СОЦІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ: ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬi-soc.com.ua/assets/files/journal/sockult/ruchka-kostenko.pdf · (лекція 5), В.Казаков,

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ НАН УКРАЇНИ

ВИЩА ШКОЛА СОЦІОЛОГІЇПРИ ІНСТИТУТІ СОЦІОЛОГІЇ НАН УКРАЇНИ

Курс лекцій

Київ – 2007

СОЦІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ:

ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬ

За редакцією докторафілософських наук А.Ручки

ББК 60.5

Авторський колектив:В.Тарасенко, доктор соціологічних наук (лекція 1), В.Танчер, доктор філософ-ських наук (лекція 2), А.Ручка, доктор філософських наук (лекція 3), В.Бурла-чук, доктор соціологічних наук (лекція 4), Л.Аза, доктор соціологічних наук(лекція 5), В.Казаков, кандидат філософських наук (лекція 6), Н.Соболєва, док-тор соціологічних наук (лекція 7), Н.Костенко, доктор соціологічних наук (лек-ція 8), В.Степаненко, кандидат філософських наук (лекція 9), І.Бекешкіна, кан-дидат філософських наук (лекція 10).

ББК 60.5

ISBN 966-02-4026-0

Рекомендовано Вченою радою Інституту соціології НАН України(протокол № 2 від 28 березня 2005 р.)Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник(Лист Міносвіти і науки України № 14/18-Г-483 від 17.07.2006).

Навчальний посібник підготовлений викладачами Вищої школи соціо-логії при Інституті соціології НАН України. Лекційний матеріал стосуєтьсянизки традиційних і новітніх теоретичних схем у соціології. При цьому го-ловну увагу приділено специфіці та змісту запропонованих соціологічнихконцепцій. У лекціях репрезентуються різноманітні аспекти класичної ме-тодології структурно-функціональних парадигм, некласичної методологіїінтерпретативних парадигм, постнекласичної методології інтегральних(об’єднавчих) і постмодерністських парадигм. Середній рівень соціологіч-ного теоретизування представлений спеціальними теоріями: конфлікту,етносу, масової комунікації та соціального капіталу. Отже, в цілому лекцій-ний матеріал віддзеркалює поліпарадигмальний характер сучасної теоре-тичної соціології.

Кожна лекція завершується словником основних термінів і списком ре-комендованої літератури. Видання розраховане на викладачів вищих на-вчальних закладів, які прагнуть підвищити свою кваліфікацію, аспірантів,магістрантів, які готуються до складання іспитів із соціологічних дисциплін,всіх, хто цікавиться теоретико-соціологічними новаціями сучасної теоре-тичної соціології.

Рецензенти:М.Недюха, доктор філософських наук, професорВ.Оссовський, доктор філософських наук, професорВ.Судаков, доктор соціологічних наук, професор

ISBN 966-02-4026-0

Соціологічна теорія: традиції та сучасність : Навчальнийпосібник / За ред. А.Ручки. – К., 2007. – 363 с.

С 69С 69

© Інститут соціології НАН України, 2007© Вища школа соціології при Інституті соціо- логії НАН України, 2007

Вступ ...................................................................................... 5

Лекція 1. Концептуальні основи соціологіїХХІ століття (Валентин Тарасенко) ...................................... 7

Лекція 2. Виклики соціології ХХІстоліття: глобалізація, посткласицизм,постмодернізм (Віктор Танчер) .......................................... 50

Лекція 3. Інтегралістська соціологіяПітирима Сорокіна (Анатолій Ручка) ................................. 70

Лекція 4. Феноменологічна соціологія:досвід аналізу повсякденногосвіту (Віктор Бурлачук) ..................................................... 176

Лекція 5. Етносоціологія: сучаснийконтекст (Лариса Аза) ........................................................ 203

Лекція 6. Сучасна соціологія конфлікту:образ соціальної реальності (Валерій Казаков) ................ 228

Лекція 7. Соціологія суб’єктивноїреальності (Наталія Соболєва) ......................................... 257

Зміст

Лекція 8. Теоретичний дискурс про медіата масову комунікацію(Наталія Костенко) ..................... 290

Лекція 9. Соціальний капіталу соціологічній теорії (Віктор Степаненко) .................... 313

Лекція 10. Демократія у соціологічномувимірі (Ірина Бекешкіна) ................................................... 339

ВСТУП

Курс лекцій під загальною назвою “Соціологічна теорія:традиції та сучасність”, підготовлений викладачами Вищоїшколи соціології Інституту соціології НАН України, зрозуміло,не охоплює всіх теоретичних традицій, які репрезентовані вмежах соціології як наукової дисципліни. Не охоплює він такожусіх теоретико-соціологічних новацій, що набули актуальностіу зв’язку з викликами сучасності. Однак лекційний матеріал,представлений у цьому посібнику, стосується як традиційних,так і новітніх теоретичних схем у соціології. При цьому висвіт-люються як макротенденції суспільного розвитку, так і йогомікроскладові змінні. Якщо в першому випадку увага зосеред-жується на репрезентації явищ і процесів у масштабі суспіль-ства загалом, то в іншому суспільство аналізується на мікрорів-ні, з урахуванням передусім ментальності та поведінки людей,їхніх ціннісних орієнтацій і міжособистісної взаємодії. Не за-лишилися поза увагою в лекціях і теорії середнього рівня. Їху збірці представляють спеціальні соціології – конфлікту, ет-носу, масової комунікації, соціального капіталу, демократії.

Відмінності між соціологічними теоріями різних рівнів єпереважно умовними, бо всі вони перебувають у стані щільноївзаємодії і навіть взаємопроникнення. Тому, мабуть, не можнажорстко розмежовувати частину і ціле в соціумі. Проте, в принци-пі всі соціологічні теорії мають власні предметні області, специ-фіку яких якраз і відображено у пропонованому курсі лекцій.

Лекції взагалі викладені з різних методологічних позицій.Тому в їхньому змісті присутні різноманітні аспекти класич-ної методології структурно-функціональних парадигм, некла-сичної методології інтерпретативних парадигм, постнекласич-ної методології інтегральних (об’єднавчих) і постмодерніст-

Вступ6

ських парадигм. Отже, в цілому лекційний матеріал віддзер-калює поліпарадигмальний характер сучасної теоретичної со-ціології. Потрібно тільки не забувати, що зазначені методоло-гії та парадигми не протистоять, а доповнюють одна одну, колизастосовуються до різних вимірів соціальної дійсності.

Кожна лекція завершується словником основних термінів,контрольними запитаннями, темами для написання рефератіві списком рекомендованої літератури. Навчальний посібникрозрахований, насамперед, на викладачів вищих навчальнихзакладів, які прагнуть підвищити свою кваліфікацію, аспіран-тів, магістрантів, які готуються до складання іспитів із соціоло-гічних дисциплін.

Авторський колектив сподівається, що тексти лекцій ста-нуть у пригоді тим, хто цікавиться традиційними новаціямисучасної теоретичної соціології.

Анатолій Ручка

Лекція 2ВИКЛИКИ СОЦІОЛОГІЇХХІ СТОЛІТТЯ: ГЛОБАЛІЗАЦІЯ,ПОСТКЛАСИЦИЗМ, ПОСТМОДЕРНІЗМ

Нові тенденції, теоретико-методологічні підходи й інтелек-туальні рухи визначають сучасний стан соціологічної науки.Ці тенденції й риси обговорюють провідні теоретики, які да-ють різні оцінки й доходять неоднозначних висновків. Протеє у дискусіях сьогодення теми, що їх заторкують майже всівідомі соціологи. Це адекватність сучасної соціальної теоріїпроцесам, які переживає суспільство у світі, що глобалізуєть-ся, теоретико-методологічні підвалини соціологічних знань усвітлі постмодерністських дилем, універсальність результатівдосліджень і межі їх використання, наукова обґрунтованістьнових концептуальних парадигм тощо. Вони дістали відобра-ження в позиціях провідних фахівців у царині соціологічноїтеорії, до яких належать Дж.Александер, І.Валерстайн, Е.Гі-денс, У.Бек, С.Леш та ін.

Редактори праці “Нові тексти із соціальної теорії. Сучаснідебати” Дж.Александер і С.Сейдман у вступі до неї характери-зують сучасний стан соціологічної науки насамперед як пост-фундаменталістський, тобто такий, що заперечує класичнітрадиції, підвалини, спосіб мислення, відмовляється від попе-редніх стандартів, принципів і критеріїв науки, що становилиїї підґрунтя. Вживаючи термін “фундаменталізм”, який усоціологічному контексті наших днів набуває суто негативного

Лекція 28

відтінку, американські теоретики одразу висловили своє став-лення до соціології тих часів і, передусім, – до її пізнавальнихможливостей за сучасної доби постмодернізаційних перетворень.

Під фундаменталізмом розуміють віру в те, що “метоютеорії є визначення найзагальніших засадових концепцій ікатегорій, які мають уніфікувати й спрямовувати соціальнідослідження” [Seidman, Alexander, 2001:2]. При цьому наголо-шується, що теорія – академічна, строга, об’єктивна, науковатощо – має чітко відокремлюватися від широкого руху ідей,інтелектуального й політичного життя, бути “чистою”, “поза-ціннісною”, “аполітичною”. Втім, досягти цього ніколи невдавалося. Ілюзорними виявилися сподівання, що ідеали со-ціологічного аналізу є відносно непорушними й не зазнаютьвпливу соціальних цінностей, інтересів і політики.

Цей висновок згадані теоретики ілюструють прикладаминайвпливовіших соціологічних парадигм. Так, К.Маркс роз-робив матеріалістичні засади соціального знання, яке він вва-жав “єдино науковим”, “позаідеологічним (таким, що уникає“хибної свідомості”), об’єктивним (грунтованим на практич-ному досвіді) тощо. Підмурок цього підходу становили кон-цептуальні положення щодо вирішальної ролі праці, способувиробництва, соціальних класів, які є визначальними під часаналізу всіх аспектів суспільного життя (в минулому та майбут-ньому, для всіх суспільств і регіонів тощо). Гіпертрофуванняцих положень саме й зумовило, на думку теоретиків, крахмарксистської парадигми за умов нових історичних реалій.

Ще одна версія позитивістської соціології, обстоюючи за-садові принципи об’єктивного, системного, структурно-фун-кціонального підходу до соціальних процесів, ґрунтуваласяна концептуальних положеннях “соціального факту”, функ-ціональних залежностей, структурної детермінації, рольовоївзаємодії тощо, котрі мали забезпечувати наукове підґрунттярозгляду суспільних явищ, “наукове пояснення” соціальногожиття, тобто передбачали розроблення науково логічних, ем-пірично підтверджених і систематизованих знань, які спря-мовують соціальний аналіз.

Виклики соціології ХХІ століття: глобалізація ... 9

Обидві версії є прикладами сцієнтизму, або фундаменталіз-му. Зазначимо, що сцієнтизм, віра у нездоланну силу науково-го знання є підґрунтям ідеології прогресизму в її традиційнійверсії, що зараз слугує ознакою фундаменталізму як ідеології,спрямованої на утримання попередніх моделей знань, тобтоконсерватизму. Натомість антисцієнтизм, постмодерністськареабілітація ірраціоналізму, релятивізму й усього того, щовиходило за межі “класичного знання”, має стати основоюпрогресивних змін, розвитку, оновлення.

Інакше кажучи, постфундаменталізм – це позиція щодосоціальних знань, ґрунтована на тому, що соціальні інтересита цінності формують наші наукові ідеали, що наше соціоло-гічне розуміння є складовою формування соціального життя.Згідно з цією позицєю, котру репрезентують Александер іСейдман, йдеться не про заперечення класичних теорій абосуворого наукового аналізу, а про обстоювання багатоаспектно-го, мультивимірного типу аргументації, бажання замість опер-тя на незаперечні істини шукати переконливі за емпіричнуперевірку аргументи, про схильність до багаторівневого соціо-логічного аналізу, до аргументації, що вагається між аналі-тичними міркуваннями, емпіричними даними та нормативни-ми роз’ясненнями, які залишаються рефлексивними в планіпрактичного застосування. Йдеться про необхідність зважатина феномени, що їх висвітлюють такі поняття, як рефлек-сивність, габітус, мультирівневість, багатовимірність тощо.

Александер і Сейдман дійшли висновку, що “мова сучас-ної соціальної теорії зазнала драматичних змін. Сцієнтист-ський проект був відхилений не лише в теорії, а й в окремихнайвпливовіших емпіричних дослідженнях” (Seidman, Alexan-der, 2001: 2]. Учені констатують зміщення “дисциплінарногофокусу”, відхід від амбіцій, характерних колись для соціаль-них наук. На підтвердження цього висновку вони наводятьзафіксовані в соціологічній царині наприкінці ХХ століттятенденції та явища: кінець гегемонії структурно-функціональ-ного аналізу, необхідність брати до уваги альтернативні пара-дигми, відносне абстрагування від нормативних і політичних

Лекція 210

вимог, актуалізацію теоретичного синтезу, який загалом вжене є емпірицистським, а радше філософським, відмову відвузької наукової спеціалізації. У центрі теоретичних дискусійперебувають проблеми долання актуалізованих останнім ча-сом антиномій структури і діяча, експресивної і стратегічноїдії, позитивізму й постпозитивізму.

Сучасні теоретичні дискусії зумовлені постмодерністськимінтелектуальним рухом, що долає дисциплінарні межі та впли-ває на соціальні науки з боку філософії й літературної теорії,етики й політичної філософії, наддисциплінарної гуманітарикизагалом. Усі дискусії у соціологічних колах просякнені “духомантифундаменталізму”, надихаються моральними імперати-вами часу. Абстрактний сцієнтистський соціологічний теоре-тичний дискурс зараз як ніколи важливий, але він, на думкуАлександера і Сейдмана, не може обійти увагою проблем спра-ведливості, демократії, рівності, автентичності, які ранішевважалися ціннісно перенавантаженими для соціальних знань.

Отже, відбувається певний зсув до пошуку аргументів таузагальнень поза класичними (фундаменталістськими) кри-теріями науковості, об’єктивності й перевірки соціологічнихположень, натомість актуалізуються нормативні, ціннісні, гу-маністичні аспекти соціальних знань, герменевтичні структу-ри, критична рефлексія. Вочевидь міцніють зв’язки між проце-сами соціального життя і соціологічною теорією. Серед соціо-логів дуже поширеною є думка, що нові моделі теоретизуван-ня, попри їхню абстрактність і гуманістичну моралістичність,активно впливають на суспільне життя і конструюють його.

Таким чином, на авансцену соціологічного теоретизуван-ня вийшла проблема зворотного впливу суб’єкта аналізу наоб’єкт пізнання.

Ідеї рефлексивності знань, тобто взаємовпливу суб’єкта, щопізнає, і об’єктивного середовища в процесі соціальної дії,самодостатніх теоретичних висновків, які не потребують без-посереднього емпіричного підтвердження, останніми рокамивідчутно поширилися у соціальній теорії, набули розвитку вновітньому соціологічному теоретизуванні. Вони ґрунтують-


ся на тезі про можливість обґрунтування соціологічних уза-гальнень переважно соціально-гносеологічними чинниками,зосередженні на проблемі інтеграції соціальних дій і струк-тури в соціологічному пізнанні.

Як базовий принцип соціології знання, пропонують те, щознання є соціальною категорією, яка віддзеркалює конкрет-но-історичні характеристики соціуму, що когнітивна системаконструює соціальну реальність. У найрадикальнішому виг-ляді цей підхід втілений у концепції П.Бергера і Н.Лукмана,котрі стверджують, що “реальність є соціально конструйова-ною”. Йдеться про те, що соціальні діячі як компетентні носіїзнань використовують їх у наявних культурних формах, мо-делях і кодах для комунікативної взаємодії; саме когнітивнапрактика є конститутивною для суспільства.

Подальшого розвитку, щоправда з певною корекцією, цятенденція набула в положеннях сучасної рефлексивної соціо-логії. Важко не погодитися з К.Лешем стосовно його загаль-ної оцінки сучасної соціологічної теорії, в якій поняття “реф-лексивності” вживається подібно до використання в класичнійсоціології поняття “раціональність”(Леш, 2003: 140). Власнерух від домінування “природного підходу” (natural attitude) допоширення “рефлексивного підходу” (reflexive attitude) визна-чає нинішній стан соціологічної аналітики. Така оцінка об’єд-нує багатьох провідних теоретиків сьогодення попри відміннітеоретико-методологічні преференції та висновки.

“Рефлексивний поворот” у соціології й теорії культури,підтриманий згаданими вище теоретиками, супроводжуєтьсязалученням ідей класичної філософії ХІХ століття зокремаКантової критики “чистого розуму”, абстрактних науковихкатегорій, які становили ядро позитивізму в соціальномузнанні, і яким тепер протиставляють етичні та естетичні кри-терії. Детерміністські висновки ґрунтуються на попередніхузагальненнях, тоді як рефлексивний підхід – на необхідностівироблення таких узагальнень у процесі самої рефлексії надспецифічним, партикулярним явищем, яке треба пояснити.І якщо для першого проблема стосується здебільшого можли-

Лекція 212

востей науково достовірного пізнання, то для другого це про-блема естетичних та етичних оцінок.

Ця думка, яку взяли на озброєння критики сучасного пози-тивізму, зводиться до висновку, що рефлексивні судження сто-совно специфічних і неповторних явищ соціального світу важ-ко підвести під будь-які універсальні закономірності, тож вартоговорити лише про унікальні закономірності. І це співзвучноіз лейтмотивами постмодерного бачення соціальної науки вза-галі. Зокрема, Н.Луман демонструє “загальний системнийпідхід”, за якою людські дії стають організованими й струк-турованими в системах за допомоги символічних кодів, на-приклад, мови мас-медіа. Його системна теорія робить наго-лос на співвідношенні системи із її контекстом та механізма-ми, які можна використати для редукції складності системи.Всі соціальні системи ґрунтовані на комунікації між актора-ми, яка вибудовує моделі їхньої поведінки. Отже, системи діїзалежать від комунікації. Луман приділяє неабияку увагу самекомунікації тому його теорію зазвичай називають теорією ко-мунікації. Ця теорія дедалі виразніше набуває рефлексивногохарактеру, а ця рефлективність, своєю чергою, веде до само-тематизації, тобто йдеться про ключові мертонівські категорії:рефлективність і тематизацію, комунікативну кодифікацію ісимволічні медіа (Luhmann, 1998).

За Луманом, комунікація відбувається за допомогою сим-волів, якими діяч визначає лінію своєї поведінки. Такі симво-ли констатують певний кодекс дій із конкретними характерис-тиками. Організація символів у певний конструктивний ко-декс набуває форми селекції варіантів, що редукують усюскладність середовища до обмеженої кількості виборів. На-приклад, якщо хтось під час дискусії пропонує обговоритипевну тему, він тим самим обмежує і способи її розгляду.

Звернення до рефлексивного осягнення суперечливої со-ціальної реальності його прихильники виправдовують поши-ренням інноваційних явищ, великою кількістю новітніх, рані-ше невідомих фактів і чинників. Для С.Леша та прихильниківконцепції “суспільств нових ризиків” життя з неуникненною


“амбівалентністю й перервністю”, що зумовлює руйнаціюзвичних соціальних інституцій та організацій, невідповідністьпопередніх моделей і критеріїв знання новим суспільним реа-ліям, рефлексивний підхід є найприйнятнішим і цілком ви-правданим. Такий підхід до постмодернізаційного розвитку,за Лешем, є не антираціоналістичним чи раціоналістичним, атаким, що ґрунтується на раціональних принципах рефлексив-ності (Леш, 2003). Ставлення до сучасного соціологічного тео-ретизування як до суспільного дискурсу рефлексивності, щовідповідає суперечливому, половинчастому соціальному світуамбівалентності й нерозв’язності, в якому все можливе, набуваєнеабиякої популярності серед провідних соціологів нашого часу.

Отже, можемо дійти висновку, що ідея рефлексивності пе-ретворилася на одну з центральних у соціальній теорії останніхроків ХХ століття. Вона є впливовим доповненням постмо-дерного підходу і водночас пропонує нову інтелектуальнуплощину для реінтерпретації модернізації. Останню взагаліможна іменувати “рефлексивною модернізацією” (Delanty,1999: 9), що стає визначальною характеристикою сучасногосуспільного розвитку.

За свідченнями аналітиків сучасного теоретичного руху всоціології, ідея рефлексивності є вихідною для цілої низкиконцепцій, пропонованих багатьма теоретиками: від Габер-ма-са до постмодерністів, причому дуже різних, таких як Ж.Ліо-тар, З.Бауман, А.Турен, А.Мелуччі. Особливо вона близькасоціологам, які вивчають нові соціальні рухи, процеси демок-ратизації, колективної ідентифікації тощо. Але найважливі-шою ця ідея є для соціологів, котрі розглядають проблемисуспільної трансформації на підставі широкого, загальногопідходу. В цьому разі ідея рефлексивності постає як новийвзаємозв’язок між дією і структурою, що виникає на сучасно-му етапі суспільного розвитку.

Зокрема, Е.Гіденс виявляє інтерес до рефлексивності інди-відуальних соціальних акторів, до теми індивідуалізації, а та-кож до рефлексивності функціювання соціальних інституцій,суспільної комунікації. Аналіз окреслених тем, на думку Гіден-

Лекція 214

са та його прихильників, є вирішальним для адекватного вит-лумачення соціальності сьогодення. В одній з останніх своїхпраць він пише: “Всупереч гомону теоретичних напрямів, щоконкурують один з одним, за існуючого безладдя і плутани-ни, можна виділити низку досить загальних проблем. Одна зних полягає в тому, що більшість наукових напрямів … нада-ють особливого значення живому, діяльному, активному і реф-лексивному характеру людської поведінки” (Гидденс, 2003: 9).

Водночас теоретичні конструкції нового типу й досі недо-статньо обґрунтовані й містять чимало нерозв’язаних проблем.Найважливішою серед них постає проблема відсутності теоріїкультури в сучасній соціології.

Модерність увиразнила суперечності взаємозв’язків міжуже сформованою культурою і потребами соціального онов-лення (або демократизацією і капіталізмом, свободою і дис-ципліною). У загальнішому сенсі, за Гіденсом, це дуалізм діїі структури, відлуння давніх дискусій у соціологічній теоріїміж прибічниками примату індивідуалізму на противагу при-мату соціальності. Ця проблема становить підвалини осмис-лення процесу суспільних трансформацій і останніми рокамиперейшла у фазу розгляду можливості медіації цих супереч-ливих чинників. Власне гіденсівська реконцептуалізація мо-дернізації спрямована на пошук шляхів розв’язання цієї проб-леми. Його теорія структурації була, за висновком багатьоханалітиків, спробою подолати дуалізм дії і структури, привер-нути увагу до важливості витлумачень смислових положень.

Якщо, на думку Дж.Діленті, проблему взаємозв’язку дії іструктури слід розглядати у площині розроблення теорії куль-тури, то Гіденс віддає перевагу підходу соціології знання.У першому разі акцентовано розгляд суспільної системи ко-мунікації, а отже, проблему протиставлення дії структурі роз-глядають як проблему протистояння самовизначеної дії із гнуч-ко структурованими інституціями. За другого, когнітивногопідходу культуру розглядають як форму знання, інтерпретив-ну модель, що також є формою дії. Тобто знання є не простоінформацією, а й результатом досвіду та дії. У такому тлума-ченні знання є, так бі мовити, надто дискурсивним.


Знання стає дуже важливим як посередник у переживаннісвіту і констатуює форми медіації, де дуалізм модерності можебути подоланий.

Культура в такому ракурсі не є просто системою цінностейі норм, як це ми засвоїли з консервативної антропології, і нередукується до ідеології та хибної свідомості, як стверджуютьмарксисти. Згідно з тенденціями сучасної рефлексивної соціо-логії, культуру слід розглядати як “комунікативно структурова-ні форми соціального знання, які опановують соціальні акториі які невіддільні від їхнього соціального досвіду”. Як така куль-тура є рефлексивною і формується у кожному процесі комуні-кації на підставі дискурсивних стратегій соціальних акторів.Одним із найважливіших вимірів цього феномена є непевність,спірність, відносність тих чи тих положень знання.

У цьому сенсі можна говорити (слідом за Ґ.Геґелем, К.Марк-сом, Т.Адорно) про діалектичний процес трансформації знань,взаємодії суб’єкта й об’єкта. Сучасні культурні моделі охоплю-ють засоби цієї трансформації (переходу), вони перебуваютьу динаміці й напруженні, забезпечують акторів ресурсами дляінноваційних проектів і водночас змінюють їх. Ідея модерніз-му як процесу постійних соціальних змін не може бути відок-ремленою від проблеми ролі культури та соціального діяча вцьому процесі, від культурної саморефлексії та носіїв знань.

Проект модернізації відбиває велику віру Просвітництва увизвольну силу знання. Наскільки соціальний актор є авто-номним суб’єктом, здатним до творчої інтерпретації культур-них норм і цінностей, настільки соціальний світ не буде закри-тим, жорстко детермінованим, а залишатиметься відкритимдо змін. Отже, модернізм виявляється проектом соціальногоконструювання. Хоча слід зазначити, що й у просвітницькіймоделі модернізації роль знання була відносно обмеженою,позаяк підпорядковувалася культурній домінації як залишко-ва сама по собі, знання сьогодення пронизує все виробництвосоціального порядку й зумовлює громадський дискурс. Інак-ше кажучи, знання проходить крізь соціальне і культурне, яківже не можна відокремити одне від одного у світлі головного

Лекція 216

конфлікту. Навпаки, головний конфлікт набуває вигляду плю-ральності конфліктів, анархії культурних форм.

Культура і соціальна структура завжди перебувають у на-пружених взаєминах. Культурні ідеали завжди містять більшепотенції, ніж можна конкретно реалізувати у певному соціаль-ному порядку. К.Мангайм аналізував ці напруження в термі-нах взаємовідносин всередині культурної моделі як напружен-ня між ідеологіями й утопіями. Ідеології, аргументував він, єсистемою віри, яка слугує легітимізації панівного соціально-політичного порядку, тоді як утопії є ідеями, які є трансценден-тальними щодо статус-кво.Тобто культурні цінності та нормимають внутрішні можливості, що виходять за межі наявногосоціального порядку, вони не зводяться лише до його репро-дукції. Вони певною мірою є трансцедентними стосовно на-явного інституціонального порядку.

“Фундаментальною ідеєю модерності, таким чином, є спе-цифічні відносини, які характеризуються напруженням, супе-речностями й амбівалентностями між культурою, структуроюі дією” (Delenty, 1999: 12). З одного боку, суспільство можерозумітися у перспективі його культурних моделей та соціаль-них структур. З іншого – його можна розглядати у перспек-тиві соціальних акторів, які ніколи не є цілком детермінова-ними своїм оточенням і завжди мають здатність до політич-ної дії. “Політична дія є можливою, бо соціальні актори наді-лені творчим началом і когнітивними здібностями до соціаль-ного навчання...”, – зазначає Діленті (Delenty, 1999: 12).

Не варто редукувати модерність лише до одного виміру. Цединамічний процес, який передбачає складні взаємини міжкультурою, соціальним і політичним. Отже, модерність ширша,ніж модернізм як специфічна культурна ідея у вузькому есте-тичному сенсі, тобто вона має і соціальні, і політичні виміри.

У концепції “рефлексивної модернізації” поєднано дві ви-значальні ідеї. Перша – те, що рефлексивність містить упоряд-кування цієї модернізації за допомоги об’єктивного відбиттяй аналізу соціальних процесів. Друга – те, що ці самі соціальніпроцеси вислизають з-під контролю й полишають логіку цьо-


го впорядкування, тобто втрачають об’єктивний ґрунт пояснен-ня. Вона містить як елементи самовпорядкування, так і очевид-ні елементи “амбівалентності” чи “преривності” розвитку(Гидденс, 2003). Понад те, детерміністські, впорядковувальнімоменти рефлексивності залишаються вельми проблематич-ними, тоді як моменти неспадіваності, втрати контролю, експе-риментального характеру суспільного розвитку увиразнюються.

У цьому сенсі рефлексивність рішуче пориває із доміну-ванням детермінізму в класичному соціологічному позити-візмі. Сумніву піддається відображувальна сила соціології,здатність її до об’єктивного відбиття визначальних чинниківсоціальних процесів, а отже – сама можливість соціоінжене-рингового вдосконалення соціального світу. Тобто однією ізголовних тез класичного соціологічного метанаративу є вчен-ня про можливість осягнення й удосконалення соціальної ре-альності. Концепція рефлексивної модернізації – за контрас-том із класичним позитивізмом і модерністськими ідеями со-ціальної інженерії – віддає першість питанню про те, якоготипу особистість та якого типу інституції можливі за умов хро-нічної розірваності (перервності) й хронічної амбівалентності.

Проблема адекватності сучасних суспільствознавчих наукреаліям сьогодення висвітлюється зі своєї точки зору відомимсоціологом І.Валерстайном. На його думку, структура сучас-них соціологічних знань зазнає суттєвих змін, переглядаютьсяїї теоретико-методологічні підвалини. На часі – мультидисцип-лінарний дискурс сучасного суспільного життя, застосуваннярізних епістемологій і різних методологій пізнання. Багато вчому думки Валерстайна характерні для сучасних критиківсоціологічної теорії, яка й далі розвивається на класичномуфундаменті, й близькі до постмодерністських поглядів.

Критичний засновок Валерстайна полягає в тому, що требадолати набуту раніше дисциплінарну “закритість”, відмежо-ваність від інших сфер знання соціальних наук, – те, що сталона заваді повнішому розумінню соціальної реальності. Новимпоглядам, оцінкам, підходам затісно в межах однієї соціологіч-ної дисципліни, а методи, що історично склалися і превалю-

Лекція 218

ють у соціальних науках, сьогодні вже є перешкодою такомурозумінню. Ці методи, котрі за півторастолітню історію дис-ципліни інституціоналізувалися, канонізувалися й перетвори-лися на “наукові стандарти” дисципліни, вже не сприяютьпоглибленню соціологічних знань і багато в чому вичерпалисебе, вони потребують доповнення й збагачення з-за меж со-ціології (Wallerstain, 1999).

На переконання Валерстайна, процес розроблення голов-них категорій, основних дефініцій соціальних наук відбував-ся під впливом і в контексті поширених непорозумінь того-часного світу знань, що були імпліковані до соціальних наук.Понад два століття організація знань переживає поділ її струк-тури на філософію і власне науку. Їх розглядають як окремі,якщо не антагоністичні, форми знань. Спершу секуляризаціявитіснила з царини знання теологію, замінивши її філософією:місце Бога посіла людина як головне джерело знань, замістьсвященика було запропоновано раціонального суб’єкта мис-лення тощо. Починаючи від ХІХ століття вже філософію по-чали розглядати як щось протилежне науковим знанням, якдовільну спекулятивну дедукцію, натомість справжнім знан-ням вважали суто раціональну форму, доведену й експеримен-тально підтверджену. Втім, варто нагадати, що так було незавжди. За часів протосоціологів, зокрема Ш.Монтеск’є, неіснувало розмежувань між філософом і “вченим”. Цей фунда-ментальний поділ у створюваній за тих часів університетськійсистемі виник із розвитком картезіанського протиставленнялюдини і природи. Розмежування двох форм знання булозовсім невідомим до середини ХVIII століття. І такий поділхоча й мав певні обґрунтування, проте виглядав штучним івласне передував поділу соціальних наук на спеціалізованідисципліни, який ще більше посилив непорозуміння.

Диференціація у соціальних науках є закономірним на-слідком процесу поділу праці, оскільки спеціалізація й кон-центрація зусиль на звуженій сфері наукового вивчення за-безпечує глибоке проникнення у сутність проблеми, відточе-не вміння працювати з певним матеріалом, якомога повнішу


обізнаність саме у цій царині тощо. Це дає змогу досягатинайефективнішої праці на обмеженій ділянці пізнання, а впоєднанні з іншими спеціалізованими розробка ми і зростанняпродуктивності колективного наукового пізнання. До того ж,чим спеціалізованішими є ролі наукових дослідників, тимбільшим є простір для індивідуальної творчої самореалізації,багатоманіття мислення і підходів, що, певною мірою, проти-стоїть усеосяжній уніфікації, стандартизації наукового пошуку,поза всяким сумнівом не корисної для інноваційності. Слідвзяти до уваги й такий організаційно-особистісний момент:небачене раніше зростання кількості дослідників висуває передкожним із них завдання пошуку своєї “ніші”, резервуваннякола власної самобутності, доведення “новизни” напряму своєїнаукової діяльності тощо. А звідси – нескінченне “винайдення”дедалі нових аспектів спеціалізації дослідницької діяльності.

Отже, можна відзначити як позитивні, так і негативні на-слідки поглиблення диференціації у пізнавальному процесі.Подальша спеціалізація в соціальних науках буде позитивною,доки зберігатиметься необхідна теоретико-методологічнаєдність, а інтегративні сили утримуватимуть дисциплінарнетіло. Водночас очевидною є негативність роздробленості со-ціальних знань, вузькоспеціалізованого аналізу, що фрагмен-тує цілісне розуміння соціального світу.

Ця тенденція руху від характеристик науки часів модерну,ґрунтованих на доведенні існування універсального знання,на неможливості варіативності у питанні стосовно істинностідо сучасних постійних суперечок щодо істинності знань, неспрос-товності оцінок, наукових і культурних “війн” на “бойовищах”наукового життя є найсуттєвішою ознакою нинішньої соціології.

Проте є всі підстави стверджувати, що вже на часі зворот-ний процес, адже чинники поділу втратили свою дієвість. Вза-галі концептуальне поле соціальної науки створювалося якпроміжна царина між наукою і філософією, між природничи-ми і гуманітарними науками. Її інституціоналізація заверши-лася лише у другій половині ХХ століття.

“Розлучення”, що сталося між гуманістичною філософієюі науковим знанням, зумовлює сьогоднішню кризу в соціології.

Лекція 220

Джерела цього – поділ між істиною і добром, що зумовив кон-ституювання різних визначальних логік “двох культур”: філо-софії, або, ширше, всієї гуманістики, спрямованої на пошукдобра і краси, і науки, яка обстоює власну монополію на по-шук істини. Таким чином склалися два різні за орієнтирами йкритеріями оцінок напрями осягнення світу людської життє-діяльності. А це дає підстави для висновку, що шлях до подо-лання кризи – у возз’єднанні двох логік, інтеграції “двох куль-тур”, методологій пізнання соціального світу.

Стає актуальним створення такої методології, яка б інтег-рувала пошуки добра та істини у єдине ціле. Якщо багато вче-них доводять, що в наш час поділ гуманістики і соціальноїнауки штучний і неплідний, то, природно, постає завданняпоєднання того, що називають “системними дослідженнями”(“complexity studies”), і “вивчення культури” (“cultural studies”),природничого і гуманітарного підходів. Натуралістична мо-дель знання, ґрунтована на ньютонівській механіці, покладе-на за зразок при створенні “соціальної фізики” – соціології,вже від кінця ХХ століття не задовольняє вчених. Адже тепервже очевидно, що у світі немає гармонії й постійної детермі-нації, натомість помітну роль відіграють ентропія та біфурка-ція, самоорганізація, стихійність, непослідовність, перервністьтощо. І звідси – твердження, що процес пізнання є складні-шим, ніж традиційно уявлялося від доби Просвітництва.

Водночас важливо наголосити, що йдеться не про запере-чення науки як дієвої моделі знання, а лише про сумніви щодоїї загальної універсальності, до того ж лише такої науки, якаспирається на розуміння природи як пасивного об’єкта, яктакої, де все вже з’ясовано й пояснено. Водночас актуалізуєтьсяпостмодерністське гасло: “можливе багатше за реальне”.

Доречний тут і такий аспект: а хто є суддею істинності йкорисності конкурентних підходів? Шлях емпіричного обґрун-тування науки не такий незаперечний і демократичний, як цераніше стверджували і як склалося в соціології. Позиція вче-них-натуралістів полягає в тому, що лише наукова спільнотамає компетенцію виносити вирок щодо науковості певногосудження. Але відтоді, як знання невідворотно і швидко спеціа-


лізуються, “вузькі фахівці” втрачають бажаний багаторакурс-ний погляд на речі, виникає своєрідна сцієнтистська зашо-реність, що мало відрізняється від догматизму теологів та уто-пізму філософів минулих періодів розвитку знань. А отже,актуалізується питання розширення критеріїв науковості(Wallerstein, 1999).

Прихильники “вивчення культури”, лави яких останнімчасом більшають, піддають нищівній критиці натуралістичніпринципи детермінізму, претензії на універсалізм і сцієнтист-ську “системність” традиційної, позитивістськи зорієнтованоїсоціальної науки, хоча й самі часто стають заручниками вер-ховенства канонів добра і краси, які теж безпідставно претен-дують на універсальність.

Наразі актуалізується долання стану певної роздвоєностілюдського пізнання, що запанував від ХІХ століття й відзна-чається наявністю “двох культур”, або двох видів пізнання –гуманітарної, ідеографічної епістемології, яка наголошує спе-цифічність соціальних феноменів, обмеженість можливостібудь-яких універсальних узагальнень, потребу насамперед упроникливому розумінні тощо, і натуралістичної науки, при-кладної номотетичної епістемології, що обстоює логічнийпаралелізм життєдіяльнісних процесів, як і матеріальних про-цесів загалом, пошук фізичних універсалій, простих законів,не підвладних змінам часу та простору.

Валерстайн робить цікаве зауваження стосовно такої двоїс-тості – “соціальна наука начебто була прив’язана до двох ко-ней, які галопують у різних напрямах” (Wallerstain,1999: 190].Оскільки соціальне знання не мало власної епістемологічноїопори, розривалося боротьбою двох напрямів – гуманістикоюі натуралістикою, то в наші дні з новою силою актуалізуєтьсяпроблема інтеграції розірваного теоретико-методологічногопідґрунття пізнання.

Таким чином, вимальовується нова ситуація, яка дедалібільше стає предметом уваги соціологів. З одного боку, сис-темні дослідження вкотре підтверджують відносність законівприродничонаукового типу, тим паче що соціальні системи єнайскладнішими з усіх систем. Учені також наголошують

Лекція 222

чинник креативності, що має місце не лише в життєдіяльностілюдини, а й у царині природи, що зближує такі дослідження згуманітарним підходом. Як відзначає Гіденс, “сьогодні ми єсвідками того, що природничо-наукова доктрина змушенабрати до уваги ті ж самі явища, які потрапляють у коло безпо-середнього зору нових напрямів соціальної теорії – зокрема,мову (слововжиток), а також тлумачення смислового значен-ня” (Гидденс, 2003: 9). З іншого боку, культурні дослідженнясоціального контексту існування індивідів, де всі взаємозв’яз-ки, тексти й символічні системи є вже створеними та здобути-ми, а отже, незмінними в будь-якому місці та часі, доводятьнеуніверсальність цих рис соціальної реальності, необхідністьврахування ірраціональних чинників. Тобто і там, і там просте-жується тенденція неоднозначного тлумачення тих ознак, щовважалися атрибутами науковості. Ця інтегративна тенденція“двох культур” обіцяє нові перспективи для соціальної науки.

Початок інтеграції системних і культурних досліджень, щоокреслилася на зламі ХХ і ХХІ століть, є тим ґрунтом, на якийпокладають надії у подоланні кризових явищ у соціології. Важ-ливою є також реінтеграція у пізнанні критеріїв істини й доб-ра, долання протиставлення “двох культур”, для чого потріб-на певна реорганізація наукових інституцій, передусім спря-мованих на подолання інституціонального консерватизму.

Валерстайн називає означену тенденцію “соціальною сцієн-тизацією” всього знання (Wallepstеin, 1998). Водночас, на йогодумку, назріла реструктуризація вивчення соціальної реаль-ності з погляду тих можливостей креативності, які пропонуєсучасність. Багатоманіття моделей людської поведінки стаєсаме тим полем досліджень, що його сучасність висуває наавансцену, й наближення до його розуміння можливе на під-ставі відмови від універсалізму.

