Світло з висоти

№2квітень 2015

(33)

Христос Воскрес!!!Пасхальні свята – це перехід від смер-

ті до життя, від темряви до світла.24 березня о п’ятій годині ранку по-

мер знайомий священик о.Олег Кондра-тюк OCD. Господь забрав його до Себе. В такі хвилини, коли переживаємо втра-ту близьких людей, не тільки смерть о. Олега, але також всіх тих, які гинуть на Сході нашої країни. Cаме тоді на думку приходять слова св. Павла з послання до Коринтян:

“Якщо Христос не воскрес, то марна віра наша” 1Кор. 15.14

Якщо ми тільки тут, на землі покла-даємо на Нього надію, тоді це – безглуз-дя, тоді наша віра не має сенсу.

Віримо, що Він воскрес і ми воскресне-

мо разом з Ним. Воскреснуть також усі ті, які любили, страждали, шукали Його у своєму житті. Любов, дружба, вірність не вмирають. Життя змінюється, але не кінчається. І підхопить нас Господь на хмарах, і так міцно візьме нас за руку, і не спотикнеться нога наша. І разом з Ним будемо царювати навіки в домі Нашого Батька на небесах.

Нехай ця обітниця освітлює нашу до-рогу. Нехай слабкі почують слова Хрис-та:

“Не бійтеся, будьте відважні! Я пере-міг світ” Йн. 16.33

Веселих свят!!!о. Михайло Романів ОР

ПРОЧИТАВ–ПЕРЕДАЙДАЛІ.ДАРОМОТРИМАВ–ДАРОМДАВАЙ.

“Світло з висоти” © 2011–2015 Заснування і видання парафії Воздвиження Святого Хреста у м. Фастів

Головний редактор: о. Михайло Романів ОР

Випусковий редактор: Катерина Чвалова

Церковний цензор: о. Павло Куницький ОР

Коректори: Зоя Нагорна, Любов Магас, Єгор Коваленко

Редакційна колегія: Галина Маруняк, Віктор Собіянський

Дизайн і верстка: Теодор Александров

З питаннями замовлення та розповсюджен-ня газети звертайтеся за телефонами: 096 33 44 513, 093 580 98 05, 095 690 36 99e–mail: [email protected]

ЗМІСТВОСКРеСЛий ІСуС 4

ПРО РАДІСНе ЗДиВуВАННя НеДІЛІ ПАСХи 9

ДЛя жиТТя В СуСПІЛьСТВІ НеПРиДАТНий 10

ТРАДиЦІї ВеЛиКОДНя 16

ІСТОРІя СВяТОГО ЦВяХА 20

СЛуХНяНІСТь 22

яК “НАВЧиТиСя” КРеАТиВНОСТІ 28

КОЛи бРАКуЄ СЛІВ... 30

9 ПРиЧиН, Аби ПОЧАТи бІГАТи 32

НеДОбРе КІНО 34

4 СВІТЛОЗВИСОТИ • №33 / квітень 2015

Воскреслий Ісус – це той самий Ісус, із яким його учні ходили дорогами Палестини, той самий, але водночас якийсь незбагненно інший. Найшвидше впізнає його любов Ма-рія Магдалина й улюблений учень, а ті, що його відкинули або ніколи не знали, нічого не побачать. Єврейський учений Пінхас Лапі-де у своїй праці “Воскресіння як єврейський досвід віри” цілком слушно твердить, що Ісус після свого воскресіння не об’явився жод-ному язичнику, але, здається, забув, що не з’явився також і жодному з високошановних членів синедріону, навіть первосвященикові Каяфі! Тут не мали вирішального значення достойність чи недостойність, ані те чи інше походження, натомість потрібна була, хоча б навіть тимчасово приспана, готовність повірити, готовність розпізнати Знайомого в Незнайомому. Хтось написав, що якби на-віть Пилат або Каяфа були в тій світлиці, де відбулася Тайна вечеря, в той момент, коли учням об’явився Ісус, то все одно не побачи-

Воскреслий Ісус

ли б його. Недаремно наприкінці Євангелія від св. Марка наголошено, що з’явився двом своїм учням “в іншому вигляді” (Мк. 16, 12).

якоюсь мірою цю “іншість” пояснює нам апостол Павло в 15–ій главі Першого послан-ня до Коринтян, у якому намагається певним чином наблизити до людей, вихованих у грецькій культурі, таємницю людського тіла, преображеного воскресінням. Із цією метою використав порівняння із зерном. Засіяне, воно гине в землі для того, щоби дати поча-ток новому “тілу” (тобто новому видимому образові) рослини або дерева, яким завдя-чує своєю появою. “Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, а встає у нетлінні; [...] сіється тіло тваринне, а постає тіло духо-вне” (1 Кор.15, 42.44). Павло знав лише одного Воскреслого й таким чином, мабуть, пояс-нював власний досвід. у такому тілі, преоб-раженому Духом, з’являвся Христос учням після свого воскресіння й тому вони упізна-ють його і водночас не впізнають. у такому ж

5СВІТЛОЗВИСОТИ • №33 / квітень 2015

тілі, як пояснює Павло коринтянам, повинні постати з мертвих і ми.

Отже, не дивуймося, що учні не відразу впізнавали свого Вчителя. Зрештою, його найближчим загрожувала ще одна небез-пека. Вони легко могли спокуситися і шука-ти зустрічі з таким Ісусом, якого досі знали, могли хотіти затримати його, щоби Він за-лишився з ними, в їхньому власному тісно-му світі, могли вирішити, що Він просто по-вернувся до них, і прагнути, щоби знову все було, як колись. Мабуть, саме тому Марія Магдалина почує від Воскреслого: “Не стри-муй мене...” або ж, якщо бути трохи ближчим до оригіналу: “Не тримайся мене” (Йо. 20, 17). їм важко було погодитися з тим фактом, що той Ісус, якого знали й любили, хоча й зали-шатиметься з ними надалі, однак чинитиме це цілком по–новому й незбагненно, адже своїм дотеперішнім досвідом вони не могли цього пояснити.

Незважаючи на це, учні були впевнені, що самі зустрілися з Воскреслим, що це Він об’являвся їм, або ж, точніше перекладаючи грецький текст, радше “давав їм себе бачи-

ти”. Саме так говорить ап. Павло, послуго-вуючись довгим списком об’явлень Христа (див. 1 Кор.15, 5–8). Схоже розповідає про це і Петро в оселі Корнилія в Надморській Ке-сарії: “Того бог на третій день воскресив і дав йому з’явитись не всьому народові, але вибраним богом свідкам, нам, що з Ним їли й пили після того, як Він воскрес із мертвих” (Ді. 10, 40–41). Отож, ініціатива зустрічі вихо-дить лише від бога, а присутність Воскресло-го не залежить від “бачення”, принаймні від бачення очима як органами тіла.

бо це особлива присутність, хоча для мо-лодих християнських громад цілком реальна й очевидна. Натомість усі, які цього не пере-жили, які “не бачили”, – і ми сьогодні також, – можуть просто вірити або не вірити тим “вибраним богом свідкам”, причому лише один із них, ап. Павло, промовляє до нас без-посередньо, у своїх посланнях. Свідчення ін-ших дійшли до нас уже “з других рук”, їх нам переказують євангелисти, а також св. Лука в Діяннях апостолів. Чи можемо вірити їм та якою мірою, згодом визначимо.

Продовження на стор. 6


Великий і Всемогутній Боже! Зішли на мене Твою святу Мудрість.

Дай мені робити усе те, що Тобі є милим: гаряче бажати, мудро шукати, в правді признавати і досконало все викону-вати, на славу і честь Твого Святого Імені, “на хвалу Слави Твоєї”.

Дай мені, Боже, Мудрості виконувавати те, чого Ти бажа-єш і мені доручаєш.

Дай мені Мудрість для сумлінного виконання моїх обов’язків.

Дай мені Мудрість в розпізнанні Твоїх доріг, щоб ходити стежками Твоєї Святої Волі і Твоїх Заповідей.

Дай мені Мудрість тішитися лише тим, що до Тебе веде, нехай буду засмученим лиш тим, що від Тебе віддаляє.

Дай мені Мудрість в праці та Мудрість у відпочинку: не-хай мені буде розкішшю – праця для Тебе, а втомою – відпо-чинок без Тебе.

Дай мені Мудрість терпеливості, Мудрість покори, Му-дрість веселості і поваги, Мудрість Господнього страху, Мудрість правдомовності і добрих діл.

Зміст однаковий, хоча й розкривають його по–різному: Розіп’ятий воскрес і живе, тим самим бог підкреслив його місію, а від-так і все його вчення, й усі, навіть найдиво-вижніші, вимоги. Євангелисти, розповідаючи про це, не мають єдиної думки щодо бага-тьох деталей, але всі четверо наголошують на спільних для учнів сумнівах і зневір’ї, бо вони явно вже не лише ні на що не споді-валися, але й навіть боялися якихось нових ілюзій. Такі настрої, без сумніву, мусили бути притаманними учням, бо пізніше ніхто не вигадував би цього й не долучав до розпо-відей. А якщо так, то слід запитати: звідки взялася Церква? етьєн Карпентьєр відпові-дає: “Вони зіткнулися з чимось, що змусило

їх відкинути власні сумніви”. Інакше ця ра-дикальна зміна поведінки була б загадкою, яку неможливо розгадати. “Отже, утворення першої християнської громади є першим іс-торичним знаком, який вказує на пасхальну містерію. Тут ідеться про унікальний досвід, із якого народилася Церква. Це – досвід свід-ків, якого ми не можемо пережити ще раз”.

Єврейський бібліст Пінхас Лапіде у сво-їй книжці про Вознесіння пише: “у тому, що колись, “третього дня”, сталося в Єрусалимі, врешті–решт йдеться про сприйняття бога, яке, як і сам бог, пов’язане з тим, чого до-вести неможливо, а отже, з тим, що відкри-вається лише для віри”. Трохи далі читаємо: “без досвіду Синаю не було б юдаїзму, без

Молитва


ніше вони “не перенесли б” (Йо. 16.12). Однак нехристиянин не здатний прийняти цього по-яснення, а отже, він опиняється віч–на–віч із загадкою, якої не може розгадати, а можливо, краще буде сказати – віч–на–віч з тайною?

Серед часто згадуваних історичних на-слідків того, що сталося під час тієї Пасхи в Єрусалимі, неможливо оминути створення Нового Завіту, зібрання 27–ми творів, автори й редактори яких, без сумніву, вважали, що сумлінно продовжують працю своїх попере-дників–творців єврейської біблії та Септуа-ґінти. Однак для них саме воскресіння було центральним пунктом історії всесвіту, воно також надавало остаточного сенсу як життю й смерті Ісуса Христа, так і тому всьому, що бог раніше об’явив Ізраїлеві. Твори Нового Завіту надзвичайно цікаві для нас, і то з бага-тьох, дуже різних поглядів, аж ніяк не лише з релігійного, а й з історичного, літературно-го, культурного... Однак, намагаючись їх пра-вильно зрозуміти, завжди треба пам’ятати, коли та в якій атмосфері вони формувалися.

