1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

КОВАЧ ДЕНИС ЛЕОНІДОВИЧ

УДК 349.41

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИНИКНЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВ

12.00.06 – земельне право; аграрне право;

екологічне право; природоресурсне право

Д И С Е Р Т А Ц І Я

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Шульга Михайло Васильович,

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент Національної

академії правових наук України

Харків – 2016

2

ЗМІСТ

Вступ …………………………………………………………………………...3

Розділ 1. Загальна характеристика виникнення земельних прав…….10

1.1. Історико-правовий аналіз виникнення земельних прав ………...…10

1.2. Види земельних прав ……………………………………………...…24

1.3. Земельна ділянка як об’єкт, щодо якого виникають земельні

права………………………………………………………………………..38

1.4. Правові засади формування земельної ділянки ………………..…..55

1.5. Підстави виникнення земельних прав та їх класифікація …………73

1.6. Державна реєстрація земельних прав …………………………….…89

Висновки до Розділу 1 ..............................................................................105

Розділ 2. Особливості виникнення суб’єктивного права власності на

землю і права землекористування……………………………………….109

2.1. Процедура виникнення земельних прав …………………………..109

2.2. Специфіка виникнення в окремих суб’єктів права публічної

власності на землю………………………………………………………128

2.3. Особливості виникнення окремих суб’єктивних прав щодо

використання земельних ділянок ………………………………………139

2.4. Особливості виникнення земельних прав при переході майнових

прав на об’єкти нерухомості ……………………………………....……152

Висновки до Розділу 2 ……………………………………..……………164

Висновки.........................................................................................................168

Список використаних джерел…….............................................................171

3

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасна земельна реформа, яка триває в

Україні, зумовила суттєві зміни існуючих земельних відносин. У процесі

реформування виникли земельні відносини, яких раніше не існувало, що

викликає потребу окреслення нових напрямків їх правового регулювання.

Динамічність суспільних відносин вимагає відповідних підходів до

їх правової регламентації. Ідеться про земельні відносини, які стосуються

виникнення земельних прав і які безпосередньо формуються у сфері

надання земельних ділянок у користування й передачі їх у власність. Проте

єдиного підходу до впорядкування цих відносин, на жаль, поки що не

склалося.

Нинішній етап розвитку земельних відносин характеризується тим,

що, наприклад, виникнення прав на земельні ділянки державної й

комунальної власності має здійснюватися переважно на конкурентних

засадах. З огляду на спробу законодавця універсалізувати процедуру

впровадження земельних прав організаційно-правове її забезпечення

залишається малоефективним, про що свідчить значна кількість існуючих

проблем і перешкод на цьому шляху.

Залишається невирішеними деякі питання щодо процедур

неконкурентного виникнення прав на земельні ділянки приватної,

комунальної й державної власності. Це стосується, зокрема, законодавчих

нововведень з формування земельних ділянок, їх державної реєстрації й

державної реєстрації права на них.

Необхідність аналізу поняття «виникнення земельних прав»,

розкриття його ознак, підстав, умов, дослідження самої процедури їх появи

й розвитку законодавчого врегулювання зумовлено практичними

потребами подальшої еволюції науки земельного права.

Існуючі на сьогодні наукові теоретичні доробки щодо сутності й

особливостей виникнення тих чи інших прав на використання земель

4

здебільшого стосуються лише окремих аспектів досліджуваної

проблематики, а тому вирізняються фрагментарністю й вимагають певної

систематизації.

Науково-теоретичним підгрунтям цього дослідження послужили

праці таких українських учених у галузі земельного й екологічного права,

як: В. І. Андрейцев, Г. І. Балюк, Д. В. Бусуйок, О. Г. Бондар, Ю. О. Вовк,

А. П. Гетьман, В. К. Гуревський, К. О. Дремлюга, В. М. Єрмоленко,

Н. В. Ільків, І. І. Каракаш, Т. О. Коваленко, Т. Г. Ковальчук,

І. О. Костяшкін, М. В. Краснова, П. Ф. Кулинич, Т. В. Лісова,

Н. Р. Малишева, Р. І. Марусенко, А. М. Мірошниченко, В. Л. Мунтян,

В. В. Носік, О. М. Пащенко, О. О. Погрібний, А. І. Ріпенко, В. І. Семчик,

В. Д. Сидор, Н. І. Титова, В. І. Федорович, В. О. Чуйков,

Ю. С. Шемшученко, М. В. Шульга, В. З. Янчук, В. П. Яніцький та ін.

У роботі використовувалися напрацювання зарубіжних учених:

Г. О. Аксеньонка, В. П. Балезіна, Є.С. Бєдової, С. О. Боголюбова,

Б. В. Єрофєєва, Ю. Г. Жарікова, І. О. Іконицької, О. М. Козир,

М. І. Краснова, О. І. Крассова, М. О. Сиродоєва та ін.

Сучасна трансформація правового регламентування земельних

відносин суттєво актуалізує потребу теоретичного дослідження й

осмислення правової природи й сутності виникнення земельних прав, у

тому числі формування земельних ділянок та їх державної реєстрації як

самостійних складників відповідної процедури.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана на кафедрі земельного та аграрного права

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

відповідно до цільової комплексної програми на 2011 – 2015 роки

«Правове забезпечення реалізації політики держави на пріоритетних

напрямках економічного розвитку та у сфері екологічної безпеки»

(№ державної реєстрації 0111U000962). Тема роботи затверджена вченою

5

радою Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

(протокол № 4 від 21 грудня 2012 р.).

Мета й завдання дослідження. Мета дисертації полягає в

комплексному науковому розробленні питань правової регламентації

виникнення земельних прав шляхом з’ясування теоретичних положень

щодо визначення правової природи цього процесу, розширення теорії

земельного права науковими знаннями про порядок виникнення прав на

землю (власності й користування) у різних суб’єктів земельних відносин,

обґрунтуванні пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового

регулювання виникнення земельних прав. Для її досягнення поставлені

такі завдання:

– розглянути історичні аспекти розвитку законодавства щодо

виникнення земельних прав;

– виокремити види земельних прав;

– визначити особливості земельної ділянки як об’єкта земельних

прав;

– з’ясувати специфіку формування земельних ділянок;

– провести науково-теоретичний аналіз поняття і юридичної природи

підстав виникнення прав на землю;

– розкрити процедуру виникнення земельних прав;

– установити специфічні риси, що характеризують виникнення права

власності прав на землю і права користування нею;

обґрунтувати висновки за результатами дослідження і внести

конкретні пропозиції з удосконалення відповідних правових приписів.

Об’єкт дослідження суспільні відносини у сфері виникнення

земельних прав.

Предмет дослідження правове регулювання виникнення

земельних прав.

Методи дослідження. В основу методології дисертаційної роботи

покладено комплексний підхід до аналізу питань, що стосуються

6

правового регулювання виникнення земельних прав. У процесі

дослідження використано дві групи методів наукового пізнання –

загальнонаукові (діалектичний, метод системного аналізу й синтезу,

формально-логічний, структурно-функціональний, комплексний) і

спеціальні (порівняльно-правовий, формально-юридичний, історико-

правовий). Діалектичний метод послужив основним способом

об’єктивного і всебічного вивчення правової природи виникнення

земельних прав. Метод системного аналізу й синтезу задіяно при розкритті

юридичної природи таких основних наукових категорій, як «права на

землю», «підстави виникнення земельних прав» та ін. Метод формально-

логічного і структурно-функціонального аналізу надав змогу з’ясувати

зміст і специфіку правових норм, що вказують на підстави появи прав на

землю, наведено авторську дефініцію поняття «виникнення земельних

прав», а також показати його місце серед правових інститутів. За

допомогою комплексного методу сформульовано низку наукових

положень, що виносяться на захист. Завдяки порівняльно-правовому

методу підкреслено значення зарубіжного досвіду у правовому

регулюванні виникнення земельних прав. Формально-юридичний обрано

для розкриття змісту й особливостей національних правових норм

земельного законодавства, що визначають підстави виникнення земельних

прав. Історико-правовий метод став у нагоді при дослідженні процесу

становлення і розвитку законодавства, що регламентує виникнення

земельних прав.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в

дисертації вперше в земельно-правовій науці України здійснено

комплексне наукове розроблення питань правового регулювання

виникнення земельних прав, на підставі чого обґрунтовано нові наукові

положення, рекомендації, висновки і пропозиції з удосконалення

земельного законодавства, які й виносяться на захист.

7

Уперше:

− науково обґрунтовано і сформульовано юридичне визначення

таких правових конструкцій: (а) «формування земельної ділянки» –

процедура, що складається з окремих логічно послідовних стадій, у межах

яких розпочинається документальне встановлення технічних, економічних

характеристик і правового режиму земельної ділянки у процесі

землеустрою і які завершуються внесенням відомостей про неї до

Державного земельного кадастру з присвоєнням їй кадастрового номера;

(б) «підстави виникнення земельних прав» – це визначені земельним

законодавством юридично значимі обставини, що виступають

юридичними фактами для виникнення суб’єктивних земельних прав у

межах відповідних правовідносин;

− доведено, що поруч з індивідуалізуючими ознаками земельної

ділянки, закріпленими в Земельному кодексі України, слід виокремлювати

ознаки ідентифікуючі, що формуються на підставі використання

кадастрового номера земельної ділянки й забезпечують максимальну

поінформованість заінтересованих осіб;

− наведено класифікацію підстав виникнення земельних прав,

серед яких виокремлюються адміністративно-правові, цивільно-правові й

комплексні;

− аргументовано висновок про необхідність поділу земельних

ділянок на сформовані, несформовані й частково сформовані;

− запропоновано розглядати формування земельної ділянки як

об’єкта майбутніх земельних прав у 2-х аспектах: (а) як результат

реалізації земельних правовідносин організаційного характеру, пов’язаних

з територіальним плануванням, землеустроєм, веденням Державного

земельного кадастру та ін.; (б) як результат затвердження проекту

землеустрою щодо відведення земельної ділянки, який містить опис

останньої.

Удосконалено:

8

− наукові положення щодо нагальної потреби переходу на

тривимірну систему обліку земельних ділянок;

− положення про важливість акумулювання земельно-

процесуальних норм, що регулюють процедуру виникнення земельних

прав, в окремій главі ЗК України;

− положення про необхідність спрощення земельно-

реєстраційних процедур, зокрема тих, що стосуються подвійної державної

реєстрації земельних ділянок і прав на них.

Набули подальшого розвитку положення щодо:

− внесення змін і доповнень до земельного законодавства для

уточнення термінів «процедура» і «процес», дефініції яких запропоновано

дисертантом;

− потреби вдосконалення змісту ст. 120 ЗК України в частині

визначення моменту, з якого виникають земельні права;

− особливостей виникнення прав на землі загального користування,

які існують з моменту народження людини й не вимагають особливого

оформлення, а також специфіки виникнення права при тимчасовому

зайнятті земельних ділянок;

− специфіки державної реєстрації права на земельні ділянки, що

має не правовстановлювальний, а правопосвідчувальний характер.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в

дисертації теоретичні положення, пропозиції, рекомендації й висновки є

своєрідним внеском у теорію і практику земельного права, які можуть бути

використані: (а) у правотворчій діяльності – як теоретичний матеріал при

розробленні нового й удосконаленні чинного земельного законодавства

України; (б) у науково-дослідницькій роботі – для подальших наукових

розробок питань щодо виникнення земельних прав; (в) у навчальному

процесі – при викладанні навчальної дисципліни «Земельне право» і

спецкурсів земельно-правового спрямування, при підготовці відповідних

розділів підручників, навчальних посібників і методичних матеріалів; (г) у

9

правовиховній роботі – для популяризації наукових здобутків проведеного

дослідження серед представників органів державної влади й органів

місцевого самоврядування, власників і користувачів земельних ділянок.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки і практичні

рекомендації, що містяться в дисертації, обговорювались і були схвалені

на засіданнях кафедри земельного та аграрного права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Основні положення

роботи оприлюднені в доповідях на міжнародних і всеукраїнських

наукових і науково-практичних конференціях: «Проблеми розвитку

юридичної науки в дослідженнях молодих учених» (м. Харків, 18 квітня

2013 р.); «Актуальні проблеми реформування земельних, екологічних,

аграрних та господарських правовідносин» (м. Хмельницький, 17-

18 травня 2013 р.); «Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та

екологічного права» (м. Харків, 24 травня 2013 р.); «Досвід і проблеми

інкорпорації, імплементації та адаптації екологічного законодавства»

(м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2013 р.); «Актуальні проблеми публічного

та приватного права» (м. Запоріжжя, 25 жовтня 2013 р.); «Малиновські

читання» (м. Острог, 15-16 листопада 2013 р.); «Розвиток організаційно-

правових форм господарювання в аграрному секторі» (м. Харків, 13 червня

2014 р.); «Проблеми інтеграції та диференціації в екологічному праві»

(м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2014 р.); «Тринадцяті осінні юридичні

читання» (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2014 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертації

дістали відображення у 15 наукових працях, з яких 6 статей опубліковано у

наукових фахових виданнях, у тому числі одна – у зарубіжному науковому

журналі, а також у 9 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

10

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИНИКНЕННЯ

ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВ

1.1. Історико-правовий аналіз виникнення земельних прав

Генеза земельного законодавства в Україні становить собою

передусім історію розвитку права власності на землю. Зародження

правової думки про земельну нерухомість як основне багатство людини

пов’язано з появою на території сучасної України античних міст-держав.

Періодизація формування масиву правових приписів, присвячених

регламентації відносин щодо землі й виникненню земельних прав,

відображає еволюцію правових уявлень про сферу взаємодії людини й

землі. Останні трансформувались і змінювалися залежно від економічного

устрою, політичних умов та актуалізації потреб втручання держави в ту чи

іншу царину відносин, пов’язану із землею.

Правовій регламентації підлягали відносини перш за все приватної

власності, в тому числі й на земельні ділянки, як об’єкти нерухомості.

Започаткування такого впорядкування зазвичай пов’язують з наявністю

норм звичаєво-правового характеру. Достатньо зазначити, що на ранніх

стадіях формування української державності в умовах наявності значних

площ вільних земель доволі була поширена так звана «займанщина» як

самостійна підстава виникнення права власності на землю. У подальшому

правове регулювання земельних прав пов’язують з появою першого

нормативного джерела Київської Русі – «Руської Правди», приписи якої

приділяли значну увагу виникненню й захисту феодальної власності на

землю.

Вивчення історичних джерел свідчить, що ранньофеодальний етап

розвитку державності на території нинішньої України трансформувався в

період феодальної роздробленості. На українських земелях функціонували

11

князівства, серед яких виділялося Галицько-Волинське, що проіснувало

тривалий час. На той час роль основних джерел права, які містили норми,

присвячені в тому числі й регламентації відносин щодо землі, поруч з

«Руською Правдою» виконували також постанови галицько-волинських

князів, збірники церковних повчань про правосуддя, церковні статути

князів Володимира і Ярослава [1, c. 96, 97].

Оскільки операції із земельними ділянками як об’єктами нерухомості

отримали поширення, відносини власності на земельну нерухомість

регулювалися нормами цивільно-правової спрямованості. Виникнення

земельних прав пов’язувалося з укладенням договорів купівлі-продажу

земельних ділянок, їх застави, дарування та ін. Поступово звичаєве право

при впорядкуванні земельних відносин обмежувалось. Особливо це

знайшло свій прояв з появою в ХVI ст. Литовських статутів, які закріпили

підвалини суспільного ладу й територіального устрою на українських

землях.

Регламентація земельних відносин в епоху формування української

державності (1648–1654 рр.) здійснювалася в основному універсалами.

Представники історичної науки підкреслюють, що регламентування,

приміром, відносин власності здійснювалося шляхом надання козацькій

старшині маєтків, так би мовити в «ранг» як винагороду за служіння під

час перебування на конкретній посаді. Така земельна власність отримала

назву «рангові землі» [1, c. 181].

Згідно з рішенням Переяславської Ради від 8 січня 1654 р. й

переходом України під протекторат Російської імперії на українських

землях стало застосовуватися російське законодавство. Самостійне

значення для впорядкування земельних відносин мав перший феодальний

кодекс законів, що діяв у межах українських земель, – «Права за якими

судиться малоросійський народ», прийнятий у 1743 р. У подальшому,

починаючи із середини ХVII ст., регулюватися земельні відносини стали

нормами Зводу законів Російської імперії. Низкою нормативно-правових

12

актів регламентувалася трансформація феодальної земельної власності й

визначалася правосуб’єктність селян, що стосувалася землі. Але, як

підкреслюють учені – історики, юридична процедура набуття прав

власності на землю на той час ще не отримала чіткого законодавчого

оформлення [2, c. 264].

У результаті проведення реформи 1861 р., а в подальшому й реформи

Столипінської вся селянська земля була перетворена на повноцінний

товар, відносини щодо обігу якого впорядковувалися виключно нормами

цивільного законодавства [3, c. 14].

Відправний момент в історії еволюції вітчизняного земельного

законодавства, яке регулювало в тому числі й виникнення земельних прав,

пов’язано з Жовтневою революцією 1917 р.

Це обумовлено в першу чергу тим, що у зв’язку зі встановленням

радянської влади, в тому числі й на території України, відбулися суттєві

зміни земельного ладу. Починаючи з 1917 р., земельні відносини

регламентуються публічними нормами земельного права, що позначилось і

на питаннях, що стосуються виникнення земельних прав.

Передовсім підкреслимо, що в умовах виключної державної

власності на землю, яка надавалася тільки в користування, мова могла йти

лише про виникнення суб’єктивних прав на використання конкретної

земельної ділянки. Знаходження землі у виключній власності держави

означало, що юридичні й фізичні особи не могли отримати земельну

ділянку у власність. В основу набуття земельних прав було покладено

рішення уповноваженого державного органу як адміністративно-правовий

акт.

Як уже зазначалося, на початку ХІХ ст. українські землі, що

знаходились у складі Російської імперії, перебували під впливом

революційних подій, що відбувалися в той час. Із моменту проголошення

радянської влади одним з перших її нормативних актів став Декрет про

землю від 27 жовтня 1917 р. [4], який відповідно до існуючої ідеології

13

заклав підвалини радянського земельного законодавства. Він скасував

право приватної власності на землю, заборонив відчужувати землі,

націоналізовував удільні, монастирські, церковні, поміщицькі землі,

проголосив їх всенародною власністю й передав у розпорядження рад

селянських депутатів для надання трудящим у користування. Зі

скасуванням приватної власності на землю були ліквідовані всі

дореволюційні речові права на землю [5, с. 23].

Право на користування землею отримали всі громадяни, які виявили

бажання обробляти її власною працею й були здатні на це (ст. 6 Декрету).

Допускалися різноманітні форми користування землею – надвірна,

хутірська, громадська, артільна (ст. 7). Націоналізація основної частини

земель і підприємств сільськогосподарської галузі, здійснена в Росії,

згодом отримала місце і в українському законодавстві. 25 грудня 1917 р. на

Першому Всеукраїнському з'їзді Рад Україну було оголошено Радянською

Республікою й на її територію поширено чинність Декрету про землю, на

засадах якого й відбувалося подальше становлення вітчизняного

земельного законодавства [6, c. 92]. Принципові положення цього

правового акта знайшли своє віддзеркалення в Законі від 19 лютого 1918 р.

«Про соціалізацію землі», за ст. 21 якого земля надавалася в користування

насамперед тим, хто бажав працювати на ній, причому для отримання

невласної вигоди, а для суспільної користі [7]. Підстави й порядок

виникнення земельних прав на той час докладно досліджені в сучасній

історико-правовій літературі [8].

У період української державності 1917–1920 рр. земельні проблеми

належали до найбільш актуальних. Спроби їх вирішення були зафіксовані

як на політичному, так і на законодавчому рівнях. Достатньо зазначити, що

земельне питання було на першому плані в Першому і Третьому

універсалах Центральної Ради. Взагалі ж специфіка цього часового

проміжку полягала в тому, що універсали, закони, постанови та інші акти

мали загальний характер і не охоплювали своєю регламентацією всієї

14

повноти земельних відносин. Увесь масив нормативно-правових актів

щодо останніх попередньої державної влади в Україні – Центральної Ради,

Гетьманату, Директорії – скасовувався наступною. У кінцевому ж

підсумку це знижувало ефективність земельно-правових норм та фактично

бракувало й чіткого механізму виникнення й реалізації земельних

прав [9, с. 167].

Із прийняттям Земельного кодексу УСРР, затвердженого Президією

ВУЦВК 29 листопада 1922 р. [10], усі громадяни отримали право на

одержання землі в користування безкоштовно з наданням селянам права

вибору форми її використання. Центральне місце в названому Кодексі

займали норми, присвячені трудовому землекористуванню. Ідеться,

зокрема, про одноосібні селянські господарства та ін.

Аналіз статей даного Кодексу дає підстави стверджувати про його

загальну спрямованість на правове врегулювання землекористування

одноособовим селянським господарством, на забезпечення його

усталеності, на створення умов для відновлення й розвитку сільського

господарства, зруйнованого війною і попередньою політикою форсованого

запровадження колективних форм виробництва.

Надаючи земельному товариству можливість вибору найбільш

прийнятної для нього форми користування землею, цей Кодекс

закріплював різні способи й порядки землекористування (статті 12 і 91).

Право на землю визнавалось у вигляді: а) права на земельну ділянку в

одному чи декількох місцях (хутір, відруб, черезсмужні ділянки); б) права

на частку землі з наділу земельного товариства; в) права на участь у

спільному користуванні угіддями земельного товариства.

Відповідно до норм Кодексу, землекористування за способами його

здійснення поділялося на (а) общинне зі зрівняльними переділами землі

між дворами, (б) дільничне, при якому кожен член земельного товариства

користується тією ж самою ділянкою (черезсмужною, відрубною чи

хутірською) і (в) товариське зі спільним користуванням землею членами

15

сільськогосподарської комуни, артілі чи товариства і громадською її

обробкою.

Зі створенням Союзу РСР у 1922 р. характерною рисою

співвідношення республіканського й союзного законодавства стала

централізація другого й підпорядкованість йому першого.

Загальносоюзним нормативним актом, присвяченим регламентації

земельних відносин, стали затверджені в 1928 р. постановою ЦВК СРСР

«Загальні засади землекористування та землеустрою», в якому поряд з

іншими засадами закріплювалося коло можливих землекористувачів,

положення про трудову оренду, яка допускалась у виняткових випадках, та

ін. Як підкреслюється в науковій правовій літературі, цей акт на жаль, не

вирішував питання про встановлення єдиної загальносоюзної системи

обліку земель і реєстраціїї землекористувань, не містив порядку їх

розподілу серед окремих галузей народного господарства та

землекористувачами [11, с. 10; 12, с. 171].

У 30–х роках у період суцільної колективізації правове регулювання

земельних відносин зазнало суттєвих змін: (а) втратили чинність норми

щодо оренди землі, (б) ліквідовувалися земельні общини, а землі

передавались у трудове користування колгоспів, (в) значно обмежувалося

право землекористування селян, які вступили в колгоспи, тощо [13, с. 33].

У повоєнні роки важлива роль в упорядкуванні земельних відносин

належала Основам земельного законодавства Союзу РСР і союзних

республік від 13 грудня 1968 р. [14], за якими земля була проголошена

об’єктом виключної державної власності. Цим правовим актом

визначалися: а) права громадян на користування землею, а також види

(терміни) користування нею (безстрокове, короткострокове тимчасове й

довгострокове тимчасове); б) коло осіб, які мають право на набуття земель

у користування; в) принцип безоплатності землекористування; г) порядок

надання земель у користування й підстави його припинення та ін.

Особливо слід наголосити, що союзний нормативний акт пов’язував

16

виникнення права користування землею з отриманням заінтересованою

особою документа, який посвідчував це право. Статтею 10 Основ

заборонялося приступати до використання земельної ділянки до

встановлення відповідними землевпорядними організаціями меж земельної

ділянки в натурі (на місцевості) й видачі документа, що посвідчував право

користування нею. Отже, Основи пов’язували виникнення суб’єктивного

права користування земельною ділянкою з отриманням

правопосвідчувального документа, яким вважався, наприклад, державний

акт на право постійного користування землею. А ось порядок оформлення

тимчасового користування згідно з ч. 8 ст. 10 Основ повинен

установлюватися законодавством союзних республік.

У наведеній нормі вперше у вітчизняній законодавчій практиці було

застосовано поняття «надання земельних ділянок», коли йшлося про

виникнення права землекористування. Надання земельних ділянок

здійснювалось у порядку відведення. Ця стаття внесла зрозумілість у

термінологію, якою оперували законодавці для характеристики

правовідносин, пов’язаних з виникненням права землекористування.

В Основах було зазначено, що земля є державною власністю і

надається лише в користування. Дії, які в прямій або прихованій формах

порушували право державної власності на землю, заборонялись. Землі в

межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного

фонду СРСР. У радянський період виключним власником землі

визнавалася держава. На переконання вчених, яке слід підтримати,

основною підставою виникнення земельних прав на той час був

адміністративний акт [15, с. 213]. Зазначимо, що фізичні і юридичні особи

могли набувати земельні ділянки лише на умовах користування, а тому за

основу виникнення права користування землею приймалось рішення

уповноважених органів державної виконавчої влади.

З метою деталізації й конкретизації положень Основ земельного

законодавства й урахування особливостей, притаманних УРСР, 8 липня

17

1970 р. було прийнято Земельний кодекс УРСР (далі – ЗК УРСР). На

відміну від попереднього ЗК УСРР (1922 р.), Кодекс 1970 р. більш

детально врегульовував порядок надання земельних ділянок у

користування, що здійснювалось у порядку їх відведення на підставі

постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів

обласної, районної, міської, селищної і сільської Ради депутатів трудящих

у порядку, встановленому законодавством СРСР і УРСР.

Згідно зі ст. 20 ЗК УРСР (1970 р.) основним документам, що

підтверджував право постійного землекористування колгоспів, радгоспів

та інших землекористувачів, служив державний акт на право користування

землею. Право короткострокового, тимчасового користування землею

посвідчувалось, у свою чергу, рішенням органу, який надав земельну

ділянку в користування. Для громадян, які проживали у сільській

місцевості, право землекористування підтверджувалося записами в

земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств та

організацій і в погосподарських книгах сільських Рад. Отже, громадяни,

які мешкали в сільській місцевості, не отримували жодних документів, що

посвідчували б їх земельні права, що звичайно ж, не сприяло забезпеченню

й гарантуваннюостанніх.

У ст. 22

ЗК УРСР (1970 р.) закріплювалась недопустимість

користування земельною ділянкою до оформлення права

землекористування. Приступати до користування наданою земельною

ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами її меж

у натурі (на місцевості) й до видачі документа, який засвідчував би право

користування нею, заборонялось. Аналіз наведеного припису дозволяє

зазначити, що громадяни, які проживали в сільській місцевості, взагалі не

могли реалізувати свої земельні права, оскільки за браком документа, що

посвідчував би їх право користування землею, відповідно до закону

заборонялося приступати до використання наданої земельної ділянки.

18

Із прийняттям 28 лютого 1990 р. нових Основ законодавства Союзу

РСР і союзних республік про землю [16], які набрали законної сили з

15 березня 1990 р., законодавче закріплення отримали лише головні

напрямки регулювання земельних відносин, деталізацію останнього було

залишено республіканським кодексам, які мали розвивати положення

Основ максимально повно й чітко з урахуванням природних, економічних

та історичних особливостей конкретної республіки.

Фахівцями підкреслювалося, що у співвідношенні загальносоюзного

й республіканського законодавства бракує необхідності в буквальному

відображенні окремих положень землеволодіння й землекористування.

Перенесення загальновідомих положень у республіканський кодекс робить

загальносоюзний закон малозастосовним на практиці і знижує ступінь його

дії. На думку І. І. Каракаша, головним у їх співвідношенні мав стати

принцип несуперечності між змістом цих кодифікованих актів [17, c. 157].

Набуття Україною незалежності в 1990 р. започаткувало сучасний

період розвитку вітчизняного законодавства, в тому числі й земельного.

Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. прийнято ЗК УРСР [18]

відповідно до Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про

землю, який урахував положення Декларації про державний суверенітет

України [19] від 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна

самостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші

природні ресурси, які знаходяться в межах Української РСР,

проголошувалися власністю народу України, становили матеріальну

основу її суверенітету й повинні використовуватися з метою забезпечення

матеріальних і духовних потреб її громадян.

Саме з проголошенням цього нормативно-правового документа в

державі розпочався новий етап законотворення, що стосувався також і

розвитку земельного законодавства. Проте в 90-х роках цей процес

загальмувався внаслідок гострої політичної боротьби. Брак єдності у

прийнятті стратегічної мети й завдань розвитку земельного законодавства,

19

як зазначається в науковій юридичній літературі, створювало правовий

вакуум і складний лабіринт суперечливих нормативно-правових актів

передовсім з питань перерозподілу прав на земельні ділянки [20, c. 37].

ЗК УРСР від 18 грудня 1990 р., розширивши титули використання

землі, водночас нечітко визначав підстави й порядок отримання земельних

ділянок. Так, ст. 17 цього Кодексу обмежувалася приписом про те, що

надання земельних ділянок у володіння й користування здійснюється в

порядку їх відведення, що провадиться на підставі рішення відповідної

Ради народних депутатів. Згідно із ЗК УРСР земельну ділянку можна було

отримати не тільки в користування, а й у володіння. За ст. 6 ЗК УРСР у

довічне успадковуване володіння земля громадянам Української РСР

надається: (а) ведення селянського (фермерського) господарства,

особистого підсобного господарства; (б) будівництва й обслуговування

жилого будинку й господарських будівель, (в) садівництва; (г) дачного й

гаражного будівництва; (д) традиційних народних промислів; (е) у разі

одержання жилого будинку у спадщину або його придбання.

У постійне володіння як самостійний титул земля надавалася

колгоспам, радгоспам, державним, кооперативним і громадським

підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям для

ведення сільського й лісового господарства.

Повноваженнями щодо надання земельних ділянок у довічне

успадковуване володіння й користування наділялися сільські, селищні й

міські Ради народних депутатів. За межами населених пунктів із земель

запасу, лісового й водного фонду, а також для ведення селянського

(фермерського) господарства земельні ділянки надавалися районними

Радами народних депутатів, а також міськими Радами народних депутатів,

в адміністративному підпорядкуванні яких були райони. Як бачимо, коло

суб’єктів, які могли надавати земельні ділянки, обмежувалося лише

місцевими Радами.

20

Виникнення прав на землю (права володіння і права користування)

згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК УРСР пов’язувалося з юридичним складом, що

включав поруч з рішенням уповноваженого органу також установлення

землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на

місцевості) й одержання документа, що посвідчує право володіння чи

користування землею. Відповідно до ст. 23 цього Кодексу право володіння

і право постійного користування землею посвідчувалося державними

актами, що видавались і реєструвалися сільськими, селищними,

районними, міськими Радами народних депутатів.

Як бачимо, у період дії ЗК УРСР від 18.12.1990 р. законодавчо

закріплювалося розширене коло прав на землю. Водночас Кодекс, на жаль,

не забезпечував регулювання вичерпних підстав і порядку набуття таких

прав. Зокрема, регламентація процедури розгляду заяв громадян про

надання земельних ділянок, прийняття відповідних рішень, порядок

відведення земельних ділянок тощо здійснювалися на рівні підзаконних

нормативно-правових актів земельного законодавства України й

нормативно-правових актів інших галузей законодавства. Так, згідно зі

ст. 17 ЗК УРСР порядок вирішення питань про надання земельних ділянок

у володіння або користування встановлювався Верховною Радою

Української РСР.

Для врегулювання земельних відносин щодо поділу форм власності

на державну, колективну і приватну та визнання їх рівноправними

приймається Закон УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р. [21] й Закон

України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р. [22], а

13 березня того ж року приймається нова редакція Земельного кодексу

України [23], в якому визначені раніше форми власності на землю були

конкретизовані.

Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 р.

порівняно з попереднім Земельним кодексом більше уваги, приділяв

визначенню порядку й підставам набуття прав на землю різними

21

суб’єктами. Окремі норми оновленого ЗК України чіткіше регулювали

порядок вирішення процедурних питань, пов’язаних: (а) з розглядом заяви

про передачу у власність чи надання в користування земельної ділянки,

(б) наданням дозволу місцевою радою на складання проекту її відведення,

тобто із замовленням землевпорядній організації розробити його – ч. 4

ст. 17 ЗК України, (в) погодженням проекту відведення земельної ділянки

та його подальшим розглядом, (г) прийняттям рішення про передачу її у

власність чи надання в користування та ін. (статті 17 і 19 Земельного

кодексу України).

Відповідно до ст. 23 цього кодексу право власності або право

постійного користування землею посвідчувалося державними актами, що

видавались і реєструвалися сільськими, селищними, міськими, районними

радами народних депутатів.

Чинний Земельний кодекс України (далі – ЗК України) від 25 жовтня

2001 р. [24] поряд з іншими формами власності остаточно закріплює

рівність державної форми власності на землю. З урахуванням положень

Конституції України він чітко окреслює коло суб’єктів права власності на

землю: приватної – фізичні та юридичні особи; комунальної –

територіальні громади; державної – державу. Інтереси соціуму

орієнтуються не тільки на збереження в розпорядженні держави необхідної

частини земель для вирішення загальних завдань розвитку земельних і

територіальних ресурсів, а й на те, щоб цей життєво важливий об’єкт

знаходився в руках тих власників, які здатні ефективно, розумно і з

користю для всіх членів суспільства розпорядитись нею [25, с. 16]. На

жаль, у ЗК України, на відміну від Цивільного кодексу України (далі – ЦК

України) (ст. 324), не знайшов свого закріплення статус Українського

народу як суб’єкта права власності на землю та інші природні ресурси. У

цьому питанні положення ЗК України не відповідають вимогам Основного

Закону країни як нормам прямої дії, на що акцентувалась увага в земельно-

22

правовій літературі [26–28]. На доктринальному рівні ця проблема

детально і всебічно була досліджена В. В. Носіком [29].

Стаття 2 чинного ЗК України розрізняє декілька об’єктів земельних

прав: землі в межах території України, земельні ділянки і права на них, у

тому числі на земельні частки (паї). Досліджувана нами проблема

стосується всіх об’єктів, оскільки щодо них можуть і повинні виникати

виникати земельні права, специфіка виникнення яких залежить у тому

числі й від об’єктів. Ці особливості будуть предметом подальшого аналізу

в нашій роботі.

З аналізу норм чинного ЗК України випливає, що попередня редакція

ст. 125 повторювала положення ЗК України (1992 р.) щодо моменту

виникнення земельних прав. На підставі ретельного вивчення прийнятих у

1992 р. в Україні законів з питань регулювання земельних відносин

В. В. Носік слушно виділяє чотири способи визначення моменту

виникнення, наприклад, права власності на землю у фізичних і юридичних

осіб, а саме: а) після одержання Державного акта на право власності на

землю; б) після прийняття відповідною радою рішення про приватизацію

земельних ділянок громадянами України; в) після укладення договору

купівлі-продажу земельної ділянки; г) після одержання Державного акта на

право власності на землю та його державної реєстрації [29, с. 380]. Але в

подальшому (із внесенням змін до ст. 125 ЗК України в редакції Закону

№ 1066-VI від 05 березня 2009 р. [30]) право власності на земельну

ділянку, право постійного користування нею і право її оренди виникають з

моменту державної реєстрації зазначених прав.

В аспекті досліджуваної тематики певної уваги заслуговує новела

чинного ЗК України, що стосується набуття права на земельну ділянку за

давністю користування (набувальна давність). Це питання неодноразово

висвітлювалося представниками земельно-правової науки [31-34]. Разом з

тим воно й досі лишається актуальним, оскільки тривале добросовісне

володіння земельною ділянкою за браком документів, які свідчили б про

23

наявність у суб’єкта прав на неї, визнається підставою для виникнення

права власності чи користування на земельну ділянку за давністю

користування.

За ст. 119 Кодексу громадяни, які добросовісно, відкрито й

безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не

мають документів, які свідчили б про наявність у них прав на неї, можуть

звернутися до органу державної влади або органу місцевого

самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання в

користування. У цьому випадку права на земельну ділянку автоматично не

виникатимуть, оскільки вони будуть здійснюватися на загальних засадах,

закріплених чинним ЗК України. Слід підтримати позицію

А. М. Мірошниченка, що наведена норма встановлює лише можливість

звернутися до органу державної влади або органу місцевого

самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність

або надання в користування. Таку можливість має кожен незалежно від

факту користування земельною ділянкою, а тим більше з урахуванням

його тривалості й характеру. Положення, передбачене у ст. 119

ЗК України, – це не набувальна давність в усталеному розумінні, адже

передбачається виникнення права в результаті волевиявлення органу, а не

спливу строку давності [35, c. 10].

Системно проаналізувавши правове регулювання земельних

відносин щодо виникнення земельних прав, а також практики застосування

відповідних правових приписів на території нинішньої України, можемо

навести періодизацію земельного законодавства, норми якого

забезпечували в тому числі й виникнення земельних прав: 1-й період (ХІ –

ХІІІ ст.) – виникнення земельних прав, зумовлене наявністю норм

звичаєво-правового характеру; 2-й (XIV – перша половина XVII ст.) –

земельні права виникають в умовах застосування адміністративно-

правових і цивільно-правових підстав їх набуття; 3-й (друга половина XVII

– кінець ХІХ ст.) – суттєве зростання питомої ваги цивільно-правових

24

підходів до виникнення земельних прав; 4-й (радянський період) (1917 –

1990 рр.) – панування виключної державної власності на землю, що

зумовлює превалювання адміністративно-правового регулювання

виникнення земельних прав; 5-й (кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст.) – з

проголошенням незалежності України започатковується земельна

реформа, у процесі здійснення якої суттєво розширюється коло суб’єктів

земельних правовідносин і підстав виникнення земельних прав, а також

отримує подальший розвиток і вдосконалення процедура виникнення

останніх і забезпечення їх гарантій.

Нинішній стан земельного законодавства України як суверенної

держави характеризується продовженням тривалої історичної еволюції

відповідних правових норм як дореволюційного періоду, так і часів

установлення радянської влади на території України. Основні напрямки

розвитку сучасного земельного законодавства підтверджують, що

історичний досвід української державності початку ХХ ст. і радянської

епохи, заснований на націоналізації землі і юридичному закріпленні права

виключної державної власності на землю, не досяг своєї мети, пов’язаної із

забезпеченням раціонального використання та охорони земель. Сьогодні

ведуться інтенсивні пошуки інших механізмів правового регулювання

земельних відносин. Незважаючи на складні політичні умови розвитку

української державності, останні залишаються постійно в полі зору

державної влади в різні періоди її функціонування й отримують

законодавче закріплення [36, c. 111].

1.2. Види земельних прав

Чинне земельне законодавство широко оперує категорією «права на

землю». Достатньо нагадати, що структурні елементи ЗК України

йменуються: «Права на землю» (розділ ІІІ); «Oбмеження прав на землю»

25

(глава 18); «Набуття і реалізація права на землю» (розділ ІV); «Набуття

права на землю громадянами та юридичними особами» (глава 19) та ін.

Поглиблений аналіз змісту цього словосполучення надає можливості

визначити його законодавчий обсяг. Так, виходячи зі змісту положень, що

включені до структури цього кодифікованого акта земельного

законодавства, маємо змогу передовсім зробити висновок, що поняття

«права на землю» в широкому сенсі об’єднує такі комплексні суб’єктивні

права, як право власності на землю, право користування землею й

обмежені речові права на земельні ділянки (земельний сервітут, емфітевзис

і суперфіцій). Усі вони мають свій конкретний зміст, їм притаманні певні

риси, як і певна специфіка.

Перш ніж перейти до виділення з усієї сукупності земельних прав

окремих їх видів треба розмежувати такі спеціальні категорії, як «права на

землю» і «земельні права». Звернімося до їх аналізу. У земельно-правовій

науковій літературі категорія «права на землю» визначаються як правила

поведінки детерміновані природним правом людини на землю й

об’єктивними її функціями, визначені в суспільстві, нормативно закріплені

й формально виражені в законах, гарантовані й підтримувані державою, в

яких установлюється міра можливої й допустимої свободи особи у

використанні землі, а також передбачаються обмеження й заборони в

реалізації цих прав [37, c. 82]. З наведеним тлумаченням прав на землю

слід погодитись, адже воно створює чітке уявлення про те, що сьогодні

юридична природа цих прав характеризується сукупністю таких ознак, як-

от: (а) об’єктивна зумовленість цих прав природними правами людини на

землю, (б) функціональне призначення останньої, (в) нормативне

закріплення цих прав, (г) їх гарантованість, (д) державна забезпеченість та

ін.

