Центр наукових публікацій

МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ«ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ НАУКОВОГО ПОШУКУ:

ПЕРСПЕКТИВИ ТА ПРОБЛЕМИ»

(м. Київ | 28 грудня 2013 р.)

ЧАСТИНА I

м. Київ – 2013

© Центр наукових публікацій

УДК 082 ББК 94.3

Інтернаціоналізація наукового пошуку: перспективи та проблеми – Частина І (економічні науки, юридичні науки, педагогічні науки): Міжнародна конференція, м. Київ, 28 грудня 2013р. Центр наукових публікацій. – 120стр.

Тираж – 300 шт.

УДК 082ББК 94.3

Видавництво не несе відповідальності за матеріали опубліковані в збірнику. Всі матеріали надані а авторській редакції та виражають персональну позицію учасника конференції.

Контактна інформація організаційного комітету конференції:

Центр наукових публікацій

E-mail : s - p @ cnp . org . ua

Web: www.cnp.org.u a

ЕКОНОМІЧНІ НАУКИВагонова О.Г., Андреюк М.С.

СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ КАПІТАЛІЗАЦІЇ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ.................................................................................6

Антонець Т.В.РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ВІДНОШЕННІ ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ....................8

Квасницька Р. С., А. М. БлиндаСУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ РИНКУ ПОХІДНИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ В УКРАЇНІ...................................................................................11

Богатырев И.И.ФИНАНСОВАЯ ПОЛИТИКА В СИСТЕМЕ ФИНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТА КОРПОРАЦИИ.........................................................................15

Борисенко Д.В., Мельник А.Д., Маркова Л.Г.РОЛЬ ПОДАТКУ НА ДОХОДИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ У ФОРМУВАННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ.........................................................................................18

Бубнов В.А.СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОЕ РАЗВИТИЕ РЕГИОНОВ СИБИРИ НА ОСНОВЕ ПРОЕКТНОГО ФИНАНСИРОВАНИЯ.................................................20

Адамовська В.С., Гурова К.С.ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПЕРВИННОГО ОБЛІКУ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ 24

Зюзін В.О.,Мережна В.Р.ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПОДАТКУ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО В УКРАЇНІ...................................................................29

Крамаренко Р.М.НОВАЦІЇ У КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ МЕГАПОЛІСІВ.......................................31

Кутняк О.В.РЕГІОНАЛЬНИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЯК ДЖЕРЕЛО КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ.....33

Микаелян С.Г.ГЛОБАЛЬНЫЕ ВЫЗОВЫ И ТЕНДЕНЦИИ РЫНКОВ ВЫСОКОТЕХНОЛОГИЧНОЙ ПРОДУКЦИИ......................................................36

Сербиновский Б.Ю., Никифорчук В.С.СТАРТАП «САЙТ ДЛЯ ВСЕХ»..............................................................................39

Оксенюк К.І.ШЛЯХИ АКТИВІЗАЦІЇ ЗАЛУЧЕННЯ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ......................................................................................43

Поляков Д.А.МЕЖДУНАРОДНАЯ СЕРТИФИКАЦИЯ ЗЕРНА ПРИ ЭКСПОРТНЫХ ОПЕРАЦИЯХ............................................................................................................45

Пославська Л.І.ОБЛІК ЗАГАЛЬНОВИРОБНИЧИХ ВИТРАТ ЗА ЦЕНТРАМИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ..............................................................................................49

Приходько Я.М.ОФШОРНЫЕ ЗОНЫ И ОФШОРНЫЙ БИЗНЕС...................................................51

3

Романовська В.М., Квасницька Р.САНАЛІЗ ДЖЕРЕЛ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВ........................................................................................................54

Чеберяк О.В.РАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗМІР СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА В КОНТЕКСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ АПК УКРАЇНИ.................................................59

Шпонарська А.М., Форкун І.В.ОЦІНКА ТА ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ СТРУКТУРИ ВИДАТКІВ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ...............................................................................................................62

Шухалова І.О., Форкун І.О.ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ УКРАЇНИ....................66

ЮРИДИЧНІ НАУКИІлюшина Т. В.

НОТАРІАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ В ІЗРАЇЛІ: ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ...............70Бобко О. И., Потапенкова А. В., Дзик И. Р.

ЗАКОН «О ТРАНСПЛАНТАЦИИ ОРГАНОВ И ТКАНЕЙ ЧЕЛОВЕКА» ОТНОСИТЕЛЬНО РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ И США.....................................73

Воробйова О.О.ДЕЯКІ АСПЕКТИ БОРОТЬБИ З КОНТРАБАНДОЮ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН І ПРЕКУРСОРІВ НА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОМУ РІВНІ...................................................................75

Зюзін В.О., Мережна В.Р.ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ УКРАЇНИ...................................................................................................................77

Ковтуненко О.А.ПРИМЕНЕНИЕ НОРМ МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА ПО ВОПРОСАМ ВЗЫСКАНИЯ АЛИМЕНТОВ С РОДИТЕЛЕЙ, ИМЕЮЩИХ РАЗНОЕ ГРАЖДАНСТВО И (ИЛИ) ПРОЖИВАЮЩИХ В РАЗНЫХ СТРАНАХ...........79

Пасічник Я.С.ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ СУДОВОЇ ПРОЦЕДУРИ.............................................................................................................81

Садуакасова Л.Б.ПОРЯДОК РАЗРЕШЕНИЯ ЗЕМЕЛЬНЫХ СПОРОВ ПО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ РЕСПУБЛИКИ КАЗАХСТАН......................................85

Швед З.В.КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНІ ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПІВ ПРАВОСУДДЯ..........................................................................................................88

Іванців Л. Г.ВІД НАЦІОНАЛЬННОГО – ДО ОСОБИСТОГО: МІРА КОРИСТІ ВІД ДОРОГОЇ НАУКИ.....................................................................................................92

С.В. БородулинаИНТЕРАКТИВНЫЕ ТЕХНОЛОГИИ ПРИ ИЗУЧЕНИИ ГРАФИЧЕСКИХ ДИСЦИПЛИН............................................................................................................94

4

ВасильеваТ.А.САМОСТОЯТЕЛЬНАЯ РАБОТА СТУДЕНТА КАК ОСНОВА ФОРМИРОВАНИЯ ПРОФЕССИОНАЛЬНЫХ КОМПЕТЦИЙ: СОЦИАЛЬНЫЙ КОМПОНЕТ..............................................................................................................97

Гладышева М.М., Кондрашова Ю.Н., Малакичева О.А.К ВОПРОСУ ОБ АВТОМАТИЗАЦИИ МОНИТОРИНГА ДЕЯТЕЛЬНОСТИ СТУДЕНТОВ УНИВЕРСИТЕТА..........................................................................101

Дегтярева Т.Н.К ВОПРОСУ О ВОСПИТАНИИ НРАВСТВЕННОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ПОДРОСТКА С ОТКЛОНЯЮЩИМСЯ ПОВЕДЕНИЕМ..................................104

Виландеберк А.А., Демчук О. В.ОТКРЫТЫЙ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫЙ РЕСУРС: МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ...................................................................................................................108

Дубровіна І.В.,ОРГАНІЗАЦІЯ САМООСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВЧИТЕЛІВ У СИСТЕМІ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ..............................................................................112

Кобилянська І.В.ЕФЕКТИВНІСТЬ ОСВІТИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ НАУКОВОГО ПОШУКУ: ПЕРСПЕКТИВИ ТА ПРОБЛЕМИ...........................116

5

ЕКОНОМІЧНІ НАУКИ

Вагонова О.Г.д.е.н., проф., зав. каф. прикладної економіки Державний ВНЗ

«Національний гірничий університет», м. Дніпропетровськ, УкраїнаАндреюк М.С.

аспірант кафедри прикладної економіки Державний ВНЗ «Національний гірничий університет», м. Дніпропетровськ, Україна

СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ КАПІТАЛІЗАЦІЇ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ

На розвинених стадіях ринкової економіки, де широко поширені акціонерна форма власності та вільний обіг акцій, визначення ринкової вартості підприємства, зазвичай, здійснюється через котирування акцій. Це найбільш поширений підхід до визначення рівня капіталізації і на вітчизняному ринку. Одне з прийнятних розумінь капіталізації зустрічається у трактуванні Річарда Коха. Він вважає, що капіталізація - це «ринкова вартість компанії, акції якої котируються на фондовій біржі», та представляє собою добуток ринкової ціни акції на їх загальну кількість [1]. Капіталізація не є сталою величиною, тому, що коливання котирувань акції це природний процес для будь-якого фондового ринку.

Підвищення рівня капіталізації, також, відбувається за допомогою власних та залучених коштів, тому що залучені кошти мають більш вагоме значення за рахунок простоти їх отримання, різноманітності шляхів інвестування та ефективності використання [2]. У зв’язку з обмеженими можливостями банківського кредитування і слабким розвитком національної системи лізингових операцій одним з дієвих напрямів залучення додаткових джерел фінансування виробничої діяльності для багатьох організацій стає вихід на фондовий ринок.

Фондовий ринок є важливим складовим елементом фінансового ринку. Він створює ефективний механізм перерозподілу капіталів в економіці, а також умови для залучення стратегічно значущого і масового інвестора, в тому числі і міжнародного. Проте вихід підприємств і корпорацій на фондовий ринок може бути успішним тільки при зростанні їх капіталізації.

На рівень ринкової капіталізації компанії значний вплив здійснюють безліч чинників. Одним із важливіших виступає інвестиційна привабливість підприємства, тобто компанія повинна забезпечити контроль за діяльністю, що впливає на зацікавленість інвестора у вкладанні коштів, тим самим забезпечується контроль за рівнем ринкової капіталізації. Інвестори постійно відстежують інформацію щодо стану тих чи інших підприємств і якщо корпорація є високоприбутковою, перспективною, то вартість акцій зростає, і відповідно збільшується її ринкова вартість та рівень капіталізації [3]. Політична нестабільність, високий рівень інфляції та інші несприятливі умови, що відбуваються в державі негативно відображаються на інвестиційній привабливості підприємств, а це в свою чергу спричиняє відтік інвестицій.

6

Для підвищення рівня ринкової капіталізації компаній слід приділити увагу розвитку системи корпоративного управління, що дозволить більш збалансовано оцінювати інвесторами ринкову вартість компанії, залучити додаткові фінансові ресурси на вигідних умовах і створити нові конкурентні переваги та стратегічні можливості для економічного розвитку. Підприємству необхідно генерувати достатній грошовий потік. Темпи зростання доходів компанії повинні бути прогнозованими і досить високими. Важливе значення в системі корпоративного управління слід приділити системі управління ризиками.

Щоб підвищити рівень капіталізації підприємствам необхідно вести більш доброзичливу політику по відношенню до інвесторів: забезпечити відкритий доступ до бухгалтерської та фінансової звітності, демонструвати лояльність по відношенню до міноритарних акціонерів та важливо проводити привабливу дивідендну політику [4].

Під дивідендною політикою розуміють сукупність стратегічних і поточних рішень щодо розподілу результатів діяльності акціонерного товариства. Від вибору її варіанту значною мірою залежить структура акціонерної власності, ринкова капіталізація акціонерного товариства, вартість залучення коштів із зовнішніх джерел фінансових ресурсів [5].

Дивідендна політика господарського товариства виступає одним з найбільш важливих засобів підвищення інвестиційної привабливості підприємства. Причому цей зв'язок проявляється у двох аспектах: по-перше, реінвестиції забезпечують підвищення рівня капіталізації та створення передумов для розвитку підприємства в довгостроковій перспективі, а, по-друге, інвестиційна привабливість також визначається позитивною дивідендною історією корпорації [6].

Ще один важливий критерій для того, щоб починати роботу з підвищення ринкової капіталізації - у фірми повинна бути хороша публічна історія. Тобто досвід роботи на ринках боргового капіталу, позитивна кредитна історія, бажано з великою кількістю кредиторів, досвід успішного проведення облігаційних позик. Та, взагалі, здійснювати всі інші заходи щодо покращення стану підприємства та підвищення інвестиційної привабливості.

Таким чином, питання підвищення рівня капіталізації акціонерного підприємства є актуальним, оскільки:

• збільшення ринкової капіталізації підприємства викликає у інвесторів додатковий інтерес, тим самим сприяє припливу фінансових ресурсів, підвищенню іміджу компанії;

• зростання вартості підприємства (капіталізації) підвищує благоустрій акціонерів за рахунок приросту курсової вартості акцій;

• підвищення рівня ринкової капіталізації дає можливість виходу підприємств на міжнародний фондовий ринок.

Безумовно, сьогодні капіталізацію більшості українських корпоративних підприємств та акціонерних товариств, які не входять в лістинг торговельних майданчиків, оцінити достатньо складно. Нажаль, акції таких товариств є низьколіквідними або неліквідними. Саме тому, постає нагальна необхідність

7

розробити для їх оцінки інші, відмінні від тих, які застосовуються до акцій, що вільно обертаються на фондовому ринку, підходи і методи.

Література1. Кох Р. Менеджмент и финансы от А до Я. - СПб.: Питер,

Равновесие-Медиа, 2004. - 496 с.2. Шевченко Н. В. Напрями підвищення капіталізації підприємств //

Економіка і організація управління. – 2009. - № 5. – С. 138-143.3. Козоріз М.А. Роль і функції капіталізації в забезпеченні

економічного розвитку суб'єктів господарювання // Регіональна економіка. - 2007. - №2. - С.42-48.

4. Коган Е. Как сказку сделать былью // Консультант. – 2007. - №13. – С. 23

5. Загорський В.С. Податкові аспекти дивідендної політики / В.С. Загорський, Ю.Б. Іванов, Т.М. Філіпович / Корпорації та інтегровані структури бізнесу: моногр. – Харків: ВД «ІНЖЕК», 2007. – С. 180-201.

6. Булеева И.П., Капитализация предприятий: теория и практика: моногр. / под ред. д.э.н., проф. И.П. Булеева, д.э.н., проф. Н.Е. Брюховецкой; НАН Украины, Ин-т экономики пром-сти; ДонУЭП. – Донецк, 2011.

Антонець Т.В.аспірантка кафедри маркетингу, Житомирського національного

агроекологічного університету

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ВІДНОШЕННІ ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИЕкономічні реалії не можуть розглядати еволюції суспільства без

державного керівництва, що вирішує загальну концепцію формування суспільства. Сучасна економічна система являє собою специфічний сплав принципів вільного підприємництва та державного регулювання, основним завданням якого виступає забезпечення якісного розвитку окремої країни в рамках динамічних глобальних економічних зв’язків. За такої умови державне регулювання виступає стабілізатором, як в цілому макроекономічної взаємодії в масштабах окремої країни, так і регулює розвиток окремих підприємств та галузей, спрямовуючи їх на реалізацію загальнонаціональної стратегії.

Становлення ринкової економічної системи розпочинається з розвитком в Європі капіталізму наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.. В той же час, зароджуються основні концепції класичної політичної економії у працях В. Петті і П. Буагільбера [1]. В останній третині ХVІІІ ст. була написана робота А. Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.), яка стала центральним твором щодо формування ідеології капіталістичної економіки, проголошуючи свободу підприємницької діяльності головною умовою саморегулювання економіки. З позиції А. Сміта, «невидимою рукою», котра управляє економікою, є саме свобода підприємницького вибору сфери діяльності, що веде до свободи конкуренції, торгівлі та особистої ініціативи є тими регуляторами. В ученні А. Сміта втручання держави в економіку зводилось до мінімального, активно пропагуючи ідею лібералізму, розвитку

8

конкуренції ринкового саморегулювання на базі вільних цін, які спираються на трудову теорію вартості товарів [2].

Вчення А. Сміта стало провідним постулатом щодо державного втручання в панівних напрямках економічної теорії практично до кінця ХІХ ст., сформувавши принципи ліберальної школи економічної теорії та маржиналізму, котрі бачили державу лише в ролі захисника інтересів власників, аніяк не активного учасника економічних відносин в суспільстві. Відомий російський економіст М. Кондратьєв наголошував на прихильності представників класичної політекономії до принципів повної свободи підприємництва, свободи індивідуальної господарської діяльності як ідеалу господарського устрою [3].

Ряд криз ХІХ ст.. та глибокі класові протиріччя призвели до того, що не всі економісти XIX ст. поділяли погляди А. Сміта. Виділилась течія, котра розглядала державне втручання в економічні процеси, як обов’язковий стабілізаційний фактор суспільства. Специфічним напрямком розвитку економічної теорії, що обґрунтували роль держави у відношенні до становлення ринкової економіки, є німецька історична школа, що була представлена такими дослідниками як Ф. Ліст, В. Рошер, К. Кніс, Б. Гільдебранд, Г. Шмоллер, К. Бюхер та ін. Визначаючи роль держави в економіці країни, вони, покладали на неї не лише політичні, але й суспільні та економічні важливі функції, відводячи їй ключову роль у вихованні патріотизму і суспільної відповідальності підприємців, формування і об’єднання нації. Характерним є те, що прихильники даної школи політичної економії критикували ідею А. Сміта щодо повної свободи ринку, але одночасно з цим відкидали і твердження про потребу твердої централізованої системи керування. Тобто, вони мали помірковану позицію щодо державного регулювання економіки, з однієї сторони, визнаючи неминучість активного втручання держави в господарське життя, а з іншої – застерігаючи від повного перекладання економічних функцій на уряд. Особливу позицію держави виділяють с своїх працях німецькі вчені Л. Штейн та Р. Гнейст. На їхню думку держава є захисником загальних інтересів, охоронцем спокою і правового порядку.

Особливу позицію щодо державного регулювання економіки сформулювали також, і ті дослідники, котрі виступали з критикою капіталістичної системи. Соціалісти-утопісти, такі, як С. Сісмонді, Ш Фур’є, Р. Оуен пропонували державі виступати загальним організатором трансформаційних процесів та формуванням суспільної рівності через обмеження розвитку виробництва. Одночасно, необхідно відмітити марксизм, який є однією з найбільш радикальних економічних теорій, котра розглядає історію суспільства з позицій класової боротьби, особливе місце відводячи знищенню інституту приватної власності, заміну ринкового саморегулювання централізованим державним плануванням, розглядаючи у праці К. Маркса «Капітал» державну владу, як центральний орган управління економічними процесами [5]. Повний контроль з боку держави економіки, з позицій марксизму, забезпечує соціальну справедливість та загальний добробут в країні,

9

в чому дана теорія є кардинально протилежною ідеям вільного підприємництва, загальноприйнятим в Європі в ХІХ ст.

Дослідження українських вчених у цей період, також здійснюються у руслі загальної світової еволюції теорій державного регулювання економіки. Важливо наголосити, що українські дослідники, за деякими напрямами дослідження проблем розвитку ринкового господарства, навіть йшли попереду своїх зарубіжних колег. Питання державного втручання в економічні процеси розкривались комплексно, формуючи системний підхід до оцінки, як загального механізму функціонування ринкового господарства, так і через аналіз мікро- та макросередовища, їх зв’язків, специфіку динаміки та вплив на всі сторони життя суспільства. Характерним в економічних дослідженнях цього періоду є поєднання економічного аналізу з оцінкою взаємного впливу на економіку чинників неекономічного порядку. Основним орієнтиром в дослідженнях вітчизняних науковців стає інституційна наукова традиція, яка згодом на Заході вилилася в потужний сучасний напрям економічної думки – інституціоналізм.

Важливу думку висловив в своїх дослідженнях М. Тугана-Барановський, котрий стверджував, що з поглибленням суспільного поділу праці та розвитком товарного виробництва категорія «ринок» набуває нового суспільного змісту, відповідно до якого в нього включається і державне регулювання економіки. Науковець наголошував, що ринок трансформується в своєму історичному розвиткові з ринкової площі в один з головних елементів розвиненої капіталістичної системи, включаючи в себе господарювання з розвинутою інфраструктурою, складний ціновий механізм, через котрий регулюється складна система взаємовідносини між суспільним попитом і суспільною пропозицією [5].

Теорія циклів М. Тугана-Барановського, його кон’юнктурна теорія грошей та інвестиційна теорія були першими повними дослідженнями з питань механізму досягнення рівноважного розвитку ринкової економіки. Одним із перших на початку ХХ ст. О. Білимович висунув ідею про змішану економіку поєднуючи ідей вільного ринку та державного контролю, а синусоїдальність розвитку ринкового господарства математично описав Є. Слуцький.

Необхідно зазначити, що найбільш видатні розробки, з погляду дослідження потреб перехідної економіки, визначені дослідженнями О. Білимовича, П. Струве, С. Булгакова, В. Железнова, М. Тугана-Барановського. Основною рисою їхніх економічних досліджень є визначення, що капіталістичний устрій є найбільш доцільним напрямком розвитку для Росії й України. Також, ними розглядалося питання становлення ринкової економіки як системи та її категоріальний апарат: економічна свобода, конкурентоспроможність, приватна власність, господарство, ринок, ціна, ринкова рівновага тощо [6].

Отже, узагальнюючи вище вказане, необхідно відмітити, що у період ХІХ ст. проблеми розвитку економіки та ринкових відносин державного регулювання економіки у світовій економічній думці, найбільш повно досліджено науковими розробками класичної школи, дослідженнями

10

маржиналістів, теоріями німецької історичної школи і марксистським напрямком економічної думки.

Література:1. Петти В. Трактат о налогах и сборах // Антология экономической

классики: Петти, Смитт, Рикардо / В. Петти / - М: Эконов–Ключ, 1993. – 475с. 2. Смит А. Исследование о природе и причинах багатства народов / А.

Смит/ - М.: Ось-89, 1997.- Кн. 1- 255 с.3. Кондратьев Н.Д. Избранные сочинения / Ред. кол. Л.И. Абалкин и др. –

М.: Экономика, 1993. – 543 с.4. Маркс К. Теория прибавочной стоимости // К. Маркс, Ф. Энгельс // Соч.

2-е изд. Т. 23., 511 с.5. Туган-Барановський М.І. Політична економія: Курс популярний. – К.:

Наук. думка, 1994. – 263 с. 6. Фещенко В.М. Дослідження проблем становлення та розвиток

ринкового господарства в працях економістів України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: Монографія. – К.: Вид-во КНЕУ, 2003. – 187 с.

Квасницька Р. С.кандидат економічних наук, професор

кафедри фінансів та банківської справиХмельницького національного університету

А. М. Блиндастудентка

Хмельницького національного університетум. Хмельницький

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ РИНКУ ПОХІДНИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ В УКРАЇНІ

Актуальність теми. Інтеграція нашої країни у світовий економічний простір потребує вдосконалення фінансових інструментів, що використовуються на фінансовому ринку. Розвиток сучасного світового фінансового ринку характеризується якісними змінами, які, перш за все, пов’язані з фінансовими інноваціями у сфері строкового його сегменту. Україна знаходиться на шляху розбудови ринку похідних фінансових інструментів (строкового), тому доцільно розглянути сучасні проблеми його становлення та розвитку.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Теоретичні та методологічні засади використання деривативів відображено у працях відомих західних економістів Дж. Кейнса, Дж. Хікса, Н. Калдора, Ф. Блека, М. Скоулза, Р. Колба, Ф. Шварца, Дж. Маршалла та ін. Проблематикою розвитку українського ринку похідних інструментів почали займатися порівняно недавно такі науковці як О. Сохацької, Л. Примосткої, В. Гордона, І. Кальченко, В. Міщенка.

Разом з тим, питання економічних відносин, які базуються на використанні похідних фінансових інструментів потребує проведення подальших досліджень.

11

Метою статті є дослідження сутності, ролі та основних показників розвитку похідних фінансових інструментів за сучасного розвитку фінансового ринку в Україні.

Виклад основного матеріалу. Ситуація на вітчизняному фінансовому ринку протягом останніх років зазнала докорінних змін. Поряд із традиційними операціями з фінансовими інструментами з’явилися нові продукти. Вони отримали назву «деривативи», або «похідні».

Відповідно до ЗУ «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» похідні цінні папери – це цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, визначеного договором (контрактом), цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів[1].

Біржовий дериватив – це стандартизований інструмент, вартість якого походить від вартості базового активу, покладеного в його основу, і за допомогою якого здійснюються операції обміну, купівлі, продажу, емісії цього активу з обов’язковою фіксацією усіх умов проведення операції у майбутньому з метою хеджування фінансових ризиків або отримання доходу від різниці в цінах[2].

Таким чином, до біржових деривативів належать ф’ючерси та опціони, оскільки укладаються двома-сторонами, однією з яких завжди є клірингова (розрахункова) палата біржі, що виконує роль гаранта здійснення всіх контрактів. Крім того, винятково біржовий характер таких угод зумовлює стандартні умови контрактів. Під стандартом мається на увазі не паперовий бланк чи сукупність реквізитів, а стандартна партія базових активів. Така партія має строго визначені параметри: якість, кількість, асортимент та інші, що і роблять цей контракт стандартним та зручним для біржових торгів, як окремий лот.

У міжнародній практиці найпоширенішими видами деривативів є форвардні та ф’ючерсні контракти, опціони і своп-контракти, а найпопулярнішими видами базових фінансових інструментів – валюта, грошові кошти у формі кредитів і депозитів, цінні папери, фондові індекси.

Наразі вітчизняний ринок деривативів є доволі молодим сегментом фінансового ринку. Розвиток ринку похідних цінних паперів виступає одним із факторів ефективного функціонування фінансового ринку та відображає свій вплив на ефективне функціонування реального сектору економіки.

Зростання обсягу випуску похідних цінних паперів протягом останніх років свідчить про інтерес учасників ринку до фінансових інструментів, які створюють можливість для хеджування ризиків, являючи собою елементи «квазі-страхування».

Так, у 2012 році НКЦПФР було зареєстровано дев’ять випусків опціонів на суму 22,89 млн. грн. У порівнянні з 2011 роком, обсяг випусків опціонів збільшився на 19,45 млн. грн.

Фінансовий ринок характеризується постійним зростанням обсягів операцій з похідними інструментами, що представлено в таблиці 1[5].

12

Таблиця 1 – Обсяг торгів похідними інструментами на ринку цінних паперів протягом 2010-2012рр, млрд. грн

Показникроки 2010 2011 2012

Темп приросту, %2011/2010

2012/2011

2012 /2010

Обсяг торгів на ринку цінних

паперів

1541,38

2171,1

2530,87 40,85 16,57 64,20

Обсяг торгів похідними на ринку цінних

паперів

3,75 23,99 24,91 539,73 3,83 564,27

За останні три роки сума контрактів з похідними (деривативами) помітно зросла на 564,27 % з 3,75 млрд. грн у 2010 році до 24,91 млрд. грн у 2012 році. При цьому загальний обсяг торгів на ринку цінних паперів зріс за 2010-2012 роки на 64,2 %.

Для кращого наочного відображення ситуації будуємо діаграму (рисунок1)

0

500

1000

1500

2000

2500

3000

1541.38

2171.1

2530.87

3.75 23.99 24.91

Обсяг торгів на ринку цінних паперівОбсяг торгів похідними на ринку цінних паперів

роки 2010 2011 2012

Рисунок 1 – Динаміка похідних інструментів на ринку ціннх паперів за 2010-2012 роки, млрд. грн

У 2012 році обсяг торгів похідними (деривативами) збільшився на 0,92 млрд. грн порівняно з 2011 роком, що склало 0,98 % від загального обсягу торгів на ринку цінних паперів.

Обсяг торгів похідними (деривативами) на біржовому ринку у 2012 році становив 24,78 млрд. грн, у тому числі в секції строкового ринку сума контрактів за деривативами склала 24,91 млрд. грн.

Динаміку обсягів торгів похідними цінними паперами за 2010-2012 рр. представлено на рисунку 2[5].

13

0

5

10

15

20

25

0.02 0.17 0.13

3.73

23.82 24.78

Позабржовий ринокБіржовий ринок

роки 2010 2011 2012

Рисунок 2 – Динаміка обсягів торгів похідними цінними паперами за 2010-2012 рр., млрд грн

З рисунку 2 видно, що більш динамічніше торгівля деривативами розвивається на біржовому ринку, 23,82 млрд грн у 2011 році порівняно з 3,73 млрд грн у 2010 році. Торги на позабіржовому ринку у 2011 році мали незначну позитивну динаміку, проте у 2012 році ситуація змінилася і обсяги торгівлі похідними цінними паперами знову знизилися від 0,17 млрд грн у 2011 році до 0,13 млрд грн у 2012 році.

У 2012 році на біржовому ринку 52,62 % обсягу торгів похідними (деривативами) припадало на «Українську біржу». В свою чергу, обіг похідних (деривативів) на фондовій біржі «Перспектива» склав 46,81 % від загального обсягу, а на фондовій біржі «Українська фондова біржа» – 0,56 %.

В рамках розширення інструментів фондового ринку мала місце активізація строкового ринку, що свідчить про все більше використання інвесторами можливостей хеджування ризиків за допомогою цих фінансових інструментів.

Розвинений ринок похідних фінансових інструентів надає його учасникам різні переваги, а застосування нових фінансових інструментів дозволяє[4]:

забезпечити кожному учаснику строкового ринку більш вигідну конкурентну позицію;

захистити учасників від різних видів фінансового ризику; отримати більш високий рівень дохідності за рахунок використання

«ефекту левериджу»; зменшити вплив невизначеності та волатильності базових

інструментів та фінансового ринку в цілому.Усе це буде сприяти створенню в Україні цивілізованих засад

функціонування ринку похідних фінансових інструментів та дозволить у повній мірі реалізувати свої функції з метою надання суспільству індикаторів стану на фінансовому та товарних ринках і дієвих ринкових механізмів їхнього регулювання.

Висновок. Отже, розвиток торгівлі такими фінансовими інструментами як деривативи в нашій країні стає дедалі відчутнішим. Це пояснюється тим, що ці похідні фінансові інструменти покликані, завдяки багатофункціональному

14

призначенню, створювати передумови для більш ефективного функціонування фінансової та економічної систем держави. Основною ж передумовою успішного застосування деривативів на вітчизняному фінансовому ринку є усвідомлення учасниками економічних відносин ролі й призначення деривативів, а також доцільності їх застосування у господарській діяльності, яка вказує на те, що нині похідні є інструментами універсального використання.

Список використаних джерел1. Закони України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в

Україні» від 13.01.2011 № 2927-VI / Верховна Рада України / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

2. Кальченко І. Історичний розвиток деривативів / І. Кальченко // Юридична Україна. – 2011. – № 7. – 69-74.

3. Макаренко І. О. Становлення ринку похідних фінансових інструментів в Україні / І. О. Макаренко // Шляхи та інструменти модернізаційного прориву економіки України : матеріали міжнародної конференції, м. Одеса, 21-22 жовтня 2010 р. – Одеса : ІПРЕЕД НАН України, 2012. – С. 176-178.

4. Поплавська М. В. Особливості формування фондового ринку України / М. В. Поплавська // Економіка та держава. – 2011. – № 2. – С.79–81

5. Офіційний сайт Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nssmc.gov.ua

Богатырев И.И.к.э.н., доцент, докторант кафедры международного учета и аудита

ГВУЗ «Киевский национальный экономический университетимени Вадима Гетьмана», г.Киев, Украина

ФИНАНСОВАЯ ПОЛИТИКА В СИСТЕМЕ ФИНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТА КОРПОРАЦИИ

Финансовые причины мирового экономического кризиса обостряют актуальность новой парадигмы качества управления финансами корпораций, создают предпосылки усовершенствования методик и инструментов оценивания долгосрочных управленческих решений в контексте конфликта интересов собственников, управленцев и прочих заинтересованных пользователей финансовой информации. Следовательно, актуальными становятся вопросы усовершенствования финансовой политики корпораций в условиях неопределенности и нацеленности на повышение качества информационного обеспечения принятия оперативных и стратегических решений заинтересованными пользователями.

Как известно, конкурентное преимущество получают корпорации, функционирующие на основе эффективной системы управления финансами, осуществляющей распределение и контроль использования материальных и финансовых ресурсов и обеспечивающей устойчивое и прогнозируемое положение корпорации, а также ее развитие в соответствии с выбранной

15

стратегией и достижение главной цели производства. Такая система управления позволяет руководителям своевременно и адекватно реагировать на изменение внешних и внутренних условий и согласовывать с ними финансово-хозяйственную деятельность корпорации.

Достижению поставленных корпорацией целей способствует реализация финансовой политики. Однако, В.А. Слепов и Е.И. Громова [1], указывают на отсутствие единого понимания категорий финансовой политики и стратегии, на смешение этих понятий. Так, под финансовой стратегией понимают «набор методов, с помощью которых финансовая политика будет реализовываться на практике». По мнению этих исследователей, «финансовая тактика охватывает набор конкретных практических мер, способов и приемов реализации избранной финансовой стратегии» и должна обеспечить «реализацию стратегических целей и миссии предприятия с наименьшими затратами в текущем периоде» [1, с. 51].

Понятие «стратегия» стало неотъемлемой категорией управления со второй половины XX века как надежда на перспективное решение проблем, связанных с неопределенностью во внешней среде. Неопределенность внешней и внутренней среды корпорации накладывает на проекты стратегического руководства ограничения реальности. Составленное суждение о стратегии и её фактической эффективности предоставляет возможность оценки стратегических компетенций и способности к предвидению корпорацией своего будущего. Суждение о финансовой стратегии корпорации неразрывно связано с основополагающими понятиями стратегического управления - цель, стратегия, результаты следования стратегии, что актуализирует гармонизацию понятийного аппарата оценки финансовой стратегии корпорации. Общепринятым пониманием неопределенности будущего корпорации является возможность перехода из актуального состояния в настоящем при воздействии факторов внешней и внутренней среды в некоторое состояние в будущем, количественные и качественные характеристики которого не могут быть определены неоднозначно. Начиная с И.Ансоффа, типы перспективных решений экономических субъектов принято ранжировать в зависимости от уровня информированности как постоянные рабочие программы, реализуемые в условиях неопределенности или частичного риска; различные экономические политики предприятия, осуществляемые в условиях риска и неопределенности и стратегия, вырабатываемая в условиях неполноты информации. Взаимосвязь политики и стратегии, согласно И.Ансоффу, выражается в виде частного и общего: «политика - это возможное решение, тогда как стратегия есть правило принятия решения» [2, с.176].

Следует отметить, однако, что в современной экономической литературе сложились неординарные подходы относительно иерархической соподчиненности финансовой политики и финансовой стратегии. Согласно одному подходу представителем которого является И.П. Хоминич [3], финансовая политика является составной частью финансовой стратегии компании. По его мнению, формирование стратегических финансовых целей — прерогатива финансовой стратегии, которая является составляющей

16

корпоративной стратегии. Инструменты и методы реализации финансовой стратегии образуют финансовую тактику, которой компания может придерживаться в течение многолетнего периода. А финансовая политика - это финансовая идеология компании при осуществлении текущей деятельности и принятии решений в рамках оперативного финансового менеджмента.

Финансовая политика реализуется следующими составляющими финансового менеджмента: анализ и управление денежными потоками; управление дебиторской и кредиторской задолженностью; политика внешних заимствований; формирование учетной и налоговой политики; управление за-тратами и др.

Прослеживая определенную логику в представленной позиции ученых, вместе с тем, придерживаемся мнения другой группы экономистов [1, 4, 5, 6], которые полагают, что финансовая политика предприятия (корпорации, организации) является интегральным понятием, включающим в себя взаимодополняющее соподчинение финансовых стратегий, реализующихся посредством приемов финансовой тактики, элементом которой является финансовый механизм.

Так, ряд дефиниций финансовой политики [5, 7] замыкают область ее деятельности только на государственных проблемах. Другие источники [6, 8], хотя и расширяют сферу участия элементов финансовой политики, но, вместе с тем, ограничивают ее «концепцией развития финансов», «анализом факторов эффективного использования финансовых ресурсов», «искусством перераспре-деления денежной формы стоимости» и т.п. Целевой характер финансовой политики прослеживается лишь в определении В.В. Бочарова [6, с.39]. Критический обзор приведенных позиций экономистов относительно экономической сущности и роли финансовой политики корпорации оправдывают целесообразность ее уточнения.