Анна Свідеркувна,

“Розмови про Біблію. Новий Завіт”

7СВІТЛОЗВИСОТИ • №33 / березень 2015

досвіду Великодня не було б християнства”. І, нарешті, наприкінці книжки: “як би ми це не сприймали, тут мусило статися щось таке, що можемо назвати історичною подією, бо історичними є ї ї наслідки [...]. Справді, во-скресіння Ісуса було неоднозначною подією, але цілком однозначною за своїми історич-ними наслідками. бо незаперечним є і факт, що вселенська Церква, яка походить від Іс-уса, народилася з його смерті. Там, де закін-чується історія життя Ісуса, починається іс-торія християнства”.

Тут варто додати, що вирішальний вплив на народження християнства мав ще один дуже суттєвий чинник. Христос зустрівся зі своїми учнями, згідно з їхнім глибоким пере-конанням, одразу після воскресіння, більше того, зустрічався з ними доволі довго (сим-волічні 40 днів у Діяннях апостолів), а тим ча-сом лише в день П’ятидесятниці несподівано стався той перелом, який раз і назавжди змі-нив їх, перетворивши на безстрашних свідків воскресіння. Християни вірять, що цей пере-лом стався завдяки дії Святого Духа, зішестя якого звіщав Ісус, Духа Правди, який дав їм змогу нарешті зрозуміти багато того, чого ра-



Святіший Отець зазначив, що увесь тиж-день після Пасхи є немовби одним днем, “ве-ликим днем, що його учинив Господь”.

Звернувши увагу на те, що “переважаю-чим почуттям”, яке пронизує євангельські розповіді про воскресіння є “радість, сповне-на здивуванням”, а літургія допомагає нам пережити настрої апостолів, які від жінок–мироносиць отримали вістку про воскресін-ня, Папа заохотив вірних до того, щоб цей до-свід “викарбувався також і в наших серцях та проглядався крізь наше життя”. “Дозвольмо, – закликав він, – щоб радісне здивування Не-ділі Пасхи поширювалося в думках, поглядах, поведінці, у жестах і словах…”.

Але це не є макіяж, грим. Це щось, що “випливає із середини, із серця, занурено-го у джерело цієї радості”, подібно до серця Марії–Магдалини, яка оплакувала втрату свого Господа, але, зустрівши Воскреслого Ісуса, сама немовби воскресла і стала свід-ком Христового воскресіння, і так стається з кожним з нас. Така людина є здатною вносити промінь світла Воскреслого Ісуса у різні люд-

ПапаФранциск:

ПрорадіснездивуванняНеділіПасхи

ські ситуації, “в щасливі, вчиняючи їх ще кра-щими та оберігаючи від егоїзму, та в болючі, приносячи спокій та надію”.

у цьому контексті Наступник святого Петра заохотив усіх протягом цього тижня брати до рук Євангелію і перечитувати роз-діли, які розповідають про Христове воскре-сіння та про події, з ним пов’язані. “Нам при-несе користь також протягом цього тижня задуматися над радістю Марії, Матері Ісуса, – додав він. – Наскільки глибоким був її біль, таким, що пробив її серце, настільки внутріш-ньою та глибокою була її радість, так що вона передавала її апостолам. Пройшовши через досвід смерті і воскресіння Свого Сина, про-жите у вірі, як найбільше вираження божої любові, серце Марії стало джерелом миру, розради, надії і милосердя”.

Папа наголосив на тому, що “всі пре-рогативи” Пресвятої богородиці походять саме звідти, з її участі в Христовій Пасці. “Від п’ятниці до недільного ранку Вона не втрати-ла надії: ми споглядали на страждальну Ма-тір, але, одночасно, на Матір, сповнену наді-єю. Вона є Матір’ю всіх учнів, Матір’ю Церкви, Матір’ю надії. Просімо її, тихого свідка смерті і воскресіння Ісуса, ввести нас у пасхальну радість”, – закликав Святіший Отець.

www.credo–ua.org


АНГеЛКоли принесли Тарасика з пологового

будинку, радості не було меж. який здо-ровий, який гарний хлопчик! І він справді був красень, що рідко буває в немовлят, з якоюсь навіть неземною, я б сказала, вро-дою. “Ангелик наш!” – вигукували захопле-ні родичі. Проминули перших два місяці, і Тарасик ощасливив нас своєю першою усмішкою. яка це була усмішка! Променис-та, сонцесяйна, щаслива–щаслива. усі зна-йомі, сусіди, в яких теж були маленькі діти, приходили і так само щиро дивувалися: не треба було ні сюсюкати, ні корчити фізіоно-мій, аби викликати дитячу усмішку. Малюк щасливо сміявся, задивлений кудись у себе. усмішка була безадресна.

Проминали місяці, і в серце змійкою почала закрадатись тривога. Помітила, що моя дитина не така, як інші. Тарас уза-галі не реагував на сюсюкання й грайливі

з ним загравання. На мене, батька, бабусю, що найчастіше перебували з ним, дивився, мов на чужих, незнайомих людей. Не шукав оченятами наших очей, узагалі уникав по-глядів. Дивився повз мене, ніби мене й не було, ніби все на світі бачить, окрім мене, або я була для нього таким уже нецікавим об’єктом. його радше могли зацікавити та-тові окуляри, до яких тягнувся, але не особа самого тата.

Не притискався до мене, коли його го-дувала, не тягнув ручок. Навіть не дивився на мене, коли до нього підходила. Коли бра-ла на руки, відчувала, як напружувався, як противилося цьому його маленьке тільце, часами ставав, мов той дерев’яний стовп-чик. Іноді робив різкі рухи, намагаючись вирватись. Щось не так роблю! Моя дитина мене не любить! Скільки сліз проплакала, спочатку в подушку ховалась, а потім не могла стриматись і над ним ридала. Тара-

ДЛяжИТТяВСуСПІЛьСТВІНе знаю, чи коли–небудь

що–небудь приведе мене в та-кий глибокий шок, як оті слова

медичного висновку, що написали семи-розумні лікарі черговий раз, обстежуючи мого трирічного

Тарасика: “непридатний для життя в суспільстві”. Це було як вирок недо-лугого середньовічного інквізитора. Викрививши голівку під якимось дивним кутом (як це тільки йому вдається!), він зорив кудись крізь мене й посміхався радісно, щасливо, цілком по–дорослому, ніби хотів мене підбадьорити.


сик не реагував, навіть не дивився на мене. був байдужий до моєї печалі. я панікувала. Тільки те і робила, що оббігала всіх можли-вих лікарів. усі одноголосно заспокоювали: “Дитина розвивається нормально. жодних відхилень у розвитку не бачимо”. Ніхто не бачив. Приходили друзі, у яких були такі ж маленькі діти. Заздрили мені:

– Ти не уявляєш, яка ти щаслива! Мій карапуз не дає й на хвильку себе покину-ти. Верещить, плаче, потребує постійної уваги. Ми в тебе он скільки, а дитина собі спокійнісінько бавиться в манежику. Тако-го карапузика, таке щастя удень із вогнем не віднайдеш!

На якийсь час перестала ходити по лі-карських кабінетах, але не на довго, поки не зауважила нової аномалії. Коли поміняли в “дитячій” шпалери, це жахнуло дитину так, що вона перелякана кричала, не вмовкаю-чи, аж поки не виносили ї ї на кухню. Дити-на не зайшла у свою кімнату, аж поки ми не віднайшли такі ж, як раніше шпалери, й не переклеїли їх. Заспокоїв мене старенький невропатолог: “Психічно й емоційно діти розвиваються по–різному. Ви, мамо, заспо-койтесь, бо ваша тривога передається ди-тині, та й молоко у вас може зникнути”.

Здалась на божу волю. Що буде, то вже буде...

Тарасик був вразливим до звуків, не пе-реносив жодних колискових мотивчиків. Але якось помітила, що дослухається, коли транслювали концерт брамса. Викупила на базарі платівки, майже всю “класику”, яка там була. Відтоді в нашому домі звучала

лише “серйозна” музика. Триндикання “кол-госпника” зумовлювало гучний протест.

ПАПужКАМинув рік, потім іще шість місяців. Наш

Тарасик ще погано сидів. й не думав спина-тись на ніжки, натомість заговорив... у ньо-го був великий словниковий запас, говорив розгорненими правильними фразами, тіль-ки знову ж ні до кого не звертаючись, ні з ким не вступаючи в діалог. Мова його ви-глядала, ніби із середини читана книжка. То були безконечно довгі монологи. Моя мати на нього молилася.

– То Дитя боже, – казала. – Він із богом розмовляє...

Пам’ять мав феноменальну. Слово в сло-во міг повторити навіть декілька сторінок прочитаної книжки. Новий вияв надзвичай-них здібностей малюка збудив нову хвилю захоплення. Мене розпирали гордощі. Зно-ву родичам, друзям, знайомим демонстру-вався “феномен Тарасика”. ейфорія закін-чилася вигуком восьмирічного сусідського хлопчика: “Папужка! Він повторяє точно, як наша папужка!” Хлопчика за таке порівнян-ня вилаяли і випровадили з хати. “Дитина мала рацію”, – згодом майнула думка. Тара-сик і справді лише повторював, зовсім не вникаючи в зміст слів.

ВеЛиКА бАйДужІСТьяк не просила, як не молила, ніколи не

назвав мене мамою. Найчастіше звертався до мене “Зі”, а взагалі, коли йому аж дуже було щось потрібно, шарпав за рукав чи вказував очима. Найбільше мене вража-


ло те, що не відчувала з його боку жодної прив’язаності до мене, як в дітей до бать-ків. “Він узагалі не вважає мене своєю ма-мою”, – пронизувала мозок жахлива думка. Ще дивнішим було те, як він сприймав себе самого. у цьому світі він не існував як “я, Тарас”. Говорив про себе завжди в другій, а то й у третій особі. Ніколи не просив їсти чи пити.

АуТиЗММолода невропатолог із діагностичного

центру врешті “відкрила мені очі”:– З усією певністю сказати не можу, бо не

є фахівцем у цій царині, але всі наявні симп-томи свідчать про аутизм.

я лиш рота відкрила, – уперше почула цей термін.

– Що воно таке? – запитала більше зди-вована, ніж налякана.

– я маю надто мало інформації, аби го-ворити про це відповідально й кваліфіко-вано. Хвороба характеризується відривом від реальності, пасивністю й несприйнят-тям цього світу. боюся наговорити вам чо-гось зайвого, у нас, в україні, цієї хвороби не визнають, тож ніде про це ви не зможе-те прочитати. Поїдьте в Англію, там є добрі фахівці, бо аутизм вивчають із часів Другої світової війни.

– Хіба жартуєте, лікарю. Де в мене статки на такі поїздки?

