Міністерство освіти та

науки України

Хмельницький

національний

університет

Економічна

глобалізація Конспект лекцій

Ніколайчук Микола Володимирович

1

2

Міністерство освіти та науки України

Хмельницький національний університет

Гуманітарний інститут

Кафедра міжнародних економічних відносин

Економічна глобалізація

Конспект лекцій

к.е.н., доц.

Ніколайчук Микола

Володимирович

Хмельницький 2007

3

4

Зміст

Тема 1. Глобалізація у системі закономірних тенденцій

розвитку світової економіки 5

1.1. Теорія економічної глобалізації ........................................... 5

1.2. Глобалізація як закономірність світової економіки 9

1.3. Субстанційні підвалини глобальної економічної

системи ............................................................................................................... 14

1.4. Загальноцивілізаційні економічні ознаки та

критерії ............................................................................................................. 14

1.5. Загальні ознаки глобалізації ................................................. 16

Тема 2. Елементи глобальної економіки 17

2.1. Формування економічної єдності світу ............................. 17

2.2. Поглиблення інтернаціоналізації сучасного

господарства ................................................................................................... 18

2.3. Головні елементи глобальної економіки ........................... 20

2.4. Механізм регулювання світової економічної

рівноваги .......................................................................................................... 25

Тема 3. Глобалізація економічних процесів 27

3.1. Сутність та головні етапи економічної

глобалізації ................................................................................................... 27

3.2. Особливості сучасної економічної глобалізації........ 30

3.3. Головні форми економічної глобалізації ........................ 32

Тема 4. Особливості сучасного етапу транснаціоналізації

світової економіки 37

4.1. Транснаціональні корпорації ................................................... 37

4.2. Глобалізація управлінських функцій .................................. 41

4.3. Глобальні інвестиційні цикли ................................................. 46

4.4. Транснаціоналізація середніх та малих фірм ............... 49

4.5. Стратегічні альянси транснаціональних фірм ............... 50

Тема 5. Міжнародний ринок товарів та послуг 52

5.1. Міжнародна торгівля товарами в умовах

глобалізації ................................................................................................... 52

5.2. Світовий ринок послуг ................................................................. 56

Тема 6. Глобалізація світової економіки 61

6.1. Глобалізація фінансів ................................................................. 61

6.2. Глобалізація туризму .................................................................... 62

Тема 7. Україна у системі рушійних сил розвитку

глобальної економіки 65

7.1. Глобалізація і Україна ............................................................... 65

7.2. Україна — Світова організація торгівлі ........................ 66

7.3. Україна — Європейський Союз ................................................... 69

5

Тема 1. Глобалізація у системі закономірних

тенденцій розвитку світової економіки

План

1.1. Теорія економічної глобалізації

1.2. Глобалізація як закономірність світової економіки

1.3. Субстанційні підвалини глобальної економічної

системи

1.4. Загальноцивілізаційні економічні ознаки та

критерії

1.5. Загальні ознаки глобалізації

1.1. Теорія економічної глобалізації

Глобалістика є молодою наукою, а тому сучасна теорія її ще не

сформована остаточно. Але деякі концепції уже намітились. Розглянемо

основні з них.

Перша з них — концепція "межі зростання". Проблема меж

економічного зростання є основною ідеєю тематики доповідей Римського

клубу. У свій час засновники цього клубу зіткнулися з труднощами в

реалізації корпоративних проектів і програм. Вони вважають, що глибинними

причинами цих труднощів є глобальні системні ефекти, тобто наслідки

деструктивних змін у світовій економічній системі. Локальні зусилля щодо їх

подолання були маловтішними.

Практичним результатом досліджень в рамках цієї концепції були

спроби моделювання світової економічної динаміки. За змінні бралися п'ять

величин:

- населення,

- капіталовкладення,

- виробництво продовольства,

- використання невідновлюваних ресурсів,

- забруднення природного навколишнього середовища.

Цільова функція визначається робочою гіпотезою про

6

дисфункціональність глобальної системи. Її перевірка привела до висновку

про те, що в умовах збереження наявних тенденцій зростання людство дуже

швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії.

Зростання наштовхується не тільки на планетарно-ресурсні обмеження, а й на

внутрішні обмеження людства:

- егоцентризм елітарних країн і транснаціональних корпорацій,

- архаїчний суверенітет великої кількості країн і їх конфліктна

конкуренція,

- дезінтеграція людського співтовариства.

Це розвиток без будь-якого майбутнього і як альтернатива йому

висувається глобальна проблема нового Гуманізму.

Інша концепція отримала назву "сталого розвитку". Дотримуючись

ідеї про існування планетарних меж економічного зростання, автори її

вважають, що критичний поріг сталого зростання світової спільноти уже

подоланий, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж

дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем.

Необхідно, стверджують вони, зупинити глобальний демографічний вибух у

країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання

західного типу.

Обмеженість цієї концепції полягає у її однобічному економічному

ухилі. Але приваблює програма, розроблена на основі цієї концепції. Вона

передбачає пошук нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки

в елітарних регіонах світу і в короткі терміни, а для планети в цілому і на

довгострокову перспективу.

Концепція "універсального еволюціонізму" розвивається на базі

ноосферного вчення В. Вернадського. В ній піддаються критиці ідеї,

сформульовані "римським клубом". Глобальна природа розглядається як

самоорганізована система. Реакція цієї системи хоч і є непрогнозованою через

величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в

довгостроковому плані. Прибічники цієї концепції закликають враховувати

7

реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.

Спільний розвиток світової людської спільноти і біосфери може бути

цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. В результаті

конструктивної еволюції може сформуватися ноосферна цивілізація, що

відкриває шлях до розвитку нової якості.

Концепція "мітозу біосфер" розглядає ноосферу як гармонійний синтез

біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють "глобатех" — тип нової

культури, яка охоплює весь планетарний ринок. Експансія "глобатеху" в

Космос означає досягнення певної економічної рівноваги за умови виходу за

межі земної біосфери. Це є підставою перетворення ноосфери на важливий

фактор еволюції Всесвіту.

Концепція "світ-системного аналізу" розглядає розвиток економік,

історію систем і цивілізації. Криза капіталістичної світ-системи кінця XX ст.

трактується як перехід до посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-

система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка

безупинно розвивається у взаємодії ядра (капіталістичної метрополії),

напівпериферії і периферії світу.

Концепція "контрольованого глобального розвитку" обґрунтовує

створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і

рекомендацій щодо вибору оптимальних систем управління цим розвитком.

Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях

вирішення глобальних проблем.

Найбільш досконалим як з теоретичної, так і з практичної точки

зору є ліберальний підхід західної демократії.

Західні пропозиції з глобальної модернізації можна звести до трьох

узагальнених позицій:

1) ринкове господарювання;

2) раціональне знання в повному обсязі його ідей, дисциплін, інститутів і

технологічного оснащення в їх історичній трансформації;

3) принцип правозахищеної гідності людини.

8

Це є альтернатива традиційним принципам:

1) влада власності;

2) медитативно-сакральне знання;

3) затверджений ззовні статус людської особистості.

Якими ж вбачаються найбільш загальні напрямки глобальних змін у

зв'язку із запропонованими принципами?

Реалізуючи ці принципи, треба, звичайно, виходити з таких реалій.

Сьогодні існують національно-економічні комплекси з різними якісними

характеристиками, дуже відмінними соціальними і культурно-психологічними

надбудовами. Крім того, є ще силове порубіжжя між національним і

глобальним — це національні держави, які здійснюють економічно-соціальні

перетворення на свій лад. Владні структури ще не звільнились від

традиційного бачення влади власності. Тому вони претендують на

всеохоплюючий контроль суспільного життя і намагаються сконцентрувати

прийняття рішень у руках небагатьох. Це призводить до бюрократизації,

корупції, обмежень громадянського суспільства тощо. Результатом є

деформація ринкових відносин, непрозорість і звуження можливостей для

участі народних мас у перетвореннях.

В основу західної ліберальної концепції глобалізації покладено

принцип субсидіарності (доповнюваності), який передбачає багаторівневу

систему прийняття рішень. Всього виділяють чотири рівні: комунальний,

регіональний, національний і наднаціональний.

Виходячи з цього, рішення кожного конкретного питання належить до

компетенції тієї гілки влади, яка забезпечує її оптимальне вирішення.

Інтеграція узгоджується федералізацією. Тут маємо тенденцію до делегування

чистини державних функцій іншим структурам, на наддержавний рівень

виносяться проблеми регулювання фінансової й інформаційної сфер, екології,

боротьби з тероризмом, наркобізнесом і злочинністю. Така координація, не

принижуючи зовнішньоекономічну і політичну владу держави, покликана

підсилити ті функції державних інституцій, які пов'язані з міжнародним

9

розвитком.

Наступна проблема у західній ліберальній глобалістській концепції —

це реалізація ідеї правогромадянської гідності, що базується на змагальному

соціальному процесі. Ця егалітарно-правова ідея також зі значними

труднощами впроваджується в незахідних цивілізаціях. Вона завжди зустрічає

опір з боку традиційного корпоративізму та колективізму. Якщо починалось її

втілення, за деякими позитивними виключеннями (наприклад, Японія), це

згодом переростало у "зрівнялівку" і правовий нігілізм, які виявлялись у

різних формах тоталітаризму й авторитаризму.

Якщо брати до уваги практичний аспект цієї концепції, то вона

пропонує впроваджувати такі глобальні фактори зростання, як:

1) гнучкі валютні курси;

2) зниження торговельних бар'єрів;

3) заохочення транснаціональних корпорацій до організації виробництва

в країнах із мінімальними витратами;

4) прискорення розвитку сфери послуг як основної сфери зайнятості та

виробництва суспільного багатства;

5) "зелену революцію" в сільському господарстві;

6) здешевлення енергії;

7) послаблення регулюючої ролі урядів у національних економіках;

8) покращення життєвого рівня людей;

9) підвищення освітнього рівня населення в глобальному масштабі.

1.2. Глобалізація як закономірність світової економіки

Глобалізація — це процес розвитку стійких зв'язків між національними

економіками окремих країн, в результаті чого вони стають органічною

частиною світового господарства. У зв'язку з цим починають домінувати

світові стандарти, які сприймаються все більшою кількістю країн.

10

Глобалізація ще далека від завершення, а тому сам процес її протікання можна

характеризувати як процес транснаціоналізації економічних явищ.

У кінці XX, на почятку XXI ст. глобальні й транснаціональні

зрушення виявляються в таких формах:

- плюралізм міжнародних інвестицій,

- транснаціональні корпорації (ТНК),

- транснаціональні стратегічні альянси (ТСА),

- міжнародні фінансові центри (МФЦ),

- міжнародні організації,

- засоби масової інформації (ЗМІ),

- глобальні комунікаційні системи (Internet, супутниковий зв'язок тощо),

- транснаціоналізовані держави,

- міжнародні регіональні об'єднання,

- економічні зони.

Очевидно, що всі ці структури світового господарства кількісно і якісно

різнопланові, але трансформаційна роль їх одна — глобалізація. Розглянемо

окремі з них за принципом "вкладу" у творення нових економічних форм.

Вивезення капіталу є одним із найбільш старих методів

інтернаціоналізації національних економік та творення транснаціонального

простору.

Найбільш глобалізованою виявилась фінансова сфера. Для цього є,

як мінімум, три причини. По-перше, зміна умов діяльності національних

фінансових інституцій після краху Бреттон-Вудської системи в 1971 р. Тоді

були скасовані режими фіксованих валютних курсів і натомість запроваджені

режими гнучких та напівкерованих валютних курсів. На цій основі почалось

стимулювання експансії іноземного капіталу на національних фінансових

ринках і розмивання меж національних фінансових секторів. По-друге,

відкриття міжнародного простору для діяльності національних банківських

структур привело до зростання конкуренції, зниження рентабельності

банківських операцій та зменшення маржі, що спонукало більшість

11

розвинених країн піти на дерегуляцію сфери фінансової діяльності. Були зняті

обмеження на рівень процентних ставок, знизились податки і комісійні

стягнення з фінансових трансакцій, відкрився доступ на внутрішні фінансові

ринки для іноземних банків, розширилась приватизація і сек’юритизація

активів, урівнялись в конкурентних правах банки та інші фінансові заклади.

По-третє, розвиток інформаційних технологій, супутникового и оптико-

волоконного зв’язку, а на цій основі створення системи електронних рахунків

і кредитних карток, дали змогу практично миттєво передавати фінансову

інформацію, укладати угоди, переказувати кошти тощо незалежно від наявних

державних кордонів та відстаней.

Тренд глобалізації тісно пов'язаний зі зростанням ролі ТНК, які

виступають поряд із суверенними суб'єктами. Міжнародне виробництво, яке

базується на міграції прямих інвестицій між країнами, сьогодні є важливішим

для просування товарів на міжнародні ринки, ніж міжнародна торгівля. Крім

того, не менше третини світового експорту припадає на внутрішньо-

корпоративне постачання ТНК.

Характерними рисами ТНК є:

- Передусім це могутня мережа іноземних філій, яка є ланкою зв'язку

національних економік із зовнішнім світом.

- По-друге, темпи зростання транснаціонального капіталу. Найвищий

темп зафіксований у сфері послуг та в наукомістких галузях, де рівень

корпоративної інтеграції був найвищим.

- По-третє, слід відзначити, що найміцніші позиції у тих ТНК, які мають

диверсифіковану виробничу базу, інтегровану систему обслуговування,

розвинені міжнародні зв'язки зі збуту продукції.

- По-четверте, маючи конкурентні переваги над національними

компаніями (економія на масштабах і загальному управлінні, високий рівень

витрат на НДДКР, наявність висококваліфікованої робочої сили, низькі

транспортні витрати), ТНК оволодівають найбільш сучасними

перспективними галузями, в тому числі й за кордоном.

12

- По-п'яте, транснаціональні компанії, як правило, організовують свою

діяльність в декількох регіонах світу. При цьому вони проводять дослідження

і розробки в одній країні, виробляють комплектуючі деталі і вузли там, де це

найвигідніше з погляду мінімізації витрат, організовують філії поблизу

регіонів збуту і здійснюють маркетинг глобально.

- По-шосте, ТНК розміщують свої акції на найбільш ліквідних

фондових ринках.

- По-сьоме, все ширшого розмаху набирає політика міжнародного

злиття і поглинання. Завдяки цьому сьогодні нафтодобувна, автомобільна,

авіаційна й аерокосмічна галузі радикально змінили свою структуру і стали

транснаціональними.

- По-восьме, магістральний напрямок транснаціоналізації корпорацій —

звільнення від національних особливостей, які створюють перепони свободі

конкуренції.

Можна стверджувати, що ТНК урізноманітнюють форми проникнення

на міжнародні ринки, тим самим утверджуючи і розширюючи

транснаціональну економіку.

Сьогодні новим явищем у міжнародній економіці є поява стратегічних

альянсів. Вони являють собою довірчі довгострокові взаємовигідні відносини

між фірмами а метою досягнення стратегічних цілей. В рамках стратегічного

альянсу компанії об'єднують зусилля, зберігаючи при цьому господарську і

юридичну самостійність. Використовуючи сильні сторони учасників альянсу,

компанії збільшують конкурентні переваги над суперниками.