Руководствуясь вышеприведенным можно определить финансовую политику в целом (и в корпорации, в частности) как эффективную, целенаправленную систему мер по управлению финансами, ориентированную на достижение стратегических и тактических задач и определяющую скоординированные действия финансовых менеджеров.

Финансовая политика является одной из важнейших и основополагающих разделов управления финансовой деятельностью любой корпорации. Будет ли корпорация опираться преимущественно на собственные ресурсы или предпочтет основываться на внешнем финансовом поле, в каком секторе, какими инструментами будет оперировать компания определяется характером и направлением движения корпорации на рынке капитала. Очень важен при этом стратегический выбор корпорацией сектора рынка, на котором она предполагает завоевывать лидерство.

Следует подчеркнуть, что экономическая природа, сущность и механизмы формирования финансовой стратегии экономических субъектов в общем методологическом плане должна анализироваться как одна из проблем финансовых отношений. В общей схеме экономического регулирования финансовая стратегия должна рассматриваться как компонент общей стратегии

17

корпорации в ряду с инвестиционной, инновационной, маркетинговой, про-изводственной и другими видами стратегических решений.

Список литературы:1. Слепов В.А., Громова Е.И. О взаимосвязи финансовой политики,

стратегии и тактики // Финансы, 2000. - №8. С.50-522. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия. - СПб.: Питер, 1999. - 413

с.3. Хоминич И.П. Финансовая стратегия компаний. - М.: Изд-во

Российской экономической академии, 1998. – 156 с.4. Ковалев В.В. Введение в финансовый менеджмент. - М.: Финансы и

статистика, 1999.5. Большаков С. В. Финансовая политика государства и предприятия—

М.: Книжный мир, 2002 – 210 с.6. Бочаров В.В. Корпоративные финансы. — СПб.: «Питер», 2001.- 255 с.7. Финансы, денежное обращение и кредит: Учебник / Под ред. Н.Ф.

Самсонова. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 447 с.8. Финансы / В.М.Родионова, Ю.Я. Вавилов, Л.И. Гончаренкои др. Под

ред. В.М.Родионовой. — М.: Финансы и статистика, 1995. - 432 с.

Борисенко Д.В.,Мельник А.Д.,Маркова Л.Г.

Науковий керівник

РОЛЬ ПОДАТКУ НА ДОХОДИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ У ФОРМУВАННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

Необхідною умовою функціонування будь-якої держави є податки – як інструмент фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій та важіль впливу на соціально-економічні процеси в суспільстві.

Проблеми, що виникають при оцінці фіскальної ефективності податку на доходи фізичних осіб, стосуються, по-перше, недосконалості фінансового забезпечення функціонування місцевих бюджетів. Це призводить до постійних змін умов формування доходної і витратної частин місцевих бюджетів. По-друге, це нераціональне співвідношення різних ланок бюджетної системи, яка пов’язана з визначенням на законодавчому рівні принципів розподілу надходжень від загальнодержавних податків, закріплення надходжень від податків за бюджетами відповідного рівня. Тому розв’язання цих питань потребують подальшого вивчення та досліджень.

Метою дослідження є аналіз впливу податку на доходи фізичних осіб у формуванні місцевого бюджету.

Дана проблема не залишається поза увагою таких відомих вітчизняних фінансистів, як В. Андрущенка, М. Азарова, О. Василика, М.Деркача, К.О. Маліновська, А.С. Гера, В. Мельника.

Однією із функцій, що притаманна будь-яким податкам, є фіскальна функція, яка полягає у формуванні фінансових ресурсів держави та

18

проявляється у поповненні доходної частини бюджету. В основу реалізації даної функції покладено принцип фіскальної ефективності, який полягає у максимізації надходжень, мінімізації видатків на адміністрування, еластичності податкового механізму. Податок на доходи фізичних осіб є типовим прикладом поєднання зазначених функцій, оскільки механізм його справляння включає і деяке послаблення податкового навантаження соціально незахищених верств населення.

Незважаючи на зростаючу питому вагу у формуванні дохідної частини місцевих бюджетів, податок на доходи фізичних потребує деяких уточнень, а саме перетворення цього податку, що сплачується до місцевого бюджету за місцем походження доходу (тобто за місцем роботи платника податку), на податок, що сплачуватиметься до місцевого бюджету за місцем проживання платника. Зміцнення місцевих бюджетів є важливим напрямом державної політики на сучасному етапі. Державі необхідно здійснювати певні практичні заходи в частині розвитку місцевого оподаткування та введення в дію конкретних норм законодавства, які сприятимуть фінансовому розвитку регіонів.

Варто виділити основні чинники, які позитивно впливають на надходження податку на доходи фізичних осіб:

1) зростання номінального ВВП;2) зростання витрат на оплату праці;3) легалізація виплати заробітної плати;4) позитивні тенденції до зростання доходів низькооплачуваних верств

населення через державне підвищення мінімальних соціальних гарантій;5) зростання змішаних доходів домашніх господарств за рахунок

індивідуальної підприємницької діяльності [2, с.428].Безпосередньо на забезпечення зростанняжиттєвого рівня населення та

надходження податку на доходи фізичних осіб впливають підвищення мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму на одну працездатну особу. Проте варто враховувати зростання реальної заробітної плати, а не номінальної. У період 2009-2012рр. зростання номінальної заробітної плати не завжди супроводжувалось зростанням її реального еквівалента.

Податок із доходів фізичних осіб нині в Україні формує дві третини власних доходів місцевих бюджетів. Водночас механізм його сплати є недосконалим. Невід’ємним завданням на найближчу перспективу є посилення фіскальної ефективності податку на доходи фізичних осіб і забезпечення самодостатності бюджетів місцевого самоврядування, що дасть їм змогу належним чином фінансувати заходи, пов’язані із забезпеченням соціальних послуг.

Для розв’язання проблеми поліпшення наповнюваності місцевих бюджетів, доцільно надати органам місцевого самоврядування можливість застосовувати місцеві надбавки до податку з доходів громадян. Зокрема, розмір такої надбавки може становити 1-3 % від бази оподаткування податку з доходів фізичних осіб.

19

Подальші дослідження слід зосередити на пошуку напрямів удосконалення механізму оподаткування доходів громадян, а також удосконаленню механізму податкового планування податку на доходи фізичних осіб з метою забезпечення достовірності і обґрунтованості надходжень від цього податку у Зведений бюджет України та до місцевих бюджетів.

Література1. Лемещук А.В. Податок з доходів фізичних осіб у системі прямого оподаткування та його фіскальна ефективність / А.В. Лемещук // Економіка. – 2012. - 3. – С. 210-217. 2. Маліновська К.О. Фіскальна ефективність податку на доходи фізичних осіб та його роль у формуванні бюджетів різних рівнів / К.О. Малиновська // Вісник Житомирського національного агроекологічного університету. – 2011. - № 2. – С.427-435. 3.Стаднюк І.В. Сучасне оподаткування доходів фізичних осіб: суть та основні аспекти / І.В. стадник // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування. – 2009. - №3. – с.127-134.

Бубнов В.А.к.э.н., доцент кафедры «Бухгалтерский учет и налогообложение»

Иркутского государственного университета путей сообщения

СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОЕ РАЗВИТИЕ РЕГИОНОВ СИБИРИ НА ОСНОВЕ ПРОЕКТНОГО ФИНАНСИРОВАНИЯ

Основной целью деятельности любого государства является обеспечение устойчивого социально-экономического развития. Как показывает экономическая история ХХ-ХХI веков экономический рост не является постоянно существующей величиной, а формирование глобальной мировой экономики еще больше усложняет ситуацию. Очередной экономический кризис 2008 года, вызвавший в следующем году падение реального объема российского ВВП на 7,8% официально закончился. Однако, несмотря на это, начиная с 2011 года, темпы роста российской экономики замедляются.

По словам Министра экономического развития России Улюкаева А.В: «В настоящее время российская экономика столкнулась с серьезными проблемами, которые выразились в резком замедлении объемов инвестиций, невысоком росте экономики и практически нулевом росте промышленного производства - и прежняя модель развития, работавшая на росте спроса, на глобальных хороших конъюнктурных условиях, когда внешний спрос трансформируется во внутренний, исчерпала себя» [1].

1) Российские органы власти и эксперты сходятся во мнении, что в 2013 году ожидаются самые низкие темпы экономического роста (1,8% ВВП) в современной истории страны - восстановительный рост 2000-2007 годов и 2010-2012 годов прекратился. Дополнительным негативным фактором является высокая зависимость российской экономики от цен на энергоносители. По заявлению Министра финансов России Силуанова А.Г.: «Снижение ненефтегазовых доходов и увеличение нефтяных привело к тому, что доля нефтяных доходов превысит 50% доходов бюджета, что подтверждает

20

сохранение уязвимости к внешним шокам бюджета и необходимость продолжения консервативной бюджетной политики» [2].

Анализируя вышеприведенные данные, становится понятным – страна находится в полной финансовой зависимости от мировых цен на энергоносители, что формирует неуверенность в завтрашнем дне. И, как результат, по данным Центрального Банка России [3] (см. табл. 1) чистый ввоз/вывоз капитала частным сектором увеличивается.

Таблица 1Чистый ввоз/вывоз капитала частным сектором (млрд. долларов США)

ГодЧистый ввоз/вывоз капитала частным

сектором

Чистый ввоз/вывоз капитала банками)

Чистый ввоз/вывоз капитала прочими

секторами

2005 год -0,3 5,9 -6,22006 год 43,7 27,5 16,12007 год 87,8 45,8 42,02008 год -133,6 -55,2 -78,32009 год -57,5 -32,2 -25,32010 год -30,8 15,9 -46,72011 год -81,4 -23,9 -57,42012 год -54,6 18,5 -73,12013 год

I квартал 2013 года -28,2 -17,4 -10,9

январь 2013 года -17,3 -10,5 -6,8февраль 2013

года -8,3 -7,0 -1,3

март 2013 года -2,6 0,2 -2,7II квартал 2013

года -7,0 -4,6 -2,5

апрель 2013 года -3,5 -2,1 -1,5май 2013 года -12,5 -11,5 -1,0

июнь 2013 года 9,0 9,0 -0,1III квартал 2013

года (оценка) -12,9 11,9 -24,8

Все это ставит перед российской экономикой проблему поиска путей дальнейшего развития в условиях быстроменяющегося мирового хозяйства. Формирование центров развития в Азию, требует переосмысления роли и места Сибири в социально-экономическом развитии страны. При этом, все признают, что Сибирь требует огромных капиталовложений, которые окупятся в кратчайшие сроки. Следовательно, необходим финансовый механизм, которым может стать проектное финансирование. Проектное финансирование, которое активно стало применяться за рубежом во второй половине ХХ века, использовалось в России еще в конце XIX века при строительстве

21

Транссибирской магистрали, строительство которой придало мощный импульс экономического развития Российской империи.

М.В. Ломоносов сказал историческую фразу: «Богатства России Сибирью прирастать будут». Сибирь, как название области встречается с городами Тюменью и Тобольском на карте Цесаревича Федора Борисовича Годунова, пополненной и изданной Гесселем Герардом для Царя Михаила Федоровича в 1614 году[4].

В освоении новых земель ведущую роль играли богатейшие семьи Российского государства, концентрирующие как торговый, так и промышленный капиталы. При этом прирост населения достигался зачастую насильственными методами. Так академик С.Б. Веселовский [5] отмечал, что Строгановы владеют соляными промыслами, рыбными ловлями и звериными гонами и «изо всех городов…крестьян и всяких людей к себе принимают, а из-за себя никого не выпустят, о том у них заповеди и заставы крепкие».

Главным препятствием для освоения новых земель для русского народа оказалась горная система Урала. Но уже в 1581 году, русские отряды, во главе с казачьим атаманом Ермаком Тимофеевичем, смогли пересечь Уральский хребет. Важно отметить, что заказчиками выступила семья Строгановых – богатейших купцов и промышленников тогдашней России.

Присоединив Сибирское ханство к своим владениям Московское государство, естественно начало заботиться о закреплении связи между старыми и новыми своими владениями, для чего посылает в разное время из Москвы в Сибирь воевод с казачьими дружинами и стрельцами, для создания опорных пунктов будущей естественной колонизации [6]. В 1678 г. считалось в «Сибирских городах» 10,2 тыс. дворов посадских и крестьян, тогда как, согласно «ведению» 1706 г. уже 18,6 тыс. дворов, т.е. на 85% больше [7]. По данным выдающегося историка и политического деятеля Милюкова П.Н. [8] за 1680 г. поступления по сибирской мягкой рухляди (мехам) определялись в 143 тыс. руб., что составляло свыше 13% всех государственных доходов (окладных).

По мнению Г.В. Вернадского «Сибирь была для Московского государства XVII в. то же, что в предыдущем столетии Америка для испанцев, то же, что позже для англичан Индия. Недаром Сибирь называли «Малая Индия» [9]. Активное освоение Сибири совпадает с началом развития производства и сельского хозяйства в XVIII веке. В результате создания благоприятного инвестиционного климата, горнопромышленник Демидов в 1723 году открыл рудные месторождения на Алтае и устроил там медные и сереброплавильные заводы [10]. Именно с этого периода началась массовое освоение цельных земель Сибири, которое длилось на протяжении двух столетий и окончательно завершилось только в 1950 году. Наибольший прирост населения и как следствие рост экономики вызвало строительство Транссибирской магистрали (см. табл. 2).

Таблица 2Численность постоянного населения Российской империи (на январь, тыс.

человек) [11].

22

Регионы 1897 г. 1909 г. 1910 г. 1911 г. 1912 г. 1913 г. 1914 г.Европейская

Россия 94244,1 116505,5

118690,6

120558,0

122550,7

125683,8

128864,3

Польша 9456,1 11671,8 12129,2 12467,3 12776,1 11960,5*

12247,6*

Кавказ 9354,8 11392,4 11735,1 12037,2 12288,1 12512,8 12921,7Сибирь 5784,4 7878,5 8220.1 8719,2 9577,9 9788,4 10000,7

Средняя Азия 7747,2 9631,3 9973,4 10107,3 10727,0 10957,4 11103,5Финляндия 2555,5 3015,7 3030,4 3084,4 3140,1 3196,7 3241,0Итого по империи

129142,1

160095,2

163778,8

167003,4

171059,9

174009,6 1783783

Были предприняты специальные исследования хозяйственного положения сельского населения, давшие подробный бытовой и экономический материал, проведены геологические исследования. Фактически строительство железной дороги планировалось для текущих и стратегических целей одновременно.

Официально строительство началось 31 мая 1891 года в районе близ Владивостока (Куперовская падь), на закладке присутствовал цесаревич Николай Александрович, будущий император Николай II. Рабочее движение поездов по Транссибу началось 3 ноября 1901 года, после того, как было уложено «золотое звено» на последнем участке строительства Китайско-Восточной железной дороги. Конец строительства на территории Российской империи: 18 октября 1916 года, с пуском моста через Амур близ Хабаровска и началом движения поездов по этому мосту. Стоимость строительства Транссиба с 1891 по 1913 год составила 1 455 413 000 рублей (в ценах 1913 года).

Параллельно со строительством железной дороги, вдоль нее строились уже частные заводы по добыче и переработке железной руды, свинца, меди, золота, серебра и т.д. Например, потребность в свинце составляла 2 млн пудов, а Российская империя производила самостоятельно только 100 тыс. пудов, строительство Транссибирской магистрали позволила решить данный вопрос. Подобных примеров можно привести великое множество.

Но основное, что хотелось бы отметить, что строительство Транссибирской магистрали является ярким примеров проектного финансирования, когда государство инвестировало средства, которые в свою очередь привлекли частный капитал, что вызвало приток населения, промышленный рост и, как следствие, социально-экономическое развитие Сибири.

БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК1. Выступление Министра экономического развития Улюкаева А.В. на

Инвестиционном форуме ВТБ Капитал «Россия зовет!» URL: http :// www . economy . gov . ru / wps / wcm / connect / economylib 4/ mer / press / news / doc 20131001_2 (обращение на сайт 20.11.2013).

2. Госдума поддержала законопроект о сокращении на 40,5 млрд рублей дефицита федерального бюджета в 2013 году. URL:

23

http :// www . minfin . ru / ru / press / speech / index . php ? id _4=20391 (обращение на сайт 21.11.2013).

3. Чистый ввоз/вывоз капитала частным сектором в 2005-2012 годах и январе-сентябре 2013 года (по данным платежного баланса Российской Федерации, по методологии РПБ6. URL: http :// www . cbr . ru / statistics / print . aspx ? file = credit _ statistics / capital _ new . htm & pid = svs & sid = itm _18710 (дата обращения 23 ноября 2013).

4. Дмитриев-Мамонов А.И., Здзярский А.Ф. Путеводитель по Великой Сибирской железной дороге. – С.Петербург: Товарищество Художественной Печати, 1900. – С.11-12.

5. Веселовский С.Б. Семь сборов запросных и пятинных денег. Прил. № 31.

6. Дмитриев-Мамонов А.И., Здзярский А.Ф. Путеводитель по Великой Сибирской железной дороге. – С.Петербург: Товарищество Художественной Печати, 1900. – С.34.

7. Кулишер И.М. История русского народного хозяйства. 3-е изд., стереотип. – Челябинск: Социум, 2008. – 743 + XIV c. – С. 202-203. ISBN 9785-91603-007-5.

8. Милюков П.Н. Государственное хозяйство России в первой четверти XVIII в. и реформа Петра Великого. 2-е изд. 1905. – С.74.

9. Вернадский Г.В. Против Солнца. Распространение русского государства к Востоку // Русская мысль. I. 1914. – С. 62.

10. Дмитриев-Мамонов А.И., Здзярский А.Ф. Путеводитель по Великой Сибирской железной дороге. – С.Петербург: Товарищество Художественной Печати, 1900. – С.35-37.

11. Общий свод по империи разработки данных первой всеобщей переписи населения, произведенной 28 января 1897 г. СПб., 1905. Т. 1. С.6-7;Статистический ежегодник России. 1909 г. СПб., 1910. Отд. I С.58-59 URL: istmat.info/node/167.

Адамовська В.С.к.е.н., доцентГурова К.С.

студентка кафедри обліку, аналізу, аудиту та адміністрування підприємств ГМК ДВНЗ «Криворізький національний університет»

ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПЕРВИННОГО ОБЛІКУ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ

Основні засоби - один з головних компонентів виробничої діяльності будь-якого підприємства. Стан основних засобів підприємства багато в чому визначає його технічний і технологічний рівень, асортимент, якість продукції, що випускається та послуг, а також продуктивність праці. Наявність на підприємстві основних засобів обумовлює необхідність ведення обліку і контролю.

24

В умовах інтеграційних процесів та переходу України до ринкової економіки відбувається реформування та адаптація бухгалтерського обліку до міжнародних стандартів. Тобто бухгалтерський облік повинен надавати власниками, кредиторами й інвесторами, як вітчизняними так і закордонними, оперативної та достовірної інформації щодо стану, руху, оновлення та ефективності використання основних засобів. Оскільки, від того, як використовуються засоби праці, їх забезпеченість та ефективність, залежить результат діяльності підприємства.

Як відомо , основою бухгалтерського обліку є первинні документи , в яких накопичується первинна інформація, що стосується окремих господарських операцій у бухгалтерському обліку в процесі виробничої діяльності підприємства.

Для оформлення операцій з основними засобами застосовуються первинні документи, типові форми яких затверджені наказом Міністерства статистики № 352 від 29.12.95р. «Про затвердження типових форм первинного обліку» [1]. Порядок обліку основних засобів змінювався за цей час кілька разів, але типові форми залишалися незмінними. Типові форми обліку основних засобів не можна назвати уніфікованими. Отже, питання удосконалення первинних документів і форм бухгалтерського обліку основних засобів є особливо актуальним.

У результаті прийняття П(С)БО 7 “Основні засоби”, затвердженого наказом Мінфіну України від 27.04.2004 р. [2] (зі змінами й доповненнями), окремі графи типових форм первинних документів втратили свій зміст і на підприємствах не використовуються. До них відносяться: код норми амортизаційних відрахувань, норми амортизаційних відрахувань, джерело придбання (фінансування), дата початку оплати за основні засоби. Іншою проблемою виявилось те, що окремі показники, наявність яких передбачено П(С)БО 7, виявилися поза реєстрацією в типових формах первинного обліку, такі як: строк корисного використання основних засобів; справедлива вартість (у передбачених П(С)БО 7 випадках); дата й сума дооцінки або уцінки об’єктів; метод нарахування амортизації; ліквідаційна вартість; сума ПДВ, сплачена у зв’язку з надходженням об’єкта.

Бланки, затверджені Наказом №352 як типові форми розрахунку амортизації основних засобів (ОЗ-14, ОЗ-15 і ОЗ-16), взагалі не можуть бути використані, оскільки показники, передбачені ними, давно не застосовуються. Не застосовуються і деякі показники, передбачені іншими типовими формами. Поставити прочерк у призначених для них рядках і графах нескладно, але показники, які мають бути відображені в обліку згідно з чинним законодавством, не показуються в типових формах.

25

Таблиця 1Недоліки первинних документів з обліку основних засобів

№ з/п

Типові форми первинного обліку Недоліки Пояснення

1

ОЗ-1 «Акт приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів»

Такі елементи документа як графи 11 «Код норми амортизаційних відрахувань», 12-13 «Норми амортизаційних відрахувань: на повне

Дані елементи документа втратили актуальність, є не обов'язковими або зайвими

Продовж. табл. 1відновлення, на

капітальний ремонт», 14 «Поправний коефіцієнт»

2ОЗ-З «Акт на спи-

сання основних засобів»

Ті ж графи 11,12,13,14 та графа 18 «Дата початку

оплати за основні засоби (місяць, рік)»

Дані елементи документа втратили

актуальність, єне обов'язковими або зайвими. Дані графи

18 пропонується замінити на

«Ліквідаційну вартість»

3

О3-4 “Акт на списання

автотранспортних засобів”

графи 11,12,13,14

Дані елементи документа втратили

актуальність, є не обов'язковими або

зайвими

4О3-6 “Інвентарна

картка обліку основних засобів

графи 11,12,13,14

Дані елементи документа втратили

актуальність, є не обов'язковими або

зайвими.Наведені в табл. 1 типові форми первинного обліку вимагають змін і

доповнень.Документального підтвердження вимагає така операція, як формування

первісної вартості основних засобів. Об’єкти основних засобів можуть надходити на підприємство різними шляхами. Залежно від цього дещо іншим буде склад витрат, за якими буде формуватися в обліку первісна вартість об’єкта основних засобів. Усі витрати, пов’язані з надходженням об’єкта, підтверджуються відповідними окремими первинними документами, які свідчать про їх здійснення. Однак кінцева сума первісної вартості об’єкта, що відображена в акті приймання-передачі об’єкта основних засобів та інвентарній картці й складається із цих витрат, фактично не підтверджена первинним документом з її розрахунком [3].

26

На сьогоднішній день для більшості українських публічних підприємств постала проблема приведення фінансової звітності, складеної за українськими стандартами, у відповідність з МСФЗ. Це викликає ряд труднощів, пов'язаних з тим, що практика бухгалтерського обліку в Україні ще помітно відступає від вимог МСФЗ. Причому значну частку всіх коригувань при трансформації звітності складають коригування саме по основних засобах.

При складанні фінансової звітності за міжнародними стандартами українським підприємствам доводиться або вести два паралельні обліку (конверсія), або трансформувати фінансову звітність, складену за українськими обліковими стандартами, в МСФЗ. В обох випадках доводиться проводити значний обсяг робіт, що тягне за собою додаткові витрати на ведення бухгалтерського обліку на підприємстві.

За таких умов для компаній, які вели облік за українськими стандартами, але зобов'язані надати фінансову звітність відповідно до вимог МСФЗ, спосіб трансформації є більш актуальним.

П(С)БО 7 на відміну від МСБО 16 визначає п’ять методів амортизації: прямолінійний, зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивний та виробничий. Слід відзначити, що український стандарт містить певні особливості, щодо амортизації бібліотечних фондів та малоцінних необоротних активів.

Таблиця 2Порівняння методів нарахування амортизації згідно з МСБО та

П(с)БОНазва методу за ПСБО Назва методу за МСБО

Прямолінійний Прямолінійний

Зменшення залишкової вартості Зменшення залишкової вартості

Прискореного зменшення залишкової вартості

Зменшення залишкової вартості

Кумулятивний Зменшення залишкової вартості

Виробничий Суми одиниць продукціїДля підприємств гірничо-металургійного комплексу постала проблема при

визначенні методу нарахування амортизації основних засобів, таких як родовищ. Тому що, якщо всі інші основні засоби можна перевести, наприклад, на прямолінійний метод нарахування амортизації, то такий вид основного засобу як родовище не можна. Цьому є підтвердження облікова політика публічного акціонерного товариства «Центрального гірничо-збагачувального підприємства». У ній говориться, що нарахування амортизації на всі основні засоби підприємства ведеться прямолінійним методом, але родовища амортизуються виробничим методом.

Можна зробити висновок, що існує проблема трансформації інформації щодо основних засобів та їх амортизації, так як не всі методи амортизації основних засобів національних положень стандартів мають відповідний аналог у міжнародних стандартах. Це призводить до значних відхилень і плутанини.

27

Саме тому, доцільно буде запропонувати ввести типову форму, наприклад, ОЗ-17 «Розрахунок амортизацій для основних засобів «родовищ» для підприємств ГМК». Вона дозволяє узагальнити інформацію за родовищами, розраховувати суму амортизації для бухгалтерського, фінансового та податкового обліку й подальшого її відображення у облікових регістрах, здійснювати контроль терміну, коли об'єкт повинен бути виведений з експлуатації у разі закінчення дії ліцензії на використання об'єкту до експлуатації. Заповнення форми входить до компетенції бухгалтера, який веде облік основних засобів на підприємстві ГМК; достатньо одного примірника, який залишається у бухгалтерії; інформацію про нараховану амортизацію передають головному бухгалтеру для складання фінансової, статистичної та податкової звітності.

Назва підприємства (організації)Код ЄДРПОУ

Запропонована типова форма розрахунку амортизацій для основних засобів «родовищ» для підприємств ГМК

Шиф

р су

брах

унку

на

раху

ванн

я ам

орти

заці

ї

Шиф

р су

брах

унку

об

’єкт

ів, щ

о ам

орти

зую

ться

Інве

нтар

ний

номе

р об

’єкт

у та

наз

ва

Стр

ок

експ

луат

ації

об’є

кту

№, д

ата

ліце

нзії

про

прав

ови

кори

стан

няоб

’єкт

у

Бала

нсов

а (з

алиш

кова

) ва

ртіс

ть, г

рн

Амо

ртиз

ацій

на

став

ка(н

а мі

сяць

),%

Сум

аА

морт

изац

іїза

міс

яць,

грн

Знос

об

’єкт

у,

грн.

Разом х х х х хСкладено 31.х.20хр., у належні облікові реєстри відповідні суми

перенесені 01.х.20х рРозрахунок склав підпис Бухгалтер ___________Розрахунок перевірено підпис Головний бухгалтер ____________ Отже, можна зробити висновок, що існуючий пакет первинних

документів, які застосовують при документальному оформленні операцій з основними засобами, досить місткий, але, на наш погляд, окремі операції не знайшли документального підтвердження, а форми деяких первинних документів уже застарілі.

Література:1. Про затвердження типових форм первинного обліку: Наказ

Міністерства статистики України від 29.12.1995р. № 352 [Електронний ресурс] / офіційний сайт Інформаційно-аналітичного центру “ЛІГА”. — ТОВ “ЛІГА ЗАКОН”. — К.: 1995. — Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/ link1/FIN321.html.

2. Основні засоби: Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 р. № 92 зі змін. та доп. [Електронний ресурс] / офіційний сайт Інформаційно-аналітичного

28

центру “ЛІГА”.— ТОВ “ЛІГА ЗАКОН”. — К.: 2000. — Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an/17/REG4509.html#17.

3. Власюк Г.В. Проблеми організації бухгалтерського обліку та шляхи їх вирішення / Електронний ресурс: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Dtr_ep/2009_6/files/ekon_06_09_08_Vlasjuk.pdf

4. Белоусов А. Усовершенствование документального оформления операций с основными средствами в условиях применения П(С)БУ 7 “Основные средства” / А. Белоусов // Бухгалтерский учет и аудит. — 2006. — № 3.

Зюзін В.О.студент IV курсу Дніпропетровської державної фінансової академії

Мережна В.Р.студентка IV курсу Дніпропетровської державної фінансової академії

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПОДАТКУ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО В УКРАЇНІ

В умовах переходу до ринкових відносин проблеми розвитку податкового законодавства мають суттєве значення. Важливе місце при цьому займає закріплення принципів та підстав оподаткування. Це стосується всіх об'єктів оподаткування, але найбільш перспективним виглядає посилення ролі оподаткування нерухомого майна, в галузі якого аналіз правових принципів оподаткування майна має особливе значення.

Особливості оподаткування нерухомості досліджуються багатьма вітчизняними науковцями однак потребують більш чіткого визначення принципових засад та механізму застосування податку на нерухоме майно в Україні.

В цьому аспекті доцільним є покращення стану майнового оподаткування, базуючись на успішному досвіді високо розвинутих країн світу та враховуючи особливості соціально-економічного розвитку регіонів.

У світовий практиці податок на нерухоме майно є невід’ємною частиною системи оподаткування більш ніж 130 країн світу та забезпечує від 1 до 10% загального обсягу податкових надходжень. При цьому рівень податкового навантаження з цього податку в середньому становить від 3 до 5% сукупного особистого доходу платника податків [1, с.19-20].

Дійсна система розрахунку вартості об’єкта житлової нерухомості оподаткування з податку на нерухоме майно в Україні базується на використанні вартості об’єктів нерухомості, визначеної органами БТІ, яка в декілька разів нижча за ринкову вартість цих об’єктів. Це значно знижує фіскальний ефект від впровадження податку на нерухоме майно.

У цьому зв’язку слід зазначити, що в багатьох країнах світу при розрахунку майнового податку в якості бази оподаткування використовується:

1. ринкова вартість або орендна вартість об’єктів нерухомого майна – ціна ринкових угод з об'єктами нерухомості (Великобританія, Франція);

29

2. капіталізована (акумульована) вартість об'єкта на зазначену базову дату – величина потенційного доходу від найкращого чи найвигіднішого використання об’єкта нерухомості (Швеція);

3. сума витрат, які б необхідно було б здійснити за для повної відбудови об’єкта нерухомості;

4. комбінований метод, що базується на поєднанні трьох попередніх методів (США, Канада, Молдова) [1, с.20].

На нашу думку, саме комбінований метод розрахунку з метою оподаткування вартості об’єкта нерухомості дозволяє отримати найбільш наближену до реальності базу оподаткування, яка б враховувала не тільки ринкову вартість цього об’єкта нерухомості та суму доходу, який можливо отримати при використанні його у господарській діяльності, але й суму витрат, які б зазнав власник об’єкту нерухомості у разі його відбудови. Це не тільки забезпечить реалізацію принципу рівномірності оподаткування, але й дозволить суттєво збільшити обсяг надходжень до місцевих бюджетів з податку на нерухоме майно, сприяючи підвищенню рівня їх фінансової забезпеченості.

Але за для ефективної реалізації податком на нерухомість покладених на нього функцій майнове оподаткування повинно не тільки враховувати економічні аспекти і бюджетні вигоди від впровадження цього податку, але й соціальні наслідки [2, с.213].

З метою забезпечення ефективної реалізації фіскальної і регулюючої функцій податку на нерухоме майно й при цьому дотримання принципу соціальної справедливості органи місцевого самоврядування повинні враховувати рівень доходів населення, податкового навантаження на доходи населення, граничну величину податкового навантаження в розрахунку на одного платника податку, рівень соціальної диференціації населення окремої території регіону [2, с.215].

Таким чином, подальше вдосконалення майнового оподаткування повинно бити спрямоване на побудову ефективної, збалансованої системи оподаткування нерухомого майна, що враховує рівень соціального та економічного розвитку території та забезпечує баланс між фіскальною та соціальною функціями. У разі дотримання усіх цих умов податок на нерухоме майно стане вагомим фактором, що забезпечує зміцнення податкового потенціалу регіону, підвищення рівня його інвестиційної привабливості та фінансової самодостатності місцевих органів самоврядування у вирішенні соціальних, економічних та екологічних проблем в регіоні, створюючи тим самим умови для стійкого та збалансованого розвитку.

Література:1. Аніміца П.Є. Проблеми застосування досвіду зарубіжних країн у сфері

оподаткування нерухомості / П.Є. Аніміца // Науковий вісник Національного університету Державної податкової служби України (економіка, право). – 2013. – №1 (60). – С.19-24. 2. Сушкова О.Є. Податок на нерухоме майно: напрямки вдосконалення / О.Є. Сушкова // Потенціал стійкого розвитку та фінансова безпека соціально-економічних систем [Текст]: І Всеукраїнська науково-

30

практична конференція, 17-18 жовтня 2013 р., м. Сімферополь – смт. Гурзуф: [матеріали]. – Сімферополь : ВД «АРІАЛ», 2013. – 300 с.

Крамаренко Р.М. к.е.н., доцент

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

НОВАЦІЇ У КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ МЕГАПОЛІСІВПроцес мегаурбанізації протягом останніх 50-ти років вніс суттєві зміни в

характер динаміки найбільших міст світу та зумовлені цим секторальні зрушення мотиваційної оцінки нових позицій мегаполісів в глобальному конкурентному середовищі.

Під впливом інформаційно-економічної глобалізації, урбанізація набуває нових якісних та структурних ознак. З огляду на це виникла дилема: яку парадигму взяти за основу для формування нової урбаністичної концепції: Homo economicus, що пояснює економічну складову суспільного прогресу, а відтак й виправдовує посилення нерівномірності розвитку міст, чи – Homo sociologicus, котра дає загальне уявлення про пануючі в світі соціальні процеси, а при ідентифікації характеру та динаміки урбаністичних тенденцій зосереджується, головним чином, на оцінці соціальних трансформацій, котрі сталися впродовж певного часу.

Між цими двома парадигмами існують доволі суттєві відмінності, котрі ще на початку 90-х рр. ХХ ст. вдалося чітко ідентифікувати Р. Сведбергу [1]. Так, Homo economicus індивідуальна за характером дії, тоді ж як Homo sociologicus – колективна. Першій – притаманна свобода дії, а відтак – й можливість неоліберального обґрунтування переваг раціональних розрахунків, уявлення про ринок, як арену дії, кратність та децентралізація регіональної і міжнародної економіки. Другій – притаманні інші риси: обумовлена існуючою в суспільстві соціальною структурою інерційність щодо сприйняття інноваційних процесів, котрі носять, як правило, ірраціональний характер, що базується на сформованих упродовж століть традиціях та цінностях місцевого населення, визнання ринку, але доповнення його й існуючим суспільством, вплив якого у деяких випадках може носити вирішальний характер.

Тож, з позиції «Homo sociologicus» можна передбачити, що будь-який мегаполіс має бути наділений цілою низкою повноважень соціального характеру, що зумовлені домінуванням у ньому інституційних та невиробничих функцій.

Вже на початку ХХІ ст. можна було констатувати, що нова парадигма, заснована на оптимальному міксі обох парадигм, не може бути сформована, адже посилення неоліберальних тенденцій у світовій економіці призвело до втрати популярності ідеї соціальної складової системного розвитку і поступовому переходу до домінування бізнес інтересів над громадськими чи соціальними. Внаслідок цього утворився парадигмальний вакуум, який вітчизняні науковці О.Білорус та Д.Лук’яненко (2002), доволі чітко

31

ідентифікують: «В останні роки став помітним ефект інтерпарадигмальної рефлексії, що на основі якогось базового спільного концепту (ноосфера) зв’язує різні парадигми» [2]. Їхній прогноз подальшого розвитку виявився вірним на наступні десять років, адже саме у цей період кількість пропонованих парадигм почала множитись.