– Тоді спробуйте в Польщу, там теж уже є фахівці. Хоча, як на мене, це даремний труд. Підтвердять вам діагноз тільки й усьо-го. Легше вам від цього не стане. Лікувати в україні вашу дитину все одно ніде. Віддайте ліпше в інтернат. Народіть іншу дитину, ви ще така молода...

Слова лікаря мене шокували, таке вра-ження, що дістала ляпаса.

– Але я людина віруюча, – спробувала заперечити. – бог дав мені саме цю дитину, і я не можу до Нього прийти й сказати: “До-рогий боже, Ти помилився, поміняй мені Та-расика на когось іншого.”

Моєї мови не розуміла:– Але ж це навіть не дитина. Це рослина.

Він навіть не реагує на вас як на маму. Він ні

на що не реагує. Він і їсти не просить...усе було правдою. Дитина не просила

їсти. якби ї ї не годувати, могла й померти...удома дала волю своєму відчаю – про-

плакала всю ніч. Не бачила жодного про-світку, жодного виходу зі свого становища. Просила: “Господи, дай мені не збайдужіти, не втратити віру, не впасти в депресію”.

як не лячно мені було, але розшука-ла адресу клініки й поїхала з Тарасиком у Польщу. На щастя, там зустріли мене небай-дужі люди. Мене й синочка безкоштовно поклали в лікарню для обстеження. Не дра-туючись, по декілька разів вислуховували всі мої скарги мовою, що хіба лиш чимось нагадувала польську. До мене вперше по-ставились з розумінням. уже це було вели-ким полегшенням.

Мушу визнати, що спочатку почала одужувати я. бо коли всі тебе вважають вар’ятом, з твоєю психікою не може бути все гаразд. Кожного ранку ходила у каплич-ку, що була при лікарні, де усі разом, лікарі, сестри, няні й, звичайно, батьки, чиї діти тут перебували, мовили молитву Творцеві, ви-знавали своє безсилля у цій ситуації, відда-вали своїх дітей під його, божу, волю.

Подовгу розмовляв зі мною о. Антоній:– Твоя проблема в тому, що свою дитину

сприймаєш як непосильний тягар, як кару, що ї ї отримала за якусь провину. Наша про-блема – в наших визначеннях. усіх, хто лиш трохи не схожий на нас, одразу називаємо хворим або й ненормальним. Ми виходимо зі свого примітивного мислення. Ці ж діти просто інші. Чомусь вони саме такі. Такими їх нам послав Господь... Подумай, доню. Ти ж віруюча людина, напевно, багато просила в бога. Однак з перебігом часу ти мусила за-уважити, що рішення бога, з яким ти на по-чатку не могла примиритись, було найкра-щим для тебе. Наша біда в тому, що ми не вміємо розуміти божого наміру.

Сам я тепер сто разів подумаю, перш ніж щось попрошу в бога. бо є Він для нас лю-блячим батьком. І, як люблячий батько, ви-конає дитячу забаганку. А через якийсь час переконуємось, що те, про що ми так ревно просили, нам узагалі не потрібне або й тя-


гарем стає... бог мав свій план, да-ючи тобі цю дитину. Щиро скажу, я не знаю, який. Але прийми свого Тараса як дарунок божий. бо його батьком є наш Отець небесний.

Та найбільше враження в Польщі на мене справила зустріч із Рауном Кауфманом, що приїхав із США читати нам лекції про ау-тизм. Цій людині насправді було що сказати, адже він сам був ау-тистом. батьки робили все можли-ве, аби йому допомогти. Зібрали чималу команду, яка працювала з ним упродовж трьох із полови-ною років лише з перервою на сон, кожних дві години змінюючи один одного.

“Добре, що ваші батьки були заможними людьми, – подумала я про себе, – і могли тримати біля вас цілу армію фахівців. А що робити мені, коли я на догляд за дитиною отримую аж 63 гривні на місяць?”

Далі Раун Кауфман розповів нам про перебіг своєї хвороби і про свої відчуття з того, аутичного, світу. як і що відчувають аутисти?

– уявіть, що у вас клаустрофобія, – го-ворив він, – а на додачу ви ще панічно бої-тесь ліфтів, усіляких канатних доріг. Ви така людина, й не можете з тим нічого зробити. Сідаєте в ліфт із людьми нормальними, що не страждають на жодні фобії. Іншим нічо-го, ви ж відчуваєте щонайменше коливання підлоги, таке враження, що опинились на хисткому човні, який от–от перевернеться. Час підйому ліфта для вас і для здорової лю-дини суттєво відрізнятиметься... Коли ліфт раптом не зупиниться на потрібному по-версі, ви наближаєтесь до шоку, тоді як інші спокійно повторять команду, натиснувши кнопку, чи піднімуться поверхом вище.

Ні, це не була розповідь космонавта, що опустився на місяць, де атмосфера, тиск, склад повітря, його густина відрізняються від земних. Говорив про речі земні, кожно-му знайомі й близькі. Просто ми й аутисти по–різному їх сприймаємо. Раун визнав, що так і не навчився мистецтву дрібного обма-

ну, чим і трохи шокує людей. усе зводиться до того, що аутист мусить прийняти цей світ, хоча і є мешканцем іншого...

З Польщі привезла чималий багаж знань про синову хворобу. Так само зна-ла, що наша повсякденна увага й любов є чи не єдиними ліками. “Просто люби його й молися, – сказав о. Антоній. – Кожна осо-ба потребує для свого розвитку й відчуття власної значимості відповідного ставлення й любові, проте велика самотність аутиста потребує великої любові...”

яК ЛІКуВАТи ВеЛиКу САМОТНІСТь?Повернулась у Львів іншою людиною. я

була, звичайно, та ж сама, а от мій стан сві-домості став іншим. Кожного ранку й вечо-ра ставала до молитви. Молилась уголос:

– боже, я знаю, що Тарасик – Твоя дити-на. Він прийшов на світ з якоюсь невідомою мені, але безсумнівно Твоєю, Господи, місі-єю. Ти доручив мені опікуватись Твоїм ди-тятком. я хочу, аби син сказав мені “мамо”, аби усміхався до мене, аби тягнув свої ру-ченята, аби я відчула себе не лише його опі-кункою, а й матір’ю.

Десь за тиждень разом зі мною до мо-литви стала мати. А за якийсь час і чоловік прихилив коліна. я не можу переповісти вам, що сталося відтоді, як сім’я наша почала молитися разом. Ні, Тарасик не став радісно


на нас реагувати. Чудо не відбулось. Але ми, члени сім’ї, відчули себе одним–єдиним. Ін-шою стала атмосфера в нашій хаті.

Тарасик добре розумів поезію. Коли читав вірші, скандував окремі слова або ж особливо виділяв якийсь звук, підвищував тембр у кінці фрази. Завдяки цьому вірш змінювався до невпізнанності...

у тиші нашої хати вчувався спів, при-сутність Когось. Це змусило нас по–іншо-му поводитись, змінились на краще наші стосунки. Коли казали “Христос посеред нас”, то це звучало не словами привітан-ня, а констатацією факту. Тарас вніс щось нове в наше життя. Він подарував нам бога, живого бога, а не літографію, не іко-ну на стіні.

Через рік Господь благословив нас до-чкою. Тарасик уважно приглядався до ма-лої, було видно, що цей “об’єкт” його дуже зацікавив. був дуже уважний до неї. Коли плакала, й у нього з’являлись сльози. Хоча сам він плакав навдивовижу рідко. Юс-тинка нормально росла й розвивалася. Говорити вони почали водночас, ініціати-ва була Тарасикова. Він повторював сло-ва, які ми говорили Юстинці. Він нам до-помагав! Це вселяло в нас велику надію. Раніше, коли виводили його побавитись у сквер чи на майданчик, він проходив “крізь” дітей, ніби їх не помічав. Тепер він уже сам ішов до них, але й надалі в спіль-ну гру ніколи не вступав. бавився вже біля них, але не з ними.

Польські друзі не залишили нас, за-прошували на різноманітні тренінги, при-силали літературу. Тепер і не перелічити, скільки всього ми робили, аби “навчити-ся жити у світі”. Юстинку Тарасик називав Тікою. Ми й тепер так звемо донечку. був людиною навпаки: погуляти виходив лише в хмарну, а то й дощову погоду. При яскра-вому сонці треба було зашторювати вікна. Нам дістали цілком закриті темні окуляри, тільки в них син міг виходити гуляти. Зви-чайні барви природи були для нього над-то яскравими, грубими, гнітючими. Часто плакав, споглядаючи природу чи слухаю-чи музику.

“ВІйНА ЗІ СТРАХАМи”Чомусь світ сприймав як ворожий. З

речей найбільшим ворогом був кімнатний вішак. його взагалі треба було винести із квартири. Невимовний жах був у нього на обличчі, коли бачив парасолю. Дуже лякав-ся шуму побутових приладів. Сахався од мене, як тільки я одягала хутро. Страшився яскравого світла люстри, освіченого дзер-кала. Міг жахнутися від раптового навіть і не дуже чутного шуму дерев.

Страх перед оточуючим у дивний спосіб поєднувався в ньому з відсутністю “відчут-тя краю”. Міг перехилитись через бильця балкона, стрибнути із триметрової висоти, вибігти на шосе. Пересувався він особли-во. Дуже довго ходив лише навшпиньки, до бігу поривався рвучко й раптово, стар-тував, як літаюча тарілка. Так само раптово міг зупинитись, присісти, а то й лягти на землю. Нестримні веселощі змінювались нараз сумом, байдужістю, апатією. Міг сісти й категорично відмовитися йти далі... Тара-сик імпульсивний. йому ще важко охопити ситуацію в цілому, передбачити наслідки. Тепер зусилля всієї сім’ї зосереджені на тому, аби його навчити жити в сім’ї, давати собі раду в побуті. Нині, маючи значний за-пас знань у поезії, літературі взагалі, дуже добре орієнтуючись у математиці, він без-порадний у простих житейських ситуаціях, там, де треба виявити інтуїцію, безпосеред-нє відчуття.

НАРОДжеНІ ЗГОРиу шість років Тарасик уже читав, лічив,

писав. Ми віддали його в загальноосвітню школу, але боялися чи знайде він контакт зі здоровими дітьми й чи діти сприймуть його? Наші сумніви розвіяла шкільний пси-холог, що декілька разів зустрічалась із Та-расиком, вела з ним розмови:

– Віддавайте. І не лякайтесь. Він пере-вершить усі ваші сподівання.

Звичайно, багато важило те, що вона мала своє “око” над нашим хлопчиком, а та-кож над класом. Спочатку розповіла діткам, що з ними вчитиметься “космічний хлоп-чик”, що він трохи не такий, як інші. “Іншість”


його в тому, що він так і не навчився обма-нювати, навіть у маленькому, не навчився виконувати дві роботи водночас (скажімо, слухати виклади на уроці та про щось сто-роннє перешіптуватись із другом).

