НАУКОВІ ЗАПИСКИkutep.ua/upload/content/78/Nayk-zapiski-17-2014.pdf · Філософський погляд на становлення і розвиток вищої

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ТУРИЗМУ, ЕКОНОМІКИ

І ПРАВА

ВИПУСК 17

СЕРІЯ: ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ

КИЇВ – 2014

Наукові записки КУТЕП. Вип. 17, 2014. Серія: «Філософські науки»

2

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТУРИЗМУ,

ЕКОНОМІКИ І ПРАВА

НАУКОВІ ЗАПИСКИ КУТЕП

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

ВИПУСК 17

(Серія: філософські науки)

КИЇВ – 2014


3

ББК 72 я5

Збірник наукових праць засновано 2001 року Фахове видання з філософських наук затверджено постановою

Президії ВАК України від 1 липня 2010 р. № 1–05/5

Наукові записки Київського університету туризму, економіки і

права. Серія: філософські науки. / Гол. ред. В.С. Пазенок. – К.: КУТЕП, 2014. –

Випуск 17. – 427 с.

Друкується за постановою Вченої ради Київського університету

туризму, економіки і права (протокол №5 від 11 червня 2014 р.).

Київський університет туризму, економіки і права «КУТЕП» –

член Ділової Ради Всесвітньої туристської організації спеціалізованої

установи ООН (UNWTO) – представляє сімнадцятий випуск наукових

записок.

Збірник містить наукові статті, які відповідають переліку

спеціальностей з філософських наук (наказ ВАК України від 23.06.2005 р.

№377):

09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія

09.00.02 – діалектика і методологія пізнання

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

26.00.01 – теорія та історія культури

09.00.05 – історія філософії

09.00.06 – логіка

09.00.07 – етика

09.00.08 – естетика

09.00.09 – філософія науки

09.00.10 – філософія освіти

09.00.11 – релігієзнавство

12.00.12 – філософія права

Рекомендовано для студентів, магістрів, аспірантів, викладачів,

фахівців та всіх, хто цікавиться філософією та філософськими проблемами

в сфері туризму.

© КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТУРИЗМУ, ЕКОНОМІКИ І ПРАВА

2014


4

Редакційна колегія серії:

Пазенок В. С. – доктор філософських наук, професор,

Член-кореспондент НАН України – Голова редакційної колегії

Горський С. В. – кандидат соціологічних наук, доцент –

Відповідальний секретар

Андрущенко В. П. – доктор філософських наук, професор, член-кор. НАН

України;

Горбатенко В. П. – доктор політичних наук, професор;

Заблоцький В. П. – доктор філософських наук, професор;

Кушерець В. І. – доктор філософських наук, професор;

Любивий Я. В. – доктор філософських наук, професор;

Лях В. В. – доктор філософських наук, професор;

Оніщенко О. С. – доктор філософських наук, професор, академік НАН України;

Фатхутдінова О. В. – доктор філософських наук, доцент;

Федорченко В. К. – доктор педагогічних наук, професор;

Фоменко Н. А. – доктор педагогічних наук, професор;

Шульга М. О. – доктор соціологічних наук, професор, член-кор. НАН України.


5

ЗМІСТ

1. Федорченко В. К.

Социальный туризм: реальности и перспективы

9

2. Фоменко Н. А.

Крос-культурний та освітній простір туризму

29

3. Фатхутдінова О. В.

Правова держава як результат функціонування

організаційної свідомості особистості

40

4. Мажар Л. С.

Справедливість як філософсько-правовий принцип

у міжнародному морському спорі щодо делімітації

в Чорному морі

55

5. Малинка Ю. Г., Іваненко А. М.

Толерантність як філософська категорія

70

6. Маловічко О. В.

Тенденції розвитку синергетичного потенціалу

держави в контексті становлення інформаційної

цивілізації

80

7. Маслов В. В.

Принцип свободи совісті та проблема формування

культури плюралізму і толерантності

93

8. Бевз Т. А.

Політика, влада, демократія як складові

громадянської позиції Володимира Вернадського

109

9. Бех Ю. В.

Наукові підходи щодо визначення поняття

«інтелектуальний капітал організації»

126


6

10. Брязкун В. В.

Соціальна та віртуальна реальності: варіанти

взаємодії

143

11. Муковський І. Т., Міщенко А. Г.

Глобалізація і державний суверенітет

154

12. Цюрупа М. В.

Культура миру проти ненависті та ворожнечі у

моральних практиках людства

160

13. Кащеєва Г. М.

Соціальна сфера в умовах трансформації

національної економіки

170

14. Нежива О. М.

Філософський погляд на становлення і розвиток

вищої освіти в Німеччині

184

15. Цехмістрова Г. С.

Виховання студентів у вищих навчальних закладах

194

16. Волинець В. В.

Особливості застосування «змішаного навчання» в

процесі вивчення іноземної мови

203

17. Соляник С. Ф.

Професійна етика у сфері туризму: особливості

впровадження

208

18. Днепровська Є. В.

Концептуалізація чуттєвості в аналітичній традиції

222

19. Іщук С. М.

Культура Інтернету в контексті культури

інформаційного суспільства

234


7

20. Скрипник М. І.

Інновації в післядипломній освіті: аксіологічна

модель підвищення кваліфікації науково-

педагогічних працівників

246

21. Тимофєєв В. А.

Сутність та структура професійно-правової

компетентності майбутніх юристів у вищих

професійних навчальних закладах

260

22. Смирнов І. Г.

Соціальний та комерційний кейтеринг: логістичний

вимір

271

23. Лукьянова Л. Г.

Псевдоинновационный стандарт как проблема

образования в туризме и гостеприимстве

285

24. Литвинчук Л. И.

Гуманитарные технологии века Просвещения в

перспективе самодостоверности субъекта

291

25. Кручек О. А.

Витоки української гостинності:

історико-культурний аналіз

302

26. Нестерова М. А.

Проблема рациональности в процессе принятия

решений

314

27. Домбровська Ю. Г.

Ціннісно-смислові орієнтири на «терезах»

сучасного критичного мислення

323


8

28. Карабань О. М.

Громадянська активність як структурний елемент

громадянського суспільства сучасної України

335

29. Матусевич Т. В.

Стратегії подолання вертикальної та

горизонтальної сегрегації у вищій освіті:

європейський контекст

348

30. Скиба І. П.

Інструментальне знання у контексті практичного

мислення

363

31. Сладкевич Н. В.

Комп’ютерне моделювання у сучасному

кіномистецтві: філософсько-естетичний аналіз

375

32. Тимейчук А. М.

Забезпечення конкурентоздатності розвитку

підприємств готельно-ресторанного господарства

388

33. Соболєв В. В., Панченко С. А.

Перша апостольська подорож Святого Павла:

реконструкція історичних маршрутів та їх

використання у сфері туризму

397


9

УДК 316:342.951

Федорченко В. К.

Президент Ассоциации учебных заведений Украины

туристского и гостиничного профиля, Заслуженный

работник культуры Украины, ректор Киевского

университета туризма, экономики и права, доктор

педагогических наук, профессор

СОЦИАЛЬНЫЙ ТУРИЗМ: РЕАЛЬНОСТИ И

ПЕРСПЕКТИВЫ

Федорченко В. К. Соціальний туризм: реальності і перспективи. У

даній статті розглядається еволюційний процес розвитку соціального

туризму в Україні та європейських країнах. Розкривається поетапне

створення міжнародних асоціацій у сфері соціального туризму,

законодавчо - правові основи його розвитку, досвід роботи в окремих

країнах Європейського Союзу (Німеччина, Франція, Швейцарія, Іспанія,

Італія, Фінляндія), а також США і Канади. Проаналізовано питання про

роль профспілок у розвинених країнах і Україні, дані рекомендації щодо

подальшого розвитку соціального туризму для пенсіонерів, інвалідів,

студентів, школярів, незаможних верств населення.

Ключові слова: соціальний туризм, Міжнародна організація праці,

оплачувана відпустка, молодіжний хостел, Міжнародна організація

соціального туризму, демографічна еволюція, соціально-економічна

програма розвитку, якість життя, екскурсійне бюро, гірський клуб,

акціонерне товариство, туристсько-краєзнавча робота, відпускний чек.

Федорченко В. К. Социальный туризм: реальности и

перспективы. В данной статье рассматривается эволюционный процесс

развития социального туризма в Украине и европейских странах.

Раскрывается поэтапное создание международных ассоциаций в сфере

социального туризма, законодательно-правовые основы его развития, опыт

работы в отдельных странах Европейского Союза (Германия, Франция,

Швейцария, Испания, Италия, Финляндия), а также США и Канады.

Проанализирован вопрос о роли профсоюзов в развитых странах и

Украине, даны рекомендации по дальнейшему развитию социального

туризма для пенсионеров, инвалидов, студентов, школьников,

малоимущих слоев населения.

Ключевые слова: социальный туризм, Международная организация

труда, оплачиваемый отпуск, молодежный хостел, Международная

организация социального туризма, демографическая эволюция, социально-

экономическая программа развития, качество жизни, экскурсионное бюро,


10

горный клуб, акционерное общество, туристско-краеведческая работа,

отпускной чек.

Fedorchenko V. Social tourism: realities and prospects. This article

discusses the evolutionary process of development of social tourism in Ukraine

and European countries. Reveals the gradual establishment of international

associations in the field of social tourism, legislative and legal basis of its

development, experience in selected countries of the European Union (Germany,

France, Switzerland, Spain , Italy , Finland), as well as the United States and

Canada. Analyzed the role of trade unions in developed countries and Ukraine,

recommendations for the further development of social tourism for seniors, the

disabled, students, the poor.

Key words: social tourism, the International Labour Organization, paid

vacation, youth hostel, the International Organization of social tourism,

demographic evolution, socio-economic development program, quality of life,

tour desk, mountain club, corporation, tourist and local history work, holiday

check.

Социальный туризм восходит к истокам массового туризма и

до недавних пор он не являлся предметом отдельных научно-

исследовательских работ ученых как в Украине так и в других

странах. Но в принятой в сентябре 1996 года Монреальской

декларации «К гуманному и социальному видению туризма»

впервые была сформулирована задача - придать туристскому

развитию во всем мире гуманный общечеловеческий характер.

Главная цель социального туризма «всегда была обеспечить

возможности для всех путешествовать и отдыхать». В Украине

социальный туризм справедливо рассматривается как фактор,

который позволяет создавать благоприятную почву для

построения цивилизованной экономики с человеческим лицом.

Если говорить о происхождении социального туризма, то,

прежде всего, необходимо отметить, что сам туризм в его

нынешнем виде появился только в середине 19 века. Но его

возможности в то время были недоступны для большинства

людей. Это объясняется тем, что например в Великобритании

трудящиеся были обязаны ходить на работу каждый день,

включая воскресенье. Таким образом, возможности для

большинства населения чтобы уехать в отпуск были резко

ограничены. Туризм был доступен только элите общества.


11

Судьбоносным для появления социального туризма стал 1936

год, когда Международная организация труда (МОТ) приняла

Конвенцию об оплачиваемых отпусках. Суть этой конвенции

была закреплена во Всеобщей декларации прав человека (1948

года), где сказано, что «каждый человек имеет право на отдых и

досуг, включая право на разумное ограничение рабочего дня и на

оплачиваемый периодический отпуск». Но следует также

отметить, что в Советской России закон об оплачиваемых

отпусках был принят еще в 1918 году. Некоторые исследователи

не без основания считают, что именно тогда и появилось право на

туризм, как естественное продолжение права на труд, на отдых и

на оплачиваемый отпуск. Тем не менее, некоторые историки

считают, что социальный туризм родился несколько десятилетий

назад с развитием сети лагерей отдыха для детей из

малообеспеченных семей, а также молодежных хостелов в начале

20-го века. Идея турбаз «с кроватью и завтраком» появилась в

конце 19-го века. И только после окончания Второй мировой

войны в некоторых странах появилась социальная политика в

туризме, в частности, в виде помощи со стороны государства в

сооружении зданий (субсидии для строительства, ремонт и

обновление оборудования и инфраструктуры), а также помощи

людям как уехать в отпуск. Под эгидой профсоюзов были

созданы многочисленные ассоциации, имеющие одну общую

цель: развивать и расширять социальный туризм.

В конце войны появились и ассоциации на международном

уровне: Международная Федерация кемпингов и караванинга,

Международная Федерация молодежных хостелов. А в 1963 году

было создано Международное бюро социального туризма (BITS).

Учитывая разнообразие представлений о «социальном

туризме, нет единого определения этого понятия. Согласно

Уставу (ст. 3) Международной организации социального туризма

(ISTO), социальным туризмом являются «все отношения и

явления, обусловленные участием в туризме и, в частности,

участием социальных слоев со скромными доходами». Такое

участие стало возможным или облегчается соответствующими

мерами социальной защиты населения. ИСТО работает на основе

принципов Монреальской декларации по туризму, принятой в

сентябре 1996 года.


12

Манильская декларация по туризму (1980 г.) определяет три

основных принципа социального туризма: отдых и оздоровление

членов общества с низким уровнем доходов, субсидирование

туристских поездок обозначенной категории населения, участие

государства в решении этих вопросов. Во многих

высокоразвитых странах эти принципы уже успешно

реализуются. Так, в Германии, Франции, Швейцарии действует

система так называемых «отпускных чеков», государство

предоставляет льготы для поездок пожилым людям («туризм

сеньоров»), инвалидам, молодежи. К сожалению, в законе

Украины «Про туризм» социальный туризм даже не упоминается.

Более оперативное определение было предложено

профессором Луи Джолином из Квебекского университета в г.

Монреале, в котором он указывает, что «социальный туризм

относится к программам, событиям и мероприятиям, которые

предоставляются всем группам населения и особенно молодежи,

семьям, пенсионерам, людям со скромными доходами, а также

лицам с ограниченными физическими возможностями –

наслаждаться туризмом, уделяя в то же время внимание к

качеству отношений между посетителями и принимающими

общинами». Обеспечение доступа к деятельности на открытом

воздухе, особенно для молодых людей представляет другую

форму социального туризма и служит для демократизации зон,

пострадавших в плане отдыха, социальных, а также

образовательных возможностей. Социальный туризм также

относится к мерам, принятым правительствами в различных

странах по стимулированию поездок в отпуск.

В 1993 году Европейская комиссия заявила в своем докладе

по этой теме, что «социальный туризм организован в некоторых

странах объединениями, кооперативами и профсоюзами, и его

целью является сделать путешествия действительно более

доступными для наибольшего числа людей, в частности, для

наиболее уязвимых слоев общества».

В 2006 году Европейский экономический и социальный

комитет объявил, что деятельность по развитию социального

туризма возникает тогда, когда есть три условия: «реальные

обстоятельства таковы, что людям полностью или частично

невозможно в полной мере осуществлять право на туризм. Это


13

может быть связано с экономическими условиями, физической

или психической инвалидностью, личной или семейной

изоляцией, снижением мобильности, географическими

трудностями и другими самыми разнообразными причинами,

которые в конечном итоге представляют собой реальное

препятствие. Поэтому государственное учреждение или частное

предприятие, компания, профсоюз или просто организованная

группа людей решает принять меры к тому, чтобы преодолеть

или уменьшить такое препятствие, которое лишает человека от

осуществления своего права на туризм. Это действие эффективно

и на самом деле помогает группе людей участвовать в туризме с

соблюдением, при этом, принципов устойчивости, доступности и

солидарности».

В Монреальской декларации по туризму также отмечается

роль социального туризма, как «участника в региональном

планировании и местном развитии, партнера в глобальных

программах развития».

В Декларации подчеркивается критерии для выявления

социального туризма (ст.13): это деятельность любой туристской

организации (объединение, кооператив, фонд, федерация,

некоммерческая организация, компании и т.д.), которые согласно

уставу четко идентифицируют себя с социальными целями, для

того чтобы сделать путешествия и туризм доступными для

наибольшего числа людей и тем самим дифференцируют себя от

единственной цели – максимализации прибыли. «Только такие

организации могут претендовать на членство в движении

социального туризма». Слово «социальный» может вызвать

повышенное чувство солидарности и братства и быть источником

надежды для многих людей в современном мире, которые все

еще не имеют свободного времени», - подчеркивается в

Декларации.

Субъектами социального туризма являются правительства,

работодатели, работники, специализированные ассоциации.

Участие правительств в деятельности социального туризма

значительно варьируется по историческим, идеологическим и

социальным причинам. В некоторых странах правительство

(центральное, региональное или местное) обеспечивает

значительную финансовую помощь. Эти средства направляются


14

на различные группы: молодежь, пенсионеры, люди с

ограниченными возможностями, обездоленные и т.д.

Правительства многих стран в настоящее время предпринимают

шаги по выходу своих программ социального туризма за рамки

национальных границ с целью налаживания различных видов

межнациональных обменов.

Работодатели также призваны играть важную роль в

развитии социального туризма. Приветствуются такие

инициативы, как предоставление льготных путевок работникам,

финансирование проведения праздников для своих сотрудников.

Кроме того, следует иметь в виду, что социальный туризм

является видом экономической деятельности с большим

потенциалом и, таким образом, вовлекает в свою сферу

предпринимателей в туристском секторе, которые видят в нем

средство для расширения их деятельности в качестве

поставщиков услуг социального туризма или посредников между

предприятиями и турфирмами.

Работники – члены профсоюзов также активно участвуют в

движении по развитию социального туризма в своих странах.

Профсоюзы, как органы, отстаивающие права трудящихся,

доказали свое сильное присутствие в сфере туризма, выступая

средством получения преимуществ для своих членов. Это

присутствие иллюстрируется путем материальной поддержки

инфраструктуры социального туризма, комплексов и домов

отдыха, гостевых домов и т.д. Опыт и уровни таких обязательств

варьируются, но почти во всех европейских странах существует

вид деятельности по поддержке социального туризма, исходящий

от профсоюзов.

Специализированные ассоциации включают в себя

потребительские кооперативы, которые в некоторых странах

имеют разветвленные сети учреждений, специализирующихся на

социальном туризме. Вместе с молодежными и экологическими

организациями, работающими в этой области, а также

ассоциациями в сфере социального туризма для них очень важна

поддержка, координация и продвижение работы по развитию

социального туризма.


15

Клиентами социального туризма является в основном,

семьи, молодежь, пожилые люди, инвалиды или люди с

ограниченной подвижностью.

Что касается семей, то необходимо отметить, что семейные

праздники, безусловно, изменились за последние несколько

десятилетий из-за эволюции структуры семьи. Она

характеризуется все меньшим размером семей, а также

увеличением числа семей с одним родителем. Кроме того,

изменилась подвижность этих семей в связи с

«профессиональной мобильностью». Несмотря на эти изменения,

семейные праздники по-прежнему являются важным выбором

семей, поскольку они являются элементом возрождения и

укрепления домашних связей. Невозможность для семей в

полном составе уехать в отпуск – это реальная проблема, которой

следует заняться, чтобы гарантировать, что наибольшее

количество таких семей смогут использовать свободное время

для проведения таких праздников. Среди предложений для

организации подобных праздников, которые привлекают все

большее количество семей, необходимо упомянуть курорты и

другие подобные средства расширения. Именно на них

осуществляется мероприятия для развлечения детей разных

возрастов и другие мероприятия, отвечающие потребностям

семей. Отдых на природе – это тоже вариант, представляющий

интерес для семей, позволяющий осуществить особую связь с

природой.

Согласно исследованиям Ассоциации туриндустрии Америки

(ТИА), семьи очень ценят именно детские мероприятия в рамках

социального туризма. Среди них, как показал опрос, особо

ценятся специальные блюда для детей (41%), гостиничные

скидки для семей (30%), обеспечение игрушек и видеоигр (22%),

организованные экскурсии и другие мероприятия (13%), услуги

няни для ребенка (6%). Этот же опрос показал тенденцию к

организации семейного отдыха «чаще, но на более короткий

период времени». 35% респондентов устраивают семейные

праздники два раза в год, а 35% - три раза и более.

Молодежь в социальном туризме в целом составляет 20%

международных туристских прибытий. Среди факторов этого

явления, согласно исследованиям ЮНВТО, - рост уровня


16

образования молодежи, желание познакомится с другими

культурами, и выучить новый язык, обмен опытом работы в

профессиональной сфере и организации взаимовыгодной

торговли товаров и услуг, адаптированных по цене для молодых

клиентов.

Исследования, проведенные Конфедерацией молодежных

студенческих и образовательных туров, показало, что молодые

люди путешествуют в среднем чаще для того, чтобы узнать

больше новых направлений, тратят больше, чем в среднем по

сравнению с их доходами, и больше используют интернет для

заказов путешествий. Их поездки по времени короче, чем у

обычного путешественника (включающего все возрастные

категории). Особенность молодежного социального туризма

состоит в том, что этот контингент туристов «жаждет» заранее

получить более подробную информацию об их месте назначения,

культуре посещаемой страны и т.д., прежде чем они примут

решение о турпоездке.

Представляют интерес и другие цифры вышеупомянутого

опроса, проведенного в США в 2007 году. Они свидетельствуют

о том, что 62% молодых путешественников составляли студенты.

Их средний годовой доход составлял 5000 долларов США.

Основными мотивациями были: открыть новые культуры и

горизонты (34%), а на втором месте – «расслабиться и весело

провести время» – 28%.

В настоящее время существует широкий спектр

специализированных каникул для работы за рубежом и

культурные обмены и стажировки с размещением в молодежных

хостелах и других центрах средств размещения. Есть много

вариантов для молодых людей и студентов, чтобы они могли

путешествовать по низким ценам различными видами

транспорта, а также по страховым программам, адаптированным

к такому роду клиентов. Такая система социального туризма для

молодежи в Европе и США успешно развивается, наполняется

новым содержанием в последние годы.

Для пожилых людей социальный туризм представляет

особую ценность. Демографическая эволюция в течении

последних десятилетий характеризуется быстрыми темпами

роста населения планеты возрастом 60 и более лет. Это –


17

реальность, которая объясняется увеличением

продолжительности жизни и снижением рождаемости, что станет

еще более заметным в будущем. Индустрия туризма на планете

своевременно учла эту тенденцию для развития поставок товаров

и услуг, адаптированных к потребностям этих клиентов

туристского сектора. Этот рынок является неоднородным. В нем,

например, дифференцированно рассматриваются потребности

пожилых людей старше 50 – 55 лет. Этот сегмент включает в себя

т. н. «молодых пожилых», которые до недавнего времени были

рабочими и только вышли на пенсию. Другая категория - более

пожилые люди.

В целом, все они предпочитают оставаться в стране, из них

самые старые, как правило, предпочитают сельскую местность и

хотели бы получить услуги социального туризма с точки зрения

экологически чистого, зеленого туризма. В то же время т. н.

«молодые пенсионеры» хотели бы, насладится отдыхом на

побережье морей.

Средняя продолжительность их поездок больше, чем у

молодых людей. Пенсионеры предпочитают открывать новые

места, культуру, контакт с местными жителями.

Пожилые люди, как туристы, различаются как по размеру

пенсии, так и в целом по достаткам. Поэтому, это учитывается с

точки зрения социального расслоения при разработке

конкретного продукта социального туризма. Кстати, поэтому

именно этот рынок все в большей мере учитывается политиками

в Европе в рамках социально–экономических программ развития.

Бесспорным является фактор (в широком спектре социальных

инициатив) желания помочь пожилым людям уехать в отпуск,

особенно в низкий сезон за счет реализации социальных

программ в партнерстве с частным сектором.

Еще одним потребителем услуг социального туризма

являются инвалиды или люди с ограниченной подвижностью.

Препятствия, с которыми сталкиваются инвалиды при

организации для них туристских поездок являются не только

«архитектурные преграды», но и те, что связаны с негативным к

ним отношением и поведением окружающих их людей, в т.ч.

других туристов.


18

Как нигде больше, очень важно обучить персонал индустрии

туризма с точки зрения углубления их осведомленности об

особых потребностях инвалидов, мерах по адаптации их доступа

к средствам передвижения, обеспечения предоставления

соответствующих особых услуг этим клиентам. При этом надо

иметь четкую информацию о различных видах инвалидности

каждого из клиентов.

Реальность такова, что количество людей с инвалидностью и,

следовательно, количество потенциальных клиентов постоянно

растет. Рынок услуг социального туризма имеет большие

перспективы. Этот рынок становится все более

последовательным, так как он основан с одной стороны на

растущем спросе, а с другой – на интересе туристской индустрии.

Этому способствуют различные факторы: количество людей,

имеющих инвалидность, а значит, потенциальных клиентов

огромен, люди с ограниченными физическими возможностями

обычно путешествуют с другом, родственником или социальным

работником, т. е. число потенциальных клиентов удваивается;

туристский рынок сильно изменился, т. к. это не только молодые

люди, но и пожилые люди, которые все больше и больше

путешествуют; люди пожилого возраста могут путешествовать и

в низкий, и в высокий сезон, что способствует однородности

спроса в течение всего года, о чем мечтают все туроператоры; эти

клиенты обычно заказывают услуги заблаговременно, а это –

гарантия для индустрии туризма.

Чтобы ответить на этот возрастающий спрос, туроператоры

внедрили новые перечни дополнительных услуг и

вспомогательное оборудование во время поездок для

обеспечения инвалидов и других малообеспеченных слоев

населения к поездкам с целью отдыха и праздников в

соответствии с их потребностями и интересами.

Главный итог этих усилий – улучшить качество жизни

пожилых людей (в т. ч. страдающих от аллергии,

восстанавливающихся после аварии, маленьких детей). Благодаря

«доступному туризму» инвалиды могут получить доступ к

использованию вспомогательного оборудования и т. д., ко всему

тому, с чем они сталкиваются при организации своего отпуска.

Но необходимо отметить, что одной из проблем, связанных с


19

доступностью незащищенных слоев общества к туризму,

является отсутствие гармонизации норм и стандартов, которые

отличаются от страны к стране в зависимости от действующих

законов и подходов правительств к этим вопросам.

ЮН ВТО поставила перед правительствами стран мира

актуальный вопрос: необходимо ли в условиях, когда спустя 70

лет в большинстве стран мира трудящиеся получили

оплачиваемый отпуск, а количество международных туристов

возросло до 1 млрд. и 1 трлн. доходов, развивать социальный

туризм? Ответ очевиден: да.

Несмотря на то, что реальность сильно изменилась,

последний анализ этого вопроса в странах Европейского Союза

показал, что 40% населения не отмечает различного рода

праздники, в основном по финансовым соображениям, и эти

данные касаются всех возрастных групп населения.

Поэтому, высокоразвитые страны Европы, США и Канады

все же выбрали «социальный туризм» в качестве важного

фактора сохранения равновесия природных ресурсов,

культурного и исторического наследия, защиты будущих

поколений, мира и спокойствия в обществе. Его главной задачей

также является создание экономических, социальных и

культурных выгод для местного населения. Социальный туризм

не ограничивается туризмом для бедных и инвалидов. Он

выполняет задачу солидарности нации с точки зрения

обеспечения справедливости среди разных слоев населения в

обеспечении права на туризм.

В этом контексте целесообразно вспомнить о развитии

социального туризма на просторах Российской империи.

В конце XVII – середине XVIII веков под влиянием идей

великих просветителей начинают практиковаться краткие

экскурсии и пешеходные прогулки для учеников. Под влиянием

идей просветительства выдающиеся педагоги и прогрессивные

литературные деятели говорили о целесообразности организации

экскурсионных прогулок на природе, как составляющей учебно-

воспитательного процесса.

В соответствии с Аналитической запиской Комиссии по

организации экскурсий для учеников средних учебных заведений

России (1910) главной целью экскурсионной деятельности для


20

ученической молодежи было определено – «воспитывать в детях

любовь к родному краю, любовь к Родине, и ее настоящему и

прошлому». С целью популяризации путешествий ученической

молодежи по Российской империи и за рубеж, царским

правительством было принято решение о том, что плата за проезд

железной дорогой уменьшалась на 25%. Кроме того, с 1902 года

средства для организации путешествий экскурсионных

ученических групп получались через Товарищество организации

поездок учеников.

Начало экскурсионной деятельности в России и Украине

было положено во второй половине XIX века. В тот период

активно работают «Товарищество любителей природоведения»,

«Крымский горный клуб» (Одесса, 1890), «Кавказское горное

сообщество» (Пятигорск). В 1905 году создается одна из первых

экскурсионных организаций – Ялтинское экскурсионное бюро

«Крымско–Кавказского горного клуба». Крымский горный клуб

открыл свои филиалы в Ялте и Севастополе.

Распространение экскурсий, горных походов, пешеходных и

велосипедных прогулок, внимание к туризму со стороны многих

учебных заведений, организаций, научных и профессиональных

обществ создали предпосылки для объединения любителей

туризма и экскурсий в специализированные организации: так, в

1895 году создали Общество туристов, а в 1901 году – горное

общество. Эти общества были ведущими туристскими

организациями вплоть до 1917 года.

Во времена СССР особая роль в развитии туризма отводилась

массовым общественным организациям. При их активном

участии в 1928 году начинает работу Общество пролетарского

туризма, которое впоследствии было преобразовано во

Всесоюзное добровольное общество пролетарского туризма и

экскурсий (1930 – 1936). Была поставлена задача всемерного

развития массового туризма, экскурсионного обслуживания. В

стране возникают представительные туристские организации:

Центральный совет по туризму и экскурсиям ВЦСПС и Бюро

международного молодежного туризма « Спутник «.

Кроме этих организаций, активное участие в развитии

туристско-экскурсионного дела принимают Добровольное

спортивное общество профсоюзов, Центральная детская


21

туристско-экскурсионная станция Министерства образования,

Министерство культуры, Государственный комитет по

иностранному туризму.

В целом, за годы советской власти к экскурсиям, поездкам и

путешествиям были вовлечены миллионы трудящихся. Так, в

1985 году организации Центрального Совета по туризму и

экскурсиям предоставили обслуживание 38 миллионам туристов.

В 5 раз возросло количество экскурсантов - до 210 миллионов

человек. По маршрутам Бюро международного молодежного

бюро « Спутник « путешествовали десятки тысяч юношей и

девушек.

Конкретные задачи в области социального туризма были

поставлены в Постановлении общественных и государственных

органов от 18 июля 1985 года «О мерах по развитию туризма,

совершенствованию туристско-экскурсионного обслуживания

населения в 1986-1990г. и на период до 2000 года»; а также в

Комплексной программе развития производства товаров

народного потребления и сферы услуг на 1986-2000 годы. До

2000 года было намечено вовлечь к обслуживанию 50 млн.

туристов и 300 млн. экскурсантов. Почти 40 млн. юношей и

девушек могли осуществить туристские поездки по

внутрисоюзным маршрутам «Спутника». Дальнейшее развитие

должна была получить Всесоюзная туристская экспедиция «Моя

Родина СССР».

За годы существования СССР сформировался рекреационно-

хозяйственный комплекс, который обеспечивал решение важных

социальных задач. Туристско-экскурсионная сфера дала импульс

развитию транспорта, связи, энергетики, общественному

питанию, культуре, здравоохранению и т.д. А главное – туризм

получил массовый характер.

В 1986 году в Украине по линии социального туризма было

обслужено 6,3 млн. человек, а количество экскурсантов

составило более 44 млн. человек. Объем предоставленных

населению услуг составил 5,5 млн. рублей, а санаторно-

курортных и оздоровительных услуг – 7 млн. рублей (в ценах

1986 г.).

В Украине на предприятиях, учреждениях, учебных

заведениях, колхозах, совхозах работало более 18 тис. туристских


22

секций. Разными видами спортивного туризма было охвачено 2,4

млн. человек. Функционировало более 2 тис. туристских

маршрутов выходного дня, по которым ежедневно

путешествовало 6,5 млн. человек.

После развала в 1991г. СССР и провозглашения

независимости Украины социальные функции туризма были, к

сожалению, в значительной мере утрачены. В то же время,

необходимо отметить, что за эти годы в украинском обществе

сформировалось целиком позитивное отношение к туризму как

фактора индивидуального и коллективного совершенствования,

гарантии устойчивого развития страны. В широких кругах

общественности признается целесообразность общего права на

туризм, которая обуславливается правом на отдых и рекреацию,

гарантированным Всеобщей декларацией прав человека и

Международным пактом об экономических, социальных и

культурных правах.

Туризм во многих странах перестал быть роскошью,

достоянием только элитных, богатых слоев населения,

превратился в необходимую и общедоступную социальную

потребность людей.

Всемирная Конференция по туризму в Маниле (1980г.) в

своей Декларации выступила против чрезмерной

коммерциализации туризма, обратила внимание правительств на

их важную обязанность осуществлять меры, которые позволяют

каждому гражданину принимать участие во внутреннем и

международном туризме, в т.ч. пользуясь и социальными

льготами.

То есть, туризм в целом, как отрасль рыночной экономики,

должен иметь социальную направленность, а рынок туристских

услуг должен быть социально ориентированным.

Очень актуальным для нашего государства является лозунг

Всемирной туристской организации «Там, где развивается

туризм, бедность отступает». К сожалению, на сегодняшний день

только 8% населения Украины пользуется услугами туристских

организаций. Остальная часть населения либо организует свой

отдых самостоятельно, или в силу социально-экономических

причин вообще не имеет возможности полноценного отдыха и

оздоровления. Поэтому дальнейшее развитие социального


23

туризма является чрезвычайно важной и актуальной задачей для

нашего государства.

На самом деле, в Законе Украины «О туризме» (1995г.)

социальный туризм даже не упоминается. А в Стратегии развития

туризма и курортов, утвержденной распоряжением Кабинета

Министров Украины от 06. 08. 2008г. №1008-р была обозначена

задача «разработать механизм государственной поддержки

внедрения туристского продукта социального характера».

В украинском обществе постепенно переосмысливается роль

и значение туризма в человеческой жизнедеятельности: от

важного звена национальной экономики до социокультурного

явления.

Следует отметить, что большая часть населения нашего

государства относится к группе незащищенных слоев населения,

поскольку они не могут себе позволить профинансировать свой

отдых. Таким образом, организация отдыха для малозащищенных

слоев населения и есть задачей социального туризма.

Значит, социальный туризм – это поездки, которые

финансируются средствами, которые выделены на социальные

нужды, или другими источниками покрытия, с целью создания

условий для путешествий и отдыха школьников, детей-сирот,

молодежи, малообеспеченных семей, пенсионеров, инвалидов.

В советский период практически весь туризм можно было

считать социальным, поскольку более 70% стоимости путевок

оплачивались профсоюзами, молодежными структурами,

государственными предприятиями. Организацией социального

туризма занимались Центральный совет по туризму и экскурсиям

и Бюро международного молодежного туризма «Спутник».

Объем обслуживания туристов в 1989 г. составил 6,2 млн.

человек, а объем услуг - 365 млн. рублей (цены 1986 года).

Скидки и льготы на предоставленные туристские услуги

превышали 50-70% от стоимости и оплачивались профсоюзами и

другими общественными организациями.

Социальный туризм является составной частью рекреации,

связанной с преодолением пространства, для отдыха,

развлечения, лечения, или с какой-либо другой целью, не

связанной с получением прибыли. Поскольку социальный туризм

обращен ко всем категориям граждан: взрослому населению,


24

семьям, детям, молодежи независимо от их социального

положения, культурного уровня, профессии, религии, пола, то

можно утверждать, что социальный туризм является

единственным вектором социального единения людей, носителем

социальных, культурных и воспитательных ценностей.

Ведущей организацией, занимающейся социальным

туризмом в Украине, является Закрытое акционерное общество

«Укрпрофтур». Основными направлениями его деятельности на

современном этапе являются: отдых и оздоровление туристов на

собственной материальной базе; организация транспортных

путешествий по Украине; экскурсионное обслуживание всех

слоев населения; предоставление автотранспортных услуг и

услуг предприятий общественного питания и д.р. Всего перечень

услуг, которые предоставляет система профсоюзного туризма,

составляет 28 наименований. С целью оздоровления населения,

которое пострадало вследствие Чернобыльской катастрофы,

прежде всего детей, Обществом реорганизовано часть туристских

заведений в пансионаты с лечением и туристско-

оздоровительные комплексы, которые одновременно с активным

отдыхом предоставляют лечебные услуги.

На сегодня в объединении функционируют 10 дочерних

предприятий и 17 областных акционерных обществ, которым

подведомственны 69 туристских хозяйств (гостиниц, туристско-

оздоровительных комплексов, пансионатов, туристских баз и

кемпингов, 56 бюро путешествий и экскурсий). В 2012 году

обслужено 630 тысяч туристов и 435 тысяч экскурсантов, объем

предоставленных туристско-экскурсионных и дополнительных

услуг, выполненных работ составил 227 млн. грн.

Путевки на оздоровление в пансионатах, туристско-

экскурсионных заведениях, оздоровительных комплексах

профсоюзов являются самыми дешевыми среди заведений

подобного профиля других ведомств.

В то же время, необходимо отметить, что материальная база,

находящаяся под юрисдикцией разных министерств и ведомств,

не используется в полном объеме, а целевые средства в

специализированных источниках финансирования, которые

выделяются из государственного бюджета для отдыха и


25

оздоровления детей и молодежи, используются не всегда по

предназначению.

Как свидетельствует отечественный и мировой опыт,

государство должно создать гибкую систему льгот на туристское

обслуживание детей и молодежи, в первую очередь при

обеспечении размещением, питанием, транспортным и

культурно-экскурсионным обслуживанием.

Среди видов социального туризма в Украине по

социальному, возрастному признаку можно выделить: детско-

юношеский, молодежный (студенческий), туризм людей

пожилого возраста, туризм инвалидов. По мотивационному

признаку это спортивный туризм, сельский туризм,

экологический туризм.

За годы независимости Украины все эти виды социального

туризма понемногу развивались.

Так, разными формами туристско-краеведческой работы

охвачено более 1 млн. 250 тыс. детей, что, к сожалению,

составляет, только 20% от общего количества учащихся. Во

внешкольных учебных заведениях туристского направления

ежегодно занимаются почти 530 тысяч учащихся.

Для активизации развития социального туризма в Украине

Федерации профсоюзов Украины совместно с

заинтересованными министерствами и ведомствами необходимо

инициировать перед Кабинетом Министров Украины вопрос по

разработке Государственной целевой программы развития

социального туризма.

В этой программе необходимо предусмотреть такие основные

мероприятия:

комплексное, научно обоснованное планирование туристско-

экскурсионной деятельности, разработка и выполнение

отраслевых и территориальных программ, долгосрочных

перспективных схем развития социального туризма на уровне

автономной республики, региона, области, района;

совершенствование материально-технической базы

социального туризма, стандартизация обслуживания туристов

и экскурсантов, унификация документации, ценообразования

на услуги;


26

взаимосвязанное развитие разных форм организации

физической культуры, спорта и туризма в сфере

производства, по месту жительства;

эффективное использование спортивных сооружений в целях

социального туризма, производство и обеспечение населения

спортинвентарем, туристским снаряжением;

повышение культуры и качества туристско-экскурсионного

обслуживания;

подготовка кадров тренеров, методистов, экскурсоводов и

других специалистов;

совершенствование культуры использования свободного

времени, рациональная его организация для раскрытия и

развития духовного потенциала личности, эффективное

патриотическое воспитание трудящихся и ученической

молодежи, привлечение их к культурным ценностям, более

полное удовлетворение их духовных запросов и интересов;

льготное туристско-экскурсионное обслуживание детей и

ученической молодежи, повышение уровня социального

потребления туристско-экскурсионных услуг.

Социальные аспекты туризма отмечены в основных

международных документах, таких как Декларация Генеральной

ассамблеи ООН «Цели развития тысячелетия. Всемирная

программа действий: устойчивое развитие – устранение

бедности» и других. Глобальный этический кодекс туризма

(ЮНВТО, 1999 г.) подчеркивает необходимость стимулировать и

развивать при поддержке государства социальный и особенно

коллективный туризм, который способствует широкому доступу

к отдыху и оздоровлению, а также поощрять и содействовать

развитию семейного, молодежного, студенческого туризма и

туризма для пожилых людей и инвалидов.

Социальный туризм в мире хорошо развит в основном в

странах Европейского союза, Северной Америке и в Японии.

Наиболее характерным примером социального туризма является

«скандинавская модель», применяемая в скандинавских странах и

Финляндии. Хорошо также известны такие механизмы, как

«Отпускной чек» (Франция) и «Отпускные чеки кассы REKA»

(Швейцария), которые выпускаются уполномоченными органами


27

в форме банковских билетов разного достоинства и продаются

оптовым покупателям, затем предприятиям, профсоюзным

комитетам, пенсионным фондам, другим социальным

организациям. Указанные чеки распределяются организациями

среди своих работников, других застрахованных лиц за плату с

предоставлением определенных льгот на основе договора.

В таких странах, как Италия и Испания, используются другие

модели. В Испании с 2000 года функционирует Программа

отпусков для неработающих пенсионеров и пожилых людей,

направленная на организацию туристских поездок различной

продолжительности в низкий сезон. Программой

предусматриваются компенсационные выплаты туроператорам из

средств Института пожилых людей и социальных услуг,

созданного при Министерстве здравоохранения и социальной

политики Испании.

Недавно Евросоюзом презентован новый социальный

продукт – программу «e Calipso», цель которой – внедрить

туристскую индустрию в социум, усилить обмен людей в

туризме, соединить государственный и частный секторы. Этот

проект призван стать инструментом, который позволит людям, не

имеющим достаточно средств, получить доступ к туризму.

Поэтому, в нынешних непростых условиях социально-

политических изменений в Украине необходимо исходить из

того, что проводимые правительством революционные

преобразования во всех сферах национальной экономики и

культуры в недалеком будущем отразятся и на развитии

социального туризма. Кабинет Министров и Федерация

профсоюзов Украины должны уделять постоянное внимание к

расширению форм поддержки отдельных категорий населения,

увеличению бюджетного финансирования социальных программ

на центральном и региональном уровнях для развития социально-

оздоровительного туризма в Украине. Поскольку социальный

туризм является одним из средств использования и поддержки

материально-технической базы курортно-туристского комплекса

Украины в низкий сезон и межсезонье, увеличения занятости

населения, сохранения и развития культурного потенциала,

исторического наследия, гармонизации отношений между

народами, населяющими Украину, укрепления государственно-


28

частного партнерства, социально-экономического развития

регионов и страны в целом.

Для этого необходимо продолжить научные исследования

по проблематике социального туризма, включить в планы

учебного процесса подготовку и рецензирование дипломных

работ студентов по социальному туризму, содействовать в

защите кандидатских и докторских диссертаций по этой

тематике, законодательно закрепить права и обязанности, а также

механизмы стимулирования социальной поддержки участникам

социального туризма и международного сотрудничества в этой

сфере.

1. Закон України «Про туризм»: за станом на 15 вересня 1995 р. №324 /

Верховна Рада України. – Офіц.вид. – К.: Парлам. вид-во. 1995.

2. Закони України «Про внесення змін до Закону України «Про туризм»:

станом на 18 листопада 2003р. / Верховна Рада України. – К.: Парлам.

вид-во. 2003.

3. Квартальнов В.А., Федорченко В.К. Туризм социальный: история и

современность.: Учеб. пособие. – К., Вища школа, 1989.

4. Панченко С. А. Значення і проблеми соціального туризму в Україні. –

К.: «Гілея: науковий вісник», 2012. - №56.

5. Правове регулювання туристичної діяльності в Україні: Збірник

нормативно-правових актів / За заг. ред. проф. В.К. Федорченка. – К.:

«Юрінком Інтер», 2002.

6. Федорченко В.К., Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні: навчальний

посібник. – К.: «Вища школа», 2002.

7. УССР в цифрах 1986. Краткий статистический сборник., К.:

издательство «Техника», 1987.

8. Монреальская декларация «К гуманному и социальному ведению

туризма» - 1996

9. Кодекс туриста // Правове регулювання туристичної діяльності в

Україні. – К., 2002.

10. Хартия туризма // Правове регулювання туристичної діяльності в Україні. – К., 2002.

11. Глобальный этический кодекс туризма. Сантьяго (Чили), 1 октября 1999 г. // Правове регулювання туристичної діяльності в Україні. – К.,

2002.


29

УДК 1:378

Фоменко Н. А.

Доктор педагогічних наук, професор, перший проректор,

завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Київського університету туризму, економіки і права

КРОС-КУЛЬТУРНИЙ ТА ОСВІТНІЙ ПРОСТІР

ТУРИЗМУ

Фоменко Н. А. Крос-культурний та освітній простір туризму. У

статті розкрито напрями дослідження педагогіки туризму в контексті

міжкультурної комунікації. Акцентовано увагу на необхідності

формування категорійно-понятійного апарату педагогіки туризму.

Визначено туризм як найяскравіший вид крос-культурної комунікації, що

містить деякі суперечності (виступає зв’язком між культурами, що

відповідає логіці принципу «міжкультурна грамотність», допомагає

безконфліктному спілкуванню, й, водночас, активно формує

гетеростереоти, що є достатньою перепоною для безконфліктного розвитку

крос-культурних відносин).

Ключові слова: туризм, педагогіка туризму, крос-культурна

комунікація.

Фоменко Н. А. Кросс-культурное и образовательное пространство

туризма. В статье раскрыты направления исследования педагогики

туризма в контексте межкультурной коммуникации. Акцентировано

внимание на необходимости формирования категориально-понятийного

аппарата педагогики туризма. Туризм определяется как вид кросс-

культурной коммуникации, который содержит некоторые противоречия

(выступает связью между культурами, соответствует логике принципа

«межкультурная грамотность» и помогает бесконфликтному общению, и

одновременно активно формирует гетеростереоты, что является

достаточным препятствием для бесконфликтного развития кросс-

культурных отношений).

Ключевые слова: туризм, педагогика туризма, кросс-культурная

коммуникация.

Fomenko N. Cross-cultural and educational space of tourism. In the

article the author unravels the lines of research in pedagogy of tourism in the

context of intercultural communication. The necessity of forming categorical

and conceptual corpus in pedagogy of tourism has been emphasized. Tourism


30

has been distinguished as the brightest type of cross-cultural communication

comprising some inconsistencies (serving as a link between cultures following

the logics of «intercultural literacy» principle, helping conflict-free

communication and, at the same time, actively creating hetero-stereotypes that

appear to be a substantial deterrent for conflict-free development of cross-

cultural relations).

Key words: tourism, pedagogy of tourism, cross-cultural communication.

У наукових розвідках з проблеми «культура – освіта –

туризм» достатньо чітко обґрунтовані експліцитні теорії

професійної підготовки майбутніх фахівців для туризму, цінність

яких полягає в тому, що вони синтезують новітні наукові

досягнення й ясно, точно обґрунтовуються і підтверджуються

емпіричними даними [2; 6; 7; 9; 11]. Разом з тим у наявних

теоріях професійної підготовки майбутніх фахівців для туризму

дотепер несистематизовані концепції, в яких описуються

поняття: «крос-культурна складова професійної діяльності»,

«фахівець сфери туризму» як одноплощинні, адже одне

немислиме без іншого.

Актуальність означеного посилюється й ще тим, що

дослідження культури – освіти – туризму ціннісне в контексті

діалогу культур як провідної парадигми осмислення сучасного

цивілізаційного процесу. У науковій літературі існують окремі

дослідження проблематики туризму у контексті крос-культурної

взаємодії (В. Рогачева [9]). Однак із розвитком наукового знання

про туризм є необхідність не лише системного вивчення

досліджуваного об’єкта, а й поглибленого аналізу туризму в

контексті міжкультурної комунікації та освітньої практики

підготовки фахівців для туризму реалізовувати крос-культурну

комунікацію.

Мета статті: обґрунтувати напрями дослідження педагогіки

туризму в контексті крос-культурної комунікації.

Під крос-культурними комунікаціями розуміємо

спілкування і взаємодію людей – представників різних культур.

Вітчизняний дослідник Ф. Бацевич подає визначення

міжкультурної комунікації як спілкування носіїв різних культур,

які послуговуються різними мовами [1]. Коли людина опиняється

в іншому культурно-мовному середовищі, вона відчуває так


31

званий «культурний шок» через недостатнє знання національних

цінностей і законів спілкування носіїв інших культур і мов. Щоб

уникнути усіх непорозумінь потрібно мати вагомі знання

культури. Взаємодія культур – це особливий вид безпосередніх

відносин і зв’язків, що встановлюються між двома або декількома

культурами, а також тих впливів, взаємних змін, які

проявляються в ході цих відносин. Вирішальне значення в

процесах взаємодії культур набуває зміна станів, якостей, сфер

діяльності, цінностей тієї чи іншої культури, породження нових

форм культурної активності, духовних орієнтирів і ознак способу

життя людей під впливом зовнішніх імпульсів. Процес взаємодії

культур, як правило, є довготривалим явищем [1].

Термін «крос-культура» - прямий переклад англійського

слова Cross Culture, що розуміється як «розмежування культур».

Тобто крос-культурна комунікація – це пряме запозичення із

англійської мови (Cross Culture). В іншомовній літературі крос-

культурна комунікація трактуються по-різному: «на межі

культур», «на перехресті культур», «зіткнення культур» тощо.

Отож, підкреслюється проблематичність крос-культурного

спілкування, скоріше акцентується увага на різниці, а не

подібності. У вітчизняній традиції поняття «крос-культурна

комунікація» ототожнюється із поняттям «міжкультурна

комунікація».

Історичний аналіз проблеми доводить, що ймовірнісною

датою народження міжкультурної комунікації як академічної

дисципліни можна вважати 1954 р., що пов’язано із виходом у

світ книги Е. Холла і Д. Трагера «Culture as Communication»

(«Культура як комунікація»), де автори вперше запропонували

для широкого вжитку термін «міжкультурна комунікація». Цей

термін, на думку дослідників, віддзеркалює особливу галузь

людських відносин. Далі основні положення та ідеї

міжкультурної комунікації ґрунтовно досліджено у праці Е.

Холла «The Silent Language» («Німа мова», 1959 р.), в якій автор

деталізує поняття «культура» та «комунікація» [14]. Важливим

висновком Е. Холла є те, що культура – це комунікація, а останнє

– це культура, якої необхідно навчати. У вужчому значенні

термін «міжкультурна комунікація» з’явився в 70-х рр. ХХ ст. у

праці Л. Самовара і Р. Портера «Комунікація між культурами»


32

(«Communication between Cultures», 1972 р.) [13]. Вважається, що

ця праця сформувала науковий напрямок вивчення

комунікативних невдач, їхніх наслідків у ситуаціях

міжкультурного спілкування. Пізніше поняття міжкультурної

комунікації розширюється на такі сфери, як теорія перекладу,

навчання іноземних мов, бізнес, порівняльна культурологія,

професійна педагогіка, психологія, туризм.

Концептуальними ідеями, які сприяють становленню крос-

культурного простору в туризмі та формування діалогічного

мислення особистості, адекватної соціокультурним запитам XXI

ст., є «філософська археологія» пошуку сенсу Е. Гуссерля;

концепція багатовимірного спілкування, розроблена М. Бубером;

думка Е. Левінаса щодо пошуку мови спілкування; визнання

«іншості» та принцип толерантності К. Ясперса; й особливо –

антропологічне обґрунтування діалогу М. Бахтіна, за яким діалог

– це співпричетність, притаманна лише людині форма пошуку

істини. Отож, у сучасному полікультурному світі крос-

культурність є методологічною передумовою для розвитку

гуманітарних наук, гарантією толерантності та розвитку людської

цивілізації, основою антропологічної системи пізнання. У педагогічному аспекті поняття крос-культурної

комунікації стало базовим положенням сучасної концепції

вивчення іноземних мов (М. Акопова, В. Костомаров, L. Barna,

М. Byram, E. Hall, та ін.). Активно досліджується крос-

культурний аспект лінгвокраєзнавчої та лінгвокультурологічної

компетенції як професійно значущих складових професійної

компетентності спеціалістів міжнародного курортного сервісу (С.

Міхеєва). З’ясовано характеристику та динаміку емоційних

станів, а також їхню зумовленість внутрішнім та зовнішнім

факторам в умовах крос-культурної адаптації (О. Гришина).

Студійовано проблему туризму як феномену крос-культурної

комунікації (В. Рогачева).

Здійснений аналіз дослідницького масиву доводить, що

осмислення проблем крос-культурної комунікації, освіти та

туризму має свою історію. Історико-теоретичний аналіз дозволяє

стверджувати, що вже з другої половини ХУІІІ століття у

вітчизняній педагогічній літературі з’являються повідомлення

про перші екскурсії, які передували виникненню туризму в


33

слов’янській культурі. Серед перших організаторів та ентузіастів

екскурсійної роботи з дітьми були декабрист І. Якушкін і педагог

В.Генш, які поклали в 1777 р. своїм «Планом предпринимаемого

путешествия в чужие края» початок організованого туризму.

Пізніше ця ідея знайшла відображення в шкільних Статутах 1786

і 1804 рр.

Продовжуючи та розвиваючи традицію російського

просвітництва, К. Ушинський наполягав, що виховання набуває

сенс, якщо воно ґрунтується на громадській думці, водночас

забезпечує входження та споглядання людиною навколишнього

середовища, природи як невід’ємної частини буття та свідомості.

У другій половині ХІХ ст. відбувається подальша активізація

екскурсійної діяльності та навчальних поїздок, що пов’язано з

діяльністю Товариства природознавців (1897 р.), Товариства

розповсюдження технічних знань (1908 р.), Російського

туристського товариства (1895 р.), Гірського товариства туризму

(1895 р.). Пригадаймо, що образ ідеальної школи, за Л. Толстим, -

це гармонія особистості з природою. Педагогічна система Л.

Толстого включала прогулянки дітей, спілкування з природою.

У 20 – 30-ті рр. ХХ ст. активізується пошук нових форм

організації туризму та екскурсій. Узагальнення досвіду

туристсько-екскурсійної діяльності як феномена виховання

представлено в педагогічних працях П. Блонського, С. Шацького,

А. Макаренка, С. Русової, В. Сухомлинського та ін.

На початок 90-х років минулого століття активізується

дослідження феномену туризму як динамічної форми крос-

культурної комунікації. Зокрема, дослідники Г. Харріс, K. M.

Кац, Р. Мелкін, Д. Уррі, М. Робінсон, Е. Отчет, С. Гуттман, Г.

Маршан займаються аналізом взаємозв’язку туризму та культури,

зосереджують увагу на позитивних та негативних аспектах такої

взаємодії.

На той час виникла усвідомлена необхідність

фундаментальної педагогічної концепції туризму. Активний

розвиток туризму наприкінці ХХ ст. свідчить про посилення

суспільної уваги до проблем вільного часу, рекреації та

відпочинку людей. У світовому просторі підвищується попит на

соціогуманітарну діяльність у сфері туризму, а отже зростає

потреба системного вивчення туризму, як соціопедагогічного


34

феномену. Наукове знання як носій нового створює біфуркаційні

переломи в осмисленні практики. Нове як особливий феномен

співвідноситься за такими ознаками:

- просторово-часова неіндентичність (несхожість

новоствореної, новосформованої, щойно відкритої системи);

- актуальність (важливість, нагальність, суттєвість нового

для певного часу);

- стабільність (свідчить про єдність, цілісність,

повторюваність основних елементів нового протягом певного

проміжку часу);

- ефективність (засвідчує об’єктивну можливість за

допомогою новацій розв’язувати завдання, заради яких вони були

створені);

- оптимальність (свідчить про найвищу економічність і

ефективність створення нового засобу або способу діяльності, а

також про змогу з його допомогою оптимальним шляхом

розв’язувати проблеми);

- змінюваність (новий засіб, який апробується в педагогічній

діяльності, постійно доопрацьовується, модифікується,

видозмінюється) [5].

Педагогіка туризму – це особлива галузь педагогіки, що

практично орієнтує на творчий неповторний характер виховання

особистості в туризмі. Педагогіка туризму як новостворена,

новосформована, щойно відкрита система несхожа на існуючі

педагогічні системи, що орієнтуються на дослідження виховання

в спеціально створюваних соціальних системах. Педагогіка

туризму характеризується просторово-часовою неіндентичністю.

Відрефлексуємо нове у контексті еволюції практичного

освоєння особистістю інокультури, що здійснюється через

туризм, та наукове знання, репрезентоване педагогікою, що у

новому значенні розгортається галузевою педагогікою –

педагогікою туризму. За ознаками нового розглянемо педагогіку

туризму.

Педагогіка туризму – наука, що вивчає процеси виховання,

навчання і розвитку особистості у контексті гуманітарно-

соціальних функцій туризму та виховання, навчання і розвиток

особистості фахівця для туризму.


35

Друга ознака нового – актуальність. Важливість, нагальність,

суттєвість розробки педагогіки туризму визначається двома

чинниками. Перший – актуалізація потреби духовного оновлення

суспільства, а отже – духовного розвитку особистості

громадянина. До другого чинника відносимо специфіку

діяльності фахівця цієї сфери, що обумовлена необхідністю

міжособистісної взаємодії у туризмі. Успішність цієї взаємодії

залежить не тільки від професійних знань, умінь, але й від рівня

психолого-педагогічної підготовки фахівця.

Головними векторами розвитку педагогіки туризму є:

формування категорійно-понятійного апарату педагогіки

туризму; теоретико-методологічне обґрунтування структурних

елементів педагогіки туризму як системи; розроблення Концепції

неперервної туристської освіти; розробка філософсько-

парадигмального, змістово-логічного і ресурсно-технологічного

компонентів державних стандартів туристської

освіти;формування спеціальності, спеціалізації, змісту на базі

концептуальних підходів до професійної діяльності, що

дозволить задовольнити потреби туристичного ринку у

професіоналах; розроблення навчально-методичного

забезпечення підготовки фахівців для сфери туризму.

Туризм – складне соціально-економічне явище, на яке

істотний вплив має економіка, політика, соціокультурне

середовище, особливості географічного розміщення країни і

демографічний фактор. Туризм – це те переміщення у

соціокультурному просторі, яке передбачає: а) часовий контакт;

б) безпосереднє включання в «інше» культурне середовище; в)

досягнення головної мети (відпочинок, ознайомлення з іншим

соціокультурним простором у вільний час). Словом, включення в

інше культурне середовище передбачає: безпосереднє

перебування в ньому; поверхневий рівень сприйняття; збагачення

сприймання, тобто формування цілісного уявлення образу іншої

культури за окремими її проявами; соціальний статус туриста та

соціальний статус представника «іншого» соціокультурного

середовища не має жодного значення.

Таким чином, туризм є найяскравішим видом крос-

культурної комунікації, однак містить деякі суперечності.

Здійснення крос-культурної комунікації у рамках туризму


36

спонукає до формування толерантного ставлення до іншої

культури, яке виступає зв’язком між культурами, що відповідає

логіці принципу «міжкультурна грамотність» і допомагає

безконфліктному спілкуванню. Однак, туризм активно формує

гетеростереоти (відносно стійкі уявлення особистості туриста про

представників інших культур), що є достатньою перепоною для

безконфліктного розвитку крос-культурних відносин.

Розв’язати означені суперечності допомагає освітній простір,

який бачиться як крос-культурна реальність, за допомогою якої

відкривається особистість для інших та для себе, розширюються

не тільки знання про себе, але й поле самореалізації особистості.

Підґрунтям для вивчення можливостей виховання особистості

фахівця туризму в крос-культурній реальності є: положення про

генетичний зв’язок педагогіки і туризму, що у вітчизняній

духовній традиції виражається своєрідним синтезом науки –

природи – творчості як трьох форм пізнання світу; теорія

етногенеза Л. Гумильова; культурно-історичний підхід до

вивчення фундаментального поняття «професійна освіта»;

установка на розуміння культурно-історичного буття як

сукупності постійно реінтерпретаційних культурних текстів;

герменевтичні процедури, що передбачають інтерпретацію

фактів туристської діяльності; аксіологічний і діалогічний підхід.

Останнім часом туристська політика провідних країн світу

будується не на моделі мультикультуралізму, а на принципово

новій моделі інкультуралізму. На відмінну від мультикультурної

моделі, що означає існування незалежних культур, змушених до

спільного існування на одній території, інкультурний

взаємозв’язок, заснований на новому баченні культури, що

базується на таких засадах, як: повага власної інкультурності, що

суперечить ідеї етнічної чистоти та монокультурних сутностей;

акцентування на взаємодії та взаємозалежності; постійне

впровадження в життя принципу активної толерантності. Нове в

інкультурному просторі – пріоритетність взаємодії, взаємозв’язку

та взаємовпливу.

Крос-культурний підхід базується на існуванні

загальнолюдських цінностей та ідеалів. Кожен народ входить в

історію людства зі своєю національною ідеєю і водночас живе

тим, що об’єднує його з іншими народами. В процесі діалогічних


37

зв’язків учасники туристичної діяльності набувають своєї чіткої

окресленості, свого місця серед інших культур. Вступаючи в

діалогічні зв’язки, крос-культурну взаємодію, кожен учасник

збагачується. Діалог з позиції педагогіки туризму передбачає

вивчення, по-перше, нового, того, що вносить та чи інша

культура в загальнолюдську скарбницю; по-друге, настільки одна

культура здатна сприймати досягнення інших культур,

вслухатися в «чуже» слово (за М. Бахтіним), співчувати тривогам

інших народів; по-третє, як інша особистість вміє «чуже» слово

зробити своїм. Інкультуралізм у туризмі передбачає

безперервний діалог між народами, культурами, конкретними

творами людської творчої діяльності.

Найважливішою цінністю слов’янської культури, до якої

ми належимо, є самостійність людини, її свідоме ставлення до

життя, індивідуальна своєрідність, особистісний спосіб буття.

Через туризм особистості дарується зустріч з природою,

культурою, іншими людьми, самою собою, формується

здатність до самореалізації, вияву моральної за змістом і

активної за формою позиції «Я – Світ». Туризм надає

можливість особистості навчитися свідомому й

відповідальному ставленню до життя, реалізовувати свій

біологічний, психологічний потенціал, розвивати своє «Я».

Оскільки сучасні пріоритети зорієнтовано на розвиток

особистості як суб’єкта власного життя [2; 3], то особливого

значення й посиленої уваги потребують питання впливу

соціальних систем, серед яких і туризм, на формування

особистості.

Концептуально визначаємо, що туризм є фундаментальною

освітньою цінністю. Питання про сенс туризму в освітньому

контексті стикається із суттю життя людини. Сенс туризму в

тому, щоб кожен подорожуючий зміг зрозуміти, який талант

йому дала природа. Сенс туризму – виховання людини як

суб’єкта культурно-історичного процесу, де відображається

культура людства, національна ідентичність, відбувається

духовно-моральне становлення особистості, організовується

взаємодія (соборність, спілкування, співробітництво).

Крос-культурний напрям у педагогіці туризму визначається

відношенням «людина – культура». Ця парадигмальна установка


38

є кардинальною альтернативою натуралізму і соціоморфізму.

Культурологічний підхід полягає в принциповому подоланні

базових схем попередніх парадигм: не існує прямого і

безпосереднього зв’язку «людина – природа», «людина –

суспільство», бо і природа, і суспільство, будучи

фундаментальними передумовами становлення і розвитку

людини, не стають прямо змістовними характеристиками ні

особистості, ні її світу. Вони завжди мають цілісність, конкретно

історичний вимір, виявляють себе перед людиною як визначені

канонічні форми культури, з якими неможлива безпосередня

зустріч, неможлива їх пряма інтеріоризація (залучення до них

вимагає посередника, своєрідного медіатора). Базовою

пояснювальною схемою в даній парадигмі є співвідношення

«особистість – канон», яким долається розрив і протиставлення

зовнішнього – внутрішнього, об’єктивного – суб’єктивного,

біологічного – соціального, матеріального – ідеального тощо.

Підсумовуючи вищезазначене, зосередимо увагу на таких

позиціях.

По-перше, крос-культурні виміри туризму в сучасному

освітньому просторі пов’язані з: зростаючою функцією туризму

як освітньою цінністю; туристською школою як транслятором

культури; формуванням спеціаліста, що інтегрує в професійній

діяльності культуру людства.

По-друге, розробляючи педагогіку туризму, необхідно

враховувати: теорія і практика не мусить ігнорувати крос-

культурний підхід, який дозволяє порівняти та вивчити культурні

різниці співтовариств; вивчення культури світу має бути

включено в контекст всіх освітніх і професійних дисциплін.

По-третє, теоретичне осмислення педагогіки туризму в

крос-культурному аспекті доцільно здійснювати через:

висвітлення традицій конкретної країни, впливу цих традицій на

виховні системи; опис сучасних освітньо-виховних систем

конкретної країни; визначення туристських шкіл та особливостей

підготовки професіоналів туризму; систематизацію виховних

екскурсійних маршрутів.


39

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник ⁄ Ф.С.

Бацевич. – Київ: Видавничий центр «Академія» - 2004. – C. 344.

2. Власова Т. И. Профессионально-личностное развитие специалиста в

сфере туризма: Автореф. дис. … д-ра пед. наук. ⁄ Т.И. Власова. – М.,

2001. – 25 с.

3. Гершунский Б.С. Философия образования для ХХІ века (в поисках

практико-ориентированных образовательных концепций) ⁄ Б.С.

Гершунский. – М.: Изд–во «Совершенство». – 1998. – 608 с.

4. Гришина Е. А. Динамика эмоциональных состояний личности в

условиях кросс-культурной адаптации: Дис. …. канд. псих. н.:

19.00.01 ⁄ Е. А.Гришина. – М., 2010. – 220 с.

5. Дичківська І. М. Інноваційні педагогічні технології: Навчальний

посібник ⁄ І. М. Дичківська. – К.: Академвидав, 2004. –352 с.

6. Зорин И. В. Теоретические основы формирования содержания

профессионального туристского образования: Автореф. …дис. … д-ра

пед. наук ⁄ И. В. Зорин. – М., 2001. – 27 с.

7. Квартальнов В. А. Теоретические основы становления и развития

системы непрерывного профессионального образования в сфере

туристкой деятельности: Автореф. дис. … д-ра пед. наук ⁄ В. А.

Квартальнов. – М., 2000. – 27 с.

8. Психологічні аспекти гуманізації освіти: Книга для вчителя /За ред. Г.

О.Балла. – Київ – Рівне, 1996.

9. Рогачева В. И. Туризм как феномен кросс-культурной коммуникации:

Дис….. канд. соц. наук: 22.00.06 ⁄ В.И.Рогачева. – М., 2003. – 163 с.

10. Слободчиков В. И., Исаев Е. И. Психология человека: Введение в психологию субьективности ⁄ В. И. Слоюбодчиков, Е.И.Исаев. – М.,

1995.

11. Фоменко Н. А. Туризм як кроскультурна реальність у сучасному освітньому просторі / Н. А.Фоменко // Педагогіка вищої та середньої

школи : зб. наук. пр. – Кривий Ріг, 2004. – С. 227–232.

12. Шульгин Н. Н. Альтернативная герменевтика в диалоге культур

//Вопросы философии ⁄ Н.Н. Шульгин. –2002. - № 12. – С. 22 – 49.

13. Kealey D.J. A study of cross-cultural effectiveness: Theoretical issues and

practical applications: International Journal of Intercultural relations. 1989.

- No. 13.-P. 387-428.

14. Hall E. The Silent Language ⁄ E. Hall.– New York, 1959.


40

УДК 378:165.742

Фатхутдінова О. В.

Кандидат юридичних наук, доктор філософських

наук, доцент, декан юридичного факультету

Київського університету туризму, економіки і права,

Заслужений юрист України

ПРАВОВА ДЕРЖАВА ЯК РЕЗУЛЬТАТ

ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ

СВІДОМОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Фатхутдінова О. В. Правова держава як результат

функціонування організаційної свідомості особистості. В статті

аналізується правова держава як результат функціонування організаційної

свідомості, автор розглядає державу в контексті концепту правового

нігілізму. На думку автора, бінарна позиція правової держави та правового

нігілізму чіткіше може виявити вплив організаційної свідомості

особистості на процес формування правової держави, громадянського

суспільства, на створення якісно нового рівня правосвідомості громадян.

Ключові слова: правова держава, громадянське суспільство,

організаційна свідомість, правовий нігілізм, правосвідомість, правова

політика.

Фатхутдинова Е. В. Правовое государство как результат

функционирования организационного сознания личности. В статье

анализируется правовое государство как результат функционирования

организационного сознания, автор рассматривает государство в контексте

концепта правового нигилизма. По мнению автора, бинарная позиция

правового государства и правового нигилизма более четко может

обнаружить влияние организационного сознания личности на процесс

формирования правового государства, гражданского общества, на создание

качественно нового уровня правосознания граждан.

Ключевые слова: правовое государство, гражданское общество,

организационное сознание, правовой нигилизм, правосознание, правовая

политика.

Fathutdinova О. Legal state is as a result of functioning of

organizational consciousness of personality. In the article the legal state is

analyzed as a result of functioning of organizational consciousness, an author

examines the state in the context of concept of legal nihilism. In opinion of


41

author, binary position of the legal state and legal nihilism more expressly can

find out influence of organizational consciousness of personality on the process

of forming of the legal state, on creation high-quality of new level of sense of

justice of citizens.

Key words: legal state, civil society, organizational consciousness, legal

nihilisms, sense of justice, legal policy.

При розбудові України як правової держави значно зростає

роль правової освіти та виховання, адже без глибоких правових

знань розвиток суспільства неможливий апріорі. В умовах

розбудови демократичної, правової держави сфера діяльності

значно розширюється. В кризові, перехідні періоди розвитку

суспільства представники юридичних професій знаходяться на

передньому плані змістовних перетворень, адже право є одним із

головних важелів здійснення суспільних трансформацій. Разом із

тим, стабілізація та перехід на більш розвинений рівень

суспільних відносин не призводить до девальвації ролі юристів –

вона стає менш помітною, проте не менш необхідною.

На нашу думку, не зайвим буде нагадати наступне: «Хоч би

якими досягненнями пишалась Україна в тій чи іншій сфері

державного управління, але допоки вона не забезпечуватиме

реалізації таких принципів, як верховенство права, законність,

пріоритет прав людини та громадянина, реальність прав і свобод

людини, поділ державної влади тощо, доти вона не зможе

претендувати на те, щоб об’єктивно називатися правовою

державою. Часто перелічені принципи досліджуються

відокремлено один від одного, що дає змогу значно глибше

розкрити зміст кожного з них. Однак не варто забувати: усі ці

принципи становлять цілісну систему. Часто реалізація одного з

них передбачає паралельне забезпечення інших. Спотворення

змісту одного зі згаданих принципів здатне спричинити

перетворення правової держави на свою протилежність, на

державу, в якій вбито дух права, а його місце посідає формальна

літера закону [1, с. 301]».

Отже, продуктивність процесів розбудови правової держави

залежить від того, наскільки системними та науково

обґрунтованими є вищезгадані процеси, настільки якісно та

повно визначений перелік, зміст та зв’язок елементів моделі


42

української правової держави. Продовжуючи думку В.Скрипнюк,

хочеться застерегти від формалізованого розуміння правової

держави через зведення цього розуміння до одних лише

юридичних конструкцій. Справжній зміст та мета правової

держави полягає не тільки у здійсненності права, існуванні

відповідних механізмів його реалізації, а в тому, щоб в центрі

уваги держави та суспільства знаходилась людина. Саме

інтереси, права та свободи людини являють собою вищу цінність

правової держави, її найголовніший конституційний обов’язок.

Держава в цілому, всі її органи, організації та заклади, посадові

особи повинні подавати приклад відношення до людини

відповідно до правових норм та, спираючись на власний приклад,

змушувати діяти в тому ж руслі недержавні структури, приватний

бізнес та, зрозуміло, усіх громадян України.

Сучасний юрист, в якій би сфері правової діяльності не

знаходився, повинен бачити за нормою закону або підзаконного

акту перш за все людину, її потреби та інтереси. В цьому аспекті,

на нашу думку, юридична професія дуже близька до професії

лікаря. Тому високий рівень організаційної свідомості є

головною вимогою для кожного юриста при розбудові правової

держави в Україні.

Відмітимо, що в умовах надзвичайно складних соціально-

економічних відносин, правники мусять вирішувати не тільки

юридичні питання, але й здійснювати низку виховних,

освітянських та пропагандистських завдань, ведучи боротьбу із

проявами правового нігілізму у його широкому спектрі проявів

на фоні обмежених можливостей для саморозвитку пересічного

громадянина, його бідності та відсутності елементарних

політичних та демократичних традицій. В таких умовах, професія

юриста набуває загальнодержавного значення, актуалізуючись у

сфері важливих питань внутрішньополітичного характеру,

захисту прав та свобод громадян.

Побудова правової держави є неможливою без покращення

правової культури та підвищення рівня правосвідомості громадян

України. Сучасна політична еліта відіграє надзвичайну роль,

здебільшого на її прикладі формується правосвідомість і правова

культура пересічних українських громадян, тому інфантильність,

правовий нігілізм та незрілість їхньої правосвідомості становить


43

потенційну соціальну небезпеку і є неприпустимою. До того ж,

від рішень політиків залежать долі українських громадян та

перспективи всього суспільства.

Аналізуючи феномен правової держави як результат

функціонування організаційної свідомості, за необхідне вважаємо

розглянути його в контексті концепту правового нігілізму. На

нашу думку, дослідивши бінарну позицію правової держави та

правового нігілізму, чіткіше вдасться виявити вплив

організаційної свідомості особистості на процес формування

правової держави, на створення якісно нового рівня

правосвідомості громадян.

Цієї ж думки дотримується і В.Тимошенко, стверджуючи:

«правосвідомість, що визначає правову поведінку, є джерелом

правопорядку. Відповідно, є прямий зв’язок між правосвідомістю

та можливістю забезпечення прав і свобод людини, а отже, і

перспективою побудови правової держави [2]». Звертаючись до

проблематики формування правової держави в Україні,

В.Тимошенко застерігає щодо негативного впливу проявів

деформованої правосвідомості на процеси становлення правової

держави: «Деформована правосвідомість є нині однією з

основних причин злочинів і адміністративних проступків,

прийняття неефективних рішень, порушення законності,

формалізму та бюрократизму. Небезпечним наслідком

деформації правосвідомості є і зловживання правом, яке надто

складно виявити через його зовнішню подібність до правомірної

поведінки. Зрозуміло, що всі ці обставини не сприяють

утвердженню ідеалів правової держави [2]».

Глибокого аналізу феномен правового нігілізму отримав в

роботах О.Дручек. О.Дручек систематизувала форми прояву

правового нігілізму в сучасному суспільстві. Вона виокремила

наступні форми прояву правового нігілізму [3, с. 22-24]:

відсутність правової активності, неучасть у справах держави

та суспільства;

демонстративне здійснення моделі поведінки, альтернативної

до моральної та правомірної, без ознак правопорушень;


44

недовіра до судової та правоохоронної системи, намагання

вирішувати назрілі проблемні ситуації неюридичними

способами, в неправовій площині;

підміна безумовної нормативності права мотивами

прагматичної доцільності;

ухилення від здійснення свого громадянського обов’язку;

ігнорування вимог законів та інших правових актів; грубе

порушення норм права з ознаками суспільної небезпеки.

На жаль, ми змушені констатувати, що за часів перехідного

періоду в Україні виникла суттєва невідповідність правової

свідомості більшості населення тій новій правовій реальності, яка

прийшла на зміну радянській.

Антисоціальне явище правового нігілізму – це прямий

наслідок деформованого процесу соціалізації людини під

впливом, перш за все, таких значущих зовнішніх факторів, як

освіта, політичний та економічний клімат у країні, погана якість

роботи правоохоронних органів, недостатній розвиток

демократії, низький рівень життя загалом. Але не тільки

суспільство можна звинувачувати у нехтуванні людиною прав,

обов`язків та законів. На це впливають і внутрішні фактори, такі,

як відсутність позитивного досвіду у використанні власних прав,

звичка до їх потурання, низький рівень правової культури через

елементарний брак юридичних знань, недоліки характеру –

відсутність сили волі, почуття відповідальності тощо.

Соціальний аспект феномену правого нігілізму

проаналізований вітчизняним дослідником В.Головченком у

монографії «Право в житті людини» [4]. Для нашого

дослідження, яке має розкрити зв’язок між становленням

правової держави та феноменом організаційної свідомості

особистості, важливим є розкрити теперішній стан поширеності

правого нігілізму в українському суспільстві. До того ж,

викладені в праці В.Головченка факти підтверджують мовою

цифр існування низки проблем загальнодержавного характеру в

питаннях отримання молоддю правової освіти, як конкретної

юридичної спеціальності, так і при викладанні базових правових

дисциплін у навчальних закладах усіх напрямків.


45

Цієї ж думки дотримується В.Сущенко, який пише:

«Побудова правової держави передбачає, в першу чергу,

створення наукового підґрунтя правової системи та відповідної

законодавчої і нормативно-правової бази, включаючи її

ефективне функціонування у всіх напрямках та складових [5,

с. 184]». Дійсно, у будь-які періоди історії, юристи були

передовими представниками свого часу, носіями передової

культури та конструктивних ідей, а людська культура у своєму

становленні в цілому багато в чому завдячує державі та праву.

Виявлені факти чіткіше окреслили проблемне поле та

дозволяють нам намітити шляхи подолання правового нігілізму в

Україні. Необхідно на загальнодержавному рівні забезпечити

існування основної ідеї правового суспільства – верховенства

права, яка, на жаль, зараз функціонує здебільшого у своїй

декларативній, а не діючій формі. Дійсно, реалізація принципу

верховенства права неможлива, коли закони не створюють чітких

правових ланцюжків щодо захисту своїх прав, а несуть в собі

лише постановку завдання та бажаний стан справи. На заваді

актуалізації цього принципу стоїть нездатність правової системи

в державі на даний момент переорієнтуватись на особистість як

основу суспільства, на захист її прав та свобод, на надання

кожному громадянинові правового простору для актуалізації

свого потенціалу.

Проте, слід зауважити, що свобода людей, які не мають уяви

про вірне використання та глибинний зміст цього поняття, може

бути спрямована на реалізацію виключно своїх егоїстичних

цілей, які не поважають свободу інших людей, що віддаляє

суспільство від ідеї правової держави.

Це питання, не в останню чергу, стосується і необхідності

докорінних змін у справі забезпечення економічної діяльності та

створення цивілізованого ринку. Слушною думкою є твердження

В.Головченко щодо необхідності реалізації загальнодержавних

зсувів від таких деградаційних для розбудови правової держави

процесів, як правовий популізм (використання права як

інструменту боротьби за владу), юридичного ідеалізму

(перебільшення ролі права, віра в необхідність і достатність

одного лиш прийняття закону для його повноцінної реалізації в

діяльності суспільства), політична конфронтація (боротьба гілок


46

влади, безсистемність їх спільної діяльності на шляху створення

правового суспільства) [4, с. 251-253].

І.Осика, аналізуючи феномен правового нігілізму, постулює

низку рішучих дій, які необхідно здійснити для викорінення

цього поширеного явища зі світоглядного горизонту сучасних

українців [6, с. 52-53]:

1) припинити «війну законів» (необхідно у масштабі всієї

держави привести закони та інші нормативні акти у відповідність

один до одного та до Конституції).

2) змінити волюнтаристський стиль управління й

володарювання (відхід від «директивних» методів та переступань

через право).

3) удосконалити механізми реалізації правових норм через

правові процедури.

4) використовуючи засоби масової інформації, необхідно

повести активний наступ на протиправні поведінкові установки,

проповідуючи загальну законослухняність.

Відмітимо, що втілення цього проекту в життя, з одного боку,

вимагає серйозних змін у державній політиці, з іншого – вимагає

від кожного громадянина проявити рішучість та цілеспрямовано

включатись в реформи, що вимагатиме від нього залучення

принципів організаційної свідомості, адже будь-які

загальнодержавні перетворення спираються на підтримку, а в

даному випадку, і активну організовану повсякденну діяльність

громадян.

Для подальшого розгортання дослідження, слід відзначити

ексклюзивний статус державної влади, адже навіть закріплені в

законі права та свободи особистості задають лише формальну

можливість їх здійснення. На думку М.Цимбалюка «...лише влада

здатна забезпечити їх реальність, а ідея верховенства права над

владою створює перешкоди до конструктивної раціоналізації

правової дійсності на шляху суспільних перетворень [7, с. 243-

245]». Водночас, перешкодою для реалізації прав і свобод

особистості слугує низький рівень правової культури і правової

свідомості народу та його політичної еліти, а також існуючі

проблеми в розбудові традиційних напрямків юридичної науки і

практики, особливо таких, як: функціонування судової гілки


47

державної влади, реформування так званої «правоохоронної і

правозастосовної» діяльності [5, с. 184-185].

Останнім часом у вітчизняній юридичній науці актуальності

набрала проблематика правової політики. Процеси становлення

правової держави із необхідністю вимагають забезпечення

узгоджених дій правотворчих та правозастосовних органів,

розробки доктрини юридичної освіти та просвіти громадян,

ґрунтуючись на системному підході, коли кожен здійснений крок

взаємообумовлює та доповнює інші, адже в теоретичних та

методологічних аспектах наука повинна випереджати

використання законодавства, а особистість та її правовий статус

стають метою та основним критерієм ефективності здійснення

правової політики.

Як ми бачимо, є підстави вважати, що становлення правової

держави є неможливим без звернення до глибинних основ

взаємодії людини та держави, без розроблення науково

обґрунтованої правової політики. Слід підкреслити, що згідно

сучасних наукових уявлень, правова політика повинна

ґрунтуватися на наступних принципах: обумовленість; наукова

обґрунтованість; стійкість і передбачуваність; демократичний

характер; гуманність і моральні засади; легітимність;

справедливість; гласність; поєднання інтересів особистості та

держави; пріоритетність прав людини як найвищої соціальної

цінності; відповідність основним положенням законодавства

Європейського Союзу та міжнародного права. О Куціпак

зазначає, що мета правової політики «…повинна бути спрямована

на побудову правової держави, проведення ефективної правової

реформи, з урахуванням потреб населення держави, підвищення

ефективності правового регулювання [8, с. 107-108]».

Вважаємо за доцільне навести визначення правової політики,

яке чіткіше зможе розкрити її потенціал щодо переходу України

до правової держави. Це визначення правової політики дав

О.Куціпак у статті «Правова політика як засіб організації

правового життя»: «Правову політику з теоретичної точки зору,

можна розглядати у вузькому та широкому значенні. Правова

політика у вузькому розумінні є вироблення та реалізація тактики

і стратегії у сфері створення й застосування права на загальних

принципах гуманізму. У широкому розумінні – це діяльність


48

державних і муніципальних органів, громадських об’єднань,

окремих осіб, включаючи систему ідей, цілей, заходів та

способів, що забезпечують функціонування та відтворення

правового механізму, яка спрямована на здійснення інтересів,

прав та свобод людини у взаємодії з її обов’язками [8, с. 107]».

Дане визначення розкриває гуманістичну спрямованість

здійснення правової політики як складної системи соціальних

інститутів, спрямованої на розвиток системи права.

На думку С.Кириченко, для подолання залишків

авторитаризму та тоталітаризму, синдроми яких мають місце не

тільки у свідомості пересічних громадян, але й тих, хто керує

державою на всіх рівнях, необхідно «…здійснити розробку та

поширення відповідної реформаторської філософії, яка, на

превеликий жаль, відсутня [9, с. 33]». Без глибинного осмислення

причин, стану та перспектив розгортання суспільних процесів,

суспільство буде здатне лише до необґрунтованого калькування

досвіду інших держав та декларативних чи непослідовних змін.

На нашу думку, організаційна свідомість кожного громадянина,

який активно включений у процеси суспільної трансформації,

повинна мати чіткі орієнтири: куди, як та навіщо розгортаються

ці модернізаційні процеси.

Одним з головних завдань на шляху розбудови в Україні

громадянського суспільства і правової держави є подолання

деформації правової свідомості, правового нігілізму зокрема, та

створення умов для підвищення рівня правової культури

населення, активної та свідомої участі наших співвітчизників у

здійсненні реформи. На нашу думку, необхідність дослідження

проблематики громадянського суспільства під час аналізу

процесів становлення правової держави виглядає правомірною,

адже, як зазначає С.Кириченко: «…громадянське суспільство є

органічною властивістю правової держави, громадянському

суспільству відповідає не просто держава, а держава

демократична, правова [9, с. 18]».

На нашу думку, важливо розкрити зв’язок процесів

формування правової держави із процесами громадянського

суспільства, які у своїй єдності зможуть чіткіше визначити місце

організаційної свідомості особистості в розгортанні цих процесів.

Погодимось із думкою М.Оніщука, що саме конституційне


49

закріплення принципу правової держави, дало можливість

упорядкувати два взаємопов’язані процеси – становлення

громадянського суспільства та його розвиток у напрямі

утвердження правової держави [10].

При цьому, важливо враховувати думку яку запропонував

М.Цимбалюк, а саме, що «основним орієнтиром економічних,

політичних та правових реформ нинішнього суспільства має

стати спрямованість на якомога ширшу реалізацію його

самоорганізаційних потенціалів… Незалежно від того, про який з

інститутів громадянського суспільства йдеться, кожен з них лише

тоді виконуватиме свою сутнісну функцію, коли

підпорядковуватиме свою діяльність реалізації невід’ємних прав

та свободи розвитку особистості. Відповідно лише за цієї умови

правові та гуманістичні цінності такого суспільства можуть стати

основою громадянської свідомості [7, с. 237-238]».

Ми підтримуємо позицію С.Кириченка, що головною діючою

особою суспільства, його первинною клітинкою і нервом є

конкретна людина. Саме тому «…вся сукупність людських

відносин і відповідних формальних та неформальних суспільних

інститутів, які опосередковують її приватне життя і через які вона

задовольняє свої потреби та інтереси, і є громадянським

суспільством, адже така позиція робить чіткішими відносини

кожної людини, громадянина з цим суспільством, розкриває роль

особистості у цих складних взаєминах [9, с. 9]». А особливого

значення ці взаємини набувають в процесі становлення та

розбудови громадянського суспільства, коли кожен громадянин

робить свій свідомий внесок в них. В ці періоди актуалізується

організаційна свідомість кожного громадянина, надаючи

розгортанню процесів системної та змістовної якості. З цього

приводу С.Тимченко пише: «Говорити про громадянське

суспільство як про систему відносин можна лише з появою

самостійного громадянина, котрий усвідомлює себе таким, і

індивідуального члена суспільства, що наділений певним

комплексом прав і свобод, і в той же час відповідальним перед

ним за свої дії [11, с. 173-174]». Нам би хотілося підкреслити

факт усвідомлення цієї відповідальності кожним окремим

громадянином суспільства, що актуалізує здійснення його


50

повсякденної діяльності свідомо та цілеспрямовано, а отже

використовуючи потенціал організаційної свідомості особистості.

На користь наведеної нами вище думки наведемо наступну

тезу дослідника С.Тимченка: «Громадянське суспільство

відзначається тим, що головним його суб’єктом є не

знеособлений народ чи людський фактор, а конкретна людина,

особистість, котра має визначену, в тому числі й історично,

систему потреб, інтересів та цінностей. Наявність можливостей

реалізації цієї системи перетворює людину на головного

учасника суспільного розвитку, члена громадянського

суспільства [11, с. 62]».

Наведені тези дають нам підстави наголосити, що

становлення громадянського суспільства багато в чому залежить

від внутрішньої активності та діяльнісної організованості кожної

особистості у розвиткові її громадянської позиції, бо становлення

громадянського суспільства неможливе без утвердження

високого рівня правосвідомості кожного українця. Саме ці

висновки підтверджують думку О.Бандурки, що «…автономна

особистість з розвиненою правосвідомістю є суб’єктивною

умовою формування правового суспільства, що виступає

альтернативою до стану як жорсткої упорядкованості,

домінування політичного панування, так і дезорганізації та

вседозволеності [25, с. 157]».

З цього приводу С.Тимченко пише: «Структура цілісної

системи громадянського суспільства – це його внутрішня

побудова, котра відображає взаємозв’язки і взаємодію його

складових, що визначають цілісність і динамізм розвитку.

Системоутворюючим стержнем громадянського суспільства є

людина з її потребами, інтересами, зовнішньо вираженими в її

правах та обов’язках [11, с. 66]». В контексті ж нашого

дослідження наведена теза дає нам підстави говорити про те, що

процеси, які відбуваються в громадянському суспільстві, в своїй

основі мають діяльність окремого громадянина, а він, в свою

чергу, здійснює її, керуючись певним рівнем організаційної

свідомості.

Отже, апелюючи до організаційної свідомості як інструменту

підвищення ефективності здійснення суспільних перетворень, ми

повинні бути впевненими, що її діяльність ґрунтується на


51

раціональному усвідомленні мети та шляхів вищезгаданих

перетворень, що дозволило б уникнути крайнього

революціонізму із провалюванням до авторитарно-тоталітарних

настроїв, деструктивних процесів в окремих сферах життя,

насамперед в економіці. З іншого ж боку, дозволили б тверезо

регулювати хід розгортання змін, уникаючи невиправдане

уповільнення деяких соціальних процесів, консервування

соціальних та правових інститутів.

Сприймаючи громадянське суспільство як систему

суспільних інститутів і відносин, які забезпечують умови для

реалізації приватних інтересів і потреб, ми вважаємо, що основою

його гармонійного існування та конструктивного розвитку є

творча активність кожного громадянина, якому забезпечені

умови для його самореалізації та актуалізації свого особистісного

потенціалу. Сповідуючи цінності громадянського суспільства,

кожен громадянин повинен відчувати відповідальність за

підтримання рівня розвитку суспільних відносин та

використовувати потенціал організаційної свідомості для

здійснення своєї повсякденної діяльності.

Ставлячи перед собою завданням реформи внутрішнього

життя держави та стабілізації розвитку суспільних процесів,

необхідно розуміти, що ця цілеспрямована конструктивна

діяльність повинна ґрунтуватись на сприйнятті та дотриманні

змісту Конституції, концепції правової держави, основних прав

людини. Тільки високий рівень правової культури дає

можливість сподіватись на реалізацію проголошених реформ,

спираючись на світовий досвід прогресивно-цивілізаційного

розвитку.

При цьому, слід зазначити, що внутрішній, змістовний стан

правової культури може відрізнятися від офіційних установок та

ідеальних уявлень. Умовою до цього є факт недовіри

громадянського суспільства до державної влади, коли закони

розуміються як певні механізми маніпуляції. Адже правова

держава як механізм свободи, захисту честі та гідності

особистості та боротьби з негативними суспільними явищами не

буде «діяти», якщо цей механізм погано відрегульований. В

центрі цієї проблеми лежить недостатній рівень загальної,

політичної та правової культури.


52

В контексті нашого дослідження, аби чіткіше виявити зв’язок

між процесами розбудови правової держави та функціонуванням

організаційної свідомості особистості, аби розкрити зміст внеску

кожного громадянина в ці загальнодержавні процеси, відмітимо

цінність думки, яку ми зустріли в статті С.Богачова, а саме, що

«правова культура особистості може слугувати своєрідним

індикатором стану суспільства, рівня його демократичності та

передумовою переходу всього суспільства в якісно новий стан,

водночас правова культура на індивідуальному рівні є

уособленням правової культури суспільства [13, с. 3]». Вважаємо

за необхідне загострити увагу на взаємообумовленості та

багатовимірності процесів розбудови правової культури на

індивідуальному та суспільному рівнях.

Зокрема, ми виходимо з позиції розуміння поняття «правова

культура» як трирівневої структури (побутова, професійна та

теоретична) [13, с. 246]:

На нашу думку, кожен рівень правової культури вимагає від

її суб’єкту присутності високого рівня організаційної свідомості

чи то у здійсненні процесів повсякденного стихійного засвоєння

правових знань, чи при глибшому системному дослідженні

правової проблематики, чи, що особливо важливо, при здійсненні

перетворень на суспільному рівні, коли системний та

організований характер дій законотворців сприяє розбудові

правової держави, підвищенню авторитету державної влади в

очах пересічних громадян та сприяють цілісному належному

розумінню феномену права та його ролі в суспільному житті. На

користь нашої тези може слугувати думка українського

дослідника М.Момота: «Правова культура слугує юридичному

забезпеченню демократичного процесу нашого суспільства,

демонтажу адміністративно-командної системи управління,

ліквідації некомпетентності, розхлябаності, дезорганізації,

зневаги до права, свавілля тощо. Недоліки у загальній та правовій

культурі полягають у неповазі до особистості, бюрократизмі,

зловживанні владою, формальній законослухняності, байдужості

та безвідповідальності. Правова держава як механізм свободи,

захисту честі та гідності особистості, засіб боротьби з

негативними соціальними явищами не буде «діяти», якщо цей

механізм погано відрегульований. Тобто, якщо не буде


53

поставлена на належний рівень загальна, політична і, особливо,

правова культура. Зокрема, культура влади та управління,

культура законності [14, с. 174]».

На нашу думку, розбудова правової держави є результатом

здійснення низки світоглядних, ціннісних перетворень, які

лежать в основі повсякденної діяльності громадянина, до

підвищення рівня свідомого ставлення до своїх громадянських

обов’язків, що неможливо здійснити без підвищення рівня

організаційної свідомості усіх українців, адже суспільна правова

культура визначається масовістю правомірної поведінки, рівнем

правової культури кожного члена нашого суспільства та

усвідомленням механізмів життєдіяльності соціуму,

характеризуючись усвідомленням своєї особистої

відповідальності за хід здійснення процесів модернізації

вітчизняного суспільства.

Виходячи з цієї позиції, вважаємо слушною думку

М.Момота, що «правова культура в концентрованому вигляді

повинна поєднувати в собі правові знання, погляди і

спрямованість індивіда, його правову активність, вміння

оцінювати свої і чужі вчинки з точки зору чинного

законодавства, обираючи для досягнення намічених цілей

виключно законні шляхи та засоби [14, с. 174]». Вищенаведена

аргументація дозволяє стверджувати факт існування зв’язку між

поступовим системним розгортанням процесів становлення

правової держави через прагнення до високого рівня

усвідомлення змісту та цілей своєї повсякденної діяльності, що

ми ототожнюємо із поняттям організаційної свідомості


1. Скрипнюк О.В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми

теорії і практики / О.В.Скрипнюк. – К.: Ін-т держави і права ім.

В.М. Корецького НАНУ, 2000. – 487 с.

2. Тимошенко В.І. Проблеми побудови правової держави /

В.І. Тимошенко; [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.viche.info/journal/2193

3. Дручек О.В. Правовий нігілізм сучасної молоді: причини та форми

прояву / О.В. Дручек // Держава і право. – 2009. – №46. – С. 18-25.

4. Головченко В.В. Право в житті людини: Статті / В.В. Головченко;

[відп. ред. В.Ф. Сіренко]. - К. : Оріяни, 2005. - 336 с.

http://www.viche.info/journal/2193


54

5. Сущенко В.М. Сучасні проблеми реформування юридичної освіти і

науки в Україні / В.М. Сущенко // Наукові праці: Науково-методичний

журнал. – Т. 69. – Вип. 56. Політичні науки. – Миколаїв: Вид-во

МДГУ ім. Петра Могили, 2007. – С. 184-187.

6. Осика І.В. Правова культура у формуванні правової, соціальної

держави: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук:

спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і

правових учень» / І.В. Осика. – К., 2004. – 20 с.

7. Цимбалюк М.М. Онтологічні основи теорії правосвідомості: дис. …

доктора юрид. наук: 12.00.12 / Михайло Михайлович Цимбалюк. – К.,

2009. – 260 с.

8. Куціпак О.В. Правова політика як засіб організації правового життя /

О.В. Куціпак // Держава і право. – 2011. – №51. – С. 106-110.

9. Кириченко С.О. Громадянське суспільство і правова держава: поняття

і зміст / С.О. Кириченко. – К.: Логос, 1999. – 47 с.

10. Оніщук М. Верховенство Конституції України як засадничий принцип

правової держави / М. Оніщук; [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.viche.info/journal/2190

11. Тимченко С.М. Громадянське суспільство і правова держава в

Україні: монографія / С.М. Тимченко. – Запоріжжя: Юридичний ін-т

МВС України, 2002. – 193 с.

12. Бандурка О.О. Єдність цінностей та істини у праві / О.О. Бандурка. –

К.: Логос, 2000. – 179 с.

13. Богачов С.В. Особливості процесу формування правової культури в Україні / С.В. Богачов // Вісник Харківського національного

університету внутрішніх справ. – №2 (53). – 2011. – Спеціальний

випуск «Незалежній Україні – 20 років»; [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/

soc_gum/vkhnuvs/2011_53/53/6.pdf

14. Момот М.О. Правова держава як феномен суспільного життя / М.О.

Момот // Митна справа. – 2011. – №1 (73), ч.2. – С. 172-177.


55

УДК 347.97/99

Мажар Л. С.

Кандидат юридичних наук, старший викладач

кафедри цивільного права та правового

забезпечення туризму Київського університету

туризму, економіки і права

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКО-

ПРАВОВИЙ ПРИНЦИП У МІЖНАРОДНОМУ

МОРСЬКОМУ СПОРІ ЩОДО ДЕЛІМІТАЦІЇ

В ЧОРНОМУ МОРІ

Мажар Л. С. Справедливість як філософсько-правовий принцип у

міжнародному морському спорі щодо делімітації в Чорному морі. В

статті розглянуто концепцію справедливості як філософської та правової

категорії прикладно до міжнародного морського спору про делімітацію

морських акваторій між Україною та Румунією в Чорному морі, що був

вирішений Міжнародним Судом ООН 9 лютого 2009 року.

Ключові слова: справедливість, правова категорія, принципи.

Мажар Л. С. Справедливость как философско-правовой принцип

в международном морском споре о делимитации в Черном море. В

статье рассмотривается концепция справедливости как философской и

правовой категории применительно к международному морскому спору о

делимитации морских пространств между Украиной и Румынией в Черном

море, разрешенном Международным Судом ООН 9 февраля 2009 года.

Ключевые слова: справедливость, международное право,

международный морской спор, морская делимитация.

Mazhar L. Справедливость как философско-правовой принцип в

международном морском споре о делимитации в Черном море. The

article describes the concept of justice as a philosophical and legal category

related to international maritime dispute on maritime delimitation between

Romania and Ukraine in the Black Sea, as resolved by the International Court of

Justice on February 9, 2009.

Key words: justice, international law, international maritime dispute,

maritime delimitation.

Постановка проблеми. Територіальні питання є

актуальними для будь-яких держав. Україна має вже розглянутий


56

міжнародно-правовий спір з приводу розмежування морських

просторів в Чорному морі з Румунією, тому це викликало

необхідність дослідження в даній статті застосування

справедливості як філософсько-правової категорії у вказаному

спорі про делімітацію морських акваторій в Чорному морі, що

був вирішений Міжнародним Судом ООН 9 лютого 2009 року.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання,

пов’язані з проблематикою делімітації морських акваторій в

Чорному морі освітлювались неодноразово такими українськими

дослідниками як Г.Анцелевич, М.Баймуратов, І.Білорус,

В.Василенко, І.Караман, О.М.Шемякін, російськими - С.Гландін,

А.Ковальов, В.Котляр, А.Суржин, іноземними - А.Теодореску,

Ван Дік Джон та ін. Однак ці автори не приділяли належної уваги

саме принципу справедливості у вирішенні міжнародного

морського спору про делімітацію морських акваторій між

Україною та Румунією в Чорному морі.

Метою статті є дослідження застосування справедливості як

філософсько-правової категорії у вирішенні міжнародного

морського спору, розглянутого Міжнародним Судом ООН 3

лютого 2009 року, у справі щодо морської делімітації в Чорному

морі, що була ініційована Румунією проти України 16 вересня

2004 року [1].

Виклад основного матеріалу. Слово «справедливість»

походить від слова «право» (правий, правда), а в латинській мові

означає justitia (справедливість) – від jus (право). Категорію

справедливості можна розглядати у двох аспектах: філософсько-

етичному (моральному); соціально-правовому (нормативному).

Основне, з чим асоціюють справедливість – це торжество правди,

добра. Справедливість таким чином виступає у якості морального

закону в суспільстві та міжособистісних стосунках, будучи

моральним аналогом права. Об’єктом оцінки справедливості

у філософсько-етичному аспекті можуть бути: відношення

суспільства до особистості, відносини одних держав до інших

(особливо, коли одні держави розпочинали агресивні,

несправедливі війни проти інших). Безперечно, справедливість

має також нормативну природу. Мінімум справедливості в

суспільстві гарантується правом.


57

Справедливість є, передусім, надбанням людства, важливість

якої для світової спільноти визначено в пункті 3 статті 2 Статуту

ООН, де вказано, що всі члени ООН вирішують свої міжнародні

спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі

міжнародний мир та безпеку і справедливість (виділено нами –

авт.) [2], а також в Декларації про принципи міжнародного права,

що стосуються дружніх відносин та співробітництва держав

відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24

жовтня 1970 року. В ній зокрема виокремлюється «принцип,

відповідно до якого держави вирішують свої міжнародні спори

мирними способами так, щоб не наражати на небезпеку

міжнародний мир, безпеку та справедливість» (виділено нами –

авт.) [3].

Справедливість має важливе значення в юридичній практиці.

Т. Оноре у праці «Про право. Короткий вступ» наголошує, що

справедливе застосування норм права потребує від тих, хто їх

застосовує (поліція, судді, посадові особи), щоб вони були

безсторонніми, вислуховували обидві або всі сторони, що

причетні до справи, залишаючи осторонь особисті інтереси [4].

У міжнародному праві категорія справедливості корелюється

із відповідним правовим принципом справедливості. Він має своє

належне місце у механізмі вирішення міжнародних в точу числі

морських спорів. Відомий російський вчений-міжнародник

І. Лукашук вказував, що несправедливі рішення містять у собі

зерна майбутніх війн. Тому, на його думку, справедливість

визнається необхідним принципом світового порядку [5, с. 303].

В преамбулі Конвенції ООН 1982 року з морського права

(далі - Конвенція ООН 1982 року) держави-учасниці заявили про

свою рішучість сприяти економічному та соціальному прогресу

всіх народів світу згідно з цілями та принципами ООН, що

викладені в її Статуті [6]. Одна з таких цілей – проводити

мирними засобами згідно з принципами справедливості (виділено

нами – авт.) та міжнародного права врегулювання або вирішення

міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до

порушення миру (відповідно до пункту 1 статті 1 Статуту ООН).

Перші міждержавні комісії при розгляді переданих ним

морських справ керувалися тими принципами, про які держави

заздалегідь домовилися у відповідних міждержавних договорах.


58

До таких принципів відповідні договори зазвичай відносили

розгляд справ згідно із «справедливістю та внутрішньою

правдою» (according to justice and equity), «публічним правом»,

«міжнародним правом» [7, с. 64].

У справі про розмежування континентального шельфу (далі -

КШ) Північного моря Міжнародний Суд ООН ухвалив, що

розмежування має здійснюватися шляхом угоди відповідно до

справедливих принципів (виділено нами – авт.), враховуючи всі

релевантні обставини таким чином, щоб залишити кожній

стороні, наскільки це буде можливим, усі ті частини КШ, що

складають природне продовження її сухопутної території в море

та під морем, не втручаючись у природне продовження

сухопутної території іншої сторони [7, с. 82].

У справі про розмежування КШ між Великобританією та

Францією в районі Ла-Манш арбітраж багато уваги приділив

аналізу співвідношення положень статті 6 Женевської Конвенції

про континентальний шельф та справедливих принципів.

Арбітраж виходив з того, що стаття 6 містить комбіноване

правило «еквідистанція – особливі обставини». Призначення

особливих обставин у статті 6, на його думку, полягало у

необхідності забезпечити справедливу делімітацію і тому

комбіноване правило «еквідистанція – особливі обставини»

відповідає загальній нормі міжнародного звичаєвого права, за

якою делімітація КШ має визначатися відповідно до

справедливих принципів (виділено нами – авт.) [7, с. 85].

У справі про розмежування КШ між Лівією та Тунісом

Міжнародний Суд ООН проаналізував проект положень

Конвенції ООН 1982 року, зокрема статті 83 щодо делімітації КШ

між суміжними або протилежними державами, і Суд вказав, що

стаття 83 не містить критерію, який надавав би державам пораду

у спробах досягти справедливого рішення. Суд вказав, що

результат застосування справедливих принципів має бути

справедливим. Справедливий характер принципу повинен

оцінюватися у світлі його корисності задля досягнення

справедливого результату. Відсутній принцип, який є

справедливим сам по собі; він може набути такої якості лише у

справедливості певного рішення. З цих міркувань Суд зробив

висновок, що термін «справедливі принципи» не може


59

трактуватися абстрактно, він відсилає до принципів і норм, які

можуть бути придатними для справедливого результату

(виділено нами – авт.). Саме в цій справі Суд відокремив

застосування справедливих принципів від вирішення справи ex

aequo et bono. Розгляд справи ex aequo et bono допускається у

випадку, коли сторони з цим погоджуються (пункт 2 статті 38

Статуту Міжнародного Суду ООН), тоді Суд звільняється від

неухильного застосування юридичних правил з метою

досягнення придатного врегулювання. У тій же справі Суд був

зобов’язаний застосувати справедливі принципи як частину

міжнародного права і зважити різні міркування, які він обере як

релевантні, з метою вироблення справедливого результату [7,

с. 88-89].

Включено принцип справедливості (виділено нами – авт.) до

положень статей 74, 84 Конвенції ООН 1982 року, що стосуються

делімітації виключних економічних зон (далі – ВЕЗ) та КШ

відповідно.

Таким чином, справедливість посідає одне із чільних місць і

як філософська категорія, і як принцип права, що

використовуються при вирішення міжнародних морських, в тому

числі делімітаційних спорів.

