ЗАВДАННЯ ДЛЯ ГРУП КК 916 /1, КК 916/2 з курсу

Основи правових знань в межах дистанційного навчання

Опрацювати запропонований опорний конспект лекції, скласти на його

основі власний скорочений конспект із визначенням основних понять:

цивільне право як галузь права, цивільні правовідносини, цивільно-правові

договори, цивільно-правова відповідальність, захист цивільних прав.

В межах окресленої теми ознайомитись з таким інститутом цивільного

права, як інститут спадкового права. При вивченні теоретичного матеріалу

звернути увагу на значення понять: Спадкування, розмежовувати види

спадкування: за заповітом; за законом. Знати, що входить в зміст поняття

склад спадщини.

При вивченні зазначеної теми сформувати власний короткий словник

основних термінів цивільного та спадкового права України.

На основі вивченого матеріалу підготувати доповідь на тему: Правове

регулювання відносин у галузі ресторанного господарства. При

підготовці доповіді звернути увагу на висвітлення основних прав та

обов’язків працівників громадського харчування, зокрема працівників

ресторанів та ресторанних комплексів, засвоїти значення поняття

ресторанна діяльність. Досконале вивчення матеріалу по темі

передбачає оцінювання в двох аспектах: знання теоретичного матеріалу та

уміння застосувати теоретичні знання при підготовці доповіді щодо правого

регулювання відносин у галузі ресторанного господарства, цивільно-

правового статусу працівника сфери громадського харчування, можливість

самостійної оцінки у визначенні поняття етика працівника сфери

громадського харчування, прав споживача.

Для перевірка розуміння та засвоєння лекційного матеріалу

пропонується робота з тестовими завданнями, що містяться в кінці

запропонованого лекційного заняття, в межах вивченого матеріалу.

Тема: ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

План:

1.Поняття, система та джерела цивільного права України.

2.Цивільні правовідносини: поняття, елементи.

3.Захист цивільних прав.

4.Поняття і форми власності.

5.Загальні положення зобов’язального права.

6.Виконання зобов’язань та способи забезпечення виконання зобов’язань.

7.Цивільно-правові договори: поняття, форми, види.

8.Цивільно-правова відповідальність.

9.Основи спадкового права України.

Поняття система і джерела цивільного права України.

Цивільне право – сукупність юридичних норм, які на засадах юридичної рівності сторін,

регулюють майнові та особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій //

фіз., юрид. осіб та інших соціальних утворень (з метою задоволення матеріальних та

духовних потреб громадян).

Предмет правового регулювання ЦП становлять:

1) майнові відносини – відносини з приводу належності, використання, переходу

засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ. Напр.:

відносини власності, майнові відносини у сфері товарообігу (товарно-грошові

відносини).

2) особисті немайнові відносини – відносини, які пов’язані з особою, обумовлені

особистим характером. Розрізняють:

2.1. особисті немайнові відносини, що пов’язані з мйновими (напр.: права авторів

творів в галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів тощо).

2.2. особисті немайнові відносини, що не пов’язані з майновими – виникають та

існують незалежно від майнових відносин (напр.: право на ім’я, честь, гідність).

Специфіка ЦП методу:

1. суб’єкти цивільного права знаходяться по відношенню один до одного в

юридично однаковому становищі. Кожна із сторін має свій комплекс прав і

обов’язків і не підпорядкована іншій.

2. диспозитивні начала в ЦП надають можливість вибору між кількома

варіантами поведінки в межах, встановлених законом. ЦП надає суб’єктам

цивільного права можливість в певних межах своєю волею, на свій розсуд

врегулювати зміст цивільних прав і обов’язків.

3. відновлювальна функція ЦП санкцій, що обумовлено майновим характером

ЦП відносин (відновлення становища, яке існувало до порушення,

відшкодування збитків, сплата штрафних санкцій).

Система цивільного права.

Загальна частина включає: норми про суб’єктів, об’єкти ЦП, правочини (угода),

представництво, позовну давність.

Правочин – дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цив. прав та об-ків.

Особлива частина складається з таких інститутів: особисті немайнові права фізичної

особи, право власності та інші речові права; право інтелектуальної власності;

зобов’язальне право; спадкове право.

Джерела ЦП.

Цивільне законодавство – система НПА, які містять ЦП норми.

Конституція України

Цивільний кодекс УРСР, затверджений ВР УРСР 18 липня 1963 року.

Новий ЦК України прийнятий ВРУ 16 січня 2003 року (набрав чинності з 1 січня 2004

року).

ЦП номи містять також численні спеціальні закони: ―Про власність‖, ―Про

підприємництво‖, ―Про підприємства в Україні‖, Земельний кодекс України, Сімейний

кодекс України.

Цивільні правовідносини: поняття, елементи.

Цивільні правовідносини – це майнові та особисті немайнові відносини, врегульовані

нормами цивільного права, між майново відокремленими, юридично рівними учасниками,

що є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків.

Елементи ЦП відносин: суб’єкти, об’єкти та зміст (цивільне право та суб’єктивний

обов’язок).

Суб’єкти – це учасники ЦП відносин.

Суб’єктами можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без

громадянства, українські та іноземні юридичні особи, держава Україна, Автономна

Республіка Крим, територіальні громади.

Юридичні особи.

Юридична особа – організація, створена і зареєстрована у встановленому законом

порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю може

бути позивачем та відповідачем в суді.

Залежно від порядку створення ЦК розрізняє ЮО приватного права та ЮО публічного

права (створюються на підставі розпорядження Президента, органу державної влади,

органу місцевого самоврядування – державні підприємства, навчальні заклади тощо).

Організаційно-правові форми ЮО: товариства (підприємницькі та непідприємницькі),

установи та інші форми, встановлені законом.

Ознаки ЮО:

1. організаційна єдність,

2. наявність відокремленого майна,

3. виступ у цивільному обороті від свого імені,

4. здатність нести самостійну майнову відповідальність,

5. здатність бути позивачем та відповідачем в суді.

Фізичні та юридичні особи як суб’єкти ЦП відносин володіють цивільною правоздатністю

та цивільною дієздатністю (малолітні до 14/15 років; неповнолітні 14-18/15-18років).

Дієздатність юридичних осіб виникає разом з правоздатністю (з моменту державної

реєстрації).

Цивільну правоздатність (здатність мати цивільні права та обов’язки) мають усі фізичні

особи; виникає у момент народження, припиняється зі смертю.

Цивільну дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і

самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні

обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання) має

фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Часткова цивільна дієздатність:

Фіз. особа, яка не досягла 14 років має право:

1. самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (такі, що задовольняють побутові

потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та

стосуються предмета, який має невисоку вартість);

2. здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої

діяльності.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Неповна цивільна дієздатність:

Фіз. особа, у віці від 14 до 18 років, крім правочинів вказаних вище, також має право:

1. самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2. самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності;

3. бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом

або установчими документами;

4. самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися

вкладом, внесеним нею на своє ім’я;

5. вчиняти інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників

(напр., на вчинення правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна

повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків).

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного

нею самостійно відповідно до закону.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за

згодою батьків. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування

збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки.

Повна цивільна дієздатність:

має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття).

У разі реєстрації шлюбу фіз. особи до 18 років, вона набуває повної цивільної дієздатності

з моменту реєстрації шлюбу.

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і

працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або

батьком дитини.

Обмеження цивільної дієздатності:

Суд може обмежити цивільну дієздатність особи, якщо:

- вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність

усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

- вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними

речовинами тощо і тим ставить себе, чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона

за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування,

вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, інше – за згодою

піклувальника. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів здійснюється

піклувальником, але він може письмово дозволити особі одержувати їх самостійно та

розпоряджатися ними.

Обмежена цивільна дієздатність може бути поновлена судом.

Недієздатні особи:

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного,

стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати

ними.

Над недієздатною особою встановлюється опіка. Вона не має права вчиняти будь-якого

правочину – від її імені та в її інтересах вчиняє опікун.

Цивільна дієздатність особи, визнаної недієздатною може бути поновлена судом.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Безвісно відсутня – протягом 1 року в місці її постійного проживання немає відомостей

про місце її перебування. Над її майном встановюється опіка.

Оголошення фізичної особи померлою.

ФО може бути оголошена померлою,

- якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування

протягом 3 років,

- а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають

підстави припускати її загибель від певного нещасного випадку – протягом 6

місяців;

- якщо вона пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями – після спливу 2 років від

дня закінчення воєнних дій (м.б. і до спливу цього строку, але не раніше 6 місяців).

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових

наслідків, що настають у разі смерті.

Спадкоємці не мають права відчужувати нерухоме майно протягом 5 років.

Об’єкти ЦП відносин – це те, на що спрямовано суб’єктивне право та суб’єктивний

обов’язок (те, з приводу чого учасники вступають у юридичні зв’язки між собою з метою

задоволення інтересів фізичних та юридичних осіб).

Об’єктвми ЦП відносин є:

1. речі – найпоширеніший об’єкт ЦП відносин, оскільки за їх допомогою

задовольняються істотні потреби громадян і організацій (є об’єктами ЦП відносин,

що виникають з договорів купівлі-продажу, обміну, дарування, застави тощо);

2. дії (в т.ч. послуги) – об’єкти ЦП відносин, що виникають з договорів, напр.: з

договору перевезення (діяльність перевізника), договору підряду (ремонт взуття,

пошиття одягу);

3. результати духовної та інтелектуальної творчості – твори науки, літератури,

мистецтва (авторські, винахідницькі відносини);

4. особисті немайнові блага – особисті немайнові права, що захищаються нормами

ЦП (життя, здоров’я, честь, свобода і особиста недоторканість, інформація про стан

здоров’я, індивідуальність, особисті папери тощо).

Зміст ЦП відносин.

Суб’єктивне цивільне право – вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої

особи, яка забезпечується виконанням обов’язків іншими суб’єктами і можливістю

застосування до них державного примусу.

Суб’єктивне цивільне право – це можливості відповідного суб’єкта.

Структура суб’єктивного цивільного права: право на власні дії, право на чужі дії, право

вимагати застосування засобів примусу до зобов’язаних осіб.

Приклад – право власності на певні речі.

Суб’єктивний цивільний обов’язок – міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для

задоволення інтересів уповноваженої особи.