Нині Тарасик у п’ятому класі. Збулись пе-редбачення психолога. Клас, у якому вчить-ся Тарас, вирізняється від інших. Там не брешуть, відрізняються своєю прямотою, на цьому класі “перевіряють” нових викла-

вести його з аутичного стану, на нього пра-цювала ціла команда. Наша сім’я теж стала такою командою. Всі ми дружно впряглись й витягали нашого хлопчика. Хоча насправді цей процес був взаємним. Ми багато брали і багато чому вчилися в нашого хлопчика.

й у тому, які ми тепер є, чимала заслуга Тараса, їздили на тренінги в Польшу, сту-діювали літературу, але найбільше споді-вались на спільну молитву й нашу любов.

дачів. Коли його сприймуть у п’ятому “В”, отже, може ця людина працювати у школі, з дітьми. Так сталось тому, що в цей клас по-трапив хлопчик, який не вмів поступатись принципам.

– Нам би в кожен клас такого Тарасика! Ніщо так не впливає на людину, як сила при-кладу, – говорять учителі.

Після реколекцій для родин, які вихову-ють дітей з особливими потребами, що від-бувались у Польщі, ми відчули себе наро-дженими згори, відчули, що стали ОДНиМ. Раун Кауфман говорив про те, що, аби ви-

Нам вдалося об’єднати декілька родин із дітьми–аутистами, утворили спільноту. Збираємось, молимось, ділимось досвідом, допомагаємо один одному. Зумівши ство-рити родинну спільноту, ми розширили ї ї на навколишній світ. Нині не уявляємо, як могло б по–іншому скластись наше життя. я повсякчас згадую слова о. Антонія, що наш Тарасик – божий дарунок. Тепер ми знаємо, що це справді так. І щоденно дякуємо Твор-цеві, який нас обдарував.

Юрій Кирик, “Божий дарунок”


Про традиції і історію святкування Великодня розповідає свяще-ник уГКЦ о. Ігор яців.

– Отче, чи погоджуєтесь Ви з тим, що Великдень – свого роду запозичення з іудейської обрядності, помножене на суто язичницькі традиції зустрічі весни і уславлення поганських богів, котрі “вмирають” восени і “воскресають” щовесни? (Принаймні сучасні рунвірівці люблять трактувати Велик-день як алогічне нашарування багатьох культур).

– якщо говорити про обрядову складову святкування Велико-дня, то до певної міри з вашим твердженням можна погодитися. Тут дійсно дещо взяте з іудейських традицій, дещо – з дохристиянських часів. І в цьому немає нічого дивного, бо кожен народ протягом своєї історії формує власний спосіб прославлення бога.

Але якщо говорити про дух, то, звичайно, Великдень є святом докорінно іншим. Дні, які передують Великодню і які у літургійному календарі називають Страсним тижнем, засвід-чують одну важливу істину, котрої немає у Старому Завіті і яка не присутня у поганському способі богопочитання – це те, що бог є любов.


Це важливий момент – те, що бог потребує людини, а не тільки вона одна шукає Госпо-да… І задля того, щоби людина була з Ним, Господь готовий на таку жертву – Він готовий помирати на хресті – в ім’я того, аби витягнути людину з гріховного провалля, привести ї ї до спасіння і до царства небесного. Це той ключовий момент, який вирізняє Великдень з–поміж інших свят.

– Так звана “єврейська Пасха” залежить від місячного календаря. Православна – згідно з Олександрійською Пасхалією – святкується після весняного рівнодення і після єврейського свята. Католицький же Великдень визначений Григоріанською Пасхалією, введеною у 1582–му Папою Григорієм ХІІІ. Чи існує шлях, який дозволив би принаймні хрис-тиянам (і східного, і західного обряду) відзначати цей день синхронно? І наскільки це пи-тання є значимим на сьогоднішній день?

– Питання є значимим. Мені вже доводилось розмірковувати на тему, чи можливо зро-бити так, аби християни разом відзначали Великдень? Адже це актуально і щодо Різдва, яке ми святкуємо 7 січня, а католицький світ – 25 грудня. Але знаєте, який момент є ключовим для віруючої людини? Не “коли” святкувати, а “як”…

Ми можемо скільки завгодно дискутувати, досліджувати календарі та традиції, науковці можуть роздумувати над тим, яка дата є більш точною… Але для спасіння душі важливо не те, коли ми святкуємо Великдень, а те, як ми його переживаємо, наскільки він стає нашим святом, а не просто подією, котра колись сталася в історії людства.

Для того ж, щоб християни відзначали Великдень разом, у першу чергу потрібна до-бра воля. якщо говорити про нашу державу, то тут важливо, аби вся україна разом пере-йшла на новий календар, бо перехід окремої конфесії тільки створюватиме зайвий поділ між вірянами.

– Християнство прийшло на Русь лише у Х сторіччі нової ери. Чи могли б Ви розка-зати, коли та під впливом яких чинників відзначення Великодня в Україні набуло саме таких рис, які воно має зараз?

– Так, Великдень прийшов в україну у Х сторіччі, але за ці десять віків свято вже зайняло належне йому місце. Великдень є святом над святами і праздником усіх праздників. Важли-вим є і Різдво, і успіння богородиці, але Великдень у подібній “ієрархії” займає виключну позицію. Тож коли україна приймала християнство, така позиція вже була певним чином сформована.

якщо ж говорити про той чи інший спосіб святкування Великодня, то мені дещо тяжко зараз проаналізувати, як одна традиція додавалась до іншої тощо. Київська Церква Володи-мирового хрещення прийняла візантійський обряд – богослужіння було вже сформоване, тож літургійне служіння лишилось хіба що перекласти слов’янською мовою.

Суто українські ознаки Великодня – гаївки, наприклад, – це, вже, радше, народні еле-менти свята, які гармонійно до нього увійшли. Так свого часу було і з колядками, які з по-ганських співів перетворювалися на елемент християнського обряду.

– Наскільки різним є відзначення Великодня у різних регіонах нашої країни? Наскільки тут далася взнаки окупація різних частин України різними державами – передусім пра-вославною Росією (центральна, північна та східна частини) і католицькими Польщею, Румунією (на заході)? Чи відчуваєте Ви як священнослужитель певне “Великоднє проти-стояння”, якщо брати до уваги святкові традиції сходу та заходу України?


– я думаю, що не стільки нашкодила святкуванню Великодня і розумінню його справжньої суті ситуація з минулих століть, скільки останній – радянський період в нашій історії. Причо-му, де довше перебувала радянська влада, там довший слід і більше негативу вона і залиши-ла. Галичина, приміром, кращим чином зберегла великодні традиції, ніж та ж таки Київщина.

Але люди скрізь прагнуть долучитися до святкування, хоча навіть така річ, як наповне-ння великоднього кошика, свідчить про їх неповне розуміння, що таке Воскресіння Христо-ве. у кошик беруть і алкогольні напої, і апельсини, і навіть суші – різні страви, які люди про-сто хочуть споживати. Тоді як насправді освячувати треба паску, м’ясні та молочні страви, яйця – саме це є ті речі, над якими священик читає молитву.

Мене радує, що люди – хай навіть вони не були на всіх службах божих упродовж Страс-ного тижня – йдуть на Великдень зі своїм кошиком до церкви. Мене радує їхнє прагнення пізнати суть цього свята, а не просто намагання відбути обрядодій. І от тоді і приходить до них розуміння, що недостатньо освятити свої кошики, треба освятити свою душу через спо-відь і прийняття євхаристії.

– Ви вже фактично відповіли на моє наступне питання. Що Вам не імпонує у сучасно-му відзначенні Великодня?

– Мені не імпонує – якщо казати коротко – поверховість святкування. Подекуди віряни більше дбають про страви, про одяг, в якому вони йтимуть до церкви, більше дбають про чистоту оселі, ніж про чистоту своєї душі. Певна занедбаність цього питання мене якраз і турбує.

– В такому разі, які добрі великодні традиції (можливо, характерні для західної Укра-їни, звідки Ви родом) є, на Вашу думку, незаслужено забутими?

– Деякі з них ми якраз намагаємось відродити. Наприклад, в неділю на Софійському май-дані наша молодь організовує гаївки. Це є ще один позалітургійний спосіб святкування Ве-ликодня – коли всі збираються разом і через спів долучаються до відзначення цього свята.

у нас зараз дуже багато втрачено (і на західній україні зокрема) – і все це також дякуючи радянській владі. Пригадую, як за мого дитинства та юності вчителі пильнували біля брами церкви і записували, хто куди йде. Це також наклало певний відбиток на наше сьогодення. Втрачене потрібно повертати з забуття, а не просто заспівати одну пісеньку абощо. До від-родження традицій ми запрошуємо усю молодь...

– Як морально (емоційно, духовно) налаштуватись на відзначення Великодня? Вра-ховуючи і наш непростий час, і навіть те, що багато вірних працюватимуть саме на Великдень. Чи можна після свята, так би мовити, “пост фактум” знайти для своєї душі певну розраду?

– безумовно, що “надолужувати” великоднє святкування певним чином складно. Так, є обставини, які змушують людей у цей день працювати. Кожен має виконувати свою місію – задля спільного блага. Але, врешті, все залежить від нашої настанови, нашого настрою. На-віть на робочому місці ми можемо долучитися до святкування – у віртуальний спосіб, через веб– чи телетрансляцію абощо.

…Стараймося слухати і чути, вбирати у себе той великодній настрій, а відтак – при на-годі – вже безпосередньо прийти до храму. Зрештою, сорок днів після Воскресіння Христо-вого і до Вознесіння є великоднім часом.

Тобто це той час, щоб відчути себе гідно і пройнятися святковим настроєм. Та й кож-


на неділя є святом воскресіння, бо священик, коли чинить відпуст, говорить “Христос, що воскрес із мертвих”, промовляючи майже ті самі слова, які він каже під час великоднього богослужіння – таким чином, кожна неділя є святом Воскресіння Христового.

– Власне, про обрядовість “поствеликоднього” періоду зазвичай ніхто не говорить. Що б Ви відзначили у цьому контексті? Простіше кажучи: як поводити себе після велико-дніх свят, які обмеження вводить церква тощо? І ще одне. Чи не шокують Вас традиції “обливального понеділка”? Певна річ, що вони мають певне коріння, проте чи не дисону-ють це з християнських віроученням?

– Почну з кінця вашого запитання. Щодо обливального понеділка – підтримую вас цілком. Готовий повторити ті слова, які я казав вище – про те, що в інтерпретуванні великодніх тра-дицій мені не подобається їхня поверховість. Та й обливаються найбільшою мірою ті, хто і у церкві не був у той день…

Люди, що були у храмі, мали зранку чим зайнятись: вони збирались до церкви, святково вдягались, а відразу по службі божій йшли додому снідати. якщо вони й чинять обливання, то у такий спосіб, як це було у давнину – радше символічно, ніж буквально.