Визначаючи шляхи подолання двоїстості знання, надолужен-ня поділу його на культурні й системні студії, протистоянняруйнівним (через втрату контролю над процесом фрагментації,що має наслідкомнезіставність та окремішність спеціалізова-них досліджень) тенденціям у розвитку соціальної науки, мож-на, на мій погляд, виокремити такі напрями.


• Підтримання міждисциплінарності розв’язання поста-лих проблем. Процеси диференціації у кожній спорідненійгуманітарній дисципліні неминуче зумовлюють взаємопро-никнення, “накладання” спеціалізованих напрямів однієї дис-ципліни на іншу (і справді, стратегії підприємництва діста-ють історичні пояснення, історичні трансформації пояснюють-ся соціологічними положеннями, економічні результати – пси-хологічними чинниками). Отже, міждисциплінарні досліджен-ня суцільно пронизують соціально-гуманітарне знання, збері-гаючи його відносну цілісність.

• Створення інтегративних, синтезаційних теоретичнихсистем. Прихильники теоретичного синтезу в соціології (Дж.Ріт-цер, Дж.Александер, Н.Віллі та ін.) доклали неабияких зусильдля такого вибіркового об’єднання різних соціологічних тради-цій, шкіл, напрямів. Утім, крім певної конвергенції класичнихпарадигм (зокрема функціональної й конфліктологічної), цезавдання не дістало розв’язання й досі залишається актуальним.

• Перенесення центру уваги на розвиток трансгалузевихдосліджень, тобто не поглиблення досліджень у галузі соціо-логії освіти, родини, статі, етичності тощо, а пропозиція па-радигмальних підходів до цих сфер. Трансгалузевий феноме-нологічний або конфліктологічний аналіз – це найпліднішийпідхід, хоча й пов’язаний зі значними організаційними зміна-ми у корпусі соціальної науки, освіти, атестації тощо.

На часі інституціональна реконструкція соціологічної дис-ципліни, перегляд дисциплінарних кордонів усередині соціо-гуманітарного знання, повернення до тих часів, коли не булопротиставлення наук про природу й наук про людину, поділууніверситетської системи на галузі знання, ґрунтовані нарізних епістеміологічних принципах.

Одне слово, якщо на початку ХХ століття простежувалося“онаучнення” соціології шляхом наслідування методологіїприродничих дисциплін, то на початку ХХІ століття проголо-шується завдання “онаучнення” всіх наук шляхом “соціологі-зації” їх. Можна додати, що це є велінням часу і відкриваєнові перспективи для соціальних наук.

Лекція 224

Література

1. The New Social Theory Reader : Contemporary Debates. Seid-man S.,Alexander J. (eds.). 2001. – L.; N.Y.: Rutledge.

2. Contemporary Social Theory. 1999 / Ed. by A.Elliott. — Oxford:Blackwell Publ.

3. Lash S. 1994. Another Modernity. A Different Rationality. — Oxford:Blackwell Publ.

4. Delanty G. 1999. Social Theory in a Changing World. — Cambridge:Polity Press.

5. Beck U., Giddens A., Lash S. 1999. Reflexive Modernization. —Cambridge: Polity Press.

6. Beck U. 1992. Risk Society: Towards a New Modernity. — L.: Sage.

7. Giddens A. 1998. The Third Way. — Cambridge: Polity Press.

8. Леш С. 2003. Соціологія постмодернізму. – Львів: Кальварія.

9. Luhmann N. 1998. Observations on Modernity. — Stanford: StanfordUniversity Press.

10. Delanty. G. 1999. Social Theory in a Changing World. — Cambridge:Polity Press.

11. Гидденс Э. 2003. Устроение общества. – М: Академический проект.

12. Giddens A. 1990. The Consequence of Modernity. – Stanford: StanfordUniversity Press.

13. Wallerstein I. 1999. The End of the World as We Know it. Science forthe Twenty First Century. – L.: University of Minnesota Press.

14. Wallerstein I. 1998. Presidential address. Fourteenth World Congressof Sociology. – Montreal, July 26. Unthinking Social Science: the Limitsof Nineteenth-Century Paradigms. 1991. — Cambridge: Polity Press.

15. Bauman Z. 2003. Society under Siege. –Cambridge: Polity Press.


Словник термінів

Постфундаменталізм – сучасний напрям e соціологічному теорети-зуванні, що виходить за рамці традиційного сцієнтизму, ґрунтуєтьсяна постмодерністській реабілітації ірраціоналізму, антидетермінізмі,релятивізмі тощо, на новій інтерпретацїї ролі наукових знань, мно-жинності істин, утвердженні мультипарадигмальності й плюралістич-ної багатозначності в соціологічному пізнанні, на відмові від вузькоїспеціалізації емпірицистської соціології на користь філософських,моралістичних аспектів соціологічних знань.Рефлексивні знання – це такі знання в соціологічному пізнанні, щоспираються самі на себе й не потребують безпосереднього емпірич-ного підтвердження, формуються із взаємодії суб’єкта, що пізнає, йоб’єктивного середовища в процесі аналітичної діяльності, тобто пе-реважно на зворотному вплив суб’єкта аналізу на об’єкт пізнання, натезі, що будь-яке знання, а тим паче – соціологічне, має пояснюватисясоціально, з урахуванням соціокультурного контексту його отримання.Амбівалентність – це суперечливе поєднання в соціальному процесічи явищі протилежних тенденцій, конфліктне напруження між цимитенденціями і, поряд із тим, одночасний вплив суперечливих чинників.Постмодерністська соціологія – це узагальнене поняття, яке позна-чає сукупність соціологічних ідей та концепцій, що набули поширен-ня наприкінці ХХ століття на ґрунті нового соціально-філософськогопідходу до суспільного життя, культури, науки, людської діяльності.Це соціокультурна, світоглядна конфігурація, яка заступає чи вже зас-тупила місце модерну, епохи модернізму, а також соціальні концепції,що пояснюють ці зміни. “Ситуація постмодерну” характеризуєтьсятакими особливостями: фрагментацією і непевністю, недетермінова-ністю суспільних процесів, соціального світу ризиків й відсутністюабсолютних цінностей, кінцем віри у невідворотний прогрес, раціо-нальність, наукову істинність, наголошенням важливості підсвідомих,вільноплинних знаків і образів, множинністю кутів зору.Постмодернізм узагалі – це міждисциплінарний інтелектуальний рух,не стільки нова теоретична парадигма, скільки новий ракурс бачення,набір концептуальних підходів до соціокультурної реальності. Ідеї тапринципи цього бачення обґрунтовані у працях таких теоретиків, якЖ.Бодріяр, Ж.-Ф.Ліотар, Ж.Деріда, П.Бурдьє та ін. У соціологічнійцарині постмодерністський підхід синтезує кілька напрямів теорети-

Лекція 226

зування, зокрема різні інерпретації сучасної соціальної та культурноїреальності, котрі взаємодоповнюють одна одну. Хоча ці узагальненняі висновки ще не усталились і є досить розпливчастими, вони поєднаніспільним дискурсом і змальовують єдиний “образ” суспільства, якеназивається постмодерним.

Контрольні запитання

1. Які тенденції визначають сучасний стан соціологічної науки?2. Які найвпливовіші соціологічні парадигми ХХ століття?3. На чому ґрунтується постфундаменталістська концепція Дж.Алек-сандера?4. Розкрийте положення сучасної рефлексивної соціології.5. В чому полягає постмодерністська критика класичної соціологічноїтеорії?6. Які нагальні завдання постають, за І.Валерстайном, перед соціоло-гічною наукою?

Теми рефератів

1. Постмодерністська критика теоретичних підвалин класичної соціо-логії.2. Основні положення постфундаменталістської концепції Дж.Алек-сандера.3. “Рефлексивний поворот” в соціології.4. І.Валерстайн про основні проблеми адекватності сучасних суспіль-ствознавчих наук.5. Головні напрямки реконструкції соціологічної дисципліни за сучас-них умов.

Лекція 3ІНТЕГРАЛІСТСЬКА СОЦІОЛОГІЯПІТИРИМА СОРОКІНА

ВступСьогодні, коли в соціологічній науці спостерігається поши-

рення нової, постнекласичної методології, одночасно вочевид-нюється активне використання в соціологічному теоретизу-ванні певних інтегралістських ідей і концепцій. У цьому планіприкладами можуть слугувати агентно-структурний підхідЮ.Габермаса, структурний конструктивізм П.Бурдьє, струк-турно-агентний синтез Е.Гіденса.

Історія соціології свідчить, що такого роду ідеї та концепціїкожного разу з’являються внаслідок загальнотеоретичної кри-зи соціологічної науки, в якій вона періодично опиняється, аможливо, перебуває перманентно. Це трапляється тоді, колисоціологи не в змозі – на підставі попередніх теоретичнихнапрацювань – адекватно відображати, пояснювати й перед-бачати не тільки суспільні депресії, нестабільність, кризи,революції, війни й т. ін., які, до речі, в історії неодноразовоповторюються, а й виникнення нових, раніше невідомих со-ціальних реалій. Той самий Гіденс у своїх працях 90-х роківминулого століття, формулюючи концепцію сучасності, стверд-жує, що характер сучасного суспільства загалом є унікальним,воно радикально відрізняється від природи домодерного су-спільства. Важливою особливістю сучасності є якісне зрос-тання ризиків, які не мають аналогів у минулому. Інакше ка-жучи, сучасні ризики не мають історичних коренів. Вони є

Лекція 328

цілковито породженням сьогочасності. Тому минуле ніби втра-чає свою детермінувальну силу для сучасності. Звідси застосу-вання класичних соціологічних теорій для пояснення сучаснихсуспільних реалій стає сумнівним. У зв’язку з цим, як вважаєанглійський теоретик, перед соціологічною наукою постаєнагальне завдання з розроблення таких соціологічних кон-цепцій, які були б здатні адекватно відображати й пояснюватисучасну суспільну реальність. Це можна зробити тільки нашляху подолання традиційних теоретико-соціологічних дилем(наприклад, суспільство vs індивід, об’єктивне vs суб’єктив-не) і поєднання (синтезу) теоретико-методологічного інстру-ментарію структурно-функціональних парадигм, що наголо-шують вивчення впливу соціальних структур та інститутів наментальність і поведінку людей на макрорівні, із інтерпре-тативними парадигмами, які роблять акцент на вивченні таінтерпретації людської ментальності та поведінки на мікрорів-ні (див.: Кравченко, 2004: 23, 477).

Цікаво, що на початку ХХ століття на тлі наслідків Першоїсвітової війни, низки революцій у Східній і ЦентральнійЄвропі серед європейської громадськості теж була поширенадумка про “кризу сучасності”. Злам попередніх державнихформ, різке економічне падіння, масове збіднення населення,революційна смута, дезорганізація суспільного життя загалом –усе це зовсім не випадково зумовило тоді появу й поширеннясеред європейців кризової свідомості.

На думку німецького соціолога Альфреда Вебера, Першасвітова війна зламала “духовну Європу”, яка після цього зану-рилася в глибоку кризу. Вчений вважав, що кризова свідомістьпостала ще до початку Першої світової війни, проте самеостання радикалізувала та загострила її. Світову війну він роз-цінює як “симптом” кінця класичних цінностей і норм Про-світництва. Щоправда, дехто з його співвітчизників (В.Зом-барт, П.Тіліх, Є.Хайман) висловлювалися з цього приводу по-іншому. “Криза сучасності” розглядалася ними не як ситуаціяесхатологічних ризиків, а радше як шанс для нового початку.Так, Зомбарт пов’язував із Першою світовою кінець “розвитку

Інтегралістська соціологія Пітирима Сорокіна 29

капіталізму” і початок “пізнього капіталізму”. Тіліх і Хайманпід враженням досвіду військових і революційних подій почат-ку ХХ століття визначали “кризу сучасності” як переломнуепоху, з якої починається нове обличчя історії, що потребуєсуспільних реформ і політичних дій (Крузе, 1998: 201–202).

Що стосується європейської соціальної науки, то вона такожбула на початку минулого століття охоплена кризовою свідо-містю. Так, Макс Вебер у своїй доповіді “Wissenschaft alsBeruf” (1919) висловлює глибокий песимізм щодо можливос-тей науки у справі перебудови суспільства. На його думку,“завданням емпіричної науки ніколи не може бути встановлен-ня обов’язкових норм та ідеалів, з яких можуть бути виведенірецепти для практики”, така наука “нікого не здатна навчититому, що він повинен, а тільки тому, що він може і – за певнихобставин – що він хоче” (цит. за: Ручка, 1987: 77–78). Це означає,що наука не має жодного значення для формування світоглядулюдей, вона взагалі не може пояснити їм сенс навколишньогосвіту. Зрештою, важливі питання на кшталт “Що ми повинніробити?” та “Як ми повинні жити?” залишаються без відповідіз боку науки. Отже, остання є власне позбавленою сенсу, боне може дати відповіді на принципові ціннісні питання.

Згадувана веберівська доповідь, його песимістичні виснов-ки щодо ролі науки в людській культурі дістали широкий ре-зонанс серед європейської громадськості того часу. Одні булинастільки вражені оцінкою з боку М.Вебера потенціалу наукив людському житті, що почали говорити про кінець раціоналіс-тичної епохи в науці, про справжню “кризу науки”. Інші булирадше розчаровані з приводу наукового песимізму М.Вебера,намагалися критикувати його принципові висновки стосовноможливостей науки. Йому, наприклад, закидали, що йогодіагноз науки зовсім не бере до уваги проблеми повоєнногосуспільного життя (Барелмайер, 1998: 210).

Загалом після Першої світової війни в межах німецької со-ціології починають окреслюватися два концептуальні напря-ми. Один із них пов’язаний з ідеєю Г.Зіммеля (яку той вису-нув ще 1908 року) про систематичне вивчення соціальних (по-

Лекція 330

запросторових і позачасових) форм. Ця ідея була підхопленау 1920-х роках, насамперед А.Фіркандтом і Л. фон Візе, якінамагалися побудувати нову наукову дисципліну – формаль-ну соціологію. Водночас історично орієнтовані праці М.Ве-бера, В.Зомбарта, А.Вебера, Е.Трьолча, К.Мангайма, Н.Еліа-са та ін. репрезентували історичний напрям у соціології. Цейнапрям (або “історична соціологія”) сформувався приблизнона 1900 рік. Він відрізнявся широким суспільно-історичнимгоризонтом, багатоманітним теоретичним інструментарієм,вагомим міждисциплінарним потенціалом, націленістю навивчення конкретно-історичної дійсності та акцентованоюсхильністю до діагностики епохи. Під впливом відчуття за-гальноєвропейської кризи представники історичної соціологіївиступали проти починань прихильників формальної соціо-логії. На їхню думку, криза сучасності не дозволяє соціологіїбути суто вченням про соціальні форми. Соціологія повинназвернутися до конкретно-історичної дійсності. І якщо вонахоче щось зробити для подолання європейської кризи, їй по-трібно передусім “схопити” свій предмет у його специфіці,історичності та внутрішніх залежностях.

Отже, німецьку історичну соціологію загалом та її схиль-ність до історико-соціологічної діагностики зокрема можнарозцінювати як більш менш адекватну реакцію на кризу того-часної Європи. Впродовж 20–30-х років ХХ століття ця кризаурізноманітнює тематичний профіль зазначеної діагностики.Наприклад, за умов світової економічної кризи тема “стану імайбутнього капіталізму” не тільки залишається валідною, ай набуває неабиякої актуальності. До цього треба додати та-кож дискусії щодо наслідків, шансів і перспектив політичнихрежимів, які народилися внаслідок російської революції 1917року і революцій у Центральній Європі 1918–1919 років. У цейперіод точилися дебати і навколо викликаної слабкістю тодіш-ньої Веймарської демократії “кризи держави”. Гуманітарнийвимір того часу був представлений переважно працями пред-ставників “Гейдельберзької школи” на чолі з А.Вебером, якідосліджували модерну кризу культури. Вони стверджували, що


внаслідок модерної кризи культури відбувається дезінтеграціясуспільства. Тому основні цінності європейської людини –гуманістичний ідеал, свобода, розвиток особистості – виявля-ються під загрозою. Ці вчені скептично ставилися до такихфеноменів модерності, як капіталістичне підприємство, держа-ва, політична партія, об’єднання за інтересами, раціоналіза-ція, бюрократизація, хоча й визнавали неминучість цих явищ.

На думку, наприклад, А.Вебера, саме ці речі визначаютьособливості людської екзистенції в модерному суспільстві. Усеце призводить до певної еволюції ментальності людей і транс-формації соціальних відносин. Представники вищих і середніхверств населення з вільних громадян перетворюються на служ-бовців і чиновників. Гуманістичні цінності втрачають свійвплив на морально-інтелектуальне життя суспільства. На ційпідставі інтелектуали не можуть впливати на ментальність іповедінку інших верств населення. Своєю чергою, революцій-ний, “червоний” пролетаріат швидко трансформується у “жов-тих” робітників, які більше переймаються інтересами проф-спілкової бюрократії, ніж власними інтересами. В умовах мо-дерної культурної кризи з’являється так звана “четверта лю-дина”. Це новий соціальний характер, який є продуктом бю-рократизації. Якщо західноєвропейська “третя людина” харак-теризувалася динамізмом, людяністю, гідністю, відповідаль-ністю за ближніх, усім тим, що випливало з культурних тра-дицій християнства, гуманізму і Просвітництва, то “четверталюдина” є дезінтегрованою, фрагментованою і дегуманізованоюістотою. Це відсилає нас до людей, які характеризуються роз-двоєністю особистості. Згідно з А.Вебером, це може бути вче-ний, який, з одного боку, є шановним членом наукової спільно-ти, а з іншого – творцем винаходу з украй негуманними на-слідками, або партійний функціонер, який у вихідні поводитьсяв сім’ї як турботливий батько і благочестивий віруючий, а вбудні посилає тисячі людей на смерть (Крузе, 1998 : 199–200).

З приходом до влади у Німеччині нацистів (30-ті роки ХХстоліття) наукова діяльність представників історичної соціо-логії була припинена. До них були застосовані репресивні

Лекція 332

санкції. Більшості вдалося емігрувати. Після Другої світовоївійни німецька історична соціологія з її значним гуманістич-ним потенціалом не змогла відродитися повною мірою. Голов-ною причиною цього було, мабуть, беззастережне пануванняв німецькій соціології повоєнних часів американських стандар-тів структурно-функціонального аналізу суспільного життя.Про це свідчить, наприклад, один маловідомий, але показовийфакт, який наводить знавець німецької історичної соціологіїФ.Крузе на шпальтах “Кельнського журналу з соціології тасоціальної психології” (2001, Н. 3, S. 593): “Це було 1954 рокуна конференції, присвяченій Максу Веберу. Толкот Парсонс,виступаючи, різко нападав на методологію молодшого братаМ.Вебера Альфреда, який був академічним викладачем аме-риканця у 20-ті роки. Зрештою, старий Альфред Вебер запи-тав: “Ви що хочете піддати сумніву труд усього мого життя?”“Зовсім ні, колега, – відповідав Парсонс, – я позначив би цетільки не як соціологію”. Цей фрагмент, на мій погляд, яскраводемонструє позицію лідера структурного функціоналізму натой час: історична соціологія А.Вебера не є власне соціологіч-ною дисципліною, бо вона не відповідає певним (насампередпозитивістським) методологічним стандартам. Цю позиціюТ.Парсонса потрібно запам’ятати, бо надалі вона буде актив-но використовуватися і для відповідної оцінки певних поло-жень інтегралістської соціології Пітирима Сорокіна.

Життя і творчість П.СорокінаВ той час, коли розгорталася діагностична спрямованість

німецької історичної соціології, видатний російсько-амери-канський соціолог Пітирим Олександрович Сорокін (1889–1968) був ще на початку свого творчого шляху. В автобіогра-фічному романі “Довгий шлях”, опубліковану в 1963 році уСША, вчений зазначає, що в студентські роки він здійснивцілу низку антропологічних, соціологічних, юридичних і філо-софських досліджень. Результати цих досліджень були опуб-ліковані тоді в солідних наукових часописах. У 1913 році, коливін був студентом третього курсу юридичного факультету


Санкт-Петербурзького університету, вийшла друком його пер-ша велика (на п’ятсот сторінок) праця “Злочин і кара, подвиг івинагорода: соціологічний етюд про основні форми суспіль-ної поведінки і моралі”. Свій світогляд, який формувався в цейперіод, вчений схарактеризував так: “Під філософським ку-том зору [моя] система поглядів була різновидом емпіричногонеопозитивізму або критичного реалізму, ґрунтованих на ло-гічних і емпіричних наукових методах пізнання. Соціологічноце був такий собі синтез соціології Конта і Спенсера про ево-люційний розвиток, який коригувався і підкріплявся теоріямиМ.Михайловського, П.Лаврова, Е. Де Роберті, Л.Петражицького,М.Ковалевського, М.Ростовцева, П.Кропоткіна – з російськихмислителів – і Г.Тарда, Е.Дюркгайма, Г.Зіммеля, М.Вебера,Р.Штаммлера, К.Маркса, В.Парето та інших – із числа західнихвчених. Політично – мій світогляд являв собою форму соціаліс-тичної ідеології, ґрунтованої на етиці солідарності, взаємо-допомоги та свободи. Загалом це був оптимістичний світогляд,дуже схожий із поглядами більшості російських і західнихмислителів дореволюційного часу” (Сорокин, 1991: 60). Отже,молодому Сорокіну було із самого початку притаманне праг-нення формувати свій світогляд з різних наукових та ідеологіч-них джерел, намагання побудувати на цій підставі єдину, інтег-ровану світоглядну систему. Тоді, у свої студентські роки, вінбув цілком задоволений своїм світоглядом і не передбачав, щойого “науковий, позитивістський і оптимістичний” світоглядбуде підданий жорсткому випробуванню історичними подія-ми (Сорокин, 1991: 60–61).

Після успішного закінчення навчання в Санкт-Петербурзь-кому університеті (у травні 1914 року) Сорокіну було запропо-новано залишитися тут на кафедрі карного права і пенологіїдля підготовки впродовж чотирьох років до професорськогозвання. Цю підготовку він завершив достроково, за два роки,склав усний магістерський іспит (листопад 1916-го) і здобувступінь магістра. На початку 1917 року Сорокін – уже при-ват-доцент Петроградського університету. Попереду його очі-кував захист магістерської дисертації (березень 1917-го), яку

Лекція 334

він готував на основі своєї книжки “Злочин і кара, подвиг івинагорода”. У цей час молодий вчений багато друкується внаукових виданнях, читає лекції із соціології і права в кількохнавчальних закладах Петрограда, активно співпрацює з Росій-ським соціологічним товариством ім. М.Ковалевського (ство-реним 1916 року після смерті відомого соціолога і названимна його честь), обмірковує наукові плани на майбутнє. Однакреволюція 1917-го, а потім громадянська війна (1918–1920)завадили багато в чому реалізації творчих намірів Сорокіна,зокрема й захисту його магістерської дисертації.

Лютневу революцію, падіння царату вчений сприйняв зпіднесенням. Він відкладає свої академічні заняття і цілкомзанурюється у вир революційних подій того часу. Сорокіндокладає чимало зусиль для налагодження діяльності Держав-ної Думи, функціонування Тимчасового уряду, обираєтьсядепутатом Установчих зборів, без упину виступає на мітин-гах на злободенні теми. Деякий час Сорокін обіймає посадуособистого секретаря прем’єра Тимчасового уряду О.Керенсь-кого. Як член партії соціалістів-революціонерів (есерів) органі-зовує Всеросійський селянський з’їзд, редагує есерівські га-зети “Справа народу” і “Воля народу”, бере участь у роботі“Комітету народної боротьби з контрреволюцією”.

Жовтневий переворот більшовиків і захоплення ними вла-ди в країні вчений зустрів ворожо. В газеті “Воля народу” віндрукує серію статей, в яких таврує більшовиків як “зрадниківреволюції”, брехунів, убивць і т. ін. Зрозуміло, більшовикизаборонили газету, а Сорокіна на початку січня 1918 року за-арештували. Це був уже другий арешт у житті вченого. Пер-шого разу його заарештувала в 1905-му царська поліція запропаганду есерівських ідей.

За клопотанням видатних революціонерів два місяці потому Сорокіна звільняють з-під варти. Але він не змиряєтьсяз більшовиками й навіть намагається протистояти їм. Невдовзійого в рідному зирянському краю (територія сьогоднішньоїавтономної республіки Комі в Росії) оголошують “ворогомкомуністів № 1” (див.: Медведько, 2006: 42). За ним завзято


полюють більшовицькі карні органи. Сам Сорокін згодом до-ходить висновку, що його боротьба з більшовиками стає мар-ною, бо останні брали гору в громадянській війні, успішнозміцнювали свій політичний режим, уміло залучали на свійбік переважну більшість населення. І вчений... здається. Вінпише “покаянного” листа, в якому сповіщає більшовицькувладу про свій вихід з партії есерів і відмову від політичноїдіяльності загалом. У цьому листі Сорокін висловлює бажан-ня повернутися до перерваної суто наукової роботи й діяль-ності з культурної просвіти народу. Свою позицію вчений об-ґрунтовує таким чином: “Минулий рік революції навчив менеодній простій істині: політики можуть помилятися, політикаможе бути суспільно корисною, але може бути й суспільношкідливою, робота ж у галузі науки і народної просвіти – завж-ди корисна і завжди необхідна народові, надто ж в епоху до-корінної перебудови усього державного і суспільного життя”(цит. за: Медведько, 2006 : 43–44).

Уже під час нового арешту вченого зміст його листа дійшовдо голови більшовицького уряду В.Леніна, який розпорядивсянадрукувати зречення видатного правого есера в газеті “Прав-да”. Після цього на шпальтах “Правди” (21 листопада 1918року) з’являється стаття самого Леніна під назвою “Ціннізізнання Пітирима Сорокіна”, в якій вождь пролетаріату за-кликав усіх контрреволюціонерів схаменутися, як це зробивесер Сорокін, і запрошував до співробітництва. Отже, ціноюсвоєї політичної репутації вчений знов дістав свободу. Вінвирішив назавжди відійти від політики, щоб мати змогу займа-тися науковою і викладацькою діяльністю. Таку можливістьйому було офіційно надано.

Наприкінці 1918 року Сорокін поновили як викладача наюридичному факультеті Петроградського університету, де вінпочинає читати лекції з карної соціології. Одночасно він читаєлекції із соціології в Сільськогосподарській академії, Інсти-туті народного господарства, а також на численних тоді кур-сах і в лікбезах. У 1919 році вченому вдається зорганізувативперше в Росії соціологічне відділення на факультеті суспіль-

Лекція 336

них наук у Петроградському університеті. Наступного року –він уже перший професор соціології названого університету.В цей період Сорокін готує і публікує популярні підручники зправа і соціології. 1919 року виходить друком “Елементар-ний підручник загальної історії права у зв’язку з історією дер-жави”, а в 1920-му – “Загальнодоступний підручник соціо-логії”. У 1920 році побачила світ і головна праця російськогоперіоду творчості вченого “Система соціології” (у 2-х томах).Цю працю, до речі, Сорокін планував видати у шести, ба йвосьми томах. У квітні 1922 року вчений саме цей твір блис-куче захищає як магістерську дисертацію. Всі опоненти, яківиступали на захисті цієї дисертації, – а серед них були відомісуспільствознавці того часу Н.Кареєв, К.Тахтарьов, І.Лапшин,Н.Гредескул, – оцінили її зміст у цілому позитивно (Сорокин,1993б: 621–628).

Тепер кілька слів про світогляд вченого, його систему цінно-стей, які склалися на початку ХХ століття, після світової війни,революції та громадянської війни в Росії. В автобіографічно-му романі “Довгий шлях” Сорокін з цього приводу зазначає:“Уже Перша світова війна спричинила перші прогалини в по-зитивістському, сцієнтистському і гуманістичному світовід-чутті, яке я мав до війни. Революція ж 1917 року вщент зруй-нувала мої погляди на світ, разом із характерними для нихпозитивістською філософією і соціологією, утилітарною сис-темою цінностей, концепцією історичного процесу як прогре-сивних змін, еволюції до кращого суспільства, культури, лю-дини. Замість розвитку просвітницької, морально шляхетної,естетично витонченої та творчої гуманності, війна і революціярозбурхали в людині звіра і вивели на арену історії, поряд ізшляхетною, мудрою і творчою меншістю, гігантську кількістьірраціональних людиноподібних тварин, які сліпо вбиваютьодин одного, руйнують усі великі цінності, знищують безсмерт-ні досягнення людського генія і поклоняються вульгарності вїї найгірших формах” (Сорокин, 1991: 166–167). На думкувченого, хвиля смертей, звірства, невігластва, що захлеснуласвіт на початку ХХ століття, цілковито суперечить теоріям


прогресивної еволюції людства. Саме ця обставина змушуєСорокіна критично переглянути свої колишні погляди на світ.Він вважає, що його власний досвід упродовж 1914–1922 роківтільки посилив потребу в такому критичному ставленні: “В цейчас я відчув на собі і бачив надмірно багато ненависті, лицемір-ства, сліпоти, звірства та масових убивств, щоб зберегти внедоторканності піднесене і бадьоре світовідчуття. Саме ціісторичні обставини та “екзистенціальні” умови спричинилипроцес переоцінки моїх цінностей, перебудови моїх поглядіві зміни мене самого як особистості” (Сорокин, 1991: 167).

Неважко помітити, що кризовий стан світогляду Сорокінау 20-х роках минулого століття був цілком зумовлений жахли-вими наслідками воєнних і тогочасних революційних подій.Відчуття катастрофізму, трагізму суспільного і особистогожиття породжує девальвацію прогресистських концепцій істо-ричного процесу, глибинну кризу свідомості раціоналістич-ної європейської людини. Проте й у цій ситуації вчений невтрачає надії на відновлення цілісності свого світогляду. Алена якій підставі? Відповідь на це запитання, мабуть, можназнайти в його промові на урочистих зборах на честь 103-їрічниці Петербурзького університету (21 лютого 1922 року).Виступаючи перед студентами, Сорокін радив їм керуватисяв житті орієнтацією на знання (науку), наполегливу продуктив-ну працю, релігійні цінності, національну самобутність свогонароду, сумління та моральність. Він також рекомендував сту-дентам брати із собою як життєвих супутників і наставниківпередусім славнозвісних святих Ніла Сорського і Сергія Ра-донежського, а також великих російських письменників ЛеваТолстого і Федора Достоєвського (Сорокин, 1994 : 410–414).

За свідченням самого вченого, переоцінка цінностей, пере-гляд світогляду й особистісна перебудова відбувалися посту-пово. Приблизно наприкінці 1920-х років цей процес в основ-ному завершився: “Його результатом стало те, що я називаюінтегральною системою філософії, соціології, психології, ети-ки й особистісних цінностей” (Сорокин, 1994 : 167). Саме підвпливом свого нового інтегралістського світогляду вчений

Лекція 338

пізніше у праці “Людина і суспільство за умов злигоднів” за-значить (мабуть, у дусі прихильників німецької історичної со-ціології): “... Злигодні не є суто злом: поряд з їхньою руйнівноюі шкідливою дією вони відіграють також конструктивну і по-зитивну роль в історії культури та творчої діяльності людини.Для людства катастрофи мають велике повчальне значення”(Сорокин, 1993в : 53).

Більшовицька влада ставилася із підозрою до наукової тавикладацької діяльності вченого. Особливо за різку критикудій цієї влади, “некомуністичні” поради студентам, “немарк-систське” тлумачення актуальних тем війни, революції, голоду,а також за розгромні рецензії книжок деяких комуністичнихавторів (М.Бухаріна, З.Ліліної). Нову книгу Сорокіна “Голодяк чинник. Вплив голоду на поведінку людей, соціальну органі-зацію та суспільне життя”, яку вчений підготував до друкув травні 1922 року, більшовицька цензура спочатку спотвори-ла, а потім зовсім заборонила. І це аж ніяк не дивно, адже вцій праці вчений висловлює думку про те, що тоталітарна ко-муністична ідеологія і голод – це близнята. Грубо сколоченомунедемократичному режимові не вигідно мати заможне насе-лення, тому продовольча проблема буде тут вічною, а голодвиступатиме політичним знаряддям цього режиму. Отже, не-вдовзі прихована суперечність між громадянською позицієюСорокіна і більшовицьким режимом перетворилося на відкри-те протистояння.

Влітку 1922 року ситуація в країні різко загострюється. В.Ле-нін ставить руба питання про необхідність комуністичногоконтролю програм і змісту курсів із суспільних наук. У зв’язкуз цим колишню професуру починають відсторонювати відвикладання цих дисциплін. Після придушення більшовикамикронштадського заколоту наукова і творча інтелігенція зазнаємасових арештів. Невдовзі близько півтораста видатних пред-ставників російської інтелігенції були вислані за кордони краї-ни. 23 вересня 1922 року Сорокін разом із своєю жінкою тежзалишають Росію. Як з’ясувалося пізніше, назавжди. У своїйкнижці “Сторінки з російського щоденника” (1924) вчений


посилається на уроки, які він виніс із карколомних подій рево-люції, громадянської війни і перших років панування більшо-виків у Росії: “Хоч би що трапилося в майбутньому, я знаютепер три речі, які зберігатиму в голові та серці назавжди. Жит-тя, навіть найбільш тяжке – це найкращий скарб у світі. Дотри-мання обов’язку – це другий скарб, який робить життя щас-ливим і надає душі сили не зраджувати своїх ідеалів. Третяріч, яку я пізнав, полягає в тому, що жорстокість, ненависть інесправедливість не можуть і ніколи не зможуть створити нічо-го вічного ні в інтелектуальному, ні в моральному, ні матеріаль-ному сенсі” (Сорокин, 1991: 161).

На самому початку своєї еміграції Сорокін опиняється уПразі. Сюди він прибуває на запрошення першого президентанезалежної Чехословаччини Т.Масарика, з яким учений по-знайомився ще в Петрограді під час редагування газети “Волянароду”. Сучасний український дослідник О.Юренко напідставі архівних документів повідомляє, що це запрошеннясталося за посередництва одного з тодішніх лідерів українськоїеміграції, доктора соціології М.Шаповала. Саме останній, бу-дучи спочатку лише заочно знайомим із Сорокіним (листу-вався з ним), згодом посприяв йому в налагодженні впливо-вих знайомств і влаштуванні у Празі (Юренко, 1996: 360–361).

Учений перебував у Чехословаччині тільки дев’ять місяцівупродовж 1923 року. В автобіографічному романі “Довгийшлях” він зазначає, що ці місяці пройшли для нього добре іплідно. Вирішивши твердо не втручатися в політику, Сорокінголовну увагу в цей час приділяє науковим заняттям: вивчає упразьких бібліотеках соціологічні праці західних авторів, готуєсвої наукові публікації, читає публічні лекції. Того ж року йомувдається підготувати чорновий варіант твору на тему соціологіїреволюції, опублікувати кілька статей із питань соціології села,а також скорочений варіант своєї “Системи соціології”. Напідставі прочитаних публічних лекцій вчений публікує у Празінову книгу “Сучасний стан Росії”. Водночас в Ужгороді ви-ходить друком ще одна його книга, “Популярні нариси соціаль-ної педагогіки і політики”, яку він підготував для вчителів.

Лекція 340

Як згадує вчений, “можливо ми [разом із жінкою, – А.Р.]так би й залишилися в Чехословаччині назавжди як викладачіодного з чеських ВНЗ, якби я не отримав запрошення від двохшановних американських соціологів – Едварда Хаєса з універ-ситету штату Іллінойс і Едварда А.Росса з Вісконсинського уні-верситету. Вони запросили мене приїхати в Америку, щоб про-читати серію лекцій про російську революцію” (Сорокин, 1991:164). Сорокін приймає це запрошення і в жовтні 1923 року їдедо США, маючи надію влаштуватися там надовго і всерйоз.

Хоча його лекції були заплановані на січень–лютий 1924року, вчений прибуває на два місяці раніше, щоб потренува-тися у розмовній англійській. З цієї метою він щодня відвідуєрізного роду публічні лекції та зібрання, слухає проповіді уцерквах, намагається сам за будь-якої нагоди розмовляти анг-лійською. Невдовзі вчений уже вільно володів нею. Його лекціїв університетах штатів Іллінойс, Вісконсин, Мічиган, виступна семінарі у Чиказькому університеті пройшли цілком успі-шно. Після цього вченого запросили провести літній семестрв університеті штату Міннесота. Курс лекцій, що його Сорокінпрочитав у цьому семестрі, був присвячений тематиці соціо-логії революції та соціальної морфології. Ці лекції викликалинеабияку зацікавленість не тільки з боку студентів, а й із бокуфахівців-соціологів. У результаті вчений стає “запрошенимпрофесором” на факультеті соціології даного університету.

Шість років, які Сорокін провів на факультеті соціологіїуніверситету штату Міннесота, були в його творчості, мабуть,найбільш продуктивними. Першою публікацією англійськоюмовою була книга вченого “Сторінки з російського щоденни-ка” (1924), де він описував і аналізував суспільно-політичніподії в Росії з січня 1917-го по вересень 1922 року. Далі май-же кожного року з-під його пера виходять книги англійською:солідна “Соціологія революції” (1925), в якій досліджуєтьсяповедінка людей з різних соціальних груп і верств під час ре-волюції, а також характер неминучих пореволюційних змін уструктурі суспільства; новаторська “Соціальна мобільність”(1927), яка була присвячена розгляду процесів соціальної стра-


тифікації та мобільності в суспільстві й сьогодні вважаєтьсякласикою світової соціологічної думки; узагальнювальна пра-ця “Сучасні соціологічні теорії” (1928), де критично розгля-нуто типологічно узагальнені течії соціологічної думки заперіод 1875–1920 років. Крім того, вчений (у співавторстві зК.Ціммерманом) публікує “Принципи сільсько-міської соціо-логії” (1929), а також трьохтомну “Систематизовану хресто-матію з сільської соціології” (1930–1932, у співавторстві зК.Ціммерманом і Дж.Гелпіном).

Така результативність творчої діяльності Сорокіна спричи-нила належний вплив на багатьох ділових американців, якізрозуміли, що російський політичний емігрант є науковою зір-кою надзвичайної величини. І справді, праці вченого ранньогоамериканського періоду його творчості були не тільки поміче-ні, а й сприйняті як новаторські, оригінальні, особливо “Соціаль-на мобільність” і “Сучасні соціологічні теорії”. Саме ці твориСорокіна стали надовго підручниками із соціології в багатьохамериканських університетах. Загалом соціологічні ідеї вче-ного швидко набули міжнародного визнання, викликали цілийпотік наукових і популярних статей, книжок, дисертацій. Усеце принесло йому заслужену репутацію провідного соціологатих часів. Його праці почали перекладати європейськими таазійськими мовами, неодноразово перевидавати. Сам він ставпочесним і дійсним членом кількох академій, наукових това-риств та інститутів, зокрема членом-кореспондентом Україн-ського соціологічного інституту в Празі, директором якого буву той час М.Шаповал.

Як вважав Сорокін, після публікацій “Соціальної мобіль-ності” та “Сучасних соціологічних теорій” його ім’я з’явило-ся “на світовій соціологічній мапі” (Сорокін, 1991: 184). У листідо М.Шаповала (від 20 жовтня 1929 року) вже після того, якСорокіна запросили на роботу у Гарвард, він оцінював свійнауковий успіх і перспективи на майбутнє так: “Зараз, мабуть,я маю авторитет не нижчий за кожного соціолога в кожнійкраїні... За 6 років російський біженець досяг вершини щодоакадемічної кар’єри. Перспективи для моєї роботи тепер

Лекція 342

відкриваються величезні... Не дивуйтеся, якщо через рік чидва Ви побачити мене вибраним у президенти Американськогосоціологічного товариства. Вже пропонували... Планую початитам [у Гарварді. – А.Р.] свій шедевр, “Соціальну динаміку”, якухочу зробити класичною працею” (Сорокин, 2005: 576–577).