Залежно від характеру зв’язку між суб’єктивним правом та суб’єктивним обов’язком

зобов’язана особа відіграє або активну роль – виконує певні дії (передає майно, сплачує

гроші), або пасивну роль – утримується від здійснення певних дій (у відносинах власності

зобов’язана особа утримується від посягання на право власності).

Захист цивільних прав.

Права і свободи забезпечують кожному можливість бути самостійним суб’єктом

суспільного життя. Держава зобов’язана забезпечити реалізацію та захист суб’єктивних

прав.

Необхідність захисту цивільних прав виникає в тих випадках, коли ці права оспорюються

або порушуються. В Конституції України захист як суб’єктивне право є правом на

звернення до суду, яким володіє кожен учасник цивільних правовідносин. Спосіб захисту

залежить від того, якого виду цивільні права можуть захищатися шляхом поновлення

становища, яке існувало до порушення права, примусу до виконання обов’язку в натурі,

припинення або зміни правовідносин, відшкодування збитків або сплати штрафних

санкцій тощо.

Особливості природи немайнових прав зумовлюють специфіку їх захисту. Серед засобів

захисту особистих немайнових прав, поряд з іншими заходами відшкодування моральної

(немайнової) шкоди застосовується покладання на винну особу обов’язку спростування

певних відомостей.

Способи захисту цивільних прав:

1. визнання суб’єктивного цивільного права;

2. відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які

порушують право;

3. присудження до виконання обов’язку в натурі;

4. компенсація моральної шкоди;

5. припинення або зміна правовідносин;

6. стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків.

Засоби захисту цивільних прав:

1) самозахист цивільних прав – здійснення управомоченою особою не

заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його

особистих або майнових інтересів;

2) засоби оперативної дії – юридичні засоби правоохоронного порядку, які

застосовуютьсядо порушника цивільних прав безпосередньо

управомоченою особою без звернення за захистом порушеного права до

відповідних уповноважених органів;

3) можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за

захистом своїх прав – одиз з основних видів реалізації права на захист.

Право на звернення до суду (також право подання зустрічного позову,

заперечення проти позову, брати участь у розгляді справи, вимагати

примусового виконання рішення).

Поняття і форми власності.

Зміст понять: власність – економічний зміст, право власності – юридичний.

Право власності – право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за

своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності – врегульовані законом відносини щодо володіння, користування та

розпорядження майном.

Право власності носить абсолютний характер (власникові протистоїть необмежена і

безпосередньо невизначена кількість осіб, яким забороняється порушувати вказане право

та створювати перешкоди для його здійснення).

Право власності в об’єктивному розумінні – сукуність норм.

Право власності в суб’єктивному розумінні – закріплені у нормах можливості.

Право володіння – юридично забезпечена можливість мати майно у своєму віданні, у сфері

свого фактичного господарського впливу.

Володіння м.б. законне і незаконне. Незаконне поділяється на добросовісне і

недобросовісне.

Право користування – юридично закріплна можливість господарського використання

майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним

особами.

Право розпорядження – юридично закріплена можливість власника самостійно

вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та

призначення.

Окремо деякі з цих можливостей можуть належати іншим особам, які не є власниками

даного майна (напр. за договором оренди). На відміну від них власник має монопольне

право здійснювати вказані правомочності.

Форми власності.

Конституція України ст.ст. 13, 41.

1. Власність народу України – ст. 13 КУ ―Земля, її надра, атмосферне повітря, водні

та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні

ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є

об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу

права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого

сомоврядування.‖

2. приватна власність (фізичні та юридичні особи)

3. державна власність (держава Україна)

4. комунальна власність (територіальна громада)

ЗУ ―Про власність‖ (ст. 2) форми власності: приватна, колективна, державна.

У новому ЦК України колективна власність = спільна власність – майно, що є у

власності двох або більше осіб (співвласників). Майно може їм належати на праві спільної

сумісної власності або спільної часткової власності.

Всі форми власності в Україні є рівноправними.

Речові права на чуже майно.

1. право володіння;

2. право користування (сервітут);

3. право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

(емфітевзис);

4. право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Захист права власності.

КУ (ст. 13) – держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і

господарювання.

Економічною основою кожного суспільства є власність у різних її формах, тому одним з

найважливіших об’єктів державного захисту виступає саме право власності.

На захист права власності прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей

права (цив., крим., адмін.)

Специфіка цив.-правового захисту права власності полягає у застосуванні таких

юридичних механізмів, які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні

права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок

майнових благ порушника чи іншої зобов’язаної особи.

Способи захисту цивільних прав:

1. визнання права,

2. визнання правочину недійсним,

3. припинення дії, яка порушує право,

4. відновлення становища, яке існувало до порушення,

5. примусове виконання обов’язку в натурі,

6. зміна правовідносин,

7. приипнення правовідносин,

8. відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди,

9. відшкодування моральної (немайнової) шкоди,

10. визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу

місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Примусове відчуження об’єктів права власності може відбуватися лише як виняток з

мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, передбачених законом, за умови

попереднього та повного відшкодування їх вартості.

Реквізиція та конфіскація.

Загальні положення зобов’язального права.

Зобов’язальне право – система ЦП норм, які на засадах юридичної рівності сторін

регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з покриття

заподіяної шкоди.

Зобов’язання – правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити

на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу,

надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право

вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Суб’єкти, сторони зобов’язання: кредитор, боржник.

Об’єкти – відповідні дії, на реалізацію яких спрямовано права та обов’язки суб’єктів.

Зміст – право (вимоги) кредитора та обов’язок боржника.

Підстави виникнення зобов’язань (ст. 11 ЦК):

1. договори та інші правочини,

2. створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів

інтелектуальної, творчої діяльності,

3. завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі,

4. інші юридичні факти.

Підстави припинення зобов’язань (ст. 598 ЦК):

1. належне виконання,

2. передання відступного,

3. зарахування зустрічних однорідних вимог,

4. домовленість сторін,

5. прощення боргу,

6. поєднання боржника і кредитора в одній особі,

7. неможливість виконання,

8. смерть фізичної особи,

9. ліквідація юридичної особи.

Виконання зобов’язань та способи забезпечення виконання зобов’язань.

Виконання зобов’язання може забезпечуватися (ст. 546 ЦК України):

1. неустойкою (штраф, пеня)

2. порукою (поручитель і боржник – солідарні боржники)

3. гарантією (гарант – банк, інша фінансова установа, страхова організація сплачує

грошову суму)

4. заставою (задоволення за рахунок заставленого майно переважно перед іншими

кредиторами; види: іпотека, заклад)

5. притриманням (кредитор, який правомірно володіє річчю, у разі невиконання

зобов’язання має право притримати її у себе до виконання зобов’язання)

6. завдатком.

Цивільно-правові договори: поняття, форми, види.

Договір – домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або

припинення цивільних прав та обов’язків.

Договори можуть бути:

1) односторонні або двосторонні;

2) багатосторонні;

3) відплатні або безоплатні;

4) публічний договір;

5) договір приєднання;

6) попередній договір;

7) договір на користь третьої особи.

Свобода договору (ст. 6 та 627 ЦК)

Договір є обов’язковим для виконання сторонами. Зміна та розірвання – лише за згодою

сторін. Одностороннє розірвання допускється лише у випадку істотного порушення

договору іншою стороною (коли внаслідок завданої шкоди друга сторона позбавляється

того, на що вона розраховувала при укладенні договору).

Зміст договору – умови (пункти) договору. Істотні умови, типові умови.

Форма договору:

1) усна (повністю виконуються у момент вчинення),

2) письмова (проста і нотаріально посвідчена)

між юридичними особами,

між юриидчною і фізичною особами,

20 х 17 і більше,

інші, якщо встановлено законом.

3) якщо необхідно – державна реєстрація

Окремі види договорів:

- купівля-продаж,

- поставка,

- міна,

- дарування,

- довічне утримання (догляд),

- найм (оренда)

- позичка,

- підряд,

- перевезення,

- зберігання,

- доручення,

- комісія,

- позика.

Цивільно-правова відповідальність.

ЦП відповідальність – це покладення на порушника, заснованих на законі, невигідних

правових наслідків, які проявляються у позбавленні особи певних прав, або покладенні на

неї додаткових обов’язків майнового характеру.

Значення:

1. компенсаційна роль,

2. запобігання вчиненню правопорушень,

3. осудження суспільством,

4. сигнал про неблагополучний стан організації (необхідність вжиття

заходів).

Види:

1) за підставою виникнення прав та обов’язків:

договірна

позадоговірна

2) залежно від розподілу прав та обов’язків між суб’єктами:

часткова (пайова)

солідарна

субсидіарна (додаткова)

Умови (підстави) ЦП відп-ті:

1. протиправна поведінка (дія чи бездіяльність особи)

2. шкідливий результат протиправної поведінки (шкода)

3. причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою

4. вина особи, яка заподіяла шкоду

1,2,3 – об’єктивні умови, вина – суб’єктивна підстава.

Грошовий вираз шкоди – збитки. Розмір збитків доводить кредитор.

Моральна (немайнова) шкода

Вина

- психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки

Вина: умисел і необережність.

Необережність м.б. легка і груба (визначення?)

Змішана вина – дві сторони.

ЦП відп-ть може наставати і без вини.

У ЦП відп-ті м.б. або повний склад правопорушення (4), або, якщо це передбачено з-ном

або договором, – неповний (усічений) склад: протиправність і вина. Виніток – безвинна

відп-ть.

Не настає ЦП відп-ть:

4. випадок (казус)

5. непереборна сила (форс-мажорні обставини)

Основи спадкового права України.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ

Спадкування – перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла

(спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Види спадкування:

- за заповітом;

- за законом.

Склад спадщини – усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент

відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою

спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян,

якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням

здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом.

Відкриття спадщини

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується

померлою.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, - місцезнаходження нерухомого майна

або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження

основної частини рухомого майна.

Спадкоємці

1. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими

на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і

народжені живими після відкриття спадщини.

2. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники

цивільних відносин.

Усунення від права на спадкування

Не мають права на спадкування:

- особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих

спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя (спадкодавець, знаючи про це, все ж

може призначити її своїм спадкоємцем за заповітом);

- особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього

зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у

них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

- батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні

права не були поновлені на час відкриття спадщини;

- особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця,

якщо ця обставина встановлена судом.

