НАВІЩО УКРАЇНІ НАТО?old.ippo.edu.te.ua/files/gromad_osvita/euro_integracia/...І. НАТО В СУЧАСНОМУ СВІТІ Сьогодні поряд з Україною

1

НАВІЩО УКРАЇНІ НАТО?

Олександр ПАЛІЙ

2

3


НАВІЩО УКРАЇНІ НАТО?

Київ�2006

4

© О. Палій, 2006.

© Художнє оформлення, коректура,

верстка, видавництво «Дніпро», 2006.

© Видавництво «Дніпро», 2006.

4702640204—010П Без оголош.

205—2006

ISBN 966�578�142�1

ББК 66.4УкП14

Де закінчується Європа? На кого і коли нападав НАТО? Чому здвадцяти найменш корумпованих країн 10 є членами НАТО, а шістьз восьми держав «Великої вісімки» теж входять до Альянсу? Чому всікраїни Східної Європи вступають до цього блоку і ніхто звідти не ви�ходить? Що допомагає Україні зберігати територіальну цілісність?

На ці та інші питання про Україну та її державну безпеку дає ви�черпну відповідь дана книга.

Громадяни України мають знати справжню свою вигоду і можли�ві проблеми, що виникнуть внаслідок вступу чи не вступу до НАТО.Досі бракує розуміння суті українських інтересів у відносинах з інши�ми державами. Дана книга починає фахову дискусію щодо цього пи�тання. Українцям після століть витравлювання державницьких інс�тинктів час згадати, що таке — розуміти свої інтереси та вміти їх від�стояти.

Автор прагне допомогти читачеві розібратися й усвідомити не ін�тереси Вашингтона, Москви чи Брюсселя, а справжні інтереси Укра�їни та її народу.

Зміст

І. НАТО В СУЧАСНОМУ СВІТІ

1.1. Що таке НАТО? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

1.2. Військова сруктура НАТО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13

1.3. Вплив НАТО на міжнародну безпеку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

1.4. «Натівський яструб» чи «Голуб миру»? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

1.5. Ядерні гарантії НАТО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

1.6. Що таке євроатлантична інтеграція? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27

1.7. Коли розвалиться НАТО? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

1.8. Наслідки розширення НАТО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34

1.9. Що означає вступ до НАТО? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39

1.10. Скільки коштує розширення НАТО? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

1.11. Що означає євроатлантична інтеграція

для економіки? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43

1.12. Чому в країнах НАТО панує демократія? . . . . . . . . . . . . . . . . . 47

1.13. Навіщо НАТО європейським державам? . . . . . . . . . . . . . . . . . 52

1.14. Навіщо НАТО Америці? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54

1.15. Роль США в НАТО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56

1.16. Нові завдання НАТО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57

1.17. НАТО і тероризм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60

1.18. НАТО і Європейський союз . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62

1.19. Конкурентів у НАТО немає. І не передбачається? . . . . . . . . . 64

ІІ. УКРАЇНА І НАТО

2.1. Чому Україна не Швейцарія? (Або проблематичність

нейтралітету в українських умовах) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70

2.2. Варіанти гарантування безпеки України . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

2.3. Москва чи Європа: хто неньці�Україні більше цінний? . . . . . 77

2.4. У чому полягає інтерес України у відносинах з НАТО? . . . . . 80

2.5. Що дає Україні співпраця з НАТО? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83

2.6. Початок співробітництва України з НАТО: як це було . . . . . . . 92

2.7. Вступ України до НАТО: дуже дешево, бо не сердито . . . . . . 98

2.8. Чому Москва проти розширення НАТО? . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104

2.9. НАТО подобається демократія в Україні. Чому? . . . . . . . . . . . 110

2.10. Ставлення громадян до НАТО: чи закінчилася

«холодна війна»? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112

2.11. Чорноморський флот Росії не заважає Україні

5

вступати до НАТО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115

2.12. У Конституції і законах України немає (і ніколи не було)

положення про позаблоковий статус . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116

2.13. Платять податки, йдуть в армію і вступають до НАТО —

без референдумів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118

2.14. Чи може двосторонній союз із США гарантувати безпеку

України? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121

ІІІ. ПІДСУМОК

3.1. Вступ України до НАТО: 20 проти 6 на користь

України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132

3.2. Міфи про НАТО: все, що ви хотіли знати . . . . . . . . . . . . . . . . . 136

Перелік умовних скорочень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140

Рекомендована література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140

6

7

Де закінчується Європа? На кого і коли нападавНАТО? Чому з двадцяти найменш корумпованих кра$їн 10 є членами НАТО, а шість з восьми держав «Ве$ликої вісімки» теж входять до Альянсу? Чому всі краї$ни Східної Європи вступають до цього блоку і ніхтозвідти не виходить? Що допомагає Україні зберігатитериторіальну цілісність?

На ці та інші питання про Україну та її державнубезпеку дає вичерпну відповідь дана книга.

Громадяни України мають знати справжню своювигоду і можливі проблеми, що виникнуть внаслідоквступу чи не вступу до НАТО. Досі бракує розуміннясуті українських інтересів у відносинах з іншими дер$жавами. Дана книга починає фахову дискусію щодоцього питання. Українцям після століть витравлюван$ня державницьких інстинктів час згадати, що таке —розуміти свої інтереси та вміти їх відстояти.

І. НАТО В СУЧАСНОМУ СВІТІ

Сьогодні поряд з Україною існує кілька держав та їхніхоб’єднань, більш потужних за Україну. Це Росія, європейськічлени НАТО та Туреччина. Ці держави мають інтереси, відмін�ні від національних інтересів України. Економічні, політичні тавійськові проблеми Української держави поки не дозволяютьУкраїні стати самостійним центром сили і в односторонньомупорядку формулювати порядок денний для регіону. Ситуаціяще більше ускладнюється зниженням впливу міжнародногоправа на міжнародну політику.

Водночас інтересам України відповідає, щоб держававиступала як активний суб’єкт, а не об’єкт впливів зовніш�ніх сил, знайшла місце в новій геополітичній ситуації, яке бнадійно гарантувало національну безпеку, стабільність тапрогресивний розвиток України. Міжнародні позиції, дояких має прагнути Україна, повинні відповідати потенціало�ві держави та природній для України ролі лідера в регіоніЦентрально�Східної Європи.

1.1. Що таке НАТО?

НАТО (англійською — North Atlantic Treaty Organisation, або Ор�

ганізація Північноатлантичного договору) — це військово�політич�

ний союз, створений для захисту країн євроатлантичного регіону

(тобто Європи і Північної Америки), насамперед від зовнішніх заг�

роз. Метою НАТО є колективний захист його країн�членів.

НАТО утворилася в результаті укладення Північноатлантичного

договору, який було підписано урядами 12 країн Північної Америки

та Західної Європи у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.

Заснували НАТО наступні держави — Бельгія, Велика Брита�

нія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди,

Норвегія, Португалія, США, Франція. Держави взяли на себе зо�

бов’язання щодо забезпечення спільної оборони. Ще 13 євро�

пейських країн та Туреччина приєдналися до Альянсу в період

між 1952 та 2004 роками в якості повністю рівноправних членів.

Сьогодні в країнах НАТО живе 850 мільйонів людей. 6 із 8 чле�

нів «великої вісімки» є членами НАТО (США, Німеччина, Канада,

Франція, Велика Британія, Італія). В НАТО об’єднані найбагатші,

8

найдемократичніші і, одночасно, найменш корумповані країни

світу. Згідно з результатами дослідження «Transparency Internati�

onal» з 20 найменш корумпованих держав 10 є членами НАТО. З

10 найбільш конкурентноздатних економік за 2000—2005 роки,

згідно з даними «World Economic Forum», 4 належать членам НА�

ТО. 3 10 найбільших економік світу 6 країн є членами НАТО.

НАТО є міжурядовою, а не наддержавною організацією. Рішен�

ня НАТО ухвалюються виключно на основі консенсусу. Жодній дер�

жаві НАТО не може бути нав’язано рішення, що суперечить її волі.

Спрощений приклад: коли народи Угорщини і Чехословаччини у

1956 і 1968 рр. захотіли жити по�своєму, у них на вулицях з’явили�

ся танки СРСР та інших держав Організації Варшавського догово�

ру. Натомість, коли в 2003 році Німчеччина та Франція засудили

операцію США проти Іраку, жодних іноземних танків на вулицях

цих країн не з’явилося.

Будь�який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці

розглядається як «напад на всіх», і кожна з держав�членів зо�

бов’язалася надавати допомогу союзникам.

Цей договір поширюється на території всіх держав, що його під�

писали, а також на острови та на кораблі і літальні апарати усіх

учасників Договору в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака

(23°07’ північної широти), а також у випадку нападу на війська будь�

НАТО В СУЧАСНОМУ СВІТІ

9

Засідання Північноатлантичної ради

якого союзника НАТО в Європі.

Згідно з Північноатлантичним

(Вашингтонським) Договором,

країни�члени беруть зобов’язання

підтримувати та розвивати свою

обороноздатність, індивідуально

та спільно здійснювати колектив�

не воєнне планування.

Безпека НАТО будується на

наступних «китах»: діалог і спів�

праця між собою та з не�члена�

ми НАТО, підтримка колективної

безпеки, запобігання конфлік�

там, контроль кризових ситуа�

цій, згортання війни на початко�

вій стадії її виникнення, збере�

ження територіальної цілісності

всіх членів НАТО, солідарність,

рівна безпека тощо.

Ключовий орган НАТО з

прийняття рішень — Північноатлантична рада, що складається з

представників держав�членів у ранзі послів. Засідання Ради також

проводяться на рівнях міністрів оборони, закордонних справ чи

глав урядів. Незалежно від рівня проведення засідання, рішення

Ради мають однакову юридичну силу і відображають позицію уря�

дів держав�членів. Північноатлантична рада є основним і, по суті,

єдиним органом ухвалення найважливіших рішень в Альянсі. Рі�

шення в Північноатлантичній раді ухвалюються виключно консен�

сусом. Таким чином, для кожного важливого рішення необхідна з�

года всіх партнерів. Згода досягається спільними інтересами чле�

нів та спільним розумінням інтересів безпеки. Доки не досягнуто

цієї згоди, тривають консультації між державами�членами.

Таким чином, членство в НАТО не обмежує національного суве�

ренітету. Це вигідно виокремлює НАТО з�поміж інших міжнародних

організацій, зокрема Європейського союзу, де є можливість ухва�

лювати рішення переважною більшістю голосів держав�членів ЄС,

нехтуючи запереченнями одразу кількох держав�членів. Завдяки

цьому не можна порівнювати НАТО з колишньою Організацію Вар�

шавського договору та нинішній ЄЕП, де монопольно домінує

Москва, здатна нав’язувати свої рішення іншим державам�чле�

нам.

Досі НАТО лише розширювалася і ніколи не зменшувалася в

кількості членів.

Олександр Палій. НАВІЩО УКРАЇНІ НАТО?

10

Лорд Ісмей — перший Генеральний секретар НАТО

Єдність НАТО було поставлено під сумнів єдиний раз в історії —

під час президентства у Франції генерала Шарля де Голля. Де

Голль протестував проти надмірного, на його думку, впливу в НАТО

США і Великої Британії. Як результат, 1966 року Франція вийшла з

військової структури НАТО, однак залишилася в межах політичної

структури. Під час основних подій «холодної війни» Франція послі�

довно брала сторону НАТО. 1993 року країна почала повернення

до участі в спільному військовому командуванні. По суті, демарш

Франції був спробою відновити амбітне становище Франції після

невдач Другої світової війни, а також намаганням зменшити ра�

дянську ядерну загрозу для Франції в умовах, коли від військ СРСР

Францію відокремлювала Західна Німеччина і країни Бенілюксу.

Рівень участі членів в оборонних структурах НАТО є індивіду�

альним для кожної країни і може перебувати під впливом націо�

нальних законодавств. Так, національне законодавство Норвегії та

Данії забороняє розміщення на територіях цих держав ядерної

зброї або іноземних військ у мирний час1.

Північноатлантична рада в технічній роботі спирається на Між�

народний секретаріат, який працює під керівництвом Генерально�

го секретаря НАТО. При НАТО діють делегації кожної країни. Генеральний секретар НАТО обирається державами�членами


11

Підписання Північноатлантичного договору 4 квітня 1949 р. главами держав та урядів країн$засновниць НАТО.

шляхом консенсусу з числа громадян європейських членів НАТО.

Генсек НАТО виступає насамперед як головуючий на засіданнях

Північноатлантичної Ради та інших ключових комітетів і рад НАТО, а

також як керівник Міжнародного секретаріату, який забезпечує ро�

боту представників держав�членів при органах НАТО. Також Гене�

ральний секретар є головним речником НАТО. Однак він обмеже�

ний позицією держав�членів і не може одноосібно приймати рі�

шення щодо політики Альянсу.

У складі НАТО діють комітети, підпорядковані Північноатлантич�

ній раді, відповідальні за здійснення політичних консультацій, во�

єнного планування та військових операцій, співробітництва в галу�

зі озброєнь, які надають рекомендації Північноатлантичній раді або

Комітету оборонного планування НАТО.

Цей Комітет займається насамперед питаннями планування

колективної оборони, інтегрованої військової структури НАТО,

економічними питаннями стосовно оборонного бюджету та кон�

версії. Діяльність Комітету оборонного планування забезпечує

низка підпорядкованих йому комітетів з окремими галузями відпо�

відальності, в яких працюють представники всіх держав�членів

(Політичний комітет, Комітет оборонного аналізу, Комітет з питань

інфраструктури, Економічний комітет тощо).

Міністри оборони держав�членів, які беруть участь у діяльності

Комітету оборонного планування, регулярно зустрічаються в Групі

ядерного планування, де обговорюють питання, пов’язані з ядер�

ною зброєю. Діяльність Групи ядерного планування забезпечує

штабна група, до якої входять члени національних делегацій країн,

що беруть участь у роботі Групи ядерного планування. Франція,

яка не входить до інтегрованої військової структури НАТО, не бере

участі в роботі Комітету оборонного планування та Групи ядерного

планування.

1.2. Військова структура НАТО

Загальне керівництво військовою структурою НАТО здійснює

Військовий комітет, який є вищим військовим органом Альянсу і

підпорядковується Північноатлантичній раді. Військовий комітет

керує двома Стратегічними командуваннями НАТО. Верховне

об’єднане командування в Європі і Верховне об’єднане команду�


12

1 НАТО. Довідник / Офіс інформації і преси НАТО.— К.: Молодь, 1999.—С. 163.

вання в Атлантиці з 2003 року було перейменовано на, відповідно,

Об’єднане командування операцій (Allied Command Operations),

відповідальне за проведення операцій НАТО, і Об’єднане команду�

вання трансформації (Allied Command Transformation (ACT), відпо�

відальне за процеси трансформації і навчання.

Командир Об’єднаного командування операцій зберіг звання

Верховного головнокомандуючого об’єднаними силами в Європі

(SACEUR). Він одночасно обіймає посаду Командувача збройних

сил США в Європі. Його місце розташування — поблизу бельгій�

ського міста Монс, у Верховній штаб�квартирі об’єднаних сил у

Європі (Supreme Headquarters Allied Powers Europe (SHAPE). Го�

ловнокомандуючому об’єднаними силами в Європі підпорядкову�

ються збройні сили, виділені державами�членами в розпоряджен�

ня НАТО. Об’єднане командування трансформацій базується в

штаб�квартирі колишнього Об’єднаного командування в Атланти�

ці, у місті Норфолку, в штаті Віргінія Сполучених Штатів Америки, і

відповідає за трансформацію оборонних сил та ресурсів Альянсу.

НАТО має у своєму розпорядженні як національні збройні сили

своїх членів, так і інтегровані збройні сили під прямим управлінням

НАТО.

Держави НАТО визначають, які саме підрозділи національних

збройних сил і за яких умов мають бути передані в розпорядження

НАТО. Однак, ці формування постійно знаходяться під національ�

ним контролем аж до прийняття спеціального рішення.

Під прямим контролем НАТО перебуває порівняно дуже неба�

гато військ, в основному це штаби (їх на сьогодні в Європі 8), а та�

кож радари. Крім того, під прямим контролем НАТО перебуває уг�

руповання літаків «Авакс» (AWACS — Airborne Warning and Control

System — система повітряного контролю і попередження) (17 літа�

ків станом на 2006 рік), які забезпечують радарне стеження на всіх

висотах. Основна база цих літаків знаходиться в Німеччині.

Також у Чехії розташовано новий, створений 2003 року баталь�

йон НАТО захисту проти хімічної, біологічної, радіологічної та ядер�

ної зброї.

Будь�яка країна НАТО в будь�який момент може попросити

НАТО про надсилання літаків «Авакс» чи батальйону НАТО за�

хисту проти хімічної, біологічної, радіологічної та ядерної зброї.

Крім того, під прямий контроль НАТО потрапляють сили швид�

кого реагування НАТО, перші частини яких приступили до виконан�

ня обов’язків 2003 року (у 2006 році в їхньому складі перебуває

близько 24 тисяч військових та відповідна кількість військово�мор�

ських кораблів, авіації та бронетехніки).

Загальна кількість усіх сил членів НАТО сягає близько 3,9 млн.


13

військових (незважаючи на розширення НАТО в 2004 р. кількість

військ у європейських членів НАТО залишилася приблизно нез�

мінною, у зв’язку із скороченням збройних сил старих членів

Альянсу). Загалом на членів НАТО станом на 2006 р. припадає

близько 60% всіх світових оборонних витрат. Станом на середину

десятиліття 2000�х рр. у США було 1,38 млн. військових, у євро�

пейських союзників та Канади — 2,57 млн. військових.

У НАТО відсутня єдина військова форма. У командних центрах

представники різних країн зберігають власні, національні типи вій�

ськових форм.

Інтегрована структура дозволяє НАТО забезпечити високий рі�

вень оперативної сумісності збройних сил, які оснащені і підготов�

лені таким чином, що здатні діяти спільно, відповідно до спільних

стандартів і процедур.

Кількість штабів НАТО після закінчення «холодної війни» було

скорочено з 32 до 9 (у часи розпалу «холодної війни» загальна кіль�

кість штабів і командних центрів НАТО доходила до 78).

На сьогодні діють два постійних командування об’єднаних

сил — у Бранссумі, Нідерланди, і Неаполі, Італія. Командуванню в

Бранссумі підпорядковуються командування ВПС в Рамшайні, Ні�

меччина; командування ВМС в Нортвуді, Велика Британія; коман�


14

Сили швидкого реагування НАТО — нечисельне, але мобільне угруповання

дування сухопутних військ в Гейдельберзі, Німеччина. Команду�

ванню в Неаполі підпорядковуються командування ВПС в Ізмірі,

Туреччина; командування ВМС у Неаполі, командування сухопут�

них військ у Мадриді, Іспанія. Також у НАТО діють центри об’єдна�

них авіаційних операцій у Німеччині, Данії, Італії та Греції.

Відповідно до рішення міністрів оборони країн НАТО від 11 чер�

вня 2003 р. скорочено кількість баз НАТО на 40%.

З одного боку, у зв’язку із закінченням «холодної війни» безпе�

ка європейських членів НАТО зросла, що зменшило залежність

цих держав від США у сфері безпеки. Радянські війська було виве�

дено з території Східної і Центральної Європи ще на початку 1990�

х рр., а приєднання нових членів відсунуло кордони НАТО далі на

Схід і серйозно вплинуло на стан міжнародної безпеки в Західній

Європі. Така ситуація дозволяє урядам західноєвропейських кра�

їн говорити про низьку ймовірність глобального конфлікту в Євро�

пі. Саме цим пояснюються тертя, спровоковані війною в Іраку, між

США з одного боку, та Німеччиною і Францією з іншого. Німеччи�

на і Франція в нових умовах можуть бути більш впевненими у

власній безпеці, покладаючись на власні сили, і проводити більш

незалежну політику у сфері безпеки.

НАТО після розпаду СРСР не вважає істотною можливість кон�


15

Літаки AWACSзабезпечують повітряне спостереження

флікту з Росією. Між 1990 і 1997 роками відбулися дуже радикальні

зміни у розмірах і рівні готовності збройних сил Альянсу:

• Сухопутні сили, доступні для НАТО, було скорочено на 35%.Лише 35% від тих сил, що залишилися, перебували на рівніготовності в 30 і менше діб. У 1990 році таких сил було 90%.

• Військово�морські сили, доступні для НАТО, скорочені на32%. Менше 60% перебували на рівні готовності в 30 і мен�ше діб. У 1990 році три чверті ВМС перебували на рівні го�товності у 2 і менше діб.

• Військово�повітряні сили, доступні для НАТО, скорочено на41%. Тільки половина з них перебувала на рівні готовності в30 і менше діб. У 1990 році близько 70% ВПС перебували нарівні готовності у 20 годин.

Скорочення продовжилися й далі. Конкурентноздатні держави

Заходу використовують здобутки, отримані в результаті перемоги

в «холодній війні». Сьогодні вони не потребують значних насту�

пальних військових засобів для досягнення своїх політичних цілей

у Європі.

1.3. Вплив НАТО на міжнародну безпеку

Демократичний лад сприяє зниженню зовнішнього авантюриз�

му та агресивності (так, з 416 війн, що відбулися на Землі з 1816 по

1980 роки, лише 12 відбувалися між демократичними держава�

ми)2. Кількісне переважання демократичних держав у НАТО спри�

яє зменшенню конфліктності та збільшенню міжнародної солідар�

ності між його членами.

У США відомий політолог Б. Рассет розробив теорію, відповід�

но до якої демократичні країни, уряди яких несуть відповідальність

перед виборцями, як правило, першими не починають воєн, і за

умов конфліктних ситуацій віддають перевагу мирному вирішенню

міжнародних проблем3. Останній досвід низки воєн, особливо вій�

на США проти Іраку, дещо підважують ці висновки. Однак, при�


16

хильники теорії про зворотну кореляцію демократії і зовнішньої аг�

ресивності стверджують, що першопричиною воєн США в Афга�

ністані та Іраку був напад терористів 11 вересня 2001 р., а США ді�

яли у відповідь (в Афганістані) або превентивно (в Іраку).

Підтвердженням зв’язку між політичним ладом держав та між�

народними конфліктами є той факт, що найбільш конфліктна ситу�

ація між країнами�членами НАТО спостерігається між Грецією і Ту�

реччиною. Греція має значний історичний досвід існування в умо�

вах диктатури в другій половині ХХ століття, а Туреччина регулярно

звинувачувалася з боку ЄС та інших організацій Заходу за систе�

матичні порушення прав людини та порушення принципів цивіль�

ного контролю над збройними силами.

Сама євроатлантична інтеграція дозволила вирішити чи тимча�

сово зняти значну кількість суперечностей між європейськими

країнами. Так, зокрема, Сполучені Штати надали значну політичну

підтримку процесові об’єднання Німеччини. У 1955 році Сполучені

Штати виступили на підтримку включення Німеччини до НАТО, що

сприймалося багатьма європейськими політиками на той час, че�

рез 10 років після завершення Другої світової війни, як вкрай ради�

кальний крок.

У розпал «холодної війни» в Європі розташовувалося до 300 ти�

сяч американських військових, після її закінчення кількість військ

США у Європі стабілізувалася на рівні менше 100 тисяч. Нині у Єв�

ропі перебувають наступні контингенти військ США: у Німеччині

близько 60 тисяч військових США, у Великій Британії — 11,2 тисяч,

в Італії — 11,2 тисяч, в Іспанії — 2,0 тисячі, у Туреччині — 2,0 тися�

чі, в Ісландії — 1,6 тисячі, Бельгії — 1,6 тисячі, у Португалії — 1,0 ти�

сячі, у Греції — 0,7 тисяч.

Присутність США на континенті зняла проблему «страху перед

Німеччиною», оскільки саме політична і військова присутність США

у Європі через НАТО та військові бази (причому більша частина

військ США у Європі була розташована на території ФРН) переко�

нала уряди західноєвропейських країн, насамперед Великої Бри�

танії і Франції, погодитися на реінтеграцію Німеччини до демокра�

тичної спільноти держав Західної Європи. Європейська безпека є

основою європейського примирення.

Без НАТО Франція не відчувала б себе в достатній безпеці, щоб

об’єднуватися з Німеччиною, а Франція і Британія ще більш актив�


17

2 Смолянюк В. Ф. Військова могутність України: Теоретико методоло�гічні засади формування і розвитку.— К.: ВТФ «Перун», 2000.— C. 118.

3 Russet В. Controlling the Sword. The Democratic Governance of NationalSecurity.— London.: Cambridge (Mass.), 1990.— PP. 11—48.

но виступали проти возз’єднання Німеччини. НАТО допомогла зас�

покоїти постійні європейські страхи від потужної і потенційно домі�

нуючої Німеччини. Включення Німеччини в якості повноправного

члена до НАТО означало фактичний початок її реабілітації та по�

вернення до спільноти європейських держав.

У 1950�х роках НАТО було названо організацією, яка існує зад�

ля того, щоб «тримати американців у Європі, росіян поза Європою,

а німців підкореними». Однак сьогодні цей план змінено: тримати

США втягнутими в європейську безпеку; забезпечити, щоб Євро�

па була сильним, а не слабким партнером Росії; тримати Німеччи�

ну в якості інтегрованої частини Заходу, таким чином стримуючи

партнерів Німеччини від будування коаліцій з метою створити їй

противагу.

Підтримуючи післявоєнну «реабілітацію» Німеччини в межах НА�

ТО, США діяли на підтримку своїх національних інтересів. США на�

магалися створити сильних у військовому плані союзників у Європі.

Післявоєнна Західна Німеччина із понад 55 мільйонами кваліфікова�

ного в економічному і військовому сенсі населення задовольняла цій

вимозі США. У даному випадку довгострокові інтереси Європи і ко�

роткострокові інтереси США співпали.

Зрештою, саме політична реабілітація Німеччини привела до

такого процесу, як глибока політична європейська інтеграція — ут�

ворення Європейського союзу з широкими повноваженнями. Са�


18

В арміях країн НАТО до 10% військовослужбовців становлять жінки

ме Німеччина, разом із Францією, стали рушійними силами цього

процесу. Співробітництво із НАТО та США дає змогу й таким краї�

нам, як Польща, налагоджувати широкий спектр відносин з Німеч�

чиною, не побоюючись її потенціалу та можливих претензій на ко�

лишні німецькі землі.

США, які починаючи з 1990�х рр. дедалі критичніше ставляться

до політичної інтеграції європейських країн, до початку 1990�х рр. в

цілому підтримували економічну інтеграцію Європи, вбачаючи у ній

можливість для економічного посилення своїх європейських союз�

ників через їхню участь у спільному ринку, що підсилює конкурен�

тноздатність і збільшує можливості їхніх економік.

1.4. «Натівський яструб» чи «Голуб миру»?

НАТО довів свою досить високу ефективність у якості організа�

ції, здатної до примушування до миру, а також до активної мирот�

ворчості. Після закінчення «холодної війни» альянс був прямо заді�

яний у 4 конфліктах: у Боснії і Герцеговині, у Косові, у Македонії та

в Афганістані, та непрямо — в Іраку.

Унаслідок громадянської війни у Боснії і Герцеговині протягом

1992—95 рр. загинули близько 280 тисяч чоловік із 4,3�мільйонно�

го довоєнного населення республіки, більше 800 тисяч стали бі�

женцями. Активне втручання НАТО і примушення сторін до миру за

допомогою силового тиску спричинило підписання в грудні 1995 р.

Дейтонської мирної угоди, яка стала компромісом між воюючими

сторонами і поклала край війні. Згідно з результатами мирної уго�

ди, 49% території Боснії і Герцеговини відійшло автономній Рес�

публіці Сербській, а 51% території разом із столицею Сараєво —

автономній Мусульмано�Хорватській федерації. Відповідно до ре�

золюції Ради Безпеки ООН від 1996 року очолювані НАТО стабілі�

заційні сили (SFOR) були розташовані у Боснії і Герцеговині. Упро�

довж 1996—2004 рр. ситуація в Боснії і Герцеговині у сфері безпе�

ки змінилася кардинальним чином, що дозволило скоротити кіль�

кість миротворців НАТО у цій країні більш ніж учетверо з початко�

вих 60 тис. Європейський союз у 2004 р. під своє керівництво пе�

ребрав управління місією в Боснії і скоротив кількість військових

до менше 7 тисяч. Міжетнічне насильство в країні фактично

припинено, країну почали відвідувати туристи.

Унаслідок операції НАТО в Косові 1999 р. було зупинено опера�

ції військ Югославії проти албанських загонів та цивільних у цьому

краї, в результаті яких у 1998—99 рр. загинули кілька тисяч албан�

ців. Фактично, операція проти Югославії стала єдиною бойовою


19

наступальною операцією НАТО за всю історію Альянсу. Війні проти

Югославії передували півторарічні напружені переговори про вре�

гулювання проблеми. Югославії пропонувалися різні форми вирі�

шення конфлікту, які передбачали безумовне збереження терито�

ріальної цілісності країни. Жорсткі операції югославських військ

проти албанських сепаратистів, які потягли численні жертви серед

цивільних, викликали збурення громадської думки в Європі. Чима�

ло діячів у країнах НАТО стверджували, що в результаті наступаль�

них дій військ югославського президента Слободана Мілошевича в

Косові для НАТО настав час «to shoot or to shut up», тобто «стріляти

або заткнути пельку». НАТО журналісти на Заході почали називати

«not action, talks only», тобто «пусті балачки», або «North Atlantic To�

urist Organization» — «Північноатлантична туристична організація»,

за численні візити делегацій, які не виливалися у припинення кро�

вопролиття під боком у зони відповідальності НАТО. За таких умов

НАТО не міг не реагувати, оскільки інакше це означало б підрив до�

віри європейських союзників у дієздатність Альянсу. У результаті

78�денної повітряної кампанії НАТО війська Югославії були виве�

дені з Косова. Унаслідок помилкових авіаударів НАТО загинуло

близько тисячі цивільних сербів, албанців та близько п’ятисот

арабських військових. Розміщення в Косові миротворчої місії під

керівництвом НАТО, яка ввійшла туди після виведення сербських

військ, відбулося у відповідності до резолюції Ради Безпеки ООН

від 10 червня 1999 р. Станом на 2006 рік військові сили в Косові бу�

ло скорочено з 46 тисяч до 16 154 чол., з яких 3738 становили

представники держав�нечленів НАТО (зокрема таких, як Україна,

Аргентина, Австрія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Марокко, Мон�

голія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція).

Політичним результатом операції НАТО проти Югославії стало

встановлення контролю адміністрації ООН у Косові і втрата Сербі�

єю фактичного контролю за цим регіоном. Значна частина сербів

виїхала з Косова під тиском місцевих албанців. Водночас завдяки

миротворцям НАТО масштаби міжетнічного насильства зменшили�

ся у порівнянні з 1998—99 роками у десятки разів. Крім того, полі�

етнічний характер краю в цілому збережено. Сербська громада в

Косові продовжила існування поряд з албанською та іншими гро�

мадами, контролюючи сербські анклави в краї.

Цікаво, що всі країни колишньої Югославії або вже вступили до

НАТО (Словенія), або готуються приєднатися (Хорватія, Македо�

нія, Чорногорія), або включилися в програму НАТО «Партнерство

заради миру» (Сербія та Боснія і Герцеговина). Більшість з цих кра�

їн не покладають вини за війну 1999 року на НАТО, а натомість на

місцевих політиків, які своїми діями спровокували війну та здій�


20

снювали етнічні чистки.

У Македонії в 2001 р.

внаслідок конфлікту між

центральною владою і ал�

банською меншиною заги�

нуло близько 500 громадян

цієї країни. НАТО стабілізу�

вав ситуацію, пославши до

Македонії 3,5�тисячний вій�

ськовий контингент у межах

операції з вилучення зброї у

населення і повстанців, яка

звалася «Essential Har�

vest» — «Значний урожай».

Альянс сприяв укладенню

компромісної мирної угоди

між сторонами, яка перед�

бачила інтеграцію албан�

ської меншини до політичної

системи країни та задово�

лення її етнічних прав за

умови збереження територі�

альної цілісності країни. У

результаті операції НАТО

військові дії було цілковито

припинено, контингент ско�

рочено до кількасот військових. У травні 2003 р., після завер�

шення основної стабілізаційної фази операції, НАТО передав уп�

равління миротворчою місією в Македонії Європейському сою�

зові. Загалом операція НАТО в Македонії була дуже успішною.

Вона призвела до цілковитого замирення етнічних груп. Водно�

час дана операція не була надто складною, оскільки у країн НА�

ТО після операції проти Югославії збереглися зв’язки як з маке�

донським урядом, так і з албанськими повстанцями.

В Афганістані, де 25 років до того точилася громадянська війна,

в серпні 2003 р. НАТО перебрав на себе командування 4,5�тисяч�

ним багатонаціональним контингентом, який допомагав у цій кра�

їні військам США боротися проти залишків терористичних угрупо�

вань та прихильників руху «Талібан». Згодом число військ НАТО в

країні зросло до близько 9 тисяч військових, кількість військових

США до 17 тисяч. Близько 300 військових надали нечлени НАТО.

Місія в Афганістані називається ISAF — International Security Assis�

tance Force — Міжнародні сили з підтримки безпеки. Станом на


21

Миротворець НАТО інспектуєвилучені боєприпаси в Косові

2006 р. задача встановлення миру в Афганістані ще далека від за�

вершення, хоча в країні відбулися загальнонаціональні вибори.

Треба сказати, що в антитерористичній операції в Афганістані бе�

руть участь і такі далекі від НАТО держави, як нейтральна Швеція та

навіть Нова Зеландія.

У травні 2003 р. Рада НАТО вирішила надати допомогу Польщі у

вигляді матеріально�тилової підтримки в облаштуванні польського

сектору окупації в Іраку. Польща разом із США і Великою Британією

брала участь в операції по стабілізації в Іраку, після захоплення США

і Великою Британією території Іраку в 2003 р. Також з 2004 року НА�

ТО запровадила в Іраку тренувальну місію для іракських сил безпе�

ки.

З 2001 року, після терористичних нападів 11 вересня 2001 ро�

ку, НАТО запровадив морську операцію «Active Endeavour» («актив�

не зусилля»), з недопущення морського ввезення терористичних

матеріалів у Європу через Середземне море. Кораблі НАТО зупи�

няють та перевіряють підозрілі кораблі.

Крім того, НАТО з 2004 року надає допомогу з повітряного пе�

ревезення гуманітарних вантажів та миротворців Африканського

союзу до Дарфуру (Судан), де внаслідок громадянської війни

склалася катастрофічна гуманітарна ситуація.

Загалом миротворча діяльність НАТО виявилася значно ефек�

тивнішою, ніж інших міжнародних організацій.

ООН і ОБСЄ роками не могли припинити брутальне кровопро�

лиття на Балканах, на очах у шокованих Європи і світу відбувалося

масове вбивство десятків тисяч цивільних. Мали місце випадки,

коли миротворців ООН брали в полон або вони відмовлялися захи�

щати цивільне населення, мотивуючи це тим, що в них немає ман�

дату або засобів вступати в бойові дії. Світ був вражений масштаб�

ним геноцидом в африканській країні Руанді в 1994 році, коли

представники етносу хутту вирізали від 800 тисяч до мільйона

представників етносу тутсі. Однак, світ навіть не встиг відреагува�

ти на ці жахливі події.

Миротворча діяльність НАТО у Боснії, Косові, Македонії тощо

виявилася ефективною через те, що НАТО, на відміну від ООН, ОБ�

СЄ та інших організацій, має реальні інструменти силового впливу

та примушування до миру.

1.5. Ядерні гарантії НАТО

Значення ядерних гарантій, які надає НАТО своїм членам, є

надзвичайно важливим для їхньої безпеки. Ядерна зброя має веле�


22

тенський руйнівний по�

тенціал. Особливо ве�

ликою вага ядерної

зброї була під час «хо�

лодної війни», коли кон�

куренція між держава�

ми і блоками зводилася

до силового протисто�

яння. Відповідно до

Стратегії НАТО від 1967

року передбачалося так

зване «гнучке реагуван�

ня», через можливість

як відсічі звичайними

збройними силами, так

і повномасштабного ви�

користання ядерної

зброї в разі, якщо за�

хист звичайними озб�

роєннями виявиться

неефективним. Однак,

після початку виведен�

ня військ СРСР із країн

Центральної та Східної

Європи, яке значно

зменшило загрозу для

країн Західної Європи

широкомасштабної вій�

ни з боку СРСР із засто�

суванням звичайних озброєнь, ядерна зброя як чинник гарантуван�

ня спільної безпеки дещо зменшила своє значення.

Відповідно до ядерної доктрини Альянсу, ухваленої на самміті

НАТО в Римі в листопаді 1991 року в межах тодішньої Стратегії

Альянсу, ядерні сили НАТО (фактично — американські сили, пере�

дані в управління Альянсу) в Європі було скорочено з 6000 боєго�

ловок до близько 150—200 боєголовок. Ці сили розташовано в сі�

мох країнах НАТО — Бельгії, Великій Британії, Греції, Італії, Нідер�

ландах, Німеччині та Туреччині. Деякі з цих ядерних озброєнь є

доступними для авіації США, деякі — для авіації шістьох без’ядер�

них країн, але лише у випадку війни. У мирний час ці озброєння пе�

ребувають під американським контролем.

З 1991 року члени Альянсу здійснили низку кроків, які відпові�

дали зміні ситуації в галузі безпеки після «холодної війни». До них


23

Вояки афганської національної арміїотримують підготовку від фахівців

з країн НАТО

належать: значне кількісне скорочення тактичних ядерних сил, а

саме: ліквідація ядерної артилерії та ядерних ракет короткого ра�

діусу дії наземного базування; значне пом’якшення режиму бойо�

вої готовності ядерних сил; припинення ядерних планів на випадок

надзвичайних ситуацій за мирного часу. Однак НАТО заявляє про

намір утримувати «на мінімальному рівні, що відповідає існуючому

рівню безпеки», адекватні тактичні ядерні сили в Європі, які «за�

безпечуватимуть необхідний зв’язок зі стратегічними ядерними

силами, посилюючи трансатлантичну ланку»4. У найближчі 10—15

років вони складатимуться з літаків, спроможних нести ядерні за�

ряди, та невеликої кількості британських боєголовок «Трайдент».

