1

Поетичний вечір

Чудового осіннього дня 7 жовтня 2011р. на економічному факультеті панувала

незабутня лірична атмосфера… В залі Німецько-Українського Центру зібралися

гості в очікуванні авторського виконання поетичних творів студентів та викладачів факультету.

Ще до початку свята лунала чарівна музика у виконані студента спеціальності

«Міжнародна економіка» Євгена Бондаренка (саксофон) та студента спеціальності

«Економічна теорія» Віталія Громова (труба).

Ведучими свята були Юля Тараненко (спеціальність «Економічна кібернетика») та Даша Цибуля (спеціальність «Облік і аудит»).

Даша: Доброго дня! Ми раді вітати вас на нашому літературному вечорі!

Юля: У каждого из вас, сидящих в этом зале, у каждого человека в нашем огромном мире своѐ понимание поэзии, индивидуальное, принятое только им

одним. Поэзия – это стремление делиться своим светом с окружающими. Очень

точно подметил этот факт Константин Васильев: «Поэт, таящий про себя свои стихи – лишает свою жизнь смысла».

2

Даша: Талановиті люди – талановиті у всьому,саме тому, коли ідея нашого

літературного вечора тільки зароджувалася, ні у кого не виникало найменшого

сумніву про те, що на нашому факультеті навчаються не лише видатні економісти, а

й літературно-творчі люди. Лишалося тільки їх відшукати. Юля: Каждый поэт – это целая эпоха, целый мир. Кого-то привлекают

картины природы; кто-то передаѐт в своих строках бурю страстей, чувств; кто-то

откровенничает с читателем, кто-то философствует; кто-то говорит о дружбе, любви; а кто-то обо всѐм этом вместе.

И безусловно, лирические описания чудестной природы никого не смогут

оставить равнодушными.

Открывает наш вечер студентка 3 курса специальности «Экономическая кибернетика» Людкевич Татьяна.

И у нас к тебе такой замечательной вопрос:

Питання: Мы знаем что ты очень любишь писать о природе, а какое время года тебя вдохновляет больше всего?

Таня Людкевич: Дихає проміння чаром ночі,

Літо принесло сонячний привіт.

А красуня-річка підіймає очі,

І пташки поринули у ясний політ.

Біля млину стежка в’ється,

Там дуб і тополя зібрались в похід.

Там тендітна берізка, як дитина сміється,

Ось пахуча липа розпустила свій цвіт.

Веселиться усе, буянить, співає,

Ласкава природа усіх нас вітає!

Долинають з швидким вітром радісні крики,

Біля ставу на трембітах виграють музики!

Хай дихає радістю і терпінням нам літо,

Щоб в достатку могли всі люди жити.

3

Хай щастить всім в будні і свято,

А вісті хороші приходять до хати!

Даша: Ну кого може залишити байдужим природа нашої Батьківщини? Звісно

ж нікого! Та й як скажіть-но можна уявити своє життя, всю свою суть без рідної і

такої різної українськості. Саме Україні присвятила свій вірш Похилюк Вікторія

студентка 1 курсу спеціальності «Економіка підприємства».

Похилюк Вікторія Україно моя,

Ти неволю пізнала!

Та щоразу з руїн

Із пожарищ вставала!

Не схилила колін,

Перед ворогом грізним!

Не зламали тебе

пазурища залізні!

Рідна земле моя,

Нам чужого не треба!

Ні заморських країв,

А ні іншого неба!

Ти найкраща з країн,

кращі всіх твої зорі,

Наймиліші твоїн найя осн

найрідніші простори!

Гордий Київ стоїть -

України окраса!

Там - Славутич тече!

Там - могила Тараса!

Незалежність твоя -

процвітання основа!

Відродились пісні

І звучить рідна мова!

Роз”єднати народи

4

Нікому не вдасться!

Бо у дружбі й труді,

У соборності щастя!

Рідна земле моя,

Твоя сила безмежна!

Будь щаслива завжди

І завжди - НЕЗАЛЕЖНА!

Даша: Своїми думками про рідну Батьківщину з нами хоче поділитися

студент 1-ого курсу магістратури спеціальності «Економічна теорія» Сидоренко Дмитро.

Сидоренко Дмитро: Моя Україна

Розцвіла. Посміхнулась. Повстала з Руїни,

Стряхнувши чужоземних ліжок пил...

Із попелу й крові здійнялась з колін –

Так народилась моя Україна, мій надійний тил.

