1(13) 2014 - library.nlu.edu.ualibrary.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/Zurnal_2014/medical_law_1_2014.pdfИНФОРМАЦИОННОЕ ПИСЬМО И ПАМЯТКА ... що не залишить

Журнал засновано в 2008 році ЛОБФ «Медицина і право», як додаток до юридичного журналу «Право України» у 2012 році

Головний редактор:І.Я. Сенюта,кандидат юридичних наук, доцент

Свідоцтво про державну реєстраціюСерія КВ № 19519-9319 ПР

Виходить двічі на рік

Адреса редакційної колегії:04107, м. Київ,вул. Багговутівська, 17-21Тел.: 0(44) 537-51-00

E-mail: [email protected]@pravoua.com.ua

Передплатний індекс:68410

Науково-практичний журнал «Медичне право» внесено до Міжнародної наукометричної бази даних

«EBSCO Publishing, Inc.» (США) (Ліцензійна угода від 16 травня 2013 р.)

ВИДАВЕЦЬ© Редакція журналу «Право України»

1(13) 2014

НАУКОВА РАДА

Майданик Р.А., доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України (голова наукової ради)

Арда Б., доктор медичних наук, доктор права, професор (Турецька Республіка)

Богатирьова Р.В., доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАМН України

Бойко Ю.П., доктор медичних наук, доктор політичних наук, кандидат економічних наук, кандидат юридичних наук, професор, заслужений лікар РФ (Російська Федерація)

Вольфман С., професор, доктор права (Ізраїль)

Ґжеґоцький М.Р., доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАМН України, заслужений діяч науки і техніки Украї-ни, академік АНВШ України, академік Папської академії «Pro Vita»

Дангата Й., доктор медичних наук, магістр права (Сполучене Коро-лівство Великої Британії та Північної Ірландії)

Мамедов В., доктор медичних наук, професор (Азербайджанська Рес-публіка)

Піщіта О.М., доктор медичних наук, доктор юридичних наук, професор (Російська Федерація)

Рабінович П.М., доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України

Святоцький О.Д., доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України

Стефанчук Р.О., доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України

Стеценко С.Г., доктор юридичних наук, професор, академік АНВШ Укра-їни, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

Сенюта І.Я., кандидат юридичних наук, доцент (головний редактор)

Терешко Х.Я. (відповідальний секретар)

Агієвець С.В., кандидат юридичних наук, доцент (Республіка Білорусь)

Акулін І.М., доктор медичних наук (Російська Федерація)

Венедіктова І.В., доктор юридичних наук, доцент

Гладун З.С., кандидат юридичних наук, доцент

Достал О., доктор права (Чеська Республіка)

Екстер А., доктор права (Королівство Нідерландів)

Кашинцева О.Ю., кандидат юридичних наук, доцент

Підде О.Л., доктор економічних наук, професор (Російська Федерація)

Радиш Я.Ф., доктор наук з державного управління, професор

Синоверський Л.В., кандидат медичних наук, заслужений лікар України

Шевчук М.М., кандидат медичних наук, доцент

3

Сторінка головного редактора ........................................................... 9

ДОКТРИНА МЕДИЧНОГО ПРАВА .......................................................11

ГЛАДУН З. Скарга пацієнта: правові підстави і порядок розгляду .........................11

КАШИНЦЕВА О. Права людини і права інтелектуальної власності у сфері медицини та фармації на засадах сучасного наукового етосу ...............................19

КОРОБЦОВА Н. Заклади охорони здоров’я як учасники відносин із захисту персональних даних .........................................................26

ПАШКОВ В. Трансплантація органів померлої людини: господарсько-правова регламентація ..................................................33

РОМАНОВСЬКИЙ Г., РОМАНОВСЬКА О. Правове регулювання біомедичних технологій у Російській Федерації .....................................................................43

ФЛОРЯ В. Попередження і розкриття лікарських злочинів за допомогою відеокамер та інтернету ................................................57

КОНСУЛЬТАЦІЇ МЕДИЧНОГО ПРАВНИКА .........................................61

Про чергування медичних працівників ..................................................61Про порядок обчислення стажу при виході на пенсію

за вислугою років ............................................................................64

СТАНДАРТИ РАДИ ЄВРОПИ В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ТА ПРАКТИКА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ ...............................................66

Рекомендація СМ/Rec(2010)5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про заходи з боротьби проти дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності» ...........66

Справа «Мехмет Шентюрк та Бекір Шентюрк проти Турецької Республіки» ............................................................76

МЕДИЧНЕ ПРАВО В ДОКУМЕНТАХ: МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ АКТИ ....................................... 100

Розпорядження Кабінету Міністрів УкраїниПро схвалення Концепції розвитку системи фінансового забезпечення

у сфері охорони здоров’я (18.09.2013 № 776-р) ................................. 100Наказ Міністерства охорони здоров’я УкраїниПро організацію клініко-експертної оцінки якості медичної допомоги

(06.08.2013 № 693) ........................................................................ 106

З ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ .............................................................. 116

НА ДОПОМОГУ ПРАКТИКАМ ........................................................... 124

Права та обов’язки людини у сфері охорони здоров’я ............................ 124

ЗМІСТ

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

4

МЕТОДОЛОГІЧНА СКАРБНИЦЯ ....................................................... 129

Лекція професора Наталії Бутусової Про активні методи вивчення медичного права у вищому навчальному закладі ....................................................... 129

ПЕРСОНАЛІЇ .................................................................................... 140

Майданик Роман Андрійович .............................................................. 140

АФОРИЗМИ ..................................................................................... 146

ПРОФЕСІЙНА КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ ................................................ 148

Анотації ........................................................................................... 148

ПОДІЇ .............................................................................................. 151

IV Європейська конференція з права охорони здоров’я (9–11 жовтня 2013 р., Коїмбра, Потругалія) .................................... 151

Белладжійська конференція з питань захисту медичних працівників, пацієнтів і закладів охорони здоров’я у періоди насильства (19–21 листопада 2013 р., Белладжо, Італія) .................................... 154

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ І ПАМ’ЯТКА АВТОРАМ ............................. 156

5

Страница главного редактора ............................................................ 9

ДОКТРИНА МЕДИЦИНСКОГО ПРАВА .................................................11

ГЛАДУН З. Жалоба пациента: правовые основания и порядок рассмотрения ..........11

КАШИНЦЕВА О. Права человека и права интеллектуальной собственности в сфере медицины и фармации в соответствии с принципами современного научного этоса .............................................................19

КОРОБЦОВА Н. Учреждения здравоохранения как участники отношений по защите персональных данных.......................................................29

ПАШКОВ В. Трансплантация органов умершего человека: хозяйственно-правовая регламентация ...............................................33

РОМАНОВСКИЙ Г., РОМАНОВСКАЯ О. Правовое регулирование биомедицинских технологий в Российской Федерации ..................................................................43

ФЛОРЯ В. Предупреждение и раскрытие врачебных преступлений с помощью видеокамер и интернета ...................................................57

КОНСУЛЬТАЦИИ МЕДИЦИНСКОГО ЮРИСТА .....................................61

О дежурстве медицинских работников ...................................................61О порядке исчисления стажа при выходе на пенсию по выслуге лет .........64

СТАНДАРТЫ СОВЕТА ЕВРОПЫ В СФЕРЕ ЗДРАВООХРАНЕНИЯ И ПРАКТИКА ИХ ПРИМЕНЕНИЯ ...................................................66

Рекомендация СМ/Rec(2010)5 Комитета министров Совета Европы государствам – членам «О мерах по борьбе с дискриминацией по признакам сексуальной ориентации или гендерной идентичности»...66

Дело «Мехмет Шентюрк и Бекир Шентюрк против Турецкой Республики» ..........................................................76

МЕДИЦИНСКОЕ ПРАВО В ДОКУМЕНТАХ: МЕЖДУНАРОДНЫЕ И НАЦИОНАЛЬНЫЕ АКТЫ .......................... 100

Распоряжение Кабинета Министров Украины Об утверждении Концепции развития системы финансового обеспечения в сфере здравоохранения (18.09.2013 № 776-р) ..................................................................... 100

Приказ Министерства здравоохранения Украины Об организации клинико-экспертной оценки качества медицинской помощи (06.08.2013 № 693) ........................................ 106

ИЗ ЮРИДИЧЕСКОЙ ПРАКТИКИ ....................................................... 116

В ПОМОЩЬ ПРАКТИКАМ ................................................................. 124

Права и обязанности человека в сфере охраны здоровья ........................ 124

СОДЕРЖАНИЕ

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

6

МЕТОДОЛОГИЧЕСКАЯ СОКРОВИЩНИЦА ......................................... 129

Лекция профессора Натальи Бутусовой Об активных методах изучения медицинского права в высшем учебном заведении .......................................................... 129

ПЕРСОНАЛИИ ................................................................................. 140

Майданик Роман Андреевич ............................................................... 140

АФОРИЗМЫ ..................................................................................... 146

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ КНИЖНАЯ ПОЛКА ...................................... 148

Аннотации ........................................................................................ 148

СОБЫТИЯ ........................................................................................ 151

IV Европейская конференция по праву здравоохранения (9–11 октября 2013 г., Коимбра, Португалия) .................................. 151

Белладжийская конференция по вопросам защиты медицинских работников, пациентов и учреждений здравоохранения в периоды насилия (19–21 ноября 2013 г., Белладжо, Италия) ............................................................ 154

ИНФОРМАЦИОННОЕ ПИСЬМО И ПАМЯТКА АВТОРАМ .................... 160

7

Chief Editor’s Page ............................................................................. 9

MEDICAL LAW DOCTRINE ..................................................................11

GLADUN Z. Patient’s Complaint: Legal Grounds and Procedure of Its Consideration ..........................................................................11

KASHYNTSEVA O. Human Rights and Intellectual Property Rights in the Sphere of Medicine and Pharmacy on the Basis of Modern Scientific Ethos .........19

KOROBTSOVA N. Health Care Facilities as Participants of Relations Connected with Personal Data Protection ............................................................26

PASHKOV V. Transplantation of Organs of a Deceased Person: Legal and Economic Regulation ...................................................................33

ROMANOVSKY G., ROMANOVSKAYA О. Legal Regulation of Biomedical Technologies in the Russian Federation ..................................................................43

FLORIA V. Warnings and Disclosure of Medical Crimes by Using Digital Cameras and the Internet ...............................................................................57

CONSULTATIONS OF MEDICAL LAWYER ............................................61

On Alternation of Medical Workers .........................................................61On the Procedure of Calculating Length of Service ....................................64

STANDARDS OF THE COUNCIL OF EUROPE IN THE SPHERE OF HEALTH CARE AND PRACTICE OF THEIR APPLICATION ................................................................66

Recommendation СМ/Rec (2010)5 of the Committee of Ministers of the Council of Europe to Member States on Measures to Combat Discrimination on Grounds of Sexual Orientation or Gender Identity .......66

Case of Mehmet Şentürk and Bekir Şentürk v. Turkey .....................................76

MEDICAL LAW IN DOCUMENTS: INTERNATIONAL AND NATIONAL ACTS ...................................... 100

Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine On Approval the Concept of Financial Security System in the Sphere of Health Care (of 18 September 2013 No 776-р) ................................. 100

Order of the Ministry of Health of Ukraine On Organization of Clinical Expert Evaluation of Medical Care Quality (of 6 August 2013 No 693) ............................. 106

FROM LEGAL PRACTICE ................................................................... 116

AIDING PRACTITIONERS .................................................................. 124

Human Rights and Responsibilities in the Sphere of Health Care ............... 124

CONTENTS

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

8

METHODOLOGICAL TREASURY ......................................................... 129

Lecture of Professor Natalia Butusova On Active Methods of Medical Law Studying in the Higher Educational Institutions ............................................... 129

PERSONS ......................................................................................... 140

Maydanyk Roman ............................................................................... 140

APHORISMS ..................................................................................... 146

PROFESSIONAL BOOKSHELF ............................................................ 148

Annotations ....................................................................................... 148

EVENTS ........................................................................................... 151

IV European Conference on Health Law (October 9–11, 2013, Coimbra, Portugal) ........................................... 151

Bellagio Conference on Protection of Health Workers, Patients and Facilities in Times of Violence (November 19–21, 2013, Bellagio, Italy) ............................................ 154

CALL FOR PAPERS AND INSTRUCTION SHEET FOR THE AUTHORS ...................................................................... 164

Сторінка головного редактора

9

Вельмишановні колеги!

Час рікою пливе… Перегор-нуто останню сторінку календаря 2013 року, і ми вже в році новому, з новими надіями і сподіваннями на успіх, професійні злети, визнання, в очікуванні цікавих проектів. З тре-петом у серці відзначаємо, що між жовтневим і квітневим номерами нашого з Вами журналу в Україні сталося чимало непростих, трагіч-них подій, які спонукали кожного з нас переоцінити вагу і значення слів «мир», «патріотизм», «Грома-дянин», випробували нас на духовну стійкість, засвідчили толерантність, гуманність і гідність Українського Народу. Складна суспільно-політич-на ситуація, в якій опинилася Віт-чизна, виборюючи світле майбуття, захищаючи загальнолюдські ціннос-

ті, права і свободи, оголила нові проблеми, які мають і медико-правове забарвлення, як-от концепція медичного нейтралітету. Звичайно, що творча команда буде працювати над тим, аби поповнювати інформацій-ний простір цікавим спеціалізованим матеріалом, актуальним в умовах сьогодення, сприятиме розвитку доктрини та практичної імплементації державно-громадських викликів.

Рік, що минув, був для журналу роком змін і нових досягнень, адже в цьому році наше з Вами видання влилось у родину «Право Украї-ни», його внесено до Міжнародної наукометричної бази даних «EBSCO Publishing, Inc.» (США). Компанія «EBSCO Publishing, Inc.», провід-ний постачальник інформаційних ресурсів, завдяки своєму продукту EBSCOhost стала найбільшим у світі посередником між бібліотеками та видавцями і здійснює цю співпрацю вже понад 50 років. EBSCOhost – потужна інтерактивна довідково-бібліографічна система, що налічує 476 баз даних різної тематики, з її допомогою бібліотеки світу отри-мують понад 400 000 повнотекстових журналів, книг, брошур і газет. EBSCOhost є одним із найбільш використовуваних сайтів інтернету: щодня клієнтська база компанії фіксує понад 100 мільйонів переглядів.

Це небуденна подія, адже журнал увійшов до однієї з ключових баз даних США та Європи, що допоможе йому, з одного боку, стати флаг-маном медичного права на національних теренах, а, з іншого, – впізна-ваним для світової спільноти джерелом, популяризуватиме вітчизняні науково-практичні надбання у цій царині й авторську плеяду.

Звичайно, що і в новому році журнал «штормитиме» новими пла-нами та задумами і творчі будні будуть спрямовані на втілення їх у

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

10

життя. Сьомий рік видання крокуватиме професійними просторами, продовжуватиме інформувати про «калейдоскоп життя» медичного пра-ва, як в Україні, так і за її межами, слугуватиме його «промоутером».

На сторінках цього випуску Ви вкотре матимете можливість озна-йомитись із науковим доробком вітчизняних і зарубіжних учених, які досліджують нові грані медичного права чи поглиблюють, іноді зда-валось би вже «оскомні», теми, висвітлюючи їх по-новому. Новельні національні акти, міжнародні стандарти, судова практика як судів України, так і Європейського суду з прав людини – усе це знову напов-нює зміст журналу.

Переконана, що не залишить байдужим читача й інформація про важливу подію в «календарі» медичного права – IV Європейську конфе-ренцію з права охорони здоров’я, що під егідою Європейської асоціації права охорони здоров’я відбулася 9–11 жовтня 2013 р. в м. Коїмбра (Португалія). І Всесвітня асоціація медичного права, і Європейська асо-ціація права охорони здоров’я що два роки проводять фахові зібрання пасіонарів медичного права, визначаючи вектори наукового пошуку і розвитку цієї царини.

Реагуючи на сьогоденні події, до уваги читачів подаємо інформа-цію про Белладжійську конференцію з питань захисту медичних пра-цівників, пацієнтів і закладів охорони здоров’я у періоди насильства (19–21 листопада 2013 р., Белладжо, Італія), на якій обговорювалися різні аспекти концепції медичного нейтралітету.

Журнал крокує в ногу з новітніми тенденціями, тримаючи «сторін-ки» на пульсі провідних надбань у сфері медичного права, залишається відкритим для нових авторів, цікавих проектів, а відтак, – для про-фесійного зростання.

Видання не полишає надії бути гідним порадником для науковця і практика від медицини і права в його щоденній роботі, чи то на док-тринальній ниві, чи то в практичній діяльності. Творча команда прагне при кожній зустрічі дати своєму читачеві відчути тепло її зусиль і на-взаєм отримати читацьку вірність й авторську щирість.

Сердечно запрошую до співпраці над матеріалами журналу. Ваші досвід і знання є неоціненними, а Ваша читацька теплота – незамінною для стабільного лету нашого з Вами журналу.

Щиро віримо і знаємо, що наша нескорена Вітчизна, оповита Гос-подньою ласкою, з гідністю витримає випробування, що її гаряче серце зігріє увесь український народ, який палко боронить єдність і справед-ливість, відстоює право на європейське майбутнє, прагнучи розквіту для Держави та миру і спокою у величній Українській сім’ї.

З повагою,головний редактор Ірина Сенюта

11

ДОКТРИНА МЕДИЧНОГО ПРАВА

СКАРГА ПАЦІЄНТА: ПРАВОВІ ПІДСТАВИ І ПОРЯДОК РОЗГЛЯДУ

ГЛАДУН З.

кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України, доцент кафедри кримінального права та процесу Львівської комерційної академії, президент Львівського центру прав людини

Проаналізовано норми чинного законодавства України, які регулюють права пацієнтів, досліджено переваги та недоліки ад-міністративного і судового порядку розгляду їхніх скарг, сформу-льовано нормопроектні пропозиції, зокрема щодо запровадження посади уповноваженого з прав пацієнтів і проекту закону «Про права пацієнтів».

Ключові слова: законодавство, охорона здоров’я, права пацієн-тів, скарга, уповноважений з прав пацієнтів, проект закону «Про права пацієнтів».

Європейський вектор української політики у сфері медицини та охорони здоров’я передбачає узгодження всієї цієї системи зі стан-

дартами Європейського Союзу, а це, своєю чергою, вимагає реформу-вання і поліпшення якості діяльності всієї системи охорони здоров’я, а отже, дотримання міжнародних стандартів медичної допомоги, в т. ч. визнання і дотримання прав пацієнтів, а також розробки новітнього законодавства, яке регулювало б ці питання.

Метою цієї статті є дослідження правового статусу пацієнтів за за-конодавством України, аналіз чинного українського законодавства, що

© Гладун З., 2014

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

12

регулює відносини у цій сфері, обґрунтування необхідності запроваджен-ня посади уповноваженого з прав пацієнтів і розробки законопроекту «Про права пацієнтів».

Кожна людина, якщо вважає, що їй заподіяли якусь шкоду, по-рушили її права, повелися з нею несправедливо, має право оскаржити такі дії чи рішення. Повною мірою це стосується і заподіяння шкоди здоров’ю людини, спричинення їй страждань чи збитків. Це право пе-редбачено низкою міжнародних і національних актів законодавства, серед яких Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти про громадянські, політичні, соціальні, економічні і культурні права лю-дини, Європейська хартія прав пацієнтів, Декларація прав дитини, а також акти, які регулюють окремі питання надання медичної допо-моги і охорони здоров’я: Лісабонська декларація щодо прав пацієнтів (1981); Положення про захист прав і конфіденційності пацієнта (1993); Положення і погляди Всесвітньої психіатричної асоціації про права і юридичний захист психічно хворих (1989); Декларація про права ін-валідів (1975); Декларація стосовно трансплантації людських органів (1987); Декларація стосовно ролі лікарів у вирішенні екологічних і де-мографічних проблем (1988), а також значна кількість подібних актів, прийнятих Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Всесвітньою медичною асоціацією, Всесвітньою асоціацією медичних сестер і низкою інших міжнародних організацій.

Серед норм українського законодавства, які регулюють права паці-єнтів, норми Конституції України [1], що закріплюють права людини на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування, на відпочинок, на соціальне забезпечення та інші соціальні блага, норми базового системотворчого закону – Основ законодавства України про охорону здоров’я [2], інших т. зв. галузевих законодавчих актів, які встановлюють засади правового регулювання цих відносин. Це, зо-крема, закони «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» [3], «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [4], «Про захист населення від інфекційних хвороб» [5], «Про лікарські засоби» [6], «Про донорство крові та її компонентів» [7] та ін.

В основу сучасної доктрини прав пацієнтів покладена ідея поваги до них як учасників (першої і найважливішої сторони) відносин у процесі їх лікування. Відповідно до цього, не можна примусово, без добровільно одержаної згоди належним чином поінформованого пацієнта надавати йому медичну допомогу (окрім декількох випадків, коли постає питання про рятування життя людини) і здійснювати медичне втручання в його організм. Пацієнт є повноправною стороною та учасником лікувального процесу (пригадаймо слова одного із засновників наукової медицини Авіценни: «Нас троє – я, ти і твоя хвороба. Якщо ти будеш зі мною – нас буде двоє, і ми переможемо хворобу. Якщо ти будеш не зі мною, а з нею – Вас буде двоє, а я – один. Ви переможете мене»).

Пацієнт має право оцінювати дії не тільки свого лікуючого лікаря, а й інших медичних працівників. Передусім, пацієнт має право бути почутим, має право отримати відповідь на свою скаргу, яка водночас

Доктрина медичного права

13

є й обов’язком посадової особи чи органу влади її розглянути, вжити належних заходів і надати відповідь на неї. Давно минули ті, описані класиками світової літератури часи, коли пацієнт вбачав у представ-нику медичної професії якщо не Бога, то, принаймні, його помічника чи заступника, а в суспільстві панувала думка про винятковість і не-погрішність медичних працівників, про їх доброту і благородство, про високу мораль. Але це було за зовсім інших історичних, культурних та економічних умов. З часом змінились як пацієнти, так і лікарі. Серед перших трапляються, висловлюючись сучасною мовою, «вимагачі», «шантажисти» і «терористи», серед других – ті, хто сповідує подвій-ні (а то й потрійні!) стандарти, не гребує хабарами, грубо порушує та ігнорує права й інтереси пацієнтів. Щоб позбутися цих негативних явищ, треба змінити контроль за окресленою сферою відносин з боку суспільства і держави, зокрема відомчий і позавідомчий контроль і нагляд, а також контроль з боку інститутів та організацій громадян-ського суспільства, у тому числі встановлення і розширення всіх видів юридичної відповідальності за правопорушення, скоєні у цій сфері. Щоправда кримінальна відповідальність за порушення прав пацієнтів (ст. 141 Кримінального кодексу України) вже встановлена [8], однак матеріали судової практики і статистика справ, розглянутих судами України, свідчать про неефективність боротьби з порушеннями прав пацієнтів засобами кримінально-правової відповідальності.

На що ж скаржаться українські пацієнти? Найчастіше – на неякіс-ність лікування, у тому числі на неповноту обстеження, неправильний чи неточний діагноз захворювання, неправильне лікування чи його не-гативний результат; на нетактовність, грубість, а то й відверте хамство медичного персоналу.

Останнім часом частіше скаржаться пацієнти на побори в державних і комунальних лікарнях, а працівники правоохоронних органів – на тотальну корупцію в медичному середовищі, яка дозволяє за гроші ку-пити будь-який медичний документ: від свідоцтва про стан здоров’я для отримання прав на водіння автомобілем чи на володіння зброєю аж до рішення ЛТЕК про підтвердження інвалідності для призначення пенсії та ін. Насправді ж підстав для скарг у пацієнтів є набагато більше.

Законодавством більшості країн світу, в тому числі України, перед-бачено два основні способи оскарження рішень і дій медичних праців-ників: адміністративний і судовий, кожен з яких має як переваги, так і недоліки. Так, позитивною ознакою адміністративного оскарження дій медичного персоналу (шляхом подання скарги до адміністрації закладу чи органу охорони здоров’я) є відносна швидкість розгляду скарги, а недоліком – незабезпеченість об’єктивності розгляду. Водно-час об’єктивність є перевагою судового розгляду скарги пацієнта, а її недоліками – тривалість і складність процедури.

Порядок адміністративного розгляду заяв і скарг пацієнтів та їхніх родичів (медичною адміністрацією) регламентує чинне законодавство, зокрема, закони України «Про звернення громадян» [9], «Про захист прав споживачів» [10], «Про доступ до публічної інформації» [11] та деякі інші. Окрім адміністративно-правового способу для захисту здо-ров’я можна застосувати засоби цивільного, трудового, кримінального та

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

14

інших галузей права. Попри це більшість порушень у сфері дотримання прав пацієнтів так і залишається без належного реагування.

Щороку на адресу Міністерства охорони здоров’я України та міс-цевих органів охорони здоров’я надходить понад 120 тис. скарг від пацієнтів, які скаржаться на неякісність, неповноту наданої їм ме-дичної допомоги, низький професійний рівень медиків, їх грубість і нетактовність, здирництво. Як правило, всі ці скарги не залишаються без уваги, однак наслідки розгляду невтішні.

Аби у сфері медичної діяльності запанували злагода, взаєморозумін-ня та взаємоповага між пацієнтами і медиками, необхідно насамперед визначити права, обов’язки та відповідальність кожної зі сторін ліку-вального процесу, запровадити чіткі і зрозумілі правила.

Щоб набути статусу заяви (скарги), звернення особи (пацієнта) по-винно відповідати кільком вимогам: мати письмову форму, містити вказівку на адресата, підпис і контактну адресу автора. Згідно з зако-ном, не підписані (анонімні) заяви не розглядаються. Скаргу розглядає керівник органу чи закладу охорони здоров’я та з відповідною резолю-цією передає її виконавцю, як правило, головному спеціалісту з тієї чи іншої лікарської спеціальності. На підставі розпорядження керівника створюється комісія, завдання якої проаналізувати всі обставини, дати цьому випадку належну професійну оцінку і запропонувати медичній адміністрації варіант рішення: або притягти винну особу до відповідаль-ності, або, якщо її вину не підтверджено, закрити справу і повідомити про це заявника. Однак на практиці через кругову поруку і корпоративну мораль висновок такої комісії на 99% прогнозований: «Враховуючи… обставини, лікаря послати на курси підвищення кваліфікації».

Спроби скаржитися на дії медичного персоналу неефективні не лише через корпоративну кругову поруку, а й через те, що адміністративний порядок розгляду цих скарг не відповідає вимогам законодавства, згідно з яким у разі порушення законних прав та інтересів громадян у сфері охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов’язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів і відшкодування заподіяної шкоди (ст. 8 Основ за-конодавства України про охорону здоров’я, далі – Основи).

Судовий порядок розгляду скарг пацієнтів спроможний забезпечити більшу об’єктивність насамперед завдяки незалежності суду від медичної адміністрації. Відповідно до вимог цієї ж ст. 8 Основ, судовий захист права на охорону здоров’я здійснюється у порядку, встановленому за-конодавством. Однак чи кожен пацієнт може викласти на папері свою скаргу у формі позовної заяви та й із зазначенням норм законодавства, які підтверджують його правоту? А якщо не зможе, то український суддя на законній підставі відмовить такому пацієнту і залишить його заяву без розгляду через її невідповідність передбаченій законом формі. Це лише судді Європейського суду у Стразбурзі будуть розглядати заяву, навіть написану на... пачці з-під цигарок. Дехто може зауважити, що в Україні є понад 150 тисяч адвокатів і понад 300 тисяч юристів, які допоможуть написати будь-яку скаргу чи заяву. Але за гроші! Та чи багато пацієнтів, витратившись на безрезультатне лікування, можуть платити ще й юристам і адвокатам?


15

За нашими підрахунками, до судового розгляду доходять менше 0,5% подібних «медичних» справ. Доведені до відчаю нерішучістю і безпорадністю медичної адміністрації пацієнти у 20% випадків звер-таються за захистом своїх порушених прав до органів прокуратури, а в 10% випадків – до органів внутрішніх справ.

В Україні намітилась тенденція для вирішення якоїсь важливої суспільної проблеми створювати окремий закон, а для його виконан-ня утворювати окремий державний орган. Так, на виконання Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (1994) була утворена Державна санітарно-епідеміологічна служба, Закону України «Про наркотичні засоби, психотропні речови-ни і прекурсори» (1995) – Комітет з контролю за наркотиками, Закону України «Про лікарські засоби» (1996) – Державна служба з лікарських засобів. Усі перелічені органи мають статус урядових органів державного управління з підпорядкуванням Міністерству охорони здоров’я України.

Засвідчити виваженість намірів у справі визнання і дотримання в Україні прав пацієнтів може створення спеціального державного орга-ну, який би контролював дотримання прав пацієнтів у сфері охорони здоров’я, тобто мав би спеціальні надвідомчі повноваження у цій сфері. Ним міг би бути, наприклад, уповноважений з прав пацієнтів. Однак чинне законодавство України не передбачає існування такого інституту. Отже, і законодавство, і державне регулювання відносин у сфері охорони здоров’я, зокрема, процесів поліпшення якості надання медичної до-помоги і порядку розгляду скарг пацієнтів, вимагають удосконалення.

Запроваджуючи подібний інститут, необхідно визначити його офі-ційний статус як окремого органу у складі Верховної Ради України чи у складі Адміністрації Президента України, адже від цього залежатиме обсяг його службових повноважень.

Головним обов’язком уповноваженого з прав пацієнта повинно стати проведення від імені держави службового розслідування і формування правової оцінки підстав скарги пацієнта на дії медичних працівників чи медичної адміністрації з наступним переданням свого висновку до суду (у разі виявлення злочину – до органу досудового слідства). Цей орган повинен мати повноваження створювати тимчасові і постійні комісії для проведення службових перевірок, залучати до них будь-яких фахівців, незалежно від їх місця праці, в тому числі незалежних експертів. Одним із напрямів його діяльності має бути науково-аналітична робота, спря-мована на систематизацію фактів порушень прав пацієнтів, публікацію відомостей про їх кількість та види, розробку заходів щодо їх поперед-ження, а також співпрацю з органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, зокрема, з Міністерством охорони здоров’я України.

Заслуговує на увагу досвід таких країн, як Австралія, Польща, Нова Зеландія, Німеччина, Велика Британія, де вже є уповноважений парламенту чи уряду з прав пацієнтів. Однак для запровадження такого інституту в Україні потрібні декілька передумов. Передусім – політична волі Президента і Верховної Ради України. Оскільки його існування не передбачено Конституцією і чинним законодавством, це можна зробити одним із двох шляхів. Перший – прийняти відповідний закон, а поста-новою Верховної Ради України призначити на цю посаду певну особу,

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

16

забезпечивши фінансування діяльності цього органу окремим рядком у державному бюджеті України. Другий шлях полягає у реалізації можли-вості Президента, за поданням Прем’єр-міністра, відповідно до положень п. 10 та 15 ст. 106 Конституції України, своїм Указом створити такий орган і призначити його керівника (Уповноваженого Президента України з прав пацієнтів). Другий шлях видається більш реальним з огляду на прецедент запровадження посади Уповноваженого Президента України з прав дитини. Від обраного шляху вирішення проблеми залежатиме правовий статус такого органу: в першому випадку це Уповноважений з прав пацієнтів Верховної Ради України, у другому – Уповноважений Президента України з прав пацієнтів.

Відповідно до низки норм Конституції України, повноваження, яки-ми може наділяти новостворений орган Верховна Рада України, дещо ширші, наприклад, за повноваження, надані Президентом. В обох ви-падках цей державний інститут є суспільно необхідним і корисним, його діяльність сприятиме поліпшенню якості надання медичної допомоги, підвищенню професійного рівня українських лікарів (дотримання прав пацієнтів – необхідна складова професійної медичної діяльності), куль-тури професійної медичної діяльності та юридичної поінформованості, утвердженню правової культури в професійному медичному середовищі.

Повертаючись до змісту повноважень, якими має бути наділений уповноважений з прав пацієнтів, зазначимо, що своєю діяльністю він не може підміняти ні органи судової влади, ні прокуратуру, ні медичну адміністрацію. Головними його завданнями мають бути виявлення по-рушень прав пацієнтів, їх належна правова оцінка, їх усунення через існуючі правові механізми та притягнення винних до відповідальності. За максимального обсягу службових повноважень уповноважений з прав пацієнтів може провадити службову перевірку (внутрішнє розслідуван-ня) і, в разі виявлення порушень, передавати матеріали до органів, які провадять досудове слідство, або, якщо справа є цілком очевидною і має цивільно-правовий характер, – безпосередньо у відповідний суд.

Залежно від майбутніх повноважень, статус уповноваженого з цих питань може бути «міцнішим» або «слабшим». «Міцнішим» він міг би бути у разі наділення його повноваженнями щодо попереднього (досудо-вого) розслідування і можливості формування правової оцінки поведінки медичних працівників і медичної адміністрації (включаючи рішення ор-ганів охорони здоров’я), які б для останніх мали б юридично значущий характер. Однак, враховуючи правові традиції, що склалися у процесі державо- і правотворення, він, очевидно, буде «слабшим», тобто буде наділений повноваженнями розглядати скарги пацієнтів за суттю, по-рушувати перед органами охорони здоров’я та медичною адміністрацією питання про усунення виявлених порушень чи відновлення прав пацієн-тів, однак для ухвалення остаточних рішень він змушений буде зверта-тись до правоохоронних органів чи до суду. Водночас саме цей порядок і відповідатиме принципам правової держави та ідеям верховенства права.

Уповноважений з прав пацієнтів повинен бути політично відпо-відальним перед органом, який сформував цей інститут і призначив особу на цю посаду. Це не позбавляє його від юридичної відповідаль-ності перед законом, зокрема, від дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової та кримінальної.


17

І хоча необхідність законодавчого регулювання прав пацієнтів ро-зуміють усі, а у Верховній Раді України свого часу було зареєстровано 5 законопроектів з цього питання, жоден з них не був прийнятий, що зумовлено як загальнополітичною ситуацією, відсутністю особливого інтересу депутатів до медичної галузі і проблем охорони здоров’я, так і особливостями сфери відносин, у якій мають діяти такі закони. На переконання більшості депутатів та урядовців, сфера охорони здоров’я є типово витратною бюджетною сферою, тобто такою, яка бюджетні ко-шти лише «витрачає», а не «заробляє» їх, як, наприклад, енергетика, промисловість, транспорт, сільське господарство чи торгівля. Спроби реформування цієї сфери можна було б вважати доцільними, якби по-ряд з опрацюванням нормативно-правової бази (що само по собі вкрай необхідно!) було передбачене фінансове забезпечення такої реорганізації.

Сфера охорони здоров’я є важливою складовою життєзабезпечення суспільства, а її реформування – важливий напрям соціальної політики сучасної соціальної держави. То ж головними завданнями медичної ре-форми в Україні є визнання і зміцнення офіційного статусу пацієнтів, дотримання їхніх прав у процесі надання медичної допомоги, врахуван-ня їхніх інтересів медичними працівниками. Виконанню цих завдань повинні передувати тривала і копітка виховна робота у професійному середовищі медиків, запровадження в їх середовище моральних та етичних стандартів, а також прийняття закону «Про права пацієнтів», запровадження інституту Уповноваженого з прав пацієнтів, спрямуван-ня судової та правоохоронної практики на зміцнення захисту прав та інтересів громадян у сфері охорони здоров’я.

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Основи законодавства України про охорону здоров’я (із змінами і допо-вненнями) : Закон України від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

3. Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист осіб, що живуть з ВІЛ : Закон України від 12 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 35. – Ст. 235.

4. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення : За-кон України від 24 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 27. – Ст. 218.

5. Про захист населення від інфекційних хвороб : Закон України від 06 квітня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 29. – Ст. 228.

6. Про лікарські засоби : Закон України від 04 квітня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 22. – Ст. 86.

7. Про донорство крові та її компонентів : Закон України від 23 червня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 23. – Ст. 183.

8. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

9. Про звернення громадян : Закон України від 14 вересня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.

10. Про захист прав споживачів : Закон Української РСР від 12 травня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – Ст. 379.

11. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 314.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

18

Гладун З.

Жалоба пациента: правовые основания и порядок рассмотрения

Проанализированы нормы действующего законодательства Украины, регулирующие права пациентов, сделан общий обзор международно-пра-вовых стандартов в сфере охраны здоровья и прав человека с акцентом на регламентацию компенсаторного механизма с целью обеспечения прав человека. Исследованы преимущества и недостатки административного и судебного порядка рассмотрения жалоб пациента, сформулированы нормопроектные предложения, в частности, по принятию Закона Ук-раины «О правах пациентов». Охарактеризованы причини обращений граждан с жалобами, в срезе которых наблюдаются неправильное ле-чение, бестактность, грубость медицинского персонала, неправильный и неточный диагноз заболевания.

Акцентировано внимание на внедрении нового институционального механизма, направленного на защиту прав пациентов, – уполномоченного по правам пациентов. Освещены возможные формы его деятельности и определены виды официальных статусов, которыми он может потенци-ально обладать как отдельный орган в составе Верховной Рады Украины или в составе Администрации Президента Украины, что, в свою очередь, влияет на объем его полномочий.

Ключевые слова: законодательство, здравоохранение, права паци-ентов, жалоба, уполномоченный по правам пациентов, проект закона «О правах пациентов».

Gladyn Z.

Patient’s Complaint: Legal Grounds and Procedure of Its Consideration

Legal norms of the current laws of Ukraine, which regulate patients’ rights, were analyzed. A general overview of the international legal stan-dards in the sphere of health care and human rights with the focus on le-gal regulation of the compensation mechanism aimed at protecting human rights in patient care was made. Benefits and drawbacks of the judicial and administrative procedures of considering patients’ complaints were analyzed. Proposals as regards to making amendments to the legislation in particu-lar adoption of the law of Ukraine «On Patients Rights» were worked out. Author analyzed reasons for patients’ applications connected with improper treatment, tactless attitude, roughness of the medical personnel incorrect or inaccurate diagnosis of a disease.

Attention was paid on the implementation of a new institutional mech-anism, directed at patients’ rights protection, – patients’ ombudsman. Potential forms of the ombudsman’s activity were elucidated and official statuses, which the ombudsman can possess being a separate body within the composition of the Supreme Rada of Ukraine or within the composition of the Administration of President of Ukraine, which in its turn influences the scope of his/her authority were highlighted.

Key words: the legislation, healthcare, patients’ rights, complaint, pa-tient’s ombudsman, draft law «On Patients’ Rights».


19

ПРАВА ЛЮДИНИ І ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ У СФЕРІ МЕДИЦИНИ ТА ФАРМАЦІЇ ВІДПОВІДНО ДО ПРИНЦИПІВ СУЧАСНОГО НАУКОВОГО ЕТОСУ

КАШИНЦЕВА О.

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач Центру гармонізації прав людини та прав інтелектуальної власності НДІ інтелектуальної власності НАПрН України, керівник НДЛ права біоетики та медичного права, доцент кафедри медичного права Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, адвокат, член Правління ВГО «Фундація медичного права та біоетики України»

Необхідність переосмислення положень права інтелектуальної власності обґрунтована вимогами етики сучасної науки, що базу-ється на верховенстві прав людини. Створення Центру гармонізації прав людини і прав інтелектуальної власності НДІ інтелектуальної власності НАПрН України розглядається як один з інструментів вирішення поставлених наукових завдань, в числі яких охорона результатів наукових досліджень і клінічних результатів у сфері медицини та фармації, гармонізація прав винахідників, медичних установ і фармацевтичних компаній у сфері інтелектуальної влас-ності, особливості трансферу технологій в окреслених сферах, роз-робка механізму реалізації біоетичних принципів у сфері охорони інтелектуальної власності.

На шляху гармонізації прав людини і прав інтелектуальної власності постають певні соціальні та економічні перешкоди, подо-лання яких потребує значних мобілізації громадських організацій, переосмислення усталених парадигм науковим співтовариством і політичної волі міжнародних організацій.

Ключові слова: право інтелектуальної власності, права людини, науковий етос, права винахідника, інтереси суспільства.

Міжнародно-правова доктрина інтелектуальної власності ХХ сто-ліття характеризується абсолютизацією прав винахідника, які норми міжнародного права ставлять вище за інтереси суспільства. Початково патентування винаходів у сфері медицини та фармації, де-юре проголо-шуючи пріоритетність інтересів суспільства та закріплюючи серед умов патентоспроможності «відповідність інтересам суспільства та моралі»,

© Кашинцева О., 2014

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

20

де-факто сприяло відходу від принципів наукового етосу, в основу якого покладені людська гідність і пріоритети інтересів суспільства. Насправді ж медицина та фармація у своєму науковому поступі стали заручниками жорстких механізмів монополізації новацій. Природні права людини на життя та здоров’я виявилися вторинними стосовно прав інтелектуальної власності.

Згідно з Р. Мертаном, задля наукового прогресу людства науковий етос повинен послуговуватися такими принципами:

принципом колективності знання: знання є суспільним надбанням, будь-яке нове наукове знання спирається на досвід учених попередніх поколінь, отже, дослідник є членом світової наукової спільноти;

принципом універсалізму: оцінка наукової значущості доробку вченого повинна базуватися на об’єктивних критеріях безвідносно до релігійної, політичної чи національної приналежності вченого;

принципом незаангажованості наукових досліджень: єдиною мо-тивацію для наукового дослідження є прагнення пізнати істину заради суспільного блага;

принцип розумного скептицизму: дослідник повинен критично стави-тися до результатів як чужої, так і своєї наукової діяльності (цит. за: [1]).

Сучасна наука, узалежнена від приватних інвестицій, спирається на етос наукової діяльності як складової ринку знань і технологій, що, своєю чергою, базується на протилежних до Мільграмових принципів – прин-ципів «золотого тільця», виокремлених американським соціологом Я. Мі-троффом ще в 70-х роках минулого століття: принцип корпоративності знань; принцип партикуляризму при оцінці наукових досягнень; принцип заангажованості наукових досліджень; принцип догматизму. Така мета-морфоза наукового етосу у бік нівеляції природних прав людини зробила нас заручниками «господарів» ринку фармацевтичних і медичних послуг.

Сучасний науковий етос та його значення для людства, яке постало перед проблемою збереження себе як біологічного виду, послідовно й аргументовано критикує Л. Лесиг у книзі «Вільна культура» [2].

Проте й сама ідея прав людини впродовж історичного розвитку неодноразово зазнавала істотних змін. Не заглиблюючись у ретроспек-тиву цих перетворень, зазначимо, що вони завжди супроводжувалися прогресуючою експансією цих прав у двох вимірах: змістовому та про-сторовому [3; 4].

Змістовий вимір демонструє розширення прав людини. Як зазначає П. Коллер, це розширення відбувалося у три етапи, яким відповідають різні типи прав людини, а саме: ліберальні, політичні та соціальні. Якщо ліберальні права спрямовані на гарантування кожній людині безпеки та свободи від зовнішніх втручань, передусім з боку державної влади, а політичні права покликані забезпечити рівноправність громадян у волевиявленні стосовно політичних питань, то соціальні права, виперед-жаючи їх, накладають на суспільство обов’язок створити, принаймні, на мінімальному рівні, соціальні та економічні умови, прийнятні для існування всіх його членів [5]. Поступове розширення прав людини від ліберальних до соціальних спричинене зростанням вимог з боку суспільства до державної влади.

У просторовому вимірі експансія прав людини знаходить вияв у їх територіальному поширенні у світі й універсалізації – закріпленні прав


21

людини у міжнародних актах та наданні цим правам міжнародного значення. Універсалізація спонукає держави до провадження відповід-ної внутрішньої правової політики та дотримання світового порядку зі справедливим розподілом благ, аби досягти гідного рівня життя для всіх.

Сучасна наука є наднаціональною, наддержавною, вона давно пере-буває поза межами географічними і над межами людської уяви. Саме тому монополізація її результатів стала загрозою для суспільства, що втратило здатність керувати процесами в середині себе й узалежнилося від процесів зовнішніх, які контролює невеликий відсоток суб’єктів ринку об’єктів інтелектуальної власності.

Очевидно, що між обома тенденціями експансії прав людини (зміс-това та просторова) утримується напружене співвідношення. Узгодити їх між собою нелегко, адже що ширший каталог прав людини, що ви-могливіше суспільство до обов’язковості їх дотримання і що гостріше реагує громадськість на їх порушення, то складніше забезпечити їх рівність у світовому масштабі.

З цією дилемою у теорії прав людини намагаються впоратися при-хильники двох ідеологічно протилежних підходів: консервативного і прогресивного. Перший полягає у тому, що права людини повинні розглядатися лише як засадничі права на безпеку, свободу і фізичну недоторканність, які вимагають не більше ніж відмови від втручання у межах окремих суспільств і можуть бути забезпечені державною вла-дою. Якщо суспільство надає своїм членам ще й якісь соціальні права, то їх значущість залишається обмеженою. Таке тлумачення зводиться загалом до утвердження статус-кво політики в сфері прав людини [6].

Прогресивний підхід, до прихильників якого належить автор цієї статті, вимагає фундаментальної зміни нинішнього світового порядку на засадах змістової та територіальної експансії прав людини. Попри те, що деякі сучасні філософи прав людини, зокрема П. Коллер, вважають такий підхід нереалістичним [5], заперечити його прагматизм та істинність на-мірів важко. В. Джеймс переконаний, «що прагматичний погляд на істину пройде всі належні для будь-якої теорії етапи. Спочатку, як ви знаєте, нова теорія проголошується абсурдною. Потім її сприймають як істину, однак очевидну й незначущу. Нарешті вона визнається настільки важли-вою, що її супротивники стверджують, ніби вони самі відкрили її…» [7].

Прагматизм у праві підводить нас до усвідомлення зумовленості права суспільними потребами. Правова антропологія пропонує юри-дичне тлумачення, згідно з яким людською природою зумовлені базові потреби, які зобов’язане брати до уваги право [9]. А надто право, яке має досконалі механізми монополізації інтелектуального доробку. Як регулятор інтересів право розглядає життєві імпульси, харчовий і життєвий інстинкти, інстинкти турботи про потомство, а також такі сублімовані потреби, як жага творчості, знань, прагнення особистості до самовдосконалення [10].

Проте природу правового регулювання зумовлюють не тільки ці тілесні та духовні потреби. Деякі потреби, що знаходять відображення у праві, пов’язані безпосередньо з формами господарювання, із соці-альним розшаруванням суспільства, традиціями, освітою, безпекою життя, поширенням соціально небезпечних захворювань. Такі інтереси набувають значення мотиваційної сили людської поведінки, водночас

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

22

умотивованим стає їх правове закріплення. Отже, «інтереси збуджують правову творчість» і суттєво на неї впливають. Не існує жодного пра-вового положення, яке б своїм походженням не завдячувало якомусь практичному мотиву, зокрема у сферах, у яких йдеться про виживання людської популяції [11]. Таке узагальнення світового досвіду розвитку права додає оптимізму тим, хто став на шлях переосмислення засадни-чих постулатів інтелектуальної власності з урахуванням особливостей сучасного наукового етосу.

Сучасне суспільство змінює своє ставлення до моральності процесу монополізації результатів інтелектуальної діяльності в сфері медицини та фармації, повертаючись до моделі верховенства природних прав лю-дини, оскільки саме ці сфери завдали найболючіших ударів по людській популяції, подаючи останній «замість хліба камінь».

Саме тому серед пріоритетних завдань науково-дослідних інститу-цій, які долучилися до формування сучасної доктрини інтелектуальної власності, є повернення до пріоритетності природних прав людини. Сучасність змушує нас «гуманізувати» право інтелектуальної власності, узгодити його з інтересами суспільства, забезпечити відповідні стимули науковій діяльності.

На шляху гармонізації прав людини та прав інтелектуальної влас-ності постають певні соціальні та економічні перешкоди, подолання яких вимагає значних зусиль громадських організацій, переосмислення усталених парадигм науковою спільнотою та політичної волі міжнарод-них організацій.

Долучившись до міждисциплінарної та транснаціональної дискусії про шляхи гармонізації прав людини та прав інтелектуальної власності, Науково-дослідний інститут інтелектуальної власності НАПрН Укра-їни створив Центр гармонізації прав людини та прав інтелектуальної власності (далі – Центр).

В основу діяльності Центру покладено Концепцію розвитку на-укового напряму «Гармонізація прав людини та прав інтелектуальної власності в сфері медицини та фармації» (далі – Концепція). Концепція розроблена відповідно до пріоритетних напрямів Державної концепції розвитку наукової сфери України [12], Закону України «Про Загально-державну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [13], Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і наукової діяльності» [14]. Концепція визначає соціальні передумови, мету, принципи та механізми гармонізації прав людини та прав інтелектуальної власності і відображає тільки один з-поміж усіх перспективних напрямів науково-дослідної та просвітниць-кої діяльності Центру, які планується розробити найближчим часом.