У вересні 1929 року всесвітньо відомий уже тоді Гарвар-дський університет запросив Сорокіна очолити створення туткафедри соціології. Вчений прийняв це запрошення, але ви-сунув зустрічну пропозицію – створити у Гарварді окремевідділення соціології. З цією пропозицією керівництво уні-верситету погодилося. Після підготовчої роботи таке відділен-ня було відкрито восени 1931 року. Цілих дванадцять роківйого керівником залишався Сорокін. Поряд з організаційни-ми справами вчений читав тут студентам певні курси лекцій,займався підготовкою аспірантів, здійснював науково-дослід-ницькі розвідки (переважно в річищі проблематики соціальноїта культурної динаміки). Поступово на відділенні зібраласяціла плеяда майбутніх зірок американської соціології, які булитут або викладачами, або студентами й аспірантами. І до кож-ного з них Сорокін мав якийсь безпосередній стосунок – яккерівник, наставник, колега. Йдеться, зокрема, про такі імена,як Б.Барбер, Р.Бейлс, І.Бергер, Р.Біерстедт, К.Девіс, Ч.Луміс,Р.Мертон, Б.Мур, Т.Парсонс, Ч.Тіллі, Е.Тіріакьян, Р.Вільямс,Д.Хоманс. Як зазначає вчений, “якщо навіть мій особистийвнесок у їхнє професійне становлення і не був значним, топринаймні я ніколи не ставав на заваді розвитку їхніх творчихздібностей” (Сорокин, 1991 : 198). Під керівництвом Сорокі-на факультет соціології Гарварда стає одним із найбільш важ-ливих соціологічних центрів США. Отже, у своєму творчомужитті вченому двічі випало відіграти важливу роль у створеннісоціологічних центрів: одного – в Петроградському універси-теті (1919–1920), другого – в Гарварді (1930–1931).

А як же той шедевр, про який він сповіщав М.Ю.Шапова-ла? До реалізації свого нового дослідницького проекту, щоначорно був задуманий ще в Міннесоті, вчений по-справжнь-ому береться у Гарварді з 1931 року. Цьому сприяє “Гарвард-


ський комітет досліджень у соціальних науках”, який виділивСорокіну під його дослідження фінансовий аванс у розмірі 10тис. дол. На той час це була солідна сума. Вона дала змогувченому залучити до своєї роботи цілий шерег відомих спеціа-лістів (переважно російського походження), які тоді перебува-ли в еміграції: філософів М.Лосського, І.Лапшина, спеціалістаз економічної історії П.Струве, воєнних істориків М.Головіна,О.Зайцева, спеціаліста з історії мистецтва Візантії та півден-них слов’ян М.Окунева, економіста П.Савицького, історикаС.Пушкарьова, соціолога М.Тимашова, культуролога І.Болди-рєва та ін. Упродовж майже п’яти років ці спеціалісти збиралий обробляли емпіричний матеріал з історії мистецтва, філосо-фії, знання, права, етики, соціальних відносин, війн, революційтощо. В результаті з даної тематики було накопичено коло-сальну інформацію, зроблено численні статистичні таблиці тадіаграми. Для того, щоб його теоретичні гіпотези та схеми невпливали на добір та опрацювання емпіричних даних, ученийзавчасно не розповідав про них залученим фахівцям, які змоглиознайомитись із теоретичними засадами дослідження тількиперед самим виходом у світ нового твору Сорокіна.

Наприкінці 1936 року рукопис трьох томів “Соціальної ікультурної динаміки” був завершений. Наступного 1937 рокувсі три томи вийшли друком. У першому розглядалися флук-туації форм мистецтва (процеси, які час від часу повторюютьсяв людській історії, соціокультурному житті людства), у дру-гому – флуктуації систем істини, етики та права, у третьому –флуктуації соціальних відносин (на прикладі війни й револю-ції). Далі Сорокін планував підготувати завершальний четвертийтом праці, де розглядались би основні проблеми, принципи таметоди проведеного дослідження. Проте з написанням цьоготому він дещо забарився, бо переключився на підготовку довидання іншої праці під назвою “Бюджети часу і поведінкалюдини” (опублікована в 1939 році у співавторстві з К.Берге-ром). Утім, 1940 року методологічний том “Соціальної та куль-турної динаміки” був готовий. А наступного 1941 року він бувопублікований. Таким чином, підготовці, написанню і публі-кації свого головного дітища Сорокін присвятив десять років.

Лекція 344

На думку російського автора А.Согомонова, “чотирьохтом-на “Соціальна і культурна динаміка” – це безпрецедентна заобсягом і емпіричним осягненням соціологічна праця, якаперевершує в цьому сенсі ... і “Капітал” К.Маркса, і навіть“Трактат із загальної соціології” В.Парето” (Согомонов, 1999:478). І з цією думкою, мабуть, не можна не погодитись. Протезначення праці як magnum opus* П.Сорокіна, зрозуміло, незводиться тільки до її справді гігантського обсягу, адже в книзібуло охоплено історико-емпіричний матеріал за 2500 років.Непересічне значення цього твору полягає в тому, що в ньомуна підставі низки своєрідних інтегралістських ідей розробле-но оригінальну концепцію соціокультурної динаміки. В цьомусенсі, як наголошував відомий український соціолог і культу-ролог О.Погорілий, йдеться “насамперед про застосуванняякісно нової методології, де статистичні методи поєднували-ся з методами герменевтичними і синтезувалися висновки нелише соціології, а й антропології, культурології, мистецтвоз-навства, філософії та історії науки” (Погорілий, 1996 : 86).Такий підхід дав можливість вченому зробити багатобічнеобґрунтування генерального діагнозу модерну, який полягавв тому, що останній увійшов у затяжну соціокультурну кризу.

Реакція на принципово нову фундаментальну працю Со-рокіна була вкрай неоднозначною. Більшість рецензій, особ-ливо у спеціалізованих соціологічних часописах, оцінювалиїї або амбівалентно, або негативно. Одні рецензенти з порогувідкидали сорокінські теоретико-методологічні принципи,реалізовані в дослідженні; інші – нарікали на стиль викладуаналітичного матеріалу, застосування неоднозначних чи не-вдалих понять; треті – знаходили невідповідності між теоре-тичними висновками й кількісними даними, наведеними укнизі. Водночас критики й симпатики Сорокіна визнавали, щоза багатством сміливих гіпотез іншого подібного твору в соціо-логічній літературі немає.

_____________* Magnum opus (лат.) – головна праця.


У цілому вчений був задоволений тим, як громадськістьзустріла його багаторічне творіння. Він вважав, що її долясхожа на більшість значущих праць з історії суспільної думки:їх із захопленням сприймають і беззастережно відкидаютьводночас. Пізніше у своєму автобіографічному романі (1963)Сорокін зазначав, що його “Динаміка” живе у різних виданняхі перекладах “активним життям, можливо, навіть більш актив-ним, аніж у перші роки після виходу у світ” (Сорокін, 1991 :210). І справді, книга в подальшому багаторазово перевидава-лася і перекладалася багатьма мовами. Сам учений постійноповертався до її змісту, пояснюючи або коментуючи головніідеї твору. Він це робить у своїх лекціях, виступах, публікац-іях як у спеціалізованих (професійних), так і в масових (по-пулярних) виданнях. Для масового читача вчений видає по-пулярну адаптацію “Соціальної і культурної динаміки” підназвою “Криза нашого часу” (1941), потім публікує “Людинуі суспільство за умов злигоднів” (1942). Нарешті, 1957 року,через двадцять років після першої публікації “Соціальної ікультурної динаміки”, Сорокін готує і випускає у світ її скоро-чений (однотомний) варіант, який набагато пізніше, а саме 2000року, був виданий у Санкт-Петербурзі російською мовою. За-галом ці факти свідчать, що головні ідеї сорокінського творуне втрачають своєї евристичної цінності, ними цікавились напочатку, в середині та наприкінці минулого століття, їх актив-но вивчають і зараз. Із цього приводу сам учений у своїх спо-гадах зазначав, що у нього немає підстав жалітися на долю,“світова спільнота приділила значно більше уваги моєму тво-ру, ніж я міг того очікувати” (Сорокин, 1991 : 211).

Між тим у стінах Гарварду в 1930–1950-ті роки нові інтег-ралістські ідеї Сорокіна не викликали великого ентузіазму. Тутфундаторові соціологічного осередку не вдалося створитивласної соціологічної школи. Він мав замало учнів і послідов-ників. Навіть Р.Мертон, який був співавтором сорокінської“Соціальної і культурної динаміки”, не пішов у кільватері свогокерівника по аспірантурі, став одним із засновників соціологіїструктурного функціоналізму. Загалом у цей період, як під-

Лекція 346

креслює американський дослідник інтелектуальної біографіївченого Б.Джонстон, “теоретична робота Сорокіна сприймала-ся в науковому середовищі складно і неоднозначно, тому багатоз його потенційних студентів не були впевнені в її майбутньо-му” (Джонстон, 1995б : 122). Таким чином, у своєму Гарвард-ському університеті вчений опиняється майже в ізоляції, йоговплив на інтелектуальну атмосферу тут був мінімальним.

Це відбувається на тлі зростання впливовості молодшогоколеги Сорокіна Толкота Парсонса, який у 1937 році опублі-кував свою першу вагому книжку у двох томах “Структурасоціальної дії”. Перший том цього твору був присвячений ана-лізу теоретичних поглядів А.Маршалла, В.Парето і Е.Дюрк-гайма, другий – М.Вебера. У цій книжці, яку в науковій літе-ратурі згодом стали називати “великою хартією соціології”,Парсонс поєднав головні ідеї згаданих теоретиків і запропо-нував нову дослідницьку програму – волюнтаристську тео-рію дії. Надалі ця теорія слугувала йому вихідним пунктомдля розроблення загальної теорії дії, яка стала, своєю чергою,визначальною ланкою в його узагальненій структурно-функ-ціональній теорії соціальних систем (докл. див.: Ручка, Тан-чер, 1995 : 140–153).

Таким чином, в той час, коли Сорокін запропонував своюінтегралістську “Соціальну і культурну динаміку”, в якій напідставі великого історико-емпіричного матеріалу було обґрунто-вано діагноз модерної епохи (цим вона була схожою з діагнос-тичним спрямуванням німецької історичної соціології 20-хроків минулого століття), Парсонс зініціював систематичнерозроблення теоретичних основ структурно-функціонально-го підходу в соціології. Побудову своєї соціологічної теоріїПарсонс здійснює на підставі так званого аналітичного реаліз-му, згідно з яким головне завдання соціолога-теоретика поля-гає в конструюванні відповідних аналітичних схем (моделей),“очищених” від конкретно-історичного змісту. Історичну кон-кретику він залишає соціологам-емпірикам, сам же зосеред-жується на “генералізаційних узагальненнях”. Тим самим позанауковим інтересом опинялися характеристики конкретного


соціального світу, що не могло не викликати згодом гостроїкритики теоретичних побудов Парсонса.

Отже, можна стверджувати, що історично забарвлені по-гляди Сорокіна становили опозицію формально-аналітичномупідходу Парсонса. Крім того, не треба забувати, що у 1930-тіроки Сорокін уже рішуче відмовився від ідеї прогресу, якабула фундаментом класичної соціології. В пошуках обґрунтова-ної альтернативи всіляким варіантам прогресизму він прихо-дить до радикального циклізму, який став підґрунтям йогосвітогляду і власної версії соціологічної теорії (Давыдов, 1999 :166). Водночас Парсонс є прихильником еволюціоністськоїтеорії, він вважає, що соціальні зміни відбуваються поступовоі закономірно. Структурний функціоналізм, згідно із Парсон-сом та його послідовниками, є синонімом загальної соціологіч-ної теорії, яка дає можливість системно розглядати й пояснюва-ти соціальні явища на мікро- і макрорівні. І справді, впродовждвадцяти років після Другої світової війни структурний функ-ціоналізм посідає панівне становище не тільки в американськійсоціології; в цей період у світовій соціологічній спільноті булочимало тих, хто активно сповідував його постулати. Щоправ-да, потім, як зазначає американський теоретик Дж.Рітцер,“структурний функціоналізм втратив значення як соціологіч-на теорія” (Ритцер, 2002 : 115).

Хоч би як там було, але в 1930–1950-ті роки в американськійсоціології сформувалося протистояння двох теоретико-пізна-вальних парадигм – інтегралістської П.Сорокіна і структур-но-функціоналістської Т.Парсонса. Незважаючи на схожістьпевних теоретичних положень обох вчених (наприклад, Пар-сонс у своїх концептуальних побудовах щодо соціальної сис-теми охоче користувався відповідними інтегралістськими ідея-ми, а також, як і Сорокін, приділяв увагу ролі культури в істо-ричній еволюції людських суспільств), це протистояння супро-воджувалося загостренням особистих стосунків між ними.Початок йому поклала (ще восени 1935 р.) сорокінська ре-цензія на рукопис Парсонса під назвою “Соціологія і елемен-ти людської дії”. Сорокін рекомендував Парсонсові докорін-

Лекція 348

но переробити рукопис і, як керівник соціологічного відділен-ня Гарварду, посилаючись на серйозні вади даної роботи, вва-жав на той час недоцільним призначення Парсонса на посадуасистента професора. Цю посаду Парсонс здобув лише на-ступного, 1936 року – після суттєвого доопрацювання свогорукопису (опублікованого в 1937 році під назвою “Структурасоціальної дії”).

За свідченням Б.Джонстона, критичні зауваження Сорокі-на щодо змісту зазначеної праці Парсонса не були безпідстав-ними. Критичне ставлення російського вченого до творчостіПарсонса було “наслідком здорових наукових суджень, а неплодом зачепленого самолюбства чи образи” (Джонстон,1995а : 116). Проте Парсонс вважав Сорокіна винуватим у зат-римці його кар’єрного зростання. Далі, особливо після того,як Парсонс 1944 року, вже будучи професором, заступив Со-рокіна на посаді керівника соціологічного відділення Гарвар-ду, протистояння між ними ще більше загострилось. У 1946році Парсонс запропонував ліквідувати як непотрібне створенеСорокіним соціологічне відділення, а на його базі створитивідділення соціальних відносин, яке б об’єднувало різнома-нітні соціогуманітарні дисципліни (психопатологію, соціаль-ну психологію, культурну антропологію, соціологію), що йбуло здійснено. Сорокін, зрозуміло, виступав проти цієї нова-ції, він вважав, що в цьому випадку соціологія буде зведенадо другорядного придатку інших дисциплін (Сорокин, 1991 :200). Деякий час по тому Сорокін почав звинувачувати Пар-сонса, що той буцімто “вкрав” його кращі ідеї. З цього приводу,як свідчить один із небагатьох американських учнів росій-ського вченого Е.Тіріакьян, Сорокін розповсюджував у стінахГарварду невеликий документ під назвою “Схожість і відмін-ності між двома соціологічними системами”, який містив по-рівняння між Парсонсовою “Соціальною системою” (1951) іпрацями Сорокіна, опублікованими раніше. Після прочитанняцього документу читач і справді міг дійти висновку, що Пар-сонсові навряд чи вдалося б виправдатися перед Сорокінимза разючу схожість їхніх концептуальних схем (див.: Тириа-


кьян, 1999). Згодом, як зазначає Дж.Рітцер, “у Сорокіна стосов-но творчості Парсонса сформувалося досить цікаве ставлення...З одного боку, він схилявся до критики Парсонса за те, що тойзапозичив багато з його кращих ідей. З іншого ж боку, він силь-но критикував теорію самого Парсонса” (Ритцер, 2002 : 79).

У відповідь Парсонс і його послідовники починають ви-словлювати критичні оцінки творчості Сорокіна. Наприклад,У.Колб 1951 року в рецензії на одну із праць російського вчено-го навіть запитує: “Хто читає Сорокіна?”, і відповідає, що влас-не соціологів не можна віднести до кола його читачів: “Зрозу-міло, “Соціальна мобільність” і “Сучасні соціологічні теорії”часто цитуються і використовуються у викладанні й дослід-женнях. Але “Динаміка” і праці, які з нею пов’язані, ... втра-чені, забуті соціологами. Їх більше навіть не критикують, апросто ігнорують” (цит. за: Джонстон, 1999 : 14).

Така категорична думка Колба потребує коментарів. По-перше, краще б її американський автор не висловлював, бовже у 60-ті роки минулого століття (а тим паче зараз!) інтересдо Сорокіна, його творів почав активно відроджуватися. З’я-сувалося, що Сорокін є однією із непересічних постатей вісторії соціології, чиї далекоглядні інтегралістські ідеї набулинеабиякого значення в сучасних умовах. По-друге, Колб ужетоді був неправий, коли стверджував, що соціологи не чита-ють Сорокіна, зокрема його пізні твори. Я спеціально пере-вірив посилання на твори російського вченого у такій капі-тальній книзі, як “Сучасна соціологічна теорія в її спадкоєм-ності та зміні”, що вийшла в США 1957 року за редакцієюГ.Беккера і А.Боскова (а згодом, 1961 року була опублікованаросійською в Москві). З’ясувалося, що за кількістю посиланьСорокін наприкінці 50-х років минулого століття впевненоналежав до числа найбільш цитованих соціологів (після Г.Бек-кера, М.Вебера, Т.Парсонса, Е.Дюркгайма, але попередуФ.Знанецького, О.Конта, Р.Мертона, Г.Зіммеля, Г.Гуревича,В.Парето, Р.Макайвера, Б.Маліновського, К.Маркса та ін.). По-третє, позиція Колба, мабуть, відображає спільну на той часдумку прихильників структурного функціоналізму щодо твор-

Лекція 350

чості Сорокіна. Тоді узвичаїлося ділити американський пері-од творчості російського вченого на два етапи: 1) до 1937-го і2) після 1937-го. При цьому вважалося, що до 1937 року Соро-кін займався переважно емпіричними й теоретичними дослід-женнями в царині соціології, тому його творчість у цей періодбула “науковою”. А от після 1937-го, коли життєдіяльністьвченого була переважно просякнута “філософським і квазіре-лігійним активізмом”, його творчість набула “ненаукового”характеру (докл. див.: Сапов, 2000 : 1039).

На мій погляд, тепер, із висоти ХХІ століття цю періодиза-цію творчості російського вченого слід оцінити як безумовноштучну. Чому? Тому що Сорокін у будь-який період своєї твор-чості, незалежно від того, був він пов’язаний із Росією чиСША, завжди претендував на щось більше, ніж бути “простовченим”, “просто соціологом”. Звідси соціологія, як слушнонаголошує російський дослідник В.Сапов, була для нього“більше ніж наукою – тим “магічним кристалом”, крізь якийвін дивився на світ загалом” (Сапов, 2000 : 1040). Це означає,що на відміну від Парсонса Сорокін не був у свої зрілі рокиприхильником нейтральної, “ціннісно-свободної” соціологіч-ної науки. Навпаки, соціологічне пізнання для нього завждибуло пов’язане з вибором і ствердженням певних інтелектуаль-них, моральних і гуманістичних цінностей. Цю аксиологізо-вану позицію колись добре висловив такий відомий опонентметодології структурного функціоналізму, як Р.Міллз. Він вва-жав, що “кожний, хто присвятив життя вивченню суспільстваі публікує результати своїх досліджень, усвідомлює він це чині, діє не тільки науково, але також морально і політично” (цит.за: Ручка, 1987 : 100). В цьому сенсі Сорокін цілком свідомовиходить за межі веберівського принципу Wertfreiheit, відстою-ючи активну позицію людини науки стосовно навколишньогосоціального світу. При цьому він намагається не тільки висло-вити діагноз і прогноз щодо існуючого стану речей, а й запро-понувати рецепти його поліпшення. Останнє особливо яскра-во виявилося, коли вчений намагався практично реалізуватиідеї, сформульовані ним у “Соціальній і культурній динаміці”.


Упродовж 40–50-х років минулого століття Сорокін у своїхпрацях пропагує і розвиває ідеї “Динаміки”, закликаючи доусвідомлення наслідків глибокої кризи західної культури.Найбільш виразно це було репрезентовано у його праці “Кри-за нашого часу” (1941). Друга світова війна та інші соціальнікатаклізми підштовхнули вченого до вивчення впливу війн,голоду, епідемій, революцій на спосіб думок і поведінку людей,а також на економічні та політичні інститути, сім’ю, соціальнумобільність, мораль, вірування, культуру та її творчий потен-ціал. Результати цих досліджень увійшли в іншу книгу Соро-кіна “Людина і суспільство за умов злигоднів” (1942). Ще однапраця вченого, “Росія і Сполучені Штати” (1944), також напи-сана під впливом Другої світової війни та її наслідків. У нійвін на підставі порівняльного аналізу намагається виявитивідмінності та схожість між культурою і соціальними інститу-тами двох народів: російського й американського. Як зазна-чається в автобіографічному романі вченого, головна ідея цієїпраці полягає в тому, щоб “переконати обидві держави та їхніхлідерів продовжити взаємовигідне співробітництво і замис-литися про страшні наслідки, до яких може призвести відхідвід співробітництва...” (Сорокин, 1991 : 213).

У цей період Сорокін починає багато писати про гуманність,альтруїзм, моральність, інтелектуальне оновлення людськихсуспільств. Він висуває ідею, що в умовах глибинної кризисучасної культури, коли найбільш освічене за всю історіюлюдства ХХ століття водночас відзначається найбільшоюжорстокістю і деструктивністю, тільки альтруїстична любовможе розглядатися як засіб поліпшення людського світу. Томувчений закликає до більш активного вивчення потенціалу, вла-стивостей та енергії альтруїстичної любові. На його думку,наука раніше не переймалася дослідженнями цього феноме-на. Вважалося, що ця тема майже цілковито належить до ца-рини релігії та етики. Однак великі злигодні ХХ століття, атакож загроза нової світової самогубної війни схиляють доперегляду цієї думки. Сорокін вважає, що в умовах тотальноїдезінтеграції людської культури наука просто мусить активно

Лекція 352

вивчати “таємничу енергію безкорисливої, креативної любові”(Сорокин, 1991 : 218).

У 1949 році вчений створює за фінансової підтримки відо-мого тоді американського бізнесмена і філантропа Е.Ліллі –Гарвардський дослідницький центр креативного альтруїзму.Діяльність цього Центру, ґрунтована на припущенні, що аль-труїстична любов є потенційним джерелом значної креатив-ної енергії, була спрямована не тільки на теоретичне вивчен-ня її характеристик, а й на практичне (експериментальне) ви-роблення й акумуляцію цієї енергії. Змістом досліджень у цьо-му контексті стали філософські, біологічні, соціологічні, пси-хологічні аспекти альтруїзму, а також експерименти з виявлен-ню найбільш ефективних технік альтруїстичного виховання іперевиховання людей.

За десять років (1949–1959) діяльності вказаного ЦентруСорокіну вдалося багато чого зробити за тематикою креатив-ного альтруїзму. По-перше, він привернув увагу громадськос-ті та науковців до справді важливого боку людського життя.Чимало відомих людей у США підтримали це починаннявченого, наприклад, авіаконструктор І.Сикорський, філософЕ.Фромм, біолог Л. фон Берталанфі, психолог А.Маслоу. Запідтримки багатьох своїх симпатиків Сорокін виступив ініціа-тором створення в США Дослідницького товариства з креа-тивного альтруїзму (1955). Саме під егідою цього товариствав жовтні 1957 року було проведено цікаву за тематикою длятого часу наукову конференцію, матеріали якої пізніше булиопубліковані за редакцією А.Маслоу у вигляді збірки статей“Нове знання про людські цінності” (1959). По-друге, у зазна-чений період своєї творчості вчений активно пропагував ре-зультати наукових досліджень очолюваного ним Центру. Найого погляд, проведені наукові дослідження встановили існу-вання в людському світі трьох типів альтруїзму (“природже-них”, “набутих” і “проміжних”); підтвердили дієвість законуполяризації (теоретично сформульованого Сорокіним раніше),згідно з яким люди долають злигодні та фрустрацію залежновід типу особистості; дали змогу обґрунтовано переформу-


лювати теорію структури особистості та особистісної інтегра-ції; довели експериментальним шляхом існування і функціо-нування в структурі особистості “надсвідомого” (“надраціо-нального”) як вищої форми творчої енергії людини (Сорокин,1991: 230–234).

Зацікавленість проблематикою креативного альтруїзму, мо-рального та інтелектуального оновлення людського світу надаєґрунтовну підставу говорити про нову віху у творчості вченого.Про це яскраво свідчать навіть назви його подальших творів,таких як “Відновлення гуманності” (1948), “Альтруїстичналюбов: дослідження американських добрих сусідів і християн-ських святих” (1950), “Соціальна філософія в епоху кризи” (1950),“SOS: сенс нашої кризи” (1951), “Види любові та її міць: типи,чинники і технічні способи морального перевтілення” (1954),“Американська сексуальна революція: прояви і наслідки”(1956), “Влада і мораль” (1959, у співавторстві з У.Ланденом).

Усі ці праці Сорокіна були уважно сприйняті світовою гро-мадськістю, вони були перекладені та вийшли друком двад-цятьма іноземними мовами, їм було присвячено чимало кри-тичної та оглядової літератури (статей, дисертацій, книжок).

У своєму автобіографічному романі вчений зазначав, що“глибоке розуміння природи та механіки безкорисливої креа-тивної любові неможливе без адекватних знань про суспіль-ство, культуру, систему цінностей, у яких люди живуть і діють.Це пояснює, чому крім вивчення основних проблем альтруїз-му треба було також вивчати структуру та історичну динамі-ку соціокультурних і ціннісних систем” (Сорокин, 1991 : 234).Тому в зазначений період вчений публікує цілу низку моно-графій, призначених передусім науковцям. Ідеться насампе-ред про такі праці Сорокіна, як “Соціокультурна причинність,простір, час: дослідження принципів соціології та соціальноїнауки” (1943), “Суспільство, культура та особистість. Їхніструктура і динаміка: система загальної соціології” (1947),“Соціальна і культурна мобільність” (1959). Саме в цих працяхучений продовжує розроблення своєї інтегралістської систе-ми соціології та її основних понять. Кредо цієї соціології він

Лекція 354

особливо опукло виклав у знаковій для того часу статті “Мояфілософія – інтегралізм” (1957). Соціологічній спільноті булаадресована також активно-критична книжка Сорокіна під наз-вою “Примхи і слабості сучасної соціології та суміжних наук”(1956), у якій він розвінчував сцієнтизм тогочасної соціології,засилля в її межах плоского емпіризму (“квантофренії”), мето-дологічного трюкацтва тощо.

Розвиток соціології як науки в той час у США засвідчивправоту вченого з багатьох теоретико-методологічних питань.Це визнає тодішня американська соціологічна спільнота. Дойого ідей почали дедалі частіше звертатися молоді соціологи.Деякі праці Сорокіна американські видавництва заходилисяперевидавати. Так, були перевидані “Соціальна і культурнадинаміка” (1962), “Суспільство, культура і особистість” (1962),“Соціальна філософія в епоху кризи” (1963), “Соціокультурнапричинність, простір, час” (1964), “Систематизована хрестома-тія з сільської соціології” (1965). З’являються також дві збіркистатей (1963), присвячених розгляду, оцінці та критиці творіввченого. Таким чином, можна сказати, що у 60-ті роки мину-лого століття Сорокін прориває те коло ізоляції, що склалосяв американській академічній соціології за роки панування вній структурного функціоналізму.

Наприкінці 1959 року вчений залишає стіни Гарварду, при-пиняє офіційно свою викладацьку й організаційну діяльність,стає почесним професором у відставці. Проте його творчежиття не припиняється. Він продовжує лекційну діяльністьна запрошення від багатьох американських і зарубіжних уні-верситетів, наукових асоціацій, дослідницьких центрів. Тепервін багато мандрує країною, нерідко виїжджає за кордон. Хочавже не так інтенсивно, але Сорокін продовжує також науковізаняття. За період 1959–1967 років учений підготував і опуб-лікував: автобіографічний роман “Довгий шлях” (1963); мо-нографію “Основні тенденції нашого часу” (1964), де даєтьсядіагноз довгострокових тенденцій сучасної модернізації; мо-нографію “Соціологічні теорії сьогодні” (1966), яка охоплюєісторико-соціологічний матеріал за 1920–1965 роки, хроноло-


гічно доповнюючи сорокінські “Сучасні соціологічні теорії”,що вийшли друком 1928 року. Окрім зазначених творів Со-рокін у цей час надрукував ще півтора десятка статей та есе,більшість з яких були текстами його доповідей чи виступів нарізного роду конгресах і конференціях. Наприклад, на ХІХМіжнародному соціологічному конгресі (1960) вчений висту-пив з теми “У пошуках інтегральної системи соціології”, а нарічному зібранні Американської соціологічної асоціації (1962)зробив доповідь “Практичний вплив “непрактичних” узагаль-нюючих соціологічних теорій”.

1964 року американська соціологічна спільнота виразиласвоє визнання заслуг Сорокіна перед соціологічною наукою.Його було обрано президентом Американської соціологічноїасоціації. Тему президентського послання асоціації вченийпов’язав з історико-соціологічною проблематикою. Рік по томуце послання було оприлюднене під назвою “Соціологія вчора,сьогодні і завтра” (1965). У ньому, аналізуючи тогочасний стансоціологічної науки, Сорокін зазначав історичну зумовленістьцього стану, розкривав його негативні тенденції, давав пора-ди на майбутнє. На його думку, соціологія на той час демон-струвала успішне зростання, експансію і зміцнення свого нау-кового престижу, практичну соціальну корисність. Та водно-час вона – у зіставленні з попереднім етапом своєї еволюції –стала переважно аналітико-фактографічною. Про це свідчитьзсув дослідницьких інтересів з широкомасштабних теорій, якімають справу з фундаментальними проблемами соціокультур-ної реальності, у бік вузьких “мікросоціологічних” питань.При цьому спостерігається надмірне захоплення технікоюсоціологічних досліджень. “Макросоціологічними” теоріямизаймається небагато соціологів, проте їхня абстрактна продук-ція характеризується переважно беззмістовністю, суперечли-вістю, епігонством. У майбутньому, резюмує вчений, якщосоціологія має намір зростати як базова наука про соціокуль-турні явища, вона мусить через інтеграцію (об’єднання) пізна-вальних координат (ідеалізм – матеріалізм, номіналізм – ре-алізм, еволюціонізм – функціоналізм, соціальне – культурне,

Лекція 356

структурність – динаміка, “розуміння” – кількісні процедуритощо) увійти у нову синтетично-узагальнювальну фазу своєїеволюції, покінчивши тим самим із панівною аналітико-фак-тографічну тенденцією (докл. див.: Голосенко, 2000 : 7–9).

Це інтегралістське бачення подальшого розвитку теоретич-ної соціології збігається фактично із сьогоденними пропозиція-ми провідних соціологів світу. Тому воно становить не тількиісторіографічну цінність. Нині, коли відбувається ренесанс со-рокінських ідей і концепцій, принцип інтегралізму набуваєнеабиякої актуальності в сучасному соціологічному теоретизу-ванні. Тим самим інтегралістська соціологія, яку вчений свогочасу називав соціологією завтрашнього дня і до побудови якоївін доклав багато зусиль, сьогодні дедалі більш унаочнюється.

Останні два роки свого життя Пітирим Сорокін тяжко хво-рів. 10 лютого 1968-го у віці 79 років він помер. Похованойого на цвинтарі маленького містечка Вінчестер поблизу Гар-варду. По собі вчений залишив велику наукову спадщину. За60 років свого творчого життя він, за підрахунками Б.Джон-стона, опублікував 37 книг, які перекладені на більш як 42мовами, та понад 400 статей. Проте, зрозуміло, таємниця інте-ресу до сорокінських творів пояснюється не їхньою кількістю.Сьогодні праці Сорокіна приваблюють передусім своїмзмістом, завжди обґрунтованою діагностикою характеру істо-ричного часу та спрямованості цивілізаційних тенденцій. Прицьому вчений постійно намагався робити прогнози-пророцтващодо майбутнього розвитку явищ соціокультурної дійсності.Часто-густо сформульовані Сорокіним прогнози-пророцтвасправджувалися. Тому його ще за життя називали пророком.Після того, як спадкоємці вченого передали частину його арх-іву та бібліотеку канадському університету провінції Саска-чеван, там був створений Центр Сорокіна, який почав прово-дити “Сорокінські читання” і вивчати спадщину видатногосоціолога. Своєю чергою в США, де у Гарвардському універ-ситеті залишилася ще одна частина сорокінського архіву,Американська соціологічна асоціація встановила щорічнупремію імені Пітирима Сорокіна, якою нагороджуються ав-тори кращих робіт у галузі теоретичної соціології.


І на завершення цієї частини лекції, дещо про зв’язок П.Со-рокіна з Україною. Загалом молодому студентові Сорокінудуже поталанило на початку творчого шляху. Ще до революції1917 року він зустрівся із справжнім сузір’ям видатних вче-них, які стали його вчителями, а згодом – друзями. Серед нихСорокін особливо вирізняв трьох: М.Ковалевського (1851–1916), Є. Де Роберті (1843–1915) та Л.Петражицького (1867–1931). Двоє перших були родом з України, третій – із Польщі.Усі троє були на той час відомими в Росії вченими.

М.Ковалевський здобув освіту на юридичному факультетіХарківського університету, вчився також в університетах Бер-ліна, Лондона, Парижа. Потім викладав історію, право і соціо-логію в Московському, Оксфордському, Петербурзькому іСтокгольмському університетах. 1901 року заснував у ПарижіРосійську вищу школу суспільних наук, де, до речі, у 1903році М.Грушевський читав свій курс української історії. Запідтримки всесвітньо відомого психіатра В.Бехтерєва Кова-левському разом із Де Роберті вдалося 1908 року відкритипершу кафедру соціології в Росії (у приватному Психоневро-логічному інституті Санкт-Петербургу). Ця кафедра швидкостала стрижневим осередком соціологічної думки в Росії. Саметут під керівництвом Ковалевського і Де Роберті науково зрос-тала талановита студентська молодь – М.Кондратьєв, П.Со-рокін, К.Тахтарьов, М.Тимашов, які потім стали відомимивченими. Водночас Ковалевський активно займався політич-ною діяльністю. Він був депутатом І Державної думи (1905),членом Державної Ради (з 1907), очолював партію демокра-тичних реформ, редагував впливовий ліберальний часопис“Вісник Європи”. Свій український родовід вчений не забував,будучи депутатом брав активну участь у діяльності депутат-ської групи “Українська парламентська Громада”, підтриму-вав український рух, допомагав відомим діячам цього руху,виступав на українських патріотичних зібраннях. У 1910 роціКовалевський очолив авторський колектив чотирьохтомногоенциклопедичного видання “Український народ в його мину-лому і сучасному”, до роботи над яким були залучені кращі

Лекція 358

фахівці того часу, зокрема з України – М.Грушевський, А.Крим-ський, М.Туган-Барановський, Ф.Вовк, М.Сумцов та ін.

Щодо Є. Де Роберті та Л.Петражицького, то в мене обмальбіографічних даних про них. Відомо, що перший займавсясоціологією і філософією, у 1908–1915 роках працював про-фесором соціології у Психоневрологічному інституті Санкт-Петербургу, називав себе “неопозитивістом”, свої твори дру-кував як російською, так і французькою мовами, був актив-ним діячем кадетської партії; другий – правознавець і соціо-лог, фахівець у галузі права і моралі, професор Санкт-Петер-бурзького університету, засновник психологічної школи права.

Як зазначає сам Сорокін у своєму автобіографічному рома-ні, його творча індивідуальність, науковий світогляд форму-валися саме під істотним впливом цих видатних учених. Цевідбувалося не тільки у процесі критичного освоєння їхніхідей і теорій, а й у перебігу безпосереднього спілкування зними. Адже Сорокін упродовж 1912–1916 років працювавособистим секретарем Ковалевського і був його асистентом удослідницькій роботі. Водночас він також був асистентом ДеРоберті з викладацької роботи та співредактором серії “Новіідеї в соціології”. Крім того, Петражицький і Бехтерєв запроси-ли Сорокіна бути співредактором ще двох наукових збірників:“Нових ідей у правознавстві” і “Вісника психології, кримінальноїантропології та гіпнотизму”. Отже, живих, безпосередніх кон-тактів Сорокіна зі своїми видатними вчителями було вдосталь.

Свою наукову творчість Сорокін розпочав із ретельногодослідження соціологічних концептів прогресу та еволюції.Саме під керівництвом Де Роберті він готує і друкує у 1911році першу наукову працю “До питання про еволюцію і про-грес” (у збірнику “Вісник психології, кримінальної антропо-логії та гіпнотизму”). Зрозуміло, що й перша велика науковапраця Сорокіна “Злочин і кара, подвиг і винагорода” (1913)була написана в контексті концепцій Ковалевського, Де Ро-берті та Петражицького, про що свідчать рясні посилання натвори цих авторів. За період 1910–1917 років Сорокін багатоопублікував статей, рефератів, рецензій. Деякі з них були при-


свячені творчості вчених з України. Йдеться передусім пронаукові праці М.Ковалевського, Є. Де Роберті, А.Звоницької,Б.Кістяківського, А.Погодіна. Якщо додати до цього спискуавторів ще М.Туган-Барановського, то на їхні твори є поси-лання у другій великій праці Сорокіна “Системи соціології”(1920), яка, до речі, була присвячена пам’яті Максима Кова-левського, Євгена Де Роберті та Петра Зепалова (друга Соро-кіна). Отже, в цілому можна стверджувати, що на початку твор-чого шляху Сорокіна незаперечний внесок у його наукове зрос-тання зробили науковці українського походження.

Зв’язок Сорокіна з Україною мав продовження у Празі, девчений у 1923 році опинився в еміграції. Як зазначалося, тутвін зустрівся з М.Шаповалом (1882–1932), на той час одниміз лідерів української еміграції, доктором соціології. Попер-вах вони були знайомі тільки заочно (через листування). Ціка-во, що Шаповал був співавтором ІV Універсалу ЦентральноїРади, який проголошував незалежність України. МолодийСорокін вважав цей Універсал “ще одним ножем у спину рево-люції”, маючи на увазі лютневу революцію 1917 року в Росії.Такого кшталту суперечність далося взнаки пізніше у взаєми-нах цих двох видатних людей.

В еміграції, у Празі, Шаповал створив кілька українськихнавчальних і наукових закладів, видавав часопис “Суспіль-ство”. З 1924 року він очолив Український соціологічний інсти-тут, який перебазувався з Відня до столиці Чехословаччинипісля повернення М.Грушевського в Радянську Україну.В Празі ця наукова установа дістала назву “Український інсти-тут громадознавства”.

Під час нетривалого перебування Сорокіна у Чехословач-чині між ним і Шаповалом встановилися приязні стосунки.Російський вчений підтримував задум українського колегищодо створення потужного соціологічного осередку, який бизаймався відповідним навчанням української молоді, науко-вими дослідженнями, поширенням соціологічних знань.Своєю чергою Шаповал дуже цінував Сорокіна як вченого,був прихильником його концептуально-структурних побудов

Лекція 360

щодо вивчення суспільства, неодноразово посилався на росій-ського соціолога у своїй “Загальній соціології” (1929). Післявід’їзду Сорокіна до США обидва соціологи активно обміню-валися листами впродовж майже десяти років (1923–1932).У Центральному державному архіві вищих органів влади тауправління України (Київ), де зберігаються документи особис-того фонду М.Шаповала, є також листи П.Сорокіна до свогоукраїнського адресата. Зберігається тут і рукопис Сорокіна“Соціологія революції” в перекладі українською. Це той са-мий рукопис, який російський учений залишив Шаповаловідля перекладу і видання українською мовою у Чехословаччи-ні. Але, на жаль, він так і не був надрукований.

