НАУКОВІ ЗАПИСКИetnolog.org.ua › pdf › mau-nau › nz_mau_4.pdfрівні своїх відомств і міністерств чітко позиціонує себе

Міжнародна асоціація україністів Національна академія наук України

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. РильськогоУкраїнський комітет Міжнародної асоціації вивчення слов’янських культур

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

Міжнародної асоціації україністів

Research Papers of the International Association

of Ukrainian Studies

Випуск №4

КИЇВ-2013

http://www.mau-nau.org.ua

International Association of Ukrainian StudiesNational Academy of Sciences of Ukraine

Maxym Rylsky Institute of Art, Folklore and Ethnic StudiesUkrainian Committee of the International Association of Slavic Cultural Studies

RESEARCH PAPERS of the International

Association of Ukrainian Studies

Number 4

KYIV-2013


Міжнародна асоціація україністів Національна академія наук України

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. РильськогоУкраїнський комітет Міжнародної асоціації вивчення слов’янських культур

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

Міжнародної асоціації україністів

Випуск №4

КИЇВ-2013


ISSN 2307-2040

FoundersInternational Association of Ukrainian Studies

National Academy of Sciences of UkraineMaxym Rylsky Institute of Art, Folklore and Ethnic Studies

Ukrainian Committee of the International Association of Slavic Cultural Studies

Editor-in-ChiefHanna SKRYPNYK

Editor of Scientific TranslationsVitaliy RADCHUK

Editorial BoardB. Azhniuk, V. Babenko, Y. Bacha, H. Bondarenko, A. Vasiliauskene,

L. Vachnina, A. Voldan, V. Heyets, I. Dziuba, V. Yevtuch, M. Zhulynsky, B. Zilynsky, A. Zoltan, S. Kozak, V. Lebovych, L. Masenko, M. Mozer,

M. Mushynka, L. Mushketyk, V. Nazaruk, V. Nimchuk, O. Onyshchenko, Y. Pashchenko, R. Pylypchuk, R. Senkus, V. Skliarenko, V. Smoliy,

V. Sobol, M. Sopolygha, D. Stepovyk, O. Shevchuk, Y. Yatskiv

Recommended for publication by the Academic Council of Maxym Rylsky Institute of Art, Folklore and Ethnic Studies

Research Papers of the International Association of Ukrainian Studies. – N 4 / Hanna Skrypnyk, editor-in-chief ; IAUS, NASU, Maxym Rylsky IAFES. – Kyiv, 2013. – Text in Ukr., Eng. – 206 p. ISSN 2307-2040.

The editors reserve themselves the right to disagree with the authors

Editorial address: 4 Hrushevsky Street, Kyiv 01001, UkraineTel. (044) 279-76-50

© International Association of Ukrainian Studies, 2013© Maxym Rylsky Institute of Art, Folklore and Ethnic Studies

of the National Academy of Sciences of Ukraine, 2013


ISSN 2307-2040

Засновники Міжнародна асоціація україністів

Національна академія наук УкраїниІнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського

Український комітет Міжнародної асоціації вивчення слов’янських культур

Головний редактор Ганна СКРИПНИК

Відповідальний за наукові переклади Віталій РАДЧУК

Редакційна колегія Б. Ажнюк, В. Бабенко, Ю. Бача, Г. Бондаренко, А. Васіляускене, Л. Вах-ніна, А. Вольдан, В. Геєць, І. Дзюба, В. Євтух, М. Жулинський, Б. Зілин-ський, А. Золтан, С. Козак, В. Лебович, Л. Масенко, М. Мозер, М. Му-

шинка, Л. Мушкетик, В. Назарук, В. Німчук, О. Онищенко, Є. Пащенко, Р. Пилипчук, Р. Сенкусь, В. Скляренко, В. Смолій,

В. Соболь, М. Сополига, Д. Степовик, О. Шевчук, Я. Яцків

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України

Наукові записки Міжнародної асоціації україністів. – Вип. 4 / [голов. ред. Г. Скрипник] ; МАУ, НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. – К., 2013. – Текст укр., англ. – 206 c. ISSN 2307-2040.

Редакція не завжди погоджується з авторами статей

Адреса редакції: 01001 Київ-1, вул. Грушевського, 4 Тел. (044)279-76-50

© Міжнародна асоціація україністів, 2013© Інститут мистецтвознавства, фольклористики

та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2013


6

CONTENTS

TOPICAL SCIENTIFIC DISCOURSE

Round-Table Discussion “Ethnicity of the Ukrainians: Historical and Regional Dimensions” .....................................................................................................................8

ISSUE’S SPECIAL TOPIC: “UKRAINIANS-RUTHENIANS”

Hanna SKRYPNYK Ruthenians, the Name to Unite All Ukrainians .........................................................62

Olexa MYSHANYCH Political Ruthenianism: History and Today. Ideological Roots of Transcarpathian Regional Separatism ....................................84

Mykhailo TYVODAR New Ruthenianism as a Relic of Ancient Geopolitics.............................................123

Liubomyr BELEY Neo-Ruthenianism as a Separatist Counter-Discourse ..........................................131

Pavlo CHUCHKA National Self-Identity of the Transcarpathian Ukrainians in the 20th Century: Ethnicity, Language, Culture and History ................................................................139

Mykhailo TYVODAR Historical Names of Transcarpathia ..........................................................................180

NEW EDITIONS ON HISTORY, CULTURE AND EVERYDAY LIFE OF THE UKRAINIANS-RUTHENIANS OF TRANSCARPATHIA AND EASTERN SLOVAKIA ................................................................................194


7

ЗМІСТ

АКТУАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ ДИСКУРС

Круглий стіл «Етнічність українців: історичний та регіональний виміри» .............8

СПЕЦІАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ:«УКРАЇНЦІ-РУСИНИ»

СКРИПНИК Ганна «Русини» – етнонім, що має українців єднати .....................................................62

МИШАНИЧ Олекса Політичне русинство: історія і сучасність. Ідейні джерела закарпатського регіонального сепаратизму .......................................................................................84

ТИВОДАР Михайло Новітнє русинство – пережиток геополітичних інтересів першої половини ХХ століття ..................................................................................................................123

БЕЛЕЙ Любомир Неорусинство як контрдискурс українства ........................................................131

ЧУЧКА Павло Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті: етнолінгвістичний та культурно-історичний аспекти .....................................139

ТИВОДАР Михайло Історичні назви Закарпатського краю ..................................................................180

НОВІ ВИДАННЯ ПРО ІСТОРІЮ, КУЛЬТУРУ ТА ПОБУТ УКРАЇНЦІВ-РУСИНІВ ЗАКАРПАТТЯ І СХІДНОЇ СЛОВАЧЧИНИ ........194


8

АКТУАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ ДИСКУРС

КРУГЛИЙ СТІЛ «ЕТНІЧНІСТЬ УКРАЇНЦІВ: ІСТОРИЧНИЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІРИ»

24 травня 2013 року з ініціативи Інституту мистецтвознав-ства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН Укра-їни, Міжнародної асоціації україністів та Конгресу української ін-телігенції відбулося засідання Круглого столу «Етнічність україн-ців: історичний та регіональний виміри».

У засіданні Круглого столу, присвяченого проблемі єдності та за-гальнонаціональній консолідації українського суспільства на тлі акти-візації прибічників місцевого сепаратизму, зокрема, відцентрового за сутністю явища «політичного русинства на Закарпатті», взяли участь відомі науковці, політики, громадські діячі.

Ганна Скрипник. Відкриваючи Круглий стіл, академік Ганна Скрипник зауважила, що проблема мовно-культурної єдності укра-їнства, за яку в часи бездержавності боролося не одне покоління на-ціональної інтелігенції – громадські й культурні діячі, політики, вче-ні – з проголошенням незалежності, на жаль, не зникла, а, інспірована певними політичними силами зсередини країни та із зарубіжжя, набу-ла нового звучання під гаслами регіоналізму. «Ця проблема особливо актуалізована останнім часом у вигляді “політичного русинства” на Закарпатті. Вона стала предметом дискусій у вітчизняних і зарубіжних наукових колах. Проведення Круглого столу може сприяти пошуку консенсусу, виробленню спільного погляду на природу питання й при-чину активізації русинського руху. З метою поширення об’єктивної


9

інформації про історичні корені та сутність сучасного “русинізму” ми перевидали спеціальну працю про історичне минуле і сучасне стано-вище українців-русинів Словаччини пана Юрія Бачі, а також підго-тували й опублікували у вигляді збірника праці відомих українських істориків, лінгвістів, етнологів (про витоки русинізму, а також про сучасний вимір “політичного русинства”). Насамперед ми ставили за мету з’ясувати, чому ця проблема постала саме за часів незалежної України і що стало передумовою того, що певні політичні сили, на-кидаючи цілому українському суспільству ідеологему сепаратизму на Закарпатті, намагаються дестабілізувати ситуацію в Україні. Зрозу-міло, що порушувана тема виходить за наукові рамки і має відверто геополітичний контекст. До збірника ввійшли праці провідних як віт-чизняних, так і зарубіжних учених (Словаччини, Угорщини, Румунії та ін.). Це ґрунтовні, переконливо документовані розвідки й інтерпре-тації явища русинізму і “політичного русинства”. У них ідеться про ситуативний характер ідентифікаційних процесів, зокрема, про те, як українці-русини позиціонують себе сьогодні в контексті політичних подій як України, так і світу, і які наслідки такі ідентифікаційні прак-тики можуть мати для українського суспільства.

Готуючись до сьогоднішнього заходу, його організатори (МАУ, ІМФЕ ім. М. Рильського) спільно з Інститутом української мови опу-блікували перший том “Матеріалів до словника українських говірок Закарпатської області” Миколи Грицака. Планується його багатотомне видання, а поки що підготовлено лише частину (літери “А” і “Б”). Ро-бота над підготовкою цього видання була трудомісткою, ускладненою потребою розпізнавання затертих частин тексту термінів. Багато треба було попрацювати, щоб ці терміни, так би мовити, відновити і відпо-відно підготувати до редакційного формату. Словник опубліковано і хо-тілося б почути думку пана Миколи Мушинки, який свого часу, як він розповів, мав можливість безпосередньо брати участь в укладанні цьо-го словника разом з М. Грицаком, якого, на жаль, уже немає серед нас. Усе таки справа його життя не втрачена: сподіваюся, що його “Слов-ник” матиме добру славу.

До сьогоднішнього Круглого столу залучені не тільки фахівці-укра-їністи, етнологи, історики, мовознавці, а й громадські та політичні діячі, тому що тема набула політичного характеру. Цю проблематику, особли-во напередодні перепису, укотре намагаються використати певні полі-


10

тичні сили та засоби масової інформації на Закарпатті, актуалізуючи політичну складову питання “русинства” та домагаючись кодифікації національності “русини” як окремої, відмінної від української; визна-ння закарпатських говірок самодостатньою (нібито відмінною від укра-їнської) мовою. Кому передусім вигідне таке потрактування етнолінг-вістичної реальності Закарпаття, українська природа якої ні в кого не викликала заперечень за радянських часів? Можливо, декому з наших європейських сусідів видається вигідним, щоб ті українці-русини, які історично закорінені в їхніх країнах, забули про свою “українськість”. Адже значно простіше мати у складі свого населення, для прикладу, тридцятип’ятитисячну групу “русинів” (яких дуже легко асимілювати), аніж частину “етнічносвідомих” українців-русинів. Це переконливо по-казано у праці, яку академік Микола Мушинка спільно зі своїм сином Олександром підготував за матеріалами етнічної й етно культурної іс-торії русинів-українців Словаччини. Автори показують, як населення десятків суто українсько-русинських сіл тепер фактично словакізують-ся, утрачаючи свою етнічну й етномовно-культурну природу. Праця містить численні таблиці, які ілюструють динаміку втрати українсько-русинської етнічності й асиміляцію українсько-русинського населення краю. Подібна за змістом картографічна частина, що показує динаміку зміни впродовж останніх сторіч чисельності українців-русинів Словач-чини, підготовлена також в ІМФЕ. Об’єктивні дані цих карт дозволять адекватно реагувати на штучно насаджувані суспільству спроби регіо-налізації та територіального поділу країни, відтак ними зможуть скорис-татися як науковці, так і політики. Очевидно, що питання “політичного русинства” поставатимуть тим гостріше, чим менше часу лишатиметься до перепису: уже сьогодні звучать вимоги кодифікувати національність русини в Україні на тій підставі, що “словаки й угорці уже кодифікували цю національність”. Проте українцям слід розуміти, що, кодифікуючи “русинську” національність, наші сусіди в такий спосіб легітимізува-ли роздрібнення не своєї етнічної спільноти, а сусідньої, української, людності. То чому ж ми, українці, маємо підтримувати фактично на-кидуваний нам штучний поділ українства і творення таких регіонально-політичних груп, які рано чи пізно будуть негативно впливати на про-цес державотворення, на загальну консолідацію нашого народу? Ми з нашими історичними проблемами не є винятком, нам слід вчитися, як живуть і яку власну проекцію у світ роблять інші нації. Візьмімо, для


11

прикладу, таку поважну і давню європейську націю, як французи: попри те, що на території самої країни є різні етнографічні групи, Франція на рівні своїх відомств і міністерств чітко позиціонує себе у світі як єдина французька нація, з єдиною державною мовою і культурою. Українству теж слід, нарешті, консолідуватися – об’єднуючись в єдине ціле від те-ренів Донбасу до Підкарпаття, не забуваючи при цьому про потребу під-тримки й особливої уваги до тих периферійних, регіонально-етногра-фічних груп населення, які впродовж тривалих десятиліть, а то й століть були ізольовані від решти українства. В їх середовищі законсервувався і зберігся й донині наш спільний, давній етнонім – “русини”, який ще у старі часи Києво-руської держави був притаманний для всього її на-селення (як його самоназва). Відтак, етнонім “русини” має українство єднати, бо ж відомо, що аж до кінця ХІХ-го, а то й початку ХХ ст., укра-їнці у всій Європі були відомі як “русини”, “рутени”, “руські”. Не лише на Закарпатті, а й на всіх українських теренах тоді поширеними були назви: “русинські пісні”, “русинське населення”, “руснаки”, “русини”, “рутени”, а термін “українці” лише почав утверджуватися як етнонім. Так, на Східному Поділлі й нині існує чимало фольклорних текстів, у яких українці називаються “русинами” (ось, для прикладу, фрагмент популярної жартівливої побутової пісні: “Біда польку спокусила / Ви-йшла полька за русина…”). Видатний етнолог і антрополог Федір Вовк, характеризуючи з етнографічного погляду південь України (нинішню Миколаївську, Херсонську та Одеську області), у своїх працях кінця ХІХ – початку ХХ ст. українців представляє під назвою “руснаки”, “ру-сини”. Учений твердить, що це їхня самоназва, і сусіди також називають місцеве населення “русинами”, “руснаками”. Пам’ятаймо, що історично вся Україна, від Заходу до Сходу, була замешкана русинами, і тільки з часом етнонім (самоназва населення) під впливом політичних подій і процесів змінюється, але не змінюється сутність самої мови, самосвідо-мості, ментальності народу, незмінною лишилася й українська модель його культури.

Дуже важливо, щоб наші державні мужі, передусім ті, які творять ре-альну політику, урядовці й законотворці, розуміли, що кодифікувати на вдогоду заангажованим особам, товариствам чи об’єднанням національ-них меншин якусь частину українців як окрему націю не в інтересі україн-ського суспільства, не на користь ні його стабільності, ні цілісності держа-ви. Подібні проекти інспіруються не завжди лояльними до нас політиками


12

сусідніх держав. Зрештою, маємо, як закликав Шевченко і як вчить історія, жити власним розумом, дбаючи про єдність держави і цілого народу.

Слід розуміти, що не в інтересі не лише українства, але й стабіль-ності європейських народів поляризувати різні регіони України і піді-грувати тим політикам, які недалекоглядно, прикриваючись гаслами позірної демократії, намагаються інспірувати регіональне протистоян-ня, поділ нашого народу та дестабілізацію в державі.

В аудиторії сьогодні присутні науковці, які на початку 1990-х ро-ків, коли ця ідея регіонального сепаратизму тільки закидалася в укра-їнський соціум, проводили соціологічне опитування безпосередньо се-ред мешканців Закарпаття – це, зосібна, етнолог, професор Валентина Борисенко і професор Олександр Нельга. Вони можуть засвідчити, що на той час до ідентифікаційної категорії “русини” відносили себе лише кілька десятків людей. Та й сьогодні, незважаючи на потужну агітацію за “русинізацію” на Закарпатті, кількість мешканців краю, котрі записа-лися під час останнього перепису русинами, становить менше ніж 1 %. Проте адепти політичного русинства штучно “розкручують” пробле-му, буквально засипаючи міжнародні організації й національні урядові інстанції заявами й дописами публіцистичного характеру, силкуючись довести, що всі мешканці Закарпаття – русини, а не українці. Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України ці заангажовані діячі закидають, що нібито науковці зу-мисне приховують інформацію, що русини є окремою національністю. Проте етнологи Інституту знають не лише теоретичну, а й докумен-тальну, фактологічну, так би мовити, сторону порушеної проблеми. Бу-ваючи в експедиціях (лише за останні десять років учені-етнологи про-вели щонайменше п’ятдесят експедицій по всій Україні), дослідники документально фіксують дані про культурні й мовні особливості насе-лення всіх областей України. Траплялося ще й тепер записувати, напри-клад, від мешканців півдня України таке: “Ну, колись ми були русини, а тепер – ми українці”. Експедиційні польові матеріали, зафіксовані ет-нологами Інституту на Закарпатті, засвідчують, що модель матеріаль-ної (житло, їжа, одяг) та духовної культури, усної народної творчості місцевої людності є однозначно українською. Про це ж ідеться в дослі-дженнях не тільки вітчизняних, але й зарубіжних учених (польських, німецьких, чеських та ін.). Зрозуміло, зі зміною політичного контексту змінювалися й оцінки та концепції, робилися на догоду політичним


13

режимам інші акценти окремими зарубіжними вченими. Вітчизняні політики й суспільство в цілому мусять пам’ятати, що одна з небез-пек, яка сьогодні чатує на українство, полягає в загрозі регіонального сепаратизму: настирливо накидається думка про цивілізаційну відмін-ність населення Сходу і Заходу, про регіональну окремішність закар-патців тощо. Якщо вчасно на це не реагувати і не дбати про належну об’єктивну мовно-культурну поінформованість суспільства, то непо-мітно наберуть сили такі дестабілізаційні процеси, які можуть набути незворотного характеру. Сподіваємося, що поважні вчені, котрі безпо-середньо досліджували цю проблему, та політичні діячі, котрі мали до неї стосунок, предметно обговорять цю проблему і знайдуть належний консенсус. Не менш важливою є потреба транслювати об’єктивне зна-ння про загальнонаціональну значущість єдності українства в широкий суспільний загал. На часі зараз, як ніколи, подолання узвичаєної сус-пільної байдужості; на різних рівнях громадського життя й політичної діяльності потрібно активно протидіяти недержавним устремлінням певних політичних сил як усередині країни, так і за її межами. Полі-тикам слід замислитись і над питанням економічних передумов виник-нення регіоналізму. Низький рівень життя, екологічні проблеми, на наш погляд, і є однією з рушійних складових, що спричинила актуалізацію русинського руху. Очевидно, більше уваги треба приділяти питанням економічного розвитку регіонів, підтримки та впровадження там спеці-альних екологічних проектів.

Своє об’єктивне і принципове слово має сказати й наука. Хочу по-інформувати, що професор з Ужгорода Павло Чучка, який не зміг бути присутнім тут за станом здоров’я, просив передати аудиторії своє поди-вування позицією української влади (в особі виконавчої гілки і законо-творців), котра, на його думку, не надає належної соціально-економіч-ної підтримки населенню краю, а також невиправдано відмовчується і не реагує на сепаратистські дії адептів політичного русинства, на ті антидержавні випади, що сьогодні мають місце на Закарпатті.

З вашого дозволу, шановні колеги, хочу надати слово присутнім тут ученим і політикам, які певною мірою перебувають на передовій по-зиції цього протистояння. В аудиторії сьогодні присутній історик, по-літолог з Ужгорода Володимир Піпаш, котрий, очевидно, більше зможе розповісти про перебіг політичного життя на Закарпатті».


14

У своєму виступі політолог Володимир Піпаш відзначив важли-вість появи такого видання, як словник Миколи Грицака: «Складаючи свій словник, науковець опрацював близько двох мільйонів слів, двох мільйонів карточок. Сучасні політичні русини в Закарпатті іноді вказу-ють на Грицака як на творця русинської мови чи русинського лексико-графа, що абсолютно не відповідає дійсності, тому що Микола Грицак завжди вважав себе українцем, а закарпатські говірки – крайовим діа-лектом української мови. Його рідний брат Андрій, навчаючись в Ужго-родській гімназії в 1940–1942 роках, був керівником ланки ОУН у За-карпатті, яка боролася за визволення Закарпаття від угорського гніту і в своїй програмі передбачала те, що воно має ввійти до складу майбут-ньої Української держави, у яку вони щиро вірили. Організація була розгромлена, її учасники були ув’язнені. Долучений до організації був і Микола Грицак, а його молодший брат Андрій Грицак у 1944–1949 ро-ках очолював загін ОУН-УПА, який діяв на Східному Закарпатті, і ра-зом із двома іншими командирами – Молдаваном і Шведюком – 23 жовт-ня 1949 року був розстріляний в околицях села Косівська Поляна на Рахівщині. Яким Грицак міг бути русином, а не українцем, якщо мав такого молодшого брата і сам був долучений до діяльності ОУН-УПА?

Щодо самого русинства, то в цілому я розглядаю його щонайменше в трьох аспектах. Перше, русинство в історичному вимірі, про це щой-но йшлося, усі ми були русинами, існували подібні етноніми – “русь-кі”, “русини”. Друге, русинство в культурологічному аспекті, тобто це плекання рідних діалектів, навіть не діалектів, а діалекту, плекання культури, традицій, словом, у цьому напрямку, і тут нічого немає пога-ного. Далеко не всі мешканці Закарпаття називають себе русинами: тут мешкають представники різних етнографічних груп українців – бойки з того боку адміністративного кордону, у Галичині; гуцули мешкають тут і ще в двох областях України; лемки – на крайньому заході Львів-щини, у Словаччині, Польщі.

І ще один аспект: політичного русинства не існувало б, якби не було замовників. Але тут треба з’ясувати докладно, хто був засновником чи реаніматором русинства. Беззаперечно, доведено, що це, так би мовити, союзний центр, союзне керівництво. Наприклад, ще у 1980-х роках че-рез КДБ та обком компартії намагалися реанімувати русинство. Замов-никами були також певні реваншистські сили в Угорщині, які й донині мріють про відновлення території в межах корони Святого Іштвана.


15

Подібні спроби реанімації русинства робили й окремі реваншистські угруповання в Чехословаччині в кінці 1980-х років. На сучасному етапі це передусім певні кола Росії, московська Православна церква, сепара-тистське крило Мукачівської греко-католицької єпархії. Це незалежна церква, не підпорядкована Ватикану, частина представників якої має сепаратистські орієнтації. Варто згадати і окремих замовників зі США, де також проживає чимало “англізованих” нащадків трудової еміграції із Закарпаття та Лемківщини кінця ХІХ – початку ХХ ст. Американська мода на пошуки історичних коренів не обійшла стороною і нащадків русинів, які почали шукати країну своїх предків у Росії. Одним з пер-ших це завдання, до речі, почав виконувати Роберт Маґочі. Були й інші. У публікації 1998 року в газеті “Независимость” провідний аналітик КДБ Віктор Школьник розповів про те, як вербували представників ру-синства.

Сучасне закарпатське русинство поділене на три течії різної орієн-тації: москвофільську, тутешнянську (чехофільську) і мадяронську, між представниками яких ведуться постійні чвари за кошти, що надходять від “замовників”».

Ганна Скрипник: «Дякую, пане Володимире. Шановні колеги, га-даю доречно буде послухати науковців, які в 90-х роках були свідками того, як “русинський” рух насаджувався на Закарпатті. Сьогодні тут мав би бути професор Тиводар, справді відомий, знаний не лише в Україні, а й у наукових колах Європи, ужгородський етнолог, який написав чимало ваговитих досліджень з русинської проблематики. Щойно по телефону пан Тиводар мені сказав: “Я, на жаль, не зможу бути за станом здоров’я, але якщо раптом з’явиться Годьмаш”… – (Годьмаш – це діяч із Закарпат-тя, адвокат за професією, який, обстоюючи сепаратистські ідеї “політич-ного русинства”, засипає всі інстанції скаргами на академічні інститути, турбує міжнародні організації наклепами на Україну і чинить тому по-дібні речі), – “якщо він з’явиться і буде намагатися варити воду, то ви запитайте його, де він був до розпаду СРСР. Знайте, що він працював у Москві, у структурах КДБ. І тут з’явився на початку 1990-х років для того щоб, очевидно, виконувати якісь спецзавдання”. Шановні колеги, пора нам, з огляду на подібні факти, називати речі своїми іменами. Пере-даю слово пану Олександру Нельзі і пані Валентині Борисенко, котрі як безпосередні дослідники процесу “русинізації” розкажуть, як у 90-х ро-


16

ках це все відбувалося. Прошу, будь ласка».

Олександр Нельга зазначив, що, за даними перепису, русини на Закарпатті становлять 0,8 % і звернувся до В. Піпаша з питанням про те, чи змінилося на краще за останні п’ятнадцять років економічне ста-новище на Закарпатті.

Володимир Піпаш: «Попри всю складність питання очевидно, що рівень життя населення знизився. За цих умов регіональні політико-біз-несові угруповання вдаються до шантажування центру, заявляючи, що проголошення Закарпаття автономною республікою вирішить усі їхні економічні проблеми. Отож, легітимація обласною радою русинської мови, прапора, декларування регіональної відмінності – усе це шантаж на кшталт: “Якщо в Києві будуть приймати рішення, які не подобають-ся місцевим політико-бізнесовим угрупованням, то тут активізується місцевий сепаратизм”».

Олександр Нельга: «Спираючись на сказане п. Володимиром, по-годжуюся, що причини сепаратизму економічні. Думаю, що сама назва “русини” і її походження зрозуміла не тільки нам тут, у Центральній Україні, особливо в Києві, але й на Закарпатті. Нікого не потрібно агіту-вати за Україну. Ви русини, і ми русини, і в 1930-х роках закарпатці вже перейшли на українську мову, була створена республіка Закарпатська Україна з гімном “Ще не вмерла Україна”, тризубом, жовто-блакитним прапором і т. ін. Але сьогодні, дійсно, є проблеми, які тлумачаться по-різному, і виникли вони не тільки через те, що русини не знають історії, не знають походження назви, самоназви. На мою думку, справа в місце-вій владі, яка інспірує ці настрої невдоволення, заявляючи, що Київ не дає називатися русинами і стати окремим від України народом. Тоді як нам кодифікувати тих від п’яти до семи мільйонів українців (трудових емігрантів), які зараз поза межами України? Хто вони: запроданці, що кинули свою рідну землю і поїхали туди? Ні, очевидно, вони поїхали не від доброго життя. І, мабуть, оті настрої, які є сьогодні й на Закарпат-ті, вони теж з’явилися не від доброго життя. Головними залишаються все ж таки проблеми – економічна, політичних свобод, самоврядуван-ня, екологічної кризи. Вони характерні для всієї України, але особливо відчуваються на Закарпатті. За останні п’ятнадцять років покращання


17

в цих сферах не відбулося. Отже, сама назва використовується лише як привід. Населення Закарпаття – це невід’ємна частина українського народу. Мені здається, це буде однобічно, суто теоретично розвивати лінгвістичний підхід. Зрозуміло, що русини й українці – це одне й те саме. Та проблема коріниться в чомусь більш суттєвому, економічному. Має тривати не боротьба за терміни, а боротьба за нове життя. Україна як незалежна держава створена для того, щоб український народ зміг краще жити. Тоді й регіональний сепаратизм зникне».

Ганна Скрипник: «Дякую, пане Олександре. Насправді опублі-ковані матеріали вчених, уродженців Закарпаття Мишанича, Тивода-ра, Чучки, присутнього тут в аудиторії Зана, етнолога із Закарпаття, як і багатьох інших, якраз і акцентують увагу не лише на політичних при-чинах активізації проблеми русинства, а й на економічних. Акцент на етнонімії ми зробили саме тому, що сьогодні на ній зав’язана вся полі-тична риторика сепаратистів. Проте зрозуміло, що за тим стоять як еко-номічні фактори, так і висока геополітика. А щодо економічних нега-раздів, то вони однаково дошкуляють і жителям Закарпаття, і Поділля, і Слобожанщини. Але все ж таки, оскільки на Закарпатті узасаднюють сепаратизм на нібито відмінній етнонімії, то й мусимо спростовувати цю надуману відмінність, як позірну причину цих відцентрових тен-денцій. Валентино Кирилівно, Вам, як етнографу, проблема ця відома. Вам слово. Будь ласка, розкажіть нарешті про те, що було на початку 1990-х років. Чому саме сьогодні стала можлива така активізація “по-літичного русинства”».

Валентина Борисенко: «У червні 1996 року ми з Олександром В’ячеславовичем Нельгою за дорученням Міністерства України у спра-вах національностей та міграцій були відряджені до Закарпатської об-ласті з метою з’ясувати характер дискусій навколо “політичного русин-ства”, адепти якого активізувалися в області. Нами були проведені кон-сультації з такими вченими: доктором філологічних наук Павлом Чуч-кою та доктором історичних наук Михайлом Тиводаром. Об’єктивно охарактеризувавши стан речей, вони звернули увагу на декілька аспек-тів проблеми. Ці дослідники зауважили, що складною економічною ситуацією скористалися окремі політичні сили, які пропагують тезу про окремішність русинів та вимагають для них автономії. Михайло


18

Тиводар, який добре обізнаний з локальними проявами культури за-карпатців, наголосив, що на Закарпатті проживають такі етнографічні групи українців, як лемки, гуцули, верховинці, долиняни. Причиною “політичного русинства” він назвав складне економічне становище; конфесійні неузгодження; значну кількість змішаних шлюбів і тяжін-ня змішаних родин до сусідніх країн. Головне, на його думку, – заці-кавленість урядів сусідніх країн у дестабілізації обстановки в регіоні. П. Чучка, проаналізувавши мовні особливості закарпатського діалекту, історію їх виникнення, політичну заангажованість і зав’язаність сучас-них активістів русинства на чужі держави, переконливо довів, що у ви-никненні русинства переважає політична складова над економічною.

Відбулися також зустрічі в обласній раді з активістами русинського руху в присутності чиновника, котрий відповідав за ділянку у справах національностей та міграцій і який явно й неприховано підтримував русинський рух.

З нами довго розмовляв Юрій Думнич – редактор газети “Підкар-патська Русь”, лікар за професією. Він розказував про важке станови-ще закарпатців, про нестачу ліків і коштів на їх придбання. Перекону-вав нас, що природні багатства Закарпаття (ліси, мінерали, мінеральні води) можуть забезпечити населенню достойне життя. Він розповів про злочинну діяльність бізнесу і бездіяльність центральної влади, за-уважив, що раніше не було такого поняття, як “сплошная рубка лесов”.

Помітною була політична заангажованість керівника, голови “То-вариства карпатських русинів” (1992–2004) Івана Туряниці, хіміка за освітою. Його місцеві сепаратисти навіть оголосили тоді прем’єр-міністром Тимчасового уряду республіки Підкарпатська Русь. Він намагався довести близькість русинської бесіди (мови) з російською і заперечував етнічну спільність закарпатців з українцями. Наполягав на тому, що Закарпаття не може належати до України, бо його населен-ня нібито має зовсім іншу мову, культуру, звичаї. Він заявив, що вже багато людей подали офіційні заяви на зміну національності. Це нас зацікавило, і ми хотіли побачити ці заяви, однак нам відмовляли під приводом, що немає ключів від сейфа. Упродовж кількох днів ми напо-лягали на тому, щоб нам показали ці заяви, і нарешті нас із ними озна-йомили: у сейфі виявилося аж (!) 11 заяв від жителів Хуста, Сваляви і Мукачевого. Отака була правдива історія станом на червень 1996 року.


19

Треба відзначити, що керівник русинського руху був досить агре-сивно налаштований і весь час повторював: “Хай Україна нас поли-шить, хай дасть нам спокій”. Наводив кілька локальних назв побутових предметів і на цій підставі говорив про мовну відмінність. Наприклад, доводив, що українською мовою взуття називається “мешти”, а ру-синською “топанки”. Називав ще кілька слів угорського походження, які різнилися від загальноукраїнських, і на цих прикладах вибудову-вав концепцію русинської мовної окремішності. Це була хаотична та емоційна мова, без знання історії, без об’єктивної мовної обізнаності. Саме Іван Туряниця активно закликав до кодифікації русинської мови й відокремлення від України.

Голова Мукачівського осередку русинського руху Іван Русин за-просив нас до Мукачевого, щоб ознайомити із членами товариства. На зустріч прийшло дуже мало людей, але окремі з них були дуже активні й агресивні. Я все намагалася звернути розмову на етно графічні ха-рактеристики культури русинів, які спільні з українською, але чоловік лише твердив, що Угорщина йому набагато ближча, ніж Україна. Він спересердя заявив: “Був я в Україні, на Донбасі. Та вони росіл [буль-йон. – В. Б.] на весілля не годні зварити. Та у нас на весілля так уміють готувати, що нігде в світі так не є”. Тоді я все ж наполягла, щоб мені продемонстрували “відмінність” русинської культури від української, попросила бодай заспівати русинську пісню, що й було виконано. Про-звучала пісня “Ой мала я мужа пияка…”. Я зауважила, що ця пісня відома на всій території України. Тоді чиновник з області, що супро-воджував нас і явно підтримував “русинство”, невдоволено сказав: “Те-пер ви зробите висновок, що у русинів немає своєї відмінної культури”.

Безперечно, мене якраз більше цікавив етнографічний аспект про-блеми, а тому було зроблено коротке опитування мешканців Ужгорода та районів. На поставлене єдине запитання “Хто такі русини?” біль-шість опитаних відповідали, що не знають, і що вони, ці “русини”, жи-вуть, напевне, в Галичині. Жінка з м. Міжгір’я заявила: “Я верховинка, а русини у Львові”. Таксист в Ужгороді відповів більш чітко: “Русин-ство – це баламутство, бо держава з областями – це кулак з пальцями. Обріж пальці – не буде держави…”. Звісно, це не були масштабні со-ціологічні опитування, але серед кількох десятків опитаних лише одна старшого віку жінка сказала, що колись її мама казала, що їх угорці називали “русини”.


20

Багато змінилося за ці роки. З руху за окрему мову та автономію вирос-ло політичне русинство, яке підтримується емігрантами Канади, Америки та сусідніх нам країн. На їхні кошти розвинуто потужне видавництво так званої русинської літератури. Створені підручники, енциклопедії. Остан-ня з них – “Енциклопедія історії та культури карпатських русинів” (укла-дачі Павло-Роберт Магочій, Іван Поп, Ужгород, 2010) – подає великий матеріал із життя закарпатців, суб’єктивно, позанауково трактує питання “етносу” та “етнічності”. За статтями з енциклопедії – всі етнічні групи краю віднесено до етносів; а українців подають так: особи, що приїхали на Закарпаття.

На мою думку, слід активізувати об’єктивне висвітлення перебі-гу суспільного й економічного життя на Закарпатті, а також посилити розвінчування політичної складової проблеми русинства; необхідно провести широкомасштабні етнологічні й соціологічні дослідження із залученням даних усної історії. Варто зазначити, що в цьому напрямі вже чимало зроблено вченими. Адже давно доведено й загальновідомо, що етнонім “русини” був поширений раніше на всій Правобережній Україні, він зафіксований у багатьох зразках народної творчості. Утім, це відомо вченим, а широкий загал українців ще мало знає історію України. Виникає настійна необхідність збільшення навчальних годин з історії, етнології України в усіх освітніх закладах середньої і вищої ланки. Лише знання й поширення цих знань на всій території України про справжню культуру населення Закарпаття дасть правдиве розумін-ня політичної ситуації. А тому варто до цієї справи залучити науковців і студентів провідних вузів України.

Друге, що не менш важливе, це через засоби масової інформації, через школи й вищі навчальні заклади посилити патріотичне, моральне виховання молоді. Бо без цього чинника такі рухи можуть виникати в будь-якому районі. Загальна денаціоналізація населення під гаслом глобалізації призводитиме до небезпечних вибухів, до моральної дегра-дації. Політична складова русинського руху на Закарпатті є очевидною. Тепер уже видно замовників і виконавців цього “руху за чужі кошти”».

Ганна Скрипник: «Дякую, Валентино Кирилівно, надамо слово нашим поважним гостям із Словаччини, зокрема академіку Миколі Мушинці, який спільно зі своїм сином написав ґрунтовну працю про словакізацію русинів-українців Пряшівщини».


Відкриття Круглого столу. Виступ президента МАУ акад. Г. Скрипник

Учасники Круглого столу (зліва направо): акад. Я. Яцків, проф. М. Хай, гість – аташе Посольства Японії в Україні Масакі Умебаясі

Учасники Круглого столу: проф. О. Нельга, проф. В. Борисенко

21Круглий стіл «Етнічність українців: історичний

та регіональний виміри». Київ. 2013 р.



Учасники Круглого столу (зліва направо): проф. М. Зан,

проф. Б. Ажнюк

Учасники Круглого столу (на першому плані): народні депутати України В. Черняков, А. Міщенко

Учасники Крулого столу. Виступ проф. О. Нельги

Круглий стіл «Етнічність українців: історичний та регіональний виміри». Київ. 2013 р.

23



Учасники Крулого столу (зліва направо): народний депутат України О. Доній, проф. В. Піпаш, проф. Ю. Бача

Учасники Крулого столу (зліва направо): проф. Ю. Бача, проф. М. Мушинка

Учасник Круглого столу проф. М. Железняк

25

Виступ народного депутата України А. Парубія




Учасники Круглого столу. Виступ викладача

Києво‑Могилянської академії О. Курінного

Учасники Круглого столу (на першому плані зліва направо): народний депутат України А. Міщенко, поет і громадський діяч І. Драч,

голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» П. Мовчан

Учасники Круглого столу (зліва направо): акад. Я. Яцків, голова Національної спілки кінематографістів України С. Тримбач


27



29

Микола Мушинка розпочав свій виступ спогадом з дитинства. В окупованому німцями русинському селі він шестилітнім хлопчиком 1942 року пішов до російської початкової школи, учитель якої переко-нував дітей, що вони «рускіє».

«Коли село визволила радянська армія, то ми страшенно гордили-ся тим, що перемогли русскіе, російська армія. В сорок сьомому році батько мене повіз до російської гімназії в Пряшів. Там нас змушува-ли говорити російською літературною мовою, навіть на перерві. Якщо хтось говорив діалектом, то Фаринич, директор ґімназії, змушував де-сять талерів дати до каси, як кару. Я і ціла моя генерація, включаючи присутнього тут Юрія Бачу, вважали себе росіянами, тобто не русина-ми, а росіянами, і пишалися належністю до великого російського на-роду. У 1952 році нашу російську гімназію перетворили на українську і нас заставили вивчати українську мову. Ми страшенно протестували, бо не вважали себе українцями. Вдома на канікулах я читав Пушкіна, Лермонтова і так далі, але треба було вивчати українську мову. До на-шої хати жінки сходилися прясти, десять-п’ятнадцять оце прийдуть, співають, а я біля лампи вивчаю уроки. На їх прохання почитати щось із шкільної програми я їм читав Некрасова. Вони нічого не розуміли, та коли я почав їм читати Шевченкову “Катерину”, всі почали плакати. І потім на другий день кажуть (їх ще більше зібралося): “Ану, прочитай нам Шевченка, те, що по-нашому”. Тоді я вперше подумав: “Господи милосердний, який же я росіянин, коли мама плаче біля Шевченка, а не розуміє російської”. Справжнім українцем я став лише в Празі, буду-чи учнем професора Панькевича, і тоді вже свідомо почав цікавити-ся цими питаннями. За це двадцять років мені довелося пасти худобу в колгоспі, та й це потім мені заборонили, тому працював кочегаром. У дев’яностому році мене таки реабілітували, і я очолив дослідний ка-бінет україністики, куди взяв на роботу свого сина, який закінчив фа-культет історії та етнологію в Карловому університеті, і ми почали го-тувати оцю публікацію. Мали на меті довести нашим людям, хто були їхні предки і чиї вони діти!

У 1990 – на початку 1991 року була створена урядова комісія Словаччини, з трьох членів, до якої ввійшов іноземець Маґочі, Га-раксін (це словак українського походження) і Микола Мушинка. Ми мали вирішити, чи русини є окремою національністю, чи субетносом українського чи якогось іншого народу. При голосуванні я виявився


30

в меншості: у 1991 році вперше за всю історію назви “карпатороси-українці” та “русини” було розділено. Видати нашу книжку тоді не вдалося, не було грошей; не знайшлось їх і до перепису населення у 2001 році. Це вдалося лише в 2011-му. Ми спитали уряд, мовляв, чому не даєте грошей на видання? Русинам надаєте таку велику під-тримку, а русинам-українцям ні. Може, тому, що ми дотримуємося думки, що русини-українці – це одна національність і дотепер маємо союз русинів і українців? Тож на друк цієї книжки нам нарешті дали грошей, так що вона дійсно за державні гроші була надрукована тира-жем тисячу примірників. У чому полягає суть цієї книжки? Ми взяли за сто п’ятдесят років статистичні дані, ким були наші предки, і взяли дані по кожному селу, коли воно було засноване. Переважно це були поселення ХІІІ–XIV ст. Виокремили 260 сіл, у яких (при попередніх переписах населення) русини і карпатороси-українці складали більше як 50 %, і розіслали книгу в ці села.

У вступній статті я зазначаю, що ми тепер поділені на дві групи, але насправді це одна група, адже нас, русинів, так званих “політичних ру-синів” і українців об’єднує дуже багато. Ми разом за кириличну азбуку, за збереження церковнослов’янської мови в церквах, а не за словакі-зацію; за те, щоб основою наших видань були діалекти, а не штучний “язик”, і так далі, і так далі. Усі були переконані, що перепис населення 2011 року покаже набагато меншу кількість русинів. Тут я навів статис-тику: 1846 року на території нинішньої Словаччини було 187 тис. руси-нів, згодом – 140 тис., щороку все менше, менше, менше. Доходило до того, що в 1980 році нас було лише 39 тис., у 1991-му всіх русинів-укра-їнців разом лише 32 тис., у 2001 році – 35 тис., ну, якщо піде так далі, то ми зникнемо, і тому оцю книжку ми назвали “Народностна меншина перед зникненням”. З огляду на те, що тепер виростає покоління, яке не знає кирилиці, книга видана словацькою, щоб її прочитало набагато більше населення. У 2011 році ми вважали, що нас буде все менше й менше. Та якщо в 1990 році було 24 тис. русинів, то тепер їх 33 тис., на 10 тис. більше русинів; а кількість українців зменшилася із 10 тис. на 7 400. Цікавим виявилось і те, що 55 тис. з тих, які вважають себе сло-ваками, на питання, яка ваша материнська мова, відповіли – русинська. А що таке русинська мова? То діалект, яким говорили наші прапрапред-ки, місцева людність і до сьогодні говорить цим діалектом, тобто діа-лектом української мови. Так що, я вважаю це позитивним явищем, що


31

й завдяки цій книжці, можливо, виявилося нас на 10 тис. більше при переписі населення. Оце все ви прочитаєте в цій книжці.

Хочу сказати кілька слів про роль Москви в питанні політичного русинства. На цю тему я опублікував кілька брошур, де писав, що ру-сини і українці – одна національність. У 1990 році у Словаччині була страшенна антиукраїнська пропаганда, у Братиславі вийшли збірники дев’ятьох авторів, які твердили, що русини – окрема нація, а українці – “такі-сякі”. Один з них навіть доводив, що в українській літературній мові є 76 % слів, яких русини не розуміють. У відповідь на цю брошуру я проаналізував гімн України “Ще не вмерла України ні сила, ні воля” та гімн “Подкарпатської Русі” “Подкарпатские русины, оставьте глу-бокий сон, народный голос воззовёт вас” і дійшов висновку, що гімн України не має жодного незрозумілого слова, а гімн “Подкарпатської Русі” – 20 % російських слів. Тож де тих 76 %?

Хочу також сказати про вплив закордонної еміграції. У Філадель-фії виходить журнал і навіть є видавництво, яке називається “Карпато-російське іздатєльство” (не карпаторусинське, але карпаторосійське; карпато-рашіан, а не карпато-рутеніан), є також карпаторосійська право славна церква (знову ж таки, не карпаторусинська, а карпато-російська православна церква) у Сполучених Штатах Америки. Вона одержує велику підтримку від Російської православної церкви. Ви-ходить їх квартальник “Карпаторосійське ехо” англійською мовою. Останній митрополит Карпаторосійської церкви Лар, уродженець Пряшівщини (помер у 2011 р.) десь чотири роки тому вів переговори з Путіним про об’єднання Російської православної церкви за рубежем з Карпаторосійською православною церквою. Вони підписали угоду в Москві, його там з великими почестями приймали, і тепер є одна-єдина “Православная Русская зарубежная церковь”, яка об’єднує і підкарпат-ських русинів. Ну, й що тут сказати – це політичне русинство, чи це народне русинство? Абсолютно зрозуміло, що політика тут переважає над будь-якими іншими критеріями».

Ганна Скрипник: «Дякую Вам, пане Миколо, дякую не тільки за цю важливу інформацію, яку Ви озвучили зараз в аудиторії, а передусім за ту титанічну працю, яку Ви здійснюєте. Шановні колеги, останнім часом опублікована праця академіка М. Мушинки “Голоси предків”, вона містить фонозаписи пана Миколи, які є найкращою відповіддю


32

всім опонентам, бо ці записи музичного фольклору можна порівнювати з відповідними записами українськими і робити висновок про те, чим насправді є ця говірка, чи це є діалект української, чи це є окрема мова. Дякую, пане Миколо.

Шановні гості, ще один колега мав би сьогодні бути зі Словаччини, це – директор Музею української культури у Свиднику Мирослав Со-полига. На жаль, не зміг доїхати, бо мав інші дуже поважні справи. Але тут, в Україні, видана його праця “Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва”. Я б дуже радила всім, хто ціка-виться цією проблемою, ознайомитися з книгою. Мирослав Сополига є великим українським патріотом, який, усупереч надзвичайному тиску, працює на єдність українства. А чинять на нього той тиск тому, що, очевидно, він своєю працею створює опозиційний ґрунт для політи-ки словакізації українців-русинів, що нині активно здійснюється в цій країні. Гадаю, що нам багато в чому треба повчитись тій непоступли-вості і відданості українській справі, яку демонструє М. Сополига. Він просив передати всім уклін і передусім віру в те, що справа, задля якої проводиться цей Круглий стіл – консолідація світового українства, – має позитивну перспективу».

Ганна Скрипник: «Колеги, надійшло ще одне вітання, яке я не можу не озвучити. Юрій Балега, доцент Ужгородського університету, надіслав на ім’я оргкомітету книгу, яка називається “Політичне русин-ство, або фенцико-бродіївські привиди на Закарпатті”, і лист, у якому він пише: “Надсилаю книжку і дуже хотів би, щоби мій голос якось прозвучав, або в якийсь інший спосіб був узятий до уваги, коли буде обговорюватися це питання”. Отже, він так само, будучи уродженцем Закарпаття, дає адекватну оцінку тим політичним процесам, які нагні-таються там і інспіровані головно сусідніми державами.

Шановне товариство, дозвольте тепер надати слово пану Юрію Бачі – письменнику, історику, мовознавцю. Йому належить оця праця “Чому, коли і як? Запитання й відповіді з історії та культури русинів-українців (Чехо)Словаччини”. Професор Юрій Бача так само приїхав зі Словаччини, попри поважний вік, бо йому болить проблема “русин-ства”, бо він обстоює єдність українства в цьому буремному сьогодніш-ньому світі. Пане Юрію, Вам слово».


33

Юрій Бача: «Політичне русинство заплановане всіма антиукра-їнськими силами світу, частиною політичних сил Угорщини і Словач-чини, окремими політиками Америки, Франції, Англії. Хто хоче вес-ти торговий і культурний обмін з міцною Україною і кому це вигідно? Справжнім політикам і діячам культури краще мати справу з багатою країною, багатою історією і культурою. Проте значно більше тих, які не хотять сильної України. Усе це, дійсно, організоване, прикладів міг би наводити багато. Був перший з’їзд МАУ в Києві, прислали нам за-прошення, щоби з нас, українців, хтось приїхав. Пан Маркусь каже: “Юра, іди. Ти такий русин з Пряшева, іди їх послухай”. Зібрались ми на нараду і почалася боротьба. Один закарпатець каже: “Я представляю русинів Закарпаття, бо мені Маґочі дзвонив по телефону, щоб я зібрав усіх, щоб перетягнув на свій бік деяких українців”. Колишній праців-ник російського посольства в Нью-Йорку (відомо, що він агент КДБ) став заперечувати: “Ні, я маю їхати, бо він мені дзвонив”. Подібний розбрат серед нас на руку всім антиукраїнським силам і однозначно на розкол України. Усі аргументи, що стосуються фольклору, етнографії, – адептами політичного русинства ігноруються. Для нашого розуміння “політичного русинства” треба мати на увазі, що це є антидержавний протиукраїнський проект. І на докір усім нам мушу сказати, що проти-дію політичному русинству слід було розгорнути двадцять років тому. Що ж до історії перевиданої нині МАУ колективної праці “Українці-ру-сини: етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвит-ку”, то розповім коротко. Пам’ятаю, коли кафедри марксизму-ленініз-му в 1990 році переписували історію України, до мене підійшов один пан Юрій: “Дайте двісті сторінок тексту про русинів-українців, бо ми тепер нова кафедра, нам треба історію України писати”. Я кажу: “Я так скоро двісті сторінок не напишу, але маю брошуру оту, яка вийшла у 1967 році в Пряшеві. Можу вам її оновити (бо це ж вже 1990 рік) і наді-слати”. Я переробив її, послав до Києва. Мало це бути безкоштовно, але дві тисячі примірників через кордон не пропустили, бо то вже товар, а не книга. Тож тисячу лишили в Ужгороді, а на другий раз перевезли другу тисячу. Ці марксисти творили тодішню історію України і про-довжують творити і нині.

Ще один аспект до тематики, про яку тут Микола Мушинка не сказав. Є у нас окремі села, де при перепису населення зараз 90 % словаків, а 10 років тому було 90 % русинів чи малоросів, чи україн-


34

ців. Хіба за 10 років так змінилося одне населення на інше? Ні. Пере-пис багато в чому залежить від комісара (як ми його називаємо), який переписує, а держава завжди дає таких комісарів, які будуть запису-вати державну національну належність, а не відносити іноетнічне на-селення до різних національних меншин. І другий аспект те, що дійс-но на 10 тис. збільшилося русинів. То добра інформація, позитивна інформація, але лише для тих, хто розуміє, що русин і українець – те ж саме. Нам часто дорікають, що не хочемо якось співпрацювати з ру-синами. Я можу і співпрацюю з русином, який каже: “Я русин, бо так звався мій батько, мій тато і так далі”. Але як можете співпрацювати з русином, який каже: “Ми є русини, які не мають нічого спільного з українським народом”. З такими русинами співпрацювати не лише не можна, але й не треба. Це ми вже давно мали взяти на озброєння і виступати проти такого політичного русинства. Це ненормально, що влада України ігнорує ці питання, а український парламент підтримує політичне русинство.

У мене є праця “Росія і Україна” про прагнення обох країн та роз-ходження між ними. Русини Пряшівщини видали “Словник русинсько-го язика”. У ньому близько 42 тис. слів. Я, дружина, мої сини та мої студенти півтора року вивчали той словник і виявили, що 92 % – ті самі слова, які є в українських словниках, 5 % слів – ті, які наводяться у словацьких словниках, а 2,5 %, або навіть 2 %, – є вузькодіалектни-ми словами, яких немає ні в українських, ні у словацьких словниках, до того ж це здебільшого вигуки, звуконаслідування тощо. То яка ж це інша мова? Утім, детальний аналіз цього словника давно зроблено. Професор Стеців, мовознавець, зробив рецензію; я також надрукував величезну рецензію. Коротший варіант моєї рецензії вийшов у десяти журналах у Польщі, Сербії і так далі, і так далі, крім України. А вели-ка лексична, морфологічна, синтаксична рецензія вийшла в “Дуклі”, у двох числах. Поки що йдеться про політичне русинство у Словаччи-ні. Воно, дійсно, є замовним. Крім того, вони розбилися на три групи, тому що кожному хочеться заробити на цій справі. Це би треба було використати. І остання репліка. Від слова “русин” похідним буде “русь-кий”, а не “русинський”, як вживається повсюду. За зразком: христи-янин – християнський, сербин – сербський, росіянин – російський, а не християнинський, русинський (як бачимо навіть на цьому спе-кулюють). Бо якщо казати, що ми русини, то буде коректно говорити:


35

наша мова – руська, і так само руська наша бесіда, віра, школа, традиції і так далі».