Земельно-правовою наукою всі права на землю поділяються на 2

види – об’єктивні і суб’єктивні. Об’єктивними зазвичай вважають визнану

в суспільстві й гарантовану Конституцією України свободу як міру

26

можливої, необхідної чи дозволеної для громадян, юридичних осіб,

держави, територіальних громад та Українського народу поведінки. Межі

останньої визначаються закріпленими в Конституції та в інших законах

України правомочностями, правами й обов’язками громадян і юридичних

осіб, повноваженнями органів державної влади й органів місцевого

самоврядування щодо використання землі та інших природних ресурсів,

виробництва, розподілу й перерозподілу капіталу, охорони землі та інших

матеріальних об’єктів власності, захисту прав і свобод суб’єктів власності

в суспільних відносинах [29, c. 492]. Можливі й допустимі правила

поведінки суб’єктів у сфері використання землі, як об’єктивні права, не

тільки закріплені у правових нормах і формально визначені в законах, а й

визнаються в суспільстві, гарантуються й захищаються державою. З огляду

на зміст положень Конституції та інших законів України, у яких

закріплюється права на землю, робимо висновок, що поняття «право на

землю» включає комплексні об’єктивні права: (а) власності на землю,

(б) на загальне користування нею, (в) на її оренду, (г) постійного

землекористування, (д) земельного сервітуту, (е) на користування чужою

земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, (є) на забудову

чужої земельної ділянки, (ж) на ренту, (з) на земельну частку (пай),

(и) добросусідства, (і) концесійного користування та ін.

На відміну від об’єктивних прав під суб’єктивними зазвичай

розуміють законодавчо забезпечену можливість і здатність мати окремим

особам (суб’єктам) певну юридичну можливість використовувати землі

для задоволення власних потреб. У цьому випадку йдеться про

законодавчо забезпечену можливість і здатність конкретної особи

реалізувати належну їй земельну правосуб’єктість у сфері використання

землі з метою задоволення різноманітних власних потреб. Суб’єктивне

право належить лише певному суб’єктові й реалізується не інакше як за

його волевиявленням.

27

Учені-теоретики суб’єктивні права розглядають у поєднанні з

інтересами особи й у взаємозв’язку з правом об’єктивним як сукупністю

чинних юридичних норм, що набули своєї об’єктивізації в офіційних

державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих

індивідів. При цьому суб’єктивне право надає можливість уповноваженій

особі діяти на свій розсуд, вимагати від інших осіб належної поведінки для

захисту свого права. Воно належить суб’єктові незалежно від того,

перебуває він у правових відносинах з іншими суб’єктами чи ні.

Суб’єктивне право виникає, реалізується і припиняється за наявності

відповідних підстав і в установленому законом порядку.

Наведені загальнотеоретичні положення щодо підходу до розуміння

об’єктивних і суб’єктивних прав повною мірою стосуються і прав у царині

земельних відносин.

Правове регулювання земельних відносин традиційно охоплює 3

стадії, що охоплюють: (а) законодавче закріплення правових моделей

поведінки, б) виникнення земельних прав та обов’язків і (в) реалізацію

прав і виконання обов’язків. Перша стадія характеризується початком дії

механізму правової регламентації земельних відносин, друга –

виникненням суб’єктивних прав та обов’язків у конкретних учасників

земельних відносин на підставі дії земельно-правових норм, третя –

реалізацією прав і виконанням обов’язків учасників земельних

правовідносин. Саме в межах цих правовідносин і реалізуються

суб’єктивні права й виконуються суб’єктивні обов’язки осіб. Із

завершенням останньої стадії припиняються субєктивні права й обов’язки

осіб, а значить, і самі правовідносини.

Основна сутність правової регламентації виникнення земельних прав

розкривається правовідносинами, що постають у формі правових зв’язків

між суб’єктами земельних правовідносин, завдяки яким реалізується

суб’єктивне земельне право. Підгрунття конкретного зв’язку, що виникає

між суб’єктами, складають права й обов’язки одного суб’єкта перед

28

іншим. Ідеться про суб’єктивні земельні права як міру можливої поведінки

особи та юридичні обов’язки, що виражаються у формі необхідної й

обов’язкової для дотримання певної моделі поведінки. Зміни конкретного

зв’язку, що виникає між наведеними суб’єктами, становлять, у свою чергу

взаємні засоби впливу й можливості одного суб’єкта щодо іншого.

Зокрема, суб’єктивні земельні права, як міра можливої поведінки особи, та

її юридичні обов’язки виражаються у формі моделі поведінки, необхідної й

обов’язкової для дотримання.

Суб’єктивним земельним правам, на відміну від об’єктивних,

властива динамічність, яку забезпечує саме реалізація суб’єктивних

земельних прав та юридичних обов’язків у правовідносинах, що

формуються за допомогою юридичних фактів, з якими закон пов’язує

виникнення земельних правовідносин.

З моменту формування конкретних правовідносин суб’єктивні права

реалізуються через правомочність уповноважених осіб, яка складається з

можливостей: (а) діяти особисто, (б) вимагати певної поведінки від

зобов’язаної особи, (в) звертатися до компетентних державних органів

заради застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом

своїх обов’язків, (г) користуватися соціальними благами на підставі

суб’єктивного права [38, с. 345].

Підставою виникнення суб’єктивних земельних прав виступають

потреби й інтереси конкретної особи щодо реалізації повноважень

власників землі, землекористувачів (у тому числі орендарів), що пов’язані

з використанням останньої. Суб'єктивне земельне право, на відміну від

права на землю, становить собою законодавчо забезпечену можливість

уповноваженої особи вчиняти певні дії, спрямовані на перетворення

повноважень чи правомочностей тієї чи іншої особи на реальну дійсність.

Головним критерієм для розмежування понять «права на землю» і

«земельні права» може служити об’єкт відповідного права, оскільки право

на землю – це передбачене земельним законодавством об’єктивне право,

29

що охоплює сукупність земельних повноважень суб’єкта щодо земель у

межах території України чи щодо земельних ділянок і прав на них, у тому

числі на земельні частки (паї). Отже, об’єктами прав на землю можуть бути

конкретна земельна ділянка, земельна частка (пай), а також землі України,

коли йтиметься, приміром, про право власності на землю Українського

народу.

Під земельними правами потрібно розуміти передбачені нормами

земельного права окремі повноваження суб’єктів земельних

правовідносин, через які реалізується суб’єктивне право на землю. На

думку С. В. Гринька, права на землю – це сукупність суб’єктивних

можливостей щодо земельних ділянок, що становлять право (а) власності

(державної, комунальної, приватної) на індивідуально-визначені земельні

ділянки, (б) користування (постійного користування й оренди) останніми, а

також (в) відповідних осіб, що випливають з установлених обтяжень та

обмежень [39, с. 6,7]. При чому об’єктом земельних прав фактично може

бути як конкретна земельна ділянка, так і її частина. Як слушно зазначав

свого часу Г. О. Аксеньонок, індивідуально-визначена земельна ділянка є

основним видом об’єкта права землекористування, тоді як «об’єктом

окремих повноважень землекористувача можуть бути не лише

індивідуально визначені земельні ділянки, а й окремі частини цих ділянок,

використання яких не пов’язано обов’язково з їх

індивідуалізацією» [40, с. 142]. Зміст суб’єктивних земельних прав може

включати й повноваження щодо вчинення певної дії (наприклад, право

зводити в установленому порядку на земельній ділянці будівлі чи споруди

та ін.). Отже, можна зробити висновок, що поняття «земельні права» є

вужчим за обсягом від поняття «права на землю» й може охоплюватись

останнім.

Ретельне дослідження чинного земельного законодавства дозволяє

виокремити з усієї сукупності земельних прав певні їх види, виникнення

яких характеризується тими чи іншими особливостями. Ідеться насамперед

30

про право власності на землю і право користування нею. Саме на цих

титулах переважно виникає й реалізується суб’єктивне земельне право

конкретної фізичної або юридичної особи, держави або територіальної

громади й Українського народу. Що ж до права власності, то виникнення

земельних прав обов’язково стосується конкретного суб’єкта, зокрема,

Українського народу, держави, територіальної громади, фізичних чи

юридичних осіб. Водночас виникнення цього права можливе лише за

наявності об’єкта, яким закон вважає землі в межах території України,

земельні ділянки і права на них, у тому числі й на земельні частки (паї)

(ст. 2 ЗК України).

Вивчаючи процес виникнення суб’єктивних земельних прав і

юридичних обов’язків, ми не бачимо необхідності приймати до уваги

подальші етапи розвитку і припинення цих прав, а обмежимось

передумовами й підставами виникнення суб’єктивних прав, обов’язків і

правовідносин, у межах яких реалізуються ці права й обов’язки.

З урахуванням викладеного можна вести мову про виникнення

суб’єктивного права власності на землю Українського народу, держави,

іноземних держав, територіальної громади, юридичних та фізичних осіб

щодо земель у межах території України, земельних ділянок і прав на них, у

тому числі й на земельні частки (паї).

Розглядуване суб’єктивне право землекористування з урахуванням

різних критеріїїв можна класифікувати:

– строками користування: (а) на постійне, тобто без визначеного

строку, що відповідно до ст. 92 ЗК України виникає виключно у

юридичних осіб. Сьогодні воно реалізується також і фізичними особами,

які отримали земельні ділянки раніше (до 2001 р.) і не переоформили у

встановленому порядку право власності або право оренди на них; (б) на

тимчасове з визначенням конкретних строків користування земельною

ділянкою (оренда, тимчасове зайняття, наприклад, для проведення

геологорозвідувальних робіт);

31

– за платністю: (а) на оплатне, (б) безоплатне;

– за суб’єктами права на землекористування, що охоплює:

(а) громадян України, (б) осіб без громадянства, (в) іноземців,

(г) юридичних осіб України й (д) іноземних юридичних осіб;

– за цільовим призначенням земельної ділянки: відповідна

класифікація здійснюється за категоріями земель (ст. 19 ЗК України);

– ставлення до права власності: (а) на первинне (оренда),

(б) вторинне (суборенда);

– за ступенем захисту і пріоритетами: (а) на речові, (б) зобов’язальні

й (в) змішані. Як зазначається в земельно-правових джерелах, перші на

відміну від других, характеризуються тим, що вони мають абсолютний

характер, своїм предметом мають індивідуально-визначену річ і

характеризуються правом слідування [37, c. 125].

Норми Конституції України, чинного земельного й цивільного

законодавства свідчать, що своє закріплення знайшли такі земельні права:

(а) на загальне, сумісне й відособлене користування землею; (б) на

постійне користування земельною ділянкою, на її оренду, на сервітутне

користування нею; (в) на забудову чужої земельної ділянки (суперфіцій) і

користування нею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та ін.

Наведений перелік земельних прав на користування земельними

ділянками не є вичерпним. Наприклад, цивільне законодавство України

передбачає можливість передачі земельної ділянки в довірче управління

(розділ 70 ЦК України. За ст. 18 Лісового кодексу України виокремлюється

тимчасове (довгострокове й короткострокове) користування лісами. З

урахуванням того, що використання лісових ресурсів неможливе без

використання відповідних земельних ділянок, на яких розташовані ліси,

право лісокористувачів на тимчасове користування землею можна

розглядати як самостійний титул землекористування. Самостійне значення

має й тимчасове зайняття земельних ділянок для проведення, приміром,

розвідувальних робіт (ст. 97 ЗК України).

32

Загалом же доктрина права земельного [47-50], як цивільного, серед

прав на землю виокремлює речові права й зобов’язальні. Із прийняттям

чинного ЦК України й визнанням землі об’єктом нерухомості на земельні

відносини поширилась цивільно-правова регламентація. У сучасних

умовах актуалізується питання про віднесення окремих земельних прав до

речових і зобов’язальних. Критерієм такого поділу є особливості

правового регулювання відповідних правовідносин [41, с. 35-44].

Вирішення цього питання зумовлює специфіку розгляду виникнення

відповідних прав. Передовсім зазначимо, що питання про специфічні

ознаки, що характеризують речові земельні права, є дискусійним.

У наукових колах слушно підкреслюється, що вичерпний перелік і

зміст речових прав має бути закріплений у законодавстві, оскільки вони є

абсолютними. За визначенням Є. О. Харитонова, речовим правом

вважається право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої

особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері її

господарських інтересів [43, с. 277]. Справедливим видається твердження

Є. О. Суханова, що спроби змішувати речові й зобов’язальні права, по суті,

розмивають підвалини континентального правопорядку, вносять

плутанину у правове регулювання й існуючу правосвідомість, причому без

будь-якої потреб [42, с. 50]. Окрім того установити обов’язок для

необмеженого кола потенційно зобов'язаних суб’єктів можна лише на

підставі закону, адже вони мають бути обізнані про характер та обсяг своїх

обов’язків, що кореспондуються речовим правам. Саме із цих мотивів

останні підлягають державній реєстрації. Лише в такий спосіб можна

повідомити необмежене коло зобов’язаних суб’єктів про те, що існують

певні суб’єктивні речові права інших осіб. А механізм державної

реєстрації земельних прав, передбачений чинним законодавством,

забезпечує стабільність правового становища суб’єктів прав речових.

Речові права, як підкреслюють представники цивільно-правової

доктрини, відображають статику майнових правовідносин, чим

33

відрізняються від прав зобов’язальних, які оформлюють перехід речей від

одних суб’єктів до інших [44, с. 775]. Серед відмінностей між речовими й

зобов’язальними правами вони виділяють наступні:

– зобов’язальні права опосередковують процес передачі земельних

ділянок; речові встановлюють належність земельної ділянки конкретній

особі;

– у зобов’язальних правовідносинах уповноваженій особі

кореспондує певний зобов’язаний суб’єкт, відомий уже на момент

виникнення зобов’язання; у речових – уповноваженому суб’єктові

протистоїть необмежене коло осіб;

– у зобов’язальних правах поведінка зобов’язаної особи зумовлює

реалізацію суб’єктивного права; у речових – уповноважена особа може

діяти певним чином самостійно, внаслідок чого вона реалізує це право без

допомоги зобов’язаної особи;

– головний зміст обов’язку сторін у зобов’язальних правах становить

перевага у здійсненні активних дій, причому їх зміст конкретизується в

законодавстві чи договорі, а утримання від них є лише додатковим

елементом; у речових – навпаки, на перший план виходить саме утримання

від дій, що порушують суб’єктивне право уповноваженої особи, а цей

обов’язок визначається у формі непорушення права вказаної особи;

– суб’єктивні права в зобов’язанні залежать від його виникнення,

типу й виду; у речових правовідносинах вони спираються виключно на

норми законодавства, що прямо передбачають види і зміст цих

прав [45, с. 255].

Земельне законодавство встановило такі види речових прав, як право

власності на землю й обмежене речове право на неї. Перше є основним

речовим правом, що створює підґрунтя для всіх інших таких прав.

Суб’єкти останніх мають можливість безпосередньо впливати на земельну

ділянку шляхом панування над нею. Усі інші права й титули

розглядаються як похідні від права власності на землю.

34

Друге, обмежене речове право на земельну ділянку, є абсолютним

суб’єктивним правом особи, яка володіє можливістю у своїх інтересах і в

межах наданих їй законом правомочностей безпосередньо

використовувати земельну ділянку, що належить на праві власності іншій

особі. Ученими виділяються основні ознаки обмежених речових прав:

а) предметом цих прав є річ (як правило, нерухома); б) це право закріплює

належність чужої речі певній особі – невласникові або обмежує права

власника на користь інших осіб; в) це право характеризується речово-

правовим (абсолютним) захистом [46, с. 12].

Стаття 395 ЦК України закріплює перелік обмежених речових прав

на землю, що охоплюють права: володіння, користування (сервітут),

користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

(емфітевзис), забудови земельної ділянки (суперфіцій). У юридичних

джерелах висловлюються також пропозиції щодо розширення кола цих

прав. Зокрема, до обмежених речових прав на земельну ділянку іноді

пропонується включати і право її володільця в силу набувальної

давності [46, с. 7, 8]. Навряд чи можна погодитись із цією думкою,

оскільки ст. 119 ЗК України встановлює лише теоретичну можливість

виникнення права на земельну ділянку, за таким критерієм, як набувальна

давність. Фактично ж названа норма зорієнтована на загальний порядок

виникнення земельних прав.

Зобов’язання прийнято визначати як відносне цивільне

правовідношення, в силу якого одна особа (декілька осіб) вправі вимагати

від іншої (декількох інших осіб) здійснення певної дії або утримання від

цього. Під зобов’язальними правами в земельно-правовій літературі

розуміються права, згідно з якими одна сторона (боржник) зобов’язана

вчинити на користь другої (кредитора) певну дію (передати майно тощо)

або утриматися від цього, а кредитор має право вимагати від боржника

виконання його обов’язку [47, c. 10]. Наведений підхід заслуговує на увагу

й підтримку, бо відповідає сутності саме зобов’язальних прав.

35

Зобов’язальним правам на землю притаманні певні ознаки, а саме:

– суб'єктивні земельні права в зобов’язальних відносинах залежать

від їх виникнення, типу й виду зобов’язань;

– зміст обов'язку боржника в зобов’язанні становить перевага у

здійсненні активних дій, зміст яких конкретизується в законодавстві чи

договорі;

– у зобов’язальних правовідносинах уповноваженій особі

кореспондується певний зобов’язаний суб’єкт, відомий на момент

виникнення зобов’язання;

– у зобов’язальних відносинах поведінка зобов’язаної особи

зумовлює реалізацію суб’єктивного права.

Специфіка відповідних видів зобов’язальних земельних прав полягає

в тому, що вони різноманітні, виникають як з угод, так і інших правочинів,

передбачених законом. У земельно-правовій науковій літературі до

зобов’язальних прав найчастіше відносять права на землю, що виникають

у результаті укладення договорів та угод, найхарактернішими з яких за

земельним законодавством України є оренда й застава (іпотека) земельних

ділянок. Проте необхідно підкреслити, що сьогодні право оренди останніх

вважається речовим, хоча в країнах континентальної сім’ї воно вважається

зобов’язальним [42, с. 50]. Така ситуація зумовлена тим, що будь-яка

зобов’язальна конструкція щодо використання земельної ділянки ризикує

бути кваліфікована як оренда землі з усіма наслідками: з вимогою

реєстрації прав і необхідності дотримання істотних умов договору, з

розробленням технічної документації із землеустрою тощо [49, с. 30].

Поглиблене вивчення фахівцями чинного земельного законодавства

України свідчить, що воно має суттєві вади, які відчутно обмежують

можливість існування зобов’язальних прав на земельну ділянку. До таких

вад, на думку А. М. Мірошниченка й А. І. Ріпенка, належить перш за все

невдале регулювання земельно-орендних відносин. Наприклад, за раніше

діючим законодавством договір оренди землі підлягав державній

36

реєстрації (ст. 20 Закону України «Про оренду землі») і лише після цього

набував чинності (ст. 18 Закону). Крім того, на сьогоднішній день

вимагається ще й реєстрація права оренди землі (п. 2 ч. 1 ст. 4 Закон

України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень», ч. 2 ст. 20 Закон України «Про оренду землі»). У цьому

вбачається певна послідовність: законодавець не лише зробив право

оренди речовим по суті, й установив для цього право обов’язковості

державної реєстрації, що є необхідним у випадку з правами речовими.

Проблема ж у тому, що все це, як слушно підкреслюється в науковій

правовій літературі, фактично не залишає місця для зобов’язальних

відносин з використання землі [52, c. 43].

З точки зору А. М. Мірошниченка, оренда в її існуючому

(«речовому») вигляді мало чим відрізняється від речових прав

користування земельною ділянкою – суперфіцію й емфітевзису і тому

вчений обґрунтовано пропонує скасувати всі норми, що перетворюють

оренду на речове право. Відносини з оренди землі мають регламентуватися

загальними положеннями про найм, що містяться в ЦК України [51, c. 30].

Вважаємо, треба підтримати позицію науковця, оскільки в такому випадку

сторони матимуть більшу свободу при укладенні договорів оренди

земельних ділянок.

При детальному вивченні ст. 97 ЗК України, яка регулює

використання земельної ділянки для проведення розвідувальних робіт,

постає запитання: яке ж тут виникає право – речове чи зобов’язальне?

Серед дослідників існує думка, що в цьому випадку йдеться про існування

зобов’язального права використання земельних ділянок для проведення

розвідувальних робіт. Як слушно наголошують А. М. Мірошниченко й

Р. І. Марусенко, тимчасове зайняття земельної ділянки із зазначеною

метою є зобов’язальним правом невиключного строкового володіння й

користування нею для проведення вказаних робіт Цю позицію слід

підтримати. У сучасних умовах тимчасове використання (тимчасове

37

зайняття) земельної ділянки потребує обов’язкового уточнення прав та

обов’язків сторін, правових наслідків припинення цього права й

відповідальності суб’єктів. А це можливо лише в результаті укладення

відповідного договору. Отже, право оренди земельної ділянки в існуючому

вигляді фактично має комплексний характер і містить ознаки права як

зобов’язального, так і речового.

Функціонуюча система земельних прав включає: право власності на

землю, право землекористування (постійного й загального

землекористування і право оренди земельної ділянки ) й обмежені речові

права на останні (земельний сервітут, суперфіцій та емфітевзис).

Виникнення кожного з названих земельних прав характеризується

специфікою, яка буде предметом дослідження в наступних підрозділах.

Разом із тим виникненню всієї сукупності прав притаманні певні загальні

риси. Зокрема, ідеться про формування земельних ділянок, про державну

реєстрацію тощо, що виступають складниками процесу набуття земельних

прав і передують їх виникненню.

Виникнення земельних прав треба розглядати в широкому й

вузькому сенсі. У першому йдеться про відповідний процес, що включає

декілька взаємопов’язаних і логічно послідовних стадій, які в сукупності

об’єднують набуття земельних прав шляхом надання земельних ділянок у

користування або передачі їх у власність. У другому – виникнення

земельних прав становить собою результат усіх юридично значимих дій,

що відбуваються на останній стадії процесу, який характеризується

моментом, з якого в особи з’являються права на використання конкретної

земельної ділянки й покладаються на неї відповідні обов’язки. З моменту

виникнення земельних прав особа отримує право на їх захист, у тому числі

й у судовому порядку.

38

1.3. Земельна ділянка як об’єкт, щодо якого виникають земельні

права

Безпосереднім об’єктом земельних прав (права як власності, так і

землекористування) прийнято вважати насамперед земельну ділянку. Саме

вона названа законодавцем у ст. 2 ЗК України серед об’єктів земельних

відносин. Цей традиційний об’єкт відомий ще за радянських часів. Окрім

земельної ділянки, у складі об’єктів земельних відносин закон розрізняє

землі в межах території України, права на земельні ділянки, у тому числі

на земельні частки (паї). Ще за радянської доби в земельноправовій

літературі стверджувалося, що для земельного права властивий не спосіб

правового регулювання (договірний чи односторонній) і не суб’єкти

правових відносин, а той речовий об’єкт – земля, призначенням якого є

максимальне виробництво продуктів [53, с. 28].

Кожне із названих законом об’єктів земельних прав потребує

окремої уваги. Але в межах досліджуваної нами проблематики зупинимось

саме на найбільш поширеному об’єкті, який становить собою земельна

ділянка. Виникнення суб’єктивних земельних прав шляхом передачі у

власність чи надання в користування певної земельної ділянки є

незаперечним фактом. Саме з окремою індивідуально-визначеною

земельною ділянкою закон пов’язує виникнення прав на неї в конкретного

суб’єкта.

Серед представників земельно-правової доктрини існує думка, що

загальним об’єктом земельних правовідносин є земля, а безпосереднім –

земельна ділянка як індивідуально-визначена частина земельної території

країни [54, c. 215]. Земельна ділянка, будучи об’єктом земельних прав, що

виникають і реалізуються за чинним законодавством України,

характеризується специфічними ознаками. У науковій літературі вже

неодноразово висвітлювалася проблематика визначення земельної ділянки

як об’єкта земельних прав. У світлі законодавчих змін, внесених до ЗК

39

України й пов’язаних із введенням в дію Державного земельного кадастру

України (далі – Держземкадастр), це питання й досі залишається

актуальним.

Як вважає В. В. Носік, земельна ділянка – це розташована над

надрами частина земної поверхні, що є основою ландшафту, нерухомою за

місцем знаходження, індивідуально-визначеною на конкретній місцевості

за розмірами, межами, цільовим (функціональним) призначенням,

установленими законом, адміністративним актом чи договором, правами й

обов’язками на неї громадян, і юридичних осіб та інших суб’єктів

земельного права [29, c. 188].

М. В. Шульга розглядає земельну ділянку як частину поверхні

земного ґрунту, яка є основою ландшафту, має фіксовану площу, межі й

відповідне місцезнаходження, характеризується певним якісним станом і

притаманним їй правовим статусом [55, c. 29].

Н. В. Ільницька тлумачить земельну ділянку як частину земель, яка,

як безпосередній об’єкт земельних правовідносин, має фіксовану площу,

межі, місце розташування, характеризується якісним станом, що відповідає

її цільовому призначенню, і притаманним їй правовим режимом [56, c. 8].

Слід погодитися з думкою А. М. Мірошниченка який розрізняє

вузьке й широке розуміння земельної ділянки як об’єкта правовідносин: у

вузькому (землевпорядному) розумінні вона розглядається як ділянка з

чітко встановленими межами, присвоєним кадастровим номером тощо, в

широкому – як будь-яка частина земної поверхні, що може бути

індивідуалізована. Водночас правник підкреслює, що земля, як частина

навколишнього середовища, не може підпадати під визначення речі (а

значить, і майна), оскільки вона, не будучи індивідуалізованою, не може

бути об’єктом цивільних прав та обов’язків [57, c. 28].

З погляду М. В. Шульги залежно від виду земельних відносин,

урегульованих правом, їх загальним об'єктом може бути земля, а

безпосереднім – земельна ділянка [55, с. 17]. Подібної точки зору

40

дотримується й В. І. Андрейцев, на думку якого «об'єктом земельних

відносин виступає земля, або ж земельна ділянка». При цьому земля, як

об'єкт правовідносин, має різне призначення, різні риси, різні об'єктивні

характеристики [58, с. 19]. В енциклопедичних джерелах також

зазначається, що основним об’єктом земельних прав є земельна

ділянка [59, с. 304]. З точки зору В. І. Андрейцева в юридичному значенні

земельна ділянка може розглядатись як територіально-просторова,

індивідуально-визначена і юридично відособлена поверхнева частина

(разом з ґрунтовим покривом) відповідної категорії земель, межі якої

встановлені на місцевості й зафіксовані в земельно-правових документах,

що посвідчують її належність на відповідному юридичному титулі

власникам або користувачам для її цільового використання як операційної

бази, засобу, умови і джерела життєдіяльності й задоволення матеріальних,

соціальних, екологічних, духовних та інших потреб та інтересів

особи [60, с. 16, 17].

Земля у складі єдиного природного комплексу, як відомо, займає

домінуюче місце. У земельноправовій літературі це обґрунтовується так:

а) земля наділена ґрунтовим покривом і притаманною їй родючістю,

служить джерелом їжі для людей і сировини для промисловості;

б) володіння цим об'єктом природи є не лише передумовою, а й умовою

використання будь-яких інших природних багатств (надр, вод, лісів та ін.).

О. К. Голіченков справедливо відзначає, що всупереч уявленням про

основне економічне значення землі, яке розкриває її цінність, головним є її

значення екологічне – як природного об’єкта, оскільки земельні ділянки

представлятимуть інтерес як нерухомість, як об’єкт права власності тощо

тільки доти, доки земля буде виконувати свої природні функції [61, c. 37].

Українські вчені розглядають земельну ділянку як особливий вид

нерухомості. Проте земля не має ознак, що характеризують товар у

загальноприйнятому розумінні. Вона не наділена споживчою вартістю, хоч

і має визначену цінність для суспільства, задовольняючи різноманітні

41

потреби як суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів.

Справедливою видається точка зору О. Г. Бондаря, що земельна

нерухомість не має принципово важливих особливостей, які дозволяють

відокремити її від речей, і може розглядатися як особливий різновид

нерухомого майна [62, с. 13].

Із формальної точки зору земельна ділянка підпадає як під

законодавче трактування речі – предмет матеріального світу, щодо якого

можуть виникати цивільні права й обов’язки (за ст. 179 ЦК України) так і

під визначення майна, окремої речі і, сукупності речей, а також майнових

прав та обов’язків (ст. 190 ЦК України). У ст. 181 цього ж Кодексу

земельні ділянки віднесено до нерухомих речей, а значить, до майна.

Варто зауважити, що земельна ділянка виступатиме майном і

залучатиметься до цивільного обігу лише після проходження відповідної

процедури, яка дослідниками позначається такими термінами, як

індивідуалізація майна [63, с. 249-254]; [64, с. 58, 59], виокремлення

[65, с. 101], відособлення [66, с. 12, 13]. Інакше кажучи йдеться про

дотримання логічно послідовних стадій, згідно з якими відбувається

індивідуалізація землі й виникнення її як юридичного об’єкта – земельної

ділянки, що має місце шляхом установлення її розміру, розташування й

реєстрації в Державному земельному кадастрі. Моментом виникнення

земельної ділянки як об’єкта земельних прав вважається дата внесення

відомостей до цього Кадастру.

У земельному законодавстві процедура індивідуалізації земельних

ділянок з-поміж масиву земель іменується як «формуванням земельної

ділянки». Її сутність полягає у визначенні земельної ділянки як об’єкта

цивільних прав. Процес формування і встановлення меж виступає

необхідною частиною процесу створення земельної ділянки як речі в

цивілістичному розумінні. Тому за умови впровадження в Україні

Держземкадастру як єдиної цілісної геоінформаційної системи відомостей

про всі землі в межах території України досить вагомого значення набуває

42

питання про якість проведення землевпорядних робіт і гарантованість

державою права приватної власності на земельні ділянки, приватизовані до

введення в дію кадастру.

У цивільно-правовому розумінні земельна ділянка як річ не є

класичним об’єктом цивільних прав. У самому її понятті закладені як

ознаки фізичні (належність до земної поверхні, межі, місце розташування,

площа), так і юридичні (власнісний режим, цільове призначення,

кадастровий номер). Як об’єкт цивільних прав, вона виступає

індивідуально-визначеним нерухомим майном, оскільки становить собою

таку частину земної поверхні, що має встановлені й посвідчені в рамках

публічної процедури землеустрою замкнені межі, установлене місце

розташування і площу, є об’єктом права власності чи права

землекористування й характеризується наявністю цільового призначення.

А. І. Ріпенко справедливо наголошує, що термін «нерухомість» за

вітчизняним законодавством еклектично поєднує різнорідні об’єкти прав.

Нерухомість – це насамперед відповідний простір (його частина) з правами

на певні матеріальні конструкції, або ж без таких. Стосовно ж земельних

ділянок так зване суб’єктивно-технічне їх оцінювання при кваліфікації як

нерухомих речей непотрібна. Плюралізм об’єктів нерухомості зумовлює

небезпечний їх перетин як простору (земельна ділянка, будівля,

приміщення). Найбільшою проблемою практики є співвідношення прав на

будівлі й відповідні земельні ділянки [67, c. 829].

Влучно зазначається в науковій юридичній літературі, що земельна

ділянка – це не тільки матеріальний об’єкт, а й правова

абстракція [68, c. 84]. У юридичному сенсі абстрактність земельної ділянки

полягає перш за все в наступному: остання – це не лише грунтовий шар

(частина поверхні грунту), а аналітична проекція реального простору

(частини місцевості) з його рельєфом і ухилами на двомірні плани (карти).

Фактично, конфігурація й аналітична площа земельної ділянки в більшості

випадків не відповідають реальній площі частини місцевості (фізичній

43

площі), обчисленій з урахуванням особливостей ландшафту [67, c. 828].

За чинним земельним законодавством площа земельної ділянки

обчислюється як площа проекції її межі на площину проекції, в якій

установлена геодезична система координат (аналітична площа), що

фіксується у правовстановлюючих документах. На противагу аналітичній

також обчислюється площа фізична, яка враховує рельєф фізичної

поверхні (схили, пагорби, западини) і яка може бути більшою. Тому з

метою гарантування державою прав на землю необхідно впроваджувати

3D кадастр.

К. О. Дремлюга пропонує закріпити в чинному ЗК України

цивілістичні ознаки земельної ділянки: її абсолютну нерухомість,

фіксований розмір, специфічний (індивідуальний) правовий режим,

відповідні природні якості й фізичні властивості, особливе цільове

призначення й функціональне використання [69, c. 84].

У юридичних наукових джерелах підкреслюється, що земельній

ділянці як об’єкту земельних прав притаманні певні особливості, що

вирізняють її з-поміж інших об'єктів. Чинний ЗК України (на відміну від

земельного законодавства, що діяло раніше) містить законодавче

визначення категорії «земельна ділянка». Згідно з ч. 1 ст. 79 Кодексу під

нею слід розуміти частину земної поверхні з установленими межами,

певним місцем розташування, визначеними щодо неї правами. При

формулюванні цього поняття використано як фізичні, так і юридичні

ознаки. До перших варто віднести визначення земельної ділянки як

частини земної поверхні з установленими межами, до других – частина

земної поверхні з визначеними щодо неї правами.

Важливість розкриття ознак земельних ділянок пов’язана з їх

економічним, соціальним та екологічним значенням у сучасних умовах.

Поняття «земельна ділянка», та її ознаки становлять об’єкт права

власності, землекористування, інші прав на землю і зміст цих прав, а в

низці випадків – умови їх реалізації й захисту. Власникові, землеко-

44

ристувачеві, орендареві земельної ділянки потрібно бути впевненим у

належності йому земельної ділянки, яка є сформованим об’єктом прав і

правовідносин. Особи, які її використовують, повинні знати, на яку саме

просторову сферу поширюються їх права. З питаннями, пов’язаними з

виникненням, зміною і припиненням існування земельних ділянок,

постійно стикаються у своїй практиці органи державної влади й органи

місцевого самоврядування. Юридична доля земельних ділянок як об’єктів

земельних правовідносин обумовлена реалізацією таких функцій

управління у сфері використання й охорони земель, як територіальне

планування, надання земельних ділянок та їх вилучення для суспільних

потреб, переведення земельних ділянок з однієї категорії земель в іншу,

землеустрій, ведення Державного земельного кадастру, реєстрація прав на

земельні ділянки тощо [70, с. 98].

Поділяючи викладений погляд на ознаки земельної ділянки,

зазначимо, що в ч. 1 ст. 79 ЗК України ознаки земельної ділянки розкриті

неповністю. Зокрема, у вказаній статті законодавець не закріпив таку

вагому її ознаку, як спосіб створення земельної ділянки, тобто її

формування.

Як підсумовує О. П. Кулинич, для забезпечення повноцінного

захисту права приватної власності на земельні ділянки важливого значення

набувають не лише їх індивідуалізуючі ознаки, що опосередковують їх

майновий обіг і характеризують їх як об’єкт цивільних прав, а й ознаки

ідентифікуючі (земельно-правові), що визначають земельну ділянку як

об’єкт саме земельних прав [71, c. 185]. Висловлене судження є

обґрунтованим і заслуговує на підтримку. Разом із тим слід підкреслити,

що ознаки земельної ділянки є юридично значимими. Це зумовлено тим,

що вони характеризують останню як юридичну категорію – об’єкт

земельних правовідносин, фіксуються в Державному земельному кадастрі

й закріплені в законодавстві.

Під ознаками земельної ділянки як об’єкта земельних правовідносин

45

зазвичай розуміють її місце розташування, площу, межі, її кадастровий

номер, цільове призначення й дозволене використання, встановлені на

земельну ділянку права, їх обмеження й обтяження земельної ділянки,

економічні характеристики (в тому числі розміри плати за землю), якісні

характеристики (в тому числі показники родючості), наявність на ній

об’єктів нерухомого майна.

Земельна ділянка становить собою індивідуально-визначений об’єкт,

ознаки якого можуть бути встановлені на підставі системного аналізу

земельного законодавства. Перелік її фізичних і юридичних ознак

включає: місце розташування, площу, межі й визначені щодо неї права. Ці

ознаки вважаються індивідуалізуючими. Індивідуалізація земельної

ділянки заснована на такій її властивості, як просторова обмеженість. Це

пов’язано з тим, що будь-яка земельна ділянка має певне місце

розташування, площу й відповідний контур меж.

Обмеженість землі, як і локалізованість земельних ділянок за місцем

розташування, визначається їх природним походженням. Конкретна

ділянка землі знаходиться у певній географічній точці й не може бути

перенесена на інше місце. Можуть змінюватися її власники, користувачі,

орендарі, але сама ділянка зберігається завжди на тому ж місці. Для

встановлення права власності на земельну ділянку і права користування

нею для конкретного суб’єкта, якому її надано, межі ділянки вимагають

уточнення за правилами землеустрою. Межування земель за ст. 1 ЗУ «Про

землеустрій» трактується як комплекс робіт зі встановлення чи

відновлення в натурі (на місцевості) меж адміністративно-територіальних

одиниць, меж земельних ділянок власників, землекористувачів, у тому

числі орендарів, із закріпленням цих меж межовими знаками

встановленого зразка.

Шляхом реалізації землевпорядних правовідносин земельна ділянка

індивідуалізується як об’єкт матеріальний, фізичний, і як ідеальний, об’єкт

земельних правовідносин. У результаті землевпорядних правовідносин та

46

особливих процедур установлюються і місце розташування, площа й межі

земельної ділянки. Її індивідуалізація в натурі здійснюється шляхом

установлення меж ділянки на місцевості, а також опису й затвердження

місця розташування, площі й меж земельної ділянки.

Межа земельної ділянки – це визначена в документації лінія певної

величини, за допомогою якої відокремлюються земельні ділянки одна від

одної або від інших природних об’єктів. Зафіксована у планах межа

земельної ділянки виноситься в натуру (на місцевість), а площа

визначається після виносу межі в натуру. Система фіксованих меж

виступає складовою частиною функцій держави з регулювання й контролю

за дотриманням земельного законодавства.

Головна ознака земельної ділянки – її індивідуальна визначеність.

Сутність цієї ознаки полягає в тому, що цей об’єкт земельних прав займає

виключне місце розташування в системі координат земної поверхні за

геоінформаційними параметрами.

Чинне земельне законодавство детально регламентує відносини

щодо державної реєстрації земельної ділянки в Держземкадастрі. Ідеться,

зокрема, про внесення до геоінформаційної системи відомостей про

земельну ділянку, присвоєння їй кадастрового номера, встановлення

цільового призначення, обмежень в її використанні, про кількісну і якісну

її характеристику тощо. Усе наведене дає підстави стверджувати, що

державна реєстрація земельної ділянки, створюючи можливість її

ідентифікації, виступає запорукою забезпечення її раціонального

використання й охорони, а також гарантування земельних прав суб’єктів.

У Держземкадастрі фіксується опис індивідуально-визначеного об’єкта –

земельної ділянки, а також нерозривно пов’язаних з нею будівель, споруд,

насаджень тощо. Важливими параметрами, які фіксує кадастр, вважаються

місцезнаходження об’єкта (координати, адреса) й межі. Виокремлення

конкретного об’єкта серед інших здійснюється завдяки ідентифікуючій

ознаці (кадастровому номеру). Він є неповторним на всій території

47

держави й унеможливлює ототожнення земельних ділянок. Присвоєння

земельній ділянці кадастрового номера свідчить, що відбувся державний

кадастровий облік земельної ділянки. Отже, Держземкадастр, як база

даних, що містить сукупність ідентифікуючих та індивідуалізуючих ознак

земельної ділянки, створює певну основу, що дозволяє виокремлювати

конкретні земельні ділянки.

На підставі ознак земельної ділянки, закріплених у ст. 79 ЗК України,

можна дійти до висновку, що вони виступають фундаментом для

виникнення земельних прав, а також для індивідуалізації земельних

ділянок. Саме фізичні ознаки земельної ділянки як об’єкта земельних

правовідносин слід вважати індивідуалізуючими (основними), до яких

відносять місце її розташування, площу й межі. Цих ознак достатньо для

виникнення земельних прав. Вони й раніше були відомі законодавству й

відігравали провідну роль при індивідуалізації земельних ділянок.

За сучасних умов у зв’язку із введенням в дію ЗУ «Про Державний

земельний кадастр», постанови КМУ «Про затвердження Порядку ведення

Державного земельного кадастру» перелік ознак земельних ділянок

суттєво розширився. Додатково до останнього віднесені такі ознаки, як

кадастровий номер, цільове призначення земельної ділянки, дозволене

використання, встановлені на неї права, їх обмеження, її обтяження

земельної ділянки, економічні і якісні характеристики, наявність на

земельній ділянці об’єктів. Наведені ознаки виникають у процесі

формування земельної ділянки. Вони є додатковими до головних і було б

доцільно зафіксувати їх у ст. 791 ЗК України. Сукупність усіх названих

ознак створює повне уявлення у заінтересованого суб’єкта про конкретну

земельну ділянку й дозволяє отримати достовірну інформацію про неї.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЗУ «Про Державний земельний кадастр» до

Держземкадастру України включаються такі відомості:

– кадастровий номер земельної ділянки;

– місце її розташування;

48

– опис меж і площа ділянки;

– довжина ліній по периметру;

– координати поворотних точок меж;

– відомості про прив'язку поворотних точок меж до пунктів

державної геодезичної мережі;

– дані про якісний стан земель і про бонітування ґрунтів;

– відомості про інші об'єкти Кадастру, до яких територіально

(повністю або частково) входить відповідна земельна ділянка;

– цільове призначення земельної ділянки (категорія земель, вид їх

використання в межах цієї категорії);

– склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд та їх назви;

– відомості про обмеження у використанні земельних ділянок;

– дані про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія

сервітуту чи договору суборенди земельної ділянки;

– нормативна грошова оцінка земельної ділянки;

– інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель

щодо земельної ділянки, інші документи, на підставі яких установлено

відомості проостанню.

