ВІСНИКfiles.visnikkau.org/200001594-749ae7590e/Вісник_2...UDC 343.2(477)(075.8) BBC 67.9 (4УКР)305 B 45 Recommended for publishing and distribution through Internet

ISSN 2304-4556

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КРИМІНОЛОГІЧНА АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНИ

ВІСНИККРИМІНОЛОГІЧНОЇАСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИЗбірник наукових праць№ 2 (13) 2016

Засновник та видавець – Харківський національний університет внутрішніх справ

Виходить 3 рази на рік

Заснований у травні 2012 року

Харків 2016

УДК 343.2(477)(075.8)ББК 67.9 (4УКР)305 B 45

Рекомендовано до друку та до поширення через мережу Інтернет Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ

(протокол № 6 від 23 червня 2016 року),рішенням правління Кримінологічної асоціації України

(протокол № 7 від 17 червня 2016 року)

Збірник включено до Переліку наукових фахових видань України з юридичних наук (наказ Міністерства освіти і науки України від 07.10.2015 р. № 1021)

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:О. М. Бандурка – д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України, засл. юрист України,

президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – головний редактор; О. М. Литвинов – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – заступник головного редактора; А. В. Байлов – канд. юрид. наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – відповідальний секретар; В. С. Батиргареєва – д-р юрид. наук, ст. наук. співроб. (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені В. В. Сташиса НАПрН України, м. Харків, Україна); Х. Валкова – д-р юрид. наук, проф., віце-голова Чеської Кримінологічної асоціації, член Європейського товариства кримінологів, голова ред. колегії журналу «Právní rozhledy» (м. Прага, Чеська Республіка); Т. А. Денисова – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України (Інститут права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету, м. Запоріжжя, Україна); О. М. Джужа – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України (Національна академія внутрішніх справ, м. Київ Україна); В. П. Ємельянов – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); О. О. Житний – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); К. Б. Левченко – д-р юрид. наук, проф. (Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна», м. Київ, Україна); О. М. Литвак – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. юрист України, засл. діяч науки і техніки України, віце-президент Кримінологічної асоціації України (м. Київ, Україна); Г. Марковська – канд. юрид. наук (Університет Англія Раскін, м. Кембридж, Велика Британія); Є. О. Письменський – д-р юрид. наук, доцент (Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, м. Суми, Україна); П. Пойман – д-р юрид. наук, член Комітету Чеського кримінологічного товариства (Празький інститут досліджень з питань безпеки (PSSI), м. Прага, Чеська Республіка); Є. Л. Стрельцов – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. діяч науки і техніки України, віце-президент Кримінологічної асоціації України (Південний регіональний науковий центр Національної академії правових наук України, м. Одеса, Україна); В. М. Трубников – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); В. Б. Харченко – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); О. М. Храмцов – д-р юрид. наук, доцент (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); О. О. Юхно – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); І. С. Яковець – д-р юрид. наук, ст. наук. співроб. (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені В. В. Ста шиса НАПрН України, м. Харків, Україна); О. Н. Ярмиш – д-р юрид. наук, проф. член-кор. НАПрН України, засл. юрист України (Інститут законодавства Вер хов ної Ради України, м. Київ, Україна); А. М. Ященко – д-р юрид. наук, доцент (Хар ківсь кий національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна).

В 45 Вісник Кримінологічної асоціації України № 2 (13) : збірник наукових праць [редкол. О. М. Бандурка (голов. ред.) та ін.]. – Харків : ХНУВС, 2016. – 306 с.

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кримінологічних та кримінально-правових питань, актуальних проблем боротьби зі злочинністю, вдосконалення національного кримінального законодавства, правового регулювання, інформаційно-аналітичного та органі-заційно-управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, здобувачів, ад’юнктів, аспірантів, слухачів, курсантів та студентів, а також всіх, хто цікавиться проблемами реформування кримінальної юстиції.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій.За достовірність наукового матеріалу, професійного формулювання, фактичних даних,

ци тат, власних імен, географічних назв, а також за розголошення фактів, що не підлягають від-критому друку, тощо відповідають автори публікацій.

Електронна копія збірника безоплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Націо-нальної бібліотеки України імені В. І. Вернадського Національної академії наук України у роз ді лі «Наукова періодика України», а також на офіційному сайті видання (www.visnikkau.org).

© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2016 © Кримінологічна асоціація України, 2016

ISSN 2304-4556

KHARKIV NATIONAL UNIVERSITY OF INTERNAL AFFAIRS

CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE

BULLETINOF CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE

Collection of scientific materialsNo. 2 (13) 2016

Founder and editor – Kharkiv National University of Internal Affairs

Published 3 times per year

Founded in May, 2012

Kharkiv 2016

UDC 343.2(477)(075.8)BBC 67.9 (4УКР)305 B 45

Recommended for publishing and distribution through Internet By the Academic Council of Kharkiv National University of Internal Affairs

(minutes No.6 dated from June 23, 2016),Resolution of the Board of Criminological Association of Ukraine

(minutes No. 7 dated from June 17, 2016)

The collection is included to the List of scientific professional editions of Ukraine in law sciences(order of the Ministry of Education and Science of Ukraine dated from October 7, 2015 No. 1021)

EDITORIAL BOARD:O. M. Bandurka – Doctor of Law, Professor, Academician of the National Ukrainian Academy of Law

Sciences, Honored Lawyer of Ukraine, President of the Criminological Association of Ukraine (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) – chief editor; O. M. Lytvynov – Doctor of Law, Pro fessor, (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) – deputy chief editor; A. V. Bailov – candidate of law sciences, associate professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) – executive secretary; V. S. Batyrhareieva – Doctor of Law, senior researcher (Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of Crime Problems within the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Kharkiv, Ukraine); H. Valkova –Prof., JUDr, CSc a co-founder and Vice-Chairperson of the Czech Criminological Society and a member of the European Society of Criminology, Chairperson of the Editorial Committee of the Právní rozhledy (Legal Insights) journal (Prague, Czech Republic); T. A. Denysova – Doctor of Law, Professor, Honored Lawyer of Ukraine (Volodymyr Stashis Institute of Law of the Classical Private University, Zaporizhzhia, Ukraine); O. M. Dzhuzha – Doctor of Law, Professor, Honored Lawyer of Ukraine (National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine); V. P. Yemelianov – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); O. O. Zhytnyi – Doctor of Law, Professor (V. N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, Ukraine); K. B. Levchenko – Doctor of Law, Professor (The International Women’s Right Center «La Strada – Ukraine», Kyiv, Ukraine); O. M. Lytvak – Doctor of Law, Professor, corresponding member of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Lawyer of Ukra ine, Honored Worker of Science of Ukraine, Vice-President of the Criminological Association of Ukraine (Kyiv, Ukraine); A. Markovska – PhD (Anglia Ruskin University, Cambridge, United Kingdom); Ye. O. Pys men skyi – Doctor of Law, associate professor (E. O. Didorenko Luhansk State University of Internal Affairs, Sumy, Ukraine); P. Pojman – Doctor of Law, Executive Board and founding member of the Czech Society of Crimi nology (Prague Security Studies Institute (PSSI), Prague, Czech Republic); Ye. L. Streltsov – Doctor of Law, Professor, corresponding member of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Worker of Science of Ukraine, Vice-President of the Criminological Association of Ukraine (Southern Regional Scientific Center of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Odesa, Ukraine); V. M. Trubnikov – Doctor of Law, Pro fessor (V. N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, Ukraine); V. B. Kharchenko – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); O. M. Khramtsov – Doctor of Law, associate professor (V. N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, Ukraine); O. O. Yukhno – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); I. S. Iakovets – Doctor of Law, senior researcher (Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of Crime Problems within the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Kharkiv, Ukraine); O. N. Yarmysh – Doctor of Law, Professor, corresponding member of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Lawyer of Ukraine (Legislation Institute of the Verkhovna rada of Ukraine, Kyiv, Ukraine); A. M. Yashchenko – Doctor of Law, associate professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine).

В 45 Bulletin of Criminological Association of Ukraine No. 2 (13) : collection of scientific mate- rials [Editorial Board O. M. Bandurka (chief editor) and others]. – Kharkiv : KhNUIA, 2016. – 306 р.

The articles of the collection highlight a wide rangeof scientific criminological, criminal and legal issues, relevant problems of crime combating, improvement of the national criminal egislation, legal regulation, infor-mation and analytical, organizational and administration guaranteeing of counteracting crime in Ukraine, etc.

For scholars, law enforcement officers, practitioners, post-graduate students, seekers of higher edu-cational establishments, cadets, students and everyone interested in reforming criminal justice issues.

The Editorial Board does not always share the authors’ opinion.The authors of publications have responsibility for authenticity of the scientific material, professional

for mulation, actual data, citation, proper names, geographic names, as well as the disclosure of facts, which are not for open press, etc.

E-copy of the collection is placed free of charge online on the web-site of V. I. Vernadsky National Library of Ukraine of the national Ukrainian Law Academy in the section “Scientific periodicals Ukraine”, as well as on the web-site of the edition (www.visnikkau.org).

© Kharkiv National University of Internal Affairs, 2016© Criminological Association of Ukraine, 2016

5

ЗМІСТ

СТАТТЯ НОМЕРА

Валерій Васильович СОКУРЕНКОПРОТИДІЯ ВПЛИВУ КРИМІНАЛЬНОЇ СУБКУЛЬТУРИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ВИМОГ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

11

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Юрій Володимирович ОРЛОВКУЛЬТУРНІ ФАКТОРИ ОЦІНОК ПОЛІТИЧНИХ ЗЛОЧИНІВ У МІЖНАРОДНОМУ ВИМІРІ

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Юлія Анатоліївна ДОРОХІНА ДОКТРИНАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

20

32

Ігор Іванович МИТРОФАНОВ КАТЕГОРІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА: ВИМИСЕЛ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?46Олександр Володимирович ОЛІШЕВСЬКИЙ ВИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ, ЩО МІСТИТЬ ПРОПАГАНДУ НАСИЛЬСТВА І ЖОРСТОКОСТІ, У КОНТЕКСТІ СТАТТІ 300 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

58

Віталій Феодорович ПРИМАЧЕНКО ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ТА ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ

68

Володимир Вікторович ШАБЛИСТИЙ ЗАКОННА ПРОФЕСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖУРНАЛІСТА ЯК «НОВИЙ ОБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ»

78

Андрій Михайлович ШУЛЬГА ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРЕДМЕТА УМИСНОГО ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЙ, ВЗЯТИХ ПІД ОХОРОНУ ДЕРЖАВИ, ТА ОБ’ЄКТІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ

86

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Олександр Маркович БАНДУРКА, Олексій Миколайович ЛИТВИНОВ ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ СПЕЦІАЛЬНО-КРИМІНОЛОГІЧНОГО ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ98

Олександр Сергійович ІЩУК СТРУКТУРНІ РІВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ109

6

Ярослав Олександрович ЛІХОВИЦЬКИЙ ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМУ КОРУПЦІЙНОЇ ЗЛОЧИННОЇ ПОВЕДІНКИ ПРАЦІВНИКІВ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

119

Тетяна Володимирівна МЕЛЬНИЧУК МУЛЬТИКРИТЕРІАЛЬНА ТАКСОНОМІЯ КРИМІНОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ131Ігор Львович РАЙНІН ПОВНОВАЖЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ З РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

143

Дмитро Михайлович ТИЧИНА НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІЦІЯ УКРАЇНИ У СИСТЕМІ СУБ’ЄКТІВ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ154Олександр Олександрович ЮХНО ВИЗНАЧЕННЯ, ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ І СУТНІСТЬ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ163

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

Костянтин Анатолійович АВТУХОВ, Антон Володимирович БАЙЛОВЗАМІСНА ПІДТРИМУЮЧА ТЕРАПІЯ В МІСЦЯХ НЕСВОБОДИ: МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД 173Ірина Станіславівна ЯКОВЕЦЬ, Вадим Олександрович ЧОВГАНПРЕВЕНТИВНІ ТА КОМПЕНСАЦІЙНІ ЗАХОДИ ЯК ЗАХИСТ ВІД КАТУВАНЬ І ЖОРСТОКОГО, НЕЛЮДСЬКОГО ЧИ ТАКОГО, ЩО ПРИНИЖУЄ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЯ ЧИ ПОКАРАННЯ

184

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Ірина Валеріївна БУЛЬБА РОЛЬ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА (КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

199

Ірина Геннадіївна ЛУЦЕНКОПИТАННЯ КЛАСИФІКАЦІЇ ТОТАЛІТАРНИХ СЕКТ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

211

Аліна Равілівна МУХАМЕДЖАНОВАНАСИЛЬСТВО НАД НАСЕЛЕННЯМ В РАЙОНІ ВОЄННИХ ДІЙ: ГЕНЕЗИС КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ЗАБОРОНИ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

223

Олеся Олександрівна СОКОЛІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАХОДИ ЗАПОБІГАННЯ УХИЛЕННЯМ ВІД СПЛАТИ АЛІМЕНТІВ НА УТРИМАННЯ ДІТЕЙ ТА КОШТІВ НА УТРИМАННЯ НЕПРАЦЕЗДАТНИХ БАТЬКІВ

233

Валерій Володимирович ШКУРОКРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ РІВНЯ ТА ДИНАМІКИ СУЇЦИДАЛЬНОСТІ ЯК ФОНОВОГО ЯВИЩА ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

246

7

Дмитро Сергійович ЯКОВЕЦЬДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПЕРСОНАЛУ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ ІНСПЕКЦІЙ ЗА ФАКТИ ВЧИНЕННЯ ОСОБАМИ, ЩО ПЕРЕБУВАЮТЬ НА ОБЛІКУ, НОВИХ ЗЛОЧИНІВ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ

258

НАУКОВЕ ЖИТТЯ

Павло Сергійович БЕРЗІНВІДГУК ОФІЦІЙНОГО ОПОНЕНТА НА АВТОРЕФЕРАТ ТА ДИСЕРТАЦІЮ ШАБЛИСТОГО ВОЛОДИМИРА ВІКТОРОВИЧА «ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ», ПОДАНІ ДО СПЕЦІАЛІЗОВАНОЇ ВЧЕНОЇ РАДИ Д 64.700.03 У ХАРКІВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ВНУТРІШНІХ СПРАВ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ ДОКТОРА ЮРИДИЧНИХ НАУК ЗА СПЕЦІАЛЬНІСТЮ 12.00.08 – КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ; КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО

272

ДИСЕРТАЦІЙНІ ДОСЛІДЖЕННЯ, ЗАХИСТ ЯКИХ ВІДБУВСЯ У КВІТНІ 2016 РОКУ У СПЕЦІАЛІЗОВАНІЙ ВЧЕНІЙ РАДІ Д 64.700.03 ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

285

ДИСЕРТАЦІЙНІ ДОСЛІДЖЕННЯ, ЗАХИСТ ЯКИХ ВІДБУВСЯ У ЧЕРВНІ 2016 РОКУ У СПЕЦІАЛІЗОВАНІЙ ВЧЕНІЙ РАДІ Д 64.700.03 ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

290

НАШІ АВТОРИ

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ» № 2 (13) 2016

295

ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ

ПОЛОЖЕННЯ ПРО КОНКУРС СТАТЕЙ, ОПУБЛІКОВАНИХ У ЗБІРНИКУ НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ» З КРИМІНАЛЬНОГО, КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА ТА КРИМІНОЛОГІЇ

299

ВИМОГИ ЩОДО ОФОРМЛЕННЯ НАУКОВИХ СТАТЕЙ, ЯКІ ПУБЛІКУЮТЬСЯ В ЗБІРНИКУ НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»

303

8

CONTENTSTHE ARTICLE OF THE ISSUE

Valerii V. SOKURENKOCOUNTERACTING THE IMPACT OF CRIMINAL SUBCULTURE THROUGH THE PRISM OF DEMANDS OF INTERNATIONAL AND LEGAL ACTS

11

PROBLEMS OF INTERNATIONAL AND FOREIGN CRIMINAL LAW AND CRIMINOLOGY

Yurii V. ORLOVCULTURAL FACTORS OF ESTIMATING POLITICAL CRIMES WITHIN INTERNATIONAL DIMENSION

MODERN THEORETICAL AND APPLIED PROBLEMS OF CRIMINAL LAW

Iuliia А. DOROKHINADOCTRINAL PROVISIONS OF CRIMINAL AND LEGAL POLICY FOR COMBATING CRIMES AGAINST PROPERTY

20

32

Igor I. MITROFANOVCRIMINAL AND LEGAL CATEGORIES: FICTION OR REALITY?46Oleksandr V. OLISHEVSKYI DETERMINING INFORMATION CONTAINING PROPAGANDA OF VIOLENCE AND BRUTALITY UNDER THE ARTICLE 300 OF THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE

58

Vitalii F. PRYMACHENKO DIFFERENTIATION AND INDIVIDUALIZATION OF CRIMINAL LIABILITY: CORRELATION OF TERMS

68

Volodymyr V. SHABLYSTYILEGAL PROFESSIONAL ACTIVITIES OF A JOURNALIST AS «A NEW OBJECT OF CRIMINAL AND LEGAL PROTECTION»

78

Andrii M. SHULGAPROBLEMATIC ASPECTS OF ESTABLISHING THE OBJECT OF INTENDED DESTRUCTION OR DAMAGING THE AREAS UNDER THE STATE PROTECTION AND THE OBJECTS OF NATURAL AND RESERVED FUND

86

MODERN THEORETICAL AND APPLIED PROBLEMS OF CRIMINOLOGY

Oleksandr M. BANDURKA,Oleksii M. LYTVYNOVTHE CONCEPT AND CONTENT OF SPECIAL AND CRIMINOLOGICAL CRIME PREVENTION98

Oleksandr S. ISHCHUKSTRUCTURAL LEVELS OF ORGANIZING CRIMINOLOGICAL ACTIVITIES109

9

Yaroslav O. LIKHOVYTSKYI PECULIARITIES OF THE MECHANISM OF CORRUPT CRIMINAL BEHAVIOR OF PERSONS OUT OF THE STAFF OF THE STATE PENITENTIARY SERVICE OF UKRAINE

119

Tetiana V. MELNYCHUKMULTICRITERIA TAXONOMY OF CRIMINOLOGICAL KNOWLEDGE131Ihor L. RAININAUTHORITIES OF THE CENTRAL AGENCIES OF EXECUTIVE POWER ON REGIONAL DEVELOPMENT

143

Dmytro M. TYCHYNA NATIONAL POLICE OF UKRAINE WITHIN THE SYSTEM OF CRIME PREVENTION SUBJECTS 154Oleksandr O. YUKHNODEFINITION, CONCEPTUAL APPARATUS AND ESSENCE OF CRIME COMBATING IN UKRAINE

163

RELEVANT ISSUES OF PENAL LAW

Kostiantyn A. AVTUKHOV, Anton V. BAILOVSUBSTITUTION MAINTENANCE THERAPY IN PRISONS: INTERNATIONAL EXPERIENCE173Iryna S. IAKOVETS,Vadym O. CHOVGANPREVENTIVE AND COMPENSATORY MEASURES AS PROTECTION FROM TORTURE AND INHUMAN OR DEGRADING TREATMENT OR PUNISHMENT

184

PLATFORM FOR YOUNG RESEARCHES

Iryna V. BULBATHE ROLE OF MASS MEDIA IN THE DEVELOPMENT OF CIVIL SOCIETY (CRIMINOLOGICAL ASPECT)

199

Iryna H. LUTSENKOISSUES OF CLASSIFICATION OF TOTALITARIAN SECTS AND THEIR SIGNIFICANCE IN CRIME COMBATING

211

Alina R. MUKHAMEDZHANOVAVIOLENCE AGAINST THE POPULATION IN THE MILITARY OPERATIONS AREA: GENESIS OF CRIMINAL AND LEGAL PROHIBITION WITHIN THE DOMESTIC LEGISLATION

223

Olesya O. SOKOLINDIVIDUAL MEASURES TO PREVENT EVASION OF PAYING THE CHILD SUPPORT AND MONEY FOR THE MAINTENANCE OF DISABLED PARENTS

233

Valerii V. SHKUROCRIMINOLOGICAL ANALYSIS OF THE LEVEL AND DYNAMICS OF SUICIDALITY AS A BACKGROUND PHENOMENON OF CRIME IN UKRAINE

246

10

Dmytro S. YAKOVETSDISCIPLINARY LIABILITY OF PENAL INSPECTIONS’ STAFF FOR THE FACTS OF COMMITTING NEW CRIMES BY REGISTERED PERSONS: SOME ASPECTS

258

SCIENTIFIC LIFE

Pavlo S. BERZINREVIEW OF THE OFFICIAL OPPONENT FOR THE EXTENDED ABSTRACT AND DISSERTATION OF SHABLYSTYI VOLODYMYR VIKTOROVYCH “THEORETICAL AND APPLIED PRINCIPLES OF CRIMINAL AND LEGAL GUARANTEEING OF HUMAN SAFETY IN UKRAINE”, SUBMITTED TO THE THE SPECIALIZED SCIENTIFIC COUNCIL D 64.700.03 AT KHARKIV NATIONAL UNIVERSITY OF INTERNAL AFFAIRS FOR OBTAINING THE SCIENTIFIC DEGREE OF A DOCTOR OF LAW BY THE SPECIALTY 12.00.08 – CRIMINAL LAW AND CRIMINOLOGY; PENAL LAW

272

THESIS RESEARCH, DEFENCE OF WHICH TOOK PLACE IN APRIL, 2016 WITHIN THE SPECIALIZED ACADEMIC COUNCIL D 64.700.03 OF KHARKIV NATIONAL UNIVERSITY OF INTERNAL AFFAIRS

285

THESIS RESEARCH, DEFENCE OF WHICH TOOK PLACE IN JUNE, 2016 WITHIN THE SPECIALIZED ACADEMIC COUNCIL D 64.700.03 OF KHARKIV NATIONAL UNIVERSITY OF INTERNAL AFFAIRS

290

OUR AUTHORS

INFORMATION ABOUT THE AUTHORS OF THE COLLECTION OF SCIENTIFIC PAPERS «BULLETIN OF CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE» NO. 2 (13) 2016

295

TO THE ATTENTION OF READERS

PROVISION ABOUT THE CONTEST OF ARTICLES PUBLISHED IN THE COLLECTION OF SCIENTIFIC PAPERS “BULLETIN OF CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE” ON CRIMINAL, PENAL LAW AND CRIMINOLOGY

299

REQUIREMENTS FOR FORMATTING SCIENTIFIC ARTICLES THAT ARE PUBLISHED IN THE COLLECTION OF SCIENTIFIC PAPERS «BULLETIN OF CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE»

303

11СТАТТЯ НОМЕРА

СТАТТЯ НОМЕРА

УДК 341.4:316.723

Валерій Васильович СОКУРЕНКО, доктор юридичних наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

ПРОТИДІЯ ВПЛИВУ КРИМІНАЛЬНОЇ СУБКУЛЬТУРИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ВИМОГ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

У статті розглянуті питання, пов’язані з особли востями удосконалення правового регулювання діяль нос тіз протидії впливу кримінальної субкультури з урахуванням позитивного досвіду зарубіжних держав у ви рі шен ні зазначених проблем.кримінальна субкультура, протидія, правове забезпечення, міжнародне право.

© Сокуренко В.В., 2016

Постановка проблеми. Є аксіомою той факт, що місця позбавлення волі, зокрема, притаманна їм кримінальна субкультура, впливають на особистість як криміногенний фактор [1, с. 151]. Більш того, у висновках багатьох вчених помітна одностайність у тому, що при вивченні причин протиправної поведінки необхідно враховувати не тільки самі дії, а й події, які їм передували, адже особистість та її світогляд формуються, перш за все, під впливом соціальних факторів [2, с. 146]. Важливим у зв’язку з цим є й інший висновок по суті означеної проблеми: сутність

Ключові слова:

ISSN 2304-4556. ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ. 2016. № 2 (13)

12 СТАТТЯ НОМЕРА

людської поведінки, її спрямованість та зміст мають, насамперед, соці-альні причини виникнення та значення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання, що стосуються вироблення і вдосконалення шляхів правового врегулювання протидії впливу кримінальної субкультури на соціальні процеси, було і зали-ша ється у центрі уваги як вітчизняних, так і зарубіжних вчених-кримі-нологів і пенітенціаріїв. Зокрема, ці проблеми вивчали такі вчені, як І. Г. Богатирьов, В. В. Голіна, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, О. Г. Колб, О. Г. Кри ку шенко, А. М. Левченко, О. М. Литвинов, В. Ф. Пирожков, А. Р. Ра тинов, О. В. Старков, А. Х. Степанюк, Г. Ф. Хохряков, Г. Й. Шнайдер та ін. Однак ідеї таких досліджень, незважаючи на їх обґрунтованість та теоретико-прикладний характер, не знайшли конкретного відображення в правових нормах, які регламентують основні питання кримінальної субкультури і напрямів протидії їй як у місцях позбавлення волі, так і в суспільстві в цілому. Правовий нігілізм щодо вищеокреслених проблем не сприяє зміцненню законності і правопорядку, додержанню прав і свобод громадян як в Україні, так і на міжнародному рівні (з огляду на зростаючі масштаби транснаціональної злочинності). Усе зазначене пояснює як актуальність вирішення цих проблем, так і необхідність від найдення шляхів удосконалення правового регулювання протидії впливу кримінальної субкультури, що і є метою даної статті.

Виклад основного матеріалу. Сучасна криміногенна ситуація і тенденції її розвитку здебільшого пояснюють вплив кримінальної суб культури на стан правопорядку не тільки в місцях позбавлення во лі, а й в цілому в країні, що, у свою чергу, підтверджують те, що тра диційні підходи, які склалися в новітній історії нашої держави (із 1991 р., тобто з часу визнання її незалежною) до формування політики протидії злочинності, розуміння завдань і цілей діяльності в даній сфері суспільних відносин, методів і засобів їх досягнення, не можуть забезпечити нормальну життєдіяльність і засуджених під час відбування ними покарання у виді позбавлення волі, і всього населення України. Важливим у цьому контексті є вивчення та впровадження в практичну діяльність позитивного зарубіжного досвіду. Саме таке завдання є визначальним, що знаходе свій прояв у всіх прийнятих останнім часом в Україні нормативно-правових актах, спрямованих на протидію злочинності, особливо таких її суспільно небезпечних видів, як рецидивна, організована і транснаціональна.

Як із цього приводу зазначили деякі зарубіжні фахівці, інтер-націоналізація злочинності, необхідність об’єднання зусиль держав у бо ротьбі проти неї зумовили тенденцію до інтернаціоналізації за-конодавства [3, с. 5]. Разом із тим заслуговує на увагу й інший висновок,



а саме: не маючи власного доктринального підходу до вирішення багатьох питань законотворчості, ми можемо опинитися в полоні всебічного бажання скоріше пристосувати національну систему правовідносин, передусім конституційних, до європейських демократичних стандартів при аб солютному ігноруванні політичних, національно-етнічних, культурних і правових особливостей розвитку власної державності [4, с. 81–82]. Щоб цього не сталося, важливо усвідомити, що роль міжна родно-правових джерел у вітчизняній правовій системі повинна розглядатися через призму їх авторитетності і апробованості.

У міжнародно-правовій практиці, як і в Україні, відсутні норми права, в яких прямо ставилося б питання протидії кримінальній суб-культурі, у тому числі і в місцях позбавлення волі. Проблеми кри-мінальної субкультури на міжнародному рівні пов’язують з транс-національною, організованої та рецидивної злочинністю, хоча ні в за гальних, ні в спеціальних міжнародно-правових актах і в національ-них законодавствах зарубіжних держав будь-яких правових перешкод вказаному суспільно небезпечному явищу не створено. Так, у Кримі-нально-виконавчому кодексі (далі – КВК) Російської Федерації, на від-міну від КВК України, ні завдань із профілактики асоціальної поведін - ки (ст. 1), ні заборон щодо дотримання та поширення засудженими певних елементів кримінальної субкультури (ч. 4 ст. 107) не передбаче-но [5]. Більш того, у Правилах внутрішнього розпорядку (далі – ПВР) ви-правних колоній Російської Федерації відсутній спеціальний розділ, що стосується профілактики правопорушень, який існує в ПВР УВП Украї - ни (п. 57).

Не визначені ці завдання і заборони і в КВК Республіки Білорусь. Винятком є ч. 3 ст. 9, в якій мова йде про профілактичне спостереження, яке здійснює кримінально-виконавча інспекція [6].

Нічого в цьому контексті немає і в законодавстві держав Євро пейсь кого Союзу [7, с. 163–181] і в інших зарубіжних держа-вах [8, с. 62–123]. У той самий час зарубіжні науковці, зокрема Г. Й. Шнайдер, постійно наголошують, що субкультурні групи поділяють частину елементів субкультури з пануючою культурною традицією (ци - вілізацією), але при цьому зберігають і власні норми поведінки, і цін-ності, що відрізняють її від загальносуспільної культури [7, с. 284]. При цьому особливу суспільну небезпеку несе в собі субкультура насильства. У цій системі цінностей і поведінки у людей виробляється свій спосіб життя та власні погляди, орієнтовані на насильство. Представники цієї субкультури сповідують насильство, для них воно не є забороненим, не викликає почуття вини за його прояви [7, с. 290].



Таким чином, на науковому рівні проблеми кримінальної суб-культури обговорюються і за кордоном, оскільки мають теоретико-прикладний характер, особливо в умовах протидії тероризму, нар-ко бізнесу, торгівлі людьми та здійснення нових за технологією кри мінально караних діянь [8, с. 168]. Більшість міжнародно-правових актів, що стосується тією чи іншою мірою сфери виконання покарань (загального і спеціального характеру), спрямована на забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина, у використанні яких за-суджені не обмежені згідно із законом і вироком суду. Саме через ці пра-вові та теоретичні джерела і реалізуються за кордоном доктринальні мо де лі соціальної реабілітації, моделі справедливості, «відволікаючі» про грами тощо [9, с 422–427], які стають певними перешкодами для про тидії негативному впливу кримінальної субкультури. Серед таких між народно-правових актів слід виділити такі, як:

1) Загальна декларація прав людини, у ст. 3 якої закріплено, що кожна людина має право на особисту недоторканність, а у ст. 5 – те, що ніх то не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання. Ці положення, зокрема, знайшли своє відображення у ч. 3 ст. 50 КК України та ч. 1 ст. 1, ст. 10 КВК України;

2) Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, який одним із пріоритетних визнав право на особисту недоторканність (ст. 9) і закріпив принцип діяльності кожної держави із запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ст. 7, 10, 11 та ін.). Аналогічне положення міститься у ст. 28 Конституції України та ст. 5 КВК, ураховуючи, що як форма прояву соціальної та моральної свободи поняття «гідність» включає в себе право людини на повагу, визнання її прав, а також усвідомлення нею свого обов’язку й відповідальності перед суспільством;

3) Декларація про права та обов’язки окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загальноприйняті права людини і основні свободи, у ч. 1 ст. 2 якої закріплено те, що кожна держава несе від повідальність та має головний обов’язок захищати, заохочувати та здійснювати всі права людини й основні свободи, зокрема, шляхом ужиття таких заходів, які можуть бути необхідними для створення необ хідних умов у соціальній, економічній, політичній, а також в інших сфе рах і правових гарантій, потрібних для забезпечення того, щоб усі особи під її юрисдикцією, індивідуально та спільно з іншими, могли користуватися всіма цими правами і свободами на практиці;



4) Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню в будь-якій формі. Наприклад, у принципах 1, 3, 4, 6 та ін. визначено правові механізми та гарантії реалізації зазначеними особами своїх прав;

5) Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї по са довими особами з підтримання правопорядку, у п. 9 спеціальних положень яких наголошено, що ці засоби застосовуються лише у випадках самооборони або захисту інших осіб від неминучої смерті, або серйозного поранення, або з метою запобігання вчиненню особливо тяжкого злочину та ін., що, безсумнівно, створює додаткові правові гарантії для забезпечення прав засуджених у місцях позбавлення волі;

6) Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку, ст. 2 якого передбачає, що під час виконання своїх обов’язків названі особи поважають і захищають людську гідність; підтримують і захища-ють права людини, тобто всіх осіб;

7) інші міжнародно-правові акти, що пов’язані з регламентацією діяльності у сфері виконання покарань.