Однак тактичні ядерні озброєння за звичайних обставин не будуть

розміщені на кораблях та ударних підводних човнах

Блок НАТО має ядерні сили у розпорядженні трьох країн�чле�

нів — США, Великої Британії і Франції.

Держдепартамент США опублікував довідку про баланс страте�

гічних ядерних озброєнь між США і Росією. Згідно з цими даними

станом на 1 січня 2006 року Росія володіла 4399 стратегічними

ядерними боєголовками, США — 5966. США володіють 500 пуско�

вими установками балістичних ракет наземного базування Mіnute�

men�3 (всього 1,2 тис. ракет) і 50 пусковими установками ракет Pe�

acekeeper (всього 500 ракет). Підводні ракетоносці мають 432 пус�

кові шахти для ракет Trіdent�1 і Trіdent�2 (всього 3168 боєголовок).

У США розгорнуті 243 стратегічних бомбардувальники (81 літак B�

1,20 — B�2 і 142 — B�52), що мають на озброєнні 1098 боєголовок.

Росія має 663 пускових установок балістичних ракет наземного ба�

зування (СС�18, СС�19, СС�25, РС�12М), що оснащені 2183 боєго�

ловками. Російські підводні човни мають 292 пускові шахти і 1592

боєголовки. Росія також тримає на своєму озброєнні 78 стратегіч�

них бомбардувальників (14 літаків Ту�160 і 64 — Ту�95), що здатні

нести 624 боєголовки. У Франції експерти станом на 2006 рік нара�

хували 384 стратегічні ядерні боєголовки і 64 засоби їх доставки

(балістичні ракети морського базування); у Великої Британії — 185

стратегічних ядерних боєголовок і 48 засобів їх доставки (балістич�

ні ракети морського базування), у Китаю — 20 стратегічних ядерних

боєзарядів і 20 засобів їх доставки (міжконтинентальні балістичні

ракети).

Отже, у військовому сенсі трансатлантичний союз НАТО є най�

більш потужною організацією світу. Крім того, низка країн мають


24

4 Стратегічна концепція Альянсу.— Брюссель.: Відділ інформації тапреси НАТО, 1999.— С. 18.

тактичні ядерні арсенали, а Росія і США — ще й запаси стратегіч�

них ядерних арсеналів, які можна знову встановити у випадку змі�

ни політичної ситуації. Кількість боєголовок тактичної ядерної

зброї і «стратегічних запасів» оцінюється американськими експер�

тами станом на 2006 р. на наступному рівні: США — 3300, Росія —

4000, Франція — 80, Велика Британія — 0, Китай — 390, Ізраїль —

200, Індія — 60, Пакистан — 30, Північна Корея — 2. Водночас, за

деякими оцінками, кількість російських тактичних боєголовок ся�

гає 15 тисяч одиниць, а американських — 7 тисяч.

У травні 2004 року вступив у дію Договір між США і Росією про

скорочення стратегічних наступальних потенціалів. Відповідно до

цього договору, до кінця 2012 року Росія і США зобов’язалися ско�

ротити свої стратегічні ядерні сили до 1700—2200 одиниць. Вод�

ночас, згідно з цим договором, США зберегли за собою право

«складувати» ядерні боєголовки, а не знищувати їх, з тим, щоб

можна було відновити потенціал у випадку настання «непередба�

чених обставин». Для Росії цей договір вигідний тим, що без вели�

ких інвестицій ядерний потенціал Росії сам собою зменшиться

нижче запланованого Договором рівня внаслідок природного ста�

ріння боєзарядів і засобів їх доставки.

США, Росія, Велика Британія і Франція поступово скорочують

свої ядерні арсенали, однак жодна із сторін не відмовилася від

нього і не збирається цього робити у видимому майбутньому.

НАТО і після завершення «холодної війни» продовжує розгляда�

ти ядерну складову НАТО як базис гарантій безпеки, які надає

Альянс. Відповідно до Стратегічної концепції НАТО від 1999 року,

ядерна зброя демонструє, що «будь�яка агресія не є раціональним

способом дій. Головна гарантія безпеки союзників надається стра�

тегічними ядерними силами Альянсу, особливо американськими;

незалежні ядерні сили Великої Британії та Франції, які самостійно

відіграють роль стримуючого фактора, сприяють зміцненню за�

гальної безпеки членів організації». За словами колишнього Гене�

рального секретаря НАТО Дж. Робертсона, «скільки існуватиме

ядерна зброя у світі, стільки буде місце для ядерної позиції НАТО».

Потенційними загрозами для Європи в ядерній сфері нині най�

частіше називаються ядерний тероризм, а також значні арсенали

російської стратегічної і тактичної ядерної зброї. Арсенали росій�

ської тактичної ядерної зброї розташовані переважно у Західній час�

тині Росії. Росія відмовляється вести переговори з приводу обме�

ження цих озброєнь до тих пір, доки НАТО не виведе свої ядерні си�

ли з Європи та доки Росія не отримає прямих гарантій нерозміщен�

ня ядерної зброї на території нових членів НАТО. Досі НАТО підтвер�

див лише в Основоположному Акті Росія�НАТО, що «не має намірів,


25

планів та причин розміщення ядерної зброї на території нових членів

... як через створення нових місць розташування ядерної зброї, так і

через пристосування старих»5. Однак, це твердження не виключає

можливості, що такі плани можуть виникнути у зв’язку зі зміною

стратегічної ситуації в Європі. США зацікавлені в обмеженні насам�

перед стратегічних арсеналів, здатних досягнути території США, то�

ді як арсенали тактичної ядерної зброї викликають менше занепоко�

єння у США і більш серйозне — у європейських членів НАТО. Збіль�

шення терористичної загрози з використанням зброї масового зни�

щення зміцнює солідарність європейців з Америкою, оскільки з чле�

нів НАТО лише США мають адекватні цим загрозам можливості.

1.6. Що таке євроатлантична інтеграція?

Під євроатлантичною інтеграцією розуміють розвиток зв’язків

між державами Європи і Північної Америки у сфері безпеки, полі�

тики, економіки тощо.

Основним механізмом євроатлантичної інтеграції є Організація

Північноатлантичного договору (НАТО, або англійською — North At�

lantic Treaty Organisation), яка забезпечує спільну оборону та взає�

модію у галузі безпеки, політики й економіки більшості країн Євро�

пи, США та Канади. НАТО є військово�політичним союзом. Його

метою діяльності є насамперед протидія загрозам спільній безпе�

ці і обороні держав�членів, взаємні зобов’язання сторін щодо про�

тидії зовнішнім загрозам.

Ще одна організація, що об’єднує держави євроатлантичного

регіону,— це Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБ�

СЄ), створена під назвою Нарада з безпеки і співробітництва в Єв�

ропі (НБСЄ) в 1975 році в результаті підписання державами Євро�

пи і Північної Америки Гельсінського заключного акту, який визна�

чив принципи міжнародних відносин. Нині ОБСЄ об’єднує 55 дер�

жав Європи, Азії і Північної Америки. Цілями ОБСЄ є насамперед

попередження конфліктів, управління кризами і постконфліктне

відновлення, а також дотримання прав людини, біженців, контроль


26

5 NATO Handbook.— Brussels.: NATO Prees Department, 2001.— P. 314.

за озброєннями, економічний розвиток, політичні реформи і проб�

леми довкілля.

Основним здобутком ОБСЄ стала координація цією організаці�

єю ухвалення Договору про скорочення звичайних збройних сил у

Європі в 1990 році, який встановив кількісні обмеження для країн

Європи на головні види звичайних озброєнь. ОБСЄ намагалася з�

дійснювати посередництво або моніторинг у конфліктних зонах на

територіях нових незалежних держав СНД — у Придністров’ї, Аб�

хазії, Нагірному Карабаху й Чечні. Однак, з огляду на обмежені за�

соби цієї організації, результати діяльності ОБСЄ є досить скром�

ними. ОБСЄ так і не змогла врегулювати проблеми в Косові, де ор�

ганізація була залучена перед проведенням акції НАТО в 1999 ро�

ці.

На відміну від ОБСЄ, НАТО є міжнародним військово�політич�

ним союзом, метою якого проголошено колективний захист його

країн�членів.

Досить довгий час євроатлантична інтеграція перебувала поза

фокусом уваги суспільств по обидва боки Атлантичного океану. До

Першої світової війни та між світовими війнами Америка фактично

самоізолювалася, дотримуючись відомої «доктрини Монро», відпо�

відно до якої США мала не втручатися у справи Європи, а європей�

ські держави — у справи Американського континенту.Вчені і преса активно відреагували на євроатлантичну інтегра�

цію вже як на факт, тобто після виникнення американо�британ�

ського союзу в 1941 р. та утворення НАТО в 1949 р.

Важливим моментом у формуванні ідеологічних засад майбут�

ньої євроатлантичної інтеграції стала так звана Атлантична Хартія

від 12 серпня 1941 року, підписана керівниками США і Великої Б�

ританії. Ця хартія проголошувала принципи, які ці держави обіцяли

застосовувати в майбутньому — відмову від територіальних пре�

тензій, повагу до права всіх народів обирати собі форму правлін�

ня, рівний доступ країн до торгівлі і сировинних джерел, співробіт�

ництво між країнами в економічній сфері, проголошення наміру

створити широку і всезагальну систему безпеки тощо6. Атлантич�

на Хартія стосувалася загальних принципів політики всіх держав, а

не лише держав Євроатлантичного регіону. Однак ця Декларація

продемонструвала високий рівень солідарності між США і однією з

європейських держав — Великою Британією. Подальша спільна

участь у війні проти Німеччини та визволення держав Європи від

домінування Німеччини посилили цю солідарність.

Свого піку євроатлантична солідарність досягла під час про�

тистояння демократичних держав Західної Європи, США і Канади

з СРСР та очолюваним ним блоком країн Варшавського догово�

ру.


27

Підходи до визначення природи євроатлантичної інтеграції

можна розділити на два типи. Представники одного (ідеологічного

або цивілізаційного) підходу наголошують на першочерговому

значенні ідеологічної та цивілізаційної єдності для існування євро�

атлантичної єдності.

Ідеологічний підхід наголошує на ірраціональній природі євро�

атлантичних зв’язків, пов’язаній із спільною демократичною ідео�

логією, відданістю держав євроатлантичного простору ідеям прав

людини, приватної власності та вільного підприємництва. Окремі

прихильники цієї теорії іноді наголошують на спільному культурно�

му корінні європейських та північноамериканських народів7, а по�

декуди — й на спільному походженні чи подібності домінуючих ра�

сових ознак обох спільнот. Деякі російські дослідники характеризу�

ють НАТО як «військовий блок на базі англосаксонської і романо�

германської культурно�цивілізаційної ідентичності». Під впливом

цих теорій перебувають визначення трансатлантичного зв’язку як

наслідка об’єднання «групи країн зі спільним розумінням цивіліза�

ції»8.

Союз між Північною Америкою і Європою розглядається як засіб

«захисту демократії, особистої свободи і верховенства закону»9. Ко�

лишній Генеральний секретар НАТО Дж. Робертсон заявив, що союз

між Європою і США є «союзом націй, що мислять подібним чином»10.

Міністерство закордонних справ Німеччини у своєму звіті стверджува�

ло, що «Європа і Північна Америка об’єднані спільною культурною і ін�

телектуальною історією, об’єднані одним культурним простором. Во�

ни мають аналогічне розуміння представницької демократії, прав лю�

дини, верховенства закону і ринкової економіки та мають громадянські

суспільства зі схожою структурою11.

У Вашингтонському договорі від 4 квітня 1949 р. міститься твер�

дження, що договірні сторони «рішучі у справі захисту свободи,

спільного спадку і цивілізації своїх народів, заснованих на принципах

демократії, індивідуальної свободи і верховенства закону»12.

Визначний теоретик особливого ідеологічного, культурного та

світоглядного зв’язку між Європою і Північною Америкою Самуель

Хантінгтон у своїй праці «Зіткнення цивілізацій» стверджує, що світ

розділено на 7—10 угруповань держав, об’єднаних спільною циві�

лізацією, тобто набором культурних і світоглядних імперативів.

Згідно з Хантінгтоном, тертя, сутички між цими цивілізаціями є


28

6 Черчилль У. С. Вторая мировая война: В 6 т.: Пер. с англ. / М.: ТЕР�РА — Книжный клуб, 1998.— Т. 3.— С. 226.

7 Кремінь В., Ткаченко В. Україна в контексті глобалізму.— К.: Освіта,1999.— С. 74.

природними. В якості однієї з цивілізацій Хантінгтон виокремлює

західну цивілізацію, яка охоплює більшість країн євроатлантичного

простору, а також Австралію і Нову Зеландію. У Європі, з точки зо�

ру С. Хантінгтона, крім західної цивілізації, присутня ще слов’янсь�

ко�православна цивілізація. Україні концепція Хантінгтона відво�

дить становище на межі західної і слов’янсько�православної циві�

лізації13.

Слід наголосити, що розподіл на цивілізації, запропонований

Хантінгтоном, не дає відповіді на важливі запитання щодо долі ок�

ремих слов’янських та православних країн. Насамперед це стосу�

ється того факту, що така православна країна, як Греція, є давнім

членом західних інституцій — НАТО з 1952 р. і ЄЕС з 1981 р. Також

членами НАТО з 2004 року є Болгарія і Румунія, де переважає пра�

вослав’я. Ці країни також мають намір приєднатися до ЄС у 2007 р.

Крім того, намір приєднатися до НАТО і ЄС оголосили Македонія і

Грузія, де теж переважає православне населення.

З огляду на ці факти (занадто велику кількість «винятків») тео�

рію Хантінгтона слід розцінювати всього лише як спробу західного

професора систематизувати обмежене, доступне для нього коло

даних, після того як попередні знання і уявлення американців та

західних європейців про східну частину Європи виявилися непов�

ними.

Представники функціонального або інструментального підходу

наголошують на першорядному значенні спільності інтересів дер�

жав Європи і Північної Америки як базису євроатлантичної інтегра�

ції. Євроатлантична єдність досягається через розподіл відпові�

дальності і функцій у реалізації спільних інтересів.

Функціональний підхід до євроатлантичного зв’язку не запере�

чує існування особливих цивілізаційних, культурних та ідеологічних

зв’язків між країнами Європи і Північної Америки, однак наголошує,

що причини міцності трансатлантичного партнерства полягають у


29

8 Kyl J. The Future of Transatlantic Relations // Heritage Lecture.— August6, 2002.— No. 756. www. heritage. org/Research/Europe/hl756. cfm

9 Statement by The Prime Minister of the United Kingdom Tony Blair at themeeting of the North Atlantic Council.— 2002. www. nato. int/docu/spe�ech/2002/s021121g. htm

10 Robertson G. The Relevance of Atlantism / Secretary General’s Eisenho�wer Lecture.— 2000. www. nato. int/docu/speech/2000/s000915a. htm

11 Transatlantic relations. Report.— 2002. www. auswaertiges�amt.de/www/en/aussenpolitik/transatlantik/transatlant_html/

12 The North Atlantic Treaty.— NY, 1999.— P. 1. 13 Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Политические иссле�

дования (Полис).— 1994.— № 1.— С. 33—48.

спільності інтересів сторін, тобто в обопільній вигоді євроатлантич�

них зв’язків для країн Європи та Північної Америки.

Російські дослідники, які визначають зміст євроатлантичної ін�

теграції з точки зору інструментального підходу, акцентують увагу

саме на практичній вигідності НАТО. Найчастіше російські дослід�

ники визначають НАТО як «механізм колективної безпеки», деякі —

як «загороджувальний загін золотого мільярду», «трансатлантичну

зовнішньополітичну оболонку США», «квінтесенцію геополітики

«Великого моря», спрямованої проти геополітики «Великого сухо�

долу» тощо.

Під час «холодної війни» головною метою співробітництва між

США і країнами Західної Європи проголошувався захист країн За�

ходу від можливої агресії з боку СРСР та його сателітів. Принципа�

ми такого захисту для держав Заходу були:

• стратегія «стримування», зміст якої полягав у тому, щоб довес�ти СРСР, що вартість можливої війни для СРСР значно переви�щить можливі здобутки, які вдасться отримати в її результаті;

• оборона, зміст якої полягав у тому, щоб мати можливість пере�могти у війні в разі, якщо вона усе ж відбудеться. Розташуваннязбройних сил, озброєнь та командних пунктів було змодельо�вано під час «холодної війни» таким чином, щоб напад на одно�го з союзників не міг відбутися без нападу на всіх;

• солідарність, як розуміння сторонами союзу важливості ви�роблення спільної позиції у справі протидії СРСР та необхід�ності уникнення шкідливих міждержавних конфліктів всереди�ні НАТО, що руйнували держави Європи в минулому;

• рівність у справі розподілу відповідальності та ризиків між чле�нами Альянсу.

Сенс рівномірного розподілу ризиків і відповідальності між єв�

ропейськими і північноамериканськими союзниками по НАТО поля�

гав у тому, що Сполучені Штати в рамках договору НАТО надавали

гарантії європейським членам НАТО згідно зі Статтею 5 Північноат�

лантичного договору. США забезпечували ці гарантії ядерним по�

тенціалом, співмірним з ядерним потенціалом СРСР, розташуван�

ням своїх збройних сил, у тому числі ядерних, на території своїх єв�

ропейських союзників, наявністю потужних звичайних збройних

сил у самих США та на воєнних базах в інших частинах світу, а також

наявністю засобів їх доставки, що уможливлювало швидке тран�

спортування американських військ до Європи в разі необхідності.

Для держав Європи такий розподіл означав зобов’язання ро�

бити посильний внесок у власну оборону, утримуючи значні зброй�

ні сили, призначені для оборони своєї території та допомоги союз�

никам, координувати свою оборонну політику з партнерами по НА�


30

ТО, а також надавати свою територію для розміщення військових

баз НАТО.

Згідно з точкою зору деяких американських дослідників, відно�

сини між США і їхніми європейськими союзниками мають базува�

тися на чіткому розподілі функцій: США гарантують безпеку євро�

атлантичного регіону, а європейські члени НАТО мають за це пла�

тити. Політична практика засвідчує, що такий підхід частково вже

реалізується. Так, зокрема, 85% коштів на відновлення Косова ви�

ділили європейські країни, у той час як проведення військової опе�

рації в Косові у 1999 р. більш ніж на 70% забезпечувалося силами

США.

Водночас точка зору, відповідно до якої США встановлюють

клімат безпеки, а Європа фінансує таке встановлення, зустрічає

закономірну протидію з боку європейців, які заявляють, що ідея

глобального розподілу праці, яка час від часу виникає у Вашингто�

ні — США воюють, ООН годує, ЄС платить — не відповідає євро�

пейським інтересам.

1.7. Коли розвалиться НАТО?

Діалог 26 країн з таких важливих питань, як безпека, дуже важко

вести без конфліктів і суперечностей. У НАТО, як і в кожної органі�

зації, теж є свої проблеми.

Одна з них — нерівномірність оборонних зусиль та розподілу

відповідальності між союзниками у сфері безпеки, яка дедалі зрос�

тає. На підтримку цієї позиції наводяться факти, що на початку XXI

століття США забезпечують удвічі більше оборонних витрат, аніж усі

європейські члени НАТО разом. Наводяться дані, згідно з якими між

1990 і 2005 роками частка оборонного бюджету європейських чле�

нів НАТО знизилася з 3 до 2,1% від ВВП, тоді як у США відповідні по�

казники для цих років становили 5,3 і 3,6%. Нині оборонні витрати

США становлять близько 40% від світових витрат, причому США

витрачають на оборонні дослідження в середньому уп’ятеро біль�

ше, ніж європейські члени НАТО разом. Крім того, у структурах вій�

ськових бюджетів європейських членів НАТО існують деформації в

бік основного фінансування утримання персоналу, у той час як США

більше інвестують в переозброєння. У західноєвропейських членів

НАТО на початку XXI століття в середньому 68—70% витрат іде на

утримання персоналу, і лише 5—20% на нове озброєння та устатку�

вання (у США відповідно 38—40% і 25—26%). Вперше значний від�

рив Америки у військових технологіях було наявно засвідчено під

час операції проти Югославії у 1999 р. Тоді 80% ударів високоточни�


31

ми боєприпасами, 85% нічних бойових вильотів літаків, 95% ударів

крилатими ракетами було нанесено силами США, а європейські со�

юзники заледве знайшли у своїх чисельних арміях 50 тисяч вояків,

яких можна було направити для миротворчої місії. Усі європейські

члени НАТО мають лише 10% від можливостей США у питаннях

доставки і підтримання військ за межами зони відповідальності НА�

ТО. Як наголошують деякі американські дослідники, європейські

члени НАТО, скориставшись ядерними гарантіями США, мінімізу�

вали військове навантаження на свої бюджети, таким чином само�

усунувшись від гарантування власної безпеки. Це, на думку цих

вчених, дало можливість країнам Західної Європи досягнути від�

носного економічного процвітання, за умов менш конкурентноз�

датної економіки, аніж економіка США.

Річ у тім, що в Європі збережено армії часів «холодної війни»,

базовані на принципах територіальної оборони. З точки зору США

ці армії застарілі і невиправдано дорогі через свою значну чисель�

ність. Такі армії нездатні виконувати «нові місії» поза межами дого�

вірної зони відповідальності НАТО. Саме операції такого роду було

проведено, починаючи з середини 1990�х рр., у Боснії і Герцегови�

ні, Косові, Македонії, Афганістані та Іраку.

Дехто у зв’язку з цим починає стверджувати, що НАТО для США

може втратити інтерес, а подальший розвиток процесу технологіч�

ного відриву США у сфері оборони може змусити Сполучені Штати

переорієнтуватися на використання двосторонніх союзів, замість

багатостороннього союзу НАТО.

Однак насправді все відбувається навпаки — США є одним з

головних прихильників розширення і зміцнення НАТО.

У НАТО регулярно виникають суперечності й дискусії. Однак

досі вони не мали рівня, здатного загрожувати дієздатності Альян�

су. Найгостріший такий випадок трапився 2003 року. Під час опо�

нування Франції і Німеччини війні США і Великої Британії проти Іра�

ку в 2003 р. Франція виступила проти надання превентивної

збройної допомоги НАТО Туреччині. Однак, рішення про таку допо�

могу НАТО провела в обхід Політичного комітету НАТО, через Вій�

ськовий комітет, членом якого Франція не є.

Суперечності навколо Іраку, з одного боку, між США, Великою

Британією і Польщею та провідними європейськими державами

Німеччиною і Францією — з іншого, навіть запустили тему кризи

трансатлантичних зв’язків.

Єдність НАТО було поставлено під сумнів єдиний раз в історії —

під час президентства у Франції генерала Шарля де Голля. Де Голль

протестував проти надмірного, на його думку, впливу в НАТО США і

Великої Британії. 1958 року він запропонував створення тристо�


32

роннього Директорату НАТО за участі Франції, США і Великої Бри�

танії. Не добившись своєї цілі, яка, як заявляли США, могла розко�

лоти інших європейських союзників, президент де Голль вивів

французький Середземноморський флот з�під командування НА�

ТО, заборонив розміщення іноземної ядерної зброї на території

Франції, у результаті чого з країни було виведено 200 американ�

ських військових літаків, та 1960 року провів випробування фран�

цузької ядерної бомби. Як результат, 1966 року Франція вийшла з

військової структури НАТО, однак залишилася в межах політичної

структури. 1967 року штаб�квартира НАТО була переведена з Па�

рижа в Брюссель. По суті, демарш Франції був спробою відновити

амбітне становище Франції після невдач Другої світової війни, а та�

кож намаганням зменшити радянську ядерну загрозу для Франції в

умовах, коли її від військ СРСР відокремлювала Західна Німеччина і

країни Бенілюксу (тобто Бельгія, Нідерланди і Люксембург). Слід

наголосити, під час основних подій «холодної війни» Франція послі�

довно брала сторону НАТО. 1993 року країна почала повертатися

до участі в спільному військовому командуванні.

Для зміцнення НАТО є бажання обох сторін Атлантики — і Євро�

пи (особливо Центрально�Східної), і США. Тому сьогодні треба ма�

ти велику фантазію, щоб вгледіти перспективу розпаду НАТО хоча


33

Сили швидкого реагування НАТО завершили формування у 2006 р.

б у середньостроковій перспективі (10—15 років).

1.8. Наслідки розширення НАТО

Завдяки розширенню НАТО в Європі було ліквідовано лінії роз�

поділу, які залишилися після «холодної війни», суттєво зменшено

географічні розміри «сірої зони» — території, на яку не поширю�

ються гарантії безпеки НАТО або Росії.

Процес розширення НАТО в 1999—2004 рр. забезпечив нас�

тупні наслідки для регіону: зменшення зони «вакууму безпеки»;

зняття з порядку денного територіальних суперечностей між дер�

жавами ЦСЄ; зменшення тиску з боку Росії на країни СНД; прис�

корення вступу нових членів НАТО до ЄС; прискорення економіч�

них реформ у країнах ЦСЄ завдяки впливові політичної передба�

чуваності на інвестиційну привабливість цих країн, а також завдя�

ки поширенню економічної культури, властивої для старих членів

НАТО; закріплення демократичного політичного процесу в нових

членах НАТО.

Жодна з нових держав�членів НАТО не в змозі самостійно га�

рантувати рівень безпеки, який дає співробітництво в межах НАТО.

Вступ до НАТО справив позитивний вплив на інвестиційний клімат

у нових членах, що прямо коригується із зміною рівня безпеки; по�

зитивно вплинув на розмір прямих іноземних інвестицій в економі�

ки нових членів; на збільшення інвестиційної привабливості ВПК

окремих країн; на перехід країн�членів НАТО в очах інвесторів з ка�

тегорії «постсоціалістичних» чи «пострадянських» держав до кате�

горії держав євроатлантичної спільноти; вплинув на збільшення

конкурентноздатності економік держав ЦСЄ через приєднання до

нових коопераційних зв’язків та зменшення рівня корупції в дер�

жавному апараті, зумовленого впливом зобов’язальних нормати�

вів вступу до НАТО.

Перспектива майбутнього членства чинила конструктивний

вплив на зменшення конфліктності між самими потенційними чле�

нами НАТО, а також між ними та іншими державами.

Офіційні вимоги Альянсу до країн�претендентів зафіксовані в

Плані отримання членства в НАТО, затвердженому на Вашингтон�

ському самміті в 1999 р.

Від країн�претендентів на вступ до НАТО очікується, що вони,

зокрема, будуть:

• «вирішувати міжнародні суперечки за допомогою мирних засо�бів;


34

• …вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територі�альні суперечки, включно з вимогами відокремлення терито�рій або міжнародними юридичними суперечками за допомо�гою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забез�печенням добросусідських відносин;

• …утримуватися від погрози або використання сили в будь�який спосіб, що не відповідає цілям ООН;

• робити внесок у розвиток мирних і дружніх міжнародних відно�син через посилення їхніх вільних інституцій та через підтрим�ку стабільності і процвітання;

• продовжувати надавати повну підтримку і бути залученим доРади Євроатлантичного партнерства та програми «Партнерс�тво заради миру…»14.

Важливим був вплив НАТО на політику нових членів щодо їхніх

сусідів. Так, зокрема, НАТО домоглася зняттю суперечностей між

Угорщиною і Румунією в результаті підписання міждержавного До�

говору від вересня 1996 р., який врегулював становище угорської

національної меншини в Румунії та підтвердив визнання Угорщи�

ною кордонів Румунії.

Одночасний вступ до НАТО в 1952 р. Греції і Туреччини ініціював

початок послаблення напруженості між цими країнами, що мали

досвід численних воєнних конфліктів з часу приходу тюрків до Ма�

лої Азії, і які досі суперечливо підходять до врегулювання ситуації

на Кіпрі. У межах НАТО грецькі й турецькі збройні сили не лише по�

відомляють сторони про проведення військових навчань, але й

здійснюють обмін студентами військових навчальних закладів, що

в міжнародній практиці розглядається як ознака досить високої мі�

ри довіри між державами. НАТО надає підтримку насамперед мир�

ному вирішенню міжнародних конфліктів за участю своїх потенцій�

них членів, що позитивно впливає на міжнародну ситуацію.

Попереднє рішення у владних колах країн Заходу про необхід�

ність якомога більшого нового раунду розширення НАТО було ухва�

лено в 1994 р., а наприкінці 1996 р. це рішення стало остаточним,

хоча політична дискусія з цього приводу тривала ще значний час.

Важливий вплив мала перспектива приєднання Болгарії до

НАТО, як також і до ЄС, у питанні відносин Болгарії з Македонією.

Македонську мову в Болгарії вважають західноболгарським діа�

лектом, а самих македонців часто називають західними болгара�

ми. Отримання незалежності Македонії внаслідок розпаду Югос�

лавії створювало для Болгарії можливість впливати на цю невели�


35

14 Membership Actions Plan (MAP).— 1999. www. nato. int/do�cu/pr/1999/p99�066e. htm

ку країну, що мала значні міжнародні проблеми (зокрема, Греція,

ООН та країни НАТО, за винятком Туреччини, не визнають її кон�

ституційної назви Республіка Македонія та офіційно іменують Ко�

лишня Югославська Республіка Македонія). Однак, як відзнача�

ють західні дослідники, щодо Македонії «Болгарія не розігрувала

жодної націоналістичної карти», а «міжетнічні відносини в самій

Болгарії є, ймовірно, найбільш стабільними у регіоні»15. У Болгарії

етнічні турки є найбільшою етнічно меншиною і становлять близь�

ко 11% населення. Відносини болгар і турків з часу появи останніх

на Балканах у XIV столітті характеризувалися постійною ворожне�

чею і збройними конфліктами. У разі, якби Болгарія відновила

практику порушення етнічних прав турків, як це мало місце в

1986 р., Туреччина змогла б створити перешкоди вступові Болга�

рії до НАТО. Повага до прав цієї етнічної меншини, зокрема вклю�

чення її представників до урядів Болгарії починаючи з 1994 р.,

створила сприятливі умови для співпраці Туреччини з Болгарією з

метою прискорити вступ останньої до НАТО.

Прагнення Латвії та Естонії приєднатися до НАТО змусило ці

країни дотримуватися міжнародних норм у справі захисту прав

негромадян. З початку 1990�х рр. і до вступу Латвії та Естонії до

НАТО в цьому питанні було досягнуто прогресу, який полягав у

наданні громадянства значній частині представників етнічних

меншин у цих країнах та в наданні негромадянам основних прав

для участі в суспільному та економічному житті, крім права оби�

рати та бути обраним. Контроль за захистом прав негромадян та

умовами натуралізації представників етнічних меншин в Латвії та

Естонії здійснювали не лише європейські організації, відпові�

дальні за права людини, але й НАТО. Врегулювання правового

статусу представників етнічних меншин у цих країнах призвело

до того, що з кінця 1990�х рр. еміграція з Латвії та Естонії пред�

ставників російської етнічної меншини практично припинилася.

Таким чином, важлива цінність для НАТО 10 країн Центрально�

Східної Європи, що вступили до Альянсу в 1999—2004 роках,— це

їхнє розташування, яке дозволяє контролювати східну частину

континенту, ключові порти та комунікації регіону.

Поширення гарантій НАТО на ці країни розширило зону геопо�

літичної визначеності в Східній Європі і, навпаки, зменшило зону

«вакууму безпеки» та ризик зіткнення між великими державами.

Адже абсолютна більшість збройних конфліктів часів «холодної


36

15 Hearings Of The Senate Foreign Relations Committee. Testimony of J.Bugajsky.— April 3, 2003. www. expandnato. org/natoapr3. html

війни» відбувалася саме на території країн, що належали до «тре�

тього світу», тобто до тих країн, чия геополітична орієнтація, вибір

між орієнтацією на Захід і на СРСР, був змінною величиною.

1.9. Що означає вступ до НАТО?

Вступ нових членів до Альянсу передбачає поширення на краї�


37

Етапи розширення НАТО у 1949—2004 рр.

ну�члена Вашингтонського договору, зокрема 5�ї його статті, якастверджує, що будь�який напад на членів НАТО у Європі чи Північ�ній Америці розглядається як «напад на всіх», і кожна з держав�членів зобов’язалася надавати допомогу союзникам. Цей договірпоширюється на території всіх держав, що його підписали, а такожна острови та на кораблі і літальні апарати усіх учасників Договорув Атлантичному океані на північ від тропіка Рака (23°07’ північноїшироти), а також у випадку нападу на війська будь�якого союзникаНАТО в Європі.

Таким чином, вступ до НАТО надає новому членові однозначнігарантії безпеки з боку найпотужнішого військово�політичногоальянсу.

Саме тому до НАТО вишикувалася черга з охочих вступити кра�їн.

Водночас новий член бере на себе і зобов’язання, серед якихголовні — надавати підтримку союзникам у разі нападу на них, атакож вдосконалювати свій оборонний потенціал, забезпечуватиможливості взаємодії з союзниками. Вступ до НАТО відбувається увідповідності із статтею 10 Вашингтонського договору від 1949 ро�ку, в якій проголошується, що кожна європейська держава, яказдатна втілювати в життя принципи цього договору та сприятибезпеці у Північноатлантичному регіоні, може бути запрошена доприєднання до договору: «Сторони можуть за одностайної згоди


38

Надійний захист — те, чого довго не вистачало народам Східної Європи

запросити будь�яку іншу європейську державу, здатну розвиватипринципи цього Договору і робити свій внесок в зміцнення безпе�ки Північноатлантичного регіону, приєднатись до цього Договору».

Вступові до НАТО, відповідно до рішення Вашингтонськогосамміту 1999 року, передує виконання державою�членом Плануотримання членства та Інтенсифікованого діалогу щодо членства.У межах даних планів сама держава�претендент обирає ті напрямиу політиці, галузі безпеки та економіці, успіхів у яких має намір до�сягнути, аби довести, що її вступ до НАТО буде корисним для між�народної безпеки. НАТО надає цьому консультативну підтримку таспостерігає за виконанням добровільно взятих зобов’язань. Із ба�зових завдань Плану отримання членства близько 80% становлятьзавдання, пов’язані з демократією, розвитком ринкової економіки,забезпеченням прав меншин тощо, а суто військові питання пере�бувають у явній меншості.

Головною складовою процесу євроатлантичної інтеграції в1990�х—2000�х рр. стало включення до НАТО колишніх державВаршавського договору та республік СРСР. Цей факт докоріннимчином змінив геополітичну карту Європи.

1.10. Скільки коштує розширення НАТО?

Напередодні прийняття рішення про вступ до НАТО Польщі, Че�

хії та Угорщини три авторитетні установи у США провели поперед�

ні оцінки загальної вартості цього процесу (див. табл. 1).

Лише реальність життя припинила жонглювання політиків та

журналістів багатомільярдними сумами на розширення НАТО. У

реальності процес приєднання до НАТО виявився значно дешев�

шим як для нових, так і для старих членів. Річ у тім, що досліджен�

ня проводилися для різних варіантів — рівнів загроз, із оцінюван�

ням кроків, необхідних для адекватної військової відповіді на ці

загрози. Відмінності між прогнозами пояснюються тим, як дослід�

ники розуміли «адекватну» відповідь. Ці сценарії передбачали під�

готовку, оснащення і перекидання на територію нових членів НАТО

значних військових контингентів. Однак насправді цього не відбу�

лося.

Час довів хибність астрономічних оцінок вартості вступу до НА�

ТО нових членів для бюджетів старих членів. На практиці прямі вит�

рати на вступ до НАТО країн�членів не набагато відрізнялися від їх�

ніх внесків до спільного бюджету Альянсу, який іде на утримання

керівних органів НАТО. Так, приміром, така країна, як Польща, пла�

тить до спільного бюджету близько 40 мільйонів доларів на рік, а

Латвія — лише близько 3 мільйонів доларів на рік.


39

Навіть можна сказати, що загальна вартість розширення стано�

вила близько нуля, оскільки так чи інакше, в межах НАТО чи поза

ним держави змушені були б провадити модернізацію своїх зброй�

них сил.

Нині держави Центральної і Східної Європи інтегруються до НА�

ТО без жодної видимої шкоди для своїх економік.

Трансатлантичні зв’язки в галузі економіки мають значну са�

мостійну цінність. США і Західна Європа є двома з трьох головних

полюсів економічної могутності у світі (третім є Східна Азія). Тісна

взаємодія між європейською та американською економіками під�

вищує їхню конкурентноздатність та ефективність через опти�

мальний розподіл праці та переміщення капіталів і ресурсів.

Рівень економічного співробітництва США і ЄС є безпрецеден�

тним у порівнянні з рівнем співпраці з будь�яким іншим регіоном

чи країною світу. Взаємна торгівля щороку перевищує суму в 2, 5

трильйони доларів. США є найбільшим інвестором для ЄС, а ЄС —

для США. Американські інвестиції в економіку самих лише Нідер�

ландів удвічі перевищують інвестиції США в економіку Мексики та

в економіку Китаю. Інвестиції країн ЄС до одного лише штату Техас

за обсягами перевищують усі інвестиції США до економіки Японії.

Тому розширення НАТО впливає на економічне становище

держав�членів НАТО, які потрапили до ЄС завдяки цьому розши�

ренню. Вільне переміщення в Євросоюзі товарів, послуг, капіта�

лів та робочої сили, разом із стимулюючим ефектом для загаль�

ноєвропейської економіки єдиної валюти, оптимізують еконо�

мічні зв’язки та розподіл праці в межах ЄС і таким чином підви�

щують конкурентноздатність економік нових членів НАТО.

