Міністерство освіти і науки УкраїниУправління освіти Рівненської області

Рівненське територіальне відділення Малої Академії Наук України

Секція української мови

Форми етикетув

українському епістолярії

Виконала:Косинець Ірина Сергіївнаучениця 9-Б класуЗОШ № 13Науковий керівник:доцент кафедри методикивикладання і культури

української мови РДГУ

Рівне - 2010

План1. Вступ.

1.1. Поняття українського етноетикету.1.2. Український епістолярій, його значення.

2. Історія розвитку епістолярного стилю.2.1. Формули етикету в українській епістолярії.2.2. Епістолярій Лесі Українки та Миколи Вороного як зразок мовленнєвого етикету українського народу.

3. Висновки.4. Бібліографія.5. Додатки.

5.1. Додаток 1 (листи Миколи Вороного).5.2. Додаток 2 (листи Лесі Українки).

2

Вступ

Відродження нашої культури не можна уявити без вдумливого вивчення мовленнєвого етикету, що його виплекав геній народу впродовж століть. «Вагу та міру для слів своїх вироби»,- сказано в Біблії. Це висловлювання виражає основну, засадничу ідею мовленнєвого етикету, дослідження та вивчення якого дає змогу виявити взаємозв’язки між мовою і психологією людей, особливості нашої специфіки нашої мови, бо, як стверджують О. Федик і М. Кіяновська, «національний мовленнєвий етикет – це психологічне середовище народу, його культурний клімат, який формує рівень свідомості і ставлення до ближніх» [14; № 12].

Український мовленнєвий етноетикет пов’язаний із вдачею українця, його психологічними рисами. І хоча етикетне поводження не є прямим свідченням моральності, а етикет є зовнішньою формою виявлення ввічливості ( бо можна бути вельми гречною і водночас аморальною людиною), однак він тісно пов’язаний з українською ментальністю. Саме тому простежується певна паралель між вдачею народу та його мовленнєвим етикетом. «Хто нікчемну душу має, то така ж у нього мова»,- казала Леся Українка.

У формах спілкування українського народу відбилися його релігійність та побожність. Дуже багато висловів українського мовленнєвого етикету гуртується навколо слова БОГ. Деякі з них уживаються як традиційні формули, складові частини яких втратили своє первісне лексичне значення, наприклад: спасибі – «спаси Бог», ( за добре діло, вчинок), помагайбі – «поможи Боже».але є й такі, в яких слово Бог не асимантизувалося: дай, Боже, щастя; дякувати Богу; слава Богу; Боже, поможи; Бог у поміч. Ці вислови з плином часу стандартизувалися, але, очевидно, на початку свого існування були свідченням того, що Бог, в уяві українця, - це насамперед опікун, який оберігає та допомагає. Лексема Бог в одиницях мовленнєвого етикету не є, ймовірно, зовнішньою оболонкою без змісту. У це слово вкладався особливий, надприродний, можливо, підсвідомий зміст. І, мабуть, річ не в тому, щоб демонструвати зовнішні ознаки побожності, а в наявності щирої віри в Бога та Його науку. Ось тому всю систему мовленнєвого етикету ми розглядаємо як таку, що побудована на християнському світогляді нашого народу. Завдання кожного християнина – плекати почуття людяності, берегти «людський образ», що, за Святим Письмом, був створений «за образом Божим». Одна з заповідей Божих говорить: «Шануй свого батька та матір свою, щоб було тобі добре та щоб довго прожив ти на землі». В українців почуття родини було особливо загостреним, і цим пояснюється шанобливе ставлення до батьків. До них належало звертатися з повагою, звертатися на «ви». Діти прислухалися до доброго слова матері та батьківської поради, не починали будь – якої важливої справи без благословення. Зокрема, перед весіллям, коли молода з дружками та молодий з дружбами йшли запрошувати односельців, зверталися до матері чи батька: «Благослови, мати (батьку), вийти з хати, село обходити, усіх обпросити». Й. Лозинський у книжці «Українське весілля» так описує ритуал благословення:

…Йвасьо ходит,В руках шапойку носит,Свого батейка просит:Благослови ж ми, батейку,На завтрашню неділеньку.Грайте, музики, ризко,Склонися, Йвасю, батейкови низькоНе рік тебе батечко годував,Ним ся твого поклону дочекав.

3

Тогди молодий кланяється родичам три рази, вони благослов’ят, мовлячи:- Най тя Бог благословит.

Вирушаючи в дорогу, теж просили благословення у батьків чи Бога: «Благослови, Боже, і ви, мамо». Благословити – сказати слово благосне. А звідки благо в слові? Чому слово сповнене блага? Благо йде від матері та батька, які добрим словом напучують своїх дітей. Існування обряду благословення доводить, як українці вірили здавна в невмирущу силу мовленого слова, яким можна надихнути на працю, розсіяти сумнів, породити віру. Повага та любов у стосунках між членами родини обумовили величезну кількість пестливих звертань (мамочко, матінко, матусю, матусенько, мамуню, мамцю; таточку, татусю, татку; дідусю, дідуню; бабцю, бабуню, бабусенько).

Центральне місце матері в родині пов’язується з матріархальним устроєм української сім’ї. І тоді жінка в родині набувала особливого значення тоді, коли ставала матір’ю. До неодруженого чоловіка могли весь вік звертатися на «ти». «Лише одруження, а отже, започаткування родини, підвищує титул парубка – за прадавнім звичаєм – до титулу «ви», - писав В. Янів у «Нарисах до історії української етнопсихології.

Куми, охрестивши дитину, відразу зверталися один до одного на «ви». Характерна особливість української ментальності – індивідуалізм, тому й українська

сім’я є індивідуалістичною, де кожен член родини – це особистість, що прагне до самовияву. Ця особли-вість теж відображена в мовленнєвому етикеті. Так, при колядуванні побажання складались окремо кожному члену сім’ї. Навіть немовлятам присвячували окреме побажання.

Релігійність та шанобливе ставлення до землі, що на ментальному рівні виявилось у так званому антеїзмі, сприяли формуванню лагідної вдачі українця. Через те в стосунках між українцями сповідувалась ідея, закладена ще в одній з Божих заповідей: «Люби ближнього свого, як себе самого». На світоглядно-ментальному рівні це знаходить вияв у таких рисах української душі, як доброта, сердечність, доброзичливість, увічливість, щирість, привітність. Цими чеснотами здавна славився український народ. На це звертали увагу мандрівники, які побували в Україні. Так, поляк Карло Хаєцький писав про українців: «Вони, виявилося, були дуже людяні, поводилися з нами ласкаво і чемно. Ми глибоко зворушені людяністю цього народу». «Дуже милі вдачею, веселі та привітні»,- так згадував наш народ німецький лікар Самуель Готліб Гмелін. Професор Кембриджського університету Едвард Даніель Кларка говорить про українців: «Це дуже шляхетна раса. Вони є побожні, гостинні»[20].