Перелічені відомості всебічно характеризують земельну ділянку як

об'єкт земельних прав. Такі відомості відіграють роль додаткових

юридичних характеристик земельних ділянок як об’єктів земельних

правовідносин і збагачують зміст, «юридичний паспорт» земельної ділянки

як специфічного об’єкта [72, c. 146].

Спираючись на викладене, зробимо висновок, що поруч з

індивідуалізуючими фізичними і юридичними ознаками земельної ділянки,

закріпленими в ЗК України, виокремлюються також ознаки ідентифікуючі.

Останні формуються на підставі використання кадастрового номера

земельної ділянки, забезпечують максимальну інформованість

заінтересованих осіб, дозволяють класифікувати такіобєкти й визначити їх

правовий режим. Саме від ознак земельної ділянки залежать виконувані

49

нею функції як основного засобу виробництва в сільському й лісовому

господарствах, складової частини навколишнього природного середовища

і просторово-територіального базису. Вони визначаються конкретною

категорією земель, до якої належить певна земельна ділянка, і вказують на

її дозволене використання.

Ідентифікуючі ознаки земельної ділянки, на відміну від

індивідуалізуючих, закріплюють конкретні юридичні можливості, вид та

обсяг суб’єктивних прав, що можуть встановлюватися для її власника чи

користувача.

В основі конкретних юридичних можливостей, виду й обсягу

суб’єктивних прав лежать природні, економічні й соціальні властивості

земельної ділянки. Цільове призначення ділянки, як критерій

передбаченого законодавством розмежування земель на категорії, виступає

її своєрідною ознакою, яка згідно з ч. 3 ст. 20 ЗК України може

змінюватися навіть з ініціативи її власника. Це відбувається у

встановленому законодавством порядку, який передбачає участь у такій

зміні органів влади. Отже, в контексті дослідження ознак земельної

ділянки її цільове призначення слід віднести до ідентифікуючих ознак, яке,

як ідентифікуюча ознака, визначає її правовий режим. Установлення

дозволеного використання земельної ділянки служить, у свою чергу

уточненням мети використання ділянок, що мають загальне цільове

призначення. Ось чому дозволене їх використання теж відносять до

ідентифікуючих ознак земельної ділянки, адже щоб розрізняти земельні

ділянки, достатньо таких ознак, як місце розташування, площа й межі

відповідної земельної ділянки. Цільове призначення й дозволене

використання земельної ділянки виступають тими її ідентифікуючими

ознаками, що визначають її правовий режим. В. І. Андрейцев пропонує

розглядати його як установлений нормативно-правовий порядок, що

визначає поведінку суб’єктів земельних правовідносин щодо земель і

земельних ділянок як до об’єктів права власності, управління,

50

користування, відтворення, збереження й охорони з метою їх

раціонального (економного й ефективного) використання й задоволення

різноманітних потреб заінтересованих осіб, а також захисту їх земельних

прав [73, с. 158].

З метою правової охорони земельної ділянки як природного об’єкта

і природного ресурсу важливу роль відіграють її якісні характеристики.

Залежно від цільового її призначення певної вагомості набувають і

природні властивості безпосередньо землі – родючість ґрунтів, ерозійні

процеси, рівень засолення й окислення та ін. Під час використання землі,

наприклад, для будівництва названі властивості не мають суттєвого

значення, а ось у процесі ведення сільськогосподарського виробництва

вони є юридично значимими і впливають на земельні правовідносини: у

землекористувачів виникає додатковий обов’язок, скажімо, щодо

підвищення родючості ґрунтів.

Земельним ділянкам як безпосередньому об’єкту земельних прав

притаманні особливості, що виражаються в місцезнаходженні,

конфігурації й розмірах тієї чи іншої земельної ділянки. Місцезнаходження

останьої вказує, до якої категорії земель вона належить і який правовий

режим на неї поширюється. Розміри ділянки та її конфігурація на

місцевості створюють уявлення про те, з якими земельними ділянками

вона межує, які обмеження виникають унаслідок такого сусідства.

Доволі важливе значення за сучасних умов платного користування

землею відіграють економічні характеристики земельної ділянки, що

враховуються при внесенні, наприклад, плати за її використання. За

чинним законодавством плата за землю є місцевим податком, який

справляється у формі земельного податку й орендної плати за земельні

ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності.

Індивідуалізуючі ознаки, підтверджуючи концепцію визначення

земельної ділянки як просторової площини, реєструються як двомірний

об’єкт. Чинне земельне законодавство не передбачає ведення кадастрового

51

обліку земельних ділянок у тривимірному просторі й відображення їх

вертикальних меж.

На думку А. М. Мірошниченка, дефініція категорії «земельна

ділянка», що міститься в ч. 1 ст. 79 ЗК України, є вкрай обмеженою.

Буквальне розуміння зазначеної норми вказує на те, що земельна ділянка –

це частина поверхні, отже, з точки зору геометрії – частина

площини [74, с. 14, 15]. Науковець обгрунтовано розглядає земельну

ділянку як частину земної поверхні і простору над ділянкою й під нею на

висоту і глибину, необхідну для її правомірного використання, у тому

числі і як ґрунтовий покрив у межах цього простору.

У земельному законодавстві європейських країн земельна ділянка

розглядається не як площина, а як горизонтально-вертикальний вимір. У

дослідженні «Керівні принципи щодо одиниць нерухомого майна та їх

ідентифікаторів, а також щодо їх значення для забезпечення ефективного

адміністративного управління землею та землеустрою на державному

рівні» (ЕСЕ/НВР/135), підготовленому в 2002 р. Європейською

економічною комісією ООН, зазначається третій вимір земельної ділянки,

який розглядається не тільки як просторова горизонтальна площина, а й як

шар простору над земельною ділянкою й під нею [75].

Є сенс підкреслити, що деякі представники земельноправової науки

дотримуються дещо іншої позиції.Так, П. Ф. Кулинич звертає увагу на те,

що земельна ділянка – це не лише матеріальний об’єкт, а й правова

абстракція, яка є відбиттям насамперед особливостей правової системи

відповідної країни [76, с. 216]. Він зауважує, що тривимірний підхід до

трактування поняття «земельна ділянка» застосовується і є виправданим у

законодавстві тих країн, де між галузями цивільного й екологічного права

як регуляторами відносин у сфері використання природних ресурсів немає

таких правових утворень, як поресурсні галузі права – земельне, водне,

лісове й гірниче. У цьому контексті категорією «земельна ділянка»

охоплюються й розташовані в надрах ділянки й на її поверхні природні

52

ресурси – корисні копалини, ліси, води тощо. Для земельного

законодавства України таке твердження не є характерним. У зв’язку із цим

науковець розглядає земельну ділянку як частину відмежованої земної

поверхні визначеними у встановленому порядку межами й певним місцем

розташуванням, а також закріпленими щодо неї правами й обов’язками.

Аналіз законодавчого і доктринального визначення земельної

ділянки у її вертикальних межах свідчить, що вона вважається розміщеною

над надрами, визнається частиною земної поверхні, поверхні земного

ґрунту чи поверхневою його частиною, що, однак, не дає чіткого уявлення

про її тривимірні межі. Кадастр об’єктів нерухомості, зокрема земельних

ділянок, будівель, споруд чи іншого майна в Україні ведеться у

двовимірному виді. Згідно зі ст. 79 ЗК України право власності на

земельну ділянку поширюється не тільки на поверхневий шар, а й на

простір, що знаходиться над поверхнею ділянки і під нею на висоту і

глибину, що необхідні для зведення житлових, виробничих та інших

будівель чи споруд. Ця норма стосується лише земельної ділянки, яка

використовується під забудову. Проаналізувавши вітчизняне земельне

законодавство, А. І. Ріпенко цілком слушно наголошує, що підземний і

надземний простори, обмежені за ознакою цільового призначення

земельної ділянки, документами планування й зонування територій,

включається до поняття «земельна ділянка».Такий підхід, зазначає він

іманентно приховує небезпеку. Включення частини надземного простору

до складу права власності на земельну ділянку, як і до поняття «земельна

ділянка», зменшення (наприклад, у планувальній документації)

просторової сфери здійснення власником своїх прав на зведення будівлі

певного призначення є не чим іншим, як реалізацією органами влади

обмежень прав на земельні ділянки. Іншою небезпекою так званого

«теоретичного ґатунку» є те, що в разі зміни планувальної документації,

матеріалів зонування територій змінюється й об’єкт прав – земельна

ділянка (частина простору) власника чи користувача, отже, змінюються й

53

параметри такої «речі» незалежно від волі її власника. Тож на практиці

внаслідок недосконалості законодавства зустрічаються різні тлумачення

поняття земельної ділянки і прав на неї, що призводить лише до конфлікту

інтересів [77, c. 7].

Таким чином, постає питання належного відображення на планово-

картографічних матеріалах того простору, що знаходиться над поверхнею

земельної ділянки й під нею. Сучасна геопросторова модель земельного

кадастру в Україні не дозволяє враховувати особливості рельєфу території,

які суттєво впливають на еколого-економічну вартість земельної ділянки.

Якщо об’єкти наземні у 2D-кадастрі певним чином можуть бути

відображені, то підземні, які є найважливішими елементами

інфраструктури міст, на жаль, залишаються поза увагою.

На відміну від 2D-кадастру, 3D-кадастр дозволяє отримувати

детальніший опис об’єктів і прав на них. До переваг останнього можна

віднести ті його риси, що забезпечують: а) покращення рівня комплексного

управління територіями; б) підвищення обґрунтованості й оперативності

прийняття рішень у сфері земельно-майнових відносин; в) створення

сприятливих умов для інвестицій у галузі земельно-кадастрових відносин;

г) підвищення прозорості і справедливості оподаткування нерухомого

майна; д) гарантування прав власникам нерухомості; е) підвищення

актуальності даних.

Як зауважує Д. Ю. Кондратенко, необхідність переходу до ЗD-обліку

зумовлена також розміщенням об’єктів (як надземних, так і підземних)

трубопровідного транспорту,адже наразі СН 452-73 «Нормы отвода земель

для магистральных трубопроводов», якими визначаються розміри

земельних ділянок, що відводяться для магістральних трубопроводів,

закріплюють лише ширину смуг відведення земель для останніх. Досить

зручним і доцільним вбачається використання тривимірної системи обліку

під час установлення розмірів гірничих відводів, отримання яких

необхідне для реалізації права користування надрами. Наразі ж такі

54

відводи зображуються на картах у площині вертикальній або

горизонтальній, але без урахування одразу трьох просторових

аспектів [78, c. 139].

Запровадження 3D-кадастру вимагає вирішення низки технологічних

питань і внесення відповідних змін до земельного й цивільного

законодавства. Удосконалення нормативно-правової бази з метою

найбільш ефективної реалізації інструментів тривимірного кадастру – одне

з найскладніших завдань сьогодення. Втілення в життя тривимірної

реєстрації в Україні слід пов’язувати з інтеграцією системи

землевпорядного й містобудівного кадастрів, планування і проектування, а

також з уніфікацією правових режимів земельної та неземельної

нерухомості. До моменту введення повної системи «3D-кадастру» можна

запровадити реєстрацію хоча б окремих «3D-ситуацій», коли така потреба

дійсно існує [79, c. 31-33].

Введення в обіг Україні 3D-кадастру стане поштовхом для

запровадженню 3D-реєстрації, як обліку не тільки відповідної частини

території, а й певного простору, на який поширюється право власності

згідно із законодавством. Під 3D-кадастром треба розуміти єдину

державну геоінформаційну систему відомостей не тільки про землі,

розташовані в межах державного кордону України, про їх цільове

призначення й обмеження у використанні, дані про кількісну і якісну

характеристику земель, про розподіл останніх між власниками й

користувачами, а й про частину простору, необхідну для використання

земельної ділянки.

Як зазначається в науковій правовій літературі, відомості 3D-

кадастру виступатимуть важливим складником розбудовуваної в Україні

інфраструктури геопросторових даних. Створення 3D-кадастру сприятиме

отриманню більш чіткої, об’єктивної й достовірної наочної земельно-

кадастрової інформації про об‘єкти нерухомості. Причинно-наслідковим

результатом його запровадження буде вдосконалення нормативно-правової

55

бази системи державного обліку об'єктів нерухомості. А це, у свою чергу,

разом з розвитком інформаційних технологій дозволить створити в Україні

ефективну систему тривимірного кадастру, що сприятиме захисту

інтересів держави і громадян [80, c. 70].

1.4. Правові засади формування земельної ділянки

У результаті змін і доповнень, внесених до ЗК України, з 1 січня

2013 р. діє ст. 791 «Формування земельної ділянки як об’єкта цивільних

прав». Начебто назва статті не викликає ніяких зауважень, оскільки ст. 181

ЦК України відносить земельні ділянки до нерухомих речей (нерухомого

майна, нерухомості). Водночас зауважимо, що земельні ділянки становлять

собою нерухомість специфічну, а не нерухоме майно. Специфіка цієї

нерухомості полягає в тому, що вона є об’єктом природи й має не штучне,

а природне походження. На наше глибоке переконання, земельну ділянку

належить розглядати передовсім як об’єкт земельних, а не цивільних

прав,а тому у вказаній вище статті доречно вести мову про формування

земельної ділянки як об’єкта саме земельних прав. П. Ф. Кулинич

доходить висновку, що закріплена у ст. 791 ЗК України конструкція

«сформованість земельної ділянки» є юридичною фікцією, якої у практиці

реалізації цивільного й земельного законодавства України не трапляється.

Науковець наголошує, що жодна земельна ділянка не є чимось іншим, ніж

об’єктом земельних прав, або ж об’єктом земельних

правовідносин [81, c. 145]. За ст. 9 ЦК України норми цивільного

законодавства застосовуються до впорядкування відносин, об’єктом яких є

земельні ділянки, лише у випадках коли, такі відносини не врегульовані

нормами законодавства земельного.

Згідно зі ст. 791 ЗК України земельна ділянка може бути об’єктом

цивільних прав виключно з моменту її формування й державної реєстрації

56

права власності на неї. При цьому державна реєстрація речових прав

власності на земельну ділянку здійснюється після державної реєстрації

самої земельної ділянки в Державному земельному кадастрі. Отже,

формування земельних ділянок – це обов’язкова передумова на шляху до

виникнення земельних прав.

Чинне земельне законодавство пов’язує первісне виникнення прав

особи на конкретну земельну ділянку з обов’язковим формуванням її як

специфічного об’єкта прав. Ця процедура, будучи обов’язковою й

невід’ємною передумовою виникнення земельних прав, створює необхідне

підґрунтя для гарантій останніх. Законом України «Про Державний

земельний кадастр» ЗК України був доповнений указаною вище статтею.

Норма ст. 791 ЗК України є досить деталізованою, повно регламентує

порядок формування земельної ділянки й уточнює її земельно-правові

ознаки.

Формування земельних ділянок, тобто виникнення їх як самостійних

об’єктів прав – результат реалізації земельних правовідносин

організаційного характеру. Будучи елементом управління у сфері

використання та охорони земель як особливого виду діяльності, ці

відносини являють собою врегульовані нормами земельного законодавства

суспільні відносини, пов’язані з діяльністю органів державної виконавчої

влади, місцевого самоврядування, громадських та інших об’єднань

громадян щодо організації використання та охорони земель як основи

життєдіяльності людини. Відмінність цих правовідносин від інших

управлінських правовідносин полягає в тому, що їм притаманні

нерозривно пов’язані риси. Йдеться, зокрема, про ціль діяльності, яку

складає організація використання та охорони земель, та про об’єкт даного

виду земельних правовідносин – земельну ділянку.

Саме остання в сучасних умовах багатосуб’єктності права власності

на землю виступає головним об’єктом управлінських та інших земельних

правовідносин.

57

Земельні правовідносини організаційного характеру відносяться

переважно до процесуальних правовідносин. У зв’язку з цим принагідно

зазначити, що П. Д. Сахаров вважав земельним процесом порядок

діяльності земельних та інших виконавчо-процесуальних органів по

застосуванню норм матеріального земельного права, тобто порядка

діяльності, пов’язаної з вирішенням індивідуально-конкретних земельних

справ [82, c. 39]. Видається, що такі справи виникають головним чином

щодо індивідуально визначених об’єктів зокрема земельних ділянок.

Земельні правовідносини організаційного характеру відіграють

особливу роль, оскільки пов’язані з виникненням, зміною та припиненням

існування земельних ділянок та оформлення прав на них.

Ці правовідносини також пов’язані з різними управлінськими

функціями: територіальним плануванням, землеустроєм, наданням

земельних ділянок у користування або передачею у власність, вилучення

або викупом земельних ділянок та ін.

Як відомо, територіальне планування, що має своєю метою

забезпечення усталеного розвитку територій, складає основу організації

раціонального використання і охорони земель. Саме ця управлінська

функція виступає передумовою виникнення, зміни та припинення

земельних правовідносин, пов’язаних з використанням земельних ділянок

різними суб’єктами на конкретних правових титулах. Водночас вона є і

передумовою виникнення (формування), зміни та припинення існування

земельних ділянок як конкретних об’єктів земельних правовідносин.

Індивідуалізація на місцевості земельної ділянки як нового об’єкта

права здійснюється у випадках, передбачених ч. 2 ст. 791 ЗК України.

Ідеться, зокрема, про формування земельних ділянок (а) у порядку їх

відведення із земель державної й комунальної власності, (б) шляхом поділу

чи об’єднання раніше сформованих земельних ділянок, (в) шляхом

установлення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності

за проектами землеустрою щодо впорядкування території населених

58

пунктів. У першому випадку процедура формування земельної ділянки

передбачає закріплення її меж і площі, її відведення з єдиного масиву

земель державної чи комунальної власності. Особливість формування

земельної ділянки у другому випадку полягає в тому, що поділ чи

об’єднання раніше сформованих земельних ділянок передбачає створення

нових об’єктів права в межах території, де існували інші ділянки, що

призводить до припинення існування первинних ділянок. Формування

земельних ділянок шляхом поділу й об’єднання раніше сформованих, які

перебувають у власності або в користуванні, без зміни їх цільового

призначення здійснюється за технічною документацією із землеустрою

щодо поділу й об’єднання земельних ділянок. Специфіка формування

земельних ділянок у третьому випадку зумовлена тим, що воно

здійснюється шляхом закріплення меж земельних ділянок державної чи

комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування

територій населених пунктів.

Досконалий аналіз ст. 791 ЗК України показав, що формування

земельної ділянки фактично включає до свого складу декілька відносно

самостійних стадій. Зі змісту чинного законодавства про землю випливає,

що таке формування здійснюється на 1-й стадії за проектами землеустрою

щодо відведення земельних ділянок або за технічною документацією із

землеустрою (частини 5-7 ст. 791). Це означає, що заінтересованій фізичній

або юридичній особі, яка бажає отримати земельну ділянку у власність чи

користування, необхідно отримати дозвіл на її формування й на

розроблення проекту землеустрою. Такий дозвіл надається органом

виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, який відповідно

до своїх повноважень, визначених у ст. 122 ЗК України, має право

надавати земельні ділянки у власність чи користування для конкретного

цільового використання. Орган виконавчої влади або орган місцевого

самоврядування у місячний строк розглядає клопотання й надає дозвіл на

розроблення проекту землеустрою (наприклад, щодо відведення земельної

59

ділянки) або мотивовано відмовляє в його наданні. Наведені юридично

значимі дії складають 1-шу стадію формування земельної ділянки, сутність

якої полягає в отриманні дозволу.

2-га стадія – укладення заінтересованою особою договору на

підготовку проекту землеустрою. Умови і строки розроблення проектів

землеустрою щодо відведення земельних ділянок визначаються договором,

укладеним цією особою (замовником) з виконавцем цих робіт

(землевпорядною організацією, яка має ліцензію) згідно з типовим

договором. За ч. 3 ст. 123 ЗК України Типовий договір на розроблення

проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки затверджено

постановою КМУ від 03 квітня 2004 р. № 266. Відповідно до ст. 26 ЗУ

«Про землеустрій» розробниками документації із землеустрою визначено:

(а) юридичні особи, які володіють необхідним технічним і технологічним

забезпеченням і в складі яких працює за основним місцем роботи не менше

2-х сертифікованих інженерів-землевпорядників, відповідальних за якість

робіт із землеустрою; (б) фізичні особи – підприємці, які володіють

необхідним технічним і технологічним забезпеченням і є сертифікованими

інженерами-землевпорядниками, відповідальними за якість робіт із

землеустрою.

На 3-й стадії формування земельної ділянки здійснюється

розроблення проекту землеустрою щодо відведення цієї ділянки.

Відповідно до ч. 3 ст. 50 зазначеного Закону проекти землеустрою щодо

відведення земельних ділянок включають:

– завдання на розроблення проекту землеустрою;

– пояснювальну записку до проекту;

– копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення

проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (в разі

формування та/або зміни цільового призначення останньої за рахунок

земель державної чи комунальної власності);

60

– рішення відповідного органу про надання дозволу на розроблення

цього проекту (у випадках, передбачених законом);

– письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену

нотаріально (в разі викупу (вилучення) земельної ділянки у встановленому

законодавством порядку, або рішення суду;

– довідку з державної статистичної звітності про наявність земель і

розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями;

– матеріали геодезичних вишукувань і землевпорядного

проектування (у разі формування земельної ділянки);

– відомості про обчислення площі земельної ділянки (в разі її

формування);

– копії правовстановлюючих документів на об’єкти нерухомого

майна, розташовані на земельній ділянці (за їх наявності);

– розрахунок розміру втрат сільськогосподарського й

лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом);

– розрахунок розміру збитків власників землі й землекористувачів (у

випадках, передбачених законом);

– акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (в разі

формування земельної ділянки);

– акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон

санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму

використання земель за їх наявності (в разі формування земельної

ділянки);

– перелік обмежень у використанні земельних ділянок;

– викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні

матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної

ділянки (в разі її формування);

– кадастровий план земельної ділянки;

– матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на

місцевість) (у разі формування земельної ділянки);

61

– матеріали погодження проекту землеустрою.

4-ту стадію складає перевірка якості виконаних землевпорядних

робіт, необхідних для формування земельної ділянки, що здійснюється:

(а) у формі погодження документації із землеустрою й (б) у формі

проведення державної експертизи землевпорядної документації.

Повноваження органів державної влади в частині погодження

проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок визначені

ст. 186-1 ЗК України. Такий проект землеустрою щодо відведення

земельних ділянок усіх категорій і форм власності підлягає обов’язковому

погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої

влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних

відносин – ч. 1 ст. 186-1 ЗК України. Залежності від характеристик

земельної ділянки, що відводиться, проект також може підлягати

погодженню з органами архітектури (ч. 2 ст. 186-1 ЗК України),

природоохоронними органами, органами у сфері охорони культурної

спадщини, органами з питань лісового господарства, органами з питань

водного господарства (ч. 3 ст. 186-1 ЗК України).

З метою погодження документації із землеустрою її розробник подає

до відповідного територіального органу центрального органу виконавчої

влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних

відносин, оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної

ділянки, а до інших вищезазначених органів виконавчої влади – завірені

ним копії проекту. Згідно зі ст. 186-1 ЗК України, органи виконавчої влади,

яким подана документація із землеустрою на погодження, зобов’язані

протягом 10-ти робочих днів з дня її одержання (копії проекту

землеустрою) безоплатно надати свої висновки про його погодження або

відмову в такому погодженні. Висловлюємо солідарність з думкою П. Ф.

Кулинича, що з юридичної точки зору погодження документації із

землеустрою означає не її схвалення відповідним органом влади, а надання

ним інформації про відсутність заперечень стосовно проекту землеустрою

62

щодо відведення земельної ділянки та його реалізації на

практиці [83, c. 17].

На цій стадії його перевірки якості виконаних землевпорядних робіт

щодо формування земельних ділянок проводиться державна експертиза

підготовленої документації із землеустрою відповідно до ЗУ «Про

державну експертизу землевпорядної документації». Окрім того, правова

регламентація відносин у зазначеній сфері здійснюється також згідно з

постановою КМУ від 12 липня 2006 р. за № 974, якою затверджено

порядок реєстрації об’єктів державної експертизи землевпорядної

документації й типова форма її висновку, а також згідно з Методикою

проведення державної експертизи землевпорядної документації,

затвердженою наказом Держкомзему України від 03 грудня 2004 р. № 391.

Законодавство про землю передбачає проведення обов’язкової і

вибіркової експертизи документації із землеустрою. Перелік документів із

землеустрою, що підлягають обов’язковій експертизі, включає проекти

землеустрою: (а) щодо створення нових і впорядкування наявних

землеволодінь і землекористувань і (б) щодо відведення земельних ділянок

особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також

земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й

історико-культурного призначення.

При проведенні державної експертизи досліджуються,

перевіряються, аналізуються й оцінюються:

– питання дотримання вимог законодавства і встановлених

стандартів, норм і правил при прийнятті проектних рішень;

– відповідність передбачених документацією й матеріалами заходів

завданням щодо проектування, вимогам раціонального використання й

охорони земель, а також дотриманню законних прав та інтересів власників

земельних ділянок, землекористувачів, держави й суспільства;

63

– еколого-економічна ефективність проектних рішень стосовно

запобігання їх негативному впливу на стан земельних ресурсів, на суміжні

земельні ділянки й ландшафт.

За результатами проведення державної експертизи землевпорядної

документації приймається висновок, який може бути позитивним або

негативним. Цей висновок зазвичай зводиться до 3-х можливих варіантів, а

саме: а) землевпорядна документація в цілому відповідає вимогам чинного

законодавства, встановленим нормам і правилам, оцінюється позитивно й

погоджується; б) землевпорядна документація не повною мірою відповідає

вимогам чинного законодавства України, встановленим нормам і

правилам, а тому повертається на доопрацювання; в) землевпорядна

документація, яка не відповідає вимогам чинного законодавства

встановленим нормам і правилам, оцінюється негативно й не

погоджується.

Видається, що наявність 3-х можливих варіантів і співвідношення

перших 2-х створює ситуацію, коли можливість використання конкретного

з них залежить від суб’єктивного підходу експерта, навряд чи доцільна.

Адже це породжує умови для корупції і зловживань у царині діяльності

органів Держгеокадастру України. У зв’язку з викладеним вважаємо за

доцільне на законодавчому рівні визначити, що висновок державного

експерта має зводитися до 2-х варіантів: – позитивного й негативного.

На 5-й стадії формування земельної ділянки відбувається внесення

відомостей про земельну ділянку до Держземкадастру. Отримавши

позитивний висновок державної експертизи землевпорядної документації

щодо документації із землеустрою, необхідної для формування земельної

ділянки, замовник (або від його імені розробник) має подати заяву про

внесення до Держземкадастру відомостей про земельну ділянку, яка

формується. Порядок внесення таких відомостей установлено ЗУ «Про

Державний земельний кадастр» та деталізований постановою Кабінету

64

Міністрів України від 17 жовтня 2012 р. № 1051 «Про затвердження

Порядку ведення Державного земельного кадастру».

Відповідно до названого Порядку до заяви про внесення відомостей

про сформовану земельну ділянку до Держземкадастру обов’язково

додаються документи, перелік яких визначений законодавством.

Вирішальне значення у процесі перевірки якості виконаних

землевпорядних робіт щодо формування земельної ділянки має перевірка

геопросторового її розташування на кадастровому плані з метою

з’ясування питання про те, чи не накладатиметься земельна ділянка, яка

формується (дооформується), на вже сформовані земельні ділянки. Для

цього державний кадастровий реєстратор протягом 14-денного строку

повинен перевірити не лише додані до заяви паперові документи, а й

електронний документ (ст. 23 ЗУ «Про Державний земельний кадастр»). У

процесі такої перевірки з’ясовується відповідність електронного

документа: а) даним Держземкадастру (геодезичній і картографічній

основам, даним кадастрових карт (планів); б) вимогам до змісту, структури

й технічних характеристик згідно з додатком 1 до Порядку; в) даним

документації із землеустрою й оцінки земель.

Затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної

ділянки при її формуванні – 6-та стадія процедури формування земельної

ділянки.

Згідно зі ст. 186 ЗК України, проекти землеустрою щодо відведення

земельних ділянок підлягають затвердженню органами державної влади чи

місцевого самоврядування, які надали дозвіл на їх розроблення. Прийняття

рішення про затвердження документації із землеустрою виступає

підставою для внесення відомостей до Держземкадастру.

Згідно з ч. 7 ст. 791 ЗК України наступна 7-ма стадія формування

земельної ділянки – винесення в натуру меж сформованої земельної

ділянки (до її державної реєстрації). Винесення меж на місцевості

здійснюється за процедурою визначеною наказом Держкомзему «Про

65

затвердження Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних

ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками»

від 18.05.2010 року № 376, а також визначаються в ст. 55 Закону України

«Про землеустрій».

Перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки

здійснюється геодезичними методами з прив’язкою не менше 2-х

характерних закріплених поворотних точок до пунктів державної

геодезичної мережі та до твердих точок на місцевості. Здійснюється

кадастрова зйомка земельної ділянки з наступним вирахуванням координат

поворотних точок меж і площі ділянки. За результатами виконаних робіт

складається кадастровий план земельної ділянки. Встановлені межові

знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та

землекористувачам.

На практиці постає питання стосовно того чи повинні погоджуватися

межі земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами ?

Слід зазначити, що порядку погодження меж при проведенні кадастрових

зйомок законодавчо не визначено, а на практиці трапляються випадки коли

суміжні землевласники або землекористувачі відмовляються погоджувати

межі. Як справедливо зазначає А. М. Мірошниченко, погодження меж є

виключно допоміжною стадією спрямованою на те, щоб уникнути

технічних помилок. При цьому, ст. 198 ЗК України лише вказує, що

складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з

суміжними власниками та землекористувачами». З наведеної статті, зовсім

не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або

землекористувача від підписання відповідного документу – акту

погодження меж – слід вважати, що погодження меж не відбулося. Отже,

підписання акту погодження меж самостійного значення не має, оскільки

не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну

ділянку [84, с. 485].

66

Якщо нова земельна ділянка сформована на підставі рішення органу

державної влади або місцевого самоврядування, то землевпорядна

документація має затверджуватися на підставі відповідного рішення цього

органу. Саме таке затвердження має значення для того, щоб вважати

земельну ділянку сформованою в якості об’єкта земельних правовідносин.

Отже, лише після опису згідно з вимогами законодавства

характеристик сформованої земельної ділянки у землевпорядній

документації місцерозташування, площу і межі земельної ділянки можна

вважати індивідуально визначеними. І лише після затвердження проекту

землевпорядної документації, наприклад, щодо відведення земельної

ділянки вона вважається сформованою в якості самостійного об’єкта

земельних правовідносин. Іншими словами, формування земельної ділянки

можна розглядати як результат затвердження проекту землеустрою щодо

відведення земельної ділянки.

Остання, 8-ма завершальна, стадія формування земельної ділянки

полягає в державній реєстрації земельної ділянки у Держземкадастрі.

Відповідно до ст. 202 ЗК України ця реєстрація земельних ділянок

здійснюється у Держземкадастрі в порядку, встановленому Законом.

Термін «реєстрація» походить від слова «реєстр», що з’явилося в

українській мові через польське «rejestr» від латинського «regestrum» –

внесене, записане. Воно означає список, письмовий перелік кого-небудь

або чого-небудь; книгу для запису справ, документів, майна, земельних

володінь [84, с. 493].

Реєстрація земельної ділянки здійснюється у складі

Держземкадастру шляхом внесення до нього передбачених законом

відомостей про формування земельної ділянки і присвоєння їй

кадастрового номера. Процедура державної реєстрації здійснюється

шляхом відкриття Поземельної книги на земельну ділянку. Як

підкреслюється в земельно-правовій літературі, ефективна реєстрація

земельних ділянок неможлива поза Держземкадастром [85, с. 222].

67

Кадастровий номер земельної ділянки − це індивідуальна, не

повторювана на всій території України послідовність цифр і знаків, яка

присвоюється такій ділянці під час її державної реєстрації і яка

зберігається за нею протягом усього часу існування. На підставі

використання кадастрового номера здійснюється ідентифікація земельних

ділянок, що має забезпечувати відсутність помилок, дублювань і

максимальну поінформованість. Кадастровий номер земельної ділянки

формується за результатами розроблення землевпорядною організацією

(інженером-землевпорядником) документації із землеустрою. При

переході права власності на земельну ділянку від однієї особи до іншої,

виникненні інших (крім права власності) речових прав на неї, зміні

останніх на неї і зміні інших відомостей про ділянку кадастровий номер не

змінюється. Отже, присвоєння кадастрового номера служить засобом

юридичної ідентифікації земельної ділянки. За цим номером її легко

ідентифікувати, а відомості про неї – знайти у Держземкадастрі і в

Держреєстрі речових прав на нерухоме майно.

Кадастровий номер скасовується лише в разі скасування державної

реєстрації земельної ділянки. Зміна її власника чи користувача, відомостей

про неї не є підставою для скасування кадастрового номера, який до речі,

не може бути присвоєний іншій земельній ділянці. Інформація про

скасовані кадастрові номери земельних ділянок зберігається в

Держземкадастрі постійно.

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою:

а) особи (або уповноваженої нею особи) якій за рішенням органу

виконавчої влади або органу місцевого самоврядування надано дозвіл на

розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування

цієї ділянки в разі її передачі у власність чи користування із земель

державної чи комунальної власності, б) власника земельної ділянки,

користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (при

поділі чи об’єднанні раніше сформованих земельних ділянок) або

68

уповноваженої ними особи; в) органу виконавчої влади, органу місцевого

самоврядування (у разі формування земельних ділянок, відповідно,

державної чи комунальної власності).

До заяви, яка подається державному кадастровому реєстратору за

встановленою формою, обов’язково додаються: а) оригінал погодженої

відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою

для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком

державної експертизи землевпорядної документації, якщо остання підлягає

обов’язковій державній експертизі); б) електронний документ;

в) документ, що підтверджує оплату послуг з державної реєстрації

земельної ділянки.

На підтвердження державної реєстрації земельної ділянки заявнові

безоплатно видається витяг з Держземкадастру про земельну ділянку, що

містить усі відомості пронеї, внесені до Поземельної книги. Складовою

частиною витягу виступає кадастровий план земельної ділянки.

Поземельна книга відкривається одночасно з державною реєстрацією

земельної ділянки, ведеться в паперовій та електронній (цифровій) формах

і закривається в разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Її

форма й порядок її ведення визначаються Порядком ведення

Держземкадастру. Як документ Держземкадастру Поземельна книга,

містить такі відомості про земельну ділянку:

– її кадастровий номер;

– площу земельної ділянки;

– її місцезнаходження (адміністративно-територіальна одиниця);

– склад її угідь;

– цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної

ділянки в межах певної категорії земель);

– нормативно грошову оцінку;

– відомості про обмеження у використанні земельної ділянки;

69

– дані про межі частини земельної ділянки, на яку поширюється дія

сервітуту чи договору її суборенди;

– кадастровий план земельної ділянки;

– дату її державної реєстрації;

– інформацію про документацію із землеустрою, на підставі якої

здійснено державну реєстрацію земельної ділянки, а також внесені зміни

до цих відомостей;

– інформація про власників (користувачів) цієї ділянки відповідно до

даних про зареєстровані речові права в Держреєстрі речових прав на

нерухоме майно;

– дані про бонітування ґрунтів.

Як бачимо, в межах наведених стадій формування земельної ділянки

здійснюється документальне встановлення й фіксація її різних технічних

та економічних характеристик. Земельна ділянка вважається сформованою

з моменту присвоєння їй кадастрового номера. На підставі викладеного

доходимо висновку, що формуванням земельної ділянки слід вважати

процедуру, яка складається з окремих логічно послідовних стадій, у межах

яких відбувається документальне встановлення її технічних та

економічних характеристик і правового режиму в процесі землеустрою й

завершується внесенням відомостей про неї до Держземкадастру з

присвоєнням їй кадастрового номера.

Системний аналіз чинного земельного законодавства України

показав, що в умовах сьогодення воно достатньо чітко й повно регулює

відносини у сфері формування земельних ділянок. Однак низку проблем і

нині породжують суперечності у практиці правового регулювання

земельних відносин. Ідеться про положення раніше діючого законодавства

з даного питання, які не забезпечували належну індивідуалізацію

земельної ділянки та й у сучасних умовах створюють складнощі для носіїв

земельних прав.

70

Як справедливо зазначає А. М. Мірошниченко, в радянський період

протягом тривалого часу право користування земельними ділянками

підтверджувалося документами, які не передбачали обов’язкового

складання її плану земельної ділянки, записів у земельно-шнурових

реєстрових книгах. Ось чому особи, які зараз користуються земельними

ділянками, стикаються зі складнощами в застосуванні спрощеної

процедури приватизації, що не потребує виготовлення проекту

землеустрою щодо їх відведення [57, c. 175].

Слід підтримати точку зору П. Ф. Кулинича, що вітчизняне

законодавство про формування земельних ділянок та оформлення прав на

них не є стабільним, становлення й розвиток якого завершилося, певні

норми права працюють протягом тривалого періоду часу, а практика їх

застосування є усталеною і зрозумілою для більшості населення держави.

Дослідник наголошує, що упродовж останніх 20 років реформування

земельних відносин в Україні діяли три Земельні кодекси, які передбачали

різні процедури формування земельних ділянок та оформлення прав на

них. Відповідно змінювались і вимоги щодо якості й точності

землевпорядних робіт. Як відзначає науковець, не менш суттєві недоліки

якості цих виконуваних робіт мали місце й під час масової кампанії щодо

паювання сільськогосподарських земель і виділення земельних часток

(паїв) у натурі (на місцевості). Ці процеси відбувались у прискореному

порядку й без належного контролю за якістю виконуваних

землевпорядними організаціями землевпорядних робіт з виділення

земельних часток (паїв) у натурі й оформленню права власності на

земельні ділянки. Землевпорядні організації досить часто виконували

землевпорядні роботи без виходу на місцевість і прив’язки поворотних

точок меж ділянок до пунктів національної геодезичної мережі. Нерідко

формування останніх здійснювалося на підставі застарілих картографічних

і геодезичних обстежень (карт). Тому траплялися випадки, коли такі

земельні ділянки накладались одна на одну, розташовувалися на залісненій

71

місцевості, так би мовити, «заходили» у водойми, на дороги

тощо [83, c. 7,8].

Серед усієї сукупності земельних ділянок сьогодні розрізняють:

сформовані, несформовані й частково сформовані ділянки. До

сформованих належать ті з них, відомості (ідентифікуючі ознаки) про які

внесені до Держземкадастру, а самим земельним ділянкам присвоєні

кадастрові номери.

Під несформованою земельною ділянкою як об’єктом цивільних

прав слід розуміти таку частину земної поверхні, яка має неточно

встановлені або належним чином не задокументовані й посвідчені в рамках

публічної процедури землеустрою межі, місце розташування і площу, є

об’єктом права власності й характеризується наявністю цільового

призначення. Негативною ознакою таких земельних ділянок є

нефіксованість їх площі. Це означає, що фактична площа несформованої

земельної ділянки в натурі може виявитися меншою порівняно з тією

площею, що зазначена, наприклад, у державному акті на право приватної

власності на земельну ділянку. Цим можна пояснити виникаючу проблему

захисту права приватної власності на такі земельні ділянки, для вирішення

якої потрібно дослідити відмінності несформованих земельних ділянок від

сформованих.

Частково сформованими вважаються земельні ділянки, які свого часу

були надані у власність чи користування на підставі проектів землеустрою,

але яким поки що не присвоєні кадастрові номери. Питома вага таких

земельних ділянок значна, вони отримані раніше й фактично

використовуються суб’єктами на законних підставах. При дооформуванні

цих ділянок слід виходити з того, що стосовно них свого часу були

прийняті юридично важливі рішення, а саме про:

– передачу таких ділянок громадянинові чи юридичній особі у

власність чи користування;

72

– їх місцезнаходження і площу з тією мірою точності, яка

практикувалася відповідно до законодавства, чинного на час їх відведення;

– цільове призначення (правовий режим) ділянки.

Зауважимо, що при підготовці документації із землеустрою,

необхідної для доформування несформованої чи неповністю сформованої

ділянки, виконується менший обсяг робіт, завдання яких полягає у

встановленні меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що

передбачає уточнення низки її фізичних характеристик (ознак). Ідеться,

зокрема, про лінії проходження її меж та площу, внесення повного набору

відомостей про неї до Держземкадастру, а також присвоєння ділянці

кадастрового номера. Саме тому у ст. 55 ЗУ «Про землеустрій» зазначено,

що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)

провадиться відповідно до топографогеодезичних і картографічних

матеріалів на підставі технічної документації із землеустрою, якою

визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в

натурі (на місцевості). Така технічна документація має назву «Технічна

документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в

натурі (на місцевості)». Зазначимо, що у статтею 551 цього ж Закону

передбачено розроблення ще одного виду технічної документації із

землеустрою – технічної документації із землеустрою стосовно

встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право

суборенди чи сервітуту, проте вона не має своїм результатом формування

чи дооформування земельних ділянок.