Універсали. Закони. Упала – піднялась,

Пройшовши тортури і нестерпний біль...

Минуле криваве знов і знов забували,

Хоч поряд ходила долею лихая тінь.

Патріотизм. Він не вшитий в сорочці,

А зачатий в тривожній душі «проиетея»,

В його серці, у ручках, заплаканих очках,

Котрий ще з мами хворіє своєю землею...

Карпати. Дніпро. Херсонські поля...

Як можна цю «жовту блакить» не любити?!?

Це наша країна, наша земля...

Ми мусимо вірно і з честю тут жити!!!

Шевченко. Сосюра. Тичина. Довженко –

Романтика, мужність, душа і любов...

Загребельний. Франко і Ліна Костенко –

Повстання, нескоримість, свобода і кров.

5

Лозунги. Мітинги. Тричі катована!

Двомовність ножем ріже ріднеє тіло...

До народження й після брутально гвалтована...

Але жива і незламна як прадіди хотіли.

Кричати. Співати. Дати душу і серце.

Молитись, чекати, остуджуючи кров.

Любити і вірити...й навіть померти

За віру і правду, материнську любов.

Хвороба. Інфекція. Мор. Чума.

О, рідна моя, ти захворіла!

А ліки- пігулки в нашихсерцях,

В наших руках, наша мужність і сила.

До зброї? До крові? – Ні! До пера!

До науки, до знань, до свободи і совісті...

І тоді легко і не зі злі

Ми відбілимо майбутнього нашу історію.

Упала. Піднялась. Здійнялась з колін,

Забувши про історії нестерпний біль...

Вже вкотре відродилась з Руїни...

Моя Україна: моя душа, моє серце, мій дім, моє сонце, мій тил!!!

Юля: А сейчас стих Лихолобовой Ольги студентки 2-ого курса магистратуры

специальности «Экономическая теория» расскажет нам Виталий Грушецкий студент 1 курса специальности «Финансы и кредит».

Виталій Грушецький: Земля, де річки і рівнини

Кутають хмурі полонини,

Це край, де сонце, море й гори

Мені ще змалечку знайомі.

Тут антрацитової ночі

Дитяті пісеньку шепочуть,

А як прокинувся світанок

Народ працює спозаранок.

Це край, де я родився, вчився,

Радів та іноді журився,

Де я шукав, зустрів, кохав

І більш тебе н відпускав!

Країна, де живе надія,

Моя любов й дитяча мрія,

Мої батьки, що всіх дорожчі,

Та друзі, що цінніші грошей.

Тут зорі барвами мінливі

6

І пісня солов’їна лине,

Люблю свою я Батьківщину

Навіки рідну Україну!

Даша: Звичайно ж, на нашому факультеті талановиті не лише студенти, а й

викладачі, що незважаючи на економічну спеціальність та науковий ступінь лишаються небайдужими до поезії. Тож до слова запрошується викладач кафедри

«Облік та аудит» Гура Надія Олександрівна.

Гура Надія Олександрівна: Киев

Мой Киев подо мной, как на ладони,

И края нет светящимся огням…

Холодный лучик Лаврской колокольни

Его святил и согревался сам.

И вечный Днепр, седой, чернильно-синий,

Что неподвластен бурям и ветрам,

Укутанный в хрустальный тихий иней,

Несущий свой покой всем временам.

Мой Киев, золотистый, величавый,

Сверкающий ночною красотой,

Ты никогда не жаждал бранной славы,

Искал лишь мира, радости простой.

То счастьем для тебя была молитва,

То—роскошь княжеских забав.

Но никогда ты не мечтал о битвах,

Ты в мирной мудрости и чести прав.

Святые звоны Лаврской колокольни,

Благословите мирный город мой!

И в Киев златокупольный, град стольный

Несите свет, свободу и покой…

7

ВІРШІ ПРО ЖИТТЯ Ведучий: Жизнь - ты прекрасна, ты бьѐшь ключом, ты вдохновляешь и

увлекаешь за собой целиком и полностью, но иногда стоит всѐ таки остановится на

минуточку и задуматься о тех вещах, которые делают еѐ именно такой. Частичкой свого внутреннего мира с нами поделится студент 3 курса

специальности «Экономическая теория» Дудка Станислав.

Дудка Станислав: Про що гадає журавель старий

Над висохлою раною криниці?

