Bilyj Grunyk: U poloni noczi (2011)

Бiлий груник. У полонi ночi...

Борис Явір Іскра Христина Качмарик

КазкиБілогоГруника

2010Тернопіль


Явір Іскра Б., Качмарик Х.

Казки Білого ґруника. - Тернопіль, Borys Javir Press,

2010. - 32 с.

Книга з моторошними та не дуже оповідками про

мандрівників, про свята у горах, про давні та сучасні

звичаї... Кожна історія — наче перлинка, народжена у

співпраці та натхненні... Кожна історія несе певний

духовно-філософський зміст...

Прочитайте і подумайте — а чого боїтеся Ви?

© Борис Явір Іскра, казки© Христина Качмарик, казки© Борис Явір Іскра, художнє оформлення

1


Білий ґруникУ полоні ночі...

Пролог або Казка перша

Десь далеко в горах на високій полонині, де людська нога не ступає, була невеличка хатинка... Вона віддавна пустіла... Навколо лиш чагарі росли... Іноді вечорами чорне птаство збиралося над хатинкою...

І якось в ту пустку зайшов змучений мандрівник... Він ішов майже два дні, мало їв, а ще й складна погода, - втомився, сили його покидали... Відчинив двері, зайшов... Наче нікого... Гукнув... Ніхто не відізвався... Тільки горищем миші бігали і ворони зі стріхи позлітали... Невдовзі знайшов дрова, розпалив ватру... Повечеряв... Звечоріло...

Більше того мандрівника ніхто не бачив...

© Борис Явір Іскра

А яку моторошну історію знаєш Ти?

2


* * *

Казка НоворічнаІсторія ся сталася десь в кінці двадцятих чи

тридцятих років минулого століття. Тоді пластуни часто їздили в Ґорґани на оселю на Соколі, а також мандрували околицями. Були такі завзяті мандрівники, які ходили в гори навіть взимку...

Якось зібралася дружня компанія і перед Новим роком вирішили поїхати подалі від засніжених міст у ліси, на кичери. Узяли однострої, стяг, добралися потягом до Ворохти, а звідти — в гори... Чи довго йшли, чи не довго, але пополудні знайшли хатчину. Старенька, купа шпарин, але заночувати можна було. Наче нічия, і наче покинута хтозна коли... Дивно так...

Як то вже вечоріло, то метнулися в ліс, назбирали дрів, розпалили ватру. А при ватрі і зігрілися. По хатчині порозкладали свічки — зробилося дуже гарне освітлення. Кілька пісень, а тут і куранти б'ють опівніч... Новий рік...

Вітання, побажання... Раптом хтось і каже:

- Скавти від індіянців перейняли традицію називати свої гуртки звіриними іменами, наче ті звірі - то наші тотеми... От я з гуртка Чорні ворони, бо кожен з нас уявив себе чорним вороном — магічним і загадковим птахом, як то вважали в Середні віки... А ви з яких гуртків, ким ви себе уявляєте?

- Та от ми назвалися Рисями, - мовила кучерява дівчинка із веснянками на щоках, - бо ми всі такі трішки навіть руденькі, наче рисі...

- А мене друзі звуть Медвідь, - грубим голосом сказав моцний хлопчина, - то і стало моїм псевдом.

- А Оленка мабуть була б лисичкою! -

3


посміхнулася чорнява дівчинка із блискучими очима.

Оленка, вогненно-руденька дівчина, зніяковіло посміхнулася:

- Але ж я не хитра і збитків не роблю...

- Може ти збитків і не робиш, але ще й яка хитра!.. - чи не гуртом мовили друзі.

Дівчина налилася рум'янцем на щоках.

- А я б хотів бути сірим вовком — вільним, наче вітер, - сказав серйозний хлопець, який сидів за колом. У його погляді було щось справді таке дике, лісове.

- А Іван мабуть був би оленем, - сказав хтось з дівчат.

- Чому? - здивувався сам Іван.

- Та бо ти швидкий і спритний, як той олень!..

І може б друзі і до ранку так сиділи, аж тут вони почули якусь музику, яка долинала далеко з лісу. Усі були дуже подивовані, адже нікого, крім них, не було видко, і не було чути, аби йшли в гори... Вони повибігали на двір і подалися на звук... Але всі чули різні мелодії і з різних напрямків... Мандрівники були настільки зачаровані музикою, що не помітили, як кожен з них опинився один в лісі... Наче на мить їх охопив страх, вони блукали темними хащами, глибокими снігами... Але музика лунала... То мов в лісі, то мов у самих головах... І далі, й далі бігли, поки не побачили вогника на галявині... Музика припинилася...

Коло ватри сидів лісовий дух і на колінах тримав цимбали:

- Танцюйте мої лісові друзі!..