Та й обливали хлопці тих дівчат, до яких вони залицялись, а не всіх підряд. бо інакше це вже є хуліганством, котре, звісно, нічого не має спільного з Великоднем. Дехто так і лишився неуком, який, на жаль, не розуміє того, що чинить. І цю тенденцію, безумовно, слід долати.

www.credo–ua.org


На підставі історичних джерел та архе-ологічних знахідок, Хесеманн дійшов ви-сновку, що цвяха мусить бути три – два з них прибивали руки стражденника, а один – стопи. Підтверджують це найстарші пере-кази, які оповідають про віднайдення хрес-та Св. Єленою. Тодішні літописці уточнюють, що разом з трьома хрестами – Ісуса Христа і двох розбійників – Св. Єлена також відкрила у 325 році три цвяхи.

Можемо припустити, що цвяхів було більше, наприклад, ті, які були вбиті в хрести двох злочинців, або навіть ті, які з’єднували горизонтальні та вертикальні балки хреста, не кажучи вже про той цвях, яким було прибито “тітулус” – табличку з вироком. Історіографи не згадують, однак, про них, бо з християнської точки зору найбільшу шану віддавали саме цим трьом цвяхам, тому що вірили, що вони освячені святою кров’ю Христа.

якщо ми знаємо, що Св. Єлена відкри-ла три цвяхи, то потрібно прослідкувати за їхньою історією. Хесеманн постановив до-кладно дослідити походження цього типу реліквій і перевірити документацію, яка б підтверджувала їхній родовід.

З історичних переказів ми знаємо, що се-ред знарядь муки Христа були цвяхи, якими було прибите тіло Ісуса до хреста. 1868 року німецький історик мистецтва Франц Ксаверій Кравс опублікував працю, в якій перелічив 36 місць в Європі, де зберігаються реліквії, що вважаються Святими Цвяхами. Не має жод-ного сумніву, що всі ці предмети не можуть бути справжніми. Отже, які з кількох десятків цвяхів, що знаходяться у різних кінцях світу, насправді пробивали руки Ісуса на хресті? Питання це поставив на початку ХХІ століття німецький дослідник Міхаель Хесеманн.

Далі потрібно було порівняти предме-ти, оточені культом, зі справжніми цвяхами, які використовувалися римлянами під час розп’яття. Матеріал для порівняння вдалося знайти завдяки відкриттям ізраїльських архе-ологів, які у червні 1968 року відкрили у ста-рому поселенні Гіват–ха Мівтар (тепер район північної частини Єрусалима) чотири гроби з пізнього періоду Другої Святині. В одному з цих поховань віднайдено тіло розіп’ятого молодого чоловіка на ім’я Єгоханан бен Хаг-коль. На думку єврейських археологів, він був страчений між 6 та 65 роками н. е. Стопи молодика були одна на другій пробиті цвя-хом. Це відкриття дало науковцям зразок гвіздка, який використовували римляни під час розп’яття. Це чотиригранний різновид цвяха, що використовувався у столярській справі, довжиною 16 см, а товщиною у “на-йгрубшому” місці 0,9 см. На думку археоло-гів, його використовували для з’єднання ве-ликих дерев’яних конструкцій і спорадично під час екзекуції в’язнів.

Саме вже порівняння цвяха з деякими реліквіями показало, що вони не могли бути справжніми. Скажімо, цвях, який збе-рігається у скарбниці Габсбургів у замку

ІсторіяСвятогоЦвяха


Гофбург у Відні, напевне є фальшивим: його розмір 18 см і він виконаний зі срібла. Так само реліквії в містечку Аррас неподалік Парижа замалі для того, щоб пробити руки або стопи людини.

Згідно з найстаршими історичними пе-реказами один з цвяхів Св. Єлена забрала із собою до Рима. Натомість два інших віддала своєму сину Костянтину, який завіз їх до но-вої столиці імперії – Костантинополя. Цвях, який потрапив до Рима, так, як й інші пред-мети, привезені з Єрусалима: частина Свя-того Хреста, на якій був написаний “тітулус”, поперечна балка хреста доброго розбійни-ка, – зберігалися у приватній каплиці кеса-ря, що пізніше, після багатьох перебудов, дала початок базиліці Святого Хреста Єру-салимського, яка до сьогодні стоїть у Римі.

Церковні хроніки згадують, що від IV ст. до сьогодні саме у цьому місці зберігалася реліквія Святого Цвяха. Протягом багатьох століть саме він був зразком для виконан-ня багатьох копій. Хесеманн порівняв цей предмет з віднайденим археологами у Гі-ват–ха Мівтарі. І ствердив, що маємо справу з тим самим чотиригранним цвяхом товщи-ною 0,9 см – єдина різниця полягає у тому, що цвях, викопаний під час археологічних досліджень в Ізраїлі, має довжину 16 см – натомість той, який зберігається у базиліці Святого Хреста Єрусалимського, має залед-ве 11,5 см.

Докладний аналіз показав, що цвях з римської святині позбавлений оригіналь-ної головки. На думку археологів, вона могла бути відламана тоді, коли цвях ви-тягували з балки. Також видно, що нео-дноразово з нього відпилювали частки і розділяли на менші фрагменти. Ці маленькі

частинки “втоплювали” в копії, щоб нада-ти їм більшу вартість. Отже, деякі реліквії, яким віддають шану у світі, не є автентич-ними, але можуть мати в собі частинку оригіналу. Така практика поділу реліквій на менші партикули стає причиною того, що пізніше важко ідентифікувати оригінал.

Отже, Міхаель Хесеманн дійшов до ви-сновку, що реліквії, які зберігаються у ба-зиліці Святого Хреста Єрусалимського з ве-ликою вірогідністю можуть бути цвяхом з хреста Ісуса. у випадку цієї реліквії ми може-мо прослідкувати його історію від Св. Єлени до сьогодні.

За матеріалами: Grzegorz Górny,

Janusz Rosikoń „Świadkowie Tajemnicy”, Warszawa, 2012


9 місяців батьки плекають мрію, що їх маля буде слухняним. Один батько навіть розповів про те, що він сумнівався, яке ім’я він дасть своїй дитині: Робік чи Гномик. йому, мабуть, так хотілося, щоби дитя було спокійним, що він навіть хотів назвати його маленьким роботом. Піде спати. Сказав Ро-біку – той одразу заснув. Тато прокинувся – Робік прокинувся. Мама приготувала обід – Робік одразу ж сидить і їсть. Потім сам до ночі домашню роботу робить, татові не за-важає. Так мріялося. Але ось настала уро-чиста мить і в них з’явився не Робік, а вна-слідок довгих і марудних перемовин – як потім виявилося – Григорій. Грицик, Гринь-ко з’явився. І його молоді батьки сильно по-любили. А сам Гринько одразу ж себе заре-комендував як чуйна та допитлива дитина. Засинає тільки тоді, коли щасливі батьки чу-вають. А вночі любить влаштувати батькам перевірку – чи раптом не заснули? Хоче їсти тільки тоді, коли мама на роботу поспішає. Так поступово мрії батьків про слухняність розвіялися. Так він ріс. Гринько любив ма-лювати: на скатертині, на стінах. батьки на-магалися мляво протестувати, але Гринько з ними не погоджувався. А потім уроки ста-ли за нього робити – самому ж важко, та й не хотів він їх робити. А разом з тим не хотів багато іншого: підіймати голову, коли з ним розмовляють, на будь–яке прохання фир-кав, відмовлявся і багато іншого не хотів. Але з іншого боку – багато чого він хотів би. А що він хотів? Хотів лежати, слухати голо-

Слухняність

Коли ми говоримо про виховання дітей, то очевидно, що основний наш намір відноситься до слухняності, до того, що називають дисципліною. Батьки в першу чергу хочуть бачити своїх дітей слухняними і не лише тому, що так зручніше жити. Це щось більше. Послух необхідний. Тільки так можна пере-дати дитині те, чого вона так потребує і що ви хочете їй дати. Слухняність, дисципліна. Тож, з чого усе починається?

сно музику, з комп’ютером грати до третьої ранку. А потім пішло відверте нахабство. Крики, сварки, скандали, батьки нажахані: “бузувір! Ти нас до могили заженеш!” бага-тьом батькам ця картина знайома. Де поми-лилися Грицеві батьки? Де ми помиляємося, коли бачимо цілковитий непослух наших дітей? у чому корінь зла? В одному слові: у батьків немає авторитету. їх слово, їх за-борони, їх повеління нічого не варті, вони нікого не зобов’язують. у чому ж тоді поля-гає слухняність, як будувати авторитет, яка його схема?

Ідеал, якого батьки повинні прагнути, у якійсь мірі нагадує шахи. Гравець у шахи відчуває повну свободу дій у своїх ходах, але при цьому знаходиться у жорстких рам-ках правил гри. Деяка подоба цього існує і у вихованні. Обов’язок батьків – дати дитині свободу дії, але при цьому поставити чіткі та жорсткі рамки дозволеного. батьківська мудрість полягає в тому, щоби дати дити-ні максимум любові та відчуття свободи й відповідальності за самого себе у чітких, зрозумілих і твердих як стіна рамках і меж-ах. Іншими словами, батьківське мистецтво – навчитися твердо, але з любов’ю відсто-ювати продуману батьківську позицію. Не менш важливе поняття – послідовність. Адже, дати дитині чітку межу має сенс тіль-ки тоді, коли це робиться послідовно. Отже, чіткі, послідовні рамки дозволеного – з цього починається батьківський авторитет. Тому давайте спробуємо зрозуміти, що таке


межі? Спробуємо зрозуміти, чому батьки не дотримуються цього? які наслідки цього? як створити ці рамки?

Треба вміти заборонити, сказати тверде “ні”. На перший погляд це звучить банально, адже батьки, як правило, цим і займаються. Ні та ні, знов ні, ще ні. Весь час ні... Пробле-ма в тому, що ми говорити “ні” вміємо, але не завжди доречно, вчасно, не завжди достат-ньо твердо. Треба вчитися, треба знати, як будувати межі. Людській природі властиво перевіряти межі дозволеного і за можливіс-тю розширювати їх. Саме цим дитина і займа-ється. його крики, плачі – це і є можливість знайти та перевірити, де ці межі у батьків проходять. Давайте спробуємо змалювати кілька сцен відносин між мамою та ї ї сином Гриньком, котрі допоможуть зрозуміти, в чому проблема з вимовою слова “ні”.

Сцена №2Ті ж дійові особи: Гриня, мама

та зефір у шоколаді. Гриня почи-нає:

– Зефір!Мама:– Ні! Ти ще не закінчив обід.Він:– Хочу зараз!Мама:– Потім!Він:– Ні, зараз!Мама:– Потім!!!Він:– Ну що тобі, шкода... І Гриня пішов маму вимотува-

ти і канючити. умовляв, жебрав, кривлявся, перекинув сміття, погрожував, плакав, шмаркав, нив, почав вискубувати собі бро-ви. Через 15 хвилин лютої битви і спротиву мама видихнула:

– На, бери. Ти мені всі жили витяг. Набрид. Пішов геть!