Інноваційні причини виникнення альянсів досить різноманітні та в

найзагальнішому вигляді їх можна звести до таких. По-перше, це можливість

створення стійких каналів передачі передових знань та методів їх засвоєння, а

також спрощення доступу до нових технологій у різних регіонах планети. По-

друге, це зниження витрат на інноваційні процеси за рахунок об'єднання

зусиль корпорацій для розробки спільних міжнародних інноваційних проектів.

По-третє, це створення міжфірмових мережевих інноваційно-орієнтованих

13

структур в міжнародному просторі. По-четверте, це можливість виходу на

міжнародну арену маніть середніх і малих фірм зі збереженням за ними

спеціалізації.

Ще одна нова тенденція транснаціоналізації, що проявилась на рубежі

тисячоліть, — це регіоналізація.

У Західній Європі найбільш суттєво виявляються процеси глобалізації

господарського життя та регіональної економічної інтеграції. Свідченням

цього є, по-перше, така тенденція розвитку торгівлі європейських країн:

зростає експорт-імпорт продукції близьких галузей. В подібних умовах

торгові операції заохочують конкуренцію в усіх галузях, а не в одному

секторі. Ця обставина усуває перепони і ставить в рівні умови менш розвинені

країни Союзу з більш розвиненими. По-друге, на межі тисячоліть ЄС став

єдиним інвестиційним центром сучасного світу. Він забезпечує близько 80%

всього нетто-експорту іноземних інвестицій. По-третє, інституційні зміни у

європейському економічному просторі змусили європейські ТНК

пристосовувати міжнародні операції до нових умов розміщення прямих

іноземних інвестицій.

Підсумовуючи викладене вище, можна стверджувати, що для

глобалізації характерні такі закономірності:

а)революція в інформаційних технологіях;

б)економічна революція;

в)налагодження горизонтальних зв'язків у світових економічних

структурах;

г)поляризація країн за етнокультурним принципом;

д)"локалізація", що характеризується утвердженням націоналізму;

є) тріумф ліберальної демократії.

В цілому ж очевидно, що глобалізація має об'єктивне підґрунтя і є

закономірним процесом. Можна стверджувати, що глобалізація — це

глобальна інтеграція, а сучасний її стан можна класифікувати як економічну

транснаціоналізацію.

14

1.3. Субстанційні підвалини глобальної економічної

системи

Етапи становлення глобальної економічної спільності охоплюються

такою схемою (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 Етапи становлення економічної спільності

Тип світової

цивілізації

Домінуючий вид

виробництва Характер праці

Провідний тип

власності

Аграрна Сільськогосподарське Ручна Земельна

Індустріальна Промислове Машинна Промислова

Постіндустріальна

(ноосферно-космічна) Інформаційне

Інтелектуальна

(духовна) Інтелектуальна

Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалістю становила найбільший

період. Початок йому поклала неолітична (аграрна) революція (III—I

тисячоліття до н.е.), яка ознаменувала перехід від привласнювального до

відтворювального господарства.

Індустріальна економіка втілилась у класичних теоріях (А. Сміт,

Д. Рікардо, Дж. Мілль та ін.) і в сучасних неокласичних концепціях.

Розгортання сучасного економічного знання можна представити за

таким логічним ланцюгом: загальноцивілізаційна субстанційна основа —

економічні моделі різного ступеня зрілості (ядро, або центр, світу —економіки

за І. Валлерстайном і Ф. Броделем, перехідна та периферійна економіка) —

національно-державні економічні системи.

1.4. Загальноцивілізаційні економічні ознаки та критерії

Ключове значення в усій цій сукупності належить безумовно

загальноцивілізаційним ознакам і критеріям, що становлять водночас глибоку

фундаментальну основу сучасного економічного знання. Принциповий

характер мають три основоположні питання, від відповіді на які вирішальною

мірою залежить структура економічного дискурсу, а також характер і вектор

15

економічної еволюції.

По-перше, йдеться про різноманітні трактування всього процесу

економічного розвитку, по-друге, про ресурси, джерела розвитку, по-третє,

про цивілізаційну економічну субстанцію.

Гегельянська концепція експлуатувала войовничу ідею загального

розвитку та прогресу, що останні 200 років слугувала певною моральною

підставою для масового захоплення з неминучими внаслідок цього гіркими

розчаруваннями. Уявлення про лінійність економічного розвитку і прогресу

взагалі є глибокою утопією, яка переконливо продемонструвала свою

ірраціональність.

Більш адекватним економічним реаліям є уявлення про хвилеподібний,

циклічний розвиток, який характеризується поняттям економічна флуктуація,

еволюція. Такому розвиткові притаманні біфуркації, порушення рівноваги,

переривистість.

Ф. Бродель виділяє чотири послідовні європейські вікові цикли: 1250

[1350]—1507—1510 pp.; 1507—1510 [1650]—1743 pp.; 1733—1743 [1817]—

1896 pp.; 1896 [1974] pp. Перша й остання дати кожного з цих циклів

позначають початок піднесення та закінчення спаду; проміжна дата у

квадратних дужках — кульмінаційний момент, де вікова тенденція починає

зворотний рух, тобто точку кризи. Тим самим глобальна економіка, можливо,

вступила в довгий «логістичний» цикл тривалістю від 150 до 350 років.

Інша принципова загальноігивілізацшна проблема стосується

економічних ресурсів, джерел сучасної господарської еволюції.

Загальновизнано, що нинішня модель так званого агресивного економічного

розвитку є абсолютно тупиковою, передусім через вичерпаність природних

ресурсів планети. Достатньо сказати, що, за даними Всесвітньої конференції з

енергії, запасів таких головних видів паливно-енергетичних ресурсів, як

вугілля і природний газ, вистачить відповідно на 350 і 50 років.

16

1.5. Загальні ознаки глобалізації

Економікам країн стає тісно у своїх національних рамках. Глобалізація

економіки у найширшому значенні цього поняття означає, що державні

кордони та відмінності між світовими фінансовими ринками втратили своє

колишнє значення. Цьому сприяли передусім такі тенденції:

♦ глобалізація фінансів;

♦ підвищення ролі транснаціональних корпорацій;

♦ розширення експорту прямих інвестицій з Північної Америки,

Західної Європи та Східної Азії;

♦ міжнародна спеціалізація виробництва і торгівлі товарами та

послугами;

♦ глобалізація третинного сектора (сфери послуг) економіки;

♦ глобалізація управлінських функцій;

♦ перетворення туризму на галузь світового масштабу;

♦ глобалізація проблем навколишнього середовища;

♦ міжнародна економічна інтеграція.

17

Тема 2. Елементи глобальної економіки

План

2.1. Формування економічної єдності світу

2.2. Поглиблення інтернаціоналізації сучасного

господарства

2.3. Головні елементи глобальної економіки

2.4. Механізм регулювання світової економічної

рівноваги

2.1. Формування економічної єдності світу

Про економічну єдність можна говорити лише в планетарному

масштабі, її передумови формувалися протягом тисячоліть, і тільки тепер,

напередодні XXI ст. вимальовуються обриси цього синтезу.

Генезис економічної єдності світу охоплює три великі періоди, що

відповідають трьом епохам у розвитку людських цивілізацій:

- аграрній,

- індустріальній,

- постіндустріальній (ноосферо-космічній).

На нинішньому етапі формується економічний базис єдиної світової

цивілізації. Матеріальні підвалини цього всесвітньо-історичного процесу

створюються у сфері виробництва, в умовах і формах економічного життя

людства. Головною детермінантою зближення економічних форм життя

народів і держав є новітні ресурси, що модифікують організаційно-

господарські способи функціонування економік різних країн.

Глибинною основою даного процесу виступають зміни у власності на

засоби виробництва та глобалізація економічних процесів. У наш час

відбувається всебічна соціалізація власності, з одного боку, з іншого —

дематеріалізація на базі інформатизації, інтелектуалізації виробництва. І

соціалізація, і дематеріалізація, хоч і різною мірою, охоплюють усі країни

світу. Здійснюється також поступове структурне зближення національних

18

господарств за найважливішими загальноекономічними пропорціями,

адаптуються їхні галузеві та міжгалузеві структури. Відбувається процес

вирівнювання зайнятого населення за структурою його професійно-освітнього

складу тощо. Водночас залишається доволі виразним поділ країн світу на

центр та периферію.

Процес всебічного зближення у сферах виробництва, науково-

технологічної діяльності та послуг зумовлений посиленням дії

загальноцивілізаційних законів і закономірностей, що охоплюють також сферу

політики, ідеології, культури. Глобальний синтез, який поширюється на всю

планету, веде до утворення світової економічної спільності, цілісної

міжнародної господарської структури. Серед факторів, що формують

економічну єдність світу, треба також відзначити інтернаціоналізацію

виробництва й обігу, міжнародну господарську інтеграцію, науково-технічну

революцію, необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства

тощо.

2.2. Поглиблення інтернаціоналізації сучасного

господарства

Інтернаціоналізація господарського життя почалася за доби машинного

виробництва. Вона означає поступовий вихід виробництва за межі окремої

країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового

господарства. Можна виділити три головні етапи розвитку інтернаціоналізації

господарського життя. На першому етапі (приблизно кінець XVIII — кінець

XIX cт.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії

національних господарств завдяки простій кооперації. Головним каналом

взаємного «обміну речовин» були найпростіші форми міжнародних

економічних зв'язків, і передусім зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація

виробництва й обігу стала однією з найголовніших передумов формування

світового господарства. Між цими двома світогосподарськими процесами

19

існує діалектичний взаємозв'язок.

На другому етапі (кінець XIX — середина XX cт.) інтернаціоналізація

виробництва переходить в іншу стадію, що пов'язана з розвитком складної

кооперації. Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона

ґрунтується на міжнародному поділі праці (МПП). МПП стає визначальним

фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та

формування світового господарства. У цей час розвиваються всі його головні

форми: загальний, частковий та одиничний поділ праці.

На третьому (нинішньому) етапі, що розпочався із середини нашого

століття, інтернаціоналізація виробництва набуває комплексного характеру,

тобто охоплює усі підсистеми господарства. Таким чином, вона поширюється

практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер.

Саме завдяки інтернаціоналізації здійснюються головні умови збалансованого

економічного розвитку: реалізація в матеріально-речовій та вартісній формах

усіх частин валового національного продукту, піднесення якості людського

розвитку тощо. Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини,

палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у

світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення

інтернаціоналізації виробництва й обігу. Інтернаціоналізація об'єднує

структурні елементи і суб'єкти світового господарства в єдине ціле. Тому вона

є одним із системоутворювальних факторів світового господарства. З

поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність

світового господарства, зростає його органічна цілісність.

Використовуються різні показники, що визначають якісні та кількісні

аспекти інтернаціоналізації господарського життя. Серед них рівень

міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, обсяги міжнародної

інвестиційної діяльності, обороту фінансового капіталу, спільної

підприємницької діяльності, міграції робочої сили тощо.

20

2.3. Головні елементи глобальної економіки

Глобалізація економічного розвитку випливає з взаємозалежності

складових частин світового господарства, з його єдності та цілісності, що

посилюється в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва

й обігу, інтенсифікації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий

процес глобального синтезу світового масштабу, який включає практично всі

країни світу.

Цей розвиток не є односпрямованим, лінійним, який передбачає

створення єдиної й монолітної міжнародної економічної системи.

Домінуючою залишається тенденція до всесвітньої економічної інтеграції, а

отже, і до глобалізації господарського розвитку й окремих країн, і світової

економіки в цілому. Тут даються взнаки, по-перше, масштаби сучасного

виробництва, по-друге, піднесення ролі міжнародного поділу та кооперації

праці в розвитку національних економік.

Глобальний характер сучасних економічних процесів полягає

насамперед у тому, що господарські системи сягають планетарних

масштабів. Нині досить виразно проявляється тенденція до зростання ролі

зовнішніх, інтернаціональних чинників у процесі економічного розвитку. Все

це зумовлено насамперед масштабами сучасного виробництва,

особливостями технологічної революції, загостренням проблеми ринків,

зовнішнім фінансуванням розвитку, різкими розбіжностями між

окремими країнами в забезпеченості природними та іншими ресурсами.

Зрештою досягнення економічного оптимуму передбачає найширше

використання максимального господарського простору: регіонального,

континентального і планетарного.

Процес формування елементів глобальної економіки розвивається

одночасно в кількох напрямах. Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і

послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання

масштабів виробництва, з іншого — відносного насичення потреб усередині

21

країни саме на товари і послуги національного виробництва. На цій основі

виникає постійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового

продукту у вартісній та натурально-речовій формах.

Другий напрям дещо протилежний. Він передбачає широкий вихід на

світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами

засобів і предметів праці, які б забезпечували безперервність і розширення

процесу виробництва.

Глобальна економіка включає в себе такі головні елементи:

• міжнародну науково-технічну сферу;

• систему міжнародного виробництва;

• світовий ринок і міжнародну торгівлю;

• міжнародну валютно-фінансову систему.

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано

реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і

ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Ліцензійна торгівля

охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне

машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію

й нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології.

Особливості сучасного етапу розвитку науково-технологічної сфери

проявляються у змінах структури міжнародної торгівлі.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки

викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших процесів:

міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної

інвестиційної діяльності й спільного підприємництва. Найвиразніше тут

проявляється роль ТНК, спільних підприємств, вільних економічних

(експортних) зон тощо.

Досить поширена так звана еклектична парадигма міжнародного

виробництва Дж. Данінга. Він, зокрема, виділяє п'ять головних типів

міжнародного виробництва залежно від детермінуючих факторів:

• виробництва, що ґрунтуються на ресурсній базі й спільному

22

використанні капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів,

інфраструктури, ринків;

• виробництва ринкової основи, які теж базуються на спільному

використанні капіталів, технології, інформації. Крім того, застосовуються

сучасний менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція й

модернізація, вводяться в дію інші потужності, досягається ефект економії в

результаті стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються

переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, від стимулюючих

заходів урядової політики;

• виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продуктів

або технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси й особливості

перших двох типів міжнародних виробництв, а також забезпечують широкий

доступ до ринків, економію на масштабах і географічну диверсифікацію.

Досягається економія від спеціалізації й концентрації виробництва, зниження

трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у країні, що

приймає;

• виробництва, пов'язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела

економії —скорочення затрат на виробництво і доступ до місцевих ринків,

близькість замовників, післяпродажне обслуговування;

• змішані виробництва, що становлять різні комбінації названих

чотирьох і використовують, крім того, переваги ринку та портфельних

інвестицій.

Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість

реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та

інтернаціоналізації. Додаткові переваги пов'язані зі спільним використанням

активів та з трансакційними діями.

Переваги власності та нематеріальних активів втілюються у виробничих

інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових

системах, інноваційних потужностях (некодифікованих знаннях), людському

капіталі, фінансах, «ноу-хау» та ін. Переваги спільного управління на базі

23

об'єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок

спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили,

природних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції, дешевих

ресурсів материнської компанії. З'являються більш сприятливі можливості для

отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому числі грошові й

фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.