4


Заграли цимбали і чарівна музика наче сама кликала в танок...

Хатчина у горах самотня стоялаЙ гості непрохані туди завітали...При ватрі горичій у чорній пітьміКожен з них долю вибрав собі...

За кілька днів старий мисливець, проходячи коло хатчини, помітив в ній покинуті засніжені речі та багато слідів звірів довкола — сліди рися, вовка, лисиці, ведмедя, оленя... І лиш чорний ворон сидів на стріху та жалібно крякав...


© Христина Качмарик

А яким звіром хотів би бути Ти?..

* * *

Казка святковаСе сталося в новорічну пору. Легенький морозець

щипав зо носик, блистів сніжок. невеличкий іній вкривав деревця, додаючи сріблястого "листя". Здається, ніщо не провіщало біди...

Молода пара вибралася у гори. Дружина дуже хотіла побачити край, де зростав її коханий. Ось і вакації* в університеті. Потяг, зупинка десь за Ворохтою. Зимові гори зачаровують з першого погляду: кривульки замерзлої річки, білі верхи, вбрані в шати ялинки.

Сільською дорогою молодята добралися до хатчини під лісом. З вигляду вона була досить стара, але в середині - затишна і доглянута. Їх зустріла мама Івана. Вона ласкаво привітала пару, запросила до хати. Після невеликого відпочинку Іван колов дрова. А Оксана у спальні розглядала сімейні знимки.

5


На них був маленький Іванко з мамою, мама з татом. Посміхнені обличчя, сімейна ідилія.

- А чому Іван переїхав до бабці у Львів ще в дитинстві? - запитала невістка свекруху, коли прийшла на кухню.

- Так було краще... - дивним тоном відповіла та...

Вечеря... Розповідь про "городське" життя, про вагітність Оксани, про плани на майбутнє... Іванові раптом стало зле. Мама відразу звідкись дістала невеличку мітелку із зілля, почала сина обмахувати й щось пришіптувати. Чи від того, чи не від того, але йому стало краще...

Наступного ранку молодята пішли в ліс до "дідового джерела". Якого і чиєго діда се джерело - навіть Іван не знав. А воно було у зворі*, навколо схил обступив його наче підковою. Витоку не було. Взимку не замерзало. Попробували - вода просто смачнюща.

- Місцеві люди кажуть, - почав розповідати Іван, - що як в ніч на Косичиного Івана* заскочити в це джерело хоч і старим дідом, то вискочиш звідти леґіньом*...

- А то правда?

- Та... Ніхто не перевіряв... І... Невже ти віриш в такі казки?

- Як би там не було, але історія гарна... А, до речі, що робила твоя мама вчора ввечері з тим віником?

- Ну... - Іван зніяковів. - Моя мама тут типу ворожка, знахарка. Місцеві люди, хоч наче і християни, але так вірять в мавок, щезників і всяких лісних духів, різні прокляття, наче то все справді є... Тут все і досі настільки просякнуто язичництвом... Те ж саме і мамине знахарство з її пришіптуванням та замовляннями...

6


- Але ж воно тобі помогло...

- Не знаю... Нема прямих доказів...

- Я ж на свої очі бачила...

- Ну ладно... Не хочу про це говорити...

До самої хатчини йшли мовчки. А майже перед порогом Іванові знову стало зле. Мов страшні корчі стягали його тіло. На крики Оксани прибігла свекруха, схилилася над сином з тою мітелкою і знов щось нашіптувала. Корчі наче відпустили Івана. Мама й дружина віднесли його на ліжко. А через деякий час у кімнаті почало творитися щось дивне - потріскали шибки на вікнах, деякі предмети почали ширяти в повітрі. Мама почала кропити усе посвяченою водою, але не помагало. Оксана знепритомніла. З Івана наче невидима сила витягувала життя...

На ранок усе втихло. Оксана прокинулася і застала заплакану згорьовану свекруху над висохлим наче мумія сином...

- Ся вся історія почалася дуже і дуже давно, - почала розповідати мама, - в Івана якийсь прапрадід був священиком. Його призначили в се село, адже тут люди неохоче брали участь в церковному житі, а він себе зарекомендував як ревний проповідник. Приїхавши сюди і наслухавшись місцевих оповідок, вирішив, що виною в усьому лісні духи: мавки, чугайстри та інше. Він наказав принести до церкви усе срібне начиння і з ковальом переплавили його на кулі. Їх посвятив, зібрав мисливців і відправив в ліс. Якраз в ніч на Косичиного Івана, коли всі лісні духи святкують. Ніхто вже не знає, скільки мавок, чугайстрів, вовкулак було перебито, але старі люди переповідали, шо було вбито сина лісовика. Мало мисливців вернулися живими, а хто вернувся, то всі були божевільні і сиві. Але принесли тіло лісного сина

7


в церкву на відправу. І священик почав правити. Він хотів відсвяткувати перемогу над старими звичаями. Але посеред служби небо розкрилося і блискавка вдарила в хрест на головній бані. Хрест сплавився, баня загорілася, провалилася і палаючі уламки накрили священика та тіло лісного сина й спалили до тла.