Сцена №1Підходить син до мами:– Ма, а де зефір у шоколаді, який бабуся при-

несла мені вчора? Дай.– Гриню, ти нічого не отримаєш, ти ще не

поїв, ти зіпсуєш собі апетит, після обіду.– А я хочу зараз!Втомлена мама одразу ж реагує:– На, бери, їж, тільки не мордуй маму, мама

втомилася.Ось це називається цілковита й безперечна

капітуляція.


Сцена №3Підходить син Гришко до мами та ці-

кавиться бабусиним зефіром у шоколаді. Мама, очевидно, виспалася і підготува-лася до бою.

– Ні, не отримаєш і все.– Мам, я хочу.– Ні.– Побачимо. – сказав Гриня і впевне-

ним кроком пішов на середину кімнати, ліг на спину, закотив очі, підняв ноги, від-крив рота і увімкнув сирену: Ааааааааа!!!

– Не дам. – прокричала мама.Гриня підняв октаву: Ааааааааааа!!! В

цей час стук у двері. Гриня на хвилину замовкає – цікаво, хто прийшов. Може, сама бабуся–заступниця? Але виявило-ся, що це сусідка. Вона прийшла поді-литися з мамою враженнями з приводу нових сусідів. Гриша одразу ж завівся: Аааааааа!!! Мама йому каже:

– Гриню, припини кричати, – дай мамі подумати. – тим часом у мами є можли-вість поговорити з сусідкою.

Через дві хвилини:– Ну?– Що, ну? – перепитує мама– Подумала? Де зефір у шоколаді?– Він там. Там. йди звідси, не даси на-

віть із сусідкою поговорити.Теж для багатьох знайома сцена.

А тепер сцена №4Мама, судячи з усього, відвідала за-

няття про слухняність дітей. Приготува-лася і вирішила триматися до останньо-го. Першим ділом відіспалася. Вимкнула телефон. Прийняла заспокійливе і поча-ла чекати. Через п’ять хвилин “монстр” ввалюється до кімнати:

– Мамо, дай!Вона одразу:– Не дам і все.Він одразу ж в центр кімнати, на своє

місце. За досвідом почав з низької, а потім на октаву вище і: Ааааааа!!! Мама почула вереск, побігла на кухню і здогадалася увімкнути міксер. Він: Ааааааа!!! А мама: бжжжжжжж! Раптом відчиняються двері і заходить тато. В одну мить Гриня припи-няє плакати і кидається йому на шию:

– Тату, а ти мене любиш?Тато, який щойно повернувся з робо-

ти відповідає:– А як же, синку!– А бабусин зефір у шоколаді можеш

дістати?– Звичайно, синку, для тебе – все, що

завгодно.бац! І мама знепритомніла.


П’ять сцен, і, як ви розумієте, усі вони проблематичні. у всіх цих сценах батьки по-казують приклад, як у тій чи іншій мірі вони не можуть сказати “ні” і не в стані створити рамки, межі дозволеного у домі.

Давайте трохи проаналізуємо згадані сцени. у них описані кілька категорій батьків. Непогано би було, якби кожен з нас спробу-вав співставити себе з однією з цих категорій. у першій сцені ми бачили приклад батьків, які не зовсім розуміють свої обов’язки, вони капітулюють повністю і безперечно з першо-го ж тиску з боку дитини. як говорять, комен-тарі зайві. І результати такої методики вони відчують дуже швидко. А у 16 років їх дитя запропонує їм почекати на вулиці до другої ночі, коли у їх будинку закінчиться вечірка. Сподіваюся, що таких батьків небагато. А ось батьків із другої сцени ми зустрічаємо дуже часто. Це батьки, які сповнені добрими на-мірами, але не вміють їх відстояти. Це батьки слабкі, не здатні протистояти навіть помір-ному тиску дитини. у них вдома безкінечні війни, плач, крики. Одна поступка породжує іншу. Межі дозволеного розширюються усе більше й більше, і не зрозуміло, де зупинять-ся. А є ще один, третій вид батьків, які теж часто трапляються. Вони в стані сказати “ні”, але різні фактори можуть вплинути на твер-дість цього “ні”. якщо втомилися, то “ні” зву-чить не так твердо. Важливий дзвінок, сусід-ка прийшла – “ні” швидко перетворюється на “так”. Або батьки говорять: “Ні, ти не підеш до друга”, але самі у цьому не впевнені. Резуль-

тат цього, що на першому етапі вони почина-ють дитині пояснювати, чому вони їй це забо-роняють, а дитина нашої логіки не розуміє і не приймає. Нею керує не розум, а почуття. Починаючи академічну суперечку з нею, ми тим самим даємо їй можливість перевірити, де проходить межа батьківської заборони. “Чому не можна?” – вперто кричить вона. І тоді, на другому етапі діалогу розгублені батьки вимовлять довгоочікувану фразу: “Подивимося”. З цього моменту усе розгор-тається зі швидкістю. Через 10 хвилин вона підійде: “Ну...” “Що, ну?” “Ви ж казали, що по-дивитеся. То дивіться, тільки добре дивіться”. Загнаним батькам нічого іншого не лишаєть-ся, крім як попросити: “Дай п’ять хвилин на роздуми. Не шуми.” А ще через дві хвилини вона знову підійде: “Ну, подумали?” І тоді на-стане усім відомий третій етап. батьки голо-сно зітхнуть і скажуть: “Григорію, ти обіцяєш нам, що будеш добре поводитися? Обіцяєш?” “А як же!” – відповість Григорій. Він вам зараз усе, що завгодно пообіцяє.

Ой–ой, що він з цього вивчив? Відчинити скриньку батьківського “так” не так вже й складно, це зайняло 20 хвилин. Наступного разу на це піде 10 хвилин. Це лише справа часу. Чим слабші батьки, тим час коротший. Ой, як же зникла у батьків проста мудрість. Поступка подібна до спроби загасити вогонь бензином. І, коли в домі поступаються ще раз і ще раз, цей дім перетворюється на пе-кло. І дитина тоді перестає слухатися зовсім. Тоді вона починає відмовляти у найменших

Сцена №5Після трьохгодинної загальнопопуляр-

ної роз’яснювальної бесіди з татом, було доведено до його відома, що треба навчи-тися говорити “ні”. В результаті тато отри-мав необхідну інструкцію. Завтра – знову ж – та сама сцена. Мама побігла вмикати мік-сер, а Гриша вже наперед встиг його злама-ти. Мама не розгубилася, забігла до ванної, закрилася і увімкнула фен. І раптом захо-дить тато. Гриня кидається йому на шию:

– Тату, ти мене любиш?Мама одразу ж на нього з ванної зир-

кнула, втомлений тато тут же згадав усі правильні директиви і заревів:

– Нічого не отримаєш!Гриня:– Аааааааа!!!Тато його одразу за комір, відчиняє кім-

нату, закидає туди і зачиняє двері. Кілька секунд тиші і мама з татом, глибоко дихаю-чи, стали біля дверей, вухом притулилися і слухають. А звідти: уууппп, уууппп.

– Гриня задихається! Він задихається! Моя дитина задихається!

Мама забігає до кімнати, бачить його закочені очі, підіймає його з підлоги:

– Гринічка, синочку!А він їй:– А де зефір?– Головне, що ти живий, Гринику.


проханнях: під-німи свою сороч-ку – нуль уваги; зроби уроки – не поверне голови. Дитина або просто ігноруватиме бать-ків, ніби їх немає, або відкриє рота з неймовірним на-хабством. Такий дім буде завжди повний сліз та кри-ків. Ні про який по-слух, дисципліну навіть мова не йде. Але часом батькам набридне такий стан справ. І тоді ми приходимо до четвертої сцени. Вони починають цікавитися, шукати поради. Однак, по дорозі може виявитися, що тільки один з батьків готовий щось зміню-вати і докласти будь–яких зусиль. На жаль, це не допоможе. Твердий мармур у стіні, яку зводитиме один з батьків, виявиться двери-ма, що легко відчиняються. Той добрий тато у четвертій сцені зруйнував усі намагання дружини встановити дисципліну. Любі бать-ки, послухайте, якщо між вами немає згоди, якщо є егоїстичне бажання бути добреньким за рахунок іншого – нічого не вийде. батько покарав – мама одразу ж пожаліла. Мати за-боронила – тато дозволив. Він хоче показати, хто у хаті господар. Або бабуся–заступниця усім покаже, хто вона така. Треба пам’ятати: у домі, де немає згоди та розуміння, діти ні-коли не будуть слухняними. Не можна, щоби батьки говорили різними голосами. Навіть якщо один із них щось зовсім не розумно

заборонив, ніколи при дитині не мож-на цьому супер-ечити. Вийдіть до іншої кімнати і там розберіться. Інши-ми словами, стіна заборон – якщо вона необхідна – має бути суціль-ною, без проламів.

Сцена №5 – усе було як слід: ба-жання зберегти свій авторитет, єдиний батьків-ський фронт. Не вистачало лише

витримки. Точніше – внутрішньої зрілос-ті відстояти свою позицію до кінця. Інколи батьки хочуть усього й одразу, і не розумі-ють, що тільки завзятість приводить до ре-зультату. Не зламатися на останній стадії. Ще раз, і ще раз, і ще раз... Тільки це дає якісь результати. До речі, про саму сцену з істери-кою дитини. Не всі діти від природи схильні до істерик. Але тверда рука батьків сприяє тому, що істерика або не почнеться (дитина наперед знатиме, що шансів немає), або за-кінчуватиметься щораз швидше. А якщо вже є істерика, і ви бачите, що зупинити її не так просто, треба взяти дитину на руки. Не зачи-няти десь у ванній і не йти. Взяти дитину на руки, обійняти її і тихо казати, що ви її лю-бите. Півгодини, годину, скільки буде треба, поки не заспокоїться. Головне – не поступи-тися і не дати, чого вимагає. І якщо це буде дотримано, то щоразу істерики ставатимуть коротшими, поки зовсім не закінчаться.

Отже, ми розібрали п’ять сцен, як батьки не повинні себе поводити. А про те, як повинні – го-воритимемо далі. Але перед цим давайте розберемося, чому батьки поступаються своїм дітям? у чому корінь зла цієї батьківської капітуляції? Є кілька відповідей. Розберемо їх. Перше – це звичайний батьківський егоцентризм. Вони здебільшого зайняті собою, тому й поступаються дітям – щоби не порушувати свого спокою. Або батьки самі діти. Вони з ними бавляться, гра-ються, дуріють. Ні про які межі й мови не може бути. Або ще суттєва причина: у нас немає часу. у нас, батьків, багато своїх дорослих проблем, а дитина заважає і пхається зі своїми проблемами. Мама засмучена, тато стурбований і тут раптом Марійка приходить зі своїм черговим плачем. Прохання якісь, до басейну з подругою хоче йти. “йди і лиши нас у спокої.”

