НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 6/2016nadbuhom.pl/images/NBiN-6-2016.pdf · 1 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 6/2016 nadbuhom.pl e-mail: [email protected] ul

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 6/20161

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 6/2016 2


nadbuhom.pl e-mail: [email protected] ul. Ogrodowa 13, skr. poczt. 77, 17-100 Bielsk Podlaski, tel. (+48)502565547

№ 6 (148) Листопад – Грудень 2016 Nr 6 (148) Listopad – Grudzień 2016

Druk: Andare. Studio Grafiki i Reklamy, ul. Senatorska 40/91, 00-95 Warszawa. Nakład: 1600 egz.

Український часопис Підляшшя„Над Бугом і Нарвою”Видавець: Союз українців Підляшшяul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: [email protected]

Зреалізовано завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації.Редакція: Андрій Давидюк, Юрій Гаврилюк (головний редактор), Андрій Єкатеринчук, Іван Киризюк, Людмила Лабович. Співпра-цівники редакції: Христина Костевич, Агнешка Парфінюк, Ми-кола Рощенко, Славомир Савчук, Леокадія Саєвич, Мирослав Сте-панюк, Єлизавета Томчук, Кароліна Хмур, Олена Чабан.

Не всі думки висловлені на сторінках нашого часопису віддзеркалюють погляди редакції. Не замовлених матеріалів не повертаємо. Редакція залишає за собою право редагувати, скорочувати тексти та змінювати заголовки. За зміст поміще-них реклам та оголошень редакція не відповідає.

Річна передплата на території Польщі коштує 50,00 зл. Річна передплата з-за кордону – рівновар-тість 35 доларів США (звичайною поштою) або 50 до-ларів США (летунською поштою). Банк. рахунок ви-давця: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

Ukraińskie pismo Podlasia„Nad Buhom i Narwoju”Wydawca: Związek Ukraińców Podlasiaul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: [email protected]

Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji.Redakcja: Andrzej Dawidziuk, Jurij Hawryluk (Jerzy Gawryluk – red. nacz.), Andrzej Jekaterynczuk, Jan Kiryziuk, Ludmiła Łabowicz. Współpracownicy redakcji: Karolina Chmur, Helena Czaban, Krysty-na Kościewicz, Agnieszka Parfieniuk, Mikołaj Roszczenko, Leokadia Sajewicz, Sławomir Sawczuk, Mirosław Stepaniuk, Elżbieta Tomczuk.

Nie wszystkie opinie wyrażone na łamach naszego czasopisma wyrażają poglądy redakcji. Materiałów nie zamówionych redak-cja nie zwraca i zastrzega sobie prawo ich redagowania, skracania oraz zmiany tytułów. Redakcja nie ponosi odpowiedzialności za treść zamieszczonych reklam i ogłoszeń.

Roczna prenumerata krajowa kosztuje 50.00 zł (w przy-padku prenumeraty za okres krótszy ilość numerów nale-ży pomnożyć przez 8.50 zł). Roczna prenumerata zagraniczna – równowartość 35 USD (poczta zwykła) lub 50 USD (poczta lot-nicza). Rachunek bankowy: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

Ю. Гаврилюк, Безперспективність кадрування дійсності ............... 2L. Łabowicz, Nowy rok szkolny z językiem ukraińskim na Podlasiu .......... 3Г. Купріянович, Холмські відзначення 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського ... 6K. Kościewicz, Jesienią w Czeremsze ................................... 15С. Савчук, «Підляська осінь» – історія і сучасність ................ 17Л. Лабович, На «Підляській осені» в Білостоці ............. 21ЯТ, Вистава про великого українця з Холма – більщанам ............... 22С. Савчук, «Многії літа» в Черемсі: «Гілочці» вже 20 років! ............... 23(l), „Wyśpiewana tradycja” – nowa płyta „Hiłoczki” ...... 25Ю. Гаврилюк, Брати Лебединцеві в долі родини Грушевських. Нові штрихи до «холмської метрики» Михайла Грушевського .......... 26М. Гелитович, «Слава во вишніх Богу». Ікона «Різдво Христове» кінця ХVІ ст. з церкви cв. Параскеви у Радружі ......... 31Л. Лабович, «Шкодовав вовк кобилу...». Світ ссавців у підляському фольклорі. Ч. 1 ....... 32М.О.Р., Вшанування жертв Голодомору .......................... 38Петрова Параска, Родиме ся для смерти, гмераме для жытя ................. 39

В. Місіюк, З українських подій у Берестейщині .......... 40Ju. Hawryluk, Lwowskie przywitanie Antonycza ............... 41І. Киризюк, З циклу «Фреска осіння» ................................ 42Л. Лабович, З хроніки подій на Підляшші ........................ 44

НАША ОБКЛАДИНКАПам’ятаюча другу половину XVІ ст. церква св. Па-раскеви у Радружі, 21 червня 2013 року (разом з 15-ма іншими дерев'яними церквами карпатського регіону) включена у список світової спадщини ЮНЕСКО, це справжня перлина української культури. Фото-графії самої церкви на сторінках нашого журналу ми вже поміщали, зараз, завдяки дослідниці Марії Гелитович з Національного музею у Львові, отри-мали змогу показати читачам одну із найвідомі-ших ікон цього храму – «Різдво Христове» (стаття на стор. 31). Фото Сергія Молящого.Стор. ІІІ: Зимовий вид залишків руського городища у Дорогичині над Бугом. З правого боку церква св. Ми-коли, в якій зберігається ікона Богородиці (1630 р.) з портретом фундатора – православного руського шляхтича, ймовірно з роду Лазовських (Лазів – село на лівому березі Бугу). Фото Ю. Гаврилюка.Стор. ІV: До Різдва і ювілею колективу – фотоспогад з колядування «Гілочки» у селі Кузава, що поряд з Че-ремхою (2005 р.). Фото Ю. Гаврилюка.


Ще тільки 25-річчя заснування Со-юзу українців Підляшшя, що від-

булося в березні 1992 року в Більську і епоха ювілеїв «25-річчя від дня» буде поза нами. Від ювілеїв однак не втече-мо – саме в березні 2017 року почнеть-ся цикл сотих роковин подій зв’язаних з відродженням української держав-ності, зокрема утворення у Києві Цен-тральної ради та проголошення Укра-їнської Народної Республіки. Був у це задіяний наш цьогорічний ювіляр Ми-хайло Грушевський, були й інші підля-шани та холмщани. Ці 75 років розри-ву поміж ювілеями київськими та біль-ськими – наслідок факту, що найрід-ніша нам частка Підляшшя (колиш-ній Більський повіт, який до середини 1950-х включав також Гайнівку й Сім’я-тичі), в силу політичних обставин опи-нилася «за кадром», отже, відрізана від українського контексту, в який нас – народ «руської віри» і більш чи менш «твердої» мови – вписала історія, що у літописах почалася від Володимирових «ходінь» над Буг і Сян.

Перші прояви української національ-но-культурної діяльності були тут пов’я-зані саме з уенерівськими ветеранами, які у міжвоєнному двадцятиріччі посе-лилися організованою групою у Гайнів-ці, а окремі особи знайшли собі місце для проживання і праці у Більську та ін-ших місцевостях, зокрема в Кліщелях, в яких виникла навіть власна театраль-на група, відтак, у 1950-х гурток Укра-їнського суспільно-культурного това-риства. Кліщелівський осередок напри-кінці 1960-х років був фактично заду-шений т.зв. партійно-державною вла-дою, але вже на початку 1980-х почала кристалізуватись більш численна група місцевої інтелігенції, назагал молодої, а навіть молодіжної, бо часто ще без ма-гістерського диплому чи навіть матури. Отже, було це середовище більш неза-лежне і наполегливе у шуканні відпові-дей на запитання хто ми і звідки, готове до радикального розірвання «кадру», у який загнали нас перипетії ХІХ та пер-шої половини ХХ ст.

Центральним у процесі формування суб’єктності українців Підляшшя став 1991 рік. На його порозі, у грудні 1990

року створений був Підляський відділ Об’єднання українців у Польщі, а вже протягом 1991-го з’явився наш часопис та почалася трансляція україномовних передач Радіо Білосток, у Мельнику відбулися масштабні Музичні діалоги над Бугом, що дали початок як Фести-валям «Підляська осінь», так і черем-шанським «Джерелам», а гоже й голо-сно співаючі дуб’яжинці згуртували-ся у «Родині». В перших місяцях 1992 року цей кільканадцятимісячний пері-од структуризації завершило утворен-ня Союзу українців Підляшшя. Пара-лельно до цих подій, у серпні та грудні 1991 року, відбулося проголошення не-залежності України та її підтверджен-ня загальним референдумом.

Протягом минулої чверті сторіч-чя факт присутності України на по-літичній карті світу став «очевидніс-тю». Так само як і присутність укра-їнців на культурній карті Білостоць-кого, а від 1999 року Підляського воє-водства, адже протягом цього часу з’я-вилися й нові українські медійні вікон-ця та культурні імпрези, зокрема пере-дача «Український перегляд» у ТБ Бі-лосток та «На Івана, на Купала», більш як 20-ть років відбувається навчання української мови в школах. Українське мистецтво бачимо також на культур-них заходах організованих середови-щами та інституціями формально не зв’язаними з СУП, в тому числі й та-кими, що з українством жодного пря-мого зв’язку не мають. На жаль, на цій «фотографії» відсутній Університет у Білостоці, бо хоч розташований він не більш як 30 кілометрів від україномов-ної зони, та й до України звідси ближ-че ніж з багатьох інших університет-ських міст, то досі немає тут якоїсь форми україністики.

Може буде це дещо еґоцентричним, але коли зговорилися про фотографії, то похвалюся, що фотографування, не-обхідне зараз в редакторській праці, це найдавніше з моїх професійних занять, адже першу світлину опублікував в пресі 1981 року (також були це останні місяці року, здається листопад). Звісно, з фотографуванням пов’язане кадру-вання фотографій – обрізування цьо-

го, що є зайвим, непотрібним, що може відволікати увагу глядача від зміс-ту, який автор вибрав за основну тему свого твору. Можна це назвати якоюсь формою маніпуляції, все ж фотограф інакше не може, бо жодна світлина, хоч би зроблена найбільш «широким» об’єктивом, ніколи не покаже всього. Тому зображення дійсності на окремі кадри різати просто мусимо. Біда почи-нається тоді, коли хтось береться нам «кадрувати» саму дійсність, а ми в цю вузьку і обмежену проекцію починає-мо вірити та жити в якомусь нереаль-ному світі.

Те, до яких жахливих наслідків може призвести перебування у такій відкадрованій дійсності, показує зараз український Донбас, тобто промислові райони Донецької і Луганської облас-тей. Їхні мешканці, зрозуміло, не всі, спочатку повелися на пропаганду міс-цевої «еліти» про особливість і винят-ковість Донбасу, який ще й мав «кор-мити всю Україну», потім, весною 2014 року радісно аплодували заїжджим з Росії і місцевим диверсантам (розпро-всюджене у ЗМІ називання цих людей «сепаратистами» це ще один приклад вдалого пропагандивного кадрування дійсності), що їм принесли війну та ру-їну. Що ж – коли в людських головах сформується фальшивий образ ситуа-ції, то починають вони шукати фаль-шивих виходів з неї, отже, приймають курйозні рішення. Наслідок цього та-кий, що навіть коли і з’являються якісь успіхи, то на кінці шляху й так чекає дошкульна поразка.

Сьогоднішнє Підляшшя, на щас-тя, вільне від аж такого екстриму. Все ж і тут хватає курйозів породжених з одного боку цим, що політичні та ад-міністративні кордони, проведені піс-ля останнього розподілу Речі Поспо-литої у 1795 р., стали розривати тра-диційні духовні і культурні зв’язки, яких символом була хоч би церков-на приналежність нашого регіону до єпархії з кафедрою у Володимирі-Во-линському, з другого – національни-ми експериментами.

Закінчення на 36 стор.

Безперспективність кадрування дійсності


W systemie edukacji w Polsce cią-głe zmiany. Wprowadzenie przez

poprzednią ekipę rządzącą obowiązku szkolnego dla dzieci 6-letnich, następ-nie cofnięcie reformy przez obecną wła-dzę, zrezygnowanie ze sprawdzianów dla 6-klasistów, planowana likwidacja gimnazjów – to tylko niektóre reformy – zrealizowane lub tylko zapowiadane – w polskiej oświacie. Zmiany te mają również wpływ na sytuację naucza-nia języka ukraińskiego na Podlasiu, gdzie być może po raz pierwszy w po-nad 20-letniej jego historii zmalała licz-ba dzieci: w ubiegłym roku szkolnym 2015/2016 w szkołach województwa podlaskiego języka ukraińskiego uczy-ło się 409 uczniów, w bieżącym roku szkolnym jest ich 391 (stan z 30 wrze-śnia). Zmiana jest niewielka, bo cho-dzi zaledwie o kilkanaście osób. Można też dodać, że porównywalnie tyle samo dzieci co w bieżącym roku szkolnym było dwa lata temu – w roku szkolnym 2014/2015 języka ukraińskiego uczyło się 390 uczniów. Mimo to spadek liczby dzieci nie cieszy, tym bardziej że praw-dopodobnie to nie koniec reform, a w związku z czym pewnej niestabilności w systemie edukacji z Polsce.

Główną przyczyną zmniejszenia się liczby uczniów na lekcjach języka ukra-ińskiego w województwie podlaskim jest cofnięcie w tym roku szkolnym re-formy oświatowej poprzedniego rządu i podniesienie wieku rozpoczęcia nauki w szkole z 6 do 7 lat. Co prawda dzieci 6-letnie nadal mogą rozpoczynać naukę w pierwszej klasie podstawówki, jednak przeważająca większość rodziców zde-cydowała się na pozostawienie swoich dzieci w przedszkolu. Wskutek refor-my w bieżącym roku szkolnym w wielu przedszkolach zabrakło miejsc dla 3-lat-ków. Tak było chociażby w Przedszko-lu nr 9 „Leśna Polana” w Bielsku Pod-laskim, gdzie od 20 lat są prowadzone

zajęcia języka ukraińskiego. Jak powie-działa dyrektor Elżbieta Nielipińska, w tym roku w ich przedszkolu w ogóle nie ma grup 3-latków, ponieważ odeszło od

nich jedynie ośmiu 6-latków. Większość najstarszych dzieci pozostała w przed-szkolu, w związku z czym praktycznie nie prowadzono naboru.

Nowy rok szkolny z językiem ukraińskim na Podlasiu

Nowy 2016/2017 rok szkolny rozpoczęty, czas więc zajrzeć do podlaskich szkół, by zobaczyć, jak wygląda w nich sytuacja nauczania języka ukraińskiego jako języka ojczystego. Niestety, w odróżnieniu od lat ubiegłych zmalała liczba dzieci uczących się tego języka. Zmiany nie są duże, ale niepokojące,

zwłaszcza w kontekście przeprowadzanych i planowanych reform w polskiej oświacie.

Zajęcia języka ukraińskiego w Przedszkolu „Leśna Polana” w Bielsku Podlaskim i w Zespole Szkół im. A. Mickiewicza w Bielsku Podlaskim



Liczba dzieci uczących się języka ukraińskiego w bielskim przedszkolu znacząco się nie zmieniła – we wrześniu ubiegłego roku na zajęcia języka ukraiń-skiego uczęszczało 128 przedszkolaków, w tym roku jest 125 osób. Sytuacja może ulec zmianie, gdyż wielu rodziców jesz-cze w trakcie roku szkolnego dopisuje swoje dzieci. Wpływ na to ma wciąż nie-słabnące zainteresowanie etnograficzny-mi zajęciami z twórcami ludowymi w ra-mach programu „Do tradycji”.

Reforma związana ze zniesieniem obowiązku szkolnego dla 6-latków mia-ła wpływ na wyniki rekrutacji w wielu szkołach w Polsce, w tym także w Ze-spole Szkół im. Adama Mickiewicza w Bielsku Podlaskim, gdzie od kilku lat funkcjonują samodzielne klasy ukraiń-skie. Zajęcia języka ukraińskiego cie-szą się tu dużym zainteresowaniem, co związane jest m.in. z działalno-ścią wokalno-tanecznego zespołu folk-lorystycznego „Ranok”. W ubiegłych

dwóch latach do klas ukraińskich było tylu chętnych, że na poziomie pierw-szej klasy udawało się utworzyć aż po dwa oddziały ukraińskie. W tym roku tendencja wzrostowa została zahamo-wana – powstała tu tylko jedna klasa ukraińska i to niezbyt liczna, bo skła-dająca się jedynie z 10 uczniów. Opty-mistyczne w tym wszystkim jest jednak sam fakt, że taką klasę utworzono – w niektórych podstawówkach w ogóle nie ruszyły klasy pierwsze. Na ogólnym tle sytuacja nauczania języka ukraińskiego wygląda więc całkiem nieźle.

Obecnie w Zespole Szkół im. Ada-ma Mickiewicza w Bielsku Podlaskim języka ukraińskiego jako języka ojczy-stego uczy się łącznie 186 dzieci i mło-dzieży, z czego 138 osób w szkole pod-stawowej i 48 osób w gimnazjum. W ubiegłym roku szkolnym w bielskiej szkole w klasach ukraińskich było 197 uczniów, czyli o 11 osób więcej.

Zmniejszenie się liczby dzieci i mło-dzieży na zajęciach języka ukraińskiego dotyczy nie tylko Bielska Podlaskiego, ale też Białegostoku. O ile we wrześniu ubiegłego roku na lekcje języka ukraiń-skiego uczęszczało w stolicy wojewódz-twa 46 osób, o tyle w tym roku w trzech placówkach jest tylko 33 uczniów. Przy ogólnej niewielkiej liczbie dzieci uczą-cych się języka ukraińskiego w prawie 300-tysięcznym mieście zmniejszenie się liczby uczniów o 13 osób może nie-pokoić. Oprócz zmian w systemie oświa-towym wpływ na taki stan rzeczy ma szereg innych czynników, m.in. pewna niestabilność nauczania, a w przypadku punktów międzyoddziałowych – mało atrakcyjna forma organizacji zajęć, któ-re odbywają się późnym popołudniem lub wieczorem, w dodatku w innych placówkach niż te, do których uczęsz-czają uczniowie. Rezultatem tego jest słabe zainteresowanie rodziców i dzie-ci nauką języka ukraińskiego.

W stolicy województwa język ukra-iński jest nauczany m.in. w Zespole Szkół Niepublicznych im. św. Cyryla i Metodego. W tym roku wybrało go je-dynie 14 osób ze szkoły podstawowej i gimnazjum. Wśród uczęszczających na zajęcia nie ma dzieci z klas I i II szkoły podstawowej, co oznacza, że ich rodzi-ce zdecydowali się na język białoruski, który jest nauczany równolegle z języ-kiem ukraińskim.

Zmalała też liczba uczniów w mię-dzyszkolnym punkcie nauczania języ-ka ukraińskiego, działającym od czte-rech lat przy Publicznym Gimnazjum

Białostockie przedszkolaki z grup ukraińskich na konkursie „Słowo Ukraińskie 2016” w Bielsku Podlaskim. Zajęcia języka ukraińskiego w międzyprzedszkolnym punkcie

nauczania przy Przedszkolu Samorządowym nr 26 Integracyjnym w Białymstoku


nr 2 im. 42 Pułku Piechoty. W tym roku w dwóch popołudniowych grupach ję-zyka ukraińskiego jako języka ojczyste-go uczy się jedynie siedmioro uczniów z całego miasta. To dzieci i młodzież z różnych białostockich podstawówek, gimnazjów i liceów.

Jak podkreśla Aleksandra Iwaniuk, nauczycielka języka ukraińskiego we wszystkich białostockich punktach, liczba dzieci nie zmieniła się jedynie w międzyprzedszkolnym punkcie na-uczania przy Przedszkolu Samorządo-wym nr 26 Integracyjnym im. Joanny Strzałkowskiej Kuczyńskiej. Podobnie jak w ubiegłym roku do dwóch grup popołudniowych przyjeżdża 11 dzieci w wieku od 2,5 do 6 lat.

Jedyną miejscowością na mapie Pod-lasia, gdzie nie zmniejszyła się, a wręcz przeciwnie – wzrosła liczba dzieci uczących się języka ukraińskiego, jest Zespół Szkolno-Przedszkolny w Cze-remsze. W szkole podstawowej udało się nawet utworzyć nową grupę. Łącz-nie języka ukraińskiego jako języka oj-czystego uczy się w czterech grupach szkoły podstawowej i dwóch gru-pach gimnazjum 48 dzieci i młodzie-ży. W ubiegłym roku szkolnym na lek-cje ukraińskiego uczęszczało o 10 osób mniej. Co prawda trudno porównywać liczbę dzieci uczących się języka ukra-ińskiego w Czeremsze z liczbą dzie-

ci w Bielsku Podlaskim, gdzie koncen-truje się nauczanie języka ukraińskie-go w województwie podlaskim, jednak sam fakt, że w małej wiejskiej szkole wciąż są chętni do nauki języka swoich przodków, nastraja optymistycznie. Nie można przy tym zapominać, że bolącz-ką tego typu szkół jest niż demogra-ficzny, spowodowany chociażby corazczęstszą migracją do miast i związana z tym zmniejszająca się z każdym rokiem ogólna liczba dzieci w szkole.

Rozwój punktu w Czeremsze to rezultat starań Ireny Wiszenko, na-uczycielki języka ukraińskiego, jed-nocześnie kierownika artystycznego dziecięco-młodzieżowego zespołu folk-lorystycznego „Hiłoczka”, który przy okazji Festiwalu Kultury Ukraińskiej na Podlasiu obchodził jubileusz 20-le-cia swego istnienia.

Patrząc na to, jak w bieżącym roku szkolnym wygląda sytuacja nauczania języka ukraińskiego jako języka ojczy-stego na Podlasiu, należy zauważyć, że pomimo gorszych danych w porówna-niu z ubiegłym rokiem, sytuacja wciąż jest stabilna. Spadek liczby dzieci nie jest duży i – co najważniejsze – niespe-cjalnie dotyka przedszkoli, z których w następnych latach będą się rekrutować uczniowie szkół podstawowych. Doty-czy to przede wszystkim Bielska Podla-skiego i Białegostoku. Jeśli zaś chodzi o

Czeremchę, to widać, że nawet w małej, wyludniającej się miejscowości wciąż są perspektywy dla rozwoju punktów nauczania języka ukraińskiego.

Czy w następnym roku sytuacja się unormuje? Wszystko zależy od tego, czy rządzący zafundują nam ciąg dalszy re-form oświatowych, a zwłaszcza naj-ważniejszą z nich – zapowiadaną już li-kwidację gimnazjów. Jeśli tak, może to negatywnie odbić się na nauczaniu języ-ka ukraińskiego na Podlasiu, którego du-żym mankamentem jest brak kontynuacji na poziomie szkoły średniej. Co prawda języka ukraińskiego mogą się uczyć bia-łostoccy licealiści, ale głównie ze wzglę-du na obciążenie nauką i konieczność do-jeżdżania na popołudniowe zajęcia tylko pojedyncze osoby decydują się na kon-tynuację zajęć. Jeśli zaś chodzi o Bielsk Podlaski, główny ośrodek nauczania ję-zyka ukraińskiego na Podlasiu, punkt li-cealny utrzymał się tu jedynie przez kil-ka lat. Dlatego też w sytuacji likwidacji gimnazjów może się okazać, że możliwo-ści uczenia się języka ukraińskiego zosta-nie pozbawiony jeden rocznik młodzieży – uczniowie obecnej klasy trzeciej gimna-zjum, która być może za rok stanie się – tak jak dawniej – pierwszą licealną. Chyba że uda się wreszcie zorganizować zajęcia języka ukraińskiego na poziomie liceal-nym, co nie jest już aż tak proste.

Ludmiła ŁABOWICZFot. autorki artykułu

25 листопада відбулися в нашій школі гуляння приурочені до Запустів перед Різдвяним (Пилиповим) постом, на яких бавилися діти з класів інтегрованого навчання з українською мовою. Чудово бавилися діти з класів IA, IIA,

IIB, IIIA, IIIB. (Фото і oпис зa: ФБ – Zespół Szkół im. Adama Mickiewicza w Bielsku Podlaskim).


Відзначення пам’яті людини у міс-ці, де вона народилася, завжди має

особливий, символічний характер. Тому так важливим було достойне відзначен-ня пам’яті Михайла Грушевського саме в Холмі, де 17 вересня 1866 р. прийшов на світ син Сергія та Глафіри Грушевських. Центральним моментом вшанування в місті над Угеркою ювілею цієї визна-чної історичної постаті стали Холмські відзначення 150-річчя від дня народжен-ня Михайла Грушевського, що відбулися 21–23 вересня 2016 р. Вдалося їх провес-ти – попри всілякі труднощі – зусиллям невеликої горсточки людей, які вважали своїм обов’язком вшанувати в Холмі юві-лей народження цієї знаменитої постаті.

Термін Холмських відзначень 150-річ-чя від дня народження видатного укра-їнського вченого і політика не був випад-ковим, оскільки приурочено їх до вели-кого церковного свята, яке традиційно особливо урочисто відзначається у Хол-мі – празника Холмської ікони Божої Ма-тері, що випадає у день одного із дванад-цяти великих церковних свят – Різдва Пресвятої Богородиці. Від століть цьо-го дня сини і доньки Холмщини тради-ційно прибували до княжого Холма воз-нести молитви до Цариці Небесної перед Її Холмською чудотворною іконою.

Урочиста Літургія

У середу 21 вересня 2016 р. урочис-ту Божественну Літургію з нагоди свят Різдва Пресвятої Богородиці та Холмсь-кої ікони Божої Матері у холмській ка-федральній церкві св. Івана Богосло-ва очолили Високопреосвященніший архиєпископ Люблинський і Холмсь-

кий Авель та Преосвященніший єпис-коп Перемиський і Горлицький Паї-сій у співслужінні численного духовен-ства. Під час богослужіння співали два хори: холмський кафедральний хор під диригуванням Івана Подолюка та хор Перемисько-Горлицької православної єпархії «Ірмос» під диригуванням Ма-ріанни Ярої.

Цього дня прибули до Холма про-чани не лише з території Холмщини і з Люблина, але також – як і кожного року – холмщаки з різних міст Украї-ни, зокрема Львова, Городка, Новово-линська, Луцька, Ковеля, Рівного. Були також офіційні гості, зокрема: Надзви-чайний і Повноважний Посол України в Республіці Польща Андрій Дещиця, Генеральний консул України в Люблі-ні Василь Павлюк, Почесний консул України в Холмі Станіслав Адам’як, заступник Міського голови міста Хол-ма Станіслав Мосціцький, голова Об’єднання українців у Польщі і член Спільної комісії уряду та національних і етнічних меншин Петро Тима, голо-ва Союзу українців Підляшшя д-р Анд-рій Артем’юк, керівництво Україн-ського Товариства, голова Київського ветеранського правозахисного товари-ства депортованих українців «Холм-щина» ім. Михайла Грушевського Степан Романюк, директор Інститу-ту української археографії та джерело-знавства імені М. Грушевського Наці-ональної академії наук України проф. Георгій Папакін, директор Історико-меморіального музею Михайла Гру-шевського у Києві Світлана Панько-ва. У святкових богослужіннях взяли

ідзначення пам’яті людини у міс-’яті людини у міс-’ кий Авель та Преосвященніший

Холмські відзначення150-річчя від дня народження

Михайла Грушевського

Важко перебільшити значення Михайла Грушев-ського в історії України та українського народу у ХІХ-ХХ століттях. Саме йому випала виняткова роль: не лише літописця, але й будівничого модерної української нації. Михайло Грушевський – не про-сто знаменитий історик чи політичний лідер. Це лю-дина з когорти тих, що визначали орієнтири україн-ського національного руху наприкінці ХІХ та в пер-ші десятиліття ХХ століття та очолювали україн-ське державотворення. Саме він став першим голо-вою української держави в ХХ ст. та формулював

основи української національної ідеї. Підкреслюючи нерозривний зв’язок сьогодення із минулим, Михай-ло Грушевський вказав на древнє, руське коріння модерної української нації, доказуючи тяглість і без-перервність історії Руси-України від доби княжої по нову. Був він, врешті, основоположником модерної української історіографії і дав початок новому бачен-ню не лише минулого України, але й усієї Східної Єв-ропи. Знаменним є те, що Михайло Грушевський 150 років тому народився саме в Холмі – місті, яке так помітно записалося в історії українського народу.


Холмські відзначення150-річчя від дня народження

Михайла Грушевського

також участь дослідники з Польщі та України – учасники Міжнародної нау-кової конференції «Михайло Грушев-ський та його Мала Батьківщина – Холмщина у ХІХ та ХХ століттях». На жаль, кілька автобусів з учасника-ми відзначень зі Львова приїхало лише наприкінці служби, оскільки довгий час були зупинені на польсько-укра-їнському кордоні, незважаючи на по-яснення, що їдуть на так важливі уро-чистості, та на офіційні звернення по-сприяти швидкому перетину кордону делегаціями, які прямували до Холма. У результаті більшість із львівських прочан-холмщаків не змогла взяти участі у святкових богослужіннях та посвяченні хреста в пам’ять М. Гру-шевського.