В системі міжнародного регіонального аналізу з'явилася ціла низка секторальних (галузевих) парадигм, як то: «регіон як квазікорпорація», «регіон як ринок», «регіон як квазідержава», «регіон як соціум» тощо. Існування різних глобально-регіональних парадигм суттєвою мірою поляризує точку зору науковців, котрі по-різному бачать перспективи розвитку регіонів, а в їхніх межах й мегаполісів різної територіально-секторальної ієрархії.

Характерними рисами сучасного мегаполіса є наявність в ньому полі-динамічної структури господарства, а відтак виходить, що системне дослідження його функціональної основи значною мірою прояснює можливі перспективи його глобально-локального домінування.

З огляду на це, можна констатувати: що до найсуттєвіших рис сучасного мегаполісу, які й потребують подальшого вивчення та врахування у новій концепції їх розвитку, слід віднести:

гіперконцентрацію факторів виробництва з подальшим селектуванням їхньої ваги в процесі зростання ролі мегаполісів, насамперед тих, що мають столичний ранг;

наявність сучасної ринкової інфраструктури в мегаполісі, експлуатантами (навантажувачами) якої є не лише національні компанії, а й міжнародний капітал, з притаманними йому високими вимогами щодо її якостей;

постійно зростаючу інституційну роль мегаполісів котрі, дедалі більше, перетягують на себе його ринкову владу і можуть через ТНК та ТНБ істотно впливати на глобальний рух капіталу;

стрімке нарощування концентрації креативних ресурсів, котрі значною мірою впливали не лише на зміну міської субструктури в мегаполісах постіндустріальних держав, а й визначали умови розвитку передових технологій в усіх сферах людського життя;

індикативною ознакою сучасних мегаполісів стала, останнім часом, й адсорбція інтелектуального капіталу з наступною креативізацією стиля життя в місті та посиленням впливу нової моделі мережного суспільства.

Список використаної літератури1. Socio-economics. Toward a New Synthesis/ A.Etzioni, P.A. Lawrence.-NY-

London: M.E. Sharpe, 1991. – P.22.2. Глобалізація і безпека розвитку: монографія / О.Г. Білорус, Д.Г.

Лук’яненко та ін.- К.:КНЕУ, 2001.-733 с.

32

Кутняк О.В.здобувач кафедри міжнародної економіки

Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана

РЕГІОНАЛЬНИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЯК ДЖЕРЕЛО КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

Основними тенденціями розвитку країн протягом ХХ – початку ХХІ століття є два взаємозалежні процеси: перший – регіоналізація, що проявляється у прискоренні автономізації та зростанні ролі окремих регіонів у процесі підвищення конкурентоспроможності національних економік, другий – поступове переорієнтування національних, регіональних і локальних економік на інноваційний шлях розвитку.

Основними причинами зростаючої ролі регіонів у формуванні умов для інноваційного розвитку національної економіки є [1, с. 12-13]:

- загальновизнаним стає факт, що в умовах глобалізації для будь-якої країни важливою умовою сталості та економічної незалежності стає її внутрішня організація, що включає здатність як окремих регіонів, так і країни в цілому швидко і чутливо реагувати на зміни внутрішньої та зовнішньої кон’юнктури, швидко адаптуватися за рахунок великого арсеналу засобів інноваційної політики;

- важливість «регіоналізації» інноваційної політики пов’язана з характером інноваційного розвитку світової економіки. Поступово уходить епоха великого стандартизованого виробництва, в якому домінують великі компанії, що орієнтовані на об’ємні капіталовкладення і великомасштабний збут. Приходить нова епоха – епоха нестандартизованого, наукоємного виробництва, в якому не масштаби виробництва і збуту, а здатність до постійного оновлення продукції за рахунок впровадження «продуктових технологій» - product technologies (створення і просування на ринок принципово нових товарів) відіграє вирішальне значення у зміцненні конкурентних позицій нації на світовому ринку;

- «регіоналізація» інноваційної політики пов’язана з особливостями самих «технологічних ресурсів», їх створення та використання;

- умовою високої конкурентоспроможності та сталості багатьох країн на світовому ринку стає поглиблення промислової та торговельної спеціалізації. В умовах значного розширення різноманіття напрямів економічного розвитку і неможливості досягти високих позицій на світовому ринку за всіма товарними позиціями, країни все більше вимушені обирати свою нішу за одночасної настанови на досягнення високих конкурентних позицій;

- з національною (регіональною) спеціалізацією пов’язано і те, що процес технологічної дифузії (technological diffusion), тобто поширення нових технологій між національними фірмами, що виробляють однакову продукцію, відбувається у багато разів швидше, ніж в умовах диверсифікованого національного (регіонального) виробництва. Регіональна спеціалізація припускає наявність відповідного напряму освітніх послуг в регіоні (що знижує

33

витрати на підготовку «непрофільних» кадрів), багато фірм спеціалізуються на виробництві матеріалів і устаткування у рамках визначеної спеціалізації, є досвід управління виробництвом у рамках цієї спеціалізації і впровадження товарів на ринок. Усе це значно скорочує витрати на освоєння нових технологій фірмами регіону. Як наслідок відбувається значне збільшення сукупного комерційного (і економічного) ефекту для регіону, оскільки ефект від впровадження нової технології помножується на кількість фірм регіону, що досягли успіху в її впровадженні і просуванні на ринок (саме цьому одним з найважливіших елементів національної інноваційної політики стає створення умов для максимально швидкої дифузії технологій у рамках визначеної спеціалізації);

- важливою причиною посилення ролі регіонального інноваційного розвитку є те, що сучасна інноваційна економіка в якості своїх суттєвих складових має процеси «вивчати діючи» (learning by doing), «вивчати взаємодіючи» (learning by interacting). Тобто успіх інноваційної політики багато в чому залежить від того, наскільки нові знання формуються залежно від характеру завдань при реалізації планів економічного розвитку регіону, і наскільки тісно взаємодіють місцеві еліти (передусім вчені і підприємці) для обміну знаннями, вибору правильного фокусу для напряму своїх інтелектуальних зусиль, оцінки результатів і, якщо необхідно, коригування напряму розвитку. Просторова близькість творців «інтелектуального капіталу» і «технологічних ресурсів» і бізнесу набуває вирішального значення для успіху інноваційної діяльності.

Раціональність розгляду регіональних аспектів інноваційного розвитку полягає в тому, що чинники, які є визначальними в теорії національних інноваційних систем, такі як: інституціональні рамки, природа взаємовідносин між фірмами, здатність до навчання, інтенсивність дослідження і розвитку (R&D), інноваційна діяльність - значно відрізняються в різних регіонах. Так, за даними Організації економічного співробітництва та розвитку, в 2010 році інтенсивність дослідження і розвитку у середньому складала 2% в країнах ОЄСР, варіюючи від 4% у Фінляндії до близько 0,5% у Чилі. При цьому, різниця в інноваційній активності між регіонами в межах країни є значно вищою, ніж між країнами (характерно для однієї треті країн). Зокрема, найвищі регіональні диспропорції в інтенсивності дослідження і розвитку фіксуються в США, Кореї, Данії та Франції (рис.).

Це одна з причин, чому ефективна інноваційна політика має величезне значення для економічного розвитку. У країнах-лідерах світової економіки до 85% приросту валового внутрішнього продукту припадає на частку наукомістких товарів і технологій. Впродовж останніх двох-трьох десятиліть в цих країнах проводиться політика, спрямована на створення конкурентних переваг національних і регіональних економічних систем. Зокрема, в Стратегії ЄС до 2020 року розвиток економіки, заснованої на знаннях та інноваціях, розглядається в якості ключового чинника підвищення в перспективі привабливості європейських регіонів, забезпечення конкурентоспроможності їх економіки [2, с. 7; 3, с. 31]. Регіонально орієнтовані заходи ЄС все тісніше

34

ув’язуються із заходами по стимулюванню інноваційної активності в регіонах. «Регіони знань», «інноваційні регіони», «регіони, що здійснюють інновації» - терміни, які закріпилися в офіційних публікаціях Європейської комісії [3, с. 184; 5, с. 14].

Рис. Інтенсивність дослідження і розвитку в регіонах країн ОЄСР [4, с. 82]

Основна мета полягає в тому, щоб стимулювати процеси «навчання» і обміну знаннями між підприємствами, «центрами знань» (дослідницькими інститутами і університетами), державними органами управління і споживачами інноваційної продукції, і при цьому протистояти можливим негативним наслідкам соціальної і регіональної поляризації.

Отже, успішний соціально-економічний розвиток як країни в цілому, так і регіонів можливий лише на основі формування і розвитку інноваційних конкурентних переваг регіонів, як основи їх глобального конкурентного лідерства в епоху економіки знань.

Література1. Бойко И.В. Регион: первичный уровень формирования национальной

инновационной системы / И.В. Бойко // Инновации. – 2002. – №9-10. – С. 12-15.2. Europe’s Regional Policy Helping to Deliver the EU 2020 Strategy //

Inforegio-PANORAMA. – Special edition. – October 2010. – P. 4-5.

35

0

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

США

Коре

яДа

нія

Фра

нція

Фін

лянд

іяШ

веці

яНі

меч

чина

Вели

ка Б

рита

нія

Авст

рія

Норв

егія

Авст

ралі

яЧе

ська

Рес

публ

іка

Порт

угал

іяІс

пані

яКа

нада

Італі

яСл

овен

іяПо

льщ

аЧи

ліУг

орщ

ина

Ніде

рлан

диСл

овач

чина

Бель

гіяГр

еція

Ірла

ндія

Середній показник по країні Minimum Maximum

%

3. Investing in Europe’s Future. Fifth Report on Economic, Social and Territorial Cohesion / European Commission. – Luxembourg: Publications Office of the European Union, 2010. – 298 pp.

4. OECD Regions at a Glance 2013: OECD Publishing, 2013. – 196 р.5. Working for the Regions. EU Regional Policy 2007-2013 // Inforegio; CEC,

DG REGIO. – January 2008. – 32 p.

Микаелян С.Г.к.э.н., доцент, докторант кафедры международного учета и аудита

ГВУЗ «Киевский национальный экономический университет имени Вадима Гетьмана», г. Киев, Украина

ГЛОБАЛЬНЫЕ ВЫЗОВЫ И ТЕНДЕНЦИИ РЫНКОВ ВЫСОКОТЕХНОЛОГИЧНОЙ ПРОДУКЦИИ

Развитие мировой экономики в последние десятилетия показывает, что глобализация выдвигает новые вызовы и ставит новые проблемы перед рынком высокотехнологичной продукции. Глобальный рынок характеризуется устойчивой динамикой роста: темпы прироста высокотехнологичной продукции в среднем в 2-2,5 раза превышают темпы прироста мировой обрабатывающей промышленности. Анализ показывает, что определяющим фактором роста мирового рынка высокотехнологичной продукции является высокий уровень финансирования НИОКР и инноваций в высокотехнологичных отраслях экономики развитых стран и отдельных развивающихся стран.

Характеризуя тенденции развития рынка высокотехнологической продукции следует отметить, что в глобальном масштабе финансирование исследований и разработок замедлилось в 2013 году по сравнению с темпами роста в 2011-2012 годах. Глобальные инвестиции на НИОКР, по данным доклада «Global R&D funding forecast 2014» [1], увеличатся в 2014-2015 годах, хотя прогнозируется уменьшение стремительности в 2015 году. Так, расходы на НИОКР вырастут на 3,8 % (или на $ 60,0 млрд.) до $ 1,6 трлн в 2014 году.

На основе исследования современных тенденций и изменений в пространственной организации НИОКР в мире за последние десятилетия обнаружено изменение центров силы на рынке высокотехнологичной продукции. Как свидетельствуют данные, сформировались три основные зоны НИОКР: североамериканская, европейская, восточноазиатская, но при этом зафиксирована трансформация трехмерного пространства мирового «научного ландшафта» (США - ЕС - Япония) в четырехмерное (США - ЕС - Китай - Япония). Наиболее быстрыми темпами развивается научно - исследовательская и научно - производственная деятельность в странах Азии и, в первую очередь, в Китае. Кроме того следует отметить, что кроме бурного развития НИОКР в Китае, Республике Корея, на Тайване, такие представители развивающегося мира, как Малайзия, Индонезия и Саудовская Аравия, начав с относительно небольших вложений в НИОКР (менее 1% от ВВП), также намереваются повысить их уровень, чтобы закрепить за собой статус государств с

36

инновационно-ориентированной экономикой. Эксперты отмечают, что основной акцент в ближайшие годы в мире будет сделан на развитии фундаментальных исследований, а также на увеличении рентабельности инвестиций в НИОКР и взаимодействии (интеграции) научных школ разных стран мира.

По объемам расходов на НИОКР по-прежнему самым большим инвестором в мире по прогнозам на 2014 год является США с показателем $465 миллиардов, где уровень наукоемкости равен 2,8% ВВП США. При этом следует отметить, что удельный вес США в структуре показателя расходов на НИОКР снижается с 34,5% в 2012 году до 33,9% в 2014 году. Это вызвано в первую очередь растущей долей Китая с 15,3% в 2012 до 17% в 2014, который занимает второе место в мире по уровню расходов на НИОКР с показателем 284 млрд долл. Далее идет Япония (около 165 млрд. долл.), Германия (свыше 92 млрд. долл.), Республика Корея, Франция, Великобритания. Восьмую, девятую и десятую позиции занимают Индия, Россия и Бразилия. Только на 39-м месте находится Украина (0,9% от ВВП страны по ППС, что составляет 3 млрд. долл.) [1]. Доля расходов на НИОКР в структуре мирового ВВП составляет в мире 2,15% при двукратном разрыве показателя в группе экономически развитых и развивающихся стран.

Характеризуя данные по странам мира в динамике за 1995-2010 гг., следует отметить, что как в развитых, так и развивающихся государствах росла доля высокотехнологичной и средне-технологичной продукции в структуре выпускаемых изделий (с 41,3 до 55,8%; при этом в развитых странах – отмечен рост с 44 до 64%; в группе развивающихся – с 36 до 43%, в наименее развитых государствах – около 17%). Но важно отметить, что Китай, азиатские инновационные системы «первой» и «второй волны» и некоторые другие развивающиеся страны стали более интегрированными в глобальные цепи создания промышленной продукции. Расчеты на основе данных сборника Science and Engineering Indicators – 2012 [2] показали, что в мировом производстве высокотехнологичных товаров в 2010 г. лидировали США (свыше 27%), ЕС (около 20%), Китай (19%), Япония (13%). Китай увеличил свою долю в общемировых показателях с 1990 г. по 2010 г. с 2 до 19% (в стоимостных показателях объемы производства выросли более чем в 20 раз). Важно отметить, что суммарная доля восьми азиатских стран (Индии, Республики Корея, Сингапура, Тайваня, Малайзии, Таиланда, Индонезии и Филиппин) – составила почти 12% (удельный вес Японии).

Доля развивающихся стран в мировом экспорте промышленных изделий, согласно данным ЮНИДО, выросла с 20% в 1992 г. до 39% в 2010 г., и продолжает расти. По суммарному экспорту высокотехнологичных видов продукции в 2010 г. лидировали страны ЕС (27) – почти 29%, а из отдельных стран мира – Китай (1-е место – 24% мирового объема. Они опережают США (более 11%), Тайвань (около 6%), Японию (5%). В настоящее время в группе лидеров, кроме Китая, также находятся азиатские НИС. Так, доля каждой из указанных стран (территорий) Тайваня, Сингапура или Республики Корея уже сопоставима с долей Японии – около 5%. Государства Восточной и Юго-

37

Восточной Азии, в экспорте которых удельный вес высокотехнологичных товаров в десятки раз больше, чем в развитых странах, составляют очень серьезную конкуренцию многим крупным мировым экспортерам высококачественной промышленной продукции. Иными словами, четко прослеживается азиатский вектор в мировом экономическом и инновационном развитии. Китай и другие страны, развивая научные исследования, умело используют преимущества глобализации на рынке средне- и высокотехнологичной продукции, в том числе реализуя выгоды членства в ВТО.

В 2011 году мировой экспорт обрабатывающей промышленности достиг максимума в $ 13 469 млрд., и растет быстрее, чем производство добавленной стоимости и ВВП за 2007-2011. Показатели полностью вернулись к докризисному уровню в основном из-за расширения экспорта из крупных индустриальных стран, таких как Китай и Индия.

Промышленный экспорт из развитых стран вырос всего на 3,7 % в год в течение 2007-2011 гг., достигнув $ 9,483 млрд. в 2011 году, так как они изо всех сил пытались оправиться от падения экономической активности, вызванной кризисом. Промышленный экспорт из индустриальных стран вырос на 10,5 процента в год за тот же период, достигнув $ 3985 млрд. в 2011 году [3].

Оценивая развитие рынка с позиций структуры высокотехнологической продукции, следуют отметить, что наибольшие перспективы роста имеют микро-, нано- и биотехнологии. Возможности для быстрого развития в долгосрочной перспективе традиционных высокотехнологичных производств, таких как аэрокосмическая индустрия, производство военной техники и вооружения в долгосрочной перспективе будут сдерживаться ограничением спроса и замедлением технологического перевооружения их производственной базы. Особенностью нынешней организации производства является более широкое использование международных производственных сетей для выполнения различных стадий производства. Перемещение через границы, стало возможным благодаря большим масштабам производства, достижения в области технологий (особенно микроэлектронике) и доступным транспортным расходам.

Детали и компоненты авиа- и автомобилестроения, были получены через сеть многочисленных поставщиков из различных стран, прежде чем, наконец, включаются в конечный продукт. Примером такого подхода может служить компания Airbus, которая опирается на сеть около 1500 поставщиков в 30 странах. Результатом этого разделения продукции стало большее увеличение в торговле, чем соответствующий повышение производства добавленной стоимости. Мировой экспорт возрастал на 6,4 % в год в период между 2006 и 2011 до $ 16700 млрд в 2011 году, более 80% из его произведено продукции. В тот же период мировое производство увеличилось в среднем на 1,5% в год, так как многие страны сильно пострадали от экономического кризиса в 2008-2009 годах. Основные вызовы для компаний высокотехнологичного сектора связанны с производственно-технологическими и кадровыми ограничениями. В этих условиях возрастают требования к эффективности маркетинговых, технических и производственно-управленческих решений, связанных с существенным

38

увеличением их временного горизонта. Возможно, потребуется создание крупных исследовательских центров, обеспечивающих долгосрочное прогнозирование рыночных "ниш" перспективной техники.

Системный анализ детерминант роста и развития рынка высокотехнологической продукции в мире показал, что пространственная неравномерность социально-экономического развития стран мира на современной постиндустриальной стадии обусловила поляризацию НИОКР и картину «мирового научного ландшафта» в начале ХХI века, где сформировались четыре основные фокуса развития сферы науки и новейших технологий.

Список литературы:1. Battelle-R&D Magazine Global Funding Forecast Predicts Cautious

Growth for Research and Development Activity in 2014. - URL: http://battelle.org/media/news/

2. Science and Engineering Indicators – 2012. - URL: http://www.nsf.gov/statistics/seind12/pdf/seind12.pdf

3. UNIDO. Industrial Development Report, 2013. Sustaining Employment Growth: The Role of Manufacturing and Structural Change. - URL: http://www.unido.org/fileadmin/user_media/Research_and_Statistics/UNIDO_IDR_2013_main_report.pdf

Сербиновский Б.Ю.д.э.н., профессор кафедры системного анализа и управления

Южного федерального университета, Ростов-на-Дону, Россия,Никифорчук В.С.

студентка факультета высоких технологийЮжного федерального университета, Ростов-на-Дону, Россия

СТАРТАП «САЙТ ДЛЯ ВСЕХ»Популярным средством продвижения компании или продукта на рынок

является сайт в сети Интернет. Чтобы создать, «запустить» сайт, компании прибегают к помощи веб-мастерских, но для некоммерческих организаций или начинающих предпринимателей услуги веб-программистов могут оказаться «не по карману». Для этой группы пользователей были созданы первые бесплатные СМS-системы, которые позволяют создавать сайт, управлять его содержимым любому пользователю, в том числе тем, кто не знает языков программирования. В настоящее время CMS-системы, например, Joomla!, Ucoz, WorldPress, Drupal, широко используются начинающими веб-мастерами и «продвинутыми» IT-организациями. Применяя эту технологию можно создать виртуальный стартап в форме «Сайта для всех», который облегчит любому пользователю решение задачи создания собственного сайта при использовании специального шаблона-конструктора для CMS-программ.

Для CMS-систем в сети представлено множество бесплатных шаблонов сайтов, но, как показали результаты исследования, поиск подходящего из них у пользователя занимает много времени. Далеко не всегда найденный шаблон

39

соответствует индивидуальным требованиям пользователя. Поэтому целесообразно решить эту проблему путем разработки шаблона-конструктора.

Существует два основных преимущества такого специализированного сайта:

- простота работы с шаблоном оправляет его доступность практически для пользователя;

- программный модуль позволяет пользователю создать собственный дизайн сайта, не прибегая к помощи веб-программистов или веб-дизайнеров.

Одним из первых таких шаблонов-конструкторов является HOT Bokeh. HOT Bokeh. Это шаблон сайта-визитки, разработанный командой HotJoomla. Дизайн шаблона содержит 10 предустановленных вариантов, но благодаря использованию фирменного фреймворка Sparky Framework у пользователя имеется возможность создать желаемый внешний вид сайта-визитки. Главной особенностью шаблона является поддержка широкоформатных мониторов, а адаптивный дизайн позволяет корректно отображать макет на любых экранах [1].

Порядок работы с шаблоном-конструктором «Сайт для всех» таков:1) во вкладке (например, Layout Builder) создается «скелет» сайта

путем «перетаскивания» блоков на сайт пользователя из библиотеки блоков;2) настраивается стиль и размер текста сайта, выбираются цветовые и

другие решения по представлению текстовой информации;3) создается дизайн шаблона, загружаются картинки фона, логотипа,

стиль меню и другие необходимые элементы.Предоставляемые пользователю возможности таковы, что при помощи

шаблона-конструктора можно разработать сайт любого уровня сложности: от простой визитки до развлекательного портала. Поскольку в известных шаблонах инструментарий достаточно ограничен (выбор меню представлен только двумя вариантами, список стилей текста достаточно ограничен, шаблон не предусмотрен для создания форумов и др.), задача расширения возможностей пользователя может быть решена при разработке нового программного модуля и шаблона-конструктора (шаблона-конструктора для CMS-программ «Сайт для всех»). Такой шаблон ориентирован на целевую аудиторию (например, на российскую аудиторию). Фактически создается виртуальный стартап, потребителями, которого становятся веб-дизайнеры, системные администраторы, а так же люди без знания языков программирования, но желающие создать собственный сайт.

Таким образом, покупателей (пользователей) можно разделить на две группы:

1) веб-мастера (дизайнеры, программисты, администраторы и др.) – те, кто зарабатывают при помощи создания сайтов;

2) продвинутые пользователи сети-Интернет (блогеры, небольшие компании, имеющие сайт, пользователи, осуществляющие продажи через Интернет и др.).

Вторая группа представлена малыми и средними предприятиями, т.к. крупные компании пользуются услугами профессиональных разработчиков

40

сайтов (веб-мастерских) и предъявляют более высокие требования к своему сайту, которые не может реализовать шаблон «Сайт для всех». Поэтому крупные компании не входят в целевую аудиторию.

Следует учитывать то, что веб-мастера и непрофессиональные разработчики сайтов (рядовые пользователи) предъявляют абсолютно полярные требования к CMS-шаблону. Для веб-мастеров важна гибкость программы и большой объем функций, а для рядовых пользователей – простота, понятность. Поэтому приходится находить компромисс между требованиями обеих групп покупателей, чтобы программными средствами удовлетворить их в максимально возможной степени. В результате выше изложенного, считаю необходимым провести исследовательскую работу по степени удовлетворенности потребителей данной программы, основываясь на отзывах и спросе клиентов и выявить наиболее привлекательную аудиторию.

При разработке «Сайт для всех» учитывались возможности использования ресурсов часто посещаемых Интернет-форумов и порталов. Профессиональная аудитория активно пользуется специализированными ресурсами (интернет-форумы, порталы) для веб-мастеров. Наиболее популярны следующие порталы у программистов и веб-дизайнеров:

1) Searchengines (Серч) – крупный seo-форум для оптимизаторов в русскоязычном Интернете, в котором большое внимание уделяется продвижению сайтов и поисковым системам;

2) Armadaboard – форум для вебмастеров;3) Maultalk (бывший Talk.Maulnet) – форум для вебмастеров;4) Форум Sape.ru – предоставляет возможность общения с вебмастерами,

получить полезные советы и рекомендаций по заработку в Sape; 5) Webmasters.ru – предназначен для блогеров, даёт возможность обсудить

новости и текущую ситуацию в сфере разработки блогов непосредственно с их авторами;

6) Master-x – используется профессионалами, работающими в «адалт»-нише, предоставляет информацию по «адалту» от обзоров биллингов и партнерских программ до создания и работы с сайтами «адалт» тематики;

7) Mastertalk – форум оптимизаторов (похож на Searchengines, порой его даже называют клоном), «основной» раздел содержит темы по продвижению и оптимизации, начиная с контекстной рекламы и бирж ссылок до каталогов и статистики Liveinternet;

8) Gofuckbiz – форум успешных вебмастеров, которые в «Общем» разделе делятся мыслями, идеями, новостями и полезными статьями, в разделе «Бизнес-решения» предоставляет возможность для обсуждения поисковиков, софта и скриптов, железа и хостинга, маркетинга и PR;

9) SeoCafe.info – стандартный seo форум для оптимизаторов (дополненный некоторыми специальными темами), в котором часть информации дублируется с более посещаемых проектов (из разделов: поисковые системы; поисковая оптимизация; Web разработки; хостинг и домены, Freelance) [2].

Для продвижения стартапа целесообразно создать аккаунты на перечисленных ресурсах, арендовать рекламную площадку. Поскольку бюджет

41

рекламной кампании ограничен, можно обратить основное внимание на Armadaboard и Webmasters.ru.

Стартап не требует больших финансовых затрат, поскольку реализуется силами студентов факультета высоких технологий Южного федерального университета. Основные расходы связаны с рекламой (арендой рекламных площадок в Интернет-сети). Для его продвижения, рекламы проекта планируется использовать достаточно эффективный инструмент – размещение информации и создание группы в социальных сетях, которая будет заниматься активным привлечение пользователей. Первый шаг – создание аккаунтов «Сайта для всех» в социальных сетях «Вконтакте» и «Facebook». Функция продвижения шаблона-конструктора может быть «отдана» на аутсорсинг. Общие расходы по созданию и продвижению стартапа (оптимистичный прогноз) – около 100 тыс. руб. В этом случае расширяются возможности программного модуля шаблона-конструктора, чтобы сделать его более привлекательным с точки зрения потребителя (наращиваются возможности библиотеки готовых стилей шаблона, конструктора логотипа сайта, обеспечивается локализация на английский язык, выполняется адаптация под CMS-системы Ucoz, WorldPress, Drupal).

Для мотивации покупателям предлагается бесплатная версия продукта (демо-версия) со сроком действия 10 дней. По окончании этого срока пользователь может оплатить полную версию или отказаться от нее, он сообщить причину отказа от покупки.

При поиске инвестора целесообразно воспользоваться следующим инструментами:

- стартап-биржами (в сети большой популярностью пользуются стартап-порталы Napartner.ru и jumpstartupper.com, создание аккаунтов на этих страницах является бесплатным);

- краудфандингом, позволяющим (как правило через Интернет) на добровольной основе объединять финансовые и/или другие ресурсы людей или организаций, готовых поддержать ваш проект.

«Kickstarter» – самый большой интернациональный портал, который использует краудфандинг и специализируется на реализации творческих, научных и производственных проектов. Создание страницы проекта на этом Интернет-ресурсе является бесплатным.

Таким образом, создание виртуального стартапа «Сайт для всех» и шаблона-конструктора для CMS-программ позволяет облегчить решение задачи создания собственного сайта любым пользователем при низких затратах и малом времени на разработку и продвижение сайта предпринимателя.

Литература1. HOT Bokeh-Joomla Master: Шаблоны Joomla. 2.5: База шаблонов //

Joomla Master. 12.12.2013. [Электронный ресурс]. URL: http://joomla-master.org/joomla/templates/hot-bokeh.html.

2. Топ-9 SEO-форумов, самые популярные форумы для оптимизаторов и вебмастеров // Web-Profy.com: онлайн-журнал для веб-мастеров и блогеров.

42

29.11.2013. [Электронный ресурс]. URL: http://web-profy.com/top-9-seo-forumov-samye-populyarnye-forumy-dlya-optimizatorov-i-vebmasterov.html.

Оксенюк К.І.кандидат економічних наук, доцент,

Луцький національний технічний університет

ШЛЯХИ АКТИВІЗАЦІЇ ЗАЛУЧЕННЯ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ

В умовах ринку, які характеризуються нестабільністю попиту та пропозиції, мінливістю цін на товари і ресурси, змінами в конкурентному середовищі й низкою інших макро- і мікроекономічних факторів, однією з першочергових засад стає інвестування (у тому числі іноземне), пошук надійних і стабільних джерел інвестицій і, врешті-решт, сприятливого інвестиційного клімату. Завдяки інвестиціям відбувається технічне переоснащення підприємств, удосконалюється продукція, здійснюється науково-дослідна робота – на рівні підприємства, на рівні держави – поліпшується її інвестиційний клімат. Отже, інвестиції є основою розвитку підприємств, окремих видів економічної діяльності та національної економіки загалом.

Теоретичні та прикладні аспекти дослідження інвестиційної діяльності знайшли своє відображення в роботах провідних вітчизняних та зарубіжних вчених, зокрема, таких як О. Амоші, І. Бланка, Є. Бойка, А. Бутнярова, П. Бєлєнького, Н. Волика, Є. Гороховця, М. Долішнього, М. Фрідмана та інших. Водночас з’ясування динаміки даних процесів постійно потребує послідовного аналізу і є актуальним для залучення іноземних інвестиційних ресурсів, в тому числі – прямих іноземних інвестицій.

Особливостями залучення іноземних інвестицій в економіку України є орієнтованість на внутрішнього споживача, вкладання інвестицій у підприємства з більш високим рівнем рентабельності та швидким терміном окупності. Значна частка прямих іноземних інвестицій надходить з Кіпру та Віргінських островів, які практично є офшорними інвестиціями. У цілому обсяг внесених іноземних інвестицій на кінець 2012 року становив 54462,4 млн. дол. США, що у перерахунку на одну особу становить близько 1000 дол. США. За цим показником Україна поступається багатьом країнам, в тому числі і країнам СНД.

Пріоритетними сферами для іноземного інвестора в Україні вважаються: металургійний комплекс, машинобудування, паливо-енергетичний комплекс, хімічна та нафтохімічна промисловість, агропромисловий комплекс, транспорт, зв'язок, легка та медична промисловість [1]. Іноземні інвестори при виборі об’єкта вкладення керуються двома основними умовами: отриманням прибутку та захищеністю вкладень. На даний момент в Україні жодна з цих умов не виконується повністю. Інвестор повинен бути впевнений в надійності запланованих операцій. Для цього Україна повинна створити стабільний для ділової активності і зрозумілий для вкладника інвестиційний режим.

43

Стосовно причин недостатності надходжень іноземних інвестицій в інноваційні проекти, то слід зазначити, що сучасний стан технологічного розвитку виробництва в Україні не відповідає вимогам створення та функціонування в ній інноваційної моделі економіки. Переважна кількість видів економічної діяльності має низький технологічний уклад‚ морально та фізично зношене обладнання, застарілі технології. Це не забезпечує конкурентоспроможність продукції та послуг на зовнішньому і внутрішньому ринках, матеріальних основ для підвищення життєвого рівня населення‚ його добробуту‚ а також не створює науково-технічні та економічні передумови європейської інтеграції вітчизняної економіки.

Згідно з оцінкою фахівців Європейського центру досліджень, підприємницький ризик прямих іноземних інвестицій в Україну становить 80%, саме він обумовлює їх незначний потік. У світовому потоці прямих інвестицій в економіку України припадає близько 1%, а це дуже мало. Інтенсивний перехід до конкурентоспроможної моделі національної економіки потребує співробітництва зі світовою системою господарювання, в якій іноземні інвестиції є важливим економічним важелем. При цьому важливою передумовою залучення як внутрішніх, так і іноземних інвесторів є ефективний механізм управління інвестиційними процесами вцілому і планування інвестиційних процесів зокрема як головного фактора підвищення інвестиційної активності [2].

Варто зазначити, що з 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про стимулювання інвестиційної діяльності у пріоритетних галузях економіки з метою створення нових робочих місць», який визначає особливості оподаткування ввізним митом суб’єктів господарювання, які реалізують інвестиційні проекти у пріоритетних галузях економіки, зокрема, звільнення від сплати податку на прибуток до 2017 року та звільнення від сплати ввізного мита [3].

Залученню іноземних інвестицій сприятимуть положення Митного кодексу, який набув чинності з 01.06.2012 року. Так, згідно із статтею 251, митне оформлення товарів, що ввозяться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, здійснюється в першочерговому порядку. Згідно з частиною другою статті 287, товари, що ввозяться на митну територію України на строк не менше трьох років з метою інвестування, звільняються від сплати ввізного мита [4].

Для подальшої активізації іноземного інвестування державі необхідно, насамперед, розв'язати проблеми макроекономічної стабільності та активізувати дію комплексу важелів регулювання інвестиційної діяльності, а саме: створити соціально-економічні основи збільшення необхідних обсягів іноземних інвестицій; суворо дотримуватися визначених пріоритетів у розвитку національної економіки; мати ефективний механізм публічного контролю за їх виконанням; контролювати та певним чином регулювати галузевий розподіл іноземних інвестицій; спростити процедуру участі іноземних інвесторів у процесі приватизації державного майна; мати зважену, обґрунтовану політику щодо встановлення податкових пільг; активізувати кредитну політику,

44

розвивати практику надання гарантій під іноземні кредити не лише урядом чи НБУ, а й комерційними банками.

Одним із найперспективніших напрямів залучення іноземного капіталу в Україну має стати розгортання мережі інвестиційних фондів і компаній. У зв'язку з цим великого значення набуває надходження венчурного (або ризикового) капіталу, який тісно пов'язаний з фінансуванням інновацій та науково-технічним прогресом.

Отже, для вирішення ситуації що склалася, необхідне широкомасштабне залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України. Приплив іноземного капіталу допоможе вирішити проблему поповнення внутрішніх заощаджень для активного фінансування розвитку вітчизняних підприємств, забезпечить фінансування дефіциту поточного рахунку платіжного балансу, а також сприятиме припливу значної частини фінансових ресурсів у ноу-хау і доступу до зовнішніх ринків.

Література1. Інтернет ресурс – Офіційний сайт Державного агентства України з

інвестицій та розвитку http://www.in.gov.ua2. Інтернет ресурс – World Investment Report 2011: www.unctad.org3. Закон України «Про стимулювання інвестиційної діяльності у

пріоритетних галузях економіки з метою створення нових робочих місць» від 06.09.2012 р. № 5205 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/

4. Концепція державної цільової економічної програми розвитку інвестиційної діяльності на 2011-2015 роки [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://zakon2.rada.gov.ua/]

Поляков Д.А.

МЕЖДУНАРОДНАЯ СЕРТИФИКАЦИЯ ЗЕРНА ПРИ ЭКСПОРТНЫХ ОПЕРАЦИЯХ

I. Сертификация зерна в РоссииЗерно и продукты его переработки являются национальным достоянием и

мощным фактором обеспечения продовольственной и экономической безопасности страны. Россия входит в число мировых лидеров по экспорту зерновых.