Від колишнього СРСР Україна успадкувала невирішені

проблеми, зокрема, з Румунією щодо визнання демаркаційної

лінії українсько-румунського кордону. Територіальні претензії

Румунії полягали у спробах піддати сумніву наслідки історичних

подій після Другої світової війни і зводились до з’ясування

належності Північної Буковини, Південної Бессарабії, деяких

острівних формувань, наприклад, острова Зміїний у Чорному

морі та деяких островів на Дунаї [8, с. 110-112]. Проблема

ускладнювалися тим, що у надрах КШ навколо острова Зміїний

були знайдені значні поклади нафти та газу.

З середини 1990-х років румунська сторона зробила кроки до

пожвавлення українсько-румунської співпраці. Це виявилося в

активізації візитів на вищому рівні, уникненні відвертих

висловлювань щодо належності і повернення земель. Така

позиція румунського керівництва на той період пояснюється

бажанням до вступу в європейські структури, зокрема до НАТО

[9].


60

2 червня 1997 року було підписано Договір про відносини

добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією. У

ньому сторони зобов’язалися розв’язати питання режиму

кордонів до 2000 року. Проте питання щодо демаркації кордонів

так і не було вирішено у 2000 році: не підписано договір про

режим державного кордону й угоду про делімітацію КШ і ВЕЗ,

хоча на той час тільки з 1997 року держави провели вже

тринадцять консультацій із зазначених питань. Позиція

української сторони в цьому переговорному процесі базувалася

на радянсько-румунському Договорі 1961 року, де фактично

йдеться про українсько-румунський кордон у нинішньому стані.

Але румунська сторона наполягала на тезі незаконності Договору

1961 року, який було укладено Радянським Союзом і Румунією з

позиції сили, та пропонувала внести до проекту договору

доповнення, що змінять лінію проходження кордону по Дунаю,

внаслідок чого до Румунії відійдуть деякі українські острови і не

на користь України змінюватиметься морська лінія розмежування

[9].

Разом з Договором 1997 року про відносини добросусідства

та співробітництва між Україною та Румунією обидві сторони

уклали додаткову угоду від 2 червня 1997 року шляхом обміну

листами. Ця додаткова угода передбачала, що у випадку

безрезультатного завершення дворічних переговорів про

прийняття документа щодо делімітації КШ і економічної зони,

кожна сторона мала можливість звернення до Міжнародного

Суду ООН, але лише після вступу в силу Договору про режим

державного кордону між Україною і Румунією [10].

Договір про режим українсько-румунського державного

кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних

питань було укладено державами 17 червня 2003 року, а вступив

він в силу 27 травня 2004 року, проте цим Договором сторони так

і не змогли вирішити питання про делімітацію своїх КШ та ВЕЗ

[1, п. 21].

Уже 16 вересня 2004 року була зареєстрована в

Міжнародному Суді ООН відповідна заява (позов) Румунії до

України стосовно делімітації КШ та ВЕЗ Румунії та України в

Чорному морі. Рішення у цій справі Судом було прийнято 3

лютого 2009 року [1].


61

Основний елемент позиції румунської сторони – довести, що

острів Зміїний є скелею, і його треба ігнорувати при проведенні

лінії, яка розмежовуватиме ВЕЗ та КШ сторін. Вона наполягала

також на тому, що при делімітації Суд не повинен враховувати

значну частину узбережжя України від р.Дністер до мису

Тарханкут (Крим) довжиною майже 630 кілометрів [9; 11, с.127].

Україна побудувала свою лінію поведінки в Суді на

запереченнях тих аргументів, які наводила Румунія, що були не

на користь України, та тих «неточностей», які дозволяла собі

Румунія при оцінках тих чи інших історичних подій та укладених

документів, що мали місце між сторонами.

Вивчивши аргументи сторін та історію питання, а також

можливі прецеденти, 3 лютого 2009 року Суд прийняв

одноголосне рішення, що є рідкісним випадком у практиці

Міжнародного Суду ООН.

Суд визначив, що морська зона, яка підлягає делімітації,

знаходиться в північно-західній частині Чорного моря, яке є

закритим, сполученим з Середземним морем через протоки

Дарданелли, Мармурове та Босфорське моря, і має площу

приблизно 432 000 км.кв. та складається з територіальних морів і

ВЕЗ держав, що розташовані на його берегах [1, пар. 14-15]. У

північно-західній частині Чорного моря приблизно на відстані 20

морських миль від дельти Дунаю знаходиться природне

утворення, що має назву острів Зміїний, який під час припливу

залишається незатопленими водою, має площу приблизно 0,17

км.кв. та периметр приблизно 2000 м [1, пар. 16]. Суд визначив

об’єкт спору як встановлення єдиної морської лінії, що

розмежовує КШ та ВЕЗ між Румунією та Україною в Чорному

морі [1, пар. 17].

Суд зазначив, що Конвенція ООН 1982 року набрала

чинності між сторонами в 1999 році, а тому саме її стаття 74,

параграф 1, та стаття 83, параграф 1 визначають ті принципи

морської делімітації, що мають бути застосовані Судом у справі

[1, пар. 40-41].

Проаналізувавши існуючу морську делімітації між

сторонами, здійснену відповідно до Протоколів 1949, 1963, 1974

років, румунсько-радянськими договорами 1949 та 1961 років та

румунсько-українським договором 2003 року, Суд мав відповісти

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2_%D0%97%D0%BC%D1%96%D1%97%D0%BD%D0%B8%D0%B9


62

на питання, чи існує вже багатоцільовий морський кордон

навкруг острова Зміїний, як це стверджувала Румунія і

заперечувала Україна [1, пар. 43-54].

У цьому сенсі Суд дослідив Паризький мирний договір від

1947 року між союзними державами та Румунією, згідно з яким

поновлювався радянсько-румунський кордон відповідно до

радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року та

радянсько-чехословацької угоди від 29 червня 1945 року та

острів Зміїний відходив до СРСР. На виконання цього Мирного

договору у Москві між Румунією та СРСР був підписаний

Протокол від 4 лютого 1948 року, який мав уточнити

проходження державного кордону між СРСР та Румунією (далі –

Протокол 1948 року). На виконання Протоколу 1948 року була

створена змішана радянсько-румунська комісія, яка описала та

задокументувала проходження (демаркацію) лінії державного

радянсько-румунського кордону на місцевості, результати роботи

якої були викладені в Протоколі, підписаному 27 вересня 1949

року в Бухаресті (далі – Протокол 1949 року). До Протоколу 1949

року додавалася, зокрема, карта 134, яка містила координати

останнього погодженого сторонами прикордонного знаку на лінії

кордону – знак № 1439 на відстані 12 морських миль від острова

Зміїний [1, пар. 55-59].

У листопаді 1949 року СРСР та Румунія уклали договір про

режим їхнього державного кордону, а в лютому 1961 року

аналогічний договір, який замінив попередній 1949 року. Обидва

договори посилались на документи з демаркації – Протокол 1949

року. На виконання договору 1961 року була проведена

демаркація в 1963 році, яка не передбачала ні зміни останнього

погодженого знака №1439, ні нових карт місцевості цього

сегменту кордону. Загальний опис кордону був у тих же

термінах, що і в попередніх документах, хіба що було замінено

словосполучення «прикордонна морська радянська зона» на

«територіальне море» СРСР: «починаючи від прикордонного

знаку № 1439 (віха) державний кордон проходить по зовнішній

межі територіального моря в 12 морських миль Української РСР,

залишаючи острів Зміїний з боку останньої» [1, пар. 61].

Проведені в наступні роки переговори з демаркації та їх

оформлення загальним протоколом 1974 року та спеціальним


63

протоколом 1974 року не внесли змін до цього питання [1,

пар. 62].

Останній міжнародний документ з цього питання – Договір

2003 року про режим українсько-румунського державного

кордону, який в статті 1 описує державний кордон так, як він

зображений в радянсько-румунському договорі 1961 року. У цій

же статті Договір 2003 року вказує, що територіальні моря

Договірних Сторін, відраховані від вихідних ліній, постійно

матимуть на точці стику їх зовнішніх меж ширину 12 морських

миль» [1, пар. 63].

Враховуючи вказані договірні положення, Суд відхилив

румунський варіант існування кінцевої точки Х на начебто

погодженій лінії кордону довкола острова Зміїний. На думку

Суду, Румунія не надала офіційних доказів на підтвердження

свого варіанту точки Х [1, пар. 64-65].

Таким чином, Суд дійшов висновку, що в 1949 році була

досягнута домовленість, що, починаючи від точки, позначеної

прикордонним знаком № 1439 (віха), кордон між Румунією та

СРСР проходив по зовнішній межі 12 мильного радіусу навколо

острова Зміїний, жодна кінцева точка не була обумовлена. Згідно

зі статтею 1 Договору 2003 року про режим українсько-

румунського державного кордону була зафіксована кінцева точка

державного кордону сторін – у точці стику по зовнішній межі

територіального моря Румунії з територіальним морем України.

Суд назвав її точкою 1 [1, пар. 66].

Надалі Суд дослідив питання, чи існує погоджена лінія, що

розділяє територіальне море України від КШ та ВЕЗ Румунії, як

стверджувала остання [1, пар. 67-76].

З цієї точки зору Суд дослідив, чи можна вважати міжнародні

документи 1949 року в сенсі угоди, як визначено в параграфі 4

статей 74 та 83 Конвенції ООН 1982 року, такими, що

встановлюють навколо острова Зміїний лінію делімітації КШ та

ВЕЗ поза точкою 1. Суд проаналізував здійснені делімітації в

Чорному морі між СРСР та Туреччиною [1, пар. 69], декларацію

Трумена 1949 року, можливу відмову СРСР від правого титулу на

морські простори поза межами 12 мильного радіусу навколо

острова Зміїний та ситуацію естопеля (estoppel) внаслідок

публікації радянських, українських та інших карт, на яких лінія


64

делімітації (кордону) показувалась навколо острова Зміїний далі,

ніж це було обумовлено в офіційних документах 1949 року між

сторонами [1, пар. 70-72].

Суд дійшов висновку, що СРСР визнав у документах 1949

року, що державний кордон проходить по зовнішній межі його

територіального моря навколо острова Зміїний, але це не означає,

що СРСР відмовився від правових титулів на морські простори

поза межами цієї зони. Тому Суд зробив відповідний висновок,

що не існувало чинної угоди між Румунією та Україною про

делімітацію КШ та ВЕЗ [1, пар. 75-76].

Далі Суд визначив релевантні узбережжя сторін. Румунська

сторона заявила, що все її узбережжя є релевантним, а його

довжина становить 269,7 км (або 204,90 км для базових ліній) [1,

пар. 82-83] і Суд визнав його релевантним, тобто таким, що в зоні

делімітації може генерувати права на КШ та ВЕЗ, та встановив

його довжину приблизно в 248 км [1, пар. 88]. Щодо

релевантного узбережжя України, то Суд визначив релевантною

ту частину українського узбережжя, стосовно якої не було

розходжень між сторонами, а щодо частини узбережжя від гирла

річки Дністер до мису Тарханкут, він виключив із релевантних

берегів української сторони сегменти узбережжя Каркінітської

бухти, береги якої були протилежними один до одного і не

створювали проекцій на зону делімітації. З цих же мотивів Суд

виключив береги Ягорлицької бухти та гирла Дніпра. Щодо іншої

частини українського узбережжя, проти якого заперечувала

Румунія (в районі від гирла річки Дністра до мису Тарханкут),

Суд включив його до українського релевантного узбережжя,

оскільки його проекція на південь пересікалась з проекціями від

румунського узбережжя. Суд не включив узбережжя острову

Зміїний до складу релевантних з огляду на його маленькі розміри

і тому, що він не змінював значним чином загальну довжину

релевантних берегів сторін, а питання про острів Зміїний Суд

запропонував розглянути окремо [1, пар. 98-102]. Таким чином

Суд визначив загальну довжину релевантного узбережжя України

приблизно в 705 км (248 км у Румунії [1, пар. 88]) та

співвідношення релевантних узбереж Румунії і України як

пропорцію 1:2,8 [1, пар. 103].


65

Далі Суд визначив релевантну морську зону, в якій має бути

здійснена делімітація. При цьому Суд нагадав, що визначення

такої зони не переслідує мети чітко і точно її вирахувати,

оскільки вона визначається приблизно для уникнення

несправедливого результату (виділено нами – авт.), а не для

точного розподілу морських просторів [1, пар. 106-114]. Суд

вказав, що делімітація здійснюється в Чорному морі, закритому

морі, в зоні, де румунський КШ знаходиться одночасно в ситуації

суміжності та протилежності з українським узбережжям та

узбережжям Болгарії та Туреччини, що розташовані на південь.

Тому Суд вказав, що делімітація буде здійснена на північ від

зони, де можуть зачіпатися права третіх держав [1, пар. 112].

Виходячи з цього, а також з тих релевантних берегів сторін, які

визначив Суд, він включив до зони делімітації весь морський

простір на північ від лінії, на південь від якої могли зачіпатися

права третіх держав, та виключив з цієї зони площу затоки

Каркінітської [1, пар. 113-114].

Після цього Суд приступив до методу делімітації, починаючи

з встановлення попередньої лінії, спираючись на геометричні

методи та географію зони делімітації. Між суміжними берегами

проводиться рівновіддалена лінія (лінія еквідистанції), між

протилежними берегами – серединна лінія, якщо тільки виключні

обставини конкретної справи цього не дозволяють [1, пар. 116].

У цій справі Суд почав з побудови попередньої

рівновіддаленої лінії між суміжними узбережжями України та

Румунії, яка продовжиться в серединну лінію, де береги лежать

один проти одного. Проходження остаточної лінії делімітації

повинно привести до справедливого результату (виділено нами –

авт.), як вимагають статті 74 та 83 Конвенції ООН 1982 року.

Тому Суд перевірить, чи не існують обставини, що

виправдовують уточнення або переміщення попередньої лінії

еквідистанції, щоб уникнути несправедливого результату

(виділено нами – авт.) [1, пар.119-120].

Суд взяв за релевантні базові точки для побудови

попередньої лінії еквідистанції з румунської сторони виступ мису

Сакалін та точку, де Сулінська дамба з’єднується з твердою

землею (terra firma) [1, пар. 127-141]. З українського боку як

релевантні базові точки Суд вибрав виступ острову Циганка, мис


66

Тарханкут та мис Херсонес [1, пар. 142-148]. Щодо базових точок

на острові Зміїний, то Суд їх відхилив, пославшись на попередню

судову практику і вирішив, що розглядати острів Зміїний як

релевантну частину узбережжя означало б перекроїти судовим

шляхом фізичну географію, що Суду не дозволяє ні право, ні

практика морських делімітацій [1, пар. 149].

З урахуванням вибраних базових точок Суд побудував

попередню лінію еквідистанції [1, пар. 153-154], яка не

співпадала ні із запитною лінією Румунії, ні із запитною лінією

України [1, пар. 157].

Після цього Суд приступив до розгляду релевантних

обставин. Суд не погодився із українською тезою про існування

значної диспропорції щодо довжини релевантних берегів сторін,

а тому не прийняв її як релевантну обставину, при цьому він

вказав, що значна частина довжини українського узбережжя

затоки Каркінітська була ним виключена із розгляду (приблизно

278 км) [1, пар. 158-168]. Так само Суд не визнав релевантною

обставиною поведінку сторін в спірному районі – надання

ліцензій на діяльність, пов’язану з розвідкою нафтових та газових

родовищ, рибальство, патрулювання [1, пар. 197].

Суд відхилив як релевантні наведені Румунією обставини про

закритий характер Чорного моря та наявність раніше проведених

в ньому двосторонніх делімітацій між СРСР та Туреччиною;

правонаступництво цієї лінії делімітації на користь Російської

Федерації та України після розпаду СРСР в 1991 році; а також

проведена між Болгарією та Туреччиною делімітація КШ та ВЕЗ

[1, пар. 169-178]. Також Суд не визнав релевантною обставиною

інтереси національної безпеки Румунії, яка вказувала, що

українська лінія делімітації проходить занадто близько від її

берегів. Суд вказав, що у цій справі проведена ним попередня

лінія делімітації значно відрізняється від запропонованих

сторонами та повністю враховує законні інтереси безпеки сторін,

а тому немає потреби коректувати її з цієї причини [1, пар. 206-

209].

Суд зупинився також на тому, чи потрібно коректувати

проходження цієї попередньої лінії внаслідок впливу острова

Зміїний. Він заявив, що враховуючи географічну конфігурацію, в

цій справі острів Зміїний не породжує прав на КШ та ВЕЗ. Будь-


67

яке право, яке потенційно генерується островом в східному

напрямку, перекривається правами, що породжують східні та

західні материкові береги України. Крім того, відзначив Суд,

Україна не розглядає розширення релевантної зони через

наявність острова Зміїний понад межі, що утворює її

континентальне узбережжя. Суд вказав, що наявність острова

Зміїний не потребує коректування проведеної ним попередньої

лінії делімітації [1, пар. 187 - 188].

Відзначаючи присутність ефекту відсічення значних площ, на

які сторони мають правовий титул, від запропонованих

сторонами ліній делімітації, Суд зауважив, що проведена ним

попередня лінія делімітації з цієї точки зору також не потребує

коректування, оскільки такого ефекту не викликає [1, пар. 199-

201]. Суд визначився з тим, що не буде обраховувати кінцеву

точку лінії делімітації, провівши її в південному напрямку до

місця, де можуть зачіпатися інтереси третіх держав.

Наостанок Суд здійснив перевірку проведеної ним лінії

делімітації на відсутність значної диспропорції між відповідними

довжинами берегів та площ, отриманих за допомогою такої лінії.

Також Суд заявив, що площі КШ та ВЕЗ не повинні бути

розділені пропорційно відповідним довжинам берегів. Проте Суд

повинен переконатися ex post facto в справедливому характері

делімітаційної лінії, яку він провів (виділено нами – авт.) (Справа

про морську делімітацію між Гвінеєю та Гвінеєю Бісау, RSA,

vol.XIX, par. 94-95) [1, пар. 210-211].

У цій справі пропорція берегів Румунії та України складала

1:2,8, водночас відповідних площ від проведеної Судом

делімітації – 1:2,1, що, на думку Суду, не потребувало її

коректування, ні застосування релевантних обставин [1, пар. 214-

216]. Суд нагадав, що він не проводить лінію кордону, а лише

лінію морської делімітації (в термінах Суду – «єдиного морського

кордону для розмежування континентального шельфу та

виключної економічної зони») та затвердив її опис і проходження

[1, пар.217-218].

Таким чином, Суд одноголосно затвердив координати точок і

напрямок проходження через них лінії морського кордону, яка

розділяє КШ та ВЕЗ Румунії та України в Чорному морі [1,

пар. 219]. Таке проходження лінії розмежування, що визначено

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%88%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%84

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%BD%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D0%B7%D0%BE%D0%BD%D0%B0


68

Судом у цій справі, практично відтворює лінію, запропоновану

радянською стороною на переговорах про розмежування з

Румунією в 1987 році [11, с. 129].

Висновок. Витоки спору Румунії з Україною щодо морської

делімітації в Чорному морі довкола острова Зміїний успадковані

Україною від СРСР. Україні та Румунії не вдалося вирішити цей

спір шляхом переговорів, укладенням міждержавних угод,

зокрема, Договором про режим українсько-румунського

державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з

прикордонних питань від 17 червня 2003 р. Сторони передбачили

можливість вирішення справи в Міжнародному Суді ООН.

Рішенням Суду від 3 лютого 2009 р. у цій справі проведено лінію

морської делімітації («єдиного морського кордону для

розмежування континентального шельфу та виключної

економічної зони») у Чорному морі. Вирішення Судом даної

справи було компромісним врегулюванням спору для досягнення

справедливого результату для двох сторін, оскільки Суд частково

врахував аргументи Румунії та України, не надав ефекту на

делімітацію спірних акваторій від наявності острову Зміїний, не

врахував виключення Румунією більше 630 км узбережжя

України із району делімітації, не погодився із всією довжиною

узбережжя, яке українська сторона вважала релевантним.

Унаслідок проведеної Судом делімітації Румунія отримала трохи

більшу площу у спірній зоні, а Україна – у зоні делімітації.

Такому вирішенню даної справи сприяло застосування Судом

справедливих принципів як втілення філософсько-правової

категорії справедливості у вказаному делімітаційному спорі.

1. Case Concerning Maritime Delimitation in the Black Sea (Romania v.

Ukraine), 3 February 2009, Judgment, International Court of Justice /

Official site of International Court of Justice. – Mode of access: www.icj-

cij.org/docket/files/132/14986.pdf.

2. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від

26 червня 1945 року [Електронний ресурс] / Офіційний сайт

Верховної Ради України. – Режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

3. Декларація про принципи міжнародного права від 24.10.1970 р.

[Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України. –

Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_569.

http://www.icj-cij.org/docket/files/132/14986.pdf

http://www.icj-cij.org/docket/files/132/14986.pdf

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/


69

4. Головченко О. Справедливість як фундаментальний принцип права у

практичній площині [Електронний ресурс] / Ольга Головченко //

Режим доступу: http://www.viche.info/journal/3334/.

5. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: учебник /

И.И.Лукашук. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 432с.

6. Конвенция Организации Объединенных Наций по морскому праву

(1982 год) [Электронный ресурс] / Официальный сайт ООН. – Режим

доступа: http://www.un.org/russian/documen/convents/lawsea.html.

7. Мажар Л. C. Засоби вирішення міжнародних морських спорів:

теоретичні та практичні аспекти: дис. … канд. юр. наук : спец.

12.00.11 «Міжнародне право» / Леонід Сергійович Мажар. – Одеса,

2014. – 238 с.

8. Дністрянський М. С. Кордони України. Територіально-

адміністративний устрій / М. С. Дністрянський. – Л. : Світ, 1992. –

144с.

9. Василенко В. Українсько-румунський кордон: їхнє бачення і наші

аргументи / В. Василенко // Голос України. – 1996. – 18 січня.

10. Порохнявий Ю. Проблема кордонів України / Ю. Порохнявий // Нова

політика. – 1996. – № 1. – С. 25.

11. Мажар Л. С. Позиції України та Румунії щодо морської делімітації в

Чорному морі / Л. С. Мажар // Підприємництво, господарство і право.

– 2011. – № 8. – С. 125-129.

http://www.viche.info/journal/3334/


70

УДК 179.9

Малинка Ю. Г., Іваненко А. М.

Кандидат філософських наук, викладач кафедри

філософії ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький

державний педагогічний університет імені Григорія

Сковороди»;

Завідувач лабораторії політико-соціальних

досліджень ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький

державний педагогічний університет імені Григорія

Сковороди»

ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ

Малинка Ю. Г., Іваненко А. М. Толерантність як філософська

категорія. У статті проаналізовано погляди іноземних та вітчизняних

учених, які розкривають сутність поняття «толерантність», з’ясовано

передумови та висвітлено динаміку цього явища, наведено основні

дефініції поняття «толерантність».

Ключові слова: толерантність, мораль, толерантна особистість,

держава, громадянське суспільство, суспільна свідомість, конфлікт,

буття соціуму, діалог, культура.

Малинка Ю. Г., Иваненко А. М. Толерантность как

философская категория. В статье проанализированы взгляды

зарубежных и отечественных ученых, которые раскрывают сущность

понятия «толерантность», выяснены предпосылки и освещено динамику

этого явления, приведены основные дефиниции понятия «толерантность».

Ключевые слова: толерантность, мораль, толерантная личность,

государство, гражданское общество, общественное сознание, конфликт,

бытия социума, диалог, культура.

Malynka Y., Ivanenko A. Tolerance as philosophical category. The

article analyzes the views of foreign and domestic scientists, which reveal the

essence of the concept «tolerance», it has been explained the background and

has been lit the dynamics of this phenomenon, it has been given the basic

definition of the notion of «tolerance».

Key words: tolerance, morality, tolerant person, the state, civil society,

public awareness, conflict, existence of society, dialogue and culture.


71

Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку людства

надзвичайно cуперечливий. Його домінантою постали

багатоаспектні глобалізаційні процеси. Вони значною мірою

впливають на формування всесвітнього взаємозв’язку між

соціальними явищами і соціальними факторами, активно

детермінують суттєві трансформації в усіх сферах буття

більшості країн світу, екстраполюючи ці зміни на макро- і

мікроструктури, зокрема й на особистість. Процеси глобалізації,

маючи у своїй основі значний творчий позитивний ресурс, разом

з тим породжують гострі проблеми, нові виклики, сприяють

продукуванню суттєвих протиріч, колізій, джерел нетерпимості,

зокрема в духовно-культурній сфері, на всіх рівнях суспільного

життя та практично в усіх регіонах планети.

Означені проблеми, а також питання відношення секулярного

і релігійного світів, міжконфесійних конфліктів, наявність

значного масиву проявів міжконфесійної, міжнаціональної

нетерпимості й ворожнечі надзвичайно актуалізують проблему

толерантності, надаючи їй екстраординарної практичної

значущості в сучасному світі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значну увагу

вивченню феномена толерантності приділяють російські й

вітчизняні дослідники: К.Акопян, В.Андрущенко, А.Асмолов,

М.Бабій, В.Бех, С.Бондирєва, Р.Валітова, В.Васильєв,

Н.Вороніна, В.Гараджа, К.Грабчак, П.Гречко, О.Грива,

Л.Губерський, О.Довгополова, Л.Дробижева, І.Жданова,

О.Зарівна, Д.Зиновьєв, В.Золотухін, Ю.Іщенко, О.Кисельов,

М.Киященко, А.Колодний, В.Крисаченко, І.Курас, І.Кушніренко,

В.Лекторський, В.Липський, В.Логвинчук, Т.Любімова,

М.Медвєдєв, Ю.Мельник, М.Мчедлов, О.Назарова, В.Піскун,

О.Садохін, В.Самохвалова, П.Саух, Л.Скворцов, О.Федоренко,

О.Хижняк, М.Хомяков та ін.

Мета написання статті – уточнити сутність толерантності

як морально-філософської проблеми в сучасному

громадянському суспільстві.

Виклад основного матеріалу. Толерантність розглядається у

науковій літературі як визнання і повага рівності, відмова від

домінування і насильства, визнання багатомірної і різноманітної

людської культури, норм, вірувань і відмова від зведення


72

різноманіття до одноманітності або до переважання якоїсь одної

точки зору й позиції.

Толерантність – це терпимість до ідей, вірувань, переконань,

традицій, звичаїв, способу життя інших людей, їхніх спільнот. На

індивідуальному рівні вона виявляє себе як умонастрій, життєво-

психологічна установка, що дозволяє бачити в Іншому

(політичному, конфесійному, культурному) «я» чи «ми» цінність,

рівнозначну власним «я» чи «ми». Тобто, це своєрідне

поборювання нетерпимості, несприйняття Чужого, інакшості на

рівні власної совісті, вияв поваги і розуміння «чужої правди»,

істини, думки, іншого світосприйняття, іншого бачення проблем і

шляхів їх розв’язання [13, с. 6].

На рубежі ХХ-ХХІ сторіч термін «толерантність»

удосконалив зміст на сторінках філософських і педагогічних

словників.

Так, у «Словнику громадських наук» термін «толерантність»

означає «терпиме ставлення до чужого способу життя, поведінки,

вірувань, традицій, цінностей, ідеалів, політичних смаків і

позицій, яке забезпечує право й свободу кожної людини мати свої

судження й позиції в соціальному світі [11, с. 386]».

У «Словнику філософських термінів» поняття

«толерантність» тлумачиться як «моральна якість, що

характеризує відношення до людини, котра належить до іншої

раси, національності, культурної традиції, релігійної конфесії, як

до рівно гідної особи [12, с. 590]».

Слово «терпимість» у словнику В.Даля трактується як

властивість або якість, здатність що- або кого-небудь терпіти

«тільки по милосердю поблажливості [4, с. 755]». Терпимість, за

словами С.Ожегова, «терпиме відношення до кого, чого-небудь,

до чужих думок [9, с. 649]». Згідно із тлумачним словником

російської мови під редакцією Д.Ушакова, «толерантність» –

похідне від французької «tolerant» – терпимий [14, c. 487].

«Великий тлумачний словник сучасної української мови»

розглядає толерантність як «поблажливе та терпиме ставлення до

чиїхсь думок, поглядів, вірувань тощо [3, с. 1254]».

В.Лекторський виділяє чотири можливі способи розуміння

толерантності: 1) як байдужість; 2) як неможливість

взаєморозуміння; 3) як поблажливість до слабкостей інших, що


73

поєднується з певним зневажливим ставленням до них; 4) як

критичний діалог. Він вважає четвертий спосіб розуміння єдино

прийнятним у сучасних умовах. Це розуміння толерантності

демонструє, що існує не лише змагання різних культур і

ціннісних систем, філософських поглядів, у якому кожен соціум

намагається показати свої переваги, а якщо не можуть цього

зробити, сходять зі «сцени». Насправді, кожна культура або

ціннісна пізнавальна система не лише вступає в боротьбу з

іншою системою, а й намагається враховувати досвід іншої

системи, розширюючи тим самим свій власний [5, с. 50-54].

Таким чином, толерантність, за В.Лекторським, розуміється

по-різному: від байдужості до існування різних поглядів,

поблажливості в ставленні до об’єкта і до змагання різних

філософських поглядів, під час якого кожен намагається доказати

свою правоту або ж з повагою поставитися до чужої позиції,

прийнявши її такою, якою вона є [5].

Толерантність розуміється як моральна якість, що

характеризує прийняття одним індивідом або суспільством

інтересів, вірувань, звичок інших людей або співтовариств у

розвиненій суспільній свідомості. Толерантність виражається в

людському прагненні досягти взаємного розуміння й узгодження

різних мотивів, установок, не вдаючись до насильства,

зневаження людської гідності, а використовуючи діалог,

роз’яснення, співпрацю.

В.Малахов вважає, що «бути толерантним насамперед

означає терпіти, витримувати Іншого – такого, яким він є,

визнавати за ним право жити, мислити й чинити по-своєму [7, с.

329-330]».

Н.Медведєв пише, що «толерантність може виступати

основою соціальної безпеки, – оскільки безпека як гарантія від

різного роду загроз не може зреалізуватися без визначеної

готовності до згоди від суб’єктів громадянських відносин [8, с.

62-63]». Отже, толерантність є не лише показником моральності,

але й може бути нормою керівництва, вимогою до діяльності

суб’єктів соціальних, етнічних, конфесійних відносин для

підтримання соціальної безпеки.

М.Бабій вважає, що проблеми толерантності виникають у

сфері людських стосунків, взаємин між суспільними групами, які


74

мають різні способи життя, в основі діяльності й буття яких

лежать неоднакові світоглядні орієнтири, цінності. Як суспільна

необхідність, вона виявляє себе передусім там, де соціальні,

політичні, релігійні спільності усвідомлюють, що в них немає

іншої розумної альтернативи, ніж жити разом, у злагоді, інакше −

конфлікт. Історичний досвід, реалії сьогодення підтверджують

висновок, що толерантність породжується нагальною потребою в

ній. Ця потреба, як не парадоксально, постає із ситуації, коли

досягти толерантності дуже важко. Остання виявляє себе як

реакція на соціальні, політичні, релігійні вимоги в періоди

значних суспільно-політичних, світоглядних трансформацій,

переоцінки смисложиттєвих цінностей. У цьому контексті

толерантність виражає себе і як умова комунікації соціальних

агентів, «неагресивної зацікавленості» їх у діалозі, спілкуванні, і

як спосіб подолання ситуації взаємного несприйняття і як засіб

мінімізації непорозумінь, конфліктів, зняття гостроти

суперечностей [1, с. 17].

Отже, толерантність може бути охарактеризована як

морально-практичний орієнтир поведінки соціальних агентів

(партій, церков, етнічних груп, окремих індивідів) у процесі їхніх

взаємин, який передбачає взаємоповагу, свідому відмову від

насилля, приниження гідності один одного. У такому прочитанні

толерантність може розглядатися як важлива умова соціальної

регуляції міжлюдських відносин, як один із найважливіших

виявів морально-гуманістичної суті суб’єктів взаємин, як такий

інгредієнт, без якого нормальне буття людини, як і соціуму,

неможливі [13].

Таким чином, «толерантність», що характеризує терпиме

відношення до інших людей, незалежно від їхньої етнічної,

національної або культурної належності, терпиме відношення до

поглядів іншого чину, засад і звичаїв можна розглядати як

моральну якість особи. Толерантність є ознакою впевненості в

собі й усвідомлення надійності своїх власних позицій, ознак

відкритої для всіх ідейної течії, яка не боїться порівняння з

іншими точками зору і не уникає духовної конкуренції.

Толерантність виражається в прагненні досягти розуміння й

узгодження різнорідних інтересів і точок зору без застосування

тиску, методами роз’яснення й переконання.


75

В поліетнічному, багатоконфесійному, мультикультурному

середовищі толерантність служить сигналом про готовність

враховувати інтереси опонента і прагнення на засадах

взаємовигідної співучасті формувати та репрезентувати

соціальний порядок – як наявний, так і належний. Виходячи з

наведених міркувань, культуру толерантності можна визначити

як якісний показник способу взаємодій індивіда з Інакшістю

(світоглядною, ментальною, етнічною, культурною і т.п.) та

діяльності його в мультикультурному середовищі на принципах

поваги до чужої і власної ідентичності, активності і відкритості

до діалогу, обміну думками, взаємних поступків в ім’я вищих

суспільних цілей, протидії неприйнятному з огляду на відомі всім

загальнолюдські моральні вимоги та норми, сповідувані даним

соціумом [16, c. 153-154].

Феномен толерантності посідає особливе місце в суспільному

житті, у системі людських відносин. Він постає не просто як

«абстрактний ідеал», а як універсальна загальнолюдська цінність,

від реалізації якої значною мірою залежить подальший поступ

людства, «практична умова його виживання». Не випадково один

із відомих дослідників проблем толерантності американський

учений М.Уолцер стверджує, що толерантність є «основою

самого буття людей, суспільства, у якому ми живемо, підґрунтям,

умовою розбудови людських взаємин різного рівня й форм…

Толерантність стосовно інших і толерантність щодо себе − усе це

трішки схоже на те, як у Арістотеля співвідносяться керуючий і

керований: це дія всіх демократичних громадян. Не думаю, що це

легка або незначна дія. Толерантність сама собою часто

недооцінюється, оскільки вона − найменше з того, що ми можемо

зробити для наших співбратів, їхнє наймінімальніше право на

існування. Фактично толерантність (як позиція, ставлення) часто

набуває досить різних форм, як i, у свою чергу, толерантність (як

практична дія), що може бути також організована по-різному.

Навіть найбільш примітивні й хиткі форми організації

толерантності − це вже добре, оскільки вони маловживані в

історії людства, а тому потребують не лише практичної, а й

теоретичної оцінки. Толерантність − мирне співіснування різних

груп людей із різними історіями, культурами й

індивідуальностями, тобто саме те, що толерантність робить


76

можливим. Я розпочинаю з передумови, що мирне співіснування

(мирне до певної міри: я не збираюся писати тут про

співіснування рабів та їхніх гнобителів) − це завжди добре. Не

тому, що люди взагалі завжди оцінюють мирне співіснування,

вочевидь, що це часто не так. Головний показник − люди завжди

схильні зізнаватися, що вони його цінують: не можуть

виправдати себе перед собою чи іншими без того, щоб не

підкреслювати всієї цінності мирного співіснування, а також

життя й свободи, яким вони слугують. Особливо це помітно щодо

моралі, принаймні, у вузькому розумінні, коли тиск аргументів

падає на тих, хто в принципі мав би відверто спростовувати

подібні цінності. Йдеться про людей, котрі практикують

переслідування з релігійних мотивів, насильницьку асиміляцію,

заклик до хрестових походів чи «етнічних чисток» і

виправдовують себе здебільшого не методом захисту, а запе-

реченням того, що вони роблять [15, с. 9, 14]».

Отже, М.Уолцер зі своєї точки зору закликає не просто

цінувати мирне співіснування, а й намагатися проявляти

толерантність до кожного, хто нас оточує, для того щоб

підтримувати мир між різними групами та спільнотами.

А ось, наприклад, П.Гречко вважає, що «толерантність дійсно

потрібна тільки в умовах волі. Там, де її немає, люди й

суспільство обходяться сурогатами толерантності − загальною

історичною долею, етнічною спорідненістю,

«багатонаціональним народом», «сучасною ідеологією» і т.д.

Толерантність – це культура позитивного, навіть заохочувального

відношення до відмінностей, це більш конкретна комунікативна

відкритість Іншому. Іншому, що охоплює собою увесь спектр

значень у проміжку між повним неприйняттям і повним

прийняттям (його – цього іншого, «Іншого») [2, с. 304-305]».

З цією думкою погоджується і А.Садохін, який розглядає

толерантність як почуття терпимості й шанобливого ставлення до

думок інших людей, що не співпадають із власними;

толерантність допускає право кожного на вільне вираження своїх

поглядів і реальне рівноправ’я людей у практичному житті, яке

проявляється в тому, що людина, не відмовляючись від своїх

переконань, одночасно ставиться доброзичливо до думок інших

людей [10, с. 48].


77

Проблема терпимості тісно пов’язана з проблемою свободи

совісті. Остання передбачає терпимість до альтернативних

поглядів, віротерпимість. Це конкретний вияв свободи людини в

суспільстві, важливий етичний і правовий принцип. Категорія

«совість» означає здатність особистості формулювати для себе

моральні обов’язки, дотримуватися їх, здійснювати моральну

самооцінку і самоконтроль [6, с. 432]. Захист власного вибору,

самовизначення, суверенітету у світоглядній сфері, вимагає від

індивіда поваги до вибору інших. Таким чином, проблема

терпимості до інших світоглядних ціннісних орієнтацій, точок

зору підпорядковується принциповому самовизначенню суб’єкта

у духовній сфері, в світі предметів та думок, ствердження своєї

однозначної життєвої позиції. Терпимість сприяє свободі вияву

вільної совісті індивіда і можливості жити і діяти згідно з її

вибором.

Важливим у конституюванні толерантних відносин є взаємне

визнання їх суб’єктами суверенності, егалітарності один одного.

Толерантність не передбачає терпимого ставлення до дій

(діяльності), що наносять шкоду правам і свободам людей,

моральному клімату суспільства.

Таким чином, толерантність у контексті означеного вище є

певним особистісним, суспільно визнаним концептом, який

передбачає не просто певні засоби досягнення визначеної мети, а

передусім цілком конкретну технологію побудови

взаємовідносин між різними суб’єктами. Тобто, толерантність

постає як категорія світоглядної свідомості й одночасно як

головний критерій оцінки культури загальнолюдських відносин,

як умова і певною мірою засіб досягнення їх конструктивності.

Висновки. Отже, толерантність – це активна моральна

позиція і психологічна готовність до терпимості заради

позитивної взаємодії між етносами, соціальними групами,

людьми іншого культурного, національного, релігійного,

соціального середовища.

Толерантність – це допущення існування «Іншого» без

всяких емоцій, суджень, оцінок по цій причині, це прийняття

«Іншого» з одночасним визнанням і збереженням непорушності

«своєї» і «його» ідентичності, це індивідуальна рівність і повага

до суверенітету «Іншого», а також суспільна рівність – коли в


78

центр ставиться людина, людина як мета, її сутність, інтереси,

потреби.

Толерантність є морально і психологічно пов’язаною із

вищою метою – створювати сприятливу атмосферу для

підтримання суспільної солідарності та розгортання діалогу між

суб’єктами соціальної дії в ім’я миру, справедливого розв’язання

конфліктів і утвердженню людської гідності.

Толерантність сприяє розвитку гуманізму (допомагає

гуманізувати міжособистісні стосунки та процес спілкування),

розвитку творчого мислення, фантазії, експресивних способів

самовираження; підвищує самооцінку; сприяє розвитку

соціальної інтуїції; розвиває здібність до критичного аналізу;

розвиває соціальне сприйняття; розвиває навички

міжособистісної взаємодії; підвищує рівень згуртованості,

взаєморозуміння, узгодженості дій в суспільстві.

1. Бабій М.Ю. Толерантність: теоретичні та практичні засади /

М.Ю.Бабій // Українське релігієзнавство. – 1996. – №4. – С. 12-23.

2. Вевёрка М. Формирование различий / М.Вевёрка // Социол. исслед. –

2005. – №8. – С. 15-28.

3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і

голов. ред. В.Т.Бусел]. – К.; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2004. – 1440 с. –

ISBN 966-569-013-2.

4. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка [в 4-х

томах] / В.И.Даль. – М. : Русский язык, 1994. – Т. 4. – 864 с.

5. Лекторский В.А. О толерантности, плюрализме и критицизме /

В.А.Лекторский // Вопросы философии. – №11. – 1997. – С. 46-54.

6. Лубський В.І. Релігієзнавство : підручник / Лубський В.І., Теремко

В.І., Лубська М.В. – [Вид. 2-ге, доп.]. – К. : Академвидав, 2008. – 464

с. – ISBN 9780966-8226-61-8.

7. Малахов В.А. Етика : Курс лекцій : Навч. посібник / В.А.Малахов. – 5-

те вид. – К. : Либідь, 2004. – 384 с. – ISBN 966-06-0332-0.

8. Медведев Н.П. Толерантность как основа социальной безопасности :

монография / Н.П.Медведев. – М. : Илекса; Ставрополь :

Ставропольсервисшкола, 2002. – 348 с.

9. Ожегов С.И. Словарь русского языка / [С.И.Ожегов; под ред.

Н.Ю.Шведовой]. – М. : Русский язык, 1988. – 750 с.

10. Садохин А. П. Толерантное сознание : сущность и особенности / А.П.Садохин // Толерантное сознание и формирование толерантных

отношений (теория и практика) : [сб. науч.-метод. ст.]. – М. : Изд-во


79

Моск. психолого-соц. ин-та; Воронеж : Изд-во НПО «МОДЭК», 2003.

– 368 с.

11. Словарь общественных наук / [авторы-составители : Е.А.Подольская,

Д.Е.Погорелый, В.Д.Лихвар]. – Ростов н/Д : «Феникс», 2006. – 475 с. –

ISBN 5-222-09637-8.

12. Словарь философских терминов / [науч. ред. В.Г.Кузнецова]. – М. :

ИНФРА-М, 2007. – XVI, 731 с. – ISBN 978-5-16-002328-1.

13. Толерантність : теорія і практика. Роздуми філософів і релігієзнавців. Міжнародні правові документи (витяги) / [упоряд., автор передмови

Бабій М.Ю]. – К. : Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії ім.

Г.С.Сковороди, 2004. – 125 с. – ISBN 966-7999-46-4.

14. Толковый словарь русского языка : в 4 т. / [под ред. Д.Н.Ушакова]. –

М. : АСТ, 2007. – 910 с.

15. Уолцер Майкл. Про толерантність / Майкл Уолцер; [пер. з англ.

М.Лупішко]. – Х. : Видавнича група «РА-Каравела», 2003. – 148 с. –

ISBN 966-586-113-1.

16. Ханстантинов В.О. Філософія і культура толерантності /

В.О.Ханстантинов // Міжкультурні комунікації та толерантність в

освіті : збірник матеріалів науково-практичної конференції, 29-30

квітня 2009 р. / за ред. О.А.Гриви. – К. : Вид-во НПУ ім.

М.П.Драгоманова, 2009. – 168 с. – ISBN 978-966-660-521-7.

17. Ясперс К. Смысл и назначение истории / К.Ясперс; [пер. с нем. М.И.Левиной; 2-е изд.] / К.Ясперс. – М. : Республика, 1994. – 527 с. –

ISBN 5-250-02454-8.


80

УДК 1:378(4+477)

Маловічко О. В.

Кандидат філософських наук, доцент

кафедри соціальної філософії та управління

Запорізького національного університету

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СИНЕРГЕТИЧНОГО

ПОТЕНЦІАЛУ ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ

СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Маловічко О. В. Тенденції розвитку синергетичного потенціалу

держави в контексті становлення інформаційної цивілізації. Стаття

присвячена дослідженню перспектив саморозгортання сучасних країн, що

виникають і набирають силу під самоорганізаційним тиском сучасних

держав. Проаналізовано особливості становлення сучасних світових

систем, специфіку процесу регіоналізації світу, особливості взаємодії

громадянського суспільства та державних інституцій, вплив наддержавних

організацій та основні ознаки трансформації національних держав в

глобальне суспільство.

Ключові слова: синергетичний потенціал держави, інформаційна

цивілізація, світ-система, громадянське суспільство, держава.

Маловичко Е. В. Тенденции развития синергетического

потенциала государства в контексте становления информационной

цивилизации. Статья посвящена исследованию перспектив

саморазворачивания современных стран, возникающих их развивающихся

под самоорганизационным давлением современнных государств.

Анализируются особенности становления современных мировых систем,

специфика процессов регионализации мира, особенности взаимодействия

гражданского общества и государственных институтов, влияние

надгосударственных организаций и основные признаки трансформации

национальных государств в глобальное общество.

Ключевые слова: синергетический потенциал государства,

информационная цивилизация, мир-система, гражданское общество,

государство.

Malovichko O. Synergetic state capacity development trends in the

context of information civilization formation. The present article is concerned

with a research for perspectives of modern countries self-deploying, which

appear and develop under modern states self-organizational pressure. Formation

features of the modern states, world regionalizing particularity, characteristics of


81

civil society and state interactions, suprastate organizations influence and main

indications of national states transformation into the global society are analyzed.

Key words: Synergetic state capacity, information civilization, world-

system, civil society, state.

Розвиток науково-технічної революції, що розпочалася у 40-х

рр. ХХ ст. спричинив перехід суспільства в нову фазу розвитку –

інформаційну, яка стала основою для формування інформаційної

цивілізації. Вона характеризується появою нових видів

матеріальних носіїв – комп’ютерні технології, глобальні

комп’ютерні мережі, що дає можливість охопити й поглибити

проникнення інформації у всі сфери життя суспільства. Ці

процеси ведуть до переосмислення, в першу чергу, потреб

людини, суспільства, до їх актуалізації в прагненні задовольнити.

Це переосмислення відбувається на якісно новому рівні, оскільки

суспільство досягло у своєму розвитку стану, коли його

матеріальний напрямок відходить на другий план, а на його місце

приходить духовний. Саме він і викликає зміни в суспільстві.

«Крім того, перехід громадянського суспільства до нового

стану, а саме – до власної трансформації, що відбувається, – як

зазначає Н. Крохмаль, - з початку ХХ ст., можна визначити як

один із напрямків формування третього рівня системи

саморегуляції – семантичного. Його ще не можна чітко виділити,

бо остаточно ще не можна вказати на основу, на якій буде

здійснюватися становлення цього рівня системи саморегуляції.

Ясно одне, традиції, звичаї та закони, що існують у сучасному

суспільстві, не зникнуть, а поглинуться ще більшим процесом»

[5, 116], який пов’язують із становленням інформаційного рівня

розвитку людства.

Проблема розвитку синергетичного потенціалу держави

розглядається в багатьох суспільних науках. Дослідження

розпочалися ще в Стародавньому Китаї (конфуціанство, легізм),

розповсюдилися в концепціях Платона і Аристотеля,

продовжилися в теоріях держави і права (Ф. Аквінський,

Т. Гоббс, Л. Гумплович, Г. Спенсер, К. Маркс, Ф. Енгельс,

Л. Петражицький та ін.). Не залишилися осторонь і роботи

політологічного плану (К. Гаджиєв), а також дослідження з

політичної соціології (наприклад, М. Вебер).


82

Матеріал для дослідження перспектив розвитку

синергетичного потенціалу держави знаходимо у роботах

Л. Бевзенко, В. Беха, В. Вайданича, В. Вандишева, В. Василькової,

І. Добронравової, О. Князєвої, С. Колеснікової, М. Кузьміна,

С. Курдюмова, В. Лук’янця, Г. Малинецького, А. Назаретяна,

В. Ніколко, Дж. Ніколса, В. Пилипенка, В. Піддубного,

І. Пригожина, М. Поповича, Г. Рузавіна, І. Стенгерс,

Г. фон Хайєка, Г. Хакена, В. Цикіна, І. Черненка, В. Шевченка та

деяких інших дослідників.

Окремо треба розглядати ідеї, подані у роботах В. Беха,

В. Вернадського, В. Келасьєва, Н. Крохмаль, В. Мазура,

М. Сєтрова, в яких робиться акцент на аналіз синергетичного

потенціалу держави у вимірі становлення інформаційної

цивілізації.

Однак, незважаючи на матеріал, накопичений сучасною

вітчизняною та світовою теоретичною думкою щодо аналізу

держави, спроб філософського узагальнення з метою виявлення

перспектив розвитку синергетичного потенціалу держави при

переході до інформаційної стадії розвитку практично не

відбувалося.

Отже, метою даної статті є розгляд провідний тенденцій у

саморозгортанні сучасних країн, що виникають і набирають силу

під самоорганізаційним тиском сучасних держав.

Поступово соціальний інститут держави втрачатиме свої

основні позиції і відійде на допоміжні або ж зовсім зникне.

«Через розмивання кордонів між економікою, політикою і

суспільством починається нова боротьба за владу і протистояння

владі», – зазначає У. Бек [1, 15].

Вже сьогодні активно складаються нові історичні форми,

притаманні перехідному етапу, а можливо, і семантичному рівню

системи саморегуляції. Це – «світ-система», термін, який ввів

А. Фурсов, макрорегіони. На думку А. Фурсова, «світ-система»

покликана замінити поняття «держави» при вивченні сучасного

стану суспільства. Сучасна світ-система існувала не завжди, вона

також має історичне походження і виникає або починає виникати

тоді ж коли і держава – на рубежі XV – XVI ст., коли «нові

монархи» мечем, а потім, в міру того, як розгорталася військова

революція XVI – XVII ст., вогнем почали повертати назад


83

співвідношення сил, «угодницькі позиції» між верхами й низами

суспільства...» [7, 7].

Держава, що як інститут підривається «зверху» (розвиток та

зміцнення таких наднаціональних структур, як ЄС, та інші),

поступово втрачає свої позиції. Проте, як вважають деякі автори

[4]: «Навіть врахувавши певні зауваження щодо «політичної

неповноцінності» цих структур (ООН, Світова організація

торгівлі, Світовий банк, ЮНЕСКО, Всесвітня організація

охорони здоров’я – О.М.) (консенсусний – у багатьох випадках –

характер прийняття рішень, необов’язковість виконання усіма

країнами вже ухвалених рішень згаданих вище глобальних

організацій недостатні важелі впливу на «підпорядковану» галузь

глобальної суспільної сфери і т. ін.), тим не менше ми можемо

оцінити реалії глобалізації і модерні тенденції розвитку

глобальної суспільної сфери» [4, 44].

З іншого боку, держава підривається і «знизу» – на рівні

провінцій та регіонів. «А насподі – теж відбувається ерозія влади

національної держави (держави-нації), яку потрохи, але досить

наполегливо «відщипують» регіони і органи місцевої влади та

самоврядування» [4, 6]. Макрорегіони, що оформлюються в

останній третині ХХ ст., діляться на дві групи: «Регіони-

держави» та «регіони-провінції» [4]. Інколи вони відтворюють

контури докапіталістичних регіонів, інколи ж виникають зовсім

нові конфігурації, наприклад, об’єднання, що одночасно

виконують функції політичної, економічної, культурної та інших

видів координації спільних дій (ООН, ЄС); територіальні

об’єднання держав для економічного співробітництва (СНД,

США – Канада); військові блоки (НАТО), конфесійні форми –

світ ділиться на мусульманський, християнський та буддизм;

інформаційні глобальні мережі (INTERNET).

Наприклад, якщо існує єдина Європа, то який сенс входити

до її складу з втратами будь-якій державі (Італія, Великобританія,

Іспанія), якщо можна включити в неї лише певний регіон

(Ломбардія, Уельс, Каталонія).

У контексті регіоналізації цікавими є дослідження еліт

С. Дацюком та К. Матвієнком [3], які аналізують історію

регіоналізації світу через домінуючі країни, їх еліту, поширення

нею мови і релігії. На основі лекцій Юрія Буздугана вони


84

показують, що регіоналізація планети починається з відкриття

Америки. До цього уся регіоналізація відбувалася в Європі,

частково Азії та Африці. Мова завойовників (Македонського,

Цезаря) слабко поширювалася серед завойованих територій.

Релігія завойовників майже не поширювалася, радше навпаки,

якщо згадати християнство [3].

Поширення іспанської та португальської мови в світі (від

відкриття Колумбом Америки (1492) до загибелі Великої Армади

(1588)) автори називають періодом іберійського домінування у

світі (Іспанія, Португалія). Він характеризувався поширенням

впливу на країни Латинської Америки, Карибського басейну,

окремі країни Океанії, і закінчився поразкою іспансько-

португальської еліти в Європі. Це був, зокрема, результат

боротьби католицизму і протестантизму – консервативної та

прогресивної етики.

Період голландського домінування – від 1588 до 1713 року

(Утрехтського мирного договору) характеризувався розвитком

мореплавства, торгівлі і промисловості. Відбувалося поширення

впливу на африканські колонії, Америку та Азію, але поширення

голландської мови не було суттєвим через інший принцип

колонізації – колонізатори приділяли менше уваги освіті

колонізованого населення та місіонерству.

З 1713 по 1921 рік (Вашингтонська угода) називається

періодом Британського домінування. На цьому етапі Англія

активно захоплювала основні торгівельні шляхи, в країні

відбувалася капіталізація промисловості, розвиток залізниць, які

вплинули на весь світ. В усьому світі зростає кількість населення.

Виникає потреба у книгах та технічній документації. Англійська

мова стає мовою науки та технологій і поширюється через

культуру. З’являються газети. Етика поширюється вже не тільки

через релігію, а й через науку, філософію, літературу. Британська

еліта прагне не тільки до матеріального, але і до духовного

панування у світі.

«З початку ХVІІІ століття Російська імперія перетворюється

на світову державу. Її експансія має переважно суходільний

характер на прилеглі території (Аляску не втримала). Єдиний

шанс Росії отримати вихід до теплих морів в Порт-Артурі її

елітою не був реалізований. Перша світова війна, революція,


85

зміна еліти, поява СРСР, спроба змінити тип експансії з

територіального на ідеологічний не вдалася. Тому після Другої

світової війни реалізується стара ідея територіальної експансії на

прилеглі території Європи з поширенням мови та ідеологізованої

етики (так зване євразійство). Кожне нове покоління еліти в

СРСР є першим, тобто попереднє знищується або усувається від

впливу: 1918-1922, 1937, 1941-1945, 1986-1991 [3]».

Іншою країною, що претендувала на чільне місце в

регіоналізації Європи в першій половині ХХ століття двічі була

Німеччина, яка безуспішно намагалася започаткувати

територіальну експансію шляхом війни. Історія доводить

неефективність такого способу експансії. Дві спроби військової

експансії Німеччини заклали традицію розуміння елітами країн

експансії винятково в геополітичному фокусі. І деякі, наприклад,

російська еліта, не звільнилися від цих уявлень досі.

«Водночас, США перетворюється на світову морську

державу і з початку до кінця ХХ домінує у світі. Її еліта

підхоплює за Британією поширення англійської мови,

започатковує поширення успадкованої від християнської релігії і

опрацьованої у праві демократичної етичної системи. Її

фінансова система (долар) стає основою експансії. Уперше

ґрунтовно досліджуються та застосовуються довгострокові

стратегії в технологічній, культурній та етичній експансії. Таким

чином з 1921 по 1991 у світі існують дві супердержави СРСР та

США. З 1991 року до кінця ХХ століття США залишаються

єдиною світовою наддержавою» [3].

Сучасна Європа починає свою експансію у світі ще з

середньовіччя. Номінальна Священна Римська імперія Карла V,

спорадичні об’єднання на території Європи з XVII ст. завдяки

династійним шлюбам приводять на початку ХХ ст. Європу до

утворення Ліги Націй, а на протязі ХХ ст. до поступового

об’єднання в єдину економічну, політичну систему. З початку

ХХІ століття Європа починає власну стратегію експансії, яка в

культурному та фінансовому аспекті протистоїть США. Водночас

посилюється та має значні перспективи Китай. Він уже почав

міграційну експансію на територію Далекого Сходу та Сибіру в

Росії, в інші країни світу [3]. На початок ХХІ століття лишились


86

чотири регіонально домінуючі країни (об’єднання) у стані

конкуренції – США, Європа, Китай, Росія.

Проаналізувавши світову регіоналізацію, можна сказати, що

Німеччина вела дві війни у ХХ столітті в геополітичному фокусі.

Причиною її поразки стало спізнення щодо типу конкуренції,

оскільки свідомість більшості країн Європи вже не готова була

підкоритися Німеччині у геополітичному аспекті через існування

розвинутих суспільних національних самосвідомостей. Тобто

Німеччина не врахувала геокультурний фактор.

США упродовж ХХ століття намагалися конкурувати в

геоекономічному фокусі. Вони як геоекономічний лідер вгадали з

часом типу домінування у ХХ столітті, але з моменту переходу до

парадигми геокультурної конкуренції вони все дедалі більше

будуть програвати.

СРСР упродовж ХХ століття намагався конкурувати в

геокультурному фокусі. Причини його поразки став вираз – «ми

хотіли обігнати час». Геокультурна експансія не була підкріплена

геоекономічною, і спиралася тільки на геополітичну.

Таким чином, погоджуючись з С. Дацюком та К. Матвієнком,

можна зазначити, що «геополітичний, геоекомічний та

геокультурний фокуси конкуренції існували завжди, але до ХХ

століття домінував геополітичний. У ХХ столітті панує

геоекономічний, результати чого проявилися в кінці століття. А

надалі все більше буде домінувати геокультурний фокус.

Конкуренція у будь-якому з фокусів має передбачати наявність

ресурсів попередніх типів – наприклад, щоб успішно конкурувати

в геоекономічному фокусі, потрібно лідерство в геополітичному,

а щоб успішно конкурувати в геокультурному, потрібно

лідерство як в геополітичному, так і в геоекономічному [3]».

Проти держави виступають і так звані «сірі зони». Цей термін

запропонував А. Менк, і він означає території, що не

контролюються або погано контролюються державою. На думку

А. Фурсова, такими зонами можуть бути, по-перше, зони на

«межі» або на території кількох держав («золотий трикутник» в

Південно-Східній Азії, «золотий півмісяць» на Близькому Сході);

по-друге, частина території держави (наприклад, Чечня в Росії);

по-третє, цілі райони великих мегаполісів (Південний Бронкс в

Нью-Йорці) [7].


87

Як уже було зазначено, трансформацію громадянського

суспільства можна віднести до процесів перехідного періоду та

напрямків формування семантичного рівня системи

саморегуляції. Це можна назвати політичним управлінням, що

вже на новій основі організує державне управління та нові форми

влади. Показником цього процесу є формування нових

політичних утворень у світі, що об’єднують кілька держав.

Перша спроба створення такої організації відбулася відразу після

Першої світової війни. Це була Ліга Націй, яка проіснувала лише

кілька років і під впливом поступового наростання потужності

Німеччини розпалася перед Другою світовою війною. Після

поразки Німеччини у Другій світовій війні у світі знову було

здійснено спробу утворення наддержавного об’єднання, яке б

могло виконувати функції держави у межах всієї планети. Таким

утворення із середини 40-х рр. ХХ ст. стала Організація

Об’єднаних Націй як орган управління та вирішення питань не

окремої держави, а всього людства.

Із середини ХХ ст. бере початок і таке наддержавне

об’єднання, як Європейський Союз, який в міру свого розвитку

набуває рис великого соціального утворення, що відіграє

важливу роль у розвитку сучасної Європи, зокрема, як у

політичному, так і в економічному плані. На ЄС лежать функції

координації дій щодо вирішення різних економічних, політичних

питань. Саме у ньому проявляється сила органу влади.

Крім Європейського Союзу як загальноєвропейського органу

управління, можна назвати й організації, що відповідають за

окремі сфери діяльності суспільства, в першу чергу військові

(Рада Безпеки ООН), економічні (Міжнародний валютний фонд,

Фонд реконструкції та розвитку та інші), культурні (ЮНЕСКО).

Не слід забувати і про військові утворення типу НАТО та

Організації Варшавського Договору (ОВД), що теж почали свою

діяльність ще із середини ХХ ст. і зазнали трансформації вже в

90-х рр., коли загальний організаційний процес суспільства

видозмінився для збереження свого гомеостазу. ОВД з розпадом

соціалістичного табору також розпалася, а НАТО на початку ІІІ

тисячоліття починає перебирати на себе політичні функції,

непритаманні йому з самого початку.


88

Особливу увагу слід звернути на процеси саморегуляції

окремих країн світу, взаємопов’язаних з міжнародними

організаціями. Так, формування нових напрямків у розвитку

країн (перехід до громадянського суспільства, боротьба за

свободу особистості, глобальні проблеми, які потребують

вирішення) приводить до пошуку нових шляхів збереження

стабільності соціального процесу. Одним із прикладів цього є

локальні війни за перерозподіл ресурсів наприкінці ХХ – початку

ХХІ ст., у ході яких яскраво проявилися тенденції у формуванні

семантичного рівня системи саморегуляції. ООН як інститут

влади, який здійснює управління в межах суспільства, виявив

свою неспроможність у здійсненні регулятивних функцій. На

відміну від цього політичного інституту, окремо взятий

соціальний організм, наприклад, НАТО, що переживає перехід на

новий якісний рівень, прагне шляхом війни знайти більш

ефективні засоби саморегуляції своєї системи.

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. активно стали

обговорюватися процеси глобалізації у світі. Ці процеси

проникають у всі сфери життя суспільства і впливають на його

функціонування і розвиток. Тому останніми роками у науковій

літературі постає питання про співвідношення держави як форми

об’єднання людей з процесами глобалізації. У нашому

дослідженні це питання постає як: яку історичну форму в

майбутньому отримає держава як форма саморегуляції і яким

чином вона буде співвідноситися з глобалізаційними процесами.

Чи вистачить впливу глобалізаційним процесам на державу для її

знищення?

З іншого боку, постає питання про форму майбутнього

існування держави, якщо вона все ж таки залишиться. У що вона

перетвориться? Тим більше, що сьогодні держава у більшості

свої й є національною, і як показує світовий досвід утворення

держав – кожна нація чи етнос прагнуть рано чи пізно створити

свою незалежну національну державу, наприклад, країни Африки

у 60-ті рр. ХХ ст., республіки колишнього СРСР у 90-ті рр. ХХ

ст.

Крім того, існує велика кількість держав, які мають свою

національну державу вже кілька століть, наприклад, Англія,

Франція, США та ін. Ці та інші країни з багатим досвідом


89

національно-державного будівництва вже могли б переходити на

новий рівень існування національних держав, проте як показує

практичний досвід не досить швидко прагнуть до цього.

Підтвердженням цьому є голосування за Конституцію Об’єднаної

Європи, яку не було прийнято.

І хоч як не намагаються національні держави залишити

незмінними свої позиції поступово глобалізаційні процеси та

формування інформаційної цивілізації приведуть до знищення

національної держави. Як показує У.Бек [1] поступове

відмирання національної держави породжує і буде породжувати

й надалі космополітичний режим, «що включає політичну

свободу, глобальну справедливість, соціальну безпеку і

екологічну стійкість» [1, 10] як нову форму устрою світу, що

забезпечується розвитком громадянського суспільства.

Основними ознаками космополітичного режиму за У. Беком

можна виділити:

– виникнення нового простору і меж дій: «політика вийшла за

рамки держав і кордонів – курсив У.Б., внаслідок чого з’явилися

додаткові гравці, нові ролі, нові ресурси, незнайомі правила, нові

суперечності і конфлікти» [1, 22]; «шанси гравців значною мірою

залежать від їх само ідентифікації і нового тлумачення політики»

[1, 23];

– максимальне зростання влади капіталу, якому протистоїть

політичний споживач: «Його протидія владі витікає з того, що він

завжди і в будь-який час може відмовитися від покупок» [1, 25];

– громадянське суспільство бере владу в свої руки [1, 28];

– держава, в тому числі національна держава, повинна пройти

самотрансформацію у вигляді одного з типів: через неправдиві і

справжні стратегії транснаціоналізації, в результаті чого можна

вивести з гри власну опозицію, але при цьому можна порвати з

«національною аксіоматикою», що стане першим кроком на

шляху до космополітичної держави або союзу держав;

– «…викликом всьому державному світу є транснаціональна

загроза з боку субдержавних злочинців і створених ними мереж»

[1, 30];

– заміна парадигми легітимності: «мета глобального

громадянського суспільства і його акторів - злиття


90

громадянського суспільства і держави, тобто розвиток і

розширення космополітичної форми державності» [1, 40];

– повинна з’явитися космополітична пам’ять, яка повинна

визнати і включити в свою історію (і історичну пам’ять) «інших»;

– повинні існувати «…транснаціональні організації, об’єднані

спільними інтересами, і національно-інтернаціональні всесвітні

партії або ж відповідним чином переорієнтовані і реорганізовані

партії, які б відображали і укріпляли простір транснаціонального

досвіду і горизонти транснаціональних цінностей» [1, 77];

– повинні бути нові способи врегулювання транснаціональних

конфліктів, оскільки в центрі – курсив У.Б. національно-

державних, політичних і корпоративних організацій може

виникнути загроза фази появи рефлексів раціоналізації, що ще

повинна відбутися, або вступ в постполітичну еру високої

технократії;

– соціальні рухи стали носіями глобальної свідомості,

глобальних цінностей, конфліктів, вимог, прав і обов’язків.

Визначаючи пріоритети та орієнтири в глобалізаційних

процесах, що відбуваються сьогодні У. Бек [1, 231-315] пропонує

на вибір державам стратегії їх розвитку, мотивуючи це тим, що:

«Якщо капітал для розкриття джерел самолегітимації прагне

злиття з правом, то державі необхідно було б прагнути до злиття

з глобальним громадянським суспільством для завоювання

транснаціональної дієздатності і нових джерел глобальної

легітимності і влади» [1, 233-234].

Отже, У. Бек вбачає подальшу трансформацію національної

держави в глобальне суспільство, в космополітичний режим, де

будуть панувати нові відносини на основі переділу влади в

суспільстві та державі, що почалися вже сьогодні.

На відміну від У. Бека деякі автори [4] говорять про

глобальну державу, «яка поступово набирає обрисів не тільки

віртуальної структури, породженої надміру «креативною уявою»

інтелектуалів, але й реальної політичної інституції, що дедалі

більше впиває на політичне життя глобального суспільства» [4,

44]. Вони пропонують розглядати глобальну державу в контексті

типів глобального політичного менеджменту:

– «програмно-цільовий (відповідно до мети спрямування, часу

дії та наслідків реалізації управлінських рішень);


91

– ієрархічно-територіальний (згідно з ієрархічно-

територіальними рівнями і просторами суспільного

управління);

– ієрархічно-регулятивний (з урахуванням особливостей та

ієрархії об’єктів та суб’єктів управління);

– об’єктна-процедурний (в залежності від базових сфер

суспільства та притаманних їм методів (процедур)

управління);

– функціонально-галузевий (на підставі врахування

особливостей основних сфер суспільної діяльності) [4, 44].

Такий розгляд лише окреслює майбутні перспективи

трансформації держави, але задає параметри, за якими можна

дослідити такий перехід.

На нашу думку, всі існуючі у сучасній науці перспективи

подальшого розвитку та трансформації держави представляють

собою різні варіанти та критерії, за якими можна показати шляхи

переходу до «чогось» нового – чи то нової форми держави

(наприклад, наддержавні утворення), чи то глобального

суспільства (з розчиненням кордонів національних держав) тощо.

Але не треба забувати про «духовну» частину суспільства.

Мається на увазі, що всі сценарії подальшої трансформації

держави практично не враховують менталітет людей, їх етнічний

«дух» та національну самоідентифікацію. Завдяки цим

складовим, як показує практика, національні держави ще й досі

існують й інколи активно чинять опір наддержавним утворення у

різних питаннях. Прикладом може слугувати голосування/не

голосування по деяким питанням країн-учасниць ЄС.

Отже, перспективи подальшого розвитку синергетичного

потенціалу держави як форми саморегуляції вбачаються

більшістю науковців в розмиванні національних державних

кордонів, в утворенні наднаціональних об’єднань, створенні

світових урядів тощо.

Перспективи подальших розвідок у даному напряму можуть

включати аналіз перспектив розвитку синергетичного потенціалу

України як держави в нових обставинах та умовах, що виникли

після подій лютого 2014 року.


92

1. Бек У. Власть и ее опоненты в епоху глобализма. Новая всемирно-

политическая экономия / У. Бек; пер. с нем. А.Б. Григорьева,

В.Д. Седельника; послесловие В.Г. Федотовой, Н.Н. Федотовой. – М.:

Прогресс-Традиция; Издательский дом «Территория будущего», 2007.

– 464 с.

2. Бех Ю.В. Філософський модус загальної теорії управління:

монографія / Ю.В. Бех; Мін-во освіти і науки України, Нац. пед. ун-т

імені М.П. Драгоманова. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова,

2013. – 476 с.

3. Дацюк С. Місце України у майбутньому світі / С. Дацюк,

К. Матвієнко // Ї. – 2006. – №46 [Електронний ресурс]. Режим

доступу: http://www.ji.lviv.ua/n45texts/daciuk-matvijenko.htm.

4. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації у

глобальному світі: Навчально-методичний посібник / В. Бебик.

В. Бортніков, Л. Дегтерьова, А. Кудряченко; За заг. ред. В. Бебика. –

К.: ІКЦ «Леста», 2006. – 248 с.

5. Крохмаль Н.В. Історичні форми саморегуляції соціального процесу

/ Н.В. Крохмаль. – Запоріжжя: Просвіта», 2004. – 144 с.

6. Стратегічне прогнозування політичних ситуацій та процесів:

Монографія / за заг. ред. М.А. Лепського. – Запоріжжя: ЗНУ, 2012. –

602 с.

7. Фурсов А.И. Макрорегионы на спиралях истории / А.И. Фурсов

// Афро-азиатский мир: региональные исторические системы и

капитализм: Проблемно-тематический сборник / РАН ИНИОН. Центр

научно-информационных исследований глобальных и региональных

проблем. Отдел Азии и Африки. Сост. Фурсов А.И. – М., 1999. – С. 5-

13.


93

УДК 130.2

Маслов В. В.

Кандидат філософських наук, доцент, доцент

кафедри соціально-гуманітарних дисциплін


ПРИНЦИП СВОБОДИ СОВІСТІ ТА ПРОБЛЕМА

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ПЛЮРАЛІЗМУ І

ТОЛЕРАНТНОСТІ

Маслов В. В. Принцип свободи совісті та проблема формування

культури плюралізму і толерантності. Стаття містить філософський

аналіз принципу свободи совісті як критерію прогресивного розвитку

суспільства на шляху повної реалізації прав людини. В зв’язку з цим

розглядається проблема формування культури толерантності і плюралізму.

Ключові слова: свобода совісті, толерантність, плюралізм.

Маслов В. В. Принцип свободы совести и проблема формирования

культуры плюрализма и толерантности. Статья содержит философский

анализ принципа свободы совести в качестве критерия прогрессивного

развития общества по пути полной реализации прав человека. В этой связи

рассматривается проблема формирования культуры плюрализма и

толерантности.

Ключевые слова: свобода совести, толерантность, плюрализм.

Maslov V. Principle of the freedom of conscience and forming problem

of culture and tolerance. The article contains philosophical analysis a principle

of the freedom of conscience as criterion of progressive development society for

realization human rights. In this connection author examines a problem of

toleration and pluralism.

Key words: the freedom of conscience, tolerance, pluralism.

Людство вступило в якісно новий період свого історичного

розвитку − воно починає жити в електронно-інформаційному

світі, де отримали поширення революційні технології, де наука і

техніка стають безпосередньою продуктивною силою.

Здавалось би, в такому суспільстві не може бути місця для

всіляких забобонів і агресивного невігластва. Але в реальному


94

житті вони існують і впливають на інтелектуально-моральний

стан багатьох індивідів. В сучасному суспільстві можна

споглядати феномен відставання розвитку духовної культури від

досягнень науки і техніки.

В сучасному українському суспільстві з його новими

тенденціями розвитку і кризовими явищами в сфері духовної

культури, з його проблемами, як новими, так і тими, що

залишилися від недавнього минулого, питання свободи совісті є

актуальним питанням, без вирішення якого не можливо

розв’язати проблему плюралізму і толерантності.

Необхідність формування культури плюралізму і

толерантності насамперед викликається тим, що сучасне

українське суспільство у світоглядному аспекті є дуже

різноманітним. З одного боку, воно є багатоконфесійним, а з

другого - секуляризованим, світським. При відсутності в ньому

культури толерантності виникають конфронтації між

представниками різних політичних партій, релігійних

організацій, створюється атмосфера ненависті та ворожнечі. Все

це негативно впливає на багатьох членів українського

суспільства, сприяє поглибленню кризового стану.

Люди, які в ньому живуть, додержуються різних світоглядних

орієнтацій. Різниця в соціально-економічному положенні, освіті,

культурному рівні знаходить відображення в свідомості людей.

Світоглядні розбіжності та намагання відстоювати свої

переконання не будуть переходити в конфронтацію і агресивне

нав’язування своїх уявлень і поглядів тільки тоді, коли в

суспільстві буде реально здійснюватись повна свобода совісті та

думки і розвиватись культура толерантності. Терпимість до

різних поглядів і думок необхідна для суспільства, яке прагне

бути правовим і демократичним. Вона повинна бути загальним

правилом. Виключенням з нього є тільки людиноненависницькі,

ксенофобські, шовіністичні погляди і думки тощо.

Кожна людина може по різному оцінювати релігію і атеїзм,

відстоювати свої релігійні або атеїстичні погляди - так і повинно

бути в правовій державі, плюралістичному суспільстві. Але

жодна людина не повинна забороняти це робити іншій людині, бо

це стосується внутрішнього, духовного світу особистості. Тому

державним і суспільним інституціям слід впроваджувати в


95

духовному житті гуманістичний принцип свободи совісті. Тоді

тільки стане можливим реальне втілення в життя таких

фундаментальних цінностей, як свобода думки, свобода слова,

свобода вибору. Тільки тоді суспільство подолає застарілу хибну

думку, що атеїзм є абсолютно негативним явищем, а релігія є

єдиним джерелом духовності. Такий підхід до цих феноменів

духовного життя є проявом антикультури. Він апріорі робить

багатьох людей «другосортними», безправними. А з історії добре

відомо, як з ними поводилась пануюча войовнича церква.

Свобода совісті, толерантність - це поняття, які розкривають

певні сторони і конкретні прояви духовної культури. А поняття

духовності не є поняттям чогось метафізичного і

трансцендентного, божественного, як це виглядає в суто

теологічних і релігійно-філософських тлумаченнях. Це наукове,

культурологічне поняття, яке завжди наповнюється конкретно-

історичним змістом, яке стосується внутрішнього світу людини і

його прояву в соціокультурній практиці.

Автор даної статті в своєму підручнику дав таке визначення

духовності та духовного світу людини:

«Духовність – сукупність ідеальних культурних якостей

людини, що спрямовують її життєдіяльність шляхом істини,

добра і краси» [8,115].

«Духовний світ людини – суб’єктивно перероблений і

своєрідно інтерпретований особистістю на основі ціннісних

відносин зовнішній світ у різних його проявах, що став ідеальним

внутрішнім світом людини» [8,115].

Отже, поняття «духовна людина» не є синонімом поняття

«релігійна людина». Бездуховність, антикультура може

проявлятись в будь-якому соціальному середовищі, в тому числі,

серед релігійно віруючих людей. Видатні європейські та

вітчизняні просвітителі, атеїсти (Дідро, Ламетрі, Гольбах,

Радіщєв, Герцен та інші) були людьми високої духовної

культури. А чи відрізняється багатим духовним життям будь-

який релігійний фанатик або аскет?

Людині, як істоті соціально-культурній, притаманне

прагнення до духовної свободи. В генезисі духовної свободи

знаходиться ідеальна потреба в пізнанні оточуючого світу і

потреба в творчій самореалізації. Але історичний шлях до повної


96

духовної свободи особистості є важким і суперечливим, як і

самий процес пізнання і самопізнання. Про це свідчить, зокрема,

історія взаємовідношень релігії та атеїзму.

Існування і розвиток релігії та атеїзму в суспільстві, їх

боротьба віддзеркалюють з культурологічної точки зору процес

пошуків істинного шляху до духовної свободи. Якщо дивитись на

релігію і атеїзм як на протиборство діалектично пов’язаних

протилежних сторін єдиного соціокультурного процесу, то при

культурологічному аналізі виявляється одна з найважливіших

проблем розвитку духовної свободи - проблема свободи совісті.

Ця проблема має свою історію, з якої необхідно брати уроки,

щоб не повторювати минулих помилок, не робити нових і замість

упередженої ідеологізації, войовничого невігластва і фанатизму

науково визначити теоретичні засади і практичні заходи, які на

сучасному етапі суспільного розвитку сприятимуть формуванню

культури плюралізму і толерантності, досягненню повної

свободи совісті та думки.

Сучасна культурологічна думка виходить з розуміння релігії

та атеїзму як двох діалектично пов’язаних протилежних сторін

єдиного процесу розвитку духовної культури суспільства. В їх

протиборстві вона виявляє важливу аксіологічну проблему –

проблему свободи совісті як загальнолюдську цінність духовної

культури.

Дана проблема надзвичайно складна, тому і в сучасному

глобальному світі ще далеко до її кінцевого розв’язання. Релігія і

атеїзм як певні системи цінностей дуже розрізняються. Кожна з

них, формуючи внутрішній світ особистості, помітно впливає на

світогляд і поведінку людей. Тому дуже важливо проаналізувати

цей вплив і суперечності, що виникли при їх взаємодії в

соціокультурному процесі в контексті означеної проблеми.

Атеїзм як духовна альтернатива релігії виник не випадково і

не є якоюсь психічною аномалією чи моральною вадою, як це

намагались в певні історичні часи представити прихильники

релігії. Атеїзм як вища форма вільнодумства виник як ідеальна

потреба в розширенні сфери пізнання світу і людини, як

перевірка всього прийнятого на віру, як опір людського розуму

релігійній монополії в сфері духовної культури, як прояв свободи

думки, інтелектуальної творчості. Атеїстична свідомість


97

виходить з переконання в матеріальній єдності світу, активності

людини як суб’єкта культури, творця всіх матеріальних і

духовних цінностей. Вона не визнає існування будь-якого

трансцендентального початку і його втручання в життя людей. Як

писав Л. Фейєрбах, віра в бога зазнає катастрофи, розбивається

об віру в світ, у природні явища як явища єдино дійсні [17,239].

На місце надприродного об’єкта Фейєрбах ставив саму людину.

«Хто про мене не говорить і не знає нічого більше, крім того, що

- я атеїст, той взагалі нічого не говорить і нічого про мене не

знає….

Я заперечую бога; для мене це значить: я заперечую

заперечення людини, я утверджую чуттєве, істинне, отже,

неминуче також політичне, соціальне місце людини взамін

ілюзорного, фантастичного, небесного перебування людини, яке

в дійсному житті неминуче перетворюється в заперечення

людини. Для мене питання про буття або небуття бога є лише

питання про буття або небуття людини» [16, 43-44 ].

Це була гуманістична позиція філософа-атеїста. Ось чому

Фейєрбах замість християнської релігі60

ї пропонував так звану «нову релігію» любові, центром якої

стала земна людина. А в християнстві все було навпаки. Г. В.

Плєханов в своєму аналізі твору Фейєрбаха «Сутність

християнства» писав про ціннісну орієнтацію віруючого: «Але в

його релігійній свідомості любов принижується до ступеня

властивості окремої істоти, бога, який має значення і незалежно

від любові. Віра в бога стає для релігійної людини неодмінною

умовою любовного, сердешного ставлення до ближнього. Вона

ненавидить атеїста заради тої самої любові, яку проповідує і

обожнює. Таким чином перекручує взаємні відносини людей віра

в бога, що перекручує відношення людини до своєї власної

сутності» [13,22].

Атеїстична думка завжди спрямована проти релігійних догм,

богів, але ніколи – проти людей, які в них вірують. Отже, атеїзм

заперечує релігію не заради самого заперечення, не заради

розбрату в суспільстві.

Він виступає проти монополії релігії та церкви в духовному

житті, проти позбавлення людини свободи совісті. Атеїзм має

свою позитивну концепцію, яка містить найкращі досягнення


98

гуманістичної філософської думки та реальні зразки духовної

свободи.

Інша справа, що і атеїзм, і релігія використовувались

певними соціальними групами як ідеологічна зброя в боротьбі за

свої інтереси та цілі. Це призводило до небезпечних деформацій

соціокультурного процесу. Релігія і атеїзм як соціокультурні

феномени отримують свої форми в конкретно-історичних умовах

під впливом економічних, політичних, юридичних, ідеологічних

факторів. В залежності від того, яке значення мають релігійні та

атеїстичні погляди, ідеї, ідеали для певних соціальних груп і

політичних партій, які матеріальні та духовні потреби та інтереси

в них віддзеркалюються, здійснюється соціальна практика.

Соціальна група, яка має державну владу, завжди намагається

нав’язти свої цінності всьому суспільству, використовуючи для

цього всі важелі державного управління.

Історія взаємовідношень релігії та атеїзму просякнута

боротьбою за збереження, трансляцію і поширення в суспільстві

своєї системи цінностей та невизнання і відкидання цінностей

іншої сторони.

Для релігійної свідомості всі об’єкти культово-містичного

поклоніння є реальними і такими, що активно впливають на долю

віруючої людини. Релігійна доктрина не визнає за атеїзмом будь-

якого позитивного змісту, не бажає проводити межу між

атеїстичною свідомістю і міфом, марновір’ям, аномалією душі.

Наприклад, в свідомості християн тривалий час створювався

образ ворога істинної віри і церкви – людини безвірної,

розпусної, гріховної. Це не сприяло взаєморозумінню між

релігійно віруючими і невіруючими людьми. Християнська

релігія і церква проявляли войовничу нетерпимість до так званих

«язичників» і «єретиків». Таке ставлення до всіх інакомислячих

людей почалось вже з моменту отримання християнством статусу

державної релігії. Імператор Феодосій видав у 380 році едикт

«Про католицьку віру», яким примушував все населення імперії

прийняти християнство. Християни руйнували античні храми і

статуї. Язичницькі культи були заборонені під загрозою страти.

При імператорі Юстиніані, коли римське право було

упорядковане в так званому «Кодексі Юстиніана», нехристияни

були поставлені поза законом, позбавлені всіх прав. Один з так


99

званих «отців церкви» єпископ Августин в своєму трактаті

«Апологія гонінь» закликав до тілесних катувань всіх єретиків.

Навіть одного разу висловився, що краще спалити єретиків

живцем, чим дати їм перебувати в заблудженні. В середні віки

була створена інквізиція і почалась практика аутодафе –

спалювання так званих «єретиків». З 1559 року по 1966 рік

існував «Індекс заборонених книг», до якого католицька церква

вносила неугодні їй літературні твори.

Особливо жорстко переслідувались атеїсти. Вся історія

християнства свідчить про наполегливу боротьбу церкви проти

атеїзму. На ІІ Ватиканському соборі (1962 – 1965 роки) була

прийнята Пастирська конституція, в якій визнавалось, що в

сучасному світі багато людей заперечують зв’язок з богом, що

атеїзм став одним із найсерйозніших явищ новітнього часу. В

зв’язку з цим папською курією і «Спілкою Ісуса» (ієзуїтами) були

розроблені програми боротьби з атеїзмом, які включали вивчення

атеїзму в усіх його формах прояву, підготовку спеціальних кадрів

і розробку методів для боротьби з ним. Римський папа Павло VI в

зверненні до учасників 31-ї генеральної конгрегації «Спілки

Ісуса» 1965 р. закликав «зі всією енергією боротися проти

войовничого атеїзму…проти філософського атеїзму…» В 1983

році новий римський папа Іоанн-Павло ІІ, виступаючи на 33-й

генеральній конгрегації, знову закликав до рішучої боротьби з

атеїзмом [2,196,225].

Фанатизм, нетерпимість, агресивність одних людей по

відношенню до інших людей, якщо їх світоглядні позиції не

співпадають, - це прояви анти- культури. Істинна культура на

відміну від антикультури, ерзацкультури завжди протистоїть

антисуспільним, антигуманним силам і руйнівним тенденціям.

Розглянемо поняття свободи совісті як історико-культурну

категорію, як критерій прогресивного розвитку духовної

культури. Дане поняття відображає сутність соціокультурної

динаміки протиборства релігії та атеїзму в контексті ціннісних

орієнтацій.

Поняття свободи совісті не відразу отримало той

всеохоплюючий характер та сенс, який в ньому вбачають сучасні

науковці. Тепер це поняття містить в собі не тільки право

вільного вибору і сповідання тієї чи іншої релігії, і навіть не


100

тільки право взагалі не бути релігійно віруючою людиною, але й

не від’ємне право кожної людини на необмежену свободу думки,

переконань (релігійних, атеїстичних, ідеалістичних,

матеріалістичних, дуалістичних) і можливість відкрито і

безперешкодно їх висловлювати, вести відповідний спосіб життя.

Історичний розвиток суспільства приводить до змін в

духовній культурі: з’являються нові ідеї, погляди, артефакти, які

поступово утворюють світоглядні домінанти нової парадигми

духовної культури. Певні соціальні групи починають боротьбу за

утвердження нової системи цінностей, а інші відстоюють

існуючу, чинять опір новій. В суспільстві виникає аксіологічна

проблема, яка складається з питань духовної свободи

особистості, свободи совісті – вільного вибору і висловлювання

релігійних, або атеїстичних поглядів. Філософське,

культурологічне розуміння свободи совісті означає, що вона не

просто певна юридична норма, тобто зовнішнє установлення по

відношенню до індивідів. Вона, насамперед, є внутрішнім

духовним станом особистості, який виражає свободу її

самовизначення та ціннісну орієнтацію. Вона є виразом

внутрішніх духовних потреб людини. Ось чому навіть найменше

обмеження прояву свободи совісті призводить до насилля над

особистістю, перешкоджає її вільному духовному розвитку. Тому

важливим є забезпечення в суспільстві та державі як вільного

вибору і висловлювання кожною людиною своїх поглядів,

зокрема, релігійних або атеїстичних, так і їх практичної реалізації

в соціокультурному житті.

В широкому розумінні свобода совісті – це вільне визначення

світоглядних позицій відповідно до внутрішніх переконань


Вперше проблему свободи совісті висунули ідеологи

буржуазії в Новий час. Тоді проблема совісті постала як складова

загальної боротьби нового класу суспільства проти феодальних

порядків старого світу. В боротьбі проти диктату релігійної

ідеології та духовної монополії пануючої церкви буржуазія

вбачала одну з важливих умов перемоги капіталістичних

відносин в суспільстві. Це було важливим кроком на шляху до

духовної свободи.


101

Але буржуазне розуміння свободи совісті мало обмежений

характер, односторонню спрямованість: боротьба точилась тільки

проти релігійної нетерпимості, за свободу релігій, релігійних

конфесій. А це означало, що буржуазне розуміння свободи совісті

зводиться лише до свободи віросповідання, до свободи вибору

тої чи іншої релігії. До того ж на це питання впливав політичний

фактор. Джон Локк в «Листах про віротерпимість» пропонував не

надавати повних громадянських і політичних прав католикам і

атеїстам. Хоча він же казав, що свобода совісті є природне право

кожної людини.

«Свобода віросповідання полягає в тому, - писав Г. Гегель,

що релігійні обряди не нав’язуються мені, іншими словами, в ній

існують тільки такі визначення, які я визнаю своїми, перетворюю

на свої. Релігія, яка мені нав’язується, інакше кажучи, у

відношенні якої я не є вільною істотою, не моя, вона завжди

залишається чужою для мене» [4,25].

В розвинутих капіталістичних країнах сучасного світу і досі

панує на державному рівні ідеологія заперечення свободи відказу

від будь-якої релігії та переходу громадян на атеїстичні позиції.

Церковні діячі в таких державах проявляють нетерпимість до

вільно мислячих людей, до атеїстів. З історії відомо, що

християнська церква ніколи не терпіла ніякого вільнодумства.

Вона завжди жорстоко переслідувала і карала так званих

«єретиків» та «дисидентів».

Наявність державної релігії є прямим запереченням свободи

совісті. Часто-густо це не сумісно навіть зі свободою

віросповідання. Про вільнодумців, атеїстів годі вже й казати -

вони не мають ніякого захисту, ніяких гарантій їх права на

свободу совісті.

Наведемо цікавий історичний факт з цього приводу. В 1913

році викладач богослів’я П.Свєтлов опублікував у

«Прибавлениях» до «Церковных ведомостей» (№ 13) статтю під

назвою «Допустимо ли безрелигиозное государство?», в якій

назвав таку державу несинітницею, що перечить совісті та

здоровому глузду.

А після революції 1917 року, в період розбудови соціалізму і

проведення культурної революції, з’явилась діаметрально

протилежна думка: релігії не місце в новій державі. Соціально


102

політичний маятник знов колихнувся в іншу крайність. З’явилось

гасло: «Боротьба з релігією – боротьба за соціалізм». В

підручниках для антирелігійних гуртків писалося:

«Антирелігійний фронт є одною з дільниць загального

пролетарського фронту боротьби за соціалізм».

В 20-30 роки в сфері взаємовідношень релігії та атеїзму

виникли своєрідні «парадокси революційного часу». З одного

боку, лунали на самому високому рівні заклики до поваги

релігійних почуттів віруючих людей і залучення їх до

будівництва соціалізму, а з другого боку, створювались

«антирелігійні фронти».

У 1990 році, останньому році так званої «перебудови», як раз

напередодні розпаду СРСР, Інститут соціології АН СРСР спільно

з журналом «Наука и религия» провів опитування на тему: «

Особливості взаємовідношень держави і церкви в умовах

перебудови». В опитуванні брали участь у рівній кількості

експерти – атеїсти (релігієзнавці, викладачі, журналісти, лектори

товариства «Знання», співробітники Рад у справах релігії та

інші), та експерти – віруючі (священнослужителі, церковні

старости та інші) різних конфесій.

Результати цього соціологічного опитування були такими.

Статтю 52 Конституції СРСР про свободу совісті назвали

незадовільною 66% атеїстів, зокрема тому, що в ній «нічого не

говориться про рівне право вести релігійну пропаганду». 56%

опитаних атеїстів відмітили, що по відношенню до віруючих

порушуються принципи соціальної справедливості. 73%

опитаних атеїстів вважали, що слід дозволити релігійне навчання

дітей приватним шляхом. І що особливо важливо, результати

соціологічного дослідження свідчили, що в атеїстичній

свідомості утвердилась думка про необхідність корінної

перебудови атеїстичної роботи, об’єктивного аналізу ролі церкви

в історії держави і суспільства - відповідно 90% і 46% заявили

про це.

Незадоволення статтями Конституції, що обмежують права

віруючих, висловили 75% віруючих традиційних конфесій і 100%

«нетрадиційних». 28% «традиційників» і 100%

«нетрадиційників» відмітили відсутність реальної рівності різних

віросповідань і привільоване положення Руської Православної


103

Церкви та мусульман. 75% «традиційників» і 100%

«нетрадиційників» указали на порушення принципів соціальної

справедливості по відношенню до віруючих. 60%

«традиційників» і 40% «нетрадиційників» вважають, що

атеїстична пропаганда повинна вестись на суто науковій основі.

Соціологічне опитування показало також, що віруючі впевнені (

70% «традиційників» і 100% «нетрадиційників» ) , що релігійні

організації можуть сприяти консолідації суспільства активною

проповіддю загальнолюдських цінностей [5, 5].

В той же час серед релігійно віруючих і невіруючих, атеїстів

відмічались прояви стереотипизації свідомості. С точки зору

соціальної психології це означає стійке відношення до певних

явищ в залежності від попереднього досвіду і суспільної думки

соціальної групи, до якої дані люди належать.

Коли в засобах масової інформації почалось відкрите

обговорення проблем релігійної і атеїстичної спадщини, то

намагання відстоювати свої переконання продемонстрували як

віруючі, так і атеїсти. У багатьох атеїстів викликала тривогу

активізація діяльності церкви і забуття її реакційного минулого.

Для них характерною була позиція, яка виражена в листі до

редакції популярної газети: « Ні, хай мене засуджують, але не

приймаю. Релігія – неправда, яка противна всьому моєму їству.

Відсвяткували 1000-ліття християнства – і годі буде. Розходьтесь

по домах, батюшки».

А позиція віруючих була виражена в таких словах: «Віру в

Бога в революцію і після неї вижигали коленим залізом. Не

вижгли. Таємно молились, таємно хрестились, таємно

вінчались…»[ 3, 3].

Що стосується позиції церкви, то її висловив у спеціальній

статті Кирилл, митрополит Смоленський і Калінінградський. З

приводу поширення антропоцентричної системи цінностей в

європейських країнах він писав: « Виходячи з теоцентричної

духовної традиції, яка сприймає антропоцентричний гуманізм як

чужий для себе світогляд, ми готові відноситися до нього з

повагою, але ніколи не зможемо прийняти як абсолютні та

безумовні позитивні цінності» [ 6, 54 ].

В сучасній світовій цивілізації все більше проявляє себе

тенденція секуляризації соціокультурного життя. Формується


104

культурологічне мислення, яке пріоритетними вважає

загальнолюдські цінності для людини незалежно від її

національної, релігійної, класової приналежності.

Ця тенденція зачепила також і релігійну свідомість. Це

насамперед стосується вчення бахаїзма, яке визначає єдність

людства як головний духовний принцип. Воно виступає проти

всіляких забобонів, у тому числі релігійних, проти ідеї виключної

правоти будь якої конфесії, проти політичної боротьби, що

спрямована одною групою проти іншої задля досягнення власних

інтересів. Учення бахаїзма базується на діалектичній ідеї

розвитку світу і людини. І що дуже важливо і актуально, сповідує

культурний плюралізм і толерантність. Бахаїзм виступає за

єдність у різноманітності, завдяки чому кожна соціокультурна

група може вільно виражати свої ідеали і водночас розділяти

досягнення інших груп.

«Ми твердо вважаємо...що істинними людськими чеснотами

повинні стати вірність, терпимість, милосердя, співчуття і добра

воля до всіх людей»[9, 33]. «Пошук Істини, єдність людства,

об’єднання релігії, рас, націй Сходу і Заходу, примирення релігії

з наукою...»[ 1, 12].

На даних принципах побудоване нове вчення, засновник

якого Баха-Улла виклав його в другій половині 19 століття, і яке

має прихильників у різних частинах світу.

Отже, в сучасному світі серед атеїстів, а також серед деяких

вируючих і навіть представників церков існує думка про

необхідність виховання людей на принципах плюралізму і

толерантності, вільного вибору життєвої позиції.

Проблему свободи совісті на практиці вперше в історії

людства намагались розв’язати в повному обсязі в період

Паризької Комуни. Член комуни Огюст Верморель відмічав у

своїй праці «Відокремлення церкви від держави», що після того,

як філософи позбавили церкву її морального авторитету,

революціонери повинні були потурбуватися про позбавлення її

політичних і соціальних привілеїв [12, 20]. У 1871 році, 2 квітня,

був підписаний декрет Паризької Комуни про відокремлення

церкви від держави, який газета «Коммюн» порівняла з відміною

рабства. В декреті було написано: «Паризька Комуна, беручи до

уваги, що першим принципом Французької республіки є свобода,


105

що свобода совісті є найважливішою з усіх свобод, що бюджет

культів протирічить цьому принципу, бо обкладае податком

громадян всупереч їх власним переконанням, що духовенство

фактично було співучасником злочинів монархії проти свободи,

постановляє:

Ст.1. Церква відокремлюється від держави;

Ст.2. Бюджет культів відміняється...[12, 42].

В Російській імперії проблема свободи совісті стає

актуальною з середини 19 століття. Першим звернув на неї увагу

Ю.Ф.Самарін, який належав до табору слов’янофілів. Важливі

аспекти даної проблеми він проаналізував у передмові до книги

А.С.Хомякова «Церковь одна» (ця книга з передмовою до неї

довгий час була заборонена до друку). Ю.Ф.Самарін вказує на

кризові явища в релігійному і церковному житті в зв’язку з

новими духовними запитами суспільства. Він піддає критиці

примус в справах совісті, розглядає питання свободи думки,

свободи вибору між релігійною вірою і безвір’ям, констатує

появу впливового шару людей в суспільстві – вільнодумців [14,

131-145].

Розвиток вільнодумства, атеїзму відбувався в умовах

монархічного державного устрою і офіційного панування

Православної церкви, яка в «Своде законов Российской империи»

була названа «первенствующей и господствующей». Державні

установи, духовенство, клерікальні кола всіляко переслідували

прояви вільнодумства і атеїзму. В «Уложении о на- казаниях»

були спеціальні статті, які передбачали покарання за

«преступления против веры». Існувало поняття «релігійний

злочин», яке як дамоклов меч висіло над головами вільнодумців.

Юридичні закони «виключали можливість вільного вибору

людиною релігії або відказу від неї, будь-яку можливість критики

релігії» [7, 51]. Православна церква по відношенню до

вільнодумців діяла, головним чином, не за допомогою влади

аргументів, а за допомогою аргументів влади. Однак зупинити

процес секуляризації та поширення атеїстичних ідей в суспільстві

було вже неможливо.

Соціал-демократична інтелігенція поставила проблему

свободи совісті і висунула вимогу відокремлення церкви від

держави. Поняття свободи совісті соціал-демократи поширили і


106

на релігійно невіруючих людей, подолавши тим самим вузьки

рамки буржуазного лібералізму в цьому питанні. В.І.Ленін

присвятив даній проблемі дві праці : «Соціалізм і релігія « та

«Про ставлення робітничої партії до релігії», в яких міститься

теоретичне обгрунтування принципу свободи совісті. Завдяки

цьому поняття толерантності та плюралізму ставали важливими

структурними категоріями світоглядної культури.

Ідейна боротьба релігії та атеїзму як двох діалектично

взаємодіючих протилежних сторін розвитку духовної культури і

подолання протиріч, які виникли в процесі такої взаємодії,

приводило до постановки проблеми свободи совісті та пошуків

реальних шляхів її розв’язання.

Г.Н.Федотов у творі «Россия, Европа и мы» писав, що для

російської інтелігенції світлим світом, царством добра стали

західноєвропейські духовні цінності: свобода, рівність,

демократія. Незаперечною цінністю культури є атеїзм, який

розглядається як прояв свободи думки [15, 13-14]. Філософський

атеїзм все більше пов’язувався з ідеєю революційного

перетворення суспільства, з поняттями свободи і прогресу. Така

фундаментальна цінність духовної культури як свобода совісті у

повному своєму обсязі та значенні набула теоретичного

обґрунтування завдяки тривалому розвитку вільнодумства,

атеїзму.

Практичне розв’язання проблеми свободи совісті відбулось в

Росії та Україні відразу після соціалістичної революції 1917 року.

23 січня 1918 року був опублікований декрет РНК РСФРР «Про

відокремлення церкви від держави та школи від церкви». 22 січня

1919 року аналогічний декрет був опублікований Тимчасовим

робітничо-селянським урядом України.

У третьому пункті декрету писалось: «Кожний громадянин

може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.

Всякі позбавлення прав, зв’язані з сповіданням будь-якої віри або

не сповіданням ніякої віри, скасовуються» [11, 114].

Російська Православна Церква не визнала декрет. Проти

нього виступив Помісний собор 1917-1918 рр. і новообраний

патріарх Тихон. Замість того, щоб проявити толерантність до

релігійно невіруючих людей, визнати світоглядний плюралізм,

принцип свободи совісті, церква розпалювала конфронтацію,


107

вимагала збереження свого домінуючого положення в держави та

суспільстві. Знадобилось багато років, щоб стосунки між

церквою і державою нормалізувались [10, 29-71].

Таким чином, поняття свободи совісті набувало статусу

загальнолюдської цінності, наповнювалось реальними змістом.

Це була подія всесвітньо-історичного значення: здійснилось на

практиці одне з найважливіших прав людини - право на свободу

совісті.

В статті 18 «Всезагальної декларації прав людини» ООН

записано: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті та

релігії...».

Розуміння релігії або атеїзму як одної з можливих

світоглядних позицій дозволяє уникнути конфронтації між

релігією і атеїзмом, перевести характер відносин між носіями цих

світоглядів у русло діалогу і співробітництва у розв’язанні

актуальних проблем духовної культури. Ідейною основою для

цього є цінності гуманізму, бо реалізація принципів гуманізму

означає прояв загальнолюдського в культурі. Фундаментальні

життєві цінності - це саме те, що зближує людей з різними

світоглядними позиціями. Діалог світоглядів в умовах реального

здійснення в суспільстві принципів свободи совісті та свободи

слова буде сприяти створенню в суспільстві атмосфери

толерантності та плюралізму.

1. Баха-Улла и Новая Эра. Дж. Э. Эсслемонт. In Russian Language. First

Indian Edition 1989.

2. Великович Л. Н. Чёрная гвардия Ватикана. Изд. 2-е, доп. – М.: Мысль,

1985. - 236 с.

3. Верующие в обществе атеистов./ «Известия» от 12 августа 1990 г., №

224, с. 3.

4. Гегель Г. Философская пропедевтика./ Гегель Г. Работы разных лет. В

двух томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1971.

5. Какой быть церкви./ «Аргументы и факты», 1990, № 6, с. 5.

6. Кирилл, митрополит Смоленский и Калининградский. Обстоятельства

нового времени: либерализм, традиционализм и моральные ценности

объединяющейся Европы //Релігійна свобода. Науковий щорічник. –

К., 2002, №6, с. 50-54.

7. Клочков В.В. Закон и религия. От государственной религии в России к

свободе совести в СССР. – М.: Политиздат, 1982. – 160 с.


108

8. Маслов В.В. Історія української культури. – К.: Вид. «КУТЕП», 2010.

– 206 с.

9. Обещание мира во всем мире. Обращение Всемирного Дома

Справедливости к народам мира (Х. 1985). The Promise of World Peace.

In Russian Language. – 34 с.

10. Одинцов М.И. Путь длиною в семь десятилетий: от конфронтации к

сотрудничеству (государственно-церковные отношения в истории

советского общества) // На пути к свободе совести. //Сост. и общ. ред.

Фурмана Д. Е. и о. Марка (Смирнова). - М.: Прогресс, 1989, с. 29-71.

11. О религии и церкви: Сборник высказываний классиков марксизма-

ленинизма, документов КПСС и Советского государства, 2-е изд., доп.

– М.: Политиздат, 1981. – 176 с.

12. Парижские коммунары о религии и церкви. (Сборник документов и материалов). – М.: Мысль, 1971. – 277 с.

13. Примечания Г. В. Плеханова к книге Ф. Энгельса «Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии» / Плеханов Г. В. Об

атеизме и религии в истории общества и культуры. (Избранные

произведения и извлечения). – М.: Мысль, 1977. – с. 13-23.

14. Самарин Ю.Ф. Предисловие // Литературная учеба, 1991, №3, с. 131-

145.

15. Федотов Г.Н. О Судьбе русской интеллигенции. – М.: Знание, 1991. –

64 с.

16. Фейербах Л. История философии. Т. 1. / Л. Фейербах. – М.: Мысль,

1967.

17. Фейербах Л. Сущность христианства. / Л. Фейербах. – М.: Мысль,

1965.


109

УДК 141.7:001.1

Бевз Т. А.

Доктор історичних наук, головний науковий

співробітник відділу соціально-політичної

історії Інституту політичних і

етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса

НАН України

ПОЛІТИКА, ВЛАДА, ДЕМОКРАТІЯ ЯК СКЛАДОВІ

ГРОМАДЯНСЬКОЇ ПОЗИЦІЇ ВОЛОДИМИРА

ВЕРНАДСЬКОГО

Бевз Т. А. Політика, влада, демократія як складові

громадянської позиції Володимира Вернадського. У статті увага

зосереджена на питаннях політики, влади, демократії, політичних партій у

трактуванні В. Вернадського. Акцентується увага на розумінні академіком

питання про співвідношення республіканської і монархічної форми

правління. Доведено, що членство у партії не сумісне з державотворчою

діяльністю. Розглянуто оцінку вченого кадрового потенціалу нової країни.

Наголошено, що великі невдачі влади – результат ослаблення її

культурності.

Ключові слова: політика, влада, демократія, політичні партії, форми

правління, терор, репресії, Володимир Вернадський.

Бевз Т. А. Политика, власть, демократия как составляющие

гражданской позиции Владимира Вернадського. В статье внимание

сосредоточено на вопросах политики, власти, демократии, политических

партий в трактовке В. Вернадского. Акцентируется внимание на

понимании академиком вопроса о соотношении республиканской и

монархической формы правления. Доказано, что членство в партии

несовместимо с государственно деятельностью. Рассмотрена оценка

ученым кадрового потенциала новой страны. Отмечено, что крупные

неудачи власти – результат ослабления ее культурности.

Ключевые слова: политика, власть, демократия, политические

партии, формы правления, террор, репрессии, Владимир Вернадский.

Bevz T. Politics, power, democracy as integral citizenship Vernadsky.

The article focuses on the issues of politics, power, democracy, political parties

in the interpretation of Vernadsky. Attention is focused on understanding the

relationship between republican and monarchical forms of government. It is

proved that party membership is incompatible with nation-building activity.