Відомо, що Сорокін творчо підтримував часопис “Суспіль-ство”, який видавався у Празі за редакцією М.Шаповала. Тутбула надрукована українською його стаття “Огляд найновішоїамериканської соціологічної літератури” (1927). До співпраціз часописом Сорокін залучив також деяких авторитетних натой час американських соціологів (Є.Росса, Ф.Чепіна та ін.),які надсилали до редакції свої дописи. Після обрання росій-ського вченого членом-кореспондентом Українського соціоло-гічного інституту він у листі від 9 березня 1925 року вислов-лює подяку М.Шаповалові. У листі від 31 січня 1926 року доШаповала Сорокін стверджує: “Я з великим задоволеннямбуду робити все, в чому я зможу бути корисним для справиукраїнської соціології” (Сорокин, 2005 : 567).

Водночас зі змісту листів російського соціолога можна зро-зуміти його позицію щодо наукової та політико-громадськоїдіяльності Шаповала в еміграції. Якщо наукову діяльністьукраїнського вченого він схвалює, то політико-громадську –засуджує. У листі до Шаповала від 20 жовтня 1929 року Со-рокін писав: “Радий, що Ви віддаляєтесь від “громадськихробіт” і концентруєтесь на науці. Ви знаєте мою щиру думку,що я не вважав Вашу “політичну” роботу необхідною і корис-ною, але завжди цінував Вашу культурну роботу без її полі-тичного загострення” (Сорокин, 2005 : 574). Зрозуміло, щоСорокін не міг принципово переконати Шаповала у необхід-


ності полишити “політичну” роботу, бо остання стосуваласятак чи інакше майбутнього національно-культурного відрод-ження України. Для Шаповала, який відстоював право україн-ства мати свою суверенну державу, це питання було принципо-вим і дуже болючим. Сорокін же сповідував тоді ідею “єдиноїй неділимої” Росії. У листі до Шаповала від 27 листопада 1926року він висловлювався з цього приводу так: “...Я абсолютнонічого не маю проти українського відродження і бажаю йомувсілякого успіху. Єдине, що я вважаю шкідливим і для справивідродження і для всієї загальноросійської справи – це розпа-лювання антагонізму супроти Росії чи “Московії”. Тут я твер-дий і всяку подібну справу вважаю шкідливим для самоговідродження і для всієї російської культури. Хочемо ми цьогочи ні, але Київ і Москва, і Іркутськ зв’язані нерозривно. І яквпаде цей зв’язок – скінчиться все на довгий час і для Моск-ви, і Києва, і Іркутська. З іншого боку, існування зв’язку незаважає і Києву, і Москві, і Верхнєудинську розвиватися по-своєму і мати свою фізіономію... Треба зробити все, щоб за-вадити розриву Росії на частини. Це було б великим нещас-тям” (Сорокин, 2005 : 568). Зрештою дана дискусія між двомавченими ні до чого не привела. Кожний із них залишився присвоєму. Про це свідчить наступний фрагмент з листа Сорокі-на до Шаповала від 28 листопада 1929 року: “Моє “негатив-не” ставлення до Вашої політики полягало і полягає, як ми нераз “сперечалися” з Вами, у моєму переконанні, що лінія “су-веренної України”, стимулювання нелюбові та ненависті до“Великої Росії” – і утопічна, і шкідлива і для України, і дляРосії. Тепер більше, ніж будь-коли, я вірю, що історичні доліХаркова, Києва, Москви, Петербурга і В’ятки – єдині й не-ділимі, що не заважає лишень визнати і бажаність широкихполітичних і культурних автономій цих та інших “провінційабо штатів” Росії. Ця позиція одначе ніяк не заважає мені матиякнайтепліші та якнайбільш дружні почуття до Вас і поважа-ти Вас...” (Сорокін, 2005: 578).

М.Шаповал у справах двічі відвідував США. І якщо у першийсвій приїзд сюди (1927) він зустрічався з Сорокіним, гостював

Лекція 362

у нього, слухав його лекції в університеті, дискутував із ним,то вдруге (1930), незважаючи на запрошення з боку російсько-го вченого, їхня зустріч не сталася. Не сталася, мабуть, тому,що несхильний до лицемірства Шаповал не зміг подолатиполітико-ідеологічну віддаленість, яка виникла між ними.

Політико-ідеологічні розбіжності між Сорокіним і Шапо-валом, зрозуміло, не заперечують ані впливу на його науковезростання видатних вчителів українського походження, анітворчого спілкування з одним із фундаторів української соціо-логії, ані спорідненості ідей креативного альтруїзму російсько-го соціолога з гуманістичними засадами української суспіль-ної думки. Інтегралістські ідеї ніколи не були чужими для ук-раїнських суспільствознавців. Як підкреслює сучасний україн-ський філософ О.Шморгун, “українські суспільствознавці якконсервативно-державницького спрямування, так і етично-на-родницької орієнтації, попри всі методологічні акценти, котрііснували в їхніх концепціях, ніколи не втрачали принциповоїустановки на інтегральний синтез...” (Шморгун, 2001 : 7).

Підґрунтям цієї настанови була, мабуть, духовна спадщинаукраїнської філософії ХVІІ–ХVІІІ століть, яка, своєю чергою,пов’язана з православною духовністю доби Київської Русі.Лейтмотивом цієї традиції є, як відомо, ідеологія софійностібуття. Остання висовує на передній план проблему духовногорозуму. У даному разі йдеться не про інтелект, логічну сферумислення, що протистоїть сфері емоцій та почуттів, а про ро-зумну душу, що живиться “внутрішнім словом” серця (Феодо-сій Печерський), “інтелектуальною любов’ю” (Г.Кониський),мудрістю “внутрішньої людини” (Г.Сковорода). Внаслідоктакого розуміння української ментальності, як зазначає відомийукраїнський філософ С.Кримський, “не було гострого розривуміж інтелектом і почуттям, між духом і тілом, вірою і раціо-нальною сферою, який спричинив у західноєвропейській ду-ховності трагічне роздвоєння людини” (Кримський, 2006: 275).

Наприкінці ХІХ століття концепція софійності буття ак-тивно осмислюється в російській релігійній історіографії. Цевідбувалося за умов так званого російського філософсько-ре-


лігійного ренесансу. Ціла плеяда блискучих російських релі-гійних філософів і письменників В.Соловйов (1853–1900),С.Булгаков (1871–1944), Л.Карсавін (1882–1952), М.Бердяєв(1874–1948), М.Лосський (1870–1965), Ф.Достоєвський (1821–1881), Л.Толстой (1828–1910) у цілому відкидали утилітарно-позитивістське розуміння ідеї загальнолюдського прогресу.Розвиток людства вони розглядали передусім у морально-ре-лігійному контексті. І тут, безперечно, концепція софійностісвіту як продукт української духовної культури була актуаль-ною. З нею, наприклад, через свого вчителя П.Юркевича бувобізнаний В.Соловйов, який у своїх працях спирався на ідеїГ.Сковороди. На Г.Сковороду як свого попередника безпосе-редньо посилався і Л.Толстой (див.: Кримський, 2006 : 293).Що стосується М.Бердяєва, то він свого часу загалом належавдо так званої київської філософської школи, духовно зроставу ній, а тому безпосередньо діткнувся здобутків українськоїдуховної культури.

Незважаючи на те, що молодий Сорокін був позитивістом унауці, ідеї російського філософсько-релігійного ренесансу непройшли поза його увагою. Про це свідчить його зацікавле-ність ідеями Достоєвського, Толстого, Соловйова, Карсавіна,Бердяєва та ін. Пізніше інтенції російської релігійної філосо-фії виявилися у “Соціальній і культурній динаміці”, де Соро-кін на підставі концепції інтегральної істини стверджує еврис-тичну роль інтуїції у пізнанні. Щодо останнього етапу творчос-ті російського соціолога, на якому він розробляв проблемати-ку креативного альтруїзму, то його загалом можна розглядатияк повернення вченого в російський, ширше – у слов’янськийдуховний простір, де, можливо, ще зберігається морально-ре-лігійне підґрунтя для відновлення гуманності у людському житті.

Отже, можна стверджувати, що наукове і духовне зростан-ня видатного російського соціолога було так чи так пов’язанез Україною. На своєму життєвому шляху він, як бачимо, чи-мало стикався з ученими українського походження, здобутка-ми української духовної культури, і це справило помітний –безпосередній чи опосередкований – вплив на його творчість.

Лекція 364

Соціологія як наука та її предметОбговорення особливостей розуміння Сорокіним соціології

як науки та її предмета доцільно почати з попереднього заува-ження. Річ у тому, що у творчості російського вченого можнавиявити дві моделі соціології як науки та її предмета – раннюі пізню. Їх треба розрізняти. Рання модель була притаманноюдля російського періоду творчості Сорокіна, пізня – для гар-вардського. Якщо перша ґрунтовно викладена російською уйого “Системі соціології” (1920), то друга – англійською укнижці “Суспільство, культура та особистість” (1947). Прицьому те, що було проголошено у першому творі, було ґрун-товно переглянуто в другому.

Принципи, які Сорокін закладає у свою ранню модель со-ціології як науки та її предмета, пов’язані з головними теоре-тико-методологічними і світоглядними дискусіями в соціаль-них науках кінця ХІХ і початку ХХ століть. Тих часів, як відо-мо, перший позитивізм проголошував розвиток природничихнаук як універсальної моделі й таким чином намагався об-ґрунтувати єдність усіх наук. Водночас неокантіанство, відки-даючи передбачення позитивізму, робило сильний наголос нарізниці між “науками про природу” і “науками про культуру”.

Сорокін вважає за необхідне висловити свою позицію щодоцього протистояння. Він без вагань відкидає некантіанськепротиставлення “наук про природу” і “наук про культуру”. Найого думку, соціологія як наука, по-перше, може і має будува-тися на зразок природничих наук. І хоча відмінність між об’єк-тами природничих і соціальних наук є достатнім підґрунтямдля відокремлення їхньої самостійності, принципова єдністьнаукових методів, вироблених у природознавстві, девальвуєпротиставлення між ними. Отже, на думку Сорокіна, правона існування соціології як самостійної, спеціальної науки по-в’язане насамперед із специфікою її предметного змісту. По-друге, соціологія також може і має стати теоретичною нау-кою, що вивчає світ людей таким, яким він є. При цьому Істи-ну належить відокремлювати від Добра, Справедливості таінших такого роду принципів, бо вони несумірні і гетерогенні.


По-третє, соціологія, за Сорокіним, має бути об’єктивноюдисципліною не тільки у сенсі відсутності оцінних норм (суд-жень), а й у більш спеціальному сенсі. Ідеться про те, що соціо-логію має стати суто науковою дисципліну, що вивчає явища,доступні спостереженню, верифікації та вимірюванню. Звіль-нення соціології від суб’єктивного психологізму, перетворен-ня її з науки про “психічні реальності” на науку об’єктивну,що вивчає явища “предметного” характеру, – це є актуальнимзавданням соціологічної науки. По-четверте, якщо соціологія,зазначає Сорокін, намагається бути досвідною і точною нау-кою, вона повинна покінчити з “філософуванням”. Це означає,що соціологічна наука “повинна виходити з фактів, йти до фак-тів і давати узагальнення на підставі ретельного аналізу фак-тів”. І нарешті, по-п’яте, розрив із філософуванням означаєрозрив з ідеєю “монізму”. На думку Сорокіна, спроба тлумачи-ти безконечну складність суспільних явищ на підставі якогосьодного чинника є помилковою. Його позиція – послідовнийсоціологічний плюралізм (Сорокін, 1993 : 50–53).

Неважко помітити, що більшість наведених тез, які, за Со-рокіним, визначають характер соціології як науки, сформуль-овані з класичних позитивістських позицій. Останні своєючергою ґрунтувалися не тільки на відповідних передумовахсоціології М.Ковалевського, Е. Де Роберті, Л.Петражицького,Е.Дюркгайма, В.Парето, але й на положеннях рефлексологіїІ.Павлова, В.Бехтерєва, біхевіоризму американських авторів(В.Мак-Даугалла, С.Пармелі, Д.Ватсона).

Як предметну царину соціології Сорокін розглядає взає-модію людей і явища, які виникають унаслідок цієї взаємодії.Загалом категорія взаємодії в ранній теоретичній моделі вче-ного виступає базовою соціологічною одиницею. Саме у функ-ціональному зв’язку і залежності поведінки і переживань од-ного чи групи людських індивідів від поведінки і переживаньіншого чи іншої групи індивідів Сорокін вбачає основнийпредметний зміст соціології. Його увага в даному контекстізосереджується на міжлюдській взаємодії, переважно на зов-нішніх поведінкових актах, які підлягають спостереженню.

Лекція 366

Звідси основним способом пізнання явищ соціальної взаємодіїє “об’єктивний метод”. Саме за його допомоги соціологія вив-чає взаємозв’язки між різноманітними зовнішніми поведін-ковими актами людей. Що ж до методів суб’єктивної психо-логії (наприклад, методу інтроспекції), які звертаються доаналізу психічних переживань людей, то вони в межах соціо-логії мають обмежене, допоміжне значення. Отже, згідно зСорокіним, соціологія є об’єктивною наукою тому, що вона є“соціологією зовнішніх, доступних спостереженню фактів іпроцесів” (Сорокін, 1993а : 136).

У структурі соціальної взаємодії Сорокін вирізняє три еле-мента: а) індивідів, б) їхні акти (дії), в) провідники самої взає-модії. З огляду на характеристики кожного із зазначених еле-ментів вчений здійснює класифікацію форм соціальної взаємо-дії. По-перше, він виокремлює взаємодії на підставі кількостіабо якості індивідів, залучених у взаємодію. По-друге, соціаль-ні взаємодії розподіляються залежно від характеру актів (дій)індивідів. По-третє, сорокінська класифікація передбачає та-кож розрізнення соціальних взаємодій за їхніми фізичними тасимволічними провідниками, які у своїй сукупності дістаютьозначення “матеріальна культура” (Сорокін, 1993а : 142–299).На його думку, фізичні провідники спричиняють чи зумовлю-ють фізичну взаємодію, а символічні – символічну взаємодію.Головним же є те, що без людей, їхніх актів (дій), а також фізич-них і символічних провідників соціальна взаємодія загаломнеможлива. Всі три зазначені елементи є необхідними скла-довими явищ соціальної взаємодії. Звідси випливає одна зперших інтегралістських ідей Сорокіна, згідно з якою “неможна людей відокремлювати від їхніх актів, тих та інших –від провідників і обмежувати поняття чи суспільства чи со-ціального явища, або культури одним із цих елементів. Усівони однаково необхідні для явища взаємодії й тільки у своїйсукупності створюють його” (Сорокин, 1993а : 210).

У цілому система соціології як науки охоплює, за Сорокіним,теоретичну і практичну дисциплінарні підсистеми. Теоретич-на соціологія вивчає явища соціальної взаємодії під кутом зору


сущого. Вона розподіляється на кілька розділів: 1) соціальнуаналітику, 2) соціальну механіку, 3) соціальну генетику. Со-ціальна аналітика вивчає будову (структуру) соціального яви-ща і його основні форми. Цей розділ має два підрозділи, один –вивчає структуру найпростішого соціального явища, інший –займається вивченням структури складних соціальних єднос-тей (об’єднань). Соціальна механіка (або соціальна фізіологія)має своїм предметом не побудову соціальних явищ, а процесивзаємодії людей, тобто їхню поведінку та чинники, які цюповедінку викликають і визначають. Що стосується соціаль-ної генетики (або генетичної соціології), то головне її завдан-ня полягає у вивченні (формулюванні) історичних тенденцій,або ліній розвитку соціального життя у часі.

Призначення практичної соціології (або соціальної політи-ки) випливає, за Сорокіним, із її назви. Це прикладна дисцип-ліна, яка “повинна бути системою рецептури, що визначаєточні засоби для боротьби з соціально-психічними хвороба-ми, для раціональних реформ у всіх царинах суспільного життя(в економічній, політичній, правовій, релігійній, науковій, пе-дагогічній тощо), для найкращого використання соціально-психічної енергії” (Сорокин, 1993а : 100–101).

У ранній сорокінській моделі соціології як науки та її пред-мета є, на мій погляд, ще кілька моментів, що мають, так бимовити, проінтегралістський характер, і про них слід сказати.Вчений, наприклад, вважає, що самостійний статус соціологіїяк науки забезпечує те, що вона вивчає “найбільш загальніродові властивості явищ людської взаємодії”. Він посилаєтьсяна Л.Петражицького, який наголошував: якщо є n спорідне-них предметів, то теоретичних наук, загалом теорій має бутиn+1. Це означає, що окремі види чи сторони соціального жит-тя людей вивчають спеціальні соціальні науки. Проте всі фор-ми чи сторони соціального життя є окремими виявами родо-вого факту – міжлюдської взаємодії. Тому їм мають бути при-таманними деякі спільні властивості. Вивчення саме загаль-них, родових властивостей потребує особливої “генералізацій-ної” науки – соціології. Таким чином, “до числа спеціальних

Лекція 368

соціальних наук, що вивчають n видів соціального явища,повинна приєднатися n+1-а наука – соціологія” (Сорокин,1993а : 88). Як генералізаційна наука соціологія тим не меншнерозривно пов’язана із спеціальними науками, бо “тільки відних і через них вона отримує дані для формулювання своїхузагальнень” (Сорокин, 1993а : 89).

Неважко помітити, що у своєму трактуванні соціології якнауки та її предмета вчений відштовхується від ідей Е.Дюрк-гайма і Г.Зіммеля. Водночас він заперечує думку першого проте, що соціологія як наука є простою сукупністю всіх окремихнаук, що вивчають світ соціальних явищ. Навпаки, зазначаєСорокін, спеціалізація і диференціація наук не тільки не ви-ключають, а “вимагають синтетичної науки, яка узагальнюєосновні результати аналізу” суспільного життя (Сорокін, 1993 :79). З позицією Зіммеля російський учений погоджується втому сенсі, що соціологія як наука вивчає “форми спілкуван-ня”. Але він заперечує, коли німецький соціолог намагаєтьсядовести, що “форми спілкування” є класом явищ sui generis,який, окрім соціології, інші соціальні науки не вивчають. Цеозначає, що Зіммель стверджує статус соціології як спеціаль-ної науки, яка займається окремою цариною суспільного жит-тя, а саме “формами спілкування” людей. Тим самим німець-кий соціолог, за Сорокіним, додає до числа вже існуючих спец-іальних соціальних наук ще одну, теж спеціальну науку. Про-те це бачення для російського вченого не є прийнятним, бовін вважає, що спеціальні соціальні науки не можуть запере-чувати “необхідність “генералізаційної” науки про родові влас-тивості явищ людського спілкування” (Сорокин, 1993а : 83).

Інтегралістська спрямованість соціологічних ідей ранньо-го Сорокіна виявилася також у його тлумаченні суспільстваяк соціальної реальності. Як відомо, прихильники соціологіч-ного реалізму стверджували, що суспільство як реальність suigeneris існує незалежно і поза індивідами, які його утворюють.Водночас прихильники соціологічного номіналізму вважали,що в суспільстві немає нічого такого, чого не було б в індиві-дах, які його утворюють. У цьому разі суспільство ототожню-


ється із простою сумою індивідів. Сорокін виступає як протисоціологічного реалізму, так і проти соціологічного номіналіз-му. Він висловлює третю, проінтегралістську позицію. На йогодумку, суспільство існує як сукупність індивідів, що взаємоді-ють. У якості такої реальності sui generis суспільство “маєнизку властивостей, явищ і процесів, яких немає і не можебути в сумі ізольованих індивідів. Але, всупереч реалізму,суспільство існує не “поза” і “незалежно” від індивідів, атільки як система одиниць у їхній взаємодії, без яких і позаякими воно незбагненне і неможливе, як неможливе кожнеявище без усіх його складових елементів” (Сорокін, 1993а :316). Отже, як бачимо, протилежність соціологічного реаліз-му і соціологічного номіналізму долається на підставі інтег-ралістського потенціалу категорії взаємодії шляхом своєрід-ного синтезування того й іншого.

Проінтегралістські ознаки ранньої теоретичної моделі Со-рокіна проглядаються також у його розумінні природи люди-ни. Е.Дюркгайм колись вважав, що поясненню природи лю-дини найбільше відповідає формула homo duplex. Це означає,що поведінка людини пояснюється на підставі принципу под-війності, тобто людську поведінку зумовлюють дві групи чин-ників. Перша група охоплює інстинкти, схильності, емоції,почуття, все те, що є індивідуальним, тілесним, егоїстичним;інша – все те, що є надіндивідуальним, духовним, альтруїс-тичним, випливає із суспільства і його культури. Російськийвчений вважає, що у поясненні природи людини треба йти далі.Він застосовує формулу homo multiplex, згідно з якою поведін-ка людини пояснюється на підставі принципу множинності.Природа людини є мозаїчною і плюралістичною. Кожнийіндивід має множинність “душ”, які він виявляє згідно із ситуа-цією. Ця множинність “душ” індивіда, мозаїчність його свідо-мості є відображенням і результатом належності людини добагатьох соціальних угруповань, які не збігаються одна з од-ною і не дублюються. Згідно із Сорокіним, “мозаїчна душа”кожної людини – це маленьке дзеркало, що відображає карти-ну соціального розшарування, серед якого вона жила і живе”

Лекція 370

(Сорокин, 1993б : 566). Звідси поведінка індивіда є рівнодію-чою тиску тих груп, до яких він – вільно чи мивоволі – нале-жав і належить. Отже, плюралізм соціального світу веде доплюралізму індивідуальності. Це означає, що достеменна при-рода людини має інтегралістський характер.

У гарвардський період своєї наукової творчості Сорокін,як зазначалося, ґрунтовно переглядає ранню модель соціологіїяк науки та її предмета. Тепер питання про предмет соціологіївченій розв’язує в дусі протиставлення “наук про культуру” і“наук про природу”. Це означає, що соціологія як “наука прокультуру” відрізняється від “наук про природу” не тільки запредметним змістом, а й за методом. У цей час, як свідчатьйого твори “Соціальна і культурна динаміка” (1937–1941) і“Суспільство, культура та особистість” (1947), дуже істотнозростає його науковий інтерес до культури та її багатоманіт-них форм. Дослідницький акцент рішуче переміщується навивчення культури як фундаментального змісту суспільної дійс-ності. Пошук інтегралістських аспектів суспільної дійсності,орієнтація на синтез різноманітних пізнавальних перспективнабувають у цей період нового розмаху.

Об’єктивну дійсність загалом Сорокін розглядає як ієрар-хію трьох світів: неорганічного, органічного і надорганічно-го. Органічний світ розташований над неорганічним світом,обидва мають специфічні структури та процеси, які не зво-дяться одні до одних. Своєю чергою, надорганічний світ роз-ташований над обома зазначеними – разом узятими – світа-ми, має свої власні структури та процеси, які принципововідрізняються від неорганічних та органічних структур і про-цесів (Сорокін, 1992а : 156–157). При цьому неорганічний таорганічний світи трактуються як зовнішня умова існуваннянадорганічного світу. Внаслідок різного характеру вказанісвіти вимагають різних методів розуміння. Це означає, щопопередня позитивістська і біхевіористська спрямованістьсоціологічної теорії Сорокіна не витримала перевірки часом.Згодом з’ясувалося, що рання редукціоністська модель, якастверджувала принципову методологічну єдність природни-


чих і соціальних наук, є неадекватною для пояснення надор-ганічної специфіки. Звідси виникла необхідність у конструю-ванні соціології у новий спосіб (Колева, 1992 : 112).

У зв’язку з такою необхідністю вчений зосереджується пе-редусім на уточненні/перегляді характеру предметної царинисоціологічної науки, її принципів, методів і понять. У новій тео-ретичній моделі предмет соціології практично збігається з усімнадорганічним світом, тобто з найвищим “щаблем” об’єктив-ної дійсності. Цей світ охоплює все те, що виробило людствовпродовж своєї історії (мову, науку, філософію, релігію, мистецт-во, право, етику, звичаї, техніку, знаряддя праці, соціальніінститути тощо). При цьому всі надорганічні явища не вини-кають внаслідок вивів людських рефлексів чи інстинктів, а євиявом різних форм людської свідомості (Сорокін, 1992а : 157).

Останнє положення не свідчить про абсолютизацію роліякогось “духу” чи особливої духовної реальності, яка буцімтоє не тільки цілковито самостійною, а й визначальною щодопасивної матеріальної реальності. Адже буквальне трактуван-ня того, що всі неорганічні явища “є виявом різних формлюдської свідомості” в даному разі неприпустиме. Тут я згоденз думкою болгарської дослідниці Д.Колевої, яка стверджує,що для Сорокіна у гарвардський період ця позиція є маргіналь-ною. Для його нової концепції притаманне саме діяльніснерозуміння виявів людського “духу” (Колева, 1992 : 113).І справді, як підкреслює сам учений, “у своїх розвинених фор-мах надорганіка перебуває суто у сфері людей, що перебуваютьу взаємодії, і продуктів цієї взаємодії” (Сорокин, 1992а : 158).Це означає, що надорганічний світ є насамперед світом арте-фактів, вироблених у процесі людської діяльності та взаємодії.

Надорганічний світ Сорокін часто-густо називає “соціо-культурною сферою”, “соціокультурною системою”, “соціо-культурною дійсністю”, “соціокультурним простором”, “соціо-культурним світом”, “соціокультурним усесвітом”. На мій по-гляд, така значна кількість типових словосполучень слугува-ла вченому для підкреслення саме інтегралістських характе-ристик надорганічного світу, в складі якого особливу увагу

Лекція 372

привертають феномени суспільства і культури. У зв’язку з цимвін неодноразово зазначає, що суспільство і культуру нале-жить розглядати як ціле, намагання ж пояснити якесь явищеспільного життя людей, не беручи до уваги риси їхнього су-спільства і культури в цілому, є помилковим (Сорокин, 1992а :165, 170). Таким чином, у новій концептуальній моделі Соро-кіна суспільство і культура постають як два неподільні аспек-ти однієї й тієї самої реальності, а не дві різні реальності.Відповідно, “соціальне” і “культурне” не можуть бути двомаонтологічно диференційованими реальностями надорганічно-го світу, а є двома аспектами однієї й тієї реальності цьогосвіту. Вчений стверджує, що між суспільством і культурою неіснує чіткої демаркаційної лінії. І те, і те інтегровані в однуреальність. Ця неподільна єдність соціального і культурногодає підстави Сорокіну характеризувати надорганіку як соціо-культурну реальність, а її явища – як соціокультурні явища.Розмежування соціального і культурного може бути лише ана-літичним. Єдина можлива розбіжність між соціальним і куль-турним пов’язана, на думку соціолога, з тим, “що термін “со-ціальний” позначає зосередження на сукупності людей, щовзаємодіють, та на їхніх стосунках, тоді як “культурний” озна-чає зосередження на значеннях, цінностях і нормах, а такожна їхніх матеріальних носіях...” (Сорокин, 1992а : 220).

У новій концептуальній моделі Сорокін, як і раніше,підкреслює генералізаційний характер соціології. Якщо історіята інші індивідуалізаційні науки зосереджують свою увагу навивченні соціокультурних явищ, які є унікальними й непов-торними у часі та просторі, то “соціологія вивчає властивостінадорганіки, які повторюються у часі та просторі, тобто є за-гальними для всіх соціокультурних феноменів (загальна соціо-логія) або для всіх видів даного класу соціокультурних явищ –для всіх війн, для всіх націй, усіх революцій, усіх релігій тощо(спеціальні соціології). Завдяки цій генералізаційній якостісоціологія докорінним чином відрізняється від історії та іншихіндивідуалізаційних гуманітарних дисциплін” (Сорокин, 1992а :161). На відміну від інших соціальних і гуманітарних дис-


циплін, з яких кожна розглядає людину і суспільство парти-кулярно, тільки в одному аспекті – економічному, політично-му, релігійному тощо, соціологія “вивчає людину і соціокуль-турний простір такими, які вони є насправді, у всій їхній різно-манітності, як достеменні сутності...” (Сорокин, 1992а : 163).При цьому людина (homo socius, за Сорокіним) трактується вдусі концепції софійності світу як родова і багатогранна сут-ність, що є “одночасно і неподільно економічною, політичною,релігійною, етичною, художньою, частково раціональною іутилітарною, частково нераціональною і навіть ірраціональ-ною...” (Сорокин, 1992а : 162). Зрозуміло, що всі переліченіаспекти безперестанно взаємодіють між собою. Тому людинає “дивовижною інтегральною істотою”, яка стає такою завдя-ки впливу різноманітних соціокультурних чинників. Звідси –соціологія вивчає людину як своєрідну інтегралістську соціо-культурну систему.

І все-таки “таємниця” інтегралістської соціології Сорокінапов’язана передусім з трактуванням категорії соціальної взає-модії. Вже у своїй “Системі соціології” вчений, як зазначало-ся вище, визначає взаємодію людей як центральну категоріюсоціологічної науки. Але в російський період своєї творчостісоціолог розглядає міжлюдські взаємодії у біхевіористсько-рефлексологічній перспективі. Пізніше, у гарвардський періодСорокін ґрунтовно переглядає природу даної категорії. У новійконцептуальній моделі міжлюдська взаємодія також розгля-дається як “родова модель” кожного соціокультурного феноме-на. Однак тепер взаємодія є не просто універсальним елемен-том, який обов’язково увіходить до структури соціокультурнихявищ. Суттєвою характеристикою цього елементу, яка булавідсутня у ранній моделі, є його смислова, значимісна опосе-редкованість. Тобто взаємодія як “родова модель” соціокуль-турних явищ є “смисловою”, “значимою” взаємодією, у ме-жах якої “вплив, спричинюваний однією стороною на іншу,має значення або цінність, які піднесені над суто фізичнимита біологічними властивостями відповідних дій” (Сорокин,1992а : 192). Якщо взаємодія не має значення, не є смисло-

Лекція 374

вою, то вона не становить соціокультурне явище, а є лишефізичним або біологічним утворенням. Отже, культурнаціннісно-смислова опосередкованість стає неодмінною умо-вою і головним компонентом соціальної взаємодії, тому зовсімневипадково Сорокін віддає перевагу застосуванню словоспо-лучення “соціокультурна взаємодія”.

Згідно з новою теоретичною моделлю вченого, структурасоціокультурної взаємодії містить три компоненти: 1) людей,що мислять, діють і реагують, будучи суб’єктами взаємодії;2) значення, цінності та норми, завдяки яким індивіди взає-модіють, усвідомлюючи їх і обмінюючись ними; 3) відкритідії та матеріальні артефакти як рушії чи провідники, завдя-ки яким об’єктивуються і соціалізуються нематеріальні зна-чення, цінності та норми (Сорокин, 1992а : 193). У зіставленніз ранньою моделлю структура міжлюдської взаємодії, як ба-чимо, зазнає уточнення. Суб’єктами взаємодії в обох випад-ках виступають люди. Проте соціологія, за Сорокіним, бередо уваги той факт, що в міжособистісній взаємодії її суб’єкта-ми є окремі людські індивіди, а в міжгруповій – організованігрупи людей. Залежно від кількості індивідів і груп, що взає-модіють, можна вирізнити відповідні типи міжособистісноїта міжгрупової взаємодії. Що ж стосується якостей індивідів,які взаємодіють, то тут потрібно мати на увазі два принциповімоменти: 1) кожна людина є організмом, що мислить, відчуває,відрізняється афективністю, волевиявленням; він є здатнийдіяти та реагувати в надорганічному світі значень, цінностейі норм, 2) взаємодія між індивідами (групами), які мають одна-кові соціально-статусні характеристики й поділяють однаковісоціокультурні цінності, завжди відрізняється у багатьох аспек-тах від взаємодії між індивідами (групами), що розрізняють-ся між собою зазначеними характеристиками й цінностями.

Цікаво, що пізніше Р.Мертон і П.Лазарсфельд (1954), ви-вчаючи феномен дружби, встановили в дусі Сорокіна, що людичасто-густо взаємодіють між собою на підставі “любові до схо-жості”, тобто люди схильні дружити з тими, хто схожий на них,близький за віком, професією, місцем проживання чи за вірою,


поглядами, цінностями, світоглядом. Це явище вчені назвали“гомофілією”. Поряд із гомофілією вони також вирізняли явище“гетерофілії” – дружби, що ґрунтується на відмінностях, якідоповнюють одна одну, на привабливості для партнерів саменесхожості їхніх смаків, поглядів, сфер професійної діяльності,товариського оточення (див.: Штомпка, 2005: 192, 201).

Компонент значення, цінностей і норм у ранній моделі Со-рокіна, як зазначалося вище, був загалом відсутнім. Однакпізніше він наголошує, що без урахування цього компонентавсі явища людської взаємодії є просто біофізичними явища-ми. Він класифікує складові цього компонента, виокремлюю-чи: 1) когнітивні значення у вузькому сенсі слова (значенняфілософії Платона, християнського символу віри, математич-ної формули чи теорії додаткової вартості Маркса і т. ін.);2) значимі цінності (економічна цінність землі, цінність релігії,науки, освіти, музики, демократії, монархії, життя, здоров’я іт. ін.); 3) норми-стандарти (норми права, моралі, етикету,технічні норми і т. ін.). Усі складові зазначеного компонента єнеодмінними аспектами усіх соціокультурних явищ. Крім того,вони щільно пов’язані між собою. Кожне значення у вузько-му розумінні є або когнітивною, або якоюсь іншою цінністю.Кожна цінність передбачає норму щодо її реалізації чи відки-дання, а також відповідні засоби її досягнення чи відхилення.Водночас кожна норма – юридична, етична, технічна тощо –обов’язково є значенням, позитивною чи негативною цінністю.Тому терміни “значення”, “цінність” і “норма”, підкреслюєвчений, використовуються для означення різних значимо-смис-лових явищ, що накладаються на біофізичні властивості ін-дивідів і предметів, дій і подій.

За Сорокіним, компонент значення, цінності й норми при-сутній у всіх соціокультурних явищах. Водночас цей компо-нент глибоко відрізняється від двох інших (людей і матеріаль-них носіїв). Зв’язок між ними є радше слабким, аніж сильним.Це зумовлюється тим, що кожне значення, цінність і нормаможуть мати вияв через різні матеріальні носії, а кожний ма-теріальний носій чи людський чинник можуть включати різні

Лекція 376

значення, цінності та норми. Проте “компонент значення можесправляти вплив на поведінку людей і на природу носіїв на-стільки сильно, що їхні біофізичні властивості стають порівня-но іррелевантними” (Сорокін, 1992а : 203). Так, шматок ткани-ни на палиці може бути національним прапором країни, задляякої люди будуть віддавати навіть своє життя; звичайнийлюдський індивід може в певних умовах стати святим, проро-ком, монархом, вождем тощо. Це означає, що властивості, яківизначаються в термінах “сакральний”, “святий”, “героїчний”,“цнотливий” або як “профанний”, “звичайний”, “злодійний”,“порочний”, належать не до царини біофізичних рис відповід-них суб’єктів чи предметів, а до значень (цінностей, норм), якіна них накладаються. При цьому щось матеріальне часто-густоє цілковито різним у соціокультурному плані завдяки різниціу значеннях та цінностях, приписуваних йому, і навпаки – те,що розрізняється між собою біофізично, часто-густо є ідентич-ним щодо своїх соціокультурних параметрів. Загалом, на дум-ку вченого, “значення, цінності та норми є універсальним ком-понентом соціокультурних явищ і мають першорядну важли-вість для розуміння структурних і динамічних властивостей іпричинних відносин усередині цих явищ” (Сорокін, 1992а : 205).

Третьому компоненту соціокультурних явищ – компонен-ту матеріальних носіїв – Сорокін приділяє, як і раніше, чима-лу увагу. Він вважає, що більшість значимих взаємодій міжлюдьми відбуваються через відкриті дії та матеріальні арте-факти, які екстерналізують, матеріалізують, об’єктивують ісоціалізують нематеріальні значення, цінності й норми. Надумку вченого, загалом “неточно казати про соціокультурніявища так, начебто вони цілковито зводяться до людей; крімлюдей вони включають нематеріальні значення та матеріальніносії їх як однаково істотні та універсальні компоненти. Струк-тура емпіричних соціокультурних явищ, таким чином, скла-дається не з одного, а з трьох компонентів” (Сорокін, 1992а :206). Цей принцип, зазначає соціолог, часто-густо ігнорують,внаслідок чого ті, хто сприймає лише один компонент (аболюдей, або значення, або носії), постійно припускаються тео-ретичних і практичних помилок.


У своїх конкретних формах матеріальні носії (провідники)людської взаємодії є численними й різноманітними. Це нетільки мова, жести, звуки, музика, живопис, скульптура, преса,радіо, але й одяг, машини, зброя, будівлі, пам’ятники, обробле-ні поля, асфальтовані дороги, штучні дамби тощо, тобто носія-ми значимої взаємодії є всі відкриті дії, матеріальні об’єкти,фізичні, хімічні, біологічні процеси і сили, що їх використову-ють люди для екстерналізації, об’єктивізації та соціалізаціїзначень, цінностей і норм. Як і раніше, у своїй “Системі соціо-логії”, серед численних матеріальних носіїв людської взаємодіїСорокін визначає передусім основні типи їх. Ідеться профізичні та символічні провідники, які, на його думку, потрібнорозрізняти. Фізичні провідники (звукові, світлові, мімічні, ко-льорові, термічні, механічні, хімічні, електричні, предметні)використовуються для впливу на ментальність і відкриті діїлюдей завдяки природним якостям цих провідників. Симво-лічні ж спричиняють вплив на ментальність і поведінку людейрадше не через їхні фізичні властивості, а з огляду на припису-ване їм символічне значення. На думку вченого, символічніпровідники відіграють основну роль у світі значимих взаємодій.

У пізній моделі Сорокіна конструювання соціології як інтег-ралістської науки ґрунтується ще на одній особливості її пред-мета, а саме на неподільній єдності особистості, суспільстваі культури. Як він вважає, ця тріада певним чином відображаєструктуру соціокультурної взаємодії. Якщо на останню по-дивитися під іншим кутом зору, то виявляється, що вона єєдністю таких трьох аспектів: а) особистість як суб’єкт взає-модії; б) суспільство як сукупність осіб, що взаємодіють міжсобою; в) культура як сукупність значень, цінностей та норм,якими володіють особи, що взаємодіють між собою, і сукуп-ність носіїв, які об’єктивують, соціалізують і розкривають цізначення. Жоден із цих трьох аспектів не можна зрозуміти,якщо розглядати їх окремо один від одного. Отже, соціологіяяк наука має брати до уваги всі три аспекти соціокультурнихявищ, але зі своєї специфічної позиції генералізаційної науки,що розглядає соціокультурну систему як ціле. Отже, предметне

Лекція 378

поле соціології виявляється вельми широкою, збігаючись напрактиці з усією сферою надорганіки, а її завдання полягає, якзазначалося вище, у вивченні загальних, повторюваних специ-фічно “надорганічних” елементів усіх класів явищ у цій царині.