Із змісту ст. 791 ЗК України випливає, що до складу формування

земельної ділянки як об’єкта цивільних прав входить і державна реєстрація

речових прав на земельні ділянки, яка згідно з ч. 10 даної статті

здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному

земельному кадастрі. Реєстрація потрібна насамперед для оголошення прав

на майно широкому, заздалегідь невизначеному колу осіб у випадках, коли

з фактичного стану речей наявність прав не очевидна. Виходячи із

73

призначення реєстрації, А. М. Мірошніченко вважає, що вона повинна

застосовуватися саме щодо прав на майно, а реєстрація самого майна,

правочинів щодо нього позбавлена сенсу. Втім, науковець зазначає, що

«реєстрація майна» та правочинів із ним може означати саме реєстрацію

прав на нього [84, с. 494].

Це остання стадія формування земельної ділянки, яка має

визначальне значення. З у рахуванням викладеного вона досліджується

окремо в підрозділі 1.6. Державна реєстрація земельних прав.

1.5. Підстави виникнення земельних прав та їх класифікація.

Земельні правовідносини, як особливий вид суспільних відносин,

виступають їх юридичним вираженням, що виникають, припиняються

або змінюються на підставі правових норм, що впливають на поведінку

людей, через яку здійснюється їхреалізація. Саме в межах відповідних

земельних правовідносин і реалізуються земельні права конкретного

суб’єкта.

Суб’єктивне земельне право (право власності на землю чи право

користування нею), як відомо, виникає, здійснюється, змінюється і

припиняється. Слід мати на увазі, що при цьому обов’язково передує

виникнення земельних прав шляхом передачі земельних ділянок у

власність або надання в користування. Це основні способи виникнення

земельних прав.

Наголосимо, що за радянських часів в умовах виключної

державної власності на землю існував фактично єдиний спосіб

виникнення цих прав – надання земельних ділянок у користування.

Окрім того, незначне поширення мав перехід майнових прав на об’єкти

нерухомості, нерозривно пов’язані із землею, що тягнула за собою для

74

фізичної або юридичної особи перехід прав і на відповідну земельну

ділянку.

Сьогодні згідно з чинним законодавством про землю виникнення

земельних прав можливе шляхом передачі земельної ділянки у власність

чи надання в користування лише з дотриманням законодавчо

передбачених умов. Суб’єктивне земельне право конкретної особи

виникає за наявності певних підстав і в порядку, визначеному законом.

Згідно зі ст. 14 Конституції України право власності на землю

набувається й реалізується громадянами, юридичними особами й

державою виключно відповідно до закону. Порядок набуття, реалізації і

припинення цього права визначено й кодифікаційним актом земельного

законодавства – ЗК України. У процесі трансформації об’єктивного

права власності на землю в суб’єктивне в чинному законодавстві

використовуються зазвичай 2 терміни – «набуття» і «виникнення»

земельних прав. Вважаємо за доцільне їх проаналізувати.

Набуття й виникнення земельних прав об’єднує те, що

зазначеними термінами позначається надання земельних ділянок у

користування й передача їх у власність. Водночас поняття «надання

земельних ділянок» може використовуватися як у широкому, так і у

вузькому сенсі. У широкому розумінні йдеться про надання земельних

ділянок за наявності будь-яких підстав; у другому – тільки на підставі

владно-розпорядчого акта (рішення) органу державної влади або органу

місцевого самоврядування.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови

термін «набуття» розглядається, як «дія за значенням набути, набувати».

Слово «набувати» означає «ставати власником кого-, чого-небудь,

діставати, здобувати кого-, що-небудь; купувати; збирати, наживати,

нагромаджувати протягом якогось часу» [86, с. 702]. Термін

«виникнення» трактується як «стан за значенням виникнути», тобто

«зароджувати, ставати дійсним, існуючим; з’являтися;

75

відбуватися» [86, с. 142]. Набуття прав на землю передбачає вольову

поведінку суб’єктів земельних правовідносин і всебічно відображає всі

аспекти їхтзмісту. Характеризуючи процедуру виникнення у суб’єкта

земельних правовідносин суб’єктивних прав, зазвичай вживають термін

«набуття». Виникнення земельних прав, у свою чергу – це фактично

передостання стадія процедури їх набуття.

Загально-теоретична правова доктрина підставами виникнення

будь-яких суб’єктивних прав вважає конкретний юридичний факт. Під

юридичними фактами розуміються конкретні життєві обставини (дії й

події), з якими норми права пов’язують настання певних правових

наслідків – виникнення, зміну або припинення правових

відносин [38, с. 346]. Юридичні факти виступають фактичними

обставинами, вказівка на які міститься в гіпотезі норми права.

Одночасно вони вважаються юридичними обставинами, що викликають

настання юридичних наслідків, породжуваних правовою

нормою [87, с. 557].

У юридичній енциклопедії юридичний факт тлумачиться як один з

елементів правовідносин: це певні життєві обставини, ситуації, з якими

юридичні норми пов’язують виникнення, зміну або припинення

правовідносин. Юридичними йменуються ті факти, що тягнуть за собою

правові наслідки, конкретизують зміст взаємних прав та обов’язків

сторін [88, c. 524]. За твердженням Г. М. Чувакової, юридичні факти – це

конкретні соціальні обставини (події, дії, стани), які відповідно до норм

права спричиняють настання певних правових наслідків [89, с. 10].

Підставами набуття, скажімо, права власності на землю можуть

бути різноманітні види юридичних фактів, а саме:

– укладення договорів купівлі-продажу, ренти, дарування, міни,

інших цивільно-правових угод,

– безоплатна передача,

– приватизація земельних ділянок,

76

– прийняття землі у спадщину,

– виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв),

– внесення земельних ділянок засновниками юридичної особи до її

статутного фонду,

– відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної

необхідності та для суспільних потреб,

– передача у власність державі земельних ділянок державної

(комунальної) власності територіальними громадами (державі),

– штучне створення земельної ділянки за межами населених

пунктів, у тому числі з порушенням установлених правил та ін.

Причому окремі із зазначених юридичних фактів характерні для

виникнення права приватної власності на землю, інші ж можуть

застосовуватися виключно для виникнення державної або комунальної

власності [90, с. 107, 108].

За функціональним призначенням усі юридичні факти поділяють

на 3 основні групи – факти правоутворюючі, правозмінюючі і

правоприпиняючі [38, с. 348]. Наприклад, громадяни, юридичні особи і

держава набувають у власність земельні ділянки на підставі

правоутворюючих юридичних фактів, під якими в теорії права мають на

увазі передбачені в законі конкретні життєві обставини, з настанням

яких виникає право власності на землю [29, c. 364]. Окремі юридичні

факти (приміром, договір купівлі-продажу земельної ділянки) одночасно

є правоутворюючими й правоприпиняючими стосовно правовідносин і

суб’єктивних прав, що існували раніше.

У земельно-правових джерелах обґрунтовується положення, що

юридичні факти, на підставі яких виникають і припиняються

правовідносини власності й користування земельною ділянкою, є

одночасно фактами, на підставі яких виникають і припиняються

правовідносини з обмеження прав на землю в інтересах

сусідів [91, с. 12].

77

З урахуванням волі суб’єктів юридичні факти, які породжують

відносини власності на землю, мають 2 основні правові форми – події й

дії. У системі підстав набуття прав на землю за сучасних умов

найпоширенішими вважаються правомірні дії суб'єктів (укладення

правочинів, прийняття адміністративних актів тощо). Як справедливо

зазначається в науковій правовій літературі, неправомірні дії можуть

зумовити лише зміну або припинення земельних прав. Виникнення ж

прав на землю на підставі вчинення таких дій є неможливим [92, с. 8].

Останні суперечать правовим приписам і завдають явної шкоди державі

й суспільству. На цю обставину свого часу звертав увагу

Г. О. Аксеньонок, який не включав неправомірні дії до переліку підстав

виникнення права землекористування [93, с. 170]. Тому й зараз ми

погоджуємося з його висновком про те, що неправомірна дія, як

самостійний юридичний факт, не може спричинити виникнення будь-

якого суб’єктивного права на землю.

Усі правомірні дії загальнотеоретична доктрина поділяє на

юридичні акти і юридичні вчинки. У наукових джерелах висловлюється

думка, що класичний поділ юридичник фактів на події й дії не підходить

до регулятивних правовідносин у сфері земельної реформи, оскільки

вони виникають за наявності вольових актів (тобто дій) людей чи

організацій, а тому лише юридичні акти є підставами виникнення

земельних правовідносин [94, с. 51]. Із цього приводу слушною видиться

позиція В. В. Носіка, що така точка зору в умовах земельної реформи, не

враховує, що події є об’єктивними життєвими обставинами, з настанням

яких закон може пов'язувати виникнення, зміну чи припинення права

власності на землю [29, c. 364].

Загальним критерієм для класифікації юридичних фактів у

загально-теоретичній доктрині вважається їх склад, відповідно до якого

всі юридичні факти поділяють на прості і складні. Виникнення

суб’єктивних земельних прав характеризується необхідністю вчинення

78

певної сукупності окремих дій (юридичних актів). Юридичні факти, на

підставі яких виникає, наприклад, право приватної власності на землю, є

складними за змістом. У більшості випадків право власності на землю

виникає на підставі декількох юридичних фактів, які в сукупності

становлять юридичний склад, що виступає підставою набуття у

власність земельної ділянки [29, с. 365]. На думку Д. В. Бусуйок,

підставами виникнення правовідносин власності та користування

земельною ділянкою вважає сукупність юридичних фактів (юридичний

склад) [95, с. 12]. У юридичній науковій літературі іноді виокремлють

складний юридичний склад і як підставу виникнення

правовідносин [38, с. 349].

Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту

тим, що він поєднує різні за змістом юридичні факти. Фактичний склад

становить собою систему юридичних фактів, необхідних для

виникнення суб’єктивного земельного права. Для юридичної

повноцінності фактичного складу необхідні не тільки наявність усіх

елементів юридичного факту, а й дотримання певного порядку їх

систематизації у цьому складі. Отже, підставами для виникнення

суб’єктивних земельних прав у більшості випадків виступають фактичні

склади, що можуть поряд із діями (юридичними актами) включати також

певні події, з якими земельне законодавство пов'язує виникнення

земельних прав.

У земельно-правовій доктрині підстави виникнення земельних

прав прийнято класифікувати на первісні (право власності, як і право

користування земельною ділянкою виникає вперше на підставі рішень

органів державної влади, органів місцевого самоврядування про надання

або про передачу земельної ділянки у власність чи користування) та

похідні (підстави, за яких права набувача залежать від волі

попереднього володільця земельної ділянки). За такою класифікацією до

первісних, на думку В. В. Устюкової, належать підстави, за яких права

79

виникають на земельні ділянки, які нікому не належали або вибули з

володіння попереднього власника (землеволодільця, землекористувача)

незалежно від його волі [96, с. 184].

Представники цивільно-правової науки іноді зазначають, що право

власності за наявності первісних юридичних фактів виникає у суб’єкта

на річ уперше або незалежно від попередніх власників, за наявності

похідних − внаслідок волевиявлення попереднього власника [97, с. 309].

На нашу думку, з такою позицією важко погодитись, оскільки

вітчизняне земельне законодавство ґрунтується на засадах належності

всіх земель України на праві власності на землю одному з визначених

законом суб’єктів. Частиною 1 ст. 84 ЗК України закріплено положення,

що в державній власності перебувають усі землі України, крім земель

комунальної і приватної власності. Це означає, що Кодекс фактично

встановлює пріоритет права саме державної власності на землю. Однак

це не відповідає вимогам спеціального ЗУ «Про форми власності на

землю», згідно з яким усі 3 форми власності на землю оголошені

рівноправними. Разом із тим, якщо спиратися на зміст ч. 1 ст. 84 ЗК

України, то на території України немає жодної земельної ділянки, яка не

мала б законного власника. Ми ж, у свою чергу, наголошуємо, що

цивільне законодавство передбачає й існування безгоспного майна, яке

не має власника, проте законодавство земельне виключає таку

можливість. Навіть якщо земельна ділянка за цивільним законодавством

може бути визнана безгоспним майном, за ЗК України за певних умов

вона буде перебувати в державній або в комунальній власності.

Справедливою й обґрунтованою вбачається позиція В. В. Носіка,

який стверджує, що деякі законодавчі акти поряд з історичними подіями

виступають елементами юридичного складу, що служив підставою

виникнення права власності Українського народу на землю, а

класифікація юридичних фактів за суб'єктами набуття прав на неї є

80

найбільш прийнятною для законодавчого закріплення конкретних

підстав виникнення таких прав [29, с. 365-367].

Сутність підстав виникнення земельних прав полягає в тому, що в

переважній більшості останні нерозривно пов’язані з розпорядницькими

діями самого власника землі, земельної ділянки чи земельної її частки

(паю). Залежно від волевиявлення, наприклад, власника землі

уповноважений державний орган за рахунок земель державної власності

або орган місцевого самоврядування за рахунок земель комунальної

власності надає конкретній особі земельну ділянку в користування або

передає у власність. У цьому випадку право на цю ділянку в конкретної

особи виникає на підставі рішення уповноваженого органу у

встановленому законом порядку. Набуття ж земельних прав на

конкурентних засадах слід розглядати окремо.

У зв’язку з викладеним на самостійну увагу заслуговує

виникнення права користування землею на умовах оренди. Якщо в

оренду надається земельна ділянка, яка належить приватному

власникові, розпорядницькі дії останнього реалізуються шляхом його

волевиявлення на укладення договору оренди. У випадку ж надання в

оренду земельної ділянки за рахунок земель державної або комунальної

власності (в тому числі на конкурентних засадах), укладенню такого

договору передує прийняття відповідного рішення уповноваженим

органом. Отже, особливість складного юридичного факту як підстави

виникнення суб’єктивного земельного права в цьому випадку полягає в

тому, що він поєднує в собі адміністративно-правові й цивільно-правові

елементи, тобто ця підстава належить до комплексних.

Отже, серед сукупності підстав виникнення земельних прав, поруч

з адміністративно-правовими й цивільно-правовими слід розрізняти й

комплексні підстави. Зазначимо, що питома вага адміністративно-

правових підстав у сфері виникнення земельних прав в умовах переходу

81

до ринкових відносин поступово зменшується, водночас цивільно-

правові й комплексні набувають поширення.

Цивільно-правові підстави виникнення земельних прав мають

місце в результаті укладення цивільно-правових угод і договорів. До

таких підстав виникнення, приміром, права власності на земельну

ділянку варто віднести її придбання за договорами купівлі-продажу,

дарування або міни, прийняття спадщини та інші цивільно-правові

угоди. За наявності зазначених підстав виникають земельні права

суб’єктів щодо земель приватної, комунальної й державної власності.

Специфіка адміністративно-правових підстав виникнення

земельних прав полягає в тому, що їх підґрунтя складають рішення

компетентних державних органів або органів місцевого самоврядування

щодо надання земельних ділянок у користування чи передачі їх у

власність за рахунок земель державної чи комунальної власності. До

складу уповноважених державних органів, які здійснюють

розпорядницькі дії щодо земель державної власності, входять: Кабінет

Міністрів України (ст. 13 ЗК України), центральний орган виконавчої

влади, що реалізує державну політику у сфері земельних

відносин (ст. 151), Рада міністрів АР Крим (ст. 16), місцеві державні

адміністрації (ст. 17), державні органи приватизації (ст. 171). Названі

органи розпоряджаються землями державної власності в межах,

визначених ЗК України, приймаючи рішення, що визначають юридичну

долю конкретних земельних ділянок. Аналогічним чином щодо земель

комунальної власності розпорядницькі дії здійснюють органи місцевого

самоврядування, приймаючи відповідні рішення.

До адміністративно-правових підстав виникнення земельних прав,

наприклад, у громадян України належать рішення щодо: (а) одержання

земельної ділянки із земель державної або комунальної власності в

межах норм безоплатної приватизації (ст. 121 ЗК України);

(б) одержання земельної ділянки внаслідок приватизації державних або

82

комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та

організацій (ст. 25); (в) приватизації земельної ділянки, що раніше була

надана їм у користування(ст. 118); (г) виділення в натурі (на місцевості)

належної їм земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю) (ст. 29);

(д) отримання її за давністю користування (ст. 119).

В умовах переходу до ринкових відносин значення надання

земельних ділянок в адміністративному порядку (за наявності рішення

органу державної влади або органу місцевого самоврядування)

поступово знижується. Ця обставина, а також можливість виникнення

земельних прав за наявності підстав, передбачених цивільним

законодавством і федеральними законами, дозволило деяким

представникам російської цивільно-правової науки дійти висновку, що

загальний адміністративний порядок надання земельних ділянок

відходить у минуле [98, c. 293]. Але не треба забувати, що цивільне

законодавство називає акти державних органів та органів місцевого

самоврядування в числі підстав виникнення цивільних прав та

обов’язків. Отже, навряд чи правильним є твердження, що відносини

адміністративного надання земельних ділянок перестали існувати.

Наявність комплексних підстав виникнення земельних прав зумовлено

тим, що сучасні земельні правовідносини, які сьогодні активно

реформуються, часто суміщують засади як приватного, так і публічного

права. У зв’язку із цим можна вести мову про приватно-правове й

публічно-правове регулювання набуття земельних прав. Комплексні

підстави характеризуються тим, що вони включають до свого складу

елементи як адміністративно-правових, так і цивільно-правових підстав

виникнення земельних прав.

Представниками цивільно-правової доктрини сформована позиція,

згідно з якою, наприклад, проведення торгів та укладення на підставі

результатів договору є складним юридичним фактом [99, с. 28].

Водночас яскравим прикладом існування комплексних підстав

83

виникнення земельних прав слід вважати виникнення їх на

конкурентних засадах. Згідно з ч. 1 ст. 134 ЗК України земельні ділянки

державної чи комунальної власності або права на них (оренда,

суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об’єктами

нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають

продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах).

Скажімо, передача в оренду земельної ділянки, що перебуває в

державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення

відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого

самоврядування. У подальшому за результатами проведення земельних

торгів з переможцем земельного аукціону укладається договір оренди

земельної ділянки або договір купівлі-продажу права оренди зазначеної

ділянки. Як зазначається у земельно-правовій науковій літературі, торги

вважаються спеціальною процедурою, за допомогою якої укладається

договір, цей договір є результатом торгів, а самі торги – засобом його

досягнення. Самі по собі торги не тягнуть відчуження майна, бо для

цього необхідний договір купівлі-продажу, який, у свою чергу, є

самостійним правочином [100, с. 200].

Серед науковців земельно-правового спрямування теж існує думка,

що земельний аукціон самостійного значення не має, а його результати

повинні мати продовження у вигляді укладення договору оренди, який

щодо конкретної земельної ділянки може бути укладено лише з чітко

визначеним суб’єктом – переможцем аукціону [101, с. 168].

З погляду К. О. Дремлюги, в ч. 2 ст. 6 ЗУ«Про оренду землі»

закріплено положення: в разі набуття права оренди земельної ділянки на

конкурентних засадах підставою для укладення договору оренди

виступають результати аукціону чи конкурсу. На підставі аналізу ч. 1

ст. 124 ЗК України науковець зазначає, що результати такого аукціону

чи конкурсу повинні в кожному випадку служити підставою для

прийняття відповідного рішення органом виконавчої влади чи органом

84

місцевого самоврядування [102, с. 277]. Дослідник стверджує, що за

цими результатами має не лише укладатися договір оренди земельної

ділянки, а й обов’язково прийматися рішення органом місцевого

самоврядування про надання земельної ділянки в оренду. Така позиція

підлягає сумніву, оскільки вже існує відповідне рішення органу

виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про проведення

земельних торгів, яке має значення неперсоніфікованого

адміністративно-правового акта. Для організатора аукціону не важливо,

хто є переможцем, бо договір все одно заключатиметься саме з ним.

Серед правознавців іноді зазначається, що підставами виникнення,

зміни і припинення земельних відносин виступають юридично значимі

дії, факти й події, до яких належать акти органів державної влади й

управління, органів місцевого самоврядування, цивільно-правові угоди й

судові рішення [103, с. 9].

Віднесення судових рішень до підстав виникнення земельних прав

викликає певні сумніви. З точки зору А. М. Буракової, суд не може

замінити собою орган владних повноважень, вирішуючи питання в

галузі земельних відносин щодо: (а) надання конкретної земельної

ділянки певній особі, (б) затвердження проекту землеустрою щодо її

відведення, (в) надання згоди на його розробку та ін. Суд вправі лише

зобов’язати певну місцеву раду розглянути питання і прийняти те чи

інше рішення, замість ради однак він його не прийматиме, адже в такому

випадку суд немов би привласнить повноваження останньої [104, с. 68].

Свого часу О. О. Погрібний слушнопідкреслював, що за умови

поширеної практики тривалого зволікання державних адміністрацій і

місцевих рад з наданням відповіді громадянам за їх зверненнями про

відведення земельних ділянок недотримання забезпечення вимог

рівності громадян у своїх правах і прозорості ухвалення рішень

владними органами, декларативності окремих норм земельного

законодавства таке право громадян звернутися до суду за вирішенням

85

подібного земельного спору відповідатиме вимогам Конституції

України [105, с. 185].

У п. 2.14 постанови Пленуму Вищого господарського суду України

№ 6 від 17 травня 2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у

спорах, що виникають із земельних відносин» зазначено, що за

наслідками розгляду справ за позовами до органів виконавчої влади чи

органів місцевого самоврядування щодо оскарження (визнання

незаконними) прийнятих ними актів з питань, пов’язаних з наданням

земельних ділянок у власність чи в користування суб’єктам

господарської діяльності (про відмову в передачі земельної ділянки у

власність чи в користування, її продажу, в наданні дозволу й вимог на

розроблення проекту відведення земельної ділянки тощо) господарський

суд залежно від характеру спору може зобов’язати названі органи

виконати певні дії, як цього вимагають приписи чинного земельного

законодавства, зокрема, розглянути в установленому для даного органу

порядку питання, що стосується предмета спору. Водночас суд не вправі

приймати рішення з питань, віднесених до виключної компетенції цих

органів, наприклад, про надання земельних ділянок у власність або в

користування, про укладення договорів купівлі-продажу або оренди

земельних ділянок, а також зазначати, яке конкретно рішення має бути

прийнято [106].

Постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня

2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства

при розгляді цивільних справ» теж підкреслюється, що підвідомчі судам

спори про визнання недійсною відмови в розгляді заяв громадян про

безоплатну передачу у власність (приватизацію) земельних ділянок із

земель державної або комунальної власності для ведення фермерського

чи особистого селянського господарства, садівництва, будівництва й

обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд,

дачного будинку й індивідуального гаража, про визнання незаконною

86

відмови у продажу земельних ділянок із земель державної або

комунальної власності громадянам і юридичним особам, які мають

право на набуття цих ділянок у власність, а також іноземним державам.

Судове рішення, прийняте при розгляді спору, не підмінює відповідного

рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а

є лише необхідною передумовою для його прийняття. Адже, як

визначено у п. 10 цієї ж постанови, «розглядаючи питання за позовом

громадянина про визнання рішення щодо відмови у передачі йому

земельної ділянки недійсним, суд у разі задоволення позову зобов’язує

відповідну районну адміністрацію чи сільську, селищну, міську раду

передати земельну ділянку у власність позивачеві» [107].

До компетенції суду не входить зобов’язання органу місцевого

самоврядування приймати конкретне рішення, оскільки за чинним

вітчизняним законодавством суд не вправі перебирати на себе

повноваження, віднесені до компетенції органів місцевого

самоврядування. Лише за наявності достатніх правових підстав він може

визнати неправомірними дії такого органу або необґрунтоване

зволікання з розглядом того чи іншого питання, але не вправі

перебирати на себе функцію дозвільного органу, яка не покладена на суд

законом. Саме до такого висновку дійшла й колегія суддів Вищого

адміністративного суду України, розглянувши 20 серпня 2014 р. у

відкритому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною

скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову

Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 16 травня

2008 р. й ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від

12 березня 2012 р. у справі за позовом громадянки В. до Первомайської

міської ради Харківської області – про зобов’язання прийняти

рішення [108].

На різне місце судового рішення в механізмі набуття права

власності звертає увагу й І. А. Спасибо. Автор зазначає, що судове

87

рішення може бути як частиною нормального шляху реалізації волі

набувача, звичайним елементом юридичного складу інших юридичних

фактів, так і не входити до послідовності дій, що об’єктивують волю

спрямовану на придбання права власності. Скоріше воно служить так

званим аварійним засобом впливу суспільної волі на непередбачені

«затори», що виникли на схваленому суспільною волею шляху реалізації

волі набувача, засобом усунення перешкод і перепон. Прикладом

першого є набуття права власності за набувальною давністю або на

безхазяйне майно, прикладом другого — визнання права власності на

самочинно побудоване майно і майно, право на яке оспорюється або не

визнається (ст. 15 ЦК України) [109, c. 102].

Є сенс казати, що у зв’язку з викладеним у практиці

правозастосування постає питання про момент виникнення права

власності на земельну ділянку і про співвідношення судового рішення з

державною реєстрацією цього права. Чи достатньо тільки судового

рішення для виникнення в заінтересованого суб’єкта права власності на

земельну ділянку або права користування нею, чи повинна

здійснюватися ще й державна реєстрація земельних прав? Керуючись

положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав

на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх

обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього

Закону, виникають саме з моменту такої реєстрації. У ст. 27 зазначеного

Закону рішення суду, що набрало законної сили щодо права власності та

інших речових прав на нерухоме майно, вважається підставою для їх

державної реєстрації. Тому державна реєстрація права власності або

права користування земельною ділянкою на підставі рішення суду

провадиться за тією ж процедурою, що й державна реєстрація за всіма

іншими підставами.

Отже, можемо констатувати, що підстави виникнення земельних

прав становлять собою встановлені земельним законодавством

88

юридично значимі обставини, що виступають юридичними фактами,

покладеними в основу виникнення суб’єктивних земельних прав у

межах відповідних правовідносин. Вони можуть бути класифіковані за

різними критеріями, як-от:

– за формою власності на земельну ділянку – це підстави

виникнення права приватної й публічної власності на землю (статті 83 і

84 ЗК України);

– за колом суб’єктів поділяються на (а) індивідуальні (стосуються

тільки фізичних осіб, наприклад, ст. 81) і колективні (поширюються

тільки на юридичних осіб, ст. 82 ЗК), (б) спеціальні (можуть спричинити

виникнення прав на землю тільки у громадян України, наприклад, право

на безоплатну передачу їм земельних ділянок відповідно до ст. 121 ЗК) і

(в) часткові (стосуються вичерпного передбаченого законом переліку

суб’єктів);

– за волею попереднього носія земельних прав поділяються на

(а) первинні (право власності чи право користування земельною

ділянкою виникає вперше на підставі рішення органів державної влади,

органів місцевого самоврядування про її надання або рішення про

передачу земельної ділянки у власність чи користування). Ідеться про

виникнення земельних прав за рахунок земель запасу і (б) похідні

(підстави, за яких права набувача залежать від волі попереднього

володільця земельної ділянки і від того, на якому юридичному титулі

вона йому належить (суборенда)). У цьому випадку землекористувач-

суборендар несе обов’язок як перед орендарем, так і перед власником

земельної ділянки.

Підстави виникнення, наприклад, права власності на землю

значною мірою зумовлені формою такої власності. У земельно-правових

джерелах запропоновано класифікувати їх на 2 основні групи, що

охоплюють підстави виникнення права приватної і суспільної

(публічної) власності на землю. Крім того, підстави виникнення права

89

приватної власності на землю підлягають поділу ще на 2 самостійні

підгрупи – підстави виникнення права приватної власності громадян і

юридичних осіб на землю. Підстави виникнення права суспільної

(публічної) власності на землю теж можна поділити на 2 групи –

підстави виникнення права державної і комунальної власності на

землю [110, c. 97].

Окремої уваги заслуговує класифікація підстав набуття прав на

землю, запропонована К. О. Дремлюгою. Залежно від змісту

суб’єктивного права всі підстави набуття прав на землю він

диференціював на універсальні (виникнення різних суб’єктивних прав

на земельні ділянки) й особливі (виникнення одного суб’єктивного

права на них). Така позиція вбачається слушною, оскільки універсальні

підстави зумовлюють виникнення будь-якого права на землю, а особливі

– лише окремого суб’єктивного права (або декількох суб’єктивних прав)

на земельні ділянки. Виникнення земельних прав за цивільно-правовим

договором за таким критерієм належатиме до універсальних підстав,

тоді як приватизація земельної ділянки чи виділення в натурі (на

місцевості) земельної частки (паю) – до особливих [111, с. 102].

Проаналізувавши систематизовану сукупність норм, що

закріплюють підстави виникнення земельних прав, вважаємо, що

доречніше класифікувати їх на адміністративно-правові, цивільно-

правові й комплексні.

1.6. Державна реєстрація земельних прав

В сучасних ринкових умовах земельні суб’єктивні права мають

виникати достатньо оперативно і прозоро. При цьому безперечно

передовсім держава повинна виступати належним гарантом даних прав.

90

Для забезпечення гарантій земельних прав держава в якості

інструмента державного впливу на земельні правовідносини

використовує державну реєстрацію земельних прав.

Державна реєстрація у сфері земельних відносин є важливим

складником правового механізму набуття земельних прав конкретними

особами. Вона має важливе практичне значення. Достатньо сказати, що

згідно зі ст. 791 ЗК України земельна ділянка може бути об’єктом

цивільних прав виключно з моменту її формування й державної

реєстрації права власності на неї.

Чинне земельне й цивільне законодавство України, закріплюючи

обов’язковість державної реєстрації у сфері земельних відносин,

підкреслює, що така реєстрація завжди повинна бути державною. Це

означає, що вона не може мати характеру комерційної діяльності.

Реєстрація об’єктів нерухомості, в тому числі і земельних ділянок і прав

на них, будучи функцією держави, повинна здійснюватися саме

державними органами й установами.

Чинне земельне законодавство передбачає існування 2-х

реєстраційних процедур, які стосуються земельних ділянок:

(а) реєстрація земельної ділянки й (б) реєстрація прав на неї. Слід

зазначити, що окремі аспекти державної реєстрації прав на землю

досліджували П. Ф. Кулинич [112], Т. В. Лісова [113;114],

Р. І. Марусенко [115;116], С. С. Овчарук [117], М. В. Шульга [118],

К. О. Настечко [119], В. В. Носік [120], С. В. Гринько [121],

О. О. Піфко[122] та ін. Правова регламентація земельних реєстраційних

відносин, як слушно підкреслюють провідні науковці, за своїм змістом є

досить складною [123, с. 55]. Відповідні процедури не тотожні між

собою й мають різну правову природу, здійснюються різними органами

й регулюються окремими законами. Цим пояснюється окрема увага

реєстрації прав на земельні ділянки.

91

Відповідно до ст. 125 чинного ЗК України право власності на

земельну ділянку, постійного користування нею і право на її оренду

виникає саме з моменту державної реєстрації цих прав.

Терміни «реєстрація» й «земельна реєстрація» були відомі ще ЗК

УСРР 1922 р. Згідно зі ст. 195 цього Кодексу державний запис

землекористувань (земельна реєстрація) мав своїм завданням в інтересах

загальнодержавного управління землею, а також за-для потреб різних

галузей народного господарства й захисту прав та інтересів

землекористувачів збирати і зберігати в системному й наглядному виді

правдиві і вчасні відомості про правове й господарське становище всіх

землекористувачів. Для цього при земельній реєстрації відбиралися такі

дані про кожну земельну ділянку: (а) її місцезнаходження й назва;

(б) найменування землекористувачів й перелік підстав, на яких вони

одержали дану ділянку; (в) окремі повноваження й повинності, пов’язані

з користуванням ділянкою та інші відомості.

Під час дії цього Кодексу державна земельна реєстрація поділялася

на основну, яка здійснювалася шляхом початкового заповнення карток і

реєстрів, і поточну, що полягала у внесенні до актів реєстрації змін

правового, господарського і природного стану земельних ділянок, що

мали місце з плином часу. Земельну реєстрацію здійснювали Наркомзем

та його місцеві органи. При органах земельної реєстрації в центрі й на

місцях (в округах) створювалися спеціальні бюро земельної реєстрації,

які зберігали земельні документи на землекористування і вносили

відповідні зміни про землекористування і про права на них. Усі земельні

справи, плани й акти, що визначали підстави права землекористувачів,

розмір, місцевість, якість і склад угідь, передавалися до бюро земельної

реєстрації. Отже, в цей період реєструвалися достовірні відомості, які

стосувалися правового й господарського становища землекористувачів ,

а не прав на земельні ділянки. Окрім того, зазначимо, що ЗК УСРР

(1922 р.) передбачав видачу певних посвідчувальних документів після

92

державного запису (державної реєстрації) утворених землекористувань

(ст. 193). При цьому згідно зі ст. 194 ЗК УСРР інші документи

вважалися недійсними й не служили доказами законності

землекористувань. У подальшому діяли правила, за якими право на

земельні ділянки виникало виключно після його оформлення

відповідними документами. Так, у ст. 20 ЗК УРСР 1970 р. було

закріплено, що право землекористування колгоспів, радгоспів та інших

землекористувачів засвідчувалося державними актами на право

користування землею. Видачу документів на право користування землею

зазначеним суб’єктам, а також підприємствам, організаціям та

установам здійснювали виконавчі комітети районних (міських) Рад

депутатів трудящих. У первинній редакції ЗК УРСР 1990 р. і в його

новій редакції 1992 р. право володіння або право постійного

користування землею посвідчувалося державними актами, що

видавались і реєструвалися сільськими, селищними, районними,

міськими Радами народних депутатів.

Про державну реєстрацію документів, що посвідчували земельні

права суб’єктів, зазначалось і в первісній редакції ст. 125 чинного

ЗК України. Так, право власності на земельну ділянку і право постійного

користування нею виникало після одержання її власником або

користувачем документа, що посвідчував право власності і право

постійного користування земельною ділянкою, та його державної

реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до

встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що

посвідчував право на неї, та його державної реєстрації, заборонялось.

Сутність цієї норми полягала в тому, що легітимність земельних прав

особи закон остаточно пов’язував з одержанням нею

правопосвідчувального документа із його державною реєстрацією. Отже,

у минулі роки земельне законодавство традиційно пов’язувало

93

виникнення прав на земельну ділянку з отриманням фізичною або

юридичною особою відповідного державного акта.

Із прийняттям 1 липня 2004 р. Закону України «Про державну

реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» значення

державних актів, що посвідчують земельні права, суттєво змінилось. Як

доречно зазначає П. Ф. Кулинич, було законодавчо зафіксовано

проходження важливого, рубіжного етапу на шляху формування в

Україні нової, цивілізованої системи державної реєстрації речових прав

на нерухоме майно [124, с. 37]. Згідно зі ст. 126 ЗК України (в редакції

від 07 липня 2011 р.), яка має нову назву – «Оформлення речових прав

на земельну ділянку», право власності й користування земельною

ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну

реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Станом на

сьогодні оформлення речових прав на земельні ділянки, зокрема ,

власності, постійного користування, емфітевзису, суперфіцію, сервітуту,

іпотеки й оренди, яке законодавець відніс до речових прав, здійснюється

за вказаним Законом.

Правова регламентація земельних реєстраційних відносин за

сучасних умов має місце з урахуванням існуючих реалій. У зв’язку з

браком у державному й місцевих бюджетах коштів на проведення

державної реєстрації речових прав на земельні ділянки державної й

комунальної власності цим Законом передбачено, що рішення про

передачу земельної ділянки у власність або в користування приймаються

без державної реєстрації права держави чи територіальної громади як

суб’єктів права власності на землю. Реєстрація права державної й

комунальної власності на землю за розглядуваним Законом повинна

відбуватися одночасно з реєстрацією похідного речового права на

відповідні земельні ділянки (постійне користування, оренда, емфітевзис,

суперфіцій), крім випадків, передбачених законодавством.

94

Наприклад, земельні ділянки комунальної власності, що

передаються у власність або надаються в користування, щороку

складають незначну площу земель у межах населених пунктів. Ось чому

державна реєстрація права територіальних громад на землю в повному

обсязі у законодавчо передбачений спосіб потребує тривалого часу й

навряд чи є прийнятною. Ця проблема, як пропонується в науковій

земельно-правовій літературі, має вирішуватися шляхом проведення

інвентаризації відповідних земельних ділянок із внесенням її даних до

кадастру протягом 2-3-х років [125, c. 4]. Як відомо, до розмежування

земель державної й комунальної власності право останньої на землю

фактично не могло виникнути через відсутність форми державних актів

на право такої власності на землю. Вочевидь, це зумовлювало й

неможливість реєстрації земельних ділянок (статті 125 і 126

ЗК України).

За умови законодавчого закріплення принципу рівності права

власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і

держави (ст. 5 ЗК України) важко пояснити, чому законодавець

передбачає різні підходи до державної реєстрації земельних прав цих

суб’єктів.

Чинне законодавство, розрізняючи державну реєстрацію земельних

прав і самої земельної ділянки, закріплює, що реєстрація останньої

повинна передувати державній реєстрації земельних прав. З моментом

державної реєстрації земельних прав чинна ст. 125 ЗК України пов’язує

виникнення права власності на земельну ділянку, права постійного

користування нею і права її оренди. Як підкреслюється в наукових

джерелах, державна реєстрація прав на землю становить собою офіційне

визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або

припинення прав власності на землю, на користування нею і на її

оренду, обмеження цих прав, наявність земельних сервітутів тощо, що

супроводжуються внесенням відповідних даних про зареєстровані права

95

до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень [126, c. 311].

Але із запропонованим визначенням державної реєстрації

земельних прав повністю важко погодитись, бо з нею пов’язано не

стільки виникнення, зміна чи припинення цих прав, скільки офіційне їх

підтвердження. Державна реєстрація прав на земельні ділянки необхідна

насамперед для оголошення інформації про існування суб’єктивних

земельних прав заздалегідь невизначеному колу осіб. Отже, у ст. 1

Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме

майно та їх обтяжень» необхідно встановити, що державна реєстрація

земельних прав має не правовстановлюючий, а правопідтверджуючий

характер.

Як слушно зазначається в земельно-правовій літературі, держава,

проводячи реєстрацію, з одного боку, виступає гарантом прав на

земельні ділянки, з другого – здійснює контроль за станом цього

основного національного багатства [127, c. 77]. Державна реєстрація

об’єктів нерухомого майна і прав на них – одна з потреб здійснення

цивільного обігу, продиктована тривалим розвитком і збагаченням

досвіду законотворчої діяльності як сучасних розвинених країн, так і

держав, де подібно до України законодавство перебуває на стадії

активного формування. Така реєстрація повинна забезпечувати певну

сталість і прозорість насамперед у відносинах власності [128, c. 116].

Наведені положення повною мірою стосуються й земельних

ділянок, які перебувають у власності чи користуванні. Як відомо, ЦК

України визнає земельні ділянки нерухомістю з усіма випливаючими із

цього наслідками. За ст. 181 цього Кодексу земельні ділянки належать

до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість), тобто до

майна.Значить, земельна ділянка становить собою специфічний різновид

майна, з приводу якого можуть виникати відповідні суспільні відносини.

Її правову сутність як об’єкта суспільних відносин (при чому не лише

96

земельних, а й цивільно-правових) визначають передовсім норми

земельного законодавства. Так, установлення меж земельної ділянки в

натурі (на місцевості), присвоєння їй кадастрового номера і з’ясування її

інших індивідуальних (фізичних і юридичних) ознак, віднесення її до

певної категорії, встановлення і зміна цільового призначення є

прерогативою саме земельно-правових норм.

Водночас у земельно-правовій літературі підходи до з’ясування

сутності державної реєстрації як правової категорії різняться. Приміром,

О. О. Піфко державну реєстрацію прав на землю пропонує розглядати як

самостійну, відокремлену від функцій обліку й управління земельними

ресурсами діяльність суб’єктів реєстраційних правовідносин,

спрямовану на легалізацію виникнення, зміни або припинення прав,

обтяжень та обмежень щодо конкретної земельної ділянки [129, с. 7]. Із

такою позицією навряд чи можна повністю погодитись. Діяльність

суб’єктів реєстраційних відносин так чи інакше нерозривно пов’язана з

управлінням земельними ресурсами, зокрема, з державною реєстрацією

земельних ділянок, яка здійснюється в Держземкадастрі. Державна

реєстрація прав на новостворений об’єкт (земельну ділянку) можлива

лише після формування останньої як об’єкта права з подальшою її

реєстрацією.

Взаємодія органів Держземкадастру і Держреєстру речових прав

на нерухоме майно відбувається на підставі постанови КМУ

від 22 лютого 2012 р. за № 118 «Про інформаційну взаємодію органу, що

здійснює ведення Державного земельного кадастру, та органу державної

реєстрації прав» і з урахуванням наказу Мінагрополітики України «Про

деякі питання забезпечення інформаційної взаємодії органу, що

здійснює ведення Державного земельного кадастру, та органу державної

реєстрації прав» від 03 грудня 2020 р. за № 1779/5/748.

Як переконує С. В. Гринько, реєстрація прав на землю – це

юридично встановлена, поліфункціональна вольова діяльність суб’єктів

97

земельних реєстраційних правовідносин, спрямована на внесення

передбачених законодавством і належно отриманих даних у спеціально

призначені для цього офіційні документи уповноваженими державою

органами за встановленою процедурою з метою виникнення, зміни або

припинення відповідних прав на землю у належних заінтересованих

осіб, які її ініціюють, і утвердження останніх як суб’єктів зазначених

легалізованих прав. Поліфункціональна спрямованість реєстрації прав, з

погляду науковця, об’єктивується в легалізаційному

(правовстановлюючому), екологічному, інформаційному, обліковому і

статистичному напрямках [130, c. 24].