Гостинність українців сприяла утворенню найрізноманітніших етикетних одиниць. Для ілюстрування цього твердження вдамося до повісті Гната Хоткевича «Довбуш». Священик Кралевич, мешкаючи з гуцулами, звертає увагу на розмаїття формул ввічливості, які супроводжують гостинне частування у них:- Але будьте-ко ласкаві, кумочку. Не стєгайтеси, харчюйти.- Не стєгаймоси, прости Біг за ваше старання, дав би Бог вам здоров’я за ваш труд. Газда з особливим пошанівком:- Та й я дякую за ваш прихід, шо-сте були ласкаві загостити до мене.- Така гостина невеличка, - вставляє газдиня, зменшуючи достоїнства своєї їжі.- Е, ні! Не гніват Бога. Гостина була пишна.

Усі ці ґречності вказують певну культуру, на «певний» тон у громадськім обходженні й визначають загальний характер гуцульських відносин, власне, лагідність і ввічливість. На мовному рівні ці етнопсихологічні риси українського народу знайшли відображення, зокрема, в тому, що в багатьох етикетних висловах семантичним центром є слова з морфемою добр- (добрий день, добридень, доброго здоров’я, доброго ранку, добродію, люди добрі). Семантика слова добрий вказує на одне з найзагальніших понять моральної свідомості – добро. Окрім цього, є багато етикетних одиниць, у яких уживаються слова з коренем ласк-, здоров- (з вашої ласки, ласкаво просимо, здоровенькі були, доброго здоров’я, здрастуйте). Ці вирази своїм значенням демонструють щирість і доброзичливість.

Ще однією рисою, притаманною українцям, є емоційність. Вона виявляється і в модифікаціях етикетних формул – інтонаційній та морфологічній. Як наслідок – широке

4

використання демінутивних (пестливих) суфіксів в одиницях етикету (здоровенькі були, доброго здоров’ячка, яка ви гарненька).

Яків Головацький у статті «Слова вітання, благовенства, чемності і обичайності у русинів», що була вміщена в книжці «Вінок русинам на обжинки», теж звертає увагу на визначальні етнопсихологічні особливості етикетних висловів українського народу: «Єго витання, прощання, просьби, переспроси, понуки, благословення дихают духом доброти, сердечності, обичайності – всі вони прості, щирі і сердечні, ніжні, бог обойні, а заєдно честні та годні чоловіка». Одиниці мовленнєвого етикету покликані репрезентувати насамперед увічливість, чемність. Але ввічливість є чимось значно більшим, ніж просто дотримання норм етикету. Наприклад, норми етикету відмови дозволяють сказати просто: «На жаль, не можу. Шкодую, та мушу відмовитися»,- але народний етикет вимагав відмовити так, щоб не образити співрозмовника, пошанувати його честь. Тому дівчина відмовляючи старостам, цілувала хліб і промовляла: Спасибі за честь. Хай вам Бог дає з інших рук». «Шенуючи ваш гонір», «шенуючи слухи ваші»- скаже гуцул, який не лише пересипає своє мовлення етикетними виразами, а й демонструє шанобливість у ставленні до співрозмовника.

Християнська заповідь любові до ближнього була надзвичайно шанованою в українців, щоденно виявлялась у милосерді, доброті, готовності прийти на допомогу. Почуттєвість і вразливість як домінуючі риси української ментальності робили українця співчутливим, виховували почуття потрібності іншим людям. Це забезпечувало високу культуру взаємин. Важлива роль належала делікатності та мовній красі спілкування. Делікатність і тактовність не дозволяла українцеві ставити прямих запитань при зустрічі, скажімо «куди йдете?». Натомість належало запитати: «Чи далеко зібрались?», «Чи втомились?», «Куди доля провадить?». Український народ відомий своїм добросердям, яке теж відбилось у мовленнєвій поведінці. Навіть тоді, коли вживаються лайливі вислови чи прокльони, то здебільшого використовують конструкції із заперечними частками (чорт би тебе не взяв; болячка щоб тебе не задавила; а лихо щоб тебе не забрало).

Серед українців поширеним є так зване гнівання, коли люди образились один на одного, деякий час не розмовляють. Незважаючи на це, перед Великодньою сповіддю треба було перепроситися. Ініціатор перемир’я щиро промовляв: «Прости мені». У відповідь казали: «Нехай Бог простить, я прощаю». В Україні існував особливий звичай вибачатися перед помираючим. Тричі треба було промовити: «Прости мені, може, коли сварилися».

Українська душа – глибоко естетична. Українці здавна намагались естетизувати все, що їх оточувало. Свідченням цього є орнаменталізований побут (різні вишивки, прикраси житла, писанки). Ця орнаментальність властива й етикетному мовленню: дорогенька кумасю, милий сватуньо, люба подруженько, ласкава дівонько. Мабуть, найвища англійська аристократія не могла похвалитися вишуканішою мовою. Варто лиш згадати розмови баби Параски та баби Палажки – персонажів з однойменного оповідання Нечуя-Левицького, щоб пересвідчитися в орнаменталізованості мовленнєвого етикету.

Культура спілкування існувала відповідно до християнсько-етичних норм, які формувалися з багатьох напучувань про те, як треба будувати стосунки з людьми. Правила мовленнєвої поведінки регламентувалися рекомендаціями типу: «вітай», «втішай», «відповідай», «будь добрим», «будь лагідним» Ці давні рекомендації позначені високим моральним духом любові та різних чеснот.

Як бачимо, національні етнопсихологічні риси мовленнєвої культури українців тісно пов’язані з їхнім світоглядом, національною ментальністю й віддавна привертали увагу своєю культурою, добротою, щирістю, емоційністю, гречністю, прихильністю, делікатністю, ласкавістю, достоїнством і повагою – усім тим, що завжди було притаманне нашому народові.

Усе вище згадане і пояснює вибір теми нашого дослідження та його актуальність.Мета: дослідити формули етикету в українській епістолярії.Завдання: простежити традиційність основних структурних елементів епістолярії.Теоретичне і практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали наукової

розвідки можуть бути використані в шкільній практиці (на уроках української мови та

5

літератури) та у ВНЗ при вивченні курсів «Сучасна українська літературна мова», «Стилістика української мови», «Культура української мови».