Переваги інтернаціоналізації пов'язані насамперед з подоланням

негативних чинників, що випливають із так званої відмови (неспроможності)

ринку. Йдеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю,

запровадження власності, зміст якої визначають нематеріальні активи, що є

більш гнучкими до змін кон'юнктури та можливої цінової дискримінації на

ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого

продуктів, отримання економії від взаємопов'язаної діяльності, компенсація

від ринкових трансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи,

ціновий контроль, податки).

Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватись або в країні

походження багатонаціональних корпорацій, або у приймаючій країні, в тому

числі шляхом створення філій, дочірніх компаній тощо. Тут виникають

додаткові можливості ефективного просторового розподілу природних,

техніко-економічних, інтелектуальних ресурсів, а саме: грошей, енергії,

матеріалів, компонентів, напівфабрикатів з метою зниження затрат і цін. На

цю саму мету орієнтовані міжнародні транспортні й комунікаційні витрати,

стимули інвестиційної діяльності. Долаються штучні бар'єри в торгівлі,

створюється необхідна інфраструктура, вирішуються комерційні, правові,

освітні, транспортні та комунікаційні проблеми. Мовні, етнокультурні, митні

та інші розбіжності також використовуються з вигодою для підприємництва.

Досягається економія внаслідок централізації наукових і маркетингових

досліджень. Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на

інституційні основи розподілу ресурсів.

Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна

24

інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних

інвестицій — портфельні і прямі.

Сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва

створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або

зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного

розвитку, зони страхових і банківських послуг, імпортно-промислові зони.

У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони

та порти, технополіси і технопарки. У країнах, що розвиваються, більшість

вільних зон орієнтована на експортне виробництво. Для країн з перехідною

економікою характерним є використання різних видів комбінованих

(комплексних) зон.

Світові гроші —головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є

логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх

функціонального застосування. Міжнародну валютну систему складають два

головні грошові блоки: резервні національні валюти та наднаціональні валюти.

Головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування

платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих

умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

Міжнародна валютно-кредитна система має відповідати таким основним

вимогам:

• забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-

розрахункових і кредитних засобів, що користуються довір'ям учасників

валютно-кредитних відносин;

• мати певний запас міцності для стійкого функціонування в умовах

перманентних структурних перебудов у різних частинах світового

господарства, що відбуваються болісно й часто дезорганізовують

зовнішньоекономічний товарооборот протягом певного періоду;

• бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до

внутрішніх та зовнішніх факторів функціонування міжнародних економічних

відносин;

25

• сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб'єктів

світогосподарських зв'язків усіх структурних рівнів, починаючи від фірми

(ТНК) і закінчуючи великими інтеграційними об'єднаннями типу ЄС.

Поглиблення МПП, глобалізація світогосподарських зв'язків детермінують

необхідність лібералізації міжнародних валютно-кредитних відносин та

поступової уніфікації національних валютно-кредитних систем.

У реальному житті процеси у сфері міжнародних валютно-кредитних

відносин здійснюються стрибкоподібно, суперечливо, супроводжуються

глибокими кризовими явищами національного, регіонального та світового

масштабів, біфуркаціями системи міжнародних валютно-кредитних відносин у

процесі її формування як цілісності.

2.4. Механізм регулювання світової економічної рівноваги

Світове господарство — надзвичайно складна система, що розвивається

за притаманними їй законами і закономірностями. Пізнання головних

тенденцій та суперечностей його розвитку дає можливості для створення

певного механізму регулювання цієї органічної системи. На відміну від

національних економік на рівні світового співтовариства відсутні якісь

спеціальні організації, що забезпечували б підтримання економічної

рівноваги, тобто збалансованого і пропорційного розвитку всіх елементів

глобальної економіки. Світова економічна рівновага є продуктом взаємодії

всіх країн планети, які входять у систему міжнародного поділу праці.

Стихійний розвиток цих процесів в умовах посилення економічної єдності

світу, формування цілісної міжнародної економічної системи може

спричинити і вже нині спричиняє такі наслідки, які можуть обернутися

серйозними катаклізмами.

На рівні світового співтовариства здійснені окремі спроби регулювання

економічної рівноваги, передусім за допомогою низки спеціально створених

міжнародних організацій. Вони стосуються окремих найбільш вразливих

26

підсистем світового господарства: торгівлі, валютно-фінансових і кредитних

відносин, промислового розвитку, навколишнього середовища, регіонального

економічного та науково-технічного співробітництва тощо.

Найповніше механізми колективного управління і регулювання

міжнародних економічних відносин представлені в системі Організації

Об'єднаних Націй. Ці питання ґрунтовно обговорюються на сесіях Генеральної

Асамблеї (найвищий орган ООН), особливо на її спеціальних засіданнях, у

Секретаріаті, в Економічній і Соціальній раді (ЕКОСОР), у Другому комітеті з

економічних і фінансових питань та ін. Ряд створених при ООН міжнародних

організацій займаються вузькими проблемами міжнародного економічного

спілкування, мають функціональну спрямованість. Серед них Конференція

ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Організація ООН із промислового

розвитку (ЮНІДО), Міждержавний комітет ООН з науки і техніки з метою

розвитку, Програма ООН із навколишнього середовища і т. д.

Глобальне економічне регулювання здійснюють також Міжнародний

валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Світова

організація торгівлі (COT). Причому COT є самостійною організацією, що діє

поза системою ООН.

Зростаючий вплив на світогосподарські процеси справляють також

щорічні наради семи провідних країн Заходу (США, Канада, ФРН, Англія,

Франція, Італія, Японія), рішення міжурядової Організації економічного

співробітництва й розвитку та ін.

Проблеми економічної рівноваги регіональних масштабів регулюються

регіональними економічними комісіями ООН, що діють у системі ЕКОСОР. Вони

охоплюють усі регіони світу, в тому числі Європу (ЄЕК), Азію і басейн Тихого

океану (ЕСКАТО), Африку (ЕКА), Латинську Америку і Карибський регіон

(ЕКПАК), Західну Азію (ЕКЗА). Поряд із цим регіональне співробітництво

здійснюється за допомогою інтеграційних механізмів, що склалися передусім у

Західній Європі, Південно-Східній Азії, в Латинській Америці.

27

Тема 3. Глобалізація економічних процесів

План

3.1. Сутність та головні етапи економічної глобалізації 3.2. Особливості сучасної економічної глобалізації 3.3. Головні форми економічної глобалізації

3.1. Сутність та головні етапи економічної глобалізації

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток людства в

останній чверті XX ст. відбувається під знаком глобалізації. Її економічна

складова пов'язана насамперед із джерелами, факторами, формами

господарського поступу. Йдеться про інвестиції й технології, робочу силу,

інтелектуальні й фінансові ресурси, менеджмент і маркетинг. Зростають

міжнародна торгівля та інвестиції, небачених досі масштабів досягла

диверсифікація світових фінансових ринків та ринків робочої сили, відчутно

підвищилася роль ТНК у світогосподарських процесах, загострилася

глобальна конкуренція, з'явилися системи глобального стратегічного

менеджменту.

Розглянемо принципові ознаки та характерні риси глобалізації як

суспільно-економічного процесу. Глобалізація є продуктом епохи переходу

від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку,

формування основ ноосферо-космічної цивілізації. Звідси випливають якісні

та кількісні ознаки і показники, що характеризують розгортання даного

процесу.

Серед найголовніших слід назвати зростаючу взаємозалежність

економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в

основі яких — посилення відкритості національних ринків, поглиблення

міжнародного поділу і кооперації праці. Водночас підвищується загроза

глобальної ядерної катастрофи, настання парникового ефекту, втручання в

природу людини шляхом генної інженерії, клонування тощо. Окремі нації та

28

держави поступово передають свої функції суб'єктів міжнародних відносин і

міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів.

Формування так званого «світового села», здавалось би, мало б сприяти

більшій прозорості господарських трансакцій, але поки що відбуваються

зворотні процеси за ефектом «чорної скриньки».

Зростання світових комунікативних мереж за рахунок впровадження

новітніх інформаційних технологій, систем електронного зв'язку спонукає до

здійснення багатьох з них поза державним контролем.

Науково-технічні досягнення ведуть до скорочення витрат на здійснення

міждержавних та міжфірмових господарських контактів.

Помітно збільшується кількість країн і народів, що втягуються в процес

глобалізації. Особливим динамізмом характеризувались до останнього часу

«нові індустріальні країни» Азії та окремі держави Латинської Америки.

Розвивається тенденція до формування глобальної цивілізації зі спільними

уподобаннями, цінностями та суспільною свідомістю. Зароджуються основи

міжнародного громадянського суспільства, створюються плюралістичні

структури глобальних еліт. Вестернізується світовий культурний простір за

одночасного протистояння цьому процесові, особливо з боку мусульманських

держав.

На сцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи,

які поряд із традиційними стають нині головними суб'єктами

світогосподарських процесів. Таких нових суб'єктів вісім:

• міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, МОП, COT);

• країни «великої сімки»;

• регіональні організації, яких налічується близько 60;

• багатонаціональні корпорації (майже 50 тис);

• інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові

компанії);

• неурядові організації;

• великі міста;

29

• окремі видатні особистості (науковці — Нобелівські лауреати,

університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.).

Щодо значення великих міст, то досить згадати, що, наприклад, в

одному лише Токіо виробляється вдвоє більше товарів і послуг, ніж у всій

Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм

конкуренції, коли зростаюча кількість суб'єктів світогосподарських зв'язків не

має певної державної належності.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим фактором і

внутрішнього, і міжнародного економічного життя.

Існує два головні підходи стосовно етапів розвитку економічної

глобалізації. Згідно з першим, вона розпочалась ще до періоду великих

географічних відкриттів у формі млявоплинної глобалізації, коли економічні

відносини між державами мали спорадичний, дискретний характер,

обмежуючись окремими локальними аренами і територіями. До середини

XIX ст. глобалізація переходить у стадію повільного прогресування, коли

формується світовий ринок, розвивається міжнародний поділ праці,

вимальовується профіль спеціалізації окремих країн і регіонів.

Наступний етап (середина XIX ст. — 80-ті роки XX ст.) дістав назву

«структурної глобалізації, що пов'язана з економічним переділом світу,

розпадом світового господарства на протилежні системи та їх єдиноборством.

Нарешті, послідовна форма глобалізації розвивається в умовах єдиного

ринкового світового господарства як об'єктивний процес і важлива ознака

постіндустріальної цивілізації.

Другий підхід пов'язує генезис глобалізації з останньою чвертю XX ст.,

коли вона стає визначальним фактором як національного, так і міжнародного

розвитку, перетворюється на домінуючу тенденцію світогосподарських

процесів.

30

3.2. Особливості сучасної економічної глобалізації

Розгортання процесу глобалізації вирізняється суперечливим впливом

на національні економіки та на весь перебіг сучасного світового

господарського розвитку.

З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих

країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів,

їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з

другого — глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу,

спричиняють маніпулювання величезними фінансовими й інвестиційними

ресурсами, що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми

доходами.

Головне завдання країн з так званими виникаючими ринками полягає в

мінімізації вразливості щодо зовнішніх шоків, а також залежності від

іноземних інвесторів, які спрямовують сюди великі потоки так званих

«летучих» капіталів, найбільшу загрозу глобалізація становить для багатьох

країн, що розвиваються, бо саме вони відчувають гостру нестачу людського

капіталу, інституцій, господарської інфраструктури, економічних рішень,

необхідних для реалізації наявних можливостей.

Промислово розвинуті країни отримують найвідчутніші дивіденди від

глобалізації. Шляхом торгівлі, інвестицій, доступу до зовнішніх джерел

ресурсів глобалізація полегшує заміну низько-кваліфікованої робочої сили за

рахунок тих чи інших країн. Питома вага такої робочої сили в загальних

витратах зростає за рахунок скорочення торговельних витрат, страхування

рівня зарплати і доходів. Тим самим у цих країнах скорочується податкова

база і водночас зростає попит на соціальні гарантії при падінні можливостей

щодо їх забезпечення.

Отже, основними наслідками глобалізації в індустріально розвинутих

країнах є по-перше, те, що змінюються підходи до розробки і здійснення

торговельної, промислової та конкурентної політики. По-друге, зростання

31

внутрішньофірмових трансакцій ускладнює реалізацію економічної й

податкової політики. По-третє, уряди натрапляють на труднощі електронного

управління трансакціями, оскільки зв'язок зростаючого глобального ринку з

географічною територією дедалі послаблюється. По-четверте, урядам стає

важче реалізувати цілі соціального добробуту, адже мобільність капіталу

зменшує ефективність трудового законодавства і стандарти праці.

Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є розгляд її як

багаторівневої, ієрархічної системи.

Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою економічною

взаємозалежністю країн і регіонів, переплетінням їхніх господарських

комплексів та економічних систем. Глобалізація на рівні окремої країни

характеризується такими показниками, як відкритість економіки, частка

зовнішньоторговельного обороту чи експорту у ВВП, обсяг зарубіжних

інвестиційних потоків, міжнародних платежів та ін. Галузевий зріз

глобалізації найкращим чином ілюструється співвідношенням обсягів

зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі,

відповідним показником у сфері інвестицій, а також коефіцієнтом

спеціалізації галузі, розрахованим на основі співвідношення національних і

міжнародних експортних квот галузі. Нарешті, глобалізація нарівні компанії

залежить від того, наскільки ефективно вона диверсифікувала свої

надходження та розмістила свої активи в різних країнах з метою збільшення

експорту товарів і послуг та використання місцевих переваг, пов'язаних з

ширшим доступом до природних ресурсів та відносно дешевої робочої сили.

Ступінь глобалізації компанії не в останню чергу визначається такими

показниками, як міжнародне розосереджування надходжень від продажів та

головних активів, внутрішньофірмова торгівля та відповідні технологічні

трансфери.

Загальною передумовою глобалізації компаній є рівень використання

комп'ютерних і комунікаційних технологій, що дають можливість

розширювати обмін ідеями та інформацією між різними країнами,

32

збільшувати знання споживачів про іноземні товари. Кабельні системи в

Європі й Азії дають змогу фірмам у численних країнах одночасно формувати

регіональний, а іноді й глобальний попит. Завдяки глобальним

комунікаційним мережам створюється можливість координувати виробництво

і спільні цілі у світовому масштабі таким чином, що компанії виробляють у

різних частинах світу один і той самий кінцевий продукт. Скорочення митних

бар'єрів щодо інвестицій і торгівлі переважною більшістю урядів прискорює

відкриття нових ринків для міжнародних фірм, які не лише здійснюють

експорт, а й створюють виробничі потужності для місцевих виробників.

Проглядається також тенденція до уніфікації та соціалізації глобальної

спільноти.

3.3. Головні форми економічної глобалізації

Процес глобалізації розгортається в певних, властивих саме їй формах.