Іноді розглядувану державну реєстрацію вважають елементом

оформлення тих чи інших земельних прав і зводять лише до реєстрації

правовстановлюючих документів. Приміром, К. О. Настечко

оформлення прав на земельні ділянки розглядає як юридично визначену

діяльність відповідних суб’єктів для видачі й отримання юридично

значимих і правовстановлюючих документів на право власності, право

користування або на право осіб на земельну ділянку, яке виникає зі

встановлення обтяжень або обмежень, їх державної реєстрації й

нотаріального оформлення у встановлених законом випадках. Така

діяльність, як зауважує дослідник, розпочинається з подання

передбаченого законодавством юридично значимого документа

адресатові (органу державної влади або органу місцевого

самоврядування) згідно зі встановленою законодавством процедурою й

завершується видачею правовстановлюючого документа на земельну

ділянку й державної реєстрації останнього [131, с. 524, 525].

Однак на переконання С. В. Гринька, застосування саме терміна

«оформлення» має певні недоліки, зокрема, обмеженість у розкритті й

поясненні правової природи реєстрації прав на землю. Адже про

обмеження можна вести мову у межах як легалізаційної, так і

легітимаційної діяльності [130, с. 15].

98

Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових

прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових

прав на нерухоме майно та їх обтяжень становить собою офіційне

визнання й підтвердження державою фактів набуття, зміни або

припинення цих речових прав внесенням відповідних записів до

Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна

реєстрація прав на нерухоме майно, в тому числі на земельні ділянки,

має за мету забезпечення стабільності обігу прав на нерухоме майно

шляхом оголошення цих прав широкому, заздалегідь невизначеному

колу осіб у випадках, коли з фактичного стану речей наявність прав не є

очевидною. Таким чином, правочини з таким майном виводяться за

рамки виключно приватного інтересу за допомогою створення особливої

інформаційної системи, покликаної надати можливість суб’єктам права

отримувати виключно і єдино достовірні відомості про правовий статус

певного об’єкта, в тому числі й земельної ділянки.

Сутність державної реєстрації земельних прав складає процедура

внесення відомостей до Державного реєстру прав, що передбачає

перевірку достовірності внесених даних. Саме останні із цього реєстру

виступають основним офіційним підтвердженням державою правового

стану об’єктів нерухомості, в тому числі й відповідних земельних

ділянок.

Як доводить О. М. Козир, головною метою державної реєстрації

прав є окреслення обігу нерухомості певними цивілізованими рамками і

здійснення її на принципах гласності й публічності [132, c. 292]. Автор

слушно зазначає, що державна реєстрація земельних прав повинна

забезпечувати стабільність обігу земельних ділянок. Це можливо

досягти шляхом створення єдиної інформаційної системи, що дозволить

законодавчо встановленим суб’єктам отримувати достовірні відомості

про правовий стан конкретної земельної ділянки, а також наданням

відповідним правочинам, які за своїм змістом мають приватний

99

характер, публічної достовірності. Здійснення логічно послідовних дій,

спрямованих на внесення до реєстру відомостей про речові права з

метою обігу нерухомості, забезпечуватиме реалізацію законного права

на земельні ділянки та інші об’єкти нерухомості.

Вивчення практики виникнення земельних прав свідчить, що

процедура формування земельної ділянки, завершувана її державною

реєстрацією, й державна реєстрація прав на сформовану ділянку

нерозривно пов’язані між собою. Водночас можна констатувати про

наявність подвійної державної реєстрації у сфері земельних відносин.

Цілком очевидно, що така ситуація штучно створює умови для вчинення

окремими посадовцями, причетними до державної реєстрації,

корупційних дій, що порушує права громадян і юридичних осіб у

зазначеній царині.

Один з варіантів забезпечення прозорості й усунення умов для

корупційних дій у сфері земельних відносин, зокрема, при виникненні

земельних прав, вбачається в активізації й упорядкуванні діяльності

центрів надання адміністративних послуг. Згідно із Законом України

«Про адміністративні послуги» надання послуг з державної реєстрації

прав на нерухоме майно здійснюється через відповідні центри. Такі

центри були створені з метою спрощення процедури державної

реєстрації речових прав на нерухоме майно забезпечення прозорості,

доступності, підвищення якості надання адміністративних послуг та

боротьбою з корупцією та ін. Відповідно до названого закону

адміністративна послуга являє собою «результат здійснення владних

повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг за заявою

фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи

припинення прав та/або обов’язків такої особи відповідно до закону».

Центром надання адміністративних послуг визнано постійно

діючий робочий орган або структурний підрозділ місцевої державної

адміністрації або органу місцевого самоврядування, в якому надаються

100

адміністративні послуги через адміністратора шляхом його взаємодії з

суб’єктами надання адміністративних послуг.

Перелік адміністративних послуг органів виконавчої влади, які

надаються через центри надання адміністративних послуг, визначений

розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 травня 2014 року

№ 523-р «Деякі питання надання адміністративних послуг органів

виконавчої влади через центри надання адміністративних послуг» та

передбачає наступні адміністративні послуги у сфері державної

реєстрації речових прав на нерухоме майно: державна реєстрація: права

власності на нерухоме майно, інших речових прав на нерухоме майно

(крім державної реєстрації іпотеки нерухомого майна); видача витягу,

інформаційної довідки та виписки з Державного реєстру речових прав на

нерухоме майно.

Однак, відповідно до пункту 2 Порядку надання інформації з

Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого

постановою Кабінету Міністрів України від 24.12.2014 р. № 722, в

редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 р. № 786,

інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі

– Державний реєстр прав), у паперовій формі надається державним

реєстратором або нотаріусом, а інформація в електронній формі – через

офіційний веб-сайт Мін’юсту.

5 квітня 2015 року набув чинності Закон України «Про внесення

змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов

ведення бізнесу (дерегуляція)» № 191-VIII від 12.02.2015 р., згідно з

яким, на адміністраторів Центрів надання адміністративних послуг (далі

– ЦНАП) покладені повноваження державного реєстратора з прийому та

видачі документів в рамках реалізації положень Закону України «Про

державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Абзацом 4 частини 1 статті 9 названого Закону встановлено, що

101

повноваження державного реєстратора з видачі та прийому документів

можуть виконувати адміністратори ЦНАП.

Крім того, набула чинності Постанова Кабінету Міністрів України

від 18 березня 2015 року № 137 «Деякі питання спрощення порядку

надання адміністративних послуг у сфері державної реєстрації речових

прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якою внесено зміни до

Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно,

затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня

2011 року № 1141 та до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме

майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів

України від 17 жовтня 2013 року № 868.

Відповідно до абзацу 9 пункту 1 Порядку державної реєстрації

прав на нерухоме майно та їх обтяжень, під «прийомом документів»

розуміється перевірка наявності документа про сплату

адміністративного збору та/або документа, що підтверджує внесення

плати за надання витягу з Державного реєстру прав, відповідності

розмірів внесеної плати законодавству, безпосереднє прийняття заяви

шляхом реєстрації в базі даних про реєстрацію заяв і запитів

Державного реєстру прав, виготовлення електронних копій документів,

поданих разом із заявою, шляхом сканування та розміщення у

Державному реєстрі прав.

Серед науковців-правознавців не існує одностайної точки зору

стосовно існування 2-х окремих систем чи єдиної системи державної

реєстрації земельних прав. Наприклад, О. О. Піфко вважає доцільним

функціонування державної реєстрації прав і державного кадастру як 2-х

паралельних, незалежних один від одного інститутів. На його думку,

між ними повинен бути налагоджений постійний інформаційний

взаємозв’язок. До того ж є бажаним виведення функції реєстрації прав

на землю із загальних державних функцій щодо ведення земельного

кадастру і створення єдиної системи реєстрації прав на нерухоме майно,

102

відокремленої від кадастрового й інвентарного обліку, що відповідатиме

практиці країн Західної Європи [129, c. 10]. Своє бачення існування

реєстрації земельних прав і кадастру як 2-х паралельних інститутів

висловлює й Д. В. Бусуйок, позиція якої ґрунтується на запровадженні

єдиної системи державної реєстрації прав на землю й на решту об’єктів

нерухомого майна [133, c. 129].

З точки зору П. Ф. Кулинича, основним недоліком вітчизняної

земельно-реєстраційної системи виступає її роз’єднаність, яка

виявляється в тому, що у процесі проведення державної реєстрації права

власності на новостворену земельну ділянку спочатку реєструється один

складник цього права – сама земельна ділянка, а потім — інші його

складові. Так, якщо земельні ділянки як об'єкти цивільних прав

реєструються в одній базі даних — Держземкадастрі, який ведуть

державні органи земельних ресурсів (геодезії, картографії й кадастру),

то право власності й інші права на земельні ділянки, а також суб’єкти

цих прав реєструються в іншій базі даних — Державному реєстрі

речових прав на нерухоме майно, ведення якого спочатку було

покладене на Державну реєстраційну службу України, а з початку

2015 р. — на Міністерство юстиції України [134, c. 16].

Доктрина земельного права, у свою чергу зазвичай розглядає право

власності на землю як нерозривну, взаємопов'язану сукупність 3-х

складників – об’єкта, суб’єкта і права власності як сукупності

правомочностей володіння, користування й розпорядження, як міри

можливої й дозволеної поведінки суб'єкта щодо об'єкта права власності

на земельну ділянку. Відсутність одного зі складників наведеної єдності

унеможливлює виникнення суб'єктивного права, приміром, власності на

землю.

Практика державної реєстрації земельних ділянок і прав на них

свідчить про потенційні небезпеки для принципу непорушності права

власності на землю, що виникають унаслідок роз’єднаності земельно-

103

реєстраційної системи.Так, якщо власник земельної ділянки вирішує

розпорядитися нею шляхом її поділу на 2 ділянки (безперечно, при

дотриманні вимог законодавства про землеустрій), він має зареєструвати

в Держземкадастрі ці 2 нові земельні ділянки, що автоматично припиняє

юридичне існування земельної ділянки-попередника. Але ж в період між

реєстрацією 2-х нових ділянок в Держземкадастрі й до державної

реєстрації права власності на них в Державному реєстрі речових прав на

нерухоме майно проходить відповідний відрізок часу. Значить, протягом

певного періоду ця особа фактично не має статусу ні власника земельної

ділянки-попередника, оскільки вона припинила своє юридичне

існування, ні власника 2-х новосформованих земельних ділянок,

юридичне існування яких ще не розпочалось. Більше того, в силу

зазначених вище презумпцій новосформовані земельні ділянки протягом

деякого часу автоматично підпадають під правовий режим державної

або комунальної власності — по суті, націоналізуються. Цілком

очевидно, як слушно підкреслюється в науковій правовій літературі, так

звані «слабинки» вітчизняної земельно-реєстраційної системи

недопустимі й повинні бути усунуті [134, c. 18]. З таким підходом до

цього, вважаємо, варто повністю погодитись.

Вбачається обґрунтованою пропозиція, згідно з якою для

подолання проблеми роз’єднаності відомостей про землю, що містяться

в Держземкадастрі й Державному реєстрі речових прав на нерухоме

майно, необхідно здійснити їх функціональне об’єднання, сутність якого

полягає в тому, що з числа функцій Держземкадастру виокремлюється

функція державної реєстрації земельних ділянок, яка передається органу

влади, що здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме

майно. Таке функціональне об'єднання передбачає наступне. Наприклад,

у випадку формування нових земельних ділянок шляхом поділу вже

існуючої ділянки, нові земельні ділянки повинні вважатися

сформованими не з моменту проведення їх державної реєстрації в

104

Держаземкадастрі (як це передбачено Законом «Про Державний

земельний кадастр»), а з моменту проведення державної реєстрації права

власності на новостворені земельні ділянки в Державному реєстрі

речових прав на нерухоме майно. При цьому всі відомості про

новосформовані ділянки, включаючи їх кадастрові номери, фіксуються в

Держземкадастрі як запроектовані (такі, що не надають земельній

ділянці правооб’єктності), а потім використовуються для проведення

державної реєстрації права власності та інших прав на новосформовані

земельні ділянки. Останні в такому випадку вважатимуться

сформованими не з моменту включення відомостей про них до

Держземкадастру, а з моменту внесення зазначених відомостей до

Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таким чином,

завдяки об’єднанню функцій Держземкадастру й Державного реєстру

речових прав на нерухоме майно можна було б подолати роз’єднаність

відомостей про права на землю й усунути недоліки у виникненні й

гарантуванні земельних прав суб’єктів [134, c. 20].

Одним з напрямків удосконалення процедури державної реєстрації

земельних прав, на наше переконання, могла б бути передача окремих

функцій місцевим радам. В умовах сучасного реформування місцевого

самоврядування і процесів децентралізації останні зможуть ефективно

реалізувати відповідні функції, маючи при цьому належне фінансове

підгрунття. Як відомо, з 2015 р. всі земельні платежі надходять до

місцевих бюджетів. Окрім того, на місцевому рівні наведені проблеми

можуть бути вирішені більш ефективно.

Останнім часом в середі представників земельно-правової

доктрини висловлюються пропозиції щодо виключення положення ст. 3

Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме

майно та їх обтяжень», а також ст. 125 ЗК України про обов’язкову

державну реєстрацію речових прав та їх виникнення з моменту такої

реєстрації. Також пропонується взагалі відмовитися від державної

105

реєстрації земельних ділянок, передбаченої на сьогодні Законом України

“Про Державний земельний кадастр” (ст. 24), та ст. 79–1 ЗК України.

Земельна ділянка має ідентифікуватися виконавцями геодезичних

зйомок, а розміщення просторових координат меж земельної ділянки

фіксуватися в Держземкадастрі (причому в електронному вигляді з

можливістю доступу заінтересованих осіб), що буде передумовою

реєстрації відповідного речового права.

Такі пропозиції вбачаються цікавими та слушними,

заслуговуючими на окрему увагу та глибоке осмислення. З погляду

А. М. Мірошниченка, оптимальна для України модель реєстраційної

системи не повинна передбачати ні прив'язки виникнення права до

державної реєстрації, ні перевірки законності передачі права

реєструючим органом. Значення реєстрації має зводитися виключно до

оголошення права широкому загалу. Особа, яка покладалася на

реєстрацію, повинна вважатися добросовісним набувачем і набувати

титул навіть у випадку, якщо вона придбає його не від належного

суб'єкта, в усіх випадках оплатного набуття майна. Держава не повинна

брати на себе покриття збитків, яких може бути завдано внаслідок

внесення до реєстру відомостей, що не відповідають

дійсності [135, c. 56].

Висновки до Розділу 1

1. На підставі аналізу правових приписів і практики їх

застосування на українських землях проведено періодизацію

законодавства, норми якого були присвячені в тому числі й виникненню

земельних прав: 1-й період (ХІ – ХІІІ ст.) – виникнення земельних прав,

що зумовлюється наявністю норм звичаєво-правового характеру; 2-й

(XIV – перша половина XVII ст.) – земельні права виникають в умовах

106

широкого застосування адміністративно-правових і цивільно-правових

підстав їх набуття; 3-й (друга половина XVII – кінець ХІХ ст.) – суттєве

зростання питомої ваги цивільно-правових підходів до виникнення

земельних прав; 4-й (радянський) (1917 – 1990 рр.) – в умовах панування

виключної державної власності на землю превалює адміністративно-

правове регулювання виникнення земельних прав; 5-й (сучасний)

(кінець ХХ – початок ХХІ ст.) – започатковується земельна реформа, у

процесі здійснення якої суттєво розширюється коло суб’єктів земельних

правовідносин і підстав виникнення земельних прав, отримує

подальший розвиток процедура виникнення останніх і забезпечення їх

гарантій.

2. Речові земельні права – це абсолютні права на індивідуально-

визначену земельну ділянку, що реалізуються особою безпосередньо

щодо об’єкта права й мають пріоритет перед правами зобов’язальними.

До таких прав належать передбачені чинним земельним законодавством

право власності, постійного користування земельними ділянками, їх

оренди, сервітут, суперфіцій та емфітевзис.

3. Зобов’язальні земельні права, коло яких є необмеженим,

передбачають забезпечені законом або договором певні можливості

суб’єктів щодо конкретних земельних ділянок. Ці права здійснюються

особою не безпосередньо, а через поведінку зобов’язаних суб’єктів.

4. Перелік фізичних і юридичних ознак земельної ділянки включає:

місце її розташування, площу, межі й законодавчо встановлені щодо неї

права. Ці ознаки дозволяють індивідуалізувати конкретну земельну

ділянку, а тому їх можна вважати індивідуалізуючими. Головна риса

земельної ділянки – індивідуальна визначеність, сутність якої полягає в

тому, що цей об’єкт земельних прав займає виключне місце

розташування в системі координат земної поверхні за

геоінформаційними параметрами.

107

Ідентифікуючі ознаки земельної ділянки включають:

(а) кадастровий номер; (б) цільове призначення; (в) дані про якісний

стан земель і про бонітування ґрунтів; (г) відомості про обмеження у

використанні земельних ділянок; (д) нормативну грошову оцінку та ін.

На відміну від індивідуалізуючи вони закріплюють конкретні юридичні

можливості, вид та обсяг суб’єктивних прав, що можуть

установлюватися для її власника чи користувача. Індивідуалізуючі

ознаки підтверджують концепцію, що земельна ділянка реєструється як

двовимірний об’єкт. Чинне земельне законодавство не передбачає

ведення кадастрового обліку земельних ділянок у тривимірному

просторі й відображення їх вертикальних меж. За сучасних умов перехід

на тривимірну систему обліку таких ділянок набуває теоретичної ваги і

практичного значення, оскільки це дозволить реєструвати не лише певну

частину території, й простір, на який поширюється право суб’єкта.

5. Чинне законодавство пов’язує первісне виникнення прав особи

на конкретну земельну ділянку з обов’язковим формуванням її як

специфічного об’єкта цих прав. Формуванням земельної ділянки слід

вважати процедуру, яка складається з окремих логічно послідовних

стадій, у межах яких відбувається документальне встановлення її

технічних та економічних характеристик і правового режиму у процесі

землеустрою, що завершується внесенням відомостей про земельну

ділянку до Держземкадастру з присвоєнням їй кадастрового номера.

6. Державна реєстрація земельних прав має не

правовстановлюючий, а правопідтверджуючий характер.

7. Подолання проблеми роз’єднаності відомостей про землю, що

міститься в Держземкадастрі та Державному реєстрі речових прав на

нерухоме майно, пов’язане з необхідністю їх функціонального

обєднання.

8. Формування земельної ділянки як самостійного об’єкта прав

здійснюється в межах земельних правовідносин організаційного

108

характеру. Воно може розглядатися в якості результату реалізації цих

відносин або як результат затвердження проекту землеустрою щодо

відведення сформованої земельної ділянки органом, який надав дозвіл

на розроблення такого проекту.

9. Підстави виникнення земельних прав становлять собою

встановлені земельним законодавством юридично значимі обставини,

що виступають юридичними фактами, покладеними в основу

виникнення суб’єктивних земельних прав в межах відповідних

правовідносин.

10. Серед усієї сукупності підстав виникнення земельних прав

поряд з адміністративно-правовими й цивільно-правовими слід

розрізняти комплексні підстави. Питома вага адміністративно-правових

підстав у сфері виникнення земельних прав в умовах переходу до

ринкових відносин поступово зменшується. Водночас набувають

поширення цивільно-правові й комплексні підстави виникнення

земельних прав.

11. Окрім сформованих земельних ділянок існують ділянки

несформовані та частково сформовані, які мають певні відмінності у

правовому розумінні.

109

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ СУБ’ЄКТИВНОГО ПРАВА

ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ І ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

2.1. Процедура виникнення земельних прав.

В аспекті правового регулювання виникнення земельних прав

поряд з підставами їх виникнення, особливостями їх суб’єктного складу

цих правовідносин, характером нормативно-правової регламентації

поведінки відповідних суб’єктів все ж таки особливе місце займає

процедура виникнення земельних прав, що відіграє неабияку роль як у

науковій, так і в практичній площині.

У практиці застосування земельного законодавства питання

процедури виникнення земельних прав не завжди характеризується

однозначністю і прозорістю. Наявність розгалуженої системи

нормативно-правових актів, різних за юридичною силою й таких, які

іноді містять суттєві суперечності, створює можливість їх

неоднозначного тлумачення й неправильного застосування. Крім того,

беручи до уваги різносуб’єктність правовідносин, що можуть складатися

з приводу виникнення земельних прав,треба пам’ятати про

урегульованість їх діяльності в зазначеній сфері різними галузями

законодавства. Це, у свою чергу, вимагає чіткого усвідомлення сутності

самого терміна «процедура», процедур у земельному праві й

безпосередньо процедури виникнення земельних прав. Таке розуміння

надає можливості чітко визначитися з питанням оперування

відповідними актами законодавства, віднесення їх до тієї чи іншої галузі

й формування усвідомлення характеру земельних правовідносин, що

складаються. Отже, при значенні суто практичному, висвітлене питання

набуває ще й наукового значення.

110

З’ясування головних ознак процедури виникнення земельних прав,

визначення її поняття, розкриття характерних рис і співвідношення зі

схожими поняттями (такими, як, наприклад, процес і порядок набуття

земельних прав) вбачаються необхідними й виваженими діями для

досягнення повноти й об’єктивності її дослідження й виконання

поставлених завдань і цілей. Саме такі висновки нададуть змогу

найповніше і всесторонньо зрозуміти специфіку правового регулювання

виникнення земельних прав. До того ж саме процедура виникнення

останніх в умовах сьогодення вважається однією з актуальних проблем

науки земельного права, оскільки одностайності в підході до розуміння

сутності досліджуваного поняття, на жаль, не існує.

У різні роки питання визначення поняття «процедура у праві»

виступало частинами досліджень представників вітчизняної юридичної

науки. Проте фахівці земельно-правової доктрини досліджували й деякі

аспекти такої правової конструкції, як «процедура виникання земельних

прав».

Незважаючи на численні спроби розкрити як слід це поняття,

однозначного розуміння процедури виникнення земельних прав не існує.

З’ясовуючи її сутність, перш за все звернімося до словникових джерел.

Тлумачний словник російської мови трактує процедуру як офіційний

порядок дій, виконання, обговорення чого-небудь [136, с. 558]. Уже в

цьому визначенні можемо побачити деякі риси й певні характерні

ознаки, притаманні і процедурі виникнення земельних прав. До цих

ознак слід віднести офіційність і наявність дій.

Новий тлумачний словник української мови те саме поняття

трактує як офіційно встановлений чи узвичаєний порядок здійснення,

виконання або оформлення чого-небудь, як низку яких-небудь дій,

перебіг завершення чого-небудь [137, с. 63]. Зважаючи на наведене й

беручи до уваги попередню дефініцію, цілком доречно буде зазначити,

що офіційне закріплення певних дій і взагалі їх наявність у визначеннях

111

саме й виступають характерними суттєвими ознаками будь-якої

процедури, в тому числі і процедури виникнення земельних прав.

Підтвердженням цьму слід вважати також наявність законодавчо

закріплених процедур, спрямованих на виникнення у відповідного

суб’єкта земельних прав. За приклад розглянемо положення ст. 118

ЗК України, офіційність якої не викликає жодних сумнівів. Проте з

огляду на її наявність у нормативно-правовому акті й надання їй статусу

норми права доцільніше було б вживати термін «нормативне

закріплення» замість «офіційність». Але та ж сама ст. 118 ЗК України

містить такі формулювання, як «громадянин, зацікавлений у

приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні,

подає заяву…», «відповідний орган місцевого самоврядування або орган

виконавчої влади в місячний термін розглядає…». Обидва наведені

приклади вказують саме на необхідність виконання певних дій

відповідним суб’єктом.

Отже, вбачається можливим вести мову про попередні висновки

щодо доцільності віднесення нормативного закріплення й наявності дій

відповідних суб’єктів до суттєвих ознак процедури виникнення

земельних прав.

Ведучи мову про дії, як обов’язкову ознаку процедури набуття

земельних прав, вважаємо за необхідне приділити більше уваги цьому

елементу. Розглянемо декілька таких процедур. Звертаючись знову до

ст. 118 ЗК України, яка містить порядок безоплатної передачі земельних

ділянок громадянам з державної й комунальної власності, зазначимо, що

ця норма визначає фактично декілька порядків, що стосуються процедур

безоплатної приватизації земельних ділянок, які вже перебувають у

користуванні громадян або раніше в користуванні не перебували, і

земельних ділянок, що необхідні для ведення фермерського

господарства.

112

Частина 1 ст. 118 ЗК України містить таку норму «Громадянин,

зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його

користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або

органу місцевого самоврядування». Частина 2 цієї ж статті визначає, що

«рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування

щодо приватизації земельних ділянок приймається…». Частина 3 цієї ж

статті теж містить припис щодо вчинення певних дій, а саме «Громадяни

– працівники державних та комунальних сільськогосподарських

підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа,

зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок …

звертаються з клопотанням про приватизацію». Схожі положення,

спрямовані на виконання певних дій, передбачаються й у ч. 4 ст. 118, а

саме: «Відповідний орган місцевого самоврядування або орган

виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання…». Як можна

стверджувати, процедура безоплатної передачі земельних ділянок

громадянам з державної й комунальної власності передбачає виконання

відповідних дій, тобто певних актів діяльності суб’єктів такої

процедури. Саме вони визначаються законом такими, що мають певні

наслідки і свідчать про належність виконання вимог закону з приводу

набуття земельних прав.

Проте наявність передбачених законодавством дій як елементів

процедури виникнення земельних прав стосується не тільки процедури

безоплатної передачі громадянам земельних ділянок з державної й

комунальної власності. Розглянемо, приміром, процедуру укладення

договору оренди земельної ділянки. У ч. 1 ст. 16 Закону України «Про

оренду землі» говориться, що укладення договору оренди земельної

ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою

орендодавця й особи, яка згідно із законом вправі набувати право

оренди на таку земельну ділянку. Інакше кажучи, йдеться про вчинення

відповідних дій суб’єктами укладення договору оренди земельної

113

ділянки – її власником і майбутнім користувачем. Ці дії полягають у

наданні згоди на укладення відповідної угоди між зазначеними

сторонами. Отже, знову бачимо акти активної поведінки, що призводять

до певних наслідків – укладення договору оренди земельної ділянки, що

явно свідчить про присутність активних дій у складі процедури

виникнення земельних прав.

Аналогічним чином це стосується й інших процедур виникнення

земельних прав, незважаючи на характер останніх. Процедури

виникнення права власності на підставі цивільно-правових угод,

виникнення права користування, реєстрації прав на земельні ділянки та

інші, складаються передовсім з активних дій суб’єктів, які беруть у них

участь. Жодна процедура виникнення земельних прав не передбачає

утримання відповідного суб’єкта від учинення певних дій. Навпаки,

законодавством, незалежно від типу, виду й характеру означених

процедур, спрямованих на виникнення земельних прав, передбачає

тільки здійснення актів активної поведінки суб’єктами набуття й

відчуження відповідних прав. Всі без виключення правові приписи з

цього приводу спрямовують зазначених суб’єктів на виконання

активних дій.

Підтвердженням наведеним міркуванням виступають і розроблені

представниками земельно-правової доктрини підходи до розуміння

деяких аспектів процедури виникнення земельних прав. Як зазначає

В. В. Носік, органи державної влади й органи місцевого самоврядування

повинні виконувати завдання щодо розробки та вдосконалення

прозорого порядку відчуження земельних ділянок, надання фізичним і

юридичним особам можливості вибору різних дозволених видів

функціонального використання земельних ділянок, розроблення

механізмів набуття прав на земельні ділянки на конкурентних

засадах [138, с. 14]. Іншими словами, йдеться про необхідність і

належність саме активної поведінки з боку органів державної влади й

114

органів місцевого самоврядування. Доповнює твердження про

активність дій як важливої умови реалізації процедури виникнення

земельних прав і В. П. Яніцький, який її визначає як урегульовану

нормами земельного права процедуру переходу права на земельну

ділянку від одного власника (держави, територіальної громади) до

іншого – приватного власника (фізичної або юридичної особи), яка

зумовлену здійсненням певних вольових дій з набуття, оформлення та

реєстрації прав на земельну ділянку [139, с. 6,7]. Отже, науковець також

акцентує увагу на наявності саме активних дій, передбачених законом,

як основного чинника належності набуття прав на земельні ділянки.

Таким чином, до ознак, що характеризують процедури, у першу

чергу слід відносити діяльність визначених законом, заінтересованих

суб’єктів, яка має форму активних дій з боку останніх.

Проте, розмірковуючи про активні дії суб’єктів, які беруть участь

у процедурах, спрямованих на виникнення земельних прав, виникає

питання їх зв’язку. Мається на увазі системний або сукупний характер

такого зв’язку. Одностайності підходу з цього приводу серед фахівців

представників земельно-правової науки не існує. Так, О. Г. Пауль,

розмірковуючи про процедуру у праві в цілому, зазначає, що вона

становить собою структурний елемент юридичного процесу, сукупність

процесуальних правових відносин, що виокремлюються в рамках будь-

якого кореспондуючого провадження на підставі специфіки

матеріальних правових нормативних установ і відносин. Процедура

розглядається науковцем як сукупність дій правомочних суб’єктів права,

які опосередковують застосування санкції в разі невиконання

закону [140, с. 482].

Навряд чи варто погоджуватися з такою позицією фахівця.

Розглянемо словникові й наукові джерела, в яких містяться тлумачення

поняття «система» й основні засади його розуміння. Так, системою

зазвичай вважають об’єднання деякого розмаїття в єдине і чітко

115

розчленоване ціле, елементи якого по відношенню до цілого та інших

частин займають відповідні їм місця. Наприклад, філософська система є

поєднанням принципових та основоположних знань у деяку органічну

цілісність, доктрину. Система – це безліч зв’язаних один з одним

елементів, що характеризуються постійною і стійкою взаємодією і що є

змінними, незалежно від характеру і ступеня їх зв’язку [141, c. 655].

Кожна система характеризується не тільки наявністю зв’язків і

відносин між утворюючими її елементами, й нерозривною єдністю з

навколишнім середовищем, у взаємодії з якою вона виявляє свою

цілісність. Ієрархічність притаманна не тільки побудові, морфології

системи, й її поведінці: окремі рівні системи зумовлюють певні аспекти

своєї поведінки, а цілісне функціонування виявляється результатом

взаємодії всіх її сторін і рівнів. Важливою особливістю систем (особливо

живих, технічних і соціальних) є передача ними інформації, причому

суттєву роль у них відіграють процеси управління. До найскладніших

видів відносять цілеспрямовані системи, поведінка яких підпорядкована

досягненню певних цілей і які, самоорганізуючись, здатні у процесі

функціонування видозмінювати свою структуру. Для багатьох живих і

соціальних систем характерним є наявність різних за рівнем цілей, які

часто не узгоджуються між собою [142, c. 58].

Що ж стосується сукупності, то в більшості наукових джерел вона

визначається виключно як зібрання, поєднання, знаходження в одній

площині, наявність у ній пов’язаних деякими схожими ознаками кількох

елементів тощо. Як бачимо, в сукупності повністю бракує взаємозв’язку

між останніми, що дає змогу вести мову про її відмежування від

системи.

Повертаючись до процедури виникнення земельних прав,

вважаємо за потрібне розглянути деякі нормативно-правові акти, що

містять порядок проведення такої процедури.

116

Звернімося, наприклад, до постанову КМУ «Про державну

реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», яка

окреслює: (а) умови, підстави і процедуру проведення відповідно до

Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме

майно та їх обтяжень» державної реєстрації речових прав на нерухоме

майно, об’єків незавершеного будівництва та їх обтяжень; (б) перелік

документів, необхідних для її проведення; (в) права й обов’язки

суб’єктів у сфері державної реєстрації прав; (г) підстави і процедуру

взяття на облік безхазяйного нерухомого майна. Цей нормативно-

правовий акт містить процесуальні норми, якими встановлюється

послідовність дій відповідних суб’єктів, до обов’язків яких входить

проведення реєстрації земельної ділянки. Зазначена Постанова КМУ

спрямована на забезпечення реалізації процедури виникнення земельних

прав, а самі дії суб’єктів реєстрації земельної ділянки виступають

фактичним об’єктивним вираженням зазначеної процедури.

При розгляді певної частини такої процедури, а саме прийняття

заяви про реєстрацію і внесення відомостей до відповідних баз даних,

звернімося до тексту вказаної Постанови КМУ. У п. 10 цього

нормативно-правового акта згадується така дія, як виготовлення копій

поданих документів: «З поданих оригіналів документів, необхідних для

державної реєстрації прав, уповноважена особа суб’єкта державної

реєстрації прав, нотаріус або його помічник виготовляє електронні копії

таких документів шляхом їх сканування, які долучаються до заяви,

зареєстрованої у базі даних заяв». Наступний пункт 11 Постанови

визначає інші дії реєстраторів, а саме: зобов’язує їх здійснювати

реєстрацію заяв у базі даних у порядку черговості їх надходження. А

вже пунктом 12 передбачається вчинення інших дій – розгляд заяви й

документів, поданих для державної реєстрації прав на нерухоме майно,

що здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість

розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв на це саме майно,

117

відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам

законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими і вже

зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.

Із наведеного цілком можливо зробити висновок стосовно

здійснення дій учасником процедури у певній послідовності: одна,

визначена законодавством дія передує іншій, і саме такий порядок їх

здійснення призводить до бажаного результату – реєстрації земельної

ділянки. Заміна місць чи порушення послідовності елементів у такій

процедурі може призвести до того, що остання практично не

відбудеться. Інакше кажучи, виконання дій з порушенням порядку, який

установлено законодавством, призведе до неможливості реєстрації

земельної ділянки належним чином, чим унеможливить цю процедуру.

Розглянемо, так би мовити, технічну сторону досліджуваної

процедури, передбачену підзаконним нормативно-правовим актом. Для

прикладу наведемо інші порядки здійснення процедур, які спрямовані на

виникнення земельних прав і які теж характеризуються чітким,

перманентно вираженим зв’язком між їх елементами. Це надасть змогу

дійти висновку стосовно системності як головної риси процедур.

Статтею 128 ЗК України визначається порядок продажу земельних

ділянок державної й комунальної власності громадянам і юридичним

особам. У ч. 2 цієї статті встановлено, що громадяни і юридичні особи,

заінтересовані у придбанні земельних ділянок у власність, подають

заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або

сільської, селищної, міської ради чи державного органу приватизації. У

заяві (клопотанні) зазначаються місце розташування земельної ділянки,

її цільове призначення, розміри і площа, згода на укладення договору

про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни цієї ділянки. Як

бачимо, окреслено перший етап цієї процедури, що полягає в діях

зацікавленого суб’єкта, спрямованих на вираження відповідного

інтересу. Частина 3 ст. 128 ЗК України передбачає, що орган державної

118

влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим або орган місцевого

самоврядування у місячний строк розглядає таку заяву (клопотання) і

приймає рішення про надання дозволу на розроблення проекту

землеустрою щодо відведення земельної ділянки та/або про проведення

експертної грошової її оцінки чи про відмову в продажу із зазначенням

обґрунтованих причин останньої. І тут одна дія передує другій, обидві

вони перебувають у тісному зв'язку, становлять у своїй єдності частину

системи.

На підтвердження існування такої системи в діях, що виступають

елементами процедури, в тому числі й розглядуваної, варто навести

положення ч. 6 цієї ж статті, девказується, що рішення Ради міністрів

Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації,

сільської, селищної, міської ради про продаж земельної ділянки є

підставою для укладання договору купівлі-продажу цієї ділянки. Після

цього наводиться норма щодо укладання договорів купівлі-продажу

земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підлягають

приватизації. Зазначається, що ця процедура здійснюється відповідно до

порядку, визначеного ч. 1 ст. 128 ЗК України.

Як вбачається з наведеного, дії відповідних суб’єктів будь-якої

процедури, спрямованої на виникнення земельних прав, законодавство

розташовує в певній послідовності. Виконання необхідних активних дій,

що перебувають між собою в нерозривному зв’язку, призводить до

відповідного результату, надає можливості стверджувати, що всі

елементи окремої процедури виникнення земельних прав створюють

саме систему, а не сукупність. Отже, процедурою слід вважати систему

чітко визначених дій передбачених законом. Твердження щодо

розуміння процедури виникнення земельних прав як сукупності дій

відповідних суб’єктів жодним чином не знаходять свого підтвердження

в законодавстві, яким урегульовані порядки реалізації такої процедури.

119

Продовжуючи міркування про характер дій, що вчиняються

відповідними суб’єктами в межах реалізації процедур виникнення

земельних прав, зазначимо, що ці дії мають бути юридично значущими,

тобто, кожна з них має нести певні юридичні наслідки.

І знову ж таки, звертаючись до наведеного вище, робимо висновок,

що вчинення відповідним суб’єктом процедури виникнення земельних

прав дій, не передбачених порядком, установленим законом саме для

такого виду процедури, не призведе до бажаних наслідків. А такими

наслідками саме в цьому випадку треба вважати продовження

дотримання порядку виникнення земельних прав. А бажані наслідки, як

вбачається, слід вважати проміжними, оскільки основним результатом

дій, спрямованих на реалізацію розглядуваної процедури, слід назвати

виникнення права власності або права користування земельною

ділянкою.

Таким чином, беручи до уваги наведене і зважаючи на з’ясування

сутності ознак, наявність яких було доведено, зробимо висновок щодо

тлумачення поняття процедури виникнення земельних прав. Такою

процедурою необхідно вважати складне правове явище, що полягає в

системі передбачених законом активних і юридично значущих дій

відповідних суб’єктів, що спрямовані на досягнення такого результату,

як виникнення права власності або права користування земельною

ділянкою.

Досить часто у спеціальній юридичній літературі терміни

«процедура» і «процес» стосовно земельних відносин вживаються в

однаковому значенні. Проте постає досить гостро питання щодо

можливості такого ототожнення названих понять. Звернувшись до

наукових літературних джерел, можемо окреслити різні позиції фахівців

щодо зазначеного.

Брак у земельно-правовій доктрині комплексного дослідження

процесуальних і процедурних норм земельного права України як

120

елементів його системи зумовлює нагальну потребу їх окремого аналізу

зобов’язковим визначенням їх правової природи і змісту. Аналізуючи

літературні джерела, цілком можливо дійти висновку, про наявність

декількох підходів до розуміння термінів «процес» і «процедура».

Нагадаємо, що ще в 20-ті роки ХХ ст. представниками земельно-

правової науки було порушено питання про становлення й розвиток

земельно-процесуального права як галузі радянського права. Але

наявність права виключної державної власності на землю обмежувала ці

дослідження рамками надання земель лише в користування.

Фундаментальним вважається дослідження цієї проблематики

С. П. Кавеліним, який зробив вагомий внесок у розроблення земельно-

процесуального права. Так, у роботі «Земельне право та земельний

процес» він виокремив 2 підходи до розуміння юридичного процесу – в

широкому й вузькому значенні. Зокрема, встановлення, оформлення й

захист земельних прав населення складають зміст земельного процесу в

його широкому сенсі, тоді як у вузькому – це організація захисту

земельних прав, тобто цей земельний процес можна назвати земельно-

судовим процесом, або земельним судом. Поняття «земельний процес»

ширше за поняття «землевпорядний процес», адже другий входить до

складу першого, вони співвідносяться як частина й ціле. Разом із тим

землевпорядний процес, як особливе адміністративно-судове

провадження, суттєво відрізняється від земельно-судового процесу, що

виникає в позовному порядку. Земельний процес у широкому розумінні,

на переконання вченого, може бути 3-х видів і становити собою

порядок: (а) добровільної угоди сторін, яка, породжуючи ті чи інші

юридичні факти, стає дійсною після її реєстрації в адміністративних

органах; (б) адміністративний, що найчастіше створює або реалізує

право на землю; (в) судовий, який складає зміст земельного процесу у

вузькому сенсі, вирішує всі спори про права на землі

сільськогосподарського призначення як між державою й

121

землекористувачами, так і між трудовими землекористувачами,

оцінюючи вже зовсім інші факти й дії з точки зору чинного права й

усуваючи все, що суперечить нормам земельного права [143, c. 145].

Вагомий внесок у розкриття проблеми земельно-процесуальних

відносин зробив М. О. Сиродоєв, дослідивши порядок надання й

вилучення земельних ділянок [144], а також П. Д. Сахаров, який

системно проаналізував питання землевпорядного процесу [145].

М. І. Краснов та І. О. Іконицька вперше в юридичній науковій

літературі обґрунтували доцільність класифікації земельних відносин на

матеріальні і процесуальні й визначили розвиток процесуальних форм,

поняття «земельний процес», «земельного-процесуальні норми» й

«земельно-процесуальні правовідносини». З їх погляду, земельно-

процесуальні правовідносини – це врегульовані процесуальними

нормами земельного права процесуальні відносини, пов'язані з

діяльністю органів державного і внутрішньогосподарського управління

земельним фондом, що мають своєю метою реалізацію земельних

матеріальних правовідносин [146, c. 24].

Свого часу Г. О. Аксеньонок зазначав, що Основи земельного

законодавства включили в систему норм земельного права значну

кількість земельно-процесуальних норм і визначили потребу виділення

земельно-процесуального права в окрему галузь [147, с. 100].