Історія розвитку епістолярного стилюЛисти, епістолярна спадщина, епістолярна творчість… інтелектуальний продукт

особливого роду. Текст як багатофункціональна система, дотична до різних сфер суспільної та індивідуальної свідомості, стилістично неоднорідна, змістово багатогранна, максимально наближена до найінтимніших пластів духовного буття людини. Явище межове – на зіткненні різних аспектів і «жанрів» людської поведінки, різних рівнів самоусвідомлення людини. Принизливо одверта сповідь; скрупульозний щоденник; спонтанні мистецькі одкровення; неоціненні спостереження щодо психології творчості; начерк майбутнього художнього твору; хроніка доби, сповнена теплих щохвилинних деталей, що не зафіксовані сьогодні, вже завтра підуть у непам’ять; автопортрети і портрети людей; «гра» розуму й сплески чуття не призначені для широкої публіки, так би мовити в одному примірнику – і тим цінніші… І все це листи. Сповнені неповторного аромату (епохи, середовища, людської індивідуальності), багатозначні, непередбачувані, як кожне полі функціональне межове явище, що живиться від різних джерел і виборює своє – осібне – місце в царині людського духу.

Епістолярія – листування приватного характеру, що в кращих своїх зразках має історико-культурне значення. Епістолярний рід у літературі має свою тривалу історію, бере свій початок з античності. Грецька й особливо римська література містять зразки ранньої епістолярної літератури – листи Цицерона Горація, Сенеки, Плінія Молодшого та ін. Вже давні риторики запровадили правила листування і зразки листів, наголошуючи на відмінності епістолярної і літературно-художньої творчості. Лист як засіб заочного спілкування людей у різних сферах життя надто різноманітний за змістом, що з часом привело до своєрідної практики укладання цілих «письмовників», котрі подавали зразки листів ледь не на всі випадки життя. Впродовж століть сформувалася канонічна структура листа, яка у класичному варіанті передбачала: привітання (воно включало і звертання як першоелемент цього структурного компонента); домагання прихильності; розповідь; прохання; закінчення-прощання. Кожний лист повинен був містити хоч би два з названих компонентів, включаючи й обов’язкові змістові формули: замість підтвердження отримання листа – вияв радості з приводу отримання, що прив’язувазувало цей лист до попередньої кореспонденції; запитання про стан здоров’я і стан справ; перед закінченням листа твердження про те, що «більш нема про що писати» і т. ін. З часом з’явилося спеціальне позначення P. S. («post scriptum»- «після написаного»), що означало необхідність суттєвої дописки прощальної формули. Українська епістолярія своїми коренями сягає часів Київської Русі, в епістолярній культурі якої простежуються сліди впливу античної форми. У добу Литовської Русі активно вводилося у листи кліше князівських грамот, називався титул, ім’я адресата. Протягом ІІ пол. ХІХ ст. епістолярія розквітає у зв’язку з появою полемічної літератури. Це була епоха відкритого, стилізованого листа. В епоху бароко лист повернувся до звичайної форми – «закритих листів». Історія листування в Україні українською мовою до ХІХ ст. зберегла лише поодинокі факти. Розвиткові української епістолографічної традиції сприяли листи українських культурних діячів ХІХ ст. зокрема письменницькі листи, що відображають життєвий досвід своїх авторів, їхній світогляд, естетичні уподобання та політичні погляди, індивідуальні риси адресата та ставлення до адресата. Залишаючись фактом приватного життя своїх авторів, листи культурних діячів стають фактором культурного життя нації. Це засвідчує епістолярна спадщина Т. Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки, В. Стуса та ін.

Лист – це стислий вияв дружньої приязні і оповідь про прості речі простими словами. У листі однаково важливі і стиль його, і довжина. Листи надто довгі ідо того ж обтяжені

6

пишнотами, настільки позбавляють природності, що з листів перетворюються на трактати. Листи мають відзначатися і свободою побудови. Ще одна дилема класичної епістолографії: власне лист, як такий, адресований конкретній особі, не розрахований на сторонні очі, - і листи літературні, філософські, дидактичні, соціально призначені для публікації, звернені до широкої аудиторії, зокрема до нащадків.

В науці про епістолографію розрізняють кілька теорій: листа-мовлення, листа-напівдіалогу, листа-розмови, листа-сповіді.

Перша народилася у Стародавній Греції. Наука листування тоді, власне, виходила до обсягу риторики. Друга сягає також Стародавньої Греції і спиралася на теорію діалогу. Ця друга плавно переростає в теорію листа-розмови, особливого розвитку вона досягла у Франції (лист «як добра розмова»). Лист-сповідь знаходить розвиток в естетиці гуманістів, у сентименталістів, пізніше у романтиків. Характерна відома формула Руссо: в листі йдеться не про те, щоб щось повідомити, а про те, щоб висповідатися. Також існують родинні листи. Листи членів родинного «клану» як цілісне багатозначне явище, своєрідний замкнутий світ зі своєю мовою, своїми святощами. Таке листування містить в собі цілі поклади цінної інформації – біографічної, звичаєвої, психологічної. На початкових етапах розвитку епістолографії існувала сувора жанрово-стильова регламентація. Розрізняли типи листів – дружній, іронічний, хвальний, рекомендаційний тощо. Культивувалася розгалужена система класифікації: лист – дорадчий, питальний, пояснювальний, звинувачувальний, захисний, вітальний, любовний, покаянний. Саме листи вводять нас, нащадків, - читачів, дослідників у цей теплий, тепер уже примарний світ рідних пенатів, даючи змогу відчути ґрунт, на якому виросла Особистість.

7

Формули етикету в українській епістолярії.Етикетні мовні формули.

Різні мови світу виробили спеціальні (лексичні, морфологічні, синтаксичні, просодичні) засоби вираження ввічливості, спеціальні етикетні мовні формули. Це насамперед такі усталені мовні формули як: формули звертань і вітань; формули вибачення, прохання, подяки; формули прощання, побажання.

Особливої уваги автора вимагають формули звертання, від якого залежить подальша тональність листа. Вибираючи етикетну формулу, варто врахувати фактор адресата (його вік, стать, соціальне становище, посаду), характер взаємин з ним (дружні, товариські, родинні, офіційні). Суттєво впливає на вибір початкового звертання настрій адресата, час, що віддаляє його від попереднього мовного діалогу і, безперечно зміст, тематика листа.

Основу для української епістолярії звертань складають: 1. назви, які позначають родинні стосунки: мамо (мамочко),тату (таточку), бабусю, брате, тьотю;2. слова-титули: пане, пані, панно;3. назви, які вказують на посаду, вчене звання: митрополите, професоре;4. емоційно-забарвлена лексика: голубчику, соколе, друже мій єдиний; 5. власне імена, імена й по-батькові: Ольго! Борисе Дмитровичу!;6. субстантивовані прикметники та займенники у функції звертань (напр.: «Дорогі мої!» [21; 223], «Дорогий» [21; 42], «Добрі» [13; 109], «Кохані мої» [15; 137]); 7. жартівливі, гумористичні, індивідуально-авторські назви: «Привіт тобі Арко, завдовжки від Харкова до Азовського моря» (М. Куліш до А. Любченка).