До спадкоємця переходить обов'язок:

- відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем;

- відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено

судом зі спадкодавця за його життя;

- сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із

спадкодавця за життя спадкодавця.

Шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості

майна, яке було одержане ними у спадщину.

Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них

або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш

як за три роки до його смерті.

Види спадкування:

- за заповітом;

- за законом.

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не

допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб,

незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також

інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з

числа спадкоємців за законом.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову

частку у спадщині.

Заповідальний відказ

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ.

Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у

власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не

входить до складу спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або

нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право

користування ними.

Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру,

зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення

ритуалу поховання.

Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на

досягнення суспільно корисної мети.

Право на обов'язкову частку у спадщині Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова

(вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину

частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням

відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин.

Заповіт з умовою

Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у

заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою

(наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття

освіти тощо).

Форма заповіту

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими

особами:

o посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування;

o головним лікарем, його заступником або черговим лікарем лікарні, госпіталю

тощо, а також директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку

та інвалідів;

o капітаном морського, річкового судна;

o начальником пошукової або іншої експедиції;

o командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи або закладу;

o начальником місця позбавлення волі;

o начальником слідчого ізолятора.

Посвідчуються при свідках.

Прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.

секретний заповіт

Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.

Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт, скласти новий заповіт, внести до

заповіту зміни. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт.

Таємниця заповіту Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також

фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття

спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту,

скасування або зміни заповіту.

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі

відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування,

неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Зміна черговості одержання права на спадкування:

1. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути

змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним

після відкриття спадщини.

2. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням

суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на

спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально

забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку

хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Черговість спадкування:

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі

зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його

пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри

спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка

спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі

спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини.

У п'яту чергу право на спадкування за законом мають:

o інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому

родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів

подальшого ступеня споріднення;

o утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом

сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну

допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Спадкування за правом представлення

Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом

їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Прийняття спадщини:

1. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття

спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом 6 місяців він

не заявив про відмову від неї.

2. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не

проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про

прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається

з часу відкриття спадщини.

Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини

або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею

спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями

спадщини або відмови від її прийняття.

Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох

місяців.

Спадкоємець може відмовитися від прийняття спадщини (6 міс.). Заява про відмову від

прийняття спадщини подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь

іншого спадкоємця за заповітом.

Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь

будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

Спадкова трансмісія: Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після

відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки

спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його

спадкоємців.

Відумерлість спадщини У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на

спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає

спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за

місцем відкриття спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу

відкриття спадщини.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади

за місцем відкриття спадщини.

Поділ спадщини між спадкоємцями

1. Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті

сам не розподілив спадщину між ними.

2. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.

Переважне право окремих спадкоємців на виділ їм спадкового майна в натурі

- Спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини

проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю, мають переважне право перед

іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої

обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить.

- Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають

переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у

межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що

мають істотне значення.

Пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців.

Спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо

їм відомо про його борги.

Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався

або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які

прийняли спадщину.

Якщо кредитор не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити

свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від

настання строку вимоги.

Спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості

майна, одержаного у спадщину.

ОФОРМЛЕННЯ ПРАВА НА СПАДЩИНУ

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на

спадщину.

Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину

видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на

спадщину.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний

звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме

майно.

Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести

місяців з часу відкриття спадщини.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ГРУПИ ТТ 919 з курсу

Основи правових знань в межах дистанційного навчання

Опрацювати запропонований опорний конспект лекції, скласти на його

основі власний скорочений конспект із визначенням основних понять:

Кримінальне право як галузь права, злочин, склад злочину, стадії вчинення

злочину, кримінальне покарання.

При вивченні даної теми слід мати на увазі, що в кримінальному праві,

навідміну від інших галузей права, норма права має двочленну структуру, а

саме : диспозицію та санкцію, оскільки правова система України не

передбачає умов, з настанням яких виникає необхідність скоїти злочин.

Основними поняттями є злочин та покарання.

В межах окресленої теми ознайомитись з таким інститутом кримінального

права, як інститут співучасті у злочині. При вивченні теоретичного

матеріалу звернути увагу на значення понять: злочин, склад злочину,

злочинне діяння, співучасть у злочині, кримінальне покарання.

При вивченні зазначеної теми сформувати власний короткий словник

основних термінів кримінального права України.

Тема: ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

План:

1. Кримінальне право України: поняття та система.

2. Злочин: поняття, ознаки, класифікація.

3. Склад злочину

4. Обставини, що виключають злочинність діяння.

5. Стадії вчинення злочину.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця.

6. Співучасть у злочині: поняття, ознаки, форми.

7. Кримінальне покарання: поняття, ознаки, система.

8. Загальні засади призначення покарання.

9. Амністія та помилування.

10. Погашення і зняття судимості.

Кримінальне право України: поняття та система.

Кримінальне право – це система юридичних норм, які визначають підстави і принципи

крим. відп-ті, встановлюють, які сусп. небезп. діяння є злочинами і які покарання м.б.

застосов. до осіб, що їх вчинили. Крим. право тісно пов’язане з такими галузями як кримінально-процесуальне право та кримінально-

виконавче право.

Система крим. права.

КП поділ-ся на дві частини – загальну і особливу.

Загальна – загальні норми (найбільш важливі норми загального значення), які

визначають підстави крим. відп-ті, дають пон. злочину, визнач. різні інститути крим.

права (вина, її форми, стадії вчинення злочинів, поняття співучасті, поняття покарання,

визнач. видів покарання тощо).

Особлива – визначають крим. відп-ть (встановлюють покарання) за окремі,

конкретні види злочинів (напр.: зл. проти життя і здоров’я особи, зл. проти власності)

Заг. і особл. част. взаємопов’язані. Норми особл. част. м.б. зрозумілі лише на основі

норм заг. част.

Основний НПА – Кримінальний Кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 року. Набрав

чинності з 1 вересня 2001 року. (КК від 28 грудня 1960 року втратив чинність)

Злочин: поняття, ознаки, класифікація.

Злочин (ст. 11) – суспільно небезпечне, протиправне, винне, каране діяння (дія чи

бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки злочину, але через малозначність

не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи

юридичній особі, суспільству або д-ві.

Ознаки злочину:

1) суспільна небезпечність – властивість діяння завдавати істотної шкоди

правопорядку (існуючим суспільним відносинам), або здатність діяння створювати

реальну загрозу спричинення істотної шкоди правопорядку (відносинам);

2) протиправність – лише те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом як

злочин може вважатися злочинним;

3) винність – злочином вважається лише те діяння, яке вчинене умисно або з

необережності (немає вини – немає відповідальності);

4) караність – за кожне діяння, визначене як злочин у КК передбачене покарання;

5) вчинення суб’єктом злочину (див. пит. Склад злочину).

Класифікація злочинів (ст. 12):

Злочин невеликої тяжкості – злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення

волі на строк не більше 2 років, або інше більш м’яке покарання.

Злочин середньої тяжкості – -||- не більше 5 років.

Тяжкий злочин – -||- не більше 10 років.

Особливо тяжкий злочин – -||- більше 10 років або довічне позбавлення волі.

Склад злочину.

Поняття кримінальної відповідальності та її підстави.

Кримінальна відповідальність – закріплена у крим. законі оцінка від імені держави в особі

уповноважених нею органів конкретного діяння як злочину.

Є видом юридичної відповідальності

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному

покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не м.б. притягнений до крим. відп-ті за той самий злочин більше одного разу.

Підставою крим. відповідальності є вчинення особою сусп. небезп. діяння, яке містить

склад злочину, передбаченого КК (ст 2).

Склад злочину – сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, встановлених крим.

законом, які характеризують певне сусп. небезп. діяння як злочин.

Елементи складу злочину:

- об’єкт злочину,

- об’єктивна сторона злочину,

- суб’єкт злочину,

- суб’єктивна сторона злочину.

Об’єкт злочину Це певне благо, якому злочин спричиняє шкоду, заподіює збитки, або яке поставлене у безпосередню

загрозу заподіяння шкоди.

Об’єкт злочину – охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які посягає

злочин, яким він спричиняє шкоду чи заподіює збитки.

Розрізняють загальний об’єкт (усі сусп. відн-ни, що охороняються КК), родовий об’єкт

(сук-ть сусп. віднос., напр., віднос. щодо охорони життя та здоров’я особи), безпосередній

об’єкт (об’єкт конкретного злочину, напр., життя людини, її здоров’я, воля, честь,

гідність, власність, громадська безпека та громадський порядок, національна безпека,

правосуддя тощо).

Об’єктивна сторона злочину

Те, в чому злочин виражається у зовнішньому світі – певна поведінка особи.

Об’єктивна сторона – зовнішній прояв злочинного посягання, який спричиняє шкоду

сусп. віднос., а також об’єктивні умови: місце, час, спосіб та обставини вчинення злочину.

1) Діяння: дія або бездіяльність

дія – активна, сусп. небезп., передбач. крим. з-ном поведінка суб’єкта.

бездіяльність – пасивна поведінка, яка проявилась у невиконанні особою тих дій, які

вона повинна була і могла здійснини. Напр.: ст. 135 – залишення у небезпеці, ст. 139 –

ненадання допомоги хворому медичним працівником.

2) Наслідок (сусп. небезп. наслідок)

- шкода, яку спричиняє діяння об’єкту посягання (сусп. відносинам)

3) Причинний зв’язок між сусп. небезп. діянням і сусп. небезп. наслідком.

- необхідний і конкретний зв’язок між діянням і наслідком.

Суб’єкт злочину

Особа, яка вчинила злочин.

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може

наставати крим. відп-ть.

Осудність.

Осудною є особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії

(бездіяльність) та керувати ними. Не підлягає крим. відп-ті особа, яка під час вчинення злочину не могла усвідомлювати свої дії та керувати

ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності,

недоумства або іншого хворобливого стану психіки (до такої особи за ріш. суду застосовуються примусові

заходи медичного характеру).

Вік.

Крим. відп-ті підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.

Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років підлягають відповідальності лише за

окремі види злочинів, визначені крим. з-ном (ст. 22 КК).

Суб’єктивна сторона злочину

- внутрішні, психічні процеси, які протікають у свідомості суб’єкта, характеризують

його волю і проявляються у самому злочинному діянні.

Суб’єктивну сторону складають: вина, мотив, мета.