Проблеми земельного процесу, перебували й залишаються в полі

зору вітчизняних науковців. Ще за радянських часів цими проблемами

опікувався А. П. Гетьман, аналізуючи теоретичні положення еколого-

процесуального права. Грунтуючись на наукових працях представників

радянської земельно-правової доктрини, які заклали важливі підвалини

земельно-процесуального права, науковець обґрунтував концепцію

еколого-правового процесу, в основу якої були покладені наукові

напрацювання й висновки його попередників щодо формування й

існування земельного процесу [148]. Концепцію еколого-правового

122

процесу вчений розглянув як одну з найважливіших форм реалізації

матеріальних норм екологічного права. Розкриваючи сутність еколого-

процесуальних відносин, він дійшов висновку, що підґрунтям еколого-

правової науки виступає саме земельний процес. На його переконання,

це більш вузьке поняття стосовно еколого-правового процесу, який, у

свою чергу, є змістовнішим завдяки результату синтезу процесуальної

діяльності, процесуальних відносин і процесуальних форм, притаманних

земельному праву як підгалузі екологічного права [149, с. 126].

Здійснівши поглиблений аналіз проблем права власності на землю

і права землекористування в Україні, І. І. Каракаш зробив висновок, що

постановка питання про порядок передачі земельних ділянок

громадянам обумовлена низкою обставин. По-перше, остання має

суттєві особливості; по-друге, в ЗК України набуття і передача

земельних ділянок громадянам закріплюються відособлено; по-третє,

з’явилися нові способи їх набуття громадянами, для яких передбачається

особливий порядок їх реалізації. На думку правознавця, це стосується

перш за все приватизації земельних ділянок

громадянами [66, с. 105,106].

Л. В. Лейба, розкриваючи питання, щодо правового регулювання

вирішення земельних спорів, справедливо зазначає, з урахуванням

наявності системи органів, що розглядають такі спори, й відповідних

процедур їх розгляду, а також інших (неюрисдикційних) процедур,

пов’язаних з реалізацією земельних прав, варто вести мову про

достатність підстав для формування такої галузі правового регулювання,

як земельний процес. При цьому дослідниця наголошує на тому, що

земельний процес не може бути елементом (різновидом) процесу

адміністративного [150, с. 15].

Комплексне дослідження земельно-процесуальних правовідносин

провів Д. В. Ковальський. Такі правовідносини він тлумачить як

урегульовані земельно-процесуальними нормами суспільні відносини,

123

що складаються між органами державної влади, органами місцевого

самоврядування, фізичними і юридичними особами та іншими

суб’єктами земельно-процесуальної діяльності, пов’язаної з реалізацією

належних їм функцій, повноважень, прав і юридичних обов’язків у сфері

застосування земельно-правових матеріальних норм [151, с. 7,8].

Спираючись на досконале вивчення необхідних наукових джерел,

можемо стверджувати, що у правовій літературі сформовано 3 наукові

концепції стосовно співвідношення категорій «юридичний процес» і

«юридична процедура». Перша сприймає аналізовані поняття як

синонімічні; друга свідчить на користь більш широкого значення

юридичної процедури; третя підкреслює превалювання (порівняно з

останньою) обсягу змістовного наповнення і значення юридичного

процесу.

Перший підхід характерний для тих науковців, які дотримуються

широкого розуміння поняття «юридичний процес», ототожнюючи

процес і процедуру у праві й виходять з рівнозначності понять

«процедура» і «процес» [152, с. 9; 153, с. 27]. Зокрема на думку

В. О. Лучіна, терміни «процес» і «процедура» є рівнозначними,

фактично їх неможливо розмежувати [154, с. 25].

Прихильники другого підходу [155], [156], юридичний процес

розглядають як різновид юридичної процедури. Так, під процедурою

окремі науковці розуміють будь-який установлений юридичний порядок

з реалізації відповідних правових приписів органами (не лише

колегіальними, й одноособовими) публічної влади. Поняття «юридичний

процес» є більш вузьким, оскільки останній розуміється як спеціально

врегламентований порядок реалізації юридичних норм у

правозастосовній формі, що грунтується й функціонує на підставі

змагальності й використання узгоджувального методу регламентації

відповідних правових відносин [155, с. 22].

124

За третім підходом термін «процес» щодо терміна «процедура»

наділяється більш широким значенням, де остання розглядається як

частина першого. О. В. Яковенко вважає, що категорія «юридичний

процес» ширше категорії «правова процедура», оскільки перша може

включати в одних випадках певну комплексну правову процедуру,

пристосовану до вирішення конкретного юридичного завдання, а в

інших може здійснюватися за певною юридичною процедурою. Іншими

словами, процес реалізується через конкретні правові процедури, а будь-

яка процедура складається як макропроцедура або як мікропроцедура.

Обидві вони співвідносяться між собою як частина й ціле. У розумінні

правника, макропроцедура – це система мікропроцедур, яка в

найзагальнішому виді встановлює загальний порядок здійснення

юридичної діяльності, спрямованої на реалізацію норм матеріального

права й заснованих на них матеріальних правовідносин, охоронюваних

від порушень правовими санкціями. У той же час мікропроцедура – це

відносно самостійне явище, що наділяється характерними рисами, які

конкретизують макропроцедуру [157, с. 6].

Слід зазначити, що у загальному значенні під поняттям «процес»

розуміється хід розвитку якогось явища, послідовна зміна станів у

розвитку чого-небудь [158, c. 616]. У юриспруденції – це

загальнонаукове поняття конкретизується та визначається як юридичний

процес. Загальнотеоретична доктрина вважає юридичним процесом

встановлений нормами права порядок здійснення соціальними

суб’єктами діяльності зі створення, тлумачення та реалізації правових

норм, спрямований на досягнення цими суб’єктами чи особистого

характеру [159, c. 635].

Розкриваючи співвідношення термінів «процес» і «процедура»,

А. П. Гетьман вирізняє також 3 підходи: а) процедура – це початкова

форма врегульованості в діяльності відповідних органів, яка згодом

може перерости у форму, йменовану процесом; б) процес – це різновид

125

правової процедури; в) процес і процедура розглядаються як тотожні

поняття [148, с. 95]. Саме третій підхід, на думку науковця, слід вважати

найкращим у розумінні співвідношення досліджуваних понять. Така

позиція ґрунтується на тому, що зміст останніх урегульовано саме

процесуальними, а не процедурними чи процедурно-процесуальними

нормами, що це діяльність, яка має свою послідовність і спрямована на

досягнення певного результату.

Позиція А. П. Гетьмана викликає певні сумніви стосовно 3-го

підходу. На наше переконання, доречніше використовувати перший

підхід, де процедура трактується як початкова форма врегульованості в

діяльності відповідних органів, яка згодом може перерости у форму,

йменовану процесом. У цьому випадку слід погодитися з думкою

В. М. Скобєлкіна, що кожна процедура – це процес, але не кожний

процес може бути процедурою [160, с. 12].

Д. В. Бусуйок указує, що в земельному праві терміном «процес»

доцільно оперувати лише щодо позначення судочинства. Здійснення

державного управління у сфері використання й охорони земельного

фонду знаходиться у структурі не земельного процесу, а земельної

процедури. Якщо норми матеріальні закріплюють відповідне право на

землю, то процедурні мають відповісти на запитання, в який спосіб,

яким чином можна набути та реалізувати відповідне право. Матеріальні

земельні правові норми можуть бути реалізовані за допомогою

юридично значимої діяльності органів виконавчої влади, врегульованої

процедурними нормами земельного права [161, с. 211].

О. В. Фатхутдінова, у свою чергу, наголошує, що процес і

процедуру можна узагальнити наступним чином:

– процесуальні норми є похідними, оскільки, на відміну від норм

матеріальних, вони регламентують відносини, що не мають базисного

характеру;

126

– процесуальні, процедурні й матеріальні норми – це різні

самостійні явищами, поєднані лише належністю до права;

– «процес» і «процедура» – поняття нерівнозначні. Юридичний

процес охоплює правозастосовний, правотворчий, установчий і

контролюючий процеси; процедура, не пов’язана з правозастосуванням,

до процесу не належить;

– процес – це юрисдикційна процедура, спрямована на вирішення

спорів про право й на реалізацію правового примусу;

– юридичний процес ототожнюється із судовим процесом і

судочинством [162, с. 345].

У ЗК України закладено загальне правило виникнення прав на

землю, відповідно до якого громадяни і юридичні особи набувають

права власності і права користування земельними ділянками із земель

державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої

влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Це

право здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або

надання їх у користування. Надання земельних ділянок у власність або в

користування становить собою впорядковану дiяльнiсть зацікавлених

осіб, державних opraнів та інших суб’єктів, спрямовану на встановлення

права власності або права користування на конкретну земельну ділянку.

Будь-яка дозвільна процедура, пов’язана з розпорядженням земельними

активами органами державної влади й органами місцевого

самоврядування, має відповідати таким критеріям: (а) забезпечувати

оптимальне співвідношення й ефективну реалізацію публічних прав та

інтересів; (б) бути найменш обтяжливою при набутті, оформленні й

реєстрації земельних прав (за кількістю етапів, часом, матеріальним

навантаженням, ступенем централізації та ін.); (в) бути максимально

захищеною від зловживань (корупції, негативних наслідків діяльності

уповноважених органів, дій третіх осіб); (г) забезпечувати гарантії

виникнення земельних прав, наприклад, у процесі прийняття

127

уповноваженим органом рішень про надання дозволу на розроблення

проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його

затвердження, а також державної реєстрації цієї ділянки і прав на неї.

Останнім часом широко оперують словосполученнями «судові

процедури», яким позначають порядок застосування до боржника

спеціальних традиційних заходів неспроможності з метою створення

необхідних умов для відновлення платоспроможності або ліквідації

господарюючого суб’єкта [163, c. 198]. Як зазначається в науковій

правовій літературі, процедура – це встановлений порядок діяльності

уповноважених суб’єктів щодо розгляду й вирішення індивідуально-

конкретних справ, а процесом – це врегульована процесуальними

нормами діяльність уповноважених суб’єктів, яка спрямована на

реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права у ході розгляду

й вирішення індивідуально-конкретних справ [164, с. 49].

Підводячи підсумок наведених міркувань можемо зробити певні

висновки.

Перш за все стосовно конструкції процедура виникнення

земельних прав, якою пропонуємо вважати складне правове явище, що

полягає в системі передбачених законом активних, юридично значущих

дій відповідних суб’єктів, що спрямовані на досягнення такого

результату, як виникнення права власності або права користування

земельною ділянкою.

Крім того, виокремлено суттєві ознаки процедури виникнення

земельних прав. До таких її ознак процедури слід відносити:

– бажані наслідки, якими необхідно вважати продовження

дотримання порядку виникнення земельних прав. Ці наслідки слід

вважати проміжними, оскільки основним наслідком дій, спрямованих на

реалізацію розглядуваних процедур, необхідно визнати виникнення

суб’єктивного права власності або права користування земельною

ділянкою;

128

– системний характер процедури, треба вважати систему

передбачених і чітко визначених законом дій, де одна дія передує іншій,

а обидві вони перебувають у тісному зв’язку й у своїй єдності

становлять частину цієї системи. Твердження щодо розуміння

процедури виникнення земельних прав як сукупності дій відповідних

суб’єктів жодним чином не знаходять свого підтвердження в

законодавстві, яким урегульовано порядок реалізації зазначених

процедур;

– наявність процедурних дій, до яких варто відносити діяльність

визначених законом відповідних заінтересованих суб’єктів, яка має

форму активних дій з боку останніх.

Системний аналіз земельно-правових норм, які регулюють

процедуру виникнення земельних прав, свідчить про те, що за своїм

характером вони відносяться до земельно-процесуальних норм. Це

спонукає до висновку про доцільність акумулювання їх в окремій главі

ЗК України.

Вивчення практики зарубіжних країн свідчить, що висловлена

пропозиція знаходить підтвердження у законодавстві окремих країн.

Так, ст. 151 ЗК Республіки Казахстан, що має назву «Землевпорядний

процес», містить правові приписи, які визначають стадії

землевпорядного процесу, окреслюють коло суб’єктів цього процесу,

закріплюють їх права та обов’язки та ін.

2.2. Специфіка виникнення в окремих суб’єктів права

публічної власності на землю.

У процесі реформування земельних відносин у період

незалежності України з переходом до багатосуб’єктності права власності

129

на землю законодавчо закріплені державна, комунальна і приватна

власність на цей об’єкт. Державна й комунальна власність є публічною,

до якої зокрема відноситься і право власності на землю Українського

народу. Аналіз чинного законодавства свідчить, що виникнення

названих форм власності характеризується певною специфікою,

зумовленою належністю землі конкретним суб’єктам. Первісне

виникнення цього права в Українського народу й держави пов’язано з

набуттям країною незалежності. Юридичними підставами виникнення

права власності на землю, наприклад, Українського народу виступають

факти прийняття Декларації про державний суверенітет України, Закону

України «Про власність» і Конституції України, в яких закріплено

природне право цього суб’єкта на землю та інші природні ресурси.

З прийняттям Основного Закону у наукових колах виникла

дискусія щодо форм власності на землю й суб’єктного складу цього

права. Зокрема, у ст.13 Конституції наголошується, що земля, її надра,

атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в

межах території України, природні ресурси її континентального шельфу,

виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності

Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи

державної влади й органи місцевого самоврядування в межах,

визначених цим правовим актом. У ст. 14 Конституції, у свою чергу,

зазначається, що право власності на землю гарантується, набувається й

реалізується громадянами, юридичними особами й державою виключно

відповідно до закону.

Провідні представники земельно-правової науки

(В. І. Андрейцев [73], О. А. Вівчаренко [165], В. В. Носік [29])

обстоюють позицію, згідно з якою земля має належати народу на праві

власності, а форми здійснення останнього необхідно визначати в

законодавстві. При цьому встановлюється можливість громадян і

юридичних осіб набувати у власність земельні ділянки за умови

130

функціонування механізму реалізації правомочностей щодо володіння ,

користування й розпоряджання такими об’єктами. Також

підкреслюється потреба узгодження між собою норм статей 13 і 14

Конституції України.

З погляду В. Л. Мунтяна, вся земля має належати Українському

народу на виключному праві власності, а громадяни і юридичні особи

можуть використовувати її на праві користування. Учений звертає увагу

на непослідовність (помилкову чи навмисну) розробників Основного

Закону при формулюванні його статей 13 і 14, а саме: визнавши землю

об’єктом права власності Українського народу (ст. 13), у ч. 2 ст. 14 це

право Конституція закріплює й за іншими суб’єктами [166, с. 78]. Таку

позицію підтримує П. Ф. Кулинич, підкреслюючи, що вказані статті

містять взаємовиключні положення. У ст. 13 Конституції, на його думку,

закладено режим виключної власності держави (чи народу, що є одне й

те саме), а в статтях 14 і 142 закріплено плюралізм форм власності на

землю держави, територіальних громад, юридичних осіб і

громадян [167, с. 27].

Окремої точки зору щодо права власності на землю в державі

дотримується В. З. Янчук, з точки зору якого встановлене Конституцією

положення, що земля – це власність Українського народу, є тотожним

націоналізації землі, проголошеної ще Декретом про землю 1917 р.

Тому, на його думку, зі змісту ст. 13 Основного Закону випливає, що

земля, яка проголошена всенародною, як об’єкт права приватної

власності, має передусім належати державі і громадянам, а колективним

товаровиробникам та іншим суб’єктам – лише на праві користування

нею, причому доки в цій статті не буде сказано інше [168, с. 34].

Заслуговує на увагу теорія поділеної власності на землю,

проголошена І. І. Каракашом. Він переконує, що власність народу

України повинна ґрунтуватися на розподілі функцій, пов’язаних з

реалізацією відповідних повноважень власності, між органами

131

державної влади й органами місцевого самоврядування різних

рівнів [169, c. 385]. Дослідник приєднується до думки вчених, які

наголошують на існуванні фактичної неможливості реалізації

Українським народом своїх правомочностей як суб’єкта права власності

на природні об’єкти. На його погляд, доцільніше юридично закріпити не

право власності народу на природні об’єкти, а право народного

надбання, під яким науковець розуміє все те, що освоювалось,

облагороджувалось, натуралізовувалось і підлягає передачі майбутнім

поколінням [169, с. 382].

Л. П. Заставська право власності на землю Українського народу

розглядає, як проголошення його суверенного права шляхом здійснення

органами публічної влади країни законодавчої і правотворчої функцій

визначати правовий режим земель держави, встановлювати компетенцію

органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування в галузі

регулювання земельних відносин, а також розпоряджатися землями

державної й комунальної власності [170, c. 146].

Проголошення суверенної волі Українського народу на

самовизначення, утворення України як суверенної, унітарної,

незалежної, демократичної, соціальної і правової держави, як слушно

зауважує В. В. Носік, можна розглядати як основні гарантії, що надають

народу можливості вільно й самостійно володіти, користуватись і

розпоряджатися землею в межах державної території, забезпечувати

використання землі та інших природних ресурсів у національних

інтересах країни, використовувати всі передбачені в її Конституції й у

міжнародно-правових актах юридичні й інституційні способи й засоби

захисту права власності на землю від будь-яких посягань і

територіальних претензій з боку інших держав. На підставі

поглибленого та системного юридичного аналізу конституційних засад

права власності на землю правник запропонував конструкцію

дворівневої власності на землю, за якою суб’єктами цього права на

132

вищому рівні виступає Український народ, тобто громадяни України

всіх національностей. На нижчому рівні такими суб’єктами виступають

фізичні та юридичні особи, держава й територіальні громади як

юридичні особи приватного права [29, с. 223].

Події, пов’язані з розпадом СРСР, а також прийняття Закону

України «Про економічну самостійність України», проголошення

незалежності України, проведення Всеукраїнського референдуму на

підтвердження незалежності держави слід вважати основними

первісними підставами виникнення права державної власності на землю,

наявність яких зумовлює і специфіку виникнення останнього. На думку

В. В. Носіка, набуття державою права власності на землю дійсно має

свою специфіку [171, с. 3]. Лише державна власність виникає у випадку,

наприклад, конфіскації земельної ділянки чи передачі її із власності

комунальної в державну. Виникнення такого права прямо залежить від

законодавчого встановлення підстав набуття державою права власності

на землю, закріплення юридичного статусу держави як суб’єкта цього

права, правового режиму землі як об’єкта права державної власності,

реалізація органами державної влади прав власника на землю від імені

народу тощо [172, с. 125]. Водночас виникнення права комунальної

власності на землю закон пов’язує з визнанням земельної ділянки

відумерлим майном, з розмежуванням земель державної й комунальної

власності та ін.

Особливості виникнення права публічної власності на землю

зумовлені різними процедурами, які і складають порядок виникнення

земельних прав. Так, процедура виникнення права державної й

комунальної власності полягає в наявності передбаченого спеціальним

законом, наприклад, розмежування земель.

Дійсно, форма власності на землю зумовлює процесуальну форму,

й визначає підстави й порядок набуття (виникнення), реалізації і

припинення права власності. Попри те, що на законодавчому рівні

133

проголошена рівність форм власності на землю, вони різняться й

обсягом прав, якими наповнюються окремі правомочності як змістовні

складники права власності [66, с. 5]. За земельним законодавством

характерною особливістю відносин власності є те, що, на відміну від

урегулювання відносин державної власності на землю, в ч. 4 ст. 83

ЗК України передбачені підстави набуття територіальною громадою

земель у комунальну власність. Особливої вагомості набуває чітке

законодавче визначення підстав, за яких держава може набути право

власності на землю із земель комунальної чи приватної власності.

На підставі аналізу норм Конституції, ЦК й ЗК України, інших

законів В. В. Носік поділяє підстави набуття державою права власності

на землю на 2 групи: на загальні і спеціальні. До першої групи

правознавець відносить юридичні факти (склади), на підставі яких не

лише держав, а й усі зазначені у ст. 14 Основного Закону суб’єкти

можуть набувати у власність земельні ділянки. До другої – дослідник

відносить конфіскацію землі [171, с. 5-9]. Наведений поділ підстав

набуття державою права власності на землю хоча й узгоджується із

законодавчими нормами, за якими держава може набути право власності

на землю, але не враховує інших спеціальних підстав, за якими тільки

держава може набути права власності на землю шляхом її націоналізації

або реквізиції.

У складі підстав виникнення права державної власності науковці-

правники вказують на те, що в законотворчій і правозастосовній

практиці не варто нехтувати класифікаційними системами, оскільки

кожна з них має свої позитивні риси, а під час визначення підстав

виникнення права держаної власності має свої переваги використання

спеціальних способів набуття права власності.

Проаналізуємо законодавчі підстави, за якими держава може

набути права власності на земельні ділянку.

134

Закон закріплює наступні підстави: 1) передачу земельної ділянки

комунальної власності у державну власність (ст. 117 ЗК); 2) викуп

земельної ділянки приватної власності для суспільних потреб (ст. 146

ЗК, Закон України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів

нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній

власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»);

3) відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності

(ст. 147 ЗК, Закон "Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів

нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній

власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності");

4) добровільну відмову власника земельної ділянки від прав на неї на

користь держави (ст. 140 ЗК); 5) смерть власника земельної ділянки за

відсутністю спадкоємців (ст. 140 ЗК); 6) конфіскацію земельної ділянки

за рішенням суду (ст. 354 ЦК); в) прийняття спадщини.

Процедури виникнення права державної власності на землю за

наявності конкретних підстав докладно досліджувалися в земельно-

правовій [173] та навчальній літературі [110]. Про те з урахуванням

проблематики, яка досліджується, варто звернути увагу на окремі

моменти.

Передача земельних ділянок комунальної власності у державну

власність здійснюється за рішеннями відповідних органів місцевого

самоврядування, які здійснюють розпорядження комунальними землями

відповідно до повноважень, визначених Земельним кодексом України.

Рішення органів місцевого самоврядування про передачу земельної

ділянки у державну власність має містити відомості про кадастровий

номер земельної ділянки, її місце розташування, площа, цільове

призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну

ділянку, обмеження у її використанні та ін. Саме вони дозволяють

ідентифікувати цей об’єкт права власності. На підставі такого рішення

складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки, який є

135

підставою для державної реєстрації права власності держави на

відповідну земельну ділянку (ст. 117 ЗК).

Водночас законом встановлена заборона щодо передачі у державну

власність низки земель комунальної власності. Відповідний перелік

закріплений ч. 4 ст. 117 Земельного кодексу України.

Викуп земель приватної власності для суспільних потреб держави

визначений Законом України «Про відчуження земельних ділянок,

інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають

у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної

необхідності».

Рішення про викуп земель для потреб, передбачених законом,

приймають уповноважені органи державної виконавчої влади.

Процедура такого викупу докладно досліджувалась на рівні

кандидатських дисертацій [174], [175].

Набуття права державної власності на земельну ділянку у випадку

добровільної відмови власника ділянки від прав на неї на користь

держави передбачене ст. 142 ЗК України. Передача земельної ділянки

приватної власності у державну можлива лише за наявності

волевиявлення власника, який має подати до відповідного органу

державної влади заяву про добровільну відмову від прав на земельну

ділянку. На підставі цієї заяви власник ділянки та відповідний орган

державної влади у разі згоди останнього на одержання права власності

на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на

земельну ділянку. Така угода підлягає обов’язковому нотаріальному

посвідченню і виступає підставою для державної реєстрації права

власності держави на земельну ділянку у Державному реєстрі речових

прав на нерухоме майно. Слід підкреслити, що добровільна відмова від

прав на земельну ділянку та передача її у власність держави

здійснюється безоплатно.

136

Виникнення державної власності на земельну ділянку, що

знаходиться і у власності громадянина чи юридичної особи, відбувається

у разі її викупу державою для суспільних потреб та примусового

відчуження на користь держави з мотивів суспільної необхідності.

Земельна ділянка, яка належить на праві власності громадянину,

переходить у власність держави, якщо такий громадянин вчинив злочин,

за вчинення якого суд на підставі Кримінального кодексу України

призначив засудженому покарання у вигляді конфіскації майна (ст. 148

ЗК). У цьому випадку підставою виникнення права державної власності

на землю виступає обвинувальний вирок суду, в якому засудженому

громадянину призначене покарання у вигляді конфіскації майна.

Слід зазначити, що у разі смерті власника земельної ділянки,

розташованої за межами населених пунктів, та при відсутності у нього

спадкоємця земельна ділянка переходить у власність держави. Рішення

про передачу земельної ділянки у власність держави приймає районна

державна адміністрація на підставі документів, які засвідчують факт

смерті власника земельної ділянки та відсутність спадкоємців.

Певна специфіка притаманна виникненню права комунальної

власності на землю. Йдеться, зокрема, про наявність специфічних

підстав виникнення цього права, до складу яких закон включає:

– передачу земельних ділянок державної власності у комунальну

власність (ст. 117 ЗК України);

– викуп земельних ділянок приватної власності для суспільних

потреб (ст. 146 ЗК України, Закон України «Про відчуження земельних

ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які

перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів

суспільної необхідності»);

– примусове відчуження земельнох ділянок з мотивів суспільної

необхідності (ст. 147 ЗК України, Закон України «Про відчуження

земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них

137

розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних

потреб чи з мотивів суспільної необхідності»);

– добровільну відмову власника земельної ділянки від прав на неї

на користь територіальної громади села, селища чи міста (ст. 140 ЗК

України);

– визнання земельної ділянки відумерлим майном (ст. 1277 ЦК

України);

– прийняття спадщини.

Встановлена законом процедура передачі земель державної

власності у комунальну власність нагадує процедуру передачі земель

комунальної власності у державну. Така передача можлива за рішенням

відповідних органів державної виконавчої влади, які здійснюють

розпорядження землями державної власності відповідно до

повноважень, визначених ЗК України. У рішенні уповноваженого органу

про передачу земельної ділянки у комунальну власність зазначаються

кадастровий номер земельної ділянки та інші відомості, які дозволяють

ідентифікувати конкретну земельну ділянку. На підставі цього рішення

складається акт приймання-передачі земельної ділянки, який виступає

підставою для державної реєстрації права власності територіальної

громади на відповідну земельну ділянку (ст. 117 ЗК України).

Водночас законом закріплений перелік земель державної

власності, які заборонено передавати у комунальну власність (ч. 2

ст. 117 ЗК України).

Викуп земель приватної власності для суспільних потреб

територіальних громад сіл, селищ і міст здійснюється відповідно до

Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів

нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній

власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності».

Згідно із Законом (ст. 9), сільські, селищні, міські ради, Київська і

Севастопольська міські ради в межах території здійснення їх

138

повноважень приймають рішення про викуп земельних ділянок у

порядку, визначеному цим Законом для суспільних потреб,

передбачених законом.

Орган орган місцевого самоврядування, який прийняв рішення про

викуп земельної ділянки для суспільних потреб, зобов'язаний письмово

повідомити про це їх власника (власників) протягом п'яти днів з дня

прийняття такого рішення, але не пізніше як за три місяці до їх викупу.

Цей строк поширюється також на тих осіб, які стануть власниками таких

об'єктів протягом трьох місяців з дня надходження зазначеного

повідомлення.

Набуття права комунальної власності на земельну ділянку у

випадку добровільної відмови власника ділянки від прав на неї на

користь відповідної територіальної громади здійснюється з дотриманням

вимог, передбачених ст. 142 ЗК України. Процедура виникнення права

комунальної власності на землю за наявності добровільної відмови від

прав на земельну ділянку та передача її у власність держави прописано в

законі і здійснюється безплатно.

В сучасних умовах реформування місцевого самоврядування та у

зв’язку з прийняттям Закону України «Про добровільне об'єднання

територіальних громад» актуалізується питання щодо виникнення права

комунальної власності на землі, розташовані за межами населених

пунктів, за рахунок державних земель.

Відсутність можливості у місцевих рад здійснювати

розпорядницькі дії у сфері земельних відносин за межами населених

пунктів не тільки зменшує матеріальну основу місцевого

самоврядування, а й створює перешкоди щодо забезпечення сталого

розвитку територій. Об’єднані територіальні громади, що створюються

згідно із законом, не мають достатніх повноважень для повноцінної

діяльності на своїй території для забезпечення якісного виконання

органами місцевого самоврядування покладених на них завдань.

139

2.3. Особливості виникнення окремих суб’єктивних прав щодо

використання земельних ділянок.

Надання земельних ділянок у користування й виникнення

відповідних суб’єктивних прав мають свої особливості, зумовлені видом

прав на користування землею. Ідеться, зокрема, про право на загальне

користування землею, на оренду земельних ділянок, на постійне

користування ними, тимчасового зайняття земельних ділянок.

Розглянемо специфіку виникнення права користування земельними

ділянками з урахуванням виду використання земель.

Слід зазначити, що саме в радянський період для громадян і

юридичних осіб користування землею було єдино можливим правом на

неї. В умовах, коли в країні панувала монополія державної власності на

землю, постійне користування нею було єдиною можливою формою

стабільних відносин між землекористувачем і державою [176, c. 59].

Постійне користування збереглось і чинному земельному законодавстві

як самостійний титул використання землі, хоча воно суттєво змінено за

об’єктним і суб’єктним складом і не має такого поширення, як це

спостерігалося раніше. Сьогодні основною правовою формою

використання землі виступає оренда землельних ділянок фізичними і

юридичними особами. Специфіку виникнення суб’єктивного права

вказаних осіб закон пов’язує з набуттям його останніми на конкурентних

засадах і з державною реєстрацією.

Певні особливості притаманні виникненню традиційного права

загального землекористування. На жаль, назване право прямо не

передбачено земельним законодавством. У ст. 83 ЗК України землі

загального користування виділені в межах населених пунктів: це

майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери,

бульвари, кладовища, місця знешкодження й утилізації відходів тощо.

140

Однак ЗК України не містить тлумачення такого права, а лише

опосередковано фіксує можливості й гарантії його реалізації. Проте в

ч. 2 ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного

середовища» від 25 червня 1991 р. проголошено, що законодавством

України громадянам гарантується право загального використання

природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб –

естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо, причому

безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами й

надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених

чинним земельним законодавством. Як випливає з наведеної норми,

право загального землекористування – це право невиключного,

безоплатного, безстрокового користування земельними ділянками для

задоволення життєвих потреб заінтересованих суб’єктів.

Право загального землекористування громадян І. О. Костяшкін

визначає як комплексний міжгалузевий інститут, що ґрунтується на

природно-правовій доктрині й регламентує права й обов’язки, межі й

порядок вільного, без закріплення за конкретними суб’єктами й

отримання дозволів, безоплатного, рівноправного використання земель

як необхідної умови, джерела, засобу й місця забезпечення

життєдіяльності людини для задоволення пізнавальних, естетичних,

освітніх, наукових, рекреаційних, оздоровчих, туристичних,

комунікативних (шляхи сполучення) та інших потреб, що гарантує

можливість вимагати від держави, всіх юридичних і фізичних осіб

виконання обов’язків у сфері цільового використання, відтворення й

охорони земель, щодо яких реалізується відповідне право [177, c. 3].

Досліджуючи проблему класифікації земель як об’єкта земельних

правовідносин, Г. О. Аксеньонок свого часу пропонував зведення земель

загального користування до однієї категорії [93, с. 204]. На потребу

розмежування загального і спеціального користування землею вказував

М. І. Краснов, на думку якого існує загальне право проходу і проїзду по

141

будь-яких землях, якщо це не заборонено й не тягне за собою заподіяння

шкоди для землекористувача. Хоча в законі і бракує такого чітко

вираженого правила, однак, якщо його не визнати, стає взагалі

неможливим пересування поза автомобільними дорогами по землях

загального користування загальнодержавного й місцевого

значення [178, с. 148].

Як вважає І. І. Каракаш, право людини на використання природних

ресурсів на підставі загального природокористування являється, таким

же її природним правом як і право на життя, на здоров’я, на

продовження роду та ін. [179, с. 107]. Право загального

землекористування, як природне право, є основою життєдіяльності

людини, адже все, що утворює її інтерес (робота, відпочинок, побут

тощо), знаходиться на землі й безпосередньо з нею пов’язане. Разом з

іншими природними правами воно формує умови й засоби

життєдіяльності людства, які об’єктивно необхідні для забезпечення

нормального функціонування конкретної особи, суспільства в цілому і

які мають гарантуватися державою. Поглиблене дослідження права

загального землекористування з позиції природного земельного права

надасть змогу не лише зрозуміти сутність цього правового явища, а й

відкриє простір для його юридичного оформлення й належного з боку

держави захисту. Поряд з розумінням права як системи

загальнообов’язкових юридичних норм воно може виступати носієм і

гарантом невід’ємних прав індивіда. Зміст ідеї природного права якраз і

полягає у тому, що поруч з правом, створеним у державі людьми (право

позитивним), існує невід’ємне від них природне право, що становить

собою більш глибокий, ґрунтовний, вихідний у житті індивідів феномен,

джерелом якого є природа й суспільні явища [190, с. 91, 92].

Характеризуючи право загального землекористування з

урахуванням природно-правового аспекту, слід мати на увазі, що

підставами для його юридичного наповнення виступають положення

142

екологічного права в частині використання природних ресурсів. Як

зазначає В. І. Андрейцев, важливо пам’ятати, що акти земельного

законодавства мають розроблятися відповідно до вимог Закону України

«Про охорону навколишнього природного середовища» [180, с. 21].

Земля є базовим природним ресурсом, що дозволяє розглядати право

загального землекористування у поєднанні (як складника) з правом

загального природокористування [101, с. 227]. Це, у свою чергу

зумовлює використання доктринальних напрацювань і нормативної

практики у сфері еколого-правового регулювання для встановлення

сутнісних ознак досліджуваного явища. Гарантіями забезпечення такого

природокористування виступають обов’язки, покладені законом на

підприємства, установи й організації щодо оздоровлення, покращення

природного середовища, створення оптимальних умов, необхідних

людині для її життя, здоров’я, праці й відпочинку. В інтересах держави й

суспільства, охорони довкілля права громадян на користування

загальнодоступними благами природи можуть бути обмежені або ж

заборонені.

Залежно від підстави виникнення В. І. Андрейцевим відокремив

право загального і спеціального природокористування. Вивчаючи

об’єкти права загального природокористування, науковець відзначив,

що вони не передаються й не закріплюються за конкретними суб'єктами,

як і не надаються дозволи на користування ними. Держава санкціонує

права закріплює можливість їх загальнодоступного використання. Ці

права не потребують державно-правової реєстрації, їх доступність

обумовлена об’єктивною необхідністю спілкування людини з природою,

використанням її корисних властивостей як невід’ємної умови і джерела

її життєдіяльності [181, с. 74].

Серед правових ознак права загального використання природних

ресурсів М. В. Краснова вказує такі: (а) загальнодоступність усіх

природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб людини

143

– оздоровчих, рекреаційних, естетичних, культурно-освітніх, виховних,

матеріальних та ін.; (б) відсутність спеціальних дозволів на таке

користування та його безоплатність; (в) відсутність необхідності

закріплення природних ресурсів чи їх частин за конкретними особами.

Гарантіями захисту відповідного права, на її думку, виступають

заборони щодо його порушення шляхом улаштування перешкод у

доступі до водойм загального користування, забудови шляхів загального

користування, зміни цільового призначення парків, скверів, інших

об’єктів рекреаційного призначення тощо [182, с. 101]. Право загального

використання природних ресурсів становить підґрунтя для розуміння

права загального землекористування громадян. Воно формує головні

підходи для дослідження користування землею як основним природним

ресурсом, що зумовлює потребу подальшого аналізу названих ознак у

контексті права загального землекористування.

В. І. Андрейцев зазначає, що землі загального користування

(шляхи, вулиці, майдани, сквери, бульвари тощо) можуть

використовуватися фізичними і юридичними особами в установленому

для кожного виду земель порядку. У цих випадках між ними й державою

постійно відбуваються земельно-правові відносини, в яких, як правило

кожен з учасників має суб’єктивні права й несе суб’єктивні обов’язки.

Приміром, у земельних правовідносинах, що виникають щодо шляхів як

земель загального користування, кожен із їх суб’єктів має певні права й

несе відповідні обов’язки. Так, громадянин має право безперешкодно

користуватися шляхами як землями загального користування, не

перешкоджаючи при цьому іншим громадянам, які мають такі ж права, а

органи чи організації, у віданні яких перебувають зазначені землі,

зобов’язані забезпечити можливість реалізації права інших суб’єктів на

користування землями, відведеними під шляхи. При цьому громадянин

як суб’єкт права, зобов’язаний у свою чергу, користуватися шляхами за

144

встановленими правилами (проїжджою частиною, тротуарами,

перехрестями тощо) [183, с. 101].

Для виникнення права загального землекористування має значення

поєднання таких елементів, як наявність відповідної правової норми,

внутрішня воля, спрямована на реалізацію загального використання

природних об’єктів, і реалізація цієї волі через фактичну експлуатацію

природних об’єктів. Для встановлення цього права громадян важливу

роль відіграє момент його виникнення, що набувається з народженням

людини й оформлення не потребує. Закон не вимагає досягнення

фізичною особою необхідної правоздатності й дієздатності для набуття

нею відповідної земельної ділянки. Це право є природним,

невідчужуваним, розпорядитися ним неможливо, його можна лише

здійснювати, фактично користуючись останньою.

В умовах сучасності важливим правовим інструментом

забезпечення ринкового обігу земельних ділянок виступає інститут

права оренди землі. Питання виникнення права на оренду земельної

ділянки в Україні сьогодні залишається актуальним, оскільки це

найбільш дієвий і простий шлях для її отримання в користування.

Виникнення права оренди земельної ділянки, яке законом визнано

речовим, пов’язується з державною реєстрацією договору оренди, а не

самого права.

Право оренди земельної ділянки за ст. 93 ЗК України становить

собою засноване на договорі строкове платне володіння й користування

земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення

підприємницької чи іншої діяльності. Земельні ділянки можуть

передаватися в оренду громадянам і юридичним особам України,

іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам,

міжнародним об’єднанням та організаціям і навіть іноземним державам.

При цьому не підлягають передачі в оренду земельні ділянки, штучно

створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на

145

землях лісогосподарського призначення і природно-заповідного фонду,

розташованих у прибережній захисній смузі водних об’єктів.

У правовому значенні оренда землі характеризується

специфічними рисами, що вказують на її особливу природу, а саме:

– земельна ділянка надається у володіння й користування;

– право розпорядження орендованою земельною ділянкою

зазвичай здійснює її власник;

– орендар може обмежено розпоряджатися нею на підставах,

передбачених законом і договором (суборенди);

– право оренди земельної ділянки має певний строк;

– повернення орендованої земельної ділянки власникові після

спливу строку оренди – є обов’язковим;

– обов’язковим також є укладення договору її оренди;

– використовується земельна ділянка для діяльності, не

забороненої законом [37, c. 129].

Особливості виникнення використання земельної ділянки на

умовах оренди зумовлені обов’язковістю набуття цього права на

конкурентних засадах згідно з чинним законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни і юридичні особи

набувають права власності і права користування земельними ділянками

із земель державної або комунальної власності за рішенням органів

виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування або за

результатами аукціону. Згідно зі ст. 134 ЗК України земельні ділянки

державної й комунальної власності або права на них (оренда,

суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами

нерухомого майна державної чи комунальної власності, підлягають

продажу окремими лотами на конкурентних засадах (на земельних

торгах). Стаття 135 ЗК України визначає, що такі торги проводяться у

формі аукціону. Подібний спосіб набуття земельних прав у земельно-

правових джерелах слушно вважається публічно-правовою формою

146

відчуження права користування земельними ділянками, яка спрямована

на максимально ефективну, відкриту і змагальну реалізацію виставлених

на продаж прав на землю, порядок та умови проведення якої

регулюється законом [184, с. 10]. Підкреслимо, що в такому випадку

відчуження земельних прав однієї особи нерозривно пов’язане з появою

відповідних прав у нового суб’єкта. Це означає, що власник земельної

ділянки передає належні йому права іншій особі, тобто його права на цю

ділянку припиняються й виникають у іншої особи. Проведення

земельних торгів відбувається на принципах публічності й достовірності

угоди, а також законності [185, с. 144]. Земельний аукціон

унеможливлює або утруднює вчинення корупційних дій представниками

уповноважених органів. Як свідчить практика, саме виникнення

земельних прав є найбільш корумпованою сферою. З метою

вдосконалення процедури проведення земельних торгів доцільно було б

робити відбір між бажаючими учасниками за критеріями оцінювання

перспективності планів щодо подальшого їх господарювання на землі,

що сприятиме раціональному використанню земельної ділянки як

природного ресурсу. Але такі кроки важливо здійснювати при значному

попиті на земельну ділянку, тобто коли існує багато претендентів на лот.

До 01 січня 2013 р. згідно з раніше діючою ч. 1 ст. 20 Закону

України «Про оренду землі» (нині ця стаття втратила силу), ч. 5 ст. 126 у

попередній редакції ЗК України договір оренди землі підлягав

державній реєстрації. Саме після цього він набирав чинності (ст. 18

Закону України «Про оренду землі», ст. 210 ЦК України). У силу

положень п. 3 розділу ІІ Закону України від 11 лютого 2010 р. № 1878-

VI, п. 3 розділу ІІ Закону України № 1066 – VI від 05 березня 2009 р., до

початку реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень право оренди

земельної ділянки виникало саме з моменту реєстрації договору оренди.