Ганна Скрипник: «Шановні колеги, хотілося б подякувати про-фесору Ю. Бачі за його принципову позицію. Проте було б несправед-ливо сказати, що в Києві всі бездіяльні. Обстоюючи честь колективу Інституту мистецтвознавства, який представлений у цій аудиторії, хочу вас запевнити, що якщо до переписних листів дотепер не потрапила рубрика “русини” на позначення окремої національності, то це завдяки принциповій науковій позиції вченої ради Інституту імені Рильського. Проте ми Вам, пане професоре, дуже вдячні, що Ви приїхали й поін-формували про події, що пов’язані із цією проблемою у Словаччині. Дай Вам, Боже, здоров’я!

Шановні колеги, хочу надати слово професору Віталію Радчуку (Київський національний університет імені Тараса Шевченка), за до-помогою якого (спільно з Інститутом імені Рильського) підготовлено англомовну версію праці про русинство. Чому це важливо? Передусім з огляду на роздмухування проблеми не лише в Україні, але за її ме-жами. Доконченою стала потреба опублікування англомовної праці, яка дозволить оприлюднити аргументацію українських учених для англомовного читача. Англомовною версією цієї праці, як зазначало-ся, завдячуємо зусиллям кафедри перекладу Київського національного університету та професору Віталію Радчуку зосібна».

Віталій Радчук звернув увагу присутніх на неадекватну реакцію з боку владних структур України на відверто антидержавні випади адептів «політичного русинізму» на Закарпатті. На переконання вче-ного, жодна держава не відмовчувалася б на прояви безпідставних сепаратистських рухів, а то й прямого втручання зарубіжних діячів у її внутрішньополітичне життя. Він запропонував розгорнути широ-ку освітню кампанію з пропаганди ідей єдності сучасного українства. І що важливо, на його думку, щоб така інформація подавалася не лише в україномовній, але й англомовній версії.

Ганна Скрипник: «У нашій аудиторії є представники депутат-ського корпусу. Їм непросто було знайти час, щоб прийти на Круглий стіл, оскільки вони обов’язково мають бути присутні на засіданнях


36

Верховної Ради під час персонального голосування. Прошу привітати народних депутатів – Донія, Чернякова, Міщенка, Парубія. На відмі-ну від інших запрошених депутатів, вони небайдуже поставилися до обговорюваної проблеми і знайшли можливість бути тут. Сподіваюся, що ту інформацію, яку вони тут отримають від представників науки із Закарпаття та Пряшівщини, вони зможуть використати для належ-ної аргументації під час обговорення питання політичного русинства у Верховній Раді. Слово – пану Донію».

Олесь Доній: «Дякую за можливість взяти участь у Круглому сто-лі. Моєю науковою спеціалізацією була саме етнодемографія України. Очевидно, присутні добре обізнані в цій проблематиці, і всі ми – по один бік барикад. Те, що безліч сил працює проти України і намагаєть-ся розпорошити українську націю, ні для кого з нас не є секретом. Пи-тання: “Що ми можемо в цій ситуації зробити, коли проти нас пропа-ганда, мас-медіа, гроші, розвідки?” Українська ідея була завжди силь-ною своїм демократизмом і приваблювала волелюбністю. Нагадаю, не так давно, на початку ХХ ст., українці взяли етнонім, яким ми зараз вживаємо. Перед тим аналогічно, як русини, безліч різних етнографіч-них груп користувалися різними назвами. У мене, наприклад, бабуся з Азовського козацтва, зі станиці, вони називали себе козаками і казали, що не змішувалися з іншими українцями або ж росіянами, бо прагнули зберегти окремішність своєї соціальної групи. Відповідно, інших груп українців вони називали “хохли”, а росіян – “кацапи”. Таких груп мож-на назвати чимало, бо наші люди не так давно обрали етнонім “україн-ці”. Утім, якщо раніше він був привабливим, українська культура була привабливою, то на сьогоднішній момент не лише в Словаччині, не лише в Румунії, а навіть у Польщі українці асимілюються дуже швид-ко. У пана Миколи Мушинки написано, скільки українців і русинів є разом, але не написано, що останнім часом русинів стало більше за рахунок переходу до цієї категорії тих, хто раніше називався українцем. Тобто люди не хочуть обирати українську національність через те, що Україна бідна, вона неприваблива і вони або відразу словакізуються, або обирають проміжний варіант – русинство, буцімто ти тримаєшся і давньої традиції, але поступово вже відмовляєшся від українства.

Пам’ятаєте скільки було виселено українців з Лемківщини під час операції “Вісла”? Якщо я не помиляюся, близько 150 тисяч. За остан-


37

нім переписом у Польщі українцями визнали себе близько 30 тисяч. І це зрозуміло, що була еміграція до Америки. Але ж було ще й україн-ське Підляшшя. Десятки тисяч українців, які виїхали до Польщі зараз, не хочуть визнавати себе українцями. Це реальність. Отже, нам як дер-жаві потрібно ставати сильнішими, привабливішими, і це питання не лише законотворців, ми всі розуміємо, що для цього насамперед треба міняти владу і політичний вектор розвитку.

На якомусь етапі українці почали втрачати пасіонарний дух. Укра-їнська еліта була сильною тим, що вона йшла в народ: початок ХХ ст., газета “Рада”, різноманітні безкоштовні курси. Ще в 1990 році орга-нізовували святкування 500-річчя козацтва, намагалися пробудити українськість на сході та півдні, де дуже сильна деукраїнізація. Зараз у Свиднику заплановано фестиваль українців-русинів, тисячі україн-ців із Закарпаття й Галичини поїдуть туди для посилення гуманітар-них контактів. Там кордон перетнути – і зовсім поруч свої. У нас оце втрачається; потрібно посилювати контакти з українським населенням Польщі, Словаччини, Румунії. Якби цей Круглий стіл підштовхнув до цього, це була б колосальна справа. Тому що підручники – дуже добре, книжки – дуже добре, але щоб у нас не вийшло так, що ми можемо писати книжки про українську Кубань, а там же, навіть при тому, що говірка залишилася фактично українська, а самоідентифікація населен-ня вже російська; при тому, що українська мова там панує по селах, а самоідентифікація населення – російська.

А для істориків зовсім маленька теза: час подумати над політич-ними помилками Грушевського, який свідомо обрав назву України-Руси для своєї історії, щоб поєднати стародавню Русь з українством. Наступна теза, дуже коротка, це робота з нашими етнічними менши-нами. Росія свого часу проводила дуже жорстку русифікаторську кам-панію через національні меншини. Як розповів професор Мушинка, у Словаччині замість українських тривалий час для українців-русинів функціонували російські школи, а на Закарпатті були лише угорсько-російські школи, румуно-російські школи, і реальною мовою міжнаціо-нального спілкування на той момент ставала російська. Це не подолано досі. І ми втратили наші національні меншини як проукраїнські сили, які тепер де-факто працюють на російську меншину. Чому це робила Москва? Тому що могла бути ситуація навпаки. Нагадаю, у Чорногорії, де майже аналогічна ситуація, мова чорногорська від сербської мало


38

відрізняється. За референдум про незалежність проголосували понад 50 %, і незважаючи на те, що чорногорську мову визнають рідною менше 30 %, близько 90 % проголосували за незалежність Чорногорії, знач ною мірою завдяки національним меншинам. У нас цієї співпраці з національними меншинами на українській основі дуже мало. А те, що проти нас працюють різні зовнішні сили, склалося не сьогодні. На-гадаю, що один із чотирьох варіантів кодифікації так званої русинської мови зробив ще Костельник у 1920-х роках, привівши потім церкву під московський патріархат. Тобто Російська імперія як тоді працювала, так і зараз працює проти українства. Для того щоб з ними змагатися, потрібно бути дієвішими, пасіонарнішими, що, власне, і збираємося робити, посилюючи контакти».

Ганна Скрипник: «Дякую, пане Олесю. Дозвольте надати слово представнику молодої генерації політологів, викладачеві Києво-Мо-гилянської академії, Олексію Курінному. У презентованому збірнику є його стаття, яка стосується саме проблеми корінної нацменшини Сло-ваччини, українців-русинів. Будь ласка».

Олексій Курінний: «Одразу уточню, що пишучи статтю до щой-но презентованого збірника “Українці-русини”, я виступав радше не як політолог і журналіст, а як науковець і викладач Києво-Могилян-ської академії. Мені в “Могилянці” доводилося керувати програмою із захисту прав націй, національних меншин. Тобто йшлося не лише про меншості, але й безпосередньо про права української нації, потен-ційно враженої впродовж багатьох років, яка потребує захисту. Наша співпраця з паном Миколою розпочалася в 2011 році, коли він запросив мене до русинського дискурсу. Через певний час ми дійшли висновку, що непогано було б його працю “Національна меншина перед зник-ненням” перекласти й видати українською мовою. Тоді в Києво-Моги-лянській академії оголошувався конкурс проектів і під це видавалися певні кошти, і я подумав, що подібна праця просто повинна звучати українською мовою з тієї причини, що хоча українці зараз інтегровані в латиномовний дискурс і володіють латинкою, але все-таки для ма-сового читача потрібен переклад українською мовою. Там унікальні коментарі, пояснення до таблиць, не лише дані, цифри, але й описи з посиланням на невідомі широкому загалу першоджерела середини


39

і початку ХІХ ст. Я запропонував видати повнішу книгу, додавши до неї, окрім відображених 262 сіл, ще й відомості з інших руських сіл. Мої дослідження в рамках даної русько-української тематики пов’язані саме з доповненнями. Деякі угорські автори пишуть, що на кінець XVIII ст. – упродовж усієї першої половини ХІХ ст. у 303 селах русини складали більшість. Цьому аспекту присвячена моя праця, основна ідея якої – розкрити факт прихованої асиміляції. Відомий геній українсько-го наукового світу, основоположник геополітики Степан Рудницький у своїй праці “Чому ми хочемо самостійної України?” наголошував на низці територій, у яких офіційна статистика не збігається з реальною щодо українців. Він наводив дані, які підтвердилися сучасними відо-мостями: по Кубані не 42 %, а 60 % українців; по Ставропіллю – не 37 %, а 80 %, по Чернігівщині – не 60 %, а 80–93 %. Усі ці дані є в російських джерелах, так що можна працю Рудницького фактично до-повнити ними. Але по Поліссю він доводив, що діалект східних по-ліщуків буквально був колись такий самий, як на Західному Поліссі, Гомельщина так само була українською етнічною територією. Нині є “Сборники малорусских песен Гомельщины”, тобто це підтверджено. Але от чого пан Рудницький не врахував і, можна сказати, помилився, то це питання Пряшівщини, Лемківщини, тобто української етнічної території на Словаччині. Він її подає так, як подає абсолютна більшість сучасних картографічних видань, науковців. Останні, хто пам’ятає, що українська етнічна територія була ширшою, це переважно росій-ські автори: Геровський з його картою, “Карпаторусский вестник”, але і вони фактично забуваються. Тобто у своїй праці я хотів довести, що русько-українська етнічна територія простягається значно далі від гірської Лемківщини, і це засвідчено картами: карти Мейороса, карти 1880 року, карти Шафарика, карта Чапловича (до речі, угорський до-слідник словацького походження). На цій мапі етнічні русько-україн-ські терени проходять прямою лінією до межі з угорцями, десь якраз на межі міста Кошице. Місто Кошице – це було прикордонне місто. Проте деякі автори, як-от Геровський, не відображали кордон далі від міста Кошице. Я намагався пов’язати це статистикою і знайшов відо-мості у працях угорського дослідника Бандіція, у працях інших авторів. За їхніми даними станом на кінець XVIII ст. вже було близько 195 тисяч русинів-українців, на початку ХІХ ст. – 205 тисяч, потім, з урахуванням соціально-економічних проблем Закарпаття й нестабільності в усьому


40

регіоні, все змінювалося, і відповідно – максимум кількісних показни-ків випав на 1870–1880-ті роки – знову 200 тисяч русинів-українців. Ураховуючи приріст населення, словаки за цей час подвоїлися майже втричі. Якщо це екстраполювати на українсько-русинське населення, з урахуванням, що виселення людей не було, то це ціла зникла Атлан-тида. Я мав розмову з Юрієм Лазовичем з видавництва “Мапа”. Ми дійшли висновку, що треба переглядати навіть нашу шкільну картогра-фію, тому що наша етнічна територія в кінці XVII – у ХІХ ст. – це не вузька смуга по Пряшівщині, як-от Лемківщина, а надзвичайно широ-ка територія й рівнинної Словаччини. Розмовляючи про це з Миколою Мушинкою, ми вирішили, що до книги потрібно включити дані мапи (мапу Чапловича, суцільну територію по річках Хондола, Топ’я, тобто по рівнинній Словаччині; мапу Шафарика, яка є в Інтернеті). У рамках цього проекту від Києво-Могилянської академії нам було виділено три тисячі гривень, на які було забезпечено переклад даної книги Мико-ли Мушинки. Я прошу представників Інституту ім. М. Рильського, на-уковців, народних депутатів допомогти видати цю книгу. Це буде ще одна праця, якої немає ні по Кубані, ні по Поліссю. Тут по кожному найменшому селу є дані від початку ХІХ ст. – за сто років до першого Всеросійського перепису. Це унікальна інформація, яка дозволить од-нією фактично підготовленою монографією науково закрити питання етнічних кордонів, розширивши їх і уточнивши».

Ганна Скрипник: «Дякую, пане Олексію. Гадаю, що це реально. Ми з Вами пізніше обговоримо, як цю працю опублікувати.

Шановні колеги, дозвольте надати слово народному депутату Ан-дрію Парубію, який є одним з тих у складі депутатського корпусу, хто принципово обстоює державницькі пріоритети в політиці».

Андрій Парубій зазначив, що сам походить з Любачівщини і члени його родини по батькові називали себе «русинами», розуміючи, що це одне й те саме, що й українці. Така ідентифікація на Західній Україні була масовою. «Сьогодні немає сумнівів, що питання політичного ру-синства – це зовнішня провокація, яка ведеться планомірно, і яка, без сумніву, фінансована найбільше зовнішніми силами і, на мою думку, керівництвом Кремля. Дуже прикро, що вона стосується тієї терито-рії, яка для України є легендарною. Свого часу це була Закарпатська


41

Україна, яка збройними лавами виступила проти завойовників, про-голосила українську державність, і тому цей край особливо важливий і символічний для України. Хотів би подискутувати з Олесем Донієм щодо пріоритетності пасіонарності еліти (письменників, діячів куль-тури, науковців), адже в жодному разі не можна применшувати ролі держави. Я знаю масу закордонних українців, які чекали незалежної держави з переконанням, що тоді все буде по-інакшому. І яке було їхнє величезне розчарування, коли з появою держави в Україні не відбулося суттєвих змін. Я гортав депутатські запити за останні три роки, скільки виділяла українська держава з бюджету на статтю “закордонні укра-їнці”, – це сума 500 тис. гривень. Звісно, що це не кошти, які могли б реально впливати в тому числі і на наукову діяльність наших спів-вітчизників за кордоном. Та дуже часто навіть із цих коштів (я прово-див дослідження) фінансуються концерти зірок російської естради для українців за кордоном. Ці кошти закордонні українці взагалі не мають можливості контролювати і не мають до них жодного стосунку. Вели-чезна держава, яка мала би і має своїм обов’язком дбати про українців, які є за її межами, проявляє до них повну байдужість. Я впевнений, що поки ми не змінимо державної політики в цьому напрямку, неможливо буде вирішити це питання на круглих столах чи конференціях. Думаю, що все-таки це наш обов’язок (кажу про присутніх тут народних депу-татів) – домовитися, щоб в бюджеті, який буде формуватися на наступ-ний рік, ця сума була суттєво збільшена. Контроль за використання цих коштів має проводитися певними інституціями, які можуть включати в себе й представництво закордонних українців, наукових установ».

Микола Жулинський. У своєму виступі директор Інституту літе-ратури ім. Т. Г. Шевченка НАН України академік Микола Жулинський зазначив, що проблема, яка обговорюється, має глибоке історичне ко-ріння і є передусім політичною. «Згадаймо, наприклад, такий факт. На-прикінці ХІХ ст. у Львові Австрійський уряд судить москвофілів за те, що вони були агентами Російської імперії. Було доведено, які кош ти перераховувалися, які дачі під Петербургом для москвофілів виділя-лися, які нагороди їм були обіцяні, і так далі, і так далі. На лаві під-судних опинилося більше двадцяти москвофілів. Згадаймо реакцію Івана Франка й ряду інших українських діячів, які написали такий заклик “І ми в Європі?”, де виступили проти мадяризації, яку проводила


42

Австро-Угорська імперія на тих теренах. Це дуже складна проблема, але вона очевидна, і насамперед – це політична проблема. Уявіть собі, що для сучасних, так би мовити, русинів чомусь вибирається Ростов-на-Дону, де у 2005 році проводиться науково-практична конференція, присвячена етноциду русинів на Закарпатті. Захід фінансується росій-ською державою, на конференцію приїжджають представники росій-ської Думи. Костянтин Затулін виступає там і зневажливо говорить про український народ таке (якщо я не помиляюся): “Это отморозки вели-кого русского народа, у них нет будущего”. Так, вони не соромлять-ся прямо, відверто вести цю антиукраїнську політику, підкуповувати. Згадаймо того ж попа Сидора, і більше не треба нічого говорити. Тому я переконаний, що ми, народні депутати разом з науковцями, повинні підписати звернення до влади, у якому маємо сказати, що така держав-на політика, яка сьогодні проводиться, є загрозою національній безпеці і суперечить національним інтересам. І це треба відверто говорити і нема чого нам сьогодні етнографічно доводити, що русини – українці. Усе це і так ясно, це не є сьогодні проблемою. Вишукувати, скільки вони мають українських слів і яка у них культура, і так далі – це все само собою зрозуміло. Воно вже доведено, воно вже є. Слава Богу, що видано цей збірник, це чудово. Нам треба зробити сьогодні основний акцент на те, що причиною сепаратистського руху на Закарпатті є від-сутність цілеспрямованої державної політики, яка повинна бути, яка повинна проводитись на консолідацію українства і на формування ба-зових цінностей українського народу. Ці цінності повинні бути спові-дувані всіма – і не тільки українцями, але й представниками етносів, які живуть на українській території.

По-друге, і Драгоманов, і Франко, і Леся Українка, я вже не кажу про інших діячів української культури й літератури, проводили так звану політику культурного націоналізму. Ця політика була спрямо-вана на просвітлення, на набуття національної ідентичності українця. І ця робота справді проводилася дуже системно й послідовно в умо-вах значно складніших, значно несприятливіших, порівняно з наши-ми. Ми сьогодні, як уже правильно тут говорили, в Україні цієї роботи не проводимо так, як потрібно. Ми повинні відчути, що сьогодні в Україні триває деукраїнізація, що ми втрачаємо молоде покоління – частина української молоді, яка користується російською мовою, не має особливого почуття патріотизму. Це і той фактор, що переважає


43

бажання виїхати за кордон (де жити – не так важливо, аби було ви-гідно!). Тут дуже багато проблем. Відсутність послідовної політики української держави – це є результат усього того, що ми сьогодні має-мо. І тому я хотів би на завершення сказати, шановні колеги, ми пови-нні підняти голос громадськості на те, що політика держави або має змінитися, або ми повинні чесно сказати, що ця держава є антиукра-їнська і вона не має морального права бути, тому що в таких випадках ми бачимо ті великі загрози, які стоять перед Україною, і хто знає, як вони можуть далі розвиватися».

Ганна Скрипник: «Дякую, Миколо Григоровичу. Сьогодні тут уже вкотре прозвучало, годі, мовляв, апелювати до фольклору і етнографії. Нащо ті лінгвістичні пошуки, уже й так усе зрозуміло. Але ж наші опо-ненти апелюють саме до специфіки мови і культури, заявляючи про свою окремішність. Отже, мусимо й ми звернутися до пам’яток мови і культури як основи етнічності. Адже пам’ятки – це живі символи, вони не мовчать, а маніфестують, промовляють про те, кому належить ця культура. Фольклорно-етнографічні пам’ятки, які зафіксували народо-знавці, промовляють від імені народу навіть тоді, коли мовчать носії та творці цієї культури. Народознавча спадщина О. Зілинського (ми опублікували збірник його фольклористичних праць з нагоди 90-річчя цього видатного українця), який обстоював ті ідеали соборності укра-їнства, про які ми сьогодні говоримо, переконливо доводить єдність української людності на всіх етнічних землях. Дозвольте надати слово уродженцю Закарпаття народному депутату Верховної Ради України Валерію Чернякову».

Валерій Черняков: «Ця проблема мені близька, тому що я родом із Закарпаття, з Іршавщини. Моя бабця ніколи не казала, що вона русин-ка, завжди називала себе верховинкою. Пізніше, коли я приїжджав до родичів у середині 1990-х, вони тоді вже казали: “От ми русини, буде-мо добре жити, коли відійдемо від України, і буде хороша окрема дер-жава”. Усе збурилося тоді, коли до влади на Закарпатті прийшов один олігархічний сімейний клан, який це питання піднімав. Я вбачаю тут провину держави – у зайвій толерантності. Ми дозволяємо іноземним спецслужбам працювати на нашому Закарпатті. Самі відкриваємо ма-дярські школи, впроваджуємо в регіоні від Виноградова до Мукачевого


44

другу мову. Відбувається асиміляція нашого населення на Закарпатті. У змішаних сім’ях, наприклад, у Берегово, за те, що дитина йде в ма-дярську школу, їм платять гроші».

Ганна Скрипник: «До речі, щойно приїхали наші співробітники з етнографічної експедиції із Закарпаття. Вони розповідали, що угорці на Закарпатті (Берегівський, Виноградівський райони) української мови не розуміють, а це ж державна мова. Постає питання, чи вони хочуть бути інтегрованими в українське суспільство, і чи дбає про це сама дер-жава. Напрошується відповідь, що частина угорців Закарпаття цього не хоче, а держава таку практику і настрої підтримує».

Валерій Черняков: «Діти змішаних родин дивляться мадярське телебачення і виростають уже мадярами. У той же час 300 тисяч угор-ців за кордоном ходять у греко-католицьку церкву, тобто це наші люди, які були насильно асимільовані. Вважаю, що політичне русинство має на всіх рівнях присікатися правоохоронними органами, так, як це було із Сидором, який отримав два роки умовно. Русинства, як такого, фак-тично не існує, його більше мадяри піднімають. Наприклад, на закар-патському телебаченні є русинська програма. Я звернувся в телерадіо-компанію із запитом, на якій правовій основі вона існує, вона мала би входити в українську програму, тому що немає окремої русинської нації. Мені відповіли, що на Закарпатті прийнято рішення про русин-ську мову як другу мову. У мене на руках є рішення обласної ради від 21 грудня 2012 року, я там був присутній, і такого рішення немає... Але власники телекомпаній не знають і не читають законів. Я думаю, від-повідним державним службам слід розібратися у цьому питанні і по-класти край сепаратизму”.

Ганна Скрипник: «Дякую, пане Валерію. Шановні колеги, до-звольте надати слово академіку Ярославу Яцківу, який, попри те, що займається природничими науками, по суті, є куратором нашого гума-нітарного напряму; постійно, так би мовити, підживлює його своєю енергією, своїм інтелектом».

Ярослав Яцків: «У 1990 році ми створили Український міжнарод-ний комітет з питань науки і культури при Національній академії наук


45

України (на третій день після проголошення Декларації про незалеж-ність). Дискусія, яка тут ведеться, засвідчує, що фактично, актуальність української ідеї, повага до українства падають з кожним роком. Я веду “Елітарну світлицю” в Будинку вчителя, де ми вперше і прапор пові-сили, і дошку діячам Української Центральної Ради зробили. Іван Драч вірші писав про нашу світлицю. Ви знаєте, скільки зараз людей прихо-дить у світлицю? П’ять-десять чоловік, а раніше були повні зали. Тобто ми десь втрачаємо самоповагу до себе як українців, триває деукраїні-зація. Я повернувся з Санкт-Петербурга, був на закритій конференції, яку проводили російські військові, і там усі керівники з українськими прізвищами: Карпенко, Миколаєнко, але жодний не поважає Україну і не ідентифікує себе з нею. І я для них уже був як іноземець. Ми пови-нні враховувати, що, крім державної політики, велику відповідальність має соціум. На зустрічах з українцями США ми з Миколою Железня-ком зустрілися спершу зі старшим поколінням українців, а коли зго-дом прийшли на зустріч із молоддю в Чикаго, то виявилося, що її абсо-лютно не цікавлять проблеми українства, лише заробіток. Існує велике протиріччя між старшим і молодим поколінням. Це до справи роботи з молодою генерацією українців, які є в цих країнах, і яких ми якимось чином залишили поза увагою, ми з ними мало працюємо. Чому немає в Україні великих зібрань молодих українців? Потрібно, щоб на дер-жавному рівні хтось це провів, зібрав представників молодої генерації, бо вони не спілкуються зі старшою генерацією. Таке саме і в Канаді. Світ змінився, питання грошей, заробітку та індиферентність до свого минулого в ньому переважають. Усім нам треба відчувати відповідаль-ність за те, щоб бути українцем стало почесно, гордо. І тоді не буде ніяких русинів, ніяких усіх інших, усі захочуть бути українцями. Але це тільки тоді, коли ми будемо сильні. Адже коли я роблю свої справи краще, ніж будь-хто у світі, – до мене приїжджають. Сьогодні ми від-стаємо навіть у порівнянні з Росією. Росіяни поважають свою державу, свою монархію, вони хочуть зробити все кращим, вони платять гідну зарплату. У Санкт-Петербурзі в Інституті, який я створив 25 років тому, за радянських часів, середня зарплата 2 тисячі доларів, у нас в Академії наук – 2 тисячі гривень. Підтримую прес-реліз, готовий його підписати. Ми, учасники Круглого столу, маємо опублікувати такого характеру за-яву, у якій наголосити, що найбільшою нашою проблемою залишається українське суспільство, яке повинно навчитися самоповаги».


46

Ганна Скрипник: «Дякую, Ярославе Степановичу. Прошу до сло-ва одного зі співорганізаторів сьогоднішнього заходу, голову Всеукра-їнського товариства “Просвіта” Павла Мовчана».

Павло Мовчан: «Науковий аспект, мені здається, тут висвітлений достатньо, і ми не випадково вийшли виключно на політичні теми. Свого часу я звернув увагу на одну деталь. Коли Іван Якович Франко (це до теми пасіонарності, яку порушив тут Доній) привіз у Нагуєвичі свої книги і роздавав, його спитали: “Якою це мовою?”. Він відповів: “Це українською мовою”. А йому кажуть: “Тут є один українець у На-гуєвичах, він живе в самій крайній хаті, і то сама бідна. Пане докторе, Ви знаєте, то сама бідна...” Я до чого? За короткий період між тим ві-зитом до Нагуєвичів і до того, що потім сталося в Україні, пасіонар-ність виросла тисячократно, тобто цей імпульс задається, а може бути спровокований, він може бути заданий, як програма. Якщо ми читає-мо ту назву, яку Микола Мушинка взяв до своєї праці про зникнення, то воно є тотальним. Бо що таке те, що відбувається сьогодні на рів-ні відзначення роковин Тараса Григоровича Шевченка? Коли раніше полуторками (Іван Олександрович Заєць це може підтвердити) їхали, гарбами, різним способом... І там були тисячі й тисячі людей у Каневі, незалежно, чи це субота, чи середа, чи понеділок, – було тисячі. Про-те зараз іде колосальне відчуження від рідної культури, зумисне спе-дальоване; це є геополітичний аспект цієї проблеми, яку дійсно про-ектують на розрив України. Бо що таке ті два мітинги, свідками яких ми були? Це і є спроба розірвати, ідеологічно протиставити українське й антиукраїнське, яке підтримане владою. Отже, уся справа, як ми оцю розмову виведемо з наукового рівня на суто політичний. Треба залу-чати ширше коло людей. Так звану “опозицію” (у лапки не випадково беру), бо коли для мітингу серед тижня обирається будь-яка дата, окрім 22 травня, то це свідчить про колосальні руйнівні процеси всередині опозиції. Навіть при радянщині 22 травня йшли до пам’ятника Шев-ченка, сотні прапорів національних було при радянщині... І тому ма-ємо викристалізувати головну потребу збереження держави, усупереч прихильникам її розподілу. Вони просто так влади не віддадуть, і тому готують ці варіанти розколу з усіма вкрапленнями – русинства чи будь-яких інших ідеологем. Тому треба вивести цю розмову на широкий за-гал, загальну громаду, де ми повинні висловити все це занепокоєння


47

і послати сигнал до Європи, бо нестабільність в Україні – це загально-європейська нестабільність. Оце ми повинні усвідомити. Ми кажемо: “Шановні, нічого від того Угорщина не виграє, нічого Словаччина від цього не виграє, якщо вона буде зазіхати на наші шматки. Нічого”. Ви-грає Польща, якщо буде в обхід газову трубу проводити. І тому тему русинства я ставлю в ширший контекст, який треба тільки таким чином розглядати, і ці сигнали подавати, і казати, що нас чекає, які наші запо-біжні заходи».

Ганна Скрипник: «Спасибі, Павле Михайловичу. Хотіла б наголо-сити, що хоча ми й запросили всі провідні засоби масової інформації, але прийшло лише кілька. А де решта? Сподіваюсь, ви розумієте чому їх тут нема, чому їм ця тема наукова.

Дозвольте надати слово Андрію Миколайовичу Міщенку, народно-му депутату України, який так само має що сказати з цього питання. І я сподіваюся, що скаже не тільки тут, а і в ЗМІ».

Андрій Міщенко: «Думаю щодо ідентифікації русинів та похо-дження назви ми тут всі поділяємо думку, що це – один-єдиний україн-ський народ, одна мова. Ідентифікація нації йде за мовним чинником, за територіальними ознаками, спільними духовними надбаннями, за спільним минулим і майбутнім. Якщо брати суто політичну складову, то дуже прикро, що хоча з 2004 року по 2010-й в Україні була влада, яку ми відстояли на Майдані і яка мала більшість у парламенті, мала свого президента, свого прем’єр-міністра, більшість у Кабміні, а фактично нічого не робила для того, щоб українці більше відчули свою єдність, стали пасіонарними, як каже Доній. Як, наприклад, працювала Служба Безпеки чи Прокуратура і реагувала на рішення Закарпатської обласної ради 2007 року, де вперше приймали визначення, що русини – це на-ціональність. Тобто на той час за це рішення проголосувала більшість депутатів з “Нашої України”. Якщо ми говоримо про політичну складо-ву, то цю політичну складову можна було зробити декілька років тому. Ми маємо для себе розуміти, що пропагувати українськість треба і на Сході України, і на Закарпатті, агітуючи за українські цінності, а не тільки працювати в Галичині – їхати з Києва і балотуватися в Коломиї. Я, скажімо, років сім тому поїхав на Чернігівщину, з нуля починав там розбудовувати організацію і пропагувати українські цінності. Після


48

того я поїхав працювати на Дніпропетровщину. Розумію, що це малі кроки, але усе, чим ми займаємося на Сході України, – це якраз і є про-паганда українськості, агітація за Україну, відповідно достукуємося до кожного українця, щоб українське стало модним. Щодо русинства, то в 1991 році русинів було 40 чоловік, у 1992, 1993-му – 55, у 1994-му – 96. На жаль, є і внутрішні сили, які зацікавлені в тому, щоби русин-ство підняти. Наприклад, Віктор Балога, який очолював Адміністра-цію Президента Ющенка, фактично є одним зі “спонсорів” русинства в Закарпатті. Його рідний брат очолював Русинський союз Закарпаття. Це є дуже вміла технологія, як призвести до того, щоб при наступних переписах населення русинів стало більше, ніж 10 %. Нам уже відомо, що людям, аби вони записали себе русинами, будуть платити суми від 500 до 800 гривень. Відповідно це буде умова для того, щоб потім по-ставити вимоги про автономію. Ви розумієте, що є певний економічно-політичний клан, який бачить Закарпаття на кшталт “а-ля Крим” чи “а-ля Донецьк”, тобто хоче мати власну автономну територію. Закарпаття – це кордон з чотирма державами, через Закарпаття йдуть усі нафто-, газо-, електропроводи, тобто це є серйозний транспортний вузол. За-раз через телебачення, газети запускається ідея про те, що Закарпаття межує з п’ятьма державами, тобто ще і з Україною. Що ми робимо зі свого боку як депутати? Нещодавно я направив запит, щоб з’ясувати, як зараз політична сила “йоббік” (кращі), яка при владі в Угорщині, розгортає свої партійні структури на Закарпатті, фактично під боком СБУ, Прокуратури. Уже відкривають приймальні, вони чітко ставлять на щит те, що Закарпаття має входити до складу Великої Угорської дер-жави. Висять угорські прапори, поширюють карти, на яких Закарпаття вже включено в Угорську державу. І, безперечно, русинство займає в цій політиці не останню роль. У цьому зацікавлена також і Словацька держава. Вони нав’язують нам ідею, що русинство – це національна окремішність, оскільки в такий спосіб легше асимільовувати україн-ців. Ви самі наводили ті приклади, коли було 200 тисяч, а зараз лиши-лося 30 тисяч українців-русинів у Словаччині, тобто в шість разів ми втратили своє. Фактично від України відірвана така велика кількість людей, які вже себе не асоціюють і не пов’язують з материнською зем-лею. Якщо Інститут ім. Рильського домігся, щоб не було кодифіковано націо нальність “русини”, щоб у переписних листах не було такої гра-фи, то я можу запевнити вас, що ми зробимо це ж у парламенті. Ми


49

зробимо все для того, щоб будь-які антиукраїнські спроби не пройшли. Я хочу зі свого боку закликати науковців до такого: якщо у вас є про-позиції, можливо, у законодавчому вимірі якихось постанов, запитів, звернень, де ви відчуваєте, що є якийсь спротив державі Україні на міс-цях, то ми готові разом з вами працювати в цьому напрямку, тому що є Шевченкові слова “Громадою обух сталить”, інакших способів зараз нема. Якщо ж розглядати питання глобально, ми розуміємо, що при владі впродовж двох десятиріч є адміністрація, для якої держава – це завод, з якого можна викачувати гроші. Тобто таких понять як “нація”, “мова”, “духовний стержень” у владоможців не існує. Отже, нам треба зробити все, щоб поміняти владу. А щодо виділення коштів на Акаде-мію, на українські громади за кордоном – то це є основною функцією держави. Тільки тоді вона буде сильною у світі».

Ганна Скрипник: «Дякую, Андрію Миколайовичу. Я висловлюю вдячність передусім за те, що ви декларуєте готовність до співпраці. Така співпраця потрібна, бо якщо попередні двадцять років вченій раді ІМФЕ вдавалося спротестовувати тезу, що русини – це окремий народ чи окрема національність, то з цього року проглядається тенденція іг-норування позиції Інституту. Виходять на якісь інші структури, які ніби легітимізують русинство як політичну реальність. Тому сьогодні, як ні-коли, нам потрібна єдність, інакше нас просто поставлять перед фактом узаконення антидержавних рішень. Шановне товариство, дозвольте на-дати слово пану Олександру Палію».

Олександр Палій: «Насамперед я хотів би сказати, що, справді, головна проблема – це неефективність державних інституцій України. За результатами соцопитування лише 1 % населення України повніс-тю довіряє міліції, і найбільше опитаних вважають, що в Україні впли-вовими силами є мафія і кримінальний світ. Це свідчить про адекват-ність нашого народу, але з такою неадекватною державою і з такими державними механізмами важко використовувати той потенціал, який є в країні для вирішення цього питання. Я переконаний, що русинство як мовно-культурне явище, не політичне, не сепаратистське русинство, є достатньо органічним для України як один з виявів місцевого патріо-тизму. Триста років тому в Києві мешканці називали себе русинами, сто років тому в Галичині мешканці називали себе русинами. Тому,


50

я вважаю, що оце етнографічне русинство повинно отримувати певний сентимент і підтримку з боку держави. Це просто нелогічно з такою назвою говорити про сепаратизм, з назвою, яка прийшла з Києва, з наз-вою, яка прийшла із центру України на Закарпаття в ХІ–ХІІ ст. Тому зараз сепаратисти намагаються перейменуватися, уже навіть є про-позиція назватися рутенами, бо назва “русин” об’єднує з галичанами і з Центральною Україною. Усе це робиться за іноземні гроші. Якщо ми почнемо згадувати історичне минуле, з’ясується, що наші землі ся-гали колись територій, які зараз у складі Угорщини, Румунії, Польщі. Держава повинна дуже жорстко присікати сепаратистські рухи у регіо-нах, особливо спроби їх зарубіжного фінансування. З іншого боку, ми повинні фінансувати легально активність наших людей, щоб вони не відчували себе поза увагою в інших країнах. Має бути хоч якась неве-личка інвестиція в той бік, організація якогось клубу, де люди можуть зібратися і поспілкуватися, поспівати пісень, це було б дуже корисно для наших багатьох співвітчизників, які мешкають за кордоном».

Ганна Скрипник: «Дякую. Слово надається Іванові Олександро-вичу Зайцю».

Іван Заєць: «Павло Мовчан запропонував подивитися на цю про-блему в контексті європейських процесів, Палій так само... А я думаю, що нам треба подумати ще про внутрішні проблеми самої України. Коли мова йде про замовників роздмухування “політичного русинства”, то я прямо називав би – це окремі “деструктивні” політики Словаччини та Угорщини, але в нас є замовники і всередині України. Ми повинні зрозу-міти, що питання русинства – це зброя різноспрямованого призначення. Тут багато завдань: зруйнувати нашу національну соборність, відірвати цілий пласт історії від українців (бо якщо закріпиться русинство, то дуже багато в історичному плані доведеться змінити). Відірвати територію і сказати, що це не наше. Маємо розуміти, що в Україні є ціла система анти українських проектів – і зовнішніх, і внутрішніх. Це російський мир; це ідея перезаснування української держави, над якою зараз працюють в Україні через Конституційну комісію. У нас багато політичних сил, які подавали навіть варіанти нової Конституції, підігрували цим процесам. Для чого? Для того, щоб відійти від національної української держави і розбудувати цю державу на чужій політичній традиції і на чужій по-


51

літичній культурі. Цей політичний проект “зав’язаний” на чужі держави дуже сильно. Тож давайте говорити про політичні технології – як не до-пустити його реалізації і що з ним треба зробити, щоб його відкинути. Ми бачимо, як на початку 1990-х років все йшло до того, щоб оголоси-ти Закарпаття автономією. Ми відбили цей антидержавний проект тоді парламентськими зусиллями. Тепер пішли в обхід: дайте сконструюємо русинську націю. А сконструювати націю можна чим? Мовою. От ми й бачимо, що в Європейській хартії міноритарних мов немає “русинської”, але в Законі про засади мовної політики з’являється “русинська” мова. І що ми тоді зробили із цим законом, як протидіяли? Давайте я вам нага-даю, шановні наші колеги з опозиції. Форум мовний організовувала сама громадськість і позапарламентські партії, які звернулися привселюдно до всіх лідерів фракцій і партій парламентських. А ви відкрили Мовний майдан і через чотири дні закрили Мовний майдан. Це була крупна полі-тична помилка – закрити Мовний майдан. Адже внаслідок наших кволих дій прийнято неадекватний мовний закон. За цим законом буде йти пере-пис, бо треба вивести сьогодні кількісні показники мовних пріоритетів на те квотування у десять відсотків. Тому наша вимога має бути про ска-сування цього мовного закону, бо це та ниточка, на яку зараз буде все на-низуватися. БЮТ, “Удар” делегували функцію захищати українську мову і соборність нації “Свободі”, а самі сподіваються, що “Свобода” сама все це зробить. При всій повазі, не можна захистити українську мову тіль-ки зусиллями “Свободи” в парламенті. Тільки спільно парламентськими фракціями та позапарламентським сегментом можна домогтись успіху. Проте ми бачимо сьогодні монополію опозиції на українськість. Але ж великі справи робляться великим загалом. Якби в 1990-х роках почали розбиватися у Верховній Раді на парламентські, позапарламентські по-зиції, на парламентські та позапарламентські партії, то ніколи б не було і Української держави. Сьогодні слід розуміти, що тільки гуртом, тільки разом – “і мертвим, і живим, і ненарожденним” – можна змінити дер-жавну політику. Без зміни державної політики ніякої стабільності і со-борності не буде. У своїй державі влада має бути патріотичною і націо-нально свідомою».

Богдан Ажнюк: «Попередні виступи підтвердили дуже рельєф-но, що абсолютно слушним є вислів Ернеста Ренана, що національна ідентичність – це щоденний плебісцит. І навіть соціологічні опиту-


52

вання, які показують різні думки людей з приводу того, голосували б вони сьогодні за незалежну Україну чи не голосували б, вони також це підтверджують. Тому складається таке враження, що національ-на ідентичність – це дуже якась ненадійна категорія, дуже аморфна й хистка, але це тільки частково правда. Певним стабілізатором цієї категорії ідентичності є мова. Зв’язок між мовою та ідентичністю надзвичайно сильний. І особистий біографічний приклад професора Мушинки, який сьогодні нам про це розказував, – коли починають крапати сльози, залежно від того, розуміє людина мову чи не розуміє, і чи вона себе ідентифікує чи не ідентифікує з тим чи іншим текстом. Це є дуже рельєфний показник того, що мова – це великий якір для ідентичності.

Тепер про те, як це питання еволюціонувало в закарпатській частині українських етнічних територій і як воно потім перекинулося в Амери-ку, і що з цього вийшло. Питання “русинства” завжди було політичним, воно було політичним у XVIII ст., особливо сильно у ХІХ ст. На початку ХХ ст. ця полеміка перекинулася у Сполучені Штати Америки. Там вона тривала й “одягалася” в різні словесні назви, на зразок “угрорусини”, “карпато русини”, “подкарпатські русини” і т. д. Це жонглювання назвами давало простір і дає простір для різних маніпуляцій різним політичним, антидержавним силам. Використовували це і угорці, і словаки, і росія-ни, і внутрішні фінансово-політичні угруповання. Проте стабілізатором цього всього є реальна мовна ситуація, є реальні говірки, які в Закарпат-ті настільки розмаїті, що відмінності між локальними індивідуальними говірками часто набагато більші, ніж відмінності між кожною з говірок і літературною українською мовою. У цьому нездоланна проблема для тих, хто сьогодні підтримує ідею окремої “русинської” мови. Вони самі бачать складність завдання витворення на розмаїто-мозаїчному геогра-фічному мовному матеріалі Закарпаття окремої русинської мови. Я мав на цю тему розмову з професором Маґочі, якого сьогодні багато згаду-вали, з яким ми можемо категорично не погоджуватися, але треба визна-ти, що він має і науково виважені роботи, які торкаються інших аспектів української історії. Модель, яку він пропонує для вибудування окремої русинської мови, пірамідальна. Він каже, що, дійсно, сьогодні з’єднати всі говірки Закарпаття в єдину русинську мову можна, тільки чимось жертвуючи. Тобто взяти одного за старшого брата, інших усіх, умовно кажучи, відсунути. Але така модель не виглядає демократичною, тому й


53

пропонується модель ступінчаста. Спочатку робляться п’ять мегадіалек-тів, мегаговірок, які збираються у п’ять таких угруповань або, кажучи мовою військових, п’ять фронтів. А потім на матеріалі цих мегаугрупо-вань вибудовується вже русинська мова. Хочу сказати, що навіть ті, хто є прихильниками вибудування русинської мови, самі визнають у своїх працях, що базовий матеріал, з якого вони хочуть це зробити є, власне кажучи, українським. Процитую маленький шматочок із дослідження Маґочі, яке писане саме тим варіантом, який він називає русинською мо-вою: “В Америці і в Европі мали карпаторусины вельо вшилякых мен, а межди ыншыми ай русин, руснак, лемко, карпато-росс, карпато-украї-нець. Йіх діалекты належать до українського языка, але в розпорі з тым вони, головно в Америці, не чувуться украйінцями”. Звідси ми виходимо на прикладне застосування цієї тези. Аналіз, який я проробив, який є в інших роботах, показує, що завжди колосальний вплив на формування такого пластичного етномовного матеріалу справляє влада. Одна з функ-цій науковців – впливати і на широкий соціум, і на владні кола. Я вважаю, що на базі наших видань обов’язково треба зробити доступні для пере-січного користувача компактні матеріали, які мають іти в максимальну кількість паперових та електронних ЗМІ. Бо хоч аудиторія електронних ЗМІ сьогодні не дуже велика, але це авангардна частина українського народу, це молодь, це технологічно й суспільно активна частина, яка має вплив на поширення інформації. Ще одна важлива річ, яка стосується діагнозу становища в українсько-русинській спільноті. Звичайно, ними маніпулюють і завжди маніпулювали політики, але ми мусимо розуміти, що частина нашого народу була від’єднана державними й географічними кордонами протягом дев’яти століть. Це колосальний історичний період. Я вражений, що за цей колосальний історичний період так мало сталося змін, які відрізняють українців Закарпаття від решти українського маси-ву. Це яскравий приклад історичної потужності потенціалу етномови і етнокультури».

Валентина Борисенко: «Пане Богдане, дозвольте репліку. А це саме завдяки тому, що етномова і етнокультура – це надзвичайно консервативна річ».

Богдан Ажнюк: «Одне з наших завдань, як представників акаде-мічного середовища, і нашого впливу на освітнє та інформаційне се-


54

редовище, – певні культурні явища підносити, показувати, вживлюва-ти. Дивіться, закарпатська народна пісня:

Як ми тоту комани΄цю сія΄ли,Тоді ми ся любова΄ти поча΄ли.Команиця – це конюшина, така її назва згадана в “Слові о полку Іго-

ревім”. Ось вам живий зв’язок між Закарпатською Руссю і Київською Руссю. Люди повинні бути горді, що вони зберегли ті зерна київсько-руської спадщини, які більше ніде не збереглися, бо ніде в Україні тер-міна “команиця” немає, а тільки на Закарпатті є команиця, і на Пряшів-щині є команиця. Це я так, для прикладу.

Таких речей можна назбирати багато. Іще одна важлива річ. Не можна легковажити тим, що русини-українці Закарпаття цінують свою самобутність, сформовану давно і пронесену впродовж багатьох сто-літь. Вони цінують її під будь-яким іменем – русин, українець, укра-їнець-русин, верховинець і т. д. І тому українська держава просто зобов’язана, ми зобов’язані владу до цього підштовхувати – треба під-тримувати українців-русинів Словаччини в усіх ситуаціях, під яким би іменем вони не виступали, тому що вони наші. Навіть якщо вони під іменем русинським себе ідентифікують. На підставі Хартії мов Україна може дбати про те, щоби Словацька держава, скажімо, дбала про збереження самобутності цієї частини нашого народу. Ми пови-нні не тільки таврувати наших супротивників і їх спростовувати, але і вчитися багато чому в них. Ми повинні вчитися мовній і етнокуль-турній політиці в Росії, яка веде абсолютно сильну функціонально і з їхньої світоглядної точки зору виправдану позицію підтримки мовної і політичної культури росіян за межами Росії. Угорці дуже сильно під-тримують своїх братів через кордон – у нас на Закарпатті. Нам також треба робити це щодо наших побратимів з другого боку кордону. Якщо немає коштів, робити це будь-якими моральними й іншими інститу-ційними кроками.

Ще одна дуже важлива річ. Треба шукати талановиту молодь, на-правляти її в докторантуру, на стажування, щоб був кадровий резерв. Практичні кроки, хай вони маленькі, але конкретні, можуть дати ре-зультат. І поки уряд спить або навмисне імітує сон, ми, наукова громад-ськість, мусимо діяти і готувати якісь плацдарми для того, що колись цей уряд буде інакший».


55

Ганна Скрипник: «Дякую, пане Богдане. Шановні колеги, я хочу додати до цієї інформації, яку щойно ви почули, що пан Богдан не тіль-ки гарно аргументує свою позицію, а й багато робить. Він ініціює про-ведення міжнародних мовознавчих конференцій за участю знаних у єв-ропейському мовознавстві вчених. На цих конференціях приймаються рішення, суголосні нашим державницьким позиціям у сфері мовної по-літики. Він володіє десятками мов, що дає підстави йому робити широ-кий порівняльний аналіз. Справді, дуже багато вагомих висновків, які стосуються мовної політики, виходять саме від Богдана Миколайовича і групи його колег. Думаю, що в його особі маємо такого діяча у сфері мовознавчої науки, який є великим державником.

Дозвольте надати слово колезі із Закарпаття Михайлу Зану, який як етнолог працює у сфері русинської проблематики».

Михайло Зан: «Я цікавлюся русинською проблематикою в Румунії. На початку травня румунський парламент прийняв такі цікаві поправки до законодавства, за якими визнає молдаван, влахів та істрорумунів, ару-мунів і так далі румунами, тобто це є крок політичний, воля державниць-ка, яка просто означила своїх співвітчизників єдиним терміном. Або, скажімо, у Польщі відбувся перепис в 2011 році. Поляки провели його дуже цікаво, включивши до переписних листів формулювання “перша ідентичність” і “друга ідентичність, як єдина”. Вийшло, що є частина кашубів, яка визначає себе за першою ідентичністю поляками, за дру-гою – кашубами, і ніхто не робить з того проблем. Є гуралі – маленька група, навіть є великополяки, їх виявилося 2 000. Це зрозуміло для на-уковця, що це таке, тобто це є певні історико-діалектні, чи етнографічні, групи. У нас, навпаки, проблема заполітизована. Чому ми маємо більш як двадцять років незалежності і не маємо прийнятної концепції етно-національної політики? Є багато напрацювань, особливо щодо статусу національних меншин, але ми так і не виробили єдиної концепції, яка стосується української нації. На науковому рівні можна б окреслити, скажімо, що українська етнонація включає кубанських козаків. Так, ми це знаємо, але це не знає парламентар. І русини-українці Закарпаття хай будуть, і хай це поняття позначає їх як субетнос. Ми говоримо про на-ціональність “русин”. Захід не розуміє, що означає національність, тому що nationality – це є громадянство. Я спілкувався з українцями Румунії. Запитую: “Хто ви по національності?”. Вони відповідають мені: “Я –


56

романе”. На запитання: “Якого Ви походження?” – вони відповідають – “Українці”. У нас це не поставлено у правильний понятійний чи катего-ріальний апарат. Ми працюємо ще за старими категоріями радянськими, як-от: національність, народність (теж видумана категорія). Якби було етнічне походження, це не сприймалося б на рівні протистояння.

Ми доводимо одне одному, що русини, чи кубанські козаки, чи гу-цули – це українці. Однак що роблять ті прихильники русинства, які свідомо впроваджують у масову свідомість цей ідентитет. У 2007 році я був на польових дослідженнях у Мармароші, мав цікаву зустріч з Ми-колою Піпашем із села Тиса (Миків, угорською – Велішмот). Це лю-дина поважного віку; упродовж десятиліть він збирав різні пам’ятки матеріальної культури і вважалося, що це є український музей у селі Миків, чи Тиса. Після Конгресу 2007 року, який відбувся в Сіґеті (ми-нулого тижня цього року він знову там відбувся), ми спілкувалися з ним і тепер він каже: “Ми руснаки, ми русини”. Запитую: “А чому Ви так кажете?” – “Та Ви знаєте, у нас конгрес був, у нас тут були Маґочі та ін.”. Оце і є конструктивізм. Так само говорять про те, що на Закар-патті масово поширена думка про русинську ідентичність, зокрема в середовищі інтелігенції. Це парадокс, але багато моїх колег саме таким чином показують свою опозиційність до офіційної чинної влади. Тобто цю проблему потрібно вивчати в широкому плані, проблема у вивченні ідентичності. Чому саме так і на якому рівні люди визначають свою локальну свідомість і загальноетнічну належність? Наприклад, є оди-надцять русинських обласних організацій, але вони весь час мігрують зі своєю ідентичністю, і науковці це знають. Проте коли це тиражуєть-ся ЗМІ, особливо російськими телеканалами, інтерес до цього зростає. Було б добре, якби телебачення показало наше зібрання».

Ганна Скрипник: «Ми запросили всі популярні ЗМІ. Але, на жаль, телеканали не зацікавилися проблематикою. А можливо, отримали вка-зівку ігнорувати проблему».

Михайло Зан: «Тому важливо, щоб поважна наукова громадськість підтримала українську ідентичність як на загальнонаціональному, так і локальному рівні, про яку іде мова. Я теж виріс у селі і про різницю між словами “русин” та “українець” дізнався лише, коли вступив до універ-ситету, у 1990-х роках. Мій батько народився в 1933 році, він розпові-


57

дав, що колись його мама й тато називали себе руснаками, але зараз то називається “русини”. Тобто етнічній спільноті можна теж нав’язувати конструктивістські ідеї, це відомі технології. Хочу підтримати пана Ажнюка в тому плані, що потрібно робити буклети з цієї книжки, так як це роблять русини, тоді наукові ідеї будуть дієвими».