Старечим сном заснули явори, –

Чому ж йому на самоті не спиться?

Он поруч спогад стомлено присів

Із того безтурботного розмаю,

Де на скрипучій буковій нозі

Дід Никодим городом шкутильгає.

І оксамитом міниться земля,

Світанок даль туманами крохмалить,

А дід всміхається до журавля.

Присяде поруч, люльку мовчки смалить.

Минуло. Здаленіло. Відійшло.

Вже друге літо, як нема старого.

Лиш журавель, здійнявшись над житлом,

Так і не може призабуть нічого.

І шелестять тихенько явори,

Позиркуючи скоса на криницю:

— Про що гадає журавель старий,

Чому йому на самоті не спиться?

8

Даша: Юля, щось мені підказує, що ти також пишеш вірші, це правда?

Тараненко Юлія

Пусть помнят… Печальная луна над головой склонилась,

Всѐ стонут небеса, что же с тобой случилось?!

Безумству горечь не прогнать, а мыслям в чащу не сбежать;

И сердцу боли не унять, лишь только прошлое обнять,

И на прощанье пожелать, любимых вместе всех собрать,

Пусть помнят, чтобы не забыли, пусть знают те, кого любили…

Наверно осени случиться и быть зиме в моѐм окне,

Наверно утро будет сниться, я плакать буду при луне,

Она укроет серой тенью, погладит светом по плечу,

Я разорву стальные цепи, любовью небо отравлю,

На берег поздно убегу, чтоб одолеть свою тоску, -

Пусть помнят, чтобы не забыли, пусть знают те, кого простили…

Юля: Как выяснилось, на факультете пишут ещѐ и на иностранных языках.

Божена Шеремета 2 курс «Менеджмент организации». Божена, что вдохновляет тебя писать стихи на, казалось бы, не родном тебе языке?

Шеремета Божена: My life is full of challenges

But I never give up

I strive achieve and don't look back

This is what's life about

I try to hold my head upstraight

Though my unfaithful fate

Will always have some stormy news

for me to face again

Like lonely leaf I stay so late

Upon this autumn tree

Most leaves have left

So you can see some bare branches here

9

Though there're still two strongest ones

They don't let go the branch

They fight the wind, the snow, the rain

I'm proud- I'm one of them

A man will come to treat his eye

With autumn view today

A leaf he'll notice and then say

Oh look at that one there

He's like a hero who survived

He found the strength to stand till end

Only my neighbour's mentioned here

For me is this the end?

I had the strength to stand till now

I should win prize as well

My victory is silent though

I am surprised by pain

It shouldn't hurt, but yet it does

Indeed I know the cause

To be the noticed one by all

Is sweetest in the world

And yet I know that agony

Can't help me to achieve

What I strive to and know some day

I will be strong to gain

Don't lose your hope,

be pleased with life

Fate didint take an oath

To make you lucky every time whenever you wish for

Just keep your faith, don;t let it go,

Like leaf stick to the branch

The spring will come some day and spring

Will make you strong again.

10

Даша: Своїми життєвими поглядами з нами хоче поділитися студент 3 курсу

спеціальності «Облік та аудит» Зборовський Михайло. Питання: Михайло, що тебе надихнуло написати свого вірша?

Зборовський Михайло : Летить зоря.. дожила віку

Упала з неба: не кричить

Горить, щоб пам’ятали зірку

Яскраво – хоче ще пожить.

Та це останній день. Бувай

А поки можеш – то світи

Гори, трощи, ломись – давай,

З останніх сил хоч щось роби!

Яка прекрасна смерть зорі!

Краса вогню, палка стихія!

Лети, яскрався та гори,

Гори! Хоча й нема надії..

Даша: Дуже складно висловити свої думки за допомогою ритму та рими, але

іще складніше, на мій погляд, писати прозу, адже кожне слово у ній мусить бути

влучним та виваженим. Цибульник Маша 3 курс спеціальності «Облік та аудит». Питання: Маша,чому саме проза?

Цибульник Маша: Звалище надій

Треба завжди віддавати частину чогось

це як донорство : лишаючись частини, ми оновлюємо весь організм,

інакше маємо болото

Чому болото?

– Адже ми маємо всередині стільки прекрасного / чудового / гарного / і т.д. /і

т.п. / і так до безкінечності

Але хто Вам сказав, що у болоті немає нічого гарного? Наївні. Навпаки.