А хтось просто нейтралізує Гриця, підключивши його до комп’ютера на дві години. Тисни клавіші і не заважай. Любі батьки, якби ви знали, як дорого коштує ця тиша в домі. Можливо, ви виграєте кілька годин спокою, але у підсумку ви програєте роки. Роки тривоги. Це наша спільна хвороба. Хочемо ми цього чи ні, ми – батьки – зобов’язані думати про майбутнє ди-тини. Навіть за рахунок наших негайних інтересів. Звичайно, і в цьому має бути пропорція:


батьки повинні мати час для себе, для втоми, настрою, зайнятості. Не повинно бути крайно-щів у жоден бік. Але при цьому треба знайти час – хоч трохи – це зветься “чистий час для своїх дітей”, коли ми маємо справу тільки зі своїми дітьми.

Але інколи ми не втомлені, не стурбовані, а все рівно поступаємося дітям. Чому? Є при-чина більш глибока. Людині властиво жити з відчуттям, що вона в порядку, що нічого поганого нікому не зробить. Це відчуття швидко минає. За першого ж конфлікту в домі. Діти точно зна-ють, як показати батькам, що ті погані та жорстокі. Подивіться, ось моя маленька белла, вона точно знає, як зіграти на усіх струнах батьківської душі: “які ви жорстокі та несправедливі! яка різниця, де я? Чому я не можу піти до своєї подруги? Вам що, шкода? Знущаєтеся?” батьків за-гнали в кут із відчуттям, що вони – катюги та чудовиська – знущаються над маленькою безза-хисною дитиною. “Знаєш що? йди вже!” Важко витримати, адже ми хочемо бути хорошими і в нас просто не знайшлося внутрішньої зрілості, щоби протистояти нашим дітям.

Але є ще одна причина. Ще глибша. Коли трирічний Гриць, якого мама обожнює, просить щось у мами, і вона вимушена відмовити, а Гриць заплакав... Що відбувається в маминій душі? я, мама, зробила свою дитину нещасливою. Ви звернули увагу, що якщо ми чогось бажаємо одне одному, то це в першу чергу бути щасливим. Мама живе з уявленням, що вона має свою дитину зробити щасливою, бачити її постійно задоволеною і усміхненою. у мами надмір ма-теринської любові. І тут вона не дала йому цукерку і сама зробила його нещасним, свого Гриця... нема сил. “На, візьми.” у мами, як і в нас, є ілюзія, що якщо ми отримаємо усе, чого хо-

чемо (і дитина так само), то будемо щасливі. Ой, помилка. Світ влаштовано інакше. Чим більше маємо, тим більше хочеться. як кажуть мудреці, якщо у людини є сто, вона хоче двісті. Є двісті – хоче чотириста. Так і дитина. Даючи їй все, ми не зробимо її щасливою, а парадоксальним чином у підсумку зробимо нещасною. Пам’ятаєте, був такий артист Райкін? Мудрі слова од-ного разу сказав: “у світі повинен бути дефіцит”. Чому? Коли недостатньо, тоді смачно. Коли все є – все прісне, смак відсутній. Тому, догоджаючи усім побажанням, ми потішимо дитину в цей момент, але виростаючи вона може втратити смак до життя. Чим більше ми їй даємо, тим більше йому хочеться і тим більші апетити. І жодного справжнього щастя ми таким чином на-шим дітям не дамо. І взагалі, добре би було, якби дитина засвоїла, що щастя не залежить від того, чи отримує вона те, що хоче, чи ні. Одного разу мене спитала одна мама: “А що поганого в тому, що я поступаюся? Ну немає у мене меж, нема рамок. То й що?” Ось їй одна з відповідей – дитина буде нещасною, коли виросте.

Наша мета – зробити дитину щасливою не в дитинстві, а виховати її і підготувати до до-рослого життя, щоби був шанс побачити її щасливою у дорослому віці. Не забороняючи і не примушуючи дитину, коли це потрібно, ми позбавляємо її тренування та розвитку вміння терпіти, приймати численні розчарування, які чекають на неї у житті. Наша мета – підготувати її до життя, загартувати її душу, ї ї дорослість, щоби вона вміла керувати своїм життям, пройти всі труднощі і не зламатися. А поступаючись, задовольняючи усі бажання, ми лише породимо нові вимоги, які ростимуть з дня на день. І нічого, крім цих бажань, дитиною не керуватиме.

Ашер Кушнір

Наша мета - підготувати ї ї до життя, за-гартувати ї ї душу, ї ї дорослість, щоби вона вміла керувати своїм життям, про-йти всі труднощі і не зламатися.


як“навчитися”креативності

В експерименті австрійського психоло-га Андреаса Фінка брали участь дві групи добровольців. у першу групу входили до-свідчені хореографи, іншу складали люди, які нічого не знали про танці. Обидві групи попросили придумати якийсь незвичайний танець. Перша група впоралася із завданням без складнощів. Вони спокійно обдумували рухи танцівників, в той час, як інша група не змогла придумати щось дійсно оригінальне.

З цього випливає, що висувати творчі ідеї – це справа передусім професіоналів. Вони досконально знають свою справу і тому лег-ко можуть знаходити оригінальні рішення.

Треба відмітити, що серед творчих натур не часто зустрічаються люди з IQ більше 120. Це означає, що креативність – це не щось, що прямо пропорційно залежить від інтелекту.

Висновок простий: одних природних зді-бностей недостатньо. Але що ще потрібно? як не зарити свій талант у землю?

Відповідь може видатися банальною, але ї ї істинність підтверджують досліди. По-трібно вчитися! Візьмемо, для прикладу, біла Гейтса. Історія про те, як він кинув універ-ситет, так і не отримавши диплома, відома багатьом. І часто надихає молодих людей не-хтувати навчанням, тому що “мільярдером можна стати і без цього”.

Але насправді це не так. В школі Гейтс був найкращим на уроках математики, а в 13 років захопився програмуванням. бать-

ки підтримали захоплення сина і в сьомому класі віддали його на навчання до приватної школи, де він заснував комп’ютерний клуб. Через деякий час він почав підробляти про-грамістом в компанії, якою керувала мама одного із учнів, і в обчислювальному центрі місцевого університету. Накопивши знань, білл вирішив піти своїм шляхом, розробляю-чи нову технологію.

або правило10000годин

Нерідко можна почути про когось: “Він досяг успіху, тому що креативно мислить, або він завжди знаходить нестандартні вдалі рішення”. Креативність в наші дні не-рідко є синонімом успіху і попит на неї дуже великий. Та чи можна дізнатися, чому хтось досить легко придумує оригінальні рішення, а хтось завжди мислить в дуже обмежених рамках, і чи є якийсь спосіб “навчитися” креативності? Давайте для по-чатку дамо визначення цього терміну. Креативність – творчі здібності індивіда, які характеризуються готовністю до створення принципово нових ідей, які відрізняють-ся від традиційних схем мислення.


При більш детальному вивченні біо-графія біла Гейтса вже не є аргументом на користь тези: “Знання не потрібні, потрібні лише пробивні якості і підприємливість”, а підтверджує іншу думку: “Потрібно якнай-раніше розкрити свій талант і працювати над ним, щоб досягти успіху”.

Американський журналіст Малкольм Гла-дуел в своєму бестселері “Генії і аутсайде-ри. Чому одним все, а іншим нічого?”, звернув увагу на те, що на лю-дей, які досягли успіху в науці чи творчості, п о шир ю є т ь с я правило “10 000 го-дин”.

Це правило с т о с у є т ь с я роботи шведсько-го психолога Андреаса еріксона. у 1990–х роках він тестував молодих скри-палів, в результаті чого він поділив їх на три групи: майбутні зірки (їх чекала видатна кар’єра), музиканти, які будуть виступати в симфонічному оркестрі, і ті, чиї амбіції об-межаться викладанням музики.

Що ж стало критерієм успіху? Невже тіль-ки талант? Виявилось, що долю молодих лю-дей визначила праця. Найкращі до двадцяти років встигли провести зі скрипкою в руках більше 10 000 годин, накопичивши величез-

ний досвід в тому віці, коли більшість тільки починає вибирати, чим зайнятися у житті. у своїй книзі Гладуел показав, що правило “10 000 годин” поширюється на всі види твор-чості. без системної наполегливої праці ні-чого не досягти.

Отже, щоб досягти успіху, не обов’язково бути генієм,

потрібно бути особистістю, яка знає чого хоче, і готова працювати заради мети.

Не можна давати собі поблажки в той час, як інші можуть лежати на дивані, ди-витися телевізор. Ні! Тільки праця. Кожен день, кожен тиждень, кожен рік. Лише су-вора самодисципліна дозволить дійти до поставлених цілей.

www.dyvensvit.org

29СВІТЛОЗВИСОТИ • №33 / березень 2015


як би ми це не сприймали, з Ісусом після його смерті щось сталося, а його учні пере-жили якісь приголомшливі події. І як те “щось”, так і ті події були унікальними, безпрецедент-ними. Ніхто ніколи не пережив того, що Ісус, і ніхто не здобув такого досвіду, як його учні. Тому вони не мали відповідних слів, аби пе-реповісти іншим те, що, як було їм відомо, мусять розповісти людям. Отож, яким чином мали проповідувати світові про тайну?

у цій ситуації існувало дві можливос-ті. Треба було створити якусь цілком нову “мову” (тоді, однак, їх розуміли б лише “вта-ємничені”), або використати традиційну мову (тоді, однак, здавна відомі слова не відобра-жали б вповні нової дійсності). учні вибрали інший шлях і почали промовляти біблійною мовою. Значно більшу роль у ній відігравали

символи, ніж поняття, отож вона була в пев-ному сенсі “відкритою” мовою. Значення слів поступово збагачувалося, виходячи за межі дотеперішніх традицій.

Особливо важливим було те, що перші християни, так само, як і безпосередні учні Ісуса, не намагалися суворо дотримувати-ся лише одного способу проповідувати те, що, абсолютно зрозуміло, висловити було неможливо. Від самого початку прямували різними дорогами, використовували різні слова, які взаємодоповнювалися. Ми сьогод-ні найчастіше про це не пам’ятаємо й, можли-во, саме тому нам так важко зрозуміти дещо. Зазвичай говоримо лише про “воскресіння”, забуваючи, що автори Нового Завіту не менш охоче використовували слово “вивищення” й дієслово “вивищити”.

КОЛИБРАКуЄСЛІВ...


Дієслово “воскреснути” видається нам цілком одно-значним, завжди стосується або Ісуса, або воскресіння всіх наприкінці часів. Тим часом у біблійній мові воно передусім означає “пробу-дити” (гр. еgеіrо), у пасивно-му стані “бути пробудженим або тим, кого було пробу-джено”. Друге використане тут дієслово – це “піднести” або “постати” (гр. аnіsіtеtі – виникнення). Дієслово “во-скресіння”, яке трапляється значно рідше, – це грецькою “повстання” (аnаstаsіs – по-ява), причому обов’язкове для нас доповнення “з мерт-вих” з’являється частіше біля цього слова. Обидва ці слова та похідні від них можуть і в Новому Завіті бути викорис-тані у своєму початковому значенні, у значенні, що ним послуговуємося щодня. Од-нак у Євангелії від св. йоана Ісус перед тим, як воскре-сити Лазаря, спочатку каже, звертаючись до Марти: “Твій брат воскресне” (дослівно: “встане”, від дієслова аnіstеtі), на що вона відповідає йому: “Знаю, що воскресне у во-скресіння, дня останнього” (гр. аnаstаsіs и аnistеtі). І тоді чує урочисті слова: “я – во-скресіння [аnаstаsіs] і життя” (Йо. 11, 23–25).