Ганна Скрипник: «Дякую, пане Михайле. Ваші міркування слуш-ні, проте вони можуть бути впровадженими за умови підтримки з боку держави. Відомо ж бо, що і в Росії, і в Польщі, і в Румунії національна політика робиться засобом держави. Засобом науки можемо спромогтися хіба що видати книги і провести круглі столи. Але безпосередньо вес-ти роботу в середовищі сільських громад і намагатись там пропагувати без інформаційної підтримки ЗМІ та держави ідеї українськості склад-но. А щодо того, що ідея русинства дуже актуалізована серед інтеліген-ції, то Ви, пане Зан, прекрасно знаєте, що інспірується інтерес до цієї проблеми великими грішми окремих політичних кіл сусідніх держав; і знаєте не гірше, аніж ми тут, чому. На жаль, має місце дуже серйозний підкуп – давайте речі називати своїми іменами: деякі сусідні держави не тільки здійснюють культурно-політичний протекторат над своїми за-рубіжними співвітчизниками (що є нормальним у цивілізованому світі), але й вдаються до нецивілізованих форм. Проте ми мусимо шукати шля-хи нейтралізації цих дій. Я з Вами абсолютно погоджуюся, що потрібно публікувати окремі матеріали на підставі цієї ґрунтовної книжки. Ми вже домовилися, що в рамках видавничих проектів МАУ буде видано окремими брошурами праці Мишанича, Чучки, Тиводара, які справді дають цілісну картину цієї реальності “політичного русинства” (її при-роди, причин, і причин актуалізації у тому числі). Вдячні Вам, пане Зан, за ту ґрунтовну наукову роботу, яку ви здійснюєте, у тому числі й серед українців-русинів Румунії».

Михайло Зан: «Назву “українці-русини” не використовують у Ру-мунії взагалі. Вони українці, ми – укрáїнці. Я для себе це відкрив. Це як на Пряшівщині. Русинські ідеї не мають підтримки абсолютно з боку народу, тому що це гуцульське середовище. І коли відбувається якесь свято, вони просто позичають у Союзі українців народний одяг, різні інструменти і т. д. Вони не розуміють взагалі різниці між українцями й русинами.


58

Ще я хотів додати один цікавий нюанс. Етноніма “русин” на За-карпатті не було, його принесли галичани в другій половині ХІХ ст.».

Ганна Скрипник: «Так, це правда, і є багато про це літератури, але бачите, політикам, які пропагують цю ідеологію сьогодні на Закарпатті, невигідно говорити про це. Натомість вони стверджують, що як термін “русини”, так і носії цього етноніма – винятково закарпатського похо-дження. Але не це важливо, важливо, що держава не робить тих кроків, які потрібно робити, щоб відбувалася суспільна консолідація, щоб ці дезінтеграційні тенденції припинилися на етапі їх зародження. І це біда найбільша. Гадаю, що Іван Федорович Драч має що про це сказати».

Іван Драч розпочав свій виступ зі спогадів про перебування на Мар-марощині: «Коли ми були в селі у Павла Романюка, місцева жителька підійшла і сказала: “Мені приємно, що оце ми всі руські люди тут є. І ви, руські люди, приїхали, і ми всі по-руські говоримо. По-руськи ви спі-ваєте. Як мені приємно бути серед руських людей”. Вчора я був на ве-ликій міжнародній конференції в готелі “Либідь”, кілька міжнародних організацій збирало українську діаспору. Представники трьох цих між-народних організацій спеціально приїжджають сюди, платять великі гро-ші. Вони розтрушують нас, так розтрушують і витрушують, що кожного року приблизно 40–50 тис. випускників вищих шкіл щезає з України, а до нас сюди приїздять африканці, камбоджійці, китайці (50–60 тис.), ось що відбувається. А ви хочете, щоб ця влада сучасної Української держа-ви, яка робить отакі всі речі, начебто умиваючи руки, ви хочете, щоб вона сприяла тому, аби українці всі були в Україні. Маємо рятуватися самі, ніхто нам не поможе, ніхто нам нічого цього всього не зробить».

Ганна Скрипник підсумувала роботу Круглого столу, звернувши увагу на недостатню зацікавленість темою з боку засобів масової ін-формації. Вона запропонувала створити робочу групу для системати-зації та узагальнення пропозицій учасників Круглого столу з метою врахування їх при складанні остаточного варіанту відповідних заяв (до владних органів та громадськості). Вона висловила сподівання, що інформація та ідеї, заявлені науковцями, будуть взяті до уваги законо-творцями й урядовцями і втілені в реальну політику задля гарантуван-ня стабільності й територіальної цілісності держави.


59

На завершення Г. Скрипник зазначила: «Активація прихильників “політичного русинства”, актуалізація доктрини про національну окре-мішність закарпатців приховують загрозу політичної дестабілізації, територіального розколу України. Отже, намагання певних політич-них сил Закарпаття надати юридичного статусу нібито окремій наці-ональності чи етноменшині “русинів” засвідчують, що наукове питан-ня етнонімічної багатоманітності та зміни локальних назв населення України (підтвердження історичної етапності етнічного розвитку на-роду) набуло суто політичного характеру. Щодо історичних передумов виникнення й побутування терміна “русини”, то відомо, що це давній етнонім (самоназва) українського народу, який постав ще за часів Київ-ської Русі. Для означення всього населення українських земель із часів києворуського періоду та в наступних століттях використовувалися ет-ноніми “русь”, “русини”, “руснаки”, “рутени”.

Закарпатські українці впродовж століть підтвердили свою єдність і належність до українського народу, його культури й мови. Незважа-ючи на асиміляційний тиск завойовників, закарпатські українці за-свідчили своє бажання жити в єдиній Українській соборній державі в державо творчих змаганнях у 1918–1919 роках та в 1939 році, проголо-шуючи і героїчно відстоюючи Карпатську Україну, яка ставила за мету влитися в соборну Українську державу.

Серед причин активізації “політичного русинізму” (під час пере-пису 2001 р. 0,8 % населення краю записалися “русинами”) є складна економічна й екологічна ситуація, а також наявність на території краю етнічно пов’язаних із суміжними державами національних меншин, частина з яких через свої громадські об’єднання намагається розігра-ти “русинську карту”. Актуальним завданням українських науковців та державної влади є поширення правдивої інформації про етногенетичну єдність усього українства.

Спроби антидержавних політичних сил використати недостатню етноісторичну поінформованість частини населення Закарпаття щодо давньої народоназви всіх українців “русини” (з метою політичного дистанціювання мешканців різних регіонів і розколу українського на-роду) не мають жодного наукового підґрунтя. Це протиправне рішення деструктивних громадських товариств і частини депутатського корпу-су Закарпатської облради.

Адепти політичного русинства спекулюють на термінології, залу-


60

чаючи давню самоназву (етнонім) усіх українців – “русини” – для тво-рення нової етноменшини, а відповідно – для регіональної поляризації українства. Подібні спроби, інспіровані певними політичними силами сусідніх держав, мають провокативний характер: вони спрямовані на розкол України; складають пряму загрозу державній безпеці та націо-нальним інтересам. Адже відомо, що регіональна специфіка притаман-на всім народам, а отже, – етнорегіональні відмінності в межах етніч-них теренів України не мають конфліктогенного характеру. Доміную-чими є спільні риси мови, етнокультури та етнопсихіки, які забезпечу-ють функціонування загальноукраїнської моделі культури як цілісної системи.

Ніхто не заперечує, що термін “русини” може використовувати-ся населенням Закарпаття як місцева локальна самоназва, субетнонім українців, проте він не може бути підставою для легалізації протиправ-них дій, що загрожують політичною дестабілізацією в державі.

Важливим напрямом етнокультурної політики держави має ста-ти сприяння загальнодержавній та загальнонаціональній консолідації всього українського суспільства, створення передумов для забезпечен-ня єдності української нації як етнонаціональної цілісності, розвитку демократичних засад поступу держави.

Шановні колеги! Дозвольте надати слово Віталію Радчуку – відпо-відальному редактору за англомовні переклади, подані у випуску № 4 “Наукових записок МАУ”, який лаконічно ознайомить англомовного читача зі змістом пропонованих статей про “русинську проблематику” в Україні».

Віталій Радчук: «These papers are selected from the recent book “Ukrainians-Ruthenians: Ethnolingustic and Ethnocultural Pro-cesses Through History” (“Українці-русини: етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвитку”. – К., 2013) that is available both in paper and at www.mau-nau.org.ua. A keen reader can find much more in that volume to satisfy any sort of interest. The latter may be restricted, scientific, local, personal or situational rather than public or universal. However, if certain intentionally crooked concepts enter science as ideologemes, last there for a long time being carefully bred, or rather repeated like mantras to hook meaning, and what more, become legal in-struments in juridical field, one just has to address tons of grey substance to empower common sense.


61

All the authors here are from Transcarpathia except Academician Hanna Skrypnyk who wrote an explanatory preface to introduce the problem under view, a problem that used to be almost forgotten as artificial and not worthy looking into but now is made burning anew and taking away resources and efforts. For a layman outsider it may seem very plain and easy to handle. No doubt, many similar “puzzles of political ethnology” in present-day Eur-asia would solve by themselves without any conflict or discussion and fade away into oblivion should there were no very special well-paid jobs meant to create and cultivate passions for the sake of a very special brand of inter-est, latent and systemic. Exposed interests and aims provide the key to the problem as much as revealed origins and contexts. Analogues and attitudes are quite helpful, too.

The sources cited in this selection show that the topic has had a vast and varied coverage. Among other studies of Ruthenianisn, or Rusynism, that by Olexa Myshanych (1933–2004) is already a classical work. Yet, ignorance is as much power as is knowledge, with modern brainwashing media allowing man to never leave a game of tricky goblins, scary spooks, wonderlands and hell-paradise travels or just to live a life of an utterly alien stranger in the native land. There are barriers of myths built up to canal the scientific truth away from reason as well as to hide away true and tested traditional values away from hearts. Such barriers are meant to complicate the subject beyond the average level of its perception and to leave it rest on the whims of its interpreters who are not infrequently as inventive as ideologically biased, especially when obsessed with the desire to rule every soul and patch of the world. Divide et impera! Part and reign!

As unity and variety within a strong society definitely owe to its har-mony and prosperity it would be fair to consider any aggravation of the Ruthenian issue, along with any urge of hybrid identity to split and quit the national body, as a symptom of the latter’s trend to stagnate and get weaker. No doubt, such trend can be only cured if all birds of feather of the national whole flock together in a joint effort to reach a brighter horizon.

The translators of these papers who are all local academics and not na-tive speakers of English would gratefully accept any suggestions that could improve their textual versions for a wider circulation. Please send your re-marks and ideas to [email protected] or [email protected]».


62

ISSUE’S SPECIAL TOPIC: “UKRAINIANS-RUTHENIANS”

Hanna SKRYPNYK

RUTHENIANS, THE NAME TO UNITE ALL UKRAINIANS…

(instead of a preface)This selection of papers along with the book “Ukrainians‑Ruthenians:

Ethnolingustic and Ethnocultural Processes Through History” is intended as an answer to a number of challenges in Ukraine’s modern social and political life, namely the growing ethnic and cultural regionalism, the rise of separatism and the promotion of “political Ruthenianism” that is threat-ening to destabilize the country politically and to violate its territorial in-tegrity. The destructive trend does not result from the natural processes of evolution in regional communities. It is rather artificial and stems from speculative and illicit decisions of certain politicians and public organiza-tions. It is also rooted in actions and claims of a number of Transcarpathian local deputies who support and promote numerous anti-Ukrainian periodi-cals and apply to international organizations with complaints and accusa-tions against Ukraine and her people, complaints that are both very explicit and openly fabricated.

The proponents of political Ruthenianism attempt to use the historical name of the local dwellers of Ukraine – the Rusyns or the Ruthenians – as a basis for codifying a new nation, different from the Ukrainians. However, their attempts to establish the Rusyns as a name unique to Transcarpathia are historically ungrounded. It was as late as the early 20th century that the term was widely used as the only one (in Halychyna) or as a synonym for the Ukrainians (in Podillya, Volyn, Bukovyna and the Ukrainian South) to denote the ethnicity of all Ukrainians. The same separatist policy is also no-table in the neighbouring state of Slovakia where it aims to split the Ukrain-ian community in the Prešov region. Its impact on the national consolidation of Slovakia’s Ukrainians is ruinous, and it contributes to the assimilation of the Ukrainians.


63

These facts are the reason why a group of Ukrainian and Slovakian scholars decided to issue a special joint publication within the framework of editorial projects of the International Association of Ukrainian Studies and Maksym Rylsky Institute of Art, Folklore and Ethnic Studies. The joint endeavour was supported by the Museum of Ukrainian Culture in Svidník (Slovakia). The publication which title is mentioned above aims to incorpo-rate and present works by Ukrainian (chiefly Transcarpathian) and foreign researchers on the origin of the language and name of the Ukrainians in Transcarpathia, their ethnic and cultural evolution and political life through history. The book consists of two parts. The first one is dedicated to ethnic, cultural and linguistic processes among the Ukrainians/Rusyns of the mod-ern Transcarpathian Region (Zakarpattya Oblast), and the second focuses on the issues of language and culture among the Ukrainians/Rusyns living abroad. We hope that that book and this selection from it will help to raise cultural and ethnic awareness both among Ukrainian politicians and general public, thus encouraging them to prevent the policies of regional polariza-tion in Ukraine and to block the attempts to split the state.

The issues that are discussed in the first part of that book are the fol-lowing: historical roots and ideological grounds of Transcarpathian regional separatism and modern political Ruthenianism (O. Myshanych); political Ruthenianism as a reminiscence of geopolitical interests of the early 20th century; historical names of Transcarpathia (M. Tyvodar); political under-currents and the anti-Ukrainian essence of political Ruthenianism (M. Pan-chuk, V. Pipash); lingual, ethnic, cultural and demographic processes and pe-culiarities that contributed to the establishment of the national identity of the Transcarpathian Ukrainians (P. Chuchka, M. Tyvodar, L. Beley, M. Shtets, M. Zahn); historical peculiarities of the ethnic culture of the Ukrainians/Rusyns in Halychyna and Bukovyna and the role of the Orthodox Church in the establishment of the Ukrainian/Rusyn national identity in Western Halychyna (H. Kozholyanko, Y. Moklyak).

The second part of the book contains some studies of the ethnic genesis of the Slovakia’s Ukrainian minority and the ethnic identity and modern ethnic processes among the Ukrainians in the Prešov region (M. Sopolyha); it deals with the assimilation practices and deformations of the ethnic iden-tity of the Ukrainians in Slovakia and Romania (O. Kurinniy, M. Duychak, L.-I. Horvat, M. Zahn); it provides a historical view of language and cul-ture policies in Slovakia (Y. Bacha, A. Kovach, Y. Kundrat); it describes the


64

historical contexts and prospects of the Rusyn movement in Hungary and Poland (M. Mozer, P. Lenyo, B. Halchak); and it reveals the evolution of the Rusyn identity and identifying practices among the Ukrainian diaspora in the USA (B. Azhniuk).

The main subject for the advocates of political Ruthenianism to build their speculative technology on is the alleged antagonism between the pan-Ukrainian and the local Transcarpathian identities represented by the same traditional ethnic name. The name Rusyn is still used sometimes in Trans-carpathia, while the rest of Ukraine refers to their nationality as Ukrainian. That is why we feel that we should say at least a few words about the issues of Ukrainian ethnic names, including their evolution through history with rather uneven introduction and spread of all-national names in different ter-ritories of the country. In should be said that the diversity of local Ukrainian ethnic names mainly reflects different historical periods in the building of national identity, the evolution of the nation’s self-awareness in different regions and is caused by the dissimilarity among social, political and eco-nomic backgrounds of people in these regions.

These intricate windings of Ukraine’s history have been described not only by Ukrainian historians but also by foreign authors – scholars, trav-ellers and politicians. French Senator Casimir Delamarre provides such a characteristic of Ukraine of the middle of the 19th century: “There is a people in Europe that historians seem to have forgotten – the Ruthenians (le people Ruthĕne). 12.5 million of them live under the Russian Tsar and 2.5 million inhabit the Austro-Hungarian Empire… This people does exist, it has a his-tory of its own, different from that of Poland and even less similar to that of Muscovy. It has its own traditions, a language different from those of Mus-covy and Poland and a marked identity it struggles to preserve.

Historians should not forget that the people that we now call the Ruthe-nians bore the name the Rusyns or the Russians before Tsar Peter I, and their land was once called Rus or Ruthenia, whereas the people who we now refer to as the Russians used to be the Muscovites, and their country was called Muscovy. Everybody in France and Europe was well aware of the difference between Rus and Muscovy at the end of the 18th century” 1.

A similar historical portrait of Ukraine was drawn up by Johann Georg Kohl, a historian and a traveller who is the father of anthological geography. He wrote: “Today a part of the Ukrainians beyond the Carpathians lives under the state of Hungary while the other part dwells in the Austrian pro-


65

vince Halychyna, some others stay in Turkey, some live up the Don and are joined to the provinces of Russia. But the majority stays in the heartland of Ukraine closer to the Dnieper” 2. The Ukrainians of Halychyna (Galicia) were described by Kohl in the following manner: “This Little-Russian tribe is related to the Little-Russians, the Cossacks and the Ukrainians just like the Saxons are related to the Bavarians” 3.

It is well-known that the self-appellative collective name Rus and its singular form Rusyn appeared in the era of Kyivan Rus in the middle reaches of the Dnieper. It was used in works by Old Rus authors such as The Primary Chronicle (also known as Tale of Bygone Years) and Ruska Pravda. The index of The Dictionary of the Old Russian (i. e. Ruthenian) language of the 11-14th centuries provides a record of 116 cases of use of the word Rusyn 4. The first records of this ethnic name date back to the early 12th century, in particular it can be found in the treaties concluded between Rus and the Byzantine Empire in 912 and 945. It was the country in the middle reaches of the Dnieper, with the cities of Kyiv, Chernihiv and Pereyaslav, that was initially called Rus or the Land of the Rusyns. It is from this time that the name Rus as a collective term and the derived names Rusyn, Rusyn people, Rusnak and Ruthenian started to denote all Ukrainian population in differ-ent regions of Ukraine and under different political regimes. This lasted till the early 20th century. The name Rusyn was also used to mean a member of the supra-national Eastern Slavic ethnic community. As for the name Ru-thenian (Ruthen, Rutheni), it is only a Latinized form of Rusyn (according to M. Hrushevskiy, O. Stryzhak, M. Braychevskiy and others). The term Ruthenians or Ruthens in Latin European sources was applied to all Ukrai-nians, and not only to those of Transcarpathia. Yet, the multi-centennial ab-sence of the Ukrainian state and thus the lack of information sources that are necessary to spread objective knowledge on specific regional usages created a stereotype by which Ruthenian and Rusyn were terms only used in Western Ukraine. At the same time, the idea of sharp linguistic and cultural dissimi-larities among different territories of Ukraine was promoted, resulting in a plethora of ethnonimic differences. What is more, the proponents of politi-cal Ruthenianism aim to use the ethnonimic diversity in Ukraine to ground the political doctrine claiming that the Transcarpathians are different from the Ukrainians and thus have a right for national self-determination and can demand a separate political status. In fact, when the advocates of political Ruthenianism of Transcarpathia claim that they are the only people entitled


66

to bear and use the ancient Ukrainian self-appellation the Rusyns they de-prive other Ukrainians of their right for the name. However, as already stated above, the name Rus/Rusyn initially only referred to people from the Prin-cipalities of Kyiv and Pereyaslav, and it was no earlier than the late 11th and early 13th centuries that it became spread in other territories of Southern Rus due to political relations or treaties with Kyiv and that it gradually ousted local names of tribes and territories.

The origins of the name Rus (a derivate of which is the somewhat later name Rusyn) are hidden in the history of the early Middle Ages 5. As for various versions of the exact origin, the theory of the Baltic or Finnish origin seems to be the most historically grounded one. The reason is that the word Rus (actually, Rus’ as the sound ‘s’ is softened here) belongs, both structur-ally and areally, to the same group of other names of ethnicities ending in a soft consonant: весь (ves’) – the Vespians; голядь (golyad’) – the Galindi-ans; перьмь (per’m’) – the Komi; and сумь (sum’) or ямь (yam’) – the Finn-ish. These names were used by the Slavs living near the Gulf of Finland and Lake Ladoga, where the Scandinavian Normans used to settle at that time 6. Analysis of the usage of names in Old Slavic has revealed that the term Rus not only referred to ‘the Rus land’ and ‘the Rus state’, but it was also used as a collective noun to mean ‘the Rus people’ (compare to Ukrainian молодь (molod’) – youth, челядь (chelyad’) – servants and чернь (chern’) – com-mon people, all being collective nouns with a soft consonant in the end). Researches suggest that the use of the suffix –ин (‘yn’) and its function in the word Rusyn are similar to those it performs in other Slavic ethnonyms (modern and historical): болгарин (bolharyn) – a Bulgarian person; воло-шин (voloshyn) – a Wallachian; литвин (lytvyn) – a Lithuanian; мордвин (mordvyn) – a Mordvin; сербин (serbyn) – a Serb; турчин (turchyn) – a Turkish person; угрин (uhryn) – a Finnish person; and шведин (shvedyn) – a Swedish person 7. On the basis of the Kyivan Rus legal code Ruska Pravda (where it is stated that the fine for murdering a Rusyn is 40 hryvnas) one can conclude that the term Rusyn means a subject or citizen of Rus. Thus, the initial meaning of the name Rusyn is stating the person’s affiliation with the people of Rus.

The names Rus and Rusyn are also widely used in written sources of the second half of the 16th century and the first half of the 17th century, in-cluding those concerning the history of Ukrainian Cossacks, in Ukrainian literary works, “Polemical” works and publicism. Examples include the


67

famous letter of the Bratstvo (Brethren) of Lviv to the Bratstvo of Novo-kostyantyniv; Lament to the King by citizens of Lviv; works by Herasym Smotrytskiy and Ivan Vyshenskiy. Here are assorted quotes from these sources: “You leave no place for the Rusyns to live! You never support the Rus in courts… Neither in commerce nor in trades is a Rusyn equal to a Catholic. There is no place for a Rusyn in guilds…”; “What kind of honour do the nobles give to their cleric subjects, and especially those who call themselves the Rus?”; “And the Rus who made acquaintance with them grew envious of their habits, their tongues and their learnedness; they had no such schools of their own and sent their children to study in Roman schools; and together with their wisdom, they also learned their faith…”; “This work is called How A Wise Catholic Got into A Dispute with A Foolish Rusyn”; “The Rusyn friar Christopher travelled to the Holy Mount of Athos”; “And the Cossacks who take part in that legation com-plain on the disgrace that is upon the whole Rusyn people…” 8 The ethn-onyms Rus, Rusyn people, Rusyns and Rusnaks were actively promoted by Bohdan Khmelnytskiy’s Universals in 1648–1657. Here are a number of quotes: “We ask that the voivode of Kyiv should be of Rusyn origin and of the Greek faith… that we, the Rus, should have at least three senators; a voivode (general) among the secular ones and the castellan of Kyiv who should defend the faith and the rights of the Rusyn people in the Senate”; “The conditions are these. None of the Catholic szlachta (nobility) is to attempt to cross the line but is only entitled to send their servants of Rusyn origin instead…”; “We also inform your Royal Grace that the Rusyn peo-ple, both laymen and clerics, are cruelly oppressed be their lords”; “The Treaty between the Turkish king and the Zaporozhian Cossack Army of the Rusyn people on trade on the Black Sea as it should be” 9. Of The admin-istrative and political documents of Khmelnytskiy along with those related to social life also provide a plentitude of examples: “The Academy in Kyiv should by founded to teach the Rus in the Greek, Latin and Rusyn lan-guages, and it should have all rights and freedoms as a Royal Academy”; “…neither now and nor ever God will let them lay their hands on this, as they are natural haters of the holy Orthodox faith; for them, a Rusyn is a dog-bone, the one to despise…” 10

Poetic works in Polish describing the events of the War for National Liberation, known as Khmelnytchyna (1648-1649), also use these names: “Gdym go prosił, żeby mi jak swemu folgował, / Rzekł na to, żeś ty Rusin,


68

kotiuho, niedoszły…” 11 On analyzing these works the Ukrainian literary classic Ivan Franko concluded: “Polish authors of the time are unanimous in their claim that it was a rebellion of the Rusyn people. It was the Rus who rose against the Polish, they say, the Rus who wanted to drive the Polish out from the land. On the opposing side the wandering Ukrainian ‘blind kobzars’ sang the same thing in their songs and dumas” 12.

Such ethnonyms can be equally found in other chronicles, annals and everyday records written on both sides along the Dnieper and in Halychyna (Chronicle by Thedosius Safonovych, Chronicle by Hrinoriy Hrabyanka, po-ems by Klymentiy Zinoviyiv, Chronicle by Samovydets and Chronicle by Samiylo Velychko) 13 . In particular, the Chronicle by Samovydets abounds in the use of the terms Rusyn, the Rus and Rusyn people as ethnonyms: “As the worst Jew was treated better than the most honest Christian Rusyn…”; ‘and the Rus were especially victorious…”; ‘The only remaining Christians in Kamyanets were the Rus and some Armenians; the Rus managed to obtain a permission to have three churches, and the Armenians were allowed only one; however, the churches carry out their service with much difficulty…” 14 In the copied short version of Chronicle by Hrabyanka (1739) the Rus is a collective etnonym; the term Rusyn is used twice, and Rusnak is used once 15. In the study of etnonyms used in the Chronicle by Samovydets P. Tolochko concludes that “the ethnic name the Rusyns was equally determinative of the people of all our regions” 16. The Halycian-Volhynian Chronicle provides the earliest records of the name’s use in Western Ukraine. This gives an idea of progress in the process of ethnic creation and consolidation that took place in Ukrainian lands in old times.

Folklore records and academic literature of the 19th century also provide numerous examples of usage of the names (the) Rusyns, Rusnak and Rusyn people. The term Rusyn features in M. Levchenko’s collection of folk tales of Eastern Podillya (1860s), in particular, in the tale about the Rusyn and the Pole 17. The term Rusyn people is prominent in collections of folk songs from the Vinnytsya Region (P. Stadnytska’s Songs and Folk Rites of the Rusyn People from the area round Nemyriv in Podillya 18). In the C. Ney-man’s Materiały etnograficzne z okolic Pliskowa 19 the term Rusyn songs can equally be found: “Wysoko idealne uczucie, tkliwa rzewnósć, pyszna obrazowósć i samorodna glęboka starozytna symbolika nadają pieśniom ruseńskim znamię originalne i podnoszą niektóre z nich do znaczenia arcy-dzieł lirycznych” 20.


69

In the M. Nomys’s collection of Ukrainian folk proverbs and sayings the term Rusyn is used to refer to people from Eastern Podilla (the Bratslav region): “Stomach pain, go away, as I am not a Polish woman; stomach pain, go to the Rusyn man, the Rusyn man is strong and he will suffer you” 21.

The name Rusyn is normal in the lyrics of folk dumas (thoughtful poetic recollections) on the terrains of Eastern Ukraine. In particular in the duma Khmelnitskiy and Vasile of Moldova (recorded as declamed by kobzar An-driy Shut from Chernihiv Region). Khmelnitskiy is referred to as Rusyn: “Why has Hetman Khmelnitskiy, the Rusyn, / Destroyed all my land of Wal-lachia” 22.

Even this short review of written sources on the history and areas of the use of the ethnic names Rus and Rusyn shows that these names were regular well beyond the territory of Transcarpathia in the 17th and 18th centu-ries. They were in use in Halychyna, Bukovyna, Bessarabia and other lands of Ukraine as well as beyond her borders. The name Rusnaks was equally widely used in the 19th and early 20th centuries to denote Ukrainian ethnic-ity, being a synonym to the terms (the) Rusyns, Ruthens/Ruthenians, Little-Russians and Ukrainians. In particular, the prominent Ukrainian researcher Hvedir Vovk used the terms Rusyn and Rusnak in 19th and 20th centuries as synonyms for Ukrainian. He was an organizer of a number of anthropologic and ethnographic expeditions that covered virtually the whole territory of Ukraine including the lands of Halychyna, Bukovyna and Transcarpathia. It is notable that the first chapter of his Ethnographic Essay is titled The Rusyns of the Halychyna Plains, and the fifth one bears the name The Ugro-Rusyns, or The Hungarian Rusnaks 23. In the same work the author says that “the Rusyns of the Halychyna plains including those inhabiting Northern Bukovyna have little difference from the people of Western Volyn or Podil-lya; moreover, the latter speak one of the Red Ruthenian dialects, that is, one that belongs to Halycian dialects” 24. He also writes: “The highlander Rusyns include 1) Hutsuls, 2) Boykos, 3) Lemkos and 4) Hungarian Rusyns [Transcarpathian Ukrainians] (…) On borderline territories these groups practically merge, and thus one can single out some all-Ukrainian features that are common for all groups” 25. “Having certain ethnic peculiarities the inhabitants of Halychyna, Bukovyna and Hungarian Rus are essentially Ukrainian”, concludes the researcher 26.

The ethnicon Rusnaks in the Vovk’s works is widely used to refer to people from different parts of Ukraine: those from Podillya, areas around


70

Poltava and Kherson etc. as well as to name the Zaporizhian Cossacks who colonized the lands of Dobruja and founded the Trans-Danube Sich after theier Zaporizhian Sich was destroyed*. “The Rusnaks, states the researcher, as they are called in Dobruja, not only inhabited Tulcea, but also made it the starting point from where they spread to inhabit the whole region” 28. Vovk also criticized the lack of flock-together among the colonists and noted: “The Rusnaks live independently and do not show any ethnic awareness or signs of their national solidarity or needs that are related to it” 29; The term Rusnak was also used as an attributive in its adjectival form. Vovk mentions Rusnak schools, Rusnak population and Rusnak churches 30.

Researchers suggest that the term Rusnak is of relatively late origin, as the suffix –ак (‘ak’) is not found among Slavic ethnic names until the 15th century.

As for the areal of usage and semantic evolution of the ethnonyms Rusyn/Rusnak, researchers observe that both semantics and function of these words was changing with the Eastern Slavs and their neighbours throughout history. P. Chuchka writes: “Alongside with Bavarian records of the 11th century where words like Ruseni can be found, functioning as ethnonyms (…) there are also cases when the word Rusyn is not an ethnonym but an anthroponym (…) like in Rusyn the Sea Warchief’31. The researches of ter-ritorial spread and ethnic meaning of these terms show that their usage in different Old Rus lands was not regular but very disproportional. Specifi-cally, in Halychyna they came into usage in the 13th century, and in Eastern Slovakia first written records of the Rusyns date back to the 14th century. The prominent Ukrainian linguist P. Chuchka observes that the term Rusyn and its Latinized counterpart Rutenus in the 13th century were known not only in the lands to the north of the Carpathians but also on their southern slopes including the middle basin of the Tisza. In particular, a certain nobleman Chedur genere Rutenus is mentioned in the Kraszna comitatus in 1217. The ethnic name Rutenus is also used in other comitati of Northern Hungary in the early 13th century. In Austrian and German territories it dates back to the late 11th century 32.

It was already mentioned that alongside with the term Rusyn its synonym Rusnak (sometimes Rusnyak) was used in a number of historical Ukrainian lands. As for Transcarpathia, researchers believe that the term Rusyn was brought here from Bukovyna and Halychyna fairly recently and it was only the inhabitants of the east of the region that referred to themselves as the


71

Rusyns. In the 60s of the last century Prof. Chuchka made an investigation of all villages of the Transcarpathian countryside and found out that it was the inhabitants of the Rahiv District and partially of the Tiachiv District with the addition of some northern villages of the Mizhhirya, Volovets and Velyky Berezhny Districts that called themselves the Rusyns; these people, however, are mainly the Boykos and the Lemkos who moved to Transcar-pathia from the neighbouring Halychyna and brought the name Rusyn with them 33. The Russian historian O. Petrov wrote in the early 20th century that the commoners of Transcarpathia never called themselves the Rusyns until 1919, but only the Rusnaks and the Rusnyaks; the Rusyns was the name for the newcomers from Halychyna 34. According to Prof. Chuchka, the Trans-carpathian lowlanders living between the Teresva-Tereblya interfluve (east) and the Uzh basin (west) still referred to themselves as the Rusnaks until recently. In his opinion, “the intellectuals of the Transcarpathian Lowlands started adopting the name Rusyn only in the early 20th century, under the in-fluence of periodicals from Halychyna” 35. The spread of and synonymy be-tween the names Rusyn and Rusnak is also attested by O. Dukhnovych who mentioned: “The Ugro- or the Carpathian Rus call themselves the Rusyns, the Rusnaks or the Rusaks.”

A number of researchers observe that the massive spread of the name Rusyn in Transcarpathia was due to its promotion by the Czechoslovakian regime of the period between two world wars when Transcarpathia be-longed to Czechoslovakia. The government in Prague used different means to popularize the ethnonym Rusyn as a unique and solely Transcarpathian name in order to separate the Transcarpathians from the Halycians who already called themselves Ukrainians and to prove to the world that the Transcarpathians were a people different from the one living to the north of the Carpathians and near the Dniester and the Dnieper. The same divide-et-impera manipulative practice was applied to the inhabitants of Trans-carpathia by the Hungarian government in the late 1930s. Prof. Chuchka writes that the name Rusyns (ruszinok) is relatively new to the Hungar-ian language; it is only recorded in Hungarian documents from 1939. Be-fore that time the synonymic term orosz had been used. In the late 1930s Hungarian state documents and media ceased to name Transcarpathian Ukrainians orosz (urus<rus) and introduced ruszinok instead. In spite of the intended confusion of the ethnic names and the lack of sustainabil-ity imposed by foreign political bodies, the name Rusyn is believed to


72

have played an integrative role, uniting, if only by name, the inhabitants of Transcarpathia with the people of other Eastern and Northern provinces of the former Austro-Hungary 36.

According to O. Myshanych, a prominent Ukrainian literary scholar and public figure, a Transcarpathian by birth and the author of probably the most detailed in-depth analysis of the historical backgrounds of political Ruthe-nianism, (of where it comes from, how it was built up and what it is aimed at), “the majority of Transcarpathian literary writers, public and cultural figures tended to consider the Transcarpathians (under the names of Ugro-Russians, Hungarian Russians, Carpathian Russians, Ugro-Rusyns, the Rusyns of Magyaria, Under-Beskidian Rusyns etc.) to be a part of the South-ern Russian or Little Russian people, claiming that there was one united Rus…” They cultivated the idea of close affiliation between Transcarpathia and Halycia and considered the Under-Beskidian (Beskidian equals Car-pathian in this case) and the Trans-Beskidian Rusyns to be one nation…” 37 Alexander Duchnovič, Alexander Pavlovič, Anatolij Kralický and Yevheniy Fenzik were the most outstanding proponents of Halycian and Transcarpath-ian unity. Duchnovič is widely known for his famous lines that became a slogan: “They who dwell across the mountains are not alien to us: Rus is one, our minds and souls are one”. The same idea of Transcarpathia being united with the rest of Ukrainian lands was also widespread in Halychyna and Bukovyna. Hryhoriy Kupchanko, a Bukovynian historian, ethnologist and folklorist wrote in his book Our Native Land: “The same people as in Bukovina and Halychyna lives in the neighbouring Hungary or, to be pre-cise, in Hungarian Rus” 38.

Historian Y. Zhatkovych remarked in his book Ethnographic Notes from Hungarian Rus (1896): “Here under the name of the Rusyns we mean those dwellers of Hungary who belong to the Little Russian people living in Halycia, Bukovyna and South Russia and who share the Uniate Greek Catholic faith” 39.

Thus, the self-appellation Rus/Rusyn in Ukrainian territories was widely used as the main term for local population until the early 20th century. In the 19th and early 20th centuries the word Rusyn (Ruskiy, Ruska, Ruske) in the west of Ukraine was a frequent component of the names of organizations, geographic objects and periodicals: Ruska Besida (Руська бесіда), Ruska Matytsya (Руська матиця), the Rusyn Trio, Rusyn Voivodeship, Materials Towards Ukrainian-Rusyn Ethnology (Матеріали до українсько-руської


73

етнології), Halycian Rusyn Folk Sayings (Галицько-руські народні при-повідки) etc.

The spread of the ethnicons Rusyn and Ruthenian in 19th century aca-demic circles is attested by their use not only in works on linguistics, ethnog-raphy and history written by scholars from Halychyna, Transcarpathia and lands near the Dnieper but equally by their occurence in academic works of foreign authors (F. Fischer, R. Reinfuss, S. Vincenz, Y. Falkivskiy, R. Kaindl and others) 40 .

Some researchers stress the point that the terms Rusyn and Rusnak as the official names for local Ukrainians were widely used in Transcarpathia until the end of the Second World War. However, the ethnonym Ukrainian started gradually replacing them between the wars.

The reason why the term Rusyn was in use for a longer time on the pe-riphery of Ukrainian lands is a certain delay in the processes of national con-solidation here compared to those in the centre. Both Ukrainian and foreign scholars (M. Tyvodar, M. Mushynka, M. Sopolyha, M. Panchuk, Y. Bacha, M. Mozer, O. Myshanych, H. Kozholyanko, V. Balushok, I. Burkut and oth-ers) believe that the term Rusyn lingered in Transcarpathia due to the gradual evolution of the idea of national consolidation among the local Ukrainians and owing to a number of political and social difficulties. Transcarpathia being annexed by and divided among the neighbouring states was slowing down the process of pan-Ukrainian consolidation 41. M. Sopolyha remarks on this point: “Here the formation of ethnic/national awareness was much slower than with the most of Ukrainians, people here were isolated from the majority” 42.

M. Tyvodar, a famous ethnologist from Uzhgorod, proves that the theo-ry of political separatism that advocates a difference of the Transcarpathians from the Ukrainians on the basis of the name Rusyn/Ruthenian is simply in-convincing for the lack of credible arguments. According to the scholar, the essence of the notion of ethnicity is not confined to ethnonyms; multiple fac-tors define any ethnical identity. Besides, the term Rusyn was the self-appel-lation of all Ukrainians in the late 19th and early 20th centuries who lived in Transcarpathia, the Prešov Region, on the land of the Lemkos, in Halychy-na, Volyn, Podillya and in the Ukrainian South, referred to as New Russia in that Empire 43. Tyvodar’s studies provide an in-depth analysis of ethnonymic diversity and ethnic genesis in Transcarpathia. As for the issue of political life in Transcarpathia of the 10th and 11th centuries, the scholar proves by his-


74

torical and archeological study that the local tribe of White Croats in the late I millennium AD was politically related to Kyivan Rus. Tyvodar shares the S. Pap’s hypothesis of Transcarpathia being part of the State of Rus ruled by Volodymyr the Great, son of Svyatoslav the Conquerer 44. He also remarks that the connections of Transcarpathia with Great Moravia were not so close as some scholars tend to think they were. Moravia was Catholic in the late 11th century, he argues, and Transcarpathia would rather have ties with Rus ruled from Kyiv, as both were predominantly Orthodox. M. Tyvodar reveals some inner and outer sources of the modern political Ruthenianism, looks into its geopolitical context and situational nature. The researcher also out-lines some factors that define the local identification practices and cultural priorities.

One argument that the aficionados of political Ruthenianism find espe-cially productive is that of local language particularities. Undoubtedly, the lo-cal tongue is a distinctive dialect of the Ukrainian language. Its spoken form has been studied by a number of linguists, both Ukrainian (I. Verkhratskiy, A. Zaleskiy, R. Kersta, I. Pankevych, S. Bevzenko, F. Zhylko and I. Chered-nychenko) and foreign, including M. Antoshin, G. Gerovskiy, G. Klepikova and L. Petrov in Russia; A. Vincenz, W. Kuraszkiewicz, J.-A. Rieger and Z. Stieber in Poland; J. Vira, J. Husek, O. Leška and J. Moravec in the Czech Republic; Š. Liptak, P. Novák, S. Tobik and S. Cambel in Slovakia; L. Balogh and P. Dezső in Hungary; Z. Penuyk, J. Patruts and R. Udler in Romania; D. Kryndzhala and V. Pogoryelov in Bulgaria; and O. Broch in Norway). All of them unanimously state that the Transcarpathian dialects belong to the Ukrainian language both typologically and by origin 45. Ukrai-nian Dialects of Transcarpathian Rus and Neighbouring Areas, a prominent work on Transcarpathian vernacular, was published in Prague as far back as 1938. The language spoken in Podillya, Polissya, Slobodia and other lands of Ukraine varies much, but the differences cannot be seen as a reason to codify the territorial dialects as separate languages. All national tongues sub-divide into dialects, it is only natural for any national language to live a life full of diversity.

In view of the political technologies of the recent decades stemming from the issues of language and aiming to separate the Rusyns from the Ukrainians by deforming ethno-national and lingual identities a very topical observation on the Ukrainian roots of the language spoken by the Rusyns in East Slovakia is made by M. Sopolyha, a famous ethnologist from the


75

Prešov Region: “Phonetically, morphologically, syntactically and lexically this dialect retains all characteristic features of Eastern Slavic languages. The elementary or basic vocabulary of the rural population, that is, words used to communicate within the frame of family and community life as well as in traditional trades is undoubtedly Ukrainian” 46. Stressing the crucial role of language as the main marker of ethnicity that integrates members of an ethnic group and creates a communicative barrier between the group and other ethnic communities M. Sopolyha traces and criticizes the process of Slovakiazation of the local Lemko dialects of Ukrainian that takes place due to some outer factors and the lack of local Ukrainian education. It is the artificial Slovakiazation that brings about lexical differences between the Rusyn/Lemko vernacular and the standard Ukrainian language, maintains the researcher; these differences are used by certain politicians as an argu-ment to claim that the dialect has a separated, original nature “that has noth-ing to do with the standard Ukrainian” 47.

Another argument used by the proponents of political Ruthenianism to prove and make legal their claim of political separateness of the Rusyns/Transcarpathians from the rest of the Ukrainians is cultural differences, both material and spiritual. However, in the recent years the numerous an-ti-Ukrainian works on the topic (commissioned and theorizing, rather ama-teurishly, on the myth of Rusyn ethnic separateness) have been contested by real in-depth and objective researches written mostly by the Transcar-pathian, Bukovonian and Slovakian linguists, ethnographers and histori-ans. These latter works demonstrate exactly the opposite. They are based on solid field data and documents on specific and nationally general fea-tures of Rusyn/Transcarpathian ethnic culture that show their essentially Ukrainian origin and nature. By providing new source data and conceptual proofs, these modern-day researches substantiate the findings of the late 19th and early 20th centuries scholars who studied the ethnic culture and ethnicity of the Hungarian Rusyns (I. Franko, H. Vovk, F. Potushnyak etc). Among other works aimed to investigate, document and study the Trans-carpathian ethnic heritage, those by V. Hnatiuk’s stand out as the most extensive ones. The scholar organized a number of folklore-studying and ethnographic expeditions to Hungarian Rus and published six volumes of ethnographic papers, among them Ethnographic Materials from Hungar-ian Rus (Lviv, 1897–1910, vol. I–VI) and Ugro-Russian Spiritual Poems (Lviv, 1902). His other works include a number of special studies: Rusyn


76

Homes in Bačka (South Hungary) (In: Записки Наукового товариства Шевченка. – Vol. 22. – Lviv, 1898, – P. 1–58); The Rusyns of the Prešov Diocese and Their Vernaculars (ЗНТШ. – Vol. 35. – Lviv, 1900, – P. 1–70); The Slovakians or the Rusyns and other studies (ЗНТШ. – Vol. 42. – Lviv, 1901, – P. 1–81) and others.

The studies of the ethnic heritage of people of Transcarpathia and East-ern Slovakia, carried out in the past and today, show that the regional differ-ences follow the same all-Ukrainian cultural pattern and are part of it; that is, the Transcarpathian Rusyns are ethnically and culturally related to it as the Ukrainians.

The ethnical unity of the Rusyns of the Prešov Region and the Ukraini-ans is well substantiated by objects of material culture. Wooden churches, types of settlements and traditional farmsteads, certain types of public and private buildings, Old Ukrainian type of hearth, furniture and traditional home utensils, all these and many other things constituting the basic level of Ukrainian ethnic culture are similar in Transcarpathia and Eastern Slo-vakia. The famous ethnologist from the Prešov region M. Sopolyha based a number of fundamental works upon the extensive data on folk architecture: Folk Architecture of the Ukrainians of Eastern Slovakia (1976), Traditional Homes of the Ukrainians of Eastern Slovakia (1983), The Gems of Folk Architecture (1996), The Ukrainians of Slovakia: Material Embodiments of Folk Culture and Art (2011) and others. The binding idea of all of his books can be summed up by the following statement: “The oldest relics of architecture in the region (…) prove that this people’s culture is of Ukrai-nian origin and a part of Ukrainian culture” 48.

Traditional architecture and other aspects of material and social cul-ture (clothes, food, household and trade activities, etc.) have been highlight-ed in the investigations Tradicie hmotnej kultury ukraincov na Slovensku by M. Sopolyha (2006), Traditional Cattle-Breeding in the Ukrainian Carpath-ians in the Second Half of the 19th And The First Half of the 20th Centuries by M. Tyvodar (М. Тиводар. Традиційне скотарство українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст., 1994), Customary Law of the Ukrainian Carpathians and Transcarpathia in the 14–19th Centuries by Y. Hoshko (Ю. Гошко. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття ХІV–ХІХ ст., 1990), Sacral Wooden Architecture of the Carpathian Ukrainians by Y. Taras (Я. Тарас. Сакральна дерев’яна архі-тектура українців Карпат, 2007), in the collected papers Eastern Chis-


77

tianity Sacral Relics on The Border between Slovakia, Poland and Ukraine (Східно‑християнські сакральні пам’ятки на словацько‑польсько‑укра-їнському пограниччі // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Свидник, 2010. – Вип. 25) and others. The mentioned well-documented and basic studies prove the Ukrainian ethnicity of the Transcar-pathians.

Song, rites, traditions, beliefs, folk tales and legends, proverbs and other elements of Transcarpathian and Eastern Slovakian folk spiritual culture also testify to an essentially Ukrainian origin of the local population. These precious gems of the folk oral tradition talk to the reader from the pages of numerous collections and researches. Among them: M. Mushynka’s works From Ukrainian Folklore of Eastern Slovakia (З українського фольклору Східної Словаччини, 1963), From the Depth of Centuries (The Anthology of Folklore of Slovakia’s Ukrainians) (З глибини віків, 1967), Folklore of the Vojvodina Rusyns (Фольклор русинів Воєводини, 1976, 1988), Folk Cul-ture of the Southern Lemkos (Народна культура південних лемків, 1988), and The Voices of Ancestors (Голоси предків, 2002); I. Khlanta’s (І. Хлан-та) collections Folk Songs of the Ardanovo Village, Oh I Can See the Vil-lage (Народні пісні села Арданово, Ой видно село, 2003) and Carpathian Ukraine in Songs, Legends, Tales and Literary Works (Карпатська Украї-на у піснях, легендах, переказах, бувальщинах та літературних творах, 2009); I. Senko’s (І. Сенько) Transcarpathian Folklore in All-Ukrainian Context (In: Українські Карпати, 1993) and Rusyn/Ukrainian Mentality (Ментальність русинів‑українців. – Ужгород, 1996); V. Goshovskiy’s Ukrainian Songs of Transcarpathia (В. Гошовский. Украинские песни За-карпатья, 1968) and others. And they are all very convincing as for the local Ukrainian ethnicity.

Academic Bulletin of the Museum of Ukrainian Culture in Svidník (Нау-ковий збірник Музею української культури у Свиднику) is a very informa-tive edition providing an encyclopedic corpus of information on the issues of Ukrainian/Rusyn culture and language in Transcarpathia. The bulletin includes sections about history, ethnography and studies of folklore, lan-guage and literature; generally, it represents a diversity of Ukrainian studies based mainly on the data from the Prešov Region. The Museum has also is-sued The Atlas of Ukrainian Vernaculars of Eastern Slovakia by Vasyl Latta (В. Латта. Атлас українських говорів Східної Словаччини), Historia Carpato-Ruthenorum by Mykchailo Luchkay (М. Лучкай) and numerous


78

studies on various aspects of folk spiritual culture, all of them receiving much attention in the field of Slavic studies, as these works have filled in a number of lacunas and enrich Ukrainian studies with speaking facts and timeless arguments.

Faith is still another pillar of ethnicity and identity for the Ukrainians/Rusyns of Transcarpathia and the Prešov Region: they traditionally belong to the Orthodox (Eastern, or Greek) Church, the fact being an essential part of local cultural background. According to M. Sopolyha, “the relation be-tween religion and ethnicity among the Eastern Slavic Rusyns is so strong that it is very difficult and sometimes impossible to say which identity mark is primary and defining.”

As for the use of the terms Rus/Rusyn in the neighbouring countries, it is known that the Poles, the Slovakians and the Czechs have used Rusyn to mean Ukrainian since the 18th century. The Hungarians have used the words Rusyn or Ruthenian/Ruthen as a name for the Ukrainians of Transcarpathia, Halychyna and Bukovyna since the 19th century.

Initially, in the Principality of Moscow the terms Rusyn and Rus were applied mainly to people from the southwestern lands of Rus, that is, to the Ukrainians and the Byelorussians. Later in Muscovy the adjective русский (russkiy) was coined and got substantivized to refer to the Moskovites, the people of the northeastern Slavic lands. In the lands of Ukraine and Belarus, however, the name Rusyn (in the forms русин – rusyn and руський – rus’kiy) remained and was used in the 14th and 15th centuries and later. It is only in the years of the Khmelnytsky Uprising in the middle of the 17th century that the terms Ukrainian and Cossack started to replace Rusyn for self-appellation in Ukraine. M. Hrushevskiy provides the following explanation of the rea-son for the replacement of Rusyn with Ukrainian/Cossack: “The Cossacks… came to represent the whole people, all the strata of the society; hence are the terms: the Cossack people or the Cossack-Rusyn people. Cossack and Ukrainian/Rusyn were often used interchangeably in the second half of the 17th century and in the 18th” 49.

The newer attempts of certain political forces in Russia to convince the Transcarpathians in their alleged relatedness to Russia proves to be histori-cally inaccurate and politically biased. It is only a means of geopolitical influence, as valued, in particular, by I. Burkut, the well-known Bukovinian historian. The Muscovite nobles, he argues, did not have any “sense of his-torical Eastern Slavic unity” till the mid-17th century at least. It is only after


79

the Treaty of Pereyaslav that Moscow started promoting the idea of one Rus for political reasons 50.

By nowadays the term Rusyn and similar ethnonyms have come out of active use among most Eastern Slavic nations. However, few of our neigh-bours (some Poles and Macedonians) still say Rusyn or Ruskiy to mean the Eastern Slavs in general, and the Bulgarians use the old form Rusnak to mean the same. Besides, the name Rusyn is used in America as the self-appellation by a part of Ukrainian and Carpathian Rusyn immigrants from Serbia, Romania, Slovakia and Poland.

Political Ruthenianism and the “revival” of the term Rusyn as a modern self-appellation for the Transcarpathians are nothing else than an intended anti-Ukrainian campaign stemming from geopolitical projects of certain forces at home and abroad aiming to destabilize the situation in Ukraine. M. Sopolyna reveals the political reasons behind modern speculations on the historical term Rusyn and observes that as early as in the 16th century Muscovy adopted the term Rus as an ethnic and political name and launched attempts to separate it from the Rusyns/Ukrainians. Efforts were also made to restrict the use of the terms Rus/Ukraine in Ukrainian lands; these words were replaced with the derogatory, marginalized name Little Russia and its derivative Little-Russian. The same process was taking place in Transcar-pathia, where Hungarian ruling classes hindered the national consolidation of Ukrainians by promoting and conserving the terms Ugro-Rusyn, Carpath-ian Rusyn, Transcarpathian/Under-Carpathian Rusyn and Ruthenian/Ru-then. To counteract this policy and preserve their ethnic identity, the Ukrai-nians in Hungary and Slovakia “as early as in the 19th century coin their own terms Rusyn-Ukrainian and Ukrainian-Rusyn; nowadays these terms are still relevant for the same reasons” 51.