110

Assessment of scientific human resources of the new country is

considered. It is emphasized that major power failure is the result of a

weakening its culture level.

Key words: politics, power, democracy, political parties, form of

government, terror, repression, Vladimir Vernadsky.

Життя В. Вернадського – це життя Громадянина. Упродовж

усього життя він займав чітку громадянську позицію, захищав

ідеали свободи особистості, сповідував ліберальні цінності,

відстоював ідеали демократії. На його долю випали дві Світові

війни, три революції, громадянська війна, репресії і голодомор. І

завжди він мав чітку громадянську позицію. Не думаючи, про

своє життя, захищав репресованих вчених, вимагав їх звільнення,

покращання умов існування, звертався до найвищих керівників

держави. Задовго до початку Другої Світової війни передбачив її

початок.

Ще у квітні 1900 р. В. Вернадський написав у щоденнику:

«життя у Росії не дає найменшої можливості займатися

легальною громадською діяльністю, воно викликає або

революційну бойову діяльність опозиційних елементів, або відхід

їх з громадської діяльності в інші сфери – науку, мистецтво,

капіталістичну сферу» [1].

У листопаді 1900 р. з’явився ще один досить ґрунтовний

аргумент: «Політична роль земства поступово згладжується, і

сама ідея самоврядування виявляється не сумісною з державною

бюрократичною машиною. Воно й зрозуміло, так як ясно

проникло у величезні шари російського життя усвідомлення

необхідності політичної свободи і можливості досягти її шляхом

розвитку самоврядування. Ймовірно, земства повинні бути

знищені, тому що при такій суспільній свідомості і настроях не

може бути досягнуто стійкої рівноваги: або самоврядування

повинно розширюватися, або поступово гинути у зіткненні з

бюрократією» [1].

З іншого боку В. Вернадський зазначав: «У той же час на

моїх очах руйнується інша форма – громадянська. Тут боротьба

для уряду важча, так як ці товариства тісніше сплітаються з

дрібними формами та інтересами побуту ... Розповідають, що

стеження за товариствами є однією з головних функцій 3-го


111

товариша Міністерства внутрішніх справ. Цілий ряд товариств

постраждало ... І все ж товариства ростуть і збільшуються у

розмірах і значенні, і всюди росте в них почуття пригніченості»

[1].

Уже під час війни з Японією у травні 1905 р. вчений

конструктивно визначив: «влада не може залишатися у руках

кучки безвідповідальних чиновників, імена яких нам чужі і

невідомі і які вирішують долі всього руського народу і всієї Росії

шляхами і способами нікому не відомими. В. Вернадський був

переконаний, що країні потрібен мир для широкої реформи

внутрішнього оновлення, необхідно припинити даремну трату

грошей на цю злощасну для Росії непотрібну війну, перестати

лити кров, нести страждання в сотні тисяч сімей… Чекати не

потрібно. Потрібно спішити. Велике нещастя потребує рішучих і

швидких засобів зцілення. Таким засобом є негайне скликання

народних представників, вільно і правильно обраних… Вони

повинні реформувати центральну державну владу» [2].

Будучи членом Державної ради В. Вернадський все ж

негативно ставився до неї і її діячів. Таке ставлення він зберіг на

все життя: «У середовищі білої молоді, яка не бачила старого

режиму, відбувається її ідеалізація. Їм здається, що на чолі влади

стояли люди, морально і розумово вищі оточення… І переді

мною промайнула Державна рада, де я міг спостерігати відбір

«кращих» людей влади. Зовнішність була блискуча. Прекрасний

Маріїнський палац, почуття старих традицій в усьому укладі, аж

до дворецьких, які розносили булочки, каву, чай, на які

накидалися як звірі, вибрані і призначені члени Державної ради.

Без сумніву, серед них були люди з іменами і з великим

внутрішнім змістом, такі як Вітте, Коні, Ковалевський, Таганцев і

ін. Але не вони задавали тон. Не було тих традицій у сановників,

які тут зібралися в такій красивій формі дворецьких, – не було ні

esprid du corps, ні блиску знання і освіти, ні відданості Росії, ні

ідеї державності. Загалом – нищівний і сірий, жадібний натовп

серед красивого декору» [3]. Нищівна характеристика чиновників

минулого є дзеркальним відтворенням сьогодення.

Після поразки революції 1905–1907 рр., з погляду В.

Вернадського громадянське життя в Росії було сковане

атмосферою «завоювань реакції, глухого незадоволення і


112

обурення, кари і репресій, беззаконня, загибелі судів, голоду,

придушення громадських починань, цькування національностей,

помсти політичним супротивникам, придушення слабких,

нездатної і неосвіченої бюрократії» [4, 7].

2 листопада 1923 р. пригадуючи минуле В. Вернадський у

листі І. Петрукевичу зазначав: «Я думаю, що Ви і я були rari aves

(рідкісні птахи – Т. Б.) у російському житті – ми зовсім ніколи не

були задіяні соціалізмом – завжди бачили у ньому прояви

насильства над людською особистістю. І, оглядаючи своє життя,

я бачу, що я не зрозумів у пережитому, що ні в якому випадку не

можна було поєднуватися у діях з соціалістичним за партійністю

або з соціалістичним за суттю натовпом. «Демократія» соціалізму

і «демократія», про яку ми говорили, була різна. Поваги до

людської особистості немає і не може бути у соціалізмі, так як

його не може бути в якобізмі». Виходячи з цього В. Вернадський

стверджував, що якщо його духовним предком і може бути

Радищев, то тільки однією стороною своєї особистості, – а серед

декабристів Пестеля він вважав швидше предком більшовиків у

їх якобінських проявах. У політичній боротьбі, через яку вчений і

його однодумці переживали варваризацію, яка вносилася у життя

соціалізмом, і для яких повага і визнання цінності людської

особистості не дозволяла іти шляхом якобізму, не виявилися

достатньо стійкими. Він вбачав у минулій своїй політичній

діяльності великі помилки: бачив небезпечного ворога

культурної роботи не там, де він був…» [5, 209 – 210].

Ліберальні ідеї В. Вернадського не стали перешкодою для

прихильного ставлення до демократії. Для нього було «зрозуміло,

що нестримна демократія, прагнення до якої, є метою мого

життя» [5, 210]. Неодноразово у щоденниках, різного роду

записах вчений звертався до категорії «демократія», насамперед,

акцентуючи увагу на тому, що «російський народ не

підготовлений до життя в умовах демократії». Після жовтневих

подій у Петрограді у 1917 р. вже 14 листопада він констатував:

«демократія показала своє обличчя. У критичний момент покаже

і свою енергію. Але зрозуміло одне: російський народ до цих

форм життя у світовій державі не доріс» [6, 97]. «Для мене один

вихід для досягнення і розвитку вищих форм свідомості – устрій

суспільства в демократію» [7, 481]. У зв’язку з цим, він вважав,


113

що інтереси наукового прогресу тісно і нерозривно пов’язані із

зростанням широкої демократії і гуманітарних побудов [7, 263].

Будучи прихильником демократії, В. Вернадський відстоював

ідею «єдиної неділимої Росії». Хоча у цю тезу він вкладав дещо

інше розуміння, а саме, стверджував, що це відтворення Росії –

нової Росії, великої, вільної і демократичної з міцно володіючим

землею селянством». Вчений був противником федералізму.

Запропонований М. Грушевським проект поділу України на 30

областей (охоплював землі Волині, Наддніпрянщини, Поділля,

Слобожанщини, Сіверщини, Новоросії [8]) В. Вернадський

назвав безумним проектом [9, 7–8]. До проблеми федерації

вчений знову, правда, побіжно звернувся на початку 1920 р.,

записавши у щоденнику: «Влад. Ник. Александрович висуває

нову ідеологію: федерацію і рух на більшовизм, виходячи з

об’єднання всіх частин Росії і новоутворень, що стоять на цій

платформі [10, 61]. Жодних коментарів вчений не зробив.

Натомість будучи певною мірою прихильником ідей

самоврядування М. Драгоманова В. Вернадський у 1918 р.

зазначив: «зараз зовсім вражений тією картиною, яка

відкривається у «самоврядуванні» нашого народу – це зводиться

до грабежу, безгосподарності, самому безсоромному годуванню,

розвитку чиновництва та хабарництва та непотизму» [10, 21].

Глибоко аналізуючи самодержавний устрій Російської імперії,

бачачи усі його пороки й недоліки, В. Вернадський не тільки був

серед тих хто підписав листа царю про відречення від престолу,

він жодним чином не хотів повернення імперського режиму. У

зв’язку з цим він зазначав: «Перш за все, стара державна форма

Росії померла і ніколи не повернеться. Мріяти про реставрацію

можуть тільки люди, абсолютно позбавлені чуття реальної

дійсності» [10, 45]. Значну вину покладав В. Вернадський і на

інтелігенцію: «Але не повернеться і стара форма російської

інтелігенції. Вона загинула в уламках революції, і це добре, бо

вина за багато чого, що здійснилося і вчиняється лежить на ній –

старій російській інтелігенції» [10, 44].

Виступаючи противником самодержавства В. Вернадський

багато розмірковував над явищем соціалізму, намагаючись

зрозуміти його переваги і недоліки. Так, зокрема, уже навесні

1918 р., перебуваючи у Полтаві він записав у своєму щоденнику:


114

«Чи краще соціалізм капіталізму? Що він може дати народним

масам? Соціалізм неминуче є ворогом свободи, культури,

свободи духу, науки. Російська інтелігенція заражена маразмом

соціалізму. Народ неосвічений. Ідеали чисто матеріалістичні.

Став вирішувати як сліпий складні світові питання з

світорозумінням XVII століття. Результати такого рішення ми

зараз бачимо» [6, 22]. З погляду В. Вернадського необхідно

докорінно розібрати і основи та ідеали соціалізму. Вони не

наукові. Вони суперечать свободі людської особистості.

Невігластво російського народу – одна причина, інша

аморалізм. Якщо першого не дала держава, – монархи, то другого

не дали духовні та розумові вожді. У цьому гріх російської

інтелігенції. Представники нації рідко вихідці з народу.

Крім того, він наголошував, що «радянська» влада означає

нерівність для несоціалістів. Водночас вчений констатував:

«спочатку загинуло не тільки вікове завдання російської держави

– конституціоналізм, який ще недавно видавався близьким. Але

загинуло і народне вікове завдання – земля. Зараз зрозуміло, що

це немислимо. Це може зробити могутня незалежна держава, а не

роздроблена Росія, яка потрапила у кабалу до німців. Земля

поміщиків потрапить тепер у німецькі руки і дешево» [6, 61]. Це

звучало як вирок і приреченість. Згодом (1931 р.) він напише:

«Мені чужий капіталістичний лад, але чужий і тутешній. Царство

моїх ідей попереду».

У травня 1920 р. у В. Вернадського з’явилися підстави

констатувати наступне: «Я все глибше відчуваю глибину змін, які

сталися. Величезні соціальні зміни. У народних масах піднялося і

почуття власної гідності і бажання кращого життя – поки, а може

бути і далі? – Найгрубіше – хліба і видовищ. Але і в тому

середовищі, яке працює, це не може бути забуте і повернення до

минулого неможливе. Свободи буде мало» [10, 161]. А через

кілька місяців В. Вернадський з подивом зазначав: «Дивно, як

психологія російських революціонерів близька до психології

поліції. І ті, й інші не мають ясного поняття і почуття свободи»

[10, 191].

Вчений відзначав: «Пережитий нами зараз розгром усієї

сформованої століттями державності, величезні небезпеки, що

загрожують зростанню і розвитку нашої розумової культури,


115

нерідко останнім часом викликають сумніви і у цінності

наукового знання взагалі, і в міцності тісно пов’язаної з наукою

технічної оболонки культури XX століття. Здається, точно все

руйнується, і цей соціальний процес, який ми спостерігали і який

нами важко пережитий йде так глибоко, що може призвести до

повторення в історії людства того падіння культури, яке ми

переживали для середземноморської культури в перші століття

середньовіччя або далекосхідної культури до пізніших часів того

ж періоду західноєвропейського людства» [11, 56].

У зв’язку з цим В. Вернадський слушно зазначав: «наш час –

час краху держави, повного розвалу життя, її оголеного цинізму,

прояви найбільших злочинів, жорстокості, час, коли катування

отримала своє етичне обґрунтування, а найбільші злочини,

начебто Варфоломіївської ночі, виставлялися як ідеал, час

зубожіння, голодування, продажності, варварства і спекуляції – є

разом з тим і час найщирішого, повного і корінного підйому

духу. Це час, коли всі найбільші завдання буття постають перед

людьми як противагу оточуючим їх страждань і кривавим

привидам. Зараз кожен з нас повинен шукати нових підвалин для

життя, перевірити богів, яким він поклонявся, здійснити у своїй

душі переоцінку духовних цінностей» [11, 59].

З позиції В. Вернадського Нова Росія може бути

охарактеризована в небагатьох рисах: 1. Збереження єдності Росії

у складі великої держави. Російське суспільство не розуміло і не

цінувало великого блага – великої держави. 2. Нездійсненність

старого централізму влади – того централізму, який

характеризував стару Росію і до певної міри теперішню

радянську.

Росія може бити тільки федералістичною або складатися з

широко автономних провінцій. Для організації народної освіти це

має величезне значення. 3. Яка б влада в Росії не була –

монархічна або республіканська – байдуже, неминуче те, що тиск

на внутрішнє життя суспільства, яке вироблялося або

виробляється, наприклад, монархічною самодержавною владою

старої Росії або ж диктатурою комуністів при республіканській

організації влади. 4. Немислима організація держави при

безправному – de jurе або де fасtо – положенні творчих

продуктивних сил країни, з них найголовніші – селянство і


116

інтелігенція. В тій чи іншій формі це спостерігалося в

самодержавній Росії і спостерігається в радянській [11, 58].

Тобто, В. Вернадський показував ідентичність недоліків, як

імперської Росії, так і радянської.

На сторінках щоденників і у багатьох листах неодноразово

підіймалося В. Вернадським питання про співвідношення

республіканської і монархічної форми правління, про переваги

тієї чи іншої. 1 березня 1923 р. вчений піддав критиці статтю

Мілюкова про монархії і республіки, характеризуючи її як

схематичну суперечку, далеку від життя, оскільки демократія –

монархія – все це отримало інший сенс. Риторично заперечував:

хто вірить цим формам життя як формам? На його думку,

важливий зміст: свободи слова, думки, віри. Забезпечення

особистості, власність – як необхідна умова захисту особистості.

Робота культурна. Робота над майбутнім людства: організація

знань. Це може бути при будь-якій формі. Хто зараз може дати

більше? Цар чи республіка? Важливо, щоб думка молоді та інших

спрямовувалася на зміст, а не на форму». Іншого разу

громадянин зазначав: «Суперечки про республіку і монархію

мені уявляються гниттям. Інтервенція – нещастям, так як вона

врешті-решт може привести до роздроблення Росії, і внесення

громадянської війни в змучене середовище є величезним

нещастям. Сили у еміграції немає, і ідеали багатьох із них чужі у

російському середовищі. Як зміниться російська влада – важко

сказати. Звичайно вона може змінитися тільки насильством – але

навряд чи його формою може бути інтервенція. Для мене

незрозуміло навіть, чи збережеться стара Росія чи розпадеться і

хто створить великий центр на Сході – Москва чи Варшава» [5,

207].

Варто також зазначити, що В. Вернадський був ярим

противником диктаторської влади, зазначивши, що яка б влада у

Росії не була, монархічна чи республіканська – неважливо,

немислимий той тиск на внутрішнє життя суспільства, який

здійснювався чи здійснюється, наприклад, монархічною

самодержавною владою старої Росії або ж диктатурою при

республіканській організації влади. І власне, уже у липні 1923 р.

він писав про ознаки диктатури у більшовизмі: ідея диктатури,

поліцейської держави, відсутність свободи. Мета виправдовує


117

засоби. Сила. Диктатура одного класу. Відсутність поваги до

людської особистості. Відсутність почуття незалежності,

(ірраціонального), знання та релігії. З його погляду, не тільки

комуністи, але і всі соціалісти – вороги свободи, так як для них

людська особистість зникає перед державою.

У 1929 р. В. Вернадський у листі до сина пояснив

взаємозв’язок і наслідки влади колишньої і діючої. Він був

переконаний, що Росія рухається до якоїсь катастрофи і зупинити

її неможливо, якщо не знайдеться людина, яка зуміє зупинити і

повернути божевільний біг. Ти правий про селянство – але одне,

можливо, не оцінив – разюче мале коріння старої царської влади:

частково це пов’язано з тим, що в загальній схемі це явище нове;

навіть Твер, Новгород, Псков, Рязань – адже це не йде далеко

вглиб – а потім все, що придбано після XVII в., більше пов’язане

з козацтвом або з абсолютно іншою традицією – Катерина II

закріпачила українське селянство: царизм став ворогом.

Натомість у нових умовах зростає ненависть до більшовиків без

найменшого прояву симпатії до старого. Селянство, як

відчувається, шукає нового, не досить і сьогоденням і минулим»

[12, 427].

Неодноразово замислювався вчений над кадровим

потенціалом нової країни: «Зазвичай починалося з того, що

вводили на відповідальні місця комуністів, які починали підбір

нових людей, починалися сварки і суперечки, підлаштовування і

т.п. Комуністи швидко змінювалися, деякі прокралися, їх

замінювали іншими і йшла та бюрократія нижчого сорту, яка

зараз захопила державне і суспільне життя Росії. Зараз називають

двох відносно порядних людей з комуністів, можливо навіть

зовсім порядних – але вони йдуть проти волі і можливо будуть в

кінці кінців призначені зовсім інші. Це світ нескінченних інтриг»

[12, 429–430]. Вчений пояснював: «те, що бачимо навколо,

далеко не задовольняє. Намагаються знайти порядного комуніста

– не злодія, не держиморду (яких багато), не Помпадур (яких ще

більше) – але ніколи не можна ручатися, що він довго

протримається» [12, 432]. На думку В. Вернадського «великі

невдачі нашої влади – результат ослаблення її культурності:

середній рівень комуністів – і морально і інтелектуально – нижче

середнього рівня безпартійних ... Цвіт нації закритий ділками і


118

лакеями-кар’єристами» [13, 603]. «Але усе знищується у корінні

вибором людей. Вибирають благонадійних, а не талановитих і

знаючих» [14, 84]. І далі як вирок: «До влади продовжують лізти

неосвічені темні люди, охочі благ і не охочі відповідальності. Їх

знищують сотнями, але на їх місце лізуть ще більш неосвічені.

Кривава вакханалія, та й тільки. І серед учених комуністи, як

правило, бездарні. Лестощі і підлабузництво таких людей

верхівка приймає за підтримку. Дивно, що люди, які пройшли

вогонь і воду, як наша влада, можуть їм вірити» [13, 420].

Натомість, «справжня робота здійснюється тисячами інтелігентів

– вчителів, лікарів, агрономів, інженерів, натуралістів. Їх хапають

за руки, затикають їм рота, засилають і не дають прожитку,

елементарного забезпечення. Але тільки вони, а не груба сила

комуністів, забезпечують цілісність країни» [13, 419]. І тому

зовсім не випадково 5 березня 1938 р. В. Вернадський приречено

констатував: «Але та міцність, яку я собі уявляв – і бачив силу

майбутнього, – очевидно, не існує. Розбитого – не склеїш. Підбір

людей (і молоді) у партії нижче середнього рівня країни – і

морально, і розумово, і за силою волі. Процес змушує дивитися в

майбутнє з більшою тривогою, ніж, мені це раніше здавалося»

[13, 418–419].

Не міг обійти стороною у своїх текстах, щоденниках,

публіцистиці В. Вернадський такого питання як політичні партії.

Будучи членом кадетської партії на початку ХХ ст. у

публіцистичних статтях він висловлював позицію партії. Однак у

його переконанні – членство у партії не сумісне з

державотворчою діяльністю. Тому закономірно, що зразу після

обрання його президентом Української Академії Наук, він

відмовився він членства у партії кадетів і упродовж усього

наступного життя уже ніколи не вступав у лави партії. Однак, як

громадянин В. Вернадський дуже уважно відстежував діяльність

правлячої Комуністичної партії. На його думку, «партія – це світ

інтриг і свавілля. І за партійними веліннями порядна людина

робить непорядні вчинки, оправдуючись дисципліною» [12, 432].

І далі йшла вбивча характеристика: «Власне, завдяки дисципліні

(для переконаних – виходячи з моральних мотивів) ці люди

втрачають почуття і поняття людської гідності, поки вони його не

відчують і не йдуть з партії. Але життя складається з компромісів


119

і рвуть люди з минулим насильно і небагато» [12, 432]. Ще більш

жорсткою стала оцінка діяльності правлячої партії в умовах

масових репресій: «Партія прогнила. Але країна тримається

свідомістю – при незнанні – мас» [15, 241]. Академік

усвідомлював, що найбільше страждали партійці: «зараз вперше

партійці страждають від грубого і жорстокого свавілля ще

більше, ніж країна. Мільйони заарештованих» [15, 221]. Уже у

листопаді 1941 р. вчений писав: «ГПУ і партією своєї інтелігенції

– людей, які робили революцію, перетворивши її у своєрідне

відновлення державної міці руського народу, – з великим

позитивним результатом. Партія «обезлюднилася», і багато у її

складі – загадка для майбутнього» [16].

Будучи безпартійним В. Вернадський завжди чесно працював

на благо батьківщини. Підтвердженням цього можуть слугувати

слова, які він написав у 1940 р.: «руська безпартійна інтелігенція

тут працювала і працює плече в плече з комуністичною партією

свідомо – вірою і правдою. Відновлення і зростання народу і

країни у широкій обстановці є наша загальна справа, загальні

досягнення» [17, 112].

Акцентував увагу академік і на проблемі політичної

відповідальності, яка надзвичайно актуальної є і для сьогодення:

«зараз у нас демократія без політичної організованості

суспільства… Російський обиватель не вступає у політичні партії

з різних причин. Частково діє те, що він взагалі не звик до

вільного політичного життя, для нього це справа нова,

незвичайна, неприємна, неспокійна. Нерідко вступ у політичні

партії загрожує незручностями у його повсякденній роботі або в

особистих відносинах… потрібно поступитися зручностями

життя, змусити себе прийняти рішення, ….. перетворити натовп

збунтованих і переляканих рабів в організоване товариство

вільних громадян» [18].

Водночас він зазначав: «Будь-яке призначення комуніста

зобов’язує: комуністичний осередок і партійний орган

надзвичайно набувають значення і складна, чужа установі мережа

інтриг вривається в установу і, перш за все, для жадібного та

злиденного комуністичного натовпу, що живе буквально carpe

diem, відкривається місце для наживи: заняття місць.

Починаються доноси політичного, ідеологічного походження і


120

знайомств – і починається чистка. На старі місця сідають нові. І

старі часто були погані працівники – рівень нових знижується і

для провідних справа немає опори» [12, 432]. «Положення

ускладнюється тим, що зараз йде генеральна чистка і партії і всіх

установ» [12, 433].

Наприкінці 1920-х рр. до лав Академії наук масово вводили

комуністів. У листі сину В. Вернадський писав з цього приводу:

«Поряд з цим академіки-комуністи були введені у середовище

Академії наук. Це був теж довгий натиск партії, врешті-решт

пройшов під надзвичайним тиском: принципово не зламаний лад

АН. Ясно було, що становище було зовсім нестійкий: бути чи не

бути Академії. Так питання і ставилося і вирішувалося. Переміг

перший перебіг. Я думаю, що по суті це правильно – але,

звичайно, не можна сказати, що вийде» [12, 433]. Далі перший

президент Української Академії Наук з сумом констатував:

«Визнаний принцип: наукове значення кандидатів на першому і

винятковому місці в загальному переміг. Включивши в себе

величезну частину видатних людей країни, пов’язаних фактично

з усією державною машиною Академія придбала таку реальну

вагу, якої ніхто не чекав і якої вона сама ще не враховує. При

цьому склад Академії став більше незалежним і, якщо хочеш, з

двох сторін менш для влади бажаним…» [12, 433].

Розглядаючи владу, політику, державу і суспільства, не

можна виключати з огляду і науку. Адже у складній політичній і

соціальній обстановці упродовж століть тиск церковний ослаб,

але державна влада скористалася тим же засобом тиску (грубою

силою) для боротьби з вільною науковою думкою ... Власне

наукова думка при правильному у здійсненні державної роботи

не повинна стикатися з державною силою, бо вона є головним,

основним джерелом народного багатства, основної сили держави.

Умови (для роботи науки) створювалися тисячоліття тому,

але довго в державах не було зухвалої і сміливої думки –

революційного дерзання особистості, яка змогла б проявити свою

волю в суспільстві. Зберегти її вільною у середовищі, пройнятою

неминучою рутиною тисяч поколінь.

Доречним буде зазначити, що ще 23 лютого 1911 р. у газеті

«Русские ведомости», № 43 з’явилася стаття В. Вернадського під

назвою «Розгром», як реакція на постанову уряду від 11 січня


121

того ж року про заборону студентських організацій та сходок. У

ній автор вказав на зв’язок державної могутності з наукою: «У

нещадній боротьбі держав і суспільств перемагають і виграють ті,

на боці яких варто наука і знання, які вміють користуватися їх

вказівками, вміють створювати кадри працівників, які володіють

останніми успіхами техніки і точного мислення ... У запалі

партійних пристрастей, дрібних розрахунків і інтриг забувається

значення для країни цих неполітичних елементів її життя,

необхідних для сталого мирного існування» [19, 221].

Вчений стверджував, що державна влада власне йде при цій

боротьбі (з наукою) проти своїх інтересів. (Коли) свобода

наукового пошуку досягає максимальної сили в ноосферу, тоді

держава найбільш в ній стійко. Межі кладуться новою етикою, з

науковим прогресом пов’язаною».

Зміна політичної системи пов’язана також з наукою, адже

«новий соціальний лад буде міцний тільки тоді, коли він дасть

свободу науковій творчості, а не тоді, коли він буде проти неї

боротися і поставить її в лещата яких би то не було релігійних,

соціальних чи політичних думок» [19, 570].

Аналітичний і державницький погляд на усі справи держави,

суспільства і громадянина, який мав В. Вернадський проявилися

у питанні науки і освіти. «Порятунок Росії полягає в розширенні

освіти і знання» [19, 263]. На його глибоке переконання ці сфери

мали були під особливим патронажем держави. Уже в лютому

1917 р. В. Вернадський писав: «Держава повинна відпустити

потрібні кошти, збільшити бюджет тих наукових, громадських та

державних організацій, які займаються вивченням природних

продуктивних сил; вона повинна організувати планомірне,

систематичне дослідження природних продуктивних сил в

найближчі роки. Безсумнівно, ця організація не так проста. Треба

організувати не тільки з’ясування наявних підготовлених у нашій

країні продуктивних сил. Треба вміти їх використовувати. І тут

крім особистої ініціативи, крім капіталу та праці необхідно

наукове дослідження» [20]. Власне, вчений вибудував напрям

державної роботи: «Державна робота неминуче повинна бути

спрямована в двох напрямах: з одного боку, на науковий облік

продуктивних сил нашої країни, з іншого – на вивчення їх

властивостей і особливостей. Для цієї останньої мети найбільш


122

правильною і найбільш могутнім засобом повинно з’явитися

створення державної мережі дослідних інститутів» [20].

На взаємозв’язку влади і науки В. Вернадський

концентрував увагу і у 1927 р.: «Прикладний характер наукової

роботи мене захоплює. Я бачу у ньому велике майбутнє. Я

впевнений, що цим шляхом наука отримає ту владу в житті, яка

так зараз необхідна» [5, 206]. Цю необхідність вчений мотивував

наступним чином: «Адже зараз її значення не відповідає

справжній силі, і проявилася величезна небезпека політичних і

соціальних організацій для розвитку сили знання і розвитку

людства. З демократією приходиться рахуватися як з неминучим

злом, і потрібно так чи інакше дати науці засоби захисту і проти

неї і проти можливих реставрацій – можливих диктатур. Наука їх

отримає в оволодінні прикладними завданнями» [5, 206].

На досить глибокі роздуми наштовхують наступні слова В.

Вернадського (1923 р.): «При російській нетямі і невігластві ми

ніколи не зможемо розраховувати, що може пошкодити, а що ні.

Я говорю там завжди тільки те, що є: у політичну роботу я не

втручаюся – але потім калічити свою особистість страхом зносин

з близькими і дорогими людьми вважаю прямо неможливим. Це

було б дійсно підкоренням ненависному для мене комунізму. І

моя неучасть у політичній боротьбі базується на моїй критиці

минулого і на свідомості, що будь-яка культурна і побутова

робота у даний історичний момент набагато важливіша. Форм

для політичної боротьби зараз немає, і побут зараз набагато

сильніший у боротьбі з комунізмом, ніж усі інтервенції, заговори

(яких до того ж майже немає!) і балаканина а la Мілюков,

Кускова і т. ін.» [5, 207]. Актуальними вони залишаються і у наш

час.

Оцінка становища у партії, державі і суспільстві була

гранично справедливою: «Я боюся, що соціальні лестощі і

плазування ЦК партії приймає за реальність, а між тим грізно йде

невдоволення і влада, оточена морально та ідейно більш слабкою,

ніж безпартійні, масою, може відірватися від реальності. Дві

фігури – Сталін, Молотов, інші незначні. Більшість думає, що ми

і наша армія не можуть боротися з німцями. Я думаю, що в кінці

кінців – німці не впораються» [13, 446]. І далі він мотивував:

«Німці намагаються силою створити в що починається вік науки


123

насильницький поворот ходу історії назад. Але, враховуючи сили

обох сторін, вважаю їх становище безнадійним. Але бачу, що

буде коштувати це дуже дорого, могло бути інакше» [13, 450].

Ще 21 січня 1941 р. В. Вернадський стверджував:

«Поліцейський комунізм росте і фактично роз’їдає державну

структуру. Зараз все перейнято шпигунством. Усюди злодійство

все зростаюче. Продавці продуктових магазинів повсюдно цим

займаються. Немає почуття міцності режиму через 20 з гаком

років. Але щось таки велике робиться – але не по тому напрямі,

по якому «веде влада» [25, 13]. Колгоспи все більше

перетворюються як форма 2-го кріпосного права – партійці на

чолі. Газети переповнені бездарної балаканиною XVII з’їзду

партії. Жодної живої мови. Вражає убогість і відсутність живої

думки і обдарованості виступаючих більшовиків. Сильно пала їх

розумова сила. Зібралися чиновники, які бояться сказати правду.

Показово, мені здається, велике зниження їх розумового та

морального рівня в порівнянні з реальною силою нації. Жодної

майже живої думки. Хід росту нації ними не зачіпається. Життя

йде – скільки це можливо при диктатурі – поза ними» [25, 14]. 26

квітня 1941 р.: «Так чи інакше мільйон людей (НКВД) потрапили

в становище рабів і йде розвал – всі злодії у партії і тільки

думають, як би побільше заробити – діють всупереч основній ідеї

комунізму (організації свободи). Наркоми – їх число все росте – і

вони представляють з себе живий непотріб» [25, 13].

15 листопада 1941 р.: «Мимоволі думаєш про найближче

майбутнє. Зараз відбувається зсув – і, бачу, багатьом теж так

здається – величезного значення: 1) Союз з англосаксонським

державами-демократіями, у яких в життя увійшли глибоким

чином ідеї свободи думки, свободи віри і форми великих

економічних змін з принципами свободи. 2) У світовому

зіткненні ми тоталітарна держава – всупереч тим принципам, які

вели нашу революцію і з’явилися причиною нападу на нас» [25,

14]. Характеризуючи владу В. Вернадський писав: «Основна лінія

правильна. Створення свідомої сильної військової сили,

незалежної ззовні у своєму озброєнні – примат у даному моменті

цього створення у державному житті – правильна лінія, взята

Сталіним. Настрій кругом це створює здоровий. Принципи

більшовизму – здорові, трутні і поліція – виразки, які викликають


124

гниття, – однак здорові основи, мені здається, безсумнівно

переважають» [25, 13].

Цікаво відзначити, що у більшовизмі В. Вернадський вбачав

певний конструктивізм: «зараз історично зрозуміло, що, не

дивлячись на багато гріхів і непотрібні – їх розкладаючі –

жорстокості, в середньому, вони (більшовики) вивели Росію на

новий шлях. Якщо – як я впевнений – є усі підстави думати, що

боротьба з Гітлером закінчиться перемогою, – історично Ленін і

Сталін стояли на правильному шляху» [25, 13]. Прогнози В.

Вернадського щодо перемоги у війни виявилися правильними.

Підсумовуючи, варто зазначити, що ми свідомо, обмежилися

незначною кількістю аналітики, для того, щоб показати найбільш

актуальні погляди В. Вернадського на владу, державу,

суспільство,взаємодію влади і науки, а також репресії і терор.

Його прогнози війни чи оцінка Радянського Союзу як

тоталітарної держави була зроблена набагато раніше, ніж про це

почали говорити дослідники. Заслуговує на увагу його розуміння

партії. Власне, оцінка влади зроблена Громадянином,

безпосереднім учасником усіх подій першої половини ХХ

століття має важливе наукове значення.

1. Вернадский В. «Пережытое и передуманное» / В.И. Вернадский //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.litmir.net/br/?b=153558&p=8

2. Вернадский В. И. По вододу разгрома / В. И. Вернадский //

Московская неделя. – 1905. – №3. (24.05.1905.)

3. Страницы автобиографии В. И. Вернадского. – М.: Наука, 1981.

4. Вернадский В. И. 1911 год в истории русской умственной культуры /

В. И. Вернадский // Ежегодник газеты «Речь». – 1912. – [СПб.] : Тип.

Спб. т-ва печ. и изд. дела «Труд», 1912.

5. Письма В. И. Вернадского И.И. Петрункевичу «Я верю в силу

свободной мысли...» // Новый мир. – 1989. – № 12.

6. Вернадский В. Дневники 1917-1921. Октябрь 1917 – январь 1920 / В.И.

Вернадский. – К.: Наукова думка, 1994.

7. Вернадский В. И. Начало и вечность жизни Сост., вст. ст. М. С.

Бастраковой, И.И. Мочалова, В.С. Неаполитанской / В. И. Вернадский.

– М.: Сов. Россия, 1989. – С. 481.

8. Народня воля. – 1917. – 10 грудня.

9. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

– Ф. 542. Оп. 1. Д. 20.

http://www.litmir.net/br/?b=153558&p=8


125

10. Вернадский В.И. Дневники 1917–1921. Январь 1920 - март 1921 / В.И. Вернадский. – К.: Наукова думка, 1997.

11. Вернадский В. Будущее интеллигенции, науки, образования / В.И.

Вернадский // В. И. Вернадский. Крымское наследие. – К.: «Лыбидь»,

2012.

12. Вернадский В.И. Пять вольных писем сыну (Русская наука в 1929 р.) //

Минувшее. –1989. – Выпуск 7.

13. Вернадский В.И. Избранные произведения Под ред. акад. А. П. Виноградова /В. И. Вернадский. – М. :Изд-во АН СССР, 1954–1960.

Т.1. – С.603.

14. Письма В.И. Вернадского сыну из Праги летом 1929 г. // Родина. –

1990. – №7.

15. Вернадский В. И. Дневник 1938 года / В. И. Вернадский // Дружба

народов. – 1991. – №2.

16. Вернадский В. И. «Коренные изменения неизбежны…». Из дневников

1941 года / В. И. Вернадский // Литературная газета. – 1988. – 16

марта.

17. Вернадский В. И. Из писем разных лет/ В. И. Вернадский // Вестник

Академии наук СССР. – 1990. – №5. – С.112.

18. Речь. – 1917. – 3 мая.

19. Вернадский В. И. Начало и вечность жизни. Сост., вст. ст. М. С.

Бастраковой, И. И. Мочалова, В. С. Неаполитанской / В. И.

Вернадский. – М.: Сов. Россия, 1989. – С. 263.

20. Вернадский В. И. Задачи науки в связи с государственной политикой в России // Русские ведомости. – 1917. – 22 июня.

21. Мочалов Н. И. Владимир Иванович Вернадский / Н. И. Мочалов. – М.:

Наука, 1982. – С. 290.

22. В. И. Вернадский – Н. П. Василенко [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://vernadsky.lib.ru/e-texts/archive/l-vasilenko.html

23. Полонська-Василенко Н. Академік В. І. Вернадський (спогади) // Хроніка – 2000. – 2004. – Вип. 57-58. – С.499.

24. АРАН. – Ф. 518, оп. 2, спр. 14, арк. 9–13.

25. Вернадский В.И. «Коренные изменения неизбежны…». Из дневников

1941 года // Литературная газета. – 1988. – 16 марта. – С.13.

http://vernadsky.lib.ru/e-texts/archive/l-vasilenko.html


126

УДК 339.166.5.061

Бех Ю. В.

Доктор філософських наук, доцент, професор

кафедри методології науки та міжнародної освіти

Національного педагогічного університету імені

М.П. Драгоманова

НАУКОВІ ПІДХОДИ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ

ПОНЯТТЯ «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ

ОРГАНІЗАЦІЇ»

Бех Ю. В. Наукові підходи щодо визначення поняття

«інтелектуальний капітал організації». У статті представлені

спеціально-наукові підходи до визначення поняття «інтелектуальний

капітал організації». Розкрито сучасні підходи до розуміння наукових

категорій «організація», «капітал», «інтелект». Подані соціально-

економічних умови існування капіталу. Виділені та обґрунтовані підходи

до визначення інтелектуального капіталу: структурний; функціональний;

термінологічний. Визначено суть інтелектуального капіталу та його

складові.

Ключові слова: організація, капітал, інтелект, інтелектуальний

капітал, інтелектуальний ресурс, нематеріальні активи.

Бех Ю. В. Научные подходы к определению понятия

«Интеллектуальный капитал организации».

В статье представлены специально-научные подходы к определению

понятия «интеллектуальный капитал организации». Раскрыты

современные подходы к пониманию научных категорий «организация»,

«капитал», «интеллект». Представленные социально-экономических

условия существования капитала. Выделены и обоснованы подходы к

определению интеллектуального капитала: структурный;

функциональный; терминологический. Определена суть

интеллектуального капитала и его составляющие.

Ключевые слова: организация, капитал, интеллект,

интеллектуальный капитал, интеллектуальный ресурс, нематериальные

активы.

Bekh Y. Scientific approaches to the «intellectual capital of the

organization» definition. The article presents a specially - scientific approaches

to the definition of «intellectual capital of the organization.» Revealed modern


127

scientific approaches to understanding the categories of «organization»,

«capital», «intelligence». Submitted socio-economic conditions of existence of

capital. Isolated and grounded approaches to the intellectual capital definition:

structural; functional; terminology. Defined the essence of intellectual capital

and its components.

Key words: organization, capital, intelligence, intellectual capital,

intellectual resources, intangible assets.

Протягом всієї історії людства знання були найважливішим

фактором його економічного та інтелектуального розвитку.

Ринок знань поступово починає відігравати головну роль,

випереджаючи розвиток ринку матеріальних товарів.

Інтелектуальний капітал є єдиною тривалою основою

економічного успіху та зростання організації. «Інтелектуальний

капітал – це основа майбутнього росту підприємства, дає змогу

економити техніку, заощаджувати кошти і матеріальні засоби,

вивільняє фінанси, підвищує життєздатність учасників

економічного процесу» [4,с.115]. А тому проблемна ситуація

дослідження полягає у тому, що економічна система, що

базується на знаннях та орієнтована на формування, безпосереднє

використання і розвиток інтелектуального капіталу стає

основним орієнтиром у соціально-економічному розвитку

держав, окремих регіонів та окремих організацій. У сучасних

умовах розвитку країни однією з глибинних проблем постає

проблема подальшого детального розроблення формування

інтелектуального капіталу.

Важлива роль у розробці теоретичних засад

інтелектуального капіталу належить таким відомим вченим, як

К.Беккер, Д.Белл, Т.Давенпорт, Д.Даффі, Л.Едвінссон, Х.Ітамі,

М.Кастельс, Х.Макдональд, М.Мелоун, Р.Райх, Т.Сакайя,

Т.Стюарт, М.Мелоун, І.Нонака, П.Пільцер, К.Тейлор, Х.Текеучі,

О.Тоффлер, Л.Туроу, С.Хантінгтон, Т.Шульц, Ф.Фукуяма та ін.,

які зробили значний внесок щодо уточнення змісту поняття

«інтелектуальний капітал», а також його структурних елементів.

Серед вітчизняних науковців значний вклад у розробку

методологічних засад внесли Л.Абалкін, Д.Богиня,

В.Врублевський, В.Геєць, М.Долішний, О.Дацій, М.Дороніна,

О.Кендюхов, А.Колот, В.Куценко, О.Бутнік-Сіверський,


128

Н.Лук’янченко, В.Онікієнко, О.Онищенко, Л.Прусак, П.Cаблук,

В.Ситник, А.Чухно, П.Цибульов.

Мета статті – виокремити спеціально-наукові підходи щодо

розуміння наукової категорії «інтелектуальний капітал

організації».

Кожне ґрунтовне дослідження потребує методологічної

основи, а тому вважаємо за необхідне розкрити зміст категорії

«інтелектуальний капітал організації» через його на складові

(організація, капітал, інтелект, інтелектуальний капітал ). Отже, в

науковій літературі напрямку сучасної теорії управління

«організація» розглядається як: а) характеристика системи, й у

цьому розумінні означає внутрішню упорядкованість,

узгодженість її частини (організація як структура); б) одна з

основних функцій управління − організація; в) процес створення,

формування діяльності; г) ототожнення із соціальною системою,

як загальне поняття будь-якого підприємства.

Не залишимо поза увагою ознаки, що характеризують

сутність соціальної організації, оскільки саме її маємо на увазі у

контексті даного дослідження. А саме, по-перше, організація

створюється й існує для виконання конкретної справи, що

об’єднує людей для реалізації визначених потреб і інтересів.

Вона має місію, суспільні цілі, а її члени − свої цілі, відмінні від

цілей організації. По-друге, організація − це об’єднання людей,

які зі специфічними функціями і ролями утворюють конкретне

соціокультурне середовище, що об’єктивно обумовлює інші

способи поведінки керівника і підлеглих. Вони можуть бути

позитивними на розвиток організації, і негативними,

направленими на її занепад. По-третє, необхідна умова

досягнення загальної мети − сумісна діяльність, що здійснюється

в різних формах взаємодії: спільне виконання робіт, їхня

координація, обмін інформацією і т.п. Ці форми в кожній

конкретній організації залежить від її цілей, видів діяльності,

поділу праці й інших суб’єктивних причин. Взаємодія дозволяє

об’єднувати людей, сприяє формуванню організації як єдиного

цілого, що має якісне нові властивості. По-четверте, організація

має визначені межі, що дають змогу їй існувати автономно від

інших формувань, не розсіюючись в навколишньому середовищі.

Межі визначаються видами діяльності, чисельністю працюючих,


129

капіталом, виробничою площею, територією, матеріальним

ресурсами і т.п. Вони фіксуються, закріплюються в статуті,

установчому договорі, положенні [20].

Гносеологічний аналіз центральної категорії припускає

розгляд таких базових у даному випадку понять, як «капітал» і

«інтелект», а також їх синтезу.

Розглянемо що є «капітал». Капітал (нім., франц., спочатку

– головне майно, головна сума, від лат. – головний) – економічна

категорія і у широкому значенні – це все, що здатне приносити

дохід, або ресурси, створені людьми для виробництва товарів і

послуг. У більш вузькому значенні – це вкладене у діло,

працююче джерело доходу у вигляді засобів виробництва

[22,с.146]. Капітал – це авансована вартість, що в процесі свого

руху приносить додаткову вартість, тобто «само зростаюча»

вартість. За своїм соціально-економічним змістом капітал не є

майном [3].

Якщо розглядати капітал з позиції речових факторів

виробництва, тобто як сукупність засобів виробництва, які

принесуть доход їх власникові, то, наприклад, капітал, за

К.Марксом, це вартість, яка приносить додаткову вартість. У

більш широкому аспекті під капіталом розуміється цінність, яка

приносить потік доходу [26,с.119]. А.Сміт розглядав капітал як

запас, що використовується для господарських потреб і

приносить дохід [21,с.205]; Дж.С.Міль – як попередньо

накопичений запас продуктів минулої праці [16,с.148];

А.Маршалл – як сукупність речей, без яких виробництво не

могло б здійснюватись з рівною ефективністю, але які не є

безплатними дарами природи [15,с.234].

Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу

отримувати дохід, то до нього треба віднести і вкладення у

робочу силу (Г.Беккер, Дж.Мінсер). Цей підхід має назву

«концепція людського капіталу». З позиції П.Самуельсона,

капітал складається з таких факторів виробництва: 1) природні

ресурси; 2) ресурси людської праці; 3) капітальні блага,

вироблені самою економічною системою [19,т.2,с.203].

Як бачимо, капітал може розглядатися з позиції «головного

майна», «головної суми» і, одночасно як економічна категорія,

що виражає сукупно-виробничі відносини, тобто, перетворення


130

додаткової вартості на капітал. Перетворення звичайних

грошових знаків на капітал включає як чисто технічні, техніко-

організаційні моменти, так і соціально-економічні.

Капітал як такий може існувати лише за певних соціально-

економічних умов, до яких відносять: 1) високорозвинене

товарне виробництво і обіг; 2) наявність такої мотивації

діяльності виробника, як особисте збагачення; 3) зосередження у

частини господарчих агентів значної частки засобів виробництва,

тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

4) відсутність власних засобів виробництва у частини

господарчих агентів, що змушує їх найматися. (тут і далі,

[18,с.206-207].

Якщо розглядати капітал з точки зору підприємства, що

він є сумою вартісної оцінки майна та коштів підприємця, які він

може використовувати на господарські потреби. З цієї точки зору

принциповим моментом є співвідношення між власним і чужим

капіталом. Тільки вкладення капіталу у господарську діяльність,

його інвестування створює прибуток [3].

В усіх цих визначеннях ми бачимо те, що є

загальновідомим, сталим у науці принципом: сутність капіталу,

фундаментальної економічної категорії, – вартість (цінність,

ресурси), яка приносить нову вартість (дохід, прибуток).

Друга базова категорія – інтелект. У сформованому

філософському розумінні інтелект (лат. розум) – розум, здатність

мислити, проникливість, сукупність тих розумових функцій

(порівняння, абстракції, утворення понять, судження, висновків

тощо), які перетворюють сприйняття у знання або критично

переглядають чи аналізують уже наявні знання [24,с.181].

Під терміном «інтелект» зазвичай мають на увазі

інтегральний продукт, результат розумової діяльності, що

формується в процесі індивідуального розвитку людського

організму і характеризується елементами нетривіального

продуктивного мислення, використання багатозначної логіки,

формування біологічно і соціально цінної інформації. Людський

(природний) інтелект – це відносно стійка структура розумових

здібностей індивіда, пов’язана з раціональним пізнанням.

Якщо донедавна інтелект асоціювався із природною

розумовою діяльністю людини, то сьогодні ми маємо виділення


131

порівняно нової категорії – інтелекту штучного, сутність якого

полягає у відтворенні машинами окремих інтелектуальних дій

людини (сприйняття інформації, елементи міркування й ін.).

Штучний інтелект використовують при побудові так званих

інтелектуальних систем (наприклад, експертних систем, баз

знань), при розв’язанні задач «машинного зору» (орієнтування у

просторі, розпізнавання обстановки тощо), у складних системах

переробки інформації.

Внаслідок суттєвого зростання зацікавлення управління

інтелектуальним капіталом це поняття набуло багато визначень.

Його можна трактувати як процес, система, наукова дисципліна,

нова філософія управління чи навіть мистецтво. Вважається, що

термін «інтелектуальний капітал» уперше було використано

Дж.Гелбрейтом який у 1969 р. вживає даний термін у листі до

М.Калецькі у значенні інтелектуальної діяльності. Проте ще у

1829 р. Ш.Фур’є у своїй праці «Новий господарський соцієтарний

світ» до основних чинників виробництва, окрім праці й

матеріально-речовинного капіталу, додав ще один вагомий

нематеріальний чинник – талант, який, по суті, є інтелектуальним

активом. Пізніше могутнім поштовхом до вивчення сутності та

економічної ролі інтелектуальних ресурсів в економічних

трансформаціях послужили роботи Й.Шумпетера, Д.Белла і

Дж.Гелбрейта, що показали, хай і без чіткого категоріального

виразу, значущість даних ресурсів у майбутньому суспільно-

економічному розвитку.

Із методологічних позицій як наукова категорія

інтелектуальний капітал почав досліджуватися порівняно

недавно – із 90-х років ХХ ст. Першим досліджував природу

інтелектуального капіталу Т.Стюарт, лауреат багатьох премій,

член редколегії журналу Fortune. У статті «Сила інтелекту: як

інтелектуальний капітал стає найбільш ціннішим активом

Америки» він уявляє інтелектуальний капітал як суму всього

того, що знають працівники компанії і що дає конкурентну

перевагу компанії на ринку: патенти, процеси, управлінські

навички, технології, досвід та інформація про споживачів і

постачальників. Об’єднані разом, ці знання складають

інтелектуальний капітал.


132

Значний внесок у розвиток питання щодо уточнення змісту

об’єкта дослідження та виділення його структурних елементів

було зроблено зарубіжними вченими і практиками. Відомий

шведський економіст-практик Л.Едвінссон (він довгий час був

віце-президентом і директором по інтелектуальному капіталу

інвестиційної компанії Skandia) розглядає інтелектуальний

капітал як сукупність знань, практичних навичок та творчих

здібностей працівників компанії, докладені до виконання певних

поточних завдань [17,c.258]. Структурний капітал складається з

капіталу споживачів та організаційного капіталу.

Е.Брукінг, А.Козирєв та ряд інших науковців підкреслюють

взаємозв’язок накопичених фірмою знань та її майбутніх

можливостей, які втілюються у ринковій вартості. Однак новизна

проблеми та її нерозробленість обумовили неоднозначність і

суперечливість думок дослідників при формулюванні

визначення, обґрунтуванні сутності інтелектуального капіталу.

Останніми роками на тлі стрімкого становлення нової,

«інтелектуальної» економіки, окремі учені і групи, які працюють

у різноманітних галузях, постали перед необхідністю вироблення

загального визначення цього терміна. Виникла необхідність

систематизації накопиченого досвіду з вивчення

інтелектуального капіталу. Узагальнюючи наявний теоретичний

матеріал із досліджуваної проблематики, можна виділити три

підходи до формулювання визначення інтелектуального

капіталу: структурний; функціонально-структурний;

термінологічний.

Структурний підхід є найбільш розповсюдженим. Його

сутність полягає у спробах дати визначення інтелектуальному

капіталу через розкриття його структури. У цьому напрямі

першу, яка заслуговує на увагу, спробу дати визначення

інтелектуальному капіталу як теоретичній категорії зробили одні

з перших його дослідників Л.Едвінссон і М.Мелоун. Автори

дотримуються досить широкого трактування інтелектуального

капіталу, відносячи до нього фактично усі види, які не

піддаються традиційним оцінкам ресурсів сучасної корпорації.

На підставі досліджень, проведених у шведській страховій і

фінансовій компанії «Скандія», дослідники виділили в межах

інтелектуального капіталу «людський» капітал і «структурний»


133

капітал і відзначають, що кожна із цих форм «капіталу»

породжена людськими знаннями і саме їх сукупність визначає

сховані джерела цінності, які наділяють компанію нетрадиційно

високою ринковою оцінкою. Таким чином, в їх інтерпретації

інтелектуальний капітал – це сума капіталу людського і

структурного.

Інші дослідники та практики розширили розуміння

інтелектуального капіталу Л.Едвінссона і М.Мелоуна й

приходять до думки, що на рівні організації інтелектуальний

капітал є сума трьох складових [3;6]: 1. Людський капітал –

сукупність знань, навичок, творчих здібностей, а також

спроможність власників та наукомістких працівників відповідати

вимогам і задачам компанії. 2. Структурний капітал – програмні

засоби ЕОМ, програмне забезпечення, бази даних, організаційна

структура, патенти, товарні знаки, а також всілякі організаційні

механізми, які забезпечують продуктивність працюючих та

функціонування компанії. 3. Споживчий капітал – майбутні

споживачі продукції компанії, її спроможність задовольнити їх

запити.

Основою цих трьох складових є людські ресурси –

найбільша динамічна компонента спроможності компанії

отримувати прибуток тривалий час. Вважається, що людський

капітал не може бути власністю компанії, а структурний капітал

може бути оформлений у власність і може виступати в якості

об’єкту купівлі-продажу [6,с.24].

На позитивну оцінку заслуговує спроба фахівців фірми

«Скандія» вперше не тільки виділити інтелектуальний капітал в

особливу категорію, але й розкрити його сутність. У той же час

необхідно відзначити і ряд серйозних неточностей і прорахунків

у такому формулюванні поняття інтелектуального капіталу.

Визначення інтелектуального капіталу як суми людського і

структурного капіталів не тільки не розкриває його економічної

та гносеологічної сутності як економічної категорії «капітал», і

зокрема «інтелектуальний», але і через відсутність економіко-

теоретичного обґрунтування не дозволяє виділити

інтелектуальний капітал у вигляді узагальнюючої економічної

категорії.


134

У рамках структурного підходу можна відзначити спробу

Д.Даффі дати більш обґрунтоване визначення: «Інтелектуальний

капітал – це сукупні знання, якими володіє організація в особі

своїх співробітників, а також у вигляді методологій, патентів,

архітектур і взаємозв’язків» [5]. У цьому визначенні

інтелектуальний капітал уже набуває вигляду деякої

методологічної категорії («сукупні знання компанії»). Однак

друга частина визначення («сукупні знання у вигляді архітектур і

взаємозв’язків») подана занадто узагальнено і розмито для

розуміння того, що мається на увазі насправді. Крім цього, як і в

Л.Едвінсона і М.Мелоуна, не розкривається економічна сутність

категорії «капітал».

Гносеологічно обмежено до розуміння інтелектуального

капіталу підходять дослідники Д.Клейн і Л.Прусак, визначаючи

інтелектуальний капітал як «інтелектуальний матеріал,

формалізований і зафіксований, що використовується для

виробництва більш цінного майна» [9]. Хоча тут і розкривається

економічна сутність інтелектуального капіталу як деякого

інтелектуального матеріалу, який використовується для

виробництва більш цінного майна, проте віднесення до нього

тільки «матеріалу» формалізованого і зафіксованого не можна

вважати правомірним. Якщо свідомо сформована корпоративна

культура не зафіксована і формалізована, але створює умови для

реалізації творчих здібностей персоналу з метою створення нової

технології або продукту [9], чи варто її вважати одним з

елементів інтелектуального капіталу компанії? Очевидно, що так.

Те саме правомірно сказати про лояльність персоналу, купівельну

прихильність і, звичайно, про професійні знання й уміння

співробітників, не зафіксованих документально і

неформалізованих. У даному формулюванні явно змішуються

поняття інтелектуального капіталу з інтелектуальною власністю,

хоча ці категорії мають дещо різну природу.

Б.Леонтьєв до визначення інтелектуального капіталу через

розкриття його структури підходить трохи ширше. Під

інтелектуальним капіталом того чи іншого суб’єкта він розуміє

«сукупність наявних у нього законних прав на результати його

творчої діяльності, його природних і придбаних інтелектуальних


135

здібностей і навичок, а також накопичені ним бази знань і

корисних відносин з іншими суб’єктами» [13].

Більш вдалим, на наш погляд, є функціональне визначення,

запропоноване Х.Макдональдом: «Інтелектуальний капітал – це

знання, які є в організації і можуть використовуватися для

одержання різних переваг перед конкурентами» [10]. Тут вже

позначені контури інтелектуального капіталу як економічної

категорії, тобто знання співробітників компанії, які є в організації

і дають переваги перед конкурентами, здатні породжувати нову

вартість. За В.Іноземцевим інтелектуальний капітал – це

інформація та повсякденні знання працівників, які акумулює

воєдино і знання працівників підприємства, і інтелектуальну

власність, і нагромаджений досвід, спілкування й організаційну

структуру, інформаційні мережі й іміджфірми

Важливими для дослідження є розуміння інтелектуального

капіталу Т.Стюартом, М.Бендиковим і Е.Джамайєм та фахівцями

з Росії, оскільки вони поєднують його з конкурентоспроможністю

організації. Так перший та другі вважають цю категорію сумою

знань усіх працівників компанії, яка забезпечує її

конкурентоспроможність [1;7]. Таке одноаспектне за змістом

визначення інтелектуального капіталу звужує межі його

гносеологічної сутності до персоніфікованих знань, залишаючи

поза рамками категорії торговельні марки, патенти, оригінальне

програмне забезпечення та ін. Треті вважають, що

інтелектуальний капітал – це ресурс, який характеризує знання,

інтелектуальний потенціал організації та є один з нових критеріїв

визначення конкурентноздатності організації [3]. Як видно з

цього визначення, базовим поняттям у визначенні

інтелектуального капіталу стають усі, загальні знання, які

сконцентровані в тій чи іншій фірмі.

Останнім часом у світовій економічній літературі широко

використовується поняття «інтелектуальний капітал», аналогами

якому є терміни: «нематеріальні активи», «інтелектуальний

потенціал», «активи знань» і т.д. Інтелектуальний капітал – це

знання, інформація, досвід, організаційні можливості,

інформаційні канали, які можна використовувати в процесі своєї

інтелектуальної праці, щоб створювати багатство.

Інтелектуальний капітал – це знання, які можуть бути


136

конвертовані у вартість, інакше кажучи, це сума всього того, що

знають і чим володіють працівники, що формує

конкурентоспроможність організації [17,c.256-257].

Один із перших російських дослідників інтелектуального

капіталу В.Єфремов вважає, що інтелектуальний капітал – це

знання, якими володіють організації і передаються у будь-якій

формі. Згідно з визначенням Л. Прусака із компанії IBM,

інтелектуальний капітал являє собою такий інтелектуальний

матеріал, який зафіксований, формалізований і використовується

для більш вагомого активу. Інтелектуальний капітал створюється

як у суспільному секторі економіки, так і в рамках домашніх

господарств у тому значенні, що витрати праці і зусиль по

самозбереженню і самовдосконаленню відіграють вирішальну

роль у процесі створення економічних благ. У діловій пресі під

інтелектуальним капіталом розуміють патенти, процеси,

управлінські навички, технології, досвід та інформацію про

споживачів та постачальників.

Термінологічний підхід подано у роботі Е.Брукінга

«Інтелектуальний капітал: ключ до успіху в новому тисячолітті»,

де він інтелектуальний капітал визначає як «термін для

позначення сукупності нематеріальних (інтелектуальних) активів,

що підсилюють конкурентні переваги підприємства і без яких

компанія не може тепер існувати. До інтелектуального капіталу

відносять ринкові активи (марка, перспективні угоди, договори,

контракти, дистрибутивні канали), активи інтелектуальної

власності (патенти, авторські права, торгова марка) і

інфраструктури (бізнес-процеси, управлінська політика

підприємства, культура і процеси управління), гуманітарні активи

(інтелектуальні активи службовців і партнерів підприємства, які

полягають в знаннях і уміннях).

За В.Кузьмінським, суть інтелектуального капіталу можна

визначити як систему відносин економічних суб’єктів щодо

раціонального, стійкого його відтворення на основі

прогресивного розвитку науки для виробництва конкурентних

товарів і послуг, підвищення рівня життя, розв’язання проблем

нерівномірності світового і регіонального розвитку на основі

персоніфікованих економічних інтересів суб’єктів [12]. Але такий


137

підхід занадто звужує категорію, маючи на увазі лише відносини

економічних суб’єктів.

Колектив дослідників на чолі із Т.Чечеловою пропонує таке

визначення: інтелектуальний капітал є сукупністю знань,

навичок, умінь людини, ії мобільність (здібність до сприйняття

нової інформації, навчання, перепідготовки, адаптації до нових

умов) і креативність (здатність неординарно мислити і формувати

ідеї), які забезпечують можливість створення додаткового

продукту у процесі руху інтелектуального капіталу [27,с.113].

Проте дана позиція, коли інтелектуальний капітал включає лише

унікальні здібності людини, залишає осторонь цілий спектр

інших інтелектуальних ресурсів підприємства, безліч

інтелектуальних продуктів, що використовуються як засоби

виробництва, у тому числі весь спектр формалізованої

інтелектуальної власності, залученої для створення нової

вартості.

Згідно з літературою, існує таке визначення

інтелектуального капіталу – це перетворення знань та

нематеріальних активів в корисні ресурси, які дають конкурентні

переваги індивідам, фірмам та націям [11]. З цього визначення

видно, що інтелектуальний капітал може розглядатися на трьох

рівнях: індивідуальному, корпоративному та суспільному.

О.Кендюхов, на основі проведеного у праці [8]

гносеологічного аналізу наводить таку дефініцію

інтелектуального капіталу: «це здатні створювати нову вартість

інтелектуальні ресурси підприємства, представлені людським і

машинним інтелектами, а також інтелектуальними продуктами,

створеними ним самостійно або залученими з сторони як засоби

створення нової вартості».

Суть інтелектуального капіталу в цьому підході в

основному зводиться до здібностей людини, її знань,

можливостей. В іншому трактуванні це термін для позначення

нематеріальних активів, без яких підприємство зараз не може

існувати [2] Ще один вчений П.Цибульов, розглядаючи

інтелектуальний капітал в широкому розумінні дає таке його

визначення: це знання, що можуть бути перетворені на прибуток

та оцінені [25].


138

Для економістів, інтелектуальний капітал є форма

капіталізації інтелектуального потенціалу, а цінність

інтелектуального капіталу виводиться за допомогою коефіцієнта

Тобіна (відношення ринкової вартості компанії до її балансової

вартості). На практиці керівники корпорацій дають більш просте

визначення інтелектуального капіталу: сукупність

нематеріальних активів, які можуть бути кодифіковані, оцінені та

управляються корпорацією.

Глибоким є дослідження сутності інтелектуального капіталу

О.Бутнік-Сіверського, в роботі якого [3] «інтелектуальний

капітал – це один із різновидів капіталу, який має відповідні

ознаки капіталу і відтворює, одночасно, властиву лише йому

(інтелектуальному капіталу) специфіку і особливості. Як

економічна категорія інтелектуальний капітал розглядається з

позиції авансованої інтелектуальної власності, що під час свого

руху приносить більшу вартість за рахунок додаткової вартості».

В роботі Н.Маркової «під інтелектуалізацією людського

капіталу запропоновано розуміти процес поступового

підвищення інтелектуального рівня людського капіталу на основі

синтезу інформації, загальних і професійних знань, умінь і

навичок окремого індивіда, що відбувається задля забезпечення

відповідності сучасним умовам господарювання та отримання

соціально-економічного ефекту. Результатом процесу

інтелектуалізації праці виступають створення, формування і

нагромадження людського та інтелектуального капіталу, які

визначають ефективність будь-якої діяльності», [14]. В

дослідженні О.Стрижак інтелектуальний капітал розглядається у

якості фактора виробництва і зроблено висновок, що

«інтелектуальний капітал підприємства – це сукупність

здібностей і знань, які мають економічну цінність і

використовуються у виробничій системі, орієнтованій на

задоволення потреб суспільства, з метою створення

інноваційного потенціалу та одержання доходу» [23].

Інтелектуальний капітал – це засноване на зв’язках

структуроване знання і здібності, які володіють потенціалом

розвитку і створення вартості. Інтелектуальний капітал

комерційної організації є сукупність знань, інформації, досвіду,

кваліфікації і мотивації персоналу, організаційних можливостей,


139

каналів і технологій комунікації, здатних створювати додаткову

вартість і сприяти забезпеченню конкурентних переваг

комерційної організації на ринку.

Інтелектуальний капітал комерційної організації – це її

капіталізоване знання. Інтелектуальний капітал поряд з іншими

видами капіталу є фактором виробництва. Капітал – це створені

людиною ресурси, які використовуються для виробництва

товарів і послуг, які приносять прибуток. Капітал виступає у

вигляді грошового капіталу (реального капіталу); на рівні

підприємства капітал – це вся сума матеріальних благ (речей) і

грошових засобів, які використовуються на виробництві: діляться

на основний і обіговий. Виходячи із даного визначення,

інтелектуальний капітал можна уявити як сукупність

нематеріальних об’єктів, які використовуються на виробництві і

являються частиною основного капіталу. У рамках

формалізованих уявлень про капітал, його самозростання

відбувається у процесі кругообігу і обороту. Капітал слід

зрозуміти як рух, а не річ, яка перебуває у покої. Теж відноситься

і до інтелектуального капіталу, який приймає участь у кругообігу

сукупного капіталу поряд з фізичним капіталом, приймаючи

участь у формуванні грошової форми капіталу.

Інтелектуальний капітал часто називають «непомітним

активом». У цьому визначенні подана вся його нематеріальна

природа. Дійсно, знання і творчі здібності людини неможливо

фізично відчувати, імідж корпорації і моральні цінності

сприймаються у форматі конкурентоспроможності фірми чи

корпорації. Інтелектуальний капітал має багато спільного з

фізичним капіталом, так як обидва види капіталів виникають у

результаті вкладень ресурсів (грошей, матеріальних засобів,

знань, кваліфікації) у виробництво товарів та послуг, які

приносять керівнику прибуток; являються ресурсом не тільки

таким, що зберігається, а й таким, що поповнюється. Обидва види

капіталів включаються в кругообіг вартості, в якому грошова

форма є відправною і кінцевою формами просування фірми чи

організації вперед, а також піддаються моральному зносу

(причому інтелектуальний капітал навіть у більшій мірі –

знецінюється і програмне забезпечення, і будь-яке знання),

потребують «ремонту»« і затрат на своє утримання.


140

В той же час між фізичним та інтелектуальним капіталом

спостерігаються і відмінності. Інтелектуальний капітал часто

називають «невидимим активом» і в цьому визначенні – його

нематеріальна природа. Речових вимірів творчого потенціалу

компанії, величини його інтелектуального ресурсу по аналогії з

іншими ресурсами, необхідними для виробництва будь-якого

продукту, не існує. Тому складно відшукати надійні способи

виміру колективних знань співробітників компанії, їх досвіду та

інтуїції, інтелектуальної власності, засвоєної ними інформації.

Інтелектуальний капітал, націлений на майбутнє, на відміну від

фізичного капіталу, являє собою результат певних дій у

минулому. Найбільш успішно інтелектуальний капітал може

розвиватися у процесі створення нової продукції і проведення

організаційно-стратегічних заходів для освоєння нових ніш на

товарних ринках. Розвиток залежить від того, настільки компанія

може масштабно організовувати дослідження, сконцентрувати

необхідні інтелектуальні, матеріальні і фінансові ресурси.

Таким чином, термінологічно інтелектуальний капітал – це

капітал, створений людським та/або машинним інтелектом і

представлений інтелектуальними ресурсами, але тільки тими, що

здатні створювати нову вартість. Важливо розуміти дихотомію

між інтелектуальним капіталом і всіма інтелектуальними

ресурсами підприємства [Див.: 9]. Інтелектуальний капітал –

засіб створення нової вартості. Інтелектуальні ресурси

підприємства включають як власне інтелектуальний капітал,

інтелектуальну працю та інтелектуальні продукти, які у свою

чергу також можуть бути використані як засоби виробництва.

Перспективи подальших розвідок у напрямку дослідження

інтелектуального капіталу організації достатньо широкі.

Оскільки в сучасних умовах підвищення значення

інтелектуальних ресурсів організації є важливим досліджувати

особливість інтелектуального капіталу організації державної чи

комерційної форми власності, оцінки ефективності

інтелектуального капіталу організації, нові методики цієї оцінки,

значення інтелектуального капіталу організації щодо підвищення

її конкурентоспроможності тощо.


141

1. Баранчеев В. П. Управление знаниями в инновационной сфере:

Учебник. – М. : ООО фирма «Благовест-В», 2007. – 272 с.

2. Брукинг Э. Интеллектуальный капитал: ключ к успеху в новом

тысячелетии. – СПб. : Питер, 2001. – 288 с.

3. Бутнік-Сіверський О. Б. Інтелектуальний капітал: теоретичний аспект

// Інтелектуальний капітал. – 2002. – № 1. – С. 16-27.

4. Возняк Г., Беновська Л. Інтелектуальний капітал підприємств:

проблеми ідентифікації та оцінки. // Вісник Львів. ун-ту. – Серія екон.

– 2009. – Вип. 41. – С. 115-123.

5. Даффи Д. Человеческий капитал. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.icci.ru/study/13/25men_cap.doc.

6. Зинов В., Сафарян К. Интеллектуальный капитал как базовая

характеристика стоимости бизнеса // Інтелектуальна власність – 2001.

– № 5-6. -С. 23-25.

7. Карась П. Інтелектуальний капітал: складові та аспекти

комерціалізації в нових умовах господарювання // Економіст. – 2006. –

№ 8. – С. 70-74.

8. Кендюхов О. Гносеологія інтелектуального капіталу // Економіка

України. – 2003. – № 4 (497). – С. 28-33.

9. Кендюхов О.В. Ефективне управління інтелектуальним капіталом:

Монографія / НАН України. Інститут економіки промисловості;

ДонУЕП. – Донецьк: ДонУЕП, 2008. – 359 c.

10. Комаров И. Интеллектуальный капитал // Персонал. – 2000. – № 5. –

С. 54-62.

11. Крутий И., Новикова Ю. Механизм приращения интеллектуального

капитала личности и компании // Проблемы теории и практики

управления. – 2006. –№ 9. – С. 41-48.

12. Кузьмінський В. О. Теоретичні основи інтеграції капіталів // Фінанси

України. – 2003. – № 2. – С. 124-132.

13. Леонтьев Б. Цена интеллекта. Интеллектуальный капитал в

российском бизнесе. – М. : Издательский центр «Акционер», 2002. –

200 с.

14. Маркова Н. С. Теоретико-методичні основи формування й розвитку

інтелектуального капіталу : Автореф. дис… канд. екон. наук : 08.09.01

/ Харк. нац. екон. ун-т. – Х., 2005. – 19 с.

15. Маршалл А. Принципы политической экономики. – М. :

Прогресс, 1984. – Т. 3. – 352 с.

16. Милль Дж. С. Основы политической экономики. – М. : Прогресс, 1980

– Т. 1. – 495 с.

17. Нанівська Є. В. Інтелектуальний капітал підприємств: сутність і значення у сучасних умовах [Електронний документ] // Науковий

вісник НЛТУ України. – 2011. – Вип. 21.15. – Режим доступу:

http://x9t.ru/24545-barancheev-v-p-upravlenie-znaniyami-v-innovacionnoy-sfere.html


142

http://archive.nbuv.gov.ua/

portal/chem_biol/nvnltu/21_15/256_Nan.pdf.

18. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: підручник / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін. – К. : Вища шк.,

1994. – 559 с.

19. Самуэльсон П. Экономика. – М. : МГП «АЛГОН» ВНИИСП, 1992. –

Т. 2. – 335 с.

20. Саркисов С. Э. Менеджмент: Словарь-справочник. – М. : Анкил, 2005.

– 808 с.

21. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. – М. :

Соцэкгиз, 1962. – 477 с. 22. Современный экономический словарь / Сост. Б.А. Райзберг,

Л.Ш. Лозовский, Е.Б. Стародубцева. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. :

ИНФРА-М, 2003. – 479 с.

23. Стрижак О. О. Формування інтелектуального капіталу підприємства.

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

економічних наук. – Харків. – 2004. – 20 с.

24. Философский энциклопедический словарь. – М. : ИНФРА-М, 1997. –

576 с.

25. Цибульов П. Кількісна оцінка інтелекту// Інтелектуальна власність. –

2004. – № 12. – С. 51-55.

26. Экономика. Краткий словарь / под ред. Т.В. Игнатова. – Ростов н/Д. :

Феникс, 2001. – 336 с.

27. Эффективный экономический рост: теория и практика: Учеб. пособие для студентов экономических вузов / Т.В. Чечелова, Г.Ю. Ивлева,

В.А. Козлова и др. – М. : Экзамен, 2003. – 320 с.


143

УДК 141. 7:316. 4

Брязкун В. В.

Кандидат філософських наук, заступник директора з

виховної роботи Інституту управління та економіки

освіти, старший викладач кафедри управління,

інформаційно-аналітичної діяльності та євроінтеграції

НПУ імені М.П. Драгоманова

СОЦІАЛЬНА ТА ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНОСТІ:

ВАРІАНТИ ВЗАЄМОДІЇ

Брязкун В. В. Соціальна та віртуальна реальності: варіанти

взаємодії. У статті автор розглядає три можливі варіанти взаємодії

соціальної та віртуальної реальності. Описуються варіанти доповнення,

конфлікту та підміни однієї реальності іншою. Здійснена спроба до

визначення оптимальної та гармонійної взаємодії двох реальностей у

свідомості сучасної людини.

Ключові слова: віртуалізація свідомості, ідентичність, віртуальна

реальність, соціальна реальність, людина.

Брязкун В. В. Социальная и виртуальная реальности: варианты

взаимодействия. В статье автор рассматривает три возможных варианта

взаимодействия социальной и виртуальной реальности. Описываются

варианты дополнения, конфликта и подмены одной реальности другой.

Осуществлена попытка к определению оптимального и гармоничного

взаимодействия двух реальностей в сознании современного человека.

Ключевые слова: виртуализация сознания, идентичность,

виртуальная реальность, социальная реальность, человек

Bryazkun V. Social and virtual reality: forms of interaction. The article

examines three possible social interactions and virtual reality. We describe

variations addition, conflict and substitute one reality to another. An attempt to

determine the optimal and harmonious interaction between two realities in the

mind of modern man.

Key words: virtualization consciousness, identity, virtual reality, social

reality, man.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із

важливими науковими чи практичними завданнями пов’язаний з

тим, що сучасний характер трансформаційних перевтілень, як на


144

індивідуальному, так і на суспільному рівнях життєдіяльності

індивіда, визначається здебільшого стрімким розвитком

інформаційних технологій, які, у свою чергу, сприяють

зростанню популярності такого явища як «віртуальність». Слід

зазначити, що довгий час це поняття залишалось на узбіччі

філософської думки і використовувалось іншими науками не в

якості самостійного терміна, а як таке, що описує певні

властивості того чи іншого предмета. Така ситуація почала

змінюватися впродовж останніх 15-20 років – з часу введення у

науковий обіг категорії «віртуальна реальність». Хоч,

справедливо відзначити, що і дотепер вчені не можуть прийти до

єдиного висновку щодо онтологічного статусу цього явища.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких

започатковано розв’язання даної проблеми вказує на те, що у

ході цього дослідження необхідно здійснити філософське

переосмислення основних ідей, закладених у концепції симуляцій

Ж. Бодрійяра і Ж. Дельоза, недовтілення реальності С. Хоружого,

поліонтотолічного підходу М. Носова, віртуального суспільства

А. Бюля, віртуалізації соціальних процесів Д. Іванова, теорії

девіртуалізації М. Шугурова та С. Коробіцина, змінних станів

свідомості Д. Співака, баченні чотирьох горизонтів віртуального

буття В. Афанасьєвої, ідеї розмежування віртуальних

реальностей В. Розіна, а також цілої низки інших західних та

вітчизняних парадигм.

Отже, до невирішених раніше частин загальної проблеми

можна віднести питання співвідношення фізичної та віртуальної

реальності. Саме тому, метою цієї статті є визначення можливих

напрямків розвитку діалектичного зв’язку між двома

зазначеними вище реальностями.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним

обґрунтуванням отриманих наукових результатів доцільно

розпочати з того, що нове життя поняття «віртуальне» отримує в

70-х роках ХХ століття, коли у вжиток увійшло словосполучення

«віртуальна реальність», автором якого вважається Дж. Ланьєр. З

того моменту термін починає використовуватися для позначення

тривимірної моделі реальності, що створюється за допомогою

комп’ютерів і створює ефект повної присутності в ній людини [8,

с. 111]. Справедливо зазначає В. Таратута: «Як тільки віртуальна


145

реальність стала фактом повсякденного життя, всі смисли-

попередники поняття віртуального хлинули нестримним

потоком, змагаючись з новими визначеннями, хоча останнє

залишилось добре забутим старим [14, с. 49]».

Цікавим є той факт, що статус наукового терміна поняття

«віртуальне» отримало завдяки фізиці у 1983 році. Так, у

квантовій фізиці це поняття використовується і до сих пір по

відношенню до часточок, які у стабільному стані виявити

неможливо – вони з’являються у процесі взаємодії інших

часточок, виконують свою роль і зникають. Завдяки цьому

дотримуються всі закони збереження, що описують поведінку

деяких елементарних часточок, що взаємодіють між собою [20].

Не дивлячись на віддаленість квантової фізики від соціальної

філософії, це відкриття вплинуло на весь процес життєдіяльності

людини. Так, Я. Любивий зазначає: «Якби у квантову фізику не

було введено поняття віртуальних часточок, то формули

взаємодії елементарних часточок були б надзвичайно складними

або взагалі неможливими з точки зору законів збереження. Таким

чином, поняття віртуальної часточки значно спрощує процедуру

описування квантово-механічних об’єктів. У цьому значенні

віртуальна реальність, не належачи до наявної безпосередньо

даної фізичної реальності, неодмінно впливає на розвиток

останньої [9]».

Щодо поняття «віртуальної реальності», то поширення

суспільного інтересу до нього набуває у 90-х роках ХХ століття,

коли воно починає усвідомлюватися як техніка репрезентації, як

середовище спілкування і соціалізації, що впливає на

повсякденний досвід і відповідну поведінку в реальному світі [15,

с. 177]. Саме в той час категорія «віртуалізація» почала

використовуватися у контексті вивчення соціальних процесів та

життя людини.

Щодо категорії «реальність», то вона першочергово була

введена схоластами для розмежування понять «буття»,

«сутності» та «існування». Тобто, реальність можна визначити як

буття в формі речей, суть буття речі.

Справедливо відзначити, що з погляду філософії, реальність

протиставляють поняттям, які в буденній мові часто змішуються:

безмежному і невизначеному, чистому буттю, субстанції,


146

абсолюту; неречовому буттю у формі ейдосу, ідеї, ідеалу;

дійсності, яка означає єдність творчого і створеного, дії і

результату, ідеї і речі, ідеального і реального [2].

У словнику В. Даля зазначається наступне тлумачення цього

поняття: «реальний» – дійсний, діловий, прикладний,

досвідчений, життєвий [4, с. 138]. В етимологічному словнику

української мови зазначається, що «реальний» – це поняття, яке

запозичене із середньовічної латинської мови і означає «дійсний,

речовий» [6, 38].

У тлумачному словнику філософських термінів надається

наступне визначення реальності як всього того, що здатне

продукувати дію, сприймати та реагувати на неї. Реальність – це

не лише актуально наявне, а й все те, чому можна приписати

означені властивості в минулому або прогнозувати на майбутнє

[12, c. 134-135].

Аналіз історії розвитку терміна «віртуальне» вказує на те, що

найчастіше він отримував змістове навантаження як

«потенційне», тобто таке, що характеризує міру сутнісної сили

«можливості» проявити себе в матеріальному світі [13, с. 635].

Категорія «можливий», в свою чергу, вказує на стан предмета або

світу, який у даний момент не існує реально, але може

здійснитися в майбутньому [16, с. 143]. Саме тому поєднання

двох понять («віртуальне» та «реальність») в один термін

утворює оксюморон.

Доцільність використання поняття «віртуальна реальність»

обґрунтовується з позиції того, що реальність – це дискретне

буття. Але реальність у формі дискретних речей (річ – це

сукупність властивостей, що дані у відношеннях, які

утворюються через взаємодію і кількість яких прямує до

безкінечності [11, с. 89]), не обов’язково означає їх непроникність

та протистояння зовнішньому чуттєвому чи практичному впливу

людини. Логічне узагальнення поняття «речі» шляхом

екстрагування її властивостей існуванню дають можливість

розуміти під цим поняттям матеріальні і духовні утворення,

абстрактні та ідеалізовані феномени [11, с. 90].

У цьому і криється джерело небезпеки повного відриву

віртуального світу від світу дійсного. Віртуальна реальність

дозволяє людині нескінченно й різноманітно маніпулювати


147

віртуальними образами, занурюючись у світ фантазій, робити

неймовірні вчинки, не хвилюючись за наслідки своїх дій, не

обтяжуючи себе відповідальністю за них [7, с. 14]».

Проте незалежно від ступеню занурення, віртуалізація

свідомості як процес буде мати певні наслідки для людини та

суспільства. У залежності від того, як людина усвідомлює

співвідношення константної реальності та віртуальної, ми

виокремлюємо наступні три можливі результати: доповнення,

конфлікту, підміни.

Ситуація доповнення можлива за умови, що віртуальна та

соціальна реальність утворюють категоріальну опозицію, проте

яка не має певної субстанціональної відносності. Це означає, що

віртуальна реальність може породити віртуальну реальність

іншого рівня, ставши відносно неї константною реальністю.

Константна реальність першого рівня може «згорнутися», ставши

віртуальним об’єктом нової константної реальності. Кількість

породжених віртуальних реальностей, та константних

реальностей, що звертаються є необмеженою. Віртуальні

реальності можуть бути різної природи – психологічної,

фізіологічної, хімічної, соціальної тощо [17]. Тобто, така ситуація

можлива в межах поліонтологічного підходу, коли не зважаючи

на природу віртуальної реальності вони можуть перетинатися,

переходити одна в одну при цьому не заважати повноцінному

існуванні одна одній.

Також, не дивлячись на автономність віртуальної реальності,

вона не розриває стосунки з реальністю константною і навіть

зворотнім чином впливає на останню. Положення про те, що

реальне завжди є ще й образом віртуального, або що світ

реальності – прояв сформованої особливим чином віртуального,

опирається на два основоположення. Перше – віртуальність і

реальність не протистоять один одному; друге: віртуальне не

буває лише ментально суб’єктивною: вона розігрується і

втілюється [19, с.17-18].

Окрім цього, М. Шугуров наголошує на тому, що людина за

своєю природою є медіумом між константною та віртуальної

реальностями. Вона не може повністю існувати або там або там:

вона існує частково в константній, частково в віртуальній. Друге

питання – яка міра перебування в тій чи іншій реальності [19, с.


148

27]. Та реальність – яка утворює віртуальну – є константною, але

сама віртуальна реальність, породжуючи нову, другу віртуальну

реальність – виступає як константна [19, с. 56]. З огляду на

зазначене вище, константна і віртуальна реальність переплетені

одна з одною.

Тобто, доповнення існування константної та віртуальних

реальностей можливе за умови поліреальності життя людини та

постійного переходу з однієї реальності до іншої.

Наступний варіант результату процесу віртуалізації

свідомості є віртуальний конфлікт. М. Носов ввів таке

визначення цьому явищу: «Віртуальний конфлікт – це такий

конфлікт, джерело якого не знаходиться в тій реальності, в котрій

перетікає сам конфлікт, і він не може бути розширений за межі

засобів, що належать тій реальності, в якій він існує [10, с. 7]».

Тобто, джерелом і середовищем існування конфлікту є різні

реальності. Одна по відношенню до іншої виступають, як та – що

зумовила конфлікт, а друга – як та, в якій він протікає.

Однак віртуальний конфлікт не має звичних ознак

константного конфлікту, таких як протистояння, напруга,

зіткнення інтересів. Оскільки, знаходячись в ситуації

віртуального конфлікту, люди не усвідомлюють того, що

знаходяться у ньому. Якщо ж вони розуміють, що знаходяться в

ситуації конфлікту, то будуть намагатися його вирішити як

константний, що, звісно, не призведе до бажаних результатів [1,

с. 87].

Нажаль, діагностиці даного явища заважає, по-перше,

моноонтологічна картина світу, яка не дає змоги усвідомлення

існування віртуального конфлікту. По-друге, у нього не має

причини, яка породжує конфлікт в тій же реальності, в якій він

проявляється, і як результат не має засобу його вирішення. Як

правило, причина конфлікту лежить в віртуальній реальності, що

є сильнішою порівняно з тією, де він відбувається [1, с. 88]. По-

третє, він може проявлятися в любій сфері життя людини, що

збільшую варіативність його проявів. Хоча, віртуальний конфлікт

не буде мати умов для виникнення в тому випадку, якщо

розвиток, виховання та освіта людини буде здійснюватися з

урахуванням поліреальності людини.


149

Якщо ж відійти від позиції поліреальності людини, якої

дотримуються представники школи віртуалістики, то віртуальний

конфлікт можна розглянути як протистояння двох реальностей,

точніше їх складових елементів. Так, наприклад, це може

стосуватися різниці в цінностях, стереотипах поведінки тощо.

Однак, залишаючи цю проблему вчені поза увагою, більше

концентрують увагу саме на підміні однієї реальності іншою.

Таким чином, поняття віртуального конфлікту, з даної точки

зору, не стосується опозиції константної і віртуальної реальності,

а зводиться до неусвідомленого стану людини, при чому такого,

що його джерело належить іншій віртуальній реальності.

Заслуговують на увагу приклади прояву віртуального

конфлікту, які нам надають О. Чабан та О. Хаустова:

«Перенесення можливості реалізації неусвідомлених бажань

спонукання «Я» віртуальної свідомості у світ реальних заборон

(людина дозволяє собі не усвідомлювати те, що ніхто, ні вона

сама від себе не очікувала). Наприклад, поведінка курортника,

курсанта, що «вирвався» за межі дому чи навчання. Повернення

навіть не самої поведінки, а бажань і спонукань цієї поведінки у

світ повсякденності – обов’язків, іміджу – призводить до

конфлікту віртуальної та реальної свідомостей [18, с. 62]».

Отже, наступний можливий результат віртуалізації свідомості

– це підміни константної реальності віртуальною, що

зумовлюється тим фактом, що однією з важливих властивостей

віртуальної реальності є імерсивність – ступінь занурення

суб’єкта в віртуальний світ, що досягається шляхом генерації

максимальної подібності останнього з реальним світом за

допомогою симуляції. Перевагою симуляції над імітацією є той

факт, що є те, що копіювання об’єктів та подій відбувається на

рівні моделі. Віртуальна реальність симулює дещо, що не існує в

реальності [17].

Тобто, симуляція – це уявлення або моделювання системи чи

процесу. Симуляція набуває великої ваги з появою комп’ютерів,

де вона визначає імітативну репрезентацію функціонування

системи або процесів із застосуванням комп’ютерних програм.

Наприклад, Ж. Бордріар постулує культуру гіперреальності, в

якій домінують симуляції, об’єкти та дискурси, які не мають

фіксованого референту або основи. Симуляція характеризується


150

відданням переваги моделям, передбаченням реальності за

допомогою медіа-ефектів, які він називає прецесією симулякрів

[5, с. 386].

У свою чергу, з симулякрів, які не мають референтів у

реальності, а існують у серіях репродукцій (не наділених

історичним змістом) вибудовується гіперреальність. Симулякри

кидають виклик об’єктивності, істині та реальності, вдаючи їх

існування; реальність, відтворена в гіперреальності здається

реальнішою, ніж сама реальність [5, с. 93]

Таким чином, гіпперреальність висуває штучний кордон між

реальністю та ілюзією. Без такого кордону немає потреби звіряти

симулякри з оригіналом [5, с. 94].

Таким чином, гіперреалність виступає як феномен симуляції

дійсності, а також нездатності свідомості відрізнити реальне від

віртуального: «Людина, що перебуває в віртуальній реальності,

що створена за допомогою комп’ютерів, відчуває не тільки

соціально-психологічне переживання. Його фізіологічні системи

реагують на події в віртуальній реальності так само, як і

реальному просторі та часі. У тому числі, наша нервова система

неспроможна відрізнити реальну ситуацію від віртуальної. Вона

автоматично реагує на інформацію із головного мозку і тому те,

що ми уявляємо чи думаємо для неї достовірне. Змінюється

ставлення користувача до комп’ютера, який стає для нього ніби

«живою істотою» або ж відбувається обожнення себе з

комп’ютером. Починає стиратися межа між живим і неживим,

особистістю і комп’ютером, матеріальним і духовним, між

віртуальною та істинною реальністю. Завдяки нервовій системі

людина зливається в єдине ціле (нефізичний та фізичний простір

і час стають одним цілим) Оскільки емоції та свідомість не

відрізняють віртуальну від константної реальності, хоча, життя

тіла продовжується в фактичній і це є критерієм, який дозволяє

відрізняти брутальну реальність від соціальної [3]».

Як бачимо, підміна фізичної реальності віртуальної можлива

завдяки гіперреальності, що створюється за допомогою

симулякрів і стає доступною людині завдяки комп’ютерним

технологіям.

Очевидним є факт, що запропонованими вище варіантами

(доповнення, конфлікту, підміни) можливі результати процесу


151

віртуалізації не обмежуються. Оскільки, на даний момент лише

розпочинаються вивчення даного феномену з точки зору

прив’язки його не до комп’ютерної техніки, а до здатності

людини самостійно занурюватися в іншу реальність.

Роблячи висновки з даного дослідження і визначаючи

перспективи подальших розвідок у даному напрямку можемо

констатувати, що джерелом виникнення віртуальних реальностей

є переживання віртуальних подій. В свою чергу, воно є основою

для виникнення в, першу чергу, природної віртуальності, а потім

вже штучної. В залежності від специфіки виконуваних дій

віртуалізація поділяється на стратегічну, тактичну та розповідну.

Кожний акт імерсії свідомості до віртуальної реальності може

налічувати велику кількість сполучення та зміни одного одним

цих типів.

В той час, як інтенсивність та потужність даного занурення

може відрізнятися одна від одної за ступенем залучення каналів

сприйняття, ми їх поділяємо на сильні та слабкі, однак перевірка

даної характеристики ускладнюється специфікою відображення

межі між двома реальностями, що носить суто індивідуальних

характер. В випадках коли ми можемо говорити спостерігаючи

ззовні процес сильної віртуалізації свідомості свідчить про

патологію та хворобу.

Оскільки не дивлячись на різницю типів імерсії до

віртуальної реальності, вони можуть призвести до однакових

результатів. Так, серед можливих варіантів кінцевого висновку

віртуалізації може стати ситуація доповнення, конфлікту чи

підміни однієї реальності іншою.

Однак, варто зауважити, що дані варіанти можуть

переплітатися та доповнювати один одного, оскільки

переживання однієї й тієї ж самої події може викликати

одночасно різні реакції. І в залежності від того, що саме буде

домінувати протягом тривалого часу можна буде говорити про

ситуацію доповнення, конфлікту чи підміни.

Перспективи подальших досліджень визначаються великою

кількістю підходів та протиріч у розумінні процесів прямого та

зворотного зв’язку не тільки з константною, але й з новими

віртуальними реальностями.


152

1. Асадуллина С. Х. Теория и практика разрешения вирутального

конфликта: Практико-ориентированная монография/ С. Х.

Асадуллина. — СПб. : Нестор, 2009. — 327 с.

2. Афанасьева В. Виртуальная реальность и неопределенность

[Електронний ресурс]/ В.Афанасьева. — Режим доступу :

http://www.proza.ru/2009/05/22/882.

3. Галкин К. Психологические проблемы вирутальной реальности

[Електроннйи ресурс]/ К. Галкин. – режим доступу:

http://grazuma.ru/articles/2/69/

4. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка.

Современное написание : в 4 т. / В. И. Даль. — М. : ООО «Изд-во

Астрель», 2003. — . — Т. 1. — 2003. — 637 с.

5. Енциклопедія постмодернізму / Чарлз Е. Вінквіст (ред.)Віктор

Шовкун (пер.з англ.), Віктор Е. Тейлор (ред.). — К. : Видавництво

Соломії Павличко «Основи», 2003. — 503 с.

6. Етимологічний словник української мови: в 7 т. / [ред.

О. С. Мельничук] — К. : Наук. думка, 1983 - Т. 4. - 2003. - 653 с.

7. Камаралі Г. В. Становлення та розвиток інформаційної цивілізації:

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук :

спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / Г. В.

Камаралі. — Донецьк, 2007. — 19 с.

8. Красных В. В. Виртуальная реальность или реальная виртуальность /

В. В. Красных. — М. : Диалог—МГУ, 1998. — 352 с.

9. Любивий Я. В. Класичний та некласичний типи раціоналізації

віртуальної реальності [Електронний ресурс] / Я. В. Любивий. —

Режим доступу : http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_61/Lyubyvyj.pdf.

10. Носов Н. А. Виртуальный конфликт: виртуальная социология

медицины/ Н. А. Носов. — М. : Путь, 2002. — 140 с.

11. Орехов С. И. Виртуальная реальность: исследование онтологических и коммуникативных основ: дис. ... канд. филос. наук : спец. 09.00.01

«Онтология и теория познания»/ Орехов Сергей Иванович. — Омск,

2002. — 332 с.

12. Петрушко В. Тлумачний словник основних філософських термінів / В. Петрушко. — Львів : Вид-во Нац. ун-ту «Львів. політехніка», 2009.

— 261 с.

13. Современный философский словарь / [ред. В. Е. Кемеров]. — М. ;

Бишкек ; Екатеринбург : Одиссей, 1996. — 602 с.

14. Таратута Е. Е. Философия виртуальной реальности /

Е. Е. Таратута. — СПб. : СПбГУ, 2007. — 146 с.

15. Усанова Л. А. Онтологія віртуальної реальності / Л. А. Усанова, І. В. Усанов // Гілея: науковий вісник. — 2009. — № 29. — С. 176—

182.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis64r_81/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ARD&P21DBN=ARD&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%96%20%D0%93.%D0%92.$


153

16. Философия: энциклопедический словарь / [ред. А. А. Ивин]. — М. :

Гардарики, 2006. — 1072 с.

17. Фимин А. Соціально-философский аналіз виртуальной реальности

[Електронний ресурс]Ї А. Фимин. — Режим доступу:

http://www.dissercat.com/content/sotsialno-filosofskii-analiz-virtualnoi-

realnosti

18. Хаусова О. Теорія віртуальної реальності в психіатрії / О. Хаусова, О. Чабан // Сімейна медицина. — 2009. — № 1 — С. 60—63.

19. Шугуров М.В. Виртуальная герменевтика//Труды лаборатории

виртуалистики. Выпуск 13. — М.: Институт человека РАН, 2001. —

69с.

20. Яковенко М. Віртуальність як культура реальності [Електронний ресурс] /

М. Яковенко. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/

Soc_Gum/Lstud/fil/2009_20/ YakovenkoMaryna.pdf.

http://www.dissercat.com/content/sotsialno-filosofskii-analiz-virtualnoi-realnosti

http://www.dissercat.com/content/sotsialno-filosofskii-analiz-virtualnoi-realnosti


154

УДК 321.011(477)

Муковський І. Т., Міщенко А. Г.

Доктор історичних наук, професор, професор

кафедри світового господарства і

міжнародних економічних відносин Київського

університету туризму, економіки і права;

Кандидат економічних наук, професор

кафедри світового господарства і

міжнародних економічних відносин Київського

університету туризму, економіки і права

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ

Муковський І. Т., Міщенко А. Г. Глобалізація і державний

суверенітет. Здійснено оцінку впливу глобалізації на державний

суверенітет у сучасних умовах, визначено основні тенденції які впливають

на глобалізацію та проаналізовано якісну характеристику впливу

глобалізації на країни різних регіонів світу.

Ключові слова: глобалізація, державний суверенітет, глобальні

інформаційні мережі, ідеологічна глобалізація, єдина Європа, наддержавні

суб’єкти, транс державні суб’єкти.

Муковский И. Т., Мищенко А. Г. Глобализация и

государственный суверенитет. Осуществлена оценка влияния

глобализации на государственный суверенитет в современных условиях,

определенно основные тенденции которые влияют на глобализацию и

проанализирована качественная характеристика влияния глобализации на

страны разных регионов мира.

Ключевые слова: глобализация, государственный суверенитет,

глобальные информационные сети, идеологическая глобализация,

единственная Европа, сверхгосударственные субъекты, транс

государственные субъекты.

Mukovsky I., Mishchenko A. Globalization and state sovereignty. The

estimation of influence of globalization is carried out on state sovereignty in

modern terms, basic tendencies are certain that influence on globalization and

quality description of influence of globalization on the countries of different

regions of the world is analyzed.

Key words: globalization, state sovereignty, global informative networks,

ideological globalization, only Europe, over state subjects, trans- state


155

Концепція світового суспільства, як свідчить досвід, не була

наслідком одних тільки розумових вправ теоретиків і

кон’юнктурних суджень політиків. Її фундаментом були

матеріальні і віртуальні новації, узагальнені словом

«глобалізація». Практично ніхто із українських науковців не

наважився оцінити глобалізацію негативно. Проте в їх

публікаціях звучить мотив тривоги з приводу перебільшення

позитивних наслідків глобалізації для міжнародних відносин і

розвитку окремих країн. Аналіз різних наукових джерел дає

можливість стверджувати про те, що в літературі слово

глобалізація в різних сполученнях означало по меншій мірі вісім

основних тенденцій і явищ:

підвищення проникності міждержавних перегородок

(феномени «подолання кордонів» і «економічного

громадянства); [1].

зростання обсягів і інтенсивності трансдержавних,

транснаціональних перетоків капіталів, інформації, послуг і

людських ресурсів;

розповсюдження західних стандартів споживання, побуту,

само - і світосприймання на всі інші частини планети;

посилення ролі поза - , над - , транс і просто недержавних

регуляторів світової економіки і міжнародних відносин;[2] .

експорт і вживлення в політичну тканину різних країн світу в

тих чи інших варіаціях моделі демократичного улаштування;

формування віртуального простору електронного

спілкування, яке збільшує можливості для соціалізації

особистості, безпосереднього залучення індивідуальності, де

б та не перебувала, до світових інформаційних процесів;

виникнення в сфері глобальних інформаційних мереж образу

відповідальності всіх і кожного індивідуума за чужі долі,

проблеми, конфлікти, стан оточуючого середовища,

політичні та інші події в різних, можливо навіть невідомих

людям куточках світу;

виникнення «ідеології глобалізації» як сукупності

взаємозв’язаних постулатів, які призвані обґрунтувати благо і

неминучість тенденцій, «працюючих» на об’єднання світу під

керівництвом його «цивілізованого центру».


156

З урахуванням сказаного, важливо відмітити, що глобалізація

це процес розростання в масштабах планети наднаціональної

сітки — оболонки відношень асиметричної взаємозалежності між

усіма суб’єктами міжнародної взаємодії — включаючи держави,

а також міждержавних, наддержавних і недержавних гравців.

Доцільно звернути увагу на те, що цей процес

супроводжується випереджуючим становленням нового світо – і

самосприйняття, в основі якого лежить уявлення про єдність

світу, схожості його частинок-складових і їх неминучого та

подальшого єднання в якесь глобальне ціле. При цьому, як

свідчить досвід, загальної думки стосовно параметрів і

характеристик цього цілого немає.

Простий огляд проявлень глобалізації дозволяє підрозділити

їх на матеріальні (об’єктивні) і віртуальні (маніпуляціонні). На

нашу думку до першого слід віднести все, що стосується

реального руху фінансових потоків і його забезпечення,

трансферта технологій, товарів і послуг, масових міграцій,

розбудови глобальних інформаційних мереж. До другого —

змістовне наповнення цих мереж, розповсюдження означених

цінностей і оціночних стандартів, формування і просування

міжнародній суспільній думці психологічних і політико-

психологічних установок.

Очевидно, глобалізація – це не тільки те, що існує в дійсності,

але і те, що людям пропонують думати і що вони думають про те,

що відбувається, як в Західній Європі, так і в цілому світі взагалі

та його перспективах.

В дійсності, якщо матеріальні прояви глобалізації не

викликають сумніву, то ряд «тверджень», які формально

апелюють до матеріальної сторони глобалізації, не є

бездоганними. Одним із таких тверджень, яке було започатковане

ще в 1980-1990-х роках західноєвропейськими інтелектуалами і

політиками, є заперечення національно-державних початків і

ідеалізація наддержавного, інтеграційного і регіонального

улаштування.[3].

Досвід свідчить про те, що в колишньому Радянському Союзі

також було намагання відмовитися від презумпції цінності

державного початку, яке не принесло успіху. Західна Європа

приєднуючи до себе Центральну Європу перш за все готувалася


157

відректися від окремих німецької, французької, італійської чи то

британської держав в ім’я консолідації колективної

суб’єктивності Європейського Союзу. Його безпосередніми

учасниками разом (а з часом і наряду) з історичними державами –

Францією, Німеччиною, Іспанією і З’єднаним Королівством –

могли б стати історичні області (Корсика, Савойя, Баварія, Країна

Басків, Шотландія), які входять до них, а можливо, і

новоутворення («транскордонні євро регіони» на зразок

українсько-русино-угорських Карпат, австро-італійського

Притіролья, полько-німецької Померанії).

«Єдина Європа», яка в результаті революцій національного

самовизначення ХІХ століття почала перетворюватися в

сучасний світовий центр, пройшла в ХХ столітті через породжені

націоналізмом світові війни, щоб на схилі тисячоліття знову

зіткнутися з тою ж загрозою в умовах миру і багатства. Реагуючи

на відродження націоналістичної загрози «зсередини»,

західноєвропейські країни почали виробляти власний рецепт,

який ураховував регіональну специфіку : Як попередити цю

загрозу й керувати конфліктами, які визрівають. Серед

«євролібералів» виникла зацікавленість до проблеми

«застаріння» національної держави. Цей «індуцірований невроз»

розповсюдився по всьому світу, включаючи США. [4].

Аналіз монографічної та навчальної літератури дає

можливість стверджувати про те, що європейський рецепт

пропонує «розчинити» проблему самовизначення окремих

етнічних груп в інтеграції всіх європейських народів. Чим

гостріше відчувають в Лондоні шотландську і північноірландську

загрозу, в Парижі – корсиканську, в Мадриді – каталонську і

басконську, а в Римі – південнотірольську і ломбардську, тим з

більшим натиском політики говорять про прискорення інтеграції.

В цій ситуації західноєвропейські країни роблять все, щоб

закріпити національне начало яке дозволило би їм приборкати

радикальне самовизначення. Наміри зрозумілі, поки що

західноєвропейці працюють над вирішенням власних проблем,

але й погрозливе, коли методи наднаціонального регулювання

експортуються за межі «інтеграційної Європи» — скажімо на

територію колишнього Радянського Союзу.


158

В аспекті проблеми, що розглядається є всі підстави

стверджувати про те, що в теорії глобалізації безапеляційно

акцентують світові тенденції до модернізації і переборювання

«відсталості» по відомим лекалам. В якості універсальних

пропонують зразки рішень, які вироблені на основі західного

досвіду. Поки що він діє на уми і демонструє свою

привабливість, немає підстав для його заперечення. Але коли

стандарти «світового суспільства» надсаджують силою, потрібно

називати речі своїми іменами. Форсовані спроби діяти, виходячи

із непотрібності державного суверенітету там, де турбота про

його укріплення об’єктивно складає головне завдання, приводячи

до воєнних конфліктів. Прикладом насильницького проектування

стандартів світового суспільства на «прикордонні» зони —

балканські війни кінця 1990-х років.

Сьогодні можна з впевненістю сказати, що більшість нових

держав Південно-Східної, Східної Європи і зони колишнього

СРСР не стільки страшаться націоналізму, скільки вдячні йому як

основній рушійній силі, дякуючи якій вони виникли на карті

світу. Ні в одної із таких країн, включаючи і Україну, не було

можливості «насититься» державністю і «зморитися» від неї. В

Україні західноєвропейські рекомендації «переборювати»

державність при допомозі інтеграції здаються ліберально-

утопічним аналогом радянських намагань перенести відстані

суспільства із середньовіччя в соціалізм і комунізм, оминувши

ринкові відносини і початкове промислове виробництво.

В принципі теоретики докоряють державу справедливо. По-

перше, вони сумніваються, чи потрібна вона в умовах, коли

кожний громадянин може напряму звернутися для захисту своїх

інтересів в міжнародні правозахисні, судові і інші органи. По-

друге, в стабільній Західній Європі переконливо звучать слова

про необхідність захищати не всемогучу державу від людей, а

навпаки. По-третє, наддержавні і трансдержавні суб’єкти

володіють такими ресурсами, що вони набагато більш ніж ті, що

має держава. І на кінець, по-четверте, як відмічають деякі

дослідники, «звичайна» держава не спроможна регулювати

міжетнічні відносини. Які з успіхом вирішуються в рамках

наддержавних відносин.


159

На нашу думку, мало хто візьметься серйозно заперечувати ці

зауваження по сутності. Адже слабкості держави очевидні і

українцям. Але в Україні потреба громадян в захисті від держави

по-іншому співвідноситься з захистом громадян при її допомозі.

Знайти управу на сваволю українського урядовця можна було б,

хоча з великими потугами, також і в Гаазі ( в Києві виросла сітка

агентів, які надають відповідну допомогу громадянам). Але як з

допомогою санкцій ззовні України захистити мешканців,

скажімо, Донеччини, Закарпаття, Криму, Дніпропетровської

області і навіть Києва від взривів, терору, рекета, вигнання із

рідної квартири, викрадення членів родини і таке інше?

Доцільно взяти до уваги й той факт, що не менш показовий

досвід країн СНД і великої частини держав Східної Європи, де

переважає тенденція не до «переборювання» держави, а до її

посилення. Вона мусить в першу чергу служити силовину

регулюванню внутрішніх громадянських відносин (Хорватія,

Сербія, Румунія, Латвія, Естонія, Білорусія, Грузія, нові держави

Центральної Азії), а також протистоянню імовірній або реальній

зовнішній загрозі (Албанія, Вірменія, Азербайджан, Македонія),

завданням соціально-економічного розвитку (Україна).