У такому ж контексті сформовані й інші міжнародно-правові акти, присвячені правам людини і громадянина, що становлять методологічну базу як для аналізу існуючих проблем у вітчизняній правозастосовній практиці, так і для розроблення науково обґрунтованих заходів, спря-мованих на підвищення ефективності діяльності щодо забезпечення прав засуджених у виправних колоніях України. До таких, зокрема, можна віднести Принципи ефективного розслідування і документації катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання, рекомендовані Резолюцією Генеральної Асамблеї 55/89 від 4 грудня 2000 р. [10].

Ці ж ідеї покладні в основу нормативно-правових актів Ради Європи. Зокрема, в Європейській конвенції з прав людини (так званій «Римській конвенції»), прийнятій 4 листопада 1950 р., у преамбулі зазначено, що метою Ради Європи є досягнення єднання між її членами, а одним із методів, за допомогою якого цієї мети буде досягнуто, вважається дотримання і подальша реалізація прав і основних свобод людини [11]. Механізм втілення цього принципу визначений у відповідних статтях Конвенції, а саме: 1) ч. 1 ст. 2, у якій йдеться про те, що жодна людина не може бути умисно позбавлена життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання; 2) ст. 3, згідно з якою жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню;



3) ч. 1 ст. 5 – кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж до процедури, встановленої законом; 4) ст. 17 – ніщо в цій Конвенції не може тлума читися як таке, що дає будь-якій державі, групі або особі право займа тися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на ліквідацію будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на обмеження їх у більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції та ін.

Перераховані та інші позитивні моменти в міжнародно-правових актах, безумовно, слід враховувати, вживаючи заходи щодо формування системи протидії кримінальній субкультурі і реалізації кримінально-виконавчої політики України в цілому. Як з цього приводу зробили вис новок деякі дослідники, незважаючи на те, що чинне кримінально-виконавче законодавство України переважно відповідає міжнародним стандартам, фактичні умови утримання засуджених в УВП мають значні розбіжності з міжнародними стандартами поводження й утримання за суджених, включаючи і питання, пов’язані із забезпеченням їх прав і за конних інтересів [12, с. 208–209], на що теж треба звертати увагу при руйнуванні детермінант формування та відтворення кримінальної суб культури.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підводячи підсумок, необхідно сказати, що як в Україні, так і за кордоном у законодавстві відсутні норми, які перешкоджали б посяганням кри-мінальної субкультури на суспільні цінності (мораль, культуру, традиції тощо), однак окремі елементи правового механізму запобігання і бо-ротьби закріплені в нормативно-правових актах із питань протидії ор-га нізованій злочинності, екстремізму, тероризму та іншим видам на-силь ницьких злочинів. У такому ж контексті сформульовано й головні міжнародно-правові джерела у сфері попередження злочинності та кри мінального правосуддя.

Безумовно, що все це, з огляду на взяті міжнародні зобов’язання, можна використовувати в Україні як методологічне підґрунтя для удос коналення правових основ протидії кримінальній субкультурі в ці-лому і в місцях позбавлення волі в тому числі. Зокрема, як показали ре-зультати вивчення доктринальних джерел міжнародно-правового ха-рактеру науковий інтерес вчених до цих питань носить перманентний характер, хоча пошуки активізувалися в сучасних умовах глобалізації, по ши рення тероризму і транснаціональної злочинності, що може бу ти використано як додатковий аргумент при розробці науково обґрун-тованих заходів, спрямованих на протидію негативному впливу кримі-нальної субкультури на соціальні процеси в Україні.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Муравйов В. К. “Арештанська спільнота” як суспільно-психологічний феномен у місцях позбавлення волі / В. К. Муравйов // Проблеми пені тенціарної теорії і практики. – Київ : КІВС, 2000. – № 5. – С. 151–157.

2. Пирожков В. Ф. Криминальная субкультура: психологическая интер-претация функций, содержания, атрибутики / В. Ф. Пирожков // Психо-логический журнал. – 1994. – № 2. – Т. 15. – С. 146–151.

3. Лукашук И. И. Международное уголовное право : учебник / И. И. Лукашук, А. В. Наумов. – Москва : Спарк, 1999. – 287 с.

4. Барабаш Ю. Г. Конституційна політика України у сфері імплементації міжнародних стандартів прав людини / Ю. Г. Барабаш // Проблеми за кон ності. – 2009. – Вип. 100. – С. 71–83.

5. Уголовно-исполнительский кодекс Российской Федерации. – Москва : Омега-Л, 2012. – 91 с.

6. Уголовно-исполнительский кодекс Республики Беларусь. – Минск : Нацио нальный центр информации Республики Беларусь, 2000. – 144 с.

7. Богунов С. О. Заходи реалізації проекту «Навчальний курс з прав людини для працівників пенітенціарної системи» / С. О. Богунов, А. М. Гри горенко, І. В. Іваньків, О. А. Дука // Формування пенітен-ціарної системи України: проблеми сьогодення : [матеріали нау-ково-практичної конференції, м. Одеса, 25 травня 2012 р.]. – Одеса : УДПтС України в Одеській області, 2012. – С. 163–181.

8. Богатирьов І. Г. Порівняльне кримінально-виконавче право : навч. по сіб ник / Богатирьов І. Г., Копотун І. М., Пузирьов М. С. ; за заг. ред. І. Г. Богатирьова. – Київ : Ін-т кримінально-виконавчої служби, 2013. – 140 с.

9. Шнайдер Г. Й. Криминология / под общ. ред. и с предисл. Л. О. Иванова : пер. с нем. – Москва : Издат. гр. «Прогресс» – «Универс», 1994. – 504 с.

10. Принципи ефективного розслідування і документації катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гід-ність, поводження або покарання: рекомендовані Резолюцією Гене-ральної Асамблеї ООН від 4 груд. 2000 р. № 55/89 // Права людини і професійні стандарти для правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – Київ : Сфера, 2002. – С. 202–206.

11. Права человека и предварительное заключение : сб. между нар. стандартов, касающихся предварительного заключения. – Харків : Консум, 1997. – 124 с.



12. Палий М. В. Понятие, признаки, система и наказания по уголов-ному законодательству Украины и Республики Казахстан : учеб. пособие / М. В. Палий, Е. Н. Бегалиев, Е. С. Назымко и др. ; под ред. В. Н. Бессчасного. – Київ : КНТ, 2009. – 232 с.

Стаття надійшла до редакції 14.06.2016.

Валерий Васильевич СОКУРЕНКО, доктор юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харь ков, Украина)

ПРОТИВОДЕЙСТВИЕ ВЛИЯНИЮ КРИМИНАЛЬНОЙ СУБКУЛЬТУРЫ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ТРЕБОВАНИЙ МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВЫХ АКТОВ

В статье рассмотрены вопросы, связанные с особенностями совер шен ствования правового регулирования деятельности по противодействию влиянию криминальной субкультуры с учётом позитивного опыта зарубежных государств в решении обозначенных проблем.

Ключевые слова: криминальная субкультура, противодействие, правовое обеспечение, международное право.

Valerii V. SOKURENKO, Doctor of Law, associate professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

COUNTERACTING THE IMPACT OF CRIMINAL SUBCULTURE THROUGH THE PRISM OF DEMANDS OF INTERNATIONAL AND LEGAL ACTS

Issues, relating to the development and improvement of the ways of legal re gu lation of counteracting the impact of criminal subculture on social processes, have been and remain the subject of active attention of both domestic and foreign scholars. The current state and tendencies of the development of the impact of criminal subculture on the state of the rule of law not only in prisons, but in the whole in the country objectively demonstrate that traditional approaches prevailing in our country to the formation of the policy of counteracting crime, understanding the tasks and objectives of the activities in this area of public re lations, methods and means of achieving them, can not provide normal lifesustaining activity of both prisoners during serving a sentence of imprisonment, and the entire population of Ukraine. Important in this context is the study and practical implementation of positive foreign experience. It is this task is crucial in all legal acts adopted recently in Ukraine aimed at counteracting crime. However, on the basis of the conducted analysis it has been stated that there is no law norms within international and legal practice, which would



directly raise the issues of counteracting criminal subculture, including in prisons. Problems of criminal subculture at internationally level are associated with transnational, organized and recidivism crime, although there is not any legal barriers to the stated socially dangerous phenomenon either in general or special international and legal acts or in the national legislations of foreign countries. Most of international and legal acts relating to some extent to the scope of corrections are directed on securing fundamental rights and freedoms of a man and citizen, where prisoners are not restricted to use them under the law and the court verdict. Doctrinal models of social rehabilitation, models of justice, “distracting” programs, etc., which are specific instruments to counter the negative impact of criminal subculture are implemented abroad through these legal sources. The author has summarized that similar mechanisms and experience in Ukraine in general considering taken international commitments can be used as methodological grounds for improving the legal basis of counteracting criminal subculture both in general and in prisons, in particular.

Key words: criminal subculture, counteraction, legal guaranteeing, international law.

20 ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

УДК [343.301:343.97] (100)Юрій Володимирович ОРЛОВ,кандидат юридичних наук, доцент(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

КУЛЬТУРНІ ФАКТОРИ ОЦІНОК ПОЛІТИЧНИХ ЗЛОЧИНІВ У МІЖНАРОДНОМУ ВИМІРІ

Проаналізована сутність культурних факторів оцін ки політичних злочинів у міжнародному вимірі. Встановлено, що геополітичні конфронтації є одним із проявів конфлікту культур та цивілізацій. Тому в контексті між на родного виміру культурний фактор проявляє себе як кримінологічно значущий при нехтуванні, зневажанні культурної багатоманітності народів світу на засадах домінування якогось з них. Доводиться, що культурна дис кри мінація – одна з найнебезпечніших її форм, яка тяг не за собою поширення практики політикокримінальних інтервенцій.політичний злочин, культура, цивілізація, конфлікт, інтер венція, дискримінація.

© Орлов Ю. В., 2016



21ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Постановка проблеми. Масові акції протесту, що прокотилися Украї ною в кінці 2013 – на початку 2014 рр. та привели до зміни полі-тич ного режиму, увійшли у вітчизняну історію як Революція Гідності. Причин тих подій дуже багато, серед них чільне місце посідав потужний соціальний запит на антикримінальне деблокування апарату держави, що значною мірою перебував у стані дисфункції. Разом із тим така су-спіль но-політична, етична інтерпретація руху громадянського опору не отримала одностайної оцінки не лише в Україні, а й за її межами. Йдеться про думку офіційних суб’єктів міжнародних відносин, передусім держав. Не потребує, вважаємо, додаткових аргументів теза про те, що Російською Федерацією події, які мали місце, були сприйняті як політичний злочин – державний переворот, натомість більшістю країн західної цивілізації – як поступ українського народу до ліберальної держави, звільнення від пост радянського бюрократично-корупційного синдрому керованої де мо кратії, адміністративного ринку. Наслідки відмінностей у під хо-дах до інтерпретацій внутрішньодержавних політичних акцій зовніш-німи політичними суб’єктами відомі широкому загалу, а тому немає необхідності окремо обґрунтовувати доцільність враховувати та прог-но зувати ймовірні їх варіанти, планувати випереджувальні заходи контр впливу. Це, перш за все, в інтересах національної безпеки. Проте попри очевидність такого стану речей маємо бути свідомим того, що не зро зу мілими лишаються критерії, які беруться за основою різними державами при формуванні відповідних оцінок*.

В цьому аспекті, як видається, доречно вести мову принаймні про три групи факторів: правові, політичні та культурні. І якщо пер-ші дві, так би мовити, «на слуху» (умовно широка джерельна база між на родного кримінального права, права міжнародної безпеки, між-народно-правової відповідальності, розстановка геополітичних ак-центів у сучасному світі, у тому числі й у регіональній проекції), то третя лишається малодослідженою. Більше того, про неї як про чинник гео політики не прийнято згадувати. Тут спрацьовує своєрідний диктат цивілізації, а по суті право сильного, що тягне за собою катастрофічні наслідки: міжнародний тероризм, міграційні хвилі та мігрантофобію, дезінтеграцію політичних альянсів, злочини агресії тощо. Цілком зро зу-міло, політико-кримінологічна складова практики міжнародних відно-син повинна оперувати знаннями про характер і значення культурних

*Зауважимо, що йдеться саме про оцінки як форму політично та кримінологічно значущої інтерпретації, а не про кваліфікацію як результат правової діяльності. У системі міжнародної політики правові регулятори далеко не завжди є домінуючими, поступаючись впливовістю спонуканням політичного, економічного, а інколи суто особистісного характеру. Саме тому у кри мі нологічному сенсі більш доречно вести мову про фактори формування оцінки тієї чи іншої внутрішньодержавної (в іншій країні) політично значущої дії чи події.



чинників диференціації світських, релігійних світоглядів, аби мати змогу ефективно протидіяти зростаючій хвилі насильства в площині міждержавних взаємин.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Передусім зауважимо, що різні політико-кримінологічні аспекти протидії злочинності тією чи іншою мірою висвітлювалися у працях таких вчених, як О. М. Бандурка, В. М. Бурлаков, Я. І. Гілінський, В. О. Глушков, О. М. Дрьомін, П. А. Кабанов, О. М. Литвинов, В. В. Лунєєв, А. Л. Сморгунова, А. М. Черниш, Д. А. Шестаков та ін. Проте дослідженню культурних факторів оцінки політичних злочинів у міжнародному вимірі окремо увага не приділялася, що й зумов лює актуальність обраної теми.

Метою статті є визначення змісту культурних факторів оцінки політичних злочинів та постановка наукової проблеми щодо формування політико-правових механізмів їх врахування у міжнародних відносинах із кримінально-превентивною метою.

Виклад основного матеріалу. Перш ніж приступити до розгляду питання треба з’ясувати значення головних понять. Так, культурні фак -тори оцінки політичних злочинів у міжнародному вимірі – група фун-даментальних чинників соціогенезу, що віддзеркалює в міжнародній полі тиці його найбільш глибинні засади, визначає сценарії розвитку соціальних систем та , врешті-решт, людства в цілому. Вони є дуже стро катими, різнорідними. Разом із тим органічно поєднують у собі транс персональні та в цілому ірраціональні практики, норми, прин-ципи, світоглядні константи та узвичаєні модуси – історично зумов лені соціальні конструкти, інститути, що забезпечують стійкість нефор-маль ної конституції суспільства, зв’язок поколінь у позачасовому цін-нісному ядрі. І хоча контури останнього, як засвідчує практика, можуть час від часу змінюватися, переглядатися, але змістовно культура на ро-ду лишається монолітною, насиченою емоційно резонансними колек-тивними архетипами.

На сьогоднішній день у науці наголошується, що світова гло-ба лі зація має своїм наслідком поглиблення тенденцій мульти-культуралізму. Утім, це аж ніяк не означає, що автохтонні культурні системи втрачають своє етногенетичне, історико-політичне коріння. Незважаючи на процеси культурної конвергенції, варто визнати, що во-ни актуальні здебільшого для країн Західної Європи та Північної Аме-рики, а змістовно концентруються довкола проблем вирівнювання гро ма дянських, соціальних прав корінного населення та мігрантів, утвер дження терпимості. При цьому протягом останніх п’яти – десяти ро ків спостерігаємо суттєве посилення соціальної напруженості в дер-жавах вказаних регіонів, що пов’язане із загостренням мігрантофобії,



ісламофобії. Як наслідок, відбувається нарощування впливовості полі -тичних партій правого, консервативного толку, підриваються засади спільної безпекової політики країн ЄС, закладаються тривалі кри-мінально ризиковані тенденції соціальної дезінтеграції та нако пичення агресивного потенціалу, тривожності, репресивності. Особливо відчут-ними вони стають на тлі терористичних атак в європейських міс тах та відповідних урядових контр-заходів.

Безумовно, не враховувати ці обставини в міжнародній політиці було б вкрай необачливо. Та й, власне, сама міжнародна політика вияв ляється залежною від культурних відмінностей осередків її формування, що в цілому є закономірним, природним. «В екології, – зазначає Д. С. Ліхачов, – є два розділи: екологія біологічна та екологія культурна, або моральна. Вбити людину біологічно може недотримання законів першої, вбити людину морально може недотримання законів другої. Хоча між ними прірви і не існує. Де чітка межа між природою та культурою?» [1, с. 132]. У цьому дещо алегоричному міркуванні ві-до мого гуманіста, культуролога закладена глибока думка, яка вже до сить давно відома кримінологам, але в іншому ракурсі, масштабі. Йдеться про те, що, як вказував А. Ф. Зелінський, будь-яке соціальне є особливим чином організоване біологічне. Вважаємо, що не буде по-мил ки, якщо цю тезу, яка викристалізувалася у надрах дослідження проб лем спів відношення соціального та біологічного в особистості зло-чинця, поширити на культуру людства в цілому. Саме це й випливає із суджень Д. С. Ліхачова про організацію життя на нашій планеті, і саме це передбачалося В. І. Вернадським як базис його вчення про ноосферу, згідно з якою культура a priori виявляється геологічним фактором. Через це недотримання законів «екології культури» (за термінологією Д. С. Ліхачова) також здатне спричинити біологічну смерть. Згадаймо ступінь ядерної загрози епохи «холодної війни». Відмінності світоглядів та заснована на них політична диспозиція не раз ставили людство перед загрозою припинення існування.

У цьому контексті додамо, що П. Л. Фріс слушно зауважує: визнання діяння злочинним є об’єктивно залежним від суспільно-політичної си-туа ції та соціально-психологічних настанов народу [2, с. 15]. Дійсно, ментальні, етичні, релігійні та інші історично й географічно зумовлені від мінності у вихідних началах формування політичних конструктів, ба чен ня змісту конфлікту та ймовірних шляхів його вирішення віді-грають важливу роль у національній та міжнародній політиці, як, до речі, й у випадках оцінки політичних злочинів. А тому про сучасні гео по літичні конфронтації неможливо вести мову відсторонено від проблеми конфлікту культур та цивілізацій. Як зазначає С. Ханінгтон,



що хоча західна (читай – європейська) цивілізація унікальна, глибока, але не універсальна. Вона для 95 % населення Землі є чужорідною за визначенням [3, с. 116]. Звідси беруть свій початок відмінності у підходах до оцінки злочинів і чеснот у сфері політики, у тому числі й міжнародної.

Отже, у контексті міжнародного виміру оцінки політичних злочинів культурний фактор проявляє себе як кримінологічно значущий при нехтуванні, зневажанні культурної багатоманітності народів світу на засадах домінування якогось одного з них. У цьому сенсі слушними вида-ються висновки академіка О. М. Костенка, який стверджує, що соціальним чинником у структурі особи злочинця виступає комплекс сваволі та ілюзій [4, с. 116]. Як видається, є всі підстави використати евристичний потенціал цієї ідеї і для обґрунтування криміногенності рішень на рівні міжнародних відносин щодо визнання злочинності окремих політичних практик, які мають місце в державах зі специфічними культурними умовами, стосовно суб’єкта оцінювання. Саме культурне невігластво, втілене у політико-правовому нігілізмі на рівні міжнародних відносин, криє в собі величезний криміногенний потенціал, що розкривається у «бо роть бі з вітряками» цілком конкретними політично злочинними засобами.

У цьому аспекті варто зауважити, що у випадках зовнішнього втручання у внутрішні справи держав досить часто доводиться мати спра ву з двома деструктивними чинниками.

Поперше, із неадекватною оцінкою внутрішньополітичних прак-тик, визначення їх кримінальними та неприйнятними для населення відповідної країни. «Кожне суспільство, – зазначає Я. І. Гілінський, – має ту злочинність, яку «заслуговує», а коректніше, яка відповідає культурі даного суспільства, є її елементом» [5, с. 95], з чим необхідно рахуватися і на що потрібно зважати. Вкрай неетично, злочинно і аморально зне-ва жати культуру іншого народу. Культурна дискримінація – одна з найбільш небезпечних її форм.

Подруге, із конфліктом, неузгодженістю зовнішньополітичних імпортованих інновацій із внутрішньополітичними традиціями, зви-ча ями та автохтонною культурою у широкому її розумінні. Як і в ас-пек ті формування внутрішньодержавного визнання злочинності полі-тичних практик, міжнародний аспект також передбачає врахування світо глядної системи координат відповідного суспільства, населення країни. Неможливо, вочевидь, захищати шляхом міжнародної «гума-нітарної інтервенції» демократичні принципи ефіопського племені Сурма, в’єтнамського племені Рук чи сентинельців, засуджуючи автори-тарні методи управління вождя, шамана, усуваючи їх від влади у



нетрадиційний для цих племен спосіб. Так само неможливо на засадах зовнішньополітичного диктату визначати необхідність, доцільність кардинальних змін конфігурацій політичного режиму у країнах, для яких останній об’єктивно не виявляється неприйнятним. Правий, вважє мо, А. С. Кончаловський, який, розмірковуючи над проблемами «нової диктатури», зазначає (мовою оригіналу): «Диктатура полити-ческого ханжества не даёт возможности ни понять, ни громко признать: если диктатор и повинен, то только в том, что управлял страной по законам культуры своего народа. Что, Саддам Хусейн более повинен, чем Навуходоносор, Саладин, Ричард Львиное Сердце или герцог Аль-ба, которые вырезали целые города, если те не подчинялись? Да, они жили в Средневековье и ранее, но политкорректность запрещает утверж дать, что есть культуры, переживающие сейчас своё Средневе ковье» [6, с. 112].

А чи існують взагалі критерії зіставлення культур, які давали б можливість визначити їх релевантність за критеріям оцінки полі-тичного устрою в різних локальних цивілізаціях? І чи існують кри те рії істинності, справедливості таких оцінок? Де та історична, ретроспек-тивна межа (навіть у межах однієї культури, одного народу), за якою оцінки злочинності чи не злочинності політичних практик стають прос-то неетичними? Чи були, скажімо, злочинними акти терору, масових страт, ініційовані царем Іоаном Грозним, у діях якого за нормами пра-ва та мораллю того часу проявлялася воля Божа. Тож, ми посягаємо на оцін ку зло чинності чи не злочинності божественного? Питання ри то рич не. Однак саме в ньому криється парадоксальність, а інколи й від верта абсурдність міжнародних, зовнішньополітичних оцінок по-дій внутрішньополітичного значення. І якщо така і може бути щодо народів з різних локальних цивілізацій, то вона має ґрунтуватися на гли боких й комплексних дослідженнях політологічного, історичного, етнографічного, культурологічного, філософського, релігієзнавчого, ком па ративістського, актуально соціологічного характеру. Нехтування ж цим правилом може призвести до непередбачуваних наслідків у площи ні конфлікту цивілізації. І перші їх прояви ми можемо спостерігати вже сьогодні: радикалізація ісламізму, зростання кількості міжнародних те ро ристичних організацій ідейно-фундаменталістського толку – лише поча ток тривалої фази протистояння світоглядів.

Окремим політико-кримінологічним феноменом сучасності є політичний режим Корейської Народно-Демократичної Республіки (далі – КНДР). Його специфіка зумовлена багатьма параметрами, серед яких можна виокремити такі: 1) політична організація передбачає наявність лише однієї офіційної політичної сили – Трудової партії Кореї;



2) фактично авторитарний політичний режим (абсолютна влада сконцен трована в руках вождя – голови Державного комітету оборони); 3) вимушено маломобільне та моноетнічне населення, що є наслідком політики ізоляціонізму. Незважаючи на те, що згідно з теорією кон-флікту культур Реклеса ці обставини мають відігравати роль чинників стабільного та безконфліктного розвитку, соціальна ситуація в КНДР зостається неблагополучною. За даними ЮНІСЕФ, станом на 2006 р. більше 70 % населення страждало недоїданням. На сьогоднішній день ця цифра змінилася несуттєво. Разом із тим на криміногенній ситуації це жодним чином не позначається. Причини цього вбачаються в інфор-маційній ізоляції та пропаганді.

Як засвідчують результати одного з нечисленних (щорічний обсяг в’їзних віз до КНДР не перевищує 500, із них більше половини припадає на офіційні делегації та деякі культурні візити) включених соціо ло гіч них спостережень, проведеного російським документалістом В. В. Мансь ким, доступ до Інтернету має лише голова Державного комі-тету оборони, а масштаби пропаганди та їх культурно-психологічні нас-лідки вражають. Наведемо цитату з його інтерв’ю. Вона дещо об’ємна, але – це чи не єдине джерело інформації, яким можливо оперувати в науко вому дослідженні (мовою оригіналу): «Прежде всего я думал, что это система страха, подавления, что люди внутри себя все понимают. Но, окунувшись, я увидел, что люди в принципе не только не понимают, а даже не задумываются… Мы снимали в метро. В Пхеньяне в метро ино-странец не может зайти без сопровождающих и может проехать толь ко две остановки. То есть он может увидеть три станции. Там есть специ-альный маршрут для иностранцев: на определенной станции войти и на определенной станции выйти. Мы не успели закончить съемку за две остановки и просим дать нам проехать еще несколько станций. В ответ – категорическое нет. Предлагают поехать обратно и доснять там. Я объясняю: на обратном пути в вагонах будут уже другие люди. Сопровождающие отвечают: это не проблема. И командуют людям в вагоне: «Встали и перешли станцию». И весь вагон встает, переходит и садится в вагон, который едет в противоположном направлении. Молча, без дискуссии.

Люди там родились вот в такой данности, в которой жили их роди-тели и их деды, и у них нет никакой информации, что жизнь может быть какой-то другой… Они знают, что живут плохо только потому, что против них Соединенные Штаты… Сопровождающие нам показали на детей – лет семи-восьми, в военной форме, и говорят: «Их родители по гибли на войне, это дети войны». Какая война? Последняя война, в которой участвовала Северная Корея, была шестьдесят лет назад! Но они



совершенно уверены: где-то идет война, туда уходят северокорейские войска, есть линия фронта, солдаты погибают, а вождь заботится об их детях… Они воюют, они реально воюют» [7].

Така інформаційна замкненість суспільства, в якій реальність сконструйована на принципах ресентименту, майже повністю нівелює де струк тивний потенціал можливого когнітивного дисонансу, адже рівність у бідності є тотальною, а інші зразки життя – просто не доступними для сприйняття. Звідси й низький криміногенний по тен-ціал суспільства. З іншого – такий стан речей формує й специфічне, не властиве для більшості країн світу, сприйняття норми життя – полі-тичної, правової норми. І хоча отримати статистичну інформацію щодо кількості засуджених за політичні злочини в КНДР не видається за можливе, здійснене невключене соціологічне спостереження дає під-стави стверджувати, що переважна частина населення цілком підтримує курс керівництва країни. Немає інформації хоча б про одного жителя Північної Кореї, який би втік з країни, дав би інтерв’ю про нестерпність життя в КНДР та страждання народу від дій деспота й тирана. Було б не обґрунтованим вважати, що втекти з КНДР більш складно, аніж з колишнього СРСР, або ж за інший бік Берлінської стіни. Нам нічого не відомо про таких людей, про дисидентський рух, про корейський ва-рі ант ГУЛАГу. Нічого. Звісно, на цій підставі ми не можемо абсолютно запе речувати вірогідність існування певної частини населення, яка не поділяє встановленого порядку управління, як і того, що перебування в таких умовах до певної міри є вимушеним, результатом тієї таки про-паганди та своєрідного світогляду, де КНДР перебуває у ворожому ото-ченні. Тим не менш, ані бунтів, ані революцій там не стається. То чи є під стави у «цивілізованого» світового співтовариства вважати, що встановлений в КНДР суспільно-політичний устрій є несправедливим для її населення? І чи є тверді гарантії того, що населення демократичних країн розвиненого Заходу не марить «демонічними» образами, право-вими та політичними фікціями, конструйованими засобами масової інфор мації та комунікації?

До того ж беззаперечним є той факт, що західна цивілізація, яка ґрун тується на філософії лібералізму в політиці, економіці, так чи інакше, але відіграє ключову роль в істотному погіршенні стану довкілля. Неухильна руйнація середовища нашого існування, природи, хіба це не привід замислитись над «ефективністю» та «правильністю» су час ного економічного та пов’язаного з ним суспільно-політичного устрою розвинених демократій. Аргумент, що на сьогоднішній день людст во не спромоглося віднайти нічого ліпшого, більш етичного й есте тичного, – це як виправдання хворого на алкоголізм, який запевняє



себе у тому, що проблеми немає, а якщо і є, то по-іншому він не може. Звісно, немає підстав заперечувати хибність сутності ліберальної ідеї як такої, але її реалізація, у тому числі й у політико-кримінологічному контексті, досить часто не враховує головної її гуманістичної, а, отже, і природної якості, яка має орієнтуватися на пріоритет творчої особистості, збереження довкілля (на противагу максимізації прибутку корпорацій), а також брати до уваги культурне розмаїття (замість домінування).

Не будемо продовжувати, бо дискусія, предмет якої більш доречно, напевне, співвіднести з політекономією, культурологією, соціальною філософією, теософією, може відібрати багато часу, а результат важко передбачити. У нашому дослідженні важливим є продемонструвати, що у культурному форматі світ також є багатогранним. Його виміри часом конфліктують, а стандарти однієї частини населення не сприй маються іншою. Однак це не має бути підставою для застосування «права силь-ного» для вирішення конфлікту культур, утвердження пере важання зразків однієї з них. Будь-який варіант використання такого «права», за відсутності фактичних обставин, які можуть свідчити про злочини, пере лічені у Статуті Міжнародного кримінального суду, варто роз гля-дати як політичний злочин.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Під сумо вую- чи, зазначимо, що на сьогоднішній день гостро стоїть пробле ма змен-шення ступеня релятивізму оцінок політичних злочинів у міжна родному вимі рі та, водночас, зниження криміногенного потенціалу гу ма нітарних і пов’язаних з ними інтервенцій. Це надскладне завдання потребує вжит тя різнопланових, багаторівневих заходів. Їх розроблення – спра ва окремих монографічних досліджень та конкретної міжнародної прак тики. А тому, не порушуючи цей пласт наукових проблем, лише позна чимо концептуальний вектор такої роботи. Він полягає у зниженні ролі політичних факторів оцінки міжнародних та внутрішньодержавних зло чинів за рахунок розширення та деталізації правових регулятивних механізмів на основі спільної політики гарантування та врахування культурної різноманітності. Саме культурний детермінізм має стати методологічною базою для звуження правозастосовної політично зу-мов леної дискреції через удосконалення правової основи реагування на політичні злочини з боку міжнародної спільноти.