А потім з лісу вернувся остатний мисливець. Він був при собі, але фест перестрашений. І казав, шо лісний дух залишив йому життя та розум, коби той міг передати слова лісного:

“Колись люди з природою та духами жили в злагоді та навіть співпраці. Але коли почали вирубувати надмір лісу, вбивати надмір дичини, пішли війною проти лісних духів, то і ліс дав відповідь... І від того дня страшне прокляття буде переслідувати рід священика - буде народжуватися лиш один хлопець на покоління. І після народження сина батько буде йти до лісного... Прокляття таке сильне, шо

8


знайде де б не був. А жінка того чоловіка після його смерті не знайде більш ніде притулку, лиш тільки тут...”

- Я хотіла виїхати, - зітхнула свекруха, - але в свому селі застала лиш згарище замість домівки - вернулася сюди. Отак і жию, стелячи мости між світом людей і світом духів - знахарством займаюся, пришіптую, замовляю... Не з тим ворогом боровся священик... Не з казками треба боротися, а з вадами всередині кожної людини...

*вакації - канікули

* звір - крутий гірський схил, порослий лісом

*Косичиний Іван - Купало, літнє сонцестояння

*леґінь - молодий хлопець


А ти певен, що завжди правильно вибираєш з ким дружити, з ким ворогувати?

* * *

Казка на щоденьКолись давно в одному із міст нашого краю жила

маленька дівчинка. Її серце було повне любові, а розум — повен мрій. Щовечора мама розказувала казки — про князів і князівен, про чарівників і чарівниць, про заховані багатства і про неймовірні країни за тридев'ять земель.

Дівчинка росла... Якогось дня їй дали зрозуміти, що казки — то лише вигадки і не більше. Дівчинка не хотіла в це вірити, але... Її батьки потерпіли від чергової вигадки світових махінаторів — економічної кризи, яка охопила країну, а тих чарівних захованих багатств і годі було шукати... Через деякий час її можливий принц виявився зовсім не принцом —

9


зламав чи не всі сказані слова та ще й пішов на вечірку із її подругою... Вона звернулася до зірок — отих казкових здійснювачок людських мрій, але ті тільки холодним поглядом дивилися на неї з недосяжно високого неба... Залишилася лиш примарна ідея пошукати давніх чарівників і чарівниць, які наче жили за тридев'ять земель...

Одного разу, аби розвіятися від тих всі негараздів, дівчинка погодилася поїхати у гори на екскурсію зі школи. Навушники у вуха — і видимість, що “все гаразд” зроблено. Але ж то на душі, наче коти деруть...

Зупинилися на базі за селом. Відразу починався ліс... Дівчинка сиділа у кімнаті. Вона останнім часом була замкнута в собі і намагалася відгороджуватися від тих людей, речей, подій, які її турбували — це ж так просто щось/когось викреслити із життя, а не вирішити проблему... І якось після того, як вийшов ясний-ясний місяць і зорі палали, як більше ніде у світі, дівчинка почула, що наче її хтось кличе. Голос долинав з двору. Вона без особливого бажання вийшла з кімнати, пішла надвір. Її однокласники наче десь палили ватру чи навіть із шашликами... Може, то вони її раптом покликали?.. Голос йшов наче з лісу і час від часу наче віддалявся... Дівчинка, яка спочатку мовчала, раптом відкликнулася:

- Та вже йду!..

І раптом її наче якась сила взяла у свою владу і понесла... Лісами, зворами, на далекі полонини... А там побачила дівчат, які водили танки у кругу... І жодна з них не торкалася землі, але трава була витолочена...

І враз у її голові постали казки... Казки про чарівний край, про мавок і чугайстерів...

10


Коло розімкнулося, її взяли за руки і одна з дівчат-мавок сказала:

- Тепер ти в нашому колі... Ти могла побудувати свій казковий світ там, у власному житті, але ти не змогла його захистити... Але в тебе залишилася ще остання казка — казка про чарівний край за тридев'ять земель, де ти матимеш спокій...

Її однокласники довго гукали дівчинку... Рятувальники недалеко в лісі знайшли загублені навушники... А місцеві і до сеї пори розповідають про сумну мавку, яка зустрічає заблукалих у лісі і заводить їх на нікому невідомі, але надзвичайні полонини — за тридев'ять земель, де ще живе казка...