Вина – психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків,

виражене у формі умислу чи необережності.

Умисел:

- прямий – особа усвідомлювала сусп. небезп. характер свого діяння, передбачала

його сусп. небезп. наслідки і бажала їх настання.

- непрямий – особа усвідомлювала сусп. небезп. характер свого діяння, передбачала

його сусп. небезп. наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність:

- злочинна самовпевненість – особа передбачала можливість настання сусп. небезп.

наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

- злочинна недбалість – особа не передбачала можливості настання сусп. небезп.

наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. Мотив – ті внутрішні спонукання, якими керується суб’єкт при вчиненні злочину.

Мета – уявний результат, який міститься у свідомості особи, той якого вона прагне досягти при вчиненні

злочину.

Мають значення для кваліфікації злочинів.

Обставини, що виключають злочинність діяння.

Обставини, що виключають злочинність діяння – це (КК передбачає) випадки, коли дії

можуть здаватися суспільно небезпечними і зовні підпадають під ознаки певного складу

злочину, але які внаслідок дії певних обставин позбавлені суспільної небезпечності:

- необхідна оборона (ст. 36 КК),

- уявна оборона (ст. 37 КК),

- затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК),

- крайня необхідність (ст. 39 КК),

- фізичний або психічний примус (ст. 40 КК),

- виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК),

- діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42 КК),

- виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної

діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).

Необхідна оборона – дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та

інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також сусп. інтересів та інтересів

держави від сусп. небезп. посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди,

необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення

посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно

небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої

шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Перевищ. меж необх. оборони тягне крим. відп-ть лише у випадках, спеціально передбачених у ст. 118

(умисне вбивство при перевищ. меж необх. оборони або у разі перевищ. заходів, необхідних для

затримання злочинця) та 124 (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищ. меж

необх. оборони або у разі перевищ. заходів, необх. для затримання злочинця) КК.

Особа не підлягає крим. відп-ті, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане сусп. небезп. посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність

застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи

або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло

чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Уявна оборона – дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального

сусп. небезп. посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише

помилково припускала наявність такого посягання.

Уявна оборона виключає кримінальну відп-ть за заподіяну шкоду лише у випадках, коли

обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і

вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

Затримання особи, що вчинила злочин – дії потерпілого та інших осіб безпосередньо

після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і

доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено

перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Перевищенням заходів, необх. для затрим. злочинця, визн-ся умисне заподіяння особі, що вчинила

злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затрим.

злочинця.

Перевищення заходів, необх. для затрим. злочинця, має наслідком відп-ть лише у вип., спеціально

передбач. у ст. 118 та 124 КК.

Крайня необхідність – заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам для усунення

небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї

людини або інших осіб, а також сусп. інтересам чи інтересам д-ви, якщо цю небезпеку в

даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було

допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам,

якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Стадії вчинення злочину.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця.

Стадії вчинення злочину – це певні етапи готування і здійснення умисного злочину, які

розрізняються між собою за характером вчинених дій і за моментом припинення

злочинної діяльності.

За стадіями вчинення злочину злочин може бути закінченим та незакінченим (готування

до злочину та замах на злочин).

Розрізняють три стадії вчинення злочину:

І. Готування до злочину (ст. 14 КК)

- підшукування або пристосування знарядь чи засобів, підшукування співучасників або

змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для

вчинення злочину.

Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою крим. відп-ті.

ІІ. Замах на злочин (ст. 15 КК)

- вчинення особою (з прямим умислом) діяння (дії або бездія-ті), безпосередньо

спрямованого на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з

причин, що не залежали від її волі.

Замах м.б. закінчений і незакінчений:

Закінчений – якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину

до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Незакінчений – якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які

вважала необхідними для доведення злочину до кінця. Крим. відп-ть за замах і готування настає за ст. 14 або 15 і за відпов. ст. Особл. част КК).

ІІІ. Закінчений злочин (ст 13 КК)

- діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, (передбаченого відповідною ст.

Особливої част. КК).

Розрізняють злоч. з матеріальним складом (вваж. закінч. з моменту настання наслідків) та

злоч. з формальним складом (вваж. закінч. з моменту викон. вказаних у законі дій).

Добровільна відмова при незакінченому злочині (ст. 17).

Добровільна відмова – остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на

злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Особа, яка добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягяє крим. відп-ті лише в тому

разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Напр.:

Готув. до вбивства (ст. 115), незаконне придбання для цього зброї (ст. 263).

Готув. до шахрайства (ст. 190), підроблення документів, печаток (ст. 358).

Співучасть у злочині: поняття, ознаки, форми.

Співучасть у злочині (ст. 26) – умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у

вчиненні умисного злочину.

Форми об’єднання співучасників:

1. проста співучасть (співвиконання) – всі співучасники є виконавцями злочину.

2. складна співучасть – співучасники виконують різні ролі: виконавець, організатор,

підбурювач (пізмовник) та пособник (ст. 27).

Виконавець – особа, яка безпосередньо вчинила злочин.

Організатор – особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів), або керувала його

підготовкою чи вчиненням, а також особа, яка утворила організовану групу чи злочинну

організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи

організовувала приховування організованної групи чи злочинної організації.

Підбурювач – особа, яка умовляннями, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином

схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

Пособник – особа, яка порадами, вказівками, наданням знарядь або засобів або усуненням

перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка

заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди

злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути їх, або іншим чином

сприяти приховуванню злочину.

Не обіцяне заздалегідь переховування не є співучастю, відповідальність лише за ст. 198 (придбання або збут

майна, завідомо здобутого злочинним шляхом) та ст. 396 (заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого або

особливо тяжкого злочину – не несуть відп-ть члени сім’ї та близькі родичі особи, яка вчинила злочин) КК.

Форми співучасті (ст. 28):

Вчинення злочину групою осіб – 2 або більше виконавця без попередньої змови між собою.

Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою – 2 або більше особи, які заздалегідь домовилися

про спільне вчинення злочину.

Вчинення злочину організованою групою – 3 і більше осіб, організовані у стійке об’єднання для вчинення

злочинів, об’єднані планом, з розподілом функцій учасників групи.

Вчинення злочину злочинною організацією – 3 і більше осіб, стійке ієрархічне об’єднання, організувалися

для спільної діяльності з метою вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів, координація злочинної

діяльності інших осіб чи злочинних груп.

Крим. відп-ть співучасників.

Виконавець – за ст. Особл. част. КК. Інші – відпов. част. ст. 27 + ст. Особл. част. КК, яка передбачає злочин

вчинений виконавцем.

Співучасники не підлягають крим. відп-ті за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім

умислом.

Кримінальне покарання: поняття, ознаки, система.

Покарання – захід примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до

особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає в передбаченому законом обмеженні

прав і свобод засудженого.

Ознаки:

- є заходом державного примусу;

- застосовується лише до особи, яка вчинила злочин;

- призначається від імені держави і за вироком суду;

- є карою за вчинений злочин.

Мета покарання:

має на меті не лише кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню

нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Система покарань – встановлений кримінальним законом і обов’язковий для суду

вичерпний перелік покарань, розміщених у відповідному порядку за ступенем їх тяжкості.

Види покарань (ст. 51 КК).

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види

покарань:

1) * штраф;

2) - позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного

класу;

3) * позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) + громадські роботи;

5) + виправні роботи;

6) + службові обмеження для військовослужбовців;

7) - конфіскація майна;

8) + арешт;

9) + обмеження волі;

10) + тримання в дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців;

11) + позбавлення волі на певний строк;

12) + довічне позбавлення волі.

Основні – (+) 4, 5, 6, 8, 9, 10, 11, 12;

Додаткові – (-) 2, 7;

Можуть застосовуватися і як основні і як додаткові – (*) 1, 3.

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання. До основного

покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань.

Загальна характеристика окремих видів покарання:

Штраф – грошове стягнення, розмір від 30 до 1 тис. неопод. мін. дох. гром.

Громадські роботи – виконання (у вільний від роботи чи навчання час) безоплатних

суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Строк

від 60 до 240 год., відбуваються не більш як 4 год. на день.

Виправні роботи – за місцем роботи, строк від 6 міс. до 2 років, відрахування в дохід

держави від 10 до 20 % з/п.

Конфіскація майна – примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або

частини майна, яке є власністю засудженого. Перелік майна, що не підлягає конфіскації

встановлюється ЗУ.

Арешт – від 1 до 6 міс.

Обмеження волі – тримання особи в кримінально-виконавчих установах віткритого типу

без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим

залученням до праці. Строк від 1 до 5 років.

Позбавлення волі на певний строк – ізоляція та поміщення до кримінально-виконавчої

установи. Строк від 1 до 15 років.

Довічне позбавлення волі – за вчинення особливо тяжких злочинів, не застосовується:

особи до 18 років, особи понад 65 років, вагітні жінки.

Загальні засади призначення покарання. Обставини, які пом’якшують

покарання та обставини, які обтяжують покарання. Звільнення від

відбування покарання.

Амністія та помилуваня.

Ст. 86 КК України.

Амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб. Законом про

амістію особи, які вчинили злочин, можуть бути повністю або частково звільнені від

кримінальної відповідальності чи від покарання, також може бути передбачено заміну

засудженому покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням.

Ст. 87 КК України.

Помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної

особи. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного

судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не

менше 25 років.

Амністія є видом повного або часткового звільнення осіб, засуджених за вчинення злочинів,

від відбуття покарання. Оголошення амністії належить до повноважень Верховної Ради України і

встановлюється виключно законом, в якому зазначаються категорії осіб, котрі підлягають амністії. Амністія

може передбачати: скорочення строків покарання або заміну призначених судом покарань іншими, більш

м'якими; зняття судимості; припинення кримінального переслідування; закриття кримінальних справ на

будь-якій стадії кримінального процесу.

Відповідно до Закону України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 р. амністію не

може бути застосовано до: особливо небезпечних рецидивістів; осіб, яким смертну кару в порядку

помилування замінено на позбавлення волі; осіб, які мають дві і більше судимості за вчинення тяжких

злочинів; осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, за бандитизм, умисне вбивство

за обтяжуючих обставин.

Помилування за своїм змістом наближається до амністії. Однак акти про помилування завжди

мають індивідуальний характер і застосовуються лише персонально до окремих осіб. Актом

помилування може бути здійснено заміну засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного

позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років.