Посвячення хреста

Святкові богослужіння завершилися хресним ходом довкола холмської церк-ви. Саме під час хресного ходу відбула-ся урочистість посвячення спорудже-ного днем раніше хреста в пам’ять Ми-хайла Грушевського. Хрест стоїть поруч холмської кафедральної церкви св. Іва-на Богослова, у якій у жовтні 1866 р. був охрещений син Глафіри та Сергія Гру-шевських. Освячення хреста зверши-ли Високопреосвященніший архиєпис-коп Люблинський і Холмський Авель та Преосвященніший єпископ Перемись-кий і Горлицький Паїсій. Після посвя-чення біля хреста була відслужена за-упокійна литія за раба Божого Михай-ла. Співав хор Перемисько-Горлицької православної єпархії «Ірмос» під дири-гуванням Маріанни Ярої.

Хрест став другим матеріальним свідченням пам’яті про М. Грушевсько-го у Холмі, першим була меморіаль-на дошка на будинку неподалік церк-ви, поміщена там чверть століття тому – у 1991 р. Хрест споруджено старанням Українського Товариства з благословен-ня Високопреосвященнішого архиєпис-копа Люблинського і Холмського Аве-ля завдяки пожертвам численних осіб та установ. Значення цього хреста осо-бливе також тому, що невдачею закін-чилися поки що старання про наймену-вання однієї з вулиць чи скверів Холма іменем цього визначного українського історика чи спорудження у цьому міс-ті пам’ятника М. Грушевському. Спору-джений у Холмі хрест у пам’ять Михай-ла Грушевського став, мабуть, найпоміт-нішим пам’ятним знаком, який з’явився для вшанування М. Грушевського у рік 150-річчя від його дня народження.

Урочисту Божественну Літургію очолили Високопреосвященніший архиєпископ Люблинський і Холмський Авель та Преосвященніший єпископ

Перемиський і Горлицький Паїсій у співслужінні численного духовенства

Хор Перемисько-Горлицької єпархії «Ірмос»


Вінки до дошкиЧерговим пунктом програми Холм-

ських відзначень 150-річчя від дня на-родження Михайла Грушевського було покладення вінків до дошки на честь Михайла Грушевського, що поміщена на будинку при вул. Сенкевича 8. Вінки поклали делегації: представництв укра-їнської держави в РП, міста Холма, това-риств «Холмщина» в Україні, міста Ко-вель, львівської облдержадміністрації та Українського Товариства і Союзу укра-їнців Підляшшя. На завершення уро-чистості проспівано гімн України.

Відкриття київської виставкиПершого дня відзначень пополудні

у Холмській публічній бібліотеці ім. Ма-рії Пауліни Орсетті відбувся вернісаж виставки про Михайла Грушевського «Де сонце вперше повило своїм промін-ням». Концепцію цієї виставки створив Історико-меморіальний музей Михай-ла Грушевського в Києві, а польський переклад і технічну підготовку взяв на себе Музей Холмської землі ім. Віктора Амброзєвича у Холмі. Виставка, з чис-ленними фотографіями з епохи, цікаво розповідає про життєвий шлях М. Гру-шевського. Про виставку розповіла ди-ректор київського музею Світлана Пань-кова. Слово взяли також представник Холмської бібліотеки Анна Пєтух та ав-тор цієї статті.

Урочистий концерт Однією з важливіших подій був уро-

чистий концерт з нагоди 150-річчя від дня народження Михайла Грушевсько-го, який відбувся у день свята Холмсь-кої ікони Божої Матері 21 вересня 2016 р. пополудні. Місцем проведення концер-ту була Холмська публічна бібліотека ім. Марії Пауліни Орсетті. У модерному залі бібліотеки зібралися гості холмсь-ких урочистостей з нагоди 150-річчя від дня народження Михайла Грушевсько-го. Зал заповнився численно прибулими холмщаками з України, зокрема зі Льво-ва та Києва, місцевими холмськими українцями, українцями з інших міс-цевостей на території Республіки Поль-ща, поляками, зацікавленими постаттю М. Грушевського, а також офіційними гостями.

Михайло Грушевський був не лише істориком-вченим, але також будівни-чим української держави та de facto її першим головою у ХХ ст., тому так важ-ливим повинно бути вшанування його постаті на державному рівні. На жаль, не сповнилися сподівання, що в урочистос-тях присвячених ювілею так визначної

Виставку відкрили Григорій Купріянович, Світлана Панькова і Анна Пєтух

О. прот. Адам Веремієвич, Микола Ярмолюк, посол Андрій Дещиця, Станіслав Мосціцький, Ельжбета Байкевич-Каліщук, о. митр. прот. Іван Лукашук

Освячення хреста звершили Високопреосвященніший архиєпископ Люблинський і Холмський Авель та Преосвященніший єпископ Перемиський і Горлицький Паїсій

Вінки поклали делегації Посольства України у РП, міста Холма, товариств «Холмщина» в Україні, міста Ковель, Львівської

облдержадміністрації та Українського Товариства і Союзу українців Підляшшя


постаті історії України, якою є Михай-ло Грушевський, братиме участь Прези-дент України. Українську державу пред-ставляв Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Польща Андрій Дещиця. У концерті взяли та-кож участь: Генеральний консул Украї-ни в Любліні Василь Павлюк та Почес-ний консул України в Холмі Станіслав Адам’як.

Відзначення ювілею так визначної постаті української історії, яка народи-лася на території Республіки Польща, могло б стати важливою подією у поль-сько-українських міждержавних відно-синах. На жаль, на концерті та взагалі під час Холмських відзначень 150-річ-чя від дня народження Михайла Гру-шевського не було жодного офіційно-го представника державних властей Республіки Польща. Власті міста Хол-ма представляли заступник Міського голови Станіслав Мосціцький та ди-ректор Відділення культури, спорту та туризму Уряду міста Холма Ельж-бета Байкевич-Каліщук. Місто Ко-вель, яке є містом побратимом Холма, представляв заступник Міського голо-ви Ігор Прокопів.

Михайло Грушевський був сином Православної Церкви, походив зі свя-щеничих родів Київщини. Був також глибоко заангажований у життя Церк-ви. Православну Церкву представля-ли на урочистостях: настоятель Холм-ської кафедральної православної пара-фії о. митр. прот. Іван Лукашук, холм-ський благочинний о. прот. Адам Ве-ремієвич та о. протодиякон Вадим Штембурський.

Ювілей 150-річчя від дня народжен-ня М. Грушевського – це подія важлива для всього українства у Польщі. Не див-но, що широким було представництво українських організацій у Польщі. На урочистостях були присутні: голова Об’єднання українців у Польщі і член Спільної комісії уряду та національних і етнічних меншин Петро Тима, голова Союзу українців Підляшшя д-р Андрій Артем’юк, секретар Сяніцького відді-лу ОУП Маріанна Яра. Звичайно, при-було також на урочистості керівництво Українського Товариства, яке було го-ловним організатором відзначень, на чолі з автором цих рядків як головою Товариства і членом Спільної комісії уряду та національних і етнічних мен-шин, а також заступником голови Укра-їнського Товариства і головою Холм-ського відділу Товариства Владисла-вом Ковальським. Були також при-сутні голови організацій, які гуртують холмщаків, що проживають в Украї-ні: голова Львівського суспільно-куль-

турного товариства «Холмщина» Іри-на Гринь та голова Київського вете-ранського правозахисного товариства депортованих українців «Холмщина» ім. Михайла Грушевського Степан Ро-манюк. Представлені були очільники наукових і музейних установ України, які зберігають пам’ять про М. Грушев-ського та вивчають його біографію та спадщину: директор Інституту укра-їнської археографії та джерелознавства імені М. Грушевського Національної академії наук України проф. Георгій Папакін, директор Історико-меморі-ального музею Михайла Грушевського у Києві Світлана Панькова та директор Національного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Ма-рія Магунь. На жаль, не були присут-ні директори холмських культурних установ, які включилися в підготовку відзначень, представляли їх: Холмсь-ку публічну бібліотеку ім. Марії Пау-ліни Орсетті у Холмі – керівник відді-лу Анна Пєтух, Музей Холмської землі ім. Віктора Амброзєвича у Холмі – Анд-жей Броніцький.

Концерт відкрили ведучі: Ольга Ку-пріянович та Марцін Суперчинський. Нагадали вони про значення ювілею 150-річчя від дня народження Михайла Гру-шевського та винятковість постаті цьо-го видатного історика та голови україн-ської держави.

Концерт почався молитвою – тропа-рем Холмській іконі Божої Матері для підкреслення факту, що саме цього дня випадає свято Різдва Пресвятої Богоро-диці та свято Холмської ікони Божої Ма-тері. Тропар Холмській іконі Божої Ма-тері виконав у галицькому розспіві хор Перемисько-Горлицької православної єпархії «Ірмос» під диригуванням Марі-анни Ярої. Після спільної молитви веду-чі привітали офіційних гостей, які при-були на урочистості.

Першим виступив з концертом хор Перемисько-Горлицької православної єпархії «Ірмос». Це один із найкращих церковних хорів у Польщі. Він зберігає українські православні традиції церков-ного співу характерні для Лемківщи-ни та Надсяння. У виконанні хору про-звучали: пісня до Божої Матері перед Її Холмською іконою (опрацювання Ма-ріанни Ярої), пісня до Божої Матері пе-ред Її Сяніцькою іконою (слова митропо-лита Холмського і Підляського Іларіона, музика Маріанни Ярої) та пісня до пре-подобного Онуфрія Великого (переклад на лемківський діалект Петра Мурянки, опрацювання Маріанни Ярої).

Важливим елементом урочистого концерту з нагоди 150-річчя від дня на-родження М. Грушевського була лек-

ція проф. Франка Сисина «Грушев-ський як велетень історичної нау-ки». Проф. Франк Сисин є багатогран-ною постаттю, автором численних до-сліджень з історії України. Закінчив Принстонський та Лондонський універ-ситети. Брав участь у заснуванні укра-їнських студій в Гарвардському універ-ситеті, де захистив докторську дисерта-цію, яка була присвячена відомому по-літичному діячеві XVII століття Адаму Кисілю. Зараз є професором Альберт-ського університету в Едмонтоні в Ка-наді, читає також курси у Стенфорд-ському та Колумбійському універси-тетах. Великою заслугою проф. Фран-ка Сисина є організація й видання пе-рекладу праць Михайла Грушевського англійською мовою, насамперед – пов-не видання англійською багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Гру-шевського. Учасники концерту з вели-ким зацікавленням вислухали глибокі рефлексії вченого про М. Грушевсько-го. Ця доповідь була водночас інавгура-ційною лекцією Міжнародної наукової конференції «Михайло Грушевський та його Мала Батьківщина – Холмщина у ХІХ-ХХ століттях», яка в цей момент почалася, а продовжилася 22 та 23 ве-ресня, у цьому ж місці.

Після лекції прийшов час на виступи представників властей України та Поль-щі. Першим виступив від імені властей міста Холма заступник Міського голови Станіслав Мосціцький. Від імені україн-ської держави виступив Надзвичайний і Повноважний Посол України в Рес-публіці Польща Андрій Дещиця. Зачи-тав він листа, якого скерував учасникам Холмських відзначень Президент Укра-їни Петро Порошенко. Не виступав жо-ден представник державних властей Рес-публіки Польща, оскільки не були вони представлені на відзначеннях.

Особливою художньою подією уро-чистого концерту став виступ незви-чайної постаті – знаменитої української скрипальки, солістки Національно-го Камерного ансамблю «Київські со-лісти» Мирослави Которович. Проте її присутність на цьому концерті мала особливу причину – скрипалька похо-дить із відомого холмського роду Кото-ровичів. Її прадід – о. митр. прот. Іван Которович – був відомим і дуже заслу-женим православним священиком на Холмщині, батько – Богодар, який на-родився у Грубешеві, був всесвітньо ві-домим українським скрипалем, був він єдиним українцем, який грав у Киє-ві на скрипці Нікольо Паґаніні. М. Ко-торович знаменито виконала твір «Ан-гел Охоронець», присвячений Пресвя-тій Богородиці.


Посол України Андрій Дещиця

Після чудового концерту до слова запрошено автора цих рядків як го-лову Українського Товариства, яке було головним організатором Холм-ських відзначень 150-річчя від дня народження Михайла Грушевсько-го. У промові наголошено на цьому, що Михайло Грушевський був од-ним із велетнів української історії та культури. Підкреслено, що знамен-ним є те, що Михайло Грушевський народився саме в Холмі – місті, яке так помітно записалося в історії українського народу. На завершення були процитовані слова українсько-го поета Олександра Олеся, котрий після смерті Михайла Грушевсько-го написав: «Плачте, діти, плачте: Батько Ваш умер», та підкреслено, що обов’язком наступних поколінь є зберегти пам’ять про цього вели-кого сина українського народу, про цього великого сина міста Холма.

Згодом до слова запрошено пред-ставників українських організацій у Польщі: голову Об’єднання укра-їнців у Польщі і члена Спільної комі-сії уряду та національних і етнічних меншин Петра Тиму та голову Сою-зу українців Підляшшя д-ра Андрія Артем’юка, які вказали на значен-ня постаті М. Грушевського для су-часного покоління українців та про важливість збереження історичної пам’яті за межами України. Дуже важливим був також голос пред-ставників синів і дочок Холмської землі, котрі в результаті депортацій 40-х років ХХ ст. опинилися на те-риторії сучасної України. Зі словом до присутніх звернулися заступник голови Львівського суспільно-куль-турного Товариства «Холмщина» Олександр Волошинський та голо-ва Київського ветеранського право-захисного товариства депортованих українців «Холмщина» ім. Михайла Грушевського Степан Романюк.

Художню програму продовжив соліст проф. Микола Сікора, на-щадок Юрія Сікори з села Корхів Білгорайського повіту, акомпанію-вала йому на фортепіано концерт-мейстер Олена Слюсаренко. У ви-конанні М. Сікори прозвучали чо-тири класичні твори. Спочатку два на слова Тараса Шевченка «Думи мої, думи мої» та «За байраком бай-рак», згодом «Рідна мати моя…» (слова Андрія Малишка, музи-ка Платона Майбороди) та «Києве мій…» (слова Дмитра Луценка, му-зика Ігоря Шамо).

Мирослава Которович

Ведучі Марцін Суперчинський та Ольга Купріянович

Хор Львівського суспільно-культурного товариства «Холмщина»

Проф. Франк Сисин


З захопленням публіка слухала кон-церту сімейного дуету бандуристів «Елегія душі» у складі Романа Гринь-кова та Лариси Дедюх, яка є нащадком Галини Дедюх, уродженки села Про-валє (Томашівського повіту), присут-ньої на концерті. Бандуристи викона-ли п’ять творів: «Три поради» (автори: Ігор Шамо, Юрій Рибчинський), «Соло-вейко» Тараса Шевченка (музика Гри-горія Давидовського), «Коломийка», «Веснянка» та українську народну піс-ню «Три воли».

На завершення ювілейного концер-ту виступили сини і доньки Холмської землі – хор Львівського суспільно-куль-турного товариства «Холмщина» під керівництвом Любомира Корінця. Хор почав концерт твором «Живи любий Холме» (слова Михайла Гайбарука, об-робка Мирона Дацька). Згодом прозву-чали «Світи місяченьку», «Мав я раз ді-вчиноньку», духовний гімн Холмщи-ни «Де Ти згасла, Зоре ясна», «Їхав ко-зак з України». Коли на завершення хор виконував гімн Холмщини «Ми, холм-щаки, ми молоді...» всі присутні підня-лися з місць.

На закінчення концерту ведучі по-дякували всім за участь у цій важливій події. Запросили також до участі у чер-гових заходах Холмських відзначень 150-річчя від дня народження Михай-ла Грушевського, передбачених на 22 та 23 вересня 2016 р. На кінець до слова знову запрошено автора цього тексту як голову Українського Товариства, щоб висловити подяку всім, завдяки кому могли відбутися відзначення 150-річчя від дня народження великого сина укра-їнського народу і міста Холма...

Урочисте прийняття Увечері 21 вересня 2016 року в ресто-

рані готелю «Едельс» в Холмі відбулося урочисте прийняття з нагоди 150-річчя від дня народження Михайла Грушев-ського. Господарем заходу був Почес-ний консул України в Холмі Станіслав Адам’як. У фуршеті взяли участь офі-ційні гості відзначень та учасники кон-ференції.

Відкриття двох виставок

Вранці другого дня відзначень, 22 ве-ресня 2016 р., у Холмській публічній бібліотеці ім. Марії Пауліни Орсет-ті у Холмі відбулися два чергові захо-ди відзначень ювілею М. Грушевського. Першим був вернісаж виставки книжок М. Грушевського та про М. Грушевсько-го «Михайло Грушевський у його тво-рах», яку підготовлено старанням Укра-

їнського Товариства, Холмської публіч-ної бібліотеки ім. Марії Пауліни Орсет-ті у Холмі, Університетської бібліотеки Люблинського католицького універси-тету Івана Павла ІІ. На виставці експоно-вані видання з фондів Університетської бібліотеки Люблинського католицько-го університету Івана Павла ІІ та Холм-ської публічної бібліотеки ім. Марії Па-уліни Орсетті у Холмі, а також з книго-збірні автора цих слів. Про виставку роз-повіли представники організаторів: від імені Холмської бібліотеки – Анна Пє-тух, від імені Українського Товариства – автор цієї статті.

Відразу після цього відбувся верні-саж чергової виставки – «Михайло Гру-шевський 1866–1934. Життя та твор-чість», підготовленої Державним мемо-ріальним музеєм Михайла Грушевсько-го у Львові. Виставка змістовно пред-ставляє біографію визначного вченого та громадського діяча, при тому є мобіль-ною, можна буде її показати у багатьох місцях. Під час відкриття від імені львів-ського музею взяли слово Ольга Тернав-ська та директор Марія Магунь. Від іме-ні Українського Товариства вручено для музею альбом «Холм і Холмський повіт на старих листівках».

Перший день конференції

Важливою частиною Холмських від-значень була Міжнародна наукова конфе-ренція «Михайло Грушевський та його Мала Батьківщина – Холмщина у ХІХ та ХХ століттях». Конференція відбува-лася протягом двох днів, 22-23 вересня 2016 р., у приміщенні Холмської публіч-ної бібліотеки ім. Марії Пауліни Орсет-ті у Холмі. Організаторами конферен-ції був ряд установ: Українське Товари-ство, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. Грушев-ського Національної академії наук Укра-їни, Центр Східної Європи Університе-ту Марії Кюрі-Склодовської в Любли-ні, Історико-меморіальний музей Ми-хайла Грушевського в Києві, Націо-нальний меморіальний музей Михай-ла Грушевського у Львові, Холмська публічна бібліотека ім. Марії Пауліни Орсетті у Холмі. У конференції взя-ло участь понад тридцять дослідників з України, Польщі, Росії, Японії та Ка-нади. Була це вже друга така конферен-ція про М. Грушевського, перша відбу-лася точно 10 років раніше – у 2006 р. – у цьому ж місці, з нагоди 140-річчя від дня народження М. Грушевського.

Світлана Панькова, Григорій Купріянович, Георгій Папакін

Вернісаж виставки підготовленої Державним меморіальним музеєм Михайла Грушевського у Львові


Конференцію відкрив як голова Ор-ганізаційного комітету автор цих слів. Згодом виступали керівники установ, які були співорганізаторами конферен-ції: директор Інституту української ар-хеографії та джерелознавства імені М. Грушевського Національної академії наук України проф. Георгій Папакін, ди-ректор Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Світла-на Панькова та директор Національного меморіального музею Михайла Грушев-ського у Львові Марія Магунь. Під час урочистого відкриття взяли також сло-во: від імені української держави радник Посольства України в Республіці Поль-щі Микола Ярмолюк, як представниця міста Холм директор Відділення куль-тури, спорту та туризму Уряду міста Холма Ельжбета Байкевич-Каліщук, го-лова Українського Історичного Товари-ства в Польщі проф. Роман Дрозд. На відкритті були присутні учасники кон-ференції, серед них проф. Олексій Су-хий – завідувач кафедри новітньої істо-рії України ім. Михайла Грушевсько-го Львівського національного універси-тету ім. Івана Франка, яка також є важ-ливим осередком досліджень спадщини М. Грушевського.

Перший день конференції почав-ся доповіддю українського дослідника Юрія Гаврилюка з Більська, який го-ворив про обставини і місце народжен-ня у Холмі Михайла Грушевського, вка-зуючи на нещодавно встановлені ним факти, не відомі досі біографам М. Гру-шевського. Не випадково саме ця допо-відь розпочала першу сесію конференції п/н «Життєві шляхи Михайла Грушев-ського». Ведучою сесії була директор Історико-меморіального музею Михай-ла Грушевського у Києві Світлана Пань-кова. З черговими доповідями висту-пили під час цієї сесії київські дослід-ники: Микола Кучеренко (Холмщина в педагогічній діяльності Сергія Федо-ровича Грушевського), Георгій Папакін (Михайло Грушевський як археограф),

Валентина Піскун (Михайло Грушев-ський як лідер українського національ-ного руху (за спогадами сучасників), Богдан Цимбал (Загадковий «Влади-ка» з оточення Грушевського: досвід ко-ментування епістолярію). Продовжи-ли засідання наступні доповідачі з різ-них осередків: Олексій Сухий зі Львова (Михайло Грушевський та Львівський університет) і двох дослідників із Казані (Російська Федерація) – Євген Cавенко (Грушевськiй в Казанi (1915-1916). По ма-теріалах Казанських архівiв) та Люд-мила Найденко (Вшанування україн-ською діаспорою в Російській Федерації постаті Михайла Грушевського). Після обідньої перерви доповідала Марія Ма-гунь зі Львова (Епістолярна спадщина Михайла, Марії та Катерини Грушев-ських. На джерельних матеріалах Дер-жавного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові), а також дві ки-ївські дослідниці: Ірина Матяш (Кате-рина Грушевська в еміграції: повсякден-ність зарубіжжя й пошуки себе) та Ган-на Кондаурова (Ювілейна іконографія Михайла Грушевського). Сесія закінчи-лася цікавою дискусією, яка почалася досить курйозним виступом польського письменника з Холма Кшиштофа Кол-туна, який проте допоміг гостям з Укра-їни зрозуміти місцеві реалії вшануван-ня пам’яті М. Грушевського та, взагалі, української спадщини в Холмі. Згодом у дискусії виступали: М. Магунь, Ігор Гирич з Києва, Григорій Купріянович, Оксана Юркова, Л. Найденко.

Другій сесії конференції п/н «Холм-щина в добу Михайла Грушевського» головував завідувач кафедри новітньої історії України ім. Михайла Грушев-ського Львівського національного уні-верситету ім. Івана Франка проф. Олек-сій Сухий. Відкрила її доповідь дири-гента православного церковного хору собору Святої Трійці м. Сянока Маріан-ни Ярої, яка представила «Порівняль-ний аналіз вибраних церковних пісень Холмщини і Галичини». З останніми доповідями цього дня виступили три люблинські дослідники Павел Сиґов-

Марія МагуньМаріанна Яра

Ірина Матяш

Роман Висоцький

Доповідає Микола Рощенко, головує Олексій Сухий. Фото Г. Купріяновича


ський (Перелік іконостасів, створений у 1840 р. на потреби Холмської греко-уніатської консисторії, та його наслідки), Микола Рощенко (Початки українсько-го національного руху в Холмі у шістде-сяті роки ХІХ століття) та Роман Висо-цький (Холмське питання в роки Пер-шої світової війни в українській австро-фільській пресі).

Прем’єра фільму На завершення другого дня Холм-

ських відзначень 150-річчя від дня на-родження Михайла Грушевського від-булася прем’єра нового документаль-ного фільму «Михайло Грушевський», створеного у київській кіностудії «Ві-ател» в серії «Гра Долі». Холмська прем’єра фільму відбулася з участю творців – продюсера фільму Галини Криворчук та режисера Василя Віт-ра. Перед показом фільму короткий концерт дала знаменита українська скрипалька, солістка Національного Камерного ансамблю «Київські соліс-ти» Мирослава Которович.

Урочиста вечеря Другий день Холмських відзначень

150-річчя від дня народження Михай-ла Грушевського закінчився урочистою вечерею. У вечері взяли участь учасни-ки конференції, артисти та офіційні гос-ті відзначень.

Відкриття виставки в музеї

Вранці останнього дня відзначень, 23 вересня 2016 р., в одному із будин-ків Музею Холмської землі ім. Віктора Амброзєвича у Холмі проведено верні-саж виставки «Холм у другій половині ХІХ століття у світлинах та докумен-тах з фондів Музею Холмської землі». До присутніх звернувся зі словом пред-ставник музею Анджей Броніцький.

Другий день конференції

На початку другого дня Міжна-родної наукової конференції «Михай-ло Грушевський та його Мала Батьків-щина – Холмщина у ХІХ та ХХ сто-літтях» продовжено засідання дру-гої сесії п/н «Холмщина в добу Михай-ла Грушевського». Засіданню головував проф. Леонід Зашкільняк з Львівсько-го національного університету ім. Іва-на Франка. Виступило двох доповіда-чів: о. Іван Лукашук з Холма («Пречис-та» в Холмі на зламі ХІХ/ХХ століть) та Оксана Ременяка з Києва (Наукове ото-чення Михайла Грушевського: Холмщи-на в дослідженнях Михайла Корнилови-ча). Після доповідей відбулася дискусія, у якій взяли слово: І. Гирич, Г. Купріяно-вич, о. І. Лукашук, О. Ременяка.

Третій сесії конференції п/н «Спад-щина Михайла Грушевського» голо-вував директор Інституту української археографії та джерелознавства іме-ні М. Грушевського Національної ака-демії наук України проф. Георгій Папа-кін. У сесії виступило п’ять дослідни-ків: Світлана Панькова з Києва («Історія України-Руси» Михайла Грушевського в щоденникових нотатках автора та ко-ментаторській практиці), Валентин Ка-вунник з Києва («Нарис історії україн-

ського народу» Михайла Грушевського й цензурна справа в Російській імперії), Леонід Зашкільняк зі Львова (Михайло Грушевський та європейська історіогра-фія початку XX століття), Галина Бур-лака з Києва (Соціальні мотиви літера-турних творів Михайла Грушевського), а також гість із Японії Томоко Шімада (Спадщина Грушевського у сучасному Львові). На завершення сесії Г. Папакін та Г. Купріянович від імені всіх учасни-ків конференції поздоровили з днем на-родження відомого київського вченого і співорганізатора конференції Ігоря Ги-рича з Інституту української археогра-фії та джерелознавства імені М. Грушев-ського НАНУ, який дістав у подарунку альбом з листівками про м. Холм.

Чергова сесія, вже четверта, мала на-зву «Культурна спадщина Холмщи-ни». Головою сесії був відомий дослід-ник спадщини М. Грушевського Ігор Гирич. Доповідали: Стефан Дмитрук з Люблина («Крестная песнь» – паралі-тургічний твір у Холмсько-Варшавській єпархії зламу ХІХ–ХХ ст. Критика дже-рела), Марцін Суперчинський з Любли-на (Сучасна ідентичність православно-го населення Холмщини та Південно-го Підляшшя у світлі теренових дослі-джень), Кшиштоф Снарський із Су-валк (Сліди старообрядної культури на

Відкриття виставки в Музеї Холмської землі ім. Віктора Амброзєвича

Павел Сиґовський


ста Холм, а також фірм: «Мідекс» (Бе-резно), «Аґрам», ТОВ «Польські дер-жавні залізниці – Металургійна ши-рококолійна лінія».

Холмські відзначення 150-річчя від дня народження Михайла Грушевсько-го стали нагадуванням про цю визна-чну постать історії України, яка є симво-лічною для української громади Холма та Холмщини. Серед інших відзначень ювілею 150-річчя від дня народження М. Грушевського, які відбулися протя-гом цього року у всьому світі, холмські урочистості були особливими з огляду на місце, де були проведені, адже вони відбулися у місті народження визначно-го історика і голови держави.

Відзначення 150-річчя від дня наро-дження Михайла Грушевського не від-булися у такій формі, на яку заслуго-вує ювілей так ключової постаті, якою є цей уродженець Холма для України та українського народу. Цьогорічний юві-лей показав масштаб проблем з вшану-ванням у Холмі пам’яті М. Грушевсько-го, але й взагалі зі збереженням у цьо-му місті пам’яті про українську спад-щину. Показав він також непослідов-ність політики історичної пам’яті з боку української держави, адже урочистості в пам’ять М. Грушевського мали б від-бутися в Холмі на найвищому держав-ному рівні.

Попри всі труднощі відзначення 150-річчя від дня народження Михай-ла Грушевського таки відбулися в Хол-мі. Проведено їх на найвищому можли-вому рівні, який можна було досягти у існуючій політичній ситуації та в ат-мосфері, яка панує зараз у політичних колах міста Холма.

Григорій КУПРІЯНОВИЧФото Ю. Гаврилюка

Томоко Шімада

Холмській землі та Підляшші), Маріуш Сава з Люблина (Православні кладови-ща Холмщини) та Анна Пєтух з Холма (Культурна спадщина Холмщини у ді-яльності Холмської публічної бібліоте-ки ім. Марії Пауліни Орсетті). Після до-повідей відбулася дискусія, у якій взя-ли участь: Адам Пулавський з люблин-ського відділення Інституту національ-ної пам’яті, М. Сава, М. Магунь, М. Су-перчинський та Г. Купріянович.