Отже, із вище викладеного матеріалу можна зробити

висновок про те, що в умовах глобалізації всім державам,

державна філософія політики усе ж таки, мусить служити

інструментом утвердження нової ідентичності. Важливо, що і в

США постулат глобалізації про «подолання» держави над

державністю викликає більше сумнівів, ніж розуміння.

1. Sassen S.Losing Control? Sovereignty in the Age of Globalization. New

York: Columbia University Press, 1996. p.31-33.

2. Julius D. Globalization and Stakeholder Conflict: a Corporate perspective //

Intern. Affairs. 2007. № 3. p.453-455.

3. Зонова Т.В. От Европы государств к Европе регионов?//Полис.2009.№

5.

4. Lauterpacht E. Sovereignty — Myth or Reality? // Intern. Affairs. 2007. №

1. p.137-139.


160

УДК 361

Цюрупа М. В.

Доктор філософських наук, професор,

професор кафедри загальноюридичних

дисциплін Київського університету туризму,

економіки і права

КУЛЬТУРА МИРУ ПРОТИ НЕНАВИСТІ ТА

ВОРОЖНЕЧІ У МОРАЛЬНИХ ПРАКТИКАХ

ЛЮДСТВА

Цюрупа М.В. Культура миру проти ненависті та ворожнечі у

моральних практиках людства. Стаття присвячена аналізу історичних

форм моральних практик щодо відношення до соціального збройного

насильства на основі протиставлення концепцій «озброєного миру», яка

передбачає збройну боротьбу хоча б на мінімальному рівні, та «культури

миру», де місце ненависті, ворожнечі між народами, планування збройних

змагань посідають толерантність, гуманізм, мистецтво жити у

пронизаному суперечностями та конфліктами світі.

Ключові слова: війна, мир, концепція «озброєного миру», культура

миру, моральні практики, гуманізм, толерантність.

Цюрупа М.В. Культура мира против ненависти и вражды в

моральных практиках человечества. Статья посвящена анализу

исторических форм моральных практик по отношению к организованному

социальному насилию на основе противопоставления концепций

«вооруженного мира», которая предусматривает вооруженную борьбу хотя

бы на минимальном уровне, «культуре мира», где место вражды,

ненависти между народами, планированию вооруженных столкновений

занимают толерантность, гуманизм, искусство жить в пронизанном

противоречиями и конфликтами мире.

Ключевые слова: война, мир, концепція «вооруженного мира»,

культура мира, моральне практики, гуманізм, толерантность.

Tsoorupa M. Culture of peace against hatred and enmity in moral

practices of mankind. This article analyzes the historical forms of moral

practices in relation to organized social violence on the basis of contrasting

concepts of «armed peace», which provides the armed struggle at least a

minimum leve, of «culture of peace», where the place of enmity, hatred between

peoples, planning armed clashes occupy tolerance humanism, the art of living in

riddled with contradictions and conflicts world.


161

Key words: war, peace, the concept of «armed peace», the culture of

peace, the moral practice, humanism, tolerance.

Початок другого десятиріччя цього тисячоліття нагадав нам

про інваріантність морально-аксіологічного ставлення до всього

спектру прояву буття: від заборони хижацького лову китів до

рішучого засудження антигуманізму, актів агресії та анексії у

«мирний період» світової історії. Мовиться про культуру

мирного співіснування народів, засновану на толерантності,

терпимості, почуттях гуманізму і порозуміння до інших проявів

культури.

2014 рік став віхою, коли мільйони людей ще раз зважили на

цінність миру, замислились над історичною долею ненависті та

ворожнечі, посіяною у кривавих конфліктах в Руанді та країнах

колишньої Югославії, рівно двадцять років тому. Гаазький

трибунал по Руанді та колишній Югославії засудив посягання на

мир, життя і здоров’я мільйонів людей, але не міг здолати прояви

«мирозаперечуючої» культури. Важливо те, що нива ворожнечі

між народами вже обробляється в Криму, у східних регіонах

України.

Мир у суспільній свідомості почасти був віковічною мрією,

предметом важких роздумів мислителів, бажанням політичних

діячів і простого люду. Ще з біблейських часів люди привітали

один одного словами «Мир тобі!», а у Новому Заповіті слово

«мир» згадується більше 90 разів. Вже за часів старожитності цей

термін віддзеркалював складність феномену миру – слово

«шолом» означало гармонію, цілісність, розквіт особистості у

всіх вимірах, а також стан соціального, міждержавного життя,

тобто мало значно ширший зміст ніж сучасне розуміння «миру»

як відсутності війн [1, с.6].

Складність осмислення соціального миру спробуємо

пояснити інтерпретацією тези Гегеля, яка стосується філософії

права – право легко досліджується бо «держава має вчення, а її

установи та взагалі все значуще для неї у питаннях права,

державного устрою по суті у якості закону, є в наявності у формі

думки…» [2, с. 300]. Але нелегко здійснити таку мисленеву

операцію відносно миру, адже той весь час знаходиться у процесі

оновлення, видозміни свого змісту – від стану, позбавленого


162

буденного і соціального насильства, до так званого «озброєного

миру», який є лише моментом історії у підготовці нових

збройних змагань. Ще К. Маркс у свій час зауважив, що війна в

історії людства раніше досягла зрілих форм, ніж мир, бо той

завжди встановлюється, відновлюється, ретельно будується, тоді

знову перебудовується, «облаштовується».

Аналіз літератури з заявленої теми показує, що питанню

особливостей філософського осмислення культури миру були

присвячені як фундаментальні роботи зарубіжних вчених Дж.

Бернала, А. Швейцера, так і авторські розвідки І. Андреєвої, А.І.

Дирина, О. Бовіна, М. Цюрупи та інших [3; 4; 5; 6; 9; 18]. Однак

останнім часом дослідження миру обмежується коротким

екскурсом у проблему в філософських словниках [6, с. 88-89; 7, с.

310-314], уникаючи узагальнень реалій розірваного атмосферою

ворожнечі світу на протилежні табори.

Наше завдання – осмислити сучасний зміст поняття «

культура мира», виявити філософсько-світоглядні корені

поширеної концепції «озброєного миру», яка протистоїть

доктрині формування «суспільства заперечення війни» з

ненасильницьким миром, застосовуючи метод так званого

«нового прочитання класики». Останній ґрунтовно обстоює проф.

В.С. Пазенок в роботах останніх років [8, с.79].

На користь щодо актуальності та важливості дослідження

проблеми «соціального миру» свідчать не тільки прогалини у

наукових розвідках, а й нові соціально-політичні події –

повернення Франції до військових структур НАТО та рішення

2014 р. про вступ раніше нейтральної Фінляндії у Альянс, бо їх

лідери дійшли висновку що міцний мир має бути зі зброєю в

руках, перманентні операції «встановлення миру» у секторі Газа

через збройні операції, «силовий» примус до демократії у Лівії та

Сирії, воєнний тиск на Україну та інші.

Ми намагаємось знайти вирішення проблем соціального

миру у сучасному «розколотому» світі, який раніше був

поляризований протилежними соціально-політичними системами

з непримиренними ідеологіями та готовністю до війни, а відтер

роз’єднаним бідністю та багатством, культурно-релігійними

суперечностями, різними стадіями соціального розвитку,

життєвого рівня, споживання. Це не сприяє зміцненню й так


163

хиткого миру. «Коли людина голодує, мудрість та прозріння

зникають», - справедливо вказано у давньоіндійській Чхандогьое-

Упанішаді. Людина-ізгой, позбавлений особистих прав, не може

досягнути внутрішнього миру та бажати миру соціального для

інших. Недарма найбільш конфліктогенні регіони Африки та Азії

з високим рівнем насильства та неспокійного миру є одними з

бідніших у світі. Водночас вирішення проблеми миру не мислимо

без опертя на духовні традиції осмислення війни та миру,

розробки проектів досягнення соціального миру.

«Батько історії» давньогрецький мислитель Геродот з

Галікарпаса у дев’яти історичних книгах зібрав свідчення, як

елліни та варвари впродовж сотень років відточували мистецтво

ведення і планування війни, а от про планування миру історія

людства не зберегла відомостей [9]. Тому не буде

перебільшенням вказати, що планування всесвітнього миру є

нова та відповідальна справа, яка має передбачати збереження

архітектури сталих міжнародних взаємин, формування „мирного»

політичного мислення. Нове мирне мислення спирається на

широку філософсько-світоглядну культуру, толерантність та

викорінення ворожнечі між народами, на досягнення мислителів

попередніх століть.

Планування соціального миру протистоїть мілітаризму, який

починає планування майбутньої війни з формування відповідних

ментальних засад агресивних сил, з доведення доцільності,

«корисності» збройного насильства. Ідеологій мілітаризму і на

рівні філософських узагальнень знає історія філософської думки.

Культура миру людства полягає у готовності та вмінні жити у

пронизаному протиріччями світі, у визнанні права на

самобутність різних народів і культур, у тому числі і зважати на

наявність різної мілітарної культури та історично обумовлених

різновидів практик встановлення миру. «Розмивання» образа

ворога, коли таким вважається не конкретна країна та її народи, а

потенційний «абстрактний» агресор-порушник миру,

викорінення почуттів ворожості та ненависті по відношенню до

інших країн, зміна поглядів на застосування сили у всьому

соціальному житті, яке має привести до демілітаризації

суспільних відносин – це елементи «культури мирного

мислення». Вона передумає моральним практикам засудження та


164

уникання кровопролитний збройних змагань.

Методологічними засновками нашого підходу до аналізу

проблеми протиставлення «культури соціального миру»

атмосфері ненависті і ворожнечі виступають наступні

положення:

1. Мир у соціальному плані розумівся мислителями Сходу і

Заходу як стан суспільства з наявністю соціальної боротьби,

постійних змагань за владу, що проводяться легітимними,

«мирними» засобами. Внутрішньо громадянський мир був

динамічним станом суспільства і ніс небезпеку переходу у

«громадянську» війну у випадку крайнього загострення

конфліктів всередині суспільства.

2. Мир, як історична фаза життя людства, є нерівномірною,

вона не відокремлена нездоланним бар’єром від попередньої

епохи війн та конфліктів, а навпаки, соціальний зміст

«озброєного» миру залежав від закріплення результатів війн,

а залишки мілітарного мислення ще довго залишались у

свідомості поколінь.

3. «Озброєний» мир має подеколи той самий соціально-

політичний зміст, що й війна, в смислі спрямованості, цілей і

перспектив політики з певною відмінністю у тих засобах і

методах, що використовуються. Він також проводиться

засобами соціального насильства, хоча і менш значного

масштабу. У «озброєному» мирі, так би мовити, вже

відчувається передгрозовий стан майбутньої війни, у

літературно-художній формі талановито переданий

Сальвадором Далі у картині «Передчуття громадянської

війни» в Іспанії.

4. Проблема миру у конкретно-історичному вимірі може

загострюватись до такої ступені, що поставати ключовою,

головною проблемою розвитку всього людства на даному

етапі розвитку. Тому ми розрізняємо «великий світовий мир»

як повну відсутність війн та збройних конфліктів та

«поточний озброєний мир», який не виключає збройні

конфлікти різної інтенсивності.

5. Мир – полікультурне явище, тому має рацію знаменитий

гуманіст Альберт Швейцер, який вказував на протиріччя між

«миростверджуючою» та «мироспростовуючою» культурами


165

[10, с.80]. Недарма 90-ті роки минулого століття було

оголошено ООН роками «культури миру» для ствердження

ідеї всезагального соціального миру.

Культурі соціального миру у ідейно-теоретичному плані

протистоїть мілітаризм як ідеологія планування підготовки та

ведення збройної боротьби переважно у формі агресивних війн.

Вона бере початок з античних часів, коли здобутки війн начебто

переважали втрати миру.

Так, Платон, з одного боку, засуджуючи війни, вихваляє

мир, але з іншого – осуджує тих, які внаслідок «непомірної та

несвоєчасної любові до миру втрачають будь-яку здатність до

війни та опиняються у владі нападника». Мир Платона постає у

єдності з війною внаслідок «озброєння» суспільства

протилежними людськими якостями (культурою) - мужністю і

войовничістю з м’якістю та миролюбством. Цю нелегку справу

поєднання різних моральних практик має виконати політика

(«царське мистецтво»).

В цілому у античній Греції мир розглядався як внутрішньо

еллінська проблема, її змістом, на думку Фалеса, була гармонія у

відносинах між грецькими полісами. Ідеологи полісної

демократії заперечували можливість тривалого миру між

еллінами та «варварами», тому збройна сила держави

підтримувалась на належному рівні, у тому числі й духовно-

культурному.

Демокрит з Абдер закликає «всіма силами зберігати

громадянський мир, однодумство громадян, братерство,

взаємозахист». Він поціновував «соціальний мир між багатими

та бідними, аристократією та демосом, господами та рабами».

Шлях до встановлення миру грецький філософ бачив в

удосконаленні управління державою, яке здатне замирити

протиборні соціальні сили [11, с. 37].

В епоху Середньовіччя термінами «Божий мир»,

«перемир’я» позначалось свідоме припинення стану відкритої

збройної боротьби в соціумі за допомогою Церкви, спочатку на

декілька днів, а у подальшому на тижні і місяці. Позитивним

явищем була політична воля ворогуючих сторін до припинення

насильства, яке вже не виглядало невідворотнім злом, хоча у

Західній Європі проекти «християнського миру» досить «мирно»


166

уживалися з військовими планами хрестових походів проти

варварських держав (проекти Пера Дюбуа, Римського папи

Миколи V та ін.).

Еразм Роттердамський увесь пафос свого таланту спрямував

на засудження війни, а його раціональне вістря - на пошук

причин зміцнення миру. В трактатах «Кинджал християнського

воїна» та «Похвала глупоті» Еразм стверджував, що негативний

вплив мілітаризму на суспільство відбувається по різних

напрямках: моральний занепад, нехтування законами, економічне

виснаження держави та народу тощо. А от зміцненню миру, на

його думку, сприяє неухильне збереження державних кордонів та

добра воля громадськості. «Нехай як найбільші почесті

віддаються тим, завдячуючи яким стають непотрібними великі

армії та величезні запаси зброї» [ 12, с.118-119].

Зміст пацифізму базується на визнанні головними

моральними принципами аморальність, нелюдськість і

шкідливість будь-якої війни. З давніх здавен пацифістські настрої

звеличували ненасильство і покору скрутним обставинам

військового часу без активного насильницького опору разом із

послідовним засудженням войовничості та мілітарних чеснот.

Гуманістично-пацифістська думка почала розвінчувати

лицарський епос мілітарності та звитяги на війні. і

репрезентована роботами Є. Роттердамського, Е.Крюссе, Сен-

П’єра, У. Пенна, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта [13]. Лінія морального

засудження війн досягла апогею на всесвітніх миролюбних

пацифістських конгресах наприкінці Х1Х століття. Але матеріали

останніх, за влучним висловом відомого дослідника мілітаризму

та пацифізму І. Бліоха, «дивували красою більше, ніж

істинністю» [14, c. 472-473].

Ми звертаємо увагу на думку Спінози щодо позитивного

складу культури миру, котра «є не відсутність війни, але чеснота,

що походить з твердості духу…», а також на вчення Гоббса про

війну та мир, на розроблені ним природні закони досягнення

миру, проте смисл усіх 20 законів можна було б передати

золотим моральним правилом Конфуція: не роби іншому того,

чого б не хотів, щоб робили з тобою.

Мислителі пропонували рішучо протистояти війні як

міжнародному злу, однак якщо Крюсе закликав зі зброєю в руках


167

боротися з бандитизмом на суші та піратством на морі,

здійснювати тиск на государів, котрі їх підтримують (вельми

актуальна настанова для соціального миру сьогодення), то Сен-

Пьєр надавав перевагу ненасильницьким методам боротьби,

залишаючи збройні засоби в запасі для тих особливих випадків.

Вони підкреслювали прихильність мирній традиції людського

співжиття з готовністю до його захисту, що йде від більшості

книг Біблії.

У епоху вступу капіталізму у імперіалістичну фазу, пов’язану

з веденням загарбницьких війн боротьба за мир набуває

організаційних форм. Організацій «Товариства миру» у 1895 році

налічувалось 125, у тому числі: у Великій Британії - 36,

Німеччині - 26, Франції-14, Швейцарії - 9. Характерно, що до

початку ХХ століття Росія залишалась єдиною значною

державою, у якій не було товариства миру .

На початку ХХI століття стало зрозумілим, що мир –

надзвичайно змістовне та динамічне, насичене боротьбою,

включно зі збройною, соціальне явище, кожен з етапів якого

відрізняється по ступені розвитку («зрілості»). Так, низького

ступеня розвитку миру є соціальне життя за відсутності

військових дій при крайньому напруженні міжнародних

відносин або політичних відносин між соціальними групами,

владними структурами всередині країни. Це мир на межі війни

або ж передвоєнний стан. Такий стан миру нагадує нам воєнно-

політичну обстановку на кордонах України з Росією.

Більш високої ступені зрілості мир передбачає

добросусідські відносини та скорочення озброєнь (армій),

послаблення впливу на суспільну свідомість мілітаристської

ідеології, зменшення витрат на збройні сили. За таких умов

відбувається успішний розвиток економічних, культурних та

дипломатичних відносин, а перехід від нижчої до більш високої

ступені миру у 70-90-х роках ХХ століття здобув назву

«розрядки» (détente) [17, с. 261-318].

Цінність миру зростає на фоні підвищення руйнівного

характеру збройного насильства (міжнародний тероризм) та

перманентних проявів буденного насильства. Очевидно, слід

мати на увазі трактування «внутрішнього миру» як стану

суспільства, позбавленого не тільки збройного, але й інших


168

форм соціального насильства [18, с. 376-377 ].

Всі ці реалії намагаються охопити сучасні дослідники

філософії «озброєного миру». Центральною проблемою у

дослідженні являється встановлення «позитивного змісту

соціального миру», адже негативне визначення: «мир – це

відсутність війн» страждає не стільки формально-логічною

стороною. У якості «позитивного» розуміння змісту миру

пропонуються такі – «мир є наявність гармонії, справедливості

та справедливості та любові між людьми» (М. Фірдоусі,

Мюнхен, 1983); «мир є умови для продуктивної діяльності,

сприятливе для вирішення конфліктів, гармонічне слідування

природним відносинам доброти та любові (К. Боулдінг. Лондон,

1978) та інші подібні[15;16, с.322-323 ].

Концепція «озброєного миру» передбачає наявність

насильства: якщо війна це «примітивного брутального

насильства» (Г.-П. Гассер), то «опосередковане насильство є

обов’язкова характеристика мирного суспільства» (Д. Галтунг,

Нью-Йорк, 1980) [19,p.72]. Проте якщо в теоретичному плані

такі судження можуть бути правдоподібними, то у площині

моральних практик, які дозволяють людству виживати, цього

недостатньо для ствердження культури миру. Остання

складається з усіх проявів гуманності як найвищої цінності

міжнародних відносин, викорінення ненависті та ворожнечі у

людських відносинах, мистецтва розуміти та прощати.

1. Мішель Дюбост. Пастир миру. Пер. з франц.- Львів, 2000. – 54 с.

2. Гегель Г.В.-Ф. Философия права. Пер. с нем. - М., 1990. – 346 с.

3. Дж. Бернал. Мир без войны. Пер. с англ.- М., 1961. – 433 с.

4. Андреева И.С. Идея вечного мира в теориях буржуазного гуманизма

16-18 вв. // Проблемы войны и мира. - М., 1967. - с.38-57.

5. Андреева И.С. Проблема мира в западноевропейской философии. - М.,

1975. - с.48-50.

6. Бовин А. Война // Философский энциклопедический словарь.- М.,

1983.- С. 88-89.

7. Война и мир // Марксистско-ленинская теория исторического

процесса. - М.: Институт философии, 1983.- С.310- 327.

8. Пазенок В.С. Філософія. Навчальний посібник для ВУЗів. - К.: Альма-

Матер, 2007.

9. Геродот. Історії у девяти книгах. - К., 1993. – 573 с.


169

10. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., 1991. – 467 с.

11. Материалисты Древней Греции. - М., 1955. – 124 с.

12. Проблемы мира и социального прогресса в современной философии. - М, 1983.- 544 с.

13. Роттердамський Еразм. Похвала Глупоті. Домашні бесіди / Пер. з латини. - К.: Основи, 1993.- 275 с.

14. Пацифізм // Філософський енциклопедичний словник. - К, 2002.- С. 472-473.

15. Мурти К.С. В поисках мира // Ежегодник Философского общества

СССР. 1987-1988.- М, 1989.

16. Дырин А.И. Проблемы войны и мира в социально-философской

мысли античности // Философские исследования и разработки. - М,

2005. – 572 с.

17. Проблемы войны и мира// Марксистско-ленинская теория

исторического процесса. - М.: Институт философии, 1987.- С.261-318.

18. Цюрупа М.В. Мир // Філософський енциклопедичний словник. – К.:

Інститут філософії ім.. Г.С. Сковороди, 2002.- С.376-377.

19. Galtung J. The true worlds. – N.Y., 1980. – 344 p.


170

УДК 316.344:330.332

Кащеєва Г. М.

Доктор філософії в галузі економіки, викладач

економічних дисциплін ПрАТ «ВНЗ «МАУП»

СОЦІАЛЬНА СФЕРА В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Кащеєва Г. М. Соціальна сфера в умовах трансформації

національної економіки. Розкрито сутність соціальної сфери України.

Для посилення соціального ефекту і зниження соціального збитку

пропонується використання стратегічного підходу щодо розроблення та

реалізації соціальної політики держави, спрямованої на формування та

відтворення людського капіталу. Доведено, що економічні основи

соціальної політики держави з’являються як актуалізація різних

компонентів фундаментальної структури людської діяльності в ході

розвитку суспільства. Ефективність соціальної політики держави значною

мірою залежить від світогляду вищих посадових осіб держави, що

відображає протиріччя економізму й соціальної справедливості. Найбільш

ефективними формами проведення оптимальної соціальної політики в

умовах ринкових реформ є цільові національні програми комплексного

розвитку соціальної сфери суспільного відтворення.

Ключові слова: соціальна сфера, соціальний розвиток, державне

регулювання, стратегія, пріоритет.

Кащеева Г. Н. Социальная сфера в условиях трансформации

национальной экономики. Раскрыта сущность социального развития

Украины. Для усиления социального эффекта и снижения социального

ущерба предлагается использование стратегического подхода по

разработке и реализации социальной политики государства, направленной

на формирование и воспроизводство человеческого капитала. Важнейшим

направлением активной социальной политики в современных условиях

становится социальная защита населения, которое своей деятельностью

создает основы для материального благополучия наций, для решения задач

повышения качества жизни населения страны.

Внедрение модели на уровне государства позволит сократить

бедность, укрепить конкурентоспособность национальной экономики

через модернизацию системы образования и реформирования

здравоохранения и других отраслей социальной сферы.


171

Ключевые слова: социальная сфера, социальное развитие,

социальная политика, государственное регулирование, стратегия,

приоритет.

Kascheieva H. Social security in transforming the national economy.

The subject of the article is such important concepts of social effect and decline

of social loss the use of strategic approach has been suggested as to the

development and realization of social policy of the state, directed to forming and

renewing of human capital. It is proved, that economic bases of social policy of

the state appear as actualization of different components of fundamental

structure of human activity in society process. Efficiency of social policy of the

state appreciably depends on outlook of the supreme officials of the state that

displays the contradiction social justice. The most effective forms of carrying

out of optimum social policy in the conditions of market reforms are target

national programs of complex development of separate spheres of public

reproduction or certain territories and target actions of social partnership of

regional level.

Key words: social development, social policy, government control,

strategy, priority.

Метою соціально-економічних трансформацій, що

відбуваються в Україні, є формування соціально орієнтованої

ринкової економіки, спрямованої на забезпечення гідних умов

життя та добробуту громадян. Перехід до ринкових відносин

надзвичайно загострив соціальні проблеми, виявив низьку

ефективність та недосконалість заходів соціальної політики,

безпосереднім об’єктом якої є одна з підсистем суспільства –

соціальна сфера.

Актуальність теми. Трансформаційні процеси, які

відбуваються в Україні, покликані забезпечити всебічний

комплексний розвиток країни. Беззаперечно, економічне

зростання залишається основним механізмом розвитку, проте

наголос переноситься на його збалансованість та поліпшення

якісних характеристик, передусім у соціальній сфері. Мова йде

про необхідність неухильного підвищення рівня життя людини,

гарантування її безпеки, розширення свободи, мінімізації

соціальних і політичних дисбалансів та поступову розбудову

соціальної держави.


172

Незважаючи на конституційне закріплення соціального

вектора розвитку України, в урядових програмних документах

відсутнє чітке бачення змісту соціальної держави.

У вітчизняній фаховій літературі існують різноманітні

дослідження соціальної сфери. До 1990-х років вони

ґрунтувалися переважно на марксистській теорії, відповідно до

якої діяльність усього суспільства поділялася на дві сфери –

сферу матеріального виробництва та невиробничу сферу згідно

концепції поділу праці на продуктивну і непродуктивну [10;13].

Відповідно, аналіз діяльності соціальної сфери здійснювався з

позицій галузевого підходу. У радянській економічній статистиці

до невиробничої сфери відносили побутові послуги,

пасажирський транспорт, зв’язок (з обслуговування невиробничої

діяльності), науку, культуру, освіту, охорону здоров’я,

управління, діяльність громадських організацій. Функціонування

невиробничої (а по суті соціальної) сфери засновувалася на

перерозподілі створеного у сфері матеріального виробництва

продукту за допомогою бюджетного механізму, тобто мало

пасивний характер. Відповідно, основним джерелом

фінансування соціальної сфери були бюджетні асигнування.

Водночас, світова економічна наука виходила з активної

участі соціальної сфери у виробництві ВВП, що визначає й

активний характер системи її фінансового забезпечення. У

більшості розвинених країн світу зростаючі потреби населення в

XX столітті зумовили необхідність вирішення економікою двох

проблем. Перша передбачала необхідність задоволення

матеріальних потреб і приводила до стрімкого наповнення ринку

новими товарами. Друга проблема була зумовлена появою нових

потреб у розвитку освіти, охорони здоров’я, культури, охорони

навколишнього середовища і соціального захисту населення, які

стали важливими для забезпечення високої ефективності

суспільного виробництва.

Вирішення другої проблеми привело до формування більш

вузького напряму спеціалізації економіки, що був безпосередньо

пов’язаний із соціальними явищами і отримав назву суспільного

сектору [21]. До цього прийнято відносити економічні об’єкти й

процеси, види діяльності, безпосередньо пов’язані зі

споживанням матеріальних і духовних благ, послуг,


173

задоволенням кінцевих потреб особи, сім’ї, суспільства в цілому,

що безпосередньо визначають спосіб, рівень та якість життя

населення.

У сучасній літературі, як зарубіжній, так і вітчизняній,

економіка соціального (або суспільного) сектору в більшості

випадків досліджується з позицій теорії ринкової економіки. За

словами Л.І. Якобсона [21с.11], суспільний сектор, будучи

складовою частиною ринку, призначений для того, щоб

виправляти його «вади». Наразі соціальна сфера розглядається

дослідниками з позицій функціонального підходу, відповідно до

класифікації суспільних потреб та видів діяльності [ 6;9;11;14 ].

Таким чином, предметом дослідження є загальна

характеристика соціальної сфери базується на положенні, що

соціальна економіка охоплює широке коло економічних об’єктів і

процесів, які відповідають різним напрямам сучасних соціально-

економічних досліджень.

По-перше, соціальна сфера охоплює види економічної

діяльності з надання матеріальних і духовних благ, послуг,

спрямованих на задоволення потреб населення, і визначає

розвиток соціальної інфраструктури. Що стосується розвитку

соціальної сфери, то він:

1) може бути характеризований такими поняттями, як рівень

та якість життя населення, що оцінюються за допомогою ряду

соціально-економічних показників;

2) органічно пов’язаний з формуванням людського капіталу,

який безпосередньо залежить від розвитку системи освіти та

охорони здоров’я, професійної підготовки та підвищення

кваліфікації, духовного та фізичного розвитку, мобільності

населення тощо;

3) безпосередньо асоціюється з питаннями соціального

захисту та соціального забезпечення, оскільки існування бідності

та безробіття зумовлює необхідність підтримки непрацездатних і

вразливих верств суспільства за допомогою заходів соціальної

політики.

4) передбачає розвиток соціальних відносин і процесів у

суспільстві, що включають такі складові, як соціальна безпека та

соціальна стабільність у суспільстві, а також стан соціального

середовища.


174

5) впливає на процес економічного зростання шляхом

прискорення науково-технічного прогресу, вдосконалення ринку

праці та раціоналізації використання трудових ресурсів, тобто

виступає одним з чинників економічного зростання.

Тому теоретичні та практичні проблеми функціонування

соціальної сфери, що досліджуються вітчизняними та

зарубіжними науковцями, є досить різноплановими. Питання

розвитку соціальної сфери, проблеми розподілу доходів та рівня

життя, соціального захисту, виробництва й надання суспільних

благ і послуг, інші соціальні аспекти ринкового господарства

завжди перебували у колі наукових інтересів представників

різних шкіл і течій не тільки економічної, а й філософської та

соціологічної наук. Вищезазначені питання розглядалися у

працях В. Баумоля, Г. Беккера, Ш. Бланкарта, І. Валер-стайна, К.

Ерроу, Дж. Кейнса, В. Ойкена, В. Парето, А. Сена, А. Сміта,

Дж. Стігліца, Т. Стюарта, Ф. Фукуями, Ф. Хайєка, К. Херрманна-

Піллата тощо.

Різні аспекти розвитку соціальної сфери досліджувались в

роботах відомих вітчизняних науковців: А. Гальчинського, В.

Геєця, І. Гнибіденка, О. Грішнової, М. Долішнього, М. Карліна,

В. Куценко, Е. Лібанової, І. Лукінова, П. Леоненка, В.

Мандибури, О. Макарової, Б. Надточій, В. Новікова, В. Одинця, В.

Онікієнка, Б. Панасюка, І. Петрової, С. Пирожкова, А. Ревенка, У.

Садової, М. Соколик та багатьох інших.

На нашу думку, необхідно розрізняти два аспекти

функціонування соціальної сфери – власне соціальний та

економічний. У сучасних умовах економічний аспект охоплює

інфраструктуру соціальної сфери, яка обслуговує систему

життєдіяльності суспільства, впливаючи на рівень життя

населення та на розвиток галузей реальної економіки. Тобто

економічний підхід до трактування соціальної сфери передбачає

її визначення як сукупності галузей, підприємств, організацій, що

задовольняють потреби людини та детермінують спосіб і рівень

життя населення, його добробут, споживання. Вона охоплює

види діяльності, завданнями яких є покращання умов

життєдіяльності суспільства – освіту, культуру, охорону здоров’я,

соціальне забезпечення, фізичну культуру, громадське

харчування, комунальне обслуговування, транспорт, зв’язок.

http://smartcat.ru/Terms/term_14227013.shtml





175

Відповідно до цього підходу, фінансове забезпечення

розвитку соціальної сфери представляє собою «вкладення в

об’єкти соціальної сфери з метою отримання доходу та

підвищення рівня і якості життя людей шляхом задоволення їх

матеріальних, духовних або соціальних потреб».

Залежно від функціонального призначення та характеру

задоволення потреб населення доцільно виділяти дві складові

соціальної сфери: соціально-культурну (або власне соціальну

сферу) та соціально-побутову (рис. 1.1). Саме такий підхід

використано як методологічну базу цього дослідження,

предметом якого є винятково галузі соціально-культурної сфери.

Соціально-культурна сфера Соціально-побутова сфера

Освіта та наукова діяльність Житлово-комунальне

господарство

Культура і мистецтво Громадське харчування

Охорона здоров’я Пасажирський транспорт

Фізична культура і спорт Інформаційно-комунікаційні

Соціальний захист і забезпечення технології

Рис. 1.1. Функціональна структура соціальної сфери

З іншого боку, соціальний аспект поняття «соціальна сфера»

включає суб’єктивне відчуття особи щодо належності до певної

соціальної групи з огляду на рівень доходів, освіти, культури,

стан здоров’я. Відповідно, з позицій соціального підходу,

соціальна сфера як складова частина життя суспільства охоплює

широке коло взаємопов’язаних відносин і процесів між людьми

та їх об’єднаннями на конкретний момент, що формують

соціальну структуру суспільства. Так, за визначенням В.І.

Куценко, соціальна сфера – це «сукупність матеріальних,

фінансових і трудових ресурсів, а також різноманітних відносин,

які виникають у процесі їх взаємодії» [11с.4]. Тобто це сфера

відтворення особи, сім’ї, соціальних груп на основі забезпечення

сприятливих умов праці, освіти, охорони здоров’я, зростання

добробуту. На думку У.Я. Садової, у процесі дослідження

соціальної сфери в центрі уваги постають соціальні відносини, що

складаються між носіями соціально-економічних інтересів

(окремими людьми, соціальними групами), а також відносини



176

цієї спільноти з суспільством (діяльнісний тип взаємодії),

державою (правовий тип взаємодії), соціумом (психо-

інформаційно-енергетичний тип взаємодії) [16 с.152].

У рамках соціального підходу до підсистем соціальної сфери

належать і соціальні інститути, сформовані як інститут сім’ї,

освіти, праці та зайнятості, матеріального та духовного

споживання та у вигляді системних галузей соціальної сфери

(освіти, науки, охорони здоров’я тощо).

У вітчизняній економічній літературі велися тривалі дискусії

щодо розмежування понять «соціальна інфраструктура» та

«соціальна сфера». Більшість позицій щодо трактування

співвідношення цих категорій зводилися до двох основних.

Перший з них об’єднував погляди на соціальну інфраструктуру

як на комплекс галузей соціального призначення, тобто

безпосередньо ототожнював її з власне соціальною сферою

[1;15;19]. Зокрема, В.Є. Козак [8; 9 с.4] розглядав останню як

частину галузей соціальної інфраструктури, що надають послуги,

включаючи всі ланки освіти та виховання, медичне

обслуговування та мережу закладів культури. Згідно з другим

підходом, до соціальної інфраструктури належить сукупність

матеріальних об’єктів, що забезпечують загальні умови для

ефективної діяльності суспільства, тобто соціальна

інфраструктура розглядається як частина соціальної сфери [12;18].

Ми дотримуємось останнього підходу, пропонуючи розуміти

під соціальною інфраструктурою матеріальну базу соціальної

сфери, тобто лише її частину. Найбільш вдалим видається

визначення В.І. Куценко, яка під соціальною інфраструктурою

розуміє «стійку сукупність матеріальних елементів, які

створюють умови для раціональної організації основних видів

діяльності людини: виробничої, суспільно-політичної, освітньої,

культурної, сімейно-побутової» [11 с.39].

На нашу думку, дослідження соціальної сфери з позицій

галузевого підходу є недостатнім в умовах ринкової економіки,

адже галузь об’єднує виробників послуг, а ринок – продавців і

покупців. Крім того, галузевий підхід передбачає розгляд

окремих складових соціальної сфери як сукупності підприємств і

закладів, тобто відображає статистичну структуру галузі, а не

багатофункціональну діяльність суб’єктів системи. Більш точним


177

є визначення складових соціальної сфери як видів діяльності, що

направлені на поліпшення рівня або якості життя населення. Це

наближає нас до розуміння соціальної сфери як сукупності

послуг, бо в економічній літературі послуга тлумачиться як

специфічний продукт праці, який не набуває речової форми та

споживча вартість якого полягає у корисному ефекті живої праці

[20 с.877].

Функціонування соціальної сфери визначається наданням

соціальних послуг населенню, а підходи до трактування цього

поняття тісно пов’язані з концепцією суспільних благ (англ. –

public goods) [2], частина яких безпосередньо продукується

соціальною сферою. З огляду на це, частину таких благ доцільно

називати соціальними, щоб відокремити їх від інших благ, які

продукуються іншими сферами економіки. До соціальних послуг

належить діяльність у сфері науки та культури, охорони здоров’я,

освіти, захисту вразливих верств населення, що спрямована на

розвиток людського потенціалу на рівні як окремої особи, так і

суспільства в цілому. Суспільний характер цих послуг

зумовлений тим, що надання їх окремій особі здебільшого

неможливе без одночасного надання їх іншим особам, що

визначає їх «не виключність» у споживанні. Надання цих послуг

новому споживачеві не потребує додаткових виробничих витрат,

що визначає їх неконкурентність у споживанні; вони також не

можуть бути розподілені між споживачами (неподільність).

Розробка протиепідемічних програм, утримання психічно хворих

осіб та дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування,

надання початкової освіти – це ті потреби, задоволення яких

повинно брати на себе все суспільство. Тому відповідальність за

отримання суспільного ефекту бере на себе держава,

організовуючи надання таких послуг.

Водночас, наприклад, вища освіта може розглядатись як

змішане суспільне благо, що має корисність з погляду його

споживачів і вимагає витрат на своє виробництво. Зростання

кількості споживачів цього блага не призводить до зниження

корисності, що надається кожному з них. Проте окремі споживачі

можуть бути обмежені в доступі до споживання цього блага,

тобто в отриманні вищої освіти. З цієї позиції вища освіта має

характеристики приватних благ.


178

Особливість вищої освіти як економічного блага полягає в

тому, що вона зумовлює позитивні зовнішні ефекти в аспекті

розвитку економічної системи. Як доведено в працях О.А.

Грішнової, високий рівень людського капіталу в економіці,

пов’язаний з розвиненою системою вищої освіти в країні, як

правило, позитивно корелює з високими темпами економічного

зростання, загальним рівнем економічного і соціального розвитку

суспільства [3;5;4].

Таким чином, діяльність соціальної сфери спрямована на

надання соціально значущих послуг. На нашу думку, понятійний

апарат дослідження соціальної сфери має містити термін

«суспільно значущі соціальні послуги», оскільки останнім часом

поняття «соціальна послуга» набуло досить вузького змісту і

вживається для позначення адресних заходів, спрямованих на

підтримку вразливих верств населення. Зокрема, Законом

України «Про соціальні послуги» надається визначення

соціальних послуг як «комплексу правових, економічних,

психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших

заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які

перебувають у складних життєвих обставинах та потребують

сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх

життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до

повноцінного життя» [7]. Такий підхід до трактування соціальних

послуг є невиправданим, оскільки при цьому ігноруються інші

послуги, що надаються системою соціального забезпечення не на

адресних засадах (соціальне страхування), а також системою

освіти та охорони здоров’я (і теж мають соціальну спрямованість

та корисний соціальний ефект).

Регулятивна роль держави у функціонуванні соціальної

сфери полягає в тому, що вона впливає на стан і розвиток

соціальних відносин між людьми, умови і спосіб їх життя,

формування і задоволення соціальних потреб шляхом реалізації

соціальної політики. За визначенням

Е.М. Лібанової [17 с.5], соціальна політика – це система

управлінських, регулятивних, організаційних заходів та дій

суб’єктів соціально-політичного життя, що спрямовані на

формування та реалізацію соціальних потреб, що відображають

життєві інтереси людини й суспільства. Метою реалізації


179

соціальної політики є досягнення в суспільстві соціальної

стабільності, створення умов для розвитку та оптимального

функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття

потенціалу людини.

Соціальна політика включає систему соціального

забезпечення та соціального захисту громадян, соціальних прав і

гарантій, установлених законами держави, соціальних стандартів,

що спираються на традиції суспільства. Проте очевидно, що

соціальна сфера є лише одним з об’єктів соціальної політики

держави, регулятивна діяльність якої також поширюється на

сферу трудових відносин, соціально-демографічний розвиток та

рівень життя населення. Наш погляд на структуру предметного

поля соціальної політики та місце соціальної сфери на ньому

представлений на рис. 1.2.

З огляду на викладене вище, пропонується визначення

соціальної сфери як комплексної системи, що об’єднує види

діяльності з надання суспільно значущих соціальних послуг

(охорона здоров’я, освіта та наука, соціальний захист і соціальне

забезпечення, духовний та фізичний розвиток тощо), які

визначають можливості розвитку людського капіталу, спрямовані

на підвищення рівня та якості життя населення і відповідають

конкретним стандартам суспільства. Саме такий підхід

дослідження соціальної сфери обрано за методологічну базу

даної роботи. Він цілком відповідає умовам ринкової економіки,

коли соціальна сфера, в якій виробляється специфічний товар –

соціальна послуга, входить до загальної системи економічних

відносин.


180

Рівень життя:

заробітна плата та

доходи населення;

рівень бідності та

майнової

диференціації;

соціальні гарантії;

рівень споживання;

ЖКГ

Демографія:

народжуваність;

тривалість життя та смертність;

шлюбно-сімейна

ситуація;

міграційні процеси

Соціальна

сфера

Соціально-

культурна сфера:

охорона здоров’я;

освіта та наукова діяльність;

культура і мистецтво

фізична культура і спорт;

соціальний захист і забезпечення

Ринок праці:

економічна активність;

зайнятість;

трудові міграції;

умови та безпека праці;

соціальне страхування та соціальні програми в

сфері зайнятості;

соціальний діалог

Рис. 1.2. Соціальна сфера як об’єкт соціальної політики держави

Наше бачення соціальної сфери як комплексної системи

взаємопов’язаних складових поєднує як економічний, так і

соціальний підходи, оскільки очевидно, що надання соціальних


181

послуг неможливо без існування відповідної інфраструктури,

регулюючих інститутів та формування відносин, що виникають у

процесі надання послуг (рис. 1.3).

Соціальна політика

Бюджетне забезпечення соціальних інвестицій

↓ ↓ ↓

Соціальна

інфраструктура

←→

Соціальні

інститути

←→

Соціальні

відносини і

процеси

↓ ↓ ↓

Соціальні послуги

↓

Соціально-економічний розвиток та соціальна безпека

Соціальні індикатори

Рис. 1.3. Узагальнена схема складових соціальної сфери

Видатки на фінансове забезпечення соціальної сфери слід

розглядати не як тягар «утримання» галузей соціальної сфери або

вразливих категорій населення, а як соціальні інвестиції, тобто

вкладення в людський розвиток, що матимуть корисний

соціально-економічний ефект в майбутньому (нагромадження

людського капіталу, соціальна безпека та політична стабільність

у суспільстві). Іншими словами, видатки на розвиток соціальної

сфери спрямовуються на посилення соціальної орієнтації

економічної системи в цілому: стимулювання економічного

зростання, справедливий розподіл суспільних благ, забезпечення

високого рівня життя населення, забезпечення гарантованого

мінімуму освіти та медичних послуг, соціального захисту та

розвитку ринку праці, досягнення соціальної стабільності.

1. Важенин С.Г. Социальная инфраструктура народнохозяйственного

комплекса / Важенин С.Г. – М. : Наука, 1984. – 172 с.

2. Герасименко В. Современная рыночная экономика и общественные

блага / Герасименко B. // Российский экономический журнал. – 1999.

— № 9–10. – С. 84–89.

3. Грішнова О.А. Людський капітал: формування в системі освіти і

професійної підготовки / Грішнова О.А. – К. : Т-во «Знання», КОО,

2001. – 254 с.


182

4. Грішнова О.А. Людський розвиток : [навч. посіб.] / Грішнова О.А. –

К. : КНЕУ, 2006. – 308 с.

5. Грішнова О.А. Підвищення доступності та якості освіти як один із

шляхів пом’якшення демографічної кризи в Україні / Грішнова О.А.,

Думанська В.П. // Демографія та соціальна економіка. – 2007. – № 2. –

С. 80–92.

6. Данилишин Б.М. Культурно-освітня сфера як соціальна база

підтримки ринкової трансформації в Україні (питання теорії і

практики) / Данилишин Б.М., Куценко В.І. – К. : РВПС України НАН

України, 1999. – 122 с.

7. Закон України від 19.06.2003 р. N 966-IV «Про соціальні послуги» /

Відомотсті ВРУ. – Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во. – 2003 – № 45. –

C. 358. – (Бібліотека офіційних видань).

8. Козак В.Е. Непроизводственная сфера : вопросы теории / Козак В.Е. –

К. : Наук. думка, 1979. – 312 с.

9. Козак В.Є. Трансформація економічних відносин у соціальній сфері /

В.Є. Козак // Соціальна сфера в перехідній економіці : [зб. наук. пр.] /

[відп. ред. В.М. Новіков]. – К. : НАН України ; Інститут економіки,

2000. – 132 c.

10. Конституции государств Европейского Союза / Институт

законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве

РФ / Окуньков Л.А. (ред.). – М. : Инфра-М-Норма, 1997. – 816 с.

11. Куценко В. І. Розвиток соціальної сфери в умовах формування ринкових відносин (питання теорії і практики) / НАН України; Рада

по вивченню продуктивних сил України / Данилишин Б.М. (ред.). –

К.: РВПС України НАН України, 2007. – 100 с.

12. Куценко В.І. Соціальний вектор економічного розвитку. – К.: Наукова

думка, 2010. – 736 с.

13. Непроизводственная сфера в условиях перехода к рыночной

экономике. – К. : Наук. думка. – 1993. – 65 с.

14. Новіков В.М. Організація і розвиток соціальної сфери за рубежем і

вітчизняний досвід / Новіков В.М. — К. : Ін-т економіки НАН

України, 1997. — 252 с.

15. Плащинський Н.А. Инфраструктура и эффективность общественного производства / Плащинський Н.А. – Минск, 1985. – 206 с.

16. Садова У.Я. Регіональна соціальна політика в Україні: критерії оцінювання та показники ефективності / Садова У.Я. // Демографія та

соціальна економіка. – 2008. – № 1(9). – С. 151–166.

17. Скуратівський В. Соціальна політика : [навч. посібник] /

Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. – К. : Видавництво УАДУ,

1997. – 235 с.

18. Социальная инфраструктура: вопросы теории и практики / Ответ.ред.

А.И.Кочерга. – К. : Наук. думка, 1982. – 335 с.


183

19. Шарипов А.Ю. Социальная инфраструктура в концепции ускорения /

Шарипов А.Ю. – Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1990. – 112 с.

20. Экономическая энциклопедия / Под. ред. Л.И.Абалкина ; Науч.–ред. совет изд-ва «Экономика» ; Ин-т экон. РАН. – М. : ОАО Экономика,

1999. – 1055 с.

21. Якобсон Л.И. Экономика общественного сектора: основы теории государственных финансов / Якобсон Л.И. – М.: Наука, 1996. – 319 с.


184

УДК 13:37.01/.09.

Нежива О. М.

Кандидат філософських наук, старший викладач

кафедри іноземних мов і перекладу Київського

університету туризму, економіки та права

ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОГЛЯД НА СТАНОВЛЕННЯ

І РОЗВИТОК ВИЩОЇ ОСВІТИ В НІМЕЧЧИНІ

Нежива О. М. Філософський погляд на становлення і розвиток

вищої освіти в Німеччині. У цій статті автор досліджує філософські

погляди на становлення і розвиток системи вищої освіти у Німеччині та

показує основні чинники, що мали вагоме значення при сприянні розвитку

демократичної освіти та шляхи її вдосконалення. При цьому аналізується

особливості сучасної вищої освіти у Федеративній Республіки Німеччині.

Ключові слова: освіта, система освіти, демократизація, реформа,

університет

Неживая О. Н. Философский взгляд на становление и развитие

высшего образования в Германии. В этой статье автор исследует

философскии вигляды на становление и развитие системы высшего

образования в Германии и показывает основные факторы, которые имели

веское значение при содействии развитию демократического образование

и пути его совершенствования. При этом анализируются особенности

современного высшего обрвзования в Федеративной Республике

Германия.

Ключевые слова: образование, система образование,

демократизация, реформа, университет

Nezhyva О. Philosophical view on the formation and development of

higher education in Germany. In this article the author investigates

philosophical views on the formation and development of higher education

system in Germany and shows major factors which had weighty value with

assistance to development of democratic education and the way of its perfection.

Features of modern higher education in Germany are thus analyzed.

Key words: education, education system, democratisation, reform,

university

Актуальність та постановка проблем. Процеси

європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер


185

життєдіяльності. Адже в умовах інтернаціоналізації світового

простору, політичного, економічного і культурного зближення

країн виник єдиний Європейський освітній простір, до якого

приєдналися вже 47 країн Європи. Відповідно до цього, процес

європейської інтеграції щоразу помітніше впливає на всі сфери

життя держави, не оминув він і вищу освіту. Відтак, Болонська

система реформування вищої освіти стала однією із складових

євроінтеграції. Враховуючи єдність кордонів України з

Євросоюзом, історичну, культурно-цивілізаційну, територіальну

індетифікацію України, а також входження у єдиний

європейський загальноосвітній простір та стратегічний курс

держави на інтеграцію в Євросоюз, доцільною і своєчасною

постає потреба вивчення процесів європейської інтеграції та

перспектив їх розвитку для України.

Україна офіційно приєдналася до Болонського процесу 19

травня 2005 року із підписанням декларації на Бергенській

конференції у Норвегії. Відтоді, Україна чітко визначила

орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи,

здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті

європейських вимог, дедалі наполегливіше працює над

практичним приєднанням до Болонського процесу.

Доцільно зазначити, що Лісабонська угода, прийнята у 1997

році, декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем

і ставить за мету створення умов, за яких більша кількість людей

скориставшись усіма цінностями і здобутками національної

системи і науки зможе бути мобільними на європейському ринку

праці.

А ось підписана у 2001 році Сорбонська декларація

спрямована на створення відкритого європейського простору

вищої освіти, який має стати більш конкурентно-спроможним на

світовому ринку освітніх послуг. Основна ідея цих документів -

двоступенева структура вищої освіти. Використання системи

кредитів (ECTS), міжнародне визначення бакалавра як рівня

вищої освіти, надає особі кваліфікацію та право продовжувати

навчання за програмами магістра відповідно до положень

Лісабонської угоди.

Таким чином створюються умови для інтегративних процесів

у сфері вищої освіти європейських країн, а Україна виступає


186

активним учасником цих процесів. Обрані шляхи модернізації

вищої освіти України співзвучні загальноєвропейським підходам.

Але не дивлячись на все це, що вище сказане сьогодні вища

освіта в Україні переживає важкі часи стосовно її реформ. Тому

досвід Європейських держав для Україні дуже важливий щодо

реалізацій основних принципів організації навчального процесу,

висококваліфікований викладацький склад і контролю зрізу

знань.

Саме тому ми звернулися до Федеративної Республіки

Німеччина. Адже ця країна була однією із перших держав, яка

приєдналася до Болонського процесу та є активним її учасником.

Також на сьогодні Німеччина гармонійно поєднує старі

університетські традиції, інноваційні методи управління освіти та

науково-дослідницьку діяльність, що призводить до високої

якості освіти. При цьому система освіти Федеративної

Республіки Німеччини, у тому числі й вища, починаючи з першої

половини ХІХ століття, вважається однією з кращих у світі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Про актуальність

проблеми свідчать також велика кількість публікацій та

досліджень з теми як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Так,

дослідженню європейської освіти, її становлення, розвиток,

формування та функціонування приділяють увагу такі сучасні

українські дослідники як В.Андрущенко, О.Базалук, С.Клепко, Н.

Сухова, В.Лутай, В. Кремень, М.Михальченко, А.Ярошенко і

В.Онев’юк.

З приводу освітньої системи у Федеративній Республіки

Німеччині своїх працях трактують та висвітлюють з філософської

точки зору такі вчені як М.Култаєва, О.Іванова, Л.Степашко,

П.Гайденко, Л.Когана та багато інших.

Мета написання статті полягає у здійсненні комплексного

аналізу філософських поглядів на становлення і розвиток системи

вищої освіти у Німеччині та об’єктивно розкрити основні

чинники, що мали вагоме значення при сприянні розвитку

демократичної освіти та шляхи її вдосконалення і застосування їх

в Україні.

Виклад основного матеріалу. Сьогодні Німеччина є

прикладом успішної і ефективної модернізації та

інтернаціоналізації вищої освіти, які підвищують конкурентні


187

переваги класичної традиційної німецької системи освіти і

сприяють загальному соціально-економічному благополуччю цієї

європейської країни. Всьому цьому сприяли ряд впроваджених

реформ, які здійснили у Федеративній Республіці Німеччини

щодо освітньої системи.

Але реформи, що стосуються світоглядних орієнтирів

відносно освіти мають своє глибоке історичне коріння. Серед

філософів, що приділяють пильну увагу даній проблемі

вдосконалення якості освіти, можна виділити Г. Гегеля, І. Канта,

І. Гербарта та В. Гумбольдта. Дані мислителі висунули ідею

гуманістичної освіти особистості та її самосвідомості,

запропонували шляхи реформування системи шкільної та

університетської освіти. Цей підхід надав істотний світоглядно-

мотиваційний поштовх для освіти.

Слід зазначити, що одним із перших впливових реформаторів

щодо вищої освіти був Вільгельма фон Гумбольдта, який вважав,

що університет покликаний виховувати національно свідому

еліту, що, у свою чергу, розвиває власну державу. Тоді відбувся

розподіл повноважень між державою та університетом, в якому

останній бере на себе певні зобов’язання, але працює в умовах

автономії, з метою виховання гармонійно розвиненої особистості.

Оскільки на цей час припадає боротьба німців з наполеонівською

окупацією, можемо твердити, що модерний університет

формується на хвилі романтизму і націоналізму. Водночас він,

безумовно, розвинувся на раціоналізмі Просвітительства.

Поєднання двох протилежних чинників також засвідчує

університет, його здатність народжувати нові якості. Цікаво, що

Вільгельм фон Гумбольдт не ставить на перше місце серед

завдань університету виховання молоді як таке. У поєднанні

«об’єктивної науки і суб’єктивної освіти» головним виміром для

нього залишається наука. Дотепер академічна спільнота студентів

і викладачів є добровільним об’єднанням саме заради розвитку

науки. У цьому процесі здійснюються також інші завдання,

найважливішим з яких є виховання самостійно мислячого

інтелектуала і громадянина. З цього приводу він зазначає так:

«Університети не повинні відігравати для держави роль гімназій

чи спеціалізованих шкільних закладів. Адже університет не є


188

лише додатком чи однорідним, на щабель вищим від школи,

елементом» [1, с. 25-26].

Оскільки, на думку Вільгельма фон Гумбольдта освіта - це

більше ніж чисте присвоєння знань - індивідуальність та

особистість, а також процес індивідуалізації, через який людина

може навчатися своїм особистостям.

Далі ідеї Вільгельма фон Гумбольдта підтримав та розвивав

німецький вчений Едуард Шпрангер, який спрямовував їх на

процес професійного навчання. При цьому він звернувся до

положень німецького класицизму, що допомогло філософії

професійної освіти набути гуманістичного підґрунтя. Водночас

Едуард Шпрангер через призму професійної педагогіки

досліджував завдання загальноосвітньої підготовки. Він вважав,

що засвоєння основ знань сприяє пробудженню духовних сил, а

завдяки взаємодії з оточуючим світом постає вибір, що

іменується ним як внутрішня професія [2]. А також на його

погляд, коли відбувається поєднання особистісного і

професійного стрижня, що є постійним завданням самореалізації

особистості, має місце загальноосвітня підготовка [2]. Через це

Едуард Шпрангер переконаний, що кожний ідеал освіти і

виховання передбачає наявність такого компоненту, як

абсолютний обов’язок. Саме виховання почуття обов’язку

кожного повинно сприяти об’єднанню індивідуальних і групових

ідеалів або контролювати процес духовного виховання в

суспільстві [2].

Відтак він розглядав гуманістичні ідеї через призму

«корисності». Адже Едуард Шпрангер вважав, що стабілізація

суспільства передбачає орієнтацію на однобічність і соціальну

залежність людини. У результаті оволодіння освітою

передбачається формування тих умінь і навичок, які необхідні у

виконанні конкретних виробничих завдань. З огляду на це

головним виступає розвиток адаптивних якостей особистості, а в

самій освіті відбувається зміщення акцентів на оволодіння

уміннями [2].

Визнаючи обмеженість цілей освіти, які зорієнтовані лише на

уміння, Едуард Шпрангер допускає синтез творчих і адаптивних

якостей особистостей, але не погоджується з тими концепціями, в

яких стрижньовим положенням виступає ідея прогресу. Він


189

дотримується точки зору, що ця ідея несумісна і

основоположними принципами педагогічної теорії: відкрити нові

горизонти для педагогічної теорії можливо лише при відмові від

орієнтації, що націлені на перетворення майбутнього [2]. Адже

основна тенденція вчення Едуарда Шпрангера була акцентована

на таких категоріях як «індивідуальність», «реальність» та

«цілісність». Все це було відображено у численних працях, які

мали великий вплив на сучасників, бо саме Едуард Шпрангер

вніс великий внесок у розвиток філософії професійної освіти.

Так, його послідовником став сучасний мислитель Теодор

Літт, який займався дослідженням концепції освіти що

ґрунтуються на засадах прагматизму. Відповідно до цього він

ставить питання чи не куплена така діловитість занадто дорогою

ціною – втратою людського в людині. Розглянувши у цьому

контексті всі різновиди «діяльносної» філософії, Теодор Літт

виявляє їх внутрішню спорідненість [1].

Також на його думку, виховання в дусі ідеалів гуманізму в

реальних життєвих ситуаціях виявляється безсилим. Адже

Теодор Літт вважав, що виховання необхідно повернути у «світ

речей і предметів» [1]. У цьому просторі Теодора Літта цікавить

передусім інтерсуб’єктивна реальність, абстрактною формою якої

є «діло». Саме «діло» стає основною рушійною силою

особистості і суспільства, формою контакту індивіда з

суспільним середовищем. Але «діло» перетворює особистість у

простого функціонера. Через це Теодор Літт переконаний, що

«діло» повинно бути близьким і зрозумілим індивіду, тому що

абстрактне і анонімне «діло» закріплює однобічний розвиток,

сприяє зникненню самобутнього і неповторного [3]. Відповідно

до цього особливість його філософії у тому що він виступає за

збереження індивідуальності за всіх умов і це можливо

досягнути, на його думку, на основі зв’язку виховання і освіти

[1]. Цей принцип повинен застосовуватись в університетах при

навчанні студентів та даючи їм професійну освіту.

А ось німецький філософ Карл Ясперс вважає, що

односпрямованість руху неможлива в університетському житті.

Тут плекається неповторність й усвідомлення важливості

вільного вибору. Існування університету залежить від

особистостей. Тому університетський принцип - духовно-


190

аристократичний. Водночас такі поняття, як дух академічної

спільноти, потребують відчуття єдиного. Ця університетська

діалектика, однак, не вимагає від нас такого радикального

вибору, який змушував би повністю відкидати протилежне

твердження. В усякому разі, ключовим поняттям є свобода [5].

Адже саме свобода у сучасних європейських університетах

панує на сьогоднішній час, але крім цього, вважають вчені, що

передусім університет повинен давати освіту, яка повинна

задовольняти потреби людського духу. Вона зобов’язана

допомагати людям виробляти відповідну особисту філософію й

почуття цінностей; виховувати смак до літератури, музики та

мистецтва; створювати здатність аналізувати проблеми й

приходити до розумних висновків.

Не можна обминути уданому випадку німецького філософа

Отто Больнова, який був однодумцем Едуарда Шпрангера. Він

дотримується думки, що емоційна сфера є формуючим

потенціалом людини та заперечує, те що не має ідеал всебічно

розвиненої особистості, бо це утопія. Тому Отто Больнов вважає,

що загальної освіти людини немає, є лише однобічності, які

досягають своєї специфічної сили і висоти. При цьому він

дотримується позиції про однобічний розвиток особистості як

«вихідної» характеристики

сутності людини. З огляду на це Отто Больнов пропонує не

долати однобічності, а посилювати її реставрацію в реальному

життєвому процесі для формулювання таких рис фахівця як

професіоналізм, відповідальність, що перебувають на

емоціонально-інтуїтивному підґрунті [3]. Адже на його думку

категорія «настрій» є показником цілісності життя. Оскільки

настрій породжує переживання, які виступають у ролі

праоформленння людини. Відомо, що категорія «настрій»

привернула увагу представників літературної течії «Бурі і

натиску» (Sturm und Drang), які вбачали в ньому вихідну

передумову і свідому життєву позицію для розвитку задатків і

здібностей індивіда. Проблема «настрою» залишається

актуальною і сьогодні для кожного педагогічного процесу в

університетах. Починаючи з 60-х років ХХ століття у

філософсько-антропологічних доктринах відбулася переоцінка

категорії «настрій», бо в той час став головним критерієм


191

«корисность». При цьому різні форми настрою Отто Больнов

пропонує розглядати з точки зору їх здатності формувати такі

чесноти, як загальна вдячність, довіра тощо. У контексті поняття

«настрій» досліджується також зміст таких понять, як «рідна

домівка», «спільнота», «батьківщина» та підкреслюється їх роль

у формуванні людини і спеціаліста-фахівця при навчальному

процесі в вищих навчальних закладах [3].

На думку окремих німецьких філософів, нині виникла

необхідність розробки більш гнучкої моделі формування людини

у порівнянні з жорсткими схемами прагматизму і позитивізму.

Так, сучасний етап реформи вищої освіти в Німеччині

почався одночасно з об’єднанням країни в 1991 року і був

зумовлений, з одного боку, необхідністю модернізації та

інтернаціоналізації освіти, а з іншого боку, - необхідністю

реформування системи освіти колишньої НДР з метою створення

загальнонаціональних стандартів якості освіти.

Також після приєднання до Болонського процесу у

Федеративній Республіці Німеччини були здійснені ряд поправок

до Закону про Вищу Освіту (Hochschulrahmengesetz) в 1998 році

та закріпили мінімум необхідних вимог для реалізації Болонської

декларації, надавши їм статус доповнюючих національну освітню

систему. Тим самим вузам Німеччини було надано право вибору

підготовки студентів, як за класичним, так і за новим

європейським варіантом підготовки бакалаврів та магістрів. Для

другого варіанту законодавством передбачено нові механізми

акредитації програм і курсів, а також нова система оцінки якості

освіти.

Відповідно до цьому сьогодні за якістю освіти у

Федеративній Республіки Німеччині слідкує відповідно

створений орган - Національна акредитаційна рада

(Akkreditierungsrat). Дана Національна акредитаційна рада

повинна слідкувати за координацією процедур оцінки освітніх

програм, акредитацій регіональних і міжрегіональних агентств,

які мають право проводити оцінку якості. Адже сьогодні у

Німеччині кожен вищий навчальний заклад зобов’язаний пройти

перевірку якості, котра може бути внутрішня, коли навчальний

заклад сам запрошує своїх експертів або зовнішня, коли

проводять дану перевірку зовнішні експерти, які перевіряють не


192

вищий навчальний заклад, а конкретні навчальні програми та

дають дозвіл на користування ними у навчальному процесі. Через

це існують спеціальні агентства такі як: Akkreditierungsagentur für

Studiengӓnge im Bereich Gesundheit und Soziales (AHPGS) -

акредитаційне агентство в галузі соціальних програм та програм

здоров’я; Akkreditierungs-, Certifizierungs- und

Qualitӓtssicherungsinstitut (ACQUIN) - інститут з забезпечення

акредитації, сертифікації, контролю якості; Agentur für

Qualitӓtssicherung und Akkreditierung kanonischer Studiengӓnge

(AKAST) - агентство по забезпеченню якості та акредитації

канонічних програм; Agentur für Qualitӓtssicherung durch

Akkreditierung von Studiengӓngen (AQAS) - агентство з

забезпечення якості шляхом акредитації програм;

Akkreditierungsagentur für Studiengӓnge der

Ingenieurwissenschaften, der Informatik, der Naturwissenschaften und

der Mathematik (ASIN) - акредитацій не агентство по вивченню

програм в галузі інформатики, природничих наук та математики;

Foundation für International Business Administration

Accreditation (FIBAA) - акредитаційний фонд з економіки (ділова

адміністрація); Organ für Akkreditierung und Qualitӓtssicherung der

Schweizerischen Hochschulen (OAQ) - орган з акредитації за

забезпечення якості освіти для Швейцарських ВНЗ; Zentrale

Evaluations- und Akkreditierungsagentur Hannover (ZEvA) -

центральне агентство з оцінки та акредитації в Ганновері;

Ӧsterreichische Qualitӓtssicherungsagentur (AQA) - австрійське

агентство з забезпечення якості [9].

В останнє десятиліття Німеччина досить успішно

справлялася з рішенням цими задачами і сьогодні німецька

система освіти користується визнанням у всьому світі, будучи

для багатьох країн прикладом та орієнтиром для розробки

освітньої політики.

Отже, виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок,

що реформи, котрі були впровадженні у Німеччині протягом

багатьох років дали змогу піднести на високий рівень якість

вищої освіти, що призводить до конкурентоспроможності,

формуванню спільного європейського освітнього простору. Крім

того, прогресивні ідеї досвіду Німеччини можуть бути корисними

й актуальними для нашої країни в умовах приєднання України до


193

європейського освітнього й наукового простору на засадах

рівноправного партнерства.

1. Гаманюк В.А. Система підготовки педагогічних кадрів та підвищення

їх кваліфікації у Німеччині : Автореф. Дис. канд. пед. наук : 13.00.01 /

ХДПУ. – Х., 1995. – 24 с.

2. Гребінник Л.В. Національні особливості вищої освіти в Німеччині

(психологічний аспект) [Електронний ресурс] / Л.В. Гребінник. //

Вісник психології і соціальної педагогіки. - 2006. - Режим доступу:

http://psyh.kiev.ua/nma-referats/fla-referats/id-91/index.html.

3. Гут Д. Болонський процес: вплив реформи вищої освіти на структуру

та організацію докторантури Німеччини [Текст] / Д. Гут // Вища

школа. – 2007. - №3. – С. 85-94.

4. Хюфнер К. Управління та фінансування вищої освіти в Німеччині

[Текст] / К. Хюфнер // Вища школа. – 2005. - № 6. – С. 97-117.

5. Hochschulrektorenkonferens: Bologna-Reader.Texte und Hilfestellungen

zur Umsetzung der Ziele des Bologna-Prozesses an deutschen

Hochschulen; Beitrage zur Hochschulpolitik: Bonn, 2004. Bd. 4.

6. Mohsen F. Internetbasierte Lehr-/ Lernmethoden für die

wirtschaftswissenschaftliche Hochschulausbildung. Konzeption und

prototypische Implementierung am Beispiel eines Planspiels: Dissertation

zur Erlangung des wirtschaftswissenschaftlichen Doktorgrades der

wirtschaftswissenschaftlichen Fakultät der Universität Göttingen/ F.

Mohsen. – Göttingen, 2002. – 238 S.

7. Sekretariat der ständigen Konferenz der Kulturminister der Länder in der

Bundesrepublik Deutschland: Realisierung der Ziele des Bologna-

Prozesses. Nationaler Bericht 2004 für Deutschland von KMK und BMBF.

Bonn, 2004.

8. Sekretariat der ständigen Konferenz der Kulturminister der Länder in der

Bundesrepublik Deutschland: Bologna-Prozess. Nationaler Bericht 2005 bis

2007 für Deutschland von HMK und BMBF. Bonn, 2007.

9. The Eurydice information network on education in Europe [Електронний

ресурс] - Режим доступу: http://eurodice.org/eurybase/

http://psyh.kiev.ua/nma-referats/fla-referats/id-91/index.html

http://eurodice.org/eurybase/


194

УДК 378

Цехмістрова Г. С.

Кандидат педагогічних наук, доцент, професор

кафедри соціально-гуманітарних дисциплін,

проректор з навчально-методичної роботи


ВИХОВАННЯ СТУДЕНТІВ У ВИЩИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Цехмістрова Г. С. Виховання студентів у вищих навчальних

закладах. Автор статті акцентує увагу на питаннях громадсько-

патріотичного виховання молоді у вищих навчальних закладах, змісті,

формах і засобах виховної роботи науково-педагогічних колективів в

умовах демократичних перетворень та стабілізації державно-правових

інституцій в Україні.

Ключові слова: самовиховання, самореалізація, педагогіка

співробітництва, громадянське виховання, національна ідея, професійне

самовдосконалення.

Цехмистрова Г. С. Воспитание студентов в высших учебных

заведениях. Автор статьи акцентирует внимание на вопросах

общественно-патриотического воспитание молодежи в высших учебных

заведениях, содержании, формах и средствах воспитательной работы,

научно педагогических коллективов в условиях демократических

преобразований и стабилизации государственно-правовых институций в

Украине.

Ключевые слова: самовоспитание, самореализация, педагогика

сотрудничества, гражданское воспитание, национальная идея,

профессиональное самоусовершенствование.

Cekhmistrova H. Education of students in higher educational

institutions. The author of the article focuses on the issues of public-Patriotic

education of the youth in higher education, the content, forms and means of

educational work, scientific and teaching staff in the conditions of democratic

reforms and stabilization of the state and legal institutions in Ukraine.

Key words: self-education, self-realization, pedagogy of cooperation, civic

education, the national idea, professional self-improvement.

Сьогодні в Україні все більш актуальним стає тезис про

відродження духовності, виховання громадянськості та


195

патріотизму, формування національних (патріотичних) та

інтернаціональних (загальнолюдських) почуттів, необхідних для

співпричетності до цінностей людської культури. Щоб бути

патріотом, любити Батьківщину, необхідно відчути духовне

життя народу, творчо укріпити себе в ньому. Щоб бути гідним

громадянином, необхідно прийняти мову, історію держави,

правосвідомість світобачення як свої власні.

Сучасна система вищої освіти визначає жорсткий погляд на

соціальну ситуацію реалізації внутрішніх ресурсів людини,

формуючи одномірні уявлення про себе та про життя.

Дестабілізація суспільства загалом, реформування систем освіти,

криза звичних норм та цінностей, відсутність структурованих

моделей успішної поведінки, відсутність досвіду життя батьків у

нових умовах ускладнюють перебіг процесу суб’єктивного

самовизначення студентства. На початку нового тисячоліття

питання громадянства, громадянського суспільства, історичної

спадщини, правового та духовного виховання набули особливої

актуальності.

Зарубіжні та вітчизняні педагоги, науковці, класики по-

різному тлумачили необхідність виховної роботи з молоддю, але

основні постулати залишилися незмінною серцевиною виховання

незалежно від соціального стану суспільства: як патріотизм,

наступність звичаїв поколінь, працелюбність, духовність,

свобода, моральність тощо.

Т.Г. Шевченко (1814 – 1861) виховним ідеалом вважав

людину з різнобічними знаннями та високими моральними

якостями, здатну застосовувати знання в житті, цінувати

мистецтво, пройняту любов’ю до праці. Такого ідеалу можна

досягти, на його думку, належним вихованням. Основою та

джерелом щастя людини мислитель вважав вільну та суспільно

корисну працю. Як полум’яний патріот багато зробив у справі

ідейного та патріотичного виховання народу для потреби за

незалежну суверенну державу.

Значний внесок у теорію та практику виховання зробили

вчені-педагоги-класики М. Драгоманов, К. Ушинський, М.

Бердяєв, В. Соловйов, Л. Українка та ін.. Метод національного

виховання української молоді І. Франко (1856 – 1916) вбачав у

всебічній підготовці молоді до досягнення найвищого ідеалу


196

нації − досягнення власної державності, до творчої участі в

розбудові рідної духовної та матеріальної культури, а через неї –

до участі у всесвітній культурі. Національне виховання, на його

думку – це творення й безупинне удосконалення нації.

Основними рисами українця як вихованої людини мають бути:

свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість,

освіченість, професіоналізм, фізична та естетична досконалість,

витривалість, заповзятість, ініціативність тощо. Зміст і методи

навчання та виховання він визначає як квінтесенцію роботи

педагога. Відомими представниками української педагогічної

думки були А. Макаренко, В. Сухомлинський, Г. Ващенко,

наріжним каменем педагогічної теорії яких було виховання в

кожного поваги до самого себе, прагнення до самовдосконалення

та всебічного розвитку, виховання гуманізму, людяності, доброти

та радості самовіддачі.

Сучасні українські вчені-педагоги В. Кремінь, І. Зязюн, В.

Андрущенко,

І. Бех, О. Забужко та інші особливу увагу звертають саме на

суб’єктне культурно-діяльний підхід, який полягає в розумінні

духовності як форми самоорганізації і управління людиною

самою собою та відображає творчу спрямованість діяльності

особи в соціумі.

Об’єктом виховання є процес формування особистості

разом з її ставленням до суспільства, себе й інших людей, до

праці.

На початку нового тисячоліття питання громадянства,

громадянського суспільства, історичної спадщини, правового і

духовного виховання − набули особливої актуальності.

Загострення соціально-політичної ситуації в Україні, зміна

парадигми суспільного розвитку помітно підвищили інтерес

суспільства до свого історичного коріння, зросла роль історичної

свідомості.

Історія, її аналіз, трактування, оцінки осіб, узагальнення, що

робляться ученими на основі досліджень, тільки тоді стають

рушійною силою в суспільстві, коли вони затверджуються в

свідомості народу. А це немислимо без активної, дієвої участі в

освітньому процесі викладачів ВНЗ, які є сполучною ланкою між

академічною наукою та народом. Він, викладач, уміє доносити


197

великі революційні ідеї до майбутніх фахівців, які знаходять

надалі свій вірний життєвий шлях.

У широкому соціальному значенні виховання у ВНЗ –

передавання соціального досвіду, накопиченого людством

упродовж всієї історії, від старших поколінь молодшим. У

вузькому соціальному значенні виховання – спрямований вплив

на молоду людину з метою передати їй певні знання, сформувати

необхідні навички та вміння, гідну поведінку, наукові

переконання, суспільні цінності, моральні та політичні орієнтири,

життєві настанови та перспективи.

Предмет виховання передбачає єдність змісту, форми та

методів виховної роботи, спрямованих на реалізацію мети й

завдань виховання особистості у ВНЗ.

Сьогодні необхідні зміни в самій стратегії виховання

студентів. Вони обумовлені ситуацією, що склалася в Україні,

наявністю сепаратистських тенденцій і настроїв, які не вдається

переломити.

Із здобуттям Україною незалежності в 1991 р. були визначені

нові програмні завдання національного виховання. Вони

зафіксовані в низці державних документів − Державній

національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття»),

Концепції національного виховання, Національній доктрині

розвитку освіти, в яких зазначено, що основною метою

національного виховання є виховання свідомого громадянина,

патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури

міжнаціональних взаємовідносин, формування у молоді потреби

та уміння жити в громадянському суспільстві, духовності та

фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової

та екологічної культури.

Головними складовими національного виховання є

громадянськість невід’ємна від патріотизму − відданості

Батьківщині. Не можна бути справжнім громадянином своєї

країни, якщо ти не її патріот Але громадянськість − не тільки

любов до рідної землі, але й грамотне, цивілізоване та свідоме

виконання своїх громадянських обов’язків і боргу, збагнення

політичної та правової культури, уміле використання своїх прав і

обов’язків.


198

Патріотизм відіграв видатну роль на різних етапах

вітчизняної історії, допомагаючи згуртувати народні маси для

захисту Батьківщини від іноземних загарбників. Він актуальний і

сьогодні, коли країна переживає нестабільність і коли далеко не

подолані сепаратистські тенденції.

У світлі сказаного є важливим питання про співвідношення

громадянськості й патріотизму у виховній роботі зі студентською

молоддю.

В той же час досвід показує, що громадянське виховання не

можна відривати від інших напрямів і форм виховної діяльності.

Місія вищої школи сьогодні: забезпечити розвиток особистості

або «штампувати» функціонерів. Цей вибір має забезпечити

реформа вищої школи, спрямована на впровадження інноваційної

педагогіки, яка надає перевагу питанням самовизначення,

самовиховання та самореалізації людини, здатної нести особисту

моральну відповідальність перед суспільством за себе, за інших,

за справу.

Система виховної роботи, розроблена в Київському

університеті туризму, економіки і права, передбачає всебічний

розвиток особистості, домінування рис гуманістичної

спрямованості та реалізацію особистісно-орієнтованої моделі

виховання студентської молоді.

«Входження в професійну діяльність, − зазначає І. Бех, −

вимагає від людини не тільки настійних зусиль з оволодіння

засобами професійної діяльності, а й значної перебудови як

самосвідомості, так і всієї свідомості в цілому…Слід якісно

міняти форми навчального процесу у вищій школі в напрямі

вільного переходу від власне навчання до професійного

самовираження в реальних умовах трудової діяльності».

Зміст виховної роботи у вищому навчальному закладі

розкривається через систему виховних заходів та конкретних

характеристик основних напрямів виховання.

Як уже згадувалось, базовим напрямом системи виховання

громадянина України є національне та громадянсько-

патріотичне виховання − як система поглядів, переконань,

ідеалів, традицій, звичаїв, створених упродовж віків народом і

покликане формувати світоглядні позиції та ціннісні орієнтири

молоді.


199

Основою системи виховання є національна ідея, яка повинна

об’єднувати й консолідувати суспільний розвиток, спрямований

на вироблення активної життєвої позиції молодої людини,

становлення її як особистості, як громадянина своєї держави.

Національний характер виховання полягає у формуванні людини

як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності,

віросповідання, соціального походження.

Враховуючи туристичне спрямування професійної діяльності

і глобальний простір, у який інтегрується наша студентська

молодь, особливо важливим є виховання здатності молоді до

входження в світовий соціокультурний простір за умови

збереження української національної ідентифікації. При цьому,

національне виховання має стати тим фундаментом формування

світогляду студентської молоді, на якому вибудовуються фахові

знання та професійна відповідальність.

Унаслідок набуття нового соціального статусу у студентів

вищого навчального закладу формується почуття

відповідальності за свою поведінку, навчання та громадську

роботу.

З огляду на ставлення до навчання виокремлюють три групи

студентів:

серйозні студенти, які прагнуть до всього нового, незалежно

від галузі знань. Вони успішно вивчають усі передбачені

навчальним планом предмети, відвідують різноманітні гуртки,

виховні заходи, читають художню та науково-популярну

літературу, переглядають телепередачі, відвідують музеї,

театри, виставки тощо, а також беруть активну участь у

громадському житті закладу та за його межами;

студенти, які захоплюються однією галуззю знань, мають

глибокі знання в цій галузі, багато читають, стежать за

новинками, усвідомлюючи водночас, що необхідно знати й

інші предмети, оволодівати професією, намагаються старанно

вивчати всі дисципліни, передбачені навчальним планом;

студенти, які, надавши перевагу певній навчальній дисципліні й маючи з неї глибокі і ґрунтовні знання, нехтують решту.

Нерідко вони належать до посередніх або навіть


200

невстигаючих студентів. Саме вони потребують спеціального

виховного впливу щодо самоосвіти та самовиховання.

Реалізація мети й завдань виховання у ВНЗ значною мірою

залежить від доцільності, виваженості методів виховання як

педагогічного інструмента взаємодії зі студентами.

Загальні методи виховання традиційно класифікуються

залежно від їх функціональної спрямованості. На цій основі

виділяють такі три групи методів:

формування світогляду й духовно-аксіологічних орієнтацій;

методи організації діяльності та формування поведінки;

методи стимулювання та коригування поведінки і діяльності особистості.

Основною формою діяльності, яка забезпечує виховання

особистості студента, становлення його професіоналізму, є різні

види навчальних занять: проблемні лекції, семінари, дискусії,

інтерактивні заняття «відвертих думок», дебатів, конференцій.

Тут відбувається виховний вплив на свідомість і волю студентів,

з одного боку, через зміст навчального матеріалу, з іншого −

через організацію студентів на навчальну працю і передусім

через морально-духовний потенціал викладача.

Педагог своєю особистістю впливає на формування у

студентів певних компонентів загальнолюдської і професійної

культури. «У вихованні, − писав К. Ушинський, − все повинно

базуватися на особі вихователя, тому що виховна сила

виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі

статути і програми, ніякий штучний організм закладу, хоч би як

хитро він був придуманий, не може замінити особистості в справі

виховання».

Висока культура мислення, спілкування, мовлення,

поведінки, зовнішності, жести, міміка, темп і ритм роботи,

володіння основами психотехніки, морально-духовні цінності,

інтелігентність та багато іншого − це той духовний капітал

педагога, який є живильним джерелом виховання студентів. І

якщо колишній студент, зустрічаючись через багато років з

педагогом, пригадує студентські роки і каже: «Я щиро дякую, що

Ви як педагог були в моєму житті, допомогли моєму


201

становленню як людини,» − це і є свідченням виховного впливу

педагога на особистість.

Педагогіка співробітництва, партнерства тим і відрізняється

від авторитарного, догматичного виховання, що в її основі

лежить принцип прийняття людини такою, якою вона є, якою її

створила природа. Не можна її ламати, нав’язувати алгоритм дій,

стиль життя. Продуктивною є лише дружня, ненав’язлива,

тактовна допомога у виробленні позитивного й особистісного

ставлення до світу, людей, спілкування та діяльності.

На озброєнні педагогів крім навчальних занять існують інші

форми спілкування як-то: масові форми – виховні години

національного виховання, науково-практичні конференції, вечори

запитань і відповідей, літературно-музикальні тематичні зустрічі,

«круглі столи», наукова робота в гуртках за інтересами, в

наукових та екскурсійних експедиціях тощо, а також

індивідуальна робота зі студентами з врахуванням особливостей,

захопленням та інтересами.

Чільне місце у системі виховання студентської молоді

займають засоби виховання, надбання матеріальної та духовної

культури (художня і наукова література, засоби масової

інформації, предмети образотворчого мистецтва, кіно, театр),

форми і види виховної роботи (збори, конференції, ігри,

спортивна діяльність та ін.), які використовуються у процесі

виховної роботи.

У вихованні немає дрібниць. Як писав А. Макаренко:

«Виховує все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше –

люди». Талановитий педагог наголошував, що виховання

відбувається на кожному квадратному метрі педагогічної

території, тому турбота про високу культуру оформлення й

утримання навчальних приміщень закладу, території,

гуртожитків − це важливий засіб виховання загальнолюдської і

професійної культури майбутніх фахівців.

Досвід навчально-виховної діяльності вищих навчальних

закладів переконує, що ефективно вирішувати питання

підготовки майбутніх фахівців можна лише за активної участі в

цьому процесі студентів, тобто йдеться про їх

самовдосконалення, самовизначення та усвідомлення

особистістю свого «Я», місця та ролі в цьому світі.


202

1. Базалук О. Образ человека будущего: Кого и Как воспитывать в

подрастающих поколених. Режим доступу:

http://samlib.ru/b/bazaluk_o_a/obrazchelowekabudushegotom2.shtml

2. Бех І.Д. Духовні цінності в розвитку особистості // Педагогіка і

психологія,- 1997. -№1. - С. 124-129.

3. Дзюба І. Між культурою і політикою / І. Дзюба; Національний ун-т

«Києво-Могилянська академія». – Київ : Сфера, 1998. – 374 с.

4. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст / О.

Забужко. − К.: Наукова думка, 1993.

5. Національна доктрина розвитку освіти України ХХІ століття. Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/347/2002.

6. Нікітіна І.Студент УДУХТ – як об’єкт самореалізації / Нікітіна І.,

Кіров М. // Тези доповідей 62-ї Студентської наукової конференції. –

К.: УДУХТ, 1996. – С. 69.

7. Сухомлинська О. Рефлексії про ґенезу духовності в контексті

виховання : на шляху до синтезу парадигм. - Історико-педагогічний

альманах // Вип. 1. 2005.-ст. 5-20.

http://samlib.ru/b/bazaluk_o_a/obrazchelowekabudushegotom2.shtml

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/347/2002


203

УДК 37.091.12.011.3

Волинець В. В.

Кандидат історичних наук,доцент, завідувач

кафедри іноземних мов і перекладу Київського


ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ

«ЗМІШАНОГО НАВЧАННЯ» В ПРОЦЕСІ

ВИВЧЕННЯ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

Волинець В. В. Особливості застосування «змішаного навчання»

в процесі вивчення іноземної мови. У статті розглядається деякі

особливості «змішаного навчання» іноземної мови, існуючі переваги та

стримуючі фактори щодо його подальшого поширення і використання у

навчальному процесі.

Ключові слова: іноземна мова, електронна освіта, змішане

навчання, аудиторне навчання, самостійне навчання в режимі он – лайн,

інтеграція, інформаційно–комунікативні технології, інноваційний

інструмент навчального процесу.

Волынец В. В. Особенности применения «смешанного обучения

«в процессе изучения иностранного языка. В статье рассматривается

некоторые особенности «смешанного обучения» иностранному языку,

существующие преимущества и сдерживающие факторы относительно его

дальнейшего распространения и использования в учебном процессе.

Ключевые слова: иностранный язык, электронное образование,

смешанное обучение, аудиторная обучение, самостоятельное обучение в

режиме он – лайн, интеграция, информационно - коммуникативные

технологии, инновационный инструмент учебного процесса.

Volynets V. The peculiarities of «blended learning» in the process of

foreign language learning. Some features of foreign language «blended

learning», advantages and limitation factors as to its further dissemination and

use in the learning process are considered in the article.

Key words: foreign language, e-learning, blended learning, classroom

(face – to face) learning, independent online learning, integration, information

and communication technologies, innovating instrument of the learning process.


204

В сучасних умовах вищі навчальні заклади України, зокрема

й немовні, стикаються з проблемою пошуку нових можливостей

для суттєвого підвищення результативності вивчення іноземних

мов, в першу чергу – англійської. Останнім часом все

виразнішою постає тенденція щодо зміщення акценту в бік

активнішого використання засобів електронної освіти.

Малопривабливі заочні програми заступають новітні дистанційні

курси у форматі цифрових інформаційних технологій.

Створюються різноманітні програмні комплекси систем доставки

контенту, організації та управління електронним навчанням, які

об’єднують у собі інструменти комунікацій, розробки навчальних

курсів, оцінки умовних знань, адміністрування тощо. У зв’язку з

цим у руслі електронної освіти визначився, розвинувся і набув

досить широкого використання новий напрям – «змішане

навчання» («blended learning»).

Метою статті є з’ясування сутності «змішаного навчання»

(ЗН), його переваг, проблемних моментів і стримуючих факторів

щодо його впровадження, перспектив подальшого розвитку й

застосування в навчальному процесі.

Під цим терміном розуміють поєднання традиційного

навчання, яке здійснюється як в аудиторії, так і віртуально в

режимі он – лайн («on-line»).

Природно, що така актуальна тема привертає чималу увагу як

з боку вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Методикою

використання інформаційних і комп’ютерних технологій в

процесі вивчення іноземних мов займаються фактично усі

провідні університети України. Так, певний досвід,

нагромаджений низкою українських ВНЗ щодо впровадження

електронних засобів у навчанні іноземних мов було узагальнено

на міжнародних науково – практичних конференціях,

ініційованих Дипломатичною академією України при МЗС

України [1;2].

Проте, на нашу думку, найбільш системно і всебічно

досліджують теоретичні і практичні питання усіх форм

електронної освіти наші колеги за кордоном, зокрема, експерти і

викладачі Британської Ради в Україні та країнах Розширеної

Європи [3;4;5;6;7;8]


205

Разом з тим, запропонована тема ще далеко не вичерпана.

Вона потребує не тільки поглибленого теоретичного осмислення,

але й дослідницької уваги до її організаційно – технічних,

фінансових та юридичних аспектів.

Ця проблема відобразилась також у співробітництві

Київського університету туризму, економіки і права (КУТЕП) з

представництвом Британської Ради в Україні в рамках розробки

секторальної програми з англійської мови для професійного

спілкування у сфері туризму і гостинності (2009 – 2011рр.),

здійснення проектів «Уміння для світу праці» та «Аналіз потреб

українського ринку праці в англійській мові» (2012 – 2013рр.).

Учасниками останнього дослідження стали три ключові гравці

ринку – роботодавці, освітяни і студенти – в чотирьох галузях:

інформаційні технології , туризм та готельний бізнес енергетика і

металургія, цифрова журналістика. Одним з основних

компонентів дослідження було опитування викладачів

англійської мови щодо їхніх потреб у професійному розвитку, а

також застосування різних підходів до інформаційно-

комунікативних технологій у навчальному процесі.

Спільний пошук шляхів вирішення ключових проблем щодо

удосконалення викладання і вивчення англійської мови у

контексті університетської освіти відбувся і під час регіонального

університетського мовного форуму 18-19 лютого 2013 р. у

Стамбулі (Туреччина), організованого і проведеного

Британською Радою.

Матеріали дискусій на Форумі, вищезгадані проектні зусилля

й дослідження представництва Британської Ради в Україні, а

також практичний досвід КУТЕП, набутий в процесі

імплементації проекту ТЕМПУС (Мережа дистанційного

навчання для підвищення кваліфікації в сфері туризму (Білорусь,

Україна і Грузія) 2010 – 2013 рр.) і апробації французької мовної

програми «Tell me more. Campus Version 10» дають підставу

стверджувати: сьогодні інтеграція аудиторного навчання з

електронною формою навчання у форматі ЗН є найбільш

доцільною.

Серед безперечних переваг застосування ЗН у частині його

електронного компоненту варто назвати наступні:


206

нове, різноманітне навчальне середовище, багато нових

рішень і варіантів, об’єм, швидкість доставки інформаційного

контенту;

ширші можливості для навчання студентів із різними

мовними компетенціями за індивідуальною траєкторією у

будь – який зручний час з будь – якого місця;

підвищення продуктивності відпрацювання типових робочих

і мовних ситуацій, пропущених занять, здійснення

повторення вивченого матеріалу та ін..;

диверсифікація консультативних інструментів (електронні

підручники і словники ,електронна пошта, форуми, блоги,

вебінари та ін..);

суттєве покращення діагностики, оцінювання і зворотного

зв’язку за рахунок електронної адаптативної оціночної шкали

та ін. Разом з тим, є чимало факторів, що обмежують або

стримують застосування методів ЗН.

Серед них:

здатність і компетентність викладачів і студентів, особливо

молодших курсів, співпрацювати за новими технологіями і

методиками;

готовність ВНЗ інвестувати кошти в новітню ресурсну базу і

кадрове забезпечення;

стан нормативно – правового забезпечення електронного

навчання тощо.

Підбиваючи підсумки, слід наголосити, що в умовах

інформаційного суспільства ЗН виступає реалістичним

інноваційним інструментом підвищення ефективності викладання

і вивчення іноземної мови. Його подальший розвиток і

перспективи застосування потребують системної підтримки як з

боку МОН України, так і самих навчальних закладів. Це

стосується модифікації навчальних планів додипломної

підготовки і післядипломного підвищення кваліфікації

викладачів іноземних мов професійного спрямування, зміцнення

матеріально – технічної бази вищої школи, матеріального і

морального заохочення праці викладачів, підвищення мотивації

студентів.


207

1. Інтерактивні методи і мультимедіа в навчанні іноземних мов.

Матеріали міжнародної науково – практичної конференції (м. Київ, 19

листопада 2008 року) / за заг. ред. В.Г. Ціватого, Н.А. Шпак. – К.:

Видавничий дім «ДЕМIД»; 2009. – 134с.

2. Іноземна мова професійного спрямування як складова підготовки

дипломатів та фахівців у сфері зовнішніх зносин: зб. наук. праць / за

ред.. В.Г. Ціватого, Н.А. Шпак, Л.А. Соколовської. – К.: ДАУ при

МЗС України, 2013. – 142с.

3. Jarvis, H. (2008). Computers and independent study: practices and

perceptions of students / Hew Jarvis // Torres, P and Marriot, R (Eds.)

Handbook on Research on E – Learning Methodologies for Language

Acquisition. P: Information Science Reference. PP. 367 – 386.

4. Kukulska Hulme, A. (2009) Will mobile learning change language

learning? // ReCALL. Vol.21. No 2. PP. 157 – 165.

5. Borg, S., Al – Busaidi, S.(2012) Learner Autonomy English Language

Teachers` Beliefs and Practices. London, British Council. – 45 p.

6. Jarvis, H. (2012) Computers and learner autonomy: trends and issues.

London, British Council. – 20 p.

7. Show, S., Igneri, N. (2006) Effectively implementing a Blended Learning

Approach. Available at http: // www. learningandskillsgroup.com/

resources/ Effectively_implementing_a_Blended_Learning_

Approach_white_paper.pdf (accessed 20 August 2007).

8. Whittaker, C. (2012) Reading a blended learning course in Bosnia and

Herzegovina: Introducing new technologies for ELT / Claire Whittaker //

Managing Change in English language Teaching: Lessons from

Experience. Ed. by Christopher Tribble, London, British Council. PP. 135

– 139.


208

УДК 174: 331.104-057.68

Соляник С. Ф.

Кандидат філософських наук, викладач кафедри

соціально-гуманітарних дисциплін Київського


ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА У СФЕРІ ТУРИЗМУ:

ОСОБЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ

Соляник С. Ф. Професійна етика у сфері туризму: особливості

впровадження. У статті висвітлюються особливості професійної етики у

сфері туризму як важливого компонента професійної культури фахівця.

Визначено чинники й умови формування соціо-відповідальної діяльності

професіоналів туризму в контексті його розуміння як важливого

соціального інституту сучасності.

Ключові слова: професійна етика, гостинність, фахівець сфери

туризму, службовий етикет, комунікаційна культура спілкування.

Соляник С. Ф. Профессиональная этика в сфере туризма:

особенности внедрения. В статье освящаются особенности

профессиональной этики в сфере туризма как значительного компонента

профессиональной культуры специалиста. Определены факторы и условия

формирования социально-ответственной деятельности профессионалов

туризма в контексте его понимания как важнейшего социального

института современности.

Ключевые слова: профессиональная этика, гостеприимство,

специалист сферы туризма, служебный этикет, коммуникативная культура

общения.

Solyanyk S. Professional ethics in the sphere of tourism: features of

introduction. In the article the features of professional ethics are sanctified in

the sphere of tourism as considerable component of professional culture of

specialist. Factors and terms of forming of social-responsible activity of

professionals of tourism are certain in the context of his understanding as a

major social institute of contemporaneity.

Key words: professional ethics, hospitality, specialist of sphere of tourism,

official etiquette, communicative culture of intercourse.


209

Характерною рисою ХХІ століття стала висока швидкість та

радикальність змін практично в усіх ланках соціально-

економічної системи. Подальший розвиток сучасного суспільства

потребує відповідного рівня професійної підготовки, збагачення

загальної культури, вдосконалення моральних якостей

працівників, готових до розв’язання нестандартних завдань,

здатних приймати нетрадиційні рішення. Сучасні тенденції

суспільно-економічного поступу потребують не лише

поглиблення професійної компетентності фахівця, а й значного

посилення ролі морального чинника як невід’ємної складової

ефективності і результативності діяльності. Такі чинники

моральної культури суспільства і особистості, як соціальна

відповідальність, гідність, толерантність тощо, покликані

забезпечити соціальну надійність системи відносин. У ділових

взаєминах на жаль бракує усвідомлення необхідності дотримання

балансу у системі понять «неминучість конкуренції» та

«необхідності співпраці». Все це стримує вирішення

найзлободенніших завдань суспільного поступу, гальмує

формування належної ділової етично відповідальної атмосфери

поведінки громадян.

Вирішити ці непрості морально-етичні проблеми покликана

професійна етика, головним завданням якої є регулювання

поведінки учасників ділових процесів з врахуванням вимог

ділової моралі. Вона не створює «особливих» моральних норм, а

спираючись на загальні моральні правила й приписи поведінки

осмислює та імплементує їх в конкретну професійну діяльність.

Зміст професійної етики зумовлений особливостями професій,

корпоративними інтересами, традиціями ділової культури. Люди,

які виконують однакові або близькі професійні функції,

об’єднуються на підставі професійної солідарності, підтримують

репутацію своєї соціальної групи. Професійна діяльність,

суб’єктом якої виступають люди, утворює складну систему

взаємозумовлених стосунків, до якої належать: ставлення фахівця

до об’єкта праці; стосунки спеціаліста з колегами; ставлення

спеціаліста до суспільства. З утворенням «професійної моралі»

виникла також потреба регулювання стосунків між тими, хто

надає певні послуги та клієнтами, на основі аналізу моральних

норм їх поведінки.


210

Професійна етика – це прикладна етика яка є виразом

практичного та нормативного інтересу як запиту суспільства, з

одного боку, та етично мислячих агентів самих діяльностей з

другого боку, щодо змістів конкретних професійних відносин.

Практичний зміст до підготовки сучасного професіонала сьогодні

формує вимогу оволодіння ним здатністю і готовністю

розв’язувати складні моральні колізії, дилеми та конфлікти,

вимагаючи підвищеної відповідальності спеціалістів [1]. Як

зазначає Л.В.Коновалова, прикладна етика – це особлива наука,

яка найбільш тісно пов’язана з людиною. Торкаючись

найактуальніших проблем що хвилюють людей, часом

незнайомим для неї, прикладна етика дає нове розуміння

проблемам моралі, ставить перед нею нові завдання [2].

Як специфічна система норм, професійна етика – це кодекс

правил, що визначає поведінку спеціаліста у службових умовах,

норм, які відповідають існуючим законам та відомчим

нормативним документам, професійним знанням, стосункам у

колективі, глибокому усвідомленню моральної відповідальності

за виконання професійних обов’язків. При цьому вимоги

професійної етики регламентується не тільки

загальноприйнятими нормами моралі, а й нормами права.

Загальні етичні принципи і норми професійної етики в

своєму змісті передбачають «додаткову відповідальність»,

зумовлену професійними обов’язками. Вони базуються на

концептуальній етичній платформі, що дає можливість тим, хто

на неї спирається, «правильно» діяти у діловій сфері, поважати

себе як особистість і з повагою ставитись до інших. Проявляти

терпимість, делікатність, тактовність, довіряти не тільки собі, а й

своїм партнерам. Бути переконаним в тому, що честь, як

моральна цінність в сучасних ринкових обставинах, понад

прибутку – вирішальний чинник. Цінувати не тільки свободу

власних комерційних дій, але й адекватну реакцію дій своїх

конкурентів. Не боятися ризикувати, брати на себе

відповідальність за всі прийняті рішення в разі впевненості в їх

розумності.

Отже, професійна етика є важливим компонентом

професійної культури будь-якого спеціаліста, визначає

сукупність моральних норм і правил, що визначають ставлення

http://ua-referat.com/Особистість


211

людини до свого професійного обов’язку. Вона призвана дати

рекомендації фахівцям щодо моральних аспектів у виконанні

професійних обов’язків.

В кожній професії є свої моральні проблеми. Але серед

інших професій вирізняються такі групи, де вони виникають

частіше та потребують особливої уваги. В першу чергу це

характерно для професій, об’єктом яких є безпосередньо людина.

Там, де представники певної професії в силу її специфіки

знаходяться в постійному або навіть безперервному спілкуванні з

іншими людьми, існують специфічні “морально-професійні

кодекси” людей цих професій та спеціальностей.

Саме до такої сфери діяльності відноситься й туризм,

стрімкий розвиток якої обумовив потребу у масовій підготовці

спеціалістів цієї галузі. Прогнозуючи радікальні зміни у сфери

зайнятості, Е.Тоффлер зазначає: «Оскільки нові робочі місця

невдовзі з’являться не в промисловості, як багато хто думає, то і

кваліфікація потребує широкого спектра професій, пов’язаних з

культурою і роботою з людьми..., ми маємо підготувати людей до

роботи у сфері послуг, таких як служба здоров’я, сфера розваг,

туризм тощо [3, С. 101]».

По мірі розвитку постіндустріальних країн все більша

кількість населення планети долучається до сфери туризму.

Статистичні дані Всесвітньої туристської організації,

переконливо свідчать про те, що обсяги міжнародного туризму за

останній рік збільшилися на 4,6 відсотка і становили близько 1

млрд. туристів. Надходження від прийому та обслуговування

іноземних туристів до національних бюджетів країн світу

перевищили 1 трлн. доларів США, їх зростання склало 3,9%.

Якщо додати до цього транспорті витрати на перевезення

туристів, що складають 196 млрд. доларів. Щоденно туризм

робить внесок у 3,4 млрд. доларів до загальних експортних

заробітків у світі. За статистичними даними Всесвітньої

туристської організації, частка туризму становить 5% світового

валового національного продукту. Його внесок у зайнятість

населення оцінюється у 6-7 % від загальної кількості робочих

місць у світі [4, С.14].

Ставши одним із пріоритетних секторів світового

господарства ХХІ століття, туризм набув важливих ознак


212

соціального інституту: самодостатність і автономність,

організаційна цілісність, наявність власної інфраструктури,

комплексу усталених норм, принципів, правил регулювання

діяльності своїх підрозділів, установ та підприємств, відповідний

кадровий потенціал тощо. Маючи свою специфічну системну

структуру, кожна із складових якої представляє своєрідну

підсистему, яка характеризується наявністю власних елементів,

набором правил, особливостями функціонування, цільовими

призначеннями, туризм є цілим комплексом таких підсистемних

утворень, як туристська індустрія – складний міжгалузевий

комплекс з виробництва товарів та послуг для туриста, інститут

гостинності – сукупність готелів та інших місць розміщення,

транспортних засобів, пунктів харчування; інститут рекреації –

центри розваг, культурної анімації, відпочинку і оздоровлення;

інститут спеціалізованої туристської інформації і реклами. Вони

можуть розглядатися як «внутрішні інститути» туризму як

крупного соціального феномена.

Особливе місце в системі туризму посідає технологічна

служба, система забезпечення туристської безпеки. В системі

сучасного туризму дедалі ефективніше функціонують нові

соціальні утворення, такі як інформаційно-комп’ютерні Інтернет-

системи, культурно-анімаційні комплекси та центри тощо.

Традиційно особливе місце в системі туризму як соціального

інституту відводиться економічній, підприємницькій, бізнесовій

діяльності. Туризм, пов’язаний з більшістю галузей економіки

(зокрема промисловість, сільське господарство, будівництво,

транспорт, інформаційні технології, зв’язок, торгівлю,

громадське харчування, житлово-комунальне господарство,

страховий бізнес, сферу побутових послуг, культуру, мистецтво,

спорт тощо), стимулює їхній розвиток. Для того щоб мати успіх в

туристичній діяльності, необхідний професійний, заснований на

потребах клієнта і виконання вимог законодавства підхід до

організації виробництва, просуванню і реалізації тур продукту [5,

С. 192].

Для забезпечення ефективної діяльності всіх цих Інститутів

необхідна копітка робота професіоналів які володіють

необхідними знаннями цієї галузі що формуються на рівні


213

туризмознавця, туроператора, екскурсознавця, спеціаліста з

готельної, ресторанної справи, гостинності.

Професіонали в сфері туризму повинні володіти не тільки

економічними і управлінськими знаннями, які реалізуються у

різних напрямках туристської роботи, а й навиками культури

спілкування, міжособистісної взаємодії. Вміти працювати в

умовах професійного стресу і конфліктних ситуаціях, мати ряд

професійно важливих особистісних якостей (відповідальність,

ввічливість, оптимізм, ініціативність і соціальна активність,

навики аналітичної оцінки ситуації, знання психології людей,

основ конфліктології та ін.), проявляти привітність,

доброзичливість, тактовність, турботу про споживача, готовність

швидко реагувати під час обслуговування туристів, що й

визначатиме рівень та якість професійної і особистісної культури

спеціаліста. У сфері туризму абсолютно протипоказані грубість,

нетактовність, неуважність, черствість, лицемірство, егоїзм,

розголошення будь-якої приватної інформації про клієнтів,

обговорення їх недоліків і слабкостей. Для гармонійних

міжлюдських стосунків в туристичній сфері особливу роль

відіграє така моральна цінність як довіра, яка залишається

незамінним компонентом ділових відносин. Багатьох

вищезазначених принципів та етичних норм працівник повинен

дотримуватися не тільки у взаємодії із керівництвом,

споживачами, а й працівників між собою. Адже успішне

перебування у «світі туризму» великою мірою залежить від

суб’єктів туристської дії.

Як зазначає В.Пазенок, в туризмі правомірно виділити трьох

основних суб’єктів – носіїв етичних якостей: професійний

працівник служби туризму (функціонер, менеджер, туроператор,

турагент, керівник тур.фірми); пересічний учасник туристських

подій, «рядовий турист»; вчений-туризмолог, який

спеціалізується в області формування туристської, в тому числі

моральної культури [6, С.123-124].

Зрозуміло, що уявлення про «обов’язкове», «нормативне» у

адміністратора готелю, страхового турагента, автоперевізника

або туроператора максимально конкретизовані. Поведінка

звичайного туриста визначається іншим «набором» моральних

вимог, таких як ввічливість, уважність, тактовність по


214

відношенню до оточуючих, дисциплінованість та ін. Спеціаліст-

туризмолог (вчений, викладач) зобов’язаний досконало знати

основні особливості професійної туристської етики, володіти

педагогічною «технологією» впроваджуючи знання і «секрети»

професійної туристської моралі в культуру молодих спеціалістів.

Для людини, яка працює в туристичній сфері, етичні норми

виступають у вигляді кодексу професійної (прикладної) етики, де

уявлення про сутність моральних принципів поведінки

працівника служби туристського сервісу, її нормативності,

набувають максимально конкретного змісту [7].

Таким регулятором професійної поведінки в сфері туризму

став Глобальний етичний кодекс туризму, схвалений в жовтні

1999 р. Генеральною Асамблеєю ВТО, в якому зведені правила,

норми, принципи, положення стали своєрідним орієнтиром не

тільки для професіоналів в сфері туризму, а й для державних

структур, засобів масової інформації і, безумовно, самих

туристів.