Важливо акцентувати й на тому, що унормування діяльності міжна-родних акторів (у тому числі й міжнародних організацій, військово-політичних блоків) щодо застосування будь-якої сили для здійснення будь-яких інтервенцій не має залишитися на рівні декларацій про на мі ри, а повинно набути рис повноцінного механізму правового



регулювання. Останній серед іншого повинен мати великий арсенал інстру ментів міжнародної відповідальності держав, що дозволить синхро ні зувати вплив на політичні регіональні утворення різних рівнів задля підпорядкування єдиному наддержавному органу юрисдикції Вважаємо, така логіка подальшого розвитку міжнародного права має стати на заваді розгортанню та загостренню детермінаційного комп-лексу політичної злочинності відповідного рівня відтворення.


1. Лихачёв Д. С. Письма о добром / Д. С. Лихачёв. – Санкт-Петербург : Аз бу ка, Азбука-Аттикус, 2015. – 160 с.

2. Фріс П. Л. Нарис історії кримінально-правової політики України : моно графія / П. Л. Фріс. – Київ : Атіка, 2005. – 124 с.

3. Ханингтон С. Столконовение цивилизаций / С. Ханингтон : пер. с англ. Т. А. Велимеева, Ю. В. Новикова. – Москва : АСТ, 2003. – 603 с.

4. Костенко О. М. Культура і закон – у протидії злу / О. М. Костенко. – Київ : Атіка, 2008. – 352 с.

5. Гилинский Я. И. Девиантология: социология преступности, нарко-тизма, проституции, самоубийств и других «отклонений» / Я. И. Гилинский. – Санкт-Петербург : Юридический центр Пресс, 2004. – 520 с.

6. Кончаловский А. С. На трибуне реакционера / А. С. Кончаловский, В. Б. Пастухов. – Москва : Эксмо, 2007. – 320 с.

7. Манский В. В. Там всё – фейк [Електронний ресурс] / В. В. Манский. – Режим доступу: http://newtimes.ru/articles/detail/105543.


Юрий Владимирович ОРЛОВ,кандидат юридических наук, доцент(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

КУЛЬТУРНЫЕ ФАКТОРЫ ОЦЕНОК ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРЕСТУПЛЕНИЙ В МЕЖДУНАРОДНОМ ИЗМЕРЕНИИ

Проанализирована сущность культурных факторов оценок политических преступлений в международном измерении. Уста новлено, что геополитические конфронтации являются одним из проявлений конфликта культур и цивилизаций. Поэтому в контексте международного измерения оценки политических преступлений культурный



фактор проявляет себя как криминологически значимый в случае пренебрежения, попирания культурного многообразия народов мира на основе доминантности какогонибудь из них. Доказывается, что культурная дискриминация – одна из самых опасных её форм, которая влечёт за собой распространение практики политикокриминальных интервенций.

Ключевые слова: политическое преступление, культура, цивилизация, конфликт, интервенция, дискриминация.

Yurii V. ORLOV,candidate of law sciences, associate professor(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CULTURAL FACTORS OF ESTIMATING POLITICAL CRIMES WITHIN INTERNATIONAL DIMENSION

The essence of cultural factors of assessments of political crimes within international terms. It has been found out that Cultural factors of assessment of po li tical crimes within international terms – is a group of fundamental factors of social genesis that reflects its most deep foundations in international politics, defines scenarios of social systems development and, ultimately, humanity in the whole.

Geopolitical confrontations are one of the manifestations of the conflict of cultures and civilizations. Therefore, in the context of international dimension the assessments of political offenses, cultural factor reflects itself as criminologically significant while neglecting, violating cultural diversity of the peoples of the world based on the dominance of any one of them. It is proved that in cases of external interference into internal affairs of states destructiveness of such influence is determined by two major factors: 1) an inadequate assessment of internal political practices to determine them as criminal and unacceptable for the population of the country. In this respect, we are talking about cultural discrimination – a form of political and criminal violence; 2) conflict, inconsistence of external political imported inno vations with internal political traditions, customs and indigenous culture in general in its broadest sense. International dimension as in terms of formation of inter governmental recognition of crime of political practices also provides consideration of the worldview coordinate system of the relevant society, population of the country.

It is emphasized that today there is an urgent problem of reducing the degree of relativism of assessments of political crimes in international terms and at the same time reducing criminogenic potential of humanitarian and related to them inter ventions. This task requires the adoption of versatile, multilevel actions, subordinated to the unified conceptual vector. It is in reduction of the role of political factors of assessment of international and domestic crimes by expanding and detailed legal regulatory mechanisms based on common policies of guaranteeing and taking into account cultural diversity. It is cultural determinism has to become methodological basis for narrowing enforcement politically deterministic discretion



through the improvement of legal basis to respond to political crimes from the international community.

Special attention is paid to the fact that norming the activities of international actors (including international organizations, military and political coalitions) on the usage of any force to carry out any interventions has not to remain at the level of declarations of intentions, and must acquire the features of robust mechanism of legal regulation. The last among others should include branched instruments of international responsibility of the states that are synchronized at the level of various political and regional entities and subordinated to a single supranational authority of jurisdiction.

Key words: political crime, culture, civilization, conflict, intervention, discrimination.

32 СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

УДК 343.7:32Юлія Анатоліївна ДОРОХІНА,кандидат юридичних наук(Київський національний торговельноекономічний університет, Київ)

ДОКТРИНАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ

ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

Проаналізовано сучасний стан наукової розробленості кри мінальноправової політики. Зазначено, що з огляду на те, що Україна узяла на себе зобов’язання адапту вати власну правову систему до правової системи Європейського Союзу, цей процес має бути розпочатий на сам перед з удосконалення відповідних правових конструкцій у межах вітчизняної правової теорії. Обґрунтовано актуальність та необхідність перегляду доктри нальних положень кримінальноправової політики щодо протидії злочинам проти власності.кримінальноправова політика; протидія злочинам; злочи ни проти власності.

© Дорохіна Ю. А., 2016



33СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Постановка проблеми. Питання, що винесене на розгляд, є над-звичайно актуальним, у той же час і досить складним. Передусім це пояс-нюється, що кримінально-правова політика щодо протидії злочинам про ти власності – це сфера життєдіяльності людини і суспільства, мета якої – орієнтація суспільного розвитку завдяки визначенню загальних цілей і узгоджених напрямів захисту власності кримінально-правовими засо бами. На жаль, сьогодні у правовій доктрині сучасної України відсутні чітко сформульовані поняття, структура, завдання, принципи та рівні такої політики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Державна кримінально-правова політика як у світовій, так і у вітчизняній доктрині належить до тих питань, що постійно аналізуються. Найбільш вагомий внесок в її вивчення зробили такі українські науковці, як П. П. Андрушко, В. І. Борисов, В. К. Грищук, В. Я. Тацій, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк, В. Б. Харченко та ін. Окремі аспекти неодноразово були у центрі уваги цих та інших науковців, однак, малодослідженими лишаються саме проблеми кримінально-пра-во вої політики щодо протидії злочинам проти власності.

З огляду на те, що Україна узяла на себе зобов’язання адаптувати влас ну правову систему до правової системи Європейського Союзу, цей процес, на нашу думку, має бути розпочатий насамперед із нау-ково-теоретичного осмислення і удосконалення відповідних пра-во вих конструкцій вітчизняного законодавства. Саме викладеним і пояс нюється актуальність та нагальність розробки доктринальних поло жень кримінально-правової політики щодо протидії злочинам про ти власності.

Мета статті – сформулювати основні доктринальні положення кри мінально-правової політики щодо протидії злочинам проти влас-ності.

Виклад основного матеріалу. Розгляд розпочнемо із питання, що ж включає у себе поняття «політика». Показовими у зв’язку з цим є слова Карла Шмітта: «редко можно встретить ясное определение поли-тического. По большей части слово это употребляется лишь негативным образом, в противоположность другим понятиям в таких антитезах, как … «политика и право», а в праве это опять-таки антитеза «политика и гражданское право» и т. д. > < В специальной юридической литературе имеется много такого рода описаний политического, которые, однако, коль скоро они не имеют политически-полемического смысла, могут быть поняты, лишь исходя из практически-технического интереса в юридическом или административном разрешении единичных слу чаев. Такого рода определения, отвечающие потребностям правовой прак-тики, ищут в сущности лишь практическое средство для отграничения



различных фактических обстоятельств, выступающих внутри государ-ст ва в его правовой практике, но целью этих определений не явля ется об щая дефиниция политического как такового» [1].

Політика як соціальний феномен є явищем багатогранним, дина-мічним, з урахуванням її керівних положень обираються основні напрями розвитку у правовій та інших сферах соціального буття суспільства й дер жави. Зокрема, завдяки чіткій загальній політиці можна встановити пріоритети у правовій сфері, упорядкувати правотворчу діяльність, а від повідно, забезпечити створення ефективного механізму правового ре гу лювання. Зазначеного можна досягти, зокрема, шляхом вироблення правової політики, яка покликана збалансувати і упорядкувати правове життя.

Передусім слід розібратися з тим, що ж треба розуміти під цим по нят тям. Правова політика є багаторівневим правовим утворенням, що включає: 1) ідеї, принципи, цілі, завдання, що становлять певну кон цеп туальну основу політики в галузі права, а їх відсутність руйнує процес побудови системи; 2) правові та політичні умови, що склалися в певний період часу; 3) стратегії і тактики правового розвитку; 4) засоби правової політики.

Вдосконалення правової політики має призводити до змін та спо-ну кати розвиток соціальної дійсності. У свою чергу юридична наука по винна «не только описывать, комментировать и систематизировать правовые явления и процессы, но и логически «вычислять» вероятности совершенствования и преобразования правовой действительности, предвидеть возможности ее развития» [2, c. 284]. Основна мета правової політики держави – це стабільний і ефективний розвиток правової систе ми.

Важливою складовою правової політики є протидія злочинності, а реалізація основних заходів щодо цього покликана знизити рівень останньої та забезпечити стан, який відповідає потребам захисту су с-пільства від злочинів [3, c. 232]. Державна політика у сфері протидії зло-чинності складається з видів, провадиться за певними напрямками, які обираються згідно із завданнями, предметом та методами досягнення необ хідних для суспільства результатів. Як правило, виокремлюють: кри мінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-вико-нав чу та кримінологічну політику [4, c. 47].

Стійку, прогнозовану й ефективну кримінально-правову політику держави віддзеркалює Кримінальний кодекс, закріплюючи її напрями [5, c. 217], які формуються на підставі групування об’єктів злочинних



посягань (критерієм такого поділу є родовий об’єкт злочину) та визна чаються за рівнем значимості суспільних відносин, що ними регулюються.

Як було вказано вище, об’єктом нашого вивчення є кримінально-пра вова політика у сфері протидії злочинам проти власності. Так, П. Л. Фріс напрями кримінально-правової політики виокремлює за сфе-ра ми дії, серед інших вказуючи і кримінально-правову політику у сфе рі протидії злочинам проти власності [6, c. 5]. Не можемо повністю по го-дитися з таким підходом, оскільки будь-який напрям політики пере-буває у сфері визначеної групи суспільних відносин. Як уже було наго-лошено, напрям обирається відповідно до певної групи суспільних від носин, що забезпечує її цілеспрямованість і дієвість. Кримінально-правова політика щодо протидії злочинам проти власності провадиться з метою врегулювання суспільних відносин власності, спрямована на убез печення суспільних відносин, притаманних відносинам власності, від суспільно небезпечних посягань засобами кримінального права, тоб то вона є напрямом кримінально-правової політики в цілому.

З огляду на сказане додамо, що модель кримінально-правової полі-тики щодо протидії злочинам проти власності як основа її доктрини має включати наступні складові: об’єкт, предмет, суб’єктів, мету, сфе ру дії, вектори та принципи. Нагальність і доцільність її розробки зумов-лені наступними чинниками: 1) сьогодні відсутній єдиний сис темний підхід до захисту власності; 2) змінюються вимоги щодо під ви щення ефективності захисту власності з урахуванням поширення його на окремі об’єкти захисту; 3) відсутній алгоритм удосконалення за хис-ту власності в умовах глобалізації та віртуалізації світу в епоху пост-модерну.

Отже, оцінюючи власність як найвищу цінність і, відповідно, об’єк-ти, що потребують кримінально-правової охорони, шляхом розробки кримінально-правової політика щодо протидії злочинам проти власності слід створити систему політико-правових заходів, спрямованих на убез-пе чен ня власності від суспільно небезпечних посягань, тобто ця сис-тема має включати передусім заходи, завдяки яким забезпечуються на леж на розробка, своєчасне запровадження та ефективна реалізація норм матеріального кримінального права, покликаних гарантувати надій ний захист власності від будь-яких утисків, порушень.

Об’єктом кримінально-правової політики щодо протидії злочинам проти власності є безпека суспільних відносин власності від суспільно небез печних посягань. Безумовно, сфера дії кримінально-правової полі тики щодо протидії злочинам проти власності не обмежується су с-пільними відносинами у майновій сфері, спектр таких відносин є значно



ширший. Об’єкти власності знаходяться в стані безперервної взаємодії з іншими об’єктами і суб’єктами, що супроводжується появою нових форм та видів злочинних посягань.

Задля розробки або створення програми певних заходів, які від по-відають вимогам сучасності, перш за все, потрібно розібратися в де фі ні-ціях. Правильне визначення сутності поняття «власність» є важ ли вою передумовою його успішного та повноцінного існування.

У правовій літературі визнається міжгалузевий характер інституту власності [7, c. 132]. Оскільки власність є об’єктом не лише цивільних, а також і трудових, адміністративних, фінансових, кримінальних право-відносин, ця категорія є загальноправовою, а відповідно, її розуміння має бути єдиним для правової системи. На жаль, сьогодні власність як цілісна складова вітчизняної правової системи є розірваною галу зе ви-ми науками та вітчизняним законодавством на частини. Щоб запо біг ти розщепленню цілісності цього поняття, необхідно прагнути того, щоб його зміст був міжінтегральним. Неоднорідне розуміння цієї ка те го рії – основна перешкода на шляху вдосконалення кримінально-пра во во го законодавства щодо охорони власності, усунення колізій в кри мі на ль-ному праві та розробки сучасної кримінально-правової полі тики у сфері протидії злочинам проти власності.

Сучасна вітчизняна наука цивільного права розглядає власність у двох значеннях: у вузькому – як сукупність речей та у широкому – як сукупність речей, майнових прав і обов’язків. Як наслідок, у розділі VI Особливої частини ККУ є статті, згідно з якими предметом посягань названо не лише майно, а й право на нього ( тобто в широкому значенні), зокрема, у ст. 190 ККУ. У диспозиціях інших статей (ст. 185, 186, 187 ККУ) законодавець жодних вказівок відносно розширеного тлумачення не робить, тому слід використовувати поняття власності у вузькому розумінні. Це й зумовлює основні проблеми при кваліфікації.

Зараз, як ніколи, постала нагальна потреба у перегляді, удос ко наленні та формуванні нового підходу до універсального між ін тег раль ного поняття «власність», яке не принижує існуючих і тих, що ви ни кають, відносини, а здатне якнайширше охопити їх різноманітність. При визначенні поняття «власність» необхідно виходити з особливості захисту, яким користуються кримінально-правові відносини тощо. Якщо абсолютний захист, опір посяганню з боку третіх осіб можна визна ти первинним, то об’єктами власності мають бути всі об’єкти, які суспільство бажає і здатне захищати кримінально-правовими засобами. Закріплення власності у вигляді об’єкта захисту від злочинних посягань дозво ляє охопити як статичний стан (утримання від протиправних дій), так і активну поведінку суб’єктів (використання права, виконання обов’язків).



Це в жодному випадку не зменшує ролі інших елементів (складових). Однак як у кожній системі (а кримінально-правова полі-ти ка щодо протидії злочинам проти власності є відповідною системою, яка характеризується всіма ознаками останньої), щось має бути голов-ним, визначальним, так би мовити, рушійною силою. У цій системі таку функ цію виконує поняття «власність».

Аналіз опрацьованих нами концепцій розуміння поняття та змісту власності дозволяє зробити декілька важливих висновків. Влас ність – це автономне явище, яке має тлумачитися незалежно від його національного розуміння [8] та включати три складові: перша – бу денна (соціальна), тобто сприйняття на рівні здорового глузду, при яко му власністю є щось (речове), що належить будь-кому; друга – юри дична, при якій власність включає майно, майнові права та право власності; третя – економічна, а точніше політекономічна, як системна кате горія, де власність є не приналежність будь-якого об’єкта людині, а відносини між людьми щодо привласнення (відчуження) цього об’єкта. У всіх трьох складових присутні кримінально-правові особливос- ті [9, c. 48–50]: у першому випадку власність виступає як предмет злочинного посягання; у другому і третьому є тим об’єктом, на який спрямовано злочин.

Таким чином, виходячи з широкого тлумачення поняття «влас-ність» під об’єктом кримінально-правової політики щодо протидії зло чи нам проти власності доцільно розуміти суспільні відносини, які утво рюють стан безпеки від суспільно небезпечних посягань на: майно; право на майно; право власності.

Названі об’єкти мають бути відображені у нормах розділу VI Особ-ливої частини КК України з урахуванням тенденцій розвитку сучасного суспільного життя, що зумовлює необхідність поширення режиму влас-ності також і на нематеріальні об’єкти.

Наведене, безумовно, стає актуальним й у зв’язку з тим, що сьо-годні роль власності змінюється. Особливого значення набуває інфор-маційна власність. Світова спільнота вступила в нову епоху – епоху ін фор ма ційного суспільства. На сьогодні життєдіяльність людства пев ною мірою залежить від телекомунікаційних технологій, які вико-ристо вуються майже у всіх сферах діяльності людини (енергетика, водопостачання, фінанси, торгівля, наука, освіта тощо).

З розвитком інформаційного простору суспільству необхідно докла дати більше зусиль щодо його захисту від злочинних посягань, сукуп ність яких вже має свою власну, відому у всьому світі назву – кібер злочинність. Вона набула поширення, більш того, у сучасних умовах є однією з найнебезпечніших загроз українського суспільства.



Стрімкий розвиток телекомунікацій і глобальних комп’ютерних мереж створив умови, що полегшують вчинення злочинів проти власності та сти мулюють виникнення нових складів. Злочинці все частіше вико-рис то вують новітні способи зараження комп’ютерів шкідливими програмами, які дозволяють отримувати злочинний прибуток.

Згідно із Звітом NCR (Norton Cybercrime Report) жертвами кіберзлочинності у 2012 р. стало 341 млн, а вже у 2015 р. – 594 млн осіб, отже, ці показники щорічно збільшуються. Близько 70 % інтернет-користувачів хоч раз стикалися з шахрайством у мережі, і не менше 10 % з них постраждали від телефонних шахраїв [10].

На нашу думку, сьогодні за допомогою використання шкідливих комп’ютерних програм і програмно-технічних засобів, підключених до комп’ютерної мережі, може вчинятися більшість злочинів проти влас ності, передбачених розділом VI Особливої частини ККУ. Виняток ста новлять лише злочини, спосіб вчинення яких пов’язаний із безпо-середнім кон тактом злочинця з потерпілим, а також значна частина злочинів, предметом яких може бути лише матеріалізоване майно. Від того, що злочини проти власності вчиняються з використанням інфор-маційно-комунікативних технологій, вони не змінюють об’єкт сво го посягання, а має місце приєднання додаткового об’єкта у вигляді від-носин у сфері інформаційних технологій.

Можливість існування такого об’єкта самостійно дуже сумнівна, у той же час очевидним є те, що використання сучасних комп’ютерних техно логій збільшує та якісно змінює суспільну небезпеку від злочину. У зв’язку з цим система норм, які присвячені злочинам проти власності, потре бує вдосконалення, оскільки вона не повною мірою враховує сучасні кіберзагрози.

На відміну від інформаційних злочинів, основною властивістю злочинів проти власності, які вчиняються з використанням комп’ю-терних мереж, є те, що суб’єкт злочину використовує комп’ютерні мере-жі як знаряддя або засіб його вчинення. Саме це додає таким злочинам уні кальних властивостей, не характер-них іншим посяганням. Та-ким чином, поняття «злочини проти власності, що вчиняються з використанням комп’ютерних мереж», можна визначити так: «сукуп-ність заборонених кримінальним законодавством діянь, спосіб вчи нен-ня яких передбачає обов’язкове використання таких мереж як знаряддя або засіб». До того ж зміст об’єкта даних злочинів може бути різним і не пов’язаним із суспільними відносинами, що виникають в інформаційній сфері.



Говорячи про предмет кримінально-правової політики щодо проти-дії злочинам проти власності, слід зважати на те, що вона спрямована на «виявлення тих негативних явищ, з якими необхідно боротися кри-мі нально-правовими засобами, усвідомлення потреби суспільства у кримінально-правовому регулюванні, встановлення караності суспіль-но небезпечних діянь, обмеження кола злочинного, визначення харак-теру караності, заходів кримінальної відповідальності й умов звільнення від неї» [11, c. 38]. Тому предмет кримінально-правової політики щодо протидії злочинам проти власності має сприйматися як така складова її об’єкта, у якій проявляються самі дії кримінально-правової політики щодо протидії злочинам проти власності та складають стратегічні й тактичні заходи, вжиття яких спрямоване на убезпечення власності від суспільно небезпечних посягань засобами кримінального права.

До суб’єктів кримінально-правової політики щодо протидії зло чи-нам проти власності слід відносити коло суб’єктів, до компетенції яких належить розробка, реалізація кримінально-правової політики, а також проведення відповідної кримінально-правової політики щодо про ти-дії злочинам проти власності, учасниками якої є особи, на яких поши-рюється дія розроблених положень.

На сучасному етапі кримінально-правова політика в цілому і кри мі нально-правова політика щодо протидії злочинам проти влас-ності зокрема сприймається як політика внутрішня та зовнішня. Під зовнішньою національною кримінально-правовою політикою щодо протидії злочинам проти власності слід розуміти систему страте гіч-них заходів держави, спрямованих на активну участь держави у між-народній кримінально-правовій політиці щодо протидії злочинам про ти власності та гарантування належного і своєчасного виконання рішень останньої на національному рівні.

Наведене зумовлює необхідність перегляду чинних кримінально-правових норм та формування завдань кримінально-правової політики щодо протидії злочинам проти власності, серед яких можна виокремити наступні: 1) визначення кола діянь, віднесених до категорії злочинів проти власності; 2) удосконалення об’єктивних та суб’єктивних ознак складу злочину; 3) встановлення загальних засад кримінальної від-по відальності та покарання за злочини проти власності; 4) розробка напрямів взаємодії з іншими елементами (складовими) політики у сфері протидії злочинності; 5) встановлення кола суспільно небез печних діянь, що визнаються злочинними (криміналізація) і виклю чення певних діянь із злочинів (декриміналізація); 6) визначення альтер нативних покаранню заходів кримінального ха-рак теру, а також за хо дів, які застосовуються разом із покаранням;



7) тлумачення чинного законодавства у сфері про тидії злочинам проти власності; 8) відстеження змін, що відбуваються у суспільстві, задля своєчасного внесення коректив до кримінального законодавства.

Однак було б неправильним вважати, що до завдань кримінально-правової політики щодо протидії злочинам проти власності віднесено не вирішення конкретного питання про визначення кола злочинних діянь, а тільки модель, пов’язану з розширенням цього кола, його ста-білізацією або подальшим скороченням. Виробити таку модель немож-ливо без політичного підходу до встановлення кола кримінально-пра-вових заборон, меж застосування кримінальної репресії. Як зазначав Карл Шмітт: «политическое заключено не в самой борьбе, а в задаче пра-виль но различать друга и врага» [1]. Задля цього необхідно зрозуміти причини та умови, які сприяють вчиненню злочинів проти власності на сучасному етапі розвитку людства.

У теорії кримінального права та кримінології давно сформовані такі причини і умови. Вони є стабільною та малодинамічною кате го-рією, у той же час життя не стоїть на місці. Розвиток сучасної світової цивілізації супроводжується двома процесами: глобалізацією і пере-ходом суспільства до етапу постмодерна, однією з особливостей яко-го є руйнування меж між нормальним/девіантним, дозволеним/забо-роненим. Ті процеси, які відбуваються на сучасному етапі реформування законодавства та спрямовані на гуманізацію, безумовно, необхідні, але вони мають привести до заборони об’єктивно небезпечних діянь.

Внутрішня кримінально-правова політика щодо протидії злочинам проти власності в умовах глобалізації й відкритості суспільства повинна виконувати низку функцій, які, з одного боку, ґрунтуються на власних національних інтересах держави, з іншого – мають у повному обсязі відоб ражати на національному рівні напрями, обрані міжнародною кримінально-правовою політикою міждержавного об’єднання, учас ни-ком якого є така держава. Внутрішня національна кримінально-пра во ва політика щодо протидії злочинам проти власності – це система вітчиз-няних політико-правових заходів, спрямованих на створення в державі необхідних умов для належного захисту власності кримінально-право-вими засобами.

Міжнародні акти, які вимагають криміналізації або декриміна лі-зації певних діянь або вказують на бажаність криміналізації чи декри-міналізації окремих діянь, відображають основні напрями міжнародної кримінально-правової політики, яка, у свою чергу, ініціює розробку ета лонних норм і залучення держав-учасниць до участі в них з метою подаль шої реалізації у національних КК. У той же час теоретичним під ґрунтям такої політики є нормативні і доктринальні положення



міжнародного і національного кримінального права держав-учасниць між народних відносин у сфері протидії злочинності. Враховуючи це, міжнародну кримінально-правову політику не слід змішувати із зов-ніш ньою політикою однієї або навіть декількох держав, бо йдеться про спільну політику більшості держав світу у сфері протидії зло чин ності. Таким чином, міжнародну кримінально-правову політику тре ба сприй-мати: 1) як діяльність світової спільноти щодо протидії між на род ним злочинам і 2) як доктрину, що вивчає проблеми протидії між на род ній злочинності [12]. Отже, доктринальні положення міжна родної кри мі-нально-правової політики щодо протидії злочинам проти влас ності мають бути повною мірою віддзеркалені у вітчизняній право вій теорії.

Взаємозв’язок міжнародної та національної кримінально-правової політики щодо протидії злочинам проти власності повинен ґрунтува-тися не лише на спільності об’єкта, предмета, мети та завдань, які ними виконуються. Важливими саме для політик є їх основні принципи, які, з одного боку, забезпечують єдність підходів до виконання завдань, а з іншого – впливають на правосвідомість [13, c. 114] усіх учасників право-відносин і на національному, і на міжнародному рівнях. Сьогодні існує декіль ка підходів до розуміння цієї категорії [14; 15; 16; 17].

На нашу думку, найбільш вдалим підходом до градації принципів кри мі нально-правової політики щодо протидії злочинам проти влас-ності видається структурно-системний поділ, згідно з яким виокрем-люють дві групи – загальні та спеціальні. До загальних принципів мож на від нести: принцип законності, принцип верховенства права, прин цип демократизму, принцип гуманізму, принцип пріоритету прав і сво бод людини, принцип виключення подвійної відповідальності [18].

До спеціальних належать: принцип нормативного визначення кола зло чинів; принцип відповідності національної кримінально-правової полі тики щодо злочинів проти власності міжнародній; принцип недопустимості приховування від міжнародної спільноти стану націо-нальної злочинності; принцип обґрунтованості й виваженості ухва-лення рішень щодо криміналізації та декриміналізації; принцип своє-час ного забезпечення криміналізації діянь, суспільна небезпечність яких актуалізувалася під впливом розвитку сучасних технологій; прин-цип забезпечення індивідуалізації покарання; принцип економії кримі-нальної репресії, який має реалізовуватися шляхом ухвалення лише обґрун тованих і виважених рішень щодо визначення меж необхідних і достат ніх покарань за діяння, криміналізація яких здійснюється у зв’яз-ку з необхідністю забезпечення всебічного захисту власності, перед-бачення інституту кримінального проступку, а також певною мірою декриміналізації злочинів, які втратили суспільну небезпечність.



Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсу мо ву-ючи вищенаведене, зазначимо, що кримінально-правова політика щодо протидії злочинам проти власності є самостійним напрямом кри мі -нально-правової політики України, який має охоплювати всі на пря ми останньої з метою досягнення стану повного захисту та безпеки влас-ності кримінально-правовими засобами.

Вектори розвитку кримінально-правової політики щодо протидії злочинам проти власності повинні формуватися з позицій усвідомлен-ня появи нових можливостей вчинення суспільно небезпечних діянь та глобалізаційних процесів, які породжують транснаціональну зло чин ність. Серед таких векторів доцільно виокремити наступні: 1) удосконалення норм КК України, якими забезпечується притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні традиційних злочинів проти власності, які у зв’язку з появою можливості вчинення їх завдяки використанню дистанційних комунікацій трансформувалися у кіберзлочини проти власності; 2) імплементація у КК України ви мог відповідної міжнародної політики, зважаючи на особливості викла-дення їх ознак з урахуванням основних нормативних конструкцій, при та манних вітчизняній теорії кримінального права; 3) підвищення ефективності застосування кримінальної відповідальності за вчинення злочинів проти власності.


1. Шмитт К. Понятие политического [Електронний ресурс] / К. Шмитт. – Режим доступу: http://www.samgutgp.narod.ru/shmitt.rtf.

2. Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права) / Д. А. Керимов ; ИГиП РАН. – 2-е изд. – Москва : Аванта+, 2001. – 560 с.

3. Борисов В. І. Сучасна політика держави у сфері боротьби зі злочинністю та її кримінально-правовий напрям / В. І. Борисов // Право України. – 2012. – № 1–2. – С. 233–241.

4. Коробеев А. И. Советская уголовно-правовая политика: проблемы криминализации и пенализации / А. И. Коробеев. – Владивосток : Изд-во Дальневост. ун-та, 1987. – 248 с.

5. Тацій В. Боротьба зі злочинністю на початку XXI ст. – проблема сьогодення / В. Тацій // Щорічник українського права : зб. наук. праць. – 2009. – № 1. – С. 215–228.

6. Борисов В. І. Засади сучасної кримінально-правової політики / В. І. Борисов, П. Л. Фріс // Політика в сфері боротьби зі злочинністю : матері али Міжнар. наук.-практ. Інтернет-конф. – Івано-Франківськ, 2014. – 341 с.



7. Мазаев В. Д. Публичная собственность в России. Конституционные основы / В. Д. Мазаев. – Москва : Изд. дом Городец, 2004. – 384 с.

8. Мірошниченко О. А. Право власності у розумінні Європейського суду з прав людини (загальна характеристика) [Електронний ресурс] / О. А. Мірошниченко. – Режим доступу: file:///C:/Users/SZ740/Downloads/FP_index.htm_2013_2_57.pdf.

9. Жалинский А. Э. О соотношении уголовного и гражданского права в сфере экономики / А. Э. Жалинский // Государство и право. – 1999. – № 12. – С. 47–52.

10. 2015 Internet Security Threat Report [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.symantec.com/security_response/publications/white papers.jsp.

11. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика України : дис. … д-ра юрид. наук / Павло Львович Фріс. – Івано-Франківськ : Прикарпатський юридичний інститут внутрішніх справ, 2005. – 381 с.

12. Лащук Є. Міжнародна кримінально-правова політика як новий нау-ковий напрям [Електронний ресурс] / Є. Лащук, А. Му зи ка. – Режим доступу: http://pravoznavec.com.ua/period/article/6285/%AA.

13. Сапун В. А. Социалистическое правосознание и реализация советского права : учеб. пособие / Валентин Андреевич Сапун. – Владивосток : Изд-во Далневост. ун-та, 1984. – 181 с.

14. Разгильдиев Б. Т. Уголовно-правовая политика: назначение, виды / Б. Т. Разгильдиев // Современная уголовная политика: поиск оптимальной модели : материалы VII Российского конг ресса уголовного права (31 мая – 1 июня 2012 года). – Москва : Проспект, 2012. – С. 229–238.

15. Панов М. Правова політика як універсальний феномен соціального буття / Микола Панов, Людмила Герасіна // Право України. – 2001. – № 8. – C. 36–40.

16. Эстрин А. Я. Эволюция советской уголовной политики / А. Я. Эстрин // Основы и задачи советской уголовной политики. – Ленинград : ЛГУ, 1929. – 184 с.

17. Мальцев В. В. Принципы уголовного права и их реализация в правоприменительной деятельности / Василий Васильевич Мальцев. – Санкт-Петербург : Юрид. центр Пресс, 2004. – 692 с.

18. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми / П. Л. Фріс. – Київ : Атіка, 2005. – 331 с.




Юлия Анатольевна ДОРОХИНА,кандидат юридических наук(Киевский национальный торговоэкономический университет, Киев, Украина)

ДОКТРИНАЛЬНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ КРИМИНАЛЬНО-ПРАВОВОЙ ПОЛИТИКИ ПО ПРОТИВОДЕЙСТВИЮ ПРЕСТУПЛЕНИЯМ ПРОТИВ СОБСТВЕННОСТИ

Проанализировано современное состояние научного исследования проблемы криминальноправовой политики. Отмечено, что ввиду того, что Украина взяла на себя обязательство адаптировать собственную правовую систему к правовой системе Европейского Союза, этот процесс должен быть начат в первую очередь с научнотеоретического усовер шенствования соответствующих правовых конструкций в пределах отечественной правовой теории. Обоснованны актуальность и не об ходимость разработки доктринальных положений криминальнопра вовой политики по противодействию преступлениям против собственности.

Ключевые слова: криминальноправовая политика; противодейст вие преступлениям; преступления против собственности.

Iuliia А. DOROKHINA, candidate of law sciences(Kyiv National University of Trade and Economics, Kyiv, Ukraine)

DOCTRINAL PROVISIONS OF CRIMINAL AND LEGAL POLICY FOR COMBATING CRIMES AGAINST PROPERTY

The author of the article has analyzed the current state of scientific elaboration of the problem of criminal and legal policy. It is noted that in view of the fact that Ukraine has taken a commitment to adapt its own legal system to the le gal system of the European Union, this process must be initiated primarily from the scientific and theoretical development of appropriate legal structures within the national legal theory. The urgency and the need to develop doctrinal pro visions of criminal and legal policy to combat crimes against property has been grounded.

It has been determined that the model of criminal and legal policy to combat crimes against property as the basis of its doctrine, should include the following components: object, matter, subjects, objective, scope, vectors and principles. Its development is due to the following factors: 1) today there is no single syste matic approach to the protection of property; 2) there is the growth of the de mands for improving the efficiency of protecting the property with regard to dis tri buting it to individual objects of protection; 3) there is no algorithm for impro ving the protection of property in the context of globalization and virtualization of the world in the postmodern era.



Assessing the property as the highest value, and relatively objects requiring criminal and legal protection, criminal and legal policy to combat crimes against property is designed to create a system of political and legal measures direc ted to safeguard property from socially dangerous assaults. Criminal and legal policy to combat crimes against property should be perceived as a policy, the system of measures of which ensure the proper development, timely implemen tation and effective realization of the norms of material criminal law aimed at securing ownership from socially dangerous assaults. It has been determined that the object of criminal and legal policy to combat crimes against property is the safety of those public relations of ownership from socially dangerous assaults.

It is indicated that the object of criminal and legal policy concerning counter action of crimes against property should be perceived as such a component of its object, where actions of criminal and legal policy to combat crimes against property are found out and make strategic and tactical measures directed to safeguard property from socially dangerous assault by the means of criminal law.

The subjects of criminal and legal policy to combat crimes against property are assigned to the range of entities, whose competence includes development, implementation of criminal and legal policy and implementation of an appropriate criminal and legal policy to combat crimes against property, the participants of which are persons, who are under the developed provisions.

It has been noted that criminal and legal policy for combating crimes against property is a separate area of criminal and legal policy of Ukraine, which should cover all areas of the latter in order to achieve the state of complete protection and security of property by criminal and legal means.

Vectors of the development of criminal and legal policy to combat crimes against property should be formed from the standpoint of understanding the emer gence of new opportunities in the world of committing socially dangerous acts and globalization processes that make transnational crime. Among these vec tors we should distinguish the following: 1) improvement of the norms of the Cri minal Code of Ukraine, which provide criminal prosecution of perpetrators commit ted traditional crimes against property, which have been transformed into cybercrime against property because of the possibility to commit them in the way of remote communication; 2) implementation of the requirements of the rele vant international policy into the Criminal Code of Ukraine considering the peculiarities of stating their features taking into account the basic regulatory structures inherent to the domestic theory of criminal law; 3) increasing the efficiency of implementing criminal liability for the commission of crimes against property.

Key words: criminal and legal policy; crime counteraction; crimes against property.



УДК 343.2.01Ігор Іванович МИТРОФАНОВ,кандидат юридичних наук, доцент(Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, Кременчук)

КАТЕГОРІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА: ВИМИСЕЛ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

Аналізується усвідомлений процес встановлення кримі нальноправових явищ. Робиться висновок, що визна чати категорію кримінального права необхідно з точки зору істинності в кримінальноправовій науці. Про понується подавати дефініції кримінальноправових явищ таким чином, щоб вони відображали об’єктивну реаль ність, що унеможливить існування абстрактних кате горій у законі про кримінальну відповідальність, тобто дозволить не множити сутності.дефініція, кримінальноправова наука, істина, криміналь не правопорушення, кримінальний проступок.

© Митрофанов І. І., 2016

Постановка проблеми. У кримінально-правовій науці існує впев неність у тому, що нині наявна відповідна об’єктивно реальна сукуп ність категорій, на якій така наука ґрунтується й яка виступає своє рідним фундаментом для її подальшого розвитку. Останнє впли-ває на прогресивне реформування законодавства України про кри-мінальну відповідальність (далі – ЗУпКВ). Сьогодні з огляду на посту повий рух України до європейської спільноти перед вченими-кримі налістами стоїть завдання вироблення доктринальних підходів, що забезпечать законотворцю можливість розробки та прийняття




такого законодавства про кримінальну відповідальність, яке буде набли же ним до законодавства країн Європейського Союзу, а це вимагає неаби яких зусиль. Передусім йдеться про потребу введення до ЗУпКВ інституту кримінального проступку, що разом із злочинами має утво-рити систему кримінальних правопорушень, а отже, базовими при цьому по винні розглядатися поняття «кримінальне правопорушення», «зло чин» і «кримінальний проступок».

Проте виникають певні складнощі при визначенні не тільки цих, а й інших категорій кримінального права. Це пов’язано з тим, що іноді правові категорії покликані розкрити зміст абстрактної, а не природної (реальної) кримінально-правової матерії. Разом із тим поняття «злочин», «кримінальний проступок» і «кримінальне правопорушення» повинні відображати не абстрактні кримінально-правові явища, а реальні. Остан нє, у свою чергу, вимагає формалізації визначення цих явищ у нор мах ЗУпКВ, як наслідок, виникає потреба у вирішенні проблем, що по в’язані з різними підходами вчених до змістовного наповнення дефі-ніцій окремих кримінально-правових явищ, тобто неоднаковим тлу-маченням вченими одних і тих самих категорії кримінального права.

На противагу реально існуючим кримінально-правовим явищам наука кримінального права має дати пояснення й абстрактним моде лям, якими, наприклад, є кримінальна відповідальність, що вважається фор-мою існування всіх кримінально-правових засобів впливу примусового характеру. Сьогодні існує безліч її дефініцій, але й досі не досягнуто зго ди щодо її розуміння та змістовного навантаження. Разом із тим від визна чення базових категорій кримінального права, якими вважаються по нят тя «кримінальне правопорушення», «злочин», «кримінальний про ступок» і «кримінальна відповідальність» тощо, залежить розвиток і кри мінально-правової науки, і відповідної галузі законодавства.

З огляду на сказане слід віднайти підхід до визначення категорій кри мі нального права, який враховував би природні процеси, що при та-манні соціальній обумовленості кримінально-правових явищ, виходячи із їх соціальної сутності. Інакше кажучи, важливо, щоб визначення кри-мі нально-правових категорій відображало не закон на папері (law іn the books), а закон у дії (law іn actіon), припускало вивчення іn sіtu різно-ма ніт них юридичних інтеракцій. Задля цього будь-яка дефініція має відпо відати критеріям істинності в юридичній науці та практиці.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання істинності у тому чи іншому ступені досліджені лише щодо норм права (В. К. Бабаєв, В. М. Баранов, Р. О. Халфіна), правозастосовної діяльності (С. С. Алексєєв, І. Я. Дюрягін, П. Є. Недбайло) та відносно доказування у кримінальних, адміністративних, господарських і цивільних провадженнях (В. Д. Арсеньєв,



О. В. Іванов, А. М. Ларін, П. А. Лупинська, І. І. Мухін, М. М. Михеєнко, П. Ф. Пашкевич, М. С. Строгович і інші), а стосовно правових категорій залишені за межами наукових інтересів.

Виходячи з висловленого, метою цієї роботи є окреслення підходу до визначення категорій кримінального права на основі істинності кримінально-правового явища, що ними відображається.

Виклад основного матеріалу. Проблема істинності торкається і законотворчості, і реалізації норм кримінального права, і кримінально-правової науки. З цієї точки зору вона є універсальною, але для кож-но го із зазначених взаємозалежних напрямів діяльності істина харак-теризується своїми загальними та специфічними рисами. Загальним слід визнати те, що і законотворчість, і реалізація норм кримінального права, і кримінально-правова наука пов’язані з дослідженням певних явищ нав ко лишнього середовища, що ґрунтується на положеннях гносеології та формальної логіки. Доступність пізнання явищ навколишнього сере-до вища, наявність умов для адекватного їх віддзеркалення у свідомості конст руктивно ініціативної особи, схильність свідомості людини не тіль ки описувати об’єкти навколишнього середовища, а й творити їх, висувають вимогу істинності всіх форм відбиття соціальної та при род-ної реальності, у тому числі й тих, що складають сферу інтересів конк-ретної людини.

Незважаючи на складність одержання об’єктивних знань про безліч явищ кримінально-правової дійсності, що пізнаються кримінально-право-вою наукою та правозастосовною практикою, такі знання можливі та потріб-ні соціуму для зменшення проявів кримінальної активності. При цьому йдеть ся про досягнення саме об’єктивної істини, під якою процесуалісти ро зу міють такий зміст людських знань, які вірно відтворюють об’єктивну дійс н ість та не залежать від суб’єкта (ні від людини, ні від людства). Вста-но вити істину у кримінальному провадженні означає пізнати подію, яка від булася, та всі обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі відповідно до того, як вони мали місце насправді [1, с. 161]. Істина у філософії розглядається як правильне відображення дійсності у свідомості людини, у людських поняттях, судженнях, умовиводах і теоріях. Сучасне розу міння істини є специфічним, оскільки: 1) дійсність, відображена в істи-ні, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості та сутність якої проявляється через явище; 2) пізнання та його результат вва жаються істиною, нерозривно пов’язаною з предметно-чуттєвою діяль-ністю людини, практикою (достовірне знання сутності та її проявів відтво-рюється в практиці) [2, с. 177].

Істина визнається достовірною (certa), коли співвідношення, що стверджується або заперечується, насправді є існуючим чи неіснуючим



і підлягає перевірці. Коли перевірка неможлива й істина не може бути вста новлена в обраний для цього спосіб, отримуємо або вірогідність, або немож ливість, або тільки припустимість: замість знання – думку (opinio), сумнів (dubium), незнання (ignorantia). Критерій достовірності істини, тобто можливість її підтвердження шляхом перевірки, є очевид-ність істини (evidentia), а рішучість прийняти відому думку за істинну чи хибну та покласти її в основу своєї діяльності або відхилити її – це пере конання (conviction) [3, с. 56].

Кримінально-правова наука на сучасному етапі розглядається як су купність завершених істин, а алгоритм їх встановлення – це посту-повий перехід від знань орієнтовних, наближених до істинних і точних. Саме з огляду на це істина і вважається відносною. Це означає, що опосе редковане й узагальнене віддзеркалення у свідомості людини об’єкта є неповним, а лише таким, що перебуває у відомих межах, інтер-акціях, умовах, які часто змінюються. Крім того, кожен об’єкт харак-те ризується різноманітними рисами, зв’язками тощо. Так, початкові тео рії розуміються вченими-криміналістами як відносні істини, що потре бують подальшої розробки й удосконалення.

Знання, що відтворені в нормах ЗУпКВ і практиці реалізації норм кримінального права, у принципах і категоріях кримінального пра ва, мають відповідати віддзеркалюваним фрагментам реальної дійс ності. Вказані знання описують відповідні частини дійсності не в пов ному обсязі, не у всіх їх зв’язках, а у певних межах, інтеракціях. За такого підходу вони виступають відносною істиною. Однак у них виокрем-люється фрагмент абсолютного знання, що сьогодні у науці кримі-нального права фіксує предмет з істотних боків.

У кримінально-правовій науці та практиці реалізації норм кримі-нального права на сучасному етапі встановлена та об’єктивна істина, що є органічним поєднанням моментів відносності й абсолютності. Оскіль ки істина об’єктивна за змістом, вона одночасно є й абсолютною, але тільки в певних кордонах. Саме тому об’єктивна істина має розгля-датися не лише як абсолютна, а одночасно й як відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, відносно них. Самі ж ці межі визна-чаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяль-ності суб’єкта. Слід додати, що немає і не може бути окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна об’єктивна за змістом істина, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто вважається істиною абсолютною, але відносно певних меж [2, с. 178].

Нині можна назвати багато спільного й у способах досягнення об’єктивної істини в законотворчості, практиці реалізації норм кримінального права та кримінально-правовій науці, що пов’язано з



переходом від динамічного спостереження до абстрактного мислення і від нього до практики. Об’єктивність істини досягається не лише завдяки її сприйняттю свідомістю індивіда, а й через перевірку шляхом обрання певної форми відповідної практики. Суб’єкт при цьому користується різно манітними засобами опосередкованого порівняння наукових тверджень з дійсністю: логічним доказом, принципами відповідності, прос тоти та несуперечності, правилами зведення складного до прос-того тощо. Вони лише насамкінець пов’язані з практикою, причому до сить часто через складні опосередковані ланки. Проте, незважаючи на наявність багатьох причин, що впливають на розрізнення істини й омани, саме практика з притаманною їй універсальністю та різно ма ніт-ністю проявів є єдиним достовірним критерієм істини [2, с. 178]. Чут-тєво-предметна діяльність тісно пов’язана з розумом суб’єкта пізнання, а раціональна діяльність спирається на логічні правила, через які в його свідо мості фіксується, багаторазово повторюючись у пізнанні, у ході прак тики реалізації норм кримінального права, явище кримінально-правової дійсності.

Як видно з наведеного, у законотворчості, практиці реалізації норм кримі нального права та кримінально-правовій науці встановлення та розу міння об’єктивної істини має певні особливості, що пояснюється її змістовним наповненням, способами пошуку та фіксації та пропор цій ним наповненням її відносним і абсолютним. Так, у законотворчості потребує підтвердження істинності знання про характерні риси, сучасний стан і шляхи вдосконалення життєвих (актуальних суспільних) відносин, що становлять предмет, метод, межі та рівні кримінально-правового регу лювання, а також, у загальному вигляді, можливі (прогнозовані) результати такого регулювання. Знання про вказане будуть вірними у тому випадку, якщо вони повно та точно віддзеркалюють реальну дійс-ність, її життєво необхідні потреби й еквівалентно зафіксовані у нормах мате ріального, процесуального та виконавчого кримінального права. Вихо дячи з цього цілком виваженим є твердження про істинність зміс-ту чинних норм кримінального права. Це перевіряється при реалізації їх на практиці, результати якої накопичуються, аналізуються й узагаль-нюються наукою кримінального права. І якщо виникає потреба в їх вдоско наленні, то відбувається вихід у законотворчу площину з метою заміни чинних норм кримінального права, що виявилися неістинними, або їх корегування, щоб вони відповідали реальній дійсності. Об’єк-тив на істина, досягнута в законотворчості, є абсолютним знанням про регульовані життєві (актуальні) відносини, але щодо певних меж. Ці знання, будучи зафіксованими у нормах ЗУпКВ, до скасування чи внесен-ня змін до останніх функціонують перманентно, як і їх поглиблення у



кримінально-правовій науці та практиці. Тому у цьому випадку спосте-рі гається таке становлення та взаємне перетворення відносного й абсо лют ного, при якому поповнення першого за рахунок другого відбу-вається нібито переривчасто, у міру того, як орган правотворчості на ґрунті накопичених знань вносить необхідні зміни чи доповнення в чинні закони і підзаконні нормативні акти.

У кримінально-правовій науці істинність наших уявлень тісно пов’язана як з її предметом у цілому, так і з окремими його ділянками. При цьому наука кримінального права зосереджується на пізнанні істин ності тих кримінально-правових явищ, що створюють належне під ґрунтя для протидії кримінальній активності, тобто моделювання кримі нально-протиправних діянь, які об’єктивно заподіюють шкоду або створюють реальну загрозу заподіяння шкоди охоронюваним ЗУпКВ суспільним відносинам та іншим цінностям. Знання одер жу ються та накопичуються за допомогою засобів філософського і кри мі нологічного пізнання, що згодом відображається у принципах, зако нах і категоріях єдиної кримінально-правової науки, включаючи її мате ріальну, процесуальну та виконавчу складові. Наукові знання також ха рак-теризуються абсолютним і відносним. Тому вони безперервно поглиб-люються, а завдяки науковим пошукам вносяться ті чи інші корективи в розуміння об’єктів пізнання, а тим чи іншим положенням надається «статус» доктринальних. Наочним прикладом цього є розвиток вчення про кримінально-протиправне діяння, норми кримінального права, кри мінально-правові відносини, механізм кримінально-правового регу-лю вання (у тому числі й про механізм реалізації кримінально-правової від по відальності як останню ланку першого), покарання та інші засоби кри мі нально-правового впливу (нині ще й на юридичних осіб) тощо.

Отже, особливості вирішення проблеми істини у законотворчості, практиці реалізації норм кримінального права та кримінально-правовій науці мають враховуватися в наукових розробках вчених-криміналістів, щоб результати їх наукової діяльності відповідали об’єктивній реаль-ності. Складність у цьому випадку полягає в тому, що запропоновані вче ними законодавчі конструкції не завжди можуть бути перевірені на прак тиці, оскільки вони не закріплені в нормах Кримінального кодексу Украї ни (далі – КК). Більшість таких пропозицій взагалі ніколи не потра пить до сфери кримінально-правового регулювання, залишивсь «про позицією на папері». Встановлення ж істини за межами конкретної сфери її застосування неминуче призводить до омани й абсурду, пород-жує помилкове знання. Тому, на думку представників філософії, метою пізнання є виявлення та викорінення помилкового знання зі сфери науко вого [4, с. 327].



Виходячи з усього вищезазначеного, можна констатувати, що категорії кримінального права мають відповідати об’єктивній реаль-ності та повинні бути належним чином зафіксовані в нормах ЗУпКВ. Особливе занепокоєння викликають базові категорії кримінального права, що виписані в нормах проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження кри мі-нальних проступків» (реєстраційний № 2897 від 19.05.2015 р., доопрацьо -ваний від 03.06.2015 р.). Цим законопроектом передбачається введення нових категорій «кримінальне правопорушення» та «кримінальний про ступок», а також заміна чинної дефініції «злочин» на принципово нову. Так, відповідно до п. 9 цього законопроекту статтю 11 КК України перед бачається викласти в редакції, згідно з якою під кримінальним право порушенням слід розуміти передбачене КК винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення. Залежно від ступеня тяжкості та правових наслідків їх вчинення кримі-нальні правопорушення поділяються на злочини та проступки, а зло-чи ни, у свою чергу, на нетяжкі, тяжкі й особливо тяжкі. При цьому про-по нується залишити положення про малозначність кримінального право порушення [5].

У пункті 10 законопроекту міститься пропозиція доповнити КК України ст. 111, 112, у яких, відповідно, визначити поняття «кримі-нальний проступок» (проступок) та «злочин» і його наслідки. Так, «кри мі нальним проступком (далі у цьому Кодексі він іменується прос-тупком) є каране згідно із Загальною частиною та Книгою 2 Особ ливої частини цього Кодексу винне протиправне діяння (дія або без діяль-ність), вчинене суб’єктом проступку, яке заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди особі, суспільству чи державі. Проти-правними діяннями-проступками можуть бути визнані тільки: умисне чи необережне діяння, яке заподіює істотну шкоду, яка не є ні значною шкодою, ні тяжкими наслідками; умисне діяння, яке створює загрозу заподіяння значної шкоди. Злочином є каране згідно із За галь ною частиною та Книгою 1 Особливої частини цього Кодексу винне проти-правне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину, яке заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди особі, суспільст-ву, державі чи людству. Протиправними діяннями-злочинами можуть бути визнані тільки: умисне чи необережне діяння, яке заподіює значну шкоду або тяжкі наслідки; умисне діяння, яке створює загрозу запо-діяння тяжких наслідків» [5].

На протиріччя, закладені у формулюваннях ст. 11, 111, 112 зако-но проекту, звертають увагу В. Я. Тацій, В. І. Тютюгін і Ю. А. Пономаренко у статті «Виклики сучасності і кримінальне право». Так, науковці цілком



обґрунтовано вказують на те, що у законопроекті пропонується відмо-витися від такої фундаментальної категорії кримінального права, як «суспільна небезпечність», замінивши її поняттям «кримінальна протиправність» [6]. Далі наголошується на «нестиковці» визначення мало значності кримінального правопорушення, розуміння авторами зако но проекту кримінальної протиправності діяння тощо. Перед тим, як на дати таким дефініціям істинності (ввести до системи ЗУпКВ), необ хідно розібратися з їх відповідністю об’єктивній реальності.

Суспільна небезпека діяння є матеріальною ознакою злочину та, незважаючи на те, що буквальне тлумачення цього формулювання вка-зує на небезпеку діяння для суспільства, кримінально-правова наука вкла дає в його зміст фактичний, спричинений діянням шкідливий вплив на суб’єктів відносин, їх зв’язки, на те, із приводу чого ці зв’язки існують. Для вирішення цієї проблеми, перш за все, слід виходити з того, що дефініція поняття «злочин» необхідна законодавцю для унемож-ливлення визнання злочином того діяння, що не заподіює або не ство рює загрозу заподіяння шкоди охоронюваним законом суспільним інтере-сам. Крім того, у вказаному законопроекті пропонується залишити по ло ження про малозначність кримінального правопорушення, «яке хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК Украї ни, але через малозначність не заподіяло та не могло заподіяти істот ної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі або людству. Дія або бездіяльність, яка має ознаки малозначного діяння, перед баченого Книгою 1 Особливої частини цього Кодексу, не може бу ти не визнана кримінальним правопорушенням, якщо вона містить склад проступку, передбаченого Книгою 2 Особливої частини КК» [5].

З цього можна зробити висновок, що «прибираючи» вказівку на суспільну небезпеку діяння при визначенні кримінального право-порушення, у законопроекті залишається вимога, адресована судам від-нос но встановлення того, що вчинене діяння, передбачене ЗУпКВ, може ста но вити, а може і не становити суспільної небезпеки, що потребує з’ясу вання в кожному конкретному провадженні, тобто діяння може бути визнано кримінально протиправним, але не обов’язково суспіль-но небезпечним. Отже, суспільна небезпека діяння об’єктивно має бути визнана одним із критеріїв його криміналізації та віднесення за леж но від тяжкості до тієї чи іншої категорії злочинів (ст. 12 КК), а також є однією із складових вирішення судом (суддею) питання про притяг-нення особи до кримінальної відповідальності, яка свідчить про те, що вчинене нею діяння не можна визнати малозначним через відсутність заподіяння шкоди охоронюваним ЗУпКВ суспільним відносинам чи ін-шим цінностям або загрози її заподіяння. Заподіяна шкода вказаним



цінностям чи загроза її заподіяння завжди мають об’єктивний характер і певні прояви назовні, тому в реальній дійсності кримінально-про ти-правні делікти необхідно визначати через ознаку суспільної небез-печності.

Іншою категорією кримінального права, яка повинна відповідати істині, слід визнати поняття «кримінальна відповідальність». Така від-по ві дальність виникає в межах запобіжних кримінально-правових від-но син як реакція на вчинене діяння, передбачене КК, тому вона розу-міється нами як обов’язок дати звіт за вчинене та «розгортається» (реалі зується) повністю в межах відновлювальних кримінальних право-від носин через систему засобів кримінально-правового впливу на осіб, які вчинили кримінально-протиправні діяння, примусового характеру. Сама по собі кримінальна відповідальність є системоутворюючим яви-щем, яке поєднує всі вказані засоби кримінально-правового впливу. Вона вис тупає оболонкою (формою), наповненням (змістом) якої слід роз гля дати зазначені засоби, що існують в об’єктивній реальності й їх сис тема на сьогодні визнається істинною, оскільки чітко закріплена нор мами кримінального права. Разом із тим поняття «кримінальна від-по відальність» на сучасному етапі розвитку кримінального права ні за яких умов не можна вважати істинним. Це пов’язано з відсутністю його легального визначення (закріплення нормою кримінального пра ва) й сталим підходом до його розуміння в доктрині кримінального пра ва.

З огляду на зазначене необхідно вказати, що нами вже пропонува-лося закріпити поняття «кримінальна відповідальність» у ЗУпКВ [7, c. 250–254 ] або відмовитися від вживання словосполучення «криміналь-на відповідальність» в його нормах як незакріпленої та невизначеної законодавчо кримінально-правової категорії. Це пов’язано з тим, що, як наголошувалося вище, знання про кримінальну відповідальність бу-дуть істинними тоді, коли вони повно та точно віддзеркалюють реальну дійсність, її життєво необхідні потреби й еквівалентно зафіксовані у нормах матеріального, процесуального та виконавчого кримінального права. Якщо цього не відбувається, то ми продовжуємо пошук істини, використовуючи системні утворення, якими є механізм реалізації кри-мі нальної відповідальності для пояснення впровадження всього того, що закладено в нормах кримінального права, у поведінку суб’єктів регульо ваних суспільних відносин [8, c. 117–123].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Враховуючи вищенаведене, слід констатувати, що визначати категорію кримі наль-ного права необхідно з точки зору істинності у кримінально-пра во вій науці, законотворчій діяльності та практиці реалізації норм кримі наль-ного права в їх єдності, а дефініції кримінально-правових явищ наво-



дити таким чином, щоб вони відображали об’єктивну реальність, що унеможливить існування абстрактних категорій в законі про кримі-нальну відповідальність. Це дозволить запобігти множенню сутностей, на віть за наявності конкретного їх наповнення (як це відбувається з кате горією кримінальної відповідальності).


1. Уголовно-процессуальное право Российской Федерации : учебник / отв. ред. П. А. Лупинская. – Москва : Юристъ, 1998. – 695 с.

2. Філософія : навч. посібник / Л. В. Губерський, І. Ф. Надольний, В. П. Андрушенко [та ін.] ; за ред. І. Ф. Надольного. – 5-те вид., виправл. і доповн. – Київ : Вікар, 2005. – 455 с. – (Вища освіта XXI століття).

3. Троицкий М. М. Учебникъ логики съ подробными указанiями на исто рiю и современное состоянiе этой науки въ Россiи и въ другихъ стра нахъ / М. М. Троицкий. – Москва : Типографiя В. Гатцукъ, 1885. – Кн. 1. – 247 с.

4. Причепій Є. М. Філософія : підручник / Є. М. Причепій, Л. А. Чекаль, А. М. Черній. – Київ : Академвидав, 2007. – 592 с.

5. Иоффе О. С. Вопросы теории права / О. С. Иоффе, М. Д. Шаргородский. – Москва : Госюриздат, 1961. – 381 c.

6. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запро вадження кримінальних проступків : проект Закону України від 03.06.2015 р. № 2897 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511= 55214.

7. Тацій В. Я. Виклики сучасності і кримінальне право / Ю. А. Пономаренко, В. Я. Тацій, В. І. Тютюгін // Голос України. – 2016. – № 25 (6279). – 11 лютого 2016 р.

8. Митрофанов І. І. Яким бути закону про кримінальну відпові-дальність? / І. І. Митрофанов // Вісник Харківського націо-наль ного університету імені В. Н. Каразіна № 1028. Серія «ПРАВО». – Випуск № 12. – Харків : Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна, 2012. – С. 250–254.

9. Митрофанов И. И. К вопросу о понятии уголовной ответственности и механизма ее реализации / Митрофанов И. И. // Вестник Самарской госу дарственной академии. Серия «Право». – 2013. – № 1 (13). – С. 117–123.




Игорь Иванович МИТРОФАНОВ,кандидат юридических наук, доцент(Кременчугский национальный университет имени Михаила Остроградского, Кремен чуг, Украина)

КАТЕГОРИИ УГОЛОВНОГО ПРАВА: ВЫМЫСЕЛ ИЛИ РЕАЛЬНОСТЬ?Анализируется осознанный процесс трактования уголовноправо

вых явлений. Делается вывод, что определять категорию уголовного пра ва необходимо с точки зрения истинности в уголовноправовой науке. Пред лагается дефиниции уголовноправовых явлений представлять та ким образом, чтобы они отображали объективную реальность, что сделает невозможным существование абстрактных категорий в законе об уголовной ответственности, чтобы не множить сущности.

Ключевые слова: дефиниция, уголовноправовая наука, истина, уго ло вное правонарушение, уголовный проступок.

Igor I. MITROFANOV,candidate of law sciences, associate professor(Kremenchuk Mykhailo Ostohradskyi National University, Kremenchuk, Ukraine)

CRIMINAL AND LEGAL CATEGORIES: FICTION OR REALITY?Problem's setting. Nowadays the harmonious movement of Ukraine to

the Euro pean community of countries requires great efforts from the scholars in the field of criminology to develop doctrinal approaches that provide the legislator the possibility of developing and adopting such legislation on criminal liability, which will be close to the legislation of the European Union. On the agenda there is the urgent issue of implementing the institution of criminal offense into the legislation of Ukraine on criminal liability that has to create a system of cri mi nal offenses together with crimes, therefore, “criminal offense”, “crime” and “cri minal offense” should be considered as the basic concepts.