Остання сесія конференції присвяче-на була «Рецепції Михайла Грушевсько-го». Головувала їй директор Національ-ного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь. Сесію відкрила знаменита і дуже акту-альна доповідь Ігоря Гирича з Інститу-ту української археографії та джерело-знавства імені М. Грушевського НАНУ (Київ) «Чим (чи чому) сьогодні для нас актуальний Михайло Грушевський?». З доповідями виступали дослідники з різних наукових осередків України: Оксана Юркова з Києва (Електронний архів Михайла Грушевського: викли-ки та перспективи), Микола Зимомря з Дрогобича (Спадщина Михайла Гру-шевського як історика України в німець-комовній рецепції академіка Едуарда

Вінтера) та Алла Атаманенко з Острога (Рецепція постаті Михайла Грушевсько-го в українській закордонній історіогра-фії). Останнім у цій сесії виступав автор цих рядків з доповіддю «Між пам’яттю і витісненням: Михайло Грушевський в історичній пам’яті у сучасній Холмщи-ні». На завершення відбулася коротка дискусія. Висловлено також слова подя-ки всім учасникам конференції та осо-бам причетним до її організації.

* * *Головним організатором Холмських

відзначень 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського було Українське Товариство – регіональна українська ор-ганізація, що має свій відділ у Холмі і проводить українські культурні захо-ди також в інших місцевостях Холмщи-ни. Співорганізаторами заходів висту-пали: Посольство України в Республіці Польща, Генеральне консульство Украї-ни в Люблині, Почесний консул України в Холмі та Уряд міста Холм. Урочисто-сті були організовані також у співпраці з численними іншими установами: ка-федральною православною парафією св. ап. Івана Богослова в Холмі, Львівсь-ким суспільно-культурним товариством «Холмщина», Київським ветеранським правозахисним товариством депортова-них українців «Холмщина» ім. Михай-ла Грушевського, Холмською публіч-ною бібліотекою ім. Марії Пауліни Ор-сетті у Холмі, Музеєм Холмської землі ім. Віктора Амброзєвича у Холмі, Істо-рико-меморіальним музеєм Михайла Грушевського в Києві, Державним ме-моріальним музеєм Михайла Грушевсь-кого у Львові, Інститутом української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського Національної академії наук України, Університетською бібліо-текою Люблинського католицького уні-верситету Івана Павла ІІ, Центром Схід-ної Європи Університету Марії Кюрі-Склодовської в Люблині.

Медіа-патронат над заходами взя-ли: Польське радіо Люблин, Укра-їнський часопис Підляшшя «Над Бу-гом і Нарвою», Український тижневик «Наше слово», Український мульти-медійний портал «ПРОстір», Польсь-ке Телебачення Люблин. Відзначення відбулися за фінансової та організа-ційної підтримки Міністра внутріш-ніх справ і адміністрації Республіки Польща, Міністерства закордонних справ України, Почесного консула України в Холмі Станіслава Адам’яка, Почесного консула України в Пере-мишлі Олександра Бачика, Уряду мі-

Ігор Гирич

Анна Пєтух


chrzciny, które odtwarza dubiażyńska „Ro-dyna”. Trzeba myśleć o tym, co pokażemy za rok. Może będą to obrzędy nie tylko zwią-zane z cyklem życia człowieka, ale może ja-kieś kalendarzowe? Jest tego sporo.

– Póki jeszcze żyją ludzie, którzy pamię-tają...

– To już rekonstrukcja, bo nie ma takich tradycyjnych chrzcin czy wesel.

– Nie ma. Niestety, nawet na wsiach.– Ale jeżeli ktoś ma chęć, to zorganizu-

je sobie wesele czy chrzciny w sposób tra-dycyjny.

– Na tegorocznych „Dżerełach” wystą-piło aż siedem zespołów...

– Sześć z Podlasia i jeden z Ukrainy: gru-pa śpiewacza z Czeremchy Wsi, „Hiłoczka” z Czeremchy, „Ranok” z Bielska Podlaskie-go, „Rodyna” z Dubiażyna, „Werwoczki” z

Jesienią w Czeremsze

Czeremchę bez wielkiej przesady można nazwać kulturalną stolicą powiatu hajnowskiego. Działają tu zespoły „Czeremszyna” i „Hiłoczka”, odbywają się festiwale „Z wiejskiego podwórza”, „Dżereła”, „Pi-dlaśka Osiń”, koncerty, spektakle teatralne, pokazy filmów, wystawy, spotkania, działa Stowarzyszenie Miłośników Kultury Ludowej, rewitalizowane są ginące rzemiosła. W październiku budynek czerem-szańskiego GOK-u najpierw rozbrzmiewał dźwiękami ukraińskich pieśni i przyśpiewek chrzcinnych, a potem życzeniami mnohych lit dla „Hiłoczki”, na koniec groźnie tupała kopytem sama Koza-Dereza.

Orli, „Dobryna” z Białegostoku oraz goście z Równego – „Silśka Muzyka”.

– My, tutejsi, najbardziej jesteśmy dum-ni z „Hiłoczki”. „Ranok”, to wiadomo, pre-stiż europejski, natomiast „Hiłoczka” ma skromniejsze środki i możliwości, a jest re-welacyjna...

– Trzymają się tradycji. Nie podda-ją się jakimś trendom, modom. Bo moż-na np. śpiewać z podkładem muzycznym, z półplaybacku, pójść w estradę, młodzież to lubi. „Hiłoczka” trzyma się pewnej linii i nie poddaje modom.

– A goście z Ukrainy?– W tym roku udało nam się ściągnąć

bardzo dobry zespół „Silśka Muzyka”, który działa przy Pałacu Kultury w Równem. Kie-rownikiem tego zespołu jest Wiktor Kowal-czuk, który równocześnie prowadzi bardzo znany w Ukrainie dziecięcy zespół folklory-styczny „Wesnianka”. „Silśka Muzyka” to ludzie, którzy występują także w „Horynie”. Wielu spośród nich to nasi starzy znajomi, bo już nie raz byli tu z różnymi zespołami.

W połowie października Czeremcha sta-ła się miejscem wydarzeń Festiwalu Kul-tury Ukraińskiej „Podlaska Jesień 2016” – najpierw swoje 20-lecie odświętowa-ła „Hiłoczka”, a kilka dni później do sali GOK-u zaproszono dzieci.

– W tym roku występował Akademicki Teatr Lalek ze Lwowa, z Ukrainy, ze spekta-klem „Koza-Dereza” – mówi Irena Wiszen-ko, wiceprzewodnicząca Związku Ukraiń-ców Podlasia. – Publicznością były dzieci

1 października odbyły się kolejne „Dżere-ła – Ukraińskie Tradycje i Transforma-

cje”. Organizowana przez Związek Ukraiń-ców Podlasia oraz Gminny Ośrodek Kultury w Czeremsze impreza z udziałem zespołów folklorystycznych jest organizowana tu cy-klicznie od 2009 roku. Jest kontynuacją Pol-sko-Ukraińskich Spotkań Muzycznych, ja-kie przez wiele lat odbywały się również w Czeremsze, ale miały bardziej plenerowy charakter.

Pomysłodawcą „Dżereł” jest Sławomir Sawczuk – „człowiek stąd”, dziennikarz ra-diowy.

– To już ósma impreza. Przyzwycza-iliśmy się, że „Dżereła” są zawsze na przełomie lata i jesieni i co roku czeka-my na nie...

Sławomir Sawczuk: – Tradycje impre-zy są długie. „Dżereła” ewoluowały z tro-chę innych imprez, cały czas trwały poszu-kiwania pewnej formuły. Myślę, że obecna najbardziej się sprawdza. Odchodzimy od plenerowo-festynowej imprezy, a bardziej się skupiamy na „dżerełach”, czyli na źró-dłach, a więc folklorze. Staramy się, żeby był to folklor autentyczny, a nawet jeśli opracowany, to ze smakiem. Nie wchodzimy w typowo imprezowe discopolowe klimaty, a staramy się krążyć wokół tradycji...

– Wokół źródła...– Co roku staramy się, aby w progra-

mie oprócz pieśni znalazł się jakiś obrzęd. W ubiegłym roku było wesele, teraz mamy


z naszego przedszkola i szkoły podstawo-wej. Spektakl odbył się w ramach festiwalu „Podlaska Jesień”, który ze względu na ju-bileusz „Hiłoczki” został zainaugurowany właśnie w Czeremsze. To było takie otwar-cie, a w tygodniu odbyły się projekcje fil-mów, był teatr, który jeździł ze swoim spek-taklem do różnych miejsc, ale także miały miejsce koncerty zespołów – w Siemiaty-czach, Hajnówce, Bielsku Podlaskim, Bia-łymstoku i Narwi.

Spektakl „Koza-Dereza” był rewelacyj-ny. Młodzi widzowie przeżywali go bardzo intensywnie – klaskali, śmiali się i trochę się bali. Prawdziwy teatr i prawdziwi aktorzy, a takie rzeczy nie zdarzają się tu często. Po spektaklu rozmawiałam z Iryną Ostiuk, któ-ra zagrała Kozę.

– Bardzo mi się podobała rola Kozy. Grała Pani także mimiką, wyrazem twarzy, jakby to nie był teatr lalek.

Iryna Ostiuk: Tak właśnie grałam, nie można bowiem rozdzielać gry aktora na te-atr lalek i teatr dramatyczny. Jeśli tylko ma-nipulujesz lalką, a nie angażujesz się w rolę całym sobą, nie możesz być prawdziwy, za-wodzisz aktorstwo, jesteś nieuczciwy. Stara-my się tak pracować, żeby było prawdziwie i żeby nasza gra zadawalała widza.

– Dzieci bardzo przeżywały. Jak zauwa-żyłam, bały się ducha…

– To był reżyserski hit.-Nasze dzieci nieprzyzwyczajone… – Elementy teatru cieni mamy niemal

w każdym spektaklu. Nasze dzieci we Lwo-wie wiedzą, że w teatrze można zobaczyć też cienie.

– A gdzież nam do Lwowa!– Ale wasze dzieci uważnie słuchały. – Pierwszy raz tu wystąpiliście?– Tak, w Czeremsze pierwszy raz, ale w

Polsce już bywaliśmy. – Koza to bardzo ciężka rola…– I bardzo ciężka lalka... Nie chodzi o ki-

logramy, ale maestrię jej wykonania, me-chanizację lalki.

– Każdy detal dopracowany...– U nas, we Lwowie, są bardzo dobrzy

artyści. Lalkę Kozy wykonała Oksana Ros-soł. Jest też autorką scenografii.

Znakomity teatr. Przyznaję, że nie byłam tam jedynym dorosłym widzem, bo obej-rzeć na żywo profesjonalny teatr na terenie powiatu hajnowskiego jest nie lada atrakcją.

Po spektaklu spotkałam się z Barbarą Kuzub-Samosiuk, dyrektorem GOK w Cze-remsze.

– 25. „Podlaska Jesień”, siódmy raz w Czeremsze. Rozrywka super. Podobało się dzieciom i dorosłym. Bardzo fajna inicja-tywa...

Barbara Kuzub-Samosiuk: Kiedyś my-ślałam, że fajnie by było, gdyby przyjeżdża-ły zespoły występujące na „Podlaskiej Je-sieni”. Ale później doszłam do wniosku, że w ciągu roku akcentów muzycznych spo-ro – mamy „Dżereła”, festiwal „Z wiejskie-go podwórza”, jakiś festyn białoruski. Nie-dawno mieliśmy jubileusz „Hiłoczki”. Jest tego naprawdę dużo, a obcowania z teatrem bardzo mało. Nie mamy okazji pokazywać spektakli profesjonalnych teatrów. Nie stać nas na polskie, a już tym bardziej na ukraiń-skie. Poziom tych teatrów jest bardzo wyso-ki – począwszy od scenografii, poprzez lalki,aktorstwo. Aktorzy są także świetnymi śpie-wakami. Jest to okazja dla dzieci, żeby obco-wać z naprawdę fajnym teatrem, na dobrym poziomie. Dlatego tradycyjnie, co roku, od wielu, wielu lat, gościmy w Czeremsze te-atry, które przyjeżdżają na „Podlaską Je-sień”. Dla dzieci to jest fantastyczne do-świadczenie, przeżycie. Nie każdy pojedzie do Teatru Lalek do Białegostoku.

– Czasem „teatry” przyjeżdżają do nas, do szkół...

– Staram się zapraszać np. Mariusza Orzełka, który jest wykładowcą w Aka-demii Teatralnej w Białymstoku. Ma on swój Teatr Pod Orzełkiem i przygoto-wuje fantastyczne spektakle. W więk-szości szkoły idą na łatwiznę, zaprasza-ją jakiś teatr za 350 zł, który przyjeżdża i kolokwialnie mówiąc wiesza szmatę na dwóch statywikach, nakłada jakieś pum-py i myśli, że może sobie zrobić teatr. Wy-daje mu się, że nauczy się jakiegoś tekstu i oszuka dzieci, a dzieci się nie oszuka.

– Nie sposób, żeby nieprofesjonalista za-grał spektakl „Koza-Dereza”...

– Tak. W ogóle nie uczymy też obcowania z kulturą, wyjścia po nią. Dom kultury przy-najmniej daje takie poczucie wyjścia ze szko-ły. Przychodzisz, jest sala, jest scena, trzeba się cicho zachowywać, uważać, itd. Pamię-tam, kiedyś przyjechał taki zespół muzycz-ny, który uczył zachowania na prawdziwej sali koncertowej. Artyści grali, śpiewali, ale mówili także kiedy klaskać, kiedy musi być cisza itd. Skąd dziecko ma wiedzieć, jak się zachować w teatrze? Kiedyś ze szkołą często jeździliśmy do teatru. Pamiętam wiele wy-jazdów do Teatru Dramatycznego, zarówno w szkole podstawowej, jak i liceum. Wiedzie-liśmy później, jak się zachowywać, bo obco-waliśmy ze sztuką. Mieliśmy też nawyk cho-dzenia do teatru. Musimy to wykształcić, bo przecież jakie pokolenie z tego wyrośnie?

Imprezy, co roku organizowane w Cze-remsze z inicjatywy Związku Ukraińców Podlasia, to część składowa sumy wydarzeń artystycznych, dzięki którym nie Hajnówka, a właśnie Czeremcha jest kulturalną stolicą powiatu hajnowskiego. Nawet przyznawany przez hajnowskich radnych tytuł „Zasłużo-ny dla powiatu hajnowskiego” jest wręcza-ny właśnie tutaj, a nie w Hajnówce. Gdyby nie sobór Świętej Trójcy, znakomicie zapro-jektowany przez prof. Aleksandra Grygoro-wicza z Poznania, gdyby nie słynny niemal w całym świecie Międzynarodowy Festiwal Hajnowskie Dni Muzyki Cerkiewnej, już nikt nie słyszałby o Hajnówce, niegdyś po-tędze przemysłu drzewnego.

Tak jak Hajnówka powstała dzięki Pusz-czy Białowieskiej, tak Czeremcha powstała dzięki kolei. Na szczęście włodarze Klesz-czel, ci sprzed ponad stu lat, nie zechcie-li węzła kolejowego w swoim, jedynym w powiecie hajnowskim królewskim mieście i to dzięki nim kolej rozkwitła w Czeremsze. Długo kwitła i mówiło się, że Czeremcha koleją stoi. Ale czasy się zmieniły, kolej sta-ła się mniej potrzebna. Wydawało się, że gdy padnie kolej, Czeremcha będzie zapomnia-na. Nie jest! Pięknie się rozwija kulturalnie. I nadal brzmi tu mowa ukraińska...

Krystyna KOŚCIEWICZFot. autorki artykułu


За нами XXV Фестиваль україн-ської культури на Підляшші

«Підляська осінь 2016». Протягом тижня, від 15 по 23 жовтня, в різ-них місцевостях нашого краю від-бувались концерти, театральні ви-стави, покази фільмів та ярмар-ки народного рукоділля. Крім під-ляських колективів у фестивалі взяли участь також гості з Украї-ни – ансамблі: «Сільська музика»

і «ДРІМА» з Рівного, «Намисто» з Ковеля та зірка фестивалю відо-мий у цілому світі – Національний заслужений академічний україн-ський народний хор імені Григорія Верьовки з Києва. На сценах фес-тивалю зустрічались представни-ки різних поколінь виконавців – найменші це були «Сонечка» з Ди-тячого садочка «Лісова поляна» в Більську.

Початки

Історія фестивалю «Підляська осінь» сягає початку 90-тих років, минулого, XX століття. Саме тоді – влітку 1991 року, в Мельнику від-булись І Музичні діалоги над Бу-гом. Була це перша, так різноманіт-на і зорганізована з розмахом презен-тація української культури в регіоні. На сцені, розташованій над берегом

«Підляська осінь» – історія і сучасність


так важливої для минулого підлясь-ких українців річки Буг, виступили ансамблі, які презентували місцевий фольклор, а також гості з України. Рік пізніше, під час заходу, що надалі відбувався в Мельнику, вперше з’я-вилася назва Фестиваль української культури.

У 1993 році дійшло до важли-вої зміни. Фестиваль змінив лока-лізацію і набрав осінніх кольорів. У Мельнику залишились Музичні діа-логи над Бугом, а головною сценою Фестивалю української культури на Підляшші «Пудляська осень» став Більський будинок культури. Відто-ді найбільша культурна імпреза Со-юзу українців Підляшшя відбуваєть-ся в осінніх місяцях, жовтні або лис-топаді.

– Характер і масштаб імпрези «кристалізувалися» протягом кіль-кох років, – згадує співорганізатор перших фестивалів у Більську, голо-вний редактор часопису «Над Бугом і Нарвою» Юрій Гаврилюк. – Спочат-ку з'явилася сама імпреза, рік пізніше вона отримала назву фестивалю, а в 1993 році змінилася пора року і місце. Сталося це трохи випадково, адже коли мені прийшлося перейняти орга-нізаційний естафет, то не все з на-шими партнерами в Україні «зісти-кувало» у потрібний час. Щоб спра-ви все ж таки вирішити, прийшло-


ся на початку вересня їхати до Рів-ного й так прийшла осінь, коли пле-нерного заходу вже не було як роби-ти. Таким способом фестиваль пере-нісся з мельницького надбужанського урочища Тополина до Більська та від пори року став «Підляською осінню».

Від Білостоку до Загорова лунає пісня

Від початку існування фестива-лю його події не обмежувались Біль-ськом. Ансамблі-учасники «Підлясь-кої осені» потрапляли до різних місце-востей регіону, хоч, як згадують орга-нізатори перших фестивалів, стан дея-ких сільських світлиць у 90-тих роках був настільки поганий, що заради кон-церту їхнім господарям інколи прихо-дилось вставляти вікна. Традиція роз-ширювання географічного обсягу фес-тивалю залишилася та сьогодні є вже усталеною. Фестивальні концерти та супровідні заходи відбулись у цьо-му році в Більську, Білостоці, Гайнів-ці, Сім’ятичах, а також у менших міс-цевостях, як Черемха, Нарва та Заго-рів. На фестивальні концерти чекають і в інших місцевостях, однак з органі-заційних причин не всюди можна це прагнення задовільнити.

Зрозуміло, що глядачі чекають пе-редовсім колективів з України – та-ких, як наприклад, «Сільська музи-ка» з Рівного.

– За останні місяці ми вже тре-тій раз на Підляшші, – говорить його керівник Віктор Ковальчук. – Aле до

цього не були вже досить давно. Ро-ків кільканадцять тому був я з гур-том «Веснянка», так що зараз в ко-лективі нове вже покоління виконав-ців. Підляшшя, а також Полісся, як наше, волинське, так і берестейське, це спільний етнографічний регіон. Тут є багато спільних речей і в ет-номузикологічному сенсі – тобто це є спільна культура.

Різноманіття

Вже від багатьох років «Підлясь-кій осені» притаманні різноманіт-ність та широкий діапазон. В програ-мі фестивалю є не лише концерти, на яких можна почути гарні українські пісні та побачити запальні україн-ські танці. «Підляська осінь» це та-кож театральні вистави для дітей та дорослих, художні та фотографічні


виставки, покази фільмів, зустрічі з цікавими людьми та кермеші тради-ційного рукоділля.

Але «Підляська осінь» це передов-сім презентація регіональної укра-їнської культури, часто – місце де-бютів таких ансамблів, як наші мо-лодіжні «Ранок» та «Гілочка», яка в цьому році відзначує 20-ліття діяль-

Зірка фестивалю

Цьогорічний фестиваль як ювілей-ний мав також виняткову зірку. Ор-ганізаторам «Підляської осені» вда-лося запросити «візитівку» україн-ської традиційної культури та взага-лі України – Національний заслуже-ний академічний український народ-ний хор імені Григорія Верьовки.

– Ми стараємось бути еталоном, – говорить його директор Зеновій Ко-рінець. – Еталоном цього, що назива-ється українське народне мистецтво. Тому, що наше завдання зберігати на-родне мистецтво всіх жанрів – хоре-ографічне, музичне та в першу чер-гу пісенне всіх регіонів України. Ста-раємось, щоб у наших програмах були представлені практично всі регіональ-ні наші мистецькі проекти. Наше за-вдання пролонгувати і пропагувати нашу українську культуру, не тільки в Україні. Отже, сьогодні ми находи-мось на Підляшші, де не тільки україн-цям представляємо наше багатство.

З надією у майбутнє

«Підляська осінь» то також зустріч поколінь. Факт, що на сцені видно не тільки сивуваті голови членів під-ляських співочих груп, але також мо-лодь та малят з дитячого садочка, дає надію, що українська культура і мова

підляської землі будуть передаватися молодшим нащадкам мешканців міс-цевостей між Бугом та Нарвою.

– Організовані спочатку в Мель-нику фестивальні концерти, перене-слись до Бiльська, а згодом розлили-ся по цілому Підляшші, і це не тільки Підляське, але і Люблинське воєвод-ство, – говорить голова Союзу укра-їнців Підляшшя Андрій Артем’юк. – На певно це велика робота і вели-кі зусилля тих всіх людей, які протя-гом чверті століття над цим працю-вали, а наслідком цього є те, що фес-тиваль розвивається. Є люди, які хо-чуть його організувати, хочуть та-кож приходити на фестивальні захо-ди і є також ці, які нам у цьому до-помагають. Маю тут на думці уста-нови, фірми, приватні особи, які нас підтримують фінансово і не тільки в організації нашого свята.

Про те, що це справжнє свято, свід-чать висловлювання глядачів, які ка-жуть, що на «Підляську осінь» та «На Івана, на Купала» чекають цілий рік, і що не треба їм про ці імпрези нага-дувати, бо ж самі знають, що в лип-ні дороги ведуть до Дубичів-Церков-них, а в жовтні до цих місцевостей, в яких відбуваються заходи Фестивалю української культури на Підляшші.

Славомир САВЧУКПольське Радіо Білосток

Фото Ю. Гаврилюка

ності і якої ювілейний концерт від-кривав цьогорічні фестивальні по-дії. Рівень і привабливість фестива-лю підносять також гості з-за кордо-ну, а цих в історії фестивалю важко й перерахувати. Це передусім ансамб-лі з України, а також наші побрати-ми з сусідньої Берестейської землі, що в Республіці Білорусь. Окрім них, на фестивальній сцені гостювали ан-самблі з Литви, Румунії, Словаччи-ни, а також козацького краю Кубані, що в Російській Федерації.

Стало вже традицією, що крім му-зики в програмі фестивалю є теа-тральні вистави для дітей. У цьому році на «Підляську осінь» прибули актори Львівського академічного об-ласного театру ляльок, які виступа-ли перед дитячою публікою в Біль-ську, Білостоці та Черемсі. Іншим те-атральним акцентом був виступ гру-пи української молоді Люблина «Ди-вослово», яка представила виставу «Великий українець з Холма», при-урочену до 150-річчя з дня наро-дження Михайла Грушевського. Не-від'ємною частиною фестивалю став вже також День української культу-ри в Комплексі шкіл імені А. Міцке-вича в Більську.


Упродовж останньої чверті століт-тя всі вже звикли до того, що коли

приходить осінь, у багатьох місцевос-тях по обох боках Бугу відбуваються ве-ликі концерти пісні і танцю, є презенто-вані театральні вистави та цікаві філь-ми з України. Цьогорічний фестиваль це була ювілейна 25-а зустріч з різнома-нітними мистецькими проявами укра-їнської культури в нашому регіоні.

– Двадцять п’ятий фестиваль поєд-нує наші прагнення і очікування щодо презентації того, що для нас дороге, – говорив зі сцени білостоцького оперно-го театру д-р Андрій Артем’юк, голова Союзу українців Підляшшя, – місцевої, підляської культури, але також україн-ської пісні і танцю у виконанні гостей з України та з інших країн. Це показує тривалість нашої культури та нашу єдність з цілим українським етносом. Це центральна подія у цілому календа-рі подій, які організуємо.

На білостоцькій сцені виступили найкращі дитячо-молодіжні фольклорні колективи з Підляшшя: «Ранок» з Біль-ська, «Гілочка» з Черемхи і «Добрина» з Білостока. Опрацьований фольклор представили «Вервочки» з Вуорлі. Од-нак чи не найбільш очікуваними учас-никами свята були гості з України – на-родний етногурт «Сільська музика» з Рівного та, перш за все, визнаний Націо-нальний заслужений академічний укра-їнський народний хор України ім. Гри-горія Верьовки з Києва.

Рівненський ансамбль відроджує та популяризує співочу, інструменталь-ну і танцювальну традицію Полісся. Його учасниками є працівники Етно-культурного центру «Веснянка», також керівники фольклорних гуртів Рівно-го, фольклористи та етнографи, багато яких від років співпрацює з підляськи-ми колективами. На білостоцькій сце-ні вони показали ціле різноманіття по-ліської традиції – були інструменталь-ні твори, розпізнавальний, характерний для цього регіону традиційний спів, прозвучав кант до Почаївської Божої Матері у супроводі ліри, не забракло й танців, до яких учасники групи запро-сили глядачів.

«Сільська музика» це реконструк-ція найвартіснішого пласту українсько-го фольклору, спроба донести до публі-ки надбання поліського краю в якомо-

Упродовж останньої чверті століт-Упродовж останньої чверті століт-УНа «Підляській осені» в Білостоці

Традицією стало, що один із завершальних концертів Фестивалю української культури на Підляшші «Підляська осінь» проходить у Білостоці. Також цього року

не забракло концерту в Підляській опері і філармонії.


га найбільш автентичному кшталті. Хор ім. Верьовки – це приклад зовсім іншо-го підходу до фольклору, оскільки це не презентація колориту української пісні в її первинному вигляді, але майстерне, на найвищому світовому рівні викону-вання обробок народних пісень.

– Нам уже 73 роки, – пояснював Зе-новій Корінець, керівник хору ім. Ве-рьовки. – Ансамбль був створений в 1943 р. під час Другої світової війни як більш пропагандистський колектив, бо треба було підтримати ідеоло-гію Радянського Союзу, показати, що Українська Соціалістична Радянська Республіка живе добре і процвітає. На зараз ми є теж у якійсь мірі ідеологіч-ним колективом, тому що пропагуємо українську культуру. Але ми пропагує-мо також культуру інших народів, які проживають в Україні. В нашому ре-пертуарі є й польські пісні, також піс-ні народів – сусідів України. Не викону-ємо лише нічого російського у зв’язку з ідеологічною ситуацією. Стараємося бути в першу чергу колективом націо-

нальним, українським. Ми маємо тан-цювати танки, співати пісні та грати українську музику.

У Білостоці хор виконав низку за-гальновідомих українських пісень, а та-кож стилізовані українські танці, з-по-серед яких чи не найбільше враження на публіку справило козацьке шоу. Серед підляських глядачів не бракує шану-вальників такого роду презентації укра-їнської культури.

– Публіка сьогодні дуже добра, така тепла, – говорив після концерту Зено-вій Корінець. – Нам було зручно. Дуже хороший зал. Тому ми їдемо в Україну з такою чистою, щирою душею. Публіці було приємно бачити те, що на сцені, а нам було легко працювати тому, що до-бра публіка.

Виступ хору ім. Верьовки – це визна-чна подія в житті українського середови-ща регіону, оскільки це найбільш відомий академічний колектив України, побачи-ти якого на Підляшші доводиться не так часто. Окрім Білостока вів виступив ще у Сім’ятичах, Більську і Гайнівці.

Концерт у Білостоці є зараз одною з яскравіших подій фестивалю «Під-ляська осінь». Добрана програма, тоб-то презентація лише найкращих вико-навців з Підляшшя та гарних ансамб-лів з України, в тому числі справжньої зірки – одного з провідних українських академічних народних хорів – це, зда-ється, те, чого очікує білостоцька публі-ка. Добрим рішенням було також повер-нення білостоцького фестивалю на сце-ну філармонії, дякуючи тому «Підлясь-ка осінь» є зараз найпрестижнішою по-дією українського середовища Підляш-шя в Білостоці.

Людмила ЛАБОВИЧ

На фото авторки статті: 1. «Гілоч-ка» з Черемхи. 2. Автентичність та професійний рівень показала «Сіль-ська музика» з Рівного. 3. Опрацьова-ний фольклор виконали «Вервочки» з Вуорлі. 4. Зіркою концерту був На-ціональний заслужений академічний український народний хор України ім. Григорія Верьовки з Києва.

Суботнього ранку, 22 жовтня 2016 р., заходи ювілейного ХХV Фестивалю української культури на Підляшші «Підляська

осінь» на сцені Більського будинку культури відкрила театраль-на група української молоді Люблина «Дивослово», яка показала виставу до 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського «Великий українець з Холма» (у постановці Лесі Соболівської).