Система контроля качества и безопасности зерна и продуктов его переработки существует в России с 1923 года. Начало было положено созданием Государственной хлебной инспекции, которая выполняла следующие функции:

сертификация качества зерна;определение соответствия качества стандартам;лицензирование деятельности по закупке, поставке, переработке,

хранению и реализации зерна для государственных нужд;экспертиза и оценка качества:

45

проведение обязательного государственного контроля качества зерна при отгрузке;

контроль над соблюдением норм выхода и качества продукции, вырабатываемой из зерна;

утверждение нормативных документов, разработка формы сертификатов качества.

Инспекция просуществовала до 2004 года, а роль регулятора теперь исполняет РОССЕЛЬХОЗНАДЗОР и подведомственные ему учреждения, головным из которых является ФГБУ «Центр оценки качества зерна».

Функции:аккредитация испытательных лабораторийКонтроль над качеством и безопасностью зерна при поставке\хранении в

государственный резервКонтроль при ввозе\вывозе зерна на территорию РФЗакладка зерна для государственных нуждСертификаты качества на зерно и продукты его переработки выдаются 69

аккредитованными Россельхознадзором испытательными лабораториями и центрами. На долю ФГБУ «Центр оценки качества зерна» 95 % работ по сертификации зерна. ФГБУ «Центр оценки качества зерна» аккредитовано Россельхознадзором, в системе ГОСТ Р, в Международной Ассоциации по торговле зерном и кормами GAFTA, Международной Федерации ассоциаций по маслам, семенам масличных и жирам FOSFA, имеет сертификат ИСО 9000, является членом международных ассоциаций ICC и AACC.

Ранее контроль над качеством зерна наряду с Россельхознадзором осуществлялся государством. Все это было закреплено в Федеральном законе «О государственном надзоре и контроле над качеством и безопасностью зерна и продуктов его переработки» № 183-ФЗ от 05.12.1998.

С октября 2011 года действие данного закона признается утратившим силу в связи с принятием Федерального закона от 19.07.2011 № 248-ФЗ «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации в связи с реализацией положений Федерального закона «О техническом регулировании».

Россия – первая страна, которая полностью отказалась от государственного контроля качества и безопасности зерна.

Вследствие этого практически ликвидирована правовая основа системы государственного надзора и контроля в сфере оборота зерна и продуктов его переработки, утрачивается единый порядок учета зерна на ключевых для зерновой отрасли инфраструктурных объектах — элеваторах и зерновых складах.

Вместе с тем, продолжают действовать постановления Правительства Российской Федерации от 30.06.2004 № 327 «Об утверждении Положения о Федеральной службе по ветеринарному и фитосанитарному надзору» и от 04.08.2005 № 491 «О мерах по обеспечению государственного контроля за качеством и безопасностью зерна, комбикормов и компонентов для их производства, а также побочных продуктов переработки зерна».

46

В настоящее время разрабатывается проект федерального закона «О зерне и продуктах его переработки»

Через 2 года, когда было решено отказаться от государственного контроля, выявления некачественного и опасного зерна достигли уровня 19% и более.

Отсутствие контроля со стороны государства при хранении и перемещении зерна внутри страны привело к резкому снижению качества зерна.

Сегодня ФГБУ «Центр оценки качества зерна», как приемник Государственной Хлебной инспекции, до сих пор выполняет функции по контролю за безопасностью и качеством зерна.

Динамика экспорта российского зерна (2000 – 2012). Таблица 1

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 20120.0

5.0

10.0

15.0

20.0

25.0

1.33.3

13.811.5

5.8

12.211.1

16.6

13.6

21.8

13.9

18.3

22.5

млн

. тон

н

Источник http://www.gks.ru/free_doc/new_site/business/sx/bal_1.xls В 2011/2012 сельскохозяйственном году Россия вошла в тройку лидеров по

экспорту зерна. Согласно данным статистики, по объему экспортных продаж зерна лидировали США с показателем 24,5 млн. т. На втором месте Австралия, поставившая на экспорт 21,5 млн. тонн

Крупные импортеры российского зерна, такие как Египет, Турция, Бразилия, Аргентина, Индия и другие подписали соглашения о принятии российского зерна и продуктов его переработки с сертификатами качества государственной организации – ФГБУ «Центр оценки качества зерна».

При вывозе зерновой продукции из Российской Федерации учитываются требования стран-импортеров. Свои требования по качеству и безопасности

47

МЕРЫ ВОЗДЕЙСТВИЯ ЗА НАРУШЕНИЯ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА уНарушение правил хранения, закупки или рационального использования зерна влечет

предупреждение или наложение административного штрафа:- на граждан 500 - 1 000 руб.;- на должностных лиц 1 000 - 2 000 руб.;- на юридических лиц 10 000 - 20 000 руб

импортируемого зерна выставили следующие страны: Египет, Турция, Бразилия Пакистан, Индия, Армения, Республика Беларусь, Украина, Япония, Италия и др.

Одним из требований безопасности зерна, экспортируемого в Турцию, является максимальное содержание свинца в зерне не более 0,2 мг/кг (в России эта норма – не более 0,5 мг/кг). Требование по экспорту зерна последнего года урожая предъявляет Сирия, Куба и Арабские Эмираты. Египет оговаривает отсутствие семян амброзии и др.

В Бразилии клещ является карантинным объектом в отличие от России и первая степень зараженности этим вредителем допускается по национальному стандарту. Тем не менее, борьба с клещом ведется в зернохранилищах в соответствии с Инструкцией по борьбе с вредителями.

Несмотря на то, что требования к качеству и безопасности зерна различаются по перечню показателей, нормам и методам испытаний, российская сторона имеет возможность формировать партии зерна для экспорта в соответствии с предъявляемыми международными требованиями.

При экспорте российского зерна у стран получателей не поступало претензий к качеству товара. Королевство Испании отказалось от контроля качества и безопасности импортируемого из России зерна, полностью доверяя российскому государственному контролю.

Зерно, поступающее на хлебоприемные предприятия, как правило, доводится до норм, предусмотренных национальными стандартами. Например, содержание сорной примеси в пшенице продовольственной в соответствии с национальным стандартом не должно превышать 2,0 %. В числе сорной примеси могут присутствовать куколь (не более 0,5 %), овсюг, татарская гречиха (не более 1,0 %), спорынья и головня (не более 0,05 %).

Отмена обязательной сертификации качества и безопасности зерна при экспортных отгрузках приведет к следующим последствиям:

снизится конкурентоспособность российского зерна замещение независимой государственной сети испытательных

лабораторий на частные иностранные инспектирующие компании. В развивающихся странах – Индия, Таиланд и др., отсутствует национальная система обеспечения продовольственной и пищевой безопасности, её подменяет сеть частных иностранных лабораторий;

экономическая нагрузка на бизнес увеличится, т.к. инспектирующие компании используют данные сертификатов качества, выдаваемых государственными учреждениями, для выписывания своих документов. Вытеснив крупного конкурента в лице государства с зернового рынка, ни что не помешает этим компаниям отказаться от демпинговой политики, которую они занимают сейчас, и повысить цены на свои услуги;

государство лишится объективной информации об объемах и ассортименте экспортируемого зерна и продуктов его переработки, т.к. отчет о качестве, проводимый независимыми инспектирующими организациями, зачастую не содержит информацию о классе зерна;

48

средства, получаемые государственными учреждениями от оказания платных услуг, идущие на развитие лабораторной базы, повышение квалификации специалистов, уйдут на счета иностранных компаний.

II. Системы контроля качества зерна в других странахРатуя за безопасность пищевой продукции, развитые страны, в частности

США, усиливают присутствие государственного контроля над зерном и продуктами его переработки. В частности с 2012 года введена обязательная государственная сертификация зерна, перемещаемого внутри страны. Следует отметить, что в США не существует разницы между показателями качества и безопасности. Специалисты рассматривают их вкупе, как неразделимые понятия.

Допустим, в функциях Федеральной Службы по Инспекции Зерна США значится обязательный контроль за экспортируемым зерном. При выводе товара на потребительский рынок контроль проводится выборочно. Австралийская карантинно-инспекционная служба также следит за экспортируемым зерном, а Канадская Зерновая Комиссия исследует качество еще до поставки зерна на перерабатывающие или мукомольные предприятия.

В Украине, Казахстане и Белоруссии также действуют службы государственного контроля, в функциях которых закреплено проведение экспертизы зерна и продуктов его переработки.

Для более детального описания прилагаю таблицу (Приложение 1), в которой рассмотрены системы контроля качества зерна в крупных странах – экспортерах зерна.

Список литературы1. Федеральный закон «О государственном надзоре и контроле над

качеством и безопасностью зерна и продуктов его переработки» № 183-ФЗ от 05.12.1998.

2. Федеральный закон «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации в связи с реализацией положений Федерального закона «О техническом регулировании» № 248-ФЗ от 19.07.2011.

3. Постановление Правительства Российской Федерации от 30.06.2004 № 327 «Об утверждении Положения о Федеральной службе по ветеринарному и фитосанитарному надзору».

4. Постановление Правительства Российской Федерации от 04.08.2005 № 491 «О мерах по обеспечению государственного контроля за качеством и безопасностью зерна, комбикормов и компонентов для их производства, а также побочных продуктов переработки зерна».

Пославська Л.І.аспірант кафедри обліку у виробничій сфері ТНЕУ

ОБЛІК ЗАГАЛЬНОВИРОБНИЧИХ ВИТРАТ ЗА ЦЕНТРАМИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Нині облік загальновиробничих витрат ведеться на підприємствах галузі в розрізі відповідної номенклатури статей в цілому по організації. Використання

49

цієї методики на практиці призводить до неточностей при визначенні собівартості окремих об'єктів будівництва. В зв'язку з цим пропонуємо вести облік загальновиробничих витрат на рахунку 91 “Загальновиробничі витрати” не узагальнено, а у розрізі груп:

911 «Витрати на утримання та експлуатацію будівельної техніки»912 «Витрати на управління цехами» (за центрами витрат допоміжних і

підсобних виробництв); 913 «Загальнодільничні витрати» (за центрами витрат основного

виробництва). Відповідно до Методичних рекомендацій № 573 витрати пов’язані з

експлуатацією будівельних машин і механізмів відносяться до статті «Інші прямі витрати» та включають до собівартості будівельно-монтажних робіт за собівартістю послуг відповідних структурних підрозділів будівельної організації. Якщо будівельна техніка працювати на одному об'єкті протягом усього звітного періоду (дня), то всі витрати зараховуються за прямою ознакою в його собівартість на основі первинних документів. Але будівельна техніка протягом звітного періоду (дня) може працювати на кількох об'єктах і тому витрати, пов'язані з нею, у їх собівартості мають бути розподілені. На наш погляд, даний вид витрат необхідно відносити до основних, а не прямих та облік здійснювати на субрахунку 911 «Експлуатація будівельних машин і механізмів».

Загальновиробничі витрати, які пов'язані з одним центром витрат, прямо відносяться на цей центр витрат. Однак загальні витрати повинні бути розподілені (тобто розділені) між відповідними центрами витрат.

База розподілу залежить від специфіки виконуваних робіт і повинна зазначатися в наказі про облікову політику підприємства. Здебільшого базою розподілу витрати пов’язаних з експлуатацією будівельних машин і механізмів є відпрацьовані машинозміни, машиногодини, обсяги виконаних робіт.

Базою розподілу загальнодільничних витрат є прямі витрат на оплату праці, прямі матеріальних витрат.

Для розподілу витрати на управління цехами можна обрати наступні бази розподілу, враховуючи специфіку діяльності кожного центру витрат, що забезпечує прямий зв’язок обраних базових показників з загальновиробничими витрати, що розподіляються на їх підставі.

Центр витрат «Механічний цех» - прямі матеріальні витрати, оскільки значна частина витрат підрозділу пов’язана з витрачанням сировини для виробництва будівельних матеріалів.

Центр витрат «Ремонтний цех» базою є прямі витрати на оплату праці, тому що діяльність підрозділу в достатньої мірі пов’язана з використанням ручної праці.

Робота центру витрат «Транспортна служба» пов’язана з використанням машин та механізмів, витрати на експлуатацію яких складають переважну частину сукупних витрат транспортної служби, тому за базу розподілу пропонуємо обрати машино-година роботи обладнання.

50

Наведені основні бази розподілу загальновиробничих витрат, що, на нашу думку, в найбільшій мірі розкривають специфіку будівельного виробництва в цілому та окремих його виробничих структурних підрозділів.

Література1. Задорожний З.В. Внутрішньогосподарський облік у будівництві. –

Тернопіль: Економічна думка. 2006 – 336с.2. Методичні рекомендації з формування будівельно-монтажних робіт

затверджено наказом Мінрегіонбуду від 31.12.2010р. № 5733. Палий В.Ф. Управленческий учет издержек и доходов (с элементами

финансового учета). — М.: Инфра-М, 2006. — 279 с.Приходько Я.М.

аспирантка кафедры международных финансов Украинского государственного университета

финансов и международной торговли

ОФШОРНЫЕ ЗОНЫ И ОФШОРНЫЙ БИЗНЕСГлобализация мировой экономики привела к тому, что государства

должны вести борьбу за соблюдение своих интересов в этом процессе. Одним из наиболее эффективных рычагов здесь является предоставление налоговых льгот и различных привилегий. Применение такого механизма одними государствами побуждает к симметричным ответным мерам другие страны. Это приводит к расширению и углублению процессов налоговой глобализации [3].

Офшор — это, как правило, небольшое государство (территория), которое предоставляет налоговые и другие льготы для операций с иностранными лицами и тем самым привлекает в свою экономику значительные капиталы. При этом под офшорной деятельностью понимают деятельность организаций вне пределов юрисдикции государства регистрации этих организаций. Под офшорной компанией имеют в виду особый организационно-юридический статус, который обеспечивает ей значительное снижение налогового бремени [1].

Оффшоры (оff-shore) в прямом переводе с английского означает «вне берега», «вне острова» и первоначально применялся английскими юристами в отношении компаний, созданных в соответствии с законодательством иностранных государств (т.е. государств, расположенных вне Большого острова – Соединенного Королевства) [2].

Офшорный бизнес — это деятельность, осуществляющаяся за пределами данной юрисдикции, имеющая зарубежные к ней источники дохода и вследствие этого подлежащая в ней льготному налогообложению.

Страна, в которой налоговый режим является более льготным, иначе называется налоговым убежищем или налоговой гаванью. Более узкое понятие «налоговый оазис» — это территория в пределах одной страны, на которой действует льготный порядок налогообложения, стимулирующий привлечение инвестиций в предпринимательскую деятельность (экономическая зона, зона свободного предпринимательства, порт и т. п.).

51

К офшорным компаниям предъявляются особые требования. В частности, к ним относятся:

* обязательная регистрация иностранных юридических лиц в соответствии с национальным законодательством;

* финансирование всех операций только за счет привлекаемых извне валютных и иных ресурсов;

* своевременное представление местным властям годовых финансовых отчетов, а также при необходимости — копий счетов, заключений аудита;

* своевременная уплата всех налоговых сборов в бюджет офшорного центра;

* безусловный отказ от деловых операций на территории страны, за исключением содержания офиса, а также местного и иностранного персонала;

* отказ от привлечения местных резидентов в качестве акционеров и инвесторов офшорных компаний и др.

Выполнение этих требований дает основание для получения статуса офшорной компании и сопутствующих этому статусу льгот в бизнесе.

Наиболее известными офшорными зонами являются: в Средиземноморье — Андорра, Гибралтар, Монако, Кипр; в Азиатско-Тихоокеанском регионе — Гонконг, Китай, Сингапур; в Европе — Люксембург, Швейцария, острова Гернси, Джерси, Мэн и др.

Для финансовых операций не только используются самые различные типы предприятий — офшорные партнерства, компании, ограниченные по гарантии, акционерные компании с полной ответственностью участников, но и активно осваиваются новые организационно-правовые формы, такие как трасты.

Офшор — это один из основных инструментов налогового планирования, и им следует пользоваться. Однако существование офшоров вызывает большие проблемы в экономически развитых странах. Такая ситуация обусловлена оттоком капитала из этих стран в офшорные зоны из-за высокого налогового бремени. Поэтому в последние три-четыре года усилились антиофшорные меры со стороны промышленно развитых государств. Инициатором такой политики явилась администрация США, которая заявила о необходимости реформировать финансовые системы самых известных офшоров в соответствии с международными стандартами [1, 62-63].

О значении оффшорного бизнеса для мировой экономики свидетельствует тот факт, что, по экспертным оценкам приблизительно 1/4 глобального денежного предложения находится в оффшорных финансовых центрах и через них проходит около половины стоимости международной торговли, а по оценкам ЮНКТАД глобальная оффшорная индустрия оценивается в 12 трлн. долл.[4].

Активизация деятельности оффшорных компаний в середине XX в. тесно связана с расширением деятельности ТНК, которые использовали ОФЦ для достижения конкурентных преимуществ и решения различных стратегических задач. В условиях глобализации экономики эта взаимосвязь существенно усилилась и привела к росту капиталов сосредоточенных в банковских оффшорных центрах.

52

Так, иностранные депозиты, размещенные в банках на Каймановых о-вах составляют 956 млрд. долл., в Люксембурге - 464 млрд. долл., в Гонконге- 165 млрд. долл., Швейцарии - 506 млрд. долл., на Багамских о-вах - 150 млрд. долл., в Сингапуре - 260 млрд. долл., в то время как иностранные депозиты в Японии составляют 667 млрд. долл., во Франции - 986 млрд. долл. [5].

Большинство международных компаний считают оффшорный бизнес необходимым элементом расширения своей деятельности и наращивания капитала, проводя при этом операции, по крайней мере, в одном оффшорном финансовом центре. Так, например, IBM и Microsoft проводят финансовые операции в Дублине, Orient Express и American Airlines - на Бермудских о-вах, De Beers - на о-ве Мэн, General Electric и CNN - на Кипре. Мировые ведущие финансовые институты, включая Chase Manhattan, Citibank, Goldman Sachs, Credit Suisse, Barclays Bank, Bank of America также являются активными пользователями оффшорных услуг [6].

Несмотря на популярность оффшорных территорий среди крупных корпораций и банков отношение к ним со стороны международных валютно-финансовых организаций, участвующих в регулировании трансграничного движения капиталов, как, например, МВФ, неоднозначно. Особо пристальное внимание к деятельности оффшорного бизнеса с позиций противодействия их использования для отмывания незаконно полученных доходов, уделяет Группа разработки финансовых мер борьбы с отмыванием денег (ФАТФ) - специальная международная рабочая группа по разработке финансовых инструментов противодействия отмыванию незаконно полученных доходов (Financial Action Task Force on Anti-Laundering Money - FATF), предлагая ограничить и даже прекратить деятельность целого ряда оффшорных компаний.

Поэтому для того, чтобы ответить на вопрос о месте оффшорного бизнеса в будущем необходимо определить его сущность и место в управлении мировыми финансовыми потоками, а также рассмотреть эволюцию его стратегий в условиях глобализации экономики.

В современной отечественной и зарубежной литературе до сих пор сохраняются различия в определении понятия «оффшорный центр» и понимании его сущности.

Для отнесения территории государства (или его части) к оффшорным центрам, как правило, используется четыре основных критерия:

- коммерческие операции осуществляются нерезидентами, которые не имеют права вести деятельности на территории страны регистрации;

- финансовые нормы и корпоративное законодательство построены таким образом, чтобы максимально облегчить деятельность иностранных компаний;

- обеспечение режима секретности и гарантия конфиденциальности финансовой деятельности;

- наличие льготных налоговых режимов. Территории, с выше названными признаками, в работах иностранных

исследователей и документах МВФ получили название «Оффшорные финансовые центры» (Offshore Financial Centers), а российские исследователи, кроме этого названия, используют целый ряд понятий, таких как налоговая

53

гавань, корпоративная гавань, налоговый рай, финансовые гавани, фискальные оазисы, финансовые центры налоговых гаваней и т.д.. Все эти понятия подчеркивают значение оффшорного бизнеса для оптимизации налогообложения. Однако в этом случае не принимается во внимание тот факт, что часто оффшорные финансовые центры используются в первую очередь не для уменьшения налоговых платежей, а для решения других задач, связанных с движением финансовых потоков. Поэтому, учитывая, что для ведения офшорного бизнеса необходим определенный юридический статус, то все территории, осуществляющие оффшорную деятельность, могут быть объединены общим понятием «оффшорная юрисдикция», имеющая налоговую или финансовую специализацию, а иногда их сочетание. Таким образом, под офшорными центрами понимаются страны и территории, предлагающие льготные налоговые режимы зарегистрированным иностранным компаниям, не ведущим деятельность на территории страны регистрации. Для этих территорий присущи два основных критерия: (1) низкое налогообложение, и (2) нерезидентный статус зарегистрированной компании, акции которой принадлежат иностранцам, и которая не имеет права вести деятельность на территории страны регистрации.

Литература1. Викторова Н. Г., Харченко Г. П. Налоговое право. — СПб.: Питер,

2006. 192 с. 2. Грищенко Ю.А. Офшорный бизнес в Росси и

зарубежом//Финансовый менеджмент.-2008.-№3[Электронный ресурс] – Режим доступа: http://www.finman.ru/articles/2008/3/5275.html

3. Тарасевич Л. C. «Проблемы глобализации мировой экономики»/Под ред. д-ра экон. наук А. И. Евдокимова. Коллективная монография, посвященная 90-летию профессора кафедры МЭО, д-ра экон. наук Л. Д. Куршакова. - СПб.: Изд-во СПбГУЭФ, 2004 - стр. 118

4. UNCTAD, World Economic Outlook- database, April 2005 for GDP. www.unctad.org

5. Statistical annex: the international banking market, www.bis.org 6. http://www.roche-duffay.ru/international/international_tax.htm 2

Романовська В.М.студентка 3 курсу

Хмельницького національного університетуКвасницька Р.С

к. е. н., професор кафедри фінансів і банківської справиХмельницького національного університету

АНАЛІЗ ДЖЕРЕЛ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВ

Актуальність теми. Розвиток підприємства та здійснення ним стабільної господарської діяльності можливі лише за умов наявності достатнього обсягу фінансових ресурсів. Проте в умовах становлення та розвитку ринкових

54

відносин в Україні спостерігається нестача фінансових ресурсів у багатьох суб’єктів господарювання, що призводить до виникнення та зростання заборгованостей перед суб’єктами господарювання, по оплаті праці та сплаті податків. Тому для забезпечення ефективної діяльності підприємства, необхідно детально проаналізувати способи та джерела формування фінансового капіталу з метою пошуку способів вдосконалення та оптимізації його структури.

Аналіз останніх досліджень. Питання джерел формування фінансових ресурсів вивчали такі вітчизняні як М.Д. Білик, І.О. Бланк, В.М. Івахненко, А.Г. Загородній, К.В. Павлюк та багато інших. Поряд з тим дане питання залишається актуальним і потребує подальшої розробки та дослідження.

Метою даної статті є розкриття сутності внутрішніх і зовнішніх джерел формування фінансових ресурсів підприємств та проведення аналізу їх складових.

Виклад основного матеріалу. Фінансові ресурси підприємства - це кошти, що перебувають в розпорядженні підприємств і призначені для виконання ними певних фінансових зобов'язань. Фінансові ресурси підприємств формуються за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел [4].

Фінансові відносини підприємства виникають тоді, коли на грошовій основі відбувається формування власних ресурсів підприємства, його прибутків, залучення позичкових джерел фінансування господарської діяльності, розподіл прибутків, що утворюються в результаті цієї діяльності, їхнє використання на цілі розвитку підприємства.

До внутрішніх джерел відносяться:1) прибуток, який залишається у розпорядженні підприємства;2) амортизаційні відрахування від використаних основних засобів і

нематеріальних активів;3) інші внутрішні джерела формування власних фінансових ресурсів. До зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів

відносяться: залучення підприємством додаткового пайового або акціонерного

капіталу безоплатна фінансова допомога (як правило, така допомога виявляється

лише окремим державним підприємствам різного рівня). безкоштовно передані підприємству матеріальні і нематеріальні активи,

що включаються до складу його балансу[2].У складі внутрішніх джерел формування фінансових ресурсів основне

місце належить прибутку та амортизаційним відрахуванням. Зокрема, важливим джерелом для формування капіталу підприємств є нерозподілений прибуток що залишається в розпорядженні підприємства. Він формує найбільшу частку його власних фінансових ресурсів, забезпечує приріст власного капіталу,а тому і ріст ринкової вартості підприємства. Результати діяльності підприємств різних видів економічної діяльності у 2012 році наведені у таблиці 1.

55

Позичковий капітал характеризує частину активів підприємства, що профінансована його кредиторами всіх видів. Він може утворюватись за рахунок двох основних груп джерел позикових коштів.

56

Таблиця 1 - Прибуток підприємств за видами економічної діяльності у 2011-2012 роках [1]

Показники

2011 2012

Обсяг прибутку, млн грн

У % до загальної кількості

підприємств

Обсяг прибутку млн грн

У % до загальної кількості підприєм

ствУсього 208896,3 63,5 210607,6 63,0

сільське, лісове та рибне господарство 30418,9 82,9 33731,6 78,2

промисловість 82204,1 60,8 67565,4 60,7будівництво 4724,9 58,8 8367,0 58,9

оптова та роздрібна торгівля; ремонт

автотранспортних засобів і мотоциклів

40357,5 64,6 35498,4 64,0

транспорт, складське господарство, поштова та

кур'єрська діяльність9890,9 61,4 9728,6 60,1

тимчасове розміщування й організація харчування 655,5 59,3 692,1 57,4

інформація та телекомунікації 7376,9 59,1 9103,8 61,4

фінансова та страхова діяльність 21847,3 57,2 17930,5 58,2

операції з нерухомим майном 4359,6 53,1 6497,6 54,3

професійна, наукова та технічна діяльність 4816,7 61,3 13725,0 60,6

діяльність у сфері адміністративного та

допоміжного обслуговування

1493,6 59,6 6948,2 58,7

освіта 173,7 67,0 177,3 67,1охорона здоров'я та надання

соціальної допомоги 305,3 59,5 321,2 61,2

мистецтво, спорт, розваги та відпочинок 135,8 54,1 185,9 52,5

надання інших видів послуг 135,6 64,8 135,0 62,3

57

Перша група – зовнішні джерела позикових коштів. Ця група джерел складається з двох підгруп – зовнішні довгострокові й зовнішні короткострокові джерела позикового фінансового капіталу.

Друга група – внутрішні джерела позикових коштів, до яких входять позикові фінансові ресурси, що утворюються за рахунок відстрочених і прострочених зовнішніх довгострокових і короткострокових зобов’язань.[1]

Оптимальна структура загального капіталу є передумовою ефективності його використання. Використання позикових коштів дає можливість приросту рентабельності власного капіталу, але негативно впливає на фінансову стійкість підприємства.

До головних переваг позичкового капіталу можна віднести: достатньо широкі можливості залучення, особливо при високому

кредитному рейтингу підприємства; забезпечення зростання фінансового потенціалу підприємства при

необхідності істотного розширення його активів та зростанню темпів росту обсягів його господарської діяльності;

можливість генерувати приріст фінансової рентабельності (коефіцієнт рентабельності власного капіталу);

технічна нескладність оформлення угоди; сприяння розвитку позикового ринку [5].Водночас залучення підприємствами позичкового капіталу несе в собі і

певні недоліки. Головний з них — це зростання ризику зниження їх фінансової стійкості та платоспроможності. Українські підприємства, які розраховують на отримання кредиту, можуть понести серйозні втрати в умовах нестабільного зовнішнього та внутрішнього середовища. Крім того, виплачені проценти за кредит є елементом витрат, а отже, вони зменшують розмір прибутку підприємства і рентабельність авансованого капіталу.

Таблиця 2- Кредити, надані підприємствам за видами економічної діяльності станом на кінець грудня 2011-2012 років [6] (млрд грн)

Показники 2011 2012

Усього 575,54 605,43сільське господарство 34,14 36,49

промисловість 154,77 163,09будівництво 44,22 37,05

інші види економічної діяльності 342,41 368,80

Обсяги кредитів, наданих підприємств різних видів економічної діяльності у 2012 році становив 605,43 млрд грн,що на 29,89 млрд грн більше, ніж у попередньому році, найбільший обсяг кредитів припав на підприємства інших видів економічної діяльності (таблиця 2). Отже, розміри прибутків підприємств є значно меншими від обсягів кредитів, тому можна вважати, що підприємства

58

різних видів економічної діяльності як у 2011, так і в 2012 році забезпечували свою діяльність в більшій мірі за рахунок кредитних ресурсів.

Альтернативним джерелом формування фінансових ресурсів підприємства інвестиції. Інвестування надає економічну свободу як інвесторам-вкладникам капіталу, так і його споживачам. За рівновиважених умов бізнесової діяльності доходи від інвестування завжди повинні бути більшими, ніж від кредитних операцій [3].

Інвестиційне фінансування залишає значно більше свободи для вибору варіантів розподілу капіталізованої вартості капіталу. Співвласники самостійно визначають перспективи підприємства, пропорції між споживанням і накопиченням капіталу – питання повернення боргу не ставиться, оскільки його немає.

За результатами 2012 року підприємствами та організаціями усіх форм власності за рахунок усіх джерел фінансування освоєно 263,7 млрд гривень капітальних інвестицій, що становить 108,3 відсотка до відповідного періоду 2011 року, прямі іноземні інвестиції становили 55 млрд грн, тобо на 4,7 млрд грн більше, ніж у 2011 році [1].

Отже, інвестиційне пайове фінансування залишає повністю капіталізовану вартість капіталу в розпорядженні підприємства і його власників. А боргове фінансування встановлює чіткі, попередньо обумовлені зовнішні обмеження на розпорядження доходом, отриманим у процесі обороту капіталу – обов’язково передбачається повернення частини доходу продуцента на користь кредитора.

Можливості здійснення інвестиційної діяльності підприємств визначаються, насамперед, їхнім фінансовим становищем, адже прибуткова господарська діяльність дозволяє підприємствам спрямовувати кошти на капітальні інвестиції, а також є важливим аргументом для залучення кредитних ресурсів на реалізацію інвестиційних завдань. Саме покращення фінансового становища підприємств стало основною передумовою активізації їхньої інвестиційної діяльності у післякризовий період.

Висновки. Однією з основних проблем, що перешкоджають формуванню ефективного механізму функціонування підприємств, є недостатність фінансових ресурсів. Використання власного капіталу має низку переваг та свідчить про високий рівень фінансової стійкості підприємства. Однак, кожне підприємство може запозичувати кошти для здійснення ефективної діяльності, але при цьому необхідно ефективно їх використовувати та не допустити втрати фінансової стійкості та платоспроможності підприємства. Одним із зовнішнім джерелом формування фінансових ресурсів може бути також інвестиційне фінансування, що має певні переваги перед позичковим капіталом. Таким чином, кожне підприємство повинно самостійно обирати стратегію формування своїх фінансових ресурсів для здійснення ефективної господарської діяльності.

Література1. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

59

2. Кравцова А.М. Фінансові ресурси підприємств: механізм формування та ефективного використання. Монографія. / А.М. Кравцова. - Вінниця: ПП Балюк І.Б., 2010.- 220с

3. Ткачик В.І. Джерела формування фінансового капіталу підприємства / В.І. Ткачик // Збірник наукових праць. Луцький національний технічний університет.– 2011 - Випуск 8(31). Частина 2. –С.208-216

4. Шило В.П. Фінанси підприємств: теорет.-практ. посіб. для студ. вузів / В. П. Шило та ін. - 2-е вид. - К. : Кондор, 2011. - 429 с

5. Юрченко К.В. Переваги та недоліки зовнішнього фінансування / К.В. Юрченко // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/9_KPSN_2011/Economics/3_84074.doc.htm

6. Офіційний сайт НБУ [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.bank.gov.ua

Чеберяк О.В.Асистент кафедри міжнародної економіки Київського національного

економічного університету ім. В. Гетьмана

РАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗМІР СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА В КОНТЕКСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ АПК УКРАЇНИОсновне завдання модернізації аграрного сектора економіки України

полягає у його адаптації до високих стандартів глобального продовольчого ринку, ключовими тенденціями якого стає значна роль конкуренції між виробниками та зростаючий рівень вимог споживачів до сільськогосподарської продукції. Здійснення даного завдання не можливе без інтенсифікації виробництва, підвищення продуктивності сільського господарства та поліпшення його якісних характеристик за допомогою інноваційної матеріально-технічної, науково-технологічної, інформаційної та кадрової бази.

Модернізація, являючись процесом цілісними та системним, не може лишити без уваги й питання наукового підходу до визначення раціонального розміру сільськогосподарських підприємств. Досвід високорозвинених країн, які починаючи з другої половини XIX ст. почали об’єднувати малі земельні ділянки у великі, демонструє ефективність крупномасштабного сільськогосподарського виробництва. Так, у США і країнах Західної Європи укрупнення сільськогосподарських формувань дало можливість підвищити продуктивність праці за останні 30 років у 2-3 рази.

Кількість великих ферм, наприклад у США, постійно збільшується, вони створюють велику перевагу держави на світовому ринку сільськогосподарських продуктів. У цій країні нині їх налічується понад 8 %, але вони виробляють 73% продукції, одержують 78% чистого прибутку від загального прибутку всіх ферм. Саме великі підприємства забезпечують сьогодні продовольчу безпеку США. [1, ст. 61]

Укрупнення ферм особливо є ефективним у тваринництві, що підкріплюється вражаючими статистичними даними: в 2009 р. з 63,3 тис. ферм, на яких вирощувалися свині, 96% (60,8 тис.) складали малі (в середньому 1 тис.

60

свиней), і тут було сконцентровано всього 16,4% загальної кількості виробництва, на 4,1 тис. ферм (1-5 тис. голів) вирощувалось біля 14% поголів’я, а на 1410 крупних свинофермах (більше 5 тис. голів), доля яких з загальній кількості не перевищила 2,2%, вирощували майже 47% загального поголів’я країни. [2, ст. 92] Що стосується молочної галузі, то собівартість на дрібних фермах настільки висока, що вони практично не можуть бути конкурентоспроможними без державної підтримки, адже затрати на виробництво одного американського центнера молока фермою до 50 корів перевищуть загальні затрати великої ферми з більше 1000 корів більше, ніж у два рази. [2, ст. 92] На великих за розміром підприємствах концентрується більша частка капіталу, який вони мають змогу направити на розробку інновацій та модернізацію виробництва, що дозволить досягти більшої ефективності сільськогосподарського виробництва. Також, крупномасштабні підприємства мають переваги від ефекту масштабу, адже вони мають можливість більш раціонально використовувати матеріально0-технічну базу, отримувати знижки при оптових закупівлях продукції, не залежати від посередників при збуті продукції та ін.

Укрупнення сільськогосподарських угідь також може стимулювати розвиток інтеграційних процесів в межах галузі. Застосування виробничої кооперації та вертикальної інтеграції позитивно вплине на нарощування масштабів сільськогосподарського виробництва. Доцільним є розвивати спеціалізовані агломерації, в яких поєднуватимуться великі зони територіального виробництва певних видів сільськогосподарської продукції (цукрових буряків, олійних культур, зернових тощо), формуватимуться сектори її заготівлі, зберігання і промислової переробки та реалізації. [3, ст. 4] Саме такі структури можуть стати найбільш стійкими та життєспроможними формуваннями, оскільки дозволяють долати цінові диспаритети, отримувати вигоди від спільного використання інфраструктури та об’єднувати капітал для укрупнення виробництва.

Що ж стосується України, то земельна реформа навпаки передбачає утворення дрібніших, ніж раніше агроформувань, які є малоефективними. Якщо до проведення земельної реформи в Україні домінували сільгосппідприємства з розмірами земельних угідь у середньому 3,0–3,5 тис. га на одне господарство [4, ст. 12] , то за період проведення земельної реформи було сформовано господарські структури, засновані на різних формах власності і господарювання, із значно меншими розмірами землекористувань.

Аналізуючи рис.1, можна зазначити, що більша половина сільськогосподарських підприємств мають площу менше 50 га і лише 0,5% - більше 7000 га.