Тільки уявіть, скільки всього прекрасного може бути у болоті… Уявили?? – Отож.

Може, це взагалі було не болото, а колись найчистіше, найкристальніше озеро, яким усі

милувалися

а результат ? – воно не самоочищувалося

нічого не віддавало і не втрачало – почалося гниття зсередини

а потім… а потім – болото

Добре, якби ж просто болото

а то таке собі

11

звалище надій

нібито й гарне як на перспективу, і те там, і те…

А почнеш лізти – затягне й потонеш

Тож донорство – єдиний вихід

самооновлення і допомога іншим

2 в 1

Недаремно, найчистіші струмочки, джерела.

А чому? А тому, що не мають нічого, що могло б згнити.

А якщо й мають, то воно відноситься течією – і усе – жодних проблем

Завжди чисті – отже, завжди готові прийняти нове, відкриті для всього.

Так ось:

струмочки – малі діти

озера – ми з вами

А ось яке :

проточне / з перспективою болота

з можливістю самореалізації / загублених мрії

(потрібне підкреслити)

вирішувати Вам…

Юля: Своими жизненными взглядами с нами хочет поделиться Татьяна

Людкевич.

Таня Людкевич: Пустка захопила сили,

Закувала усі жили.

Колір смерті скрізь кружляє,

І хатини не минає.

Промінь лине в небокрай,

Ти, надіє, не згасай!

Нам здаватись не слід,

Загіркий же буде плід.

Оптимізм завжди присутній,

Згиньте, згиньте думки мутні.

12

Стальна міра – так і треба.

І кінець… Блакитне небо!

Усі є, і усе плинно…

Страшно, сумно, але змінно.

Почуття терзають муки,

Не складати треба руки!

Доля, щастя, перемога –

Крізь життя веде дорога.

Тільки прямо слід іти –

Це мандрівка до мети!

Руки в гору підіймаєм,

Силу в русло напрямляєм.

Стальна віра – так і треба!

І кінець… Блакитне небо!

Даша: Давайте трохи відпочинемо і насолодимось чарівним виконанням музики у виконанні студента 2 курсу спеціальності «Економічна теорія» Віталія

Громова

(Лунає музика)

Юля: Даша, знаешь, когда я была на первом курсе, то очень скучала по

родному дому, старалась ездить чаще…. Даша: у мене теж так було…. (Про важливість батьків).

13

Цибуля Даша: Твої найперші і непевні кроки

І впевнену ходу у перший клас

Не завжди добре вивчені уроки

Й сердиті личка, коли ви сварили нас

Ви пам’ятаєте усе!

Всі перемоги, удачі, радості, поразки, - кожну мить!

Які б бурхливі не були життя пороги -

Ви поряд, і уже не так болить!

Найкращі вчителі – то мама й тато,

Порадники – бабусі й дідусі…

Для щастя треба зовсім небагато –

Лиш тільки б ви були здорові і живі.

І хай життя нам розведе дороги,

Хай доля наші сплутає шляхи

Ми вас нізащо в світі не забудем

Ви – найрідніші люди на землі!

Юля: Самое прекрасное слово на Земле – мама. Это первое слово, которое произносит человек, и звучит оно на всех языках одинаково нежно. У мамы самые

добрые и ласковые руки, они все умеют. У мамы самое верное и чуткое сердце – в

нем никогда не гаснет любовь, оно ни к чему не останется равнодушным. И сколько бы ни было тебе лет, тебе всегда нужна мама, еѐ ласка, еѐ взгляд. и чем больше твоя

любовь к матери, тем радостнее и светлее жизнь.

Мы передам слово студенту 3 курса специальности «Экономическая теория»

Савчуку Виталию: Савчук Виталій:

Мама

Ты не успел еще родиться,

но времени хватил, чтобы в мамочку влюбиться.

Ты появляешься на свет,

Но слышишь крик ее в ответ.

Тебя очень скоро от нее унесут,

Но не бойся - сразу же вернут.

Ты едешь с мамочкой домой,

Да, теперь тот дом поистине твой.

Тебе все рады, улыбаются,

Но лишь она мамой называется.

Немного времени - и ты заговорил,

Впервые "мама" проронил.

Еще чуть-чуть - ты это слово написал,

Когда впервые маму поздравлял.

Через мгновенье в школу ты пошел,

О ком? - О маме первый стих прочел.

Вот тут твой школьный выпускной,

И с мамой белый танец твой.