147

З 01 січня 2013 р. положення про реєстрацію договорів оренди

землі із законодавства були виключені, а право оренди згідно зі ст. 125

ЗК України виникає з моменту державної реєстрації самого права.

Особливо вагомого значення набуває питання щодо моменту

виникнення права оренди. Як відомо, серед істотних умов договору

оренди земельної ділянки ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі»

називає строк дії цього договору. У даному випадку йдеться фактично

про строк оренди, яка згідно з ч. 4 ст. 93 ЗК України може бути

короткостроковою – не більше 5-ти років і довгостроковою – не більше

50 років.

Зі змісту ст. 125 ЗК України та інших норм чинного земельного

законодавства випливає, що право оренди виникає з моменту державної

реєстрації цього права. До цього земельних прав у суб’єкта фактично

немає. Позови про визнання неіснуючих прав не можуть задовольнятися

судами. Наприклад, немає підстав для задоволення позову, якщо

розглядати «визнання договору укладеним» як визнання існуючих прав,

що випливають із договору оренди землі, бо їх не існує, оскільки до

цього моменту не відбулося державної реєстрації цих прав.

При наданні в оренду земельної ділянки державної або

комунальної власності укладенню договору оренди землі має передувати

рішення органу, що здійснює розпорядження земельними ділянками в

межах своєї компетенції, визначеної ст. 122 ЗК України. Рішення саме

по собі не створює для орендаря права, яке підлягало б захисту, воно є

лише складником формування волі орендодавця. У судовій практиці

склався підхід, за яким рішення про передачу земельної ділянки в

оренду й відповідний договір оренди є нерозривно пов’язаними

юридичними фактами. Це означає, що при визнанні недійсним рішення

про надання земельної ділянки в оренду суди вважають, що недійсним є

й укладений на його підставі договір оренди, оскільки волевиявлення

учасника правочину не відповідає його внутрішній волі.

148

Спір може виникати щодо дійсності або недійсності конкретного

договору. При цьому далеко не кожне порушення, допущене

відповідним органом при передачі земельної ділянки в оренду, повинно

призводити до недійсності договору. Представники земельно-правової

науки із цього приводу слушно констатують, що саме з моменту

державної реєстрації цього права має розпочинатись і строк оренди, у

зв’язку з чим початок перебігу останнього треба співвідносити з датою

державної реєстрації зазначеного права. Оскільки при укладенні

договору оренди його сторони зарані не можуть знати конкретної дати

державної реєстрації, важливо уникати визначення умови про строк

цього договору 2-ма конкуруючими способами («строком на … років до

… року»). У таких випадках, зазначають учені, в разі виникнення спору

ймовірна ситуація, коли в судовому порядку договір буде визнаним

недійсним через те, що сторони не досягли згоди з приводу цієї істотної

умови [57, c. 196].

У зв’язку з викладеним сумнівною видиться позиція Вищого

господарського суду, який у справі № 925/967/15 своєю постановою від

09 грудня 2015 р. роз’яснив, що умова договору оренди, за якою орендар

зобов’язаний відшкодувати орендодавцеві упущену вигоду в розмірі

орендної плати за весь час з дати прийняття рішення про передання

земельної ділянки в оренду до моменту набуття чинності відповідного

договору оренди, не суперечить законодавству. Оскільки договір оренди

земельної ділянки набуває чинності з моменту державної реєстрації,

орендар не мав права користуватися земельною ділянкою до моменту

виникнення у нього відповідного права.

Вивчення судової практики показало, що при визначенні,

наприклад, об’єкта оренди в договорі необхідно обов’язково вказувати

кадастровий номер земельної ділянки, а до договору, укладеного до

внесення відповідних змін до ст. 15 Закону України «Про оренду землі»,

вносити відповідні доповнення.

149

Так, Вищий господарський суд, розглянувши справу

№ 922/3702/14, дійшов висновку, що з урахуванням приписів ст. 15

Закону України «Про оренду землі» така істотна умова договору, як

об’єкт оренди, повинна містити відомості щодо кадастрового номера

земельної ділянки, а тому є законним внесення змін до договору оренди

останньої в частині визначення її кадастрового номера.

Праву постійного користування земельними ділянками, яке є

специфічним речовим правом, притаманний обмежений об’єктно-

суб’єктним склад: об’єктом цього права користування можуть виступати

лише земельні ділянки державної або комунальної власності; суб’єктами

можуть бути лише юридичні особи, визначені ч. 2 ст. 92 ЗК України.

Разом із тим зазначимо, що право постійного користування сьогодні

здійснюють також і інші суб’єкти за умови, що воно виникло до

набрання чинності ЗК України 2001 р. Воно зберігається за цими

суб’єктами, оскільки вимога щодо переоформлення такими суб’єктами

права постійного користування на право власності або оренди,

передбачена в п. 6 розд. Х «Перехідних положень» ЗК України, визнана

рішенням Конституційного Суду України неконституційною [186].

Сутність права постійного користування полягає в можливості

використовувати земельну ділянку (вилучати, отримувати її корисні

властивості згідно з цільовим призначення землі) без установлення

конкретного строку такого користування. В. І. Андрейцев переконує, що

постійне землекористування є делегованим правом власника земель

державної й комунальної власності конкретним землекористувачам на

здійснення ними без обмеження тим чи іншим терміном повноважень

володіння й користування на титулі права постійного користування

юридично й фізично відособленими земельними ділянками для певного

цільового використання [187, c. 7].

Як зауважується вченими-правознавцями, право такого

землекористування земельними ділянками має свої особливості,

150

зумовлені цілями їх надання в користування, умовами використання,

правами й обов’язками землекористувачів, що відбивається на змісті

права постійного користування цими землями [188, с. 73].

Оскільки в ч. 2 ст. 92 ЗК України міститься виключний перелік

суб’єктів, які вправі використовувати земельні ділянки державної й

комунальної власності на праві постійного користування, на практиці

іноді виникає питання щодо характеру права, яке суб’єкти набувають

при придбанні об’єктів нерухомого майна, що знаходяться на цих

ділянках. Частина 2 ст. 120 ЗК України є спеціальною стосовно ст. 92

цього Кодексу, яка обмежує коло суб’єктів права постійного

користування земельними ділянками. Отже, якщо набувачем будинку,

будівлі або споруди є суб’єкт, не названий у ст. 92 ЗК України, до нього

переходить право постійного користування й земельною

ділянкою [84, с. 315].

Деякі вчені припускають думки, що від права постійного

користування земельною ділянкою сьогодні треба відмовитись.

Приміром, А. М. Мірошниченко вважає, що від цього права можна

відмовитися шляхом його трансформації у право власності [189, c. 107].

З позицією вченого варто погодитись, оскільки право постійного

користування є перепоною на шляху реалізації принципу єдності

юридичної долі земельної ділянки й об’єктів нерухомості, які на ній

знаходяться. Трансформацію цього права у право власності потрібно

здійснити прийняттям спеціальної процедури, якій належить

урегулювати ситуації, коли автоматичного переходу прав на земельні

ділянки може невідбутися, наприклад, коли остання не сформована на

момент відчуження. У подібних випадках володілець права постійного

користування повинен розробити технічну документацію із землеустрою

щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і

здійснити її державну реєстрацію в Держземкадастрі.

151

Моментом виникнення права постійного землекористування зараз

вважається момент державної реєстрації цього права згідно зі ст. 125 ЗК

України.

Висловлюємо солідарність з позицію А. М. Мірошниченка, що

існування права постійного землекористування з обмеженим суб’єктним

складом суперечить обов’язкам України щодо адаптації вітчизняного

законодавства до законодавства ЄС. Це стосується у першу чергу

законодавства ЄС про конкуренцію, за яким право постійного

користування може розглядатися як державна допомога. На перший

погляд законодавець намагається забезпечити певні привілеї майнового

характеру чітко окресленому колу юридичних осіб – носіїв земельних

прав. Ідеться, зокрема, про обов’язок цих осіб сплачувати земельний

податок, розмір якого значно нижчий, порівняно з розміром орендної

плати при використанні на умовах оренди земель державної й

комунальної власності. Така допомога має бути обмеженою відповідно

до певної виправданої мети. Проте в Україні в цьому випадку така

допомога не пов’язується з якоюсь конкретною метою, а виключно з

організаційною формою суб’єкта [84, с. 246].

Право на тимчасове зайняття земельної ділянки (наприклад, для

проведення розвідувальних робіт) виникає на підставі угоди між її

власником або погодження із землекористувачем і спеціалізованою

організацією. Воно є зобов’язальним правом невиключного строкового

володіння й користування земельною ділянкою для проведення тих чи

інших робіт. Строки й місце проведення розвідувальних робіт

визначаються угодою сторін згідно з частинами 1 і 2 ст. 97 ЗК України.

Угода на проведення розвідувальних робіт, яку укладають власник

землі або землекористувач з підприємством, що має намір проводити

розвідувальні роботи, не призводить до позбавлення власника землі або

землекористувача права користування земельною ділянкою, а лише

надає користувачеві надр тимчасове право на проведення в межах

152

земельної ділянки відповідних робіт з обов’язком наступного

приведення займаної земельної ділянки у попередній стан за свій

рахунок.

Угода про використання земельної ділянки для проведення

розвідувальних робіт повинна містити істотні умови щодо:

– характеру робіт (ч. 1 ст. 97 ЗК України);

– місця їх проведення (ч. 2 ст. 97), що має відповідати

географічному розташуванню ділянки корисних копалин згідно зі

спеціальним дозволом на користування надрами;

– строку проведення зазначених робіт (ч. 2 ст. 97);

– обов’язку підприємства, що провадить розвідувальні роботи,

відшкодувати власникові землі (землекористувачеві) всі збитки, в тому

числі неодержані доходи (ч. 4 ст. 97);

– обов’язку підприємства, що проводить такі роботи, за свій

рахунок привести займані земельні ділянки в попередній стан (ч. 4 ст. 97

ЗК України).

Загальні положення цивільного законодавства вимагають, щоб

угода була вчинена в письмовій формі (статті 206 і 208 ЦК України). За

бажанням сторін угоди вона може бути нотаріально посвідчена. Саме з її

укладенням закон пов’язує й момент виникнення відповідного права (на

тимчасове зайняття земельної ділянки).

2.4. Особливості виникнення земельних прав при переході

майнових прав на об’єкт нерухомості

Специфіка виникнення земельних прав (права власності на землю

чи права користування нею) при переході майнових прав на об’єкти

нерухомості зумовлює низку теоретичних і практичних проблем. Це

153

пов’язано з тим, що правове регулювання земельних правовідносин при

відчуженні будівель і споруд неодноразово змінювалось. Так, під час дії

ст. 30 ЗК України (в ред. 1992 р.) відбувався автоматичний перехід права

власності на земельну ділянку з необхідністю подальшого

документального оформлення цього права. Аналіз змісту ст. 120 ЗК

України (в ред. від 25.10.2001 р.) свідчить, що автоматичного переходу

права власності на земельну ділянку під будівлями і спорудами не

передбачалось. У свою чергу, ст. 377 ЦК України (в ред. від 16.01.2003),

що набрала чинності з 1 січня 2004 р., передбачає автоматичний перехід

права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди.

Як відзначає О. Г. Поліщук, проблема набуття особами земельних

ділянок, у тому числі і в користування, при придбанні об’єктів

нерухомого майна, яке на них знаходяться, нині безпосередньо

пов’язана з регулюванням цього питання в минулі роки, оскільки вона

зумовлюється тими правами на земельну ділянку під будинком, які, як

правило, виникли ще при набутті об’єктів нерухомого майна їх

попереднім власником. Проаналізувавши земельне законодавство, всі

проблеми, що стосуються правового регламентування набуття

юридичними й фізичними особами земельних ділянок у користування у

зв’язку з переходом права власності на нерухоме майно, яке на них

знаходиться, науковець запропонував поділяти на 2 групи. Це правові

проблеми, які: (а) викликані особливостями законодавства, яке на даний

час вже втратило чинність і (б) зумовлені недосконалістю чинного

законодавства. Як ці, так і інші проблеми, на його думку, потребують

удосконалення як земельного, так і цивільного законодавства з

урахуванням сутності кожної з проблем, що можуть

виникати [191, c. 130].

Зміни, внесені до ст. 120 ЗК України згідно із ЗУ № 997-V від

27 квітня 2007 р., передбачають автоматичний перехід права на земельну

ділянку при відчуженні будівлі або споруди (якщо доля земельної

154

ділянки не вирішена в договорі). Законом України № 1702-VI від

05 листопада 2009 р. остаточно закріплено принцип єдності юридичної

долі земельної ділянки й об’єктів нерухомості, які на ній розташовані.

Варто підтримати точку зору П. Ф. Кулинича, що норми ст. 120 ЗК

України і ст. 377 ЦК України закріпили положення, які забезпечують

юридичну цілісність майна, що складається із земельної ділянки й

розміщеної на ній будівлі (споруди) [192, c. 280].

Таким чином, при переході права власності на будівлю чи споруду

одночасно переходить право власності на землю чи право

землекористування в тому ж обсязі й на тому ж правовому титулі, що

належало власникові будівлі чи споруди. Таке положення сприяє

усуненню негативних випадків, якщо земельна ділянка й розташоване на

ній нерухоме майно належать різним суб’єктам.

Послідовна реалізація принципу єдності юридичної долі земельної

ділянки й об’єктів нерухомості, які на ній знаходяться, призведе до

створення єдиного об’єкта нерухомості. Успішна реалізація цього

принципу створюватиме фундамент, який у майбутньому сприятиме

формуванню єдиного об’єкта нерухомості. Передача земельної ділянки

власникові будівлі чи споруди, яка на ній розташована, – це лише

перший крок на цьому шляху. Для формування такого об’єкта необхідно

об’єднати не юридичні долі, а самі об’єкти (земельну ділянку й

розміщені на ній будівлі чи споруди) в єдиний об’єкт нерухомості –

земельну ділянку [193, c. 164, 167]. Втілення в законодавстві концепції

«єдиного об’єкта нерухомості» – справа досить віддаленої

перспективи [194, c. 173; 195, с. 160].

Про потребу побудови законодавства на принципі єдиного об’єкта

нерухомості, наголошує й К. І. Скловський, зазначаючи, що з

практичної точки зору існування 2-х незалежних один від одного

власників на одну неподільну нерухомість може бути допустимим, доки

ці об’єкти права власності перебувають у «сплячому, фіктивному стані»,

155

будучи позбавленими правомочності розпорядження, тобто поки

залишатиметься забороненим обіг нерухомості [196, с. 499].

Законодавству у сфері регламентації речових прав на об’єкти

нерухомості та їх обігу (як цивільного, так і земельного) , як відомо

властиві такі риси:

– непослідовність і суперечливість регулювання обігу земельних

ділянок, будівель і споруд, що знаходяться на ній;

– наявність непоодиноких законодавчих прогалин у сфері

впорядкування правовідносин, що виникають з приводу юридичної долі

земельної ділянки при вчиненні правочину з будівлею на ній і навпаки;

– брак у законодавстві в низці випадків чіткого визначення

характеру і природи права, яке власник будівлі розташованої на чужій

земельній ділянці, набуває на останню, без чого неможливо точно

встановити зміст прав цього власника будівлі на відповідну земельну

ділянку;

– наявність прямих суперечностей між нормами законодавчих

актів, що регулюють одні й ті ж відносини, на що зверталась особлива

увага в земельно-правовій науковій літературі [197, с. 62].

Чинним законодавством (ст. 120 ЗК України і ст. 377 ЦК України)

передбачено автоматичний перехід права власності на земельну ділянку

до набувача об’єкта нерухомості (житлового будинку, будівлі або

споруди), розташованого на цій земельній ділянці. Ідеться про

спрямування вимог законодавства на впровадження принципу єдності

юридичної долі земельної ділянки й нерозривно пов’язаного з нею

об’єкта нерухомості. Право власності на таку ділянку або її частину

слідує долі права власності на об’єкт нерухомості, що знаходиться на

цій земельній ділянці, за умови, що її цільове призначення не буде

змінено, а доля цієї ділянки не буде вирішена в договорі.

Необхідно наголосити на тому, що в наведених статтях прямо не

зазначено автоматичного переходу права на земельну ділянку.

156

Відсутність слова «автоматично» дає можливість деяким дослідникам

стверджувати, що вказані норми не забезпечують саме автоматичного

переходу прав на земельну ділянку, бо, на їх думку, потрібно укладати

2 договори: про відчуження будівлі чи споруди і про відчуження

земельної ділянки, укладення яких розірвано в часі [198, c. 49]. Така

позиція є доволі сумнівною, оскільки з аналізу змісту ст. 120 ЗК України

випливає, що перехід права на будівлю чи споруду є підставою для

виникнення права власності й на земельну ділянку, на якій розміщена

будівля чи споруда. Постанова Пленуму Вищого господарського суду

України № 6 від 17 травня 2011 р. «Про деякі питання практики

розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» в ч. 1

п. 2.1 однією з підстав виникнення прав на землю визнає набуття права

власності на житловий будинок, будівлю чи споруду, після чого в особи

виникає право на оформлення документів, що посвідчують право

власності або право користування земельною ділянкою.

Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на

нерухоме майно та їх обтяжень», а також ст. 125 ЗК України

встановлено, що право власності на земельну ділянку виникає з моменту

державної реєстрації цього права. Постає запитання стосовно моменту

виникнення права власності на земельну ділянку, оскільки за ст. 120 ЗК

України і ст. 377 ЦК України перехід права власності на будівлю чи

споруду є підставою виникнення права на земельну ділянку, на якій

знаходиться будівля чи споруда. Наведені приписи не відповідають

вимогам ст. 125 ЗК України щодо виникнення земельних прав з моменту

державної реєстрації цього права, тому що в них прямо зазначається, що

моментом виникнення права власності є момент переходу прав на

об’єкти нерухомості, розташовані на земельній ділянці. Але, як

обґрунтовано зазначається в науковій правовій літературі, в такому

випадку йдеться про виняток із загального правила, передбаченого

зазначеною статтею ЗК України [84, c. 315].

157

У дійсності, як зазначає А. М. Мірошниченко, із загального

правила, за яким право власності та інші речові права виникають з

моменту державної реєстрації цих прав, існує низка винятків. Більше

того, можна стверджувати, що без останніх система не може нормально

функціонувати, зокрема, прив’язка моменту виникнення права до його

реєстрації буде шкідливою при спадкуванні, реорганізації юридичної

особи, переході права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи

споруди (якщо не відбувається одночасної реєстрації прав на ділянку й

на збудоване на ній [135, c. 55-56].

З огляду на зміст ст. 120 ЗК України перехід права на будівлю чи

споруду відбувається на цивільно-правовій підставі виникнення права

власності на землю, тобто при укладенні цивільно-правового договору, в

якому передбачено перехід права власності на житловий будинок,

будівлю або споруду (договір купівлі-продажу, дарування, договір

довічного утримання тощо) або успадкування відповідних майнових

прав.

Особливістю виникнення права власності на земельну ділянку при

переході майнових прав на об’єкт нерухомості виступає те, що ця

ділянка має відчужуватись одним договором разом з будівлею чи

спорудою. Сам ж перехід права власності на останні вважається

підставою виникнення права власності на земельну ділянку, на якій

розташована нерухомість. Оскільки право на таку ділянку переходить до

нової особи разом з правом на будівлю чи споруду, то додаткової угоди

про його перехід укладати недоцільно, а в договорі про відчуження

об’єкта нерухомості достатньо записати індивідуалізуючі ознаки

земельної ділянки, на якій знаходиться відчужуваний об’єкт. За ч. 6

ст. 120 ЗК України й ч. 2 ст. 377 ЦК України істотною умовою договору,

який передбачає виникнення права власності на жилий будинок, будівлю

чи споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку

переходить у зв’язку з виникненням права власності на перелічені

158

об’єкти. Отже, при укладенні такого договору одночасно з правом

власності на об’єкт нерухомості переходить право власності на земельну

ділянку, на якій він розміщений. Сам же такий договір відчуження

об’єкта нерухомості є підставою для нотаріуса зареєструвати в

Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на

земельну ділянку за новим власником будівлі чи споруди.

Оскільки державна реєстрація права власності на земельну ділянку

має правопідтверджуючий характер переходу права власності на неї до

набувача будівлі чи споруди, зовсім необов’язково, щоб моменти

державної реєстрації права власності на таку ділянку й на об’єкти

нерухомості, які на ній розташовані, співпадали, оскільки право

власності на земельну ділянку виникло автоматично разом з правом

власності на будівлі чи споруди, які на ній знаходяться.

Виникнення прав на землю має важливе практичне значення для

реалізації розглядуваних прав, адже з моментом виникнення земельних

прав закон пов’язує, наприклад, обов’язок сплачувати плату за землю.

Відповідно до ст. 206 ЗК України використання землі є платним.

Законом України від 28 грудня 2014 р. № 71-VIII “Про внесення змін до

Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України

щодо податкової реформи” внесено зміни стосовно плати за землю. Слід

зазначити, що з 2015 р. ця плата є частиною місцевого податку на майно

й виражається у 2-х формах – земельного податку й орендної плати.

Серед правових проблем, з якими часто стикаються громадяни і

юридичні особи, є плата за землю при переході прав власності на

будівлю (споруду), розміщену на земельній ділянці. Згідно з пп. 14.1.72.

п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України (далі – ПК України)

земельний податок – це обов’язковий платіж, що справляється з

власників земельних ділянок і земельних часток (паїв), а також

постійних землекористувачів. У п. 287.6. ст. 287 ПК України закріплено

положення, що при переході права власності на будівлю, споруду (їх

159

частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі,

споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території

сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права

власності на таку ділянку. На наше переконання, такий підхід

законодавця не відповідає принципу єдності юридичної долі земельної

ділянки й об’єктів нерухомості, які на ній знаходяться, про що вже

йшлося в роботі раніше. Натомість у попередній редакції ПК України

зазначалося, що при переході права власності на будівлю чи споруду

податок на земельну ділянку, на якій розташована нерухомість ,

сплачувається на загальних засадах з дати державної реєстрації права

власності на нерухоме майно. Автоматичний перехід земельних прав до

набувача об’єкта нерухомості незалежно від оформлення цих прав

означає, що при цьому існуюче раніше земельне право у відчужувача

об’єкта припиняється й виникає одночасно в останнього набувача. Саме

дотримання принципу єдності юридичної долі земельної ділянки й

об’єктів нерухомості усуває питання щодо моменту виникнення

обов’язку сплачувати земельний податок.

Укладення договору, який передбачає виникнення права власності

на нерухоме майно, що пов’язано з переходом права на частину

земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему

земельну ділянку і присвоєння їй кадастрового номера. У разі набуття

права власності на жилий будинок (крім багатоквартирного), який

розташований на землі державної або комунальної власності, що

перебуває в користуванні іншої особи, й необхідності поділу земельної

ділянки площа новосформованої ділянки не повинна бути меншою

порівняно з максимальним розміром земельних ділянок відповідного

цільового призначення, встановлених у ст. 121 ЗК України.

Підсумовуючи викладені міркування, зазначимо, що набуття права

власності на будівлю чи споруду є підставою виникнення права

власності на земельну ділянку, переходить автоматично разом з правом

160

власності на об’єкти нерухомості, які на ній розташовані. Відповідно до

ст. 120 ЗК України земельна ділянка відчужується при укладенні одного

договору купівлі-продажу одночасно з будівлею чи спорудою, що на ній

знаходиться. Державна реєстрація права власності на земельну ділянку

при переході права власності на об’єкти нерухомості, які на ній

розміщені, має правопідтверджуючий характер, оскільки лише

підтверджує факт переходу прав на цю ділянку.

Досить важливим вбачається дослідження особливостей переходу

права користування земельною ділянкою в разі набуття права власності

на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на ній. Так,

відповідно до ч. 1 ст. 120 ЗК України при набутті права власності на

вказані об’єкти нерухомості, що перебувають у власності й користуванні

іншої особи, припиняється і право власності й користування земельною

ділянкою, на якій знаходяться ці об’єкти. Частиною 2 ст. 120 ЗК України

передбачено: якщо жилий будинок, будівля чи споруда розташовані на

земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права

власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування й

земельною ділянкою, на якій вони розміщені, причому на тих самих

умовах і в тому ж обсязі, що були в попереднього землекористувача.

Іноді у процесі переходу прав на земельну ділянку при переході

права власності на будівлю чи споруду, яка на ній знаходяться,

трапляються випадки, коли об’єкти нерухомого майна розташовані на

земельній ділянці, що перебуває у суб’єкта на праві постійного

користування. Оскільки коло суб’єктів останнього є обмеженим (ст. 92

ЗК України) питання про перехід права користування земельною

ділянкою до особи, як не вправі користуватися нею на тих же правових

підставах, що мав попередній власник зазначених об’єктів нерухомості,

залишається досить актуальним.

Слід підтримати позицію авторів коментаря до Земельного кодексу

України А. М. Мірошниченка й Р. І. Марусенка, які вважають, що

161

положення ч. 2 ст. 120 ЗК України є спеціальними стосовно ст. 92 ЗК

України, яка закріплює обмежене коло суб’єктів права постійного

користування земельними ділянками. Отже, якщо набувачем будівлі або

споруди виступвє суб’єкт, не названий у ст. 92 ЗК України, до нього

переходить право постійного користування земельною ділянкою. У

законодавстві не закріплено процедури переоформлення такого права. А

тому пропонуємо внести до ст. 120 ЗК України положення про

встановлення строку, в межах якого заінтересована особа має звернутися

до уповноваженого органу із заявою про оформлення земельних прав на

ділянку, на якій розміщено об’єкт нерухомості. Безперечно, позиція

щодо переоформлення права постійного користування земельною

ділянкою зазнає критики, бо не відповідатиме інтересам нового

землекористувача, для якого це право є більш сприятливим, оскільки, на

відміну від права оренди, воно не обмежуватиметься жодним строком.

Земельний податок, який сплачують суб’єкти права постійного

користування, зазвичай нижчий за розмір орендної плати [84, с. 306].

У нинішній час перехід права оренди земельної ділянки при

переході права власності на об’єкти нерухомості, які на ній розташовані,

актуалізується, а тому на практиці викликає чимало труднощів.

Відповідно до ч. 5 ст. 120 ЗК України в разі набуття права власності на

жилий будинок, будівлю чи споруду фізичними або юридичними

особами, які не можуть мати у власності земельних ділянок, до них

переходить право користування земельною ділянкою, на якій

розташовано об’єкт нерухомого майна на умовах оренди. Частиною 3

ст. 7 Законом України «Про оренду землі» встановлено, що до особи,

якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю чи

споруду, що розміщені на орендованій земельній ділянці, також

переходить і право оренди цієї земельної ділянки. Договором, який

передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або

споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині

162

оренди попереднім орендарем ділянки, на якій знаходиться об’єкт

нерухомості.

Як видиться на перший погляд, право оренди переходить

автоматично з моменту переходу права на будинок, будівлю чи споруду.

Проте за вказаним вище Законом підставою набуття права оренди

земельної ділянки є договір оренди останньої. Як зазначається в

земельно-правових наукових джерелах, установлення договором

відчуження об’єкта нерухомості умов про перехід права користування

земельною ділянкою не звільняє нового власника цього об’єкта від

обов’язку врегулювати земельні питання безпосередньо з власником

землі [199, c. 174]. Набувач може хіба що вимагати за законом укладення

договору оренди. Утім, якщо оцінити ситуацію, що виникає після

набуття ним прав на будівлю або споруду, виявляється, що набувач

навряд чи буде заінтересований пред’яляти таку вимогу, оскільки її

задоволення призведе до необхідності сплати ним орендної плати.

Пред’явити відповідну вимогу більше зацікавлений власник забудованої

земельної ділянки, який і без того позбавився фактичної можливості її

використовувати.

Вивчення судової практики свідчить, що господарські суди,

нотаріуси, органи Державної фіскальної служби України не визнають

автоматичного переходу права оренди земельної ділянки. Так, Вищий

господарський суд Украни в своїх Узагальненнях судової практики

розгляду господарськими судами справ у спорах, пов’язаних із

земельними правовідносинами (від 01 січня 2010 р.) в абз. 3 пп. «а»

п. 2.2.3. зазначає, що у вирішенні спорів про право власника об’єкта

нерухомості на земельну ділянку, на якій він розташований, судам слід

ураховувати, що виникнення права власності на об’єкт нерухомості не є

підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення

(продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки. Він

також підкреслює, що правочин щодо переходу права власності на

163

об’єкт нерухомості є лише передумою для відповідно переходу права на

землю, яке потрібно оформляти згідно з чинним законодавством

України.

Дослідивши випадки переходу прав землекористування при

переході прав власності на об’єкти незавершеного будівництва,

В. В. Носік слушно підкреслює, що імперативний характер ст. 120 ЗК

України означає, що органи державної влади й органи місцевого

самоврядування не вправі відмовляти в наданні новому власникові

об’єкта незавершеного будівництва земельної ділянки за належним

цільовим і функціональним її використанням й зобов’язані відповідно до

статей 123, 124 та інших статей ЗК України виконати всі юридично

значимі земельно-процесуальні дії. Названа імперативна норма, на

думку автора, є юридичною гарантією захисту суб’єктивних земельних

прав осіб, які набувають право власності на об’єкти незавершеного

будівництва. Якщо ж орган державної влади чи орган місцевого

самоврядування відмовив у передачі земельної ділянки із земель

державної чи комунальної власності новому власникові об’єктів

незавершеного будівництва в користуванні на тих самих умовах і в тому

ж обсязі, що були в попереднього землекористувача, який розпочав і не

завершив будівництво, набувач має гарантоване законодавством право

звернутися до суду з вимогою про передачу йому земельної ділянки

відповідно до закону й договору оренди землі [200, с. 121].

Вважаємо обгрунтованою позицію В. В. Носіка щодо наявності в

органу влади чи органу місцевого самоврядування цього імперативного

обов’язку, який, однак, необхідно уточнити детальніше. Оскільки ст. 120

ЗК України містить положення саме про перехід прав на земельну

ділянку, то придбання особою об’єкта нерухомого майна, що на ній

знаходиться, вже свідчить про виникнення у неї і прав на земельну

ділянку з моменту набуття права власності на цей об’єкт нерухомості.

Отже, обов’язок органів державної влади чи органів місцевого

164

самоврядування в подібних випадках полягає не в передачі цій особі

земельної ділянки в користування, а лише у сприянні в оформленні вже

існуючих у неї прав користування нею, що виникли в набувача в момент

набуття ним права власності на об’єкт нерухомого майна.

Висновки до Розділу 2

1. Процедура виникнення земельних прав – складне правове

явище, яке полягає в системі передбачених законом активних, юридично

значущих дій відповідних суб’єктів, що спрямовані на досягнення

такого результату, як виникнення права власності або права

користування земельною ділянкою.

2. Ознаками процедури виникнення земельних прав:

– бажані наслідки, якими необхідно вважати продовження

дотримання порядку виникнення земельних прав. Ці наслідки є

проміжними, оскільки основним результатом дій, спрямованих на

реалізацію розглядуваних процедур, виступає виникнення суб’єктивного

права власності або права користування земельною ділянкою;

– системний характер, який являє собою систему передбачених і

чітко визначених законом дій, де одна дія передує іншій, а обидві вони

перебувають у тісному зв’язку й у своїй єдності становлять частину цієї

системи;

– наявність процедурних дій, до яких відноситься діяльність

визначених законом відповідних заінтересованих суб’єктів, що має

форму активних дій з боку останніх.

3. Дозвільна процедура, пов’язана з розпорядженням земельними

активами органами державної влади й органами місцевого

самоврядування, має відповідати таким критеріям: (а) забезпечувати

оптимальне співвідношення й ефективну реалізацію публічних та

приватних прав та інтересів; (б) бути найменш обтяжливою при набутті,

165

оформленні й реєстрації земельних прав (за кількістю етапів, часом,

матеріальним навантаженням, ступенем централізації та ін.); (в) бути

максимально захищеною від зловживань (корупції, негативних наслідків

діяльності уповноважених органів, дій третіх осіб); (г) забезпечувати

гарантії виникнення земельних прав, наприклад, у процесі прийняття

уповноваженим органом рішень про надання дозволу на розроблення

проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його

затвердження, а також державної реєстрації цієї ділянки і прав на неї.

4. Земельно-правові норми, які регулюють процедуру виникнення

земельних прав, за своїм характером відносяться до земельно-

процесуальних норм і в подальшому їх доцільно акумулювати в окремій

главі ЗК України.

5. Первинне виникнення, наприклад, права власності на землю

Українського народу та держави пов’язане з набуттям незалежності

Україною. Юридичними підставами виникнення права власності на

землю Українського народу виступають факти прийняття Декларації про

державний суверенітет України, Закону України «Про власність» та

Конституції України, в яких закріплено природне право цього суб’єкта

на землю та інші природні ресурси.

6. Специфіка виникнення права публічної власності на землю

зумовлена різними процедурами. Так, в основу процедури виникнення

права державної й комунальної власності на землю покладено

передовсім розмежування земель державної й комунальної власності,

передбачене спеціальним законом.

7. Для виникнення права загального землекористування громадян

визначальне значення має поєднання таких елементів, як наявність

певної правової норми, внутрішня воля особи, спрямована на реалізацію

загального використання відповідних земель, і реалізація цієї волі через

фактичну їх експлуатацію. Для встановлення цього права важливу роль

відіграє момент його виникнення, що набувається з народженням

166

людини й не потребує спеціального оформлення. Закон не вимагає

досягнення фізичною особою необхідної правоздатності й дієздатності

для набуття нею права користування відповідною земельною ділянкою.

Це право є природним, невідчужуваним, розпорядитися ним неможливо.

Його можна лише здійснювати, фактично користуючись землями

загального користування.

8. Особливості виникнення використання земельної ділянки на

умовах оренди зумовлені обов’язковістю набуття цього права на

конкурентних засадах згідно з чинним законодавством.

9. При наданні в оренду земельної ділянки державної або

комунальної власності укладенню договору оренди землі має передувати

рішення органу, що здійснює розпорядження земельними ділянками в

межах своєї компетенції, визначеної ст. 122 ЗК України. Рішення саме

по собі не створює для орендаря права, яке підлягало б захисту, воно є

лише складником формування волі орендодавця.

10. Земельний аукціон створює умови, за яких унеможливлюється

або утруднюється вчинення корупційних дій представниками

уповноважених органів у сфері виникнення земельних прав. З метою

вдосконалення процедури проведення земельних торгів при значному

попиті на конкретну земельну ділянку доцільно було б здійснювати

відбір між бажаючими учасниками торгів за критеріями оцінювання

перспективності планів щодо подальшого їх господарювання на землі.

Це сприятиме раціональному використанню набутої земельної ділянки.

11. Право на тимчасове зайняття земельної ділянки (наприклад,

для проведення розвідувальних робіт) виникає на підставі угоди між її

власником або погодження із землекористувачем і спеціалізованою

організацією. Воно є зобов’язальним правом невиключного строкового

володіння й користування земельною ділянкою для проведення таких

робіт.

167

12. Сутність автоматичного переходу земельних прав до набувача

об’єкта нерухомості, щодо земельної ділянки, на які цей об’єкт

розташований, незалежно від їх оформлення полягає в тому, що існуюче

раніше суб’єктивне земельне право у відчужувача об’єкта нерухомості

припиняється, одночасно виникаючи у набувача цього об’єкта.

13. Стаття 120 ЗК України потребує внесення змін в частині

встановлення строку, в межах якого зацікавлена особа має звернутися до

уповноваженого органу із клопотанням (заявою) про оформлення

земельних прав на ділянку, на якій розміщено придбаний об’єкт

нерухомості.

168

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення

наукового завдання, що полягає у комплексному науковому розроблені

питань правового регулювання виникнення земельних прав шляхом

з’ясування теоретичних положень щодо визначення правової природи

виникнення земельних прав, розширення теорії земельного права

науковими знаннями про порядок виникнення прав на землю (власності

й користування) у різноманітних суб’єктів земельних відносин,

обґрунтування пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового

регулювання виникнення земельних прав. Проведене дослідження

дозволяє зробити певні висновки, пропозиції й рекомендації, що можуть

мати як теоретичне, так і практичне значення:

1. На підставі проведеного історико-правового аналізу виникнення

земельних прав виділено 5 періодів. Доведено, що сучасний період

правової регламентації виникнення земельних прав започатковано

проведенням земельної реформи, у процесі здійснення якої суттєво

розширено коло суб’єктів земельних прав і підстав виникнення останніх,

отримала подальший розвиток процедура їх виникнення й забезпечення

їх гарантій.

2. З урахуванням цивільно-правових підходів серед земельних прав

можна виділити речові й зобов’язальні. Речові – це абсолютні права на

індивідуально-визначену земельну ділянку, що реалізуються особою

безпосередньо щодо об’єкта права й мають пріоритет перед

зобов’язальними правами. Зобов’язальні земельні права, коло яких є

необмеженим, передбачають забезпечені законом або договором певні

можливості суб’єктів щодо конкретних земельних ділянок. Ці права

здійснюються особою не безпосередньо, а через поведінку зобов’язаних

суб’єктів.

169

3. Серед ознак земельної ділянки як об’єкта земельних прав можна

виокремити: (а) її індивідуалізуючі ознаки, до яких слід віднести

розташування, площу й межі земельної ділянки і (б) ідентифікуючі, до

яких належать кадастровий номер, цільове призначення, дозвільне

використання, встановлені на земельну ділянку права, обмеження

останніх, обтяження на земельну ділянку, економічні, якісні

характеристики, наявність на ній об’єктів. Ідентифікуючі ознаки

формуються на підставі використання кадастрового номера земельної

ділянки й забезпечують максимальну поінформованість заінтересованих

осіб.

4. Формуванням земельної ділянки слід вважати процедуру, яка

охоплює окремі логічно послідовні стадії, в межах яких відбувається

документальне встановлення технічних, економічних характеристик і

правового режиму земельної ділянки у процесі землеустрою, і яка

завершується внесенням відомостей про неї до Державного земельного

кадастру з присвоєнням їй кадастрового номера.

5. Формування земельної ділянки як об’єкта майбутніх земельних

прав слід розглядати у 2-х аспектах: (а) як результат реалізації

земельних правовідносин організаційного характеру, пов’язаних з

територіальним плануванням, землеустроєм, веденням Державного

земельного кадастру та ін., і (б) як результат затвердження проекту

землеустрою щодо відведення земельної ділянки, який містить її опис.

6. Підстави виникнення земельних прав − це визначені земельним

законодавством юридично значимі обставини, що виступають

юридичними фактами для виникнення цих прав у межах відповідних

правовідносин. Вони можуть бути класифіковані, приміром, за формою

власності на земельну ділянку: (а) первинні підстави виникнення права

власності, за якими суб’єктивне земельне право виникає вперше або

незалежно від волі попередніх власників; (б) похідні підстави, за якими

суб’єктивне право власності на земельну ділянку виникає за волею

170

попереднього власника. Практичне значення такого поділу полягає в

тому, що за похідних підстав виникнення цього права завжди потрібно

враховувати можливість існування прав на земельну ділянку інших осіб

– невласників (орендаря, заставодержателя, суб’єктів іншого обмежено

речового права). Запропоновано підстави виникнення земельних прав

також диференціювати на адміністративно-правові, цивільно-правові й

комплексні.

7. Процедура виникнення земельних прав – це система активних,

юридично значимих дій зацікавленого суб’єкта, які спрямовані на

досягнення бажаного результату.

8. З метою подолання роз’єднаності земельно-реєстраційної

процедури доцільно передати функції державної реєстрації земельних

ділянок від органу, який веде Державний земельний кадастр, до органу,

підпорядкованому Міністерству юстиції України, який здійснює

державну реєстрацію прав на землю та іншу нерухомість.

9. Земельно-процесуальні норми, що регулюють процедуру

виникнення земельних прав, слід закріпити в окремій главі ЗК України.

10. Право на тимчасове зайняття земельної ділянки, як

зобов’язальне право невиключного строкового володіння й

користування нею для проведення певних робіт (наприклад

розвідувальних), виникає з моменту підписання акта приймання-

передачі носієм земельних прав і спеціалізованою організацією, який

складається згідно з відповідною угодою.

11. Процедура переходу права користування земельною ділянкою в

разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду,

що розміщені на земельній ділянці, потребує закріплення у ст. 120 ЗК

України строків для звернення набувача об’єкта нерухомості до

власника земельної ділянки з пропозицією оформити останню йому в

користування.

171

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рогожин А. Й. Історія держави і права України: підруч. для юрид.

вищих навч. закладів і фак. : У 2 ч. [Текст] / А. Й. Рогожин, М. М. Страхов ;

за ред. А. Й. Рогожина. – К. : Ін Юре, 1996. – Ч. 1. – 368 с.

2. Захапченко П. Історія держави і права України: підручник [Текст] /

П. Захарченко. – К. : Атіка, 2005. – 542 с.

3. Краснікова О. М. Фінанси та кредит у сільському господарстві

Лівобережної України епохи вільного підприємництва (1861-1917 рр.)

[Текст] : автореф. дис. … канд. екон. наук : 08.01.04 / О. М. Краснікова ;

Київський ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 1999. – 16 с.

4. Декрет о земле съезда советов рабочих и солдатских депутатов от

27.10.1917 г. // Хрестоматия по истории отечественного государства и права.

1917-1991 г.г. / под ред. О. И. Чистякова. − М. : Зерцало, 1997. – С. 10-11.