More and more Transcarpathians pronounced their pro-Ukrainian orien-tation in the1920-40s despite the foreign governments forbidding the public use of the terms Ukraine/Ukrainian and promoting the doctrine of “sepa-rate Carpatho-Rusyns”. Thus, the participants of the 1st Congress of Young Transcarpathians declared in Uzhgorod on 7 July, 1929: “Here we proclaim to the whole cultured world that we, the Under-Carpathian Rusyns, are a part of the great Ukrainian nation; and that our language and literature have been and will always be the same as those of our brothers from across the Carpathians.” In 1937 The Manifest to the Ukrainian People of Transcar-pathia proclaimed that “in all issues of language and culture we have always


80

been and will always be a part of the great 50-million Ukrainian people.” As for the myth claiming that Ukrainianization was brought to Transcarpathia by the Soviet government, O. Myshanych writes: “In reality the process of Ukrainianization in Transcarpathia developed quite naturally, with an ethnic group realizing itself a nation. It happened, in fact, against the will of Stalin and not under the pressure of the Soviet Communist system and the Com-munist Party’s guidance” 52. According to the researcher, “such were the deformations in the economy, culture and spiritual life together with uncon-trolled migration processes that nowadays a part of the local population is willing to deny everything that is Ukrainian and hide into the cozy hide of Ruthenianism, becoming an ethnic mass, a national minority with no state of their own once again” 53.

“The Ruthenian issue” is subjective and artificial, it stems from geo-political interests of other states and serves to destabilize the nation-build-ing process in present-day Ukraine. Such is the opinion shared by many prominent Ukrainian and foreign scholars: M. Tyvodar, Y. Bacha, O. Mysh-anych, V. Markus, M. Mushynka, M. Sopolyha, M. Panchuk, O. Mayboroda, P. Chuchka, L. Beley, Y. Baleha, H. Kozholyanko, M. Shtets, O. Kurinniy and many others, mainly coming from Transcarpathia and Eastern Slovakia.

In view of the growing separatist trends inspired by certain political forces at home (in Transcarpathia and the Ukrainian East) and abroad the issue of the unity of the Ukrainians is one of the key problems of the in-ner security of the independent Ukrainian state. The principled position of Ukrainian researchers from Transcarpathia and Eastern Slovakia as reflected in their works of the late 20th and early 21th centuries provide ethnologically potent arguments to add to the wide spectrum of research on the ethnic and cultural history of Ukraine. These arguments help to disprove the newly-made quasi-academic concepts and resist the geopolitical infringement of certain foreign powers.

M. Levchenko, a famous researcher of the folklore of Podillya, said: “There have been many lies and fibs concocted by the enemies of the Ukrainian nation… but when you read this book of Podillyan folklore… when you read it without prejudice you will clearly see that none of politi-cal borders could ever sunder apart the age-long unity of the Ukrainian language that spans the banks of the Zbruch river: this is one Ukraine, united and indivisible” 54.


81

NOTES

1 Cit.: Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992. – С. 220.2 Ibid. – С. 193. 3 Ibid. – С. 197–198.4 Чучка П. П. Історія етноніма Русин та його споріднених // Ономастика

України першого тисячоліття нашої ери. – К., 1993. – С. 35.5 Ibid. – С. 34.6 Ibid. – С. 37. 7 Ibid. – С. 36; Also see: Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне

дослідження. – К., 2006.8 Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1995. – Т. V. – Кн. 2. –

С. 127, 212, 223, 254; 1995. – Т. VІ. – Кн. 1. – С. 182.9 Універсали Богдана Хмельницького 1648–1657 / упоряд. І. Крип’якевич,

І. Бутич. – К., 1998. – С. 52, 59, 62, 69.10 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и

изданные Археографическою комиссиею. – С.Пб., 1877. – Т. ІХ. – С. 302; С.Пб., 1882. – Т. ХІІ. – С. 49.

11 Франко І. Хмельнищина 1648–1649 років у сучасних віршах // Записки На-укового товариства імени Шевченка. – Л., 1898. – Т. ХХІІІ–ХХІV. – С. 19.

12 Ibid. – С. 17.13 Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. – К., 1993. – С. 57, 65, 78,

81, 98, 190, 205; Гисторія… Г. Граб’янки. Лѣтопис краткій… / упоряд. В. М. Мой-сієнко. – Житомир, 2001. – С. 79, 90, 91; Сборник летописей, относящихся к исто-рии Южной и Западной Руси, изданный Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1888. – С. 76; Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. – К., 1971. – С. 55, 223.

14 Літопис Самовидця. – К., 1971. – С. 51, 59, 115.15 See: Балушок В. Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етноні-

мія. – Біла Церква, 2008. – С. 264.16 Толочко П. Україна і Русь у літописі Самовидця // Київська старовина. –

1992. – № 3. – С. 10.17 Казки та оповідання з Поділля в записах 1850–1860-их років / упоряд.

М. Левченко. – К., 1928. – Вип. І–ІІ. – С. 269–270.18 After: Zbiòr wiadomości do antrop. krajowej. – 1888. – Т. 12. – С. 103–117.19 Materiały etnograficzne z okolic Pliskowa (Липовец. у. Кіев. губ., собранные

г-жей Z. D. и напечатанные въ VІІІ т. Zbiòr wiadomości (115–246)).20 Cit.: Сумцов Н. Ф. Современная малорусская этнография / оттиск из

ж. «Киевская старина». – К., 1897. – С. 72.21 Українські приказки, прислів’я і таке інше / уклав М. Номис. – К., 1993. –

С. 249.22 Українські народні думи та історичні пісні. – К., 1955. – С. 122.


82

23 Вовк Хв. Етнографічний нарис // Народознавча спадщина Хведора Вовка. – К., 2012. – Кн. 2. – С. 12–29.

24 Ibid. – С. 10.25 Ibid. – С. 13.26 Ibid. – С. 26.27 As it was mentioned above, in the 18th century the term Rusnaks was used to refer

to the Cossack population of Ukraine, and a Rusnak was often equaled to a Cossack, the latter term was used as an ethnonym.

28 Вовк Хв. Українські колонії в Добруджі (історико-етнографічний нарис) // Народознавча спадщина Хведора Вовка. – К., 2012. – Кн. 2. – С. 47.

29 Ibid. – С. 78.30 Ibid. – С. 66–78.31 Чучка П. П. Історія етноніма русин… – С. 35.32 Ibid. – С. 38.33 Чучка П. Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті:

етнолінгвістичний і культурно-історичний аспекти. – Ужгород, 2005. – С. 23.34 Петров А. Пределы угрорусской речи в 1773 г. по официальным данным. –

С.Пб., 1912. – С. 98.35 Чучка П. Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті... –

С. 23–24.36 Ibid. – С. 25.37 See: Мишанич О. Політичне русинство: історія і сучасність. Ідейні джерела

закарпатського регіонального сепаратизму. – К., 1999. – С. 7.38 Купчанко Г. Наша родина. – Нью-Йорк ; Берлін, 1924. – С. 174.39 Cit.: Мишанич О. Від підкарпатських русинів до закарпатських українців:

історико-літературний нарис. – Ужгород, 1991. – С. 18.40 Fischer F. Rusini: Zarys etnografij Rusi. – Lwów, 1928; Кaindl R. F. Der Festka-

lender der Rusnaken und Huzulen. – Czernowitz, 1896; Кaindl R. F. Haus und Hof bei den Rusnaken // Globus. – Wien, 1897. – N 71; Кaindl R. F. Ethnographische Streifzuge in den Ostkarpathen. Beitrage zur Hausbauforschung in Oesterreich. – Wien, 1898. – 245 s.

41 Чучка П. Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті…; Mušinka M., Mušinka A. Národnostná menšina pred zánikom? – Prešov, 2011. – 618 s.; Тиводар М. Закарпаття: народознавчі роздуми. – Ужгород, 1995; Мишанич О. Кар-паторусинство: його джерела і еволюція у ХХ с. – К., 1992; Буркут І. Русинство: минуле і сучасність. – Чернівці. – 2009; Сополига М. До питань етнічної ідентифі-кації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини // Народна творчість та етнологія. – К., 2010. – № 3; Бача Ю. Закарпатські українці у пошуках національ-ної орієнтації // Українські Карпати. – Ужгород, 1993; Балега Ю. Політичне русин-ство, або фенцико-бродіївські привиди на Закарпатті. – Ужгород, 2010; Балега Ю., Сірка Й. Хто ми є і чиї ми діти? – К., 1991; Белей Л. Псевдо науковий дискурс


83

етномовної ідентифікації населення прикордонних районів Карпат посттоталітар-ної доби // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Свидник, 2011. – Вип. 26; Кожолянко Г. Українці-русини Галичини і Буковини: історія-су-часність // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Свидник, 2011. – Вип. 26; Балушок В. Українська етнічна спільнота...

42 Сополига М. До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних про-цесів українців Пряшівщини // Науковий збірник Музею українсько-руської куль-тури у Свиднику. – Пряшів, 2001. – Вип. 22. – С. 209.

43 See: Тиводар М. Новітнє русинство – пережиток геополітичних інтересів першої половини ХХ століття // Соціально-економічні та етнополітичні зміни в країнах Центральної і Південно-Східної Європи (друга половина 80-х – перша по-ловина 90-х років ХХ ст.). Матеріали міжнародної наук. конференції. 26–27 верес. 1996 року. – Ужгород, 1997. – С. 179–182; Тиводар М. Закарпаття: народознавчі роздуми. – Ужгород, 1995; Тиводар М. Початки становлення української націо-нальної свідомості на Закарпатті // Українська мова на Закарпатті: у минулому і сьогодні. Матеріали наук.-практ. конференції (Ужгород, 5–6 трав. 1992 р.) – Ужго-род, 1993. – С. 298–303; Тиводар М. Етнодемографічні процеси на Закарпатті (І – початок ІІІ тисячоліття) // Народна творчість та етнологія. – 2010. – № 1.

44 See: Пап C. Історія Закарпаття. – Івано-Франківськ, 2001. – Т. І. – С. 219–221.

45 See: Чучка П. Національна свідомість закарпатських українців… – С. 10.46 Сополига М. До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних про-

цесів українців Пряшівщини...– С. 213–214.47 Ibid. – С. 214.48 See: Скрипник Г. Видатний дослідник етнокультури та етно ідентифікаційних

процесів українців Східної Словаччини // Народна творчість та етнологія. – 2011. – № 1. – С. 19.

49 Грушевський М. Хмельницький і Хмельнищина. Історичний ескіз // Запис-ки Наукового товариства імени Шевченка. – Л., 1898. – Т. ХХІІІ–ХХІV. – С. 18.

50 Буркут І. Русинство: минуле і сучасність. – Чернівці, 2009. – С. 28.51 Сополига М. До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних про-

цесів українців Пряшівщини... – С. 216.52 Мишанич О. Політичне русинство: історія і сучасність... – С. 14–15.53 Ibid. – С. 16.54 Казки та оповідання з Поділля в записах 1850–1860-их років / упоряд.

М. Левченко. – К., 1928. – Вип. І–ІІ. – С. ХVІІІ.

Translated by Natalya Ferens


84

Olexa MYSHANYCH

POLITICAL RUTHENIANISM: HISTORY AND TODAY. IDEOLOGICAL ROOTS OF TRANSCAR-

PATHIAN REGIONAL SEPARATISM

I

Historically, Old Ruthenialism was a cultural and political trend in Transcarpathian (Carpatho-Rusyn) national liberation movement in 1850–1950. It was created by local intellectuals and educated clerics as a regional version of Pan-Slavism and Moscowphilism. The ultimate aim of Carpatho-Ruthenians (or Carpatho-Rusyns) was at first to proclaim themselves a separate nation in the Austro-Hungarian Empire and later in Hungary and the Czechoslovak Republic. In the 19th century Old Ruthenianism was partially an anti-Hungarian movement tied with Halycian (Galician) and Bukovinian Moscowphilism. Its founders – A. Dobryanskiy, O. Dukhnovych, I. Silvay, E. Fenzyk and others – were oriented towards the Russian Empire and adopted the Russian language as “the learned tongue” in belle-letters, newspapers and education. In fact, their language was a yazychiye, a Creole built upon a mixture of Russian and Church Slavonic with some specks of local dialects and Hungarian words. The Carpathian Rusyns of Halychyna, Bukovyna and Hungarian Transcarpathia considered themselves one people – the Rusyns of the Austro-Hungarian Empire. After the Austro-Hungarian Compromise of 1867 Hungary started the policy of assimilation and began to oppress the Transcarpathians depriving them of their national rights. In that period Old Ruthenianism became a key means of retaining national identity. The attractiveness of Russia with its culture and language was that of a great nation, due to political reasons. The Ukrainians had no state of their own; they were “Little Russians” within the Russian Empire and officially spoke the Russian language. Thus it was only natural that the Transcarpathians, thinking themselves a part of “Little Russian” people, were looking hopefully at Moscow and Saint-Petersburg, expecting to be rescued from national and cultural death. Their affiliation was not with the Russian people and Russian culture but with the Russian Empire, ever


85

eager and magnanimous to spread its power over all Slavic peoples. “Little Russians” or “Southern Russians”, that is, Ukrainians, were never viewed as a separate people. However, the Carpathian Rusyns of Halychyna, Bukovina and Hungarian Transcarpathia were a part of other political entities, so Russia flirted with the Rusyns, gradually making a separate people of them, that of “Pan-Russians”, “Carpathian Rusyns” or “Magyar Rusyns”, different and separated from both “Little Russians” and Ukrainians who, starting from mid-19th century, were making claims of being a nation of their own.

In the 19th century some Transcarpathian activists, mainly local Church intelligentsia, were contributing to the development of local Carpatho-Rusyn culture. However, their pro-Russian orientation, their movement towards “the learned Russian tongue” and their local Rusyn patriotism combined with allegiance to the state of Hungary proved to be of no result. They never managed to grasp the depth of people’s identity and wake the national pride of the Rusyns, making them “Uniate Magyars” instead.

When Hungary started its assimilation policy in 1867, the Hungarian Rusyns had nothing to counter the attack with. Russia was too far away, its language and culture were largely alien to the most Rusyn population. Things looked like Magyar Rus was to become truly Magyar, after all. On the brink of the 20th century the Transcarpathian Rusyns’ unprecedented poverty, massive overseas emigration and the growth of usury capital contributed to a grim forecast. A stand for the Hungarian Rusyns was made by the Halycian Rusyns. The well-known document titled “We Are In Europe. A Protest of the Halycian Rusyns Against The Hungarian Millennium” (1896) 1, signed by I. Franko, M. Pavlyk, Y. Romanchuk, A. Chaikovskiy, K. Trylyovskiy, V. Budzynovskiy and others, testifies that in that period “it seemed a part of Magyar patriotic duty to destroy everything that was Rusyn, despite the fact that fulfilling this allegedly patriotic duty only led to an economic ruin, spiritual obscurity and utter helplessness, imposed on a half-million mass of people” 2.

Another important document providing evidence of the state of things in Transcarpathia in the early 20th century is the memorandum “The Economic State of Rusyn Peasants in Hungary” by the Hungarian economist Ede Egán published in Ukrainian in 1901 3. Egán was charged with conducting the Verkhovinian Campaign, allegedly started to improve the Carparhian Rusyns’ livelihood. Egán pitied “this dying people”. He wrote that “except the priest and the schoolmaster, there are no single literate man in most Rusyn villages” and described the appalling poverty in Highland Rusyn


86

villages, concluding bitterly that “a people whom no one in the world is giving a helpful hand is a people to spin down the road of gradual material and moral decline, lower and lower until it dies” 4. Certainly, no attention was paid to such protests and memorandums, and the assimilation and destruction of the Hungarian Rusyns was going on. In 1907 even elementary schools were teaching in Hungarian. A campaign was started to render all church services into Hungarian and to introduce the Latin print in books instead of Cyrillic. It was solely due to World War I and the dissolution of the Austro-Hungarian Empire that the Transcarpathian Rusyns avoided total destruction. In 1919 Hungarian Ruthenia seceded Hungary and joined the newly created Czechoslovak Republic under the name of Podkarpatsko (Under the Carpathians). A new period of its history started.

However, it was not the forced alliance with the Czechoslovak Republic that determined the future for Transcarpathia. The life-changing decision was the one taken by people’s councils in Staro-Lyubovnyansk, Svalyava, Máramarossziget, and, finally, by the National Congress in Khust on January 21st, 1919. Its 420 deputies from all neighborhoods of Transcarpathia took a decision to join the Unified State of Ukraine. Transcarpathians sent their deputies to pronounce the decision to Stanislav (the West Ukrainian People’s Republic) and Kyiv (the Ukrainian People’s Republic), but, as we know, it has never come real. Transcarpathia and Ukraine were torn asunder by two state borders: that between the Czechoslovak Republic and Poland and that between Poland and the USSR. Edvard Beneš, the Czechoslovak Republic’s delegate at the Paris Peace Conference of 1919 claimed that “the Rusyns living to the south from the Carpathians are of the same ethnic stock with the Rusyns in the Eastern Galicia; the Carpathians divided them” 5. Edvard Beneš and Tomáš Masaryk, who created the Czechoslovak Republic viewed it as “a guardian for Ruthenia” and were “ready to give up their guardianship as soon as the Ukrainian people gets united” 6. The latter happened eventually in the 1944–1945 when the Czechoslovak Republic agreed that the Transcarpathian Ukraine should join the Soviet Ukraine. But the situation in the 1920–1930s was unfavorable for Transcarpathia. The leaders of the Czechoslovak Republic were reluctant to grant it the promised autonomy and started to enforce a Czechoslovak orientation for the country, doing all to create a separate nation of Rusyns and make them choose the Czechoslovak West and not the Ukrainian East. Beneš was convinced enough to say quite frankly


87

that “politically and nationally Podkarpartsko lies within the borders of the Czechoslovak Republic, its political affiliation is definite for centuries; it will not go back to Hungary and won’t be able to contact Ukraine or Russia because of the Poland’s present and future positions” 7. Yet, his prognosis for Transcarpathia being tied to the Czechoslovak Republic “for centuries” 8 has never come true. In five years the first Czechoslovak Republic ceased to exist, and Transcarpathia was occupied by Hungarian Nazis in March 1939. In 1944–1945 the two state borders dividing Transcarpathia from Ukraine fell. Surely, Beneš’ was a bit economical with the truth when he claimed that “the Rusyns of Podkarpatsko, liberated in 1918, received a new mission. For the first time in history they have become a separate national, political and administrative entity” 9. Could he seriously mention any “separate entity” when Prague was continually refusing Podkarpatsko even a most limited autonomy, as it thought the Transcarpathian Rusyns an immature, tardy nation with no chances to make a state of their own?

In the 1920–1930s, the policy of Prague was largely the same as the one conducted by Hungary in the early 20th century. If Hungary was soliciting the alliance with the Crown of Saint Stephen and claimed that the Rusyns were a separate people (the Ruthenians, the Hungarian Rusyns, the Uniate Magyars), styling them gens fidellisima (“the most loyal people”) who have no affiliation to Halychyna and Eastern Ukraine (or “Little Russia” for that period), the Czechoslovak Republic’s “democratic” propaganda was different. The Republic boasted the Slavic brotherhood and pronounced its sincerest Slavic love for the Transcarpathians, being, however, quite aware of how it was making them a new small people, “a shard of a nation” (Beneš) to stay a part of the Czechoslovak Republic forever. Any moves towards Ukraine were “fancies” for Beneš, and he was threatening that the Czechoslovak state would “oppress, aggressively and ruthlessly” any “intrigues and labours to destroy the national identity, coming from across the border” 10. “From across the border” meant “from Ukraine”.

***

In the 19th century political and cultural activists and authors of Transcarpathia tended to consider the Transcarpathians (under the names of “Ugro-Russians”, “Hungarian Russians”, “Carpathian Russians”, “Ugro-Rusyns”, “the Rusyns of Magyaria”, “Sub-Beskidian Rusyns” etc.) a part of “South Russian” or “Little Russian” people, claiming that there was one


88

united Rus (A. Pavlovič, Y. Fenzik), with Great Russia and Little Russia in it. They cultivated the idea of close affiliation between Transcarpathia and Halychyna and considered Sub-Beskidian (Beskidian equals to Carpathian in this case) and Trans-Beskidian Rusyns one nation. In Halycian Moscowphilian press they defended the interests of Hungarian Rus. Alexander Duchnovič, Alexander Pavlovič, Anatolij Kralický and Yevheniy Fenzik were the most outstanding proponents of Halycian and Transcarpathian unity. Duchnovič is widely known for his famous lines: “They who dwell across the mountains aren’t alien to us: Rus is one, our minds and souls are one”. He was well aware of “us here being of the same mind and soul, the same tongue and faith” and he was deeply convinced that “we will not always be divided be the Carpathians” 11. The same opinion towards Transcarpathia was widespread in Halychyna and Bukovyna. The Bukovynian historian, ethnologist and folklorist Hryhoriy Kupchanko wrote in his book “Our Native Land” (Vienna, 1897): “The same people dwell in Bukovyna and Halychyna and in Hungary or, to be precise, in Hungarian Rus” 12.

Starting with 1860s Hungarian Rus became an object of thorough study for Ukrainian scholars. Works by Yakiv Holovatsky, Yulian Celevich, Mykhailo Drahomanov, Volodymyr Hnatiuk, Ivan Verkhratskiy, Ivan Franko, Mykhailo Pavlyk and others drew public attention to this land and inspired some Transcarpathians like Yuriy Zhatkovich and Hiador Strypskiy to study their own country, too. The historian and ethnologist Zhatkivich remarked in his unpublished book “Ethnographic Notes from Hungarian Rus” (1896): “Here under the name of the Rusyns we mean those dwellers of Hungary who belong to the Little Russian people living in Halychyna, Bukovyna and South Russia and who are of the Uniate faith” 13. His younger colleague Yuliy Brashchayko also considered Hungarian Rus “a small section of the Ukranian and Russian people” with “rich and beautiful poetry” as a sign of “retaining the poetry-loving character of the Ukrainian and Russian people alongside with other traits and traditions of their closest brothers” 14.

Ivan Franko founded scholarly studies of Carpathian Rus literature of the 17th and 18th centuries, as those texts “had a rather peculiar face of their own and should receive their own niche in the whole structure of our literary history as its well-outlined specimen” 15. He saw the literary heritage of Transcarpathia as a prominent part of the Carpathian Rus legacy. Franko gave an extended review of practically all Transcarpathian authors and their works. His regard of works written in “educated language” was moderate,


89

but folk literature and authors who wrote about the people in people’s language were highly praised.

Volodymyr Hnatiuk was probably the most prominent activist of Hungarian Rusyn renaissance in the late 19th and early 20th centuries. His studies of folklore, ethnographic expeditions to Hungarian Rus and numerous works, namely “Ethnographic Materials from Hungarian Rus” (v. 1–5, Lviv, 1897–1910) and “Ugro-Russian Spiritual Poems” (Lviv, 1902), nowadays embody Transcarpathian cultural heritage and make for “their contribution to Pan-Ukrainian spiritual culture”.

Regardless of the scholarly achievements in Transcarpathian Rusyn studies that proved them to be a part of the Ukrainian people, Hungarian assimilationism in the early 20th century ignored any academic findings. In 1907 sporadic school teaching in Ukrainian was dissolved. Cyrillic script and services in Church Slavonic were being eliminated, and all Rusyn civil servants were obliged to speak Hungarian only. There was a clear policy of raising “good patriots of Hungary” out of the Rusyns whose national identity was to be destroyed in order to achieve the goal. Magyarization was getting worse and the Rusyns of Transcarpathia seemed to be doomed.

In order to part the Transcarpathian Rusyns from the Rusyns of Halychyna and the Eastern Ukrainians (“Little Russians”), Hungarian chauvinistic propaganda started to create a myth of separate identity for the Hungarian Rusyns. They had to become a separate nation whose history and culture were tied solely to the Crown of Saint Stephen. Magyarized academics were enlisted to do the work, among them Antal Hodinka, Sándor Bonkáló and Dr. Hiador Strypskiy. It was them who created a myth of Transcarpathian many-centennial loyalty to the Crown of Hungary. Any bounds with Halychyna and Ukraine were dismissed: Transcarpathia’s one only possible affiliation was with Hungary. There were no prospects even for the slightest trace of local Rusyn identity; the Rusyns were to be magyarized and made “good Hungarians”. The Hungarian assimilation model was later adopted by the allegedly democratic Czechoslovak Republic, but in this case the separated people of Transcarpathia were said to be taken back to their “Slavic brother”, with their national identity destroyed.

When the World War I broke it became clear that both warring empires, the Russian Empire and the Austro-Hungarian Empire, were bound to fall, and new independent states would rise in their place. Hungary was setting herself ready for this inevitable collapse. In 1916 the a semimonthly


90

journal “Ukrania” dedicated to Ukrainian affairs was launched in Budapest. Dr Hiador Strypskiy, a Transcarpathian Rusyn, was the chief editor. The semimonthly provided no news from Transcarpathia, as it was regarded a part of Hungary and not Ukraine, and the Transcarpathian Rusyns were seen as a separate people. Hungary never feared that the Transcarpathian Ukrainians would try to secede from it and join Ukraine after the war.

In 1918 Hungary was ready to grant autonomy to Transcarpathia. On December 21, 1918 the Law granting autonomy to “Ruszka Krajna” was adopted by the Hungarian parliament, but it never came into effect. The Transcarpathians refused to stay in Hungary and decided their own destiny at the Khust Congress on January 21, 1919: they voted to join the Unified State of Ukraine. The historical events, however, never allowed the actual unity to take place, and Transcarpathia joined the Czechoslovak Republic. There was a promise of autonomy once again, but in reality it took twenty years of struggle for Transcarpathians to win the actual self-rule together with the right for a national identity and the possibility to become a nation, not just an “ethnic group”. 1939 was the year when the Ukrainian Truth spread its wings over Transcarpathia, and a legitimate government of the Carpatho-Ukraininan state was elected. Twenty years under the Czechoslovak Republic, however, contributed to the process of national and cultural renaissance. The Under-Carpathian Rusyns became Transcarpathian Ukrainians, and “the nameless land” was now the Carpatho-Ukraininan state. Ukrainian was proclaimed the national language, “Ukraine has not yet perished” became the national anthem, and Ukrainian national symbols got an official status. Events that took place in March 1939 defined the new history of Transcarpathia, now a part of Unified Ukraine, a country with a national identity and not a plaything for its foreign neighbors anymore. The road to self-identity was a tough one, but Transcarpathian Ukrainians won the struggle and became a nation.

II

When Transcarpathia joined the Czechoslovak Republic, the issue of self-identity was a pressing one. From the early 1920s, three main national and cultural orientations co-existed: the Russian one, the Ukrainian one and the local Carpatho-Rusyn one.

The Russophiles created the Alexander Duchnovič Society and adopted the Russian language and the tricolor of the Russian Empire. With the support


91

from the emigramt White Movement, they tried to persuade the locals that “a Russian and a Rusyn are the same”, “our nationally is Russian, for we are the Russian people”, and “there are more than 100 million Russians” 16. Thus, the idea of Russian imperialism was propagated, “Carpatho-Russians” were said to be a part of the Russian nation, and the Ukrainians were to be viewed as “our bitterest enemies after the Communists” 17. Trading on the semblance between the words Russian and Rusyn (the old name was very popular among the local people), the Russophiles were attempting to create a Carpatho-Russian people with a strong orientation towards the Russian Empire. Russophilism received support from the Czechoslovak government and later from the Hungarian Nazi government, as it never stood any political threat and only facilitated the loss of national identity for the Rusyns. Having rejected their nation’s language as “village speak” and never learning proper Russian, the Russophile intelligentsia used the ruling nation’s tongue, that is, the Hungarian language, in everyday life. Schoolchildren and students loved the Russian language, and many young authors started to write in Russian, but generally the Russophilism of the 1920–30s was a retrograde and anti-popular movement. It hindered Transcarpathian national consolidation and stimulated discord and anti-Ukrainian sentiment. The remnants of Russophilism of the 19th century and the false Carpatho-Russian idea helped to russificate Transcarpathia under the USSR and made certain segments of local population nationally indifferent, turning to the Russian goverment and its political and cultural structures. A branch of the Carpatho-Russian idea, political Ruthenianism was slumming alongside it. It allegedly proclaimed the closed structure for the Transcarpathian Rusyns who were to become a new people, joined with a non-Rus state like Hungary and the Czechoslovak Republic. The inferiority complex and a desire for servitude – no matter whom to serve – lied in the core of political Ruthenianism’s ideology. Political Ruthenianism strives to separate itself from the state of Ukraine and everything that is Ukraininan as it fears to become a drop in the Ukraininan sea; isolation and servitude in a non-Rus state are a means for staying a small indigenous people with a claim for their own cultural development. Political Ruthenianism has not grown up enough to grasp the ideas of nationalism and statehood. Its level is that of an ethic group. It only pŕetends to take into account the Rusyns who want to live their own way and use their Rusyn language. However, it conducts an active and openly anti-Ukrainian policy, “for we want to be a small section elsewhere in a non-Rus state rather then


92

a null in your state of Ukraine” 18. Hence the renegation and the desire to be something small in a foreign country. Political Ruthenianism is a road to assimilation and death to national identity. The history of 1850 to 1950 proved that neighboring non-Rus states only strived to assimilate the Rusyns, making them the Magyar or the Czech. The proponents of political Ruthenianism were recruited from local intelligentsia and clergy who were never able to see the great historical changes of the 20th century and stayed blind to the Transcarpathian Rusyns’ growing national awareness and their turning from an ethnic group into a people with a dream of their own state to fulfill their national and cultural needs.

In the 20th century the ideology of political Ruthenianism was built on the ruins of Pan-Slavism and Moscowphilism that grew irrelevant and became history together with the Russian Empire in 1917. “Small yet strong” 19 Ruthenianism was to become their heir. However, contrary to all-Slavic Pan-Russophilism it was confined within the narrow locality of Under-Carpathian Rus. Ukraine and Ukrainian cultural and national idea were seen as its main enemies. Following the well-tried algorithm of the Russian imperialism, political Ruthenianism in the 20th century created an enemy image and set the fight against it as the main goal. The enemy was – certainly – Ukraine.

***

In the 1920s and the early 1940s it was forbidden in Transcarpathia to use the words Ukraine and Ukrainian relating to the local inhabitants. Rusyn was the official term. However, all these measures could not hinder the process of national renaissance among the native Rusyns of Transcarpathia who got awake in terms of state-building and were seeking centers of national development in Kyiv and Lviv. The Ukrainian orientation in Transcarpathia grew strong due to the struggle against the Czechoslovak official state doctrine (according to which the Transcarpathian Rusyns had nothing to do with theUkrainians) and the Chechoslovak reluctance to grand Transcarpathia the autonomy promised in 1919.

The biggest cultural and educational organization of the land, Prosvita, was of pro-Ukrainian orientation. Today one can hear claims that Ukrainianism was introduced in Transcarpathia in 1926 according to the decrees of the V Communist International Congress at which the issue of Ukraine was discussed. Such claims are of no historical ground.


93

In that period the Communist Party role in the local life, it was not a ruling party. The start of the movement towards Ukrainianism cannot be credited to it. Numerous writers used the Ukrainian literary language based on phonetic principle before the Party’s decisions of 1925–1926. In 1924 Vasyl Grendzha-Donskiy published a book of poems in the Ukrainian literary language according to its phonetics notation. The Pro-Ukrainian orientation in Transcarpathia of the 1920s and the 1930s was a protest against Czechization and Russophilism with its attempts to enforce the Russian language and the Russian imperial idea.

Young Ukrainians were most sensitive to the issues of Ukrainian nationalism and national identity. At the First Conference of Transcarpathian youth that took place in Uzhgorod on July 7, 1929 a Declaration was announced that contained a clear statement of how the local population saw their identity: “Here we proclaim to the whole cultured world that we, Sub-Carpathian Rusyns, are a part of the great Ukrainian nation; and that our language and literature have always been and will be the same as those of our brothers from across the Carpathians. We declare that we will fight by all our strength against any endeavours to Moskowize us or make some separate false race of us in order to sunder us from the mother-root of our nationality” 20.

The Second Youth Conference took place on July 1, 1934 in Mukachevo. 9 650 people from 84 towns and villages of Transcarpathia took part in it. Once again the anti-Ukrainian forces were rebuked, and the national orientation was proclaimed: “The Conference discards and resents any shameful attempts to style our people as some separate “Under-Carpathian nation”, for Transcarpathia’s inhabitants are a part of the great Ukrainian nation” 21.

Thus, it was not the Communist Party that organized people’s campaigns against anti-Ukrainian forces but the young nationalist Rusyns raised by Prosvita and underground centers of Ukrainian Nationalist Organization. On October 17, 1937 the All-Prosvita Conference took place in Uzhgorod, once again proclaiming Transcarpathian orientation towards Ukrainian nationalism and declaring its cultural and national demands. The Manifesto to the Ukrainian People of Transcarpathia, written for the Conference, was signed by the leaders and representatives of 24 public organizations, parties and publishing houses. This document provided a clear declaration of Transcarpathians’ national identity and stated that although they were citizens of the democratic Czechoslovak Republic, “but in all issues of language and culture we have always been and will always be a part of the


94

great 50-million Ukrainian people, and we will never deny our national and cultural unity. There is no doubt that there are no two peoples in Under-Carpathian Rus. There are no “Russians” or Muscovites here, nor Carpatho-Russians, but there is only one Ukrainian nation. One tongue, one culture and one type of writing belong to this nation” 22. The countrywide manifestation was supported by Communists, and Oleksa Borkanyuk, the secretary of the Czechoslovak Communist Party’s regional committee, delivered a speech under the title “Culture belongs to the people” at the Conference.

The Manifesto was delivered to the Ukrainian people of Transcarpathia on November 10, 1938 by the First Ukraininan Cenral People’s Rada (Council) on behalf of Carpathian Ukraine. The Manifesto contained the following words: “Our Under-Carpathian State relies on the strength of the 50-million people of Ukraine who are now awake to begin a state, and soon the Ukrainian truth will win” 23.

These events, documents and facts should be mentioned more frequently, as the ideologists of the new Ruthenianism know nothing of them (and do not want to know them). They keep insisting, quite groundlessly, that everything Ukrainian was brought to Transcarpathia on the Red Army’s bayonets in 1944, and later enforced by Stalin in 1945–1946. This is clearly a case of wishful thinking. Critical reflection on the totalitarian Communist regime bolsters the new political Ruthenians’ attempts to criticize Ukraine. The fable of Stalin’s post-war Ukrainization of Transcarpathia could give the enemies of Ukraine and Ukrainianism good grounds to build their autonomist anti-Ukrainian ideas and demands on. In reality, however, the process of Ukrainization in Transcarpathia was a natural one, with an ethnic group realizing itself a nation. It happened, in fact, against Stalin’s will and Soviet Communist system, and not under the Communist Party’s guidance. The contemporary history of Transcarpathia (the period before it joined Ukraine in 1945 and the Communist regime was established) should be known better by those forces of evil who strive to make the Ukraininans of the land go back to the level of a purely ethnical identity, that is, to turn the wheel of history backwards.

When in March 1939 Transcarpathia was occupied by the Hungarian Nazis, Ukrainian nationalism went deeply underground. More than 10 000 Ukrainians were put into concentration camps where 5 000 of them died. The Ukrainian Nationalist Organization’s regional executive body in Transcarpathia was issuing a magazine “Chyn” (“Action”). The issue of


95

March 1941 contained 69 paragraphs accusing the Hungarian government of genocide of the Ukrainians in Transcarpathia. The Transcarpathian Ukrainians kept fighting for freedom and rejected the attempts to turn them into the Hungarian Rusyns, faithful servants for the Crown of Saint Stephen. “Ukrainian men and women of Transcarpathia! We are not alone anymore! Now it is not only our desire, but a desire shared by the whole 50-million Ukrainian nation. We all want Transcarpathia to be Ukrainian!” 24 – such was one of the magazine’s appeals.

Transcarpathia’s liberation from Hungarian Nazi occupation in the autumn of 1944 dramatically changed the set and the process struggle of the Transcarpathian Ukrainians for national freedom. The results achieved by the champions of Carpathian Ukraine in the late 1930s were cancelled; the champions themselves became political prisoners or were executed. The Communist Party pocketed all the advances in the unity of Transcarpathia and Ukraine; the Act of Unity between the Soviet Ukraine and Transcarpathian Ukraine was signed hastily. At the Congress of Transcarpathian Ukraine’s People’s Committees in November 1944 the People’s Council was established that fulfilled some minor governmental function. The real power, though, belonged to occupational troops and the secret police NKVD. The Council’s main task was “to introduce the Congress’s decision of unity between Transcarpathian Ukraine and Soviet Ukraine”, and it was fulfilled in 1945 when a treaty was signed between Czechoslovakia and the Soviet Union, ceding Carpathian Ukraine to the Soviet Union on June 29, 1945. One can hardly doubt the treaty’s legitimacy: it was constituted according to all rules of international law. The fact that the expectations of the Transcarpathian Ukrainians’ were never fulfilled is quite a different thing. Formally they were now citizens of the Ukrainian SSR bur in reality they only received a new yoke – that of the Soviet Empire that needed their natural resources and workforce, never their nationalism. Such were the deformations in economy, culture and spiritual life together with uncontrolled migration processes that nowadays a part of the local population is willing to deny everything Ukrainian and hide into the cozy hide of Ruthenianism, becoming a national minority with no state of their own once again.

III

The Communist rule lasted in Transcarpathia for 45 years. They were the years when the Soviet lack of culture was imposed on the country, the


96

national culture was oppressed and degraded, and the occupants’ culture was introduced aggressively, while local traditions were ousted and eliminated. Certainly, the mechanism of destruction for the Ukrainian culture meant opening a gap between the Transcarpathians and people of Halychyna and Ukraine. Carpathian regional culture was being destroyed and aggressive provincialism was being introduced alongside with a nihilistic attitude towards Ukrainian nationalism.

The country’s colonial government, supported by local renegades and mercenaries, was doing all sorts of things to shift the local demography, encourage migration and thus ensure the cultural and spiritual extinction. The nation’s cultural self-expression was stopped, and a feeling of national inferiority was instilled, disguised as Soviet patriotism. It was this feeling that caused the eventual rebirth of rustic insulation and political Ruthenianism that bows to Russia and Europe and condemns Ukraine, as well as its own history and culture.

The lack of education was, of course, the only possible soil where such a phony thing as Carpathian Ruthenianism could grow. A bunch of ignorant “professors” and petty intelligentsia was doggedly following the ruling dogma and swallowed the bait that was prepared by the Soviet government through a complicated network of agents among local state leaders. The lack of moral responsibility before their own people is what allowed those leaders adopt a narrow-minded pattern that is praised as something worthy, being, in fact, an instrument of primitive consumerism. There were people in the Transcarpathian Soviet government who were naïve enough to trust Stalin’s tales of “peoples’ friendship”, but the government’s overall pro-Moscow orientation kept destroying any specks of good will. The government was never promoting any friendship; on the contrary, it kept cultivating national discord and inciting national minorities against the Ukrainians. The newly-arrived Russian minority was considered a race superior to the local Ukrainians, and the Russian superiority complex was adopted by other local minorities. Even a good share of local intelligentsia was so impressed that they turned easily to support the Russian imperialism, speak Russian and display openly hostile attitude towards Ukrainian state-building and the nationally aware Ukrainians of their own country. Nowadays the reanimated political Ruthenianism carries on the fight against Ukrainian state under the new historical conditions.

Political Ruthenianism is a Ukrainian problem because it concerns, fist and foremost, the Ukrainians, the former, Rusyns of the Austro-Hungarian


97

Empire, for whom even the name Ukrainian had been forbidden till 1944–45. They had to be the Rusyns as this was the instrument used by Polish, Czechoslovak, Hungarian and Romanian governments to tear them away from the Great Ukraine and make them an insular minority. In a word, entangled are all countries where the Ukrainians, or the Rusyns have ever emigrated. However, it is also a European problem, as Ukraine, Poland, the Czech Republic, Slovakia, Hungary, Romania and Yugoslavia. The problem reaches even farther, as far as the USA and Canada, for almost 2 million Rusyns from the Austro-Hungarian Empire crossed the Atlantic Ocean in the late 19th – early 20th centuries. Their descendants nowadays retain the Rusyn identity of the early 20th century and display rather cautious if not hostile attitude towards Ukraine and all things that are Ukrainian. It is the Rusyn theorists of America who chiefly incite political Ruthenianism in Transcarpathia and set it opposed to Pan-Ukrainian unity and statehood.

***

The new political Ruthenianism took shape in 1990 when the Rukh and other nationalist movements appeared and started their fight for the independent state of Ukraine. The Under-Carpathian Rusyn Society, founded on February 20, 1990, initially masked itself as “a regional cultural and educational society” with purely cultural tasks. As soon as the society was registered, however, its activities became political. On September 20, 1990 its board issued a declaration, demanding to “grant Transcarpathia its former status of autonomy”. Essentially, the declaration demanded to grant Transcarpathia its status of October 1938 when the land became anautonomy under the Czechoslovak Republic according to the Munich secret treaty. No one cared about the fact that the autonomy grew to become Carpathian Ukraine since. The Carpatho-Ukrainian state of 1938–1939 has never existed for the proponents of political Ruthenianism; it is seen as an artificial creation of immigrants from Halychyna and Ukraine. The phobia of Halychyna and Ukraine is the cornerstone of modern political Ruthenianism. On July 17, 1991 a declaration demanding autonomy for Transcarpathia was also issued by Transcarpathian Society for Hungarian Culture at the traditional meeting in Vylok meant to celebrate the memory of Francis II Rákóczi. The political absurdist performance reached its culmination when in 1993 the leaders of the Under-Carpathian Rusyn Society launched an underground Provisional Government of Under-Carpatian Rus. I will not give any legal evaluation to


98

the actions made by a gang of politicians who managed to produce a self-styled government for a made-up state and keep threatening to “proclaim the Carpathian autonomy to be a neutral state of Under-Carpathia”. What puzzles me is the fact that the local authorities seem to get along with the separatist “provisional government” quite well. The newspaper “Podkarpatska Rus” publishes separatist protests, declarations, claims and appeals to the Pope, the UN General Secretary, President Havel, President Kováč, President Clinton, President Göncz, President Yeltsin, President Kravchuk, President Kuchma and anybody else. There is so much fuss that local wits nickname the political Ruthenians “the noisy guys”. These “guys” demand impossible things from Ukraine: Transcarpathia must “be given back” its autonomy; the Transcarpathians must be recognized as a separate people, named the Rusyns; the Ukrainian language must be taken away, and several Rusyn languages are to be created, etc. They condemn Ukraine of genocide of the Rusyns. Even more puzzling is the fact that the local haters of Ukraine are supported by certain powers in Slovakia and Hungary in their demands and accuses. It is they that provide the self-styled ministers of the Provisional Government of Under-Carpatian Rus with media to lash at Ukraine, her President and her national symbol and to distort and corrupt the history of Transcarpathia.

Obviously, there are certain powers that protect and encourage these anti-Ukrainian, anti-state activities. It is these powers that finance political Ruthenianism and direct its efforts, provide global publicity for it and use it against Ukraine, her statehood and her inviolability of borders. Initially, the Under-Carpathian Rusyn Society leant towards the Czechoslovak Republic and the status of 1938. On December 28, 1990 after a long polemics in press the newspaper “Zakarpatska Pravda” remarked that the end final of the Society was “to give former Under-Carpathian Rus (Zakarpatska Oblast of the USSR) back to the Czechoslovak Republic”25. In March 1992 the head of the Czechoslovak Republican party Miroslav Sládek said during his visit to Ukraine: “It is not Ukraine, it is a part of the Czechoslovak Republic” 26. However, this course had to be changed when the Czechoslovak Republic was dissolved. Nevertheless, political Ruthenianism in Transcarpathia is still getting support from Slovakia. Tibor Ondik, a Russian citizen living in Slovakia, is the Minister of Foreign Affairs of the Provisional Government of Under-Carpatian Rus; other ministers of this made-up government are widely supported by the press in Bratislava and Kosice and keep stirring up anti-Ukrainian


99

hysteria. In 1994 Tibor Ondik officially addressed President Yeltsin to demand a cancellation of the treaty of 1945 between the USSR and the Czechoslovak Republic according to which Transcarpathia became a part of Ukraine. However, the Czech, Slovak and Hungarian interests are but a disguise for greater powers whose goal is not only to divorce Ukraine and Transcarpathia and thus create the new state of Sub-Carpathian Rus but to destroy the state of Ukraine and remake the political map of Europe.

In September 1990 a secret conference was held in Geneva where Soviet and German experts discussed geopolitical issues of Central Europe. The two great sharks considered a re-play of the Munich scenario of 1938 and a new re-allotment of Europe that ignored the Helsinki agreement and other international treaties. The Czech newspaper “Politika” revealed this secret on November 14, 1991 and informed that Transcarpathia was a part of the political game. Here is one of the paragraphs of the decision taken at the conference: “If Ukrainian nationalists take destabilizing actions, the USSR agrees that Transcarpathian Ukraine may be taken away from Ukraine and made part of the Hungarian Republic” 27.

Such are the real sources of Transcarpathian autonomism, separatism, strive for “economic free zone”, “the Carpathian Euroregion” and all other attempts to separate Transcarpathia from Ukraine and draw it closer to Hungary, that is, to restore the borders that were before the Treaty of Trianon and renovate the Arpad Line in the Carpathians. Thinking that the decisions taken were never put into work is only naïve; in fact, they are at work right now, supported by the powers of evil that are interested in political and economic destabilization in Central Europe.

The pro-Hungarian forces of Transcarpathia go to great lengths striving to impose the will of certain Hungarian politicians and draw the land closer to Hungary and declare their active presence here. The Hungarian media of Transcarpathia, including radio, television, press and books, gives the city of Uzhgorord the name Ungvár, the one it had under the Hungarian Nazi occupation in 1939–1944. It is done as a constant reminder of Transcarpathia’s Hungarian past for local people. The Hungarian attempts to build a memorial to 1100 years of Hungarian rule on the Verechan heights in the Ukrainian Carpathians now grow aggressive. Not only such a memorial will be a monument to the notorious Arpad Line of WWII, but also a clear hint: here is the place where Ukraine ends and the Great Hungary begins, Transcarpathia being its part.


100

Thus the purely local problem of political Ruthenianism in Ukraine comes to be that of European scale, as it involves changing state borders and a possible repartition of Europe. To renovate the state borders as they were before the Treaty of Trianon (or at least some of them) new attempts are made to turn the Transcarpathian Ukrainians into the insular Rusyns of the early 1900s’ Austro-Hungarian Empire. And hate for Ukraine and Halychyna is being kindled. Agrresive Hungarian ideological and economic occupation of Transcarpathia is going on. Not only the Under-Carpathian Rusyn Society supports the process, but it is also favoured, at least partially, by the local authorities and intelligentsia, including some professors of the University of Uzhgorod, while Kyiv is doing nothing.

Anti-Ukrainian and anti-state activists of Transcarpathia keep on writing letters and manifests internationally, constantly providing mass-media worldwide with “local delicacies”: a scandal in the centre of Europe, Ukraine oppressing Rusyns and refusing to grant them autonomy. A gang of comedians, no more than 200 people, gathered a publicity no other anti-Ukrainian power could hope for and is using it to dishonour a half-million Transcarpathian population, making these people look not a part of a nation but a tribe unable to have a state of their own.

***

Underestimated in the tangle of Transcarpathia’s problems is the role of Moscow. The imperial government is acutely interested in the region, as it is a most convenient gateway to Europe. Transcarpathia is a place where intensive traffic from Eastern to Western Europe takes place: here you find three railways and four highways, electrical lines, oil and gas pipes. It is through these arterials that the riches of the ex-USSR flow and sell out, and it is here that the battle for money and power never stops. Russia is leading here. The Ukrainian government leased the duty-free zone of Chop to the Russian company “Delovoy Mir” for 50 years. In Mukachevo alone more than 200 joint Moscow-European ventures have been established, and it is not the local population who gets the profit. The great market of East and West confines the role of the Transcarpathians to that of a cheap labour force. The free trade zone, so eagerly defended by local moneymakers, and the Carpathian Euroregion, a product of the Hungarian expansion, are the instruments to enslave and plunder the land and make its people but cheap lackeys in their own home.


101

The marriage between the Russian-speaking “colonists” and political Ruthenianism is a very peculiar thing. It is noted for its bias towards Moscow, the Russification taking place in the country, attempts to impose “the Crimean pattern” here, and flirtations with separatists from the Crimea, Donetsk and Transnistria. There is no doubt that political Ruthenianism has powerful supporters and masters who are interested in putting their fingers into the tasty Ukrainian cake. The idea of Transcarpathia going “international” pursues but one aim: to establish the rule of the former Soviet Empire’s capital over this land. It is not the isolation of Transcarpathia that is championed by political Ruthenianism, though it might look like that. On the one hand, they serve Hungary; on the other, they are Russia’s fifth column in the Carpathians. Political Ruthenianism maintains the course that was started by Russophiles and Moscowphiles in the 19th century and re-shaped by the Soviet “international” empire in the 20th century.

Political Ruthenianism in Transcarpathia is not something cryptic or unique. It is neither a problem nor a movement; it is but a case of gutter politics. The powers of global evil never accepted the independent Ukraine and are in a constant search of means to weaken and destroy her, to make her disintegrate into separate regions that will be consumed by the imperial and post-Soviet government of Russia.

When in 1990 the Under-Carpathian Rusyn Society was initiated with the help of local authorities, it allegedly pursued purely cultural and educational goals. Its task was to support the unique culture of the land where the name Rusyn never grew obsolete. However, the Society obviously lost its course and started doing politics, demanding autonomy for Transcarpathia and building a myth of Transcarpathia’s insularity. The Society’s anti-Ukrainian and anti-state activities, supported by pro-imperial powers, contribute to the destabilization of the situation in Ukraine. The Crimean scenario is being staged in Transcarpathia, and there are certain forces in Ukraine and beyond it that are interested in turning the land into a trouble spot where interests of several states would clash. The Ukrainian government pays no attention to the problem, pretending that nothing is happening, and the land is simply going international. Kyiv receives no precise data from the place and seems to know nothing of the open Ukrainophobia and strengthening of regional nationalism and political separatism taking place.

Professor Ivan Turyanytsya, the current “prime-minister” of the Provisional Government of Under-Carpatian Rus, claimed at first that “it is


102

time that we were torn away from where we belong and be separated from Ukraine’s dead body” 28. Now he is doing high politics and is aiming to become a Deputy of the Verkhovna Rada. On March 24, 1994 his election agenda was published in the newspaper “Novyny Zakarpatya”, where he proclaimed the well-known separatist idea: “I see Ukraine as a democratic federation or, rather, a confederation” 29. He demands that the Ukrainian government should denounce the treaty of 1945 between the Czechoslovak Republic and the USSR proclaiming the unity of Transcarpathia and Ukraine. He keeps insisting that assimilationism and genocide of the Rusyns takes place in Transcarpathia. Thus, well-known things are promoted: breaking Ukraine down into separate areas, revision of borders and recognition of Transcarpathian Ukrainians a separate nation.

The summit of Turyanytsya’s political activities is his memorandum “Give freedom and democracy to Transcarpathia” that was published in the Hungarian “Magyarszag” on December 17 1994 (while he was staying in Cleveland, the USA). The secret was out! The “prime-minister” Ivan Turyanytsya is openly promoting a pro-Hungarian orientation for Transcarpathia. Disgracing Ukraine and her national policy is now a vocation for the citizen of Ukraine and professor at the University of Uzhgorod. His memorandum (presented to President Clinton of the USA, and President Göncz of Hungary) is the epitome of hatred for Ukraine that is accused of “making slaves out of Transcarpathians”, “decimating the Rusyns, the Hungarians and other nationalities and “keeping committing genocide in Transcarpathia”. He protests against “Ukrainian chauvinism and lawlessness” and maintains that ‘the human rights and the rights of national minorities are violated in Transcarpathia, “in the very heart of Europe” 30.

The self-styled “prime-minister” of the made-up state is extremely insolent towards presidents, one more argument of his case being supported by somebody really powerful. Here is the statement he made for the newspaper “Rusynskiy Zhyvot” of March 27, 1997: “I don’t want to be related to the Verkhovna Rada in any way. They are all liars there. Both Leonardo Macaronovych (a nickname made-up by Professor Turyanytsya for President Leonid Makarovych Kravchuk – sic!) and Kuchma in private talks were giving me promises to solve the Rusyn problem, and both lied” 31. The Under-Carpathian Rusyn Society and the Provisional Government of Under-Carpatian Rus repeatedly threaten to make complaints to the UN and


103

the ECJ and assure that they will not let Ukraine enter the Council of Europe if she does not fulfill their demands.

The leaders of political Ruthenianism speculate shamelessly on the results of the illegal regional referendum of December 1, 1991 where allegedly the issue of Transcarpathian autonomy was solved. The referendum was organized by the local communist government that was acting on behalf of Moscow to destroy the newly independent Ukraine. First and foremost, the hatred for near-by Halychyna was to be instilled, and a rumor was started that Zakarpatska Oblast was to be merged with Lvivska Oblast (Halychyna). The question for the referendum was very provocative and intricate: “Do you agree that Transcarpathia should be made autonomy under the independent state of Ukraine and not part of any other subnational entity?” On October 31, 1991 the regional Rada (Council) of Transcarpathia adopted the question and took decision to hold the referendum. However, on November 6, 1991 the Verkhovna Rada issued a decree stating that the decision of the Oblast Rada was “unconstitutional” and must be cancelled. The decree was ignored, obviously not without support from Moscow, and the referendum took place. 78 % of voters agreed. It was only natural that Transcarpathians did not want to join the Lvivska Oblast.