Початкові формули-звертання можуть подаватись в окремому рядку з абзацу. Вони можуть вплітатись в початкову фразу листа, наприклад: «Батьку мій рідний, порадь мені як синові, що робить?» (Т. Г. Шевченко до В. І. Григоровича) [16; 256]. Іноді ж лист не має зовсім початкової формули-звертання, але це не є ознакою браку мовної культури авторів таких листів, бо листування – явище не тільки і не стільки соціальне, як передусім приватне, особисте. Забезпечуючи індивідуальне спілкування, вони є одним із засобів найповнішого вияву психології взаємин двох людей. Власне епістолярія сприймається як одна цілісна система, як один-єдиний безперервний багато сторінковий лист. Різні цікаві звертання викликають інтерес як у мовознавців, так і в психологів, бо передають атмосферу листування, а отже, й психологію спілкування мовців.

Вибравши найдоречніше в конкретній ситуації опорне ключове, слово-звертання, адресант обрамлює його іншими словами, що й утворюють звертальний вираз (формулу звертання). Найчастіше ключове слово доповнюється прикметниками й займенниками добрий, дорогий, любий, милий, шановний, вельмишановний, мій (напр.: Добра товаришко! Друже дорогий! Мій друже! Мій коханий! Лілієнька любая! Любий дядьку!). Двокомпонентна модель – найуживаніша серед звертань в епістолярії. Всі інші є здебільшого похідними від неї.

Продуктивністю функціонування в українській епістолярії відзначаються трикомпонентні моделі, наприклад: Добра наша пані!, Моя люба матусю!, Любий мій брате!, Дядино моя дорога! тощо.

Кілька звертань не завжди призначені одному адресатові, а кільком: «Дорога моя сива голубонько мати і сестро моя дорогенька!».

Суттєвою ознакою мовного етикету українського епістолярію аж до середини ХХ ст. є відсутність складених етикетних виразів на початку листа. Лист розпочинається формулою звертання, іноді – вітальним виразом, але ніколи звертання не об’єднується з привітанням,

8

що найчастіше спостерігаємо в листах, наприклад: добрий день, мамо! або народне: Добрий день чи, може, вечір, дорога Олю! Очевидно за українською традицією лист повинен мати лише формулу звертання. Цього цілком достатньо для «встановлення епістолярного зв’язку».

Зауважимо, що звертаючись до адресата навіть без пошанованого Ви, в епістолярії часто пишуть Ти з великої літери, що підкреслює шанобливе ставлення до адресата.

Вибравши найдоречніше для конкретної ситуації звертання, неминуче запитує себе: про що писати далі? Власне зачин листа – це інформація про одержання чи, навпаки, відсутність листа. В епістолярії ХІХ ст. про одержання листа писали одібрав, дістав, ХХ ст. пропонує конструкцію з дієсловом одержати. Сповіщати про одержання листа набагато приємніше, ніж про його відсутність, але завжди треба залишатися ввічливим, тактовним.

На початку листа часто висловлюють вдячність, наприклад: «Дорогий друже Дмитре! Дякую за листи й за цікаву інформацію» [13; 43], просять вибачення: «Знаю, що Ви гніваєтесь за довгу мовчанку, але нема ради. Уявіть собі мою шалену переобтяженість при не дуже-то залізному здоров’ї та й змініть гнів на милість»[21; 42]. Вітають з нагоди свят.

Всі згадані елементи мовного етикету є доречними на початку листа. Відтак бажано відповісти на адресатові прохання, запитання і лише тоді перейти до розповіді про своє життя-буття. Неетичним вважають розпочинати листи з прохань, з розповіді про неприємні новини, із звинувачень, дорікань тощо.

Не менш насичена й «чутлива» щодо виразів мовного етикету завершальна частина листа. Насамперед потрібно заздалегідь підготувати адресата до завершення листового діалогу, скориставшись загальновживаним словом чи виразом, що вказує на кінець розмови, на зразок: Кінчаю; На кінець; Мушу кінчати. Епістолярне прощання вміщує формулу прощання.

Формули прощання – один із заключних акордів епістолярного спілкування. В них найчастіше виявляється вплив часового фактору і територіальної приналежності автора. В листах ХІХ – поч. ХХ ст. переважають формули прощання, основу яких складають слова прощай /- те ,прощавай /- те, бувай /- те, будь /- те, здоровлю /- имо, стискаю (руку), наприклад: Бувайте здорові!, Будьте здорові!, Здоровлю сердечно!, Прощавайте! Прощальна формула може набувати емоційно-експресивного забарвлення завдяки пояснювальним словам і звертанням, наприклад: «Здоровлю Вас, щиро, щиро, щиро!» [13; 543], «Здоровлю Вас якнайщиріше!» [13; 496].

Значно частіше формула прощання функціонує не самостійно, а в поєднанні із виразами побажання, вдячності, запрошення, прохання, запитання, наприклад: «Мій коханий, будь здоров і сердечно поздоров сестру» [13; 74]. У кінці листа – одне з найуживаніших прохань – писати.

Формула прихильності й підпис є своєрідним мірилом характеру взаємин адресата і адресанта. У листах до рідних, друзів – формула прихильності містить присвійний займенник, як-от: «Ваша Леся», «Ваш Сашко», «Сердечно – Ваш Василь». До складу таких формул прихильності можуть входити іменники повага, пошана, любов, наприклад: «Остаюсь з найглибшим поважанням» [13; 613]. Дуже цікаві й емоційно насичені такі формули – підписи в листах різних адресантів до Т. Шевченка, наприклад: «Твій довіку П. Куліш» [16], «Щиро Вас кохаючий Гриць Квітка» [16].

Підпис у листі може бути частиною прихильності чи побажання, подаватись автономно, з нового рядка (найчастіше розташовується в правому нижньому рядку). Після підпису можливі також дописки – post scriptum (P. S.), і навіть подвійний. У дописках найчастіше міститься інформація, про яку забули, пишучи листа, хоч головне призначення дописок – додаткова, менш суттєва інформація. Вважається, що цілком виправданим в дописках будуть слова прохання, вдячності, запитання, зауваження відносно листа тощо. Наприклад: «Чи дістали Ви мій лист на аркуші паперу, що пропав?», «Привіт від Юлі. Вона не задоволена і наказує мені приписати ще слово «сердечний».

За обсягом дописки можуть бути незначні (1-2 речення), а іноді – навіть переважати текст, зокрема, якщо лист створювався протягом кількох днів, що характерно для епістолярію Лесі Українки, Ольги Кобилянської.

9

Поскриптуми, однак, не є обов’язковими структурними компонентами листа, про що свідчить факультативність їх вживання в епістолярії. Після дописок знову ставлять підпис. А відтак залишається скласти папір у конверт і підписати його, аби не блукав він, як лист Ваньки Жукова із відомого оповідання Чехова.