Розширення НАТО, яке прискорило процес розширення ЄС

на 10 нових членів у 2004 році, а також приєднання до ЄС ще

двох країн (Румунії і Болгарії) у 2007 році, збільшує обсяг внут�

рішнього ринку ЄС. Крім того, нові держави�члени ЄС і НАТО от�

римали економічну вигоду в результаті програм фінансування

розширення ЄС. Так, зокрема, ЄС здійснив фінансування на

40,5 млрд. євро на програми розширення на 10 нових членів з

2004 по 2006 рр. Крім того, ключові поставки військової техніки

до нових членів НАТО здійснюються за пільговими цінами, а час�

тину озброєнь країна отримує задарма. Так, у квітні 2003 року

Польща і США підписали контракт на закупівлю Польщею 48 вій�

ськових літаків F�16 на суму в 3, 5 мільярди доларів США. За

умовами угоди США інвестують в оборонну промисловість Поль�

щі 12 мільярдів доларів США. Ця угода стала найкрупнішим вій�

ськовим контрактом, укладеним країною колишнього Варшав�

ського договору від закінчення «холодної війни» і до 2003 року.


40

Нові члени НАТО Польща і Чехія ухвалили закони, якими зо�

бов’язали іноземні компанії, які продають цим країнам військову

техніку та матеріали, здійснювати інвестиції в економіки цих

держав на суму, в 3,5 рази більшу від вартості закупленого.


41

Авторпрогнозу

Міністерствооборони США

Бюджетнийкомітет Конгресу

США

Компанія «Ранд

Корпорейшн»

Загальнавартість

у доларахСША

27—35 мільярдів (дола�рів США 1997 року). Зцих коштів: реструкту�ризація і модернізаціязбройних сил новихчленів — 10—13 мі�льярдів, підсилення но�вих членів НАТО вій�ськами Альянсу — 8—10 мільярдів, прямікошти на розширення(витрати на контроль,комунікацію, команду�вання, розвідку, систе�ми протиповітряноїоборони, логістику,інфраструктуру) — 8—10 мільярдів).

61—125 мільярдів(доларів США 1997року), в залежностівід сценаріїв розвит�ку ситуації (можли�вий і мінімальнийсценарій, коли НАТОзабезпечує лишепротиповітряну обо�рону і навчання —вартість 21,2 мільяр�ди); або 109 мільяр�дів для оборонноїстратегії, запропо�нованої міністерс�твом оборони — рів�ня «середньої» заг�рози

10—110 мільярдів(доларів США 1996року), в залежностівід сценаріїв розвит�ку ситуації; або 42 мі�льярди для оборон�ної стратегії, запро�понованої міністерс�твом оборони — рів�ня «середньої» заг�рози

Розподілвитрат

Нові члени НАТО —13,5—17,5 мільярдів;

Старі члени НАТО —13,5—17,5 мільярдів

Нові члени НАТО— від 42 мільярдівдо 85 мільярдів

Старі члени НАТО— від 18 мільярдівдо 40 мільярдів

Нові члени НАТО —від 1,9 мільярдів до20,9 мільярдів;

Старі члени НАТО —від 6,1 мільярда до67,1 мільярда;

Фонд інфраструкту�ри НАТО — від 2 до 22 мільярдів

Часовийпроміжок

1997—2009 1996—2010 Приблизно

1995—2010

Необхіднерозгортанн

я сил

4 дивізії і 6 ескадри�лей авіації

11,7 дивізій і 11,5ескадрилей авіації(у випадку «серед�нього» рівня заг�роз)

5 дивізій і 10 ескад�рилей авіації(у випадку «серед�нього» рівня загроз)

Таблиця 1

Попередні оцінки витрат на розширення НАТО, середина 1990�х рр.

Негативний вплив розширення НАТО на економіки держав�пре�

тендентів на членство обмежувався певним зростанням їхніх обо�

ронних бюджетів. Однак, суто економічні вигоди від розширення

НАТО, насамперед у формі зростання фінансової стабільності та

збільшенні прямих іноземних інвестицій, перевищили економічні

витрати, пов’язані із розширенням.

Тому розширення НАТО, що відбувалося без передислокації

значних сил на територію нових союзників, виявилося відносно

маловитратним процесом.

1.11. Що означає Євроатлантична інтеграція для економіки?

Країна несе оборонні витрати незалежно від того, чи є вона

членом НАТО, прагне ним стати, чи ні. Спільна оборона характер�

на тим, що країни�учасниці мають низку економічних переваг пе�

ред країнами, які забезпечують свою оборону самостійно:

• спільна оборона створює сприятливе середовище безпеки накордонах з країнами�союзниками, що дозволяє заощаджува�ти кошти на відмові від принципу «кругової оборони». Навіть зтеоретичного боку цілком очевидно, що одній державі набага�то важче гарантувати свою безпеку, ніж перебуваючи в такомуколективному органі, як НАТО;

• спільна оборона дозволяє заощаджувати, особливо невели�ким країнам, на військовій спеціалізації, підтримуючи лише тівиди озброєнь, які союзниками визнано доцільними виходячиіз стратегії спільної оборони;

• спільна оборона дозволяє отримувати високий рівень безпекиза умов порівняно незначних витрат.

Приміром, Люксембург, країна з населенням у 460 тисяч чоловік,

у разі самостійного забезпечення власної оборони ніколи б не досяг�

ла рівня безпеки, який вона має в НАТО. Це стосується навіть тієї гі�

потетичної ситуації, якби ця країна витрачала на оборону весь свій

бюджет. Люксембург витрачає на оборону лише 0,9% свого ВВП, ма�

ючи всі гарантії безпеки, які надає НАТО, включно з ядерними. Це

стосується усіх членів НАТО, які отримують кращі гарантії безпеки,

аніж ті, що вони могли б забезпечити самостійно.

Європейські члени НАТО в 1980—1984 рр. витрачали на оборо�

ну 3,5% ВВП, у 1985—89 — 3,2%, у 1990—1994 — 2,6%, у 1995—

1999 — 2,2%, у 2000—2006 рр.— 1,9%. Нейтральні країни Європи,

такі як Швеція, Фінляндія, Швейцарія, витрачали в цей час на обо�


42

рону приблизно таку ж частку свого ВВП. Що стосується позабло�

кових країн в менш безпечних регіонах, аніж Європа (зокрема, в

Азії), то оборонні витрати в цих країнах значно перевищують ана�

логічні витрати членів НАТО.

Однак, нові члени НАТО мусять витрачати на пристосування

збройних сил та воєнної інфраструктури нових членів до стандар�

тів НАТО. Вартість витрат Угорщини на досягнення цілей НАТО та

виконання Ініціативи з оборонних можливостей становила по 120

мільйонів доларів щорічно протягом шести років. Це досить знач�

на сума, проте вона вкладалася в оборонний бюджет країни і ста�

новила лише близько його третини. За цю суму, тобто за вартість

4 військових літаків, Угорщина отримала надійні гарантії безпеки,

підтримані усіма союзниками, які разом мають більше 4000 вій�

ськових літаків.

Слід відзначити, що витрати на приєднання до НАТО не просто

зміцнюють національну оборону, а, як правило, збільшують ВВП

країни. Міністерство оборони Болгарії підрахувало, що збільшення

в результаті євроатлантичної інтеграції в її країні інвестицій в обо�

рону на 0,1% від ВВП має наслідком економічне зростання на

0,15—0,2%, внаслідок зміцнення оборонної індустрії країни. Такі

вкладення підвищують інвестиційну привабливість підприємств

оборонного комплексу і ставлять їх у кращі довгострокові конку�

рентні позиції на міжнародному ринку.

До недоліків колективної оборони належить зобов’язання вис�

тупати на підтримку союзників. Однак, коли оборонний союз є

найпотужнішим у світі, як НАТО, необхідність для його членів вис�

тупати на підтримку союзників з’являється значно рідше, аніж не�

обхідність виступати на захист власних інтересів у разі самостій�

ного забезпечення оборони.

Як уже незаперечно доведено практикою, членство в НАТО

серйозно впливає на поведінку іноземних інвесторів.

Річ у тім, що існує прямий зв’язок між станом зовнішньої безпе�

ки і економікою. Той факт, що найвпливовіший Альянс світу стає га�

рантом непорушності кордонів, територіальної цілісності і сувере�

нітету країни, прямо впливає на економічну стабільність та інвес�

тиційну привабливість.

Особливо значне збільшення рівня прямих зовнішніх інвестицій

відзначалося в економіку країн Східної Європи до НАТО (див.

діаграму 1).

В економіку Польщі в 1997 році (час оголошення рішення про

вступ до НАТО) було вкладено $2,7 мільярдів прямих іноземних ін�

вестицій, у 1998 — $5 млрд., у 1999 (рік вступу до НАТО) — вже $8

млрд. Чехія та Угорщина демонструють ще більш вражаючі циф�


43

ри — в Чехії в 1997 р.— $4 млрд., в 1998 — $9,8 млрд., у 1999 р.—

$12,8 млрд.; в Угорщині — в 1997 р.— $6,2 млрд., у 1998 р.—

$10,2, у 1999 р.— $14,5 млрд.

У Словенії наступного року після оголошення рішення про

вступ до НАТО прямі інвестиції зросли з 3,6 млрд. євро у 2002 р. до

5,1 млрд. євро в 2003 р. У Румунії в рік вступу до НАТО (2004) пря�

мі іноземні інвестиції збільшилися на 141% у порівнянні з поперед�

нім роком.

Союз підприємців Болгарії вирахував, що результатом вступу

до НАТО для економіки країни стали «покращення динаміки в про�

мисловості, зв’язаній з обороною та іншими витратами на інфрас�

труктуру, оскільки національна система безпеки міцно зв’язана з

цивільною інфраструктурою країни, такою як дороги, залізниці, ко�

мунікація, енергетика», що збільшило ВВП країни на 0,3—0,4 %.

Вступ до НАТО позитивно вплинув на такі галузі болгарської еконо�

міки, як телекомунікація (у зв’язку з інвестиціями у зв’язок), ту�

ризм (у зв’язку з покращенням рівня безпеки країни та покращен�

ням доріг і зв’язку). Водночас зростання прямих інвестицій в еко�

номіку країн залежить не тільки від вступу країни до НАТО, але від

складнішого набору причин, серед яких початок переговорів з ЄС,

масштабна реструктуризація економіки тощо.

Вступ до НАТО означає нові можливості для конкурентноздат�

них оборонних виробництв. Від розвалу Варшавського блоку по�

терпіли невисокотехнологічні оборонні комплекси (деякі підпри�

ємства у Словаччині, Болгарії тощо). Проте підприємства у цих кра�

їнах вже ніколи не отримали б таких замовлень, як за часів «холод�

ної війни», незалежно від того, вступали б ці країни до НАТО чи ні.

Натомість від вступу до НАТО виграли високотехнологічні оборонні

комплекси (насамперед у Польщі і в Чехії), які досить швидко прис�

тосовувалися до змін. Так, у 1997 році Польща продала зброї лише

на $20 млн., а у 2001 — вже на $93 млн., Чехія у 1997 р. продала

зброї на $28 млн., а у 2001 — на $95 млн.

Окремий економічний ефект має зміна іміджу країни внаслідок

вступу до НАТО. Більшість постсоціалістичних країн інвестори та ту�

ристи на заході розглядають як «посткомуністичні», нестабільні.

Зокрема Румунію і Болгарію традиційно відносили до регіону Бал�

кан, що асоціюється з міжетнічними війнами, міждержавною напру�

женістю, тероризмом, криміналом, корупцією тощо. Приєднання

до НАТО істотно вплинуло на зміну такого іміджу, внаслідок визна�

ченості з цивілізаційною належністю країни, наданим НАТО рівнем

безпеки та вимогами НАТО до внутрішньої політики нових країн�

членів. Також чіткі правила ведення бізнесу, що існують у країнах


44

Заходу, у результаті членства в НАТО швидше залучаються в прак�

тику ведення бізнесу в нових членах. Це передбачає, зокрема,

більш надійні гарантії виконання договорів, передбачуваність зако�

нодавства у сфері економіки тощо.

У межах НАТО існує низка структур, відповідальних за розвиток

економічного співробітництва між країнами: Економічний Комітет,

Комітет з координації європейського авіапростору, Комітет з нау�

ки, Комітет з викликів сучасному суспільству, Комітет з інвестицій

у програми безпеки, а також спеціальні програми з допомоги

менш розвинутим членам НАТО, спрямованим на досягнення не�

обхідного рівня. Усі ці структури допомагають співпраці членів НА�

ТО у сфері оборони та в галузі економічного планування й співро�

бітництва. Крім того, система базових угод НАТО про замовлення

передбачає пріоритетні умови для укладання контрактів між краї�

нами�членами НАТО.

Зв’язок у такій чутливій галузі, як національна безпека, сприяє

зміцненню пріоритетної співпраці між членами НАТО. Членами НА�

ТО є майже всі країни Західної і Центральної Європи, а також США

і Канада (таким чином, в межах НАТО об’єднано шість з восьми


45

0

2000

4000

6000

8000

10000

12000

14000

16000

1993 1995 1997 1999

Ïîëüùà×åõ³ÿÓãîðùèíà

Діаграма 1

Обсяги прямих іноземних інвестицій, що надходилиупродовж зазначених років до економік країн,

які було запрошено до НАТО в 1997 році (вступили в 1999) (у мільйонах доларів США)

Польща

Чехія

Угорщина

країн «Великої вісімки»). Тому взаємодія в межах НАТО для його

членів посилює зв’язок з основними економічними центрами світу.

Таким чином, членство в НАТО не є економічно обтяжливим для

союзників. Воно забезпечує такий рівень безпеки, якого жодна з

держав не могла б досягти самостійно, навіть якби значно більше

витрачала на оборону.

1.12. Чому в країнах НАТО панує демократія?

Оборонні союзи демократичних країн істотно впливають на по�

літичну ситуацію в державах�учасницях. Існування гарантій зов�

нішньої безпеки, як правило, впливає на політичний процес у дер�

жаві в бік демократизації. І, навпаки, загрожена ситуація зовніш�

ньої безпеки має наслідком згортання демократії в умовах органі�

зації протидії зовнішній загрозі. При загостренні зовнішньої загро�

зи влада частіше вдається до надзвичайних заходів. Влада може

іноді сама загострювати зовнішні конфлікти задля мобілізації сус�

пільства на свою підтримку та послаблення критики.

Членство в НАТО значно зменшує можливості для таких дій.

Держава, що є членом НАТО, надійно захищена. Увесь час перебу�


46

Стандарти матеріального забезпечення військових у НАТО — одні з найвищих у світі

вати в стані підвищеної готовності до зовнішньої загрози немає

потреби. З іншого боку, норми НАТО змушують політичні еліти від�

мовлятися від зовнішньополітичного авантюризму, зміцнюють

міжнародну відповідальність та не дають можливості владі інспіру�

вати зовнішні конфлікти задля вирішення своїх внутрішньополітич�

них задач.

На політичну ситуацію в державах�членах та претендентах на

членство впливають норми НАТО. Норми, яких мають дотримуватися

члени НАТО у своїй внутрішній політиці, закладено у преамбулі Ва�

шингтонського договору. Це «демократія, індивідуальні свободи і

верховенство закону»16. Згідно зі статтею 10 договору цих же принци�

пів мають дотримуватися й претенденти на вступ до НАТО.

Бажання держав�претендентів на членство в НАТО гарантувати

свою безпеку заохочує їх дотримуватися демократичних норм.

Держави, що конкурували між собою за право бути запрошеними

до НАТО в 1997 і 2002 рр., намагалися максимально виконати не�

обхідні нормативи, щоб уникнути можливості відмови.

Інтерес до питань демократичного розвитку країн�членів Пів�

нічноатлантичного Альянсу, традиційно зацікавленого насамперед

у проблемах безпеки, пояснюється просто.

По�перше, країни НАТО об’єдналися значною мірою на засадах

підтримки демократії та прав людини, на противагу тоталітарним

державам. Демократія стала однією з головних «візитних карток»

держав Заходу. Після зменшення загрози війни в Європі питання

демократії виходить на перший план у процесах євроатлантичної

інтеграції, оскільки зменшується загроза глобального протистоян�

ня, і таким чином зменшується вага військових пріоритетів, які НА�

ТО розраховує отримати в результаті приєднання до нього тих чи

інших країн.

Крім того, країна з авторитарним чи тоталітарним політичним

режимом не розглядається Північноатлантичним Альянсом як со�

юзник, надійний так само, що й демократичні країни. Адже в де�

мократичних державах зовнішня політика перебуває під впливом

громадської думки. У свою чергу, громадська думка не може змі�

нюватися так швидко, як бажання осіб, що керують авторитарними

чи тоталітарними режимами. Таким чином, від присутності в

Альянсі тоталітарних чи авторитарних держав потерпіла б солідар�

ність країн�членів та надійність НАТО.

Конкретні вимоги до політичної ситуації в країнах�претенден�

тах на членство затверджені в Плані отримання членства в НАТО,

прийнятому на Вашингтонському самміті НАТО в 1999 р.

Від країн�претендентів на вступ до НАТО очікується, що вони,

зокрема, будуть:


47

• «демонструвати відданість забезпеченню верховенства законута людських прав;

• вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територіальнісуперечки, включно з вимогами щодо відокремлення терито�рій або міжнародними юридичними суперечками за допомо�гою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забез�печенням добросусідських відносин;

• …встановити відповідний демократичний і цивільний контрольза їхніми збройними силами;

• утримуватися від погрози або використання сили в будь�якийспосіб, що не відповідає цілям ООН;

• …демонструвати відданість забезпеченню стабільності і проц�вітанню через економічну свободу, соціальну справедливістьта відповідальність у справі охорони навколишнього середо�вища»17.

Крім того, НАТО ставить такі нетрадиційні для організацій обо�

ронного характеру вимоги, як обов’язковість поваги до національ�

ної культурної спадщини країн�членів, визнання їхнього внеску до

цивілізаційного розвитку, особливих заслуг у формуванні і забез�

печенні поступу демократії та прав людини у світі.

Усі нинішні члени НАТО, за винятком Туреччини, є демократич�

ними країнами в традиційному європейському розумінні демокра�

тії. Це розуміння передбачає верховенство права, виборність клю�

чових владних органів, підзвітність влади виборцям, систему стри�

мувань і противаг між окремими гілками влади, повагу до прав

меншин, повагу до прав людини, рівність громадян перед законом

тощо.

Туреччина становить певний виняток із правила. У цій країні єв�

ропейські інституції (зокрема ЄС та Рада Європи) подекуди фіксу�

ють порушення етнічних прав курдської меншини, деяких грома�

дянських прав, зокрема права на свободу політичної діяльності.

Крім курдів, це стосується й деяких представників релігійних ісла�

містських партій, діяльність яких обмежена світським режимом Ту�

реччини. Рада Європи в 1980 р. навіть виключила Туреччину зі сво�

го складу після того, як у цій країні було зупинено дію Конституції.

Крім того, армія в Туреччині зберігає значний політичний вплив,

тоді як на Заході переважає демократична практика цивільного

контролю над збройними силами. Кілька разів з часу вступу Туреч�

чини до НАТО військові впливали на відставку урядів, зокрема, в

результаті перевороту в 1960 р., призначення військового правлін�

ня в 1978 р., також відставки уряду ісламістської Партії процвітан�

ня в 2001 р. Призначення нових урядів, як правило, відбувається за


48

16 The North Atlantic Treaty.— NY., 1999.— P. 1.

погодженням з військовою верхівкою країни. Такий стан речей є

політичною традицією Туреччини. Конституція 1961 р. навіть нада�

вала військовим особливого статусу в державі, що уможливлюва�

ло запровадження військового або надзвичайного стану, створен�

ня тимчасових військових органів влади поряд із цивільними тощо.

Загалом у НАТО упродовж його існування були три випадки пе�

ребування членів, у яких були проблеми з дотриманням демокра�

тичних принципів, проголошених НАТО. Крім Туреччини, це стосу�

ється також Греції періоду правління диктатури «чорних полковни�

ків» (з 1967 по 1974 рр.) та Португалії.

У Греції режим полковників Г. Пападопулоса, С. Макарезоса і Н.

Паттакоса порушував права людини, і в час правління цього режи�

му Греція змушена була вийти з Ради Європи, не чекаючи позбав�

лення членства.

У Португалії з 1932 і до 1974 рр. існував авторитарний режим,

заснований Антоніу ді Олівейра (Салазаром), який характеризу�

вався порушенням політичних прав громадян. Остаточно демок�


49

17 Membership Actions Plan (MAP).— 1999. www. nato. int/do�cu/pr/1999/p99�066e. htm

Пристуність миротворців у Косові в кількадесят разів зменшила масштаби міжетнічного насильства

ратичний режим у Португалії було встановлено в 1976 р.

Таким чином, з 1949 по 1952 рр., коли у світі кількісно переважа�

ли авторитарні та тоталітарні держави, усього одна країна з дванад�

цяти членів НАТО мала недемократичний політичний режим, з 1952

по 1955 — дві з чотирнадцяти, з 1955 по 1967 — дві з п’ятнадцяти, з

1967 по 1974 — три з п’ятнадцяти, з 1974 по 1982 — одна з п’ятнад�

цяти, з 1982 по 1999 — одна з шістнадцяти, з 1999 по 2004 — одна з

дев’ятнадцяти, з 2004 р.— одна з двадцяти шести.

Причина виключень, якими є присутність в Альянсі Туреччини,

та, на певних історичних етапах — Греції і Португалії, полягає в то�

му, що в часи «холодної війни» для НАТО питання геополітичної до�

цільності могли переважати значення дотримання спільних ціннос�

тей.

НАТО є насамперед структурою, відповідальною за міжнародну

безпеку. Тому такі питання, як демократія і права людини, відсували�

ся на другий план у разі першочерговості стратегічних інтересів без�

пеки. Туреччина, як і Греція, в часи «холодної війни» мала унікальну

важливість для НАТО в сенсі свого геополітичного розташування

(контроль над виходом з Чорного моря в Середземне). Туреччина

до сьогодні зберігає свою важливість для країн Заходу, в сенсі анти�

терористичної боротьби, що розпочата в Азії після подій 11 вересня

2001 р. Членство Туреччини в західних інституціях, зокрема в НАТО,

розглядається державами�членами як спосіб допомогти збережен�

ню світського режиму в Туреччині та запобігти приходу до влади в

цій країні ісламістських сил.

Водночас усі три країни НАТО, які в різні часи не були повністю

демократичними, насправді були значно ліберальнішими, ніж ре�

жими СРСР та держав�членів Варшавського договору. Громадян�

ські свободи в цих країнах НАТО були забезпечені значно краще,

ніж у країнах Варшавського договору. Це стосується, зокрема,

права на життя, яке порушувалося в СРСР та країнах Варшавсько�

го договору неспівмірно більш масове.

Опосередковано на політичну ситуацію в країнах НАТО впливає

й те, що країни НАТО є державами з ринковими економіками. Як ві�

домо, панування ринкової економіки сприяє демократії та форму�

ванню її економічного базису — середнього класу.

Отже, упродовж свого існування НАТО в цілому сприяла утвер�

дженню демократичних цінностей як у державах�членах, так і в тих

державах, які прагнули приєднатися до Альянсу. Причиною особ�

ливого інтересу НАТО до проблем демократії є необхідність гаран�

тування надійних і стабільних союзницьких відносин, а також за�

безпечення необхідного рівня солідарності держав�членів завдяки

відданості спільним цінностям.


50

1.13. Навіщо НАТО європейським державам?

Попри критику НАТО, яка час від часу лунає, європейські союз�

ники не готові до ліквідації цієї організації та позбавлення гарантій,

які надає НАТО. Навіть під час найбільших криз євроатлантичного

партнерства досі жодна із сторін на офіційному рівні не заявляла

про намір вийти з НАТО. Хоча Франція 1966 року через конфлікт зі

США припинила участь у військовій структурі НАТО, водночас зали�

шившись у політичній, а Португалія з 1977 по 1981 рр. не брала

участі у військовій структурі НАТО через критику з боку НАТО полі�

тичного режиму в цій країні, за час існування Альянсу ані ці країни,

ані будь�які інші не ініціювали вихід зі складу НАТО. Натомість, за час існування НАТО відбулося шість хвиль розши�

рення Альянсу — 1952 (Греція і Туреччина), 1955 (ФРН), 1981 (Іспа�


51

Підписання Паризького договору 1954 р.

нія), 1989 (Східна Німеччина), 1999 (Польща, Угорщина, Чехія),2004 (Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Словенія, Румунія, Бол�гарія).

Європейські члени НАТО не готові позбавитися ядерних гаран�тій, які надають Сполучені Штати в межах союзницьких відносин вНАТО. Відповідно до Стратегій Альянсу 1991 і 1999 року ядерні си�ли НАТО в Європі мають наступні цілі: політична, як демонстраціяможливостей відповісти на агресію; рівномірний розподіл ризиків,через розміщення ядерних сил НАТО в різних країнах Європи, щоодночасно означає і певні гарантії безпеки цим країнам, і відповід�ні ризики для них; зміцнення солідарності, коли наявність ядерноїзброї в Європі забезпечує «важливий політичний та військовийзв’язок між європейськими та північноамериканськими членамиАльянсу»18.

Таким чином, НАТО для країн Європи насамперед надає гаран�тії безпеки, в тому числі ядерної, якої ці держави не можуть досяг�ти поодинці. Функція НАТО як механізму гарантій від агресії з вико�ристанням зброї масового знищення є актуальною насампереддля європейських членів НАТО, оскільки США здатні самостійногарантувати свою безпеку в цій сфері.

НАТО впливає на гарантії безпеки, а також завдяки впливові наполітичну та економічну ситуацію в державах, що беруть участь уцьому процесі. Детально ці теми аналізувалися в попередніхрозділах.

1.14. Навіщо НАТО Америці?

Американські вчені та політики часто наголошують, що НАТО як

військова організація дедалі більше втрачає значення для США у

зв’язку зі зменшенням військових можливостей європейських чле�

нів НАТО, які переважно заощаджують на обороні. Водночас падін�

ня інтересу США до воєнних можливостей європейських членів

НАТО не означає, що воно закінчиться цілковитою втратою заці�

кавленості в НАТО. Американські чиновники зауважують, що ми�

ротворчі операції стали «однією із спеціальностей НАТО» після за�

кінчення «холодної війни». Застосування потенціалу НАТО при вре�

гулюванні криз у Боснії, Косові, Македонії та Афганістані виявило�

ся достатньо ефективним. Під час введення військ до Боснії вій�

ська США становили лише 33% від 60�тисячного контингенту усіх

військ, решту надали європейські країни. Згодом відсоток амери�

канських військ у складі Міжнародних стабілізаційних сил у Боснії

знизився ще більш ніж удвічі, решту становили війська європей�

ських країн, як членів НАТО, так і не членів, зокрема України; так


52

само основу миротворчо�

го контингенту в Косові

становили підрозділи

збройних сил європей�

ських країн�членів НАТО.

Потенціал НАТО було

задіяно і під час війни 2003

року США і Великої Брита�

нії проти Іраку: задля ор�

ганізації військової допо�

моги Туреччині напере�

додні війни та під час ор�

ганізації допомоги Польщі

з боку НАТО в керівництві

сектором відповідальнос�

ті в Іраку, який Польща от�

римала у своє управління

після встановлення вій�

ськового контролю США і

Великої Британії над тери�

торією Іраку.

Сполучені Штати у

2004 р. оголосили про на�

мір скоротити кількість

військових баз у Західній

Європі, зокрема в Німеч�

чині, де розташований

найбільший контингент США у Європі, і натомість розгорнути нові

мобільніші військові бази у Східній Європі та в Азії. Однак цей про�

цес свідчить не про падіння значення для США всього НАТО, але

про те, що території нових членів НАТО надають США кращі мож�

ливості у сфері пристосування їхніх збройних сил до нових умов,

аніж території старих членів НАТО, тобто тут відбувається зміна

пріоритетів у межах самого НАТО. Крім того, військові бази в Азії,

які отримали США внаслідок війни в Іраку, не можуть розглядатися

настільки ж надійні, як і бази в державах�членах з НАТО.

Одним з американських аргументів на підтримку НАТО є апе�

лювання до зв’язку кількості і якості союзницьких відносин зі ста�

ном національної безпеки держави. Американські вчені найбіль�

шою помилкою азійської політики Вашингтона з часу завершення


53

18 Стратегічна концепція Альянсу.— Брюссель.: Відділ інформації тапреси НАТО, 1999.— С. 18.

Таким запам’ятався комунізм у країнахСхідної Європи. Саме тут найбільше

пітримують НАТО

Другої світової війни називають відсутність багатосторонньої сис�

теми безпеки, аналогічної НАТО. США спробували створити такий

союз (Організація Південноазійського договору — СЕАТО) у 1954

році у складі США, Британії, Франції, Нової Зеландії, Пакистану,

Філіппін і Таїланду. Згідно з протоколом до договору, Камбоджа,

Лаос та Південний В’єтнам увійшли під захист СЕАТО. Однак, на�

самперед у зв’язку з війною у В’єтнамі, а також у зв’язку із сепа�

ратними планами окремих членів організації, зокрема Пакистану,

1977 року СЕАТО остаточно розпався, і США змушені були пере�

вести свої відносини у сфері безпеки з країнами Азії та з Австралі�

єю і Новою Зеландією на двосторонній чи тристоронній рівень.

Роль союзів для США особливо проявилася під час ведення ан�

титерористичної кампанії, яку було розпочато в Афганістані восе�

ни 2001 року, коли ту чи іншу допомогу США надавали понад 60

країн, а 13 країн НАТО безпосередньо брали участь в операціях.

Деякі американські політологи відводять системі союзів особ�

ливу роль, розглядаючи її, крім іншого, і як інструмент стримуван�

ня тих союзних країн, які, за інших обставин, могли б становити

виклик лідерству США. Існування трансатлантичного зв’язку у

сфері безпеки зменшує деструктивний потенціал природних кон�

фліктних ситуацій між європейськими членами НАТО та США. Спо�

лучені Штати не можуть ігнорувати політичний вплив своїх євро�

пейських союзників по НАТО, з яких двоє — Франція і Велика Бри�

танія — є членами Ради Безпеки ООН. Як стверджує політолог

Збігнев Бжезинський, США «не потребують союзників, щоб досяг�

нути військового успіху. Але без союзників, особливо без європей�

ців, буде неможливо досягнути успіху в політичному сенсі». Полі�

тичні результати операції США в Іраку підтверджують цю точку зо�

ру. У США звикли розуміти нерозривно безпеку у Європі та безпе�

ку самих Сполучених Штатів. Для США краще тримати в Європі

кількадесят тисяч військ, аніж посилати туди мільйон, щоб припи�

нити війну, яка може виникнути за американської відсутності.

Таким чином, для Сполучених Штатів НАТО все ще корисний.

Основна його цінність для США полягає не у військових можли�

востях (цього досить і в самих США) і не у можливостях для розмі�

щення військових баз (США роблять такі розміщення з найбіль�

шим успіхом і масштабом в державах, що не є членами НАТО —

Японії, Південній Кореї тощо). Натомість НАТО дає Сполученим

Штатам потужну союзну зону у складі економічно найрозвинені�

ших країн, звідки не може надходити небезпека для інтересів цієї

наддержави. Крім того, і це дуже важливо, НАТО «окреслює» зону

домінування демократичних цінностей та ринкової економіки, а

поширення цих цінностей Сполучені Штати визначають як одну з


54

головних своїх цілей. Така ціль підвищує міжнародну легітимність

амбітних претензій Сполучених Штатів в очах інших держав, і, та�

ким чином, зміцнює позиції Сполучених Штатів. Саме через пере�

лічені переваги для США уряд цієї країни не виявляє жодного ба�

жання відмовитися від НАТО, участі в наданні глобальних гарантій

безпеки та ризиків, пов’язаних з цим.

1.15. Роль США в НАТО

В СРСР була поширена теорія, відповідно до якої НАТО є засо�

бом просування виключно американських інтересів у світі, всупе�

реч інтересам європейських держав.

Однак, ця теорія не могла пояснити, чому європейські держави

так тримаються НАТО і не бажають залишати цей військовий союз.

Навпаки, кількість членів НАТО послідовно зростала з 1953 року.

Мета — забезпечення американського лідерства — не може бути

аргументом для європейських держав на користь підтримання єв�

роатлантичного зв’язку.

Між тим, роль Сполучених Штатів в НАТО справді значна. Хоча

традиційно посаду генерального секретаря НАТО займає європе�

єць, американці очолюють два об’єднаних командування НАТО —

Об’єднане командування операцій і Об’єднане командування

трансформації. Існує вагоме представництво США в керівних

структурах НАТО, зокрема завдяки традиції, коли Верховний го�

ловнокомандувач Об’єднаними збройними силами НАТО в Європі

є одночасно командувачем збройних сил США у Європі. Крім того,

США мають головний вплив у Групі ядерного планування. Створе�

ні Групою ядерного планування та їй підпорядковані Група високо�

го рівня та Група вищого рівня з питань захисту озброєнь очолю�

ються представниками США. Така роль США пояснюється основ�

ним внеском у спільну обороноздатність, який роблять Сполучені

Штати. Таким чином, процес ухвалення рішень в НАТО базується

на жорсткому принципі консенсусу, механізми НАТО передбача�

ють певні організаційні преференції в керівництві структурами

Альянсу тим країнам, які роблять більший внесок в обороноздат�

ність НАТО. Водночас головою Генерального штабу Верховного ко�

мандування НАТО в Європі є, як правило, європеєць. Крім того,

більшість генералів у Верховному командуванні НАТО в Європі та�

кож є європейцями.

Вирішальне значення для ефективності НАТО має північноаме�

риканська складова НАТО, що підтверджує зміст Альянсу саме як


55

трансатлантичного союзу: військовий бюджет США станом на

2006 рік становив 490 мільярдів доларів США, військовий бюджет

решти країн НАТО — близько 243 мільярди доларів США.

За американськими даними, друга за рівнем оборонних витрат

у світі — Росія. Офіційний військовий бюджет Росії станом на 2005

рік становив близько 23 млрд. доларів США, однак разом із усіма

супутніми витратами американський Пентагон нарахував, що вит�

рати Росії на оборону перевищували 80 мільярдів доларів США.

1.16. Нові завдання НАТО

В НАТО останнім часом відбувається перегляд підходу до без�

пеки як насамперед військової проблеми, до більш широкого ро�

зуміння безпеки, яке передбачає протидію тероризму, розпов�

сюдженню зброї масового знищення тощо. НАТО нині працює за

такими напрямами, як планування на випадок надзвичайних ситу�

ацій, надання допомоги під час стихійного лиха, наукові програми

та програми з охорони навколишнього середовища, хоча раніше

концентрувалася майже виключно на проблемах оборони.

Важливою тенденцією в розвитку НАТО, яка особливо позначи�

лася в останні роки, стала політизація НАТО, тобто ширше переби�

рання НАТО функцій, притаманних переважно системам безпеки, а

не суто військовим союзам. Хоча НАТО завжди була військово�полі�

тичною організацією, у попередні десятиліття наголос робився саме

на військовій складовій співробітництва. Відмінність системи колек�

тивної безпеки від військово�політичного союзу полягає в тому, що

останній передбачає прямі гарантії безпеки. Ефективність системи

колективної безпеки можлива лише в разі досягнення достатнього

ступеню довіри і взаємозалежності між державами, що підтримують

цю систему. У той же час у стосунках з силами, які мають антагоніс�

тичний набір інтересів, більш ефективним є військово�політичний

союз. У самій Європі вже створено ґрунт для існування системи ко�

лективної безпеки, у той час як у відносинах європейських держав із

зовнішніми центрами сили, насамперед з Росією, необхідного сту�

пеню довіри і збігу інтересів ще не досягнуто.

Посилення політичної складової НАТО свідчить про тенденцію

до перетворення цієї організації на всеєвропейську систему ко�

лективної безпеки. Акцент на політичному чинникові означає поча�

ток переосмислення Альянсом змісту нових загроз, коли на дода�

ток до воєнної загрози не менш актуальними подекуди стають і


56

загрози невоєнного характеру: тероризм, міжнародна злочин�

ність, екологічні проблеми, наслідки техногенних катастроф тощо.

Одним з ранніх сигналів політизації НАТО став вихід Франції з

воєнної організації НАТО в 1966 р.19, із збереженням присутності в

політичній структурі. Цей крок Франції був пов’язаний із супереч�

ностями щодо розміщення ядерних озброєнь НАТО в Європі, нез�

годою Франції з кадровою політикою НАТО та спробою Франції по�

силити свій вплив на континенті.

Так само Греція з 1974 по 1980 рр. перебувала поза воєнною

структурою НАТО, що було пов’язано з конфліктною ситуацією

навколо Кіпру, яка виникла між Грецією та її з союзником по НАТО

Туреччиною. Туреччину в діях щодо встановлення контролю над

північною частиною Кіпру, населеною переважно турками, непря�

мо підтримали США.

З початку 1990�х років ситуація поступово змінюється в напря�

мі посилення політичної складової діяльності НАТО. Саме з цієї

точки зору слід розцінювати той факт, що розширення НАТО відбу�

лося без розміщення значних воєнних контингентів та ядерної

зброї на території нових членів НАТО.

Ефективне розширення НАТО на більшість європейських країн

та досвід НАТО з врегулювання криз у Боснії, Косові, Македонії

зробили НАТО головним претендентом на роль загальноєвропей�

ської організації колективної безпеки і дали можливість випереди�

ти іншого претендента на цю роль — ОБСЄ.

Дедалі більше в НАТО схильні розглядати спільну оборону не

лише у традиційному сенсі як територіальну оборону країн�членів,

але й як можливість Альянсу діяти поза межею його договірної зо�

ни відповідальності.

Політики бачать вихід у проблемі підвищення дієздатності НА�

ТО в подальшій спеціалізації військ країн Альянсу, коли замість

традиційного розвитку сил територіальної оборони, витрати знач�

них коштів на широкий спектр базових озброєнь, країни, насампе�

ред малі, спеціалізуються на розвиткові якихось окремих видів

сил, що доповнюють оборонні зусилля союзників по НАТО. Така

стратегія вже запроваджена на практиці для нових членів НАТО —

невеликих держав, що раніше належали до Організації Варшав�

ського договору або були частинами СРСР. Так, зокрема, Чехія прі�

оритетно розвиває свої можливості захисту від атаки зброєю ма�

сового знищення, Польща — виробництво гелікоптерів, Латвія —

спеціалізовані сили та можливості з розмінування тощо. На саммі�

ті НАТО у Вашингтоні в квітні 1999 року було ухвалено рішення про

запровадження Ініціативи з оборонних можливостей, згідно з якою

союзникам, насамперед європейським, було рекомендовано пок�


57

ращити свої оборонні мож�

ливості у 58 сферах. Згідно

зі Стратегічною Концепцією

НАТО від 1999 року, зоною

дій НАТО може стати будь�

яка точка світу, звідки вихо�

дить небезпека для її членів.