Серед глядачів, які зібралися подивитися виставу, були, зокре-ма, Міський голова міста Рахів на Закарпатті Віктор Медвідь з дру-жиною, секретар міста Більськ на Підляшші Тамара Корицька, го-лова Союзу українців Підляшшя д-р Андрій Артем’юк, головний редактор «Над Бугом і Нарвою» Юрій Гаврилюк, секретар Україн-ського Товариства д-р Андрій Савенець.

Першим взяв слово голова Союзу українців Підляшшя д-р Ан-дрій Артем’юк. Згодом про Михайла Грушевського розповів під-ляський історик, знавець біографії М. Грушевського Юрій Гаври-люк. Після вистави зі словом звернулися до присутніх голова Сою-зу українців Підляшшя д-р А. Артем’юк та секретар міста Більська на Підляшші Тамара Корицька, які подякували за виступ і вручили членам театральної групи з Люблина подарунки від Союзу україн-ців Підляшшя та міста Більськ.

Театральна група «Дивослово» діє під опікою Українського То-вариства, при пункті навчання української мови в Початковій шко-лі № 38 в Люблині. У її складі виступають українські діти та мо-

Суботнього ранку, 22 жовтня 2016 р., заходи ювілейного ХХV

Вистава про великого українця з Холма – більщанамлодь, які вивчають у Люблині українську мову як рідну. Серед них, зокрема, діти, яких предки родом з Холмщини та Підляшшя. Кож-ного року готують вони театральну виставу на історичну тему, якої прем’єра відбувається під час свята української православ-ної громади Люблина «Українська бесіда» у день свята П’ятиде-сятниці - прем’єра вистави «Великий українець з Холма» відбула-ся 19 червня 2016 р.

ЯТФото Ю. Гаврилюка


самблю, який діє при Гмінному осеред-кові культури в Черемсі та під опікою Союзу українців Підляшшя.

У 2006 році «Гілочка» спільно з ко-лективами з Черемхи-Села, Вільки-Те-рехівської, Добриводи та Малинник зре-алізувала проект «Чотири пори року». В його рамках ансамблі приготували реконструкції чотирьох календарних обрядів: у Вільці зимового колядуван-ня, у Добриводі – веснянок, в Малинни-ках – літніх жнив, а у Черемсі – прита-

манного осінній порі весільного коро-ваю. Проект зреалізовано за сприянням Фонду підтримки села і Фонду С. Бато-рія та продюсерської телевізійної фірми Юрія Місіюка, а його наслідком була платівка з фільмами з записами згада-них обрядів. Диск з фільмами став пер-шим виданням ансамблю, а першу пла-тівку з піснями з Підляшшя та Полісся ансамбль випустив у 2009 році.

«Гілочка» співпрацює зі «старши-ми» колективами, зокрема з жінками

«Многії літа» в Черемсі: «Гілочці» вже 20 років!

16 жовтня в Гмінному осередкові культури в Че-ремсі пройшло велике свято. У цей суботній

вечір місцевий український дитячий і молодіжний ансамбль «Гілочка» відзначував ювілей 20-ліття ді-яльності. У бенефісі «Гілочки» взяли участь ансамб-лі – побратими дівчат та хлопців з Черемхи: «Роди-на» з Дуб’яжина, «Ранок» з Більська, «Добрина» з Білостoку та жіночі ансамблі з Вільки-Терехівської, Добриводи i Черемхи-Села. Віншування «Гілоч-ці» складали, між іншими, представники влад гмі-

ни Черемха, Гайнівського повіту, директори будин-ків культури з Гайнівки та Більська, представни-ки Департаменту культури Маршалківської упра-ви Підляського воєводства, а вітання від Митропо-лита Варшавського і всієї Польщі кир Сави перека-зали місцеві православні священики. У вщерть за-повненому концертному залі не забракувало очевид-но мешканців Черемхи та поблизьких місцевостей, з яких велике число це горді зі своїх дітей та онуків – батьки, дідусі та родичі.

Колектив з певністю не виник би у 1996 році, якби не факт, що рік ра-

ніше в початковій школі в Черемсі по-чав існувати пункт навчання україн-ської мови. Вчителькою, яка підня-лась нелегкого завдання ведення уро-ків, була Ірина Вишенко (тоді ще Ше-ретуха), родом з Дуб’яжина, випускни-ця Рівненського державного інституту культури. Дуб’яжин це колектив «Ро-дина», а Рівне для підляшуків асоцію-ється з фольклорним ансамблем «Гори-на» – а тому й не дивно, що молода вчи-телька дуже швидко почала заохочува-ти учнів до співання народних пісень.

– Початково зголосилось декілька ді-вчат і наш перший виступ був у Вен-гожеві, – згадує Ірина Вишенко. – Не мали ще тоді народних одягів, але після цього виїзду виявилось, що дівчата хо-чуть співати і так почались репетиції, інші концерти. Побували ми і в Коша-ліні, і в Ельбльонзі, їздили в Україну на фестиваль козацької пісні у Радивило-ві, а в Республіці Білорусь, в сусідньому Високому, виступали для дітей, які по-терпіли внаслідок аварії на Чорнобиль-ській АЕС. Так почались концерти ан-


з Черемхи-Села. Молодь почерпає від них пісень, але також разом виступа-ють на сцені.

– Ми почали разом виступати, як ще з Любою Салінською стали показувати ви-пікання коровая, – говорить Надія Внуч-ко з черемшанського колективу. – І спі-ваємо вже з наступними, бо ці, з якими починали, то вже стали дорослими. Так що їздимо часто разом на концерти, чи то з короваєм, чи просто так заспівати. Ірина нас не забуває, дзвонить, ми сходи-мось на репетицію і їдемо. «Гілочка» вiд нас багато пісень почерпала. Приємно, що продовжують нашу традицію.

Знаковою подією під час ювілейного концерту був виступ жінок з Добриво-ди – Валентини Климович та Ніни Яв-досюк, коли цій другій помогла увійти на сцену і співати її онука, яка зараз ви-ступає в «Гілочці». Ось символічне пе-реказування естафети підляської пісен-ної традиції.

Про переплітання поколінь можна вже говорити також у самому колекти-ві, адже 20 літ цe час, протягом якого діти, що співали в перших роках існу-вання «Гілочки», вже в багатьох випад-ках самі стали батьками. Ювілейний концерт став нагодою до зустрічі також колишніх членів ансамблю.

– В «Гілочці» почала співати в 1999 році і співала десь біля 10 літ, – згадує Варвара Савчук. – Дуже добре спо-

минаю ті часи, багато людей пізнала і поїздили трошку. Сьогодні ми тут виступали всі разом, а пісні пам’ятаю, бо десь там за столом їх співаю. Всі якимсь чином зберігаю в пам’яті.

Агнешка Парфінюк почала співати в «Гілочці», ще як Репко, у 2001 році, коли пішла до четвертого класу почат-кової школи.

– Це був для мене такий старт, як виявилось у майбутнє, – говорить відо-ма ведуча українських передач в біло-стоцькому телебаченні. – Я пізнала се-редовище, зокрема, підляське, але та-кож людей з України. І це допомогло мені розвивати, можна сказати, таку своєрідну кар’єру – я співала також в інших українських ансамблях, а зараз веду українські передачi в Радіо «Орто-доксія». Так що це був своєрідний старт в доросле життя.

Важко сказати, скільки осіб пере-йшло через колектив за цих 20 років – немає сумніву, що понад сто. А від дея-кого часу колектив перестав бути діво-чим, бо зараз співають у ньому також хлопці. Гавриїл Михайло Міцевич спі-ває в «Гілочці» вже чотири роки і є од-ним з перших хлопців, які поміняли ха-рактер ансамблю.

– Як пішов до гімназії, тоді почав вчитись української мови і записався до «Гілочки». Ніхто мене не намовляв, про-

сто хотів навчитись співати. Тепер на-вчаюсь вже в Білостоці, але надалі спі-ваю з «Гілочкою» – приїжджаю в субо-ту і йду на репетицію.

Зараз в ансамблі виступає біля 30-ти осіб, є тут група вокальна, а також ін-струментальна, але принципово ко-лектив зосереджується на автентично-му фольклорі Підляшшя та найближ-че з ним споріднених Полісся і Волині. В його репертуарі можна почути пісні, що співаються в традиційній двохго-лосній манері, а часом загальновідомі українські пісні.

– Якщо йде про репертуар, то нама-гаємось виконувати автентичні пісні, які збереглися тут на Підляшші, – го-ворить керівник ансамблю. – Вивчає-мо пісні від бабць, співпрацюємо пере-важно з ансамблем з Черемхи-Села. Наприклад, записали ми останнім ча-сом трошки пісень, котрих пам'я-тають вони зі своєї молодості і зна-йшлись вони на платівці, яку видали ми з нагоди ювілею. Є там пісні, які співа-ють жінки з Черемхи-Села, а на черго-вій платівці можна їх почути у вико-нанні «Гілочки».

Чи не найбільш вартісне в двадця-тилітній діяльності ансамблю з Черем-хи є те, що його випускники не залиша-ються байдужими до справ зв’язаних з українською культурою та тотожніс-тю. Після завершення навчання в Че-ремсі багатo з них потрапило, напри-клад, до Білогостоку. Деякi, як загада-на Агнешка Парфінюк чи Анна Качук, співтворять українськi радіо та телепе-редачі, інші стараються не зривати кон-тактів з «Гілочкою» і досі, якщо мають змогу, у вихідні беруть участь у репе-тиціях та концертах. «Гілочка», як вка-зує назва, розростається і творить нові паростки, гілочки та гілки. «Абсоль-венти» «Гілочки» створили свої укра-їнські колективи, такі як «Слов’яночки» чи білостоцьку «Добрину», якою керує Олександра Іванюк, яка є також вчи-телькою української мови в білостоць-ких школах та садочку.

Те, що «Гілочкa» це своєрідна шко-ла підляського українства, підтверджу-ють слова керівник ансамблю Ірини Вишенко.

– Думаю, що вже ті діти, які прихо-дять на «Гілочку», мають свiдомість цього, що цю традицію, ці пісні і обряди треба зберігати. Що має це велику вар-тість і думаю, що знають вони – звідки походять й ким вони є.

Славомир САВЧУК Польське Радіо Білосток

Фото Анна Рищук


W tym roku jubileusz 20-lecia dzia-łalności artystycznej obchodził

jeden z najlepszych zespołów dziecię-co-młodzieżowych Podlasia „Hiłocz-ka” z Czeremchy. Koncert jubileuszowy w ramach Festiwalu Kultury Ukraiń-skiej na Podlasiu „Podlaska Jesień” stał się też okazją do promocji trzeciej w do-robku grupy płyty Гілочка – виспівана традиція.

Dwupływowy album „Hiłoczki” za-biera nas w muzyczną podróż na trady-cyjną wieś ukraińską. Znajdziemy na nim dużą dawkę folkloru tradycyjne-go, wykonywanego na wsi podlaskiej i poleskiej, przejętego przez młodzież od śpiewaków ludowych.

Obie płyty to 24 utwory w wykona-niu „Hiłoczki” i zespołu śpiewaczego z Czeremchy Wsi, łącznie ponad 50 minut muzyki. Pierwsze CD zawiera 18 pieśni ludowych śpiewanych przez młodzież zarówno z akompaniamentem instru-mentalnym (sopiłka, akordeon, tambu-ryn i bęben), jak i a capella. To swoiste podsumowanie dorobku artystyczne-go zespołu, który od 20 lat pokazuje, że repertuar tradycyjny, kojarzący się dla wielu ze starszymi babciami, może być atrakcyjny także dla młodego poko-lenia. I to nie tylko dziewcząt, ale też chłopaków, którzy od kilku lat śpiewa-ją w zespole.

Na płycie znalazły się przede wszyst-kim liryczne pieśni o miłości (z młodą dziewczyną i nieodłącznym kozakiem) z Podlasia i Polesia. Repertuar podlaski został przejęty bezpośrednio od śpiewa-ków ludowych ze wsi leżących koło Cze-remchy, głównie zaś od utalentowanych kobiet z Czeremchy Wsi. Ze starszymi śpiewaczkami „Hiłoczka” współpracu-je od początku swego istnienia, czego najlepszym dowodem jest wydana rów-no 10 lat temu płyta „Hiłoczka – czte-ry pory roku” z czterema filmami doku-mentującymi rekonstrukcję obrzędów kolędowania (z zespołem z Wólki Te-rechowskiej), wiosennych korowodów i śpiewania pieśni wiosennych (z grupą z Dobrowody), zakończenia żniw i sta-wiania na polu tzw. „przepiórki” (z „Ma-linkami” z Malinnik) oraz wypiekania korowaja weselnego (z zespołem z Cze-

remchy Wsi). W ostatnim czasie najbar-dziej owocna współpraca łączy „Hiłocz-kę” z grupą śpiewaczą z Czeremchy Wsi – oba zespoły miały wspólne warszta-ty, a także kilkakrotnie w ciągu ostat-niego roku pokazywały razem na scenie obrzęd wypiekania korowaja weselnego. Warto dodać, że w tym roku folklory-styczny zespół śpiewaczy z Czeremchy Wsi obchodził jubileusz 35-lecia.

Pieśni z Polesia, które znalazły się na płycie, weszły do repertuaru czerem-szańskiego zespołu dzięki wieloletniej współpracy z folklorystami z Równe-go, głównie z zespołu „Horyna”, którzy od lat prowadzą z „Hiłoczką” warszta-ty śpiewu. Nie należy też zapominać, że kierownik zespołu Irena Wiszen-ko ukończyła Instytut Kultury w Rów-nem, gdzie zgłębiała tajniki ukraińskie-go śpiewu tradycyjnego.

Druga płyta jest niejako uzupełnie-niem pierwszej, gdyż znalazło się na niej sześć utworów, które można zna-leźć na pierwszym CD, jednak tym ra-zem w wykonaniu śpiewaczek ludo-wych z Czeremchy Wsi. To pięć pieśni lirycznych, które starsze członkinie róż-nych zespołów podlaskich lubią śpiewać najbardziej, a także jedna pieśń rekruc-ka. Dzięki temu można porównać wyko-nanie „oryginalne”, czyli wariant prze-kazany przez osoby, dla których pieśni

te były naturalnym elementem życia co-dziennego, z wersją „Hiłoczki” – mło-dzieży wychowanej w innych realiach kulturowych, najczęściej już nie znają-cej gwary swoich przodków.

Гілочка – виспівана традиція to trzecia płyta zespołu (oprócz wspo-mnianego filmu, grupa wydała w 2009 r. płytę CD z pieśniami z Podlasia i Po-lesia). To prawdziwa gratka dla miłośni-ków folkloru podlaskiego, którzy oprócz samych pieśni w wykonaniu dwóch róż-nych pokoleń Podlasian znajdą też ksią-żeczkę z tekstami wszystkich utworów, zapisanymi z zachowaniem osobliwo-ści językowych gwary podlaskiej i pole-skiej. Uzupełnieniem CD jest informa-cja o zespole po polsku i ukraińsku oraz zdjęcia „Hiłoczki” i zespołu śpiewacze-go z Czeremchy Wsi.

Płytę wydał w 2016 r. Związek Ukra-ińców Podlasia dzięki dotacji Ministra Spraw Wewnętrznych i Administra-cji RP przy wsparciu finansowym Wo-jewództwa Podlaskiego. Płytę moż-na nabyć m.in. u wydawcy Związku Ukraińców Podlasia, u kierownika ze-społu „Hiłoczka”, pani Ireny Wiszenko, a także w sklepiku Bractwa Młodzie-ży Prawosławnej Diecezji Białostoc-ko-Gdańskiej przy ul. św. Mikołaja 3 w Białymstoku.

(l)

„Wyśpiewana tradycja” – nowa płyta „Hiłoczki”


ду вчителя російської мови і літерату-ри С. Грушевський отримав 23 жовтня, тобто 4 листопада 1865 р.

В історичних публікаціях роль осо-би, яка мала вирішальний вплив на те, що відкрита осінню 1855 р. холмська гімназія стала черговою, після духо-вних семінарій у Полтаві і Києві, зу-пинкою на професійному шляху Сер-гія Грушевського, відведена згаданому вже організаторові і першому началь-никові Холмської шкільної дирекції – в іншому місці «Споминів» Михай-

ло пише про нього «Феофан Гаврило-вич Лебединцев, холмський шеф мого батька». Щасливо зберігся, надруко-ваний 1898 р. на сторінках «Київської старовини», своєрідний «епістолярний щоденник» Лебединцева, отже цикл його листів до старшого брата Петра. У першому листі, написаному на по-чатку лютого 1865 р. у Варшаві, після зустрічі з головним директором Комі-сії народної освіти Фйодором Фйодо-ровичем Вітте, Феофан пояснює, що його «призначили до Холма тому, що

(Нові штрихи до «холмської метрики» Михайла Грушевського)

Брати Лебединцеві в долі родини Грушевських

Загальні обставини одруження Сер-гія і Глафіри Грушевських та холм-

ського періоду їхнього життя, в тому числі й народження Михайла Грушев-ського, здаються бути добре відомими. Коротко сам історик виклав їх у пер-ших реченнях своїх ювілейних «Ав-тобіографій», виданих у 1906 та 1926 роках: «Я був їх старший син, родже-ний 17 вересня 1866 р. в Холмі, де бать-ко був тоді (дуже коротко) учителем «греко-уніатської» гімназії». Дещо де-тальнішу розповідь, зі згадкою про ширший політичний фон, знайдемо у «Споминах»: «Після ліквідації поль-ського повстання 1863 р. російське пра-вительство між іншим зажурилось від-родженням «православия и руськой народности» в Королівстві, і до вико-нання педагогічної сторони сього пла-ну адміністрація королівства притягла двох професорів Київської академії, Єфима Михайловича Крижановсько-го і Феофана Гавриловича Лебедин-цева – одного призначено начальни-ком учебної дирекції сідлецької, дру-гого – холмської, і їм поручено набра-ти штати служащих для шкіл тих ди-рекцій. Оба й почали набирати їх у Ки-єві, серед служащих в духовних шко-лах. Охочих було багато. В порівнянні з мізерними платнями, які діставали за старими штатами професори семіна-рій і академій, ті платні, які мали діс-тавати учителі середніх шкіл в Холм-щині й на Підляшу, права на чини, іме-ритуру і таке інше здавались дуже при-вабним. І батько мій, котрому пропо-нували перейти ад’юнктом до акаде-мії по кафедрі св. письма, вигіднішим для себе вважав взяти місце учите-ля руського [російського – Ю.Г.] язика греко-уніат ської гімназії в Холмі. Але вибираючись на чужу сторону, рішив одружитися і їхати не самому». Цікаві деталі знаходимо також у листах Сер-гія Грушевського до сина, з яких довід-уємося, що народження Михайла від-булося «через рік і 12 днів після одру-ження» батьків, при чому «зранку, при сході сонця, і ранок був тоді такий яс-ний, теплий і чудовий». Натомість з ар-хівних документів можемо вичита-ти, що офіційне затвердження на поса- Глафіра і Сергій Грушевські (Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, Київ)


Брати Лебединцеві в долі родини Грушевських

ний округ, призначений був Фйодор Вітте, який від грудня 1862 р. займав пост куратора Київського шкільного округу. Саме цей німець, що походив з Курляндії, анектованої Росією 1795 р., на посади очільників обох дирекцій за-ангажував київських «руських», отже Ф. Лебединцева та Є. Крижановського. Все нібито ясне й зрозуміле, але, вияв-ляється, жодного з них Вітте, який на посаді у Києві був менше ніж два роки та мав під опікою школи у 5-ти губер-ніях (окрім Правобережжя також Сум-ську і Полтавську), особисто не знав. Помічниками Вітте в цій справі були його заступник Осип Михневич та ди-ректор Київської Другої чоловічої гім-назії, Василь Вілуєв, – «чоловік дово-лі мішаних і багато в дечому консерва-тивних думок, але чесний, добрий пе-дагог». Саме так характеризував його Михайло Драгоманов, який у цікавий нам час був у цій гімназії вчителем ге-ографії та залишив нам свій опис ситу-ації: «Вернувшись у Київ після вакацій 1864 p., застав я в педагогічному сві-ті оригінальну констеляцію: наш по-печитель Вітте, петербурзький німець досить ліберальних поглядів, але ча-сом напускавший на себе катковщину, щоб показати, що він «любить матуш-ку Росію», як він тоді кричав, б’ючи себе в груди, був назначений в Варша-ву на місце «маленького міністра про-світи» в Царстві Польському, щоб ви-повняти досить розумний закон шкіль-ний, що вийшов того ж року для Цар-ства, по якому в кожній частині Цар-ства Польського мусили школи вес-тись на мові краєвій (польській, литов-ській, руській), хоч при тому в гімназі-ях вбільшувалась наука російської дер-жавної мови. За Вітте мусив їхати Ві-луєв, його шкільний товариш, щоб ста-ти «маленьким попечителем», тобто директором усіх шкіл варшавської гу-бернії, де було щось 5-6 гімназій. Вітте, помічник його Михневич, що теж пе-реходив у Варшаву, і Вілуєв вербували учителів, інспекторів і директорів між персоналом київських педагогів. Обер-нулись і до мене».

Драгоманов пропозиції не прийняв. Але саме в цій гімназії законоучителем (катихитом) працював старший брат Феофана, о. Петро Лебединцев, в укра-їнській історії записаний перш за все як автор спогадів про Тараса Шевченка. (Старшого на 6 років Кобзаря знав він з сільського дитинства, «коли ніхто не міг ще вгадати в ньому великого поета і коли він був просто «наймитчуком» у о. Григорія Кошиця, свого парафіяль-ного пастиря, і поганяв його булану ко-

там резиденція уніатського єпископа, там уніатська семінарія, дяківська і ра-зом з цим учительська уніатська шко-ла, і там також хочуть утворити ро-сійську повну гімназію». Якщо гляну-ти на біографію Ф. Лебединцева (1828-1888), який активно займався історі-єю, зок рема Православної церкви, адже для отримання наукового ступеню за-хистив дисертацію про церковну унію в Україні та з 1861 р. працював виклада-чем у Київській духовній академії (про-фесор кафедри історії «розколу»), його призначення виглядає зовсім природ-ним. Холм, хоч у середині 1860-х років був невеликим містечком у Краснос-тавському повіті Люблинської губер-нії, надалі залишався духовним і орга-нізаційним центром суспільності, яку колишній професор холмської семіна-рії та єпископський секретар о. Еміль Баньковський, у заголовку своєї напів-мемуарної книжки назвав «холмською руссю» («Ruś Chełmska od czasu rozbio-ru Polski», Львів, 1887). Саме цей фак-тор вирішив про те, що тодішнє ро-сійське керівництво у Польському Ко-ролівстві, яке 1864 року організува-ло нову систему управління освітою, осідок шкільної дирекції, якій підпо-рядковувалася розташована на лівому березі Бугу частина історичної Холм-ської землі, розмістило не у повітовому Красноставі, але в її історичному цен-трі – Холмі.

Для кращого зрозуміння ситуа-ції варто ще згадати, що нова росій-ська політика в ділянці освіти, якої ви-конавцем на Холмщині став Лебедин-цев, була великою мірою наслідком «післясевастопольської відлиги», яка захопила Російську імперію після по-разки у Кримській війні 1853-1856 рр. та зміни на царському троні (1855). То-дішнє пом’якшення політичного режи-му сприяло пожвавленню українсько-го національного руху, хоч він нада-лі залишився аполітичним, зосередже-ним на будуванню науково-культур-ного фундаменту та – перекреслених вже 1863 р. Валуєвським циркуляром – спробах поширювати серед селян-ства українське писане слово й про-світу рідною мовою. Більш радикаль-ною була діяльність поляків, зокре-ма у Польському Королівстві, що хоч втратило багато з атрибутів автоном-ної польської державності, даних йому 1815 р., то зберегло окремішність та на-ціональний характер. Нова ситуація стала тут стимулом до швидкого зрос-тання патріотичної активності, що вре-шті-решт призвело до антиросійсько-го Січневого повстання, яке спалахну-

ло 1863 р. та у формі партизанської бо-ротьби протрималося як масове явище до весни 1864 року, а у формі окремих виступів навіть до його кінця. Отже й репресії були зовсім іншого рівня ніж проти «українофілів».

Окрім жорсткої розправи з повстан-цями, в політиці царського уряду бачи-мо також зміну «співбесідника» у «по-літиці діалогу», якої наслідком було утворення Польського Королівства та збереження його, хоч і міцно обмеже-ної, автономії також після антиросій-ського Листопадового повстання 1830-1831 рр. У вересні 1863 р. мав цей но-вий курс анонсувати цар Алєксандр ІІ: «Треба підняти народ, шукати опори в ньому... Поміж мною і польською арис-тократією все скінчено. Ми вичерпали всі засоби для замирення й пора, вкін-ці, залишити цю систему, введену ще Алєксандром Павловічем та продовже-ну також безуспішно братом [цар Ні-калай І – Ю.Г.] і маркізом Вєльополь-ським». Царські слова були скеровані до Нікалая Мілютіна, одного із голо-вних розробників Селянської реформи 1861 року в Російській імперії й саме він, як імператорський «статс-секретар для спеціальних доручень», керував політично-організаційними заходами, яких метою було «виховання» селян-ських мас Польського Королівства до ролі надійної опори царського трону.

В центрі цих заходів була, звісно, проголошена у березні 1864 р. ліквіда-ція панщини та наділення селян зем-лею на умовах набагато кращих ніж раніше в Імперії. Крім цього 4 червня 1864 р. Мілютін передав царю мемо-ріал про реформу шкільництва, якої основними принципами мала бути розбудова мережі державних початко-вих шкіл для селян, а також створен-ня окремого шкільництва для «націо-нальних меншин», якими у східних гу-берніях Королівства – Люблинській та Августовській – були «малоруси» і ли-товці. Місцевими органами мали бути шкільні (навчальні) дирекції, при чому мали б ними керувати не місцеві поля-ки, але більш надійні щодо їхньої ло-яльності, «руські» та німці (курлянд-ські). Вже у вересні 1864 р. ця програ-ма була затверджена царськими указа-ми – про початкові школи та про орга-нізацію шкільних дирекцій. Дві з них – Холмська і Сідлецька – мали охопити територію Надбужжя, на якій прожи-вало 216 тис. греко-уніатів, отже етно-графічних українців.

На генерального директора Урядової комісії народної освіти, у травні 1867 р. перетвореної на Варшавський шкіль-


ймовірно, там з’являться й інші шкіль-ні заклади. Вибір учителів Вітте зали-шає мені; вчора сказав: кого ви обере-те, той і буде затверджений. Особливу надію покладає він на вихованців ду-ховних закладів, рекомендуючи шу-кати кандидатів між своїми». Отже, можна сказати, що саме тоді, в лю-тому 1865 р., у річище, яким з князів-ської доби пливла історія Холма, по-чав прямувати також струмок біогра-фії Сергія Грушевського, який для Ле-бединцева був одним з таких кандида-тів «з-поміж своїх».

До Холма Лебединцев приїхав у са-мому кінці лютого 1865 р. та у своє роз-порядження отримав будинки трьох нещодавно закритих російською вла-дою монастирів – невеликий буди-нок греко-уніатського василіансько-го монастиря (розташований на Холм-ській горі, поряд з Пречистенським со-бором), в якому влаштував свою квар-тиру і канцелярію та, набагато більші, будинки двох римо-католицьких мо-настирів – піарів та реформатів. Як пи-сав у листі з 4(16) березня 1865 р.: «Пе-редучора оглядав будинки орденів піа-рів і реформатів; у останніх гарний сад, і там я хочу влаштувати педагогічну школу і сам там пізніше розміститися. У піарів пропоную влаштувати гімна-зію. ...хочу робити заходи, щоб на дру-гому боці піарської садиби збудували ще корпус для жіночої руської гімназії, про яку русини гвалт кричать».

Звісно, будинки обох монастирів ви-магали ремонту та пристосування до нових потреб, у тому числі й на квар-тири для вчителів. Тому, хоч про Сер-гія Грушевського, як певного канди-дата на вчительський пост, Лебедин-цев згадує вже в травні 1865 р., то за-пис «Позавчора приїхав Грушевський» знаходимо щойно в листі від 5 листо-пада 1865 р., отже в Холмі з’явився він більш як два тижні після офіційного відкриття гімназії.

Сергій Грушевський, який з 1860 р., маючи 30-ть років, почав працювати викладачем у Київській духовній се-мінарії, за «Споминами» Михайла вів там безтурботливе життя холостяка, до речі, не дуже ангажуючись в «укра-їнофільські» справи: «Батько згаду-вав, що бачив Шевченка, але, очевид-но, ся стріча тоді не зробила на нього особливого враження. Згадував якусь історію, котру мав у Києві, приїхавши з села припадком в вишиваній сорочці й сіряку з відлогою від дощу, і з сього приводу попавши в підозріння в «хох-ломанстві». Декламував ... кілька урив-ків з «Катерини» й «Гайдамаків», зда-

ки, що й він працював над реалізуван-ням ідеї обрусіння поляків і русинів у Холмщині». Заперечують таку версію також листи самого Ф. Лебединцева з описом його варшавського спілкуван-ня з П. Кулішем у січні-лютому 1865 р. До речі, в цей час Куліш не займав у Комітеті жодної вищої посади (був ді-ловодом), адже щойно у липні 1866 р.,

билу»; а 1861 р., як благочинний на ки-ївському Подолі, о. Петро Лебединцев домігся дозволу властей на зупинку в Києві процесії з домовиною Т. Шев-ченка і 7 травня в церкві Різдва Хрис-тового відправив заупокійну літію). Факту, що саме він був «spiritus move-ns» номінацій на Холмську і Сідлецьку шкільні дирекції, о. Петро не розголо-шував, але натяк на це знайдемо в його передмові до поміщених у «Київській старовині» листів, які протягом 1865-1867 рр. отримував від Феофана з Вар-шави і Холма.