61

50.30%

8.60%

17.40%

7.10%

2.50%0.50%

13.60%

Рис.1 Питома вага с/г підприємств за прощею угідь у загальній кількості підприємств у 2010 р

до 50 гавід 50,1 до 100 гавід 100,1 до 1000 гавід 1000,1 до 3000 гавід 3000,1 до 7000від 7000,1 і більшене мають с/г угіль

Подрібнення та приватизація сільськогосподарських земель та їх розподіл населенню не змогли стати основою для ефективного функціонування аграрного сектору України та розвитку індивідуальних форм ведення сільського господарства, адже на відміну від механізованих колгоспів, селяни не мали ні матеріально-технічної бази, ні необхідних знань та досвіду для реалізації товарного аграрного виробництва. Відбулося зниження ефективності використання засобів виробництва та продуктивність праці, зменшилась привабливість зайнятості в аграрному секторі економіки країни. Результатом цього було збільшення цін на продовольство та погіршення рівня забезпечення сільськогосподарською продукцією населення, поява великої кількості збиткових підприємств. Тенденції останніх років у сільському господарстві демонструють низьку конкурентоспроможність малих виробників сільськогосподарської продукції, які не мають необхідного фінансового, технологічного та кадрового рівня забезпеченості виробництва. Натомість особливого значення набувають великі підприємства, які можуть скласти гідну конкуренцію іноземним товаровиробникам. Все ж таки визначення раціонального розміру сільськогосподарських угідь залишається дискусійним питанням та потребує подальшого дослідження та вивчення всіх переваг та недоліків їх укрупнення або навпаки подрібнення.

Література:1. Амбросов В., Мареніч Т. Механізми ефективного функціонування

агроформувань // Економіка України №6, 20062. Черняков Б. А. Современные факторы модернизации аграрного

сектора США // США Канада: экономика политика культура №11, 2012 3. Саблук П.Т. Концептуальні аспекти модернізації аграрного

виробництва та розвитку сільських територій в Україні // Економіка АПК №8, 2010

62

4. Аналітична доповідь Розвиток агропромислового виробництва як передумова забезпечення продовольчої безпеки України, Національний інститут стратегічних досліджень, 2011 р

Шпонарська А.М.Студентка 4 курсу

Хмельницького національного університетуФоркун І.В.

Кандидат технічних наук, доцент кафедри фінансів та банківської справи

Хмельницького національного університету

ОЦІНКА ТА ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ СТРУКТУРИ ВИДАТКІВ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

У статті розглянуто теоретичні аспекти визначення суті поняття «видатки місцевих бюджетів», досліджено склад та структуру видатків місцевих бюджетів та визначено напрями їх оптимізації.

The article deals with theoretical aspects of the essence of the concept of "local budget expenditures." The structure of local budgets and identified areas of improvement.

Постановка проблеми. Бюджет є важливим інструментом впливу на економічний та соціальний розвиток суспільства. У сучасних умовах, питання ефективного використання видатків місцевих бюджетів України стає надзвичайно актуальною, адже головне призначення місцевих бюджетів – це задоволення потреб соціально-економічного розвитку територій і регулювання розподілу державних доходів на місцях, що забезпечує рівний доступ населення до бюджетних послуг.

Аналіз останніх досліджень. Питання, пов’язані з розробкою теоретичних та практичних засад фінансування видатків місцевих бюджетів, досліджуються у працях таких вчених: О. Василик, М. Гапонюк, А. Єпіфанов, А. Загородній, О. Жадан, І. Іванова, О. Лихицький, О. Кириленко, І. Кравченко, М. Никонович, В. Опарін, О. Романенко, В. Федосов, Н. Шевчук, С. Юрій та інші. Однак недостатньо дослідженими залишилися оцінка та шляхи оптимізації структури видатків місцевих бюджетів.

Метою даної статті є проведення комплексної оцінки складу та структури видатків місцевих бюджетів, визначення шляхів їх оптимізації.

Виклад основного матеріалу. Місцеві бюджети займають одне з центральних місць в економічній системі кожної держави, в них зосереджується значна частина державних фінансових ресурсів. Видатки місцевих бюджетів відображають ступінь децентралізації влади, адже характеризують обсяги задоволення потреб населення певного адміністративно-територіального утворення, пріоритети його соціально-економічного розвитку.

Видатки місцевих бюджетів – це економічні відносини, які пов'язані з розподілом та використанням коштів основного централізованого фонду

63

держави, що перебувають у розпорядженні органів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування [4].

Згідно Бюджетного кодексу України, видатки бюджету – кошти, які спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом. [1,ст.2 п.13].

О. Василик стверджує, що «видатки місцевих бюджетів безпосередньо пов’язані з інтересами широких верств населення й суттєво впливають на загальні соціальні процеси в державі, насамперед, на рівень добробуту населення, освіченості, забезпеченості медичними послугами, а також послугами у галузі культури, спорту, соціальної захищеності на випадок непередбачуваних обставин» [2, c.103].

За визначенням вітчизняного науковця М. Гапонюка видатки місцевих бюджетів - це економічні відносини, які виникають у зв’язку із розподілом централізованих коштів, що перебувають у розпорядженні відповідних органів влади, та децентралізованих коштів, які є власністю місцевих органів влади.[4,с.34]

Н. Шевчук вважає, що «видатки місцевих бюджетів – це економічні відносини, які виникають між суб’єктами господарювання з приводу розподілу та використання грошових фондів місцевого самоврядування за цільовим і територіальним призначенням з метою розвитку адміністративно-територіальної одиниці та задоволення суспільних потреб» [6, c. 203]. Це визначення досить вдале, оскільки органічно відтворює суть поняття видатків місцевих бюджетів, а також їх роль у розвитку конкретного територіального утворення. Проте на перше місце автор виносить розподіл наявних бюджетних ресурсів, тобто визначає видатки як похідну від доходів.

Специфіка функціонування місцевих бюджетів найбільш повно відображається в складі та структурі їхніх видатків. Під структурою видатків місцевих бюджетів слід розуміти сукупність складових, які визначають перелік коштів згідно з бюджетною класифікацією, що спрямовуються на здійснення програм і заходів, передбачених відповідним бюджетом [6, c.204].

Видатки місцевих бюджетів поділяють на:- видатки загального фонду – це витрати на утримання державного

управління, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення, культуру і мистецтво, фізичну культуру та спорт, видатки на місцеву пожежну охорону, позашкільну освіту, місцеві програми з розвитку фізичної культури та спорту та інші програми, які затверджені відповідними радами;

- видатки спеціального фонду – це витрати бюджету розвитку місцевих бюджетів на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення, програми природоохоронних заходів місцевого значення, які фінансуються за рахунок фонду охорони навколишнього середовища та інші програми затверджені відповідними радами.

Для більш детального аналізу структури видатків місцевих бюджетів проаналізуємо наступні дані на прикладі Хмельницької області за 2010-2012 роки [5].

64

Таблиця 1 – Склад та структура видатків місцевих бюджетів Хмельницької області за 2010-2012 рр.

Видатки2010 2011 2012 Темп

приросту 2011/2010,

%

Темп приросту

2012/2010, %Грн. % Грн. % Грн. %

Видатки місцевих

бюджетів, у т.ч.

699326683,89 100 715928322,13 100 878034071,03 100 102,37 125,55

Загальний фонд 616095367,83 88,09 636148445,0 89,28 760329156,03 86,59 103,25 123,41

Спеціальний фонд 83231316,06 11,91 79779877,13 10,72 117704915,0 13,41 95,85 141,42

Обсяг видатків місцевого бюджету Хмельницької області у 2012 році становив 878034071,03 грн., що на 178707387,2 грн. або у 1,3 рази більше порівняно з 2010 роком.

Упродовж 2010-2012 рр. спостерігалася тенденція до зростання:- обсяг видатків загального фонду на 144233788,2 грн., або у 1,3 рази;- обсяг видатків спеціального фонду на 34473598,94 грн., або у 1,4 рази. Така динаміка дає підстави вважати, що загальний обсяг видатків бюджету

Хмельницької області має чітко виражену тенденцію до зростання, що свідчить про збільшення фінансових можливостей органів місцевого самоврядування.

 Функціональна класифікація дає змогу відстежувати й аналізувати динаміку зміни місцевих видатків різного функціонального призначення та прогнозувати ці видатки. Запровадження функціональної класифікації видатків бюджету здійснено з метою приведення її у відповідність з міжнародними стандартами. Цю класифікацію видатків бюджету розроблено на основі класифікації функцій управління, опублікованої статистичним відділом Організації Об'єднаних Націй.

Функціональна класифікація видатків бюджету включає видатки на: а) державне управління; б) освіту; в) охорону здоров’я; г) соціальний захист та соціальне забезпечення; д) житлово-комунальне господарство; е) культуру та мистецтво; є) засоби масової інформації (ЗМІ); ж) фізичну культуру та спорт; з) будівництво.

Виходячи з даних таблиці 2, ми бачимо що, найбільшу питому вагу у видатковій частині бюджету Хмельницької області за 2010-2012 рр., займають соціальні видатки, зокрема видатки на освіту, охорону здоров’я, державне управління та культуру та мистецтво, найменшу – видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство, ЗМІ, фізичну культуру та спорт та на будівництво. Також варто відзначити, що такий показник як державне управління зріс у 2012 році у 2 рази порівняно з 2010 та 2011 роками, тобто ці витрати були спрямовані на утримання органів місцевої влади та місцевого управління, фінансову діяльність. В цьому напрямку потрібно проводити зміни у структурі даного апарату, які дали б можливість скорочення витрат на персонал та спрямовувати фінансові ресурси на розвиток інфраструктури та місцевий економічний розвиток.

65

Таблиця 2 – Структура видатків Хмельницької області за функціональною класифікацією видатків за 2010-2012 рр.

Показник2010 2011 2012

Грн. Питома вага, % Грн. Питома

вага, % Грн. Питома вага, %

Державне управління 27 894 700,0 5,95 28 874 200,0 5,96 75 469 860,94 12,16Освіта 231 967 300,0 49,5 242 593 076,0 49,8 295 040 396,26 47,53

Охорона здоров’я 142 305 300,0 30,3 152 386 440,0 31,3 169 909 930,14 27,37Соціальний захист та

соціальне забезпечення 14 224 524,0 3,03 11 170 900,0 2,3 12 706 471,05 2,05

Житлово-комунальне господарство 17 152 397,4 3,66 14 360 530,0 2,95 29 483 830,84 4,75

Культура та мистецтво 23 497 100,0 5,01 24 406 517,52 5,03 28 998 039,08 4,67Засоби масової інформації

(ЗМІ) 889 000,0 0,2 985 000,0 0,2 980 667,0 0,16

Фізична культура та спорт 6 089 100,0 1,29 5 881 300,0 1,22 7 412 683,51 1,19Будівництво 5 023 474,4 1,06 5 962 571,2 1,24 752 891,21 0,12

ВСЬОГО 469 042 895,8 100 486 620 534,7 100 620 754 770, 03 100Подібна структура видатків відслідковується і за кордоном. Так, за

рахунок централізованого фінансування з місцевих бюджетів США, Великої Британії та Канади здійснюється біля 80% витрат на освіту, охорону здоров’я та професійну підготовку. Частка видатків місцевих органів влади Німеччини у загальних державних витратах на зазначені цілі становить 65%. З територіальних бюджетів Російської Федерації на економічний розвиток та професійну підготовку кадрів виділяється 60% усіх видатків консолідованого бюджету, на охорону здоров’я – 55%, соціальне забезпечення – 70%, та житлово-комунальне господарство – 90% [2, c.233]

Висновки. Видатки місцевих бюджетів відображають економічні відносини, які виникають у зв’язку із задоволенням потреб населення конкретного регіону через використання фінансових ресурсів органами місцевої влади, виконання ними своїх функцій забезпечення фінансування ряду послуг. Бюджетна політика України та зарубіжних країн на сучасному етапі має чітке соціальне спрямування, відмічається висока питома вага видатків у соціальну сферу на розвиток освіти та охорони здоров’я. Проте пріоритетність фінансування соціального розвитку не є показником розвитку як регіонів, так і держави в цілому, а тому пожвавлення економіки є запорукою збільшення залучених джерел бюджету, що у свою чергу, дасть змогу оптимізувати структуру видатків місцевих бюджетів.

Література1.  Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 року. №2456-VI – Режим

доступу: http://zakon.rada.gov.ua2. Василик О. Д. Державні фінанси України : підручник / О. Д.

Василик, К. В. Павлюк. – К. : Центр навчальної літератури, 2003. – 608 с. 3. Дробозина Л.А. Финансы / Л.А. Лобозина. – М. : ЮНИТИ, 2009. –

527 с4. Місцеві фінанси : Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. /

М. А. Гапонюк, В. П. Яцюта, К. : КНЕУ, 2002. — 184 с.5. Офіційний сайт Хмельницької міської ради – Режим доступу:

http://www.khmelnytsky.com

66

6. Шевчук Н. Ю. Структура видатків місцевих бюджетів України / Н. Ю. Шевчук //Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 5. – С. 202–207.

Шухалова І.О.студентка

Хмельницького національного університетуФоркун І.О.

кандидат економічних наук, доцентХмельницький національний університет

ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ УКРАЇНИВ умовах глобалізаційних та інтеграційних процесів розвиток міжнародної

фінансової системи характеризується значним збільшенням державного боргу провідних країн світу.

Державний борг є однією із головних складових фінансової системи, діючим інструментом у механізмі макроекономічного регулювання та способом реалізації економічної стратегії держави.

В умовах розвитку ринкової економіки державний борг виступає головною складовою державних фінансів. Дефіцит державного бюджету, залучення та використання позик для його покриття призводить до формування та зростання державного боргу в Україні. Збільшення внутрішнього і зовнішнього боргу, а також зростання витрат на його обслуговування зумовлює необхідність пошуку шляхів його скорочення та вдосконалення механізму управління ним.

Важливий внесок в дослідження проблеми державного боргу зробили західні економісти: Д. Рікардо, А. Сміт, М. Браунриг, Дж. Кейнс, А.М. Фрідман та інші. Теоретичні основи державного боргу та питання щодо його управління висвітлюються в працях таких українських вчених, як: О.Д. Василик, А.С.Гальчинський, Г.Н. Климко, В.В. Корнєєв, О.В. Плотніков, В.О. Степаненко, та інших. Проте, на даному етапі розвитку України оцінка структури державного боргу та визначення напрямів його оптимізації має ряд особливостей, що і зумовлює актуальність теми дослідження.

Метою дослідження є оцінка структури державного боргу України, на сучасному етапі державотворення та розробки пропозицій щодо його оптимізації.

Згідно Бюджетного кодексу України державний борг – це загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення [1].

Борг виникає при проведенні державних запозичень, які полягають у покритті бюджетного дефіциту на державному і регіональному рівнях, цільовому фінансуванні різноманітних програм, поповненні необхідних резервних активів, а також рефінансуванні раніше здійснених державних запозичень.

Структурно державний борг України складається з внутрішнього і зовнішнього, різниця між якими полягає у відношенні кредитора до України,

67

тобто, внутрішній борг – це заборгованість держави всім громадянам, які тримають внутрішні державні облігації, а зовнішній – запозичення держави на зовнішньому ринку [4].

Основними причинами, що призводять до створення і збільшення державного боргу є:

збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;

циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки; скорочення податків з метою стимулювання економіки без

відповідного коригування (зменшення) державних витрат; вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків

напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців та збереження влади.

Величина державного боргу залежить від таких факторів: як рівень реальної процентної ставки, якою визначається розмір

виплат по боргу; темп зростання реального ВВП; обсяг первинного бюджетного дефіциту. За даними Державної служби статистики, обсяги ВВП та бюджетного

дефіциту України за 2010 – 2012 рр. представлено у таблиці [3]:

Таблиця 1 – Обсяги ВВП та бюджетного дефіциту України за 2010 – 2012 рр.

ПоказникиРоки, млрд грн. Темп приросту

2010 2011 2012 2011-2010

2012-2011

2012-2010

ВВП 1082,60 1302,10 1408,90 20,28 8,20 30,14Державний

дефіцит 30651,00 23557,60 53346,00 -23,14 126,45 74,04

З даної таблиці, ми бачимо, що розміри ВВП зростають з кожними роком. Порівняно з 2010 р., у 2011 р. цей показник зріс на 219,5 млрд грн, а у 2012 р. порівняно з 2011 р. відбулося незначне зростання – на 8,20 %. Найнижчий показник державного дефіциту у 2011 р. – 23557,6 млрд грн, що і характеризує про зниження видатків над доходами. Проте у 2012 р. ситуація погіршується, відбувається значне зростання державного дефіциту до 53346 млрд грн. Отже, з даної таблиці видно, що зміна одного показника не завжди призводить до зміни іншого. Протягом аналізуючого періоду спостерігається постійне збільшення розміру ВВП від 1082,6 млрд грн до 1408,9 млрд грн. При цьому розмір державного дефіциту не мав постійної тенденції до збільшення, оскільки протягом 2010-2011 рр. відбулося його скорочення на 7093,4 млрд грн., а протягом 2011-2012 рр. – збільшення у 2,3 рази.

Що ж стосується державного боргу України, то показники його представлені у таблиці 2 [5]:

68

Таблиця 2 – Державний борг України за 2010 – 2012 рр.

Державний борг,

млрд.грн

2010Частка в структурі

, %2011

Частка в структур

і, %2012

Частка в структур

і, %323 475 415,07 100,00 357 273

437,23 100,00 399 218 234,12 100,00

у тому числі:

Зовнішній 181 813 317,01 56,21 195 806

860,92 54,81 208 918 936,42 52,33

Внутрішній 141 662 098,06 43,79 161 467

006,27 45,19 190 299 297,70 47,67

З таблиці 2 можна побачити, що за період 2010 – 2012 рр., державний борг зростав. Порівняно з 2010 р. у 2011 році, державний борг зріс на 33798022,16 млрд.грн і становив 357 273 437,23 млрд.грн, а у 2012 р., порівняно з 2011 р. – зріс на 41944796,89 млрд.грн, і становив 399 218 234,12 млрд.грн. Відповідно до структури державного боргу, то тут спостерігається незначне перевищення зовнішнього боргу над внутрішнім.

З одного боку внутрішні запозичення є менш небезпечними ніж зовнішні, адже вони не спонукають до вивезення матеріальних цінностей з країни, а до перерозподілу доходів в середені країни, з іншого – вони стимулюють інфляцію та знижують інвестиційну активність. Вагомою складовою зростання внутрішнього боргу є заборгованість уряду в секторі господарських відносин з реальним (виробничим) сектором економіки [2, с.14].

З кожним роком боргові зобов'язання держави збільшуються, причиною цього явища є дефіцит бюджетів, значні витрати на підтримку національної валюти, фінансування соціальних та інфраструктурних програм, які не співпадають з реальними можливостями державного бюджету країни, що їх реалізує.

Основною причиною зростання запозичень в Україні є неспроможність фінансування соціальних програм та постійний дефіцит платіжного балансу країни, тоді як в розвинених країнах світу більшість запозичень спрямовується на реалізацію масштабних національних проектів, розвитку інфраструктури та перспективних галузей економіки.

Для того щоб оптимізувати структуру державного боргу України, потрібно використовувати різноманітні заходи та завдання, які будуть удосконалювати нормативно-правове забезпечення боргової політики. Також одними із важливих напрямів є

– співпраця з міжнародними фінансовими організаціями;– сприяння умов для розвитку ринку державних цінних паперів;– створення механізмів які могли б погасити державний борг;– удосконалення нормативно-правової бази з питань управління

державним боргом;– покращення іміджу України, як надійного позичальника, що виконує

свої боргові зобов'язання.

69

Отже, державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. З кожним роком державний борг України зростає, а частка зовнішнього боргу перевищує внутрішній, що негативно впливає на розвиток економіки країни

Для того, щоб скоротити обсяги державного боргу з України, пропонуємо забезпечити зростання обсягів експорту товарів та послуг, які сприятимуть надходженню додаткової грошової маси в країну і як результат – забезпечує додаткові надходження до бюджету.

Література1. Бюджетний кодекс України [Електронний ресурс] – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua2. Вахненко Т. П. Концептуальні засади управління зовнішнім

національним боргом України / Т.Вахненко // Економіка України. – 2012. –№ 1. – С. 14–24.

3. Офіційний сайт Держкомстат України [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua

4. Офіційний сайт Інформаційно-аналітичного центру України [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://infolight.org.ua/

5. Офіційний сайт Міністерства фінансів України [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.minfin.gov.ua

6. Офіційний сайт Рахункової палати України [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.ac-rada.gov.ua

70

ЮРИДИЧНІ НАУКИ

Ілюшина Т. В.студентка економіко-правового факультету

Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова

НОТАРІАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ В ІЗРАЇЛІ: ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТНаразі вивчення теоретичних та практичних особливостей організації та

провадження нотаріального процесу у різних країнах дозволяє більш повно дослідити тонкощі правової системи держави, визначити позитивні та негативні аспекти правового регулювання такої діяльності, звернути особливу увагу на сильні сторони процесу та, можливо, втілити їх у своїй практиці. Ізраїль належить до країн, правова система якої об'єднує всі три основні правові сім'ї сучасності, при збереженні впливу традиційного іудейського права. Тому нотаріальний процес у Ізраїлі поєднує у собі риси англосаксонської та латинської систем нотаріату.

Сьогодні в Ізраїлі діє ряд нормативно-правових актів, які регламентують діяльність нотаріусів, до них відносяться Закон «Про нотаріат» 1976 року, Закон «Про Гільдію адвокатів Ізраїлю» та Розпорядження Міністерства Юстиції Ізраїлю «Про нотаріат» 1978 року.

В Ізраїлі існують особливі вимоги до кандидата нотаріуса:- це може бути тільки громадянин Ізраїлю або його постійний мешканець

(згідно з Законом «Про в’їзд в Ізраїль» 1952 року;- це може бути тільки практикуючий адвокат, який належить до Гільдії

адвокатів Ізраїлю та має стаж юридичної роботи 10 років (з них мінімум 5 – в Ізраїлі);

- він не притягався до кримінальної відповідальності ні в Ізраїлі, ні за кордоном за злочин, пов'язаний з порочать його ім'я діями («ганьбою»);

- не виключав і тимчасово не відмежовувався від посади з Гільдії адвокатів Ізраїлю на підставі остаточного рішення суду по дисциплінарних справах;

- Нотаріальний комітет Гільдії адвокатів знаходить кандидата гідним бути нотаріусом в Ізраїлі.

Комісія, яка збирається раз на півроку, перевіряє і оцінює подані прохання і видає дозвіл на право виконувати нотаріальні дії та свідоцтво нотаріуса. Кандидат, який з честю пройшов перевірку, реєструється в державному нотаріальному реєстрі, там же реєструється зразок його підпису і зразок відбитку його червоної нотаріальної печатки.

Згідно зі статтею 7 Закону «Про нотаріат», нотаріус уповноважений виконувати наступні юридичні дії:

• завіряти підпис на документі;• завіряти право підпису;• завіряти справжність копії документа;• завіряти справжність перекладу документа;• заповнювати та завіряти декларації (письмові свідоцтва), що вимагають у

певних визначених законами випадках нотаріального завірення;

71

• підтверджувати факт знаходження людини в живих;• складати нотаріально завірені заповіти;• готувати спеціальні нотаріальні документи, визначені різними законами і

нормативними актами, як, наприклад, документи для угод з нерухомістю або майнові договору при укладенні або розірванні шлюбу (шлюбні контракти).

Особливістю нотаріально завіреного документа є придбання їм статусу юридично самостійного, що не потребує будь-яких додаткових доказів, пов'язаних з його змістом як юридичного документу. Це також можливість його міжнародної легалізації штампом «апостиль», котрий засвідчує справжність підпису особи та печатки нотаріуса, якою був скріплений документ, відповідно до рішення Женевської конвенції від 1961 року «Про визнання міжнародної легалізації документів». В Ізраїлі легалізація документів штампом «апостиль» після їх завірення нотаріусом проводиться в Міністерстві Закордонних Справ в Єрусалимі або у відділі секретаріату міського суду [1].

Окремо варто зупинитися на такій нотаріальній дії, як складання нотаріально завіреного заповіту. Згідно з ізраїльським законодавством, заповідач має право власноруч написати і підписати у присутності двох свідків документ, зі змісту якого випливає, що даний документ визначає право успадкування майна та інші розпорядження після смерті заповідача, тобто являє собою заповіт, за умови, що свідки не включені в список спадкоємців. Але заповіти, які підготовлені таким чином, що можуть викликати безліч питань при їх реалізації та піддатися процедурі перевірки дієздатності та справжності підписів як самого заповідача, так і свідків, і, відповідно, дати привід для подачі протесту в судові інстанції спадкоємцями чи особами, які вважають себе ущемленими в заповіті.

Нотаріально засвідчений заповіт, тобто підписаний в присутності нотаріуса і завірений його печаткою, в більшості випадків є незаперечним і превалює над іншими видами заповітів з точки зору порядку його оформлення, перевірки дієздатності заповідача, посвідчення його особи і юридичного статусу його підпису. При цьому немає необхідності в додаткових свідках, крім випадків, при яких в силу фізичних недоліків чи важкої хвороби заповідача може виникнути питання про його фізичної та психічної дієздатності. У таких випадках до нотаріального заповіту прикладається медична довідка про дієздатность особи.

Нотаріальний заповіт готується у трьох примірниках, з яких один залишається заповідачеві, інший зберігається у нотаріуса, і ще один передається на зберігання у відділ заповітів при Міністерстві юстиції. Необхідно відзначити, що заповідач має право змінювати заповіт, в тому числі і нотаріально завірений, в будь-який момент і необмежену кількість разів, а пізніший заповіт скасовує всі попередні.

Повноваження нотаріуса в Ізраїлі в таких питаннях, як засвідчення заповіту і шлюбних договорів, які складають між партнерами до їх офіційного вступу в шлюб, прирівнюються до повноважень судді міського суду як суду першої інстанції. Хоча ці ж дії можна виконати і в судовому порядку, але на практиці більшість громадян звертаються саме до нотаріуса [2].

72

На відміну від адвокатської норми, що дозволяє «передавати» справи клієнта колезі за 30% суми гонорару, нотаріусу заборонено передавати або ділитися будь-якою частиною гонорару, отриманого за нотаріальні послуги, а також бути найманим працівником або організовувати професійне партнерство з адвокатом або іншою особою, які не є нотаріусом. Більш того, тарифи гонорару за нотаріальні послуги визначені в Законі, і нотаріусу заборонено за будь-яких обставин стягувати плату більше або менше визначеної Законом суми.

У разі порушення нотаріусом правил професійної етики, виявленого в ході перевірки або в результаті розгляду скарги клієнта, можлива подача звинувачення в дисциплінарний відділ при Гільдії адвокатів. Справи такого роду розглядаються в Окружному дисциплінарному суді, і в разі підтвердження факту порушення в повноваженнях суду призупинити дію дозволу на право займатися нотаріальною діяльністю на певний термін, або навіть позбавити цього права довічно [3].

Щодо відповідальності нотаріуса, то нотаріус, який скористався своїм правовим статусом в корисливих та інших особистих цілях, передбачав або повинен був передбачати протизаконний характер посвідчуваного документа, несе кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на термін в 3 роки.

Якщо особа, яка не має права здійснювати повноваження нотаріуса вчинило нотаріальну дію вона несе кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на термін в 3 роки.

Нотаріус, який вийшов за рамки наданих йому повноважень, вчинив дію, яка не входить у встановлений законом перелік нотаріальних дій, несе адміністративну відповідальність у вигляді штрафу – 10000 нових шекелів і обов'язку повернути гонорар клієнту, якщо нотаріальна дія було оплачено.

На закінчення важливо зазначити, що нотаріус в Ізраїлі, в доповнення до правил про адвокатську етику, діє відповідно до правил про професійну нотаріальної етики. Він зобов'язаний бути довіреною особою клієнта, бути відданим клієнтові, зберігати таємницю клієнта і таємницю отриманої інформації, зобов'язаний забезпечити збереження документів, організувати і вести архів і т. п. [4].

Таким чином, ми бачимо, що нотаріальний процес в Ізраїлі має ряд характерних особливостей, які характеризують його як окремий та самостійний вид юридичної діяльності, який одночасно дуже тісно пов'язаний з адвокатською діяльністю.

Література1. Нотаріальна діяльність і Ізраїлі. Юридична компанія «Rosenberg&Co.»

[Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.advrosen.co.il/articles/?cat=19&ID=83 ;

2. Киль О. Послуги нотаріуса в Ізраїлі. Аналітична стаття. [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.delo-press.ru/articles.php?n=7935 ;

3. Деятельность нотариуса в Израиле. Правовая регламентация. [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.israelnotary.co.il ;

73

4. Юрий Корнберг. Нотариат в Израиле. Малая энциклопедия нотаріуса №5 – 2013. [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.yurradnik.com.ua/stride/men/?m=archive&y=2012&mag=90&art=2053 .

Бобко О. И.Студентка Барановичского государственного университета

Потапенкова А. В.Студентка Барановичского государственного университета

Дзик И. Р.Научный руководитель

Преподаватель кафедры теории государства и права Барановичского государственного университета

ЗАКОН «О ТРАНСПЛАНТАЦИИ ОРГАНОВ И ТКАНЕЙ ЧЕЛОВЕКА» ОТНОСИТЕЛЬНО РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ И США

Над проблемой трансплантации органов и пересадки тканей работали многие учёные, достигшие больших результатов и прославившихся на весь мир за свои достижения в области пересадки и трансплантации тканей и органов. Это, Н. Штраух, Н. Фейгин (установили возможность трансплантации роговицы), К.М. Сапежко (работы по трансплантации слизистой), Ю. Вороной (первая в мире трансплантация почки), В. Шумаков (операции по трансплантации сердца) и т.д. [3]. Трансплантация (позднелат. transplantatio, от transplanto - пересаживаю) - это замещение поврежденных или отсутствующих тканей или органов собственными тканями либо тканями и органами, взятыми из другого организма [1].

Согласно Конституции Республики Беларусь государство гарантирует права и свободы граждан Беларуси, закрепленные в законах (часть 3, статьи 21); человек, его права, свободы и гарантии их реализации являются высшей ценностью и целью общества и государства (часть 1, статьи 2); государство обеспечивает свободу, неприкосновенность и достоинство личности (статья 25) каждый имеет право на жизнь (часть первая статьи 24) и право на охрану здоровья (часть первая статьи 45) [2].

 В соответствии с Законом Республики Беларусь «О трансплантации органов и тканей человека» (далее - Закон) настоящий закон направлен на обеспечение правовых и организационных основ государственного регулирования в области трансплантации органов и (или) тканей человека в целях реализации права населения Республики Беларусь на охрану жизни и здоровья. В части первой статьи 5 Закона «О трансплантации органов и тканей человека», устанавливается, что трансплантация может быть произведена только тогда, когда невозможно иными методами оказания медицинской помощи сохранить жизнь пациента или восстановить его здоровье. Заключение о необходимости трансплантации выносится врачебным консилиумом государственной организации здравоохранения в составе лечащего врача, врача-трансплантолога и (или) врача-хирурга, врача-анестезиолога-

74

реаниматолога, а при необходимости – и иных врачей-специалистов в порядке, определенном Министерством здравоохранения Республики Беларусь [4].

Закрепленное в Конституции право на неприкосновенность и достоинство личности, обеспечиваемое государством (статья 25), охватывает не только прижизненный период существования человеческого организма, но и правовую охрану тела умершего, включающую его физическую неприкосновенность и достойное к нему отношение. Положения пунктов 7 и 8 статьи 1 Закона обеспечивают право человека на достойное отношение к его телу после смерти, являющееся производным от конституционных прав на неприкосновенность и достоинство личности [2].

В частности, в соответствии с пунктом 8 часть вторая, статьи 11 Закона «О трансплантации органов и тканей человека» согласно которой забор органов у умершего донора не допускается, если при жизни данное лицо либо один из его близких родственников или законных представителей до его смерти (до момента забора органов) заявили в установленном порядке о несогласии на забор органов для трансплантации после смерти. Таким образом, только наличие письменного заявления лица либо одного из близких родственников или законных представителей о несогласии на забор органов для трансплантации после смерти этого лица будет обеспечивать физическую неприкосновенность тела умершего [4].

Отсутствие соответствующего заявления, свидетельствующего об отрицательном волеизъявлении лица к забору органов после смерти, рассматривается законодателем как предполагаемое согласие стать умершим донором. Закрепление законодателем презумпции согласия человека на изъятие у него органов для трансплантации после смерти в нормах Закона «О трансплантации органов и тканей человека» и статье 3 «Волеизъявление о достойном отношении к телу после смерти» Закона «О погребении и похоронном деле» свидетельствует о предоставлении государственным организациям здравоохранения права распоряжаться органами умершего без учета его воли либо без решения одного из его близких родственников или законных представителей, если они не выразили в установленном порядке отрицательного отношения к изъятию органов.

При таком правовом регулировании, имеющем положительное значение для развития трансплантологии в Республике Беларусь, преследующим гуманные цели – сохранение жизни реципиента и восстановление его здоровья, важно соблюдать баланс защищаемых конституционных ценностей, надлежащим образом гарантировать реализацию гражданином либо его близкими родственниками или для трансплантации после смерти. В этом отношении важной гарантией закрепленного в статье 25 Конституции права личности на неприкосновенность и достоинство, а также уважения воли дееспособного гражданина является требование необходимости письменного заявления о его несогласии на забор органов для трансплантации после смерти.

Взятие органов и тканей у умерших также связано с вопросами этического и правового свойства: в США и странах Европы, действует принцип «испрошенного согласия», причем подобное согласие подтверждается

75

письменно и оформляется в виде «карты донора». Оно означает, что без юридически оформленного согласия каждого человека на использование его органов и тканей врач не имеет права производить их изъятие. 

Предлагаем внести соответствующие изменения о подобной практике проводимой в США в законодательство Республики Беларусь.

Список использованных источников1 Бородулин, В. В, Тополянский, А. Г. Медицинский терминологический

словарь. / В.В. Бородулин, А.Г Тополянский // - Москва. Изд.: «Центрполиграф» 2007 – 528с.

2 Конституция Республики Беларусь 1994 года (с изменениями и дополнениями, принятыми на республиканских референдумах 24 ноября 1996 г. и 17 октября 2004 г.). – Минск: Амалфея, 2005.

3 Мур Ф. В. История пересадок органов. / Ф. В. Мур// - Москва. Изд.: «Мир» 1987 – 310с. 

4 О нормативных правовых актах Республики Беларусь: Закон Респ. Беларусь о здравоохранении от 11 янв. 2002 г. № 91-3: с изм. и доп.: текст по состоянию на 1 дек. 2004 г. – Минск: Дикта, 2004.

Воробйова О.О.студентка 4-го курсу

Національного юридичного університету України імені Ярослава Мудрого

ДЕЯКІ АСПЕКТИ БОРОТЬБИ З КОНТРАБАНДОЮ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН І ПРЕКУРСОРІВ НА

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОМУ РІВНІВ сучасних умовах коли кордони між країнами поступово стають

слабкішими, а країни зближують економічний взаємовплив одна на одну, проблема контрабанди стає все помітнішою та сильнішою. Особливий розмах у сучасних умовах набуває контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. На даний час контрабанда наркотичних засобів отримала організований, професійний характер, стала «гілкою злочинної наркоіндустрії» і сфері кримінального бізнесу[4;с.230]. Стрімкий розвиток цього, одного з найнебезпечніших, виду організованої міжнародної злочинності зумовлений його надприбутками. Світовий обіг наркотиків, згідно з оцінками експертів ООН, становить близько 8 % обігу всієї міжнародної торгівлі. Тому міжнародне співтовариство зобов’язане боротись з цим видом злочинності найжорсткішими методами.