Реалізація цієї стратегії була

продемонстрована в діях

НАТО поза межами своєї до�

говірної зони в Боснії і Гер�

цеговині (з 1995 р.), в Косо�

ві (з 1999 р.), в Македонії (з

2001 по 2003 рр.), в Афга�

ністані (з 2003 р.).

На самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 року було ухвалено

Празьке зобов’язання щодо вдосконалення військових потенціалів,

яке також має на меті зменшити розрив між США і їхніми європей�

ськими союзниками в галузі оборонних можливостей, і заохочува�

ти спеціалізацію в становленні збройних сил окремих членів НАТО.

Згідно з цим зобов’язанням, окремі члени НАТО спрямовують свої

зусилля на вдосконалення оборонного потенціалу в тих галузях, що

мають ключове значення для проведення сучасних операцій, а са�

ме: стратегічні повітряні й морські перевезення, спостереження з

повітря, дозаправка літаків у повітрі тощо. Такий підхід розподілу

відповідальності і спеціалізації може зменшити витрати при прове�

денні спільних операцій та підтримати більш високий рівень полі�

тичної довіри всередині Альянсу.

На самміті НАТО у Стамбулі в 2004 році міністри оборони дер�

жав�членів ухвалили рішення, щоб 40% сухопутних військ кожної

держави були готові до розгортання, а 8% були готові до експеди�

ційних місій НАТО в будь�який час.

Таким чином, з часу завершення «холодної війни» НАТО пере�

буває у стадії пристосування до нових геополітичних реалій, що

виникли у зв’язку з розпадом Варшавського договору і СРСР. З

1995 р. НАТО почав дії поза межами своєї договірної зони в Євро�

пі (у Боснії і Герцеговині, Косові, Македонії), а з 2003 р. НАТО почав

здійснювати операції поза межами євроатлантичного регіону (в

Афганістані). Пристосування НАТО до нових умов безпеки було

прискорено після терористичних акцій, здійснених проти США 11


58

19 Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2�х кн.: Пер.з англ. / Международные отношения.— М., 2000.— Кн. 1.— С. 271.

Гелікоптери НАТО надають допомогупотерпілим від землетрусу в

Пакистані, 2005 р.

вересня 2001 р., що полягало насамперед у скороченні дорогих

засобів ведення великої наземної війни та у створенні можливос�

тей для мобільного реагування на загрози як у зоні відповідаль�

ності НАТО, так і в регіонах за її межами.

Головну роль тут відведено Силам реагування НАТО. Ідею їх�

нього створення було підтримано 2002 року. Ці сили мають загаль�

ну кількість близько 24 тисяч військових у складі сухопутних, вій�

ськово�повітряних та морських підрозділів, а також військ спеці�

ального призначення. Вони мають бути здатні розгортатися у пот�

рібній точці впродовж п’яти діб після отримання наказу і утримува�

тися в умовах проведення операцій 30 діб або більше за умови по�

повнення запасів. Авіація цих сил повинна мати можливість роби�

ти 200 авіавильотів щодня. Ці сили можуть використовуватися як

для надання гуманітарної допомоги чи миротворчості, так і для де�

монстрації рішучості Альянсу з метою відвернення криз або як пе�

редовий загін основних сил.

Але в цілому після «холодної війни» відбулося істотне скорочен�

ня структури НАТО. Так, кількість лише штаб�квартир скоротилася

з 32 до 9.

1.17. НАТО і тероризм

У світі наростає загроза поширення зброї масового знищення.

Ця тенденція зміцнює солідарність в межах НАТО. Адже жодна краї�

на не може протистояти їй поодинці. Ядерна зброя стає привабли�

вою для окремих режимів, які з її допомогою намагаються нейтралі�

зувати свою військово�технологічну відсталість. Зміст проблеми по�

лягає в тому, що військово�технічну перевагу можна порівняно лег�

ко нейтралізувати, погрожуючи застосувати ядерну чи іншу зброю

масового знищення, можливо й досить примітивну, проти цивільних

цілей, а також військ. Цей же фактор підвищує і ймовірність застосу�

вання цієї зброї, оскільки в разі, якщо якийсь із режимів має лише

кілька десятків ядерних зарядів, виникає велика спокуса застосува�

ти їх першим, сподіваючись завдати ядерним арсеналам противни�

ка найбільшої шкоди. Таким чином, для Європи небезпека бути під�

даним шантажеві з боку країн третього світу, ймовірно, в наступні

десятиліття зростатиме. Як показав досвід антитерористичної бо�

ротьби США після подій 11 вересня 2001 року, навіть така потужна

країна, як США, змушена була вдаватися до широкого механізму со�

юзів і коаліцій для боротьби з тероризмом. За словами колишнього

Генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, «атаки на Нью�


59

Йорк і Вашингтон тільки підсилили логіку розширення НАТО». Роль

НАТО в антитерористичній боротьбі, як організації з високим рівнем

взаємодії, у тому числі й у розвідувальній сфері, може стати однією

з визначальних. Саме Європа є одним з основних економічних цен�

трів світу і, таким чином, є особливо вразливою для загрози стати

базою фінансування та проведення операцій терористів.

На Празькому самміті НАТО в 2002 році було узгоджено низку

документів для боротьби з тероризмом, зокрема п’ять ініціатив

щодо ядерного, біологічного і хімічного захисту: створення лабо�

раторії, групи реагування, віртуальний зразковий центр оборони

від ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, запас засобів біоло�

гічного і хімічного захисту та система контролю за захворювання�

ми. Також було ухвалено рішення щодо вивчення питання органі�

зації ефективної протиракетної оборони від зростаючої ракетної

загрози. НАТО планує до 2010 року створити багаторівневу проти�

ракетну оборону від ракет середнього та короткого радіуса дії та

інших неочікуваних загроз. Також вивчається можливість створен�

ня протиракетної системи країн НАТО від будь�яких ракетних заг�

роз. Ці заходи було посилено в 2004 році, коли окремі держави НА�

ТО взялися боротися з певними видами тероризму (Франція від�

повідає за засоби із знезараження територій та удари по дивер�

сантах високоточною зброєю; Болгарія готує засоби протидії на

обстріли гелікоптерів реактивними гранатометами; Італія — засо�

би захисту гаваней і суден від надводних і підводних диверсантів

тощо).

Проблемою союзницьких відносин з державами Заходу є не�

безпека бути підданою удару з боку антизахідних терористичних

організацій чи угруповань. Така небезпека особливо вагома, як�

що враховувати техногенне навантаження в Україні та кількість

вразливих об’єктів. Однак, слід зазначити, що союзові країн За�

ходу вдавалося повністю уникати терористичних акцій на своїй

території впродовж майже трьох років після 11 вересня 2001 р.

(до терористичних акцій у Мадриді в березні 2004 р. і в Лондоні в

липні 2005 р.). Крім того, країни НАТО (насамперед США), здій�

снюючи політичний та інший вплив на уряди країн світу, змушу�

ють їх більш активно боротися з тероризмом та віддалятися від

практики тероризму. Так, зокрема, у квітні 2003 р., через тиждень

після захоплення військами США Багдаду, Лівія визнала свою від�

повідальність за падіння цивільного літака над британським міс�

том Локербі і погодилася відшкодувати родичам жертв 1 млрд.

доларів. Перед тим упродовж 15 років Лівія не погоджувалася

платити компенсацію за вибух літака.

Терористи змушені спрямовувати обмежені ресурси проти


60

своїх основних цілей

у США, Великій Бри�

танії та в деяких ін�

ших державах Захід�

ної Європи, які вони

розглядають як ос�

нову західного світу.

Україну, як і решту

держав Центрально�

Східної Європи, те�

рористи не розгля�

дають у такій якості.

У 10 державах НАТО

в Центрально�Схід�

ній Європі станом на

2006 рік не було здій�

снено жодного теро�

ристичного акту.

1.18. НАТО і Європейський союз

На Заході розглядають НАТО і ЄС як дві складові частини євро�

пейської економіко�політичної системи, де ЄС відповідає за еко�

номічну інтеграцію, а НАТО — за питання безпеки, обопільно до�

повнюючи одне одного.

Відомий американський політолог Збігнев Бжезинський від�

значив, що «американське зацікавлення у демократичній Європі є

величезним. На відміну від американської присутності в Японії,

НАТО підсилює американський політичний вплив і військову силу в

серці Євразії. Оскільки союзні європейські нації все ще значною

мірою залежать від захисту з боку США, будь�яке розширення єв�

ропейського політичного впливу є розширенням американського

впливу».

Як стверджує Збігнев Бжезинський, «більш широка Європа

слугуватиме короткостроковим і довгостроковим інтересам США.

Більш широка Європа одночасно поширить зону впливу США без

одночасного створення Європи, політично інтегрованої настільки,

щоб вона становила виклик США в сенсі геополітичного значен�

ня».

Унаслідок вступу до ЄС 10 нових членів у травні 2004 р. до ЄС

приєдналася група центрально� та східноєвропейських країн, які


61

Навчання батальйону НАТО захисту від хімічної, біологічної, радіологічної

та ядерної зброї

виступають за непорушність зв’язку з НАТО у сфері безпеки та за

те, щоб європейська оборонна складова розвивалася в межах НА�

ТО. Американці кажуть, що країни Східної Європи були серед най�

більш ентузіастичних претендентів на вступ до НАТО, оскільки во�

ни «знають ціну свободі».

Існування НАТО суттєво полегшило відносни між членами ЄС,

які в минулому мали складну і конфліктну історію відносин, зокре�

ма Німеччини і Франції, Німеччини і Польщі, Німеччини і Чехії, Ру�

мунії і Угорщини.

Через військову слабкість Європи, наявність серйозних, істо�

рично вкорінених суперечностей між державами континенту, Євро�

па без НАТО втрачає значну частину свого політичного потенціалу.

Крім того, жодна країна Європи не може стати геополітичним ліде�

ром, достатньо потужним для цієї ролі та водночас таким, щоб її лі�

дерство було сприйняте іншими країнами Європи.

Великі геополітичні цілі, що вимагають значних зусиль, як�от

розширення меж політичної Європи, не можуть бути вирішені на

рівні національних урядів Європи. Вирішувати значні геополітичні

завдання країни Європи можуть лише за допомогою наднаціо�

нального об’єднання. Однак досі країни Європи спромоглися вирі�

шити в межах ЄС такі завдання лише за умови, що їхня реалізація

не викликала значного зовнішнього опору. ЄС довго перебував у

стадії планування свого розширення і остаточно визначився з пи�

тання максимізації кількості нових членів у 2004 р. до 10 лише піс�

ля того, як НАТО ухвалив рішення про чергове розширення на 7

держав у 2002 р.

Ймовірно, гіпотетична безпосередня загроза безпеці країн Єв�

ропи могла б мобілізувати їх на адекватні політичні зусилля та

зміцнити їхню солідарність без задіяння «зовнішнього чинника» в

особі США. Однак, ослаблення військових і політичних ризиків у

Європі у зв’язку з розпадом СРСР і Варшавського договору позба�

вило держави Європи одного з важливих рушійних імпульсів до

проведення амбітної зовнішньої політики.

США виступали головним прихильником розширення НАТО, ра�

зом з країнами�членами НАТО, які були сусідами країн�претендентів.

Так, зокрема, вступ Польщі до НАТО лобіювала Німеччина, вступ кра�

їн Балтії — насамперед Польща і Данія. «Старі» члени НАТО намага�

ються створити навколо себе безпечне геополітичне середовище.

Але для того, щоб діяти у межах категорій боротьби за зони геополі�

тичного впливу, у держав Європи бракує як можливостей, так і полі�

тичної волі. У Європі є три достатньо потужні у політичному, економіч�

ному і військовому сенсі країни (Німеччина, Велика Британія і Фран�

ція), але немає жодної великої держави, яка б могла за своїми сило�


62

вими характеристиками наблизитися до CША чи Росії. Брак великих

країн передбачає й відсутність засобів і політичної волі реалізувати

значні геополітичні цілі. Так, у Німеччині ситуація з вступом нових чле�

нів до НАТО характеризувалася браком інтересу та особливими від�

носинами з Росією, що було зумовлено залежністю Німеччини від

зростаючих обсягів поставок енергоресурсів з Росії, бажанням га�

рантувати виплати по російських позиках Німеччині, наданим у 1990�

х рр., та розумінням того, що східний кордон Німеччини є безпечним

завдяки останньому розширенню НАТО, і що питання безпеки не за�

лежать від вступу нових членів до НАТО. Тобто у питаннях розширен�

ня НАТО мотивація поведінки навіть такої провідної країни Європи, як

Німеччина, не зумовлювалася питаннями, що мали місце за межами

її кордонів або кордонів її сусідів. Тож НАТО зміцнює силову складову

Європейського союзу, перетворюючи його фактично на нову велику

державу, робить Європу невразливою для зовнішнього тиску та

спроб розколоти через ворушіння старих проблем.

1.19. Конкурентів у НАТО немає. І не передбачається?

З середини 1990�х років у Європі почалися спроби організації

самостійної від НАТО системи безпеки в Європі. Ця ідея особливо

поширилася після зникнення радянської загрози для Європи внас�

лідок розпаду СРСР, що викликало дискусію щодо доцільності лі�

дерства США у питаннях безпеки в Європі в нових геополітичних

умовах.

Нездатність європейських країн без допомоги США врегулюва�

ти конфлікти на Балканах підштовхнула ЄС до прискорення спроб

створення самостійної військової структури або й самостійної сис�

теми безпеки.

У 1997 р. члени ЄС підписали Амстердамську угоду, у якій ЄС

зобов’язувався визначити та імплементувати власну зовнішню по�

літику та політику у сфері безпеки. У 1999 р. на самміті ЄС у Гель�

сінкі було ухвалено рішення про заснування Спільної європейської

політики безпеки і оборони та створення до 2003 р. Європейських

сил швидкого реагування в складі 60 тис. військових, зі здатністю

бути транспортованими у необхідне місце як у Європі, так і поза її

межами впродовж 60 днів, та зі здатністю автономно проводити

операції протягом не менше одного року.

Це була досить амбітна мета. ЄС необхідно мати для виконан�

ня поставлених цілей контингент, втричі більший від заявленого,


63

оскільки при розгортанні 60�тисячного контингенту потрібно мати

стільки ж військових у режимі підготовки до виконання завдань і

ротації, а у випадку довготривалої операції ще третина буде від�

новлювати боєздатність. Слід відзначити, що одній з найбільш бо�

єздатних армій ЄС — армії Великої Британії — знадобилося 70 днів

для того, щоб у 2003 р. переправити до зони конфлікту з Іраком 45�

тисячний контингент.

Розриву ЄС з НАТО не відбулося — на самміті ЄС у Ніці 7 груд�

ня 2000 року було ухвалено рішення, що НАТО збереже контроль

над військовим плануванням, у той час нові сили швидкого реагу�

вання ЄС — головний елемент Європейської політики безпеки і

оборони (ЄПБО) — будуть виконувати миротворчі місії на зразок

тієї, що проводилися НАТО на Балканах. Водночас така держава,

як Франція, послідовно виступає за те, щоб ці сили були незалеж�

ні від НАТО і не підпорядковувалися Альянсу. Однак європейських

сил у зазначений термін так і не було створено. Головними пробле�

мами створення автономної європейської системи безпеки є брак

фінансування та зацікавленості окремих держав�членів ЄС до ініці�

ювання конкуренції нової структури безпеки з НАТО.

За підрахунками французьких військових фахівців, реалізація

Спільної політики безпеки і оборони, зокрема створення Європей�

ських сил швидкого реагування, потребуватиме суттєвого збіль�

шення щорічних витрат ЄС на модернізацію і закупівлю нових озб�

роєнь з 40 млрд. доларів США до 60 млрд. Водночас у ЄС існує

тенденція до консервації розмірів оборонних витрат і навіть до їх�

нього падіння. Також не було досягнуто в повному обсязі й 150 ці�

лей, затверджених членами ЄС для своїх збройних сил. Щоправ�

да, було створено ряд виконавчих органів ЄС: Офіс високого пред�

ставника ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики без�

пеки, Комітет політики і безпеки, Військовий комітет та Військовий

штаб ЄС.

Ініціатори створення автономних збройних сил ЄС не деклару�

ють протиставлення цих сил НАТО, а в самому ЄС існує низка

впливових держав, які заперечують необхідність існування авто�

номних сил ЄС. Так, зокрема, навіть держави ЄС, що не є членами

НАТО, такі як Швеція та Фінляндія, виступають проти кроків до

створення спільної оборони ЄС. Водночас стимулами до створен�

ня автономних збройних сил ЄС є те, що прихильниками цього є

Франція та Німеччина, ключові за політичним впливом та економіч�

ним потенціалом держави Європейського союзу.

На самміті в Люксембурзі 28 квітня 2003 року керівники Німеч�

чини, Франції, Бельгії і Люксембургу ухвалили рішення створити

єдиний командний центр цих країн — Штаб багатонаціональних


64

збройних сил у Європі, який, згідно з планом, мав би в майбутньо�

му, після приєднання до нього інших країн Європейського союзу,

стати основою зміцнення співробітництва країн ЄС в оборонній

сфері. Щоправда, лідери цих країн ухвалили декларацію, в якій

назвали НАТО основою європейської оборонної політики та заяви�

ли, що «трансатлантичне співробітництво залишається найважли�

вішим пріоритетом для Європи». США, а також Велика Британія,

Іспанія та Італія звинуватили авторів цієї ініціативи у спробі ство�

рення конкуренції НАТО в питаннях безпеки в Європі.

Ще однією формою європейської інтеграції в галузі безпеки є

діяльність Західноєвропейського союзу. Ця організація, створена

в 1954 році, спочатку налічувала 7 членів, а з 1995 року — 10 (Ні�

меччина, Франція, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Бельгія,

Люксембург, Іспанія, Португалія і Греція). Крім того, 2 держави За�

хідної Європи мають статус спостерігача в організації, а 9 держав

Східної і Центральної Європи і 3 держави Західної — статус асоці�

йованого члена. У статті 5 Договору про утворення ЗЄС наголошу�

ється на «колективній обороні» як принципі діяльності ЗЄС. У доку�

ментах ЗЄС підкреслюється його покликання — бути одночасно і

«оборонною складовою» ЄС, і «європейською опорою» НАТО. Ці ці�

лі, зокрема, було артикульовано на самміті ЄС в Маастрихті в

1991 р. та на засіданні Ради ЗЄС у Петерзберзі у 1992 р., у рамках

так званих «петерзберзьких завдань». ЄС визначив типи операцій,

які могли б проводитися під керівництвом ЗЄС: гуманітарні опера�

ції, операції з підтримання миру, рятувально�евакуаційні операції.

Теоретично ЗЄС може залучати до своїх операцій, за згоди НАТО,

низку багатонаціональних формувань у рамках НАТО, зокрема 86�

тисячний Єврокорпус. На Брюссельському самміті НАТО в січні

1994 р. було ухвалено рішення про створення Багатонаціональних

оперативних сил подвійного підпорядкування, що, теоретично, да�

вало змогу ЗЄС в майбутньому використовувати штаби й інфрас�

труктуру НАТО. Однак досі практичний досвід ЗЄС зводився до

проведення митно�поліцейської операції на Дунаї (у рамках режи�

му санкцій, введеного проти Югославії), незначних поліцейських

місій у Мостарі (Боснія і Герцеговина) та Албанії.

23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 26

європейських країн, що мають відношення до ЗЄС, ухвалили рі�

шення, згідно з яким ЄС поступово перебирає функції у сфері обо�

рони, врегулювання та попередження локальних криз. Таким чи�

ном було фактично ухвалено рішення про поступову передачу

функцій ЗЄС до ЄС, зі збереженням на певний час законсервова�

них і урізаних структур самого ЗЄС. Майбутні рішення покажуть, чи

буде реанімовано цей союз, чи, більш імовірно, ЄС остаточно пе�


65

ребере на себе всі функції цієї тимчасово «законсервованої» орга�

нізації.

У Європейському союзі вже досить тривалий час борються дві

тенденції. Одна з них, підтримувана насамперед Францією, а з се�

редини 1990�х рр.— і Німеччиною, полягає в тому, щоб відокреми�

тися в питаннях континентальної безпеки від США і НАТО та ство�

рити власну, європейську систему безпеки.

Однак, ці спроби формування політики у сфері оборони, авто�

номної від трансатлантичного зв’язку у формі НАТО, досі реалізо�

вувалися без вагомих результатів.

Проти спроб підірвати монополію НАТО на гарантування безпе�

ки в Європі активно виступають такі країни, як Велика Британія,

Італія, Португалія, Нідерланди, Данія, а також усі члени НАТО з чис�

ла країн Центральної і Східної Європи, які в 2004 р. стали й члена�

ми ЄС. За словами прем’єр�міністра Великої Британії Тоні Блера,

«не може бути, щоб ці сили (автономні сили ЄС) були конкурента�

ми НАТО або діяли за умов, відмінних від тих, коли НАТО обрав нев�

тручання». Уряди держав Центральної і Східної Європи переважно

скептично висловлюються про можливий оборонний потенціал

Європи та побоюються, що співпраця по вісі Росія�Франція�Німеч�

чина підважить їхню безпеку.

Противники формування автономних від НАТО європейських

збройних сил підтримують розвиток європейської оборонної скла�

дової в якості підсилення оборонних зусиль НАТО. Матеріалізаці�

єю цієї тенденції стали дві головні події: затвердження на Берлін�

ському самміті міністрів оборони ЄС Європейської ідентичності

безпеки і оборони, «здатної діяти автономно, але не відокремле�

ної» від НАТО; а також підписання 13 грудня 2002 р. Декларації з

європейської політики у галузі безпеки і оборони. Декларація під�

кріплює так звані механізми «Берлін плюс» (започатковані на зус�

трічі міністрів закордонних справ НАТО у Берліні в 1996 році та ос�

таточно затверджені в березні 2003 року), що складаються з чоти�

рьох елементів:

• гарантований доступ ЄС до механізмів оперативного плану�вання НАТО;

• передбачення можливості використання Європейським сою�зом колективних ресурсів та спроможностей НАТО;

• можливість застосування механізмів військового командуван�ня НАТО в Європі в ході операцій під проводом ЄС, зокремаперебування представника ЄС на посаді заступника Верхов�ного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО уЄвропі;

• ухвалення такої системи оборонного планування НАТО, яка б


66

передбачала наявність сил для операцій під проводом ЄС.

Росія має власний інтерес у створенні автономної європейської

оборонної політики, оскільки за таких умов міжнародна вага Росії, з

її військовими можливостями, суттєво зросте. Президент Росії

В. Путін заявив, що «партнерство Російської Федерації і Європей�

ського союзу має включати організацію всеєвропейської системи

безпеки, базовану на європейських силах, без ізоляції США, але й

без їхньої монополії на континенті». У разі витіснення впливу США

Росія знову зможе грати роль великої держави щодо самих держав

ЄС, які часто мають відмінні конкуруючі інтереси.

Між тим, при будівництві власної оборонної системи європей�

ські держави змушені враховувати не лише факт наявності у США

значно більш розвинутого ядерного потенціалу стримування, але й

той факт, що США тривалий час інвестували в безпеку свою і НАТО

більше, ніж усі європейські союзники разом. Так, скажімо, оборон�

ні витрати США і європейських членів НАТО становили відповідно:

в 1980 р.— 143 і 112 мільярдів доларів США, у 1985 — 258 і 92 мі�

льярди, у 1990 р.— 317 і 196 мільярдів, у 1995р.— 279 і 186 мільяр�

дів, у 1998 р.— 270 і 174 мільярди, у 2006 р.— 490 і 243 мільярди.

За таких умов створення оборонних сил Європи означатиме кон�

сервацію відставання європейських держав від США. За деякими

даними, таке відставання становить щонайменше 20 років.

Таким чином, намагання створити автономну від НАТО систему

безпеки в Європі ще кількадесят років не матимуть успіху через

брак коштів та зацікавлення у більшості членів ЄС. Хоча такі спро�

би тривають.

Тож розвиток самостійної оборонної складової у межах Євро�

пейської політики безпеки і оборони в середньостроковій пер�

спективі, тобто в найближчі 10—15 років, є малоймовірним. Це зу�

мовлено відсутністю в держав ЄС достатньої мотивації для додат�

кового гарантування безпеки, в умовах успішного захисту в НАТО,

а також браком ресурсів для створення системи безпеки, співмір�

ної за надійністю з НАТО. Ядерні сили держав ЄС, значно менші за

ядерні сили США та Росії, ближчими роками не можуть бути ради�

кально підсилені кількісно і якісно.

Спроби реалізації Європейської політики безпеки та оборони в

межах ЄС зумовлені насамперед зростанням політичних амбіцій

таких держав Європи, як Франція та Німеччина. Однак, розширен�

ня ЄС за рахунок держав Центрально�Східної Європи, які наполя�

гають на зміцненні партнерства зі США у сфері безпеки, послаб�

люють ідею створення європейської структури у сфері оборони,

автономної від НАТО. Розширення ЄС у 2004 р. підвищило ймовір�

ність розвитку оборонної складової ЄС саме як доповнення до НА�


67

ТО.

ІІ. УКРАЇНА І НАТО

2.1. Чому Україна не Швейцарія? (Або проблематичність нейтралітету

в українських умовах)

Вади нейтралітету для конкретних українських умов є очевидні.

Геополітичне становище України (наявність загрози висунення

територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у


68

військовому сенсі країнами — Росією і Туреччиною (причому Росія

є ядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон

воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кав�

каз, Придністров’я) зумовлюють брак реалістичної перспективи

для України самостійно забезпечити свою безпеку, за умови здачі

Україною ядерної зброї.

Європейські країни традиційного нейтралітету (Австрія, Шве�

ція, Швейцарія) не можуть розглядатися як зразок для України.

Специфікою названих країн є те, що вони територіально перебува�

ють в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС.

Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цих держав є мі�

німальною.

У розташуванні таких нейтральних країн, як Швеція та Фінлян�

дія, існує ще одна дуже суттєва відмінність від геополітичного ста�

новища України. Україна є геостратегічно важливою державою,

яка забезпечує вихід до Чорного і Азовського морів та в Централь�

ну Європу. Геополітичні переваги, які дає контроль над Україною,

для потенційного агресора можуть переважити ризики, якими суп�

роводжуватиметься силовий тиск чи агресія проти України. Тому,

за певних умов, для агресора цінність контролю над Україною мо�

же бути вартою війни.

Крім того, і Фінляндія, і Швеція є членами ЄС, який, хоч і не на�

дає безпосередніх воєнних гарантій безпеки своїм членам, проте

є впливовою організацією, конфлікт з якою є небажаним для будь�

якого агресора. Крім того, позаблоковість цих країн є значною мі�

рою умовною. Особливо сумнівним є нейтралітет Швеції, після то�

го, як у 1990�х рр. було оприлюднено текст секретної угоди, укла�

деної зі США ще 1949 р., відповідно до якої у випадку війни Швеція

ставала на бік США і НАТО. У Міністерстві оборони Фінляндії на за�

пит уряду ще 2004 року порахували вартість вступу цієї країни до

НАТО. Це 300 мільйонів євро. Факт такого підрахунку свідчить про

спроби переосмислення Фінляндією своєї політики нейтралітету.

Крім того, нейтралітет досить дорогий. Навіть у Європі ней�

тральні країни витрачають на оборону в середньому більше, ніж

члени НАТО. Це 2% ВВП у Фінляндії (яка має кордон з Росією та ви�

хід до Балтійського моря) та 2,1% у Швеції (яка має вихід до Бал�

тійського моря та наявність слабкого бар’єру між цією країною і

Росією у вигляді Фінляндії).

Більше того, на НАТО можна навіть заощаджувати. Скажімо, та�

кий член НАТО, як Люксембург, має 1 батальйон армії, з якого дві

роти виконують церемоніальні функції — грають на трубах та інших

музичних інструментах. Люксембург станом на 2005 р. витрачав на

оборону 0,9% ВВП. Однак, ця країна має всі гарантії безпеки,


69

включно з ядерними. Слід відзначити, що в іншого члена НАТО —

Ісландії — армія відсутня взагалі.

Для порівняння, із країн Договору про колективну безпеку Вірме�

нія, Узбекистан і Таджикистан постійно балансують на межі війни.

Сама Росія, яка витрачає на оборону велетенські кошти, досі вповні

не контролює значні території на Північному Кавказі.

Геополітичне розташування України є більш подібним до ситуа�

цій, у яких перебувають не європейські, а низка азійських держав.

Такі країни є сусідами великих держав, мають проблеми з недо�

торканністю кордонів та перебувають поблизу зон нестабільності.

Самостійно, без союзів гарантують свою безпеку наступні кра�

їни, які при цьому мають потужних сусідів:

Сирія, сусіди Туреччина і Ізраїль (оборонний бюджет становив у

2004 р. 5,9% ВВП); Іран, сусіди Росія і Ірак,— з 2003 р.— війська

США в Іраку, а також Пакистан (оборонний бюджет — 3,3% ВВП);

Пакистан, сусіди Індія і Іран (оборонний бюджет — 4,9% ВВП); Ін�

дія, сусіди Пакистан і Китай (оборонний бюджет — 2,5% ВВП).

Отже, ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону в

умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести

військові витрати, що, як правило, становлять суттєво більший від�

соток від їхнього ВВП, аніж відповідні показники держав�членів

НАТО.

Показовим для України є приклад Туркменистану, нейтральної

країни, яка намагається самостійно забезпечувати свою оборону і

1995 р. оголосила про свій постійний нейтралітет. Оборонні витра�

ти Туркменистану з часу оголошення нейтралітету становили:

1996 р.— 2,0% ВВП; 1997 р.— 4,0% ВВП; 1998 р.— 3,1% ВВП;

1999 р.— 3,4% ВВП; 2000 — 2005 рр. 4—4,5% ВВП. Для порівнян�

ня, оборонний бюджет України сьогодні становить лише 1,4%

ВВП.

Тому з точки зору ефективності вкладення коштів НАТО явно

виграє у порівнянні і з нейтралітетом, і з оборонними структурами

Євразії.

Нейтралітет України, розташованої між потужними силовими

центрами — НАТО і Росією, створює зону «вакууму безпеки», «ва�

кууму відповідальності» на території Східної Європи, що викликає

спокусу силовим чином, за допомогою воєнного чи економічного

тиску змінити геополітичну ситуацію. Така ситуація є загрозливою

для національних інтересів України, що полягають у забезпеченні

стабільного й незалежного розвитку країни в інтересах україн�

ського суспільства, а не зовнішніх силових центрів.

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інтег�

рації України є небезпека виявитися втягнутою у військовий кон�

70

флікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням

отримання гарантій безпеки з боку інших держав�членів НАТО. Од�

нак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські,

майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист сво�

їх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО

убезпечує його членів від частого застосування Статті 5 Вашин�

гтонського договору про захист своїх союзників. Основні збройні

конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів

НАТО, на територіях країн так званого «третього світу».

Вступ України до НАТО матиме цілком визначені економічні пе�

реваги. Безпека й економічне процвітання прямо пов’язані між со�

бою. Інвестори бажають мати справу лише з тими країнами, щодо

стабільності і політичного майбутнього яких у них не виникає сер�

йозних сумнівів.

На Заході розглядають НАТО і ЄС як дві невід’ємні частини єв�

ропейської економіко�політичної системи. Євросоюз відповідає за

економічну інтеграцію, а Північноатлантичний альянс — за питання

безпеки.

Власне кажучи, ЄС дає своїм членам можливість отримати при�

бутки. Але лише НАТО надає гарантію того, щоб цими прибутками

не скористався хтось інший.

УКРАЇНА І НАТО

71

Підписання Хартії Україна$НАТО про особливе партнерство, 9 липня 1997 р., Мадрид

2.2. Варіанти гарантування безпеки України

Для України є три теоретичні шляхи гарантування безпеки.

Перша — це орієнтація на тісну інтеграцію з Росією. Цю точку

зору поділяють не лише російські й деякі українські, але й пооди�

нокі західні дослідники. Аргументи проросійської геополітичної

орієнтації часто апелюють до тези про спорідненість економік Ук�

раїни та Росії, які нібито не можуть бути незалежними одна від од�

ної. Однак на практиці економіки України і Росії вже понад десяти�

ліття існують в достатньо автономному режимі, а з кінця 90�х років

обсяг українського експорту до держав ЄС перевищує розміри ук�

раїнського експорту до Росії.

Тенденції в політиці Росії дозволяють стверджувати, що інтере�

си Росії, як вони усвідомлюються і реалізуються керівництвом цієї

країни з 1992 р., суперечать життєво важливим інтересам України

у сфері безпеки.

У доповіді Ради з оборонної та зовнішньої політики Російської

Федерації «СНД: початок чи кінець історії?» (1997) зазначено:

«Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько�українські від�

носини не одужають. Хоча розпад України — проблемний для РФ

варіант, проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик

України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі»20. Пред�

ставники політичного істеблішменту РФ, наближені до влади, пос�

тійно проголошували, що Росія може піти навіть на глобальну дес�

табілізацію всього пострадянського простору з метою збереження

контролю над Україною (А. Мігранян, О. Дугін), і обґрунтовували її

геополітичну декомпозицію (розчленування), виходячи з того, що

«існування України у нинішніх кордонах та з нинішнім статусом «су�

веренної держави» є тотожним спричиненню страшенного удару

по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її тери�

торію».

У воєнній доктрині Росії задекларована можливість застосуван�

ня ядерної зброї першою, а також її застосування проти без’ядер�

ної держави. Концепція національної безпеки Росії також декларує

право Росії першою застосовувати ядерну зброю «у випадку від�

биття воєнної агресії, якщо всі інші засоби врегулювати кризову си�

туацію виявилися неефективними». Розмитість терміну «воєнна аг�

ресія» і вільне тлумачення цього поняття створює зону напруження

навколо Росії і її військових баз за кордоном.

Під час кризи навколо острова Тузли міністр оборони Росії

С. Іванов заявив, що Росія може першою застосувати військову

силу, «коли Росію намагаються обмежити в доступі до життєво

важливих регіонів світу, в тому числі важливих з економічної чи фі�


72

нансової точки зору для нашої країни», а також коли «в СНД виник�

не складна нестабільна ситуація або пряма загроза життю наших

співвітчизників, а тим більше громадян Росії». Під час конфлікту

навколо острова Коса Тузла Росія звинувачувала Україну в тому,

що контроль України над цим островом та над Керченською прото�

кою обмежує Росію в доступові до життєво важливих регіонів.

До 2003 р. О. Дугін змінив свою точку зору: «наприкінці 90�х

послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД

досягло своєї критичної межі, після якої, безумовно, будь�які дек�

ларації про геополітику України з Москви мають бути переглянуті.

Сьогодні я підтримую «великий договір» між Росією і Україною, від�

мову від будь�яких територіальних претензій до України з боку Ро�

сійської Федерації». Як бачимо, сам цей російський дослідник виз�

нає, що еволюція його поглядів щодо територіальної цілісності Ук�

раїни відбулася під впливом «послаблення російського інтеграцій�

ного полюсу на просторі СНД». Вочевидь, таке послаблення, а от�

же, і така еволюція відбулася під впливом розширення НАТО на

Схід.

З другої половини 1990�х рр. через корупцію та слабкість укра�

їнського керівництва відбувався перехід ключових підприємств Ук�

раїни, прямо зв’язаних з інтересами національної безпеки, зокре�

ма з інтересами у сфері енергопостачання, у власність Росії. Як

відзначав російський дослідник Андрій Окара, у Росії «акцент з ге�

ополітики переноситься на геоекономіку — російській державі яв�

но не вистачає енергії, ресурсів і можливостей, щоб утримати пос�

традянські країни у сфері свого впливу. Вплив на Україну, Казах�

стан та інші держави СНД здійснюється у формі економічної екс�

пансії». За словами голови енергетичної компанії «ЄЕС Росії» Ана�

толія Чубайса, слід «давати інвестиції, підтягати російський бізнес

у той же самий Крим. І тоді на класичне запитання: «чи буде Крим

нашим?» — з’явиться виразна технологічна відповідь: «Так».

Російські інвестиції в економіку України, більша частина яких є

непрозорими та тіньовими, сприяють створенню недемократич�

ного та неринкового середовища в економіці України, що здійснює

відповідну проекцію на політичні процеси в Україні. Демократиза�

ція політичного режиму України, яка є однією з першорядних пот�

реб українського суспільства, не має позитивного значення для

Росії. Росія не висуває жодних вимог до України у сфері демокра�

тизації політичного режиму в Україні як умови більш тісної інтегра�

ції. Навпаки, Москва на виборах Президента України у 2006 р. під�

тримала перемогу однієї сторони, яка була визнана українським

судом сфальсифікованою. Російські політики висловлюються за

федералізацію, запровадження виборності глав регіонів України.


73

Така позиція пояснюється не потребою демократизації, а насам�

перед бажанням послабити центральну владу в Україні та сприяти

розпаду країни.

Росія в 1990�х і на початку 2000�х рр. намагалася дипломатич�

ними засобами закріпити в Європі свою так звану «зону відпові�

дальності», до якої мали увійти держави СНД та країни Балтії, тоб�

то фактично затвердити на необмежений час розподіл континенту

на сфери впливу. Такий підхід становив небезпеку для права Укра�

їни на суверенний вибір зовнішньополітичних пріоритетів. Між

тим, доцільність інтеграції України з Росією та іншими державами

Євразії є під великим сумнівом. Адже ці держави є відсталими і

представляють політично та економічно неефективну модель сус�

пільного розвитку. Реінтеграція держав СНД може мати наслідком

для учасників такого процесу ізоляцію цього простору від загаль�

ноцивілізаційних процесів, консервування технологічної відста�

лості, втрату суверенітету тощо. Після проведення операції США і

Великої Британії проти Іраку в 2003 р. деякі російські дослідники,

зокрема Сергій Караганов, заявляли, що «необхідне нове розумін�

ня суверенітету», оскільки, нібито, більшість країн «третього світу»

нездатні самостійно забезпечити порядок на своїй території, і це

має стосуватися й колишніх радянських республік.