Analysis of recent studies. The issue of truth in this or that degree studied only according to law norms (V. K. Babaiev, V. M. Baranov, R. O. Hal fina), according to enforcement activities (S. S. Aleksieiev, I. Ya. Diu riahin, P. Ye. Nedbailo) and according to proving in criminal, admi nistra tive, economic and civil proceedings (V. D. Arseniev, O. V. Ivanov, A. M. La rin, P. A. Lupynska, I. I. Mukhin, M. M. Myheienko, P. F. Pashkevych, M. S. Stro hovych and others) and according to legal categories are beyond aca de mic interests.

The objective of this study is to outline the approach in determining the categories of criminal law founded on the truth of criminal and legal phenomena that is depicted by it.



The main part. The author analyzes the conscious process of determining cri minal and legal phenomena through understanding the truth in criminal and legal science. Criminal and legal science at the present stage is a set of comp leted truths, and the algorithm of their establishment is the pace from indi cative, close knowledge to the true and accurate knowledge. The truth is consi dered relative on this ground. This means that a generalized and indirect reflec tion of the object in the mind of a person is not complete, but only that one that is within bounds, interactions, conditions that are frequently changed. Besides, each object is characterized by a variety of features, links, etc. Thus, the first theories are perceived by the scholars in the forensic field as relative truths that need further development and improvement.

Public risk of an act must be objectively perceived as one of the criteria for its criminalization and assignment depending on the severity of a particular cate gory of crimes (the Art. 12 of the Criminal Code) and it is one of the components of the court solutions (judge decisions) concerning the issue of bringing a person to criminally liability, which indicates that committed act can not be considered insignificant due to the absence of a harm to public relations protec ted by the law of Ukraine on criminal liability or other values or threat of inflic tion. Caused damage to the specified values or threat of infliction always has objec tive character and has some outside manifistations, so in reality criminal and illicit delicts should be determined through a feature of public danger.

Criminal liability is itself a systemmaking phenomenon, unifying all means of criminal and legal influence of compulsive nature, shell (form), filling (content), which should be considered mentioned means that exist in objective rea lity and their system today is considered true as it is clearly enshrined by the norms of criminal law. However, the concept of criminal liability at the present stage of criminal law development can not be considered true under any circumstances. Knowledge on criminal liability will be true, when they fully and accurately reflect reality, its essential needs and are equivalently set in the norms of material, procedural and executive criminal law.

Conclusions. Taking into account everything stated above, it should be indicated that the category of criminal law must be defined in terms of the truth within criminal law theory, lawmaking activity and the practice of implementing the norms of criminal law in their unity. We should provide the definitions of criminal and legal phenomena in such a form that they reflect the objec tive reality, which makes it impossible the existence of abstract categories in the law on criminal liability, not to multiply the essence, even if there is their spe cific content (as it is the case with the category of criminal liability).

Key words: definition, criminal and legal science, truth, criminal offence, criminal misdemeanor.



УДК 343.34 (477)Олександр Володимирович ОЛІШЕВСЬКИЙ,кандидат юридичних наук(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

ВИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ, ЩО МІСТИТЬ ПРОПАГАНДУ НАСИЛЬСТВА І ЖОРСТОКОСТІ, У КОНТЕКСТІ

СТАТТІ 300 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИНаведено власне розуміння понять «фізичне, психічне насильство» та «жорстокість». Визначено, які саме відо мості або дані належать до інформації, що містить пропаганду культу насильства і жорстокості.насильство, фізичне насильство, психічне насильство, жорстокість, суспільно небезпечна інформація, пропаган да культу насильства і жорстокості.

© Олішевський О. В., 2016

Постановка проблеми. В інформаційному суспільстві (а саме в ньому ми живемо) людині необхідно навчитися працювати з текстами, аудіовізуальними матеріалами. Такий навик став елементарною техні-кою безпеки в безодні інформаційного сміття. Поширення відомостей, де схвалюється протиправне застосування сили, агресії, є одним із його видів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми, пов’язані з ввезенням, виготовленням або поширенням творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, досліджували такі вітчизняні і зару-біжні науковці, як: Ю. М. Антонян, О. Ф. Бантишев, І. М. Даньшин, С. Ф. Денисов, Р. С. Джинджолія, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк, В. С. Ковальсь кий, О. М. Костенко, Г. М. Міньковський,




В. О. На вро ць кий, О. П. Рябчинська, П. П. Сердюк, В. М. Смітієнко, К. А. Тара сов, А. П. Тузов, В. О. Туляков, І. К. Туркевич, К. Г. Фетисенко, С. П. Щерба, С. С. Яценко та інші. Однак, які саме відомості або дані на-ле жать до інформації, що містить пропаганду культу насильства і жор-стокості, не визначено. Відсутній також і єдиний підхід до розуміння дослід жуваних понять.

З огляду на сказане метою даної статті є спроба усунення вище-вказаних прогалин.

Виклад основного матеріалу. Передусім звернемося до розу-міння ключових категорій: насильство, фізичне насильство, психічне насильство і жорстокість. Насильство необхідно розглядати в позитив-ному і негативному планах. Корисним воно може бути в наступних ви пад ках: у ході застосування покарань (позбавлення волі тощо), за-хис ту від небезпеки (необхідна оборона, крайня необхідність) або вчи -нення внаслідок фізичного чи психічного примусу, в офіційному спор ті, панування зрілої (дорослої) волі над незрілою (дитячою). Про насиль-ство в його негативному сприйнятті може йти мова, коли воно має місце щодо іншої людини, порушує її право на недоторканність (особливо кри мінально каранне діяння), а також у деяких видах аутоагресії (насиль ство проти самого себе).

Слід додати, що серед наукових концепцій щодо проблеми розу-міння кримінального насильства вирізняються дві основні. Перша (її можна назвати позитивною) полягає у тому, що визначити поняття «насильство» для кримінального права не тільки можливо, а й необхідно, оскіль ки досягнення єдності в розумінні цього феномену потрібне для того, щоб виключити неоднозначне його тлумачення і невиправдане у зв’язку з цим розширення або звуження меж кримінальної репресії. Прихиль ники другої (негативної), навпаки, заперечують саму можли-вість досягнення єдиного розуміння насильства, оскільки життя настільки різноманітне і незбагненне, що неможливо заздалегідь вста-новити, чи є та або інша дія насильницькою чи ні, тобто йдеться про оці ноч ність цього поняття. Представники цієї концепції заперечують на віть можливість прийняття яких-небудь заздалегідь визначених загаль них меж [1, с. 84].

У науці немає єдиного погляду з цього приводу, дискусії між прихиль-никами першої і другої вище названих концепцій продовжуються. Скорі-ше за все і в майбутньому протистояння триватиме. Це пояснюється від мін ністю світоглядів людей і, відповідно, систем їх цінностей. Важко уяви ти, що в майбутньому всі будуть думати по одній схемі.



Однак, на наше переконання, життєво важливо все ж таки визна-чити певні межі «негативного» насильства, спираючись на пануючі в на шо му суспільстві ідеологію споживання та християнську віру, з ме-тою збереження існування людства. Крім того, це поняття має вели-ке значення для кримінального права та процесу будь-якої дер жа ви, оскільки різне його розуміння породжує на практиці значні труд нощі як для правозастосування, так і для попередження і протидії проти-правним діянням.

Якщо говорити більш предметно, то кримінально-правова наука по ді ляє насильство на фізичне і психічне. До фізичного насильства, з точки зору семантики, слід відносити вплив на тілесну недоторканність, здоров’я чи життя особи проти, поза, а в деяких випадках за її волею шляхом використання фізичної сили людей чи тварин, технічних засо-бів, уражуючих факторів і властивостей інших об’єктів матеріального сві ту або різних явищ природи. Проте не будь-який фізичний вплив з пози цій релігії, моралі та закону є забороненим. Застосування сили виправ дане, зокрема, під час реалізації державою примусових заходів пока рання, у спорті, при необхідній обороні, уявній обороні, крайній необ хідності, затриманні особи, що вчинила злочин, якщо воно вчинене внаслідок фізичного чи психічного примусу, при виконанні наказу або розпо рядження, спеціального завдання з попередження чи розкриття зло чинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, а та-кож при діянні, пов’язаному з ризиком.

У кримінологічному аспекті фізичне насильство – це протиправ ний вплив на тілесну недоторканність, здоров’я чи життя особи проти, поза, а в деяких випадках за її волею шляхом використання фізичної сили лю-дей чи тварин, технічних засобів, уражуючих факторів і властивостей ін ших об’єктів матеріального світу або різних явищ природи.

Другим видом насильства є психічне. З точки зору семантики, до нього слід відносити вплив на психіку людини шляхом подання інфор-мації (погроз, можливо гіпнозу тощо) або використання технічних засо-бів, об’єктів матеріально світу, явищ природи, що безпосередньо не впливають на її здоров’я, однак наслідком яких є почуття страху (побою-вання, остраху, переляку, жаху), гніву (роздратування, обурення), інших психічних розладів чи хвороб. Проте не будь-який психічний вплив з позицій релігії, моралі та закону є забороненим. Його застосування ви-прав дане у тих випадках, що й при фізичному насильстві.

У кримінологічному аспекті, психічне насильство – протиправний вплив на психіку людини шляхом подання інформації або використання технічних засобів, об’єктів матеріально світу, явищ природи, що без-по середньо не впливають на її здоров’я, але наслідком яких є почуття



страху, гніву, психічні розлади чи хвороби. Однак не будь-яка інфор-мація, яка містить насильство, вважається соціально шкідливою, а ли-ше та, що складається із відомостей або даних протиправного вплив на лю ди ну, і за умов самоцільної або культивуючої таку поведінку мети, тоб то необхідно оцінювати певний об’єкт з точки зору теми, сукупності по дій та дій, що визначають характер зображуваного (сюжету).

Перейдемо до розгляду другої центральної категорії – жор-стокості. Дослідженням цієї проблематики займалися такі вчені, як: Ю. М. Антонян, Л. М. Балабанова, О. В. Бєлкіна-Ковальчук, В. В. Гульдан, В. В. Іванова, П. Ю. Константинов, О. Ю. Михайлова, О. Л. Романова, Я. Г. Смілянський, С. Л. Соловйова, К. Д. Ушинський та ін.

У кримінально-правовому аспекті жорстокість – це:1) ситуативно визначене поняття, але не до кінця, тобто його зміст

уточ нюється у процесі право-застосування шляхом оцінки кон-кретних обставин провадження;

2) негативна властивість характеру особи, що полягає у байдужості до страждань інших або у прагненні до їх спричинення.

Щодо того, які саме відомості або дані належать до інформації, що міс тить пропаганду культу насильства і жорстокості, то тут ситуація наступна. До недавнього часу в Україні не було вироблено єдиних під-ходів щодо вирішення питання про віднесення окремих видів продукції до такої, що пропагує культ насильства та жорстокості. У зв’язку з цим у 2013 р. Національною експертною комісією України з питань захисту суспіль ної моралі розроблено та затверджено Критерії віднесення дру-кованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, а також пере-даних та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до продукції, що пропагує культ насильства та жорстокості. У даному доку менті містяться фактично три групи критеріїв:

1) віднесення продукції до такої, що пропагує культ насильства та жорстокості;

2) віднесення продукції до такої, яка відтворює насильство та жор-стокість у творах;

3) віднесення продукції до такої, яка містить елементи насильства та жорстокості.

Також в документі міститься наступне.І. Критерії віднесення продукції до такої, що пропагує культ на-

силь ства та жорстокості. 1. Основні:1.1. Наявність прямих закликів до насильства і жорстокості

(письмові, друковані або виконані в електронному вигляді, усні твори, фото зображення, рекламні сюжети, анонси, повідомлення та інше з



написами, що містять такі заклики); звукозаписи, кіно- і відеопродукція, інші технічні записи зображень, що рухаються (комп’ютерні ігри тощо), або сюжет твору, насичені переважною кількістю демонстрації (опису) сцен насильства та жорстокості.

1.2. Показ (опис) у натуралістичній формі нанесення фізичних пошкоджень людському тілу та будь-якій живій істоті (різані та вогне-пальні рани, відтинання органів або частин тіла тощо).

1.3. Нагнітання жаху з використанням художніх засобів мистецтва або без них, смакування мук, приниження і натуралістичних подробиць страждання без ознак на художню, соціальну чи психологічну цінність твору.

2. Додаткові:2.1. Відсутність сюжетної лінії, сцени мають умовний зв’язок.2.2. Демонстрація (опис) фізіологічних реакцій організму на по-

шкодження чи біль (мученицька міміка, крики, стогін, страждання, кров, агонія тощо).

2.3. Демонстрація (опис) в дії різноманітного катівського рема ненту: ножів, бритв, сокир, ножиців, кусачок, пилок, бензо пил, дрилів тощо.

2.4. Глумління над трупами.2.5. Деталізація зображення сцен суїциду.2.6. Використання спеціальних професійних засобів та способів,

які посилюють ефект достовірності, реалістичності, документальності насильства.

ІІ. Критерії віднесення продукції до такої, яка відтворює насильство та жорстокість у творах.

1. Основні:1.1. Має місце художній задум, сюжет.1.2. Відсутні прямі заклики до насильницьких дій.1.3. Умовність (тобто використання спецефектів, що виключають

шокуючий натуралізм) відтворення насилля та жорстокості.1.4. Наявні насильства, жорстокість, надзвичайно наочне від-

творення катастроф, жахів, відвертої оголеності відповідно до худож-ньо го задуму.

2. Додаткові:2.1. Доречне вживання непристойностей для більш повного та реа-

лістичного розкриття характеру героїв та соціального оточення.2.2. Наявні сцени реалістично відтвореної антисоціальної пове-

дінки відповідно до художнього задуму.При оцінці цієї категорії продукції обов’язково визначається рі-

вень негативного впливу на неповнолітніх та можливості наслідування цій продукції.



ІІІ. Критерії віднесення продукції до такої, яка містить елементи насильства та жорстокості

1. Основні:1.1. До цієї категорії належить продукція, яка має художню цінність,

створена в руслі сучасних течій та напрямків мистецтва або молодіжної субкультури, відтворює деякі сцени, що порушують етичні норми, але є важливою для сприйняття сюжету: відтворення сцен насильства та жорстокості, (у кіно- і відеопродукції такі сцени повинні бути короткими за хронометражем – до 3 хвилин), знята з використанням засобів художньої виразності, їх необхідність зумовлена логікою сюжету.

1.2. Продукція, в якій висвітлюється філософія соціальної жорстокості та порушуються теми і проблеми з відтворенням навко-лишньої дійсності в усій її складності (жанри: трагедія, драма, трагі ко-медія, публіцистичні передачі тощо).

2. Додаткові:2.1. Мають місце елементи насильства та жорстокості: такі як бій-

ки, застосування зброї без надмірного кровопролиття, зображення не-щасного випадку або катастрофи.

2.2. Епізодичне використання ненормативної лексики, якщо вона підкреслює належність персонажів до певних прошарків суспільства, присутня в оригіналі за задумом авторів і необхідна для розвитку сюжету.

Кожне з обмежень є наслідком ґрунтовного аналізу продукції за леж-но від кількості та ступеня наявності тих чи інших тем або си туа цій [2].

Для прикладу наведемо твори, що містять пропаганду культу насильства та жорстокості. Фільми, заборонені для продажу та де-монстрації Національною експертною комісією України з питань захис-ту громадської моралі: «Ангелы хранители. Возрождение», «Вдова Дра-ку лы», «Ведьма», «Глаз-убийца», «Давилка», «Дантист», «Доберман», «Доппель гангер», «Казни 1, 2», «Кровожадные уроды», «Лики сме р - ти 1-4», «Людоед», «Маньяк невидимка», «Мясник», «О смерти и любви», «Охотник за обнаженными», «Первая сила», «Поломка», «Призрак смерти», «Разрушительница» тощо [3].

Ігри, заборонені для продажу та демонстрації Національною експертною комісією України з питань захисту громадської моралі: «Evil Dead Regeneration» та «Resident Evil Operation Raccoon City» [4].

У лютому 2014 року в Національній академії внутрішніх справ на запит Національної експертної комісії України з питань захисту су спільної моралі було досліджено наступні комп’ютерні ігри: «Man - hunt 2», «Mortal Kombat», «Soldier of Fortune 2», «The Darkness II».



Під час цього було встановлено, що змістом цих комп’ютерних ігор є перманентне винищування віртуальних супротивників із за сто су-ван ням імітації насильства (примусового фізичного впливу на них) та жорстокості (заподіяння фізичних страждань) за допомогою різної віртуальної зброї, інструментів та інших предметів (вогнепальної зброї, сокири, кувалди, циркулярної пили, лопати, монтування, вогню тощо). До того ж процес нанесення тілесних ушкоджень зображено надто натуралістично (кров, фрагменти тіла, що відтинаються, звуки ламання кісток, крики жертв від болю). Наявні сцени тортур. Так, у деяких іграх передбачено можливість демонстративної страти супротивника (після перемоги над ним) у різний спосіб: шляхом відривання кінцівок, розчленування, вилучення внутрішніх органів тощо [5, с. 23].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином, на основі вище зазначеного можна зробити наступний висновок. До інфор-мації, що містить пропаганду культу насильства та жорстокості нале-жать відомості або дані прямих закликів до насильства і жорстокості, само цільної демонстрації в натуралістичній формі: нанесення фізич-них пошкоджень людському тілу та будь-якій живій істоті (побиття руками, ногами, тупими предметами, відтинання органів або частин тіла, використання зброї, вибухових речовин, пристроїв, інших пред-метів або об’єктів, радіації, електроенергії, дії високих та низьких тем-пе ратур, шкідливих речовин, отрути, удушення, утоплення тощо); нагнітання жаху, смакування мук, приниження і подробиць страж-дання; фізіологічних реакцій організму на пошкодження чи біль (муче-ницька міміка, крики, стогін, страждання, кров, агонія тощо); в дії різ-но манітного катівського реманенту (ножів, бритв, сокир, ножиців, кусачок, пилок, бензопил, дрилів тощо); глумління над трупами; дета-лі зація зображення сцен нанесення фізичних пошкоджень самому со-бі та суїциду; зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Зважаючи на об’єм досліджуваних явищ, цей список може бути доповнений.

Висвітлення поточних подій, трансляція офіційно дозволених ви-дів спорту, хроніки, документальне відео та інше хоча і можуть містити відомості описаного вище, але по духу не їх не відносять до інформації, що містить пропаганду культу насильства та жорстокості, тобто не будь-яка інформація із зазначеного є соціально шкідливою, а лише та, що має самоцільну або культивуючу таку поведінку мету. Отже, необхідно оцінювати певний об’єкт з точки зору теми, сукупності подій та дій, що визначають характер зображуваного (сюжету).




1. Сердюк П. П. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Павло Павлович Сердюк. – Одеса, 2005. – 271 с.

2. Критерії віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, а також переданих та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до продукції, що пропагує культ насильства та жорстокості, затв. Рішенням Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі від 28.02.2013 р. № 16 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.moral.gov.ua/documents/23/.

3. Щодо заборони розповсюдження і демонстрування продукції, яка пропагує насильство, жорстокість та порнографію : лист Міністерства культури i мистецтв України від 01.07.1999 р. № 9-3216/17 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uazakon.com/document/spart56/inx56691.htm.

4. Щодо проведення експертного дослідження комп’ютерних ігор «Evil Dead Regeneration» та «Resident Evil Operation Raccoon City» на відповідність чинному законодавству про захист суспільної моралі й можливість обігу на території України : рішення Експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі від 18 червня 2013 року № 24 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.moral.gov.ua/solutions/506/.

5. Орлов Ю. Ю. Вплив комп’ютерних ігор, що містять сцени насильства та жорстокості, на психіку дитини [Електронний ресурс] / Ю. Ю. Орлов, Ю. Б. Ірхін // Криміналістичний вісник. – 2014. – № 1. – С. 17–25. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/krvis_2014_1_4.pdf.




Александр Владимирович ОЛИШЕВСКИЙ,кандидат юридических наук(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

ОПРЕДЕЛЕНИЕ ИНФОРМАЦИИ, СОДЕРЖАЩЕЙ ПРОПАГАНДУ НАСИЛИЯ И ЖЕСТОКОСТИ В КОНТЕКСТЕ СТАТЬИ 300 УГОЛОВНОГО КОДЕКСА УКРАИНЫ

Дано собственное определение понятий «физическое, психическое наси лия» и «жестокость». Определено, какие именно сведения или данные относятся к информации, содержащей пропаганду культа насилия и жестокости.

Ключевые слова: насилие, физическое насилие, психическое насилие, жестокость, общественно опасная информация, пропаганда культа насилия и жестокости.

Oleksandr V. OLISHEVSKYI,candidate of law sciences(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

DETERMINING INFORMATION CONTAINING PROPAGANDA OF VIOLENCE AND BRUTALITY UNDER THE ARTICLE 300 OF THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE

Problem’s setting. The types of information or data related to information containing propaganda of violence and brutality are not defined. There is no single approach to understanding the researched categories.

Analysis of recent studies. A number of domestic and foreign scholars have researched the issues related to determining the propaganda of violence and brutality. The authors provided their own definitions of violence and brutality, but they did not reveal the specification of information or data related to information containing their propaganda.

Objective of the research. The aim of this article is an attempt to analyze the categories of “violence” and “brutality”; to improve the understanding within criminal and legal, criminological aspects; to determine the types of information or data related to information containing propaganda of violence and brutality.

The main part. Violence must be studied within positive and negative aspects. Criminal and legal science divides violence into physical and mental. Physical violence within criminological aspect – is an illegal influence on bodily integrity, health or life of a person against, beyond, in some cases, according to the will by the way of using physical force of people or animals, technical means, damaging factors and properties of other objects of the material world or various natural phenomena.



Psychological violence within criminological aspect – is an illegal influence on the human psyche by the way of submitting information or using technical means, objects of material world, natural phenomena that do not directly affect the health, but the consequence of which is fear, anger, mental disorders or diseases.

Brutality within the criminal and legal aspect – is a situationally defined concept, but not completely, thus its content is specified in the process of enforcement by assessing the particular circumstances of the proceedings.

Brutality within criminological aspect – is a negative character trait of a person that is defined by indifference to the suffering of others or in pursuit of their cause.

Conclusions. The information containing propaganda of the cult of violence and brutality includes information or data of the direct calls for violence and brutality, aimed demonstration in a naturalistic form: causing physical damage to the human body and every living creature (beating, kicking, by blunt objects, cutting off body or body parts, use of weapons, explosives, devices and other items or objects, radiation, electricity, high and low temperatures, pollutants, poison, suffocation, drowning, etc.); escalation of terror, enjoyment of torments, humiliation and suffering details; physiological reactions to injury or pain (martyr’s facial expressions, cries, groans, suffering, blood, agony, etc.); in the action of various torture implements (knives, razors, axes, scissors, cutter, saws, chainsaws, drills, etc.); mockery of corpses; detailed images of the scenes causing physical damage to oneself and suicide; rape or forcible sexual insults in the unnatural way. Taking into account the volume of the researched phenomena, this list can be added.

Key words: violence, physical violence, mental violence, brutality, socially dangerous information, propaganda of the cult of violence and brutality.



УДК 343.222.001.11Віталій Федорович ПРИМАЧЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, Дніпро)

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ТА ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ

У статті розглядаються питання співвідношення диференціації та індивідуалізації кримінальної відпо відальності у контексті сучасних наукових досліджень. Встановлено їх спільні та відмінні ознаки.диференціація кримінальної відповідальності, індивідуалізація кримінальної відповідальності, методи кримі нальноправової політики, нормотворення, право засто сування.

© Примаченко В. Ф., 2016

Постановка проблеми. Диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності виступають напрямами, принципами, завданнями, цілями та методами кримінально-правової політики в будь-якому цивілізованому суспільстві, яке приділяє необхідну увагу боротьбі зі злочинністю. Проте до сьогоднішнього часу серед вчених і правозастосовників не досягнуто єдності не лише щодо розуміння, що таке диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності, а й стосовно того, як вони між собою співвідносяться, що між ними спільного та відмінного. Враховуючи той факт, що диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності не знайшли чіткого відобра ження і розмежування в чинному кримінальному законодавстві, це питання стає більш складним, а отже, викликає все нові і нові наукові дискусії.




Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аспектам співвідношення диференціації та індивідуалізації кримінальної від повідальності присвячена значна кількість наукових праць як в Україні, так і за кордоном. Зокрема, цю проблему у різні ро-ки досліджували: П. П. Андрушко, Ю. В. Баулін, Я. М. Брайнін, О. В. Васильєвський, О. А. Герцензон, В. К. Грищук, Н. О. Гуторова, Я. М. Єрмолович, О. О. Книженко, В. Я. Конопельський, Л. Л. Кругліков, В. І. Курляндський, Т. О. Лєснієвські-Костарєва, А. А. Митрофанов, В. О. Навроцький, Л. В. Павлик, М. С. Пузирьов, Є. В. Рогова, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк та ін.

У зв’язку з цим метою пропонованої наукової статті є встановлення спільних та відмінних ознак диференціації та індивідуалізації кри мі-нальної відповідальності.

Виклад основного матеріалу. Диференціація кримінальної відповідальності і індивідуалізація кримінальної відповідальності є ка те горіями суміжними і нерозривно пов’язаними між собою, проте різними. Принаймні такої позиції дотримується більшість сучасних вчених, що, відповідно, вказує на існування протилежних точок зо ру. Така неоднозначність наукових поглядів має свою історію. У радянсь-кому кримінальному праві, дія якого поширювалася і на Україну, кри-мі нальна відповідальність диференціювалася із самого початку утво-рення відповідного законодавства. Однак до введення в науковий обіг поняття «диференціація кримінальної відповідальності», що, як вва-жа ється, було здійснено В. І. Курляндським у 1975 р. [1, с. 5; 2, с. 12], у того часних працях із кримінального права виокремлювалися лише кате горії індивідуалізації кримінальної відповідальності і покаран - ня [3, с. 198–210; 4, с. 178–203]. При цьому під індивідуалізацією розумілося обрання конкретного виду відповідальності, встановлення точного об’єму кожного виду відповідальності, у тому числі і характеру заходів при мусу, які застосовувалися, або осуду із врахуванням особ-ливостей правопорушення і даних, які характеризують винну особу. У зв’язку з цим деякі вчені продовжували розглядати новий термін «диференціація кримінальної відповідальності» як ту ж інди ві дуа лі за-цію або бачили їх як ціле, особливо не розмежовуючи.

Серед вітчизняних науковців на сьогодні превалює підхід щодо однозначного розмежування диференціації та індивідуалізації кримі-нальної відповідальності. Як відзначає Л. В. Павлик, беззаперечним є той факт, що диференціація та індивідуалізація нерозривно пов’язані між со бою, однак між ними є певні відмінності. У літературі висловлюються дум ки, що ці явища тісно взаємопов’язані і в часі наслідують одне одного, хоча і мають різну правову природу [5, с. 317].



Так, Ю. В. Баулін поділяє кримінальну відповідальність на зако-нодавчо визначену, індивідуалізовану судом та кримінально-виконавчу. Законодавець, на його думку, не лише встановлює кримінальну від по-відальність, а й диференціює її. З огляду на це диференціація зако но-давчо визначеної кримінальної відповідальності – це поділ зако но-давчих обмежень прав і свобод майбутніх злочинців на певні гру пи залежно від їх виду та міри. Така диференціація як вид певної діяль-ності законодавця підкоряється певним принципам, має критерії, спря-мована на досягнення конкретних цілей, втілюється у певній правовій формі, нарешті, має місце як у Загальній, так і в Особливій частинах Кримінального кодексу.

Переведення нормативних приписів, що містяться у КК (у тому числі й щодо виду і розміру обтяжень прав і свобод злочинців), в інди-відуальний правозастосовний акт суду, тобто застосування судом санк-ції кримінально-правової норми до конкретного (індивідуального) зло чинця, має назву індивідуалізації кримінальної відповідальності. Остан ня бере до уваги той факт, що кожен конкретний злочин чи осо-ба, яка його вчинила, за обставинами вчинення чи за особистими ри-сами злочинця має свої індивідуальні особливості, а отже, і від по-ві дальність за нього повинна бути максимально конкретизована, ін ди відуалізована, відповідно до конкретних обставин та зважаючи на особу винного. Як висновок Ю. В. Баулін наголошує, що на цьому рівні пра вового регулювання немає сенсу говорити про диференціацію судом кримінальної відповідальності, тому що не він, а парламент диферен-ціює таку відповідальність. Суд у межах, визначених парламентом у законі, лише індивідуалізує кримінальну відповідальність щодо кон-крет ного злочинця за вчинений ним певний злочин [6, с. 25–30].

Натомість Н. О. Гуторова, розглядаючи диференціацію та індиві-дуалізацію кримінальної відповідальності як методи кримінально-право вої політики, вказує, що диференціація кримінальної відпові-дальності (формальний метод) являє собою здійснений законодавцем її поділ, дозування з урахуванням певного роду обставин, метою якого є створення для суб’єкта правозастосування певного режиму при виз-наченні міри відповідальності за вчинений злочин. У межах цього ре-жиму здійснюється індивідуалізація кримінальної відповідальності (дискреційний метод), тобто визначення судом, а при помилуванні – Президентом України, рівня кримінальної відповідальності конкретної особи, яка вчинила передбачений законом злочин, що залежно від ство реного законодавцем режиму може відбуватися як у межах санкції статті кримінального закону, так і поза такими межами.



Звідси випливає, що диференціація й індивідуалізація кримінальної відповідальності – це два взаємопов’язаних методи кримінально-пра вової політики, які є залежними один від одного: чим ширшою є диференціація кримінальної відповідальності, тим вужчою буде її інди-відуалізація, і навпаки. У такому поєднанні вони являють собою єдине ці ліс не утворення, яке дозволяє з урахуванням усіх обставин визначити мі ру кримінальної відповідальності особи, яка вчинила конкретний зло чин [7, с. 75].

У свою чергу В. О. Навроцький диференціацію та індивідуалізацію кри мінальної відповідальності не лише розглядає як різні категорії, а й веде мову про наявність між ними опосередковуючої сполучної ланки – кри мінально-правової кваліфікації. На його думку, «відбуваються три етапи:

1) спочатку законодавець диференціює відповідальність – вста-нов лює кілька норм, які передбачають відповідальність за однорідне пося гання;

2) на підставі диференційованих норм відбувається кваліфікація скоє ного. Без проведення кримінально-правової кваліфікації:

- диференціація кримінальної відповідальності не може бути реалізованою, вона існує лише потенційно як правова можливість;

- не може відбутися індивідуалізація відповідальності, оскільки те, яка саме з багатьох норм підлягає застосуванню, встановлюється через проведення кваліфікації;

3) на основі кваліфікації скоєного за певною статтею Особли-вої частини КК відбувається індивідуалізація кримінальної відпові-дальності в межах санкції цієї статті чи через використання інших інсти тутів Загальної частини КК.

Отже, кримінально-правова кваліфікація є центральним еле мен-том у цій системі, з’єднувальною ланкою між диференціацією відпові-дальності та її індивідуалізацією» [8, с. 290].