Згідно з сучасними нормами, на конверті спочатку пишуть місце проживання адресата, а потім зазначають його прізвище, ім’я й по-батькові, хоч у світі загальноприйнятий інший порядок розміщення цих реквізитів. Насамперед, вказується прізвище та ім’я адресата. Деякі мовознавці вважають, що перевага, яка надається в українській кореспонденції місцю проживання адресата, є одним із виявів неповаги до особистості. Інші – пояснюють такий порядок написання адреси зручністю користування, що сприяє швидшій доставці кореспонденції.

Свою адресу автор пише внизу на конверті. У приватних листах, як і в ділових, зазначають дату написання листа. Узвичаєним є розміщення дати на початку листа в правому верхньому куті.

Приватні листи пишуть здебільшого від руки. Це додає їм особливої зворушливої теплоти, бо недарма кажуть, що епістолярій «має на собі сліди не лише чорнила й олівця, а й відбиток чиєїсь душі… адже обмін листами – це принаймі розмова двох споріднених осіб».

10

Епістолярій Лесі Українки та Миколи Вороного

як зразок мовленнєвого етикетуукраїнського народу

Епістолярна спадщина Лесі Українки посідає особливе місце в історії вивчення мовленнєвого етикету. Її вирізняє насамперед орієнтація на народне мовлення українців, по-друге, звернення до традицій мовленнєвого етикету інших слов’янських і неслов’янських народів. І, що не менш важливо, неповторна індивідуальна манера листування. Але, без сумніву, глибинне знання етикету рідного народу було для Лесі основним і визначальним у формуванні її власного мовленнєвого етикету. В цьому нас переконують листи. І нам одразу зрозумілішою й виразнішою постане роль Лесі Українки в збереженні душі рідного народу – його мови, в розширенні сфер її функціонування. Лесин епістолярій на цьому тлі видасться унікальною, дивовижно врятованою схованкою скарбів, бо даруватиме нам скарби, які зближують, єднають, відкривають і підкоряють людські серця. Листи Лесі Українки зберегли для наших сучасників велику кількість варіантів етикетних формул, притаманних різним говіркам України, стилістично диференційованих виразів, які є окрасою нашої мови і значною мірою визначають сутність духовності українського народу.

У звертаннях домінують опорні лексеми, які вказують на родинні зв’язки й стосунки з рідними людьми: мамочко, дядьку, дядино, тіточко, родино, товаришу, пане, пані, друже (ці лексеми доповнюються епітетами любий, -а, -ая; милий, -а, -ая; коханий, -а, -ая; дорогий, -а, -ая, які в окремих випадках функціонують і як самостійні звертання); у прощаннях – слова бувай /- те, прощай /- те, прощавай /- те, будь /- те (здорові), добраніч, поклін (поклон), уклін, вклоняюся, кланяюся, кланяйся, кланяйтесь /- ся; у вибаченнях – вибач /- те, вибачай /- те, прости, простіть, не гнівайся, не гнівайтесь, даруйте, не сердьтеся, нехай вибачить, прошу пробачити; вдячність найчастіше виражається словами спасибі, дякую, прийміть подяку, приношу подяку, дяка за... І особливо різноманітний синонімічний ряд формул прохання. Назвемо хоч би кілька опорних лексем і їх варіантів: будь ласкав /-а, будьте ласкаві. Будь ласка, були-сьте ласкаві, з ласки вашої, майте велику ласку, коли Ваша ласка, просьба, просимо / прошу, попрошу, хотіла просить, прошу Вашої ласки, коли хтось ласкав, вчини мені ласку, чи не були би-сьте ласкаві і ін.

Вибір тієї чи іншої формули мовленнєвого етикету залежав від особистих уподобань Лесі Українки, тобто можна говорити про її улюблені вирази, оскільки в різних комунікативних ситуаціях і до різних адресатів вона вживала не раз однакові (чи синонімічні) етикетні формули. Так, у листах до друзів, до людей «одного племені» вона надавала перевагу звертанню «товаришу», наприклад: «Шановний і дорогий мій товаришу!», «Товаришу милий», «Дорогий товаришу!» - до А. Ю. Кримського; «Товаришко люба!», «Дорога моя, люба товаришко!» - до О. Кобилянської; «Моя Лілія, моя люба, дорога сестро і товаришко!», «Папу і все товариство теж міцно цілую!», «Товаришкам привіт!» - до сестри Ольги; «Бажаю тобі сили, енергії і охоти до роботи, так як і сьому товариству. Твоя сестра і товаришка Леся» - до брата Михайла; «Дорогий товаришу!» - до Г. М. Хоткевича тощо. У свою чергу, як свідчать Лесині листи (листів до Лесі з відомих причин майже не збереглось), адресати-друзі називали її також товаришкою (див., наприклад, лист до І. Франка від 14.08.1903р.: «Я ж не вважаю зовсім, що les amis de nos ennemes і тому нічого не

11

маю проти того, щоби Ви, називаючи мене товаришкою, (в щирість Ваших слів я вірю), відносились з прихильністю і довір’ям до П. Труша, бо, дійсно, Вам нема жодної причини відноситись до нього інакше»).

Пояснення такого вибору знаходимо в листі до Н. К. Кибальчич: «Вельмишановна пані товаришко!.. Може, не поремствуєте, що називаю Вас товаришкою, бо се ж загальнолюдський звичай зватися так межи людьми однакової «зброї», а ми ж обидві «воюємо пером». Як відомо, звертання «товариш» здавна вживалося українським народом тоді, коли йшлося про близьких людей, об’єднаних спільними справами. Воно завжди передбачало рівність співрозмовників.

Із прощальних формул Леся Українка найчастіше використовувала бувай /- те здоров /- а; будь /- те здоров /- а, -і, (тоді як найхарактерніше для епістолярію наших сучасників «До побачення!»- дуже рідко).

Особливої ваги надавала вона початковій формулі – звертанню, своєрідному вступному акорду подальшої розмови, який задає певну тональність, відповідний стиль і ритм усього листа. Тому й виважувала Леся щоразу кожне слово, добираючи в мовній скарбниці найбільш доречне в конкретній ситуації листування. Свідчень виваженості кожного варіанта етикетного звертання є немало в її листах.

У листах до сестер і братів Леся користувалась різноманітними жартівливо-гумористичними іменами та прізвиськами, прийнятими в родині Косачів (напр.: «Люба Кна-кна!»- до М. П. Косача; «Люба, мила Гусонько!»- до І. П. Косача; «Любий Пуцю!», «Дорогий мій Олег!»- до О. П. Косача) [1; 60]. Особливою теплотою й ніжністю сповнені Лесині звертання до сестри Ольги, яка була рідною їй «не тільки по крові, але й по духу». Нагадаємо деякі з них: «Милая Лілієнька!»; «Моя білая, моя любая!»; «Лілея моя!»; «Мій Кільчик золотий, і рожевий, і іскристий!»; «Лілічко, серце моє!»; «Лілея моя славная!»; «Люба Лілечко!»; «Люба моя Лілеєнько!»; «Лільчику мій дорогий!»; «Лілейне моє!»; «Моє Лілинятко!» і найчастіше – «Лілея моя Лілейная!».