The referendum results that are now a part of anti-Ukrainian propaganda in Transcarpathia. The Ukrainian Government passes no judgment to these anti-state provocations upon which the hatred for Halychyna feeds and grows. Being a part of the Communist heritage, the referendum became an important point in promoting ideas of political Ruthenianism.

It is obvious that political Ruthenianism is not an innocent political game. It is a well-planned and well-directed attack on the Ukrainian state, aiming to torn asunder Ukraine and Transcarpathia which is to become once again “a nameless land” under a foreign rule.

The theorists of political Ruthenianism and their masters, the post-communist politicians, are now forcing forward the idea of “Transcarpathian specialty”, insisting on the national variety of the land and counting more than 70 nationalities living here. This specialty myth is presented as a sacred cow and becomes a means to insist once again on Transcarpathia’s insularity and uniqueness. At the same time Russification of the land is being promoted.

The Transcarpathian “specialty” myth is rather attractive, but it is but a myth that needs to be busted. Its champions are people who aim to persuade


104

the world that a separate Transcarpathian nation exists, having nothing in common either with Ukraine or with Halychyna. But it is not so! We are one nation and one ethnical body. Our language, religion, traditions, way of life and the whole history prove it. For centuries Transcarpathia stayed a part of Hungary but it was always tied to Halychyna. Our culture is one. There are certain differences in dialects, traditional costumes or methods of traditional agriculture, but it is only natural. Any other ethnic region of Ukraine is different in its own way, too.

One true specialty of Transcarpathia is probably its poverty. It only provides itself with 14 % of bread, and even potatoes and cabbages have been imported here from other regions of Ukraine recently. Huge deforestation took place, horticulture and viticulture are dead, woodworking and furniture industry became history, and dozens of thousands of people were left unemployed and went abroad to find some work. Now this is the specialty.

The Transcarpathian specialty myth is a phantasm, and it is time to forget it and start doing something real together to save the land. The help of the whole of Ukraine is especially needed now, when repeated snow showers and floods devastated Transcarpathia.

The land’s national variety is but another myth that was very useful for communists and their Russification policy. The latest population census of 1989 has shown that 78 % of Transcarpathia’s inhabitants are Ukrainians; 15 % are Hungarians; 4 % are Russians; 2,3 % are Romanians; 1 % are Roma; 0,6 % are Slovakians; 0,3 % are Germans; and 0,2 % are Jews. The rest of “over 70 nationalities”, or, as they are often called by Transcarpathian lefts, “the nations of Transcarpathia” are probably some specks of ex-Soviet, Russian-speaking migrants who were once looking for jobs and better lots all over the former empire’s territory. For example, there are 15 Azerbaijani in Uzhgorod who registered a cultural society here. The Armenian society “Ararat” consists of probably the same number of members. These societies are good examples of how “over 70 nationalities” look like in reality. The land’s “national variety” is but another political speculation made up to discredit the national majority and real and well-rooted national minorities of the land.

A new and peculiar feature of political Ruthenianism is the fact that its separatist activities are supported by the Russian Orthodox Church. Dimitry Sydor the arch-priest of the Cathedral of Christ the Saviour in Uzhgorod is now a prominent theorist of political Ruthenianism. His newspaper


105

“Hrystiyanska Rodyna” spreads anti-Ukrainian hysteria and regularly publishes pseudo-academic materials grounding the idea of independent Under-Carpathian Rus. The Rusyn translation of the New Testament is also published; the “Rusyn language” of this translation is, however, the dialect spoken in the village where Dimitry Sydor comes from; there are dozens of such Rusyn dialects in towns and villages all over Transcarpathia. It is historically proved, however, that the participation of the Church in politics never brought any good fruit, especially when the Church serves foreign gods (Russia in this case).

Dimitry Sydor and his followers from amongst the clergy perform the functions unnatural to priests and sow the seeds of national discord. They have forgotten their main task – to give moral aid to the faithful and save their souls.

In November 1998 during a session of the Verkhovna Rada of Ukraine Ivan Myhovych, a communist a deputy from Transcarpathia, delivered a speech. He addressed all national minorities of Ukraine, the Russians, the Romanians, the Hungarians, the Polish, the Crimean Tartars and others – and called them to defend the rights of their “Rusyn brethren”, He also protested against political Ruthenians being called separatists 32. His speech was published in the parliamentary newspaper “The Voice of Ukraine” (“Holos Ukrayiny”) on December 2, 1998 and reviewed by the now late Vyacheslav Chornovil. I will only remark the hatred for Halychyna, a feature peculiar to political Ruthenianism, in Myhovych’s speech. This is what he said: “The Rusyns claim their rights, facing the dangers of national and cultural assimilation, economic expansion and the aggressive mentality of Halycians”. He is obviously trying to say that the Ukrainians of Halychyna are threatening to occupy Transcarpathia. Such a claim incites discord between the Ukrainians of Transcarpathia and Halychyna.

A very peculiar fact is that when Myhovych spoke on behalf of the Rusyns, he obviously meant all indigenous citizens of Transcarpathia (no matter if they wanted it or not). Here is an important adjustment, as previously the leaders of political Ruthenianism considered only the members of the Under-Carpathian Rusyn Society to be truly Rusyn. Now we have “our Rusyn brothers”. Another interesting point is the very idea of calling the national minorities, the Russians in the first place, to defend Rusyns. The question is who they need to be defended from? Who ever oppressed “the Rusyn brothers”? It is a serious matter, and when a people’s deputy mentions


106

defence and oppression from the rostrum, loud declarations are not enough and facts and figures are needed.

Thus, it is now crystal clear who supports political Ruthenianism in the Verkhovna Rada and who incites hatred for Ukraine and Halychyna in Transcarpathia. Ex-communist authorities, who lost their Soviet empire, are now extremely interested in creating a separate Rusyn nation, thus breaking Ukraine down and attempting to revive the late USSR. It is in no case a lucky accident that Deputy Ivan Myhovych used to be the ideological secretary of the Transcarpathian Communist Partyregional committee under the USSR, and that his chief team-mate Mykola Makara, now the head of the Institute for Carpathian Studies in Uzhgorod, used to be the head of the Transcarpathian CPSU regional committee’s propaganda department.

***

One real act of sabotage against Ukrainian culture committed by political Ruthenians is the tricks with the Rusyn language carried out in order to severe the Transcarpathians from Ukraine, her culture and her tongue. Linguists have proved that Transcarpathian dialects are Ukrainian but this fact is largely ignored.

The academic community gave negative assessment to the attempt made by anti-Ukrainian political groups to create the new Rusyn language on the basis of Transcarpathian dialects. On January 12, 1994 the Union of Ukrainian Writers in Slovakia issued a protest against the attempts to create an artificial Rusyn language and impose it on the inhabitants of Transcarpathia. “It is a case of “codification’ with a purely political character, supporting the political ambitions of the members of Rusynska Obroda.” The Committee of the Union of Ukrainian Writers in Slovakia maintained that the attempts to create and “codify” the new language were made “on the basis of undisclosed Ukrainophobia” and “a support given to political Ruthenians’ separatist attempts would be harmful for the relations between Slovakia and Ukraine” 33.

The Ukrainian World Coordinating Council also criticized the fuss around ‘the codification of the Rusyn language’, with the help of which ‘anti-Ukrainian forces are attempting to cause discord among Ukrainians and destabilize the situation in Western Ukraine’ 34.

In May 1992 Transcarpathian linguists held a Conference dedicated to the Ukrainian language in Transcarpathia. The materials of the Conference


107

were published as a separate volume. The 68 participants of the Conference casted the light on the history and functions of the Ukrainian language in Transcarpathia, discussed the Act on languages of Ukraine and came to the conclusion that “the literary Ukrainian language in Transcarpathia has undergone the same stages of development as in any other ethnic area”. They also dispelled a number of delusions related to the terms Ukrainian and Rusyn. In their address to the President and the Head of the Verkhovna Rada of Ukraine the participants emphasized that “the very idea of creating a Rusyn nation in Transcarpathia in the late 20th century is academically absurd, politically harmful and socially dangerous”. Another emphasis is placed on the fact that Transcarpathian separatists and autonomists “under the disguise of their struggle for autonomy hold a course towards an ultimate separation of our land from the rest of Ukraine and by all means try to disrupt the unity of Ukraine” 35.

The amateur linguists, however, keep “working” on the creation of several new Rusyn languages, a tongue for every region, to be precise. Special languages are being created for Polish Lemkos, Slovakian Rusyns and Transcarpathian Rusyns. All that is being is done under the aegis of Ukrainophobia, of course.

Nowadays the Rusyn World Congress forces the idea of establishing a Department of the Rusyn Language and Literature at the University of Uzhgorod and creating classes for Rusyn teachers and preschool teachers at Mukachiv Teacher Training College. No recommendations are given, however, as to which exactly dialect of Transcarpathia is to be lain in the basis of the new language. The dialects are numerous and very different; reducing all of them to something average is unlikely. Do the Transcarpathians really need a new language? A literary language cannot be concocted by a bunch of amateurs; it is a product of long evolution that unites the nation, not scatters it (as does political Ruthenianism). Transcarpathian dialects are well-studied, nolinguist doubts that they are belong to the Ukrainian language.

IV

Paul Robert Magocsi, the Chair of Ukrainian Studies at the University of Toronto (Canada) and the head of the Multicultural History Society of Ontario, is the torch-bearer of political Ruthenianism and the chief organizer of all its gatherings “The Rusyn issue” is his profession. He is the head of the so-called Carpatho-Rusyn Research Center in Canada and the USA.


108

The Center claims that its goal is to study the Carpathian area where the name Rusyn survived the longest, and it seems a lofty goal. The problem is that the Center’s chief occupation is politics and the creation of the new Rusyn people. It works within the frame of anti-Ukrainian ideas, trying to prove that the former Carpathian Rusyns, and present-day Transcarpathian Ukrainians, the Slovakian Rusyns and Ukrainians and the Polish Lemkos, are a separate nation with nothing in common with Ukraine. This idea is widely supported by anti-Ukrainian powers in Ukraine and beyond it. Professor Magocsi is thus an agent of anti-Ukrainianism who gathers around a variety of politicians discontented with Ukraine and aiming to team with Moscow or, rather, with Prague or Budapest.

Professor Magocsi’s views and the activities of his Carpatho-Rusyn Research Center should not be overestimated, as they have nothing to do with research or with the Carpathians. There are genuine Carpatho-Ukrainian cultural and social organizations in the US and Canada, and their position towards Professor Magocsi’s activities is clear: they consider it a case of anti-Ukrainian separatism.

According to Professor Magocsi, 650 000 Rusyns currently live in Transcarpathia. It means that all Ukrainian inhabitants of Transcarpathia are considered to be Rusyn. He maintains that 130 000 Rusyns live in Slovakia; however, the official figures is some 17 000 Rusyns and the same number of Ukrainians. According to Magocsi, 620 00 Rusyns live in the USA, and the total number of the Rusyns in the world (including Ukraine, Slovakia, Poland, Yugoslavia, Romania, the Czech Republic, Croatia, Hungary, the US, Canada and Australia) is striking – 1.547.000 36. According to these calculations, not only indigenous Rusyns, but also the descendants of people who emigrated from the Austro-Hungarian empire, that is, the Canadians, the Americans or the Australians of Rus origin, pass for the Rusyns. The World Congress of Rusyns together with other organizations supported by the Magocsi’s Carpatho-Rusyn Research Center have set ‘conservation of the Carpathian Rusyns as a separate nation’ as their principal goal.

Professor Magocsi’s political orientation is pro-Hungarian, but mostly Slovakian Rusyns and Transcarpathian “enthusiasts” are his main supporters. He aids the Rusyn movement, provides coordination and, probably, finance for it, and he takes part in all Rusyn campaigns in Ukraine, Slovakia, the Czech Republic, Poland, Hungary and Yugoslavia. He puts much effort into


109

the “codification” of the new Rusyn language in Slovakia and even published an article “A New Slavic Language Was Born” in the Polish academic journal “Slavia Orientalis”. The professor seriously suggests that four different Rusyn languages should exist. One already exists in Yugoslavia, the other one in Slovakia, and now standards for the “Ukrainian Rusyns (Transcarpathians) and Polish Rusyns (Lemkos) are to be created”. In his opinion, the co-existence of four language standards will unite the Rusyns in all states and, finally, “a fifth norm”, a certain Koine will be created and used by all the Rusyns 37.

The Canadian scholar does not think that he is trying to create a new Slavic people the Rusyns. He believes that he is “restoring” it, that is, bringing back the times of Great Hungary and the Austro-Hungarian Empire when they were “Hungarian Rusyns” and “the Rusyns of Austria”. The Rusyns of Halychyna and Bukovyna are not included as they have become the Ukrainians. The Transcarpathian and Slovakian Rusyns, though, still can be “turned back” and away from Ukraine. He repeatedly published old Hungarian maps of 1910, according to which many Rusyns (people speaking the ‘Rusyn’ language) lived in North-Eastern Hungary. What about “restoring the Rusyns” among the ex-Rusyns and now Hungarians of the counties Abaúj-Torna, Gömör and Szabolcs? No way! Magocsi is only interested in drawing a line along the Carpathian Mountains and make everybody believe that Transcarpathia is so different from Ukraine that lies across the line. He is only interested in the Rusyns who used to belong to the Crown of Saint Stephen and who probably can be taken back to Hungary. So this is his politics, no matter what he says. The Hutsuls and the Boykos are not Rusyns for Magocsi, and, thus, his “research” is nothing but quasi-academic speculation, so convenient for anti-Ukrainian forces in Europe and America. In the interview given to Oles Mushynka in 1993 Magocsi was very clear as to his anti-Ukrainian and pro-Hungarian position: “The Rusyns are a people with certain cultural characteristics. They originated in the east, but they live and will live in the center of Europe as the fully formed group within the frame of the Danube basin culture complex (that is, Hungary. – O. M.) and not as an addition or ancilla for the inhabitants to the east of the Carpathians’ 38. Those admiring Magocsi’s “studies” should look closer at his logic: there are no studies here, only gutter politics aimed at the separation of Transcarpathia from Ukraine and sowing confusion among the Transcarpathian Ukrainians who used to be the Rusyns before 1945. Being


110

a scholar, Professor Magocsi must be well informed as to the real history of the problem, but his personal affiliations and political opinion prevail over the truth. The “enthusiasts” in Uzhgorod and Pryashiv (Prešov) who feed Magicsi’s lofty ambitions for being “a leader of the world Ruthenianism” seem to be unable to imagine the harm they are doing both to the real ethnic Rusyns and to their respective states.

At the V World Congress of Rusyns (Uzhgorod, July 25, 1999) Professor Magocsi was referring to Transcarpathia as to “Under-Carpathian Rus” in an emphatic manner. The Transcarpathian Ukrainians were called solely “the Rusyn people”, and the ideas were maintained like “we, the Carpathian Rusyns, are a separate nation, and we all talk different variants of the Rusyn language” and “the Carpathian Rusyns are one of separate nations”. Besides, Magocsi praised “the work of our leaders in persuading the world that Carpathian Rusyns exist as a separate nation” and insisted that he did not care what “certain Ukrainians or the Ukrainian government” make of him. Encouraged by the fact that the Ukrainian government allowed to hold the Congress “in Under-Carpathian Rus, the historical center of the Rusyns”, Magocsi and his team came to believe in their “historical mission” and started even to flirt with Ukraine and make curtsies to her, assuring that “Under-Carpathian Rus” will stay with Ukraine at least until the era when both become “a part of our ultimate home, the United Europe”. The chance to leave Ukraine in the far future is still there.

Professor Magocsi is discontented that things are going so slowly with Ruthenianism in “Under-Carpathian Rus”, but he is admiring “the persistence and certain edginess of the activities maintained by the small yet devoted group of Rusyn patriots headed by Ivan Turyanytsya” 39. What troubles the professor is the fact that not many young people join the Rusyn case, thus he introduces purely sectarian methods: each member of the Congress should turn into Ruthenianism one person under 30 until the next congress in Prague. A decision worthy of Solomon! The following congresses will even have a quota for the number of participants of 20, 30 and 40 years old. The old are not allowed!

It is well known already that Professor Magocsi used to be a KGB agent. Thus, as political Ruthenianism is a child of Communism, the KGB must have been there, too, and the Canadian professor used to work for them. The reasons why Professor Magocsi meddles so insolently with Ukraine’s domestic affairs is now crystal clear.


111

***

On April 16–17, 1990 in Pryashiv (Prešov) an international academic seminar on the Rusyn language took place under Professor Magocsi’s guidance. The participants were people representing the so-called Rusyn academic world from Poland, Slovakia, Hungary and Transcarpathia, the latter’s delegation being headed by the notorious post-Soviet “internationalist” M. Makara. The delegation consisted of such prominent ‘Rusyn’ authors and political activists as Mykhaylo Almashy, Ihor Kercha, Dmitro Keshelya, Petro Lyzanets, Ivan Petrovtsiy, Ivan Pop, Stepan Popovych, Vasyl Sochka, Reverend Dymytry Sydor, Serhiy Trkachov and Volodymyr Fedynyshenets. They all are more or less known in certain Ukrainian circles, especially those of them who were once aspiring authors who turned out to be a losers. It is rather difficult to imagine, though, how Professor Lyzanets, a successful Hungarianist, joined the bunch. There had to be some political mystery connected to the Hungarian interests of the ex-Ukrainian. However, Lyzanets was only mentioned as a member of the delegation in the programme, but actually never visited the seminar for an anknown reason. His name was a strong argument for the event’s reputation, though all “Rusyn” linguistic issues here were speculated upon by amateurs, no serious linguist from the universities of Uzhgorod or Pryashiv making an appearance at the seminar.

Transcarpathia featured at the seminar as a separate state called Podkarpatsko along with other nations: Slovensko, Pol’sko, Mad’arsko and Juhoslavia. Political Ruthenians refuse to accept and use the name Transcarpathia, or, worse! – Zakarpattya. They would insisit on largely made-up names like Pidkarpattya, Podkarpatska Rus (Under-Carpathian Rus), Podkarpatsko, Rusynia, Ruthenia or Rusynsko. At the seminar Fedynyshenets, a writer from Uzhgorod, suggested that the word Rusyn should be abandoned as it is clearly associated with Rus, and Ruthenian should be adopted instead. He believes that “Under-Carpathians Ruthenians are a separate Slavic nation, equal to all other Slavic peoples” 40.

On the first day of the seminar one of its leaders, Professor Turyanytsya, the prime-minister of the Provisional Government of Under-Carpatian Rus and the head of the Under-Carpathian Rusyn Society, – was interviewed by the Bratislava newspaper “Magazin SME”. In the interview he was rather explicit about the current “fascist Ukrainian national regime” 41. His Podkarpatsko fellow Ivan Petrovtsiy showed more reserve, though his


112

interview also featured “the fascist Ukraine” that committed “a genocide of the Rusyns” in Sub-Carpathian Rus 42. Not only the Ukrainians of Eastern Slovakia are the butt for this anti-Ukrainian propaganda, but Ukraine herself. Magocsi and Makara were behind this confusion once again.

It should be mentioned that before, on December 29, 1998, another conference took place in Pryashiv (Prešov), one dedicated to the language, education and cultural life of the Ukrainian minority in Slovakia and the Slovakian minority in Ukraine. Among the recommendations for the governments of Slovakia and Ukraine there was a clear suggestion stating that “the Rusyns and the Ukrainians belong to the same national minority, and treating it like two separate ethnic groups can be harmful for the national development of the Ukrainians in Slovakia”. The other suggestion was this: it should be taken into account that in the process of preparing the Law on the languages of national minorities in Slovakia “the inhabitants of Northern-Eastern Slovakia who think of themselves as Ukrainians and Rusyns are one national minority with common national language, thus they are to have common literary language” 43. The anti-Ukrainian forces in Slovakia, “Rusynska Obroda” in particular, started an immediate attack on the East Slovakian Ukrainians’ national and cultural aspirations and language. They deny all that has been achieved during the 50 years after WWI, calling the period “a dark age”. At the seminar in 1999 Volodymyr Turok, the head of “Rusynska Obroda”, declared that since the 1950s there had been only destruction in the Prešov region: Ukrainians have been destroying all things that were Rusyn, including nationality, language, the Church, schools, theatre and culture, leaving “spiritual desert” and “scorched earth” in their wake 44. This clearly Ukrainophobic rhetoric was fully supported by the Uzhgorod delegation. I am not inclined to starting a polemic with the Slovakian Rusyn leader, but it is worth mentioning that there have been great achievements in the field of the Ukrainian language and culture in Prešov Region, achievements to be proud of; and it was not the “Rusyn” language and culture that were forced out by the Ukrainian ones, but Russian language and culture that had to go as it had been artificially spread here in the early 20th century. Concerning the “Rusyn” church, it is a known fact that in 1998 the Slovakian government decreed that church services in all 280 Rusyn parishes of Eastern Slovakia was to be held in Slovakian and not in Church Slavonic, as before. Thus, no Ukrainian intervention here at all. And local “Rusyn theatres” simply have no potential to rival the achievements of the Ukrainian People’s Theatre. In a word, attributing the cultural and national decline to the “efforts” of the Ukrainians is both immoral and anti-historical. The


113

real reason for them might be found in the discord spread by “Rusynska Obroda” and causing assimilation of the Ukrainians and Rusyns in Eastern Slovakia. No positive results can be achieved from an alliance between “Rusynska Obroda” and Transcarpathian separatists. In is doubtful, too, that Ukraine and Slovakia as neighboring independent states will let any forces intrude into their affairs and let them destabilize their relationships.

***

The ‘academic’ seminar in Pryashiv (Prešov) was succeeded by the V World Congress of Rusyns that took place on June 24–27, 1999 in Uzhgorod. It gathered 70 delegates from Rusyn communities of Transcarpathia, Slovakia, Poland, Hungary and Yugoslavia. The previous congresses were held in Medzilaborce, Slovakia; Krynica, Poland; Ruski Krstur, Yugoslavia; and Budapest, Hungary. At all of them there were anti-Ukrainian speculations, Ukrainian culture was denigrated and ungrounded charges were lain upon Ukraine. The congress in Uzhgorod avoided undisclosed anti-Ukrainian hysteria, but its agenda was clearly separatist. Podkarpatska Rus and Ruthenia were mentioned once again, a separate Rusyn people and a Rusyn language were defended, and all native inhabitants of Transcarpathia were considered as “the Rusyn”. These were being taken for facts. No doubt was ever raised among the participants of the Congress that Ukraine had acknowledged the Rusyn people an its language. Only “the next step” was being discussed, the formation of the Rusyn Autonomy as part of Ukraine. The greeting from the Head of the Ukrainian Verkhovna Rada only reassured the delegates. Oleksandr Tkachenko wished them “fruitful work, constructive debate over the topical issues of Rusyn social, economic and political growth, development of the Rusyn movement, mutual spiritual enrichment and creative work on behalf of out Motherland; inspiration in the name of prosperity, security and well-being of peoples and social progress” 45.

Other participants of the Congress included: Deputees of the Verkhovna Rada, communists Ivan Myhovich and Ivan Baranchyk; a candidate for presidency from the Slavic Party Oleksandr Basylyuk; a number of academics who under the Soviet power used to work in the fields of “scientific communism”, “scientific atheism”, “internationalism”; and ex-members of the Soviet bureaucratic nomenclature. Which explains a lot about those who created political Ruthenianism and who supports it, and what tasks it serves for. It is now obvious, too, why the leaders


114

of political Ruthenianism have been so aggressive towards Ukraine in the last nine years and why their separatist activities have been going on unpunished. There are certain powers in Ukraine that are profiting by the activities of political Ruthenianism; it fits perfectly into the scheme of Ukraine’s disintegration, as the pro-Soviet forces act according to the good old principle divide et impera.

The leaders of political Ruthenianism prepared thoroughly for the V World Congress of Rusyns. Their representatives payed a number of visits to Kyiv, met some prominent figures among the authorities and even demanded the Ukrainian government to fund the congress. They grew dissatisfied with the “Declaration of Granting Transcarpathia its Former Autonomy” of 1990. On February 10, 1999 the three cnampions of political Ruthenianism, Professor Ivan Turyanytsya, Reverend Dmytriy Sydor and Petro Hodmash, a lawyer and the Head of the Christian Democratic Union of the Autonomous Republic of Ruthenia, compiled a new Declaration 46. I will not concentrate here on the Declaration’s “preamble”, which is questionable both historically and academically. It cannot stand up to any criticism. The Declaration’s “demands”, however, have a peculiar Soviet style and spirit:

“1. [We demand] From the President of Ukraine as the guarantor of the Constitution to commit the Government of Ukraine to consider the question of restoration of Transcarpathian Autonomy within the boundaries of Ukraine and the Rusyn nation and to bring in relevant billsto Verkhovna Rada.

2. From the Verkhovna Rada of Ukraine to review and pass the bills of restoration of Transcarpathian Autonomy in due course.

3. From the Authorized Representative of the Verkhovana Rada N.Karpachova to take the matter of fulfilling the demands for the President, Government and Verkhovana Rada under her individual control.

4. To send copies of the Declaration to the European Council and to the Declaration in the media to the public knowledge” 47.

Whether the Council of Europe sent the Declaration back to Kyiv and whether the Ukrainian government fulfilled the “high decrees” of Transcarpathian “authorities”, remains unknown. But everyone can read and assess the Declaration and make sure that Transcarpathian Rusyn leaders are extremely keen on getting publicity.

The Declaration’s demands were to be discussed at the Congress of the Rusyns, but for some reason they were not mentioned. The only remark was the one made by Professor Magocsi who claimed that “the Rusyns exist and


115

will always exist in Under-Carpathian Rus, no matter what some Ukrainians or the Ukrainian government make of them” 48. Magocsi seems to know both his power and Ukraine’s non-Ukrainian government’s weakness. Were it not so, he would not behave so boldly in an independent country where he was a guest, not a citizen.

Prior to the opening of the Congress its organizers made a statement for the press, complaining at “the anti-Rusyn campaign” taking place in the media and aimed at subversion of the Congress. They claimed (happily ignoring all those openly anti-Ukrainian claims and activities) that the Rusyn movement had never been anti-Ukrainian. They asserted that “the Rusyns of Transcarpathia view their future as part of truly democratic Ukraine” and “deny any accusations of separatism and anti-statism” 49. A loud claim, but the facts speak louder: all the activities of the so-called “Rusyn movement” since the day of February 20, 1990 when the Under-Carpathian Rusyn Society was founded have been separatist and anti-statist. The separatism of Rusyn leaders is obvious in all their speeches and documents, inparticular from the Declaration of 1990 and to the Declaration of 1999. It is obvious from masses of printed material that the leaders of political Ruthenianism declared war to independent Ukraine and provoked the newly-made “Rusyn movement” to act to separate Transcarpathia from Ukraine and make Transcarpathia a state in its own. Thus, such claims of theirs are but a case of eyewash, contrary to previous facts of anti-Ukrainian and anti-statist activities conducted by all the three Rusyn societies, the Provisional Government of Under-Carpatian Rus being the most prominent in this.

But there are also other facts. Transcarpathia is the home for the native Ukrainians. The land’s cultural heritage is dear to all its native population, whether Ukrainian, Hungarian, Romanian, German, Slovakian or Roma. The policy of separation and national feuds behind demands for the Rusyn language and Rusyn state is imperial, Moscow-inspired, supported by hostile forces in Hungary and Slovakia. This policy is destructive for all Transcarpathians, promoting obscurity and degradation along with ethnic and religious dissention. Can the leaders of political Ruthenianism be unaware of this, listening to foreign voices? Transcarpathia’s unique culture needs care now, as it is dying because of the introduction of “internationalism”. Its conservation and protection is a nationally important thing, and it can only take place in the unified Ukraine. A separate Rusyn state and a separate Rusyn nation are but a children’s game, no mater what forces inspire them.


116

The academic conference within the frame of the V World Congress of Rusyns proved nothing. Its main points were arrogant provincialism, a longing for “Under-Carpathian Rus”, attempts to form a separate Rusyn language and literature, to restore Pan-Slavism and find grounds for insularity of the Transcarpathian Rusyns. It featured no thet are fruitful idea or constructive suggestion, only dull opposition to all things that are Ukrainian and to Ukrainian state-building.

The Congress passed the following demands to ‘the Ukrainian governmental bodies’ (note the haunting leading motive):

– to condemn the harm inflicted to the Rusyns by the totalitarian Soviet regime in the post-war period;

– to recognize the Rusyn nationality and to include it into the list of nationalities of Ukraine;

– to lift the informational blockade as practiced by the Ukrainian media;– to prevent prosecution of the Rusyn movement activists who work in

public institutions;– to ensure preservation and development of the Rusyn language and

culture;– to found a Department of the Rusyn language and literature at the

University of Uzhgorod and to start classes for Rusyn teachers and preschool teachers in the Mukachiv Teacher Training College;

– to create the Rusyn Research Centre;– to introduce elements of Rusyn history, folklore, literature and

language into the school curriculum 50.To counter their previous anti-Ukrainian hysteria, the Comgress

promised: “Transcarpathian Rusyns will stay loyal citizens of democratic Ukraine if Ukraine fulfills the demands”.

This rhetoric might suggest a change of tactics of political Ruthenianism and a partial return to unpoliticized values and tasks proclaimed by the initial Statute of the cultural and educational Under-Carpathian Rusyn Society of 1990. However, what Professor Magocsi declared at the Congress was quite different: “the Rusyns” stuck to their language and the idea of a separate state and were going to turn the tables in Prague in two years.

The Transcarpathian Society in Kyiv raised a protest against political manipulations over the Transcarpathian Ukrainians and criticized the separatist attempts. The Society’s special resolution on the V World Congress of Rusyns defined the event and its outcome as a “shadow revenge-search


117

by the Transcarpathia’s anti-Ukrainian forces”. “All the activities of the Transcarpathian separatists and the leaders of political Ruthenianism are anti-constitutional, anti-statist and destructive’ the resolution said. “The Congress proved that they are supported by the left-wing forces and work sustainably to ensure a disintegration of Ukraine. The flirtation with political Ruthenianism done by Ukrainian authorities is harmful for Ukrainian state-building and its national security” 51.

***

In Uzhgorod, a number of international academic meetings took place in order to answer the claims made by political Ruthenianism and cast light to its historical, political and linguistic agenda. They were organized by the Universities of Uzhgorod, Kosice (Slovakia) and Novi Sad (Yugoslavia), the International Association of Ukrainian Studies, Shevchenko Academic Society (the USA), the Pan-Ukrainian Society “Prosvita” , the Society “Ukraine”, the Commission on Contacts and Information of the Transcarpathian Ukrainians (the USA) and the Ukrainian People’s Council of Transcarpathia. The first international conference of the kind, “The Ukrainian Carpathians: Ethnos, History and Culture”, took place in August 1991, its participants including over 100 researchers from Ukraine, Slovakia, Hungary, Germany, Yugoslavia and the USA, and its program consisting of 80 academic reports 52. A book containing the Conference’s material was published.

The resolution passed by the Conference included the following point:“The participants of the Conference deny political Ruthenianism as

aimed against Ukraine, the Ukrainian language and culture and striving to separate Transcarpathia from Ukraine and turn the country back into the obscure era of foreign domination and the “nameless land” status. The Sub-Carpathian Rusyn Society’s orientation towards Moscow, Prague and Budapest leads to assimilation of the native Ukrainian inhabitants of Transcarpathia and the loss of their natural ethnic identity, Ukrainian culture and history. The Conference stresses the point that the Under-Carpathian Rusyn Society conducts policy aimed to split the native Ukrainian inhabitants of Transcarpathia, its activists strive to confuse the national identity and invent a myth of insularity’ of the Transcarpathian Rusyns’ 53.

In early September 1993 the Second International Conference took place in Uzhgorod, now named “The Culture of the Ukrainian Carpathians: Traditions and Modernity”. Once again more than 100 scholars representing


118

the same universities and societies discussed the issues of Ukrainian culture in Transcarpathia and proved its many-centennial essentially Ukrainian nature. Once again, the materials of the Conference’s were published as a separate volume 54.

The attitude of the Conference towards political Ruthenianism was defined in point 7 of the Resolution in the following way:

“The Participants of the Conference renounce the attempts to make the Ukrainian government accept a separate Rusyn nationality for the upcoming population census. The problem is not that several dozens of people in Transcarpathia are eager to name themselves the Rusyns, but that such an inability to define what national identity is humiliates the nation. Modern Ruthenianism is not a nationality. It is a political party with the right to count votes at elections, but with no right to confuse people by giving them ungrounded definitions of their nationality. Along with it, the Conference condemns those irresponsible persons in Transcarpathia and abroad who are attempting to create shadow governments spreading disrespect towards the Transcarpathians and bringing discredit upon them at home and worldwide’ 55.

The issues of political Ruthenianism were also featuring in discussions at the I Congress of the International Association of Ukrainian Studies (Kyiv, August 1990) and the I Congress of the Republican Association of Ukrainian Studies (Kyiv, December 1990). Once again, 5 reports presented at both congresses were later published as a separate volume entitled “Carpatho-Ruthenianism: History and Modern Days” (Kyiv, 1994) 56.

At the World Forum of Ukrainians (Kyiv, August 21–24, 1992) the Transcarpathian Forum gathered at which Transcarpathian Ukrainians and representatives of the USA, Canada, Slovakia, Hungary and Yugoslavia took part. Transcarpathian affairs were discussed, and the Declaration was published, stating that:

‘6. We condemn the modern political Ruthenianism as inspired by anti-Ukrainian forces representing old Bolshevik and Soviet establishment and supported by the newish revisionist circles of the Transcarpathia’s current authorities. Local Russophile and Magyarophile individuals with far-stretching ambitions speculate upon the matter, going further to extreme Ukarainophobia’ 57.

Another international academic conference was held in Uzhgorod in June 1995, dedicated to the 50th anniversary of the Unification Act and entitled Transcarpathia in the Pan-Ukrainian Context of the 20th Century.


119

More than 60 contributors from 6 countries affirmed that Transcarpathia was part of the Ukrainian context and remarked that the Unification Act of 1945 proclaiming the unity of Ukraine and Transcarpathia was a natural outcome for the land’s perennial gravitation to its ethnic centre. The Act united the people that had been shaping itself as Ukrainian for centuries. The Cenference condemned the attempts of anti-Ukrainan forces from a number of countries to insulate Transcarpathia from Ukraine and revise the historical choice made by Transcarpathians in 1944–1945 to create an artificial nation here and codify a made-up Rusyn language. The fake Provisional Government of Under-Carpatian Rus was condemned as one “shaming us in the eyes of the world and degrading our national honour”. Political Ruthenianism was defined as supported by anti-Ukrainian forces in Moscow, Europe, America and Canada and subverting the independence and territorial integrity of Ukraine.

Political Ruthenianism was created in the aftermath of the USSR’s crisis, agony and death. It served to revive obsolete and long-forgotten ideas of Transcarpathia’s insularity from Ukraine and renewed attempts on making the Transcarpathians a separate people with pro-Moscow, pro-Prague or pro-Budapest, but obviously anti-Ukrainian orientation. The theorists of political Ruthenianism are leeching on historical Old Ruthenianism and the local popularity of Rusyn self-designation; they regard Transcarpathians as a biomass or a primitive tribe yet unable to define their national identity.

Political Ruthenianism will exist until the modern Russian Empire seeks to establish her interests in the Carpathians and until Ukraine stays undefined about the Transcarpathian corridor. Hungary has interest in the Carpathians, too, looking for her “historical territories” here as if two World Wars never happened. Transcarpathia-Podkarpatsko is certainly missed by a number of “friends” from Prague who seem to be unable to stop the nostalgia over the times when they were “bringing democracy” to the land.

It is such things as political and economic instability in Ukraine, Ukrainophobic attitudes in the society and nation-wide poverty that make all that well-known, well-beaten empty rhetoric about mythical well-being in Euroregions, free economic zones and small-but-prospering European countries so attractive. These ideas have nothing to do with building an own independent state; it is all about selling oneself to anybody, by any means. Social and economic grounds that help political Ruthenianism stay alive are painfully obvious. The enemies of Ukrainian statehood cling to the


120

country’s regional differences and ethnical variety and build their separatist schemes upon them, talking of “regionalism” and “making a federation” out of our country, not strong enough yet. They are supported in this by some ethnographers from Moscow who once used to be so keen on propagating “one Soviet people” and who now grew eager to add a new Rusyn people to the “sacred” East Slavic trinity of Russians, Byelorussians and Ukrainians. The anti-Ukrainian fuss is so great that they even pay no attention to the lack of a national myth behind political Ruthenianismthat is grounded solely on the change of the ethnic name in the 20th century.

The Soviet imperial internationalism gave birth to modern national nihilism in Ukraine. The ugly thing now thrives thanks to the lack of a concept of national policy in Ukraine and willingness to deny the Ukrainian national idea. Political Ruthenianism is but a part of the greater onslaught on the Ukrainian statehood.

The course of political Ruthenianism in Transcarpathia is a road to nowhere. It is political separatism encroaching upon sovereignty and territorial integrity of Ukraine. It contradicts the Constitution, the Law on national minorities and the Law on associations of citizens. Somebody must be responsible for the whole thing, and there are ones to respond, the ‘leaders’ who spread national dissention in Transcarpathia. Lawyers who work for political Ruthenianism are well aware that neither Under-Carpathian Rus Autonomy, nor Ruthenian Empire is possible nowadays. There are no political, historical, cultural, economic, legal or religious grounds for either.

Transcarpathia chose her way in 1919, 1939, 1945 and 1991, repeatedly joining the rest of Ukraine. On December 1, 1991 92,5 % of Transcarpathians voted for Ukraine’s independence and sovereignty. This fact gives legal grounds for condemning any separatist attempts, no matter how attractive they might be made to look. And if there are certain political opportunists who are trying to turn back the history, Ukraine, being a sovereign and rule-of-law state, should terminate any attempts of the like. This is the only road to the 21th century. Our Ukraine is one!

NOTES

1 І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячо ліття // Житє і Слово. – Л., 1896. – Кн. І. – С. 1–9.

2 Ibid. – С. 4.


121

3 Еґан Е. Економічне положенє руських селян в Угорщині. – Прага, 1922. – 95 с.4 Ibid. – С. 88.5 Стерчо П. Карпато-Українська держава. – Торонто, 1965. – С. 20.6 Нове життя. – Пряшів, 1991. – 22 листоп.7 Бенеш Е., др. Промова по підкарпаторуський проблем і його відношення до

Чехословацької Республіки. – Прага, 1934. – С. 45.8 Ibid. – С. 48.9 Ibid. – С. 56.10 Ibid. – С. 59.11 Духнович О. Твори : у 4 т. – Пряшів, 1968. – Т. 1. – С. 337.12 Купчанко Г. Наша родина. – Нью-Йорк ; Берлін, 1924. – С. 174.13 Opere citato: Мишанич О. Від підкарпатських русинів до закарпатських

українців: історико-літературний нарис. – Ужгород, 1991. – С. 18.14 Бращайко І. Декілько слів за угорсько-руське простонародне житє і поезію //

Січ: альманах в пам’ять 40-х роковин основаня товариства «Січ» в Відні. – Л., 1908. – С. 186.

15 Франко І. Карпаторуська література XVII–XVIII віків // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Л., 1900. – Т. 37–38. – С. 3.

16 Народний катехиз: народ, народность, язык и просвещение. – Ужгород, 1926. – С. 2–3.

17 Ibid. – С. 5.18 Недѣля. – Ужгород, 1936. – 26 квіт.19 Ibid. – 8 листоп.20 Ґренджа‑Донський В. Твори. – Вашингтон, 1989. – Т. IX. – С. 75.21 Пробоєм. – Прага, 1934. – Чис. 4. – Червень. – С. 101.22 A quotation from a printed placate.23 Opere citato: Стерчо П. Карпато-Українська держава... – С. 233.24 Чин. – [Б. м., б. р.]. – С. 5.25 Закарпатська правда. – 1990. – 28 груд.26 Закарпатська правда. – 1992. – 25 берез.27 Politika. – 1991. – 14.11.28 Карпатська Україна. – Ужгород, 1992. – 20 лют.29 Новини Закарпаття. – 1994. – 24 берез.30 Карпатський голос. – Ужгород, 1995. – 15–28 черв.31 Русинскый жывот. – 1997. – 27.03.32 Голос України. – 1998. – 2 груд.33 Срібна Земля. – Ужгород, 1995. – 28 січ.34 Літературна Україна. – 1995. – 2 лют.35 Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні : матеріали наук.-практ.

конф. – Ужгород, 1993. – С. 7.36 Магочій П.‑Р. Карпатські русини. – Вид-во «Карпато-русинський

дослідницький центр», 1995. – С. 3.


122

37 Ref.: Зауваження (П.-Р. Магочія), представлені на V Світовому конгресі русинів. – Ужгород. – 25 червня 1999 р.

38 Мушинка О. Інтерв’ю з професором Павлом-Робертом Магочієм. – Карпато-Руський Дослідницький Центр (ОRWELL, VERMONT), 1993. – С. 22.

39 Цитати подано за текстом «Зауважень (П.-Р. Магочія)...», які викладені на восьми сторінках комп’ютерного тексту.

40 Opere citato: Мушинка М. Антиукраїнство набирає сили // Нове життя. – Пряшів, 1999. – № 17–18.

41 Маgasin SМЕ. – Вratislava, 1999. – С. 16. – 5. 2.42 Нове життя. – Пряшів, 1999. – № 17–18.43 Нове життя. – Пряшів, 1999. – № 1–2.44 Нове життя. – Пряшів, 1999. – № 17–18.45 A quotation after the printed copy of the participants’ greeting.46 The Declaration was printed in the “Християнська родина”. – Uzhgorod, March

4, 1999. – № 3. The same issue features the blasphemous article by ‘the spherical corre-spondent’ Petro Hodmash Достеменно з історії русинів. 60‑ій річниці проголошення суверенітету русинської республіки та першому її президенту-русину о. Августи-ну Волошину присвячується (The True History of Rusyns. Dedicated to the 60th anni-versary of the Rusyn repunlic and to her first President Reverend Oleksanrd Voloshin), in which he is attempting to prove that the Carpatho-Ukrainian state of 1938–1939 was but a Rusyn republic, her President being a Sub-Carpathian Rusyn.

47 Християнська родина. – Ужгород, 1999. – № 3. – С. 13.48 «Зауваження (П.-Р. Магочія)...». – С. 8.49 Новини Закарпаття. – Ужгород, 1999. – 19 черв.50 After a printed copy of the text.51 Срібна Земля-фест. – Ужгород, 1999. – № 34. 52 Матеріали І Міжнародної карпатознавчої конференції «Українські Карпати:

етнос, історія, культура» видано окремою книгою: Українські Карпати. – Ужгород, 1993. – 616 с.

53 Слово і час. – 1991. – № 12. – С. 86.54 Матеріали ІІ Міжнародної карпатознавчої конференції видано окремою кни-

гою: Культура Українських Карпат: традиції і сучасність. – Ужгород, 1994. – 654 с.55 Ibid. – С. 646–647.56 Заслухані на цих конгресах доповіді (5 доповідачів) видані окремою кни-

гою: Карпато-русинство: історія і сучасність. – К., 1994. – 64 с.57 Закарпатська правда. – Ужгород, 1992. – 29 серп.



123

Mykhailo TYVODAR

NEW RUTHENIANISM AS A RELIC OF ANCIENT GEOPOLITICS

Through the late 18th to the middle of the 19th centuries the Russian intellectuals (“intelligentsia”) got increasingly interested in the matters of Transcarpathia. Together with the authors of Transcarpathian origin they published a series of articles promoting an idea of lingual, cultural, religious and ethnic unity of the Rusyns-Ukrainians (or “Little Russians”) with the Russians (or “Great Russians”). The Austrian authorities found that sort of interest to be troublesome. J. H. Engel, an Austrian historian, made it quite explicit in his “History of Ukraine and the Ukrainian Cossacks” that was published in 1796. Although the Russian Empire did not yet claim Halychyna and Transcarpathia to be its part, J. H. Engel defended an exclusive right of Austria to possess Ukrainian lands 1.

The revolutionary events of 1848–1849 in Europe accelerated the growth of national liberation movements of the oppressed peoples of the Habsburg Empire. A Slavic Congress gathered in Prague on June 2, 1848 to discuss the national development of the Slavic peoples of the Austrian Empire. A. Dobrianskiy submitted to the Congress a draft of the Rus province to be established and unite politically the Ukrainians (Rusyns) of Austria. That sort of unification of the Carpathian Ukrainians contradicted the interests of the Austrians who feared that the united Rusyns would raise the question of their total independence just like did the Poles. Therefore, the Austrians suffered creating a “Rus District” (that included the Comitates of Maramorosh, Ugochansk and Berezhkiy) with the center in Uzhgorod. It existed from October 19, 1848, to March 20, 1849, and did not become a full territorial and administrative entity because it only dealt with language teaching at schools and with cultural issues 2.

The ideologists and activists of the Hungarian national liberation movement opposed any drive to a union and freedom of the Halycyian and Transcarpathian Rusyns and stood out against any Slavic autonomy within Hungary. They even got the illusory autonomy of the “Rus District” liquidated. The formation of the dualistic Austro-Hungarian


124

Empire accelerated the growth of an offensive brand of Hungarian nationalism in Hungary. Ruthenian (Ukrainian) ethnic and territorial unity became one of the numerous internal issues of the territorial integrity of Hungary. Hungarian state authorities, political parties and ideologists of nationalism used a pretext of the internal border between two parts of Austria, Hungary and Kingdom Halychyna, to oppose the Transcarpathian Rusyns to the Halycians, to promote phobias against the Halycians (which became an official policy of the ruling circles of Hungary) and to breed a separate “Ugro-Rus” or “Carpathian Rus” nation from the Ukrainians (Rusyns) of Transcarpathia. They alleged that the locals had nothing in common with the Halycians and the Rusyns (Little Russians) who lived along the Dnieper 3. In Slovakia they launched a similar sort of propaganda and tried to divide the Slovaks into the Slovaks proper and the Sloviyaks. This attempt was not successful as Slovakia was fully a part of Hungary and not divided by the internal boundaries of the Empire. During the second half of the 19th century in Transcarpathia the Hungarians managed to create quite a numerous strata of Magyarized and pro-Hungarian clergymen, teachers and bureaucrats. It is this environment that became a breeding source of the “Ugro-Ruthenianism”, “Localism” and “New Rusynism” of the 20th century. In general, the problem of Transcarpathian attribution, along with that of “Ugro-Ruthenianism”, or “Carpathian Rusynism”, remained an internal one in Austria-Hungary in the 50s, 60s and 70s of the 20th century.

It is only at the end of the 70s of the 19th century, when the rivalry between Austria and Russia grew strained, that the problem of the Ukrainians (Rusyns) of Transcarpathia began to feature prominently as international. As attacks of the Hungarian nationalists got increasingly violent in Transcarpathia the Ukrainian (Rusyn) intelligentuals began to seek for rescue from the external force, namely from Russia. Moscowphilism (Russophilism) in Transcarpathia, which had spread under the influence of Russian Pan-Slavism since the first years of the 19th century, became a mouthpiece of the new trend. The Transcarpathian Russophiles promoted an ethnic, lingual and cultural unity with the Great Russians and they called the Tanscarpathian Ukrainians “Pan-Rusyns”. From the end of the 70s they came to favour a state and political unity with the Russian Empire 4. Naturally, such an orientation of theirs put them under political pressure from the Hungarian ruling circles. From 1904 to 1906 and in 1913–1914


125

the Hungarian authorities even staged two trials in Syhot accusing Orthodox converts in state treason and spying for Russia 5.

In the late 19th and the early 20th centuries two political approaches stood definitely apart as for the Ukrainian population in Transcarpathia: a) a Hungarian one that viewed the Rusyns of Transcarpathia to be a separate Ugro-Rus, Carpathian Rus, or Rusynian (Ruthenian) nation that used to think and feel like the Hungarians and therefore was supposed to live within Hungary; b) a Russian imperial one by which the Ukrainians of Transcarpathia were an old Russian tribe in the Carpathians (the Carpathian Russians) and therefore were to belong to the Russian Empire 6. The Hungarian ruling circles considered the Ukrainian national liberation movement to be the greatest threat to the Hungarian internal political interests. Our pro-Hungarian countryman A. Szabo wrote before World War I that the authorities could not allow Ukraine-centred ideas to be spread as they were threatening the existence of the Kingdom of Hungary 7.

Under the collapse of the Austro-Hungary the Ukrainians of historical Transcarpathia would express a desire, by decisions of their People’s Radas (Councils), to join an independent United Ukraine. Hungary tried to keep Transcarpathia within its body by creating an autonomous “Ruska Country”. That attempt was not successful. The hostility of Entente political leaders to the idea of state self-determination of the Ukrainian people caused the decision of Versailles peace conference to pass Transcarpathian to Czechoslovakia, as well as to attribute Halychyna to Poland and Bukovyna to Rumania. From that time on Transcarpathia became a subject of constant territorial encroachments made by the neighbouring countries.

An idea to join Transcarpathia to the future “Czech Kingdom” was launched in May 1914. It was outlined in the K. Kramar’s project of “The Constitution of Slavic State” that was submitted to the Russian Tsar at the end of 1914 8. The attribution of Transcarpathia to Czechoslovakia displayed the double treatment of the Transcarpathian Ukrainians by the state authorities. Czechoslovakia officially acknowledged that Ruska or Rusyn (Ruthenian) language is a Ukrainian one but it interpreted the Rusyns as a separate nation forbidding to use the words Ukraine and Ukrainian in reference to Transcarpathia and its population. The Czech officers were generally loyal to the manifestations of the Ukrainian national cultural life during the 1920s but they consistently blocked the land’s ways to the political autonomy that could start a revival of Ukrainian statehood 9.


126

The rise of the Ukrainian liberation movement along with the Hungarian claims on Transcarpathia not only brought together Czechoslovakia and Poland in their treatment of the Ukrainian issue but encouraged the Czech authorities to support organizations of Russophilist and localist brands. From 1929 they openly propagated a separate Rusyn breed as it was in line with the political aspirations of the First Czechoslovak Republic. In fact, they adopted the method of the Hungarian chauvinists who applied it in the late 19th and the early 20th centuries.

The Hungarian ruling circles supported Rusynism in its pro-Hungarian orientation between the two World Wars and they used it as a tool to split and strip Czechoslovakia and regain Transcarpathia. The pro-Hungarian orientation of Rusynism was most fully manifested in the years 1939–1944, that is under the Hungarian occupation when used anew to breed a separate Ugro-Ruthenian (Rusyn) tribe so as to keep Transcarpathia within Hungarian state body 10.

During World War II the immigrant Czechoslovak government tried to revive the Transcarpathian Rusynism in its pro-Chehoslovak political orientation. Members of the government and political parties hoped that Rusynism would allow them to preserve Transcarpathia within Czechoslovakia 11. In their turn the supporters of the pro-imperial Moscowphilism tried to gear Rusynism in December 1944 in order to include Transcarpathia to the Soviet Union as a “Carpathian Russian Soviet Republic” or as an autonomy within “the Soviet Russia” 12.

The inclusion of Transcarpathia to the Soviet Union and the establishment of Communist regimes in Central Europe stopped political discussions about Transcarpathian affiliation and Rusynism. Nevertheless, the collapse of the Warsaw Pact system, the fall of Communist regimes and the early decay of the Soviet Union reanimated political speculations around Transcarpathia. The Ukrainians again became called the Rysyns, (Ruthenians, Rusnaks, Carpathian Russians, Transcarpathian people, etc.). All this was done under the guise of ethnic studies. The end of the 1980s saw an evolving urge of different foreign political forces to grab our land. For example, some Hungarian political forces cherished a hope from 1986 to 1991 that the breakdown of the Soviet Union would help them to tear Transcarpathia away and join it to Hungary. They began to look for allies in Transcarpathia and found them amidst Hungarian national cultural societies and among the Hungarian-speaking members of the “Society of Under-Carpathian


127

Rusyns”. During the years of 1989 to1991 they made a number of joint political actions. Their struggle for an autonomy of “Under-Carpathian Rus” was given an uttermost publicity. It is notable that all Hungarian deputies of the Regional Rada (Council) voted in favour of Transcarpathian autonomy. They were supported by the pro-Russian Communist deputies of different ethnicity who got to abiding by Rusynism in the interests of imperial Moscow.

The Hungarian press of Transcarpathia and the extremist nationalistic publications in Hungary started doubting the results of World War II and the reunification of Transcarpathia with Ukraine so as to promote and require Transcarpathian autonomy or special legal status. The state independence of Ukraine and its rapid international recognition changed the geopolitical situation in Central Europe. The establishment of friendly relations between the governments and Ukraine and Hungary and the mutual recognition of the states within their inviolable borders knocked the ground from under the feet of the Hungarian revanchists and demonstrated the futility of pro-Hungarian Rusynism.