Власне, це означає, що Сорокін у гарвардський період своєїтворчості формулює сутнісно нову (інтегралістську) парадиг-му в соціології. Ця парадигма, по-перше, бере до уваги арте-фактуальний характер реальності, яку вивчає соціологічнанаука. Саме людина впродовж своєї творчої історії створюєнову реальність надорганічних або культурних явищ, які сут-тєво відрізняються від неорганічних і органічних явищ, щоіснували на землі ще до появи людини. Дана парадигма, по-друге, робить наголос на смисловій опосередкованості явищнового надорганічного, або культурного світу. Саме “немате-ріальний” компонент смислу, яким наділені надорганічні, абокультурні явища, виявляє специфічну природу цих явищ, їхнюпринципову відмінність від природних фізичних і біологіч-них утворень. Нова сорокінська парадигма, по-третє, врахо-вує також плюралістичність виробленого людиною культур-ного світу. Останній, на думку вченого, складається з такихрізнорідних компонентів: а) безконечна множина ідеологічнихсмислів, утілених у системах мови, науки, техніки, релігії, філо-софії, права, етики, літератури, живопису, скульптури, архі-тектури, музики, драми, економічних, політичних і соціаль-них теорій тощо; б) взірці матеріальної культури (машини,озброєння, книги, картини, скульптури, будинки, міста, села,шосейні шляхи і т. ін.), які є втіленням певних значень, ціннос-тей і норм; в) типи соціокультурних особистостей (фермери,священики, святі, громадяни, господарі, французи, американці,католики, соціалісти і т. ін.) і типи соціокультурних груп (полі-тичних, наукових, релігійних, економічних, професійних, на-ціональних, художніх і т. ін.); г) поведінкові взірці (відкритідії, церемонії, ритуали, вчинки), з якими пов’язані або в нихутілені певні смисли (див.: Сорокін, 1992б : 135–136). Цейрізноманітний культурний (надорганічний) світ, що складаєть-ся з ідеологічних, матеріальних, особистісних і поведінкових


явищ, історично перетворився на соціокультурне середовище,яке зумовлює, визначає і формує як особистість кожного інди-віда, так і обличчя кожної соціальної групи. Щоб адекватнозрозуміти особливості цього процесу, потрібно дотримуватисяпозицій інтегралістської парадигми, яка принципово перед-бачає взаємозв’язок усіх компонентів соціокультурного світу.

У зв’язку з цим соціологія, згідно із Сорокіним, розробляєпевну модифікацію своїх принципів і методів, використовую-чи їх з урахуванням характеру соціокультурних процесів, особ-ливо такого їхнього компонента, як значення – цінність – нор-ма. Соціологічна наука оперує категоріями причинності, часу,простору, але в такий спосіб, що істотно відрізняється відпідходів природничих наук. У своїх дослідженнях соціологивикористовують логіко-математичний і силогістичний мето-ди; помірковано застосовують інтуїтивне прозріння, верифі-куючи його завжди іншими методами; широке застосуваннямає емпіричне спостереженням у всіх його формах, починаю-чи від індукції та статистичного аналізу і закінчуючи клінічнимспостереженням і навіть експериментами. Водночас соціологинамагаються постійно модифікувати всі ці методи й технікитаким чином, щоб можна було їх пристосувати до специфічно-го характеру соціокультурного всесвіту (Сорокін, 1992а : 175).

1947 року вчений вносить (у книзі “Суспільство, культурата особистість”) певні уточнення у визначення соціології якнауки та її підрозділів. Тепер він вважає, що “соціологія – цегенералізаційна наука про соціокультурні явища, які розгля-даються у своїх родових видах, типах і різноманітних взає-мозв’язках” (Сорокин, 1992а : 173). Подібно до інших наук –не тільки соціогуманітарних, а й природничих – соціологіюможна поділити на загальну і спеціальну.

Своєю чергою, загальну соціологію можна підрозділити назагальну структурну соціологію і загальну динамічну соціо-логію. Загальна структурна соціологія вивчає: а) структуру ісклад родових соціокультурних явищ; б) основні структурнітипи соціальних груп та інститутів, які (типи) є підставамидиференціації та стратифікаціії населення, а також взаємовід-

Лекція 380

носин між цими групами та інститутами; в) основні структур-ні типи культурних систем та їхні взаємовідносини; г) струк-туру та типи особистостей, які входять у склад соціальних групі культурних систем. Загальна динамічна соціологія робитьнаголос на іншому, вона вивчає: а) повторювані соціальніпроцеси, такі як соціальний контакт, взаємодія, соціалізація,конфлікт, панування, адаптація, амальгамація, міграція, мо-більність, а також генезу і становлення соціальних систем, їхфункціонування і вплив на людей, залучених до них; б) повто-рювані культурні процеси, такі як винахід, дифузія, інтегра-ція, дезінтеграція, конверсія, акумуляція культурних взірціві систем, а також їхній вплив на формування особистості;в) ритм, темп, періодичність, тенденції до флуктуації в соціаль-них і культурних процесах, соціокультурні зміни та еволю-цію; г) повторювані соціокультурні процеси в особистостях,тобто те, як і чому люди змінюються.

Що стосується спеціальних соціологій, то кожна з них ви-вчає все вищезазначене, але застосовно до спеціального кла-су соціокультурних явищ. І справді, такі спеціальні соціології,як демографічна соціологія, аграрна соціологія, соціологіяміста, соціологія сім’ї, права, релігії, знання, мистецтва, соціо-логія злочинності, війни, революції, соціальної дезорганізації,економічна соціологія, політична соціологія тощо, цікавлять-ся специфічними за змістом соціокультурними явищами, вив-чають їхні структури та динаміки.

Як визнає сам Сорокін, його поділ соціології на структур-ну і динамічну відповідає старому контівському розрізненнюв соціології соціальної статики і соціальної динаміки. З йогопогляду, таке розмежування соціологічної науки під кутом зорулогіки є найбільш адекватним і краще відповідає тому, чимвона власне є. Визначення соціології як науки “про суспіль-ство”, “про людські відносини”, “про культуру” і т. ін. здаєтьсявченому надмірно абстрактними, бо не вказують специфічнихрис соціології і не відрізняють її від інших соціальних наук(Сорокін, 1992а : 173–174).


Розроблення вузлових темструктурної соціологіїЯкщо звернутись до вузлових тем структурної соціології,

які розробляв вчений, то, першою чергою, тут слід зазначитийого груповий підхід до будови суспільства. В контексті цьогопідходу суспільство є своєрідним видом дійсності (П.Штомп-ка), що заявляє про себе багатоманітним чином у різних со-ціальних групах, спільнотах, колективах (сім’я, коло друзів,локальна громада, конфесія, політична партія, держава, націятощо). Для Сорокіна соціальні групи є певними системамивзаємодії, більше чи менш інтегрованими, цілісними, внутріш-ньо пов’язаними. Об’єднання індивідів у якусь групу можеґрунтуватися або тільки на одному вияву подібності між ними(наприклад, на одному спільному інтересі), або на двох, трьохі більше (наприклад, індивіди можуть мати однакові мову,віросповідання, етнічне походження, професію). Для означен-ня об’єднання індивідів у першому випадку вчений застосо-вує поняття елементарної колективної єдності (елементар-ної соціальної групи), а в другому – поняття кумулятивної ко-лективної єдності (кумулятивної соціальної групи).

У другому томі своєї “Системи соціології” Сорокін деталь-но аналізує характеристики елементарних і кумулятивних со-ціальних груп, розглядає їх класифікацію, умови формування,збереження і розпаду. Загалом він вважає, що населення кож-ного міста чи країни складається з низки елементарних і куму-лятивних груп. Тому кожне населення є складним соціальнимагрегатом. Вчений виступає проти вживання в соціології тер-міна “суспільство” у його організмічному трактуванні. На йогодумку, термін “суспільство”, об’єднуючи і ототожнюючи гете-рогенні соціальні групи в межах єдиного цілого, є малопродук-тивним. Розуміння населення як складного соціального агрега-ту є концептуально більш продуктивним, бо воно de facto нестановить щось єдине, а навпаки завжди розпадається на мно-жину різних угруповань (релігійних, професійних, майновихтощо). Правда, пізніше, в інших своїх працях Сорокін корис-тується терміном “суспільство” без додаткових застережень.

Лекція 382

На думку вченого, найважливішими угрупованнями насе-лення слід вважати ті, що: 1) охоплюють велику кількість чле-нів; 2) є найбільш організованими; 3) вирізняються внутріш-ньою солідарністю (Сорокин, 1994 : 49). Серед елементарнихсоціальних груп до найважливіших треба віднести такі угру-повання: 1) расові, 2) статеві, 3) вікові, 4) сімейні, 5) дер-жавні, 6) мовні, 7) професійні, 8) майнові, 9) об’ємно-правові,10) територіальні, 11) партійні, 12) психо-ідеологічні (Соро-кин, 1993б : 88). Водночас серед кумулятивних соціальних групдо найважливіших належать: 1) національність і 2) клас. На-ціональність – це державно-мовна група, яка охоплює людей,що розмовляють однією мовою й утворюють одну державу.На думку соціолога, така соціальна група почала відіграватиособливо важливу роль у ХІХ і ХХ століттях. Історичнийдосвід показує, що держави, до складу яких належать різно-мовні народи, схильні до розпаду. І навпаки: населення, щорозмовляє однією мовою, але розірване за державною належ-ністю на частини, як правило, об’єднується в одне ціле і ство-рює свою національну державу.

Щодо класу, то його, за Сорокіним, можна визначити яксолідарну сукупність осіб, які поєднані між собою зв’язкамитрьох угруповань: професійної, майнової та об’ємно-право-вої. Так, клас пролетарів об’єднує робітників за наймом, якіпродають свою працю; за майновим станом вони належать догрупи бідних; за обсягом прав – до упосліджених, неповноп-равних осіб. Своєю чергою, клас капіталістів – це сукупністьосіб, які за професією є представниками промислового, тор-гового або фінансового капіталу, за рахунок якого вони жи-вуть; за майновим станом вони належать до багатих; за обся-гом прав – до привілейованих.

Подібність членів одного класу в трьох зазначених вимірах,вважає соціолог, викликає подібність їхніх інтересів, устрем-лінь, бажань, вірувань, переконань, тобто робить їх солідарни-ми один з одним. Пролетар тяжіє до пролетаря, селянин – доселянина, капіталіст – до капіталіста. Проте клас від класувідштовхується; особливо велика прірва утворюється, як по-


казує історія, між класами землевласників і капіталістів, з од-ного боку, і робітників і селян – з іншого. Між ними пануєантагонізм у вигляді класової боротьби. У нереволюційнийчас, зазначає вчений, ця боротьба має прихований характер, аза часів революцій, суспільних потрясінь вона виходить наповерхню і набуває форми відкритої класової війни (Соро-кин, 1991 : 64–65).

У ранній версії своєї структурної соціології та пізніше Со-рокін виокремлює серед населення також організовані й не-організовані, солідарні та антагоністичні соціальні групи.Організовані групи характеризуються упорядкованою систе-мою взаємодії людей. Тут панує порядок і шаблон, строго виз-начені права та обов’язки членів групи, кожен знає, що і яквін повинен робити, як себе поводитись стосовно інших. При-кладом таких груп можуть слугувати сім’я, політична партія,парламент, держава. Натомість неорганізовані групи характе-ризуються невпорядкованими процесами взаємодії людей. Тутнемає порядку, чіткого розмежування прав та обов’язків,відсутні усталеність і шаблонність у взаєминах індивідів. У на-товпу як неорганізованій групі, наприклад, усе відбуваєтьсявипадково (Сорокін, 1994 : 24–25).

Опріч того, вчений виокремлює серед населення внутріш-ньо-антагоністичні та внутрішньо-солідарні соціальні групи.Якщо члени різних угруповань у складі якоїсь кумулятивноїгрупи діють в одному напрямі (наприклад, різні етномовні,конфесійні, територіальні, ідеологічні угруповання підтриму-ють створення загальної для них державної влади), то це єприкладом внутрішньо-солідарної державної групи. Якщо жодні із зазначених угруповань підтримують державну владу,а інші – ні, то тоді це є приклад внутрішньо-антагоністичноїдержавної групи (Сорокин, 1994 : 66–67). Комбінуючи модаль-ності “організованість – неорганізованість” та “антагонізм –солідарність”, учений виокремлює ще декілька різновидівсоціальних груп. Організовані групи можуть бути: 1) органі-зовано-антагоністичними, які ґрунтуються на насильстві тапримусі, 2) організовано-солідарними, що становлять організо-

Лекція 384

вані системи взаємодії із солідарною спрямованістю зусиль усіхчленів таких груп, 3) солідарно-антагоністичними (змішани-ми), які ґрунтуються частково на примусі, частково на добро-вільному членстві. Подібні різновиди існують і серед неорга-нізованих груп, а саме: 1) неорганізовано-антагоністичні,2) неорганізовано-солідарні, 3) неорганізовано-змішані.

Зазначені соціальні групи або системи взаємодії можуть,за Сорокіним, варіювати з огляду на екстенсивність процесувзаємодії (від максимально кумулятивних до найпростіших),його інтенсивність (від найактивніших до найменш актив-них), тривалості (від найбільш тривких до миттєвих), спря-мованості (від максимально солідарних до обмежено солідар-них або цілковито антагоністичних), організованості (від ви-сокоорганізованих до низькоорганізованих або неорганізова-них загалом) (Сорокин, 2000 : 512–513).

Загалом соціолога цікавлять найбільше організовані со-ціальні групи, організовані системи взаємодії людей. Коливзаємодії, що відбуваються між людьми мають не тільки ре-гулярний, а й регульований характер, то вони в сучасній соціо-логії називаються соціальними відносинами (див.: Штомпка,2005 : 89). Саме в контексті сучасного структурного підходусуспільство уявляється цілісною мережею соціальних відно-син між людьми, різноманітних зв’язків між ними, які реалі-зуються в організованих соціальних групах. Згідно із Сорокі-ним, у кожному людському суспільстві зустрічається декіль-ка типів соціальних відносин. Він вважає, що як у минулому,так і в сьогоденні і, мабуть, у майбутньому, за первісного устроїта в сучасному світі, на Сході і на Заході – скрізь присутніродинні, договірні і примусові соціальні відносини. У випадкуродинних соціальних відносин майже всі сторони життєдіяль-ності людей, усі їхні найважливіші життєві зв’язки залучені упроцес взаємодії. Людські долі тут настільки переплетені йорганічно поєднані, що вони утворюють одне ціле, загальне“ми”. Радість і скорбота, успіхи і невдачі, хвороба і видужан-ня, харчування, одяг, житло, комфорт, душевний спокій, віру-вання, переконання, смаки – усе це за умов родинних соціаль-


них відносин стосується кожного, і кожний отримує від іншо-го підтримку, турботу, схвалення, допомогу та співчуття. Надумку вченого, тут панує всеосяжна (за екстенсивністю), ви-соко інтенсивна й переважно солідарна соціальна взаємодія.Глибинна, не вимушена, а добровільна солідарність є органіч-ною властивістю родинних соціальних відносин. Цей типвідносин, вважає соціолог, найчастіше зустрічається у стосун-ках між членами доброї, гармонічної сім’ї. Крім того, йогоможна спостерігати у стосунках між близькими друзями, міжчленами релігійної організації й навіть між співгромадянамипевної держави.

Своєю чергою, договірні соціальні відносини є обмеженимиза екстенсивністю, тобто вони діють в межах певного (договір-ного) сектору активності людей. У межах цього сектору дого-вірні взаємини можуть бути тривалими, нетривалими, інтен-сивними, низькоінтенсивними. Опріч того, в межах даногосектору цей тип соціального зв’язку є солідарним. Це зумов-люється силою договору, який укладається добровільно і пе-редбачає справедливий розподіл прав і обов’язків між йогоучасниками. Проте, як зазначає Сорокін, солідарність договір-них відносин має у певному розумінні егоїстичний характер,бо вона спрямована або на досягнення якогось взаємного за-доволення, або на отримання від інших послуги, вигоди чикористі в обмін на свої зобов’язання. Отже, солідарність, якатримається на раціоналістичному підрахунку вигоди, має, надумку вченого, “егоїстично-торгашеський” характер. Поза обме-женим сектором договірної взаємодії її учасники можуть житисвоїм приватним життям, бути абсолютно сторонніми одинщодо одного, ба навіть вороже налаштованими один до одного.

У зіставленні з родинними відносинами договірні відносиниєднають учасників контракту істотно меншою кількістю зв’яз-ків (тільки тими, які передбачені угодою). Крім того, самі цізв’язки є, як правило, тимчасовими, оскільки більшість контрак-тів мають обмежений термін дії (день, тиждень, місяць, рік тощо).Однак договірні відносини, зазначає Сорокін, становлять по-мітну частину мережі соціальних відносин всередині багатьох

Лекція 386

найрізноманітніших соціальних груп суспільства, починаю-чи з “роботодавців і робітників”, “покупців і продавців”, “влас-ників і орендарів” і закінчуючи численними релігійними, пол-ітичними, державними, професійними, освітніми, художніми,науковими й навіть сімейними групами та об’єднаннями.

Головна особливість примусових соціальних відносин по-лягає, за концепцією вченого, у їхній антагоністичній природі.Ця антагоністичність може бути як максимально інтенсивною,так і менш інтенсивною, охоплювати усе життя людей і бути,таким чином, тотальною або ж охоплювати тільки якийсь не-великий сектор їхнього життя, бути обмеженою. Зв’язок, щопоєднує учасників примусових відносин, є примусом. Цьоготипу зв’язок виявляється тоді, коли одна із сторін взаємодіїнав’язує іншій (попри бажання і схильності тієї) певну мане-ру поведінки, певні обов’язки й функції та змушує їх викону-вати за допомоги фізичного і психологічного тиску. Яскрави-ми прикладами примусових соціальних відносин є відносинипана і раба, ката і приреченого до страти, переможця і перемо-женого, деспотичного уряду і підданих держави, грабіжника ійого жертви, крадія й обікраденого. Зрозуміло, що за умовамисуто примусових відносин сторони залишаються чужими однаодній, між ними відсутнє достотне взаєморозуміння, не існуєжодного взаємного єднання.

На думку Сорокіна, родинні, договірні та примусові типивідносин у суспільстві вичерпують майже всі чисті типи со-ціальних відносин. Проте численні конкретні форми соціаль-них відносин свідчать про те, що вони є переважно змішани-ми. Інакше кажучи, усі взаємини всередині майже кожної со-ціальної групи становлять, як правило, комбінацію вказанихосновних типів соціальних відносин: вони є частково родин-ними, частково договірними, частково примусовими. При цьо-му пропорція кожного типу в сукупній мережі соціальнихвідносин різних груп варіює. Вона змінюється від групи догрупи, а згодом може змінюватися навіть усередині однієї гру-пи. Водночас, згідно з думкою вченого, у деяких організова-них групах один із основних типів соціальних відносин може


переважати над іншими. Скажімо, в таких організованих гру-пах, як сім’я, коло близьких друзів, релігійна група переважаютьродинні соціальні відносини. Договірні та примусові відно-сини тут теж присутні, але вони, як правило, є другорядними.Водночас у державній мережі соціальних відносин, особливоза умов деспотичних чи диктаторських режимів, превалюютьпримусові відносини. Про це свідчать такі силові компонентидержавного механізму, як поліція, армія, в’язниці, суди, пока-рання, інші засоби примусу. У фінансових і торгових органі-заціях, навпаки, панує сильно розвинена система договірнихвідносин. Усе це означає, робить висновок вчений, що деякі зорганізованих груп за своєю природою просто “приречені”на те, щоб у них один із основних типів соціальних відносинпереважав над іншими. Крім того, є певні типи соціальнихгруп, які в усі часи мали тенденцію будувати свою мережу со-ціальних зв’язків переважно на родинних, або на договірних,або на примусових відносинах (Сорокин, 2000 : 513–521).

Особливий наголос у межах сорокінської структурної соціо-логії зроблено на стратифікаційному підході до суспільства.Вчений вважає, що кожна організована соціальна група завж-ди стратифікована, бо в кожній організованій групі є керівни-ки та підлеглі. Сам факт чіткого розподілу серед членів групиправ, обов’язків, функцій і соціальних статусів свідчить насам-перед про наявність соціальної диференціації. Навіть у такіймалій групі, як сім’я, права, обов’язки та функції батьків і ді-тей – внаслідок вікових, статевих та інших біосоціальнихвідмінностей – є неоднаковими.

Щоб з’ясувати характер такої неоднаковості Сорокін спо-чатку застосовує поняття соціального простору, яке за змістомохоплює всю сукупність соціальних статусів у даному суспіль-стві. При цьому він застерігає не змішувати і не ототожнюва-ти соціальний простір, а також соціальну дистанцію, що роз-діляє соціальні статуси людей, з геометричним простором ігеометричною дистанцією, яка розділяє фізично людськихіндивідів. На думку вченого, “соціальний простір є деякимусесвітом, що складається з народонаселення землі... Визна-

Лекція 388

чити положення людини чи якого-небудь соціального явищав соціальному просторі означає визначити його (їх) відно-шення до інших людей і до інших соціальних явищ, що їх узя-то за такі ‘точки відліку’” (Сорокин, 1992а : 298). Отже, щобконкретно визначити соціальне становище людини, необхід-но знати її сімейний стан, громадянство, національність, став-лення до релігії, професію, належність до політичних партій,економічний статус, соціальне походження і т. ін. Окрім того,оскільки всередині однієї групи існують різні статусні позиції(наприклад, король і рядовий громадянин однієї держави),остільки необхідно також знати становище людини в межахкожної з основних груп населення. Звідси випливає, що люди,які належать до однакових соціальних груп і які виконуютьпрактично ідентичні функції в межах цих груп, перебуваютьв однаковому соціальному становищі. Ті ж індивіди, які в цьо-му вимірі розрізняються між собою, перебувають у різномусоціальному становищі. Таким чином, чим більше схожості єв становищі різних людей, тим ближче вони перебувають одиндо одного в соціальному просторі. І навпаки, чим більш зна-чущими будуть відмінності в соціальному становищі людей,тим більшою буде соціальна дистанція між ними.

Сорокінське розуміння сутності соціальної дистанції мож-на віднести до концепцій “об’єктивістського” типу, які врахо-вують передусім відмінності між “твердими” параметрами(дохід, освіта, влада, професія тощо) соціального становищалюдей. У цьому разі передбачається, що відмінності статус-них позицій людей ґрунтуються на фактичній соціальній не-рівності, яка існує в даному суспільстві. Сам учений зазна-чає, що його концепція соціальної дистанції є соціологічноюй об’єктивною, вона цілковито відрізняється від концепціїсоціальної дистанції Р.Парка і Е.Богардуса, яка, на його дум-ку, є психологічною й суб’єктивною. І справді, концепція на-званих американських авторів бере до уваги передусім рівень“м’яких” змінних соціального становища людей, а саме їхнюментальність, орієнтації, настанови, почуття тощо. Соціаль-на дистанція в цьому разі розглядається як ступінь схвалення


або відкидання даними індивідами можливості контактів зіншими індивідами. При цьому шкала таких контактів перед-бачає їх протяжність від “близьких”, “теплих”, “дружніх” черезбайдужість аж до активної антипатії, ворожості, осуду. З по-зицій сьогоднішньої соціології можна, мабуть, стверджувати,що зазначені концепції соціальної дистанції не є принциповопротилежними, вони радше взаємодоповнюють одна одну.

Згідно із Сорокіним, соціальний простір є багатовимірнимутворенням, бо існує, як зазначалося вище, багато варіантівлюдських угруповань за різними соціальними ознаками, якіне збігаються одні з одними (угруповання населення за належ-ністю до держави, національністю, професією, економічнимстатусом, релігією, за прихильністю до політичних партій, застаттю, віком і т. ін.). Однак цю багатомірність соціальногопростору можна спростити, якщо множину його параметрівзвести до двох основних класів. У зв’язку з цим учений про-понує виокремлювати горизонтальний і вертикальний пара-метри соціального простору. Він вважає, що в горизонталь-ному вимірі члени організованих груп характеризуються од-наковим соціальним становищем, усі вони можуть належатитих самих угруповань, бути, наприклад, одночасно католика-ми, республіканцями, зайнятими в автомобілебудуванні, іта-лійськомовними, громадянами США тощо. А ось усерединізазначених угруповань у вертикальному вимірі можуть спо-стерігатися істотні статусні відмінності. Так, серед католиківхтось один може бути єпископом, інші – пересічними пара-фіянами; серед республіканців один може обіймати посадупартійного керівника, інші – бути рядовими членами партії;серед зайнятих в автомобілебудуванні один може бути прези-дентом концерну, інші – рядовими працівниками. Зрозуміло,що для описування цих відмінностей одних горизонтальнихпараметрів буде явно замало. Причина полягає в тому, що інди-віди та групи, на думку соціолога, можуть перебувати як наодному горизонтальному рівні, так і на різних рівнях ієрархії.Переміщення індивідів із групи до групи може бути не пов’я-заним зі сходженням чи спуском соціальною драбиною, але

Лекція 390

може бути й обумовлено вертикальними переміщеннями. Пе-ресування щаблями соціальної драбини вгору заведено вва-жати соціальним сходженням, а переміщення донизу – со-ціальним спуском.

Розмежування горизонтальних і вертикальних парамет-рів соціального простору, вважає вчений, “відображає яви-ща, які дійсно існують у соціальному всесвіті: ієрархії, ранги,домінування і субординація, авторитет і слухняність, підви-щення і пониження по службі. Всі ці явища і відповіднівзаємозалежності представлені у вигляді стратифікації і су-перпозиції” (Сорокин, 1992а : 301). Для опису саме такихзв’язків необхідні зручні вертикальні параметри. Водночасзв’язки, які позбавлені вищезазначених ознак, можна описа-ти в горизонтальних параметрах.

На думку самого Сорокіна, обидва томи його “Системисоціології” присвячені аналізу горизонтальної диференціаціїнародонаселення. А ось у “Соціальній мобільності” йдетьсявже про соціальні явища в їхньому вертикальному вимірі.Отже, саме цей твір вченого був присвячений аналізу соціаль-ної стратифікації та вертикальної соціальної мобільності. Со-ціальну стратифікацію соціолог розуміє як диференціаціюданої сукупності людей (населення) на класи за ієрархічнимрангом. Вона виявляється в існуванні вищих і нижчих верствсуспільства. Тим самим її сутність полягає “у нерівномірномурозподілі прав і привілеїв, відповідальності та обов’язку, при-сутності чи відсутності соціальних цінностей, влади та впли-ву серед членів тієї чи іншої спільноти” (Сорокин, 1992а : 302).

Згідно із думкою вченого, нестратифікованого суспільствачи соціальної групи ніколи не існувало в минулому, не існуєсьогодні й не може існувати в майбутньому. Ієрархічна побу-дова організованих груп, неоднакові умови проживання лю-дей, їхні фізичні та біопсихічні відмінності – усе це так чиінакше зумовлює неминучість стратифікації людського су-спільства. Конкретні вияви соціальної стратифікації є вельмибагатоманітними. Проте цю багатоманітність, вважає соціо-лог, можна звести до трьох основних форм: економічної, полі-


тичної та професійної. Усі вони перебувають у тісному взає-мозв’язку: представники вищих економічних верств населен-ня, як правило, належать і до вищих політичних і професій-них його верств. І навпаки, незаможні верстви населення, якправило, перебувають на нижчих щаблях політичної та про-фесійної ієрархії. Жодна зі спроб, знаних в історії людства,знищити економічну, політичну чи професійну стратифікаціюне увінчалася успіхом. Це свідчить про абсолютний характерявища соціальної стратифікації. Проте це не означає, що засвоїми якісними та кількісними параметрами це явище зали-шається незмінним. Соціальна стратифікація кожної соціаль-ної групи залежить, по-перше, від соціокультурного характе-ру суспільства та його членів. А по-друге, вона постійно учасі коливається (флуктуює).

Упродовж життя люди можуть неодноразово змінювати своїсоціальні позиції, а також свою групову належність. Їх пере-міщення між позиціями і групами, які можуть належати як доодного, так і до різних рівнів стратифікаційної ієрархії, соціо-лог визначає як соціальну мобільність. Розробляючи пробле-матику соціальної мобільності, Сорокін передусім виокрем-лює два основні її типи: горизонтальну і вертикальну. Гори-зонтальна мобільність передбачає переміщення, перехід інди-віда з однієї соціальної групи до іншої, яка розташована натому самому ієрархічному рівні. Вертикальна мобільність,навпаки, передбачає переміщення, перехід індивіда із однієїгрупи (касти, стану, верстви, класу) в іншу, що перебуває наіншому ієрархічному рівні. Залежно від спрямованості пере-міщення вчений виокремлює також висхідну мобільність (со-ціальний підйом, рух угору) і низхідну (соціальний спуск, рухдонизу). Крім того, він розрізняє індивідуальну мобільність,коли переміщення конкретної людини донизу, вгору чи погоризонталі відбувається незалежно від інших, і груповумобільність, коли переміщення здійснюється, так би мовити,колективно, цілою групою.

На думку Сорокіна, теоретично може існувати стратифіко-ване суспільство, в якому вертикальна соціальна мобільність

Лекція 392

буде дорівнювати нулю. Це означає, що всередині такого су-спільства відсутні сходження і низходження, тут немає жодно-го переміщення членів цього суспільства, кожний індивід на-завжди є закріпленим за тою соціальною верствою, в якій віннародився. Тип стратифікації, який притаманний такому неру-хомому суспільству, вчений визначає “як абсолютно закритий,усталений, непроникний або як нерухомий” (Сорокин, 1992а :376). Теоретично протилежним типом стратифікації є той, заякого вертикальна мобільність надзвичайно інтенсивна і маєзагальний характер. У суспільстві з таким типом стратифікаціїпредставники різних верств постійно змінюють свої соціальніпозиції, довго не затримуються на одному ієрархічному рівні;за допомоги численних каналів і механізмів соціальної цир-куляції вони безперестанно пересуваються “вгору і донизу”щаблями соціальної драбини. Цей тип стратифікації соціо-лог визначає “як відкритий, пластичний, проникний або мо-більний” (Сорокин, 1992а : 377). Зрозуміло, в реальному життінемає абсолютно закритих або абсолютно відкритих суспіль-ств. Між зазначеними полюсами існує множина суспільств ізпроміжними типами стратифікації. Однак по інтенсивністювертикальної мобільності можна судити про рівень демокра-тичності суспільства – інтенсивність вертикальної мобільностіу більш закритих, недемократичних країнах нижча, ніж у більшвідкритих, демократичних.

Як і стратифікація, соціальна мобільність також має тен-денцію до флуктуації. Її інтенсивність змінюється від суспіль-ства до суспільства, а в межах одного суспільства можуть бутивідносно рухомі й нерухомі періоди. Разом із тим Сорокін вва-жає, що вертикальна мобільність в основних своїх формах –політичній, економічній, професійній – не має постійної тен-денції ні в бік посилення, ні в бік ослаблення її інтенсивності.Це положення, стверджує вчений, є універсальним, воно єчинним для історії кожного суспільства, кожного великогосоціального організму й, нарешті, для всієї історії людства.

Водночас історія свідчить, що вертикальна мобільність, їїканали та механізми, висота, профіль і тип стратифікації мо-


жуть принципово змінюватися під впливом глибинних і ради-кальних перетворень, технологічних і цивілізаційних пере-ломів, революцій, війн, переворотів. Унаслідок цього одні со-ціальні угруповання, кола однодумців, політичні партії отри-мують доступ до влади, привілеїв, високих статусних позиційу суспільстві. Так, “більшовики в Росії до революції не малиякогось особливо визнаного високого становища. Під час ре-волюції ця група подолала величезну соціальну дистанцію іпосіла найбільш високе становище в російському суспільстві”(Сорокин, 1992а : 375). Інші угруповання під час радикальнихсуспільних потрясінь, зрозуміло, втрачають владу, привілеї,високі статусні позиції, як це трапилося з царською аристок-ратією у 1917 році. Через 75 років те саме сталося із більшо-виками, які були відсторонені від влади внаслідок розпадуРадянського Союзу.

Загалом Сорокін у своїх творах уважно придивлявся дорізноманітних чинників історичного процесу, які здатні сут-тєво впливати на його перебіг, спрямованість і наслідки. Вінстворює навіть соціологічну теорію одного з таких чинників,а саме революції. Колись К.Маркс категорично вважав, щореволюція є рушієм суспільного прогресу, принесені при цьо-му жертви згодом окупляться побудовою безкласового су-спільства. Його ідейний опонент О.Герцен був із цього приво-ду іншої думки. Спираючись на досвід революційних подійХІХ століття в Європі, він дійшов висновку, що революція –це частіше не прогрес, а хаос, трагедія, регрес. Сорокін одно-значно на боці Герцена. Будучи учасником і свідком революційі громадянської війни в Росії на початку ХХ століття, вченийпов’язує революцію з виявом передусім патологічних дій лю-дей. Це означає розрив людської поведінки з цивілізацією,порядком, моральними нормами. Революції, на його думку,“біологізують” поведінку людей, культивують ворожнечу, не-нависть, оману серед них і змінюють їх таким чином не накраще. Джерелом такої патології виступають неприйнятні умо-ви соціального життя, які не забезпечують належною міроюзадоволення базових людських потреб: голоду, спраги, потре-

Лекція 394

би в безпеці, комфорті, комунікації, ідентичності, самореалі-зації тощо. Звідси патологічні дії людей є зворотною реакцієюна депривовані умови життя. Такого роду людські дії транс-формуються в революцію тоді, коли влада стає нездатноюпідтримувати порядок у суспільстві.

Отже, якщо умови середовища змінюються таким чином, щовони викликають депривацію основних потреб та інстинктіву переважної більшості членів суспільства, то ми отримуємо,зазначає вчений, масову дезорганізацію, масовий вибух і со-ціальний землетрус, який має назву бунту, заколоту, смути,революції (Сорокин, 2005 : 42). Згідно з думкою соціолога,революційний період має дві основні стадії, які пов’язані зпідйомом (перша стадія) і зниженням (друга стадія) “револю-ційної хвилі”. На першій стадії революційна деформація сти-мулює “біологізацію” масової поведінки, яка тут досягає своєїкульмінації. Поява диктатури внаслідок революційних подійозначає перехід до другої стадії революції, на якій постає на-гальна необхідність у стримуванні її, приборканні “біологіза-торських” рефлексів мас. Лише тоді, коли це вдається, можнавважати, що революція є завершеною, і суспільство вступає уфазу своєї нормальної еволюції (Сорокин, 1992а : 268).

Цінності та ідеали, які висуваються в революційний період,на практиці, як правило, підлягають девальвації. На підставіпорівняння гасел російської революції з післяреволюційноюдійсністю соціолог формулює “закон соціального ілюзіонізму”.Суть цього закону полягає в тому, що жодне із гасел революціїне було здійсненим. Навпаки, здійснилося те, що є протилеж-ним висунутим гаслам. Наприклад, рівність – правова і еко-номічна – не збільшилася, а зменшилася; експлуатація неослабла, а посилилася; замість влади трудящих запануваланеобмежена диктатура більшовиків. І головне, соціальна пі-раміда російського суспільства, його майнова і правова не-рівність не були усунуті. Вони, навпаки, збереглися, змінилисялише “мешканці різних поверхів піраміди” (Сорокин, 1994 :441). Таким чином, цінності та ідеали російської революціївиявилися насправді ілюзійними. Чи діє сорокінський “закон


соціального ілюзіонізму” зараз? Гадаю, що в певному сенсітак, бо політики під час сьогоднішніх виборчих кампаній, як іраніше, багато чого обіцяють виборцям, а потім, як правило,забувають свої обіцянки або не виконують їх. Одне втішає.У теперішній час усе ж таки переважна більшість населенняусвідомлює різницю між цінностями та ідеалами, що декла-руються політиками і політичними партіями, і реальною со-ціальною дійсністю, в яку вони мають бути втілені.

Згідно із Сорокіним, під час криз люди поводяться неодна-ково. На цю тему соціолог формулює “закон позитивної і не-гативної поляризації”. Відповідно до цього закону одна час-тина суспільства стає у кризовий період більш схильною досоціальної аномії (негативний полюс), а інша – до моральноговдосконалення і релігійності (позитивний полюс). Залежно відтипу особистості, переважання біологічного чи соціального,індивіди тяжіють або до одного полюсу, або до іншого. Прицьому полюс “негативної поляризації” пов’язаний із виявамиегоїзму та криміналу, тупої покірливості чи жорстокості, ізсамогубствами тощо. “Позитивна поляризація”, навпаки, маєвияви у творчих зусиллях людей, альтруїзмі, у житті за мо-ральними заповідями, зростанні неінституціоналізованої ре-лігійності, виникненні та розвитку пацифістських і ненасиль-ницьких об’єднань, інтегруванні світоглядних орієнтацій. Ре-зультат боротьби між силами “негативної й позитивної поля-ризації” ніхто, вважає Сорокін, не може передбачити. Однактенденція, на його думку, має усе ж таки обнадійливий харак-тер. Історичний досвід показує, що сили “позитивної поляри-зації” демонструють помітну здатність щодо стримування тазменшення руйнівного потенціалу сил “негативної поляри-зації” (див.: Кравченко, 2004 : 407–408).

Творче осмислення Сорокіним таких вузлових тем струк-турної соціології, як соціальний простір, соціальна стратифі-кація, соціальна нерівність, соціальна мобільність, соціальнавзаємодія, соціальні відносини, спричинила, безперечно, фун-даментальний вплив на подальший розвиток соціологічноїнауки. Багато структурних концепцій, які з’явилися після Со-

Лекція 396

рокіна, так чи так відштовхувалися від його соціологічногодоробку. Наприклад, у 70-ті роки минулого століття з’явили-ся праці американського соціолога П.Блау, які були присвя-чені розробленню макросоціологічної теорії соціальної струк-тури. Використання сорокінської ідеї про горизонтальні тавертикальні параметри соціального простору як параметрисоціальної структури, а також урахування зв’язків останньоїз явищами соціальної нерівності та соціальної дистанції далозмогу американському авторові створити цікаву теорію со-ціальної структури.

Згідно з Блау, так звані структурні параметри, які визнача-ють місце індивіда чи групи в соціальній структурі, мають двіосновні форми: номінальну, в межах якої популяція поділяєть-ся на окремі підгрупи (наприклад, за статтю, расою, етнічніс-тю, релігійністю, мовою), і порядкову, що розрізняє людейзгідно з певним ієрархічним порядком, визначаючи позиціїїхнього статусу (наприклад, за віком, доходом, освітою, вла-дою). Ці форми структурних параметрів відображають окремітипи соціальної диференціації, яка не є явищем однорідним.За допомоги номінальних параметрів Блау описує гетеро-генність соціальної структури. Ця гетерогенність залежить відкількості груп, на які поділене суспільство. Своєю чергою,порядкові параметри описують соціальну нерівність, яка ба-зується на градації їхніх значень, що визначають ієрархію існу-ючих верств суспільства. Третій тип залежності виникає у разіприсутності істотної кореляції якого-небудь номінального па-раметру (наприклад, належності до етнічної групи) з порядко-вими параметрами (наприклад, із багатством і доступом довлади). Саме таким чином з’являється ієрархічна структурасоціальних груп, яка нагадує систему каст. Протилежністю цієїситуації є явище багатоманітної гетерогенності, що виникає зфакту існування параметрів, які перехрещуються і завдякияким внутрішньогрупові відносини стають зовнішньогрупо-вими. Інтеграцію суспільства американський соціолог розумієяк вияв фактичних зв’язків індивідів, що належать до різнихйого сегментів. З урахуванням структурних параметрів, їхніх


комбінацій, а також зв’язків між соціальною структурою іінтеграцією суспільства Блау висунув гіпотези щодо соціаль-ної дистанції, які потім неодноразово емпірично перевіряли-ся в соціологічних дослідженнях. Зокрема, він вважає, що зро-стання гетерогенності соціальної структури зумовлює більшуінтенсивність міжгрупових контактів, а це спричиняє змен-шення соціальної дистанції між групами; водночас зростаннясоціальної нерівності викликає збільшення соціальної дис-танції між групами (особливо це помітно у випадку істотноїкореляції номінальних і порядкових параметрів); зменшеннюсоціальної дистанції між групами сприяє найбільш багатома-нітна гетерогенність, коли параметри групової належностііндивідів змішуються з іншими номінальними параметрами.

Концепція П.Блау сьогодні є, безумовно, валідним пізна-вальним інструментом для опису параметрів соціальної струк-тури сучасного суспільства, пояснення міжгрупових зв’язківу ньому, але водночас не важко помітити, що джерело цієї кон-цепції слід шукати у структурній соціології П.Сорокіна.