Пріоритетними напрямами дослідження Центру визнані такі:проблеми правової охорони наукових досліджень у сфері медицини

та фармації: особливості захисту особистих немайнових прав інтелекту-альної власності в сфері медицини; особливості захисту майнових прав на результати інтелектуальної діяльності в сфері медицини; особливості правової природи об’єктів інтелектуальної власності в сфері медицини; правовий режим живої матерії як об’єкта права інтелектуальної влас-ності; правові та етичні проблеми правової охорони методів лікування; правова охорона об’єктів інтелектуальної власності в сфері допоміжних


23

репродуктивних технологій; правова охорона об’єктів інтелектуальної власності в сфері психіатрії; правова охорона об’єктів інтелектуальної власності в сфері психології;

проблеми правової охорони результатів наукової діяльності та результатів клінічних досліджень у сфері фармації як об’єктів інте-лектуальної власності: особливості змісту та захисту особистих не-майнових прав на результати клінічних досліджень у сфері фармації; особливості змісту та захисту майнових прав на результати клінічних досліджень у сфері фармації; особливості правового режиму результатів клінічних досліджень як об’єктів інтелектуальної власності; правова природа генеричних лікарських засобів;

проблеми гармонізації прав винахідників, медичних закладів і фар-мацевтичних компаній у сфері інтелектуальної власності: особливості правового статусу медичного працівника як суб’єкта права інтелекту-альної власності; правові та етичні аспекти свободи інтелектуальної діяльності в сфері медицини та фармації; особливості патентоспромож-ності винаходів у сфері фармації; обсяг правової охорони винаходів у сфері фармації;

проблеми співвідношення інформаційних відносин і відносин інте-лектуальної власності в сфері медицини та фармації: проблеми роз-межування інформаційних відносин і відносин інтелектуальної власності в сфері медицини та фармації; правова охорона комерційної таємниці в сфері медицини та фармації; правова природа ноу-хау та комерційної таємниці в сфері нетрадиційної (народної) медицини;

особливості правової природи та правової охорони засобів індивідуа-лізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг у сфері медицини та фармації: особливості правової охорони торговельних марок на ринку медичних послуг; особливості правової природи торговельних марок в сфері фармації; особливості правової природи комерційних позначень на ринку медичних послуг; правова охорона географічних позначень на ринку медичних послуг;

трансфер технологій у сфері медицини та фармації: правові фор-ми передання об’єктів інтелектуальної власності в сфері медицини та фармації; особливості змісту договорів про передання прав на об’єкти інтелектуальної власності в сфері медицини та фармації; види догово-рів про передання прав на об’єкти інтелектуальної власності в сфері медицини та фармації.

Оскільки, як уже зазначалося, гармонізувати права людини та права інтелектуальної власності можна, лише згуртувавши зусилля наукової спільноти та громадських організацій, слід відзначити вагомість вне-ску у цю справу партнерів Центру: Національного наукового центру з медико-бiотехнiчних проблем НАН України, Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України, Інституту правових досліджень Угор-ської академії наук (Будапешт, Угорщина), Інституту інтелектуальної власності Ягеллонського університету (Краків, Польща), Люблінського Католицького університету (м. Люблін, Польща), МФ «Відродження», ВГО «Фундація медичного права та біоетики України».

Міцне наукове і законодавче підґрунтя дає змогу розробляти меха-нізми реалізації біоетичних принципів у сфері охорони інтелектуаль-

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

24

ної власності. Відповідаючи на запитання французького видання «Le Figaro» «як закони у сфері біоетики змінюють життя французького суспільства» [15] (вочевидь, мається на увазі його широкий загал), за-значимо, що сучасне українське суспільство не усвідомлює ступеня своєї незахищеності як наслідку відсутності відповідних нормативних актів у сфері біоетики. Проте українська наукова спільнота вже 12 років по-спіль упроваджує біоетичні принципи у наукову діяльність, формуючи відповідну доктрину з урахуванням підсумків чотирьох конгресів з біоетики, які відбуваються під патронатом Національної академії наук України. Зрештою Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» [16] також дає підстави сподіватися на успіх наукового зачину гармонізації прав людини та прав інтелектуальної власності на засадах гуманістичного наукового етосу.

1. Юдин Б.Г. В фокусе исследования – человек: этические регулятивы на-учного познания / Б.Г. Юдин // Аналитические материалы по проекту «Анализ нормативно-правовой базы в области прав человека в контексте биомедицинских исследований и выработки рекомендаций по ее усовершенствованию» / под ред. член-кор. РАН Б.Г. Юдина; Бюро ЮНЕСКО в Москве, Московский гуманитарный университет. – М., 2007. – С. 10–11.

2. Lessig L. Free Culture: How Big Media Uses Technology and the Law to Lock Down Culture and Control Creativity / L. Lessig. – London: The Penguin Press, 2004. – 352 р.

3. Oestreich G. Geschichte der Menschenrechte und Grundfreiheiten im Umbrib / G. Oestreich. – Auflage. – Berlin, 1978. – 292 S.

4. Brugger W. Menschenrechte im modernen Staat / W. Brugger // Archiv des offentlichen Rechts. – 1989. – № 114. – S. 537–539.

5. Коллер П. Сфера значущості прав людини / П. Коллер // Філософія права / за ред. С. Госепата, Г. Ломанна. – К.: Ніка-Центр, 2008. – С. 88.

6. Cranston M. Human Right, Real and Supposed / M. Cranston // Political Theory and the Right of Man. – London; Melburn; Toronto, 1967. – P. 43–53.

7. Джеймс В. Прагматизм / В. Джеймс. – К.: Альтернативи, 2000. – С. 92.8. James W. What is Pragmatism (1904) [Електронний ресурс]. – Режим дос-

тупу: http://www.marxists.org/reference9. Циппеліус Р. Філософія права / Р. Циппеліус; за. ред. Є.М. Причепія. – К.:

Тандем, 2000. – С. 67.10. Bodenheimer E. Philosophical Antropology and the Law / E. Bodenheimer //

California Law Review. – 1971. – P. 563.11. Ritter von Jhering R. The Struggle for Law / R. Ritter von Jhering. – New

Jersey: Callaghan and company, 1915. – 138 p..

12. Державна концепція розвитку наукової сфери України [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua

13. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до за-конодавства Європейського Союзу: Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua

14. Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності: Закон України від 13 грудня 1991 р. (нова редакція закону від 1 грудня 1998 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua

15. Quand la loi bioéthique change la vie des Français // Le Figaro [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lefigaro.fr/sciences/2011/02/07/01008-20110207ARTFIG00654-quand-la-loi-bioethique-change-la-vie-des-francais.php

16. Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 13 грудня 1991 р. [Електрон ний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1977-12/print1330176323564561


25

Кашинцева О.

Права человека и права интеллектуальной собственности в сфере медицины и фармации в соответствии с принципами современного научного этоса

Необходимость переосмысления положений права интеллектуаль-ной собственности обоснована требованиями этики современной науки, базирующейся на верховенстве прав человека. Создание Центра гармо-низации прав человека и прав интеллектуальной собственности НИИ интеллектуальной собственности НАПрН Украины рассматривается как один из инструментов решения поставленных научных задач, среди которых охрана результатов научных исследований и клинических ре-зультатов в сфере медицины и фармации, гармонизация прав изобрета-телей, медицинских учреждений и фармацевтических компаний в сфере интеллектуальной собственности, особенности трансфера технологий в обозначенных сферах, разработка механизма реализации биоэтических принципов в сфере охраны интеллектуальной собственности.

На пути гармонизации прав человека и прав интеллектуальной собственности возникают определенные социальные и экономические препятствия, преодоление которых требует мобилизации усилий общест-венных организаций, переосмысления устоявшихся парадигм научным сообществом и политической воли международных организаций.

Ключевые слова: право интеллектуальной собственности, права че-ловека, научный этос, права изобретателя, интересы общества.

Kashyntseva O.

Human Rights and Intellectual Property Rights in the Sphere of Medicine and Pharmacy on the Basis of Modern Scientific Ethos

The article concerns the legal aspects of harmonization of human rights and intellectual property rights in accordance with the demands of modern scientific ethos. For the deciding of such scientific tasks it was founded the Center for Harmonization of Human Rights and Intellectual Property Rights of Intellectual Property Research Institute of the National Academy of Law Sciences of Ukraine. The main goals of the scientific research of the Center, besides the others, are the following: protection of research results and clinical outcomes in the sphere of medicine and pharmacy le-gal methods of harmonization of human rights and intellectual property rights in the sphere of medicine and pharmacy; the technology transferring in medicine and pharmacy, development of mechanism for implementing bioethical principles in the field of intellectual property.

On the way to harmonization of human rights and intellectual prop-erty rights there are certain social and economic barriers, overcoming of which requires considerable efforts of public organizations, rethinking of established paradigms of the scientific community and the political will of the international organizations.

Key words: human rights, intellectual property rights, scientific ethos, inventor rights, the interests of society.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

26

ЗАКЛАДИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ЯК УЧАСНИКИ ВІДНОСИН ІЗ ЗАХИСТУ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ

КОРОБЦОВА Н.

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Висвітлені основні завдання закладів охорони здоров’я у сфері медичного обслуговування населення. Досліджуються питання отримання, обробки, зберігання конфіденційної інформації, отри-маної закладами охорони здоров’я при провадженні ними медичної діяльності та наданні медичних послуг. Пропонується забезпечити захист персональних даних шляхом укладання цивільно-правового договору між суб’єктом персональних даних і закладом охорони здоров’я.

Ключові слова: заклад охорони здоров’я, конфіденційна інфор-мація, персональні дані, пацієнт.

Право людини на захист інформації про себе, можливість визначати порядок використання такої інформації є одним із елементів прав лю-дини. А головним обов’язком держави в цій сфері є створення належної системи захисту персональних даних.

Недоторканність особистого і сімейного життя; заборона збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди; заборона на розповсюдження недостовірної інфор-мації про себе і членів своєї родини та можливість звернення до суду за захистом у разі порушення зазначених прав є базовими елементами захисту персональних даних. Вони містяться у Конституції України, Цивільному кодексі України та інших нормативних актах.

Заклад охорони здоров’я – це юридична особа будь-якої форми влас-ності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням якої є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності ме-дичних (фармацевтичних) працівників [1, ст. 3].

Основними завданнями закладів охорони здоров’я є забезпечення медичного обслуговування населення, тобто провадження медичної діяльності, різної за характером і видами (лікувальної, діагностичної,

© Коробцова Н., 2014


27

профілактичної), яка стосується особистих немайнових благ люди-ни – життя, здоров’я, особистої недоторканності. Однією з державних гарантій права на охорону здоров’я є створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я.

Суб’єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державни-ми, комунальними та приватними закладами. Між закладами охорони здоров’я та особами, які звернулися за отриманням медичної допомоги (пацієнтами), виникають медичні правовідносини, які мають договірний цивільно-правовий характер. Ці відносини набувають форми послуги майнового характеру. Ознаками договірного характеру відносин між пацієнтами та закладами охорони здоров’я є наявність у них власного «волевиявлення громадянина у формі звернення за допомогою до лі-кувального закладу, та дії іншої сторони у формі запису на прийом до лікаря або госпіталізації і т. п.» [2, с. 38]. Основою відносин між зак-ладом і пацієнтом завжди є їх безпосередня домовленість. Суб’єктами цих правовідносин заклади охорони здоров’я стають за наявності:

а) укладеного пацієнтом договору на надання медичних послуг (не-залежно від способу укладення договору);

б) організаційної єдності та відособленого майна, прямо або опосе-редковано призначеного для надання медичної допомоги;

в) державної реєстрації у передбаченому законом порядку;г) ліцензії на обраний вид діяльності;д) положення у статутних документах і дозволу органу управління

охорони здоров’я на провадження цього виду лікування;є) належної документально підтвердженої кваліфікації медичного

персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання [3, с. 15–16].З 1 січня 2011 р. набув чинності Закон України «Про захист персо-

нальних даних» (далі – Закон) [4]. Закон регулює правові відносини, пов’язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зо-крема права на невтручання в особисте життя у зв’язку з обробкою персональних даних [4, ст. 1]. У ньому врегульовані питання збирання, обробки, зберігання різного виду інформації, в тому числі інформації, отриманої медичними закладами при провадженні медичної діяльності та наданні медичних послуг.

Враховуючи те, що в Законі йдеться про інформацію конфіденцій-ного характеру, розголошення якої може спричинити для особи певні негативні наслідки, насамперед слід з’ясувати такі питання:

яка інформація є об’єктом захисту та хто є суб’єктом персональних даних?

хто є володільцем чи розпорядником бази персональних даних, створеної в закладах охорони здоров’я та які види баз у них існують?

на заклади охорони здоров’я якої форми власності поширюється чинність Закону?

які види відповідальності настають для медичних закладів у разі порушення Закону?

Об’єктом захисту, згідно з Законом, є персональні дані, крім зне-особлених персональних даних, які обробляються в базах персональних даних і дають можливість ідентифікувати людину: прізвище, ім’я та

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

28

по батькові, дата та місце народження, місце фактичного проживання, соціальний статус, сімейний стан, факт звернення за медичною допо-могою, вид медичної послуги, консультаційної допомоги, отриманої в закладі, тощо. Головні вимоги до цієї інформації – достовірність, точ-ність і повнота. Отже, під час перебування людини в медичному закладі відповідну інформацію про неї слід оновлювати і у відповідних базах.

Інформацію про особу отримують насамперед з її документів (пас-порта, посвідчення тощо), а також з відомостей, які особа самостійно надає про себе (причину звернення до закладу з охорони здоров’я тощо), або повідомляють про неї інші особи (родичі, близькі), якщо особа не в змозі зробити це самостійно.

Відомості, що використовуються для створення відповідної бази, повинні бути достатніми для реалізації певних відносин і відповідати меті збору та обробки такої інформації.

Обробку даних про особу дозволено здійснювати з її згоди, крім ви-падків, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини [4, ст. 6]. Згода може набувати форми документа – заяви, із зазначенням мети збору та обробки такої інформації.

Персональні відомості, крім знеособлених, є інформацією обмеже-ного доступу.

Обробка персональних даних повинна здійснюватися відкрито із за-стосуванням засобів, що відповідають визначеним цілям такої обробки.

Цілі збору та обробки персональних даних у закладі охорони здоров’я:

реалізація медичних відносин між пацієнтом і закладом, тобто встановлення медичного діагнозу, аналіз перебігу захворювання, пер-спективи та можливі строки одужання особи, існування можливих негативних наслідків хвороби як для самого пацієнта, так і для осіб, які його оточують;

реалізація трудових відносин, тобто відносин, що виникають між закладом і його працівниками (медичним і технічним персоналом);

реалізація відносин у сфері навчання, тобто відносин між закладом і студентами, інтернами;

реалізація податкових та інших відносин.Закон забороняє обробку персональних даних, які стосуються здо-

ров’я чи статевого життя особи. Але ця заборона втрачає чинність, якщо збирання та обробка персональних даних здійснені зі згоди самої особи (пацієнта закладу), необхідні для виконання трудових правовідносин або необхідні для захисту прав та інтересів недієздатного чи обмежено дієздатного суб’єкта персональних даних або іншої особи чи потрібні в цілях охорони здоров’я тощо.

Суб’єкти відносин, пов’язаних із персональними даними:суб’єкт персональних даних;володілець персональних даних;розпорядник персональних даних;третя особа;уповноважений державний орган з питань захисту персональних

даних [4, ст. 4].


29

Суб’єктами персональних даних є:– пацієнт закладу охорони здоров’я. Пацієнтом може вважатися

особа за умови, що вона:а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг

лікувальною установою, що надає необхідні медичні послуги;б) за медичними показниками потребує отримання медичної допо-

моги [3, с. 14];– інша особа – це будь-яка особа, про яку закладу стало відомо під

час лікування, обстеження пацієнта;– медичний персонал закладу. Сторонами договору про надання ме-

дичних послуг, суб’єктами медичних правовідносин є пацієнт і заклад охорони здоров’я. При цьому безпосередньо медичний персонал зак-ладу (лікарі, медичні сестри тощо) не входить до складу цих відносин, його можна розглядати як представника закладу, тобто особу, яка має відповідну спеціальну освіту і відповідає єдиним кваліфікаційним ви-могам та перебуває із закладом у трудових відносинах. Враховуючи те, що медичні установи володіють певною інформацією конфіденційного характеру про своїх працівників, медичний персонал також можна від-нести до кола суб’єктів персональних даних.

Суб’єкт персональних даних має право: – знати про місцезнаходження персональних даних; – знати про місцезнаходження володільця чи розпорядника пер-

сональних даних – закладу охорони здоров’я; – доступу до своїх персональних даних; – знати про всіх осіб, яким надаються його персональні дані; – висувати заперечення проти обробки всіх або деяких персональ-

них відомостей про себе, якщо має на це право; – вимагати знищення або зміни персональних відомостей про себе,

якщо вони збиралися незаконно чи є недостовірними; – застосовувати засоби правового захисту у разі незаконного

збирання персональних відомостей про нього, розповсюдження відповідної інформації без його згоди, розповсюдження недо-стовірної інформації або інформації, що ганьбить його честь, гідність і ділову репутацію тощо [4, ст. 8].

Володільцем чи розпорядником персональних даних, згідно із За-коном, можуть бути підприємства, установи та організації усіх форм власності, органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, фізичні особи – підприємці, які обробляють персональні дані відповідно до закону [4, ст. 4].

Володілець бази персональних даних – це фізична або юридична особа, якій законом або за згодою суб’єкта персональних даних надано право на збір та обробку цих даних, на склад цих даних, спосіб та мету обробки.

Розпорядник бази персональних даних – це фізична чи юридична особа, якій володільцем бази або законом надано право обробляти ці дані. Він діє в інтересах володільця, якщо інше не передбачено законом.

Володільцем і розпорядником бази персональних даних є сам зак-лад охорони здоров’я, оскільки він чинить дії, пов’язані з обробкою

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

30

персональних даних своїх пацієнтів, відповідно до Закону. В зв’язку з цим забезпечення захисту цієї інформації у базі даних покладається на володільця цієї бази, тобто на заклад охорони здоров’я. У закладах охорони здоров’я самостійної особи розпорядника, як правило, немає. Тому володілець бази є одночасно її розпорядником.

У медичному закладі збирання, обробка персональних даних, їх оновлення і створення бази покладаються на конкретного працівника (працівника відділу кадрів, медичний персонал відділення, працівника бухгалтерії та ін.). Але ці особи, згідно з положенням Закону, розпо-рядниками не є.

Працівники закладів охорони здоров’я, на яких покладено функції збирання та обробки персональних відомостей, можуть використовувати ці відомості лише відповідно до своїх службових, професійних чи тру-дових обов’язків. Вони також повинні зберігати таємницю інформації, яка стала їм відома у зв’язку з виконанням їхніх професійних чи інших обов’язків. Отже, заклади охорони здоров’я повинні отримувати від відповідних працівників письмові зобов’язання про нерозголошення отриманої інформації. Зберігати таємницю такої інформації вони по-винні навіть після припинення трудових або службових відносин із закладом охорони здоров’я.

Третя особа – це будь-яка особа крім суб’єкта персональних даних, володільця, розпорядника бази та уповноваженого державного органу з питань захисту персональних даних, якій володільцем чи розпорядни-ком бази надається можливість ознайомлення та використання даних бази за згодою суб’єкта або відповідно до вимог закону. Третіми осо-бами можуть виступати податкові органи, органи Пенсійного фонду, страхові компанії тощо, які використовують отриману інформацію для реалізації власних цілей.

Оскільки медичний заклад для своєї діяльності використовує різного роду інформацію, що містить персональні дані, в закладі можуть ство-рюватися декілька видів баз. Так, інформація про пацієнтів, отримана з історій хвороб, амбулаторних карток пацієнтів, може слугувати під-ґрунтям для бази «Пацієнти». Персональні відомості, отримані з трудо-вих книжок та особистих справ працівників – медичного та технічного персоналу можуть бути покладені в основу бази «Співробітники», також можуть формуватися бази «Студенти», «Інтерни» та ін. Кількість баз та їх назви визначає сам заклад охорони здоров’я.

Забезпечити захист персональних відомостей можна шляхом укла-дення договору між кандидатом і лікувальною установою, який, зо-крема, повинен містити такі положення:

1) мета отримання доступу до персональних даних;2) порядок доступу до персональних даних, зокрема, щодо покла-

дання на кандидата зобов’язання стосовно забезпечення виконання вимог Закону та підтвердження спроможності їх забезпечення (ч. 2 ст. 16 Закону);

3) порядок використання персональних даних, отриманих у науко-вих цілях (ч. 9 ст. 6 Закону) [5].


31

Чинність Закону поширюється на всіх суб’єктів, які провадять медичну діяльність відповідно до чинного законодавства незалежно від форми власності.

У разі порушення Закону заклади охорони здоров’я несуть цивільну, адміністративну і кримінальну відповідальність.

Контролює дотримання прав людини на захист персональних даних уповноважений державний орган з питань захисту персональних даних.

1. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 20.

2. Савицкая А.Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачева-нием / А.Н. Савицкая. – Львов, 1982. – 196 с.

3. Стеценко С.Г. Медичне право України : підруч. / С.Г. Стеценко, В.Ю. Сте-ценко, І.Я. Сенюта; за заг. ред. С.Г. Стеценка. – К., 2008. – 507 с.

4. Про захист персональних даних : Закон України від 01 червня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 34. – Ст. 481.

5. Державна служба України з питань захисту персональних даних : Лист від 16 березня 2012 р. № 137 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.buhgalteria.com.ua/baza/ListDSZPD137.doc.

Коробцова Н.

Учреждения здравоохранения как участники отношений по защите персональных данных

Рассматриваются основные задачи учреждений здравоохранения в сфере медицинского обслуживания населения. Исследуются вопро-сы получения, обработки, хранения конфиденциальной информации, полученной учреждениями здравоохранения при осуществлении ими медицинской деятельности и оказании медицинских услуг. Охаракте-ризован Закон Украины «О защите персональных данных», освещены цели сбора и обработки персональных данных в учреждении здраво-охранения, проанализированы объекты защиты, выкристаллизованы субъекты, владельцы и распорядители базы персональных данных.

Исследуются различные базы персональных данных в пределах учреждения здравоохранения, количество и название которых выби-рается по усмотрению учреждения, в частности, сделано предложение по формированию баз данных «Пациент», «Сотрудники», «Интерны». Раскрыты режим соблюдения конфиденциальности данных, возмож-ность предоставления информации третьим лицам.

Предлагается обеспечить защиту персональных данных путем заклю-чения гражданско-правового договора между субъектом персональных данных и лечебным учреждением.

Ключевые слова: учреждение здравоохранения, конфиденциальная информация, персональные данные, пациент.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

32

Korobtsova N.

Health Care Facilities as Participants of Relations Connected with Personal Data Protection

Main tasks of the health care facilities in the sphere of medical ser-vices provision were analyzed. The issues of obtaining, processing and storing of confidential information, which was received by the health care facilities in the course of medical care provision was elucidated. The law of Ukraine “On Personal Data Protection” was analyzed and objectives of collecting and processing of personal data in the health care facility were elucidated. Objects of protection were analyzed. Subjects of these relations in particular possessors and managers of personal data were highlighted.

Different databases which are processed in the health care facilities and the quantity and name of which should be chosen by the health care facility itself were researched. The author suggested introducing a data-base “Patients”, “Employees”, “Interns”. Further the author elucidated the regime of observing confidentiality of data and possibility of disclosing these data to other persons.

Key words: health care facility, confidential information, personal data, patient.


33

ТРАНСПЛАНТАЦІЯ ОРГАНІВ ПОМЕРЛОЇ ЛЮДИНИ: ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ

ПАШКОВ В.

доктор юридичних наук, доцент, провідний науковий співробітник НДІ правового забезпечення інноваційного розвитку НАПрН України, завідувач кафедри приватного права Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Досліджено питання надання такого специфічного виду медич-них послуг, як трансплантація. Аналізуються правовідносини, що виникають при вилученні анатомічних матеріалів померлої людини. Висвітлено можливості вилучення анатомічних матеріалів у контексті різних законодавчих актів.

Ключові слова: трансплантація, донор, реципієнт, анатомічні матеріали, правовий режим медичної діяльності, клонування.

Постановка проблеми. Діяльність закладів охорони здоров’я із за-безпечення життя та здоров’я громадян як найвищої соціальної цінності визнана одним з пріоритетних напрямів державної політики у сфері охорони здоров’я. Реалізація цієї соціальної функції держави щільно пов’язана з реалізацією соціальної спрямованості економіки, що випли-ває з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність і передбачає дотримання конституційних основ право-порядку у сфері господарювання (ст. 5 Господарського кодексу України (далі – ГК України)), провадження соціальної політики, спрямованої на задоволення та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарю-вання і споживачів (ст. 9 ГК України). Однак якщо досліджувати окремі види медичних послуг, наприклад, при трансплантації, зокрема, при ви-лученні анатомічних матеріалів у померлої особи, то набуває виразності класична суперечність між пріоритетністю публічних і приватних інте-ресів. Прискіплива увага суспільства до цього питання, а також безліч проблем, що його супроводжують, вимагають переосмислення багатьох теоретико-правових розробок у сфері забезпечення охорони здоров’я.

Проблему трансплантації сьогодні слід розглядати з медичної (біо-логічної), філософської, морально-етичної та правової точок зору. Пра-вовий аспект цієї проблематики полягає у такому.

Трансплантація органів стосується передусім нагальних проблем життя і здоров’я громадян. Водночас повільна регламентація право-відносин у сфері охорони здоров’я з точки зору різних галузей права

© Пашков В., 2014

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

34

негативно впливає на практику правозастосування. Наприклад, права та обов’язки таких учасників правовідносин у сфері охорони здоров’я, як донор і реципієнт, доктринально належать до цивільно-правових. Особливе значення має правовий режим трансплантатів як об’єктів майнових прав, а виходячи з цього, і правовий режим провадження відповідного виду медичної діяльності та спеціальний господарсько-правовий статус закладів охорони здоров’я, яким надано право про-вадження такої діяльності.

Описані особливості визначають, по-перше, характер правової регла-ментації відносин у цьому сегменті сфери охорони здоров’я, а по-друге, відмінність трансплантації від інших видів медичних послуг.

Загалом аналіз тієї частини українського законодавства, яка стосу-ється права на охорону здоров’я і, зокрема, при здійсненні транспланта-ції органів, дає підстави для висновку про те, що воно є сукупністю норм різних інститутів і галузей права, які регулюють публічний і приватний аспекти відповідних суспільних відносин. Але саме цей факт зумовлює наявність численних дефектів у правовому регулюванні відносин, що виникають при наданні такого специфічного виду медичних послуг і, відповідно, низьку ефективність такого регулювання. Саме тому постає необхідність, спираючись на усталену методологію, поєднати правове регулювання різних за типом правовідносин в одному господарсько-пра-вовому механізмі, щоб забезпечити ефективність реалізації суспільних відносин при здійсненні трансплантації.

Теорія і практика сучасної системи охорони здоров’я переконливо свідчать, що скористатися своїми правами на охорону здоров’я громадя-ни можуть лише за умов розвинених суспільних відносин. Саме їх слід враховувати, вивчаючи співвідношення суспільства, держави та права. Як наслідок, відповідно до нової домінанти соціально-економічних від-носин, зростають роль і значення тих соціальних функцій держави, які регулюються господарським правом і безпосередньо забезпечують здоров’я громадян.

Аналіз сучасних досліджень і публікацій. Окремі правові аспекти господарських відносин у різних галузях народного господарства висвіт-лені в публікаціях таких науковців, як О.М. Вінник, Д.В. Задихайло, В.К. Мамутов, О.П. Подцерковний, В.А. Устименко, О.В. Шаповалова, В.С. Щербина. Р.А. Майданик, І.Я. Сенюта, С.Г. Стеценко, Р.О. Стефан-чук, які досліджували правовідносини безпосередньо у сфері надання медичних послуг з точки зору різних галузей права, що свідчить про відсутність єдиної правової парадигми в цій сфері.

Формулювання цілей. Метою цієї статті є визначення сутності правовідносин, які виникають при наданні такого специфічного виду медичних послуг, як трансплантація.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», трансплантація – це спеціальний метод лікування, що полягає в пере-садці реципієнтові органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини.

Законодавець у Законі Україні «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» оперує такими поняттями:


35

анатомічні матеріали – органи, тканини, анатомічні утворення, клітини людини або тварини; гомотрансплантати – анатомічні матеріали люди-ни, призначені для трансплантації; біоімплантати – засоби медичного призначення, виготовлені з анатомічних матеріалів померлих людей; ксенотрансплантати – анатомічні матеріали тварини, призначені для трансплантації; фетальні матеріали – анатомічні матеріали мертвого ембріона (плода) людини.

Специфічність медичної діяльності у сфері трансплантації визначає специфічність моделі організації такої діяльності, що, своєю чергою, вимагає точного визначення форм і змісту як публічно-правового регу-лювання відносин у сфері трансплантології, так і його приватноправо-вого регулювання.

Обов’язковими умовами застосування трансплантації як методу лікування є медичні показання і згода поінформованого реципієнта лише у випадках, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров’я реципієнта іншими методами лікування неможливе.

Виходячи з цього, критерієм ефективності державного регулювання повинна слугувати швидкість досягнення мети медичної діяльності в державному секторі медичних послуг – задоволення попиту на тран-сплантати для пацієнтів, у тому числі забезпечення прав донора і ре-ципієнта на здоров’я та життя. Отже, державне регулювання медичної діяльності у сфері трансплантації покликане забезпечити виконання таких завдань: захист прав учасників медичної діяльності у сфері трансплантації, і не лише донора та реципієнта, а й медичних пра-цівників, які провадять таку діяльність; державна підтримка такої діяльності у сфері охорони здоров’я; забезпечення відповідного багато-ступеневого державного контролю за цим видом діяльності.

Важливим завданням є визначення особливостей правового механіз-му медичної діяльності у сфері трансплантації у контексті збереження приватного інтересу його головних учасників, а саме донора та реци-пієнта, а також урегульованості цього виду діяльності з боку держави, що покликана забезпечити публічні інтереси, які виникають.

Питанням правового регулювання права на трансплантацію, крім Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» та Основ законодавства України про охорону здо-ров’я (ст. 47), у межах цивільного права присвячені положення ст. 270 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) (види особистих немайнових прав) – у контексті регламентації права на життя, права на охорону здоров’я; ст. 281 ЦК України (право на життя); ст. 283 ЦК України (право на охорону здоров’я); ст. 284 ЦК України (право на медичну допомогу); ст. 289 ЦК України (право на особисту недо-торканність) – у контексті права розпоряджатися після своєї смерті органами й іншими анатомічними матеріалами тіла; ст. 290 ЦК Укра-їни (право на донорство). Правові норми, що стосуються донорства та трансплантації, містить також Сімейний кодекс України, зокрема, ст. 123 (визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка). Зокрема, штучне запліднення та операції з імплантації зародка в організм жінки можна здійснювати лише в режимі реалізації права на донорство та трансплантацію.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

36

Правову відповідальність за вчинення суспільно небезпечних ді-янь у сфері донорства та трансплантації регламентує Кримінальний кодекс України. Однак правові норми кримінального законодавства, які закріплюють відповідальність за порушення права на донорство та трансплантацію, мають характер посилання, тобто передбачають звернення до спеціальних правових норм, що регламентують реалі-зацію суб’єктивних прав у цій сфері. Наприклад, чинне кримінальне законодавство передбачає такі склади злочинів у сфері протиправних суспільно небезпечних діянь проти життя та здоров’я особи в контексті трансплантації: ст. 143 Кримінального кодексу України (далі – КК Укра-їни) (порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини); ст. 144 КК України (насильницьке донорство).

Загалом взяття анатомічних матеріалів як у живого донора, так і в фізичної особи, що померла, допускається за певних умов. До речі, фахівці надають перевагу живому донорству, мотивуючи свою позицію вищим відсотком виживання реципієнтів [1].

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа. Своєю чергою, згідно зі ст. 6 цього ж Закону, у випадках, коли реципієнт не досяг п’ятнадцятирічного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згоди об’єктивно інформованих його батьків чи інших законних пред-ставників. Щодо осіб віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згоди об’єктивно інформованих реципієнтів, об’єктивно інформованих їхніх батьків чи інших законних представників. Хоча законодавець припускає, що у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна.

Отже, провадження діяльності у сфері трансплантації анатоміч-них матеріалів законодавець пов’язує з питаннями правоздатності та дієздатності як донора, так і реципієнта.

Як гомотрансплантат від живого донора може бути взятий лише один із парних органів чи частина органа, або частина іншого анато-мічного матеріалу. Взяття гомотрансплантата у живого донора дозво-ляється на підставі висновку консиліуму лікарів відповідного закладу охорони здоров’я чи наукової установи після всебічного медичного обстеження донора і за умови, що заподіяна здоров’ю донора шкода буде менша за небезпеку для життя, що загрожує реципієнту. Взяття гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племін-ник, племінниця). Не допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які: утримуються у місцях відбування покарань; страждають на тяжкі психічні розлади; мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров’ю. Згідно зі ст. 13 цього Закону, в живого донора може бути взято гомотрансплантат лише на підставі його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примушування


37

після надання йому лікуючим лікарем об’єктивної інформації про мож-ливі ускладнення для його здоров’я, а також про його права у зв’язку з виконанням донорської функції.

Отже, законодавець забезпечує встановлення особливого правового режиму провадження медичної діяльності у сфері трансплантації, на такій її стадії, як взяття гомотрансплантата в живого донора, з одно-го боку, шляхом забезпечення вільного волевиявлення живого донора, з іншого, – шляхом запровадження окремих обмежень щодо дієздатності живого донора, його правового статусу та стану здоров’я.

Однак, як уже зазначалося, в організаторів охорони здоров’я в Україні найбільший інтерес викликає питання відбору анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, що померла.

Проблема дефіциту органів для пересадки залишається актуальною практично для всіх країн світу, однак показники співвідношення кіль-кості таких органів і чисельності населення країни суттєво різняться і залежать від правової та соціальної конструкції донорських систем, а також від доходів населення і ступеня їх соціальної захищеності. Саме тому в основу різних моделей донорських систем покладені різні критерії: по-перше, оплатність або безоплатність донорства; по-друге, отримання дозволів на трансплантацію органів. Наприклад, в Ірані, де чинний критерій оплатності донорства, очікувати пересадки органів пацієнтам не доводиться [5, с. 4]. Однак новелою Декларації стосовно трансплантації людських органів, прийнятої Всесвітньою медичною асамблеєю в жовтні 1987 р., є саме безоплатність трансплантації.

Відповідно до цього критерію, ч. 3 ст. 47 Основ законодавства України про охорону здоров’я регламентує, що взяття органів та інших анатоміч-них матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, передбачених законом. Згідно з Законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» (ст. 16), кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду чи незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згоди подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієз-датних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згоди їхніх законних представників. Взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для трансплантації та (або) для виготовлення біоімплан-татів не допускається, якщо за життя ця особа зробила заяву про незгоду бути донором. У померлої повнолітньої дієздатної особи, заяви якої про донорство немає, а також у неповнолітніх, обмежено дієздатних і неді-єздатних осіб взяття анатомічних матеріалів не допускається, якщо на це не отримано або неможливо отримати згоду подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті осіб.

За таких умов, з правової точки зору, має місце так звана пре-зумпція незгоди, що передбачає прижиттєве розпорядження донора або згоду членів його сім’ї після його смерті. І хоча ця правова кон-струкція щодо взяття органів, окрім України, застосовується у деяких розвинених країнах, зокрема, в США, Великій Британії, Нідерландах, Німеччині, Японії, фахівці вважають її недосконалою, такою, що суттє-

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

38

во погіршує стан надання медичної допомоги, зокрема щодо пересадки органів людини. Саме це зумовило розробку чергового проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» (щодо встановлення правовідносин, умов і порядку застосування трансплантації), в якому запропонована інша юридична модель взяття анатомічних матеріалів померлої людини, а саме із застосуванням принципу презумпції згоди.

Юридична модель презумпції згоди передбачає, що в разі, якщо людина за життя не повідомляла про свою відмову від трансплантації своїх органів, вважається, що після смерті її органи можуть бути ви-користані як донорські, при цьому отримувати згоду родичів померлого не потрібно. Презумпція згоди закладена в законодавстві Росії, Іспанії, Фінляндії, Португалії, Австрії, Греції, Франції, Бельгії [2]. Громадяни цих країн фіксують свою незгоду у спеціальних базах даних, передбачена можливість її відкликання. У разі раптової смерті людини перевіряють, чи не значиться ім’я померлого в цій базі, і лише після цього медич-ні працівники, дотримуючись встановленої процедури, мають право на взяття анатомічних матеріалів померлої людини без узгодження з будь-ким [3].

Так, відповідно до Закону РФ «Про трансплантацію органів та (або) тканин людини», підставою для взяття органів або тканин померлої людини з метою трансплантації є дозвіл головного лікаря закладу охорони здоров’я, за винятком випадків, коли на момент вилучення органів або тканин медичний заклад був повідомлений про те, що за життя сама людина або її близькі родичі чи законні представники за-явили про свою незгоду з вилученням органів або тканин після смерті для трансплантації реципієнту.

Водночас у Законі РФ «Про поховання та похоронну справу» декла-рується юридична модель презумпції незгоди. Згідно з положеннями цього законодавчого акта, волевиявлення померлої особи, висловлене в письмовій формі або усно за присутності свідків, є обов’язковою умовою дозволу на взяття анатомічних матеріалів або тканин. Без такого воле-виявлення право на дозвіл щодо зазначених дій мають подружжя або інші близькі родичі. Відповідно до цієї норми, розпоряджатися тілом померлого мають право родичі, законні представники померлого, а за їх відсутності – інші особи, що взяли на себе обов’язок поховати по-мерлого, за винятком медичних працівників. Як наслідок неоднозначне тлумачення норм законодавства призводить до судового переслідування медичних працівників [4].

Згідно з ч. 10 ст. 6 Закону України «Про поховання та похорону справу», якщо волевиявлення померлого нема, вилучення органів та/або тканин тіла здійснюється з дозволу чоловіка, дружини, близьких ро-дичів (батьків, дітей, сестри, брата, діда, баби, онуків), іншої особи, яка взяла на себе зобов’язання поховати померлого та має відповідне свідоцтво про смерть.

Застосування у транспланталогії такого правового принципу, як презумпція згоди, на нашу думку, суперечить п. 5 Декларації стосовно трансплантації людських органів, прийнятої Всесвітньою медичною асамблеєю в 1987 р.


39

Крім того, як свідчить практика різних країн, різниця у право-вому регулюванні взяття анатомічних матеріалів у померлої людини на кількість пересадок органів суттєво не впливає. Наприклад, у США чинний такий самий принцип презумпції незгоди, як і в Україні, од-нак, завдяки чіткій організації всього процесу трансплантації, щороку виконується близько 23 тис. пересадок органів, з них близько 18 тис. – трупних і близько 5 тис. – від родинних донорів [6, с. 109]. Водночас у РФ, де чинний принцип презумпції згоди, протягом року виконується значно менше пересадок органів від померлої людини – близько 450 [4]. В Україні ж виконується не більше 120 пересадок органів на рік [7]. Оцінюючи цю інформацію, необхідно врахувати кількість населення в Україні і РФ.

Як наслідок постає запитання: чи існує необхідність змінювати принцип презумпції взяття анатомічних органів померлої людини?

Цікаво, що винесений на обговорення в Україні черговий законопро-ект щодо трансплантації органів у частині зміни принципу презумпції фактично ідентичний чинному Закону РФ «Про трансплантацію органів та (або) тканин людини». Відомо, що в РФ в травні 2013 р. був підго-товлений інший законопроект «Про донорство органів, частин органів людини і їх трансплантації (пересадки)», яким фактично скасовується принцип презумпції згоди [8].

Зміни принципу презумпції в Україні не підтримують деякі орга-нізатори медичної справи, пропонуючи натомість більш цивілізовані шляхи вирішення проблеми, зокрема, запровадження соціальних ком-пенсаторів для живих донорів, як в інших розвинених країнах світу [9].

Упровадження змін вимагає також створення умов для докумен-тальної фіксації згоди фізичної особи на можливу трансплантацію у випадку смерті, зокрема для водіїв транспортних засобів тощо.

Очікують дослідження особливості правового статусу закладів охо-рони здоров’я, які можуть провадити діяльність у сфері трансплантації. Так, відповідно до Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» (ст. 8, 9), діяльність, пов’язану з трансплантацією, можуть провадити акредитовані в передбаченому законодавством України порядку державні та комунальні заклади охо-рони здоров’я і державні наукові установи за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Включені до цього переліку заклади охорони здоров’я та наукові установи повинні мати необхідні матеріально-технічну базу, обладнання та кваліфікованих працівників. Вимоги до матеріально-технічної бази, обладнання, підготовки та кваліфікації працівників цих закладів та установ встановлює МОЗ України. Воно ж здійснює керівництво закла-дами та установами, які провадять діяльність, пов’язану з трансплан-тацією, контролює їх, забезпечує інформаційно та методично.

При цьому державні та комунальні заклади охорони здоров’я і державні наукові установи можуть бути акредитовані для застосування трансплантації та провадження іншої, пов’язаної з нею діяльності: взят-тя гомотрансплантатів у живих донорів; взяття анатомічних матеріалів у померлих донорів; зберігання і перевезення анатомічних матеріалів людини; виготовлення біоімплантатів.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

40

Перелік державних і комунальних закладів охорони здоров’я і державних наукових установ, які мають право провадити діяльність, пов’язану з трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині, за видами діяльності затверджений постановою Кабінетом Мі-ністрів України від 24.04.2000 р. № 695.

Отже, спеціальними суб’єктами відносин у сфері трансплантації є державні та комунальні заклади охорони здоров’я та належним чином акредитовані наукові установи, перелік яких затверджений КМУ. Організаційно-господарські повноваження щодо діяльності у сфері трансплантації покладені на МОЗ України.

Для виконання Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» МОЗ України підготувало наказ від 25.09.2000 р. № 226 «Про затвердження нормативно-правових до-кументів з питань трансплантації». Зокрема, цим наказом затверджено Інструкцію щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку; Інструкцію щодо вилучення органів людини в донора-трупа; Інструк-цію щодо вилучення анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів у донора-трупа; Перелік органів людини, дозволених до вилучення у донора-трупа; Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини; Інструкція щодо виготовлення біоімплантантів; Умови забезпечення збереження анато-мічних матеріалів під час їх перевезення.

Для забезпечення права людини на життя важливою є Інструкція щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку. Саме сумніви щодо моменту встановлення смерті особи спонукали деякі країни від-мовитися від процедури вилучення анатомічних матеріалів у померлої людини. Щоб встановити момент настання смерті, лікар повинен був вдатися до способу спостереження, який ніколи б не застосовував в умовах надання класичної медичної допомоги. І саме цей момент може викликати сумніви в добросовісності лікаря, зацікавленого у здійсненні трансплантації.

Можливо, саме тому деякі організатори медичної справи оптималь-ним способом вирішення біоетичних проблем трансплантації вважають терапевтичне клонування органів і тканин на основі використання генетичних технологій [10].

Висновки. Надання такого специфічного виду медичних послуг, як трансплантація, вимагає застосування спеціального правового режиму господарювання, безперешкодної реалізації учасниками правовідносин своїх інтересів.

Державна політика у сфері надання специфічних видів медичних послуг, зокрема трансплантації, може передбачати створення від-повідної системи з особливим порядком організації та провадження господарської діяльності з метою балансування публічних і приватних інтересів шляхом запровадження обмежень та/чи заохочень для учас-ників правовідносин, що передбачає також створення системи дієвого державного нагляду.

На нашу думку, в межах Закону України «Про заборону репродук-тивного клонування людини» слід зважити можливості клонування органів людини.


41

1. Галковська Т. Двісті тисяч доларів за нирку! Хто більше? Трансплантоло-ги переходять на економічні методи стимулювання донорства / Т. Галковська // Дзеркало тижня. – 2003. – 11 січ.

2. Комаров А.А. Презумпция согласия в отечественной трансплантологии: правовые, медицинские, этические и религиозные подходы / А.А. Комаров, Ф.В. Исмагилов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:www.lib.tsu.ru/mminfo/000063105/329/image/329_123.pdf

3. Кирилюк В.І. Кримінологічні проблеми трансплантології / В.І. Кирилюк // Митна справа. – 2011. – № 476(76). – Ч. 2. – С. 250–258.

4. Пищита А.Н. Защита прав пациентов в трансплантологии / А.Н. Пищита //Матеріали II Всеукр. наук.-практ. конф. «Медичне право України: правовий статус пацієнтів України, його законодавче забезпечення (генезис, розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення)». – Львів, 2008. – С. 240–244.

5. Караева О. Донорство органов: проблемы и переспективы развития в Росии / О. Караева; Аналитический центр Юрия Левады. – М., 2013. – 72 с.

6. Стеценко С.Г. Медичне право України (правові засади трансплантації ор-ганів і тканин людини) : [монографія] / С.Г. Стеценко, О.Г. Пелагеша. – К.: Атіка, 2013. – 144 с.

7. В Україні щороку роблять не більше ніж 120 операцій з транспланта-ції органів. – МОЗ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zik.ua/ua/news/2013/06/02/411891

8. Багликова И. Новый закон для мёртвых или для живых? / И. Багликова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://doctorpiter.ru/articles/6462/

9. Мамона О. Новый закон о трансплантации органов: почему ученые говорят о «презумпции осторожности»? / О. Мамона [Електронний ресурс]. – Режим дос-тупу: http://2010.orthodoxy.org.ua/node/60886

10. Самойлова А.С. Биоэтика в трансплантологии: моральный, правовой и религиозный аспекты проблемы / А.С. Самойлова, Е.К. Овсянникова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sibac.info/index.php/2009-07-01-10-21-16/6331-2013-02-10-09-59-10

Пашков В.

Трансплантация органов умершего человека: хозяйственно-правовая регламентация

Исследованы вопросы предоставления такого специфического вида медицинских услуг, как трансплантация. Проведен анализ правоот-ношений, возникающих при извлечении анатомических материалов умершего человека. Вопросы возможности извлечения анатомических материалов рассмотрены в контексте различных законодательных актов. Особое внимание уделяется характеристике Гражданского и Хозяйствен-ного кодексов Украины, Закона Украины «О трансплантации органов и других анатомических материалов человека».

Освещены контраверсионные вопросы «презумпции согласия» и «презумпции несогласия» в сфере трансплантологии и целесообразно-сти внесения изменений в национальное законодательство Украины. Проанализированы проектное отечественное законодательство и опыт зарубежных стран в данном контексте, в частности, РФ, США. Изло-жен доктринальный подход к возможной трансформации в Украине «несогласия в согласия» с выкристаллизацией альтернативных предло-жений по терапевтическому клонированию органов и тканей на основе использования генетических технологий.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

42

Ключевые слова: трансплантация, донор, реципиент, анатомические материалы, правовой режим медицинской деятельности, клонирование.

Pashkov V.

Transplantation of Organs of a Deceased Person: Legal and Economic Regulation

The problems regarding the provision of such a specific type of medical services as transplantation were researched. Analyses of the legal relations, which arise during the process of anatomical materials of deceased person extraction was carried out. The possibility of anatomical materials extraction was considered in the context of different laws. Special attention was paid to characteristics of a Civil and Commercial codes of Ukraine, Law of Ukraine «On Transplantation of Organs and other Anatomic Human Tissues».

Controversial issues of a «presumption of consent» and «presumption of non-consent» in the sphere of transplantology and advisability of making amendments to the national laws of Ukraine were elucidated. National draft laws and experience of foreign states in particular Russian Federation and USA in this context was analyzed. A doctrinal approach to the ability of transformation of «non-consent to consent» was researched in conjunction with making alternative proposals as regards to therapeutic cloning of or-gans and tissues on the basis of genetic technologies application.

Key words: transplantation, donor, recipient, anatomical materials, the legal regime of medical activity, cloning.


43

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БІОМЕДИЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ*

РОМАНОВСЬКИЙ Г.

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права Пензенського державного університету, голова Комісії з питань помилування при губернаторі Пензенської області

РОМАНОВСЬКА О.

доктор юридичних наук, професор, професор кафедри приватного і публічного права Пензенського державного університету, член кваліфікаційної колегії суддів Пензенської області

Внаслідок активізації комплексних досліджень на межі юри-дичних наук формується нова галузь – біомедичне право, яке розглядається в контексті медичного права – консенсусу між пра-вознавством, медициною та етикою. Детально охарактеризовані біотехнології, особливості їх правового регулювання у Російській Федерації, необхідність нормативного вдосконалення шляхом прий-няття спеціальних законів і пов’язані з цим проблеми. Аналізують-ся міжнародні нормативно-правові акти, що визначають правові основи обігу біомедичних технологій та етичні документи, які також входять до правової бази регулювання біомедицини. Відзна-чено позитивні зрушення у модернізації законодавства Російської Федерації, що частково стосуються біомедичного майбутнього, а саме: проект Федерального закону «Про донорство органів, частин органів людини та трансплантацію».