В останній час характерною є тенденція росту контрабанди так званих «тяжких» наркотиків (кокаїн, героїн, гашиш та ін.). Найчастіше зустрічаються випадки переміщення через кордон синтетичних, полісинтетичних наркотиків та прекурсорів. Спеціальні служби України, разом з колегами з інших країн, виявили три основні канали надходження таких наркотиків – з Колумбії, США і Таїланду [4;с.231].

76

Зараз політику боротьби з незаконним обігом наркотиків на міжнародному рівні визначають конвенції ООН, що стосуються контролю над наркотиками: Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961р. (з поправками, внесеними відповідно до Протоколу 1972р.), Конвенція ООН про психотропні речовини 1971р., Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988р., а також угоди між державами про співробітництво у зазначеній галузі[3;с.171].

Безумовно контрабанда наркотиків є міжнародною проблемою, але міжнародне співробітництво не може бути ефективним без визначених загальних принципів. Яких мають дотримуватись всі учасники. Аналіз міжнародних документів дозволяє виділити два основні напрями попередження поширення наркотиків та їх немедичного вживання: 1. Рішуча, жорстка боротьба з незаконним розповсюдженням наркотиків та їх нелегальним ринком; 2.Гуманізація ставлення до осіб, що страждають на наркоманію.

Ефективність міжнародного співробітництва у боротьбі з контрабандою наркотиків ослаблюють наступні тенденції: 1) збільшення темпів росту контрабанди наркотичних засобів, психотропних та сильнодіючих речовин у формі лікарських засобів; 2) технічне, бойове та професійне вдосконалення організованих злочинних наркоугруповань; 3) періодична зміна маршрутів контрабанди наркотиків через державні кордони.

На мою думку для покращення боротьби з контрабандою наркотичних засобів країнам потрібно дотримуватись наступних пріоритетів у сфері міжнародного співробітництва: 1) укладення міжнародних договорів у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів;

2) налагодження взаємодії з відповідними органами країн, міжнародними організаціями для проведення спільних операцій, вжиття інших заходів у боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів; 3) обмін інформацією з питань боротьби незаконного обігу наркотичних засобів; 4) проведення навчань для працівників правоохоронних органів, які здійснюють боротьбу з транснаціональним наркобізнесом.

Як свідчать практичні працівники ОВС та вітчизняні науковці, з урахуванням

міжнародних домовленостей, залишається нормативно неврегульованим механізм застосування спеціальних методів боротьби з наркобізнесом, насамперед організації та проведення міжнародних контрольованих поставок, здійснення спільних із правоохоронними органами іноземних держав оперативно-розшукових заходів, уведення в міжнародні злочинні наркоугруповання, які діють як на території України, так і на території інших країн, працівників компетентних правоохоронних органів України та іноземних держав, створення спільних баз даних щодо міжнародних наркоділків, обміну інформацією тощо [1; с. 97].

На додаток до вищевикладеного, можна зазначити, що держави повинні пам’ятати, проблеми пов’язані з наркотиками, загрожують не тільки здоров’ю

77

людей, а й соціально-економічній стабільності держави, дестабілізують процес формування демократичних засад.

Література1. Вербенський М. Г. Протидія транснаціональному наркобізнесу:

актуальні питання та шляхи їх вирішення в Україні / М. Г. Вербенський // Протидія наркозлочинності: вітчизняний та міжнародний досвід співпраці правоохоронних та судових органів : матеріали українсько-німецької

наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 26-27 травня 2011 р.). – Донецьк : ДЮІ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2011.

2.Музика А.А. Нормативно-правове та наукове забезпечення протидії нелегальному обігу наркотичних речовин / А.А. Музика // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. Спеціальний випуск. – 2003. –№1(13). – С. 11-17.

3.Карнаухов О.В. Міжнародно-правові аспекти боротьби з контрабандою наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів / О.В. Карнаухов // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. Спеціальний випуск. – 2003. –№1(13). – С.170-177

4.Шевчук В.М. Современные тенденции противодействия контрабанде наркотических средств в Украине (криминалистический анализ) / В.М. Шевчук // Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у вашінгтоні [Текст] / Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого; - Х. : Схід.-регіон. центр гуманіт.-освіт. ініціатив, 2001. - Вип.9. – С. 230-278.

Зюзін В.О.студент IV курсу

Дніпропетровської державної фінансової академіїМережна В.Р.

студентка IV курсу Дніпропетровської державної фінансової академії

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ УКРАЇНИ

Істотним недоліком багатьох вітчизняних досліджень з питань правового регулювання зовнішнього боргу є те, що вони не враховують в достатній мірі здобутків світової економічної та правової думки в цій області, тобто немає практично орієнтованих наукових розробок правових питань, пов`язаних з зовнішніми державними запозиченнями, які могли бути використані для розробки стратегії і тактики управління державним боргом України.

Якщо розглядати вітчизняне законодавство, то відповідно до ст. 2 Бюджетного Кодексу України державний борг – загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи боргові зобов'язання держави, що вступають у дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору [2].

78

Одним з етапів реформування законодавства про державний борг України є прийняття Бюджетного кодексу у 2010 р. Згідно з цим нормативно-правовим актом удосконалення управління державним боргом передбачає взаємоузгодженість послідовних дій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань надання права всім міським радам на місцеві зовнішні запозичення у разі кредитування міських рад міжнародними фінансовими організаціями (ст.16), встановлює напрями використання коштів, залучених шляхом місцевих запозичень (ст. 74), механізм зменшення ризиків відповідної територіальної громади та захисту її прав при наданні місцевих гарантій (ст. 17). Крім того, зазначеними статтями Бюджетного кодексу України встановлені регулятивні умови, за яких визначається коригування параметрів державних запозичень, спрощена процедура набуття чинності кредитних договорів, передбачено здійснення правочинів з державним (місцевим) боргом, розміщення тимчасово вільних коштів єдиного казначейського рахунку на депозитах або шляхом придбання державних цінних паперів тощо[2].

Згідно із Законом України «Про основи національної безпеки України», боргова безпека – це рівень внутрішньої та зовнішньої заборгованості, достатній для вирішення нагальних соціально-економічних потреб, що не загрожують втратою суверенітету та руйнуванням вітчизняної фінансової системи [3].

Відповідно до ст. 92 Конституції України, винятково закони України встановлюють порядок утворення та погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи. Крім того, ст. 85 Основного закону передбачає, що до повноважень Верховної Ради України належить затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їхнім використанням[1].

Правове регулювання державного боргу розвивається ситуаційно та несистемно, тому що юридично не визначені основні категорії та механізми державного боргу. Для врегулювання порядку і визначення складових зовнішнього державного боргу необхідно прийняти Закон України «Про зовнішній державний борг», який буде обґрунтовувати необхідність залучення коштів та найбільш ефективних напрямів їх використання, оптимізацію умов залучення позик та процесу обслуговування і погашення зовнішнього державного боргу.

Закон України «Про зовнішній державний борг» має узагальнити принципи, цілі та напрямки державної політики в цій галузі, щоб визначити: принципи і порядок формування державного боргу; форми державного боргу; класифікацію державного боргу; порядок обслуговування та погашення; порядок випуску, розміщення, обігу державних цінних паперів в Україні та доходи від операцій з ними; залучення іноземних кредитів і механізм їх використання та погашення; надання гарантій за борговими зобов'язаннями;

79

розроблення порядку та ведення реєстру боргових зобов'язань; методи управління державним боргом; контроль і звітність державного боргу; відповідальність у сфері державного боргу; порядок опублікування інформації про державний борг та ін. Закон повинен регулювати порядок виникнення, зміни та припинення відносин у сфері державного внутрішнього боргу України та державного зовнішнього боргу України.

У законі України «Про зовнішній державний борг» потребує конкретизації визначення «правове регулювання зовнішнього державного боргу» під яким слід розуміти законодавчо визначений комплекс заходів щодо моніторингу та контролю сукупного обсягу державного боргу, регулювання його складу, структури та меж, а також, виходячи з існуючих економічних умов, визначення найбільш прийнятних напрямів використання запозичень, інструментів залучення, обслуговування та погашення боргу.

Впровадження ефективних правового регулювання зовнішнього боргу та використання активних засобів управління (основною метою активного управління боргом - зниження загальної суми платежів та обслуговування боргу в цілому або в конкретних періодах та запобігання оголошення неплатоспроможними країни) - це перші кроки на шляху впорядкування процесу формування , обслуговування та погашення зовнішнього боргу. Одним із важливих інструментів активного управління боргом виступає його реструктуризація, основною метою якої є зменшення пікового навантаження платежів з обслуговування та погашення боргу, які припадають на певний період.

Таким чином, саме прийняття Закону України «Про зовнішній державний борг» надасть можливість прописати механізм ефективного управління державним боргом та обґрунтованість його залучення.

Література:1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР (остання ред. від

06.10.2013) //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 141.2. Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 № 2456-VI (остання ред. від

11.08.2013) // Відомості Верховної Ради України. – 2010. - № 50. – С. 1778, ст. 572.

3. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 № 964-IV (остання ред. від 18.05.2013) // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 39. - ст. 351.

Ковтуненко О.А.аспирантка кафедры гражданско-правовых дисциплин БГЭУ

ПРИМЕНЕНИЕ НОРМ МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА ПО ВОПРОСАМ ВЗЫСКАНИЯ АЛИМЕНТОВ С РОДИТЕЛЕЙ, ИМЕЮЩИХ РАЗНОЕ ГРАЖДАНСТВО И (ИЛИ) ПРОЖИВАЮЩИХ В РАЗНЫХ СТРАНАХ

Проблематика поиска и принудительного взыскания алиментов с должников рассматривается на всех уровнях. На международном уровне законодатели пытаются разработать международный законопроект, который

80

способствовал упрощению системы алиментирования родителей с различным гражданством. Этот вопрос является острым, так как глобализация и интеграция отношений провоцирует создание семей с разным гражданством, верой, традициями и социальным положением.

Первоисточником, регулирующим алиментные обязательства, является Гаагская конвенция о праве, применимом к алиментным обязательствам в отношении детей от 24 октября 1956 г. Как показывает практика, проблемным вопросом является взыскание алиментов с родителей, которые не проживают в одной стране с ребенком или имеющих различное гражданство. На текущий момент на Гаагской конференции, посвященной развитию международного частного права, было принято решение по разработки и применению проекта Гаагской конвенции о международном взыскании средств на содержание детей и других видов семейного содержания. Цель проекта данной Конвенции - способствовать решению проблем взыскания алиментов на содержание детей, когда их родители или один из них находятся на территории другого государства-участника Конвенции, в том числе, возможно, путем создания специальной структуры [1]. Однако данная конвенция не решает всех проблем алиментирования родителей имеющих различное гражданство. Для оптимизации регулирования возникающих алиментных правоотношений родителей и детей необходимо разработать специализированный международный орган с оптимальной организационной структурой правления, деятельность которого регулировалась Гаагской конвенцией и другими нормативно-правовыми документами международного частного права.

Анализ действующих норм международного частного права по регулированию вопросов материального содержания детей родителями с различным гражданством показал, что в большинстве стран используется правовые нормы страны пребывания (проживания) ребенка. В иных случаях применяется законодательство страны, гражданином которой является ребенок. Использование так называемого «права ребенка» также применяется в развивающихся странах.

Согласно Венгерскому законодательству ребенок имеет право на фамилию, материальное содержание и управление имуществом родителя. В данном случае применяются нормы венгерского закона для устранения споров по поводу алиментных выплат, если родители являются гражданами Венгрии или проживают в этой стране. Опыт Финляндии показывает, что общий закон ребенка может быть применен и в случае наличия общего гражданства между супругами. Подобная практика характерна для законодательства Австрии и Италии и ряда других стран Согласно нормам международного частного права Швейцарии алиментные правоотношения между родителями и детьми, регулируются законами государства, в котором проживает (прибывает) ребенок.

Законодательство Кореи по вопросам обеспечения детей между родителями с общим гражданством осуществляется согласно закону гражданином страны, которой являются родители. В случае, если родители имеют разное гражданство, то действуют правовые нормы страны, в которой

81

проживает ребенок. Следовательно, алиментные отношения регулируются нормами той страны, в которой проживает получатель содержания. Причем, если в силу каких-либо обстоятельств получатель алиментов не может получить содержание от плательщика алиментов, данные правоотношения могут регулироваться правом страны общего гражданства.

В законодательстве Бельгии согласно нормам международного частного права с 2004 г. привязка к месту проживания является ключевой при определении алиментных выплат. Права и обязанности родителей по вопросам обеспечения своих детей определяется личным законом ребенка или правом, которое взаимосвязана с соответствующими правоотношениями. 

Следовательно, анализ действующих норм международного частного права по регулированию вопросов материального содержания детей родителями с различным гражданством показал, что в большинстве стран используется правовые нормы страны пребывания (проживания) ребенка. В иных случаях применяется законодательство страны, гражданином которой является ребенок. Использование так называемого «права ребенка» также применяется в развивающихся странах. В Республике Беларусь согласно положений международного частного права, алиментные платежи взыскиваются с родителей с разным гражданством по нормам КоБС, если иное не установлено международными договорами, соглашениями и другими нормативными актами.

Литература1. Гаагская конвенция о праве, применимом к алиментным обязательствам

в отношении детей, от 24 октября 1956 г. // Международные акты о правах человека: Сборник документов / Сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева.- М.: Норма, 2002. С. 203 - 216.

Пасічник Я.С.аспірант

Інституту законодавства Верховної Ради України

ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ СУДОВОЇ ПРОЦЕДУРИ

Одним з найважливіших принципів сучасного міжнародного права є принцип мирного вирішення міжнародних спорів, який полягає в обов’язку всіх суб’єктів міжнародного права вирішувати суперечності між собою виключно мирними засобами, не застосовуючи силу чи погрозу її застосування. Практика вирішення міжнародних спорів відповідно до Статуту ООН повинна відповідати принципам справедливості та міжнародного права.

На відміну від дипломатичних засобів вирішення міжнародних спорів (переговори, консультації, примирення, слідча й погоджувальна комісії, посередництво та добрі послуги), які переважно є політичними, судові засоби носять юридичний (правовий) характер і у матеріальному, і у процесуальному відношенні. Метою узгоджувальної процедури є досягнення взаємоприйнятної

82

угоди, а міжнародний суд приймає юридично обов’язкові рішення на основі норм міжнародного права.

Міжнародна судова процедура – це засіб мирного вирішення міжнародних спорів, що включає прийняття установчого договору про створення міжнародного суду і здійснення заходів з організації його діяльності, питання його юрисдикції і компетенції, а також процесуально-правову форму звернення до міжнародного суду, письмовий та усний процес розгляду справи, винесення і виконання рішень, постанов і консультативних висновків, що здійснюється на основі норм і принципів міжнародного права. Завданням міжнародної судової процедури є пошук норми міжнародного права, що регулює дію або відповідальність сторін у тій чи іншій спірній ситуації.

Міжнародний суд – постійний міжнародний судовий орган, який складається з незалежних суддів і вирішує міжнародні спори на основі міжнародного права відповідно до заздалегідь встановлених правил процедури і виносить обов’язкові для сторін рішення [1, с. 92-93]. На сьогоднішній день створені та діють такі міжнародні суди: Міжнародний Суд ООН; Міжнародний Трибунал з морського права; Міжнародний кримінальний суд; Суд Європейського Союзу; Європейський Суд з прав людини; Міжамериканський Суд з прав людини; Суд Африканського Союзу; Економічний Суд Співдружності Незалежних Держав; Міжнародний трибунал по колишній Югославії; Міжнародний кримінальний трибунал по Руанді; Спеціальний Суд по Сьєрра-Леоне; Спеціальний суд по Камбоджі; Африканський Суд з прав людини та народів; Суд Економічного Союзу Бенілюкс; Суд Андського співтовариства; Суд Карибського співтовариства; Центральноамериканський Суд; Суд Економічного співтовариства держав Центральної Африки; Суд Спільного ринку Східної і Південної Африки; Суд Економічного Співтовариства Держав Західної Африки; Суд Східноафриканського співтовариства; Суд Арабського Магрибського Союзу; Суд Організації з гармонізації корпоративного права в Африці; Міжнародний морський і річковий суд; Суд Європейської асоціації вільної торгівлі; Суд Євразійського економічного співтовариства та ін.

Міжнародно-правове регулювання є однією з форм впливу на відносини між суб’єктами міжнародного права, яка здійснюється наперед визначеними спеціальними юридичними засобами, спрямованими на встановлення та закріплення певних прав та обов’язків суб’єктів міжнародного права (держав і міжнародних організацій). Міжнародно-правове регулювання є оптимальною та цілісною системою правових засобів, дія яких спрямована на упорядкування міждержавних відносин у всіх галузях їх мирного співіснування і продуктивного співробітництва. І. Лукашук визначає міжнародно-правове регулювання як владний вплив держав на міждержавні відносини за допомогою міжнародного права, механізмом якого є сукупність міжнародно-правових засобів і методів впливу на міждержавні відносини [2, с. 202-203]. Г. Курдюков розглядає міжнародно-правове регулювання з точки зору системного підходу [3, С. 37-50]. На нашу думку, саме держави і виступають суб’єктами правового регулювання міжнародного судової процедури.

83

Правове регулювання міжнародної судової процедури – це певна послідовність застосування правових засобів, які здійснюються уповноваженими міжнародними судовими органами з метою вирішення спору між суб’єктами міжнародного права. Основною метою діяльності міжнародних судів є розгляд міжнародних спорів і винесення по них справедливих і об’єктивних рішень.

Основними джерелами правового регулювання міжнародної судової процедури є Статут ООН і Статут Міжнародного Суду ООН від 24 жовтня 1945 року; Конвенція ООН з морського права і Статут Міжнародного Трибуналу з морського права від 10 грудня 1982 року; Статут Суду ЄС; Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 жовтня 1950 та Протоколи № 2, 4, 6, 7, 9, 10, 11, 14, 14-bis до неї; Міжамериканська конвенція з прав людини від 20 листопада 1969 року; Статут Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1978 та ін.

З теоретичної точки зору джерелами міжнародного права є договори, конвенції, угоди між державами, а основними джерелами правового регулювання міжнародної судової процедури є міжнародні договори, в яких закріплені наміри і згода держав і міжнародних організацій на створення міжнародного судового органу. Міжнародними договорами визначається юрисдикція міжнародних судів, а також зобов’язання сторін визнавати і виконувати майбутні рішення. В установчому договорі встановлюється організаційна структура суду, порядок призначення суддів і їх чисельність, кількісний склад інших працівників, а найбільш важливим є визначення процесуального порядку розгляду справ. Ці питання можуть бути врегульовані статутом суду, який додається, як правило, у формі протоколу до установчого договору. Установчі договори та статути міжнародних судових установ приймаються відповідно до основоположних принципів і положень згідно з вимогами Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

Важливими джерелами правового регулювання міжнародних судових установ є міжнародні договори між ними та державами або міжнародними організаціями, що стосуються окремих питань діяльності міжнародного суду, наприклад, угода між Міжнародним Кримінальним Судом та ООН про їх взаємини, що може бути заключена відповідно до вимог ст. 2 Римського Статуту. Джерелами регулювання діяльності міжнародних судових установ є також акти, що стосуються внутрішнього функціонування судів – всі ті необхідні документи, крім статутів, правил процедури та доказування, які необхідні для організації їх діяльності – це регламенти внутрішнього функціонування.

Порядок прийняття актів правового регулювання міжнародної судової процедури різний в різних судах. Наприклад, Правила процедури в Суді ЄС приймаються Радою ЄС; Міжнародного кримінального суду – 2/3 голосів Асамблеї держав-учасниць. Статути Трибуналів затверджуються радою Безпеки, а правила процедури та доказування – суддями Трибуналів – це свідчить про те, що ці документи мають різну юридичну силу.

84

Питання організації та здійснення міжнародного судочинства, а також дотримання не лише статутних вимог, а й внутрішнього права міжнародних судів, є актуальними в правовій літературі. Так, на думку Ч. Брауна, існує «загальне право міжнародного судочинства» («common law of international adjudication»), яке характеризується подібністю нормативного змісту внутрішніх документів міжнародних судів, можливістю застосування міжнародними судами єдиних підходів до тлумачення своїх установчих документів і дією доктрини прецеденту [4, с. 219-245]. В.І. Маргієв, досліджуючи питання внутрішнього права міжнародних організацій, підкреслює значення юридичних норм, визначених в їх установчих актах, вважаючи саме їх основою створення внутрішнього права [5, c. 116]. Д. Патрін щодо ролі внутрішнього права міжнародних судів зазначає, що такі акти мають значення не лише для судового органу, вони також є обов’язковими і для сторін міжнародного спору [6, c. 165].

На нашу думку, внутрішнє право міжнародних установ має досить важливе значення, тому що воно здійснює істотний вплив на організацію проведення судового розгляду міжнародних спорів і сприяє встановленню обставин, які свідчать про порушення норм міжнародного права однією з сторін спору та дає можливість винести об’єктивне і справедливе рішення суду.

Отже, до джерел правового регулювання міжнародної судової процедури відносяться: установчі договори та статути міжнародних судів; положення міжнародних угод і конвенцій, які передбачають створення і діяльність міжнародних судів і акти міжнародних організацій, що регулюють міжнародне судочинство в цілому, містять правила внутрішнього функціонування міжнародного суду, а також детально встановлюють процесуальний порядок розгляду справ (правила процедури і доказування, регламенти, практичні директиви та ін.).

Література1. Encyclopedia of Public International Law. Vol. 1. Settlement of

Disputes. / R. Bernhardt. – Elsevir BV. – 1981. – 224 p.2. Лукашук И.И. Международное право: Общая часть / И.И. Лукашук. –

М. : Волтерс Клувер, 2008. – 415 c.3. Курдюков Г.И. Государства в системе международно-правового

регулирования: дис. … докт. юрид. наук : 12.00.10 / Курдюков Г.И. – Казань, 1984. – 441 с.

4. Brown C. The Cross-Fertilization of Principles Relating to Procedure and Remedies in the Jurisprudence of International Courts and Tribunals // Loy. L.A. Int’l & Comp. L. Rev. – 2008. – Vol. 30. – P. 219-245.

5. Маргиев В.И. Внутреннее право международных организаций: дис. … докт. юрид. наук : 12.00.10 / Маргиев Владимир Иванович. – Майкоп, 1999. – 282 с.

6. Патрин Д. Международное судебное разбирательство: история, понятие, функции: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10 / Патрин Денис Александрович. – М., 2005. – 234 с.

85

Садуакасова Л.Б.магистр юридических наук , академический доцент

Академии экономики и права имени У.А. Джолдасбекова,г.Талдыкорган, Республика Казахстан

ПОРЯДОК РАЗРЕШЕНИЯ ЗЕМЕЛЬНЫХ СПОРОВ ПО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ РЕСПУБЛИКИ КАЗАХСТАН

Разрешение земельных споров состоит из определенных обязательных действий участников урегулирования земельно-правового спора. Характер и последовательность действии урегулированы нормами земельного, гражданского и гражданского-процессуального законодательства. Вопросы порядка, процедуры разрешения земельных споров изложены в Нормативном постановлении Верховного суда РК от 16 июля 2007 года № 6 «О некоторых вопросах применения судами земельного законодательства». Исходя из содержания Нормативного постановления № 6 можно сделать вывод о том, что разрешение земельных споров судами РК должно осуществляться на основании Законодательства РК по вопросам, регулирующим земельные правоотношения и состоящего из Земельного кодекса РК и принимаемых в соответствии с ним нормативных правовых актов Республики Казахстан. А при разрешении имущественных споров по владению, пользованию и распоряжению земельными участками, а также по совершению сделок с ними суды должны руководствоваться нормами гражданского законодательства, если иное не предусмотрено земельным, экологическим, водным законодательством, законодательством о недрах, о растительном и животном мире и об особо охраняемых природных территориях Республики Казахстан.

Рассмотрение земельных споров основывается на принципах:- недопустимости отказа в праве на обращение за судебной защитой

нарушенных земельных прав;- состязательности и равноправия сторон.Рассмотрению земельных споров в судебном порядке предшествует

разрешение вопроса об их подсудности. Вопросы подсудности земельных споров мы уже рассматривали ранее, при анализе видов земельных споров. Однако, необходимо добавить, что в соответствии с пунктом 1 статьи 117 Гражданского кодекса РК земельные участки относятся к недвижимому имуществу. В связи с этим иски о правах на земельные участки должны предъявляться в суд в соответствии с частью первой статьи 33 ГПК РК по месту их нахождения.

Судебный порядок рассмотрения земельных споров имеет несколько стадий. 1) обращение в суд с исковым заявлением; 2) подготовка дела к судебному разбирательству (досудебная подготовка); 3) судебное разбирательство по делу; 4) вынесение решения по земельному спору.

Поскольку Земельный кодекс РК не содержит норм, регламентирующих требования к исковому заявлению по земельным спорам, сроки принятия, рассмотрения исковых заявлений и т.д., в соответствии с Нормативным постановлением №6, необходимо ориентироваться на нормы ГПК РК.

86

Следовательно, в самом исковом заявлении должны содержаться сведения о сторонах в споре, обстоятельства, на которые заявитель ссылается в качестве обоснования своих требований, перечень прилагаемых к заявлению ходатайств и документов (150 ГПК РК). Исковое заявление о рассмотрении земельного спора с прилагаемыми к нему документами должно быть зарегистрировано в суде, поскольку регистрация означает официальное признание судом факта обращения с иском [1].

Судья обязан в пятидневный срок со дня поступления искового заявления решить вопрос о его принятии к производству суда. Приняв исковое заявление, судья выносит определение о возбуждении гражданского дела (152 ГПК). В соответствии со ст. 166 ГПК после принятия заявления и возбуждения гражданского дела судья производит подготовку дела к судебному разбирательству с целью обеспечения своевременного и правильного его разрешения.

Согласно п.9 Нормативного постановления Верховного суда РК от 20 марта 2003 года № 2 «О применении судами некоторых норм гражданского процессуального законодательства» суду надлежит уточнять предмет доказывания как в стадии подготовки дела к судебному разбирательству, так и в процессе рассмотрения дела по существу [2].

В соответствии с Нормативным постановлением № 6 при подготовке дела к судебному разбирательству судам следует устанавливать характер взаимоотношений сторон, причины и время возникновения спорных правоотношений, предложить сторонам предоставить правоустанавливающие и правоудостоверяющие документы на земельный участок. Правоустанавливающими документами на земельный участок являются документы, на основании которых у граждан и юридических лиц возникают соответствующие права на земельный участок (право частной собственности, право землепользования, сервитуты и другие вещные права на земельный участок). К таковым могут быть отнесены, в частности, правовые акты Акимов о предоставлении права на земельный участок, договоры купли-продажи (мены, дарения или иной сделки об отчуждении земельного участка) и судебные решения о признании права частной собственности на земельный участок, права землепользования и иных вещных прав на землю. Правоудостоверяющими документами на земельный участок являются документы, отражающие идентификационные характеристики земельного участка, выдаваемые уполномоченным органом по земельным отношениям собственникам земельных участков и землепользователям на основании правоустанавливающих документов. К правоудостоверяющим документам относятся акт на право частной собственности на земельный участок, акт на право постоянного землепользования и акт на право временного (возмездного, безвозмездного) землепользования. Правоудостоверяющие документы выдаются только уполномоченным органом по земельным отношениям. Судам также следует проверять полномочия местного исполнительного органа, принявшего решение о предоставлении земельного участка в частную собственность или пользование, а также об его изъятии, устанавливать

87

местонахождение и границы земельного участка, проверять правоустанавливающие документы на землю.

Однако, на практике стадия досудебной подготовки дела зачастую проводится формально. Нередко это сводится к тому, что ответчику вручается копия искового заявления, иногда сторонам предлагается представить доказательства в подтверждение их доводов и возражений, но при этом судьи не определяют, какие обстоятельства должны быть выяснены для разрешения спора, и не разъясняют, какие именно доказательства должны представить истец и ответчик.

Согласно ст.173 ГПК РК судья, признав дело подготовленным, выносит определение о назначении его к судебному разбирательству, извещает стороны и других участников процесса о месте и времени рассмотрения дела. Судьи не всегда выполняют это требование процессуального закона.

Судья вправе вынести частное определение. На практике участились случаи, когда вследствие ненадлежащего землеустроительного процесса органы местного самоуправления предоставляют один и тот же земельный участок разным землепользователям, что порождает судебные тяжбы. В таких случаях вынесение частных определений весьма актуально, поскольку является не только мерой реагирования на нарушение земельного законодательства, но и профилактики недопущения в дальнейшем подобных фактов. Кроме того, на необходимость вынесения частных определений прямо указывает п. 21 Нормативного постановления № 6, в соответствии с которым, суды при рассмотрении дел данной категории, в случае выявления причин, порождающих земельные споры, и недостатки в деятельности государственных органов по управлению земельными ресурсами и местных исполнительных органов власти, должны реагировать на эти нарушения путем вынесения частных определений.

В соответствии со ст. 174 ГПК гражданские дела подлежат рассмотрению и разрешению в срок до 2-х месяцев со дня окончания подготовки дела к судебному разбирательству.

Стадия судебного разбирательства по земельным спорам основывается на нормах главы 17 ГПК РК, в ходе которой разрешается сам спор. Разрешение спора должно осуществляться путем анализа соответствия нормам материального права, в первую очередь, земельного законодательства РК. Нормативное постановление № 6 содержит некоторые рекомендации, которые суды должны учитывать при разрешении отдельных категорий земельных споров. В частности, при разрешении спора о возникновении права собственности на один и тот же земельный участок у двух и более собственников (землепользователей), а также о нарушении границ смежных земельных участков; о разделе земельного участка или определения порядка пользования; по спорам, связанным с выделом земельного участка при выходе члена крестьянского хозяйства из его состава; при рассмотрении споров о возврате самовольно захваченных земель и сносе самовольных построек и т.д.

При вынесении решения по земельному спору суд разрешает дело в пределах заявленных истцом требований. Однако с согласия истца суд может

88

выйти за пределы заявленных им требований, если признает это необходимым для защиты его прав, свобод и охраняемых законом интересов, а также в других случаях, предусмотренных законом.

В то же время, как показывают многочисленные исследования, ошибки, допускаемые судами при применении норм земельного законодательства в процессе разрешения земельных споров, многочисленны. Одной из причин данного явления является недостаточная квалификация судей, обусловленная, в свою очередь, несовершенством земельного законодательства РК, отсутствием надлежащих комментариев, обобщений в области земельных споров. По мнению С.Яковлевой, выходом из данной ситуации должен стать электронный сборник нормативно-правовых актов с комментариями всех положений и обобщений судебной практики по делам, связанным с земельными отношениями, проводимыми коллегиями областных судов, а также с научными трудами в области земельного законодательства ученых-цивилистов нашей республики [3]. Значение сборника как кодификатора земельного законодательства состоит еще и в том, что в дальнейшем он будет базой для обновления и развития земельного законодательства и серьезным подспорьем в повышении квалификации судей.

Список литературы1. Гражданский процессуальный кодекс Республики Казахстан (с

изменениями и дополнениями по состоянию на 24.12.2012 г.) // www . google .kz 2. Постановление Верховного суда РК от 20 марта 2003 года № 2 «О

применении судами некоторых норм гражданского процессуального законодательства» // www . google .kz

3. Яковлева С. Применение судами Западно-Казахстанской области земельного законодательства // Юрист. – 2011. - № 12. – С. 65-69

Аннотация. В данной статье рассматривается порядок разрешения земельных споров в Республике Казахстан. Вместе с тем, выявлены некоторые недостатки и упущения при реализации досудебной подготовки дела.

Ключевые слова: Земельный кодекс Республики Казахстан, земельное законодательство, земельные споры, судебное разбирательство, земельный участок.

Швед З.В.д.філос.н., доцент кафедри релігієзнавства

філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНІ ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПІВ ПРАВОСУДДЯ

Природно, що осмислення суті та форм реалізації принципів правосуддя вимагає врахування конкретно-історичного типу функціонування правової системи в цілому, а окрім цього, доцільно зважити на культурні джерела і регіональний контекст її створення, розвитку та реалізації. Трансформації у змісті правосвідомості, за нашим переконанням, спричинені не тільки

89

фактичними впливами суспільно-економічного характеру, політичними змінами та ускладненням самого психологічного типу сучасної людини. Для ствердження принципів гуманізму необхідно звертати увагу на набуті, історично значущі характеристики суспільного буття, які фундують особливості у інтерпретаціях розуміння права на рівні пересічної свідомості. У цьому зв’язку доречно звернутися до аналізу обставин переформовування судової системи у недавньому минулому нашої країни, які й до тепер даються взнаки, хоча й минуло майже сто років. Мовитиметься про період після жовтневої революції 1917 року.

У даному контексті ми можемо говорити про правовий нігілізм, що був властивий більшовицькій ідеології, на ще вказував Павло Новгородцев (юрист, громадський діяч), зазначаючи, «більшовизм починається з анархії і закінчується деспотією… на противагу демократії, як правлінню всього народу у сукупності класів, висуває один привілейований пролетаріат, замість одного спільного і єдиного для всіх закону – привілей та переваги незаможних, замість ідеї, яка урівнює права всіх – ідея, що підносить силу пролетаріату. Демократія спирається на всезагальне виборче право, диктатура – на класові привілеї» [Цит. за 6, с.18]. Свідчення негативної практики у створенні судової системи після 1917 року наведені у статті професора Дмитра Павлова «Трибунальний етап радянської судової системи. 1917-1922 рр.» [3]. Звернення до архівних матеріалів дозволили історику відтворити хаотичний характер конструювання судової системи та акцентувати увагу на відсутність цілісної державної стратегії у правовій сфері, відсутність професіоналізму (навіть при частковому залученні представників небільшовистських партій у 20-ті роки [8]), зневагу до досвіду правотворення та застосування юридичних норм. Подібну ситуацію хаотичності у реформуванні соціального життя можна спостерігати й у державно-адміністративній сфері. Характерними ознаками цього процесу стали стихійність, не контрольованість, паралельне й конкуруюче існування різних органів влади тощо [1, с.410-412].

У Декреті про суди за номером один від 22 листопада 1917 року, міститься кілька положень, ключові з яких утверджувалися і після 1923 року, коли на зміну трибуналам прийшли губернські суди. Серед них ліквідація старих судів та скасування старих законів. У статті 8 Декрету проголошувалося створення робітничих та селянських революційних трибуналів, покликаних боротися проти контрреволюції в усіх її проявах, скасовувалися інститути прокурорського нагляду, приватної адвокатури, тощо. У цей період провідними органами судово-каральної системи були Надзвичайний Комітет та революційні трибунали, водночас, народні суди – мали вкрай обмежені повноваження. До складу останніх входили судді без освіти та відповідного досвіду, і лише з 1919 року було розпочато роботу з обліку осіб з юридичною освітою, які склади кадровий резерв для «червоного правосуддя». Змагальність судового процесу орієнтувалося, за більшою мірою, на те, що «для негідників захист непотрібен, а чесному не потрібен і прокурор».

Після скасування Міністерства юстиції нову структуру «Наркомат юстиції» (1918 рік) очолив П.І. Стучка, який щодо принципу розподілу влади

90

висловлювався наступним чином, «принцип розподілу влади має тільки значення технічного розподілу праці. Влада, у даному випадку, Радянська, повинна бути єдиною владою, включаючи у себе законодавчу, виконавчу, судову» [2, с.217].

Функціонування «декретно-постановчого права» репрезентувало можливу форму так званого «нового революційного права», на яке у 1906 році покликався Ленін. Нівеляція принципів правосуддя відкрила перспективу для посилення карального характеру влади, а класовий характер програмних документів закрив можливість обрання суддів народом. У програмі РКП(б) прийнятій VІІІ з’їздом партії 18-23 березня 1919 року у пункті 11 зазначається, «отримавши всю владу у власні руки та скасувавши без виключення всі органи буржуазного господарювання суди попереднього улаштування; пролетарська демократія замість формули буржуазної демократії – виборність суддів народом – висуває класове гасло – вибірність суддів з трудящих тільки трудящими та привела їх в усі організації суду» [5]. При цьому, по факту, вибори здійснювалися виключно Радами, які контролювала партія, члени якої й обиралися суддями.