Значною проблемою для національної безпеки України є той

факт, що незалежність України сприймається політиками, а поде�

куди й суспільством Росії як ідеологічний виклик. Поєднання раці�

ональних і ірраціональних стимулів до відновлення контролю над

Україною становить основу політики Росії щодо України. Росія зав�

дяки організації різноманітних інтеграційних ініціатив (ЄЕП, Росій�

сько�білоруський союз, ДКБ) намагається утвердити себе в якості

інтеграційного центру на пострадянському просторі, і їй дуже важ�

ливо втягнути в це Україну, яка грає в цьому проекті функцію кри�

тичної маси. Україна — найбільша територіально держава Європи

(не рахуючи європейської частини Росії), має ключове стратегічне

розташування по відношенню одразу до кількох регіонів (Чорно�

морського, Північнокавказького, Центральноєвропейського, Бал�

канського), населення України усього лише втричі менше від ро�

сійського. А крім того, саме Україна визначає ідентичність самої

Росії, про що писав Збігнев Бжезінський (без України Росія перес�

тає бути євразійською імперією).

Ідея співпраці з євроатлантичними структурами, як запору�


74

20 Цит. за: Смолянюк В. Ф. Військова могутність України: Теоретико�методологічні засади формування і розвитку.— Київ.: ВТФ «Перун», 2000.—С. 241.

ка дотримання основних інтересів безпеки України, отримала

поштовх наприкінці 1990�х — на початку 2000�х рр. Це відбулося

внаслідок розширення НАТО до кордонів України та завдяки тому,

що країни НАТО демонструють значні політичні, економічні та вій�

ськово�технічні успіхи.

Активна політика США у Центральній Азії та на Кавказі знамену�

вала послаблення російського впливу у цих регіонах.

Для України виявляється привабливою демократичність вирі�

шення міждержавних проблем у межах НАТО і ЄС, а також геополі�

тичний плюралізм у межах Західної і Центральної Європи, де не�

має єдиного всевладного центру. Країни НАТО цілком здатні опо�

нувати США і часто це роблять в межах етики відносин, властивої

суверенним демократичним державам. Це дає підстави чекати,

що й інтереси національної безпеки України зможуть реалізувати�

ся у випадку зближення України із НАТО. Українські національні ін�

тереси можуть бути вповні реалізовані в межах НАТО, де врахову�

ються інтереси всіх партнерів. Навіть таких крихітних, як Люксем�

бург, який має армію в 400 чоловік, чи Ісландія, яка взагалі не має

армії. Завдяки своїм можливостям у сфері безпеки Україна може

розраховувати на дуже важливе місце в системі євроатлантичної

безпеки. Крім того, чимало національних інтересів України у сфері

безпеки є близькими, а подекуди й тотожними інтересам членів

НАТО. Насамперед це стосується збереження суверенітету, неза�

лежності і територіальної цілісності України — в цьому як ніхто за�

цікавлена Україна. Це ж підтримують і держави НАТО.

Ідея забезпечення інтересів національної безпеки України че�

рез статус нейтралітету дістала поширення на початку 1990�х рр.

і почала втрачати його наприкінці десятиліття. Цілями українсько�

го нейтралітету і позаблоковості у 1991—2001 рр. були: боротьба

одних політиків проти розширення впливу Заходу і НАТО, інших —

проти розширення впливу Росії і перебування на території України

російських військ; намагання невизначеним становищем України

підвищити до неї інтерес великих держав і міжнародних організа�

цій; непідготовленість суспільства до однозначного геополітично�

го вибору; небажання українського керівництва шкодити своїм від�

носинам з однією із сторін у разі однозначного геополітичного ви�

бору.

2.3. Москва чи Європа: хто неньціDУкраїні більше цінний?


75

Базуючись на державних документах та практичній політиці,

можна окреслити основні інтереси Росії і країн Заходу та їх співвід�

ношення з національними інтересами України. Це дасть змогу оці�

нити з точки зору України дві альтернативи — орієнтацію на євро�

атлантичну і на євразійську інтеграцію (див. табл. 2).

Як бачимо, спільних інтересів України і країн Заходу у галузі

безпеки більше, ніж спільних інтересів України і Росії. Натомість

суперечливих інтересів України і Заходу значно менше, ніж Украї�

ни і Росії.

Євразія нині розділена внутрішніми лініями напруженості між

сферою, де панує закон і міжнародне право, де пріоритетними є

права людини (тобто країнами ЄС і НАТО), і сферою, яка характе�

ризується беззаконням, численними локальними конфліктами, гі�

пертрофією сил кримінального ґатунку тощо.

Інтенсифікуючи відносини з НАТО, Україна утвердила своє зна�чення як суб’єкта геополітики, який має власні інтереси й політич�ну волю їх відстоювати. Кроки України щодо розвитку контактів зНАТО дозволили Україні посилити увагу до себе з боку НАТО та йо�го членів, а також почати активне залучення НАТО до вирішенняполітичних питань, ключових для національної безпеки України, та�ких як гарантування незалежності, територіальної цілісності та не�порушності кордонів України, а також до технічних питань зі зміц�нення обороноздатності України та її спроможності реагувати накризові явища в галузі безпеки.

2.4. У чому полягає інтерес України у відносинах з НАТО?

Основний інтерес будь�якого суспільства та живої істоти поля�гає в тому, щоб мати належний рівень безпеки. Можна мати ба�гатство, однак лише надійна безпека гарантує можливість нимскористуватися. Без належного рівня безпеки багатство і добро�бут, як правило, становлять загрозу для того, хто ними володіє,провокуючи заздрісних до легкої здобичі.

Національна безпека означає захищеність як від зовнішніх, такі від внутрішніх загроз. Останні іноді бувають не менш важливі, ніжзовнішні. Розпад СРСР відбувся насамперед через внутрішні при�чини (зокрема, через перегини економічного та соціального роз�витку).

Українські вчені дають таке визначення безпеки: «політичнабезпека — це стан захищеності політичних інтересів держави,


76

особи, соціальних груп від внутрішніх та зовнішніх загроз, а такожсистема заходів щодо забезпечення цієї захищеності»26; «захи�щеність життєво важливих інтересів людини, суспільства, держа�ви, міжнародної системи від внутрішніх та зовнішніх загроз»27 то�що.

Під нормальним політичним функціонуванням суспільства тут

розуміються забезпечення та підтримка протягом тривалого часу

цілісності, стабільності та динамічного розвитку суспільства. Чин�

ний з липня 2003 р. Закон України «Про основи національної без�

пеки України» визначає національну безпеку як «захищеність жит�

тєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і дер�

жави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своє�

часне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потен�

ційних загроз національним інтересам»28.

На початку ХХІ століття зовнішня загроза національній безпеці

без’ядерних держав, що не належать до військово�політичних бло�

ків, в умовах ослаблення значення норм міжнародного права, мо�

же бути реалізована вкрай швидко і з катастрофічними для цих

держав наслідками, як це мало місце в Іраку в 2003 р. Між тим,

державні документи України не містять адекватного розуміння цієї

ситуації. У них існують значні проблеми з ієрархією національних

інтересів. Ієрархія пріоритетів національної безпеки має виплива�

ти з усвідомлення України як самостійного і самоцінного суб’єкта

міжнародних відносин, а не як придатка до якогось зовнішнього

центру — чи то Росії, чи то Заходу. Виділення пріоритетів необхід�

не для того, щоб мати можливість, маневруючи обмеженими ре�

сурсами держави, зберегти високу ефективність державної полі�

тики.

Брак реалістичної ієрархії стосується Воєнної доктрини України

від 1993 р. та Воєнної доктрини 2004 р., які майже виключили мож�

ливість великомасштабного конфлікту в регіоні Центральної та

Східної Європи. Разом із тим, відповідні документи і Росії, і США не

виключали і не виключають такої можливості, попри те, що конста�

тують зниження ймовірності її реалізації.

Основні засади (напрямки) зовнішньої політики України від 1993

року дещо більш адекватно вибудували ієрархію головних завдань

зовнішньої політики України. Такими завданнями, зокрема, визнано:1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократич�

ної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави та недотор�

канності її кордонів тощо»29.

У Законі «Про основи національної безпеки України» пріорите�

тами національних інтересів України проголошено:


77


78

Таблиця 2

Порівняння національних інтересів у сфері безпеки України знаціональними інтересами у сфері безпеки Росії і країн За�

ходу

Основні геополітичніпріоритети країн НАТО:

Основнігеополітичні

пріоритети РФ:

Основні геополітичніі зовнішньополітичніпріоритети України:

1 2 3

� збереження лідерства за�хідної цивілізації, посиленняєвроатлантичної інтеграції;

� встановлення і зміцненнядемократії і прав людини,"відкрити політичні системиі суспільства для демокра�тичної практики, верховенс�тва закону, хорошого управ�ління і поваги до прав люди�ни21;

� "розширити експорт, від�крити ринки, забезпечитиглобальне зростання і ста�більність та сприяти еконо�мічному розвитку";

� вести боротьбу з міжна�родним тероризмом;

� протидія створенню і зміц�ненню будь�якого геополітич�ного блоку чи стратегічної си�ли, які могли б протиставитисебе країнам Заходу;

� обмеження впливу й екс�пансії "країн�ізгоїв", уперед�ження переростання регіо�нальних конфліктів у гло�бальні війни;

� збереження й посилення іс�нуючої стратегічної перевагинад колишніми і потенційнимисупротивниками та забезпе�чення можливості стратегічно�го домінування в будь�яких ре�гіональних чи глобальних кон�фліктах;

� поширення НАТО на Схід істимуляція приєднання доЄвропейського Союзу та єв�ропейської культури в ціломукраїн Центральної Європи(ЦЄ) і країн, що утворилися

� повернення ста�тусу наддержави,створення полюсуна противагу одно�полярності США іНАТО;

� інтеграція дер�жав навколо РФ;"простір СНД єсферою стратегіч�них інтересів Ро�сії"25; формуваннянового євразій�ського блоку на те�рені колишньогоСРСР;

� зміна стратегіч�ного силового ба�лансу між НАТО іРосією, орієнтаціяна формування но�вої стратегічної бі�полярності чи ба�гатополярності;

� формування но�вих стратегічнихвідносин у Євразії:Москва � Тегеран,Москва � Пекін,М о с к в а � Б е р л і н �Париж тощо;

� боротьба з се�паратизмом;

� збереження іпосилення впливуна Україну, країниПівденного Кавка�зу і ЦентральноїАзії, зміцнення за�лежності цих країнвід Росії;

� виживання України яксуверенної незалежноїдержави, збереження те�риторіальної цілісності;

� зміцнення держави,забезпечення необмеже�ного в часі існування Ук�раїни в якості самостійно�го суб'єкта, постійногозростання усіх складовихмогутності країни � полі�тичної, економічної, вій�ськової, наукової тощо, тазабезпечення користу�вання результатами до�сягнень держави україн�ським суспільством;

� отримання максималь�но високих гарантій зов�нішньої безпеки;

� посилення економіч�ного й політичного потен�ціалу і "дієспроможності"України;

� зміцнення стратегічно�го партнерства з ЄС, Ро�сією і США відповідно донаціональних інтересів іпріоритетів України;

� підтримка і розвитокрівноправних, взаємови�гідних економічних, полі�тичних і соціокультурнихвідносин з РФ;

� сприяння формуванню"поясу стабільності" тарегіональних структурбезпеки від Балтійського іЧорного морів до Закав�каззя і Центральної Азії;

� максимальне вико�ристання транспортнихможливостей України,


79

21Стратегия национальной безопасности США в новом веке.— Цит. за:О. Арин. Официальные стратегические доктрины США: взгляд на мир и на Рос�сию.— 1999. www. rusglobus. net/rg_ru/investigations/articles/arin2. htm

22 Стівен Пайфер. Чому Україна для нас багато означає // Корреспондент.—11—17 грудня 2002 р.— № 46 (129).— С. 6—8.

23 Стратегия национальной безопасности США в новом веке.— Цит. за: О.Арин. Официальные стратегические доктрины США: взгляд на мир и на Рос�сию.— 1999. www. rusglobus. net/rg_ru/investigations/articles/arin2. htm

24 Стівен Пайфер. Чому Україна для нас багато означає // Корреспондент.—11—17 грудня 2002 р.— № 46 (129).— С. 6—8.

25 Из послания Путина: укрепление отношений со странами СНГ являетсяприоритетом для России.— 16 мая 2003 г. www. newsru. com/rus�sia/16may2003/putin7. html

1 2 3ливо тих, чиї культури близькідо західної;

� розбудова й поширення впли�ву міжнародних інституцій, якіпризначені поширювати впливдержав Заходу, забезпечення ін�теграції інших країн у ці інститу�ти;

� економічна і соціокультурнаекспансія в інші країни;

� підтримка країн Балтійсько�Чорноморської зони має статистратегічною метою Заходу, і,зокрема, України, що глибоковпливає на стан Європи в нас�тупні десятиліття. СтабілізаціяУкраїни як міцної незалежноїдержави Центральної Європи, зринковою економікою, демок�ратичними інституціями і тісни�ми зв'язками з євроатлантични�ми організаціями22;

� еволюція України в напрямістворення демократичної рин�кової економіки, інтегрованої досвітового співтовариства23;

� диверсифікація джерел пос�тачання енергоносіїв до Європиза рахунок енергоносіїв з регіонуПівденного Кавказу та Цен�тральної Азії;

� "подальший розвиток відно�син Росія�НАТО та особливогопартнерства Україна�НАТО". Під�тримка економічної і політичноїконсолідації України;

� недопущеннявиникнення і роз�витку альтерна�тивних шляхівтранспортуванняенергоносіїв зкраїн ПівденногоКавказу і Цен�тральної Азії в об�хід території Росії;

� забезпеченняекономічного і по�літичного доміну�вання в державахСНД.

активна участь у ство�ренні європейських ієвразійських транспор�тних коридорів, вико�ристання цих коридорівдля створення надійноїбагатоальтернативноїсистеми постачанняенергоносіїв і страте�гічно важливої сирови�ни;

� курс на альтернатив�не лідерство на терито�рії СНД і насамперед уЧорноморсько�Каспій�ському регіоні; активнакооперація з тими краї�нами, які вбачають в Ук�раїні рівноправногопартнера;

� протидія неконтро�льованому іноземномуекономічному проник�ненню, всебічний за�хист економічного суве�ренітету, недопущеннявстановлення будь�якихформ економічної і полі�тичної залежності;

� блокування спрободносторонньої чи ба�гатосторонньої інозем�ної соціально�культур�ної та інформаційноїекспансії й домінуваннянад Україною.

Жирним шрифтом у таблиці наведено інтереси, які співпадають або близькі доінтересів України; підкреслені ті з них, які суперечать інтересам України.

• гарантування консти�туційних прав і свободлюдини і громадянина;• розвиток громадян�ського суспільства, йогодемократичних інститу�тів;• захист державного су�веренітету, територіаль�ної цілісності та недо�торканності державнихкордонів, недопущеннявтручання у внутрішнісправи України;• зміцнення політичної ісоціальної стабільності всуспільстві;• забезпечення розвиткуі функціонування україн�ської мови як державноїв усіх сферах суспільногожиття на всій територіїУкраїни, гарантуваннявільного розвитку, вико�ристання і захисту росій�

ської, інших мов національних меншин України;•створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої рин�

кової економіки та забезпечення постійного зростання рівняжиття і добробуту населення;

• збереження та зміцнення науково�технологічного потенціалу,утвердження інноваційної моделі розвитку;

• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життє�діяльності громадян і суспільства, збереження навколишньо�го природного середовища та раціональне використання при�родних ресурсів;

• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального по�тенціалу українського народу, зміцнення фізичного здоров’янації, створення умов для розширеного відтворення населен�ня;

• інтеграція України в європейський політичний, економічний,правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір;розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншимидержавами світу в інтересах України»30.

Слід чітко відрізняти ті загрози, які мають руйнівний потенціал,

достатній для завдання непоправної шкоди державі і суспільству.


80

Пам’ятник жертвам Голодомору в Києві.Відсутність держави та зовнішньої безпекинароду призвела до загибелі від штучного

голоду 8 мільйонів українців


81

Така шкода може мати форму як фізичних дій щодо членів сус�

пільства, так і дій, спрямованих на знищення суспільства і держа�

ви як цілого, або підпорядкування його стороннім іноземним си�

лам. Саме загрози такого рівня мають привертати головну увагу

держави та її громадян.

Тож суть національних інтересів України слід визначати якнеобхідність забезпечення необмеженого в часі існування Українив якості самостійного суб’єкта, постійного зростання усіх складо$вих могутності країни — політичної, економічної, військової, науко$вої тощо, та забезпечення користування цими результатами укра$їнському суспільству.

2.5. Що дає Україні співпраця з НАТО?

Національна безпека країни із вразливим геополітичним розта�

шуванням, цінними територією, ресурсами та значними розміра�

ми, може бути надійно забезпечена двома шляхами: за допомо�

гою могутнього самостійного потенціалу стримування або за раху�

нок участі у впливових і потужних воєнних блоках.

Між 1992 і 1996 рр. в Україні було ліквідовано ядерну зброю. У

результаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського

військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України

залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї — 176

міжконтинентальних балістичних ракет i 46 важких бомбардуваль�

ників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 2000 ядер�

них боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатих

ракет i ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, україн�

ське керівництво здало і тисячі зарядів тактичної ядерної зброї.

Відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднан�

ня до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості без�

’ядерної держави унеможливили формування самодостатньої

системи безпеки України. З ліквідацією ядерної зброї Україна

втратила можливість самостійно ліквідувати як загрози з викорис�

танням зброї масового знищення, так і потужні загрози із застосу�

26 Кремінь В. Г. та ін. Політична безпека України: концептуальні засадита система забезпечення.— К., 1998.— С. 23.

27 Актуальні проблеми міжнародної безпеки // Збірка публікацій журна�лу «Політична думка».— К.: Політична думка.— 1999.— С. 5.

28 Закон України «Про основи національної безпеки України» // ГолосУкраїни.— 22 червня 2003 р.— № 134.— С. 3.

ванням звичайних озброєнь. Україна вже не може розраховувати

на стримування власними силами ядерної держави, якщо таке

протистояння відбуватиметься без допомоги Україні з боку іншої

ядерної держави чи союзу держав.

Між тим жодна з офіційних ядерних держав — Росія, США, Ве�

лика Британія, Франція і Китай — не відмовилися від ядерної зброї

як засобу стримування і не мають наміру цього робити.

Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав

світу і ООН визнали нашу державу в її існуючих кордонах. Однак

факт такого визнання не передбачає надання Україні жодних пря�

мих гарантій безпеки.

У Договорі про створення Співдружності незалежних держав,

підписаному в Білорусі 8 грудня 1991 року, стверджується, «що

сторони�учасники договору визнають кордони одна одної такими,

якими вони склалися на час підписання Договору». Проте реальна

сила норм, закріплених в цій угоді, є мінімальною. Вірменія і Азер�

байджан є членами СНД, однак з 1992—1993 рр. близько 20% те�

риторії Азербайджану перебувають під фактичним контролем Вір�

менії. Грузія, яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон

Абхазію, і з 1991 року — Південну Осетію, при цьому регулярно ви�

суваючи звинувачення на адресу Росії — іншого члена СНД — в

підтримці абхазького і південноосетинського сепаратизму. Посту�

повий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень

документів цієї організації.

В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зо�

бов’язання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США і

Україна підписали тристоронню домовленість, за якою Україна мо�

же розраховувати на негайні консультації ядерних держав у разі

загрози для своєї безпеки. Гарантії безпеки України у зв’язку з її

ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня

1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і

США підписали меморандум, у якому останні три країни пообіцяли

поважати кордони України, утримуватися від застосування або

погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ра�

ди Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загро�

зою агресії з боку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов’язань

приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити, що положення про

пошук підтримки в Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з бо�


82

29 Основні напрями зовнішньої політики України // Відомості Верховноїради України.— 14 вересня 1993 р.— № 10.— С. 379.

30 Закон України «Про основи національної безпеки України» // ГолосУкраїни.— 22 червня 2003 р.— № 134.— С. 3.

ку ядерної держави є досить безглуздим. Кожна з держав — офі�

ційних власників ядерної зброї — є членом Ради Безпеки ООН і мо�

же заблокувати будь�яке її рішення, використовуючи право «вето».

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Росій�

ською Федерацією та Україною фіксує у статті 2, що «Високі Дого�

вірні сторони … поважають територіальну цілісність одна одної і

підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів… буду�

ють відносини одна з одною на засадах принципів взаємної пова�

ги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності

кордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування

сили чи погрози силою, включно з економічними та іншими засо�

бами тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею,

невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини і основ�

них свобод, співробітництва між державами, добросовісного ви�

конання узятих міжнародних зобов’язань, а також інших загально�

визнаних норм міжнародного права».

Договір з Україною було підписано в травні 1997 р., за півтора

місяця до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому існува�

ла перспектива започаткування руху України в напрямі НАТО. Цей

Договір значною мірою перешкоджає легальним територіальним

претензіям з боку Росії до України.

Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія, як

спадкоємець СРСР, має значний історичний досвід нехтування під�

писаними угодами (зокрема, договором про ненапад із Польщею

від 1932 р. (порушений 1939 р.), Румунією від 1934 р. (порушений

1940 р.), договорами з країнами Балтії, окупованими СРСР в

1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістан від

1931 р. (порушений 1979 р.).

Попри те, що Росія у Договорі визнала територіальну цілісність

України, це не завадило їй висунути у вересні — листопаді 2003 р.

територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність

Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією і Україною пе�

редбачають, що кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. виз�

нається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри

це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши бу�

дівництво дамби з Краснодарського краю до острова Коса Тузла.

Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з

боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зу�

пинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від держав�

ного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договором з Ук�

раїною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодіш�

ньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні

поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євге�


83

на Марчука, «Тузла показала непередбачуваність російської полі�

тики стосовно сусіда», оскільки «такого повороту подій не перед�

бачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи».

У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між

Україною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіаль�

ну цілісність і недоторканність кордонів одна одної. У преамбулі

Договору міститься застереження про те, що «сторони засуджу�

ють несправедливі акти тоталітарних і військово�диктаторських

режимів». Таким «несправедливим актом» румунська зовнішня по�

літика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р.

сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Ру�

мунією від української території в 1918—1919 рр. Договір з Румуні�

єю має ту перевагу, що ця країна в 2004 р. стала членом НАТО і, як

очікується, стане членом ЄС в 2007 р. Членство в цих організаціях

обмежує можливості Румунії щодо висунення територіальних пре�

тензій до України. У червні 2003 р. між Україною і Румунією було

підписано договір про режим державного кордону, відповідно до

якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України,

зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишили�

ся суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підпи�

сання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО.

Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в най�

ближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвид�

шому врегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.

Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами га�

рантій безпеки України не є достатнім, оскільки він не передбачає

адекватної і потужної відповіді на можливі загрози.

Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Захо�

дом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів

за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану без�

пеки без’ядерної України від зовнішніх чинників, зокрема відносин

Росії і НАТО.

Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути в найближ�

чій перспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної

агресії.

Фінансування Збройних сил України у відсотках від валового

внутрішнього продукту (ВВП) України становило: у 1992 р.— 2,4%;

у 1993 р.— 1,57%; у 1994 р.— 1,46%; у 1995 р.— 1,8%; у 1996 р.—

1,9%; у 1997 р.— 1,35%; у 1998 р.— 1,35%; у 1999 р.— 1,4%, у 2000—

2005 рр.— близько 1,4% ВВП, у 2006 р.— 1,6% ВВП. При цьому су�

сіди України витрачають на оборону значно більше: Польща 1,9%

ВВП, Туреччина — 4,5% ВВП, Румунія — 2,5% ВВП, Угорщина —

1,8% ВВП; Росія — 4,5% ВВП (станом на 2006 р.). Витрати України


84

на оборону 2006 року сягнули лише $1,6 мільярдів. Між тим, лише за

офіційними даними Росія витрачала на оборону $14,3 мільярди у

2004 р., $20 мільярдів — у 2005 р, $23 мільярди у 2006 р.

Світова практика свідчить, що дієве функціонування та розви�

ток збройних сил можливі за умов приблизного дотримання нас�

тупних пропорцій: утримання особового складу — до 50% витрат,

бойова підготовка та матеріально�технічне забезпечення — 20%,

науково�дослідні та дослідно�конструкторські роботи та закупівля

озброєння — 25%, інші видатки — 5%. В Україні відсутнє навіть

наближення до цієї пропорції.

Збройні cили України радикально скорочуються починаючи з

1992 р. У 1992 р. вони становили 780 тисяч військовослужбовців, а

вся воєнна організація — понад мільйон осіб. У скороченні чисель�

ності військової техніки Україна пішла значно далі меж, встановле�

них Договором про звичайні збройні сили у Європі. Станом на

2006 р. Збройні cили України налічують лише 245 тисяч чоловік

(для порівняння: у Росії лише збройні сили налічують 1,1 мільйона,

у Туреччині — 0,65 мільйона, у Польщі — 200 тисяч). Хоча Україна

володіє значним і досить якісним з воєнної точки зору демографіч�

ним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, мате�

ріальною базою для їхнього виробництва, держава тривалий час

не використовувала належно цей ресурс, і тому дещо відстала за

рівнем обороноздатності. Поширення корупції в Україні за часів

президентства Кучми знизило обороноздатність держави через

неефективне управління та зменшення конкурентноздатності еко�

номіки.

Таким чином, надійно гарантувати безпеку України можна лише

за допомогою союзницьких відносин із стороною, яка має сили і

засоби, адекватні загрозам. Україні необхідно, щоб інтереси цієї

сторони були близькі або співпадали з національними інтересами

України.

Завдяки відносинам з НАТО Україна отримала важливу психо�

логічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча

реальних зобов’язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в

разі агресії проти неї, НАТО досі не взяв, така співпраця має суттє�

ве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Ук�

раїною і НАТО та інші документи в межах відносин Україна�НАТО

підписали демократичні держави, які намагаються уникати пору�

шення своїх договірних зобов’язань. У разі виникнення загрози

для України Україна вже майже впродовж десяти років має можли�

вість скликати Комісію Україна�НАТО на рівні послів, міністрів за�

кордонних справ або міністрів оборони і поставити перед НАТО

проблеми, які виникли для безпеки України, та поставити питання


85

про надання допомоги з

боку НАТО. Водночас НАТО

зобов’язаний взяти участь

у такому представленні,

але, до вступу України, не

зобов’язаний реагувати

так, як вимагатиме Украї�

на. Однак, враховуючи, що

НАТО наголошує на важли�

вості України для безпеки

Альянсу, Україна може роз�

раховувати щонайменше

на політичну підтримку за�

конних інтересів своєї без�

пеки.

Україна утрималася від

задіяння цього механізму

під час конфліктної ситуації

з Росією навколо острова

Коса Тузла в жовтні

2003 р., оскільки розрахо�

вувала, що врегулювання

ситуації на двосторонній

основі втримає від ради�

кального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів

НАТО, зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чекаючи рі�

шення України про звернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р.

про свою підтримку територіальної цілісності України.

Відносини з НАТО забезпечують Україні сприятливий клімат

безпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у про�

тистоянні загрозам своїй безпеці.

Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий клімат геопо�

літичного плюралізму, у якому інтереси України як суб’єкта міжна�

родної політики можуть бути задоволені більшою мірою, аніж у ви�

падку домінування Росії чи іншої держави. Україна, яка є більшою

за своїх сусідів на Заході, має важливе геополітичне розташуван�

ня та достатні ресурси для реалізації свого впливу в межах вій�

ськово�політичного союзу, може розраховувати на поважне стано�

вище в НАТО.

Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів

саме завдяки НАТО. Це відбулося під час підписання міждержав�

ного Договору в 1997 р., укладеного за півтора місяця до Мадрид�

ського самміту НАТО, від результатів якого Москва боялася запро�


86

Вступові країн Східної Європи до ЄСпередувало приєднання до НАТО

шення України до НАТО. Це ж стосується і Румунії. Договір з Укра�

їною було ратифіковано Румунією 8 липня 1997 р., за день до від�

криття Мадридського самміту НАТО, на якому Румунія сподівалася

отримати запрошення до Альянсу. Це сталося через те, що НАТО

вимагає від претендентів на членство відмови від територіальних

претензій до сусідів, і Румунія заради вступу до НАТО мусила з цим

змиритися.

Налагодження відносин України з НАТО стало вагомим чинни�

ком усвідомлення політичною елітою країн Заходу важливості Ук�

раїни, значення її належності до євроатлантичної спільноти як га�

рантії миру й зменшення ймовірності конфліктних сценаріїв роз�

витку в Європі. Співпраця України з НАТО чітко вказала країнам За�

ходу на значні можливості для безпеки регіону.

Як заявив ще в 1990�х роках американський політолог Збігнев

Бжезінський, «десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо

тим часом вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй

удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської краї�

ни, повинна стати готовою до серйозних переговорів із ЄС і НА�

ТО»31.

Особливо важливим для України стало включення до НАТО її

західних сусідів. Завдяки цьому між Україною і НАТО утворився

тривалий кордон (з Угорщиною 103 км, з Польщею 526 км, з Руму�

нією 169 км на півдні і 362 км на заході, зі Словаччиною 97 км). Лег�

ка і технічно проста можливість організації допомоги через цей

кордон здатна справити значний стримуючий вплив на потенцій�

ного агресора.

В історії існує низка прикладів успішності матеріальної допомо�

ги, здійснюваної державами Заходу за значно більш складних ге�

остратегічних умов (допомога Радянському Союзові під час Другої

світової війни, допомога Західному Берлінові 1948—49, 1961—

62 рр., Південній Кореї 1950—53 рр.). Ця допомога полягала в пос�

тачанні озброєнь, амуніції, харчів, товарів цивільного призначення

тощо.

Існування кордону з НАТО спрощує і здешевлює завдання дер�

жавної політики у сфері оборони України. Збіг основних інтересів у

сфері безпеки України і держав НАТО дозволив українським

збройним силам відійти від принципу територіальної оборони по

всьому периметру кордонів і перейти до дешевшої і більш реаліс�

тичної стратегії стримування на основних напрямах.

Головна проблема у справі приєднання України до НАТО поля�

гає в можливому загостренні відносин з Росією. Однак, як показує

досвід євроатлантичної інтеграції країн ЦСЄ, після ухвалення

принципового рішення НАТО щодо їхньої інтеграції до Альянсу, від�


87

носини цих країн з Росією покращувалися. Їхній вступ до НАТО

змушував російське керівництво переглянути свою політику, ос�

кільки вона ставала контрпродуктивною. Так, після рішення про

вступ до НАТО країн Балтії Росія остаточно відмовилася від спроб

застосувати засоби економічної блокади цих держав. Вступ до НА�

ТО дозволив цим країнам налагодити нормальні економічні відно�

сини з Росією.

У політиків на Заході упродовж 1990�х рр. утвердилося розу�

міння значення незалежності і стабільності України для європей�

ської та світової безпеки. Після Помаранчевої революції сприйня�

ли Україну як європейську державу і суспільства держав Європи.

Європа має використати безпрецедентну можливість, надану не�

залежністю України, і вибудувати таку систему безпеки, яка вик�

лючить можливість великих воєн на континенті.

Україна має унікальне для європейської безпеки геостратегіч�

не значення. Саме це спричиняє підвищений інтерес НАТО до Ук�

раїни. Геостратегічні мотиви стали головними під час вирішення

питання щодо приєднання до НАТО таких країн, як Румунія і Болга�

рія, які зміцнили «південний фланг» НАТО. Україна має ще більше

геостратегічне значення, а тому може розраховувати на успішність

і значну швидкість інтеграції до НАТО.

Слід наголосити, що серйозною перевагою України, крім її уні�

кально важливого геополітичного розташування, є її розміри. Од�

нією з перешкод прийому до НАТО країн Балтії становив той факт,

що їхня територія не надає необхідної «стратегічної глибини» для

організації ефективної оборони. Невелику, притиснуту до моря те�

риторію цих країн фізично досить важко захищати. Геополітичне

становище України має ту перевагу, що Україна володіє стратегіч�

ною глибиною території. Територія України є достатньо великою та

придатною для оборони. У разі підтримання союзницьких відносин

з сусідніми країнами стратегічна глибина оборони України ще

більш подовжується.

Українська оборонна організація разом із недоліками має й

свої переваги. Загрожена ситуація в галузі безпеки України виро�

била звичку в українського суспільства та частини політичного і

військового керівництва покладання на власні сили. На противагу

цьому, країни Вишеградської трійці (Польща, Чехія, Угорщина) очі�

кували від вступу до НАТО захисту «від усіх бід» і не розвивали

власне оборонне мислення. Для цих країн НАТО був уже сам по со�

бі вирішенням проблем безпеки, а не структурою, в межах якої во�

ни самі мали їх розв’язувати.

Таким чином, Україна завдяки своїм розмірам, стратегічному

геополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна


88

посісти достойне місце в системі загальноєвропейської безпеки,

що відповідатиме масштабу та можливостям країни. Україна може

зробити значний військовий внесок до НАТО, на відміну від канди�

датів на вступ до НАТО «хвилі» 2002 року.

Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа отримує

в цілому завершені форми. Поза політичною Європою залишиться

лише Росія, що є євразійською державою, та поки що «васальна»

щодо Росії Білорусь. Далі розширення Європи можливе лише в ра�

зі залучення держав Кавказу. Отож, найімовірніше, вступ України,

Грузії і, можливо, Азербайджану до НАТО буде «останньою фазою»

розширення Європи. Така завершеність сприятиме зменшенню

конфліктного потенціалу в Європі, оскільки суперечності між євро�

атлантичною спільнотою і Росією вже не матимуть такого ґрунту, як

невизначеність геополітичної належності інших держав.

Вступ України до НАТО зніме проблему силового протистояння

в Чорному морі, оскільки зробить його фактично внутрішнім морем

країн�членів НАТО.

Для України дуже важлива надійність союзницьких відносин.

Слід наголосити, що упродовж понад півстоліття свого існування

НАТО демонструвала готовність захищати своїх союзників. Ця го�

товність була очевидною і для сторонніх сил, зокрема для СРСР, і

тому запобігла розв’язанню третьої світової війни.

США, як провідний за військовими і політичними ресурсами

член НАТО, відкидають можливість існування «геополітичної уго�

ди» з Росією про перехід України або інших держав регіону до сфе�

ри впливу Росії та заявляють про тверду підтримку суверенітету та

територіальної цілісності України.

Стратегічна концепція НАТО, затверджена главами держав і

урядів 1999 р., у статті 37 зазначає, що «Україна посідає особливе

місце в євроатлантичному просторі безпеки і є важливим і цінним

партнером у справі розвитку стабільності та спільних демократич�

них цінностей. НАТО зобов’язується й надалі зміцнювати своє

особливе партнерство з Україною на засадах Хартії НАТО�Украї�

на... Альянс продовжує підтримувати суверенітет і незалежність

України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, еко�

номічне процвітання та її без’ядерний статус, які НАТО вважає важ�

ливими чинниками стабільності та безпеки в Центральній і Східній

Європі, а також у Європі загалом».

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інтег�

рації України є небезпека виявитися втягнутою у військовий кон�


89

31 Бжезінський Зб. Велика шахівниця.— К.: Молодь, 2000.— С. 145.

флікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням

отримання гарантій безпеки з боку інших держав�членів НАТО. Од�

нак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські,

майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист сво�

їх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО

убезпечує його членів від частого застосування Статті 5 Вашин�

гтонського договору про захист своїх союзників. Основні збройні

конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів

НАТО, на територіях країн так званого «третього світу».

Жоден здоровий патріотичний політик не зможе піти на збере�

ження умов для зовнішнього втручання у внутрішні справи України,

за умови існування адекватної альтернативи у вигляді НАТО. Цією

альтернативою вже скористалися 10 країн Східної Європи, і, що ці�

каво, жодна про те не жалкує.

2.6. Початок співробітництва України з НАТО: як це було

Відносини України з НАТО є найбільш результативні з тих, що їх

має Україна з іншими міжнародними організаціями світу. Співпраця

між Україною і НАТО поступово збільшувалася, розвиваючись від по�

одиноких контактів на початку 90�х рр. до широкої співпраці з цілого

спектру проблем. Ключові досягнення співпраці у сфері безпеки між

Україною і НАТО було зроблено у 1997 р. (створення кризового кон�

сультативного механізму Україна�НАТО), у 2002 р. (проголошення

Україною наміру приєднатися до НАТО та підписанні нею Плану дій

Україна�НАТО) та у 2005 р. (початок Інтенсивного діалогу з НАТО у

питаннях членства).

Контакти між Україною та НАТО започатковано восени 1991 р.

Період поступового налагодження зв’язків, без залучення меха�

нізмів взаємних зобов’язань, тривав до 1994 р. Того року НАТО ух�

валив попереднє рішення про початок розширення Альянсу на ок�

ремі країни Центральної Європи. Лише тоді країни Заходу нареш�

ті усвідомили, що Україна — це всерйоз і надовго, та зрозуміли

шанси для безпеки в Європі, які надає співпраця з Україною.

Розвиток відносин Україна�НАТО започаткувався створенням

низки структур та механізмів для спільного співробітництва.

8 лютого 1994 р. Україна першою з країн СНД підписала Рамко�

вий документ програми НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ),

спрямованої на співробітництво з НАТО країн, які не є або поки не

є членами НАТО. Членами Програми ПЗМ є майже півсотні держав


90

Європи, Азії та Північної Америки. Спiвробiтництво в рамках Прог�

рами «Партнерство заради миру» передбачало створення умов

для приєднання до НАТО тих країн, які цього прагнуть. Вже на цьо�

му етапі НАТО підтвердив визнання територіальної цілісності та не�

доторканності кордонів України та підтримку демократичного

шляху розвитку України.