Неповторність звертань до О. Кобилянської досягається вживанням займенників із демінутивними суфіксами, які надають листам інтимно-гумористичного забарвлення («Мій любий чорненький хтось!»; «Хтосічку мій дорогий та любий!»; «Мій хтосічок, мій дорогий!»; «Мій хтосічку, мій з папороті цвіте…»; «Дорогий хтосічку!»). Своєрідність мовленнєвого етикету в листах до О. Кобилянської створюється й завдяки функціонуванню особливих описових конструкцій, які, виступаючи синонімами звертань, нагадують посвяти: «До когось любого, і дорогого, і славного!»; «Хтось до когось знов озивається!»; «До когось дуже любого!»; «До когось дуже любого, дуже дорогого, що ніколи не сердиться на когось і завжди когось розуміє!».

Порівняймо також прощальні формули («Тим часом моє поважання і привіт!»; «Стискаю твою лапку!»; «Па! Па! Па!»; «Другий раз ще напишу, а тепер будь здорова, гусенятко моє, ой гусь – гусю -гусю!»),формули вдячності («Дозвольте мені... подякувати!»; «(Прийміть щиру подяку за Ваш авторський дарунок, переданий мені через добродія Квітку»; «Згори приношу подяку за поміч у сій важній для мене справі і зістаюсь з правдивим і найглибшим поважанням»; «Хтось дякує комусь за посилку...») прохання («При сій нагоді одважусь потурбувати Вас одним проханням»; «А тепер просьба пріватіссіма: напишіть, з ласки Вашої, що робиться з моєю родиною»; «Прошу Вашої ласки наглянути...»; «Перше всього просьба»; «А тепер хтось когось щось просить»), і вибачення («Бувай здоров, мій брате, мій друже! Не гнівайся, що так рідко пишу, але ж бачиш – раз та гаразд»; «Хтось дорогий нехай вибачить комусь білому його нечемність»). Таким чином маркуються різні соціальні стосунки авторки листів і адресатів. Тобто вирішальним у виборі синонімічних, стилістично різнорідних конструкцій є фактор адресата.

Залишивши нам чимало власних оригінальних етикетних виразів (це стосується в першу чергу звертань і прощальних формул), Леся тим самим збагатила скарбницю мовленнєвого етикету нашого народу, розширила його лексичні й функціональні можливості.

На кінець відзначимо: Леся не раз із смутком зауважувала, що вона «не вміє листів писать», бо їй «бракує» епістолярного таланту, а тому її листами «ніхто не задоволений»,а

12

менше всього сам автор. Гадаємо, що в цих словах звучить насамперед Лесина вимогливість до себе, бо вони далекі від істини. Її листи – то дивовижно глибинна й чиста криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й жертовного. В них віддзеркалюється вся багатогранна палітра її взаємин з людьми, особисте сприйняття Лесею найрізноманітніших подій складного й суперечливого світу, в якому вона жила. Мовленнєвий етикет Лесі Українки є справжньою гармонією знань і моральності. Він розкриває внутрішню незалежність авторки листів, культуру її почуттів і тонке знання мови рідного народу. Лесині листи стверджують неповторність і високість морального духу українців, невмирущість їх мовленнєвого етикету, який виплекав геній народу впродовж віків. А тому відродження нашої національної духовності не можна уявити ні без осягнення мовного материка Лесиної поезії, ні без відкриття її, на жаль, і досі не пізнаної драматургії, ні без вдумливого прочитання епістолярію.

Також хотілося б звернути увагу на листи Миколи Вороного до Михайла Коцюбинського. Листування цих двох письменників розпочалося наприкінці 1895 на початку 1896р. і тривало протягом 8 років (майже до 1903р.). виділимо лише такі з них:

Львів, 6 березня 1896р.

«Любий земляченьку!Не годен і висловити, яку величезну втіху та радість приніс

мені Ваш дорогий лист!..Дякую дуже Вам за щирість та відчутливість! Дуже радий

листуватися з Вами і по змозі від часу до часу подавати Вам звістки про тутешні об’яви суспільно-політичного життя, певний, що і Ви не зречетесь сповіщати мене про всілякі новини громадського життя на Україні.

«Житє і слово» мусило впасти, бо мало дефіцити, а існувати надалі без сталої, серйозної запомоги показалося річчю цілком неможливою.

Франко проте має надію на рік, коли почується на силах, то знов розпочати се видання. До речі, вчора був у нього і він просив переказати Вам від нього низенький уклін.Щироприхильний до Вас Микола»

13 серпня 1901р. Катеринодар,Чорноморщина

«Любий та дорогий, Михайле Михайловичу!Обертаюсь от се до Вас з уклінним проханням, як то кажуть

«шапочку знявши».ми задумали тут, в Катеринодарі, скласти альманах. Найбільшу увагу маємо звернути на естетичний бік видання і, усуваючи на бік моралізаторські і, взагалі, тенденційні заміри, обрали собі провідною зорею єдине – чисту штуку! Художня виробленість форми і хоч трошки оригінальний зміст – се наші головні жадання. Бажалося б уникати творів грубо-реалістичного напрямку (хіба-що з художнім психологічним поглибленням), а натомість були б раді творам з легким філософічним повоєм (пантаестетичним, метафізичним). В самій прозі бажалося б лірики більше <...>

13

Вашій добрій пам’яті Микола Вороний»

25 січня 1902р. Катеринодрянь

«Тричі цілую Вас, пане Михайле, за Вашу розкішну акварелю!!!

Від неї так і віє чарами любого мені моря! Вся вона прямо насичена солоним духом морського повітря! Ми з Сивим читали, упивались і, правду сказати, завидували Вашому таланту, - одному талан, одному два, а одному й дуля з маком!.. Обидно.

Ми з Сивим заплиснявили в чорноморських болотах та мочарах, виснажились духом і не в стані нічого писати, опріч бюрових паперів.

Тільки й радіємо й одпочиваємо, коли трапиться щось чуже, гарне прочитати. Прочитали ми й «Дорогою ціною», тішились, як діти, а під кінець засумували – жалко стало Соломії... Вражіння колосальне <…>!