The Ukrainian fight for sovereignty caused a deep protest of imperial Moscow. The last tried to keep Ukraine within the USSR by provoking a rise of regional separatism. The Comminist press of Transcarpathia escorted the advance of the “Rukh” movement with a wide anti-Halycian, anti-Ukrainian, imperial pro-Russian and Rusynist-localist propaganda and agitation. It initiated a foundation of the “Society of the Carpathian Rusyns” that took place on February 17, 1990. On February 20, 1990, it was registered as a regional cultural and educational society that came out with a demand, on September 20, 1990, to give Transcarpathia a status of an autonomous republic. This imitated an opportunity of territorial division of Ukraine at its secession from the USSR. Moscow was indeed ready “to tear away” Transcarpathia from Ukraine. As the Czechoslovak newspaper “Politics” put it on October 14, 1991, there existed a conspiracy between the USSR and Hungary by which “…the USSR will not ban tearing off Transcarpathian Ukraine in case of instability caused by Ukrainian nationalists and will allow its inclusion into the Hungarian Republic” 13. “The Society of the Carpathian Rusyns” constantly expressed its support to all separatist movements in Ukraine and demanded Ukraine to become a federal state. It has been for long propagating anti-Ukrainian ideas. It has also tried to create a united anti-Ukrainian front among the ethnic national-


128

cultural societies of Transcarpathia. But the strengthening of the Ukrainian state and the internal political problems of Russia have weakened Moscow intrigues in Transcarpathia. The pro-Moscow “society” has come to lose its political and material support.

The break-down of the Warsaw Pact system and the collapse-promising decay of the Soviet Union brought to life hopes among the extreme right-wing Czech nationalists to renew the old 1938-year borders of Czechoslovakia. A new society “Friends of Under-Carpathian Rus” was founded in Prague in October 1990 14. Its members launched publications about Transcarpathia. They threw off the legality of the agreement on the inclusion of Transcarpathia to the Soviet Union. They would come to Mukachiv, raise flags of Czechoslovakia, speak in public at the meetings and call for an autonomy of the Region. The divorce of the Czech Republic with Slovakia undermined the desire of Czech politicians to disturb Transcarpathia. Now this sort of interest lingers only as a political relic in journalistic and academic circles that study the activities of the Czechoslovak authorities in the region that date back to the 20s and 30s of the 20th century.

The fall of the Communist regime in Czechoslovakia in November 1989 intensified the cultural and political life of the Ukrainians in Pryashiv (Prešov) Region. The anti-Ukrainian forces managed to split the Ukrainians in Slovakia into the Ukrainians and the Ruthenians. In March 1990 the Ruthenians created a Society “Rusinska Obroda” that manifested an anti-Ukrainian stance. As the matter of fact, political Rusynism is an internal problem of Slovakia. The government circles, political parties and national cultural societies of Slovakia came to give Rusynism a substantial material and political support. The establishment of good neighbourly Ukrainian-Slovak relations has notably improved the situation of the Ukrainians-Rusyns of Slovakia. But there are quite influential forces in Slovakia that support local Rusynism to use it. This support is dictated by the fact that “Rusinska Obroda” denies the unity of the Carpathian Ukrainians ignoring the fact that this denial accelerates their Slovakization. That is why “Rusinska Obroda” is getting a whole-hearted support from “Matica Slovenska”. The Slovak political forces do not claim lands of Ukraine but signs of “historical aggression” are increasingly evident in the works by Slovak journalists and researchers.

The history of political Rusynism shows that its proponents have always sought attention from external forces: from Moscow, Budapest, Prague and


129

even Bratislava of today. Since its very beginning political Rusynism has been meant to breed separate peoples, such as “the Ugro-Rus(sians)”, “the Carpathian Rus(sians)” and “the Rusyns”, in the interests of foreign powers. That means that it has always been anti-Ukrainian by nature as it has opposed consolidation of the Ukrainians and supported the political dismemberment of the Ukrainian ethnic territory.

NOTES

1 Павленко Г. В. Велика французька революція і Закарпаття // Karpatica. – Карпатика. Актуальні проблеми історії і культури Закарпаття. – Ужгород, 1992. – Вип. 1. – С. 83–84.

2 Федор П. С. Краткий очерк деятельности А. И. Добрянского. – Ужгород, 1926. – С. 5, 11; Енциклопедія українознавства. – Л., 1993. – Т. 2. – С. 554–555, 719; Магочі П.‑Р. Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848–1948). – Ужгород, 1994. – С. 34; Нариси історії Закарпаття. – Ужгород, 1993. – Т. І. – С. 243–244.

3 Тиводар М. Закарпаття: народознавчі роздуми. – Ужгород, 1995. – С. 92–93; Маркусь В. Від народу-племені через автономіські прагнення до державности й соборности // Культура Українських Карпат: традиції і сучасність. – Ужгород, 1994. – С. 12–14; Магочі П.-Р. Формування національної свідомості… – С. 34; Енциклопедія українознавства… – Т. 2. – С. 554–555, 719.

4 Маркусь В. Від народу-племені через автономіські прагнення до державности й соборности… – С. 13–14; Бача Ю., Ванат І., Маркусь В., Мишанич О., Чучка П. «Карпаторусинство»: історія і сучасність. – К., 1994. – С. 12–20, 22–27; Мишанич О. Доля регіональних культур. Від підкарпатських русинів до закарпатських українців // Тривалість регіональних культур. Русини і українці на їхній карпатській батьківщині та за кордоном. – Нью-Йорк, 1993. – С. 12–15.

5 Бача Ю., Ванат І., Маркусь В., Мишанич О., Чучка П. «Карпаторусинство»: історія і сучасність… – С. 15, 19–21; Мандрик І. Національна політика угорських урядів на території Закарпаття в останній третині ХІХ cт. // Культура Українських Карпат: традиції і сучасність. – Ужгород, 1994. – С. 162–170; Ванат І. Політичний русинізм: коріння і паростки // Українські Карпати. – Ужгород, 1993. – С. 110–111.

6 Krejci O. Cesky narodni zajem a geopolitika. – Praha, 1993. – C. 117.7 Szabo O. A magyar oroszokrol (Ruthenek). – Budapest, 1913. – C. 26–30.8 Krejci O. Cesky narodni zajem a geopolitika. – С. 117.9 Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний

етап в національно-культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура Українських Карпат: традиції і сучасність. – Ужгород, 1994. – С. 130–140.


130

10 Тиводар М. Закарпаття: народознавчі роздуми… – С. 111–112; Мишанич О. Політичне русинство і що за ним. – Ужгород, 1993. – С. 16–21; Магочі П.-Р. Формування національної свідомості… – С. 149–150; Маркусь В. Приєднання Закарпатської України до радянської України. 1944–1045. – К., 1992. – С. 27–28.

11 Магочі П.‑Р. Формування національної свідомості… – С. 151–153; Маркусь В. Від народу-племені через автономіські прагнення до державности й соборности… – С. 31–35; 37–40; Макара М. П. Закарпатська Україна: шлях до возз’єднання, досвід розвитку (жовтень 1944 – січень 1946 рр.). – Ужгород, 1995. – С. 12–14.

12 Маркусь В. Від народу-племені через автономіські прагнення до державности й соборности…. – С. 44; Макара М. П. Закарпатська Україна… – С. 104.

13 Мишанич О. Від підкарпатських русинів до закарпатських українців. – Ужгород, 1991. – С. 4–6, 48–49; Мишанич О. Політичне русинство і що за ним… – С. 5.

14 Магочі П.‑Р. Карпатські русини (буклет). – Торонто, 1995. – С. 20.

Translated by Olena Pidgrushny


131

Liubomyr BELEY

NEO-RUTHENIANISM AS A SEPARATIST COUNTER-DISCOURSE

The idea that the separated and disintegrated ethnic groups of the Ruthenians (Rusynian), or Ukrainians have a common origin has survived through a millennia with the people of that name living in the vast area of Central and Eastern Europe, from the settlements on the boundary of the Wild Field (Dyke Pole) in the east to as far as the headwater of the river Poprad at the foot of the Tatra Mountains in the west. The long-term survivability owes to such cultural and historical factors as the proper name of the Kyiv State of Rus, the ethnicons Rusyn, Rus and Ruthenian (Rusynian) and the related name of the language – Rusynian, or Ruthenian (Rusky). The Ruthenian (Rusky) faith, that is the Eastern branch of Christianity, has also served to stress the common root, along with the Cyrillic script of the language. These integrating factors that may have hardly been efficient elsewhere demonstrated very impressively their invincible viability and effectiveness under the catastrophic disintegration of the Ukrainian people over its stateless period. The Ukrainian National 19-century Revival as a part and parcel of the context of the Slavic Revival provided a transformation of the nation-making Kyiv Rus symbols into modern Ukrainian ones, with more or less damage made to them. It also grounded its focus on the continuity and vitality of the new national Ukrainian tradition along with that the Kyiv Rus.

The Slavic National Revival equally gave birth to Pan-Slavism, Russophilism and Moscowphilism that could not ignore the fundamental ideas of the Kyiv Rus discourse. The new trend was eager to spread these ideas among all eastern Slav peoples. That implied recognition of the Russians (or the Great Russians) and the Belarusians (White Ruthenians, or “White Russians”) as successors of the Kyiv Rus heritage along with the Ukrainians, or Ruthenians (Little Russians). It is noteworthy that in the late 19th and early 20th centuries nobody among most conservative Moscowphiles doubted in the least that the most western Ukrainian-Ruthenian ethnical terrains were supposed to be parts of “the Russian Land”. Anton Budilovych, a Professor at the University of Yuriyev and Adolph Dobrianskiy’s son-in-law who took


132

over Prof. A. Dulichenko’s job at Tartu University showed the area of the “Russian Language” “from the Tisza towards the Amur” in his work “On The Problem Of The Literary Language In South-Western Rus” (1900). He was categorical to stress that “the south-western system of the Russian language” included “the dialects spoken in Southern Rus including Halychyna (Galycia), Bukovyna and north-eastern Hungary, that is the Little-Russian, or Ukrainian, dialects” 1. In other words, it is owing to Russophilism being the most influential philosophy among the Eastern Slavs in the middle of the 19th century that the ideas of the Kyiv Rus discourse got peremptorily spread, with no ground whatsoever, among all Eastern Slavs, or rather that these ideas were used on purpose to breed artificially the Russian people as a unity of the Great, Little and White Russians. A conflict between two versions of the Kyiv-Rus discourse, that of Ukrainian Kyiv Rus and that of Russian Kyiv-Rus, or all-Russian “common cradle”, was basic for the history the Eastern Slavs in the second part of the 19th century. Beyond the borders of the Russian Empire the All-Russian interpretation of the Kyiv-Rus discourse was supported by numerous Russophiles and Moscowphiles. Under the conditions of Habsburg-brand relative democracy they grew overwhelming in the conflict. During the 80s of the 19th century this was obvious in Halychyna where the Ukrainian National Revival loudly voiced its say by such public figures as O. Ohonovskiy, brothers Barviskiy, М. Drahomanov, М. Pavlyk, most certainly by I. Franko and, later, by M. Hrushevskiy. Each of theese was a worthy successor of the ideas of Taras Shevchenko and Panko Kulish. Ukrainian got a status of an official language in Halychyna in 1892 with a writing based on phonetic spelling. Lviv admired the striking achievements of the Society “Prosvita” as well as those of Shevchenko Scientific Society that came later.

The evident progress of the Ukrainian National Revival which fathers succeeded in developing the ideas of the Kyiv Rus discourse and incorporating them into the European context in the 19th century, seriously scared the Russophiles who had enjoyed a complete ideological monopoly among the Ukrainian intellectuals shortly before. The fall of Russophilism was obvious and irreversible in Halychyna in the 80 and 90s of the 19th century but there was no alternative to its ideas on the terrains of historical Transcarpathia, despite the deep local crisis and due to the weakness of the national “folk” trend. Yet, the progress of the Ukrainian discourse frightened very much the elite of the Russophiles of Transcarpathia. To get safer from the advancing Ukrainian spirit that was deadly dangerous for Russophilism they were ready to give up


133

the idea of “all-Russian unity”, at least in public. This was hindered by the fundamentals of the Kyiv Rus discourse, so it was necessary to neutralize the idea that the Transcrpathians share Kyiv Rus heritage, particularly in lingual sphere. That meant suggesting quite a new discourse.

The first steps on this way, that is in trying to make vain the essence of the Kyiv Rus discourse, were made by Yevmeniy Sabov in his famous book “A Reader on the Old Church Slavic and Ugro-Russian Relics with added Ugro-Russian Fairytales in the Authentic Dialects” (1893). In the very Foreword to the edition he stated that his aim was, firstly, to represent “a language used by our Sacred Mother-Church for its divine services and, secondly, to revise the formation of the literary Russian Language in Hungary”. Thus, he offered his way to consider the Old Church Slavic Language and the Church Slavic relics not as a common acquisition of all Ukrainians or all East Slavs but only as a language that was used in the historical Transcarpathia for divine services, and from that angle of view to revise the history of the literary language in the historical Tranarpathia. By the way, the Old Church Slavic was used for divine services by the Romanians as well, and that fact also helped Sabov in his attempts to eradicate the idea of the direct relevance of the Transcarpathians to Kyiv Rus heritage as that of the Ukrainians. The selection of the relics made by Y. Sabov only proves this concept: the oldest period was represented by “Ostromyr’s Gospels” and the Glagolitic part of “Rheims Gospel” 2. By that he intended to confirm the wrong opinion that the Church in the Trans-Carpathian Area used relics written in both Cyrillic and Glagolitic characters. Sabov also demonstrated his new approach by involving folklore texts he spelled etymologically. The use of etymological spelling as contrasted to the phonetic one that dominated on the rest of Ukrainian lands was meant to produce an optical illusion that the Transcarpathians (Ugro-Ruthenians) spoke a different language than that around Kyiv and in Halychyna.

In 1922 Sabov came to deny categorically any opportunity for the local Transcarpathian culture to develop on the base of either Ukrainian or Moscowphile values. He stated: “We want to bring up our youth not after foreign mottoes, but for our autonomous country”. Y. Sabov formulated very precisely the quintessence of his activity and that of the Neo-Ruthenian movement at a Congress of Dukhnovych Society in 1928, that is at the end of his life: “No Under-Carpathian Ukraine has ever been nor will ever be in our area. There has been Ugro-Rus here, and this Carpathian Rus will always remain”.


134

We cannot say now who was the initiator of the development of a specific, let us say, “Neo-Ruthenian”, culture: to Y. Sabov or some Hungarian governmental officials. Though it was as early as 1896 that the official Budapest initiated the so-called Ruthenian Action that resulted in the foundation of the newspaper “Nedelia” (“Недѣля”) that was supposed to support the de-Ukrainisation process among the local Ruthenians.

G. Strypskiy became a distinguished protagonist and even a theoretician of the Neo-Ruthenian discourse. For example, in his work “Moscowphilism, Ukrainianism And The Native Ruthenians” (1913) he thoroughly and discreetly (even cynically) analysed the cultural and political situation in the Transcarpathian Area of that time, and, taking a Hungarian stance, concluded: “There is no need to worry about the Ruthenian intelligentsia. It is nowadays so Hungarian, that, no matter whether it would like that itself, it will never be able to become either Ruthenian, or Muscovite. So, we can speak only about the rank-and-file people… Only the typical language spoken by our peasants can reach the hearts of the common people”. “The intelligentsia, logically argues G. Strypskiy, will keep on using the Hungarian language but it should use the language of the peasants for print to bring up spiritually the common people” 3.

To win the hearts of “the common people” G. Strypskiy formulates the theoretical postulates of the Neo-Ruthenian discourse. To set it up the author developed a sufficient cultural and historical basis. He also furnished that basis with the needed political pragmatism. However, it was G. Strypskiy who involuntarily made a substantial error: he failed to find any local strictly Transcarpathian integral features so as to build up a Neo-Ruthenian discourse. That is why he relied that on banal, often invented antagonisms between the Ukrainians residing on both sides of the Carpathian Mountains. Particularly, G. Strypskiy definitely admitted that the same Little Russian people lived on both sides of the Carpathians but, in his view, there were a few reasons preventing the integration of the Austro-Hungarian Ukrainians, and it was on the ground of the said contradictions that he suggested to cultivate a new Ugro-Ruthenian ethnic community. First, make use of a specific language (i. e. language variety), G. Strypskiy muses, “we do not have to do anything but to develop a specific Hungarian-Ruthenian peasantry language on the principles taken selectively from the people’s language”. Another reason (pretext) was a different historical memory of the Transcarpathians and the Halicyans. In particular the history of the Zaporozhian Cossacks did not appeal


135

to the people living in the Transcarpathian Area. The third reason was the religious differences. For example, G. Strypskiy pledged that “in Halychyna the then local Ruthenian Greek-Catholic Church is Latinized in the way that could not be found in any Greek Church in the world; therefore that sort of Latinization is not known to the Hungerian Ruthenians either” 4. And, at last, the geographical remoteness was the fourth reason. His final conclusion was as follows: “Between the Austrian and Hungarian Ruthenians there are contradictions that cannot make it possible even to think of any chance for their spiritual consolidation. And this is a very encouraging fact, to take the Hungarian point of view” 5.

G. Strypskiy’s arguments are very persuasive at first sight, yet the modern science has proved them to be very erroneous. Firstly, there is no “Hungaro-Ruthenian form of the peasantry language” that G. Strypskiy spoke about but there are Middle-Carpathian, Hutsulian, Boyko and Lemko dialects. The first dialect falls into the Eastern, Central, Western and Northern (or Highland) Transcarpathian varieties. The area of some of these get beyond the boundaries of the historical Transcarpathia. As we can see, under such conditions it is impossible to speak of any unity, which it is evident for anyone who has dealt with dialectology. The historical memory of the Ruthenians residing on the both sides of the Carpathian Mountains did not differ much: indeed, the Zaporozhian Cossacks were not minded much either in Lviv in the first half of the 19th century or in Transcarpathia in the late 19th and the early 20th centuries, although O. Dukhnovych said that “the people beyond the Mountains are not strangers” (“не чужі то за горами”). There were no reasons either to speak about the confessional differences between the Halycians and the Transcarpathians, as in the 20s the same Dobromyl Reform would take place in St. Mykolay Vasilian Province. The geographical isolation of the Ukrainians living on both sides of the Carpathians can be denied by the whole history of colonialisation of the Carpathian Region.

As the main promoters and theoreticians of the Neo-Ruthenian discourse G. Strypskiy and A. Godynka found themselves beyond the boundaries of the Transcarpathian Region between the wars, their idea, not fading altogether, got rather stagnated in 20s and 30s. Only after the occupation of Transcarpathia by the Horthy’s Hungary the idea was revived within the Under-Carpathian Society of Sciences. On 26 January 1941 at the opening of this Society that had just been founded Miklós Kozma said: “The Society should work to create “an independent people’s consciousness of the


136

Ruthenians, and that of their national integrity’”. A. Hodynka and I. Haraida clearly expressed their notable position of in the preface to “A Grammar of the Ruthenian Language” (1941): “The people’s language that is spoken in Under-Carpathian land tends to develop into a literary one. This book is based on the principles for the Ruthenian language adopted by the Magyar Academy of Sciences in 1900”. “It is a language spoken by its people, its replacement with any relative (that is with Ukrainian. – L. B.) that is, in fact, with an alien variant, is a sin against a sober mind” 6.

Present-day science is full of mistaken belief that the Neo-Ruthenian discourse was announced illegal during the totalitarian Soviet period after the World War II. But we have got at our disposal a few documents from the archives of the Academy of Sciences of Czechoslovakia that testify unambiguously to attempts of the heads of Soviet academic institutions, particularly of Mikhlukho-Maklay Institute of Ethnography, to search for “a more human” but effective means of disintegrating the Ukrainian ethnical area. For that purpose a representative delegation of Soviet scientists and scholars headed by Leonid Potapov, Deputy Director of Mikhlukho-Maklay Institute of Ethography, was sent to academic institutions of Czechoslovakia where they tried to compel the hosts to believe that their easterm regions were inhabited not with the Ukrainians, but with the Ruthenians. Hence, a secret extract from the Minutes of the Meeting that was held at the Institute for Folklore of the Academy of Sciences of Czechoslovakia on 9 September 1956 runs that the visitors spoke a lot about the Ruthenians of Eastern Czechoslovakia. The envoys expressed some ideas to be popularized among the Check and Slovakian scientists and scholars: “The inhabitants of the Eastern part of Slovakia are a special group having its history and its specific cultural development”. The guests recommended to use the term Ruthenians, not Ukrainians for those. “If the ancestors of the Ruthenians had been Ukrainians, the Ruthenians would be different”. Professor Potapov drew attention to the fact that the origin of the Ukrainian people was something that happened later. “The Great Russians and the Ukrainians, states the extract for the Minutes of the Meeting, had once a common period in history but later these peoples got separated; in that way a group of the Ruthenians also formed beyond the Carpathian Mountains”.

Statements of that sort made by the leading Soviet ethnographists about the non-Ukrainian origin of the Ukrainians in the Eastern Slovakia stunned and disconcerted the Czechoslovak scholars. I. Grozienchik, Director of the


137

Czchoslovak-Russian Institute of the Slovak Academy of Sciences who was ordered to prove the existence of the Ruthenians in Eastern Slovakia in his letter of 7 February 1957 addressed to Leonid Potapov confessed feeling very confused that, in his words and style, “the task is quite problematic” as “we consider the Ukrainians inhabiting Eastern Slovakia to be the most western branch of the Transcarpathian Ukrainians, who they had lived closely with, under the same conditions till 1938. That is why we cannot ignore the fact that all that is related to some extent to the Transcarpatthian Ukrainians as well. For that reason the point in question acquires a rather important political significance”. The Slovak scholar asked the Soviet colleagues to open the facts that could lead to the conclusion that the Eastern Slovakia’s Ukrainians are non-Ukrainian by origin: “…We should appreciate it very much if you very kindly provide us with more information on the issue” because the arguments of the colleagues from Moscow were not persuasive enough: “We find the question of whether the Ukrainians, or the Ruthenians live in the east of Slovakia to be a very serious one for us, and it seems absolutely impossible to change the name of the people without any reasons for that” 7.

Certainly, both Professor Potapov and the other Russian scholars, particularly N. N. Gritsianskaya, a Candidate of Historic Sciences who also participated in the Meeting, knew very well about the Ukrainian origin of the local authentic population of Eastern Slovakia. Therefore, taking into account the notorious level of academic freedom in the USSR we have all grounds to suppose that the Soviet scholars could speak actively abroad about the non-Ukrainian origin of the Ruthenians only in case they had to follow instructions from the “competent” services. Some very powerful (either Communist Party or Governmental) officer in the then USSR must have felt undesired, or even dangerous, not only the post-war unification of the most Ukrainian territory within one state, but also an extension of the areal of the Ukrainian ethnographic groups into the neighboring socialist states, Czechoslovakia in particular. In the 50s of the 20th century the Soviet Neo-Ruthenian plan was stopped for unknown reasons. However, in the late 80s and early 90s of the 20th century Moscow strategists seem to have withdrawn the Neo-Ruthenian Project from the archives as its contents was very handy for the disintegration of the Ukrainian nation on its western terrains. The project was readily supported by the Hungarian and Czecho-Slovak revenge-seekers whose concern was also to disintegrate the Ukrainians in their western ethnical area.


138

The Sabov-Strypskiy ideologemes became an effective tool for opposing Kyiv-Rus (or Ukrainian) discourse in the post-war “democratic” countries, now post-Communist, namely Slovakia, Poland and even Hungary, although they failed to provide a source of a new Neo-Ruthenian revival because they resulted only from a cynical manipulation that actually was nothing but making identical the anti-Ukrainian rhetoric and the anti-Communist rhetoric. The census in Slovakia, Poland, to say nothing of that in Hungary, fixed a significant reduction of the number of not only of the Ukrainians but equally of the people who officially register as the Ruthenians. Compairing that with the data for the period of the late 19th and the early 20th centuries, the total number of the contemporary Ukrainians and Ruthenians has decreased by dozens 8. This fact clearly demonstrates the destructive, negative character of Neo-Ruthenian ideologemes that are an effective means for disintegrating the Ukrainians living in the west of Ukrainian ethnic area. But it also shows that the Neo-Ruthenian discourse is impotent to generate new ethnical communities.

NOTES

1 Будиловичъ А. Къ вопросу о литературномъ языкѣ Юго-Заподной Руси. –Юрьев, 1900. – С. 4.

2 See: Сабовъ Е. Хрестоматия церковнославянскихъ и угрорусскихъ памятниковъ съ прибавлениемъ угрорусскихъ сказокъ на подлинныхъ нарѣчиях. – Унгваръ, 1893. – 244 с.

3 Sztripszky H. Moskophilismus, ukrainismus és a hazai rusznákok. – Budapesti Szemle, 153 köt., 1913, 278–296 / пер. з угор. Й. Кобаля. – Access : http://zakarpattya.net.ua/Blogs/90173-Iosyp-Kobal-Hiiador-Strypskyi-moskvofilizm-ukrainizm-i-vitchyzniani-rusnaky.

4 Ibid.5 Ibid.6 Гарайда И. Грамматика руського языка. –Унгваръ, 1941. – 143 с. – С. 7.7 For more details see: Белей Л. Псевдонауковий дискурс етномовної

ідентифікації населення прикордонних районів Карпат посттоталітарної доби // Науковий збірник української культури у Свиднику. – Свидник, 2011. – Т. 26. – С. 52–59.

8 Сomp.: Мušinka M, Мušinka A. Národostná menšina pred zánikomý Štatistický prehl’ad rusínsko-ukrajinských obcí na Slovensku v rokoch (1773) 1881–2001. – Prešov, 2011. – 618 s.

Translated by Valeriy Gool


139

Pavlo CHUCHKA

NATIONAL SELF-IDENTITY OF THE TRANSCARPATHIAN UKRAINIANS

IN THE 20th CENTURY: ETHNICITY, LANGUAGE, CULTURE AND HISTORY

The shaping of a national self-identity was a lengthy and complicated process for the Carpathian Ukrainians. It took the whole 20th century and encountered a number of natural and manmade barriers. The national self-identity rise started late, only in the 20th century, whereas the rest of the Ukrainians in the South-Western region, including their immediate neighbours, the inhabitants of Halychyna and Bukovyna, had already identified themselves as Ukrainians and accepted the ethnonym Ukrainian as their national self-designation name.

This process is nearing completion for the inhabitants of the South Carpathians (though not for all of them) only at present, while the neighbouring states of Hungarians, Poles, Romanians, and Slovaks have long been through national consolidation and resolved their national and cultural problems at the ethnic boundaries in the Ukrainian Carpathians.

The process of national consolidation was slowed down by centuries of political and administrative scatteredness of the the Ruthenians as a Ukrainian sub-ethnic group, numbering half a million people, within the former Kingdom of Hungary, the Austro-Hungarian monarchy, bourgeois Czechoslovakia and the Kingdom of Hungary under Horthy, as well as by isolation of the Transcarpathian inhabitants from mainland Ukraine.

Political circles of Hungary, Czechoslovakia, and even faraway Russia, striving for this prime piece of land in the Eastern Carpathians, continually hindered the natural process of developing a national self-identity among the Transcarpathian inhabitants, taking advantage of their indecisiveness and thrusting either pro-Hungarian or pro-Russian, or any other national and state orientation upon them.

The issue of establishing a national self-identity by the East Slavic people, residing on the southern slopes of the Ukrainian Carpathians for


140

a millennium, has been discussed in academic journals and the press for a century and a half now. Over 50 pieces of special academic research have focused on development and establishment of a national self-identity of the Transcarpathian inhabitants (among others, works by O. Myshanych, M. Tyvodar, I. Vanat, M. Vegesh, V. Khudanych), such terms as the national self-identity of the Transcarpathian inhabitants, the language identity, national belongness being used in the titles and headlines of the publications. Apart from native scholars, undertaking Carpathian studies, the issue has been explored by scholars and politicians from other regions of Europe to whom the Ukrainian Carpathians are of interest.

The latter fact explains why some of the studies discuss national, state, political, religious, and mere business interests of home and foreign leaders rather than the national and language self-identity, national belongness of the native Rusyns and Rusnaks. A distinctive feature of most ethnological research on the subject is examining the national identity of the Transcarpathian inhabitants out of time frame and without any reference to the evolving concept of national self-identity of the Transcarpathian inhabitants and to semantic changes in such attributes as Rusky, Russkiy, Malorusky, Ukrainian, Karpatorusky, Ugrorusskiy, Ugrorusky, Rusynsky, Ruthenian, Rusnatsky. Those studies consider the complex concept of national identity without analyzing its structural components, without taking account of such constituents as the ethnogenesis of the native population, community language in its spoken and literary forms, common material and spiritual culture, common written language, common territory and state. The scholars determined the national identity of the former Rusyns and Rusnaks, relying mainly on the political orientation of the Transcarpathian inhabitants.

The materials of this research are archival documents, printed sources, the press, and works of fiction, folklore notes, and first-hand stories. They enable us to look at the process of shaping a national self-identity of the Carpathian Ukrainians objectively.

1. Ukrainian National Identity of the Transcarpathian Inhabitants in the Late 19th and the Early 20th Century

The analysis of facts and ethnic processes, taking place in Transcarpathia in the 19th century, proves that there were no distinctive features of the


141

Ukrainian national self-identity in this region at the time. There could not be any in such isolation from the rest of the Ukrainians. The processes were mostly manifestations of Rusky tribal self-identity and rarely expanded beyond the region boundaries (A. Dobriansky, M. Luchkay, I. Bazylovych, L. Chopey). Occasionally some timid signs of belongness to Slavic-speaking communities appeared in the works by some writers and scholars (O. Dukhnovych, Yu. Hutsa-Venelin, A. Kralytsky), and some sympathies for Russia, Russian culture and the Russian language were felt.

The rise of Ukrainian national self-identity (within the Rusky tribal one) began only in the early 20th century; it was displayed in protests of the native Rusky clergy (both Orthodox and Greek-Catholic) against the policy of Hungarization of the region, primarily against closing Rusky commune-funded schools, replacing Rusky holidays and the Rusky calendar, replacing the Cyrillic alphabet with the Hungarian Roman one. Still more obvious indicators of the process were the public speeches, made by the native intelligentsia, advancing arguments that local dialects of the native Slavic people were dialects of the Malorusky language, i.e. the Ukrainian language (A. Voloshyn, H. Strypsky, A. Shtefan), as well as the establishment of the first community organizations – Prosvita societies 1.

Four-year military service of a few thousand Transcarpathian young men in the Austro-Hungarian army in the territory of Ukraine (1914–1918) and a long stay of Ukrainian prisoners of war from Central Ukraine in Transcarpathia gave considerable impetus to the development of Ukrainian national identity. Strange as it may seem, for the Transcarpathian inhabitants those were almost the only sources of information about the life, language and culture of the rest of Ukrainians from the Sian to the Don.

The well-known educator and Prosvita society member, the Head of the Soim, the Minister of Culture, Schooling and People’s Education of Carpatho-Ukraine, Prof. Avhustyn Shtefan described the real state of national self-identity development of the Transcarpathian inhabitants, in particular of their intelligentsia, at the end of the 19th and the beginning of the 20th century. With the aim to demonstrate his own and his countrymen’s national identity evolution, in 1973, Avhustyn Shtefan devoted a special part in his two-volume work, entitled “Ugroruska intelligentsia na perelomi 19 i 20 vikiv” (The Ugrorusky Intelligentsia of the late 19th and early 20th Centuries) and opened it with a paragraph: “I do not know if any of the Carpathian Ukrainians, born at the end of the 19th century, described how they became


142

aware of their belongness to the Ukrainian people. It is clear that then there were many Rusyns, born earlier, who were aware of their national identity, for instance, brothers Briashchaykiy, Father Avgustyn Voloshyn, Father Yu. Zheltvay, Father Yevmeniy Sabov, and others. As far as I know, only Father Ye. Sabov and Father A. Voloshyn wrote their memoirs, but in them they did not mention the development of their national identity.

Apart from half a million peasants and workers who regarded themselves to be Rusyn. Among the intelligentsia Greek-Catholic priests, though only about 20 % of them, and deacon-teachers in the similar percentage, were potential Rusyns. They were all bilingual. The aforementioned 20 % of the local intelligentsia spoke Rusky well and read local Rusky newspapers, magazines, calendars, and occasionally some Rusky publications from Halychyna and America. The rest of the local intelligentsia that belonged to the 80 % of the majority mostly could speak the Rusky language, even though they lived in Hungarian villages. They spoke a dialect, the so-called yazychie, which was a mixture of Ukrainian, Church Slavonic and Russian with a few localisms and Hungarian words” 2

А. Shtefan condemns this yazychie, as well as the policy of Budapest authorities, aimed at closing all Rusky schools, reveals the policy of involuntary Hungarization of Ukrainian surnames and other measures of Hungarian chauvinists as a result of which in Transcarpathia “before World War I, the number of the Rusyn intelligentsia (those who openly recognized themselves as Rusyns) was approaching zero” 3.

Discussing the spoken language of the Transcarpathian Ukrainians at the end of the 19th century, A. Shtefan states that since 1860 “only the Hungarian language was the language of study in secondary and most primary schools in the territory where the Ugro-Rusyns lived. Consequently, at the end of the 19th and the beginning of the 20th centuries, almost all parents in the intelligentsia families spoke Hungarian both at home and in public. Meanwhile among Rusky peasants only villages, located in the midst of Hungarian and Slovak villages, gradually shifted onto Hungarian or Slovak” 4.

At the beginning of the 20th century, the number of Ukrainians, aware of their national identity among the Transcarpathian inhabitants was so low that A. Shtefan tried to make a name list of those intelligentsia members of the region who recognized themselves as Rusyn-Ukrainians in 1890–1918. “Surnames of priests and teachers of Mukachiv and Pryashiv eparchies and some laymen who, to his knowledge, were silent or active Carpathian


143

Ukrainians and who, whatever their attitude to language was, i.e. no matter whether they were Ukrainians, Ukrainian populists (narodovtsi), Rusyns, Ruskys or Russkiys, all those who sabotaged or at least planned to sabotage Hungarization measures” were put on those lists” 5.

A. Shtefan compiled the first “Incomplete List of Silent and Active Rusyn Intelligentsia during the Period of 1890–1918”, containing surnames of 61 priests. He believed that the list was incomplete and even controversial, as “except a few luminaries, recognized by all Carpathian Ukrainians as leading figures, for example, Father Avhustyn Voloshyn or Father Yevmeniy Sabov” the rest of the names were entered at his discretion 6.

A. Shtefan made the second “Incomplete List of Rusyn Church Teachers in 1890–1918”, comprising surnames of 163 people and even photos of some of them 7. The third “Incomplete List of the Rusyn Lay Intelligentsia at the End of the 19th and the Beginning of the 20th Centuries” included 47 lawyers, government officials, professors, bank managers, doctors, district notaries and students”; “those who supported Hungarization” were purposefully excluded by A. Shtefan 8. The fourth list, comprising only 7 surnames of “the self-taught Rusyn intelligentsia” was divided by A. Shtefan into two groups: “a) a group of laymen, widely known self-taught people and b) a group of self-taught villagers, mostly church elders” 9.

Thus, at the end of the 19th and the beginning of the 20th centuries the total number of Ukrainians, aware of their national identity, in accordance with the incomplete lists of A. Shtefan, came to 180 people. The level of Ukrainian national identity among the rest of the social groups of the Transcarpathian inhabitants was so low that, in his words, it was not worthy describing.

Still, after the first breath of freedom, brought by the collapse of Austria-Hungary, there appeared some indicators proving that a certain number of the Transcarpathian Rusyns and Rusnaks (i.e. Lemkos, Boykos, Hutsuls, Dolynians) began to call themselves Ukrainians or at least showed sympathies for Ukraine. The political acts of the first after-war years such as unanimous resolutions of the local councils in Stara Liubovna, Syhot, and especially in Khust may well serve as those indicators. On January 21, 1919, the General Assembly of Hungarian Rusyn-Ukrainians, numbering 420 delegates, elected by four regional counties and headed by brothers Briashchayko, expressed the aspiration of all the Transcarpathian inhabitants to be part of Greater (United) Ukraine. We may only regret that rapid changes on the map of Europe did not give a chance to translate those aspirations into reality.


144

2. Language Identity Awareness as a Determining Factor on the Way to Nation Unity

About a thousand publications are dedicated to research into the language of the indigenous people, residing on the southern slopes of the Ukrainian Carpathians. Most of them explore the phonetic system or the grammatical structure of the language, spoken by the native East Slavic population; the lexicon is rarely dealt with; spatial and occasionally temporal characteristics of dialect functioning and sometimes genetic relationships with neighbouring dialects and languages are examined.

By the number of publications, first come the works, about the most numerous local national group (in 1946 there were 527 thousand of them) whose language the academic world has termed Ukrainian since the 1920s–1930s and in the past called Malorusky, Ugrorusky, Karpatorusky or otherwise (in about 80 % of the works), but never the Rusyn language as it is proposed by some separatists at present.

The spoken form of the local Ukrainian language, i.e. the dialects of the South Carpathian region before it became part of Greater Ukraine was described by linguists from several European countries such as E. Baletskiy, I. Berezhanyn-Fohorashiy, O. Bonkalo, O. Broch, I. Verkhratskiy, K. Halas, A. Hodynka, V. Hnatiuk, G. Gerovskiy, I. Zilynskiy, I. Pankevych, H. Strypskiy, L. Chopey, Z. Shtiber, and others. Since 1945 South Carpathian dialects have been the subject for about half a hundred theses; a few dictionaries of dialects and dictionaries of proper names (K. Halas, M. Hrytsak, Y. Dzendzelivsky, M. Duychak, I. Pankevych, M. Siusko, P. Chuchka); linguistic atlases (Z. Hanudel, Y. Dzendzelivskiy, P. Lyzanets, Y. Puyo, V. Latta, Ya. Riger, I. Sabadosh, Z. Shtiber); as well as tens of monographs, hundreds of articles and special thematic digests. Students of philology in Ukraine, Slovakia, and Romania have completed hundreds of degree works and term papers on Ukrainian dialects of the Carpathian region.

Among linguists, exploring local dialects of the region, there dominate Transcarpathian natives, though there are Ukrainians from lands near the Dniester (I. Verkhratsky, A. Zalesky, R. Kersta, I. Pankevych)and the Dniper (S. Bevzenko, F. Zhylko, I. Cherednychenko), Russians M. Antoshyn, G. Gerovsky, G. Klepikova, A. Petrov), Poles (A. Vintsenz, V. Kurashkevych, Ya. Riger, Z. Shtiber), Czechs (Y. Vira, Ya. Gusek, O. Leshka, Ya. Moravets), Slovaks (Sh. Liptak, L. Novak, S. Tobik, S. Tsambel), Hungarians (L. Balog-


145

Beyiri, L. Dezhe), Romanians (Z. Peniuk, Y. Patruts, R. Udler), Bulgarians (D. Kryndzhala, V. Pogorelov), and even Norwegians (O. Broch). They all agreed that typologically and genetically these dialects are dialects of the Ukrainian language. The chief ideologist of the Russian origin of the Carpathians G. Gerovskiy, who did not want to fully acknowledge the status of the Ukrainian language and altogether categorized it as a dialect of Russian, tried to prove that the dialects, spoken to the south of the Carpathians, “as well as the rest of the dialects, comprising the South-Rusky subdivision, are absolutely not connected with the other dialects of this subdivision”, yet, although five years before G. Gerovsky, this opinion was expressed by the native “Carpathian Russian”, or “Ugro-Russian”, to be exact, A. Lukovych 10.

All dialectologists, researching South Carpathian dialects on the spot, arrived at the same conclusion that all the dialects and, first and foremost, their highland varieties, i.e. Hutsul, Boyko and Lemko dialects, are an integral part and an extension of the dialects, belonging to the Carpathian dialect group of Ukrainian 11.

The scholars find out hundreds of local peculiarities in each Transcarpathian dialect, caused by geographic, socio-economic, cultural and political factors; tens of them illustrate systemic phonetic and morphologic features, while the number of lexical peculiarities comes to hundreds. It is essential that there is a continuation or a recurrence of almost every local dialectal phenomenon in the neighbouring or close Ukrainian dialects in Halychyna, Bukovyna, and others. As for the specifically local features, they are mostly Old Rusky archaisms, that have stayed preserved in the Carpathians due to the economic and political isolation of the region from mainland Ukraine or, in modern times, were borrowed by the Transcarpathian inhabitants from the neighbouring people, in particular Slovaks, Hungarians, Poles, Romanians, Germans or even South Slavic peoples with whom the natives had had close contacts earlier.

The history of the language proves that the starting point in the development of all Ukrainian dialects in Transcarpathia (Hutsul, Boyko, Lemko, including Dolynian dialects) was a common one. This point goes back to the earlier times when the ancestors of our contemporaries in Transcarpathia lived across the mountains, at the upper Dniester, together or next to the ancestors of modern Halychyna and Bukovyna. It was that place, i.e. the northern Carpathian slopes, from which the Transcarpathia


146

inhabitants brought distinctive East Slavic phonetic and grammatical features (e.g.: pleophony, the same reflexes of nasal vowels, the same reflexes of short o and e in different positions, interchange of г, к, х for з, ц, с, variable word stress, etc.) that still distinguish the Ukrainians from the Slovaks, the Poles, and other West, as well as South Slavic peoples. It was lands across the Mountains from which they brought specifically Ukrainian features that distinguish the Ukrainian language from Belorussian and Russian (e.g.: gradation and convergence of two old vowels ы and і into one specifically Ukrainian vowel и as in the words дихати, ситий, великими; gradual velarization of forelingual and labial consonants before the vowels є and и; retention of soft з’, с’ and especially ц’; labiovelarization of л > в at the end of syllables; retention of soft verb endings in the third person, e.g. носить, беруть; retention of the infinitival suffix –ти; retention of the vocative, aorist, perfectum and plusquamperfectum forms, etc. 12

A few newer processes, leading to a divergence between modern Transcarpathian and Precarpathian dialects (e.g. convergence of ы and и vowels (cf.: быкь – бик, рыти – рити, рукы – руки); change of old о and е into other monophthongs (cf.: столь > столь > стул, стÿл, стыл, стіл; понесль > понюс, понÿс, поніс), appear to have had their roots in Precarpathia, and in Transcarpathia they continued to develop in the same direction but according to the laws and tendencies, common to all dialects of the south-western dialect branch.

The difference lies only in the fact that centuries of political and socio-economic isolation of the Transcarpathian inhabitants slowed down the processes in certain dialects. Thus, for example, the etymological sound o in Transcarpathia, as well as in the whole of Ukraine has not retained in a new closed syllable: now, local Ukrainians do not pronounce the nouns кінь, віл, стіл with the vowel о in the closed syllable, i.e.: конь, вол, стол, as the sound has changed through diphthongization into another monophthong (now, in some dialects these words are pronounced as кунь, вул, стул, and in others as кüнь, вüл, стüл, still in others as кынь, выл, стыл, and in the newly formed dialects as кінь, віл, стіл. But in the open syllable, as in all Ukrainian dialects in Transcarpathian dialects, these monophthongs у, ÿ ы and і also interchange with the monophthong а, retaining the etymological o. Now, we can observe the interchange кунь – коня, вÿл – вола or стыл – стола.

However, as Rakhivshchyna and Volovechyna have the reflex кінь, a few villages near Syhot in Maramures region and in Lemkivshchyna near


147

Pryashiv – кинь, Khustchyna and Uzhhorodshchyna have the reflex кунь, and Irshchavchyna and Mukachivshchyna – кÿнь, there are no grounds to claim that each of the mentioned regions has its own language, and its inhabitants make a certain non-Ukrainian people. Actually, these reflexes of the etymological o in a new closed syllable are not a unique feature of Transcarpathian dialects. Apart from Transcarpathian dialects, this phenomenon occurs in several villages of Romanian Maramures County; it is known in Pryashiv Region and is observed in Polissia from Kyiv to Berestia 13.

Incidentally, the sound ы in the South Carpathian dialects of the Ukrainian language is not a universal phenomenon as well, for example, in Rakhivshchyna and near Uzhhorod, it has long been lost; in western districts of Transcarpathia, it is retained mostly after labial consonants (as a labialized vowel sound) and rarely after forelingual ones; only in some villages it has retained after backlingual г, к, х. In very few villages the sound ы has developed after sibilants ж and ш (cf.: the verb жыти, the noun шыя).

Thus, the view that South Carpathian dialects belong to the dialects of Ukrainian and not any other language was widespread among scholars at the beginning of the 20th century 14. In 1919, a special committee meeting of the Czech Academy of Sciences confirmed that the local dialect in Carpathian Rus, as the famous Charter stated, undoubtedly, is a dialect of Malorusky, i.e. the Ukrainian language 15. Between the world wars even Rusophiles and Rusynophiles acknowledged the thesis. For instance, in 1929, A. Lukovych wrote regarding this fact: “A. Voloshyn managed to prove that the Pidkarpatsky (Subcarpathian) dialect belongs to the Malorusky, or Ukrainian, group; it is as easy as the ABC” 16. Although here A. Lukovych is quite inaccurate as the claim that the so-called Carpathian, that is “mountainous”, as well as Halycian and Podil-Volyn dialects belong to Malorusky (“Little Russian”), or the Ukrainian language, and are spoken by Boykos, Lemkos, Hutsuls was substantiated by the native philologist L. Chopey in 1883 17. It is he who, after graduating from Budapest University, compiled and published the first “Rusky-Hungarian Dictionary”. In its preface he strived to enhance the cultural and national development of the Transcarpathian inhabitants in the spirit of shaping Ukrainian self-identity 18.

By the way, the Czech Academy of Sciences expressed the opinion that creating a new language in Transcarpathia is detrimental and goes against


148

the spirit of the Slavic policy. The Ministry of Education of the Czech Republic in its letter of November 20, 1919, to the General Headquarters of Undercarpathian Ruthenia stated that as the local Carpathian dialect undoubtedly belongs to the Malorusky language, it is essential that the literary language of the native population should be considered the Malorusky language which is also learnt by other people of their nation, i.e. the Halycian Ukrainian language

In the 19th century (and in the first half of the 20th century), the attribute Rusky was used by almost all the literate and illiterate Transcarpathian inhabitants. The adjective Rusky at the time collocated with a lot of words. Even O. Dukhnovych, who is known not to have written in the vernacular, used the adjective Rusky with such nouns as mountains, children, kids, spirit, region, people, nationality, district, song, priest, peasants, youth, and church. He used, Rusky as the only adjective formed from the ethnicon Rusyn. It is this adjective (and not any ersatz names like Rusynsky) which is the only attribute found in South Carpathian geographical names such as Ruska Kuchava, Rusky Hrabovets, Ruska Zahoroda, Rusky Kazymyr, Ruski Komarivtsi, etc. in the 19th century and later.

Apart from its ethnic meaning in Transcarpathia and Precarpathia the adjective Rusky was used in the religious meaning, expressing belongness to the Greek-Catholic church. Then, the attribute Rusky was contrasted with such adjectives as Catholic, Roman Catholic, papal or Hungarian (cf.: such word combinations as Rusky faith and Catholic faith, Rusky Easter and papal Easter, Rusky calendar and Hungarian calendar).

The traditional attribute Rusnatsky, referring to the language of the indigenous Ukrainian population of Transcarpathia, was spread only in the western part of the region and was rather infrequent. Cf. according to H. Strypskiy: “We stand up for the Rusnatsky vernacular written language”; “…he has to write in Rusky, in our language, in Rusnatsky style”; “Following Malorusky (Rusnatsky) style, we write the way people speak” 19.

The issue of identifying the language not by philologists, but by ethnologists, by ordinary uneducated people of Transcarpathia before the liberation and the reunion with Ukraine is still a more complicated one. It is a question whether they regarded their means of everyday communication either as a separate language or as a variant of another language, and whether they contrasted it with other languages, and if they did, which characteristics served as the basis for the contrast.


149

It should be noted that the term мова (language) for the indigenous Transcarpathian inhabitants is a new lexeme and it is treated as a bookish word that has been used by the local intelligentsia only since the end of the 19th century as a synonym of the conventional lexeme бесіда/бисіда (besida/bysida). The same pertains to its derivatives розмова, мовлення, вимовляти, мовець (a talk, speech, to pronounce, a speaker) 20.

The term язик/язык (yazyk) in the same meaning is seen by the Transcarpathian locals as a word that appeared a bit earlier though also a bookish one. It made its way to the ordinary people through the local primary school, the press and, after World War I and the annexation of Transcarpathia by the Czechoslovak Republic, through the official language which was Czech.

The vernacular adjective Rusky was an attribute to the lexeme бесіда, as well as to the lexeme язик, since times immemorial instead. In its Transcarpathia, and in the western parts it was sometimes Rusnatsky. Until the liberation of the region, the locals used these attributes with the noun язик and never used such words as Ruthenian, Rusynsky, Ugrorusky, Karpatorusky, Malorusky or others of the kind that were strange for them.

The adjective Ukrainian, known in Transcarpathia in the 19th century only to about ten or twenty members of the local intelligentsia such as O. Dukhnovych, A. Kralytsky, L. Chopey, H. Strypskiy, A. Voloshyn, A. Shtefan, started to collocate with the nouns бесіда, язик or мова only after World War I. The greatest credit for spreading the adjective should be given to the political emigrants from Halychyna and lands along the Dniper where the population changed its self-designation name from Rusyn to Ukrainian before the 20th century. This process was complicated and controversial, and even at the liberation of Transcarpathia and on the day of its official reunion with Ukraine, not all of the former Carpathian Rusyns and Rusnaks called themselves Ukrainians and their language Ukrainian.

At the beginning of the 20th century each Transcarpathian Rusyn or Rusnak (even semi-literate or illiterate, Hungarized or Slovakized) who spoke a traditional local dialect could easily name 5 or 10 neighbouring villages the dialect of which they regarded as their native. Furthermore, they could give a few lexical, phonetic and even grammatical features, distinguishing their native dialect from the dialect of 5 or 10 other neighbouring villages. Each villager knew well how the dwellers of one village nicknamed the dwellers of other villages (e.g. in Uzhhorod region: horiantsi were called


150

medvidi, velykolazivtsi – poliaky, dovzhany – chyky, dravetsky – shukali, etc.); they could describe some peculiarities of life in those villages, but they never considered that the dialects of those 5-10 villages belonged to another language and their speakers made another nation. for ages the Transcarpathian Ukrainians have contrasted their community with their traditional neighbours by language characteristics. They said: we are Rusyns (Rusnaks), and they are Vlachs; we are Rusyns, and they are Hungarians; we are Rusyns, and they are Slovaks; we are Rusyns, and they are Poles; we are Rusyns, and they are Germans; we are Rusyns, and they are Jews; we are Rusyns, and they are Gypsies; we are Rusyns, and they are Russians. Everyday contacts with the aforementioned ethnic communities gave the Transcarpathian inhabitants information about the way of life of each of their neighbours; thus, they could easily identify representatives of another nation and another lingual group.

However, the speakers of each dialect not only differentiated themselves one from another. They all felt and were aware of common, i.e. uniting, features within the territories or administrative territorial divisions, while almost for each region there existed a nickname. For example, the inhabitants of North Irshavshchyna, nicknamed Lyshaks, even now continue calling their immediate southern neighbours Lemaks (the reason for it is the particles лиш (lysh) and лем (lem) that the speakers use correspondingly); the inhabitants of Svaliava are named Dychkas, and people, living in Vlach region, are referred to as Bliakhs or Bliashyns (from local dychka – “a wild pear” and bliakha – “a Vlach”), etc. Hutsuls from Rakhiv call their southern neighbours Haynalas. Notwithstanding all the differences, on the basis of the language, faith, material and spiritual culture, each of the mentioned communities believes that representatives of the other communities are their people, people of the same ethnicity.

Surely, the awareness of an ordinary Ukrainian villager (especially a woman) from Transcarpathia (city dwellers should be described separately) of the language, traditions and customs of the distant regions was limited by the boundaries of an administrative territorial division even not long ago. Neither school nor church, nor the press disseminated this information. Military service, wider employment in production helped increase the awareness among men who could be informed about the ways of living in the surrounding territory of up to a hundred kilometres far and even more. Therefore, as any other information was unavailable, men knew more about


151

the way people sang carols in Kolomyia, Peremyshl, Lutsk, Kovel; about the way they spoke in Drohobych, Suchava, Ternopil, Vinnytsia or even farther eastward. It is no wonder, as before World War I, even educated Transcarpathian inhabitants knew little about such provinces of Austria-Hungary as Halychyna and Bukovyna. S. Klochurak wrote on this: “…the Hungarian border police and the gendarmerie carefully patrolled the border between our Undercarpathia and Halychyna and saw to it that Ukrainian books were not brought to us … The Hungarian administration was afraid that we could get Ukrainophile ideas, which they believed to be more dangerous than Rusophile ideas. The Hungarian authorities feared that the awareness of Ukrainian national identity … might slow down Hungarization” 21.