Теперь и в вуз ты поступил,

14

Чуть-чуть от мамы отступил.

Да, в другой ты городок попал,

Но голос мамы не пропал.

Завел уже свою семью,

Но маму не забыл твою.

Пройдут года, ребеночек родится,

В бабулю мама превратится.

Уже и постарела мамочка твоя,

Быстрей намного, чем твои сыновья.

И вот однажды ты приедешь вдруг,

И не застанешь ее, друг.

И будет только слово в голове,

Увидишь маму лишь во сне.

Даша: Живуть таланти і на 2-ому курсі спеціальності «Фінанси і кредит».

Зараз ми хотіли б задати питання Опанасенко Янні. Питання: А що необхідно тобі для створення поезії?

Опанасенко Яна: Вірш про музу

Приходить Муза – в щасті чи у горі,

Бери папір і ручку та й пиши.

Про світлий день чи ніч, чи тепле море –

Чи добре, чи погано – та спіши,

Бо пані Муза ой яка примхлива –

То на зорі прийде, то в глупу ніч,

Зате подруга давня, незрадлива –

Вже кілька років з нею пліч-о-пліч.

Бувало, часом, забуває зовсім:

І часу вдосталь, а її нема.

І навпаки: невчасно прийде й просить,

Щоб їй усю увагу віддала.

Але якби не ці ось витребеньки,

Невчасні примхи і не палкі слова,

Як сумно б нам було, моя ти ненько,

Й від щастя не боліла б голова.

Яка то втіха – зватися поетом

15

Від Бога, від народу, від душі.

Писати вірші, ну або сонети

Й просити слухачів: ну не спішіть.

Іще дізнаєтесь, на що кохання здатне,

Що Батьківщина дасть і хто ти є,

Що в світі справжнє, ну а що примарне,

Що споконвіку в нас самих живе.

Яка ж то втіха – бачити напевно,

Як слово зачіпає струни в душах,

Як хтось кивне, а хтось зітхне й запевнить:

Є люди, яким все це небайдуже.

Як прикро іноді, що визнання поети

Отримують, часом, із потойбічча,

Коли нарешті знайдуться стилети

Й здобудуть перемогу в протиріччях.

Шануйтесь, любі. Ми не пишем правду.

Ми пишемо лиш те, що відчуваєм:

Чи про кохання, чи душевну зраду.

Ви ж не судіть: бо ми самі все знаємо.

ВІРШІ ПРО ЛЮБОВ Юля: Любовь земная… Любовь человеческая… Вечная, бессмертная тема.

Каждый из поэтов по-своему неповторимо пытался выразить, передать это чувство.

Каждый в этой теме новатор, ибо пишет и говорит, о чѐм болит его сердце, его душа.

Тарас Винничук і Цибуля Даша: (Пісня) Дай мені, будь ласка, ляльку

Я буду її любити

Шити їй новий одяг

Вона буде його носити

Дай мені, будь ласка, ровер

Я буду його любити

Змінюватиму йому шини кожного тижня

16

Він буде у гори ходити

Дай мені, будь ласка, парасольку

Я буду її любити

Відкриватиму її кожен дощ

Вона буде обличчя мити

Дай мені, будь ласка, серце

Я буду його любити…

Не хочеш давати – віддай моє!

Без серця ж не можу я жити.

Юля: Хотелось бы также представить студентку 3-ого курса специальности

«Международная экономика» Гавчук Ирину. Питання: Ира, нам стало известно, что ты пишешь стихи еще с 6-ого класса.

Наверно, у тебя уже много работ. Ты не думала опубликовать свои стихи?

Гавчук Ірина:

На мить я все суєтне відпускаю-

Хай лиш святі залишаться слова.

Я зрозуміла, що тебе кохаю,

Йде обертом від щастя голова.

Все спрощую: обов’язки і побут.

З коханим,кажуть, рай і в куріні.

На жаль, для тебе-поміж нами побрат,

І серцю мушу я казати«ні!».

В пил труть ці почуття життєві жорна.

Дмухну той пил -і куряву здійму.

17

І ти побачиш посмішку мажорну-

Самій собі вже віри я не йму.

Невже те світле полум’я лукаве?

Чому ненависть зараз до всього?

Йде пари аромат від чашки кави

І сморід від братерства твойого.

А де ж святі слова, святе кохання?

Злякався раю ти втім куріні

І запропонував взамін братання

Та співробітництво в святій броні.