А ти готовий захистити свою казку?

11


* * *

Казка третя або Вороняче окоУ Карпатах в далеких селах ходить розповідь про

вічного мандрівника, який шукає вороняче око.

Жив колись молодий леґінь і полюбилася йому дівчина із сусіднього села, яке було розташоване через хребет і дорогами треба було йти коло шість годин часу, але хлопець був добрим мисливцем, знав звіриний плай і за три години міг добратися. Отак під вечір він вибирався з хати, йшов до свої любки і повертався аж рано чи до обіду. Деколи і звірину приносив додому чи в подарунок коханій. От і до весілля йде — на третій рік засватав леґінь тоту фраїрку...

Але якось під осінь його любка захворіла. Тєжка горичка її вхопила і не відпускала. Вже і наречений та її батьки і лікарів приводили, та знахарів, але нічого не помагає. Третій тиждень сохне молода дівчина наче на очах. А той леґінь часто ходив горами, знав довколишні села, як своє, то і випитав в третім селі за третім ґруником старого мольфара. Привів 'к любці. Старий щось нашіптував, то піднімав руки, то опускав, тряс нами. І так цілу ніч. А над ранок, як треті когути відспівали, дівчині стало легше, вже й горичка пустила, але далі була непритомна — наче щось страшне їй снилося. Посидів коло її ліжка змучений мольфар і каже:

- Страшна хвороба у сеї дівчини. Я не годен ї вилікувати, а лиш одна мольфарка. І то, як ше жиє. Коли я ше був им молодим, то мій дідо-мольфар переповідав, що на далекі давно покинуті і забуті людьми полонині десь за Чорнов горов жиє стара мольфарка, яка така сильна, шо до неї навіть духи лісові ходєт за поміччьов...

12


Молодий леґінь довго випитував слова мольфарового діда, довго випитував дорогу. І як когути сонце закликали, то рушив...

Чи довго йшов, чи ні, але далеко за Чорною горою вийшов на якусь полонину. Тут і стара стежка пропала, і туман густий... Навколо тільки заросляк і навіть звірини не чути... Та ще й темніє... Аж раптом хатка. Така маленька і дуже розвалена. Таке враження, що там століттями нікого не було... Став леґінь перед дверима і присів, аби відпочити. Враз виходить старенька бабуся і каже:

- Я чекала на тебе... Не каждий день тут люди ходєт. Заходи леґінику...

Всередині було темнувато. Купа всякого зілля. Оберемки та мітелки по всій хаті. Леґінь довго на тото дивився...

- Сідай...

Леґінь сів на лавицю.

- Я знаю, в які проблемі ти до ня прийшов єс. Я знаю, шо з твойов любасков...

Бабця закрила очі, наче виділа щось там, в іншому вимірі...

- Коли вна збирала гриби, то зайшла в заговорений звір і випила води із проклєтого джерела. То дуже давне проклітє, го не легко знєти...

- Але мож?..

- Мож... Но то тєжко... Не знаю, чи ти готов до сего...

- Заради неї я всьо зроблю...

- Тогди слухай ня... Колись на світі жив єден молодий мольфар. І сє любив він із файнов дівчинов, єка мала світлі власи і темні очі... Черні, єк нічка... Но

13


того мольфара си вподобала єнша, та ше й чаклунка... І наложила тота чаклунка проклітє на джерело коло плаю на полонину, єким ходила го любаска. Єкось тота дівчина йшла, випила води, захворіла і померла... Із страшної розпуки тот мольфар наклав проклітє на тоту злу чаклунку і вона враз згинула, і сє розсипала на попіл. З того попелу постали тисєчі ворон, які сє розлетіли по світу. Чула, шо кажда третя ворона на світі носит чєстинку ока тої мольфарки. І єк всі чєстинки зібрати докупи (а то три тисєчі чєстинок на кажде око), то меш мати її очі. І лиш маючи тоті злі очі, змож знайти книгу прокльонів і вичитати відворот на давне проклітє...

Пішов леґінь світами. Заглядає в очі воронам, збирає докупи частинки злих очей чаклунки. Кажуть, вже давно померла та дівчина, вже давно й дороги позаростали до тої мольфарки, вже й зістарівся той хлопець, але й досі спокою не має, поки не знайде всі до останньої частинки злих очей... А то три тисячі на кожне око та ще й з кожної третьої ворони...


А ти певен, що знайдеш, що шукаєш?