Параграфом 8 Рамкового документа ПЗМ визначено механізм

консультацій між країною�учасницею і НАТО, в якому зазначаєть�

ся, що НАТО консультуватиметься з будь�яким активним учасни�

ком Програми, якщо цей партнер відчуватиме пряму загрозу сво�

їй територіальній цілісності, політичній незалежності чи безпеці та

звернеться до Брюсселя з відповідним проханням. Одного разу

Україна скористалася цим механізмом. 1996 року, після того, як

Державна Дума Російської Федерації поставила під сумнів належ�

ність Україні міста Севастополь, Рада північноатлантичного пар�

тнерства і співробітництва — консультативна організація країн НА�

ТО та держав євроатлантичного регіону — наголосила на прина�

лежності Севастополя Україні.

У 1995 р. було вiдкрито українські офiси зв’язку у штаб�кварти�

рi НАТО та Координаційного центру партнерства НАТО.

З 1995 р. почалося укладання щорічних Індивідуальних прог�

рам партнерства між Україною і НАТО, спрямованих на нарощу�

вання можливостей координації між збройними силами України і

НАТО. Як правило, в межах Індивідуальних програм партнерства

щороку планувалося близько двох�чотирьох сотень заходів (нав�

чання, візити, курси тощо).

1995 р. було започатковано проведення регулярних військових

навчань країн НАТО на території України та військових навчань за

межами України, в яких брали участь українські підрозділи. З

2000 р. Яворівський полігон Збройних сил України на Львівщині

став офіційним навчальним центром Програми «Партнерство за�

ради миру», що означає регулярне використання цього полігону

під час проведення навчань.

6 травня 1996 р. в рамках ПЗМ було підписано угоди, якими ре�

гулюється статус військовослужбовців Збройних сил України при

перебуваннi на навчаннях та iнших заходах на територiї держав�

членiв НАТО або країн�партнерiв та вiйськовослужбовцiв iнших

держав, якi беруть участь у навчаннях на територiї України, ратифi�

кованi Верховною Радою України 2 березня 2000 р.

Головною подією відносин між Україною і НАТО в 1990�х рр. ста�

ло підписання в Мадриді 9 липня 1997 р. Президентом України та

лідерами держав�членів Альянсу Хартії про особливе партнерство

між Україною і НАТО.


91

Згідно з Хартією, держави�члени НАТО морально підтримали

гарантії безпеки, які отримала Україна від усіх п’ятьох ядерних

держав — учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної

зброї, як без’ядерна держава — учасниця цього Договору. У Хартії

зазначено, що «союзники по НАТО продовжуватимуть підтримува�

ти суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність,

демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус

без’ядерної держави, а також принцип непорушності кордонів, як

ключові фактори стабільності та безпеки у Центрально�Східній Єв�

ропі та на континенті в цілому».

Головним досягненням Хартії стало створення механізму кон�

сультацій, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територі�

альній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Скликання

Комісії Україна�НАТО на рівні Північноатлантичної Ради має відбу�

ватися не менше двох разів на рік. Комісія Україна�НАТО може зби�

ратися на рівні: послів (Україну представляє Глава Місії України

при НАТО); міністрів закордонних справ; міністрів оборони, що під�

тримувало високий рівень діалогу.

Починаючи з 1998 р. Президент України своїм Указом регуляр�

но затверджував урядову програму дій у галузі співпраці між Укра�

їною і НАТО.

Продовженням цього курсу стало ухвалення 23 травня 2002 р.

Радою національної безпеки і оборони України Стратегії євроат�

лантичної інтеграції України, остаточною метою якої був проголо�

шений повноправний вступ до НАТО.

На етапі 2002—2004 рр. для України певним замінником Плану

дій з отримання членства та «Інтенсивного діалогу»(документів, які

визначають завдання та кроки держав�претендентів на членство в

НАТО в політичній, військовій, економічній галузях тощо) став План

дій Україна�НАТО. Причинами ухвалення саме такого формату до�

кумента на самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 р. були підозри

щодо можливого продажу українських озброєнь Іраку. План дій

визначав основні принципи, на яких має базуватися політика Укра�

їни в конкретних галузях, та цілі, що мають бути досягнуті з метою

наближення до стандартів країн�членів Альянсу.

У рамках Плану дій щороку готуються Цільові плани, які містять

перелік конкретних заходів як внутрішнього характеру, так і спіль�

них заходів Україна�НАТО, спрямованих на досягнення визначених

у Плані дій цілей. Тривалий час за правління Президента Леоніда

Кучми Україна виконувала більшість пунктів співпраці, що стосува�

лися Збройних сил та створення спеціальних державних органів,

однак не виконувала зобов’язання, взяті на себе щодо утверджен�

ня демократії, свободи слова та прав людини.


92

Ситуація зі зміною Воєнної доктрини в червні — липні 2004 р.,

коли її спочатку було затверджено з положенням про вступ до НА�

ТО і ЄС як ключову ціль політики держави, а потім Указом Прези�

дента ці положення було знято, ілюструвало хитання в зовнішній

політиці України. Під час візиту до Грузії в грудні 2002 р. Прези�

дент України Л. Кучма, коментуючи заяву Президента Грузії про

те, що Україна має стати членом НАТО у наступній хвилі розши�

рення НАТО, заявив, що «найголовніше, щоб третя хвиля розши�

рення НАТО не перетворилася на шторм і не змила когось».

Зміну влади України в результаті президентських виборів

2004 р. та Помаранчевої революції листопада — грудня 2004 р.

НАТО розцінив як крок у напрямку демократизації країни. Завдяки

цьому відносини України з НАТО позбулися основної перешкоди.

Після перемоги на президентських виборах Президента Віктора

Ющенка приєнання до НАТО названо стратегічним завданням Ук�

раїни.

У ході засідання Комісії Україна�НАТО на рівні міністрів закор�

донних справ у Вільнюсі 21 квітня 2005 р. було започатковано Ін�

тенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства. Такий ді�

алог є передумовою вступу до НАТО, відповідно до рішення Мад�

ридського самміту НАТО від 1997 року. В межах Інтенсифікованого

діалогу сторони консультуються та вживають заходів щодо полі�

тичних, військових, фінансових та безпекових питань, пов’язаних з

питаннями членства. Водночас НАТО на цій стадії ще не бере на

себе прямого зобов’язання обов’язково прийняти Україну до НА�

ТО, на відміну від Плану отримання членства (ПОЧ). НАТО на цій

стадії насамперед спостерігає за виконанням тих зобов’язань, які

країна�претендент добровільно бере на себе. Водночас, досі всі

країни, які брали участь в Інтенсифікованому діалозі, в остаточно�

му рахунку вступали до НАТО.

Україна може очікувати запрошення приєднатися до Плану от�

римання членства в НАТО, який, за внутрішніми правилами НАТО,

безпосередньо передує вступу до Альянсу.

Ще одним з механізмів співпраці між Україною і НАТО, насам�

перед у галузі консультацій з питань безпеки, є Рада Євроатлан�

тичного Партнерства (РЄАП) (до травня 1997 року — Рада Північ�

ноатлантичного Співробітництва — РПАС, утворена 1991 р.), чле�

ном якої Україна є з 1992 р. РЄАП налічує 46 членів, усі члени РЄ�

АП є членами Програми «Партнерство заради миру». Засідання

РЄАП проходять двічі на рік на рівні як міністрів закордонних справ,

так і міністрів оборони, також можливі засідання на рівні глав дер�

жав та урядів.

18 червня 2004 р. Верховна Рада України ратифікувала мемо�


93

рандум «Про взаєморозуміння між НАТО і Україною щодо забезпе�

чення підтримки операцій НАТО з боку приймаючої держави». Цей

меморандум забезпечує збройним силам і військовій техніці НАТО

право швидкого доступу на територію країни з дозволу Президен�

та і Ради національної безпеки і оборони України.

Паралельно з консультативним механізмом співробітництва у

вигляді Комісії Україна�НАТО діють спільні робочі групи з питань

воєнної реформи, озброєнь, економічної безпеки, планування на

випадок надзвичайних ситуацій, з питань науки і захисту довкілля,

а також регулярні засідання Україна�НАТО на рівні політичного, по�

літико�військового керівного, військового, економічного та спеці�

ального комітетів.

Одним із елементів співпраці у військовій сфері є Спільна робо�

ча група з питань військової реформи, яка діє під егідою Політико�

військового керівного комітету НАТО. Ця група виконує завдання

підвищення оперативної сумісності української армії зі збройними

силами країн НАТО.

Спеціалізованим органом консультаційного механізму співпра�

ці з НАТО є спільна група з питань планування використання ци�

вільних служб у надзвичайних ситуаціях. Меморандум про Порозу�

міння у галузі цивільного планування на випадок надзвичайних си�

туацій, підписаний у грудні 1997 р., спрямований на співробітниц�

тво у галузі готовності до катастроф та інших надзвичайних ситуа�

цій цивільного характеру. Цей меморандум було застосовано на

практиці в Україні під час природних та техногенних катастроф у

Карпатах та Харкові, під час катастрофи українського літака в Гре�

ції у 1997 р. тощо.

З літа 2000 р. діє Українсько�польський миротворчий баталь�

йон у Косові. Цей батальйон пройшов повну сертифiкацiю за стан�

дартами НАТО. За участю України та п’ятьох інших держав Чорно�

морського регiону (з них три члени НАТО, а також Росія і Грузія)

створено спільне військово�морське з’єднання «БЛЕКСIФОР», ді�

яльність якого спрямована на попередження криз та зміцнення до�

віри в регіоні.

Серед внутрішніх українських структур співпраці між Украї�

ною і НАТО виокремлюються наступні.

В органах виконавчої влади України (у ключових міністерствах і

державних комітетах) з 1999 р. запроваджено посади національ�

них координаторів відносин з НАТО, на які призначалися чиновни�

ки, відповідальні за напрям співпраці з НАТО. Крім того, у ключових

міністерствах та відомствах (МЗС, Міноборони) були створені спе�

ціальні відділи, покликані здійснювати керівництво співпрацею між

Україною і НАТО у їхніх відповідних галузях.


94

У лютому 2003 р. було створено Національний центр з питань

євроатлантичної інтеграції, який розробляє проекти у галузі стра�

тегічного планування політики євроатлантичної інтеграції, а також

координує роботу національних координаторів відносин з НАТО.

При НАТО з 1996 р. діє Місія України, як самостійна закордонна

установа України зі статусом представництва при міжнародній ор�

ганізації.

Одним з актуальних напрямків розвитку вiдносин з Альянсом є

спiвробiтництво мiж Верховною Радою України i Парламентською

Асамблеєю НАТО. В Україні було оновлено законодавчу базу у

сфері безпеки. 19 червня 2003 року Верховна Рада України кон�

ституційною більшістю ухвалила Закон «Про засади національної

безпеки України». У новому законі закріплена стратегічна мета

держави «набуття членства в Організації Північноатлантичного до�

говору». Отже, інтеграція до НАТО набула законодавчої підтримки.

Серед установ НАТО в Україні, крім посольств країн�членів НА�

ТО, діють Центр інформації та документації НАТО в Україні, який

сприяє розповсюдженню інформації про НАТО, а також Офіс

Зв’язку НАТО в Києві, створений для полегшення контактів між НА�

ТО та українськими цивільними і військовими установами.


95

Українські військові гелікоптери піл час миротворчої операції в Косові


96

2.7. Вступ України до НАТО: дуже дешево, бо не сердито

Щодо питання вартості вступу України до НАТО циркулюють

маса міфів. Називаються суми — починаючи від 92 мільярдів дола�

рів. Виникає питання — чому не 92 трильйони? Насправді усі ці

астрономічні цифри розраховані на ті групи населення, для яких

проблематично порахувати відмінність між кількістю нулів у мі�

льярді і трильйоні.

Між тим, досвід вступу до НАТО країн Східної Європи свідчить

про те, що цей процес може бути дуже дешевим.

Витрати на вступ до НАТО мінімізуються за рахунок уникнення

необхідності розміщення на території України значних військових

баз та недоцільності масштабного переозброєння української ар�

мії.

Якщо діяти за логікою «холодної війни» і супроводжувати

вступ до НАТО розміщенням на своїй території великих інозем�

них військових баз, то тоді вступ до НАТО справді мав би потяг�

нути на значні кошти. Однак, для України вигідний «чисто папе�

ровий» варіант вступу до НАТО. Жодної потреби розміщення на

території України іноземних військових баз не існує. Окремі

держави Східної Європи (зокрема Румунія та Болгарія) надали

дозволи на розміщення на своїй території американських баз.

Однак, це відбувається на двосторонній основі, тобто поза рі�

шеннями НАТО. Водночас Україна має достатній військовий,

людський і технологічний потенціал, щоб гарантувати свою

безпеку, використовуючи лише політичний «дах» НАТО та маю�

чи за спиною лише теоретичну можливість підтримки з боку 26

держав�членів НАТО у військовий час.

Такий «паперовий» варіант розширення НАТО був застосова�

ний до всіх 10 нових членів Альянсу. Лише на території Литви

з’явився невеликий підрозділ НАТО у складі 100 авіаторів і 4 літа�

ків, для забезпечення натівських стандартів охорони повітряного

простору трьох країн Балтії, які навіть не мають такого мізерного

числа військових літаків.

Україні така «охорона», слава Богу, не потрібна. Вітчизняна вій�

ськова авіація все ще, попри всі скорочення, є однією з найчисель�

ніших у Європі.

До речі, і українська Конституція прямо забороняє розміщення

на території України іноземних військових баз, роблячи виключен�

ня для Чорноморського флоту Росії тільки до 2017 року.

Такий український підхід до вступу до НАТО міг би цілком зняти

претензії з боку Москви. Якби не одне «але». Москва насправді ні�

коли й не боялася військових можливостей розширеного НАТО. А

лише вдавала, що боялася. Для ядерної Росії вступ до НАТО країн

Східної Європи не становить жодної військової загрози, і про це

чудово знають у Москві. Тим більше, якщо цей вступ є «паперо�

вим», без утворення нових великих військових баз біля кордонів

Росії.

Всі протести Росії з приводу НАТО насправді зумовлені тим,

що, вступаючи до НАТО, країни — нові члени виходять з зони гео�

політичного впливу Москви. От і все, не більше і не менше.

Слід наголосити, що українські озброєння радянського вироб�

ництва не є проблемою при вступі до НАТО. НАТО не вимагає ма�

сового переозброєння східноєвропейських армій.

Не лише нові члени НАТО, але й така розвинена країна, як Ні�

меччина, продовжує використовувати колишні радянські озбро�

єння. Німеччина ефективно інкорпорувала до своїх збройних сил

зразки найбільш якісного радянського озброєння, зокрема літаки

МіГ�29, які були на озброєнні армії НДР.

Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попе�

редньою оцінкою, перебуватиме в межах внеску Польщі, тобто

близько 40—50 мільйонів доларів США на рік.

А крім того, НАТО дає й пряму економічну вигоду, дозволяючи

гарантувати надійну безпеку за невеликі кошти для тих держав, які

ніколи б не мали такого рівня безпеки, як у НАТО, навіть якби вит�

рачали на оборону весь свій бюджет.

Перебування України поза зоною надійних гарантій безпеки у

так званій «сірій зоні» прямо шкодить економіці України. В еконо�

міку України з 1992 року надійшло лише трохи більше 15 мільярдів

доларів США, що є незначною сумою у порівнянні з іншими держа�

вами Центрально�Східної Європи, економіки яких відчували різке

збільшення інвестицій після оголошення про їхнє запрошення до

НАТО.

Слід також наголосити, що інвестиції з країн НАТО до України,

на відміну від інвестицій Росії, є легальними.

Згідно з дослідженням організації «Транспаренсі Інтернешнл»,

серед 20 найменш корумпованих держав світу 10 є державами�

членами НАТО. Росія й Україна в цьому списку замикають першу

сотню.

Конкурентною перевагою України є високотехнологічний обо�

ронно�промисловий комплекс України, здатний розробляти су�

часні зразки озброєнь, а також здатність України до створення в

замкнутих циклах деяких конкурентноздатних на світовому ринку


97

зразків озброєння.

Й досі не девальвовані успіхи України — у таких важливих

галузях, як літакобудування, танкобудування, суднобудування,

а також ракетобудування та системи протиповітряної та проти�

ракетної оборони. Скажімо, така розвинена країна, як Німеччи�

на, а також Польща й Іспанія, здійснювали перевезення своїх

військових контингентів до Афганістану та Косова з викорис�

танням українських літаків АН�124�100. Цей літак — єдиний у

світі, який здатен транспортувати вантажі вагою до 120 тонн. У

2004 році НАТО ухвалив рішення взяти в оренду до створення

європейського військово�транспортного літака А�400М, 6 цих

військово�транспортних літаків українського виробництва. У

2006 році було підписано відповідний контракт — але не тільки

з українським конструкторським бюро Антонова — виробником

літаків, але й з російською компанією «Волга�Дніпро». Так ста�

лося з вини українських депутатів, які перед парламентськими

виборами 2006 р. не змогли ратифікувати Меморандум з НАТО

щодо стратегічних перевезень, чим завдали країні значних

збитків. Нині у Великої Британії є лише 4 військово�транспор�

тних літаки далекого радіусу дії, у решти європейських членів

НАТО — 9, у США — 250.

Водночас відбувається втрата вигідних для України коопера�

тивних зв’язків з Росією. Однак, це має місце з 1991 року і прямо

не зумовлено вступом України до НАТО. Така логіка поведінки ве�

ликої держави — Росія поступово налагоджує «замкнені цикли» з

виробництва озброєнь на своїй території, і така тенденція має

дуже мале відношення до українського курсу на НАТО. Крім того,

Росія сама почала застосовувати натівські стандарти, підписав�

ши Угоду про приєднання до системи кодифікації НАТО. Співпра�

ця з Росією на ринках третіх країн є малоперспективною, оскіль�

ки може бути масштабною лише щодо ринку модернізації броне�

техніки радянського виробництва для країн «третього світу». Цей

ринок характерний тим, що постійно зменшується внаслідок при�

родного виходу з ладу такого роду продукції.

Тому ці зв’язки можуть бути компенсовані налагодженням спів�

праці з країнами НАТО. Україна має досвід успішних відносин у вій�

ськово�технологічній сфері з НАТО, зокрема у сфері створення су�

ден на повітряній подушці для Греції, співпраця в галузі артилерій�

ських систем із Чехією.

Крім того, співпраця з НАТО вже дозволила зберегти у вико�

ристанні української армії найбільший у Європі полігон «Яворів»,

на обслуговуванні якого задіяні тисячі громадян.


98

Досвід інтеграції до НАТО країн�сусідів України свідчить про

мінімізацію витрат на розширення НАТО, без шкоди для розвитку

економіки. Так, у квітні 2003 року Польща і США підписали кон�

тракт на закупівлю 48 військових літаків F�16 на суму в 3,5 мільяр�

ди доларів США. За умовами угоди США інвестують в оборонну

промисловість Польщі 12 мільярдів доларів США. Це найкрупні�

ший військовий контракт, укладений країною колишнього Вар�

шавського договору від закінчення «холодної війни» і до 2003 ро�

ку.

Крім того, вступ до НАТО пов’язаний з покращенням клімату

для здійснення підприємницької діяльності в Україні, зокрема й з

покращенням міжнародного інвестиційного іміджу України. Безпе�

ка й інвестиційна привабливість прямо пов’язані між собою. Скажі�

мо, у Польщі, Чехії та Угорщині з 1997 (року ухвалення рішення по

НАТО) і 1999 р. (вступ до НАТО) обсяги річних інвестицій збільши�

лися в 2,5—3,5 рази (у Польщі в 1997 р. вкладено в економіку 2, 7

млрд. доларів, у 1999 р.— вже 8 млрд., у Чехії — відповідно 4 і 12,8

млрд. дол., в Угорщині — 6,2 і 14,5 млрд.). У рік вступу Румунії до

НАТО (2004) інвестиції в економіку цієї країни зросли на 141%.

Україна цілком може очікувати після вступу до НАТО аналогіч�

ного ефекту — різкого зростання іноземних інвестицій у свою

економіку. Тому позитивний ефект від вступу до НАТО для еконо�

міки України значно перевищує можливі економічні проблеми.

Вступ до НАТО також неминуче вплине на розвиток військово�

промислового комплексу України, який становить вагому та одну з

найбільш технологічних частин економіки України. Українські нау�

ково�дослідні інститути мали відношення до 17 з 21 «критичної

технології», що розроблялися в СРСР, серед них радіолокаційні

станції, електроніка тощо.

Ураїнський ВПК у його сучасному вигляді утворився на базі час�

тини колишнього ВПК СРСР, що зумовлює наявність тісних коопе�

раційних зв’язків та технологічних циклів у межах держав СНД.

Водночас євроатлантична інтеграція є процесом інтеграції України

з одними з найбільш передових в економічному сенсі держав сві�

ту. Потужності України у галузі ВПК можуть бути використані цими

країнами. Насамперед це стосується держав Європи, які потребу�

ють оновлення свого оборонного потенціалу та на початку 2000�

х рр. почали реалізовувати Європейську політику безпеки і оборо�

ни.

Однак, країни НАТО досить обережно ставляться до співпраці

в цій сфері, і насамперед з не�членами НАТО. Україна має пер�

спективу щодо розробки і реалізації наступних проектів з НАТО:


99

спільні дослідження і розробка зразків сучасного озброєння і вій�

ськової техніки, модернізація та ремонт техніки і озброєння ра�

дянського виробництва для армій нових членів НАТО. Від вступу

до НАТО виграв оборонний комплекс тих країн Східної і Цен�

тральної Європи, який мав конкурентноздатні сучасні виробниц�

тва (насамперед Польщі і Чехії). Водночас тим країнам, які не ма�

ли конкурентноздатних оборонних технологій, вступ до НАТО не

допоміг, і їхні оборонні виробництва, які почали занепадати одра�

зу після розвалу Варшавського договору 1990 р., не були реані�

мовані. Це стосується насамперед такої країни, як Словаччина,

військово�промислові підприємства якої орієнтувалися на ви�

пуск мільйонних кількостей невисокотехнологічних зразків стрі�

лецької зброї, випуск значної кількості бронетехніки тощо.

Перевагами України є високотехнологічний оборонно�промис�

ловий комплекс України, здатний розробляти сучасні зразки озб�

роєнь, а також здатність України до створення в замкнутих циклах

деяких конкурентноздатних на світовому ринку зразків озброєння.

Країни НАТО дедалі більше усвідомлюють недоцільність орієнтації

на національне виробництво повного переліку основних озброєнь,

і змушені створювати загальноєвропейські структури ВПК.

Слід наголосити, що військово�технічна співпраця з іншими

країнами, зокрема з Росією, не є перешкодою євроатлантичній ін�

теграції України. Співпраця у цій сфері існує між Росією і такими

членами НАТО, як Італія, Німеччина тощо.

Однак, внаслідок об’єктивних обставин, серед яких насампе�

ред прагнення Росії як великої держави одержати «замкнені цик�

ли» виробництва озброєнь на своїй території, відбувається втрата

вигідних для України кооперативних зв’язків з Росією. Ці зв’язки

можуть бути значною мірою компенсовані поступовим налагод�

женням співпраці з країнами НАТО. Варто наголосити, що 6 із 8

держав «великої вісімки» є членами НАТО.

Отже, вступ України до НАТО, найімовірніше, збільшить при�

вабливість українських оборонних підприємств для країн Заходу,

підтвердить надійність військово�технічної співпраці країн НАТО з

Україною та знизить фінансові та політичні ризики в галузі оборон�

ної промисловості України, що, вочевидь, позитивно позначилося

б на обсягах інвестицій до ВПК України.

Пряма вартість вступу України до НАТО залежить насамперед

від політичних чинників. Якби у підходах до євроатлантичної інтег�

рації України було застосовано модель, коли НАТО вимагатиме

від України попереднього виходу на стандарти НАТО за рівнем

озброєння, підготовки військ тощо, то вартість вступу України до


100

НАТО могла б бути досить значною і вимірюватися десятками мі�

льярдів доларів США. Однак досі НАТО при розширенні вимагав

від претендентів на членство лише обмежених оборонних зусиль,

які передбачали незначне (на кілька відсотків) збільшення обо�

ронних витрат. У справі України ще більш імовірно, аніж у випадку

інтеграції до Альянсу інших держав ЦСЄ, що НАТО не вимагатиме

значних витрат на переозброєння та підготовку української армії,

оскільки наявні оборонні можливості України вже є значно більши�

ми, аніж у більшості держав, що вступили до НАТО у 1999—

2004 рр. Крім того, стратегічна важливість України для європей�

ської безпеки та зменшення ризиків воєнного характеру в Європі

роблять інтеграцію України до НАТО насамперед політичним кро�

ком, і лише в другу чергу — військовим.

2.8. Чому Москва проти розширення НАТО?

Реакція Росії на розширення НАТО є одним з важливих міжна�

родних наслідків вступу до НАТО нових членів. Як наголошувалося

у відкритому листі колишніх державних діячів США до президента

США у 1997 році, напередодні раунду розширення НАТО, це роз�

ширення мало спричинити наступні наслідки:

• підштовхне до влади в Росії радикальну опозицію, «спричи�


101

Українським літакам АН$124$100 не знайшлося альтернативи навіть у Німеччині

нить «веймаризацію» Росії»32;• створить нові лінії розподілу в Європі між тими, хто перебу�

ває в НАТО, і тими, хто перебуває поза ним;• в самому НАТО розширення Альянсу означатиме неодмінну

деградацію головної місії НАТО у зв’язку з тим, що нових со�юзників буде важко захищати в разі загрози їхній безпеці;

• втягне НАТО в зв’язок із новими країнами, які мають пробле�ми зі своїми етнічними меншинами, прикордонні проблемита недорозвинені системи демократичного управління то�що;

• розширення стимулюватиме реваншистські настрої в Росії,зашкодить ратифікації договорів про скорочення стратегіч�них озброєнь, а також зашкодить можливостям США вико�ристати Росію як противагу Китаю;

• в еру після «холодної війни» забезпечення європейської ста�більності має здійснюватися політичними інституціями, та�кими, як ЄС чи ОБСЄ. ЄС може краще, ніж НАТО, забезпечи�ти розвиток демократії та економіки країн Центральної таСхідної Європи тощо.

Основною причиною протидії Росії розширенню НАТО є не

шкода інтересам безпеки Росії внаслідок розширення НАТО, на чо�

му офіційно наголошує сама Росія, а натомість бажання Москви

запобігти центральній ролі у сфері безпеки в Європі організації, до

якої Росія навіть не належить. Тобто, по суті, Росія боїться не вій�

ськових можливостей НАТО, а втрати зони свого впливу.

Крім того, аргумент, що розширення НАТО могло зруйнувати

реформи в Росії, є перебільшенням. Важкий і сповнений криз по�

літичний процес у Росії занадто складний, він перебуває під впли�

вом інших, більш глибинних чинників у самій Росії.

Після завершення основної фази війни на Північному Кавказі

Росія демонструє наміри відновити свої позиції в регіоні Цен�

тральної і Східної Європи, насамперед у державах СНД, а також

отримати матеріальні дивіденди від свого домінування в цих дер�

жавах через здійснення економічної експансії та вирішення на

свою користь прикордонних питань. У Росії зусилля держави скон�

центровані на задачі відновлення її політичної і військової могут�

ності, про що свідчить, зокрема, факт потроєння щорічних витрат

на оборону упродовж 2000—2005 рр. Водночас зміщення акцентів

зовнішньої політики США на антитерористичну боротьбу в Азії і на

Близькому Сході сприяло певному відновленню позицій Росії в ре�

гіоні.

Чимало експертів розраховували на серйозний спротив Росії

розширенню НАТО, оскільки це розширення створило серйозний

бар’єр для відновлення домінування Росії.


102

Однак, реальність виявилась іншою. Коли стало очевидно, що

хвилі розширення НАТО є невідворотними, відбулася корекція по�

літики Росії щодо розширення НАТО. Це сталося під час підписан�

ня Основоположного Акту Росія�НАТО в травні 1997 р., незадовго

до Мадридського самміту НАТО, на якому до НАТО було запроше�

но Польщу, Чехію і Угорщину; а також у травні 2002 р. Тоді була під�

писана Угода про створення Постійної Ради Росія�НАТО, у рамках

якої Росія отримала право на рівних з членами НАТО консультува�

тися і ухвалювати рішення з таких питань, як боротьба з терориз�

мом, захист від надзвичайних ситуацій тощо.

Із середини 2001 р. в повному обсязі відновився діалог Росія�

НАТО, після його припинення під час операції НАТО проти Югосла�

вії в 1999 р. Сьогодні відносини Росії з НАТО навіть багато в чому

випередили відносини України з НАТО. Зокрема, місія Росії при

НАТО значно численніша за українську.

Після того, як стало очевидно, що питання про вступ країн

Балтії до НАТО вирішене, Москва припинила свою тактику еконо�

мічного тиску і почала виявляти більшу зацікавленість у покра�

щенні відносин з цими країнами. Ймовірно, керівництво Росії

змирилося з розширенням НАТО, сподіваючись, що в майбутньо�

му ця організація перетвориться на переважно політичну, а не

військово�політичну структуру, та розраховуючи, що чим біль�

шим є НАТО і чим більш політичною стає ця структура, тим легше

на неї впливати Росії.

Водночас, справді, прагнення країн Центральної і Східної Єв�

ропи приєднатися до НАТО стимулювалося уявленнями політич�

них еліт та суспільств цих країн, що потужна ядерна Росія, яка має

історичний досвід силового домінування у регіоні, може становити

загрозу для безпеки цих держав. Нові члени НАТО мають досить

складний досвід відносин з Росією та СРСР і більше схиляються до

політики максимальної підтримки євроатлантичної солідарності,

вважаючи, що тільки це гарантує їм надійну безпеку на тривалий

час.

На противагу популярним твердженням середини 1990�х, у ре�

зультаті розширення НАТО не утворилося нових зон впливу в Єв�

ропі. До російської зони впливу належить виключно Білорусь, як це

було й до обох раундів розширення НАТО у 1997 і 2002 рр. Нато�

мість іншим країнам регіону розширення НАТО надало нові геопо�

літичні можливості, як�от Україні, яка в травні 2002 р. оголосила

про свій намір вступити до Альянсу і підтвердила його в 2005 і

2006 рр.

Прихильники розширення НАТО аргументували свою позицію

наступним чином:


103

• Європа є місцем розташування багатьох впливових демокра�тичних країн світу. Розширення НАТО забезпечить стабіль�ність у Європі через гарантування безпечного оточення новихчленів НАТО і допоможе їм у справі консолідації демократії іринкових механізмів. Розширення поступово ліквідує розме�жувальні лінії у Східній Європі33 і приведе нових членів до єв�роатлантичної спільноти;

• колективна оборона залишається основою політики НАТО.Розширення її на нових членів стримуватиме прояви агресії внестабільному регіоні ЦСЄ;

• розширення НАТО зміцнить трансатлантичний зв’язок, якийбагато європейських країн вважають цінним;

• НАТО є оборонним альянсом. НАТО розвиватиме відносини зРосією, а розширення не загрожуватиме їй. Альянс не маєпланів розташовувати значні контингенти звичайних збройнихсил чи ядерну зброю на території нових членів;

• відносини Росії з НАТО, оформлені Основоположним АктомРосія�НАТО та завдяки механізмові Ради Росія�НАТО, забез�печує Росії право голосу, але не вето, у справах консультаціїпо ключових проблемах безпеки, які не стосуються територіївідповідальності Альянсу. Розширення НАТО забезпечить дляАльянсу значну присутність у стратегічно важливому регіоні,обмежуючи зону монопольного впливу Росії;

• розширення НАТО запобігатиме «ренаціоналізації» оборони вЦентральній Європі. Кожен новий член НАТО матиме можли�вість розвивати тільки ту частину своїх збройних сил, яка слу�гуватиме цілям усього Альянсу, і отримуватиме переваги відвійськової інфраструктури НАТО, що зв’язує країни зі спіль�ною обороною.

• витрати на розширення НАТО будуть незначними, зокрема че�рез низький рівень загроз. Однак нездатність розширити НА�ТО залишить країни Східної Європи сконцентрованими напроблемах із сусідами у питаннях кордонів, етнічних меншин,і підтримає їхні високі оборонні витрати та потреби у багато�функціональних збройних силах, здатних протистояти різнимсупротивникам з різних напрямів їхніх кордонів.

Прихильники розширення Альянсу виявилися більш наближе�

ними до істини, аніж супротивники. Перспектива розширення НА�

ТО запобігла кільком досить небезпечним рецидивам протистоян�

ня у Європі. Так, під час операції НАТО в Косові Румунія і Болгарія


104

32 Newhouse J. NATO Europe: Slouching Towards Russia? // Growing Pa�ins. The Debate On The Next Round Of NATO Enlargement. Ed. by Tomas Vala�sek and Teresa Hitchens.— Washington DC.: Center For Defense Information.—May 2002.— P. 64.

відмовили вимозі Росії

надати повітряний кори�

дор для транспортуван�

ня її військових підрозді�

лів до Косова. У резуль�

таті Росія змушена була

перекинути свій обме�

жений контингент із

Боснії на аеродром сто�

лиці Косова Приштини.

Ця дія, через обмеже�

ність російських військо�

вих ресурсів у регіоні та

неможливість їх зміц�

нення без згоди країн�

претендентів на вступ

до НАТО — Румунії і Бол�

гарії — стала лише полі�

тичною демонстрацією і

вже не мала тих руйнів�

них наслідків, які могли б

виникнути в результаті

конфлікту між Росією і

НАТО в разі перекидання до Косова більшого російського контин�

генту.

Крім того, перспектива залучення до конфлікту НАТО запобігла

небезпечній ескалації конфліктних ситуацій між країнами Балтії і Ро�

сією, а також між Росією і Польщею, коли в 2001 р. Росія погрожува�

ла розмістити ядерну зброю в Калінінградській області.

Не виправдалися прогнози щодо того, що Росія нібито зможе

застосувати якісь серйозні санкції проти нових членів НАТО. Пік

тиску на деякі країни�кандидати на членство припав на весну

1998 р. Цей тиск стосувався насамперед найбільш вразливої з цих

країн — Латвії, яка має численну російську меншину та залежить

від російських транспортних потоків. Однак, після ухвалення рі�

шення про розширення НАТО тиск на держави Балтії та інші країни,

що оголосили про намір вступити до НАТО, суттєво зменшився.

Так, під час візиту до Болгарії в березні 2003 р. російський прези�

дент В. Путін заявляв, що його країна розраховує, що при вступі Бол�

гарії до НАТО і ЄС «будуть враховані і відповідні процеси входження

Росії до європейських міжнародних справ, в тому числі якісні зміни

відносин Росії з Північноатлантичним Альянсом».

Про економічний тиск з боку Росії на країни�претенденти на


105

В Організації Варшавського договору все визначала Москва, а не консенсус

членство в НАТО, крім Латвії і

Естонії, а останнім часом і

України, мова не йшла. Росія

сама занадто зацікавлена в

торговельних відносинах із

Європою, щоб створювати у

цій сфері штучні перешкоди.

Так само не виправдалися

й прогнози про військовий

тиск на нових членів чи на НА�

ТО в цілому, зокрема прогно�

зи про те, що Росія зможе

розташувати ядерну зброю в

Калінінградській області або

на території своїх союзників,

зокрема в Білорусі. Цей крок

не відбувся через недоціль�

ність для Росії ескалації з ог�

ляду на серйозні ядерні мож�

ливості НАТО.

У результаті вступу до

НАТО сусідів Росії має місце

ідеологічний вплив на саму

Росію, яка втратила можли�

вість повернення контролю над цим регіоном. Геополітична «одно�

рідність», створена НАТО на західних кордонах Росії, рано чи пізно

може зумовити демократизацію самої Росії. Розширення НАТО на

Схід може ініціювати процес раціонального самообмеження Росі�

єю своїх геополітичних інтересів, оскільки конфлікт із НАТО був би

згубним для Росії, а тиск на Росію з боку Китаю та ісламського сві�

ту може в майбутньому змусити її шукати союзників на Заході.

Водночас Росія цілком може обрати для себе союз із Китаєм та

спільно протистояти США і Європі. Однак, такий розвиток подій у

віддаленій історичній перспективі може загрожувати проблемами

з втратою значних російських територій у Сибіру й на Далекому

Сході.

Поширення НАТО на країни Східної Європи робить для Росії

значно менш продуктивною ідею протистояння із Заходом. У Росії

менше шансів бути успішною у тривалому протистоянні із Захо�

дом, аніж їх свого часу було в СРСР.

Отож, реакція Росії на включення до НАТО країн ЦСЄ могла ли�

шатися небезпечно гострою лише обмежений час, як це й мало

місце в реальності.


106

Чехи після 1968 р. перестали вважати,

що їх звільнила Червона армія

Водночас розширення НАТО вже послабило можливості геопо�

літичного тиску з боку Росії на країни колишнього СРСР. Розши�

рення НАТО на Схід викликало тенденцію до падіння впливу Росії

на всьому просторі СНД, що позначилося в проголошенні курсу на

європейську інтеграцію послідовно в Україні, Грузії, Молдові та

Азербайджані. Перед розширенням НАТО в Україні звучала думка,

що Росія спробує отримати компенсацію за розширення НАТО в

посиленні свого геополітичного впливу на окремі держави СНД.

Однак, на практиці поширення НАТО, навпаки, зміцнило незалеж�

ність країн СНД.