Культурні системи,типи культурної ментальностіі питання соціокультурної динамікиСвою соціологію вчений зачисляє до соціологістської або

соціокультурної школи. Головним завданням цієї школи вінвважає “вивчення соціокультурного простору як такого, в усіхйого суттєвих аспектах” (Сорокин, 1992а : 185). Це вивченнязосереджується навколо трьох основних наукових проблем:1) на аналізі істотних характеристик соціокультурних явищта їхніх структурних аспектів; 2) на студіюванні головних іповторюваних форм соціальних і культурних процесів в їхніхдинамічних аспектах; 3) на з’ясуванні загальних відносин івзаємозалежності між різними класами соціокультурних явищ.

При розв’язанні зазначених проблем Сорокін охоче корис-тується поняттям системи. Так, у його структурній соціологіївиокремлювалася велика кількість різноманітних соціальнихсистем (організованих груп). Підґрунтям такого виокремлен-

Лекція 398

ня слугує факт міжлюдської взаємодії, який дає змогу встано-вити ті чи інші способи (моделі), за допомоги яких індивідивпливають на поведінку один одного.

Водночас об’єктом сорокінської структурної соціології ви-ступають й культурні системи. Чисельність і різновидністькультурних систем, які були охоплені дослідженнями соціоло-га, є безпрецедентними в історії науки. При цьому культуру внайширшому розумінні вчений визначає “як деяку сукупність,що створена або модифікована внаслідок свідомої чи несвідо-мої діяльності двох або більше індивідів, які взаємодіють одинз одним чи впливають один на одного своєю поведінкою” (Со-рокин, 2000 : 19). Згідно із цим визначенням, культурними фе-номенами є не тільки наука, філософія, релігія, мистецтво, тех-ніка, але буквально всі артефакти людської діяльності. Зрозумі-ло, культурні елементи за своїм походженням, ареалом поши-рення, тривалістю існування розрізняються між собою. Томув цілому вони не завжди становлять інтегровані єдності. Со-рокін вважає, що теоретично всі культурні конгломерації мо-жуть бути проранжовані – від таких, елементи яких є суміжни-ми у просторі й не є, строго кажучи, інтегрованими, і закінчую-чи такими, які логічно є цілковито інтегрованими. Загаломучений стверджує, що існує щонайменше чотири типи культур-ної інтеграції: просторова, зовнішня, функціональна і логічна.

Просторове, механічне сусідство певних культурних еле-ментів не створює інтегрованої єдності; у цьому разі має місцевипадкове, нестале, механічне поєднання цих елементів. Зов-нішнє поєднання різнорідних культурних елементів теж є просто-ровим і механічним скупченням, а не інтегрованою єдністю,бо утворюється під впливом чи тиском якогось зовнішньогочинника (наприклад, клімату). Водночас причинно-функціо-нальна інтеграція культурних елементів являє собою вже інтег-ровану єдність. Це означає, що всі елементи цієї єдності взає-мопов’язані між собою, кожний із них перебуває у безпосеред-ній залежності від інших і від інтегрованої системи в цілому.В певному розумінні дана інтегрована єдність є культурнимсинтезом функціонального типу. Усунення одного з важливих


елементів цього синтезу неминуче приводить до зміни абонавіть до руйнації його структури та порушення функцій.

У соціології та інших соціальних науках, зазначає вчений,існує багато теорій, які намагаються описати та пояснити куль-туру взагалі як функціональну єдність. При цьому передбача-ється, що всі елементи культури утворюють єдність на підставісуто причинно-функціональної інтеграції. Однак, згідно із Со-рокіним, твердження про те, що кожна конгломерація культур-них елементів є функціональною єдністю і що всі вони пере-бувають у функціональному зв’язку один з одним, є хибним.На його думку, “не всі, а тільки деякі з компонентів кожноїкультури причинно пов’язані один з одним. У кожній культу-рі є ще просторові та зовнішні поєднання, в яких причинно-наслідковий зв’язок... виявити неможливо” (Сорокин, 2000 : 25).

Зрозуміло, що встановлення в кожному конкретному випад-ку параметрів причинно-функціональної інтеграції, яка зосе-реджується на причинно–наслідкових взаємозв’язках, є важли-вим для емпіричного пізнання складного і хаотичного соціокуль-турного світу. Річ у тому, що за допомоги причинно-функціо-нальних формул” встановлюються зразки одноманітності,завдяки яким калейдоскоп окремих явищ, подій, форм, влас-тивостей і зв’язків соціокультурного світу перетворюється враціонально зрозуміле ціле. Отже, причинно-функціональнізразки одноманітності сприяють перетворенню безладу соціо-культурного світу в раціонально зрозумілу впорядкованість.

Однак, як вважає Сорокін, для зрозуміння соціокультурно-го світу більш важливою є логіко-смислова інтеграція. За функ-цією роль цієї інтеграції теж полягає в упорядкуванні емпірич-ного хаосу. Але інтеграційним елементом тут слугує не одно-манітність чи схожість зв’язків між окремими змінними, а“тотожність смислу або логічне поєднання”. На думку соціо-лога, поза емпірично різними фрагментами культурного комп-лексу прихована тотожність смислу, на підставі якого існуючикультурні елементи можуть бути логічно об’єднані в усталеністилі, типові форми, значимі взірці. Отже, якщо одноманіт-ність взаємозв’язків, що їх можна емпірично встановити, є

Лекція 3100

загальним знаменником причинно-функціональних явищ, то“за логіко-смислової єдності таким загальним знаменникомслугує головний смисл або ідея” (Сорокин, 2000 : 29). Звідсилогіко-смислові єдності передбачають присутність людськоїдумки та уяви, їх можна виявити лише в тих культурних арте-фактах, які є наслідком діяльності людського розуму: науки,релігії, мистецтва, філософії, моралі чи техніки. Інакше кажу-чи, логіко-смислова інтеграція, за визначенням, може існува-ти лише там, де присутні розум і сенс.

Якщо це так, тоді кожна велика культура, згідно із Сорокі-ним, є не просто конгломератом різноманітних явищ, що жод-ним чином не пов’язані одне з одним, а становить якусь інди-відуальну єдність, “усі складові частини якої пронизані од-ним основоположним принципом і виражають одну, і голов-ну, цінність... Саме цінність слугує основою і фундаментомбудь-якої культури. З цієї причини найважливіші складові час-тини такої інтегрованої культури є також найчастіше взаємо-залежними: у випадку зміни однієї з них останні неминучепідлягають схожій трансформації” (Сорокин, 1992а : 429). Цеозначає, що логіко-смисловий метод дає змогу з’ясувати,навколо яких центральних цінностей чи принципів організо-вані культурні системи, що їм надає порядку та єдності.

Загалом усі розумові та смислові елементи, які становлятьоснову логічно інтегрованої системи, можна розглядами, гадаєвчений, із двох боків: внутрішньої та зовнішньої. Перша сто-сується внутрішнього досвіду, який існує або у вигляді хао-тичних образів, ідей, устремлінь, відчуттів та емоцій, або увигляді впорядкованих систем мислення. Це – сфера розуму,цінності, смислу. Дану сферу Сорокін називає “ментальністюкультури” (або “культурною ментальністю”). Друга стосуєть-ся неорганічних та органічних об’єктів чуттєвого сприйнят-тя: предметів, подій, процесів, у яких вони втілюються, зорга-нізовуються, реалізуються. Ці зовнішні феномени належатьдо системи інтегрованої культури лише тому, що вони є виявомїї внутрішнього боку. Поза ним вони перестають бути части-ною логічно інтегрованої культури. Звідси випливає, робить


висновок учений, що для дослідника інтегрованої культурина першому плані перебуває її внутрішній бік. Саме від ос-таннього залежить, які зовнішні явища, в якому сенсі та якоюмірою можуть стати частиною культурної системи. Отже, вцьому контексті можна стверджувати, що внутрішній бік куль-тури керує зовнішнім.

Вивчення інтегрованості культурних систем потребує пев-ної диференціації підходів, що приводить у кожному випадкудо характерних пізнавальних результатів. На думку Сорокі-на, вивчення суто просторових і механічних культурних скуп-чень не може дати нічого, окрім простого описового каталогуїхніх складових частин. Своєю чергою, при вивченні культур-них синтезів, складові частини яких пов’язані між собою при-чинно чи функціонально, доцільно використовувати причин-но-функціональний метод з його більш чи менш загальнимикаузальними формулами. І нарешті, при вивченні логіко-смис-лових зв’язків усередині культурних систем чи між ними не-обхідно користуватися логіко-смисловим методом пізнання.Його сутність полягає, як уже зазначалось, у знаходженні ос-новного принципу (“підмурка”), який пронизує усі культурнікомпоненти, надає сенс і значення кожному з них і тим самиміз хаосу розрізнених фрагментів створює космос (Сорокин,2000 : 34). Таким чином, у разі просторового чи механічногоскупчення культурних елементів йдеться однозначно про не-інтегровані культурні конгломерації. Щодо причинно-функ-ціональних і логіко-смислових єдностей, то тут беруться доуваги лише інтегровані культурні системи.

Соціолог вважає, що інтегровані культурні системи маютькілька фундаментальних властивостей, які їх принципововідрізняють від неінтегрованих культурних конгломерацій. По-перше, в процесі свого функціонування і зміни інтегрованікультурні системи демонструють певну ступінь автономії тавнутрішньої саморегуляції. Це означає, що їм властивий пев-ний ступінь незалежності від зовнішніх умов. Зрозуміло, щов одних випадках ця свобода може бути більшою, в інших –меншою, але вона завжди притаманна інтегрованій культурній

Лекція 3102

системі. По-друге, автономія інтегрованої культурної систе-ми означає, що вона має деяку можливість вибору у відповідьна безконечну множину чинників, що можуть впливати на неїззовні. По-третє, автономія інтегрованої культурної системи,крім того, означає, що її функціонування, зміна і доля визнача-ються не тільки і не стільки зовнішніми обставинами (за винят-ком катастрофічних випадковостей), але й її власною приро-дою і відношеннями між її частинами. Інакше кажучи, логікафункціонування і зміни інтегрованої культурної системи, їїісторична доля залежить не тільки і, як правило, не стількивід впливу зовнішніх умов. Згідно із Сорокіним, один із найго-ловніших чинників, який визначає функціонування і розвитоккожної системи, перебуває всередині неї самої. В цьому сенсікожна інтегрована система є автономною, саморегуляційною,самокерованою єдністю. Якщо це так, то тоді, по-четверте, єхибним тлумачити кожну інтегровану культурну систему лишеяк іграшку зовнішніх умов і зводити пояснення змін у ній дотого чи іншого зовнішнього чинника. Звідси, по-п’яте, вихо-дить, що опора лише на один із численних елементів інтегро-ваної системи при поясненні змін усередині неї є серйозноюметодологічною помилкою (див.: Сорокин, 2000 : 38–39).

До основних культурних систем соціолог відносить мову,науку, філософію, релігію, мистецтво, етику і право. Коли цісистеми утверджуються, стають не тільки функціонально, а йлогічно інтегрованими, вони також втілюються, реалізуютьсяв способі життя і поведінці людей певної культурної епохи.Водночас, використовуючи логіко-смисловий аналіз історії,Сорокін визначає більш широкі соціокультурні сусперсисте-ми, які є поєднанням (на певній підставі) існуючих в ту чи туісторичну епоху соціальних і культурних систем. Він виріз-няє три типи таких суперсистем: два чисті – ідеаціональний ісенситивний (чуттєвий) – і один змішаний – ідеалістичний.Кожний із виокремлених типів суперсистем має, за Сорокі-ним, власну ментальність, власну систему істини і знання,свою філософію і світогляд; свій тип релігії, систему добра ізла; особливі форми мистецтва і літератури; мораль, закони,


правила поведінки; панівні форми соціальних відносин; власнуекономічну і політичну організацію; нарешті, власний, специ-фічний тип людської особистості з особливою ментальністюі манерами поведінки (Сорокин, 2000 : 45). Таким чином, го-ловною складовою кожної суперсистеми є культурна мен-тальність, яка визначає панівний спосіб світобачення в ту чиіншу історичну епоху, вибудовує певну ієрархію цінностей,формулює певні критерії істини, краси, добра і зла.

Ідеаціональна ментальність виходить з того, що досте-менні реальність, істини та цінності випливають із немате-ріального вічного буття. Вони не змінюються, мають транс-цендентну, надраціональну природу, недоступні для емпірич-ного (чуттєвого) пізнання. Найважливішими вважаються ду-ховні потреби; фізичні, або біологічні інстинкти зазнають при-душення або обмежень. Те, що є чуттєвим, тлумачиться якминуще, неістотне, позбавлене достеменної цінності. Істинадосягається тільки через містичне переживання, інтуїцію, віру,осяяння. Мистецтво має відображати релігійні явища, слугу-вати спогляданню. Водночас гроші та власність розглядають-ся тільки як засіб досягнення вищих цілей.

У межах ідеаціональної ментальності також вирізняютьсядва її різновиди: аскетичний ідеаціоналізм і активний ідеаціо-налізм. Аскетична форма ідеаціоналізму шукає задоволенняпотреб і реалізацію цілей на шляху надмірної мінімізації тілес-них потреб і навіть їхнього відкидання. Це супроводжуєтьсясвоєрідним ретритизмом, втечею від чуттєвого світу і власно-го тіла, що їх розглядають лише як ілюзію, щось нереальне,неіснуюче. Активний ідеаціоналізм теж схиляє до задоволен-ня своїх потреб і реалізації своїх цілей шляхом відповідноїмінімізації. Але водночас його прихильники намагаються пе-ретворити чуттєвий світ згідно із цінностями ідеаціональноїментальності. Вони не вдаються до втечі “від світу ілюзій” іне асимілюються в ньому, а намагаються наблизитися до Бога,врятувати не тільки свої душі, а й душі інших людей.

Судячи з емпіричного матеріалу, Сорокін аналізує ідеаціо-нальний тип суперсистеми передусім на базі середньовіччя.

Лекція 3104

Тоді справді на Заході католицька церква мала монопольнийвплив на соціальне і культурне життя суспільства. Тому релі-гійна свідомість пронизувала всі сфери життєдіяльності лю-дей. Чому це так? Які причини цього стану речей? Подібніпитання вчений не порушує, він просто констатує факт, що задоби середньовіччя домінує ідеаціональна ментальність, якамає у своєму підмурку істину віри.

Сенситивна (чуттєва) ментальність, навпаки, пов’язаназ домінантою матеріалістичного світовідчуття. Тому вона вбагатьох випадках є прямою протилежністю ідеаціональноїсуперсистеми. Для людей сенситивної ментальності достемен-ною реальністю є те, що може бути сприйнято органами чут-тя. Вони не вірять у жодну надчуттєву реальність. Світ дляних є матеріальним і доступним для пізнання людським розу-мом. У зв’язку з цим чуттєва реальність розглядається як ста-новлення, процес, зміна, еволюція, прогрес, перетворення.Потреби та устремління носіїв сенситивної ментальності єпереважно фізичними, при цьому робиться все, щоб вони булимаксимально задоволені. Головний спосіб їх реалізації поля-гає не у перетворенні духовного світу індивідів, а у перетво-ренні зовнішнього світу, пануванні над природою та іншимилюдьми. Сенситивні цінності мають змінюваний і відноснийхарактер, вони інструментально підпорядковані гедонізму іпрагненню щастя. Істина є істиною відчуттів, вона досягаєть-ся за допомоги спостережень, експериментів, логічних опе-рацій. Мистецтво в межах сенситивної ментальності повиннодавати насолоду і слугувати засобом розваг. Матеріальне ба-гатство тут вважається чеснотою і мірою цінності людини.

У цілому сенситивне (чуттєве) протилежне ідеаціонально-му і може набувати трьох форм. Активна чуттєва мен-тальність означає схильність задовольняти потреби й дося-гати поставлених цілей на шляху ефективного перетворення,перебудови та реконструкції зовнішнього середовища. Своєючергою, пасивна чуттєва ментальність виявляється у нама-ганні задовольнити свої потреби та реалізувати свої цілі нешляхом реконструювання зовнішнього світу чи внутрішньо-


го перетворення власного досвіду, а шляхом паразитичноговикористання зовнішньої реальності як джерела задоволень інасолод. І нарешті, цинічна чуттєва ментальність у пошу-ках засобів задоволення своїх потреб використовує всілякідоступні можливості, не зважаючи на існуючі ціннісні регла-ментації та обмеження.

Зрештою, Сорокін констатує, що в історії відомі такі куль-турні епохи, коли сенситивна ментальність повністю витіс-няє ідеаціональну. При цьому люди із сенситивною менталь-ністю всі свої інтереси зосереджують не на духовному, вічно-му, незмінюваному (передусім релігійному), а на чуттєвому,матеріальному, минущому. Такого роду ментальність, стверд-жує вчений, панувала в античній цивілізації з Ш до І ст. до н.е. В сучасному західному суспільстві сенситивна ментальністьзапанувала лише з ХVІ столітті. У ХХ столітті вона досягаєкульмінації та поступово наближається до свого кінця.

Щодо змішаних типів культурної ментальності, то всі вониє сумішшю ідеаціональних і чуттєвих форм у різних пропор-ціях і поєднаннях. Вони характеризуються, як правило, еклек-тизмом, внутрішньою суперечливістю, слабкою інтегрованіс-тю. І тільки одна з них, а саме ідеалістична ментальністьявляє собою логічно інтегрований синтез, збалансовану йузгоджену єдність ідеаціональних і чуттєвих елементів. Звідсиця культурна ментальність базується на гармонійному зчеп-ленні духовного і матеріального. Її потреби та цілі теж і ду-ховні і матеріальні, однак матеріальні підпорядковані духов-ним. Способи їх реалізації полягають як у духовному само-вдосконаленні, так і в перетворенні зовнішнього чуттєвогосвіту. Тим самим ідеалістична ментальність сприяє контролюлюдини над собою і її контролю над зовнішнім світом. Усе цесвідчить про життєвий потенціал цієї культурної ментальності,який створюється саме на інтегралістському підґрунті, з ура-хуванням існування багатоманітної реальності, внутрішньо-го і зовнішнього світів, “тілесно-духовних” потреб, істин віри,розуму і відчуттів.

Лекція 3106

Соціолог вважає, що, імовірно, в історії ні ідеаціональний,ні сенситивний типи культур ніколи не існували в чистомувигляді. Фактично всі інтегровані культури утворюються зрізних поєднань зазначених логіко-смислових форм. При цьо-му в одних випадках переважає ідеаціональний тип, в інших –сенситивний, а ще в інших – обидва типи змішані в рівнихпропорціях і на однакових підставах. Відповідно, одні культу-ри тяжіють до ідеаціонального типу, інші – до сенситивного,а деякі становлять збалансований синтез обох чистих типів.Саме останні Сорокін називає ідеалістичним типом культури.

На думку вченого, виокремлені ним типи культурної мен-тальності не є штучними абстракціями, відірваними від дійс-ності. Суспільне життя свідчить, що серед людей, членів тогочи того соціуму, завжди є прихильники як сенситивістської,так і ідеаціоналістської домінанти. Остання, щоправда, в нашуматеріалістичну добу зустрічається не надто часто. Переваж-на більшість людей, наголошує Сорокін, належить зараз допроміжного, змішаного типу культурної ментальності у різно-манітних варіаціях.

Соціолог гадає, що за типами культурної ментальності роз-різняються не тільки людські індивіди, а й соціальні групи ікласи. При цьому типи і характерні риси тієї чи іншої куль-турної ментальності розподілені серед різних соціальних групнерівномірно. Так, учений передбачає, що в кожному су-спільстві сенситивна ментальність зустрічається серед бага-тих і привілейованих класів, імовірно, набагато частіше, ніжсеред бідних. Серед останніх (загалом серед пригнобленихкласів) найбільш поширеною є, ймовірно, псевдоідеаціональнаментальність (неінтегрована, фрагментарна, неосмислена,фаталістична, обмежена). Водночас серед багатих і привілейо-ваних цей тип культурної ментальності зустрічається рідко.Що ж до активного і деякою мірою аскетичного ідеаціоналіз-му, то даний тип культурної ментальності посідає відносноістотне місце в житті насамперед духівництва і жрецтва, атакож споріднених з ними категорій (шаманів, брахманів, про-повідників і т. ін.). Якщо бідні та пригноблені класи не мають


ресурсів і можливостей піднятися до рівня активного ідеаціо-налізму, то характер професійної діяльності духівництва, ре-лігійних і моральних авторитетів саме потребує від них більшактивного чи аскетичного ідеаціоналізму. Тому не випадково,зазначає Сорокін, що в наш переважно чуттєвий час у мен-тальності духівництва все ж таки більше ідеаціональних еле-ментів, аніж сенситивних (Сорокин, 2000 : 67–68).

Головна праця соціолога, як відомо, присвячена досліджен-ню динаміки ідеаціональної, ідеалістичної і чуттєвої культур.У даному випадку в центрі уваги опинилися так звані соціо-культурні флуктуації, тобто процеси, які час від часу повто-рюються в соціальному і культурному житті та людській історіїв цілому. Для того, щоб адекватно відобразити характер даноїсоціокультурної динаміки, Сорокін розробляє цілий пакетвідповідних аналітичних понять: процесу, флуктуації, зміни,тенденції, ритму, суперритму, темпу.

У цьому пакеті ключовим виступає поняття процесу. Со-рокінське визначення його вважається сьогодні класичним:“Під процесом розуміється кожний вид руху, модифікація,перетворення, перебудова або “еволюція”, коротко кажучи,кожна зміна даного логічного суб’єкта в часі, байдуже, чи сто-сується вона зміни його місця в просторі чи йдеться про мо-дифікацію його кількісних або якісних аспектів” (Сорокин,2000 : 80). Звідси головними складовими процесу є: 1) деякаодиниця, тобто те, що змінюється або перебуває в процесі;2) часові відносини; 3) просторові відносини; 4) спрямова-ність. Зрозуміло, що без якоїсь одиниці (матеріального тіла,динамічного стану, соціального угруповання, типу культуритощо) не можна спостерігати чи описувати жодного процесу.Водночас кожний процес, кожна зміна, рух, динамічний станпередбачають час. Для характеристики соціальних і культур-них процесів потрібно, гадає соціолог, використовувати особ-ливий вид часу, а саме – соціальний час. Те саме стосується іпростору. Кожний процес відбувається в якомусь місці й пе-ребуває у просторовому зв’язку з іншими процесами та яви-щами. Проте для адекватного опису власне соціокультурних

Лекція 3108

явищ необхідна особлива категорія простору, а саме – соціаль-ний простір з і своєю системою координат. І нарешті, такаскладова процесу, як “спрямованість”, спирається на той факт,що процес розгортається від чогось до чогось, що зміна перед-бачає перехід з одного стану до іншого. Кожна модифікаціяякоїсь одиниці процесу від чогось до чогось є рухом у певномунапрямі. Це і є спрямованістю процесу. Його можна звести дочотирьох видів: спрямованість у часі (“від минулого до майбут-нього”, “від середніх віків до Нового часу”); спрямованість упросторі (“сходження соціальною драбиною”, підвищення чипониження за посадою, соціальне зближення, соціальне розме-жування); кількісна спрямованість (кількісні зростання, постій-ність чи зменшення якоїсь одиниці процесу); якісна спрямова-ність (перехід з одного якісного стану в інший, наприклад, віддитинства до старості, від злиденності до багатства).

Історичні й соціокультурні процеси мають, безумовно, якісьунікальні, неповторні особливості. Проте, як стверджує Со-рокін, це не означає, що вони не мають таких особливостей,які б повторювалися. І справді, в людській історії, суспільно-му житті можна знайти не тільки неповторні риси соціокуль-турних процесів, а й множину повторюваних аспектів. Наприк-лад, економічні процеси безупинно коливаються між про-цвітанням і депресією, збагаченням і збідненням; життєві про-цеси – між народженням, смертю, шлюбом, розлученням. Зло-чинність і розбрат, віра і зневіра, соціальна стабільність і за-колот – повторюються нескінченно. Те саме спостерігаєтьсяв різноманітних організованих групах (асоціаціях, організаці-ях, установах), де постійно здійснюються вербування, зростан-ня і розпад. В якомусь сенсі соціокультурне життя та історія,справді, ніколи не повторюють себе, але в іншому сенсі вонипевною мірою завжди повторюються (Сорокин, 2000 : 88).

З огляду на спрямованість соціокультурних процесів уче-ний вирізняє лінійні/нелінійні, циклічні та варіантно повто-рювані процеси. Якщо сенс і напрям даного процесу залиша-ються незмінними впродовж усього часу його існування, тодівін є лінійним. У цьому разі спостерігається стабільний рух


одиниці процесу тією самою лінією від однієї точки просторудо іншої. В часі цей рух може посилюватися, послаблюватисяабо залишатися постійним. Хоч би як там було, але зазначе-ний рух одиниці процесу в просторі та часі, який супровод-жується одноманітним порядком послідовності її якіснихстанів, може означати прямолінійний різновид лінійного соціо-культурного процесу.

Водночас у повторюваних процесах або у повторюванихаспектах кожного процесу лінійність виражається інакше, непрямолінійним чином. Тут вона може бути осцильованою,спіралеподібною і розгалуженою за типом (див.: Сорокин,2000 : 90, 844).

Циклічний процес становить особливий тип повторюва-ності в історії та соціокультурному житті. Сорокін поділяє йогона два підтипи: абсолютно циклічний і відносно циклічний.В абсолютно циклічному процесі остання фаза даного повто-рення означає повернення до першої фази, і цикл починаєтьсязнову, проходячи той самий шлях, який уже здійснено передтим. Натомість у відносно циклічному процесі траєкторія на-ступного циклу не збігається повністю із траєкторіями попе-редніх циклів. Тут від циклу до циклу спостерігаються певнівідхилення як у часовому, так і в просторовому вимірі.

Своєю чергою, варіантно повторюваний взірець соціокуль-турного процесу, гадає вчений, є за своїм змістом найбільшшироким і багатим. Річ у тому, що він не має жодної постій-ної тенденції, жодного спрямування, якого треба дотримува-тися. В даному разі також не передбачається, що процеси ма-ють завжди розвиватися чи прямолінійно, чи по спіралі, чициклічно, тобто якимось єдиним чином і в одному-єдиномунапрямі. Навпаки, історичні та соціокультурні процеси –внаслідок відсутності безперервної лінійної тенденції чи об-межень циклічного повторення – завжди демонструють “вічнонові варіації старих тем”. У цьому сенсі вони завжди містятьелементи несподіваності й непередбачливості. Водночас туттакож присутні повторювані елементи. Таким чином, хоча іс-торія, як вважає Сорокін, ніколи загалом не повторюється, ок-

Лекція 3110

ремі епохи, періоди та процеси можуть характеризуватисяповторюваними ритмами, осциляціями, флуктуаціями, цикла-ми. Історичні тенденції мають завжди обмежений часовийхарактер. Рано чи пізно вони досягають своєї межі, поза якоюісторичний чи соціокультурний процес відхиляється в іншийбік, по новому шляху. Якщо це так, то тоді, робить висновоксоціолог, в історії і в більшості соціокультурних процесів від-сутня якась незмінювана головна лінійна тенденція (Сорокин,2000 : 93).

Змінюваність соціокультурних систем вчений пояснює напідставі принципу іманентної причинності (або іманентноїсамодетермінації). Згідно із цим принципом, якщо одиницяпроцесу є інтегрованою, то зміна спрямованості процесу зу-мовлюється не тільки і не стільки втручанням зовнішніх сил,скільки внутрішніми силами самого процесу і характером цієїодиниці. Для пояснення періодичностей соціокультурних сис-тем, їхніх різних за ритмом повторів соціолог формулює такзваний принцип обмежень. Наприклад, кожна соціокультурназміна має межу своєї спрямованості. Це означає, що в соціо-культурному світі немає вічного розвитку чи вічного прогресуз незмінюваною лінійною тенденцією. Рано чи пізно якасьодиниця соціокультурного процесу досягає своєї межі, позаякою вона або припиняє свій рух, або змінює його напрям,або навіть починає зворотний поступ.

Один із різновидів принципу обмежень Сорокін називаєпринципом обмежених можливостей зміни соціокультурнихсистем. У даному разі йдеться про те, що практично кожнасоціокультурна система повинна мати і має межі своєї зміни.Таким чином, фундаментальні можливості соціокультурнихсистем є не безмежними, вони завжди обмежені. Зрозуміло,що для різних соціальних і культурних систем ці можливостібудуть різними в кількісному і якісному сенсі. Вичерпавшинаявні можливості, соціокультурна система або завершує своєіснування, або, щоб існувати й далі, повинна повторити в томучи іншому порядку одне чи більше поворотів і форм, черезякі раніше вже пройшла. Що більше іманентних можливос-


тей має соціокультурна система, то більш неритмічним вияв-лятиметься процес її існування, бо повторення можуть відбу-ватися нерегулярно і бути відділеними одне від одного такимвеликим часовим інтервалом, що стають практично непоміт-ними й неспостережуванимими. І навпаки, чим менше іма-нентних можливостей для зміни має якась соціокультурнасистема, тим помітнішим і більш спостережуваним стає рит-мічний (повторюваний) характер її фактичної зміни.

Згідно із Сорокіним, принцип обмежень з усіма його різно-видами є не що інше, як особливий випадок принципу іма-нентного формування і зміни соціокультурних систем. Цейпринцип, вважає соціолог, має задовільний аналітичний по-тенціал, бо дає змогу з безперечною логічною достовірністюпояснювати явища повторів і ритмів. Крім того, він має ще йпрогностичну цінність. Якщо, наприклад, відомо, що історич-но можливі тільки три основні форми соціокультурних су-персистем: ідеаціональна, ідеалістична і сенситивна, то є всіпідстави передбачати, що, по-перше, ці форми будуть повто-рюватися в історії людської культури, а по-друге, ритм їхньоїпослідовності буде, імовірно, потрійним, хоча порядок фазможе бути різним (Сорокин, 2000 : 767).

У пошуках підтвердження своїх припущень соціолог вив-чає історію цивілізацій Греції, Риму, Заходу і, не меншоюмірою, Близького Сходу, Індії, Китаю та Японії. В результатівін встановлює, що в перебігу історичного розвитку греко-римської та західної культур спостерігається суперритм ідеа-ціонального, ідеалістичного і сенситивного типів культурноїментальності. В межах цього суперритму двічі фіксуєтьсяповторення потрійного циклу: від ідеаціональної ментальностічерез ідеалістичну до сенситивної та у зворотному напрямі –від сенситивної через ідеалістичну до ідеаціональної. Так, уЄвропі VIII–VI століть до н. е. панує ідеаціональна мен-тальність; у Греції V століття до н. е. – ідеалістична; в Старо-давньому Римі (від IV ст. до н. е. до IV ст. н. е.) – сенситивна.Потім до VI століття триває перехідний період ідеалістичноїментальності; від VI до ХІІ століття знову запановує ідеаціо-

Лекція 3112

нальна ментальність; від ХІІ до ХІV століття (кінець Серед-ньовіччя) знову панує перехідний період ідеалістичної мен-тальності, а від ХІV століття (з часів раннього Відродження)й аж до нашого часу розгортається черговий період сенситив-ності, який “на наших очах перетворюється в ідеалістичнуепоху, щоб у майбутньому знову ввійти в ідеаціональну фазу”(Штомпка, 2005 : 536).

Сам Сорокін цю зміну щиро вітає, бо був прихильникомідеаціональної культури. Він також неодноразово підкреслюєважливість для людства ідеалістичної ментальності як інтег-ралістського культурного типу. Водночас соціолог гостро кри-тикує дезінтеграційні прояви перезрілої сенситивної (чуттє-вої) культури, про що свідчать світові війни, криваві революції,зростання злочинності, етнічні протистояння, економічні деп-ресії, постійні кризи політичних режимів, ідеологій, права,моралі, мистецтва, договірних соціальних відносин тощо.Подібні вияви сенситивної культури, які несуть із собоюстраждання, розбрат, деградацію, розпусту, сигналізують проглухий кут у поступі цієї культури, про вичерпання її іманент-них можливостей. Звідси рух даної культури припиняється,вона, гадає вчений, руйнується і зникає. Однак руйнуваннясенситивної культури не є рівнозначним загибелі західної куль-тури та суспільства взагалі. Згідно із циклічною концепцієюСорокіна, якщо один тип культури сходить зі сцени, зникає,то інший – народжується і заступає місце попереднього. Тимсамим майбутнє західної культури і суспільства соціолог пов’я-зує з утвердженням (поверненням!) ідеалістичної менталь-ності, яка прийде на зміну матеріалістичній сенситивній куль-турі. Концепція постіндустріального суспільства, яка буласформульована після Сорокіна і яка проголошує вивільненнясоціальних відносин від тиску індустріальної машинерії, ре-несанс гуманізму і пріоритет людини, її духовного світу, по-тверджує теоретичну обґрунтованість сорокінських прогнозів.Водночас емпіричні дослідження, проведені наприкінці ХХ іна початку ХХІ століть у багатьох країнах світу, засвідчують,що в межах людської ментальності центр ваги переміщується


в бік постматеріалістичних цінностей: якості життя, фізич-ної повноцінності, самореалізації, багатства досвіду і знань,товариського спілкування і т. ін. (Див.: Штомпка, 2005 : 593).Це означає, що передбачення Сорокіна відносно переходу відсенситивної ментальності до ідеалістичної починає діставатиемпіричні підтвердження.

Кожний тип культурної ментальності, як зазначалося вище,є пов’язаним з домінуванням тих чи тих соціокультурних сис-тем. Наприклад, період панування ідеаціональної культури(VIII–XII ст.) характеризується домінантою родинних соціаль-них відносин, які, щоправда, доповнювалися примусовимивідносинами. Період ідеалістичної культури (XII–XV ст.)відзначається сумішшю родинних відносин з договірними таґрунтованими на примусі. Своєю чергою, підйом сенситив-ної культури (XVI–XVIIІ ст.) супроводжується пропорційнимзростанням відносин примусу і деяким посиленням договір-них відносин за рахунок родинних. Для періоду високорозви-неної чуттєвої культури (ХІХ ст.) притаманне надзвичайнепоширення договірних зв’язків. У ХХ столітті, коли, як гадаєСорокін, у багатьох царинах сенситивної культури спостері-гається раптовий протест проти засилля її чуттєвих форм,відбувається також раптове падіння договірних відносин.

Як можна пояснити такі взаємозв’язки? На думку соціоло-га, ідеаціональна культура має спорідненість із родинним ти-пом соціальних відносин насамперед тому, що стримує чуттєвіустремління і плотські жадання людей. Тим самим ідеаціо-нальна культура робить їх менш егоїстичними і менш схиль-ними до гноблення собі подібних чи до торгівлі один з одним,що має наметі отримати якнайбільше, а віддати якнайменше.Ідеаціональна ментальність не надає такого високого значен-ня емпіричним цінностям світу, як це робить сенситивна сві-домість. Ідеаціональна людина керується абсолютними й ре-лігійними принципами. Саме останні вимагають від неї стави-тися по-братськи до близьких по духу, або „братів во Христі”.Тому зовсім не випадково, що в межах ідеаціональної культу-ри взаємовідносини людей мають тенденцію набувати родин-ного характеру.

Лекція 3114

Своєю чергою, сенситивна ментальність звертає увагу пе-редусім на чуттєві й тілесні потреби людини. Тому вона висо-ко цінує чуттєві, матеріальні цінності: комфорт, предмети роз-коші, багатство. Таких цінностей люди з чуттєвою ментальніс-тю прагнуть мати якомога більше. При цьому байдуже, якимчином це досягається – за допомоги сили, насильства чи зав-дяки вигідній угоді. Оскільки більшість людей цього типу мен-тальності посідають однакову життєву позицію, це призводитьдо більш жорсткої боротьби за вказані цінності, ніж у межахідеаціональної культури. Жодні релігійні й моральні принципине можуть тут радикально стримувати цієї боротьби. І тількиугода, контракт, поширені в суспільствах сенситивної культу-ри, можуть певним чином впорядковувати конкурентні взає-мини людей. Проте, щойно договори порушуються чи не дотри-муються, люди сенситивної ментальності готові застосовуватисилу, щоб захистити себе у безжалісній боротьбі за існування.

Що ж до ідеалістичної ментальності, то вона, вважає вче-ний, як збалансований синтез елементів ідеаціональної й сен-ситивної культур є синхронною із синтезом усіх трьох формсоціальних відносин (родинної, примусової й договірної), здеяким переважанням родинної форми (див.: Сорокин, 2000:542–545).

Таким чином, якщо визнати, що зазначені форми соціаль-них відносин щільно пов’язані з тими чи іншими типами куль-турної ментальності, то можна зробити такий висновок: ди-наміка зміни форм соціальних відносин відповідає змінамхарактеру культурних суперсистем, їхньому суперритму іциклічній повторюваності.

Те саме Сорокін демонструє на прикладі флуктуації системістини та знання. На думку соціолога, кожна культурна су-персистема має свою домінанту систему істини. В межахідеаціональної культури панує система ідеаціональної істинивіри. Свій статус ця істина черпає з над- чи позаемпіричнихджерел (Бог, божество, невидима надприродна сила тощо)через одкровення, божественне натхнення, інтуїцію, містич-ний досвід і т. ін. Сенситивній культурі притаманна чуттєва


система істини, яка спирається на свідчення наших органівчуття. Саме останні виступають головними та майже єдини-ми суддями того, що є істинним і хибним. У цій культурі над-чуттєві реальності вважаються або неіснуючими, або непізна-ваними. Тому тут істина віри не має вагомої цінності, як і на-впаки – істина відчуттів має неістотну цінність у системі істинивіри. Система істини ідеалістичної ментальності посідає про-міжне становище між надприродним одкровенням і чуттєви-ми даними, які в ній органічно поєднуються. Це – не що інше,як істина людського розуму і логіки. Головний суддя тут –розум з його логікою та власними критеріями істини й хиби.На думку соціолога, цей суддя не заперечує використання анісвідчень органів чуття, ані істини одкровення.

Наука з її системою істини, гадає вчений, має відіграватиголовну роль у сенситивному суспільстві й другорядну – відеаціональному. Якщо це так, тоді можна передбачити, щоідеаціональні культури й відповідні періоди пов’язані з не-значними науковими відкриттями. Це пояснюється тим, щоідеаціональна ментальність зосереджується не на емпірично-му світі, який вимагає чуттєвого сприйняття, а на кінцевійреальності абсолютного буття, яке можна зрозуміти тільки нашляху істини віри. Тому ідеаціональна ментальність не заці-кавлена ні в наукових дослідженнях емпіричного світу, ні внаукових (чуттєво-емпіричних) відкриттях, що стосуютьсяцього світу. Проте під цим кутом зору ситуація в сенситивно-му суспільстві зовсім інша. Річ у тому, що чуттєва ментальністьзосереджується саме на емпіричній реальності й намагаєтьсяїї вивчати. Вона або не визнає іншої реальності, або не ціка-виться нею. Тому можна передбачати, що сенситивні культу-ри та періоди відзначаються відносно істотним прогресомнауки, зростанням наукових відкриттів і технологічних вина-ходів у галузі природничих і технічних дисциплін (див.: Со-рокин, 2000: 257–261).