Зупинимося поглядах ще одного науковця О. О. Книженко, який вва жає, що індивідуалізація відповідальності у кримінальному праві нерозривно пов’язана з диференціацією відповідальності, є похідною від неї. Суб’єктом індивідуалізації застосування заходів кримінально-правового впливу (відповідальності у кримінальному праві) є суд. Суть цьо го процесу полягає в обранні конкретного заходу кримінально-пра-во вого впливу, конкретизації його змісту. Під час індивідуалізації суд, спираючись на передбачені в законі форми реакції держави на вчинене суспільно небезпечне діяння (диференціації заходів кримінально-пра-во вого впливу), обирає доцільний захід впливу та конкретизує його зміст. Індивідуалізація, на відміну від диференціації, не є операцією



(у логічному значенні цього слова) поділу (ділення), а є підсумком, що ґрунтується на результатах такої градації, обсязі несприятливих кримінально-правових наслідків стосовно конкретної особи, яка вчи-нила злочин [9, с. 285].

На думку А. А. Митрофанова, «диференціація кримінальної від-по ві дальності здійснюється законодавцем у кримінальному законі і полягає в градації, розподілі відповідальності, у результаті чого вста новлюються різні кримінально-правові наслідки залежно від типового ступеня суспільної небезпечності злочину та особи вин ного. Індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання здійсню-ється на правозастосовному рівні і полягає в тому, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене судом справедливе покарання, тобто від-пові датиме характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого зло чину та особі»[10, с. 52–53].

Диференціацію і індивідуалізацію кримінальної відповідальності й покарання П. Л. Фріс розглядає як дві складові одного принципу кри мі нально-правової політики, вбачаючи його суть у тому, що кри-мінальна репресія не повинна мати зрівняльного характеру, що дося-гається завдяки здійсненню принципу диференціації. Останній, у свою чергу, означає, що на законодавчому і правозастосовному рівнях необ хідно розробити й застосовувати суворі заходи кримінально-право вого впливу до осіб, що вчиняють тяжкі злочини, небезпечних і зліс них злочинців, і порівняно м’які – до осіб, що вчиняють злочини не великої і середньої тяжкості, до ситуативних і випадкових зло-чин ців. Далі науковець вказує, що на стадії застосування норм кримі-нального права на перший план виступає вимога індивідуалізації від-по відальності і покарання, що вимагає ретельного обліку і оцінки пра во застосовувачем характеру і ступеня тяжкості вчиненого злочину, осо би злочинця, ситуації, причин і умов, що привели до вчинення зло-чину, пом’якшуючих і обтяжуючих покарання обставин – усього того, що відповідно до чинного кримінального законодавства під-лягає з’ясу ванню для постановлення обґрунтованого рішення про вибір тієї або іншої міри кримінально-правового впливу. У вказаних формах і від-бувається індивідуалізація кримінальної відповідальності й покарання, завершуючи собою реалізацію даного принципу [11, с. 60].

Як бачимо, диференціацію кримінальної відповідальності іноді пов’я зують не лише з діяльністю законотворця, а й правозастосовника, що видається не правильним, оскільки негативно впливає не лише на теоретичне розуміння чіткості розмежування диференціації та індиві дуалізації кримінальної відповідальності, а й на їх практичне засто сування. Диференціація виступає безпосереднім інструментом



законодавця у проведенні кримінально-правової політики держави, є принципом його діяльності, індивідуалізація являє собою діяльність ін шого суб’єкта – правозастосовника, яка направлена на втілення во лі законодавця в межах визначеної ним диференціації кримінальної від-повідальності.

У цілому діяльність законодавця і правозастосовника в даному кон тексті підпорядкована єдиній меті – забезпечити якісну та зба-лансовану роботу єдиного складного механізму, що елементи якого тісно пов’язані. До того ж ці елементи можна вибудувати в наступний послідовний ряд: криміналізація – пеналізація – диференціація кримінальної відповідальності – кримінальноправова кваліфікація – індивідуалізація кримінальної відповідальності – диференціація виконання пока рань – індивідуалізація виконання покарань.

Досліджуючи співвідношення диференціації та індивідуалізації кри мінальної відповідальності, можемо зробити висновок щодо їх єд-ності та взаємозв’язку, проте для того, щоб вірно зрозуміти їх природу, необхідно знайти не лише спільні риси, а й критерії розмежування.

Що стосується схожості, то як вірно зазначила Т. О. Лєснієвські-Кос тарєва, диференціація відповідальності у кримінальному законі й надана законом правозастосовнику можливість індивідуалізувати від-по відальність – це, можна сказати, дві чаші на терезах кримінально-пра вової політики. Чим ширша сфера диференціації, чим докладніше регламентував законодавець посилення й пом’якшення відповідаль-ності, тим менша сфера індивідуалізації й свободи правозастосовника діяти на власний розсуд. І навпаки. Мистецтво кримінально-правової полі тики полягає в тому, щоб гармонізувати і поєднати ці сфери, зба-лансувати чаші терезів. При цьому варто враховувати, що надмірна ди-фе ренціація містить у собі небезпеку дріб’язкової опіки судді [12, с. 28].

Що стосується критеріїв розмежування, то, як видно з вище на ве-дених наукових позицій вчених, диференціацію й індивідуалізацію кри-мінальної відповідальності розрізняють за суб’єктом та об’єктом засто-сування. Диференціація провадиться законодавцем і вона стосується можливих злочинних посягань, індивідуалізація – правозастосовником стосовно конкретних злочинів та конкретних осіб, які їх вчинили.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумо вуючи результати проведеного дослідження, необхідно відзначити наступне.

Спільна основна мета диференціації та індивідуалізації кри мі-нальної відповідальності полягає в тому, щоб на підставі типових ознак певного виду злочинів та індивідуальних особливостей конк рет ної осо би і специфіки вчинення суспільно небезпечного діяння досягти



мак си мального ефекту, тобто відновлення соціальної справедливості, та здійснити загальну і спеціальну превенцію.

Порівняння диференціації та індивідуалізації кримінальної відпо-відальності дозволяє також виокремити наступні особливі ознаки, які їх відрізняють.

Диференціація кримінальної відповідальності:1) є формальним методом кримінально-правової політики; 2) суб’єктом її здійснення є законодавчий орган (Верховна Рада

України);3) здійснюється шляхом нормотворчості;4) спрямована на потенційні суспільно небезпечні діяння;5) реалізується та закріплюється у законі України про кримінальну

відповідальність;6) передбачає обов’язкове врахування типових ознак (наприклад,

ступеня та характеру суспільної небезпечності) суспільно небезпечного діяння;

7) чим ширша її сфера і деталізація, тим менше простору для інди-відуалізації;

8) є більш широкою категорією по відношенню до індивідуалізації;9) пов’язана із криміналізаціє та пеналізацією.Індивідуалізація кримінальної відповідальності:1) є дискреційним методом кримінально-правової політики;2) суб’єктом її здійснення є правозастосовник (суд, Президент

України);3) здійснюється шляхом правозастосування;4) спрямована на конкретні суспільно небезпечні діяння та кон-

кретних осіб, які їх вчинили;5) реалізується та закріплюється у відповідному правозастосов-

ному акті;6) передбачає обов’язкове врахування конкретних ознак суспільно

небезпечного діяння і супутніх обставин, а також особливостей винної особи;

7) чим більше для неї простору, тим меша сфера і деталізація дифе-ренціації;

8) є вужчою за диференціацію категорією;9) пов’язана із кримінально-правовою кваліфікацією.




1. Курляндский В. И. Уголовная политика, дифференциация и инди-ви дуализация уголовной ответственности / В. И. Курляндский // Основ ные направления борьбы с преступностью / под ред. И. М. Гальперина, В. И. Курляндского. – Москва, 1975. – С. 77–95.

2. Ермолович Я. Н. Дифференциация уголовной ответственности воен но служащих : монография / Я. Н. Ермолович. – Москва : Юрлит-информ, 2014. – 288 с.

3. Брайнин Я. М. Уголовный закон и его применение / Я. М. Брайнин. – Москва : Юрид. лит., 1967. – 240 с.

4. Герцензон А. А. Уголовное право и социология (Проблемы социо логии уголовного права и уголовной политики) / А. А. Герцензон. – Москва : Юрид. лит., 1970. – 288 с.

5. Павлик Л. В. Співвідношення диференціації кримінальної відпо ві-дальності з індивідуалізацією, криміналізацією та пеналізацією / Л. В. Павлик // Науковий вісник Львівського державного універ-си те ту внутрішніх справ : Серія юридична. – 2011. – № 2. – С. 316–327.

6. Баулін Ю. В. Кримінальна відповідальність, яка підлягає дифе-ренціації // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Диференціація кримі-нальної відповідальності : Міжнар. симпозіум (Львів, 11-12 вересня 2009 р.) / Ю. В. Баулін. – Львів : ЛьвДУВС, 2009. – С. 25–31.

7. Гуторова Н. О. Диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності: сучасний стан і перспективи розвитку / Н. О. Гуто рова // Актуальні проблеми кримінальної відповідальності : мате ріали Міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. – Харків : Право, 2013. – 848 с.

8. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації : навч. посіб ник / В. О. Навроцький. – 2-ге вид. – Київ : Юрінком Інтер, 2009. – 512 с.

9. Книженко О. О. Санкції у кримінальному праві : монографія / О. О. Книженко. – Харків : НикаНова, 2011. – 336 с.

10. Митрофанов А. А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація / А. А. Митрофанов. – Одеса : Вид-во Одес. юрид. ін-ту НУВС, 2004. – 132 с.

11. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоре тичні, історичні та правові проблеми / П. Л. Фріс. – Київ : Атіка, 2005. – 332 с.



12. Лесниевски-Костарева Т. А. Дифференциация уголовной ответствен-ности. Теория и законодательная практика / Т. А. Лесниевски-Костарева. – 2-е изд, перераб. и доп. – Москва : НОРМА, 2000. – 400 с.


Виталий Фёдорович ПРИМАЧЕНКО,кандидат юридических наук, доцент(Днепропетровский государственный университет внутренних дел, Днепр, Украина)

ДИФФЕРЕНЦИАЦИЯ И ИНДИВИДУАЛИЗАЦИЯ УГОЛОВНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ: СООТНОШЕНИЕ ПОНЯТИЙ

В статье рассматриваются вопросы соотношения диффе ренциации и индивидуализации уголовной ответственности в кон тексте современных научных исследований. Определены их общие и разли читель ные черты.

Ключевые слова: дифференциация уголовной ответственности, индиви дуализация уголовной ответственности, методы уголовноправовой политики, нормотворчество, правоприменение.

Vitalii F. PRYMACHENKO,candidate of law sciences, associate professor(Dnipropetrovsk State University of Internal Affairs, Dnipro, Ukraine)

DIFFERENTIATION AND INDIVIDUALIZATION OF CRIMINAL LIABILITY: CORRELATION OF TERMS

The differentiation and individualization of criminal liability are the direc tions, principles, tasks, objectives and methods of criminal and legal policy in any civilized society, which pays necessary attention to the fight against crime. However, there is no unity among scholars and law enforcement officials to the present day not only concerning the understanding about the concepts of the differentiation and individualization of criminal liability as a separate category, but also considering the fact how they correlate to each other, what unites them and separates between each other.

A significant number of scientific papers both in Ukraine and abroad is devoted to the aspect of correlation between the differentiation and individualization of criminal liability. In particular, this issue was researched in different years by: P. P. Andrushko, Yu. V. Baulin, Ya. M. Brainin, O. V. Vasylievskyi, O. A. Hertsenzon, V. K. Hryshchuk, N. O. Hutorova , Ya. M. Yermolovych, O. O. Knyzhenko, V. Ya. Konopelskyi, L. L. Kruhlikov, V. I. Kurliandskyi, T. O. Liesni ievskiKostarieva, A. A. Mytrofanov, V. O. Navrotskyi , L. V. Pavlyk, M. S. Puzyrov, Ye. V. Rohova, P. L. Fris, M. I. Havroniuk and others.



In this regard, the objective of the suggested scientific article is to define the common and distinctive features of the differentiation and individualization of criminal liability.

The joint main objective of the differentiation and individualization of crimi nal liability is that to achieve the restoration of social justice and to carry out general and special prevention as efficiently as possible on the basis of the typical features of a certain type of crimes and the individual characteristics of the specific case of committing socially dangerous act by a specific person.

Comparison of the differentiation and individualization of criminal liability makes it also possible to distinguish the following special features that characterize them.

The differentiation of criminal liability:1) is a formal method of criminal and legal policy;2) the subject of its implementation is the legislative agency (Verkhovna

Rada of Ukraine);3) is carried out by rulemaking;4) is aimed at potential socially dangerous acts;5) is realized and consolidated in the Law of Ukraine on criminal liability;6) provides mandatory consideration of typical features (for example, the

degree and nature of public danger) of a socially dangerous act;7) the wider its scope and specification, the less space is for the indivi dua

li zation;8) is a broader category towards the individualization;9) is associated with criminalization and penalization.The individualization of criminal liability:1) is a discretionary method of criminal and legal policy;2) the subject of its implementation is a law enforcement official (Court,

the President of Ukraine);3) is carried out by law enforcement way;4) is aimed at specific socially dangerous acts, and specific individuals

who have committed them;5) is implemented and consolidated in the relevant law enforcement act;6) provides mandatory consideration of specific features of a socially

dangerous act and related circumstances, as well as specific features of the guilty person;

7) the more space it has, the less is the scope and specification of the differentiation;

8) is more narrow category in relation to the differentiation;9) is associated with the criminal and legal qualification.Key words: differentiation of criminal liability, individualization of

criminal liability, methods of criminal and legal policy, rulemaking, legal enforcement.



УДК 343.349Володимир Вікторович ШАБЛИСТИЙ,доктор юридичних наук, доцент (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, Дніпро)

ЗАКОННА ПРОФЕСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖУРНАЛІСТА ЯК «НОВИЙ ОБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ»

У статті на прикладі надмірного кримінальнопра вового забезпечення професійної журналістської діяльності доводиться необхідність внесення науково обґрунтованих змін та доповнень до Кримінального кодексу України. діяльність, професія, журналіст, злочин, склад злочину, об’єкт злочину, законотворчість.

© Шаблистий В. В., 2016

Постановка проблеми. Уже майже століття серед учених-криміналістів точиться дискусія з приводу «найправильнішої» концепції об’єкта злочину. Кожен дослідник окремої чи групи статей Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК) визначає їх об’єкт, приєднуючись до тієї концепції, основою якої є суспільні відносини як об’єкт злочину.

У науці кримінального права загальновідомим є той факт, що система Особливої частини КК побудована за принципом родового об’єкта злочину – назва розділу відповідає певній групі однорідних суспільних відносин. Значення родового об’єкта злочину полягає насамперед у тому, що він дозволяє класифікувати всі злочини. Саме цю його властивість було покладено в основу побудови Особливої частини КК України, що дозволило законодавцю в цілому правильно об’єднати




в межах одного розділу КК України норми, в яких встановлюється відповідальність за посягання на тотожні чи однорідні суспільні відносини [1, с. 115].

Причинами тривалих спорів щодо поняття «об’єкт» злочинів, які активізувалися в останні десять років, на думку В. О. Навроцького, є:

1) прагнення запропонувати єдину правильну, універсальну концепцію, що означає неврахування всього різноманіття злочинів;

2) жоден із авторів не спробував «накласти» свою модель об’єкта на всю Особливу частину КК України, визначити об’єкти для всіх без винятку злочинів.

Аналіз же висловлених у літературі теоретичних позицій, озна-йомлення з визначеннями об’єктів окремих видів злочинів, які наво-дяться в курсах лекцій з Особливої частини кримінального права та пуб лі каціях, наштовхують на думки, що в кожній із існуючих теорій об’єк та злочину є раціональне зерно, що кожна із них тією чи іншою мі-рою має право на існування, що кожна з них не заперечує інші, а відоб-ра жає певний аспект проблеми (йдеться про з’ясування того, чому саме (яким інтересам чи благу) заподіюється шкода злочином, із якою метою встановлена відповідальність за ті чи інші діяння). Виходячи із презумпції наукової добропорядності слід вважати, що автори кожної із існуючих концепцій не «підганяли» свої погляди під ідеологічні уста-новки, тимчасові прикладні потреби, а таки намагатися пізнати істину і певною мірою досягли успіху у вирішенні проблеми об’єкта злочину, об’єкта злочинного посягання, об’єкта кримінально-правової охорони.

До того ж величезна різноманітність тих благ, цінностей, від но-син, інтересів, за заподіяння шкоди яким настає кримінальна відпові-дальність, означає, що при виокремленні об’єкта злочину в одних випад-ках слід зосереджувати увагу на відносинах між учасниками суспільних відно син, в інших – на інтересах, а в деяких – на встановленому порядку їх реалізації тощо. Крім того, треба пам’ятати, що суспільні відносини самі по собі становлять цінності, бо вони виникають із приводу реалі-зації та захисту інтересів, завдяки ним встановлюється порядок захис-ту певних благ тощо. Виходячи із загального поділу всіх посягань на зло чи ни проти особи, злочини проти суспільства та злочини проти дер жави, можна задекларувати, що об’єктом злочинів проти людини доціль но визнавати особисті блага, їх носіїв, об’єктом злочинів проти сус пільства – соціальні інтереси, цінності, об’єктом злочинів проти дер-жави – суспільні відносини, порядок їх реалізації [2, с. 53–54].

Вважаємо, що дискусія, яка дуже часто переростає в полеміку, щодо того, що слід розуміти під об’єктом злочину, призводить до ніве лю вання його прикладного значення. Пояснимо свої міркування:



правозастосовники, а особливо законодавець, просто ігнорують особли-вості як родового, так і безпосереднього об’єктів злочину. Це легко підтвер дити. Так, свого часу, а саме, з січня 2009 р. пальма першості була за ст. 1501 КК України «Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом», розміщена в розділі ІІІ Особливої частини КК Украї - ни, норми якого жодним чином не врегульовують питання захисту нормаль ного морального розвитку дитини. Таких прикладів можна навес ти декілька. Проте хотілося б акцентувати на іншому. Останні зміни до кримінального закону змушують вести мову про наповнення кримі нального закону статтями, що порушують елементарні правила законо давчої техніки та вічні закони логіки. Йдеться про правове забезпе чення охорони журналістської діяльності. Не вдаючись до причин надмірної уваги народних депутатів України до представників цієї професії, наголосимо, що в цій ситуації далі просто не можна мовчки стояти осторонь.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченням проблем відпові дальності за перешкоджання професійній діяльності журналістів займа лись як вітчизняні, так і закордонні вчені, зокрема П. П. Андрушко, П. С. Берзін, Р. В. Вереша, О. М. Готін, О. І. Зінченко, О. В. Красильнікова, С. Я. Лихова, М. І. Мельник, В. І. Осадчий, Є. О. Письменський та ін. Разом із тим останні законодавчі ініціативи у цій сфері ще не були піддані до-стат ньому науковому аналізу, у тому числі й на стадії їх формування.

У зв’язку із сказаним метою статті є зосередження уваги на необ-хідності внесення науково обґрунтованих змін та доповнень до КК Украї - ни на прикладі надмірного кримінально-правового забезпечення профе- сійної журналістської діяльності.

Виклад основного матеріалу. Передусім нагадаємо, що Законом України від 15 травня 2015 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій законної професійної діяльності журналістів» [3], крім всього іншого, у назві розділу XV Особливої частини КК України «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян» сло-ва «органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян» замі-нено словами «органів місцевого самоврядування, об’єднань грома дян та злочини проти журналістів». Також введено незрозуміло при міт-ку до ст. 3451 КК України із визначенням поняття «професійна діяль-ність журналіста», яка за цілком правильним висновком Головного науково-експертного управління Верховної Ради України є зайвою. Пояснимо. За загальним правилом законодавчої техніки примітки у стат тях КК дозволяються лише тоді, коли ті чи інші поняття не є загально зрозумілими або не визначені в інших нормативно-правових



актах і є суто кримінально-правовими. Поняття «професійна діяльність журналіста» не можна вважати таким, що належить до сфери кримі-наль ного права.

Крім того, згідно з абз. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «журналіст – це творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інфор-мації, виконує редакційно-посадові службові обов’язки в засобі ма сової інформації (у штаті або на позаштатних засадах) відповідно до профе-сійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класи фікаторі професій України» [4].

Законом України від 4 лютого 2016 р. «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо удосконалення захисту профе-сійної діяльності журналістів)»[4] внесені зміни та доповнення до:

1) ч. 2 ст. 163 КК України:«2. Ті самі дії, вчинені повторно, або щодо державних чи громадських

діячів, журналіста, або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, – караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років»;

2) ст. 171 КК України:«Стаття 171. Перешкоджання законній професійній діяльності

журналіста1. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності жур на -

ліста, а так само незаконне вилучення зібраних, опрацьованих, підго-тов лених журналістом матеріалів і технічних засобів, якими журналіст корис тується у зв’язку зі своєю професійною діяльністю, –

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Переслідування журналіста у зв’язку з його професійною діяль-ністю, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попе редньою змовою, –

карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних міні мумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти ро-ків, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох ро ків».

Незрозумілим є дублювання наведеної примітки до цієї статті, мабуть, законодавцю було мало одного разу, йдеться про спотворення КК України нормою, яка не відповідає закону щодо соціального захисту журналістів.



Невипадково Є. О. Письменський з цього приводу цілком слушно на го лошує, що наявний на сьогодні стан кримінально-правового забез печення охорони журналістської діяльності, навіть без враху-вання внесених коректив до КК України, є більш ніж достатнім. Воче-видь, проблеми ефективності правового захисту журналістів як пред-ставників «четвертої гілки влади» передусім криються в механізмі засто сування відповідних кримінально-правових заборон (точніше його удосконаленні), а не в їх нагромадженні [5, с. 152].

Наведені «казуси», поява яких пояснюється спочатку посиленням гаран тій журналістської діяльності, а потім удосконаленням механізму їх забез печення, власне і привернули увагу до нового об’єкта кри-мі нально-правової охорони, який з’явився 5 квітня 2001 р., проте був непомітним до внесення вказаних вище змін та доповнень до КК України. Таким «новим об’єктом злочину» є законна професійна діяль ність журналіста (напівжирний наш – В. Ш.), який зі ст. 171 КК України майже через 15 років «перекочував» у назву розділу ХV Особли-вої частини кримінального закону та у нові статті цього розділу із вказів кою саме на законну професійну діяльність журналіста.

Видається, що В. І. Осадчий, коментуючи розділ ХV Особливої частини КК України «Злочини проти авторитету органів державної вла ди, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та про-ти журналістів», був навіть змушений зауважити, що професійна діяльність журналіста буде законною (курсив наш – В. Ш.), коли відбувається відповідно до нормативно-правових положень, визначених Консти-туцією України, законами України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 р. № 74/95-ВР, «Про друкові засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. № 2782-ХІІ, «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. № 3855-ХІІ, іншими законодавчими актами України, ратифікованими нею міжнародними договорами у сфері свободи слова та інформації [6, с. 796].

Як бачимо, навіть авторитетному вченому довелося виправдову-вати відверті помилки законодавця, адже науково-практичний комен-тар закону покликаний передусім його розтлумачити, при цьому авто-ри позбавлені права на конструктивну критику, до якої можливо хоч хтось та й дослухається.

Особливо це помітно на прикладі родового об’єкта злочину вка за-ного вище розділу – авторитет органів державної влади, органів місце-вого самоврядування та об’єднань громадян. Уже з переліку зрозуміло, що до цієї групи однорідних суспільних відносин не належать журналісти.



Разом із тим у класифікаторі професій (станом на 1 жовтня 2015 р.) ці особи названі: за номером 1210.1 – головний редактор газети/журналу, за номером 2451.2 – журналіcт/журналіст мультимедійних видань засо-бів масової інформації [7].

Внесення певної професії до класифікатора професій здійснюється після затвердження різними міністерствами, у тому числі Міністерством освіти та науки України та Міністерством юстиції України, державного стандарту професії. Така свого роду бюрократична тяганина просто немислима без належного нормативно-правового, у першу чергу зако-но давчого, забезпечення.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Отже, маємо наступну ситуацію: будь-яка професія є законною по факту, тобто профе сійно займатися певною діяльністю або бути професіоналом мож-на тільки тоді, коли обрана професія внесена до відповідного класи-фікатора професій. Особливо це стосується тих видів діяльності, що потре бують спеціального кримінально-правового забезпечення – вищі посадові особи держави, представники судових та правоохоронних орга-нів, правозахисних організацій, журналісти та ін. Називати їх профе сій ну діяльність законною означає наявність «незаконної професійної діяль-ності». Останнє словосполучення є нікчемним з точки зору юридичного значення – воно просто не може вживатися при позначенні такого виду діяльності.

У зв’язку із цим поява в КК України законної професійної діяль-ності журналістів як нового «об’єкта кримінально-правової охорони» є скоріше проявом, за крилатим висловом В. О. Навроцького, дрімучого юри дичного невігластва з боку тих осіб, котрі причетні до його впро-вадження. Мабуть, беззаперечним є той факт, що із тексту криміналь но-го закону однозначно треба виключити примітку і визначення поняття «професійна журналістська діяльність», а також слово «законна», що застосовується для характеристики такого виду діяльності.


1. Кримінальне право України: Загальна частина : [підручник] / В. І. Борисов, В. Я. Тацій, В. І. Тютюгін та ін. ; за ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., переробл. і допов. – Харків : Право, 2015. – 528 с.

2. Навроцький В’ячеслав. З професорської шухляди / В’ячеслав Олек-сандрович Навроцький. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2016. – 705 с.



3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій законної професійної діяльності журналістів : Закон України від 14.05.2015 р. № 421-VIII// Відомості Верховної Ради. – 2015. – № 29. – Ст. 264.

4. Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо удосконалення захисту професійної діяльності журналістів) : Закон України від 04.02.2016 р. № 1630-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53168.

5. Письменський Є. О. Журналістська діяльність в аспекті завдань кримінального права / Є. О. Письменський // Проблеми науки кримінального права та їх вирішення у законотворчій та правозастосовній діяльності : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 8-9 жовт. 2015 р. / редкол. : В. Я. Тацій (голов. ред.), В. І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. – Харків : Право, 2015. – С. 151–155.

6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Д. С. Азаров, В. К. Грищук, А. В. Савченко [та ін.] ; за заг. ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка, В. В. Чернєя. – Київ : Юрінком Інтер, 2016. – 1064 с.

7. Класифікатор професій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://buhgalter911.com/Res/Spravochniki/KlassifikProfessiy.aspx.


Владимир Викторович ШАБЛИСТЫЙ,доктор юридических наук, доцент (Днепропетровский государственный университет внутренних дел, Днепр, Украина)

ЗАКОННАЯ ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ЖУРНАЛИСТА КАК «НОВЫЙ ОБЪЕКТ УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ ОХРАНЫ»

В статье на примере чрезмерного уголовноправового обеспечения про фессиональной журналистской деятельности подтверждается необ ходимость внесения научно обоснованных изменений и дополнений в Уго ловный кодекс Украины.

Ключевые слова: деятельность, профессия, журналист, преступление, состав преступления, объект преступления, зако но творчество.



Volodymyr V. SHABLYSTYI,Doctor of law sciences, associate professor(Dnipropetrovsk State University of Internal Affairs, Dnipro, Ukraine)

LEGAL PROFESSIONAL ACTIVITIES OF A JOURNALIST AS “A NEW OBJECT OF CRIMINAL AND LEGAL PROTECTION”

The author of the article focuses on the need to make scientifically subs tantiated amendments to the Criminal Code of Ukraine by the example of excessive criminal and legal provision of professional journalist activities.

Thus, any profession is in fact legitimate, professionally one can do and be professional only when this profession is included into the respective professions classifier. It is especially concerns those activities requiring special criminal and legal provision – high rank officials of the state, representatives of judicial and law enforcement agencies, legal advocacy organizations, journalists and others. To call their professional activities lawful means having “illicit professional acti vities”. The last phrase is insignificant in terms of the legal meaning – it simply can not exist.

Existing nowadays state of criminal and legal provision of journalist activities protection, even excluding the mentioned amendments to the Criminal Code of Ukraine, is more than sufficient. Obviously, the problems of efficiency of legal protection of journalists as the carriers of the “fourth branch of power” are above all in improving the mechanism of applying the relevant criminal and legal prohibitions, but not their accumulation.

In this regard, the existence of lawful professional activities of journalists in the Criminal Code of Ukraine as a new “object of criminal and legal protection” is rather a manifestation of dense legal ignorance of those, who are involved in its occurrence. It seems indisputable the fact that notes with excluding the defi nition of the concept of “professional journalist activities” and certainly the word “lawful” in relation to such activities should be uniquely excluded from the text of the criminal law.

Key words: activities, occupation, journalist, crime, corpus delicti, crime object, lawmaking.



УДК 343.77Андрій Михайлович ШУЛЬГА,кандидат юридичних наук, доцент(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРЕДМЕТА УМИСНОГО ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЙ, ВЗЯТИХ ПІД ОХОРОНУ ДЕРЖАВИ,

ТА ОБ’ЄКТІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ

Стаття присвячена з’ясуванню проблемних аспектів вста новлення предмета умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природнозаповідного фонду. Розглянуто точки зо ру щодо розуміння юридичної природи предмета злочи ну. Пропонується новітнє визначення поняття «предмет умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави», та об’єктів природнозаповідного фонду. У статті робиться висновок про звуженість встановлення предметного складу умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природнозаповідного фонду.предмет злочину, території, взяті під охорону держави, об’єкти природнозаповідного фонду, національна екологічна мережа

© Шульга А.М., 2016




Постановка проблеми. Визначення предмета конкретного зло-чину на сьогодні залишається однією з нагальних проблем тео рії національного кримінального права та вважається однією з найсклад-ніших. Передусім це пояснюється тим, що предмет злочину має важ-ли ве як теоретичне, так і практичне значення. Як наголошував М. І. Загородніков: «З’ясування точного поняття предмета злочину, його змісту дозволяє більш точно, повно і безпомилково розкрити зміст злочину» [1, с. 32–46]. У свою чергу М. Й. Коржанський вважав, що вивчення предмета сприяє більш глибокому і правильному вста нов-лен ню суті об’єкта злочину, його конкретизації. У зв’язку з тим, що в бага тьох кримінально-правових нормах об’єкт посягання не названий, його виявленню сприяє вказівка на предмет злочину [2, с. 86]. Значення остан нього М. І. Панов розкриває так: «В структурі злочинного пося-гання предмет злочину відноситься безпосередньо до сфери об’єкта зло чину, вказує на зв’язок об’єкта з об’єктивною стороною та іншими елементами складу злочину, багато в чому визначає фактичні озна-ки злочину, характер і ступінь його суспільної небезпечності. То му вивчення предмета має важливе значення для правильної квалі фі-кації злочинів, відмежування злочинних діянь від незлочинних, індиві-дуалізації відповідальності» [3, с. 67].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Над розробкою цього питання в різний час працювали М. Й Коржанський, С. Д. Кравцов, В. Я Тацій, М. П. Бікмурзін, Є. В. Лащук та ін. Що стосується безпосередньо предмета злочинів проти довкілля, то його дослідження відображено в наукових працях Е. М. Жевлакова, С. Б. Гавриша, В. К. Матвійчука.