Ключові слова: біомедичні технології, медичне право, біоетика, допоміжні репродуктивні технології, трансплантація і донорство, права людини.

* Публікація підготовлена в межах підтриманого РГНФ наукового про-екту № 13-03-00132.

© Романовський Г., Романовська О., 2014

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

44

Медицина продовжує розвиватися. Кожного дня з’являється нова інформація про її досягнення, що підштовхує людство до вирішення глобальних проблем: від пошуку нової методики лікування онкологіч-них захворювань аж до пошуку «еліксиру молодості». «Підігрівають» обговорення озвучені подробиці невдалого лікування деяких «зірок шоу-бізнесу» під девізом «Стовбурові клітини прискорили відхід з життя!». Більшість суперечок, чуток, домислів, як і цілком заслуже-них вихвалянь, викликають біомедичні технології (біотехнології). За-раз навіть необізнаний читач, почувши про появу загадкового вірусу, стежить за тим, чи змогли вчені розшифрувати його геном. Зрозуміло, що занурившись у проблему, «зазирнувши» в її молекулярну формулу, можна знайти її адекватне вирішення. Проте такий глибинний підхід відкриває шлях для зміни природи людини: з розкриттям таємниці будови клітини мимохіть зростає спокуса відкоригувати її не лише в медичних, а й у соціальних цілях. Треба врахувати і те, що людство не полишає ідеї «вирощування» кращих з кращих. Досить згадати діалог з «Держави» Платона, в основу якого покладено прагнення людини до збереження і розведення цінних порід тварин, що супроводжується знищенням непотрібного потомства. Висновок простий: «Найкращі чоловіки повинні здебільшого поєднуватися з найкращими жінками, а гірші, навпаки, з найгіршими... потомство кращих чоловіків і жінок слід виховувати, а потомство гірших – ні, якщо хочемо, щоб наше стадо було добірним» [1, c. 235].

Саме досягнення у галузі розвитку біотехнологій дають змогу за-пропонувати принципово новий перспективний напрям: вирішення практично всіх проблем біологічним шляхом. Його дотичність до самої істоти людини змушує юриспруденцію реагувати на мінливу дійсність. Водночас світове співтовариство визнає, що традиційних норм і ме-ханізмів вже недостатньо. Як відзначають Е. Згречча і В. Тамбоне, відкриття останніх років «засвідчивши, що в сфері генної інженерії з’явилася страшна за своїми наслідками можливість створення біоло-гічної зброї та зміни статусу різних форм життя, видів тварин і людей, набули величезного резонансу і породили ідеї та страхи катастрофічного характеру» [2, c. 4].

Під біотехнологіями традиційно розуміють комплексні процедури, спрямовані на створення нових біологічних об’єктів і їх продуктів, спроможних викликати певний діагностичний, лікувальний або профі-лактичний ефект при застосуванні в медичній практиці. Поняття «біо-медичні технології» охоплює репродуктивні технології, регенеративну медицину, експерименти з ембріональними стовбуровими клітинами, використання пуповинної крові в медичних цілях та ін. Кожна з пере-лічених технологій зумовлює комплекс правових та етичних проблем, які вимагають вирішення.

Внаслідок активізації комплексних досліджень на межі юридичних і неюридичних наук формується нова галузь – біомедичне право. Влас-ну предметологію «відвойовує» медичне право як таке, що передбачає знання зі сфери правознавства і зі сфери медицини та етики. Вже по-бачили світ перші підручники під такою назвою, відбулися конференції, російська видавнича група «Юрист» випускає однойменний журнал (в


45

Україні видається журнал з аналогічною назвою), створена Асоціація медичного права РФ. Продовженням диференціації стала поява біоме-дичного права. Як зазначає Ю.Д. Сергєєв, «термін медичне право», що має величезне значення для становлення й розвитку нової галузі пра-вової науки, в найближчому майбутньому доведеться трансформувати з метою узгодження з обсягом проблем регулювання і вимогами часу. «Вважаю, що вже сьогодні маємо підстави говорити про «майбутнє медичного права», нові концепції і новий ширший за обсягом термін «біомедичне право». У Росії стрімко розвивається самостійна галузь права – медичне право, розширюючи свої горизонти й опановуючи нові правові простори, трансформуючись у процесі становлення, видо-змінюючись, набуваючи дедалі більшої багатоаспектності, і тим самим переконливо демонструє свою життєздатність, наукову аргументованість і значущість» [3].

На шляху реалізації таких далекосяжних планів постають об’єктивні перешкоди. По-перше, у прихильників нової галузі – медичного пра-ва – є чимало опонентів. З часом кількість прихильників біомедич-ного права може зменшитися через невирішеність питання з базовою галуззю. По-друге, діалог між медиками та юристами (принаймні, в Росії) не налагоджено. Про це можна багато писати, шукати винних, але сама проблема залишається не вирішеною. Як наслідок: немає за-гального порозуміння стосовно того, чого очікує медицина від права. Це підтверджує і «Концепція розвитку охорони здоров’я в Російській Федерації до 2020 року», текст якої розміщений на сайті Міністерства охорони здоров’я і соціального розвитку РФ. Цей документ, зокрема його частина, що стосується правового забезпечення, зазнав жорсткої критики, основними аргументами якої є безсистемність, вибірковість, необдуманість [4]. По-третє, в межах дискусії про появу нової галузі законодавства насамперед слід звернути увагу на саму назву цієї галу-зі. У Російській Федерації чинний Класифікатор правових актів, за-тверджений Указом Президента РФ від 15 березня 2000 р. № 511 [5]. У Класифікаторі є позиція «140.000.000 Охорона здоров’я. Фізична культура і спорт. Туризм», яка в структурі «Охорона здоров’я» поєднує низку елементів, що стосуються переважно організації охорони здоров’я. Рубрика має кілька недоліків: 1) у класифікаторі не вживається термін «медичне право» (про біомедичне право взагалі не йдеться); 2) основна позиція об’єднана з такими елементами, як «фізична культура і спорт» і «туризм», що випливає з їх загальної соціальної спрямованості, але «розмиває» обґрунтування виникнення саме медичного права; 3 ) еле-менти класифікатора вказують на етатистський підхід, оскільки висвіт-люють питання організації охорони здоров’я з точки зору керованості державою, але не містять навіть згадки про такі значущі об’єкти регу-лювання, як права пацієнта, відповідальність медперсоналу, біоетика, правовий статус лікаря.

При цьому деякі автори пропонують вживати термін «право охо-рони здоров’я» і виокремити «санітарне законодавство». Ю.Д. Сергєєв зазначає, що теоретично вживання терміна «медичне право» юридич-но коректне тільки для позначення правових відносин між лікарем і (або) медичним закладом, з одного боку, і пацієнтом – з іншого. Усі

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

46

суспільні відносини у сфері охорони здоров’я, що виходять за ці межі, охоплюються ширшим поняттям законодавства про охорону здоров’я [6]. Наші українські колеги, визнаючи існування тенденції до відмежування медичного права як самостійної галузі права, відзначають, що зараз медичне право як галузь у системі права України перебуває на стадії формування. на стадії формування перебуває і наука медичного пра-ва [7]. Незважаючи на те, що медичне право потрібне як юристам, так і медикам, державними освітніми стандартами як для юридичних, так і медичних спеціальностей викладання медичного права не передбаче-но. Система курсу медичного права для юристів, природно, повинна відрізнятися від курсу підготовки медичного персоналу з однойменної дисципліни, хоча дехто вважає, що медичне право – «відносно молода галузь права, яка є частиною правової та медичної науки» [8]. Нав-чальними програмами медичних вишів передбачена інша обов’язкова дисципліна – «біоетика». Біоетика як наука активно розвивається і розвивається набагато активніше, ніж юриспруденція. Ю.Д. Сергєєв і А.А. Мохов висловили думку про те, що норми біоетики обґрунтовано можна розглядати як нетрадиційні джерела медичного права. Постала практична необхідність обміркованого, виваженого спрямування низки найгостріших, соціально значущих біоетичних проблем (наприклад, правил використання стовбурових клітин, клонування, застосування на-нотехнологій) у русло медичного права [9]. На юридичних факультетах деяких вищих навчальних закладів країни викладається предмет «Кри-мінальне право і біоетика». Опублікована ґрунтовна монографія з цього питання Н.Є. Крилової [10]. Водночас все це засвідчує актуальність взаємовідносин таких категорій, як «біоетика» та «біомедичне право», на що в сучасній російській юриспруденції поки мало хто звертає увагу.

Правове регулювання біомедичних технологій у нашій державі перебуває в зародковому стані (що створює додаткові труднощі для формування нової галузі – біомедичного права). Того чи іншого аспекта проблематики стосуються лише поодинокі законодавчі акти, зокрема, Федеральний закон від 5 липня 1996 р. № 86-ФЗ «Про державне регу-лювання в галузі генно-інженерної діяльності» [11], Федеральний за-кон від 3 грудня 2008 р. № 242-ФЗ «Про державну реєстрацію генома в Російській Федерації» [12]. Однак поле регулювання першого закону досить обмежене: він регулює відносини у сфері природокористування, охорони навколишнього середовища та екологічної безпеки, що виника-ють при провадженні генно-інженерної діяльності. Другий закон визнає тільки одну мету геномної реєстрації – встановлення особи людини.

Уже третій рік діє Федеральний закон від 21 листопада 2011 р. № 323-ФЗ «Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Фе-дерації» [13], що є ключовим у регулюванні будь-яких правовідносин медичної сфери. Але і його предметологія далека від біомедицини в її вузькому значенні. Закон регулює відносини, що виникають у сфері охорони здоров’я громадян у Російській Федерації, і визначає:

1) правові, організаційні та економічні засади охорони здоров’я громадян;

2) права та обов’язки людини і громадянина, окремих груп насе-лення у сфері охорони здоров’я, гарантії реалізації цих прав;


47

3) повноваження і відповідальність органів державної влади Росій-ської Федерації, органів державної влади суб’єктів Російської Федерації та органів місцевого самоврядування у сфері охорони здоров’я;

4) права та обов’язки медичних організацій, інших організацій, індивідуальних підприємців, що провадять діяльність у сфері охорони здоров’я;

5) права та обов’язки медичних і фармацевтичних працівників.Кожен з перелічених пунктів стосується біомедицини лише загалом,

при цьому жоден з них не враховує специфіки регулювання біомедич-них технологій. Наприклад, репродуктивним технологіям присвячена всього одна стаття – 55-та. Порядок застосування клітинних технологій і компонентів законом не врегульований. У законі немає норми, присвя-ченої медичному експерименту, яка існувала в чинних раніше Основах законодавства РФ про охорону здоров’я громадян. Натомість з’явилася норма, присвячена донорству органів (тканин), що змінила деякі за-гальні положення трансплантології, хоча ще не втратив чинності Закон РФ «Про трансплантацію органів і (або) тканин людини» (прийнятий 1992 р., понад 20 років тому). «Старий» закон не враховує ані сучасних досягнень, ані тих «уроків», які вітчизняна трансплантологія отримала на початку 2000-х років у вигляді надуманих кримінальних справ.

Зараз озвучуються пропозиції вирішити актуальні проблеми шля-хом ухвалення спеціальних законів. Спочатку був запропонований федеральний закон «Про біомедичні клітинні технології»: його проект, розроблений Міністерством охорони здоров’я і соціального розвитку Росії, був розміщений на сайті цього органу державної влади [14]. Винесений на обговорення у січні 2013 р. проект нового документа з уточненою назвою – «Про обіг біомедичних клітинних продуктів», судячи з предметології, став лише ще одним варіантом старого про-екту. Від розв’язання суперечливих питань законодавець ухиляється, принагідно зауваживши, що чинність законопроекту не поширюється на відносини, які виникають при розробці і виробництві лікарських засобів та медичних виробів, донорстві та трансплантації органів (їх частин), тканин і клітин людини, донорстві крові та її компонентів, відносини, які виникають при заборі та використанні цільної пуповин-ної крові людини, а також при використанні клітин і тканин людини в наукових та освітніх цілях. Водночас темами більшості наукових дискусій є саме репродуктивні технології та трансплантологія, яка стосується людини як істоти. За змістом законопроект радше нагадує технологічну інструкцію, в якій правозахисній складові й відведено дуже мало місця. Зарубіжний досвід засвідчує, що у правовому регу-люванні біомедичних технологій акцентується захист прав людини. За прикладом «далеко ходити не треба». Розроблена Всесвітньою ме-дичною асоціацією Гельсінкська декларація «Рекомендації для лікарів щодо провадження біомедичних досліджень на людях» містить такі ключові положення:

1. Біомедичні дослідження на людях повинні підпорядковуватися загальноприйнятим науковим принципам і ґрунтуватися на правильно виконаних лабораторних дослідах і експериментах на тваринах, а також на повному знанні наукової літератури.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

48

2. Біомедичні дослідження на людях повинен провадити виключно кваліфікований науковий персонал і під наглядом компетентного лікаря.

3. Кожному біомедичному дослідженню на людях повинно передува-ти ретельне зіставлення можливого ризику з очікуваними вигодами для піддослідного чи для інших осіб. Піклування про інтереси піддослідного повинно завжди переважати над інтересами науки і суспільства.

4. Лікарі повинні утримуватися від досліджень на людях, якщо вони не переконані в тому, що ризик, пов’язаний з дослідженням, можна визначити заздалегідь.

5. Публікуючи результати дослідження, лікар зобов’язаний забез-печити точність звіту.

6. Отримуючи згоду на участь у дослідженні, лікар повинен бути особливо обережним, якщо суб’єкт перебуває в залежному становищі від нього і / або може дати згоду під тиском.

7. Протокол дослідження повинен завжди містити вказівку на вра-ховані етичні міркування, а також підтвердження того, що принципів, сформульованих в цій Декларації, дотримано.

У Декларації підкреслюється, що наукові звіти про дослідження, що суперечать викладеним у ній принципам, не повинні публікуватися.

Оцінюючи можливий регулятивний вплив проекту федерального закону «Про обіг біомедичних клітинних продуктів», в спеціальному висновку Мінекономрозвитку РФ обґрунтувало необхідність створен-ня системного спеціального законодавства, яке б регулювало сектор клітинних технологій і застосування продукції клітинних технологій. Незважаючи на загальний позитивний зміст, у висновку не визначені особливості предметології проекту та відмінності від предмета актів, що регулюють обіг лікарських засобів і медичних виробів; передбачається створення адміністративних бар’єрів, спроможних знизити інвестиційну привабливість науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт у сфері біотехнологій, а також ускладнити доступ до інноваційних клі-тинних продуктів вітчизняним споживачам; чинність проекту не по-ширюється на стосунки, які виникають при донорстві і трансплантації тканин і клітин людини, а також при розробці і виробництві лікарських засобів і медичних виробів. «Однак вважаємо, що ці питання є ключо-вими для впровадження клітинних технологій у медичну практику», – наголошується в документі. Висновок містить низку інших зауважень концептуального характеру.

За умов очікування спеціального нормативного акта обіг біотехноло-гій регулюється підзаконними актами: більшість біотехнологій визна-чені наказами МОЗ РФ. Так, Наказом МОЗ РФ від 30 серпня 2012 р. № 107н «Про порядок використання допоміжних репродуктивних тех-нологій, протипоказання та обмеження їх застосування» визначено пра-вовий режим усіх допоміжних репродуктивних технологій (Інструкція про ДРТ); Наказом МОЗ РФ від 25 липня 2003 р. № 325 «Про розвиток клітинних технологій у Російській Федерації» затверджені Інструкція про заготівлю пуповинної / плацентарної крові для науково-дослідних робіт, Інструкція щодо виділення та зберігання концентрату стовбурових клітин пуповинної / плацентарної крові людини, Положення про Банк стовбурових клітин пуповинної / плацентарної крові людини.


49

Згідно з інструкцією про ДРТ, «допоміжні репродуктивні техноло-гії – це методи лікування непліддя, при застосуванні яких окремі або всі етапи запліднення і раннього розвитку ембріонів здійснюється поза материнським організмом (у тому числі з використанням донорських і (або) кріоконсервованих статевих клітин, тканин репродуктивних органів та ембріонів, а також сурогатного материнства)». Чоловіки і жінки, як ті, що перебувають у шлюбі, так і ті, що не перебувають, мають право на застосування допоміжних репродуктивних технологій за умови взаємної інформованої добровільної згоди на медичне втру-чання. Самотня жінка також має право на застосування допоміжних репродуктивних технологій за умови її інформованої добровільної згоди на медичне втручання.

Основні ДРТ, на які поширюється чинність Інструкції:– базова програма ДРТ (екстракорпоральне запліднення);– ін’єкція сперматозоїда в цитоплазму ооциту;– кріоконсервація статевих клітин, тканин репродуктивних органів

та ембріонів;– використання донорських ооцитів;– використання донорської сперми;– використання донорських ембріонів;– сурогатне материнство;– штучна інсемінація спермою чоловіка (партнера) або донора.Європейська практика свідчить про те, що ключові проблеми рег-

ламентуються, насамперед, законом: у ФРН – це Закон «Про захист ембріонів» [15], у Великій Британії – Акт про штучне запліднення і ембріологію [16], у Франції – «Про біоетику» Закон від 6 серпня 2004 р. № 2004-800. Практика регулювання підзаконним актом, що утверди-лася в Росії, зручна тим, що дає змогу оперативно реагувати на зміни, але рівню і значенню проблематики, у межах якої знаходяться базові права людини, вона не відповідає.

Не можна не згадати про те, що задекларована модернізація зако-нодавства у сфері охорони здоров’я частково стосується біомедицини майбутнього. Як позитивний приклад можна навести проект Феде-рального закону «Про донорство органів, частин органів людини і їх трансплантацію (пересадку)» [17], але і його слід відмежувати від нор-мативних актів, що порушують тему клітинних технологій. У проекті чітко визначено: «Чинність цього Закону не поширюється на відносини, які виникають при донорстві і трансплантації тканин і клітин, донор-стві крові, при обігу біомедичних клітинних продуктів, допоміжних репродуктивних технологій, при обігу лікарських засобів, розробці та виробництві медичних виробів».

Основні положення (новели) проекту:– розширений перелік органів – об’єктів донорства;– заборона ксенотрансплантації;– створення Федерального реєстру донорів органів, реципієнтів і

донорських органів людини (в медичних організаціях запроваджується посада трансплантаційного координатора);

– створення Реєстру прижиттєвих волевиявлень громадян про згоду або незгоду на вилучення їхніх органів після смерті для трансплантації потенційному реципієнту;

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

50

– створення Реєстру донорів при посмертному донорстві органів та органів, вилучених при його здійсненні для трансплантації потенцій-ному донору;

– створення Реєстру живих донорів, які надали за життя свої органи для родинної трансплантації;

– запровадження поняття «список очікування»;– поява поняття потенційного донора;– легалізація донорства органів неповнолітніх.Якщо Федеральний закон «Про донорство органів, частин органів

людини та їх трансплантацію (пересадку)» буде прийнятий, як перед-бачалося, в 2014 р., чинності він набуде не раніше 1 січня 2015 р. Ре-алізація цього нормативного акта вимагає значних фінансових витрат і організаційних зусиль. Саме лише запровадження певної кількості електронних реєстрів потребуватиме зміни парадигми трансплантології в Російській Федерації. Звичайно, дорогу здолає той, хто йде. Можна тільки схвалювати роботу, яку вже зараз розпочало Міністерство охо-рони здоров’я РФ в окресленому напрямі.

Визначаючи правові основи обігу біомедичних технологій, необхідно також звернутися до міжнародних документів. Основи правового регу-лювання поводження з геномом людини закладені прийнятою 11 лис-топада 1997 р. Генеральною конференцією ООН з питань освіти, науки і культури Загальною декларацією про геном людини і права людини. Геном у ній визнаний надбанням людства. Кожна людина має право на повагу до своєї гідності і своїх прав, незалежно від її генетичних характеристик, це означає, що особистість людини не можна зводити до генетичних характеристик, поваги вимагає її унікальність і непов-торність.

У преамбулі прийнятої 16 жовтня 2003 р. Міжнародної декларації ООН про генетичні дані людини визнається особливий статус генетичних даних людини, що полягає в їх конфіденційному характері, оскільки вони дають змогу прогнозувати генетичну схильність тієї чи іншої осо-би, і те, що наслідки такого прогнозування можуть виявитися набагато серйознішими, ніж передбачається у момент отримання даних; оскільки такі дані можуть протягом кількох поколінь суттєво впливати на сім’ю, включаючи нащадків, а в деяких випадках – і на цілі групи населення.

Прийнята 2 листопада 2001 р. Генеральною конференцією ООН з питань освіти, науки і культури резолюція 22 містить рекомендацію щодо провадження досліджень, які стосуються можливості розробки загальних норм у сфері біоетики. Резолюція 2003/69 «Права людини і біоетика» Комісії з прав людини [18] закликала держави взяти участь у дискусіях про клонування. Ініціаторами резолюції були Німеччина, Італія, Франція, Швейцарія та інші європейські держави. Після трива-лих обговорень 8 березня 2005 р. була прийнята Декларація ООН про клонування людини [19].

Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосу-ванням досягнень біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (Ов’єдо, 1997 р.) доповнена трьома протоколами: Про-токолом проти клонування; Протоколом щодо трансплантації органів і тканин людини; Протоколом у сфері біомедичних досліджень.


51

Не можна не відзначити вагомість рішень Міжпарламентської асамблеї держав – учасниць СНД: рекомендацій «Про етико-правовове регулювання і безпеку генетичних медичних технологій у державах – учасницях СНД» (прийняті 31 жовтня 2007 р.); модельного закону «Про захист прав і гідності людини в біомедичних дослідженнях у держа-вах – учасницях СНД» (прийнятого 18 листопада 2005 р.). Модельний закон визначає поняття «біомедичне дослідження» як дослідження за участю людини, що провадиться з метою вивчення нових діагностичних, лікувальних і/або профілактичних засобів і методів отримання нових знань з фізіології і психології людини за умов норми, патології та екс-тремальних ситуацій. Біомедичні дослідження можуть як враховувати інтереси конкретного учасника дослідження, так і здійснюватися без безпосередньої користі для особи, яка бере участь у дослідженні. Згід-но зі ст. 4 модельного закону, державна політика в сфері біомедицини повинна ґрунтуватися на таких принципах:

– прогрес медичних, біологічних і фармацевтичних наук, спрямо-ваний на поліпшення якості життя, неможливий без біомедичних дос-ліджень за участі людини;

– при провадженні біомедичних досліджень за участю людини виз-нається пріоритет інтересів і блага людини над інтересами суспільства або науки;

– при провадженні біомедичних досліджень за участю людини за-безпечується дотримання чинного законодавства у сфері захисту прав людини і загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також виконання всіх професійних вимог і стандартів, встановлених законодавством для цього виду діяльності; для вразливих контингентів гарантуються спеціальні заходи захисту прав і гідності учасника дос-лідження;

– біомедичні дослідження за участю людини обґрунтовані перспек-тивою отримання нового наукового знання, істотного для поліпшення біомедичної практики, і відсутністю іншої можливості отримання та-кого знання;

– провадження біомедичних досліджень, участь у яких не перед-бачає безпосередньої користі для конкретного учасника дослідження і спрямована на одержання результатів і нових знань, які можуть бути використані для поліпшення здоров’я інших осіб або прогресу науки, допускається тільки у передбачених законом виняткових випадках та за умови, що потенційний ризик для учасника дослідження не переви-щує мінімального;

– провадженню біомедичних досліджень за участі людини повинні передувати доклінічні дослідження, що підтверджують доцільність і безпеку досліджень на людині, та етична експертиза проектів дослі-дження, яку провадитиме незалежний комітет з етики;

– участь у біомедичному дослідженні є усвідомленою та добровільною і не може здійснюватися під тиском, з примусу чи обману;

– при провадженні біомедичного дослідження треба забезпечити дотримання принципів автономії і поваги особистості, милосердя, справедливості;

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

52

– сучасні біомедичні дослідження вимагають об’єднання міждисцип-лінарних і міжнародних зусиль як у професійній сфері, так і в сфері захисту прав і гідності учасників дослідження.

Важливою складовою правової бази регулювання біомедичних тех-нологій є етичні документи. Стаття 73 Закону РФ про основи охорони здоров’я громадян, закріплюючи обов’язки медичного працівника, за-проваджує загальне правило, згідно з яким вони повинні дотримуватися принципів медичної етики та деонтології. Такий законодавчий пасаж не можна визнати вдалим з кількох причин. У радянську епоху медична етика і деонтологія протиставлялися, а з легкої руки наркома охорони здоров’я М.О. Семашко етика радянського лікаря стала трактуватися як етика будівника комуністичного суспільства, несумісна з етикою капіталізму, де людина людині вовк. Це спричинило заперечення про-фесійної етики: лікарська етика не може бути відірвана від високих принципів громадянина Радянського Союзу. Виходячи з такого заснов-ку, будь-які спроби реанімації професійної етики супроводжувалися звинуваченнями в ревізіонізмі та інших ворожих «ізмах». У Російській державі лікарська етика почала відроджуватися (насамперед завдяки зусиллям видатних російських онкологів академіків Н.Н. Петрова і М.М. Блохіна [20; 21]) через термін «деонтологія».

Прийняття міжнародних етичних документів є однією з функцій Всесвітньої медичної асоціації (ВМА) – міжнародної організації, що представляє лікарів світу і запроваджує міжнародні норми медичної діяльності, обов’язкові для виконання лікарями всіх країн [22]. На документи, ухвалені в межах діяльності цієї організації, посилаються і міжнародні, і національні державні органи. З окремих проблем ухва-люються декларації, заяви і резолюції ВМА. Аналізованої проблематики стосуються такі документи ВМА:

– Резолюція з питань поведінки лікарів при виконанні трансплан-тації людських органів (Стокгольм, вересень 1994 р.);

– Заява про штучне запліднення і трансплантацію ембріонів (Ма-дрид, жовтень 1987 р.);

– Декларація про трансплантацію людських органів (Мадрид, жов-тень 1987 р.).

Гельсінкську декларацію «Рекомендації для лікарів щодо прова-дження біомедичних досліджень на людях» ми вже згадували.

Російське лікарське співтовариство прийняло такі етичні документи:– Етичний кодекс російського лікаря (затверджений 4-ю Конферен-

цією Асоціації лікарів Росії в листопаді 1994 р.);– Кодекс лікарської етики (схвалений III (XIX) Всеросійським Пи-

роговським з’їздом лікарів 7 червня 1997 р.);– Медико-соціальну хартію Російської Федерації (прийнята IV (XX)

Всеросійським Пироговським з’їздом лікарів 16 квітня 2004 р.);– Конвенція про права та обов’язки лікарів у Російської Федера-

ції (прийнята V (XXI) Всеросійським Пироговським з’їздом лікарів 16 квітня 2004 р.);

– Кодекс професійної етики лікаря Російської Федерації (прийнятий Першим національним з’їздом лікарів Російської Федерації, м. Москва, 5 жовтня 2012 р.).


53

Враховуючи, що біотехнологія стосується суті всього людського буття, нерідко змушуючи замислитися над природою самого Homo sapiens, осторонь обговорення проблем, які порушуються, не можуть залишатися основні релігійні конфесії. В умовах зростання ролі релігій-них організацій у становленні сучасної суспільної свідомості правила, що формулюються на основі базових віровчень, помітно впливають на формування російської правової бази. Оскільки в Російській державі панує Християнське віровчення, звернемося до його канонів.

В Основах соціальної концепції Російської православної церкви, за-тверджених Архієрейським собором у м. Москві (13–16 серпня 2000 р.), біотехнології відведено кілька рядків: «Маніпуляції ж, пов’язані з донорством статевих клітин, порушують цілісність особистості і ви-нятковість шлюбних відносин, допускаючи вторгнення у них третьої сторони. Крім того, така практика заохочує безвідповідальне батьківство чи материнство, свідомо звільнене від усяких зобов’язань щодо тих, хто є «плоттю від плоті» анонімних донорів. Використання донорського матеріалу підриває основи сімейних взаємозв’язків, оскільки припускає наявність у дитини, крім «соціальних», ще й так званих біологічних батьків. «Сурогатне материнство», тобто виношування заплідненої яй-цеклітини жінкою, яка після пологів повертає дитину «замовникам», протиприродно і морально неприпустимо навіть у тих випадках, коли здійснюється на некомерційній основі. Ця методика припускає руйну-вання глибокої емоційної і духовної близькості, що встановлюється між матір’ю і немовлям вже під час вагітності. «Сурогатне материнство» травмує як жінку, котра виношує, зневажаючи її материнські почуття, так і дитя, яке згодом може зазнати кризи самосвідомості. Морально неприпустимими з православної точки зору є також усі різновиди екс-тракорпорального (штучного) запліднення, що передбачають заготовлю-вання, консервацію і навмисне руйнування «надлишкових» ембріонів. Саме на визнанні людської гідності навіть за ембріоном заснована мо-ральна оцінка аборту, засуджуваного Церквою. Запліднення самотніх жінок з використанням донорських статевих клітин або реалізація «репродуктивних прав» самот ніх чоловіків, а також осіб з так званою нестандартною сексуальною орієнтацією, позбавляє майбутню дитину права мати матір і батька. Застосування репродуктивних методів поза контекстом благословенної Богом сім’ї стає формою богоборства, під прикриттям захисту автономії людини і хибно потрактованої свободи особистості».

У вченні католицької церкви визначальним вважається енцикліка «Evangelium Vitae» («Євангеліє життя») папи Івана Павла II – послання єпископам, священикам і дияконам, ченцям і черницям, вірним ми-рянам і усім людям доброї волі про цінність і непорушність людського життя, озвучена 25 березня 1995 р. У посланні папа римський охаракте-ризував загрозу «культури смерті»: «Нові перспективи, що відкрилися на шляхах науково-технічного прогресу, породжують нові форми по-сягань на гідність людської істоти, водночас формується і зміцнюється нова культурна ситуація, за якої злочини проти життя набувають не-баченого і, можна сказати, більш несправедливого характеру, викли-каючи глибоку тривогу, широкі верстви громадськості виправдовують

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

54

злочини проти життя в ім’я права на свободу особистості і на цій основі домагаються не тільки безкарності, а й прямого державного схвалення, щоб можна було здійснювати їх абсолютно вільно і навіть користуючись безоплатною допомогою органів охорони здоров’я». У «Євангелії життя» дана оцінка багатьом біотехнологіям, що перебувають у центрі дискусій: «Різні засоби штучного розмноження, які, на перший погляд, служать життю і часто використовуються з таким наміром, насправді теж ство-рюють можливість для нових посягань на життя. Вони неприйнятні з моральної точки зору, оскільки відділяють дітонародження від істинно людського контексту подружнього акту, до того ж при застосуванні цих методів значною є частка невдач: це стосується не стільки самого моменту запліднення, скільки наступної стадії розвитку зародка, який зазнає ризику швидкої загибелі. Крім того, іноді зародків з’являється більше, ніж необхідно для перенесення одного з них у лоно матері, такі зародки як «надкомплектні» або вбивають, або використовують для наукових досліджень, які нібито покликані служити прогресу науки і медицини, а насправді зводять людське життя до ролі «біологічного матеріалу», яким можна довільно розпоряджатися».

Послання нагадує про вічні цінності: «Тут треба звернути увагу на ще глибший аспект: коли свобода перестає визнавати конститутивний зв’язок між нею, свободою, та істиною, вона сама себе заперечує і спрямовується на саморуйнування і знищення іншої людини. Щойно свобода, бажаючи позбутися усіх традицій і авторитетів, відвертається навіть від елементарних, найочевидніших аксіом об’єктивної і загально-визнаної істини, покладеної в основу особистого та суспільного життя, як людина перестає приймати істину про добро і зло як єдину, непо-рушну точку опори для своїх рішень і починає послуговуватися лише своїми суб’єктивними, мінливими міркуваннями або й просто егоїстич-ними інтересами і примхами». Діти стають символом матеріального добробуту, втрачаючи свою духовну цінність, їх з легкістю передають на виховання оплаченим помічникам як якийсь атрибут «заможного життя». На жаль, цьому потурають засоби масової інформації, висвіт-люючи матеріалістичне ставлення до дітей з боку зірок шоу-бізнесу (яскравий приклад – медійна істерія навколо сурогатного материнства на замовлення Кіркорова, Пугачової і Галкіна).

Діяльність державних органів з правового регулювання біомедицини помітно пожвавлюється. Одним із нагальних завдань МОЗ РФ визна-чено створення нормативної бази біомедицини. За умов, коли весь світ стоїть на порозі нового біотехнологічного устрою, завдання будь-якої держави, що стала на шлях прогресу, полягає в тому, щоб не опини-тися на узбіччі.

1. Платон. Государство // Собрание сочинений : в 4 т. Т. 3. – М., 1990. – 624 с.2. Сгречча Э. Биоэтика / Э. Сгречча, В. Тамбоне. – М., 2002. – 414 с.3. Сергеев Ю.Д. Биомедицинское право России // Ю.Д. Сергеев // Медицинское

право. – 2006. – № 4. – С. 3.4. Сергеев Ю.Д. Правовое обеспечение современной системы здравоохранения

Российской Федерации / Ю.Д. Сергеев, А.А. Мохов // Медицинское право. – 2009. – № 2. – С. 3–5.


55

5. Собрание законодательства РФ. – 2000. – № 12. – Ст. 1260.6. Сергеев Ю.Д. О теоретических основах и концепции национального меди-

цинского права / Ю.Д. Сергеев, М.И. Милушин // Медицинское право. – 2003. – № 3. – С. 3–8.

7. Москаленко В.Ф. Актуальные вопросы изучения медицинского права в учебном курсе подготовки специалистов медицинской отрасли / В.Ф. Москаленко, Т.С. Грузева, Р.Ю. Гревцова // Медицинское право. – 2008. – № 4. – С. 8–12.

8. Стеценко С.Г. Очерки медицинского права / С.Г. Стеценко, А.Н. Пищита, Н.Г. Гончаров. – М.: ЦКБ РАН, 2004. – 170 с.

9. Сергеев Ю.Д. Биоэтика – нетрадиционный источник медицинского права / Ю.Д. Сергеев, А.А. Мохов // Медицинское право. – 2007. – № 2. – С. 3–9.

10. Крылова Н.Е. Уголовное право и биоэтика: проблемы, дискуссии, поиск решений / Н.Е. Крылова. – М.: ИНФРА М, 2006. – 320 с.

11. Собрание законодательства РФ. – 1996. – № 28. – Ст. 3348.12. Собрание законодательства РФ. – 2008. – № 49. – Ст. 5740.13. Собрание законодательства РФ. – 2011. – № 48. – Ст. 6724.14. URL: http://www.minzdravsoc.ru/docs/doc_projects/53515. Gesetz zum Schutz von Embryonen (Embryonenschutzgesetz – ESchG) / URL:

http://www.gesetze-im-internet.de/eschg/BJNR027460990.html16. Human Fertilisation and Embryology Act 1990 / URL: http://www.legislation.

gov.uk/ukpga/1990/37/contents17. Минздрав России / URL: https://www.rosminzdrav.ru/health/39/3/Proekt_za-

kona_o_transplantatcii_red.doc18. URL: http://www.un.org/russian/documen/convents/cloning19. URL: http://www.un.org/russian/documen/declarat/decl_clon.pdf20. Петров Н.Н. Вопросы хирургической деонтологии / Н.Н. Петров. – М.,

1956. – 51 с.21. Блохин Н.Н. Деонтология в онкологии / Н.Н. Блохин. – М., 1977. – 70 с.22. Вестник московского городского научного общества терапевтов. – 2007. – № 3.

Романовський Г., Романовская О.

Правовое регулирование биомедицинских технологий в Российской Федерации

Вследствие активизации комплексных исследований на грани юри-дических наук формируется новая отрасль – биомедицинское право, рассматривающееся в контексте медицинского права – консенсуса меж-ду правоведением, медициной и этикой. Подробно охарактеризованы биотехнологии, особенности их правового регулирования в Российской Федерации, необходимость нормативного совершенствования путем принятия специальных законов и связанные с этим проблемы. Анали-зируются международные нормативно-правовые акты, определяющие правовые основы оборота биомедицинских технологий, и этические до-кументы, также являющиеся важной составной частью правовой базы регулирования биомедицины. Отмечены положительные сдвиги в модер-низации законодательства Российской Федерации, частично касающи-еся биомедицинского будущего, а именно: проект Федерального закона «О донорстве органов, частей органов человека и их трансплантации».

Ключевые слова: биомедицинские технологии, медицинское право, биоэтика, вспомогательные репродуктивные технологии, транспланта-ция и донорство, права человека.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

56

Romanovsky G., Romanovskaya O.

Legal Regulation of Biomedical Technologies in the Russian Federation

As a result of activization of complex researches on the borders of le-gal sciences there is being formed a new branch – biomedical law, which is viewed in the context of medical law – a consensus between jurisprudence, medicine and ethics. A detailed characteristics of biotechnologies is provid-ed as well as their legal regulation in the Russian Federation, necessity of legal base improvement by way of adopting special laws. Authors analyze international legal acts, which regulate grounds for the circulation of bio-medical technologies and ethical documents, which are also a vital component of the legal foundation of biomedicine’s regulation. Positive movements as regards to modernization of the laws of Russian Federation are highlighted; in particular such movements are connected with the future of biomedicine, namely draft federal law “On Donation of Organs, Parts of Human Organs and their transplantation”.

Key words: biomedical technologies, medical law, bioethics, assisted reproductive technologies, transplantation, donation, human rights.


57

ПОПЕРЕДЖЕННЯ І РОЗКРИТТЯ ЛІКАРСЬКИХ ЗЛОЧИНІВ ЗА ДОПОМОГОЮ ВІДЕОКАМЕР ТА ІНТЕРНЕТУ

ФЛОРЯ В.

доктор права, професор кафедри криміналь-ного права і кримінології Академії «Штефан чел Маре» МВС Республіки Молдова (Республіка Молдова)

Охарактеризовано поняття «загальносоціальне попередження злочинності» та «медична профілактика». Висвітлено значення по-передження злочинності як однієї з найважливіших сфер суспіль-ного життя, що забезпечує впорядкування громадських стосунків шляхом упередження найбільш небезпечних посягань. Аналізу-ються особливості притягнення до кримінальної відповідальності у Республіці Молдова, в Україні та у Російській Федерації за лі-карські злочини. Наведено порівняльні приклади кримінальних справ за фактом вчинення медичних злочинів, проведено детальний аналіз специфіки їх розслідування та допущених при цьому по-милок, а також особливостей призначення покарання. Висловлено пропозицію про необхідність посилення контролю за діяльністю лікарів під час виконання ними професійних обов’язків, зокрема, за допомогою встановлення відеоспостереження.

Ключові слова: попередження злочинності, загальносоціальне по-передження злочинності, медична профілактика, кримінальне пере-слідування, експертиза, лікарські злочини, відеокамери, контроль.

Попередження злочинності – одна з найважливіших сфер соціально-го регулювання, управління і контролю, що забезпечує впорядкування суспільних відносин шляхом упередження найбільш небезпечних пося-гань на них. Розрізняють загальносоціальне і спеціальне кримінологічне попередження, профілактику, запобігання і припинення злочинів та ін.

Загальносоціальне попередження злочинності – система заходів з усуненню процесів детермінації і причинності злочинності, що охоплює усе населення або його групи, виокремлені на підставі економічних, соціальних та інших критеріїв з урахуванням вірогідності злочинної поведінки практично усіх представників цих соціальних груп [3].

© Флоря В., 2014

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

58

Наведеному визначенню профілактики злочинності в кримінології співзвучне визначення медичної профілактики: «Профілактика є сис-темою політичних, законодавчих, активних освітніх, санітарно-техніч-них, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і медичних заходів, які планомірно здійснюють державні інститути і громадські організації для забезпечення всебічного розвитку фізичних і духовних сил громадян, попередження та зменшення ризиків розвитку відхилень у стані здо-ров’я та захворювань, запобігання або уповільнення їх прогресування, зменшення їх несприятливих наслідків» [1, с. 67].

У Республіці Молдова органи кримінального переслідування, про-курори* у 2012 р. порушили 7 кримінальних справ за ст. 162 Кримі-нального кодексу «Ненадання допомоги хворому», що мало наслідком у чотирьох випадках загибель пацієнтів і 33 кримінальних справи за ст. 213 Кримінального кодексу «Порушення через халатність правил і методів надання медичної допомоги», що мало наслідком у більшості випадків загибель пацієнтів.

Недоліки в розслідуванні цих справ повторюються з року в рік. Найчастіше прокурор, порушивши кримінальну справу, не вдається до жодних слідчих дій, а призначає судово-медичну експертизу, перекла-даючи увесь тягар доказування на експерта. Дочекавшись, через рік, два або три, висновків експерта, він закриває справу.

За розглянутими в судах справами виносяться обвинувальні вироки з призначенням покарань без позбавлення волі і без позбавлення права на медичну діяльність [7]. Проте деякі кримінальні справи про лікар-ські злочини все ж потрапляють до Вищої судової палати (Верховного суду) Республіки Молдова.

Суд району Страшени 9 квітня 2012 р. засудив лікаря Р. Т., 1949 року народження, на підставі п. «в» ст. 213 Кримінального кодексу РМ, до двох років позбавлення волі умовно, з позбавленням права на медичну діяльність строком на 3 роки, також зобов’язав його відшкодувати потерпілій Т. К. матеріальні збитки в сумі 8961 лей. Колегія з кримінальних справ Апеляційної палати Кишинева своєю ухвалою від 22 листопада 2012 р. залишила вирок суду району Стра-шени від 9 квітня 2012 р. без змін. Колегія у кримінальних справах Вищої Судової Палати своєю постановою від 12 березня 2013 р. зміни-ла вирок першої інстанції, вилучивши додаткове покарання у формі позбавлення права на медичну діяльність.

Лікар Р. Т., завідувач хірургічним відділенням, обвинувачувався у тому, що прийнявши 15 січня 2011 р. з приймального відділення пацієнта С. І. з двома черепно-мозковими травмами, обстежив його по-верхово, з порушенням правил і методів надання медичної допомоги. Через 12 годин пацієнт помер [2].

Помилки в розслідуванні лікарських злочинів допускають і деякі слідчі, прокурори в Україні. Так, прокуратура м. Вознесенська Мико-лаївської області припинила кримінальну справу, порушену за фактом загибелі молодої дівчини. У селі Мишин Коломийського району Івано-

* Посада слідчого, як і його повноваження, скасовані і в поліції, і в про-куратурі, що, на нашу думку, неправильно.


59

Франківської області 16-річна пацієнтка померла після анестезії у сто-матолога. Родичі загиблої в її смерті звинувачують стоматолога і лікарів швидкої допомоги, а в Коломийській міжрайонній прокуратурі вважа-ють звинувачення необґрунтованим, хоча на підставі яких слідчих дій було з’ясовано причини смерті, не повідомляють. «Все стане зрозуміло після отримання результатів судово-медичної експертизи...», – запев-нив заступник Коломийського міжрайонного прокурора [4]. Неважко здогадатися, що очікувати висновку експертизи доведеться довго, а причиною смерті пацієнтки будуть визнані індивідуальні особливості організму пацієнтки, анафілактичний шок.

Аналогічна практика існує і в Росії. А. Саверський, президент За-гальноросійської громадської організації «Ліга захисників пацієнтів», зазначає, що «в нашій країні, навіть якщо проти лікаря порушується кримінальна справа, покарання часто не відбувається» [5]. А. Савер-ський запитує: «Що ж тепер – ставити відеокамери в кожній палаті? Це неможливо». Ми ж вважаємо, що можливо і необхідно. Адже вста-новили відеокамери в класах, де випускники ліцеїв складали державні іспити, то чому не можна встановити їх в ординаторських, операційних, реанімаційних відділеннях лікарень. Та й списування на іспитах не спричиняє таких тяжких наслідків, як порушення лікарем правил і методів надання медичної допомоги.

Якби в ординаторській лікарні молдовського міста Сороки була ві-деокамера, лікар А. Ц. не дозволив би собі в нічний час відпочивати в ординаторській, залишивши хворого з важкими травмами без належної допомоги. За це А. Ц. і був засуджений.

Як свідчить слідчо-судова практика у справах про лікарські зло-чини, залишаючись у нічний час без контролю, черговий медперсонал може поводитися з пацієнтами як заманеться. Те ж саме відбувається у вихідні, передсвяткові і святкові дні, в дні народжень чергового лікаря чи медсестри. Без відеокамер ніхто б не довідався, що завідувач відді-ленням анестезіології та реанімації Пермського центру кардіохірургії А. В. побив хворого, який 6 березня 2013 р. переніс операцію на серці. Після цього пацієнт помер. Головний лікар клініки довідався про це 3 липня, о 14.35, а о 15.10 А. В. був звільнений [6].

Випадок у Пермі викликав хвилю відгуків користувачів інтернету, які засудили поведінку лікаря А.В. і вимагали для нього найсуворішого покарання.

Досвід Пермського кардіохірургічного центру з встановлення віде-окамер у реанімаційних відділеннях заслуговує на увагу і медичних установ Республіки Молдова.

1. Москаленко В.Ф. Концептуальные подходы к формированию современной профилактической стратегии в здравоохранении: от профилактики медицинской к профилактике социальной / В.Ф. Москаленко. – М., ГЭОТАР – Медиа, 2011. – 240 с.

2. Определение Коллегии по уголовным делам Высшей Судебной Палаты РМ по уголовному делу нр. 1 ч. 284/13 от 12.03.2013.

3. Российская криминологическая энциклопедия / под ред. А.И. Долговой. – М.: Норма, 2000. – С. 537–538.

4. Ружицька С. Фатальний вiзит до зубного / С. Ружицька // Експрес. – 2013. – 27 липня – 1 серпня.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

60

5. Саверский А. Осторожно! Злой врач / А. Саверский // Аргументы и фак-ты. – 2013. – № 28.

6. Суханов С. Нельзя из-за одного отщепенца обливать грязью всю медицину / С. Суханов // Комсомольская правда. – 2013. – 8 июля.

7. Флоря В. Как не надо расследовать врачебные преступления / В. Флоря, Д. Оставчук // Восточноевропейский журнал общественного здоровья. – 2012. – №. 1. – С. 77–79.

Флоря В.

Предупреждение и раскрытие врачебных преступлений с помощью видеокамер и интернета

Охарактеризованы понятия «общесоциальное предупреждение пре-ступности» и «медицинская профилактика». Определено значение пре-дупреждения преступности как одной из важнейших сфер общественной жизни, обеспечивающей упорядочение общественных отношений путем предупреждения наиболее опасных посягательств. Анализируются осо-бенности привлечения к уголовной ответственности в Республике Мол-дова, в Украине и в Российской Федерации за врачебные преступления. Приведены сравнительные примеры уголовных дел по факту совершения медицинских преступлений, проведен детальный анализ специфики их расследования и допущенных при этом ошибок, а также особенностей назначения наказания. Сформулированы предложения относительно необходимости усиления контроля за деятельностью врачей во время выполнения ими профессиональных обязанностей, в частности, посред-ством установления видеонаблюдения.

Ключевые слова: предупреждение преступности, общесоциальное предупреждение преступности, медицинская профилактика, уголовное преследование, экспертиза, врачебные преступления, видеокамеры, контроль.

Floria V.

Warnings and Disclosure of Medical Crimes by Using Digital Cameras and the Internet

Characterized the general social concept of crime prevention and pre-ventive medicine. Determined importance of crime prevention as one of the most important areas of public life that ensures public relations by pre-vention of the most dangerous assault. Analyzed the features of criminal liability in the Republic of Moldova, Ukraine and the Russian Federation for medicinal offenses. Shows comparative examples of criminal cases on medical crimes, the detailed analysis of the specifics of their investigation and admitted in this errors and also peculiarities of sentencing. Make sug-gestions about the need to strengthen control over the activities of doctors in the discharge of their functions, in particular through the establishment of video surveillance.

Key words: crime prevention, general sociological crime prevention, medical prevention, criminal prosecution, forensic examination, medical offenses, video cameras, control.

61

КОНСУЛЬТАЦІЇ МЕДИЧНОГО ПРАВНИКА

Про чергування медичних працівників

До редакції журналу звернувся лікар-офтальмолог П. поліклінічного від-ділення Центральної міської лікарні м. Р. (далі – ЦМЛ) з проханням

надати правову оцінку діям адміністрації ЦМЛ щодо залучення його до чергувань у неврологічному відділенні цієї лікарні. Так, лікар вказав на те, що, відповідно до графіка чергувань лікарів у неврологічному відділенні, який кожного місяця складає та затверджує заступник головного лікаря ЦМЛ з лікувальної роботи, його залучають до чергувань у неврологічному відді-ленні ЦМЛ. Причому про необхідність виконання обов’язків з чергування у неврологічному відділенні лікар дізнається вже після того, як графік чергу-вань затверджений. Враховуючи те, що більшість чергувань є нічними, П. не бажає чергувати у цьому відділенні.