В цій передмові читаємо, що рішен-ня про номінації на начальників шкіль-них дирекцій у Холмі і Сідльцях було прийняте перед самим виїздом Ф. Віт-те з Києва, «з таким припущенням, що особи з вищою богословською освітою, стоячи на чолі шкільних закладів двох губерній з руським населенням, яке на-сильством польського уряду було віді-рване від православної церкви в рим-ську унію, більше відповідатимуть пла-нам уряду спрямованим на підтримку руської народності в цьому краю та її забезпеченням від впливу римо-като-лицького духовенства».

«Міркування ці, – пояснює о. П. Ле-бединцев, – були висловлені в приват-ній розмові законоучителя Київської 2-ї гімназії [отже саме о. П. Лебединце-вим – Ю.Г.] з директором цієї гімназії В.В. Вілуєвим, запрошеним вже п. Віт-те на посаду начальника Варшавської шкільної дирекції, і цим останнім були доведені до відома п. Вітте майже на-передодні його від’їзду з Києва, з вка-занням цих осіб, які з більшою корис-тю могли б обійняти вищезгадані поса-ди. Цілком схваливши цю пропозицію, п. Вітте забажав тільки негайно пові-домити про згоду запропонованих кан-дидатами на ці місця Ф.Г. Лебединдева і Є.М. Крижановського і потім, не маю-чи навіть часу особисто познайомити-ся з ними, поспішив з поданням про їх призначення із звільненням з духовно-го відомства».

Отже, неоправданою треба визнати думку Олександра Кониського, який описав Ф. Лебединцева у повісті «У гос-тях добре, а дома ліпше» (під прізви-щем «Філотей Селех») та його заанга-жування у ряди російської бюрократії в «Конгресівці» приписав Пантелей-монові Кулішеві, який мав тоді «йти в захребетники до князя Черкаського й разом з ним сіяти освіту обрусіння. І Куліш пішов до Варшави й повів туди отару своїх «захребетників», з ними й Селеха. Не знаю вже напевне, яку там посаду наділили Селехові, чув тіль-

Феофан Лебединцев. 1864 р.

після отримання офіційного «прощен-ня» за участь у Києво-Мефодіївсько-му товаристві, був призначений на по-саду директора Відділення духовних справ. (Триваючий до карного звіль-нення у листопаді 1867 р., період служ-би в Установчому комітеті Польсько-го Королівства, коли «Куліш силкував-ся, либонь, чи не найдужче в житті по-єднати у власній душі український па-тріотизм з патріотизмом не тільки за-гальноруським (східнослов’янським), а й суто російським, і притім держав-ним, імперським», описаний Євгеном Нахліком у 1-му томі монографії «Пан-телеймон Куліш: Особистість, пись-менник, мислитель», Київ, 2007).

Новопризначені начальники Холм-ської і Сідлецької шкільних дирекцій 17 (29) січня 1865 р. залишили Київ та подалися до Варшави, де відбуло-ся введення їх у адміністративні спра-ви і плани. В черговому листі Ф. Лебе-динцев писав братові: «Вирішено від-крити в Холмі гімназію, і мені дору-чено зайнятися цією справою... І так я можу оточити себе і свою сім’ю свої-ми ж людьми – едукованими і нам спів-чуваючими. Після відкриття гімназії,


пастырей», ініціатором заснування якого та першим редактором (у 1860-1863 рр.), був саме Феофан Лебединцев. В будь-якому разі між обома на певно зав’язалася якась дружба, що згодом проявилося хоча б у тому, що Феофа-нова дружина, Юлія Лебединцева (з ві-домого київського роду Григоровичів-Барських), стала хресною матір’ю Сер-гієвого первістка Михайла.

Звісно, щоб до цього могло дійти, Сергієві прийшлося одружитися, що він зробив уже будучи певним свого виїзду до Холма (згідно з цитованим на початку листом до Михайла сталося це в середині вересня 1865 р.). За супут-ницю життя обрав він собі сестру од-ного зі своїх семінарських учнів – мо-лоденьку Глафіру Опоккову «recte Опо-цкевич» (1847-1918), доньку священи-ка з села Сестринівка на Київщині. Че-рез рік і 12 днів після їхнього вінчан-ня – 17 (29) вересня 1866 р. народився наш цьогорічний Ювіляр. Майже мі-сяць пізніше, 16 (28) жовтня, відбулося хрещення, яке совершив проієрей пра-вославної холмської церкви св. Іоана Богослова Яків Крашановський. Хрес-ними батьками були Юлія Лебединце-ва та Красноставський комісар селян-ських справ Фйодор Кокошкін (так би сказати, «проміжний» поміж більш ві-домими Фйодорами Фйодоровичами Кокошкіними, адже його батько був ро-сійським театральним діячем і драма-тургом, а син, народжений 1871 р. саме у Холмі, це співзасновник Конститу-ційно-демократичної партії, 1918 р. за-мордований більшовиками).

Саме у жовтні 1866 р. Сергій Гру-шевський став виконувати обов’яз-ки інспектора-керівника холмських «руських» педагогічних курсів (1 жовт-ня 1866 р. – 23 січня 1867 і 4-29 серп-ня 1967), від 29.8.1867 – інспектор-ке-рівник, отже директор (пізніша вчи-тельська семінарія). Від жовтня 1866 р. до грудня 1867 р. вчив також церков-но-слов’янської мови у нововідкрито-му 6-тикласному жіночому греко-уні-атському училищі (ймовірно, саме тоді з’явилася в нього потреба опрацювати підручник «Первая учебная книга цер-ковно-славянского языка», якого перше видання з’явилося друком 1872 р. у Ки-єві, а чергові перевидання зробили його досить багатою людиною).

Осінню 1868 р. Сергій Грушевський покинув Холм – був на своє прохан-ня перенесений до гімназії в Ломжі, де 1 (13) листопада почав вчити російської мови і літератури та історії географії, але вже 19 грудня звільнився та разом з ро-диною виїхав до свого тестя у Сестри-нівку (батьківського дому не мав, адже

Федір Грушевський, парох у с. Лісники помер 1851 р.). Згідно зі «Споминами» М. Грушевського причиною була хво-роба горла, викликана важким для уро-дженця Київщини кліматом.

1868 рік був також дуже важким для Феофана Лебединцева: у липні по-мер його 6-тирічний син Олексій, у ве-ресні – дружина Юлія, в грудні 4-річ-ний син Микола. Всі вони спочили при холмській св-Іоанівській церкві, в якої фундаменті збереглися присвячені їм дошки. Ще чотири роки прослужив він начальником Холмської шкільної дирекції (перейменованої в цей час на Люблинську), 1872 р. перенісся у Ра-дом, а 1880 р. закінчив державну служ-бу й повернув до Києва.

Саме тоді почався найбільш відо-мий період життя Феофана Лебединце-ва – став він першим видавцем і редак-тором історико-етнографічного та літе-ратурного щомісячника «Київська ста-ровина». Виявляється, також на цю по-саду «призначив» його старший брат Петро. Завдяки Глібові Лазаревському, синові одного з ініціаторів заснуван-ня журналу, маємо досить точний опис події. Отже, навесні 1879 р. Олександр Лазаревський приїхав з Петербурга та зустрівся з професором Володимиром Антоновичем: «Коли після чаю гість і господар повернулись до кабінету, Ан-тонович порушив питання про видання журналу. Він казав, що в Петербурзі не відмовлять дати дозвіл на видання істо-ричного наукового журналу, зрозуміло, виключно російською мовою, хоч і при-свяченого місцевим інтересам. Головне в тому, щоб знайти цілком підходящо-го для Громади, цілком певного, бла-гонадійного для Петербурга, редакто-ра-видавця. І він запропонував зараз же поїхати до людини, яка була б добрим кандидатом для цього».

Цим кандидатом був саме о. Петро Лебединцев, від 1868 р. кафедральний протопоп Києво-Софійського собору, водночас людина з редакторським до-свідом – як один з фундаторів та пер-ший редактор журналу «Киевские епархиальные ведомости» (у 1862-1874 рр.). Отже, Антонович з Лазарев-ським: «Зупинилися біля бічного вхо-ду до Софії. Пройшли великим цвин-тарем повз зимову церкву, собор, ми-трополичий будинок і ввійшли до дво-поверхового будинку. Подзвонили. До передпокою назустріч вийшов ма-ленький сухий попик у сірій рясі. Під кольор її борідка, вуси, заплетена сива кіска. Понад окуляри у срібній оправі допитливо дивилися карі розумні очі. Права рука машинально гралася з на-грудним хрестом.

Меморіальна плита хресній матері Михайла Грушевського, Юлії Лебедин-цевій, у стіні церкви св. Іоана Богослова

у Холмі. Фото Ю. Гаврилюка

ється, також з «Енеїди», і тим кінчи-лась його причетність до української літератури. Але й до всякої іншої літе-ратури не виявляв він ніякого інтересу – хоч і викладав якийсь час «русскую словесность». До українського сло-ва він ставивсь з симпатією і заразом з певним страхом, очевидно, під впли-вом балачок в київських «серйозних» кругах про «хохломанство». Україн-ську стихію народну любив щиро. Пі-сень знав силу і співав їх гарно – замо-лоду мав гарний тенор, співав в акаде-мічнім тріо. Любив взагалі українську пісню незвичайно – як весь той гурток, де він обертався. Поїхати на рибу, десь, з добрим запасом пиття, поспівать і по-балакать у веселім товаристві по щи-рості «вільно» – се була найвища і єди-на приємність для нього і для тих кру-гів, в яких він обертавсь. Театру там цурались, книжки не любили, громад-ських тем не дуже зачіпали. Була певна тиха фронда проти російського уряду... До справжньої політики мали справ-жній жах, як до джерела всяких бід».

Можна гадати, що Сергійова лю-бов до «української стихії народної», хоч і не переросла в опальне «мазепин-ство», також зіграла роль у нашій істо-рії, адже її плодом були етнографічні статті, передані для друку в популяр-ному київському тижневику для ду-ховенства «Руководство для сельских


но свідчить хоч би те, що дехто з чи-тачів «Київської старовини» – журна-лу ж легального та російськомовного, боявся передплачувати його на своє прізвище. Сам доступ до журналу та-кож часто обмежувався, зокрема для молоді, адже як згадував один із випус-кників Холмської вчительської семіна-рії «журнал «Киевская старина» дово-дилось мені бачити в фундаментальній семінарській бібліотеці, до якої доступ нам, семінаристам, був заборонений».

І тут, можна сказати, родина Лебе-динцевих знов вмішалася в долю Ми-хайла Грушевського, який в момен-ті появи перших випусків журналу був учнем гімназії у Тифлісі (Тбілісі): «На той час батько зробив мені дуже доречний подарунок, що мав великий вплив на дальший напрям моїх інтере-сів: він виписав мені «Київську стари-ну» за перший рік, 1882, і запренуме-рував на наступний, 1883. (...) 1883 рік, власне, й пішов у мене на таку громад-ську і національно-політичну самоос-віту, самовиховання, на матеріалі і за вказівками «Киев[ской] старины». Роз-думуючи над тим, як багато я завдячив її першим двом річникам, я скріпля-юся у вдячності і признанню громад-ським заслугам її фундаторів і керівни-ків. Скільком поколінням українського громадянства протягом її перших двох десятиліть існування служила вона та-кою школою?!».

Закінчуючи цю спробу виявити нові особи, якоюсь мірою причетні до по-воротів долі Михайла Грушевського, а раніше в цьому контексті не згаду-вані, випадає зробити констатацію, що належали вони до покоління інтеліген-ції, яке, хоч у більшості щиро любило свою українську батьківщину, то в пе-реважній своїй масі надалі жило в сис-темі координат створених чужими «на-ціональними проектами». Як-бо 1876 р. писав Михайло Драгоманов «ті пись-менні люди тепер мало мають спілки з мужиками, а більше з начальством, і вивчені по чужим школам, для служ-би чужим царствам і панствам, між ко-трими поділена наша Україна». Однак Петро і Феофан Лебединцеві та Сергій Грушевський, хоч і займали посади, які асоціюються зі «службою цариз-мові», лише на перший погляд впису-ються у цю дефініцію. Насправді, хоч може й самі це не зовсім усвідомлю-вали, були вони тихими учасниками і півтворцями процесів, які у ХХ ст. показали, що українці як самодостатня нація та Україна як держава це не при-мха, але історичний імператив.

Юрій ГАВРИЛЮК

Антонович приязно привітався з ним і познайомив Лазаревського, мовляв, це ж і є панотець Петро Лебединцев, Со-фійський протоієрей, той самий, що, коли йому пропонують архієрейський сан, відповідає: архієрейських катедр чимало, а Софія одна, як же мені її за-лишити?!

Господар тільки посміхався. Вихо-дило у нього: кхе-кхе-кхе...

Що ж, – казав він, – до Шевченко-вих слів: «Немає в світі України, немає другого Дніпра» – я приєдную завжди й Кулішеві: «Кращого міста на світі не-має, як Київ», кхе-кхе-кхе...

Лазаревський і Лебединцев уже при-гадали один одного: це ж за незабут-ніх Шевченківських днів Петро Лебе-динцев клопотався, щоб труну на ніч поставити до церкви, це ж він правив одну з панахид.

У кабінеті з важкими дерев’яними стільцями, такою ж канапою, з вели-кими портретами якихось архієреїв на стінах, з погруддям Шевченка на пись-мовому столі, з кліткою у кутку, накри-тою парусиною, звідки іноді було чути цвірінчання мов крізь сон, – Антоно-вич зразу почав говорити про справу видання історичного журналу і, оче-видно, не вперше, запропонував Лебе-динцеву стати за ректора-видавця.

Кхе-кхе-кхе, – посміхався Лебедин-цев, – діло дуже добре, дуже корисне, але редагувати вже не візьмуся, заста-рий я. Проте пропоную на кандидата мого брата, Феофана. Як для нас, так і для Петербурга, кандидат цілком відповідний. А він якраз і збираєть-ся подавати до демісії і переїжджати з Польщі до Києва. Навіть запитував, якою б справою зайнятися?».

Наступного, 1880 року, відбулася перша зустріч з Феофаном Лебединце-вим – у Лазаревського, який тоді вже переселився до Києва: «То були Ан-тонович, Петро Лебединцев і третя, дуже гладка, висока людина з посиві-лим волоссям і бакенами, як у Олексан-дра II, з проникливими карими очима на опухлому обличчі. Одягнена вона була офіційно. Людина астматично за-сапалась.

– Це і є мій брат Феофан, про яко-го ми колись говорили і який нарешті приїхав до Києва як цілком уже віль-ний козак, шукаючи якогось доброго діла, кхе-кхе-кхе, – говорив Петро Ле-бединцев».

Саме на цій зустрічі мало бути при-йняте рішення, «щоб Феофан Лебедин-цев якнайскорше починав клопотан-ня про надання йому дозволу видава-ти і редагувати історичний журнал». Журнал був названий «Київська ста-ровина», хоч, звісно, виходити мусив під російською назвою «Киевская ста-рина». Офіційний дозвіл з Петербурга на його видавання Ф. Лебединцев отри-мав у жовтні 1881 р., перше ж число що-місячника з’явилося вже в січні 1882 р.

Так, завдяки репутації здобутій Ф. Лебединцевим на державній служ-бі імперії, у добу боротьби цієї імпе-рії з паростками національного україн-ства міг постати журнал, який відіграв чималу роль не лише в розвитку укра-їнознавства, але й причинився до фор-мування цілого покоління українських патріотів. Про атмосферу не лише по-силеного русифікаційного тиску, але й поліційного нагляду за «українофі-лами», в якій виходив цей, довгий час єдиний друкований орган української думки в Російській імперії, красномов-

Протоієрей Петро Лебединцев – настоятель Софійського

собору у Києві

Феофан Лебединцев – редактор і вида-вець журналу «Київська старовина»

(1880-ті роки)


Церква cв. Параскеви у Радружі на Лю-бачівщині (Підкарпатське воєвод-

ство) є перлиною української дерев’яної архітектури, що збереглася до сьогодні і входить у перелік пам’яток ЮНЕСКО1. Це одна із небагатьох церков, з яких ма-ємо уцілілу велику групу ікон ХV-ХVІІ ст. Основна їх частина сьогодні належить Національному музею у Львові, куди на-дійшла у 1930 р. з експедиції директора музею Іларіона Свєнціцького. Колекція Національного музею володіє найдавні-шими творами. Деякі вже стали хресто-матійними в історії українського мисте-цтва (найвідоміша з них «Св. Миколай з житієм», що налічує десятки публікацій). Менша частина радрузьких ікон нале-жить музеям Польщі.

Про ікони з Радружа не було окремо-го видання, на яке вони безперечно за-слуговують. Далеко не всі твори опублі-ковані, зокрема, з колекції Національного музею, яка налічує 23 пам’ятки. Сьогод-ні маємо добру нагоду розглянути одну із них – «Різдво Христове» (на обкладинці), оскільки нещодавно завершилася її по-вна реставрація, яка дала змогу деталь-ніше проаналізувати мистецькі вартості твору. Реставраційна робота велася упро-довж 2016 р. Її здійснила досвідчений фа-хівець реставраційної майстерні темпер-ного малярства Національного музею ху-дожник-реставратор Соломія Мокрій.

Виходячи з розмірів (114х81 см) іко-на була храмовою. До церкви в Радружі вона могла бути переданою з якоїсь іншої церкви. Пам’ятка дійшла до нас у досить доброму стані збереження. Дошка має лише незначні пошкодження: вищерб-лення по нижньому краю, вверху посе-редині та зліва вверху.

«Різдво Христове» є тим сюжетом, який дає багато простору для творчої уяви іконописця. Немає двох однакових зображень на іконах на цю тему. По-сво-єму трактує її автор ікони з Радружа. Цей майстер працював на пограниччі ХVІ-ХVІІ століть, у час, коли у традицій-ні давні зразки вже проникали нові тен-денції, запозичені з західноєвропейської мистецької культури. Серед тогочасних західноукраїнських ікон «Різдва Христо-вого» радрузька ікона стоїть дещо окре-мо. Вона привертає увагу перш за все своєю композицією.

Сцена вирізняється оригінальним трактуванням умовного пейзажу показа-ного у вигляді рядів дерев, що розміщені на коричневій площині тла, немов на ки-лимі. Дія розгортається трьома регістра-

ми: вверху обабіч сегменту блакитного неба, у якому зображена зірка, рядочком симетрично розміщені шість ангелів: по три з кожного боку у червоній, блакит-ній і білій одежах. Вони немов визирають з-за гір, тримаючи посох, хоча їхні руки покриті полою плащів, а у центрі, дещо нижче, зображений сьомий ангел з широ-кою білою стрічкою в руках; на ній текст кондака: «Слава во вишніх Богу і на землі мир людям доброї волі» (в оригінально-му тексті простежується місцева народна говірка) («...въ цловьцехъ блговолєниє»). Цей елемент зі стрічкою в руках ангелів з’явився на іконах у кінці ХVІ – на по-чатку ХVІІ ст. На іконі з Радружа маємо один з перших подібних прикладів, при чому стрічку тут тримає один ангел, а не два, як у пізніших пам’ятках.

В другому регістрі зображена Богоро-диця на світло-блакитному, майже біло-му ложі. Діва Марія є центром усієї ком-позиції. Біля Неї праворуч зображена пе-чера з малим Ісусом, сповитим у золо-ті пелени; над Дитям похилилися віл і осел. Богородиця повернена головою влі-во, немов веде розмову з трьома царями, що стоять поряд навколішки, тримаючи перед собою дари. У нижньому регістрі традиційно зображена розмова св. Йоси-фа з пастушком. Розповідь пожвавлює зображення пастуха з сопілкою, навколо нього – отара овечок, інша отара трьома рядочками показана внизу композиції.

Іконографія «Різдва Христового» склалася на підставі текстів Євангелій від Луки (11, 6-16), Матвія (1, 18-23; 11, 1-12) та апокрифів – Протоєвангелія Якова і Євангелія псевдо-Матвія. Сцена об’єд-нує різночасові події: Різдво Христове та поклін трьох царів. Головне місце у ком-позиції завжди належить Богородиці. Її постать по відношенні до інших масш-табно збільшена. Проте, смисловим цен-тром усього дійства є Христос у яслах. Ясла як місце їжі, водночас символізу-ють Євхаристійного Христа, до якого прийшли осел і віл, що уособлюють жи-дівський і язичеський народи. Часто ясла мають форму саркофагу, а Дитя сповито так, як в Ізраїлі сповивали мертвих. Та-кож сама яскиня має форму висіченої у скелі печери для захоронень. Так наро-дження і смерть поєднані в одному зо-браженні. Зауважмо, що у східній філо-софії народження і смерть часто ототож-нюються; смерть сприймається як дру-ге народження. Смерть Христа є другим народженням людства. Євангельський текст подає дуже скупі відомості про ца-

рів (про них згадує лише євангелист Мат-вій, 11, 1-12). Не називається ні їх кількос-ті, ні національної приналежності, ні кра-їн, з яких вони прийшли. Ясно тільки, що це не юдеї, а їхня батьківщина – Схід. У Богородичному акафісті згадано про ца-рів, як про «синів халдейських», які по-вернулися до Вавилону. Подробиці про них подають апокрифічні передання. Число царів відповідає числу принесе-них ними дарів: золото, ливан і миро, які теж мають символічні значення: золото приносять у подарунок цареві; спалюю-чи ладан, славлять Бога; миро-олія, якою змащують мертвих – знову предвіщен-ня Христової смерті. Царі представля-ють найвищий щабель суспільної ієрар-хії, тоді як пастухи належать до найниж-чих соціальних верств, отже умовно по-казано відданя шани Христові усім люд-ством. Пастухи були покликані першими поклонитися Ісусові. Вони були прообра-зом священиків. Водночас і Христос для людини є царем, добрим пастирем і жер-товним ягням.

Ікона з Радружа представляє мис-тецький зразок т.зв. народного іконопи-су, який значного розвитку набув якраз у кінці ХVІ ст., коли в ікону, що поволі від-ходила від давніх візантійських тради-цій, проникали реалії навколишнього сві-ту. В іконах виявлявся той «місцевий ко-лорит», у якому вони створювалися. Та-кий виразний і живий струмінь народно-го мистецтва має й радрузька пам’ятка. Її анонімний майстер створив свій варіант традиційного зображення, який немає близьких аналогів в українському іконо-писі, і це виявилося передусім у тракту-ванні пейзажу.

Влучно описала цю ікону відома укра-їнська дослідниця Віра Свєнціцька, від-значивши, що «народний майстер надав оригінального, суто народного і водночас урочистого звучання традиційній ком-позиції візантійського типу. Художник прагнув якомога реальніше змалювати дію. Він пластично виліпив форму, осу-часнив трактування сюжету в деталях, наблизивши тим божественне до земно-го»2. Високі мистецькі вартості твору від-значив й І. Свєнціцький. У 1939 р. ікона була представлена на виставці Галицько-го примітиву; до 1940 р. входила в постій-ну експозицію музею, а вперше в кольорі опублікована у 1991 р.3 Теперішня її пу-блікація вперше представляє твір після здійсненої повної реставрації.

Закінчення на 41 стор.

(Ікона «Різдво Христове» кінця ХVІ ст. з церкви cв. Параскеви у Радружі)

Слава во вишніх Богу


Підляшшя то один із найменш ін-дустріалізованих, отже й забруд-

нених регіонів Польщі, дякуючи чому це гарне місце проживання різних ви-дів тварин. Луки, поля, ліси, річки і бо-лота – це різноманітні місця, необхідні для їхнього життя. Багату фауну має, зокрема, Біловезька пуща, де мешкає більше 10 тисяч видів, серед яких 59 видів ссавців, в тому числі й найкруп-ніший представник сучасної європей-ської фауни, символ регіону – зубр.

Представлена тут лексика – це зна-чно понад 100 назв на окреслення по-над 30-ти як диких, так і свійських тва-рин. Вони записані в першу чергу в се-лах ґм. Чижі (Збуч, Чижі, Шостаково), хоча знайшлися тут також назви вжи-вані в інших місцевостях україномов-ного Підляшшя (Стебки, Плєски, Паш-ківщина, Топорки тощо).

Увесь матеріал поданий алфавітно – спершу йде назва українською літера-турною мовою, далі – польською, на кі-нець подані курсивом підляські говір-кові варіанти назв конкретних ссавців, часом зменшені і згрубілі форми, а та-кож форми двоїни і множини. Погру-бленим шрифтом позначено наголос.

Слід згадати, що зоологічна лексика, в тому числі пов’язана зі ссавцями, на-лежить до найбільш старовинної, а ба-гато назв сягає ще праіндоєвропейської мови. Це пов’язане з тим, що праіндо-європейці приручили тварин раніше, ніж відкрили і почали вирощувати зер-нові культури. Тому й багато назв тва-рин – спільні різним мовам.

Значна частина регіональних назв ссавців звучить так само, як у літера-турній мові: вовк, горностай, заєць, коза (в значенні koza, але також sarna), козеня, корова, порося, собака, овечка тощо. Велику групу складають теж го-віркові варіанти загальноукраїнських

назв: вуол, куонь, куот, куошка, круоль, тхуор (з дифтонгом уо в місці сучасно-го українського і), кролік, олєнь (з м’я-ким л) і т.д. Деякі назви – це архаїзми, тобто форми, що були колись ужива-ні в українській мові: медвіедь, суслік. Часом трапляються русизми: лєтюча миш, йожик, або полонізми: єж, дзік, нєтопеж, однак це найчастіше слова, які пізніше з’явилися в підляських го-вірках, нерідко витисняючи місцеві, ре-гіональні форми (напр. дзік у місце сві-ня, свиня). З-посеред суто підляських назв на увагу заслуговує одна – вжива-не колись у Збучі окреслення кажана – раміеннік.

Окрім назв ссавців, які відомі в ре-гіоні, в говірках Підляшшя функціо-нують також назви на окреслення тва-рин, які не були тут присутні: лєв, льві-ця, львиця, верблюд, мавпа тощо. Вони з’являються хоча б у місцевому фоль-клорі, напр.:

Ой, коб то молодиця,То була би в спудниці.А коб же ж і львиця,То була би із хвости... (пісня з Малинник)

Окрім того зображення лева мож-на побачити на підляських хатах. Це, ймовірно, спричинене тим, що в між-воєнному періоді характерну для Під-ляшшя вирізку робили нерідко євреї, які й вводили елементи притаманні своїй культурі.

Окрім назв ссавців удалося зібрати понад 120 різного роду популярних на-родних порівнянь, фразеологізмів (бре-ше би собака, тлусти як борсук, дужи як вуол), приказок і прислів’їв (як одна корова ричит, то друга мовчит; шко-довав вовк кобилу, то зоставів хвуост і гриву), в яких з’являються ссавці. Ба-гато з них це місцеві варіанти загаль-

новідомих фразеологізмів, приказок і прислів’їв (можна тут порівняти за-гальноукраїнські: вовком дивитися; їхати (поїхати) як волами; на похиле дерево і всі кози скачуть; не тоді собак годують, як на охоту йдуть). Зібрано також цікавий фольклорний матеріал, оскільки деякі ссавці – герої ліричних і обрядових пісень (вуол, куонь, олєнь) або дитячих приспівок, віршиків і ка-зок (куот, заєць). Деякі з них, як хоча б куонь – багатозначні символи.

* * *Загальним окресленням у повсяк-

денній мові диких хижих тварин є в об-стежуваних селах Підляшшя звір, звіер (множина – звірие). Уживається також збірного окреслення – звірина. Дікі як звіер – почуємо в Збучі. Звіром, звіером назвуть у регіоні також дуже люту, жорстоку людину.

Четвероногі свійські сільськогоспо-дарські тварини назвуть у залежності від села по-різному: скотина – почує-мо в Бобрівці, Витові або Черемсі-Селі, скот, скатіна – хоча б у Збучі (скаті-ною назвуть там також жорстоку, під-лу людину), живіна – у Войшках, Збу-чі, худоба – у Добриводі:

Соничко заходит, Гандзя снопи зносит.Снопикі зносила, до копи ставила,То й пушла додому, загнала худобу.Загнала худобу, вечеру зварила.То й зганула Гандзя, що в полю дитина. (лірична пісня з Добриводи)

Цікаво, що напр. у селі Збуч слово худоба має зовсім інше значення – так скажуть про дуже худу людину.

Свійська рогата худоба – це на під-ляських селах бидло:

(Світ ссавців у підляському фольклорі. Ч. 1)(Світ ссавців у підляському фольклорі. Ч. 1)«Шкодовав вовк кобилу...»

Зубр

и на

пол

ях се

ла Д

убин

и. Ф

ото

Ю. Г

аври

люка


«Шкодовав вовк кобилу...»

Ой, роде, роде, роде богати,Перепівайте бидлом рогатим.А ви, сестриці, хоч по теліці,А ви, браткове, хоч по бичкові. (весільна приспівка з Тиневич-Великих)

Бидлом назвуть у регіоні також хам-ських, некультурних людей.

Від слова бидло походить, зачутий хоча б у Збучі і Чижах, прикметник бидловаті, якого вживається у відно-шенні до корови, яка хоче до бика (ко-рова бидлує). Бидлує – скажуть також іронічно про чоловіка, який безперерв-но п’є (тиждень бидловав).