14


* * *

Казка мандрівниківВ “карпатському експресі”* ще донедавна

розказували таку історію:

Якось групка мандрівників поїхали в Карпати на Новий рік. Сіли на потяг, доїхали, як більшість, до Ворохти. Трішки походили центром, взнали, де можна буде заночувати і відмитися після походу в гори, та й відправилися в мандри. Дорога була нескладною, але мандрівники йшли довго, адже дівчата хотіли відпочивати. Часом ставали на перекус. Йти ставало важче, бо підйом ставав все крутішим. Ще за дня знайшли колибу. Після невеликого відпочинку двоє з хлопців пішли шукати джерело, інші та хтось з дівчат — збирати дрова, адже у хатчині не було.

Коли вже запалахкотіла ватра у старій буржуйці, то усі нарешті всілися на дерев'яних лавицях-ліжках. Теплий чай, повільна підготовка до майбутнього святкування. Раптом у вікно хтось починає стукати. Глянули — дівчинка. Хлопці відкрили двері, а вона така захекана, розпашіла, наче від звіра страшного втікала, та й каже:

- Допоможіть, будь-ласочка. Там... там мій брат... - і показує рукою в сторону лісу.

- Що з ним? - схвильовано запитала одна з туристок.

- Ми йшли лісом з Завоєлі, він сє послизнув, поїхав в яругу, в зарослєк, там ногу зламав... - очі дівчинки наливалися слізьми.

Одна з туристок підійшла до малої:

- Не хвилюйся, зараз хтось з хлопців піде з тобою, ми тобі допоможемо.

- Дякую... - крізь сльози.15


Двоє мандрівників накинули на себе куртки, взяли ліхтарики, бо вже темніло, і пішли з дівчинкою. Йдуть лісом, йдуть...

- А ти пам'ятаєш дорогу?..

- Тааак...

- А далеко ще?..

- Ще наче трішки...

І так майже щоп'ять хвилин...

Доходять до якогось звору*. Стемніло вже добряче...

Дівчинка показала кудись вниз, куди наче звалився її брат. Погукали — нічого не чути. Почали спускатися до заросляку. Зак'им хлопці пройшли в пошуках метрів так на двадцять-тридцять, то дівчинки не стало чути. Оглянулися — нема. Почали гукати — нічого. Кинулися на пошуки...

16


Сидять туристки з другом і чекають своїх. Вже і ніч, Новий рік, але їм не до святкування, бо друзів нема. Пробували дзвонити на телефони — не відповідають. Тривожно так...

Недоспана ніч. Але під ранок таки заснули — психічно виснажені. Як хтось стукає у двері. Стрепенулися, метнулися до них, а там якийсь чоловік:

- Слава богу!

- Слава навіки... - розгублено мовили туристи.

- На Новий рік приїхали'сте?

- Та...

- Ну, свєткуйте, гостіт сє, но вважєйте, в сторону Завоєлі не ходіт відси...

- А то куди?

- Туди... - махнув рукою в ту сторону, куди дівчинка повела хлопців.

- А чому?.. - стривожено мовили дівчата.

- То страшне місце. Років з десєть тому в новорічну пору двоє малих (хлопчик і його трішки старша сестра) пішли у тот ліс за ялинков на свєта... Так сє й не вернули... Їх допіру не знайшли...

* “карпатський експрес” - потяг “Коломия — Рахів”

* звір - крутий гірський схил, порослий лісом



А ти впевнений у тих, за ким йдеш?..

* * *

17


Епілог або Казка останняВтомлений мандрівник чекав на невеликому

вокзалі. Незабаром мав прибути потяг, яким він нарешті добереться додому...

Стільки довелося пережити за тих кілька днів у горах — сніговій, лавина... Четверо його друзів загинули, один зник за загадкових обставин десь в лісі. Рятувальникам розповів все, що знав, але пошуки ніяких результатів так і не дали... Неспокій огортав душу. Але то вже кінець! Нарешті...

Квиток в руці... Швидкий вітер наче намагається його вирвати, шепочучи “не їдь... не їдь...”, але мандрівник сідає в прибулий потяг. На диво мало пасажирів, але може то і на краще — спокійніше буде вночі. Теплий чай прогріває аж до душі... Спальник, сон... Боротьба із незрозумілим відчуттям... Таки заснув...

Густий туман покрив колію... Про цей потяг ніхто нічого більше не чув...


А ти певен, що почавши подорож, ти повернешся додому?..

* * *

18


Пост Скриптум або Казка 20:11Це було в часі Новорічних свят. Молода сім'я

зібралася у вітальні за святковим столом коло ялинки. У них була чудова традиція — у новорічну ніч дарувати один одному подарунки. Не обов'язково щось коштовне, але обов'язково щось цінне для кожного...

Сіли за стіл, почалася розмова. Згадували рік, який минув. Що було хорошого, а що можна було б провести краще. Уже давно надворі стемніло. Мигання гірлянд та музика надавали чарівності хвилинам, які канули у вічність...