З огляду на сказане додамо, що метою написання статті є з’ясу-вання проблемних аспектів встановлення предмета умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів при родно-заповідного фонду.

Виклад основного матеріалу. Злочин, передбачений ст. 252 КК України, належить до так званих «предметних» злочинів, яки ми визнаються злочини, що мають як обов’язкову ознаку складу зло чину його предмет. Традиційним для науки кримінального права є визначення предмета злочину як будь-яких речей матеріального сві ту, з характерними властивостями яких закон про кримінальну від повідальність пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного зло чину [4, с. 100; 5, с. 47]. Проте останнім часом дедалі частіше вислов-люються зауваження стосовно невідповідності такого визначення пред мета злочину сучасним реаліям життя. Підігріваються зазначені диску сії рішеннями законодавця у сфері прийнятих останнім часом кримі нально-правових заборон. Наприклад, викрадення теплової та



електроенергії (ст. 1881 КК України), інформації тощо. Це призвело до появи альтернативних напрямів наукових пошуків у питанні предмета злочину, які можна поділити на три групи [6, с. 307–311]. Першу групу науковців об’єднує прагнення замінити дещо застарілий термін «речі» на інший, наприклад, «матеріальний субстрат» [7, с. 84] або «предмет матеріального світу» [8, с. 73]. Другий напрям ґрунтується на спробі взагалі відійти від речової ознаки предмета злочину і визначати його як різного роду матеріальні і нематеріальні блага [9, с. 53] чи матеріальні цінності [10, с. 8]. Представники третього напряму пропонують роз-ши рити обсяг поняття предмета злочину за рахунок включення до нього явищ матеріального світу неречового характеру – інформа-ції [11, с. 60], інтелектуальних цінностей [12, с. 117] тощо. Особливу позицію щодо предмета злочину обстоює В. К. Матвійчук [13, с. 175]. Він погоджується з думкою В. Я. Тація, який вважає, що предмет складу злочину – не самостійний елемент складу злочину, а лише ознака складу злочину. Така позиція дозволяє стверджувати, що предмет злочину є самостійною ознакою, притаманною злочинному діянню [14, с. 37]. Усі наве дені напрямки є виправданими, доцільними та заслуговують на увагу, але останній уявляється досить цікавим з огляду на те, що він свід чить про прагнення його прихильників відійти від суто речового під ходу у визначенні предмета злочину, але не шляхом відмови від нього, а доповнення іншими реально існуючими явищами об’єктивного світу.

Предмет злочинів проти навколишнього природного середовища (довкілля) має низку специфічних особливостей і у зв’язку з цим його вста новлення залишається достатньо складним завданням не лише у прак тичній, а й у теоретичній площині. Підтвердженням цього є те, що сьо годні у кримінально-правовій доктрині наявний широкий діа пазон думок стосовно внутрішнього юридичного змісту предмета зло чи нів цієї категорії та його ознак у цілому. Зокрема, М. І. Панов при дослід-жен ні проблем предмета злочину виокремлює наступні основні і сут-тєві ознаки: фізична, соціальна і юридична [3, с. 67–73]. Така позиція є домі нуючою в сучасній теорії кримінального права.

Коротко охарактеризуємо названі ознаки предмета злочину. Так, фізична ознака предмета злочину, як уявляється, вказує, що йому притаманні певні фізичні (матеріальні) властивості, тобто його необхідно розглядати, перш за все, як матеріальне явище, предмет ма-те ріального світу, який може фіксуватися спеціальними технічними засобами. До таких матеріальних явищ треба відносити й об’єкти довкілля. Не можуть бути предметом злочину ідеї, думки, честь та гід-ність людини, інші явища нематеріального світу.



Соціальна ознака предмета злочину свідчить про його нерозрив-ний зв’язок із суспільними відносинами як об’єктом злочину. Предмети належать до сфери суспільних відносин – об’єктів злочинів. Вони або виступають їх матеріальним виразом (субстратом), або наявність чи від сутність цих предметів є умовою нормального функціонування суспільних відносин. Саме за цією ознакою предмет відрізняється від засо бів вчинення злочину, оскільки останні не пов’язані із суспільними від носинами, яким заподіюється шкода при вчиненні злочину, «стоять» так би мовити «осторонь» від них, виступають засобом злому і по ру-шен ня останніх.

Юридична ознака предмета злочину означає, що предмет повинен бути прямо вказаний у законі або прямо випливати з його змісту, тобто виступати як обов’язкова ознака складу злочину. Наприклад, у ст. 239 КК України предметом злочину, що безпосередньо передбачений диспозицією статті, є землі; ст. 246 – дерева, чагарники у лісах, захисних та інших лісових насадженнях; ст. 263 – вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої; ст. 307 та 309 – наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги тощо.

Предмет умисного знищення або пошкодження територій, взя-тих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду визна чений як обов’язковий безпосередньо у диспозиції ст. 252 КК України, ним виступають: 1) території, взяті під охорону держави, та 2) об’єкти природно-заповідного фонду.

У відповідних наукових дослідженнях території та об’єкти природ-но-заповідного фонду, а також інші об’єкти визначаються як ділянки су ші і водного простору, природні комплекси та об’єкти, які мають особ-ливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та інші цін ності і виділені з метою збереження природної різноманітності ланд шафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загаль ного екологічного балансу та збереження фондового моніторингу навко-лишнього природного середовища.

До природно-заповідного фонду належить: природні території та об’єкти – природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятники природи, заповідні урочища; штучно створені об’єкти – ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятники садо во-народного мистецтва. Уважно вивчаючи зміст статті, науковці пропо-нують доповнити таким предметом, як об’єкти природної спад щи - ни [13, с. 182].



У літературі предметом злочину, що розглядається, називаються: території, взяті під охорону держави, та об’єкти природно-заповідного фонду [17, с. 41; 18, с. 123; 19, с. 308; 20, с. 279], тобто автори, буквально розуміючи предмет злочину, визначають його так само, як вказано безпо середньо в диспозиції статті. При цьому не враховуються законо-давчі особливості регламентації правового режиму існування цих об’єк-тів навколишнього природного середовища.

У свою чергу, на думку В. П. Самокиш, предметом злочину, передбаченого ст. 252 КК України, є ключові території екомережі, що включають території та об’єкти, взяті під охорону держави. Крім того, зважаючи на невизначеність терміна, який міститься у диспо-зиції ст. 252 КК України, – «території, взяті під охорону дер жа ви» і його невідповідність положенням чинного вітчизняного при ро доохо-рон ного законодавства, автор пропонує замінити його на такий, який відповідатиме змісту вказаної кримінально-правової норми – «при родні території, взяті під особливу охорону держави». Також висловлюються пропозиції предметом злочину, передбаченого ст. 252 КК України, вважати не тільки особливо охоронювані природні території та об’єкти, а й їх окремі компоненти, що перебувають у межах цих територій і об’єктів [15, с. 12]. Проте найбільш близькою до вірного розуміння предмета умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду наблизився О. М. Ковтун. Предметом злочину, передбаченого ст. 252 КК України він пропонує вважати: 1) території та об’єкти ПЗФ, та території, що резервуються з метою наступного заповідання; 2) інші природні території та об’єкти, що перебувають під особливою охороною держави, 3) складові структурних елементів національної екологічної мере - жі [16, с. 122–123].

Означені у диспозиції ст. 252 КК України об’єкти довкілля пред-ставляють собою складові екологічної мережі України. Це витікає з по ложень Закону України «Про екологічну мережу України» [21]. Так, відповідно до ст. 3 даного Закону екомережа – це єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які ма ють особливу цінність для охорони навколишнього природного сере-довища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України під-ля гають особливій охороні.



До об’єктів екомережі належить окрема частина екомережі, що має ознаки просторового об’єкта – певну площу, межі, характеристики тощо. До складу об’єктів екомережі включені території та об’єкти при-род но-заповідного, водного, лісового фондів, сільськогосподарські угід дя екстенсивного використання (пасовища, сіножаті) тощо. У свою чергу, структурні елементи екомережі – території екомережі, що відріз-няються за своїми функціями. До них відносять ключові, сполучні, бу-фер ні та відновлювані території. Ключові території забезпечують збе-ре ження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ланд шафтного та біорізноманіття. Сполучні (екокоридори) поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін гене тичного матеріалу. Буферні території забезпечують захист ключових та сполучних територій від зовнішніх впливів, а відновлювані – формування просторової цілісності екомережі, для них мають бути виконані першо-чергові заходи щодо відтворення первинного природного стану [21].

Для з’ясування юридичної сутності екологічної мережі треба розгля нути її складові (елементи).

По-перше, це природні регіони, під якими треба розуміти природні територіальні утворення значної площі, до яких входять ключові тери-торії, і вони виконують регіональну екологічну стабілізуючу роль. Ці регіони зберігаються в незмінному або частково зміненому ста- ні [22, с. 159]. До ключових територій, що є основою природних регіонів, входять: 1) території та об’єкти природно-заповідного фонду; 2) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони; 3) ліси; 4) полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені законом до лісів; 5) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; 6) землі рекреаційного призначення; 7) земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; 8) території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного та рослинного світу, занесених до Червоної книги Украї ни; 9) деякі категорії сільськогосподарських угідь екстенсивного використання (пасовища, сіножаті, ділянки степової рослинності, кам’яні розсипи, піски, солончаки, що мають особливу природну цінність); 10) інші природні території та об’єкти, що мають особливу природну цінність.

По-друге, це сполучні території, які поєднують між собою ключові території (екокоридори), тобто це ділянки природних ландшафтів витяг-нутої конфігурації, різного розміру протяжності, що забезпечують мігра цію тварин та обмін генетичного матеріалу [23, с. 265]. Наприклад, до сполу-чених територій належать річки, полісся, Азовське та Чорне море.



По-третє, буферні території – місцевості з природним або частково зміненим станом ландшафту, що оточують найбільш цінні ділянки екомережі і створюються з метою забезпечення захисту ключових та сполучних територій від дії зовнішніх негативних чинників природного походження або спричинених діяльністю людей [24, с. 611]. До таких територій відносять охоронні зони заповідників.

Нарешті, по-четверте, відновлювальні території. Такі території вклю чають території, для яких мають бути виконані першочергові захо ди щодо відновлення первинного природного стану. Йдеться про уражені екосистеми, зокрема, законсервовані землі (виведені з госпо-дарського обігу на певній строк для вжиття заходів щодо відновлення їх природного стану); території, що являють собою порушені, дегра-довані і малопродуктивні землі, що не використовуються та підля гають охороні як природні регіони з окремим правовим режимом; радіо ак тив-но забруднені землі, що не використовуються та підлягають окре мій охороні як природні регіони з окремим правовим режимом (зона еко ло-гіч ного лиха) [22, с. 159].

Особливий правовий статус, у тому числі й особливий порядок пра вової охорони, мають об’єкти природно-заповідного фонду України. Остан ній, як відомо, є національним надбанням народу України та невід’ємною частиною Всесвітньої природної та культурної спадщини. Еколо гічні системи та окремі природні об’єкти, що входять до їх скла ду, забезпечують не тільки збереження унікальних природних ланд шафтів та біологічного різноманіття країни, а й сприяють сталому еколо-гічному розвитку навколишнього природного середовища в цілому та уникненню дисбалансу в біоценозах [25, с. 371]. Такий дис ба ланс можливий як наслідок злочинного умисного знищення або по шкод жен-ня таких об’єктів та відповідних територій.

Невипадково законодавець, підтримуючи точку зору науковців, за крі пив, що природно-заповідний фонд України складається з ділянок суші та водного простору, природних комплексів та об’єктів, що мають особ ливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність та які виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загаль ного екологічного балансу та забезпечення фонового моні-торингу навколишнього природного середовища. Території та об’єкти при родно-заповідного фонду підлягають особливій охороні, у тому числі й засобами кримінально-правового впливу. У разі умисного зни-щення або лише пошкодження цих складових екологічної мережі по-винна наставати кримінальна відповідальність за ст. 252 КК України.



Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чи-ном, на підставі вищенаведеного можна зробити наступні висновки. По-перше, відсутність єдиної точки зору щодо визначення та розуміння сут ності предмета злочину не дозволяє однозначно встановити той чи ін ший предмет конкретного злочину. По-друге, злочин, передбачений ст. 252 КК України «Умисне знищення або пошкодження територій, взя тих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду», нале жить до групи предметних злочинів, що зумовлює обов’язкове з’ясу ван ня його предмета. По-третє, у зв’язку з тим, що у диспозиції ст. 252 КК України міститься вказівка лише на два елементи єдиної природної сис теми – національної екомережі, доцільно визнати предметом даного зло чину не частини єдиної екологічної системи, а всього природного комп лексу – екомережі.


1. Загородников Н. И. Понятие объекта преступления в советском уго-лов ном праве / Н. И. Загородников // Труды военно-юридической академии : в 15 т. – Т. 13. – Москва : РИО ВЮА, 1951. – 199 c.

2. Коржанский Н. И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны : моно графия / Н. И. Коржанский. – Москва : Акад. МВД СССР, 1980. – 248 с.

3. Панов Н. И. Понятие предмета преступления по советскому уго-ловному праву / Н. И. Панов // Проблемы правоведения: респуб-ликанский межведомственный научный сборник. – Вып. 45. – Киев : Вища школа, 1984. – С. 67–73.

4. Кримінальне право України: Загальна частина : [підручник] / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Харків : Право, 2010. – 456 с.

5. Таций В. Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве : монография / В. Я. Таций. – Харьков, 1988. – 196 с.

6. Нетеса Н. В. Поняття та ознаки предмета порушення правил охорони або використання надр / Н. В. Нетеса // Часопис Київського уні вер-ситету права. – 2010. – № 4. – С. 307–311.

7. Гаухман Л. Д. Квалификация преступлений: закон, теория и прак-тика / Л. Д. Гаухман. – Москва : ЮрИнфоР, 2001. – 316 с.

8. Пинаев А. А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Книга 1. О преступлении / А. А. Пинаев. – Харьков : Харьков юрид., 2001. – 289 с.

9. Новоселов Г. П. Учение об объекте преступления: Методологические аспекты / Г. П. Новоселов. – Москва : НОРМА, 2001. – 208 с.



10. Лащук Є. В. Предмет злочину в кримінальному праві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче пра-во» / Є. В. Лащук. – Київ, 2005. – 20 с.

11. Бикмурзин М. П. Предмет преступления: теоретико-правовой ана-лиз / М. П. Бикмурзин. – Москва : Юридлитинформ, 2006. – 184 с.

12. Российское уголовное право. Общая часть : учебник : [в 2 т.] / под ред. Л. Б. Иногамовой-Хегай, В. С. Комисарова, А. И. Рарога. – Москва : ТК Велби, Проспект, 2006. – Т. 1. – 516 с.

13. Матвійчук В. К. Кримінально-правова охорона навколишнього при-род ного середовища: проблеми законодавства, теорії та практики : дис. ... докт. юрид. наук : 12.00.08 / В. К. Матвійчук. – Київ, 2008. – 478 c.

14. Тацій В. Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України : навч. посібник / В. Я. Тацій. – Харків : Українська юридична академія, 1994. – 80 с.

15. Самокиш В. П. Кримінальна відповідальність за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єк-тів природно-заповідного фонду : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / В. П. Самокиш. – Одеса, 2013. – 20 с.

16. Ковтун О. М. Умисне знищення або пошкодження територій, взя тих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фон ду (ст. 252 КК України): проблеми предмета злочину / О. М. Ковтун // Вісник Академії адвокатури України. Тези міжна-родної наукової конференції: «Проблеми юридичної кваліфікації (теорія і практика)». – 2010. – № 1 (17). – С. 120–123.

17. Митрофанов І. І. Злочини проти довкілля : навч. посібник / І. І. Митрофанов, А. М. Притула. – Суми : Університетська книга, 2010. – 205 с.

18. Шульга А. М. Злочини проти довкілля. Питання кваліфікації : науково-практичне видання / А. М. Шульга. – Харків : НікаНова, 2012. – 192 с.

19. Злочини проти довкілля: кримінально-правова характеристика : практ. посібник / О. О. Дудоров, Д. В. Каменський, В. М. Комарницький, М. В. Комарницький, Р. О. Мовчан ; за ред. О. О. Дудорова; МВС України, ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2014. – 616 с.

20. Кримінальне право України. Особлива частина : підруч. для студентів юрид. ВНЗ / [Ю. В. Баулін та ін.] ; за ред. проф. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. – 5-те вид., перероб. і допов. – Харків : Право, 2015. – 677 с.



21. Про екологічну мережу України : Закон України від 24 червня 2004 р. № 1864-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 45. – Ст. 502.

22. Екологічне право України : навч. посібник / Л. О. Бондар, В. В. Курзова. – 2-е вид. , доповн. та перероб. – Харків : Бурун Книга, 2008. – 368 с.

23. Екологічне право України : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / за ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Харків : Право, 2009. – 328 с.

24. Екологічне право України. Академічний курс : підручник / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – Київ : Юрид. думка, 2005. – 848 с.

25. Екологічне право : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / за ред. А. П. Гетьмана. – Харків : Право, 2013. – 432 с.


Андрей Михайлович ШУЛЬГА,кандидат юридических наук, доцент(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

ПРОБЛЕМНЫЕ АСПЕКТЫ УСТАНОВЛЕНИЯ ПРЕДМЕТА УМЫШЛЕННОГО УНИЧТОЖЕНИЯ ИЛИ ПОВРЕЖДЕНИЯ ТЕРРИТОРИЙ, ВЗЯТЫХ ПОД ОХРАНУ ГОСУДАРСТВА И ОБЪЕКТОВ ПРИРОДНО-ЗАПОВЕДНОГО ФОНДА

Статья посвящена выяснению проблемных аспектов установления пред мета умышленного уничтожения или повреждения территорий, охра няемых государством, и объектов природнозаповедного фонда. Рассмот рено точки зрения относительно понимания юридической природы пред мета преступления. Предлагается новое определение понятия «предмет умышленного уничтожения или повреждения территорий, охра няемых государством, и объектов природнозаповедного фонда». В статье делается вывод об ограниченности определения предметного сос та ва умышленного уничтожения или повреждения территорий, охраняемых государством, и объектов природнозаповедного фонда.

Ключевые слова: предмет преступления, территории, охраняемые госу дарством, объекты природнозаповедного фонда, национальная эколо гическая сеть.



Andrii M. SHULGA,candidate of law sciences, associate professor(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

PROBLEMATIC ASPECTS OF ESTABLISHING THE OBJECT OF INTENDED DESTRUCTION OR DAMAGING THE AREAS UNDER THE STATE PROTECTION AND THE OBJECTS OF NATURAL AND RESERVED FUND

Problem’s setting. The current state of the environment is characterized by extremely negative indicators. We can change the situation by mobilizing the efforts of the entire society and the state. The state provides steps towards ensuring adequate protection of natural resources by guaranteeing the compliance with established regulations in this area. One of these steps is to establish criminal liability for intended destruction or damaging the areas under the state protection and objects of natural and reserved fund.

Analysis of recent studies. The issues of legal protection of natural re sour ces were and are the interests of the following scholars in the law field: V. I. Andreitsev, Yu. S. Bohomiakov, M. M. Brynchuk, T. D. Bushuieva, V. P. Vladymyrov, S. B. Havrysh, A. P. Hetman, P. S. Dahel, O. V. Dubovyk, O. O. Dudorov, Ye. N. Zhevlakov, O. M. Kovtun, Z. H. Korcheva, S. M. Kravchenko, U. Ya. Krastynsh, B. M. Leontiev, N. O. Lopashenko, Yu. M. Liapunov, V. K. Matviichuk, P. S. Matyshevskyi, V. O. Navrotskyi, L. F. Povelitsina, B. H. Rozovskyi, V. P. Samokysh, Yu. S. Shemshuchenko, N. H. Shymbareva, M. V. Shulha and other experts in criminal, environmental law and criminology.

Objective of the research. The objective of the research is to address the problematic aspects of establishing the object of intended destruction or damaging the areas under the state protection and objects of natural and reserved fund.

The main part. The issue of determining the object of the specific crime remains today one of the most urgent problems of the theory of national criminal law and is considered as one of the most difficult. The crime under the Art. 252 of the Criminal Code of Ukraine belongs to the socalled “substantive offenses”. Accordingly, to implement the correct qualification and to establish the grounds of criminal liability for intended destruction or damaging the areas under the state protection and objects of natural and reserved fund it is necessary to define the object of the crime.

Different points of view on the definition of the object of the offense under the Art. 252 of the Criminal Code of Ukraine and its narrowness and limitation complicate the application of this norm in practice. Therefore, the mandatory is such a definition of the object of intended destruction or damaging the areas under the state protection and objects of natural and reserved fund that would satisfy the requirements of a law enforcement official.



Conclusions. First, absence of a single point of view in determining and understanding the essence of the object of a crime does not allow simply to establish any object of the specific crime. Second, the offense under the Art. 252 of the Criminal Code of Ukraine “Intended Destruction or damaging the Areas under the State Protection and Objects of Natural and Reserved Fund” refers to the group of objective crimes, which makes it obligatory establishment of its object. Third, due to the fact that the disposition of the Art. 252 of the Criminal Code of Ukraine contains a reference to only two elements of a single natural system – the national ecological network. Therefore, it is appropriate to admit the object of this crime not a part of a single ecological system, but the whole natural complex – ecological network.

Key words: crime object, areas under the state protection, objects of the natural and reserved fund, national ecological network.

98 СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

УДК 343.9.01

Олександр Маркович БАНДУРКА,доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, президент Кримінологічної асоціації України(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ СПЕЦІАЛЬНО-КРИМІНОЛОГІЧНОГО ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ

Статтю присвячено аналізові сутності та змісту спеціальнокримінологічного запобігання злочинам. На ос но ві синтезу знань про місце і ґенезу протидії злочинності, ознаки й характер кримінальних загроз через призму синергетичного підходу запропоновано концептуальні підходи до побудови понятійнокатегоріальної моделі вказаного різновиду антикримінальних практик.

© Бандурка О. М., Литвинов О. М., 2016

Олексій Миколайович ЛИТВИНОВ, доктор юридичних наук, професор

(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

спеціальнокримінологічне запобігання злочинам, протидія злочинності, система, модель.



99СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Постановка проблеми. Злочинність і боротьба з нею в нашій дер жа-ві є надзвичайно складними й актуальними проблемами. Нестабільність суспільно-політичної та економічної ситуації, недосконалість механізму державного управління, відсутність реального дієвого громадського конт ролю за діяльністю органів державної влади, зниження життєвого рівня населення, корупція у всіх без винятку гілках влади, у тому числі й у правоохоронних органах, створили умови для розвитку і утвердження злочинності в суспільному житті держави. Стрімке зростання (за ба-гать ма показниками) і збільшення масштабів цього явища, поши рення впливу на всі соціальні сфери становлять реальну загрозу націо на льній безпеці, ставлять перед суб’єктами протидії злочинності нові завдання та змушують відшуковувати революційні дієві заходи, спря мовані на протидію зазначеному вкрай суспільно небезпечному явищу.

Події останніх років, що відбуваються на території нашої держави і безпосередньо пов’язані із суттєвою інтенсифікацією криміногенних загроз, диктують необхідність термінового вжиття комплексу заходів, спрямованих на адаптацію превентивної практики до нових викликів. Останнє зумовлюється дією, перш за все, чинників політичного (як внутрішньополітичного, так і зовнішньо- і геополітичного), еконо-мічного, правового характеру і знаходе свій прояв у зростанні соціальної напруженості, активному відтворенні низки нетипових для української криміногенної обстановки в цілому злочинів. Йдеться про терористичні акти, створення терористичних організацій, фінансування тероризму, створення не передбачених законом воєнізованих та збройних фор-му вань, підготовка масових заворушень, групових порушень гро-мадсь кого порядку тощо. Так, у 2014–2015 рр. майже на 90 % зросла кількість особливо тяжких злочинів проти особи та власності (серед них вбивства з обтяжуючими обставинами, бандитизм, розбійні напади тощо). Показник кількості злочинів проти основ національної безпеки України збільшився у 65 разів, причому кожен другий – посягання на територіальну цілісність, кожен 8 – державна зрада, кожен 9 – диверсія. У той же час злочини, пов’язані з незаконним позбавленням волі та викраденням людини, нині вчиняється у 7 разів частіше, а злочини теро ристичного характеру – у 293 рази. Зрозуміло, так не мусить бути, а отже, негайно має бути реагування і втручання (більш того, прямий вплив) в цю ситуацію як органів державної влади, так і суспільства в цілому. Крім того, вирішення проблеми протидії злочинності вимагає по глиблення соціального контролю за вжиттям усіх різноманітних за хо дів, які провадяться з метою запобігання злочинним проявам, у межах дотримання при цьому основних прав людини.



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ефективність бо роть-би зі злочинністю багато в чому залежить від інтенсивності взаємо-дії вчених і практиків різних дотичних галузей науки у справі фор-му вання узгодженого інтегрованого цілісного наукового продукту. Негативні тенденції і процеси, які відбуваються в Україні, вимагають постійного наукового відстеження, глибокого і детального вивчення криміногенної обстановки, внесення відповідних коректив у стратегію і тактику протидії злочинності.

Питання наукового забезпечення боротьби зі злочинністю були предметом досліджень В. М. Бурлакова, М. Г. Вербенського, Я. І. Гілінського, О. І. Гурова, В. О. Глушкова, І. М. Даньшина, А. І. Долгової, І. І. Карпеця, О. Г. Колба, О. М. Костенка, В. М. Кудрявцева, О. М. Литвака, В. В. Лунєєва, В. А. Мисливого, А. А. Музики, С. С. Овчинського, В. П. Тихого, В. М. Трубникова, В. І. Шакуна, Д. А. Шестакова, П. Л. Фріса, О. Н. Ярмиша та деяких інших вчених. Визнаючи суттєвий внесок цих науковців у розробку порушеної проблеми, слід все ж таки на го лосити на тому, що на сьогодні відсутні концептуальні наукові пра ці, які стали б відповіддю на сформовані у 2013–2015 рр. кризові умо ви функціонування системи протидії злочинності. Знання про сут-ність та ґенезу протидії злочинності через призму синергетичного під хо ду, тенденції її розвитку та трансформації, ознаки й характер загроз процесам становлення громадянського суспільства є поки що фрагментарними, а концептуальні засади побудови понятійно-кате-горіальної моделі запобігання злочинам даного виду взагалі за ли-шилися поза увагою науковців. Не можна обійти увагою й того, що з огляду на зміну пріоритетів внутрішньої політики держави, її по даль-шу демократизацію й наближення до європейських стандартів потре-бують удосконалення правова база, організаційно-управлінські та суто кримінологічні аспекти боротьби зі злочинністю. Вирішення окрес-леного кола проблемних питань дозволить удосконалити теоретико-методологічні, організаційні та правові засади протидії злочинності, значно посилити кримінологічний тиск на різні форми її проявів.

Виклад основного матеріалу. У науковій літературі вислов-люються думки про систему профілактики (запобігання, протидії, попе-ре дження тощо) злочинів, тобто про поєднання державних органів, громадських організацій та громадян, які цілеспрямовано, кожен на сво-єму рівні й у різних масштабах, здійснюють управління й планування пре вентивної діяльності, вживають профілактичних заходів та мають у зв’язку з цим певні права й обов’язки, несуть відповідальність за досягненням поставленої мети [1, с. 115]. Хоча, як свідчить практика,



така система є умовною через низку факторів, що впливають на діяль-ність суб’єктів запобігання злочинам.

Передусім наголосимо, що об’єктами спеціально-кримінологічного запобігання злочинам, як, зокрема, й інших рівнів даного виду суспільної діяльності, є: а) злочинність; б) її детермінанти; в) особа злочинця; г) умо ви фор мування особи злочинця, які підлягають корегуванню.

У широкому сенсі спеціально-кримінологічне запобігання зло чи-нам полягає у:

1) цілеспрямованому здійсненні цього виду запобіжної діяльності як функції;

2) зв’язку з елементами системи «по горизонталі» (взаємодія) і «по вертикалі» (підпорядкування);

3) неухильному виконанні команд управляючого механізму сис-теми;

4) виборі лінії поведінки відповідно до стану об’єкта профі лак-тичного впливу [2, с. 63].

У більш вузькому розумінні спеціально-кримінологічне запо бі-гання злочинам мислиться як синтезована кримінологічна теорія і практика організації протидії злочинності шляхом розробки і вико-рис тання спеціальних знань і методів кримінології та інших галузей (соціології, економіки, психології, педагогіки, антропології, статистики тощо) [3, с. 21].

Таким чином, спеціально-кримінологічне запобігання злочинам – це не простий і не випадковий набір певних заходів, а комплекс науково обґрун-тованих, практично необхідних і реальних заходів, які вживаються саме для недопущення чи невчинення потенційних злочинів на різних етапах їх кримінального формування. Саме тому, як вірно зазначає В. В. Го лі на, окреслений запобіжний напрям здійснюється на макро-, мікро- та індивідуальному рівнях. Більш того, спеціально-кримі но ло-гіч не запобігання злочинам спрямоване не тільки на недопущення конкретних її проявів з боку певних осіб, а й на ті негативні явища і про-цеси в суспільстві, які створюють, так би мовити, певний рівень і струк-ту ру криміногенного потенціалу, що проявляється, зокрема, у тяжкості вчи нених злочинів [3, с. 21–22].

Виходячи з вищевикладеного в науці зроблено висновок про те, що завданням спеціально-кримінологічного запобігання злочинності є як запо бігання виникненню детермінуючих злочинність проявів нега тивних явищ і процесів, їх обмеження і усунення, так і оперативне реагування на формування і розвиток злочинної поведінки [4, с. 400].



У цьому контексті слід додати, що спеціально-кримінологічне запобігання злочинам здійснюється за трьома головними напрямами, за яки ми розробляють і реалізують заходи: а) кримінологічна профі-лак тика; б) відвернення злочинів; в) припинення злочинів.

Розглянемо кожен окремо. У науці під профілактикою злочинів розу міють особливий вид соціального управління, що покликаний гаран-ту вати безпеку правоохоронюваних цінностей, полягає в розроблені і здійсненні системи цілеспрямованих заходів щодо виявлення та усу-нення причин злочинів, умов, які сприяють їх вчиненню, а також запо-біж ному впливі на осіб, схильних до протиправної поведінки [5, с. 814]. Як з цього приводу влучно зауважив В. В. Голіна, профілактика означає завчасне вжиття заходів, які здатні перешкодити реалізації небажаних явищ, подій, зв’язків, наслідків чогось [3, с. 23].

Залежно від того, на які криміногенні явища і процеси спрямовані профі лактичні заходи, їх за принципом професіоналізації і спеціалізації вчені запропонували об’єднати в окремі види профілактики: 1) профі лактику випередження; 2) профілактику обмеження; 3) профі лактику усунення; 4) профілактику захисту [3, с. 23].

При цьому, як вірно наголошує А. Е. Жалінський, спеціалізація і професіо налізація полягає в тому, що, по-перше, вона потребує все більше спеціальних, у тому числі кримінологічних, знань; по-друге, розши рюється коло посадових осіб, для яких ця діяльність є основною або провідною; по-третє, всередині профілактики утворюються види діяль ності, для проведення яких потрібні специфічні знання, навички і вміння [6, с. 283].