Ці сорокінські передбачення й висновки в цілому означа-ють, що в соціокультурній дійсності навіть такі безумовніцінності, як істина та знання, з огляду на їхній зміст, критерії

Лекція 3116

та доведення суттєво залежать від типу суперкультури, час-тиною якої вони є. Аналіз історичної динаміки систем істинита знання показує, що тут спостерігається домінування не-спрямованої флуктуації. За період у двадцять п’ять століть,стверджує вчений, не спостерігалося жодної лінійної тен-денції. Це означає, що жодна з основних систем істини та знан-ня в межах усього зазначеного періоду не мала тенденції по-стійно зростати, постійно слабнути або залишатися незмін-ною. Навпаки, кожна з них зазнавала коливань, то посилюю-чи, то послаблюючи свій вплив, то зберігаючи його в межахякогось часу більш-менш постійним. А отже, популярну дум-ку про те, що в цій царині буцімто існує якась лінійна тенден-ція, що полягає в прогресивному посиленні системи емпірич-ної істини відчуттів за рахунок прогресивного послабленнясистеми істини віри, треба відкинути на підставі відповіднихфактів, які заперечують її істинність. Як показують розрахун-ки Сорокіна, перші п’ять-шість століть християнської ери булиперіодом, коли відбулася одна з величезних інтелектуальнихреволюцій в історії людства. Саме в цей період спочатку гре-ко-римська, а потім і західна свідомість здійснили перехід відпанівної раніше системи істини відчуттів до системи істинивіри. Після VI століття н. е. Починає домінувати істина віри йупродовж наступних шести-семи століть вона повністю опа-новує людську свідомість. Цікаво, що в період панування істи-ни віри (VII–XI ст.) фіксується надзвичайно мале число нау-кових відкриттів і технологічних винаходів. Цей факт підтверд-жує гіпотезу соціолога про те, що в період панування ідеаціо-нальної істини віри, коли істина відчуттів не відіграє помітноїролі або зовсім не існує, прогрес наукових відкриттів і вина-ходів або значно призупиняється, або припиняється, або навітьперетворюється в регрес.

З кінця XI століття починає посилюватися емпірична сис-тема істини. Загалом, згідно із Сорокіним, період з кінця ХІдо ХІV століття є добою ідеалістичного раціоналізму, коливсі три системи істини – віри, розуму і відчуттів – тут при-сутні й виступають разом. Така ситуація, гадає вчений, вини-


кає, як правило, тоді, коли сенситивна культура починає по-силюватися, а ідеаціональна – схилятися до свого занепаду.Звідси ідеалістична культура за своєю природою постає якперехідна, як своєрідна “точка рівноваги”, яка навряд можеіснувати тривалий час, оскільки співвідношення сил ідеаціо-нальної й сенситивної культур постійно змінюється. І справді,наприкінці XV – на початку XVІ століть емпірична наука танаукові відкриття створюють фундамент для істини відчуттів.Далі впродовж чотирьох століть ця система істини постійнозростала, поки у ХХ столітті на підставі численних і важли-вих наукових відкриттів і винаходів вона не досягла безпре-цедентно високого рівня. Сьогодні, вважає соціолог, достотупанує істина відчуттів, яка за своєю силою, глибиною і блис-ком навряд чи має аналоги в інших культурах і в інших епо-хах (див.: Сорокин, 2000: 312).

І все-таки в епоху своєї кульмінації система істини відчуттівпочинає виявляти ознаки занепаду. На думку соціолога, проце свідчить передусім дедалі більше стирання меж між істи-ною і хибою, дійсністю і уявою, достовірністю й утилітарис-тськими міркуваннями. Емпірична наука в цьому сенсі пере-творює реальність, що чуттєво сприймається, на примару таілюзію. Тому надійний світ матерії ніби зникає. Тим самимнаука веде людей до чогось вельми невизначеного, доситьтуманного, недостовірного, умовного, відносного та ілюзорно-го. В наш час, зазначає вчений, у науці навряд чи знайдетьсяхоча б один фундаментальний принцип, що стосується емпі-ричного світу, який би був безспірним і загальновизнаним.Крім того, нинішня позиція “емпіричної науки абсолютноаморальна, нерелігійна й асоціальна”. Їй цілковито чужі табайдужі такі поняття, як добро і зло, священне й мирське,гріховне і праведне, шкідливе й корисне і т. ін. Вона з однако-вою “об’єктивністю” вивчає святе і брудне, моральне і амо-ральне, піднесене і низьке. В результаті людина втрачає досте-менні орієнтири свого життя, а також почуття впевненості внавколишньому середовищі. Поширення аморалізму, асоціаль-ності, невпевненості внеможливлює нормальне життя суспіль-ства (Сорокин, 2000: 318–319).

Лекція 3118

Чому це відбувається? Тому що в даному разі, стверджуєСорокін, ми маємо справу з вичерпанням іманентних можли-востей істини відчуттів, що збігається з глибинною кризоюсенситивної культури загалом. Вище зазначалося, що, згідноіз сорокінським принципом іманентної зміни, ідеаціональна,ідеалістична і сенситивна суперсистеми не можуть не зміню-ватися; вони виникають, розвиваються, в певний час досягаютьрозквіту, а потім занепадають. Це означає, що жодна з культур-них суперсистем не може залишатися назавжди панівною.Згодом кожна з них поступається місцем іншим формам цієїтріади. Таким чином, якщо зараз сенситивна суперкультурарухається до свого занепаду, то те саме відбувається з її підсис-темою істини відчуттів.

Загалом Сорокін вважає, що кожна з трьох основних сис-тем істини – віри, розуму і відчуттів – є обмеженими. Кожна зних не може дати абсолютної, непогрішної істини, бо є завж-ди частково істинною і частково хибною, частково адекватноюі частково неадекватною. Таким чином, кожна система істинимає сильні і слабкі сторони. Панування однієї з них завждисупроводжується відторгненням інших систем істини. Чимтриваліше домінує певна культурна ментальність, тим більшенакопичується різноманітних аномалій. Згодом люди деделібільшою мірою починають усвідомлювати, що їхня системаістини надмірно вузька для пояснення важливих аспектів су-спільного життя. Тому її корисність дедалі більше піддаютьсумну. В цьому зв’язку виникає необхідність застосуванняінших моделей пізнання соціокультурної дійсності. Але до-сягти абсолютної істини стосовно соціокультурної дійсностіна підставі якоїсь однієї її системи неможливо, бо суперритмиідеаціональної й сенситивної культур відбуваються вічно, іразом з цим вічно повторюються злети й занепади окремихсистем істин. Будучи ізольованою від інших систем істиникожна з них згодом стає менш надійною або хибною навіть умежах своєї суперкультури.

Щоб вийти з цього пізнавального глухого кута, Сорокінпропонує концепцію інтегральної істини. Згідно з цією кон-


цепцією, інтегральна істина не є ідентичною з жодною з трьохформ істини, але охоплює їх усі. Вона об’єднує в собі істинивіри, розуму і відчуттів одночасно і таким чином, гадає вче-ний, є ближчою до абсолютної істини, ніж кожна із трьох їїоднобічних форм. Соціокультурна дійсність разом із людиноюяк її творцем має різноманітні аспекти, які можна відобража-ти за допомоги різних систем істини. Емпіричний бік цієїдійсності можна розпізнати і вивчити за посередництва чуттє-вого сприйняття. Своєю чергою, логіко-раціональний її аспектможе бути “охоплений” дискурсивною логікою людськогорозуму. Нарешті, надчуттєву, надраціональну, металогічнусферу соціокультурної дійсності можна зрозуміти через істинувіри, тобто через інтуїцію чи містичний досвід. Проте в ціло-му всі зазначені аспекти відкриваються тільки через інтеграль-ну трьохвимірну істину. Вчений вважає, що в цьому разі ство-рюється образ реальності, який є ближчим до багатоманітноїдійсності, ніж “чисто чуттєва, або чисто раціональна, або жчисто інтуїтивна реальність, що відкривається окремо кожноюз даних систем істини” (Сорокин, 2000: 798).

Валідність інтегральної істини полягає не тільки в тому,що вона враховує одночасно такі джерела знання, як інтуїція,розум і відчуття. В цьому випадку дуже важливим є взаємо-контроль отримуваних істин. Органи чуття, наприклад, якщовони не контролюються розумом чи інтуїцією, можуть датилише хаотичну масу вражень, сприймань, відчуттів, але вонине здатні забезпечити цілісне знання про дійсність. Так самоодні лише логічні міркування не можуть гарантувати нам на-дійних знань про емпіричні явища. І нарешті, інтуїція, якщовона не контролюється істиною розуму і відчуттів, доситьчасто продукує замість інтуїтивних істин інтуїтивні помилки.Загалом кожне джерело і кожна система істини, коли вони ізо-льовані від інших джерел і систем істини і не верифікуютьсяними, досить легко спричинюють помилки. Тому дуже важ-ливо, щоб усі системи істини були об’єднані в одне інтеграль-не ціле. Саме ця обставина, гадає соціолог, забезпечує більшуадекватність інтегральної системи істини і знань порівняно з

Лекція 3120

частковістю чи однобічністю кожної окремої системи істинита знань. Інакше кажучи, інтегральна істина здатна забезпе-чувати більш повне розуміння і пояснення соціокультурноїдійсності (Див.: Сорокин, 2000: 799).

І наостанок про “основний закон історії”, який, на думкусоціолога, йому вдалося обґрунтувати. В даному разі йдетьсяпро “безцільні історичні флуктуації”, існування яких дово-дить той факт, що плин історії не є лінійним. Він має радшехвильоподібний характер. Ті соціокультурні зміни, які тутвідбуваються, мають характер циклічних припливів і відпливівпротилежних типів культурної ментальності. Отже, згідно з“основним законом історії” відбувається перманентна флук-туація як соціокультурних суперсистем і суспільств, так і їхніхокремих сфер: політики, економіки, соціальних відносин, філо-софії, етики, права тощо.

Тривалий час у науці вважалося, що основні історичні про-цеси мають спрямований характер. Часто-густо цю обстави-ну пов’язують з еволюцією, розвитком, прогресом. Проте, надумку Сорокіна, якщо такі тенденції в історії існують, то вониабо непомітні, або нечисленні. До безсумнівно спрямованихпроцесів лінійного типу вчений відносить тільки: 1) зростан-ня чисельності населення на нашій планеті від самого почат-ку людської історії й до теперішнього часу; 2) збільшення сумизнань і винаходів; 3) зростання соціальної диференціації таінтеграції, включно з поділом праці. Що ж до інших спрямо-ваних процесів, то їхня лінійність, як правило, є або розплив-частою, або невизначеною. В ліпшому разі ця лінійність маєдовготривалий, але все одно обмежений характер (див.: Со-рокин, 2000: 773–774). Загалом вічно лінійні соціокультурніпроцеси в історії неможливі. Навіть якщо певний процесздається таким, то він може бути тільки довготривалимлінійним процесом, що обов’язково має своє обмеження. Томуз огляду на весь час його існування він не є лінійним.

Протилежністю спрямованих процесів є циклічні процеси,які відзначаються тим, що в певні моменти системи поверта-ються до початкового стану. В сучасній соціології циклічність,


повторюваність одних історичних процесів і випадковість,хаотичність інших стали предметом ретельного вивчення(Штомпка, 2005: 458). Проте заради справедливості слід на-голосити, що саме Сорокін був одним із небагатьох мисли-телів сучасності, які наполягали на важливості вивчення по-стійно повторюваних ритмів, циклів і періодичностей в істо-ричних і соціокультурних процесах. Соціолог вважає, що всісоціокультурні системи мають обмежені можливості для змінисвоїх сутнісних форм, тому після вичерпання цього потенціа-лу те, що продовжує існувати, мусить повторити певний ритмчи цикл. Звідси – неминучість повторення в історичних і со-ціокультурних процесах подібних систем.

Водночас Сорокін неодноразово підкреслює, що циклічні,повторювані коливання не мають спрямованого характеру,явно вираженого тренду, вони є “безцільними флуктуаціями”.На думку російського фахівця з історії цивілізацій Ю.Яковця,емпіричні дані, що їх наводить Сорокін, суперечать його кон-цепції “безцільних флуктуацій”. Натомість вони радше під-тверджують присутність загальноісторичних тенденцій в еко-номічному, політичному, соціальному і культурному життілюдських суспільств. Понад те, за словами російського фахів-ця, історичний і статистичний матеріал дає достатньо підставстверджувати присутність вектора прогресу в загальноісто-ричних тенденціях. Про це зокрема свідчать: процес поши-рення і ускладнення людських потреб (“закон зростання по-треб”) і водночас здатностей, знань і навичок людей; збільшен-ня середньої тривалості їхнього життя; поглиблення економіч-ної, політичної, професійної та соціокультурної стратифікаціїразом з ускладненням структури суспільства; прискореннятемпів суспільного прогресу, скорочення середньої тривалостіциклів в економічній, політичній і соціокультурній сферах, призміні світових цивілізацій (Яковець, 1999: 12).

У самій “Соціальній і культурній динаміці” теж можна знайтичимало фактів і тверджень, які девальвують сорокінське поло-ження про “безцільні флуктуації”. Це стосується, наприклад,тих самих “безсумнівних” лінійних процесів, загального трен-

Лекція 3122

ду збільшення середнього числа відкриттів і винаходів, при-скорення темпів зростання творчої активності, скороченнясередньої тривалості циклу як загальних тенденцій. Нарешті,“безцільні флуктації”, мабуть, не узгоджуються із твердженнямСорокіна про історичну тенденцію об’єднання релігії, філо-софії, науки, етики і мистецтва в одну інтегровану системувищих цінностей Істини, Добра і Краси (Сорокин, 1997: 86).

Незважаючи на вищезазначені аргументи, які так чи такпідривають сорокінський “закон історії”, схоже, що питанняпро “безцільні флуктуації” в історії сьогодні ще не є закритим.Особливо це увиразнюється, якщо взяти до уваги результатидослідження Сорокіним явища соціальної нерівності. Як відомо,соціологові тут не вдалося встановити за два з половиноютисячоліття жодних виражених тенденцій. За цей час періодизростання нерівності змінювалися на періоди її зменшення,потім знову нерівність зростала і знову зменшувалася і т. д. Єди-ною кривою, яка здатна адекватно відобразити ці коливання,є синусоїда. Якщо це так, тоді про постійну присутність у цьомуісторичному процесі вектора прогресу дуже важко говорити.

Крім того, не слід забувати, що жодна зміна не є прогресомчи регресом сама по собі. Якась зміна може бути кваліфікова-на як прогрес тільки тоді, коли вона стане предметом поши-реної в суспільстві чи в соціальній групі позитивної оцінки,яка відповідає певним критеріям. Разом із П.Штомпкою мож-на стверджувати, що в даному розумінні явища прогресу чирегресу завжди є релятивними. Це означає, що, по-перше, цярелятивність визначається прив’язкою до якоїсь групи (класу,народу), яка таку оцінку висловлює. При цьому те, що однагрупа вважає прогресивним, інша – може не визнавати таким,навіть більше, може розцінювати те саме як регресивне. По-друге, прогресивність є релятивною і в історичному плані. Те,що сьогодні вважається прогресом, вчора могло не оцінюва-тися таким чином, понад те, воно могло вважатися чимосьрегресивним. І нарешті, по-третє, прогресивність (регресив-ність) є релятивною з огляду на прийняті критеріїв прогресу,визнані в даному суспільстві чи культурі цінності. У цьому


плані те, що вважається прогресивним відповідно до одногокритерію, може бути таким згідно з іншим, протилежним кри-терієм (див: Штомпка, 2005: 460).

Зрозуміло, все це не означає, ніби в оцінці того, що є прогре-сом, панує повний хаос, свавілля. У цьому контексті важливуроль виконує суспільний консенсус щодо прийняття певнихцінностей як критеріїв прогресу. Саме суспільний консенсусз цього приводу виступає своєрідним фільтром, який відсіваєпобічні, незначні або випадкові критерії. Крім того, колийдеться про універсальні інтереси людей, що складаються не-залежно від їхньої групової належності, тоді критерії прогресуутверджуються майже автоматично. Проте, хоч би як там було,але з’ясування критеріїв прогресу/регресу в історичних і соціо-культурних процесах не є такою простою справою, як уяв-ляється на перший погляд. Тому здається, що остаточне розв’я-зання питання про “безцільні флуктуації” ще попереду.

* * *Творчість П.Сорокіна безпосередньо пов’язана не тільки з

поясненням минулого і сучасності, а й із розумінням майбут-нього. На його думку, занепад і дезінтеграція сенситивної куль-тури є фундаментальним історичним процесом нашої епохи.Їй на зміну йде нова, інтегральна епоха, яка супроводжувати-меться докорінними змінами в особистості, суспільстві та куль-турі в бік більшого креативного альтруїзму. Джерело цих змінсоціолог вбачає в людині, у перетворенні її духовного світу (філо-софії, науки, освіти, моралі, релігії, ідеології) і соціальних відно-син. Відповідні знання і розуміння процесів, що відбуваються,має забезпечити на підставі принципу інтегралізму нові соціальнінауки, зокрема інтегралістська соціологія. Тим самим соціальнінауки слід розглядати як активний інструмент творення новоїсуперкультури, яка віддає пріоритет духовним цінностям.

Доведеність великих наукових прозрінь вченого поки щеочевидна тільки для небагатьох, хто зміг ознайомитись з йогопрацями та зрозуміти їх. Тому одне з найважливіших завдань

Лекція 3124

сьогоднішніх суспільствознавців – поширювати сорокінськіінтегралістські ідеї серед громадськості. Це важливо не тількитому, що потрібно заповнити білі плями у світогляді людей,передусім учених, спеціалістів, експертів, а й для ментально-го озброєння молодих генерацій, насамперед студентства, якимтворити нову інтегралістську епоху. Перекладання, видання іперевидання основних праць Сорокіна та розповсюдження їхє, мабуть, кращою формою пропагування сорокінських ідей.Дещо в цьому напрямі вже зроблено. В Росії ще в 90-х рокахминулого століття почали перекладати та перевидавати соціо-логічні праці вченого. У нас також перекладено українськоюй видано деякі невеликі праці (фрагменти праць) Сорокіна.Але в цілому зроблено в цій царині замало. Ще не перекладе-но багато сорокінських праць, а перекладені виходять незнач-ним накладом.

І все-таки великий соціолог поступово повертається у сло-в’янський світ. У 1999 році в Москві, Санкт-Петербурзі, Сик-тивкарі відбувався міжнародний симпозіум на тему: “Піти-рим Сорокін і соціокультурні тенденції нашого часу”, якийбув присвячений 110-й річниці з дня народження вченого. Тодіж у Москві був організований і Міжнародний інститут Піти-рима Сорокіна – Миколи Кондратьєва, який здійснює програ-му міждисциплінарних досліджень із проблеми “Випрацюван-ня глобальної моделі та сценаріїв взаємодії локальних цивіл-ізацій у ХХІ столітті: про місце Росії та СНД у світовому по-стіндустріальному просторі” (див.: Яковець, 2000: 16–17).

У нас в Україні програму вивчення сорокінської творчоїспадщини в контексті викликів сучасності розпочав здійсню-вати нещодавно створений Український філіал Міжнародно-го інституту Пітирима Сорокіна – Миколи Кондратьєва. Підегідою цього філіалу вже проведено дві міжнародні конфе-ренції. Перша – під назвою “Соціокультурна і економічна ди-наміка: закономірності, проблеми, перспективи” – тривала вКиєві 11–12 травня 2000 року. Друга – V Міжнародні Со-рокінські читання “Соціальні трансформації в соціокультурнійдинаміці ХХ–ХХІ століть” – також проходила в Києві 11 травня


2006 року. Отже, в незалежній Україні не забувають великогоросійського соціолога, який свого часу обіцяв бути “корис-ним для справи української соціології”. Немає сумніву, що уХХІ столітті нас очікує “сорокінський ренесанс”. Для цього євсі підстави, бо в творчості Сорокіна гармонійним чином по-єдналися високий професіоналізм і достеменний гуманізм упоясненні та розумінні соціокультурних явищ. А це не можене приваблювати. Тому не випадково, що українські суспіль-ствознавці почали уважно придивлятися до творчості Сорокі-на, вивчати його інтегралістські ідеї та концепції. Не за гора-ми вже 2009 рік, коли наукова громадськість буде святкувати120-ту річницю з дня народження великого вченого. Гадаю,що ця дата послужить добрим стимулом не тільки у справіосвоєння творчої спадщини соціолога, а й у виробленні но-вих креативних ідей у його дусі.


1. Барелмайер У. 1998. “Криза на науката?” Веберова програма за ис-торическа социална наука и социально-икономическият анализ на кризана културата от начала на века // Социологически проблеми. – Кн. 1–2.

2. Голосенко И.А. 2000. Питирим Сорокин как историк мировой и рус-ской социологии // Сорокин П.А. О русской общественной мысли. –СПб.: Алетейя.

3. Давыдов Ю.Н. 1999. “Большой кризи” в теоретической эволюцииП.А.Сорокина // Социологические исследования. – № 1–2.

4. Джеффрис В. 1999. Интегрализм П.А.Сорокина: новая обществен-ная наука и реконструкция человечества // Социологические исследо-вания. – № 11.

5. Джонстон Б. 1995а. Сорокин и Парсонс в Гарварде: институтскийконфликт и происхождение ведущей традиции // Вестник Московско-го университета. – №2.

Лекція 3126

6. Джонстон Б. 1995б. Сорокин и Парсонс в Гарварде: институтскийконфликт и происхождение ведущей традиции (окончание) // ВесникМосковского университета. – №3.7. Джонстон Б. 1999. Питирим Сорокин и социокультурные тенден-ции нашего времени // Социологические исследования. – №6.8. Колева Д. 1992. Развитие на понятията в социологическата теорияна Питирима Сорокина // Социологически проблеми. – Кн.4.

9. Кравченко С.А. 2004. Социология: парадигмы сквозь призму социо-логического воображения. – М.: Изд-во “Екзамен”.

10. Кримський С. 2006. Архетипи української ментальності // Пробле-ми теорії ментальності. – К.: Наукова думка.11. Крузе Ф. 1998. Историческа социология в Германия през 20-те го-дини // Социологически проблеми. – Кн. 1–2.12. Липский А.В. 1993а. Житие неистового Питирима // Сорокин П.А.Система социологии. Т.1. Социальная аналитика: Учение о строениипростейшего (родового) социального явления. – М.: Наука.13. Лукінов І. 2000. Пітирим Сорокін і українська діаспора // Економ-іка України. – №3.

14. Медведько Ю. 2006. Питирим Сорокин за 90 минут. – М.: АСТ;СПб.: М42.

15. Медушевский А.Н. 1991. Формирование социологической концеп-ции П.Сорокина // Социологические исследования. – №12.16. Погорілий О.І. 1996. Соціологічна думка ХХ століття: Навчальнийпосібник. – К.: Либідь.17. Ритцер Дж. 2002. Современные социологические теории. 5-е изд. –СПб.: Питер.

18. Ручка А.А. 1987. Ценностный подход в системе социологическогознания. – К.: Наукова думка.

19. Ручка А.О., Танчер В.В. 1995. Курс історії теоретичної соціології. –К.: Наукова думка.20. Сапов В.В. 2000. “Магический кристалл” социологии // СорокинП. Социальная и культурная динамика: Исследование изменений вбольших системах искусства, истины, этики, права и общественныхотношений. – СПб.: РХГИ.


21. Согомонов А.Ю. 1992а. Судьбы и пророчества Питирима Сороки-на // Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиз-дат.

22. Согомонов А.Ю. 1999. Интегральная социология Питирима Соро-кина // История социологии в Западной Европе и США. – М.: НОР-МА–ИНФРА.

23. Сорокин П.А. 1991. Долгий путь. Автобиографический роман. –Сыктывкар: МП “Шыпас”.

24. Сорокин П.А. 1992а. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: По-литиздат.

25. Сорокин П.А. 1992б. Интегрализм – моя философия // Социологи-ческие исследования. – № 10.

26. Сорокин П.А. 1993а. Система социологии. Т.1. Социальная анали-тика: Учение о строении простейшего (родового) социального явле-ния. – М.: Наука.

27. Сорокин П.А. 1993б. Система социологии. Т.2. Социальная анали-тика: Учение о строении сложных социальных агрегатов. – М.: Наука.

28. Сорокин П.А. 1993в. Человек и общество в условиях бедствия (фраг-менты книги) // Вопросы социологии. – № 3.

29. Сорокин П.А. 1994. Общедоступный учебник социологии. Статьиразных лет. – М.: Наука.

30. Сорокин П.А. 1997. Главные тенденции нашего времени. – М.: На-ука.

31. Сорокін П.О. 1999. Соціологія революції. Зміна людської поведін-ки у революційні епохи. Опис перший. – К.: Інститут економіки НАНУкраїни.

32. Сорокин П.А. 2000. Социальная и культурная динамика: Исследо-вание изменений в больших системах искусства, истины, этики, праваи общественных отношений. – СПб.: РХГИ.

33. Сорокин П.А. 2005. Социология революции. – М.: Изд. Дом “Тер-ритория будущего”; РОССПЭН.

34. Тимашев Н.С. 1991а. Научное наследие П.А.Сорокина // Социоло-гос. – Вып.1.

Лекція 3128

35. Тимашев Н.С. 1991б. Три книги о П.А.Сорокине // Социологос. –Вып.1.

36. Тириакьян Э.А. 1999. Питирим Сорокин: мой учитель и пророксовременности // Журнал социологии и социальной антропологи. –Т.2. – Вып.1.

37. Фотев Г. 1986. “Интегралистката” социология на Сорокина // Со-циологически проблеми. – Кн.4.

38. Шморгун О. 2001. Пітирим Сорокін і сучасність // Соціокультурнаі економічна динаміка: закономірності проблеми, перспективи: Ма-теріали міжнародної науково-практичної конференції, 11–12 травня2000 р. – К.: Інститут економіки НАНУ; Інститут економічного прог-нозування НАНУ.

39. Штомпка П. 2005. Социология. Анализ современного общества. –М.: Логос.

40. Юренко О.П. 1996. Микита Шаповал і Пітирим Сорокін: взаємо-розуміння, співпраця, протистояння // Шаповал М. Загальна соціоло-гія. – К.: Український Центр духовної культури.

41. Яковец Ю.В. 1999. Великие прозрения Питирима Сорокина // Со-циологические исследования. – №6.

42. Яковець Ю. 2000. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки іперспективи взаємодії цивілізацій у ХХІ ст. // Економіка України. – №3.


Інтегралістська соціологія – науковий напрям, в межах якого основнаувага приділяється об’єднанню (інтеграції, синтезу) макро- і мік-рорівнів аналізу соціокультурних структур і процесів. П.Сорокін яквидатний представник цього напряму пропонує вивчати суспільство,його явища з урахуванням об’єктивності соціокультурних систем, їхніхвертикальних і горизонтальних вимірів, а також флуктуацій (коливаньвід оптимальної величини), з одного боку, та активності суб’єктивно-го чинника, яка репрезентується ціннісним світом і діями людей.


Соціокультурна взаємодія – динамічна послідовність взаємно орієн-тованих дій суб’єктів, які здійснюються на підставі прийнятих зна-чень, цінностей і норм.

Структура соціокультурної взаємодії – містить, за Сорокіним, трикомпоненти: 1) людей, що мислять, діють та реагують і є суб’єктамивзаємодії; 2) значення, цінності та норми, завдяки яким індивіди взає-модіють, усвідомлюючи їх і обмінюючись ними; 3) відкриті дії та ма-теріальні артефакти як рушії чи провідники, завдяки яким об’єктиву-ються і соціалізуються нематеріальні значення, цінності та норми.

Соціокультурна система – відносно інтегрована єдність особистіс-них, соціальних і культурних аспектів, яка вирізняється в часі та прос-торі особливими причинно-функціональними зв’язками між її елемен-тами та своєрідною логіко-смисловою домінантою.

Соціальний простір – це, за Сорокіним, деякий всесвіт, що складаєтьсяз народонаселення землі. Визначити місце людини чи якого-небудьсоціального явища в соціальному просторі означає визначити їхнєвідношення до інших людей і до інших соціальних явищ, узятих за“точки відліку”.

Статусна позиція – місце в соціальному просторі, наділене певнимсоціальним статусом.

Соціальний статус – сукупність прав і обов’язків, які реалізуються вролевих практиках людей.

Соціальна дистанція – віддаленість статусних позицій одна від одної.Чим більше схожості є в становищі різних людей, тим ближче вониперебувають один до одного в соціальному просторі. І навпаки, чимбільш значущими будуть відмінності в соціальному становищі людей,тим більше буде соціальна дистанція між ними.

Горизонтальні і вертикальні параметри соціального простору –базові характеристики соціальної диференціації суспільства. Горизон-тальні параметри соціального простору визначають різнорідність, ге-терогенність суспільства, що залежать від кількості груп чи категорійлюдей, на які воно поділено. Своєю чергою, вертикальні параметрисоціального простору визначають масштаби соціальної нерівності всуспільстві, ієрархією наявних тут соціальних верств.

Соціальна стратифікація – ієрархічне розшарування соціальних груп,що зумовлює більший або менший доступ до дефіцитних благ суспіль-

Лекція 3130

ства (грошей, влади, освіти, престижу). Згідно із Сорокіним, соціаль-на стратифікація – це диференціація даної сукупності людей (насе-лення) на класи за ієрархічними рангами.

Соціальна мобільність – переміщення людей між позиціями та гру-пами, які можуть перебувати як на одному, так і на різних рівнях стра-тифікаційної ієрархії. Горизонтальна мобільність передбачає пере-міщення, переходи людей з однієї соціальної групи в іншу, яка розта-шована на тому самому ієрархічному рівні. Вертикальна мобільність,навпаки, передбачає переміщення, переходи людей із однієї групи віншу, що посідає інший ієрархічний рівень. Сорокін розрізняв такожвисхідну мобільність (соціальний підйом, рух угору), низхіднумобільність (соціальний спуск, рух униз), індивідуальну мобільність(переміщення уверх, униз чи за горизонталлю конкретної людини не-залежно від інших людей), групову мобільність (переміщення колек-тиву, групи вгору, вниз чи за горизонталлю).

Культурна ментальність – внутрішній бік інтегрованої культурноїсистеми. Згідно із Сорокіним, це сфера розуму, цінностей, смислу.Зовнішній бік інтегрованої культурної системи становлять зовнішніоб’єкти чуттєвого сприйняття (предмети, події, процеси), в яких уті-люється, організується, реалізується внутрішній бік цієї системи.

Типи культурної ментальності – домінанти світобачення, світорозу-міння, світовідчуття. Сорокін називає такі домінанти соціокультурни-ми суперсистемами, вирізняючи серед них три типи: ідеаціональний,сенситивний (чуттєвий) і ідеалістичний. Кожний із виокремлених типівсуперсистем характеризується домінантною культурною ментальністю.Ідеаціональна ментальність виходить з того, що достеменна реальність,істини та цінності випливають із нематеріального вічного буття. Вонине змінюються, мають трансцендентну, надраціональну природу, не-доступну для емпіричного (чуттєвого) пізнання. Сенситивна (чуттє-ва) ментальність, навпаки, пов’язана з матеріалістичною домінантою.Для людей сенситивної ментальності достеменною реальністю є те,що може бути сприйнятим органами чуття. Вони не вірять у жоднунадчуттєву реальність. Світ для них є матеріальним і доступним дляпізнання людським розумом. Ідеалістична ментальність являє собою,хоча й проміжний, перехідний домінантний тип, але логічно інтегро-ваний синтез, збалансовану і узгоджену єдність ідеаціональних і чут-тєвих елементів. Отже, ця культурна ментальність базується на гармо-нійному зчепленні духовного і матеріального.


Соціокультурні флуктуації – процеси, які час від часу повторюють-ся в соціальному і культурному житті, людській історії загалом.

Соціокультурна динаміка – історичні та соціокультурні процеси, які,згідно із сорокінським принципом іманентної причинності, характери-зуються повторюваними ритмами, осциляціями, флуктуаціями, цикла-ми. Головною ознакою цієї динаміки є суперритм ідеаціонального, ідеа-лістичного і сенситивного типів культурної ментальності. В межах цьогосуперритму двічі фіксується повторення потрійного циклу: від ідеаціо-нальної ментальності через ідеалістичну до сенситивної та у зворотно-му напрямі – від сенситивної через ідеалістичну до ідеаціональної.


1. Чому соціологія П.Сорокіна називається інтегралістською? Які го-ловні інтегралістські ідеї висунув соціолог?

2. Які уточнення здійснив П.Сорокін у трактуванні соціології як наукита її предмета в пізній період своєї творчості?

3. Що таке соціокультурна взаємодія, і яка її структура, за Сорокіним?

4. Які є форми інтеграції елементів культури?

5. Що таке соціокультурна система, за Сорокіним?

6. Як розглядає Сорокін соціальний простір суспільства, його вимірий елементи?

7. Які типи організованих груп у суспільстві вирізняє Сорокін? Якітипи соціальних відносин він виокремлює?

8. В чому полягає сутність стратифікаційного підходу Сорокіна допояснення будови суспільства?

9. Як трактує Сорокін соціальну мобільність та її основні форми?

10. Що таке культурна ментальність, за Сорокіним?

11.Які типи культурної ментальності виокремлює Сорокін?

Лекція 3132

12. Що таке соціокультурні флуктуації в соціальному і культурномужитті, людській історії загалом?

13. В чому полягає сутність сорокінської соціокультурної динаміки?Які принципи пояснюють її джерела, характер і циклічність?

14. Як пояснює Сорокін “основний закон історії”, “закон соціальногоілюзіонізму”, “закон позитивної і негативної поляризації”?

15. Як трактує Сорокін соціальну революцію та її роль в історичномупроцесі?


1. Інтегралістські принципи в соціології П.Сорокіна.

2. Сорокінська модель соціології як науки та її предмета.

3. Поняття соціального простору та його виміри в інтегралістськійсоціології П.Сорокіна.

4. Питання соціальної стратифікації в соціології П.Сорокіна.

5. Соціальна мобільність: класичні уявлення П.Сорокіна і сучаснареальність.

6. Соціальна структура суспільства як мережа соціальних відносин:класичне бачення П.Сорокіна і сьогоднішні реалії.

7. Типи культурної ментальності в історії.

8. Принципи формування і зміни соціокультурних систем.

9. Циклічна теорія соціокультурної динаміки П.Сорокіна.

10. Закон позитивної та негативної поляризації П.Сорокіна.

11. П.Сорокін про реформування суспільства за умов його кризи.

12. Принцип креативного альтруїзму П.Сорокіна та його роль у рекон-струюванні суспільства.

Лекція 8ТЕОРЕТИЧНИЙ ДИСКУРС ПРО МЕДІАТА МАСОВУ КОМУНІКАЦІЮ

Якщо повірити Джеймсу Андерсону, в семи аналізованихним підручниках з комунікації, налічується майже 250 різнихтеорій та концепцій, причому тільки третина з них повторюєть-ся більш як у двох книгах (Anderson, 1996). Хоч як це дивно,більшість із них, за умови прийнятної аргументації, цілкомрелевантні предмету медіа – настільки багатошаровому й полі-функціональному феномену, процесу та інституту. Про те, якрозуміти медіа і що від них очікувати, уже досить виразновисловилися як авторитетні дослідники медіа, так і практич-но всі відомі соціальні теоретики. Узагальнене формулюван-ня, у якому легко розчути обертони відомих концепцій, зво-диться до визнання найважливішою функцією медіа артику-ляції смислового характеру суспільної системи. Або ж, мож-на сказати, – легітимації соціальної онтології: “бути – значитьбути показаним по телебаченню”, що правомірно не лише сто-совно політиків і зірок, а й щодо явищ, подій, статусів і стилів.

Соціологічна специфіка предметаСправді, різноманітність наукових підходів до пояснення

соціального значення медіа не дивує. “Великий медіум” міжлюдьми і інституціями з їхньою культурою, між політичними,економічними і історичними течіями, між публічною і при-ватною сферами життя, елітарною і масовою свідомістю. Про-

Лекція 8134

те якою мірою він опосередковує зміст взаємодії та чи є та-ким універсальним? Або ж медіа суть “засоби як засоби”, ре-сурси трансляції знань, цінностей та домінацій, які слід оці-нювати утилітарно?

Пізнавальна інтрига таких питань не зникла з того часу, якїх було сформульовано наприкінці минулого сторіччя. Сьо-годні вона лише загострюється. За задумом вільні та безвладнімедіа постійно виявляються близькими до протилежних іден-тичностей. За останні десятиріччя ситуація ще більше усклад-нилася для аналізу, якщо мати на увазі радикальні зміни в са-мих медіа-системах, поширення електронних засобів комуні-кації, так само як і істотні трансформації сучасних суспільств.Схильність до теоретичних конструктів якогось стилю обер-тається недомовками та сумнівами у висновках щодо медіа-реальності та “медіа в інших реальностях” – політичній, куль-турній, повсякденній. Класичні моделі масової комунікаціївиявляються надзвичайно плідними стосовно окремих ви-падків, але інколи відступають перед інтерпретацією великихсегментів соціуму. Сучасна соціологічна наративність дедалічастіше довіряє рафінованому дискурсові, якщо він аргумен-тується фактичністю, набутою конкретними спостереження-ми. А фактичність, тобто окремі аспекти медіа-ситуації, є та-кою, що водночас і підтверджує, і заперечує звичні моделі таконцепції (Benson, 1996).

У відомій “Теорії масової комунікації” Д.МаКвейл доситьдетально конструює мультипарадигмальну картину поглядівна медіа в контексті культури та суспільства (McQuail, 1994).Насправді для інтелектуального спостереження існує безлічпозицій, з яких медіа досить добре проглядаються. Обранапозиція “зсередини” відкриває медіацентричну перспективу,“ззовні” – соціоцентричну, як позначає їх МаКвейл. В обохвипадках можливі культурологічний та матеріалістичний під-ходи. Існують і різні типи теорій мас-медіа та комунікації –соціальна, нормативна, операціональна, теорія поведінки.Вирізняють також особливі наукові традиції, такі як струк-турна, культурна та поведінкова. І відповідно до них – чима-

Теоретичний дискурс про медіа та масову комунікацію 135

лий пакет моделей та концепцій масової комунікації, відомихта маловідомих вітчизняному дослідникові (McQuail, 1994).

Аналітично цілком припустимо розглядати медіа з перс-пектив кожної складової комунікативного акту: соціальногопродюсера, нехай це будуть політичні еліти, ділові кола абосамі служителі медіа; змісту дискурсу, тобто соціального знан-ня та культури; і нарешті, аудиторії, тобто соціальної структу-ри та повсякденності. Між тим кожна складова обов’язковопередбачає решту, оскільки онтологічно масова комунікаціяй полягає в явному або латентному зчепленні їх та взаємозв’яз-ку. Визнання автономності та відокремленості побутуванняцих структур такого взаємозв’язку не руйнує, а демонстра-тивна ідіосинкразія або байдужість один до одного – лишезворотний бік їхньої співвідносності. Соціологічній уяві невластиво залишати це поза увагою. Тому що масова комуніка-ція, за вдалим визначенням Дж.Ґербнера, – це “соціальна ін-теракція через повідомлення” (Gerbner, 1967).

Специфікації предмета непереборно відгукуються на проб-лему соціального порядку, центруються навколо концептів“домінації” та “контролю”. Різновиди та новітніші інтерпре-тації цих концептів здатні ініціювати власні перспективи тапарадигми, які, врешті-решт, апелюють до образів сучасногосуспільства.

Ефекти мас-медіа: функціональні підходиЗ-поміж чинних нині парадигм першою чергою заслуговує

на увагу функціональна. Вона цілковито належить досвідусоціології, її часто іменують парадигмою ефектів масової ко-мунікації, оскільки вона припускає дискурс про результативпливу медіа. Звичайно ж ідеться про політичний, соціаль-ний та культурний вплив еліт, хоча можна розглядати й самімедіа як такі. Історію парадигми від П.Лазарсфельда доДж.Клепера неоднораз проаналізовано в літературі (Bennet,1982; Blumler, Gurevich, 1982; Beniger, 1987). Беручи свій по-чаток в американській соціології пропаганди та громадськоїдумки 1930-х, парадигма ефектів медіа у 1950–1960-х стає

Лекція 8136

“спільним знанням”, або “конвенціональною мудрістю”(Lazarsfeld, 1948; Lasswell, 1948; Katz, Lazarsfeld, 1955; Klapper,1960), але пізніше її відсувають на периферію досліджень ко-мунікації. Між тим, запитальні інтонації ласвелівської фор-мули впливу (хто, що, кому передає, яким каналом та з якимефектом) зберігаються й досі, оскільки ніколи так і не буливичерпані (Olson, 1997). Сама ідея вимірювати ефекти медіаприваблює можливістю досить просто визначити ситуацію –так впливають вони чи ні, – що уявляється іноді цілком необ-хідним у поясненнях успіху домінації суб’єктів та цінностей,механізмів контролю та функцій медіа. Простота полягає втому, що умовно взаємодія редукується до впливу, який можназобразити вектором, та відповідно побудувавши лінійну логі-ку зняття фактичності. Налагодженість емпіричного інстру-ментарію – безумовно переконливий бік цієї парадигми.