Приєднання країн Центральної і Східної Європи до євроат�

лантичних структур затвердило ідею, згідно з якою ці країни

мають право самостійно обирати пріоритети своєї політики у

галузі безпеки. Цим була підтверджена суверенність цих дер�

жав. У 1996—1997 рр. у Росії виникла концепція, згідно з якою

в Європі існує так звана «червона лінія», за котру НАТО не по�

винен розширюватися і яка має відокремлювати територію

виключного геополітичного впливу Росії. Ця «червона лінія» бу�

ла окреслена по периметру кордонів колишнього СРСР, включ�

но із зовнішніми кордонами колишніх Прибалтійських респуб�

лік СРСР. Однак розширення НАТО на країни Балтії, а також

зміцнення присутності США в Грузії і Центральній Азії зруйну�

вало цю політичну конструкцію. Таким чином, було суттєво

зменшено конфліктний потенціал регіону, що міг бути реалізо�

ваний у разі, якби НАТО визнав особливі права Росії.

Просування НАТО на Схід прискорить реалізацію двох можли�

вих сценаріїв розвитку Росії. З одного боку, наслідком розширен�

ня НАТО може стати прискорення перетворення Росії на державу,

інтегровану в міжнародну систему безпеки. У разі реалізації іншо�

го сценарію приєднання країн Східної Європи до НАТО дасть мож�

ливість Європі виступати у відносинах з Росією як більш сильна

одиниця.

2.9. НАТО подобається демократія в Україні. Чому?

Заяви щодо необхідності дотримання демократичних норм ре�

гулярно лунали з боку інституцій НАТО, особливо до зміни Прези�


107

33 President Clinton‘s Report to The Congress on NATO Enlargement.—Washington, D. C.— February 24, 1997.— P. 6—7.

дента в Україні в результаті президентських виборів 2004 р., які

НАТО розцінив як крок до демократизації. На самміті НАТО в Стам�

булі в червні 2004 р. глави держав та урядів країн НАТО зробили на�

голос на тому, що «українське керівництво має забезпечити зміц�

нення демократії, верховенства права та свободи слова і ЗМІ».

Президент Парламентської Асамблеї НАТО Даг Беройтер за�

явив, що «жодне питання не матиме більшої важливості для

майбутніх відносин (України) із Заходом, аніж зміцнення демок�

ратії». Керівництво провідних країн НАТО систематично наголо�

шує на необхідності дотримання демократії, принципів ринко�

вої економіки та свободи людини. Колишній посол США в Укра�

їні Карлос Паскуаль заявив: «якщо поглянути на історію розши�

рення НАТО, політичні питання виявлялися найбільш фундамен�

тальним фактором для визначення, чи певна країна здатна здо�

бути членство. Так було з Іспанією — це залежало від здатності

Іспанії подолати спадщину фашизму. Так було з Грецією і Туреч�

чиною й важливістю досягнення ними політичного порозуміння.

Так було з Польщею, особливо в сенсі зайняття нею безкомпро�

місної позиції проти антисемітизму. Так є і тепер з країнами,

запрошеними в Празі — вони постали перед нелегкими питан�

нями, а саме: як вони обходяться з правами меншин, як дають

раду корупції, чи дотримуються режиму нерозповсюдження.

Так буде і з Україною… Членство в НАТО означає, що кожен член

організації бере відповідальність за дотримання норм демокра�

тії. Це включає свободу слова, верховенство права, насправді

вільний і прозорий виборчий процес, дотримання міжнародних

стандартів режиму нерозповсюдження».

Крім загальних документів на підтримку демократичного полі�

тичного режиму, які стосуються всіх діючих чи майбутніх членів

Альянсу (як от Вашингтонський договір, План отримання членс�

тва), діє низка документів у цій сфері між Україною і НАТО. Згідно з

Планом дій Україна�НАТО, Україна у сфері політики і безпеки для

наближення до стандартів НАТО зобов’язалася досягти цілей:

«зміцнення демократичних і виборчих інституцій; зміцнення повно�

важень та незалежності судової влади; сприяння постійному роз�

витку і зміцненню громадянського суспільства, верховенству пра�

ва, захисту основних прав людини і громадянських свобод; забез�

печення свободи віросповідання».

НАТО є насамперед воєнним союзом та організацією колек�

тивної безпеки. Однак, Організація Північноатлантичного догово�

ру заснована не лише на спільних інтересах країн євроатлантич�

ного простору, але й на спільних цінностях та здобутках цивіліза�

ції, зокрема у сфері внутрішньої політики. Проблеми демократії в


108

країнах�членах розгляда�

ються в НАТО, по�перше, з

точки зору необхідності

забезпечення надійності

союзника; по�друге, з по�

зиції дотримання необхід�

ного рівня солідарності,

який легше досягається

між країнами зі схожими

політичними режимами.

Цей принцип повною

мірою застосовується НА�

ТО та його членами у спра�

вах з Україною.

2.10. Ставленнягромадян до НАD

ТО: чи закінчилася

«холодна війна»?

Парадокс: НАТО стиму�

лює розвиток демократії в Україні, однак за умов демократичного

суспільного вибору щодо приєднання до Альянсу рішення україн�

ського суспільства може виявитися не на користь інтеграції.

Результатом політики ліквідації української ідентичності, яка

тривала понад 300 років, для частини населення України виявилося

занадто складно і незвично розглядати Україну як унікальну і само�

достатню країну. В Україні існує чисельний прошарок людей, які не

мають вираженої української національної ідентичності і керуються

у своєму ставленні до НАТО насамперед звичкою, культурною чи

мовною дистанцією, бажанням досягти певного рівня добробуту

або ситуативним впливом — «як карта ляже», а не українськими

національними інтересами.

Між тим об’єднання Європи, з одного боку, та, з іншого боку,

спроби утримання впливу Росії на території низки пострадянських

країн, поставило питання геополітичного вибору країни і суспільс�

тва між двома альтернативами.

З початку 1990�х років у громадській думці України стала до�

сить популярною ідея інтеграції України з Європою. Як відзнача�

ють соціологи, це зумовлено насамперед привабливою якістю


109

Варшавський договір програвконкуренцію з НАТО. Тепер мир

на Землі захищають інші

життя в країнах Європи. Переоцінювати цей вибір не варто. Сво�

їм масовим «європейським вибором» українське суспільство

усього лише демонструє симпатію до європейського способу і

рівня життя, європейської культури та до окремих європейських

країн. Водночас така палітра малозначущих для населення мо�

тивацій не може створити стійку проєвропейську більшість в Ук�

раїні. Така більшість може бути сформована лише в разі усві�

домлення населенням суті реалізації «європейського вибору»

України і українських інтересів у цьому процесі.

У сприйнятті НАТО важливу роль відіграють російські засоби

масової інформації, вплив яких на українське суспільство зберігся

й після здобуття Україною незалежності. Крім того, в Україні іс�

нують скоординовані дії політиків, спрямовані проти НАТО, про�

диктовані конкретними економічними зв’язками з російським капі�

талом.

За даними опитування, проведеного фондом «Демократичні

ініціативи», найбільше підтримує вступ до НАТО молодь віком до

30 років, найбільше противників вступу до НАТО серед людей

віком понад 55 років. У майбутньому така структура уподобань мо�

же зумовити зміну геополітичних орієнтацій населення.

Поширення антинатівських настроїв у суспільстві значно зале�

жить від ситуативних чинників. Згідно з даними соціологічного

опитування, проведеного Українським інститутом соціальних дос�

ліджень і центром «Соціальний моніторинг», після конфлікту між

Україною і Росією навколо о. Тузли восени 2003 р. 10% громадян

змінили своє ставлення до вступу до НАТО, при цьому 60% з них —

у позитивний бік. Водночас військова кампанія НАТО в Косові, опе�

рація США і Великої Британії в Іраку серйозно погіршили ставлен�

ня до НАТО в українському суспільстві.

Тому інтеграція до НАТО й має проблему сприйняття суспіль�

ною свідомістю.

Головна проблема — елементарна непоінформованість. Так,

скажімо, згідно з даними соціологічних опитувань, в Україні всту�

пати до Організації Північноатлантичного договору бажають на

10% більше населення, ніж до НАТО. Хоча це одна й та ж органі�

зація. Слід відзначити, що більшість населення України негатив�

но ставиться й до ідеї вступу України до Договору про колектив�

ну безпеку СНД (колишнього Ташкентського договору). Такий ре�

зультат пояснюється тим, що частина суспільства усвідомлює ва�

гу військово�політичних наслідків перебування України у межах

об’єднання з Росією, яка веде війну на Кавказі; по�друге, назва

організації не є привабливою для українських громадян.

Назагал, ставлення населення України до НАТО має наступні


110


111

властивості:

• існує брак превалюючої тенденції та, як наслідок, наявні значніможливості для стороннього впливу з боку держави чи іншихцентрів впливу на геополітичний вибір населення. Значна час�тина населення України байдуже ставиться до проблеми. Слідвідзначити, що за соціологічними даними в Польщі у 1991 р. завступ до НАТО висловлювалися менше 25% населення, в1992 р.— 35%, у 1993 р.— 57%, у 1995 р.— 73%. В Угорщинівдалося збільшити кількість прихильників членства в НАТО з 40до 80%, в Чехії — з 30% у 1995 р. до 70% у 1999 р.;

• ставлення до НАТО надзвичайно залежить від ситуативних зміну політиці та дій ЗМІ;

• збережено значний вплив російських ЗМІ на пріоритети насе�лення України в даному питанні;

• в Україні поширено існування взаємовиключних геополітичнихорієнтацій (тобто можливість існування суперечливих ідей од�ночасно в світогляді одних і тих же громадян);

• населення за принципом ставлення до НАТО розділене на тригрупи: дві групи консервативні у своїх протилежних геополі�тичних орієнтаціях, і третя байдуже ставиться до даної проб�леми; більша частина населення не є жорстким прихильникомякоїсь однієї орієнтації;

• населення знає недостатньо про справжній зміст НАТО. Прос�та зміна термінології (наприклад, вживання «Організація Пів�нічноатлантичного договору» замість НАТО) може покращува�

Українські діячі культури в штаб$квартирі НАТО

ти ставлення населення до НАТО;• найбільш позитивно до НАТО ставляться ті, хто більше про ньо�

го знає.

2.11. Чорноморський флот Росії не заважаєУкраїні вступати до НАТО

Існує декілька міжнародних документів, які створили проблеми

для національної безпеки України. Це, насамперед, домовленості

1997 р. по Чорноморському флоту, згідно з якими в місті Севасто�

полі розташовано військову базу Росії, а на узбережжі Криму існу�

ють інші військові об’єкти — власність Російської Федерації. Це

викликало низку проблем для національної безпеки України:

складність контролю за дотриманням якісних та кількісних пара�

метрів ЧФ на території України та його застосування; загроза бо�

йового застосування з’єднань ЧФ проти інших держав; загроза

мобілізаційного розгортання сил ЧФ на території України; небез�

пека впливу командування ЧФ на місцеві адміністрації (особливо у

Севастополі), а також лобіювання останніми інтересів ЧФ; залу�

чення українських громадян до перебування ЧФ на території Укра�

їни тощо. Також з лютого 1995 року Україна є членом об’єднаної

системи Протиповітряної оборони СНД. Відповідно до Угоди між

Урядом України та Урядом Росії про засоби систем попередження

про ракетний напад і контролю космічного простору від 28 лютого

1997 р., Росія має можливість користуватися українськими об’єк�

тами раннього попередження про ракетний напад, що діють поб�

лизу міст Севастополь та Мукачеве. Участь України в об’єднаній

системі ППО СНД, як також присутність на території України бази

ЧФ РФ, становлять серйозну загрозу національній безпеці Украї�

ни, оскільки несуть небезпеку безпосереднього втягування Украї�

ни в конфлікт між Росією та третьою стороною.

Водночас, як неодноразово заявляли вищі представники НА�

ТО, а також країн�членів Альянсу, зокрема США, НАТО не розгля�

дає базування Чорноморського флоту Росії в Криму як перешкоду

на шляху до вступу України до НАТО. Тим більше це стосується

об’єктів протиповітряної оборони в Мукачевому і Севастополі.


112

2.12. УКонституції і

Законах України немає (і ніколи

не було)положення

пропозаблоковий

статус

19 червня 2003 року

Верховна Рада України

конституційною біль�

шістю ухвалила Закон

«Про засади національ�

ної безпеки України». У новому законі закріплена стратегічна

мета держави «набуття членства в Організації Північноатлан�

тичного договору»: «Основними напрямами державної політики

з питань національної безпеки України є: забезпечення повноп�

равної участі України в загальноєвропейській та регіональних

системах колективної безпеки, набуття членства у Європей�

ському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». У

постанові Верховної Ради України від 21 листопада 2002 року

підтримано «курс України на євроатлантичну інтеграцію, кінце�

вою метою якого є набуття повноправного членства в НАТО».

У Постанові сказано: «Євроатлантична інтеграція України є

суттєвим фактором зміцнення її національної безпеки, поклика�

ним сприяти розвитку демократичних інститутів, громадянського

суспільства, захисту прав і свобод людини, і, таким чином, відпо�

відає життєво важливим інтересам українського народу. Геостра�

тегічне і геополітичне становище України як складника єдиного

європейського простору визначає її місце в європейських спра�

вах, зумовлює вагому роль Української держави у створенні но�

вої архітектури загальноконтинентальної безпеки, серцевиною

якої покликана стати Організація Північноатлантичного договору.

Євроатлантична інтеграція України має на меті гарантувати її не�

залежність, територіальну цілісність, суспільний прогрес, запобі�

гати виникненню нових загроз стабільності і безпеці на європей�

ському континенті».

Варто відзначити, що самі по собі ці документи, і особливо За�

кон про основи національної безпеки, створює в Україні необхідну


113

Попри суперечність з реальністю, такі плакати

засіли в головах кількох поколінь

правову базу для вступу до НАТО. Саме цей Закон є основополож�

ним для визначення напрямів політики України у галузі безпеки.

Слід наголосити, що жодні державні документи України ніколи

не проголошували Україну позаблоковою державою. Лише Декла�

рація про державний суверенітет, прийнята ще за радянських ча�

сів, декларувала намір стати в майбутньому позаблоковою держа�

вою. Однак і ця декларація містила лише заявлення наміру, а не

проголошення факту.

Більш ранні документи прямо не артикулювали мету приєднан�

ня до НАТО. В «Основних напрямах зовнішньої політики України»

від 1993 року зафіксовано, що «проголошений … свого часу намір

стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою

має бути адаптованим до нових умов і не може вважатися переш�

кодою її повномасштабній участі в загальноєвропейських структу�

рах безпеки», які мають бути створені на базі існуючих міжнарод�

них інституцій, зокрема й НАТО, оскільки існує важливість «безпо�

середнього та повного членства України в такій структурі, що ство�

рює необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки».

Тому для вступу України в НАТО вже існують всі необхідні пра�

вові передумови. По суті, для вступу необхідно лише голосування

у Верховній Раді щодо ратифікації Північноатлантичного договору.

2.13. Платять податки, йдуть в армію і вступають до НАТО — без референдумів

Поширена думка, що нібито всі країни, які вступали до НАТО,

проводили референдуми з цього питання.

Однак це повна неправда — або незнання предмету, або свідо�

ма маніпуляція.

Насправді з 26 країн�членів НАТО лише лічені держави прово�

дили референдуми про вступ до Альянсу— Угорщина, Словенія та

Іспанія.

Численні референдуми в країнах Європи проводилися лише

щодо питання вступу до Європейського союзу, а для вступу до НА�

ТО вистачило простого рішення парламентів.

Чому так? Річ у тім, що унікально важливі питання для життєді�

яльності країн, як правило, не виносяться на референдуми.

Серед таких питань, безумовно, питання безпеки.

З певного часу українські політики почали говорити про необ�

хідність проведення референдуму, як про обов’язкову передумову

вступу України до НАТО.


114

Між тим, нині у Європі і світі існує тенденція до відмови від за�

гальнонаціональних референдумів на користь плебісцитів з ло�

кальних управлінських питань, оскільки кількамільйонні суспільс�

тва не здатні ефективно задіяти механізми прямої демократії,

ефективні в кількатисячних громадах.

Референдуми щодо вступу до ЄС були по суті кампаніями де�

монстрації європейської солідарності із заздалегідь відомим ре�

зультатом.

Іншої функції, крім як продемонструвати партнерам серйоз�

ність намірів будувати «спільну Європу» та пояснити співгромадя�

нам простий факт, що вони вже в ЄС, ці референдуми не виконува�

ли.

Водночас питання безпеки значно серйозніші. У будь�якої дер�

жави взагалі немає більш серйозної задачі.

Якби будь�яка держава у воєнний час запровадила референ�

дум щодо військової повинності, вона б напевно не дожила до під�

биття його підсумків.

Не можна голосувати щодо того, захищати чи ні свою країну.

Це питання однозначно віднесено до компетенції влади, яка зо�


115

По багатьох параметрах відносини НАТО з Росією зайшли далі, ніж з Україною

бов’язана відповідно організувати населення.

Тому спроби сховатися в питаннях безпеки за «волю народу» —

аморальні й безвідповідальні. За безпеку держави відповідає не

абстрактний «народ», а конкретні посадові особи, державні органи

з конкретними повноваженнями та мобілізаційними можливостя�

ми.

До речі, ніде у світі не вирішується через референдуми і таке

питання, як сплачування податків. Якби було інакше, держави були

б нездатні виконувати свої основні функції.

Між тим, на самміті держав Центральної і Східної Європи у

Вільнюсі Президент Ющенко відзначився максимально чіткими

зовнішньополітичними меседжами: «Україна не може надалі за�

лишатися там, де вона перебуває зараз — у зоні невизначенос�

ті між Сходом і Заходом. Вже у найближчому майбутньому ми

розраховуємо на схвалення Плану дій щодо членства в НАТО.

Це дозволить Україні вийти на завершальну стадію інтеграцій�

ного процесу». По суті, це означає довершення визначеності

держави в питаннях інтеграції до НАТО. Відносини з НАТО —

один з головних успіхів України. Внаслідок курсу України до НА�

ТО та його, як тепер уже зрозуміло, достатньо одностайної під�

тримки у європейських та американських столицях, у всіх вини�

кає розуміння, що Україна — це всерйоз і надовго.

Слід наголосити, що для інтеграції України до НАТО є майже всі

формальні підстави.

Питання політики щодо НАТО по суті урегульоване законом про

основи національної безпеки, де у статті 8 написано: «Основними

напрямами державної політики з питань національної безпеки Ук�

раїни є: забезпечення повноправної участі України в загальноєв�

ропейській та регіональних системах колективної безпеки, набут�

тя членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлан�

тичного договору». Відповідно до нової редакції Конституції, чин�

ної з 1 січня 2006 року, президент має право: «представляти дер�

жаву в міжнародних відносинах, здійснювати керівництво зовніш�

ньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укладати

міжнародні договори України».

Таким чином, для вступу в НАТО є і формальне рішення парла�

менту, і політична воля Президента, як керівника зовнішньої полі�

тики держави. Прем’єр�міністр у даному питанні грає другорядну

роль. Не вистачає лише ратифікації угоди про приєднання до НА�

ТО парламентом.

Слід наголосити, що громадська підтримка вступу до НАТО, як

і відповідна просвітницька кампанія, справді потрібні. Громадяни

мають розуміти і переваги, і проблеми, пов’язані із членством у


116

військовому блоці. Загалом, при компетентній роз’яснювальній

політиці не буде великою проблемою здобути більше 50% під�

тримки вступу до НАТО. Однак, не важко передбачити, який галас

підніметься, якщо проти НАТО виступить, скажімо, 40 чи 45%. То�

му позицію громадян більш доцільно виміряти простим соціоло�

гічним опитуванням. До речі, саме таким шляхом ішли більшість з

10 держав, які приєдналися до НАТО в 1999—2004 роках.

Адже референдум, на відміну від соцопитування — як правило,

шлях до поляризації суспільства.

Тож усі розмови про обов’язковість референдуму щодо вступу

до НАТО — або від непродуманості чи некомпетентності, або від

намагання маніпулювати населенням. Влада зобов’язана гаранту�

вати безпеку держави і населення навіть за умов, якщо частина на�

селення тимчасово не усвідомлює свій власний інтерес. Перебу�

вання поза НАТО — це шлях до ненадійного, непевного існування

держави, яке може розродитися катастрофою для держави, ще

масштабнішою, ніж попередні трагедії.

Вступ до НАТО гарантуватиме безпеку від воєн, дасть змогу

державі й суспільству стати на ноги, визріти й реабілітуватися за

попередні часи підневільного існування, отримати можливість


117

Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер і президент Національного Університету «Києво$Могилянська Академія» В’ячеслав Брюховецький

повноцінно реалізуватися, увійти у процеси глобалізації з власним

індивідуальним обличчям, а не з колоніальною маскою.

Станом на середину 2006 року вступ до НАТО підтримує, за різ�

ними даними, від 17 до 32% громадян. Що й не дивно — після пів�

столітньої радянської антинатівської кампанії та актуалізації відпо�

відних фобій під час двох останніх виборчих кампаній.

Проведення всеукраїнського референдуму за таких умов ві�

дображатиме не вибір українського народу, а паразитування на

непоінформованості людей, які не знають своєї власної вигоди.

2.14. Чи може двосторонній союз із СШАгарантувати безпеку Україні?

Сполучені Штати Америки є країною євроатлантичного просто�

ру, що має найбільші технічні можливості для дії поза своїми кор�

донами.

До 1996 р. США сприймали військово�політичну співпрацю з

Україною насамперед у контексті ядерного роззброєння України.

Однак згодом США усвідомили ті можливості, які надає європей�

ській безпеці незалежна Україна.

Річ у тім, що США розуміють свою безпеку невіддільною від

безпеки євроатлантичного регіону. У США після здобуття Украї�

ною незалежності поступово зростало усвідомлення значення

України для безпеки держав цього регіону. Починаючи із середи�

ни 1990�х рр. США дедалі більше уваги приділяють можливостям

України як гравця європейської безпеки. З середини 1990�х рр. і

до «касетного скандалу» Україна була отримувачем третьої за

розміром щорічної американської допомоги після Ізраїлю і Єгип�

ту.

Інтерес США до України пояснюється тим, що Україна є ключо�

вою геополітичною ланкою регіону, що забезпечує доступ до Бал�

кан, Кавказу і вихід на регіон Центрально�Східної Європи. Посту�

пово на Заході поширилася точка зору, вербалізована Збігневом

Бжезинським, що без України Росія не в змозі відновити імпер�

ський статус і, таким чином, загрожувати Заходу.

Інтересам національної безпеки України в цілому відповідає ре�

алізація мети США щодо підключення держав Центрально�Східної

Європи, в тому числі й України, до євроатлантичної інтеграції. В

американській урядовій «Стратегії національної безпеки на нове

століття» наголошується, що незалежність, суверенітет і територі�

альна цілісність 12 нових незалежних держав СНД, в тому числі й


118

України, є особливо важливими для інтересів США.

Нині в Сполучених Штатах у середовищі політичної еліти сфор�

мувалася достатньо однорідна позиція щодо підтримки незалеж�

ності, суверенітету і територіальної цілісності України, а також її

демократичного розвитку. Для інтересів національної безпеки Ук�

раїни важливим є те, що США готові будувати свої відносини з Ук�

раїною автономно від інших держав, таким чином, стверджуючи

зовнішньополітичну самостійність України. Водночас держави ЄС

не завжди здатні провадити таку політику, оскільки залежать від

російських енергоносіїв та не мають достатньої мотивації та сил

для її здійснення.

США демонстрували готовність підтримувати Україну в склад�

них міжнародних ситуаціях. У Палату Представників Конгресу США

під час загострення ситуації навколо острова Коса Тузла в жовтні

2003 р. було внесено проект резолюції, у якому наголошувалося,

що уряд Росії має утримуватися від будь�яких дій, що можуть пору�

шити територіальну цілісність України. Аналогічно США підтрима�

ли Україну під час вимог Росії переглянути український статус м.

Севастополя.

Показники політичної, військової та економічної потужності

США свідчать на користь того, що збіг стратегічних інтересів без�

пеки двох країн має значний потенціал для розвитку. ВВП США

становить близько 31% від ВВП світу. США є головним інвестором

в українську економіку, а також мають реальні важелі впливу на

міжнародні фінансові інституції. США мають 17,3% голосів у керів�

них органах Міжнародного валютного фонду і 16,49% — у Світово�

му Банку. Фактично жодне рішення в цих двох інституціях не прий�

мається всупереч позиції США. Також США мають вагомий голос у

Світовій організації торгівлі, приєднання до якої тривалий час до�

магалася Україна.

Існують значні можливості для взаємовигідної співпраці США і

України в галузі транспортування енергоносіїв з Каспійського регі�

ону до Європи, оскільки нафтові компанії США контролюють знач�

ний сегмент видобутку нафти з цього регіону, а Україна має розви�

нуту мережу транспортування енергоносіїв, зокрема через збудо�

ваний 2002 р. нафтопровід «Одеса�Броди».

США мають вплив як на НАТО, в якому вони є ключовим членом

з точки зору військових можливостей, так і на Європейський союз.

Сполучені Штати, завдяки власному політичному та економічному

впливові, а також особливим союзницьким відносинам з низкою

держав�членів ЄС, мають можливості впливати на прийняття знач�

ної частини рішень Європейського союзу. Ухвалена в грудні

1999 р. Спільна Стратегія ЄС щодо України зафіксувала, що ЄС на


119

той час не був готовий на радикальні кроки щодо європейської ін�

теграції України. Тож, коли на самміті Європейського союзу в Гель�

сінкі в грудні 1999 р. Україна запропонувала підписати угоду з ЄС,

подібну до Хартії про особливе партнерство з НАТО, а ЄС відмо�

вився, США сприяли тому, що країни Євросоюзу ухвалили Спільну

Стратегію ЄС щодо України, у якій стверджувалося, що двері Єв�

росоюзу для України «не є зачиненими»34. США також можуть під�

тримувати сприятливі умови діяльності регіональних організацій, у

яких Україні відводиться одна з перших ролей (як це є у випадку

ГУАМ та СДВ — Співтовариства демократичного вибору).

Серед двосторонніх програм військового співробітництва Ук�

раїни співпраця із США є найбільш розвиненою. За обсягами фі�

нансування й кількістю проведених заходів програма військового

співробітництва України із США прирівнюється до програм спів�

праці України з усіма іншими державами, узятих разом.

Європейські країни НАТО витрачають на оборону близько двох

третин тієї суми, яку витрачають на оборону США, однак не мають

у своєму розпорядженні навіть половини того військового потенці�

алу, який мають США. Тому військова потужність самих Сполуче�

них Штатів може бути достатнім фактором гарантування безпеки

України, навіть у випадку тимчасового перебування нашої держа�

ви поза межами НАТО.

Збройні сили європейських країн мають обмежені можливості

надавати військову допомогу за умов віддалених театрів воєнних

дій і за складних умов. Хоча європейські члени НАТО мають у сво�

єму розпорядженні більше військ, ніж США, на час проведення

кампанії в Косові європейським країнам вдалося набрати лише по�

ловину необхідного числа військових. Армії більшості європей�

ських країн мають загалом невисокий рівень мобільності, тобто

здатності швидко пересуватися та тривалий час вести бойові дії

далеко від початкових місць свого базування. Таким чином, чисто

військова цінність союзницьких відносин з державами Європи для

України є не надто значною, з огляду на невелику здатність біль�

шості держав Європи виконувати свої союзницькі зобов’язання за

межами своїх територій.

Розгортання Національної системи протиракетної оборони

США, яке почалося в 2004 р., ймовірно, зміцнить автономність

США в оборонній сфері та їхню здатність протистояти політичному

тискові з боку ядерних держав. Вочевидь, у разі успіху такої систе�

ми зросте здатність США діяти автономно у сфері безпеки, незва�

жаючи на позицію інших країн, зокрема у питаннях створення регі�

ональних військових союзів. До створення Національної амери�

канської системи протиракетної оборони підключається не весь


120

Північноатлантичний Альянс, а лише деякі члени НАТО, які діють на

власний розсуд, зокрема Велика Британія і Данія та, можливо, в

перспективі Польща.

Слід наголосити, що ЄС, який об’єднує більшість членів НАТО,

є утворенням, істотно залежним від Росії у сфері енергетики. Тро�

хи менше 40% нафти і газу, що споживаються в Європі, надходять

з Росії. Крім того, Європа залежить від Росії у спробах грати більш

самостійну від США геополітичну роль. У цьому зв’язку існує не�

безпека, що країни Європи не будуть готові до залучення України

до європейських структур, оскільки Росія критично ставиться до

такого вибору України. Чимало європейських політиків вважають,

що інтеграція України у європейські структури є процесом, який

«неможливо розглядати у відриві від розвитку зв’язків ЄС з Росі�

єю», та вважають, що ЄС необхідна Росія, її «континентальний ви�

мір», щоб зберегти можливість участі у «глобальній грі».

Таке розуміння співпраці України з Європою може поставити

європейську та євроатлантичну інтеграцію України в залежність від

позиції Росії, що є шкідливим для інтересів національної безпеки,

зокрема, для права вільного вибору пріоритетів зовнішньої політи�

ки України. США здатні вплинути на держави Європи у напрямі

прискорення європейської та євроатлантичної інтеграції України.

За винятком Великої Британії та Франції, інші члени Альянсу не

несуть зобов’язань у сфері колективної оборони поза межами те�

риторій країн, що входять до НАТО. У Європі після Другої світової

війни відбулася значною мірою атрофія геополітичного мислення

урядів європейських держав. Це сталося під впливом «теплично�

го» геополітичного клімату, створеного завдяки існуванню НАТО й

залученню США до проблем безпеки в Європі в часи «холодної вій�

ни».

Навіть таке ключове для Європи рішення, як розширення ЄС на

10 нових членів, було ухвалено Європейським союзом лише під

впливом розширення НАТО (у ході внутрішньоєвропейського обго�

ворення спочатку пропонувалося розширення ЄС на 3�7 країн). Всі

нові члени ЄС, крім Кіпру і Мальти, стали у 2004 р. його членами

лише після того, як стали членами Північноатлантичного Альянсу

внаслідок рішень, ухвалених НАТО в 1997 і 2002 рр.

Ще однією проблемою співпраці у сфері безпеки України з

європейськими членами НАТО та ЄС є проблема поліцентрич�

ності Європи. Найбільша держава ЄС і європейська країна НА�

ТО — Німеччина — має лише 86 млн. населення з майже 450

млн. населення всього ЄС. У Європі є чотири великі країни (Ні�

меччина, Франція, Велика Британія, Італія), кілька середніх

(Польща, Іспанія) і низка дрібних. Історично успадковані супе�


121

речності в межах Європи часто заважають виробленню єдиної

політики. Це тим більше стосується єдиної активної геополітич�

ної стратегії, необхідної для залучення України до співробітниц�

тва в галузі безпеки. Тому Європа без участі США є політичним

організмом із послабленою здатністю до дії «назовні», на пери�

ферії чи поза межами континенту, тобто сама по собі Європа

має низьку здатність до інкорпорації до свого складу України.

Той факт, що ЄС досі не визначився з наданням Україні навіть

статусу асоційованого члена ЄС, а найбільш прихильні до Украї�

ни політики з держав ЄС вважають, що членство України в цій

організації не може відбутися раніше 2015 р., свідчить на під�

тримку тези щодо нездатності Європейського союзу самостій�

но, без США і НАТО, сприяти поверненню України до Європи.

Сполучені Штати після Другої світової війни стали центром,

навколо якого європейці формували свою політику безпеки, і таки

отримали кілька десятиліть без воєн.

Об’єктивна поліцентричність Європи, відсутність у ній наддер�

жав, зумовлює брак у Європі центру політики, здатного діяти кате�

горіями масштабу, достатнього для залучення до політичної Євро�

пи України, попри спротив третіх сил. Значні європейські держа�

ви — насамперед Німеччина — мають свої певні інтереси в Украї�

ні, проте вони далеко не такого масштабу, щоб у боротьбі за них

виступити гарантами зовнішньої безпеки України, взяти і, головне,

бути фізично здатними нести відповідні ризики.

Водночас у США є приклади ефективної дії дво� та тристорон�

ніх угод про гарантування безпеки. Таких договорів станом на

2006 р. існує чотири: АНЗЮС — Договір про безпеку від 1 вересня

1951 р., за участі США, Австралії та Нової Зеландії; Договір про

спільну оборону між США і Філіппінами від 30 серпня 1951 р.; До�

говір про взаємне співробітництво і безпеку між Японією і США від

19 січня 1960 р., за яким «кожна із сторін визнає збройний напад

проти іншої Сторони в межах території адміністративного управ�

ління Японії як загрозу власній безпеці і проголошує готовність

протистояти спільній загрозі»; та Договір про спільну оборону з

Кореєю від 1 жовтня 1953 р. Усі ці держави, крім Філіппін, належать

до найбільш розвинених. Ці країни, з часу укладання договорів із

США, не мали значних конфліктів у сфері зовнішньої безпеки.

Також певні воєнні гарантії існують у межах Меморандуму про

взаєморозуміння між Урядом США та Урядом Ізраїлю зі стратегіч�

ного співробітництва, що передбачає «надання один одному необ�


122

34 Kuzyo T. Ukraine�NATO Relationship.— 1999. www. yalberta. ca/—ci�us/stasiuk/articles/an�ukr�nato. htm

хідної воєнної допомоги для проведення операцій у регіоні»35. Крім

того, ознаки воєнного союзу мають відносини США із Тайванем, хо�

ча ця країна, зважаючи на позицію Китаю, не визнається офіційно

Сполученими Штатами незалежною державою.

Серед нових тенденцій розвитку двостороннього співробітниц�

тва в галузі безпеки є розвиток відносин США з Грузією та країна�

ми Центральної Азії, де військові підрозділи США з’явилися в

2001 р. Особливою подією у відносинах стало прибуття в жовтні

2001 р. американських військових радників до Грузії, у розпал чер�

гового конфлікту між Грузією та Росією у зв’язку з перебуванням

на території Грузії чеченських загонів. Офіційною метою прибуття

незначної кількості військових США була підготовка і навчання

збройних сил Грузії. Однак ця передислокація так само засвідчила,

що США не стоятимуть осторонь в разі можливого воєнного напа�

ду Росії на Грузію. Сам факт перебування військ США на території

Грузії керівництво цієї країни розглядало як певні гарантії безпеки.

У квітні 2003 р. уряди США та Грузії уклади Угоду про співробітниц�

тво в галузі оборони, яке передбачає безвізовий в’їзд на терито�

рію країни американських військових та їх вільне пересування,

розміщення на території Грузії американської військової техніки,

озброєнь. А ще раніше, 2 жовтня 2002 р., міністерства оборони

Грузії і США підписали Угоду «Про закупівлю і обслуговування»,

відповідно до якої США беруть на себе зобов’язання щодо забез�

печення матеріально�технічною базою під час спільних грузино�а�

мериканських навчань, спеціальних операцій або під час надзви�

чайних ситуацій. Таким чином, Грузія значною мірою вирішила для

себе питання браку коштів для накопичення необхідних озброєнь

на випадок непередбачених ситуацій. Водночас, паралельно з

розвитком відносин Грузії і США в оборонній сфері, Грузія прово�

дила роботу з планування вступу до НАТО.

Слід зауважити, що співпраця на двосторонній основі у галузі

безпеки є вигідною для низки країн. Так, зокрема, вагомі префе�

ренції у торгівлі зі США має Ізраїль, а з 2002 р.— Афганістан. Вра�

ховуючи розміри внутрішнього ринку США, вплив цієї країни на

економічну політику інших країн та міжнародних економічних орга�

нізацій, ця співпраця може приносити відчутні економічні переваги

країнам, які мають «особливі» відносини зі США.

Співпраця безпосередньо із США може бути перспективною в

справі заснування регіональних інтеграційних об’єднань, покли�

каних прискорити інтеграцію своїх членів до НАТО. У 1998 р. США

підписали з трьома країнами Балтії так звану Балтійську хартію,

яка зафіксувала початок активної участі США в питаннях безпеки


123

цих країн та підтримала їхні зусилля щодо вступу до НАТО. У

2003 р. США та Албанія, Хорватія і Македонія підписали Адріатич�

ну хартію з аналогічною метою. Цей шлях може бути задіяний у

процесі євроатлантичної інтеграції України. Початком спроб на

цьому напрямі можна вважати створення ГУАМ — інтеграційного

об’єднання Грузії, України, Азербайджану й Молдови, а також

створення «Співдружності демократичного вибору». Однак, слід

враховувати, що Україна може бути більш прийнятним потенцій�

ним членом для НАТО, ніж, скажімо, Грузія, яка має проблеми із

сепаратизмом у двох своїх регіонах. Тому участь України в таких

регіональних інтеграційних об’єднаннях не повинна обмежувати

її шансів самостійно від партнерів рухатися до НАТО.

У 2006 р. адміністрація США почала зменшення своєї військо�

вої присутності в Західній Європі і збільшення присутності в Схід�

ній (зокрема у Румунії і Болгарії). Це пов’язано із зменшенням вій�

ськової загрози в Європі та прагненням США створити ефективну

мережу опорних пунктів для перекидання військ в інші регіони,

близькі до конфліктних зон.

Водночас у варіанті двостороннього договору про гарантії без�

пеки Україні з боку США є певні складності. Річ у тім, що через

двосторонній союз із США у сфері безпеки Україна певною мірою

втратила б свою міжнародну суб’єктність.

Двосторонній союз між наддержавою та іншою країною стано�

вить проблему для суверенітету не�наддержави. Двостороннє со�

юзництво із США означало б входження політики України у сфері

безпеки у фарватер політики США. На тривалу перспективу такий

стан речей може бути прийнятним тільки для незначних держав.

Для такої великої і потенційно вагомої держави, як Україна, це

можливо лише на обмежений термін і у виняткових випадках.

Тому для держави зі значним розміром і потенціалом, якою є

Україна, оптимальний самостійний, суб’єктний захист власних ін�

тересів та укладання союзів з іншими країнами виключно заради

реалізації цих інтересів.

Варіант можливого американо�українського союзу у галузі без�

пеки може бути доцільним лише як тимчасовий замінник членства

України в НАТО. Його можна розглядати в якості механізму швид�

кого реагування на можливі несприятливі для національної безпе�

ки України зміни в регіоні. Вступ України до НАТО передбачає низ�

ку формальностей. Саме у площині більшої оперативності реагу�

вання на виклики безпеці полягає головна перевага союзницьких

відносин із США у сфері безпеки. Тому можливі взаємні союзниць�

кі зобов’язання США і України мають розглядатися як підготовчий


124

етап до повномасштабної інтеграції України до НАТО.