бобер – bóbr – буобр, бобр множина – бобри

Бобер – найбільший гризун Євразії з характерним лопатоподібним широ-ким хвостом, якраз у селах ґміни Чижі менше відомий, мабуть тому не збере-глися якісь особливі місцеві його наз-ви. Уживані в тих місцевостях форми буобр, бобр можуть бути просто поло-нізмами, пристосованими до локаль-ної говірки. Словарь української мови Бориса Грінченка, виданий у перших роках ХХ ст., окрім вживаних дони-ні форм бобер, бобрик, фіксує також форми бібр і бобро.

борсук – borsuk – борсукмножина – борсукі

Відомий на Підляшші борсук євро-пейський або лісовий – це хижий лісо-вий хутровий звір з міцним, товстим тілом та характерними чорно-білими смугами на голові. Його вигляд знай-шов віддзеркалення у популярному в Збучі порівнянні тлусти як борсук.

У північній частині ареалу борсуки впадають у зимовий сон. Спіт би бор-сук – скажуть на Підляшші.

ведмідь – niedźwiedź – медвіедь, медвідь, мидвідь; медведіха (самка вед-медя); медведік, медвежатко (маля ведмедя)

множина – медведіе; медведіхі; мед-ведікі, медвежата, медвежатка

Сьогодні на території Польщі зберег-лося лише коло ста бурих ведмедів у Карпатах, проте в історичні часи це був звичайний звір на всій терито-рії Європи, в тому числі – звичайно – й у Біловезькій пущі. Один із найбіль-ших наземних хижаків у світі служив об’єктом полювань – добре відомі хоча б королівські полювання у Біловезькій пущі, які довели до скорочення його чисельності. Тим, що остаточно дове-ло до знищення ведмедя бурого в дру-гій половині ХІХ ст., була політика, яка

мала на меті збереження зубра та дичи-ни (ці хижаки нерідко вбивали зубрів). Часто подається 1878 рік – як той, коли вбили останнього ведмедя в Біловезь-кій пущі.

Незадовго до початку Другої світо-вої війни з’явилися спроби повернен-ня того хижака в природне середо вище пущі. Однак, ведмеді почали відвідува-ти сільські обійстя, підкрадалися до хат, виїдали яйця, хліб, випивали молоко, та й зачіпали прохожих, пастухів тощо. Були смертельні випадки таких зустрі-чей – як для людей, так і для звірів.

За «совєтув» медвіедь вматався в погуон овечок в Ягуднік. То втікалі, бо бояліся – згадує Марія Максим’юк, уро-дженка Стебок.

Другу світову війну прожили чоти-ри ведмеді. Востаннє слід того хижа-ка в польській частині Біловезької пущі бачили в березні 1947 р.

Бурі ведмеді полюбляють мед, за що цей вид і отримав свою назву у слов’ян-ських мовах (рос. медведь, білор. мядз-ведз, болг. медве́д, серб. мѐд вjед/med vjed, словен. médvẹd, польськ. niedźwiedź), які походять від праслов’янського med-vědь – зі слів medъ («мед») та ěd- («пої-дач», «їд»). Сучасна українська назва ведмідь утворилося у результаті пе-реставляння складів, хоча й досі вжи-вається давнішої форми медвідь, яка представлена численними приклада-ми не лише в народних піснях, але та-кож у художній літературі та й науко-вих, журналістських та інших текстах. Отож, підляські медвіедь, медвідь, мид-відь – це різні варіанти давнішої форми, властивої українській мові.

Що цікаве, слово ведмідь у дав-ні часи було табуїзмом – цього хижа-ка уникали звати ведмедем, заміняю-чи його названня різними іносказання-ми. Українці напр. уживали слова вуй-ко (Карпати), бурмило, Михайло. Ймо-вірно, що найменування ведмедя Миш-ко, Міша утворилося від слова мѣхъ, оскільки масивне тіло того ссавця нага-дує формою мішок.

У селі Збуч найменування медведя Мішка зберіглося у фразеологізмі косо-лапи Мішка – скажуть так напр. про ди-тину, яка взула черевики не на ту ногу. Можливо, що в підляській говірці цей зворот з’явився під впливом російської мови.

Медвідь – герой частих порівнянь людей до цієї тварини. Вказують вони на різноманітну народну символіку, якою наділено того хижака:

Повуольни як медвіедь; поворочуєть-ся так помалу як медвіедь.

Дужи як медвіедь.

Хлопець як медвіедь.Хропе як медвіедь.Навалівся як медвіедь (на ногу).Медвідь трапляється також у під-

ляських народних піснях і приспівках, передусім весільних:

Не буойся невіестко,Добре тобіе буде.Сами жорна мелют,Сама ступа товче,Медвіедь хліеба напече,З-пуд печи вода тече. (Малинники)

Там за горою медвідь брикає, Не йди Маньочка – свекра ліхая. А я медведю солонини кину,А я свекруху кулаком у шию.Нехай медведь той солонину смокче,Нехай свекруха за пічью квокче. (Черемха-Село)

Медвідь – частий герой дитячих ка-зок. Підляську казку Про медведя і ли-сицю, подану в книжці Котилася тор-ба з високого горба, записала в Дашах Анна Артем’юк.

вивірка, вевюрка, білка – wiewiór-ka – вавюорка, вевюорка, вивюор ка, ви-вюрка; вавюорочка

множина – вавюоркі; вавюорочкі

Гарний невеличкий лісовий гри-зун, що живе на деревах, має в україн-ській мові велику кількість традицій-них назв. У літописних джерелах його називали віверицею, пізніше – вивери-цею. У суміжних мовах поширилися дуже різноманітні форми на основі ve-ver: вавёрка в білоруській мові, voverė в литовській, вивірка, вевюрка в україн-ській, veverka в чеській, veverica у сло-вацькій, wiewiórka в польській тощо. На підляських селах найчастіше можна почути вавюор ка (Збуч, Чижі), вевюор-ка (Шостаково), вивюорка, вивюрка.

Рижи би вавюорка – скажуть у Збучі про людину з рудим волоссям.

Назва білка (від давньої традиції іме-нувати коштовне, передусім кунове ху-тро як біла) стала популярною в росій-ській літературі та в мультфільмах ра-дянської доби. Її поширення в україн-ській мові збіглося у часі з надзвичай-но популярним у радянські часи жар-том про синдром Delirium tremens, яко-го називають просто білочкою. Зловити білочку, бачити білочку – так кажуть про хронічні форми алкоголізму, коли хворий має галюцинації і може йому привидітися вивірка.

Назви білка в говірках Підляшшя не вживають. Отже, назва села Biełki (го-віркове Біелкі) в ґм. Милейчиці – не від білки, але – як подає проф. Михай-


ло Кондратюк у книжці Nazwy miejsco-we południowo-wschodniej Białostocczy-zny – від власної назви Biełko. Також від власних назв Biełko, Białek назва села Białki (говіркове – Білкі) у ґм. Нарва.

видра – wydra – видрамножина – видри

Хижого ссавця, з цінним хутром темно-бурого кольору, який з’їдає риби, звуть на Підляшші просто – ви-дра. Це слово – відоме не лише україн-ській і польській, але чи не всім слов’ян-ським мовам, – має давні індоєвропей-ські корені й походить від ūdrā – «той, що живе у воді», від ūd – «вода».

Слова видра це також зневажливе окреслення людини, найчастіше жін-ки. Видровати – скажуть у Збучі про когось, хто є дещо агресивний і свар-ливий.

віл – wół – вуол; волікмножина – воли; волікі

Віл, тобто кастрований бик, це най-старіша приручена в’ючна тварина, якщо не брати до уваги собак. Для пе-ревезення вантажів його стали вико-ристовувати близько 7,5 тис. років то-му. Використання волових пар для за-пряження в плуг відбувалося вже при застосуванні ярма, імовірно, починаю-чи з середини VI ст. до н. е. в Централь-ній і Східній Європі.

Через витривалість, працьовитість і неагресивність воли здавна були попу-лярними на підляських селах. Їх вико-ристовували тут ще на початку ХХ ст. Як розповідає народжений у 1923 р. в Збучі Василь Максим’юк, старіші люди згадували, що річні воли відда-вали на спеціальний вишкіл до відда-лених на 11 км Кленик. Щойно після такого навчання їх використовували в сільському господарстві – вони перед-усім орали поле.

Записаний у селах ґм. Чижі варіант вуол – це давніша форма, в якій у місці сучасного українського і зберігся диф-тонг уо. Слід згадати, що форму вуол почуємо також в інших українських говірках, м.інш. в найближчих підлясь-ким волинсько-поліських та східнопо-ліських (лівобережних).

Віл це одна з найулюбленіших свій-ських тварин українців, образ якої зу-стрічаємо у фольклорі, в тому чис-лі підляському. Після коня це найпо-пулярніший звірячий герой підлясь-ких народних пісень, який з’являєть-ся в різних жанрах місцевого пісенно-го фольклору:

Їжте, гостоньки, їжте.Ми для вас прибиралі:

Чорного вола билі,Чорного, рогатогоДля роду богатого.

Ни треба вола бити, Волом треба робити.Свиню заколоти,Бо ни має роботи. (весільні приспівки з Черемхи-Села)

Ой га-ну, га-ну, сиви волікі,Чом віете не орете?Ой, ліета моїе молоденькія,Чом ви так марно йдет… (рогулька з Малинник)

Ой, жнися, жнися,Мій загонець широкий,Бо орав тибеВолічок білобокий. (жнивна пісня з Добриводи)

– Чи ти мілий уміраєш,З кім ти мене покідаєш?– Покідаю пару волув,Пару волув вороненькіх. (солдатська пісня з Чижів)

Чумаче, чумачеЧого зажурився?Чи воли присталі?Чи з дорогі збився? (чумацька пісня з Малинник)

Ой воли моїе половенькіє,Чом же ви не орете?Ой ліета моїе молоденькіє,Чом же марненько йдете? (лірична пісня з Тростянки)

Образ вола використаний також у численних підляських народних по-рівняннях і приказках:

Робіті як вуол, робочи якби той вуол.

Повуольни як вуол; тягне так би той вуол; як вуол тягнеться (про ко-гось, хто дуже помалу їде).

Дужи як вуол.Як вуол посцяв (про щось криве,

напр. криву стежку на голові зачесаної дівчинки); так піше, як вуол посцяв; орав, так би вуол посцяв.

Забився вуол як телятом бив.Такій кєпські, што на воловуй скуори

не опісаті.Хоч би й за вола, аби діевкою не била

(про намагання дівчат швидко вийти заміж).

Вола знайдемо й у підляському при-слів’ї: Як на Грумніці піевень нап’єть-ся водіці, то на Юрія вуол наїесться травіці (якщо в день Стрітення Гос-поднього відлига, то буде рання вес-на). В Україні скажуть подібно: Коли на Громницю півень не нап’ється води-ці, то на Юрія віл не наїсться травиці.

вовк – wilk – вовк; вовчиха (самка вовка); вовчик, вовчок, вовченя (маля вовка); вовчиско

множина – вовкі; вовчихі; вовченя-та; вовчиска

У Польщі найбільше вовків – хижа-ків родини собачих сірої масті – про-живає у Підкарпатському, Малополь-ському, Підляському та Вармінсько-Мазурському воєводствах, їх загалом 500-700 особин. У польській частині Біловезької пущі нараховується всьо-го вовків 30.

Упродовж віків люди знищували цих хижаків, уважаючи, що вони дуже шкідливі для сільськогосподарських тварин та небезпечні для людей. Бува-ло й буває, що вовк підкрадеться до сіл, де – як кажуть підляшани – гусь забе-ре, овечку забере: Як на Стебках жилі, то прибіег до Ригорових. В окно діві-мся, а тут вовк вибіг і за гусь, за шию. На себе закінув і пошов у ліес (Марія Максим’юк, уродженка Стебок, жи-телька Збуча).

Поки вистачає дичини, вовки не по-являються в людських селищах, хоч і є ватаги, які спеціалізуються в здо-буванні поживи в людських поселен-нях. Проте, це вид, який охороняєть-ся. У Польщі введено повну заборо-ну полювання на цього хижака. Час від часу проводяться різні кампанії на його захист.

Українське слово вовк походить від праслов’янського vьlkъ. З-посеред схід-нослов’янських мов давнє l зберегло-ся тільки в російській, де є волк, у бі-лоруській і українській мовах воно пе-рейшло в у нескладове, записуване в ук-раїнському алфавіті за допомогою бук-ви в, а в білоруському – ў (воўк). Під-ляські форми вовк, вовчиха, вовчик, вовченя звучать як в українській літе-ратурній мові.

Що цікаве, багато дослідників ува-жає, що вовк, крім кози, це тотемна тварина племен, з яких сформувався український народ. Вовк як тотем при-таманний для волинського, частково й чернігівського Полісся.

Вовк у народній уяві завжди був символом жорстокості та ненасит-ності. Це знайшло віддзеркалення в численних підляських фразеологіз-мах і приказках:

Голодни би вовк.Шкодовав вовк кобилу, то зоставів

хвуост і гриву.Як вовк поглєдає; поглєдає би вовк

скоса.І вовк сити, і коза ціела.Вовка ногі корм’ят.Натура вовка тягне в ліес.


Мовка про вовка, а вовк тут.Вовк собакі не боїться, но не любіт

його з’ягу.Рідше вовк з’являється й у підлясь-

кому пісенному фольклорі:

Ой, ходіете сиви волиНе буойтеся вовка. (пісня з Малинник)

У дитячій пісні Грипино-лупино, та-кож з Малинник, є згадка про вовчка, який вимиє горщок.

Вовк – частий герой народних ка-зок. Анна Артем’юк у книжці Котила-ся торба з високого горба подає ціка-ві підляські приклади – з села Олекші (Казка про бабу, діеда і вовка) та Дуб’я-жина (Як вовк хотіев хліеб печи).

горностай – gronostaj – горностай множина – горностаї

На підляських селах відомий і гор-ностай – цінний хутровий звір родини куницевих. Як згадують старші жителі Збуча, на його часто полювали з огляду на цінну, дорогу шкіру.

Підляська форма, записана в селі Збуч, звучить як і в літературній мові – горностай.

заєць – zając – заєць, заїць; зайчиха (самка зайця); зайчик, зайченя, зайче-нятко, зайчичок, зайка (маля зайця)

множина – зайці; зайчихі; зайченя-та

Невеликий звірок родини гризунів з куцим хвостом, довгими задніми но-гами і довгими вухами – зветься в під-ляських селах заєць (Збуч, Чижі, Шос-таково тощо) або заїць (напр. Черемха). Це суто українські форми, з притаман-ним лише цій мові м’яким ц на кінці слова (пор. білоруське і російське заяц).

Зайчик з’являється передусім у ди-тячих творах. У селі Чижі популярний був, для прикладу, такий віршик:

Біегав зайка по капусті,Носів ляльку в жовтуй хустці.Оддай, зайку, лялькуДля (ім’я дитини) на забавку.

Злапав (злапала) зайця – говорили для малятка, коли впаде.

Зайчик з’являється також у контексті гостинця від дорослих для дітей: Як ко-лісь їезділі зімою по дрова до пущи, то привозілі кусок хліеба чи так што і го-ворилі, што то «зайчик дав» (Людмила

Юзвіюк, Чижі). Часто такий подарунок звали зайчи хліеб.

Зайчи хліеб пов’язаний також із обря-дом ставлення після завершення жнив перепелиці – в недожатому, прикраше-ному збіжжі клали плаский камінець, латочку і хліб, у деяких селах також ро-били доруожку для зайця: Той хлібець і тая суоль, і латочка завше була. Бо то кажут, коб як принести з перепе-ліці того хліеба, бо то зайчи хліеб. І як його поїси, то й будут і зуби здорови, і всютко. То коб його принести ж не сухого, то всього з’їдят. І я колісь його їев, бо барзо добри зайчи хліеб (Віталій Соха, Топорки).

Заєць з’являється також у жнивних приспівках, нерідко дещо грубих і не-пристойних.

Зайчик – дуже полохливий, чуткий звірок, тому й говорилося в Збучі: спіт як заєць; спіт так би заєць пуд межою; спіт зайчим сном.

Зайчим грибом називали в Збучі мо-ховика зеленого (рodgrzybek zajączek); зайчи щавух – це в говірці того села квасениця звичайна (szczawik zajęczy). Шо цікаве, підляська назва тої росли-ни – це говірковий варіант давніших

Ссавці – частий мотив прикрас підляської народної архітектури. Часто це навіть багатофігурні сцени, розміщені на щитах хат і понад вікнами (тут зразки зі Збуча), найчастіше однак силуети окремих тварин на дошках, якими від негоди захищені хатні вугли (тут лев і вивірка з хати в Чижах).


форм відомих українській мові: заячий щавель, заячий щавух, зафіксованих у словнику Бориса Грінченка, видано-го на початку ХХ ст.

зубр – żubr – зубер, жубер, жубормножина – зубрие

Зубр, тобто великий і могутній бик, якого вага може сягати навіть 1000 кг, це найкрупніший представник сучас-ної європейської фауни. Він символ Бі-ловезької пущі, яка й дякуючи ньому на початку XIX ст. стала відомою, оскіль-ки виявилося, що в її лісах зберегла-ся значна кількість зубрів, винищених в інших місцях Європи. Уже в 1803 р. було заборонене полювати на цю рід-кісну тварину, а згодом вироблено ряд заходів, спрямованих на її збереження.

На початку XX ст. в Біловезькій пущі налічувалося вже 727 зубрів. Але під час Першої світової війни та зразу після неї вони були повністю винище-ні – останній зубр був вбитий у 1919 р. У міжвоєнному періоді в пущі поча-лися спроби відновлення стада зубрів. У 1939 р. їх було 16 голів. Вони щасли-во пережили Другу світову війну. За-раз по польському боці проживає 578 зубрів, яких удається побачити на волі, мандруючи пущанськими лісами.

Українське слово зубр та давньо-руське зубръ походять від праслов’ян-ського zǫbrъ. Польське żubr це, ймо-вірно, запозичення зі східнослов’ян-ських мов, оскільки в разі польського походження було б żąbr. Зубра на під-ляських селах звуть по-різному: зубер

(Збуч), жубор (Пашківщина), жубер. Згадка про нього з’являється, хоча б, у весільній приспівці:

Ой, маршалку, баламуте нашто лгав,Нашто ж ти мене молоденькую намовляв?Вчора казав штири воли як зубруовА ніні, звіесно, одна корова й то без руог. (Збуч)

їжак – jeż – єж, їеж, йожик, єжик, їежик, їж

двоїна – їжие множина – єжикі

Комахоїдний ссавець, якого верхня частина тіла вкрита твердими голками – це в говірці села Збуч єжик. Як ця на-зва, так і інші форми, фіксовані автора-ми Атласу східнослов’янських говірок Білосточчини, здаються бути або поло-нізмами, або русизмами (йожик).

В українському фольклорі є багато казок з їжаками. Підляський варіант загальновідомої української казки про їжака, який обдурив зайця, поміщений у книжці Котилася торба з високого горба (Про йожика і зайця – записана в селі Дуб’яжин).

кабан, свиня дика – dzik – свіня, діка свіня, дзік

двоїна – свініе

множина – свіні, дікі свіні, дзікі

Кабан дикий (свиня дика, дик, вепр) це предок більшості стародавніх і сучасних порід свиней. Він має один

з найширших ареалів серед наземних ссавців, популярний також у Біловезь-кій пущі – у її польській частині нара-ховується коло 1200 кабанів. Це один із найвідоміших мисливських звірів.

Кабан всеїдний – харчується пере-важно фруктами, насіннями, корінням і бульбами. Часто знищує оброблені поля: Як заведуться, то повиривают катрохлі пуд ліесом, преч (Марія Мак-сим’юк).

Найпопулярнішим окресленням ка-бана в обстежуваних селах є зараз дзік. Це полонізм в українських говірках ре-гіону. Лише старіші люди, та й не всі, скажуть на нього свіня, діка свіня.

кажан – nietoperz – раміеннік, миш лєтуча, нєтопеж

множина – раміеннікі, миши лєтучи

Нічного ссавця із широкими кри-лами, утвореними перетинками між довгими пальцями ніг, звуть зараз в обстежуваних селах, під впливом польської мови, – нєтопеж. Лише найстаріше покоління, народжене в 1920-тих, пам’ятає (хоча й рідко вживає) колишню назву кажана – ра-міеннік. Ця своєрідна, невідома укра-їнській літературній мові назва, вжи-вана була хоча б у Збучі в ґм. Чижі. Часом можна також почути миш лє-туча (напр. у Стебках), що є русизмом у мові жителів Підляшшя.

Продовження буде

Людмила ЛАБОВИЧФото авторки статті

Закінчення з 2 стор.Тут відзначилася спочатку, як народ

наш каже – «царська Росія», в якій всі мали бути «русскими», а від 1939 року «совєти», що нам тут зробили Білорусь-ку СРР і залежна від них влада т.зв. На-родної Польщі. Зараз як «совєти», так і «народна влада» це вже історія, але люди віруючі у створену в цій минулій добі відкадровану «фотографію» національ-ної дійсності залишилися. Навіть, про-буючи погодити з нею нашу етнографіч-ну реальність, починають фабрикувати чергову гібриду, в якій українська «біль-сько-гайнівська» говірка має стати ще однією білоруською літературною мо-вою. Нещодавно до цієї маніпуляції за-прягли й відому українську письменни-цю Оксану Забужко, з якої «Казки про калинову сопілку», зроблено білоруську монодраму «Ja j u poli verboju rosła» (як видно – заголовок «підляською мовою» залишився українським).

Згадую це тому, що саме в мої руки потрапила найновіша книжка О. Забуж-ко «І знов я влізаю в танк…» (Вибрані тексти 2012-2016: Статті, есе, інтерв’ю, спогади, Київ, 2016). Серед статей є й «Слово автора до українських читачів Берестейщини», надруковане 2015 р. як вступ до публікації «Казки про калино-ву сопілку» у 2-му випуску альманаху «Справа» (видання Товариства україн-ської літератури при Спілці білоруських письменників, яке об’єднує перш за все українськомовних письменників-берес-тейців; виходить у Мінську).

Починається вона саме від вражень під час огляду цієї монодрами: Три роки тому в Білостоку – місті, що цілий час сновидно гіпнотизує тебе бозна-звід-ки пам’ятними, наче з раннього дитин-ства, «литовсько-руськими» лініями й формами, – сидячи, на правах авто-ра, в залі місцевого театру на виста-

ві Йоанни Стельмашук «Я й у полі вер-бою росла», я спізнала химерне відчут-тя – не «дежавю», а, точніше б сказа-ти, «дежа-антандю», «вже-чутого». Перекладена з польського перекладу на – як було анонсовано – «пудляську ґва-ру», моя «Казка про калинову сопілку» несподівано заговорила зі сцени, мов та сопілка з народної казки, таки незапе-речною мовою оригіналу – українською: майже чистою, тільки з поліщуцькою «твердою» фонетикою й смачними діа-лектними слівцями, – ніби мою героїню злегка «загримували» під героїнь лучани-на Володимира Лиса...

Так, уперше на віку, я почула «на живо», як розмовляють мешканці древ-ньої Берестейщини [йдеться про Берес-тейську землю в її середньовічних ме-жах, отже, з Дорогичином і Більськом – Ю.Г.], розмиті 20-м століттям по бі-лоруському й польському пограниччю –



і, в результаті, просто загублені в нет-рях новітньої східноєвропейської істо-рії. Загнані в її глухий кут, мов під кана-пу, звідки їх тепер «добувають», обтру-шуючи від пилу, вже на правах – то то різних націй, то буцімто «самостійних» «пудляшців» (так свого часу від україн-ського дерева «відрубано» було в окре-мий «етнос» лемків – а нині старають-ся «відщепити» закарпатців, теж кон-струюючи для них «окрему», «підкарпа-торусинську» мову)... Гарно розмовля-ють – наче в глибинці українського По-лісся. Як у романі покійного Володими-ра Дрозда «Листя землі» – мешканці за-губленого серед лісів та боліт міфічно-го села Пакуль (наголос на другому скла-ді). І те, що цей мовний «Пакуль», вияв-ляється, зберігся донині, не загладже-ний тим асфальтовим катком уніфіка-ції, що його несуть із собою школа й те-левізор, для письменника радість така сама, як для мандрівника – натрапити серед маршруту на непозначене джере-ло з цілющою водою…

Оксана Забужко, як з цього бачи-мо, у реальній підлясько-берестейській ситуації зорієнтована та її позиція од-нозначна. Самим однак літературним «експериментом з говіркою» зацікавле-на: Невеличке «професійне» пояснення. Одна з головних функцій літературної мови – це пригнічувати діалекти: за-давати норму, однакову «для кожно-го села» («Я перекладав так, як гово-рять у нашому селі», – сказав мені по-тім у Празі автор «підляського» пере-кладу «Казки» Ян Максимюк, чисті-сінькою українською мовою…). Штука, одначе, в тому, що в такий спосіб лі-тературна мова з покоління в поколін-ня сама поступово підрубує ту гілку, на якій сидить, – відтинає себе від дже-рел живлення, незліченних локальних потоків і струмочків, які колись була ввібрала й сплавила воєдино. Худож-ня література завжди першою відчу-ває це обміління, «пересихання» мови – і тоді кидається шарудіти по зака-пелках у пошуках невикористаних слен-ґів, неперетравлених іншомовних «вли-вань», забутих пластів лексики і – ні-куди не дінешся! – тих-таки діалек-тних «запасників» (приміром, сьогод-нішній успіх у Польщі роману І. Карпо-віча «Сонька» не в останню чергу пояс-нюється якраз мовним новаторством автора за рахунок «кресової» білорусь-кої: польська мова скучила за допли-вом «свіжої крови» не менш од висна-женої хронічною русифікацією україн-ської, дарма що з інших причин, і зава-

лящі тут-таки, в себе «під канапою», «ґвари», байдуже, «чиїсь» чи «нічийні», їй зараз дуже до речі!). І в українській літературі теж відбуваються подібні процеси – Клондайк для дослідників-фі-лологів на довгі роки наперед.

Для мене, дитини суржикомовного мегаполіса з літературною українською як єдиною «рідною з дому», саме такі незамулені мовні «оази» завжди таїли в собі особливий чар. Експериментува-ти з мовою я люблю, і «Казка про кали-нову сопілку» – то теж, значною мірою, мовний експеримент: стилізація під наше «литовсько-руське» бароко – «ни-зове», «козацьке», із знайомою сучасни-кам вже хіба з півзабутого фолькло-ру лексикою дяків-пиворізів, цих укра-їнських відповідників західноєвропей-ських вагантів і трубадурів, із чийого переказу, найправдоподібніше, й заро-дилась була свого часу дивна оповідка про вбивство сестри сестрою та «го-ворючий» калиновий кущ, – оповідка, більше схожа не на народну казку, а на народну «кримінальну хроніку» з міс-тичною «мораллю»: жанр середньо-вічних «фабльо»… Не знаю, чи ще по-бутує ця казка серед мешканців Берес-тейщини – і чи вони впізнають її сю-жет, «схований» у моїй повісті. Але дуже сподіваюсь, що підняті й ожив-лені в ній мовні пласти відгукнуться в їхній пам’яті тим самим «дежа-ан-тандю», яке обізвалось до мене в Бі-лостокському театрі – у звуках най-північнішого з українських діалектів… Тільки так – слухаючи себе навзаєм – ми ніколи не «пересохнемо».

Якщо добре понишпорити, виявля-ється, що літературне писання найпів-нічнішим з українських діалектів, який простягається на периферії історич-ної Берестейщини/Підляшшя, від за-бужанських околиць Білої (-Підлясь-кої) по околиці Більська, має вже більш як сто років. Але написані говіркою рід-ного села Корниця коло Білої твори ет-нографа і письменника Миколи Ян-чука (1859-1921) залишалися у рукопи-сах (друком виходили лише п’єси, пи-сані українською літературною мовою), та щойно у 1980-х відкопав їх в архівах славіст Василь Білокозович (1932-2010), уродженець Видова коло Більська. Тому першими надрукованими говірковими творами були – на сторінках «Нашого слова» та «Українського календаря» – вірші іншого видовця, «простого селя-нина» Василя Білокозовича (1899-1981), якого у 1950-х роках «відкрив» мово-знавець, до речі уродженець Білостоку, Богдан Струмінський (1930-1998). Чер-гові плоди писання українськими говір-ками Більського повіту з’явилися дру-ком у 1970-1980-х (цим разом переваж-но на сторінках білоруського білостоць-кого тижневика «Ніва») та, хоч не всі учасники цього літературного фено-мену стали однозначно українськими письменниками, був це вже один з про-явів формування місцевого українсько-го середовища. Незабаром однак вияви-лося, що найменш вірними мові бать-ківського порога, отже говірці рідно-го села, є саме переконані українці, які в письмі швидко перейшли на літера-турну мову. Однак лише на перший по-гляд таке «відступництво» вважати па-радоксом, насправді ж це закономірність – коли пізнаємо літературну версію рід-ної мови, говірка, яка раніше була єди-ною відомою формою української мови (в школі ж її не вчили), «самообмежу-ється» та повертає до ролі засобу усно-го спілкування в родинному та регіо-нальному колі. Це, звісно, не заперечує вживання регіоналізмів, отже й форму-вання певного місцевого варіанту укра-їнської мови – з підляським колоритом. Зрештою, незалежно від цього, як пози-ціонують себе автори, що використову-ють у своїй творчій праці українські го-вірки Підляшшя, чи інших регіонів, при їхній оцінці вирішальним буде не «ви-віска», але вартість змісту. А мова яви-ще настільки могутнє, що, попри най-потужніші навіть намагання, неможли-вим є замкнути її у «вузький кадр».