Раптом, коли стрілки старого годинника стали на 8:11 вечора, а електронний почав показувати 20:11, зникла електрика. Старий годинний голосно забамкав, а електронний, хоч і не було електропостачання, продовжував показувати цифри і запищав мелодією будильника... Батьки здивувалися, а діти навіть перелякалися...

Наймолодший Святославчик перестрашено сказав:

- То певно якийсь барабашка... Зараз по хаті різні предмети будуть літати...

І справді, наче за чиєюсь вказівкою, по кімнатах почали літати різні речі...Склянки та тарілки хаотично рухалися, розбивалися... Годинник далі пищав... Середущий братик прошепотів:

- Я у фільмі бачив щось подібне. Там ще лампочки були всі засвітилися і повибухали.

І ледь він то сказав, як враз засвітилися лампочки, розжарилися сильно-сильно і з страшним тріскотінням вибухнули. Найстарша дочка вмить закричала:

19


- Годі! То ж воно стається то, що ви собі вигадуєте! Перестаньте! Даваймо, будемо думати про щось файне?.. От враз стане все добре, появиться електрика...

Нічого не відбувалося...

Марічка пригорнулася до мами:

- Правда, мамо, все буде добре?

- Звісно, все буде добре... - посміхнулася та...

Святославчик, який спочатку наче застиг під столом, підліз до мами:

- У мультиках таке швидко завершується...

- Думаємо про хороше, - шептала сестричка.

Мабуть, коли всі таки налаштувалися на файні думки, появилася електрика, усе стало так, наче нічого й не відбувалося... Годинник зрушив з позначки 20:11...

- То все були наші вигадки!.. - гукнув середущий братик...

- В темряві все здається таким страшним... - сказав Святославчик.

Марічка подумала трішки і мовила:

- То ти боїшся темряви, чи того, що в твоїй голові?..


А чого боїшся ти?

* * *

20

Бiлий груник. У полонi ночi...Додаток

Видивонапівсон-напіввидіння

Якось пластуни зібралися на табір "Білий ґруник". Борис був комендантом, Ананас (псевдо таке) - бунчужним, а Христя - заступницею коменданта та писаркою. Вийшли перед Новим роком вони в гори і поселилися на двох полонинах: на полонні Озірна - провід, а на полонині Лаб'єска - учасники.

Провід "Ґруника" сидів у хатинці після нічної тиші і жартували. Дівочий сміх сполохував тишу... Раптом заходить Юра, друг Бориса, який з ним був в хатинці, готуючи її до табору, і каже, що він йшов лісом, підстрелив оленя і треба хлопців, аби допомогли зчинити його та притягнути на найближчу хату, з якої вже би забрав Юрів тато (Юра - мисливець, багато ходить лісами)... Борис миттю здіймається, бере кинджали та сокиру - зчиняти оленя... Юра йде на іншу полонину до учасників і не каже, нащо їх, але каже, аби з собов якесь начиння (горнєта, банячки) взяли... Хлопці стривожено збираються та сходяться всі на дорозі, на полонині Озірна, і йдуть на полонину Кирнички, коло якої підстрелений олень...

Приходять хлопці туди, а там коло свіжого м'яса оленя - ведмідь... Перед табором була відлига і він, мабуть, виліз із барлоги і, хоч тепер знов мороз і сніг, але він ще не забрався назад... А то ніч, було темно і хлопці не бачили здалека, що ведмідь там... Більшість починає тікати... А він ревить і на когось (в темряві не видко точно, на кого саме) починає бігти... Борис, бажаючи захистити друга, піднімає сокиру і накидається на ведмедя, вдаряючи в голову... Черепа він не пробиває до кінця, ведмідь в агонії чоркає лапою із гострими кігтями Борисові по грудях та животі, прориваючи одяг та шкіру... Хлопець, ще

21


не відчуваючи болі, витягує кинджала і перерізає ведмедеві шию... Той падає та ще дриґається в конвульсіях. Юра встигає прицілитися і вистрілює звірові в голову...

Борис відходить від афективного збудження, його починає боліти рана. Хлопці поволі сходяться. Усім вже не до оленя. Борис заставляє одного з учасників набрати ведмежої крові у банячок, а сам пробиває звіру груди та витягує його серце із словами:

- Він поліг у рівній боротьбі, я маю право на його серце та силу...

У Бориса починає прогресувати больовий шок. Його відносять у ближчу хатчину на полонині Кирнички, трішки вище місця в лісі, де був олень... Він Андрія Вовка (з проводу) посилає в хатчину проводу, аби приніс ремнабір (нитки, голки) і бинт (але аби дівчата з проводу не знали що він бере і нащо). Вовк десь через годину часу прибігає. Якраз Юра приносить води - промивають з хлопцями глибокі рани зимною водою, а Борис все просить ведмежої крові - його чомусь все сильніше палить і тільки кров гамує спрагу.