Про необхідність отримання згоди лікаря на залучення його до чергувань у неврологічному відділенні

Підставою для правового регулювання виконання медичними пра-цівників обов’язків з чергування у закладах охорони здоров’я слугує наказ Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства охорони здоров’я України (далі – МОЗ України) «Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров’я та установ соціального захисту населення» від 05.10.2005 р. № 308/519 (далі – наказ). Так, відповідно до п. 5.2 наказу, заклади охорони здоров’я, які мають стаціонари, належать до безперервно діючих закладів, ме-дична допомога в яких надається цілодобово. Цим же наказом (абз. 4 п. 5.2) встановлено, що чергування в межах місячної норми робочого часу здійснюється штатними медичними працівниками за рахунок зменшення тривалості змін протягом місяця. Водночас залучати до чергувань лікарів амбулаторно-поліклінічних підрозділів лікувальних закладів, диспансерів, пологових будинків тощо можна за їх згодою та відповідно до чинного законодавства про працю. Таку згоду лікаря амбулаторно-поліклінічного відділення уповноважений представник роботодавця повинен отримувати заздалегідь, тобто перед складанням відповідного графіка чергувань у неврологічному відділенні.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

62

Про неправомірність залучення лікаря-офтальмолога до чергувань у неврологічному відділенні для надання медичної допомоги неврологічним хворим

Чергування лікарів у безперервно діючих закладах запроваджується з метою надання цілодобової медичної допомоги (абз. 1 п. 5.2 наказу). Медичною допомогою є діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологіч-ними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами (ч. 1 ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 р. № 2801-ХІІ). Це дає підстави стверджувати, що під час чергування медичні працівники продовжують виконувати свої безпосередні обов’язки з надання медичної допомоги згідно з умовами трудового договору. Враховуючи те, що в неврологічному відділенні надається вторинна (спеціалізована) медична допомога неврологіч-ним хворим, до надання такої допомоги повинні залучатися медичні працівники, які пройшли підготовку за відповідною спеціальністю, у спірному випадку такою спеціальністю є «Неврологія». Так, згідно з п. 33 Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, Випуск 78 «Охорона здоров’я», затвердженого наказом МОЗ України від 29.03.2002 р. № 117 (далі – Довідник), надавати неврологічну до-помогу населенню, відповідно до покладених на нього обов’язків, по-винен лікар-невропатолог (застосовуючи сучасні методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та диспансеризації неврологічних хворих, надаючи їм швидку та невідкладну допомогу). Водночас до лікаря-невропатолога висуваються спеціальні кваліфікаційні вимоги. Однією із таких вимог є проходження лікарями-невропатологами ін-тернатури або курсів спеціалізації за фахом «Неврологія». Відповідно до п. 2.1.5 Наказу МОЗ України «Про подальше удосконалення систе-ми післядипломної підготовки лікарів (провізорів)» від 22.07.1993 р. № 166, особи, які закінчили навчання в інтернатурі та пройшли курси спеціалізації, підлягають атестації для оцінювання знань і практич-них навиків з присвоєнням звання лікаря (провізора) – спеціаліста з конкретної лікарської спеціальності. Лікар (провізор) – спеціаліст одержує сертифікат встановленого зразка, який дає право на самостійну роботу за фахом (п. 2.1.5). Тим же п. 2.1.5 закріплено обов’язок осіб, які пройшли спеціалізацію, працювати за відповідним фахом.

Про те, що медичну допомогу неврологічним хворим повинні на-давати медичні працівники чітко визначеної категорії, які отримали відповідну підготовку, свідчать також положення Клінічного протоколу надання медичної допомоги за спеціальністю «Неврологія», затвердже-ного наказом МОЗ України від 17.08.2007 р. № 487 (далі – клінічний протокол). Наприклад, медичну допомогу хворим на внутрішньомоз-ковий крововилив надає лікар-невролог, нейрохірург; хворих на суб-арахноїдальний крововилив на госпітальному етапі оглядають невролог і нейрохірург.

Спеціальні вимоги висуваються і до лікаря-офтальмолога, який, на відміну від лікаря-невропатолога, повинен пройти інтернатуру або

Консультаці ї медичного правника

63

курси спеціалізації за фахом «Офтальмологія», що також посвідчується відповідним сертифікатом (п. 46 Довідника). Відтак, якщо лікар не про-ходив ані інтернатури, ані курсів спеціалізації за фахом «Неврологія», а отже, не має відповідного сертифіката, залучення такого лікаря до чергувань у неврологічному відділенні для надання медичної допомоги неврологічним хворим суперечитиме вимогам чинного законодавства України. У п. 15 Галузевих правил внутрішнього трудового розпоряд-ку, затверджених наказом МОЗ України від 18.12.2000 р. № 204-о за-кріплено обов’язок власника або уповноваженого ним органу закладу, установи, організації, підприємства правильно організовувати працю працівників, щоб кожен працював за своєю спеціальністю і кваліфі-кацією.

Надання лікарем медичної допомоги, яка не охоплюється його спе-ціальністю, наприклад, якщо лікар-офтальмолог надаватиме медичну допомогу неврологічному хворому, становитиме собою ознаки складу злочину, передбаченого ст. 138 Кримінального кодексу України – про-вадження лікувальної діяльності без спеціального дозволу особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років. Водночас цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну життю чи здоров’ю пацієнта медичним працівником, нестиме заклад охорони здоров’я, з яким цей працівник перебуває у трудових відносинах (ст. 1172 Цивільного кодексу України).

Підсумовуючи, виокремимо дві основні вимоги, дотримання яких є обов’язковим для залучення лікарів амбулаторно-поліклінічних під-розділів лікувальних закладів до чергувань у стаціонарі:

1. Наявність згоди лікаря на таке залучення до чергувань у меж-ах стаціонарного лікування лікувального закладу. Вважатиметься, що працівник надав згоду на залучення його до чергувань, якщо він а) ознайомлений під підпис з відповідним наказом, яким регламентовано чергування лікарів у межах певного відділення лікувального закладу, або б) лікар написав заяву про те, що надає згоду на чергування, на підставі чого потім може бути складений відповідний графік чергувань.

2. Лікар амбулаторно-поліклінічного підрозділу повинен пройти від-повідну підготовку за спеціальністю, в межах якої надається допомога у відділенні, де працівника залучають до чергувань, що посвідчувати-меться відповідним сертифікатом. Так, відповідно до п. 2.1.6 Наказу МОЗ України «Про подальше удосконалення системи післядипломної підготовки лікарів (провізорів)» від 22.07.1993 р. № 166, особи, які про-йшли спеціалізацію, повинні працювати за відповідним фахом. Лікар (провізор) може проходити спеціалізацію з декількох спеціальностей.

За окреслених обставин рекомендуємо звернутись до головного ліка-ря закладу охорони здоров’я із письмовою заявою, в якій, посилаючись на згадані норми чинного законодавства України, вказати на те, що своєї згоди на чергування Ви не даєте, та клопотати про звільнення від чергувань у відповідному відділенні шляхом, зокрема, невключення Вас до графіка чергувань лікарів у такому відділенні.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

64

Про порядок обчислення стажу при виході на пенсію за вислугою років

До редакції журналу звернувся юрист протитуберкульозного дис-пансеру з проханням роз’яснити порядок розрахунку стажу молодшої медичної сестри протитуберкульозного закладу, що при виході на пенсію за вислугою років обіймала посаду медичної сестри середнього медперсоналу, зокрема, який стаж слід враховувати для виплати над-бавок за вислугу років: весь чи тільки останні роки роботи на посаді молодшої медсестри, відповідно до Постанови КМУ від 20.03.2013 р. № 174, – та чи можна отримувати надбавку за вислугу років одно-часно із пенсією за вислугу років.

Згідно з п. 4 Порядку виплати надбавки за вислугу років медичним і фармацевтичним працівникам державних і комунальних закладів охорони здоров’я, затвердженого постановою КМУ від 29.12.2009 р. № 1418 (надалі – Порядок), до стажу роботи, що дає право на отри-мання надбавки за вислугу років, включається час роботи у будь-яких державних і комунальних установах, закладах та організаціях неза-лежно від підпорядкування на посадах, визначених у п. 3 Порядку, за умови, що оплата праці таких працівників здійснюється відповідно до умов оплати праці медичних працівників державних і комунальних закладів охорони здоров’я.

Враховуючи те, що медична сестра середнього медичного персоналу належить до працівників, визначених п. 3 Порядку, період роботи на посаді медичної сестри враховуватиметься при встановленні надбавки за вислугу років.

Аналогічну позицію викладено в листі МОЗ від 22.01.2010 р. № 10.03.67/136 «Пояснення постанови КМУ від 29 грудня 2009 року № 1418 «Про затвердження Порядку виплати надбавки за вислугу років лікарям і фахівцям з базовою та неповною вищою освітою державних та комунальних закладів охорони здоров’я». Ознайомитися із електрон-ним варіантом цього листа можна за адресою http://www.moz.gov.ua/ua/portal/lyst_20100122_0.html.

Постанова КМУ № 174 від 20.03.2013 р. не спрямована на зміну механізму порядку нарахування та виплати надбавок за вислугу років медичним працівникам, натомість вона дає можливість нараховувати таку надбавку ще одній категорії працівників, зокрема, працівникам протитуберкульозних закладів.

До моменту прийняття постанови КМУ №174 від 20.03.2013 р. за-значену надбавку не отримували молодші медичні сестри через те, що згідно з Національним класифікатором професій (ДК 003:2005), молодші медичні сестри віднесені до робітників, тому час роботи на цій посаді не зараховується до стажу, що дає право на надбавку. Отже, стаж ро-боти на посаді молодшої медичної сестри може враховуватися лише з 01.07.2013 р., тобто з моменту набуття чинності постановою КМУ № 174 від 20.03.2013 р., згідно з якою працівникам такої категорії належить виплачувати надбавку за вислугу років.

Виходячи з цього, в аналізованому нами випадку необхідно вра-ховувати сумарно стаж роботи на посаді молодшої медичної сестри

Консультаці ї медичного правника

65

від 01.07.2013 р. і стаж роботи на посаді медичної сестри середнього медичного персоналу.

У контексті співвідношення виплати пенсії за вислугу років і над-бавки за вислугу років з урахуванням цього стажу, відповідно до ст. 7 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на цей вид пенсії.

Працівникам освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення пенсії за вислугу років призначаються відповідно до пункту «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» за наявності спеціального стажу роботи не менше 25 років, за Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років (затверджений постановою КМУ від 04.11.1993 р. № 909).

При влаштуванні на посаду, що передбачена згаданим Переліком, виплата пенсії за вислугу років, що призначена медичному працівни-кові, припиняється. У разі влаштування на інші посади, не передбачені зазначеним Переліком, виплата такої пенсії не припиняється. Анало-гічно ці норми трактує Пенсійний фонд України, надаючи консультації стосовно врегулювання подібних правовідносин (див. http://pfu.cv.ua/news/news3457.php).

Отже, одночасно отримувати пенсію за вислугу років і надбавку за вислугу років не можна.

Консультації підготував Дмитро Клапатий, юрист юридичної фірми «MedLex», член ВГО «Фундація медичного

права та біоетики України», юрист-практикант Міжнародного фонду «Відродження» (м. Київ, Україна)

і Фонду відкритого суспільства (м. Нью-Йорк, США)

66

СТАНДАРТИ РАДИ ЄВРОПИ В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ТА ПРАКТИКА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

Рекомендація CM/Rec(2010)5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про заходи з боротьби проти дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності»*

Ухвалена Комітетом міністрів 31 березня 2010 року на 1081-му засіданні заступників міністрів.

Комітет Міністрів, згідно зі статтею 15 «b» Статуту Ради Європи**, беручи до уваги, що метою Ради Європи є досягнення більшої єд-

ності між її членами і що цієї мети можна досягти, зокрема, спільними діями в галузі прав людини;

нагадуючи, що права людини є загальними і повинні застосовуватися до всіх людей, а також підкреслюючи таким чином своє зобов’язання гарантувати всім людям рівну гідність і користування правами і свобода-ми без дискримінації за будь-якою ознакою, такою як стать, раса, колір шкіри, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне або соціальне походження, належність до національних меншин, майновий

* Переклад українською зроблено за дорученням Комітету з питань правозахисту та прав людини Всеукраїнської спілки «Рада ЛГБТ-організацій України». URL: http://www.gay.org.ua/policy

** Зазначеним пунктом установлено: «Висновки Комітету можуть набувати форми рекомендацій урядам держав-членів Ради, і Комітет може попросити уряди держав-членів Ради інформувати його про заходи, вжиті ними щодо таких рекомендацій». – Прим. перекладачів.

Стандарти Ради Європи в сфері охорони здоров’я та практика їх застосування

67

стан, народження чи іншій статус, відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ETS № 5) (далі – Конвенція) і протоколів до неї;

визнаючи, що недискримінаційне ставлення з боку державних суб’єктів, а також, де це доречно, позитивні державні заходи із захис-ту від дискримінаційного ставлення, в тому числі з боку недержавних суб’єктів, є основними складовими міжнародної системи захисту прав людини та основних свобод;

визнаючи, що лесбійки, геї, бісексуали і трансґендери протягом століть зазнавали і продовжують зазнавати гомофобії, трансфобії та інших форм нетерпимості та дискримінації навіть усередині своєї сім’ї – включаючи криміналізацію, маргіналізацію, соціальну ізоляцію і насильство – за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної іден-тичності, а також те, що для забезпечення повноцінного користування цими особами своїми правами і свободами потрібні спеціальні дії;

беручи до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі – Суд) та інших міжнародних судових органів, які вважають, що сек-суальна орієнтація не має бути підставою для дискримінації, а також робить внесок у справу захисту прав трансґендерів;

нагадуючи, що, відповідно до практики Суду, будь-яка різниця в ставленні, аби не бути дискримінаційною, повинна мати об’єктивне і розумне обґрунтування, тобто дотримуватися законної мети і викорис-товувати засоби, які розумно співвідносяться із поставленою метою;

враховуючи принцип, відповідно до якого жодні культурні, тра-диційні або релігійні цінності, а також норми «панівної культури» не можуть використовуватися задля виправдання мови ненависті або

будь-яких інших форм дискримінації, включаючи дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності;

беручи до уваги звернення Комітету Міністрів до керівних комітетів та інших комітетів, які беруть участь у міжурядовому співробітництві в Раді Європи з питань рівноправності та поваги до людської гідності всіх людей, у тому числі лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів, прийняте 2 липня 2008 року, та його відповідні рекомендації;

враховуючи рекомендації, прийняті з 1981 року Парламентською Асамблеєю Ради Європи щодо дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності, а також Рекомендацію № 211 (2007) Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи «Про сво-боду зборів і висловлювання думок для лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів»;

високо оцінюючи роль Комісара з прав людини в моніторингу ста-новища лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів у державах-членах у питаннях дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності;

беручи до уваги спільну заяву, зроблену 18 грудня 2008 року шіст-десятьма шістьма державами на Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, якою були засуджені порушення прав людини на підставі сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності, такі як убив-ства, тортури, свавільні арешти, а також «позбавлення економічних, соціальних і культурних прав, у тому числі права на здоров’я»;

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

68

підкреслюючи, що дискримінація та соціальна ізоляція у зв’язку з сексуальною орієнтацією або ґендерною ідентичністю можуть бути найкращим чином подолані за допомогою заходів, спрямованих як на тих, хто відчуває таку дискримінацію або відторгнення, так і на сус-пільство загалом,

рекомендує державам-членам:1. Розглянути існуючі законодавчі та інші заходи, переглядати

їх, а також збирати й аналізувати відповідну інформацію з метою від-стеження та усунення прямої і непрямої дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності.

2. Забезпечити прийняття та ефективне запровадження законодавчих й інших заходів із боротьби з дискримінацією за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності задля забезпечення дотримання прав людини щодо лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів, а також просування зростання толерантності до них.

3. Забезпечити, щоб жертви дискримінації були обізнані з ефектив-ними засобами правового захисту в органах національної влади, а також мали до них доступ, а також, щоб заходи з боротьби із дискримінацією включали в себе там, де це доречно, санкції за порушення і надання належної компенсації жертвам дискримінації.

4. Керуватися у своєму законодавстві, політиці та практиці прин-ципами та заходами, що містяться у додатку до цієї Рекомендації.

5. Забезпечити належними засобами і діями, щоб ця Рекомендація, у тому числі додаток до неї, були перекладені та поширені настільки широко, наскільки це можливо.


69

Додаток до Рекомендації CM/Rec(2010)5

I. Право на життя, безпеку та захист від насильства

A. «Злочини ненависті» та інші інциденти з мотивів ненависті

1. Держави-члени повинні забезпечити ефективне, негайне та не-упереджене розслідування можливих справ про злочини та інші події, в яких є обґрунтовані підстави вважати, що мотивом злочинця була сексуальна орієнтація або ґендерна ідентичність жертви; надалі вони також повинні забезпечити привернення особливої уваги до розсліду-вання таких злочинів і подій, що можуть бути скоєні посадовими осо-бами правоохоронних органів або іншими особами, які діють офіційно, причому особи, відповідальні за такі дії, повинні бути оперативно притягнені до правосуддя і, якщо це виправдано, покарані задля запо-бігання безкарності.

2. Держави-члени повинні забезпечити, щоб при визначенні пока-рання спонукальний мотив, який стосується сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності, враховувався як обтяжуюча обставина.

3. Держави-члени повинні вжити належних заходів для забезпе-чення того, щоб жертви та свідки «злочинів ненависті», пов’язаних із сексуальною орієнтацією або ґендерною ідентичністю, а також інших інцидентів, мотивом яких є ненависть, заохочувалися повідомляти про такі злочини й інциденти; з цією метою держави-члени повинні здій-снювати всі необхідні кроки для забезпечення того, щоб правоохоронні структури, включаючи суди, володіли необхідними знаннями та нави-ками для встановлення таких злочинів та інцидентів, а також надання адекватної допомоги та підтримки жертвам і свідкам.

4. Держави-члени повинні вживати належних заходів для забез-печення безпеки та гідності всіх осіб, які перебувають в ув’язненні або іншим чином позбавлені волі, в тому числі лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів, і, зокрема, вживати заходів, спрямованих на захист від фізичного нападу, зґвалтування чи інших форм сексуального на-сильства, скоєних як іншими ув’язненими, так і персоналом; такі за-ходи повинні здійснюватися таким чином, щоб адекватно охороняти і поважати ґендерну ідентичність трансґендерів.

5. Держави-члени повинні забезпечити збір та аналіз даних про по-ширеність і характер дискримінації та нетерпимості за ознаками сек-суальної орієнтації або ґендерної ідентичності, зокрема, про «злочини ненависті» та інциденти з мотивів ненависті, пов’язані з сексуальною орієнтацією або ґендерною ідентичністю.

B. «Мова ненависті»

6. Держави-члени повинні вживати належних заходів для боротьби з усіма формами висловлювань, у тому числі в ЗМІ та інтернеті, які можуть правомірно вважатися такими, що спрямовані на розпалення, поширення чи пропаганду ненависті або інших форм дискримінації щодо лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів. Така «мова ненависті»

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

70

повинна заборонятися, а відповідні висловлювання – публічно спросто-вуватися кожного разу, коли вони мають місце. Всі заходи повинні за-безпечувати повагу фундаментального права на свободу самовираження відповідно до статті 10 Конвенції та практики Суду.

7. Держави-члени повинні підвищувати обізнаність органів держав-ної влади і державних установ всіх рівнів про їхні обов’язки утримува-тися від заяв, особливо в ЗМІ, які можуть обґрунтовано сприйматись як такі, що виправдовують таку ненависть або дискримінацію.

8. Посадові особи та інші представники влади повинні заохочуватися до зростання толерантності та поваги до прав людини щодо лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів кожного разу, коли вони вступають у діалог з ключовими інститутами громадянського суспільства, у тому числі зі ЗМІ, спортивними організаціями, політичними організаціями та релігійними громадами.

II. Свобода об’єднань

9. Держави-члени повинні вживати належних заходів для забез-печення того, щоб, відповідно до статті 11 Конвенції, право на свободу об’єднань дійсно могло застосовуватися без дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності; зокрема, дискримі-наційні адміністративні процедури, в тому числі надмірні формальності при реєстрації об’єднань і їх функціонуванні на практиці, не повинні допускатися і мають скасовуватися; також повинні бути вжиті заходи щодо попередження зловживань юридичними й адміністративними положеннями, які стосуються, наприклад, обмежень заради охорони здоров’я, суспільної моралі та громадського порядку.

10. Доступ недержавних організацій до державного фінансування повинен бути гарантований без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності.

11. Держави-члени повинні вживати належних заходів для дієво-го захисту правозахисників, які працюють у галузі прав людини для лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів, від ворожого ставлення та агресії, яким вони можуть піддаватися, у тому числі, ймовірно, коли стверджується, що такі дії вчиняються представниками влади, з метою дати їм можливість вільно провадити свою діяльність, відповідно до Декларації Комітету Міністрів про дії Ради Європи щодо поліпшення захисту правозахисників і сприяння їхній діяльності.

12. Держави-члени повинні забезпечити, щоб недержавні органі-зації, які захищають права лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів, отримували належне консультування з питань прийняття та втілення у життя заходів, які можуть впливати на людські права цих осіб.

III. Свобода вираження поглядів і мирних зборів

13. Держави-члени повинні вживати належних заходів, відповідно до статті 10 Конвенції, щоб право на свободу думок вираження по-глядів могло ефективно здійснюватися, без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності, в тому числі щодо свободи отримувати та передавати інформацію з питань, які стосуються сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності.


71

14. Держави-члени повинні вживати належних заходів на націо-нальному, регіональному та місцевому рівнях для забезпечення того, аби право на свободу мирних зборів, закріплене у статті 11 Конвенції, могло бути ефективно реалізованим, без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності.

15. Держави-члени повинні забезпечити, щоб правоохоронні органи вживали належних заходів для захисту учасників мирних демонстрацій на захист прав людини для лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів від будь-яких спроб незаконного зриву або перешкоджання ефективно-му здійсненню їхнього права на свободу вираження поглядів і мирних зборів.

16. Держави-члени повинні вживати належних заходів для запо-бігання обмеженням ефективного користування правом на свободу вираження поглядів і мирних зборів, що виникають зі зловживань юридичними або адміністративними положеннями, які стосуються, на-приклад, охорони здоров’я, суспільної моралі або громадського порядку.

17. Органи державної влади на всіх рівнях слід заохочувати до публічного осуду, особливо у ЗМІ, будь-якого незаконного втручання в право окремих осіб і груп осіб на здійснення їхньої свободи вираження поглядів і мирних зібрань, особливо коли це стосується прав людини лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів.

IV. Право на повагу до приватного та сімейного життя

18. Держави-члени повинні забезпечити скасування будь-якого дис-кримінаційного законодавства, яке криміналізує добровільні одностатеві сексуальні акти між повнолітніми, в тому числі будь-яких відмінностей щодо віку згоди на одностатеві сексуальні акти та гетеросексуальні акти; вони також повинні вживати належних заходів для забезпечення того, щоб норми кримінального права, які, в силу їхніх формулювань, можуть призвести до дискримінаційного застосування, були скасовані, змінені або застосовувалися відповідно до принципу недискримінації.

19. Держави-члени повинні забезпечити, щоб персональні дані, які стосуються сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності особи, не збиралися, не зберігалися і не використовувалися державними уста-новами, включаючи, зокрема, правоохоронні структури, за винятком випадків, коли це необхідно для досягнення спеціальних, законних і обґрунтованих цілей; існуючі записи, які не відповідають цьому прин-ципу, повинні бути знищені.

20. Попередні вимоги, в тому числі зміни фізичного характеру, на-явність яких необхідна для юридичного визнання зміни статі, мають періодично переглядатися з метою скасування образливих вимог.

21. Держави-члени повинні вживати належних заходів для гаран-тування повного юридичного визнання зміни статі особи в усіх сферах життя, зокрема, шляхом забезпечення можливості зміни імені та статі в офіційних документах швидким, прозорим і доступним способом; дер-жави-члени також повинні забезпечити там, де це доречно, відповідні визнання та зміни з боку недержавних суб’єктів щодо таких ключових документів, як диплом про освіту або трудова книжка.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

72

22. Держави-члени повинні вживати всіх належних заходів для забезпечення того, щоб після закінчення зміни статі та юридичного визнання, відповідно до вищенаведених пунктів 20 та 21, право транс-ґендерів на укладення шлюбу з особами, стать яких протилежна до їхньої зміненої статі, ефективно гарантувалося.

23. Якщо національне законодавство надає права й обов’язки парам, які не перебувають у шлюбі, держави-члени повинні забезпечувати, щоб вони застосовувалися без дискримінації як до одностатевих, так і до різностатевих пар, у тому числі щодо пенсій у разі втрати годувальника та житлових прав.

24. Якщо національне законодавство визнає зареєстровані односта-теві партнерства, держави-члени повинні прагнути забезпечити, щоб їхній правовий статус, а також їхні права та обов’язки були еквіва-лентні правовому статусу, правам і обов’язкам гетеросексуальних пар в аналогічній ситуації.

25. Якщо національне законодавство не визнає та не встановлює пра-ва чи обов’язків для зареєстрованих одностатевих партнерств і пар, які не перебувають у шлюбі, держави-члени мають розглянути можливість надання, без будь-якої дискримінації, в тому числі щодо різностатевих пар, одностатевим парам юридичних або інших засобів, спрямованих на вирішення практичних проблем, які стосуються соціальної реальності, в якій вони живуть.

26. Ураховуючи, що при ухваленні рішення про батьківську відпо-відальність або опіку над дитиною передусім повинні братися до уваги найкращі інтереси дитини, держави-члени повинні забезпечити, щоб такі рішення ухвалювалися без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності.

27. Враховуючи, що при ухваленні рішення щодо всиновлення ди-тини передусім повинні братися до уваги найкращі інтереси дитини, держави-члени, національне законодавство яких допускає всиновлення дітей однією особою, повинні забезпечити, щоб таке законодавство за-стосовувалося без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності.

28. Якщо національне законодавство допускає застосування допо-міжних репродуктивних технологій для незаміжніх жінок, держави-члени повинні прагнути забезпечити доступ до цих послуг без дискри-мінації за ознакою сексуальної орієнтації.

V. Прийняття на роботу

29. Держави-члени повинні забезпечити запровадження та виконан-ня належних заходів, які передбачають ефективний захист від дискри-мінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності у сфері праці та зайнятості як у публічному, так і в приватному секторах. Ці заходи повинні стосуватися умов прийняття на роботу, просування по службі, звільнення, оплати праці та інших умов праці, в тому числі попередження домагань та інших форм віктимізації, боротьби з ними та покарання за їх учинення.


73

30. Особлива увага повинна приділятися забезпеченню ефективно-го захисту права на недоторканність приватного життя трансґендерів у сфері праці, зокрема що стосується заяв про прийняття на роботу, для недопущення будь-якого невиправданого розкриття роботодавцю або іншим працівникам інформації про їхню ґендерну історію або їхнє колишнє ім’я.

VI. Освіта

31. Приділяючи належну увагу найкращим інтересам дитини, дер-жави-члени повинні вживати належних законодавчих та інших заходів, спрямованих на працівників освіти й учнів, для забезпечення того, щоби право на освіту справді здійснювалося без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності; зокрема, такі заходи повинні включати в себе захист права дітей і молоді на освіту в без-печному середовищі, вільному від насильства, залякувань, соціальної ізоляції або інших форм дискримінаційного та зневажливого поводжен-ня у зв’язку із сексуальною орієнтацією або ґендерною ідентичністю.

32. З урахуванням належної уваги до найкращих інтересів дитини, на всіх рівнях повинні бути вжиті відповідні заходи із забезпечення у школах взаємної терпимості та поваги, незалежно від сексуальної орі-єнтації або ґендерної ідентичності. Це має включати в себе забезпечення об’єктивної інформації про сексуальну орієнтацію та ґендерну ідентич-ність, наприклад, у шкільних навчальних планах й освітніх матеріалах, а також забезпечення учнів і студентів необхідною інформацією, захис-том і підтримкою для того, щоби дати їм можливість жити відповідно до їхньої сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Крім того, держави-члени можуть розробити й утілити в життя концепції та плани дій щодо рівності й безпеки в школах, а також забезпечити доступ до адекватного антидискримінаційного виховання або допоміжних і нав-чальних посібників. Такі заходи повинні враховувати права батьків щодо освіти їхніх дітей.

VII. Здоров’я

33. Держави-члени повинні вживати належних законодавчих та інших заходів для забезпечення того, щоби найвищий досяжний рівень здоров’я дійсно міг бути отриманий без дискримінації за ознаками сек-суальної орієнтації або ґендерної ідентичності; зокрема, вони повинні брати до уваги особливі потреби лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґенде-рів при розробці національних планів медичного обслуговування, у тому числі щодо заходів із запобігання самогубствам, медичного обстеження, медичних навчальних програм, навчальних курсів і матеріалів, а також при моніторингу та оцінці якості медичних послуг.

34. Повинні вживатися належні заходи для запобігання трактування гомосексуальності як захворювання, відповідно до стандартів Всесвітньої організації охорони здоров’я.

35. Держави-члени повинні вживати належних заходів для забез-печення того, щоб трансґендери мали дійсний доступ до належних по-слуг зі зміни статі, в тому числі до психологічної, ендокринологічної

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

74

та хірургічної експертизи в галузі охорони здоров’я трансґендерів, без висування до них необґрунтованих вимог; жодна особа не повинна під-даватися процедурам зміни статі без його або її згоди.

36. Держави-члени повинні вживати належних законодавчих та інших заходів для забезпечення того, щоб будь-які рішення, які обме-жують витрати на процедури зміни статі, що покриваються медичним страхуванням, були законними, об’єктивними та пропорційними.

VIII. Житло

37. Необхідно вжити заходів для забезпечення того, щоб доступ до нормальних житлових умов міг бути ефективно і рівною мірою наданий усім особам, без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності; такі заходи мають, зокрема, спрямовуватись на забезпечення захисту від дискримінаційного виселення, а також на гарантування рівних прав щодо придбання та збереження власності на землю або інше майно.

38. Повинна бути приділена належна увага ризикам бездомності, з якими стикаються лесбійки, геї, бісексуали та трансґендери, в тому числі молоді люди та діти, які можуть бути особливо вразливими до соціальної ізоляції, зокрема з боку їхніх власних сімей; стосовно цього, на основі об’єктивної оцінки потреб кожної особи, повинні надаватися відповідні соціальні послуги без дискримінації.

IX. Спорт

39. Гомофобія, трансфобія та дискримінація за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності в спорті, подібно до расизму та інших форм дискримінації, є неприйнятними та мають бути подолані.

40. Спортивна діяльність і спортивні об’єкти повинні бути відкри-ті для всіх без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності; зокрема, мають вживатися ефективні заходи щодо запобігання, протидії та покарання за дискримінаційні образи, пов’язані з сексуальною орієнтацією або ґендерною ідентичністю під час спортивних заходів та у зв’язку з ними.

41. Держави-члени повинні заохочувати діалог зі спортивними об’єднаннями та фан-клубами, підтримувати їх у розвитку просвіт-ницької діяльності щодо недопущення дискримінації лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів у спорті, а також у засудженні проявів не-терпимості до них.

X. Право на притулок

42. У тих випадках, коли держави-члени мають відповідні міжна-родні зобов’язання, вони повинні визнавати, що обґрунтоване побою-вання переслідування за ознакою сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності може бути вагомою підставою для надання статусу біженця або притулку відповідно до національного права.

43. Держави-члени повинні, зокрема, забезпечити, щоби шукачі при-тулку не висилалися до країни, в якій їхнє життя або свобода можуть


75

бути під загрозою або вони можуть зіткнутися з ризиком катувань, не-людського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання на підставі сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності.

44. Особи, які шукають притулок, мають бути захищені від будь-якої політики або практики, що дискримінує за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності; зокрема, повинні вживатися на-лежні заходи для запобігання фізичного насильства, включаючи сексу-альну наругу, словесну агресію або інші форми утисків щодо шукачів притулку, позбавлених волі, а також для забезпечення їм доступу до інформації, що стосується їхньої конкретної ситуації.

XI. Національні правозахисні структури

45. Держави-члени повинні забезпечити, щоб національні право-захисні структури мали належні повноваження займатися питаннями щодо дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності; зокрема, вони повинні мати можливість давати рекомен-дації щодо законодавства та політик, провадити просвітницьку роботу серед населення, а також – у межах національного законодавства – роз-глядати індивідуальні скарги стосовно як приватного, так і публічного секторів, ініціювати судові процеси та брати в них участь.

XII. Дискримінація за декількома ознаками

46. Держави-члени заохочуються до вжиття заходів для забезпечення того, щоб правові норми національного законодавства, які забороняють чи попереджують дискримінацію, також захищали від дискримінації одночасно за декількома ознаками, в тому числі за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності; національні правозахисні структу-ри повинні мати широкі повноваження, які б дозволяли їм займатися вирішенням таких проблем.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

76

Справа «Мехмет Шентюрк та Бекір Шентюрк проти Турецької Республіки»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Друга секція

Рішення

Справа «Мехмет Шентюрк та Бекір Шентюрк проти Турецької Республіки»

(Заява № 13423/09)*Страсбург, 9 квітня 2013 р.

ОСТАТОЧНЕ

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою у складі:

Гвідо Раймонді (Guido Raimondi) (голова),Данют Джошене (Danutė Jočienė),Пер Лоренцен (Peer Lorenzen),Андрас Саджо (András Sajó),Ішіль Каракаш (Işıl Karakaş),Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić),Гелен Каллер (Helen Keller) (судді) Стенлі Найсміт (Stanley Naismith) (заступник секретаря секції), порадившись у нарадчій кімнаті 19 березня 2013 р., постановив

таке рішення, яке буле ухвалене в зазначену дату:

ПРОЦЕДУРА1. Справу було розпочато за заявою (№ 13423/09), яку подали до

суду проти Турецької Республіки, згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція»), двоє громадян Турецької Республіки – Мехмет Шентюрк і Бекір Шентюрк («заявни-ки») 17 лютого 2009 р.

2. Правову допомогу заявникам надавали пані Ценгіз та пан Х. Ак-булут, адвокати, які провадять юридичну практику в м. Ізмір. Уряд Турецької Республіки представляв його представник.

3. Заявники, зокрема, стверджували, що відбулось порушення ст. 2 Конвенції в матеріальному та процесуальному аспекті, внаслідок смерті матері та, відповідно, дружини заявників, а також смерті дити-ни, яку вона виношувала. Заявники вказували на те, що вони зазнали також психологічних страждань у зв’язку зі смертю, а також у зв’язку зі стражданнями, яких зазнавала покійна жінка у період, коли не отримувала належної медичної допомоги (ст. 3 Конвенції). Вони також стверджували про надмірно довгий строк судового розгляду справи (ст. 6 Конвенції) та відсутність ефективних засобів судового захисту (ст. 13). Насамкінець, заявники посилались на ст. 1 Протоколу № 1.

* Переклад Дмитра Клапатого.


77

4. 8 липня 2010 р. заява була надана Уряду, відповідно до положень ст. 29 параграфа 3 Конвенції. Також було прийнято рішення про те, що Палата розглядатиме обставини справи, викладені у скарзі, одночасно з вирішенням питання про прийнятність заяви.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ 5. Заявники народились у 1966 та 1993 рр., відповідно, і прожи-

вають у Байраклі/Ізмір.

А. Обставини смерті Менекше Шентюрк 6. 11 вересня 2000 р. приблизно о 10.30 годині ранку пані Менекше

Шентюрк, дружина Мехмета Шентюрка («перший заявник») і матір Бекіра Шентюрка, яка була на 34-му тижні вагітності, звернулась до лікарні району Каршіяка, разом зі своїм чоловіком, бо відчувала біль. Її оглянула акушерка Дж. Е., яка вирішила, що пані Шентюрк ще не знаходиться на останньому етапі вагітності, а тому підстав викликати головного лікаря для проведення огляду не було.

7. Тоді перший заявник відвіз свою дружину до лікарні м. Ізмір, куди вони прибули у проміжок часу між 11.00 та 11.30 годинами ранку. Пані Шентюрк оглянула акушерка А.Й., яка, з’ясувавши, що заявниця все ще не є на останньому етапі вагітності і що немає жодних ускладнень, не викликала чергового гінеколога для проведення медичного огляду.

8. Усвідомлюючи те, що дружина все ще відчувала біль, перший заявник відвіз її до Навчально-дослідницької лікарні імені Ататюрка, куди вони приїхали о 2-й годині дня. Пані Шентюрк оглянув Ф.Б., помічник лікаря відділення швидкої медичної допомоги, та згодом її перевели у відділення урології, де її оглянув лікар-уролог О.Ч. Він діаг-ностував у неї ниркову коліку та порадив звернутись за консультацією після того, як народиться дитина.

9. Оскільки на зворотному шляху додому біль у дружини не змен-шувався, перший заявник відвіз її того ж вечора до лікарні медичного факультету Егейського університету. Там її спочатку оглянув лікар швидкої медичної допомоги С.А.А., а потім її перевели до акушер-сько-гінекологічного відділення, де за нею наглядала команда лікарів. Ультразвуковим дослідженням було встановлено, що дитина, яку вона виношувала, померла і потрібно було негайно провадити хірургічне втручання з вилучення дитини. Її згодом повідомили про те, що перед госпіталізацією та проведенням операції на рахунок лікарні необхідно було внести грошову суму у розмірі від 600 до 700 мільйонів турецьких лір. У зв’язку з тим, що перший заявник вказав, що такої суми в них не було, його дружину не змогли госпіталізувати. Лікар відділення швидкої медичної допомоги С.А.А. організував перевезення дружини заявника до акушерсько-гінекологічного відділення лікарні району Конак м. Ізмір приватним автомобілем швидкої медичної допомоги, в якому не було медичних працівників.

10. Пані Шентюрк померла приблизно об 11-й годині вечора під час її перевезення автомобілем швидкої медичної допомоги.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

78

В. Перевірка, яку провело Міністерство охорон здоров’я 11. З 26 жовтня 2000 р. до 23 листопада 2000 р. комітет розслі-

дувань Міністерства охорони здоров’я провів розслідування обставин смерті пані Шентюрк, під час якого були допитані такі особи: перший заявник; особи, які супроводжували пані Шентюрк до лікарень; члени медичних бригад (акушерки та лікарі) різних лікарень, до яких звер-талась покійна жінка; водій автомобіля швидкої медичної допомоги, який відвіз її в акушерсько-гінекологічне відділення лікарні м. Ізмір.

12. 30 жовтня 2000 р. були отримані пояснення, зокрема, від акуше-рок, які працюють у медичному центрі району Каршіяка, де Менекше Шентюрк спостерігалась протягом періоду вагітності. Їхні пояснення свідчили про те, що пані Шентюрк звернулась у центр 3 березня 2000 р. для проходження перевірки; серцебиття дитини не було чути, через що акушерки порадили їй якнайшвидше звернутись у лікарню для про-ведення ультразвукового дослідження.

13. 31 жовтня 2000 р. отримали пояснення від акушерки лікарні району Каршіяки Дж.Е., яка оглядала пані Шентюрк. Згідно з її по-ясненнями, вона чула серцебиття дитини, дитина була жива, коли оглядали її матір. У зв’язку з цим вона конкретизувала, що слухала серцебиття дитини за допомогою фетального доплера, а відтак, немож-ливо було не почути шум, оскільки цей апарат показував кількість ударів на хвилину. Вирішивши, що стан здоров’я Менекше Шентюрк був у нормі, вона не вважала за доцільне проведення ультразвукового дослідження чи огляду черговим лікарем.

14. 1 листопада 2000 р. отримали пояснення від А.Й., акушерки лікарні м. Ізмір, яка стверджувала, що чула серцебиття дитини, коли проводила огляд матері, а оскільки дитина була жива і жодних усклад-нень не було виявлено, чергового лікаря вона не викликала.

15. 9 листопада 2000 р. були отримані пояснення від Т.К. Ш.А. та О.О., лікарів акушерсько-гінекологічного відділення медичного фа-культету Егейського університету, які стверджували, що повідомляли першого заявника про необхідність вилучення дитини. Вони спростували факт інформування пацієнта чи її чоловіка про необхідність внесення грошової суми у розмірі від 600 до 700 мільйонів турецьких лір в опе-раційний фонд лікарні, і їм невідомо, хто міг це зробити. Вони також заявляли про те, що пояснили стан здоров’я пацієнтки черговому спеці-алісту, який її не оглядав, проте бачив, і надали йому усю інформацію про її випадок. Кожен з них зокрема вказав на таке:

«…Чоловіку пацієнтки пояснили те, що дитина була мертвою та що необ-хідно вилучити дитину шляхом кесаревого розтину… Я ніколи не казав паці-єнтці, що вона повинна була сплатити від 600 до 700 мільйонів турецьких лір в операційний фонд лікарні за цю операцію… Мені невідомо, хто це сказав… Підпис під фразою, яка вказувала на те, що від госпіталізації відмовились, належав пацієнтці Менекше Шентюрк… Я ніколи не казав пацієнтці чи її ро-дичеві про те, що якщо вони не заплатять грошову суму в операційний фонд, то ми не зможемо провести операцію… Саме пацієнтка відмовилась від госпі-талізації, зазначивши, що не може сплатити цю суму, та підписала відповідні документи. Її чоловік забрав її з лікарні, зазначивши, що така сума для нього неприйнятна, що він відмовляється від госпіталізації і що має намір забрати дружину у пологове відділення лікарні району Конак м. Ізмір… Мої колеги та


79

я як команда пояснювали… чоловікові життєву необхідність вилучення дитини та небезпеку переміщення пацієнтки, але переконати не змогли…».

У поясненнях, отриманих того ж дня, С.О., спеціаліст з акушерства та гінекології лікарні медичного факультету Егейського університету, який того вечора виконував обов’язки чергового лікаря, вказав, що Т.К. повідомив його про ситуацію, що склалась з пацієнткою, та реко-мендував, щоб її прийняли до лікарні. Він також стверджував, що з чоловіком пацієнтки не розмовляв і не говорив йому про необхідність сплати грошових внесків в операційний фонд, а також що йому не повідомили про факт відмови чоловіка від госпіталізації пацієнтки, незважаючи на рекомендації.

16. 23 листопада 2000 р. комісія медичних експертів надала висно-вок, у якому було зазначено про таке:

«1. Медсестра Дж.Е. оглянула Менекше Шентюрк і вказала, що її стан не свідчив про необхідність виклику чергового лікаря. Незважаючи на те що це необхідно було зробити, медсестра не вважала за необхідне це зробити. В такому випадку діє принцип, згідно з яким пацієнта повинен оглянути лікар-спеціаліст, оскільки медсестра не володіє достатнім рівнем знань для того, щоб оцінити серйозність ситуації. Медсестра повинна викликати спеціаліста для огляду кожного пацієнта, який звертається до лікарні.

2. Акушерка та медсестра А.Й. не володіла достатніми знаннями, щоб ви-значити діагноз, враховуючи стан здоров’я пацієнтки. Необхідно було, щоб її оглянув спеціаліст. Фактично, для того, щоб встановити коректний діагноз, усіх пацієнтів, які звертаються до поліклініки, повинен оглядати спеціаліст.

Черговий лікар відділення швидкої медичної допомоги Ф.Б. повинен був звернутись з вимогою про надання консультації стосовно існування захворювань і перебігу пологів. Лише лікар, який би оглянув пацієнтку в такий спосіб, міг би встановити, чи були у пацієнтки на той час симптоми, які б свідчили про ускладнення вагітності.

Черговий лікар-уролог О.Ч. оглянув пацієнтку лише з точки зору урології. Однак… він повинен був провести загальний огляд та отримати консультацію стосовно існування захворювань і перебігу пологів. Лише лікар, який би огля-нув пацієнтку в такий спосіб, міг би встановити, чи були у пацієнтки на той час симптоми, які б свідчили про ускладнення вагітності.

3. З огляду на клінічні симптоми, які були у пацієнтки, чергові лікарі лікарні медичного факультету Егейського університету повинні були напо-лягти на госпіталізації.

4. Присутність медичного персоналу в автомобілі швидкої допомоги не вплинула б на кінцевий результат.

На підставі наявної інформації чітко встановити причини смерті неможливо. Це можна буде зробити з упевненістю і більш чітко після процедури розтину, результати якого вкажуть на можливу відповідаль-ність за медичну недбалість вищезазначених працівників…

Причини смерті: 1) розрив матки; 2) емболія мезодерми; 3) від-шарування плаценти; 4) низька імовірність ускладненої прееклампсії.

17. 24 листопада 2000 р., враховуючи вищенаведений експертний висновок і пояснення зацікавлених сторін, головний інспектор Мініс-терства охорони здоров’я підготував висновок, згідно з яким акушерки Дж.Е. та А.Й., які працюють у лікарні району Каршіяка та лікарні м. Ізмір, відповідно, не виконали своїх обов’язків, що випливають з функцій, які вони виконують, і відправили пацієнтку додому попри

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

80

те, що біль у пацієнтки продовжувався, та не забезпечили огляду па-цієнтки черговим лікарем. Він також вважав, що лікарі Ф.Б. та О.Ч., які працюють у Навчально-дослідницькій лікарні імені Ататюрка, не виконали покладені на них обов’язків, що випливають з їхніх функцій, і не звернулись за консультацією до спеціаліста з акушерства та гіне-кології, а також не вказали на те, що пацієнт повинен був звернутись за такою консультацією самостійно. Крім того, матеріали перевірки вказували на те, що у звіті також було вирішено питання відповідаль-ності лікарів акушерсько-гінекологічного відділення лікарні медичного факультету Егейського університету Т.К., Х.В., С.А. та О.О., а відтак, не було підстав ухвалювати рішення стосовно цих лікарів ще раз. Го-ловний інспектор дійшов такого ж висновку й щодо відповідальності компанії швидкої медичної допомоги, і окремий звіт стосовно питання був поданий до Управління охорони здоров’я м. Ізмір.

У звіті, підготованому за результатами перевірки, зазначалось, од-нак, про те, що лікарі Т.К., Х.В., С.А. та О.О. не виконали покладених на них обов’язків і своєю недбалістю, необережністю та відсутністю до-свіду спричинили смерть Менекше Шентюрк. Нарешті, комісія дійшла висновку про те, що лікар С.А.А. лікарні медичного факультету Егей-ського університету не вчинив жодних правопорушень, коли скерував пані Шентюрк до акушерсько-гінекологічного відділення.

Висновки, наведені у звіті за результатами перевірки подій, які відбулись у лікарні медичного факультету Егейського університету, містили такі пункти:

«Після огляду у відділенні швидкої медичної допомоги… Менекше Шен-тюрк перевели до акушерсько-гінекологічного відділення… Менекше Шентюрк, яка була на 34-му тижні місяці вагітності, оглянула чергова команда лікарів акушерсько-гінекологічного відділення. Під час ультразвукового досліджен-ня, проведеного черговою командою… серцебиття дитини не було чути… було встановлено, що дитина мертва… Родичів пацієнтки повідомили про те, що необхідно вилучити дитину, щоб врятувати здоров’я матері… Однак, оскільки родичі пацієнтки заявили, що не мають коштів для оплати витрат, встановлених лікарнею… чергова команда лікарів не госпіталізувала пацієнтку до лікарні та перевела її до акушерсько-гінекологічного відділення лікарні м. Ізмір у такому стані. Переведення відбулось після того, як пацієнтка відмовилась від госпіта-лізації, поставивши свій підпис. Хоча, згідно з законодавчими приписами, вони повинні були вирішувати питання коштів лише після госпіталізації пацієнтки до лікарні, проведення їй медичного огляду, встановлення діагнозу та надання медичної допомоги, відтак, очевидно, що лікарі не виконали свого обов’язку, коли перевели пацієнтку, не надавши їй медичної допомоги, незважаючи на те, що вона перебувала у небезпечному для здоров’я стані та потерпала від постійного болю, що і спричинило її смерть».