Серед звинувачень, що закидали більшовицькій владі 1918-1922 роках були такі, котрі вказували на викривлення суті правової системи та гарантованих нею демократичних свободи (закриття друкованих видань, позбавлення влади органів місцевого самоврядування, порушення особистих прав громадян: безпідставні обшуки, арешти, конфіскація майна тощо [6, с.19]). За відсутності нормативно-правової бази діяльність юристів обмежувалася формальною діяльністю розробки кримінального матеріалу, без можливого використання та посилання на статті кримінального кодексу. Натомість уведення у правовий обіг умоглядних конструктів на кшталт «революційна доцільність», «революційна правосвідомість» та «революційне сумління» могли використовуватися у ситуації політичного характеру звинувачення, яке «з точки зору юриста не мали жодних звинувачувальних підстав», зазначає професор Павлов [4, с.7].

Специфіка стосунків партії влади та судової системи яскраво проілюстрував професор Лев Лютов у статті «Систем привілеїв членів правлячої партії у 1921-1922 роках». Історик зокрема зазначає, що правовий статус правлячої партії у період так званого «військового комунізму» був достатньо специфічним. «Циркуляром від 16 червня 1921 року, про взаємовідносини партійних та судово-слідчих інстанцій ЦК РКП(б) посилив судову недоторканність комуністів» [7, с.101]. Тому, у відповідності до інтерпретацій даної постанови, стало можливим запобігати випадкам, коли комуніст мав би відповідати перед особовими відділами, трибуналами, у тому числі революційними, народними судами та, зазначає Лютов «ставити судове рішення в залежність від думки парткому». Як наслідок, каральним вироком з боку партійної організації відносно комуніста, який розкрадав державну власність, могли бути міри «партійного порядку» адже комуніст, «перш за все, відповідає перед усією партією» , у той час коли відносно безпартійного, за той самий злочин, необхідно було «обмежитися прямою посадкою у

91

Концентраційний табір без судів» [7, с.102], що засвідчує директивних характер стосунків між судово-слідчими органами та партійними комітетами відповідних рівнів та відсутність реалізованих принципів здійснення правосуддя виключно судами, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та принципу гласності судового процесу [8]. Цьому остатньому було протиставлено «секретність» проведення засідань парткомів. «За неможливості вивести комуністів від відповідальності судові органи отримували від парткомів директиву знизити суспільну значущість їх злочинів, пом’якшити ступінь провини» [7, с.104] адже принцип «економії людей для подальшого їх використання» переважав принцип законності. При цьому питання підсудності членів партії завжди повинно було узгоджуватися з відповідним органами партійних комітетів.

Таким чином, відсутність можливості для реалізації принципів правосуддя деформувала суть судового процесу, який мав би бути покликаним стверджувати верховенство права і законності.

Література:1. Административные реформы в России: история и современность. – М.:

РОССПЭН, 2006. – 648 с.2. Буков В.А. От российского суда присяжных к пролетарскому

правосудию: у истоков тоталитаризма / В.А. Буков. – М.: Археографический центр, 1997. – 452 с.

3. Елликен Г. Общее учение о государстве / Вступ. ст. Козлихин И.Ю. / Г .Елликен. – СПб: Юридический центр Пресс, 2004. – 752 с.

4. Павлов Д. Б. Трибунальный етап советской судебной системы. 1917-1922 гг. / Д. Б. Павлов // Вопросы истории. – 2007. – № 6. – С.3-16.

5. Программа Российской Коммунистической Партии (большевиков). Принята VІІІ съездом партии 18-23 марта 1919 года. – [Електронне джерело]. – http://www.agitclub.ru/center/comm/rkpb/1919progr.htm

6. Цветкова В. Ж. Репрессивное законодательство белых правительств / В. Ж. Цветкова // Вопросы истории. – 2007. – № 4. – С.16-26.

7. Лютов Л. Н. Система привилегий членов правящей партии в 1921-1922 годах / Л. Н. Лютов // Вопросы истории. – 2006. – № 10. – С.98-107.

8. Капчинский О. И. Члены небольшевистских партий и учасники Белого движения в аппарате ГПУ-ОКПУ (1922-1929 гг.) / О. И. Капчинский // Вопросы истории. – 2006. – № 8. – С.143-146.

9.Молдован В. В., Молдован А. В. Судоустрій. Україна, Велика Британія, російська федерація, США, ФРН, Франція. Судові органи ООН. Навчальний посібник / В. В. Молдован, А. В. Молдован. – К.: Центр учбової літератури, 2013. – 364 с.

92

ПЕДАГОГІЧНІ НАУКИ

Іванців Л. Г.інженер-педагог, ветеран праці

ВІД НАЦІОНАЛЬННОГО – ДО ОСОБИСТОГО: МІРА КОРИСТІ ВІД ДОРОГОЇ НАУКИ

З віртуальної/тієї ж самої трибуни доводиться казати майже про те саме: кроки назустріч учню ПТНЗ [2], проблемні завдання і вимоги від Науки до педагогів-практиків [1]. І ще – про відповідальність Практики/педагогів, які не забули Т. Г. Шевченка/його розуміння Просвітництва (“Орю свій переліг – убогу ниву! – Та сію слово”) проєктують на всіх замовників освітніх послуг.

Отже, педагогічними діями на всіх рівнях управління системою освіти в цілому, починаючи від її, департаментів, відділень, відділів та інших підрозділів має управляти бажання досягти ефективних результатів у суспільному виробництві, зважаючи на відтворення виробничих сил і соціальне замовлення на духовність, реалізоване як обов’язок всілякої допомоги тим, хто організує педагогічний процес на своєму робочому місці.

Коли мова іде про базові основи професіоналізму, простір педагогічного впливу на учнівську авдиторію розширюється поступово. На початку зацікавлюємо учнів в головному: перспективі працевлаштування в галузі промисловості, яка функціонує в сталому режимі на суспільне благо і має перспективи розвитку. Уточнюємо правила прийому на роботу, технічну оснащеність підприємства, можливості довчатись у виробничих умовах.

Дальша педагогічна інформація працює на схему: «Я (кваліфікований робітник) розумію власну приналежність до виробництва, зацікавлений в якості відпущеної продукції як член соціуму і споживач певних послуг, а також у пошануванні в найближчому колі (родина, сусіди, знайомі, товариші по роботі)».

Така налаштованість підкріплюється або слабішає після перших вступних лекцій та першої екскурсії на можливе місце робітничої праці. Робоче місце вже розуміється як відповідальна ділянка гарантування безпеки на виробництві шляхом запобігання можливих ускладнень в процесі виконання будь-яких робіт. Усвідомлюються й більш тяжкі наслідки: від загроз для здоров’я працюючих на підприємстві – до економічних збитків на рівні галузі, держави, порушень екологічного стану навколишнього середовища місцевого та загально катастрофічного характеру. Якість навчання стає потребою окремого індивіда, яка має забезпечуватися й певними інституційними установами. Міцність зв’язку науки і практики в реаліях сьогодення залежить від готовності вчителів, викладачів НЗ працювати узгоджено, творчо – ефективно. Якщо деталізувати ряд активацій педагогічних зусиль: «учень –> професія <– галузеве енергоємне підприємство», найбільше навантаження припадає на профільну загальнотехнічну дисципліну, а саме (за нашим прикладом) – на енергетичну електротехніку/електроенергетику. Після цієї констатувальної крапки збільшується міра конкретного в загальному. Змістовний і дійовий крок для

93

викладача – аналіз господарської діяльності галузі в широкому, але прозорому полі аналітичних міркувань та висновків (Табл.).

Основні позиції звіту електроенергетики/галузі національної економіки та господарювання

Категорії, млн кВт

Домінантні технічні об’єкти/електростанції* Об’єднаної енергетичної системи України, ОЕС

Встановлена потужність на

кінець залікового

року

Категорії,млрд кВт·год Виробництво електроенергії електростанціями*

Регіональнерозміщення та відсоток

завантаження

Назва організаційної структури чи

окремого підприємства

Паливний енергоресурс: розміщення з масштабної добичі та переробки сировини

За видами паливного

ресурсу (крім ядерного)

Тарифи на відпущену електроенергію по групах споживачівТарифи на тепло, що відпускалося споживачам

енергопідприємствами

Організаційна структура

різних форм власності

Продаж енергоносіїв та електроенергії

Відсоток продажу

внутрішньому і зовнішньому споживачеві

Така аналітико-дидактична допомога – один із способів перейти на середній ланцюг спільної зацікавленості в енергоефективності: «соціум –> кваліфікований робітник <– держава». Можна грати з учнями в Проєкти, організовувати т. з. майданчики для перевірки нових наукових розробок, витрачаючи на це державні та інвестиційні гроші, але складніше проаналізувати стан галузі, щоб упевнитися в гарантіях працевлаштування в регіоні, можливо, – в населеному пункті проживання і навчання майбутніх робітників.

Запобігаючи недоліків Програми [4], залишається лише донести до учнів дійсно актуальне: 1) державні політичні рішення щодо експлуатації технічних об’єктів і транспортних систем Паливно-енергетичного комплексу країни; 2) важливість балансу між централізованим і децентралізованим розподілом бюджету як філософії збереження національного багатства.

В Зошиті афоризмів [3] В. О. Ключевського (1841–1911) знайдемо виправдання міні-дослідження/трьох публікацій на своєрідному діалогічному майдані ЦНП: “[…] Сила є акт, а не потенція; без права на порядок, вона сама себе вбиває”. На наш погляд доречне й таке трактування: “Держава себе вбиває без правомірного порядку закріплених за Наукою функцій та відповідальності”.

Щодо українського ментального razio (“довго запрягаємо, але знаємо куди та для чого рухаємося”) з технічної т. з., тільки поратися на власному городі

94

вози, візки, санчата та подібне приладдя згодиться. Більш великі можливості відкривають сучасні транспортні засоби. Запроєктоване згори і затверджене до виконання [4] вже «розчинене» у змісті загальноосвітніх, загальнопрофесійних навчальних предметів. Так чи треба город городити?. Наукова спільнота вже давно винайшла альтернативу кумулятивному підходу.

Найгірше що може бути, “усвідомлювати себе доповненням до власних великогабаритних меблів” – теж підказка В. О. Ключевського.

Література1. Іванців Л. Г. Вивчаємо основи енергоефективності // Міжн. конф.

“Потенціал розвитку науки в першій чверті XXI століття”. – Ч. II. – м. Київ, 30 листопада 2013 р. – Центр наук. публікацій. – С. 72–76.

2. Иванцив Л. Г. Навстречу субъекту образовательной услуги // Міжн. конф. “Методологія науки сьогодення”. – Ч. I. – м. Київ, 29 червня 2013 р. – Центр наук. публікацій. – С. 100–103.

3. Інтернет-ресурс. Режим доступу: http:/www.e-reading.co.uk/book.php?book=89277.4. Радкевич В. О. Навчальна програма з предмета «Основи

енергоефективності». – К., 2010. – 13 с. – Інтернет-ресурс. Режим доступу: www.ipto.kiev.ua/files/zentrs/energoefektivnist/programa_energoefektivnosti.pdf.

С.В. Бородулина доцент кафедры

Инженерная геометрия и промышленный дизайн Саратовского государственного технического университета

имени Гагарина Ю.А.

ИНТЕРАКТИВНЫЕ ТЕХНОЛОГИИ ПРИ ИЗУЧЕНИИ ГРАФИЧЕСКИХ ДИСЦИПЛИН

В последние годы наметился значительный спад среди студентов в мотивации к освоению дисциплин графического цикла начертательной геометрии и инженерной графики. Сокращение часов, отводимых на эти дисциплины в учебных планах технических и архитектурно-строительных специальностей, усугубляют данную ситуацию. Разработка и использование новых инновационных образовательных технологий на сегодня самая актуальная задача педагогического коллектива.

Основные методические инновации связаны с применением, интерактивных методов обучения. Понятие «интерактивный», «интерактив» пришло к нам из английского от слова interact (inter - взаимный, act - действовать). Интерактивный означает способность взаимодействовать или находиться в режиме беседы, диалога с чем-либо (например, компьютером) или кем-либо (человеком). В педагогическом смысле, интерактивное обучение – это, прежде всего, диалоговое обучение, в ходе которого осуществляется взаимодействие «ученик-учитель» или «ученик-ученик-учитель». Этот подход является действенным способом обеспечения положительной мотивации студентов к изучению начертательной геометрии и инженерной графики,

95

формирования устойчивого познавательного интереса учащихся к предмету, повышения качества знаний, создания педагогических условий для развития способностей учащихся. Важным является, то, что происходит это в атмосфере доброжелательности и взаимной поддержки, что позволяет не только получить новые знания, но и развивает саму познавательную деятельность. Образовательный процесс строится на гуманистических основах.

Преподавание дисциплин графического цикла имеет свою специфику, связанную с предметной областью, поэтому не все общеизвестные приемы интерактивного обучения гуманитарных дисциплин могут быть использованы без соответствующей доработки.

Разработанные соответствующие приемы и методы интерактивного обучения начертательной геометрии и инженерной графики основываются на общеизвестных теоретических основах проблемного обучения и способах их организации, которые включают:

побуждение учащихся к теоретическому объяснению фактов, внешнего несоответствия между ними, использование учебных и жизненных ситуаций, возникающих при

выполнении учащимися практических аудиторных и внеаудиторных заданий, постановка учебных проблемных заданий на объяснение явлений или

поиск путей практического решения, побуждения учащихся к анализу фактов и явлений действительности,

порождающему противоречия между жизненными представлениями и научными понятиями об этих фактах, выдвижение предположения (гипотез),

формулировка выводов и их опытная проверка, побуждение учащихся к сравнению,

сопоставлению и противопоставлению фактов, явлений, правил, в результате которых возникает проблемная ситуация,

организация межпредметных связей, варьированные задачи, переформулировка вопроса.Учебный процесс строится так, что студенты, мотивированные на

приобретение новых знаний и навыков, самостоятельно «добывают» их. Целью обучения становится развитие способностей мышления, рефлексии и коммуникации. Задачи и задания должны иметь творческий характер, моделировать или максимально приближаться к задачам, которые предстоит решать выпускнику на производстве. Для формирования целостной системы знаний, необходимо в процессе подачи учебного материала делать акцент на межпредметные, междисциплинарные связи. Важным результатом интерактивного обучения является формирование в процессе учебного общения личностных качеств, таких как способности к уважению, сочувствию, сопереживанию, управление своим поведением, самоконтроль лидерство и др.

Структура взаимодействий преподавателя и студента зависит от формы учебной деятельности, которая может быть индивидуальной, фронтальной и групповой. В первом и во втором случае связь устанавливается между преподавателем и студентом, при фронтальной форме организации количество студентов увеличивается до группы или лекционного потока.

96

Групповая форма организация учебной деятельности является более сложной по структуре, так как взаимодействий устанавливаются не только между студентом и преподавателем, но и между студентами внутри созданных групп, а также между группами. Таким образом групповая форма является более продуктивной формой организации учебного процесса.

Виды учебной деятельности, которыми являются лекция, коллоквиум и практическое занятие, предполагают соответствующие приемы использования интерактивного метода обучения.

Интерактивная лекция, интерактивный коллоквиум по начертательной геометрии и инженерной графики предполагает применением следующих традиционных активных форм обучения: мотивационная речь, ведомая (управляемая) дискуссия или беседа с элементами фасилитации и модерации, мультимедийное представление лекционного материала, экспресс тестирование по материалу, прослушанной лекции.

Мотивационная речь настраивает студентов на восприятие материала и стимулирует их интерес к дальнейшему изучению, с нее начинается лекция, коллоквиум и практическое занятие и заканчивается.

Например: На прошлой лекции мы изучили. .что..? Пересечение конуса плоскость…, а как будет выгладить, пересечение конуса поверхностью цилиндром…, какие точки будут основными?

В процессе подачи лекционного материала ставятся вопросы активизирующие интерес и внимание:

как изменится, если… ?как повлияет, если … ?что мы уже знаем о … ?каким образом … связано с тем, что мы изучали ранее ?объясните: почему …?

в чем отличия …?Какие могут быть возможные решения …?Когда лекция или практическое занятие подходит к завершению, для его

яркого и запоминающегося заключения также следует использовать мотивационную речь, которая способна вдохновить студентов на применение полученных знаний и навыков на практике.

Например: «Ребята, я очень доволен тем, как Вы работали. Я уверена, что Вы поняли что, такое кривые поверхности, как они классифицируются как…?

И все можете теперь сказать – Я знаю, что такое опредилитель,… . Можете теперь сказать – Я умею построить поверхность …

Знать и уметь - это не совсем то же самое. Уметь – это значит не только теоретические знания. Значит, что Вы умеете эти знания применять. Экспресс-тестирование усиливает степень рефлексии, закрепляет пройденный материал. Вопросы и задания по прослушанной лекции демонстрируются на экране виде тестов.

Например: прямые уровня, виды аксонометрических проекций и др. 5-10мин.

97

Интерактивное практическое занятие позволяет использовать групповые формы организации учебного процесса.Например:

1. Ролевая игра « конструкторское бюро». При выполнения задания «Сборочный чертеж» учебная группа разбивается на несколько бригад (2-5 чел.), которые выполняют рабочие чертежи и составляют спецификацию. В группе есть руководитель, который отвечает за правильность выполнения задания каждым членом группы.

2. При выполнении задания «Архитектурно-строительный чертеж» для архитекторов, дизайнеров, строителей используется ролевая игра «Норм. контроль». Студенческая группа разбивается на пары. Каждый студент выполняет индивидуальное задание, которое проверяет его напарник, при этом оценка каждого зависит от правильности, проверенной им работы.

Эффективность применения интерактивных приемов обучения во многом зависит от педагога, от его позитивного и творческого настроя, а также от специальной подготовки. Позиция педагога меняется по отношению к учащимся, он направляет и помогает найти правильное решение, получить знания и навыки, а не декларирует их.

ВасильеваТ.А.доцент кафедры истории философии

Пермского государственного научно-исследовательского университета

САМОСТОЯТЕЛЬНАЯ РАБОТА СТУДЕНТА КАК ОСНОВА ФОРМИРОВАНИЯ ПРОФЕССИОНАЛЬНЫХ КОМПЕТЦИЙ:

СОЦИАЛЬНЫЙ КОМПОНЕТГлавным принципом организации самостоятельной работы студентов

является их ученическая компетенция. Роль преподавателя в процессе образования на этапе внеаудиторной работы – помочь студенту не только сформировать новые навыки самостоятельной учебной работы, но и улучшить те, которыми он уже владеет. В ходе образовательного процесса преподаватель, используя аудиторные часы, может выдать необходимый минимум требуемой информации для студента по предмету, причем информативная сторона никогда не является основной в процессе образования. Цель обучения по любому предмету – сформировать навыки самостоятельного получения знаний студентом в условиях доступности искомой информации. К преподавателю в учебном процессе предъявляются требования в обеспечении доступа к информации: интернет-ресурсы, учебные пособия, справочная литература должны быть доступны студенту на период его обучения.

Преподаватель-гуманитарий в первую роль формирует у студентов коммуникативную компетенцию, выраженную в его адаптивной способности в социокультурной среде, в умении анализировать огромный объем информации, получаемый ими из разных источников: из средств массовой информации, из общения в узком рабочем кругу или кругу друзей, из научно-популярных изданий и так далее. Невозможно предугадать, как формируется личностное

98

отношение конкретного индивида к социально-политическим, экономическим или культурным процессам, которые происходят в обществе. Однако преподаватель может помочь обучающемуся пройти процесс ознакомления с этими процессами и научить его критически осмыслять ту информацию, которая становиться доступной ему из совершенно разных источников. А это невозможно без самостоятельной работы студента, без получения им навыков самостоятельной работы с различного рода специализированной литературой по предмету.

Для социальной адаптации коммуникативная компетенция как будущего специалиста является ведущей. Она состоит из пяти компонентов: лингвистическая (языковая, знаковая) компетенция, социо-лингвистическая (семиотическая), социо-культурная (семантическая), дискурсивная (структурно-знаковая) и стратегическая (создание внутренней иерархии межзнаковых отношений) компетенции. Едва ли студент осознает сложное отношение внутренних диспозиций своей коммуникативной компетенции. Его отношение к действительности формируется из непосредственного восприятия сферы общения как само собой разумеющегося. Оптимально использовать в процессе самостоятельной работы студента как части общего образовательного процесса различных интерактивных моделей обучения с использование новейших достижений информационных технологий. Таковыми являются, например, сайты, созданные на базах конкретных учебных заведений, где можно располагать электронные учебники, справочные материалы, создавать внутреннюю систему локальной сети с обратной связью преподавателей со студентами.

Для того, чтобы организация самостоятельной работы была возможна, необходимы определенные условия. Во-первых, студент должен быть ориентирован на самостоятельное получение знаний определенной мотивацией со стороны преподавателей и учебного заведения. Таковой может быть и принципиальная неполнота информации, получаемой студентами во время аудиторных занятий. То есть преподаватель заранее информирует студентов о том, что объем знаний по конкретной теме (актуальному вопросу и тому подобное) неполон в рамках проводимой лекции и студентам необходимо ознакомиться с дополнительной литературой или другими источниками информации. Следующее условие - это наличие и доступность для студентов определенного учебно-методического и справочного материала. Здесь преподаватель формирует определенные учебно-методические материалы, которые тоже могут быть доступны интерактивно и следит за наполнением требуемой литературой вузовских библиотек.

Вся система регулярного контроля качества выполненной самостоятельной работы студентом требует от преподавателя творческого подхода, чем было ранее, вследствие того, что сегодня каждый получил максимально широкие возможности к репродуктивному воспроизведению отдельных фрагментов комплекса требуемых от студента знаний.

Форма самостоятельной работы студента должна определяться содержанием конкретной учебной дисциплины, а также степенью

99

подготовленности самих студентов. Например, контрольные работы имеют в основном учебный характер. Необходимо корректировать саму форму контрольной работы, чтобы как можно больше отходить от ставшей уже традиционной репродуктивной формы изложения материала по тематике контрольных работ, так как при этом непосредственно страдает сама самостоятельность работы, точнее сказать, она как таковая зачастую там отсутствует. Этого можно достичь, если актуализировать такую форму работы внесением в нее творческого элемента. К примеру, в рамках контрольной работы написать сочинение в форме эссе или философского письма по конкретной теме с использованием знаний из прочитанной дополнительной литературы по теме.

Проработка учебного материала по конспектам лекций плюс чтение основной учебной и научной литературы является также составной частью самостоятельной работы студентов. Одним из сложных моментов в организации такого рода работы является получение студентом навыков корректного конспектирования материалов лекций и учебных пособий. Зачастую конспекты студентов с самого начала становятся либо нечитабельны. Либо дословно воспроизводят сказанное преподавателем. Тут важно изначально скорректировать ситуацию, переориентировав учебный процесс не на лектора как учителя, а на студента как учащегося. Навык учиться формируется в условиях, где преподаватель играет прежде всего организующую, направляющую роль. Как можно направлять процесс мышления студентов, можно рассмотреть на примере определений понятий: не записывать определение под диктовку, а помогать студентам самостоятельно сформулировать наиболее точное, корректное определение понятия с минимумом необходимых категорий, но достаточно емкое, чтобы быть наукообразным. Пример такого рода работы был рассмотрен нами в статье «Социальное пространство и культура: способ определения понятий» [1].

Современная практика преподавания, показывает, что использование рефератов становится все менее продуктивным в получении студентами навыков самостоятельной работы. Потому лучше создавать сложные задания с конкретным планом, так как выполняя работу по строго заданному плану, студенту уже значительно труднее просто скопировать готовую работу, приходиться задумываться над тем, какое содержание должно быть под тем или иным пунктом. С другой стороны, упрощается процесс проверки для самого преподавателя, так как из созданной студентов схемы работы по реферату в развернутом виде наглядно показывается внутреннее содержание работы в конкретных ее частях, работа просто становится более наглядной. План работы, конечно, сужает элемент творчества студентов, но он и без того мало присутствует в рефератах с появлением электронной базы реферативных работ. Аналогичный подход не обязательно использовать при подготовке студентами докладов, тут акцент смещается на непосредственный живой диалог докладчика и аудитории. Тогда даже если элемент самостоятельности мало присутствовал при подготовке самого доклада студентом, он может проявиться в диалоге, когда докладчик отвечает на вопросы слушателей.

100

Еще один вид самостоятельной работы студентов, который целесообразно использовать в обучении гуманитарным дисциплинам, это рецензии монографий или обзор научной литературы по конкретной теме или других видов письменных работ. Такой вид работы тем более ценен, что он направлен как раз на получение студентами навыков самостоятельного анализа научной литературы по интересующей его тематике. Таким образом, студент учится составлять правильный план анализа литературы специального характера, выделять существенное и значимое в крупном объеме печатного материала, видеть проблемное поле работы, задачи и цели, способы их решения конкретным кругом ученых, выделять научную парадигму работы на основе прочитанного материала. Такого рода работа научает студента в дальнейшем самому правильно и четко определять задачи и цели своих ученических работ (курсовых, дипломных).

На всех этапах организации самостоятельной работы студента преподавателю необходимо помнить, что конечный результат этой работы по-прежнему зависит от него, так как именно преподаватель вооружает студента необходимыми навыками, необходимыми ему на всех этапах самостоятельного получения знаний. Невозможно, конечно, учитывать при большом потоке студентов все личные особенности в усвоении материала каждого отдельно взятого студента (личностно-ориентированный подход (learner-centered approach), получивший широкое распространение в современной зарубежной и отечественной методике, основывается на учете индивидуальных особенностей обучаемых, их склонностях и интересах) [2]. Некоторые зарубежные методисты придерживаются даже более радикальной точки зрения относительно самостоятельности учащихся в процессе обучения. Они выступают за автономность и полную самостоятельность учащихся; они считают, что личностно-ориентированный подход означает передачу учащимся контроля над процессом обучения, поскольку это способствует мотивации обучающихся и развивает у последних особое чувство ответственности. Однако повышение ответственности и самостоятельности студентов в получении гуманитарных знаний, особенности в таких областях, как изучение иностранных языков, получение систематического общего знания по философским и социально-культурным дисциплинам возможно также за счет применения определенных актуальных методик и техник образования, новых приемов, что способствует бы более активному вовлечению студентов в работу.

Возможность для студента самостоятельно оценивать результаты своей работы является одним из наиболее действенных механизмов в формировании ответственности и самостоятельности студента как исходного принципа успешности всего процесса образования. Конечный результат образования должен быть ориентирован на формирование индивидуальных принципов мышления, создание собственных интеллектуальных моделей, а не на усвоение интеллектуальных штампов [3]. А это возможно только в процессе самостоятельной работы учащегося над изучаемым предметом. Поэтому время, выделяемое на такую работу должно, быть значительным, а процесс

101

организации самостоятельной работы оптимально приспособленным к той коммуникативной среде, в которой находятся конкретные учащиеся.

К целям современного образования прежде всего относится получение студентом таких навыков, которыми он мог бы пользоваться на всех этапах его дальнейшего становления и развития как профессионала и как личности. То есть весь процесс обучения сегодня направлен на формирование у учащегося самостоятельного мышления, дающего ему как будущему специалисту максимальную свободу в будущей самореализации и адаптации к социальной среде.

Список литературы.1. Васильева Т.А. Социальное пространство и культура: способ

определения понятий\\ Новые идеи в философии. Выпуск 14. Актуальные проблемы научной философии. Сборник статей. – Пермь, 2005. – 245с.

2. Гриценко Е А.,.Колчанова Н. Г. О формировании учебной компетенции. Из опыта работы\\ Проблемы изучения и преподавания иностранных языков: Сб. материалов науч.-практ. конф. «Иностранные языки и мировая культура» (11–15 апр. 2005 г.) / Перм.ун-т.. – Пермь, 2005. – 128с.

3. Peter M.Senge. The Fifth Discipline: The Art and Practice of the Learning Organization. Double Day, 1994. – 384p.

Гладышева М.М.доцент кафедры вычислительной техники и программирования, к.п.н.,

ФГБОУ ВПО «МГТУ им. Г.И. Носова»Кондрашова Ю.Н

доцент кафедры энергоснабжения промышленных предприятий, к.т.н. ФГБОУ ВПО «МГТУ им. Г.И. Носова»

Малакичева О.А.Студентка 5 курса Института энергетики и автоматизированных

систем ФГБОУ ВПО «МГТУ им. Г.И. Носова»

К ВОПРОСУ ОБ АВТОМАТИЗАЦИИ МОНИТОРИНГА ДЕЯТЕЛЬНОСТИ СТУДЕНТОВ УНИВЕРСИТЕТА

В ФГБОУ ВПО «Магнитогорский Государственный Технический Университет им. Г.И. Носова» развернута обширная спортивно-оздоровительная и культурно-массовая деятельность со студентами. В общей сложности в течение года проводится более 150 мероприятий различных направлений. Приоритетным направлением в настоящее время является воспитательная работа, включающая деятельность по формированию у студентов навыков здорового образа жизни. Ежегодно студенты университета становятся победителями и призерами многих областных, региональных, всероссийских и международных спортивных соревнований и творческих конкурсов, активно участвуют в играх КВН, конкурсах красоты университетского и регионального значения, тематических капустниках, спартакиадах и многих других массовых мероприятиях.

102

Студенты института энергетики и автоматики не только принимают участие в ВУЗовских мероприятиях, но и организуют внутриинститутские конкурсы и соревнования различных уровней. Целью проведения таких мероприятий является создание условий для формирования личности студента, которой присуща направленность на профессиональный успех, творческая целеустремленность, социальная активность, коммуникабельность, интеллигентность, высокая гражданственность [1].

Само понятие «мониторинг» представляет интерес с точки зрения его теоретического анализа, так как не имеет точного однозначного толкования, ибо изучается и используется в рамках различных сфер научно-практической деятельности. Сложность формулировки определения понятия «мониторинг» связана также с принадлежностью его как сфере науки, так и сфере практики. Он может рассматриваться и как способ исследования реальности, используемый в различных науках, и как способ обеспечения сферы управления различными видами деятельности посредством представления своевременной и качественной информации.

Понятие «мониторинг» (от англ. monitoring в переводе – отслеживание, на базе латинского корня – monitor – напоминающий, предостерегающий) стало общепризнанным как в науке, так и в других областях общественной практики. Речь идет о постоянном наблюдении за каким-либо процессом с целью выявления его соответствия желаемому результату. Иначе говоря, если диагностика ситуации осуществляется систематически с определенной заданной периодичностью и с использованием одной и той же (во всяком случае, базовой) системы индикаторов, мы имеем дело с мониторингом [4].

Мониторинг – это длительное слежение за какими-либо объектами или явлениями педагогической действительности [3, с. 231].

В связи с этим под мониторингом деятельности студентов будем понимать длительное слежение за различными видами деятельности студентов с целью выявления ошибок и противоречий, и улучшения качества обучения и воспитания студентов внутри ВУЗа.

В университете студенты занимаются различными видами деятельности: учебной, научно-исследовательской и внеучебной. Для мониторинга различных видов деятельности используются различные подходы. Рассмотрим подробно все виды деятельности студентов в университете.

Учебная деятельность – проявляемая обучаемыми мотивированная активность при достижении целей учения. Своеобразие учебной деятельности состоит в том, что в процессе ее осуществления человек усваивает знания и нормируется как личность. Учебная деятельность состоит из таких компонентов, как учебные цели, мотивы, задачи, операции, анализ результатов. Для формирования полноценной учебной деятельности учащиеся должны систематически решать положительно мотивированные учебные задачи. Учебная деятельность студентов — это деятельность во время плановых занятий (лекции, семинары, практические и лабораторные занятия, контрольные работы и т. д.) и внеаудиторная деятельность (без непосредственного руководства преподавателя) – самостоятельная работа.

103

Для мониторинга учебной деятельности студентов в середине семестра проходит сбор рейтинга.

Рейтинг – дословно с английского – это оценка, некоторая численная характеристика какого-либо качественного понятия [4].

В вузовской практике рейтинг – это некоторая числовая величина, выраженная, как правило, по многобальной шкале (например, 100 - бальной) и интегрально характеризующая успеваемость студента в течение определенного периода обучения (семестр, год и т.д.).

По результат рейтинга видна учебная работа студентов на текущий период времени, это помогает заместителям директора по учебной работе при информировании родителей об успеваемости студента.

Научная деятельность. Подготовка молодых специалистов предполагает обязательное развитие творческих способностей, привлечение студентов к научным исследованиям и конструкторско-изобретательской деятельности, овладение навыками научного поиска.

В 2012 году в вузе открылось «Студенческое научное общество» (СНО), где привлекают студентов для занятия научно-исследовательской деятельностью.

Внеучебная деятельность студентов. Внеучебные и воспитательные процессы в студенческой жизни нашего университета являются неотъемлемой частью образовательного процесса. Внеучебная работа со студентами направлена, в первую очередь, на повышение качества подготовки духовно-развитых и физически здоровых личностей – специалистов-профессионалов, на выработку у студентов навыков адаптивного поведения в новых коллективах и новых экономических условиях, на формирование у каждого студента сознательной гражданской позиции, сохранение и приумножение нравственных и культурных ценностей.

Внеучебная деятельность в университете осуществляется по следующим направлениям:

культурно-массовая и творческая деятельность студентов; спортивно-оздоровительная деятельность; гражданское и патриотическое воспитание; общественная; духовно-нравственное воспитание.Вся внеучебная деятельность нашего ВУЗа осуществляется Профсоюзом

студентов и аспирантов МГТУ, отделом по внеучебной работе и студенческим активом университета. Из самых активных студентов, которые обладают организаторскими способностями, в университете выбираются культорги, профорги, спорторги каждого института/факультета. Они постоянно контактируют с заместителем директора по воспитательной работе, с профсоюзом и отделом по внеучебной работе [2].

Проанализировав различные области деятельности студентов видно, что дирекциям/деканатам приходится обрабатывать огромное количество информации, которая находится на бумажных носителях, что является не надежным и не удобным способом работы с данными.

104

Применение автоматизированной системы мониторинга деятельности студентов позволит более эффективно хранить и обрабатывать большие объемы информации, и обеспечит своевременное заполнение необходимых баз данных достоверной информацией, произведет их актуализацию и необходимые расчеты.

Литература1. Гладышева М.М., Вальковская С.С. Автоматизация мониторинга

внеучебной деятельности Института энергетики и автоматики // Современные информационно-коммуникативные технологии в образовательном процессе: материалы I Международной научно-практической конференции: сборник научных трудов / науч. ред. д.п.н., проф., И.А. Рудакова. – М.: Издательство «Спутник +», 2013. – С. 107-111.

2. Гладышева М.М., Малакичева О.А. Модернизация автоматизированной системы управления и учета внеучебной деятельности студентов Института энергетики и автоматизированных систем // Инновации в науке: материалы XXVII Международной научно-практической конференции: сборник научных трудов. – Новосибирск, 2013. – № 27. – С. 47-53.

3. Гребенюк, О.С., Гребенюк Т.Б. Теория обучения [текст]: учебник для вузов/ О.С. Гребенюк, Т.Б. Гребенюк – М.: ВЛАДОС – ПРЕСС, 2003. - 384 с.

4. Свободная энциклопедия «Википедия». [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/.

Дегтярева Т.Н.аспирант кафедры общей педагогики Оренбургского государственного

педагогического университета

К ВОПРОСУ О ВОСПИТАНИИ НРАВСТВЕННОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ПОДРОСТКА С ОТКЛОНЯЮЩИМСЯ

ПОВЕДЕНИЕМАктуальность исследования проблемы воспитание нравственной

ответственности подростка с отклоняющимся поведением обусловлена нарастающей негативной тенденцией снижения социально-правового и экономического статуса подростка в современном обществе, ухудшением его физического и духовно-нравственного здоровья.