Спираючись на етично спрямовані ідеї професійних

кодексів, Глобальний етичний кодекс туризму сприяє

формуванню нового етичного мислення, яке має бути адекватним

відображенням моральних викликів сьогодення. В кодексі

підкреслюються моральні правила співробітництва, засновані на

засадах «терпимості і взаємної поваги для туристичних

напрямків, урядів, туроператорів, туристичних агентств,

трудящих і самих мандрівників»[8, С.90]. Десять статей

Глобального етичного кодексу туризму висвітлюють основні

стандарти і норми, що регулюють професійні відношення в

туристській діяльності, допомагають більш гуманному і

етичному веденню бізнесу на сучасному етапі.

Одне із провідних місць в системі професійних,

взаємозумовлених стосунків в туристичній сфері належить

інституту гостинності – потужному механізму, «системі заходів,

що забезпечують високий рівень комфорту, задовольняють

різноманітні побутові і господарські запити гостей, сервіс» [9,

С.77-83]. У найзагальнішому вигляді «гостинність - це

люб’язність і привітність у прийомі гостей. Цей вираз можна

представити у вигляді такої формули гостинності: гостинність =


215

гідність + повагу + люб’язність; це універсальний суспільний

інститут, що забезпечує гостю прийом і турботу» [10].

Структуру соціокультурного інституту гостинності

формують: сфера гостинності (сукупність установ і закладів, що

здійснюють діяльність з надання послуг гостинності): культура

обслуговування у сфері гостинності (норми та правила, які

регулюють цю діяльність, забезпечуючи визначений стандарт

надання послуг і організаційно-управлінську дисципліну,

впорядковують відносини з приводу надання-отримання послуг

гостинності і визначають рольову поведінку): культура

гостинності (характеристика конкретно-історичного стану

гостинності і просторово-часовому вимірі з погляду

відображення у ньому загальнокультурних цінностей) [11].

Важливу роль у сфері гостинності відіграє робота всього

колективу, а не окремого співробітника. Ніщо так не сприяє

відмінній роботі на підприємстві, як згуртована робота

професіоналів. Професіонали сфери туризму мають постійно

перебувати в етичному полі не тільки по відношенню до клієнтів,

діловим партнерам і своїм працівникам, а й по відношенню до

навколишнього середовища, соціальним устроям, місцевим

етносам, соціальним і релігійним групам. Тому для ефективної

роботи в сфері гостинності принципове значення має правильний

підбір працівників з відповідними ознаками і здібностями,

проявом якого буде висока частка клієнтів, задоволених

пропонованими послугами. Як зазначав видатний організатор

готельного бізнесу Е.Статлер, для роботи в сфері гостинності

необхідні певні здібності, і виховувати людей, які цього

позбавлені – справа невдячна. Він підкреслював, що в будь-якій

роботі немає важливих та другорядних питань зазначаючи:

«Приймайте на роботу лише добропорядних людей, щиросердних

та ввічливих, котрі часто та охоче посміхаються… уникайте

людей, котрі не вміють приховувати свій поганий настрій, і від

людей, котрі поводяться так, ніби щодня знаходяться під тягарем

постійних турбот і почувають себе незручно» [12, С.165]. Адже

працівники індустрії гостинності мають володіти такими

особистими рисами характеру «що відрізняються привітністю і

щедрістю, які полюбляють приймати та пригощати гостей. Ця

риса високо цінувалась у будь-які часи, в будь-якому суспільстві,


216

оскільки надати притулок подорожньому завжди вважалось

моральним обов’язком людини [13, С. 120]». Отже, професійна

культура, це не рамки, в які себе ставить працівник починаючи

роботу в індустрії гостинності, а можливість коригування своїх

якостей в кращу сторону [14].

Співробітники туристської сфери повинні дотримуватися

основних принципів: «Забезпечити чудове обслуговування наших

гостей, які завжди раді теплому, вишуканому прийому» і

«Бажання гостей - понад усе» (клієнт може бути в чомусь не

правий, працівники завжди мають бути коректними щодо

клієнтів). Адже метою обслуговуючого персоналу є створення

відкритої, доброзичливої атмосфери гостинності, високий

морально-етичний рівень обслуговування «гостей». Досконало

виконуючи свою роботу, бути готовими в будь-яку мить прийти

на допомогу клієнту, однак ця готовність не повинна переходити

в догідливість, привітність – в нав’язливість, терпіння – в

байдужість. У відносинах між працівником і клієнтом завжди

повинна зберігатися дистанція, обумовлена їх соціально-

функціональними ролями.

Маючи безпосередній контакт з клієнтом, перед

працівниками постають вимоги, які стосуються не лише знань і

практичного досвіду, а й певних психічних і фізичних

схильностей, які охоплюють темперамент, адже споживач

туристичного продукту – це турист, який купує, або має намір

придбати туристичні послуги (турпродукт) для задоволення

власних потреб. Для досягнення успіху в процесі реалізації

туристичного продукту важливо чітко знати психологічний тип

клієнта, з яким має справу менеджер. Психодіагностика клієнта

дає змогу не тільки значно спростити процес обслуговування,

зекономити час і забезпечити максимальне задоволення запитів і

потреб туристів, а й збільшити дохід своєї фірми.

Оскільки персонал відіграє дуже важливу роль у сфері

гостинності, то зрозуміло, що він має бути свідомим своєї ролі,

вміти не тільки виконувати бажання і потреби клієнта, а й

реагувати на претензії гостей і вчасно вирішувати назрілі

ситуації. «Управління претензіями» повинно бути перетворене на

своєрідний діалог з клієнтом. Для того щоб процес управління

скаргами приносив очікувані результати, мають бути виконані


217

наступні умови: уважне ставлення менеджерів до скарг клієнтів;

визначення форми усунення претензій незадоволених клієнтів;

встановлення відповідальності й компетенції щодо претензій;

обізнаність персоналу з політикою того чи іншого підприємства у

сфері скарг і претензій.

Ефективна процедура розгляду претензій приносить багато

користі: надає шанс налагодити стосунки з незадоволеними

клієнтами (клієнти, чиї скарги розглянуто позитивно, стають

зазвичай лояльнішими порівняно з тими, хто ніколи не

скаржиться); обмежує поширення небажаної інформації;

забезпечує мотивацію працівникам до кращого виконання ними

своїх обов’язків. Отже, відповідальне ставлення до будь-яких

побажань і запитів гостей, своєчасне вирішення назрілих

ситуацій, дає можливість не тільки керівництву, а й самому

персоналу підтримувати благоприємну атмосферу.

Робота у сфері гостинності передбачає не тільки

обслуговування туристів, а й спілкування з ними. Знання

психології міжособистісного спілкування має важливе значення

для організації ефективної роботи в сфері туризму. Вміння

спілкуватися – це найцінніша якість агента з організації туризму,

екскурсовода, гіда, менеджера. Як зазначає Дейл Карнегі «хоч до

якої діяльності у діловому світі людина не звертається,

неозброєним оком помітно, що вміння спілкуватися постає як

одне з основних правил її здійснення» [15]. Актуальним і в

сьогоденні залишається перший моральний кодекс «Поучення»

Володимира Мономаха в якому вже йдеться про мораль у

взаєминах між людьми та спілкуванні: «...треба мати душу чисту

та непорочну, тіло худе, бесіду лагідну і дотримуватись слова

Господнього..., мудрих слухати, старшим коритися, з рівними

собі і молодшими в любові перебувати, без лукавого умислу

бесідуючи, а більше вдумуватися, не шаленіти словом, не

засуджувати мовою, не багато сміятися, соромитися старших;

...поводитися благочестиво, навчитися очима управлінню, язику

утриманню, розуму упокорюванню, тілу підкорянню, у думці

чистоту дотримувати, спонукуючи себе до добрих справ...; не

забувайте того доброго, що ви вмієте, а чого не вмієте, тому

навчайтеся...; жодної людини не пропустіть, не привітавши її і не

подарувавши їй добре слово...» [16].


218

Для того, щоб спільна діяльність дала позитивні результати,

турагент має враховувати особливості етичної поведінки людей

та етичні проблеми, що при цьому виникають. Без цього навряд

чи спілкування буде результативним і відповідатиме належному

рівню культури.

З розширенням кордонів і відкриттям нових можливостей,

професійно-значимою для туристичної сфери стає розвиток

міжкультурної комунікації, побудова діалогу культур. Для

встановлення гармонії і взаєморозуміння між народами виникає

потреба у формуванні толерантної особистості, фахівця, здатного

до ефективної взаємодії з представниками різних культур, для

забезпечення різноманітних соціокультурних послуг. Найбільш

високі вимоги в цьому контексті стають перед маркетологами,

спеціалістами з туристської реклами, гідами, гідами-

екскурсоводами, гідами-перекладачами, аніматорами. Від їх

міжкультурної компетенції залежить рівень реалізації якості

турпродукту, включаючи пізнавальність, достовірність

(невикревленість) інформації, безпеку, естетичність, новизну і

міжкультурність.

Основне навантаження в області міжкультурних

комунікацій припадає саме на контактний персонал. З точки зору

забезпечення високого рівня якості турпродукту, ключеву роль

відіграє особистість гіда-екскурсовода або гіда-перекладача, який

виступає посередником або комунікатором в процесі культурного

обміну. Його кваліфікація визначається знанням маршруту і

об’єктів показу, вмінням ефективно використовувати спеціальне

інформаційне знання, етичної поведінки, вмінням користуватися

засобами вербальної і невербальної та іншої комунікації, а також

від особистісних якостей, що й визначатиме його професійну

туристську діяльність. Саме гіду належить найчастіше доводити і

вирішувати проблеми туристів, що зумовлені їх перебуванням у

чужій країні. З відповідальністю ставитися до надання необхідної

інформації туристам про основні особливості і норми поведінки,

обмеження, заборони або соціальні табу, прийняті в даному

лінгвокультурному середовищі. Саме така, професійно надана

інформація спеціалістом, який володіє не тільки комунікативною

компетентністю, а й психологічними техніками спілкування,

здатна запобігти небажаним психологічним станам туристів.


219

Як зазначає у своїй дисертації «Соціально-педагогічні

умови вдосконалення підготовки спеціалістів туристської

діяльності» Е.Мошняга, будуючись на знанні багатьох факторів і

реалій інокультурного середовища, таких, як місцеві цінності,

традиційні моделі поведінки, особливості практики ведення

бізнесу і управління, професійна етико-культурна підготовка, все

це формує у працівників здібності і готовність успішно

встановлювати, будувати, розвивати і удосконалювати

взаємовідносини з представниками іншого, відмінного від свого,

лінгвокультурного середовища [17].

Працюючи з представниками різних професій, а саме, з

туристичними агенціями, центрами туристичної інформації,

колегами з транспортної, готельної, гастрономічної сфери,

працівник має бути налаштованим на реалізацію сподівань

клієнтів, якісне їх обслуговування, надання відповідної

інформації, бути порадником і помічником, наприклад,

безпосереднім учасником екскурсії, відвідувачем готельного

об’єкта тощо. Споживач має бути впевнений у доброзичливості,

комунікабельності до нього. Обслуговуючому персоналові варто

запам’ятати основні принципи: «клієнт завжди має рацію», «всі

побажання клієнта повинні бути за можливості виконані», «все

для клієнта».

Індустрія гостинності – це не тільки людський підхід до

обслуговування, а й розвинуті технології швидкої обробки і

подачі заказу, надання злагоджених технічних моментів в

обслуговуванні клієнта (доступ в Інтернет, якісний телефонний

зв’язок, доступні міжміські і міжнародні тарифи), передбачення

бажань клієнта. Завдяки новим технологіям в ХХІ ст. стало

можливим задовольняти потреби туристів, не використовуючи

особистісне спілкування з персоналом (включаючи бронювання

номерів в готелях, заказ їжі в номер та ін.). Технічний прогрес

дозволив значно скоротити контакти клієнтів з персоналом,

зберігаючи при цьому позитивні емоції і теплу атмосферу для

клієнта. Однак не всім клієнтам подобаються машини і механізми

в якості обслуговуючого персоналу, тому підприємствам сфери

гостинності необхідно переглядати позиції по цьому питанню,

доводячи, що машини це тільки помічники людини, а не

конкуренти. Організатори готелів, мотелів та інших популярних


220

міст відпочинку повинні враховувати всі ці важливі моменти і

намагатися задовольнити клієнта.

Володіння працівниками у сфері туристського бізнесу

професійною підготовкою, знаннями з визначеної галузі, вмінням

застосовувати їх на практиці й відповідного досвіду, а також

інших компонентів, необхідних компетенцій (наприклад,

сумлінне ставлення до обов’язків, колег, підлеглих чи вміння й

здатність розуміти довколишню реальність), забезпечує

безсумнівно позитивний результат, що виявляється у збільшенні

постійних клієнтів підприємства, посиленні популярності його

торгівельної марки, підвищення прибутку. Будь-який працівник

сфери туризму повинен бути впевненим, що його власна якість

обслуговування повинна бути такою, яку чекає від нього клієнт.

Отже, можна зробити висновок, що на сьогоднішній день

підприємства сфери гостинності функціонують як складний

організм, направлений на створення позитивної програми по

залученню туристів, відпочиваючих, мандрівників. Ефективність

функціонування й виживання в конкурентній боротьбі залежать

не тільки від стратегій, відповідних систем управління, а й від

професійної культури працівників яка включає в себе культуру

спілкування, культуру поведінки, культуру обслуговування,

корпоративну культуру, бездоганний зовнішній вигляд.

Професійна культури дозволяє повністю розкрити особистість

працівника, його можливості. Впровадження етичних принципів

в професійну діяльність працівників сфери туризму створює

умови для реалізації потенціалу інтелектуальної і духовної

енергії для досягнення поставлених цілей, забезпечує

формування морально-етичних цінностей та професійно

значущих якостей.

1. Аболіна Т.Г. Навч. вид. Прикладна етика – К.: ТОВ «Центр учбової

літератури, 2006.

2. Коновалова Л.В. Прикладная этика (по материалам западной

литературы). – Вып 1: Биоэтика и экоэтика. – М., 1998.

3. Тоффлер Элвин. Метаморфозы власти. Знание, богатство и сила на

пороге ХХІ века / Э. Тоффлер // Метаморфозы власти : [пер. с англ.] :

– М.: ООО, «Изд-во АСТ», 2001. – С.101.


221

4. Федорченко В.К. Туризм в Україні у контексті Глобального етичного

кодексу туризму / Матеріали XIІ аспірантських читань «Сучасні

тенденції розвитку та вдосконалення туристської діяльності в Україні

в контексті концептуальних положень Глобального етичного кодексу

туризму». – К.: КУТЕП, 2012. – С.14.

5. Организация международного туризма: учеб пособ. [для студ.

системы СПО] ; под ред. проф. А. А. Скамницкого. – М.: Гардарики,

2008.

6. Пазенок В.С. Туризмология. Теоретический образ туризма. – К.:

Альтерпрес, 2012. – С.123-124.

7. Капто А.С. Нормативность – определяющая черта профессиональной

этики // Профессиональная этика. – Москва-Ростов-на-Дону. – 2006.

8. Глобальный этический кодекс туризма. Сантьяго (Чили), 1 октября

1999 года // Правове регулювання туристичної діяльності в Україні. –

К., 2002. – С.90.

9. Грабар Г. Гостинність у соціокультурній сфері туризму як основний

предмет філософського аналізу / Г. Грабар // Вища освіта України. –

2010. – №1. – С. 77-83.

10. Черевичко Т.В. Теоретические основы гостеприимства: учеб. пособ. –

М.: Флинта, МПСИ, 2008. – С.9.

11. Грабар Г.А. Інститут гостинності як об’єкт історичного дослідження / Г.А.Гарбар // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і

мистецтв. – 2007. – №2.

12. Коган Л.Н. Человек и его судьба. – М.: Мысль., – 1988. – С. 165.

13. Басюк Д. І. Основи туризмології: [навч.-метод. посіб.] /

Д. І. Басюк. – Кам’янець-Подільський: «Аксіома», 2005.

14. Федцов В.Г. Культура сервиса: Учебно-практическое пособие. – М.:

«Изд-во ПРИОР», 2000.

15. Карнегі Д. Як завоювати на друзів і впливати на людей / Пер. з анг. –

Рибінськ: ВАТ «Рибинский Будинок друку», 2007.

16. Літопис руський. Володимир Мономах. Поучення. – [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/litop/lit27.htm.

17. Мошняга Е.В. Социально-педагогические условия совершенствования

подготовки специалистов туристской деятельности: автореф. дис. …

канд. пед. наук / Е.В. Мошняга. – М., 1997.


222

УДК 316:1

Днепровська Є. В.

Кандидат філософських наук, доцент, докторант

відділу змісту, філософії та прогнозування вищої

освіти, Інститут вищої освіти Національної

академії педагогічних наук

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЧУТТЄВОСТІ

В АНАЛІТИЧНІЙ ТРАДИЦІЇ

Днепровська Є. В. Концептуалізація чуттєвості в аналітичній

традиції. Предметом дослідження статті стало таке важливе поняття

аналітичної філософії як чуттєве та його місце в сучасних філософських

дискусіях. Звернення саме до цього поняття аналітичної традиції

уможливлює поглиблене розуміння актуальності та методологічної

значущості чуттєвості для вітчизняного соціокультурного простору та

продовжує подальшу реконструкцію його антропологічної складової. Автор

доводить що послідовний позитивізм із заглибленням у «лінгвістичний

поворот» має на меті експлікацію категоріального апарату до повного

розмиття змісту термінів, а це призводить до релятивності, яка відповідає

плюралістичній спрямованості теорії.

Ключові слова: чуттєвість, аналітична філософія, раціональність,

позитивізм

Днепровская Е. В. Концептуализация чувственности в

аналитической традиции. Предметом исследования статьи стало такое

важное понятие аналитической философии как чувственное и его место в

современных философских дискуссиях. Обращение именно к этому

понятию аналитической традиции делает возможным углубленное

понимание актуальности и методологической значимости чувственности

для отечественного социокультурного пространства. Автор доказывает,

что последовательный позитивизм с углублением в «лингвистический

поворот» имеет целью экспликацию категориального аппарата к полной

размывке содержания терминов, а это приводит к релятивности, которая

отвечает плюралистичной направленности теории.

Ключевые слова: чувственность, аналитическая философия,

рациональность, позитивизм.


223

Dneprovska E. A ground of sensuality is in analytical tradition. Such

important concept of analytical philosophy as perceptible became the article of

research of the article and his place in modern philosophical discussions. An

address self to this concept of analytical tradition does possible the deep

understanding of actuality and methodological meaningfulness of sensuality for

home socio-cultural space. An author leads to that successive positivism with

deepening in a «linguistic turn» has for an object of category vehicle to the

complete blurring of maintenance of terms, and it results in relativity that

answers the pluralism orientation of theory.

Key words: sensuality, analytical philosophy, rationality, positivism.

В контексті проблематизації раціональності постає питання

про необхідність концептуалізації інших здібностей людини. Так

в філософському дискурсі відбувається реабілітація чуттєвості як

структури людського буття, що передбачає безпосереднє

ставлення до світу. Проблему цієї трансформації вирішували

феноменологічний напрямок (Е. Гуссерль, Р. Інгарден),

неомарксизм (Т. Адорно, Г. Маркузе), постструктуралізм

(М. Фуко, Р. Барт). Рефлексія над даним парадигмальним зсувом

присутня в кожному значимому напрямку філософського

дискурсу. Тематизація проблеми чуттєвості, пошук

концептуального підходу до її розуміння здійснюється і в

роботах неопозитивістів М. Вейца, М. Бердслі, Д. Дікі,

Н. Гудмена. Метою нашого дослідження є відслідити та

проаналізувати логіку концептуалізації чуттєвості в аналітичній

традиції філософування.

Становлення теорії чуттєвості в аналітичної традиції у другій

половині XX ст. у США здійснювалося за двома напрями:

перший – як узагальнююча теорія для художньої критики, другий

– як становлення філософії позитивізму, так званої аналітичної

філософії. Аналітична теорія чуттєвості сформувалася в контексті

неопозитивістських ідей аналітичної філософії. Виникнувши

наприкінці 40-х років і набувши найбільшого розквіту у 50-х і 60-

х роках, аналітична теорія чуттєвості є помітним явищем

сучасної, передусім англо-американської, естетики. Водночас,

незважаючи на значну еволюцію, вона зараз є швидше методом,

ніж єдиним філософським напрямком. Програмними роботами

аналітичної теорії чуттєвості вважаються збірник «Естетика і

мова» за редакцією У. Елтона (1954). До збірника увійшли,


224

зокрема, статті У. Галлі, Д. Пассмора, С. Хемпшира, П. Зіффа, а

також низка статей М. Вейца, У.Кенника й ін [4]. У. Елтон мав

довести, що його збірник «може слугувати моделлю аналітичної

процедури в естетиці [4, с.2]». В основу критичних зауважень

перших аналітичних естетиків були покладені ідеї лінгвістичного

позитивізму, якому властиве – ми це вже зазначали – негативне

відношення до філософії і її проблематики, перетворення її на

технічну дисципліну, що зводилася до лінгвістичного аналізу без

розробки власне естетичних проблем.

Розділяючи загальне посилання аналітичної філософії на те,

що головним завданням філософії є аналіз мови, а не створення

теорій, аналітичні естетики вважали за необхідне реформувати

естетику, замінюючи її «неясні» ідеї «ясними», елімінуючи

твердження, що породжують, на їх думку, різного роду омани.

Так, причину традиційних суперечок в естетиці вони вбачали в

тій плутанині, що утворилася внаслідок нерозуміння логіки

природної мови, і тому єдиним засобом вирішення вони бачили

ретельне виявлення й опис різних контекстів слововживання.

Наслідуючи тезу Вітгенштейна, згідно якої «значенням слова є

його вживання в мові» [1, с.65], представники аналітичного

напрямку відмовилися від семантичного трактування значення

слова і перейшли до виключно функціонального його

тлумачення. Естетичні проблеми, за глибоким переконанням

аналітичних теоретиків, неможливо вирішити шляхом виявлення

загальних характеристик слів «мистецтво», «форма», «краса» (як

це традиційно намагалася зробити естетика у своїх спробах

побудувати систему естетичних категорій), оскільки ці слова

мають низку контекстуальних значень, що не зводяться один до

одного. Прагнення уникнути різного роду узагальнень визначило

принципову для аналітичних естетиків відмову від пошуку

«сутності» мистецтва і краси. Автори збірника «Естетика і мова»

вбачали провину колишньої естетики в її метафізичному

прагненні виявити «сутність» мистецтва, що, одного разу

виявлена, нібито буде слугувати абсолютним стандартом

естетичного судження. Вказуючи на те, що різні види мистецтва

відмінні один від одного і неефективність їх об’єднання під

одним загальним поняттям визначена ще у XVIII ст., вони

стверджували, що «ессенціалізм» веде до ігнорування очевидних


225

розходжень між видами мистецтва і до плутанини. Так як свою

незадоволеність станом справ у філософії аналітичні теоретики

поєднували з ретельною роботою щодо уточнення

категоріального апарату, необхідного для будь-якої науки,

аналітичний рух у цьому відношенні міг позитивно вплинути і на

теорію чуттєвого.

Криза неопозитивізму – як у філософії, так і в естетиці, –

приводить до того, що в 50–60-ті роки теоретики відмовляються

від деяких його положень, особливо від вимоги аналізу

літературного тексту як закритої структури і поділу суджень на

символічні (наукові) і емотивні. Це було пов’язано з тим, що ідея

створення єдиної несуперечливої мови науки, яку неопозитивісти

виношували протягом десятиліть, себе не виправдала. Мрія про

піраміду мов, де на самій її вершині буде розташовуватися мова

точних наук, а нижче – мови «метафізики» (філософії), оціночних

суджень (критики і мистецтва), що вважалися логічно

неосмисленими, не здійснилася.

Розчарування в можливості поставити одну мову над усіма

іншими привело до інших крайнощів, а саме – зрівняння усіх мов

між собою. Мова вже не розглядалася як засіб передання

інформації і перетворилася в діяльність спілкування, взаємодію

людей між собою, чи, за висловом Л. Вітгенштейна – у «гру» [2,

с.112].

На нашу думку, основні ідеї американської аналітичної

естетики можна сформулювати в наступних положеннях.

1. Судження і категорії естетичної науки не

співвідносяться з жодними зовнішніми об’єктами та їх

властивостями. Будь-який об’єкт чи його властивість, залежно від

мовної гри, в яку він втягнений, інтерпретується як неестетичний

(технічний, інженерний, споживчий та ін.) чи як естетичний (з

позитивною або негативною цінністю).

2. Те ж саме стосується і творів мистецтва. Як безглуздо

шукати якісь одвічні естетичні властивості, що роблять об’єкти

прекрасними, витонченими чи потворними, так само безглуздо,

на думку аналітиків, намагатися визначити, які об’єкти

навколишнього світу самі по собі художні чи ні. Суть справи в

тому, як інтерпретується той чи інший об’єкт, адже він може

розглядатися і як рідкісний мінерал, і як хімічний елемент, і як


226

частина природного ландшафту, і як компонент архітектурного

образу, а може – і як самостійний твір мистецтва («редімейд» чи

«редіфаунд»).

3. Оскільки немає ані самостійних естетичних об’єктів, ані

художніх творів, остільки немає й особливих естетичних

почуттів. Зміст афектів визначається інтерпретацією тих

ситуацій, у яких вони виникають: радість, сум, страх, гнів,

відраза, здивування, милування та ін. однаковим чином можуть

бути естетичними чи неестетичними.

4. Через відсутність естетичних і художніх явищ у реальності

випливає, що ані естетичні оцінки, ані художньо-критичні

судження не можуть «бути підтверджені фактами»

(верифіковані). Висловлення критиків – це судження про

судження ж, а не про факти. Своє обґрунтування вони можуть

одержати тільки в метакритичному дискурсі. Конкретно кажучи,

судження типу: «Це красиво тому, що чітко симетрично» або «Це

високохудожньо тому, що глибоко психологічно» – відсилають

не до фактів, а до попереднього судження, у яких симетрія і

психологізм були інтерпретовані в естетико- ціннісному змісті. У

протилежному випадку імплікація краси і симетрії залишилася б

необґрунтованою.

5. Подібним чином ставиться питання про природу художньої

правди. Якщо, наприклад, критик заявляє: «Цей твір є істинним,

тому що правдиво відображає життя», то аналітики

інтерпретують його заяву в такий спосіб: відбувається порівняння

даного здобутку не з фактами життя, а з підведенням його під

норму того, що в суспільній думці прийнято вважати природним,

життєво правильним, тобто і тут відбувається зіставлення одного

судження з іншими судженнями.

6. Немає не тільки самостійно існуючих (поза системами

інтерпретації) естетичних об’єктів і творів мистецтва, але й в

окремому творі немає змісту і форми самих по собі. Що таке

зміст і форма самі по собі, не знає ніхто. Залежно ж від ракурсу

спостереження певний аспект художнього твору, потрапляючи в

площину ракурсу, трактується чи як зміст, чи як форма.

Перераховані пункти аналітичної методології спрямовані

проти «метафізичних» теорій, у яких робляться спроби дати

визначення красі і мистецтву через перерахування й узагальнення


227

нібито притаманних їм властивостей чи підведення їх під

апріорні категорії. Проблеми, до яких прийшла аналітична

естетика, полягали, на нашу думку, в тому, що не завжди вірно

відбувалося в американській естетичній думці трактування

співвідношення естетичного та художнього.

Взагалі естетика виникла у теорії О. Баумгартена як наука

про нижчу пізнавальну здібність – чуттєвість, і лише тільки

завдяки працям Канта та романтиків набула сучасної специфіки.

Сам Кант не зводив естетичне судження лише до сфери

мистецтва, а розглядав його як певний тип заперечення

причинно-наслідкових зв’язків, а тому і телеологічне судження у

нього класифікується як естетичне. Навіть романтики шукали

повноту естетичного досвіду у житті, і лише пізніше обмежилися

тільки теорією «мистецтва для мистецтва». Принципова

постановка загальної задачі естетики знімає, як вважає

український естетик А. Канарський, невірне протиставлення і

ототожнення естетичного й художнього «... перед естетикою, як

наукою, може стояти лише одна її специфічна і найбільш

загальна задача: бути теорією чуттєвого освоєння дійсності, але

чуттєвого не у повсякденному його уявленні, а в тім її розумінні,

з яким К. Маркс пов’язував цілісність суспільного ствердження

людини, а в цьому ствердженні – цілісність усебічного

відношення людини до навколишнього взагалі. …Те, що у своїй

сутності поєднує і творче, і художнє, і естетичне, без збідніння

перерахованих тут компонентів може бути представлене як

чуттєве [3, с.24]».

Навіть в аналітичній естетиці є тенденція до розширення

сфери естетичного (теорія «естетичного досвіду» М. Бердслі,

«естетизація історії» А. Данто).

Нові ідеї в розвитку аналітичної естетики в другій половині

XX ст. в США, як відомо, пов’язані з іменами М. Вейца, М.

Бердслі, Д. Дікі, Н. Гудмена, а визначальну роль в історії

аналітичної естетики відіграла стаття американського професора

Моріса Вейца «Роль теорії в естетиці» [9, с.150]. Програмна

стаття Вейца, за визначенням багатьох колег, – антологічна. В

подальші роки автори аналітичної орієнтації, які вирішували

проблеми визначення мистецтва і з’ясовували загальні поняття,


228

не уникали можливості так чи інакше, але, здебільше критично,

згадати статті Вейца.

Оскільки теоретики вважають, що естетична теорія є

підґрунтям для критики й оцінки творів мистецтва, оскільки без

знання того, що таке мистецтво, що робить самодостатньою

мистецьку діяльність, неможлива його адекватна оцінка, Вейц

порушує питання: «Чи можлива естетична теорія в змісті істинної

дефініції або перерахування низки необхідних властивостей?

[10, с.27]». І, врешті решт, Вейц формулює наріжне положення:

«У цьому есе я хочу запропонувати відмовитися від цієї

проблеми. Я хочу показати, що теорія – у класичному змісті –

ніколи не з’явиться в естетиці, і найкраще, що нам, як філософам,

варто зробити – це витіснити питання, про природу мистецтва, за

допомогою інших питань, відповіді на які дадуть нам таке

вичерпне розуміння мистецтва, яке тільки можливе [10, с.29]».

Зауваження Вейца щодо теорій, які пропонують ті чи інші

визначення, можна звести до наступних: 1) теорії неадекватні

мистецтву в багатьох аспектах, хоча кожна з них претендує на

вичерпний виклад визначальних властивостей мистецтва; 2)

теорії, що припускають коло в доведенні; 3) неверифіковані

теорії; 4) псевдофактуальні теорії; 5) теорії, представляють собою

помилкові пропозиції щодо істотних властивостей мистецтва.

У своїй статті Вейц прагнув показати, що класична естетика

будувалася на помилковому уявленні про мистецтво і що в її

межах спроби визначити невизначене, виявити необхідні і

достатні властивості того, чого немає, сформулювати поняття

«мистецтво» як закрите, у той час як його дійсне уживання

виявляє і вимагає відкритості, логічно не виправдані. Говорячи

про помилкове уявлення про мистецтво в класичній естетиці,

Вейц має на увазі властиве останній припущення сутності. Він

звертається за підтвердженням до Вітгенштейна, що у

трактуванні «гри» і «сімейної подібності» прагне розвіяти

«помилкове» розуміння філософського мислення як мислення

сутнісного, відкинути прагнення філософії розкрити сутність

досліджуваного предмета. «Саме він, – пише Вейц про

Вітгенштейна, – у своєму спростуванні філософського

теоретизування в змісті побудови визначень філософських

сутностей зробив сучасну естетику відправною точкою


229

майбутнього прогресу [11, с.28]». Замість методу абстрагування

М.Вейц запропонував конструювання поняття «мистецтво» за

допомогою доктрини мовних ігор і «сімейної подібності»,

висунутої Вітгенштейном. Як члени однієї родини подібні між

собою одними рисами, при розходженні в інших, так такі явища

як твори мистецтва можна підвести під одне поняття на тій

підставі, що вони мають загальні моменти, хоча і розрізняються в

інших. Побудоване в такий спосіб поняття не претендує на

схопленні «сутності», воно залишається «відкритим»,

допускаючи можливість охоплювати різноманітні зміни в

мистецтві, яке за своєю природою є непередбачуване. Саме таке

поняття (концепт) не стоїть на шляху новаторства в мистецтві і

навіть заохочує художників у творчих шуканнях.

Хоча із середини 60-х рр. в аналітичну естетику стала

поступово повертатися традиційна теоретична проблематика, Д.

Марголіс і особливо Д. Дікі продовжували вести боротьбу з

різними теоріями естетичного сприйняття, естетичного

відношення, естетичного досвіду. Принципова для аналітичної

естетики відмова від узагальнень привела до заперечення строгої

дефініції мистецтва. Незручність, методологічну

непродуктивність користування поняттям «мистецтво» як

відкритим концептом, усвідомлювали і самі аналітичні естетики.

Так, Д. Дікі, який належить до інституціонального напрямку, що

вирішує проблеми визначення й ідентифікації творів мистецтв

через їхнє соціальне функціонування в культурі, вважає, що

можна і потрібно виявити необхідні і достатні умови для життя.

У своїй роботі «Мистецтво і естетичне» (1974) він пише, що твір

мистецтва в класифікаційному змісті є: 1) артефакт; 2) набір

аспектів, на підставі яких твору мистецтва присуджується статус

кандидата на оцінку суб’єктом (суб’єктами), що діють від імені

визначеного соціального інституту (артсвіту) [7, с.24].

Відомий американський естетик М.К. Бердслі погоджуючись

з тим, що естетикам необхідно мати загальний термін, щоб якось

позначити об’єкти їхніх досліджень, не прийняв запропоноване

Дікі визначення і полемізує з ним. Він, зокрема, відзначив, що та

обставина, що твори мистецтва широко включені в соціальну

практику, відома ще з часів Платона, однак її не можна вважати

необхідною і достатньою умовою визначення мистецтва. Твори


230

мистецтва можна визначати як винятково інституціональні тільки

в тому випадку, якщо існування деякого соціального інституту є

сутнісною умовою того, що деякий об’єкт є твором мистецтва.

Дікі говорить про те, що будь-який художник діє усередині

визначеної структури, придбаної завдяки сприйняттю різних

творів мистецтва, вправам у художній технології, основам

мистецтвознавчих знань, міркуванням про мистецтво і творчому

процесові. Власне кажучи, це той аспект, про який згадує

Бердслі, говорячи, що навіть самі думки художника «відлиті у

форму» його мовою, знаннями, культурою.

Дійсно, не можна не погодитися з Дікі в тому, що мистецтво

не може існувати у вакуумі, позбавленому контексту вакуумі

адже воно існує в культурній матриці як продукт, що виконує

певну культурну функцію. У протилежному випадку, творчість

романтичного творця не стане твором мистецтва: у нього не буде

таких когнітивних структур, у яких він зміг би усвідомити це як

мистецтво. У відповідь на це Зауваження Дікі, Бердслі сказав, що

він усвідомлює, що будь-який художник наснажується своєю

культурою, наслідуючи властиві уявлення, і в цьому сенсі, звісно,

ніякий ізольований романтичний творець, природно, існувати не

може. Однак, Бердслі справедливо вважає, що сама по собі

інституціональність, навіть усвідомлена так широко, не є

критерієм, що дозволяє відрізняти твори мистецтва від інших

об’єктів: «Я сумніваюся, що пляшка паризького повітря Дюшана

– твір мистецтва. Виставлена в музеї образотворчих мистецтв

Філадельфії, вона, безсумнівно, інституціолізована, але я не

думаю, що цього досить, чи необхідно для твору мистецтва

[6,с.30]».

Даючи оцінку полеміці М.К. Бердслі з Д. Дікі із зазначеного

питання, треба визнати, що Дікі правий, що твір мистецтва в

класифікаційному змісті треба визначати через його буття в

культурі. Проте не можна ігнорувати і художні критерії, що

обумовлюють певний рівень естетичної цінності об’єкту. Іншою

спробою експлікувати поняття естетики і дати класифікацію

характеристик мистецтва була концепція Н. Гудмена.

Відповідаючи учасникам дискусії, присвяченій його роботам,

Гудмен уточнив свої позиції і пояснив, у якому сенсі він

порівнює мистецтво і науку, щоб його не звинуватили в їхньому


231

ототожненні. Для нього це рівноправні символічні системи. «Моє

заперечення звичайного протиставлення науково-об’єктивно-

пізнавального началу художньо-суб’єктивно-емоційному, – пише

Гудмен, – засновано на... різноманітті і динаміці шляхів

світотворення (world-making). Я не вважаю, що існують

«автономні естетичні об’єкти», але тією ж мірою я заперечую

існування якихось «автономних об’єктів» узагалі. Я не

припускаю, що судження про мистецтво можуть

підтверджуватися шляхом звернення до спостереження над

зовнішнім світом, але так само я не вважаю, що які-небудь інші

судження можуть бути підтверджені такими шляхом [8, с.29]».

З цього вислову Гудмена витікає, що він не стоїть на

гносеологічній позиції стосовно мистецтва. Створювані ними

світи рівноцінні, і марно з’ясовувати, який з них глибший,

істиніший, повніший. Утім, Гудмен не аналізує художньо-

творчий процес. Відповідно до установок аналітичної філософії

він займається не естетикою, а метаестетикою, тобто аналізом

мови естетичної науки, мікроскопічним розгляданням термінів,

якими вона оперує, і питанням про введення в неї нових понять.

Потрібно сказати, що аналіз Гудмена, прояснюючи випадки

правильного і неправильного вживання зазначених термінів,

сприяє відкриттю в них нових відтінків змісту і збагаченню мови

естетики. Але такого роду абстраговані метаестетичні

дослідження містять у собі і визначену методологічну і

світоглядну позицію. Вона полягає в тому, що Гудмен заперечує

можливість зіставлення художніх творів із зовнішнім світом. З

його точки зору, навіть коли ми говоримо про реалізм, то

співвідносимо твір не з реальністю самою по собі, а з тими

схемами і нормами світобачення (світотворення), що прийняті в

даному соціальному середовищі. Виходить, що реалістичними

називаються ті твори, що адекватно відтворюють... не реальність,

а лише ці схеми, чи мову сприйняття. Тому вони легко

вписуються в прийняті норми і здаються природними,

правдивими, хоча самі по собі норми світобачення

(світотворення), умовні. Ті ж твори, що не узгоджуються з

прийнятими нормами і вимагають зусилля для свого розуміння,

вважаються нереалістичними. Так, оголосивши всі художні


232

системи рівно умовними, Гудмен ставить знак тотожності між

реалізмом і найнеймовірнішими винаходами постмодернізму.

Підсумовуючи проведений аналіз вихідних теоретичних

позицій американської естетики другої половини ХХ століття,

слід зазначити, що незважаючи на розходження між її окремими

напрямками, загальною для неї залишається наступне:

ототожнення мистецтва з мовою, а мови із самим життям,

внаслідок чого межі між мистецтвом і не-мистецтвом

розмиваються, мистецтво позбавляється функції пізнання життя,

а наука про мистецтво – можливості судити про глибину і

правдивість цього пізнання, про рівень художності тих чи інших

творів.

Важливий момент, властивий для американської естетики

другої половини XX століття, як, утім, і для західної художньої

культури в цілому, – це витіснення особистісного начала з

творчості і з аналізу творів мистецтва. З одного боку, це

пов’язано з загальнофілософськими концепціями особистості, що

затверджують її втрату, а з іншого – з тією реальною ситуацією в

художній культурі, коли тон у ній задають знеособлені твори:

значна частина продукції «масової культури», шоу-бізнесу і ті

добутки, розраховані на елітарний смак, в яких усе йде під

знаком «анти», – антитеатр, контрскульптура – скульптура,

створена не людиною, а природою, музичні хепенінги, позбавлені

стійкої композиції. В усьому цьому особистості просто нема де

виявити себе. І як паралель до цих процесів. американська

естетика шукає безособові – надіндивідуальні або

субіндивідуальні – начала у творчості, розглядаючи й аналізуючи

художню мову як багатошарову, врешті решт, як мову

позасвідомості, а не свідомості. Але ніякі витончені інтерпретації

художньої мови чи мови науки про мистецтво не можуть

компенсувати відсутність у сучасній американській естетиці

масштабних досліджень і конструктивних ідей щодо вирішення

ключових проблем естетики. У підсумку можна говорити про

здрібніння цих ідей, незважаючи на нагромадження цікавих

спостережень у конкретних галузях наукового знання.


233

1. Витгенштейн Л. Избранные тексты // Материалы к курсу критики

современной буржуазной философии. – М.: МГУ, 1987. – С. 50–78.

2. Вітгенштайн Л. Філософські дослідження: Пер. з нім. – К.: Основи,

1996. – 311 с.

3. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Диалектика

эстетического как теория чувственного познания. – К.: Вища школа,

1979. – 213 с.

4. Aesthetics & Language: сборник //Ed. Elton W. – Oxford: Basil Backwell,

1954. – 198 р.

5. Bеаrdslеу М.С. Responses // Essays on Aesthetics: perspectives on the work of

M.C.Beardsley / Ed. J Fisher. – N.Y.: Cornell Univ. Press, 1983. –304

6. Dicke G. What is Art? // Culture and Art. An Anthology/ Ed.Lars Aagaard-

Mogensen.– N.Y.: Humanities Press, 1976. –P.20–28.

7. Goodman N. Languages of Art. – Indianapolis: Bobbs–Merrill Co.,1968. –

277 p.

8. Volterstorff N. Philosophy of Art after Analysis & Romanticism // The

Journal of Aesthetics & Art Criticism. – 1987.–Vol. XLVI.– P. 150–163

9. Weitz M. The Role of Theory in Aesthetics // The Journal of Aesthetics and

Art Criticism. –1956. – Vol. XV. №1. – P. 27-35.

10. Weitz M. Wittgenstein’s Aesthetics // Language and Aesthetics.

Contribution to the Philosophy of Art. – Lawrence, 1973. – P. 12–18.


234

УДК 130.2:004.738.5(045)

Іщук С. М.

Кандидат філософських наук, доцент

кафедри філософії Гуманітарного інституту

Національного авіаційного університету

КУЛЬТУРА ІНТЕРНЕТУ В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРИ

ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Іщук С. М. Культура Інтернету в контексті культури

інформаційного суспільства. В статті уточнюються об’єм і зміст поняття

«культура Інтернету» через його кореляцію з поняттями «культура

інформаційного суспільства», «інформаційна культура», «медіакультура»,

«Інтернет-культура». Обґрунтовано детермінованість культури Інтернету

процесами коеволюції культури і комунікації, а також її приналежність до

сфери медіакультури.

Ключові слова: культура Інтернету, культура інформаційного

суспільства, інформаційна культура, медіакультура, Інтернет-культура.

Ищук С. Н. Культура Интернета в контексте культуры

информационного общества. В статье уточняется объем и содержание

понятия «культура Интернета» через его корреляцию с понятиями

«культура информационного общества», «информационная культура»,

«медиакультура», «Интернет-культура». Обосновываются

детерминированность культуры Интернета процессами коэволюции

культуры и коммуникации, а также ее причастность к сфере

медиакультуры.

Ключевые слова: культура Интернета, культура информационного

общества, информационная культура, медиакультура, Интернет-культура.

Ishchuk S. Culture of the Internet in the frame of information society

culture. The article clarifies the scope and content of the term «culture of the

Internet» through its correlation with the concepts of «information society

culture», «information culture», «media culture», «Internet culture». The

Internet determinism is grounded by the processes of co-evolution of culture and

communication and its belonging to the field of media culture.

Key words: culture of the Internet, information society culture, information

culture, media culture, Internet culture.


235

Світова мережа Інтернет, створюючи особливу

комунікативну ситуацію, виступає революційним фактором

розвитку сучасного суспільства. Явища її інтеграції в культурне

середовище набули такого масштабу, що сьогодні вже можна

говорити про виникнення й розвиток культури Інтернету.

Остання, як один із найвпливовіших феноменів сучасності,

найпомітніше виявляється через інформатизаційну місію та

проникнення Інтернет-комунікацій у різні сфери життєдіяльності

суспільства. Ці процеси породили певний, динамічний та

неусталений тип культури, який формується на перетині багатьох

напрямів людського існування, відтак потребує окреслення

власних меж.

Докорінні культурні зміни, пов’язані з комп’ютерною

революцією та поширенням мережі Інтернет, актуалізували

дослідження цих процесів у працях М. Маклюена [5], М.

Кастельса [3] тощо. Здобутком М. Кастельса стало вивчення

культурних і соціальних трансформацій, спричинених зміною

комунікативної парадигми. Зміст його концепції полягає в тому,

що в ній новітні комунікативні технології виступають не

інструментом, а сутністю сучасного суспільства, яке за своєю

природою є мережевим. Інтернет є рушійною силою цих

процесів, адже «спроможний поставляти «інформаційну енергію»

для будь-яких сфер людської діяльності. Інтернет виконує роль

технологічного базису для організації різновиду інформаційної

ери – Мережі» [2, с. 12]. Мережа як культурне явище не змінює

основних потреб людини, а створює новий формат сучасної

культури – «культуру реальної віртуальності» (термін М.

Кастельса). Згідно з М. Кастельсом, ґенеза цієї культури

вкорінена в спроможності масмедіа, включаючи комп’ютерні

мультимедійні технології, утворювати підґрунтя для глибинного

занурення людини в уявні, віртуальні світи.

Оригінальна, хоча й дещо мозаїчна теорія медіакультури

належить М. Маклюену. Сутність цієї теорії полягає в

проголошенні масмедіа базовою сферою людського існування,

детермінантом людської цивілізації. Його робота «Галактика

Гуттенберга» присвячена етапам її становлення в зв’язку з типом

писемності: від рукопису до сучасної медійної культури. М.

Маклюен вважає, що сучасна культура є плодом цивілізації


236

друкованого слова. Друковане слово: по-перше, організувало за

власною подобою новоєвропейську науку; по-друге, редукувало

за своїм зразком літературу й мистецтво; по-третє, стало

парадигмою сучасної дисгармонійної ринкової економіки; по-

четверте, детермінувало й сегментувало суспільне й політичне

життя. Насамкінець, у цій роботі М. Маклюен підкреслює, що

візуальний характер книгодрукування спотворив, механізував

сприйняття життя й породив розкол між серцем та розумом [5, с.

251]. Тобто, з книгодрукуванням пов’язані всі суттєві якості та

риси європейської культури: від стилю мислення до

господарювання. Водночас письмо і книга, завдяки властивостям

накопичуватися й архівуватися, заклали ґрунт для сучасної

медіарельності. Як пише М. Маклюен, «у двадцятому столітті

відбувається зустріч алфавітного та електронного ликів культури,

й друковане слово починає служити гальмом у пробудженні

Африки всередині нас» [5, с. 36]. Медіарельність відміняє

принцип механіки, поновлюючи цілісність світосприйняття.

Отже, за допомогою мультимедійного аудіовізуального ряду

заперечується влада холодного, байдужого візуального типу

культури.

Сучасна наукова думка не виробила єдиного підходу до того,

що ж вважати культурою Інтернету. Відомо, що слово

«культура» походить від латинського cultura, що означає

«обробіток, догляд, освіта, виховання». В широкому розумінні

під культурою розуміють усе, що створено людською працею,

включаючи матеріальні та духовні досягнення людства. Це

можуть бути досягнення людства в сферах науки, мистецтва,

освіти, накопичені знання (духовна культура), а також сукупність

знарядь праці, засобів виробництва, продуктів виробництва

(матеріальна культура).

Під Інтернетом у найбільш загальному сенсі цього слова

розуміють «всесвітню інформаційну систему чи об’єднання

мереж, безперервно зв’язаних між собою так, що будь-який

комп’ютер у Мережі може миттєво зв’язатися з будь-яким

іншим» [7, с. 240]. Послуговуючись методом ключових слів Г.

Вежбицької, зауважимо, що етимологічно та морфологічно слово

«Інтернет» (Internet) є показовим для розуміння ядерних

цінностей культури Інтернету, адже складається з двох


237

англійських слів: inter – між, та net – мережа, павутина. У такий

спосіб у цьому слові відображене основне призначення Мережі –

бути всесвітньою інформаційною системою та зв’язуючою

ланкою для всеохопної, глобальної комунікації.

Культура Інтернету є окремим сегментом культури

інформаційного суспільства. Зміст поняття «культура

інформаційного суспільства» може бути розкритим у контексті

теорій інформаційного суспільства, розроблених Д. Беллом [1],

Й. Масудою [13], О. Тоффлером [10], Д. Тапскоттом [9], А.

Туреном [11], Ф. Уебстером [12] та іншими дослідниками. У

найбільш загальному вигляді інформаційне суспільство – це

суспільство, в якому у продуктивних силах і виробничих

відносинах, у нарощуванні капіталу на передній план виходять

теоретичне знання та інформація. В основу інформаційного

суспільства покладена інформаційна економіка, яка, говорячи

словами М. Кастельса, спирається на «технології генерування

знання, обробки інформації та символічної комунікації» [3, с. 17].

Серед найбільш важливих для нашого дослідження рис

інформаційного суспільства назвемо такі: перетворення

інформації на основне джерело виробництва благ матеріальної та

духовної культури; домінування інтелектуальної власності;

проголошення homo informaticus – «людини інформаційної»

(такої, що може генерувати, транслювати і трансформувати

інформацію) головною продуктивною силою суспільства; зміна

парадигми міжособистісного спілкування, що набуває,

здебільшого, вигляду короткочасних модульних стосунків

функціонального характеру та зв’язана з цим модель ділового

спілкування, яка набуває вигляду комунікації між людьми;

повсюдне застосування комп’ютерної техніки й інших засобів

масової комунікації в процесі взаємодії між людьми. Серед

інших його рис відмітимо: підвищення ролі теоретичного знання,

що перетворюється на підґрунтя для технічних інновацій;

зростання соціального статусу групи носіїв знання та їхнє

домінування у суспільстві; перехід від виробництва товарів до

виробництва послуг, особливо в гуманітарній сфері; панування

меритократії як правління найбільш талановитих у

постіндустріальному суспільстві; поява нових дефіцитів: браку

інформації й часу; посилення взаємодії науки і технологій, що


238

виражається, зокрема, в бурхливому розвиткові Інтернернет-

технологій тощо. Отже, під культурою інформаційного

суспільства ми розуміємо особливий тип культури

постіндустріального суспільства, смисловим ядром і

системоутворюючим фактором якого виступає інформаційна

складова.

Помітною є спроба визначити культуру Інтернету через

культуру окремих субкультур, що її представляють. Таке бачення

мережевої культури не має єдиного в традиційному сенсі цього

слова характеру, а ґрунтується на її тлумаченні як «клаптикової

ковдри», багатоваріантних віртуальних субкультур,

структурованих біполярною опозицією між «Мережею» та «Я»

[8, с. 10]. Такий погляд на культуру Інтернету спостерігаємо, зокрема, у М. Кастельса, який цей феномен пов’язує з культурою,

точніше ціннісними пріоритетами людей-творців Інтернету. Він

вважає, що культуру Інтернету слід визначати через сукупність

цінностей та переконань творців Інтернету, що стали

засадничими для ідеології Мережі. З цього приводу філософ

наголошує, що культура Інтернету, «будучи ексnліцитною … є

деякою колективною конструкцією, що виходить за межі

індивідуальних переваг і впливає на діяльність носіїв цієї

культури, в даному випадку – виробників-користувачів

Інтернету… Для неї є «характерною чотиришарова структура:

техномерітократична культура, культура хакерів, культура

віртуальної общини й підприємництва. Усі разом вони

визначають ідеологію свободи, настільки поширену в Інтернет-

співтоваристві» [2, с. 52-53]. Загалом, М. Кастельс наполягає, що

«культура Інтернету – це культура, заснована на

техномерітократичній вірі у прогрес людства під впливом

техніки, прийнятої співтовариством хакерів, що розвивається на

засадах свободної й відкритої технічної творчості, впровадженої

у віртуальних Мережах, що мають на меті побудову нового

суспільства, і матеріалізована натхненними прибутками

підприємців й творіннями нової економіки» [2, с. 80]. У даному

випадку відбувається наближення змісту понять «культура

Інтернету» та «Інтернет-культура». На нашу думку культура

Інтернету атрибутивно містить Інтернет-культуру, втім


239

синонімічне розуміння цих понять призводить до звуження

змісту та обсягу першого.

Деталізуємо, під Інтернет-культурою зазвичай мають на увазі

культуру подачі інформації та спілкування в Інтернеті, що

невіддільна від ціннісних пріоритетів користувачів Мережі.

Інтернет-культура є складовою більш широкого феномену

інформаційної культури. В найбільш загальному значенні під

інформаційною культурою розуміють досить широку сферу

культурного життя, пов’язану з одержанням, передачею та

зберіганням інформації (соціальний рівень), а також сукупність

інформаційних компетенцій певного індивіда (індивідуальний

рівень). Розуміння інформаційної культури є досить містким та

стосується парадигмальних принципів кореляції інформаційних та

комунікативних процесів у сучасному соціумі в умовах його

глобалізації. Щодо Інтернет-культури, то тут йдеться про

застосування певних комунікативних принципів, серед яких

назвемо: принцип ввічливості, принцип інформування; принцип

співробітництва, принцип економії; принцип ясності; принцип

зручності сприйняття, принцип виразності.

Принцип ввічливості виражається в особливих правилах

мовленнєвого етикету в Мережі, відомого як нетикет (виділено

нами. – С. І.). Зокрема, ці правила стосуються коректного й

толерантного поводження в Мережі, підтримки співрозмовника,

обмеження електронного повідомлення однією темою та

виділення цієї теми спеціальним рядком. Елементами стратегії

ввічливості виступають рекомендовані до застосування

клішовані фрази й, навпаки, заборона використовувати певні

вирази. Показово, що емоційна амплітуда цих виразів є досить

широкою, що свідчить про різні вияви стратегії: від дружніх до

суто формальних і офіційних стосунків. Серед найбільш

поширених клішованих фраз і форм звернення для підтримки

комунікації назвемо: AFAIK (as far as I know) – настільки мені

відомо, BTW (by the way) – між іншим, IOW (in other words) –

іншими словами (інакше кажучи), WRT (with respect to) – з

повагою до…, WB (welcome back) – з поверненням, WM (wait a

minute) – зачекайте хвилинку, TNX (thanks) – дякую.

Принцип інформування полягає в максимальному сприянню

пошуку і знаходженню об’єктивної інформації на засадах


240

кооперації, тобто взаємодопомоги один одному. Необхідна

інформація повинна подаватися максимально правдиво й

об’єктивно та дозовано. Інший варіант – вказування відповідного

гіперпосилання – ключа до інформації. Принцип інформування

тісно примикає до принципу співробітництва, який полягає в

сумісній діяльності заради створення континууму електронних

текстів. На засадах цього принципу функціонує співтовариство

користувачів і авторів електронних текстів (Hypertext

collaborative writing).

Принцип виразності реалізується за рахунок інтеграції тексту

з невербальними носіями та наявності системи спеціальних

значків – смайлів, а також фото, картинок, звукоімітації та інших

емоційно-насичених кодів. За рахунок цих засобів комунікатори

розставляють необхідні смислові акценти, що надає спілкуванню

емоційного забарвлення та полегшує сприйняття інформації.

Принцип зручності сприйняття передбачає такий формат

подачі інформації, який був би зрозумілий для більшості

комунікаторів. Ідеться про адаптацію лексичного матеріалу до

вимог аудиторії. Цей принцип змикається з принципом ясності,

що передбачає використання в мовленнєвому акті мовних

структур, зрозумілих для всіх учасників комунікації. Принцип

ясності діє на конвенційних засадах, а його застосування

уточнюється залежно від кола спілкування. Найчастіше із

спілкування виключаються ідіоми, сленг, а також слова

іноземною мовою, незрозумілі широкому загалу. Натомість

вводять поширені й загальновживані в Інтернеті слова

комп’ютерного сленгу, наприклад, контент (зміст), чатитись

(теревенити в чаті), мило (особиста електронна пошта), милитися

(відправити листа); клікати (клацати кнопкою комп’ютерної

миші).

Принцип економії випливає з особливостей письмової

комунікації, яка вимагає мовної економії та чітких, насичених

інформацією формулювань. Щодо Інтернет-комунікацій, цей

принцип актуалізується через об’єктивні обмеження, що

накладають комп’ютерні технології на спілкування (наприклад,

неможливістю постійно перебувати в Мережі), а також через

динаміку мовленнєвих актів в Інтернеті. Знаковими виразами

цього принципу є гіповербалізація, абревіація, акронімія.


241

Прикладом застосування принципу економії можна вважати такі

слова і вирази: e-government – електронний уряд, e-list –

електронний список, v-chat – віртуальний чат, v-party –

віртуальна вечірка, net.citizen (net.izen) – назва електронної

адреси.

Отже, комунікація в Мережі відбувається із застосуванням

класичних комунікативних принципів, що адаптуються Інтернет-

спільнотою до формату електронної комунікації. Технічна

опосередкованість і специфіка спілкування в Мережі обумовили

виникнення мережевого етикету – нетикету. Підкреслимо, що

його правила цілком адаптовані до семіотичної системи

Інтернету та орієнтовані не на особистість загалом, а на мовну

особистість. Вони репрезентують систематизовані у вигляді

рекомендацій принципи функціонування семіотичної системи

Інтернету. На наш погляд, виникнення цих правил свідчить, по-

перше, про кристалізацію атрибутивних характеристик даної

семіотичної системи, що й підлягають фіксації, а по-друге, про її

спроможність до самовідтворення через трансляцію цих

принципів.

З огляду на це, зміст поняття «культура Інтернету» буде

доцільно уточнити через більш широке поняття –

«медіакультура». Сучасне поняття медіакультури є досить

розлогим і неоднозначним. Термін «медіа» (від латинського

«media», «medium» – засіб, посередник) увійшов у науковий обіг

у ХХ столітті для позначення феномену масової культури.

Феномен медіакультури тлумачиться двояко: з одного боку, як

комунікативний «продукт», а з іншого – як результат діяльності

мас-медіа. Медіакультуру пов’язують із трансляцією динамічних

образів, що розповсюджуються завдяки сучасним технічним

засобам запису та передачі зображення і звуку (кіно, телебачення,

відео, мультимедіа). В широкому значенні цього слова під

медіакультурою розуміють «сукупність інформаційно-

комунікативних засобів, матеріальних і інтелектуальних

цінностей, вироблених людством у процесі культурно-

історичного розвитку, що сприяють формуванню суспільної

свідомості та соціалізації особистості» [4, с. 8]. На наш погляд,

дане визначення медіакультури найбільш вичерпно висвітлює


242

феномен медіакультури, адже охоплює всі його сутнісні риси в

їхній цілісності.

Окрім цього, створення культури Інтернету стало можливим

завдяки так званим репродуктивним засобам комунікації

(виділено нами. – С. І.). Якщо в традиційному суспільстві

відтворення існуючого медіаоб’єкту (його репродукція)

виконувалося за допомогою переписування, то з виникненням

книгодрукування людство перейшло до мануфактурної, а пізніше

– машинної репродукції. Як справедливо зауважив М. Маклюен,

саме книгодрукування заклало підґрунтя для сучасної

медіареальності, адже «саме образотворчий вислів може

повторюватися точно й до нескінченності – принаймні доки

зберігається відтиск. Повторюваність складає ядро

механістичного принципу, що оволодів нашим світом із появою

Гуттенбергової технології» [6, с.181]. На його думку, з появою

розмножувальної техніки світ поділився на світ оригіналів і світ

артефактів, імітацій. Це мало амбівалентні наслідки для

культури: з одного боку, тиражування зробило книгу

доступнішою для широкого загалу, а з другого, – до певної міри

знецінило унікальні твори автора.

Як письмо та книга стали першими засобами комунікації,

які накопичувалися й архівувалися до того моменту, доки не

колонізували всю пам’ять людства, так електронні засоби

масової інформації колонізують його сучасність. Помітний

медіаефект мало радіо, а ще більшого ефекту та культурного

значення набуло телебачення. Завдяки діяльності й пануванню

так званих засобів масової комунікації виникла медіакультура,

яка ґрунтувалася на нових типах семіотичної системи.

Специфіка цієї системи була пов’язана із рівнем технологічного

розвитку масмедіа та полягала у формуванні багаторівневого

полікодового семіотичного середовища, яке, однак, мало певні

недоліки щодо перспектив подальшого розвитку. Більш

детально, в домережевій масмедійній культурі спостерігалася:

по-перше, кодова нерівноцінність масмедійних засобів, коли,

наприклад, радіо послуговувалося голосовим та музичним

кодом, тоді як телебачення та кіно долучали до останніх

візуальні коди. Дана обставина мінімізувала можливості

взаємної адаптації семіотичних систем окремих масмедіа та


243

гальмувала утворення нових, універсальних кодів. Низький

семіотично-творчий потенціал «домережевих» масмедіа

випливав також із їхньої герметичності – відсутності

динамічного й постійного зв’язку з аудиторією. Названі

особливості зменшили адаптаційний потенціал домережевої

медійної культури по відношенню до глобалізаційних,

плюралістичних і водночас конвергентних тенденцій,

притаманних комунікативному простору другої половини

двадцятого століття. За таких умов визріла необхідність у

створенні нової, більш узгодженої із вимогами часу парадигми

комунікації, яка й реалізувалася завдяки технології Інтернету.

Культурний зміст Інтернету свого часу намагався розкрити

М. Маклюен. Він наполягав на кореляції між інформацією та

різними способами її передачі, розглядаючи їх в історичній

ретроспективі. Серед названих ним культуротворчих чинників

комунікаційних технологій були: підсилення, спростування,

відновлення, перетворення. Відповідно до його концепції,

Інтернет:

1) підсилює роль письмового спілкування порівняно з усним;

2) спростовує значення друкарської культури та традиційного

лінійного тексту;

3) поновлює і полегшує спілкування між фізично віддаленими

учасниками комунікації;

4) перетворюється інформаційними потоками письмової

комунікації, що призведе до спростування влади усної форми

комунікації.

Вчений ставить запитання людству і намагається знайти

відповідь: «Чи можемо ми звільнитись від підсвідомого впливу

наших технологій? Чи не в тому і зміст освіти, щоб забезпечити

людину засобами захисту від радіоактивного випромінювання,

що йде від засобів масової комунікації? Оскільки жодна культура

не намагалася вирішити це завдання, відповідь не здається такою

вже однозначною. Цілком можливо, що в тому, що людина до

цього часу була занурена в сон розуму і самогіпноз, є деяка

схована мудрість, яка лише тепер, в епоху зіткнення ефектів

комунікаційних технологій, може бути усвідомлена» [5, с. 360].

Отже, на думку М. Маклюена, Інтернет-середовище, створюючи


244

особливу культурну ситуацію, виступає революційним фактором

розвитку сучасного суспільства.

Дія закону підсилення призвела до виникнення культурного

феномену віртуальної комунікації. Завдяки закону спростування,

через симуляцію первинної реальності, віртуальна реальність

прагне анулювати останню. В Інтернет-комунікаціях узгодження

форми і змісту відбувається через феномен гіпертекстуальності,

яка виступає системоутворюючою парадигмою культури

Інтернету. Гіпертекстуальність вплинула на мову Інтернету,

утворюючи мозаїчний, мультимедійний, дисперсний наратив,

побудований за принципами когнітивної карти. Завдяки цьому,

на наше переконання: по-перше, стає можливим зв’язування

рівновіддалених семіотичних систем через посилання з

тенденцією постійного нарощування семантичної мережі; по-

друге, відбувається «розпорошення» текстового матеріалу, що

унеможливлює відтворення будь-якої семантичної ієрархії; по-

третє, реалізується плюралізм знакових систем, що ґрунтується

на застосуванні різних способів кодування інформації; по-

четверте, актуалізуються словотворчі та сенсотворчі тенденції в

культурі Інтернету тощо.

Культура Інтернету є складним і багатоаспектним

феноменом, який виник в результаті коеволюції культури та

комунікації. Поняття культури Інтернету визначається через

низку споріднених понять, які різняться від нього за змістом й

обсягом, але не схоплюють всієї своєрідності означеного

феномену. Під культурою Інтернету ми розуміємо сегмент

медіакультури, детермінований розвитком репродуктивних

інформаційно-комунікаційних технологій, що, окрім

матеріального (технологічного) компоненту, містить у собі

культуру передачі, сприйняття та розуміння інформації, а також

етичні засади, на основі яких відбуваються ці процеси.

1. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального

прогнозирования. – М. : Academia, 1999. – 788 с.

2. Кастельс М. Галактика Интернет : Размышления об Интернете,

бизнесе и обществе / М. Кастельс; [пер. с англ. А. Матвеева; общ. ред.

В. Харитонова. – Екатеринбург : У-Фактория, 2004. – 328 с.


245

3. Кастельс М. Информационная епоха : экономика, общество и культура

/ М. Кастельс. – М. : ГУ ВШЭ, 2000. – 608 с.

4. Кириллова Н. Б. Медиакультура : от модерна к постмодерну. – 2-е изд.

– М. : Академический Проект, 2006. – 448 с.

5. Маклюэн М. ГАЛАКТИКА ГУТЕНБЕРГА : Сотворение человека

печатной культуры / М. Маклюэн. – К. : Ника-Центр, 2003. – 432 с.

6. Маклюэн М. Понимание медиа : внешние расширения человека /

Маклюэн ; пер. с англ. В. Г. Николаева. – М. : Жуковский : КАНОН-

пресс-Ц, Кучково поле, 2003. – 464 с.

7. Негодаев И. А. Информатизация культуры : Монография. – Ростов н /

Д. : ЗАО «Книга», 2003. – 320 с.

8. Тальнишних Н. К. Культура сетевых сообществ : Автореф. дис….

канд. филос. наук : 24.00.01 / Ростов н / Д, 2004. – 24с.

9. Тапскотт Д. Электронно-цифровое общество : Плюсы и минусы эпохи

сетевого интеллекта / Д. Тапскотт. – Киев : UNT Пресс; М. : Рефл-бук,

1999. – 432 с.

10. Тоффлер Е. Третя хвиля / Э. Тоффлер; [пер. с англ. В. Шовкун (ред.

пер.)]. – К. : Видавничий дім «Всесвіт», 2000. – 475 с.

11. Турен А. Возвращение человека действующего : Монография / А.

Турен; [ пер. с франц. Е. А. Самарской]. – М. : Научный мир, 1998. –

204 с.

12. Уебстер Ф. Теории информационного общества / Ф. Уэбстер; [пер. с

англ. М. В. Арапова, Н. В. Малыхиной, под. ред. Е. Л. Вартановой]. –

М. : Аспект Пресс, 2004. – 400 с.

13. Masuda Y. The information society : as postindustrial society. – Tokyo,

Japan: Institute for the Information Society, 1980. – 171 p.


246

УДК 37.08

Скрипник М. І.

Кандидат педагогічних наук, доцент кафедри

філософії і теорії освіти дорослих Університету

менеджменту освіти НАПН України

ІННОВАЦІЇ В ПІСЛЯДИПЛОМНІЙ ОСВІТІ:

АКСІОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ ПІДВИЩЕННЯ

КВАЛІФІКАЦІЇ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ

ПРАЦІВНИКІВ

Скрипник М. І. Інновації в післядипломній освіті: аксіологічна

модель підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників.

Для розуміння й оптимального вирішення багатьох проблем

післядипломної педагогічної освіти важливе значення має аналіз і творче

осмислення інноваційних процесів. У статті розглядаються проблеми

проектування аксіологічної моделі підвищення кваліфікації науково-

педагогічних працівників, засадами проектування якої є: соціокультурні;

концептуально-методологічні; професійно-педагогічні; акмеологічні;

індивідуально-психологічні; організаційно-управлінські орієнтири.

Аксіологічна модель підвищення кваліфікації досліджується як

концептуальна інновація, що потребує створення нової освітньої

реальності та нового типу навчання, в основі яких – цілі – цінності

суб’єктів навчального процесу.

Ключові слова: інновації, цінності, аксіологія, педагогічна

аксіологія, аксіологічна модель підвищення кваліфікації.

Скрипник М. И. Инновации последипломного образования:

аксиологическая модель профессиональной подготовки научно-

педагогических кадров. Для понимания и оптимального решения многих

проблем последипломного педагогического образования важно

проанализировать и творчески осмыслить инновационные процессы. В

статье рассматриваются проблемы проектирования аксиологической

модели повышения квалификации научно-педагогических кадров,

основаниями проектирования которой есть: социокультурные;

концептуально-методологические; профессионально- педагогические;

акмеологические; индивидуально-психологические; организационно-

управленческие ориентиры. Аксиологическая модель повышения

квалификации исследуется как концептуальная инновация, которая

нуждается в создании новой образовательной реальности и нового типа


247

обучения, в основе которых – цели – ценности субъектов учебного

процесса.

Ключевые слова: инновации, ценности, аксіологія, педагогическая

аксиология, аксиологическая модель повышения квалификации.

Skrypnik M. Innovation of postgraduate education: axiology’s model

of in-service training of scientific-pedagogical personnel. For understanding

and the optimum decision of many problems in pedagogical education fountain

it is important to analyse and creatively to comprehend innovative processes. In

article designing problems the model of axiology of improvement of

professional skill of scientific-pedagogical personnel.

Key words: innovations, axiology, a pedagogical axiology, the model of

axiology of improvement of professional skill.

Постановка проблеми. Значущість наукового аналізу та

розробки інноваційних моделей післядипломної педагогічної

освіти підкреслюється соціокультурними потребами (пов’язана з

конструюванням політичних і соціо-економічних утворень на

основі культурологічних моделей навчання дорослих);

науковими запитами (присвячена фундаментальному

дослідженню із проблеми системного вивчення освіти в напрямі

розвитку особистості професіонала); освітніми реаліями

(спрямовує практику підвищення кваліфікації науково-

педагогічних працівників на освоєння ними інновацій як чинника

формування креативного мислення).

Аналіз останніх досліджень. Проблема інновації в освіті

активно досліджується в останні десятиліття [4; 10; 18; 19; 20].

Науковий фонд дозволив створити передумови для становлення

особливої сфери міждисциплінарних досліджень – педагогічної

інноватики (В. Загвязінський, Н. Юсуфбекова та ін.). До цього

активно спонукали також дослідження, присвячені

впровадженню в практику досягнень педагогічної науки й

ефективного педагогічного досвіду (Ю. Бабанський, М. Кухарєв,

З. Михайлова, Т. Новікова, М. Поташнік, М. Скаткін та ін.).

Аналіз діяльності інститутів післядипломної педагогічної

освіти в Україні та пострадянських країнах свідчить, що

накопичено значний досвід у розробленні та реалізації

авторських інноваційних проектів та концепцій розвитку

післядипломної освіти як соціокультурного та гуманітарно-


248

аксіологчного феномену (В. Воронцова, Р. Захаренкова). Що

стосується досліджень проблем професійної діяльності викладача

системи післядипломної педагогічної освіти, то їх рефлексія

здійснюється в контексті ефективності діяльності викладача

вищої школи (О. Абдулліна, Ю. Бабанський, В. Загвязінський, В.

Сластьонін). Слід зазначити, що у визначенні ефективності

діяльності викладача вирізняють такі підходи: структурний – В.

Сластьонін, Н. Тализіна, Н. Удалов та ін.; функційний – В.

Антипова, Н. Кузьміна, Н. Левітов; системний – В. Беспалько, І.

Блауберг, Б. Маркарян, В. Поляков; динамічний – З. Єсарєва, Н.

Свиридова; особистісно орієнтовний – К. Бондаревська та ін.

Визначено наукову сутність післядипломної професійної

підготовки науково-педагогічних кадрів, зміст якої

артикульований на розвиток здібностей до наукової творчості (B.

Лєдньов, Д. Фельдштейн та ін.).

Серед дисертаційних робіт, що присвячені проблемам, які є

близькими до досліджуваної, слід виділити дисертації з різних

аспектів науково-педагогічного проектування (В. Докучаєва, Л.

Іванова, О. Коберник, В. Костіна, Т. Семенюк), професійно-

педагогічної підготовки до проектувальної діяльності (Н. Білик,

Н. Гузій, В. Демидова, М. Елькін, Т. Подобєдова), інноваційної

педагогічної діяльності (В. Алфімов, І. Гавриш, Т. Демиденко, А.

Каташов, Л. Твердохліб та ін.). Системне вивчення проблеми

інновації в післядипломній освіті представлено в дисертаційному

дослідженні М. Чегодаєва «Теоретические и организационно-

педагогические основы инновационных процессов в системе

последипломного образования педагогических кадров» [20].

Аналіз інноваційних процесів в освіті як системі, здійснений

на основі загальної методології у контексті різних

концептуальних підходів: історико-культурологічного,

соціально-педагогічного, технологічного, суб’єктно-

психологічного, – дає підстави сформулювати низку

суперечностей, які потребують подальшого поглибленого

вивчення. Це суперечності між:

ідеологією реформування гуманітарно-освітнього

середовища післядипломної освіти, що проголошує

особистісні цінності розвитку науково-педагогічних


249

працівників та відсутністю системи конструктивних

змістовно-процесуальних моделей інноваційних процесів;

необхідністю системно-функціонального розвитку

інноваційних процесів у діяльності навчальних закладів

післядипломної освіти та наявністю фрагментарних

інновацій;

інтенсивним потоком інноваційних процесів та недостатньою

науковою обґрунтованістю їх функціонування;

спрямуванням інститутів післядипломної освіти на

організацію та проведення комплексу науково-дослідних

робіт зі створення інноваційних форм і технологій

підвищення кваліфікації та відсутністю системи їх реалізації;

демократично-гуманістичною стратегією освіти та станом

напруги, соціальної незахищеності науково-педагогічних

працівників від негативних наслідків сучасної соціально-

економічної ситуації.

Ці суперечності визначили новий напрям дослідження

проблем системи післядипломної освіти науково-педагогічних

працівників та стали основою обґрунтування актуальності

розроблення теоретичних засад проектування інноваційної

моделі підвищення кваліфікації науково-педагогічних кадрів

вищої кваліфікації.

Мета статті: обґрунтувати теоретичні основи проектування

аксіологічної моделі підвищення кваліфікації науково-

педагогічних працівників.

Виклад основного матеріалу. Зміни, які відбуваються в

соціальній, економічній та духовній сферах суспільства, втрата

значущих цінностей та виникнення нових відіграє суттєвий вплив

на розвиток освіти, сучасний стан якого характеризується як

кризовий. Однією із провідних тенденцій розвитку освітньої

ситуації на сьогодні стає перехід до ціннісної парадигми. Цей

перехід підготовлений розвитком педагогічної думки від

односторонньо-функціонального до цілісного уявлення про

освіту як універсальну цінність. Орієнтація на цю тенденцію

об’єктивно потребує розвитку концептуальної системи поглядів,

які інтегрують аксіологічні основи традиційних та інноваційних

процесів.


250

Аксіологія в ХХ ст. розвивалась головним чином в лоні

феноменології та неопозитивізму в німецькій і англо-

американській філософії. До середини ХХ ст. у вітчизняній

літературі по причині ідеологічної (політичної) конфронтації

аксіологія відкидалась філософами-марксистами (зокрема, до 60-

х років ХХ століття) й трактувалась як ідеалістичний напрям

західноєвропейської філософії, тобто у нас її довгий час

переслідувала доля, яка спіткала, наприклад, кібернетику,

формальну генетику та інші «буржуазні» науки. Й лише в 60-ті

роки минулого століття вітчизняна наука звернулась до вивчення

ціннісної проблематики. Значний внесок в її розроблення

здійснили Б. Ананьєв (1968), В. Василенко (1966), О.

Дробницький (1966, 1967), Б. Кузнєцов (1972, 1975), М. Кузнєцов

(1966), В. Тугарінов (1960, 1968), В. Ядов (1979). У ці роки

категорія цінності стала об’єктом особливої уваги вітчизняних

учених. З’явились перші праці, присвячені типологізації

цінностей (М. Бургин, В. Василенко, О. Дробницький, В.

Кузнєцов, В. Тугарінов та ін.). З другої половини 80-х років

минулого століття у руслі філософії освіти починають

формуватися загальні контури педагогічної аксіології (Б.

Гершунський, В. Розін, Ю. Тупалов, М. Фішер, П. Щедровицький

та ін.). В умовах гуманізації освіти досліджується мотиваційно-

ціннісні установки учнів до пізнавальної діяльності (В. Додонов,

Б. Кузнєцов, Є. Мамчур, В. Міронов та ін.). Проблема ціннісних

орієнтацій в освіті знайшла відображення у працях В.

Гинецінського, В. Пряніковой, З. Равкіна, B. Собкіна та ін.

Аксіологічні пріоритети стратегії розвитку вітчизняної освіти

розкриті Б. Бім-Бадом, М. Богуславським, М. Нікандровим, З.

Равкіним та ін. Ціннісні підходи до управління освітою

сформульовані в дослідженнях В. Гинецінського, В.

Караковського, Г. Корнєтова та ін. Аксіологічні характеристики

педагогічної діяльності представлено в працях Н. Асташової, Б.

Вульфова, В. Сластьоніна, Є. Шиянова, Н. Щепкіної. Еволюцію

цінностей педагогічної освіти проаналізовано О. Булиніним. У

кінці минулого століття було створено умови для цілісного

теоретичного аналізу становлення і розвитку педагогічної

аксіології (Г. Чижакова) [22].


251

Сучасна наука досліджує проблеми цінностей у контексті

міждисциплінарності. Безсумнівно, що фундаментом вивчення є

загальнофілософське трактування поняття аксіології та

цінностей. За філософськими словниками, аксіологія (грецьк. axia

— цінність, logos — слово, учіння) трактується як: філософське

дослідження природи цінностей [17, С. 11]; філософська

дисципліна, що займається дослідженням цінностей як

смислоутворювальних засад людського буття, що задають

спрямованість і умотивованість людському життю, діяльності та

конкретним діянням і вчинкам [3, С. 26]. Словом, нині аксіологія

вивчається як теорія цінностей, суттєвими ознаками якої є

зосередженість на загальнолюдських цінностях як виклик

сучасними реаліями буття.

Розглядаючи поняття «цінності», зауважимо, що дотепер

існують різні визначення. Багатоманітність трактування цього

поняття зумовлено відмінностями у вирішенні проблеми

об’єктивного — суб’єктивного, матеріального — ідеального,

індивідуального — суспільного відносно характеристики

ціннісної системи. Як зазначають В. Сластьонін [14] і Г.

Чижакова [22], у вітчизняній філософській літературі «цінність»

визначається як: здатність речей, ідей тощо виступати засобом

задоволення потреб окремих індивідів і соціальних груп;

значущість речей, ідей для життєдіяльності суб’єкта; специфічна

форма виявлення відношення між суб’єктом і об’єктом з метою

задоволення потреб суб’єкта; специфічні утворення в структурі

індивідуальної і суспільної свідомості, що є орієнтирами

особистості і суспільства При цьому автори визначають цінності

як специфічні утворення у структурі індивідуальної свідомості,

ідеальні зразки й орієнтири діяльності особистості й суспільства.

Аналіз досліджень сутності поняття цінностей дав змогу Н.

Ткачовій зробити висновки: цінності — це сукупність реальних

предметів (знарядь і засобів праці, предметів споживання тощо) і

абстрактних ідей, що мають високу значущість для суспільства

чи окремої особистості. Вагомо те, що цінності виникають у

практичній діяльності людей, коли вони не стільки пізнають

властивості природних і соціальних явищ, а скільки намагаються

оцінити їхню користь для власного життя. Для розвитку

особистості цінності, насамперед, є базисом формування


252

індивідуальних життєвих пріоритетів і, по-друге, виконують

регулятивну функцію соціальної взаємодії з іншими. Важливим є

висновок про те, що система індивідуальних цінностей людини –

результат засвоєння нею детермінуючих цінностей суспільства,

водночас цей процес не може бути механічним перенесенням

соціальних цінностей у свідомість людини, а є складним,

багатоаспектним процесом [16, С. 35].

Студійована література дає змогу визначити поняття

«цінність» у контексті системного аналізу діяльності людини як:

(1) будь-який предмет чи явище, що має життєве значення для

людини; (2) властивості предмета чи явища, що зумовлюють

важливі для індивіда інтереси; (3) орієнтири в предметній чи

соціальній дійсності; (4) мета-ідеал або засіб досягнення мети; (5)

предмет, що задовольняє потреби людини; (6) відображення

явищ довкілля з погляду їхньої відповідності чи невідповідності

потребам особистості чи суспільства тощо. Отож, цінність – це

об’єкт, явище чи предмет, на який спрямовано увагу особистості,

та який, в залежності від своєї ролі у житті людини, набуває

визначеного статусного становлення. Окрім поняття «цінність»,

значущим є трактування поняття «ціннісна орієнтація» як

спрямованість особистості на об’єкт, явище чи предмет, які

мають позитивне змістове наповнення і здатні регулювати

діяльність людини. Завдяки ціннісній орієнтації можна визначити

цінності та побудувати їхню ієрархію.

Підкреслимо, що різноманітністю підходів характеризується

не лише визначення поняття «цінність», а й їхня класифікація.

Філософська енциклопедія пропонує таку типологію цінностей:

цінності-цілі, цінності-засоби, ситуативні цінності; визнані

(інституйовані) та невизнані (але потенційні); за об’єктом

спрямованості — спрямовані на себе, на інших, на предмет, на

природу тощо [3, С. 1200]. Найуживаніша класифікація Є.

Смотрицького, де виділяються група особливих цінностей

(класові, національні, конфесійні, групові, професійні, сімейні) та

об’єднуються в бінарні групи: загальнолюдські — індивідуальні,

всезагальні — одиничні, неправдиві — істинні, духовні —

матеріальні [15].

А. Ярошенко як послідовниця у цьому питанні М. Розова,

класифікаціє цінності на такі групи: загальнозначущі, що


253

включають кардинальні та субкардинальні цінності, та етосні, що

реально слугують основам свідомості й поведінки людей

(вірування, традиції, святині, символи різних народів). На думку

дослідниці, кардинальні — це такі цінності, порушення яких

прямо обмежує права індивідів і спільнот жити, мислити, діяти

відповідно до своїх орієнтирів (вітальні цінності, громадянські

права тощо). Кардинальним цінностям підпорядковуються

субкардинальні, адже порушення перших утворює реальну

загрозу для інших. До субкардинальних цінностей авторка

відносить правові й політичні принципи: свобода й незалежність

друку, різні форми участі громадян у політичному житті, а також

екологічні цінності [23, С. 71–74].

Вагомим у контексті дослідження є аналіз конкретних

понять педагогічної аксіології: освітні цінності, педагогічні

цінності, виховні цінності. На думку дослідників В. Сластьоніна,

Г. Чижакова, Г. Щедровицького, частиною соціальної дійсності є

педагогічна, що об’єднує сукупність конкретних педагогічних

явищ, поєднаних приналежністю до цілеспрямованого процесу

формування особистості. Педагогічні явища (суб’єкти освітнього

процесу, його зміст, засоби, форми тощо) якісно відрізняються

змістом, спрямованістю, що й зумовлює їхню педагогічну

цінність. Отож, педагогічні явища аксіологічні за своїм

характером й стають предметом дослідження педагогічної

аксіології.

У цьому зв’язку ціннісні орієнтації як компонент структури

особистості виконують регулювальну і спрямовувальну функції,

стимулюють поведінку та діяльність людини. Ціннісні орієнтації

– складова змісту науково-педагогічної діяльності, оскільки вони

входять у систему професійної культури як основні компоненти.

Аксіологічні орієнтації науково-педагогічних працівників,

реалізуються у науково-дослідницькій і практико-педагогічний

діяльностях, дають можливість визначити їхній особистісний і

професійний статут. Водночас, необхідно підкреслити, що

найважливішим концептуальними положенням є ідея про те, що

цінність, ціннісна орієнтація – це насамперед ставлення до себе.

У науковій літературі здебільшого виокремлюються групи

цінностей (особливості, що дозволяють задовольняти свої

матеріальні й духовні потреби, слугують орієнтиром соціальної


254

та професійної активності, спрямованої на досягнення суспільно

значущих гуманістичних цілей) професійної діяльності науково-

педагогічних працівників: До цінностей професійної діяльності

відносять такі групи, що пов’язані з: утвердженням у суспільстві,

науковому співтоваристві (суспільна значущість і корисність

праці, престиж професійної діяльності, суспільне та громадське

визнання тощо); задоволенням потреби в професійному

спілкуванні; самовдосконаленням (можливість розвитку

професійних здібностей, залучення до духовної культури,

постійне доповнення своїх знань); самовираженням (творчий і

різноманітний характер праці тощо); утилітарно-прагматичними

запитами (можливість самоствердження, міжособистісне

спілкування, професійне зростання тощо) [14; 15; 22; 23].

Зазначимо, що у вітчизняній науці була спроба не лише

концептуалізувати, а й унормувати систему цінностей науковця

через підготовлений на основні узагальнення світового досвіду та

практики подолання етичних проблем, що склалася у вітчизняній

науці, Кодекс наукової етики, проект якого, розроблено

Українською федерацією вчених за допомогою фахівців Центру

досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.

М. Доброва НАН України [6]. Головне у зазначеному Кодексі –

це зосередження уваги на дотримуванні вченим певних

принципів поведінки в науковому співтоваристві, що

визначаються сукупністю морально-етичних цінностей,

притаманних цьому виду творчої праці.

З огляду на проведений аналіз ключових понять, а також з

урахуванням стану дослідженості проблеми в системі

післядипломної освіти та доцільність її розроблення,

сформульовано концепцію проектування аксіологічної моделі

підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників.

Розроблення концепції здійснювалася на підставі філософсько-

методологічного аналізу проблеми, який уможливив виділення в

досліджуваному феномені загального, особливого, одиничного,

що зумовлене: а) закономірностями виникнення, становлення

нового й набуття цим новим властивостей системи; б) життєвим

циклом соціально нового явища, особливостями розвитку

інноваційних педагогічних систем; в) генетичною функцією

мислення науково-педагогічного працівника як суб’єкта


255

інноваційно-проектувальної діяльності. Ця методологічна позиція

є вихідною й конкретизується низкою положень про:

– аксіологічну педагогічну систему як складно організований

феномен, що належить до складу соціальних систем чи систем

«відкритого» типу;

– визначення поняття «проектування аксіологічної моделі

підвищення кваліфікації», що уможливлює розгляд проектування

як: способу інноваційної діяльності в освітньому просторі; виду

інтелектуально-творчої (перетворювальної) діяльності суб’єкта;

ідеального процесу;

– зумовленість логіки та ієрархії структур процесу

проектування, по-перше, об’єктивною (техніко-інженерною)

природою проектувальної діяльності; по-друге, галузевою

специфікою соціального (освітнього, педагогічного)

проектування; по-третє, особливостями процесу інноваційного

перетворення освітньої установи;

– моделюючий характер процесу проектування аксіологічної

моделі підвищення кваліфікації науково-педагогічного

працівника, що адекватно враховується запропонованою

технологічною моделлю;

– роль прогностичного аналізу у вивченні постпроектувальної

стадії життєвого циклу інноваційної педагогічної системи й таких

важливих його продуктів, як проблемні локуси (макроджерела)

розвитку систем цього класу;

– розвиток інституту підвищення кваліфікації як інноваційного

закладу післядипломної освіти, в якому проектований процес

успішно реалізується за умови компетентного управління;

– можливість цільової підготовки провідних суб’єктів процесу

проектування інноваційних педагогічних систем на засадах

упровадження в освітній процес інституту підвищення

кваліфікації аксіологічної моделі формування проектувальної

компетентності науково-педагогічного працівника вищої

кваліфікації.

Зазначені положення реалізуються у підготовці науково-

педагогічних працівників через синтез інваріантних та

варіативних елективних програм, у змісті яких навчальні

елементи побудовані на основі фундаментальних та прикладних

знаннях, що розкривають структуру науково-дослідницької та


256

педагогічної діяльності, відображають ціннісні орієнтири

дослідно-експериментальної та предметної сфер. Інваріантна

частина (ядро) підготовки забезпечує можливість науково-

педагогічному працівникові привласнювати загальнокультурні та

національні цінності, формувати професійно значущі якості

відповідно до сучасних вимог розвитку педагогічної науки та

практики. Варіативна частина забезпечує індивідуальний

розвиток науково-педагогічних працівників, ураховує особистісні

та професійні інтереси та цінності.

Варіативні елективні курси – традиційна форма навчання в

Західній Європі й США, що вводяться як додаткові до базових

курсів. Застосування елективних курсів (програми з вільного

вибору) є на сьогодні одним із засобів вирішення актуальної

проблеми підвищення якості освіти в умовах модернізації ринку

освітніх послуг та реалізації принципу елективності в андрагогіці

[2; 5; 7; 8; 11; 13; 21].

Введення елективних варіативних курсів у підготовку

науково-педагогічних працівників зумовлюється, зокрема, тим,

що такі курси спроможні адекватно відобразити певну єдність

різних за своєю природою цінностей, які впливають на

професійну діяльність науково-педагогічних працівників вищої

кваліфікації – від суб’єктивних до матеріально-речових. Крім

того, елективні курси забезпечують аналіз як функціональних,

так і динамічних характеристик науково-дослідницької та

практико-педагогічної діяльності науково-педагогічних

працівників з рефлексією методології наукового пізнання та

впровадженням науково-дослідницьких результатів у практику

післядипломної педагогічної освіти. Нарешті, елективні курси з їх

потужним апаратом прикладних розробок здатні реалізувати ідею

експланаторності як прагнення не стільки описати матеріал,

скільки пояснити його, а відтак перевести означені курси з

категорії переважно описових до розряду практично необхідних.

Засадами успішної реалізації концепції проектування

аксіологічної моделі підвищення кваліфікації науково-

педагогічних працівників визначено такі: соціокультурні

(оновлення ціннісних засад соціального мислення);

концептуально-методологічні (концептуалізація провідних ідей

проектування інноваційних педагогічних систем як складного


257

аксіологічного конструкта, що поєднує в собі домінантні,

нормативні, стимулюючі, супутні цінності, які представляють

взємомопов’язані структурні елементи та відображають зразки

орієнтації професійної свідомості; зразки орієнтації поведінки;

цінності, які стимулюють пізнавальну діяльність; цінності,

спрямовані на якість пізнання); науково-педагогічні

(перетворення проектувальної діяльності науково-педагогічних

працівників у засіб формування особистості-професіонала нового

типу); акмеологічні (залучення інтелектуальних резервів

особистості для продуктивного розв’язання завдань у галузі

проектування інноваційних педагогічних систем); індивідуально-

психологічні (оновлення категоріальної основи мислення

суб’єктів інноваційно-проектувальної педагогічної діяльності);

організаційно-управлінські (підтримка значущих ініціатив

науковців і практиків у галузі проектування педагогічних

систем).

За типологією взаємодії дидактики та освіти по відношенню

до інновацій (за А. Хуторським [18; 19]) проектування та

реалізація в процесі підвищення кваліфікації аксіологічної моделі

класифікується як концептуальна взаємодія. Суть цього типу

інновації полягає у створенні нової освітньої реальності, нового

типу навчання, які змінюють концептуальний апарат теорії та

практики навчання дорослих, створює нові дидактичні теорії.

Системна реалізація аксіологічної моделі підвищення

кваліфікації зумовлюю необхідність введення принципу

людиновідповідності післядипломної освіти. Цей принцип

потребує введення в теорію та практику навчання дорослих

поняття «аксіологічна матриця професіонала» разом з

відповідними методиками виявлення та реалізації цієї матриці

засобами навчання. Принцип людиновідповідності потребує

розподілу змісту підвищення кваліфікації на внутрішній

(людський) та зовнішній (соціальний), а також вимагає реалізації

компетентнісного підходу.

Висновки й пропозиції. Короткий огляд поставленої

проблеми дозволяє зробити такі узагальнення: 1) існує

об’єктивна потреба в інноваційному розвитку системи

післядипломної педагогічної освіти; 2) підвищення кваліфікації

науково-педагогічних працівників як складова цієї системи не


258

зможе розвиватися шляхом людиноцентризму доки не буде

введено аксіологічна модель; 3) проектування такої моделі

вимагає теоретико-методичної рефлексії та розроблення

спеціального проблемного поля в акмеологічних та

андрагогічних дослідженнях; 4) засадами проектування

аксіологічної моделі підвищення кваліфікації є: соціокультурні;

концептуально-методологічні; професійно-педагогічні;

акмеологічні; індивідуально-психологічні; організаційно-

управлінські; 5) аксіологічна модель підвищення кваліфікації

досліджується як концептуальна інновація, що потребує

створення нової освітньої реальності та нового типу навчання, в

основі яких – цілі – цінності суб’єктів навчального процесу.

1. Асташова Н. А. Аксиологическое образование современного учителя:

Методология, концепция, модели и технологии развития ⁄ Н. А.

Асташова: Дис... д-ра наук: 13.00.04. – Брянск, 2001. – 498 с.

2. Бакушина А. Н. Послевузовское профессиональное образование:

содержание обучения в аспирантуре по педагогическим

специальностям: Методическое пособие / А. Н. Бакушина. – СПб.:

СП6АПП0, 2008. – 274 с.

3. Всемирная энциклопедия: Философия / [главн. научн. ред. и сост.

А.А. Грицанов]. — М. : АСТ, Мн. : Харвест, Современный литератор,

2001. — 1312 с.

4. Докучаєва В. В. Теоретико-методологічні засади проектування

інноваційних педагогічних систем / В. В. Докучаева : Дис... д-ра наук:

13.00.01 – 2008. – 540 с.

5. Єгоренков А. Розробка елективних курсів з урахуванням особистісних

пізнавальних потреб майбутніх медиків // Неперервна професійна

освіта: теорія і практика / А. Єгоренков. – 2003. – Випуск 1. – С. 79-88.

6. Кодекс наукової етики (проект) ⁄⁄ Режим доступу:

http://www.semynozhenko.net/ufv/files/kod_nayk_etiki.doc

7. Колесникова И. А. Педагогическая реальность в зеркале

межпарадигмальной рефлексии / И. А. Колесникова. – СПб., 1999. –

242 с.

8. Кузнецова В.А. Теория и практика многоуровневого университетского

педагогического образования / В.А. Кузнецова. — Ярославль, 1995. —

226 с.

9. Марчук М. Г. Ціннісні потенції знання / М. Г. Марчук. — Чернівці :

Рута, 2001. — 319 с.

10. Меретукова А. Р. Инновационные идеи в дидактических трудах И. Я.

Лернера : Дис. ... канд. пед. наук : 13.00.01 : Майкоп, 2003. – 207 c.

http://www.semynozhenko.net/ufv/files/kod_nayk_etiki.doc


259

11. Національний освітній глосарій: вища освіта / авт.-уклад. : І. І. Бабин, Я. Я. Болюбаш, А. А. Гармаш й ін.; за ред. Д. В. Табачника і В. Г.

Кременя. – К. : ТОВ «Видавничий дім «Плеяди», 2011. – 100 с.

12. Никитина Н.Н. Основы профессионально-педагогической

деятельности / Н.Н. Никитина, О.М. Железнякова, М.А. Петухов. —

М. : Мастерство, 2002. — 288 с.

13. Онушкин В.Г. Образование взрослых: междисциплинарный словарь терминологии / В.Г.Онушкин, Е.И.Огарев. – СПб. – Воронеж:

ВИПКРО, 1995. – 232 с.

14. Сластенин В. А. Введение в педагогическую аксиологию : [учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений] / В.А. Сластенин,

Г.И. Чижакова. — М. : Издательский центр «Академия», 2003. — 192

с.

15. Смотрицкий Е. Ю. Схемы по философии: Этика. Аксиология.

Мировоззрение / Е.Ю. Смотрицкий. — Днепропетровск : Пороги,

2003. — 22 с.

16. Ткачова Н. О. Аксіологічний підхід до організації педагогічного процесу в загальноосвітньому навчальному закладі : [монографія] / Н.

О. Ткачова. — Луганськ: ЛНПУ імені Т.Г. Шевченка; Х. :

Видавництво «Каравела», 2006. — 300 с.

17. Философский словарь / [под ред. И.Т. Фролова]. — М. : Политиздат,

1987. — 590 с.

18. Хуторской А.В. Инновации в образовании и дидактике: контуры взаимосвязи [Электронный ресурс] // А.В.Хуторской. Персональный

сайт – Хроника бытия; 30.09.2009 г. [Режим доступа]. -

http://khutorskoy.ru/be/2009/0930/index.htm

19. Хуторской А.В. Педагогическая инноватика: Методология, теория,

практика [Электронный ресурс]. Версия 1.0. - М.: Центр

дистанционного образования «Эйдос», 2005. - [Режим доступа]. -

http:// www.eidos.ru/shop/ebooks/220101/

20. Чегодаев Н. М. Теоретические и организационно-педагогические основы

инновационных процессов в системе последипломного образования

педагогических кадров : Дис. ... д-ра пед. наук : 13.00.01 : СПб., 1997. – 534 c.

21. Чернишова Є. Р. Формування кадрового потенціалу навчальних закладів

післядипломної педагогічної освіти: науково-практичні основи [Текст] :

монографія / Є. Р. Чернишова ; Нац. акад. пед. наук України, Держ. вищ. навч.

закл. «Ун-т менедж. освіти». - К. : Педагогічна думка, 2012. – 471 с.

22. Чижакова Г. И. Теоретические основы становления и развития

педагогической аксиологии : Дис. ... д-ра пед. наук : 13.00.01 : Москва, 1999.

– 330 c.

23. Ярошенко А. О. Ціннісний дискурс освіти : [монографія] / А. О. Ярошенко.

— К. : НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. — 156 с.


260

УДК 378.011

Тимофєєв В. А.

Викладач англійської, латинської мов Київського

технікуму готельного господарства

СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА ПРОФЕСІЙНО-

ПРАВОВОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ

ЮРИСТІВ У ВИЩИХ ПРОФЕСІЙНИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Тимофєєв В. А. Сутність та структура професійно-правової

компетентності майбутніх юристів у вищих професійних навчальних

закладах. У статті розглядається сутність феномену професійно-правової

компетентності юриста, яка розкривається через такі поняття, як

«компетентнісний підхід», «професійна компетентність» та «правова

культура». Визначаються компоненти означеної компетентності –

мотиваційний, аксіологічний, когнітивний, комунікативний та

рефлексивний.

Ключові слова: компетентнісний підхід, професійна компетентність,

правова культура, професійно-правова компетентність.

Тимофеев В. А. В статье рассматривается сущность феномена

профессионально-правовой компетентности юриста, которая раскрывается

через такие понятия, как «компетентносный подход», «профессиональная

компетентность» и «правовая культура». Определяются компоненты

данной компетенции – мотивационный, аксиологический, когнитивный,

коммуникативный, рефлексивный.

Ключевые cлова: компетентносный подход, профессиональная

компетентность, правовая культура, профессионально-правовая

компетентность.

Tymofyeyev V. The Essence and Structure of the Professional and

Legal Competence of Would-be Lawyers in Higher Professional

Educational Establishments. The article deals with the phenomenon of

professional and legal competence revealed through competence-based

approach, professional competence and legal culture. The author outlines the

components of the competence – motivational, axiological, cognitive,

communicative and reflexive.


261

Key words: competence-based approach, professional competence, legal

culture, professional and legal competence.

Постановка проблеми. Переорієнтація традиційних освітніх

технологій на європейські відповідно до концептуальних ідей

Болонської декларації вимагає модернізації освіти на основі

компетентнісного підходу, що включає розробку державних

стандартів, заснованих на компетенціях.

Аналіз публікацій. Питання сутності феномену

«компетентнісний підхід» досліджували такі вітчизняні та

зарубіжні науковці, як А.Г. Бермус, Н.М. Бібік, С.П. Боднар, В.А.

Болотов, Р.Е. Боятцис, Е.Ф. Зеєр, І.А. Зимня, В. Ландшеєр, Д.

Макклелланд, Р. Міллс, О.В. Овчарук, О.І. Пометун, І.В.

Родигіна, А.Н. Хомський, А.В. Хуторський, Н.В. Шестак та ін. У

галузі вищої юридичної освіти проблеми формування

професійної компетентності аналізувалися у працях

Г.А.Богатирьова (правова культура), О.Н. Грінвальда (соціально-

етична компетентність), О.І. Денищик (моральна культура), І.А.

Жукової (загальна професійна компетентність), І.М. Луцький

(правова культура), Т.А. Масленнікової (економіко-правова

компетентність), К.А.Муравйової (правова культура),

Панкратової О.А. (правова картина), І.Л. Плужника

(комунікативна компетентність), Я.В. Ярмушової (педагогічна

компетентність). Серед наявних досліджень відсутні ті, що

розкривають специфіку формування професійно-правової

компетентності майбутніх юристів у вищих професійних

навчальних закладах.

Мета статті полягає в аналізі сутності та структури

професійно-правової компетентності майбутніх юристів, а також

в розкритті педагогічних принципів її формування..

Основний виклад. Основна ідея втілення компетентнісного

підходу у вищій професійній освіті полягає в можливості

підготувати нове покоління фахівців, здатних адаптуватися до

динамічного виробництва, легко переходити від одного виду

діяльності до іншого на основі здібностей, необхідних для

широкого кола професій [21].


262

Поява компетентнісного підходу у професійній освіті

обумовлена передусім запровадженням у виробництво та сферу

послуг комп’ютерно-інформаційних технологій, за яких рухові

навички робітника втратили своє значення.

З метою інтерпретації змісту професійної освіти на основі

компетентнісного підходу у зарубіжній педагогіці розроблено

категорію «ключові кваліфікації»: психомоторні вміння

(здатність концентруватися), загальнотрудові навички

(обізнаність у технічних засобах), пізнавальні здібності

(самостійність мислення та креативність), особистісні якості

(надійність, відповідальність, сумлінність), соціальні здібності

(комунікабельність) [22]. Аналізуючи матеріали американських

досліджень, можна зробити висновок про те, що поняття

«компетентність» та «кваліфікація» вживаються як синоніми

(Д.Ж.Меріл, Д.Юл, І.Стевік). На цій підставі у подальшому ми

користуватимемось поняттям «компетентність».

Перераховані ключові компетенції мають універсальний

характер і необхідні для всіх професій.

Отже, компетентнісний підхід – це пріоритетна орієнтація

на цілі-вектори освіти: здатність навчатися, самовизначатися,

самоактуалізуватися, соціалізуватися та розвивати в собі

індивідуальні риси [11, с.25]. Суть підходу полягає в тому, що на

певному етапі розвитку людина здобуває набір компетенцій, які

потім, з одного боку, надають особистості можливість

розвиватися далі, а з іншого – стають своєрідною базою для

зростання та вдосконалення професійної майстерності.

Система компетентнісного підходу оперує такими

поняттями, як «компетентність» та «компетенція». Аналіз

досліджень виявив неоднозначність поглядів на розуміння

зазначених термінів. Компетентність більшістю дослідників

трактується як характеристика якості особистості, набір знань,

вмінь та навичок, здібність, здатність, готовність до дій,

діяльність. Компетенція при цьому розуміється як набір якостей,

інтегративна цілісність людини, сукупність освітніх орієнтацій,

комплекс знань та вмінь, вимоги до засвоєння сукупності знань.

Така синонімія цих двох різних за контекстом понять

пояснюється передусім їхнім спільним походженням від

латинської словоформи competo, що означає «прагнути»,


263

«збігатися», «узгоджуватися», «бути придатним» [8, с.167].

Таким чином, вихідний концепт понять «компетентність» та

«компетенція» - те, до чого необхідно прагнути. Подальший

розвиток цих двох термінів відбувався на ґрунті сучасних мов. В

англійській мові, звідки описувані поняття потрапили до

більшості інших мов, склалися терміни competence та competency

«здатність щось робити добре» або «уміння, необхідне для

виконання певної роботи», які є синонімами і мають лише

стилістичну відмінність.

В Універсальному словнику української мови повнозначно

тлумачиться лише слово «компетенція» [15, с.373]:

1. Коло повноважень якогось органу чи посадової особи.

2. Проблема, про яку в кого-небудь багато інформації, що дає

йому змогу фахово її розв’язати.

Проте, вживання однозначного прикметника

«компетентний» на позначення людини, яка добре обізнана з

певної галузі, має знання, здібності та досвід, що дозволяють їй

обґрунтовано судити про цю галузь та ефективно діяти в ній, дає

нам змогу зробити висновок, що компетентність – це володіння

компетенцією. Наш погляд узгоджується також з визначенням І.

Зимньої про те, що «компетентність завжди є актуальним

проявом компетенції» [12, с. 17]. Таким чином, ми приймаємо

точку зору українського дослідника Н.М.Бібіка, який зазначає,

що «компетенції» сприймаються як похідне, вужче від поняття

«компетентність» [14, с. 48]. Академік вважає, що компетенції –

це вимоги до засвоєння учнями сукупності знань, способів

діяльності, досвіду ставлень [14]. Таке бачення узгоджується з

понятійним апаратом галузевих освітніх стандартів України, в

яких дається перелік компетенцій як вимог до властивостей і

якостей випускників вищих навчальних закладів. Компетентність

при цьому розглядається як кінцевий результат вищої освіти,

тобто сукупність сформованих компетенцій.