Вони переважно викристалізовуються і дістають матеріальне втілення у

збільшенні обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі; в

міжнародних прямих і портфельних інвестиціях, що дедалі ширше

використовуються в системі заходів національної економічної політики; в

переміщеннях робочої сили по всьому полю світового господарства; у

зростаючому використанні знань, технологій, менеджменту, маркетингу, що

продукуються в більш розвинутих країнах, а використовуються в економічних

системах, які поступово конвертуються у світогосподарські процеси, та ін.

Високу зовнішньоторговельну квоту, зумовлену, звичайно ж, іншими

чинниками, але порівнянну з розвинутими країнами, має й Україна. Це

визначає необхідність урахування в економічній політиці суперечливого

впливу глобалізації як на економічний розвиток, так і на економічну безпеку

нашої держави.

Лідируючі позиції у світовому експорті посідають країни «великої

сімки». Серед них перше місце належить США (річний обсяг експорту —624,5

33

млрд. дол. США, або 11,8% глобального експорту). Замикає «сімку» Канада з

розміром експорту 201,6 млрд. дол. США, частка у світовій торгівлі — 3,8%.

Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є

вибухоподібне зростання в останні роки світового фінансового ринку,

фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб'єктами

світогосподарських зв'язків.

Поштовхом для бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків

стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного регулювання.

Пропонується запровадити п'ять ключових елементів, що стануть

передумовою для зміцнення національних фінансових систем та формування

нової архітектури міжнародної валютно-фінансової системи. Це:

- транспарентність (прозорість) економічної політики і валютно-

фінансових відносин;

- зміцнення банківської й фінансової систем;

- залучення приватного сектора;

- лібералізація;

- модернізація міжнародного фінансового ринку.

Прозорість економічних дій передбачає надання членами МВФ,

учасниками міжнародного фінансового ринку повнішої інформації про

економічний розвиток та про головні засади економічної політики, особливо з

огляду на розширене коло фінансових індикаторів, що вводяться згідно з так

званою системою спеціальних розсіяних стандартів МВФ. Вони мають бути

доступними як для державних, так і для приватних учасників фінансового

ринку.

Підвищення ролі приватного сектора в попередженні та вирішенні

кризових фінансових проблем можливе за двома головними напрямами. По-

перше, шляхом створення належних спонукальних мотивів, які б заохочували

приватний сектор до участі в глобальних ринках капіталів, мінімізуючи

ризики несподіваних вилучень ресурсів. По-друге, реалізуючи першу умову,

слід уникати бізнесових ризиків. Пропонується такий механізм взаємодії МВФ

34

та його членів із приватним сектором:

• встановлення тісних контактів із приватними кредиторами з метою

кращого роз'яснення механізмів і програм підтримки збоку МВФ та

вдосконалення способів фінансування приватним сектором певної застави, яка

допоможе приватним кредиторам під час кризи;

• подальше вивчення можливостей включення в облігаційні контракти

положень стосовно утримувачів цих контрактів, які б передбачали в разі

неплатежів проведення переговорів щодо їх реструктуризації;

• поширення політики МВФ із фінансування своїх членів на зону, що

охоплює так звані суверенні облігації;

• заохочення до прийняття твердого законодавства щодо банкрутства і

поліпшення операцій на внутрішньому й міжнародному ринку капіталів;

• заохочення країн до обережності при наданні державних гарантій щодо

скорочення ризику зростання приватних боргів, передання вирішення цих

питань самим інвесторам.

Лібералізація фінансових відносин має на меті поступове організоване їх

пристосування до нових реалій ліберальної системи руху капіталів у контексті

постійної необхідності послідовного здійснення фінансових реформ і

забезпечення врівноважених макроекономічних балансів.

Модернізація міжнародних ринків відбувається шляхом поширення на

всі міжнародні фінансові операції практики провідних, кращих фінансових

центрів на основі світових стандартів, що діють у монетарній і фінансовій

сфері, в тому числі в системі МВФ. Вони охоплюють облік, аудит,

банкрутство, корпоративне управління, які стосуються всіх агентів

міжнародного фінансового ринку.

Однією з форм глобалізації є становлення і розвиток

багатонаціонального підприємництва, основі значного розширення та

диверсифікації діяльності транснаціональних фірм і корпорацій. Вони,

зокрема, контролюють половину світової торгівлі готовими виробами, велику

частину торгівлі послугами, 80% посівних площ, що спеціалізовані на експорті

35

сільськогосподарської сировини.

Однією з визначних рис сучасного виробництва є використання

глобальних джерел розвитку. Спорадичне залучення різних товарів і факторів

з міжнародного ринку до національної економіки відоме ще з прадавніх часів.

Проте використання глобальних джерел розпочалося лише на сучасному етапі.

Цей процес означає застосування пакета стратегічних заходів, спрямованих на

забезпечення довгострокового економічного успіху підприємства. Йдеться

принаймні про впровадження нових каналів поставок з міжнародних ринків,

які б якісно відрізнялись від існуючих рутинних ресурсопотоків.

Глобальні ресурсні джерела можуть бути одиничними та численними

(складними). У першому випадку головним завданням є досягнення високої

якості поставок шляхом залучення постачальників до процесу виробництва

продуктів та відкриття їм доступу до інформаційних систем підприємства.

Численні глобальні джерела дають змогу знизити виробничі витрати за

рахунок заміни неефективних постачальників з високими витратами на

кооперантів з більш сприятливою структурою. За системи багатосторонніх

глобальних джерел постачальники виконують головним чином свої класичні

функції, орієнтуючись водночас на сучасні високостандартизовані продукти.

Персоніфікованим фактором і показником глобалізації виступає один з

визначальних компонентів виробництва — робоча сила, як інші виробничі

чинники, робоча сила переміщувалась й раніше. Але лише наприкінці XX ст.

кількість переміщень, інтенсивність міграційних потоків між країнами, їх

динамізм засвідчують справді глобальні масштаби даного процесу. Якщо

протягом XVII—XVIII ст. 15 млн. африканців були як раби вивезені до

Бразилії, карибських країн та до Північної Америки, то нині, за даними

Міжнародної організації праці, більш ніж 80 млн. чоловік працюють за

межами своїх країн. Ще 20 млн. перебувають за кордоном як біженці чи

політемігранти. Кожного року емігрує близько 1,5 млн. чоловік та майже

1 млн. знаходять тимчасовий притулок в інших країнах.

Даний глобалізаційний фактор є одним з найбільш суперечливих у

36

системі сучасного світового економічного розвитку. З одного боку,

спостерігається кількісне зростання еміграційних процесів та збільшення

впливу зарубіжної робочої сили на економічні піднесення окремих країн і

регіонів. Наприклад, на початку 80-х років з 13 млн. загального населення

держав Перської затоки більше 4 млн. становили емігранти, а з 4,3 млн. чоловік

працездатного населення майже 2,5 млн. чоловік були іноземцями. У 1985 р.

чисельність мігрантів сягає тут уже 6 млн. чоловік. В окремих країнах кількість

Іммігрантів перевищує чисельність корінного населення. Так, у Кувейті їх

питома вага досягла 60% у загальній кількості, а в Катарі та в ОАЕ — 75%. У

Люксембурзі некорінне населення становить 89%, а в Нідерландах — 25%.

Іншим стимулюючим чинником є переважний попит на міграцію

висококваліфікованої робочої сили, що дістає відображення у відповідному

національному законодавстві. Саме цей аспект є предметом особливої

заінтересованості з боку ТНК, які всіляко сприяють вільному пересуванню

робочої сили з країни в країну для ліквідації дефіциту в тих із них, де

відчувається гостра нестача кваліфікованих працівників. З огляду на такий

перебіг подій вважається, що в даний час формуються передумови для

розвитку глобального ринку «людського капіталу», тобто високоосвіченої

робочої сили.

37

Тема 4. Особливості сучасного етапу

транснаціоналізації світової економіки

План

4.1. Транснаціональні корпорації

4.2. Глобалізація управлінських функцій

4.3. Глобальні інвестиційні цикли

4.4. Транснаціоналізація середніх та малих фірм

4.5. Стратегічні альянси транснаціональних фірм

4.1. Транснаціональні корпорації

Найголовнішими ознаками транснаціональних корпорацій вважаються

такі:

♦ компанія реалізує продукції більш як в одній країні;

♦ підприємства і філіали компанії розташовані у двох і більше країнах;

♦ власники компанії є резидентами різних країн.

Окремі компанії, що мають ознаки транснаціональних, з'явилися досить

давно. Для прикладу можна навести Ост-Індську компанію (East India

Company), створену в 1600 p. Масового характеру це явище набуває у 60-х

роках XX ст., коли великі компанії почали інтенсивно експортувати капітал.

Інвестиції спрямовувалися передусім у сировинні галузі промисловості та у

створення розподільчих і збутових підрозділів. Нині основна частина активів

ТНК зосереджена у чотирьох галузях: нафтовій, автомобільній, хімічній та

фармацевтичній. Ділова активність транснаціональних корпорацій у

первинному секторі економіки (тобто видобувних галузях) різко знизилася.

На нинішньому етапі саме ТНК, а не країни як такі вважаються

основними учасниками міжнародної торгівлі, переважний обсяг якої

стосується торгівлі в межах ТНК напівфабрикатами та компонентами.

Конкурентні переваги ТНК:

- інформаційна обізнаність з економічними і політичними

особливостями різних країн;

38

- володіння значними ресурсами капіталу, технологіями,

управлінською майстерністю та здатність до їх оперативного

переміщення;

- масштабність економіки.

Вирізняють чотири стадії зовнішньоторговельної експансії ТНК:

♦ попит певного зарубіжного ринку на товари корпорацій

задовольняється за рахунок експорту таких товарів на зазначений ринок;

♦ ТНК утворює на відповідних зарубіжних ринках виробничі

потужності для постачання товарів на ці нові ринки, при цьому експорт

товарів з материнської компанії скорочується або взагалі припиняється;

♦ утворені компанії, продовжуючи постачати товари на місцеві ринки,

починають освоювати ринки інших країн;

♦ утворені компанії починають експортувати до країни материнської

компанії товари, виготовлені ними економічно ефективніше, ніж на освоєному

ринку материнської компанії.

Стадії експансії ТНК уперше було помічено у сфері первинних

матеріалів (зокрема, нафти та міді), потім — в обробних галузях економіки, а

нині — в третинному секторі. Основними типами транснаціональних

корпорацій є такі:

- горизонтально інтегровані;

- вертикально інтегровані;

- диверсифіковані.

Для більшості транснаціональних корпорацій їх зростання та розмір

пояснюються диверсифікацією. Великі багатопродуктові компанії, як правило,

водночас є багатозаводськими підприємствами. Певний час після закінчення

Другої світової війни великі корпорації були мононаціональними. На початку

70-х років ситуація почала різко змінюватися. Великі корпорації, які упродовж

десятиліть експортувати товари на іноземні ринки, утворили там свої дочірні

компанії і перетворилися з мононаціональних на транснаціональні.

Транснаціональні компанії сприяють розвитку виробництва й експорту

39

країн, у яких відбувається їхня діяльність. Наприклад, наприкінці XX ст.

іноземні компанії працевлаштували 45% робочої сили Сінгапуру,

забезпечували 63% обсягу виробництва обробної промисловості та 90%

експорту її продукції. У Зімбабве ТНК забезпечували 71% обсягу

промислового виробництва, а в Аргентині — 35% продукції обробної

промисловості.

Загалом на частку транснаціональних корпорацій припадає:

♦ 50% виробництва (не враховуючи країн з перехідною економікою);

♦ 60% зовнішньої торгівлі;

♦ 90% прямих зарубіжних інвестицій;

♦ 80% технологічних розробок.

Підприємства ТНК формально не залежать одне від одного, в межах

корпорацій вони торгують за трансфертними цінами, які не завжди

відображають ціни світового ринку. Найбільш інтернаціональною серед

провідних транснаціональних корпорацій є "Nestle", штаб-квартира якої

розташована у Швейцарії. Обсяг її зарубіжних продаж становить 98% від їх

загального обсягу. Такий показник для відомої голландської компанії "Philips"

становить 88%, а для "British Petroleum" – 75%.

Нинішня міжнародна торгівля не обмежується торгівлею товарами, які

можна відчути і побачити (кам'яне вугілля, банани, комп'ютери тощо).

Британський журнал Economist якось писав, що послуга — це те, що в процесі

купівлі-продажу не може впасти й ударити по нозі. Невпинно збільшується

торгівля послугами, темпи зростання якої перевищують темпи зростання

міжнародної товарної торгівлі. Третинний сектор охоплює консультаційні

послуги у сфері права та підприємництва, аудиту і бухгалтерії, реклами,

комп'ютерної справи. Архітектори, лікарі, програмісти, бізнесові консультанти

надають на комерційній основі свої послуги в усьому світі. Важливими

складовими третинного сектора є міжнародний туризм, навчання іноземних

студентів, фінансові послуги, розважальний бізнес, виготовлення аудіо- та

відеозаписів тощо.

40

Існує ряд класифікацій послуг, це зокрема класифікації Світового банку,

Світової організації торгівлі тощо. Послуги можуть поділятися на факторні і

нефакторні. Перші стосуються міжнародного руху факторів виробництва,

другі — решти. Надання послуг часто відбувається одночасно з продажем

товарів чи здійсненням інвестицій. Міжнародна торгівля послугами

передбачає мобільність покупця, продавця, одночасну мобільність продавця і

покупця або мобільний характер власне послуги.

Нині найбільшим експортером послуг є США. Американські фільми,

музика, телепрограми тощо заполонили весь світ. Однією з найважливіших

статей експорту США вважається американська культура. Так, лише на

наданні освітніх послуг США заробили у 1995 р. 10 млрд. дол. США є й

найбільшим імпортером продукції третинного сектора. Чотири найбільші

кіностудії США перебувають у власності іноземного капіталу.

Наприкінці XX ст. більш як половина вартості експорту послуг

припадала на міжнародний транспорт та міжнародні приватні і ділові

подорожі. Розвинуті країни експортували 75% світового обсягу послуг,

міжнародні організації — 1%, а країни, що розвиваються, — 24%. На США

припадало 16,2% світового експорту послуг, на Францію — 10,2%, на Італію

— 6,5%, на Німеччину — 6,4%, на Велику Британію — 5,5%, на Японію —

5%.

Держави світу регулюють міжнародну торгівлю послугами шляхом

встановлення обмежень на:

♦ торгівлю послугами;

♦ створення на внутрішньому ринку філіалів іноземних компаній;

♦ пересування надавачів послуг;

♦ пересування споживачів послуг;

♦ застосування національного режиму.

Слід мати на увазі, що 1994 року у рамках СОТ/ГАТТ була укладена

Генеральна угода з торгівлі послугами.

41

4.2. Глобалізація управлінських функцій

Ще не так давно управлінський персонал неодмінно мав

розташовуватися в одному приміщенні з керівництвом. У результаті

телекомунікаційної революції ця умова не обов'язкова. Президенту компанії

нині все одно, де робоче місце його підлеглих — на сусідньому поверсі

хмарочоса чи за тисячі кілометрів від нього. Комп'ютер допомагає взаємодії

керівництва і управлінського апарату. Транснаціональні корпорації

працевлаштовують значну кількість місцевих програмістів, клерків,

комп'ютерних операторів і телекомунікаційних експертів безпосередньо в

країнах, що розвиваються. Робоча сила в цих країнах висококваліфікована і

водночас дешева. Якщо в Каліфорнії програміст одержує щорічно 60-100 тис.