До звіту, складеного за результатами перевірки, були включені різні пояснення, ось деякі з них:

«Пояснення Мехмета Шентюрка: …у суботу 11 березня 2000 р., приблизно о 10-й годині, я відвіз свою дружину… яка була на восьмому місяці вагітності, у відділення швидкої медичної допомоги лікарні району Каршіяка, бо вона скаржилася на нестерпний біль. Наш сусід Н.С. був з нами… Мою дружину оглянули у лікарні району Каршіяка… вони сказали мені, що не можуть нічого зробити, що ультразвуковий апарат вимкнений… і тому бажано від-везти її до лікарні району Алсанджак … Я привіз свою дружину до відділення


81

швидкої медичної допомоги лікарні району Алсанджак приблизно об 11.15. Там люди, відповідальні за функціонування цього відділення, сказали мені, що у них недостатньо працівників, а також, що апарат ультразвукового дос-лідження вимкнений… чергові працівники згодом сказали, щоб я відвіз її в іншу лікарню. Почувши це, я відвіз свою дружину до Навчально-дослідниць-кої лікарні імені Ататюрка. Був приблизно полудень, коли я доправив її до акушерсько-гінекологічного відділення… Лікар сказав відвести її у відділення урології. Я відвів її у відділення урології. Вони попросили дружину пройти урологічні дослідження, зокрема, дослідження нирок… Моя дружина чекала протягом трьох чи чотирьох годин на ношах у відділенні швидкої медичної допомоги Навчально-дослідницької лікарні імені Ататюрка. Її біль ставав ще сильніший. Побачивши це, я пішов бо головного лікаря відділення швидкої медичної допомоги і сказав йому, що моя дружина почувається дуже погано, та попросив, щоб її оглянув лікар з урологічного відділення… Уролог оглянув її. Після огляду він сказав: «До пологів все ще залишається певний період часу, на цей момент ми не можемо нічого зробити, скажіть, щоб у відділенні швидкої медичної допомоги дали їй знеболювальні препарати, та відвезіть її додому», – й виписав рецепт… Я сказав лікарю, що моя дружина на восьмому місяці вагітності та запитав, чи препарати не є шкідливими. Він сказав, що приймати ці препарати постійно непотрібно, а лише тоді, коли біль збільшить-ся… Нам видали препарати, проте я не знав, які саме це були препарати… біль не вщухав… я відвіз свою дружину назад додому… було приблизно 6.30 дня, коли я привіз її додому… Приблизно о 8.30 вечора я побачив, що стан моєї дружини погіршився… Я відвіз її до лікарні Егейського університету… Лікар, який оглянув мою дружину… сказав мені, що дитина померла… Я сказав йому, щоб вони рятували життя дружини. Лікар сказав, що я повинен був заплатити 600–700 мільйонів турецьких лір в операційний фонд лікарні для того, щоб шляхом хірургічного втручання вилучили дитину… Я відповів, що на той час у мене такої суми не було, та попросив, щоб вони прооперували дружину, а я підпишу документ, згідно з яким беру на себе зобов’язання сплатити цю суму. Лікар сказав мені, що я повинен сплатити гроші… Я запитав у нього, що мені робити… Вони сказали негайно везти дружину до лікарні району Конак м. Ізмір… Ми викликали швидку медичну допомогу… Я запитав медсестру, яка там була, чи хтось супроводжуватиме мою дружину. Вона відповіла: «Вони не прислали медсестру»… Ми вирушили… Ми приїхали до лікарні району м. Ізмір, чергові працівники повідомили мене про те, що дружина мертва… Моя дружина не отримала належного лікування у лікарнях, в які я її возив. Якщо хоча б було проведено ультразвукове дослідження у лікарні району Кар-шіяка, лікарні району Алсанджак чи Навчально-дослідницькій лікарні імені Ататюрка, та мені б повідомили про те, що дитина мертва, то, враховуючи, що це ще був денний час доби, я міг би зібрати кошти для того, щоб провести операцію та врятувати дружину. Мене не повідомили про те, що мою дружину оглядали 3 березня 2000 р. у медичній клініці Байраклі, та про те, що серце-биття дитини не було чути. За день-два до 3 березня 2000 р. у медичній клініці району Байраклі вона сказала мені, що вивихнула щиколотку на останніх двох сходинках сходової клітки та вдарилась об поруччя… але її нічого не боліло і необхідності звертатись до лікаря не було.

Пояснення О.А.Г.: …ми відвезли пацієнтку до відділення швидкої медич-ної допомоги Егейської лікарні… Один з лікарів сказав, що вона перебуває у критичному стані. Він рекомендував піти та сплатити 700 мільйонів турецьких лір в операційний фонд лікарні… Імені цього лікаря я не знаю. Це була приб-лизно 10 година вечора. Я мав зі собою 150 мільйонів турецьких лір. Я сказав лікарю про цю суму та про те, що я готовий її сплатити, а також підписати документ про своє зобов’язання сплатити решту суми… Він сказав, що так

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

82

неможливо та що він не може провести операцію. Я наполягав на тому, щоб він провів операцію. Він знову відмовився. Тоді я запитав, що нам робити… Він сказав, щоб ми відвезли її у пологовий будинок району Конак м. Ізмір. Водночас він змусив нас підписати документ, який підтверджував, що ми за-бираємо пацієнтку з лікарні добровільно…

Пояснення Ахмета Й. …Ми привезли Менекше Шентюрк до лікарні Егей-ського університету приблизно о 9-й годині вечора. Нас негайно прийняли у відділення швидкої медичної допомоги. Жінка-лікар оглянула її… та сказала нам, що дитина мертва… Лікар також сказала нам, що дитину потрібно негайно вилучити шляхом ургентного оперативного втручання, а ми повинні заплатити приблизно 700 мільйонів турецьких лір за операцію. Чоловік пацієнтки сказав, що не зможе сплатити усю суму одразу та що готовий заплатити певну части-ну цієї суми і підписати документ про те, що зобов’язується сплатити решту пізніше. Лікар порадила узгодити це питання у касі. Працівники каси сказали нам, що ми повинні сплатити усю суму. Ми знову повернулись до лікаря, яка проводила огляд пацієнтки, і сказали їй, що не змогли сплатити усієї суми та запитали її, що нам робити. Вона сказала, щоб ми негайно відвезли жінку в пологовий будинок району Конак м. Ізмір…

Пояснення С.А.А.: Менекше Шентюрк поступила у відділення швидкої ме-дичної допомоги 11 березня 2000 р. зі скаргами на біль у животі… Я зустріла пацієнтку… оглянула її… і відправила в акушерсько-гінекологічне відділення. Через півгодини після огляду в акушерсько-гінекологічному відділенні пацієнт-ка повернулась до відділення швидкої медичної допомоги… Чоловік пацієнтки сказав мені, що лікарі акушерсько-гінекологічного відділення констатували смерть дитини… та що жінку потрібно було госпіталізувати. Я запитала, чому вони її не госпіталізували, а натомість відправили у відділення швидкої медич-ної допомоги. Чоловік пацієнтки повідомив мене, що вони просили заплатити за проведення операції… а оскільки він не міг сплатити названу суму, то ви-рішив забрати свою дружину до пологового будинку району Конак м. Ізмір… У цей момент він був дуже емоційним, перебував у паніці. Я спокійно пояснила йому, що дитину негайно потрібно вилучити із черевної порожнини матері і що йому необхідно повернутися та негайно госпіталізувати пацієнтку… для того, щоб вилучити дитину, в іншому випадку життю матері загрожувала б небез-пека… Замість зробити так, як я рекомендувала, чоловік пацієнтки написав на документі про огляд пацієнтки таке: «Незважаючи на пораду лікаря, ми від-мовились від госпіталізації», – та підписав його. Я не чинила на нього жодного тиску при написанні цього документа… Чоловік пацієнтки сказав мені, що в акушерсько-гінекологічному відділенні їм повідомили про необхідність сплатити попередньо суму, якщо мені не зраджує пам’ять, у розмірі 400 мільйонів лір…

Пояснення М.Д., водія автомобіля швидкої медичної допомоги приватної компанії: … приблизно о 10.30 вечора 11 березня 2000 р. я забрав пацієнтку з акушерсько-гінекологічного відділення та відвіз її до відділення швидкої медичної допомоги. Там я повідомив старшу медсестру С.Т., щоб вона надала медсестру для супроводу в автомобілі швидкої медичної допомоги. Вона сказа-ла, що це неможливо. Пізніше я сказав лікарю відділення швидкої медичної допомоги, який передавав мені пацієнтку, щоб надали медсестру. Але вона також сказала, що це неможливо, що дитина померла в черевній порожнині матері і що її потрібно негайно везти у лікарню району Конак. Я поклав па-цієнтку в автомобіль… Чоловік пацієнтки також сів у машину. В автомобілі швидкої медичної допомоги не було середнього медичного персоналу… перед тим, як ми клали її в автомобіль швидкої медичної допомоги, навпроти від-ділення швидкої медичної допомоги Егейської лікарні… пацієнтка сказала мені не забирати її… Це було приблизно о 10.40 вечора. Коли ми приїхали у Конак… я побачив, що пацієнтка мертва… Як я їй пояснив… причина, чому не


83

було середнього медичного персоналу в автомобілі… полягала у тому, що наша чергова медсестра виконувала обов’язки з транспортування іншого пацієнта. Лікарі та медсестра в лікарні сказали мені, що пацієнта померла ще перед тим, як її привезли. Вони сказали, що у них немає моргу і що пацієнтку потрібно везти назад до моргу лікарні Егейського університету…».

Відповідно до пояснень, четверо лікарів лікарні медичного факульте-ту Егейського університету, а саме Т.К., С.А., О.О. та С.О. заперечували те, що казали заявнику чи померлій жінці про необхідність сплатити грошову суму за обумовлене хірургічне втручання.

С. Кримінальне провадження стосовно медичних працівників

1. Провадження стосовно лікарів Т.К., Х.В., С.А. та О.О.

18. 26 лютого 2001 р. адміністрація медичного факультету Егей-ського університету розпочала розслідування щодо лікарів Т.К., Х.В., С.А. та О.О.

19. 10 вересня 2001 р. було ухвалено рішення, згідно з яким підстав для судового переслідування цих лікарів не було.

20. 26 серпня 2002 р. комісія з питань розслідування, що складалась із лікарів, підготувала висновок, у якому йшлося про те, що зазначені лікарі не вчинили жодних правопорушень, а тому розпочинати проти них судове переслідування підстав не було.

21. 24 жовтня 2002 р. на підставі ст. 2 Конвенції, ст. 3 Загальної декларації прав людини та ст. 17 Конституції Турецької Республіки, положення якої стосуються права на життя, перший заявник подав заперечення проти цього рішення. Зокрема, він стверджував, що комі-сії слід було перевірити чинні нормативні акти, які діяли в Егейській лікарні щодо випадків, які потребували термінової госпіталізації, коли необхідно було сплачувати грошові внески.

22. 22 січня 2003 р. Вищий адміністративний суд відхилив виснов-ки, які містились у звіті, підготованому за результатами розслідування. Суд вказав на те, що комісія не з’ясувала, які критерії повинні бути дотримані в лікарнях для того, щоб розпочати лікування пацієнта, життя якого в небезпеці та стан якого вимагає негайного медичного втручання. Суд також зазначив, що комісія не наполягала на розширенні розслідування та включенні до списку осіб лікаря С.О. акушерсько-гінекологічного відділення лікарні медичного факультету Егейського університету, який був на чергуванні в ту ніч, і встановленні ступеня його відповідальності стосовно оспорюваних подій. Суд вважає, що ці недоліки необхідно було усунути.

23. 23 січня 2004 р., вважаючи, що в діях зазначених лікарів не було ознак ані недбальства, ані необережності, комісія з питань роз-слідування затвердила новий звіт, у якому зазначено, що підстав для притягнення до відповідальності не було. В звіті йшлося про те, що матеріали справи не давали можливості встановити, що необхідно було робити за невідкладних випадків, які вимагали госпіталізації, за об-ставин, коли відповідні грошові внески не були сплачені.

24. 25 лютого 2004 р., посилаючись на ст. 2 Конвенції, ст. 3 Загаль-ної декларації прав людини та ст. 17 Конституції, положення якої рег-

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

84

ламентують право на життя, перший заявник знову подав заперечення проти цих висновків. Зокрема, він стверджував, що невключення С.О. до списку осіб, стосовно яких провадилося розслідування, свідчило про неналежне проведення такого розслідування, та просив, щоб стосовно лікаря С.О. також провели розслідування.

25. 14 квітня 2004 р. Вищий адміністративний суд повернув справу адміністрації Егейського університету.

26. 16 травня 2005 р. комісія з питань розслідування затвердила новий звіт, у якому знову йшлося про те, що підстав для кримінального провадження не було, враховуючи відсутність у діях Т.К., Х.В., С.А., О.О. та С.О. ознак недбалості чи необережності.

27. 13 січня 2005 р. перший заявник оскаржив ці висновки до Ви-щого адміністративного суду.

28. 27 вересня 2005 р. Вищий адміністративний суд підтримав наве-дені у скарзі доводи та дійшов висновку про наявність достатніх доказів того, що лікарі вчинили дії, у яких їх звинувачували. Висновок суду був заснований на звіті, складеному 20 та 21 травня 2004 р. Загальною медичною радою (див. п. 45), в якому йшлося про те, що ступінь про-вини зазначених лікарів у смерті пані Шентюрк становить 4/8. Відтак, суд постановив, що проти них слід було розпочати кримінальне про-вадження та передав матеріали справи в органи розслідування.

29. 17 листопада 2005 р. Ізмірський суд з розгляду кримінальних справ постановив, що Вищий адміністративний суд передав йому справу за відсутності обвинувального акта органів прокуратури а, відтак, ви-рішив припинити провадження, розпочате проти Т.К., Х.В., С.А., О.О. та С.О., оскільки початок судового провадження залежав від складення обвинувального акта.

30. 21 квітня 2006 р. прокурор м. Ізмір склав обвинувальний акт проти лікарів Т.К., Х.В., С.А., О.О., яким просив визнати їх винними за вбивство, вчинене з необережності (ч.1 ст. 455 Кримінального кодексу).

31. 11 вересня 2006 р. перший заявник звернувся із заявою про за-лучення його до кримінального провадження як потерпілого, про що Із-мірський суд з розгляду кримінальних справ підготував запит того ж дня.

2. Провадження стосовно акушерки Дж.Е.

32. Рішенням від 1 березня 2001 р. керівник району Каршіяка санк-ціонував початок кримінального провадження проти акушерки Дж.Е. за невиконання покладених на неї обов’язків.

33. 25 квітня 2001 р. прокурор району Каршіяка висунув обвинува-чення Дж.Е. за невиконання нею професійних обов’язків (ч. 1 ст. 230 Кримінального кодексу).

34. 23 жовтня 2001 р. суд з розгляду кримінальних справ району Каршіяка виправдав підсудну з мотивів, що інша акушерка також була того дня на чергуванні, і не було встановлено, що це саме підсудна огля-дала покійну та відправила її додому, не викликавши фахівця, який би її оглянув. Суд додав, що, навіть, якщо припустити, що підсудна була тією акушеркою, яка оглядала пані Шентюрк та відіслала її додому, невиконання нею своїх професійних обов’язків не було умисним, а від-так, не було встановлено усіх елементів складу злочину.


85

35. Це рішення набуло законної сили 31 жовтня 2001 р. 36. 14 червня 2005 р. на підставі висновків звіту Загальної медичної

ради, які оцінювали ступінь вини Дж.Е. у смерті дружини заявника у 2/8 (див. п. 45), перший заявник звернувся з клопотанням про понов-лення кримінального провадження проти акушерки.

37. 12 жовтня 2005 р. перший заявник звернувся з клопотанням про залучення його до провадження у справі як цивільного позивача.

38. 9 березня 2006 р. суд з розгляду кримінальних справ району Каршіяка підтримав клопотання про поновлення провадження та по-становив про об’єднання цього провадження разом із провадженням, яке перебуває в Ізмірському кримінальному суді (див. п. 51). Також суд вирішив передати справу до кримінальної палати Касаційного суду для вирішення питання про підсудність між цими обома судами.

39. 12 червня 2006 р. Касаційний суд вирішив обумовлені кримі-нальні провадження та вирішив, що суд з розгляду кримінальних справ району Каршіяка повинен розглядати цю справу.

3. Провадження стосовно А.Й., Ф.Б. та О.Ч.

40. 14 березня 2001 р. керівник району Конак санкціонував початок кримінального провадження проти акушерки А.Й. та лікарів Ф.Б., О.Ч.

41. 12 жовтня 2001 р. прокурор м. Ізмір висунув обвинувачення цим особам за невиконання покладених на них обов’язків і звернувся до суду щодо їх засудження.

42. 12 квітня 2002 р. перший заявник звернувся з клопотанням про залучення його до кримінального провадження, яке розглядатиметься в Ізмірському кримінальному суді, як цивільного позивача у справі. Суд задовольнив клопотання того ж дня.

43. 13 листопада 2002 р. перший заявник звернувся з клопотанням про розширення меж кримінального провадження, зокрема, стосовно призначення судово-медичної експертизи для того, щоб встановити, скільки часу минуло між смертю дитини та смертю його дружини.

44. 24 лютого 2003 р. суд з розгляду кримінальних справ м. Ізмір передав справу до Загальної медичної ради для ухвалення рішення стосовно ступеня відповідальності підсудних.

45. 20 та 21 травня 2004 р. Загальна медичну рада (Yüksek Sağlık Şurası) ухвалила рішення, окремі пункти якого вказували на таке:

«Розглянувши матеріали справи, документи та докази, комісія ді-йшла висновку:

ступінь відповідальності акушерок Дж.Е. та А.Й., які належно не оцінили ситуацію після огляду пацієнтки та не викликали чергового лікаря-гінеколога, незважаючи на скарги пацієнта, становив 2/8;

ступінь вини лікарів О.Ч. та Ф.Б., які оглянули пацієнтку лише з перспективи їхньої спеціальності, хоча вона перебувала на 34-му тижні вагітності, страждала на гіпертонію та скаржилася на сильний біль, і не забезпечили її огляд лікарем-акушером-гінекологом, становить 3/8;

ступінь вини у смерті пацієнтки лікарів Т.К., Х.В., С.А. та О.О., які працюють у лікарні медичного факультету Егейського університе-ту, становить 4/8, оскільки вони перевели її без надання допомоги до

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

86

центру для осіб, які застраховані в системі соціального страхування, з тих підстав, що у неї не було грошей, незважаючи на те, що її стан здоров’я не допускав такого переведення.

46. 1 лютого 2005 р. суд отримав звіт Загальної медичної ради та вказав на те, що провину підсудних встановлено, але не в обсязі 8/8.

47. 14 березня 2005 р. перший заявник покликався на звіт Загальної медичної ради, яка встановила, що окрім осіб, яким висунуто обвину-вачення у кримінальному провадженні, інші лікарі лікарні медичного факультету Егейського університету повинні були також понести від-повідальність, та просив, як наслідок, щоб обвинувачення було також висунуто цим особам.

48. Оголошуючи судове засідання 17 березня 2005 р. закритим, суд з розгляду кримінальних справ м. Ізмір передав справу прокурору для висунення додаткового обвинувачення підсудним на підставі ст. 455 Кримінального кодексу.

49. 25 березня 2005 р. прокурор м. Ізмір затвердив додатковий об-винувальний акт з огляду на обвинувачення підсудних у вбивстві з нео-бережності (ч. 1 ст. 455 Кримінального кодексу) та звернувся із заявою про притягнення їх до відповідальності і за цією статтею.

50. 2 липня 2006 р. перший заявник звернувся до Ізмірського кримінального суду з клопотанням якнайшвидше завершити розгляд справи. Покликаючись на положення ст. 6 Конвенції, він підкреслю-вав, що тривалість розгляду порушувала його право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку. Він також наголошував, що тривалий розгляд справи посилював ризик спливу встановленого законом терміну давності і порушення його права власності, враховуючи те, що він міг бути позбавлений можливості отримати відшкодування майнової та моральної шкоди.

51. 30 січня 2007 р. суд з розгляду кримінальних справ м. Ізмір вирішив об’єднати кримінальне провадження, що перебувало в суді, разом з тим, яке було розпочате проти лікарів Т.К., Х.В., С.А. та О.О. за вбивство з необережності.

4. Провадження після об’єднання справ

52. 7 травня 2007 р. адвокат першого заявника, в інтересах неповно-літнього сина заявника, звернувся з клопотанням про залучення його до процесу як цивільного позивача. Він також оскаржував тривалість розгляду справи, наголошуючи на тому, що існував ризик спливу стро-ків давності. В подальшому він звернувся із заявою про відшкодування шкоди, заподіяної його клієнту у зв’язку зі смертю його дружини, та вимагав відшкодування 60 000 турецьких лір як компенсацію моральної шкоди, якої зазнав перший заявник, та 50 000 турецьких лір як ком-пенсацію моральної шкоди, якої зазнав син заявника, а також 30 000 турецьких лір як відшкодування матеріальної шкоди для обох.

53. Закриваючи судове засідання від 8 травня 2007 р., суд з розгляду кримінальних справ району Каршіяка зазначив, що обвинувальний акт не містив згадки про лікаря С.О., хоча його ім’я згадувалось поряд з тими підсудними, провадження щодо яких перебувало в Ізмірському кримінальному суді. Відтак, суд просив розтлумачити, чи після ухва-


87

лення рішення про припинення провадження (див. п. 29) обвинувачення були зняті, чи мала місце помилка. Суд також додав, що у випадку, якщо мала місце помилка, її необхідно виправити.

54. Під час судового засідання 27 листопада 2007 р. суд з розгляду кримінальних справ району Каршіяка наголосив на тому, що прокурор вказав, що обвинувачення проти С.О. не знімалось, а тому могла мати міс-це помилка. Суд постановив у зв’язку із цим вжити відповідних заходів.

55. 11 лютого та 18 березня 2008 р. адвокат заявника звернувся до суду із заявою, в якій оскаржував тривалість судового провадження у справі.

56. Під час судового засідання 12 лютого 2008 р. суд зазначив, що початок провадження проти С.О. не могло певним чином вплинути на уже існуюче провадження, проте могло затягнути розгляд справи. Від-так, суд вирішив не очікувати початку цього провадження.

57. 18 березня 2008 р. суд з розгляду кримінальних справ визнав А.Й., О.Ч., Ф.Б., Т.К., Х.В., О.О. та С.А. винними у вбивстві з необе-режності та призначив їм покарання у формі позбавлення волі строком на 2 роки та штрафу в сумі 91 турецьких лір. Застосовуючи положення Кримінального кодексу стосовно пом’якшення покарання, суд замінив покарання А.Й. на штраф у сумі 468 турецьких лір, покарання О.Ч. та Ф.Б. на штраф 703 турецькі ліри та покарання Т.К., Х.В., С.А, та О.О. на штраф у сумі 937 турецьких лір. Окрім того, виконання усіх вироків було відстрочено. Суд відхилив клопотання стосовно визнання винним Дж.Е., зауваживши, що незважаючи на те, що звіт Загальної медичної ради визначив ступінь вини Дж.Е. у 2/8, обставини справи не давали підстав для поновлення кримінального провадження проти неї, відпо-відно до ст. 314 Кримінального процесуального кодексу. В підсумку, суд підтримав рішення про виправдання її, про що було ухвалено рішення під час закриття першого кримінального провадження.

Положення судового рішення вказували на таке:«… Загалом з матеріалів справи випливає таке: – Менекше Шентюрк,

яка була на восьмому місяці вагітності, до лікарні району Каршіяка, що в Ізмірі, відвіз її чоловік 11 березня 2000 р. через сильний біль, який вона відчувала; – там її оглянула акушерка Дж.Е., лікаря не повідо-мляли, жодних заходів не вживали та, оскільки пологи не почались, пацієнтку відправили додому; – потім її відвезли у відділення швидкої медичної допомоги лікарні району Алсанджак, де її оглянула акушерка А.Й., і її відправили додому, оскільки пологи не почались; – приблизно о 2-й годині дня її відвезли до відділення швидкої медичної допомоги лікарні імені Ататюрка, де її оглянув лікар Ф.Б.; у зв’язку з болем у лівому боці її скерували у відділення урології, де її оглянув лікар О.Ч., який діагностував у неї ниркову коліку і призначив їй знеболювальні препарати та відправив додому; – оскільки біль не вщухав, після того, як чоловік пацієнтки відвіз її додому… її відвезли до лікарні медичного факультету Егейського університету; лікар швидкої медичної допомоги… відвів її до пологового відділення; там встановили, що пацієнтка була на восьмому місяці вагітності, але серцебиття дитини не прослухову-валось; хоча лікар рекомендував вилучити дитину, від госпіталізації відмовились через відсутність коштів; – пацієнтку згодом перевезли до акушерсько-гінекологічного відділення, що в Ізмірі, але вона померла

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

88

дорогою до лікарні; у зв’язку з окресленими подіями та у зв’язку з тим, що Загальна медична рада встановила ступінь вини Дж.Е. та А.Й. який дорівнював 2/8, ступінь вини лікарів О.Ч. та Ф.Б. становив 3/8, лікарів Т.К., Х.В., С.А. та О.О. – 4/8; – за таких обставин підсудні по-винні нести покарання за злочини, у вчиненні яких їх обвинувачували.

58. 21 травня 2008 р. заявники подали апеляційну скаргу з питань порушення норм права. У своїх доводах вони наголошували на тому, що суд з розгляду кримінальних справ не задовольнив ані клопотання, поданого в інтересах сина заявника щодо залучення його у процес як цивільного позивача, ані вимогу про відшкодування шкоди, яка була ними заявлена. Вони також оскаржували виправдання Дж.Е., яке стало можливим внаслідок того, що її вина у смерті пацієнтки не була вста-новлена, а також те, що терміни ув’язнення, до яких були засуджені підсудні, були змінені на штрафи та відстрочені. Крім того, покликаю-чись на положення ст. 2 Конвенції, вони стверджували про порушення права на життя та про те, що держава не виконала свого позитивного обов’язку у цьому аспекті; вони вважали, що той факт, що вони були змушені їздити з однієї лікарні до іншої, становив порушення ст. 3 Конвенції. Покликаючись на ст. 6 та 13 Конвенції, вони оскаржували тривалість провадження у справі та відсутність засобів судового захисту щодо поновлення порушених прав. Нарешті, вони стверджували, що прийнятим судомим рішенням було порушено їхнє право власності.

59. 21 січня 2009 р. головний прокурор при Касаційному суді подав свої зауваження та просив суд залишити рішення суду першої інстан-ції в частині, яка стосувалась Дж.Е., в силі та скасувати рішення суду першої інстанції в частині інших підсудних з мотивів спливу строків давності притягнення до відповідальності та припинити провадження у цій частині.

60. 7 жовтня 2010 р. Касаційний суд залишив рішення суду першої інстанції в частині, яка стосувалась Дж. Е., та скасував рішення суду в частині, що стосувалася інших підсудних, з мотивів, що сплили строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, пе-редбачені ч. 2 ст. 102 та ч. 4 ст. 104 Закону № 765. У зв’язку з цим суд закрив провадження у цій частині на підставі ст. 322 Кримінального процесуального кодексу.

5. Провадження проти С.О.

61. 4 січня 2008 р., враховуючи, що комісія з питань охорони здо-ров’я у своєму звіті від 20 та 21 травня 2004 р. не встановила відпові-дальності С.О., що не було достатньо доказів його вини, а також те, що стосовно подій, щодо яких йому було висунуто обвинувачення, сплили строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, про-курор м. Ізмір зняв з нього обвинувачення.

62. Перший заявник оскаржив це рішення.63. 14 січня 2009 р. скаргу відхилив виїзний суд Каршіяка.

ІІ. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО 64. Відповідне національне законодавство описане у справі Севім

Гюнгор проти Туреччини (заява № 75173/01, від 14 квітня 2009 р.).


89

ЩОДО ПРАВА

І. ЩОДО ПОРУШЕННЯ СТ. 2 КОНВЕНЦІЇ

65. Заявники стверджували, що було порушено право на життя їхньої дружини та матері відповідно, а також дитини, яку вона виношувала, в порушення ст. 2 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на життя, що охороняється законом…» 66. Уряд заперечив проти цього твердження.

А. Про прийнятність67. Суд зазначає, що ця скарга не є необґрунтованою у розумінні

ч. 3 ст. 35 Конвенції, та те, що вона не є неприйнятною з інших під-став. Тому скарга повинна бути визнана прийнятною.

В. Обставини справи

1. Доводи заявників

А. Щодо порушення матеріальної частини ст. 2 Конвенції у зв’язку зі смертю Менекше Шентюрк68. Заявники стверджували, що пані Шентюрк була позбавлена жит-

тя через серйозну недбалість, яку допустили лікарі та акушерки. Вони вважали, що цю смерть можна було відвернути, якщо б лікарі та/або акушерки діяли згідно з покладеними на них обов’язками та кодексом поведінки. Навпаки, вони грубо порушили покладені на них обов’язки. В цьому контексті заявники також стверджували, що спірні події необ-хідно було кваліфікувати не як недбалість, а як умисне убивство.

69. Згідно з твердженнями заявників, пацієнтку під тиском пере-везли до пологового відділення лікарні району Конак, незважаючи на те що лікарі лікарні медичного факультету Егейського університету визнали стан її здоров’я критичним, незважаючи на те, що першому заявнику сказали перевезти її до іншої лікарні, бо він не зміг заплатити гроші в сумі 1000 євро за операцію. Покликаючись на висновок Суду у справі «Ойал проти Туреччини» (№ 4864/05, пп. 51–53, від 23 березня 2010 р.), заявники вказували на те, що на державу був покладений обов’язок забезпечити належну медичну допомогу, враховуючи те, що саме держава управляє системою охорони здоров’я та контролює її.

70. Заявники також стверджували, що лікарям було відомо про критичний стан, в якому перебувала пацієнтка. Покликаючись на справу Ясінскіс проти Латвії (№ 45744/08, пп. 67–68), вони доводили, що Уряд був відповідальним за її смерть, зокрема, через те, що необ-хідна медична допомога не була надана, а відтак, було порушено ст. 2 Конвенції у її матеріальному контексті.

Б. Щодо процедурних порушень, допущених у зв’язку зі смертю Менекше Шентюрк71. Заявники стверджували, що Касаційний суд припинив кримі-

нальне провадження, розпочате проти підсудних у зв’язку із тим, що сплили строки давності, для того, щоб останні залишились непокара-ними, та вказували, що це ілюструвало неефективність і неадекват-

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

90

ність провадження. Було очевидно, що національна система захищала медичних працівників радше, ніж пацієнтів. Заявники відзначили, що, зокрема, повинні були чекати до 2005 р., а саме п’ять років, перш ніж буде розпочате провадження проти чотирьох лікарів з лікарні ме-дичного факультету Егейського університету, і лише після втручання Вищого адміністративного суду. Комісія університету що складалась з медичних працівників, які працювали на одному й тому ж медичному факультеті, виявилась дуже неохочою ініціювати кримінальне прова-дження. Фактично, найкраще, що зробила комісія, – це чинила пере-шкоди розслідуванню, без якого кримінальне провадження стосовно підсудних не мало б законної сили.

72. Окрім неефективності розслідування кримінальної справи сто-совно працівників університету, матеріали справи постійно передава-лись від одного кримінального суду до іншого. Хоча, як стверджували заявники, обґрунтованих підстав для затримок і передач не було.

В. Щодо порушення ст. 2 Конвенції у зв’язку зі смертю ненародженої дитини73. Заявники зазначали, що дитина, яку виношувала покійна жін-

ка, померла 11 березня 2000 р. Вони посилались на пояснення, надані різними лікарями та акушерками, в яких йшлося про те, що він (або вона) помер до народження через неможливість системи охорони здо-ров’я встановити можливі проблеми. Вони стверджували, що Уряд був відповідальним за смерть дитини, враховуючи те, що матері не надали вчасно медичну допомогу, необхідність якої була зумовлена її станом. Незважаючи на те що дитина, яка померла до народження, не вважа-ється людиною, відповідно до норм національного кримінального права, законодавство інших держав, зокрема Сполучених Штатів Америки, визнає ненароджену дитину людиною в аспекті кримінального права.

74. Стосовно процедурного аспекту порушення ст. 2 Конвенції у зв’язку зі смертю ненародженої дитини, заявники доводили, що роз-слідування з метою встановлення часу смерті не було проведено. Їхніми клопотаннями стосовно цієї смерті національні органи влади знехту-вали. У зв’язку з цим заявники оскаржували дії національних органів влади, які діяли так, ніби дитини взагалі не було. Вони стверджували, що дитина, яка померла перед народженням, володіла правоздатніс-тю, згідно з нормами цивільного права, а відтак, органам влади слід було розпочати розслідування і провадження у справі для того, щоб встановити час та причини його/її смерті. У зв’язку з цим заявники покликались на справи Калвеллі та Цігліо проти Італії (№ 32967/96, п. 49) та Онерулдіз проти Туреччини (№ 4 8939/99).

75. Окрім того, як стверджували заявники, кримінальне право Ту-реччини не містило жодних положень, які б передбачали кримінальне провадження за фактом смерті ненародженої дитини, за винятком випадків навмисно спричиненого викидня. Враховуючи викладене, у цивільному праві ненароджена дитина наділена правами, ще перебува-ючи в утробі матері, за умови, що він (або вона) народились живими. У зв’язку з цим заявники стверджували, що тодішня система націо-нального законодавства не відповідала міжнародним стандартам у цій галузі та загальноприйнятому підходу країн – членів Ради Європи.


91

2. Доводи Уряду

76. Уряд стверджував, що події та відповідальність усіх осіб, які мають відношення до спірних обставин, були досліджені відповідними судовими установами з дотриманням незалежності на усіх рівнях, на основі численних наукових звітів, а винні особи були засуджені та їм було призначене покарання, згідно з чинним законодавством.

77. Стосовно грошових платежів Уряд вказав на те, що пацієнти, які прибувають у лікарню та потребують невідкладної допомоги, не повинні сплачувати встановлені лікарнею грошові внески заздалегідь, навіть, якщо вони не були застраховані в системі соціального страху-вання. Представник Уряду доводив, що пацієнт, який не застрахований у системі соціального страхування, повинен був сплатити грошовий внесок, встановлений лікарнею, лише після того, як медична допо-мога була надана. Однак якщо пацієнт не був застрахований і не мав коштів для того, щоб сплатити встановлений лікарнею грошовий вне-сок, він повинен був, відповідно до положень законодавства, отримати сертифікат бідності для того, щоб бути звільненим від сплати таких грошових внесків.

78. Стосовно правового статусу ненародженої дитини Уряд вказував на те, що, згідно зі ст. 28 Цивільного кодексу, правоздатністю наділені діти, які народжені живими та життєздатними.

3. Оцінка Суду стосовно права на життя Менекше Шентюрк

А. Загальні принципи79. Суд ще раз наголошує, що перше речення ч. 1 ст. 2 зобов’язує

держави не тільки утримуватися від умисного та незаконного позбав-лення життя, а й вживати відповідних заходів для охорони життів тих людей, які перебувають під юрисдикцією цієї держави. Ці принципи застосовуються також у сфері громадського здоров’я (зокрема, Повелл проти Сполученого Королівства, № 45305/99 та Калвеллі і Цігліо, зга-даний у п. 48 цього рішення). Не можна виключати того, що дії або бездіяльність органів влади в контексті громадського здоров’я можуть, за певних обставин, призвести до їхньої відповідальності в аспекті ма-теріальної складової ст. 2 (див. згадане вище рішення у справі Повелл).

80. Однак у випадку, якщо Договірна Держава забезпечила належні умови для дотримання професійних стандартів медичними працівника-ми та умови для захисту життя пацієнтів та захисту життя пацієнтів, то Суд не визнає такі обставини, як помилку в ухваленні рішення з боку медичного працівника або недбале координування дій працівників щодо лікування конкретного пацієнта, достатніми для того, щоб гово-рити про відповідальність Договірної Держави з позиції її позитивних обов’язків, передбачених ст. 2 Конвенції щодо захисту життя.

81. Враховуючи наведене, суд ще раз наголошує на тому, що по-зитивні обов’язки, покладені на Державу відповідно до ст. 2 Конвен-ції, передбачають створення законодавчої системи, яка вимагає від лікарень, як приватних, так і державних, вживати належних заходів для того, щоб гарантувати захист життя пацієнтів. Вони також перед-бачають обов’язок забезпечити існування ефективної та незалежної

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

92

судової системи, за допомогою якої можна встановити причину смерті особи та ступінь відповідальності медичного працівника, незалежно від того, працює він у державному чи в приватному секторі, а також, в разі необхідності, гарантувати притягнення їх до відповідальності за їхні дії (див. рішення у справі Калвеллі та Цігліо, згаданий у п. 49).

82. Доречною у цьому контексті є вимога швидкості та обґрун-тованої тривалості. Швидке розслідування таких справ важливе з мотивів безпеки споживачів медичних послуг (див. рішення у справі Биржиковський проти Польщі № 11562/05, п. 117). Обов’язок дер-жави, згідно зі ст. 2 Конвенції, не буде виконаний, якщо захист, передбачений національним законодавством, існує лише теоретично: передусім, він повинен ефективно існувати на практиці, а це вимагає швидкого розслідування справи без зайвих зволікань (див. Сіліх проти Словенії № 71463/01, п. 195).

83. Окрім того, навіть якщо Конвенція не гарантує права починати кримінальне провадження стосовно третіх осіб, Суд неодноразово вказу-вав, що ефективна судова система, існування якої вимагає ст. 2, може, а за певних обставин – повинна, передбачати можливість звернення до кримінального права рішення у справі (див. Калвеллі та Цігліо, вищезгаданий, п. 51). Однак якщо порушення права на життя чи осо-бисту недоторканність вчинено неумисно, передбачений ст. 2 позитив-ний обов’язок створення ефективної судової системи не обов’язково вимагає існування кримінально-правового засобу судового захисту у кожній справі. В особливій сфері медичної недбалості цей обов’язок може, наприклад, бути дотриманий, якщо система права гарантує по-терпілим можливість захисту прав у цивільних судах, самостійно або ж у поєднанні із засобами судового захисту, які забезпечуються судами з розгляду кримінальних справ і дають змогу встановити відповідальність зацікавлених лікарів та отримати відповідне відшкодування шкоди на підставі рішення про відшкодування збитків. Можуть бути також передбачені дисциплінарні заходи.

Б. Застосування вказаних принципів до цієї справиі. Щодо порушення матеріальної складової ст. 2 Конвенції 84. У цій справі заявники не стверджували, що смерть пані Шентюрк

була навмисною. Вони вказували, однак, що події, у зв’язку з якими медичні працівники піддавались критиці, слід було кваліфікувати не як недбалість, а як умисне вбивство. Згідно з матеріальною складовою ст. 2, вони заявляли, що медичні працівники порушили свої професійні обов’язки з мотивів допущеної ними серйозної недбалості, а також в зв’язку з ненаданням медичної допомоги пані Шентюрк, оскільки по-кійна жінка та її чоловік не мали достатньо коштів (п. 68–70).

85. Суд зазначає, що від самого початку факти, які оскаржувались заявниками, істотно відрізняються від тих, які суд мав нагоду розгляда-ти у вищезазначених справах (див. пп. 70–83). Відповідно, суд вважає, що критерії та принципи, розроблені у зазначених справах, оскільки вони істотно відрізнялись за змістом від цієї справи, не можуть бути самі по собі перенесені на цю справу, однак повинні бути враховані судом при оцінці обставин цієї справи.


93

86. По-перше, Суд вважає за необхідне наголосити, згідно з тлума-ченням національного законодавства, а також згідно з обставинами цієї справи, що дії конкретних медичних працівників, які оскаржували за-явники, кваліфікувались за національним законодавством як вбивство з необережності, як це передбачено ст. 455 Кримінального кодексу (див. п. 30, 49 та 57).

87. Суд також враховує, що відомості про послідовні випадки медичної недбалості стосовно матері та дружини заявників, а також некомпетентність певних представників медичного персоналу були встановлені у звіті, складеному за результатами розслідування, та у висновку експертів. Суд також зазначає, що відповідальність медич-ного персоналу була чітко встановлена в цих звітах (див. п. 16, 17 та 45). Так само Вищий адміністративний суд, розглядаючи питання про можливість ініціювання провадження стосовно лікарів лікарні медич-ного факультету Егейського університету, вважав, що дії цих лікарів були предметом кримінального провадження, та постановив розпочати відповідне провадження стосовно них (див. п. 28). Нарешті, відпові-дальність кількох медичних працівників за смерть пані Шентюрк була встановлена рішенням суду першої інстанції з розгляду кримінальних справ (див. п. 57).

88. У зв’язку з цим Суд зазначає, що питання про порушення ст. 2 може виникнути, коли буде встановлено, що Договірна Держава по-ставила життя особи під загрозу через ненадання медичної допомоги, яку вона зобов’язана забезпечувати для усього населення (див. справу Кіпр проти Туреччини, № 25781/94, п. 219 та Нітецкі проти Польщі, № 25781/94).

89. З огляду на обставини цієї справи Суд повинен визначати, чи національні органи влади зробили все, що від них очікувалось, та чи виконали вони свій обов’язок захищати особисту недоторканність па-цієнта, зокрема, через забезпечення відповідного лікування. Встанов-люючи це, Суд враховує послідовність подій, які призвели до трагічної загибелі пані Шентюрк, як зазначено у медичній документації померлої. Суд також вважає за необхідне розмежувати те, як медична допомога надавалась до приїзду пацієнтки до медичного факультету Егейського університету, та події, які відбулись після її приїзду в цю лікарню.

90. Розслідуванням, яке проводилось на національному рівні, було встановлено, що смерть пані Шентюрк настала не лише через помилки в оцінці стану її здоров’я, допущені медичними працівниками, – це, зокрема мало місце перед приїздом покійної до лікарні медичного фа-культету Егейського університету, – але й через ненадання медичної допомоги покійній жінці, мотивоване неспроможністю сплатити встанов-лений лікарнею грошовий внесок заздалегідь (див. п. 16,17, 45 та 57).

91. У зв’язку з цим Суд зазначає, що з огляду на матеріали справи, зокрема, висновки від 24 листопада 2000 р., як зазначено у звіті про результати розслідування, проведеного Міністерством охорони здоров’я, було встановлено, що лікарі лікарні медичного факультету Егейського університету допустили смерть пацієнтки, перевівши її без надання необхідної медичної допомоги, та не виконали своїх обов’язків, вима-гаючи грошей за надання медичної допомоги (див. п. 17).

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

94

92. Так само, Судом встановлено, що провина лікарів Т.К., Х.В., С.А. та О.О. з акушерсько-гінекологічного відділення лікарні медич-ного факультету Егейського університету була визначена в обсязі 4/8, оскільки вони, не надавши необхідної допомоги, скерували її до цен-тру для осіб, які були застраховані в системі соціального страхування, мотивуючи це тим, що вона не мала грошей, хоча стан її здоров’я був несумісний з таким переведенням (див. п. 45).

93. Суд, ознайомившись з мотивувальною частиною суду у кримі-нальних справах від 18 березня 2008 р., а також на підставі матеріалів справи, також зазначає, що перший заявник і його дружина відмовились від госпіталізації за рекомендацією лікарів вказаної лікарні «через від-сутність фінансових ресурсів» (див. п. 57).

94. Суд звертає увагу на висновки комісії з питань розслідування від 23 січня 2004 р. стосовно доцільності ініціювання кримінального провадження проти медичних працівників. У висновках йшлося про те, що матеріали справи не давали комісії можливості встановити, що необхідно робити у невідкладних випадках, які вимагають госпіталіза-ції, а відповідні грошові кошти не сплачені (див. п. 23).

95. За твердженням Уряду, невідкладна медична допомога не вима-гає попередньої сплати коштів (див. п. 77). Враховуючи це, Суд вважає за доцільне конкретизувати, що загалом з’ясування політики держави щодо доступу до медичної допомоги у спірний період не є завданням Суду. Суду достатньо зазначити, що з огляду на висновки різних на-ціональних органів стосовно обставин смерті пані Шентюрк лікування в лікарні медичного факультету Егейського університету залежало від попереднього виконання фінансового зобов’язання. Це знеохочувальне зобов’язання спонукало пацієнтку до рішення про відмову від лікування у цій лікарні. Однак, з огляду на звіт за результатами розслідування від 24 листопада 2000 р. (див. п. 17) та долучені до матеріалів справи пояснення, а саме пояснення С.А.А. та пояснення водія автомобіля швидкої медичної допомоги, який перевозив покійну жінку (див. п. 17), Суд вважає, що рішення про відмову від лікування не можна в жодно-му разі вважати таким, що було прийнято поінформованим пацієнтом, чи таке, що звільняє національні органи влади від відповідальності в аспекті лікування, яке необхідно було забезпечити покійній жінці.

96. Суд наголошує на тому, що не було сумнівів щодо серйозності стану пацієнтки, коли вона приїхала в лікарню Егейського універси-тету, як і щодо необхідності негайно провести операцію, без якої для здоров’я пацієнтки могли б настати небезпечні наслідки. Водночас, не оцінюючи шанси пані Шентюрк вижити, якщо б їй була надана медична допомога, Суд зазначає, що медичний персонал лікарні чудово знав про ризики, якими здоров’ю пацієнтки загрожувало перевезення до іншої лікарні (див. п. 17). Крім того, встановлено, що матеріали справи не дали змогу комісії, яка відмовилась санкціонувати проведення роз-слідування стосовно медичних працівників, з’ясувати, що необхідно було б робити в невідкладних ситуаціях, коли сплатити грошові кошти було неможливо (див. п. 23 та 94). Отже, національне законодавство не містило відповідних положень у цій сфері, які б давали змогу запо-бігти невиконанню обов’язків з надання медичної допомоги, яка була зумовлена станом здоров’я жінки.


95

97. Відтак, померла жінка, жертва жахливого неналежного функ-ціонування закладів охорони здоров’я, була позбавлена можливості доступу до належної невідкладної медичної допомоги. Цього висновку Суду достатньо для того, щоб вважати, що держава не виконала свого обов’язку захисту фізичної недоторканності пацієнтки. Відтак, Суд вважає, що було порушення ст. 2 Конвенції в її матеріальному аспекті.

іі. Щодо порушення процесуальної складової ст. 2 Конвенції 98. Суд наголошує на тому, що скарга заявників також стосувалася

того факту, що лікарі та акушерки, яких визнали винними та притяг-нули до кримінальної відповідальності у зв’язку зі смертю пані Шен-тюрк, не були покарані, оскільки провадження було закрите у зв’язку зі спливом строків давності притягнення до відповідальності (див. п. 71). У зв’язку з цим Суд, оцінивши докази, наявні у матеріалах справи, за-значає, що не було остаточного рішення щодо засудження тих осіб, які вважались винними у смерті пані Шентюрк, оскільки сплили строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за цей злочин.

99. З огляду на наведені сторонами доводи, Суд зазначає, що заявни-ки використали лише національні кримінально-правові засоби судового захисту в аспекті оскарження невиконання лікарями своїх обов’язків та дій, акушерок, які спостерігали за покійною жінкою. Тому необхідно з’ясувати, чи розслідування, яке проводили національні органи влади на підставі поданої заявниками заяви про злочин, відповідало вимогам оперативності, ефективності та обґрунтованої ретельності, що виплива-ють з процесуальної складової ст. 2 (аналогічний підхід див. у справі Євгенія Лазар проти Румунії № 32146/05, п. 72).

100. У зв’язку з цим Суд зазначає, що адміністративна процедура, яка проводилась перед санкціонуванням провадження і яка необхідна була для ініціювання кримінального провадження проти лікарів Т.К., Х.В., С.А. та О.О., причетних до спірних подій, тривала майже три роки, доки Вищий адміністративний суд, у відповідь на постійні відмови комісії вживати заходів, вирішив самостійно скерувати справу до суду з розгляду кримінальних справ для того, щоб можна було розпочати провадження (див. п. 28). Суд також наголошує на тому, що 7 жовтня 2010 р., майже через 9 років, протягом яких тривало провадження, усі розпочаті проти медичних працівників провадження були припинені через сплив строків давності, за винятком того, що було розпочате проти Дж.Е., – рішення про його виправдання залишилось у силі.

101. Суд ще раз наголошує, що попри перешкоди, які стають на заваді процесу розслідування у конкретній ситуації, швидка реакція органів влади є надзвичайно важливою для того, щоб зберегти впевне-ність громадськості в тому, що органи влади дотримуються вимог закону та запобігають будь-яким проявам непрозорості та потурання незакон-ній поведінці. У цій справі Суд може лише зазначити, що тривалість оспорюваних проваджень не відповідала вимогам тривалості розгляду справи без невиправданих затримок (див., наприклад, висновок суду у згаданій справі Євгенії Лазар, п. 75).

102. Окрім того, суд зазначає, що кримінальне провадження вже на початку містило недоліки, адже не було оголошено про кримінальне провадження стосовно С.О., що тривало до 2008 р., коли обвинувачення були зняті (див. п. 24, 53–54 та 61–63).

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

96

103. Суд уже підтримав те, що у випадках смерті через медичну недбалість система права Туреччини гарантує потерпілій стороні, з одного боку, можливість розпочати кримінальне провадження, а з іншого – можливість звернутись з цивільними позовом до відповідно суду, разом з притягненням до дисциплінарної відповідальності, якщо провину у вчиненні цивільного правопорушення буде доведено. Відтак, суд дійшов висновку, що система права Туреччини гарантує сторонам засоби судового захисту, які теоретично відповідають вимогам ст. 2.