Помилування здійснюється, як правило, на прохання засудженого, його рідних, захисника, громадських

організацій тощо. Помилування здійснює Президент України.

Погашення і зняття судимості.

Судимість – правове становище особи, яке виникає у зв’язку з постановленням

обвинувального вироку і призначенням покарання і тягне певні несприятливі для

засудженого правові наслідки, що виходять за межі покарання.

Судимість триває з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і до

погашення або зняття судимості.

Наслідки судимості можуть носити

кримінально-правовий характер (у випадку вчинення нового злочину);

загально-правовий характер (перешкода для заняття певними видами професійної

діяльності).

Погашення судимості – автоматичне припинення судимості після перебігу встановлених

законом строків.

Ст. 89 КК:

- у визначених законом випадках судимість погашається по виконанню вироку

(напр., засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися

певною діяльністю);

- особи, засуджені до штрафу, гром. робіт, випр. робіт або арешту, якщо вони

протягом 1 року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину – визнаються

такими, що не мають судимості;

- -||- обмеж. волі, позб. волі за зл. невел. тяжк. – 2 роки;

- -||- позб. волі за зл. сер. тяжк. – 3 роки;

- -||- позб. волі. за тяжкий зл. – 6 років;

- -||- позб. волі за особл. тяжк. зл. – 8 років.

Зняття судимості – це її припинення (судимості) після вступу в законну силу ухвали суду

щодо зняття судимості.

Ст. 91 КК:

Якщо особа після відбуття покарання (у виді обмеження волі чи позбавлення волі)

зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення, то суд

може зняти з неї судимість до закінчення встановлених строків.

Зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку

погашення судимості.

Після погашення або зняття судимості у встановленому законом порядку особа

вважається такою, що не має судимості.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ГРУП КО 919, КОБ 918/1, КОБ 918 /2 з курсу

Основи правових знань в межах дистанційного навчання

Опрацювати запропонований опорний конспект лекції, скласти на його

основі власний скорочений конспект із визначенням основних понять:

трудовий договір, робоий час, час відпочинку, підстави розірвання трудового

договору, дисциплінарна відповідальність.

По темі підготуватись до практичного заняття згідно плану, поданого в кінці

лекційного матеріалу.

Досконале вивчення матеріалу по темі передбачає оцінювання в двох

аспектах: знання теоретичного матеріалу та уміння застосувати теоретичні

знання при підготовці до практичного заняття по темі. В процесі підготовки

до практичного заняття звернути увагу на процедуру укладення трудового

договору при прийнятті на роботу, на підстави розірвання трудового

договору за ініціативою роботодавця, а також на підстави звільнення

працівника за власним бажанням.

На основі опрацьованого матеріалу скласти словник, що включає в себе

основні права та обов‖язки роботодавця та працівника.

В процесі опрацювання лекційного матеріалу навчитись розмежовувати

такі поняття як індивідуальні та колективні трудові спори.

Тема: ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

План:

1.Поняття та предмет правового регулювання трудового права України.

2.Трудовий договір: поняття, сторони, зміст, форма.

3.Порядок прийняття на роботу.

4.Робочий час.

5.Час відпочинку.

6.Підстави розірвання трудового договору.

7.Дисциплінарна відповідальність та матеріальна відповідальність.

8.Індивідуальні та колективні трудові спори.

Поняття та предмет правового регулювання трудового права України.

Ст. 23 Загальної декларації прав людини – право на працю

Трудове право – галузь права, яка регулює відносини, що виникають у процесі реалізації

людиною права на працю.

Предмет правового регулювання трудового права становлять:

1) відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей у

виконанні певної трудової функції.

2) відносини, які тісно пов’язані з трудовими:

- участь працівників в управлінні П, У, О;

- відносини профспілок з державними органами, з власниками П, У, О;

- відносини щодо працевлаштування;

- відносини щодо професійної підготовки, перепідготовки кадрів;

- відносини щодо підвищення квіліфікації;

- процесуальні відносини.

Трудовий договір: поняття, сторони, зміст, форма.

Трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи,

організації або уповноваженою ним особою чи фізичною особою (далі – власник), за якою

працівник зобов’язується виконувати роботу, яка визначена цим договором,

дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, а власник зобов’язується

виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, які є необхідними

для виконання роботи і передбачені законодавством про працю, колективним договором.

Працівник має право укладати трудовий договір на одному або одночасно на декількох П,

У, О.

Сторони трудового договору:

- працівник (гром. Укр., ос.без гром-ва, іноз. гром.)

- власник або уповн. ос. ПУО або фіз. ос.

Вік:

за загальним правилом – 16 років,

виняток – 15 років, учні з 14 років (за згодою одного з батьків, у вільний від навчання час)

Зміст трудового договору становлять права та обов’язки сторін (можуть визначатися

сторонами або передбачені законодавством; м.б. необхідні та додаткові).

При прийнятті на роботу для працівника може бути встановлено строк випробування.

Мета випробування – перевірка відповідності працівника роботі, яка йому доручається. В

період випробування на працівників поширюється законодаство про працю.

Строк випробування не може перевищувати 3 міс., в окремих вип., за погодженням з

профспілкою – 6 міс., для робітників – 1 міс.

Випробування не встановлюється:

- особи до 18 років,

- молоді спеціалісти,

- при переведенні з іншого місця роботи,

- інваліди за направленняс МСЕК,

- особи, звільнені в запас.

Форма трудового договору: усна і письмова.

Обов’язково в письмовій формі:

1. організований набір працівників,

2. робота в районах з особливими природними географічними і геологічними

умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я,

3. контракт,

4. вимога працівника,

5. укладення трудового договору з неповнолітнім,

6. ін. випадки.

Види трудового договору.

Трудовий договір може бути:

- безстроковий (укладений на невизначений строк),

- строковий (укладений на визначений строк),

- укладений на час виконання певних робіт.

Контракт – особлива форма трудового договору.

Строк його дії, права, обов’язки, відповідальність сторін, умови матеріального

забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в т.ч.

дострокового, м.б. встановлені угодою сторін.

Контракт укладається в письмовій формі, на визначений термін.

Умови трудового договору, що погіршують становище сторін порівняно з тими, що

визначені законодавством є недійсними.

Порядок прийняття на роботу.

Для укладення трудового договору працівник подає такі документи:

1. паспорт чи інший документ, який посвідчує особу;

2. трудова книжка;

3. довідка про присвоєння ідентифікаційного номера;

4. заява на ім’я керівника;

5. документ про освіту (якщо потрібно);

6. довідка про стан здоров’я (якщо потрібно).

Укладення трудового договору оформляється наказом (або розпорядженням) про прийом

на роботу.

У разі, коли наказ не було видано, але особа фактично стала до роботи чи була допущена

до виконання трудових функцій, трудовий договір вважається укладеним (на

невизначений термін), а працівник – прийнятим на роботу.

Наказ – запис у трудову книжку – особова картка – особовий рахунок (бухг.)

Робочий час.

Робочий час – час, протягом якого працівник безпосередньо виконує свої трудові

обов’язки, передбачені трудовим договором.

Нормальна тривалість робочого часу – не може перевищувати 40 годин на тиждень (як

при п’ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні).

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

- для працівників від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень;

- для осіб від 15 до 16 (учні від 14 до 15) років – 24 години на тиждень;

- для учнів, які працюють протягом навчального року – не більше ½ максимальної

тривалості робочого часу (для відповідного віку);

- для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці – 36 годин на

тиждень;

- для інших категорій працівників (вчителі, лікарі), передбачено законодавством.

Скорочена тривалість робочого часу може також встановлюватися за власні кошти на п-

вах, орг-ях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

Неповний робочий час встановлюється на прохання працівника (за угодою між

працівником та власником).

- оплата праці здійснюється пропорційно до відпрацьованого часу або

залежить від виробітку;

- можливе встановлення як неповного робочого дня, так і тижня;

- застосовується за наявності певних обставин.

Встановлюється обов’язково:

1. вагітної жінки;

2. жінки, яка має дитину до 14 років, або дитину-інваліда;

3. особи, яка здійснює догляд за хворим членом сім’ї.

Робота понад встановлену тривалість РЧ дозволяється лише у виняткових випадках.

Напр.: відвернення стихійного лиха, виробничої аварії; роботи по газо-, водопостачанню,

освітленню, транспорту, зв’язку тощо.

Списки професій, посад і робіт, за якими дозволяється застосування НРЧ, розробляються

власником за погодженням з профспілкою і включаються у колективний договір.

Забороняється залучати до надурочних робіт:

- вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 3-х років,

- осіб молодше 18 років,

- працівників, які навчаються в заг.-осв. школах і ПТУ без відриву від вир-ва,

в дні занятть.

Час відпочинку.

Час відпочинку – час вільний від виконання працівником трудових обов’язків, який

використовується ним на власний розсуд.

1. Перерви впродовж робочого дня.

Для відпочинку і харчування.

Встановлюються правилами внутрішнього трудового розпорядку, не включається в

робочий час.

Надаються як правило через 4 години після початку робочого дня, повинні становити не

більше 2-х год. (від 30 хв. до 2-х год.)

Працівники можуть відлучатися з місця роботи.

На роботах, де не можна встановити перерву – можливість приймання їжі протягом

робочого часу...

З-ством м.б. передбачені додаткові перерви (ЕОМ...)

2. Святкові і неробочі дні.

Святкові – встановлюються з-ством:

1.01

6.01

20.06

14.10

Неробочі – дні релігійних свят (Різдво, Пасха (Великдень), Трійця).

Для осіб, які сповідують певні релігії, за поданням релігійних громад, можуть надаватися

до 3-х днів відпочинку протягом року для святкування релігійних свят (з відпрацюванням).

3. Щотижневі дні відпочинку (вихідні дні).

Субота та неділя (загальний вихідний день).

У випадку, коли святковий чи неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день

переноситься на наступний після святкового або неробочого.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менше як 42 год.

4. Щоденний відпочинок після роботи.

5. Відпустка.

Види відпусток:

1. щорічні (основна та додаткова),

2. додаткова у зв’язку із навчанням,

3. творча,

4. соціальні (вагітність та пологи; для догляду за дитиною до досягнення нею 3-

річного віку; додаткова працівникам, які мають дітей)

5. без збереження ЗП,

6. інші – м.б. встановлені кол. договором, трудовим договором.