- Всьо приніс? - каже тихо Борис до Вовка.

- Всьо...

- Шось тебе питали дівчата?

- Та повиділи, шо схвильований, але я нічого не сказав... Ну, сказав, шо куртка порвалася...

- Добре... Дякую...

Борис спокійно лягає на ліжко із соломою. Кровотеча трішки втишується. Він на хлопців, які нічого не роблять голосно кричить (больовий шок), трохи обзиває, бо тлумки перестрашені і не знають,

22


що робити... Тільки Юра ще адекватно сприймає дійсність. Вовк під Борисовим керівництвом зашиває ті рани, гарно і акуратно стягуючи. Добре, що внутрішні органи не пошкоджені... Ранений свого шевця на кожному шві обзиває, бо досить болить... Юра носить воду промивати рану... Ананасу зле від виду крові і того всього, він виходить на двір, інші просто в шоці...

Коли Вовк дошиває, Борис вмивається, закутується в щось сухе і разом з Ананасом, тримаючись за його руку, повільно піднімаються по схилі на ґруник (хребет гори). Збоку ще йде хтось з хлопців. Інші були залишені помогти Юрови зчиняти оленя та ведмедя, поки теплі... Юра хтів помогчи Борисові, але той сказав, що все буде добре і ще чує силу дійти до хатчини...

Трохи сам, трохи з допомогою Ананаса Борис доходить до хатки проводу. Там перевдягається в сінях і заходить в хатинку, наче ніц не сталося...

Але дівчата бачать бліді лиця Бориса та Ананаса і питаються:

- Шо сталося?

- Та нічого, - тихо каже Борис. Ананас від того всього навіть не говорить. Дівчата помічають, що бік червоніє - трішки крові проходить крізь бинт і сорочку.

- А чого твій бік наче в крові?

- Та то пусте... - каже тихо Борис. - То я послигнувся в на замерзлому схилі і впав, подерся трохи...

Якраз приходить Вовк з Юрою, приносять м'ясо та ведмеже серце, мало говорять, лиш питаються, чи все добре. Борис угукає, і просить дати в його горнятку "того, що в банячку". Вовк приносить, але

23


дівчатам не показує, що воно таке...

Дівчата Бориса жаліють, хочуть гріти якийсь чай. Але він п'є тільки то, що приніс Вовк і з'їдає кілька шматочків свіжого серця. Дівчата дуже здивовані. Борис просить, аби то серце вночі просмажили - аби рано він мав що їсти...

Бориса вночі трусить від гарячки, але рано йому вже краще. Так, наче від ведмежої крові та м'яса позатягувалися рани...

Ввечері, коли Борисові ще краще, він, Юра та інші хлопці розповідають таки дівчатам з проводу, що сталося... Хтось з них питає:

- А тобі не страшно було кидатися на розлюченого ведмедя?

- Я ж захищав друга... А з іншого боку, хто подолав звіра в собі, то чого йому боятися звіра ззовні?..

І тільки нічний сон про силу ведмедя, яка тепер перейшла йому, стоїть Борисови наче перед очима...


привиділося в грудні 2010

А ти певен, що подолав звіра у собі?

24


* * *

Друзіна дійсних подіях

У Ворохті жили кілька друзів. Знайомі були з дитинства. Літували часом в полонині, ходили лісами на гриби та на полювання, разом на танці. Були так, наче “нерозлийвода”...

Була зима і мороз скував ріки, а сніг вкрив ліси білов веретов... Одного разу прийшли Іван та Василь до Славка і просять його з собов. Кажуть, аби озьмив ґвера — перед Новим роком може щось вполюють в лісах. Славко мамі не сказав, де насправді йде, як і хлопці своїм. Чи то приховували, куди і пощо йдуть, чи то не хотіли, аби мамине серце мало гризоту...

Пройшлися хлопці лісом, дивилися, чи слідно якоїсь звірки... Всюди - лиш лиси та зайці, а коло Схронєски знайшли свіжі сліди молодого вовка та сліди оленя. Гарний слід, певно, великий олень. Зраділи хлопці та й вирішили піти в засідку, як вже смеркне...

Під вечір прийшли на Лаб'єску. Тут почастувалися, погостилися, трохи відігрілися коло ватри в хатчині на полонині. А як вже смеркло, то вийшли на полювання. Іван та Василь пішли вперед, а Славко ще складав наплічник та гасив ватру. Мали здибатися в лісі...

Сидять хлопці поміж гілля, чатують на звірку. А Славка все нема і нема. Аж раптом поміж кущів щось крадеться. Темна постать йде обережно, наче звір лісовий... Один постріл, другий... Побігли до цілі...