Юрій ГАВРИЛЮК

«Пудляські пісні» Миколи Патеюка з села За-багонщина, написані українською говіркою

до російських мелодій. Рукопис автора.


Кожного року 26 листопада відзна-чається День пам’яті жертв голодо-

морів – 1921-1922, 1932-1933 та 1946-1947 років. Найстрашніший з них був у 1932-1933 рр., коли совєтська влада, яка оку-пувала Україну, проводячи колективіза-цію та конфіскацію харчів, призвела до голодної смерті мільйонів українців та немалого числа селян інших національ-ностей, в тому числі й польської. Цьо-го року жалобні урочистості в Україні з нагоди річниці цієї трагедії відбувають-ся під гаслом «Голодомор не зламав». Спільною молитвою пам’ять жертв Го-лодомору вшанували також у Варшаві. 26 листопада на православних могилках на Волі біля сотні осіб, в тому числі по-сол України Андрій Дещиця (на фото), поклали квіти і запалили свічки біля пам’ятників жертвам Голодомору та воя-кам Української Народної Республіки.

Панахиду біля пам’ятника відправ-ляв о. проф. Мар’ян Бендза (на фото), який 7 вересня 2009 р. був також учасни-ком церемонії відкриття знаку «Пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-1933». Як задує о. Мар’ян, пам’ятний знак освя-тив митрополит Варшавський і всі-єї Польщі Сава, з участю президентів України і Польщі – Віктора Ющенка та Лєха Качинського. Глави держав покла-ли квіти та вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання. В. Ющенко висло-

вив подяку польсь кому Сеймові, який ще в 2006 р. одним із перших засудив Голо-домор та визнав його геноцидом.

Автором пам’ятника жертвам Голодо-мору є скульптор Геннадій Єршов. Яв-ляє він собою традиційний козацький хрест, на якому у бронзі символічно пе-редається трагедія українського народу, та напис українською і польською мова-ми: Пам’яті жертв Голодомору в Укра-їні 1932-1933 років. Pamięci ofiar Wielkie-go Głodu na Ukrainie w latach 1932-1933. Станув він у місці, де спочивають коза-ки, старшини і генерали Армії Україн-ської Народної Республіки, видатні діячі, міністри, дипломати, професори та інші. Його встановлення можна вважати за-вершенням формування української не-крополії у польській столиці.

– Україна, яка завжди годувала хлі-бом весь світ, зазнала масового голо-ду – снував свій скорботний роздум о. Мар’ян. – Штучний голод, масове, циніч-не, цілеспрямоване, безжальне вбивство мільйонів своїх громадян. Лише в бого-ненависницькому й людиноненависниць-кому середовищі міг відбутися подібний злочин. На щедрому українському чорно-земі вмирали у страшних муках від недо-їдання мільйони людей.

Ті, кому вдалось це пережити, носять у собі пекельну пам’ять про той жах. Як по Києву вночі їздили і збирали вулицями тіла загиблих з голоду. Одних забирали, а інші знову падали. Йдеться про людей, котрі зуміли дістатися до міста у пошу-ках порятунку, але переступивши межу голодування, не мали сили простягнути руку за милостинею.

Крізь пітьму горя пробивається спогад жінки, що вирвалася з обіймів голодної смерті: «Село було окута-не мертвою тишею... Люди засинали – вмирали, падали, і все… Через кор-дон рятувалися ті, кому пощастить, бо там людей стріляли…

Цей геноцид був спробою знищити душу народу, привести її до повного духовного рабства. Він став знаряд-дям диявольської помсти за неспро-можність викорінити зі свідомості нашого мудрого, сповненого високих чеснот, народу синівську пам’ять про Бога, любов до Нього, вірність і віру. Цю віру можна було подолати лише фізичною ліквідацією її носія. Тому богоборча влада, створивши духо-вний голод, прирекла націю і на голод фізичний, агонія якого була воісти-ну пекельною. Мерців не встигали хо-ронити. Багатьох закопували у спіль-ні «могильники» ще живими. Особливо страждали діти. Морок більшовизму поглинав ці невинні жертви з дияволь-ською бездушністю.

Час лікує душевні рани, але язву в серці України загоїти неможливо. Не-вгамовним болем, вона буде нагаду-вати про час, коли над нею та над ін-шими народами колишньої радянської спільноти панував диявол. Постраж-дали десятки мільйонів: розстріляних, закатованих у в’язницях, страчених че-рез різні душевні й фізичні тортури, загиблих від мук голоду. Такої кількості жертв не було навіть під час війни...

Єднаючись у молитві з нашими бра-тами в Україні та у всьому світі сущи-ми, розділяємо переконання, що свята віра, надія та всеперемагаюча любов допоможуть українському народові кріпитися у пам’яті та займати на-лежне місце між націями. Погоджу-ємось з ними одностайно, що Церква розкриває істину вічного життя тих, хто прийняв мученицьку смерть у час голодомору, молиться за їхнє упокоєн-ня в оселях праведних, і як мати обері-гає у вічній пам’яті.

М.О.Р.

Кожного року 26 Кожного року 26 К листопада відзна-

Вшанування жертв Голодомору


ТРИБУНА ЧИТАЧІВМiсяц тому мала єм змогу быти на

барз цiкавi стрiчы з Мартом Ґра-бан-Бутрим, котра презентувала мате-риялы зобраны до свойой працi о смер-ти и звычаях звязаных з погребами Рус-накiв з перед вiйны. На пiдставi бадань якы молода культуролог провадила в ружных селах на Лемкiвщынi и серед нашых люди на Заходi написала барз цi-каву працю. Марта повiдала, же коли-си серед Руснакiв смерт была трактува-на як штоси натурального-природнього. Люде не лем годили ся з фактом смерти, але старшы чекали на ню зо спокойом. Приготовляли ся на тот момент, обовяз-ково мали перше порыхтуване облечы-ня и заголовок выпхани дрiбныма трiс-ками спiд гобля, а декотры аджи знали час свойой смерти. Коли чули, же тот момент надходит повiдали о тiм своiм найближшым, часто приготовляли ро-дину на час свого одыйсьця, часом жег-нали ся з ньом и зо спокойом погодже-ны з Божом Вольом переходили на дру-гу сторону до вiчности.

Марта зберала материялы до свойой працi в ружных селах, тiж в нашiм селi, за то серед iншых почула єм о остатнiх хвилях нашой прабабы, котры походи-ли зо Смерекiвця. Можу ствердити, же молода панi етнолог культуры барз вiр-нi тото оддала, за то, же дуже разы iден-тычну выповiд чулам од нашой мамы. Мож было познати выповiди декотрых нашых сусiдок, котрых юж серед нас неє. Здає ся, же то было так недавно як Марта зберала тоты материялы, а гнеска правi вшыткы єй респонденты юж знают як єст «по тамтi странi». Признам ся, же призералам ся єй занятю дост обоятнi, як раз пришла мода на лемкiвскє. Товды ищы вшытко было для мене такє звы-чайне. Од коли тямлю зо свого дiтинь-ства и з оповiдань нашой бабы, так было ищы пару рокiв тому. Товды не хотiла єм вiрити, же так барз и так скоро змiнит ся сьвiт и в тi материi. Вшытко змiнило ся о 180 стопни, ищы не о 360, але тепер пiде юж дуже скорше. Змiнили ся обставины нашого хворiня и гмераня. Смерт зоста-ла зiнституциялiзувана. Люде найчас-тiжше гмерают в шпытали, або гынут в ружных нещасливых выпадках, а не як колиси в своi хыжы, серед родины и найближшых. Комерциялiзация вкра-чат в дотля барз iнтимни простiр нашо-го жытя, заклады погребовы пересьцi-гуют ся, жебы зiмати клiєнта, бо то для них «бызнес». Змiнят ся спосiб нашо-го думаня, з легкым серцьом принима-

ме новы так званы «стандарды». Тепер на приклад не выпадат гмерлого трима-ти в хыжы три дны, а ищы не дай Боже якбы то было лiто, то юж чысто узна-но бы за непризвоiтiст або стухлейство – же родина ощаджат на «chłodni». Най-выгiднiжше з хлоднi просто до церкви, по што робити си балаган в хыжы.

Колиси за тоты дны, коли тiло было дома, люде штоденнi приходили до хыжы покiйного побыти з ним остатнi раз и з його родином в тот нелегкi час. Хто мiг за дня, переважнi старшы, што не были заняты роботом в поли, ци при газдiвцi приходили, молили ся, спо-минали помершого, бесiдували з ро-дином, може iм розгларяли. Звычай-нi люде кот ры пережывали горе зна-ли, же в тых днях не будут сами, же все буде при них хтоси, хто поможе, спiв-чує, потiшыт.

Вечерами не лем родина, але ближ-шы и дальшы сусiде, єдноселяне гро-маднi зберали ся на молитвi, сьпiвали церковны пiснi, слухали псалтыря, ко-три обовязково был чытани при помер-шым. Занимало ся тым пару хлопiв, час-то то были тоты што жакували в церкви. Як в дакотрiм селi не было такых люди, та просили з iншого села (до нашых ча-сiв не все переховал ся тот прекрас-ни звычай). По выселеню не было кому чытати псалтыр– яко дiтина тямлю, же баба юж по похоронi ходили до Новицi бодайже до Капелюха и давали чытати псалтыр за дiдом Девнозийом. Двадцет рокiв тому декотры молоды з нашого

села вправляли ся в чытаню псалтыря при гнеска юж не жыючым Михалi Бол-дисю з Конечной. Тот газда были цер-ковником в конечнянскi церкви, мали не лем богословскє знаня, але и належну такому чловекови неспотыкану хариз-му. В Бортнiм до гнеска єст барз силь-на група чытаючых псалтыр. Бортняне по мойому найгарще чытают и они захо-вали найвеце елементiв з передвоєнного обычаю. До недавна были серед них ста-ры ґаздове, котры брали зо собом своiх сынiв, а з часом по при них привчували ся и внукы. За то єст надiя, же в Бортнiм тот звычай скоро не загыне.

Подiбнi має ся рiч з несiньом тiла до церкви, а пак на цмонтiр. Двадцет рокiв тому єґомосьць Михайло над гробом на-шого покiйного няня повiли «єдных ве-зут возом, iншых автом, а тот чловек за-служыв си, жебы його товарише стра-жакы несли го в його остатню дорогу». Признати мушу, же товды здавало ся мi тото дост звычайне, бо ищы дуже ся трафляло, же гмерця несли. Гнеска очы-видным єст, же треба наняти заклад по-гребови, котри залатвлят бiльшiст фор-мальности: караван, вiнцi, сьвiчкы, на-голоснiня. Ани зме ся не обоздрiли як скоро тото, што было такє просте и звы-чайне перестало мати право быту…

В остатнiх роках одышло правi цiле поколiня нашых родичiв и то моє поко-лiня нашло ся на тi полицi, з котрой юж не носят, але обовязково возят в послiд-ню дорогу.

Смотрiла єм тiж на публику стрiчы з Мартом в Антоничiвцi, головнi моло-ды люде, для них юж нич не было такє звычайне, бо iх думаня єст iнакше од на-

Родиме ся для смерти, гмераме для жытя

Нашла єм фотоґрафiю з похорону Михала Вислоцкого, єдиного сына своiх родичiв, котри барз молодо, бо мав лем 17 рокiв, гмер на запалiня плуц и єст поховани на цмонтери в нашiм селi. Його родиче были выгнаны в 47. роцi на захiд и там погмера-

ли, але дiти и внукы його ровесникiв до гнеска памятают и дбают о його могылу.

Вшанування жертв Голодомору


шого. Тепер доцiням, же Марта зобрала тоты материялы, бо гнеска юж правi не є люди, котры оповiли бы о тых и iншых звычаях нашых предкiв.

Не так давно в телевiзори, на кана-лi Істория, был фiльм документальни о Руснаках з околиц Мурамарешу (пiвнiч-на Румуния). Як зо жывого скансену ме-дже iншыма вказувани был тiж похорон. Коли выносили тiло з хыжы то пару жен тримало за рукы матiр покiйного моло-дого чловека, iншы єй обнимали, а она плачучы голосно з того страшного болю ани не могла стояти о своiх силах. При-помло ся мi як даколи старшы оповiда-ли, же хтоси на погребi млiв, падав, роз-пачливi кричав, або мусiли го тримати, жебы не хпав до ямы – так як и гнеска быват в Румуниi. В нас тепер такє захо-ваня былобы «абсолютнi непризвоiте», в такых хвилях треба «тримати фасон» хоцкi серце з жалю выє и не вказатува-ти своi емоциi.

Колиси люде спiльнi пережывали ра-дости и страплiня, сусiде и блискы ра-зом ся гостили и радували, як было з чого, але и разом ся смутили, взаiмнi ся всперали и розраджували, як прихо-дило горе. За то лекше было iм перехо-дити час страты и жалобы. Хоцкi нашы дiдове знали, же «молоди може гмерти, а стари мусит», то кажде одыйсьця чло-века было и до гнеска єст смутне и тяжкє для тых, што остают. Тепер можеме о тiм перечытати томы опрацювань рiжной масти науковцiв-специялiстiв. Колиси люде того не знали, не чытали, не слуха-ли в радию, ани в iнтернетi, як належыт ся заховати. Они по просту звычайнi зо собом были, жебы чловек не оставал сам зо своiм горьом. Не лем в тот ден люде были зо собом, ходили до ся, бесiдували, оповiдали, розгваряли си, всперали ся як знали. За то тепер не належыт оповi-дати другому о своiх смутных пережы-тях, обтяжати го, бо кажди має своi про-блемы и треба си з нима порадити само-му. Тепер обовязує гамерицкє «– How are you? – OK! I’m fine!». Не хочеме памята-ти, же то з Гамерикы пришов до нас звы-чай iджыня, а тепер надужываня табле-ток не лем на фiзични бiль, але и духови. А прецiн смерт была, єст и буде присут-на в нашiм жытю, бо «кажди хто ся вро-див, гмерти мусит».

Думам, же часто обышлобы ся без тых кольоровых, «гамерицкых» табле-точок якбы в тот трудни час при чловеку был другi жычливи чловек. Якбы люде знали зо собом быти, нашли час и потра-фили слухати себе взаiмно, хотiли зро-зумiти и помочы єден другому. Нашы предкы лiкоманами не были, они добрi знали тото, на чiм тепер декотры ся до-хторизуют, же на смуток и жаль найцiн-нiйшым лiкарством для чловека єст другi чловек.

Петрова Параска

12 січня відзначив 75-річчя з дня наро-дження композитор Арсентій Тетерук. На наступний день в будинку культури берестейського мікрорайону Південний хори «Голоси Полісся» і «Берестє» вико-нали пісні ювіляра. 22 січня в с. Огородники Каменецького району відбулися молодіжні вечорниці «Саксонський альбом», з переглядом фо-тографій зроблених в регіоні під час Пер-шої світової війни, який супроводжував-ся музикою зі столітньої давності україн-ських платівок. 19 лютого в міській бібліотеці Берестя відбулася презентація українського літе-ратурного альманаху «Справа».2 березня в громадському культурному центрі Берестя відбувся концерт «Лесина пісня», присвячений 145-річчю з дня на-родження Лесі Українки. В концерті бра-ли участь ансамбль «Акалада», хор «Бе-региня», солістка Ольга Бриштен, дует Арсентій Тетерук і Ніна Вашкевич. 9 березня відбулося традиційне покла-дання квітів до бюсту Тараса Шевченка у Бересті. Участь у ньому брали представ-ники місцевої громади і працівники кон-сульства України на чолі з консулом Оле-гом Мисиком.23 квітня відбулася традиційна акція прибирання уенерівських могил на Три-шинських могилках Берестя.9 травня відбулася презентація альмана-ху «Справа» в Білостоці. 3-6 червня відбувся V-й молодіжний сплав «Шлях городищ». За цей найсклад-ніший етап традиційного сплаву по ріці Буг учасники подолали близько 40 кі-лометрів, мали змогу побачити джерело ріки, найстаршу липу України, Золочів-ський замок, могилу сасівського цадика, а також неповторну красу Вороняків. 18 червня в с. Тевелі відзначили 120-у річницю з дня народження поета Воло-димира Китаєвського. Музичну частину оздобили виступи фольклорного колек-тиву «Скориночка», народного ансамб-лю «Голоси Полісся», хору Українсько-го науково-педагогічного союзу «Бере-гиня». Перед присутніми виступили 94-літній учень поета Андрій Мороз, онука поета Аліна Медушевська, члени УНПС «Берегиня» Віктор Місіюк, композитор Арсентій Тетерук, Степан Давидюк, а та-кож завідувач місцевої бібліотеки Любов Крагель, митець і поет Леонід Волосюк, редактор Михайло Петрукович.6 липня відбулася зустріч берестейської молоді з дослідником граматики берес-тейсько-пинських говірок Кристияном Ронсеро. 22 липня в селищі Ленінський відзна-чили 90-у річницю з дня народження лауреата Шевченківської премії Оста-па Лапського. В концерті брали участь хор «Берегиня», видавець і поет Степан Давидюк.

1 серпня хор «Берегиня» дав концерт до дня села в Ленінському (Жабинків-ський район).24 липня хор «Берегиня» виступив у ХХ фестивалі «Голянський ярмарок» в південнопідляському с. Голя (Володав-ський повіт).30 липня місцевий український ан-самбль «Калина» під керівництвом до-бре відомого берестейському глядачу барда Юрія Носаля виступив на концерті до дня міста Берестя.20 серпня хор «Берегиня» і солістка Ольга Бриштен взяли участь у святку-ванні дня української культури в Мін-ську, присвяченого 25-й річниці Дня не-залежності України.24 серпня з нагоди річниці Дня незалеж-ності України відбулося покладання кві-тів до бюсту Тараса Шевченка в Берес-ті. В заході брали участь консул України Олег Мисик і заступник голови берестей-ського міськвиконкому Сергій Жуков. 2 вересня в обласному громадсько-куль-турному центрі в Бересті відбувся кон-церт, присвячений 160-й річниці з дня народження Івана Франка, в якому брали участь хор «Карпатські голоси», хор «Бе-региня», дует Арсентій Тетерук і Ніна Вашкевич, солістка Ольга Бриштен. На заході була присутня перший радник По-сольства України в Білорусі Марія Гуца-ло. Вона передала вітання від повірено-го в справах України п. Валерія Джигу-на, нагородила активістів спілки «Бере-гиня» і заслужених українських діячів регіону почесними грамотами Посоль-ства України. Консул України в Берес-ті п. Олег Мисик нагородив грамотами юних учасників шевченківського кон-курсу.10 вересня представники родин Панте-левичів і Михальчуків провідали могилу голови українського комітету, адвоката Василя Пантелевича, похованого на Три-шинських могилках Берестя. 8 жовтня члени спілки «Берегиня» і То-вариства української мови та літерату-ри (Наталка Бабина, Віктор Кохнович, Віктор Місіюк) виступили з доповідями про регіональну культуру на конгресі до-слідників Білорусі.15 жовтня хор «Берегиня» дав концерт у с. Світязь (Шацький район Волинської області).12 листопада відбулася зустріч пое-тів Кирила Озимка і поета-барда Юрія Носаля з учнями фольклорної школи Берестя.25 і 26 листопада з нагоди Дня пам’яті жертв Голодомору відбулися панахиди в Миколаївській гарнізонній церкві, церк-ві св. Петра і Андрія в Бересті.

Віктор МІСІЮК

З українських подій у Берестейщині


Wprawdzie w jesiennej porze, ale bar-dzo wiosennego poetę – nie raz

wspominanego na łamach „Над Бугом і Нарвою” – Bohdana Ihora Antonycza (1909-1937) uczczono we Lwowie, gdzie 20 listopada odsłonięto poświęcony mu pomnik. Ustanowiono go w parku przy ul. Horodockiej, naprzeciwko kamieni-cy pod numerem 50, w której poeta za-mieszkiwał w gościnnych progach swego wujka. (Lwowski okres życia Antonycza zaczął się w 1928 roku, gdy został on stu-dentem Uniwersytetu Lwowskiego i trwał do przedwczesnej śmierci w lipcu 1937 r. Tutaj właśnie powstała większość utwo-rów poetyckich, opublikowanych w zbior-kach „Привітання життя” (1931), „Три перстені” (1934), „Книга Лева” (1936), „Зелена Євангелія” (1938), „Ротації” (1938), a także nieukończona powieść „На другому березі”; wybór poezji w tłuma-czeniu na język polski, pt. „Księga Lwa”, został opublikowany w 1981 r.).

Lwowski pomnik nie jest typowy – z podobizną twórcy, ale jak mówi jego au-tor Wasyl Odrechiwskyj, to plastyczna metafora, obraz poety-filozofa, człowieka, który przebywa w głębokim wewnętrz-nym związku z otaczającym światem, w wiecznym kołowrocie życia, ciągłego pro-cesu zmian, metamorfoz, przekształcania się jednych form życia w inne. Ma więc „oficjalną” nazwę „Привітання жит-тя. Композиція присвячена Богданові-Ігореві Антоничу” („Przywitanie życia. Kompozycja poświęcona Bohdanowi Iho-rowi Antonyczowi”). Umieszczona nie-opodal tablica informuje, że Antonycz to: „Poeta mistycznego widzenia świata, ide-alista, który wierzył w nierozerwalną jed-ność wszystkich przejawów życia. W jego poezji ludzie, zwierzęta, rośliny i planety – to żywe elementy wspólnego wszech-światowego organizmu i człowiek może znaleźć swe miejsce w życiu tylko wte-dy, gdy odczuje swoją głęboką więź z ota-czającym światem i swoją obecność we wszystkich istotach i rzeczach”.

O pomniku Bohdana Ihora Antony-cza mówiono we Lwowie już od dawna, zwłaszcza w związku ze zbliżającą się set-ną rocznicą jego urodzin. Zwycięzcą ogól-noukraińskiego konkursu na pomnik, któ-ry odbył się w latach 2009-2010, został zespół autorski złożony z mającego ro-dzinne korzenie na Łemkowszczyźnie rzeźbiarza Wołodymyra Odrechiwskiego oraz architektów Denysa Belucha, Ołek-sandry Libycz i Ołeksandra Matuszkowa. Rzeźbiarz i pedagog – w chwili obecnej rektor Lwowskiej Narodowej Akademii

Wprawdzie w jesiennej porze, ale bar-Wprawdzie w jesiennej porze, ale bar-WLwowskie przywitanie Antonycza

wej rodziny rzeźbiarskiej ze wsi Wólka na Łemkowszczyźnie, w której urodził się i wyrastał jego ojciec Wasyl Odrechiwśkyj (1921-1996), autor m.in. lwowskiego po-mnika Iwana Franki.

Jak mówi rzeźbiarz, kompozycja „Pry-witannia żyttia” była inspirowana polifo-niczną poezją Antonycza, mówiącą o wyż-szych filozoficznych prawdach człowieka i przyrody, wspaniałej pieśni o wiecznej młodości, niezniszczalności ducha i ma-terii, nierozdzielnej jedności wszystkiego co istnieje. Początkowo projekt przewidy-wał 3,5-metrową kompozycję. Ostatecz-nie brązowa kompozycja, umieszczona na prawie dwumetrowym granitowym coko-le, mierzy 4,5 metra. Jest to pierwszy po-mnik poświęcony poecie w Ukrainie, al-bowiem pierwszy w świecie stanął w 1989 roku w miejscu jego urodzenia Nowicy (niewielki obelisk z podobizną Antony-cza powstał staraniem lwowskich pisarzy z inicjatywy Romana Łubkiwskiego).

Na otwarciu nie zabrakło oczywi-ście przedstawicieli organizacji zrzesza-jących Ukraińców pochodzących z Łem-kowszczyzny – do zebranych przemawiali przewodniczący Lwowskiej Organizacji Obwodowej Wszechukraińskiego Towa-rzystwa „Łemkiwszczyna” Stepan Maj-kowycz oraz Sofija Fedyna – przewodni-cząca Światowej Federacji Ukraińskich Zrzeszeń Łemkowskich. Ceremonię pro-wadził aktor teatru im. Łesia Kurbasa z łemkowsko brzmiącym nazwiskiem – Ołeh Onyszczak, a na zakończenie uro-czystości wystąpił ludowy zespół pieśni i tańca „Łemkowyna”.

Jurij HAWRYLUKZdjęcie autora artykułu

Sztuki W. Odrechiwskyj – urodził się w 1955 r. we Lwowie. Jednak podobnie jak bracia Wołodymyr i Andrij Suchorscy, au-torzy odsłoniętego rok wcześniej pomni-ka autora ukraińskiego hymnu Mychajła Werbyckiego, pochodzi z wielopokolenio-

Закінчення з 31 стор.Зараз можемо говорити про автора

цієї ікони як тонкого кольориста, у роз-порядженні якого не було надто широ-кої палітри. Як і більшість народних майстрів, він не використовував до-рогих фарб, однак зумів досягнути їх гармонійного поєднання: срібла і бла-киті, червоного і вохри, світлих і тем-них плям. Традиційно для народних майстрів того часу, він трактує зобра-ження декоративно-площинно, надаю-чи зображенню дерев характеру орна-ментального мотиву; гребінь гір ввер-ху має вигляд декоративних прямокут-ників, а на німби й обрамлення нано-сить рельєфний декор.

Ікона «Різдво Христове» з Радружа ре-презентує приклад невичерпної творчої уяви українських анонімних майстрів, які внесли свій безцінний вклад у скарб-ницю української культури. Ця пам’ят-ка також є однією із важливих складових культурної і мистецької спадщини, яка збереглася з церкви св. Параскеви в Ра-дружі, окреме комплексне опрацювання якої ще чекає свого дослідника.

Марія ГЕЛИТОВИЧ1 Budziński T., Mazur J., Nuckowski T. Radruż. Kresowe dziedzictwo. – Lubaczów, 2011. – 160 s.2 Українське народне малярство ХІІІ-ХХ століть: Світ очима народних майстрів: Альбом /Авт.-упоряд.: В. І. Свєнціцька, В.П. Откович – К. : Мистецтво, 1991. – С. 74.3 Там само. – Іл. 27.

Закінчення з 31 стор. Ікона «Різдво Христове» з Радружа ре-

Слава во вишніх Богу


Іван КИРИЗЮК

З циклу: Фреска осінняПідкова

ТеплийВірний споминДзвенить кришталевимКелихом роківВониБілим птахомУ Вирій полетілиХочеться заплакатиІ трішечки радітиУ той часКоли при вербахНа шляхахПідкова дняНесміливоБудить ранок.

Осіння суть

Присів на клуніПугачПід покровомВечірнього небаПогукав містичноДухом листопадуЖовто-червона мідьТліє на пенькахОбшарпаного садуЛине самітне пір’ячкоПташинного крилаНа ньому осіньПрибула.

Ожини

Золоченим обручемЗаходить сонцеТиха музика вітруКружляВ полях безкраїхПливеДрібним дощемПо травах іржавихСпокійним сумомВ кущах лозиниГлядять мені в очіЗрілі ожини.

Вітер

За вуглом хатиНа опалому листіДрімають Карі каштаниНа південьЛетять качкиКолише вітерГоробин червоні кораліІстину життяПередавТайний змістВітерОсінній песиміст.

Крив’ятичі

За Крив’ятичамиНад переліскамиУ долиніПонад вершками березВервечка жуpавлинаУ Вирій линеБуйногриві хмариДощами розплелисьОсінній хмільний вітерНедоспівануБатьками піснюВ запазусі моїйКолишеАж душа болить.

Спогад

При сільськійВулиціДубова лавочкаНемає комуНа ній присістиЧас вибілює життяПригорблена вербаСтелить музикуДогасаючого літаІлюзія щастяЛише в спогадахСивиною вкрита.

Траур

ПобіжуБілим шляхомНарву польових Осінніх квітівНа могили предківПокладуДоля сучеСиву цівкуБо у жалобіСтаріЙ самотніМатері.

За порогом

Братові Петрові – на згадку

У листопадіЗолотомуЯ мов посивілийЯсеновий листВходжуЗа порігБатьківського домуТам у царствіДерев’яних стінТепліЗалишки роківЩо ми Разом прожили.

Фото Ю. Гаврилюка


Барвінок

Йде осіньРозсіває листяМеланхолії покровомВ кущах горобиниНад придорожнім ровомПравославний хрестСторожитьСхрещення дорігХмариМов ті корабліПливуть з-за лісуЩезають у імліТам де барвінокПрипав низенькоДо земліСпогад померлих шепоче.

Покаяння

Про пережитеПовно думокНа пройдених Стежках Шляхах Та перехрестяхГріхів чорніють плями Старості рука Благочестиво Свічу воскову Гріє В душіПокаяння іскритьсяВсевишня благодатьПриказує молиться.

Медове весілля

Із осінньої палітриНа подвір’яНанесли вітриМелодійМедового весілляЗадихався світВ сіро-жовтій імліВиповнився вінецьМолодецьких літУ весільних хусткахБлідне рум’янецьДолі нерозгадану путьЗнає тільки чебрець.

Не німб

ПідляшшяТи моєЧому доляТвоя і мояЖуравкою кружляНад осиротілимиСільськими хатамиНад куполом церквиМісяцьХолодну свічу запаливНе німб...Безмовний димНімі могили предківСповив.