104. У цій справі Суд вважає недоречним переглядати обумовлені висновки Суду, що залишаються чинними в контексті справи, яку зараз розглядає суд, враховуючи те, що різні форми недбалості та медичних помилок, жертвою яких стала потерпіла перед її приїздом до лікарні медичного факультету Егейського університету, є предметом розгляду. Незважаючи на це Суд ще раз наголошує, на тому, зокрема спираючись на висновки, отримані за результатами розслідувань, проведених на-ціональними органами, що за обставин цієї справи недбалість, у якій звинувачувався медичний персонал, вийшла за межі лише недбалості чи помилки, враховуючи те, що лікарі, які там працювали, знали про те, що порушують свої посадові обов’язки, і не вжили всіх необхідних заходів для збереження життя пацієнтки.

105. Суд ще раз наголошує на такому: оскільки особи, відповідальні за те, що поставили під загрозу життя пацієнтки, не були обвинуваче-ні у вчиненні злочину чи щодо них не проводилось розслідування, це може становити собою порушення ст. 2 незалежно від інших засобів судового захисту, які особи можуть використати за власною ініціативою (див. рішення у справі Календер проти Туреччини № 4314/02 з відпо-відними змінами). Суд вважає, що те саме застосовується до випадків, коли пацієнт зіткнувся з невиконанням працівниками структурного підрозділу лікарні своїх функцій і це має своїм наслідком виникнення загрози для життя пацієнта.

106. Відтак, з огляду на висновки щодо помилок, допущених у спірному кримінальному провадженні (див. п. 100–102), Суд вважає, що було порушено процесуальну складову ст. 2 Конвенції.

4. Оцінка Судом права плоду на життя

107. Суд ще раз підкреслює, що у своєму рішенні у справі «Во проти Франції» (№ 53924/00) Велика Палата постановила, що за відсутності консенсусу в Європі стосовно наукового та правового визначення початку життя, питання про те, коли починається життя, підлягає вирішенню Судом з урахуванням позиції держави з цього питання. Велика палата, однак, встановила, що «не є ані бажаним, ані можливим у таких спра-вах, як ця, абстрактно відповідати на запитання про те, чи ненароджена дитина є особою, згідно з цілями ст. 2 Конвенції)».

108. Відтоді Велика палата мала можливість ще раз підтвердити важливість цього принципу у справі «А., Б. та С. проти Ірландії» (№ 25579/05, п. 237), в якій зазначено, що права матері та плоду не-розривно пов’язані.

109. Згідно з обставинами цієї справи, Суд не вбачає підстав відхо-дити від вказаного принципу, встановленого у цих справах, і не вважає


97

за необхідне з’ясовувати, чи входять скарги заявників стосовно плоду в обсяг ст. 2 Конвенції. Суд вважає, що життя плоду, щодо якого заявлено скаргу, було тісно пов’язане з життям пані Шентюрк та залежало від догляду, який їй забезпечувався. Обставини були досліджені в ракурсі порушеного права матері на життя (див. п. 87–97). Відтак, Суд вважає, що скарга заявників у цій частині окремого дослідження не потребує.

ІІ. ЩОДО ПОРУШЕННЯ СТ. 3, 6 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ ТА СТ. 1 ПРОТОКОЛУ № 1

110. Покликаючись на положення ст. 3 Конвенції, заявники ствер-джували, що вони також постраждали психологічно у результаті смерті їхньої дружини та матері, а також обґрунтовували страждання, яких зазнавала покійна жінка протягом усього часу ненадання їй медичної допомоги.

Згідно зі ст. 6 Конвенції, вони також оскаржували надмірну три-валість провадження у справі та відсутність мотивації цієї тривалості у рішенні суду з розгляду кримінальних справ. На підставі ст. 13 Кон-венції заявники також оскаржували неефективність правової системи та системи охорони здоров’я щодо вирішення поданої ними категорії скарг. У зв’язку з цим вони обґрунтовували, що п’ять років змушені були чекати дозволу на початок кримінального провадження стосовно лікарів з Егейського університету. Вони також доводили, що не існу-вало жодного засобу судового захисту, який дав би їм змогу отримати відшкодування шкоди, заподіяної їм у зв’язку з надмірною тривалістю розгляду справи у суді.

Насамкінець, заявники вказували на те, що суд першої інстанції з розгляду кримінальних справ не вирішив питання щодо їхніх вимог відшкодування шкоди, та заявляли, що, згідно зі ст. 1 Протоколу 1, та обставина, що строки давності сплили, позбавила їх можливості отримання відшкодування за заподіяну шкоду.

111. Враховуючи висновок Суду щодо ст. 2 Конвенції (див. п. 97 та 106), Суд вважає, що він вирішив питання права, яке випливало з цієї заяви. Врахувавши обставини справи та доводи сторін, Суд вважає, що окремо досліджувати заяву, згідно зі ст. 3, 6 та 13 Конвенції та ст. 1 Протоколу № 1(аналогічний підхід був застосований у справі Каміл Узун, № 37410/97, п. 64), немає необхідності.

ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

112. «Стаття 41 Конвенції передбачає: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове від-шкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні спра-ведливу сатисфакцію».

А. Щодо відшкодування113. Перший заявник, Мехмет Шентюрк, заявляв вимогу про відшко-

дування 542,20 євро матеріальної шкоди, як доказ вказував на те, що втратив фінансову підтримку у зв’язку зі смертю дружини у сумі 1172,35 турецьких лір. Він також вимагав відшкодувати 100 000 євро моральної шкоди; Бекір Шентюрк вимагав відшкодувати йому 200 000 євро.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

98

114. Уряд заперечив ці вимоги. Стосовно суми коштів як відшко-дування матеріальної шкоди представники уряду стверджували, що такі витрати нічим не підтверджені, а тому їм було незрозуміло, який критерій було застосовано для обчислення цих витрат.

115. Суд ще раз наголошує на тому, що між заподіяною шкодою та порушенням Конвенції повинен існувати чіткий причиновий зв’язок і що справедлива сатисфакція у відповідній справі може включати відшкодування фінансових витрат (див. Кавак проти Туреччини, № 53489/99, п. 109). У цій справі було встановлено (див. п. 97), що національні органи влади винні в порушенні ст. 2 Конвенції, оскільки вони не захистили життя пані Шентюрк. Однак Суд підкреслює, що подане заявником обчислення витрат вказує на те, що покійна жінка не мала незалежного джерела доходів. За таких обставин суд вважає, що розмір матеріальної шкоди не був доведений. Тому Суд відхиляє вимоги заявника у цій частині.

116. Окрім того, суд вважає за необхідне присудити 65 000 євро як відшкодування моральної шкоди обом заявникам спільно.

Б. Щодо витрат117. Заявники також просили відшкодувати 1 931, 25 євро, спла-

чені за послуги представництва їхніх інтересів у національних судах, 11 562, 50 євро – за послуги адвоката, який представляв їхні інтереси у Суді, та 216 євро як відшкодування витрат, пов’язаних з розглядом справи у Суді. Заявники надали як докази погодинне обчислення ви-трат за послуги адвоката та чеки.

118. Уряд заперечив ці вимоги.119. Відповідно до практики Суду, відшкодування витрат може бути

присуджене лише у тому випадку, коли ці витрати справді поніс за-явник, а їх розмір обґрунтований. У цій справі, врахувавши подані до заяви документи та практику Суду, Суд вважає за доцільне присудити заявникам спільно 5 000 євро як відшкодування витрат, не рахуючи 850 євро, отриманих як відшкодування послуг з правової допомоги, не пов’язаної з розглядом справи у Суді.

С. Пеня 120. Суд вважає, що розмір пені повинен визначатись на основі гра-

ничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО:1) визнає заяву про оскарження порушення ст. 2 Конвенції в аспекті

смерті Менекше Шентюрк прийнятною;2) постановляє, що було порушено матеріальну складову ст. 2 Кон-

венції у зв’язку зі смертю Менекше Шентюрк;3) постановляє, що було порушено процесуальну складову ст. 2

Конвенції;4) постановляє, що немає необхідності досліджувати решту вимог;5) постановляє, що:а) держава-відповідач повинна протягом трьох місяців з моменту,

коли це рішення стане остаточним, відповідно до ч. 2 ст. 44 Конвенції,


99

відшкодувати такі суми, які підлягають конвертації у турецьку ліру за курсом, чинним на день ухвалення рішення:

і) 65 000 (шістдесят п’ять тисяч євро) спільно для обох заявників разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись на ці суми, як відшкодування моральної шкоди;

іі) 4 000 (чотири тисячі євро) спільно для обох заявників, окрім 850 євро (вісімсот п’ятдесят євро) як витрати на правову допомогу разом з будь-якими податками, що можуть стягуватись із заявників;

б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої мають бути додані три відсотки.

6) відхиляє інші вимоги щодо справедливої сатисфакції.

Рішення підготоване у письмовій формі французькою мовою 9 квітня 2013 р., відповідно до ч. 2, 3 правила 77 Регламенту Суду.

Підписали Гвідо Раймонді Голова

Стенлі Найсміт Секретар

100

МЕДИЧНЕ ПРАВО В ДОКУМЕНТАХ: МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ АКТИ

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

Розпорядження

18 вересня 2013 р. м. Київ № 776-р

Про схвалення Концепції розвитку системи фінансового забезпечення у сфері охорони здоров’я

1. Схвалити Концепцію розвитку системи фінансового забезпечення у сфері охорони здоров’я, що додається.

2. Міністерству охорони здоров’я, Міністерству фінансів, Мініс-терству економічного розвитку і торгівлі, Міністерству юстиції разом з іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади розробити та подати Кабінетові Міністрів України проект плану заходів щодо реалізації Концепції, схваленої цим розпорядженням.

Прем’єр-міністр України М. АЗАРОВ Інд. 70

Медичне право в документах: міжнародні та національні акти

101

СХВАЛЕНО розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 вересня 2013 р. № 776-р

КОНЦЕПЦІЯ розвитку системи фінансового забезпечення

у сфері охорони здоров’я

Проблема, яка потребує розв’язання

Розвиток системи фінансового забезпечення у сфері охорони здо-ров’я є складовою частиною державної соціально-економічної політики, спрямованої на подальший розвиток системи охорони здоров’я. Цією Концепцією визначені пріоритети запровадження нового фінансового механізму в сфері охорони здоров’я відповідно до Програми економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» та Національного плану дій на 2013 рік щодо її впровадження, затвердженого Указом Президента України від 12 березня 2013 р. № 128.

Важливою відмінністю сфери охорони здоров’я від інших сфер є множинність джерел формування фінансових ресурсів для оплати медичної допомоги і різноманітність систем та моделей фінансування. Крім системи приватного фінансування, де джерелом коштів є прямі платежі пацієнтів за надання медичної допомоги та внески громадян і роботодавців (в інтересах своїх працівників) на добровільне медичне страхування, що здійснюється страховими компаніями приватної форми власності, функціонує система державного фінансування сфери охорони здоров’я. Існують дві основні (державні) моделі функціонування сфе-ри охорони здоров’я, в основу яких покладено податкове або страхове фінансування, а також приватна система організації охорони здоров’я.

Державна модель функціонування сфери охорони здоров’я перед-бачає фінансування системи охорони здоров’я переважно за рахунок загального оподаткування з наступним державним розподілом зібраних коштів. Така модель функціонує у Великобританії, Данії, Скандинав-ських країнах, а її елементи («моделі Семашка») існують у більшості країн колишнього СРСР. Сутність цієї моделі полягає в тому, що будь-яка людина незалежно від її приналежності до активного населення має право на мінімальну захищеність відносно захворювань, старості чи іншої причини скорочення своїх матеріальних ресурсів. Держава повинна забезпечити гарантований мінімум соціального та медичного забезпечення всіх громадян незалежно від обсягу відрахувань від їх заробітної плати. У такому випадку превалює принцип суспільної со-лідарності, який базується на соціальній справедливості.

Державна модель функціонування сфери охорони здоров’я перед-бачає надання всім громадянам рівних прав в одержанні медичної допомоги, здійснення контролю за функціонуванням системи з боку парламенту, прозорість фінансових потоків, підзвітність системи охоро-ни здоров’я розвинутому суспільству, що становить основи парламента-ризму, законності, демократії і громадянського суспільства в державі.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

102

Водночас громадяни повинні відповідально ставитися до стану свого здоров’я, розуміти його значущість для перспектив розвитку держави, оскільки для податкової системи характерна безадресність і виконавча влада цілком може витрачати бюджетні кошти відповідно до запропоно-ваного нею розподілу за законодавчо затвердженими статтями видатків.

Бісмаркська модель функціонування сфери охорони здоров’я, основою фінансування медичної допомоги в якій є обов’язкове ме-дичне страхування, передбачає тісний зв’язок між рівнем соціального захисту та професійною діяльністю. Соціальні права зумовлюються тими відрахуваннями, які виплачуються протягом усього активного життя, тобто соціальні виплати набувають форму страхових внесків. Основним джерелом фінансових ресурсів на охорону здоров’я у та-кій моделі є обов’язкові внески працівників та/або роботодавців, а страхувальниками найчастіше є державні установи або недержавні комерційні організації.

Важливою характеристикою системи обов’язкового медичного стра-хування є цільове спрямування коштів на охорону здоров’я, зокрема, страхові внески спрямовуються не у загальний бюджет, а безпосередньо на потреби охорони здоров’я, що є істотною відмінністю моделі медич-ного страхування. Цим забезпечується адресність, не характерна для моделі фінансування охорони здоров’я через податкові надходження. Сфера охорони здоров’я при цьому менше залежить від бюджетних пріоритетів, що визначаються органами державного регулювання. Отже, соціальний захист за такої моделі принципово незалежний від державного бюджету.

Така модель характерна для Німеччини, Нідерландів, Австрії, Бель-гії, Франції, країн Балтії. Система охорони здоров’я фінансується на тристоронній основі за рахунок цільових страхових внесків роботодав-ців, працівників, органів місцевого самоврядування, а також бюджетних коштів. Частково оплата лікування може здійснюватися за рахунок особистих коштів пацієнта (20–30 відсотків).

Ця Концепція відповідає завданням розпочатого в 2010 році рефор-мування системи охорони здоров’я, визначає нагальні проблеми і шляхи їх розв’язання, що сприятиме розвитку системи охорони здоров’я.

Ця Концепція розроблена з урахуванням міжнародного досвіду щодо фінансового забезпечення галузі охорони здоров’я, а також напрямів ді-яльності Всесвітньої організації охорони здоров’я, Європейської комісії, Світового банку та інших міжнародних організацій, яка поширюється на сферу охорони здоров’я.

Відповідно до пріоритетів державної політики у сфері охорони здо-ров’я, необхідно розв’язати такі основні проблеми:

низький рівень управління фінансовими ресурсами;обмежений доступ населення до основних видів медичної допомоги;низький рівень конкуренції у сфері охорони здоров’я;непропорційний розподіл і дублювання функцій постачальників;обмеження прав закладів охорони здоров’я щодо управління фінансо-

вими ресурсами і отриманими коштами від провадження господарської діяльності;

недосконалість механізму обчислення вартості медичної допомоги;


103

низький рівень участі місцевих органів державної влади в розвитку інфраструктури закладів охорони здоров’я;

низький рівень фінансування галузі та економічного стимулювання до якісної праці.

Мета і строки реалізації цієї Концепції

Метою цієї Концепції є необхідність удосконалення у 2013–2014 ро-ках механізму фінансового забезпечення системи охорони здоров’я на всій території України для підвищення доступності та поліпшення якості медичного обслуговування населення.

Основними напрямами розвитку системи фінансового забезпечення у сфері охорони здоров’я є:

забезпечення доступності медичної допомоги та медичного обслуго-вування для населення держави;

забезпечення можливості перерозподілу ресурсів за видами медич-ної допомоги з метою оптимального задоволення потреб громадян за рівнями надання медичної допомоги;

застосування стимулів для ефективної організації та надання ме-дичної допомоги населенню;

забезпечення ефективного стимулювання медичних працівників до якісної праці;

виділення фінансових ресурсів закладам охорони здоров’я залежно від якості та обсягів надання ними медичної допомоги відповідно до потреб населення.

Шляхи і способи розв’язання проблеми

Найкращий світовий досвід, який базується на фактичних даних з питань здоров’я, що містяться в мережі Health Evidence Network – HEN та Європейській мережі ВООЗ з науково обґрунтованої політики (EVIPNet), інших базах фактичних даних міжнародних організацій (ВООЗ, Світового банку, ООН), свідчить, що розв’язання проблем систе-ми фінансування охорони здоров’я потребує створення та запровадження нової моделі фінансового забезпечення у сфері охорони здоров’я, що дасть можливість здійснити перехід від утримання державних і кому-нальних закладів охорони здоров’я до оплати наданої ними медичної допомоги за договорами про медичне обслуговування населення, основні положення якої будуть регламентувати створення умов для переходу до страхової моделі (загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування), яка характеризується:

об’єднанням фінансових ресурсів для охорони здоров’я (для пер-винної медичної допомоги – на рівні бюджетів районів/міст обласного значення; для вторинної, третинної та екстреної допомоги – на рівні обласних бюджетів) з метою ліквідації роздробленості фінансових ресурсів, забезпечення рівномірного розподілу фінансових ресурсів і фінансового ризику, пов’язаного з необхідністю надання медичної до-помоги населенню;

застосуванням у бюджетному процесі вдосконалених методів пла-нування та розподілу витрат, що сприятиме цільовому та ефективному

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

104

використанню бюджетних коштів, дасть змогу порівняти витрати і кінцевий результат;

фінансово-економічним розмежуванням за рівнями надання медич-ної допомоги (первинна, вторинна, третинна та екстрена);

застосуванням сучасних ефективних методів планування та фі-нансування медичної допомоги, орієнтованих насамперед на первинну медичну допомогу та кінцевий результат, який досягатиметься шляхом запровадження договірних відносин і переходу від фінансування згідно з кошторисом залежно від показників потужності закладів охорони здо-ров’я до замовлення (в межах загального обсягу затверджених бюджет-них призначень) на підставі договорів між замовником і постачальни-ком, виходячи з потреб населення у певних видах медичної допомоги, що передбачає оплату замовником не ресурсів, а кінцевих результатів діяльності постачальника, при цьому він не лише відшкодовує витра-ти закладів охорони здоров’я, а й активно впливає на обсяг, якість і структуру медичної допомоги, що передбачає визначення потреб насе-лення, потоків пацієнтів, які традиційно сформувалися на відповідній території, пошук ресурсоощадних альтернатив, порівняння варіантів надання допомоги, вимоги до обсягу та якості інформації;

наданням господарської автономії закладам охорони здоров’я усіх рівнів і перетворенням їх на державні або комунальні некомерційні підприємства після їх реорганізації;

сприянням розвитку приватної практики у сфері охорони здоров’я, зокрема під час надання первинної медичної допомоги та спеціалізованої амбулаторної допомоги і частини вторинної медичної допомоги;

застосуванням державно-приватного партнерства у сфері охорони здоров’я;

поширенням нових організаційно-правових і фінансово-економічних механізмів, що спрямовані на підвищення ефективності та доступнос-ті медичного обслуговування населення і є необхідними для розвитку системи охорони здоров’я, які успішно впроваджені в рамках реаліза-ції пілотного проекту щодо реформування системи охорони здоров’я у 2011–2014 роках.

Очікувані результати

За результатами реалізації цієї Концепції очікується:формування правових та інституціональних засад розвитку системи

фінансового забезпечення у сфері охорони здоров’я;підвищення рівня виконання вимог законодавства у частині реалі-

зації конституційного права на медичну допомогу;удосконалення системи нормативно-правових актів щодо фінансового

забезпечення у сфері охорони здоров’я;підвищення результативності та ефективності здійснення бюджет-

них видатків;удосконалення діяльності бюджетних установ шляхом переходу

від утримання державних і комунальних закладів охорони здоров’я до оплати наданої ними медичної допомоги за договорами про медичне обслуговування населення, в умовах якої керівники закладів охорони здоров’я незалежно й ефективно здійснюють управління фінансами;


105

самостійність у визначенні організації господарської діяльності державних і комунальних некомерційних підприємств (у тому числі можливість перерозподілу коштів за різними напрямами витрат); управ-лінні людськими ресурсами (планування кількості, добору персоналу, вдосконалення методів оплати його праці, мотивації професійного роз-витку) і матеріально-технічними ресурсами та відповідними інвестиці-ями (кількість ліжок та інтенсивність їх використання, ефективність використання обладнання, приміщень тощо); визначенні показників ефективності та продуктивності діяльності і застосуванні їх під час планування подальшої діяльності та оплати праці персоналу;

ефективне управління та планування діяльності закладів охорони здоров’я в умовах ринкової економіки (заклади охорони здоров’я як державні або комунальні некомерційні підприємства зможуть прова-дити основну діяльність з надання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги за державні кошти, підприємницьку діяльність залежно від попиту на медичну допомогу відповідно до за-конодавства);

надання можливості державним і комунальним некомерційним підприємствам (на відміну від суб’єктів, які мають статус бюджетних установ) під гарантії органу управління самостійно отримувати кредити для здійснення заходів з виконання замовлення;

фінансування медичної допомоги за принципом «гроші йдуть за пацієнтом», що передбачає перехід до оплати діяльності постачальників медичної допомоги залежно від результатів їх роботи, яка буде спрямо-вана на максимальне врахування потреб, прав та інтересів пацієнтів, зокрема залишить пацієнтам право на вільний вибір лікаря;

створення умов для розвитку конкуренції у сфері охорони здоров’я, що сприятиме підвищенню ефективності використання її ресурсів;

забезпечення раціонального використання державних фінансів і зміцнення фінансової дисципліни, оперативного реагування на виник-нення або загрозу виникнення фактів неефективного використання державних фінансів та фінансових порушень.

Обсяг фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів

Фінансування заходів з реалізації цієї Концепції не потребує до-даткових видатків державного бюджету.

Передбачається, що низка таких заходів, у тому числі з підтримки реформування регіональних систем охорони здоров’я, здійснюватиметь-ся за рахунок міжнародної технічної та фінансової підтримки.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

106

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

НАКАЗ06.08.2013 м. Київ № 693

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 7 жовтня 2013 р. за № 1717/24249

Про організацію клініко-експертної оцінки якості медичної допомоги

Відповідно до підпунктів 6.5, 6.53 підпункту 6 пункту 4 Положення про Міністерство охорони здоров’я України, затвердженого Указом Пре-зидента України від 13 квітня 2011 року № 467, та з метою реалізації положень абзацу другого пункту 8 Порядку контролю якості медичної допомоги, затвердженого наказом МОЗ України від 28 вересня 2012 року № 752, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28 листопада 2012 року за № 1996/22308,

НАКАЗУЮ:1. Затвердити:1) Положення про клініко-експертну комісію Міністерства охорони

здоров’я України, що додається;2) Положення про клініко-експертну комісію Міністерства охорони

здоров’я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з пи-тань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, що додається;

3) Положення про медичну раду закладу охорони здоров’я, що до-дається.

2. Визначити Управління контролю якості медичних послуг відпо-відальним за організацію роботи, діяльність, координацію та контроль за діяльністю клініко-експертних комісій у МОЗ України та регіонах.

3. Міністру охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, керів-никам структурних підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за-безпечувати роботу клініко-експертних комісій згідно з цим наказом.

4. Управлінню контролю якості медичних послуг (Т. Донченко) за-безпечити у встановленому порядку подання цього наказу на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України.

5. Цей наказ набуває чинності з дня його офіційного опублікування.6. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника

Міністра О. Толстанова.

Міністр Р. Богатирьова


107

ЗАТВЕРДЖЕНО Наказ Міністерства охорони здоров’я України 06.08.2013 № 693


ПОЛОЖЕННЯ про клініко-експертну комісію Міністерства охорони здоров’я України

I. Загальні положення1.1. Клініко-експертна комісія Міністерства охорони здоров’я

України (далі – КЕК МОЗ України) є постійно діючим органом, що створюється для колегіального розгляду клініко-експертних питань діагностики, лікування та реабілітації в закладах охорони здоров’я (далі – ЗОЗ) незалежно від форми власності та підпорядкування та у фізичних осіб – підприємців (далі – ФОП), що провадять господарську діяльність з медичної практики щодо надання медичної допомоги та медичних послуг.

1.2. Підставою для розгляду КЕК МОЗ України відповідних клі-нічних питань діагностики, лікування та реабілітації у ЗОЗ та ФОП і здійснення клініко-експертної оцінки якості медичної допомоги та медичних послуг відповідно до цього Положення є наказ МОЗ України.

1.3. КЕК МОЗ України під час виконання покладених на неї завдань керується Конституцією України, законами України, актами Прези-дента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами МОЗ України та цим Положенням.

1.4. МОЗ України здійснює координаційну, консультативну та до-радчу функції з питань організації роботи клініко-експертних комісій Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

II. Основні завдання КЕК МОЗ України2.1. КЕК МОЗ України проводить клініко-експертну оцінку якості

та обсягів медичної допомоги та медичних послуг шляхом експертизи клінічних питань діагностики, лікування та реабілітації, наявності відповідної кваліфікації спеціалістів за напрямом надання медичної допомоги та медичних послуг.

Клініко-експертна оцінка якості та обсягів медичної допомоги і медичних послуг проводиться протягом 30 календарних днів з дня надходження запиту чи звернення фізичних та юридичних осіб. У разі неможливості прийняття рішення за цей час строк розгляду може бути подовжений на 15 календарних днів.

2.2. За результатами проведеної клініко-експертної оцінки якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг КЕК МОЗ України складає висновок за формою, наведеною у додатку до Порядку кон-

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

108

тролю якості медичної допомоги, затвердженого наказом МОЗ України від 28 вересня 2012 року № 752, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28 листопада 2012 року за № 1996/22308.

III. Права КЕК МОЗ України3.1. Готувати керівництву МОЗ України пропозиції щодо шляхів

поліпшення якості медичної допомоги та медичних послуг.3.2. Інформувати МОЗ України, Міністерство охорони здоров’я

Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій щодо кваліфікації спеціалістів, які надавали медичну допомогу та медичну послугу, для вжиття заходів відповідно до По-ложення про порядок проведення атестації лікарів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 грудня 1997 року № 359, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14 січня 1998 року за № 14/2454.

3.3. Залучати до проведення клініко-експертної оцінки якості ме-дичної допомоги та медичних послуг експертів КЕК МОЗ України для надання експертного висновку.

3.4. Інформувати Головну акредитаційну комісію МОЗ України, акредитаційні комісії або акредитаційні комісії, що утворюються при Міністерстві охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, струк-турних підрозділах з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, про виявлені не-доліки для вжиття заходів відповідно до Порядку акредитації закладу охорони здоров’я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 року № 765.

3.5. Інформувати МОЗ України щодо додержання ліцензіатами Лі-цензійних умов провадження господарської діяльності з медичної прак-тики, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України від 2 лютого 2011 року № 49, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 9 лютого 2011 року за № 171/18909, для вжиття заходів відповідно до Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10 лютого 2011 року № 80, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 травня 2011 року за № 634/19372.

3.6. Запитувати від Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміні-страцій, ЗОЗ, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування або ФОП інформацію (матеріали) з питань, що належать до повноважень КЕК МОЗ України.

IV. Склад та порядок роботи КЕК МОЗ України4.1. Для розгляду питань діагностики, лікування і реабілітації до

складу КЕК МОЗ України входять спеціалісти, які мають спеціальності, перелік яких визначений Номенклатурою лікарських спеціальностей, затвердженою наказом МОЗ України від 19 грудня 1997 року № 359,


109

зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 14 січня 1998 року за № 15/2455.

4.2. Персональний склад КЕК МОЗ України затверджується наказом МОЗ України.

4.3. КЕК МОЗ України очолює Голова.4.4. Голова КЕК МОЗ України:1) формує склад КЕК МОЗ України відповідно до спеціальностей

з числа головних позаштатних спеціалістів МОЗ України (25% членів комісії), спеціалістів ЗОЗ (25% членів комісії), наукових і науко-во-педагогічних працівників вищих медичних навчальних закладів III–IV рівнів акредитації та науково-дослідних установ (25% членів комісії), представників професійних спілок, їх об’єднань у галузі охо-рони здоров’я, організацій роботодавців, їх об’єднань у галузі охорони здоров’я, громадських об’єднань лікарів (25% членів комісії) (за згодою їх керівників);

2) визначає заступників Голови КЕК МОЗ України (не більше двох) та секретаря КЕК МОЗ України;

3) відповідає за підготовку документів до засідання КЕК МОЗ Укра-їни та дотримання строків їх розгляду. У випадку відсутності Голови КЕК МОЗ України роботу організовує один із заступників Голови.

4.5. Складений за результатами проведеної клініко-експертної оцін-ки якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг висновок підписують усі члени КЕК МОЗ України та візують на кожній сторінці.

4.6. Висновок КЕК МОЗ України ухвалюється простою більшістю голосів членів КЕК МОЗ України за умови присутності на засіданні двох третин її складу. При рівності голосів голос Голови КЕК МОЗ України є вирішальним.

4.7. КЕК МОЗ України подає висновок до Управління контролю якості медичних послуг МОЗ України, яке контролює виконання ре-комендацій, вказаних у висновку КЕК МОЗ України.

4.8. Копії висновку КЕК МОЗ України направляються для виконан-ня до ЗОЗ або ФОП, щодо яких проводилася клініко-експертна оцінка якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг, а також до Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим або відпо-відних структурних підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, струк-турних підрозділів чи комісій МОЗ України та надаються заявникам на їх вимогу.

Начальник Управління контролю якості медичних послуг Т. Донченко

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

110



ПОЛОЖЕННЯ про клініко-експертну комісію Міністерства охорони здоров’я

Автономної Республіки Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської

та Севастопольської міських державних адміністрацій

I. Загальні положення1.1. Клініко-експертна комісія (далі – КЕК) створюється Міністер-

ством охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, структурними підрозділами з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севас-топольської міських державних адміністрацій (далі – відповідний орган охорони здоров’я) для колегіального розгляду клініко-експертних пи-тань діагностики, лікування та реабілітації в закладах охорони здоров’я незалежно від форми власності та підпорядкування (далі – ЗОЗ) та у фізичних осіб – підприємців (далі – ФОП), що провадять господарську діяльність з медичної практики щодо надання медичної допомоги та медичних послуг.

1.2. Підставою для здійснення клініко-експертної оцінки якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг відповідно до цього Положення є наказ МОЗ України або відповідного органу охорони здо-ров’я, який приймається за результатами розгляду запитів і звернень фізичних та юридичних осіб або з ініціативи МОЗ України.

1.3. КЕК під час виконання покладених на неї завдань керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, нормативно-пра-вовими актами МОЗ України і цим Положенням.

1.4. Координаційну, консультативну та дорадчу функції з питань організації роботи КЕК здійснює МОЗ України.

II. Основні завдання КЕК2.1. КЕК проводить клініко-експертну оцінку якості та обсягів

медичної допомоги та медичних послуг шляхом експертизи клінічних питань діагностики, лікування та реабілітації, наявності відповідної кваліфікації спеціалістів за напрямом надання медичної допомоги та медичних послуг.

Клініко-експертна оцінка якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг проводиться протягом 30 календарних днів з дня надходження запиту чи звернення фізичних та юридичних осіб. У разі неможливості прийняття рішення за цей час строк розгляду може бути подовжений на 15 календарних днів.


111

2.2. За результатами проведеної клініко-експертної оцінки якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг КЕК складає висновок за формою, наведеною у додатку до Порядку контролю якості медичної допомоги, затвердженого наказом МОЗ України від 28 вересня 2012 року № 752, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28 листопада 2012 року за № 1996/22308.

III. Права КЕК3.1. Готувати керівництву відповідного органу охорони здоров’я,

МОЗ України пропозиції щодо шляхів поліпшення якості медичної до-помоги та медичних послуг.

3.2. Інформувати керівництво відповідного органу охорони здоров’я, МОЗ України щодо кваліфікації спеціалістів, які надавали медичну допомогу та медичну послугу, для вжиття заходів відповідно до Поло-ження про порядок проведення атестації лікарів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 грудня 1997 року № 359, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14 січня 1998 року за № 14/2454.

3.3. Залучати у разі необхідності до проведення клініко-експертної оцінки якості медичної допомоги та медичних послуг інших фахівців (за згодою).

3.4. Інформувати Головну акредитаційну комісію МОЗ України або акредитаційну комісію, що створюється при відповідному органі охорони здоров’я, про виявлені недоліки для вжиття заходів відповід-но до Порядку акредитації закладу охорони здоров’я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 року № 765.

3.5. Інформувати МОЗ України щодо додержання ліцензіатами Лі-цензійних умов провадження господарської діяльності з медичної прак-тики, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України від 2 лютого 2011 року № 49, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 9 лютого 2011 року за № 171/18909, для вжиття заходів відповідно до Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10 лютого 2011 року № 80, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 травня 2011 року за № 634/19372.

3.6. Запитувати від ЗОЗ, підприємств, установ та організацій не-залежно від форми власності або ФОП, що провадять господарську діяльність з медичної практики, інформацію (матеріали) з питань, що належать до компетенції КЕК.

IV. Склад КЕК та порядок роботи4.1. Для розгляду питань діагностики, лікування і реабілітації до

складу КЕК входять спеціалісти, які мають спеціальності, перелік яких визначений Номенклатурою лікарських спеціальностей, затвердженою наказом МОЗ України від 19 грудня 1997 року № 359, зареєстрованою у Міністерстві юстиції України 14 січня 1998 року за № 15/2455.

4.2. Персональний склад КЕК затверджує керівник відповідного органу охорони здоров’я.

4.3. КЕК очолює Голова.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

112

4.4. Голова КЕК:1) формує склад КЕК відповідно до спеціальностей з числа голов-

них позаштатних спеціалістів відповідного органу охорони здоров’я, спеціалістів ЗОЗ (одна третина від складу членів комісії); наукових та науково-педагогічних працівників вищих медичних навчальних закладів III–IV рівнів акредитації та науково-дослідних установ, що розташовані у межах відповідної адміністративно-територіальної оди-ниці (одна третина від складу членів комісії) (за згодою їх керівників); представників професійних спілок, їх об’єднань у галузі охорони здо-ров’я, організацій роботодавців, їх об’єднань у галузі охорони здоров’я, громадських об’єднань лікарів (одна третина від складу членів комісії) (за згодою їх керівників);

2) визначає заступників Голови КЕК (не більше двох) та секре-таря КЕК;

3) відповідає за підготовку документів до засідання КЕК та дотри-мання строків їх розгляду.

4.5. За відсутності Голови КЕК роботу організовує один із заступ-ників Голови.

4.6. Висновок КЕК ухвалюється простою більшістю голосів членів КЕК за умови присутності на засіданні двох третин її складу. При рів-ності голосів голос Голови КЕК є вирішальним.

Висновок підписують усі члени КЕК та візують на кожній сторінці.4.7. КЕК надсилає висновок до Управління контролю якості ме-

дичних послуг МОЗ України, яке контролює виконання рекомендацій, вказаних у висновку КЕК.

4.8. Копії висновку КЕК направляються для виконання рекомен-дацій до ЗОЗ або ФОП, у яких проводилася клініко-експертна оцінка якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг, Управління контролю якості медичних послуг МОЗ України, відповідного органу охорони здоров’я та надаються заявникам на їх вимогу.



113



ПОЛОЖЕННЯ про медичну раду закладу охорони здоров’я

I. Загальні положення1.1. Це Положення визначає порядок проведення внутрішнього кон-

тролю якості надання медичної допомоги та медичних послуг закладами охорони здоров’я незалежно від форми власності та підпорядкування (далі – ЗОЗ).

1.2. Медична рада ЗОЗ (далі – Медична рада) створюється з метою залучення працівників закладів охорони здоров’я незалежно від форми власності та підпорядкування до діяльності з проведення оцінки якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг.

1.3. Склад Медичної ради затверджується наказом керівника ЗОЗ.1.4. Медична рада у своїй діяльності керується Конституцією Укра-

їни, законами України, актами Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами МОЗ України та цим Положенням.

1.5. Медична рада є постійно діючим консультативно-дорадчим органом ЗОЗ.

II. Основні завдання Медичної ради2.1. Координація діяльності структурних підрозділів ЗОЗ щодо впро-

вадження заходів з управління та контролю якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг.

2.2. Участь у моніторингу ефективності управління та контролю якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг у ЗОЗ.

2.3. Розробка пропозицій і планування заходів щодо поліпшення якості медичної допомоги та медичних послуг у ЗОЗ.

2.4. Здійснення експертизи відповідності наданої медичної допомоги та медичних послуг вимогам клінічних настанов і протоколів у сфері охорони здоров’я.

2.5. Підготовка та подання документації для розгляду клініко-екс-пертними комісіями з рецензією щодо допущених порушень і помилок під час надання медичної допомоги та медичних послуг і рекомендаці-ями щодо унеможливлення таких помилок надалі.

III. Функції Медичної радиМедична рада розглядає питання і надає пропозиції керівництву

ЗОЗ щодо: • безперервного підвищення професійного рівня спеціалістів ЗОЗ; • забезпечення прав і безпеки пацієнтів;

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

114

• динаміки показників діяльності ЗОЗ, його структурних підроз-ділів та клінічних індикаторів якості надання медичної допомоги;

• випадків смерті; • повторної госпіталізації з одного і того самого захворювання

протягом року; • розбіжності діагнозів; • скарг пацієнтів або їхніх близьких осіб.

IV. Права Медичної ради4.1. Одержувати в установленому порядку від структурних підроз-

ділів ЗОЗ необхідні матеріали та інформацію.4.2. Подавати керівництву ЗОЗ пропозиції щодо створення (у разі

потреби) тимчасових комісій, експертних і робочих груп, залучення в установленому порядку до їх роботи спеціалістів ЗОЗ, представників громадських організацій (за згодою).

4.3. Вносити пропозиції Міністерству охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, структурним підрозділам з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміні-страцій (далі – відповідний орган охорони здоров’я) щодо покращення якості надання медичної допомоги та медичних послуг.

4.4. Запрошувати на засідання посадових осіб відповідного органу охорони здоров’я, спеціалістів ЗОЗ, науково-дослідних установ, вищих медичних навчальних закладів, інших підприємств, установ, організа-цій (за згодою).

4.5. Заслуховувати на своїх засіданнях керівників структурних під-розділів ЗОЗ стосовно виконання покладених на них завдань з питань управління якістю медичної допомоги та медичних послуг.

4.6. Ухвалювати рішення з питань, що належать до компетенції Медичної ради, та здійснювати моніторинг їх виконання.

V. Організація діяльності Медичної ради5.1. Медичну раду очолює Голова – керівник ЗОЗ або призначена

ним особа.5.2. До складу Медичної ради ЗОЗ входять керівники структурних

підрозділів ЗОЗ (одна третина від складу членів ради); працівники науково-дослідних установ, вищих медичних навчальних закладів, з якими співпрацює заклад (за згодою) (одна третина від складу членів ради); представники професійних спілок, їх об’єднань у галузі охорони здоров’я, організацій роботодавців, їх об’єднань у галузі охорони здо-ров’я, громадських об’єднань лікарів (одна третина від складу членів ради) за згодою керівників.

5.3. Персональний склад Медичної ради затверджується наказом ЗОЗ.5.4. Члени Медичної ради провадять свою діяльність на громадських

засадах.5.5. Голова Медичної ради формує її склад, визначає заступників

Голови (не більше двох), веде засідання. За відсутності Голови його функції виконує один із його заступників.

5.6. На засідання, крім членів Медичної ради, можуть запрошува-тися спеціалісти інших ЗОЗ, представники інших підприємств, установ, організацій (за згодою їх керівників).


115

5.7. Засідання Медичної ради проводяться не рідше ніж один раз на квартал.

5.8. Рішення Медичної ради приймаються більшістю голосів за умо-ви присутності на засіданні двох третин її складу. При рівності голосів голос Голови Медичної ради є вирішальним.

5.9. Рішення Медичної ради оформляються протоколом.5.10. Рішення Медичної ради мають рекомендаційний характер.5.11. Керівник ЗОЗ щокварталу подає до відповідного органу охо-

рони здоров’я звіт про роботу Медичної ради.


116

З ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ

Справа № 22-ц-21/12 Головуючий у 1-й інстанції Дуда О.О.Категорія справи: 57 Доповідач – Гірський Б.О.

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2012 р. Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого – Гірського Б.О. суддів – Бахметової В. Х., Ткач О. І., при секретарі – Майка Р.Ю. з участю сторін – розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну

справу за апеляційною скаргою з участю сторінрозглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Тернополі

цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Терно-пільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 листопада 2011 р. в справі за позовом державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачев-ского» до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання, –

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2011 р. державний вищий навчальний заклад «Тернопіль-ський медичний університет імені І.Я. Горбачевського» звернувся до суду з позовом про стягнення на їх користь з ОСОБА_1 40487 грн 78 коп.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що відповідачка ОСОБА_1 31.08.2003 р. була зарахована на бюджетну форму навчання в Терно-пільський медичний університет на фармацевтичний факультет.

При зарахуванні на навчання за державні кошти між університетом та ОСОБА_1 була укладена угода від 25.09.2003 р., відповідно до умов якої остання зобов’язалася після закінчення навчання й одержання спеціальності «провізор» відпрацювати за направленням не менше трьох років.

Проте взятих на себе зобов’язань відповідачка не виконала і не прибула за направленням на роботу по спеціальності «провізор» у Тов-стенську обласну комунальну аптеку № 24 смт Товсте Заліщицького району Тернопільської області.

З юридичної практики

117

Оскільки відповідачка, укладаючи угоду з навчальним закладом, була ознайомлена з її умовами та відповідальністю за порушення зобов’язання, вона повинна відшкодувати державному бюджету вартість навчання, яка, на думку позивача, становить суму 40487,78 грн і яку слід стягнути на користь навчального закладу.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 10 листопада 2011 р. позов державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевского» задоволено.

«Стягнуто з ОСОБА_1 кошти, оплачені як вартість її навчання у державному вищому навчальному закладі «Тернопільський дер-жавний медичний університет імені І.Я. Горбачевського» в сумі 40487,78 грн на рахунок: ГУДКУ в Тернопільській області, МФО 838012, р/р 35224001000151, код 02010830.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь державного вищого навчально-го закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського» 404, 88 грн судового збору та 120 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, сплачені пози-вачем при поданні позовної заяви».

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні пред’явленого державним вищим навчальним закладом «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського» позову, посилаючись на невід-повідність висновків суду обставинам справи; на неправильне застосу-вання норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказала, що навчальний заклад не є належним позивачем у справі і його вимоги є необґрунтованими.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників про-цесу, перевіривши за матеріалами справи наведені в скарзі докази, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213, 215 ЦПК України, рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення суду 1-ї інстанції не відповідає.Так, задовольняючи позовні вимоги, суд 1-ї інстанції виходив з того,

що відповідачка, закінчивши бюджетну форму навчання у державному вищому навчальному закладі «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського», відмовилася працювати за міс-цем направлення, що, згідно з чинним законодавством, є підставою для стягнення з неї оплачених державою коштів за навчання.

Проте такий висновок суду не є обґрунтованим.Відповідно до ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку,

встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх по-рушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

118

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися ор-гани та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси.

Судом 1-ї інстанції встановлено, що 25.09.2003 р. між навчальним закладом та ОСОБА_1 укладено угоду № 4 про підготовку фахівців з вищою освітою, згідно з умовами якої ОСОБА_1, яка була зарахована до вищого навчального закладу за держзамовленням, зобов’язалась прибути після його закінчення на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням – від-шкодувати до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку.

Укладення зазначеної типової угоди було передбачено Порядком працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацев-тичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25 грудня 1997 р. № 367 і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 15.04.1998 р. за № 246/2686.

Цей Порядок розроблений на виконання Указу Президента України від 23.01.1996 р. № 77 «Про заходи щодо реформування системи підго-товки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 р. № 992 та Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 р.

Відповідно до перелічених нормативних актів, державними замов-никами на підготовку фахівців з вищою освітою і, відповідно, розпоряд-никами бюджетних коштів є міністерства, відомства, інші центральні органи виконавчої влади, Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управління охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, обласні, Київська та Севастопольська міські санепідемстанції, обласні, Київська та Севасто-польська структурні міські підрозділи «Фармація», на яких покладено контроль за виконанням державного замовлення.

На Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управління охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністра-цій покладено обов’язок доведення державного замовлення до відома їм безпосередньо підпорядкованих вищих закладів освіти – виконавців державного замовлення.

Отже, державний вищий навчальний заклад «Тернопільський дер-жавний медичний університет імені І.Я. Горбачевського» як виконавець державного замовлення не уповноважений здійснювати контроль за виконанням державного замовлення та звертатись з позовом до суду про стягнення на користь державного чи місцевого бюджету вартості навчання і компенсації витрат замовника, оскільки не є державним замовником і розпорядником бюджетних коштів і не має відповідних повноважень в силу доручення.

Наявність же рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 30.06.2011 р., яке набуло чинності та яким зобов’язано ке-


119

рівництво Тернопільського державного медичного університету імені І.Я. Горбачевського провадити претензійно-позовну роботу з відшкоду-ванню вартості навчання випускниками, підготовка яких здійснюва-лась за державним замовленням, відповідно до укладених угод, та які з невідомих причин не приступили до роботи, не свідчить про право, відповідно до вимог Закону, навчального закладу на звернення до суду з позовом про захист державних інтересів (інтересів державних замов-ників і розпорядників бюджетних коштів).

Отже, позовні вимоги Тернопільського державного медичного уні-верситету імені І.Я. Горбачевського не підлягають задоволенню.

Також ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 р. передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов’язані відпрацювати за направленням і в порядку, вста-новленому Кабінетом Міністрів України.

Проте ст. 56 Закону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р. випускникам вищого навчального закладу гарантовано, що його пра-цевлаштування повинно здійснюватись за направленням вищого на-вчального закладу, відповідно до тристоронньої угоди між замовником, керівником навчального закладу та випускником, і вказаним Законом не передбачено обов’язкового трирічного відпрацювання та відшкоду-вання у встановленому порядку до державного чи місцевого бюджету вартості навчання.

Відповідачка ОСОБА_1 зарахована на навчання в Тернопільський державний медичний університет на бюджетну форму навчання 31.08.2003 р., а регламентованої Законом «Про вищу освіту» тристо-ронньої угоди між замовником, керівником навчального закладу та нею як випускником нема.

Згідно з ч. 1 абзацу 5 Прикінцевих положень Закону України «Про вищу освіту», закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набуття чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не супе-речить Закону.

Оскільки норми Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 р., Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, який затверджено наказом Міністерства охо-рони здоров’я України від 25 грудня 1997 р. № 367 і зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15.04.1998 р. за № 246/2686, на які по-силається позивач, прийнято до набуття чинності Законом України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р., який є спеціальним Законом і суперечать його нормам, тому, виходячи і з тих обставин, відсутні правові підстави для стягнення з ОСОБА_1 як випускника вищого навчального закладу витрачених державою коштів на підготовку фахівця з вищою освітою.

Крім того, на виконання постанови КМ України від 22.08.1996 р. № 992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» Міністерством фінансів разом з Міністерством освіти, Міністерством економіки, Міністерством юстиції та Національним банком дотепер не

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

120

розроблено і не затверджено Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування.

Виходячи з викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов хибних висновків за обставинами справи, непра-вильно застосував норми процесуального та матеріального права, що є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового.

Керуючись ст.307, 309, 313, 314 ЦПК України, колегія суддів су-дової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області, –

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської

області від 10 листопада 2011 р. скасувати та ухвалити нове, яким відмовити державному вищому навчальному закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського» в задо-воленні позову.

Рішення апеляційного суду набуває законної сили з моменту про-голошення і з того дня може бути оскаржене протягом двадцяти днів у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий – підписСудді – два підписи

З оригіналом згідно:Суддя апеляційного судуТернопільської області Б.О. Гірський


121

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2013 р. м. Київ К/9991/1064/12 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:Головуючого – судді Харченка В.В.Суддів: Бим М.Є., Чалого С.Я. Секретар судового засідання – Тімановська О.В.розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за касаційною

скаргою Контрольно-ревізійного управління в Чернівецькій області на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 21 квіт-ня 2011 р. та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2011 р. у справі за позовом Контрольно-ревізійного управління в Чернівецькій області до Головного управління охорони здоров’я Чернівецької обласної державної адміністрації про зобов’язання виконати вимоги, –

В С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2011 р. Контрольно-ревізійне управління в Чернівецькій області звернулося до суду з позовом до Головного управління охорони здоров’я Чернівецької обласної державної адміністрації про зобов’язання виконати вимоги.

Постановою Чернівецького окружного адміністративного суду від 21 квітня 2011 р., залишеною без змін ухвалою Вінницького апеля-ційного адміністративного суду від 13 вересня 2011 р., у задоволенні позовних вимог відмовлено.

На судові рішення надійшла касаційна скарга, в якій Контрольно-ревізійне управління в Чернівецькій області ставить питання про їх скасування та ухвалення нової постанови про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами 1-ї та апеля-ційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, за результатами про-веденої ревізії фінансово-господарської діяльності Головного управлін-ня охорони здоров’я Чернівецької обласної державної адміністрації за 2007–2008 роки та липень-червень 2010 р. позивачем встановлено фінансові порушення на загальну суму 1 016 068, 02 грн.

