Становлення України в якості регіонального лідера, її євроатлантична інтеграція вимагають перегляду не лише стратегії розвитку країни, а й співвідношення політики безпеки держави, із національними інтересами, які є визначальними для неї. Відтак, проблеми забезпечення національної безпеки України є важливими не лише в контексті участі нашої держави у миротворчих операціях, а й на пряму пов’язані із її подальшим виживанням і процвітанням.

Учасники науково-практичної конференції вважають за доцільне: продовжувати роботу щодо поглиблення міжнародно-правових засад участі

України в міжнародних системах безпеки; сприяти становленню безпекової науки, сфокусувавши увагу на підготовці

фахівців в галузі національної безпеки; всебічно сприяти профільним комітетам Верховної Ради України у формуванні

правового поля в сфері національної безпеки; вийти з ініціативою до профільних комітетів ВРУ щодо розгляду уже

розроблених учасниками науково-практичної конференції законопроектів: „Про служби безпеки суб’єктів господарювання”, „Про Доктрину недержавного забезпечення національної безпеки України”, „Про боротьбу з екстремізмом”, „Про Національну Гвардію України”, „Про кримінальну розвідку”, „Про Департамент інформаційного моніторингу”, „Про охоронну діяльність”, „Про детективну діяльність”;

створити робочу групу на базі РНБОУ, яка б складалася з викладачів державних і недержавних вузів, працівників МОН України стосовно рівня безпеки освіти в Україні;

провести консультації з РНБОУ щодо реформування правоохоронних органів, яке має відбуватись на максимально виважених, науково обґрунтованих концептуальних засадах за участі як наукових кіл, так і усього суспільства;

виступити з обґрунтованою ініціативою до компетентних органів державної влади щодо формування сил спеціального призначення;

всебічно сприяти впровадженню в життя механізмів контролю за системою національної безпеки, спираючись на необхідність реалізації національних інтересів;

сприяти становленню сталих зв’язків із безпековими структурами і навчальними закладами іноземних держав, що здійснюють підготовку фахівців у галузі безпеки;

провести консультації з РНБОУ щодо формування адекватної національним інтересам структури апарату РНБОУ. м. Київ (Україна) 6 грудня 2005 року

Прийнято учасниками науково-практичної конференції

„Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України”