О, та життєва боротьба буремна!

Що ж будемо виборювати в ній?

Хитруєш, брате,ти мабуть даремно-

Я не сидітиму на лавці запасній.

Грай гру свою,але вже не зі мною.

Сестринський послух-це вже із буття.

Так хочу я любові неземної!-

Бажання прийняла за почуття.

Жага кохання-найстрашніша сила,

Сильніша від кохання самого,

Бо здатна душу всю вона знесилить,

Поки не знайде свій об’єкт- ЙОГО.

Засліплена любов малює образ

Того єдиного, що раз й на все життя.

І, не розгледівши як слід той навіть обрис,

Ти віддаєш йому всі почуття…

Дощем весняним я вгамую спрагу,

У вірш зіллю я сей пекучий біль

І помолюсь - хай ця жага не стратить

Те світло, що находить звідусіль.

Бог посилає той вогонь любові.

Щоб квіткою розкрились почуття.

Але якщо ті квіти паперові,

Хай спалить їх вогонь той, як сміття.

На рівні цім вогонь нас очищає,

Хоч боляче він інколи пече.

Те полум’я нас наче причащає-

Освітить шлях,коли любов втече.

18

Даша: Юля, а ты пишешь стихи про любовь?

Тараненко Юлія:

Моя душа

Моя душа, моя душа,

Была там у ворот, Она стучалась в дверь твою,

Но ты понять не смог.

Моя душа, летела ввысь,

Смеялась и жила,

Моя душа хотела жить,

Зачем она ушла?

Теперь лишь тело одиноко,

В плену порывов боль моя, Я далеко ведь уходила,

Вернуться снова не смогла.

Зачем играли мы на струнах? Осколки боли сберегли,

Одна любовь - вся наша мука,

За все грехи ответим мы.

19

Ведуча: А зараз своїми думками про кохання поділиться з нами Сидоренко Дмитро. (Пісні 2)

Тепло твоїх долонь

Пуста кімната наповнена димом

Німий крик гасить свічки вогонь,

А на тобі, ніби, світ зійшовся клином,

А я ще не почув тепло твоїх долонь…

Тиша мені стала кращим другом,

Ти ж залишаєшся така чужа…

Коли тебе не чую – в житті «чорна смуга»,

Коли не відчуваю – близиться межа.

Коли я розумію, що не бути разом,

Що це диш просто каша в голові…

То щораз хапають серце спазми

І жити зовсім не хочеться мені.

Коли мені говорять: «Надто ти красива»

Для мене і Боже боронь…

В серці десь живе нестримна сила

І я чекаю тепло твоїх долонь!!!

Тепло твоїх долонь, тепло твоїх долонь

Тепло твоїх долонь, тепло твоїх долонь,

Тепло твоїх долонь, тепло твоїх долонь,

Тепло твоїх долонь, тепло твоїх, твоїх, твоїх долонь!!!

Не моя

Я дивлюсь сльозою в очі сумні –

Не треба більше нічого…

Для мене є тільки мрії твої,

Дорожчі всього святого.

Для мене є тільки ти одна,

Назавжди у світі цьому…

20

Мені тяжко жити, коли ти сумна,

Мені важко без тебе самому.

Мені гірко, коли ти плачеш,

Весело, коли ти смієшся.

Може мене не пробачиш,

Та для тебе серце б’ється.

Не з тобою, але для тебе

Я буду душею поряд…

Для кохання твого неба

Є море мого горя…

Дякую тобі за те, що ти є,

За те, що поки живу я…

За посмішку ввечері в димі і снах,

За те, що ти не моя!

Даша: Ще одна зіронька нашого факультету навчається на 3-ому курсі спеціальності «Фінанси і кредит». Це Кравченко Тетяна.

Питання: Таню, цікаво було б дізнатися в якому віці прокинувся твій талант?

Таня Кравченко: «Любви все возрасты покорны»…

Сказал поэт, и сам забыл,

Что люди лживы, и притворны,

Он это знал, он сам им был.

А Пушкин – классик, он кумир,

Ему пытались подражать,

Но кто бы ни был – не сумел

Как он все чувства передать…

Ах да, мы пишем про любовь,

Про благосклонность и страданье,

Про ласки нежные… Смысл слов

Теряет истинность… Незнанье…

Мы забываемся в объятьях,

Как сон прекрасный все для нас,

Но он проходит… Вновь прощанье.