Бувайте здоровенькі. Міцно пригортаю Вас. Весь Ваш Микола Вороний»

Проаналізувавши ці листи, бачимо, що чим більше часу письменники знайомі, тим краще вони пізнають одне одного, тим міцнішою стає їхня творча співдружність, звертання та прощання з кожним разом стають більш поширенішими, повнішими. Якщо на початку Микола Вороний використовував у своїх листах таке звертання, як «любий земляченьку», то пізніше – «любий та дорогий Михайле Михайловичу», а з часом – «тричі цілую Вас, дорогий пане Михайле, за Вашу розкішну акварелю». На початку знайомства Миколи Вороного і Михайла Коцюбинського ми спостерігаємо у їхніх листах більш прості прощання (напр.:«Щироприхильний до Вас Микола»), пізніше – трохи поширеніші (напр.:«Вашій добрій пам’яті Микола Вороний»), а ще пізніше – досить поширені, повні прощання (напр.:«Бувайте здоровенькі. Міцно пригортаю Вас. Весь Ваш Микола Вороний»).

Сьогодні у фондах Чернігівського літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського зберігається 16 листів відомого поета, перекладача, театрознавця Миколи Кіндратовича Вороного до Михайла Михайловича Коцюбинського.

14

Висновок Епістолярна література – один із найдавніших видів літературної продукції. Про

епістолярну спадщину написано дуже багато, опубліковано й досліджено багатьох і багатьох окремих авторів від античності й до наших днів – філософів, письменників і митців, науковців. Загально визначено, що сьогодні епістолярна культура занепадає, лист (принаймні в його класичній – побутовій – формі) втрачає значення провідного засобу комунікації. Очевидними причинами є: глобальна технізація – телефон, комп’ютер, Інтернет, потреба якнайшвидшої реакції у відповідь. Шалений темп життя, загрозлива аритмія – на цьому тлі такий неквапливий «старомодний» спосіб спілкування, що передбачає безпосередній контакт з папером, залежить від настрою, не розраховує на моментальну реакцію у відповідь, а натомість знає насолоду її очікування й передчуття, - відступає мимоволі на задній план, на периферію інтелектуального побуту сьогоднішньої людини.

Тим цікавіше й повчальніше пізнання й осмислення епістолярної спадщини. Останнім часом інтерес до неї помітно зріс і це не дивно, а пояснюється потребою й прагненням повніше й живіше осмислити наше минуле, наблизити до нас, а то й сприйняти його уроки.

Досліджуючи тему нашої наукової роботи, ми дійшли висновків, що, незважаючи на різні новітні засоби спілкування, передачі своїх думок, листи і до сьогодні залишаються актуальними і цікавими, бо це- «зафіксоване й нетлінне» [14].

Яскравим прикладом цього є проаналізовані нами листи Лесі Українки та Миколи Вороного. Їхнє листування показує нам, що тільки такий спосіб спілкування є найбільш насиченим духовно теплом. Про це говорять такі елементи пошанованого звертання і прощання, якими користуються відомі люди:«Шановний і дорогий мій товаришу!»; «товаришу милий!»; «Дорога моя, люба товаришко!»; «Любий земляченьку!»; «Бувайте здорові!»; «Прощайте!»; «Тим часом моє поважання і привіт!»; «Щироприхильний до Вас Микола!»; «Вашій добрій пам’яті Микола Вороний!».

З усього цього ми можемо зробити висновок, що листи – не «старомодний» спосіб спілкування! Вони відіграють важливу роль у нашому житті, допомагаючи передати наші думки, почуття на папері для інших людей, які живуть далеко від нас (а, можливо, - зовсім

15

близько). Отже, листи – це наша цінність! Саме тому нашу епістолярну культуру потрібно розвивати, не даючи їй занепасти, зникнути назавжди!!!

Бібліографія

1. Аркушин Г. Л. Леся Українка і діти (за листами письменниці) // Леся Українка. Особистість. Творчість. Доля. – Луцьк, 1991. – с. 60-61.

2. Бабійчук М. В. // Українська література в загальноосвітній школі; К., 2004; №1; с. 45-46.3. Багряний В.І. // Березіль; 1993; №7-8.4. Богдан С. (Формули етикету в українському епістолярії) // Урок української; 2003;

№1; с. 30-34.5. Боровик К. Гіркі причастя Веретенченка. Епістолярій // Березіль; 2003; №3-4; с. 181-190.6. Горілов. Мовлення і етикет: книга навчає мистецтву спілкування. №5; с. 60-64.7. Гладкий В. Епістолярне наслідування і новели Стефаника. – Львів, 1967.8. Дивослово. – 2, 1994.9. Дивослово. – 1, 1998.

10. Дивослово. – 3, 1998.11. Дрозд В. ми зустрілися на сонці очима: давні листи з сучасними коментарями //

Кур’єр Кривобасу. – 1999.12. Каталізатори взаємин // Слово. – 1991. - №12.13. Кобилянська О. Слова зворушеного серця: Щоденник. Автобіографія. Листи. Статті

та спогади. – К.: Дніпро, 1982.14. Коцюбинська М. «Зафіксоване і нетлінне». Роздуми про епістолярну творчість. – К.,

2001.15. Кузьменко В.Г. Письменницький епістолярій в українській літературі процесі ХХ ст.

К.: Інститут літератури України, 1998.16. Ляхова Ж. За рядками листів Т. Шевченка: К.: Дніпро, 1982.17. Петриченко. Лист письменників на учнівській парті. Використання епістолярної

спадщини // Диво слово; К., 2004; №4.

16

18. Плющ Н.П. Формули ввічливості в системі українського мовного етикету // Українська мова і сучасність, - Київ. НМКВО. – 1991. – с. 90-98.

19. Савчин В. З епістолярної спадщини М. Лукаша і Г. Кочура // Диво слово, 2003; №3, с. 11-14.

20. Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів, 1991.21. Стефаник. Листи до рідних. – Львів: Видавнича стрілка «Просвіта»; 1997.22. Українська мова і література в школі. – 11-12, 1992.23. Українська мова і література в школі. – 2, 1993.24. Форманівська Н.І. Використання мовного етикету. – К., 1990.25. Франко І. Твори в 20 – ти томах. Т. 20. Вибрані листи; К.: Держлітвидав; 1989.26. Шудря М. «Хоч я й не порок(?пророк?)» // Неопалима купина. – 1993; №2, с. 13.

Додатки

Додаток 1

Львів, 22 червня 1896р.

Любий земляченьку!Дуже втішив мене Ваш лист, - прочитав я його, як меду напився! І від Франка і від себе

дякую Вам за щиру охоту писати до «Житє і слово» ...Сьогодні вийшла в світ книжечка «Лис Микита» Івана Франка. Сюжет взяв автор безпосередньо з старо-німецьких народних легенд, додав багацько свого і прибрав в таку чудову віршовану форму, що пальці обсмокчеш!