Наступним поняттям, яке входить у ракурс нашого

дослідження, є «професійна компетентність». З вищезазначених

положень щодо поняття «компетентність» ми виводимо таке

значення категорії «професійна компетентність»: сукупність

сформованих компетенцій, що складає систему професіоналізму

спеціаліста в цілому або в певній галузі діяльності. Професійна


264

компетентність виступає критерієм якості підготовки

випускників вищого навчального закладу. Це індивідуально-

психологічне утворення, яке включає знання, вміння, навички та

відповідні особистісні якості.

Іншими категоріями професійної діяльності фахівця є

професіоналізм та майстерність.

Представимо структуру всіх теоретичних категорій

професійної діяльності фахівця у вигляді таблиці: Теоретичні категорії професійної діяльності

Табл. 1.

Компетенція Компетентність Професіоналізм Майстерність

Сукупність

знань, вмінь та

навичок, а

також

особистісних

якостей, якими

повинен

володіти

фахівець.

Рівень володіння

відповідною

компетенцією,

включаючи

особистісне

ставлення

спеціаліста до неї

та предмету своєї

діяльності.

Наявність знань,

вмінь та навичок

і особистісних

якостей,

потрібних для

виконання

професійної

діяльності.

Рівень володіння

професіоналізмом,

який

підвищується з

досвідом.

Оскільки, крім застосування знань, вмінь та навичок,

професійна діяльність вимагає від спеціаліста також вияву

особистісних якостей, необхідних для активного пізнання,

волевиявлення, ставлення та мотивації, то до структури

професійної компетентності спеціаліста ми включили й

особистісну характеристику і отримали таку формулу:

Професійна компетенція = ∫знання, вміння, навички∫ d

(особистісна характеристика),

згідно з якою ми робимо припущення про

інтегральну/глобальну функцію компоненту особистісної

характеристики при утворенні системи знання-вміння-навички.

Звернемо вектор нашого дослідження на сутність та

структуру поняття професійної компетентності юриста.

Для визначенні змісту компонентів професійної

компетентності юриста ми вивчили професіограму та Галузевого

освітнього стандарту України за спеціальністю «Правознавство»

[17, 3].

Важливість удосконалення професійної підготовки юристів

обумовлена тим фактором, що від прийнятих правових законів і


265

норм залежить ефективність функціонування економіки країни.

Відповідно, нормативно-правова база повинна прийматися

спеціалістами з високим рівнем професійної компетентності.

Звідси випливають вимоги до професії сучасного юриста.

Аналіз літератури з цього питання [1, 7] засвідчує, що

діяльність юриста спрямована на реалізацію правових норм і

забезпечення правопорядку в різних сферах суспільства.

Об’єктами професійної діяльності юриста є: події та факти, які

мають юридичне значення; правові відносини, що виникають між

громадянами та організаціями.

Ми також погоджуємось із визначенням А.Е. Жилинського

про те, що професійна юридична діяльність – це «діяльність, яку

юристи виконують у межах своєї професії на індивідуальному

рівні як професіонали, а також на рівні країни і суспільства» [9].

Згідно із ГОСУ специфічними видами діяльності молодшого

спеціаліста з права є: адвокатська, нотаріальна, консультативна та

управлінська.

У професійній діяльності юриста виділяють два блоки –

предметний та інтелектуальний [10]. Предметний включає

фізичне здійснення своїх обов’язків: надання правових послуг,

здійснення захисту тощо. Інтелектуальний блок професійної

діяльності юриста передбачає користування правовим та

юридичним мисленням: пошук правової інформації, розв’язання

проблемних ситуацій тощо.

Ці два блоки, згідно із педагогічною наукою, складають

ключові кваліфікації юриста, для здійснення яких опановуються

ключові компетенції спеціаліста: знання правових норм,

володіння іншомовним засобом спілкування, розвиток фізичної

та моральної культури, грамотність у галузі інформаційних

технологій тощо. У поєднанні з надпрофесійними якостями [2] –

креативність, розумовий потенціал, розвиненість аналітичного

мислення тощо – ключові компетенції складають професійну

компетентність юриста, формування якої є метою професійної

освіти.

Юридична освіта в Україні – це ключова галузь вищої освіти.

Її зміст – це науково обґрунтована система дидактично та

методично оформленого навчально-виховного матеріалу для

різних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Він визначається


266

законами, стандартами, планами та програмами і відображений у

підручниках, посібниках та інших дидактичних засобах.

Підготовка майбутніх юристів, що навчаються у вищих

професійних навчальних закладах, відбувається на основі

дисциплін таких блоків: загально-гуманітарний, загально-

природничий, загально-професійний та спеціальний.

Вимоги щодо навчальних дисциплін викладені у галузевих

освітніх стандартах. Відповідно до освітнього стандарту за

спеціальністю «Правознавство», майбутній юрист повинен

володіти такими компетенціями: соціально-особистісні,

загальнонаукові, інструментальні та професійні (загально-

професійні та спеціалізовано-професійні) [3, с. 16].

Отже, метою юридичної освіти є озброєння майбутніх

юристів спеціальними знаннями, вміннями та навичками, а також

формування особистісних якостей, необхідних для розв’язання

правових задач.

Звернемось до компонентного аналізу власне поняття

«професійно-правова компетентність».

Правова підготовка майбутніх юристів є невід’ємним

складником їхньої професійної компетентності. Вона включає як

правові знання, так і вміння використовувати їх у процесі

професійної діяльності.

Сутність поняття «професійно-правова компетентність»

розкривається нами через взаємозв’язок таких понять та

категорій, як «компетентність», «компетенція», «професійна

компетентність» та «правова культура».

На думку М.П. Щербаня правова культура – це єдність

професійно-правової компетентності, відповідальності і практики

впровадження права [19, с.9]. Формування правової культури

спрямоване на підвищення рівня правової компетентності.

Дослідник доводить, що правова культура особистості містить:

юридично-правові знання, правосвідомість, розуміння принципів

права і обов’язки, правове мислення і правові дії. Структура

правової компетенції представлена у вигляді таких блоків:

інтелектуальноінформаційний (знання), моральновольовий

(ставлення), особистіснодіяльнісний (поведінка) та професійно

прагматичний (уміння).


267

Як зазначає Муравйова К.А., «правова культура

майбутнього юриста є інтегративною властивістю особистості і

являє собою ядро професійної культури, яка включає в себе

діалектичну єдність когнітивного, аксіологічного, мотиваційно-

поведінкового та діяльнісно-регулятивного компоненту [16, c.8].

Це деонтологічна функція професійної діяльності, що

реалізується у процесі спілкування.

При визначенні співвідношення термінів «правова

культура» та «правова компетентність» ми, по-перше,

відштовхуємось від загальноприйнятого визначення поняття

«культура» - «рівень освіченості, вихованості людей, а також

рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності» [4,

с.182], відповідно, правова культура – це рівень засвоєння

існуючих у суспільстві правових цінностей, ступінь залучення їх

до правових аспектів діяльності, міра особистого правового

розвитку; і, по-друге, залишаючись у межах компетентнісного

підходу до формування фахівця, згідно з яким освіта зорієнтована

на результативність діяльності спеціаліста, ми вважаємо за

правомірне обрати категорію «правова компетентність», яка є

показником сформованості професійних знань, вмінь, навичок та

особистісних якостей у галузі права [3, с.31].

На користь нашого судження слугують також висновки

деяких дослідників [5, 6, 18]: наявність правової культури

передбачає існування правової компетентності. Ми поділяємо

таке визначення, оскільки саме правова культура особистості є

виявом її рівня володіння правовими знаннями та результатом

правової діяльності. Вона виконує функцію регулювання процесу

пізнання, поведінки, комунікації та оцінки.

На основі зроблених висновків ми пропонуємо таку формулу

поняття «правова культура»:

правова культура = професійно-правова компетентність +

професійна етика + професійно-педагогічна діяльність

У наукових дослідженнях правова компетентність

спеціаліста визначається як «єдність правових знань, що містять

систему ціннісних орієнтацій в економічному, політичному,

соціальному напрямках громадського життя, які відображають

правову дійсність, глибокі теоретичні знання та практичні

вміння, спрямовані на створення стимулюючих умов з


268

попередження та усунення протиправної поведінки в суспільстві»

[13, с.13].

Оскільки правова компетентність юриста, на відміну від

спеціалістів іншого профілю, є елементом як загальної, так і

професійної компетентності, без певного рівня сформованості

якої неможливе професійне становлення юриста, то ми обрали

термін «професійно-правова компетентність».

Отже, професійно-правова компетентність юриста – це

складна, цілісна та інтегрована характеристика суб’єкта

юридичної діяльності, яка визначається наявністю професійно

значущих особистісних якостей, а також сукупністю професійних

знань про правові поняття і норми правової поведінки та вміння й

навички застосування їх у юридичній діяльності з метою

розв’язання професійних ситуацій.

Вона складається з таких компонентів: мотиваційний

(ставлення), когнітивний (знання), аксіологічний (ціннісні

орієнтації), рефлексивний (мислиннєва діяльність) та

комунікативний (комунікативні здібності).

На основі аналізу наукової літератури та власних

досліджень ми вважаємо, що педагогічні умови формування

професійно-правової компетентності майбутніх юристів

передбачають професійну орієнтацію навчального процесу на

підготовку фахівців, які володіють правовими нормами,

поважають їх та усвідомлюють значення права у суспільстві.

Метою формування професійно-правової компетентності є:

усвідомлення студентами цінності власної професійно-правової

компетентності (мотиваційно-аксіологічний компонент), набуття

правових знань (когнітивний компонент), позитивне

міжособистісне спілкування (комунікативний), здатність до

аналізу, порівняння, систематизації, планування, відбору,

інтерпретації (рефлексивний).

У подальшому ми плануємо продовжити свої дослідження у

напрямі розробки дидактичних засобів формування професійно-

правової компетентності майбутніх юристів у вищих

професійних навчальних закладах.

Висновки. Більшість дослідників визначають компетенцію

як наперед задані вимоги до освітньої підготовки, сукупності

знань, способів діяльності, кола повноважень, досвіду, якостей


269

особистості; як складну інтегровану, багатоаспектну якість

особистості. Компетентність – це уже існуюча якість, реальна

демонстрація набутих знань і відповідних умінь та навичок

людини як суб’єкта професійної діяльності, володіння нею

належними компетенціями і здатність застосовувати їх у

відповідних професійних ситуаціях..

Професійно-правова компетентність юриста трактується

нами як набутий фаховий рівень, що характеризується

професійно значущими якостями, інтегрованими у суму правових

знань, вмінь та навичок. Вона складається з таких компонентів:

мотиваційний, аксіологічний, когнітивний, комунікативний та

рефлексивний.

1. Бочелюка В.Й. Юридична психологія: навчальний посібник для ВНЗ /

В.Й. Бочелюк. – К.: ЦУЛ, 2010. – 336 с.

2. Вербицкий А.А. Новая образовательная парадигма и контекстное

обучение: Монография. – М.: ИЦПКПС, 1999. – 75 с.

3. Галузевий стандарт вищої освіти України: [Електронний ресурс].

URL:

http://hadt.kharkov.ua/images/stories/Ciklovie_komis/%D0%9E%D0%9A%D0%A5%2

0%D0%AE.pdf. [Дата звернення: 09.01.2014].

4. Гончаренко Семен. Український педагогічний словник / Семен

Гончаренко. // Український педагогічний словник. — К.: Либідь, 1997.

—376 с.

5. Горбушина М.В. Аспекты формирования правовой компетентности

студентов специальности «Социальная работа» в условиях вуза / М.В.

Горбушина // Казанский педагогический журнал, 2007. №3 - С. 10-16.

6. Гурин С.В. Формирование правовой компетентности будущего

учителя в учебно-воспитательном процессе вуза: Дис. … канд. пед.

наук. – Мурманск: 2004. – 152 c.

7. Гусарев С.Д. Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності):

навч.посіб. / С.Д. Гусарев, О.Д. Тихомиров. – 2-ге вид., перероб. – К.:

Знання, 2006. – 487 с.

8. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. – 7-е изд., стереотип. –

М.: Рус.яз., 2002. – 846 с.

9. Жилинский А.Є. Профессиональная деятельность юриста. Введение в

специальность: Учебное пособие. М.: БЕК, 1997. – 330 с.

10. Жукова И.А. Формирование профессиональной компетентности

юриста в процессе обучения в вузе // Право. Журнал высшей школы

экономики. № 3. 2010. – С. 118-127.

http://hadt.kharkov.ua/images/stories/Ciklovie_komis/%D0%9E%D0%9A%D0%A5%20%D0%AE.pdf

http://hadt.kharkov.ua/images/stories/Ciklovie_komis/%D0%9E%D0%9A%D0%A5%20%D0%AE.pdf


270

11. Зеер Э.Ф., Сыманюк Э.Э. Компетентносный подход к модернизации профессионального образования // Высшее образование в России. №4.

2005. – С. 23-30.

12. Зимняя И. А. Ключевые компетентности как результативно-целевая основа

компетентностного подхода в образовании. Авторская версия /

И. А. Зимняя. – М.: Исследовательский центр проблем качества подготовки

специалистов, 2004. – 40 с.

13. Клочкова Д.М. Формування правової компетентності у майбутніх

учителів в процесі професійної підготовки: Автореф. дис. … канд.

пед. наук. – К.: 2011. – 13 с.

14. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та

українські перспективи (Бібліотека з освітньої політики) / [За заг.

ред. О. В. Овчарук]. – К.: «К.І.С.», 2004. – 112 с.

15. Кунч З.Й. Універсальний словник української мови. – Тернопіль:

Навчальна книга – Богдан, 2005. – 848 с.

16. Муравьева К.А. Формирование правовой культуры будущих юристов

средствами иностранного языка: Автореф.дис. … канд. пед. наук. –

Астрахань: 2011. – 19 c.

17. Рижиков В.С. Зміст та складові професійної підготовки майбутніх юристів відповідно до професіограми // Вісник Національної академії

Державної прикордонної служби України. 2011. №2. URL:

//www.nbuv.gov.ua/e-journals/Vnadps/2011_2/11rvsuvp.pdf. [Дата

звернення: 09.01.2014].

18. Серяева И.Ю. Формирование правовой компетентности студентов

университета: автореферат дис. кандидата педагогических наук. –

Оренбург, 2005. – 21 c.

19. Щербань М.П. Формування правової культури студентів вищих

аграрних навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації: Автореф. дис. …

канд. пед. наук. – К.: 2005. – 19 с.

20. Штефан Л., Нечіпор С. До питання компетентнісного підходу в

професійній освіті // Педагогіка і психологія проф. освіти . - 2010. - №

3. - С. 22-28.

21. Mertens D. Schlüsselqualifilation. Thesen zur Schulung für eine Moderne

Geseltschaft. In: Mitteilungen aus der Arbeitsmarkt- und Berufsforschung.

Stuttgart, Berlin, Köln, Mainz: Verlag W. Kohlhammer., Jg. 7, H. 1, 1974.

– S. 36-43.

22. Schelten A. Einführung in die Berufspädagogik. – Stuttgart: Steiner, 1991.

– 258 S.


271

УДК 640.4(075.8)

Смирнов І. Г.

Доктор географічних наук, професор

Київський національний університет імені

Тараса Шевченка

СОЦІАЛЬНИЙ ТА КОМЕРЦІЙНИЙ КЕЙТЕРИНГ:

ЛОГІСТИЧНИЙ ВИМІР

Смирнов І. Г. Соціальний та комерційний кейтеринг: логістичний

вимір. Розглянуто логістичні особливості кейтерингу – новітньої форми

виїзного ресторанного обслуговування. Особливу увагу приділено

логістичному забезпеченню кейтерингу на значній відстані від виробничої

бази (або т.зв. «гастролюючого» кейтерингу). Запропоновано в якості

логістичної підстави кейтерингу комплекс заходів «економне виробництво

+ шість сігма», який охоплює системи «Кайдзен» та «Гемба кайдзен»,

включаючи підсистему 5S, а також Канбан, ERP, TPM, SMED, VMI, SCM,

та ICO 9000. Відображено сутність соціального кейтерингу та специфіку

його логістичного забезпечення.

Ключові слова: ресторанний бізнес, кейтеринг, логістика, соціальний

кейтеринг, кайдзен, канбан.

Смирнов И. Г. Социальный и коммерческий кейтеринг:

логистическое измерение. Рассмотрены логистические особенности

кейтеринга – новейшей формы выездного ресторанного обслуживания.

Особенное внимание уделено логистическому обеспечению кейтеринга на

значительном расстоянии от производственной базы (или т.наз.

«гастролирующего» кейтеринга). В качестве логистической основы

предложено комплекс мероприятий «экономное производство + шесть

сигма», который охватывает подсистему 5S, а также Канбан, ERP, TPM,

SMED, VMI, SCM, и ICO 9000. Отображена сущность социального

кейтеринга и специфика его логистического обеспечения.

Ключевые слова: ресторанный бизнес, кейтеринг, логистика,

социальный кейтеринг, кайдзен, канбан.

Smirnov I. Social and commercial catering: logistic measuring.

Considered logistic features of catering – one of contemporary forms of

restaurant services. Particular attention is paid to providing catering logistics far

from production facilities (or so-called «touring» catering). Proposed as a

logistics base of catering package of measures «economical production + six


272

sigma», which covers the system of Kaizen and Gemba Kaizen, (including

subsystem 5S), Kanban, ERP, TPM, SMED, VMI, SCM, as well as ICO 9000.

Displace essence of social catering and specificity of its logistics.

Key words: restaurants, catering, logistics, social catering, Kaizen,

Kanban.

Постановка наукової проблеми. Логістика у ресторанному

бізнесі, яку ще кілька років тому називали «terra incognita», нині

охоплює практично усі його напрямки, зокрема, це відноситься і

до кейтерингу – виїзної форми ресторанного обслуговування.

Якщо в традиційному ресторані чи ресторані швидкого

обслуговування збут продукції, тобто її продаж і споживання,

відбуваються, як правило, у клієнтській зоні, яка розміщується в

одній споруді або на сусідньому майданчику і часто під одним

дахом з виробничою зоною (кухнею), то визначальною

особливістю кейтерингу є значна територіальна віддаленість

місця збуту продукції від виробничої бази кейтерингової

компанії. Отже, є закономірним, що на перший план у

кейтеринговому бізнесі висуваються питання його транспортної

та логістичної організації. Логістика кейтерингу відрізняється не

тільки важливим, часто критичним, її значенням для успіху

бізнесових проектів, але й підвищеною складністю та

відповідальністю, особливо це відноситься до значно віддалених

від виробничої бази заходів. Свою логістичну специфіку також

має один із новітніх напрямків кейтерингу – соціальний,

спрямований на виїзне обслуговування організованих колективів,

приміром освітніх, медичних, військових, виправних тощо

закладів.

Усі наведені питання поки що недостатньо розкриті в

літературі, тому використані публікації та джерела не є

численними і належать передусім таким авторам, як Кизим А. [5;

6], Смирнов І. [1, 465-485; 2; 3; 4], Погодін К. [7], Никифоров А.

[8] та інші. Разом із тим, логістичні особливості кейтерингу

розкриті ще далеко не повністю та потребують подальшої

науково-практичної розробки, зокрема в умовах України.

Метою статті є охарактеризувати логістичні особливості

кейтерингу, як форми виїзного ресторанного обслуговування,

зокрема, логістичне забезпечення кейтерингу на значній відстані


273

від виробничої бази (тобто віддаленого ресторанного

обслуговування), а також розкрити сутність соціального

кейтерингу та специфіку його логістичного забезпечення.

Виклад основного матеріалу. Одним із способів сучасної

організації підприємств харчування є кейтеринг, тобто виїзне

обслуговування. Кейтеринговий бізнес у світі нині за значимістю

дорівнює традиційному ресторанному бізнесу, поступово він стає

популярним і в Україні. Основними напрямками розвитку

кейтерингу є виїзне обслуговування та стаціонарне

обслуговування. Ці два напрямки мають свою логістичну

специфіку, а їхня подібність пов’язана з необхідністю наявності

виробничої бази. У загальному вигляді структура підприємства з

кейтерингу та логістична схема його діяльності представлена на

рис. 1. Отже, структура кейтерингового підприємства передбачає

наявність: офісу, в якому розміщується персонал, що займається

продажем та організацією заходів; зали до дегустацій (за

можливістю); виробничого цеху (для підприємств, які

займаються стаціонарним обслуговуванням в офісних центрах,

при цьому устаткування може надаватися замовником); складів

до зберігання продуктів, інвентарю, спеціального устаткування;

автотранспорту (за необхідності регулярних виїздів).

Підприємство

з кейтерингу Д О С Т А В К А

С Т Р А В

Т А

Н А П О Ї В,

о б с л у г о в у в а н н я

СПОЖИВАЧІ Рис. 1. Логістична схема кейтерингового бізнесу

ОФІС

Зал дегустацій

(за можливістю)

Виробничій цех

СКЛАДИ

для зберігання

продуктів, інвентаря,

спецустаткування

АВТОТРАНСПОРТ

Кейтеринг у приміщенні

Кейтеринг поза

приміщенням

Індивідуальний

(соціальний) кейтеринг

Роз’їзний кейтеринг

Роздрібний продаж


274

Штат кейтерингового підприємства залежить від виду

обслуговування, що надається. Узгодженням усіх деталей

майбутнього заходу разом із замовниками займається менеджер,

який пропонує варіанти оформлення залу та столів, узгоджує

меню тощо. Штат кухарів може складатися або з кухаря-

універсала (до невеликих заходів), або з групи фахівців з

харчування – це залежить від рівня заходу. Підприємство може

мати в своєму штаті або найняти обслуговуючий персонал

(офіціантів, барменів, мийників посуду тощо). За необхідністю

може бути запрошена (або створена власна) студія декораторів,

флористів, аніматорів.

У світовій практиці виділяють такі види кейтерингу: 1.

Кейтеринг у приміщенні (стаціонарне обслуговування) – передбачає,

що підприємець володіє або орендує приміщення. Цей вид бізнесу

застосовується при організації щоденного харчування підприємств,

компаній, офісних центрів. Якщо кейтерингова фірма запрошується

підприємством, що займає цілий будинок, на базі якого й

організується харчування для співробітників, то в цьому випадку

оператор їдальні не платить за оренду, а харчування надається на

пільгових умовах. За умови, коли кейтеринг організують на базі

офісного центру, оператор їдальні платить і за оренду, і за комунальні

послуги, тому важливо досягти взаємопорозуміння з власником

будинку та отримати більш вигідні умови. До обслуговування в

приміщеннях відносять й організацію заходів (банкетів, презентацій

тощо) на базі підприємства харчування, яке на відміну від звичайного

ресторану, що працює протягом певних годин, відкрите тільки на час

банкетів. Значні накладні витрати зумовлюють досить високі ціни на

цей вид кейтерингу, однак наявність приміщень до зберігання

продуктів та інвентарю є його перевагою порівнянь з іншими видами.

2. Кейтеринг поза приміщенням, що відноситься до

найдинамічніших видів громадського харчування, передбачає, що у

підприємства є окремі пункти з приготування харчових продуктів,

звідки приготовлена їжа доставляється в місце, яке визначає клієнт.

Отже, за такого випадку, з одного боку немає необхідності у

приміщеннях до обслуговування клієнтів, але з іншого – необхідне

спеціальне устаткування та транспортні засоби до перевезення їжі.

Прикладами цього виду кейтерингу є доставка обідів у офіси,


275

організація барбек’ю, вишуканих вечерь, шкільних випускних вечорів

тощо. Цим звичайно займаються невеликі фірми, які доставляють їжу

або в одноразовому посуді з поліпропілену, або в термобоксах.

Доготовочні операції в цьому випадку зводяться до мінімуму.

Подібним чином здійснюється й обслуговування різноманітних

заходів (банкетний кейтеринг) – в цьому випадку фірма може

пропонувати, крім певного асортименту страв та напоїв, оздоблення

залу, обслуговування офіціантами, організацію розважальних

програм.

3. Індивідуальний (соціальний) кейтеринг – належить до

найпростіших його видів, коли приготування страв виконується в

приміщенні замовника та під його контролем, включаючи прибирання

приміщення. В цьому сегменті кейтерингу фірми працюють, не

витрачаючи фінансові засоби на будівництво чи оренду приміщень та

придбання устаткування, що важливо для підприємців – початківців у

цьому бізнесі.

4. Роз’їзний кейтеринг – у багатьох випадках це частина більш

значного підприємницького проекту в громадському харчуванні. За

цієї форми обслуговування напівфабрикати, що доставляються з

підприємства, проходять на місці кінцеву обробку та продаються.

Прикладом подібного виду кейтерингу є торгівля з автомобілю.

5. Роздрібний продаж – це продаж продуктів на стадіонах, у

кінотеатрах та інших приміщеннях з великим скупченням людей. Цей

вид кейтерингу, як й інші, також передбачає поєднання його

виробничої (виготовлення продукції) транспортної (доставка в місця

продажу) та торгівельної (реалізація) складників. Кейтеринг в Україні

тільки починає розвиватися і знаходить вираз, приміром, у доставці

піцци замовникам (це приклад кейтерингу поза приміщенням). Разом

із цим, кейтерингом зацікавилися традиційні ресторани, для яких це

вигідно, оскільки в обідній залі звільнюються місця. Додому до

клієнта для святкування, приміром, дня народження можна замовити

повара, офіціанта, які організують свято не гірше, ніж у ресторані.

Обійдеться такий банкет на третину дешевше, оскільки в ресторані

платять ще й за інтер’єр. Отже, виїзне обслуговування вигідне і

клієнту, і ресторану.

У системі кейтерингу активно використовуються

різноманітні інновації, у т.ч. аутсорсинг аутстафринг, маркетинг,

франчайзинг, нарешті, логістика, яка відіграє особливо важливу


276

роль на підприємствах ресторанної галузі, куди належить і

кейтеринг. У сфері масового харчування, як і в ресторанному

бізнесі, існують свої специфічні особливості функціональних

видів логістики у діяльності підприємства. особливо це

стосується логістики постачання та логістики збуту. Щодо

першого напрямку, то необхідно обирати не тільки якісну

сировину, але й постачальників, здатних забезпечити потрібною

сировиною у потрібний час та у потрібних обсягах. У роботі з

отриманою сировиною важливо зрозуміти, що в основному - це

продукти, які швидко псуються, напівфабрикати, тому слід

планувати необхідну кількість сировини з мінімізацією втрат у

випадку її нереалізації. Вищевикладене зумовлює необхідність

більш жорстоких вимог до вибору постачальників, отже, є

передумовою до впровадження в діяльність ресторанних та

кейтерингових підприємств логістичних концепцій та методів у

сфері постачання.

Один із шляхів підвищення якості послуг та зниження

видатків у ресторанно-кейтеринговому бізнесі є використання

логістичної концепції вибору постачальників. Метод вибору та

управління постачальниками є необхідним в умовах більш

високих ринкових вимог, що пред’являються нині до сучасного

ресторанного бізнесу (детальніше про це – у навчальному

посібнику та статтях автора [1,465-485;2; 3; 4]). Діяльність

постачальників здійснює величезний вплив на продуктивність

праці, якість послуг та конкурентоспроможність підприємств у

галузі масового харчування. Сучасні тенденції до закупівлі

усього необхідного на ринку замість створення власного

виробництва, зниження обсягів запасів, інтеграції в єдину

систему постачальників та виробників тощо, визначають потребу

у постійному контролі з боку ресторану ефективності

постачальників. Однак, при організації постачання підприємства

масового харчування дуже часто зіштовхуються з різноманітними

проблемами, як-то: непоставка, недопоставка або поставка із

запізненням; низька якість продукції, що поставлена, тощо.

Подібні порушення процесів постачання в ресторанному бізнесі

призводять, як правило, до економічних втрат організацій

(неотримана вигода).


277

Як показали дослідження, що були здійснені серед

російських підприємств, ресторанного бізнесу 50% резервів для

скорочення їхніх витрат знаходиться у сфері закупівель; решта –

в управлінні та організації виробництва, логістиці та інших

сферах діяльності [5]. Це свідчить про наявність величезних

можливостей для оптимізації процесу закупівель, у т.ч. у

ресторанно-кейтеринговому бізнесі.

Дійсно, чим масштабнішим є захід з кейтерингу, чим

складніша його організаційна структура, тим складнішою є

логістика і уся підготовча робота. Особливо це стосується

проектів, що передбачають виїзд на великі відстані. Кейтерингові

заклади (або відповідні підрозділи ресторанів) можуть виїжджати

на обслуговування заходів не тільки у межах рідного міста. Так,

трапляються замовлення, що вимагають виїздів різної далечини –

від найближчого передмістя відстанню 10-30 км до інших

регіонів на відстань понад 100 км. Такі далекі заходи можуть

включати усі формати: коктейлі, буфети, банкети – як у

приміщеннях, так і на відкритому повітрі. Іноді замовник прагне

привнести щось індивідуальне у формат обслуговування, тим

більше побажань та вимог належить враховувати та брати до

уваги кейтеринговій компанії. Звісно, кожний захід, а особливо

той, що організується на значній віддаленості від виробничої бази

виїзного ресторану, обов’язково передбачає ускладену логістику

проекту незалежно від формату та масштабу. При цьому через

велику відстань будь-яка помилка може загрожувати зривом

заходу. Полегшення завдання для кейтерингової компанії у даній

ситуації може бути досягнуте лише за можливості використання

необхідного устаткування на місці, якщо майданчик надає такі

умови, що трапляється не завжди.

Основні труднощі полягають не стільки в обслуговуванні,

скільки у логістичній підготовці проекту. З метою його якісної

реалізації співробітники кейтерингової компанії обов’язково

виїжджають на технічну зустріч під час підготовки, хоча в

умовах праці на віддалених майданчиках така інспекція є не

завжди можливою через її затратність. Брак або недостатня

інформація про майданчик, неточні домовленості з

представниками замовника на місцях, перешкоди у комунікації

можуть потенційно створити великі складнощі у праці під час


278

логістичного обслуговування самого кейтерингового проекту. Ще

одна проблема виїзного ресторанного обслуговування полягає в

тому, що не всюди можливо знайти постачальників дійсно

високоякісних продуктів у достатньо широкому асортименті для

приготування високоякісних страв, адже виїзд до іншого міста чи

регіону може означати, що деякі страви не можуть бути

приготовані в межах власного виробництва. Крім цього, виникає

проблема залучення стороннього персоналу до обслуговування

заходу на істотній віддаленості. Найчастіше використання

місцевого найманого персоналу є неминучим при здійсненні

значних віддалених проектів з кейтерингу, адже перевезення

персоналу у значній кількості та супутні великі витрати здатні

перетворити такий проект у недоцільний з комерційної точки

зору. Таким чином, ключовим чинником успішної реалізації

кейтерингового проекту на значній віддаленості є вміння

банкетних менеджерів організувати чітку взаємодію із залученим

персоналом, здійснити якісний інструктаж та контроль їхньої

праці.

При підготовці значно віддалених заходів із використанням

місцевих продуктів неминуче зростають ризики відповідальності

кейтерингової компанії за кінцеву якість приготованих страв. З

найменшим ризиком для успішного здійснення проекту на

віддаленому майданчику «гастролюючий» кейтеринг може

ефективно залучити на місці лише підсобний персонал, що не

потребує особливих навичок та вмінь. Наймані кухарі та

офіціанти, навіть під ретельним керівництвом штатних виїзних

співпрацівників кейтерингових компаній, вимагають величезної

уваги та відповідальності. Логістичні витрати з доставки

необхідного інвентарю та персоналу, а також з проживання

останнього, звісно, бере на себе замовник, при цьому

застосовується стандартний алгоритм розрахунку вартості

заходу. Безумовно, що подібний досвід у кейтеринговому бізнесі

є завжди розвитком, тому що кожний складний проект допомагає

кейтеринговій компанії стати краще та вдосконалювати роботу.

Будь-які проекти підвищеної складності, до яких належать і

значно віддалені від виробничої бази заходи, є корисними для

виїзного ресторану в якості додаткової перевірки узгодженості в

праці усіх служб кейтерингу.


279

За думкою К.Погодіна [7], реалізація таких проектів

розширює межі зони послуг, що надаються кейтеринговою

компанією, збагачує її клієнтську базу, отже веде до успіху

основної діяльності компанії, допомагає їй зарекомендувати себе

з найкращого боку серед клієнтів. Часто буває, що такі замовники

ставлять незвичні завдання, вирішувати які корисно і цікаво. І

саме тоді, коли це доводиться робити в складних умовах далекого

виїзду, коли під рукою немає нічого додаткового, народжуються

нові технологічні та організаційні рішення.

Можна підтримати пропозицію А.Кизима та В.Бабак [6], що

в систему кейтерингових послуг слід активніше впроваджувати

передові логістичні концепції, зокрема, концепцію економного

виробництва, що може призвести до оптимізації видатків

виробництва у цілому. Мова йде про комплекс заходів під назвою

«економне виробництво + концепція 6 сігма» (англ. Lean Six

Sigma). Серед основних інструментів «економного виробництва»

виділяють:

1. Система Kaizen та Gemba Kaizen (Кайдзен та Гемба кайдзен

(яп.) – теорія і практика «економного виробництва», у т.ч. на

робочому місці) [детальніше див. 1,523].

2. Система 5S (основа Кайдзен, 5S – це (у перекладі з англ.) –

сортування, раціональне розміщення, чистота робочого

місця, стандартизація, удосконалення) [див. 1, 514].

3. Система KANBAN (Канбан (яп.), система організації

виробництва та постачання за принципом «точно вчасно»).

4. Система ERP (Enterprize Resourse Planning – англ., ефективне

управління ресурсами підприємства).

5. Система TPM (Total Productive Maintenance – англ., загальна

виробнича експлуатаційна система).

6. Система швидкої переналадки SMED (Single-Minute

Exchange or Die – англ., переналадка устаткування у лічені

хвилини – менше 10).

7. Система менеджменту якості ICO 9000.

8. Система VMI (Vender Managed Inventory – англ., коли

запасами підприємства управляє постачальник).

9. Система SCM (Supply Chain Management – англ.,управління

ланцюжком поставок).


280

Застосування наведених інструментів у системі кейтерингу

сприятиме більш ефективній та якісній (тобто успішній)

діяльності організацій виїзного ресторанного обслуговування.

Майже 20 років пройшло з тих пір, як в Україні з’явився

кейтеринг. Серед його найдинамічніших проявів – подієве виїзне

обслуговування та корпоративне харчування, індустріальний

кейтеринг, обслуговування на транспорті та на віддалених

об’єктах. Нещодавно з’явився в Україні і соціальний кейтеринг,

який передбачає організацію харчування у навчальних,

медичних, військових та виправних закладах. За усіх різниць у

економічному статусі, стані здоров’я та традиціях харчування

алгоритм забезпечення соціально орієнтованого харчування

(школярів, військовослужбовців, робітників, співробітників

офісного центру тощо) полягає в його індустріалізації та

впровадженні прогресивних технологій. Провідні фахівці галузі

підкреслюють необхідність її технічного переозброєння.

Досвід розвинутих країн це повністю підтверджує та

наводить фантастичні, за нашими мірками, приклади, коли 5-6

кухарів можуть щоденно забезпечити гарячим харчуванням 25-30

тис. осіб. Держава серйозно стурбована станом здоров’я дітей та

підлітків. Існуюча система шкільного харчування не забезпечує

якісний збалансований раціон. Як наслідок, виникає цілий

«букет» шкільних хвороб (зростання надмірної ваги, анемія

тощо) у значного відсотка школярів (дані по Росії – 30% [6]).

Однак у більшості випадків бізнес не може собі дозволити

організувати якісну послугу за ті гроші, що пропонує держава.

Одна з проблем полягає у тому, що замовники – бюджетні

організації – закономірно ставлять вимоги щодо наповненості

харчування. «З одного боку, жорсткий набор продуктів, вартість

яких на ринку може змінюватись, з іншого – обмеження цін

самих раціонів», - скаржаться директори мереж харчування [8].

Згідно законів України оператори харчування можуть

співпрацювати з соціальними закладами тільки у випадку

перемоги на тендері, який організує профільне міністерство (чи

служба) або департамент Мінохорони здоров’я. При цьому

основним критерієм є ціна продуктів. Окрім вартості продуктів

оператор харчування також витрачається на персонал та

устаткування, яке, не секрет, у держустановах є часто застарілим.


281

Загальновідомо, що основним «двигуном» соціального

сегменту (або комплексу) є держава, яка у будь-якій країні і в

усьому світі допускає в цей сегмент приватний бізнес, надаючи

йому певні гарантії. Приміром, у Франції приватні інвестиції у

створення центральної кухні, що необхідна для обслуговування

школи, війська або в’язниці, окупляються приблизно через 5-10

років. В Україні такої системи поки що немає. Щодо нашого

північного сусіда, то соціальний кейтеринг уже дістав певний

розвиток у сфері харчування в освіті та у закладах охорони

здоров’я м. Москви, де на аутсорсинг припадає відповідно 6,2 та

4,9% цих величезних ринків масового харчування з обсягами

відповідно 2,8 та 1,5 млрд. євро [10].

Одним із світових лідерів у галузі кейтерингу є компанія

«Sodexo», яка має значний досвід у соціальній сфері

обслуговування. У світовому мірилі ця компанія застосовує дві

моделі діяльності. Перша – через центральну кухню, коли на

соціальному об’єкті виконується лише підігрів страв та, можливо,

приготування салатів. За другою моделлю, яка успішно

виправдала себе в Україні, кухня одного соціального об’єкту

готує їжу на декілька інших, приміром, 5-6 найближчих закладів.

Компанія «Sodexo» нещодавно поширила сферу своєї діяльності

на Росію: уже понад рік вона працює в одному з найбільших та

найсучасніших шпиталів Москви. На кожному поверсі цієї

лікарні є кімната прийому їжі, де формується підніс, і ті з

пацієнтів, хто може дійти до цього приміщення, забирають їжу

самостійно. Решті розвозяться укомплектовані підноси. При

цьому компанія працює за 5 спеціальними дієтами, які були

попередньо узгоджені з керівництвом шпиталю. У тендерах, які

проводяться для російських навчальних закладів, «Sodexo» не

бере участі, оскільки компанія не може собі дозволити

організувати якісну послугу за ті кошти, що пропонує держава.

Тим часом, обслуговування шкіл декількох московських

округ ( усього 261 навчальний заклад) узяла на себе російська

компанія «Конкорд», яка збудувала з нуля нову фабрику-кухню в

одному з сіл Підмосков’я і одразу ознайомила з технологічними

особливостями шкільного харчування директорів шкіл, батьків

учнів та журналістів. Загальна засада є доволі простою: усі страви

у максимальному ступені готуються на фабриці та розвозяться по


282

школах,де розігріваються, а в шкільного кухаря ще залишається

час на салати, компоти, випічку. Не всім одразу сподобалася така

«глобалізація», багато хто запідозрив у новій системі організації

шкільного харчування «фаст-фуд» або «бортове харчування»

літакового типу, відбулася навіть жорстка полеміка у пресі.

Щоправда, і сама компанія на початковому етапі не справлялася,

і десятки шкіл залишилися у вересні 2011 р. без сніданків та

обідів. До того ж, не вдалося вчасно налагодити процес поставок,

власне логістику, і до логістичних операцій з навантаження-

розвантаження та сортування довелося навіть залучити

безкоштовну працю солдат, враховуючи те, що «Конкорд»

забезпечує харчування і для війська [ 11].

Одним з нових напрямків експансії послуг кейтерингу нині

стало обслуговування шкільних випускних вечорів. З кожним

роком випускники шкіл все частіше звертаються по дану послугу.

Якщо у 2007 р. за кейтерингом зверталися 15% шкіл, то в 2011 р.

– 42%, а у 2012р. – 65%. За даними експертів, цей напрямок нині

приносить кейтеринговим та івент-компаніям десятки, а то й

сотні мільйонів гривень, враховуючи, що вартість «випускних

паті супер» в елітних київських, донецьких, харківських тощо

школах вимірюється 5-6-значними цифрами (у гривнях).

У сфері соціального кейтерингу одне з найважливіших місць

у діяльності підприємства займає логістика. Соціальний

кейтеринг, який передбачає обслуговування у закладах соціальної

сфери, де добове харчування поділяється на раціони від 3 до 5

разів на день, потребує постійного транспортування продукції

протягом усього дня, на відміну від усіх інших видів кейтерингу,

де продукція доставляється один раз перед початком заходу. У

зв’язку з цим, основною статтею витрат, особливо для невеликих

компаній, є транспорт та уся логістика з доставки замовлень.

Така логістика іноді буває настільки складною, що деяким

кейтеринговим компаніям, зокрема, дрібним, доводиться

відмовлятися від замовлень.

Зазначимо, що на сьогоднішній день соціальний кейтеринг в

Україні майже не освоєний великими логістичними гравцями, і

хоча багато компаній зацікавлені у даному сегменті ринку

масового харчування, справі перешкоджає законодавство, а

також низькі тарифи, за якими кейтеринговим фірмам довелося б


283

постачати харчування до закладів соціальної сфери. Приміром,

держава призначає менше 20 гривень на добу на харчування

однієї особи у медичних закладах, а щоб бізнес був у цьому

сегменті рентабельним, необхідно хоча б 30-40 гривень на добу.

Крім того, згідно норм, розроблених ще в радянські часи, кожна

середня школа зобов’язана мати свою власну кухню повного

циклу, штат працівників та приготовлювати харчування

самостійно, тому кейтерингові компанії дістають відмови від

міських влад і не можуть постачати харчування до навчальних

закладів. Отже, зміна законодавста може вплинути позитивно на

вирішення багатьох проблем, що перешкоджають розвитку

соціального кейтерингу в Україні.

Висновки. Кейтеринг, або виїзне ресторанне

обслуговування, нині є одним із найбільш динамічних секторів

ресторанного бізнесу в Україні. У системі послуг кейтерингу

надзвичайно важливе місце займають транспортно-логістичні

питання. Зокрема, це стосується постачальницької та збутової

логістики, адже сам кейтеринг – це той вид ресторанної справи,

де збут (споживання послуг) є значно віддаленим від місця їх

виробництва (тобто бази кейтерингової компанії). Відповідно

зростає важливість справної логістичної організації

кейтерингової послуги, особливо у випадку віддаленого

обслуговування. Кейтеринг нині має багато різновидів, одним із

найновітніших є соціальний кейтеринг, тобто забезпечення

харчування об’єктів соціальної сфери – навчальних та медичних

закладів, війська, виправних структур тощо. Тут є свої складнощі,

пов’язані з законодавчими та ціновими обмеженнями в

бюджетній сфері, але світовий досвід доводить доцільність

впровадження кейтерингу в діяльність галузей соціальної сфери.

Значну роль при цьому відіграє логістика, яка у випадку

соціального кейтерингу буває дуже ускладненою. Ознайомлення

та використання світових здобутків з логістики кейтерингових

послуг, без сумніву, є корисним та цікавим в умовах

ресторанного бізнесу України, де кейтеринговий сегмент нині є

одним із найдинамічніших.

1. Олійник Я.Б., Смирнов І.Г. Міжнародна логістика:

Навч.пос./Я.Б.Олійник, І.Г. Смирнов-К.:Обрії, 201 - 544с.


284

2. Смирнов І.Г. Ресторанна логістика: міжнародний та український

аспекти/ І.Г.Смирнов// Зовнішня торгівля: право та економіка.-2009.-

№4(45).-С.4- 18.

3. Смирнов І.Г. Інформаційна логістика у складі ресторанної логістики /

І.Г. Смирнов // Nauka: teoria i praktyka: Materialy IX Miedzynarodowej

naukowo-praktycznej konferencji. – Volume 3. Ekonomiczne nauki. –

Przemysl, 2013. – S. 37-44.

4. Смирнов І.Г. Ресторанна логістика: інформаційна складова/І.Г.

Смирнов// Географія та туризм.-2013.-Вип.25.-С.42-50.

5. Кизим А.А. Логистика в системе кейтеринга как ключевой

составляющей ресторанного бизнеса/А.А. Кизим В.А.

Бабак//Логистика.-2012.-№12.-С.28-31.

6. Кизим А.А. Социальный кейтеринг как доминантная составляющая

общественного питания, А.А. Кизим, В.А. Бабак//Теория и практика

общественного развития.-2012.-№11.-С.35-40.

7. Погодин К. Ресторан выездного обслуживания (кейтеринг)/ К.

Погодин.-СПб.: Питер. 2012.-220 с.

8. Никифоров А. Социальный кейтеринг. Кто накормит организованные

коллективы? [електронний ресурс].- Режим доступу :

www.tour.ru/food/articles.

9. Возможен ли в Росии социальный кейтеринг? [електронний ресурс].-

Режим доступу: www.vedomosti.ru

10. Социальное питание: прокормить и прокормиться//HORECA

Magazine.- 2011.-№11.-С.10-12.

11. Фридманн А. Российский рынок кейтеринга – начало и достигнутый

прогресс/А. Фридманн// The Russia Corporate World.-2012.-№16.-P.18-

19.

http://www.tour.ru/food/articles

http://www.vedomosti.ru/


285

УДК 378.147 (006.05.02)+379.83

Лукьянова Л. Г.

Зав. НИИлабратории «Гостеприимство»,

Киевский университет туризма, экономики и

права

ПСЕВДОИННОВАЦИОННЫЙ СТАНДАРТ

КАК ПРОБЛЕМА ОБРАЗОВАНИЯ В ТУРИЗМЕ

И ГОСТЕПРИИМСТВЕ

Лук’янова Л. Г. Псевдоінноваційний стандарт як проблема освіти

в туризмі і гостинності. В статті розглядається необхідність включення в

професійне навчання поєднання наукового знання і творчості, які

визначають інноваційність освіти. Складність інтегрування таких знань в

навчальні плани збільшує «ризики негативного» результату

псевдоінноваційної діяльності в освіті. В статті пропонується

інноваційність стандарту освіти визначати формуванням професійного

мислення «Гостинність» спеціаліста в сфері послуг, забезпечуючи

концептуальність, системність, наочність і творче значення освіти.

Ключові слова: псевдоінноваційність, містифікація освіти, програми

STEM-і STEAM – освіта, системна модульна тріада.

Лукьянова Л. Г. Псевдоинновационный стандарт как проблема

образования в туризме и гостеприимстве. В статье рассматривается

необходимость включения в профессиональное образование совокупности

научного знания и творчества, определяющей инновационность

образования. Сложность интегрирования таких знаний в учебные планы

увеличивает «риски негативного» результата псевдоинновационной

деятельности в образовании.

В статье предлагается инновационность стандарта образования

определять формированием профессионального мышления

«Гостеприимство» специалиста в сфере услуг, обеспечивая

концептуальность, системность, научность и творческое содержание

образования.

Ключевые слова: псевдоинновационность, мистификации

образования, программы STEM– и STEАM – образование, системная

модульная триада.


286

Lukyanova L. Pseudoinnovation Standard as Professional Thinking

Formation Issue of Tourism and Hospitality Specialist. The article is

dedicated to the innovation of education which suggests the necessity of science

and creativity integration in professional training process. Roughness of such

integration in curriculum increases «the risks of negative» results of

pseudoinnovation activity in education. The article suggests professional

thinking formation of Hospitality specialist as innovation education standard.

This approach ensures concept, systemacy, scientific and creative content of

education.

Key words: pseudoinnovation, mystification of education, programs

STEM- and STEAM – education, system module triad.

«Ничто так не заразительно, как заблуждение,

поддерживаемое громким именем».

Ж. Бюффон.

«Происходит увеличение ума при обнищании души».

Л.С.Выготский

Социально-экономические изменения в современном

обществе требуют постоянного обновления образовательных

стратегий с учетом научного обоснования обучения в системе

профессионального образования. Необходимость разработки

нового содержания профессионального образования

подчеркивается в Проекте «Национальной стратегии развития

образования в Украине на 2012-2021 годы». В Проекте, выявлены

«Основные проблемы» образования как «недостаточное

соответствие образовательных услуг требованиям общества,

запросам личности и требованиям рынка труда». Кроме того, в

проекте подчеркивается «несовершенство содержания

образования: государственных стандартов образования, учебных

планов, программ и учебников», и указывается на

«неподготовленность определенной части преподавателей к

инновационной деятельности» [4, c.90, 91].

Основная тенденция научно-технического развития

современной жизни определяется разработкой и внедрением

инновационного образования.

Появление новых направлений и специальностей в

образовании связаны с развитием технологий (нанотехнологии,

биотехнологии, информационные и когнитивные технологии,

инновационные технологии) Так, необходимость развития


287

инновационного образования в США привело к внедрению

«программы STEM–образования, т.е. образования в области

науки, технологии, инжиниринга, математики» (Science,

Technology, Engineering, Mathematics). Внедрение STEM-

дисциплин повышает эффективность знаний по экономики,

способствует развитию социальной науки, науки о человеке и об

окружающей среде. STEM–подготовка кадров востребованы

многими отраслями экономики – строительство, транспорт,

гостиничное дело, розничная торговля, здравоохранение…[6 ].

В STEM-образование включаются и творческие

направления, объединенные общим термином Arts:

промышленный дизайн, индустриальная эстетика, архитектура.

Включение в STEM-образование Arts-дисциплин определяет

креативность образования, превращая STEM-образование в

STEАM-образование.

Необходимость включения в образование совокупность

научного знания и творчества имеет физиологическое

объяснение: как согласованная работа левого (логическое

мышление) и правого (творческое мышление) полушарий мозга.

Кроме того, проведенное в США в 2009 году неврологическое

исследование показало, что при включении креативных

дисциплин улучшается когнитивность, внимание и память

студентов [7].

Сложность интегрирования научно-технических и

творческих дисциплин в учебные планы профессионального

образования увеличивает «риски негативного» результата

псевдоинновационной деятельности в образовании.

Речь идет об «отраслевых стандартах высшего образования

по подготовке Бакалавра, Специалиста, Магистра направления

подготовки 140.101 «Гостинично-ресторанное дело», и 140103

«Туризм», отрасли знаний 1401 «Сфера обслуживания».

Псевдоинновационность «Профессионального Стандарта

образования» в туризме и гостеприимстве как по форме, так и по

содержанию добавляет к старым образовательным проблемам

новые проблемы, демонстрируя, «мягко говоря», надуманность и

непрофессионализм [1].

Форма профессионального стандарта очерчивается контуром,

границами которого являются: квалификационная характеристика


288

(квалификация) и конечный результат обучения (дипломная

работа-проект). Внутри контура определяется вид

профессионального содержания обучения, знания которого

должны быть направлены на формирование профессионального

мышления.

Возникающее противоречие: между формой и

содержанием, между квалификацией и содержанием

дипломной проекта-работы, между содержанием обучения и

требованиями к формированию профессионального

мышления, - приводит к новым образовательным проблемам и

псевдоинновациям.

Появление педагогических псевдонововведений возможно в

консервативно и авторитарно ориентированных образовательных

системах и определяются неопределенностью нового в

профессиональном образовании. При этом, возникает

дестабилизациия и потери в образовательных системах [5].

«Псевдоинновационность» стандартов - безсистемное и

искусственное (механическое) включение в содержание

стандартов предметов и околонаучных терминов, определяющих

«как-бы» «инженерную» и «архитектурную» направленность

подготовки специалиста сферы услуг. («Как-бы» - потому, что

архитектурное проектирование изучают пять лет и «всю жизнь»,

и не одним или двумя предметами: «Инженерное оборудование

зданий», «Проектирование объектов гостинично-ресторанного

хозяйства»). Такая неадекватная деятельность по разработке

профессиональных стандартов без учета специфики подготовки

специалистов для сферы услуг приводит к «образовательному

хаосу», дезориентации будущих специалистов и мистификации

образования (намеренное введение кого-либо в заблуждение,

обман) [1].

Понятие «инновация» относится не просто к созданию и рас-

пространению новшеств, но к таким изменениям, которые носят

существенный характер, и сопровождаются изменениями в

процессе, образе деятельности и форме мышления.

Инновационный стандарт образования в сфере услуг должен быть

направлен на формирование профессионального мышления

«Гостеприимство».


289

Профессиональный подход к образовательному стандарту

определяется внедрением системности в профессиональное

содержание образования, академичности в названии учебных

дисциплин, концептуальности учебных программ, при

адекватности понятийного аппарата, что позволяет сформировать

творческое, научно-техническое, профессионально-

инновационное мышление будущего специалиста в сфере услуг

[3].

Фундаментальная образовательная структура

профессионального мышления должна определяться системной

модульной триадой: для уровня «Бакалавр» – «рекреация -

технология – организация»; для уровня «Магистр» -

«рекреология – система инновационных технологий –

сервисология» [3].

Инновационность такой профессиональной системности в

образовании позволяет проектировать инновационные модели

подготовки разных специалистов сферы услуг для уровней

«Бакалавр-Магистр»: «Организатор туристской деятельности –

Туризмолог», «Организатор гостиничной деятельности – Сервисолог

гостеприимства», «Организатор рекреационной деятельности –

Рекреолог», «Организатор гастрономической деятельности –

Диетолог»,

Каждый модуль несет «нагрузку» научной и инновационной

емкости в содержании обучающих модулей и их преобразования в

дидактический материал, направленный на формирование

инновационных способностей и определяющего для данного

модуля способа мышления.

Формирование гуманитарно-технологического мышления

специалиста сферы услуг определяется инновационным

содержанием обучения, включающим знания технологических

аспектов туризма и гостеприимства как отрасли и как

социального явления. Изучение модуля «Технология» определяет

возможность формирования информационно-технологического

мышления. Но основой инновационной деятельности должно

быть мышление изобретателя (инжиниринг). Модули

«Рекреация» и «Организация» включают архитектурные

предметы («Рекреационные комплексы», «Организация

внутреннего пространства рекреационных учреждений»),


290

обеспечивающие развитие творческого мышления специалиста

сферы услуг. Отличительным признаком творческой

деятельности является новизна или уникальность, полезность или

эстетическая ценность. Кроме того, модуль «Рекреация»,

формируя средовое мышление через предметную триаду

(природа – архитектура - человек), является

гуманоцентрированным ядром концепции гуманизации

образования. Детерминантом такой концепции в сфере услуг

является формирование мышления «Гостеприимство»,

ориентированного на удовлетворение разнообразных

потребностей человека [2]. Модульная триада для уровня

«Магистр» обеспечивает формирование научного отраслевого

мышления.

Сегодня в связи с развитием новых образовательных

информационных технологий, появлением метапредметных и

междисциплинарных учебных курсов определился переход от

преимущественно специализированных новаций по обучающим

модулям к интегрированным кластерным инновациям [5].

Естественное интегрирование науки и творчества в

профессиональную деятельность, формирование научного и

инновационного мышления специалиста определяет реализацию

потребности личности и общества в интеллектуальном,

культурном и нравственном развитии.

1. Лукьянова Л.Г. «Стандарт образования как рейдерство и мистификация

профессионального образования в туризме и гостепримстве»/ Туризм та зближення

культур. Матеріали V Міжнародной науково-практичноі конференціі (03

листопада 2011 року) – К.: КУТЄП, 2012. -428с, -С.243-261

2. Лукьянова Л.Г. Инновационное содержание образования в туризме./ Імідж

сучасного педагога. /Ж.№1-2, 2007.Полт.інститут економіки і права. – Полтава:

Видав. «АСМІ», -С.60-63

3. Лукьянова Л.Г. Освіта в туризмі: Навч.- метод. посіб.-К.: Вища шк.., 2008.

4. Проект Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021роки.// Вища

школа:науково-практичне видання. 2 (104)/ 2013 , Киів, Знання,2013, С.86 – 106.

5. Смирнов Б. М., Пономарева Н.Л. Закономерности образовательной инноватики.//

Инновации в образовании. – 2003. №4. – С. 4 – 20.

6. Фролов А.В. STEM как приоритетное направление высшего образования США.//

(Вестник высшей школы).-2012. - №12.- С.94-97.

7. Фролов А.В. Реформа инновационной системы США. От STEM к STEАM-

образованию // (Вестник высшей школы).-2013. - №1. – С.101-105.


291

УДК 130.2

Литвинчук Л. И.

Аспирант кафедры философии Национального

университета биоресурсов и природопользования

Украины

ГУМАНИТАРНЫЕ ТЕХНОЛОГИИ ВЕКА

ПРОСВЕЩЕНИЯ В ПЕРСПЕКТИВЕ

САМОДОСТОВЕРНОСТИ СУБЪЕКТА

Літвінчук Л. Й. Гуманітарні технології століття Просвітництва у

перспективі становлення суб’єкта. У статті розглядається еволюція

гуманітарних знань епохи Просвітництва, яка відбувалась у зв’язку з

розвитком друкарства. Також проведено аналіз основних жанрів

літератури XVII-XVIII ст. (роман, трагедія, комедія), що сприяли втраті

віри в традиції та утвердження в безмежні можливості розуму.

Обгрунтовується висновок, що друкарство, філософія і мистецтво,

університетська освіта стали основою для становлення людини епохи

Просвітництва, а саме нового образу людини вільної та розумної.

Ключові слова: вік Просвітництва, самодостоверності суб’єкта,

література.

Литвинчук Л. И. Гуманитарные технологии века Просвещения в

перспективе самодостоверности субъекта. В статье рассматривается

эволюция гуманитарных знаний эпохи Просвещения, которая происходила

в связи с развитием книгопечатания. Также проведен анализ основных

жанров литературы XVII-XVIII ст. (роман, трагедия, комедия), которые

способствовали утрате веры в традиции и утверждению в безграничные

возможности разума. Обосновывается вывод, что книгопечатание,

философия и искусство, университетское образование стали основой для

становления человека эпохи Просвещения, а именно нового образа

человека свободного и разумного.

Ключевые слова: век Просвещения, самодостоверность субъекта,

литература.

Litvinchuk L. Humanitarian century technology education in

perspective selfauthenticity of subject. The article describes the evolution of

human knowledge of the Enlightenment , which took place in connection with

the development of printing. Also analyzed the major genres of literature XVII-


292

XVIII century (romance, tragedy, comedy), which contributed to the loss of

faith in tradition and approval in the limitless possibilities of the mind. The

conclusion is that the typography, philosophy and art, university education

became the basis for the formation of man of the Enlightenment, namely, a new

way of free and rational person .

Key words: Age of Enlightenment, selfauthenticity subject, literature.

Эпоха Просвещения стала «великим временем» легитимации

научного знания и гражданского общества, развития

образовательного движения, а также временем, когда возобладал

«дух эпохи». Именно он сделал очевидным «предрассудочность

традиции» (Г. Гадамер) и необходимость осмысления перемен в

обществе.

Сформированные в эпоху Просвещения, вера в силу разума,

воспитания, образования в борьбе с феодальными устоями и

религиозными предрассудками, стали движущей силой не только

в изображении действительности и ее обличении, но и в поиске

путей освобождения. Демократизация социокультурных

институтов и расширение «культурных ландшафтов» требовало

от человека усиления их интерпретативных возможностей,

превращало его самого в формальную структуру

трансцендентального субъекта, который сам обосновывал свой

статус в новых горизонтах мира. В то же время вера в

безграничные возможности разума способствовала утрате веры в

традиции, которые воспринимаются человеком Просвещения как

предрассудок, как оковы. Это не могло не сказаться на жанровых

формах литературы.

Проблеме изучения западноевропейских направлений в

литературе посвящены научные исследования Х. Блума в США,

Э. Курциуса в Германии, А. Елистратовой, Н. Пасхарьян,

А. Пинского в России и И. Лимборского, Д. Наливайка,

Д. Чижевского в Украине.

Секуляризация научного знания, развитие возможностей его

популяризации в связи с возникновением «галактики

Гуттенберга» (М. Маклюэн), тотальная «генерализация

ценностей» (М. Вебер) способствовали расширению

возможностей публичного обсуждения научных, бытовых и

других проблем общественной жизни. В результате этих


293

социокультурных сдвигов возник рациоцентричный вариант

картины мира.

Становление культуры Модерна тождественно процессам

«расколдовывания мира» (М. Вебер) и утраты человеком своей

укорененности в бытии. Самодостоверность человеческого

субъекта становится исходной точкой новоевропейской картины

мира после работ герольда рационализма Р. Декарта.

Новой гуманитарной технологией, которая сделала

возможным возникновение «воображаемых сообществ»

(Б. Андерсон), стала технология книгопечатания как новый

способ хранения и трансляции информации, который

предусматривал активный отбор самого ценного в прошлом,

того, что нужно передать будущему в первую очередь. Отсюда

возникновение феноменов коллекционирования, библиотек,

филологии и художественной критики. «Наше знание прошлого

неизбежно ограничено тем обстоятельством, что мы можем

составлять о нем какое-то представление только в том случае,

если это прошлое так или иначе засвидетельствовано. Памятники

письменности, как памятники духовной культуры, являются нам

в виде текстов, сохранившихся со времени их создания; почти

всегда они доходят до нас посредством длительной традиции,

начинающейся с их записи, последующего переписывания (и

таким образом хранения), изучения, издания, перевода,

толкования. Наиболее драгоценные свидетельства

преимущественной деятельности европейского разума всегда

связаны с его обращением к письменной фиксации результатов

этой деятельности» – пишет Ю. Шичалин [7].

В связи с этим возникают сообщества, в которых

независимые интеллектуалы культивируют свою премудрость и –

главное –свою независимость (обычно под чьим-либо

могущественным и благожелательным крылом или в рамках

соответствующего института). Необыкновенно расширяется

кругозор эпохи, и все это естественным и поспешным образом

вмещается в рамки печатной книги, которая поначалу рабски

почтительно копирует рукописную книгу, а затем очень быстро и

автономно эволюционирует. Ряд современных исследователей

показывают: именно после появления книгопечатания, то есть

возможности изготовлять многотиражные книги, коренным


294

образом меняется менталитет европейца, впервые ставшего не

как представитель отдельного сосоловия, а как преобладающий

вид «человека читающего и пишущего» [7].

Появление периодической печати стало толчком для

развития публицистики, и в последующем – развития

литературной печати. Представители этой эпохи рассматривали

литературу не только как возможность отображение ситуации в

обществе, но и как средство для его изменения. Авторы,

сознательно или неосознано популяризируя идеи Просвещения,

«обращая в веру», внедряя в массы идеи или моральные

установки, являлись, вне всякого сомнения, индивидуальностью,

степень самовыражения которой в известной мере служит опорой

для воссоздания образа человека определенного культурного

ареала [4].

Тотальная рационализация ландшафта европейской культуры

сыграла принципиальную роль для создания нового

художественного хронотопа. Более очевидными эти тенденции

становятся в романтическом проекте критики классицизма с ее

апологией абсолютного субъекта. Менее очевидным и изученным

остается влияние культа разума на художественный хронотоп

эпохи Просвещения. Последнее является компромиссом между

принципами мимезиса и выражения, переходным моментом в

процессе трансформации предметного поля эстетики из

метафизики прекрасного (термин Г. Гадамера) в философию

искусства.

Самодостоверность субъекта, провозглашенная Декартом, с

одной стороны, создает доминату модуса времени (поэтому

modern, а не contemporary; парадигма сознания и бестелесной

субстанции), а, с другой стороны, обесценивает художественную

сферу, редуцируя ее к форме иллюстрации научных истин и

моральных установок. Причем рационалистическая логика

движения мысли широко развернута именно в эмпирическом

направлении новоевропейской философии. Ее фундатор Ф. Бекон

исходит из того, что сами по себе ощущения не имеют атрибутов

всеобщности и необходимости. Только «правильно

организованная чувственность» подготавливает знание к статусу

научности. Соответственно, общее благо не может быть

результатом простого обобщения данных непосредственного


295

чувственного восприятия и памяти, а нуждается в определенных

спекуляциях. Поэтому, этические требования становятся нормой,

образцом, регулятивной идеей в организации произвола

ощущений. Само понимание морали при этом секуляризуется

также. По Дж. Локку, она состоит в соблюдении закона

награждений и наказаний, созданного конституцией природы.

Функцию искусства в этом контексте можно рассматривать

как демонстрацию правильного опыта (Ф. Бекон), который

определенным образом направляет случайный поток

чувственного восприятия. Так, энциклопедичность становится и

литературоведческим термином, поскольку романы этого

времени являются источником «достоверных и полезных знаний

о мире, истории, человеке… – все, что воображается, становится

знанием» [5, с. 107]. Д. Дидро, который организовал и возглавил

работу по упорядочиванию научных знаний в знаменитой

«Энциклопедии», занимался и формированием рукописной

газеты «Литературная корреспонденция», которая рассылалась по

подписке просвещенным европейским монархам, где помещались

статьи о предметах изобразительного искусства.

Изящным искусствам отведена роль иллюстрации моральных

поучений. Эта позиция распространена не только среди

сторонников строгой индукции, а становится общепринятым и

саморазумеющимся моментом в художественных практиках

Просвещения. Так, в предисловии к «Молль Флендерс», одном из

наиболее ярких реалистических произведений литературы XVIII

в., ее автор Д. Дефо оправдывал изображение преступного мира

тем, что роман демонстрирует неизбежность возмездия. Конечно,

художественное значение этого романа выходит далеко за

границы этой морали, но цель автора дидактична. Характерным

моментом является то, что в предисловии автора поучительность

идеи ставиться в один ряд с правильностью изображения

(правильность, граничащая с классицистическим требованием

единства места, времени и действия). Актуальность дидактики

художественного произведения остается актуальной и для ХIХ

столетия. Так, в мемуарах жены Л. Толстого можно встретить

воспоминание о поучительном и воспитательном характере

романа «Анна Каренина», которое придавал ему автор.


296

Основная сюжетная линия этих произведений имеет главной

целью не только «поучать» читателя и способствовать

пассивному усвоению просветительских идей, а заставляет его

догадываться и предполагать, по мнению Ф. Вольтера. Поэтому в

мире литературы Просвещения, как и в жизни этой эпохи,

человек должен был «иметь мужество пользоваться собственным

умом» (И. Кант). В то же время необходимо отметить, что

образовательные цели художественных произведений не

оставались пустыми лозунгами для эпохи Просвещения,

поскольку они действительно были источником знаний о мире

для значительной части населения, например, для женщин,

которые не имели широкого доступа к образованию до средины

ХХ века даже в просвещенной Европе.

Дидактический тон романов этой эпохи является общей

установкой, когда искусство еще должно было оправдывать свое

существование служебной целью, внушением полезных истин.

Моральный ригоризм как условие синтеза пространственно-

временного континуума художественного текста присутствует

даже в романах маркиза де Сада. Этим они шокируют

постсовременного читателя, который не привык к нотациям во

время демонстрации эпатажных сцен. Последние, вследствии

обилия моральных наставлений, навивают скуку, считает

П. Клоссовски. Именно эта апелляция к морали подчеркивает,

что «суверенный человек» маркиза остается все-таки больше

представителем эпохи Просвещения, чем предтечею

Постмодерна. Истина становится плодом формально-технической

деятельности субъекта (включая и формальную этику), который

пользуется средствами искусства для достижения поставленной

цели. Именно формальность деятельности самодостаточного

субъекта позволяет наполнить разнообразными смыслами

художественный хронотоп и оформить его временные и

пространственные элементы по собственному вкусу как

способности к формальной целесообразности, открывает путь

формалистическим экспериментам искусства ХХ века. Именно в

литературных текстах происходило «оформление культуры».

В этом дидактичность романов Просвещения принципиально

отличается от художественных хронотопов премодерных

культур, например, от канонов средневекового искусства,


297

которое было «Библией для необразованных». Последние

никогда не знали свободы художественной интерпретации,

определенности ракурса взгляда самодостоверного субъекта. В

это же время приобретают популярность произведения, главной

темой которых является любовь, например, фривольный роман,

представляющий литературу в стиле рококо. Исторический ход

событий приводит к развитию параллельно с культом Разума

формирование культа Чувства, которое стало основой для

развития сентиментализма.

Автономность художественного предусматривает

невозможность упадка искусства лжи (О. Уальд). Чем больше

дефицит прекрасного в жизни, тем масштабнее задачи

художника. Теперь дело уже не в том, что собой представляет

объект изображения, а в том, как удалось субъекту осуществить

свой замысел, то есть передать другим людям идею,

воплощенную им в форму образа. Тем самым наивная поэзия

(Ф. Шиллер) отходит в прошлое, освобождая место для

сентиментальной.

Поэтому сентиментализм не случайное и не внешнее явление

для культуры Просвещения, ведь субъект при всем пафосе

абсолютизации культа разума не может сводиться только к

последнему. Недаром представитель школы вольфовского

рационализма А. Баумгартен, разрабатывая гносеологию,

приходит к созданию и обоснованию предметного поля эстетики.

Совершенные (воспитанные) чувства, а не подражание разумно

обустроенной природе (Н. Буало) становятся основанием новой

науки. Именно в ХVIII веке рядом с понятием «популярная

литература» появляется и «популярна философия». Это

соревнование словесности как игры словом и философии как

игры мысли иногда приводило к чрезвычайно оригинальным

результатам. Поэтическая многозначительность литературных

тропов открывала новые возможности для научного дискурса, а

потому художественные средства литературы органично

вплетались в разные способы философствования [2, с. 101].

В рамках альянса «философии» и «литературы» в ХVІІІ веке

происходили процессы «стабилизации» индивида, который хотел

бы чувствовать интеллектуальную «безопасность» и пытался

избежать сфер непредсказуемого и отсутствия знаний о том, что


298

связано с неопределенностью, нефиксированностью, отсутствием

«смысла». Рациональные, умные принципы и логические

аргументы, положенные в основу и художественного образа, и

философской мысли, в начале ХVІІІ века, как оказалось, вовсе не

гарантировали отсутствие «сумашедшего» [2, с. 99].

Таким образом, литературные тексты, которые были

«зеркалом» духовной жизни Европы, сыграли важную и

существенную роль в формировании культуры этого периода.

Именно в эпоху Просвещения литература, оставляет границы

«наивной поэзии» (Ф. Шиллер) и становится своеобразным

экспериментальным полигоном, где не только отображались

изменения в историко-социальной ситуации, но и

моделировались новые культурные коды, которые начали

отрабатываться еще в поэтике барокко и рациоцентризме

классицизма. Периодизация развития этих направлений

свидетельствует не о их амбивалентности, а о тесной

взаимосвязи. Свое название художественный стиль барокко

получил значительно позже.

В украинской историографии барокко также традиционно

рассматривается как период культурно-исторического процесса

[3]. Как отмечает российский литературовед, специалист по

зарубежной литературе Н. Пахсарьян «философской основой

барочного мироощущения становится представление об

антиномичной структуре мира и человека» и продолжает

«… барочные антимонии являются выражением жажды

художественно освоить противоречивую динамику реальности,

передать в слове хаос и дисгармонию человеческого

существования» [6, с. 58]. Наверное, поэтому и сегодня барокко

характеризуется как нечто «больное», «реакционное»,

непостоянное, изменчивое, иллюзионное. Барокко не просто

создало само себя, оно впитало традиции средневековой

литературы, но реализует свое понимание закономерностей

бытия в новое время. Именно произведения барочного

художественного мира «позволяют» себе показывать сомнение

новоевропейского субъекта [6, с. 72].Оно нашло воплощение в

практиках многих видов искусства, но в рамках нашого

исследования нас интересует именно его литературные номы.


299

Достаточно неоднозначной была литературоведческая трактовка

понятия барокко как художественного стиля.

«Декоративность и демонстративность художественных

средств литературных произведений барокко удивляют и радуют,

дают толчок для неравнодушного восприятия текста и в то же

время выражают своеобразную точку зрения автора» – отмечает

Н. Пахсарьян [6, с. 81]. Поэтому основными художественными

жанрами становятся эмблема, пасторальные поэзия и роман.

Временные и территориальные границы тоже определяли

характеристики барочного литературного искусства. Но

конечный этап эволюции барокко на протяжении XVII столетия

характеризовался «усилением философской обобщенности,

символическо-аллегорической образности, интеллектуальности и

утонченного психологизма» [6, с. 83]. Формальность априорных

структур субъекта позволяют разрушить традиционную

иерархию ценностей и делают возможной игру реальностями в

«естественном свете разума» (Р. Декарт).

Основным литературным жанром этой эпохи становится

роман, который соединил в себе не только несколько

литературных форм одновременно, а также и «поглотил» их.

Как отмечают Ковальчук О.В., Римский В.П. позже «из

романтического исторического романа и фантастических

повестей вырос как реалистический роман, критически

выразивший современность во многообразии ее жизненных

проявлений, так и модернизм в искусстве с его авангардистской

ломкой современности и индивидуалистическим бунтарством», а

в эпоху романтизма произойдет «зарождением сравнительно-

исторического языкознания и литературоведения». [1, с. 18].

Достоверная картина мира и природы виделась в их четком

соответствии со строгим и абсолютным законом мироздания.

Именно в классицизме «античность из объекта подражания и

точного воссоздания, «возрождения», превращается в пример

правильного соблюдения вечных законов искусства и объект

соревнования». [6, с. 13]. Являясь наследником эпохи

Возрождения, классицизм имел место в той или иной мере во

всех европейских странах. Отображая действительность

существующего мира и ее разрывы, прежде всего противоречия

общественного долга и личных интересов, классицизм пытается


300

найти выход из сложившейся ситуации или хотя бы показать

«что есть». Принципы подражания природе, правдоподобия,

«поучения, развлечения» являются главными характеристиками

классицисткой литературы. Трагедия и эпопея, сатира и комедия

– основные жанры литературы классицизма, которые органично

дополняли выразительность и динамику барочного искусства.

Последнее воздействовало на чувства зрителей и подчеркивало

драматичность их душевных переживаний. Потому век

Просвещения виделся как «трагическая эпоха», где человек не

мог понять свое место в быстро изменяющемся мире, но в то же

время был погружен в атмосферу «празднества и роскоши». Хотя

новоевропейский субъект еще был далек от утраты веры в мета-

нарративы.

Новоевропейская метафизика как онтология субъекта

обосновала и сформировала новые требования не только к

гуманитарным знаниям, но и технологиям эпохи Просвещения.

Такими технологиями, которые культивировали новый образ

человека, вырванного из контекста традиции,

самоудостоверяющего свой бытийственный статус, стали

университетское образование, книгопечатание, философия и

искусство. Синтез этих культурных стратегий был совершен в

литературе данной эпохи. Формально-техническая природа

понимания субъекта, сконструированная в литературных кодах

Просвещения, готовила почву для априорных принципов

трансцендентальной философии и эстетики романтизма и в то же

время не противоречила дидактическим установкам

просветительского реализма и сентиментализма.

1. Ковальчук О.В. Европейская философия и социально-гуманитарная

наука между мифологией модерна и рациональным знанием /

О.В. Ковальчук, В.П. Римский // Научные ведомости Белгородского

госдарственного университета. – Белгород: НИУ «БелГУ», 2007. –

Вып.1. – №2 (33). – С. 10-24.

2. Лімборський І.В. Світова література і глобалізація /

І.В. Лімборський. – Черкаси: Брама-Україна, 2011. – 192 с.

3. Лотоцький О. Українське друковане слово [Ел. ресурс] // Українська

культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор.

С. В. Ульяновська; Вст. ст. І. М. Дзюби; Перед. слово М. Антоновича;

Додатки С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського. –К.: Либідь, 1993. –


301

592 с.; іл. («Пам’ятки історичної думки України») – Режим доступу:

http://litopys.org.ua/cultur/cult08.htm.

4. Неретина С. С. Через идею диалога культур [Эл. ресурс] /

С. С. Неретина // Одиссей. Человек в истории. 1990. – М.: Наука, 1990.

– С. 23-29. – Режим доступу: http://www.gumer.info/ bibliotek_Buks/

History/odiss/ 08.php.

5. Пахсарьян Н. Т. Энциклопедичность как категория поэтики

французского романа XVII века / Н. Т. Пахсарьян // Матеріали

IV Мiжнародної конференцiї «Францiя та Украiна: науково-

практичний досвiд у контекстi дiалогу нацiональних культур». –

Днiпропетровськ, 1997. – С. 107-108.

6. Пахсарьян Н.Т. История зарубежной литературы XVII-XVIII веков:

учебно-методическое пособие / Н. Т. Пахсарьян. – М., 1996. – 102 с.

7. Шичалин Ю. А. «Осевые века» европейской истории [Эл. ресурс] /

Ю. А. Шичалин // Вопросы философии. – 1995. – №6.– Режим

доступа: http://philosophy.ru/library/vopros/47.html (дата обращения:

20.01.2014).

http://litopys.org.ua/cultur/cult08.htm

http://www.gumer.info/

http://philosophy.ru/library/vopros/47.html


302

УДК 316.728:304.3

Кручек О. А.

Кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри



ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ГОСТИННОСТІ:

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ АНАЛІЗ

Кручек О. А. Витоки української гостинності: історико-

культурний аналіз. В статті здійснена спроба проаналізувати сутність та

витоки слов’янської гостинності, з’ясувати історико-культурні умови

життя та контакти з «сусідами», що обумовили формування даного

суспільного феномену.

Ключові слова: гостинність, гість, пригощати, обряд, традиція.

Кручек А. А. Истоки украинского гостеприимства: историко-

культурный анализ. В статье осуществлена попытка проанализировать

сущность и особенности славянского гостеприимства, определить

историко-культурные условия жизни и контакты с «соседями», которые

обусловили формирование данного общественного феномена.

Ключевые слова: гостеприимство, гость, угощать, обряд, традиция.

Kruchek O. The origins of Ukrainian hospitality, historical-cultural

Interpretation. The attempt to study the essence and picularities of Slavic

hospitality, identification of historical-cultural conditions of life and contacts

with «neighbours» which determined the formation of the given social

phenomenon have been thoroughly researched in the article.

Key words: hospitality, guest, treat, ritual, tradition.

Сучасні проблеми глобалізації радикально змінюють світ й

позначаються практично на всіх складових культури, вносять

серйозні корективи в організацію суспільного життя. Завдяки

технічним, технологічним, організаційним новаціям світ став

відкритим, рухливим, непередбачуваним. У нових умовах

набирають «обертів» різні форми контактів, в тому числі

культурні обміни, торгові стосунки, міграційні процеси, що

загалом актуалізує проблему комунікації.


303

Україна не може залишитись осторонь від трансформацій

суспільного життя і повинна адекватно реагувати на сучасні

виклики. Проблема відкритості суспільних стосунків обумовлює

необхідність визначити систему життєвих принципів, які б

забезпечили ефективність багатогранних і різноманітних

контактів з навколишнім світом.

Серед інших засобів комунікацій особливе місце належить

гостинності, як надважливому атрибуту соціокультурного

сервісу. Гостинність, як традиція привітного ставлення до іншої

людини, спрямовує і організовує життя, є особливим способом

самореалізації, формує відповідний тип мислення та моделі

поведінки, світосприйняття та визначення свого місця в цьому

світі. Вона виступає як певний морально-релігійний та соціально-

правовий інститут, що регулює достатньо складний ритуал з

прийому гостя.

Сьогодні гостинність є одним з фундаментальних понять

людської цивілізації, індустрією, яка забезпечує розвиток

туризму, готельного та ресторанного бізнесу, громадського

харчування, відпочинку і дозвілля, організації стосунків

різноманітних заходів тощо. Як загальнозначущий спосіб

організації між людьми, гостинність направлена на гармонізацію

інтересів всіх учасників даного процесу, створення атмосфери

привітності, спільності, дружності. Вона виступає як намірена,

рефлексивна, авансуюча категорія, що передбачає «ланцюг

взаємності», коли господар потенційно очікує аналогічних дій від

свого гостя. Це стосується як «договірної» гостинності, так і

гостинності дружньої. При цьому, аналіз категорії гостинності

дозволяє сформулювати декілька принципів, що відображають її

сутнісні характеристики:

– принцип ініціативності дій, який передбачає потенційну

готовність до зустрічі гостя;

– принцип самостійності дій: суб’єкт гостинності діє не за

вказівкою, а за власною ініціативою;

– принцип наміреності, рефлективності дій, коли суб’єкт

гостинності активно будує свої стосунки з гостем;

– принцип авансованості дій, гостинність по своїй суті створює

прецедент, подає приклад наслідування;


304

– принцип односторонності дій, гостинність в дійсності є дією

односторонньою, вона лише мислиться суб’єктом як така, що

очікує аналогічних дій від зворотньої сторони.

Виділені риси свідчать про складний внутрішній механізм

гостинності, що й обумовлює необхідність вдумливого і

багатогранного дослідження її сутності та спонукальних мотивів.

При цьому важливо проаналізувати історико-культурні,

геополітичні та інші чинники, які обумовили виникнення цього

суспільно-значущого феномену і, в свою чергу, сформували

відповідні риси характеру, життєві цінності, духовну

налаштованість та інші складові світогляду притаманного кожній

історичній епосі.

Дана проблематика знайшла своє відображення у ряді

наукових публікацій. У першу чергу слід назвати

фундаментальну працю, багатотомну «Історію української

культури», в якій знайшли відображення теоретичні підходи

щодо осмислення феномену гостинності, історико-культурного

аналізу умов її виникнення та розвитку. Конкретно історичний

матеріал дає можливість проаналізувати історичне підґрунтя

процесу формування слов’янської гостинності. Ії сутнісні

характеристики та особливості знайшли відображення у роботах

В.Січинського, І.Огієнка, І.Крип’якевича, О.Ковалевського,

М.Шкоди, Д.Зелєніна, А.Байбуріна, А.Топоркова, А.Афанас’єва,

В.Войтовича, А.Гури та ін. Особливо слід відзначити роботу

В.Шинкарука і М.Поповича «Міфічні уявлення слав’янських

племен», в якій здійснено спробу проаналізувати внутрішні

мотиви формування славянської гостинності. Важливий матеріал

щодо усвідомлення сутності даного суспільного феномену

міститься у тлумачних словниках В.Даля, В.Жайворонка,

Г.Д’яченка, І.Срєзневського та ін. Останнім часом дана

проблематика стала предметом осмислення у дисертаційних

дослідженнях, в тому числі Г.Грабара, В.Русанівської. При цьому

питання витоків, спонукальних мотивів української гостинності

потребує подальшого розгляду та аналізу.

Як важливий атрибут ментальності, історичної пам’яті

народу, гостинність є важливим чинником для його аналізу та

ідентифікації, особливостей життєвих принципів, засад

суспільного і приватного життя тощо. З тим щоб усвідомити


305

«внутрішню природу» даної традиції важливо визначити

«відправну точку» її виникнення.

Значний імперичний матеріал, накопичений археологами,

етнографами та істориками, підтверджує існування інституту

гостинності в дуже схожій формі у досить різних народів світу

віддалених один від одного у просторі і часі. Це свідчить про

глибинність її витоків, соціальну значущість та ефективність.

Щодо періоду виникнення гостинності на теренах України,

даний суспільний інститут, по всій вірогідності, бере свій

початок в епоху енеоліту, коли рівень суспільного розвитку та

географічні умови проживання обумовили розширення контактів

місцевих народів, а відповідно й спонукали до формування

принципів і правил взаємодії. За археологічними даними у період

раннього енеоліту (V-III тис. до н.е) в степах причорноморської

зони поширились рухливі форми скотарства, які увійшли у

контакт з представниками ранньохліборобських культур.

Археологічні матеріали дають можливість прослідкувати тісні

стосунки племен, які продивали на території від Південного

Заходу (Балкани) до Південного Сходу (Кавказький регіон) в

рамках так званої Причорноморської дуги. «Однотипність ряду

металевих прикрас на території від Дунаю до Волги фіксує не

тільки моду на ці вироби, а й стверджує синхронність взаємодії

контактуючих груп за аналогічних умов суспільного розвитку [9,

С. 256]. Щодо характеру взаємин племен даного регіону, то в них

значне місце належало обміну конкретними предметами,

продуктами виробництва, різними за своїм призначенням, в тому

числі знаряддями праці, предметами побуту тощо. При цьому

археологи відзначають наявність у могильниках таких

специфічних речей як булави, що кваліфікується ними як

символи влади. Ірраціональність останніх та їх не чисельність є

свідченням того, що булави, скоріше за все, були не товарами, а

дарунками на знак дружніх або шлюбних зв’язків. Загальний

масив археологічних матеріалів даного періоду свідчить не

стільки про економічний характер обміну, скільки про

культурний. Йдеться про потребу людей у спілкуванні, бажанні

придбати речі, яких їм бракувало [Див. там же. С.256-257].

Безперечно, інтенсивність цих контактів потребувала створення

універсальних форм взаємодії, що так чи інакше, обумовило


306

виникнення традицій гостинності як ефективного способу

взаємодії.

Щодо особливостей традицій гостинності у різних народів,

вона існує як у простих, так і у розвинутих формах. Наприклад, у

народів півночі збереглись прості форми гостинності,

розраховані на прийом добре знайомих гостей чи родичів.

Натомість у народів Кавказу, як і у слов’ян, гостинність набула

характеру високорозвиненого правового інституту, коли прийом

гостя міг розгортатись у багатоденний спеціалізований ритуал.

Так, слов’янська гостинність у вигляді традицій з пошаною

приймати гостей знаходила схвальні відгуки сучасників.

Наприклад, у трактаті «Тактика і стратегія» візантійський

імператор Маврикій (539-603 рр.) відзначав, що «до чужинців

слов’яни ласкаві, гостинно приймають їх у себе, дружньо

проводять їх з місця на місце, куди їм треба. Коли б через

недбалість господаря гість потерпів яку шкоду, то той, що

передав гостя другому господареві, підняв би війну, бо вони

вважають своєю святістю – помстити за кривду гостя» [12, С.27-

28].

У життєописі Оттона Бамбергського, щодо особливостей

слов’янської гостинності повідомлялось: «що особливо викликає

подив – їх стіл ніколи не буває порожнім, ніколи не залишається

без їжі, але кожний батько родини має окрему домівку, охайну й

чисту, призначену лише для задоволення. Тут завжди стоїть стіл з

різними напоями і їжею: прибираються одні, негайно кладуться

інші; немає ні мишей, ні кішок, але чиста скатертина покриває

їжу, очікує споживачів; і в кожен час, хто б не захотів поїсти, чи

то чужинці – гості, чи то домочадці, їх ведуть до столу, де стоїть

все готове»[10, С.369].

На довершення прикладів гостинності приведемо слова

історика Гельмольда (ХІІ ст.), який, спостерігаючи традиції

балтійських слов’ян зазначав «...щодо гостинності, то немає

іншого народу, більш достойного поваги, ніж слов’яни;

приймають гостей вони, як по договору, так що немає

необхідності просити у будь-кого гостинності. Оскільки все, що

отримують вони від землеробства, рибної ловлі чи мисливства,

все це вони пропонують у достатку, і того вони вважають

найдостойнішим, хто найбільш марнотратний. Це прагнення


307

показати себе штовхає багатьох з них на крадіжку й грабунок.

Такого роду пороки вважаються у них пробачними і

виправдовуються гостинністю... Якщо ж хто-небудь, що

трапляється досить рідко, буде помічений у тому, що відмовив

гостю у гостинності, то дім його і статки дозволяються віддати

вогню, і на це всі одностайно погоджуються, вважаючи, що хто

не боїться відмовити гостю у хлібі, той безчесна, зневажлива

людина і заслуговує на загальне посміховисько»[3, С.185].

Що ж спонукало слов’ян до поблажливого прийому гостей –

чужинців, «в той час, коли у багатьох стародавніх народів

іншоплеменник, чужоземець був істотою безправною і його

можна було безкарно пограбувати, чи навіть вбити» [16, С.78]?

Відповідь на це питання слід шукати в умовах життя і

«сусідському» оточенні слов’янських народів в часи, коли вони

вперше з’явились на «підмостках» історії.

Згідно з традицією сучасної української історіографії, у

період формування слов’янської народності, в ореалі її

проживання знаходились племена пізніх скіфів, сарматів, пізніше

готів, хозарів, аварів та ін. Дані народи характеризувались як

вкрай агресивні і войовничі. Наприклад скіфи, які на початку

нової ери населяли територію Степового Криму і Подніпров’я,

вели активну торгівлю з грецькими колоністами Північного

Причорномор’я, відзначались останніми як вкрай жорстокі

натури. Так, звичай пити кров убитого ворога, скальпувати і

виготовляти чаші з черепів не лише ворогів, а й родичів з якими

посварились були характерними рисами скіфської вдачі [9,

С.302]. Ще однією рисою скіфського етносу був звичай

споживати багато вина. Скіфський мудрець Анахарсис, вірогідно,

спостерігаючи «уподобання» своїх одноглядників зазначав:

«Виноградна лоза приносить три грона: гроно насолоди, гроно

сп’яніння й гроно огиди» [17, С.39]. Греків також дивувала

скіфська традиція вживати вино нерозбавленим, це обумовило

навіть появу виразу «пити підскіфь»[9, С.302]. Особливості

поведінки скіфів найшли відображення у грецькій літературі

Північного Причорномор’я. Так, в одній з своїх елегій

мегарський поет (другої половини VI ст.) Феогніт, дорікаючи

своїм безтурботним співвітчизникам порівнював їх поведінку з

нерозумним поводженням скіфів.


308

«Як же насмілюєтесь ви безтурботно співати під флейту?

Он вже кордони країни з площі нашої видно!

Годує плодами рідна земля. Ви ж бенкетуєте марно.

У пурпурових ваших вінках на золотому волоссі!

Скіф! Пробудись, волосся обстрижи і покінч бенкетувати.

Нехай тебе біль прониже через загибель духмяних полів!»

Або, читаємо у віршах Анакреонта: «...Адже бенкет ми

налагодимо не по-скіфські, недопустимо ні гомону, ні криків, а

під звуки дивної пісні відпивати з чаші будемо [13, С.79]. Подібні

зауваження зустрічаються у «Законах» Платона, драматургії

Піндара та ін. [Див. там же].

Інші «сусіди» слов’ян – сармати, як і більшість кочових

народів, були воєнізованим угрупуванням, за визначенням

А.Симоненка «сармати за часів їх приходу до Чорноморських

степів являли собою так званий народ-військо, де все чоловіче

населення були воїни» [9, С.366]. Основу їх господарської

діяльності становило кочове скотарство, а також жвава торгівля з

сусідами, передусім з античними містами Боспору, Ольвією,

Мегарами, Пергамом. За свідченнями Полібія з припонтійських

країв до греків йшла худоба та велике число невільників, а з

припасів постачались: мед, віск, солона риба у великій кількості;

натомість з Греції привозилась олива і всякого роду вино, а

хлібом мінялися то присилаючи, то дістаючи його від сусідів.

Доповненням до цієї характеристики слугує розповідь Страбона

про боспорську торгівлю: «кочовики привозили сюди

невільників, шкіри та інші кочовничі продукти. Боспоряне

натомість – одежу, вино й інші речі культурного побуту [4,

С.101-102].

До торгівлі з греками долучались й слов’яни. Про це свідчить

значна кількість грецької кераміки, коштовностей, які знаходять

на землях Київщини і Поділля. Це підтверджують й грецькі

мотиви, присутні у оздобленні місцевих виробів. Про це

зазначали й Геродот і Страбон, наголошуючи на важливій ролі

слов’ян у торгівлі зерном, медом, воском. До того ж через

слов’янські землі проходила торгівля північним хутром,

«горючим камінням», невільниками [4, С.87]. При цьому

відсутність у слов’янській мові грецьких запозичень свідчить про

опосередкований характер цієї торгівлі, що обумовлювало


309

необхідність підтримання тісних контактів з найближчими

«сусідами». Ця думка знайшла відображення у Словнику

давньоруських слів та виразів Г.Д’яченка, де наголошувалось, що

ні у слов’ян, ні у русів у найдавніші часи власної торгівлі не було,

а вся вона була в руках посередників, які називались гостями.

Відповідно місця їх пристанища називались гостинними дворами;

для них же запроваджувались особливі дороги (гостинці), які

охоронялись для безпечності [11, С.951].

Щодо характеристики стосунків, які формувались у ході цих

контактів знаходимо їх в матеріалах багатотомної «Історії

України» М.Грушевського: «Вся увага кочових орд, що

мандрували нашими степами була звернена на багаті візантійські

землі: з них тягнули вони багаті окупи за «союз» і збирали здобич

нападами» [4, С.90]; в іншому місці читаємо: «Ольвія мусила

відкупатись від сарматських орд «дарунками» – чи попросту

сказати даниною [Там же, с.101]. Щодо принципів «взаємодії» з

слов’янами зокрема зазначались «відносини до слов’ян їх

інтересували далеко менше. А війна з слов’янами зв’язана була з

великими труднощами: слов’яни були майстри ховатись у нетрах,

як свідчать оповідання візантійців (Теофілка, Маврикія, Льва). То

ж війна рідко коли йшла далі «примушувань», при нагоді, по

дорозі... Це пояснює нам, як то серед самого руху орд по наших

степах в V-VII ст.. ці етапи разом колонізувались нашими

предками [Там же, с.182].

Все вищенаведене дає можливість зробити припущення, що

слов’янська гостинність за таких умов життя виступала

своєрідним способом вижити в агресивному середовищі. Вона

давала можливість, незважаючи на ризики, вести торгові справи,

налагоджувати стосунки, в тому числі й з непрошеними гостями.

Або мінімізувати збитки від таких контактів, уберегтись від

можливих провокацій, втягнувши «гостя» у обряд гостинності,

«обеззброївши» його своєю привітністю.

Підтвердженням цього слугує аналіз етимологічного змісту

понять, що позначають обряд гостинності. Так, за даними різних

словників, в тому числі Словника давньоруської мови

І.Срєзнєвського термін «гість» мав цілий ряд синонімів та

варіацій їх вжитку: «гостювальник» – «гостинчик» – «гостювати»

– «пригостити» – «гостенько» – «горсточко» – «гостин» –


310

«гостина» – «гоститва» – «гоща» – «гостинець» [14, С 567-568] –

це свідчить про давність і укоріненість даних понять у мовній

традиції, а також підкреслює чисельність трансформацій у

процесі їх становлення і розвитку. У слов’янській традиції слово

«гість» означало відвідувача, людину, яка прийшла на

запрошення, або без такого, заради задоволення, бенкету, бесіди.

Цим терміном позначався й купець, а також недобра людина, в

тому числі злодій, грабіжник (прислів’я – «не званий гість гірше

татарина», «собака уві сні гавкає – до гостей») [6, С.188]. (До речі

в латинській мові hostis означає не тільки чужеземця, а й ворога,

недоброзичливу людину. Для позначення гостя, у повному

розумінні цього слова, використовувався термін hospis –

споріднений з поняттям гостинність).

До того ж гостем називали також предка – небіжчика,

«перебувати в гостях» окрім дозвілля означало й

короткотривалість життя вираз – «всім тут коротка гостина» –

означає неминучість смерті, або про чиюсь смерть кажуть «з

гостини до дому».

Цікаво, що слово «гостинець» означало, як подарунок, так і

«битий», проторений шлях (читаємо у П.Чубинського «по під

Кам’янець йшов збитий гостинець»), під гостинцем також

розуміли шлях на «той світ» [Там же]. По всій вірогідності таке

проектування могло означати очікування подарунків від

пришлих, а з другого боку гість міг принести зло – в т.ч. й

смерть.

Серцевиною ритуалу гостинності у слов’янській традиції був

обряд пригощання. Нагодувати гостя завжди було святим

обов’язком, честю для господаря. При цьому особливою рисою

слав’янського пригощання, на відміну від європейських традицій,

був його спонукальний обов’язковий характер. Гість не мав права

відмовлятися від запропонованих йому страв, останнє

сприймалось господарями за образу. Це знайшло відображення в

етимологічному змісті понять «гостити», «пригощати», що

означало приймати в себе вдома, чи на своєму утриманні,

забезпечувати їжею, всіма зручностями життя [Там же, С.668].

Спільне споживання їжі створювало умови для налагодження

стосунків, долучення прийдешнього до свого дому. Очевидно

звідси й близькість за змістом понять: «угобжати» чи «угобзати»


311

– нагодувати, наситити [11, С.748] і «годити» – «погодити» –

«догоджати» – що означає робити так, як комусь хочеться,

приємно; а також – «угода» – «договір», які означають – робити

так, щоб було зручно [6, с.668]. Таким чином, обряд пригощання

виступав ефективним засобом перетворення «чужого» на

«свого». У подальшому це знайшло відображення у Домострої

(загальновідомому зведенні норм і правил життя), де зазначалось:

«Да еще недруга напоити и накормити хлебом и солью, ино

вместо вражды дружба» [7, С.168].

Особливе місце в обряді слов’янської гостинності належало

подарункам. Проникнути у зміст даного ритуалу та визначити

його сутність допомагає етимологічний ряд слів «дар» і «ряд». За

словником В.Даля термін «дарувати» (корінь – «дар») означає

віддавати безоплатно, у подарунок, за дарма, без користі. При

цьому даний термін може також означати підношення, побор,

хабар, данину [6, С.203] (щодо значення подарунку як данини

читаємо у тексті Грушевського «Ольвія мусила відкупатись від

сарматських орд річними «дарунками», чи попросту сказати

даниною [4, С.101]). Як і у вищезазначених поняттях, що

позначають обряд гостинності, термін «дар» є багатозначущим: з

одного боку він означає гостинець, щирий добровільний

подарунок у вигляді знаку щедрості, прихильності, поваги до

гостя; з другого боку, в ряді певних обставин, «дар» може бути

відкупом, хабарем, даниною. При цьому, на себе звертає увагу та

обставина, що за характером обряду потенційно створює

прецедент, який спонукає до зворотніх дій – прихильності чи

зворотніх подарунків (прислів’я: «дар дара чекає», «дарунки

люблять віддарунки» [5, С.71]). З іншого боку, в разі

вимушеності щось дарувати гостю він виступає явним чи

прихованим хабарем, даниною, що має залагодити проблему. В

любому випадку «дар» ставить гостя у залежний стан, виступає

спонукальним мотивом для заключення угоди, яка б стала

запорукою миру, ладу або ряду (у слов’янській мовній традиції

термін «ряд» включав у себе широке коло понять від бойового

порядку до благоустою, договору, товарообміну (прислів’я:

«Посидимо рядком, поговоримо ладком»). Таким чином, «дар» –

дарунок забезпечував укладання певного договору, порядку –

«ряду» що давало можливість «чужий світ» гостя (безпорядок)


312

перетворити на «свій світ» (порядок), тобто упорядкувати [15,

С.31].

Етимологічний ряд понять, пов’язаний з обрядом

гостинності, можна продовжити далі, але й з наведеного чітко

прослідковуються характерні особливості. В першу чергу звертає

на себе увагу багатозначущість і певна суперечливість змісту

даних понять, що свідчить про суперечливість обставин, в рамках

яких розгортався обряд гостинності. У слов’янській традиції гість

означав чужинця, пришельця, іншоплеменника до якого

ставились як до важливої особи. Він породжував інтерес,

привертав до себе увагу. Якщо ця людина приходила на

запрошення, їй виявляли теплий, гостинний прийом. Якщо вона

приходила як ворог, її боялись, ненавиділи [1, С.114]. При цьому,

якщо гість не виявляв відкритої агресії, господарі намагалися

створити умови гостинності (доброзичливий прийом,

пригощання, обдаровування), які б упорядкували, унормували,

налагоджували стосунки. Для цього обряд гостинності був

побудований таким чином, щоб максимально обмежити

активність гостя, його роль в обряді була досить пасивною:

приймати знаки пошани, пригощання, гостинці, не проявляючи

при цьому суттєвої ініціативи. У словнику-довіднику «Знаки

української етнокультури» читаємо: «Старовинних звичаїв свято

дотримують і тепер: «...коли гість у хаті, не годиться господарю

лежати; садовлять гостя зазвичай у найкращому місті (раніше на

покуті), лаву витирають від пилу і гість на неї сідає; гостей

частують багатими стравами; до гостей звертаються ласкавою

мовою; гості їдять без поспіху, чекаючи припрошення

господарів; у святковій гостині дітей за стіл не саджають,

господарі теж не сідають, а обслуговують гостей; кожного гостя,

коли він прощається проводжають у двір, а то і за ворота; ... до

гостя ставляться досить обережно (приповідка: «Не личить

молодому розпитувати старого, а господареві – гостя») [8, С. 136-

137].

Характерною рисою обряду слав’янської гостинності є

сакральне ставлення до гостя. Так, у Словнику-довіднику «Знаки

української етнокультури» зазначалось: «за давньою традицією,

коли гість приходив у хату, він ставав під охорону родинного

бога – скривдити гостя означало образити родинного бога


313

(прислів’я – «гість у хату – Бог у хату») [8, С.150]. По всій

вірогідності таке ставлення до гостя мало на меті «юридично

оформити» неухильність шанобливого ставлення до гостя,

затвердити обряд гостинності у якості обов’язкового правила.

Таким чином можна дійти висновку, що обряд гостинності

був організований таким чином, щоб повністю підпорядкувати

гостя своєму «сценарію», який би забезпечив перетворення навіть

ворога на друга, чи принаймні «нейтралізував» його ворожість

(прислів’я: «У полі ворог, вдома гість: сідаймо під святі,

починаймо бенкетувати» [5, с.233]). Ритуали гостинності були

направлені на включення гостя в систему власного суспільного

життя з тим, щоб за образним виразом П.Бурд’є забезпечити

«хронологічний ритм «практичного сенсу».

1. Абаев В.И. Из истории слов // Вопросы языкознания. – 1958. – №2.

2. Байбурин А.К., Топорков А.Л. У истоков этикета: этнографические очерки. – Л.:

Наука, 1990.

3. Гельмольд. Славянская хроника. – М., 1963.

4. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11т, 12 кн / Т.1 до початку ХІ віка. – К.:

Наук. думка, 1991.

5. Даль В.И. Пословицы русского народа. – М., 1984.

6. Даль В.И. Толковый словарь русского языка. Современная версия. – М.: Изд-во

ЭКСМО-Пресс, 2002.

7. Домострой / ПЛДР: середина ХVI в. – М., 1985.

8. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник /НАН України

Ін-т мовознавства. – К.: Довіра. – 2006.

9. Історія української культури у п’яти томах / Історія культури давнього населення

України. – Т.1. – К.: Наукова думка, 2001.

10. Котляревский А.А. Книга о древностях и истории поморских славян в ХІІ веке. – СПб,

1891.

11. Полный Церковно-славянский словарь (со внесением в него важнейших древне-

русских слов и выражений) составитель протаирей Г.Дьяченко М.: Изд. отдел

Московского патриархата 1993.

12. Січинський в. Чужинці про Україну. – К.: Довіра, 1992.

13. Скржинская М.В. Древнегреческий фольклор и литература о Северном

Причерноморье. – К.: Наукова думка, 1991.

14. Срезневский И.И. Словарь древнерусского язика в 3-х тт. – Т.1. – Ч.1. – М.: Книга, 1989.

15. Шинкарук В.І., Попович М.В. Міфічні уявлення східнослов’янських племен // Історія

філософії на Україні. – К., 1987.

16. Шредер. Индоевропейцы. – СПб, 1913.

17. Энциклопедия мудрости. – М.: Росса, 2013.


314

УДК 165:159.955 (082)

Нестерова М. A.

Кандидат философских наук, докторант

философского факультета Киевского национального

университета имени Тараса Шевченко

ПРОБЛЕМА РАЦИОНАЛЬНОСТИ В ПРОЦЕССЕ

ПРИНЯТИЯ РЕШЕНИЙ

Нестерова М. О. Проблема раціональності в процесі прийняття

рішень. У статті розглянута проблема раціональності прийняття рішень в

сучасній когнітивній економіці. Дослідження когнітивних процесів

дозволяє з’ясувати причини ірраціональності в поведінці суб’єктів

економічної діяльності. Від нераціональної поведінки не захищені люди з

високим інтелектом, що потребує перегляду понять когнітивної

ефективності. Окреслено напрямки вдосконалення навичок прийняття

рішень.

Ключові слова: ірраціональність, когнітивна економіка, мислення,

прийняття рішень, раціональність.

Нестерова М. А. Проблема рациональности в процессе принятия

решений. В статье рассмотрена проблема рациональности в современной

когнитивной экономике. Исследование когнитивных процессов позволяет

выяснить причины иррациональности в поведении субъектов

экономической деятельности. От нерационального поведения не

защищены люди с высоким уровнем интеллекта, что требует пересмотра

понятия когнитивной эффективности. В статье намечены направления

совершенствования навыков принятия решений.

Ключевые слова: иррациональность, когнитивная экономика,

мышление, рациональность, принятие решений.

Nesterova M. Rationality problem of decision making process. The

article considers сoncept of rationality and rational thinking in cognitive

economics. Researching the cognitive processes will disclose the roots of

irrationality in the consumer’s behavior. The high IQ people are not defended

from the disrational behavior. So, it means that the consept of cognitive

effectiveness should be revised. In the article the ways of decision making

improvement are outlined.

Key words: cognitive economics, decision making, irrationality,

rationality, thinking.

Одной из ключевых проблем современности стала


315

классическая для сферы экономики и управления проблема

принятия решений. Особая важность ее связана с тем, что в силу

качественных изменений как современных технологий, так и

общественных отношений, произошло резкое усиление влияния

индивидуальных поведенческих стратегий на судьбу всего

общества. И это касается не только лиц, принимающих решения,

которые находятся на вершине социальной иерархии, но и

обычных людей, что объясняется, например, усилением сетевых

глобальных эффектов. Поэтому классических подходов к

исследованию проблемы принятия решений, которые достаточно

хорошо освещены в научно-исследовательской,

методологической и образовательной литературе [7], пожалуй,

уже недостаточно.