...Славко... Вбили?.. Не дихає... Що ж робити? Що мама Славкова скаже? Вбивці?.. В голові роїлося купа запитань і жодної відповіді...

25


Перетягнули тіло в яму, заметали гіллям і снігом... Пішли... Темна ніч крила поблідлі обличчя... І, може, лиш місяць срібний з високого неба бачив закривавлений сніг...

Чуло мамине серце біду... А Славка нема... Стріла Івана й Василя та й питає за сином... А ті кажуть, що пішов машину ладити... Пішов і нема... Гризота у мами на серці...

Через два дні знайшли тіло. Якийсь мандрівник йшов і помітив поміж гіллям кривавий слід. Розгорнув... А там — бездиханний хлопець... Прострелені груди та сонна артерія... Пізніше експертиза показала, що він ще два дні жив, лиш спав... Куля пробила сонну артерію і він знепритомнів... А в ямі і замерз... Якби б знесли хлопці його ще тоді в село, то б ще живий був... Ще не раз би пішов з ними лісами на гриби та на полювання, разом на танці. Були б ще так, наче “нерозлийвода”...

Би знесли, якби б були друзями?..


деталі почуто у с. Лазещина, грудень 2010

А ти певен, що кожен, кого вважаєш другом, є тобі другом?

26


* * *

Мавка в зворіна дійсних подіях

Одного разу Ярина із своїм кузеном пішли збирати ягоди. Літо, тепло, якраз достигла малина в зрубі. Взяли з собов начиння, відро — аби ягоди домів принести. Дорогов щось си розмовляли, жартували, — як то буває між братом і сестров.

А в зрубі стілько ягід! Як бджіл на косицях...

От вже і обід. Трохи поїли і Юра пішов з відром до потічка набрати води. Спустився вниз, а коло річки і затінок... Нагнувся, попив. Смачна!..

Набрав повне відро і вже намірився йти, як побачив поміж дерев у лісі на іншому боці дівчину. І то таку файну, що словами не опишеш і очей не відведеш... А вона глянула на Юру глибокими блискучими очима і закликає руков до себе... А як посміхається!.. Хлопець трохи зніяковів, і... пішов...

Один крок, другий... А дівчина все посміхається і кличе до себе... Третій крок... І чує хлопець, що то вже не він сам йде, а сила незбагненна його веде... А дівчина все закликає руков і сміється... Грається...

Спочатку було все наче по-справжньому: зайде дівчина за дерево, вийде з-за нього... Потім почало відбуватися щось неймовірне: зайде за одно дерево, а вийде з-за дерева за 10-20 кроків... І все закликає за собов... А Юра і не годен вже зупинитися... Дівчина почала швидше рухатися, і він почав бігти... Через звори, яруги, заросляк...

Отямився аж на асфальтовій дорозі. Сиґналила автівка. Ледь хлопця не збила... Юра глянув на інший бік траси, а там - стара некрасива жінка, зі спини якої вивалені нутрощі і волочаться по дорозі... Вона

27


подивилася на нього і страхітливо засміялася... Зникла, мов дим...

Потім виявилося, що Юра опинився за десять кілометрів від того місця, де збирали малину... І біг, шлях важкий подолав через звори, яруги, заросляк, але води з відра не розлив — скілько набрав, стілько й залишилося...


деталі почуто у с. Ворохта, серпень 2004

А ти певен, що те, за чим слідуєш, дійсне і досяжне?

* * *

28


Зміст:

Пролог або Казка перша 2

Казка Новорічна 3

Казка святкова 5

Казка на щодень 9

Казка третя або Вороняче око 12

Казка мандрівників 15

Епілог або Казка остання 18

Пост Скриптум або Казка 20:11 19

Додаток:

Видиво 21

Друзі 25

Мавка в зворі 27

Зміст 29

29


Збірка оповідань

КазкиБілогоГруника

Книга з моторошними та не дуже оповідками про мандрівників, про свята у горах, про давні та сучасні звичаї... Кожна історія — наче перлинка, народжена у співпраці та натхненні... Кожна історія несе певний духовно-філософський зміст...

Прочитайте і подумайте — а чого боїтеся Ви?

Усі права на друк належать авторам. Передрук, копіювання, публічне відтворення (в тому числі засобом радіо, телебачення, інтернету тощо) цієї книги можливе лише за згодою авторів. Будь-яке несанкціоноване використання цієї книги та її фраґментів буде вважатися як порушення авторського права.

© Борис Явір Іскра, казки© Христина Качмарик, казки© Борис Явір Іскра,художнє оформлення

30


А яка Ваша історія?..

31

Documents

Bilyj Grunyk: U poloni noczi (2011)