дол., то на Тайвані — 25 тис. дол., а в Індонезії або Китаї — 10 тис. дол. Крім

того, робоча сила в країнах, що розвиваються, не лише дешевша, а й

слухняніша.

У недалекому минулому американські компанії переміщували свої

управлінські апарати з центрів великих міст до приміських зон, оскільки

утримувати управлінців там було дешевше.

У ряді країн, що розвиваються, є відносний надлишок

висококваліфікованої робочої сили, якість якої не поступається західній.

Наприклад, в Індії щорічно закінчують університети більше фахівців, ніж у

США та Канаді разом. Ця країна має понад 100 тис. інженерів і техніків у

сфері комп'ютерного програмування.

У Західній Європі нерідко можна зустріти компанію, бухгалтерія якої

знаходиться в економічно слаборозвиненій країні.

Сучасні ТНК відрізняються від своїх попередників 50—60-х років

масштабами, формами та структурою організації діяльності, стратегією

трансграничних операцій.

Протягом останніх двох десятиліть кумулятивний обсяг прямих

іноземних інвестицій за темпами зростання більш ніж удвоє випереджав

42

показник світових валових інвестицій в основний капітал. Зазначені дані

свідчать про те, що міжнародне виробництво стає дедалі важливішим

елементом світової економіки. Міжнародна виробнича мережа філій ТНК

зростає швидкими темпами: їхні загальні активи досягли наприкінці 90-х років

13 трлн. дол., а загальна додана вартість, створена ними, — 2 трлн дол.

Приблизно 70% світових платежів за технологію є результатом

внутрішньофірмових трансакцій ТНК.

Про зростання масштабів транснаціоналізації світової економіки

свідчить те, що сума внутрішнього та зовнішнього нагромаджених обсягів

прямих іноземних інвестицій досягла 1/5 світового ВВП, експорт закордонних

філій ТНК — 1/3 світового експорту; ВВП, вироблений за рахунок

закордонних філій, становить 7% світового ВВП.

90% кількості транснаціональних фірм базується в розвинутих країнах з

ринковою економікою. Однак за останні роки в процес транснаціоналізації

дедалі більше залучаються фірми країн, що розвиваються, а також країн

Східної та Центральної Європи. П'ять країн — Німеччина, Японія, США,

Велика Британія, Франція є районами базування для половини материнських

транснаціональних корпорацій промислово розвинутих країн. На ці країни

припадає також 2/3 сукупного вивозу прямих іноземних інвестицій. У

промислово розвинутих країнах розміщено близько 46% усіх філій ТНК, у той

час як у країнах, що розвиваються, — 42%.

За останнє десятиріччя підвищився ступінь «міжнародності» операцій

ТНК більшості країн. Ступінь міжнародності (транснаціональності)

характеризується питомою вагою зарубіжних активів, продажів, зайнятих у

загальнокорпораційних показниках. Наприклад, питома вага активів

зарубіжних філій ТНК ФРН у загальному обсязі активів небанківських

компаній країни збільшилася за останні роки майже вдвоє. На початку 90-х

років у найбільших ТНК США, ФРН, Японії за кордоном було зосереджено

1/3 — 1/4 активів. Статистика свідчить про зв'язок ступеня міжнародності

операцій з розмірами фірми. У найбільших у світі ТНК частка зарубіжних

43

активів і продажів була особливо високою. Зазначена тенденція є лише одним

із проявів розгортання транснаціоналізації. Співвідношення обсягу вивозу

капіталу і економічних показників окремих країн теж переконливо свідчить

про наростання цього процесу. Питома вага обсягу іноземних інвестицій у

ВНП промислово розвинутих країн (крім США) подвоїлася в останнє

десятиріччя.

Характерною рисою сучасного етапу транснаціоналізації світового

господарства стало різке збільшення трансграничного злиття і поглинання.

Трансграничні злиття і поглинання наприкінці 90-х досягли 3/5 світового

припливу іноземних інвестицій і поширилися в банківській сфері, страхуванні,

хімічній та фармацевтичній промисловості, в секторі телекомунікацій та

автомобілебудування.

Традиційним напрямом стратегії ТНК є створення самостійних філій.

Відносини батьківської фірми з філією у межах такої стратегії складаються, в

основному, по лінії контролю (володіння) і можуть доповнюватися зв'язками у

формі передачі технології і/чи надання довгострокових кредитів. Філія, маючи

оперативну самостійність, саме несе відповідальність за всі стадії виробничого

процесу. Цю стратегію можна показати таким чином:

Потенційно батьківська фірма може формувати такі зв'язки контролю зі

значною кількістю філій, створених нею за кордоном. Ця модель

взаємовідносин, наприклад, досить типова для деяких видів

імпортозаміщуючих філій, що орієнтуються на місцеві ринки приймаючих

країн (особливо в ситуації, коли існують обмеження на імпорт компонентів від

батьківської фірми). У свою чергу, філії формують зв'язки з місцевими

постачальниками і підрядниками.

Інший напрям стратегії ТНК — проста інтеграція, яка допускає

винесення за кордон окремих технологічних стадій виробництва продукції. В

межах внутрішньофірмового поділу праці на зарубіжних філіях, наприклад,

організується виготовлення проміжної продукції, там же іноді відбувається

складання готових виробів, які реалізуються в країні базування або в третіх

44

країнах. Аналогічні виробничі ланки складаються і в сировинних ТНК, де

окремі філії можуть виконувати послідовні функції переробки сировини.

Масштаби, напрями та характер зв'язків, що виникають у межах простої

інтеграції, можуть бути різними, але головне, що відрізняє цю стратегію від

попередньої, — неможливість самостійного функціонування філії, її

інтегрованість у виробничий ланцюг ТНК.

Головним стимулом для реалізації стратегії простої інтеграції є

використання переваг розміщення (доступу до сировини, дешевої робочої

сили та ін.) щодо тих чи інших видів виробництва ТНК. Материнська

компанія при цьому контролює весь виробничий ланцюг (через володіння

капіталом чи неакціонерні форми), централізуючи деякі корпоративні функції.

З середини 80-х років дедалі виразніше виявляється орієнтація стратегії

ТНК на створення інтегрованих систем міжнародного виробництва. У зв'язку з

цим відбувається перебудова організаційних структур ТНК у напрямі

посилення горизонтальних і вертикальних зв'язків між усіма елементами їх

комплексів. Така стратегія комплексної інтеграції націлює транснаціональну

фірму на операції в будь-якому районі світу, якщо він надає оптимальні

можливості реалізації переваг власності, розміщення чи інтернаціоналізації з

погляду глобальних інтересів ТНК. Будь-яка філія в будь-якій приймаючій

країні потенційно може виконувати рівні функції для задоволення потреб усієї

мережі підприємств ТНК.

Кожний елемент виробничого ланцюга ТНК тепер оцінюється не тільки

з точки зору його індивідуальної прибутковості, а й за його внеском в

інтегровану систему міжнародного виробництва. Значний функціональний

зв'язок філій, інтенсивні взаємні потоки ресурсів ведуть до поглиблення

внутрішньофірмової й міжфірмової інтеграції. Така комплексна інтеграція

означає подальшу інтернаціоналізацію ринкових відносин і підвищення за

рахунок цього ефективності (прибутковості) функціонування ТНК.

Значне посилення конкуренції, тенденція до певного наближення

стандартів споживання в різних країнах, нові можливості, що відкриваються

45

сучасною технологічною революцією, — ці та інші фактори зумовили

формування інтегрованих систем міжнародного виробництва.

На практиці ТНК використовують усі три названі напрями стратегії, але

останній поступово набуває дедалі більшого поширення, викликаючи

модифікацію управлінських систем ТНК і посилення децентралізації

управління. На зміну жорсткій ієрархічній системі управління (контролю)

діяльністю всіх ланок ТНК приходить менш централістська модель

взаємозв'язків. НТР висуває на перший план такі риси сучасних виробничих

сил, як рухливість, багатофункціональність, гнучкість. Це вимагає нових форм

організації управління глобальними операціями ТНК, характерною рисою

яких є децентралізація.

Децентралізація внутрішньої управлінської структури ТНК, у свою

чергу, передбачає появу в межах цілого частин, ідентичних рівню

макросистеми ТНК. Ілюстрацією цього є дедалі більше поширення

регіональних штаб-квартир, які беруть на себе багато функцій центральної

штаб-квартири і використовують, на додаток до цього, специфічні переваги

розміщення даного регіону, що веде до зростання ефективності діяльності

регіональних філійних мереж. Японські ТНК, наприклад, одними з перших

створили в Сінгапурі регіональні офіси, що керують виробництвом

автомобілів та електропобутової техніки в країнах Південно-Східної Азії.

Іншим проявом зміни структури управління є активне створення

транснаціональними фірмами за кордоном центральних органів за основними

напрямами господарської діяльності. ТНК СІЛА IBM перенесла свою штаб-

квартиру з виробництва комп'ютерних систем із країни базування в Англію,

AT&T створила у Франції головний офіс для керівництва своєю глобальною

мережею з виробництва телефонної техніки, а «Дюпон» — дві зарубіжні штаб-

квартири з певних видів діяльності.

46

4.3. Глобальні інвестиційні цикли

Особливістю операцій ТНК у другій половині 80-х років став

глобальний інвестиційний бум і збільшення вивозу прямих інвестицій.

Протягом останніх двадцяти років спостерігалися три цикли

інвестиційного буму: 1978—1981 pp., 1986—1990 pp., 1993— 1997 pp. Кожен

із циклів характеризувався дедалі значнішим зростанням прямих іноземних

інвестицій.

Якщо в 1980—1985 pp. середні темпи зростання вивозу прямих

капіталовкладень становили 2%, то в 1986—1990 pp. — 26%. Пік другого

циклу інвестиційного буму припав на 1990 p., після чого щорічний обсяг

вивозу прямих інвестицій дещо знизився і почав зростати з 1992 р. Зазначений

п'ятирічний цикл швидкого зростання зарубіжних інвестицій набагато

перевищив аналогічні показники попереднього циклу (1978—1981 pp.).

Третій інвестиційний бум став не тільки більш тривалим (його не

зупинила навіть азійська фінансова криза 1997р.) і масштабним (загальні

кумулятивні інвестиції в іноземні філії досягли 1,6 трлн. дол.), а й мав свої

особливості. У 1979—1981 pp. головну роль відігравали інвестиції ТНК до

нафтодобувного сектора, в 1986—1990 pp. провідною сферою інвестицій були

промислово розвинуті країни. Останній (третій) інвестиційний бум

характеризувався значною участю у ньому країн, що розвиваються (1/3 усього

припливу прямих іноземних інвестицій).

Показники другого циклу інвестиційного буму були значно перевищені

в середині 90-х років. Приплив прямих іноземних інвестицій постійно зростав

і досягнув у 1997 р. рекордного рівня — 424 млрд. дол. Небувале зростання

вивозу іноземних прямих інвестицій було викликане низкою причин. Серед

них треба виділити насамперед циклічні фактори. Як показують емпіричні

дослідження, коливання економічної активності, пов'язані з економічним

циклом у країнах, що вивозять капітал, і в країнах, які приймають іноземні

інвестиції, суттєво впливають на інвестиційну стратегію ТНК. Зростаюча

47

взаємозалежність світової економіки породжує тенденцію до дедалі більшої

уніфікації умов економічного зростання як у країнах базування ТНК, так і за

кордоном (ідеться саме про тенденцію, оскільки ці умови можуть дуже

різнитися). Циклічні коливання у країні базування впливають на інвестиційні

плани ТНК, на їх здатність мобілізувати необхідний капітал для здійснення

зарубіжних інвестицій. Економічний спад, наприклад, призводить до

зменшення прибутку материнських компаній, скорочення «домашнього», а

іноді й зарубіжного виробництва, відстрочки нових інвестицій. Водночас

стабільні темпи зростання (як у країнах базування, так і в країнах, що

приймають) спонукають фірми до розширення інвестиційних планів,

стимулюють зростання зарубіжних інвестицій.

Досить високі й стабільні темпи зростання у розвинутих країнах з

ринковою економікою в другій половині 80-х років і визначили передусім

значне збільшення відтоку прямих інвестицій у цей період. Але уповільнення

економічного зростання цих країн у 1990 р. та економічний спад у США,

Великій Британії, Канаді перервали період дуже високих темпів збільшення

зарубіжних капіталовкладень.

Ще однією причиною інвестиційного буму стали фактори економічної

політики різних країн. У багатьох країнах світу з середини 80-х років

розпочалася значна лібералізація зовнішньоекономічного курсу, були

переглянуті закони, які стосуються іноземних інвестицій, значно поліпшений

інвестиційний клімат для ТНК. Відіграли свою роль і загальна зміна світової

ситуації, посилення міжнародного й регіонального співробітництва між

країнами. В ряді випадків зарубіжна діяльність ТНК значно активізувалась у

зв'язку зі зміною валютних курсів. Наприклад, швидке зростання японських

зарубіжних інвестицій у 1987—1990 pp. пояснюється здебільшого саме цим

фактором.

І нарешті, тенденції вивозу капіталу в другій половині 80-х років не

можна зрозуміти без урахування структурних факторів світової економіки.

Кумулятивний обсяг інвестицій ТНК досягнув на той час такої величини, що

48

кількість перейшла в нову якість — зародилися глобальні виробничі мережі

ТНК, що об'єднують десятки тисяч материнських компаній і сотні тисяч

зарубіжних філій підконтрольних (прямо чи опосередковано) підприємств у

єдину інтегровану систему виробництва. На початку 90-х років світовий обсяг

прямих інвестицій досягнув 1,9 трлн. дол., а обсяг продажів у межах

глобальних виробничих мереж ТНК — 5,5 трлн дол., що значно перевищує

обсяг світового експорту.

Поняття інтегрованої системи міжнародного виробництва передбачає

насамперед взаємозв'язок усередині комплексу транснаціональної корпорації.

Разом з тим дедалі більше з'являється ознак того, що цей взаємозв'язок

виходить за межі ТНК у міжфірмовий простір. Це пов'язано не тільки зі

швидко зростаючим процесом міжфірмової кооперації, а й з тим, що все

більша кількість материнських компаній, які зареєстровані в країні базування і

мають зарубіжні виробничі філії, у свою чергу самі є філіями іноземних ТНК.

Стратегія ТНК, спрямована на формування інтегрованої міжнародної

системи виробництва, вимагала залучення додаткових ресурсів капіталу, що

також викликало посилення потоків їх вивозу за кордон. Цілком можливо, що

цей фактор у наступні роки буде найбільшою мірою визначати інтенсивність і

напрями зарубіжного інвестування ТНК.