Использование термина «когнитивная экономика вызвано

парадигмальным сдвигом в мире современной экономики,

который проявляется в усиливающейся важности роли принятия

решений, теории выбора и моделирования поведения субъектов

экономической деятельности. В данном контексте аналогичными

являются термины «поведенческая экономика» (behavioral

economics) [2] и «нейроэкономика» (neuroeconomics) [9]. В

когнитивной экономике классическая проблема рациональности

«человека экономического» приобретает особую актуальность,

что вызвано усилением человеческого, когнитивного фактора в

макро и микро экономических процессах.

В наиболее общем смысле рациональность в экономической,

практической сфере возникает, как только люди

взаимодействуют с природой. «Так, если мы раньше достигали

определенного результате с помощью А, а затем заменили А на В

и стали достигать (во всех случаях) тот же самый результат, то

такое отождествление (А=В) является рациональным. И

наоборот, если мы А заменили на С и не достигли нужного

результата, то такое отождествление нерационально с точки

зрения наших практических целей» [5, с. 308 – 309]. В

классических экономических теориях рациональность

экономического человека тесно связана с принципом

методологического индивидуализма, согласно которому все

анализируемые явления объясняются только как результат


316

целенаправленной деятельности индивидов. Рациональная

деятельность человека преобразует окружающую среду под его

потребности, приводит в соединение ресурсы, в идеале это

происходит наилучшим образом, наиболее эффективно. Такое

рациональное, преобразующее, созидательное поведение лежит в

основе модели «человека экономического» (или «homo

economicus»). Итак, классическая экономическая наука создает

абстрактную модель человека, который осуществляет

рациональное экономическое поведение - т. е. стремится достичь

максимальных результатов с минимальными издержками

(затратами) в условиях ограниченности ресурсов и

альтернативности выбора [ 8 ]. Но, с точки зрения социологов,

человеческое поведение ориентировано на достижение цели

максимальной выгоды и в нем присутствуют, как минимум, две

формы рациональности. «Первая – рациональность

инструментальная, обеспечивающая выбор цели в соответствии с

принципами полезности для индивида. Вторая – рациональность

когнитивная, состоящая в том, что для достижения такого

полезного результата деятель производит определенные

аналитические операции, взвешивая варианты выбора в

соответствии с критерием полезности и выбирая самый

оптимальный из них» [4, c. 551]. Таким образом, следует

отметить разные когнитивные процессы, в которых может

актуализироваться проблема принятия решений – как

целеполагание, так и определение способов достижения цели.

Поэтому с праксеологической точки зрения представляется

важным понимание реальных когнитивных процессов,

исследование соотношения и взаимодействия «когнитивных» (в

данном контексте - рациональных) и «эмоциональных»

механизмов принятия решений, потому что именно они

определяют степень рациональности человеческого поведения. И

современная ситуация демонстрирует склонность людей к

абсолютно иррациональному поведению, что подтверждено

исследованиями М. Алле, Д. Ариели, М. Алле, Д. Канемана, и др.

[1]. Одна из основных проблем нарушения рациональности

принятия решений – влияние иррациональных, эмоциональных,

бессознательных аспектов. Современные когнитивные


317

исследования позволяют получить достаточно полную

информацию о влиянии бессознательного на наше поведение,

особенно в ситуации принятия решений. Ведь чаще всего люди

не задумываясь принимают важные решения своей жизни: за

кого они будут голосовать, что купят, куда поедут в отпуск, а

также совершают множество других важных выборов. Не только

в основе повседневной рутинной деятельности, но и в основе

обдумывания и планирования нашей жизни, в основе принятия

решений лежат бессознательные процессы, и это не случайно, а

вызвано древними эволюционными механизмами, в первую

очередь самосохранения. У нас может не быть времени

рационально осмыслить приближающуюся угрозу, например,

встречный автомобиль на дороге [3, c. 28]. Но эти древние

механизмы работают не только в моменты опасности,

неосознанные установки определяют многие аспекты наших

взаимоотношений с другими людьми. Многие важные решения

принимаются бессознательно и не всегда эти механизмы

эффективны.

Иррациональность человеческого поведения, проблемы

рационального мышления связаны не только с влиянием

бессознательного или с нехваткой интеллекта. Как показывают

исследования К. Становича, интеллект и рациональное

мышление – это не одно и то же. Интеллект полагается как

вычислительный, а мышление (рациональное, осознанное

мышление) полагается как управляющий разум. И от

нерационального поведения не защищены люди с высоким

интеллектом. Дисрационализм – это неспособность

демонстрировать рациональное мышление и поведение при

наличии адекватного уровня интеллекта [6]. Для того, чтобы

выяснить причины, требуется более внимательное рассмотрение

взаимосвязи когнитивных процессов.

Современные когнитивные науки полагают, что работу

мозга можно охарактеризовать как два различных вида

когнитивных процессов, имеющих различные функции и

различные сильные и слабые стороны. Процессы первого типа

характеризуются автономностью. Они 1) происходят быстро, 2)


318

происходят вынужденно, при наличии определенных стимулов,

3) не нагружают центр, ответственный за переработку

информации (то есть не требуют сознательного внимания), 4) не

зависят от систем контроля высшего уровня и 5) могут

проходить параллельно, не затрагивая другие процессы первого

или второго типа. Процессы второго типа не могут проходить

параллельно, они происходят по одному или в очень малом

количестве. Протекают они медленно и захватывают все

внимание, т.е. сводятся к последовательной обработке данных.

Несмотря на то, что процессы второго типа способны подавлять

более простые процессы первого типа, которые могут протекать

«быстро и неточно», процессы первого типа могут вызывать

«нерациональный в конкретном контексте или даже

преувеличенный отклик» [6, с. 27]. Многопроцессные теории

мышления указывают на противоречия в когнитивных

процессах, которые являются причинами нарушения его

эффективности. Главный источник таких сбоев — когнитивная

скупость, как ее определяет К. Станович, или, иначе говоря,

умственная лень. Подобное явление является одним из

когнитивных эволюционных механизмов, т.к. очевидно

нецелесообразно применять всю мощь человеческого мозга для

решения элементарных, рутинных, базовых задач. Сложность

заключается в том, что многие «наклонности когнитивного

скряги» являются в прошлом успешными эволюционными

механизмами, однако сейчас, в условиях изменившегося мира,

могут быть не столь удачными [6, c. 77]. Картина мира, которую

конструирует человек, когнитивная ниша, является аналогом

эволюционной ниши – местом его обитания. Именно она

определяет субъективную реальность человека и насколько он

счастлив. Поведение человека может быть иррациональным в

том числе и по причине ошибок когнитивного моделирования

своей собственной картины мира.

Перспективы повышения рациональности и,

соответственно, эффективности поведенческих стратегий в

экономической сфере, достаточно реализуемы. Овладение

определенными стратегиями рационального мышления не


319

является чем-то архисложным. Например, простое

использование силлогизмов может существенно улучшить

качество мышления. Силлогизмы позволяют оценить важный

навык мышления – способность при решении задачи

концентрироваться на логическом мышлении, не поддаваясь

естественному желанию использовать при обработке

информации простейшие ходы (не быть когнитивным скрягой).

Они позволяют развить способность мыслить на основе

предоставленной информации, откладывая то, что мы знаем, на

время в сторону – фактически, используя позитивный эффект

фрейминга. Но, с другой стороны, одной из причин негативного

эффекта фрейминга является пассивное принятие заданной

формулировки, когда фрейм воспринимается как часть

содержания. В этом смысле фрейм выступает как контекст,

перспектива. В таком случае можно развивать

мультиперспективность, что существенно повышает реальную

когнитивную адаптивность. Осознанная работа с

множественностью фреймов, равно как и с множественностью

сценариев развития, может выступать как средство повышения

когнитивной эффективности «человека экономического». Но с

самим принципом когнитивной эффективности следует

обращаться достаточно осторожно. Психолог-когнитивист Д.

Бэрон предложил мысленный эксперимент, в котором

предлагается вообразить применение абсолютно безвредного

лекарства для повышения когнитивных возможностей

алгоритмического плана. Например, улучшенная память и

повышенная способность к обработке информации. Но вряд ли

люди станут от этого намного счастливее, т.к. они будут по-

прежнему делать неэффективный выбор, поскольку не смогут

обдумать альтернативные варианты или преодолеть излишнюю

самоуверенность и т.д. К сожалению, они будут принимать

ошибочные или неоптимальные решения, только будут делать

это намного быстрее [6, c. 232 – 233]. Это связано не только с

неэффективными процессами второго типа, но и с процессами

первого типа, которые идут преимущественно бессознательно,

хотя очень важны для принятия решений. «Важно понимать, как


320

на нас влияет бессознательное, чтобы не утонуть в

побуждениях, которые сложно понять и тем более

контролировать. Способность управлять собственным

поведением — умение заводить друзей, войти в курс дела на

новой работе, избавиться от алкоголизма - зависит не только от

генов, характера и социальной поддержки; не меньше это

обусловлено нашей способностью выявить и преодолеть

автоматические побуждения и эмоции, влияющие на все

аспекты нашей жизни. Чтобы проложить свой собственный

жизненный путь, нам надо научиться находить компромисс с

нашим бессознательным» [3, c. 29]. Поэтому совершенствование

сознательной когнитивной активности, в частности,

индивидуальной рефлексии становится актуальной задачей для

тех, кто хочет принимать решения эффективно, без ограничений

и помех, которые могут быть просто упущены из виду.

Еще одной проблемой, которая все более обостряется в

последнее время, является то, что недостаточное развитие

индивидуального рационального мышления сказывается на

обществе в целом. «В современном мире влияние

локализованных иррациональных мнений и убеждений может

распространяться и раздуваться с помощью глобальных средств

массовой информации и влиять на огромное количество людей.

Это значит, что, даже если сами вы не совершаете

иррациональных действий, на вас может влиять

ирррациональное мышление окружающих» [4, с. 235]. Один из

ярких примеров – Албания, в которой после экономического

развития в 1992-1997 годах наступил коллапс, причиной

которому был массовый дисрационализм. Крах албанского

общества наступил потому, что более половины населения

участвовали в финансовых пирамидах, которые закономерно

рухнули. Дисрационализм их поведения объясняется тем, что

они стали заложниками зараженных умственных программ, на

которых основываются пирамиды. Все пирамиды построены по

принципу внедрения неверных, ошибочных убеждений

(например, возможности быстрого обогащения вопреки законам

экономики), которые становятся когнитивными программами-


321

ловушками для достаточно большого количества людей. В этом

контексте проблема рациональности приобретает еще более

важное значение. Отвественность за личную когнитивную

эффективность в ее целостном понимании возрастает. Так

называемые эффекты «крыла бабочки», «кругов на воде»,

«снежной лавины» характерны для современных условий

нестабильности, турбулентности и, очевидно, в экономической

сфере они явно актуализированы.

Таким образом, рациональность в современной когнитивной

экономике является сложным комплексным явлением,

обусловленным многими факторами. «Рациональность является

разносторонней концепцией, не сводящейся к какому-нибудь

одному свойству ума. Рациональность требует наличия

разнообразных свойств мышления, которые позволяют подавить

массу неэффективных тенденций в области обработки

информации. Рациональность зависит от наличия различных баз

знаний, связанных с вероятностным и научным мышлением.

Рациональному человеку приходится избегать зараженных

программ, которые в своих собственных целях вынуждают его

думать и вести себя иррационально. Ни один из этих факторов

не может быть оценен с помощью распространенных тестов на

интеллект (или таких их подобий как SAT) [ 6, c. 229]. Один из

основных выводов К. Становича заключается в том, что высокий

интеллект не защищает от дисрационализма. Корреляции между

интеллектом и рациональностью оставляют значительное

пространстов для рассогласования. Поэтому ориентацию

современного общества на интеллект, а не на когнитивные

интегральные характеристики, в частности, на рациональное

мышление, следует признать недостаточно эффективными.

Отмеченные направления совершенствования навыков

принятия решений, ключевые точки роста в этих направлениях

позволят минимизировать риски, создать благоприятные

условия для эффективной человеческой деятельности в сфере

экономического развития. Современные когнитивные

исследования позволяют создать надежную научно-

методологическую базу для совершенствования навыков


322

принятия решений и, соответственно, последующих

практических действий. В когнитивной экономике проблема

рациональности принятия решений, как минимум, нашла свое

теоретическое обоснование, что позволит успешно двигаться и в

практическом направлении по ее разрешению.

1. Ариели Д. Інтервью изданию VOANews //Дэн Ариели//Режим

доступа: http://gtmarket.ru/laboratory/publicdoc/2008/1750

2. Ариели Д. Поведенческая экономика. Почему люди ведут себя

иррационально и как заработать на этом //Дэн Ариели: пер. с англ.

Павла Миронова. - М.: Манн, Иванов и Фербер, 2013. - 296 с.

3. Барг Д. / Джон Барг. Сила подсознания. //Психология. В мире науки

[03] март 2014. Режим доступа: // www.sci-ru.org

4. Бевзенко Л.Д. Социальная нелинейность – предпосылки и

проявления//Постнеклассика: философия, наука, культура:

Коллективная монография/Отв. ред. Л.П. Киященко и В.С. Степин.

СПб.: Издательский дом «Миръ», 2009. – с. 539 – 564.

5. Лазарев Ф.В. Интервальная методология: ключевые понятия.

/Философия мышления : [сборник статей] / ред. кол. Л. Н. Богатая, И.

С. Добронравова, Ф. В. Лазарев; отв. ред. Л. Н. Богатая. – Одесса :

Печатный дом, 2013. – с. 297 - 313 с.

6. Станович И.К. Рациональное мышление. Что не измеряют тесты

способностей /Кейт И. Станович [пер. с англ. И. Ющенко]. – М.

Карьера Пресс, 2012. – 352 с.

7. Учитель Ю.Г. /Учитель, Юрий Генрихович/Разработка

управленческих решений: учебник для студентов вузов,

обучающихся по специальности «Антикризисное управление» и

другим экономическим специальностям, специальности

«Менеджмент организации»/ Ю.Г. Учитель, А.И. Терновой, К.И.

Терновой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. –

383 с.

8. Экономическая теория. Под ред. Добрынина А.И., Тарасевича Л.С. -

СПб.: СПбГУЭФ, Питер, 2004. - 544 с.

9. Glimcher P. W. and Rustichini A. Neuroeconomics: the consilience of

brain and decision // Science. 2004. № 306. P. 447–452. Режим доступу:

//http://www.mendeley.com /catalog/neuroeconomics-consilience-brain-

decision-1/.

УДК 17.022.1:159.955


323

Домбровська Ю. Г.

Аспірантка кафедри філософії ДВНЗ «Переяслав-

Хмельницький державний педагогічний університет

імені Григорія Сковороди»

ЦІННІСНО-СМИСЛОВІ ОРІЄНТИРИ НА

«ТЕРЕЗАХ» СУЧАСНОГО КРИТИЧНОГО

МИСЛЕННЯ

Домбровська Ю. Г. Ціннісно-смислові орієнтири на «терезах»

сучасного критичного мислення. Структура та ієрархія ціннісно-

смислових орієнтирів, які визначають зміст, буттєві мегатренди і

перспективи на оглядове майбутнє, цілком об’єктивні й закономірні,

зумовлені численними причинно-наслідковими зв’язками і передумовами.

Втім, настільки такий статус-кво бажаний з позицій гармонійного розвитку

людини і суспільства? І в який спосіб оптимізувати ієрархію світоглядних

взірців?

Ключові слова: ціннісно-смислові орієнтири, критичне мислення,

ієрархія світоглядних взірців, причинно-наслідкові зв’язки, оптимум,

гармонійний розвиток людини і суспільства.

Домбровская Ю. Г. Ценностно-смысловые ориентиры на «весах»

современного критического мышления. Структура и иерархия

ценностно-смысловых ориентиров, которые определяют содержание,

бытийные мегатренды и перспективы на обозримое будущее, вполне

объективны и закономерны, обусловлены многочисленными причинно-

следственными связями и предпосылками. Впрочем, насколько такой

статус-кво желателен с позиций гармоничного развития человека и

общества? И каким образом оптимизировать иерархию мировоззренческих

образцов?

Ключевые слова: ценностно-смысловые ориентиры, критическое

мышление, иерархия мировоззренческих образцов, причинно-

следственные связи, оптимум, гармоничное развитие человека и общества.

Dombrovskya Y. Value-semantic orientations of modernity on the

weighbridge of critical thinking. The article considers the structure and

hierarchy of axiological landmarks that define the content, existential main

trends and development prospects of the future, completely objective and

logical, due to the multiple causal links and preconditions. It is defined as such,

the status quo is desired with the positions of harmonious development of


324

human and society, and in a way to optimize the hierarchy of the philosophical

ideals of personality.

Key words: value-semantic orientations, critical thinking, hierarchy of

philosophical models, causal relationships, optimum, harmonious development

of man and society.

Ціннісні орієнтації задають континуум особистісного поля

значущості. Генезис ціннісних орієнтирів найбільш змістовно й

концентровано виражає проблему особистості. В цьому сенсі він

являє собою винятковий інтерес як для теоретичної думки, так і

для соціальної практики. Питання про ціннісні уявлення ніколи

так гостро не стояло перед людством, як у наш час.

Система ціннісних орієнтацій може викликати негативні

явища, а саме: нігілістичне ставлення до сформованих звичаїв,

моральних норм і норм закону, підвищений світоглядний

категоризм і агресивність, відмежування від реальності в спосіб

наркоманії, пияцтва тощо. Такі явища і тенденції віддзеркалюють

багатоманітність прояву соціальної аномії та дезінтеграції

суспільства, все більш помітну тенденцію розпаду раніше

сформованих соціальних зв’язків, соціальних ідентифікацій,

солідарностей і своєрідну атомізацію, «відхід у себе», відчуження

від соціальної дійсності.

Тривогу викликає посилення релятивістських світоглядних

пріоритетів, які вважають ціннісні судження справою смаку і

довільних преференцій. Оскільки ж людина не може жити без

цінностей і норм, то такий релятивізм перетворює людину на

легку здобич ірраціональних систем цінностей.

Сутність проблеми посилюється тією обставиною, що в

теоретико-концептуальній сфері суспільні дисципліни вступили у

фазу, яка з однаковою адекватністю буттєвому відповіднику

можна відрекомендувати апатичним хаосом або ж хаотичною

апатією.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Перелік джерел,

присвячених філософському аналізу різних аспектів проблеми

ціннісних орієнтації, є доволі розлогим. Окремі положення

філософської теорії цінностей розроблялися в німецькій

класичній філософії, неокантіанстві (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт).

Теорія цінностей (аксіологія) як певний напрям в західній


325

філософії сформувалася в першій половині XX століття у працях

М. Шелера, Н. Гартмана, Р. Перрі, С. Пеппера.

У марксизмі теорія цінностей, її проблеми та методи їх

розв’язання активно обговорювалися в 60 – 70-ті роки XX

століття (зокрема, після конференції з питань філософської теорії

цінностей, що відбулася в 1965 році в Тбілісі). У 1985 році в

Тбілісі відбулася друга конференція, присвячена цінностям і

ціннісним орієнтаціям.

Питанню дослідження цінностей та ціннісних орієнтирів

присвячено чимало наукових праць. Зокрема, різні аспекти цієї

теми знайшли своє відображення у працях В. Андрущенка, Є.

Бистрицького, С. Кримського. О. Леонтьєва, М. Поповича, С.

Рубінштейна, В. Табачковського та інших авторів.

Незважаючи на багатоманітність праць, відчувається потреба

цілісного аналізу ціннісних орієнтації, який можливий в

результаті рефлексивного осмислення категорії «цінність». У

цьому сенсі необхідно відзначити роботи, що з’явилися за

останні роки, в яких поняття «ціннісні орієнтації» органічним

чином зв’язується з поняттями «духовного життя», «духовності»,

«духовної цінності». Йдеться насамперед про праці Л.

Мікешиної, С. Поздяєвої, В. Хазієва.

Особливої гостроти проблема пошуку нових орієнтирів у

складному світі сьогодення набуває в період соціальних криз,

коли необхідно мобілізувати суспільство на подолання

негативних наслідків і дати гідну відповідь на виклики часу.

Передовсім у цьому сенсі постає мета подальшої розробки

проблематики в її теоретичному і практичному аспектах.

Подібно до бджіл, які літають всупереч теорії

повітроплавання, яка заперечує за ними право на це, людське

буття в значно більшій мірі обумовлене цінностями, а не

достовірними науковими фактами. Цій особливості цілком до

снаги мотивувати корекцію онтологічного статус-кво, а

щонайменше вона потребує рахуватися з нею.

Тривалий час сперечаючись, чим є світло – хвилями чи

частками, – вчені вирішили поєднати обидва концептуальні

підходи воєдино. Однак щодо самої процедури – тобто чому

відбувається «світіння» – несуперечливе й вичерпне пояснення

відсутнє досі. Ще один приклад: з точки зору теорії еволюції


326

довга шия жирафа – повний абсурд, оскільки вона непридатна ні

для оптимізації харчування, ні для захисту. Креаціоністи навіть

кепкують над еволюціоністами, що евентуальний жираф, шия

якого була б завдовжки 2/3 шиї сучасного жирафа, виявився

значно більш конкурентоспроможним.

Науці також досі практично нічого невідомо про те, як

птахам вдається відлітати у вирій і повертатися в одне й те саме

місце. Здебільшого вчені вдаються до химерних пояснень із

залученням магнітного поля Землі й досвіду, який

успадковується пернатими неофітами трансконтинентальних

подорожей. Однак таке пояснення не витримує критики у

випадку метелика-монарха, який долає гігантські відстані, але

живе не більше шести місяців, тому не летить за цим маршрутом

двічі й не має в своєму розпорядженні досвідних даних з цього

приводу.

Принципи функціонування економіки тривалий час

вважалися взірцевими і беззаперечними. Втім, життя доводить,

що в таких стереотипах превалює наївність, а самі вони за

багатьма ознаками не відповідають дійсності. Приміром,

упродовж двох попередніх десятиліть чимало Нобелівських

лауреатів-економістів отримали нагороди за доведення

доцільності випуску цінних паперів на базі іпотечних облігацій,

однак нині ці тренди вважаються причинами глобальної

фінансово-економічної кризи.

Одним із творців сучасних міфів є економічна наука, яка

потребує «об’єктивного» алібі для своєї діяльності і

перетворюється за допомогою його в систему квазінаукової

ідеології. Як пише Ж. Бодрійяр, «тавтологія – це ідеологія, котра

раціоналізує систему влади. Присипляюча здатність опіуму у

вигляді принципу «це так, тому що це так» ... чи магічний вислів

«цей суб’єкт купує той чи інший предмет відповідно до свого

вибору і вподобань», – всі ці метафори, діючи під прикриттям

логічного принципу тотожності, насправді дають санкцію

тавтологічному принципу даної системи влади, тієї доцільності,

котра відтворює соціальний порядок або – як у випадку із

потребами – доцільності порядку виробництва. Ось чому

економічна наука, яка в своїх розрахунках цілком могла б

обійтися без поняття потреби як закодованого попиту, навпаки,


327

відчуває в ньому достеменну необхідність як в ідеологічному

підкріпленні [2, с. 64]».

Тренд віртуалізації активів справді набув неймовірного

поширення. Його сутність стисло можна викласти формулою:

купувати гроші, а не працювати. У книзі «За лаштунками Уолл-

Стріту» Леон Ліві влучно уподібнив сутність і принципи дії

сучасної глобальної економіки бульбашкам на фондових ринках

– зокрема, акціям корпорації з виробництва квітів, які нібито

сяють у темряві. Він детально змалював, як до цієї бізнес-схеми

долучаються значні суспільні прошарки: журналісти поширюють

міфічні відомості про такі квіти, експерти «фахово оцінюють»

сумнівний продукт, страхові кампанії нібито «убезпечують

інвесторів від можливих ризиків» і т.п. На певному етапі, коли

котирування акцій кампаній сягає апогею, її засновники знімають

вершки, акціонери ж залишаються із сумнівними цінними

паперами, а на додаток ще й із запитанням: а чи сяятимуть квіти

вночі?

Аби своєчасно врахувати домінуючі тенденції, якомога

повнішу інформацію щодо трендів у середовищі «сигнальних

прапорців» хочуть мати всі. Втім, іноді аналітичні очікування

навіть найавторитетніших економістів можуть істотно

розбігатися з фактичними даними. Наприклад, один з провідних

економічних журналів «Euromoney» у 1980 році опублікував

прогнози півтора десятка провідних аналітичних установ щодо

курсу німецької марки відносно долара. Вердикт цих гуру

експертного середовища від фінансів та економіки коливався в

межах 1,60-1,72 марки за долар. Натомість до кінця року марка

подешевшала до 2,35!

Коли фундатори пошукової системи «Google» презентували

своє know-how, то намагалися продати свій бізнес за $1 мільйон.

Однак жодна комп’ютерна корпорація Силіконової долини не

наважилась зробити таку незначну інвестицію. Минуло

десятиліття – і щорічний прибуток «Google» складав уже понад

$10 мільярдів, а ринкова ціна компанії перевищила $100

мільярдів. Вишукана іронія полягає в тому, що аналітики

Силіконової долини вважаються найкращими експертами в

питаннях передбачення технологічних тенденцій.


328

Однією з найбільших проблем (а точніше – глухих кутів)

сучасної соціальної теорії є світоглядна схоластика, яка

витлумачує новітні ринкові стосунки як суто технологічні й

раціональні механізми, а також абсолютизує поточну фазу

глобалізації в статусі ортодоксальної норми і кінцевої мети всієї

історії. За атомарну мікрооснову глобалізаційного макропроцесу

взято принцип максимізації утилітарної вигоди – своєрідна

«невидима рука» А. Сміта, щоправда, доведена до абсурдних у

своєму категоризмові меж.

Настала ера глобальної експансії ринку абстрактних

цінностей, коли для трейдера немає різниці, куди вкладати цінні

папери – в Норвегію чи Ботсвану, Ерітрею чи Люксембург –

головне, щоб «скрізь були приблизно однакові, звичні правила

ділової гри, існували порівнювані абстрактні вартості,

інституційні та інфраструктурні умови для безперешкодного руху

капіталів по світу у вигляді правових норм, котрі сприяють

бізнесу, бірж, філій світових банків, інвестиційних фондів,

комп’ютерного зв’язку і всюдисущих готелів «Меріот». У

спрощеному вигляді це і є глобалізація [4, с. 19]».

На думку Ж. Бодрійяра, в умовах гіперреальності ринкова

економіка фактично зникає, поступаючись місцем економіці

бажання і символічного обміну. Для ринкового успіху товару

(незалежно від того, чи йдеться про якусь річ, твір мистецтва чи

соціально-значущу інформацію) використовуються техніки

спокушання, які прийшли на зміну як soft-версії існуючим раніше

технікам відкритого підпорядкування. Сутність і цілі

зваблювання мас у сучасному суспільстві були комплексно

окреслені Ж. Бодрійяром у праці «Спокуса» [1].

Проблема феномена спокуси полягає в його інструментальній

амбівалентності. З одного боку, кожна спокуса лукава й

підступна; з іншого – спокуса є не просто однією зі складових

Життя, не лише його невід’ємною, атрибутивною й

імперативною дещицею: за великим рахунком, Спокуса і є

Життям – точніше, його спонукальним стрижнем і життєдайною

інтригою. Саме вона запліднює буттєву рутину Сенсом, Метою,

Жертовністю. За її відсутності Життя зберігає хіба що

формально-номінальні ознаки. Це лише Ніщо у подобі Життя – у

прикрій, недоречній, трагікомічній подобі.


329

Вкрай актуальною є необхідність з’ясування, яким

алгоритмом дії визначається життєдіяльність людини, її ціннісно-

орієнтаційні пріоритети та трансцендентні інтенції. Саме в цьому

полягає найбільша таїна людської світобудови, ті скріпи, які

забезпечують єдність багатоаспектної, амбівалентної,

контраверсійної і навіть відцентрової генеалогії людського єства.

Пікантна особливість полягає в тому, що в таких справах нема

дна, ступивши на яке, можна з упевненістю стверджувати, що ти

пізнав істину. Тут є лише можливість досягти певного

аргументаційного, пропагандивного та іміджевого ефекту. Або не

досягти його.

Приміром, концептуальний конструкт «стабільного

розвитку» є доволі підозрілим: ним оперували ледве не всі

антиутопії, починаючи від праці Олдоса Хакслі «О, дивовижний

новий світ!» і закінчуючи романом Джорджа Оруела «1984». У

цих «ідеальних» соціумах було майже все – технологічна

досконалість, добробут, безконфліктність тощо. Не було,

здавалося б, дрібнички – людських почуттів, щирості, співчуття

та деяких інших екзистенціалів, які атестують нас як людей, а

просто суспільство – як людське суспільство.

Жан Бодріяр значну частину своєї творчості присвятив

висвітленню різних аспектів «симуляції актуальної реальності, Гі

Дебор аналізував «суспільство спектакля», а Поль Вірільо

концептуалізував «заміщення, витіснення актуальної реальності

реальністю віртуальною». Спільним місцем усіх цих концепцій

була ідея, згідно з якою наочність влади, повсякденність її

технологій і втілень призводить до парадоксального результату:

«чим більше влада демонструє себе, тим більше вона прихована,

невловима і тим краще вона сховалася [8, с. 14]».

Символічна влада є вагомим аспектом всіх форм владних

відносин. Вона ґрунтується на символічному капіталі.

Потужність символічної влади полягає в тому, що вона

«виявляється в характері структурування соціальної реальності

на основні досягнення консенсусу щодо певного бачення світу і

легітимації відповідного когнітивного порядку»; ця влада змушує

людей бачити і вірити, підтверджувати або змінювати їхнє

сприйняття світу; вона нав’язує певне відображення відмінностей

між різними складовими суспільної дійсності, значною мірою


330

створюючи ці розбіжності, артикулюючи їх, роблячи їх

«видимими і очевидними», і, в такий спосіб, оформлюючи

соціальні групи та їхні соціальні позиції [9, с. 166].

Відповідно, щоб змінити чи зберегти соціальний світ

необхідно змінити чи зберегти способи його сприйняття людьми і

їхню практичну діяльність по відтворенню соціального буття

(згідно з термінологією П’єра Бурдьє змінити чи зберегти

габітус). «Символічна влада здійснюється не у вигляді

усвідомлених актів, а опосередковано – через способи її

відображення, оцінки і дій, котрі конституюються сукупністю

диспозицій, що формують сприйняття та світоглядні настанови

людей, а тому знаходяться поза рівнем свідомості і вольового

контролю [9, с. 27]».

Ціннісні пріоритети часто поступаються місцем чи не

знаходять можливості для актуалізації в умовах панівних

мегатрендів – основних напрямів еволюціонування, які

визначають сутність і особливості як сучасності, так і оглядового

майбутнього. Джон Нейсбіт слушно зауважив, що тренди – як

коні: на них легше їхати туди, куди вони самі готові рушати. На

мегатренди така особливість поширюється ще більшою мірою.

Вістря проблеми полягає в тому, що, попри безперечну

об’єктивність і закономірність, мегатренди можуть мати

негативні й навіть фатальні наслідки як для окремих

соціокультурних ойкумен, так і для людства в цілому.

У такій ситуації бути інерційним об’єктом, який вирішив

поексплуатувати «гужову силу мегатрендів», – значить діяти

щонайменше нерозважливо і безвідповідально. З цього приводу

Д. Нейсбіт писав: «Наша неспроможність бачити і наша

схильність заперечувати навіть те, що ми бачимо, є цілком

природними, оскільки істина надто дошкульна і страшна [6, с.

7]». У такий спосіб поведінкові пріоритети масової свідомості

якимось чином ще можна пояснити, але аж ніяк не виправдати.

Епіцентром світоглядної напруги варто визнати торжество

теорії і практики радикального гедонізму, яке завдяки своєму

транквілізуючому ефекту подекуди призводить навіть до атрофії

інстинкту самозбереження. Еріх Фромм, зауважив, що бути і

мати – це два основні споконвічні способи людського існування.

Проблема полягає в тому, що «багатьма людьми володіння


331

вважається найбільш природним способом існування і навіть

єдино прийнятним способом життя людини. В цьому контексті

необхідно з’ясувати сутність буття як способу існування або хоча

б збагнути, що володіння будь-чим – це лише одна з можливих

життєвих орієнтацій [7, с. 215]». Отже, якщо володіння (мати)

завжди відноситься до кількісних параметрів і оперує шириною

життєдіяльності, то буття індивіда (бути) – має справу з якістю і

глибиною водойми людського життя. Якщо бути – це буття, то

мати – за великим рахунком, небуття.

Масова культура постає новою системою управління і

маніпулювання свідомістю, інтересами і потребами, споживчим

попитом, ціннісними орієнтаціями і поведінковими

стереотипами, що в кінцевому рахунку прирівнюється до

репрезентації її ідеологічної і соціальної лояльності існуючому

порядку. Як зазначив Е. Фромм, «гіпнотичні методи, які

використовуються в рекламі й політичній пропаганді, істотно

загрожують психічному здоров’ю, особливо виразному і

критичному мисленню та емоційній незалежності. У мене немає

сумнівів у тому, що ретельні дослідження доведуть: вживання

наркотиків значно менше шкодить здоров’ю, ніж різні методи

«промивання мізків» від підпорогових навіювань до таких

напівгіпнотичних прийомів, як постійне повторювання або

відволікання від раціонального мислення засобом закликів до

сексуальної насолоди [7, с. 363]».

Істотною характерною ознакою сучасного суспільства

споживання і його маніпулятивних технологій спокуси є та

особливість, що «вперше в історії задоволення потреби в

насолоді не є привілеєм меншості, а стає доступним для все

більшої частини населення. Втім, чи може досягнення насолоди

(як пасивний афект на противагу активному) бути прийнятною

відповіддю на виклик проблеми існування людини – ось те

питання, яке постає нині, під час найбільш масштабного

соціального експерименту. В індустріальних країнах цей

експеримент уже дав негативну відповідь на сформульоване

запитання [7, с. 195]».

Питання про смисл життя загалом і людини зокрема –

ключова світоглядна проблема. Смисл – це культурний факт,

продукт культури. Ж. Бодрійяр у праці «Система речей»


332

переконливо обґрунтував тезу, що речі не володіють самостійним

змістом, а мають загальну функцією знаковості (сенс річ

знаходить в процесі семіозису, тобто смислом наділяє речі

людина). Смисл – це завжди цінність, котра виникає в акті

соціальної інтеракції. Ж. Бодрійяр зазначає, що ми живемо у

сфері символічного так само, як споживаємо лише символічні

форми речей. «Сучасній речі, що знаходиться у владі фантома

функціональності, властиві містика перевтілення і мутація

функції. Гранично розширюючи сенс, річ його неухильно

збіднює. У результаті річ десемантизується. Ця особливість

пояснює появу терміна les gadget, котрий позначає річ з

прихованою функцією, яка не може бути поіменована. Ім’я є

ознакою індивідуальності, а річ з абстрактним значенням не може

мати ім’я [5, с. 26]».

У 1976 році вийшла друком книга Еріха Фромма «Бути чи

Мати», якій судилося стати культовою і легендарною з причин

влучного діагностування автором тих викликів і проблем, що

мали істотне значення не лише для тогочасної тут-і-тепер

дійсності, а й сформували ієрархію детермінант, котра не

втратила світоглядно-регламентаційного впливу навіть в умовах

швидкоплинного сьогодення. Отже, «інформація – вирішальний

елемент у формуванні справжньої і ефективної демократії.

Втаємничення або фальсифікація інформації в так званих

інтересах «національної безпеки» має бути рішуче припинена.

Однак нині ця проблема не розв’язана, оскільки навіть і без

такого незаконного приховування різних аспектів обсяг реальної і

необхідної інформації, наданий пересічному громадянину,

практично дорівнює нулю [7, с. 370]».

ЗМІ загалом, а телебачення зокрема й насамперед постають

універсальним генератором смислів. За великим рахунком,

«газети, журнали, телебачення і радіо виробляють товари –

новини, сировиною для виготовлення яких слугують події. На

новини є попит, а ЗМІ визначають, які саме події є новинами, а

які – ні. В кращому разі інформація подається за відомим

шаблоном, лише поверхово стосуючись подій і ледь-ледь

надаючи громадянам можливість проникнути в їхню глибину,

зрозуміти їх приховані причини. Доти, доки продаж новин

залишатиметься бізнесом, навряд чи вдасться завадити газетам і


333

журналам публікувати те, на що є попит і що не суперечить

рекламі, поміщеній на сторінках цих видань [7, 370-371]».

Відтоді, як був оприлюднений цей результуючий

меморандум, ситуація лише ускладнилася: інформація й надалі

втаєничується під демагогічними приводами; попри всі принади і

переваги інформаційного суспільства, пересічному індивіду

заради отримання кількох грамів знань доводиться

перелопачувати центнери баластової інформації; не рахуючись ні

з якими канонами здорового глузду, ЗМІ продовжують

безпардонно реалізовувати своє право на визначення та

ієрархізацію подій і новин; нарешті, остаточно розвіялась ілюзія

щодо можливості продажу новин в небізнесовому форматі,

оскільки в абсолютній більшості випадків державні ЗМІ є

державним бізнесом, а не об’єктивним, неупередженим і

збалансованим інструментом інформування громадськості –

відтак, нині найбільш прийнятним є інформаційне поле, яке

максимально диверсифіковане між якомога більшою кількістю

приватних власників (в надії, що це слугуватиме відносно

надійним механізмом проти картельних змов і зловживань у цій

сфері).

Ціннісні пріоритети постають результуючим ефектом

інтелектуальної культури. Якщо люди не сформують в собі

здатність до рефлексії над своїми почуттями й думками, то

духовність в пошуках цінностей буде підживлюватися в

основному нерозумінням і непорозумінням. Щоб людина не була

захоплена зненацька проблемними викликами світоглядного

ґатунку, їй необхідно виробити, а точніше, перманентно

культивувати культуру рефлексії над цінностями.

1. Бодрийяр Ж. Соблазн / Перевод с французского Алексея Гараджи. /

Ж. Бодрийяр. – М. : Издательство Ad Marginem, 2000. – 318 с.

2. Бодрийяр Ж. К критике политической экономии знака. / Ж. Бодрийяр.

– М. : Библион – Русская книга, 2003. – 272 с.

3. Гирц К. Интерпретация культур / Пер. с англ. / К. Гирц. – М. :

«Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2004. – 560 с.

4. Дерлугьян Г. Современное обществознание: от теоретических

прорывов к неоклассическому синтезу? // Ойкумена: Альманах

сравнительных исследований политических институтов, социально-

экономических систем и цивилизаций. / Ред. кол.: В.П. Семиноженко


334

(рук. проекта) и др., науч. ред. и сост. А.А. Фисун. / Г. Дерлугьян. –

Харьков, 2009. – Вып. 6. – 280 с.

5. Маняхина М. Р. Вещь как носитель массовой информации //

Журналистский ежегодник. / М. Р. Маняхина. – 2012. – № 1. – С. 24–

27.

6. Нейсбит Д. Мегатренды. / Д. Нейсбит. – М. : ООО «Издательство

АСТ» : ЗАО НПП «Ермак», 2003. – 380 с.

7. Фромм Э. Иметь или Быть? / Психоанализ и религия; Искусство

любить; Иметь или Быть? : Пер. с англ. / Э. Фромм. – К. : Ника-Центр,

1998. – 400 с.

8. Шабурова О.В. Концепт «тайна власти» и возможности его прочтения

// Социемы (Под ред. В.Е. Кемерова, Т.Х. Керимова, В.А. Швырева).

Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2001. – Вып. 7. – С. 9–23.

9. Bourdieu P. Language and Symbolic Power. – Cambridge (Mass.): Harvard

University Press, 1991. – 316 р.


335

УДК: 101.1; 371.13

Карабань О. М.

Здобувач кафедри соціальної філософії

ПрАТ «ВНЗ» МАУП»

ГРОМАДЯНСЬКА АКТИВНІСТЬ

ЯК СТРУКТУРНИЙ ЕЛЕМЕНТ

ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Карабань О. М. Громадянська активність як структурний

елемент громадянського суспільства сучасної України. У статті

наголошується, що у найбільш оформленому і формалізованому вигляді громадянська активність проявляється в реалізації феномена місцевого

самоврядування, в основу якого покладено сучасні уявлення та ідеї

побудови відкритого процвітаючого громадянського суспільства на

принципах локальної демократії, децентралізації та деконцентрації

державної влади. Стверджується, що громадянська активність залежить від

духовних і політичних цінностей, а також загальної культури суб’єктів

діяльності та поведінки в громадянському суспільстві. Сенс і мета

громадянської активності визначається реалізацією соціально значущих інтересів, які

притаманні індивіду, різним об’єднанням громадян.

Ключові слова: громадянське суспільство, громадянська активність,

інституціоналізація.

Карабань О. Н. Гражданская активность как структурный

элемент гражданского общества современной Украины. В статье

отмечается, что в наиболее оформленном и формализованном виде

гражданская активность проявляется в реализации феномена местного

самоуправления, в основу которого положены современные представления

и идеи построения открытого процветающего гражданского общества на

принципах локальной демократии, децентрализации и деконцентрации

государственной власти. Утверждается, что гражданская активность

зависит от духовных и политических ценностей, а также общей культуры

субъектов деятельности и поведения в гражданском обществе. Смысл и

цель гражданской активности определяется реализацией социально

значимых интересов, присущих индивиду, различным объединениям

граждан.

Ключевые слова: гражданское общество, гражданская активность,

институционализация.


336

Karaban O. Public activity as a structural element of modern civil

society in Ukraine: the specificity of institutionalization. The article notes

that the most decorated and formalized a public activity is evident in the

implementation of the phenomenon of local government, which is based on

modern concepts and ideas for building an flourishing civil society on the

principles of local democracy, decentralization and deconcentration of

government. It is alleged that public activity depends on the spiritual and

political values and common culture and behavior of stakeholders in civil

society. The meaning and purpose of civic engagement is determined by the

implementation of socially significant interests that are unique to the individual,

various associations of citizens.

Key words : civil society, public activity, institutionalization.

На сучасному етапі людство прагне вирішувати труднощі на

шляху до досягнення максимальних соціальних і природних благ,

особливої важливості набуває завдання вивчення різноманітних

форм активності громадян у суспільстві, їх функціонування з

урахуванням особливостей соціальних процесів у сучасній

Україні, які справляють істотний вплив на цілі та напрямки

розвитку цих форм. Не підлягає сумніву той факт, що всі люди,

так чи інакше, відчувають на собі прояв соціальної

несправедливості, і в результаті цього вимушені вирішувати

завдання самореалізації, оскільки смислом їхнього існування є

безумовно необхідність вибору власного шляху духовного,

політичного і економічного розвитку.

Цілями самореалізації людини в громадянському суспільстві

стають: досягнення здатності людини бути відповідальним у

свободі; прагнути не тільки до негативної свободи - свободи

«від» (примусу, залежності), а й до позитивної свободи «для»

(здійснення своїх планів, постановки соціальних цілей та ін.);

досягнення мінімальних соціальних благ. Особлива природа

самореалізації, проявляється саме в громадянській активності, у

зв’язку з чим необхідно розглянути різноманітні форми реалізації

даного феномена. Варто також зауважити, що відповідно до

неоінституціонального підходу об’єктом дослідження інститутів

та інституціоналізації закономірно стають не лише структури та

організації, а й «правила гри», тобто, в даному випадку ми

можемо говорити про феномен «громадянської активності» як


337

особливий вид інституту, який справляє детермінуючий вплив на

формалізовані структури.

Іншими словами, інституціоналізація структур

громадянського суспільства передбачає попередню

інституціоналізацію громадянської активності в якості

довгострокової, яка сприймається як звичайна практика, яка

залучає до цього процесу всі основні верстви соціуму. Подальша

взаємодія даних інститутів приймає, зрозуміло,

взаємоохоплюючий характер - в повній відповідності з теорією

структурації Е. Гідденса, завдяки громадянській активності,

структури і практики громадянського суспільства самі, у свою

чергу, починають виступати як фактор, який зумовлює таку

активність. У найбільш оформленому і формалізованому вигляді

громадянська активність проявляється в реалізації феномена

місцевого самоврядування, в основу якого покладено сучасні

уявлення та ідеї побудови відкритого процвітаючого

громадянського суспільства на принципах локальної демократії,

децентралізації та деконцентрації державної влади.

Децентралізація виражається в передачі центром окремих

владних повноважень органам місцевого самоврядування.

Деконцентрація являє собою передачу повноважень тим

службовцям, які призначені центральними органами влади на

місця, а також поділ влади одного рівня.

Сенс і мета громадянської активності визначається

реалізацією соціально значущих інтересів, які притаманні

індивіду, різним об’єднанням громадян. Поняття «активність»

характеризує системоутворюючу ознаку, що визначає з одного

боку системні якості людини, а з іншого - міру її участі в

соціальному житті. Соціальна динаміка громадянського

суспільства має також «внутрішньо» детерміновану сторону, яка

виражається в її активності та спрямованості на свідоме

конструювання свого подальшого життя.

Теоретик-політолог переводить життя людей в абстрактну

категорію громадянського суспільства, але важливо зрозуміти

реальну багатовимірність екзистенції людини в соціумі. Одна з

іпостасей цієї екзистенції і виражається в цивільній

самодіяльності, самовираженні [12, 14]. Р. Апресян і О. Гусейнов

під громадянською активністю розуміють те, як індивіди


338

(пересічні громадяни) впливають на загальні умови спільного

життя, насамперед на політико-правовий простір, в рамках якого

кожен з них реалізує свої приватні, індивідуальні цілі [10]. При

цьому цікавими є зміни, а точніше, нові тенденції, акценти у

взаєминах індивіда, суспільства і держави, які обумовлені

політичними і соціально-економічними перетвореннями останніх

років. За змістом громадянська активність може бути

прогресивною і консервативною, конструктивною і

деструктивною, за способами і методами – конвенціональною і

неконвенціональною. У даному випадку слід відзначити

«конвенціоналізм» (від лат. сonventio - угода) – напрям у

філософській науці, згідно з яким в основі природничо-наукових

теорій лежать довільні угоди, вибір яких регулюється лише

міркуваннями зручності, доцільності, принципом «економії

мислення» і т.ін.

Громадянська активність спрямована на залучення якомога

більшої уваги громадськості, засобів масової інформації, владних

структур до різного роду суспільних проблем. Серед них,

зокрема, виділяються жіночі, молодіжні, ветеранські,

профспілкові проблеми; питання пов’язані з розвитком місцевого

самоврядування, освіти, культури, медицини, зі станом екології,

економіки і т. ін. Процес формування громадянської активності

може протікати стихійно, незалежно від діяльності тих чи інших

соціальних інститутів, шляхом дискусій, обміну думками,

зіставлення різних точок зору. Проте найчастіше громадянська

активність є результатом певних дій державних установ,

політичних організацій, мас-медіа.

Формами колективної самоорганізації громадян є громадські

комітети, спілки, рухи; ініціативні групи громадянського тиску,

експертні громадські комісії, ради та інше. Діапазон їхніх дій

досить широкий – від збору підписів, подачі петицій до вуличних

маніфестацій та актів громадянської непокори. У багатьох

випадках подібного роду акції пов’язані з проявом масових

емоцій. Вони знаходять своє вираження в пікетуванні, мітингах

протестах, поширенні друкованої продукції (листівок, газет),

інших формах. Такого роду громадянська активність передбачає

тиск на місцеві та регіональні органи влади з метою вироблення і

прийняття відповідних рішень.


339

Важко уявити розвиток і функціонування громадянського

суспільства без підтримки держави. Обмеження сфер впливу

держави має сприяти розширенню прав соціальної діяльності

інститутів громадянського суспільства як незалежних джерел

ініціатив. Вони служать противагою системі державної влади і

активізують творчий потенціал людей. Громадянське суспільство

проголошує головною цінністю людини і створює для нього за

допомогою держави гідні умови життя і праці. У вітчизняній

філософії висловлюється думка, що громадянське суспільство

потрібно розглядати як альтернативу існуючому політичному

устрою [2]. Ця альтернатива проявляється, мабуть в тому, що

спільність «вільних» індивідів, які потребують підтримки

держави, все ж намагаються поставити її під свій контроль.

Можливо, така думка пов’язана з тим, що людина може

виявитися об’єктом маніпуляції держави. Такі форми правління

як тоталітаризм сприяють поглинанню громадянського

суспільства державою.

Громадянське суспільство в Україні має яскраво виражене

колективістське забарвлення, на відміну від західноєвропейської

моделі, де особистість розглядається в якості автономної,

залежної лише від себе. Тут варто відзначити, що Українська

держава - це складений багатьма століттями єдиний соціальний

організм. Гегель, безумовно правий, говорячи, що «державний

лад не є щось створене: він являє собою роботу багатьох століть»

[8].

«Громадянське суспільство» на просторі колишнього СРСР

з’явилося як ідеологічна конструкція, де мова йшла про

створення нового морального і громадського порядку. Ідея

громадянського суспільства в багатьох країнах після зміни

політичних ідеалів трактувалася, як сфера спонтанної і

незалежної від держави активності окремих індивідів, що

призвело до виникнення нових відносин і угод між ними, а також

нових форм суспільного життя. Гегель, відзначаючи відмінність і

тісний взаємозв’язок між громадянським суспільством і

державою, розглядав першість як місце, де людина своєю працею

отримує для себе користь, але таку можливість їй відкриває

держава. Для громадянського суспільства важлива незалежність


340

громадян, їх можливість самостійно існувати, реалізовувати

приватні інтереси і потреби.

У всьому світі спостерігається розвиток взаємозв’язків,

інформаційного обміну між громадянами, перетворення їх

спільноти на те, що в сучасному світі називається «мережею», де

кожен член суспільства невід’ємний від інших, а тісно

включений в реальні чи потенційні інформаційні та наукові

взаємозв’язки. З розвитком засобів масової комунікації

багаторазово зросла можливість впливу на масову свідомість.

Ця можливість може широко використовуватися з метою

розвитку і вдосконалення громадянського суспільства. Історії

людства відомо, коли накопичені технологічні знання були

втрачені через те, що занепад суспільства зробив їх безглуздими.

Так було в часи краху Римської імперії. Знадобилося п’ять

століть, щоб надолужити згаяне [5] . На жаль, у суспільстві, де

пошук засобів існування є головною життєвою необхідністю

більшості громадян, новітні технологічні досягнення не можуть

замінити найближчим часом вирішення нагальних соціальних

проблем. З цієї ж причини вони не можуть бути тісно залучені в

орбіту реальних чи потенційних інформаційних та наукових

взаємозв’язків.

Будучи потужним засобом впливу на свідомість і практичну

діяльність людей, Інтернет в Україні, так само як і в колишніх

радянських республіках, може, але поки що не є тим

каталізатором, який необхідний для соціального розвитку

громадянського суспільства. В останні роки проявляється

зростаючий інтерес фіскальних органів держави до всесвітньої

мережі і до того, чим займаються там підвладні їй громадяни, що

навіває сумні спогади про недалеке минуле нашої держави.

Головний шлях для подолання подібних труднощів – розумна

соціально-економічна політика держави, прихильність до

демократичного шляху розвитку і створення сприятливих умов

для населення з метою залучення до нових інформаційних

досягнень.

Комп’ютерні технології пройшли три стадії. Перша стадія, це

споживання інформації. Ми можемо під’єднатися до різних

джерел даних і черпати з них потрібну нам інформацію. Друга

стадія, на якій ми фактично зараз знаходимося – це інформаційна


341

взаємодія. І третя стадія, яка породжує якість, можливість

комунікації, на яку ми намагаємося переходити – це стадія

спільної дії. Це і є можливість унікальної розгалуженої взаємодії

[6]. Проте Інтернет, за оцінкою вчених, не є однозначно

прогресивним явищем. Крім суб’єктивних негативних наслідків,

інформаційна мережа несе суспільству потенційні загрози, які є

зворотною стороною її переваг. Йдеться про можливості

політичних маніпуляцій, загрозі інформаційної війни в умовах

відсутності чітко сформульованої інформаційної політики

держави та недостатньої розробленості питань державного

правового регулювання використання Інтернет в системі

взаємовідносин держави і громадянського суспільства [2].

Перспективами використання Інтернет-технологій в системі

взаємодії держави і громадянського суспільства, розглянуті поки

що в небагатьох роботах учених: Г.Т. Артамонова, С.А.

Бастрікової, В.І Василенко, Т.В. Закупень, А.В. Петрова, В.І.

Маркоменко, Ю.А. Нісневіч, В.Н. Семерікова та ін. [7].

Громадянська активність побудована на принципах повної

добровільності і свободи участі. І ініціатори, і члени

громадянських акцій діють, як правило, за власним бажанням, без

примусу. Разом з тим дану проблему не слід розглядати поза

контекстом цивільної відповідальності людей перед законом тієї

країни, в якій вони живуть. Держава при цьому має сприяти

розвитку демократичних інститутів, гуманістичних принципів та

ідей; забезпечувати дотримання прав і свобод людини;

заохочувати різні форми участі населення у державній та

громадській діяльності; поважати зародження самоврядування;

гарантувати свободу друку і гласності, судовий захист та ін.

Громадянська активність, нерозривно пов’язана з громадянським

обов’язком. Це означає, що будь-який громадянин повинен чесно

виконувати свої обов’язки, відчувати почуття моральної

відповідальності за свою діяльність перед оточуючими людьми і

суспільством, знати про наслідки неправомірної поведінки.

Громадянська активність виражається в громадянськості

особистості . Поняття «громадянськість» поєднує у собі риси

всезагальної (загальнолюдської) і особливої (національної)

родової культури. Громадянськість – це, перш за все, органічний

сплав «вищих» (а не просто загально-видових або індивідуально-


342

особистісних) родових властивостей людини, взятих у їх

ідеальному втіленні і реальному бутті [4] . Громадянськість – як

особлива форма почуттів, моралі та свідомості формується у

кожної людини в процесі соціалізації особистості та накопичення

життєвого досвіду. Неодмінною умовою розвитку

громадянського суспільства виступає достаток і дозвілля

громадян, що дає їм почуття власної гідності і можливість

вільного спілкування. Громадянськість є мірою соціально-

розвиненої людини, його здатності жити не тільки в сім’ї і

власному будинку, але разом з іншими і заради інших [11].

Поглиблення конфронтації з представниками владних

структур посилює політичний характер громадянської

активності, може призвести до політичної кризи на локальному,

регіональному та національному рівнях. Дана обставина

обумовлює необхідність оперативного аналізу та врахування

громадської думки в процесі прийняття політичних рішень.

У недемократичних суспільствах, де права людини істотно

обмежені або придушуються, становище громадянина в значній

мірі ускладнюється, його громадська активність стримується.

Таке становище особливо характерне для тоталітарних режимів,

де нерозривно панує єдина ідеологія, встановлена монополія

держави на діяльність ЗМІ, здійснюється грубе втручання в

приватне життя людини, не допускається свобода економічної

діяльності індивіда. В умовах демократії конституційний і

реальний статус громадянина дозволяє йому активно брати

участь у суспільному житті.

Громадянська активність протистоїть формальній

(декларованій) активності, характерній для тих типів товариств, в

яких панує авторитарний чи тоталітарний режим. Її критерієм є

не зовнішня лояльність режиму, як це має місце в авторитарно-

бюрократичних системах, а свідоме, зацікавлене і раціонально-

критичне ставлення суб’єктів (індивідів, груп) до справ

суспільства і держави, прагнення впливати на вироблення та

реалізацію рішень, які зачіпають як і їх власне (особливе), так і

суспільні інтереси. У цивілізованому суспільстві громадянська

активність особистості не виходить за рамки, встановлені

законом (якщо останній не суперечить основоположним правам

громадян) та іншим способам громадської регламентації


343

(моральними нормами, правилами, угодами). При цьому

спостерігається наступна тенденція: чим більше розвинене

суспільство в економічному, політичному і культурному

відношенні, тим ширша і різноманітніша громадянська

активність його членів.

Що стосується громадянської активності в рамках правового

простору, то слід наголосити на її неповній сформованості.

Велика кількість областей соціального життя, потребує правового

оформлення, що не охоплена або недостатньо охоплена чинним

законодавством. Багато нормативних актів, які видаються

відомствами, а саме ті, які стосуються прав громадян, не

публікуються і залишаються закритими для спілкування.

Вплив громадянської активності на суспільні відносини

відбувається інакше, ніж це характерно для регулятивного впливу

права. Громадянська активність забезпечує нормативний вплив,

перетворюючи при цьому енергію громадянськості, в енергію

поведінкових актів людей. Тим самим вона сприяє досягненню

цілей і завдань суспільного регулювання. Громадянська

активність проявляється у всіх сферах життя сучасного

суспільства. В економічній площині вона реалізується у формі

захисту і підтримки права власності, і свободи підприємництва, у

вирішенні трудових спорів, у висновку взаємовигідних угод і

розвитку партнерських відносин, в обмеженні державної

монополії на виробництво і розподілі товарів. У політичній сфері

вона виступає у формі участі членів громадянського суспільства

в державному управлінні за допомогою механізмів

безпосередньої і представницької демократії (виборів,

референдумів тощо), в діяльності добровільних суспільно -

політичних об’єднань і асоціацій, у розвитку місцевого

самоврядування. У духовно-ідеологічній – громадянська

активність здійснюється в альтернативних формах освітньої,

наукової, релігійної та художньої діяльності. У сфері соціального

відтворення вона представлена у формі різноманітних організацій

і рухів, які виступають за здоровий спосіб життя, охорону

природи і навколишнього середовища, права материнства і

дитинства, розвиток сім’ї, підтримку літніх людей, збереження

етичних меншин. У результаті громадянську активність можна


344

класифікувати за суб’єктним складом, залежно від носія

активності, по сфері діяльності, інтересам і т. ін. [12].

У кожній сфері суспільного життя особистість виробляє і

реалізує ту чи іншу стратегію громадянської участі. У науковій

літературі якої-небудь загальноприйнятої типології форм

громадянської активності не існує. Однак найчастіше виділяють

такі інституційні типи або форми, як, наприклад, громадянські

акції, громадянські ініціативи і громадянські рухи. Об’єднуючою

силою багатьох, насамперед неформальних організацій, стає не

протиставлення громадян до безконтрольності державної влади, а

протиставлення однієї частини громадян іншій за етичними і

класовими ознаками. У результаті на рівні громадянського

суспільства не лише не посилюються тенденції до консолідації

нації, але, навпаки, посилюється її фрагментарність,

поглиблюються прірви взаємного непорозуміння і недовіри,

отримує постійне підживлення конфронтаційна політика.

Ті форми автономної громадянської активності, які

спостерігаються в сучасній Україні, занадто часто відображають

нездатність різних груп суспільства до компромісного

залагодження інтересів і небажання керуватися цілями суспільної

злагоди.

Звичайно, можна говорити про те, що деякі з низових,

незалежних груп і організацій громадян, які виникли в останні

роки не можна назвати складовою частиною громадянського

суспільства, оскільки їхні дії не відповідають цивільним

критеріям. Проте такий підхід мало, що дає для розуміння

реального процесу. Він лише підтверджує цілком банальну

істину про те, що демократично орієнтоване громадянське

суспільство може надавати не тільки позитивний, а й

деструктивний вплив на долю політичної демократії. Про це

говорить не тільки досвід країн мусульманського Сходу, де

присутні досить зрілі елементи громадянського суспільства,

об’єднані агресивною ідеологією мусульманського

фундаменталізму. На це ж вказує і досвід такої європейської

країни, як Німеччина, де в період Веймарської республіки

розгалужена мережа громадянської асоційованості сприяла краху

демократичного режиму і приходу до влади гітлерівського

фашизму.


345

З урахуванням сказаного вище, можна поставити питання: чи

є розвинена система незалежної громадянської асоційованості

безумовним благом? Дуже багато залежить від особливостей

особистості, що є первинним елементом конструювання

громадянського суспільства. Існування вільного і незалежного

індивіда являє собою, як відомо, необхідну передумову розвитку

демократії. Але це лише необхідна, але не достатня умова.

Процеси, що проходять сьогодні в Україні, свідчать, що

далеко не кожна незалежна особистість керується ідеалами

демократії та відчуває прихильність до її цінностей. Досить часто

нові шляхи державного та суспільного розвитку призводять до

результатів, які не відповідають очікуванням і суперечать

початковому напрямку розвитку країни. Отже, результат

необов’язково пов’язаний з вхідним «сигналом». Система

сприймає і підсилює щось незначуще і ігнорує те, що ми

вважаємо «новим введенням» (реформа), проявляє внутрішню

детермінацію, наслідуючи власні закони.

Як зазначає Ю.М. Рєзник, громадянське суспільство не може

існувати лише для досягнення особистих інтересів і цілей людей.

Як би не прагнула окрема людина встановити своє безмежне

панування над речами та іншими людьми, вона сама виявляється

багато в чому пов’язаною з діяльністю інших людей і змушена

погоджувати свої інтереси, з їх інтересами обмінюючись з ними

продуктами своєї праці. У сучасній Україні відсутня суспільна

злагода з приводу функцій і обов’язків держави. З одного боку,

держава намагається виконати коло обов’язків, масштаб яких не

відповідає його можливостям. З іншого - держава не здатна

виконувати частину своїх незаперечних обов’язків, в результаті

ефективність державного управління залишається невисокою.

У суспільній свідомості і менталітеті представників

державної влади продовжують домінувати спотворені уявлення

про взаємні обов’язки та взаємовідносини суспільства і держави.

Правова держава покликана максимально задовольняти

інтереси і потреби своїх громадян. Ці інтереси настільки численні

і різноманітні, що практично немає можливості мати інформацію

про всі ці інтереси. Тому виникає необхідність інформувати

державу про конкретні інтереси громадян, задовольнити які

можна лише силами і засобами самої держави. Це ефективно


346

лише через діяльність організацій існуючого громадянського

суспільства. Для існування громадянського суспільства мало

просто ходити на вибори і справно платити податки, важливо

мати практичне підтвердження прямому зв’язку між основними

громадянськими діями і реальною ситуацією в суспільстві.

Якщо від результатів виборів нічого не залежить (ні склад

уряду, ні характер проведеної ним політики), а податки

витрачаються без згоди платників податків, громадянське

суспільство існувати не може. І ніяка приватна ініціатива не

замінить головної громадянської чесноти: бути не тільки в курсі,

що відбувається в державі і суспільстві, а й брати в їхній долі

посильну участь.

У сучасній літературі часто виникає питання: громадянське

суспільство - це все населення країни, весь народ або обрані

індивіди, з властивостями громадянськості?

По суті всі громадяни України формують активне духовно-

моральне поле громадянського суспільства. Існує думка, що

основу громадянського суспільства утворює середній клас, а в

Україні він ще не сформувався.

1. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості:

дослідження категорії громадянське суспільство.- Львів: Літопис,

2000.- 320с.

2. Громадянське суспільство і політика органів місцевого

самоврядування (проблеми теорії і практики).- Львів: Доброчинний

громадський Фонд ім. Князя Осмомисла-Наукове Товариство

ім.Шевченка, 2003.- 416с.

3. Узун Ю.В. Концепт «Громадянське суспільство» в історії та теорії

політичної думки: Спец 23.00.01. Автореф. дис. на здоб. наук. ступ.

канд.політ. наук.- Одеса, 2002.- 16с.

4. Руткевич Е. Развитие идеи гражданского общества в истории

социально-философской мысли / Е. Руткевич. — Л. ; М.: Мысль, 1999.

- Вып. 3. -С. 21-35.

5. Громадянське суспільство як здійснення свободи. Центрально-

східноєвропейський досвід. Збірник наук.праць. За ред. А. Карася. —

Львів, 1999.

6. Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. —

Київ:КІС; АНОД, 2000.

7. Колодій А. Громадянське суспільство як основа міжетнічної

толерантності // Українські варіанти.1998. № 3.— С. 49-52.


347

8. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної

трансформації. Розділ ІІІ. Глава 1. Становлення громадянського

суспільства. — Київ, 1998. — С. 314-344.

9. Буряк В.В. «Глобальное гражданское общество и сетевые революции».

/ Симферополь: ДИАЙПИ, 2011. — 152 с.

10. Карась А.Ф. Філософія громадянського суспільства як інтерпретація свободи і соціальності : Дис… д-ра філос. наук: 09.00.03 / Львівський

національний ун-т ім. Івана Франка. — Л., 2004. — 454арк. —

Бібліогр.: арк. 436–454.

11. Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. —Донецьк, 1999.

12. Анікін В. Державна етнополітика та формування громадянського суспільства / В. Анікін // Політичний менеджмент : наук. журнал /

голов. ред. Ю. Ж. Шайгородський — 2004 — № 5 (8) — с. 63-70.

13. Бойчук М. А. Влада і громадянське суспільство: механізми

взаємодії/М. А. Бойчук — К: Атлант ЮЕмСі, 2007.

14. Воронов І. О. Виклик «Левіафану»: еволюція і перспективи

громадянського суспільства/І. О. Воронов. — К.: Генеза, 2007. —

398с.

http://www.bazaluk.com/scientific-library/book/211.html

http://www.bazaluk.com/scientific-library/book/211.html

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%B4%D0%B6%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82_%28%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB%29


348

УДК 141.7:371.2.015.311:8

Матусевич Т. В.

Викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін


СТРАТЕГІЇ ПОДОЛАННЯ ВЕРТИКАЛЬНОЇ ТА

ГОРИЗОНТАЛЬНОЇ СЕГРЕГАЦІЇ У ВИЩІЙ

ОСВІТІ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Матусевич Т. В. Стратегії подолання вертикальної та

горизонтальної сегрегації у вищій освіті: європейський контекст. В

статті проаналізовані європейські стратегії подолання ґендерної нерівності

у вищій освіті, що здійснюються у напрямках деконструкції гендерних

стереотипів, подолання горизонтальної та вертикальної сегрегації,

фемінізації вчительської професії .

Ключові слова: ґендерна нерівність, горизонтальна сегрегація,

вертикальна сегрегація.

Матусевич Т. В. Стратегии преодоления вертикальной и

горизонтальной сегрегации в высшем образовании: европейский

контекст. В статье проанализированы европейские стратегии преодоления

гендерного неравенства в высшем образовании, осуществляемые в

направлении деконструкции гендерных стереотипов, преодоления

горизонтальной и вертикальной сегрегации, феминизации учительской

профессии.

Ключевые слова: гендерное неравенство, горизонтальная сегрегация,

вертикальная сегрегация.

Matusevych Т. Strategies of overcoming the vertical and horizontal

segregation in higher education: the European context. The article analyzes

the European strategy of overcoming gender inequality in higher education

undertaken in the areas of deconstructing gender stereotypes, overcoming

horizontal and vertical segregation, feminization of teaching profession.

Key words: gender inequality, horizontal segregation, vertical segregation.

Реформування української системи освіти на демократичних

засадах, враховуючи сучасні євроінтеграційні процеси, потребує

включення ґендерного компоненту на всіх рівнях освітньої

системи, як чинника формування суспільства рівних


349

можливостей. Головною метою ґендерно орієнтованої освіти є

формування егалітарної свідомості, ґендерно толерантної суб’єкт

– суб’єктної взаємодії. Слід зазначити, що запровадження

ґендерного компоненту до освітніх стандартів вищої школи

відповідає вимогам модернізації, гуманізації та демократизації

освіти, підвищення її якості та принципам Болонського процесу.

Наразі головним індикатором ґендерної рівності в освіті є її

результативність.

Як зазначають експерти Агентства з питань освіти,

відеовізуальних засобів і культури ЄС [1], ґендерні відмінності

з’являються в початковій та середній освіті почасти тому, що

традиційні ґендерні ролі та стереотипи, як правило, засвоюються

під час навчання в школі. Ці відмінності потім відображаються і

далі зміцнюються на вищих рівнях освіти та професійної

підготовки. Тому, важливо з’ясувати питання: як європейські

країни намагаються боротися з цими явищами нерівності.

Більшість європейських країн розробили політику чи

підтримали проекти, спрямовані на подолання нерівності статей у

сфері вищої освіти. Деякі країни включають конкретні

положення щодо ґендерної рівності в законодавство чи в урядові

стратегії і роблять їх обов’язковими для вищих навчальних

закладів для створення своєї власної політики ґендерної рівності.

Як вже зазначалося, є дві основні ґендерні проблеми в

європейських країнах на рівні вищої освіти: горизонтальна та

вертикальна сегрегація. По-перше, практично всі країни

стурбовані горизонтальною сегрегацією, тут проблема полягає в

тому, що жінки і чоловіки вибирають різні сфери навчання у

вищій освіті, і жінки недостатньо представлені в галузі науки і

техніки. По-друге, ряд країн (Бельгія, Чехія, Німеччина, Греція,

Іспанія, Франція, Нідерланди, Австрія, Словенія, Швеція,

Сполучене Королівство та Норвегія) – стурбовані вертикальною

сегрегацією. Ця проблема пов’язана з існуючим нині поняттям

«скляної стелі» в вищій освіті та науці: у той час, як число жінок

перевищує кількість чоловіків серед випускників вищих

навчальних закладів, вони недостатньо представлені на рівні

аспірантури і докторантури, менше жінок і серед професорсько-

викладацького складу в університетах.


350

Отже, розглянемо докладніше європейські стратегії

подолання ґендерної нерівності у вищій освіті, що здійснюються

у наступних напрямках:

подолання горизонтальної сегрегації;

подолання вертикальної сегрегації;

подолання фемінізації вчительської професії.

Стратегії, спрямовані на подолання горизонтальної

сегрегації.

Більшість країн, що реалізують політику ґендерної рівності у

сфері вищої освіти основною метою вважають боротьбу з

горизонтальною сегрегацією і ґендерним дисбалансом у виборі

жінками та чоловіками. Майже всі ці політики та проекти

націлені на дівчат і жінок; тільки незначна кількість програм

зосереджує увагу на виборі, зробленому хлопчиками і

чоловіками.

Є два основні інструменти, які спрямовані на зміну

традиційного вибору напряму професійної освіти. По – перше, це

забезпечення в середніх школах професійної орієнтації. По –

друге – інформаційно-просвітницькі проекти в установах вищої

освіти. Зазвичай, ці проекти ініціюються та фінансуються на

державному рівні. У більшості випадків, їх метою є залучення

більшої кількості жінок в такі галузі знань, як математика та ІТ-

технології, а також інжиніринг, виробництво та будівництво.

Найбільш поширені методи включають організацію

університетських днів відкритих дверей та надання спеціальних

нагород студентам.

Наприклад, у Бельгії, відділ економіки, науки та інновацій в

даний час фінансує проект, спрямований на збільшення кількості

жінок в інженерних дослідженнях. Цей проект призначений для

створення прикладів для наслідування для студенток і

викорінення ґендерних стереотипів. У Чеській Республіці,

Національний контактний центр «Жінки і наука» був створений в

2001 році як проект Інституту соціології Академії наук Чеської

Республіки, що фінансується Міністерством освіти, молоді та

спорту. Завдання Центру полягає у створенні інформаційно –

просвітницьких ініціатив і формуванні науково-кадрової

політики в Чеській Республіці, особливо щодо становища жінок у


351

науці. Крім того, у 2009 році розпочато проект з створення

системи наставництва для учениць середніх шкіл.

У Німеччині в 2008 році був запущений проект в рамках

урядової програми «Розвиток через освіту», мета якого полягає в

тому, щоб заохотити більше дівчат і жінок продовжувати

навчання, отримати вищу освіту та зробити кар’єру в галузі

математики, інформатики, природничих наук і технології. Проект

залучає численних партнерів з промисловості, науки, політики і

засобів масової інформації. Представляючи позитивні приклади

для наслідування, партнери сприяють подоланню ґендерних

стереотипів, пов’язаних з цими галузями діяльності. У той же

час, партнери домовилися активізувати свої зусилля для

забезпечення балансу між роботою і сімейними зобов’язаннями.

У Франції Комітет з питань паритету в галузі вищої освіти і

наукових досліджень розробляє річний план конкретних заходів,

спрямованих на заохочення дівчат до наукових досліджень.

Комітет контролює баланс між чоловіками і жінками в науковій

роботі і забезпечує врахування ґендерниого аспекту в науково -

дослідних установах, програмах і політиці у Франції. Комітет

співпрацює з асоціацією жінок – вчених, щороку організовує

премії Жоліо-Кюрі, підтримує конкретні ініціативи, а також

регулярно публікує статистичні показники. Крім того, в 2005

році, інженерні коледжі добровільно долучилися до співпраці і

розробили навчальні програми відповідно до «Конвенції з

сприяння забезпеченню ґендерної рівності».

В Ірландії був запроваджений урядовий проект з

репрезентації жіночої рольової моделі, спрямований на

заохочення більшої кількості дівчат до навчання і роботи в

галузях науки, техніки і технології. Учасники проекту також

проводять презентації жіночих рольових моделей в

«нетрадиційних» галузях в рамках «дня професій» в школах і

коледжах. Крім того, Фонд науки Ірландії запустив чотири

програми для залучення жінок в національну науку та інженерні

дослідження. Ці програми призначені для заохочення, підтримки

та розвитку стійких механізмів і практик, що забезпечують рівні

можливості і конкуренцію жінок на основі експертизи знань і

потенціалу.


352

У Литві Стратегія забезпечення рівних можливостей в галузі

науки для чоловіків і жінок намічає ряд цілей і заходів щодо

створення ґендерної рівності в системі вищої освіти. Хоча

стратегія в першу чергу спрямована на забезпечення ґендерної

рівності в рамках наукового співтовариства Литви, результати

реалізації стратегії, як очікується, матимуть в майбутньому

позитивний вплив не тільки в досягненні ґендерного балансу в

різних галузях знань, а й у створенні ґендерно нейтрального

середовища навчання для студентів обох статей.

У Нідерландах в останні роки Міністерство освіти, культури і

науки і інвестує значні кошти на фінансування проектів,

спрямованих на інформування і залучення дівчат до навчання і

роботи в галузях науки, техніки і технології. У 2009 році були

розроблені спеціальні проекти для середньої, професійної та

вищої освіти. Крім того, у всіх секторах освіти, увага також

приділяється хлопчикам, особливо щодо навчальних програм.

В Австрії ґендерна рівність є одним з керівних принципів для

університетів та реалізується в Законі про університети 2002

року. Важливою є програма «Жінки в інженерії», мета якої -

інформування та заохочування зацікавлених школярок і

студенток до навчання в нетрадиційних галузях знань. Програма

координується Міністерством освіти і реалізується в шести

університетських містах в Австрії. Студентки інженерних та

природничих наук відвідують школи задля сприяння створенню

можливостей розвитку школярок в галузі техніки і природничих

наук. Школярки також можуть брати участь в «інформаційних

днях «0 в університетах і бути присутніми на лекціях, семінарах

або круглих столах і т.д.

У Польщі в 2008 році кампанія під гаслом « Навчання

дівчаток в технічних університетах!» була ініційована Комітетом

з питань освіти та Конференцією ректорів технічних

університетів з метою сприяння залученню дівчат до навчання на

інженерних та технологічних спеціальностях. В рамках «Дня

відкритих дверей - тільки для дівчаток», 14 технічних

університетів підготували спеціальні програми, дискусії, зустрічі

з жінками - дослідниками і студентками в галузі науки і техніки.

Кампанія була успішно повторена у 2009 році.


353

У Великобританії також діє ряд національних ініціатив щодо

боротьби з ґендерним дисбалансом у сфері науки і техніки.

Однією з найбільш відомих є «Жінки в науці та техніці» (WISE).

WISE кампанія співпрацює з низкою партнерів з метою

заохочення дівчаток шкільного віку до занять наукою,

технологіями, інжинірингом та здобуття вищої освіти в цих

галузях.

У Норвегії для подолання горизонтальної сегрегації у вищій

освіті абітурієнтам надаються додаткові бали при вступі на

традиційно не популярні для певної статі спеціальності.

Очевидно, що існує потреба у професійній орієнтації задля

сприяння вибору ґендерно атипових напрямків професійного

розвитку.

Країни ЄС проводять освітню політику, мета якої полягає в

тому, щоб зламати традиційні ґендерні стереотипи і допомогти

дівчаткам обрати для професійного розвитку галузях техніки,

технологій та природознавства. В деяких країнах (Бельгія,

Німеччина, Люксембург, Австрія та Польща) організовують дні

«тільки для дівчаток» під час яких компанії та науково-дослідні

установи запрошують дівчат задля презентації їм напрямів

професійної діяльності, які дівчата традиційно не приймають до

уваги.

В Ірландії, Нідерландах, Норвегії, Франції та Австрії існує

ряд ініціатив, спрямованих на сприяння вибору дівчатами

ґендерно атипових напрямків професійного розвитку. Ці

ініціативи включають дослідницькі проекти в школах та

інформаційно-просвітницьку діяльність.

У Швеції спеціальний державний грант надається

муніципалітетам задля забезпечення діяльності літніх курсів з

техніки і технологій для дівчаток, з метою зацікавлення їх у

здобутті інженерно-технічної освіти. В Бельгії, Іспанія, Ірландії,

Мальті, Нідерландах, Швеції та Шотландії діють проекти з

інформаційно-просвітницької діяльності та презентації ґендерно

атипових професійних ролей жінок.

Слід зазначити, що ініціативи щодо заохочення хлопців

обрати ґендерно атиповий напрям професійного розвитку

зустрічаються рідше. Такі проекти діють у Норвегії, Ірландії,

Чехії, Іспанії, Ірландії та на Мальті. Вони включають


354

інформаційно-просвітницьку діяльність (видання посібників,

DVD) та презентацію ґендерно атипових професійних ролей

чоловіків, коучинг, консультування.

Отже, на підставі проведеного аналізу європейських проектів

і політики, спрямованих на подолання горизонтальної сегрегації

можна зробити висновок про те, що вони здійснюються в рамках

наступних основних стратегій:

1. Елімінатівна стратегія передбачає викорінення ґендерних

стереотипів з навчально-виховного процесу і створення

ґендерно нейтрального навчального середовища.

2. Інформаційно-заохочувальна стратегія передбачає розробку і

впровадження інформаційно – просвітницьких проектів,

проведення «інформаційних днів» в школах та коледжах,

видання і розповсюдження методичних та довідкових

матеріалів, інформування та заохочування зацікавлених

школярок і студенток до навчання і розвитку кар’єри в

нетрадиційних галузях знань.

3. Репрезентативна стратегія передбачає презентацію ґендерно

атипових професійних ролей, прикладів для наслідування для

школярів і студентів, коучинг, консультування, організацію

зустрічей і дискусій з жінками та чоловіками -

професіоналами в ґендерно атипових професійних сферах,

участь школярів у лекціях, семінарах або круглих столах у

вищих навчальних закладах.

4. Професійно-орієнтаційна стратегія покликана зруйнувати

традиційні ґендерні стереотипи і допомогти дівчатам обрати

для професійного розвитку галузі техніки, технологій та

природознавства. Дана стратегія передбачає організацію

«Днів відкритих дверей - тільки для дівчаток « під час яких

компанії та науково-дослідні установи запрошують дівчат

задля презентації їм напрямів професійної діяльності, які

традиційно не приймаються ними до уваги, презентацію

жіночих рольових моделей в «нетрадиційних» професійних

сферах в рамках «дня професій» в школах і коледжах,

організація літніх курсів з техніки і технологій для дівчаток, з

метою зацікавлення їх у здобутті інженерно-технічної освіти.

Відповідні ініціативи також спрямовані на вибір хлопцями


355

традиційно непопулярних сфер розвитку (гуманітарні науки

та мистецтво).

5. Позитивно-дискримінаційна стратегія передбачає надання

преференцій представникам тієї чи іншої статі, наприклад,

надання додаткових балів при вступі у ВНЗ на традиційно не

популярні для певної статі спеціальності.

Стратегії, спрямовані на подолання вертикальної сегрегації

Слід зазначити, що проекти, спрямовані на подолання

вертикальної сегрегації на рівні вищої освіти існують тільки в

третині країн ЄС. Політичні інструменти в цьому випадку

зазвичай включають надання підтримки жінкам-вченим. Ця

підтримка може бути фінансовою, тобто надання додаткових

фінансових ресурсів університетам, що сприяють зайнятості

жінок-вчених та викладачів. Крім того, молодим ученим

пропонується профорієнтація і консультування. Також деякі

країни проводять політику позитивної дискримінації задля

заохочення жінок до повернення до роботи після перерви в

кар’єрі, пов’язаної з народженням і доглядом за дітьми [1].

Найбільш широкий спектр політичних заходів застосовується

в Бельгії. Загалом, університети в Бельгії реалізують декілька

політик, які направлені на подолання ґендерної нерівності:

коучинг, прозора процедура найму та політику впровадження

оптимального балансу робочого часу (застосування гнучкого

робочого графіку, дитячих дошкільних установ, сприяння

поверненню жінок після перерви в кар’єрі). Крім того, у світлі

низького представництва дівчат в галузі управління та вищих

навчальних позицій, міністр освіти і навчання рекомендує

заохочувати жінок - вчених до досліджень, професорсько –

викладацької діяльності, роботи вчених рад і комісій з

призначень. Інша ініціатива направлена на розробку і

впровадження системи оцінки з урахуванням якості досліджень, а

не кількісних показників. Також нова система фінансування

університетів була реалізована у 2008 році, в якій фінансові

ресурси залежать від збільшення кількості жінок, які працюють

викладачами [ 2 ].

У Німеччині з метою підвищення частки жінок-вчених на

провідних посадах в університетах, Федеральне міністерство

досліджень та освіти підтримує цільові проекти в рамках своєї


356

ґендерної стратегії в галузі науки. Такі проекти включають

створення Центру з підвищення статусу жінок в науці (CEWS),

який виступає національним агентством з координації,

інформування та консультування для наукових і політичних

установ, об’єднань жінок-учених і компаній. Крім того, з 2007

року в рамках урядової програми з підтримки жінок-викладачів

фінансування надається тільки тим вищим навчальним закладам,

які розробили, затвердили і в повній мірі застосовують політику

рівних можливостей. Така ж практика використовується у вищих

навчальних закладах Греції.

В Австрії з метою подолання так званої «скляної стелі»,

відповідні міністерства почали приймати різні заходи, наприклад,

стипендії для жінок, фінансова підтримка ВНЗ, дитячі установи в

університетах, координаційні центри для жіночих ґендерних

досліджень. У 2005 році було розпочато програму по збільшенню

числа жінок-професорів в університетах (‘Excellentia’). За цією

програмою університет отримує бонус у розмірі 33 000 € за

кожного нового професора-жінку.

У Нідерландах Міністерство освіти, культури і науки почали

програму, яка пропонує бонус у € 100 000 університетам за

сприяння кар’єрному просуванню жінок - викладачів і

професорів. Крім того, Міністерство сприяло заснуванню

національної спілки жінок - професорів (LNVH), метою якої є

сприяння пропорційному представленню жінок на наукових та

управлінських посадах в університетах. У Норвегії всі вищі

навчальні заклади зобов’язані затвердити стратегії щодо

забезпечення ґендерної рівності. Крім того Комітет з підтримки

жінок в науці при Міністерстві освіти і науки розробляє і

впроваджує рекомендації щодо заходів, які можуть сприяти

актуалізації ґендерної рівності у вищих навчальних закладах та

науково-дослідному секторі.


і політики, спрямованих на подолання вертикальної сегрегації



1. Інформаційно-просвітницька стратегія передбачає створення

центрів з підвищення статусу жінок в науці, національних

спілок жінок – професорів, координаційних центрів з


357

ґендерних досліджень, що проводять широку роботу з

координації, коучингу, інформування та консультування

наукових і політичних установ, об’єднань жінок-учених і

компаній.

2. Організаційно-управлінська стратегія передбачає

забов’язання на законодавчому рівні вищих навчальних

закладів затверджувати і в повній мірі застосовувати стратегії

щодо забезпечення ґендерної рівності. Також ця стратегія

передбачає проведення прозорої процедури найму та

політики впровадження оптимального балансу робочого часу

(застосування гнучкого робочого графіку, створення дитячих

дошкільних установ, сприяння поверненню жінок після

перерви в кар’єрі).

3. Позитивно-дискримінаційна стратегія передбачає надання

преференцій представникам тієї чи іншої статі. Наприклад,

надання фінансових дотацій університетам за сприяння

кар’єрному просуванню жінок - викладачів і професорів,

застосування системи фінансування університетів, в якій

фінансові ресурси залежать від збільшення кількості жінок,

які працюють викладачами, фінансове заохочення жінок до

повернення до роботи після перерви в кар’єрі, пов’язаної з

народженням і доглядом за дітьми.

Стратегії, спрямовані на подолання фемінізації учительської

професії

За даними звіту Агентства з питань освіти, відеовізуальних

засобів і культури ЄС [1], що має назву «Ґендерні відмінності

відображаються в результатах освіти - дослідження про прийняті

заходи і про поточну ситуацію в Європі», жінки становлять

переважну більшість вчителів у початковій і основній школі. Тим

не менш, частка жінок-вчителів варіюється залежно від рівня

освіти: чим молодше учні, тим їх кількість більша. У всіх

європейських країнах, крім Туреччини, жінки складають

більшість серед вчителів початкових класів (ISCED 1) з

коливаннями від 65% у Греції та 98% в Словенії. У Чеській

Республіці, Італії, Угорщині, Латвії, Литві та Словенії, частка

вчителів-чоловіків становить близько 5% або менше. На щаблі

ISCED 2 (основна школа) вчителі-жінки також переважають, а

чоловіків – вчителів більше ніж на початковому рівні. На цьому


358

рівні освіти, частка жінок-вчителів коливається від 52% в

Ліхтенштейні і 86% в Латвії. В старших класах середньої школи

(ISCED 3) в Чеській Республіці, Німеччині, Греції, Литві, Австрії,

Фінляндії, Швеції, Ліхтенштейні і Норвегії представництво жінок

сильно зменшується порівняно з рівнем ISCED 2. В цілому,

навчання на рівні старших класів середньої школи (ISCED 3) є

відносно більш ґендерно збалансованим. У 11 країнах (в

загальній вибірці 31) частка жінок-вчителів коливається між 45 і

56%. Це різко контрастує з представництвом жінок у вищих

навчальних закладах (ISCED 5 і 6). У половині всіх країн, що

розглядаються, вчителі-жінки складають менше 40% від всієї

кількості вчителів на цих рівнях.

Недавнє опитування ОЕСD показало, що, в середньому, в

країнах-учасницях ЄС, тільки 45% керівників шкіл - жінки. Вони

прийшли до висновку, що «скляна стеля» може існувати у

великій більшості обстежених країн [3]. Низький відсоток жінок-

керівників шкіл спостерігається в Бельгії, Ірландії, Італії, Литві,

Австрії і Португалії. Тут, відсоток жінок-керівників шкіл на 30 %

нижче частки жінок - вчителів.

У той час як більшість країн повідомляють про фемінізацію

професії вчителя, зокрема, на рівні початкової освіти, лише деякі

країни вважають це предметом стурбованості на політичному

рівні (Бельгія, Німеччина, Данія, Литва, Фінляндія і

Великобританія (Шотландія)). Стурбованість стосується

відсутності чоловічої рольової моделі для дітей, а також

потенційного ризику браку вчителів - чоловіків. Проте, лише

деякі країни розробили конкретні проекти, спрямовані на

залучення більшої кількості чоловіків до професії вчителя.

Ірландія і Нідерланди розпочали спеціальні кампанії задля

привернення уваги людей до викладання на початковому рівні і

запобігання відсіву юнаків-студентів з педагогічної освіти.

Зокрема, в Ірландії, де з 1970 року спостерігається істотне

тривале зниження числа чоловіків-вчителів початкових класів,

було створено Комітет Початкової освіти для вироблення

рекомендацій щодо стратегії та ініціатив задля збільшення числа

вчителів-чоловіків. Остаточна доповідь Комітету рекомендує

проводити скоординовану кампанію з мотивування та заохочення

хлопців здобувати педагогічну освіту. Кампанія «Чоловіки, як


359

вчителі і вихователі» почалася в січні 2006 року. Вона

спрямована на репрезентацію широкої різноманітності навичок,

які використовує вчитель початкових класів, роз’яснення переваг

професії вчителя, таких як: суспільна значимість професії,

оптимальний баланс праця/відпочинок, задоволення кар’єрою,

оволодіння широким колом умінь і навичок, можливості

підвищення кваліфікації, лояльні умови найму та безпечність

роботи. Наразі кілька напрямків проекту були введені в дію:

розміщення промоматеріалів в національних газетах, радіо та

Інтернет, виробництво та розповсюдження плакатів і DVD

(інтерв’ю з чоловіками, що працюють вчителями) у всіх середніх

школах.

У Нідерландах кілька ініціатив були прийняті в останні роки

задля стимулювання юнаків обирати кар’єру вчителя. І уряд, і

освітні організації беруть участь в цих ініціативах. Було

проведене дослідження причин вибуття чоловіків з професії

вчителя. З’ясувалось, що багато студентів чоловічої статі

передчасно закінчують своє навчання. Наприклад, в 2005 році,

44,6% студентів - чоловіків перервали своє навчання, в

порівнянні з 28,2 % студенток. Після початку роботи вчителем,

відносно велика група нових вчителів - чоловіків відмовилась від

професії протягом 5 років. Після цих результатів Центр

експертизи з навчального персоналу роботодавців і працівників)

започаткував ряд пілотних проектів у педагогічних коледжах, з

акцентом на запобігання вибуття чоловіків під час і після

навчання. Ці проекти зосереджуються на розвитку діяльності,

спрямованої на зміну культури в процесі навчання. До них

відносяться: створення сприятливого середовища для чоловіків і

жінок, консультування, співпраця між починаючими студентами і

вчителями - чоловіками; коучинг для студентів чоловічої статі, та

запровадження навчальних практик, які найкраще співпадають з

побажаннями та потребами юнаків.

Кілька інших країн також почали різноманітні ініціативи для

залучення чоловіків у сферу освіти. Чеська «Ліга Відкритих

Чоловіків - ( Liga otevřených mužů ) ініціювала програму -

Чоловіки в школах» в 2008 році. Мета цієї програми полягає в

залученні уваги до відсутності чоловіків в освіті як вчителів та

інших співробітників навчальних закладів. У 2009 році була


360

проведена конференція під егідою міністра освіти, молоді та

спорту, де був представлений зарубіжний досвід сприяння

залученню чоловіків до професії вчителя. На основі цієї

конференції розробляється національна стратегія.

У Великобританії Агентство з розвитку шкіл (TDA)

організувало тренінгові курси для заохочування чоловіків стати

вчителями початкової школи. Курси тривають три дні і

включають в себе одноденну практику в школі.

Шведському Національному агентству з вищої освіти було

поставлено завдання аналізу ґендерних відмінностей у виборі

професії і вивчення варіантів відносно різних спеціалізацій в

галузі педагогічної освіти, пошуку причин в наступних питаннях

: чому більше чоловіків, ніж жінок припиняють здобуття

педагогічної освіти; в яких вищих навчальних закладах

реалізуються стратегії для збільшення частки чоловіків у

програмах підготовки вчителів і які з цих стратегій були

успішними; яка частка чоловіків працює вчителями після

закінчення ними педагогічних закладів освіти та фактори, що

впливають на рішення жінок і чоловіків стати вчителями.

Агентство представило свою остаточну доповідь уряду у березні

2009 року. У доповіді визначені три основні причини низького

представництва чоловіків у педагогічній освіті. По-перше,

чоловіки, які вступають в навчання менш упевнені в своїх

освітніх можливостях, так як їх вибір не співпадає з

стереотипними уявленнями щодо чоловічої роботи. По-друге,

чоловіки у сфері освіти стикаються з традиційно жіночою

культурою, тому вони повинні обрати один із варіантів: або

адаптуватися або протистояти. Кожна з цих стратегій може

викликати труднощі. По-третє, чоловікам у сфері освіти часто не

вистачає чоловічих моделей для наслідування. Дії, вжиті в

програмах підготовки вчителів для підтримки студентів чоловічої

статі включають проекти з наставництва (менторінг), створення

мереж з консультування студентів чоловічої статі під час

практики. Що стосується заходів, прийнятих в рамках

університетів та університетських коледжів, щодо залучення

більшої кількості чоловіків до педагогічної освіти, у доповіді

робиться висновок, що одна частина ініціатив була зосереджена

на вербуванні чоловіків, інша - на збереженні студентів чоловічої


361

статі в навчальних програмах. Деякі види діяльності приймають

форму програм співробітництва зі школами.

Поліпшення ґендерної збалансованості початкової і середньої

освіти є одним з основних пунктів Плану Дій щодо забезпечення

ґендерної рівності у Норвегії. Одна з ініціатив, розпочатих у цій

галузі, є створення державного проекту з залучення чоловіків до

сфери освіти.

Багато країн вважають проблеми низької заробітної плати та

відсутності кар’єрного зростання, основними перешкодами на

шляху обрання чоловіками кар’єри вчителя. Деякі країни

намагаються вирішити цю проблему на загальному рівні.

Голландський уряд, наприклад, намагається підвищити

привабливість професії вчителя завдяки підвищенню якості

професійної освіти, забезпеченню вищої заробітної платні і

надання кращих можливостей для кар’єрного зростання. Задля

підвищення рівня кваліфікації, кращої структури і спеціалізації,

більшої диверсифікованості навчальних програм був

розроблений План розвитку педагогічної освіти.

Проте, в країнах, де професія вчителя користується високий

авторитетом (наприклад, у Фінляндії) та/або достатньо добре

оплачується (наприклад, у Люксембурзі ), викладачі шкільного

рівня, як показує статистика, є все ще переважно жінки. Це

говорить про те, що навчання дуже сильно пов’язане з поняттям

«турботи», особливо на початкових рівнях освіти, яке

співвідноситься традиційно більше з жінками ніж з чоловіками.


і політики, спрямованих на фемінізації вчительської професії



1. Привентивна стратегія передбачає вивчення причин та

розробку заходів, спрямованих на зменшення вибуття

чоловіків з педагогічних професій та запобігання відсіву

юнаків-студентів з педагогічної освіти.

2. Інформаційно-заохочувальна стратегія передбачає розробку і

впровадження інформаційно – просвітницьких проектів,

проведення «інформаційних днів» в школах та коледжах,

видання і розповсюдження методичних та довідкових

матеріалів, проведення кампанії з мотивування та заохочення


362

хлопців здобувати педагогічну освіту, роз’яснення переваг

професії вчителя.

3. Репрезентативна стратегія передбачає презентацію ґендерно

атипових професійних ролей, прикладів для наслідування для

школярів і студентів, коучинг, проекти з наставництва

(менторінг), створення мереж з консультування студентів

чоловічої статі під час практики, репрезентацію широкої

різноманітності навичок, які використовує вчитель, участь

школярів у лекціях, семінарах або круглих столах у вищих

навчальних закладах.

4. Професійно-орієнтаційна стратегія покликана зруйнувати

традиційні ґендерні стереотипи і допомогти хлопцям обрати

кар’єру вчителя. Дана стратегія передбачає презентацію

чоловічих рольових моделей в «нетрадиційних» професійних

сферах в рамках «Дня професій» в школах і коледжах,

організація літніх та тренінгових курсів задля заохочування

юнаків стати вчителями.

5. Позитивно-дискримінаційна стратегія передбачає

забезпечення вищої заробітної платні і надання кращих

можливостей для кар’єрного зростання для чоловіків, що

обрали кар’єру вчителя.

Отже, європейське співтовариство виявляє стурбованість

проявами горизонтальної та вертикальної сегрегації у вищій

освіті та впроваджує ряд стратегій, спрямованих на подолання

цих явищ нерівності. Слід зазначити, що дані стратегії є

взаємодоповнюваними, застосовуються комплексно та

направлені на взаємодію та співпрацю вищих навчальних

закладів з середніми школами, державними та громадськими

організаціями, науково-дослідними установами, компаніями та

виробничими підприємствами.

1. Gender Differences in Educational Outcomes: Study on the Measures Taken and the

Current Situation in Europe. Education, Audiovisual and Culture Executive Agency

(EACEA P9 Eurydice)/ http://www.eurydice.org

2. VLIR, 2008. Equality guide. HR instruments for equal opportunities at universities.

Brussels: VLIR. Available at:

http://www.vlir.be/media/docs/Gelijkekansen/Equality_Guide_Basisboek_EN.pdf

3. OECD, 2009. Creating effective teaching and learning environments: First results from

TALIS. Paris:OECD.

http://www.eurydice.org/

http://www.vlir.be/media/docs/Gelijkekansen/Equality_Guide_Basisboek_EN.pdf


363

УДК 001:891

Скиба І. П.

Завідувач лабораторії кафедри філософії

Гуманітарного інституту Національного

авіаційного університету

ІНСТРУМЕНТАЛЬНЕ ЗНАННЯ У КОНТЕКСТІ

ПРАКТИЧНОГО МИСЛЕННЯ

Скиба І. П. Інструментальне знання у контексті практичного

мислення. У статті інструментальне знання розглядається у вузькому

смислі, а саме як невід’ємна частина практичного досвіду і практичного

інтелекту. Інструментальне знання в даному випадку – це знання і про

способи перетворення, і про міру його завершеності та кінцевої мети

перетворення. Розгляд проблеми інструментального знання під таким

кутом зору актуалізується також у зв’язку зі стрімким зближенням науки і

практики, що є характерною рисою розвитку сучасного суспільства.

Ключові слова: «інструментальне знання», «практичний інтелект»,

«практичне мислення», «академічне мислення».

Скиба И. П. Инструментальные знания в контексте

практического мышления. В статье инструментальное знание

рассматривается в узком смысле, а именно как неотъемлемая

составляющая практического опыта и практического интеллекта.

Инструментальное знание в данном случае – это знание о способах и о

процессе преобразования, о степени его завершенности и конечной цели

преобразования. Рассмотрение проблемы инструментального знания под

таким углом зрения актуализируется также в связи со стремительным

сближением науки и практики, что характерно для современного

общества.

Ключевые слова: «инструментальное знание», «практический

интеллект», «практическое мышление», «академическое мышление»

Skyba I. Instrumental knowledge in the context of practical thinking.

In the article instrumental knowledge is considered in the narrow sense, namely

as an integral component of practical experience and practical intelligence.

Instrumental knowledge in this case is the knowledge of methods and of the

process of conversion, of the extent of its perfection and the ultimate goal of

transformation. Review of the problem of instrumental knowledge from this

angle also updated due to the rapid convergence of science and practice, which

is typical for modern society.


364

Key words : «instrumental knowledge», «practical intelligence», «practical

thinking», «academic thinking».

Прогрес інформаційно-комунікаційних технологій і

експоненціальне зростання інформації виступають зовнішнім

фоном якісних соціальних змін, що дозволяє зробити висновок

про появу нових характеристик суспільства як складної системи.

Суспільство знання – це суспільство нового рівня складності

комунікативних процесів, що в свою чергу потребує підвищення

складності управлінських систем, які враховують

неоднозначність і невизначеність майбутнього, нові ризики і

можливості. В сучасній ситуації наука зобов’язана не лише

постачати суспільству надійне знання, але і одночасно допомогти

вирішенню соціальних проблем за допомогою виробництва

нових знань. Все більш тісне вбудовування науки в соціальний

контекст і вимоги її практичної релевантності є вираженням

зміни суспільної функції науки і одночасно вихідним пунктом

наукової рефлексії її відносин з суспільством. Всі ці соціально-

значимі проблеми не можуть бути розглянуті і вирішені без

розуміння сутності інструментального знання, значимість якого в

суспільстві знання неухильно зростає.

Аналіз досліджень і публікацій

Розробка проблем практичного інтелекту має свою історію і

традицію. Достатньо назвати імена Л. С. Виготського,

Д. М. Завалишиної, В. Н. Пушкіна, С. Л. Рубінштейна,

Б. М. Теплова, Д. М. Узнадзе та ін.. Практичне мислення

безпосередньо пов’язане з практикою, на відміну від

теоретичного, яке пов’язане з практикою опосередковано. Проте,

саме розуміння «безпосереднього» зв’язку не роз’яснювалося чи

ілюструвалося на дуже простих прикладах наочно-дієвого

мислення. Тому проблема зв’язку інструментального знання з

практичним інтелектом потребує додаткової аргументації.

Останнім часом подібна аргументація успішно розвивається

школою психологів Ярославського університету [1; 3-8].

Приділяється їй увага і за кордоном [2; 10; 11; 13; 15]. Тим не

менш залишається ще багато запитань соціально-філософського

плану, які досить актуальні, особливо у зв’язку з розвитком

концепції знаннєвого суспільства.


365

Специфічним способом відношення людини до світу є

діяльність. Діяльність являє собою процес перетворення і

пізнання оточуючого людину світу (природи, суспільства), у якому вона представлена активним діяльним суб’єктом, який

пізнає і протистоїть світу як об’єкту, що пізнається. Але в процесі

освоєння цього світу суб’єкт включає його в свою діяльність.

Об’єкт, предмет стає мірою і сутністю активності суб’єкту.

Суб’єкт у процесі діяльності пізнає себе, розкриваючи пласти і

аспекти свого внутрішнього світу, властивості, якості, вміння,

навички, здібності. Але він же і перетворює себе відповідно до

змін обставин свого буття і особливостей своєї діяльності.

Діяльність представлена також внутрішньою і зовнішньою

формами. До зовнішньої форми відноситься перш за все

практична діяльність. Теоретична діяльність більшою мірою

характеризується внутрішньою формою, так як логічні процеси,

вироблення абстракцій, понять приховані, іманентні.

Внутрішнє і зовнішнє тісно взаємопов’язані, тому теоретична

діяльність є неможливою без практичної, і навпаки, практична

діяльність здійснюється під «керівництвом» теоретичної. Тим

більше що всі ці види діяльності суб’єкту засновані на психічній

діяльності, такій що передбачає наявність потреб, інтересів,

бажань, волі суб’єкта пізнання, задоволення яких здійснюється

складною системою дій.

У статті зроблена спроба вивести деякі особливості

інструментального знання із специфіки практичного інтелекту.

Одна із самих актуальних проблем сучасного суспільства, яке

функціонує в умовах і потоках інформації і глобалізації, - це

проблема тотальної експертизи, від якої залежать політичні,

економічні, ідеологічні та соціокультурні рішення, прогнози,

концепції. Експерти – це ті, хто має практичне мислення

високого рівня. Таким чином, суттєвим постає питання про саме

практичне мислення: що його вирізняє, як воно формується, у

чому специфіка його узагальнень.

Психологи, які розробляли проблему практичного мислення,

вказували на деякі його суттєві, відмітні ознаки, такі як

витончена спостережливість, вміння використовувати особливе і

одиничне, що властиве для цієї ситуації, вміння швидко

переходити від роздумів до дії і назад. Особливо важливим є


366

звернути увагу на зазначену специфіку практичних завдань, які

можуть бути вирішені на основі тих даних, які представлені в

наглядному змісті самої проблемної ситуації. За такої

характеристики не може бути спеціального досвіду, а існують

лише теоретичні знання. Цікавою є і вказівка С.Л. Рубінштейна

на специфічну мотивацію практичного мислення, коли стимулом

для мисленого процесу слугує «практична дієва ситуація,

безпосередня необхідність для суб’єкта негайно вийти із

ускладнення, в якому він опинився» [14]. Ця особливість

виявляється дуже істотною, такою що відрізняє практичне

мислення від академічного.

Значною подією в розробці теорії практичного мислення

стала знакова праця Б. М. Теплова, в якій рішуче відкидається

ототожнення практичного мислення з наочно-дієвим. Робота

практичного розуму тут показана у всій її складності, розкрита

складність об’єкту практичного мислення, яка формулюється

сьогодні як комплексність, а також включеність у діяльність

(сьогодні це називають «мислення у контексті») і «досвідченість»

експерта. Продемонстровано цілу низку особливостей цього

досвіду, його «інтуїтивність», дієве походження, специфічну

«мову» дій і упорядковуючих узагальнень, на які вміють

переводити практики знання теоретичні [17]. Б.М.Теплов яскраво продемонстрував, що практик шукає рішення, яке повинно бути

реалізоване відразу чи повинно відрізнятися можливістю

реалізації не в принципі, а реально, тобто не існує розриву між

вирішенням завдання і наступною реалізацією цього рішення.

Невірно говорити і про «прикладний» характер практичного

мислення: начебто теоретично знайдене рішення потім

втілюється в практику виробничниками з їх практичним

мисленням. У тому-то і справа, що практик бере на себе і

вирішення завдання, і його реалізацію. Якщо це практичне

мислення, то це процес пошуку рішення з врахуванням

можливості його реалізації. Мислення включене у взаємодію

суб’єкта зі світом і слугує адекватності цієї взаємодії.

За Б.М. Тепловим, робота практичного розуму безпосередньо

вплетена у практичну діяльність і піддається безперервному

випробуванню практикою. Б.М. Теплов вивчає практичне

мислення на матеріалі діяльності полководця. При цьому від


367

виділяє цілу низку дуже важливих особливостей цього мислення.

До них, окрім вже зазначених, відноситься робота розуму в

умовах практичної діяльності, свої особливі узагальнення,

здатність представляти складне ціле, утворене різнорідними

об’єктами, рішення, невідривно від виконання. Для практичного

мислення у трактовці Б.М. Теплова є характерним

реконструювання системи величезної складності в даних

конкретних умовах, здатність передбачати, оцінювати ситуацію,

«готовність» знань до реалізації. Він також дає детальну

характеристику завданню, що вирішується практичним розумом.

Таким чином, Б.М. Теплову вдається вирішити те завдання,

яке він перед собою ставив при дослідженні практичного

мислення – «повністю усвідомити психологічну своєрідність і

величезну складність проблеми практичного мислення» [17, с.