В. визначається в календарних днях, святкові та неробочі дні не враховуються та не

оплачуються.

Щорічна основна відпустка.

Тривалість – не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік.

Винятки:

- особи до 18 р. – 31 к.д.

- інваліди І та ІІ груп – 30 к.д., ІІІ групи – 26 к.д.

- керівні, педагогічні науково-педагогічні працівники освіти, наукові

працівники – 56 к.д.

- сезонні та тимчасові працівники – пропорційно до відпрацьованого часу

- інші... (ст. 6 ЗУ ―Про відпустки‖)

Щорічна додаткова відпустка.

- за роботу із шкідливими і важкими умовами праці – до 35 к.д. (роботи,

пов’язані із негативним впливом на здоров’я; Список вир-в, цехів, проф.,

посад, затвердж. КабМіном).

- за особливий характер праці:

1. до 35 к.д. – роботи з підвищеним нервово-емоційним та

інтелектуальним навантаженням...

2. до 7 к.д. – ненормований робочий день.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати

к.д., а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, - 69 к.д.

Працівник отримує право на відпустку у перший рік роботи після 6 міс. безперервної

роботи. До настання 6 міс. терміну безперервної роботи та у зручний час:

- жінки – перед відпусткою у зв’язку із вагітністю та пологами, або, які мають

2-х і більше дітей до 15 років, або дитину-інваліда

- інваліди

- особи до 18 років

- інші.

Черговість надання відпусток визначається графіком.

Підстави розірвання трудового договору.

Умовно підстави розірвання трудового договору можна розподілити на три групи:

1. настання певної події (закінчення строку дії договору)

2. з ініціативи працівника або власника (у.о.)

3. на вимогу органу, що не є стороною трудового договору (ІІІ-ї особи) – набрання

законної сили вироком суду, призов або вступ працівника на військову службу

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника (за власним бажанням).

Безстроковий трудовий договір працівник має право розірвати у будь-який час, письмово

попередивши власника за два тижні. У разі, коли звільнення зумовлене неможливістю

продовжувати роботу (напр.: переїзд на нове місце проживання, переведення чоловіка або

дружини на роботу в іншу місцевість, вступ до навчального закладу, догляд за дитиною до

14 років, дитиною-інвалідом, хворим членом сім’ї та ін.) власник повинен розірвати

договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив

роботи і не вимагає розірвання договору, власник не вправі звільнити його за поданою

раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому

відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним

баженням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про

охорону праці, умови колективного договору.

Строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі

його хвороби або інвалідності, порушення власником законодавства про працю та ін вип.

– див. вище.

Розірвання трудового договору з ініціативи власника.

Загальні підстави

Безстроковий та строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть

бути розірвані власником лише у випадках:

1. зміни в організації виробництва і праці, в т.ч. ліквідації, реорганізації або

перепрофілювання П, У, О, скорочення чисельності або штату працівників

(попередж. за 2 міс., вихідна допомога – 1 міс. з.п. + 3 міс. зберігається з.п.);

2. виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі

внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають

продовженню даної роботи;

3. систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків,

покладених на нього трудовим договором або правилами вн. тр. розп-ку, якщо до

працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського

стягнення;

4. прогул без поважних причин (в т.ч. відсутність більше 3-х год. протягом

робочого дня);

5. нез’явлення на роботу протягом більше 4-х міс. підряд внаслідок тимчасової

непрацездатності (крім: відпустки по вагітності і пологах, вип., коли працівник

втратив працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або проф. захвор.);

6. поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

7. появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного

сп’яніння;

8. вчинення за місцем роботи розкрадання (в т.ч. дрібного) майна власника,

встановленого вироком суду, що набрав з-ної сили, чи постановою органу, до

компетенції якого входить накладення адмін. стягнення або застосув. заходів

гром. впливу.

Додаткові підстави

1. одноразове грубе порушення трудових обов’язків керівником П, У, О, його

заступником, гол. бухг., його заступником, а також службовими особами митних

органів, держ. под-вих інспекцій, яким присвоєно персональні звання,

службовими особами контрольно-ревізійної служби та органів держ. контролю за

цінами;

2. винні дії працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні

цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника;

3. вчинення працівником, який виховує виховні функції, аморального проступку, не

сумісного з продовженням даної роботи.

У день звільнення власник повинен провести розрахунок з працівником та видати йому

трудову книжку (якщо звільнення з ініціативи власника + наказ про звільнення; в ін. вип.

– на вимогу працівника).

Дисциплінарна та матеріальна відповідальність.

Дисциплінарна відповідальність

Працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати

розпорядження власника, додержувати трудової дисципліни, вимог НПА про охорону

праці, дбайливо ставитися до майна власника.

Трудовий розпорядок на підприємствах встановлюється правилами внутрішнього

трудового розпорядку.

До працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано один з таких

заходів стягнень:

- догана;

- звільнення.

З-ством, статутами і положеннями про дисципліну для окремих категорій прайцівників

м.б. встановлені інші види стягнень.

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на

роботу даного працівника (або вищестоящим органом).

Дисциплінарне стягнення застосовується безпосередньо за виявленням проступку, але не

пізніше 1 міс. з дня його виявлення (не м.б. накладено пізніше 6 міс. з дня вчинення

проступку).

До застосування дисциплінарного стягнення власник повинен зажадати від працівника

письмового пояснення.

За одне порушення м.б. застосоване лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого

проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню

роботу працівника.

Стягнення оголошується в наказі і повідомляється працівнику під розписку.

Дисциплінарне стягнення м.б. оскаржене працівником.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде

піддано новому стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного

стягнення.

Матеріальна відповідальність

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству

внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.

Працівники несуть матеріальну відповідальність тільки за пряму дійсну шкоду, лише в

межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна

підприємству винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

Розмір заподіяної підприємству шкоди визначається за фактичними втратами, на

підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості)

матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.

Матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення

працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до

категорії нормального виробничо-господарського риску, а також за неодержані

підприємством прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані

крайньої необхідності.

Обмежена матеріальна відповідальність

За загальним правилом – за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудових

обов'язків, працівники, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної

шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Повна матеріальна відповідальність

Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у

повному розмірі шкоди у випадках, коли:

1) між працівником і підприємством укладено письмовий договір про взяття на себе

працівником повної матеріальної відповідальності (письмові договори про повну

матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством з працівниками, що

досягли 18-річ. віку, які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані

із зберіганням, обробкою, продажем, перевезенням або застосуванням у процесі

виробництва переданих їм цінностей);

2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю

або за іншими разовими документами;

3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у

кримінальному порядку;

4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;

5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям

матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), інструментів, вимірювальних приладів,

спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством працівникові в

користування;

6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну

відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні

трудових обов'язків;

7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків;

8) службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на

іншу роботу.

Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного

заробітку, провадиться за розпорядженням власника шляхом відрахування із заробітної

плати працівника.

Розпорядження має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної

працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про

це працівникові.

У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником позову до

районного (міського) суду.

Індивідуальні та колективні трудові спори.

Індивідуальні трудові спори

Індивідуальні трудові спори – спори, що виникають між працівником і власником.

Індивідуальні трудові спори розглядаються:

1. комісіями по трудових спорах (КТС);

2. районними (міськими) судами.

КТС обирається загальними зборами трудового колуктиву підприємства з кількістю

працюючих не менше 15 чол. Працівник звертається до комісії у 3-міс. строк з дня, коли

він дізнався чи повинен був дізнатися про порушення свого права. КТС розглядає спір у 10-

денний строк з дня подання заяви. Рішення КТС у 10-денний строк м.б. оскаржене до

районного (міського) суду. Виконання рішення КТС відбувається по закінчення 10-денного

строку оскарження.

До районного (міського) суду працівник може звернутися у 3-міс. строк з дня коли він

дізнався чи повинен був дізнатися про порушення свого права, у справах про звільнення –

1-міс. строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Власник у справах про стягнення з працівника матеріальної шкоди повинен звернутися у

1-річний строк з дня виявлення заподіянної шкоди.

Колективні трудові спори

Поняття колективних трудових спорів (конфліктів), порядок їх розв’язання визначено

Законом України ―Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)‖ від

3 березня 1998 р.

Колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами

соціально-трудових відносин, щодо:

а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та

виробничого побуту;

б) укладення чи зміни колективного договору, угоди;

в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень;

г) невиконання вимог законодавства про працю.

Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється з питань, передбачених:

п. "а" і "б" - примирною комісією, а в разі неприйняття рішення - трудовим арбітражем;

п. "в" і "г" - трудовим арбітражем.

Сторонами колективного трудового спору (конфлікту) є:

на виробничому рівні - наймані працівники (окремі категорії найманих працівників)

підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або профспілкова

чи інша уповноважена найманими працівниками організація та власник підприємства,

установи, організації або уповноважений ним орган чи представник;

на галузевому, територіальному рівнях - наймані працівники підприємств, установ,

організацій однієї або декількох галузей (професій) або адміністративно-територіальних

одиниць чи профспілки, їх об'єднання або інші уповноважені цими найманими

працівниками органи та власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи чи

представники;

на національному рівні - наймані працівники однієї або декількох галузей (професій)

чи профспілки або їх об'єднання чи інші уповноважені найманими працівниками органи

та власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи (представники) на

території більшості адміністративно-територіальних одиниць України.

Примирна комісія - орган, призначений для вироблення рішення, що може

задовольнити сторони колективного трудового спору (конфлікту), та який складається

із представників сторін.

Примирна комісія утворюється за ініціативою однієї із сторін:

- на виробничому рівні - у триденний термін з моменту виникнення колективного

трудового спору (розглядають спір протягом 5 днів),

- на галузевому чи територіальному рівні - у п'ятиденний термін з моменту

виникнення колективного трудового спору (розглядають спір протягом 10 днів),

- на національному рівні – у десятиденний термін з моменту виникнення

колективного трудового спору (розглядають спір протягом 15 днів).

Примирна комісія складається з однакової кількості представників сторін.

Трудовий арбітраж - орган, який складається із залучених сторонами фахівців,

експертів та інших осіб і приймає рішення по суті трудового спору (конфлікту).

Кількісний і персональний склад трудового арбітражу визначається за згодою сторін.

Голова трудового арбітражу обирається з числа його членів.

До складу трудового арбітражу також можуть входити народні депутати України,

представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування й інші особи.