В економічній літературі вже сформувався погляд на ТНК як на великі

диверсифіковані концерни, що мають міжнародну мережу філій і дочірніх

компаній, функціонування яких підкорене централізованим рішенням штаб-

квартир. Однак з середини 80-х років виявились нові риси ТНК, що формують

особливості їх сучасного вигляду:

• транснаціоналізація середніх та малих фірм;

• трансформація організаційної стратегії ТНК;

• децентралізація управління;

• стратегічні альянси.

49

4.4. Транснаціоналізація середніх та малих фірм

Сучасний етап транснаціоналізації світової економіки змушує по-

новому поглянути на переваги дрібного виробництва, що дають змогу гнучко

реагувати на зміни ринкового попиту, забезпечити диференціацію продукту

для конкретного споживача. Деякі середні й дрібні підприємства, здійснюючи

прорив на ринки високої технології, спеціалізуючись на окремих видах

наукомісткого виробництва та НДДКР, можуть набувати переваг власності,

пов'язаних з володінням «невидимими активами» (науковими знаннями,

секретами виробництва та ін.). У сфері послуг, наприклад, першочергову роль

відіграє не розмір фірми, а її репутація та досвід в обслуговуванні «особливої

ніші» ринку.

Логіка глобальної конкурентної боротьби змушує середні та дрібні

фірми, що мають переваги власності, брати участь у міжнародній виробничій

діяльності, щоб відстояти чи закріпити свої позиції на ринку. Технічний

прогрес розширює можливості трансграничних операцій для таких фірм

завдяки подрібненню технологічного процесу, розвитку інформаційних і

транспортних систем. Скорочення транспортних витрат та витрат, пов'язаних з

передаванням інформації, дає змогу навіть невеликим фірмам користуватися

перевагами інтернаціоналізації за допомогою координації діяльності в різних

країнах світу. Зростання витрат дрібного виробництва, пов'язаних з

відсутністю економії на масштабах, а також із зростанням заробітної плати,

робить для таких фірм особливо привабливим використання вигід від

міждержавних відмінностей у вартості факторів виробництва, тобто переваг

розміщення.

Значна кількість філій середніх і дрібних фірм розмішуються в країнах,

що розвиваються. Враховуючи це, а також специфіку взаємовідносин таких

фірм із приймаючими країнами (гнучкість, готовність іти на менше часткове

володіння і т.д.), можна зрозуміти особливості міжнародного руху капіталу

ТНК.

50

4.5. Стратегічні альянси транснаціональних фірм

Четвертою і, мабуть, найхарактернішою рисою сучасних ТНК стала їх

широка участь у так званих стратегічних альянсах.

Зміна стратегії ТНК, їхніх організаційних структур і моделей управління

супроводжувалась інтенсивним розвитком міжфірмових зв'язків як по лінії

традиційних контрактних угод (управлінських, ліцензійних, субпідрядних та

інших), так і в новій формі довгострокових стратегічних союзів.

Стратегічний альянс — це координація на довгостроковій основі

виробничої та ринкової діяльності двох і більше компаній. Стратегічні альянси

можуть бути горизонтальними (з іншими фірмами галузі), вертикальними (з

постачальниками, споживачами), діагональними (з партнерами в інших

галузях) залежно від завдань, які ставлять перед собою сторони.

Мета стратегічних альянсів може бути також різною: проникнення на

нові ринки, зниження ризику за рахунок його розподілу, одержання економії

на масштабах, зменшення витрат, подолання торговельних та інвестиційних

бар'єрів, обмін технологіями й розробка загальних технічних стандартів,

розширення асортименту продукції та ін.

Стратегічні союзи дедалі частіше укладаються між ТНК різних країн

базування. Кожна транснаціональна фірма може вступати в союз з великою

кількістю інших компаній. Іноді такі альянси об'єднують фірми-конкуренти,

породжуючи складні взаємовідносини одночасного співробітництва та

суперництва. В результаті створюються цілі «скупчення», «галактики» ТНК,

що об'єднують значну кількість прямо й опосередковано контрольованих ними

фірм. Нерідко при цьому надвеликі ТНК опиняються в центрі численних

міжфірмових угод.

Значного розвитку стратегічні союзи набули у високотехнологічних

галузях, де швидкі темпи інновацій та стрімко зростаючі витрати на НДДКР

спонукають ТНК кооперуватися, щоб спільно нести витрати і ризики, пов'язані

з розробкою нової продукції. Прискорення темпів НТП приводить до того, що

51

ТНК змушені розробляти, виробляти і продавати продукти на глобальній основі

з самого початку циклу життя продукту. В умовах обмеження часу і ресурсів

транснаціональні фірми розподіляють шляхом альянсів витрати інновацій і

забезпечують ефективність використання своїх інвестицій.

Про значне поширення стратегічних альянсів свідчить те, що тільки

європейські ТНК у галузі інформатики у 80-ті роки створили понад 700 таких

союзів. Великий резонанс викликав, наприклад, альянс ТНК «Сіменс» та IBM

з виробництва напівпровідників, до якого потім приєдналися найбільші

японські ТНК, а потім і головні споживачі напівпровідників. Цей стратегічний

союз символізував фундаментальну трансформацію цієї галузі електроніки.

«Тошиба», «Епл» та IBM вступили в стратегічний альянс у галузі розробок та

обміну програмними продуктами для нового покоління ЕОМ.

Незважаючи на лавиноподібне поширення таких альянсів у 90-ті роки,

вони не завжди дають бажаний ефект. У галузях з динамічною технологією

стратегічні альянси нестабільні, фірми постійно перегруповують свої сили,

реагуючи на потреби, що швидко змінюються.

Стратегічні альянси створюють такі взаємовідносини, за яких кожний з

учасників розраховує збільшити прибутковість належних йому активів,

посилити переваги власності. Разом з тим такі союзи очевидно являють собою

нову специфічну форму інтерналізації ринкових відносин і значно

доповнюють традиційні переваги інтерналізації. Вони мають також значний

потенціал вигід у зв'язку з перевагами розміщення партнерів, причому на

відміну від прямих інвестицій у зарубіжні проекти одержання цих вигід не по-

в'и іане з великим ризиком. Не випадково багато ТНК розглядають

транснаціональні союзи як альтернативу спільним підприємствам. Зростаючий

і все більш диверсифікований попит на ресурси людського й фізичного

капіталу ставить обмеження навіть для великих фірм. За цих умов для ТНК

іноді стає вигіднішим розширювати операції через міжфірмове партнерство,

ніж за рахунок нарощування внутрішнього виробництва.

52

Тема 5. Міжнародний ринок товарів та послуг

План

5.1. Міжнародна торгівля товарами в умовах глобалізації 5.2. Світовий ринок послуг

5.1. Міжнародна торгівля товарами в умовах глобалізації

Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі

світогосподарських зв'язків. Хоча в сучасних умовах головною формою

міжнародних економічних відносин є не вивіз товарів, а зарубіжне

інвестування, все ж міжнародна торгівля за своїми масштабами й функціями в

загальному комплексі МЕВ зберігає винятково важливе значення. Вона

опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи

спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб'єктів, міжнародний

трансфер технологій і т. п.

Каналами зовнішньої торгівлі щорічно проходить 1/5 всієї виробленої у

світі продукції, і ця частка постійно зростає, особливо в умовах міжнародної

інтеграції.

Міжнародна торгівля — сфера міжнародних товарно-грошових

відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами)

між: продавцями і покупцями різних країн. Міжнародна торгівля являє собою

сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу.

Під терміном «зовнішня торгівля» розуміють торгівлю будь-якої країни

з іншими країнами, що складається з оплачуваного ввозу (імпорту) й

оплачуваного вивозу (експорту) товарів.

Зовнішню і міжнародну торгівлю характеризують три важливі

параметри:

- загальний обсяг (товарооборот),

- товарна структура,

53

- географічна структура.

З другої половини XX ст., коли міжнародний обмін набув «вибухового»

характеру, світова торгівля розвивається високими темпами. В період 1948—

1997 pp. світовий торговельний оборот зріс у 17 разів. Період між 1950 і

1970 р. був надзвичайно плідним для розвитку міжнародної торгівлі. Саме в

цей період було досягнуто щорічне 7% зростання світового експорту. Однак

уже в 70-ті роки цей показник знизився до 5%, ще більш скоротившись у 80-ті

роки. Наприкінці 80-х світовий експорт продемонстрував помітне

пожвавлення (до 8,5% у 1988 p.). Після явного спаду на початку 90-х у

середині 90-х років він знову набрав високих стійких темпів.

До стабільного зростання міжнародної торгівлі спричинилося кілька

факторів:

1) розвиток міжнародного поділу праці й інтернаціоналізація

виробництва;

2) НТР, яка сприяла оновленню основного капіталу, створенню нових

галузей економіки, що прискорило реконструкцію старих;

3) активна діяльність транснаціональних корпорацій на світовому ринку;

4) регулювання (лібералізація) міжнародної торгівлі в межах Генеральної

угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ);

5) лібералізація міжнародної торгівлі, перехід багатьох країн до режиму,

що передбачає скасування кількісних обмежень імпортуй істотне зниження

митних стягнень, — утворення вільних економічних зон;

6) розвиток торговельно-економічної інтеграції: усунення регіональних

бар'єрів, формування спільних ринків, зон вільної торгівлі;

7)здобуття політичної незалежності колишніми колоніальними

країнами. Виділення серед них «нових індустріальних країн»,економічна

модель яких орієнтується на зовнішній ринок.

Науково-технічний прогрес привів до істотних зрушень у товарній

структурі міжнародної торгівлі, а саме: збільшилась частка готових виробів і

скоротилась питома вага продовольства і сировини, окрім палива.

54

Зменшення частки сировини в міжнародній торгівлі пояснюється такими

факторами:

• розширенням виробництва синтетичних матеріалів на базі розвитку

хімічної промисловості;

• переходом на ресурсозберігаючі технології;

• впровадженням прогресивних методів обробки первинних матеріалів.

Унаслідок розвитку хімічної промисловості та змін у структурі паливно-

енергетичного балансу різко зросла торгівля мінеральним паливом —нафтою і

природним газом. Так, у 1996 р. світовий експорт нафти зріс на 18,5 %, а

експорт сільськогосподарської й мінеральної сировини впав більш ніж на 5%.

Частка палива в міжнародній торгівлі в 1996 р. становила 8,1% (20% у

середині 70-х років).

Вироблена продукція дедалі частіше становить результат міжнародних

коопераційних зв'язків, а зовнішня торгівля не тільки виконує функцію

реалізації кінцевого продукту, але все більше перетворюється на сполучну

ланку виробничого процесу. Ця тенденція особливо помітна щодо провідних

індустріальних країн світу. В експорті їх машинобудівної продукції частка

комплектуючих виробів уже в середині 80-х років упритул наблизилася до

50% і продовжує зростати.

Поглиблення спеціалізації спричинюється також прискоренням

морального старіння і швидким оновленням асортименту, що веде до

спеціалізації наукових досліджень. У передових сучасних галузях

(напівпровідники, ЕОМ) цикл «життя» продукції становить 3—5 років, в усіх

галузях обробної промисловості він фактично не перевищує 8—9 років

порівняно з 20 роками в середньому на початку сторіччя. Згідно з оцінками, в

минулому десятиріччі на світовому ринку було оновлено близько 80 %

товарів. На світових ринках з'являється велика кількість принципово нових

товарів, здебільшого продукції наукоємних галузей, сфери високих технологій

(лазерна техніка, швидкодіючі ЕОМ, обладнання для АЕС і т. д.).

Отже, відбувається інтелектуалізація світової торгівлі. В експорті

55

промислово розвинутих країн зростає частка високотехнологічної продукції

(США, Швейцарія та Японія—понад 20%, Німеччина та Франція—близько

15%).

У зв'язку з нерівномірним розвитком НТП у світовому господарстві

з'являються нові виробники, що створюють собі нові «ніші» або тіснять

конкурентів. Цей процес приводить не тільки до поглиблення спеціалізації, а й

до змін у соціальній структурі господарства.

Географічна структура міжнародної торгівлі являє собою розподіл

торговельних потоків між окремими групами країн, що диференціюються за

територіальною або організаційною ознакою.

Територіальна географічна структура торгівлі звичайно узагальнює дані

про міжнародну торгівлю країн, які належать до однієї частини світу (Африка,

Азія, Європа) або до певної групи (індустріальні країни; країни, що

розвиваються).

Організаційна географічна структура показує розподіл міжнародної

торгівлі або між країнами, які належать до окремих інтеграційних та інших

торговельно-політичних об'єднань (країни Європейського Союзу, країни

АСЕАН), або між країнами, виділеними в певну групу за тим або іншим

аналітичним критерієм (країни — експортери нафти, країни — чисті

боржники).

Основний обсяг міжнародної торгівлі припадає на розвинуті країни, хоч

їхня частка дещо скорочувалася в першій половині 90-х років за одночасного

зростання питомої ваги країн, що розвиваються, і країн з перехідною

економікою. В цілому в 1996 р. на індустріально розвинуті країни припадало

68% світового експорту, на країни, що розвиваються, —28,5%, на країни з

перехідною економікою — 3,3%.

В основі світової класифікації країн за конкурентоспроможністю лежать

378 різноманітних критеріїв. Передусім це доход на душу населення, рівень

інфляції, зовнішньоторговельний баланс. Зважають на наявність природних

копалин, інфраструктуру, розвинутість засобів комунікації та ряд інших

56

факторів. Окрім об'єктивних факторів, враховуються результати опитування

керівників найбільших підприємств у світі.

Характеризуючи основні тенденції в географічному спрямуванні

міжнародної торгівлі, слід підкреслити, що розвиток і поглиблення

міжнародного поділу праці між промислово розвинутими країнами веде до

збільшення їх взаємної торгівлі і зменшення частки країн, що розвиваються.

Основні товаропотоки здійснюються в межах «великої тріади»: США —

Західна Європа — Японія. Щорічний товарооборот між США і ЄС у 1996 р.

становив близько 1,7 млрд. дол. 20% експорту Північної Америки припадає на

ЄС.

Оскільки в експорті промислово розвинутих країн найбільша частка

належить складній техніці, країни, що розвиваються, становлять для них

порівняно менший інтерес як ринок збуту цієї продукції. Так, у 1996 р. тільки

2,7% експорту країн Західної Європи спрямовувалось у країни Африки, 2,4%

— у Латинську Америку.

5.2. Світовий ринок послуг

Міжнародна торгівля послугами є комплексом різнорідних видів

економічної діяльності. Часто послуга визначалась як щось невідчутне,

невидиме, те, що не є предметом торгівлі, або як категорія, котру неможливо

пояснити і котра охоплює майже все, в той час як товари — відчутні, видимі,

постійні і ними можна торгувати.

Але за такого визначення поняття «послуга» виникає низка проблем:

- по-перше, є товари, які також невідчутні й невидимі (наприклад,

електронні програми);

- по-друге, це визначення не робить різниці між ефектом послуги і

процесом її виробництва;

- послуга може бути і видимою (наприклад, вистава), але її ефект

тимчасовий;

57

- по-третє, це визначення наголошує на фізичних відмінностях, проте

не висвітлює економічні аспекти послуг і того, як вони виробляються

і продаються.