5. Чубуков Г. В. Земельное право России: учебник [Текст] /

Г. В. Чубуков. – М. : Издание г-на Тихомирова М. Ю, 2004. – 328 с.

6. Будзилович І. Перший Земельний кодекс України та проблеми

сучасного земельного законодавства (до 75-річчя прийняття

Кодексу) [Текст] / І. Будзилович, А. Юрченко // Право України. – 1998. – № 2.

– С. 92-96.

7. О социализации земли [Текст] : Декрет ВЦИК от 19 февраля

1918 г. // СУ РСФСР. – 1918. – № 25. − Ст. 346.

8. Заріцька І. М. Виникнення радянського земельного законодавства

(листопад 1917 – квітень 1918 рр.) [Текст] / І. М. Заріцька // Часопис

Київського ун-ту права. – 2008. – № 1. – С. 43-48.

9. Подковенко Т. О. Земельне законодавство України в 1917-

1920 рр. [Текст] / Т. О. Подковенко // Актуальні проблеми міжнародних

відносин. – 2002. – Вип. 34. – С. 162-167.

172

10. Про внесення в дію Земельного кодексу [Текст] : Постанова

Президії ВУЦВК від 29 листопада 1922 р. // ЗУ УСРР. – 1922. − № 51. –

Ст. 750.

11. Аксененок Г. А. Вопросы правового обеспечения наиболее

правильного и производительного использования земли [Текст] /

Г. А. Аксененок // Советское государство и право. − 1955. – № 4. – С. 8-10.

12. Казанцев Н. Д. Законодательные основы земельного строя в

СССР [Текст] / Н. Д. Казанцев – М. : Юрид. лит., 1971. – 176 с.

13. Сырых Е.В. Земельное право: учебник [Текст] / Е. В. Сырых. – М. :

ЗАО Юстицинформ, 2004. – 336 с.

14. Основы земельного законодательства Союза ССР и союзных

республик от 13 декабря 1968 г. // Ведом. Верхов. Совета СССР. – 1968. –

№ 51. – Ст. 485.

15. Аксененок Г. А. Земельные правоотношения в СССР [Текст] /

Г. А. Аксененок. – М. : Гор. издат. юр. литературы, 1958. – 424 с.

16. Основы законодательства Союза ССР и союзных республик о земле

от 28 февраля 1990 г. // Ведом. Съезда народных депутатов СССР и Верхов.

Совета СССР. – 1990. – № 10. – Ст. 129.

17. Каракаш И. И. О соотношении общесоюзного и республиканского

земельного законодательства [Текст] / И. И. Каракаш // Актуальные

проблемы формирования правового государства: краткие тезисы докладов и

науч. республ. науч. конф., 24-26 октября 1990 г. – Х. : Изд. Харьк. юрид. ин-

та, 1990. – С. 157-158.

18. Земельний кодекс Української РСР від 18.12.1990 р. // Відом.

Верхов. Ради України. – 1991. − № 10. – Ст. 98.

19. Декларація про державний суверенітет від 16.07.1990 р. № 55-XII //

Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.

20. Минина Е. Л. О некоторых проблемах развития земельного

законодательства на современном этапе [Текст] / Е. Л. Минина // Государство

и право. – 1997. – № 3. – С. 32-63.

173

21. Про власність [Текст] : Закон УРСР від 7 лютого 1991 р. № 697-

XII // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. – № 20. – Ст. 249.

22. Про форми власності на землю [Текст] : Закон України від 30 січня

1992 р. № 2073-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 18. – Ст. 225.

23. Земельний кодекс України від 13 березня 1992 р. № 561-XII //

Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 25. – Ст. 354.

24. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. № 2768–III //

Відом. Верхов. Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27.

25. Третяк А. М. Земельна політика та земельні відносини: соціально-

економічні і духовні аспекти розвитку [Текст] / А. М. Третяк, В. М. Другак. –

К. : ННЦ «Ін-т аграр. економіки», 2007. – 184 с.

26. Сидор В. Д. Земельне законодавство України: сучасний стан та

перспективи розвитку: монографія [Текст] / В. Д. Сидор. – К. : Вид-во

«Юридична думка», 2011. – 312 с.

27. Кулинич П. Ф. Земля і Конституція. Про деякі положення

Основного Закону України щодо землі та дискусії навколо них [Текст] /

П. Ф. Кулинич // Вісник «Фермер України». – 2001. – № 11 (32). – С. 26-28.

28. Каракаш І. І. Актуальні питання реформування конституцій права

власності на природні об’єкти та їх ресурси [Текст] / І. І. Каракаш //

Реформування правової системи України: проблеми та перспективи розвитку

в контексті європейських інтеграційних процесів: міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Київ, 28-29 квітня 2004 р.), зб. наук. праць. В 2 ч. / Редкол.: С. А. Єрохін,

В. Ф. Погорілко, Я. М. Шевченко та ін. – К.: Нац. академія управління, 2004.

– Ч. 2. – 458 с.

29. Носік В. В. Право власності на землю Українського народу:

Монографія [Текст] / В. В. Носік. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

30. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку

поділу та об'єднання земельних ділянок [Електронний ресурс] : Закон

України від 05.03.2009 р. № 1066-VI // Верховна Рада України : офіц. веб-

174

сайт. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-

bin/laws/main.cgi?nreg=1066-17. – Заг. з екрану.

31. Шульга М. Набувальна давність на земельну ділянку: на шляху з

минулого у майбутнє [Текст] / М. Шульга // Вісник Академії правових наук

України. – 2002. – № 4. – С. 120-124.

32. Федорович В. І. Набуття права власності на землю за давністю

користування [Текст] / В. І. Федорович // Актуальні питання реформування

правової системи України: зб. наук. статей за матер. ІV міжнар. наук.- практ.

конф. м. Луцьк, 1-2 червня 2007 р. − Том ІІ. – Луцьк. – 2007. – С. 101-102.

33. Марусенко Р. І. Запитуйте-відповідаємо. Набуття права на земельну

ділянку за давністю користування (набувальна давність) [Текст] /

Р. І. Марусенко // Земельне право України: теорія і практика. – 2008. – № 3. –

С. 43-47.

34. Коваленко Т. О. Проблеми набуття права власності на землю

суб’єктами аграрного підприємництва [Текст] / Т. О. Коваленко // Бюлетень

Міністерства юстиції України. – 2007. – № 8 (70). – С. 54-67.

35. Мірошниченко, А. М. Немає суб’єкта – немає й права [Текст] /

А. М. Мірошніченко // Землевпорядний вісник. – 2007. – № 5. – С. 9-11.

36. Сидор В. Д. Історично-правові передумови формування

вітчизняного земельного законодавства [Текст] / В. Д. Сидор // Вісник

Запорізького національного університету. − 2010. − № 4. – С. 111-117.

37. Земельне право України: підруч. [Текст] / Г. І. Балюк,

Т. О. Коваленко, В. В. Носік та ін.; за ред. В. В. Носіка. – К. : Видавничо-

поліграфічний центр «Київський ун-т». – 2008. – 511 с.

38. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів

юридичних вищих навчальних закладів [Текст] / М. В. Цвік, О. В. Петришин,

Л. В. Авраменко та ін.; за ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України

М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. –

Х. : Право, 2011. – 584 с.

175

39. Гринько С. В. Правові аспекти реєстрації прав на землю [Текст] :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / С. В. Гринько; Київський нац.

ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2003. – 20 с.

40. Право землепользования в СССР и его виды [Текст] /

Г. А. Аксененок. − М. : Издательство «Юридическая литература», 1964. –

548 с.

41. Ефимова Л. Г. О соотношении вещных и обязательственных прав

[Текст] / Л. Г. Ефимова // Государство и право. – 1998. – № 10. – С. 35-44.

42. Суханов Е. А. Вещные права в новом Земельном кодексе России

[Текст] / Е. А. Суханов // Экологическое право. – 2003. – № 1. – С. 50-53.

43. Цивільне право України: підручник [Текст] / Є. О. Харитонов,

О. І. Харитонова, О. В. Старцев. – Вид. 2, перероб. і доп. – К. : Істина, 2009. –

816 с.

44. Чорнолуцький Р. В. Проблеми правосуб’єктності осіб у колізійному

праві України [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Р. В. Чорнолуцький; Нац. ун.-т "Одеська юридична академія". – Одеса, 2006.

− 20 с.

45. Крамаренко О. В. Поняття та види прав на землі для будівництва

багатоквартирних житлових будинків у містах [Текст] / О. В. Крамаренко //

Часопис Київ. ун-ту права. – 2010. − № 2. – С. 255-259.

46. Сергеев А.В. Проблемы применения ограниченных вещных прав на

земельный участок [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

А. В. Сергеев; Казан. гос. ун-т им. В. И. Ульянова-Ленина. – Казань, 2006. –

28 с.

47. Бусуйок Д. В. Правове регулювання виникнення, здійснення та

припинення прав на землю: навч. посібник [Текст] / за заг. ред.

П. Ф. Кулинича. – К. : Вид-во Європейського університету, 2010. – 185 с.

48. Бусуйок Д. В. Поняття та система прав на землю за земельним

законодавством України [Текст] / Д. В. Бусуйок // Правова держава:

щорічник наукових праць. – 2007. – Вип. 18. – С. 414-418.

176

49. Ефимова Л. Г. О соотношении вещных и обязательственных прав

[Текст] / Л. Г. Ефимова // Государство и право. – 1998. – № 10. – С. 35-44.

50. Свит Ю. П. Ограниченные вещные права на землю [Текст] /

Ю. П. Свит // Закон. – 2004. – № 2. – С. 20-27.

51. Мірошниченко, А. М. Щодо необхідності вдосконалення системи

прав на земельні ділянки [Текст] / А. М. Мірошниченко // Розвиток

організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі: матер.

«круглого столу», м. Харків, 13 червня 2014 р.: зб. тез наук. доп. / за ред.

А. П. Гетьмана, М. В. Шульги; Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. – Х.:

Оберіг, 2014. – C. 28-30.

52. Мірошниченко А. М. Зобов’язальні права користування земельною

ділянкою [Текст] / А. М. Мірошниченко, А. І. Ріпенко // Право України. –

2012. − № 7. – С. 40-49.

53. Евтихеев И. И. Земельное право [Текст] / И. И. Евтихеев. – М. ; Л. :

Новая деревня, 1929. – 443 с.

54. Кулинич П. Ф. Земельна ділянка як об’єкт правових відносин:

поняття, ознаки, види [Текст] / П. Ф. Кулинич // Часопис Київ. ун-ту права. −

2010. − № 3. – С. 215-218.

55. Шульга М. В. Актуальні проблеми правового регулювання

земельних відносин в сучасних умовах [Текст] : автореф. дис. … докт. юрид.

наук : 12.00.06 / М. В. Шульга ; Нац. юридична академія ім. Ярослава

Мудрого – Х., 1998. – 37 с.

56. Ільницька Н. В. Оренда земель сільськогосподарського

призначення: правові аспекти [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук :

12.00.06 / Н. В. Ільницька ; НАН України, Ін-т держави і права ім.

В. М. Корецького. – К., 1999. – 18 с.

57. Мірошниченко А. М. Земельне право України: підручник [Текст] /

А. М. Мірошниченко. – 2-ге видання, допов. І перероб. – К. : Алерта; ЦУП,

2011. – 678 с.

177

58. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар [Текст] /

В. І. Андрейцев, Г. І. Балюк, А. П. Гетьман та ін.; за ред. В. І. Семчика. – 3-є

вид., перероб. і доп. − К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 896 с.

59. Великий енциклопедичний юридичний словник [Текст] / за ред.

Ю. С. Шемшученка. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. –

992 с.

60. Андрейцев В. І. Об’єкти земельних правовідносин за новим

Земельним кодексом України [Текст] / В. І. Андрейцев // Законодавство

України: науково-практичні коментарі. – 2002. − № 2. – С. 3-19.

61. Голиченков А. К. Проблемы формирования нового земельного

законодательства России [Текст] / А. К. Голиченков // Вестник Московск. ун-

та. – 1995. – № 5. – С. 35-39.

62. Бондар О. Г. Земля як об’єкт права власності за земельним

законодавством України [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук :

12.00.06 / О. Г. Бондар ; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН

України. − К., 2005. – 20 с.

63. Федорович В. І. Земля як об’єкт земельних відносин [Текст] /

В. І. Федорович // Вісник Львівського університету. – 2006. – Вип. 43. –

С. 249-254.

64. Ходико Ю. Є. Деякі питання іпотеки земельних ділянок [Текст] /

Ю. Є. Ходико // Вісник Нац. академії прокуратури України. – 2012. – № 4. –

С. 58-62.

65. Земельне право України: підручник [Текст] / за ред.

О. О. Погрібного та І. І. Каракаша. – Вид. 2, перероб. і доп. – К. : Істина, 2009.

– 600 с.

66. Каракаш И. И. Право собственности на землю и право

землепользования в Украине: науч.-практ. пособие [Текст] / И. И. Каракаш. –

К. : Истина, 2004. – 215 с.

67. Ріпенко А. І. Земельні ділянки та інші нерухомі речі як правові

абстракції / А. І. Ріпенко // Форум права. – 2013. – № 1. – С. 822-830. −

178

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://arhive.nbuv.gov.ua/e-

journals/FP/2013-1/13raijpa.pdf. − Заг. з екрану.

68. Мисник Н. Н. К понятию земельного участка [Текст] /

Н. Н. Мисник // Государство и право. – 2005. – № 10. – С. 57-66.

69. Дремлюга К. О. Підстави набуття прав на землю громадянами

України [Текст] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / К. О. Дремлюга; Нац.

ун-т біоресурсів і природокористування України. – К., 2010. – 212 с.

70. Сидор В. Д. Теоретичні підходи до визначення ознак земельної

ділянки [Текст] / В. Д. Сидор // Науковий вісник Ужгородського нац. ун-ту. –

2014. − Вип. 27. − Т. 2. – С. 97-100.

71. Кулинич О. П. До питання визначення земельної ділянки як об’єкта

цивільних та земельних прав [Текст] / О. П. Кулинич // Науковий вісник Нац.

ун-ту біоресурсів і природокористування України. – 2014. – Вип. 197. – Ч. 2. –

С. 182-188.

72. Кулинич П. Ф. Об'єкти земельних правовідносин в Україні:

теоретичні аспекти [Текст] / П. Ф. Кулинич // Право України. – 2014. – № 55.

– С. 142-154.

73. Андрейцев В. І. Земельне право і законодавство суверенної

України : актуальні проблеми практичної теорії [Текст] / В. І. Андрейцев. –

[2-ге вид., випр.]. – К. : Знання, 2007. – 445 с.

74. Мірошниченко, А. М. Земельне право України : підручник [Текст] /

А. М. Мірошниченко. – К. : Алерта ; ЦУЛ, 2012. –392 с.

75. Керівні принципи щодо одиниць нерухомого майна та їх

ідентифікаторів, а також щодо їх значення для забезпечення ефективного

адміністративного управління землею та землеустрою на державному рівні,

підготовлені в 2002 р. Європейською економічною комісією ООН

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.unece.org/env/documents/2005/wpla/Guideline. − Заг. з екрану.

179

76. Кулинич П. Ф. Земельна ділянка як об’єкт правових відносин:

поняття, ознаки, види [Текст] / П.Ф. Кулинич // Часопис Київ. ун-ту права. –

2010. – № 3. – С. 215-219.

77. Ріпенко А. Перспективи запровадження тривимірного земельного

кадастру в Україні: складнощі міжгалузевого правового регулювання /

А. Ріпенко // Землевпорядний вісник. – 2010. – [Електронний ресурс]. −

Режим доступу: https://www.academia.edu/10437865/3-D_CADASTRE. − Заг. з

екрану.

78. Кондратенко Д. Ю. Правові проблеми запровадження тривимірної

облікової системи земель у сфері земельних відносин [Текст] /

Д. Ю. Кондратенко // Науковий вісник Нац. ун-ту біоресурсів і

природокористування України. − 2015. – Вип. 218. − Ч. 2 – С. 137-145.

79. Ріпенко А. Правові аспекти використання земельних ділянок та

іншої нерухомості у тривимірному просторі [Електронний ресурс] /

А. Ріпенко. − Режим доступу: http://www.academia.edu/9335024/ Правові

проблеми тривимірного 3d кадастру в Україні. − Загл. з екрану.

80. Євсюков Т. О. Перспективи впровадження 3d-кадастру в Україні

[Електронний ресурс] / Т. О. Євсюков, І. П. Поліщук. − Режим доступу:

http://nubip.edu.ua/sites/default/files/u31/Zbirnik_2015_(4).pdf. − Загл. з екрану.

81. Кулинич П. Ф. Об’єкти земельних правовідносин в Україні:

теоретичні аспекти [Текст] / П. Ф. Кулинич // Право України. – 2014. – № 55.

– С. 142-154.

82. Сахаров П. Д. Еще раз о земельном процессе в СССР [Текст] /

П. Д. Сахаров // Советское государство и право. – 1971. – № 9 – С. 39.

83. Кулинич П. Практичний посібник з питань формування

(доформування) земельних ділянок та оформлення прав на них: проект

USAID АгроІнвест [Текст] / П. Кулинич. – К., 2013. – 74 с.

84. Науково-практичний коментар Земельного кодексу

України[Текст] / А. М. Мірошниченко, Р. І. Марусенко. − 5-те видання,

змінене і доповнене. – К. : Алерта, 2013. – 544 с.

180

85. Піфко О. О. Перспективи формування єдиної системи реєстрації

речових прав на нерухоме майно та їх обмежень в Україні [Текст] /

О. О. Піфко // Науковий вісник Ужгородського ун-ту. – 2007. – Вип. 8. –

С. 220-223.

86. Великий тлумачний словник сучасної української мови [Текст] /

уклад і голов. ред. Бусел В. Т. – К. : Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – 1736 с.

87. Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс):

підручник [Текст] / О. Ф. Скакун. – Х. : Еспада, 2006. – 776 с.

88. Популярна юридична енциклопедія [Текст] / В. К. Гіжевський,

В. В. Головченко, Е. Ф. Демський та ін.; ред. І. С. Чиж, В. С. Ковальський. −

К. : Юрінком Інтер, 2003. − 528 с.

89. Чувакова Г.М. Дефектність фактичних складів [Текст] : автореф.

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Г. М. Чувакова ; Одес. нац. юрид. акад. –

О., 2004. – 19 с.

90. Конституція України: науково-практичний коментар [Текст] /

редкол.: В. Я. Тацій, О. В. Петришин, Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад. прав.

наук України. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2011. – 1128 с.

91. Бусуйок Д. В. Обмеження прав на землю за законодавством

України [Текст] / Д. В. Бусуйок. − К. : Юридична думка, 2006. − 143 с.

92. Карлова Н. В. Возникновение, изменение и прекращение прав на

землю в Российской Федерации [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук :

12.00.06 / Н. В. Карлова ; Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова. − М., 2004. –

2 с.

93. Земельные правоотношения в СССР [Текст] / Г. А. Аксенёнок. −

М. : Гос. изд-во юр. лит., 1958. – 424 с.

94. Силенок О. І. Підстави виникнення, зміни та припинення

правовідносин у сфері земельної реформи [Текст] / О. І. Силенок // Вісник

Київ. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. − 1998. – Вип. 36. – С. 50-55.

181

95. Бусуйок Д. В. Правове регулювання обмежень прав на землю в

Україні [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / Д. В. Бусуйок ;

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. − К., 2005. − 20 с.

96. Боголюбов С. А. Земельное право: учебник для вузов [Текст] /

С. А. Боголюбов, В. В. Никишин, В. В. Устюкова. – М. : Изд-во НОРМА,

2003. – 432 с.

97. Цивільне право України: підручник [Текст] / О. В. Дзера,

Д. В. Боброва, А. С. Довгерт. − [2-е вид., допов. і перероб.]. − К. : Юрінком

Інтер, 2004. − 722 с.

98. Чубаров В. В. Кодификация российского земельного

законодательства [Текст] / В. В. Чубаров // Кодификация российского

частного права. − 2008. – С. 267-306.

99. Полішко Н. Л. Особливості укладення договорів на торгах,

аукціонах, конкурсах [Текст] / Н. Л. Полішко // Юридична наука. – 2011. –

№ 4-5. – С. 24-30.

100. Беляева О. А. Аукционы и конкурсы. Комментарий судебно-

арбитражной практики [Текст] / О. А. Беляева. – М. : Юр. фирма

«Контракт» ; Волтерс Клувер, 2010. – 304 с.

101. Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных

отношений в современных условиях: монография [Текст] / М. В. Шульга. –

Х. : Консум, 1998. – 224 с.

102. Дремлюга К. О. Набуття права оренди земельної ділянки: правове

регулювання [Текст] / К. О. Дремлюга // Університетські наукові записки. –

2007. – № 4 (24). – С. 276-278.

103. Земельний кодекс України: науково практичний коментар [Текст] /

А. В. Григоренко, Л. С. Григоренко, В. І. Курило та ін. – К. : «Центр учбової

літератури» 2014. – 608 с.

104. Буракова А.М. Земельні спори із суб’єктом владних повноважень

[Текст] / А. М. Буракова // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та

екологічного права: зб. матер. круг. столу (24 травня 2013 р.) / за ред.

182

Шульги М. В., Саннікова Д. В. – 2013. – Нац. ун-т «Юридична академія

України імені Ярослава Мудрого», Нац. академія правових наук України. –

С. 67-68.

105. Погрібний О.О. Окремі питання вирішення земельних спорів

[Текст] / О. О. Погрібний // Проблеми законності. – 2009. − № 100. – С. 175-

187.

106. Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що

виникають із земельних правовідносин [Електронний ресурс]: Постанова

Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 р. № 6. –

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0006600-11. − Заг. з

екрану.

107. Про практику застосування судами земельного законодавства при

розгляді цивільних справ [Електронний ресурс]: Постанова Пленуму

Верховного Суду України від 16.04.2004 р. № 7. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/va007700-04. − Заг. з екрану.

108. Постанова Вищого адміністративного суду від 20.08.2014 р. по

справі № К/9991/27687/12 // Судовий вісник. − 2014. – № 9 (101). – 25

вересня.

109. Спасибо І. А. Можливість набуття права власності на об’єкти

самочинного та незавершеного будівництва [Текст] / І.А. Спасибо // Вісник

академії правових наук України. – 2012. − № 3 (70). − С. 101-108.

110. Земельне право: підручник [Текст] / М. В. Шульга, Н. О. Багай,

В. І. Гордєєв, та ін.; за ред. М. В. Шульги. – Х. : Право, 2013. – 520 с.

111. Дремлюга К. О. Підстави набуття прав на землю громадянами

України [Текст] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / К. О. Дремлюга ; Нац.

ун-т біоресурсів і природокористування України. – К., 2010. – 212 с.

112. Кулинич П. Ф. Державна реєстрація прав на земельну і неземельну

нерухомість: світовий досвід та проблеми його імплементації в Україні

[Текст] / П. Ф. Кулинич // Земельне право України. – 2006. – № 9. – С. 30-39.

183

113. Лісова Т. В. Особливості державної реєстрації прав на землю в

сучасних умовах [Текст] / Т. В. Лісова // Вісник Харківського нац. ун-ту

внутрішніх справ. – 2013. − № 2. – С. 273-282.

114. Лісова Т. В. Актуальні питання державної реєстрації прав на

землю [Текст] / Т. В. Лісова // Публічне управління: теорія та практика. –

2013. – Вип. 2. – С. 144-149.

115. Марусенко Р. І. Стан законодавчого забезпечення та перспективи

державної реєстрації прав на земельні ділянки [Текст] / Р. І. Марусенко //

Українське комерційне право. − 2010. − № 10. – С. 30-38.

116. Марусенко Р. І. Реформування системи реєстрації прав на

нерухоме майно: завершення чи початок? [Текст] / Р. І. Марусенко //

Українське комерційне право. − 2015. − № 14. – С. 40-50.

117. Овчарук С. С. Організаційно правові засади державної реєстрації

речових прав на нерухоме майно та їх обмежень [Текст] : дис. … канд. юрид.

наук : 12.00.07 / С. С. Овчарук ; Ін-т законодавства В. Р. України. – К., 2009 –

225 с.

118. Шульга М. В. Проблеми державної реєстрації земельних прав

[Текст] / М. В. Шульга // Українське комерційне право. − 2009. − № 9. – С. 20-

27.

119. Настечко К. О. Зміст і функції оформлення прав на земельні

ділянки [Текст] / К. О. Настечко // Юридична Україна. – 2010. – № 7. – С. 80-

83.

120. Носік В.В. Виникнення права власності на землю: теоретичні і

практичні аспекти [Текст] / В. В. Носік // Право України. – 2004. – № 9. –

С. 81-85.

121. Гринько С. В. Правові аспекти реєстрації прав на землю [Текст] :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / С. В. Гринько ; Київський нац.

ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2003. – 20 с.

122. Піфко О. О. Теоретико-правові аспекти співвідношення

державного земельного кадастру та реєстрації прав на землю [Текст] /

184

О. О. Піфко // Науковий вісник Херсонського держ. ун-ту. − Вип. 5-2. − Т. 2.

– С. 25-30.

123. Шульга М. Юридичні засади державної реєстрації земельних

ділянок та земельних прав [Текст] / М. Шульга // Мала енциклопедія

нотаріуса. – 2012. – № 3 (63). – С. 55-61.

124. Кулинич П.Ф. Державна реєстрація прав на земельну нерухомість

та земельний кадастр: поняття, співвідношення та правові засади [Текст] /

П. Ф. Кулинич // Юридичний журнал. – 2005. – № 11 (41). – С. 35-42.

125. Чопенко В. Уповільнена хода земельної реформи [Текст] /

В. Чопенко // Дзеркало тижня. – 4 липня 2015 р. − № 24 (220) – С. 4.

126. Кулинич П. Ф. Державне управління у сфері використання та

охорони земельних ресурсів [Текст] / П. Ф. Кулинич, В. І. Семчик,

М. В. Шульга // Земельне право України. Академічний курс: підручник. – К. :

Вид. Дім «Ін Юре». – 2008. – 600 с.

127. Ільків Н. Державна реєстрація у сфері земельних відносин [Текст] /

Н. Ільків // Публічне право. – 2012. – № 3 (7). – С. 76-82.

128. Слободянюк С. О. Правове регулювання державної реєстрації

речових прав на нерухоме майно : монографія [Текст] / С. О. Слободянюк. –

К. : Юрінком Інтер, 2013. – 272 с.

129. Піфко О. О. Реєстрація права на землю у країнах Європи:

порівняльний аналіз [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 /

О. О. Піфко ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2011. – 20 с.

130. Гринько С. В. Правові аспекти реєстрації прав на землю:

монографія [Текст] / С. В. Гринько. – К. : “Київський університет”, 2004. –

172 c.

131. Настечко К. О. Оформлення прав на земельні ділянки: щодо

визначення поняття [Текст] / К. О. Настечко // Держава і право. – 2007. –

С. 519-525.

132. Козырь О. М. Недвижимость в новом Гражданском кодексе

России [Текст] / О. М. Козырь // Гражданский кодекс России: Проблемы.

185

Теория. Практика: Сб. памяти С. А. Хохлова / отв. ред. А. Л. Маковский. –

М. : Междунар. центр финансово-экономического развития, 1998. – С. 271-

297.

133. Бусуйок, Д. В. Правові аспекти державної реєстрації прав на

землю та їх обтяжень [Текст] / Д. В. Бусуйок // Науковий вісник Нац. ун-ту

біоресурсів і природокористування України. – 2010. − Вип. 156. – С. 126-137.

134. Кулинич П. Ф. Як об'єднати земельно-реєстраційну систему

України [Текст] / П. Ф. Кулинич // Українське комерційне право. − 2015. −

№ 14. – С. 15-21.

135. Мірошниченко А. М. Вдосконалення правового забезпечення

державної реєстрації речових прав на нерухоме майно [Текст] /

А. М. Мірошниченко // Українське комерційне право. − 2015. − № 14. – С. 51-

60.

136. Ожегов С. И. Словарь русского языка: 70000 слов [Текст] / под

ред. Н. Ю. Шведовой; АН СССР, Ин-т русского яз. – М. : Русс. яз., 1989. –

924 с.

137. Новий тлумачний словник української мови: в 3 т. [Текст] / укл.

В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 2003. – Т. 3. – 864 с.

138. Носік В. В. Конституційні засади реалізації права власності на

землю в Україні [Текст] / В. В. Носік // Актуальні проблеми приватизації та

оцінки земель: зб. наук. праць / за ред. Б. А. Семенкова. – Суми : ВВП «Мрія

– 1», 1999. – С. 12-16.

139. Яніцький В. П. Порядок набуття права власності на земельну

ділянку в Україні [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 /

В. П. Яніцький ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. − К., 2007. – 18 с.

140. Пауль А. Г. Процессуальные нормы бюджетного права [Текст] /

под ред. М. В. Карасевой, А. Г. Пауль. – СПб. : Питер, 2003. – 208 с.

141. Політологічний енциклопедичний словник [Текст] / за ред.

М. П. Требіна. – Х. : Право, 2015. – 816 с.

186

142. Рапопорт А. Различные подходы к ОТС [Текст] / А. Рапопорт //

Системные исследования. − 1969. – С. 55-79.

143. Кавелин С. П. Земельное право и земельный процесс

(Догматический анализ Земельного законодательства СССР) [Текст] /

С. П. Кавелин. – Воронеж : Б. и., 1925. – 369 с.

144. Сыродоев Н. А. Возникновение прав на землю [Текст] /

Н. А. Сыроедов // Государство и право. – 2004. – № 10. − С. 65-73.

145. Сахаров П. Д. Землеустроительный процесс в СССР [Текст] /

П. Д. Сахаров. – М. : Юрид. лит. 1968. – 158 с.

146. Краснов Н. И. Процессуальные вопросы земельного права

[Текст] / Н. И. Краснов, И. А Иконицкая. – М. : Наука, 1975. – 151 с.

147. Общая теория советского земельного права [Текст] / под ред.

Г. А. Аксененка, И. А. Иконицкой, Н. И. Краснова. – М. : Наука, 1983. –

456 с.

148. Гетьман А. П. Вступ до теорії еколого-процесуального права

України [Текст] / А. П. Гетьман. – Х. : Основа, 1998. – 206 с.

149. Гетьман А. П. Процессуальные нормы и отношения в

экологическом праве [Текст] / А. П. Гетьман. – Х. : Основа, 1994 – 136 с.

150. Лейба Л. В. Правове регулювання вирішення земельних спорів

[Текст] : автореф. дис… канд. юрид. наук : 12.00.06 / Л. В. Лейба ; Нац. юрид.

академія ім. Я. Мудрого. – Х., 2005. – 20 с.

151. Ковальський Д. В. Земельно-процесуальні правовідносини

[Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / Д. В. Ковальський ;

Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2006. – 20 с.

152. Юридическая процессуальная форма: теория и практика [Текст] /

под ред. П. Е. Недбайло и В. М. Горшенева. – М. : Наука, 1976. – 280 с.

153. Юсупов В. А. Правоприминительная деятельность органов

управления [Текст] / В. А. Юсупов. – М. : Юрид. лит., 1979. – 136 с.

154. Лучин В. О. Процессуальные нормы в советском государственном

праве [Текст] / В. О. Лучин. – М. : Юр. лит-ра, 1976. – 168 с.

187

155. Винницкий Д. В. Налоговое процедурное право и налоговый

процесс: проблемы становлення [Текст] / Д. В. Винницкий //

Законодательство. – 2003. – № 2. – С. 23-31.

156. Бахрах Д. М. Юридический процесс и административное

судопроизводство [Текст] / Д. М. Бахрах // Журнал российского права. –

2000. – № 9. – С. 6-17.

157. Яковенко О. В. Правовая процедура [Текст] : автореф. … дис.

канд. юрид. наук : 12.00.01 / О. В. Яковенко ; Саратовская гос. академия

права. – Саратов, 1999. – 21 с.

158. Ожегов С. И. Толковый словарь русского языка: 80000 слов и

фразеологических выражений [Текст] / С. И. Ожегов, Н. Ю. Шведова. – М. :

Азъ, 1996. – 928 с.

159. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник [Текст] /

О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

160. Скобелкин В. Н. Обеспечение трудовых прав рабочих и служащих

(нормы и правоотношения) [Текст] / В. Н. Скобелкин. – М. : Юрид. лит.,

1982. – 168 с.

161. Бусуйок Д. В. Правове регулювання процедури здійснення

державного управління у сфері використання і охорони землі [Текст] /

Д. В. Бусуйок // Часопис Київ. ун-ту права. – 2010. − № 3 – С. 210-214.

162. Фатхутдінова О. В. Юридичний процес: основні підходи до

поняття [Текст] / О. В. Фатхутдінова // Правова держава. − 1998. – Вип. 9. –

С. 341-347.

163. Кузьменко О. Теоретичні проблеми детермінації явища

адміністративної процедури [Текст] / О. Кузьменко // Прокуратура. Людина.

Держава. – 2005. − № 5 (47). – С. 49-51.

164. Поляков Б. М. Право неспроможності (банкрутства) в Україні:

підруч. для студ. вищ. навч. закл. [Текст] / Б. М. Поляков. – К. : Ін Юре, 2011.

– 560 с.

188

165. Вівчаренко О. А. Право власності на землю в Україні (актуальні

проблеми) [Текст] / О. А. Вівчаренко. – Івано-Франківськ : ЗАТ

Надвірнянська друкарня, 1998. – 179 с.

166. Мунтян В. Л. Деякі актуальні проблеми правового регулювання

земельних відносин [Текст] / В. Л. Мунтян // Что делать? Дайджест левой

оппозиции. – 2001. – № 7-8. – С. 77-81.

167. Кулинич П. Ф. Земля і Конституція. Про деякі положення

Основного Закону України щодо землі та дискусії навколо них [Текст] /

П. Ф. Кулинич // Вісник «Фермер України». – 2001. – № 11 (32). – С. 26-28.

168. Янчук В.З. Теоретические проблемы аграрного права Украины

[Текст] / В. З. Янчук // Правовые проблемы земельной и аграрной реформы в

странах Центральной и Восточной Европы, России, Беларуси, Украины и

других стран СНГ, государствах Балтии: междунар. конгресс 9-10 сент.

1999 г. – Минск, 1999. – С. 34-36.

169. Каракаш І. І. Актуальні питання реформування конституцій права

власності на природні об’єкти та їх ресурси [Текст] / І. І. Каракаш //

Реформування правової системи України: проблеми та перспективи розвитку

в контексті європейських інтеграційних процесів: міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Київ, 28-29 квітня 2004 р.); зб. наук. праць. в 2 ч. / Редкол.: С. А. Єрохін,

В. Ф. Погорілко, Я. М. Шевченко та ін. – К. : Нац. академія управління, 2004.

– Ч. 2. – 458 с.

170. Заславська Л. П. Право власності на землю в Україні (розвиток та

основні риси) [Текст] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / Л. П. Заславська ;

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. − К., 2003. –

179 с.

171. Носік В. В. Особливості набуття державою права власності на

землю [Текст] / В. В. Носік // Земельне право України. – 2006. – № 3. – С. 3-

11.

172. Настіна О. І. Загальні положення виникнення права державної

власності на землю в Україні [Текст] / О. І. Настіна // Матер. міжнар. наук.-

189

практ. конф. молодих вчених, аспірантів та докторантів „Наукові пошуку

молоді у третьому тисячолітті”, 15-16 травня 2008 р. – Біла Церква : БНАУ,

2008. – С. 124-125.

173. Настіна О. І. Право державної власності на землю [Текст] : дис. …

канд. юрид. наук : 12.00.06 / О. І. Настіна ; Нац. ун-т біоресурсів і

природокористування України. − К., 2011. – 212 с.

174. Суєтнов, Є. П. Відчуження земельних ділянок для суспільних

потреб та з мотивів суспільної необхідності [Текст] : дис. ... канд. юрид.

наук : 12.00.06 / Є. П. Суєтнов ; Нац. ун-т "Юридична академія України ім.

Ярослава Мудрого". − Х. : б. в., 2012. − 194 с.

175. Дудник Д. В. Відчуження земельних ділянок для суспільних

потреб: цивільно-правовий аспект [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.03 / Д. В. Дудник ; Харківський нац. ун-т імені В. Н. Каразіна, 2015. −

204 с.

176. Бердников Є. Трансформація інституту постійного

землекористування у зв’язку з прийняттям нового Земельного кодексу

України [Текст] / Є. Бердников, П. Пастушенко // Право України. – 2004. –

№ 2. – С. 59-65.

177. Костяшкін І. О. Право загального землекористування громадян

[Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / І. О. Костяшкін ;

Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2005. – 20 с.

178. Советское земельное право: Учебник [Текст] / под ред.

Н. И. Краснова. – М. : Юрид. лит., 1981. – 464 с.

179. Каракаш И. И. Права человека на пользование природной средой в

международных документах и национальном законодательстве [Текст] /

И. И. Каракаш // Юридический вестник. – 1998. − № 4. – С. 103-108.

180. Андрейцев В. І. Механізм гарантування права власності на

землю [Текст] / В. І. Андрейцев // Конкуренція. − 2003. − № 1. − С. 21-24.

181. Андрейцев В. І. Екологічне право: курс лекцій [Текст] /

В. І. Андрейцев. − К. : Вентурі, 1996. – 208 с.

190

182. Краснова М. В. Правові аспекти захисту екологічних прав

громадян [Текст] / М. В. Краснова // Вісник Київ. нац. ун-ту імені Тараса

Шевченка. – 2002. − № 46. – С. 89-103.

183. Земельне право: підручник для студентів юридичних

спеціальностей вищих навчальних закладів [Текст] / За ред. В. І. Семчика і

П. Ф. Кулинича. – К. : Ін Юре, 2001. – 424 с.

184. Пейчев К. П. Правове регулювання відчуження земельних ділянок

[Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / К. П. Пейчев ; Нац.

юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2005. – 20 с.

185. Глотова О. В. Правове регулювання угод із земельними ділянками

в Україні: монографія [Текст] / О. В. Глотова. – Одеса : Фенікс, 2008. – 256 с.

186. Рішення Конституційного Суду України у справі про постійне

користування земельними ділянками від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005 //

Офіц. вісн. України. – 2005. – № 39. – Ст. 2490.

187. Андрейцев В. І. Проблеми систематизації та кодифікації

законодавства у сфері постійного землекористування [Текст] /

В. І. Андрейцев // Вісник Київського нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. − 2005.

– Вип. 65. – С. 4-8.

188. Лебедєва, Т. М. Правовий режим земель автомобільного

транспорту та дорожнього господарства: проблеми та шляхи вирішення:

монографія [Текст] / Т. М. Лєебедєва. – Х. : Видавництво «ФІНН», 2009. –

192 с.

189. Мірошниченко, А. М. Напрями вдосконалення системи прав на

земельні ділянки [Текст] / А. М. Мірошніченко // Бюлетень Міністерства

юстиції України. – 2010. – № 1 (99). – С. 102-112.

190. Общая теория права и государства: учебник [Текст] / под ред.

В. В. Лазарева. – М. : Юристъ, 1994. – 348 с.

191. Поліщук О. Г. Правові засади набуття земельних ділянок

комунальної власності у користування в Україні [Текст] : дис. … канд. юрид.

191

наук : 12.00.06 / О. Г. Поліщук ; Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К.,

2014. – 201 с.

192. Проблеми розвитку аграрного та земельного права України :

монографія [Текст] / за заг. ред. В. І. Семчика, П. Ф. Кулинича. – К. : ред.

Журн. «Право України»; Х. : Право, 2013. – 372 с.

193. Право собственности на землю в России и ЕС: правовые

проблемы: сборник статей [Текст] / отв. ред. И. А. Иконицкая. – М. : Волтерс

Клувер, 2009. – 288 с.

194. Мірошніченко А. М. Будівлі на чужій землі: минуле чи майбутнє?

[Текст] / А. М. Мірошніченко, А. І. Ріпенко // Співвідношення екологічного,

природоресурсного, земельного та аграрного права: матер. до круглого столу

9 грудня 2011 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х. : Нац. ун-т

“Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”, 2011. – С. 163-174.

195. Щербина М. С. Принцип єдності юридичної долі земельної

ділянки та об'єктів нерухомості, які на ній розташовані, в доктрині

земельного права України / М. С. Щербина // [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/pravo_2015_1_25. − Заг. з екрану.

196. Скловский К. И. Собственность в гражданском праве : учеб.-практ.

пособие [Текст] / К. И. Скловский. − 2-е изд. − М. : Дело, 2000. − 512 с.

197. Добрачев Д.В. Проблемы судебной практики в сфере оборота

земли [Текст] / Д. В. Добрачев. – М. : Волтерс Клувер, 2005. – 144 с.

198. Спіцина Л. Особливості відчуження земельних ділянок, на яких

розташовані будови, споруди, житлові будинки [Текст] / Л. Спіцина //

Землевпорядний вісник. – 2008. – № 3. – С. 49.

199. Резніченко С. Перехід прав на земельні ділянки, на яких

розташовані об’єкти нерухомого майна [Текст] / С. Резніченко //

Підприємство, господарство і право. – 2012. – № 5. – С. 172-177.

200. Носік В.В. Перехід прав на земельні ділянки державної та

комунальної власності під об’єктами незавершеного будівництва приватної

власності [Текст] / В. В. Носік // Право України. – 2011. − № 5. – С. 113-122.