Інтереси національної безпеки України можуть бути реалізова�

ні в межах поліцентричної євроатлантичної спільноти більшою мі�

рою, аніж у випадку двосторонніх відносин з наддержавою. Трива�

лість двостороннього союзу зі США придатна для невеликих країн

або держав, які добровільно чи в силу обставин обмежують свою

міжнародну суб’єктність. У випадку України такий союз загрожував

би міжнародно�політичною маргіналізацією України в Європі та

втратою значної частини її зовнішньополітичної суб’єктності.


125

35 Стратегічні партнери України: декларації і реалії. Доповідь УЦЕПД //Національна безпека і оборона.— 2000.— №12.— С. 43.

ІІІ. ПІДСУМОК

Розширення НАТО здійснює переважно сприятливий вплив на

національну безпеку України. Після ліквідації ядерних озброєнь, а

також поступової деградації звичайних озброєнь, успадкованих

Україною після розпаду СРСР, Україна виявилася фізично неспро�

можною гарантувати життєві інтереси своєї безпеки. Розширення

НАТО та зміцнення євроатлантичних зв’язків сприяли Україні в збе�

реженні суверенітету і територіальної цілісності. Нарощування

співробітництва у сфері безпеки між, з одного боку, Україною та, з

іншого, НАТО і США мало наступні наслідки: пiдвищило рiвень га�

рантiй полiтичної незалежностi, територiальної цiлiсностi i непо�

рушностi кордонiв України; сприяло участі України у створеннi но�

вої архiтектури й системи безпеки в Європi; прискорило реформу�

вання оборонної сфери й розбудову Збройних сил України тощо.

Інтегруючись до НАТО, Україна отримує наступні переваги у

сфері безпеки: достатні гарантії безпеки, зокрема і ядерні; зміц�

нення незалежності і недоторканності кордонів України; стабіль�

ність стану безпеки України незалежно від того, як розвиватиметь�

ся Російська Федерація; повернення України до політичної Євро�

пи, збільшення шансів України на приєднання до ЄС у видимій іс�

торичній перспективі; більш вагома участь України у процесах ре�

гіональної і континентальної інтеграції; пришвидшення реформ

Збройних сил.

У сфері економічної безпеки інтеграція України до НАТО мати�

ме наступні наслідки: зміни, як позитивні, так і негативні у ВПК Ук�

раїни (негативні пов’язані із розривом зв’язків з партнерами на те�

риторії Росії, позитивні — з перспективою участі України у значних

проектах переозброєння європейських країн НАТО); прискорення

економічного розвитку внаслідок зменшення ризиків для бізнесу,

зв’язаного із зростанням рівня безпеки України; прискорення рин�

кових реформ; поширення в Україні економічної етики, що довела

свою ефективність в країнах Заходу; посилення боротьби з коруп�

цією, що вплине на інтенсивність економічного розвитку України;

деактуалізація в очах іноземних інвесторів іміджу України як пос�

традянської держави.

Інтеграція України до НАТО здійснює стимулюючий вплив на

реалізацію інтересів національної безпеки у сфері внутрішньої по�


126

літики, зокрема на розвиток демократичних процесів в Україні. Це

зумовлюється змістом засадничих цінностей НАТО та його дер�

жав�членів, а також вимогами НАТО до надійності й передбачува�

ності союзів.

Проблемами для інтересів України в питаннях участі України в

НАТО є: необхідність забезпечення суспільної підтримки євроат�

лантичній інтеграції; забезпечення готовності держави до ймовір�

ної негативної реакції Росії та політичного й економічного тиску з її

боку; необхідність більшої уваги щодо терористичної загрози.

Основні негативні наслідки розширення НАТО для України

пов’язані майже виключно із реакцією Росії на цей процес. Однак,

як свідчить досвід вступу до НАТО країн Балтії та інших держав

ЦСЄ, цей чинник не може бути тривалим, насамперед через не�

відповідність протистояння з НАТО національним інтересам Росії.

Таким чином, наслідок вступу України до НАТО у вигляді реакції

Росії є несуттєвим за значенням для України у порівнянні з пере�

вагами, які отримає Україна в результаті вступу до НАТО.

Головною внутрішньою проблемою інтеграції до НАТО є те, що

упродовж 1990�х — першої половини 2000�х рр. в українському

суспільстві кількість прихильників євроатлантичної інтеграції Укра�

їни була меншою, аніж кількість противників. Ставлення більшої

частини населення України до євроатлантичної інтеграції характе�

ризується значною мірою амбівалентності та залежністю від ситу�

ативних чинників. Однак, досвід подолання аналогічних проблем у

країнах Центральної і Східної Європи, а також тенденції у соціаль�

ному розподілі прихильників і противників інтеграції до НАТО доз�

воляють прогнозувати, що євроатлантична інтеграція України мо�

же бути в перспективі підтримана населенням. Негативне став�

лення до НАТО найменше виявлено серед молоді, більш освіченої

частини населення і тієї частини громадян, яка найбільше поін�

формована про діяльність Альянсу.

Отже, НАТО впливає на безпеку Європи:

а) через: •зменшення зони «вакууму безпеки», збільшення розмірів зо�

ни геополітичної визначеності, стабільний розвиток на захід�них кордонах України;

• виникнення кордону між Україною та НАТО, який забезпечуєможливість отримання допомоги з боку країн НАТО в разізагрози безпеці України;

•зменшення конфліктного потенціалу в Європі у зв’язку із при�пиненням геополітичної боротьби силових центрів на впливза держави, що приєдналися до НАТО;

•продовження утвердження в регіоні ЦСЄ демократичних цін�


127

ностей, що характеризується зменшенням агресивності тазовнішньополітичного авантюризму держав;

• покращення ситуацій з врегулювання прикордонних супере�чок у Європі та конфліктних ситуацій, пов’язаних із статусомнаціональних меншин;

• зміцнення суверенітету більшості держав СНД, а також самоїУкраїни, у зв’язку з посиленням клімату геополітичного плю�ралізму в СНД.

б) НАТО впливає на безпеку України через:• зміцнення гарантій зовнішньої безпеки України;• отримання в результаті вступу до НАТО ядерних гарантій НА�

ТО;• незначне збільшення витрат на оборону;•покращення інвестиційного клімату в Україні і зв’язане з ним

очікуване збільшення прямих іноземних інвестицій в еконо�міку України;

•зміна інвестиційного іміджу України, зумовлена отриманнямприналежності до організації, що є однією з базисних длядержав Заходу;

• отримання доступу до окремих технологій НАТО;• залучення українського ВПК до взаємодії в межах НАТО;• ймовірне погіршення взаємодії ВПК України і Росії;• короткострокові спроби посилення тиску на Україну з бо� ку

Росії; • зміцнення демократії в Україні через дотримання процедур

та норм, які підтримує НАТО, та через стабілізацію ситуації ззовнішньою безпекою;

• певне зростання рівня терористичної загрози в Україні;• збільшення ймовірності залучення збройних сил України до

конфліктів поза межами України;•зміцнення перспектив реалізації проектів регіональної інтег�

рації, у яких Україна є основним центром (ГУАМ, Співдруж�ність демократичного вибору тощо), зміцнення відносин Ук�раїни з Грузією і Азербайджаном, заснованої на спільних ін�тересах у галузі енергетики та намірові інтегруватися до НА�ТО.

3.1. Вступ України до НАТО: 20 проти 6 на користь України


128

Таблиця 3Якщо Україна здобуде гарантії безпеки НАТО, це стане одним з

найвизначніших історичних успіхів України. Український народ уп�родовж своєї історії неодноразово піддавався геноцидним діям,саме через брак зовнішньої безпеки. У порівнянні з досягненнямтакої глобальної мети, як здобуття безпеки 47�мільйонного наро�ду, усі політичні інтриги та помилки виглядають дрібницею. Сьо�годні політики і суспільні діячі не повинні вдавати, що не розуміютьелементарних аргументів, а, натомість, підтримати здобуття Укра�їною гарантій безпеки НАТО і таким чином надійно убезпечити Ук�раїну на тривалу перспективу від територіальних претензій, шан�тажу та втручання у внутрішні справи.

Шанс України отримати надійну безпеку наданий Помаранче�вою революцією. Завдяки їй Україна в громадській думці країн єв�роатлантичної спільноти стала справжньою Європою. Вибух грома�дянськості, який відбувся на Майдані, переконав уряди держав Єв�ропи і Америки, а також значною мірою громадську думку, що укра�їнці — європейський народ, який реагує на порушення його не�від’ємних прав так, як реагують європейці. Події літа 2006 р.віддалили, але не нівелювали європейський шанс України.

Було б безвідповідальним не використати шанси у відносинах зНАТО.

У разі здобуття надійної безпеки в НАТО нинішнє покоління ма�тиме безумовне право пишатися, що сповна використало той істо�ричний шанс на безпеку і стабільний розвиток України, з якого невдалося скористатися його попередникам.

3.2. Міфи про НАТО: все, що ви хотіли знати

Міф 1: НАТО — агресор і світовий поліцейський

Насправді: НАТО з 1949 по 1999 роки не почала жодної війни.

За той час СРСР та Варшавський пакт здійснили агресії проти

Угорщини (1956 р.), Чехословаччини (1968 р.) та Афганістану

(1979 р.) Єдина війна, яку за свою історію провела НАТО,— це вій�

на проти Югославії 1999 р. Вона почалася після того, як НАТО зви�

нувачували за бездіяльність в чотирирічній війні в Хорватії та трьох

років кровопролиття в Боснії. Війна НАТО проти Югославії почала�

ся після кількох років боїв у самому Косові та півторарічних пере�

говорів, на яких Югославії неодноразово пропонувалося збере�

ження територіальної цілісності в обмін на забезпечення прав ет�

129

нічних албанців.

Міф 2: У разі вступу України до НАТО українських військових по$силатимуть в якості «гарматного м’яса» для участі у війнах за кор$дон (в Афганістан, Ірак тощо)

Насправді: НАТО — це оборонний союз. Згідно з Вашингтон�

ським договором від 1949 року, Україна, коли вступить до НАТО,

зобов’язана буде надавати збройну підтримку союзникам по НАТО

тільки тоді, якщо на їхню територію буде здійснено напад в Європі,

Америці та в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака. Так са�

мо, члени НАТО зобов’язані будуть надавати підтримку Україні в

разі агресії проти нашої держави. Участь в інших операціях поза

межами цієї норми є суто добровільною. Такі держави НАТО, як

Франція та Німеччина, різко критикували рішення США розпочати

війну проти Іраку і не послали туди своїх солдат. Тоді як Україна, яка

не була членом НАТО, надіслала свої війська до Іраку, на догоду ін�

тересам колишнього президента Кучми, який намагався таким чи�

ном покращити свій особистий імідж у Сполучених Штатах.

Міф 3: Розширення НАТО дуже багато коштує (найчастіше на$зиваються цифри в 90 мільярдів чи то гривень, чи то доларів)

Насправді: Витрати на розширення НАТО 1999—2004 рр. вия�

вилися дуже незначними, насамперед через зміни в кліматі безпе�

ки в Європі, які не вимагали передислокації значних контингентів

на території нових членів. Ці зміни пов’язані з налагодженням ра�

ціональних відносин між Росією і НАТО. Також зменшення можли�

востей Росії в галузі звичайних озброєнь сприяло відмові НАТО від

розміщення значних контингентів на територіях нових держав�

членів. Це мінімізувало витрати на розширення. В обмін нові члени

отримали той рівень безпеки, якого б за жодних витрат не досягли

самостійно. Політичні та економічні переваги, які отримали нові

члени завдяки вступові до НАТО, значно перевищили рівень вит�

рат, на які були згодні йти уряди цих країн задля приєднання до НА�

ТО. Суми, які називаються в якості плати за переозброєння україн�

ської армії на стандарти НАТО, не відповідають реаліям. За ниніш�

нього рівня фінансування закупівлі озброєнь українська армія вит�

ратила б на переозброєння 90 мільярдів гривень за 200 років, а 90

мільярдів доларів — відповідно за 1 тисячу років.

Міф 4: Розширення НАТО спрямоване проти Росії

Насправді: Розширення НАТО не має значного військового сен�

су. Серед країн Центральної і Східної Європи, які приєдналися до

НАТО, переважають досить слабкі у військовому сенсі. Сучасні ра�


130

кети дуже швидко долають відстані у сотні кілометрів, на які набли�

зилася НАТО до Росії в результаті свого розширення. Крім того,

НАТО заявила, що не планує розміщувати на територіях нових чле�

нів ані ядерну зброю, ані засоби її доставки. НАТО досі не розміс�

тила жодної значної військової бази на територіях нових членів.

Що дійсно робить НАТО, то це зміцнює незалежність держав, які

певний час в минулому перебували під контролем або впливом

Кремля. Насправді, вступ до НАТО країн Балтії та інших держав

Центральної і Східної Європи сприяв встановленню більш конс�

труктивних відносин з Росією, ніж до членства.

Міф 5: У НАТО цілковито панує Америка

Насправді: У НАТО діє механізм обов’язкового консенсусу при

ухваленні рішень. Жодна держава досі не оголосила про намір

вийти з НАТО. Натомість, нові європейські члени НАТО належать

до держав, що найбільш інтенсивно виступають за зміцнення єв�

роатлантичних зв’язків. Це було б неможливим, якби в НАТО цілко�

вито панувала Америка і не враховувалися інтереси європейських

членів Альянсу.

Міф 6. Наявність Чорноморського флоту Росії в Севастополіробить неможливим вступ України до НАТО

Насправді: Жодних вимог щодо наявності або виведення Чор�

номорського флоту Росії з Криму, як умови приєднання України,

НАТО не висуває. НАТО неодноразово оприлюднював свою офіцій�

ну позицію, що наявність російського флоту в Криму не є перешко�

дою для вступу України до НАТО.

Міф 7. Вступ України до НАТО означатиме запровадження візо$вого режиму з Росією

Насправді: Жодних вимог щодо візового режиму своїх членів з

третіми країнами НАТО не висловлює, оскільки це б суперечило

його природі як оборонного альянсу. Кожна країна�член НАТО має

суверенне право сама визначати свою візову політику щодо будь�

яких країн, а спеціальних вимог НАТО щодо даної проблеми не іс�

нує.

Міф 8. Вступ України до НАТО означатиме загибель українсько$го військово$промислового комплексу

Насправді: Вступ до НАТО означає нові можливості для конку�

рентноздатних оборонних виробництв. Від розвалу Варшавського

блоку потерпіли невисокотехнологічні оборонні комплекси (деякі

підприємства у Словаччині, Болгарії тощо). Проте підприємства у

ПІДСУМОК

131

цих країнах вже ніколи не отримали б таких замовлень, як за часів

«холодної війни», незалежно від того, вступали б вони до НАТО чи

ні. Натомість, від вступу до НАТО виграли високотехнологічні обо�

ронні комплекси (насамперед у Польщі і в Чехії). Конкурентною пе�


132

Аргументи за вступ України до НАТО Проти

1. Надання гарантій безпеки, у відповідності дояких напад на Україну означає напад на всіх членівНАТО (сьогодні, без України, до НАТО входять 26країн). Безпека — сфера, вкрай важлива для життянароду і держави, щоб ставити їх під найменший ри�зик і нехтувати хоча б одним із теоретично можливихваріантів розвитку подій. Як показує досвід, ситуаціяу сфері безпеки може змінюватися надзвичайношвидко. Вступ до НАТО сприятиме утвердженню по�літичної стабільності і безпечного розвитку держави.

2. Надання «ядерних гарантій», відповідно до якихнапад на Україну із застосуванням ядерної, хімічноїчи бактеріологічної зброї означатиме адекватну від�повідь з боку ядерних держав�членів НАТО (США,Велика Британія, Франція).

3. Вступ до НАТО дуже істотно знижує ризик війнипроти України. Україна є стратегічно важливою, навідміну від нейтральних Фінляндії та Швеції. Геостра�тегічні переваги, які дає контроль над Україною, мо�жуть для потенційного агресора переважити ризик,який супроводжуватиме агресія проти України.Жодна з 10 країн, які в 1999—2004 рр. вступили доНАТО, не висловила свого розчарування чи невдово�лення НАТО. Навпаки, усі вони в один голос ствер�джують, що входження до НАТО значно поліпшилобезпеку їхніх країн і в стратегічному плані є надзви�чайно корисним.

4. Україна в результаті вступу до НАТО зміцнитьсвою політичну незалежність, отримає захищеністьвід зовнішнього втручання у внутрішні справи Українита політичний процес в Україні іноземних держав (на�самперед не членів НАТО), у відповідності із стандар�тами внутрішньої безпеки НАТО.

5. НАТО не вимагає розміщення на території Украї�ни своїх баз в обмін на членство. Україна має дос�татній військовий, людський і технологічний потен�ціал, щоб гарантувати свою безпеку, використовую�чи лише політичний «дах» НАТО та маючи за спиноюлише теоретичну можливість підтримки з боку 26держав�членів НАТО у військовий час. Тому вступ Ук�раїни до НАТО буде «паперовим», без утворення но�вих великих військових баз поблизу кордонів Росії,на чому треба всіляко наголошувати і що може знятинапругу з Москвою.

1. Україні необхіднобуде надавати збройнупідтримку союзникампо НАТО, якщо на їхнютериторію буде здій�снено напад в Європі,Північній Америці та вАтлантичному океаніна Північ від тропіка Ра�ка.

2. Ймовірне певнезбільшення витрат наоборону в Україні, до�ведення підняття їх знинішніх 1,4% ВВП мі�німум до 1,7—2,0%ВВП (до рівня, який є вПольщі, Чехії, Угорщи�ні). Особливо в моментпідготовки до членствав НАТО Україна будезмушена реагувати навимоги НАТО.

3. Вартість членськоговнеску України до бюд�жету НАТО, за поперед�ньою оцінкою, перебу�ватиме в межах внескуПольщі, тобто близько40—50 мільйонів дола�рів США на рік.

4. Ймовірне тимчасо�ве погіршення відно�син України з Росією,викликане тим, щоМосква розумітимевтрату перспектививідновлення контролюнад Україною. Можливікроки з боку Росії що�до розміщення на кор�донах України новихугруповань збройнихсил та інших силовихпідрозділів. Однак,реальне

ПІДСУМОК

133

Аргументи за Проти

6. Ліквідація можливості зовнішньополітичнихпровокацій проти України, на зразок конфлікту нав�коло Тузли.

7. У результаті вступу до НАТО Україна зміцнить своютериторіальну цілісність. Сепаратизм втратить силовіоснови для своєї можливої реалізації. Сепаратистизмушені будуть враховувати реальність і пристосову�ватися до життя в незалежній, єдиній Україні.

8. Значне ускладнення економічного тиску на Укра�їну з боку Росії, в тому числі енергетичного, з оглядуна ймовірну негативну реакцію на такий тиск 26 впли�вових держав, що перебуватимуть у союзі з Украї�ною.

9. Вступ до НАТО означатиме остаточний вихід Ук�раїни з�під впливу Москви та ліквідацію можливостійого відновлення в майбутньому. Росія це розуміє, ітому змушена буде налагоджувати партнерські рів�ноправні відносини з Україною, як це вона робитьсьогодні з членами НАТО у Східній Європі — Угор�щиною, Чехією, маючи у Західній Європі стратегіч�них партнерів з числа членів НАТО — Німеччину, атакож Францію і Італію.

10. Відносно невелика загальна вартість вступу(оскільки ні для НАТО, ні для України немає потребирозміщувати на території України іноземні війська).Досвід вступу до НАТО країн Східної Європи свідчитьпро те, що цей процес може бути дуже дешевим.НАТО дозволяє гарантувати надійну безпеку за не�великі кошти, за які Україна ніколи б не мала такогорівня безпеки, як за умов членства в НАТО, навіть як�би витрачала на оборону весь свій бюджет. Самос�тійно забезпечувати повноцінну оборону — справадуже дорога. Спільна оборона створює сприятливесередовище безпеки на кордонах з країнами�союз�никами, що дозволяє заощаджувати кошти на від�мові від принципу «кругової оборони». Також спільнаоборона дозволяє заощаджувати, особливо невели�ким країнам, на військовій спеціалізації, підтримую�чи лише ті види озброєнь, які союзниками визнанодоцільними виходячи із стратегії спільної оборони.

11. НАТО не вимагає масового переозброєннясхідноєвропейських армій. НАТО також не вимагаєзакупівлі своїми членами озброєнь виробництвакраїн�членів НАТО. Кожна країна має право на влас�ний розсуд вирішувати, які озброєння і якого вироб�ництва закупляти для своїх збройних сил.

12. Українські озброєння радянського виробництване є проблемою при вступі до НАТО. Не лише новічлени НАТО, але й така розвинена країна, як Німеччи�на, півтора десятиліття використовувала колишні ра�дянські озброєння (Німеччина — літаки МіГ�29, якібули на озброєнні ще в армії НДР).

протистояння малой�мовірне, з огляду набрак мотивації у сторін.У сучасних умовах, занаявного балансу силРосія не може вигративійну проти США і НА�ТО. Водночас, дляСША і НАТО виграш утакій війні може бутитільки теоретичним.«Виграна» війна з Росі�єю коштувала б занад�то багато, щоб США іНАТО пішли на такийризик і жертви. Ймо�вірно, така ситуація ба�лансу сил й недоціль�ності для обох сторінпрямого воєнного кон�флікту зберігатиметьсяна середньостроковуперспективу (найближ�чі 10—15 років). Томуможливі (але необов’язкові) заходиРосії щодо розміщенняна кордонах Українинових угрупованьзбройних сил та іншихсилових підрозділів бу�ли б лише демонстра�цією. Як свідчить дос�від приєднання до НА�ТО країн Балтії та іншихдержав Центральної іСхідної Європи, їхнійвступ сприяв встанов�ленню більш конструк�тивних відносин з Росі�єю, ніж до членства.

5. Перспектива всту�пу України до НАТОстимулює Росію доприпинення вигіднихдля України коопера�тивних зв’язків з Росі�єю. Однак, це має міс�це з 1991 року, і най�частіше прямо не зу�мовлено вступом Укра�їни до НАТО. Така ло�


134

Аргументи за Проти 13. Вступ до НАТО є імпульсом іноземним

інвесторам для приходу в Україну. Після всту�пу до НАТО відбудеться різке збільшення іно�земних інвестицій в Україну, оскільки безпеказв’язана з економікою (наприклад, для Поль�щі, Чехії і Угорщини — приплив іноземних ін�тестицій за два роки після оголошення провступ до НАТО збільшився у 3,5 рази, для Ру�мунії на 141% за рік).

14. Інвестиції з країн НАТО до України, навідміну від інвестицій Росії, є легальними.Згідно з дослідженням організації «Транспа�ренсі Інтернешнл», серед 20 найменш ко�румпованих держав світу 10 є державами�членами НАТО.

15. Вступ до НАТО означає нові можливостідля конкурентноздатних оборонних вироб�ництв. Від вступу до НАТО потерпіли невисо�котехнологічні оборонні комплекси (частинапідприємств у Словаччині). А виграли — висо�котехнологічні (насамперед у Польщі і в Чехії).Конкурентною перевагою України є високо�технологічний ВПК, а також здатність Українидо створення в замкнутих циклах деяких кон�курентноздатних на світовому ринку зразківозброєння у таких галузях, як літакобудування,танкобудування, суднобудування, а також ра�кетобудування та системи протиповітряної тапротиракетної оборони. НАТО має потужні на�уково�дослідницькі підрозділи і можливості їх�нього фінансування. Тому не викликає сумніву,що науковий потенціал України буде задіянийв разі вступу до НАТО.

16. Вступ до НАТО пов’язаний з покращен�ням клімату для здійснення підприємницькоїдіяльності в Україні, зокрема й з покращен�ням міжнародного інвестиційного іміджу Ук�раїни. В результаті вступу до НАТО Україна вочах міжнародних інвесторів втрачає статус«пострадянської країни», з усім наборомстереотипних для інвесторів штампів — ко�рупцією, злочинністю тощо. Західні інвесто�ри вважають, що членство в західних інсти�туціях, зокрема НАТО і ЄС, сприяє стандар�тизації економічних правил, що для них дужеважливо.

17. Членство в НАТО різко покращить пер�спективи вступу України до ЄС. Десять дер�жав Центрально�Східної Європи (Латвія,Литва, Естонія, Польща, Чехія, Словаччина,Угорщина, Словенія, Болгарія, Румунія) при�єднувалися до ЄС тільки після того, як всту�пили до НАТО.

гіка поведінки великої держа�ви — Росія поступово налагод�жує «замкнені цикли» з вироб�ництва озброєнь на своїй те�риторії. Також співпраця з Ро�сією в галузі ВПК на ринкахтретіх країн є малоперспек�тивною, оскільки може бутимасштабною лише щодо ринкумодернізації бронетехніки ра�дянського виробництва длякраїн «третього світу». Цей ри�нок характерний тим, що пос�тійно зменшується внаслідокприродного виходу з ладу та�кого роду продукції.

6. Певне збільшення теро�ристичної загрози проти Укра�їни, яка в результаті вступу доНАТО стає частиноюполітичної Європи. Однак, досів державах НАТО Східної і Цен�тральної Європи не було жод�ного теракту, оскільки теро�ристичні угруповання не роз�глядають ці країни як своїх ак�туальних супротивників. Тимбільше, терористична загрозанавряд чи буде реалізованащодо України, яка справедли�во повелася щодо мусульман— кримських татар.

ПІДСУМОК

135

ревагою України є високотехнологічний ВПК, а також здатність Ук�

раїни до створення в замкнутих циклах деяких конкурентноздат�

них на світовому ринку зразків озброєння. Тому український ВПК

від вступу до НАТО може більше виграти, ніж програти, хоча це

потребуватиме значних зусиль та підприємливості на нових рин�

ках. Крім того, припинення вигідних для України кооперативних

зв’язків з Росією у галузі ВПК почалося ще 1991 року і прямо не зу�

мовлено вступом України до НАТО. Росія поступово налагоджує

«замкнені цикли» з виробництва озброєнь на своїй території, і ро�

била це незалежно від того, чи вступає Україна до НАТО.

Міф 9: Вступ України до НАТО означатиме появу натівських тан$ків біля російського міста Білгорода

Насправді: Розширення НАТО у всіх державах Центральної і

Східної Європи відбулося без передислокації скільки�небудь знач�

них сил на території нових членів. По суті, вступ цих держав до НА�

ТО був «паперовим». Для України, яка має власні збройні сили,

значно більші, ніж у більшості держав Східної і Центральної Євро�

пи, немає практичного сенсу і доцільності розміщувати іноземні

війська на своїй території. Україні для гарантування власної безпе�

ки цілком вистачить політичної належності до блоку найпотужні�

ших у воєнному сенсі держав. Крім того, Конституція України пря�

мо забороняє розміщення на території України іноземних військ на

постійній основі, за винятком Чорноморського флоту Росії, який

Аргументи за Проти 18. Невступ України до НАТО сприятиме маргіналізації Укра�

їни, витіснення її на периферію міжнародної політики, зумо�вить її підпадання під зовнішні впливи. Україна залишиться внепевному статусі «буферної зони», територією обмеженихгарантій безпеки, що може в будь�який момент розродитисязгубним для країни і населення конфліктом.

19. НАТО не вимагає від своїх членів припинення військово�технічної співпраці з іншими державами, зокрема Росією. Та�ку співпрацю здійснюють Італія, Німеччина тощо.

20. У НАТО є низка «авторитетних» членів. Крім США, цеБританія, Франція, Німеччина, Туреччина і насамкінець —Польща. Судячи з потенціалу та значення України для Євро�пи, Україна завдяки вступу до НАТО у перспективі може ста�ти в один ряд з цими державами за впливом і значенням, «пе�рестрибнувши» одразу кілька сходинок. Польща, Чехія, Сло�ваччина, Угорщина та інші держави Центрально�Східної Єв�ропи суттєво зміцнили свої міжнародні позиції після вступудо НАТО. Голос цих країн, як членів НАТО, здобув додатковувагу. Між тим, Україна має суттєво більший потенціал, ніж цідержави. Вступ до НАТО дасть Україні час зміцнитися і наб�ратися сил у відносно «тепличних», сприятливих геополітич�них умовах.

має право розміщуватися в Україні лише до 2017 року.

Міф 10: Для вступу до НАТО обов’язково потрібен референдум

Насправді: Такої вимоги НАТО не існує. З майже трьох десятків

членів НАТО лише лічені проводили референдум з даного питання

(Угорщина, Іспанія, Словенія). Натомість НАТО, при ухваленні рі�

шення про вступ, враховує дані про суспільну підтримку цього про�

цесу. Такі дані, як правило, отримуються через соціологічні опиту�

вання.

Міф 11. Конституція і закони України проголошують позаблоко$вий статус України

Насправді: В Конституції і в жодному законі України не зафіксо�

вано позаблоковий статус України. Натомість у Законі «Про засади

національної безпеки України» закріплена стратегічна мета держа�

ви «набуття членства в Організації Північноатлантичного догово�

ру», тобто в НАТО.

Перелік умовних скорочень

АНЗЮС — військово�політичний союз Австралії, Нової Зеландії

та США

ВПК — військово�промисловий комплекс

ДКБ — Договір про колективну безпеку

ЄврАЗЕС — Євразійське економічне співтовариство

ЗЄС — Західноєвропейський союз


136

ЗС — Збройні сили

ПЗМ — Програма «Партнерство заради миру»

ПОЧ — План отримання членства

ППОС — Процес планування і оцінки сил

РЄАП — Рада Євроатлантичного партнерства (до травня

1997 р.— РПАС — Рада Північноатлантичного Співробітництва)

СЕАТО — Організація Південноазійcького договору

ЦСЄ — Центрально�Східна Європа

Рекомендована література

1. Барановский В. Г. Западная Европа: военно�политическая

интеграция.— М.:МО, 1988.— 194 с.

2. Бжезінський Зб. Велика шахівниця: Пер. з англ.— К.: Молодь,

2000.— 233 с.

3. Виттковски А. Пятилетка без плана. Украина 1991—1996.—

К.: Основи, 1998.— 321 c.

4. ВПК Украины — экспортный потенциал. www. niurr. gov.

ua/ru/econom/inprog/export_begma/analit/vpk_ukraine. html

5. Горбулин В. П. Военно�техническое сотрудничество Украины

с НАТО (нереализованный потенциал евроатлантической интегра�

ции).— 2003 г. www. niisp. gov. ua/vydanna/panorama/issue.

php?s=gpgs0&issue=2003_1

6. Договір між Російською Федерацією і Україною // Офіційний

вісник України.— 4 червня 1999 р.— № 20.— Стаття 931.— С. 518.

7. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між

Україною та Румунією // Офіційний вісник України.— 12 червня

1997 р.— Стаття 414.— С. 211.

8. Договір про створення Співдружності Незалежних Держав //

Голос України.— 11 грудня 1991 р.— С. 1—3.

9. Євроатлантична інтеграція України: інституції, політика і

практика. Довідник.— 2002. www. europexxi. kiev. ua/ukrainian/bo�

ok/005/009. html

10. Закон України «Про основи національної безпеки України»

// Голос України.— 22 червня 2003 р.— № 134.— С. 3.

11. Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2�х

кн.: Пер. з англ. / Международные отношения.— М., 2000.—

Кн. 1.— 592 с.

12. Киссинджер Г. Дипломатия.: Пер. з англ.— М., 1997.— 552 c.

13. Моргентау Г. Политические отношения между нациями.

ПІДСУМОК

137

Борьба за власть и мир.: Пер. з англ. // Социально�политический

журнал.— 1997.— № 2.— С. 46—57.

14. НАТО. Довідник / Офіс інформації і преси НАТО.— К.: Мо�

лодь, 1999.— 612 с.

15. Основні напрями зовнішньої політики України // Відомості

Верховної Ради України.— 14 вересня 1993 р.— № 10.— С. 379.

16. План Дій Україна�НАТО. www. mfa. gov. ua/information/card.

shtml?media/Ukraine�NATO. html

17. Смолянюк В. Ф. Військова могутність України: Теоретико�

методологічні засади формування і розвитку.— К.: ВТФ «Перун»,

2000.— 462 c.

18. Стратегічна концепція Альянсу.— Брюссель.: Відділ інфор�

мації та преси НАТО, 1999.— 19 с.

19. Україна — НАТО: досвід та нові виміри співробітництва. Ред.

О. Палій.— К.: Атлантична Рада України.— 2002.— 99 с.

20. Уткин А. И. Американская стратегия для ХХI века.— М.,—

2000.— 341 c.

21. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Политичес�

кие исследования (Полис).— 1994.— № 1.— С. 33—48.

22. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організа�

цією Північноатлантичного договору // Голос України.— 11 липня

1997 р.— № 127 (1627).— С. 3.

23. Черчилль У. С. Вторая мировая война: В 6 т.: Пер. с англ.//

М.: ТЕРРА — Книжный клуб, 1998.— Т. 3.— 368 с.

24. Шеин В. С. США и НАТО: эволюция империалистического

партнерства.— М.: Наука, 1985.— 192 с.

25. Brzezinski Z. A plan for Europe // Foreign affairs.— 1995.— V.

74., N 1.— PP. 26 — 42.

26. Daalder I. NATO and Nuclear Weapons: Toward a Reexaminati�

on // NATO at Fifty.— Washington DC.: The Eisenhower Institute.—

1999.— 321 p.

27. Economic Benefits for Bulgaria From Joining NATO.— Sofia.:

The Employers Associations Of Bulgaria in Cooperation with The Cen�

tre For Liberal Strategies, 2001.— 62 p.

28. Garnett Sh. W. Ukraine and Russia // Ukraine in Europe. Collec�

ted Papers. Occasional Reports In European Studies.— Washington

DC.: Center For Strategic & International Studies.— 1999.— P. 41—51.

29. Garnett Sh. W. Keystone in the Arch. Ukraine in the Emerging

Security Environment of Central and Eastern Europe.— Washington D.

C.: Carnegie Endowment, 1997.— 57 p.

30. The North Atlantic Treaty.— NY, 1999.— 2 p.

31. Ukraine and NATO: Tasks and Achievements for Cooperation

and Integration. Conference Paper.— Washington, D. C.: Center For


138

Strategic and International Studies.— May 4—5, 2003.

32. Huntington S. The Lonely Superpower // Foreign Affairs.—

March/April 1999.— Vol. 78, No. 2,— PP. 35—49.

33. Huntington S. The Clash of Civilizations and Remarking of World

Order.— N. Y., 1996.— 612 p.

34. Kagan R. Power and Weakness // Policy Review.— June

2002.— PP. 7—29.

35. Russet В. Controlling the Sword. The Democratic Governance

of National Security.— London.: Cambridge (Mass.), 1990.— 451 p.

36. Sherr J. NATO’s New Members: A Model For Ukraine? The

Example Of Hungary.— Camberly.: The Conflict Studies Research

Centre. Royal Military Academy Sandhurst, 2000.— 20 p.

37. Sherr J. Ukraine’s Defence Reform: An Update.— Camberly.:

The Conflict Studies Research Centre. Royal Military Academy San�

dhurst, 2000.

Олександр Палій — український політолог, історик, експертІнституту зовнішньої політики, кандидат політичних наук. Авторблизько 300 наукових праць та публікацій, зокрема книги «Ключдо історії України», автор і редактор численних наукових збірок.

ПІДСУМОК

139

140

141

142

Науково�публіцистичне видання


ÍÀÂ ²ÙÎ ÓÊÐÀ ¯Í ² ÍÀÒÎ?

Художнє оформлення Олега Коспи

Комп’ютерна верстка Марини Мяснікової

Коректор Тетяна Білецька

Підписано до друку 15.09.2006.

Формат 84х1081/32. Гарнітура Балтика. Друк офсет.

Папір офсетний. Умовн. друк. арк. 7,56.

Умовн. фарбовідб. 7,984 . Обл.�вид. арк. 7,125.

Тираж 3000. Зам. .

Державне спеціалізоване видавництво

художньої літератури «Дніпро».

01034, Київ�МСП, вул. Володимирська, 42.

Свідоцтво держ. реєстру:

Серія ДК № 657 від 01.11.2001.

Комп’ютерні форми виготовлені

у видавництві «Дніпро».

ДП Видавництво і друкарня «Тавріда».

95040, м. Сімферополь, вул. Генерала Васильєва, 44.

143

144

Палій О.

Навіщо Україні НАТО? — К.: Дніпро, 2006.— 144 с.;ілюстрації.

ISBN 966�578�142�1

Де закінчується Європа? На кого і коли нападав НАТО? Чо�

му з двадцяти найменш корумпованих країн 10 є членами НА�

ТО, а шість з восьми держав «Великої вісімки» теж входять до

Альянсу? Чому всі країни Східної Європи вступають до цього

блоку і ніхто звідти не виходить? Що допомагає Україні збе�

рігати територіальну цілісність?

На ці та інші питання про Україну та її державну безпеку

дає вичерпну відповідь дана книга.

Громадяни України мають знати справжню свою вигоду і

можливі проблеми, що виникнуть внаслідок вступу чи не всту�

пу до НАТО. Досі бракує розуміння суті українських інтересів у

відносинах з іншими державами. Дана книга починає фахову

дискусію щодо цього питання. Українцям після століть витрав�

лювання державницьких інстинктів час згадати, що таке — ро�

зуміти свої інтереси та вміти їх відстояти.

Автор прагне допомогти читачеві розібратися й усвідоми�

ти не інтереси Вашингтона, Москви чи Брюсселя, а справжні

інтереси України та її народу.

4702640204—010П Без оголош. ББК 66.4Ук

205—2006

П14

Видання здійснено Інститутом політики

за підтримки Центру інформації

і документації НАТО в Україні

Documents

НАВІЩО УКРАЇНІ НАТО?old.ippo.edu.te.ua/files/gromad_osvita/euro_integracia/...І. НАТО В СУЧАСНОМУ СВІТІ Сьогодні поряд з Україною