Батьки

З сонного шуму ліщиниПряде блідне сонцеПроминання куделіНа пасіціГрають бджолиМузику осінньої капелиВ жнивних поляхЗалишились пісніЩо батьки Нам збереглиТому не разВ грудях іскритьсяДитинства солодкий щемНе стерти його рукоюНе змивається дощем.

В очеретах

ГойдаєтьсяГілка лозиниНа ній шпакиПравлять розвагиПро несповнені мріїТа здивовані дужеЩо качкиНе ночують у лузіТа чомуОстанніми днямиГніздиться осіньВ очеретах холоднихПокинутихЖуравлями.

Тиша

Стара мріяЧепитьУ павутинніПід зрубомПустої хатиНиніНема кому заплакатиНема комуОтче наш сказатиТишаХолоне надіяНаче олово.

Іній

За сeломНа вершечкуТополіГрає вітерЕлегіюПро сонцеЩо блудитьСамітнеУ поліБілий інійСклить Сільські пейзажіСтворила березаІкониОсінньогоІконостасу.

Крив’ятичі3-4 жовтня 2016 р.


З хроніки подій на ПідляшшіЗасідання Спільної комісії

14 вересня у Варшаві відбу-лося засідання Спільної ко-місії уряду та національних і етнічних меншин. Говорило-ся під час нього про посилен-ня ксенофобських настроїв та акти агресії щодо меншос-тей, передусім української, як хоча б атака на релігійну про-цесію в Перемишлі в червні п.р. чи нищення українських місць пам’яті. Лідери «мен-шинних» організацій зверта-ли також увагу на ігноруван-ня урядовою стороною їхніх внесків щодо пропозиції поза-чергового скликання комісії.

Під час зустрічі вирішено провести додаткове засідан-ня на початку жовтня. Окрім того «меншинна» сторона прийняла постанову, в якій засудила прояви нетолерант-ності та агресії щодо націо-нальних меншин у Польщі та поляків у Великобританії.

Никифор у Білостоці

16 вересня – 30 жовтня у Підляській опері і філармо-нії – Європейському центрі мистецтва в Білостоці можна було дивитися виставку аква-релей Єпіфанія Дровняка під заголовком «Мистецтво Ни-кифора». Склалося на неї 50 унікальних праць митця, що зберігаються у Музею різь-би ім. А. Карного в Білостоці. Походять вони з колекції на-родженого в Білостоці, відо-мого різьбяра Альфонса Кар-ного, який ще в міжвоєнному періоді побував у Криниці та зустрічався з лемківським ху-дожником. Ця колекція пре-зентується в Польщі вперше. Раніше її показували в США.

На виставці можна було побачити різноманітні пра-ці лемківського примітивіс-та з різних періодів його твор-чості. Зображені на них церк-ви, урядові будинки, краєви-ди, портрети людей, побуто-ві сценки. Деякі з праць – дво-сторонні.

Єпіфаній Дровняк (1895-1968), званий у Польщі Ники-фором, це один із найцікаві-ших та найбільш відомих «на-ївних» художників у світі. На-

родився в Криниці, популяр-ному в міжвоєнному періоді курорті, як син німої лемки-ні та невідомого батька. Кар-тинами заробляв на скромне життя. Чотири рази його висе-лювали в 1947 р. в рамках опе-рації «Вісла», проте він пішки повертався до рідної та близь-кої серцю Криниці.

Як художника його від-крили в 1932 р., коли в Пари-жі експонувалося 200 праць митця. Згодом акварелі лем-ка-каліки презентувалися на багатьох виставках у Європі, проте світову славу йому при-несла виставка 1959 р. у Пари-жі. У колекції митця понад 30 тис. малюнків, виконаних у техніці акварелі, яким ха-рактерна декоративна вираз-ність, контрастність кольо-рів, наївність. Саме чудове відчуття кольору та колорис-тика акварелей захопила про-фесійних художників. Най-більш цінними з мистецько-

го погляду вважають праці з 1920-тих та 1930-тих років, на яких Никифор зображує рідні краєвиди Бескидів.

Відзначення 150-річчя від дня народження

Грушевського

21-23 вересня у Холмі прохо-дили центральні врочистос-ті з нагоди 150-річчя від дня народження Михайла Гру-шевського, українського іс-торика, громадського та полі-тичного діяча. Почалися вони в день свята Різдва Пресвя-тої Богородиці святковою лі-тургією у православній церк-ві св. Івана Богослова. Відслу-жено також урочисту панахи-ду за душу М. Грушевського. Згодом відбулася урочистість посвячення хреста в пам’ять українського історика, який був споруджений днем ра-ніше коло холмської кафе-дральної церкви, де 16 (28) жовтня 1866 р. був охреще-ний М. Грушевський. Освя-чення хреста під час святко-вого хресного ходу зверши-ли архієпископ Люблинський і Холмський Авель та єпис-коп Перемиський і Горлиць-кий Паїсій. Після посвячення біля хреста була відслужена заупокійна литія за Михайла Грушевського. Співав хор Пе-ремисько-Горлицької право-славної єпархії «Ірмос».

Черговим пунктом програ-ми холмських відзначень було покладення вінків до дошки, що присвячена пам’яті визна-чного історика, на недалекому від церкви будинку по вулиці Сенкевича, 8. Узяли в тому участь представництва укра-їнської держави в Республі-ці Польща, міста Холма, това-риств «Холмщина» в Україні, міста Ковель, Львівської об-ласної державної адміністра-ції та Українського товариства і Союзу українців Підляшшя. На завершення урочистості проспівано гімн України.

Того дня в рамках відзна-чень у Холмській публічній бібліотеці відбулась презен-тація виставки про Грушев-ського «Де сонце вперше по-вило своїм промінням», ство-


З хроніки подій на Підляшші Організатором святкувань було Українське товариство, при співпраці з Посольством України в Республіці Польща, Генеральним консульством України в Люблині, Почес-ним консулом України в Хол-мі та Міським управлінням Холма.

Конгрес у Білостоці

22-23 вересня в Білостоці проходив ІІІ Східний еконо-мічний конгрес. Це велико-масштабна ініціатива, при-свячена економічним пробле-мам і викликам східної части-ни Польщі, вплив на які має у великій мірі ситуація в Укра-їні. У третій едиції конгресу взяла участь рекордна кіль-кість 1300 учасників – експер-тів, науковців, представни-ків світу політики, бізнесу та економіки з Польщі, Білорусі, Литви, України та інших єв-ропейських країн. Розмовля-ли вони між іншими про роль Сходу, транскордонні проек-ти співпраці, питання пов’яза-ні з розвитком інфраструкту-ри, експортом, енергетикою, харчовою промисловістю, ту-ризмом тощо.

Українське питанняу Свінороях

24 вересня в осередку То-вариства на користь діалогу «Тропінка» у Свінороях, що в білоруськомовній ґміні На-ровка, відбувся «Український день». У його рамках про-йшла зустріч з одним із відо-міших сучасних українських письменників Юрієм Андру-ховичем, який не лише розпо-вів про свою творчість, але й виступив разом з музичним гуртом «Карбідо». Під час за-ходу говорилося також про питання українців Підляш-шя, між іншими голова То-вариства спадщина Підляш-шя д-р Мирослав Степанюк розказав про свою дорогу до українства.

Джерела української культури Підляшшя

1 жовтня у Ґмінному осеред-ку культури в Черемсі відбули-ся «Джерела – українські тра-диції і трансформації». У про-грамі щорічного заходу Союзу українців Підляшшя знайшли-ся виступи фольклорних ко-

лективів з Підляшшя і Украї-ни. Виступили: місцева «Гілоч-ка», фольклорний жіночий ан-самбль з Черемхи-Села, «Вер-вочки» з Вуорлі, вокально-тан-цювальний «Ранок» з Більська, «Добрина» з Білостока та гурт «Сільська музика» з Рівного, який виконував вокальну й ін-струментальну музику Поліс-ся та презентував поліські тан-ці. З реконструкцією хрестин-них звичаїв показався на чере-муській сцені фольклорний ко-лектив «Родина» з Дуб’яжина.

Захід пройшов дякую-чи дотації Міністерства вну-трішніх справ і адміністра-ції за підтримкою Ґмінного управління Черемхи та Мар-шалківського управління Підляського воєводства.

Надзвичайне засідання комісії

5 жовтня у Варшаві, за ініці-ативою «меншинної» сторо-ни комісії, відбулося надзви-чайне засідання Спільної ко-місії уряду та національних і етнічних меншин. Говорило-ся під час нього, як і попере-дньо, про протидіяння щораз частішим актам агресії щодо представників національних меншин, у тому числі україн-ців, та припинення мови нена-висті в Інтернеті.

Українсько-польська відеоконференція

6 жовтня у Білостоці та Рів-ному відбувалася відеокон-ференція в рамках проекту «Спільні дії – загальні перева-ги. Польща – Україна». Її ме-тою була презентація доброї практики та досвіду з реаліза-ції Транскордонної програми співпраці «Польща – Білорусь – Україна», а також обмін кон-тактами з метою проводжен-ня спільних польсько-україн-ських проектів.

Проект «Спільні дії – за-гальні переваги» був реалі-зований організаціями «Шу-каємо Польщу» з Білостока та «Волинський ресурсний центр» з Рівного. Розпочався він влітку, а останні заходи за-вершилися 7 жовтня. З укра-їнського боку участь у ньо-му взяли представники Рів-ненщини, Волині, Хмельнич-чини та Житомирщини. Його основною метою було навчи-

реної з ініціативи українсько-го посольства в Республі-ці Польща за участі Істори-ко-меморіального музею Ми-хайла Грушевського. Відбув-ся також урочистий концерт, під час якого виступили: хор Перемисько-Горлицької пра-вославної єпархії «Ірмос», скрипалька Мирослава Ко-торович з Києва, соліст Ми-кола Сікора разом з Оленою Слюсаренко (фортепіано) та Василем Панченком (акорде-он), дует бандуристів «Елегія душі» та хор Львівського сус-пільно-культурного товари-ства «Холмщина».

22 і 23 вересня в рамках відзначень у Холмській пу-блічній бібліотеці проходи-ла Міжнародна наукова кон-ференція «Михайло Грушев-

ський та його Мала Батьків-щина – Холмщина у ХІХ та ХХ століттях» з участю до-слідників з України, Польщі, Росії, Японії та Канади.

22 вересня у бібліотеці від-бувся вернісаж двох виста-вок: «Михайло Грушевський у його творах» та «Михай-ло Грушевський 1866-1934. Життя та творчість», а також прем’єра нового докумен-тального фільму «Михайло Грушевський» з участю його творців.

Останнього дня відзна-чень у Музею Холмської зем-лі ім. Віктора Амброзеви-ча в Холмі відкрито вистав-ку «Холм у другій половині ХІХ століття у світлинах та документах з фондів Музею Холмської землі».


тися будувати партнерства між представниками місцевої влади та громадськими орга-нізаціями задля спільної роз-робки та реалізації проектів по розвитку регіону.

Студенти з України в Білостоці

8-19 жовтня в рамках за-гальнопольської навчальної програми «Study Tours to Po-land» побувало в Білостоці 13 студентів з України, Біло-русі та Росії. Найчисленнішу групу учасників складали представники України, між іншими зі Львова, Миколає-ва, Харкова, Києва, Кропив-ницького, Житомира, Хер-сону. Метою їхнього візи-ту було пізнавання Польщі та ознайомлення з питанням національних меншин, які проживають на Підляшші.

Під час свого перебуван-ня у Підляському воєводстві учасники програми відвіда-ли Супрасль, Корицін, відбу-ли також ряд зустрічей у Бі-лостоці: брали участь у лекці-ях, семінарах, культурних за-ходах, придивлялися до праці польських органів місцевого самоврядування тощо.

Студійний візит у Під-ляському воєводстві провела Фундація «Вікно на схід».

40 років священства о. Анатолія Токаюка

9 жовтня у церкві св. Ар-хангела Михаїла у Вуорлі врочисто відсвяткували день св. Іоана Богослова. При цій нагоді відбулися відзначення 40-ліття священства о. мітра-та Анатолія Токаюка, а також 40-річчя його подружнього життя й 20-ліття душпастир-ської праці у Вуорлі.

О. мітрат Анатолій Токаюк народився 1955 р. у селі Боро-вики в ґм. Милейчиці, закін-чив Варшавську вищу пра-вославну духовну семінарію з осідком у Яблочині, згодом служив у церквах неподалік від Сянока. У 1996 р. став ві-карним православної парафії у Вуорлі. Багато років опіку-вався молоддю, проводив па-ломництва до святих місць у Польщі та за кордоном. За-раз він є одним із авторів про-повідей українською мовою в програмі «Духовні зустрічі» в Радіо Білосток.

Співали народні піснів Кліщелях

13 жовтня в Комплексі шкіл у Кліщелях відбулися підсум-ки майстер-класів місцевих народних пісень, які на зламі вересня – жовтня проходили в Міському осередку культури, спорту і рекреації «Гладиш-ка» в Кліщелях. Взяла в них участь молодь з останніх кла-сів початкової школи та гім-назії місцевої школи, загалом 24 особи. Народних пісень, між іншими колядки з Дашів та рогульки з Рогачів, учила їх Улита Харитонюк, підлясь-кий етномузиколог та культу-рознавець. Під час підсуму-вання проекту прозвучали на-родні пісні, співані молодими учасниками проекту місцеви-ми говірками.

Оскари для виконавців підляських пісень

14 жовтня у «Сподках» у Бі-лостоці відбулася четвер-та едиція конкурсу «Шанс на Оскара». Це ініціатива, яка має сприяти відродженню традиції співання народно-го, передусім давнішого об-рядового фольклору молоди-ми людьми. Попереджують її майстер-класи у народних співаків, під час яких молоді учасники вчаться колишньо-го репертуару.

Цього року в конкурсі взя-ло участь дев’ятеро соліс-

тів та два дуети. Виконували вони пісні з трьох сіл: украї-номовних Дашів у ґм. Кліще-лі, Длуґоленкі в ґм. Крипно, де збереглася польська говір-ка з мазуренням, та Лосинки, у якій місцеве населення роз-мовляє українською говіркою з певними білоруськими мов-ними впливами. З-посеред виконавців пісень з Лосин-ки найкращим виявився Яцек Стасєлук (на фото), найціка-віше пісню з Длуґоленкі ви-конала Агата Турчин, наго-роду за пісню з Дашів отри-мав білостоцький дует родом з Черемхи: Олександра Іва-нюк і Анна Качук (на фото). Черемуський дует отримав також нагороду публіки. Ви-різнено: Магдалину Балевич, Єву Карасінську-Ґайо та дует Аґата Бутвиловська і Марга-рита Лінкевич.

Окрім учасників конкур-су, на сцені заспівали й на-родні співачки: Аліна Сенке-вич з Длуґоленки та Євдокія Маркевич з Дашів. Виступи-ли вони самі та з лауреатка-ми Оскарів.

На завершення конкурсу відбулися танцювальні май-стер-класи з польською капе-лою «Хлопці з Новошишок».

Конкурс провело Товари-ство спадщина Підляшшя. Окрім Білостоку його цього-річні едиції пройшли також у Варшаві та Люблині.

Танцювальна забава

14 жовтня в клубі «Ґвінт» у Білостоці з нагоди свята По-крови Пресвятої Богородиці відбулася танцювальна заба-ва з циклу «На свійську нот-ку». Заграв між іншими ан-самбль «Примаки», відомий хоча б з того, що поширив на Підляшші українську автор-ську пісню «Смерека», по-казався також український фольк-роковий гурт «Гойра-ки» з Більська.

70 років з «Орлянами»

15 жовтня у Комплексі шкіл ім. Вурлянської землі у Вуор-лі місцевий ансамбль «Орля-ни» відсвяткував ювілей 70-ліття існування. Група є ти-повим колективом, заснова-ним в добу формування з міс-цевого українськомовного на-селення «білоруської націо-нальної меншини», отже ви-конує перш за все білорусь-кий народний репертуар (крім нього також український, ро-сійський та польський). Під час врочистого концерту крім «Орлян» заспівали місцеві «Вервочки», «Чижовляни» з Чижів, «Малинки» з Малин-ник та інші колективи, які ви-конують передусім білорусь-кий репертуар.

Виставка у Поличній

18 жовтня у Поличній в ґм. Кліщелі відбулося відкриття виставки, на якій презенто-вано зібрані від жителів села вишивані рушники, плахти, скатертини, подушки тощо. Це підсумки проекту «Під-ляський дизайн – вчора та сьогодні», що його реалізу-вало культурне товариство «Листівка», яке діє від імені неформальної групи «Люби-телі Поличної».

Виставку можна було ди-витися до 29 жовтня.

Українські учасники «Триголосся»

18-20 жовтня у Більському будинку культури проходи-ла XVIІ едиція конкурсу «По-етичне триголосся», під час якого діти і молодь з садків, початкових шкіл, гімназій


та ліцеїв декламували вірші польською та на вибір біло-руською або українською мо-вами. У конкурсі взяло участь шестеро дітей з Садка № 9 «Лісова поляна» в Більську, 15 учнів початкової школи та троє гімназії Комплексу шкіл ім. А. Міцкевича в Більську, а також семеро дітей з почат-кової школи і двоє з гімназії Шкільно-дошкільного комп-лексу в Черемсі. Загалом пое-зію українською мовою чита-ло 33 учнів.

Конкурс провів Більський будинок культури.

25 років з «Українською думкою»

10 листопада 1991 р., тоб-то 25 років тому, в ефірі Ра-діо Білосток пролунала пер-ша півгодинна передача укра-їнською мовою «Українська думка». Повів її Юрій Місіюк, який відбув раніше стажуван-ня в Радіо Волинь.

Перший рік «Українська думка» з’являлася раз на тиж-день. Уже 1992 р. можна було її слухати тричі: у понеділок і середу по 15 хвилин та в неді-лю – півгодини. Так залиши-лося донині.

Зараз «Українську дум-ку» ведуть Славомир Сав-чук (на фото) та Євген Ри-жик. Зміст передачі відобра-жує специфіку підляського українства, хоча з’являють-ся в ній теми, які присвяче-ні житті українців у різних регіонах Польщі та україн-ським мігрантам. Можна її слухати також в Інтернеті: www.radiobialystok.pl/dumka.

Нагороди маршалка

19 жовтня у Музею хлібо-робства ім. К. Клюка в Це-хановці відбулася врочис-тість вручення нагород мар-шалка Підляського воєвод-ства для людей, які внесли вагомий внесок у розвиток артистичної творчості, роз-повсюдження та збереження культури за сезон 2015/2016. Нагороди отримали між ін-шими етнограф Антоні Мо-севич за внесок в охорону і промоцію культурної спад-щини Підляшшя, перш за все старого дерев’яного бу-дівництва, а також Збіґнєв Насядко за дії на користь нематеріального надбання – народного співу і музику-вання.

Збіґнєв Насядко це публі-цист, народний співак, лауре-ат XXXII Загальнопольського фестивалю капель та народ-них співаків у Казимежі над Віслою в 1998 р., голова Му-зичного товариства «Слопєв-нє», який активно популяри-зує не лише польську народ-ну, але також українську куль-туру. Він учасник численних українських заходів, у тому числі неодноразовий лауре-ат Конкурсу української пісні «З підляської криниці» в Біль-ську. Ініціатор і головний ор-ганізатор фестивалю «Давні пісні – молоді голоси» у Ванє-ві над Нарвою, на якому кож-ного року серед лауреатів не бракує виконавців українсько-го фольклору з Підляшшя.

Літературна зустріч

3 листопада в клубі «Фама» в Білостоці відбулася літера-турна зустріч з українськи-ми письменниками Андрієм Любкою і Олександром Бой-ченком, які побували у Поль-щі в рамках програми «Єв-ропейська столиця культури Вроцлав 2016». Була вона при-свячена промоції польських перекладів їхніх книжок.

Андрій Любка це україн-ський романіст, поет, пере-кладач та есеїст, громадський діяч. Він автор кількох пое-тичних збірок, оповідань, есе, фейлетонів та романів. Учас-ник багатьох українських і міжнародних культурних за-ходів, лауреат літературних нагород, двократний сти-пендист програми Міністра культури Республіки Польща «Gaude Polonia». У Білосто-ці він промував свій пригод-ницький роман «Карбід», що розповідає про закарпатське містечко Ведмедів, якого жи-тель – учитель історії – при-думує спорудити підземний хід, що має об’єднати Украї-ну та Європейський Союз. Він звертається до місцевих біз-несменів-контрабандистів із проханням допомогти у вті-ленні його ідеї в життя.

Олександр Бойченко це письменник, літературний критик, перекладач, есеїст та педагог. У його творчому до-робку п’ять збірок есе, стат-ті та численні переклади з польської і російської мов. Він учасник стипендіальної

програми міністра культу-ри Польщі «Gaude Polonia». У 2014 р. удостоєний відзна-кою «Заслужений для поль-ської культури». У Білосто-ці Бойченко промував поль-ський переклад своєї книги «50 відсотків рації», яка міс-тить 50 вибраних текстів ав-тора в жанрі сюжетної публі-цистики. Це збірка фейлето-нів про сучасну Україну, про-те тексти більш універсальні.

Зустріч у Білостоці була першою під час турне пись-менників по Польщі. Згодом українські творці побували в Люблині, Варшаві, Ольштині, Кракові та Вроцлаві.

Партнером зустрічі були «Майстер-класи культури» в Люблині.

Конкурс пам’яток дерев’я-ного будівництва

6 листопада в Музею хлібо-робства ім. о. К. Клюка в Це-хановці вручено нагороди пе-реможцям 12-ї едиції Конкур-су на найкраще збережену пам’ятку сільського дерев’я-ного будівництва в Підлясько-му воєводстві. На сьогорічну едицію зголошено 37 будин-ків з 25 ґмін воєводства. Одну з чотирьох других нагород отримала Марія Цвіковська, власниця житлового будин-ку в Сацях у ґм. Нарва. Дру-гим місцем удостоєно також Мирослава Мацєюка, влас-ника загороди в селі Борисув-ка в ґм. Гайнівка. Третю на-городу отримали м.інш. Віра Михальчук, власниця хати в Сацях та Магдалена Стопа, власниця хати в Дзєцінному в ґм. Ботьки. Окрім того ви-різнення отримали: Тамара Лещинська, власниця загоро-ди в Сацях, Христина Ваври-нюк, власниця житлового бу-динку у Вільці-Ваганівській у ґм. Вуорля та Люба Якоцюк, власниця хати в Павлах у ґм. Заблудів.

Упродовж 12-літньої історії конкурсу вдалося інвентари-зувати 824 дерев’яні будинки, багато з-посеред яких це тра-диційні об’єкти з україномов-них місцевостей між Бугом та Нарвою. Конкурс зоргані-зували Музей хліборобства в Цехановці та Маршалківське управління Підляського воє-водства у Білостоці.


Сакральні пісні в Сім’ятичах

11-13 листопада у Воскре-сенській церкві в Сім’яти-чах проходив ХІІІ Міжнарод-ний огляд релігійної та пара-літургійної пісні. Узяли в ньо-му участь парафіяльні хори з Підляшшя: з Сім’ятич, Чорної Церковної, Орішкова, Нового Березова, Гайнівки, Більська, Дорогичина і Білостока. По-казалися також самодіяльні фольклорні колективи, у тому числі «Незабудки» з Нурця-Станції та «Криниця» з Ради-вилівки. Не забракло на святі також ансамблів з Білорусі та України. Українським учас-ником заходу був Хор право-славної парафії св. Миколи Чудотворця в Ірпені.

Огляд зорганізував Дека-нальний інститут православ-ної культури в Сім’ятичах.

Про історію Старого Корнина

12 листопада в сільській світ-лиці в Старому Корнині від-булася зустріч, яка підсумо-вувала проект «Старий Кор-нин – слідами пам’яті і істо-рії». Стосувався він побудови двох пам’ятників. Один із них був присвячений 385-тим ро-ковинам виникнення місцевої Михайлівської парафії та істо-рії чудотворної ікони, другий – «біженству» православного населення регіону вглиб Росії в 1915 р., під час якого пропала

відома старокорнинська ікона. Обидва пам’ятники з’явилися коло церкви та були висвячені Митрополитом Варшавським і всієї Польщі Савою 7 серп-ня під час парафіяльного свя-та Успіння Праведної Ганни. Ініціаторами їх спорудження були місцеві активісти.

Під час зустрічі в сільській світлиці не лише відбулися підсумки проекту, але й прой-шов концерт колективів з Ду-бич-Церковних: дитячо-моло-діжного «Струмка» та нового фольклорно-естрадного гур-ту, в якому співають місце-ві активістки. Заспівав також місцевий церковний хор, який виконав між іншими твір про славетну чудотворну ікону.

Проект провело Товари-ство розвитку Дубицької зем-лі «Бахмати» за кошти про-грами «Дій місцево ІХ» Поль-сько-американської фундації свободи.

Зустріч у Добриводі

13 листопада в сільській світ-лиці в Добриводі, давньому будинку школи, відбулася зу-стріч колишніх учнів та вчи-телів місцевої, неіснуючої від сорока років початкової шко-ли. Це була нагода до спогадів та поширення знань про бага-ту історію місцевого шкіль-ництва. Супроводжувалася вона виставкою шкільних ар-хівних фотографій з Добри-води, які знайшлися також у виданому цього року з ініці-

ативи Василя Крупича, про-фесора Білостоцької політех-ніки, календарі.

Зустріч пройшла в рамках проекту «Лавка і лавочка», що його реалізує Неформальна група «Добривідці».

Підсумки проекту в Дашах

20 листопада в Дашах відбу-лися підсумки проекту «Ет-нографічний велосипедний шлях ґміни Кліщелі», який був реалізований чотирма Сільськими радами – у Са-ках, Добриводі, Топорках і Дашах разом із Міським осе-редком культури, спорту і ре-креації «Гладишка» в Кліще-лях. Його метою була активі-зація жителів села для дій на користь збереження місце-вої культурної спадщини, а також інтеграція в сільській спільноті. У рамках проекту жителі Саків відтворили при-забутий обряд випікання т.зв. «буслової лапи», тобто неве-личких булочок, якими в день Благовіщення Пресвятої Бо-городиці зустрічали лелек, до-бривідці реконструювали міс-цеву традицію випікання ве-сільного короваю, у Топорках жителі села приготували ко-лишній обряд ставлення після завершення жнив «перепели-ці», з черги в Дашах відновле-но старі хрести.

Під час зустрічі в сільській світлиці показано чотири фільми – результат проекту.

Проект реалізовано в рам-ках Програми мікродотацій Фундації на користь розвитку села «Польське село 2000». Профінансовав його за ко-шти Фундації «Європейський фонд розвитку польсько-го села» Центр проваджен-ня проектів при Біловезькому національному парку.

Запусти «На свійську нотку»

25 листопада напередодні Пилипового посту в клубі «Ґвінт» у Білостоці під гас-лом «Великі запусти» відбу-лася забава з циклу «На свій-ську нотку». Окрім ансамб-лів, які виконують білорусь-кий, російський і український репертуар у стилі т.зв. «дис-ко-польо», виступив укра-їнський фольклорний гурт «Добрина» з Білостока. Уже третій раз білостоцькі співа-ки при вході до клубу вітали учасників забави українськи-ми народними піснями.

Відзначення пам’яті жертв Голодомору

26 листопада в Люблині від-булися відзначення пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-1933 рр. Пройшли вони біля пам’ятника мільйонам жертв Великого Голоду – ме-моріалу спорудженого напри-кінці 2014 р. поруч православ-ної кафедральної церкви Пре-ображення Господнього біля кільця митрополита Петра Могили. Узяли в них участь представники місцевої вла-ди, Генерального консульства України в Люблині, Україн-ського товариства та грома-ди міста. Після промов, де-легації поклали вінки та кві-ти до пам’ятника та запалили світла пам’яті. На завершення урочистості молитву за жерт-ви Голодомору очолив архіє-пископ Люблинський і Холм-ський Авель.

27 листопада за жертви Голодомору помолилися в па-рафіяльній церкві православ-ної парафії свт. Петра Могили в Люблині.

Людмила ЛАБОВИЧФото Л. Лабович,

Ю. Гаврилюк

Informacja Zarządu Głównego Związku Ukraińców PodlasiaZG Związku Ukraińców Podlasia w 2016 roku dzięki dotacji

Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji RP zrealizował następujące zadania:

1. Działalność Związku Ukraińców Podlasia2. Audycje radiowe w języku ukraińskim „Ukraińskie słowo”3. Wydawanie ukraińskiego pisma Podlasia „Nad Buhom i Narwoju”4. Obóz integracyjny dla dzieci i młodzieży5. Wydanie płyty CD z okazji jubileuszu XХ-lecia Zespołu „Hiłoczka” 6. Warsztaty kultury ukraińskiej dla dzieci i młodzieży „U źródeł”7. Spotkania z podlaskim folklorem, tradycją i poezją ukraińską: Spotkanie z kolędą i szczedriwką – Konkurs Piosenki Ukraińskiej „Z Pidlaśkoji Krynyci” – Konkurs Recytatorski „Ukraińskie słowo”8. Festiwale kultury i tradycji ukraińskich na Podlasiu9. Działalność amatorskich zespołów artystycznych10. Zakup sprzętu biurowego na potrzeby działalności ZUP



Documents

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 6/2016nadbuhom.pl/images/NBiN-6-2016.pdf · 1 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 6/2016 nadbuhom.pl e-mail: [email protected] ul