И нежный взгляд… Команда «фас»…

Ну да, влюбляются… Быть может,

Не понимаем мы того,

Что голову за миг теряем,

Но лишь от взгляда одного…

О Боже, это необъятно,

Непостижимы нам пороги,

Любви все возрасты покорны,

Но это только фраза, слоги…

Любовь… И что это такое?

Быть может страсть, быть может боль…

Ведь это сложно, сердце ноет

И слезы льются вновь и вновь…

Ах да, притворны мы, и что же?

Хоть правда горькая, но все же

21

Скажи ее другому вслух,

Тому, кто не обидит мух,

Тому, кто так тебя любил…

Ты сердце милому разбил…

«Любви все возрасты покорны»,

Нам классик написал давно.

Но он не знал, что будет дальше,

Что дальше будет не светло…

Юля: Даша, а ты пишешь о любви?

Даша Цибуля Я сховаюсь до тебе у груди

між легенями зможеш знайти

неможливо – казатимуть люди!

вони брешуть – всміхаєшся ти!

божевільними можна не бути!

можна жити «нормально» завжди!

це болітиме – рватимуть люди,

я терплячий – подумаєш ти.

та коли раптом стане холодно,

гостра крига застигне в очах,

і за щось неймовірно соромно,

і зневіри колючий жах…

ти відчуєш тепло у грудях -

мов гаряче червоне вино…

якщо й вдасться мене забути

я зігрію тебе все одно.

Вечуча:Про любов можна писати, думати, говорити, кричати, а ще про кохання можна мріяти… а поділиться з нами своєю мрією наша Яна.

Яна Я спитала, чи маєш ти мрію.

Ти сказав: «Є щось типу того».

І зізнаюсь, я мала надію,

Що це геть недешеве авто,

Чи будинок десь близько до моря,

Чи поїздка в далекі краї,

Або лишок життя щоб без горя,

Або радісні й сонячні дні.

Ну а ти, пролетівши крізь роки,

Малював симпатичний пейзаж:

Щоб стареньким триматись за руки,

Щоб не менше трьох діточок аж,

Щоб з’їжджались на літо онуки

Не тому, що бабуся й дідусь

Зовсім немічні. Просто розлука

Теж засмучує їх. «Повернусь»

Промовляють не через повинність,

Просто люблять і тішать старих,

І самі проявляють гостинність

І запрошують в гості до них.

22

А старенькі не гають даремно

Час, що їм ще залишила доля:

Ресторани й театри, напевно,

Забажає відвідати воля.

А чи просто самим прогулятись

І згадати веселі роки,

Ностальгічно і ніжно всміхатись,

Зупиняючи час навіки.

І щоб серцем ну геть не старіти,

Хай і сиве волосся давно.

Головне – ще душею хотіти,

Щоб життя ще крутило кіно.

А одного спокійного ранку

Не прокинутись разом уже,

Не зустріти вже разом світанок.

Я спитала себе: «Та невже?»

Ти не бачив, як градом котились

Сльози щастя й жалю по щоках,

Ти не чув, як серденько забилось –

Що й не встояти геть на ногах.

Ти не знав, як же сильно хотілось

Мені бути у мрії твоїй.

Я змовчала. Лиш тиха надія,

Прошептала коханому: «Мрій»

Юля: Сейчас вы услышите чудесную песню про любовь в исполнении

Бондаренко Евгения и Шереметы Боженой.

Божена Шеремета і Бондаренко Євген: (Пісня) Куплет 1

Ми розірвемо світ на дві колії

Одна - будеш ти, інша мені

Навіщо слова, головне почуття

Твої й мої.

Куплет 2

Так багато думок, про любов і життя,

Про почуття і забуття

Все життя увісні - мрії мої

Де я і ти

Приспів:

Лиш візьми за руку, щоб твоє тепло

гріло моє серце так, щоб аж пекло,

Щоб я не знала горя і жалю,

а лиш відчувала як тебе люблю.

Поцілуй, доторкнись,

у раю опинись,

просто не треба зайвих слів

Куплет 3

Ми розділимо світ на 2 полюси

В одному є ти, інший - мені

23

Навіщо слова? Головне відчуття

рук твоїх.

Даша: Ось і підійшов до завершення наш поетичний вечір.

Юля:До слова запрошується декан економічного факультету Базилевич

Віктор Дмитрович.

24

Кінець

25

Дякуємо за увагу! До наступної зустрічі!