Вона має і політичну закраску, а читається майже з однаковим інтересом, як дорослими людьми, так і малими дітьми. Що це за чудова людина, Франко! Просто геніальна, а до того ж високочесна, встійна, міцна <…>

Увесь Ваш Микола Вороний

Львів, 25 червня 1896р.

Даруйте, любий земляченьку, що, не маючи часу, пишу Вам на сім клаптику. Засилаю Вам обіцяну фотографію і нетерпляче чекаю від Вас того ж самого. Щоб ліпше могли собі уявити, як я виглядаю, даю коротенькі пояснення: маю 25 літ, очі темно-сірі, волосся русяве, обличчя чисте, надзвичайних прикмет не маю.

От, точнісінько, як в кожнім паспорті виписано! Досить, мабуть?! Не загайтесь прислати і свою карточку. Ходіть здоровенькі і не забувайте мене, завальку галицького, а Вам прихильного серцем Миколу Вороного.

17

P. S. Жіночці Вашій ласкавій чолом даю.Фотографувався перед від’їздом до театру.

28 жовтня 1901р.Катеринодар

Даруйте, дорогий та любий, Михайло Михайловичу, мені сю зашарілу відповідь. Ви колись самі – бодай не верталось – були тяжко слабі і, певно, гаразд знаєте, що людина в такім стані не завжди може зробити те, що вона хоче. В такім тяжкім становищі (навіть і тепер) опинився і я, і як не борсаюсь, проте не годен з нього викараскатись. Люта кавказька пропасниця, а з нею сусідні хвороби – биття серця, біль в горлі <…> от та злодіяцька компанія, що вдерлась нагло в мій організм і справляє там свій несвіцький бенкет <…> Згадується мені той різдвяний вечір в Чернігові, коли я був у Вас – гарний, погожий зимовий вечір. Все, все пригадую так ясно, ніби знов на очі бачу і Вас з лагідною усмішкою, і Вашу жіночку, і маму, і, здається, Вашу чи жінчину сестру і всю обстановку. І так мені хотілося б знов туди <…>

До Ваших писань у мене спеціальна «mania», я люблю їх за легкість стилю, прозорість колориту, гарну мову – за їх поетичність.

З Вашого листа я добачив якусь непевність чи сумнів щодо напрямку мого альманаха. Такого символізма, як я признаю, дуже багато у Гете, Гейне. З сучасних я признаю символістів – Метерлінка, Гауптмана, Ібсена, Едгара По, Тетмайєра, Чехова, Горького (але з іншого боку) і їм подібних <…> Я признаю за ними рацію биту, але не кожному з них готов наслідувати. Тенденційності в поетичній творчості не признаю (се вже буде фабрикація), а ідейність (те ж саме і зміст) мусить бути, бо се ж душа твору.

Формою в поезії надзвичайно дорожу, бо одне діло псалом співати, друге діло – на волів гукати.

Реалізм вважаю складовою частиною штуки, а не її цілостно. Грубого реалізму в поезії цілком не визнаю (терпіти не можу «Тюремних сонетів» Франка, але закохуюсь в його «Зів’ялім листі»). Всіх цих поглядів хотів би додержувати і в альманаху. Він буде складатися з двох частин: I фантастична, II реалістична, але обидві мусять бути тонко естетичні. Міцно стискаю Вашу руку.

Увесь Ваш Микола Вороний.P. S. от боюсь лише цензури!

24 / ІХ – 1903р., Одеса.

Дорогий пане Михайле!Докінчуючи свою обіцянку, посилаю Вам жмуточок пожовклого листя з лісковицьких

осокорів, а, власне, три ліричні поезійки під спільним заголовком «Осокори».Хотілось виявити в них деякі нюанси почувань, навіяних осіннім гомоном сих

симпатичних дерев, або ліпше сказати, зробити символізацію своїх осінніх вражінь.Не знаю, чи досяг я сього бодай в малій часті – про се вже Вам судити. Сам я жодних

претензій на артизм сих поезій не маю, але люде, що чули і читали їх, кажуть, що вони музикально і тонко написані.

Боюсь, щоб не порвались, коли вже дуже тонко!2-у і 3-ю поезійки я написав тут на основі згадок, а 1-у ще в Чернігові на від’їзді…Пишіть швидше чи годяться вони Вам <…>Цілую Вас сердечно Ваш Микола Вороний.

P. S. Вірі Устимівні я і жінка вклоняємось. Жінка шле Вам своє вітання. Жив би я тим часом на Лісковиці.

18

Додаток 2

27 лютого 1883р., Київ

Милая бабушка! Простіть мене, що я до Вас не писала, все ніяк не зберусь <…> У мене іще і досі болить рука ліва, так що нічого не можна робить: ні шить, ні грать, ні держать нічого, тим я так погано пишу. Я перше була дуже слаба, а тепер уже нічого собі, хоть я ніколи не буваю зовсім здорова, бо завше рука болить <…> На празники я нікуди не ходила, бо іще слаба, а тепер позавчора ранком справляли Шевченкові роковини, то я ходила, Миша і Ліля, і ми там читали стихи. Давніше я ходила на два концерти; на перший ходили: я, мама і Миша, а на другий тільки я і мама.

Бувайте здорові. Ваша Леся.

Березень, 1891р., Відень

Любий Михайлику!Спасибі тобі за такий милий лист, ти таки, я бачу, статкуєш. Ти кажеш, ніби від мого

листа вільнішим духом повіяло, - може! Дай-то Боже! Але якщо правда, що тут, у сій стороні, я почуваю себе якось вільніше, то знов же ніколи і нігде я не почувала так доткливо, як тяжко носити кайдани, і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут у вільнішому краю. Мені не раз видається (ти знаєш, як розвита у мене «образна» думка – отже, не здивуєш), мені видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать ті сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у сих людей, тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то, певне, мене ще гостріше дійматиме і страчу я останній спокій, який там у мене ще був; та дарма. Я о тім не журюся! Не про спокій треба нам тепер дбати <…>

Бувай здоров, мій брате, мій друже! Не гнівайся, що так рідко пишу, але ж бачиш – раз та гаразд.

21 грудня 1891р., Колодяжне

<…> Може, трудно буде Вам повірити, коли скажу, що добре пам’ятаю Вас, і дядину, і Ліду, дарма що я мала всього шість літ, коли Вас бачила, - я маю надзвичайну пам’ять на обличчя та місцевості, які бачила в дитячих літах. До того ж я не вмію думати без образів, і коли думаю про кого, то мушу з’явити собі того у всій його обстанові, от як тепер бачу Вас <…>

20 грудня 1911 р., Хоні

<…> Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотньою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечемним вона мені мріяла, як ми там ночували – пам’ятаєш?

19

– у дядька Лева Скумлинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» - я й сама не збагну чому. Зачарував мене цей образ на весь вік <…>

Бувай, матусю. Твоя Леся.

20