Трудовий арбітраж повинен прийняти рішення у десятиденний строк з дня його

створення (цей строк може бути продовжено до 20 днів).

Жодна із сторін колективного трудового спору (конфлікту) не може ухилятися від

участі в примирній процедурі.

З метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запобігання виникненню

колективних трудових спорів (конфліктів), їх прогнозування та сприяння своєчасному їх

вирішенню, здійснення посередництва для вирішення таких спорів (конфліктів)

Президентом України утворюється Національна служба посередництва і примирення.

Страйк - це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками

(невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи,

організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору

(конфлікту).

Відповідно до статті 44 Конституції України ті, хто працює, мають право на страйк для

захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення

колективного трудового спору (конфлікту) у зв'язку з відмовою власника задовольнити

вимоги працівників.

Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення

колективного трудового спору або власник ухиляється від примирних процедур або не

виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору.

Нікого не може бути примушено до участі або до неучасті у страйку.

Орган (особа), який очолює страйк, зобов'язаний письмово попередити власника або

уповноважений ним орган (представника) не пізніш як за 7 днів до початку страйку, а

у разі прийняття рішення про страйк на безперервно діючому виробництві - за 15 днів.

У разі проведення зборів, мітингів, пікетів за межами підприємства потрібно попередити

місцевий орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування не пізніше ніж за 3

дні.

Під час страйку сторони колективного трудового спору зобов'язані продовжувати пошук

шляхів його вирішення, використовуючи для цього усі наявні можливості.

Забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого

персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади,

безпеки та правопорядку.

План практиччного заняття

Тема: ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Поняття та форма трудового договору.

2. Порядок прийняття на роботу.

3. Види робочого часу.

4. Види часу відпочинку. Відпустка.

5. Підстави та порядок розірвання трудового договору:

А) Розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

Б) Розірвання трудового договору з ініціативи власника.

6. Відповідальність працівників:

А) Дисциплінарна відповідальність.

Б) Матеріальна відповідальність.

7. Індивідуальні та колективні трудові спори.

Література:

1. Зуб І.В., Стичинський Б.С., Грицяк І.А. Трудове право. – К.: УАДУ, 2009.

2. Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудовое право. – М.,2008.

3. Короткін В. Трудове право. Прийняття на роботу i звiльнення з роботи. - К.: МАУП,

2010.

4. Курс российского трудового права. В 3-х томах. / Под ред. Е.Б. Хохлова. – СПб, 1996.

5. Лившиц Р.З. Трудовое законодательство: настоящее и будущее. – М.,2018.

6. Прокопенко В. Порядок прийняття i звiльнення з роботи. - К.: Юмана, 2009.

7. Прокопенко В.І. Трудове право. Курс лекцій. – К.: Вентурі, 2006.

8. Словарь по трудовому праву / Отв. ред. проф. Ю.П. Орловский. – М.: Изд-во БЕК,

2008.

9. Ставцева А.И., Хохряков О.С. Трудовой договор. – М.: Юридическая литература, 1983.

10. Трудове право України. Пiдручник / Под ред. Болотiної. - К.: Знання, 2017.

11. Трудовое право Украины / Авт. Чанышева. - Х.: Одиссей, 2011.

12. Трудовое право Украины в вопросах и ответах / Под ред. Жернакова. - Х.: Одиссей,

2019.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ГРУПИ КК 918 з курсу

Основи правових знань в межах дистанційного навчання

Опрацювати запропонований опорний конспект лекції, скласти на його

основі власний скорочений конспект із визначенням основних понять:

сімейне право як галузь права, поняття шлюбу, шлюбний договір, майнові

права та обов’язки подружжя .

В межах окресленої теми ознайомитись з таким інститутом сімейного

права, як правовий статус подружжя, батьків, дітей. Звернути особливу

увагу на права та обов’язки, що виникають з сімейних правовідносин між

подружжям, батьками та дітьми. При вивченні теоретичного матеріалу

звернути увагу на значення понять: сім’я, шлюб, шлюбний договір, права та

обовязки подружжя, батьків та дітей, відповідальність в сімеейному праві.

При вивченні зазначеної теми сформувати власний короткий словник

основних термінів сімейного права України.

ОСНОВИ СІМЕЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

План

1.Поняття сімейного права України.

2.Поняття шлюбу. Умови і порядок одруження.

3.Шлюбний договір: поняття та порядок укладення.

4.Особисті і майнові права та обов’язки подружжя.

5.Права та обов’язки батьків і дітей.

6.Припинення шлюбу.

Поняття сімейного права України

Питання про самостійність сімейного права як галузі:

- складова частина цивільного права;

- окрема галузь права.

Крім норм права важливу роль у регулюванні сімейних відносин відіграють норми моралі.

Сімейне право – сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та

пов’язані з ними майнові відносини осіб, що виникають на ґрунті шлюбу та сім’ї.

Предмет правового регулювання СП становлять особисті немайнові відносини, майнові

відносини регулюються сімейним правом лише остільки оскільки вони пов’язані з

особистими немайновими.

Сімейне право тісно пов’язане з такими галузями права як цивільне право (+ підгалузь –

спадкове право) та житлове право.

Сімейне право регулюється:

Кодекс про шлюб і сім’ю України, прийн. 20 червня 1969р., набр. чин. 1 січня 1970р.

Верховна Рада України 10 січня 2002 року прийняла (новий) Сімейний кодекс України,

який набирає чинності з 1 січня 2003 року.

Ст. 51 Конституції України:

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні

права та обов’язки у шлюбі і сім’ї.

Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані

піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Поняття шлюбу. Умови і порядок одруження.

Сім’я є первинним та основним осередком суспільства.

Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають

взаємні права та обов’язки.

Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення та ін. засадах,

що не суперечать з-ну та моральним засадам суспільства.

Шлюб – сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації

актів цивільного стану.

Умови вступу у шлюб:

- досягнення шлюбного віку (жінки – 18 р., чоловіки – 18 р.);

за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на

шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

- добровільність (шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінки).

У шлюбі між собою не можуть перебувати:

- родичі прямої лінії споріднення;

- рідні брати і сестри (повнорідні і неповнорідні);

- двоюрідні брат і сестра;

- рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

- усиновлювач та усиновлена дитина.

Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто, засвідчується Свідоцтвом про шлюб.

Порядок укладення шлюбу.

Заява подається жінкою та чоловіком до держ. органу РАЦС за їх вибором особисто (м.б. і

через представника).

Шлюб реєструється після спливу 1 міс. з дня подання заяви (м.б. і до закінчення цього

строку за дозволом керівника РАЦС).

Шлюб реєструється у приміщенні РАЦС (м.б. і в іншому місці).

Присутність нареченого і нареченої є обов’язковою.

Мають право на вибір прізвища.

Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

Якщо реєстрація у встановлений день не відбулась – заява втрачає чинність після 3-х міс.

з дня її подання.

Взаємна обізнаність про стан здоров’я.

Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Повторний шлюб

допускається лише після припинення попереднього.

Недійсний шлюб:

- якщо особа перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

- між родичами прямої лінії споріднення;

- між рідними братом і сестрою;

- з недієздатною особою.

Заручини.

Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

Заручини не створюють обов’язку вступу у шлюб.

Особа, яка відмовилась від шлюбу, зобов’язана відшкодувати іншій стороні затрати, що

були понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля (не підлягають

відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною

поведінкою нареченого/нареченої, приховуванням нею/ним обставин, що мають для того,

хто відмовився істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

Шлюбний договір (контракт): поняття та порядок укладення.

До набрання чинності Сімейним кодексом порядок укладення шлюбного контракту

регулюється Постановою Кабінету Міністрів ―Про порядок укладення шлюбного

контракту‖ № 457 від 16 червня 1993 року.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються

їхні майнові права та обов’язки. М.б. визначені майнові права та обов’язки подружжя як

батьків.

ШД не може регулювати особисті відносини подружжя, а також батьків і дітей.

ШД не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

ШД не може зменшувати обсягу прав дитини.

Шлюбний договір укладається особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також

подружжям.

Якщо укладається неповнолітніми до реєстрації шлюбу – потрібна письмова, нотаріально

посвідчена згода батьків, піклувальника.

ШД укладається в письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Якщо укладено до реєстрації шлюбу – набирає чинності у день реєстрації, якщо після – у

день нотаріального посвідчення.

У шлюбному договорі може бути визначено:

- загальний строк його дії, строки тривалості окремих прав та обов’язків (в т.ч. і

після припинення шлюбу);

- майно, яке дружина/чоловік передають для використання на спільні потреби сім’ї;

- режим майна, подарованого у зв’язку з реєстрацією шлюбу;

- що майно набуте за час шлюбу є їхньою спільною частковою або особистою

приватною власністю;

- порядок поділу майна (в т.ч. і при розірванні шлюбу);

- порядок використання майна;

- порядок користування житлом, в яке вселяється один з подружжя, порядок

звільнення житла в разі розірвання шлюбу;

- домовленість про проживання у їхньому житловому приміщенні інших родичів;

- надання утримання одному із подружжя;

Одностороння зміна та розірвання ШД не допускається.

ШД може бути змінено або припинено за взаємною згодою подружжя (нотаріально

посвідчується).

В судовому порядку можна змінити умови ШД або розірвати його з підстав, що мають

істотне значення.

Особисті і майнові права та обов’язки подружжя.

Особисті права та обов’язки подружжя:

1. право на материнство/батьківство;

відмова або нездатність до народження (зачаття)

2. право на повагу до своєї індивідуальності (звички, уподобання);

3. право на фізичний та духовний розвиток (на здобуття освіти, прояв своїх

здібностей);

4. право на зміну прізвища;

5. право на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї;

презумпція згоди іншого з подружжя

6. право на особисту свободу (вибір місця проживання, право на припинення

шлюбних відносин);

7. обов’язок турбуватися про сім’ю (утверджувати повагу до матері/батька, дбати про

матеріальне забезпечення сім’ї).

Майнові права та обов’язки.

Право особистої приватної власності:

1. майно, набуте до шлюбу;

2. майно, набуте під час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку

спадкування;

3. майно, набуте за кошти, які належали йому/їй особисто;

крім того:

4. речі індивідуального користування (в т.ч. коштовності);

5. премії, нагороди, одержані за особисті заслуги (м.б. визнано право на частку, якщо

він/вона своїми діями сприяли одержанню);

6. кошти, одержані за втрату, пошкодження речі, яка належала йому/їй, а також

відшкодування моральної шкоди;

7. страхові суми;

8. м.б. (суд) майно придбане під час окремого проживання у зв’язку з фактичним

припиненням шлюбу;

9. плоди і доходи від речі, яка належить одному на праві особистої власності.