Перевіркою працевлаштування випускників і навчальних закладів, які навчались за рахунок бюджетних коштів у 2008–2009 рр. шляхом перевірки Планів розподілу на роботу випускників, повідомлень до на-правлення на роботу, листів установ, що підтверджують прийняття на роботу випускників, встановлено випадки працевлаштування випуск-ників коледжів, які проходили навчання за державним замовленням,

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

122

до приватних підприємств і випадки неприбуття молодих спеціалістів на роботу за місцем їх розподілу.

На виконання Наказу № 51-к від 03.09.2010 р. директорів Чер-нівецького, Новоселицького та Вашківецького коледжів державного медичного університету кожному із студентів, який не з’явився за міс-цем призначення, навчальними закладами було направлено претензію з вимогою про повернення коштів, витрачених на його навчання, що підтверджується матеріалами справи.

Положеннями Закону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-III не передбачено вимог про обов’язковість трирічного відпра-цювання та відшкодування у встановленому порядку до державного бюджету вартості навчання. Отже, випускник навчального закладу має право працевлаштуватися на підприємства, установи та організації й інших форм власності, оскільки вони теж є платниками податків і вносять внесок у розвиток економіки країни.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком судів по-передніх інстанцій, що навчальні заклади та Головне управління охо-рони здоров’я не мають права вимагати матеріальної компенсації від студентів, які після навчання не відпрацювали три роки у державних установах. Будь-які матеріальні претензії до випускника вищого на-вчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним за-мовленням, є неправомірними, оскільки на сьогодні відсутні правові механізми, які б зобов’язували студента відшкодувати до державного бюджету вартість навчання.

Крім того, ревізією встановлено утримання 4 понаднормових штат-них посад сторожів в обласній комунальній установі «Дитячий санаторій “Щербинці”», у зв’язку з припиненням медичної діяльності закладу на час капітального з ремонту та передання в оренду приватному підприємцю «Роднічок тревел» терміном на 30 років значної частини нежитлових бу-дівель, приміщень санаторію «Щербинці», чим порушено вимоги Додатка № 46 до наказу Міністерства охорони здоров’я України від 23.02.2000 р. № 33 «Про штатні нормативи та типові штати закладів охорони здоров’я».

Як зазначають суди попередніх інстанцій, відповідачем було дове-дено правомірність утримання 4 посад сторожів в обласній комунальній установі «Дитячий санаторій “Щербинці”», зумовленого необхідністю забезпечення схоронності об’єкта та матеріальних цінностей, які там знаходяться, оскільки об’єкт розташований на значній віддалі від на-селеного пункту та не освітлюється, а його площа становить 7 га.

Відповідно до додатка 46 до Наказу МОЗ «Про штатні нормативи та типові штати закладів охорони здоров’я» № 33 від 23.02.2000 р., одна посада сторожа (вартівника) вводиться на зміну на прохідну чи окрему споруду за відсутності прохідної.

Згідно з п. 2 Наказу МОЗ «Про штатні нормативи та типові штати закладів охорони здоров’я» № 33 від 23.02.2000 р., керівники закладів охорони здоров’я у разі виробничої необхідності мають право змінювати штати окремих структурних підрозділів або вводити посади, не перед-бачені штатними нормативами для даного закладу, за рахунок посад інших структурних підрозділів у межах фонду оплати праці, доведеного лімітними довідками на відповідний період.


123

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що ревізією до-тримання вимог постанов Кабінету Міністрів України від 26.10.2008 р. № 943 «Про економію бюджетних коштів, передбачених для утри-мання органів державної влади та інших державних органів», та від 26.11.2008 р. № 1036 «Деякі питання організації бюджетного процесу» щодо зменшення обсягів споживання енергоносіїв встановлено, що відпо-відачем не дотримано граничні обсяги економії споживання енергоносіїв.

Як випливає з матеріалів справи, у 2008–2009 рр. були введені в екс-плуатацію нове медичне технологічне обладнання, додаткові площі, які раніше не опалювались, нове бальнеологічне відділення, що збільшило споживання води, електроенергії та тепла в закладах, електрокотельню та газову котельню.

Посадові особи підконтрольних медичних установ персонально відпо-відальні за забезпечення належного утримання цих установ і створення в них належних і безпечних умов для лікування пацієнтів і догляду за ними. Своєю чергою, незабезпечення відповідного належного утримання медичних закладів призвело б до погіршення епідеміологічної ситуації у зимовий період.

Крім того, як встановлено судами попередніх інстанцій, ліміти спо-живання за кожним видом енергоспоживання в 2008 р. та 2009 р. у лікувально-профілактичних закладах вже були встановлені з урахуван-ням 10% та 20% зменшення та з урахування специфіки та об’єктивної потреби кожного закладу.

Колегія суддів погоджується з висновком судів 1-ї та апеляційної інстанцій, що підконтрольними відповідачу установами максимально, виходячи із розумних меж, було забезпечено та дотримано сувору еко-номію енергоносіїв.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів 1-ї та апеля-ційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи порушено норми матеріального та проце-суального права.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суди 1-ї та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст. 210, 221, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Контрольно-ревізійного управління в Чернівецькій області залишити без задоволення, а постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 21 квітня 2011 р. та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2011 р. – без змін.

Ухвала набуває законної сили з моменту її проголошення та оскар-женню не підлягає, крім як у строки, з підстав і в порядку, передбачених главою 3 розділу IV Кодексу адміністративного судочинства України.

124

НА ДОПОМОГУ ПРАКТИКАМ

Права та обов’язки людини у сфері охорони здоров’я

Пацієнт

Права Обов’язки

1) право на медичні профілактичні заходи (ст. 49 Конституції України, ст. 283, ч. 4 ст. 286 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 3, п. 7 ст. 4, ст. 6, 10, п. «а», «б» ст. 10, ст. 31, 32, 42, ч. 1 ст. 43, ст. 53, п. «а» ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);2) право на доступність у галузі охорони здо-ров’я (ч. 1, 3 ст. 49 Конституції України, ст. 283, 284 Цивільного кодексу України, ч. 4 ст. 4, ст. 6 Закону України «Основи законодав-ства України про охорону здоров’я»);3) право на медичну інформацію (ч. 3 ст. 32, ст. 34 Конституції України, ст. 285, 302 Ци-вільного кодексу України, п. «е» ст. 6, ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);4) право на згоду на медичне втручання та право на відмову від медичного втручання (ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 29 Конституції України, ч. 3, 4, 5 ст. 284, ч. 4 ст. 286, ст. 289 Цивільного кодексу України, ст. 42, 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);5) право на свободу вибору в галузі охорони здоров’я, а саме:

а) право на вільний вибір лікаря;б) право на вибір методів лікування відпо-відно до рекомендацій лікаря;в) право на вибір закладу охорони здоров’я;г) право на заміну лікаря;д) право на лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у

1) піклуватися про своє здоров’я та ді-тей , не шкодити здоров’ю інших гро-мадян (п. «а» ст. 10, ст. 32 Закону Укра-їни «Основи законо-давства України про охорону здоров’я»);2) проходити про-філактичні медичні огляди і робити ще-плення (ч. 4 ст. 286 Цивільного кодек-су України, п. «б» ст. 10, ст. 30, 31 За-кону України «Осно-ви законодавства України про охорону здоров’я»);3) надавати невід-кладну допомогу ін-шим громадянам, які знаходяться в небез-печному для життя і здоров’я стані (п. «в» ст. 10, ст. 37 Закону України «Основи за-конодавства Украї-ни про охорону здо-ров’я»);

На допомогу практикам

125

Пацієнт


закладах охорони здоров’я України (ч. 2 ст. 284, ст. 633 Цивільного кодексу України, п. «д» ст. 6, ч. 1 ст. 34, ст. 36, 38 Закону Укра-їни «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);6) право на медичну таємницю (ч. 1, 2 ст. 32, ст. 34 Конституції України, ч. 4 ст. 285, ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 39-1, 40, п. «г» ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);7) право на якісну медичну допомогу (ч. 1 ст. 49 Конституції України, ч. 1 ст. 284 Цивільного кодексу України, п. «д» ст. 6, п. «а» ст. 78 За-кону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);8) право на безпечну медичну допомогу (ч. 1 ст. 49 Конституції України, ч. 1 ст. 284 Ци-вільного кодексу України, ст. 42, 44 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);9) право на інновації, а саме:

а) право на медико-біологічний експеримент;б) право на репродуктивні технології;в) право на донорство;г) право на терапевтичне клонування;д) право на корекцію (зміну) статі (ч. 3 ст. 28 Конституції України, ч. 3, 7 ст. 281, ч. 4 ст. 289, ч. 1 ст. 290 Цивільного кодексу України, ст. 45, 47, 48, 51 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);

10) право на попередження за можливістю страждань і болю (ст. 3, ч. 2 ст. 28 Конститу-ції України, ч. 2 ст. 289 Цивільного кодексу України, ст. 6, 52 Закону України «Основи за-конодавства України про охорону здоров’я»);11) право на індивідуальний підхід до лікуван-ня (п. «д» ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 38, ч. 3 ст. 39, ч. 3 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);12) право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я (ст. 40 Конституції України, п. «і» ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);

4) виконувати медич-ні приписи та пра-вила внутрішнього трудового розпоряд-ку закладу охоро-ни здоров’я (ч. 2, 3 ст. 34 Закону Укра-їни «Основи законо-давства України про охорону здоров’я»);5) у невідкладних випадках, коли іс-нує реальна загроза життю, отримувати медичну допомогу без своєї згоди чи зго-ди законного пред-ставника (ч. 1 ст. 29 Конституції України, ч. 5 ст. 284 Цивільно-го кодексу України, ч. 2 ст. 43 Закону України »Основи за-конодавства Украї-ни про охорону здо-ров’я»).

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

126

Пацієнт


13) право на відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю (ч. 1 ст. 3 Конституції України, ч. 1 ст. 22, ст. 23, 906, ч. 1, 2 ст. 1166, ч. 1 ст. 1167, ст. 1168, 1195–1203, 1209 Цивільного кодек-су України, п «і», «ї» ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);14) право людини на життя та на повагу до гідності при наданні медичної допомоги (ст. 3, 21, 27, ч. 1, 2 ст. 28, ст. 64, 68 Конститу-ції України, ст. 281, 297 Цивільного кодексу України, ч. 3 ст. 52 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);15) право на захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здо-ров’я (ст. 21, ч. 2, 3 ст. 22, ч. 2 ст. 24 Конститу-ції України, п. «и» ст. 6, ст. 9 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).

Медичний працівник


1) право на належні умови професійної діяль-ності (ч. 4 ст. 43 Конституції України, ст. 5, п. «г» ст. 6, п. «б» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);2) право на створення наукових медичних то-вариств, професійних спілок та інших громад-ських організацій (ч. 1, 3, 4 ст. 35 Конституції України, ст. 314 Цивільного кодексу України, п. «к» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи за-конодавства України про охорону здоров’я»);3) право на судовий захист (ст. 3, 55, 56, 59, 68 Конституції України, ст. 15, 16, 297, 299 Цивільного кодексу України, п. «л» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);4) право на заняття медичною та фармацевтич-ною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації (ч. 1 ст. 43, ч. 1 ст. 53 Конституції України, ст. 17, ч. 1 ст. 74, п. «а» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);

1) подавати своє-часну та кваліфіко-вану медичну і лі-карську допомогу, сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворю-вань (ч. 1 ст. 9 Кон-ституції України, ч. 1 ст. 284, гл. 63 Цивільного кодексу України, п. «д» ст. 6, п. «а» ч. 1 ст. 78 За-кону України «Осно-ви законодавства України про охорону здоров’я»);

На допомогу практикам

127



5) право на підвищення кваліфікації, перепід-готовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах (п. «в» ст. 77 Закону України «Основи законодавства Українипро охорону здоров’я»);6) обов’язкове страхування медичних праців-ників за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю при виконанні професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством (ч. 1, 2 ст. 46, ч. 1 ст. 49 Конституції України, ст. 1, 4 Закону України «Основи законодавства Укра-їни про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»);7) право на надання інформації про пацієнта (ч. 2 ст. 32, ч. 3 ст. 34 Конституції України, ч. 2, 4 ст. 285 Цивільного кодексу України, ч. 2, 5 ст. 39, ст. 39-1, 40, ч. 1 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);8) право на відмову від подальшого ведення па-цієнта (ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 2, 3 ст. 34, ст. 38 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);9) право здійснювати медичне втручання без згоди пацієнта та/або його законних представ-ників (ч. 1 ст. 29 Конституція України, ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);10) право на вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики (п. «г» ст. 77 Закону України «Основи законо-давства України про охорону здоров’я»);11) право на безоплатне користування соці-альною, екологічною та спеціальною медич-ною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків (ст. 32, 34 Конституції України, ст. 200, 285, 302 Цивільного кодексу України, п. «д» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);

2) безоплатно надава-ти першу невідклад-ну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстре-мальних ситуаціях (ст. 37, п. «б» ч. 1 ст. 78 Закону Укра-їни «Основи законо-давства України про охорону здоров’я»);3) поширювати на-укові та медичні зна-ння серед населення, пропагувати, в тому числі власним при-кладом, здоровий спосіб життя (ч. 2 ст. 49 Конституції України, ст. 32, п. «в» ч. 1 ст. 78 За-кону України «Осно-ви законодавства України про охорону здоров’я»);4) дотримуватись вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю (ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України, ч. 4 ст. 285, ст. 286 Цивільно-го кодексу Украї-ни, ст. 39-1, 40, 76, п. «г» ч. 1 ст. 78 За-кону України «Осно-ви законодавства України про охорону здоров’я»);

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

128



12) право на соціальну допомогу з боку держа-ви у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків (ст. 46 Конституції України, п. «є» ст. 77 За-кону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);13) право на скорочений робочий день і додат-кову оплачувану відпустку у випадках, встанов-лених законодавством (ст. 43, 45 Конституції України, п. «з», «н» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);14) право на пільгові умови пенсійного забез-печення (ст. 46 Конституції України, п. «и» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);15) право на пільгове надання житла та забез-печення телефоном (ст. 47 Конституції України, п. «і» ст. 77 Закону України «Основи законо-давства України про охорону здоров’я»);16) право на безоплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах місько-го типу, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господар-ством і будівництва приватного житла, при-дбання автомототранспорту (ст. 48 Конституції України, п. «ї» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);17) право на першочергове одержання ліку-вально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами (ст. 49 Конституції України, ст. 283, 284 Цивільного кодексу України, п. «й» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»);18) право на безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприєм-ства (ст. 41 Конституції України, п. «м» ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).

5) постійно підвищу-вати рівень профе-сійних знань і май-стерності (п. «д» ч. 1 ст. 78 Закону Укра-їни «Основи законо-давства України про охорону здоров’я»);6) надавати кон-сультативну допо-могу своїм колегам та іншим праців-никам охорони здо-ров’я (ч. 1 ст. 287 Цивільного кодек-су України, п. «к» ст. 6, п. «е» ч. 1 ст. 78 Закону Укра-їни «Основи законо-давства України про охорону здоров’я»);7) надавати пацієн-там чи іншим ком-петентним суб’єктам медичну інформацію (ч. 3 ст. 32, ст. 34 Конституції Украї-ни, ст. 285 Цивільно-го кодексу України, п. «е» ст. 6, ст. 39 п. «г» ч. 1 ст. 78 За-кону України «Осно-ви законодавства України про охорону здоров’я»).

129

МЕТОДОЛОГІЧНА СКАРБНИЦЯ

Лекція професора Наталії Бутусової

Про активні методи вивчення медичного права у вищому навчальному закладі

Н. БУТУСОВА

доктор юридичних наук, професор, професор кафедри конституційного права Росії і зарубіжних країн Воронезького державного університету

Сучасні завдання підготовки висококваліфікованих медичних кадрів, які володіють не тільки професійними знаннями та навиками, а й

правовою культурою, зокрема, умінням застосовувати правові норми у професійній сфері, актуалізують проблему оптимізації методики ви-кладання навчального курсу медичного права в медичних університе-тах. Але і в юридичних вищих навчальних закладах, особливо після переходу до нових систем і форм правового навчання, у тому числі тих, що відповідають освітньо-кваліфікаційному рівню магістра, важливого значення набуває вміння викладача використовувати активні методи правового навчання, які сприяють інтенсифікації навчального процесу, поліпшенню його якості, організації самостійної роботи студентів з вив-чення законодавства в навчальному курсі «Медичне право». Викладене повною мірою стосується не лише України, а й Росії, хоча в більшості російських медичних та юридичних вишів навчальну дисципліну «Ме-дичне право» поки що не викладають. Але оскільки потреба в юридич-

© Бутусова Н., 2014

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

130

но освічених медиках і кваліфікованих юристах, що спеціалізуються на медичному праві, очевидна, сподіваємося, що і в Росії цю прикру прогалину в правовій підготовці медиків і юристів найближчим часом вдасться заповнити.

Під методикою викладання будь-якої навчальної дисципліни слід розуміти систему науково обґрунтованих педагогічних методів і при-йомів, що регулюють діяльність студентів з оволодіння відповідним навчальним предметом [1, с. 6]. У процесі формування методики ви-кладання необхідно враховувати вимоги, зумовлені завданнями, постав-леними перед конкретною системою професійної підготовки, специфіку контингенту студентів, можливості часу і матеріальної бази навчання, а також психолого-педагогічних закономірностей професійної підготовки, виявлених завдяки сучасним дослідженням навчально-виховного про-цесу [1, с. 6]. Ці основні чинники визначають і особливості викладання медичного права студентам медичних та юридичних вишів.

Визначальними ознаками методики викладання курсу медичного права є особливості предмета вивчення, моральні і психолого-педа-гогічні аспекти професійної підготовки майбутніх медиків і юристів, узагальнений досвід застосування активних форм і методів правового навчання, а в сукупності вони дають змогу інтенсифікувати навчальний процес, поліпшити його якість, організувати самостійну навчальну ді-яльність студентів.

Як і будь-який вид навчання, правове навчання – це спільна ді-яльність педагога та учня. Традиційний погляд на ролі учасників цієї спільної діяльності такий: викладач передає знання (викладання), а студент їх отримує (навчання). Завданням викладання і навчання є фор-мування особистості фахівця, який володіє всіма формами професійної діяльності. Хоча ми вживаємо вираз «передати знання», знання – не є чимось речовим, за своєю природою і сутністю воно не матеріальне, а ідеальне. Для конкретної людини його знання є усвідомленням сус-пільного буття.

Процес передання правових знань – це процес формування правової свідомості. Правосвідомість є невід’ємною складовою світогляду, тоб-то «системи принципів, поглядів, цінностей, ідеалів і переконань, що визначають як ставлення до дійсності, загальне розуміння світу, так і життєві позиції, програми діяльності людей» [10, с. 263]. Правосвідо-мість особистості значною мірою формується під впливом світогляду, але і система світогляду конкретної людини багато в чому визначається змістом його правосвідомості – «системи знань, оцінного ставлення до права і практики його застосування, правових настанов і ціннісних орієнтацій, що регулюють людську поведінку в юридично значущих ситуаціях» [7, с. 761].

Основна відмінність між змістом правової свідомості юриста і правової свідомості неюриста (наприклад, лікаря) полягає у тому, що для фахівця-правознавця правосвідомість – найважливіша професійна якість, тому в професійному навчанні юристів на перший план вису-ваються завдання з формування теоретичної частини правосвідомості, тобто – правової ідеології. У процесі правового навчання медика в його правосвідомість можуть упроваджуватися елементи професійної право-

Методологічна скарбниця

131

свідомості, однак метою правового навчання на медичному факультеті є формування не професійної, а масової правосвідомості, в якій важливою є роль правової психології – емоційного ставлення до правових знань, до права і правової дійсності. Правова психологія майбутнього лікаря повинна бути заснована на повазі до права, до закону, переконаності в необхідності його неухильного виконання, готовності дотримуватися прав і свобод людини і громадянина, норм закону і лікарської етики. Високий рівень правосвідомості лікаря є не лише його професійною якістю, а й невід’ємною ознакою громадянськості.

У вихованні високих моральних і громадянських рис майбутніх медиків і юристів першорядного значення набуває формування їхніх ціннісних орієнтацій. Конституції України (ст. 3) і РФ (ст. 2) закріп-люють основні цінності демократичного суспільства і держави, най-вища з яких (цінностей) – людина, її права і свободи. Ця найвища цінність у суспільній свідомості утверджується як принцип соціальної справедливості, а також повністю узгоджується з нормами лікарської та юридичної етики.

Щоб студенти не лише інформативно сприйняли і запам’ятали, а й глибоко усвідомили значення і роль конституційної норми, яка за-кріплює вищу цінність, викладач повинен переконливо показати, що це положення є засадничим, а всі інші норми Конституції покликані забезпечити правові умови, засоби і способи його послідовної реалізації. Виокремлюючи принцип поваги прав і свобод людини і громадянина із системи конституційних принципів діяльності органів державної влади, необхідно продемонструвати, що вся система згаданих органів повинна функціонувати не для того, щоб обслуговувати власні інтереси, а щоб в реальному житті створювати умови для перетворення людини, його прав і свобод у вищу цінність, оскільки «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (ст. 3 Конституції України), «вони визначають зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям» (ст. 2 Конституції РФ).

У межах навчальної дисципліни «Медичне право» вища конститу-ційна цінність пов’язана насамперед з правом людини і громадянина на охорону здоров’я та медичну допомогу (ст. 49 Конституції України та ст. 41 Конституції РФ). Конституційні норми мають вищу юридичну силу і пряму дію (ст. 8 Конституції України, ст. 15 Конституції РФ), що передбачає узгодження з ними будь-яких правових актів у сфері охоро-ни здоров’я, а також можливість громадян безпосередньо посилатися на зазначені норми, захищаючи своє конституційне право на охорону здоров’я та медичну допомогу. Для формування відповідної Конституції цілісної орієнтації майбутніх медиків і юристів, надзвичайно важливим є діяльнісний принцип, що передбачає активне включення студентів в аналіз реальних ситуацій, які виникають у сфері охорони здоров’я, зо-крема, в медичній практиці, з позицій найважливішої конституційної цінності.

До об’єктивних обставин, які зумовлюють особливості методики викладання медичного права студентам, слід віднести досить стислі терміни вивчення курсу за великого обсягу досліджуваного правового

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

132

матеріалу [6]. Удосконалюючи викладання курсу, навряд чи можна йти шляхом подовження його вивчення на аудиторних заняттях. Сьогодні дедалі більшого значення набуває самостійна навчальна діяльність студентів, що вимагає використання таких методів і засобів навчання, які б дали змогу в гранично стислі терміни сформувати основні право-ві поняття і навики застосування правових норм у повсякденній про-фесійній діяльності. Усе це активізує пошук методик, які допоможуть прискорити процес правового навчання.

Найважливішою умовою прискореного правового навчання є така організація викладачем навчальної роботи студентів, яка дає змогу управляти процесом формування знань. Організовуючи і спрямовуючи навчальну роботу студентів, педагог допомагає зробити її самостійною і ефективною, тобто сприяє формуванню фахівця, здатного до само-стійного, творчого мислення.

У вищій школі вже давно окреслився перехід від пасивних, інфор-мативно-ознайомчих методів і форм навчання до активного навчання, організації колективної навчальної діяльності у формі ділових ігор, аналізу конкретних ситуацій, розв’язування задач тощо. Характеризую-чи це явище як позитивне, слід підкреслити, що не всі форми і методи активного навчання однаково забезпечують управління цим процесом і дають змогу дістатися заздалегідь визначеної викладачем мети, допома-гають організувати самостійну навчальну діяльність студентів. Зокрема, вдаючись до такого поширеного і традиційного для юридичних вишів методу вивчення законодавства, як розв’язування задач (юридичних казусів), викладач зазвичай не дає студентам рекомендацій стосовно того, що треба робити в той чи інший момент аналізу змодельованої життєвої ситуації, яка вимагає застосування норм права в конкретних відносинах, тобто на різних етапах розв’язання задачі. Студенти ви-конують завдання за принципом «хто на що здатний», йдучи шляхом численних спроб і помилок, що вимагає величезних витрат часу і сил.

Головна причина низької ефективності «традиційних» методів нав-чання (у тому числі так званого методу розв’язування задач, або проб-лемних ситуацій) криється у тому, що студенти вирішують завдання са-мостійно, без належної організації цього процесу, тобто використовуючи системи вказівок про те, що та як слід робити в кожен момент, студентів не вчать технології, самому алгоритму розв’язання юридичних задач. Аналогічна ситуація створюється і під час проведення ділових ігор. Їх, на наш погляд, слід проводити тоді, коли у студентів вже сформовані навики застосування правових норм у конкретних життєвих ситуаціях. Мета ділової гри – закріпити, відшліфувати ці навики, нехай в ігрових, але максимально наближених до життєвих ситуаціях, що вимагають застосування правових норм.

Викладач повинен зорієнтувати студентів на вибір алгоритму розв’язання юридичних задач (казусів), адже і студенту-юристу, і, тим більше, студенту-медику, в процесі аналізу нормативних правових актів складно виокремити принципові положення, зрозуміти логіку правового документа, а отже, сформувати необхідну послідовність розумових дій, спрямованих на його застосування. Для цього потрібна методика, яка дає змогу управляти процесом правового навчання з метою формуван-


133

ня у студентів правосвідомості, передбачає належну логіку правового мислення і здатність застосовувати норми права на практиці.

В основу такої методики повинні бути покладені принципи теорії по-етапного формування розумових дій і понять, сформульованої П.Я. Галь-періним і розвиненої його учнями Н.Ф. Тализіною, Н. Нечаєвим та ін. [2; 3; 4; 8]. Практичне значення теорії поетапного формування розумових дій П.Я. Гальперіна полягає у тому, що в процесі навчання сформувати нові дії легше без заучування нового матеріалу (оскільки його засвоєння відбувається шляхом спонтанного запам’ятовування), без використання методу проб і помилок. За кілька десятиліть, що мину-ли з часу створення цієї психолого-педагогічної теорії, було проведено безліч експериментів з її застосування для формування геометричних, граматичних, історичних, правових та інших понять. На принципи теорії поетапного формування спирався автор цієї лекції, викладаючи основи права в 80-ті роки минулого століття на декількох факультетах Воронезького державного університету, та й дотепер використовує їх у викладанні конституційного права Росії на юридичному факультеті Воронезького університету.

Теорія поетапного формування розумових дій і понять, що сприяє перетворенню зовнішніх дій у розумові, слугує основою раціонального управління процесом засвоєння знань, формування вмінь і навиків за-стосування норм медичного права на практиці.

Отже, з урахуванням вимог теорії поетапного формування розумо-вих дій і понять організація вивчення права починається з формування необхідних мотивів навчальної діяльності. Численні експерименти в психології та педагогіці підтвердили: якщо студент не усвідомив значу-щості для себе тих чи інших знань, інформацію з навчального предмета його пам’ять зберігає лише до моменту складання іспиту (заліку). Тому завдання викладача – сформувати у студентів необхідні мотиви, які, як підтверджують дослідження у психології та педагогіці, є початковою умовою ефективності будь-якого навчання [2; 4; 8].

Зміст і ефективність мотивації залежать від контингенту студентів, які вивчають медичне право. Багато студентів неюридичних факуль-тетів розглядають правові курси як другорядні, а мотиви їх вивчення часто вельми утилітарні: вчити не для того, щоб знати, а для того, щоб скласти залік. Через брак життєвого досвіду правосвідомість студентів перебуває на стадії формування, що й пояснює відсутність позитивних правових звичок, настанов поведінки в частини студентів (як свідчать соціологічні дослідження, навіть у тих, хто прийшов вчитися на юриста). Причиною ж правового нігілізму, що часто спостерігається у середовищі слухачів факультетів підвищення кваліфікації (післядипломна освіта), є те, що їм з власного досвіду відомо про розбіжності між змістом за-кону і правозастосовчою практикою.

Враховуючи особливості контингенту учнів, вже у вступній лекції треба переконливо і наочно (на конкретних прикладах) показати про-фесійну значущість курсу медичного права, тобто розкрити значення конкретних правових знань і навиків для успішного впровадження медичної діяльності (важливість відповідних знань для юриста, що спеціалізується у сфері медичного права). Звичайно, на першій лекції

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

134

можна дати лише узагальнене уявлення про предмет курсу та відповід-но про зміст і практичну значущість отриманих знань. Тому вивчення кожного розділу курсу слід починати з висвітлення значущості відпо-відних знань для оволодіння майбутньою професією. Але, яким би пере-конливим і цікавим не був виклад професійної, загальногромадянської значущості курсу, це лише перший етап формування необхідних мотивів навчальної діяльності. Викликаний інтерес треба закріпити, навчивши правильно застосовувати правові норми, тобто сформувавши здібності, навики до цієї діяльності.

Студентам для успішного засвоєння правових знань потрібна допо-мога викладача, яка полягає в спеціальній організації їх навчальної діяльності. Згідно з теорією поетапного формування, для виконання нової розумової дії необхідно орієнтуватися у послідовності її вико-нання. А оскільки уявлення як ідеальне утворення не можна безпо-середньо «перенести» в людську голову, для повноцінного виконання дії сформовані уявлення треба «матеріалізувати», подаючи поточний стан, план дій у формі схем, креслень тощо (див. Додаток). Важливо, щоб вони допомагали зорієнтуватися у самому процесі виконання дії, тобто служили орієнтовною схемою дії.

У 80-ті роки минулого століття за допомоги відомого фахівця у галузі педагогічної психології М.М. Нечаєва автор цієї статті розробив навчальні карти (схеми) для вивчення різних видів юридичної відпо-відальності, основних положень трудового права, окремих питань ци-вільного законодавства, які були використані у викладанні курсу основ правознавства на неюридичних факультетах Воронезького державного університету. Експериментальним шляхом доведено, що викладання, яке базується на принципах теорії поетапного формування, значно під-вищує ефективність навчання, дає змогу перейти від розв’язання задач за принципом «хто на що здатний» до створення необхідних умов, за яких студент розв’язує юридичні задачі безпомилково й оптимальним шляхом.

Успішно сформувати нову дію можна за умови, що спочатку її виконують з опорою на зовнішні засоби, записуючи різний правовий матеріал на навчальні карти (схеми). Оскільки початкова і необхідна умова успішності навчання за методикою поетапного формування – правильне складання навчальних карт (схем), важливо дотримуватися вимог до них. Навчальна карта покликана зафіксувати чіткий план розв’язання юридичної задачі (так званий алгоритм дій). Вона повинна мати форму «дерева розв’язання», тобто системи запитань, відповіда-ючи на які в процесі виконання завдання студент отримує можливість зорієнтуватися у кожному конкретному випадку, що вимагає застосу-вання правових норм, послідовно аналізувати ситуацію й ухвалювати правильні рішення. Навчальні карти (схеми) допомагають зрозуміти логіку побудови аналізованого нормативного акта, істотно полегшують процес пошуку норм, необхідних для розв’язання конкретної задачі, а також сприяють засвоєнню змісту самих норм. Як приклад наведемо карту (схему), складену в результаті структурування дуже об’ємних за змістом і непростих для розуміння норм ст. 20 Федерального закону Російської Федерації від 21 листопада 2011 р. № 323-ФЗ «Про основи


135

охорони здоров’я громадян у Російській Федерації», які закріплюють правила отримання добровільної згоди на медичне втручання та на від-мову від медичного втручання [5].

Зміст карти-схеми будується відповідно до логічного перебігу міркувань юриста, а ця логіка, своєю чергою, визначається внутріш-ньою логікою самих відносин. Якщо порядок дослідження порушити, то студентові доведеться виконувати нерозумні «машинні» операції: з’ясовувати те, що надалі може виявитися просто зайвим.

Викладач використовує схему, викладаючи матеріал. Така ж схема повинна бути перед очима студентів під час самостійної роботи з вивчен-ня нормативних актів. Сучасні технічні засоби, насамперед комп’ютери, допомагають студентові, користуючись картою-схемою, записами-вка-зівками, від початку і до кінця проаналізувати запропоновану задачу, проконтролювати всю послідовність своїх дій і тим самим упередити хибні рішення. Структурування, схематичне відображення правового матеріалу відповідно до принципів поетапного формування відкриває широкі можливості для застосування комп’ютерів у процесі правового навчання. Навчальні карти допомагають скласти блок-схеми для алгоритмів, покладених в основу навчальних комп’ютерних програм. Багато потенційних можливостей комп’ютерного навчання залиша-ються нереалізованими саме через відсутність психолого-педагогічної основи для розробки відповідних дидактичних матеріалів: діалогових навчальних програм, тестових завдань проміжного і підсумкового контролю отриманих знань та ін. Згідно з оцінкою фахівців, основна проблема реалізації комп’ютерного навчання полягає в незадовільній якості методології та методики створення принципово нових навчальних програм, а не в перекладі чинних традиційних матеріалів «машинною» мовою [1, с. 16].

Зміст навчальної карти залежить насамперед від того, які конкретні навики ми маємо на меті сформувати у студентів, які цілі ставимо при вивченні того чи іншого розділу курсу, на які положення законодавства передусім хочемо звернути увагу. Конкретний перелік питань навчальної карти (схеми) залежить від того, чи виникають труднощі із засвоєнням положень досліджуваного законодавства, що мають важливе значення для майбутньої професійної діяльності студентів.

Використовуючи методику поетапного формування, викладач пояс-нює студентам завдання, значення всіх необхідних для його успішної реалізації засобів, послідовність виконання дій і разом зі студентами розв’язує 2–3 задачі, застосовуючи навчальні карти (схеми). Потім студенти повинні розв’язати кілька задач самостійно, спираючись на навчальні карти (схеми), а після цього перейти до виконання дій у гучному соціалізованому мовленні, тобто розв’язувати задачу, не спи-раючись на схему, але розповідаючи про те, що вони планують роби-ти кожного наступного моменту розв’язання. Таким чином зовнішня (матеріалізована) форма дій перетворюється у розумову. Функціональ-ним замінником того, що в теорії поетапного формування називається «гучно соціалізованим мовленням», є записування відповідей на всіх етапах розв’язування задачі. Для прискорення процесу спонтанного запам’ятовування застосовують також робочі карти-схеми зі скоро-

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

136

ченими формулюваннями питань (схема 2 Додатка). На схемі може бути записане лише одне слово з основним смисловим навантаженням (ключове слово).

Суттєво інтенсифікувати процес спонтанного запам’ятовування дає змогу використання комп’ютерів. Комп’ютерні навчальні програми, засновані на методиці, яку ми аналізуємо, дають студентам змогу діалогізувати міркування, через внутрішню мову активніше включи-тися в навчальну діяльність.

Застосування принципів теорії поетапного формування розумових дій і понять у правовому навчанні з курсу медичного права допомагає швидше досягти окреслених викладачем цілей, значно прискорити про-цес вивчення правових норм, індивідуалізувати навчання з урахуванням можливостей, ступеня підготовленості кожного студента, сформувати робочу активність, необхідні вміння та навички в сфері правозастосу-вання й ефективніше організувати самостійну роботу студентів з вив-чення законодавства.

Однак успіх навчання значною мірою залежить ще й від інших фак-торів, насамперед, від якості навчальних матеріалів: юридичних задач і навчальних карт (схем), зокрема, задачі, які допомагають навчитися застосовувати норми медичного права на практиці, повинні бути макси-мально засновані на реаліях. До цієї роботи доцільно залучити студентів останніх курсів, які вивчають цю дисципліну, слухачів факультетів підвищення кваліфікації та ін. Як свідчить досвід роботи навіть зі студентами першого курсу юридичного факультету, саме моделювання ситуацій порушення норм медичного права в процесі складання задач сприяє вивченню норм права, пожвавлюючи розумову діяльність сту-дентів, прискорюючи процес спонтанного запам’ятовування. Студенти добре справляються із завданням складання таких задач, на заняттях з цікавістю розв’язують задачі одне одного, обмінюються ролями (ви-ступаючи то в ролі юриста-консультанта, то в ролі громадянина, який звернувся за юридичною консультацією).

Підготовка та розробка навчальних карт (схем) – процес достатньо трудомісткий, освоїти який одному викладачеві надзвичайно складно. Для виконання цього завдання повинні об’єднати свої зусилля як фа-хівці системи підвищення кваліфікації викладачів медичного права, так і викладачі медичного права. При цьому слід враховувати досягнення правової та психолого-педагогічної науки, наукові концепції, які до-помагають оптимізувати правову підготовку медичних кадрів, а також підготовку юристів, що спеціалізуються на медичному праві.

1. Бутусова Н.В. Особенности методики правовой подготовки на неюридичес-ких факультетах вуза / Н.В. Бутусова, Н.Н. Нечаев // Методика преподавания курса советского права в вузе: межвуз. сб. науч. трудов. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1988. – С. 6-23.

2. Гальперин П.Я. Основные результаты исследования по проблеме формирова-ния умственных действий и понятий / П.Я. Гальперин. – М.: МГУ, 1965. – 126 с.

3. Нечаев Н.Н. Деятельностный подход как основа системного построения мо-дели специалиста / Н.Н. Нечаев // Содержание подготовки специалистов с высшим и средним специальным образованием. – М.: НИИВШ, 1989. – С. 7–19.


137

4. Нечаев Н.Н. Психолого-педагогические основы формирования профессио-нальной деятельности / Н.Н. Нечаев. – М.: МГУ, 1988. – 165 с.

5. Собрание законодательства Российской Федерации. – 2011. – № 48. – Ст. 6724.6. Рабочая программа дисциплины «Медицинское право» составлена с учётом

требований государственного стандарта дисциплин. (Специальность «Социальная работа», «Лечебное дело», Юриспруденция») // [Электронный ресурс]. – Режим до-ступа: www.rae.ru/monographs/; Типовые программы дисциплины «Медицинское право» для студентов высших учебных заведений III–IV уровня аккредитации (специальность «Правоведение», образовательно-квалификационный уровень «Ма-гистр» и «Специалист»). – К., 2011.

7. Российская юридическая энциклопедия. – М.: Издательский дом ИНФРА. – М, 1999. – 1110 с.

8. Талызина Н.Ф. Педагогическая психология / Н.Ф. Талызина. – М.: Акаде-мия, 1998. – 288 с.

9. Торгашев Г.А. Методика преподавания юриспруденции в высшей школе / Г.А. Торгашев. – М.:РАП, 2010. – 340 с.

10. Философский словарь / под ред. И.Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1991. – 560 с.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

138

ДодатокФрагменти навчальних карт (схем)

Схема 1Інформована добровільна згода на медичне втручання та на відмову

від медичного втручання (ст. 20 ФЗ РФ від 21 листопада 2011 р. № 323-ФЗ «Про основи охорони здоров’я громадян у Російській Федерації»).

Мед. працівник поін-формував громадянина (його зак. представни-ка) про цілі, методи, ризики та наслідки

мед. втручання?

Громадянин (зак. представник) згоден на мед. втручання?

Відмова має форму письмової

вимоги?

Згода має необхідну

письмову форму

Особа вчинила злочин?

Закон порушено


Закон дотримано


Згода громадя-нина (зак. пред-ставника) на

мед. втручання не потрібна

Згода грома-дянина (зак. представ.)

на мед. втручання не потрібна

Мед. втручан-ня необхідне

для проведення суд.-мед. або

суд.-псих. експер-тизи?

Мед. втручання без згоди громадянина

(зак. представника) закон забороняє

Мед. втручан-ня необхідне за

екстрен. по-казаннями для

усунення загрози життю

Особа має психічне

захворювання?

Згода грома-дянина (зак. представни-ка) на мед.

втручання не потрібна

Згода громадянина (зак. представни-ка) на мед. втру-

чання не потрібна

так

так

так

так

так

так

так

так

ні

ні

ні

ні

ні

ні

ні

ні


139

Схема 2

Громадянин (зак. представник)

інформований?

Згоден?

Письмова відмова вста-

новленої форми?

Письмова згода встановленої

форми?Злочин?





Згода не потрібна


Суд.-мед., суд.-псих.

експертиза?

Згода необхідна згідно з законом

Необхідно за екстреними показаннями?

Психічні захворювання?



так

так

так

так

так

так

так

так

ні

ні

ні

ні

ні

ні

ні

ні

140

ПЕРСОНАЛІЇ

Майданик Роман Андрійович

Дійсний член (академік) Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри

цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Народився 23 лютого 1965 р. в м. Новоукраїнка Кіровоградської області.

У 1989 р. закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка (нині – Київський національний уні-верситет ім. Т. Шевченка). З 1989 до 1994 р. – юрисконсульт ДКП «Київський завод “Граніт”», з 1993 до 1997 р. – голова Правління юридичної фірми «Business@Law»; у 1997 р. – завідувач кафедри права Українсько-фінського інституту менеджменту і бізнесу, з 1997 до 1999 р. – завідувач кафедри правового забезпечення Бердянського інституту підприємництва, з 1998 р. – доцент, професор, а з 2007 р. і дотепер – завідувач кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

Персоналі ї

141

У 1996 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кан-дидата юридичних наук (спеціальність 12.00.03) на тему «Інститут довірчої власності (траст): природа прав, умови рецепції в право Укра-їни», у 2003 р. – дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук (спеціальність 12.00.03) на тему «Проблеми довірчих правовідносин у цивільному праві».

Науковий ступінь доктора юридичних наук присуджено у 2003 р., вчене звання професора – у 2007 р. Обраний членом-кореспондентом академії правових наук України у 2008 р., дійсним членом (академі-ком) – у 2013 р.

Викладає нормативні курси «Цивільне право», «Міжнародне при-ватне право», спецкурси «Ризики в підприємницькій діяльності: еко-номіко-правові аспекти», «Медичне право», «Цивільно-правове регулю-вання довірчих відносин», «Аномалії в цивільному праві», «Методика викладання юридичних дисциплін», «Маркетингові аспекти юридичної практики» для студентів (магістрів, спеціалістів) юридичного факульте-ту КНУ ім. Т. Шевченка, інших вищих юридичних закладів України.

Напрями наукової діяльності: цивільне право, сімейне право, міжнародне приватне право, медичне право, загальна теорія права. Опублікував понад 190 наукових праць, зокрема у сфері цивільного, медичного права.

Підготував більше двадцяти кандидатів юридичних наук, здійснює наукове керівництво дослідженнями десятьох аспірантів і здобувачів.

Член експертної ради з юридичних наук ВАК України в 2004–2006 рр., член спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій на юридичному факультеті та в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

Член науково-консультативних рад Верховного Суду України, Вищо-го господарського суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Лауреат премії імені Тараса Шевченка Київського національного університету ім. Т. Шевченка (2004), нагороджений почесним знаком «Відмінник освіти» (наказ МОН України 2008 р.).

Співпрацює з ученими-цивілістами інших країн, член Європейської академії вчених приватного права (Італія, м. Павія), член асоціації міжнародного права (Велика Британія, м. Лондон).

Брав участь у підготовці проектів Законів України «Про управління державною власністю», «Про довірче управління майном», «Про довірчі товариства», «Про колективне управління майновими авторськими та суміжними правами», «Про акціонерні товариства».

Виступав юридичним радником і здійснював представництво в українських судах загальної юрисдикції та господарських судах, третейських судах, у тому числі іноземних. Надавав консультаційні послуги українським і міжнародним юридичним компаніям з різних питань українського права. Зокрема, був консультантом у зв’язку з судовими провадженнями в Швеції, США, Франції, Великій Британії, Британських Віргінських Островах, Нідерландах. Має досвід участі як експерт-свідок з українського права в міжнародних арбітражних спо-рах, пов’язаних із захистом інтересів держави Україна (з інвестиційних, інших комерційних питань). Здійснював підготовку експертних дослі-

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

142

джень для Міністерства юстиції України, включаючи захист результатів таких досліджень на перехресному опитуванні позивачем, відповідачем і членами арбітражного трибуналу на усному слуханні.

Основні публікаціїЦивільне право1. Майданик Р. А. Траст: собственность и управление капиталами :

монография / Р. А. Майданик. – К.: Наукова думка, 1995. – 143 с.2. Майданик Р. А. Проблеми довірчих відносин в цивільному

праві : монографія / Р. А. Майданик // К.: Видавничо-поліграфічний центр, 2002. – 502 с.

3. Аномалії в цивільному праві України : навч.-практ. посібник // відп. ред. Р. А. Майданик. – К.: Юстініан, 2007. – 912 с.

4. Договірне право України. Загальна частина : навч. посібник / Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова та ін.; за ред. О. В. Дзери. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 896 с.

5. Цивільне право. Практикум : навч. посібник // відп. ред. Р. А. Майданик, Н. С. Кузнєцова, О. В. Дзера. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 624 с.

6. Майданик Р. А. Сучасна вітчизняна цивілістика: наукові цен-три, напрями, тенденції / Р. А. Майданик // Юридична Україна. – 2009. – № 2. – С. 41–48.

7. Майданик Р. А. Правовий звичай як джерело цивільного пра-ва // Юридична Україна. – 2009. – № 6 (78). – С. 67–72.

8. Майданик Р. А. Застосування цивільного законодавства за ана-логією // Юридична Україна. – 2009. – № 7 (79). – С. 56–61.

9. Майданик Р. А. Прецедентні рішення вищих судів і система пра-ва України // Юридичний вісник України. – 2009. – № 45 (749). – С. 7.

10. Майданик Р. А. Принцип пропорційності (співрозмірності) в цивільному праві України / Р. А. Майданик // Юридична Україна. – 2009. – № 11–12 (83–84). – С. 47–55.

11. Майданик Р. А. Юридичні особи публічного права в Україні: поняття, моделі регулювання / Р. А. Майданик // Юридична Украї-на. – 2010. – № 3 (87). – С. 11–16.

12. Майданик Р. А. Види юридичних осіб публічного права в Украї-ні / Р. А. Майданик // Юридична Україна. – 2010. – № 6 (90). – С. 4–11.

13. Майданик Р. А. Поняття договору управління майном в цивіль-ному праві України / Р. А. Майданик // Юридична Україна. – 2010. – № 7 (91). – С. 9–14.

14. Майданик Р. А. Договір управління майном: правова природа, місце в праві України / Р. А. Майданик // Юридична Україна. – 2010. – № 8 (92). – С. 60–67.

15. Майданик Р. А. Виконавчий напис нотаріуса як спосіб захисту цивільних прав за цивільним законодавством України / Р. А. Майда-ник // Бюлетень Міністерства юстиції Україна. – 2010. – № 8 (92). – С. 96–105.

16. Майданик Р. А. Інститут нотаріату: поняття, природа, місце в цивільному праві України / Р. А. Майданик // Юридична Україна. – 2010. – № 10 (94). – С. 65–70.


143

17. Майданик Р. А. Питання цивільно-правової відповідальності за договором про надання медичних послуг / Р. А. Майданик // Право України. – 2011. – № 11–12. – С. 82–91.

18. Maydanyk R. The Issue of Civil-Law Liability under Contracts for the Provision of Medical Services / R. Maydanyk // Legal Journal Law of Ukraine. – 2011. – № 11–12. – Р. 283–292.

19. Майданик Р. А. Договір про сурогатне материнство за україн-ським правом: питання теорії та практики / Р. А. Майданик // Право України. – 2012. – № 9. – С. 215–226.

20. Майданик Р. А. Англійський судовий прецедент як джерело пра-ва / Р. А. Майданик // Юридична Україна. – 2013. – № 1. – С. 52–61.

21. Майданик Р. А. Судовий прецедент в країнах континентального права / Р. А. Майданик // Юридична Україна. – 2013. – № 2. – С. 44–49.

22. Майданик Р. А. Цивільно-правова відповідальність. Розділ 3 : монографія // Юридична відповідальність: проблеми виключення та звільнення / відп. ред. Ю. В. Баулін. – Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. – С. 86–147.

23. Майданик Р. А. Понятие и система источников гражданского права Украины / Р. А. Майданик // Stiinta juridical universitara in con-textual promovarii valorilor europene, conf. st. teoretico-practica intern, Chisinau, 15–16 осt., 2012. – Chisinau : ULIM, 2013. – С. 382–391.

24. Майданик Р. А. Право України: дуалізм і система / Р. А. Май-даник // Приватне право. – 2013. – № 1. – С. 26–41.

25. Майданик Р. А. Приватне право як сфера приватного права України / Р. А. Майданик // Приватне право. – 2013. – № 1. – С. 66–80.

26. Майданик Р. А. Розвиток доктрини цивільного права України в радянський період / Р. А. Майданик // Правова доктрина України : у 5 т. Т. 3 : Доктрина приватного права України / Н. С. Кузнєцова, Є. О. Харитонов, Р. А. Майданик та ін. ; за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. – Х. : Право, 2013. – С. 52–55.

27. Майданик Р. А. Система українського приватного права: тенден-ції, поняття, структура / Р. А. Майданик // Правова доктрина України : у 5 т. Т. 3 : Доктрина приватного права України / Н. С. Кузнєцова, Є. О. Харитонов, Р. А. Майданик та ін. ; за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. – Х. : Право, 2013. – С. 162–168.