255].

Практичне мислення не може ототожнюватися з мисленням

наочно-дієвим, але і ніяк не співпадає з мисленням теоретичним.

Практичне мислення виявляє свої найбільш важливі властивості,

якщо воно вивчається як частина, компонент реальної практичної

діяльності, професії. Лише в цьому випадку можна виявити, у

чому проявляється вкоріненість мислення в повсякденну

практичну діяльність, у чому специфіка безпосереднього зв’язку

практичного мислення з діяльністю, які механізми її здійснюють,

якими є ті «умови» професійної діяльності, в яких мисленні

протікає, і яке місце займає мислення в цій діяльності [3]. Як відмінні риси практичного мислення називають його

спрямованість на перетворення (а не на пояснення) дійсності;

специфічність його узагальнень, які адекватні ситуаціям діяння, а

не упорядкуванню, передачі; індивідуалізованість практичного

мислення і знання, коли пізнаються властивості не об’єкта, що

досліджується, а всієї системи взаємодій, включаючи умови і

засоби діяння; нарешті, невербалізуємість практичного мислення,

яку афористично називають «мовчазне знання» [4].

Тривалий час у психології проблема співвідношення

практичного і теоретичного мислення розглядалася як рівнева.

Основою для такого розуміння постала форма, у якій реалізується

мислення, – дієва або образно-понятійна. Такий розгляд своїм

корінням виходить із Давньої Греції: від Геракліта та Парменіда,


368

які вперше поставили питання про істинне знання. Вони ж і

задали напрямок розгляду цього питання, вирішивши, що чуттєве

пізнання не може дати людині істинного знання. Істинне знання

можна отримати лише за допомогою мислення, шляхом

«умогляду». Далі, у Платона і Аристотеля, проблема пріоритету

мислення над чуттєвим пізнанням уже не підлягає сумніву. У

XIX-XX ст. ця установка «перекочовує» в психологію у вигляді пріоритету мислення вченого над мисленням простої людини, і

переваги «європейського мислення» над мисленням представника

традиційних культур. І лише після праць В.В. Давидова,

Д. М. Завалишиної, В. Н. Пушкіна, Б.М. Теплова, В.В. Чебишової

відбувається переосмислення відношення до мислення, яке

забезпечує практичну, предметну діяльність. Практичне і

теоретичне мислення починають розглядатися як рядоположні,

кожне із своєю специфікою. Були виділені і вивчені такі

особливості практичного мислення, як спрямованість на

реалізацію, специфічність об’єкта думки, індивідуалізованість

знань, їх складна вербалізуємість, здатність до виділення

проблемної ситуації [5]. Важливим є ще один аспект співвідношення «практичне –

теоретичне». М. Хайдегер пропонував звернути увагу на характер

інформації, з якою має справу мислення і який слугує основою

для мислення, з яким об’єктом має справу мислення – з реальним

об’єктом (презентацією) чи його представленням

(репрезентацією). Розглядаючи з цієї точки зору теоретичне і

практичне мислення, М. Хайдегер доходить до висновку, що

практичне мислення, яке взаємодіє з реальними об’єктами і

засноване на презентації, є справжнім мисленням. Тільки

мислення, яке взаємодіє з реальними об’єктами, на його думку,

може дати істинне знання [18].

Теоретичне мислення, засноване на репрезентації, - це

взаємодія не з реальним об’єктом, а з представленням

(репрезентацією) цього об’єкта у свідомості, тобто це роздуми

над подіями, що вже відбулися, а це неминуче інтерпретація. У

випадку інтерпретації – присутність самого об’єкта як джерела

інформації не обов’язково, як відправник інформації може бути

інший суб’єкт, а засіб, що використовується для репрезентації,

може не мати з самим об’єктом ніякого природного зв’язку.


369

Мислення практика, взаємодіючи з конкретними об’єктами,

більш сильно піддане впливу з боку об’єктів реального світу [6;

11; 16], отже більшою мірою повинно бути зорієнтоване на

процеси презентації інформації, ніж мислення теоретика, який

взаємодіє з «чистими моделями». «Моделі» практика

створюються на основі і для того, щоб з їх допомогою

отримувати більш точну презентацію реального об’єкта, а

«моделі» теоретика створюються на основі репрезентації і з

метою більш точно репрезентувати об’єкт у своїй свідомості.

Таким чином практик за посередництва своїх моделей постійно

«повертається» до реальних об’єктів, а теоретик, як би не

намагався, все рівно «обертається» у світі моделей. Враховуючи

це, цілком логічно припустити, що у практика з необхідністю

повинен існувати засіб, який дозволяє йому від моделей

переходити до взаємодії з реальними об’єктами, і цей засіб

повинен бути знаковим чи вміщати в себе знакові компоненти як

частину, чи сама ця модель повинна дозволяти йому здійснювати

такий перехід. Останнє уявляється нам більш схожим на правду.

Саме таким засобом, що дозволяє здійснити перехід від рівня

репрезентації (рівня понять) до рівня презентації (рівень

виконання), на наш погляд, є «ситуативна модель», чи

«ситуативне узагальнення», яке поєднує в собі «буття емпіричне і

розумоосяжне». Ситуативна модель – це модель, яка націлена на

прогнозування результату деяких подій (що є істотною ознакою

мислення), з метою забезпечення адекватної поведінки [1].

Частіш за все ситуацію розглядають зі сторони елементів,

об’єктів, що присутні у ній, зміщуючи тим самим акцент

розуміння ситуації на аналіз відношень між об’єктами

(елементами). Ця тенденція пов’язана з проясненням

«комунікації відносин» і «комунікації подій». Традиційно

вважається, що «комунікація відносин», яка дозволяє виявляти

«суттєві властивості» об’єктів, є більш високим ступенем

розвитку мислення. Проте для моделювання конкретної

практичної ситуації більш адекватну основу складає

праксеологічна схема предметної дії, компонентами якої є

суб’єкт дії, його об’єкт, інструмент, місце, час і т. п..

Професіонал-практик у ході аналізу проблемної ситуації і

вирішення завдання більше уваги буди приділяти аналізу подій,


370

що входять у ситуацію. На відміну від практика, теоретик буде

«виходити» із проблемної ситуації за допомогою аналізу

структури ситуації. В аналізі ситуації, у процесі її відтворення,

для практика суттєву роль буде відігравати аналіз подій, ніж

аналіз структури ситуації.

Мислення – компонент діяльності, який забезпечує її

успішність. Практичне мислення забезпечує реалізацію

знайденого рішення і тому практичне мислення спрямоване,

перш за все, на діяльність, на реалізацію, на перетворення

об’єкта. Воно відшукує таке рішення, яке б забезпечувало це

перетворення, цю діяльність.

Академічне мислення опосередковано пов’язане з

практичною діяльністю. Практичне мислення характеризується

безпосереднім зв’язком з практичною діяльністю. Практик вміє

«бачити» проблемність в ситуації, він вміє помічати «підозрілі»

ситуації і відокремлювати дійсно конфліктні моменти. Він уміє

оцінювати необхідність, актуальність виявленої проблеми і

формулювати завдання і т.п.. Практик вміє оцінювати міру

вирішуваності ситуації, реалізованість рішення, оскільки він

шукає рішення реальні, тобто такі, що враховують умови і засоби

його здійснення. Практичне мислення помічає, виявляє ситуацію

неадекватності, ставить завдання і його рішення реалізує, тобто

відновлює адекватність ситуації. Практичне мислення керує цим

перетворенням і всіма етапами його підготовки.

Психологи показали, що теоретик шукає інноваційне,

дотепне, видатне рішення, а практик – перш за все безсумнівно

здійсненне. Теоретику цікаво знаходити ідею рішення,

функціональне рішення, а практик прагне знайти втілення цього

функціонального рішення. Теоретик, носій академічного

мислення, не реалізує своє рішення, не перетворює об’єкт.

Знайдене рішення – це вказівка, що потрібно робити, визначення

мети, але не способу, не того як це зробити. Якщо розглядати

результат мисленого процесу теоретика в контексті будови

діяльності, за О. М. Леонтьєвим [9], то цей результат – ціль, якщо

практика, то це пошук способу, що відповідає умовам і засобам.

Теоретик залишається на рівні цілей, практик занурюється в

умови і способи, знаряддя і засоби. Дія і ціль будуть

усвідомлюватися, вербалізуватися і т. ін., а способи, умови


371

будуть важко досяжні для усвідомлення і вербалізації. Адже цілі

та дії мають бути скоординовані між суб’єктами, способи і дані

конкретні умови приходиться враховувати кожному учаснику

спільних дій індивідуально. Спосіб погано вербалізується, він є

мінливим під впливом обставин його здійснення; він залежить як

від початкового, так і від кінцевого стану об’єкта, що

перетворюється. Спосіб, його вибір також залежить від

суб’єктивного фактору – рівня і особливостей його освоєння.

Відповідно до всіх цих причин спосіб погано піддається

комунікації. Ні образ, ні знак не відображають його головного

змісту, його носієм в культурно-історичному плані є знаряддя,

інструмент, в якому для суб’єкта, що «знає» і

«вміє»кристалізовані і спосіб, і ситуація перетворення [12].

Суб’єкт практичного мислення, експерт, професіонал,

нерідко вимушені покладатися на відчуття, інтуїцію, вміння

«бачити» ще і тому, що ці його знання про способи, залишаються

на рівні побічного продукту. Ускладненість вербалізації,

«мовчазність» знання [4,с. 16], значна індивідуалізація приводять

до «застрявання» досвіду, що накопичується на перших фазах, не

доходячи до рівня формалізації. Практик, перш за все, оцінює

ситуацію перетворення за допомогою знаряддя і суміжних з ним

умов його використання. Експерт, практик освоює багато різних способів. Ці способи у

нього ситуативно оснащені, як би включають в себе умови

здійснення. Способи індивідуалізовані, освоєні індивідуально,

своєрідно, специфічно і в різному ступені. Способи є основою

для дій перетворення, як засоби виміру, оцінки опору матеріалу,

що перетворюється. У той же час вони виступають і як когніції у

ході мисленого аналізу і вирішення завдання, при оцінці

вирішуваності проблеми, прийнятті стимульної ситуації, лежать в

основі «бачення» можливої реалізації.

Знаряддя – предмет, носій способу, одне із втілень

функціонального рішення. Інструмент – спеціально створене

соціумом знаряддя з закріпленою функцією. Інструментальне

знання є невід’ємною складовою знання практичного [7].

Дослідження практичного мислення показує його слабку

вербалізуємість. Інструментальне знання кодується не тільки і не

стільки в мовній формі. Будучи різновидом практичного,


372

направленого переважно не на передачу, а на реалізацію. Цим

можна пояснити бідність інструментального словника. Знання

про інструмент і спосіб перетворення обслуговує протікання

діяльності на рівні «умова – операція», відповідно є

автоматизованим. У свідомості суб’єкту діяльності є

представленим рівень «ціль – дія», а рівень операцій слабо

усвідомлюється і відповідно погано вербалізується.

Слабка вербалізуємість, що є характерним і для практичного

досвіду загалом, обумовлена використанням інструмента на

операціональному рівні, що не усвідомлюється, а також

специфічною системою кодування. Ще одна особливість

інструментального узагальнення пов’язана з тим, що для

інструментального знання дуже характерною є

контекстуальність. Інструментальне знання опосередковане

завданням і специфікою ситуації перетворення, яка є умовою

діяльності. Дана властивість визначає складність актуалізації

знання поза реального контексту чи такого, що мається на увазі і

служить причиною наявності координат «корисність – марність»,

«актуальність – потенційність», а також феномену «діапазон

застосовності» (знаряддя придатне для обробки певної групи

матеріалів, матеріал може оброблятися певним набором знарядь).

Інструментальне знання носить суб’єктно опосередкований

характер, що проявляється в наявності координати, яка описує

компетентність виконувача.

Зіставляючи отримані дані про особливості

інструментального знання з характеристиками специфіки

практичного досвіду, можна підтвердити практичну природу

досвіду інструментального перетворення. В той же час знання

про інструмент має і свою специфіку, перш за все пов’язану з

подвійною системою опосередковування інструментального

знання: крім мовної знакової системи, ця категорія знання

очевидно опосередковується системою інструментів, які також

вміщують в собі узагальнення досвіду перетворення дійсності.

Малодосліджена проблема інструментального знання (в тому

числі і у вузькому смислі) є досить перспективною, з одного

боку, з точки зору уточнення і подальшого розвитку уявлень про

природу і особливості специфіки практичного мислення і

практичного досвіду, з іншого – для прояснення ролі і значення


373

інструментального знання і практичного інтелекту в

трансформаційних переходах до науки і технології суспільства

знань.

1. Варенов А.В. Ситуационная модель: коммуникация событий или

коммуникация отношений / А.В.Варенов. // Практическое мышление:

специфика обобщения, природа вербализации и реализуемости знаний:

Сб. статей. – Ярославль, 1997. – С. 71-79.

2. Дёрнер Д. Логика неудачи: Стратегическое мышление в сложных

ситуациях / Д.Дёрнер. — М.: Смысл, 1997. – 243 с.

3. Корнилов Ю.К. Б.М.Теплов и теория практического мышления (В

качестве предисловия) / Ю.К.Корнилов. // Практическое мышление:

специфика обобщения, природа вербализации и реализуемости знаний:

Сб. статей. – Ярославль, 1997. С. 4-8.

4. Корнилов Ю.К. Молчаливое знание как «следы деятельности»

субъекта / Ю.К.Корнилов. // Психология субъекта профессиональной

деятельности. Вып. II – М. – Ярославль, 2002. – С. 140–148.

5. Корнилов Ю.К. Практическое мышление как высшая психическая

функция / Ю.К.Корнилов, А.В.Панкратов. // Практическое мышление:

специфика обобщения, природа вербализации и реализуемости

знаний. — Ярославль: Изд-во ЯрГУ, 1997. — С. 21 – 31.

6. Корнилов Ю.К. Психология практического мышления. — Ярославль:

ДИА – Пресс, 2000. – 205 с.

7. Корнилов Ю.К. Инструментальный опыт как компонент опыта

практического преобразования / Ю.К.Корнилов, И.Ю.Владимиров. //

Ярославский психологический вестник. – Вып. 16. – М.; Ярославль:

Изд-во РПО, 2005. – С. 21-28.

8. Коровкин С.Ю. Практический интеллект и функциональность

когнитивного опыта / С.Ю.Коровкин. // Психология способностей:

Современное состояние и перспективы исследований: Материалы

научной конференции, посвященной памяти В.Н.Дружинина. – М.:

Ин-т психологии РАН, 2005. – С. 44 – 49.

9. Леонтьев А.Н. Философия психологии: Из научного наследия /

А.Н.Леонтьев. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1994. – 286 с.

10. Политцер Г. Мышление в контексте / Г.Политцер, К.Жорж. //

Иностранная психология. – 1996. – № 6. – С. 28 – 33.

11. Практический интеллект / Под ред. Р.Стернберга. – СПб., 2002. – 272

с.

12. Практическое мышление: специфика обобщения, природа вербализации и реализуемости знаний: Сб. статей / Под ред. Ю.К.Корнилова. -

Ярославль, 1997. – 143 с.


374

13. Рабардель П. Люди и технологии (когнитивный подход к анализу современных инструментов) / П.Рабардель. - М.: Ин-т психологии

РАН, 1999. – 264 с.

14. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии / С.Л.Рубинштейн. – 2-е

изд. — М.: Гос. уч. – пед. изд-во мин. просв. РСФСР, 1946. – 704 с.

15. Солсо Р.Л. Когнитивная психология.— М.: Тривола, 1996. – 598 с.

16. Субъект и объект практического мышления / Под ред. А.В.Карпова, Ю.К.Корнилова. – Ярославль: Ремдер, 2004. – 255 с.

17. Теплов Б.М. Ум полководца / Б.М.Теплов // Избр. труды: в 2 т. – Т. 1.

М.: Педагогика, 1985. – С. 223-305.

18. Хайдеггер М. Бытие и время / М.Хайдеггер // Сочинения. – М., 1993. –

С. 3-45.


375

УДК 111.852:791.43/.45

Сладкевич Н. В.

Аспірант філософського факультету Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

КОМП’ЮТЕРНЕ МОДЕЛЮВАННЯ У СУЧАСНОМУ

КІНОМИСТЕЦТВІ: ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНИЙ

АНАЛІЗ

Сладкевич Н. В. Комп’ютерне моделювання у сучасному

кіномистецтві: філософсько-естетичний аналіз. У статті здійснено

філософсько-естетичний аналіз комп’ютерного моделювання у сучасному

кіномистецтві. Проаналізовано основні етапи створення фільмів, роль

цифрових технологій в даному процесі, а також принципи і методи, які

використовують фахівці кіноіндустрії під час розробки проектів,

наводяться приклади з історії кіномистецтва.

Ключові слова: кіно, комп’ютерне моделювання, фільм, інтерактивне

кіно, глядач, інформаційне середовище.

Сладкевич Н. В. Компьютерное моделирование в современном

киноискусстве: философско-эстетический анализ. В статье

осуществляется философско-эстетический анализ компьютерного

моделирования в современном киноискусстве. Проводится анализ

основных этапов создания фильмов, роль цифровых технологий в данном

процессе, методы и принципы, используемые специалистами

киноиндустрии во время разработки проекта, приводятся примеры из

истории киноискусства.

Ключевые слова: кино, компьютерное моделирование, фильм,

интерактивное кино, зритель, информационная среда

Sladkevych N. Computer modeling in modern cinematography:

philosophical and aesthetic analysis. The article deals with philosophical and

aesthetic analysis of computer modeling in modern cinematography. Main

stages of filmmaking, the role of digital technology in this process, major tasks,

principles and methods the filmmakers and film industry experts rely on in

project realization have been analyzed. The research provides the examples from

history of cinematography.

Key words: cinematography, computer modeling, film, interactive cinema,

viewer, information environment.


376

Розвиток Інтернету, комп’ютерних технологій, створення

віртуального простору формують нове філософсько-естетичне

середовище. Важливим аспектом такого розвитку є зміщення

людського існування до сфери знаків і символів. Сучасна людина

у процесі своєї життєдіяльності починає взаємодіяти не з

конкретними предметами та явищами, а з їх символічними

відображеннями. Відбувається символізація середовища через

розвиток технологій, віртуальної сфери, яка є інформаційно

невичерпною. Сучасна людина має постійний доступ до

безмежної кількості інформації, вона може подивитися фільм,

послухати музику, поспілкуватись, зробити покупки – і все це

здійснюється завдяки інтернет-зв’язку, не виходячи з власної

оселі. У людини починають виникати ознаки віртуальної

свідомості, простір навколо неї починає втрачати свої матеріальні

риси і стає абстрактно-інформаційним потоком.

Французький філософ Ж. Дельоз розглядає кінематограф на

основі власної теорії пізнання. Основою є філософські

міркування про те, що є первинним при сприйнятті речей

свідомістю: тотожність або відмінність. На відміну від більшості

філософських теорій, в яких відмінність між двома речами

встановлюється тоді, коли знайдені риси тотожності, Дельоз

говорить, що абсолютно однакових речей взагалі не буває (тому

замість поняття «тотожність» вважає доцільним використовувати

поняттям «повторення»), категорія відмінності більш

фундаментальна. Філософія, за Дельозом, повинна не шукати в

речах одноманітні риси, а виявляти в них особливості

відмінностей і повторень.

У теорії кіно Ж. Дельоз виробляє аналогічну інверсію:

головне місце займає не режисер чи кінотекст, а глядацьке

сприйняття цього кінотексту. На відміну від більшості теоретиків

кіно, для Ж. Дельоза кіно не виводиться з фотографії («рухома

картинка»), а є чимось їй протилежним: фотографія - спочатку

статичний, застиглий феномен, фільм – від початку динамічний

образ- рух, який не зводиться до окремо взятого способу -

зображення. Глядач у цьому випадку - не активний суб’єкт, що

сприймає і відтворює образи, пов’язуючи їх у свою особисту

систему сприйняття, а пасивний, що здатний лише до сприйняття.

Така пасивність дозволяє йому бачити образи як одиничні,


377

випадково повторювані, і ця випадковість дає глядачеві

можливість зрозуміти сенс побаченого (а не створити натомість

нього свій власний сенс). За Дельозом, кіно - система образів, яка

принципово є хаотичною, не має жодного центру.

Поняття кадру, плану і монтажу Дельоз використовує не в

звичному для теорії кіно розумінні, а як позначення актів

перцепції, за допомогою яких образ виявляє відмінність в самому

собі. Тут кадр - безліч елементів, монтаж - єдність фільму і його

ідеї, план - образ-рух як такий (тобто «точка зору глядача,

наведена в рух»).

Образ-рух - складне перцептивне утворення, що представляє

у свідомості глядача не набір статичних картин, а сам процес

зміни (становлення) образів простору, часу, в кінцевому рахунку

- сенсу. Він складається з таких складових частин, як образ-

перцепція (простір-в-становленні), образ-дія (час-в-становленні),

образ-переживання (результат руху, подія).

Образ - час - друге ключове поняття Ж. Дельоза: інший

спосіб мислити час, виходячи з хаотичної системи образів , що не

має центру; в цьому випадку глядач «торкається» до часу, але не

створює собі про нього ніякого систематичного уявлення, яке б

підмінило собою час, що сприймається. Образ - час так само

дозволяє пізнати сам час (а не наші власні реконструкції), як

образ - рух дозволяє пізнати простір. Еволюція світового

кінематографа, за Ж.Дельозом, - це еволюція від образу - руху до

образу - часу: поява звуку, кольору, технічних можливостей

зйомки, розвиток неореалістичних напрямків послаблюють

метафоричність дії, підвищують відчуття присутності речі, яку і

прагне пізнати Дельоз, вийшовши за межі свідомості зовні.

Реальність, до якої прагне Ж. Дельоз, - не реальність, в якій існує

глядач, а внутрішня реальність самого кіно. Образ-рух і образ-час

дозволяють реальності кінематографа перебувати у вічному

процесі розвитку - становленні, що не застигати (як фотографія)

[1]. Дельозівський перехід від образу-перцепції до образу-руху є

дотичним, на нашу думку трансформації дизайну речі у дизайн

середовища.

Кіно є системою, яка не просто вимагає іншого типу

сприйняття, але змінює сам характер досвід. Треба сказати, що на

це звернули увагу ще на перших етапах розвитку кінематографа


378

В. Беньямін і З. Кракауер. І той, і інший побачили, що

кінематограф формує власного суб’єкта сприйняття, і цим

суб’єктом є вже не «я» (психологізований суб’єкт), а маса.

Остання як суб’єкт сприйняття не зводиться до розуміння

суб’єктивності, сформованого новим часом за принципом

картезіанського cogito, коли відбулося ототожнення понять «я» і

«суб’єкта» і невід’ємними характеристиками суб’єкта стали

активність і здатність до уявлення (до створення та відтворення

образів - уявлень). Характеризуючи сприйняття кіноглядача,

Беньямін пише про те, що це сприйняття не обмежується тільки

оптикою, що «розважальне мистецтво непомітно перевіряє, якою

є здатність вирішення нових завдань сприйняття» [2, с.61]. І далі:

«Прямим інструментом тренування розсіяного сприйняття, що

стає все більш помітним у всіх галузях мистецтва і є симптомом

глибокого перетворення сприйняття, є кіно» [3, с.15].

Історія застосування комп’ютерних технологій у

кінематографі дозволяє показати те, що ніяк не обмежується

законами реального світу. З’являються ролі, які не здатен зіграти

актор-людини, але це під силу певній моделі. Іноді для створення

героя застосовують велику кількість програмного забезпечення.

Комп’ютерні герої або предмети повинні гармонійно

поєднуватись зі світом, який визначає сюжет окремої кінострічки.

Використання комп’ютерних технологій відкриває нові

художні можливості. Тут можна виокремити такі особливості: 1)

фільми стають все більш вражаючими і видовищними; 2)

можливість показати те, що не може бути створеним жодними

іншими методами; 3) зменшення загрози життю і здоров’ю

учасників зйомок; 4) зменшення витрат на створення

кінопродукції.

Також нові, високотехнологічні ефекти відкривають

можливості для втілення задумів і фантазій кінематографістів.

Для глядача важливим аспектом такого розвитку є покращення

якості екранного показу фільмів.

Виробництво фільму умовно поділяють на три етапи -

підготовчий (пре-продакшн), зйомка (продакшн) та обробка

матеріалу (пост-продакшн). Перша стадія найменше пов’язана з

роботою комп’ютерної техніки і включає в себе написання

сценарію, підбір акторів, підготовку знімальних майданчиків і


379

різну організаційну роботу. До моменту її закінчення все має

бути підготовленим до початку зйомок. Далі відбувається власне

знімальний процес, який донедавна вважався основною стадією

створення фільму. Проте вже тут починаються деякі відмінності

від того, як це робили засновники кінематографа. Так, декорації

на зйомках все частіше замінюються павільйонами з

монохромним оточенням. Актори сидять на умовних стільцях,

ходять по умовним доріжках і взаємодіють з умовними

предметами. Навіть одяг на сучасних акторах може сильно

відрізнятися від того, в якому ми побачимо їх на екранах.

Звичайно, це відбувається не завжди і не для всіх сцен.

Наприклад, обід в кафе простіше і дешевше зняти наживо. Проте

виробництво складних сцен, що ставлять під загрозу здоров’я

знімальної групи або потребують залучення великої кількості

людей і використання спеціалізованої техніки, зараз практично

повністю перемістились в павільйони з зеленими або синіми

екранами. Йдеться про технологію хромакей (від англ. chroma

key) - суміщення двох і більше зображень в одній композиції). По

закінченню цього етапу в руках сучасних кіномитців знаходиться

весь необхідний матеріал для створення фільму.

Після зйомок стрічки за справу беруться величезні команди

«творців невидимого фронту». Термін «пост-продакшн»

приховує цілу низку етапів роботи не тільки над знятим

матеріалом, але і над створенням речей, які здаються глядачеві

повністю зрозумілими. Так, у фінальному варіанті фільмів

зовнішній вигляд акторів часто суттєво змінюється, а частина

цілком природних сцен практично повністю створена 3D-

художниками.

У першу чергу відзнятий матеріал з чорновим звуком

збирають в програмному пакеті для відеомонтажу. Ця частина

знайома всім любителям цифрової відеозйомки - принаймні, на

перший погляд. На відміну від домашнього монтажу, що

складається в основному з нарізки та зведення кліпів з деякими

ефектами і, можливо, корекцією кольору, професійні

кінематографісти уважно оцінюють кожен кадр. Монтаж

відбувається в процесі всього етапу пост-продакшну, починаючи

з первинної обробки знятого матеріалу і закінчуючи мастерінгом

фінальних носіїв (плівки для кінотеатрів або цифрові носії).


380

Однією з найбільш цікавих і безпосередньо пов’язаних з

комп’ютерами частиною даного етапу є створення комп’ютерної

графіки. Але і цей, здавалося б, монолітний процес ділиться на

етапи, що стосуються розробки 3D-оточення та анімації всіх

об’єктів.

Створення 3D-оточення починається з розробки тривимірних

сцен. За нарисами художників створюється повноцінне

тривимірне середовище і персонажі. Щоб глядач повірив у те, що

відбувається на екрані, всі деталі сцен мають бути максимально

реалістичними. Тому для віртуального оточення створюються

сотні гігабайт текстур. Текстури можуть бути залучені з

реального життя або ж генеруються на основі світлових

властивостей реальних матеріалів. Крім того, за допомогою

шейдерів художники задають світловідбиваючі властивості

матеріалу, на який накладаються відповідні текстури. Однак

цього мало, адже, наприклад, каміння на пляжі відразу видадуть

свою плоску природу, коли на них потрапить динамічне

освітлення. У той же час і промальовування кожного каменю

окремо є абсолютно непосильним завданням. Тому для всіх

поверхонь 3D-художники створюють карти тіней. Якщо все

зроблено правильно, в результаті цього етапу можна отримати

віртуальні оточення, які практично неможливо відрізнити від

реальних.

Однак реалістичність буде зберігатися лише на статичних

картинках, таких як ілюстрації в журналі. Щоб вони виглядали

«живими» у фільмі, необхідна анімація. Цей етап не менш

складний, ніж попередній, - дуже часто його довіряють окремим

спеціалізованим студіям.

Варто мати на увазі, що дана технологія може бути різною за

своєю природою. Адже зовсім не одне і те ж саме - створити

траву на галявині або те, як йде по ній людина. Наприклад, якщо

анімується людина, фахівці вдаються до захоплення рухів

реальних акторів. У цьому випадку на етапі зйомок на людей

одягають спеціальні костюми зі світловими позначками, що

дозволяють потім програмно зафіксувати переміщення цих точок

у просторі (технологія захоплення рухів Motion Capture).

Зовсім інакше йдуть справи з анімацією навколишнього

середовища, адже задати свій закон руху для кожної травинки на


381

галявині або листка на дереві практично неможливо. Те ж саме

стосується анімації води і диму. У цьому випадку на допомогу

приходять ресурсомісткі обчислення. Щоб правильно імітувати

рухливість перерахованих елементів, аніматори задають динаміку

руху середовища. Наприклад, виставивши параметри вітру і

присвоївши відповідні властивості матеріалу трави, можна разом

досягти приголомшливо реалістичної картини руху кожної

травинки на екрані. Щоб реалістично вписати в це оточення

персонажа, який активно рухається, аніматорам доводиться

вдатися до симуляції колізій предметів. Дуже часто ці завдання

вирішуються за допомогою окремих програмних пакетів. Однак

можливостей існуючих програм часто не вистачає для створення

реалістичної картини руху оточення. У цьому випадку анімаційні

студії створюють власні програми симуляції руху середовищ.

Щоб створити реалістичну анімацію, працівники

кіноіндустрії іноді змушені вдаватися до допомоги вчених. Так,

щоб реалістично показати воду навколо віртуального корабля,

російській студії «Mainroad Post» довелося звернутися в

ізраїльський Інститут океанології. Взагалі, для натурального

відтворення води, хмар і диму залучення різних дослідницьких

інститутів не рідкість. Програми для візуалізації динаміки рідин і

газів виконуються на цілком науковому рівні, за всіма канонами

моделювання поведінки середовища. Для того щоб глядач

повірив у реальність того, що відбувається на екрані, фахівцям зі

спецефектів доводиться спочатку втілити все в життя у своїх

студіях.

Частина ефектів, так само як і анімація навколишнього

середовища, вимагає симуляції - наприклад, вибухи, руйнування

та інші динамічні події. Процес їх створення практично повністю

повторює інші симуляції. Однак спецефекти не обмежуються

лише цим. Адже їх застосовують навіть у мелодрамах, де немає

ніяких бурхливих сцен у стилістиці екшенів і фентезі. У випадку

з такими спокійними фільмами головна особливість спецефектів -

їх непомітність. Наприклад, щоб візуально зістарити персонажа,

сьогодні немає необхідності накладати на актора товстий шар

гриму - з цим справляються комп’ютерні програми.

Залежно від ситуації спецефекти можуть створюватись по-

різному. В одних ситуаціях достатньо, щоб вони були


382

двомірними, - тоді просто перемальовуються окремі кадри або

фони. Інші випадки зміни сцени вимагають створення 3D-

моделей з їх подальшою синхронізацією з відеоматеріалом.

Спочатку всі віртуальні сцени і ефекти обробляються в

чорновому варіанті. Це необхідно тому, що остаточний

рендеринг може займати місяці, а оцінити проміжний результат

необхідно якомога раніше. Крім того, чорновий варіант

віртуальних сцен просто необхідний для озвучення, яке готується

в той самий час.

Система 3D-візуалізації дозволяє комп’ютерним студіям

здійснювати високоякісну візуалізацію в сучасних, насичених

спецефектами фільмах

Однак приходить час, коли потрібно обробити фінальний

варіант. Цей процес, так само як і стадії створення та анімації 3D-

сцен і ефектів, являє собою досить специфічний етап

кіновиробництва. Фінальний варіант сильно залежить від того,

яке програмне забезпечення та алгоритм будуть задіяні для

рендеринга матеріалу.

Зі студій звукозапису, комп’ютерної графіки та візуальних

ефектів матеріал повертається назад в студію монтажу. Тут

проводяться остаточні збірка і синхронізація. Крім того, на цій

стадії коригується візуальний стиль картини. Адже одна і та ж

сцена, показана в різних кольорових палітрах, може викликати у

глядача абсолютно різні відчуття. Після остаточної правки

проводиться мастеринг для запису на кінцеві носії. Спочатку

фінальний варіант кінофільму фіксується на плівці для показу в

кінотеатрах, а версії для цифрових носіїв потребують окремого

опрацювання. У першу чергу важливий формат кінцевого запису.

Матеріал у кіно має частоту 24 кадри / с, а популярний у Європі

формат плеєрів використовують частоту оновлення картинки в 50

Гц. У цьому випадку проводиться збільшення швидкості

прокручування матеріалу до 25 кадрів / с і кожен кадр

демонструють двічі. Таке прискорення може зіпсувати деякі

звуки і сцени. Щоб цього не сталося, матеріал додатково пильно

проглядається і редагується режисером і фахівцями з монтажу.

Однак це не проблема, адже такі роботи проводяться вже після

запуску фільму в прокат в кінотеатрах, і за наступні кілька


383

місяців його творці можуть спокійно підготувати до випуску

цифрові носії.

Перехідним моментом між фільмами та відеоіграми стає

інтерактивне кіно. Перші спроби створення інтерактивних

фільмів почалися відразу з появою CD-ROM-ів. Можна уявити,

що ми переглядаємо певну кінострічку, наприклад,

психологічний трилер і наступної миті повинен виникнути

момент, який вирішить як розгортатиметься сюжет надалі. В цей

час на сцені з’являється актор, який грає головну роль і пропонує

глядачам зробити свій вибір, що йому робити далі і пропонує

декілька варіантів. Глядач отримує пульт, на якому є відповідна

кількість кнопок і здійснює свій вибір. Потім всі голоси

підраховуються і сюжет рухається в напрямку, який обрала

більшість.

Перший фільм з використанням даної технології був

презентований на виставці World Expo’67 у Монреалі, щоправда,

це був не трилер, а комедія виробництва Чехословаччини. Її назва

«Kinoautomat» [4]. Глядачі були приголомшені можливістю

впливати на зміну сюжету стрічки. В США навіть були

зацікавлені придбанням технології і ліцензії на фільм, але проти

була Комуністична партія Чехословаччини, стрічка була

заборонена.

Проте, ще в 1961 році мала місце спроба контакту з глядачем.

Мова йде про фільм «Punishment pull». У цій кінострічці сюжет

завершувався на оптимістичній ноті, потім на екрані з’являвся

актор, що говорить приблизно таку промову: «Можливо,

багатьом з вас здалося, що за свої вчинки головний герой все ж

заслуговує покарання. У такому випадку, я пропоную всім взяти

в руки аркуші паперу, які вам видали при вході в зал, і повернути

їх таким чином, щоб зображений на папері жест руки показував

вказівним пальцем вниз, якщо ви хочете, щоб головний герой

поніс покарання, і навпаки , якщо результат вас влаштовує».

Після цього відбувається голосування глядачів. І тут творці

кінострічки вдаються до невеликого обману: актор з екрану дуже

правдоподібно зображує підрахунок голосів, проте тільки

зображує. Насправді, все відбудеться таким чином: виявляється,

що більшість глядачів проголосували за те, щоб покарати

головного героя, тому, вони зможуть побачити інший варіант


384

закінчення кінострічки. Незважаючи на хитрощі творців фільму,

глядач був заінтригований, він відчув свою причетність до подій,

відчув себе залученим до захоплюючої гри.

Але, вражені можливостями техніки, кінематографісти

почали експериментувати з інтерактивом. На початку

дев’яностих у США вийшла пара експериментальних фільмів:

«I’m Your Man» (1992) і «Mr. Payback» – (1995). Обидві картини

не мали значного успіху.

Покази були пов’язані з витратами на оснащення залів

пультами, але напливу публіки це не приносило. Навіть ті, хто

приходив, залишалися розчарованими показом. Одна з причин

цього полягала в тому, що глядачів більше захоплював процес

голосування, ніж дія на екрані: вони сприймали це швидше як

командний вид спорту, ніж кіноперегляд. Успіх Kinoautomat

повторити не вдалося, і експерименти довелося згорнути. З тих

пір режисери стали обходити стороною дорогі експерименти з

нелінійними фільмами.

Чи випливає з цього, що кіно і інтерактив - принципово

несумісні речі? Приблизно до такого висновку приходить Ернест

Адамс - письменник, дизайнер і викладач, який в 1995 році

виступив на конференції розробників ігор з лекцією про

інтерактивне кіно.

На думку Е.Адамса, можливість вибору обов’язково буде

конфліктувати з реалістичністю історій. «Іноді, виходячи з

кінотеатру після сеансу або відкладаючи прочитану книгу, ви

говорите собі: «Ні, він не міг так вчинити!». Або «Я не думаю,

що вона б так відреагувала в цій ситуації», і тоді ми вирішуємо,

що в історії є вада; з нею щось не в порядку; вона не має сенсу.

Так ми переконуємося, що в кожній історії є свої внутрішні

закони», - говорить Е.Адамс [5].

У традиційних видах медіа місце інтерактиву знайти

непросто. Чим більше можливостей для вибору, тим сильніше

зростає ймовірність відхилитися від сюжету. Мотивація людини,

якій довірили зробити вибір, у великому числі випадків може не

збігатися з мотивацією персонажа. На момент вибору це може

бути неочевидно, але коли історія пішла шкереберть, глядач

може задуматися, чи правильно вчинив.


385

Якщо спробувати схитрувати і зробити вибір малозначним,

то це теж не принесе позитивних результатів. Глядачеві імпонує

те, що йому довірили вибирати, але якщо різниці між варіантами

немає, він це швидко розкусить. Розвага обернеться настирливою

необхідністю робити непотрібний вибір замість того, щоб

спостерігати за історією.

«Знаєте, я схиляюся до думки, що такої речі, як

інтерактивний фільм взагалі не існує» [5], - робить невтішний

висновок Е.Адамс. Можна згадати книги-ігри, що виходили на

початку дев’яностих. Там теж можна було вибирати варіант

розвитку подій і перегортати на потрібну сторінку - це приблизно

відповідає командам в текстових пригодницьких іграх. Ці книги

так і залишилися дивним експериментом і не зробили жодного

впливу на книжкову індустрію в цілому. Романи донині

залишаються романами, а фільми - фільмами. Люди прагнуть

дивитися фільм, зосереджуючись на сюжеті, а не натискаючи

кнопки пульту.

Адамс, до речі, критикує комп’ютерні ігри за нелогічність

того, що в них відбувається. Під управлінням гравця герої ведуть

себе так, ніби тільки що народилися і нічого не знають про

навколишній світ. Якщо вони раптом здійснять фатальну

помилку, то гра повернеться назад, і дії можна буде повторити.

Можна виокремити наступні види інтеракції глядача [6]:

1. Світловий імпульс. Прикладом цього виду, який трохи

нагадує комп’ютерну гру, може послужити фільм режисера

Девіда Ірвінга «Прощавай, жорстокий світ!» 1983 року. Тут

взаємодія з глядачем відбувається наступним чином. Одному

глядачеві з аудиторії видається квітка, що спалахує світлом -

світловий імпульс, який має вплив на події на екрані. На шляху

головного героя зустрічаються різні перешкоди, які може

активізувати або пропустити глядач за допомогою світлового

імпульсу. Наприклад, якщо глядач активізує полицю над головою

сплячого героя на екрані, то, прокинувшись, він вдариться об неї

головою, і полиця впаде. Те ж саме відбудеться зі слизькою

підлогою: якщо глядач активізує функцію – герой посковзнеться

на ньому, не активізує - він на деякий час уникне неприємностей.

2. Звуковий вплив. Тут потрібна активна звукова участь

всієї глядацької аудиторії. Наприклад, людина на лижах прямує


386

вперед по сніжному полю, поверхня якого в залі викривляється,

коли зал мовчить, не дозволяючи людині на екрані рухатися

вперед. Чим голосніше кричать глядачі в залі «давай!», Тим

швидше вирівнюється поле, і лижник швидше може просуватися

вперед. Глядачі також можуть допомагати співати виконавцю на

екрані, поки не розіб’ється фужер або обвалиться стеля.

3. Мобільний зв’язок. Ще один метод прямого втручання

глядачів в події на екрані здійснюється наступним чином. При

вході в кінозал відвідувачі повідомляють свої номери мобільних

телефонів. Коли на екрані виникає небезпечна ситуація, головна

героїня телефонує, і хтось з глядацької аудиторії отримує дзвінок.

Глядач піднімає трубку. «Ви можете мені допомогти?», - звучить

питання дівчини з екрану. Потім вона просить виконати деякі дії

(всіх глядачів), що допоможе їй втекти або сховатися, вислизнути

від небезпеки. Все це допомагає глядачеві відчути себе частиною

того, що відбувається на екрані, ніби самому взяти участь у

захоплюючій пригоді.

4. Монітори з технологією Touch Screen З розвитком

сучасних технологій винаходяться все більш складні способи

інтеракції глядачів з тим, що відбувається на екрані. За

допомогою розміщеного перед глядачем монітора з технологією

Touch Screen глядачеві дається можливість вибрати різні

результати однієї ситуації, після чого на екрані з’явиться

вибраний варіант з відповідним результатом.

Треба сказати, що майже всі інтерактивні фільми закінчилися

повним провалом. Шанувальники комп’ютерних ігор не оцінили

такі фільми, перш за все, за недостатній рівень інтерактивності,

поціновувачам кінематографу невистачило драматизму.

Також, поняття «інтерактивне кіно» позначає один з видів

FMV-ігор. Така назва є спільною для комп’ютерних та відеоігор,

в яких використовується технологія Full Motion Video.

Особливість даної технології полягає у використанні «живого

відео» (за участю акторів), традиційної або комп’ютерної анімації

і звукового супроводу у заставках до ігор.

Взаємодія речей в організації більш великого контексту їх

сприйняття призводить до знищення їх меж. Особливого

значення ця тенденція набуває в кінопросторі. Моделювання

кіномистецтва комп’ютерними засобами досягає такого


387

масштабу, що технічні засоби витісняють художню

навантаженість образів і часто стають центром уваги сприйняття

сучасного глядача. Як свідчать сучасні дослідники кіно

(В. Беньямін, Ж. Дельоз), художня специфіка кіномистецтва

зміщує естетичну активність людини зі сприйняття образу-

перцепції (який є образом певної предметності) на образ-

переживання та образ-дію (які стають образами взагалі, ніщо,

«між зображеннями»)). Саме ця «віртуалізація» художнього

простору екрану, де віртуальне не протиставлене реальному, а

інтегроване у нього, дозволяє нам говорити про феномени

дизайну середовища та, врешті решт, інформаційного дизайну.

Сприйняття гладача втрачає цілісність і губиться в розмаїтті

окремих деталей, втрачає перманентність, стає кліповим. Проте,

не слід абсолютизувати негативні оціночні аспекти

комп’ютерного моделювання, а в цілісності розуміти його

потенціал розвитку, зокрема в естетичній перспективі.

Таким продовженням інтерактивності кіномистецтва

засобами комп’ютерного моделювання є розвиток відеоігор за

сюжетами, що відпроцьовані кіноіндустрією та навпаки. Таким

чином, кіномистецтво як спосіб художнього оформлення

середовища в логіці трансформації «образу-перцепції» в «образ-

дію» тяжіє до комп’ютерного моделювання, а, отже, до

технічного наближення з дизайном інформаційного середовища

(при збереженні автономії мистецтва).

1. Делёз Ж. Кино (Перевод с французского Б. Скуратов) [Електронний ресурс] Режим

доступу - http://gzvon.lg.ua/biblioteka/kafedra_filosofii/libph/deleuze/deleuze_cinema.pdf

2. Беньямин В. Произведение искусства в эпоху его технической воспроизводимости

/ Предисловие, составление, перевод и примечания С.А.Ромашко. М.: Культурный

центр имени Гете; Медиум, 1996, 240 с.

3. Амелин Г. Лекции по философии литературы. — М.: Языки славянской культуры,

2005, 424 с.

4. Что будет дальше [Електронний ресурс] Режим доступу -

http://experiment.ru/culture/modifiable-films/

5. Письменный А. Почему интерактивное кино — это прошлое, а компьютерные

игры — будущее [Електронний ресурс] Режим доступу -

http://www.computerra.ru/63977/

6. Класоне Э. Интерактивное кино — интересно в любом возрасте [Електронний

ресурс] Режим доступу - http://www.epochtimes.ru/content/view/63042/67/.

http://gzvon.lg.ua/biblioteka/kafedra_filosofii/libph/deleuze/deleuze_cinema.pdf

http://experiment.ru/culture/modifiable-films/

http://www.epochtimes.ru/content/view/63042/67/


388

УДК 338.48.

Тимейчук А. М.

Викладач кафедри готельно-ресторанної справи


ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОЗДАТНОСТІ

РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ ГОТЕЛЬНО-

РЕСТОРАННОГО ГОСПОДАРСТВА

Тимейчук А. М. Забезпечення конкурентноздатності розвитку

підприємств готельно-ресторанного господарства. У статті

проаналізовано розв’язання проблеми конкурентноздатності розвитку

підприємств готельно-ресторанного господарства в Україні. Досліджено

основні проблеми та фактори, що впливають на формування

конкурентноздатності розвитку підприємств готельно-ресторанного

господарства, доведено необхідність підвищення якості послуг як

визначального фактора забезпечення їх конкурентоспроможності.

Ключові слова: готельно-ресторанне господарство, якість готельно-

ресторанних послуг, конкурентоспроможність готельно-ресторанних

послуг.

Тимейчук А. Н. Обеспечение конкурентоспособности развития

предприятий гостинично-ресторанного хозяйства. В статье

проанализировано решение проблемы конкурентоспособности развития

предприятий гостинично-ресторанного хозяйства в Украине. Исследовано

основные проблемы и факторы, которые влияют на формирование

конкурентоспособности развития предприятий гостинично-ресторанного

хозяйства, доказана необходимость повышения качества услуг как

определяющего фактора обеспечения их конкурентоспособности.

Ключевые слова: гостинично-ресторанное хозяйство, качество

гостинично-ресторанных услуг, конкурентоспособность гостинично-

ресторанных услуг.

Tymeichuk A. Providing of competitiveness of development of

enterprises of hotel-restaurant economy. In the article the decision of problem

of competitiveness of development of enterprises of hotel-restaurant economy is

analysed in Ukraine. Basic problems and factors which influence on forming of

competitiveness of development of enterprises of hotel-restaurant economy are

investigational, the necessity of upgrading services is well-proven as a

determinative of providing of their competitiveness.


389

Key words: hotel-restaurant economy, quality of hotel-restaurant services,

competitiveness of hotel-restaurant services.

Постановка проблеми. Одне з найважливіших завдань

розвитку підприємств готельно-ресторанного господарства і

країни в цілому, нерозривно пов`язана з ефективністю

виробництва, забезпечення випуску необхідної кількості

сучасних виробів та покращення якості. Найважливішими

параметрами характеристиками конкурентоздатності

підприємств готельно-ресторанного господарства, факторами, що

впливають на нього є: конкурентоспроможність продукції;

здатність до адаптації в умовах змін зовнішнього середовища,

швидка ж адаптація забезпечується комплексом технічних,

технологічних, інтелектуальних, організаційних та економічних

характеристик.

Питання конкурентоздатності розвитку готельно-

ресторанного господарства перебуває у центрі уваги дослідників

протягом усієї історії розвитку економічних відносин. При цьому

конкурентоздатність підприємств готельно-ресторанного

господарства розглядається як вища спонукальна сила, що

змушує виробників продукції підвищувати її якість, знижувати

витрати на виробництво, підвищувати продуктивність праці.

Більш того, конкурентоздатність підприємств готельно-

ресторанного господарства формулює нові стандарти

господарювання учасників ринку.

Отже, прямуючи у напрямку євроінтеграції, Україна має

відповідати низці вимог, які ставлять перед нею світові

організації. Втім, останні оцінки конкурентоздатності розвитку

підприємств готельно-ресторанного господарства України є

незадовільними. Так, зокрема, за оцінкою Всесвітнього

економічного форуму (ВЕФ), наданою у «Звіті про глобальну

конкурентоздатність за 2013-2014 рр.» («Global Competitiveness

Report 2013-2014»), відбулося очевидне послаблення

конкурентних позицій розвитку підприємств готельно-

ресторанного господарства України, при тому, що рівень

конкурентноздатності української економіки протягом минулого

року традиційно залишається досить низьким у порівнянні не

тільки з відповідними показниками розвинутих держав світу, а й


390

із країнами колишнього СРСР, які вже встигли завоювати доволі

сильні конкурентні позиції у європейському просторі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам

функціонування та розвитку індустрії гостинності присвячені

роботи А.Д. Чудновського, В.С.Янкевіча, В.С.Сеніна,

А.Ф.Рогачева, Г.А.Папіряна, Г.Л.Багиева, В.В.Богалдіна-Малих,

В.А.Морозова’, А.Л.Лісника, Т.Л.Левченко, І.Ю.Ляпіна,

М.Б.Біржакова, В.Г.Гуляева, А.П.Дуровича, А.Т.Кіріллова, В.А.

Квартальнова. Питання щодо конкурентоспроможності розвитку

підприємств на ринку послуг приділяли увагу такі відомі

економісти, як І. Ансофф, Л. Дайненко, І. Должанський, В.

Парсяк тощо. Разом з тим, теоретичні аспекти забезпечення

конкурентоздатності в готельно-ресторанному бізнесі розглянуті

в недостатній мірі та повинні стати об’єктом спеціального

наукового дослідження в галузі теорії і практики регулювання

процесів на ринку готельних та ресторанних послуг.

Мета написання статті – проаналізувати розв’язання

проблеми конкурентоздатності розвитку підприємств готельно-

ресторанного господарства та розглянути економічні підходи до

дослідження даної проблеми й аспектів, пов’язаних із змістом

даної теми.

Виклад основного матеріалу. Перспективність розвитку

підприємств, що функціонують в індустрії гостинності,

визначається використанням всього економічного, культурного і

природного потенціалу території, забезпеченням стійких зв’язків

з іншими суміжними галузями економіки регіону, а також рівнем

конкуренції в даній сфері. Саме конкуренція виступає в ролі

своєрідного стимулятора розвитку бізнесу, в умовах якої

організації прагнуть знайти дороги вдосконалення своєї

діяльності для завоювання конкурентної переваги [1].

Стимулюючим фактором розвитку готельного бізнесу в

Україні є стабільне зростання туристичного потоку. За даними

Всесвітньої туристської організації Україна входить до числа 15

країн-лідерів світу за обсягами залучення туристів. Щорічно

країну відвідує понад 20 млн. гостей з різних країн - удвічі

більше, ніж Хорватію, втричі більше, ніж Болгарію, в сім з

половиною разів більше, ніж Ізраїль і майже вдев’ятеро більше,


391

ніж Кіпр (рис.1). За прогнозною оцінкою ЮНВТО в 2014 році

Україна займе 12 рядок у списку найбільш відвідуваних країн

світу. Найбільш привабливими містами України туристи

вважають Львів, Одесу, Київ.

Рис.1. Динаміка туристичного потоку в Україну у 2003-2012 роках, тис.осіб

(складено за даними Державної статистичної служби України)

Підвищення конкурентоздатності розвитку підприємств

готельно-ресторанного господарства залежить від низки

факторів, що його визначають. У свою чергу фактори впливу на

конкурентноздатність розвитку підприємств готельно-

ресторанного господарства залежать від державної політики

країни. Таким чином, спостерігаємо залежність

конкурентоздатності розвитку підприємств готельно-

ресторанного господарства від державної політики [4].

До основних проблем, стримуючих успішне функціонування

індустрії гостинності в даний час слід віднести: недостатньо

розвинену туристичну і базову інфраструктуру, брак кадрів,

слабо організований маркетинг, несприятливий підприємницький

клімат, відсутність належної законодавчої і термінологічної бази.

У зв’язку з цим державна політика у сфері гостинності має бути

направлена на забезпечення якості і доступності послуг з

обслуговування клієнтів, підвищення конкурентоспроможності

галузі, що вимагає активніших, цілеспрямованих і ефективних

зусиль держави і підприємницького співтовариства для

вирішення перспективних економічних завдань і досягнення


392

великих соціально значимих результатів розвитку національної

індустрії гостинності [2, c. 417].

Формування якісної послуги гостинності, що є заставою

успішної діяльності готельного підприємства, залежить від

безлічі чинників, таких як значущість дизайну, оформлення

інтер’єру, якість устаткування, рівень обслуговування і

кваліфікації персоналу, забезпечення комфорту безпеки тих, що

проживають і їх майна і ін. [2, c. 426]. Орієнтація готелів на

підвищення рівня завантаження, пошук нових клієнтів

зумовлюють необхідність регулярного системного дослідження,

моніторингу і аналізу потреб клієнтів, конкурентів, розробки і

реалізації заходів щодо зміцнення конкурентного потенціалу,

раціонального використання значних фінансових, інформаційних

і людських ресурсів.

Поняття «конкурентоздатності» тісно пов’язане з поняттям

«конкуренція». Перші теоретичні положення про рушійні сили

конкурентної боротьби з’явилися у XVIII ст. Заслуга в цьому

належить класичній політичній економії, зокрема, головну роль

конкуренції для ринкової економіки було визначено Адамом

Смітом в принципі «невидимої руки». «Невидима рука» – це

прояв об’єктивних законів, які діють в сучасному ринковому

суспільстві. Кожен підприємець через власні інтереси, в силу

різних обставин, одночасно реалізує й інтереси суспільства. З

точки зору сучасної економічної теорії дія «невидимої руки»

проявляється у формуванні ринкових конкурентних цін:

конкуренція між учасниками ринку призводить до формування

конкурентних цін і усунення такого небажаного для суспільства

явища, як монопольні ціни [1].

Проблема полягає у певних недосконалостях кожної групи

зазначених факторів впливу, та передусім у вітчизняній науковій

літературі не визначено чітко основних категорій «конкуренції»

та «конкурентоздатності», поряд із цим відсутній необхідний

доступ до іноземних наукових публікацій. Це призводить до

відсутності розуміння підприємцями та державними діячами

сутності тих умов, які виникнуть при входженні України до ЄС

та ВТО.

Загострення конкурентної боротьби між фірмами-

виробниками за збільшення обсягів змушує їх шукати нові засоби


393

впливу на рішення покупців. Одним з таких шляхів є створення

товарів високого рівня якості.

На сьогоднішній день існує багато визначень поняття

конкуренції, одне з них з Закону України «Про захист

економічної конкуренції» містить таке поняття конкуренції:

«Економічна конкуренція – змагання між суб’єктами

господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням

переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого

споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибрати

між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт

господарювання не може визначати умови обороту товарів на

ринку».

Загострення конкурентної боротьби (за збут своєї продукції,

за місце на ринку) поміж готельними підприємствами змушує

шукати їх нові засоби впливу на рішення покупців. Одним з

таких шляхів є створення послуг покращеного рівня якості.

Конкурентоздатність підприємства означає його змогу до

ефективної господарської діяльності і забезпечення

прибутковості в умовах конкурентного ринку [1]. Інакше кажучи,

конкурентоспроможність підприємства – це здатність

забезпечити випуск і реалізацію конкурентоспроможної

продукції, тобто такої, яка має які-небудь переваги в порівнянні з

продукцією інших товаровиробників.

Таким чином, конкуренція, з одного боку – це економічні

змагання за досягнення найкращих результатів у сфері певної

діяльності, боротьба товаровиробників за вигідніші умови

господарювання, отримання найбільшого прибутку, з іншого, - це

невід’ємна складова та найважливіший елемент ринкового

механізму, що забезпечує взаємодію суб’єктів ринку.

У цих умовах проблема конкурентоздатності підприємства і

продукції, у виробників практично не вставала, а якщо і

виникала, то зважувалася лише у відношенні тієї продукції, що

підлягала реалізації на зовнішньому рику.

Отже, значення конкурентоздатності має вагоме місце в

системі підприємства, оскільки вона є показником

функціонування підприємства на ринку, його спроможність до

конкуренції та стабільності на ринку. Конкурентоздатність

продукції – це головна передумова комерційного успіху


394

підприємств на світових ринках. Конкурентоздатна продукція

має відповідати сучасним вимогам ринку, вимогам споживачів не

тільки за якісними та техніко-економічними характеристиками,

але й за комерційними та іншими умовами реалізації. Таким

чином, як ми визначили, під конкурентоздатністю розуміється

комплекс споживчих та цінових характеристик товару, які

визначають його успіх на ринку.

З розвитком ринкового механізму ця проблема в нашій

країні, природно, різко загострилася, і її вирішення жадала від

усіх суб’єктів ринку активного пошуку шляхів і методів

підвищення конкурентоздатності вироблених і споживання

товарів. У зв’язку з цим у сучасній економіці головним

напрямком фінансово-економічної і виробничо-збутової стратегії

кожного торгового підприємства стає підвищення

конкурентоздатності для закріплення його позицій на ринку з

метою одержання максимального прибутку.

У цілому конкурентоздатність підприємства це відносна

характеристика, що виражає відмінності розвитку даної фірми від

розвитку конкурентних фірм по ступеню задоволення своїми

товарами потреби людей і по ефективності виробничої діяльності

[3, с. 89].

Конкурентоздатність підприємства характеризує можливості

і динаміку його пристосування до умов ринкової конкуренції [6].

Вона залежить від ряду таких факторів, як:

- конкурентоздатність товарів підприємства на зовнішньому і

внутрішньому ринках [5];

- вид товару та його асортимент;

- місткість ринку (кількість щорічних продажів);

- легкість доступу на ринок;

- однорідність ринку;

- конкурентні позиції підприємств, що вже працюють на даному

ринку;

- конкурентоздатність галузі [2, с. 420];

- можливість технічних нововведень у галузі;

- конкурентоздатність регіону і країни.

Як показує світова практика ринкових відносин,

взаємозалежне вирішення цих проблем і використання даних


395

принципів гарантує підвищення конкурентоздатності

підприємства [2, с. 418].

При посиленні конкуренції, викликаної новими

технологіями, підприємствам індустрії гостинності сьогодні, для

того, щоб стати конкурентоздатними, необхідно розробляти

стратегії управління з акцентом на розвиток і поглиблення

зв’язків з клієнтами, зміни споживчих переваг, дотримання

стандартів і забезпечення якості готельного продукту [2, с. 417].

В зв’язку з цим необхідно переглянути багато інструментів

конкурентної політики підприємств індустрії гостинності з

врахуванням світових тенденцій. Так, концепція управління

конкурентоспроможністю підприємств індустрії гостинності

повинна спиратися на клієнтоорієнтовану стратегію підвищення

ефективності діяльності підприємств індустрії гостинності,

оптимізацію бізнес-процесів і операційної діяльності, а також

формування і розвиток системи управління персоналом на

підприємствах індустрії гостинності.

Висновки. Підвищення рівня конкурентоспроможності

підприємств, що функціонують на ринку послуг індустрії

гостинності, є необхідною умовою досягнення його стійкого

розвитку, що вимагає визначення збалансованого набору

інструментів конкурентної політики. До головних цілей

функціонування організаційно-економічного механізму

забезпечення конкурентоспроможності підприємств індустрії

гостинності належать створення конкурентних переваг,

стимулювання підприємництва інноваційної діяльності і

підвищення якості послуг з обслуговування клієнтів.

Істотне підвищення конкурентоспроможності підприємств

індустрії гостинності вимагає створення організаційних,

методичних, інформаційних і економічних умов ефективного

використання і розвитку їх потенціалу. Методи управління

конкурентоспроможністю підприємств індустрії гостинності

можуть мінятися залежно від характеру вирішуваних завдань,

матеріальних можливостей постачальників послуг індустрії

гостинності, досвіду регулювання організаційно-економічних

стосунків у сфері індустрії гостинності, направлених на

підвищення завантаження потужностей підприємств і ефективне

використання їх потенціалу. При цьому першочерговими


396

завданнями є оптимізація державного регулювання

організаційно-економічних стосунків в індустрії гостинності.

1. Информационные материалы Государственного комитета статистики

Украины. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

www.ukrstat.gov.ua

2. Каніщенко Н.Г. Фактори конкурентної поведінки українських

підприємств в умовах глобалізації. Зб. наук. пр. / Н.Г. Каніщенко, О.Л.

Каніщенко // Економіка: проблеми теорії та практики. В 4 т. Том ІІ. –

Дніпропетровськ: Дніпропетровський національний університет, 2006.

– № 211 – С. 417-426

3. Лемик О.Я. Конкуренція: суть та фактори, що її формують //

Інноваційна економіка. – 2010. - № 1. – с. 89-91

4. Материалы журнала «Гостиничный и ресторанный бизнес в Украине».

– [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.hotelbiz.com.ua

5. Innovation in hotel products and services. – [Електронний ресурс]. -

Режим доступу:

www.lhonline.com/green/housekeeping/innovation_hotel_products. ru

6. Innovation in hospitality and tourism. – [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.books.google.com.ua

http://www.ukrstat.gov.ua/

http://www.books.google.com.ua/


397

УДК 338.48(075.8)

Соболєв В. В., Панченко С. А.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри


університету туризму, економіки і права;

Старший викладач кафедри соціально-

гуманітарних дисциплін Київського


ПЕРША АПОСТОЛЬСЬКА ПОДОРОЖ СВЯТОГО

ПАВЛА: РЕКОНСТРУКЦІЯ ІСТОРИЧНИХ

МАРШРУТІВ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ У СФЕРІ

ТУРИЗМУ

Соболєв В. В., Панченко С. А. Перша апостольська подорож

Святого Павла: реконструкція історичних маршрутів та їх

використання у сфері туризму. В статті автори розглянули маршрути пов’язані з відомими історичними особистостями, військовими походами,

стародавніми торгівельними шляхами, місіонерськими подорожами.

Автори спробували пройти шляхом апостолів і розглянути пам’ятки

античного та ранньовізантійського періоду в Памфілії та Пісідії, які в тій

чи іншій мірі могли бути пов’язані з першою апостольською подорожжю

святих Павла та Варнави, а також запропонували їх можливе використання

в туристичній сфері.

Ключові слова: туристичний маршрут, подорож, історичний шлях,

туристичний ресурс, паломництво.

Соболев В. В. Панченко С. А. Первое Апостольское путешествие

Святого Павла: реконструкция исторических маршрутов, их

использование в сфере туризма. В статье авторы рассмотрели маршруты

связанные с известными историческими личностями, военными походами,

древними торговыми путями, миссионерскими путешествиями. Авторы

попробовали пройти путем апостолов и рассмотреть

достопримечательности античного и ранневизантийского периода в

Памфилии и Писидии, которые в той или иной мере могли быть связаны с

первым апостольским путешествием святых Павла и Варнавы, а также

предложили их возможное использование в туристической сфере.

Ключевые слова: туристический маршрут, путешествие,

исторический путь, туристический ресурс, паломничество.


398

Sobolev V. Panchenko S. The first apostolic journey of Saint Paul:

reconstruction of historical routes, their use in the tourism sphere. In the

article authors considered routes related to well-known historical personalities,

soldiery hikes, ancient trade-routes, missionary trips. Authors tried to pass by

apostles and consider sights of ancient and ранневизантийского period in

Pamfilia and Pasidya, that in one or another measure could be related to the first

apostolic trip of saints Paul and Varnava, and also offered their possible use in a

tourist sphere.

Key words: tourist route, trip, historical way, tourist resource, pilgrimage.

Конкуренція на ринку туристичних послуг останніми роками

змушує туристичні компанії шукати нові та максимально

використовувати потенціал вже відомих туристичних ресурсів. В

цій статті ми спробуємо коротко поговорити про потенціал

такого туристично-рекреаційного ресурсу як історичний шлях на

прикладі маршруту першої апостольської подорожі св. Павла та

Варнави.

Загалом маршрути пов’язані з відомими історичними

особистостями, військовими походами, стародавніми

торгівельними шляхами або, як у нашому випадку,

місіонерськими подорожами, які останнім часом стали особливо

популярними серед туристів. На території Туреччини

широковідомим серед туристів став маршрут «Лікійська стежка»,

який дозволяє ознайомитися з історією стародавньої Лікії.

Переваги таких маршрутів пов’язані з можливостями одночасно

поєднати декілька видів відпочинку, ознайомитися з історичними

подіями на безпосередніх місцях подій, і таким чином

максимально наблизитися до минулого.

Важлива роль, яку відіграли апостоли в формуванні

християнського віровчення та їх місце на вершині ієрархії

християнських святих, надавала особливого сакрального

значення тим місцям, які в той чи інший спосіб були пов’язані з

земним життям учнів Христа. Завдяки цій обставині

використання в сфері туризму маршруту апостольських

подорожей як певних історичних шляхів дають можливість

скомбінувати можливості екскурсійного та паломницького

туризму.

Варто також зазначити, що на сьогодні можливості

маршруту частково реалізовані в пішохідному туристичному


399

маршруті [1], проте, на нашу думку, запропонований варіант

далеко не вичерпує всіх можливостей цього шляху.

В даній статті ми спробуємо пройти шляхом апостолів і

розглянути пам’ятки античного та ранньовізантійського періоду в

Памфілії та Пісідії, які в тій чи іншій мірі могли бути пов’язані з

першою апостольською подорожжю святих Павла та Варнави та

їх можливе використання в туристичній галузі. Тут варто

особливо наголосити, на тому, що історичні Памфілійські та

частково Пісідійські міста знаходяться на території

Анталійського курортного регіону сучасної Туреччини,

популярного в тому числі серед вітчизняних туристів, що в свою

чергу суттєво розширює можливості щодо використання

зазначених пам’яток в сфері туризму.

Сам маршрут першої апостольської подорожі досить

тривалий і складний. Він починається в Антіохії-на-Оронті, далі

проходить через Кіпр, потім через історичний регіон Памфілії і

далі через гори Тавру у внутрішні регіони Малої Азії. Останньою

точкою маршруту було місто Дервія, руїни якого розташовані

неподалік від сучасного турецького міста Караман [2, pp.52,204].

З точки зору використання в туристичній діяльності,

враховуючи особливості ландшафтів, характер історичних та

природних пам’яток та їх насиченість, наявність туристичної

інфраструктури тощо, маршрут можна розділити на три основні

частини: Кіпр, Памфілія-Пісідія (від Перги до Антіохії

Пісідійської) та Лікаонія (від Антіохії Пісідійської до Дервії). В

контексті використання маршруту в якості туристично-

рекреаційного ресурсу, на нашу думку, найбільш перспективним

є саме друга його частина. Переваги її полягають в досить

великій кількості пам’яток історії та археології, відносно

невеликій відстані між крайніми точками шляху, які можна

пройти в рамках дводенного туру, та наявність розвиненої

туристичної інфраструктури.

Апостоли Павло і Варнава прибули до Малої Азії в липні 47

року з Кіпру [2, p.97]. Як вже зазначалося, основною метою їх

подорожі було місто Антіохія Пісідійська, інтерес до якої,

вірогідно був зумовлений наявністю тут значної іудейської

общини. Шлях апостолів до Антіохії пролягав через памфілійські


400

міста (в «Діяннях апостолів» згадується Перга) та далі через гори

Тавра в Антіохію Пісідійську.

Через не зовсім приязний візит в Антіохії апостоли змушені

були відбути до Лікаонії та відвідали такі її міста як Іконій,

Лістру та Дервію. Зворотній шлях апостолів виглядав аналогічно:

Дервія-Лістра-Іконій-Антіохія-Перге. Єдиною відмінністю цих

маршритів є те, що прибули апостоли в порт Перги, а залишили

Памфілію через порт Атталеї [3, 14:25]. Загальна тривалість

подорожі тривала близько двох років, вірогідно в липні-серпні 49

року Павло і Варнава залишили порт Атталеї та відбули до

Антіохії-на-Оронті [2, pp.98,204].

Маршрут Першої апостольської подорожі св.Павла

Відповідно до тесту «Діянь апостолів» місцем прибуття

Павла і Варнави до Памфілії була Перга [3, 13:13]. Загалом такий

початок маршруту викликає певні питання. Античне місто Перге,

розташоване на рівнині приблизно в 15 кілометрах від узбережжя

(Руїни античного міста знаходяться на східній околиці сучасної

Анталії біля селища Аксу). В 43 році волею імператора Клавдія

Перга стає центром адміністрації новоствореної провінції Лікія-

Памфілія [4, pp.155, 188]. На той час це був значний


401

адміністративний, культурний та релігійний центр (місто було

відоме як один з важливих центрів культу Артеміди) [4, pp.92-

94]. Однак Перга ніколи не належала важливих портів Памфілії

та центрів транзитної торгівлі, цю роль грали сусідні міста Сіде

та Атталея. Думки дослідників щодо початкової точки маршруту

апостолів в Памфілії загалом розходяться. Так, Д.Френч, зокрема,

вважає, що місцем прибуття як і відбуття апостолів з Памфілії

була Атталея (сучасна Анталья), а зовсім не Перга [5, p.52].

М.Фейрчайлд навпаки розглядає Пергу як одну з важливих цілей

місіонерської подорожі та місто з якого подорож розпочалася [6,

p.43]. Хоча саме місто знаходилося на рівнині, завдяки

судноплавній річці Кестор (сучасна назва Аксу) місто

сполучалося з морем. Більше того, пізньоримських документах

фіксується гавань Перги невелике поселення Емпорій [4, p.192].

Цілком можливо, що ця гавань існувала і в І ст. Враховуючи ту

обставину, що Атталея згадується як порт з якого апостоли

відпливли з Памфіліх, але не згадується, як порт прибуття цілком

вірогідно припусти, що апостоли прибули саме до Перги, а не до

якогось з великих портів Памфілії.

Таким чином відправною точкою апостолів в Памфілії мало

стати невелике портове поселення Емпорій, розташоване в гирлі

Кестору. Місце розташування Емпорія на сьогодні

ідентифікується з невеликим пагорбом на лівому березі р.Аксу

біля впадіння її в Анталійську затоку. Нажаль, це місце поки що

практично не досліджене археологами, тому інформації про

нього у нас практично не має. Оскільки через р. Кестор було

перекинуто один з римських мостів, дороги Via Aquilia, цілком

вірогідно, що великі морські судна не могли підніматися вгору

річкою, тому апостоли мали б рухатися до Перги або на

невеликому судні або йти 15 кілометрів пішки.


402

Перга. Загальний вигляд центральної частини античного міста. На

передньому плані комплекс монументальних в’їзних воріт

Перга була єдиним містом Памфілії в якому відповідно до

тексту «Діянь» Павло і Варнава проповідували серед місцевого

населення [3, 13:13, 14:25]. На думку М.Фейрчайлда візит

апостолів до Перги був невипадковим і пояснювався наявністю

тут великої іудейської громади [6, p.44]. Та обставина, що

апостоли відвідали місто двічі на початку і наприкінці подорожі

цілком може вказувати на те, що тут було засновано першу в

Малій Азії християнську громаду. Джерела ІІІ-ІV століть

вказують на те, що Перга мала найвпливовішу і найбільшу

християнську громаду в Памфілії, члени якої ще до

костянтинівської легалізації християнства дозволяли собі

вступати в публічні спори з місцевими язичниками. Крім того,

Перга була практично єдиним містом регіону, яке мало значний

пантеон ранньохристиянських святих [4, p.192]. Всі данні


403

вказують на наявність в Перге громади, яка цілком могла вести

свою історію з апостольських часів. Таким чином, антична Перга

може бути цікавим об’єктом в тому числі для релігійних

паломників.

Міська брама Перги, через яку,

вірогідно, до міста входив апостоли

Павло і Варнава. Сучасний стан.

Міська брама Перги. Реконструкція

за Каролем Лянцкоронським [7, f.61]

Руїни міста збереглися дуже добре, хоча більша частина

території Перги досі не охоплена систематичними

археологічними дослідженими. Пам’ятки міста, які можуть

зацікавити релігійних паломників, можна розділити на дві групи:

античні споруди, які могли бачити Павло та Варнава та

ранньохристиянські і візантійські храми, залишки яких

збереглися в місті. Найдавнішою античною пам’яткою Перги є

комплекс фортифікаційних споруд які належать до

елліністичного періоду. Стіни зведені ще в ІІІ ст. до н.е. чудово

збереглися до наших днів, при чому з І ст., коли їх могли бачити

апостоли, вони не зазнали суттєвих перебудов [8, ff.60-62; 7,

ff.58-61]. Таким чином, прогулюючись вздовж східного флангу

мурів ми без особливих складнощі можемо уявити той краєвид,

які бачили Павло і Варнава дві тисячі років тому. Інший об’єкт на

території міста, який так само мали бачити святі апостоли -


404

монументальна в’їзна брама. Спочатку ці ворота були зведені як

головний добре укріплений в’їзд до міста. В римський час, коли

особливої загрози з боку зовнішніх ворогів для міста не було,

зазначена брама використовувалася як парадний в’їзд,

позбавлений оборонних функцій, проте, багато прикрашений

скульптурами богів імператорів та визначних городян [8, ff.58-

61]. Від цієї брами і аж до підніжжя пагорбу акрополя тягнулася

велика колонна вулиця. Вулиця була прокладена ще в

елліністичний період, хоча і портики, які прикрашають вулицю

було споруджено в римський період [4, pp.94-96], тому цілком

вірогідно, що збережена до сьогодні антична бруківка пам’ятає

засновників християнського віровчення. Решта збережених до

сьогодні пам’яток Преги належить до більш пізніх періодів і

вірогідно в нинішньому вигляді в середині І ст. не існували.

Наявність іудейської громади в місті вказує на наявність

синагоги, в якій апостол вірогідно і проповідував (принаймні в

Антіохії та Іконії проповіді святого проходили саме в Синагозі)

[3, 13:14, 14:1]. Щоправда попри високу імовірність існування

такої пам’ятки місце її знаходження на сьогодні ще не

встановлене археологами.

Іншою групою пам’яток Перги є об’єкти пов’язані з

християнською общиною міста. Всього в Перге відомо біля 10

ранньохристиянських та візантійських церков [4, p.196]. Одразу

варто зазначити, що всі вони мало досліджені і непідготовлені

для експонування. Розчищено від рослинності лише руїни

базиліки G1 [9, pp.187-188; 10, pp.212-213] та невеликого храму

на колонній вулиці, решта споруд в тому числі і велика базиліка

G2 досі є важкодоступними для туристів. Серед цього комплексу

християнських храмів найбільший інтерес викликають дві

великих базиліки. Одна з яких (за археологічною нумерацією

пам’яток Перги Базиліка G1) розташована на площі між

римськими і елліністичними воротами Перги навпроти великого

німфеуму. Друга Базиліка G2 знаходиться дещо на захід від

головної колонної вулиці у найвищій точці нижнього міста.

Обидві базиліки датуються періодом кінця IV-V століть [11, ff.46-

54]. Враховуючи їх розміри та місце розташування можна

припускати, що Базиліка G2 (найбільший християнський храм

міста) відігравала роль кафедрального собору та осідку єпископа


405

Західної Памфілії [11, ff.46-54]. Знайдений на одній зі стін храму

рельєф Артеміди може вказувати на присвяту цього храму

Богородиці, що виглядає цілком логічно враховуючи велику роль

жіночого культу Артеміди серед язичницького населення Перги,

яке IV-V століттях масово християнізується [4, pp.196-197].

Можливі маршрути руху апостолів через Памфілію та Пісідію

Базиліка G1 дещо менша за розмірами, але враховуючи її

розташування на одній з найважливіших площ міста можна

говорити про її важливий статус. Ще дві ранньохристиянські

базиліки G4 та G5 були частково досліджені на акрополі, проте

вони погано збережені і доступ до них ускладнено [4, pp.196-

197].

Враховуючи важливе значення апостольських культів,

можна припустити, що один з вищезгаданих храмів Перги був

присвячений св. Павлу.

Пробувши в Перзі деякий час, апостоли полишили місто і

направилися до Антіохії Пісідійської. Таким чином наступна

група пам’яток буде пов’язана власне зі шляхом, який мали

подолати апостоли від Перги до Антіохії. Сам маршрут їх руху є


406

питанням досить дискусійним. На сьогодні серед фахівців існує

два погляди щодо апостольського маршруту з Перге до Антіохії.

Один з перших дослідників історичної географії Малої Азії

У.Рамсей, відштовхуючись від відсутності в «Діяннях» будь-яких

згадок міст між Пергою і Антіохією вважав, що апостоли рушили

навпростець через невеликі гірські дороги [2, pp.52-53]. Цю ж

думку фактично підтримують K. Клоу [1, p.32] та М.Фейрчайлд

[6, p.44]. На думку ж Д.Френча та В.Хансена Павло і Варнава

мали скористатися не гірськими стежками, а вже прокладеними

на той час римськими дорогами [5, p.52]. Відсутність в тексті

«Діянь» будь-якої інформації про цей відрізок шлях у з одного

боку та археологічних свідчень, які могли би достовірно

підтвердити або спростувати ту чи іншу гіпотезу, не дають нам

можливість щось стверджувати напевно, тому ми спробуємо

розглянути всі гіпотетичні маршрути апостолів та пов’язані з

ними пам’ятки.

На сьогодні система античних шляхів сполучення Малої

Азії вивчена досить непогано, проте, звичайно, знаємо ми про ці

шляхи далеко не все [12; 13; 14]. Потрапити з Памфілії у

внутрішні регіони Малої Азії можна було трьома основними

дорогами. Перший найкоротший і найпростіший: по дорозі від

Сіде через Етену, вздовж південного берегу озера Бейшехір, далі

на Мелітею та Неаполь до Антіохії. Проте, використання цього

шляху є вкрай малоймовірним, оскільки апостоли прибули до

Перги, а не до Сіде. Пересування Памфілією створювало б

додатковий шлях, який ставив би під сумнів всі переваги

зазначеного маршруту. Другий шлях, проходив римськими

дорогами Via Aquilia (від Перге до Камами) і Via Sebaste (від

Камами через Аппамею, Аполлонію, північний берег озера

Ергідір на Антіохію). Саме на цьому маршруті наполягали

Д.Френч та Г.Хансен [5, p.52]. Таким чином, перші два маршрути

обходили гірські райони Пісідії і давали можливість рухатися

відносно рівною місцевістю. Третій варіант шляху лежав через

гірські поліси Пісідії. М.Феірчайлд при цьому вважав, що Павло і

Варнава рухалися через Сагаласос до південного берегу озера

Ердігір паралельно проповідуючи в пісідійських містах. К.Клоу

та Т.Річардсон вважали, що шлях апостолів лежав дещо східніше

через Ададу і далі вздовж долини Еврімедонту (сучасна назва


407

річки - Кепрючай) до східного берега оз. Ердігір, а звідти до

Антіохії. Як вже зазначалося, з точки зору історичної

достовірності, другий і третій варіант маршрутів є по суті

рівнозначними, апостоли могли скористатися будь-яким з них.

Однак, запропонований Фейрчайлдом маршрут мав ту суттєву

перевагу, що практично всі міста через які пролягав шлях

апостолів лежали на відстані денного переходу одне від одного,

що суттєво спрощувало рух зазначеним маршрутом і робило його

безпечнішим для подорожніх.

З точки зору туристичної привабливості, другий маршрут

також є вкрай невдалим. Самих римських доріг на ньому

практично не збереглося, місто Комама навіть точно не

ідентифіковане [15, p.132-135], Аппамея і Аполлонія не

досліджені і на сьогодні являють собою практично порожні

пагорби (в Аполлонії щоправда збереглися залишки акведуку та

пізніших стін візантійського чи сельджукського періодів) [16,

p.285-290]. Крім того, місцевість якою проходить маршрут

практично не має туристичної інфраструктури, що також

ускладнює його використання. Варіант маршруту через гори

Тавру, на нашу думку, є найбільш вдалим, як з точки зору

історичної достовірності так і в контексті використання в сфері

туризму оскільки поєднує живописну місцевість гірської Пісідії з

досить значною кількістю історичних пам’яток, які можна

оглянути. При чому, якщо обирати між маршрутами

запропонованими М.Фейрчайлдом та К.Клоу, на нашу думку,

більш цікавим для туристів може бути саме маршрут через

Сагалассос.

Про поселення та інші пам’ятки античного періоду між

Перге та Сагаласоссом нам відомо не дуже багато. Більшість з

них досі залишаються не дослідженими або малодослідженими

археологами.


408

Приблизно за 40 кілометрів на північ від Перги розташоване

перше античне поселення в якому на думку Фейрчайлда

зупинялися апостоли. Це невелике Пісідійське містечко Сія.

Руїни міста знаходяться за кілометр на Схід від сучасного

турецького села Караот. Руїни міста розташовано на

мальовничому пагорбі серед хвойного лісу. Досить непогано

збереглися руїни численних мавзолеїв та саркофаги міського

некрополя [17, p.8].

Наступним містом на шляху апостолів був Мiліос. Залишки

міських споруд розташовані приблизно в 20 кілометрах на схід

від Сії між сучасними селами Кокоалілер, Гьокалан і Кавачік.

Місто знаходилося на високому скелястому пагорбі, який домінує

над долиною річки Аксу (античного Кестору). В місті так само є

видимі залишки громадських та господарських будівель, хоча

його територія залишається не дослідженою [17, pp.8-10; 18,

pp.37-47; 19, pp.53-65].

Південна брама Кремни пізнього елліністичного або ранньоримського

періоду


409

З Міліосу шлях апостолів мав лежати на Сагаласос

найбільше і найбагатше місто гірської Пісісдії. Щоправда між

Міліосом та Сагаласоссом знаходиться ще один цікавий об’єкт

який цілком могли відвідати святі апостоли. Це римська колонія

Кремна. На відміну від більшості Пісідійських міст історія

Кремни досліджена досить непогано, хоча більша частина

пам’яток міста залишається маловивченою. Наприкінці XIX

століття руїни міста вивчала експедиція К.Лянцкоронського [21,

ff.161-172], на початку 1970-х в тут працювала турецька

експедиція на чолі з Єле Інаном [17, p.8], а в 1985-1987 рр. група

дослідників з Британського археологічного інституту в Анкарі

[17, pp.8-10; 18, pp.37-47].

Руїни Кремни розташовані на мальовничому пагорбі

неподалік від сучасного турецького села Чамлик. Всі міські

пам’ятки перебувають в дуже пошкодженому стані, хоча і

Загальний вигляд верхньої агори Сагалассосу. Сучасний стан


410

відносно непогано локалізуються. Серед пам’яток Кремни, які

гіпотетично могли б бачити апостоли в першу чергу слід

відзначити міські мури і брами. Фортифікаційні споруди міста

належали до періоду Актавіана Августа, тому на момент

гіпотетичного візиту в Кремну апостолів вже існували. Серед

всієї фортифікаційної системи міста найкраще збереглася так

звана південна брама, яку сьогодні можуть оглянути туристи. Ще

двома цікавими пам’ятками Кремни є форум Лонгуса з базилікою

та так звана «дорична агора». Хоча датування обох пам’яток є

дискусійним, але приналежність їх до доби Актавіна Августа є

цілком імовірною [19, pp.55-57]. Окрім зазначених пам’яток I

століття в місті збереглися руїни 7-ми ранньохристиянських

базилік, вірогідно V-VI ст., що в свою чергу вказує на Кремну як

на важливий центр раннього християнства [19, pp.55-57].

Останнім пунктом гірської Пісідії, який відвідали апостоли

мав бути Сагалассос, найбільше і найбагатше місто гірської

Пісідії. Сагалассос є надзвичайно цікавим об’єктом як для

Пізньоелліністичний фонтан в Сагалассосі, біля якого цілком могли

зупинятися апостоли


411

пізнавального так і для паломницького туризму оскільки зберіг

цілу низку античних та ранньохристиянських пам’яток, причому,

на відміну від сусідніх міст Пісідії завдяки великому

дослідницькому та реставраційному проекту започаткованому

Британським археологічним інститутом в Анкарі значна кількість

пам’яток міста розкопана та частково відреставрована, що дає

можливість досить непогано уявити собі Сагаласос

апостольських часів.

Місто розташоване на схилі пагорба і тому має складне

терасне планування подібне до планування Пергаму.

Центральними архітектурними комплексами міста були дві агори

верхня і нижня. Обидві вони так само як і система вулиць, що їх

з’єднує належать до періоду пізнього еллінізму, а отже на момент

гіпотетичного візиту в місто Павла і Варнави вони існували, хоча

остаточно ансамблі цих агор сформувалися в період імперії [19,

pp.60-64].

Найбільший інтерес в туристів має викликати комплекс

храму Аполлона, який прилягає з заходу до нижньої агори.

Великий храм іонічного ордеру належить до доби пізнього

еллінізму [22, pp.185-188]. Вірогідно десь в V столітті на місті

храму було зведено велику базиліку, яка виходячи з розмірів та

місця розташування могла відігравати роль кафедрального

собору Сагалассоса [22, pp.187-188].

Верхня агора являє собою велику площу майже в 3000 м.кв.

Її було розплановано ще в елліністичний період, тому тут

збереглася ціла низка споруд, які цілком могли бачити святі

апостоли в середині I ст. На сьогодні більша частина агори

розкопана та частково відреставрована [23, pp.177-180]. Серед

елліністичних та ранньоримських пам’яток верхньої агори варто

відзначити будівлю так званого Героону, прикрашену вишуканим

фризом з зображенням танцюючих дівчат та булевтерію. Обидві

будівлі належить до II-I ст. до н.е. Не можна не звернути уваги і

на великий німфеум, який займає північну сторону площі.

Споруда належить до другого століття і на момент візиту

апостолів ще не існувала, проте на сьогодні німфеум повністю

відреставрований і викликає великий інтерес в туристів.

Цікавими для паломників можуть бути також монументи

присвячені першим християнським імператорам (в тому числі


412

Костянтину Великому), розташовані по периметру площі [23,

p.181].

Поміж верхньою агорою та театром Сагалассосу

розташовано ще дві цікавих пам’ятки. Це бібліотека Неона,

щоправда зведена вірогідно в ІІ столітті та фонтан елліністичного

періоду. Фонтан зведений ймовірно в І ст. до н.е. в має форму П-

подібного двору з розташованими по периметру портиками

доричного ордеру. Споруда прекрасно збереглася до нашого часу

і на сьогодні повністю досліджена та відреставрована [23, pp.170-

171].

Серед християнських пам’яток Сгалассосу слід відзначити

дві великі базиліки. Одна з них розташована на місті храму

Аполлона (про неї ми згадували вище) і ще одна на західній

околиці міста, на сьогодні, нажаль, малодосліджена [22, p.186]. В

ході археологічних розкопок також було знайдено невелику

каплицю V ст. на Верхній агорі [23, p.178].

Від Сагалассосу, вірогідно, через південний берег озера

Ергідір апостоли рушили до їх головної мети - Антіохії

Пісідійської.

Антіохія Пісідійська в першому столітті була важливим

економічним і військово-стратегічним центром в римській

провінції Галатія. За доби Октавінана Августа місто було суттєво

перебудоване, заселене легіонерами і перетворене в римську

колонію [24, pp.5-14]. В той же час, вірогідно в місті залишалася

велика єврейська громада, проповідь серед представників якої і

була головною метою першої апостольської подорожі апостола

Павла.

Руїни Антіохії лежать на високому плато неподалік від

сучасного міста Явлач. Місто досліджувалося археологами з

початку ХХ століття. Так в 1911-1913 роках тут працювала

експедиція на чолі з В.Рамсеєм [25, p.6], в 1923-1923 рр.

експедиція Мічіганського університету на чолі з Робінсоном [26,

pp.345-444], в 1982-1983 рр. експедиція Британського

археологічного інституту в Анкарі [27, pp.7-9; 28, pp.8-10].

Окремі несистемні роботи проводилися в місті в 1920-х роках

В.Рамсеєм (окремо від експедиції Робінсона) та 1970-х роках

М.Беллансом [27, p.7]. В 1998 році співробітники Британського

археологічного інституту в Анкарі С.Мітчел та


413

Антіохія Пісідійська. План міста [25,p.5].

М.Вілкінс опублікували узагальнюючу працю присвячену історії

та пам’яткам міста [24]. Велику роботу щодо дослідження

античного міста проводять також співробітники музею Явлачу за

підтримки мерії міста.

Необхідно зазначити, що попри роботу трьох експедицій

більша частина території міста залишається невивченою.


414

Храм Божественного Августа.

Сучасний стан.

Храм Божественного Августа.

Реконструкція Ф.Вудбріджа.

За часів Октавіана Августа було зведено низку парадних

комплексів Антіохії, які очевидно бачили апостоли. До таких

споруд належать театр, два парадних проспекти: кардо максимус

та декуманус максимус, Тиберія Платея та храм Божественного

Августа. Більшість з них були розкопані в ході великої експедиції

1923-1925 рр. [25, pp.6-7] Нажаль, всі зазначені споруди сильно

зруйновані однак уявлення про те, як виглядали ці комплекси за

апостольських часів ми можемо за допомогою прекрасних

реконструкцій Ф.Вудбріджа [25, pp.8-10]. Хоча, загалом навіть

залишки міста створюють неповторну атмосферу долучення до

біблійної легенди.

Серед християнських споруд, які відомі на території міста

варто згадати дві базиліки, які за знайденими артефактами

атрибутуються як храми св.Павла та св.Вакха [29, p.158].

Базиліка святого Павла була найбільшим храмом міста.

Досліджена частина пам’ятки дає можливість реконструювати її

як велику тринавну базиліку з однією абсидою, без пастофоріїв.

У західній частині споруду розміщувалися атріум екзонартекс та

нартекс. З Північного боку до базиліку прилягав великий двір з

невеликою центричною спорудою, ймовірно баптистерієм. В

базиліці частково досліджені непогано збережені мозаїчні

підлоги. За написом на одній з них, в якій згадується єпископ

Оптімус, базиліку


415

Декуманус Максимус в Антіохії. Бруківка І століття, якою цілком могли

ходити святі Павло та Варнава

датують кінцем IV ст. Протягом V або VI століть храм було

перебудовано, причому в ході перебудови було значно піднято

рівень первісної підлоги. Знайдений в м.Явлач камінь з написом

«Αγίου Παύλου», який за особливостями шрифту датується VI ст.

досить вірогідно вказує на присвяту хаму св. Апостолу [29,

pp.159-160].

На перехресті двох проспектів міста розташована інша

базиліка вірогідно ранньовізантійського періоду, яка, за згадкою

на знайденому Рамсеєм в ході розкопок 1926-1927 рр. блюді

святих, атрибутується як бизиліка св. Вакха. В ході розкопок

базиліки нижче рівня підлоги було знайдено іншу споруду з

абсидою, яку В.Рамсей атрибутував як залишки синагоги в якій

проповідував


416

Базиліка св.Павла в Антіохії. Загальний вигляд руїн кумплексу.

св. Павло. Щоправда на сьогодні ця думка В.Рамсея є досить

дискусійною і не підтримується значною частиною дослідників

[29, p.158].

Після перебування в Антіохії Павло і Варнава вирушили

далі на схід в Іконій. Східну частину їх маршруту з наведених

вище причин ми тут розглядати не будемо.

Поверталися апостоли до Антіохії на Оронті вірогідно тим

же маршрутом. Останнім пунктом їх перебування в Малій Азії

стало місто Атталея (сучасна Анталья), з порту якого апостоли

відпливли назад в Сирію.

В Антальї пам’яток, які б належали до апостольських часів

практично не збереглося. Відомі в місті античні пам’ятки такі як

брама Адріана або вежа Хидирлик належать до II ст. н.е.

Щоправда для паломників в місті можуть бути цікавими дві

пам’ятки: це стара гавань Атталеї, з якої імовірно і відплив

св.Павло та церква Богородиці.

Церква Богородиці є єдиною ранньохристиянською

пам’яткою, що збереглася в місті. Це досить велика споруда

зведена первісно в VI ст. Храм


417

Кісік Мінаре Джамі, колишня церква Богородиці в Антальї.

має досить незвичний як для цього періоду хрестово-купольний

план з дерев’яним куполом. Дещо пізніше церкву було

перебудовано в склепінчасту базиліку та добудовано ще декілька

приміщень. Після перетворення її вірогідно в XVI ст. в мечеть до

будівлі було додано також мінарет [30, pp.99-101, 112-114; 31,

p.296]. Після пожежі середини XIX століття, внаслідок якої

будівля була сильно пошкоджена, вона не використовуються для

потреб культу [30, p.99]. На сьогодні пам’ятка перебуває в

напівзруйнованому стані і, нажаль, зачинена для туристів, тому

оглянути її можна лише зовні.

Основний маршрут апостольського шляху проходив через

два турецьких регіони іли Анталья та Испарта. Обидва відомі як

важливі центри туристичної індустрії: Анталья як морський

курорт, а Испарта завдяки великому озеру Ердешір та

гірськолижному відпочинку. Таким чином вся необхідна для

туристів інфраструктура (місця розміщення, відпочинку та

харчування) є достатньо розвиненою.


418

Гавань Атталеї, з якої апостоли відпливли до Антіохії-на-Оронті

Так само наявні і якісні шляхи сполучення. Зокрема, більшість

античних міст, які за нашим припущенням відвідували апостоли

розташовано вздовж автомобільної магістралі Анталья-Испарта.

Дещо складнішою є ситуація з відрізком маршруту між

Испартою та Явлачем. Однак і в даному випадку якість доріг є

цілком достатньою для безпечного пересування туристів.

Таким чином, на нашу думку можна запропонувати

наступний автобусний або автомобільний маршрут для туристів.

В якості відправної точки доцільно почати з гавані Антальї з

якої апостоли відбули до Антіохії сирійської і через яку, на думку

деяких дослідників прибули до Памфілії. Після огляду гавані,

церкви Богородиці та старого міста Антальї туристи можуть

відбувати в Перге. Після огляду античних пам’яток Перги трасою

Анталья-Испарта рухатися на північ до Меліосу. При такій

побудові маршрути містечко Сія залишиться осторонь і буде

проігнороване туристами. Однак враховуючи невелику кількість

пам’яток в місті та загальну насиченість маршруту ця лакуна не

має позначитися на історичній достовірності маршруту. Оглядом

Меліосу і Кремни перший день туристичного маршруту

вичерпується. Другий день доцільно розпочати з огляду руїн

Сагалассоса. Після чого розпочати тривалий переїзд до Антіохії


419

Пісідійської. Після відвідання руїн міста та археологічного музею

Явлачу туристи можуть відбувати назад в Анталью. Таким чином

історичні місця, пов’язані з маршрутом першої апостольської

подорожі св.Павла та Варнави можуть бути використані як

потужний багатокомпонентний ресурс для залучення туристів, в

тому числі паломників, до регіону. В зазначеного ресурсу можна

виділити три основні компоненти: велике сакральне значення

самого шляху, яким свого часу проходили апостоли; добре

збережені і частково досліджені об’єкти культурної спадщини

(археологічні пам’ятки), природні рекреаційні ресурси Таврських

гір.

Запропонований варіант туристичного маршруту


420

В поєднанні з наявністю розвиненої туристичної

інфраструктури та великою кількістю туристів із традиційно

християнських країн в регіоні Анталья, на нашу думку,

використання об’єктів, пов’язаних із зазначеним історичним

маршрутом має великі перспективи в процесі організації

туристичної діяльності.

1. Clow K., Richardson T. St Paul Trail: Turkey’s Second Long Distance Walking Route.

Upcountry, 2004. – 192 p.

2. Ramsay W.M. St. Paul the traveller and the Roman citizen. Hodder & Stoughton. London.

1896. – 402 p.

3. Діяння Святих Апостолів.

4. Grainger J. The Cities of Pamphilia. Oxbow Books. Oxford. 2009. – 255 p.

5. French D. Acts and the Roman Roads of Asia Minor// The Book of Acts in Its Graeco-

Roman Setting. Wm. B. Eerdmans Publishing, 1994. – pp. 49-58.

6. Fairchild M.R. Why Perga? Paul’s perilous passage through Pisidia// Biblical Archaeology

Review. 2013. 39:06. pp. 43-55

7. Lanckoroński K.Städte Pamphyliens und Pisidiens. Band. 1. Pamphylien. F. Tempsky, G.

Freytag. Prag, Wien, Leipzig. 1890 – 195 f.

8. Mansel, A. M. Bericht über Ausgrabungen und Untersuchungen in Pamphylien in den

Jahren 1957-1972//Archäologischer Anzeiger. 90.1975. ff. 49-96

9. Inan J. Perge Kazisi 1986. Yali chalismalari//Kazi Sonuclari Toplantisi. IX. II. 1987.

pp.185-214 .

10. Inan J. Perge Kazisi 1987. Yali chalismalari//Kazi Sonuclari Toplantisi. X. II. 1988. pp.

197-246.

11. Rott H. Kleinasiatische Denkmäler aus Pisidien, Pamphylien, Kappadokien und Lykien.

Dieterich, Leipzig. 1908 - 393 f.

12. French D.H. Roman Roads and Milestones of Asia Minor Fasc 2: An Interim Catalogue of

Milestones, Part 1. Oxford. 1988. – 392 p.

13. French D.H. Roman Roads and Milestones of Asia Minor Fasc 2: An Interim Catalogue of

Milestones, Part 2. Oxford. 1988. – 384 p.

14. French, D.H. Roman Roads and Milestones of Asia Minor Vol 3: Fasc. 3.1 Republican.

British Institute of Ankara. Electronic Monograph. 2012. – 63 p.

15. Mitchell S. Three Cities in Pissidia // Anatolian Studies. 1994. Vol. 44. pp. 129-148.

16. G.M. Cohen, The Hellenistic settlements in Europe, the islands, and Asia Minor . Berkeley.

1995. – 481 p.

17. The Year’s Work // Anatolian Studies.1986. 36. p.3-13.

18. Mitchell, S., Waelkens, M. Sagalassus and Cremna// Anatolian Studies. 1987. 37. pp. 37-

47.

19. Mitchell S., Waelkens, M. Cremna and Sagalassus// Anatolian Studies. 1988. 38. pp. 53-

65.

https://portal.dnb.de/resolver.htm?referrerResultId=Woe%3D115103848%26any&referrerPosition=2&identifier=115103848


421

20. Mitchell S. Cremna in Pisidia: An Ancient City in Peace and in War. London 1995. – 239

p.

21. Lanckoroński K.Städte Pamphyliens und Pisidiens. Band. 2. Pisidiens. F. Tempsky, G.

Freytag. Prag, Wien, Leipzig. 1890 – 247 f.

22. Waelkens, M., Mitchell, S., Owens, E. Sagalassos 1989// Anatolian Studies. 1989. 40. pp.

185-198.

23. Waelkens, M., Owens, E. The Excavations at Sagalassos 1993// Anatolian Studies. 1994.

44. pp.169-186.

24. S. Mitchell, M. Waelkens: Pisidian Antioch. The site and its monuments. Duckworth,

London 1998. – 249 p.

25. Ossi A. Architectural Reconstruction Drawings of Pisidian Antioch by Frederick J.

Woodbridge// The University of Michigan Museums of Art and Archeology Bulletin.

2006. Vol. 16. pp. 6-28.

26. Robinson D.M. A preliminary Report on the Excavations of Pisidian Antioch and Sizma//

American Jornal of Archeology. 1924. 28. pp.345-444.

27. The Year’s Work // Anatolian Studies.1983. 33. pp. 5-11.

28. The Year’s Work// Anatolian Studies. 1984. 34. 3-13.

29. Fant C., Reddish M. A Guide to Biblical Sites in Greece and Turkey. Oxford University

Press. Oxford. 2003. – 432 p.

30. Balance M.H. Cumanin Cami’i at Antalya: a Byzantine church// Papers of the British

School at Rome. 1955. vol. 23. pp. 99-114.

31. Krautheimeir R. Early Chrisitian and Byzantine Architecture. New York. 1986. – 556 p.

https://portal.dnb.de/resolver.htm?referrerResultId=Woe%3D115103848%26any&referrerPosition=2&identifier=115103848

http://www.google.com.ua/search?hl=ru&tbo=p&tbm=bks&q=inauthor:%22Clyde+E.+Fant%22

http://www.google.com.ua/search?hl=ru&tbo=p&tbm=bks&q=inauthor:%22Mitchell+G.+Reddish%22


422

АВТОРИ 1. Бевз Т. А.

Доктор історичних наук, головний науковий співробітник відділу

соціально-політичної історії Інституту політичних і

етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України

2. Бех Ю. В.

Доктор філософських наук, доцент, професор кафедри

методології науки та міжнародної освіти Національного

педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

3. Брязкун В. В.

Кандидат філософських наук, заступник директора з виховної

роботи Інституту управління та економіки освіти, старший

викладач кафедри управління, інформаційно-аналітичної

діяльності та євроінтеграції Національного педагогічного

університету імені М.П. Драгоманова

4. Волинець В. В.

Кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри іноземних

мов і перекладу Київського університету туризму, економіки і

права

5. Домбровська Ю. Г.

Аспірантка кафедри філософії ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький

державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

6. Днепровська Є. В. Кандидат філософських наук, доцент, докторант відділу змісту,

філософії та прогнозування вищої освіти, Інститут вищої освіти

Національної академії педагогічних наук

7. Іщук С. М.

Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії

Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету


423

8. Іваненко А. М.

Завідувач лабораторії політико-соціальних досліджень ДВНЗ

«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет


9. Карабань О. М.

Здобувач кафедри соціальної філософії ПрАТ «ВНЗ «МАУП»

10. Кащеєва Г. М.

Доктор філософії в галузі економіки, викладач економічних

дисциплін ПрАТ «ВНЗ «МАУП»

11. Кручек О. А.

Кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри соціально-

гуманітарних дисциплін Київського університету туризму,


12. Литвинчук Л. Й.

Аспірант кафедри філософії Національного університету

біоресурсів і природокористування України

13. Лук’янова Л. Г.

Завідувач Науково-дослідної міжкафедральної лабораторії

«Гостинність», Київський університет туризму, економіки і права

14. Мажар Л. С.

Кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри

цивільного права та правового забезпечення туризму Київського


15. Малинка Ю. Г.

Кандидат філософських наук, викладач кафедри філософії ДВНЗ

«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет



424

16. Маловічко О. В.

Кандидат філософських наук, доцент кафедри соціальної

філософії та управління Запорізького національного університету

17. Матусевич Т. В.

Викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Київського


18. Маслов В. В.

Кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри соціально-



19. Муковський І. Т.

Доктор історичних наук, професор, професор кафедри світового

господарства і міжнародних економічних відносин Київського


20. Міщенко А. Г.

Кандидат економічних наук, професор кафедри світового

господарства і міжнародних економічних відносин Київського


21. Нежива О. М.

Кандидат філософських наук, старший викладач кафедри

іноземних мов і перекладу Київського університету туризму,

економіки та права

22. Нестерова М. О.

Кандидат філософських наук, докторант філософського

факультету Київського національного університету імені Тараса

Шевченка

23. Панченко С. А.

Старший викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін



425

24. Скиба І. П.

Завідувач лабораторії кафедри філософії Гуманітарного інституту

Національного авіаційного університету

25. Скрипник М. І.

Кандидат педагогічних наук, доцент кафедри філософії і теорії

освіти дорослих Університету менеджменту освіти НАПН

України

26. Сладкевич Н. В.

Аспірант філософського факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

27. Смирнов І. Г.

Доктор географічних наук, професор, Київський національний

університет імені Тараса Шевченка

28. Соболєв В. В.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри соціально-



29. Соляник С. Ф.

Кандидат філософських наук, викладач кафедри соціально-



30. Тимейчук А. М.

Викладач кафедри готельно-ресторанної справи Київського


31. Тимофєєв В. А.

Викладач англійської, латинської мов Київського технікуму

готельного господарства


426

32. Фатхутдінова О. В.

Кандидат юридичних наук, доктор філософських наук, доцент,

декан юридичного факультету Київського університету туризму,

економіки і права, Заслужений юрист України

33. Федорченко В. К.

Президент Асоціації навчальних закладів України туристського і

готельного профілю, Заслужений працівник культури України,

ректор Київського університету туризму, економіки і права,

доктор педагогічних наук, професор

34. Фоменко Н. А.

Доктор педагогічних наук, професор, перший проректор,

завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Київського


35. Цехмістрова Г. С.

Кандидат педагогічних наук, доцент, професор кафедри

соціально-гуманітарних дисциплін, проректор з навчально-

методичної роботи Київського університету туризму, економіки і

права

36. Цюрупа М. В.

Доктор філософських наук, професор, професор кафедри

загальноюридичних дисциплін Київського університету туризму,



427

Kyiv University of tourism, economy and law «KUTEP» – a

member of the Business Council of World Tourist Organization of

United Nations (UNWTO) is represented the seventeenth edition of

the annual.

The collection includes scientific articles which are traversed the

actual questions and problems of philosophy, sociology, politology in

the context of the social reality of present days.

The annual includes the works of the scientist of Kyiv University

of tourism, economy and law, the research results of the scientists of

other scientific establishments and educational institutions of Ukraine,

social–humanitarian specialists.

SCIENTIFIC NOTES OF KYIV UNIVERSITY

OF TOURISM, ECONOMY AND LAW

Annual publication

Edition 17

Редактор В. С. Пазенок

Технічний редактор С. А. Панченко

Відповідальний за випуск С. В. Горський

Documents

НАУКОВІ ЗАПИСКИkutep.ua/upload/content/78/Nayk-zapiski-17-2014.pdf · Філософський погляд на становлення і розвиток вищої