Ordinary Transcarpathian inhabitants knew almost nothing about those regions that were part of Russia. Even such local activists as the Greek-Catholic priest O. Dukhnovych or the layman H. Strypsky could hardly get to Lviv or Peremyshl, to say nothing of gaining valuable information about ways of living in lands along the Dniper. At the beginning of the 20th century, under those conditions, there could not be any Ukrainian nation and language solidarity among the Transcarpathian inhabitants. Until the middle of the 1920s, the village teachers could tell few things about Ukreinian lands in the east, their language and people.

The Transcarpathians felt that ethnically they belonged to the Rusky people, i.e. East Slavs; they never identified themselves as Slovaks or Poles, or Serbs, or Croatians. But this feeling was on a lower, tribal, not national level. Even the intelligentsia, seeking for their roots and orientations, could not clearly understand to which of the Rusky people they genetically and typologically belonged, could not identify whether they belonged to the Russians, the Ukrainians or they are just Rusky from “the Poprad to Vladivostok”. S. Sabol (Zoreslav) the native of the town of Pryashiv, a Ukrainian poet and church activist, recalling those times, writes: “In the 1930s, we, the youth of Transcarpathia, did not know who we were, where we had come from to that marvelous Transcarpathian land as most of us grew up in Hungarian schools before World War I or during it. We only knew that we were Rusyns or Ugro-Rusyns; under the Czechoslovak rule, Rusky school taught us we were Russkie” 22. Only later “the awareness that we were not alone on this side of the Carpathians among foreigners, that our brothers lived on the other side of the Carpathians in Halychyna, Volyn and Kyivan Rus developed. That awareness made us proud and brave. We


152

were not alone; we were sons of the great Rusky people that matters much to Europe and the whole civilized world. Yet, we knew very little about Ukraine” 23. In the first quarter of the 20th century, the main manifestation of national life was still a reactionary Moscowphile tendency 24, though there were hints that the Transcarpathians were a peculiar national phenomenon; hence, it was worth creating a separate language for it 25. Thus, at the beginning of the 20th century, there was no awareness of national self-identity yet among ordinary Transcarpathian inhabitants. The process of interethnic consolidation and shaping of Ukrainian national self-identity was just starting, but at the time, Budapest, Moscow and occasionally Prague, whose geopolitical interests lay in the Carpathians, set up barriers to it and did everything to prevent the inhabitants of Transcarpathia, Halychyna and Bukovyna from identifying themselves as an integral part of the nation with a common language and culture. A growing awareness ofnational and lingual unity of the Transcarpathian Rusyns and the people from the rest of Ukrainian regions was brought by native language schooling in 1919.

3. The Role of National School and Public Organizations in the Process of Shaping Ukrainian Self-Identity

The region under the rule of the Czechoslovak Republic (1919–1939) had more favourable conditions for shaping Ukrainian national self-identity. Unlike the Austro-Hungarian period, when the process stagnated and was slowed down by the authorities, the Czechoslovak period brought an increase in national identity awareness, and the process of shaping the identity could be controlled. The process was managed through school, press, literature, theatre, and especially through such public organizations as “Prosvita”, “Plast”, through certain parties and even church, in particular the Greek-Catholic one. Whereas in 1907 all of the so-called Rusky schools were closed, during the twenty years of the Czechoslovak regime between the world wars (1919–1939), there were 469 eight-year secondary schools, 23 town schools, 5 grammar schools, a trade academy and a few secondary technical schools, where education was provided in a local Ukrainian dialect or in the literary Ukrainian language 26. The most active part in this national revival was taken by two or three thousand intellectuals from Halychyna,


153

Bukovyna and Greater Ukraine who in 1919 after the lost Polish-Ukrainian war had to look for refuge in the territory of Czechoslovakia where they, together with local Ukrainian populists (narodovtsi), started to work in the field of education and culture as teachers, lawyers, actors, doctors, bank managers, engineers in different districts in Transcarpathia.

The commune-funded schools, the so-called people’s (eight-year) schools, were not always people’s in the ethnic meaning of the term, as the Czechoslovak authorities did not want to acknowledge the belongness of Transcarpathian inhabitants to the Ukrainian nation, and that had a negative impact on the whole system of education and culture. But within the framework the school syllabus, during the classes of native language (then it was called Rusky) literature, history, geography and other subjects as well as in amateur clubs, public youth organizations, libraries, and reading rooms patriotic teachers disseminated as much information national identity as it was necessary for each Ukrainian.

During twenty years between the wars some secondary educational establishments, first and foremost, a newly founded Ukrainian grammar school in the town of Berehove with its brilliant teachers A. Alyskevych, V. Pachovskiy, K. Zaklynskiy, A. Didyk, M. Bachynskiy, and others; Mukachiv Trade Academy, the Order of Saint Basil the Great Grammar School of Uzhhorod, Uzhhorod Teacher Seminary headed by Father A. Voloshyn and a few others were major centres of Ukrainian national culture that communicated the Ukrainian national idea not only to the pupils but also to their parents.

A few books on the activities of those schools recently have been published. In particular of the grammar schools in Berehove, Pryashiv, Khust, and Uzhhorod. A selfless devotion of the teachers I. Pankevych, V. Birchak, A. Voloshyn to publishing Ukrainian school textbooks, participating in the regional Teaching Community, and working in “Prosvita” societies between the wars deserves special praise.

Apart from schools and Ukrainian public organizations, an extended multi-party system and a revolutionary underground contributed to the development of Ukrainian national self-identity at least among the young people of the region. Ivan Fither, a former pupil of Uzhhorod state grammar school, a native of the Myrcha village of Velykoberezniansky district, a prisoner of Kovner castle who is now a professor of Ukrainian literature in the USA writes vividly about it: “For me, a seventeen-year-old boy, the


154

underground Organization of Ukrainian Nationalists was my first experience of Ukraine. Before that, Ukraine both as a historical and a real phenomenon was entirely abstract for me. When I had to go by the first commandment in the Decalogue, the Ten Commandments of the OUN, “You shall attain a Ukrainian State or die in the struggle for it”, it became concrete in a frightening way. All I knew about Ukraine, and I knew very little, was to be broadened and comprehended 27.

A few lines down he confesses what kind of Uzhhorod grammar school pupil he was before 1942: “Before our arrest, neither I nor my friends got to know at least a brief outline of Ukrainian history, read any Ukrainian fiction, knew about the real situation in Ukraine. So we were taken to prison for Ukraine we passionately loved but knew nothing of. For me at least, it was a terra incognita. I do not want to say by this that I was unaware of being a Ukrainian. Though I was poorly informed my innermost feeling of belongness to the Ukrainian nation was real; I felt I was anchored in the ethnos I was part of” 28.

He continues: “... until the sixth form of grammar school I mistakenly believed I was “Russky”. I was a Russky scout, had debates with my peers of Ukrainian orientation. All of a sudden, at the end of the fifth form, that myth was torn down, and I realized my mistake and my belongness to the Ukrainian people. Moreover, I became highly inquisitive about Ukraine, but it was impossible to satisfy this curiosity in the atmosphere of the official anti-Ukrainian policy. That may well be one of the reasons why in the sixth form, being a member of the youth underground, I saw I. Harayda’s variant of the so-called Ugrorusky language and everything, done by Fedir Potushniak, as a camouflage for keeping Ukrainian identity secret” 29.

4. From the Ethnonyms Rusyn and Rusnak to the Self-Designation Name of Ukrainian

The self-designation name of people is known to be a powerful argument in identifying their nation and language belongness. It is self-explanatory why some Rusyn politicians have recently kept a firm grip on the self-designation name, as if on their national flag, using the ethnonym Rusyn to prove they are different from the rest of Ukrainians, to create a myth that they are the most ancient Slavic people in Europe, people with a peculiar language and


155

mentality. In fact, the ethnonym Rusyn was brought to Transcarpathia from Halychyna and Bukovyna not long ago.

A hundred years ago the Russian historian A. Petrov stated that before 1919 the ordinary people of Transcarpathia never called themselves the Rusyns, that in Transcarpathia there were only Rusnaks but the Rusniaks, and Rusyns were people who had come from Halychyna 30. Similar ideas about the ethnonym Rusyn were expressed by G. Gerovskiy, I. Sventsitskiy, O. Kolomyets, Yan Dorulia, and other scholars.

In the 1960s we personally explored all the villages in Transcarpathia and on the basis of old-timers’ evidence made a special map, illustrating the usage of the ethnonyms Rusyn and Rusnak 31. Our interviews showed that at the time only the indigenous population of Rakhiv District and sparsely the people in Tiachiv District, as well as the inhabitants of northern villages in Mizhhirskiy, Polovetsky, and Velykoberezniansky districts, i.e. the Hutsuls and the Boykos, who are known to have moved to Transcarpathia during the 17th and 18th centuries from the neighbouring Halychyna, called themselves Rusyns.

The Transcarpathian valley dwellers (Dolynians), residing from between the rivers of Teresva and Tereblia in the eastern part of the Region (oblast) and to the basin of the Uzh river in its western part, called themselves Rusnaks, using an old vernacular, in their everyday life as we and other East Slavs are until now named by our southern neighbours, the Bulgarians. The Ukrainian Rusyns of Slovakia and Poland, Yugoslavia and Romania have been calling themselves Rusnaks and Rusniaks. The local philologist of the 18th century Arseniy Kotsak, who wrote and published grammar for “Rusnaks so few in number” in 1768 and a few other cultural figures of the 19th and 20th centuries, for example, the linguist H. Strypskiy believed they were Rusnaks. By the way, the author of this article genetically is a Rusnak, not a Rusyn. Thus, until World War I, only the Hutsuls and the Boykos in Transcarpathia identified themselves as the Rusyns.

The intelligentsia of the Transcarpathian lowland started to use the name Rusyn in the 20th century under the influence of publications, coming from Halychyna. The ethnonym Rusyn became widely spread due to the Czechoslovak regime between the wars. When there appeared the Czechoslovak Republic and Transcarpathia became part of it, the government in Prague, having political motives, actually imposed the ethnonym Rusyn as an official name along with the awkward adjective Rusynsky on the


156

Transcarpathian population (the Halycians at the time identified themselves as Ukrainians) to demonstrate to the world that the Transcarpathian inhabitants were different from the people residing on the northern slopes of the Carpathians, near the Dniester, the Dnieper, and further. In 1919 Prague gave the new lands the name of Subcarpathian Ruthenia, made up a coat of arms using the traditional Ukrainian blue and yellow combined with the three Russian colours, adopted the anthem with the lyrics by an unknown author “Podkarpatskie Rusiny, ostavte hlubokiy son” (“Undercarpathian Rusyns, wake up from a deep sleep”); it was set to music by the local Rusophile of pro-Hungarian and pro-Polish political orientation Stepan Fentsyk.

Hungary, which had been traditionally calling Transcarpathian inhabitants оrosz until the 1930s, must have liked the change of the name by the Czechoslovak Republic as it separated Transcarpathian inhabitants from their brothers in Halychyna. At the end of the 1930s Hungarians abandoned the traditional name оrosz = rus and officially began to call the Transcarpathian inhabitants ruszin, i.e. Rusyn. Incidentally, some Budapest and local periodicals in the Hungarian language have favoured that ethnonym so much since that they do not want to use the name Ukrainians and give preference to the term Rusyns.

The Transcarpathians do not blame their Halycian countrymen for bringing the ethnonym Rusyn to the southern slopes of the Carpathians 300 years ago, nor do they reproach the writers who introduced this name to the local literature. The name Rusyn (though being hundreds of years late with fulfilling the task) integrated the Transcarpathian inhabitants with the population of the rest of the south-eastern provinces of former Austria-Hungary. But, cherishing idea of United Ukraine, the Ukrainians condemn the national policy of the Czechoslovak Republic between the wars and fascist Hungary for banning the name Ukrainian on the native Ukrainian lands.

Thus, O. Dukhnovych had all the grounds to call himself a Rusyn (he was really born to the Rusky family in the north-eastern part of East Slovakia, in the area where the ethnonym Rusyn is spread). He had the right to declare he was a Rusyn and not a Hungarian when school had Hungarized the boy and the more so when he had found out that his tribesmen from behind the Beskyds, his highly respected friends who were Greek-Catholic priests in Lviv, Peremyshl, and other West Ukrainian cultural centres kept on calling themselves Rusyns. O. Dukhnovych knew about Rusnaks


157

very well. According to him, “The Ugro-Rus and Carpathian Rus people name themselves Rusyns, Rusaks and Rusnaks”, and he rendered the term Ukrainian with the help of the names Maloros (“Little Ruthenian”), Chervonoros, and Malorusyn. So, according to O. Dukhnovych, Rusyn and Malorusyn refer to the same ethnicity.

O. Pavlovych from Svydnyk and especially A. Kralytsky from Chabyn (the latter viewed the ethnonyms Rusyn and Ukrainian as synonymous) had the same grounds for it. A. Voloshyn and V. Grendzhi-Donskiy, who grew up in hihlands (Mizhhirshchyna), the land of the Boyko people, and were the first to develop from having local Rusky to national Ukrainian identity, had even more grounds for that.

The process of changing the name of the people from Rusyns and Rusnaks to Ukrainians is best illustrated by the biography of A. Voloshyn. Before the 1930s A. Voloshyn called all Ukrainians, even T. Shevchenko, Rusyns (see above). But in 1904 he made a public speech, standing up for the right of the Transcarpathian inhabitants to name themselves Ukrainians. Refuting the charge, made by the reader of the newspaper “Nauka” from Mukachiv, that Halychyna inhabitants had invented for themselves the name Ukrainian, A. Voloshyn as the editor placed a convincing answer in the next issue of the newspaper under the unambiguous pen-name of Ugrorusyn. The answer presented the fact that the name Ukrainian was not a new one .

In “The Practical Grammar of the Rusky Language”, published in 1926 A. Voloshyn gave reasonable grounds for natural belongness of the Transcarpathian Rusyns to the Ukrainian people and his own aspirations to foster those beliefs in the inhabitants of the region. He clearly expressed his view: “This grammar gives rules of our Rusky (Malorusky) literary language”. He also explained: “We speak Rusky. Our people live not only in Undercarpathian Ruthenia but also behind the Carpathians: in Halychyna and in Ukraine. Thus, our people are also called Ukrainians. Our people number forty million” 32.

In 1932, the Teaching Community of Undercarpathian Ruthenia, headed by A. Voloshyn, included in its Charter a special clause in accordance with which “Ukrainian is the official language in Transcarpathia”. The Ministry of the Interior of the Czechoslovak Republic did not approve the Charter, and the requirement of the teachers of the region was deemed lawless, as it was the time when the Czechoslovak authorities banned to use the ethnonym Ukrainian in reference to the Transcarpathian population.


158

On November 17, 1938, the First Central Ukrainian People’s Council (Rada) in its telegram to the Central government of the Czechoslovak Republic declared: “… we are Ukrainian people and not Russian, that is Greater Russian. So the name Undercarpathian Rus is contrary to the fact”. They demanded that the official name Carpathian Ukraine should be used in the new constitution 33. However, the right to call the region Carpathian Ukraine was granted only on December 30, 1938, by the Decree of the Government of Undercarpathian Rus, edited and signed by A. Voloshyn himself. The Decree declared: “Until the definitive formation of the name of Undercarpathian Rus, in accordance with paragraph Two, the name Carpathian Ukraine is entitled to be also used” 34

The name was legitimized: for the first time, the name Ukraine was approved by the Soim of Carpatho-Ukraine on March 15, 1939, in Khust 35, аnd for the second time, the name was approved by the First Assembly of People’s Committees in Transcarpathian Ukraine on November 26, 1944, in Mukachiv 36; this declaration of will was ratified by the Treaty between the USSR and the Czechoslovak Republic, signed in Moscow on June 29, 1945 37. Consequently, most of the indigenous Transcarpathian inhabitants, officially called Rusyns under the Czechoslovak regime and during the Hungarian occupation, without any pressure or resistance changed their self-designation name for Ukrainians. Though attempts not to name Transcarpathians as Ukrainians and to give them any other names (for instance, Russians, Carpathian Rus people, Rusyns, etc.) were made by certain political forces after 1944 as well 38, and some groups of internal and external politicians still follow this practice of using the ethnonym Rusyn.

5. The Role of the Literature and the Press in Forming Ukrainian National Self-Identity

The desire to write in the vernacular, soas to be understood by the general public and the attachment to the native local dialect is not anything new with the Transcarpathians. The tendency to use vernacular words and expressions in writing has been observed among Transcarpathian people for a long time; it started not with O. Bonkalo, A. Hodynka or I. Harayda, even not with O. Dukhnovych, O. Pavlovych or L. Chopey; it started much earlier.


159

In 1907, in his study “Old Rusyan Writing in Hungary” H. Strypskiy showed that attempts to create literature in a language were noticeable in the local manuscripts of the 17th and 18th centuries; “… our forefathers wrote Rusky well, sometimes much better than we, their descendants”. H. Strypskiy wrote the work in “Rusnatsky style”, and he himself commented on it: “here the words flow as if any of our villagers spoke them” 39. There are no grounds for accusing A. Kotsak, V. Dovhovych, M. Luchkay, O. Dukhnovych of opinionated separatism. They were true Ukrainian populists (narodovtsi), good at theology and teaching, but they did not have enough linguistic expertise: they lacked information about the language and the language situation in other Ukrainian regions, first and foremost, across the Zbruch River. They had only a rough idea where the isoglottic line of their native Rusky language ran outside the borders of Austria-Hungary, but nobody of them considered their Rusky a separate language.

Still, there was no agreement among the local intelligentsia as to the question which language the literature should be created in, in particular after the literary forms were imposed on Transcarpathia from Moscow or Budapest. O. Dukhnovych understood the tense language situation in the literature of the second half of the 19th century and was outraged at those cultural figures who copied their native dialects in their works, as he was aware that an incessant division of the Rusyns in accordance with the peculiarities of their dialects would lead to a thousand literary languages, constant quarrels and self-destruction of the people 40. The way out of the language situation and the right development direction was shown not by O. Dukhnovych, but only by A. Voloshyn.

Analysing the language situation in the Ukrainian Transcarpathian literature and the press at the end of the 19th century A. Voloshyn bitterly stated that: “with the exception of two or three authors everybody writes in their own language the words of which are a combination of Church Slavonic, vernacular, Russian, Pryashiv dialect and Hungarian while the grammar is Russian. It takes a researcher an hour to comprehend what the author has written on one page” 41. The picture is completely consistent with the conclusions of the young journalist Ivan Nimchuk from Halychyna, who, after travelling across Transcarpathia in autumn 1914, wrote about the awareness of national identity among the Transcarpathians in his article “Round Our Own Non-Native Villages”: “Their awareness is worse than a miserable one. It is hard to imagine a lower level of it” 42.


160

А. Voloshyn was not a philologist by his education but, naming the main fields, useful for the general public, this theologian, educator, physicist and mathematician followed the motto of B. Hrinchenko “Only work can make us free” and arrived at the conclusion that “it is most gratifying to work on the development of the mother tongue as the Hungarian motto has it “The life of the nation is in its language” 43. Now, it is not an exaggeration to claim that no native of Transcarpathia did as much as A. Voloshyn for the development of the Ukrainian literary language there, for teaching it in schools, for making the people in Transcarpathia forget their dead yazychie and stick to the phonetic (as well as orthographic), grammatical and lexical standards of the Ukrainian literary language. No one’s textbooks in native language, mathematics, physics, and pedagogy enhanced the introduction of Ukrainian technical terms to the language of the Transcarpathian inhabitants as much as the books by A. Voloshyn and the newspapers and magazines he published.

In his textbooks, A. Voloshyn called the language of the Ukrainians (residing near the Dnieper, the Dniester, the Tysa rivers) either Rusky or Malorusky and later Ukrainian. In “The Practical Grammar of the Malorusky (Rusky) language”, published in 1905 under the title “Gyakorlati kisorosz (rutén) nyelvtan” for Hungarian users, A. Voloshyn clearly differentiated such terms as the Rusky language, the Russian language and the Church Slavonic language, gave those characteristics that integrate the language of the Transcarpathian Rusyns with the language of the Precarpathian Rusyns, though he did not fully present the standards of the Ukrainian literary language in this grammar.

In his further works A. Voloshyn did not only differentiate the terms but also criticized some Carpathian Rus (Karpatorusky) periodicals (for example, the newspaper “Svet” with their column “How we write”) for using neither “pure Russian nor Church Slavonic, as Luchkay, Dukhnovych and Kutka did, but a mixture of Church Slavonic with a bit of vernacular” 44.

A. Voloshyn’s “Practical Grammar of the Malorusky Language” in Hungarian was the first research that accurately defined the place of the Transcarpathians and their language in the East Slavic world. He wrote in the introduction to it grammar, : “In south-eastern Hungarian highland and the southern part of Russia there live the Malorusky people who also call themselves Rusyns and whose number statistics indicate as about 25 million people” 45. Further on, A. Voloshyn characterized the language


161

of the Transcarpathian Malorusky people: “There is no appropriate practical grammar to learn our Malorusky language, because Russian grammars, published up to now, gave the rules of Russian literature; the peculiarities of vernacular have not been taken into consideration. And the Malorusky language is rich in morphologic and syntactic peculiarities, making it different from most of the Russian language dialects” 46.

Surely, A. Voloshyn, does not represent all the people in Transcarpathia. His awareness of his national identity on which he expounded in his works between the wars is just a piece of multi-coloured mosaic of the region. But this is a very important piece as it represents a prevailing trend among the national Transcarpathian elite, – activists of the party Voloshyn was a member of, young teachers, a lot of pupils and students, “Prosvita” society members, “Plast” members, that is those groups of population who after World War I through education and science became aware of their Ukrainian identity.

The local literature and press made a substantial contribution to developing Ukrainian national identity among the former Rusnaks and Rusyns on the southern slopes of the Carpathians. First of all, young poets V. Grendzha-Donsky, Yu. Borshosh-Kumiatskiy, M. Bozhuk, Marko Barabolia, I. Irliavskiy established there new literature on the folk basis.

V. Grendzha-Donskiy a Boyko man from (Mizhhirya), was the first among Transcarpathian poets who started to write on Ukrainian themes from the early 1920s. Having written the poem “Kniaz Laborets” (“Prince Laborets”) in the Boyko dialect, V. Grendzha-Donskiy switched over to the Ukrainian literary language with its phonetic spelling in 1924 and began launched his publications in all-Ukrainian periodicals. From then “… he connected the future of Transcarpathia with Greater Ukraine, called on fighting under the blue and yellow flag” to “gain freedom for Ukraine” 47. In 1927, V. Grendzha-Donskiy proudly proclaimed his national credoin tis poem “We are Ukrainians”:

We aren’t ashamed of who we are, And where we belong.We are Ukrainians! Remember!We aren’t Ruthenians.

The idea of United Ukraine is felt in other works by V. Grendzha-Donskiy, for instance, in his poem of 1927 “Ukraine has been divided among foes” 48.


162

In the Transcarpathian literature, the Boyko representative V. Grendzha-Donskiy, the Dolynians Yu. Borshosh-Kumiatskiy and F. Potushniak were followed by the Hutsul land natives Marko Barabolia and Mykola Bozhuk, the Lemkos Zoreslav, I. Kolos, and I. Irliavskiy, the Khust native M. Rishko, expressing the views on all-Ukrainian national unity. During the 1930s most of the local writers accepted the Ukrainian national idea and began to use the Ukrainian literary language. Some of them bravely did it during the Hungarian occupation of Carpathian Ukraine after they entered Budapest University (Y. Arkhiy, K. Halas, Yu. Hoyda, Yu. Keresh), as they got to know the works of M. Rylsky, P. Tychyna and other contemporary Ukrainian poets; some of them did it only after the liberation of the region. The Transcarpathian literature turned Ukrainian even before the liberation from the Hungarian occupation and the reunion with Greater Ukraine. It is highlighted in the studies by О. Myshanych 49, Y. Sirko, Yu. Baleh, S. Pop, N. Ferents, M. Shtets, and other literary critics.

In the 1920s, there appeared tens of newspapers, journals, textbooks, monographs and booklets in Transcarpathia whose authors and editors were both Transcarpathian natives and newcomers (for example, the newspapers “Rusyn”, “Ruska Nyva”, “Svoboda”, “Nova Svoboda”, “Narod”, “Vpered”, “Ukrainske Slovo”, “Narodna Gazeta”, “Karpatska Pravda”).

At the same time such Ukrainian magazines are published as “Nash Ridny Kray”, “Pchilka”, “Uchytel”, “Uchytelsky Holos”, “Nasha Shkola”, “Pidkarpatska Rus”, “Svitlo”, “Do Peremohy”, “Nasha Zemlia”, and others. They were all enhancing the development of Ukrainian national self-identity among their readers; thus, they facilitated the reunion with Greater Ukraine that was so desperately longed for. Each periodical strived to stick to the Ukrainian spelling on the phonetic basis.

For example, the editorial of the first issue of the newspaper “Narod” (1920–1921), entitled “Our Appeal to the Readers” set the goal and the tasks of “Prosvita” society members: “We, the Rusnaks residing on this side of the Carpathians, from the Poprad to the Bila Tysa rivers, speak the same language and have the same customs and traditions as our brothers behind the Carpathians who used to call themselves Rusyns and now call themselves Ukrainians. We, the Rusnaks, Rusyns, Ukrainians or, as the Russians call us, the Maloros people number forty million.

In the national field, we will publish stories on history of literature and culture of our people for the Rusnaks to take to their native language, their


163

history, their literature, and their customs, to become proud of their name.In the political field, we will stand for the political rights of our people

within the Czechoslovak Republic. In the economic field, we will strive for such an economy of the

Czechoslovak Republic that will lead to prosperity of all working people. In the field of schooling, we will strongly support school education in

the Rusky language, that is Malorusky, not Russian, or the language of the Moskals. School education should be given in our language that is spoken in our villages, in Halychyna and in Ukraine near the Dnieper River” 50

The journalist I. Dobosh wrote about the role of “Ukrainske Slovo”, a the Transcarpathian newspaper of the 1930s: “The newspaper paid much attention to fostering Ukrainian national identity in Transcarpathia, stood up for the rights of the Ukrainian language and culture, protested against the attempts of the Supreme Administrative Court of the Czechoslovak Republic to ban the names Ukraine and Ukrainian in Transcarpathia” 51.

That kind of activity was really needed. In the 1930s the Transcarpathian poet S. Sabol wrote: “A Hungarian national identity was imposed on us because of Hungarization of our schools and even of our church.

Moscowphile identity was imposed on us. It was financed and supported by the Rusophile state authorities of the Czechoslovak Republic. But it was imposed and dictated from above.

They tried to entice us to the local Rusyn community, to the idea of being an indigenous population with the Hungarian pengő and the Polish złoty; some representatives of the older generation were lured into it, but the young people never adopted this ideology”.

Thus, the literature and the press performed an essential role in the development and streugtheming of Ukrainian national identity of the ex-Hungarian Rusnaks and Rusyns living on the southern slopes of the Carpathians. According to O. Myshanych, “the Rusynian awareness of unity with the Rusyns from Halychyna and Bukovyna, as well as with the Maloros (Little Rus)people of the Russian Empire before 1919 meant much for their further lot after World War I when they turned from an ethnic mass into a nation, became aware of their national identity and joined the Ukrainian state creation process” 52.

“Ukrainian identity has never been imposed; nobody has ever made us be Ukrainian. Quite the opposite, the Czech police and gendarmerie beat us and took us to prison for it, and the Czech authorities banned us to call


164

ourselves Ukrainians. But we did not give up; we fought, and we won, as Ukrainian identity is our innermost and native one. It was in our blood and started to sprout up from the hearts of primary school pupils, little members of the Plast organization, from the souls of young people, from the very spirit of the Ukrainian people 53.

Speaking of the roots of Ukrainian national identity in Transcarpathia, he confessed that at the beginning of the 20th century the Transcarpathians, unfortunately, knew very little about Ukraine. “The awareness that we were not alone on this side of the Carpathians among foreigners, that our brothers lived on the other side of the Carpathians in Halychyna, Volyn and Kyivan Rus developed. That awareness made us proud and brave. We were not alone; we were sons of the great Rusky people that mattered much to Europe and the whole civilized world. Yet, we knew very little about Ukraine” 54.

So the literature and the local press not only faithfully but also quickly reflected the process of establishing the national identity of Transcarpathian inhabitants, including the views of those people who were too nostalgic and engaged in political games.

6. The Rate of Growth of the National Self-Identity Awareness in Different Social Groups

The level of national awareness among the Transcarpathians before the reunion with Greater Ukraine was very different; it depended much on the social, professional, religious, and age group. According to the Czech researcher D. Richard, at the beginning of the 1920s, the Rusky clergy and, to a greater degree, teachers, representing almost all the intelligentsia of the region, were not aware of their national identity. They had been brought up in the Hungarian spirit and had relatives living in Hungary. They had forgotten the Rusky language and had been fully Hungarized. Even in families that were to be Rusky ones, they spoke Hungarian. A part of this intelligentsia did not speak even the Rusky dialect, as they had been taught in Hungarian schools, not mentioning the fact that they were not interested in either Russian or Ukrainian, and they did not refer themselves to Slavic people even in their souls 55.

These observations of D. Richard are mostly about the Greek-Catholic clergy that 6 times exceeded the number of the Orthodox priests. The


165

Orthodox priests, though not so educated, were not denationalized. During the first official Czechoslovak census (1921) in Transcarpathia

there lived 604,670 people. According to the terms used at the time, 370 thousand, that is about 60 % of them, were recorded as Rusyns. But the census did not reflect the situation with the local Ukrainians, or, the Rusyns as they were officially called by the Czechoslovak authorities, for several reasons 56.

Firstly, that census did not have a rubric for the Ukrainian nationality. Secondly, the people, conducting the census were not accurate enough. As D. Richard describes, in those places where the person in charge of the census was a Rusophile (or the more so a Russian refugee), a local indigenous resident was recorded as a Russian, if not, then as a Rusyn. But the same Rusyn might have well been recorded as a Czech or a Hungarian. It is also essential that most of the indigenous Ukrainians were illiterate then. According to D. Richard, 60 % of the population could not either read or write at that time 57.

Illiterate peasantry lagged behind In the process of national revival and Ukrainian identity development, the. Until the society “Prosvita” started its cultural and educational activities in the villages, the peasantry held no strong national views; in polls and plebiscites they could be easily manipulated by the Rusophiles and local leaders. In the 1920s and 1930s there were also other forces in Transcarpathia, including hired agents, standing in the way of national consolidation of the population and issuing different threats.

The growth of Ukrainian national awareness was particularly significant among the young people receiving education. In the 1920s, during the lessons of Rusky language and literature, history, geography and other subjects, grammar school pupils, students of teaching seminaries, the Trade Academy, technical schools, and even eight-year school pupils received much more information about Ukraine and its people than they had got during a thousand-year history of the region.

Outstanding work was done by Berehove Grammar School, Mukachiv Trade Academy, Uzhhorod Teaching Seminary and some others headed by such Ukrainian educators as A. Alyskevych, A. Shtefan, A. Voloshyn. That is one of the reasons why in March 1939 among the defenders of Carpathian Ukraine, resisting the Hungarian fascist army in Krasne Pole near Khust there were mostly secondary school pupils of the region.


166

7. Steps to Ukrainian Statehood at the End of World War II

Ukrainian national identity began to develop rather late among the Transcarpathians. Before World War I there were no signs of striving for statehood on the part of them. At the end of the 19th and the beginning of the 20th centuries even the most active representatives of the Transcarpathian intelligentsia (O. Dukhnovych, O. Pavlovych, A. Kralytskiy, Ye. Fentsyk, L. Chopey) did not go beyond general statements that the Austro-Hungarian Rusyns, that was the inhabitants of Transcarpathia, Halychyna, and Bukovyna, were close people, and that they belonged to the same Malorusky people and the Carpathians would never divide them 58.

The first numerous manifestations of national conciousness awareness, aimed at Ukrainian statehood, were observed only at the end of 1918 after the collapse of Austria-Hungary. Becoming aware of their Ukrainian national identity right after the people of Halychyna, Bukovyna, and the lands near the Dniper, the Transcarpathians got actively involved in Ukrainian state building. During a quarter of a century there were at least three declarations, coming onto the international scene, in 1919, 1938, and 1944. In December 1918 and January 1919 the first Rusky People’s Councils (Radas) in Stara Liubovnia (Slovakia), Svaliava, Syhot in Máramoros County and Khust declared the will of the majority of the population in the South Carpathians to unite with Greater Ukraine and live together in one Ukrainian state. On January 21, 1919, in Khust at the all-Transcarpathian forum, 420 delegates from 8 counties of the region adopted a resolution, consisting of 7 clauses.

The first clause of the resolution reads: “The National Congress of Hungarian Rusyns of January 21, 1919 decrets that the counties of Máramoros, Ugocsa, Bereg, Ung, Zemplén, Sáros, Czepes, and Abaúj-Torna make part of United Ukraine. We request the new state, to consider special status of the Hungarian Rusyns”, while forming this union 59.

The third clause of this resolution states: “The National Congress requests that the Ukrainian army should enter the counties inhabited by the Rusyns and protect the population, living in adverse conditions” 60.

The sixth clause says: “The National Congress expresses gratitude to all states of the Triple Entente and their allies for protecting the democratic spirit and giving freedom to the enslaved nations and requests that they should assist in carrying out the resolution of the National Congress” 61. For


167

further administration, the Congress elected the Central People’s Council (Rada) and gave it representative powers 62.

However, the international political events and the internal conditions on the territory of Ukraine in 1918–1919 impeded the resolutions of the People’s Councils (Radas), first of all, of the Khust Congress, the will of the Hutsul Republic, and the Yasinia Council (Rada) 63.

New archives have been found recently to prove that the resolutions and procedings of the All-Transcarpathian Congress in Khust were handed over by two of its delegates (Stepan Klochurak and Yevhen Puza) to the government of the Western Ukrainian People’s Republic; on the basis of these documents the government in Stanislav formed a representation of Hungarian Ukraine, headed by S. Klochurak 64; it was to regularly inform its government of the Western Ukrainian People’s Republic about the events in Transcarpathia and to maintain relations between the government and the Ukrainian Central Council (Rada) in Khust, headed by M. Briashchayko.

But then the union of Transcarpathia and Ukraine appeared impossible: neither the international bodies, in particular the Paris Peace Conference, nor the neighbouring countries (Hungary, Poland, Romania and Czechoslovakia) validated the resolutions of the Khust and other congresses. Furthermore, by the end of January 1919, the Czechoslovak army had occupied the western part of the present-day Transcarpathia, including Uzhhorod, and the Romanian troops moved in the eastern parts of the region. Both armies approached the centre of Transcarpathia. Hungary, considering Transcarpathia its own territory, after the failure of the pro-Hungarian congress of the “Rusky People’s Council”, staged “elections to the Soim of the Rusky Country” in Mukachiv; the elections were held as if they confirmed the will of the Transcarpathian Rusyns to stay within the Hungarian state.

It was essential under the conditions, to convene a new representative congress that could confirm the real will of the people and send the necessary documents to the Paris Peace Conference, deciding the fate of the peoples in Austria-Hungary. The representatives of Hungarian Ukraine in Stanislav in coordination with Sydir Holubovych, the Prime Minister of the Western Ukrainian People’s Republic, and Dmytro Nimchuk, the Minister of the Armed Forces, decided to convene it. Stepan Klochurak and Dmytro Nimchuk left for Transcarpathia to ensure that the delegates arrive. However, no occupying authorities in Transcarpathia favoured the congress to be convention.


168

The Rusky (Ukrainian) Central Council in Khust and the People’s Council in Yasinia strongly protested against rigging the elections to the Rusky Council stagedin Mukachiv. They spread a leaflet, appealing for a reunion with Greater Ukraine, with Ukrainian brothers 65, and gave instructions on electing delegates to the congress in Stanislav.

Despite all barriers put up by the occupants, 162 delegates from 62 communities in Transcarpathia arrived in Stanislav. During the three-day congress (April 29 – May 1) the delegates confirmed the will of the Transcarpathian Ukrainians to become part of United Ukraine. A congress delegation was received by the President of the Western Ukrainian People’s Republic Yevhen Petrushevych to whom the head of the Central People’s Council (Rada) in Khust M. Briashchayko handed over the resolution of the congress with a request to bring it to the Chief Ataman of the Ukrainian People’s Republic Army Symon Petliura, and on the grounds of it to demand the union of Transcarpathia and Ukraine.

The resolution consisted of four parts. In the second part the delegates of the Congress, referring to the resolution of the National Congress in Khust, supported the idea of “uniting all Ukrainian lands in one state”, strongly protested “against foreigners, invading the territory of Transcarpathian Ukraine” and asked the government of the Ukrainian People’s Republic to lodge a protest against such an invasion with the states of the Triple Entente and to demand that two representatives of the Transcarpathian Ukrainians should be sent to the Paris Peace Conference. The resolution appealed to the Transcarpathian Ukrainians to “fight together for independence of the Ukrainian state and for the actual union of the region with that state; and to the Ukrainians of the east, Halychyna, and Bukovyna to help Transcarpathian Ukraine” in its struggle against the invasion 66.

The resolution of the Stanislav Congress of Transcarpathian Ukrainians in 1919 was obviously an important document, based on the generally accepted right regarding self-determination of peoples, supported by the President of the USA W. Wilson, the Paris Peace Conference, and other international conferences.

Seeing the resolution, President Ye. Petrushevych promised to make no efforts to bring it to life. Unfortunately, the wheel of history turned another way. The fight for Ukraine’s independence was drowned in blood, and the fate of Transcarpathian Ukraine was decided not by its population but by foreign states and their international bodies.


169

For the history of Transcarpathia the resolution of the Stanislav Congress of Transcarpathian Ukrainians is highly significant. In revolutionary 1919, this congress was the last attempt to unite Transcarpathia and independent Ukraine 67. Simultaneously, the statehood issue in Transcarpathia was dealt with by 350 thousand of Transcarpathian natives, residing in the USA, who came there as labour emigrants before World War I.

At the end of 1918, the American People’s Council of Hungarian Rusyns, headed by the lawyer H. Zhatkovych, conducted negotiations with the President of the USA W. Wilson and with the future President of Czechoslovakia T. Masaryk, who promised full autonomy within the Czechoslovak state. During the negotiations in Scranton, the text of the special Memorandum on the legal status of the South Carpathian Rusyns was prepared and approved; it was presented at the Paris Peace Conference on May 27, 1919, by Doctor E. Beneš 68.

Thus, the Transcarpathian inhabitants, having been scattered in different counties of the Kingdom of Hungary and Austria-Hungary for ages, in 1919 at last made a step to their statehood and became a part of a new Slavic state that promised autonomy to them. However, they had to demand and fight for this autonomy for almost 20 years as the authorities of the Czechoslovak Republic believed the Transcarpathian population was not ready for political autonomy at that time.

The first governor of Undercarpathian Rus Hryhoriy Zhatkovych officially resigned on March 17, 1921, in protest against the infringement of Undercarpathian Rus’s right autonomy to autonomy by the Czechs 69. Yet, the promised rights were still ignored. Undercarpathian Rus had a status of one of the four lands of Czechoslovakia (together with Bohemia, Moravia-Silesia and Slovakia), but the power was concentrated in the President’s hands.

The second vital step to autonomy was made by the Transcarpathian population in October 1938 after a long-lasting struggle of political forces and public organizations in Czechoslovakia 70. Only on October 11, 1938, the Transcarpathians inhabitants attained what was included in the Treaty of Saint-Germain, signed in 1919. Only then, the first autonomous government of Undercarpathian Rus was created. On November 22 the parliament of Czechoslovakia approved the Constitutional law on the autonomy. The first paragraph of it reads: “1. Undercarpathian Rus is an autonomous part of the Czechoslovak Republic. 2. The definitive name of the autonomous territory


170

of South Carpathian Rusyns shall be determined by the law of the Soim of Undercarpathian Rus”. The second paragraph begins with a statement that: “The language of administration and the language of school in the territory of Undercarpathian Rus shall be determined by the law of the Soim of Undercarpathian Rus” 71.

The third crucial step on the way to the statehood was made by the Transcarpathian Ukrainians in 1944–1945; consequently, Transcarpathia was liberated by the Red Army and appeared in favourable conditions for expressing the will of the region’s people. It was impossible to make it earlier, as “western peacemakers” divided Ukraine among five states, and in 1939 Hitler allotted Carpathian-Ukraine to Horty’s Hungary, so the will of the Transcarpathian population was not taken into consideration, and the issue of self-determination of Transcarpathia was entirely ignored 72.

The fundamental difference between the second and the third steps lay in the fact that the second step led to the formation of the united Ukrainian state, while the third resulted in the union with Soviet Ukraine 73. As a result of those steps, the Transcarpathian population made their voluntary choice to become part of Ukraine and its people, and at present they are building the independent Ukrainian state.

8. From Ethnic Nation to Political Nation

The southern slopes of the Ukrainian Carpathians, stretching in a narrow strip of 350 km long from the Vyshava river in Romania to the Poprad river in Slovakia, have never been part of any administrative or political unit; the Slavic population, residing on them, did not have any common ethnic name for a long time (See above). However, cognate Ukrainian Carpathian dialects, common material and spiritual (including religious) culture of the Carpathian inhabitants, and their common mentality have been the basis for their unity. For centuries, the Hutsuls, Boykos, Lemkos, Dolynians have considered themselves an integral part of the ancient Rusky ethnic group (cf.: the terms the Rusky people, Rusnaks, Rusyns) whose roots go back as far as the 13th century.

Both World Wars brought about changes on the map of Europe. Transcarpathia at last found its home in the Ukrainian state, and the former Hungarian Rusnaks and Rusyns, just like those from Halychyna and


171

Bukovyna (though a bit later) became Ukrainians once and forever as they are sure that the ethnonyms Rusnaks, Rusyns and Ukrainians mean almost the same. Though on the state level the process of turning Rusnaks and Rusyns into the Ukrainians, aware of their national identity, was endorsed only by the Act of the Reunion with Ukraine in 1945.

The analysis of ethnic and cultural processes, taking place in Transcarpathia and neighbouring territories during the 20th century and especially in the 1920s–1930s shows that the period was a decisive one on the political way of the Transcarpathian population to their Ukrainian self-identity: at last they had an opportunity to get information about the life and culture of their brothers from the Sian to the Don and in this way to make sure that they are an integral part of the 50 million Ukrainian nation. That way was very complicated, and its stages were marked by both considerable achievements and inevitable failures.

The achievements are represented, first and foremost, by the formation of Carpathian-Ukraine in 1938–1939, the glorious victory of the Ukrainian National Union Party in February elections to the Soim of Carpathian-Ukraine, the declaration of independence of Carpathian-Ukraine, the resolution of the First Congress of People’s Committees on the Reunion of Transcarpathian Ukraine and Soviet Ukraine, and concluding the agreement between the USSR and the Czechoslovak Republic about Transcarpathia’s becoming part of the Ukrainian Soviet Socialist Republic.

Thus, the claims of present-day politicians, in particular of political Rusyns, that the Ukrainian idea and the Ukrainian language were brought to Transcarpathia with the bayonets of the Soviet soldiers in autumn 1944 are malicious calumnies on the part of the Ukrainianphobes.

Substantial resistance to building Ukrainian national awareness in Transcarpathia until its liberation and reunion with Greater Ukraine in 1945 was put up by the pro-Hungarians and Moscowphiles, headed by the renegades A. Brodiy and S. Fentsyk (the former was a Hungarized Greek-Catholic priest, while the latter was an Orthodox believer of the pro-Moscow orientation). It is them that were addressed with the words from “The Manifesto to the Ukrainian People of Subcarpathia”, launched on October 17, 1937 during the Prosvita Congress in Uzhhorod: “We do not want to allow the well-known enemies of our people and our Republic to supply instructions on how in the land of our forefathers we should be turned into a nowhere existing Karpatorusky people, numbering 400–500


172

thousand”. And further: “There is no doubt that in Undercarpathian Rus there are not two peoples. There are no Rusky people, no Moskals, no Karpatorusky people; there is only one Ukrainian nation. One nation has one language, one culture, and one spelling system”. The text was signed by 20 heads of the parties and progressive public organizations of the region, including the Communists.

It is in the process of creating their own Carpathian Ukrainian state that at the end of the 1930s the Transcarpathian Ukrainians changed from regional Rusky ethnic identity to Ukrainian national identity, turned from the ethnic biomass into an integral part of the Ukrainian nation. There are no grounds (historical or political, or legal, or economic, or religious) to return to their ancient ethnic identity 74.

Even the P. R. Mahochiy creator of new nations and languages, a Ukrainianphobe cannot deny how powerful the Ukrainian national movement was in Transcarpathia in the 1930s–1940s. Giving an overview of those events, he said: “As the representatives of Ukrainian orientation advocated anti-Hungarian views, it (that is orientation – P. Chuchka) became widespread especially among the young people”. But as the Hungarians came back, this development was stopped: the new administration took pains to obliterate any connection of the region and its people with the Ukrainian nation” 75. But P. R. Mahochiy is not sincere here.

The armed annihilation of Carpathian-Ukraine in March 1939, the occupation of the region by fascist Hungary in 1938–1944, brutal repressions, including massive executions by shooting of Ukrainian patriots, concentration camps in Kryva, Varyulaposh, imprisonment in Kovner castle, aimed at annihilation of everything Ukrainian, and an imposed process of creating the “Hungarian-Rusky people”, speaking a peculiar “Hungarian-Rusky language” and never considering themselves Ukrainians 76, did not stop the establishment of Ukrainian national self-identity among the Transcarpathian population. Quite the opposite, vigorous attacks on Ukrainian culture, executions of public figures, closing of Ukrainian schools, libraries, newspapers, magazines, publishing houses, pro-Ukrainian youth organizations, forced relocation of rebellious Ukrainians for “reformation” to the central parts of Hungary, etc. only strengthened the Ukrainian spirit among the Transcarpathian population.

Here we should agree with the Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine O. Myshanych, according to whom


173

“the former Hungarian and Undercarpathian Rusyns became Ukrainians before 1945, when at the will of the population the region was made part of Soviet Ukraine. The Ukrainian national identity was brought to Transcarpathia not by the Red Army in 1944; this identity is the result of ethnic mass turning an into a nation. The Transcarpathian inhabitants declared their right to their own national life, their own state and a proper place in the history of all Ukrainian people in the vast expanses of Ukrainian ethnic territory” 77.

Surely, in comparison with Bukovyna and, even to a greater degree, with Halychyna, the process of transition of the Transcarpathian population from their state of being Rusky or Russian (and here also from being Hungarian Rusky) to being aware of their Ukrainian identity was hampered. The main reason for this slow Ukrainian nation building and developing of Ukrainian national identity, to be more exact, as well as the victory of Ukrainians in the language war in the 1920s–1930s in Transcarpathia was a gross interference of the Moscowphiles, the pro-Hungarian, and pro-Czech forces that were hostile to everything Ukrainian, of the forces with underlying political and territorial claims of some states on the southern slopes of the Carpathians. But the political orientation of the Transcarpathian people was clearly defined after World War II. The referendum of 1991, as well as further polls, proved that the Transcarpathian inhabitants stand up for Ukrainian citizenship.

9. The Aspirations of the Transcarpathian People to Live in the Ukrainian State

For centuries, the Transcarpathian inhabitants have desired to live with their brothers behind the Carpathians in the united Ukrainian state. Though before World War I during which the Transcarpathian people had a considerable opportunity to communicate with their brothers from lands near the Dniester and the Dnieper, this desire was mostly manifested in appeals and wishes like “I pray you, brothers of mine, embrace”.

The Transcarpathian people have preserved the awareness of their roots, common with the rest of the Ukrainians, common language and culture, but the Kingdom of Hungary, Austria-Hungary, the Czechoslovak Republic, Hungary under Horthy hindered the reunion with Greater Ukraine, and each of the mentioned states pursued its own ends.


174

The first real sign for the Transcarpathian population of the state unity of all Ukrainian lands was the formation of Carpathian-Ukraine in 1938–1939. But that state had too many foes; consequently, it could not exist for a long time. Trying to stifle the will of the Transcarpathian Ukrainians to live together with the rest of the Ukrainians, Hungarian fascist invaders resorted to massive terror campaigns 78. From 1939 till 1941 when Transcarpathia was on the border with the USSR (after Halychyna and Bukovyna became part of it), thousands of the Transcarpathian Ukrainians escaped across the state border to Soviet Ukraine. Unfortunately, for most of the escapers the brothers’ embrace, so much hoped for, turned into bearing an inhuman cross in Gulag forced labour camps.

Most of the Transcarpathians inhabitants could choose where to live, in Ukraine or in Czechoslovakia, only in 1944, that is after the region had been liberated by the Red Army. The people made their choice: “The indigenous population decided to voluntarily join the united family of the Ukrainian people, seeing it as a way to save the nation” 79. “The declaration of will of the Transcarpathian people showed the hopes and desires of the best sons and daughters of our motherland to unite all ethnic lands in one state” 80. The first article of the Treaty between the Soviet Union and the Czechoslovak Republic, signed in Moscow on June 29, 1945 reads: “Transcarpathian Ukraine becomes part of Soviet Ukraine at the will of the population of Transcarpathian Ukraine...” 81.

It is well-known now that, the reunion of Transcarpathia and Ukraine took place in 1945 not in the name of the historical truth, not in the interests of Uzhhorod, Khust, Ivano-Frankivsk or Kyiv but to further the geopolitical interests of Moscow. It is also well-known that the tears of joy soon turned into the tears of disappointment or the graves in the Gulag forced labour camps. But it is true that the reunion interrupted the policy of denationalizing theancient Rusnaks and Rusyns, followed by the previous regimes for centuries. Thus, the events of 1944–1945, no doubt, are significant milestones in the national and cultural history of the South Carpathian people, and the act of the reunion just provided a state and legal basis for the process of spontaneous transition of the Transcarpathian Rusnaks and Rusyns to people aware of their Ukrainian national identity.

Looking back at the processes that took place half a century ago, it is worth asking what made the Transcarpathian population so actively involved in collecting signatures below the Manifesto of the First Congress of People’s


175

Committees in Transcarpathian Ukraine on the reunion of Transcarpathian Ukraine with Soviet Ukraine. The signatures were gathered throughout the whole of former Undercarpathian Rus when the alternatives were discussed whether Transcarpathia would become part of Ukraine or would stay with Czechoslovakia.

Without any pressure or hesitation, the people rather unambiguously expressed their will to live in the Ukrainian state. The historians give a few reasons for that. For example, Prof. V. Khudanych quite rightly relates this success to the following factors: at the moment of the reunion campaign, the national awareness of the Transcarpathians was strong enough; the Ukrainian population of the region was ready to decide their own fate, so their desire was unambiguous – to become part of the Ukrainian people; the political figures of Transcarpathia remembered well that the government of the Czechoslovak Republic had not given the promised autonomy in 20 years between the wars; there was a feeling of disappointment that during the aggressive attack of Hungary the Czechoslovak army had refused to protect Carpathian-Ukraine” 82.

It is also significant for all-Ukrainian consolidation that the Ukrainian emigrants from oversees (though 33 years later) welcomed and appreciated the act of the reunion of Transcarpathia and Ukraine. In September 1972, in Prague, the First Congress of Carpathian Ukrainians of America and Canada in the presence of the members of the former government and the Soim of Carpathian-Ukraine issued the declaration stating: “In the process of historical Ukrainian nation building while the territory of Ukraine was divided and for centuries occupied by the neighbouring states, the reunion of Carpathian-Ukraine and Ukraine will be considered a fait accompli that agrees with the long-standing aspirations of the Ukrainian people for national and independent state unity” 83.

The political awareness and statehood aspirations of the Transcarpathian inhabitants were obvious not only in the 1930s to 1940s but later as well. They remained strong in the years of the declaration of Ukraine’s independence and are keen nowadays. Another (but not the last) essential proof that the Transcarpathian people wish to live in their own Ukrainian state, undoubtedly, is the results of the All-Ukrainian Referendum. On December 1, 1991, nearly a million Transcarpathian people (92.5 % of the population) freely voted for independent Ukraine.


176

Conclusion

The Transcarpathians lacked Ukrainian national identity before World War I. A part of ordinary Transcarpathian people that had not been Hungarized by the end of the 19th century identified themselves as belonging to the so-called Rusky ethnos, but, even according to the local intelligentsia, their ethnos resided only within the boundaries of Austria-Hungary.

The feeling of the language community among the Transcarpathian inhabitants was at a primitive level, and the awareness of genetically Ukrainian community developed only in the early 20th century, owing to local and Halycian linguists and ethnographers who convincingly proved that the Transcarpathian people and other Western Ukrainians have a common language and culture.

The national school and pro-Ukrainian public and cultural organizations had a vital part in the formation and maintenance of Ukrainian identity among the Transcarpathian inhabitants between the wars.

In Transcarpathia, the new Ukrainian literature and national press appeared and took root only in the 1920s, but in the short period, they were able to let the Ukrainian national idea emerge and grow among the Transcarpathian population.

The awarenes of Ukrainian national identity was most widely spread among the young people and the teachers.