Для євреїв, які жили в часи Ісуса, воскресіння було передусім просто по-верненням до життя. І тому не варто дивуватися, коли автори Нового Завіту часто використовують інший ви-слів, говорячи про те, що, на їхнє глибоке переконання, сталося в Пасхальну неділю. Вони охоче говорять про

“вивищення”, яке, однак, часто стає рівнозначним до “Преображення славою”.

Нині зазвичай не вико-ристовуємо слова “вивищен-ня”, натомість “воскресіння” стало загальновживаним терміном, у тому числі його прийняли й люди, які вза-галі не розуміли його змісту. Спробуймо з’ясувати, як ро-зуміли ці два терміни пер-ші християни. Можливо, це дасть змогу дізнатися, чому врешті–решт “воскресіння” перемогло й чи ця перемога пов’язувалася лише з пози-тивними наслідками.

ВОСКРеСІННяСхема: “до “ – “після “ (після

смерті). Це історична схема.Позитивним у цьому є на-

голошення на безперервнос-ті подій: той самий, що жив і помер, воскресне або його буде пробуджено до життя.

Негативним у цьому є від-сутність чіткого зазначення того, чи це повернення до попереднього життя, чи пе-рехід до нового.

ВиВиЩеННяСхема: “низько “ – “висо-

ко“ (земля – життя з богом). Це апокаліптична схема.

Позитивним у цьому є наголошення на тому, що “життя з богом “ – це щось зовсім інше, ніж земне жит-тя. Тут ідеться про входжен-ня у славу.

Негативним у цьому є відсутність відповіді на за-питання, яким є справжній зв‘язок між тим, хто поми-рає на землі, й тим, кого було вивищено.

Анна Свідеркувна, “Розмови про Біблію.

Новий Завіт”

...перші

християни,

так само, як і

безпосередні

учні Ісуса, не

намагалися

суворо дотри-

муватися лише

одного способу

проповідувати...

32 СВІТЛОЗВИСОТИ • №33 / квітень 2015СВІТЛОЗВИСОТИ • №32 / березень 2015

біг – ідеальний та безкоштовний засіб для того, аби мати гарний вигляд. Він не потребує спеціального спорядження та місця для за-нять. Лише кеди або кросівки. Практично три сезони в році ним можна займатись прямо на вулиці. біг корисний та ефективний в лікуванні багатьох захворювань. Сам собою він не є лі-ками або панацеєю, але його опосередковані (непрямі) дії внаслідок навантажень на нерво-ву систему, а також серцево–судинну системи дає позитивний ефект на весь організм.

1біг збільшує можливості серця та судин, відбувається тренування безпосередньо самого серцевого м’язу. Це означає, що серце стає міцнішим та сильнішим. А це

неминуче позначається на його продуктивності.

2Підвищується киснева ємкість крові. Треноване серце за один цикл проганяє набагато більший об’єм крові, ніж нетре-новане. А коли збільшується кровопотік,

то збільшується і кисневий обмін. До усіх тканин та органів потрапляє більше крові, яка збагачена кис-нем та корисними речовинами.

3Прекрасний засіб боротьби проти нерво-вого напруження. Стрес та втома накопи-чують в організмі протягом дня продукти розпаду – це і є причиною втоми. Щоб

звільнитись від утоми, потрібно попотіти як слід, і біг прекрасно справляється із цим завданням.

4Під час тривалого навантаження в кров потрапляє особливий гормон – ендор-фін. Цей гормон ще називають “гормо-ном щастя”. І недаремно. Коли концен-

трація ендорфіна в крові збільшується, людина має легке відчуття ейфорії. Депресія втікає геть.

абипочатибігатипричин,


memo.im

5Збільшується розумова актив-ність. Під час бігу часто “само со-бою” приходить розв’язання якої–небудь задачі або проблеми. Під

час активного тренування кров щедро наси-чується киснем, збільшується обмін речовин, і внаслідок цього більш активно функціонує центральна нервова система, а відповідно і мозок.

6Систематичне заняття бігом спри-яє підвищенню імунітету за раху-нок збільшення у крові еритро-цитів та гемоглобіну. у процесі

бігових навантажень знижується холестерин у крові, зменшується почуття голоду, поліп-шується моторика кишківника. В сукупності з покращенням обміну речовин все це приво-дить до нормалізації маси тіла.

7бігати можна у будь–який час про-тягом дня. Вранці, коли в крові підвищена кількість гормонів, біг буде природним засобом для роз-

рядки, що допоможе організму повернути-

ся до гармонійного стану. якщо бігати після трудового дня (ввечері), то цим ви знімете напругу, розслабитесь, підзарядитесь енергі-єю, втамуєте зайвий апетит та заснете міцним сном.

8Дослідження вчених показують, що під час бігу відбувається част-кова регенерація тканин печінки. Відбувається позитивний вплив на

нирки: під час бігу з них знімається наванта-ження, що поліпшує їх функціонування.

9Регулярні бігові навантаження також позитивно впливають на опорно–руховий апарат. Для лю-дей похилого віку такі тренування

особливо корисні, оскільки вони перешко-джають дегенеративним змінам у суглобах та м’язових тканинах.

Ще древні греки говорили: “Якщо хо-чеш бути сильним – бігай, хочеш бути красивим – бігай, хочеш бути розум-ним – бігай”.

www.fit4brain.com


Добре кіноТри роки тому, коли був опублікований роман “50 відтінків сі-

рого”, критики описали його як “нудний і слабо написаний роман”, “депресивну книгу” і “поганий жарт”. Однак мільйонні тиражі книги були розпродані.

Що таке “50 відтінків сірого”?жінки були зачаровані темною казкою про молоду студентку коледжу Ану

Стіл, яка закохалася в привабливого, але таємничого молодого мультимільйо-нера на ім’я Крістіан Грей, у якого вона брала інтерв’ю.

Книга була в точності описана як “ванільне порно”, бо вона має багато сек-суальних сцен і сповнена непристойностей, а також тому, що Крістіан очікує від своїх дівчат повного підпорядкування всім його сексуальним примхам, які

включають батоги, ланцюги, наручники та інші збочення.Це не звичайне порно. Це рабська порнострічка. “50 відтінків сірого” побили рекорди з

попереднього продажу квитків на передпрем’єрний показ у всьому світі, зокрема, й в україні. Шанувальники книги стояли в довгих чергах, щоб подивитися, як Крістіан знущається над Аною в своїй спальні, яку вона називає Червоною Кімнатою болі.

Критики очікували, що фільм вийде з обмеженням N17 (До речі, актор, що зіграв Крістіана, Джемі Дорнан, відвідав шість секс-в’язниць, щоб підготуватися до ролі). Але американська кінематографічна асоціація вирішила, що “50 відтінків сірого” потрапляють в категорію R. А це означає:

1. сексуальні сцени були ретельно відредаговані;2. підлітки можуть дивитися його легально;3. кіно, можливо, заробить тонну грошей.Ми сердимося, коли нафтові компанії виливають токсичні відходи в наші океани; у той же

час ми вітаємо, коли Голлівуд виливає на нашу країну бункер отруйного сміття, подібного до “50 відтінків сірого” – і ніхто не закликає “очиститися” від нього. Нам слід було б обуритися.

Ось три основні причини, чому слід закликати кожного заплющити очі і втекти геть від фільму “50 відтінків сірого”:

1 Він спонукає до сексуальних аномалій. у романі Крістіан запрошує Ану стати його коханкою, але він просить ї ї підписати документ, в якому описано все, що він пла-нує зробити з нею – і він вимагає, щоб вона не говорила нікому про це. у контракті сказано: “підписант згоден на побої, шмагання, прочухани, ув’язнення, побиття

Не

35СВІТЛОЗВИСОТИ • №33 / квітень 2015 35

та інші страждання, які Головний захоче застосувати без нерішучості, питань та скарг”. Ана дізнається, що Крістіан мав подібні стосунки ще з п’ятнадцятьма дівчатами, однак кориться йому, погоджується на болючий секс і отримує від нього задоволення.

З усім цим можна було б змиритися, якби Ана подзвонила в поліцію або втекла з маєтку Крістіана і відмовилася від його пропозиції, бо поважала себе. Але вона погодилася на на-сильство, і це сигнал для жінок, що від болю можна отримувати задоволення. Фільм також говорить жінкам, що бути божевільною сексуальною рабинею – нормально, особливо якщо твій друг багатий, привабливий і має свій власний вертоліт.

2 Він пропагує жорстокість по відношенню до жінок. Торік дослідник з університету Мічігану зробив доповідь про вплив книги “50 відтінків сірого” на жінок-читачок. Він показав, що з жінок, які читають цю трилогію, на 25 % підвищився ризик відно-син з грубим партнером; на 34 % підвищився ризик зустрітися з ненормальними

переслідувачами; і на 65 % вище ризик вживання спиртних напоїв.

Так само, як існує зв’язок між жорстокими відеоіграми і жорстоким поводженням хлопчиків-підлітків, це дослідження показало, що жінки, які читали порно-романи прагну-ли випробувати ті типи насильницьких відносин, які були зображені в книгах, подібних “50 відтінкам”. Дослідження також довело, що ці жінки були піддані смаковим перекрученням. (Цікаво, що головний герой в “50 відтінках” постійно контролював смакові переваги своєї подруги).

3 Фільм повністю перекручує поняття любові. В одній зі сцен книги Крістіан купує Ані платиновий браслет з діамантами, так щоб вона могла приховати синці на зап’ястях, які вона отримала від свого грубого бойфренда. Послання від коханця Ани таке: я буду бити тебе, але я куплю тобі дорогі подарунки і тому ти залишишся

зі мною. Це маячня.

Один з найдивніших моментів у книзі відбувається після того, як Ана залишає Крістіана, а потім знову повертається до нього. Вона каже: “Фізичний біль, який ти завдавав мені, не такий сильний у порівнянні з болем від розлуки з тобою”. будь-який психолог скаже, що це мислення жертви насильства, у якої настільки промиті мізки, що вона вірить, що увага, яку вона отримує від насильника краще, ніж відсутність уваги взагалі.

Справжня любов – не в болі, пануванні або контролі, але Голлівуд щасливий постачати лю-дей великими порціями подібного марення лише б вони купували його. будь ласка, за-хисти жінок. будь ласка, захисти порядність. будь ласка, не підтримуй цей фільм.

J. Lee Grady, memo.im


• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

•


• Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії •


• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

• Н

аші

до

бр

од

ії •

Наш

і д

об

ро

дії

•


• Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії • Наш

і до

бр

од

ії •

Вес ел их с

вят Веселих св

ят

Documents

Світло з висоти