Деякі економісти доводять, що адекватне визначення послуги має

відрізняти процес виробництва послуги і послугу як продукт. Виходячи з

цього економіст Гілл (1977) запропонував своє визначення послуги: послуга

—це зміна умов належності особи або товару будь-якому економічному

суб'єктові, яка випливає з діяльності іншого економічного суб'єкта зі згоди

першого.

Гілл вирізнив два важливі аспекти послуг:

• вони не можуть передаватися далі;

• надання послуг потребує діяльності однієї особи для іншої.

Проте обмін не є необхідною умовою для послуг. Елемент необхідної

взаємодії між продавцем та покупцем намагався пояснити Герш (1989).

Оскільки однією з умов послуги є «фактор одночасності», Герш визначає

послугу як угоду (трансакцію з позитивним фактором одночасності). Що ж до

товарів, то вони характеризуються нульовим фактором одночасності. Він

також припустив, що на міжнародному ринку послуги мають відносно нижчий

фактор одночасності, ніж послуги, якими не торгують.

Ніколайдес (1989) запропонував альтернативне визначення, що охоплює

як фактичні відмінності, так і характеристики операцій з послугами: послуга

— це трансакція, яка є не просто переданням прав власності на об'єкт

(відчутний чи ні), вона охоплює також низку завдань, які виконуються

виробником для споживача. Виконання цих завдань потребує контакту між

ними, виробництво/й реалізація послуг не можуть відокремлюватися одне від

одного.

Запропоноване визначення показує деякі загальні риси торгівлі товарами

і послугами. Багато товарів виробляються і реалізуються за допомогою

трансакцій, які схожі на трансакції послуг, де клієнт висуває специфічні

вимоги виробникові. Яскравим прикладом є товари, зроблені на замовлення,

58

які можна продати після встановлення особистих контактів.

Класифікація послуг становить досить серйозну проблему, що

розв'язується в різний спосіб. Наприклад, у країнах ОЕСР і публікаціях

ЮНКТАД послуги поділені на п'ять категорій:

1) фінансові;

2) інформаційні (комунікаційні);

3) професійні (виробничі);

4) туристичні;

5) соціальні.

На практиці сьогодні широко використовується класифікація послуг,

запропонована МВФ:

1) морські перевезення;

2) інші види транспорту;

3) подорожі;

4) інші приватні послуги;

5) інші офіційні послуги.

Ринок послуг — це розгалужена система вузькоспеціалізованих ринків,

зокрема ринку транспортних послуг, комунікацій, комунального

обслуговування, громадського харчування, туристично-рекреаційних послуг.

Готельний бізнес, рекламні й консалтингові послуги, страхові та фінансові

послуги, агентські та брокерські послуги, адвокатські послуги, ріелтерські

послуги, франчайзинг, торгівля ліцензіями і патентами, «ноу-хау»,

промисловими зразками та корисними моделями, інжиніринг, лізингові

послуги тощо так само формують комплекс послуг, які пропонуються на

згаданому ринку. Міжнародна статистика свідчить про те, що ринок послуг є

одним із найбільш швидко зростаючих секторів світового ринку.

Значення ринку послуг за останні десятиліття дуже зросло — як у

внутрішній економіці, так і у світовій. Сектор послуг у розвинутих країнах

сягнув щонайменше половини отриманих прибутків. Загальний обсяг ринку

послуг у 1997 р. склав 1,310 трлн. дол., що дорівнювало 20% світового

59

експорту. Торгівля послугами розвивається більш швидкими темпами, ніж

зовнішня торгівля загалом: якщо ринок послуг зріс удвоє за період з кінця 80-х

— початку 90-х років до 1997 p., тобто 7—8 років, то таке ж двократне

збільшення світового експорту відбулось за останні 15 років. На це існує

багато причин: різке зниження транспортних витрат збільшило ступінь

мобільності виробників і споживачів послуг, нові форми й засоби

супутникового зв'язку та відеотехніки в ряді випадків дають змогу взагалі

відмовитися від особистого спілкування продавця і покупця.

Домінуючі позиції в експорті ліцензій займають США, на які припадає

найбільша у світі частина видатків на НДДКР. Надходження у США від

продажу ліцензій становлять 56% світового обсягу платежів за ліцензійними

угодами.

Друге місце після США за експортом ліцензій належить Швейцарії,

третє місце посідає Англія, четверте — Італія. Найбільші імпортери ліцензій

— Японія й Італія, а також Німеччина та Франція.

Міжнародна ліцензійна торгівля охоплює в основному продукцію

прогресивних галузей промисловості: хімічної, електротехнічної, включаючи

електроніку, машинобудування. Ці галузі промисловості поглинають основну

частку видатків на наукові дослідження в розвинутих країнах.

Оскільки міжнародна ліцензійна торгівля найактивніше розвивається

між спорідненими фірмами — материнськими і дочірніми компаніями, що

знаходяться в різних країнах, її зміст і спрямованість значною мірою

визначаються інтересами найбільших ТНК. Так, на частку

внутрішньокорпораційних надходжень припадає понад 60% усіх ліцензійних

надходжень розвинутих країн. Наприклад, у США надходження від продажу

ліцензій спорідненим компаніям становлять приблизно 80% їхнього

загального обсягу, в Англії — 50%.

Що стосується географічного розподілу торгівлі послугами, то лідерами

тут є вісім найбільш розвинутих країн, на які припадає до 70% світового

експорту послуг і понад 50% їх імпорту.

60

До речі, на чотири з цих країн, а саме США, Велику Британію,

Німеччину і Францію, припадає 44% усього світового експорту послуг. Майже

абсолютними споживачами на ринку послуг є країни, що розвиваються, за

винятком хіба що кількох «нових індустріальних країн», або ринків, що

виникають, таких як Південна Корея (експортує інжинірингові, консалтингові

та будівельні послуги), Мексика (туризм), Сінгапур (фінансові та банківські

послуги). Безліч малих острівних країн спеціалізуються на туристичному та

готельному бізнесі, що виступає мало не єдиним джерелом їхнього існування.

Міжнародне регулювання торгівлі послугами відбувається на рівні

двосторонніх угод (наприклад, про транспортне сполучення, перевезення та

комунікації), багатосторонніх угод у межах об'єднань країн (ЄС) або на рівні

міжнародних організацій, передусім ГАТТ/СОТ.

61

Тема 6. Глобалізація світової економіки

План

6.1. Глобалізація фінансів 6.2. Глобалізація туризму

6.1. Глобалізація фінансів

Порівняно в недалекому історичному минулому в компаній світу

виникали значні проблеми з переказуванням навіть невеликих сум грошей з

однієї країни до іншої. Міжнародний валютний обмін супроводжували складні

процедури, на дотримання яких витрачався значний час. Особливо жорстко

контролювали валютні перекази країни з командно-адміністративною

економікою.

Внаслідок революції у сфері телекомунікацій було створено єдиний

глобальний ринок капіталу. Завдяки комп'ютеризації нині майже миттєво

можна укласти угоди щодо валюти та цінних паперів, які розміщуються в

різних місцях планети. Світові фінанси працюють цілодобово, оскільки

основні фінансові центри розташовані у різних часових поясах. Щоденний

обсяг торгівлі іноземною валютою становив у 1995 р. 90 млрд. дол. Це в 100

разів перевищувало щоденний обсяг товарної торгівлі. На основних фондових

біржах у 1995 р. було продано акцій на 8 трлн. дол.

Банки, які прагнуть уникнути жорсткого урядового контролю, віддають

перевагу країнам з ліберальними валютними порядками та офшорним зонам.

Наприклад, у британській колонії острови Кайман (Карибське море) у 1995 р.

банки тримали капітал на суму 600 млрд. дол. Це астрономічна сума для

колонії, де кількість населення становила лише 25 тис. осіб. Світовими

центрами капіталу вважаються Токіо, Нью-Йорк, Лондон, нафтовидобувні

держави Перської затоки.

Глобалізація фінансової системи охоплює інтернаціоналізацію трьох

62

складових:

♦ внутрішніх валют;

♦ банківської справи;

♦ ринку капіталу.

Міжнародні ринки валют (переважно у формі євровалюти) почали

розвиватися в 1973 р. у зв'язку із запровадженням плаваючих обмінних курсів.

Євровалюти були банківськими депозитами, на які не поширювалося

внутрішнє банківське законодавство. Як правило, вони зберігалися у банках,

що вважалися офшорними з позиції країни, в якій ці валюти були законним

засобом платежу.

Міжнародні банки відомі вже кілька століть. Але в минулому їх було

небагато, і міжнародна діяльність банків не була інтенсивною. Нинішній етап

інтернаціоналізації банківської справи характеризується прониканням банків

на зарубіжні території слідом за своїми внутрішньодержавними клієнтами.

Водночас з обслуговуванням на нових територіях своїх старих клієнтів такі

банки надають послуги і місцевим клієнтам, зокрема урядам.

Інтернаціоналізація ринків капіталу охоплює операції фондових бірж,

ф'ючерсні угоди та пільги, які уряди встановлюють на доходи, що мають

іноземне джерело.

6.2. Глобалізація туризму

Туризм — один з видів активного відпочинку, поширений з різною

інтенсивністю практично в усіх країнах світу. Як правило, надання

туристичних послуг є формою підприємницької діяльності, тобто передбачає

одержання прибутку. Існує багато видів туризму: міжнародний, внутрішній,

гірський, автомобільний, пішохідний, водний, спортивний тощо. В 1975 р.

було засновано Всесвітню туристичну організацію (ВТО) (її штаб-квартира

знаходиться в Мадриді, Іспанія), нині в ній представлені туристичні

організації понад 120 країн світу.

63

Понад 1,5 млрд. чол. щороку беруть участь у туристичних поїздках. На

частку міжнародного туризму припадає 6% вартості загальносвітового

експорту і до 30% експорту ринку послуг. Обсяг послуг туристичної індустрії

світу у 1995 р. становив 5 млрд. дол.

Туризм вважається однією з найбільших у світі галузей економіки. У

туристичній індустрії планети працює 250 млн. чол., вона забезпечує 14%

валового національного продукту і щорічно збільшується на 6%. У багатьох

країнах світу туризм є основною галуззю економіки. Туристів приваблюють

природні, історичні, культурні та релігійні пам'ятки, сприятливий клімат,

чудові пляжі, стабільне політичне і соціальне середовище та ін.

Дохід від міжнародного туризму забезпечують переважно мандрівники з

країн з високорозвиненою ринковою економікою.

Встановлено, що туристичний потенціал певного регіону залежить від

таких чинників:

♦ доступності для потоку туристів з розвинених країн світу;

♦ кількісних та якісних характеристик матеріально-технічної бази

туризму;

♦ культурної, соціальної, політичної та географічної привабливості.

З'явився і поширюється екологічний туризм, тобто туризм до природних

об'єктів, скажімо, до Антарктиди.

Однією з передумов розвитку міжнародного туризму є і прогрес

світового транспорту, без якого туризм практично неможливий. Навіть

мандрівні богомольці, прочани нині добираються до священних місць своїх

релігій уже не пішки, а за допомогою транспортних засобів.

Наведемо деякі статистичні дані щодо туризму. Вартість турецького

експорту протягом 1980-1990 pp. підвищилася вчетверо, а обсяг надходжень

від міжнародного туризму — у 12 разів. Показник доходів від міжнародного

туризму в Мексиці — один з найвищих у світі. Темпи розвитку туристичної

індустрії Таїланду протягом 1985-1995 pp. удвічі перевищували темпи

індустріалізації. За станом на 1995 р. туризм перетворився у Таїланді на

64

найбільше джерело надходжень іноземної валюти, забезпечуючи 10%

валового національного продукту.

Частка доходів від туризму у валовому національному продукті в

середині 90-х років XX ст. становила (у відсотках):

- Багамські острови - 42,6;

- Барбадос -31;

- Ямайка - 25;

- Домініканська Республіка - 15;

- Пуерто-Ріко - 6,4.

У деяких з цих країн люди, що їх можна побачити на вулицях, є

виключно або туристами, або обслуговуючим персоналом.

Звідки ж прибувають туристи? Ось дані щодо окремих країн світу.

Туристи з Європи в Мексиці у середині 90-х років становили лише 3%

загальної їх кількості, а з США — 92%. Це й зрозуміло, адже Європа далеко, а

США — поруч.

Розподіл туристів, які прибули до Єгипту в середині 90-х років, за

регіонами проживання був таким: Європа — 48%; Близький Схід — 31 %;

Америка — 7 %; Африка — 7 %; Східна Азія — 5 %; інші регіони — 2 %.

У середині 90-х років до Таїланду подорожували туристи з таких

регіонів світу: Східна Азія — 61 %; Європа — 25 %; Америка — 6 %;

Південна Азія — 5 %; інші регіони — 3 %. Туризм розвивається в багатьох

країнах світу. Основним регіоном міжнародного туризму була і залишається

Європа. Відомо, що на неї припадає 65% загальної кількості міжнародних

туристів. Європейці не лише приймають численних гостей з усього світу, а й

самі активно подорожують світом. Це один з доказів високого рівня життя в

Європі. На другому місці за обсягом туризму — Американський континент, на

третьому — Східна Азія.

65

Тема 7. Україна у системі рушійних сил розвитку

глобальної економіки

План

7.1. Глобалізація і Україна 7.2. Україна — Світова організація торгівлі 7.3. Україна — Європейський Союз

7.1. Глобалізація і Україна

Глобалізація не спрямована автоматично на рівномірний розподіл у світі

економічних вигод від свого поширення і поглиблення. Вигоди передусім

концентруються у країнах, де проживає "золотий мільярд" населення. Це

економічно розвинені країни Європи, Північної Америки, Японія, Ізраїль,

Австралія та Нова Зеландія. На держави "золотого мільярда" припадає близько

п'ятої частини населення планети, понад 70% глобальної торгівлі, більш як

половина іноземних інвестицій.

Глобалізацію не можна відділити від конкурентоспроможності. Хто є

конкурентоспроможнішим, той і є глобальнішим. Хто

неконкурентоспроможний, тому на глобальному рівні нема чого роботи. Вихід

на міжнародні ринки пов'язаний з жорсткою конкуренцією. На світових

ринках вона завжди була, є і буде.

Велике значення для України має забезпечення міжнародної

конкурентоспроможності її сільського господарства. Це потрібно досягти

поряд із скороченням обсягів прямої державної підтримки вітчизняного

аграрно-промислового комплексу.

Практично всі вітчизняні товари, навіть ті, що мають високу якість, не

відповідають міжнародним стандартам.

Україна торгує із зовнішнім світом переважно сировиною та

напівфабрикатами, а не кінцевою високотехнологічною продукцією.

Глобалізація вказує на необхідність здійснення Україною економічних

66

реформ, зокрема зміни структури виробництва.

Машинобудування України не здатне повністю задовольнити вимоги

міжнародного ринку з огляду на високу металомісткість продукції,

відставання показників якості (точність, надійність, трудомісткість

експлуатації, економічність).

П'ята частина експорту України припадає на товарні групи з

несприятливою кон'юнктурою товарних ринків.