The main forces that hindered the Ukrainian national movement were the neighbouring states, which had their geopolitical interests in the Carpathians, and their agents among the local intelligentsia.

There were four distinct stages on the way of the Transcarpathian people to Ukrainian statehood, namely: 1918–1919, 1938–1939, 1944–1945, and the early 1990s. They reflect the gradual transition of the Ukrainian ethnic nation to the Ukrainian political nation, as well as the aspiration of the Transcarpathian to live in the Ukrainian state and to actively build it.

NOTES

1 Штефан А. Угро-руська інтелігенція на переломі ХІХ-го і XX-го віків // За правду і волю. Спомини і дещо з історії Карпатської України. – Торонто, 1973. – Кн. I; 1981. – Кн. II.– С. 25–29.


177

2 Ibid. – С. 25–26.3 Ibid. – С. 25.4 Ibid. – С. 29.5 Ibid. – С. 35.6 Ibid. 7 Ibid. – С. 39. 8 Ibid. – С. 40.9 Ibid . – С. 41.10 Лукович А. Національная и языковая принадлежность населення

Подкарпатской Руси // Карпатский свет. – Ужгород, 1929. – С. 6.11 Бевзенко С. П. Українська діалектологія. – К., 1980. – C. 213.12 Булаховський Л. А. Питання походження української мови. – К., 1956. – С. 143–169.13 Бевзенко С. П. Українська діалектологія... – C. 200.14 Дзендзелівський Й. О. Генетична спорідненість закарпатських говорів з

говорами південно-західного наріччя та іншими і українськими діалектами // Українські Карпати. – 1993. – С. 184–197.

15 За рідне слово. Полеміка з русофілами. – Мукачів, 1937. – C. 35–36.16 Лукович А. Національная и языковая принадлежность населення

Подкарпатской Руси... – С. 6.17 Чопей Л. Русько-мадярський словарь. – Будапешт, 1883. – С. 23.18 Галас Я. Питання національної приналежності закарпатських русинів-

українців // Ідеї слов’янської єдності та суспільна думка на Закарпатті в ХІХ–ХХ ст. – Ужгород, 1999. – С. 15.

19 Стрипський Г. Старша руська письменність // Волошин А. Твори. – Ужгород, 1995. – С. 179.

20 Ibid. – С. 17921 Клочурак С. До волі. – Ужгород, 1992. – C. 49. 22 Сабол С. С. (Зореслав). Зростання української свідомості серед молоді

Закарпаття в 1930-х роках // Українські Карпати. – Ужгород, 1993. – С. 426–427.23 Ibid. – С. 429.24 Бача Ю. Закарпатські українці в пошуках національної орієнтації //

Українські Карпати. – Ужгород, 1993. – С. 64–66.25 Ibid. – С. 62.26 Чучка П., Маркусь В. Культурні відносини на Закарпатті напередодні і в

роки Другої світової війни // Закарпаття під Угорщиною (1938–1944). – Нью-Йорк ; Чикаго ; Ужгород. – 1999. – С. 90–101.

27 Фізер І. Моє політичне визрівання в національному підпіллі // За українське Закарпаття. – Ужгород, 1994. – С. 70.

28 Ibid. 29 Ibid. – С. 70–71.30 Петров А. Пределы угрорусской речи в 1773 г. по оффициальным данным. –

С.Пб., 1912. – С. 15, 98.


178

31 Чучка П. Українсько-словацька мовна межа за даними історичної ономастики // Slovensko-ukrajinské vzt’ahy v oblasti národnostných menšin. – Prešov, 1999. – S. 27.

32 Волошин А. Практична граматика руського языка. – Ужгород, 1926. – С. 4.33 Стерчо П. Карпато-Українська держава. – Торонто, 1965. – С. 234.34 State Archives of Transcarpathian Oblast. Stock 3.35 Росоха С. Сойм Карпатської України. – Л., 1991. – С. 80.36 Возз’єднання: збірник архівних документів і матеріалів (травень 1944 –

січень 1964 рр.) про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною / упоряд. О. Д. Довганич, А. М. Шекета. – Ужгород, 1999. – С. 70–73.

37 Ibid. – С. 200–203.38 Ibid. – С. 46, 48.39 Стрипський Г. Старша руська письменність… – С. 170.40 Духнович О. Твори. – Пряшів, 1989. – Т. 3.– С. 253, 285.41 Штефан А. Угро-руська інтелігенція на переломі ХІХ-го і XX-го віків… –

С. 251.42 Ibid. – С. 265.43 Ibid. – С. 251.44 Волошин А. Практична граматика руського языка… – С. 44.45 Volosin A. Gyakorlati kisorosz (rutén) nyelvtan. – Ungvár, 1995–1997. – S. 3.46 Ibid. 47 Мишанич О. Питання української національної самосвідомості в літературі

південнокарпатського ареалу // Slovensko-ukrajinské vzt’ahy v oblasti národnostných menšin. – Filozofická fakulta PU. – Рrеšov, 1999. – S. 41.

48 Ґренджа‑Донський В. Твори. – Ужгород, 1991. – С. 106–108.49 Мишанич О. В. Від карпатських русинів до закарпатських українців. –

Ужгород, 1991; Мишанич О. Питання української національної самосвідомості…50 Народ. – Ужгород, 1920. – Чис. 5. – С. 3.51 Добош І. Історія української журналістики на Закарпатті 20–30 років

XX ст. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 57.52 Мишанич О. Питання української національної самосвідомості… – С. 37.53 Сабол С. С. (Зореслав). Зростання української свідомості… – С. 438.54 Ibid. – С. 429.55 Richard D. Podkarpatská Rus jindy a nyni. – Mukačeve, 1927. – S. 62.56 Копчак В. П., Копчак С. И. Население Закарпатья за 100 лет. 1870–1970. –

Л., 1977. – С. 66.57 Richard D. Podkarpatská Rus jindy a nyni… – S. 59.58 Мишанич О. Питання української національної самосвідомості… – С. 37.59 Стерчо П. Карпато-Українська держава… – С. 224.60 Ibid.61 Ibid.62 Ibid.


179

63 Нариси історії Закарпаття. – Ужгород, 1995. – Т. 2 (1918–1945). – С. 68–74.64 Мушинка М. Закарпаття прагнуло до України вже 80 років тому // Новини

Закарпаття. –1999. – 12 червня; Клочурак С. До волі. – Ужгород, 1992. – С. 159–161.65 Клочурак С. До волі… – С. 159–161.66 Ibid.67 Ibid. – С. 162–166.68 Стерчо П. Карпато-Українська держава… – С. 227–228.69 Ibid. – С. 230.70 Болдижар М. Входження Закарпаття до складу Чехословаччини та його

державно-правовий статус // Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у 1919–1945 роках. – Ужгород ; Кошіце, 1997. – С. 14.

71 Стерчо П. Карпато-Українська держава… – С. 237.72 Худанич В. Той вікопомний 1945-ий // Новини Закарпаття. – 2000. –

27 червня; Чучка П., Маркусь В. Культурні відносини на Закарпатті… – С. 88–119.73 Худанич В. Той вікопомний 1945-ий…74 Мишанич О. Питання української національної самосвідомості…75 Магочій П.‑Р. Формування національної свідомості. Підкарпатська Русь

(1848–1948). – Ужгород, 1994. – С. 148.76 Чучка П., Маркусь В. Культурні відносини на Закарпатті… – С. 88–116.77 Мишанич О. Питання української національної самосвідомості… – С. 38.78 Чучка П., Маркусь В. Культурні відносини на Закарпатті… – С. 88.79 Шекета А. В єдиній українській родині // Новини Закарпаття. – 2000. –

27 червня.80 Ibid. 81 Возз’єднання… – С. 8.82 Худанич В. Той вікопомний 1945-ий…83 Ibid.

Translated by Tetiana Naberezhniev


180

Mykhailo TYVODAR

HISTORICAL NAMES OF TRANSCARPATHIA

Geographically and historically, Transcarpathia is a territory in the south-west of Ukraine, an ethnic Ukrainian region that includes the southern offspurs of the Carpathian Mountains (hence the name – Trans-Carpathia, i.e. beyond the Carpathians) and adjacent plains. Before the end of World War II the historical Transcarpathia included all ethnically Ukrainian South-Carpathian lands that belonged to Hungary. They were the counties, or comitati of Máramaros, Ugocsa, Bereg and Ungh (17 900 square km) 1, all almost wholly Ukrainian; and the bordering Ukrainian regions of the comitati of Zemplín, Sáros, Szepes and Abaúj-Torna. It was within these borders that the Ukrainians of Transcarpathia wished to unite with Ukraine in 1919. That year a resolution of 7 points was adopted by the People’s Congress of Hungarian Rusyns. The first point declared: “On January 21, 1919 the People’s Congress of Hungarian Rusyns agrees that the comitati of Máramaros, Ugocsa, Bereg, Ungh, Zemplín, Sáros, Szepes and Abaúj-Torna should be united and join the Unified Ukraine” 2.

By his archeological studies S. Penyak singles out three periods in the early Slavic history of Transcarpathia. The first two cover the 6-7th and 8-9th centuries AD respectively, and are notably marked with Old Slavic dominant ethnic and cultural tradition. In the third period of 10-12th centuries the Prague Korchak culture began to spread in the area, with the Old Rus (Ruthenian) population prevailing. In the late 9th century Hungarian tribes crossed the Carpathians and brought an end to the Slavic and Bulgarian rule here. In spite of that the Slavs, in particular the Rus, continued to grow in number. In the 10th and 11th centuries historical Transcarpathia was beyond the Hungarian state. The Hungarians used to raid West European and Balkan lands during that period. According to S. Penyak and S. Pap, it was in the 9th to early 10th centuries that the White Croats attained the cultural features that let Nestor the Chronicler ascribe them to the Eastern, Ruthenian Slavs 3. The Slavic tribes of the Eastern Carpathians must have been politically influenced by the Kievan Rus state, for in 907 the White Croats took part in


181

the campaign of Prince Oleg against Constantinople. They broke from Rus after the death of Prince Svyatoslav (972). Prince Volodymyr the Great had two war campaigns in the Carpathians, in 981 and 992, that put an end to the separatism of the White Croat nobles. It is since the year 992 that the White Croats have not been mentioned in the chronicles anymore, probably because of their gradual integration with Kievan Rus; and it is since that time that the names Rus, Rusyn and Rusyn people have spread among the Transcarpathian population establishing the Ruthenian local ethnical identity 4. The name Rus gradually came to be applied to all lands under the Kievan rule, and the Ukrainians called themselves the Rusyns until the late 19th century. In Transcarpathia the old term lingered, and the locals were the Rusyns as long as until the 1920s. In the 19th century the Ukrainians of Central and East Ukraine grew politically conscious, and so did those of Halychyna in the second half of the 19th century and those in Transcarpathian Ukraine in the first quarter of the 20th century. A vision of national renaissance gradually spread among them, with an idea to create a state of their own. That helped the traditional name Rusyn to stand by the new ethnicon Ukrainan as its synomyn. In 1940 O. Bonkáló, a Ukrainian historian of pro-Hungarian orientation, summed up the essence of the process as follows: “Every Little Russian, or a Rusyn, or a Ruthenian who calls himself a Ukrainian dreams of establishing an independent state of Ukraine” 5.

When Prince Volodymyr died in 1015 Hungary started spreading its influence over the upper reaches of the Tisza River. From the second half of the 11th century till the late 12th century it gradually pushed its borders northwards into the historical lands of Transcarpathia where it established its own administrative and political bodies. The Hungarian chronicler Gall Anonym in his tale about Queen Anastasia, the wife of Andrew I (1041-1061) and the daughter of Prince Yaroslav the Wise, noticed that she loved “the land of Ungh” as she was “a daughter of the Rusyn Prince” 6. In 1031 the Hungarian annual chronicle called Imre, the deceased late son of King Stephen I, “the Prince of Rus” (dux Ruizorum). Later, in 1127, The Life of Bishop Konrad of Solnograd called a part of Transcarpathia “the Rusyn Mark” (Marchia Ruthenorum). The Austrian historian H. Bidermann and the Transcarpathian historian T. Lehoczky consider that Marchia Ruthenorum was the frontier of the Bereg, Ungh, Zemplín and Sáros comitati, inhabited by the Rusyns 7. According to Bidermann and Lehoczky, later the frontier zone became known under the name krayina, that is “edge” or “country” (krayina


182

in the Ukrainian language sounds very much like Ukrayina – Ukraine). The Ukrainian historian M. Hrushevskiy translated dux Ruizorum as “the apanage prince of Hungarian Rus”, and V. Kholupetskiy interpreted it as “the apanage prince of Marchia Ruthenorum” 8. V. Shousharin related the term to the fact that under the rule of King Stephen I some lands remained locally self-governed and had their own local rulers. One of the lands inhabited by the Rusyns was probably given to the Stephen’s son Imre 9. The scarcity of facts on the matter does not prevent a reputed Transcarpathian historian from arguing that “Carpathian Rus had a range of privileges under the Kingdom of Hungary and was even called the Rusyn Mark (Marchia Ruthenorum) in documents…” 10. We believe that the most accurate interpretation of the terms was given by O. Stavrovskiy. On analysing the documents he concluded that the term “dux Ruizorum” related to the commander’s position at the outposts at the Polish and Hungarian-Ruthenian frontier zone; the border guards were chiefly of Rusyn origin. The term “marchia Ruthenorum”, in his view, was the name of the geographical territory in North-West Hungary inhabited by the Rusyns 11. Later, many relatives of the Hungarian King claimed the title of dux Ruizorum. In 1046 the title belonged to the future Hungarian King Béla I, in 1064 to the future King Géza I, and in 1085 to the future King Coloman 12. All this makes it obvious that Transcarpathia was inhabited by the Rusyns as early as in the mid-11th century. Clearly, Marchia Ruthenorum received its name because it contrasted other Hungarian lands as that populated by the Rysyns.

Transcarpathia was incorporated into Hungary by introduction of Hungarian government. The city of Uzhgorod was mentioned in the list of comitati cities as early as in the 11th century. But it was no earlier than the 1180s that the Hungarian rule reached as far into the highlands that Transcarpathia was divided into the Ungh, Ugocsa and Borsova comitati 13. The latter received the name Bereg in 1261. The territories inhabited by the Rusyns were never made a single body but remained parts of the abovementioned comitati. That makes I. Hranchak’s claims groundless as he says that the Hungarian government made Transcarpathia “a province of Hungary” and “in the beginning Carpathian Rus had a range of privileges under the Kingdom of Hungary” 14.

Transcarpathia became a single administrative body no earlier than in 1919. Even after October 19th 1849, when Hungary was divided into five military districts and the Military District of Kaschau included


183

the Rusyn sub-district (comprising of Máramaros, Ugocsa, Bereg and Ungh comitati) with Uzhgorod as the central city of the sub-district, the territorial and administrative unity of Transcarpathia was doubtful: the Hungarian authorities were going at great lengths to wreck the work of the sub-district’s authorities and succeeded in its closing down on March 20, 1850 15.

There was even no official name for the whole of Transcarpathia in Hungary. In 1826 Pavol Jozef Šafárik referred to the country as “the nameless land” 16. For 700 years the Hungarians would geographically refer to Transcarpathia and East Slovakia as North or Upper Hungary, the Upper Land or the Highland (Felvidék). Since the late 19th century in some Hungarian literary works the name Ruténfóld (the Rusyn land) would appear. It was only on January 23, 1918 that the then Hungarian rulers, willing not to lose their power over Transcarpathia, passed a law granting autonomy to the land. Its second paragraph read as follows: “The parts of the Máramaros, Ugocsa, Bereg and Ungh comitati inhabited by the Rusyns will be united into a new political body under the name Ruszka Krajna” (Rusyn Land) 17. But in the time of their new reign in 1939-1944 the Hungarians, however, “forgot” that name as well as their promise of an autonomy to the land. Ignoring its ethnical status they called the land Felvidék once again, or Under‑Carpathian (Podkarpatská) Rus, as mentioned in the Hungarian governor’s bulletin of October 1940 18. In 1941 Podkarpatská Rus as a separate administrative body ceased to exist, being dissected into a certain Carpathian entity (11 581 square km) and the comitati of Bereg (1325 square km), Ugocsa (894 square km) and Ungh (687 square km) with mixed population 19.

However, the Hungarian attempts to deprive the land of any ethnic names proved to be unsuccessful. The names Rus, Rusyn land, Rusyn people and Rusyn faith had been widespread since the late 10th century. At the same time there was no official name for the land as a whole. I. Hranchak’s claim that “Carpathian Rus was often called Hungarian Rus in the 13th century and North Hungary or Upper Hungary later” 20 distorts historical facts in an attempt to prove that there was an official Hungarian name for Transcarpathia at that time and that the land had “certain privileges”, something akin to autonomy or “home rule”. No doubt, any historian who has a grain of responsibility will pay attention to the fact that the 13th century Hypatian Codex mentioned “the Cavkasian Mountains”, “the Hungarian Mountains”


184

or simply “the Mountains” and Latin sources named “the Rusyn Mountains” (alpes Ruthenorum or alpes Ruthenie). It means that in the 13th, 14th centuries and later Transcarpathia simply could not be called Carpathian Rus, as the mountains were not called the Carpathians. The name Ruthenia is found in written sources of the 14th and 15th centuries. However, it referred not only to Transcarpathia but to the land on both sides of the Carpathians 21.

In the 10th to 15th centuries the most widespread names for the Carpathians were the Rusyn Mountains, the Hungarian Mountains, the Mountains, the Cavkasian Mountains and the Sarmatian Mountains, the latter being the name used by the Greek historian Claudius Ptolemy as early as in the 2nd century BC. In the 15th century the Polish historian Jan Długosz provided a detailed geographical description of the land. He knew the Carpathians well, mentioned Mount Babia Góra situated 50 km from the ancient Polish city of Krakow and stated that the rivers Vistula, San, Dniester and Striy begin “in the Sarmatian Mountains”. Even in 1517 Maciej Miechowita in his “Tractatus de duabus Sarmatiis” (“Treatise on the Two Sarmatias”) mentioned “the Sarmatian Mountains”. Other sources provide the account that in the 15th to 18th centuries, alongside with the above-mentioned names, the Carpathians were also referred to as the Beskids, the West Beskids, the Lower Beskids, the Silesian Beskids, the High Beskids, the East Beskids, the Tatras etc. According to the Roman tradition of the II century AD, the lands to the north of the Danube were called “the lands beyond forests” (“trans silvam”) that is, Transilvania. For this reason in German sources the East Beskids were often referred to as the Silvan Mountains 22. In the 19th century the name changed to the Sylvan Carpathians which is still widespread.

In 1664 the Austrian Georg Buchholz provided a description and pictures of the High Tatras, and in 1717 his book “Bau und Bild der Karpaten” (“Outlines and accounts of the Carpathians”) was published. Buchholz’s Carpathians were in fact the Tatras, that is, only a tiny section of the Carpathians. B. Akkel of the University of Lviv in his studies (1780-1796) and J.-E.Fichtel in his “Mineralogical Studies of the Carpathians” secured the name the Carpathians to the biggest mountain system in Central Europe. According to the famous European Slavist Max Vasmer, the name was loaned by German historians from Ptolemy who mentioned the Karpatos Mountains in the second century AD to be situated to the north of the Danube. M. Vasmer supposed that the name was of Thracian origin, as


185

the word karpe/karme means “cliff” in the Albanian language (belonging to the Thraco-Illyrian branch) 23.

Until the mid-19th century Transcarpathia had no single name of its own; when its people were mentioned, they were referred to as the Rusyns, Rusyn people, Rusyn peasants, Uniate people, Ugro‑Rusyns (since 1769), Magyar Rusyns (1797), Rusyn Slavs (Ivan Bradach in 1770, Arseniy Kotsak in 1778) and Carpatho-Russians (Ivan Orlay in 1804, P. Köppen in 1825, O. Dukhnovych in 1830 and O. Bodyansky in 1839). O. Dukhnovych referred to the local Ukrainians, or the Rusyns as the Beskdian Rusyns, Sub‑Carpathian Rusyns, Krayina Rusyns, Rusyns in Hungary and even Russaks or Rusnaks 24. As their national identity and autonomy were seen by the Transcarpathian Rusyns/Ukrainians as embodied in their language, culture and faith, all different from those of their closest neighbours, the idea of political autonomy stayed confined to the struggle for the Mukachevo Uniate (Byzantine Catholic) eparchy’s independence from the bishop in Eger 25.

The only breed of historians mentioning “Carpathian Rus” to be in the 11th to 13th centuries are those politically committed ones who are used to forfeiting history on order to validate the idea of the Transcarpathian people’s separateness from Ukraine. But even in the 19th century the scholars who mentioned “the Carpatho-Russians” (Ivan Orlay in 1804, P. Köppen in 1825, O. Dukhnovych in 1830 and O. Bodyansky in 1839) and “the Under-Carpathian Rusyns” (O. Dukhnovych in 1863) were not committed to this idea. The first case of Carpathian Rus or Halycian Carpathian Rus being mentioned was in 1804 when I. Orlay generalized the population of the Carpathians under the name “Carpatho-Russians”. It took some time for the name to get accepted, but in 1830 M. Luchkay was already referring to Transcarpathia as “Carpathian Rus”. After him the name was adopted by A. Deshko (1850, 1851, 1853), M. Nadyezhdin (1853), O. Dukhnovych (1853), Y. Holovatskiy (1875) and others. In official documents, however, the name “Upper Hungary” was still used, and for that reason even M. Luchkay would sometimes use it, too 26. In was only in the second half of the 19th century that the names “the Carpathian Highland”, “the Carpathian Piedmont”, “Under-Carpathia” or Kárpátajlia came into use in Hungarian historical sources. Thus, there could be no “Carpathian Rus” in the 11th to 13th centuries, as the mountains were not the Carpathians yet.


186

The seemingly non-ethnical name “Upper Hungary” referring to Transcarpathia was used during the 18th and early 19th century. Although the Transcarpathian Ukrainians were referred to as “the Hungarian Rusyns” or “the Magyar Rusyns” in the late 18th centuries, it was only in the 1840s that the name “Hungarian Rus” appeared in written sources (Y. Holovatskiy in 1841, M. Nadiezhdin in 1842). It became usual in the second half of the 19th century (I. Sreznevskiy in 1852, A. Dobryanskiy in 1861, O. Dukhnovych in 1863, M. Homichkov in 1865, G. Bidermann in 1867, and A. Kralytskiy in 1868). The name remained until 1918-1919 and was rarely used in the decades to follow 27.

According to The Treaty of Saint-Germain-en-Laye in 1919, Transcarpathia under the name of Podkarpatská Rus was passed over to the Czechoslovak Republic. In the documents the land was referred to as “the Rusyn territory to the south of the Carpathians”; in Edvard Beneš’s memorandum of May 17th it was called “the territory of the South-Carpathian Rusyns” and “the land of the South-Carpathian Rusyns”. In the telegrams sent by Edvard Beneš and Tomáš Masaryk on October 28, 1918 and in January, March, April and August of 1919 Transcarpathia was mentioned as “Rusínsko”, and in the Gregory Zhatkovich’s memorandum it was demanded that the name Rusínia should be officially adopted 28. In all these names, local Rusyn or Ukrainian national identity was crucial. The Czechoslovak Constitution of 1920 gave an official name of Under-Carpathian Rus (Podkarpatská Rus) to Transcarpathia 29. Any other names were officially banned.

The name Under-Carpathian Rus takes in view the land’s location near the Carpathians. Since the mid-19th century a number of authors, including O. Dukhnovych, started naming the locals as the Under-Carpathian Rusyns. The first to name the land after the population was A. Dobryanskiy who published his work “On Western Borders Of Under-Carpathian Rus Since The Days Of St. Volodymyr’ in 1880 30. According to the new administrative division, the official name for the land since Aufust 14, 1927 was Under-Carpathian Rusyn Land (Zeme Podrkarpatoruská), but in publications, in studies and in local state documents the name Under-Carpathian Rus (Podkarpatská Rus) was still used. When on October 9, 1938 the first autonomous government was established, the name Under-Carpathian Rus remained, and on November 4, 1938 the First Ukrainian Central Rada (Council) addressed the people as “The Ukrainian people


187

of Under-Carpathia”. The name Rus was so widespread in Czech and Slovakian historical studies that even in 1945 the historian Zdeněk Nejedlý referred to Transcarpathia as “Transcarpathian Rus” 31. Nowadays, some Ukrainianophobic politicians from the Czech Republic, Slovakia, Poland, Hungary, Russia, Canada and the USA will still refer to Transcarpathia as Podkarpatská Rus or Rusynia/Ruthenia, deliberately ignoring all the changes in the ethnic history and politics that have taken place.

The oldest names for Transcarpathia, however, are Krayina and Ukrayina. As early as in the mid-14th century the establishment of domains and the colonization of the Carpathians according to Lex Antiqua Valachorum contributed to the spread of the name Krayina or Krayna (country, borderland) in the Ukrainian Carpathians. The name Krayina as one referring to a part of modern Transcarpathia was documented in 1364 and concerned ten villages near Mukachiv (the Mukachiv Krayina). Also known were the Khust, Ung (Uzh), Bereznyan and other Krayinas 32. Many scholars equal the name Krayina/Krayna to Ukrayina (Ukraine). Thus, in 1940 the Transcarpathian historian O. Bonkáló mentioned that “in the southern part of the Carpathians as early as in the 11th century there was Ruska Krayina – Ukraine” (in Hung. “a Kárpátok deli oldalan, meg a XI század elején in Ruszkaja Krajnajuk = Ukrajnájuk volt”) 33.

The name “Ukraine” is also documented in King Sigismund III’s letters to Hetman Stanisław Żółkiewski in 1619 (“…ukrainy Węgieskiej…”) and a Jesuit letter dated October 3, 1662 (“Munkacsiensis Ukraina”) 34. However, in that period the name “Ukraine” was strictly non-ethnic. In 1764 the German World Survey mentioned “1) The Lower Krayina or Ukrayina, the name of the land on the Under-Carpathian slopes where there are Rusyn colonies. 2) The Upper Krayina or Ukrayina, a strip of land near the Carpathian Mountains peopled by Rusyn colonists” 35.

In is only in the mid-19th century that the name Ukrayina started to be used in reference to Transcarpathia to mean ethnicity. In 1851 the French scholar Robert wrote that the Ukrainian nation “begins in Kuban and ends in the Carpathians. It stretches across Bukovyna further to North Hungary, to the Máramaros, Bereg and Ungh comitati” 36. The same account is given by Vivien de Saint Martin who wrote in 1879 that the Ukrainian nation inhabited, under different names, lands in Russia, Halychyna, Bukovyna and Hungary 37. In 1880 Benoît Malon pointed out that the Ukrainian nation was of one source and inhabited lands in Great Ukraine, Halychyna, Bukovyna


188

and Carpathian Ukraine 38. In Transcarpathia proper the same ethnic name for the land of Transcarpathia has come into use since 1866 when “A menologium of the year 1866 for the Rusyans of Hungarian Ukraine” was issued 39. In 1868 the Carpatho-Ukrainian historian Y. Tselevich published the well-known work “On Rusyn Colonization of Hungarian Ukraine and the Union of the Orthodox Church of Hungarian Rusyns with Rome” 40. In the late 19th century the names Ukraine and the Ukrainians became widespread in Transcarpathia. After January 21, 1919 when the Congress of Hungarian Rusyns decided that “the comitati of Máramaros, Ugocsa, Bereg, Ungh, Zemplín, Sáros, Szepes and Abaúj-Torna should be united and join the Unified Ukraine” 41, masses of the Transcarpathian Ukrainians grew overwhelmed with a spirit of national awakening. It is since then that the name Ukraine referring to Transcarpathia has become commonly used, no matter that the Czechoslovak government forbade it. O. Bochkovskiy in 1919 and Y. Ostapchuk in 1920 used the term “Hungarian Ukraine”, E. Perfetskiy mentioned “Hungarian Rus-Ukraine” then. But in 1922 and 1923 already O. Kuchera wrote about “Under-Carpathian Ukraine”, and E. Perfetskiy changed to “Sub-Carpathian Rus-Ukraine” 42.

In the 1920s the name “Carpathian Ukraine” spread rapidly and in 1938 it was used by European politicians. On October 4, 1938 the Hungarian government demanded “to include Slovakia and Carpathian Ukraine into Magyarszag” 43. On October 8, 1938 Hitler and Ribbentrop noted in the special protocol: “Concerning Carpathian Ukraine, the Fuhrer thinks that Germany should not interfere with the matter”. Avgustyn Voloshin (the president of independent Carpathian Ukraine that existed for only 1 day) used the name officially from November 1938 when he mentioned “us, the Government of Carpathian Ukraine” 44.

Following the decision taken by the Czechoslovak parliament on November 22, 1938 the government of the autonomous Under-Carpathian Rus issued Order 36 on December 30, 1938 concerning the country’s name. It said: “According to Paragraph 2 of the constitutional law of November 22, 1938, number 328 in the Code of Laws of the Czechoslovak Republic (…) anyone is entitled to use the name Carpathian Ukraine along with the name Under-Carpathian Rus”. From January 22, 1939 the aforesaid government used the name “Carpathian Ukraine” only in all its official documents 45.

The national and cultural renaissance of the 1920s and 30s, fuelled by people’s zest and creative power, prepared the grounds for independent


189

Carpathian Ukraine that was proclaimed on March 15, 1939. According to Law 1 adopted by the Soym (Supreme Council) the newly-made state was named Carpathian Ukraine, Ukrainian was its national language, its official flag was blue-and-yellow, and the song “Shche ne vmerla Ukrayina” was its anthem. Realizing what Carpathian Ukraine would mean for the future of Transcarpathia and Great Ukraine, the officials of the new state met with the leaders of the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) after the newly-born state was already destroyed by the Hungarian Nazis. On July 21, 1939 in Venice A. Voloshin, A. Shtefan and Y. Revay signed an act with the leaders of the OUN. It read: “Guided by the principle of unity of the Ukrainian nation the parties will be firm in following the idea of inseparability of Carpathian Ukraine from Ukrainian lands and declare that the principle of Ukraine’s territorial consolidation cannot be broken” 46.

Under the Hungarian Nazis and under the Soviet rule it was forbidden to refer to our land as Carpathian Ukraine. Transcarpathian Ukraine was its official Soviet name from the first days of the Soviet rule. It had already been used in Soviet Ukraine for some years. The prominent Ukrainian Communist M. Skrypnyk used it in 1928. It was favoured by Soviet publicists O. Badan (1928, 1929), S. Kachanyuk (1931) and O. Vronska (1931). Ukrainian patriotic organizations would sometimes use the name, too. The magazine “Nationalist” of the OUN (issues of August 2 and 21, September 7 and 21, October 12, all in 1938) mentioned “Ukrainian Transcarpathia”, “Transcarpathian Ukraine” and “the Ukrainian Transcarpathian State” 47. From October 1944 to January 22, 1946 “Transcarpathian Ukraine” was the official name for the land. It was affirmed by the Treaty between the Soviet Union and the Czechoslovak Republic signed in Moscow on June 29, 1945. Its first article mentioned “Transcarpathian Ukraine (named, according to the Czechoslovak Constitution, Under-Carpathian Rus (Podkarpatská Rus)” 48.

When the Treaty came into action the Transcarpathian Region (Oblast) covering 12 800 square km was established within the body of the USSR. Its territory does not encompass all historical lands of Transcarpathia (17 900 square km), but the oblast is commonly referred to as Transcarpathia (Zakarpattya) nowadays. For the first time the name Zakarpattya was used in the 1830s by the Transcarpathian scholar Y. Venelin-Hutsa in his article “On the Love of Songs among the Transcarpathian Slavs”. The


190

article was published by O. Sventsytskiy only in 1906 49. However, Venelin-Hutsa’s “Transcarpathian Slavs” were not the Rusyns but the Czechs and the Slovaks. Transcarpathia was “Hungarian Rus” in his works. In Russian historical studies the land was called Zakapattya as early as in the late 19th century. A. Sobolevskiy mentioned “the Russians… from across the Carpathians (Rus. za Kaptatamy)” in 1894 50; I. Filevych wrote about “the Transcarpathian (Rus. Zakarpatskaya) part of the Russian world” in 1896; and E. Perfetskiy referred to Transcarpathia as “Zakarpatskaya Rus” in 1914 51. The first official document to refer to Transcarpathia as Zakarpattya was “The Act of Directory on the Unity of All Ukrainian Lands” passed on January 22, 1919. It stated: “All parts of Ukraine, Halychyna, Bukovyna, Zakarpattya and Ukraine over the Dnieper that have been divided for ages, will be One Great Ukraine from now on” 52. In the years to follow the name Zakarpattya became commonly used.

Most names of Transcarpathia in European and North American countries date back to the second half of the 19th and the first half of the 20th centuries. These names always highlight the ethnicity of the land’s population. Hence in Germanic and Romance languages variants occur of such names as Ruthenia subcarpatica, Karpatorussland, Carpatho-Ukraine and Transcarpathian Ukraine.

The above-presented data shows that since the ancient times Transcarpathia has not had a single common name. For over 700 years under Hungarian rule it was called (together with East Slovakia) Upper Hungary or the Highland (Verchovyna). The Hungarians never named the land according to its people’s nationality, and only when the people itself had to be mentioned, names like Rusyn were used. The land’s oldest name is Krayina/Kraina, as proved by such official names as the Mukachevo Kraina, the Khust Kraina, the Uzh Kraina, Bereznyan Kraina etc. However, in Hungary it was never used as the name for Transcarpathia. Only in the letter of the Polish King in 1619 the land was referred to as “Hungarian Ukraine”. The name, though, had nothing to do with the modern notion of ethnicity. It was only in the late 19th century that Krayina or Ukrayina in Transcarpathia began to assume its national character, and no earlier than in 1919 that the name’s national marker came into prominence as the land’s population decided to join the Unified Ukraine.

There is no doubt, however, that Krayina/Ukrayina (Ukraine) is the oldest name of Transcarpathia.


191

NOTES

1 Тиводар М. Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. – Ужгород, 1994. – С. 461.

2 Резолюції Всенародного Конгресу Угорських Русинів у Хусті з дня 21-го січня 1919 р. // Стерчо П. Карпато-Українська держава. – Л., 1994. – С. 224.

3 История Венгрии. – М., 1971. – Т. І. – С. 102, 105, 109, 111–113; Нариси історії Закарпаття. – Ужгород, 1993. – С. 47–50, 53–54; Пеняк С. Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття VІ–ХІІІ ст. – К., 1980. – С. 160–168; Пеняк С. «Деміфологізація» і міфотворення // Новини Закарпаття, 6 червня 1998; 13 червня 1998; Руський літопис. – К., 1989. – С. 8, 16, 68.

4 Пеняк К., Пеняк С. Верхнє Потисся і давньослов’янські державні об’єднання другої половини І тисячоліття нашої ери // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті Івана Панькевича (23–24 жовтня 1992 року). – Ужгород, 1992. – С. 302; Украинские Карпаты. История. – К., 1989. – С. 410; Тиводар М. Традиційне скотарство Українських Карпат... – С. 425.

5 Bonkáló S. A Rutének (Ruszinok). – Budapest, 1940. – С. 68.6 Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння до

18 століття. – Братислава, 1967. – С. 28–31, 32–37.7 Bidermann H. Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebiet, ihre Erwerb und

ihre Geschichte. – Insbruk, 1867. – T. 2. – S. 59–60; Lehoczky T. Bereg vármegye monographiájo. – Ungvár, 1881. – Kotet I. – C. 117.

8 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. ІІ. – С. 488; Chaloupecky V. Staré Slovensko. – Bratislava, 1923; Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння... – С. 21.

9 История Венгрии. – Т. І. – С. 122–123.10 Нариси історії Закарпаття. – Т. І. – С. 54.11 Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння... – С. 18–25.12 Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння... – С. 18–19,

24, 377–379; Тиводар М. Традиційне скотарство українських Карпат... – С. 427–428; Енциклопедія українознавства. – Л., 1993. – Т. 2. – С. 716; Нариси історії За-карпаття. – Т. І. – С. 50–52.

13 Ачади И. История венгерского крепостного крестьянства. – М., 1956. – С. 58–59; Гаджега В. Севлюш (особливо под королями Арпадовичами р. 1301) // Подкарпатска Русь. – Ужгород, 1925. – Річник ІІ. – С. 428; Perfeckij E. Název Borzava v pramenech XIII az XV stoleti // Borzava v Podkarpatské Rusi. – Bratislava, 1932. – Dil I. – C. 15–17; Perfeckij E. Sociálne-hospodárské pomery Podkarpatské Rusi ve stoleti XIII–XIV. – Bratislava. – C. 16.

14 Нариси історії Закарпаття. – Т. І. – С. 54.15 Магочі П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь

(1848–1948). – Ужгород, 1994. – С. 34; Енциклопедія україно знавства. – Т. 2. – С. 554–555, 719.

16 Лучкай М. Граматика слов’яно-руська. – К., 1989. – С. 49.


192

17 Народний закон ч. Х з року 1918 про автономію руської нації, живучої в Мадярщині // Стерчо П. Карпато-Українська держава... – С. 225.

18 Информативное обозрение за месяцы сентябрь и октябрь 1940 года. – Ужго-род (Унгвар), 1940. – С. 2.

19 Uj idok lexikon. – Budapest, 1944. – C. 535.20 Нариси історії Закарпаття. – Т. І. – С. 54.21 Літопис руський. – С. 1, 14, 80, 226, 234, 247, 346, 382, 387, 393, 435; Став-

ровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння... – С. 20, 35, 81–83.22 Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння... – С. 18,

35–37, 379; Літопис руський. – С. 14, 80, 226, 234, 247, 346, 382, 387, 393, 435; Магидович И. П., Магидович В. И. История открытия и исследования Европы. – М., 1970. – С. 75–76; 173–174, 221, 268, 270, 273; Энциклопедический словарь. – С.Пб., 1895. – Т. ХІV. – С. 579–580.

23 Магидович И. П., Магидович В. И. История открытия и исследования Европы... – С. 267–270; Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – М., 1967. – Т. ІІ. – С. 202.

24 Лучкай Й. Історія карпатських русинів. – Т. 4. // Науковий збірник музею української культури у Свиднику. – Пряшів, 1991. – Т. 17. – С. 62, 65, 68, 120, 144, 171; Лучкай Й. Граматика слов’яно-руська. – С. 48–49; Сенько І. Чиї гуси дражнить русин? // Карпатський край. – Ужгород, 1995. – № 1–4. – С. 14–25; Магочі П. Р. Фор-мування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь... – С. 20–21, 23, 24, 25–29, 34–38, 261, 267; Францев В. Обзор важнейших изучений Угорской Руси // Русский филологический вестник. – Варшава, 1901. – Т. ХІV. – С. 145–146, 149–151, 154.

25 Маркусь В. Політична і державно-правна еволюція українського Закарпат-тя. – Ужгород, 1993. – С. 11–12, 15–16.

26 Сенько І. Чиї гуси дражнить русин? – С. 14–24; Францев В. Обзор важней-ших изучений Угорской Руси... – С. 145–146, 149–151, 154; Магочі П. Р. Формуван-ня національної самосвідомості: Підкарпатська Русь... – С. 20–23, 23–29, 34–38, 261, 267; Лучкай М. Граматика слов’яно-руська. – С. 48–50.

27 Францев Н. Обзор важнейших изучений Угорской Руси... – С. 145–151; Магочі П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь... – С. 20–29, 34–38.

28 Проблеми Підкарпатської Русі в листуванні Т. Г. Масарика з Е. Бенешем під час Паризької мирної конференції // Карпатський край. – Ужгород, 1994. – № 7–12. – С. 37–39.

29 Стерчо П. Карпато-Українська держава... – С. 20–21, 25, 119–120, 229, 231–234; Магочі П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь... – С. 65; Тиводар М. Закарпаття: Народознавчі роздуми. – Ужгород, 1995. – С. 181.

30 Добрянський А. О. О западных границах Подкарпатской Руси, со времен св. Владимира // Журнал Министерства Народного Просвещения. – С.Пб., 1880. – Т. 208. – С. 134–159.

31 Неедлы З. Р. История Закарпатской Руси до ХІV столетия // Известия Ака-демии наук СССР. – Серия истории и философии. – М., 1945. – № 4. – С. 201–220; Стерчо П. Карпато-Українська держава... – С. 231–234.


193

32 Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння... – С. 24–25; Тиводар М. Традиційне скотарство Українських Карпат... – С. 436; Bonkáló S. A Rutének (Ruszinok)... – С. 53–54.

33 Bonkáló S. A Rutének (Ruszinok)... – С. 46–47.34 Барвінський Б. Назва «Україна» на Закарпатті. – Вінніпег, 1952. – С. 13;

Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння... – С. 24–25; Тиводар М. Закарпаття: народознавчі роздуми. – С. 180; Bonkáló S. A Rutének (Ruszinok)... – С. 53–54.

35 Шелухін С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Прага, 1936. – С. 212.

36 Борщак І. Ідея соборної України. – Париж, 1923. – С. 20.37 Шелухін С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів... – С. 213.38 Борщак І. Ідея соборної України... – С. 26.39 Месяцослов на год 1866-ой для русских Угорской Украины. – Ужгород (Унг-

вар), 1866; Шелухін С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів... – С. 213.40 Целевич Ю. Дещо за поселення Угорської України русинами і за унію церк-

ви православної угорських русинів з Римом. – Пряшів, 1996.41 Стерчо П. Карпато-Українська держава... – С. 224.42 Магочі П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська

Русь... – С. 247, 265, 267, 272–274.43 Стерчо П. Карпато-Українська держава... – С. 161.44 Ibid. – С. 121, 161, 163.45 Штефан А. Августин Волошин – Президент Карпатської України. – Торон-

то, 1977. – С. 159; Стерчо П. Карпато-Українська держава... – С. 121.46 Стерчо П. Карпато-Українська держава... – С. 110.47 Магочі П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська

Русь... – С. 247, 266, 270, 275; Стерчо П. Карпато-Українська держава... – С. 93–95.48 Шляхом Жовтня. Збірник документів. – Ужгород, 1965. – Т. VІ. – С. 284;

Макара М. П. Закарпатська Країна: шлях до возз’єднання, досвід розвитку (жов-тень 1944 – січень 1946 рр.). – Ужгород, 1995. – С. 51.

49 Венелин Ю. И. О песнолюбии славян закарпатских // Свенцицкий М. Мате-риалы по истории возрождения Карпатской Руси. – Л., 1906. – Т. 1.

50 Соболевский А. И. Как давно русские живут в Карпатах и за Карпатами // Живая старина. – 1894. – Т. ІV. – С. 524–526.

51 Перфецкий Е. Обзор угорорусской историографии // Известия отделения русского языка и словесности императорской Академии наук. – С.Пб., 1914. – Т. ХІХ. – Кн. 1. – С. 307; Францев В. Обзор важнейших изучений Угорской Руси... – С. 145.

52 Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. – Філадельфія ; К. ; Вашингтон, 1993. – С. 294; Ростоцький О. Закарпаття // Розбудова нації. – Прага, 1931. – Т. 4. – № 3–4. – С. 79–84; № 5–6. – С. 137–141; Бут І. Закарпаття і еволюція москвофільства // Вісник. – Л., 1939. – Т. 7. – № 1. – С. 60–63.



194

НОВІ ВИДАННЯ ПРО ІСТОРІЮ, КУЛЬТУРУ ТА ПОБУТ

УКРАЇНЦІВ-РУСИНІВ ЗАКАРПАТТЯ І СХІДНОЇ СЛОВАЧЧИНИ

Сополиґа М. Українці Словаччини: матеріальні вияви народ-ної культури та мистецтва / Мирослав Сополиґа. – К. : Темпора, 2011. – 336 с.

ISBN 978-617-569-042-0Книга присвячена вивченню найзахіднішої гілки українського ет-

носу. Автор детально описує господарювання, народні промисли, жит-лове та сакральне будівництво, харчування і народне мистецтво україн-ців Словаччини. Аналіз щедро проілюстровано фотографіями, картами та схемами.

Бача Ю., Ковач А., Штець М. Чому, коли і як? Запитання й від-повіді з історії та культури русинів-українців (Чехо)Словаччини / Юрій Бача, Андрій Ковач, Микола Штець ; підготував Ю. Бача. – Вид 4-те, допов. – К., 2013. – 114 с.

ISBN 978-966-02-6843-2Книжка є четвертим, доповненим, виданням, у якому у формі запи-

тань і відповідей пояснюються найважливіші й найактуальніші питан-ня минулого й сучасного життя русинів-українців у Чехо(Словаччині). Життя це маловідоме, і результати його досліджень нечасто публіку-ються в популярних виданнях. Книжка коротко й доступно розповідає «про наше минуле, про те – хто ми є, коли переселилися за Карпати наші предки, як вони жили, що доброго вони створили за тисячі років свого життя, як вони говорили, у яких богів вірили, яких пісень співа-ли, хто були їх найвидатніші представники».


195

Грицак М. А. Матеріали до словника українських говірок За-карпатської області. Т. 1 : А–Б. – К., 2013. – 250 с.

ISBN 978-966-02-6812-8 (загальний)ISBN 978-966-02-6813-5 (т. 1)Матеріали до Словника українських говірок Закарпатської області

фіксують слова і звороти, які збирав усе своє життя відомий україн-ський мовознавець Микола Андрійович Грицак (18.12.1908, с. Росішка, тепер Рахівського р-ну Закарпатської обл. – 07.04.1979, там само).

Видання відтворює частину матеріалів, опрацьованих автором у форматі словника (А – К) і доповнених укладачами з картотеки, та чор-нові записи, яких М. А. Грицак не опрацьовував. Діалектні свідчення обох типів є важливим джерелом вивчення лексики українських гові-рок Закарпаття, яка зберігає чимало архаїчних слов’янських елементів та сліди взаємодії українців з іншими сусідніми народами.

Mušinka M., Mušinka A. Národnostná menšina pred zánikom? Štatistický prehl’ad rusínsko-ukrajinských obcí na Slovensku v rokoch (1773) 1881–2001 [Мушинка М., Мушинка О. Національна меншість на порозі загибелі? Статистичний огляд русинсько-українських сіл Словаччини в роках (1773) 1881–2001]. – Prešov, 2011. – 618 c.

Словацькомовна публікація містить статистичний огляд 260 русинських (українських) сіл Східної Словаччини від 1773 по 2001 рік, у яких при давніших переписах населення (1880–1930) більшість жителів голосилася до русинської (руської) національності та «руської» (греко-католицької та православної релігії. Наведено короткий історичний огляд кожного із цих сіл від першої писемної згадки до сучасності.

У вступній статті подано нарис з історії русинів-українців Словаччини з наголосом на їх національну та релігійну проблематику. Автори доводять, що майже всі досліджувані села були засновані під час так званої «волоської» (пастушої) колонізації XIV–XVII ст. переселенцями з території сучасної Західної України, які зі стадами овець посувалися зі сходу на захід. Часто, уникаючи закріпачення, вони цілими громадами залишали свої села і поселялися в інших. Об’єднуючим елементом для них була «руська віра» (до 1646 року – православна,


196

згодом – греко-католицька, яка ототожнювалася з національністю). У 1950 році комуністична влада декретом проголосила всіх русинів українцями і створила сприятливі умови для розвитку їх культури. У 1991 році частина населення (16 937) повернулася до первісної назви «русини», частина (13 847) залишилася при назві «українці». На думку авторів, розділення однієї національної меншини на дві послаблює кожну з них і веде до їх словакізації. Частковий вихід із несприятливої ситуації вони бачать у налагодженні контактів між прорусинськими й проукраїнськими організаціями та їх більшій підтримці з боку держави. Інакше національній меншині, яка на території нинішньої Словаччини існувала протягом багатьох століть, загрожує цілковите зникнення. А це буде втрата не лише для Словаччини.


АБ

МАТЕРІАЛИ ДО СЛОВНИКА УКРАЇНСЬКИХ ГОВІРОК ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Юрій Бача, Андрій Ковач, Микола Штець

Запитання й відповіді з історії та культури

русинів‑українців (Чехо)Cловаччини

Запитання й відповіді з історії та культури

русинів‑українців (Чехо)Cловаччини

ЧОО

М У,К

КЛИ

I Я ?

ЧОМУ, КОЛИ I ЯК?

Нові видання про історію, культуру та побут українців-русинів Закарпаття і Східної Словаччини

197



199

Вархол Н. Звідки і коли... Топонімійні перекази про заснування сіл та виникнення їх назв... / Надія Вархол. – Пряшів ; Свидник : Спілка українських письменників Словаччини, 2009. – 232 с.

ISBN 978-80-970288-0-0Праця є першою спробою вивчення народних топонімійних пере-

казів русинів-українців Східної Словаччини, у якій представлений на-самперед автентичний фольклорний матеріал без будь-яких мовности-лістичних чи змістовних втручань.

Зілинський О. Українські народні балади Східної Словаччи-ни / Орест Зілинський ; НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, МАУ. – К., 2013. – 728 с. ; іл.

ISBN 978-966-02-6895-1

Балега Ю. Політичне русинство, або Фенцико-бродіївські при-види на Закарпатті / Юрій Балега. – Ужгород : Ґражда, 2010. – 248 с.

ISBN 978-966-8924-3У книжці йдеться про засноване в часи розпаду СРСР Комуністич-

ною партією та радянським КДБ політичне русинство. Автор прослід-ковує ґенезу цього антиукраїнського руху, що своїм корінням сягає в часи перебування краю в складі міжвоєнної Чехословаччини та колиш-ньої Австро-Угорської імперії, розкриває зв’язки політичного русиніз-му з певними силами Москви, Будапешта, Братислави і Праги, показує антиукраїнську антидержавну діяльність московсько-будапештського сепаратистського «движенія» на теренах Срібної Землі.

Українці-русини: етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвитку / [голов. ред Г. Скрипник] ; НАН України, МАУ, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. – К., 2013. – 750+ХХХ с.

ISBN 978-966-02-6767-1



ОРЕСТ ЗІЛИНСЬКИЙУКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ БАЛАДИ СХІДНОЇ СЛОВАЧЧИНИ

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ БАЛАДИ СХІДНОЇ СЛОВАЧЧИНИ


201



203

Піпаш В. Феномен регіонального сепаратизму на Закарпатті. Ідейні джерела, передумови та діяльність / Володимир Піпаш. – Мукачеве : Карпатська вежа, 2009. – 36 с.

ISBN 966-0683-30-7У книзі аналізуються передумови виникнення регіонального сепа-

ратизму на Закарпатті. Зокрема, висвітлено ідейні джерела політичного русинства, простежено сили, що стимулювали регіональний сепара-тизм, його антиукраїнську спрямованість діяльності впродовж 1989–2009 років.

Піпаш В. Закарпатська Гуцульщина : історико-етнографічний нарис [Текст] / Володимир Піпаш. – Вид. 2-ге переробл. та допов. – Ужгород : Видавництво Олександри Гаркуші, 2012. – 68 с. : іл.

ISBN 978-617-531-075-5На одній із центральних площ м. Рахова є пам’ятник Гуцулові. На

постаменті викарбувано: «Знаймо – хто смо» («Знаймо – хто ми є такі»).У цій книзі здійснено спробу відповісти на запитання «Хто такі

закарпатські гуцули?». У ній, уперше у новітні часи, на основі як по-льових, так і історіографічних досліджень аналізується закарпатська частина Гуцульського етнорегіону. Зокрема, детально з’ясовано її межі, розглянуто версії щодо походження гуцулів, висвітлено, як відбувався процес заселення Закарпатської Гуцульщини, особливості господарю-вання, матеріальної та духовної культури цього надзвичайно своєрідно-го субетносу українського народу.

Тиводар М. Етнографія Закарпаття. Історико-етнографічний нарис / Михайло Тиводар. – Ужгород : Ґражда, 2011. – 416 с. + 16 кол. іл.

ISBN 978-966-176-048-5У книзі розглянуто основні етапи етнічної історії та етногенезу, на-

ведено етнографічне районування українців Закарпаття. Традиційна культура українців краю (господарство, житло, одяг, сім’я і сімейний побут, свята, звичаї, обряди і світоглядні уявлення) розглядається на основі зібраних польових матеріалів та численних публікацій.




205



207

Наукове видання

НАУКОВІ ЗАПИСКИМіжнародної асоціації україністів

Research Papers of the International Association

of Ukrainian Studies

Випуск №4

Редактор-координатор: О. Щербак

Комп’ютерна верстка: О. Михолат, Л. Настенко

Редактор українських текстів: Н. Ващенко

Науково-бібліографічний пошук: О. Роєнко, Т. Кравченко, В. Ліщенко, І. Гузняєва

Формат 60 х 84/16Умовн. друк. арк. 13,4. Обл.-вид. арк. 15,1.

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнологіїім. М. Т. Рильського НАН України01001 Київ, вул. Грушевського, 4



Documents

НАУКОВІ ЗАПИСКИetnolog.org.ua › pdf › mau-nau › nz_mau_4.pdfрівні своїх відомств і міністерств чітко позиціонує себе