При розпорядженні своїм майном кожен із подружжя повинен враховувати інтереси

іншого з подружжя, дітей, інших членів сім’ї.

Право спільної сумісної власності.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної

сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини

(навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)

самостійного заробітку (доходу).

Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші

доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його

особистий рахунок у банківську установу.

Якщо укладено договір в інтересах сім’ї, то дохід є об’єктом права спільної сумісної

власності подружжя.

Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання

тощо) для одного із подружжя є об’єктом права спільної сумісної власності.

Дружина і чоловік мають право укладати будь-які договори, не заборонені законом.

Розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю здійснюється за взаємною

згодою.

В разі поділу майна частки чоловіка і дружини є рівними, якщо інше не випливає з

договору між ними (суд може відступити від засади рівності часток).

Допускається грошова компенсація частки майна.

Якщо жінка і чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі, майно,

придбане ними під час їхнього спільного проживання є спільною сумісною власністю,

якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Обов’язок матеріально підтримувати одне одного.

Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує

матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну

допомогу.

Розірвання шлюбу не припиняє права на утримання, яке виникло за час шлюбу. Мають

право і після розірвання шлюбу, якщо особа стала непрацездатною під час шлюбу, або

протягом року після розірвання шлюбу.

Право на утримання мають (якщо заробітна плата, стипендія, пенсія не забезпечують

прожиткового мінімуму встановленого законодавством):

- особи пенсійного віку,

- інваліди І, ІІ, ІІІ груп,

- дружина під час вагітності та у разі проживання з нею дитини,

- чоловік у разі проживання з ним дитини,

- особа, яка у зв’язку з вихованням дитини, піклуванням про членів сім’ї, хворобою,

або ін. обставинами не мала можливості одержати освіту, працювати, зайняти

відповідну посаду (не більше 3-х років після розірвання шлюбу).

Право на утримання не має той з подружжя, хто негідно поводився під час шлюбу, та

той, хто став непрацездатним внаслідок вчинення умисного злочину.

Право на утримання припиняється: в разі поновлення працездатності або в разі реєстрації

повторного шлюбу.

Права та обов’язки батьків і дітей.

Права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дитини від них,

засвідченому державним органом РАЦС (Свідоцтво про народження).

Визначення походження дитини:

1. дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя;

2. якщо мати і батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження

дитини від матері визначається на підставі документу закладу охорони здоров’я

про народження нею дитини; походження дитини від батька визначається:

- за заявою матері і батька дитини,

- за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини (якщо мати померла, визнана

недієздатною тощо),

- за рішенням суду (підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, зібрані

відповідно до ЦПК України).

Спори про батьківство вирішуються в судовому порядку.

Особисті немайнові права і обов’язки батьків:

1. обов’язок забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони

здоров’я;

2. обов’язок зареєструвати народження дитини в державному органі РАЦС;

3. обов’язок та право визначити прізвище дитини, ім’я та по батькові;

4. обов’язки щодо виховання і розвитку:

- виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї

сім’ї та родини. Свого народу та своєї Батьківщини;

- піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний, моральний розвиток;

- забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до

самостійного життя;

- поважати дитину.

5. право щодо виховання дитини (переважно перед іншими особами);

6. право на захист дитини;

7. право на визначення місця проживання дитини.

Батьки м.б. позбавлені батьківських прав (ст. 164 СК).

Права та обов’язки дитини:

1. право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими

особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї (у випадку

вирішення спору про її виховання, місця проживання, позбавлення батьківських

прав, управління її майном).

2. обов’язок дитини, повнолітніх дочки і сина піклуватися про батьків, проявляти про

них турботу та надавати їм допомогу.

Майнові права та обов’язки.

Права батьків і дітей на майно:

- батьки і діти м.б. самостійними власниками майна;

- управління майном малолітньої дитини здійснюють батьки;

- майно, призначене для розвитку, виховання, навчання дитини є власністю дитини.

Обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

У випадку ухилення – судом м.б. призначено стягнення аліментів (кошти на утримання

дитини). При визначенні розміру суд враховує:

1. стан здоров’я та матеріальне становище дитини;

2. стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів;

3. наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка/дружини,

батьків;

4. інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів не м.б. меншим за неопод. мін. доходів гром.

Аліменти можуть визначатися у частці від заробітку (доходу) батьків або у твердій

грошовій сумі.

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей, якщо вони

мають можливість надавати матеріальну допомогу.

Якщо повнолітні діти продовжують навчання – до досягнення 23-х років, якщо можуть

надавати таку допомогу.

Обов’язок повнолітніх дітей утримувати батьків.

У випадку невиконання – стягуються аліменти. Можуть стягуватися також витрати на

догляд та лікування батьків.

Припинення шлюбу.

Підстави припинення шлюбу:

1. смерть одного з подружжя або оголошення його померлим;

2. розірвання шлюбу.

Розірвання шлюбу:

1. за спільною заявою подружжя до органу РАЦС;

якщо подружжя не має дітей, розривається після спливу 1 міс. з дня подання заяви

незалежно від того чи є майновий спір

2. за заявою одного з подружжя до органу РАЦС;

якщо інший з подружжя:

- визнаний безвісно відсутнім;

- визнаний недієздатним;

- засуджений за вчинення злочину на строк не менше 3-х років.

незалежно від того чи є майновий спір

3. за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду;

Якщо подружжя має дітей додають письмовий договір про те, з ким з них будуть

проживати діти, яку участь у забезпеченні їхнього життя та вихованні буде брати той з

подружжя, хто буде проживати окремо.

Договір між подружжям про розмір аліментів має бути нотаріально посвідчений.

Суд розриває шлюб, якщо заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка і

дружини та їх права і права дітей після розірвання шлюбу не будуть порушені

Рішення виноситься після спливу 1 міс. з дня подання заяви.

4. за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.

Позов м.б. подано одним із подружжя.

Позов не м.б. подано протягом вагітності дружини та протягом 1 року після народження

дитини.

Суд вживає заходи для примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам

суспільства.

Суд враховує обставини життя подружжя та постановляє рішення про розірвання шлюбу,

якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу

суперечило б інтересам одного з них, інтересам дітей.

Особа, яка змінила прізвище у зв’язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання

шлюбу і надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.

Момент припинення шлюбу:

- у разі розірвання органом РАЦС – у день винесення постанови;

- у разі розірвання судом – у день набрання чинності рішенням суду (має бути

зареєстровано в органі РАЦС за заявою колишніх чоловіка або дружини)

Свідоцтво про розірвання шлюбу.

Для перевірка розуміння та засвоєння лекційного матеріалу

пропонується робота з тестовими завданнями в межах вивченого

матеріалу

Тема : «Неповнолітні як суб’єкти цивільних, сімейних, трудових,

адміністративних та кримінальних правовідносин»

Оберіть правильну відповідь (3 бали).

1. Визначте, яка особа на території України має неповну цивільну

дієздатність:

А) 12-річний школяр;

Б) 17-річна донька, яка виховує власну доньку;

В) 16-річний студент педагогічного коледжу;

Г) 30-річний громадянин Польщі, який постійно проживає в Івано-

Франківську та працює в місцевій газеті.

2. Виберіть назву форми улаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених

батьківського піклування за змістом:

«Форма влаштування дитини,позбавленої батьківського піклування,на

виховання в сімю іншої особи за плату»

А) усиновлення;

Б) опіка;

В) патронат;

Г) прийомна сім’я.

3. Виберіть обсяг робочого часу, який встановлюється для більшості

категорій працівників на тиждень:

А) 36 год.;

Б) 40 год.;

В) 24 год.;

Г) 42 год.

4. Визначте, хто із зазначених осіб належить до спадкоємців другої черги

спадкування за законом:

А) батько і мати;

Б) дід і баба;

В) рідні тітка та дядько;

Г) утриманці спадкоємця, які не є членами його сім’ї.

5. Визначте вид робочого часу: встановлена законом зменшена норма

робочого часу без зменшення заробітної плати з метою охорони праці

окремих категорій працівників -

А) робочий час нормальної тривалості;

Б) скорочений робочий час;

В) неповний робочий час;

Г) ненормований робочий час.

6. Впізнайте форму влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених

батьківського піклування:

форма влаштування дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського

піклування, шляхом юридичного «заміщення» її сім’ї іншою -

А) усиновлення;

Б) піклування;

В) опіка;

Г) будинок сімейного типу.

7. Дайте визначення термінів(2 бали):

Шлюб - це _______________________________________________

Заповіт - це ______________________________________________

8. Продовжіть речення (1 бал).

1. Приватна, колективна та державна форма власності, що існують в нашій

державі…

9. Повна цивільна дієздатність наступає у фізичної особи, яка досягла:

А) 14 років;

Б) 16 років;

В) 18 років;

Г) 18 років або з моменту реєстрації шлюбу.

10. Укажіть, який вид юридичної відповідальності настає за прогул:

А) кримінальна;

Б) адміністративна;

В) цивільно-правова;

Г) дисциплінарна.

11. Укажіть, що є однією з юридичних підстав укладання шлюбу:

А) взаємна любов;

Б) згода батьків на шлюб;

В) взаємна згода жінки та чоловіка;

Г) наявність повної середньої освіти.

12. Спадкоємці зобов’язані вирішити питання щодо прийняття

спадщини протягом:

А) 1 місяця;

Б) 3-х місяців;

В) 6 місяців;

Г) 1-го року з дня відкриття спадщини.

13. Закінчіть висловлювання:

"Неповнолітні, які працевлаштовуються, мають пройти..."

А) обов’язкове страхування;

Б) медичний огляд;

В) випробування протягом 2 тижнів;

Г) додаткове навчання.

14. Визначте шлюбний вік в Україні

А) 17 років-жінки, 18 років – чоловіка;

Б) 18 років - чоловіка і жінки;

В) 17 років - чоловіка і жінки;

Г) 16 років – жінки, 18 років — чоловіка.

15. Дайте визначення термінів(2 бали):

Правочин - це _________________________________

Сім’я - це ___________________________________