Досвід ряду країн довів доречність тактики "експортного прориву". Вона

означає інтенсивне нарощування експорту порівняно обмеженої групи товарів,

для виготовлення яких існують найсприятливіші умови.

Майбутнє України — за інноваційною економічною політикою. Слід

налагоджувати експортоспроможні високотехнологічні виробництва, ширше

запроваджувати принципи вільної міжнародної торгівлі. Якщо Україна

братиме участь у більшій кількості зон вільної торгівлі, то процес економічної

глобалізації буде для неї легшим і швидшим.

Процеси глобалізації висувають перед Україною завдання підвищити

стійкість її банківської системи до кризових явищ.

7.2. Україна — Світова організація торгівлі

Протягом перших двадцяти п'яти років багатосторонніх переговорів, що

проводилися під егідою Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ), її

учасники зосереджували увагу на імпортних тарифах, експортних субсидіях та

кількісних обмеженнях. Зазначене є найбезпосереднішим інструментарієм

регулювання міжнародної торгівлі, що його здавна застосовують держави

світу. На Токійському раунді переговорів (1973-1979) до порядку денного

включалися, окрім зазначених, і питання, пов'язані з підробкою товарів,

державними закупівлями і процедурами митної оцінки.

Під час восьмого, Уругвайського, раунду переговорів. ГАТТ порядок

денний ще більше розширився. Країни — учасниці ГАТТ погодилися взяти на

67

себе зобов'язання у сфері інтелектуальної власності, стандартів, інвестиційних

заходів, які стосуються міжнародної торгівлі, внутрішніх субсидій та

регулювання, яке впливає на міжнародну торгівлю послугами.

Після Уругвайського раунду увагу країн — членів Світової організації

торгівлі (COT) почали привертати ще й такі питання, як екологія, конкурентна

політика, інвестиції. Адже відомо, що громіздке державне регулювання в цих

сферах може використовуватися як інструмент для захисту вітчизняних

виробників від іноземних конкурентів.

Нові перспективи розвитку COT визначено у Декларації IV Конференції

міністрів COT, що відбулася у листопада 2001 р. в м. Доха (Катар).

Конференція передбачала проведення до 1 січня 2005 р. переговорів з

широкого кола питань. Цей раунд переговорів одержав назву "раунд

розвитку".

Робоча група COT складається із 46 країн-членів. Україна веде

двосторонні переговори щодо доступу до ринків товарів і послуг з двадцятьма

п'ятьма країнами із зазначених сорока шести.

Україна заявила про приєднання до 16 з 19 секторальних угод та

ініціатив.

Наводимо перелік заданих угод та ініціатив із зазначенням у дужках

року готовності набрання чинності для України відповідних зобов'язань:

1. Хімічна гармонізація (2004 р.)

2. Сталь (2004 р.)

3. Іграшки (2004 р.)

4. Деревина (2004 р.)

5. Текстиль та одяг (2004 р.)

6. Кольорові метали (2004 р.)

7. Фармацевтичні препарати (2004 р.)

8. Інформаційні технології (2004 р.)

9. Папір (2005 р.)

10.Сільськогосподарська техніка

(2005 р.)

11.Меблі (2005 р.)

12.Наукове обладнання (2006 р.)

13.Будівельна техніка (2006 р.)

14.Медичне обладнання (2006 р.)

15.Цивільна авіація (2010 р.)

16.Дистильовані спирти (через 3

роки після вступу доCOT).

Очікується, що прийняттям свого Податкового кодексу Україна усуне

68

невідповідність національного податкового законодавства нормам COT.

Вступаючи до COT, Україна скасує переважну кількість пільг зі сплати

ввізного мита, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності. Це

призведе до суттєвого збільшення частки оподатковуваного імпорту.

Отже, є підстави стверджувати, що бюджет України не втратить від її

приєднання до COT, враховуючи і ту обставину, що бюджет виграє від

скасування пільгового оподаткування окремих товарів вітчизняного

виробництва.

Українські споживачі виграють від розширення асортименту і якості

товарів і послуг та зниження їх ціни. Зниження цін пошириться не лише на

готові імпортні товари, а й на вітчизняні товари, де використовуються

імпортні компоненти.

Фахівці радять зважати і на фактор часу.

По-перше, досвід свідчить, що чим пізніше країна приєднується до COT

і чим тривалішими є її переговори, тим більше вимагають від неї поступок і

гіршими є умови її приєднання.

По-друге, розпочалися багатосторонні переговори дев'ятого раунду

ГАТТ. Якби Україна була членом ГАТТ, то у неї була б можливість впливати

на переговорах на умови світової торгівлі на майбутні десятиліття.

По-третє, на шляху до Європейського Союзу Україні аж ніяк не можна

уникнути COT. Членство в COT є неодмінною і першою віхою на шляху до

Євросоюзу.

Вступ України до Світової організації торгівлі забезпечить зменшення

тарифних і нетарифних обмежень на шляху просування українських товарів

практично на всі головні товарні ринки розвинутих країн земної кулі. Це

неодмінно спричинить збільшення обсягів валютних надходжень від експорту

вітчизняної продукції.

Членство України в COT — це запобігання необгрунтованому

проведенню проти продукції походженням з України розслідувань щодо

недобросовісної конкуренції.

69

Вступ до COT відіграв суттєву роль у розвитку економіки країн

Центральної та Східної Європи. Вони дістали інвестиційний поштовх для

розвитку своїх національних економік.

Відповідно до ст. 4, 5 та 9 Угоди про партнерство та співробітництво

між Україною та Європейським Союзом, членство України в COT є

необхідною умовою лібералізації торгівлі між Україною і ЄС, започаткування

переговорів щодо створення зони вільної торгівлі між ними та забезпечення

поступової інтеграції України до Європейського Союзу завдяки підготовці та

укладенню Угоди про асоційоване членство України в ЄС.

У результаті завершення переговорного процесу про приєднання до

COT формується такий пакет документів:

1. Доповідь Робочої групи (містить повний набір зобов'язань, що їх бере

на себе за підсумками переговорів країна-претендент).

2. Розклад зобов'язань щодо тарифів.

3. Зобов'язання щодо рівня підтримки національного сільського

господарства.

4. Розклад специфічних зобов'язань щодо послуг.

5. Протокол про приєднання.

Цей пакет затверджується Генеральною радою. Національний

законодавчий орган (парламент) ратифікує зазначений пакет документів.

Зобов'язання стають складовою нормативної документації COT. Вони

вважаються також частиною національного законодавства відповідної країни,

а вона сама набуває статусу члена COT.

7.3. Україна — Європейський Союз

Про бажання України бути у Європейському Союзі вперше було

офіційно проголошено у 1996 р.

Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським

Союзом була укладена 16 червня 1994 р. у м. Лісабоні. Набрала вона чинності

70

1 березня 1998 р.

Основні цілі Угоди:

♦ розвиток тісних політичних відносин шляхом постійного діалогу з

політичних питань;

♦ сприяння торгівлі та інвестиціям і гармонійним економічним

стосункам;

♦ створення основи для взаємовигідного економічного, соціального,

фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;

♦ підтримка України у її зусиллях щодо зміцнення демократії та

завершення переходу до ринкової економіки.

З 1 січня 1993 р. Україна користується перевагами Генералізованої

схеми преференцій. Схема є переліком тарифів для промислових і

сільськогосподарських товарів, які є навіть нижчими за тарифи, що надаються

за статусом країни найбільшого сприяння.

Слід зазначити, що Україна стала першою з країн СНД, яка уклала

Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС. Угода визначила 28 сфер, у

яких Україна і ЄС мають намір розвивати співробітництво. Наводимо перелік

цих сфер:

- промисловість;

- захист та заохочення інвестицій;

- державні закупівлі;

- стандарти та оцінка відповідностей

(сертифікація);

- гірничодобувна та сировинна

промисловість;

- наука і техніка;

- освіта і навчання;

- сільське господарство;

- енергетика;

- цивільна ядерна галузь;

- охорона довкілля;

- транспорт;

- космічна промисловість;

- поштова служба та телекомунікації;

- фінансові послуги;

- боротьба з "відмиванням" грошей,

одержаних злочинним шляхом;

- валютна політика;

- регіональний розвиток, включаючи

контакти на регіональному рівні;

- соціальна сфера (охорона здоров'я

та безпека, працевлаштування,

71

соціальний захист);

- туризм;

- мале та середнє підприємництво;

- інформація та зв'язок;

- захист прав споживачів;

- митна справа;

- статистика;

- економіка;

- боротьба з наркотичним бізнесом;

- культура.

Стратегія ЄС щодо України була сформульована Європейською

Комісією у квітні 1994 р. Рада Міністрів ЄС 31 жовтня 1994 р. прийняла

спеціальну резолюцію про ставлення до України. 28 листопада 1994 р.

держави - члени ЄС заявили про свою Спільну позицію щодо України.

Європейський Союз висловився за незалежність, територіальну цілісність та

суверенітет України, її економічну стабілізацію та ринкові реформи,

інтеграцію України у світовий економічний порядок.

Для моніторингу економічного і торговельного співробітництва України

і ЄС у березні 1995 р. було створено Спільний комітет. Згодом його замінила

Рада з співробітництва.

1 лютого 1996 р. набрала чинності Тимчасова угода про торгівлю та

питання, що стосуються торгівлі.

У травні 1996 р. Європейський Союз оприлюднив Декларацію щодо

України. Декларація визнавала Україну як державу з перехідною економікою.

Цей крок допомагав Україні вирішувати проблеми у зв'язку зі вступом до COT

і давав шанси для отримання фінансової допомоги і кредитів від європейських

структур.

Рада Міністрів ЄС 6 грудня 1996 р. ухвалила План дій ЄС щодо України.

Зусилля України у сфері політичних та економічних перетворень були

схвалені у Спільній заяві, яку США та Європейський Союз оприлюднили у

Вашингтоні 5 грудня 1997 р.

30 червня 1999 р. Україна та ЄС підписали кредитну угоду та

меморандум про взаєморозуміння, які спрямовувалися на розв'язання проблем

України у зв'язку з мікрофінансовою допомогою та платіжним балансом.

У жовтні 2000 р. Рада ЄС прийняла постанову про вилучення України з

72

переліку країн неринкової економіки та поширення на неї у рамках

антидемпінгових розслідувань порядку визначення "нормальної вартості"

згідно з правилами, що застосовуються до країн ринкової економіки.

У грудні 2000 р. між Україною та ЄС була укладена "Угода про

торгівлю текстильною продукцією на 2001-2004 роки". Вона не передбачає

кількісних обмежень.

Україна зацікавлена в розширенні дії щодо неї Загальної системи

преференцій ЄС і скорочення застосування до неї різноманітних

обмежувальних процедур — ліцензування, квотування, антидемпінгових

розслідувань.

Європейський Союз у 2004 р. став безпосереднім сусідом України.

Дискусію про ширшу Європу розпочала Велика Британія у квітні 2002 р.

Пострадянський простір (за винятком країн Балтії) диференціюється на Росію

та три західні нові незалежні держави (Україна, Білорусь, Молдова).

Політика "особливого сусідства" була започаткована в Люксембурзі у

квітні 2002 р. у зв'язку з наближенням кордонів ЄС до Західних Нових

Незалежних Держав.

Важливою віхою для країни на шляху її вступу до Європейського Союзу

вважається надання їй статусу асоційованого члена. Цей статус не

розглядається як автоматична запорука прискореного прийняття країни до ЄС.

Основними формами співробітництва України і Європейського Союзу

нині є технічна допомога, торгівля та інвестиційна діяльність. Технічна

допомога в рамках програми TACIS надається Україні переважно в таких

сферах, як ядерна безпека, захист довкілля, реструктуризація державних

підприємств, розвиток приватного сектору економіки.

Частка України в зовнішньоторговельному обороті незначна — вона

становить менше ніж 0,5% загальної торгівлі ЄС. Обсяги прямих інвестицій з

країн ЄС в економіку України мізерні.

На думку фахівців, шлях України до ЄС охопить три етапи:

1. Створення передумов для розвитку співробітництва та інтеграції.

73

2. Прискорення адаптації та початок входження до економічних

структур Євросоюзу.

3. Комплексна інтеграція в економічну систему ЄС. Перші два етапи

потребуватимуть для своєї реалізації 4-5 років кожен, а третій — одне чи два

десятиліття.

Основними завданнями першого етапу мають бути:

♦ належне здійснення внутрішніх економічних реформ з метою

створення ринкового середовища, адаптованого до умов взаємовигідного

співробітництва з Європейським Союзом та його державами-членами;

♦ адаптація законодавства України до вимог Світової організації

торгівлі та початок його пристосування до вимог гармонізованого й

уніфікованого законодавства ЄС;

♦ визначення пріоритетних галузей (секторів) економіки України, які

мають порівняні переваги уже з точки зору світової і європейської економіки;

♦ створення здатних до великомасштабної міжнародної кооперації

великих фірм, фінансово-промислових груп;

♦ вибіркове підключення до тих проектів співробітництва та інтеграції у

рамках ЄС, де Україна здатна дотримуватися вимог міжнародних договорів і

стандартів;

♦ апробація конкретних механізмів входження України до економічних

структур Євросоюзу;

♦ розвиток договірних відносин з ЄС, зокрема одержання вільнішого

доступу до Загальної системи преференцій європейських співтовариств;

♦ використання фінансової допомоги ЄС для розв'язання проблем

платіжного балансу, критичного імпорту, стабілізації грошової системи,

приборкання інфляції тощо;

♦ зміцнення інституційних основ ринкової економіки та прискорення її

прогресивних структурних зрушень.

На другому етапі потрібно буде:

♦ прискорити вихід на ринок ЄС та закріпитися на ньому тим

74

виробникам вітчизняних товарів і послуг, які належать передусім до галузей

української економіки експортної спеціалізації;

♦ суттєво розширити і поглибити процес вибіркового входження

України в економічні структури Євросоюзу;

♦ диверсифікувати форми економічного і науково-технічного

співробітництва з партнерами з країн ЄС;

♦ укласти угоду між Україною та Євросоюзом про створення зони

вільної торгівлі;

♦ досягти адаптації законодавства України із законодавством ЄС у таких

сферах:

- мито;

- компанії;

- банки;

- бухоблік;

- податки;;

- інтелектуальна власність;

- охорона праці;

- фінансові послуги;

- правила економічної конкуренції;

- державні закупівлі;

- охорона здоров'я та життя людей;

- охорона тварин і рослин;

- довкілля;

- захист прав споживачів;

- непрямі податки;

- технічні правила і стандарти;

- нормативне регулювання ядерної

енергетики;

- транспорт;

- поступово створювати передумови

для вільного пересування капіталів і

робочої сили між Україною і ЄС;

- підвищити ступінь координації

зовнішньоекономічної політики.

На третьому етапі потрібно досягти інтеграції економіки України в

цілому в економічні структури Євросоюзу.

Щоб стати учасницею Європейського Союзу, країна-претендент має

відповідати так званим Копенгагенським критеріям, тобто:

♦ бути демократичною країною;

♦ мати ринкову економіку;

♦ бути конкурентоспроможною.