В ідеальному варіанті вплив трактують як відповідь на ди-лему “сильні медіа – слабка аудиторія” або навпаки. Строгокажучи, потужніша традиція парадигми ефектів передбачаєодну з позицій – схильність медіа до обмежених ефектів, укращому разі підсилювати соціальні настанови, які є в ауди-торії, але навряд чи їх змінювати. Аудиторія, своєю чергою,не є якоюсь однорідною масою. Це соціально стратифікованеутворення з активною вибірковою здатністю сприймати інфор-мацію (П.Лазарсфельд, Дж.Клепер). Причому такою актив-ною, що вектор маніпуляції може розвернутися у зворотнийбік – від аудиторії до медіа. Тому вплив на неї елітарних груп,що використовують медіа, не розцінюють як безапеляційненав’язування зразків реципієнтові. Втім, останнє не виключе-не, але стосується радше прийомів, манери та стилю пропа-ганди. Ефективність макрокомунікативного процесу, як і ок-ремі ефекти впливу, оцінюють за критеріями соціального конт-ролю – від жорстких форм дотримання соціального режимудо м’якого регулювання ціннісної сфери.

Наступна парадигма пов’язана з розробленням “багатосту-пінчастих моделей комунікації” (Katz, Lazarsfeld, 1955), кон-цепцій “коваріації” дискурсивних потоків медіа, еліти та ауди-


торії, “використання медіа та задоволеності від них” як стра-тегії публіки на релаксацію (Katz, Blumler, 1974), – все цесвідчить про наполегливе вдосконалення парадигми ефектів,яка стає дедалі менш зручною у вивченні реакції аудиторії натиск медіа-реальності.

Як альтернативу обмеженим ефектам масової комунікаціїзавжди мали на увазі ефект тотальний. І до, і після захопле-ності вимірюваннями марних зусиль медіа задля зміни наста-нов електорату з такої альтернативи починали або ж до неїповерталися: могутні медіа та аудиторія, що є відносно па-сивною та легко піддається впливам. Зрозуміло, концептін’єкції ідеї у свідомість жертви, яка нічого не підозрює, –справа минулого (Gitlin, 1980). Але в 1970-х роках культивац-ійний аналіз Гербнера недвозначно вказав на прямий впливмедіа – нехай і для окремого випадку максимально включе-них у перегляд глядачів, котрим презентовано телевізійнукартину світу, що вселяє страх перед злочинністю (Gerbner,et al., 1985). А концепція “спіралі мовчання” Е.Нобель-Ной-ман та її послідовників виявила вирішальну роль медіа у фор-муванні клімату думок (Noelle-Neumann, 1984).

Питання про ефективність залишається відкритим. Фак-тичність, зафіксована емпіричними дослідженнями в різнихсуспільствах, етнічних та географічних зрізах, надає аргументиі на користь медіа, і на користь аудиторії. У певному сенсікласична дилема їхніх сили чи слабкості перестає надихатидослідників, котрі додають дедалі нові соціокультурні підста-ви в опис масової комунікації й не поспішають із висновкамищодо її результатів. Проте практично парадигма ефектів йнадалі стимулює політиків та рекламодавців. А кому, як не їм,достеменно відомі шляхи до домінації.

Комунікація без комунікації:постмодерністська перспективаІз посткласичних соціальних перспектив щодо медіа кон-

цепти домінації та контролю не зникають. Постмодернізм за-лучає до цього лексику задоволення та культурного сьогоден-

Лекція 8138

ня. При цьому механізми контролю уявляються принципововідмінними від прямого ідеологічного впливу. Медіа, насам-перед телебачення, презентують публіці зовсім автономнучуттєво-знакову реальність, яка заворожує або відвертає своєюправдоподібністю, примножуючи “фантазми реалізму”(Ж.Ф.Ліотар), та засвоюється фізично, як відчуття. Інспірова-на технологією та культурними зрушеннями, така реальністьпостійно мультиплікує, демонструє безкінечність перетворень,що відбуваються зі знаками, й не дозволяє розгорнутися у своїхмежах неповоротким значенням та смислам. Світ, що консти-туюється медіа, як пише З.Бауман, “розколотий на безлічмінідрам, не має чіткості або спрямованості. Сам світ плас-тичний – час у ньому можна легко повернути назад, а епізоди,що його заповнюють, розташувати в будь-якому порядку”(Bauman, 1988: 796). Єдине, що поєднує ці численні знаковіверсії реальності, – це їхня одночасна присутність, їхня вір-туальність, тобто даність, що фактично реєструється відчут-тям і не усувається, навіть якщо раціональність візьме підсумнів її наявність.

У своїй самодостатності гіперреальність, або реальність-симуляція не бере участі в суперництві за істинність із будь-якою іншою реальністю, яку можна було б ідентифікувати як“справжню”. Вона ухиляється від будь-якого дискурсу провідмінність між істиною й оманою, реальним і уявним, натя-каючи, буцімто не те щоб “карта породжує територію, а ненавпаки”, але що міркування про реальність і того і того, якстверджує Ж.Бодріяр, нелегітимні (Baudrillard, 1983).

Соціальний контроль через спокусу медіа-знаками, або“влада симулякрів”, за метафорою Дельоза, не скромніший упретензіях на тотальність, ніж тиск будь-яких владних струк-тур. Аж до того, що важливі суспільні події ініціюються сутоможливістю телезйомки. Що ж до аудиторії, то вона перетво-рюється на споживачів спокусливих знаків, які презентуютьмедіа-повідомлення водночас як текст, річ і товар. Розмаїтістьіміджів та пропонованих відчуттів нагадує простір ринку, девиразно представлений вибір реакцій на відмінності, але їхня


невловимість або надмірність зачаровують і заважають зупи-нитися. Явним чином влада симулякрів не пригнічує добро-вільності індивідуального вибору, радше вона експлуатує сво-боду сприйняття, а тому контроль без примусу здійснюєтьсялегшим та дешевшим способом (Bauman, 1988). Споживачзалишається з цими речами-знаками сам на сам. Оскільки жособиста витрата всього, із фізичними реакціями включно, –його найважливіший обов’язок та задоволення, то він не дужепотребує комунікації з іншими. Комунікація як трансмісія зна-чень усувається з масової комунікації (Lyotard, 1991). Нарештій соціальна реальність, розмита руйнуванням дискурсивногозв’язку, “зникає” (Бодріяр) або ж, у ліпшому разі, соціальнеатомізується у “гнучку систему мовних ігор” (Ліотар).

Із зникненням .соціальної реальності, зрозуміло, не всевідбувається саме так. Не заглиблюючись у дискусію, зазна-чимо, що з ідеї презентації реальності через сприйнятливістьфізичних величин сформульовано й обернену постмодерніст-ську тезу – радше про породження соціального, або, за слова-ми П.Бурдьє, про “стійке занесення соціальних реальностейу фізичний світ” (Бурдье, 1993: 36). Слідом за ним можна при-пустити, що, оперуючи знаками, простими номінаціями (на-приклад, назвами країн або марок товарів), звуками та кольо-рами, медіа збуджують притаманний індивідам “смак соціаль-ності”, який “трансформує відмінності, інкорпоровані у фізич-ному порядку, в соціальний порядок значущих, маркірованихвідмінностей” (Bourdieu, 1989: 400). І це один із шляхів, якиммедіа пропонують аудиторії свої символічні класифікації світуі суспільства.

Поза тим, прихильність медіа (серед них вітчизняних) дотворення дискретних, не співвідносних між собою образівсоціуму та історії, до поліваріативності суджень, багатостил-ля та гри з текстовими фрагментами дістає у постструкту-ралістській перспективі найслушніші пояснення. Почасти вній витлумачують і те, чому всепоглинальна іронія та манераепатажних оцінок, що не обходить навіть новини, приймаютьсяу масовій комунікації за еквіваленти смислу. Або ж чому те-

Лекція 8140

лебачення неподільно володіє іменами та символами, розпо-ряджаючись ними ніби всупереч завданням еліт та заради пев-ного ритму знакових перетворень.

У постмодерністській парадигмі Бодріяра культуру та ма-сову комунікацію описано в модальності теперішнього, а ме-діа – як “завершені”, визначені, або “здійснені”. “Ми живемоу світі, – констатує Бодріяр, – де найвища функція знака поля-гає в тому, щоб реальність зникла і, водночас, – щоб маскува-ти це зникнення. Те саме робить сьогодні мистецтво. Те самероблять сьогодні медіа. Ось чому вони приречені на таку самудолю” (Baudrillard, 1996: 5). Ідеальні зразки порядку напевнотут не культивують. Проте соціальне теоретизування пропо-нує й зовсім інший підхід, розроблений у модальності належ-ного, який аналізує суспільство в перспективі “між фактами йнормами”. Отже, в медіа як в елементі суспільної системивбачають потенційні ресурси, які можна й потрібно реалізу-вати задля соціального блага.

Медіа та публічна сфера:комунікативна парадигмаУ протилежність попередній, комунікативну парадигму

медіа обґрунтовують можливістю їхньої участі в раціональноопосередкованій лінгвістичній комунікації. Згідно з теорієюЮ.Габермаса, життєсвітові притаманні добровільні комуніка-тивні дії, спрямовані на взаєморозуміння суб’єктів. Саме вонипросувають раціональний суспільний дискурс, через якийстверджується ідентичність публічної сфери та стає досяж-ною соціальна інтеграція як “справжній інтерсуб’єктивнийвзаємозв’язок людей” (Габермас, 1993). В інституціоналізо-ваній масовій комунікації такі дії нечасті й випадкові. Комун-ікаційний потенціал медіа істотно обмежений імперативамисистеми та організації. Проте соціальний контроль, що йоговиробляють через медіа, має амбівалентний характер, оскіль-ки вони залишаються відкритими вербально опосередковано-му розумінню. Медіа “створюють технічні підсилювачі мов-ної комунікації, які долають часові й просторові дистанції та


примножують можливості комунікації, згущуючи мережу ко-мунікативної дії, але не розплутуючи взагалі діяльнісних орі-єнтацій в контекстах життєвого світу” (Габермас, 1993: 45).Публічна сфера, подібно до життєсвіту загалом, також відтво-рюється комунікативною дією, причому не так за рахунок йогоспільних функцій або чутливості до змісту щоденної комуні-кації, як відсиланням до соціального простору, генералізова-ного в комунікативному акті (Habermas, 1996: 360). Медіаздатні артикулювати таке відсилання до соціального просто-ру, поширюючи публічний дискурс на широкі ділянки. Длягромадянського суспільства такий механізм є не лише бажа-ним, а й життєво важливим. Якою ж мірою ресурс мови, яказвільняється і якою користуються сучасні медіа, відкритий дляпублічної сфери?

Насправді, ситуація проблематична. Оскільки медіа стаютьдедалі складнішими й дорожчими, ефективні канали комуні-кації інтенсивніше централізуються, зосереджуючи контрольза дедалі більшими потоками інформації “в одних руках”, умежах централізованої структури. Процес відбору інформаціїдля пред’явлення її публіці, підкреслює Габермас, стає дже-релом влади нового ґатунку. Така влада медіа не усуваєтьсяпрофесійними стандартами, але певним чином підпорядко-вується конституційному регулюванню. Проте мірою свогопрофесіоналізму, фінансової та технічної забезпеченості ме-діа самі визначають свої політичні упередженості, а образиполітики, які репрезентує сьогодні телебачення, є, по суті, йогооригінальним продуктом. Тим самим медіа перетворюютьсяна самостійний суб’єкт політичної сцени. Між тим, стратегіїінформаційного процесу вони виробляють переважно як стра-тегії ринку. В результаті виникає синдром “деполітизації” ко-мунікації: витіснення з неї суспільно значущих тем (Habermas,1996: 372–376). Співробітництво медіа з публічною сферою,активізація якої істотно залежить від ступеня їхньої участі,виявляється складним.

У такому контексті цілком зрозумілі як тверезий прораху-нок можливостей майбутньої електронної газети виконувати“просвітницьку” функцію в демократичному суспільстві

Лекція 8142

(Sparks, 1996), так і “нормативна” рефлексія стосовно новоїмогутності медіа у змаганнях за публічний вплив. В основупрофесійного кодексу журналізму, до якого дедалі частішеапелюють журналісти посттоталітарних суспільств, закладе-но ідею етичної самосвідомості медіа як речника освіченоїпубліки, здатної працювати на громадський інтерес, навчатигромадян продуманому вибору та залучати їх до демократич-ного процесу, “поважати” аудиторію та чинити опір силамтиску (Gurevich, Blumler, 1990: 270). Чи буде такий освітнійпроект сприяти нейтралізації нової влади медіа, дійсномуформуванню ідентичності громадянства та мобілізації публіч-ної сфери, відповісти важко.

Посткласичні парадигми розсувають межі огляду медіа впросторі культури та влади сучасного суспільства, розстав-ляючи акценти на різних механізмах їхнього контролю надсоціальним знанням та соціальною дією. Попри те, що вонине є “суто соціологічними”, якщо такими вважати ті, що ма-ють зразок систематичного відстежування фактів, ці парадиг-ми спрямовують сьогодні й цілком конкретний емпіричнийпошук у визначенні масової комунікації. Численні досліджен-ня сприйняття та інтерпретації текстів медіа етнічними тасоціокультурними групами, безперечно, мають такий ухил(Fiske, 1987). Але для соціології, як і раніше, залишається важ-ливим – що саме індивіди роблять зі своїми інтерпретаціямимедіа-текстів, як, де й коли їх використовують, конструюючита засвоюючи соціальний світ, тобто яким чином безперечновпливові в макромасштабі культури та суспільства медіа регу-люють не лише публічну, а й приватну сферу життя, струк-турують повсякденність.

У спробах зрозуміти та пояснити плюральну сучасність імедіа як одного з її фундаторів і один із її символів релевант-ним видається звернення до всіх поданих тут “базових” пара-дигм, розгортання кожної у вивченні певних контекстів тафеноменів макрокомунікативного світу. Однак для того щобскоригувати кожну з парадигм стосовно сьогоднішніх реалій,необхідно хоча б означити ще одну перспективу. Йдеться проперспективу глобальності.


Легітимація глобальногоу національних медіаНові українські мас-медіа конституювалися в процесі сис-

темних змін суспільства, що збіглися в часі з глобалізаційнимприпливом, і від початку включені в обидва рухи. Методоло-гічно припустимо – як можна винести з дискусій про глобал-ізацію – описати фактичність українських медіа, наслідуючитезу про “універсалізм партикулярностей та партикуляризмуніверсального” (Robertson, 1994). Теза поширюється на за-гальні питання громадського життя, які стосуються, насампе-ред, суперечностей між економічною інтеграцією в регіональ-ному та світовому масштабі, що зростає, та загостреннямиміжетнічних відносин в межах національних держав, які невчухають (Габермас, 1995). У нашому випадку йдеться проте, що поряд із гомогенізацією соціокультурних зразків, ідей,смислів та стилів, яка неодмінно супроводжується медіатиза-цією (так називають безпрецедентну поширеність медіа-сис-тем та їхню взаємодію із будь-якими соцієтальними зв’язка-ми та автономіями), дедалі інтенсивніше продукуються й новівідмінності в додержанні цих зразків. Фрагментарність утверд-жується як універсальна характеристика. Однаковість смислівта форм, які одночасно розповсюджують канали супутнико-вого зв’язку на величезних територіях, відгукується ідентиф-ікаціями специфічного та унікального. Спостерігається, на-приклад, парадоксальний процес, як пише про це белетристМішель Вельбек, – “паралельно з глобалізацією у сферах роз-ваг і ділових обмінів – сферах, де мова посідає дуже обмеже-не місце, – посилюється роль національних мов і культур”(Уэльбек, 2003: 71). Внаслідок багатьох причин локальна си-туація здатна істотно коригувати правила, пропоновані ма-гістральними цивілізаційними шляхами. Так само помітновона бере участь у торжестві стандарту, натхненного або ви-сокою утилітарністю, або інтерпретацією світу як “єдиного”та “одного” місця для всіх. Взаємодія між глобальним, локаль-ним та суперлокальним неординарна й не може бути поясне-на суто в термінах придушення та опору, як це досить частобачимо з місцевої перспективи.

Лекція 8144

Не можна сказати, що найбільші транснаціональні медіарегулюють масову комунікацію в Україні. CNN, які не визна-ють державних кордонів, малодоступні українській аудиторії,а Euronews дивляться в будинках, підключених до кабельноготелебачення. Проте головні механізми глобального порядку,легітимовані локальною ситуацією, працюють цілком успіш-но. Як це характерно для більшої частини світового простору,комерційна модель комунікації очевидно переважає над публіч-ною моделлю, витісняючи останню у зону ніші. І, як це харак-терно для більшості національних мас-медіа, активно пропо-нуються вітчизняні варіанти медійної комерціалізації. Вонапоширюється абсолютно на всі культурні потоки, не роблячиніяких винятків, припустимо, для дитячої чи соціальної ко-мунікації. Традиційно публічна галузь політики, якою вонапостає перед українським, та й узагалі будь-яким телегляда-чем, також являє собою не що інше, як “найкращий” продукткомерційних стратегій. Лідери в ній позиціонуються подібнодо провідних марок, а в громадянській риториці постійно вга-дується утилітарна ідея населення-електорату. Політична рек-лама, засвоєна медіа в перебігу виборчих кампаній, звертаєтьсяначебто і до громадян, і до споживачів. Але яка з апеляційдосягне мети у кожному окремому випадку, незрозуміло.

Медіа у контексті владиГлобальний синдром в еволюції комунікаційних систем

дедалі частіше інспірує дискурс про медіа-владу. Не стільки вдусі політичних метафор “четвертої влади” чи навіть соціо-логічного розуміння “домінації”. Базові пояснювальні та пре-зентаційні парадигми застосовано до медіа так чи інакшепідводять до ідеї контролю, здійснюваного за допомоги мед-ійних ресурсів, чи то суспільного управління й соціалізації,чи то культури споживання. Тобто тут йдеться радше про функ-ціональне забезпечення еліт, незамінний засіб їхнього впливута просування. Проте характеристика медіа в термінах владиприпускає і щось більше – іманентну здатність медіа панува-ти, продукувати напруженість у просторі існування, виклика-


ти резонанси соціокультурних середовищ, розпорошуючи іпоєднуючи їх за нагоди чи на довгострокову перспективу, спо-нукаючи ці середовища до обов’язкової реакції та вводячи їху стан перманентної співвіднесеності з медіа-системами. Влас-не, постмодерністська парадигма вписує медіа саме в такі уяв-лення про владу, де влада розуміється як зчеплення сил і відно-син, що не виключає віртуальності, оскільки вона позбавленакордонів і центра. Але вона дає про себе знати і там і тут, че-рез свої окремі прояви, що збуджують у суб’єктові відчуттядискомфорту, через технології формування тіл та ідей, черезпрактики бажання, навантажені онтологічною могутністю йпоривом. Між тим, владність як силовий і жагучий комплекс,що зрештою набуває етичної проблематизації, – не єдино ак-туальний вимір влади, і влади медіа зокрема. Варто дещозмінити ракурс прочитання основних концептуалізацій медіа-контролю, і вони скомбінуються інакше, позначивши самевладний медійний контекст. Ключовою в утворенні такогоконтексту буде, мабуть, теза про те, що медіа транслюють ге-нералізовані коди влади, – тієї, що диктує їм свої імперативи,але й тієї, на яку здатні вони самі. І хоча кожна з базових пара-дигм безсумнівно матиме концептуальний привілей у тім чиіншім разі, тематичні дискурси можуть відсилати водночас додекількох традицій.

Розгляд медіа у владному контексті хронічно супроводжу-вала амбівалентність, роздвоюючи й сполучаючи перспекти-ви “медіа і влада” та “медіа як влада”. Незважаючи на те, щосоціологічний і соціально-філософський досвід тут доситьвагомий (від Горкгаймера і Адорно до Габермаса і письмен-ників постмодерну, а також від американської соціології про-паганди 30–40-х років минулого століття й далі), і перша ідруга перспективи усе ще відкриті для подальшого розроб-лення. Строго кажучи, проблема створення теорії комунікації,що вміщувала б у себе, зокрема, й владний контекст, ніколине сходила з порядку денного. Однак сьогодні, на тлі глобалі-заційних рухів очевидна, здавалося б, нагальність теоретич-них універсалій є радше виявом надмірних домагань.

Лекція 8146

Справді, здатність медіа центрувати й диференціюватипростори та громадян, структурувати суспільство на соціаль-них і культурних підставах не може бути осмислена поза по-няттям влади. У цьому зв’язку доречно позначити три тематич-ні дискурси, що стосуються сучасних медіа в цілому, включ-но з Іnternet (Jordan, 1999), але, мабуть, найбільш чутливимдо специфіки телебачення: 1) влада як володіння і домінація,2) влада як соціальний порядок, 3) влада як комунікація.

Влада як володіння і домінація. Вербальне номінуванняглядачів “нашою аудиторією” чи “аудиторією такого-то кана-лу” закріплене в мові самих же медіа. Однак ідеться не тількипро символічне нагородження ідентичністю. Змагання за ауди-торії не означає лишень боротьбу за символічний капітал і тимпаче за розуми й настрої громадян. Прямим чином того вима-гають імперативи вітальної економіки телебачення, ґрунтова-ної на рекламі, яка постійно спонукає до розширення ауди-торії. Бути заможним на ринку медіа означає легально пре-тендувати на фізичне, тілесне володіння великим числом лю-дей, що підпадають під нього добровільно-примусовими шля-хами. Тобто для відтворення статусу медіа необхідна фізичнаучасть аудиторії. Популярні в багатьох країнах піплметричніпанелі для підрахунків рейтингу телеканалів, схоже, найкра-ща модель фізичного володіння аудиторією і просторово-тим-часового поширення влади медіа. Опір, що розуміється зви-чайно як її зворотний бік, трансформується тут у реальнийспоживчий вибір, який за всієї позірної суверенності має до-сить стійкі соціально-статусні обмежники (відмінності у спо-живанні звичайного, кабельного чи супутникового телебаченнязумовлені щонайменше доходом і місцем проживання). Скіль-ки б ми не розвивали цю тезу далі, веберівське визначеннявлади, застосовне до будь-яких легальних порядків, виявить-ся доречним для позначення лейтмотиву цієї перспективи:“Загалом і в цілому ми розуміємо під “владою” можливістьоднієї людини чи групи людей реалізовувати свою власну волюу спільній дії навіть всупереч опору інших людей, які берутьучасть у зазначеній дії” (Вебер, 1999: 86).


Влада як домінування застосовно до телебачення виявляєй інші зрізи взаємозалежності між ним і публікою. Влада те-лебачення, як і будь-яка інша, маніфестує відносини нерівностіта генерує структури переважання, що неоднораз потраплялоу фокус рефлексії інтелектуалів від Грамші до Фуко, спрямо-ваної на прояснення механізму ідеологічних завоювань чиформ виробництва суб’єктивності. Проявів влади телебачен-ня як домінації досить багато, заторкнемо лише один, найп-розоріший. Телебачення транслює магістральний суспільнийдискурс, має у своєму розпорядженні монополію на форму-вання свідомості дуже істотної частини населення. І не тількитому, що, словами Бурдьє, ця “дуже значна частина населен-ня не читає газет і віддана душею і тілом телебаченню як єди-ному джерелу інформації” (Бурдье, 2002: 31). Події з уже вмон-тованими всередину інтерпретаціями починають дедалі час-тіше відбуватися в розрахунку на телевізійне подання їх. Те-лебачення програмує реальність. Тому, очевидно, ведучий те-леновин залишається невразливий, завершуючи програмукультовою, як зараз кажуть, фразою – “це були всі новини насьогоднішній день”. Опір владі такого роду виявляється в кри-тичному ставленні до каналів та інформації, що вони повідом-ляють, у феномені недовіри до медіа. В Україні показникинедовіри до засобів масової інформації фіксувалися дотеперна рівні 30%, і в цілому медіа довіряли менше, ніж армії чицеркві, але значно більше, ніж урядові, парламентові, політич-ним партіям чи міліції (Українське суспільство..., 2003: 24).В екстраординарній ситуації, якою виявилися президентськівибори 2004 року, рейтинги огляду альтернативних каналів,що істотно зросли, демонстрували, зокрема, й протест протисталої дотепер тотальної домінації національних каналів зїхніми “респектабельними” новинами.

Влада як соціальний порядок реалізується телебаченнямна підставі колись вдалого щеплення до хронотопів повсяк-денності, яке змінило згодом її структуру на користь ТБ. Ценіяк не виключає владних імпульсів телебачення на предметволодіння й домінації, але радикальніше розвертає аналітич-

Лекція 8148

ну модель убік практик і керування досвідом. Досить будеконстатації, що телебаченню в нашому суспільстві випадаєроль “останнього соціалізатора”, оскільки ряд інших інсти-тутів, з якими воно поділяло цього роду роботу раніше, фак-тично від неї відмовляються. У такій якості телемедіа легіти-муються і як експертні системи, транслюючи точки зору про-фесіоналів чи репортажі “з перших рук” власних кореспон-дентів, і як “моральний арбітраж”, що вичерпно практикуєть-ся різного роду шоу.

Соціальний порядок у даному контексті можна розумітияк культивовану впорядкованість соціальних значень і смислів,пропозицію зразків “найкращого” чи “правильного” прочи-тання їх, яке блокує можливість “декодування з відхиленням”,як говорив про це Умберто Еко (Eco, 1980), або допускають“конвенційний код”, у термінах Стюарта Гола, фондований назагальній бажаності поліпшення поточного стану (Hall, 1980).Природним чином у фіксованому локальному масштабі відтво-рюється досить сприятливе середовище для інерції й опорувсіляким зазіханням на статус-кво, які б поставили під сумнівнерозкладність ідентичності-суспільства. За допомоги різно-манітних медіаторів – традиційних ЗМІ, першою чергою, –остання продукує різні захисні коди порядку, що склалися врезультаті успішних селекцій. Постійна присутність у прос-торі, де ці коди транслюються, забезпечується домінацією те-лебачення серед джерел інформації та розваг, його широкоюприступністю. Необхідні також і особливі умови такого родутрансляції, які гарантували б, що аудиторія адекватно зчиту-ватиме владні послання. Одна з таких умов – достатня й прий-нятна генералізація символів, що організують кодові ланцю-ги. Якщо під генералізацією, за Н. Луманом, розуміти “уза-гальнення смислових орієнтацій, що вможливлює фіксаціюідентичного змісту різними партнерами в різних ситуаціях ізметою одержання тотожних чи подібних висновків” (Луман,2001: 52), то можна вважати, що традиційні медіа оперуютьсимволічними комбінаціями високого ступеню узагальнення,а коди, трансльовані медіа-інститутом, тяжіють до універсаль-


ності. Це стосується й різноманітних ґрунтованих на леґіти-мованих нерівностях символічних класифікацій світу, суспіль-ства, політичного і культурного полів, як розуміє їх П.Бурдьє,хоч би якими різними й унікальними вони здавалися. Уніфі-кація змісту – неминуче здійснення влади телебачення як со-ціального порядку, що досить виразно простежується в ос-новних його перфомансах – новинах, постановчих розмовнихпрограмах, призначених усім. Особливо надійно ідея поряд-ку втілена в рекламі, котра не тільки постачає смаком неви-багливу публіку, а й небезсторонньо інформує про те, якийцей самий порядок, презентуючи світ, де зберігається стількипорядку, скільки треба, і стільки свободи, скільки може бути(Luhmann, 2000).

Влада як комунікація. Усі ці явлення щодо влади телеба-чення беруть за ідеал практики тотального, всеосяжного, уні-версального чи то виробництва, чи то “мейнстриму” фактів,ідей та видовищ, або ж неухильного розширення підконтроль-них територій чи інформування про події в режимі реальногочасу. В концептуалізаціях медіа-влади, що акцентують увагуна саме цих властивостях медіа, свобода від тотального безу-мовно передбачається, однак радше у вигляді побічного про-дукту або ще не освоєних зон.

Існує, проте, аналітична перспектива, набагато лояльнішадо ідеї, що влада сучасних медіа продукує як неминучий куль-турний ефект стани емансипації. Така перспектива звертаєть-ся головним чином до знакової природи цієї влади, тобто доневикорінюваної здатності медіа “бути”, їхнього (медіа) онто-логічного бонусу. Щонайменше декілька пояснень становлятьїї ресурс. По-перше, безперечно залишається мовна відкри-тість медіа, оскільки повсюдна легітимація вербальних ігор ітехнологій не елімінує остаточно “визвольну” функцію мови.Публічна сфера у вигляді мереж і смислів суспільної комуні-кації, як уявляли її Ю.Габермас та Ч.Тейлор, має всі шанси напредставництво в медійному просторі, нехай навіть шляхомпрориву, обмовки чи багатозначного мовчання.

Правомірно, між тим, і те, що статус слів у медійному текстістає куди більш уразливим, ніж статус зримих образів та

Лекція 8150

іміджів, що досить прямо відсилають до реальності чи нага-дують про неї своєю правдоподібністю. В умовах постмодер-ну, яким характеризується сучасна культура, виробляються,за С.Лешем, інші порівняно з модерном режими сигніфікації,що не передбачають класично узаконеної автономії означаль-ного, означуваного та референта, але, навпаки, не виключа-ють їх взаємопроникненості та взаємозаміни. У повсякден-ності, насиченій відеоінформацією, референт дедалі частішефігурує на правах сигніфіканта – і навпаки. Як результат проб-лематизується радше не репрезентація реальності (наскількивона є доброю чи поганою, істинною чи хибною), але самареальність, яку вже не відрізнити від її медіа-образу. Цілкомслушно, слідом за С.Лешем та іншими авторами, робити зцього висновки в термінах ризиків і загроз культурному по-рядку модерну, позаяк постмодерністська де-диференціаціязнакових співвідношень привнесла хаос і нестабільність унаше сприйняття реальності (Lash, 1990: 15). Доцільно такожрозгледіти в проблематизації реальності і стверджувальнийрезонанс, як це вдається Дж.Ватімо, що він підсумовує йогосуть у такий спосіб: “...безроздільне панування мас-медіасправді додає досвіду особливої рухливості й ефемерності,що протистоять тенденціям універсалізації панування, оскіль-ки роблять деяке “ослаблення” самого поняття “реальність” і,в підсумку, всього його змісту” (Ваттимо, 2003: 69). Тобтомедіа-культура надає досвіду “властивості хиткості” і ненад-ійності, здатність проживати в невизначеному, де немає анігарантій, ані примирення. Це означає також вивільнення ок-ремого, локального, відмінностей, що претендують на визнан-ня. Можна сказати про це й інакше, покладаючись на уявлен-ня про владу як комунікацію, що пропонує Н.Луман (Луман,2001). Коли відчуття примусу щодо телебачення бере гору,тобто коли телебачення очевидно виявляється нездатним ке-рувати селективністю комунікативного партнера, в останньо-го з’являється шанс на випереджальну реалізацію власнихселективних досягнень. Інша річ, що вони також сформованіне без впливу медіа.


У полі політичної комунікації, яке звичайно присутнє уфокусі аналітики, коли йдеться про медіа-владу, позиція теле-бачення як сумлінного інформатора безумовно не відповідаєідеальній вимозі “вільної преси”. Між тим це спонукає до реф-лексивності, зменшуючи очікування з приводу універсальноїдоставки істини, прищеплює практики вибагливості, нарешті,сприяє перегляду статусу медіа як надзвичайно успішногозасобу ідеологічного менеджменту.


1. Бурдье П. 1993. Социология политики. – М.: Socio-Logos.2. Бурдье П. 2002. О телевидении и журналистике. – М.: Фонд науч-ных исследований “Прагматика культуры”, Институт эксперименталь-ной социологии.3. Ваттимо Дж. 2003. Прозрачное общество. – М.: Логос.4. Вебер М. 1999. Основные понятия стратификации // Человек и об-щество : Хрестоматия / Под ред. С.А.Макеева. – К.: Институт социо-логии НАНУ.5. Крос К., Гакет Р. 2000. Політична комунікація і висвітлення новину демократичних суспільствах. – К.: Основи.6. Луман Н. 2001. Власть. – М.: Праксин.7. Масова комунікація. 2003 // Соціологія : Навчальний посібник / Заред. С.Макеєва. – К.: Знання. – С. 211–248.8. Медиа в выборах: между политикой и культурой / Под ред. Н.Кос-тенко. 1999. – К.: Институт социологии НАНУ.9. Українське суспільство 1992–2002 (соціологічний моніторинг) / Заред. Н.В.Паніної. 2002. – К.: Інститут соціології НАНУ.10. Уэльбек М. 2003. На пороге растерянности // Мир как супермаркет. –М.: Ад Маргинем.11. Хабермас Ю. 1993. Теория коммуникативного действия // ВестникМосковського университета. – № 4. – С. 43–63.

Лекція 8152

12. Хабермас Ю. 1995. Гражданство и национальная идентичность //Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М.: AO “KAMI”. –С. 209–245.13. Anderson J.1996. Communication Theory: Epistemological Founda-tions. – N. Y.: Semitotext(s).14. Baudrillard J. 1983. Simulations. – N. Y.: Semitotext(s).15. Baudrillard J. 1996. The Perfect Crime. – L.; N. Y.: VESSO.16. Bauman Z. 1998. Sociology and Postmodernity // Sociological Review. –Vol. 36. – № 2 4. – P. 790–813.17. Beniger J.R. 1987. Toward an Old New Paradigm: the Half-CenturyFlirtation with Mass Society // Public Opinion Quarterly. – Vol. 51. – P. 46–66.18. Bennet T. 1982. Theories of the Media, Theories of Society // Culture,Society and the Media. – L.: Methuen. – P. 30–55.19. Benson R. 1996. Global Knowledge: How Media Effects Research CanAid Globalization Theorizing // Berkeley Journal of Sociology. – Vol. 40. –P. 61–84.20. Blumler J., Gurevich M. 1982. The Political Effects of Mass Com-munication // Cultura, Society and the Media. – L.: Methuen. – P. 236–267.21. Bourdieu P. 1989. Distinction. A Social Critique of the Judgement ofTaste. – L.: Routledge.22. Eco U. 1980. Towards a Semiotic Inquiry into the TV Message // CornerJ., Hawthorn J. (eds.). Communication Studies. – L.: Arnold.23. Fiske J. 1987. Television Culture. – L., N. Y.: Routledge.24. Gerbner G. Mass Media and Human Communication Theory // F.E.X.Dance (ed), Human Communication Theory. 1967. – N. Y.: Holt, Renehardand Winston.25. Gerbner G. et al. 1985. Living with Television: The Dynamics of theCultivation Process // Jennings B., Zillmann D. (eds). Perspectives on MediaEffects. – Hilsday: Lawrence Erlbaum Associates.26. Gitlin T. 1980. The Whole World is Watching. – Berkeley: Universityof California Press.27. Gurevich M., Blumler G. 1990. Political Communication Systems andDemocratic Values // Democracy and Mass Media. – Cambridge: MA:Harvard University Press.


28. Habermas J. 1996. Between Facts and Norms. Contributions to aDiscourse Theory of Law and Democracy. – Cambridge: The MIT Press.29. Hall S. 1980. Encoding and Decoding in the Television Message // HallS., Hobson D., Lowe A., Willis P. Culture, Media, Language. – L.:Hutchinson.30. Jordan T. 1999. Cyberpower. The Culture and Politics of Cyberspaceand the Internet. – L.: Routledge.31. Katz E., Blumler J. 1994. The Uses of Mass Communications: CurrentPerspectives on Gratifications Research. – Beverly Hills: Sage.32. Katz E., Lazarsfeld P. 1995. Personal Influence. – N. Y.: Free Press.33. Klapper J. 1960. The Effects of Mass Communication. – N. Y.: FreePress.34. Lash S. 1990. Sociology of Postmodernism – L.: Routledge.35. Lasswell H. 1948. The Structure and Function of Communication inSociety // Bryson I. (ed). The Communication of Ideas. – N. Y.: Harper. –P. 32–51.36. Lazarsfeld P. et al. 1948. The People’s Choice. – N. Y.: ColumbiaUniversity Press.37. Luhmann N. 2000. The Reality of the Mass Media. – Stanford: StanfordUniversity Press.38. Lyotard J.-F. 1991. The Inhuman. Reflections on Time. – Stanford:Stanford University Press.39. McQuail D. 1994. Mass Communication Theory. – L.: SAGEPublications.40. Noelle-Neumann E. 1984. The Spiral of Silence. – Chicago: Universityof Chicago Press.41. Olson Sc. 1997. Teoria komunikowania: ponowne rozpatrzenie kwes-tii // Wspołczesne systemy komunikowania. – Wrocłav: WydawnictwoUniwersytetu Wrocławskiego. – S. 41–60.42. Sparks C. 1996. Newspaper, the Internet and Democracy // Paperpresented at 10th Colloquium on Communication and Culture “The Futureof Journalism”. – Piran.

Лекція 8154


Масова комунікація – стан сучасного суспільства за якого все роз-маїття інституціональних, корпоративних та індивідуальних зв’язків івзаємодій втілено у генералізованих символічних формах.Мас-медіа (засоби масової комунікації – преса, радіо, телебачення,Інтернет тобто засоби транслювання та оприлюднення повідомлень(інформації) за допомоги мови та інших знаків і поширення їх у ло-кальних і глобальних масштабах.Ефекти мас-медіа – результати цілеспрямованого та емерджентноговпливу медіа на аудиторію (прямі й непрямі, ситуативні й тривалі, то-тальні й обмежені). У функціональній парадигмі співвідносяться зрозумінням масової комунікації як одного з факторів інституціональ-ного контролю.Медіа-реальність – презентований медіа образ світу, що має достат-ню автономність у поданні дійсності і характеризується мозаїчністю,особливими пріоритетами значень, специфічною (вербальною і візуаль-ною) мовою опису. У постмодерністській перспективі розглядаєтьсяяк симуляція реальності, тобто її знакова, “фігуральна”, але не смис-лова подоба.Публічна сфера – простір (мережа) комунікативних взаємодій, сферасоціальної рефлексії, здійснюваної як у межах легітимних форм літе-ратурного виробництва (науки, мистецтва, журналістики, політичноїриторики), так і рядовими громадянами. Відповідно до комунікатив-ної теорії Ю.Габермаса відтворюється за допомоги комунікативних дій,орієнтованих на взаєморозуміння учасників і суспільний дискурс.


1. Специфіка соціологічного підходу до розуміння та аналізу масовоїкомунікації.2. Функціональні моделі впливу медіа на аудиторію: парадигма ефектівмасової комунікації в соціології.


3. Постмодерністська перспектива в дослідженнях культури та кому-нікації: контроль за допомоги знаків і “зникнення” соціальної реаль-ності.4. Взаємодія медіа і публічної сфери в теорії комунікативної дії Ю.Га-бермаса.5. Сучасні концептуальні медіа в контексті влади.


1. Мас-медіа в соціологічній перспективі: між “тотальним впливом” і“обмеженими ефектами”.2. Культурні підстави влади медіа в постмодерністській соціології.3. Громадське телебачення в системі демократичних інститутів: кон-цептуальні засади.

Documents

СОЦІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ: ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬi-soc.com.ua/assets/files/journal/sockult/ruchka-kostenko.pdf · (лекція 5), В.Казаков,