28. Майданик Р. А. Концепція цивільного права як сфери україн-ського приватного права / Р. А. Майданик // Правова доктрина Украї-ни : у 5 т. Т. 3 : Доктрина приватного права України / Н. С. Кузнєцова, Є. О. Харитонов, Р. А. Майданик та ін. ; за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. – Х. : Право, 2013. – С. 168–175.

29. Майданик Р. А. Кореляція сфер права і міжгалузеві зв’язки цивільного права / Р. А. Майданик // Правова доктрина України : у 5 т. Т. 3 : Доктрина приватного права України / Н. С. Кузнєцова, Є. О. Ха-ритонов, Р. А. Майданик та ін. ; за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. – Х. : Право, 2013. – С. 176–181.

30. Майданик Р. А. Концепція галузей права і прав людини як кри-терії диференціації приватного права. Класифікація приватноправових норм і відносин / Р. А. Майданик // Правова доктрина України : у 5 т. Т. 3 : Доктрина приватного права України / Н. С. Кузнєцова, Є. О. Ха-

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

144

ритонов, Р. А. Майданик та ін. ; за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. – Х. : Право, 2013. – С. 181–186.

31. Майданик Р. А. Джерела цивільного права України: поняття, система, види / Р. А. Майданик // Правова доктрина України : у 5 т. Т. 3 : Доктрина приватного права України / Н. С. Кузнєцова, Є. О. Ха-ритонов, Р. А. Майданик та ін. ; за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. – Х. : Право, 2013. – С. 186–221.

32. Майданик Р. А. Міжнародні стандарти у сфері регулювання довірчої власності в праві України / Р. А. Майданик // Проблеми за-стосування міжнародних стандартів у правовій системі України / за заг. ред. Є. Б. Кубка. – К.: ПрАТ «Юридична практика», 2013. – С. 233–249.

Медичне право1. Майданик Р. А. Глава 52 «Договір про надання медичних

послуг» // Договірне право. Особлива частина : навч. посібник / Р. А. Майданик, А. Б. Пермяков ; за заг. ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, Т. В. Боднар. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – С. 1111–1132.

2. Майданик Р. А. Договір про надання медичних послуг / Р. А. Майданик // Аномалії в цивільному праві України : навч.-практ. посібник. – К.: Юстініан, 2010. – С. 252–273.

3. Майданик Р. А. Договір про надання медичних послуг / Р. А. Майданик // Медичне право. – 2010. – № 5 (I). – С. 52–66.

4. Майданик Р. А. Медучреждения: размышления о форме. Госу-дарственные и коммунальные учреждения здравоохранения на Украи-не: определение организационно-правовой формы, их реорганизация / Р. А. Майданик // Юридическая практика. – 2010. – 15 июня. – № 24 (651). – С. 13–14.

5. Майданик Р. А. Питання цивільно-правової відповідальності за договором про надання медичних послуг / Р. А. Майданик // Право України. – 2011. – № 11–12. – С. 82–91.

6. Maydanyk R. The Issue of Civil-Law Liability under Contracts for the Provision of Medical Services / R. Maydanyk // Legal Journal Law of Ukraine. – 2011. – № 11–12. – Р. 283–292.

7. Майданик Р. А. Договір про сурогатне материнство за україн-ським правом: питання теорії та практики / Р. А. Майданик // Право України. – 2012. – № 9. – С. 215–226.

8. Майданик Р. А. Договір про сурогатне материнство: питання теорії та практики / Р. А. Майданик // Юридична газета. – 2012. – 22 травня. – № 21. – С. 16–17.

9. Майданик Р. А. Особливості державної реєстрації і реклами лікарських засобів / Р. А. Майданик // Юридична газета. – 2013. – 16 квітня. – № 16. – С. 40–41.

10. Майданик Р. А. Єдиний медичний простір як ключовий стандарт прав людини i виклик у сферi охорони здоров’я України / Р. А. Май-даник // Медичне право. – 2013. – № 1 (11). – С. 33–42.

11. Майданик Р. А. Особливості державної реєстрації і реклами лікарських засобів / Р. А. Майданик // Юридична газета. – 2013. – 16 квітня. – № 16. – С. 40–41.


145

12. Майданик Р. А. Право на медичну таємницю: законодавство і практика його застосування / Р. А. Майданик // Юридичний вісник України. – 2013. – 13–19 липня. – № 28 (941) – С. 5.

13. Майданик Р. А. Договір про безоплатне надання громадянам медичної допомоги / Р. А. Майданик // Юридична газета. – 2013. – 5 листопада. – № 45 (387). – С. 32–34.

14. Майданик Р. А. Права людини у сфері охорони здоров’я: по-няття, система, механізм // Права людини в сфері охорони здоров’я України: проблеми доктрини і практики. Матеріали круглого столу, Київ, 24 вересня 2013 року. – Біла Церква: ТОВ «Білоцерківдрук», 2013. – С. 5–14.

Електронна скринька: [email protected]

146

АФОРИЗМИ

Українські приказки й прислів’я про здоров’я

Доки здоров’я служить, то чоловік не тужить

• Без здоров’я нема щастя.• Без здоров’я ніщо чоловікові не миле.• Бережи одежу знову, а здоров’я змолоду.• Було б здоров’я, а все інше наживемо.• Вартість здоров’я знає лише той, хто його втратив.• Веселий сміх – це здоров’я. • У здоровому тілі – здоровий дух.• Усе можна купити, тільки здоров’я – ні.• Глянь на вигляд і про здоров’я не питай.• Горе стихає, а здоров’я зникає – і радість минає.• Добра жінка і здоров’я, то найбільший скарб.• Добре здоровому вчити хворого.• Здоровий злидар щасливіший від хворого багача.• Здоровий хворого не розуміє.• Здоровий, як циганова коняка: день біжить, а три лежить.• Здоровий, як хрін.• Здорова, як вода.• Здоровому все на здоров’я йде.• Здоровому здається, що ніколи не захворіє.• Здоровому пироги не шкодять.• Здоровому пір’я, а хворому каміння.• Здоров’я більше варте, як багатство.• Здоров’я входить золотниками, а виходить пудами.• Здоров’я – всьому голова.• Здоров’я за гроші не купиш.• Здоров’я мати – вік біди не знати.• Здоров’я – найдорожчий скарб.• Здоров’я нівроку, аби не муляло збоку.• Здоров’я, як щастя: коли його не помічаєш, значить, воно є.• До старості баба на базар ходила, а здоров’я так і не купила.• Аби зуби, а хліб буде.• Коли б голова здорова, то будуть воли та й корова.• Найбільше щастя у житті – здоров’я.• Ліпше здоров’я, як готові гроші.• Над здоров’я нема старшого.• Поки чоловік здоров, то здоров’я не шанує.

Афоризми

147

• При здоров’ї все чоловікові миле.• Світ великий, було б здоров’я.• Скрипливе скрипить, а здорове лежить.• Сміх краще лікує, ніж усі ліки. • Той здоров’я не цінить, хто хворий не був.• То слабого питають, а здоровий, що впійме, то змеле.• Хіба треба у недужого питати, чи бажає він здоров’я мати?• Хто здоров, той ліків не потребує.• Худоба – річ набута, а здоров’я – ні.• Хворому і мед гіркий. • Як я здоров, то мені й хрін за цукор.• Гроші й одежу бережуть, коли вони є, а здоров’я – коли немає.

Люди часто хворіють, бо шануватися не вміють (Народні поради про те, як бути здоровим)

• Бережи і шануй честь змолоду, а здоров’я – під старість. • Як на душі, так і на тілі. • Весела думка – половина здоров’я. • Журба здоров’я відбирає, до гробу попихає. • Заздрість здоров’я їсть. • Хочеш добре виглядати, не треба нервувати. • Хоч не скоро, та здорово. • Тримай голову в холоді, ноги – в теплі, проживеш довгий вік на землі.• Рухайся більше – проживеш довше. • Праця додає здоров’я, а лінощі – хвороб. • Без діла псується сила. • Довго спати – здоров’я не мати. • Хто праці не боїться, того хвороба сторониться. • Якщо хочеш здоров’я мати, мусиш рано вставати, а звечора лягати.• Запущену хворобу трудно лікувати. • Кого болить, най ся гоїть, але хто ся лічить, той ся калічить. • Хто хоче одужати, тому не треба лягати. • Найпростіша їжа дає найбільшу силу. • Ненажера риє собі яму власними зубами. • Хто добре жує, той довше живе. • Береженого і Бог береже. • Не просімо хліба в Бога, а просімо здоров’я. • У кого що болить, той про те і гомонить. • У ворожки лікуватись – без здоров’я зостатись.• Часник сім хвороб лікує.

148

АНОТАЦІЇ

Штайнер-мол. Дж.Е. Проблеми медично-го права. – Берлінгтон, МА, США: Jones & Bartlet Learning LLC, 2013. – 596 с.

Steiner Jr. J.E. Problems In Health Care Law. – Burlington, MA, USA: Jones & Bartlet Learning LLC, 2013. – 596 p.

Книга «Проблеми медичного права», що витримала вже десять видань, залишається авторитетним і фундаментальним ресурсом, який містить інформацію з ключових проблем правової системи та їх застосування у сфері охорони здоров’я. Читачі знайдуть у ній відпо-віді на запитання про правову регламентацію та захист прав людини в закладах охорони здоров’я, особливості регламентації надан-ня медичних послуг і багато інших аспектів організації та управління системою охорони здоров’я. Десяте видання містить декілька розділів, яких у попередніх виданнях не було. Матеріал викладено з урахуванням позицій юристів-практиків, бізнес-консультантів та інших фахівців щодо окреслених проблем, зокрема, стосовно реформи системи охорони здоров’я, надання медичної допомоги, кон-сультування й інших обговорюваних проблем.

ПРОФЕСІЙНА КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

Професійна книжкова полиця

149

Фуроу Б., Гріні Т., Джонсон С., Джост Т., Шварц Р. Медичне право, судова практика, матеріали та проблеми. – Сент-Пол, МН, США: West Publishing Corp, 2013. – 989 с.

Furrow B., Greaney Th., Johnson S., Jost T., Schwartz R. Health Law, Cases, Materials and Problems (abridged edition). – Saint Paul, MN, USA: West Publishing Corp, 2013. – 989 p.

Чергове видання цієї книги й надалі збері-гає зручну для викладачів медичного права та студентів структуру. Деякі розділи підручника істотно скорочені, зокрема вилучені приклади судових справ. Автори мали на меті створити книгу для навчальних закладів, програма яких передбачає викладання лише одного навчально-го курсу, як, наприклад, у медичних навчаль-них закладах. Підручник містить загальний огляд законодавства та аналіз його впливу на пацієнтів, медичних працівників, заклади охорони здоров’я та юридичних осіб, які фі-нансують систему охорони здоров’я. Уникаючи політичної упередженості, автори висвітлюють усі точки зору й описують такі етико-правові проблеми, як смерть, репродукування люди-ни, умови ухвалення рішень про лікування та урядові реформи, спрямовані на ефективне використання і розширення доступу до системи медичного страхування та системи медичного обслуговування малозабезпечених громадян.

Хьюкстабл Р. Право, етика та компроміс на межі життя. Лікувати чи ні? – Абінгтон, ВБ: Routledge, 2013. – 207 с.

Huxtable R. Law, Ethics and Compromise at the Limits of Life. To Treat or not to Treat? – Abingdon, UK: Routledge, 2013. – 207 p.

При наданні медичної допомоги невиліков-но хворому чи недієздатному пацієнтові можуть виникати різного роду конфлікти. Медичні працівники та сім’я пацієнта постають перед важким вибором: продовжувати лікування чи ні? Річард Хьюкстабл доводить тезу про те, що право досить часто не передбачає детального алгоритму дій, який так потрібен медичним працівникам і сім’ям пацієнтів. Однак автор не вважає це дивним, адже йдеться про досить суперечливі етичні питання. Автор обґрунтовує роль етичної складової у вирішенні таких пи-тань за допомогою клінічної етики, на засадах

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

150

якої працюватимуть спеціальні комітети при судах для вирішення проблем, що постають перед людиною на схилі літ. Висвітлені у книзі медико-правові та біоетичні погляди будуть ко-рисними як для науковців, так і для студентів, які опановують медичне право і біоетику, а для медичних працівників слугуватимуть інфор-маційним порадником з проблематики права.

Бібліографія з медичного права: на-ціональний контекст / упор. І.Я. Сенюта, О.Є. Січкоріз, Н.М. Шубак : за заг. ред. І.Я. Сенюти. – Львів : Видавництво ЛОБФ «Медицина і право», 2014. – 188 с.

Покажчик містить бібліографічні описи публікацій українських фахівців, до сфери інтересів яких належать медичне право, біо-етика, фармацевтичне право.

Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів юридичних і медичних навчальних закладів, представників правозастосувальних органів держави, юристів, працівників систе-ми охорони здоров’я, а також для фізичних осіб, яких цікавить проблематика медичного права, біоетики та фармацевтичного права.

Лашкул З.В., Сізінцова Ю.Ю., Фер-шал Я.Ю. Інформована згода: поняття, мета та значення у процесі реалізації прав та обов’язків медичних працівників і пацієн-тів. – Запоріжжя : ТОВ «Видавничий будинок “Кераміст”», 2013 – 189 с.

У навчальному посібнику висвітлені питан-ня реалізації прав та обов’язків медичних пра-цівників і пацієнтів щодо підписання «інфор-мованої згоди на медичне втручання» впродовж лікування, що допоможе сформувати правову основу для вдосконалення взаємовідносин між лікарем і пацієнтом. У доступній формі ви-кладені медико-правові засади інформованості пацієнта про стан свого здоров’я, зміст та умови надання «інформованої згоди». У виданні вмі-щені витяги з основних нормативно-правових актів у сфері охорони здоров’я, які визначають підстави, порядок підписання документа, на-ведені зразки оформлення інформованої згоди.

Для лікарів, студентів вищих навчальних закладів, слухачів факультетів післядипломної освіти МОЗ України, а також пацієнтів.

151

ПОДІЇ

IV Європейська конференція з права охорони здоров’я (9–11 жовтня 2013 р., Коїмбра, Португалія)

Концепція безпеки пацієнтів на сьогодні є однією з найважливіших спільних проблем права та медицини. Так, сотням тисяч пацієнтів

завдається шкода або ж вони помирають щорічно внаслідок надання медичної допомоги, яка не відповідає критеріям безпеки (ВООЗ). Зва-жаючи на ситуацію, постає запитання: який внесок можуть зробити юристи та правові експерти задля того, аби убезпечити процедуру на-дання медичної допомоги? Що можемо зробити ми для пацієнта, аби останній отримував адекватне і своєчасне відшкодування? Що можуть зробити законодавство та правова доктрина для побудови більш без-печних систем охорони здоров’я? Саме ці питання стали предметом дискусій IV Європейської конференції з права охорони здоров’я, що проводилася за підтримки Європейської асоціації права охорони здоров’я (EAHL) та Центру медичного права та біоетики і відбулася 9–11 жов-тня 2013 р. у мальовничому португальському місті Коїмбра. Метою цього заходу стала адаптація європейських систем охорони здоров’я до вимог часу, а також необхідність перегляду звичних і водночас менш знайомих проблем законодавства про охорону здоров’я. Основна тема конференції – європейське право охорони здоров’я і безпека пацієнтів була поділена на три підтеми:

1) профілактика та заходи (інформована згода; основні права; пере-дові директиви; юридичні принципи; захист персональних даних; за-хист уразливих верств, наприклад, осіб з психічними розладами, дітей, онкохворих; електронні бази даних; Директива про взаємне визнання професійної кваліфікації та безпеки пацієнтів; моделі регулювання професій сфери охорони здоров’я тощо);

2) наслідки в разі недбалості/компенсації пацієнтам та 3) усунення помилок (роль дисциплінарних норм у зміцненні безпеки пацієнтів; передбачені цивільним законодавством наслідки медичної недбалості; національні компенсаційні системи «медичних ризиків»; альтернативне вирішення суперечок/арбітраж і посередництво; заборона самообмови; системи оповіщення тощо).

Конференція традиційно розпочалася з урочистого відкриття, а вже після обіду на сесіях науковці-початківці представили різноманітні дос-лідження у сфері охорони здоров’я, зокрема, на такі теми: «Португаль-

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

152

ський режим кримінальної медичної відповідальності» (Andreia Costa Andrade); «Кримінальна відповідальність молодого лікаря-інтерна» (Sara Leitгo Moreira); «Оцінка легітимності ухвалення рішень у сфері охорони здоров’я в Англії та Росії» (Yana Litins’ka).

У наступні дні паралельно працювали секції, на яких обговорю-валися такі актуальні проблеми, як безпека пацієнтів, інформаційна безпека, європейські перспективи в цих сферах. Першого дня були оприлюднені доповіді «Проект нового закону про захист даних у Єв-ропі і право пацієнта на безпеку» (Jean Herveg); «Електронні медичні карти, безпека пацієнтів і захист даних» (Loes Markenstein); «Захист даних у дослідженнях у галузі охорони здоров’я та фармаконагляду» (Nayha Sethi); «Інформаційна недбалість: інформація як інструмент профілактики для пацієнтів і лікарів» (Eduardo Dantas); «Спільне ухвалення рішень: вплив на безпеку пацієнта» (Hulya Bilgen); «Право на медичну інформацію в національній судовій практиці та рішеннях Європейського суду з прав людини» (Iryna Senyuta/Khrystyna Tereshko), «Зміна законодавства щодо етичної оцінки досліджень у сфері охорони здоров’я» (Remco Coppen); «Безпека пацієнтів у сфері телемедицини» (Alexandre Dias Pereira); «Права пацієнтів в Австрії та Сербії: порів-няльний аналіз» (Biljana Buljugic/Verena Stühlinger).

Того ж дня відбулися круглий стіл «Майбутнє захисту персональних даних у Європі», а також засідання Генеральної асамблеї Європейської асоціації права охорони здоров’я, на якій обговорювалися питання діяльності Асоціації на 2014–2019 рр. та поповнення складів Ради ди-ректорів, Консультативної ради, Бюджетного комітету новими членами.

Останній день конференції розпочався з постер-презентацій, зокрема, були представлені такі роботи, як «Кримінальна медична відповідаль-ність» (Andreia Costa Andrade); «Позасудова компенсація за медичну шкоду в Польщі» (Anna Jacek); «Судово-психологічна експертиза як інструмент компенсації моральної шкоди, заподіяної внаслідок нена-лежного надання медичної допомоги» (Iryna Senyuta); «Особа експерта в контексті юридичної відповідальності» (Nuno Gundar Cruz); «Захист автономії в іспанському законі про охорону здоров’я» (Ana Vaquero); «Примусове лікування: короткі роздуми про його застосування» (Lydia Nunes/Ana Carolina Moraes Aboin).

Цього дня паралельно працювало п’ять секцій, тематика яких була присвячена юридичний відповідальності у сфері охорони здоров’я в Єв-ропі, зокрема: «Правове регулювання прав пацієнтів» (Zinovyj Hladun); «Безпека народження в Європі: порівняльний аналіз охорони мате-ринства і відповідальності акушерки/гінеколога» (Marlies Eggermont); «Альтернативна медицина і традиційна медицина: суперництво чи співробітництво?» (Yohanna Yanshiyi Dangata/Ben Chindo); «Безпека пацієнтів, юридична відповідальність у сфері охорони здоров’я та Єв-ропейська конвенції з прав людини» (Aart Hendricks); «Глобальні пер-спективи для медичних експертів та альтернативне вирішення спорів» (Dean M. Harris). «Лікарські помилки як можливості для створення більш безпечних систем охорони здоров’я» (Vugar Mammadov/Aytan Mustafayeva).

Поді ї

153

Крім цього, були проведені воркшоп «Інтернет-курс з професійного розвитку європейського права охорони здоров’я – презентація та об-говорення співпраці в межах діяльності Європейської асоціації права охорони здоров’я» (Murray Earle/Erin Jackson (University of Edinburgh, UK), а також презентація монографії Eduardo Dantas «Медичне право в Бразилії: есе і роздуми крізь призму порівняльного правознавства».

Завершилася IV Європейська конференція з права охорони здоров’я словами вдячності за масштабні та прогресивні дослідження, ґрунтовні доповіді, корисну інформацію, активну участь, високий рівень під-готовки, і, звичайно, за гарний настрій і приємно проведений у колі пасіонарів своєї справи час.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

154

Белладжійська конференція з питань захисту медичних працівників, пацієнтів і закладів охорони здоров’я у періоди насильства (19–21 листопада 2013 р., Белладжо, Італія)

У листопаді 2013 р. Центр громадського здоров’я та прав людини Школи громадського здоров’я імені Джона Хопкінса Блумберга зібрав 19 експертів з таких галузей, як гуманітарна практика, права люди-ни, безпека людини, наукові дослідження, влада, благодійність разом з представниками ООН та лідерами професійних медичних асоціацій в італійському окрузі Белладжо для того, щоб обговорити серйозну проб-лему нападів і втручань у процес надання медичної допомоги, зокрема, в періоди збройних конфліктів і внутрішніх заворушень.

Міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини крізь призму концепції медичного нейтралітету закріплює обов’язок та/чи відповідальність урядів і недержавних гравців поважати та за-хищати медичних працівників, заклади охорони здоров’я, медичний транспорт і людей, яким вони служать. Порушення цього обов’язку ставить під загрозу безпеку людини та здоров’я населення, яке пере-буває у зоні дії конфлікту, що має своїми наслідками втрати людських життів і людські страждання, яких можна уникнути.

Учасники цієї конференції підготували резолюцію, в якій відзначи-ли нагальну необхідність вирішення окресленої проблеми та закликали міжнародну спільноту просувати питання охорони здоров’я, зокрема в ситуаціях збройних конфліктів і внутрішніх заворушень, вживаючи таких заходів:

1. Держави та збройні угруповання в усі часи, включаючи періоди збройних конфліктів і внутрішніх заворушень, повинні поважати ме-дичних працівників, заклади охорони здоров’я, транспорт і послуги, осіб, які потребують допомоги; не чинити нападів, не втручатись, не погрожувати та не створювати їм перешкод, утримуватися від покаран-ня медичних працівників за надання медичної допомоги особам, які її потребують, з мотивів етнічної, релігійної, національної, політичної чи військової належності чи з інших немедичних міркувань; забезпечити безпечний і надійний доступ, справедливий розподіл якісної медичної допомоги.

2. Держави повинні навчати працівників своїх збройних сил і полі-цію, а також інших правоохоронних органів неухильно дотримуватися законодавчих стандартів і забезпечувати захист системи медичних по-слуг, медичних працівників і людей, які потребують допомоги; збройні угруповання, аналогічно, повинні підвищувати обізнаність у своїх ря-дах щодо дотримання міжнародних зобов’язань – поважати медичних працівників, заклади охорони здоров’я, транспорт, послуги та людей, які потребують допомоги.

3. Держави, за підтримки ООН, повинні вжити заходів задля припинення атак і притягнення порушників до відповідальності в на-ціональних, або, за необхідності, міжнародних судах чи спеціальних трибуналах.

Поді ї

155

4. Держави повинні чітко закріпити в національному законодавстві норми щодо поваги та захисту процесу надання медичної допомоги і медичних працівників у період збройного конфлікту і внутрішніх за-ворушень, підтвердити і посилити ці норми через Генеральну Асамблею ООН, Раду Безпеки ООН та Комісію з прав людини ООН.

5. Держави, через міністерства охорони здоров’я, інші компетентні органи та органи ООН повинні створювати, зміцнювати та забезпечувати ресурси щодо систематичного моніторингу і звітності про випадки на-падів на медичних працівників, заклади охорони здоров’я та транспорт і людей, які потребують допомоги; сприяти імплементації відповідних ініціатив Спеціальним представником ООН з прав дітей і збройних конфліктів та ВООЗ, спрямованих на збирання та розповсюдження ві-домостей про випадки нападів і заохочувати подання звітів Верховним уповноваженим ООН з прав людини безпосередньо з місця подій.

6. Держави через ООН повинні долучатися до проведення Універ-сального періодичного огляду, крізь призму договірних органів до мо-ніторингу з питань захисту цивільного населення і дітей, які зазнали впливу конфлікту, з метою забезпечення дотримання норм міжнародного права і притягнення до відповідальності винних осіб.

7. Держави, відповідні установи ООН, неурядові громадські організа-ції, професійні медичні організації та міністерства охорони здоров’я по-винні робити пріоритетними, поширювати та імплементувати рекомен-дації проекту «Медична допомога в небезпеці» Міжнародного Комітету Червоного Хреста задля підвищення безпеки надання медичних послуг і безпеки медичних працівників, які перебувають у польових умовах.

8. Медичні професійні організації, як на національному, так і на глобальному рівнях, повинні просувати загальноприйняті стандарти про-фесійної поведінки медичних працівників під час збройних конфліктів і внутрішніх заворушень, включаючи навчання медичних працівників питанням прав людини та медичної етики і провадити адвокаційну роботу, спрямовану на забезпечення захисту й охорони медичних пра-цівників.

9. Держави, ВООЗ та Глобальний альянс медичних працівників як частина пост-2015 програми розвитку повинні інкорпорувати стратегії щодо вирішення проблеми втручання у сферу охорони здоров’я і на-падів на медичних працівників у програму людських ресурсів у сфері охорони здоров’я і пов’язаних ініціатив.

10. Представники громадянського суспільства повинні активно залучати відповідні міжнародні організації задля сприяння захисту системи охорони здоров’я у період збройних конфліктів і внутрішніх заворушень.

11. Держави та донори повинні підтримувати залучення представни-ків громадянського суспільства через створення можливостей, надання технічної допомоги та фінансування.

12. Держави та інші спонсори наукових досліджень, дослідники і практики повинні провадити ґрунтовні дослідження як природи по-рушень, порушників, так і наслідків неналежного захисту функцій системи охорони здоров’я для розвитку населення.

156

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ І ПАМ’ЯТКА АВТОРАМ

Науково-практичний журнал «Медичне право» – додаток до юридичного журналу «Право України» (свідоцтво про державну

реєстрацію друкованого засобу масової інформації серія КВ № 19519-9319 ПР, видане Міністерством юстиції України 25.10.2012 р.) вихо-див у видавництві ЛОБФ «Медицина і право» (2008–2012) (свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації серія № 12951-1835 Р, видане Міністерством юстиції України 16.07.2007 р.), з 2013 р. видавцем є редакція журналу «Право України». Журнал ви-дається двічі на рік.

Редакційна рада приймає статті відповідно до 1 січня та 1 липня поточного року.

Для публікації приймаються оригінальні, не опубліковані раніше, відредаговані статті з теоретичних і прикладних проблем медичного права, які відповідають сучасному рівню розвитку юридичної і медичної науки та мають наукову і практичну цінність.

Вимоги до статей, які публікуватимуться у журналі:1. Статті подаються українською, російською чи англійською мова-

ми, надруковані на аркуші формату А 4, шрифтом Times New Roman Cyr, розмір якого повинен становити 14 pt, через 1,5 інтервали.

2. Текст виконаний в Microsoft Word 6.0 і вище для Windows, файл з розширенням rtf.

3. Набір повинен бути здійснений за правилами комп’ютерного набору.

4. Обсяг статті не може бути меншим за 8 сторінок.До статті додаються:1. Рецензія, завірена у встановленому порядку (для авторів – док-

торів медичних чи юридичних наук – рецензія не потрібна!).2. Витяг з протоколу засідання кафедри або іншого навчального чи

наукового підрозділу про рекомендацію статті до друку.3. Диск CD-R/RW з текстом статті, оформленим відповідно до ви-

мог. На диску повинен міститись лише один файл – файл статті. Файли слід називати за прізвищем автора латинськими літерами.

Вимоги до оформлення статей:1. Назва статті – розміщена посередині, без крапки в кінці.2. Автор – перша літера імені автора, крапка, пробіл, прізвище

(крап ка в кінці не ставиться).3. Текст резюме мовою, на якій підготовлена стаття (3–4 речення).4. Ключові слова мовою, на якій підготовлена стаття (3–5 слів).5. Текст статті.

Інформаційний лист і пам’ятка авторам

157

6. Посилання у тексті оформляються у квадратних дужках – [2, с. 34], де перше число означає порядковий номер у списку використаних дже-рел, друге – номер сторінки (сторінок).

7. Список використаних джерел розміщується наприкінці тексту і повинен бути оформлений відповідно до стандартів бібліографічного опису (див. наказ ВАК України від 19 липня 2010 р. № 557).

8. Автор, назва статті, резюме (1000–2000 знаків з пробілами) і ключові слова (3–5 слів) двома мовами (українською, російською чи англійською, залежно від мови, якою підготовлена стаття. Для прик-ладу, стаття написана українською мовою, то п. 3 і 4 буде відповідно українською, а п. 8 – російською та англійською мовами).

9. Наприкінці статті надається коротка інформація про особу ав-тора – місце праці, посада, вчене звання, вчений ступінь, контактна адреса та головні науково-практичні здобутки, передусім у царині медичного права.

Наприклад:Ірина Сенюта – кандидат юридичних наук, доцент, PhD, завідувач

кафедри медичного права факультету післядипломної освіти Львів-ського національного медичного університету ім. Данила Галицького, адвокат, президент юридичної фірми «MedLex», президент ВГО «Фун-дація медичного права та біоетики України», голова Постійно діючого третейського суду, член Дорадчої Ради при Комітеті Верховної Ради з питань охорони здоров’я, член Всесвітньої асоціації медичного права, головний редактор журналу «Медичне право». Автор понад 100 праць у галузі медичного права, в тому числі автор першої в Україні моно-графії з медичного права: «Медичне право: право людини на охорону здоров’я».

Увага!Статті, оформлені з порушенням встановлених вимог, науково-

редакційна рада, не розглядаючи, повертає авторам.

Наукові статті та матеріали Ви можете подавати до таких рубрик журналу:

1. Доктрина медичного права.1.1. Теорія та історія становлення і розвитку медичного права як

галузі права.1.2. Законодавче забезпечення у сфері охорони здоров’я 1.3. Правове регулювання надання окремих видів медичної допо-

моги.1.4. Правові аспекти фінансування системи охорони здоров’я і

медичне страхування.1.5. Сучасні проблеми біоетики.1.6. Правове регулювання організації й управління охороною

здо ров’я.1.7. Медичне право як наука і навчальна дисципліна.1.8. Порівняльне медичне право.1.9. Міжнародне медичне право.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

158

2. Консультації медичного правника (відповіді на запитання читачів, зокрема, організаторів охорони здоров’я, лікарів-практиків).

3. Зарубіжний досвід (передруки статей, розділів книг зарубіжних авторів з метою долучення читацької аудиторії до надбань міжнародного медичного права).

4. Стандарти Ради Європи в сфері охорони здоров’я та практика їх застосування (документи Ради Європи, рішення Європейського суду з прав людини у контексті охорони здоров’я).

5. Медичне право в документах: міжнародні та національні акти (міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я і прав людини, законодавство України про охорону здоров’я, рішення Конституційного Суду України у сфері охорони здоров’я, роз’яснення та постанови ви-щих судових інстанцій).

6. З юридичної практики (опис цікавих випадків з практики роз-гляду і вирішення медичних справ).

7. На допомогу практикам (зразки процесуальних документів, звер-нень, договорів тощо).

8. Методологічна скарбниця (доробок вітчизняних і зарубіжних експертів (лекції, презентації, матеріали семінарів, шкіл тощо), спеці-алізована бібліографія, навчально-методичні матеріали).

9. Персоналії (інтерв’ю із знаними особистостями або ж життєписи людей, відомих у царині медичного права).

10. Афоризми.11. Професійна книжкова полиця (рецензії і відгуки на видання з ме-

дичного права, інформація про нові видання – українські та зарубіжні). 12. Події (відомості про науково-практичні заходи у сфері медично-

го права, новини національної і зарубіжної інституціоналізації тощо).Усі матеріали, які подаватимуться до цих рубрик, повинні узгоджу-

ватися з редакційною політикою журналу!За бажанням читачів – авторів запитань вказувати їхні імена не

будемо. Окремі аспекти юридичної практики повинні висвітлюватися з дотриманням принципу конфіденційності певних відомостей. Автор ське право кожного дописувача будь-якої рубрики буде збережено!

Редакційна політикаРедакція не несе відповідальності за зміст опублікованих статей і

може публікувати їх, не поділяючи точки зору автора. Автори несуть відповідальність за дотримання авторського права, точність і науковість викладених фактів, достовірність цитат, географічних, історичних назв та власних імен. Редакція залишає за собою право редагування будь-яких матеріалів, що надходять на її адресу. Матеріали, що подаються для опублікування, мають бути ексклюзивними й оригінальними (не пуб лікуватись в інших виданнях).

Оформлення журналу, дизайнерські ідеї, стиль, а також увесь зміст є об’єктом авторського права та охороняється законом. Передрук ма-теріалів та інше їх використання без письмового дозволу редколегії журналу не допускається.

Статті та матеріали слід надсилати на електронну адресу го-ловного редактора журналу «Медичне право»: [email protected].

159

З питань передплати журналу просимо звертатися до редакції жур-налу «Медичне право», що за адресою: 79007, Львів, вул. Фурманська, 1а/17, телефон для довідок: +38(032)225-95-80.

За уточненнями та роз’ясненнями щодо підготовки матеріалів до жур налу «Медичне право», в разі необхідності, просимо звертатись доголовного редактора журналу Ірини Сенюти (0676707033)відповідального секретаря журналу Христини Терешко (0677313035).

Сердечно запрошуємо усіх до плідної співпраці!З повагою,

головний редактор

160

Научно-практический журнал «Медицинское право» – приложение к юридическому журналу «Право Украины» (свидетельство о го-

сударственной регистрации печатного средства массовой информации серия КВ № 19519-9319 ПР, выдано Министерством юстиции Украи-ны 25.10.2010 г.) выходил в издательстве ЛОБФ «Медицина и право» (2008–2012) (свидетельство о государственной регистрации печатного средства массовой информации серия № 12951-1835 Р, выдано Мини-стерством юстиции Украины 16.07.2007 г.), с 2013 г. издателем является редакция журнала «Право Украины». Журнал издается дважды в год.

Редакционный совет принимает статьи соответственно до 1 января и 1 июля текущего года.

Для публикации принимаются оригинальные, ранее не опублико-ванные, отредактированные статьи по теоретическим и прикладным проблемам медицинского права, соответствующие современному уровню развития юридической и медицинской науки и имеющие научную и практическую ценность.

Требования к статьям, которые будут публиковаться в журнале:1. Статьи представляются на украинском, русском или англий-

ском языках, напечатанные на листе формата А 4, шрифтом Times New Roman Cyr, размер которого должен составлять 14 pt, через 1,5 интервалы.

2. Текст выполнен в Microsoft Word 6.0 и выше для Windows, файл с расширением rtf.

3. Набор должен быть осуществлен по правилам компьютерного набора.

4. Объем статьи не может быть меньше чем 8 страниц.К статье прилагаются:1. Рецензия, заверенная в установленном порядке (для авторов –

докторов медицинских или юридических наук – рецензия не нужна!)2. Выписка из протокола заседания кафедры или другого учебного

или научного подразделения о рекомендации статьи к печати.3. Диск CD-R/RW с текстом статьи, оформленным в соответствии

с требованиями. На диске должен содержаться только один файл – файл статьи. Файлы следует называть по фамилии автора латинскими буквами.

Требования к оформлению статей:1. Название статьи – размещено посредине, без точки в конце.2. Автор – первая буква имени автора, точка, пробел, фамилия

(точка в конце не ставится).

ИНФОРМАЦИОННОЕ ПИСЬМО И ПАМЯТКА АВТОРАМ


161

3. Текст резюме на языке, на котором подготовлена статья (3–4 предложения).

4. Ключевые слова на языке, на котором подготовлена статья (3–5 слов).

5. Текст статьи.6. Ссылки в тексте оформляются в квадратных скобках – [2, с. 34],

где первое число означает порядковый номер в списке использованных источников, второе – номер страницы (страниц).

7. Список литературы размещается в конце текста и должен быть оформлен в соответствии со стандартами библиографического описания (см. Приказ ВАК Украины от 19 июля 2010 г. № 557).

8. Автор, название статьи, резюме (1000–2000 знаков с пробелами) и ключевые слова (3–5 слов) на двух языках (украинском, русском или английском, в зависимости от языка, на котором подготовлена статья. Например, если статья подготовлена на русском языке, то п. 3 и 4 будет соответственно на русском языке, а п. 8 – на украинском и английском).

9. В конце статьи предоставляется краткая информация о лично-сти автора – место работы, должность, ученое звание, ученая степень, контактный адрес и главные научно- практические достижения, прежде всего в области медицинского права.

Например:Ирина Сенюта – канд. юрид. наук, доцент, PhD, заведующая ка-

федрой медицинского права факультета последипломного образования Львовского национального медицинского университета им. Данила Га-лицкого, адвокат, президент юридической фирмы «MedLex», президент ВГО «Фундация медицинского права и биоэтики Украины», председа-тель Постоянно действующего третейского суда, член Совещательного Совета при Комитете Верховной Рады по вопросам здравоохранения, член Всемирной ассоциации медицинского права, главный редактор журнала «Медицинское право». Автор более 100 работ в области ме-дицинского права, в том числе автор первой в Украине монографии по медицинскому праву: «Медицинское право: право человека на охрану здоровья».

Внимание!Статьи, оформленные с нарушением установленных требовании,

научно-редакционный совет, не рассматривая, возвращает авторам.

Научные статьи и материалы Вы можете предоставить в такие рубрики журнала:

1. Доктрина медицинского права.1.1. Теория и история становления и развития медицинского права

как отрасли права.1.2. Законодательное обеспечение в сфере охраны здоровья 1.3. Правовое регулирование оказания отдельных видов медицин-

ской помощи.1.4. Правовые аспекты финансирования системы здравоохранения

и медицинское страхование.

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

162

1.5. Современные проблемы биоэтики.1.6. Правовое регулирование организации и управления охраной

здоровья.1.7. Медицинское право как наука и учебная дисциплина.1.8. Сравнительное медицинское право.1.9. Международное медицинское право. 2. Консультации медицинского юриста (ответы на вопросы читате-

лей, в частности, организаторов здравоохранения, врачей-практиков).3. Зарубежный опыт (перепечатки статей, разделов книг зарубеж-

ных авторов с целью приобщения читательской аудитории к достоянию международного медицинского права).

4. Стандарты Совета Европы в сфере охраны здоровья и практика их применения (документы Совета Европы, решения Европейского суда по правам человека в контексте здравоохранения).

5. Медицинское право в документах: международные и националь-ные акты (международно-правовые стандарты в сфере охраны здоровья и прав человека, законодательство Украины о здравоохранении, решения Конституционного Суда Украины в сфере здравоохранения, разъяснения и постановления высших судебных инстанций).

6. Из юридической практики (описание интересных случаев из пра-ктики рассмотрения и решения медицинских дел).

7. В помощь практикам (образцы процессуальных документов, об-ращений, договоров и т. п.).

8. Методологическая сокровищница (наработки отечественных и зарубежных экспертов (лекции, презентации, материалы семинаров, школ и т. д.), специализированная библиография, учебно-методические материалы).

9. Персоналии (интервью с известными людьми или биографии людей, известных в области медицинского права).

10. Афоризмы.11. Профессиональная книжная полка (рецензии и отзывы на из-

дания по медицинскому праву, информация о новых изданиях – укра-инских и зарубежных).

12. События (сведения о научно-практических мероприятиях в сфере медицинского права, новости национальной и зарубежной институцио-нализации и т. п.).

Все материалы, подающиеся в эти рубрики, должны согласовываться с редакционной политикой журнала!

По желанию читателей – авторов вопросов указывать их имена не будем. Отдельные аспекты юридической практики должны освещаться с соблюдением принципа конфиденциальности определенных сведений. Авторское право каждого автора любой рубрики будет сохранено!

Редакционная политикаРедакция не несет ответственности за содержание опубликованных

статей и может публиковать их, не разделяя точки зрения автора. Ав-торы несут ответственность за соблюдение авторского права, точность и научность изложенных фактов, достоверность цитат, географических, исторических названий и собственных имен. Редакция оставляет за со-бой право редактирования любых материалов, поступающих в ее адрес.


163

Материалы, представляемые к опубликованию, должны быть эксклю-зивными и оригинальными (не публиковаться в других изданиях).

Оформление журнала, дизайнерские идеи, стиль, а также все со-держание являются объектом авторского права и охраняются законом. Перепечатка материалов и иное их использование без письменного разрешения редколлегии журнала не допускается.

Статьи и материалы следует направлять по электронному адресу главного редактора журнала «Медицинское право»: [email protected].

По вопросам подписки журнала просим обращаться к редакции жур-нала «Медицинское право» по адресу: 79007, Львов, ул. Фурманская, 1а/17, телефон для справок: +38(032)225-95-80.

За уточнениями и разъяснениями по подготовке материалов для журнала «Медицинское право», в случае необходимости, обращайтесь кглавному редактору журнала Ирине Сенюте (0676707033) ответственному секретарю журнала Кристине Терешко (0677313035).

Искренне приглашаем всех к плодотворному сотрудничеству!

С уважением, главный редактор

164

Scientific and practical journal ’Medical Law’ – supplement to the legal journal ’Law of Ukraine’ (certificate of state registration of printed

mass media KV No. 19519–9319 PR, issued by the Ministry of Justice of Ukraine on October 25, 2012) was published by the Publishing House of Lviv Regional Charity Fund ’Medicine and Law’ (2008–2012) (certificate of state registration of printed mass media No. 12951–1835 R, issued by the Ministry of Justice of Ukraine on July 16, 2007) and since 2013 the pub-lisher of the journal is the Editoral Board of the journal ’Law of Ukraine’. The journal is issued twice a year.

Editorial board accepts articles till January 01 and July 01 of the current year.

Original articles, not published earlier, well-edited articles in theoretical and applied problems of medical law, which correspond to modern level of development of legal and medical science and have scientific and practical value, are accepted for publication.

Requirements to the articles to be published in the journal are as follows:1. Articles are submitted in Ukrainian, Russian or English being typed

on the sheet of А 4 format, with Times New Roman Cyr font, the size of which must make up 14 pt, with 1.5 space.

2. The text is done in Microsoft Word 6.0 and above for Windows, file with rtf extension.

3. It should be typed following the rules of computer typing. 4. The article can have no less than 8 pages.The following are attached to the article:1. Review, certified in accordance with the procedure set (for authors –

doctors of medical or legal sciences – no review is necessary!).2. Extract from the minutes of the session of the department or any

other educational or scientific unit stating that the article is recommended for publication.

3. Disk CD-R/RW with the text of the article made according to the requirements. On the disk there must be only one file – the file of the ar-ticle. Files must be named by the author’s name in Latin letters.

Requirements to the articles:1. Name of article – placed in the middle, without a dot at the end.2. Author – the first letter of the author’s name, dot, gap, surname

(no dot at the end).3. The text of the summary in the language in which the article has

been prepared (3–4 sentences).

CALL FOR PAPERS AND INSTRUCTION SHEET FOR THE AUTHORS


165

4. Key words in the language in which the article has been prepared (3–5 words).

5. Text of the article.6. References in the text are drawn up in square brackets – [2, p. 34],

where the first number stands for an ordinal number in the list of refer-ences, and the second – number of page (pages).

7. List of references is placed at the end of the text and it must be made following the standards of bibliographic description (see order of the Higher Attestation Commission of Ukraine dated July 19, 2010 No. 557).

8. Author, name of article, summary (1000–2000 characters with spaces) and key words (3–5 words) in two languages (Ukrainian, Russian or English, depending on the language in which the article has been pre-pared. For instance, the article is written in Ukrainian, so i. 3 and 4 will correspondingly be in Ukrainian and i. 8 – in Russian).

9. At the end of the article brief information about the author is provided – his/her workplace, position, academic title, academic degree, contact address and chief scientific and practical achievements, primarily in the field of medical law.

For instance:Iryna Senyuta – Candidate of Science (Law), associate professor, Ph.D,

head of the Department of Medical Law of the Faculty of Post-Diploma Education of Lviv Danylo Halytskyy National Medical University, lawyer, president of law firm ’MedLex’, president of the All-Ukrainian Public Or-ganization ’Foundation of Medical Law and Bioethics of Ukraine’, head of Standing Court of Arbitration, member of Advisory Board affiliated with the Committee of the Supreme Council on the Health Care Issues, editor in chief of the journal ’Medical Law’. The author of over 100 papers in the sphere of medical law and bioethics, including the first monograph in medical law ’Medical Law: Human Right to Health Care’ in Ukraine.

Attention!Articles made with violations of the requirements set are given back

by the scientific and editorial board without them being considered!

Research articles can be submitted to the following rubrics of the journal:

1. Medical law doctrine.1.1. Theory and history of development of medical law as the branch

of law.1.2. Legislative provision in the sphere of health care. 1.3. Legal regulation of certain types of medical care provision.1.4. Legal aspects of health care system financing and medical insurance.1.5. Modern problems of bioethics.1.6. Legal regulation of health care organization and management.1.7. Medical law as a science and academic discipline.1.8. Comparative medical law.1.9. International medical law.2. Consultations of medical lawyer (answers to readers’ questions, in

particular those of health care organizers, practicing doctors).

М Е Д И Ч Н Е П Р А В О 1(13) 2014

166

3. Foreign experience (re-publishing of articles, chapters of books of foreign authors for the purposes of involving the reader audience in the achievements of international medical law).

4. Standards of the Council of Europe in the sphere of health care and practice of their application (documents of the Council of Europe, decisions of the European Court of Human Rights in the context of health care).

5. Medical law in documents: international and national acts (interna-tional standards in the sphere of health care and human rights, Ukrainian laws dealing with health care, decisions of the Constitutional Court of Ukraine in the sphere of health care, clarifications and resolutions of the higher judicial ibnstances).

6. From legal practice (description of interesting cases taken from the practice of considering and settlement of medical cases).

7. Aiding practitioners (samples of procedural documents, addresses, agreements, etc.).

8. Methodological treasury (achievements of national and foreign ex-perts (lectures, presentations materials (seminars, schools, etc.), specialized bibliography, training and methodological materials).

9. Persons (interviews with famous personalities or biographies of people well-known in the sphere of medical law).

10. Aphorisms.11. Professional bookshelf (reviews of publications in medical law, in-

formation on new editions (Ukrainian and foreign ones).12. Events (data on scientific and practical events in the sphere of medi-

cal law, news of the national and foreign institutionalization, etc.).All the materials which are going to be submitted to these rubrics must

comply with the editorial policy of the journal!Upon the request of the readers-authors of questions we will not indi-

cate their names. Some aspects of the legal practice must be highlighted following the principles of confidentiality of certain data. Copyright will be secured for each author in any rubric!

Editorial policyThe editorial board does not bear responsibility for the content of

published articles and can publish them without sharing the author’s point of view. The authors are responsible for following copyright, for accuracy and scientific nature of facts mentioned, reliability of citations, geographic, historical names and proper names. The editorial board reserves the right to edit any materials coming to its address. The materials submitted for publication must be exclusive and original (and not be published in other editions).

The design of the journal, designing ideas, style as well as the whole content is the object of copyright and is protected by law. Re-publishing of the materials and their use without the written permission of the editorial board of the journal is not allowed.

Articles and materials shall be sent to the email address of the chief editor of the journal ’Medical Law’: [email protected].

On the issues of subscribing the journal, please contact the editorial board of the journal ’Medical Law’, address: 79007, city of Lviv, Furmanska street la apt. 17, contact phone +38(032)225-95-80.


167

For additional clarifications and explanations relating to the prepara-tion of materials for the journal ’Medical Law’ if necessary, please address сhief еditor of the journal Іryna Senyuta (0676707033)executive secretary of the journal Krystyna Tereshko (0677313035).

Welcome to fruitful cooperation!Respectfully yours,

Chief Editor

Науково-практичний журнал

МЕДИЧНЕ ПРАВО1(13) 2014

додаток до юридичного журналу «Право України»

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації

Серія КВ № 19519-9319 ПР від 25.10.2012 р.

Редагування і коректура Л. КИРІЄНКОКомп’ютерна верстка В. СЛІЧНИЙ

Художнє оформлення М. ЗУДІНА, С. ХАРУКПереклад текстів Д. КЛАПАТИЙ

Підп. до друку 31.03.2014. Формат 70×1081/16.

Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 13,55. Обл.-вид. арк. 10,08. Зам. № 04/01.

Ціна договірна.

Віддруковано ТзОВ «Простір-М»:79000, м. Львів, вул. Чайковського, 27

Свідоцтво держ. реєстру: Серія ДК № 2167.

Documents

1(13) 2014 - library.nlu.edu.ualibrary.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/Zurnal_2014/medical_law_1_2014.pdfИНФОРМАЦИОННОЕ ПИСЬМО И ПАМЯТКА ... що не залишить