Как свидетельствуют исследования в различных научных областях и направлениях, понимание жизни человеческого общества невозможно без признания существования нравственных стереотипов. Все это говорит об актуальности проблемы нравственного воспитания и необходимости разработки современных подходов к его реализации.

Выбор для исследования именно подросткового возраста объясняется тем, что этот период является важным этапом в становлении личности. Как отмечал В.А. Сухомлинский, «подросток в отличие от ребенка начинает обобщать как добро, так и зло; в отдельных фактах он видит явление; и от того, какие мысли, настроения порождает в его душе это явление, зависят его убеждения, взгляды на мир, мысли о людях» [4].

105

Подростковый возраст является наиболее восприимчивым к моральным знаниям, наиболее открытым для восприятия моральных норм [1]. Важнейшей характеристикой современного подростка, по мнению ученых, является активность в информационном пространстве, стремление стать равноправным и значимым субъектом межпоколенческой коммуникации, принимать на себя ответственность за те или иные решения [5].

В структуре ценностей наиболее значимой для подростка является потребность в любви, которую они ждут от родителей и сверстников. Второе место, по мнению ученых, занимает социальная ориентация на труд. Современные подростки желали бы работать и зарабатывать, предпочитая труд интенсивный, но непродолжительный, рациональный, динамичный, результативный. Далее по степени значимости в структуре ценностных ориентаций подростков занимает материальная обеспеченность («иметь достаточное количество денег»). Отступают на дальний план и становятся менее престижными социально-культурные потребности, приобщение к достижениям культуры (посещение выставок, музеев).

Таким образом, в настоящее время на замену духовно-нравственному воспитанию выходит мощный процесс компьютеризации (одной из сторон становится интернет-зависимость), который служит источником формирования сверхстрессовых воздействий, приводящим к различным отклонениям в поведении подростков [3].

Отклоняющееся поведение подростков является некой защитной реакцией, ошибочным вариантом разрешения нормативной ситуации, протестом на отсутствие адекватного учета социальной средой подростковой индивидуальности. В открытом социуме выросло количество криминальных элементов; институт семьи на современном этапе не выполняет должным образом своих базисных функций по воспитанию подростка. Эта несостоятельность является одной из причин увеличения в обществе социального сиротства, количества подростков группы риска, их вовлечения в опасные для здоровья и развития личности виды труда, ухудшение их здоровья [2].

Отклоняющееся поведение имеет свою специфическую природу и находится под влиянием различных целенаправленных, организованных и стихийных, неорганизованных воздействий на личность подростка.

Характеристика современных подростков с отклоняющимся поведением дает малооптимистичную картину, но педагог-воспитатель, работающий с ними, должен уметь четко видеть перспективы их будущего и помочь им сделать первые шаги к изменению себя. По данным исследований, подростки с отклоняющимся поведением имеют следующие особенности:

- отсутствие ценностей, принятых в обществе (творчество, познание, активная деятельность в жизни); они убеждены в своей ненужности, невозможности добиваться в жизни чего-то своими силами, своим умом и талантом, занять достойное положение среди сверстников, добиваться материального благополучия;

- проекция на себя неудачной жизни собственных родителей;

106

- эмоциональное отвержение подростка со стороны родителей и одновременно их психологическая автономия;

- среди социально одобряемых ценностей у них на первом месте – счастливая семейная жизнь, на втором – материальное благополучие, на третьем – здоровье; в то же время эти ценности представляются подросткам недоступными; высокая ценность в сочетании с недосягаемостью порождает внутренний конфликт – один из источников стресса;

- «подкрепление» потери ценности образования для подростков с отклоняющимся поведением – те, кто плохо учился или совсем не учился, а в жизни преуспел (имеет машину, гараж и т.д.); о реальных путях достижения таких «ценностей» подростки не задумываются;

- повышенный уровень тревожности и агрессивности;- стремление к «красивой», легкой жизни, удовольствиям;-искажение направленности интересов – свободное времяпрепровождение

в подъезде, на улице – только подальше от дома, ощущение полной независимости (уходы из дома, побеги, ситуации переживания риска и т.д.).

Цель воспитания нравственной ответственности подростка с отклоняющимся поведением определяется в первую очередь стремлением к самостоятельности, формированием самосознания, самооценки, следовательно, стремлением к самоутверждению, самовоспитанию, воспитанию воли, самоопределением.

Воспитательная работа педагога и воспитателя при реализации цели воспитания нравственной ответственности подростков с отклоняющимся поведением заключается в глубоких знаниях физиологических, возрастных и индивидуальных особенностей подростков, знать и применять самые разнообразные методы, формы и средства воздействия на его сознание, характер, поведением, а также соблюдение этапов психолого-педагогического сопровождения подростка.

В концептуальном плане в профилактических технологиях выделяется, прежде всего, информационных подход. Он основывается на том, что отклонения в поведении подростков от социальных норм происходят потому, что подростки их просто не знают, а, следовательно, основным направлением работы должно стать информирование подростков об их правах и обязанностях, о требованиях, предъявляемых государством и обществом, к выполнению установленных для данной возрастной группы социальных норм. Это можно осуществить через средства массовой информации (печать, радио, телевидение), кино, театр, художественную литературу и другие произведения культуры, а также через систему социального обучения с целью формирования правосознания подростка, повышения его образованности, усвоения им морально-нравственных норм поведения в обществе.

Поведенческий подход, где основное внимание уделяется формированию жизненных навыков, помогающих справиться с ситуациями риска зависимостей. Этот подход базируется на укреплении защитных факторов личности: развитии положительной самооценки; терпимости к разнообразию

107

людей и их жизненных позиций; тренировке сопротивления негативным процессам.

Следующий подход – социально-педагогический, заключающийся в восстановлении или коррекции качеств личности подростка с отклоняющимся поведением, особенно его нравственных и волевых качеств личности. У подрастающего поколения следует формировать следующие волевые черты его поведения:

- быть хозяином своего слова и дела;- тормозить стремления и мотивы, способные привести к поступкам,

наносящим вред обществу;- концентрировать усилия на главном, наиболее важном в настоящее

время;- ставить перед собой продуманные и не противоречащие праву

цели ,подчиняя им мимолетные влечения.Сущность вышеперечисленных подходов в воспитании нравственной

ответственности подростка с отклоняющимся поведением, по нашему мнению, заключается в целенаправленном педагогическом воздействии на личность подростка, в котором организованно, постепенно и непрерывно осуществляется приобщение подростков к совокупности социальных, культурных, личностных явлений с целью формирования нравственного поступка, нравственных качеств и общей культуры нравственного поведения.

Воспитание нравственной ответственности подрастающего поколения способствует профилактике отклоняющегося поведения подростка, обеспечивая готовность и способность к духовному развитию, нравственному самосовершенствованию, адекватной самооценке, выражению и отстаиванию собственной позиции, критическому оцениванию своих поступков и принятию ответственности за их результаты, способность к преодолению трудностей.

Литература1. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. –

М., 1968. – 478 с.-2. Змановская Е.В. Девиантология: психология отклоняющегося

поведения: учеб. пособие для студ. Высш.учеб. заведений. М.:Академия, 2011. 288 с.-

3. Петрусевич Д.Ф. Сущностные характеристики девиантного поведения подростков // Вестн. Томского гос. пед. ун-та (Tomsk State Pedagogical University Bulletin). 2011. Вып. 6. С. 195-198.

4. Рындак В.Г. Уроки Сухомлинского / В.Г. Рындак. – Оренбург: Изд-во ОГПУ, 2004.

5. Цымбаленко С.Б. Подросток в информационном мире. Практика социального проектирования. М., 2010.

Виландеберк А.А.,к. фил. н., доцент кафедры образовательных технологий в филологии

108

Российского государственного педагогического университета им. А. И. Герцена

Демчук О. В.аспирант кафедры образовательных технологий в филологии

Российского государственного педагогическогоуниверситета им. А. И. Герцена

ОТКРЫТЫЙ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫЙ РЕСУРС: МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ

К 2012 году практически каждый вуз России уже имеет свои внутренние, сопровождающие учебный процесс, электронные и/или сетевые информационные ресурсы для образовательных целей. Это позволяет нам говорить об организации учебного процесса в формате сетевого взаимодействия. Под сетевым взаимодействием будем понимать «совместную деятельность равноправных членов образовательного сообщества, направленная на создание единой образовательной среды на базе объединенных ресурсов (кадровых, научно-методических, научных, учебных, информационных и др.)» [1]. Данный формат может быть реализован посредством открытых образовательных ресурсов, размещенных в открытом доступе в сети Интернет.

Недостаточная проработанность методологической составляющей по созданию открытых образовательных ресурсов привела к тому, что количество разработанных русскоязычных образовательных ресурсов увеличивается лавинообразно и заполняет российское Интернет пространство хаотично и спонтанно. Большинство существующих ресурсов невостребовано или же используется в образовательной практике по ряду причин слабо. Таким образом, можно наблюдать несоответствие между образовательным потенциалом ресурсов сети Интернет и реалиями современной образовательной практики <…>, выражающееся в слабом использовании названного потенциала при организации самостоятельного обучения студентов [2].

Для эффективного самостоятельного обучения в условиях использования открытых образовательных ресурсов необходимо особое внимание уделить дидактическому сопровождению, которое в условиях модернизации системы российского образования должно соответствовать федеральным государственным образовательным стандартам РФ. Дидактическое сопровождение открытого образования взрослых – это комплекс мультимедийных учебно-методических материалов, а также самых «разнообразных видов содержательной учебной информации на электронных носителях, разработанных с учетом дидактических целей, задач и принципов образования взрослых на основе требований психологии, андрагогики, валеологии, информатики и других наук» [3] и реализованных посредством Web-технологий.

В качестве основных отличительных особенностей мультимедийных учебно-методических материалов (по сравнению с традиционными) применяемых в открытых образовательных ресурсах выделяют:

109

1. Открытость. Возможность пополнения новыми знаниями и устранения устаревшей информации.

2. Интерактивность. Реализация различных видов взаимодействия: обучающегося с компьютером (программой, учебным текстом, заданиями и т.п.), обучающегося с преподавателем, обучающегося с обучающимся.

3. Гибкость. Возможность учета индивидуальных особенностей обучающихся (в том числе и психолого-возрастными особенностями восприятия и обучения).

4. Возможность интеграции различных типов учебной информации.5. Повышение мотивации к обучению.6. Ориентация на деятельность. Содержание учебных программ

выстраивается вокруг видов деятельности, которыми должен овладеть студент в процессе обучения.

7. Индивидуализация. Процесс обучения, в рамках которого проводится входной, промежуточный и итоговый контроль, ориентирован на определенного студента, обладающего конкретным количеством стартовых знаний.

8. Регламентность обучения. Обеспечение жесткого контроля и планирования учебного процесса и вместе с тем, открытости и гибкости обучения.

9. Идентификация. Контроль самостоятельности обучения.Эти особенности позволяют организовать процесс обучения,

сформировать индивидуальный образовательный маршрут обучающегося, развить творческие способности и личностные качества, реализовать интерактивное взаимодействие между участниками образовательного процесса посредством чатов и вебинаров, мотивировать к дальнейшему поиску и освоению новых знаний, диагностировать и фиксировать уровень освоения учебного материала, контролировать качество усвоения материала и сформированность соответствующих компетенций [3].

В свою очередь, Web-технологии за счет размещения открытого образовательного ресурса в сети Интернет, компьютерных обучающих систем (экспертно-обучающих систем), компьютерных средств обучения, учебных программ, комплексных кейс-технологий, баз данных, баз знаний учебного назначения, систем искусственного интеллекта обеспечивают доступность (с любого рабочего места через браузер), организацию информации в виде гипертекста, высокую скорость работы благодаря независимому получению необходимой информации, интерактивность и дистанционность процесса обучения, применение дополнительных графических и мультимедиа материалов, качество лекций за счет новой организации подачи материала с использование мультимедийных средств, прозрачность системы обучения для взаимодействия курсов, читаемых разными преподавателями.

Совместное использование мультимедийных учебно-методических материалов и Web-технологий в рамках открытого образовательного ресурса, предусматривает такие виды деятельности как просмотр аудиовизуальной информации, выполнение наборов практических упражнений на закрепление

110

пройденного теоретического материала на тренажере, контроль усвоения материала и измерение результативности обучения, работа со словарем и базами данных и интерактивное общение.

Обучение посредством открытого образовательного ресурса направлен, прежде всего, на самостоятельное обучение, в процессе которого студент не только добывает знания для решения конкретных практических задач, но и опосредованно приобретает навыки самообразования, саморазвития, самоорганизации, самоконтроля, самосознания и самоосознания себя как непрерывно развивающейся личности. Перечисленные навыки формируются в результате самостоятельной деятельности студента, которая состоит из следующих компонентов:

1. Информационно-ориентационная деятельность.2. Проектировочная деятельность.3. Познавательная деятельность.4. Рефлексивная деятельность [2].Процесс формирования профессиональных и личных компетенций с

использование открытого образовательного ресурса может включать такие формы методического сопровождения как:

- информационно-учебные (компьютерные учебники/электронные учебники /мультимедийные гипертекстовые электронные учебники, электронные учебные пособия, самоучители, справочные материалы, биографии, лекции/видеолекции/лекционные видео-курсы, слайды, плакаты, кинофильмы/видеофильмы, СМИ: радио, телевидение, электронные издания, электронные библиотеки, Вики-энциклопедии, полноцветные иллюстрации: графика, анимация, фото, схемы; видео и звуковые материалы, списки библиографических данных, электронные книги, документация, ссылки);

- информационно-регламентирующие (материалы для сдачи контрольных и пороговых испытаний, журнал учета работы обучающегося, методическое обеспечение курсов/методические пособия /методические рекомендации по проектированию индивидуального образовательного маршрута/методические указания к лабораторным и курсовым работам, объявления администрации, протоколы общения обучающихся с системой/администрацией/друг с другом, учебные планы, учебные (рабочие) программы курсов (дисциплин)/планы-проспекты курсов (дисциплин), информация о научных направлениях, в рамках которых реализуются учебные курсы/дисциплины, расписание занятий/видеоконференций/сроки сдачи работ, дополнительная информация о вузах, филиалах и учебных центрах, реализующих обучение с использованием открытых образовательных ресурсов, информация для абитуриентов/посетителей ресурса, конспекты/планы лекций/семинарских занятий/иных проводимых форм работы, описание и примеры компьютерных программ / драйверы);

- практикоориентированные (тренировочные и контрольные) (практикумы/лабораторные практикумы, тренажеры, сборники заданий, тесты, практические работы, контент-анализ, тематические квесты, web-квесты, мультипроектирование, контрольные вопросы и задания, темы рефератов,

111

экзаменационные вопросы (билеты), задания для лабораторных и курсовых работ, Click2learn, Blackboard);

- коммуникативные (открытые экзамены, телеконференции/видеоконференции, чаты, заочные конференции, видео-семинары, электронная почта, форумы, блоги, Skype, ICQ/обмен мгновенными сообщениями, коллоквиумы, сдача экзаменов и зачетов в режиме онлайн, вебинары).

С учетом вышеизложенного, открытый образовательный ресурс является логически выстроенной, взаимосвязанной совокупностью практикоорентированной учебной, дидактической, методической и организационной информации, которая размещена в сети Интернет для обеспечения пользователям образовательных услуг наибольшего свободного доступа к знаниям и организована таким образом, что за счет привлекаемых мультимедийных, коммуникативных, информационных и web-технологий, объединенных единой образовательной целью (овладение ЗУНами и компетенциями по конкретной предметной области), становится наиболее эффективным и привлекательным для студентов средством обучения. Исходя из этого, можно утверждать, что в условиях перехода к модульной системе обучения и организации единой информационно-образовательной среды именно открытый образовательный ресурс становится самым перспективным инструментом обучения.

Таким образом, при использовании мультимедийных средств обучения (учебно-методических материалов и Web-технологий) открытый образовательный ресурс превращается в единое гипертекстовое пространство, позволяющее обучающимся управлять процессом обучения, самостоятельно выбирая дальнейшую образовательную траекторию, общаться в режиме сетевого взаимодействия, определять приоритетные направления своей научной и исследовательской деятельности.

Литература1. Виландеберк А. А., Шубина Н. Л. Формирование образовательного

кластера: сетевое взаимодействие и академическая мобильность: научно-методические материалы. – СПб.: ООО «Книжный Дом», 2011. – С. 8.

2. Маврин С. А. Использование ИКТ в процессе организации самостоятельной работы студентов по педагогике//Компьютерные и вычислительные технологии в задачах естествознания и образования: сборник материалов Международной научно-технической конференции. – Пенза.: РИО ПГСЧА., 2005. – С. 100-102.

3. Горбунова Л. Л. Модель открытого образования молодежи и взрослых//Человек и образование. Академический вестник Института образования взрослых Российской академии образования. — № 1 (14). – СПб., 2008. — С. 40-44.

Дубровіна І.В.,аспірант кафедри хореографії та художньої культури

Уманського державного педагогічного університету імені П. Тичини,викладач Київського обласного інституту післядипломної

112

освіти педагогічних кадрів

ОРГАНІЗАЦІЯ САМООСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВЧИТЕЛІВ У СИСТЕМІ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

Інтеграція України у світовий освітній простір, модернізація національної освіти у контексті Болонського процесу, реалізація завдань Державної національної програми "Освіта" ("Україна XXI століття"), Національної доктрини розвитку освіти України, Болонської декларації "Про Європейський простір вищої освіти", рекомендації ЮНЕСКО – неможливі без фахівця – суб’єкта особистісного та професійного саморозвитку, який постійно розширює й оновлює фахові знання в контексті самоосвіти. Підготовка творчої індивідуальності вчителя є важливою складовою сучасної професійної освіти.

У наукових дослідженнях вчених система післядипломної педагогічної освіти охарактеризована як вільна, мобільна та інноваційна, що широко застосовує механізми стимулювання самоосвіти. Цей процес сприяє постійному підвищенню кваліфікації вчителя, його особистісно-професіональному росту. При цьому вагоме значення мають ґрунтовні позиції андрагогіки, яка розглядає педагога як дорослу самостійну людину, що є самокерованою творчою індивідуальністю; має особисто-професійний досвід, спрямована на самопізнання. Учитель в процесі організації педагогічної діяльності вирішує важливі актуальні проблеми і досягає конкретних цілей; прагне до реалізації отриманих знань, умінь, навичок, якостей у практичній діяльності у своїй готовності та здатності до самоосвіти [2].

Направленість самоосвіти педагога характеризується "розкриттям і розвитком" внутрішнього професійно-особистісного потенціалу, мотивацією до зміни рівня кваліфікації, удосконаленням професійних навичок.

У системі післядипломної педагогічної освіти фахівець оволодіває технологіями педагогічної майстерності, самопізнання, самопрогнозування власної "Я – концепції", використовує різні технології – форми роботи з майбутнім. Тому позиція андрагогічного супроводу професійного розвитку вчителя є пріоритетною для активізації самоосвітньої діяльності, оскільки спеціаліст уже має сформовані професійні уміння, навички, володіє базовими професійними знаннями, постійно працює над собою [5].

Організація підвищення кваліфікації вимагає тлумачення самого терміну "кваліфікація" під яким трактується ступінь придатності, підготовленості до будь-якого виду праці [1, с. 442]. Самостійна творча активність учителя спрямована на власні професійні дії як особливий предмет постійного самоперетворення, що сприяє виникненню педагогічної рефлексії. Такий процес виражає зміст відносин суб'єкта до здійснюваної ним професійної практичної діяльності. В основі самостійної творчої активності лежать внутрішні зусилля індивідуальності фахівця, спрямовані на зміну педагогічного мислення і способів діяльності, варіативності підходів до організації самоосвіти. При організації підвищення кваліфікації викладачам-андрагогам необхідно звернути увагу на розвиток предметних знань, умінь і навичок педагогів, їх самоосвітньої культури, оскільки такий синтез підтримує творчу

113

індивідуальність в процесі адаптації до нових вимог професійної освіти, доводить необхідність професійного самоздійснення.

Іншими словами, подібна організація підвищення кваліфікації допомагає вчителю розвивати педагогічну культуру, адаптуватися до вимог Державного стандарту освіти, коректувати та набувати необхідних професійних умінь в контексті вимог інтернаціоналізації наукового пошуку, впровадження методів та технологій зарубіжних педагогічних знахідок у практичній діяльності.

Андрагогічний супровід сприяє визначенню самоосвіти як індивідуальної діяльності саморозвитку, доводить велику ймовірність педагогічної успішності самоосвіти вчителя. Таким чином, підвищення кваліфікації стає своєрідним способом взаємозв'язку між актуальною індивідуальною потребою в самоосвіті та внутрішніми очікуваннями людини у побудові власної траєкторії індивідуальної освіти.

Звернення до тлумачного словника російської мови С. Ожегова, дозволяє уточнити, що поняття "супровід" трактується як: 1) проходження разом з ким-небудь, перебуваючи поруч, ведучи куди-небудь; 2) супутні чого-небудь; 3) супровід, підтримання якого явища, дії [1, c. 267].

У нашому випадку андрагогічний супровід – це група людей (викладачів системи післядипломної освіти), яка супроводжує кого-небудь, підтримує процес професійного розвитку вчителів [1, c. 1217].

Отже, на наш погляд, андрагогічний супровід – спосіб діяльності викладачів-андрагогів з організації педагогічних умов самоосвіти вчителів, чинник успішного професійного саморозвитку. Створені педагогічні умови на основі андрагогічного супроводу знаходять своє безпосереднє відображення в завданнях системи післядипломної освіти: діагностиці професійного досвіду самоосвіти вчителя; спрямованості професійної самоосвітньої діяльності, її мотивації, успіхів професійної діяльності, професійних труднощів, здійсненні моніторингу самоосвітніх потреб вчителя; вибору слухачами основних параметрів самонавчання; моделювання індивідуальної програми самоосвіти; моніторинг професійних труднощів самоосвіти. Результатом андрагогічного супроводу в системі післядипломної освіти стають: побудова індивідуальної самоосвітньої програми вчителя; самоосвітні вміння вчителя, що сприяють вирішенню професійно-педагогічних завдань; самодіагностика вирішення самоосвітніх труднощів, впровадження технології їх подолання.

Андрагогічна підтримка професійної діяльності вчителя є організацією етапів самоосвіти вчителів на основі педагогіки співробітництва між андрагогом і учителем. Її складові наступні: визначення труднощів самоосвіти вчителя; творчий пошук, вирішення виявлених самоосвітніх труднощів вчителя; діагностика подолання вчителем самоосвітній труднощів; побудова учителем індивідуальної програми самоосвіти; самооцінка продуктивності андрагогічного супроводу. Професійний самоосвітній досвід вчителя представляється сукупністю отриманих ним на практиці самоосвітніх умінь; підсумком дослідницько-творчого пошуку; моделюванням існуючих форм, методи і прийомів самоосвітньої діяльності роботи; розроблення теоретичного чи методичного дослідження в педагогічній практиці і т. п. Тому

114

актуалізація професійного досвіду дозволяє вчителю аналізувати власний професійний досвід і на основі нього здійснювати подальшу діагностику, уточнюючої труднощі самоосвіти в професійній діяльності вчителя, планувати стратегію їх вирішення. Побудова індивідуальної самоосвітньої програми вчителя пропонує два шляхи організації вдосконалення вчителя: 1) навчання вчителя по додатково розробленим освітнім спец. програмам, спец. курсам (крім освітніх програм СППО, методичних об'єднань школи); 2) навчання за індивідуальною програмою самоосвіти вчителя будується на співпраці, оскільки носить практико-орієнтований характер. Важливою складовою навчання вчителів за розробленими спецкурсами стає підготовка та захист учителем індивідуального авторського проекту з актуальної теми самоосвіти, що безпосередньо відображає його "діапазон "професійних труднощів. Таким чином, на основі педагогіки співпраці реалізується продуктивна індивідуальна програма самоосвіти педагога. Зазначені етапи андрагогічного супроводу стають механізмами стимуляції творчої активності вчителя, його спрямованістю на саморозвиток.

За таких умов, підвищення кваліфікації набуває особистісно-орієнтованого характеру, оскільки вчитель стає центром освітнього середовища, рівноправним суб’єктом процесу навчання і професійного вдосконалення. Таким чином, успішність самоосвітньої діяльності не можлива без сформованої рефлексії вчителя. Цей процес веде до пізнання вчителем свого педагогічного досвіду, самоаналізу індивідуальних професійних труднощів.

Отже, викладачі-андрагоги створюють таке освітнє розвивальне середовище, яке сприяє подальшому розвитку самоаналізу і рефлексії вчителя, поряд зі створенням позитивного емоційного фону "ситуації успіху", організації та володіння часу учителем для побудови успішної професійної "Я – концепції", впровадження ситуації успішного самопізнання, конструюванням тестів, опитувальників, з вимогою вільних письмових висловлювань вчителя, з вимогою вільного толерантного подання до аудиторії своєї професійної "Я – концепції". Метод побудови професійного образу та позиції вчителя сприяє формуванню у нього вміння планувати та проектувати свій професійний розвиток.

Впровадження методу аналізу професійних умінь, доводить логіку професійних змін, причино-наслідкові зв’язки проектування перспектив його професійної траєкторії, розвитку професійної "Я – концепції" педагога [3].

Розглядаючи проблему організації самоосвіти в системі післядипломної освіти, ми дійшли висновку, що андрагоги можуть здійснювати науково-методичний супровід самоосвіти учителів на різних етапах розвитку їх професійної кар'єри, допомагаючи та підтримуючи творчі педагогічні пошуки, спільно з фахівцем вирішувати виникаючі самоосвітні труднощі, вивчати ставлення учителя до самоосвіти як цінності та умови його особисто-професійного росту. Отже, проблема організації самоосвітньої діяльності вчителя в системі післядипломної освіти спрямована на розвиток професіоналізму. Це питання розкриває необхідність зміни педагогічного

115

мислення і удосконалення педагогічної майстерності сучасного педагога в умовах інтернаціональної відкритої освіти.

Література1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і

гол. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.2. Дубровіна, І. Самоосвітня діяльність вчителя як наукова проблема:

теоретичний аспект / І. Дубровіна // Науковий часопис національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія № 5. Педагогічні науки: реалії та перспективи. – Випуск 37: збірник наукових праць / за наук. ред. О.В. Биковської, Л.Л. Макаренко. – К.: Вид-во НТУ імені М.П. Драгоманова, 2012. – С. 179 – 186.

3. Змеев, С. Технология обучения взрослых: учеб. пособие [для студ. высш. учеб. заведений] / С. Змеев. – М., – 2002. – 128 с.

4. Ожегов, С. Словарь русского языка / С. Ожегов. – М., 1976. – 267 с.5. Педагогічний словник / за редакцією дійсного члена АПН України

М.Д. Ярмаченка – К.: Педагогічна думка, 2011. – 167 c.6. Пилюгина, С. Инновации в образовании / С. Пилюгина. – М.:

Современный гуманитарный университет, 2005. – № 1 (январь-февраль).– С. 81 – 90.

Схема: Побудова індивідуальної програми самоосвіти вчителя в системі післядипломної освіти.

116

Кобилянська І.В. Університет сучасних знань

Вінницька філія

ЕФЕКТИВНІСТЬ ОСВІТИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ НАУКОВОГО ПОШУКУ: ПЕРСПЕКТИВИ ТА

ПРОБЛЕМИЕфективність освіти ще з давніх часів тлумачили як забезпечення

оптимально високої результативності педагогічних дій у межах ресурсних можливостей системи.

Ефективність у сучасних умовах – це функціонування на випередження подій і станів, що можливе через пошук освітньою системою нових можливостей. За таких умов педагогічні системи поступово переходять у якісно нові стани, підіймаються на вищі рівні розвитку, долаючи консерватизм.

Ефективно діяти – означає ефективно встановлювати взаємозв'язки з іншими системами, включаючи внутрішні взаємодії та з навколишнім середовищем. Завдяки цьому система освіти постійно оновлює свій потенціал і переходить у стан стабільного розвитку, що є важливою характеристикою ефективності. Взаємодія дає можливість долати стереотипи та впроваджувати оригінальні ідеї, призводить до руйнування ізоморфізму. Ефективність ґрунтується на інноваційності, яку передусім розуміють як відкритість до нового, здатність до необмеженої взаємодії. Взаємодіючи із зовнішнім світом, система освіти долучається до внутрішніх резервів інших систем, запозичує необхідні ресурси і трансформує їх у нові можливості. Таким чином, посилюється адекватність системи загальним тенденціям розвитку соціуму.

Аналіз зарубіжної і вітчизняної літератури по темі оцінки ефективності навчання показує, що найпоширенішими підходами до визначення ефективності є:

- теоретичний підхід, в основі якого лежить проблема оцінки якості навчання у відповідності до теоретично-методологічних досліджень;

- практичний підхід, в основі якого – процес створення засобів для оцінки якості навчання;

- теоретично-практичний, в основі якого лежить співвідношення теоретично-методологічного дослідження якості навчання і розробка методики її оцінки.

Найпоширенішим вважають теоретико-методологічний підхід, оскільки в такому випадку можливе поєднання теоретичного осмислення процесів навчання і його практична спрямованість.

Ефективність реалізації програм навчання оцінюється економічним і соціальним аспектами.

Економічний аспект оцінки полягає у розрахунку витрат і економічною окупністю програм навчання. Це співвідношення між величиною корисного результату (як міри досягнення поставленої мети) і витратами на отримання цього ефекту. Це правило справедливе і при оцінці ефективності професійного навчання як інвестиції в людський капітал.

117

Соціальний аспект оцінки ефективності полягає у формалізації і оцінці «міри задоволення» соціальних потреб суспільства. Критерієм соціальної ефективності є співвідношення соціального ефекту і об’єму послуг, що був наданий для його досягнення. А враховуючи різноманітність сфер застосування кваліфікованих працівників організацій/установ, що її забезпечують в Іспанії, ефект може бути лише позитивним. Разом із збільшенням кількості служб зростає потреба у кваліфікованих фахівцях. Таким чином, об’єм послуг і попит на професійну діяльність кваліфікованих працівників відображає соціальний ефект, що значно переважає економічний за своїм значенням і результатами [1].

Зважаючи на європейські інтеграційні процеси, на прагнення створити єдину систему освіти, змістове навантаження понять «якість освіти» і «ефективність» повинно бути спільним для усіх. В багаточисельних літературних джерелах вітчизняних та іспаномовних авторів відзначаються спроби означити якість переліком характеристик, але однозначності в них немає. Причину пояснює Вальдес [3]: «Якість - це філософське поняття, яке має безліч тлумачень і відображає різні сторони особистості і суспільства. У демократичному суспільстві, де кожен має право на власну думку, не може бути єдино правильного тлумачення якості. А оскільки це поняття відносне, то визначення для кожного буде своє. Забезпечити однозначність розуміння якості можуть встановлені критерії, за якими можна було б характеризувати».

Крім того, що це явище відносне, воно також динамічне. Те, що сьогодні вважається «стандартом», завтра може стати «архаїзмом». Поясненням цього є динаміка зміни змісту освіти, науково-технічного прогресу та підвищення вимог соціуму до освіченої людини [1].

Розуміння якості освіти передбачає певний рух важливої для фахівця інформації: носій знань → передача знань → одержувач знань → сприйняття методики передачі знань → фундаментальність знань → потреба в отриманих знаннях, інтерес, мотивація → отримування знань. Оцінка кожного окремого елементу в сукупності з усіма іншими формує загальне визначення.

Якість освіти можна розуміти як потребу в безперервному отриманні фундаментальних глибоких знань, які будуть використані задля досягнення певної мети, покращення рівня життя. Це явище, що завжди вимагає вивчення, аналізу, контролю.

Система менеджменту якості освіти будується на трьох принципах: 1) розуміння і виконання вимог до освіти з врахуванням досягнень

науково-технічного прогресу і міжнародних стандартів; 2) орієнтир на споживача, сувора конкуренція на ринку праці вимагає

мобільності і динамічності системи менеджменту; 3) постійне вдосконалення навчального процесу з врахуванням

результатів моніторингу. Якість освіти розглядається також як сукупна, комплексна, системна,

цілісна характеристика, яка включає в себе низку параметрів: а) знання які перевірені практикою, результати пізнання людиною

навколишнього світу, уміння як здатність особистості ефективно виконувати певну діяльність на основі набутих знань у змінених чи нових умовах,

118

гармонійний розвиток учнів, що передбачає обов’язковий баланс між фізичним здоров’ям, розумовими здібностями та усвідомленням самоідентичності; задоволення потреб економіки країни у кваліфікованій робочій силі;

б) показники особистісного розвитку, а саме: індивідуальний розвиток особистості, розкриття її потенціалу, інтелектуальної, емоційної, вольової, мотиваційної сторін особистості, рівень розвитку її пізнавальних інтересів і потреб, сформованість стійкої мотивації пізнання, рівень креативності, вміння самовизначатися в усьому, бути суб’єктом власної освіти і розвитку, формування активного члена громадянського суспільства;

в) негативні наслідки освіти (перевантаження і перевтома, поява дефектів здоров’я, поява відрази до навчання);

г) зміни професійної компетентності викладача як носія знань і його ставлення до роботи;

д) ріст (чи падіння) престижу навчального закладу, що виражається у припливі чи відпливі викладачів і студентів.

Історико-філософські вектори розбудови освітянського простору Європи зорієнтовано на її подальшу духовну інтеграцію з усім світовим співтовариством.

Базові напрями європейської освітньої політики визначаються міністрами освіти країн ЄС у 1971 р. З 1976 р. Рада міністрів освіти ЄС затверджує першу освітню програму, сконцентровану на 6 темах:

1) створення відповідних умов для отримання загальної та професійної освіти емігрантам та їх дітям;

2) краще взаємне пізнання європейських освітніх систем, розвиток освітньої компаративістики (порівняльної педагогіки);

3) накопичення фундаментальної документації та статистики;4) співпраця в галузі вищої школи;5) розвиток навчання іноземним мовам;6) рівність шансів у доступі до всіх форм шкільництва;7) підготовка молоді до професійної діяльності для боротьби з

безробіттям [2]. Пріоритети освітньої політики країн Європейського Союзу визначаються

передусім такими п’ятьма певними базовими принципами розбудови єдиного європейського освітнього простору, як:

Полікультурна Європа − розвиток Європейського виміру в навчанні; сприяння вивченню іноземних мов; урахування різноманітних національних підходів в освіті і професійній підготовці;

Європа професійної підготовки для всіх −рівний доступ усіх дітей до високоякісної освіти; вжиття заходів щодо боротьби з відсівом школярів;

Європа навичок − підвищення якості базової освіти, приведення системи підготовки молоді у відповідність з економічними, технологічними та соціокультурними потребами розвитку суспільства; удосконалення всіх секторів освіти, зокрема технічної професійної та вищої; поліпшення базової підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів;

119

Європа, яка відкрита для світу −зміцнення зв’язків з іншими державами, співробітництво з міжнародними організаціями.

Мобільна Європа − формування системи взаємовизнання дипломів; підтримка обмінів викладачами, учнями, студентами й адміністративними кадрами; прийняття процедури, яка дасть змогу вчителям тимчасово працювати в різних державах ЄС [2].

Підводячи підсумок всього вище зазначеного варто зазначити, що освіта сьогодні має ґрунтуватися на сучасних соціально-економічних теоріях, згідно з якими зміни – цілком нормальне і природне явище. Тому перед наукою постає завдання навчитися здійснювати інноваційні рішення на системній основі, долаючи всі недоліки, які ще існують на разі.

Література1. Міністерство освіти і культури Іспанії [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.educacion.es/portada.htmp (05.05. 2011). – Назва з екрану.

2. Матвієнко О. В. Розвиток систем середньої освіти в країнах Європейського союзу : порівняльний аналіз : автореф. дис. ... д-ра пед. наук : 13.00.01 / Матвієнко Ольга Василівна ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2005. – 23 с.

3. Valdés, B.L. Conocimiento es futuro. Hacia la sexta generación de los procesos de calidad. / . Valdés, B.L. − México, 1996. − 150 р.

120