Профілактика випередження – це вид запобіжної діяльності спеціа лізованих суб’єктів, яка провадиться задля недопущення виник-нен ня і поширення криміногенних явищ і процесів у суспільному жит-ті [3, с. 24]. Зміст її полягає в тому, щоб заздалегідь інформувати вла ду про суспільно небезпечні явища, що можуть виникнути в разі вжит тя тих чи інших соціально-економічних заходів і безпосередньо або опосе-редковано детермінувати певні злочинні прояви, наприклад, своє-часне врегулювання суспільних відносин із метою усунення в такий спосіб причин й умов майбутніх (можливих) злочинів. Як з цього при-воду зауважив В. В. Лунєєв, інші галузі права, на які покладено зав дан-ня оптимального правового регулювання суспільних відносин у різ них сферах, а саме в них зосереджено головні причини й умови, що сприя-ють вчиненню злочинів, міцно відгородилися від надання будь-якої допомоги у вирішенні кримінологічних проблем [7, с. 111].



Профілактика обмеження передбачає вжиття таких запобіжних за-хо дів, що перешкоджають поширенню в країні, регіоні, місті кримі но-генних явищ, детермінації окремих видів злочинності та формуванню типових рис різних категорій злочинців [3, с. 26]. У наукових розробках профі лактика обмеження спеціально не виокремлюється і частіше роз-гля дається як метод загальної профілактики злочинності. Як у зв’яз ку з цим наголосили К. Ю. Ігошев та І. В. Шмаров, відповідно до цільо вої орієнтації методи загальної профілактики можуть охоплювати різні способи організації і управління діяльністю, спрямованою на нейтра лі-за цію, обмеження факторів і явищ, які детермінують окремі зло чин ні проя ви та формують типологічні риси тих чи інших категорій злочин-ців [8, с. 80].

Профілактика усунення визначає таку діяльність суб’єктів, яка ніве лює негативні явища та процеси, що активізують злочинні проя - ви [3, с. 27]. Останні розрізняють залежно від соціального рівня суспіль-них від но син: від недоліків, зумовлених порушенням функцій держав - них ор га нів, господарюючих суб’єктів, громадських організацій, служ-бових осіб і поведінкою громадян, до криміногенних явищ та процесів, які охоп люють значну частину населення. Конкретні криміногенні об’єк ти та їх прояви при цьому не просто «виштовхуються» з однієї жит тє вої сфе ри в іншу, а реально знешкоджуються, руйнуються, при ду-шуються, вза галі перестають існувати [9, с. 193].

Профі лактика захисту розглядається як сукупність заходів, що здійс нюються з метою усунення умов, які сприяють виникненню зло-чин них проявів та (опосередковано) антигромадських поглядів [3, с. 29]. На відміну від профілактики усунення чи обмеження профілактика за-хис ту має за мету забезпечення достатнього захисту і безпеки людей та речей, а також зовнішні перешкоди на шляху посягання на суспільні цінності.

До об’єктів профілактики захисту належать, з одного боку, засо би захисту та збереження державного і приватного майна; засоби осо бис-того захисту (зброя, спеціальний одяг, технічні пристрої, новітні тех но-ло гії), а з іншого – правосвідомість потенційних злочинців.

Як свідчить практика, важливу роль у спеціально-кримі но-логічному запобіганні злочинам відіграє такий напрямок, як від вер-нен ня злочинів. У юридичній літературі за відверненням злочинів виз-нається самостійність і специфічність, оскільки центр ваги запо біж ної роботи переноситься на стадію, коли з’являється умисел та прий ма-ється рішення про вчинення злочину [10, с. 408]. Як з цього приводу



зро бив висновок В. В. Голіна, очевидно, що відвернення злочинних про явів має місце тоді, коли злочинна поведінка проходить етап від фор мування злочинного мотиву до початку виконання діяння. На пе-ре конання науковця, відвернення злочинів – це активна специфічна за-по біжна діяльність держави та її інституцій, громадськості і гро ма дян, розрахована як на не обмежене коло, так і конкретних осіб, що замис-люють вчинення злочинів, домовляються про це заздалегідь, позитивно сприймають злочинний спосіб життя і кримінальну субкультуру, з ме-тою дискредитування злочинної поведінки, відмови від загальної мо-ти вації та наміру або продовження злочинної діяльності [3, с. 30–31].

Результати теоретичного аналізу показують, що усередині напряму відвернення злочинів можна виділити загальне та індивідуальне від-вернення злочинів.

Під загальним відверненням злочинів розуміється сукупність спе ціаль них заходів, які застосовуються до певного кола чи групи осіб задля усунення або нейтралізацію їх злочинних намірів, добровільної від мови від злочинної діяльності.

Індивідуальне відвернення злочинів являє собою специфічний комп лекс заходів, які вживаються різними суб’єктами запобіжної діяль-ності щодо осіб, про яких достовірно відомо, що вони замислюють учи нення злочинів з метою активного втручання і впливу на свідо-мість, волю, поведінку, спосіб життя [3, с. 32]. При цьому заходи індиві-дуаль ного відвернення злочинів реалізуються на практиці у формі: а) переконання (індивідуальна переорієнтація антигромадської наста-но ви); б) примусу; в) перестереження; г) допомоги [3, с. 35].

Свої особливості та переваги як один із напрямів спеціально-кри-мі нологічного запобігання злочинам має й такий із них, як припинення злочинів. Традиційно у спеціальній літературі і на практиці припинення злочинів розглядається в контексті кримінально-правової теорії роз-вит ку злочинної діяльності – з моменту виявлення наміру про злочин до його повного здійснення, якою охоплюється готування до злочину (ст. 14 КК України); замах на злочин (ст. 15 КК) і закінчений злочин (ч. 1 ст. 13 КК). Виходячи з цього, як вірно вказує В. В. Голіна, припинення злочинів – це виявлення осіб, які готують вчинення зло чину або намагаються безпосередньо його скоїти (замах на злочин), і вжиття до таких осіб відповідних заходів [3, с. 35]. У зв’язку з цим у науці та на практиці під припиненням злочинів розуміється суто про фе сійна оперативно-розшукова діяльність спеціалізованих суб’єктів запо бі-гання злочинам, переважно правоохоронних органів [11, с. 3–4].



Так, у цілому виглядає понятійна система спеціально-кримі-но логічного запобігання злочинам як синтезована кримінологічна концепція і практика використання спеціальних знань і методів кримі-но логії та інших галузей, яка має стати методологічним підґрунтям при роз робці науково обґрунтованих заходів протидії злочинності.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Виходячи з озна чених вище та інших концептуальних підходів до змісту спеціально-кримінологічного запобігання злочинам можна навести наступне виз на чення цього поняття: «спеціально-кримінологічне запобігання зло чи нам – це комплекс заходів, що вживається на відповідній пра-во вій основі спеціалізованими суб’єктами з метою кримінологічної про фі лактики (випередження, обмеження, усунення та захисту), від-вер нення та припинення суспільно небезпечних дій, блокування та нейтралізації детермінант їх виникнення, розвитку та відтворення, а також встановлення потенційно схильних до вчинення злочинів осіб та оперативне реагування на їх прояви у будь-якій формі».


1. Кримінологія : підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / за заг. ред. О. М. Джужі. – Київ : Юрінком Інтер, 2002. – 414 с.

2. Кримінологія : навч. посібник / [О. М. Джужа, В. В. Василевич, О. Г. Колб, та ін.] ; за заг. ред. О. М. Джужі. – Київ : Атіка, 2009. – 312 с.

3. Запобігання злочинності (теорія і практика) : навч. посібник / Голіна В. В. – Харків : Нац. юрид. акад. України, 2011. – 120 с.

4. Голіна В. В. Поняття і структура спеціально-кримінологічного запо бігання злочинності // Правова система України: історія, стан та перспективи : [у 5-ти т.]. – Т. 5 : Кримінально-правові науки. Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю в Україні / за заг. ред. В. В. Сташиса. – Харків : Право, 2008. – С. 357–400.

5. Бєлкін Р. Профілактика злочинів // Міжнародна поліцейська енцик лопедія : у 10 т. / відп. редактори : В. В. Коваленко, Є. М. Моісеєв, В. Я. Тацій, Ю. С. Шемшученко. – Київ : Атіка, 2010. – Т. VI. Оперативно-розшукова діяльність поліції (міліції). – 814 с.

6. Жалинский А. Е. Предупреждение преступлений в условиях НТР // Совершенствование мер борьбы с преступностью в условиях научно-технической революции / под. ред. В. Н. Кудрявцев. – Москва : Наука, 1980. – С. 281–286.



7. Лунеев В. В. Правовое регулирование общественных отношений – важный фактор предупреждения организованной и коррупционной преступности : тезисы доклада / В. В. Лунеев // Государство и право. – 2001. – № 5. – С. 110–116.

8. Игошев К. Ю. Социальные аспекты предупреждения правонарушений (проблемы социального контроля) / К. Ю. Игошев, И. В. Шмаров. – Москва : Юрид. лит., 1980. – 184 с.

9. Теоретические основы предупреждения преступлений / отв. ред. В. К. Звирбуль и др. – Москва : Юрид. лит., 1977. – 287 с.

10. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика / Г. А. Аванесов. – Москва : Акад. МВД СССР, 1980. – 648 с.

11. Лекар А. Г. Профилактика преступлений / А. Г. Лекар. – Москва : Юрид. лит., 1972. – 128 с.


Александр Маркович БАНДУРКА, доктор юридических наук, профессор, действующий член (академик) Национальной академии правовых наук Украины, заслуженный юрист Украины, президент Криминологической ассоциации Украины(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина);Алексей Николаевич ЛИТВИНОВ,доктор юридических наук, профессор(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

ПОНЯТИЕ И СОДЕРЖАНИЕ СПЕЦИАЛЬНО-КРИМИНОЛОГИЧЕСКОГО ПРЕДУПРЕЖДЕНИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЙ

Статья посвящена анализу сущности и содержания специальнокри минологического предупреждения преступлений. На основе синтеза зна ний о месте и генезисе противодействия преступности, признаках и харак тере криминальных угроз через призму синергетического подхода предло жены концептуальные подходы к построению понятийнокатего риальной модели указанного вида антикриминальных практик.

Ключевые слова: специальнокриминологическое предупреждение преступлений, противодействие преступности, система, модель.



Oleksandr M. BANDURKA,Doctor of Law, Professor, Academician of the National Academy of Law Sciences of Ukraine, Honored Lawyer of Ukraine, President of the Criminological Association of Ukraine(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine);Oleksii M. LYTVYNOV,Doctor of Law, Professor(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

THE CONCEPT AND CONTENT OF SPECIAL AND CRIMINOLOGICAL CRIME PREVENTION

This article is focused on the analysis of the essence and content of specially criminological crime prevention. Based on the synthesis of knowledge about the place and the genesis of crime combating, characteristics and nature of criminal threats in the light of the synergistic approach the authors have suggested the conceptual approaches to the construction of conceptual and categorical model of thr specified type of anticriminal practices.

The effectiveness of the fight against crime is largely dependent on the intensity of interaction between scholars and practitioners of various bran ches of science relevant in the case of forming a coherent integrated holistic scientific product. Negative developments and tendencies taking place in Ukraine, require continuous scientific tracking, indepth and detailed research of the crime situation, forwarding appropriate adjustments in the strategy and tac tics of fighting against crime. Knowledge of the essence and genesis of crime combating in the light of the synergistic approach, tendencies of its development and trans formation, features and nature of the threats to the processes of formation of civil society is still fragmented but conceptual principles for building concep tual and categorical model of combating crime of this type has remained completely ignored by the scholars.

Specially criminological prevention of crimes is carried out in three main areas, which develop and implement the measures: a) criminological prevention; b) prevention of crimes; c) suppression of crimes.

Depending on the fact, which criminogenic phenomena and processes preventive measures are aimed at the scholars have suggested to combine them in certain types of prevention on the basis of their professionalization and specialization: 1) advance prevention; 2) prevention of limitations; 3) pre vention of elimination; 4) prevention of protection.

Inside the direction of prevention of crimes we can distinguish general pre vention and individual prevention of crimes.

Based on the mentioned above and other conceptual approaches regarding to the content of specially criminological crime prevention, the authors have offered the following term of “specially criminological prevention of crime” as



a set of measures implemented on an appropriate legal basis by the specialized subjects for the purpose of criminological prevention (advance, limitations, elimi nation and protection), prevention and suppression of socially dangerous acts, blocking and neutralizing determinants of the emergence, development and reproduction, as well as establishment of potentially prone individuals to commit crimes and prompt response to their manifestations in any form.

Suggested conceptual model (system) of specially criminological crime prevention, as synthesized criminological concept and practice of using special knowledge and methods of criminology and other disciplines, has to become the methodological basis for the development of scientifically based measures of crime combating.

Key words: specially criminological crime prevention, crime combating, system, model.



УДК 343.97Олександр Сергійович ІЩУК, кандидат юридичних наук(Національна академія прокуратури України, Київ)

СТРУКТУРНІ РІВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Статтю присвячено аналізу структурних рівнів організації кримінологічної діяльності. Запропоновано гра дацію відповідної системи та окреслено можливі на прям ки активізації протидії злочинності на нижчих рівнях функціонування системи за рахунок впровадження нового підходу до аналізу ефективності цієї діяльності й обґрунтування доцільності його застосування.кримінологічна діяльність, протидія злочинності, рівень, система, аналіз.

© Іщук О.С., 2016

Постановка проблеми. Теоретичні дослідження протидії злочин-ності на рівні системної розробки наукових засад кримінально-пре вен-тивної діяльності з боку різних державних інституцій, а також вжиття заходів впливу на причини та умови злочинів із метою поступової їх нейтра лізації та блокування традиційно становлять коло інтересів кримі нологічної науки. Проте, як зазначав І. І. Карпець, вона розробляє лише загальні рекомендації, виконує роль «сигналізуючої науки», визна чаючи головні напрями та заходи профілактики злочинів, і не розробляє конкретних профілактичних засобів і прийомів, оскільки це належить до компетенції інших галузей знання [1, с. 164].




Тому цілком природно, що останнім часом проблеми теорії про-ти дії злочинності доволі активно розробляються представниками інших галузей правознавства, зокрема, теорії управління. Однак варто пам’ятати, що протидія злочинності аж ніяк не обмежується орга ні-за ційно-функціональними засадами відповідної діяльності; вона є комплексним утворенням, яке складають змінювані сполуки прямих та зво ротних зв’язків між елементами системи на основі інтеграції різних рів нів впливу на криміногенні фактори. Диференціація останніх, у свою чергу, зумовлює необхідність виокремлення рівнів кримінологічної діяльності з урахуванням усталених та низки нових підходів. Тож, спро-бу ємо вирішити цю теоретико-прикладну проблему.

Мета статті. Мета статті – наукове обґрунтування рівневої ди фе -ренціації системи протидії злочинності, адже пізнання її змісту, особ ли-во стей функціонування, дослідження взаємодії всередині самої системи, взає мозв’язку різноманітних елементів можна здійснити лише за умови ши ро кого застосування системного аналізу, що водночас передбачає про ве дення якісного аналізу компонентів цілого та їх системних функ-цій. Таким чином, дослідження, яке претендує на науковість, має перш за все вивчити загальний рівень постановки проблеми, окреслити чітку сис тему варіантів її вирішення, і лише потім може перейти на рівень конкретики, пропозицій та рекомендацій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У кримінологічній літе-ратурі здебільшого розглядаються адміністративно-територіальні та соціальні рівні протидії злочинності [2, с. 23]. На нашу думку, така класи-фікація не є повною, оскільки рівні можна визначати і за іншими кри-те ріями, наприклад: суб’єктно-функціональним, предметно-об’єктним, цільо вим призначенням, правовим, організаційним тощо. Розглядаючи кримі нологічну діяльність як систему певного рівня узагальнення, ми не ми нуче стикаємося з її підрівнями, тісно пов’язаними з конкретними видами соціальної діяльності. Проблема вивчення протидії злочинності на різних рівнях має важливе значення не лише теоретичне, а й прак-тич не, оскільки кожному рівню притаманні свої завдання, суб’єкти ді-яль ності та об’єкти запобіжного впливу і, відповідно, форми і засоби про тидії злочинності [3, с. 23–24].

При цьому варто підкреслити, що у кримінологічних дослідженнях соціаль на складова об’єктно-предметної сфери протидії злочинності має домінувати. «Загальновизнано, – відзначає В. М. Бурлаков, – що профілактика право-порушень розглядається як діяльність, здійсню ва-на на рівні суспільства в цілому, окремих соціальних груп і конкретної особи» [4, с. 103].



Соціальний механізм протидії злочинності спрацьовує завдяки ціле спрямованому впливу різноманітних суб’єктів діяльності на від повідні об’єкти. Істотними ознаками цього механізму, на думку О. Б. Сахарова, є різноманітні рівні виконання завдань із профілактики зло чинів, а також специфіка заходів і засобів реалізації профілактичних функцій кожною з ланок даного механізму [5, с. 5–6].

Нагадаємо, що протидія злочинності щодо системи запобігання зло чинності є утворенням вищого рівня. При цьому переважна більшість вчених розглядає поняття «протидія злочинності» та «запобігання злочинності» як самостійні, пропонуючи включати в остан нє профілактику, запобігання та припинення злочи - нів [6, с. 334–342]. Так, С. В. Бородін подібний напрямок соціальної діяльності називає «боротьбою зі злочинністю», відокремлюючи в ній соціальне та спеціальне попередження злочинів, а також організаційні та правові за ходи забезпечення соціального попередження злочин-ності [7, с. 125–126]. Інші автори, наприклад, А. І. Долгова, пропонують використовувати лише термін «боротьба зі злочинністю» як такий, що найбільш точно відображає відповідний напрямок діяльності [8, с. 319].

Боротьба зі злочинністю, на думку І. І. Карпеця, складається з нас тупних елементів: 1) попередження злочинів; 2) їх розкриття; 3) розслідування кримінальних справ; 4) судовий розгляд та покарання вин них осіб; 5) перевиховання та виправлення засуджених; 6) нагляд за звіль неними з місць позбавлення волі, проведення з ними спеціальної вихов ної роботи [1, с. 149].

Не заперечуючи права на існування цих термінів, вважаємо, що кожне з цих понять повинно використовуватись для опису системи, яка існує на певному рівні або напрямку діяльності щодо протидії зло-чин ності. У цілому можна погодитися із висловленою в юридичній лі-те ратурі думкою, що запобігання злочинності за своїми завданнями, метою, системоутворюючими чинниками відносно протидії зло чин-ності – це упорядкована, відносно самостійна система нижчого рів-ня, що має підсистеми управління зі складною внутрішньою будо вою, специфічними джерелами отримання та передачі інформації, орга-нізаційними та іншими формами, у межах яких провадиться запобіжна діяльність [3, с. 20].

Беручи за основу момент початку запобіжної діяльності та її суб’єктно-функціональні ознаки, вчені виділяють чотири рівні діяльнос ті:

1) усунення слабких ланок і диспропорцій суспільного виховання, що ускладнюють вироблення соціально корисних якостей та уможлив-люють формування антигромадської позиції особи;



2) протидія негативним впливам (у широкому розумінні) та їх ліквідація;

3) припинення розпочатого формування антигромадської позиції (яка полягає у вчиненні правопорушень), щоб відвернути пере тво рен-ня її на злочин (вплив на певних осіб або певні контингенти, усу нення обставин, що негативно позначаються на поведінці особи в мікро се ре-до вищі);

4) заходи профілактики, пов’язані зі вчиненими злочинами, для запо бігання новим [9, с. 18–20].

Не менш важливим є й інший аспект даного підходу, який дозволяє визна чити рівень протидії злочинності відповідно до категорій за галь-ного, особливого та окремого: протидія злочинності в цілому, окремим видам (групам) злочинів і конкретним злочинам [10, с. 34].

У цьому контексті додамо, що наведена вище позиція О. Б. Са ха рова, який виділяє три основні рівні профілактики злочинів (за гально соціальний, спеціально-кримінологічний та індивідуальний) [11, с. 23], на нашу думку, має певні вади, оскільки не дає чіткої відповіді на питання, чи існує можливість розподілу профілактичних заходів за ці ля ми та завданнями, на що свого часу звертав увагу О. С. Шляпочников.

Очевидно, щоб уникнути в подальшому методологічних помилок у кримінологічних дослідженнях, необхідно поєднати раціональні зерна кожної із згаданих вище концепцій та запропонувати інтегроване, за-гально прийнятне визначення рівнів кримінологічної діяльності орга-нів прокуратури.

Виклад основного матеріалу. Розвиток сучасної науки пов’язаний із виникненням нових форм теоретичної діяльності, зближенням їх з прак тикою, ускладненням апарату і засобів дослідження, а також зако-но мір ним розширенням сфери міжпредметних досліджень. Одним із проя вів цього процесу є формування нової наукової парадигми - кон-цеп ції структурних рівнів керованих матеріальних систем, до яких за-ко номірно належать різні види людської (соціальної) діяльності.

Діалектичний аналіз рівня структури діяльності актуальний не ли ше для розвитку пізнання, а й для організації діяльності людини. Він слугуватиме методологічним принципом дослідження й організації управ ління на всіх напрямах діяльності. У кримінології, зокрема, основ-ним методом пізнання злочинності та її ґенези є діалектичний метод, що дозво ляє розглядати протиправну діяльність не лише як акт діяльності лю дини, а й як систему взаємодії різних факторів соціальної дійсності, біо логічних та психологічних механізмів поведінки індивіда.

Незва жаючи на те, що створення концепції структурних рівнів пере буває ще на стадії становлення, у вирішенні окремих питань



досягнуто значних результатів. І донині у філософській літературі кон цепція структурних рівнів організації розробляється, спираючись зде більшого на діалектико-матеріалістичне вчення. А це, по-перше, отри мання позитивних результатів у визначенні самого поняття «структурний рівень організації»; по-друге, філософський зміст поняття «структурний рівень матерії» повною мірою розглянуто у спів-від ношенні з категорією «форма руху матерії»; по-третє, інтенсивно опрацьо вуються філософами і фахівцями окремих галузей знань кон-цеп ції структурних рівнів під час аналізу окремих форм матерії – фізичної, біологічної і соціальної.

Найповніший системний підхід до названої проблеми застосував О. О. Максимов. Це дозволило йому сформулювати ідею структурних рів-нів як теоретичну концепцію, що визначає закономірності утворення струк турних рівнів об’єкта і взаємозв’язків між ними. На його думку, тео ретичне оформлення даної концепції передбачає вирішення трьох взаємо пов’язаних проблем: виділення єдиного підґрунтя предметної галузі дослідження в структурному і функціональному аспектах; усві-дом лення на цій основі загального механізму взаємозв’язку рівнів орга нізації; дослідження закономірностей формування кожного нового струк турного рівня та становлення об’єкта як органічної ціліс- ності [12, с. 10].

Логіко-гносеологічний зміст концепції структурних рівнів мате рі-альних систем О. О. Максимов розкриває через особливі теоретико-мето-до логічні принципи і основні поняття, в яких вони конкретизуються: єдність джерела; зростання рівня складності в процесі історичного роз витку; переривання поступовості в ході цього зростання, які спри-чинюють ефект автономності підсистем і диференційованості їх час-тин; ієрархію залежності між виділеними ступенями розвитку, що ство рює кінцевий ефект підвищення інтегративності частин системи і надій ності її цілісної організації [12, с. 10].

Відповідні концептуальні положення у прив’язці до кримі но ло-гіч ної проблематики отримали подальший розвиток у дослідженнях О. М. Литвинова (через призму протидії злочинності) та М. М. Клюєва (програмування запобігання злочинності). Науковці диференціюють від по відні системи за суб’єктно-функціональним та об’єктно-функціо-на льним складом [13, с. 9–10].

Впроваджуючи здобутки попередніх досліджень у теорію кримі-но логічної діяльності, слід обов’язково враховувати наступні риси соці-аль них систем:

– система – це не просто об’єднання елементів, а їх певна сукуп-ність, яка має властивості, не характерні для її окремих компонентів



(соціальні системи – надскладні сукупності, ультрасистеми). Вони являють собою, за образним визначенням А. І. Берга, «єдність різноманітного, а не суму одноманітного»;

– кожна система є частиною системи більш високого рівня (соціальні системи є дифузними системами);

– взаємні зв’язки елементів системи сильніші за зв’язки елементів сис теми з іншими системами, що забезпечує її цілісність;

– усі системи не є незмінними. Їм не лише притаманні внутрішні супе речності, а й зміни під впливом зовнішнього оточення;

– соціальні системи функціонують із урахуванням такого «людського фактора», як потреби та цінності;

– визначальною ознакою системи є взаємодія елементів. Іншими словами, система – це комплекс взаємодіючих елементів, які у своїй єдності створюють деяку цілісність [14, с. 13–14].

З урахуванням викладеного можемо додати, що особливої уваги потребує зв’язок «керована система - людська діяльність», завдяки якій остання набуває системних ознак і відповідної рівневої диференціації. Вважаємо, що системне рівневе розуміння кримінологічної діяльності зумовлює виокремлення в ній наступних ознак:

– поєднання елементів на основі постійної взаємодії та взаємо-залежності;

– утворення цілісної єдності компонентів;– наявність інтегративних елементів або їх атрибутів;– спільний характер діяльності для отримання фокусного

результату [15, с. 93–98].Залишається тільки констатувати, що системно-структурний

принцип як один зі спеціальних методів пізнання кримінологічної нау-ки дозволяє адаптувати предмет нашого дослідження до новітніх проб-лем організації кримінологічної діяльності. При цьому зміст останньої розкривається в наступних її рисах:

– системний характер кримінологічної діяльності як спільної соціальної діяльності людей, під час якої виникають цілком нові зв’язки;

– усвідомлення кожним суб’єктом діяльності (індивідом, соціальною групою, суспільством у цілому) необхідності об’єднання зусиль, поява на цій основі колективного суб’єкта протидії злочинності (як антипод – групова, організована злочинність);

– за умови розуміння спільноти як колективного суб’єкта діяльності з’являється реальна можливість вивчити всі її атрибути – потреби, мотиви, цілі тощо.

Виникає запитання про правомірність застосування методів піз нання інших галузевих наук у кримінологічних дослідженнях.



Відзначимо, що кримінологія розглядає протидію злочинності як специ-фічний вид соціального управління діяльністю різних суб’єктів, який має як об’єктивні (соціальні), так і суб’єктивні (психологічні) чинники. Тому діяльнісний підхід не тільки має, а й повинен використовуватися у кримі нології як один з міждисциплінарних способів організації конкретних досліджень.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином, щодо рівнів кримінологічної діяльності органів прокуратури слід вказати наступне.

По-перше, за масштабом кримінологічної діяльності та її спря-мо ваністю можна виділити три основні рівні її проведення. Перший – діяльність всієї системи органів прокуратури на рівні суспільства в цілому, другий – діяльність органів та підрозділів прокуратури на рівні окремих соціальних груп, третій – діяльність конкретних працівників цих органів та підрозділів на індивідуальному рівні.

По-друге, за якістю об’єктів кримінологічного впливу органів про-ку ратури відповідна діяльність також диференціюється на три рівні: на загальному рівні об’єктом впливу є злочинність як система; на рівні особ ливого – злочинність певного виду; на рівні окремого – злочинний акт конкретного індивіда.

З урахуванням системного характеру кримінологічної діяльності в цілому та органів прокуратури зокрема можна припустити доволі ви соку ймовірність розробки нового підходу до аналізу ефективності діяль ності, що розглядається, на основі обґрунтування економічної доціль ності активізації протидії злочинності на нижчих рівнях функ-ціо нування системи.


1. Карпец И. И. Проблема преступности / И. И. Карпец. – Москва : Юрид. лит., 1969. – 167 с.

2. Жалинский А. Э. Эффективность профилактики преступлений и кри миналистическая информация / А. Э. Жалинский, М. В. Костицкий. – Львов : Вища школа, изд-во при Львов. гос. ун-те, 1980. – 211 с.

3. Лопушанский Ф. А. Следственная профилактика преступлений: опыт, проблемы, решения / Ф. А. Лопушанский. – Киев : Наук. думка, 1980. – 212 c.



4. Бурлаков В. Н. Индивидуальная профилактика правонарушений: про-бле мы и суждения / В. Н. Бурлаков // Вестник Ленинградского уни-вер ситета. Серия: Экономика. Философия. Право. – 1982. – № 23. – С. 103–108.

5. Сахаров А. Б. О личности преступника и причинах преступности в СССР / А. Б. Сахаров. – Москва : Госюриздат, 1961. – 277 с.

6. Аванесов Г. А. Криминология : учебник / Г. А. Аванесов. – Москва : Академия МВД СССР, 1984. – 500 с.

7. Бородин С. В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы / С. В. Бородин. – Москва : 1990. – 272 с.

8. Криминология : учебник / под общ. ред. А. И. Долговой. – Москва , 1997. – 784 с.

9. Миньковский Г. М. Предмет криминологической профилактики преступлений и некоторые проблемы эффективности / Г. М. Миньковский // Вопросы борьбы с преступностью. – 1972. – Вып. 17. – С. 3–28.

10. Антонян Ю. М. О понятии профилактики преступлений / Ю. М. Антонян // Вопросы борьбы с преступностью. – Москва, 1977. – Вып. 26. – С. 25–34.

11. Сахаров А. Б. Криминология и ее значение для профилактической деятельности органов внутренних дел. Лекция / А. Б. Сахаров. – Москва : Изд-во МВШМ МВД СССР, 1985. – 52 c.

12. Максимов А. А. Концепция структурных уровней материальных систем: становление, сущность и методологические функции : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. филос. наук / А. А. Максимов. – Свердловск, 1987. – 18 с.

13. Клюєв М. М. Кримінологічні засади програмування запобігання зло чин ності : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 / М. М. Клюєв ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – Київ, 2008. – 20 с.

14. Литвинов О. М. Сучасні проблеми управління профілактикою злочинів : монографія / О. М. Литвинов. – Херсон : Олді-плюс, 2003. – 315 с.

15. Садовский В. Н. Основания общей теории систем / В. Н. Садовский. – Москва : Наука, 1974. – 279 с.




Александр Сергеевич ИЩУК, кандидат юридических наук(Национальная академия прокуратуры Украины, Киев, Украина)

СТРУКТУРНЫЕ УРОВНИ ОРГАНИЗАЦИИ КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

Статья посвящена анализу структурных уровней организации криминологической деятельности. Предложена градация соответ ствую щей системы и намечены возможные направления активизации про ти водействия преступности на низших уровнях функционирования системы за счёт внедрения нового подхода к анализу эффективности указан ной деятельности и обоснования целесообразности его при ме нения.

Ключевые слова: криминологическая деятельность, проти водействие преступности, уровень, система, анализ.

Oleksandr S. ISHCHUK, candidate of law sciences(National Academy of the Public Prosecutor’s Office of Ukraine, Kyiv, Ukraine)

STRUCTURAL LEVELS OF ORGANIZING CRIMINOLOGICAL ACTIVITIESThe author of the article focuses on the analysis of structural levels of the

organization of criminological activities. The grading of appropriate system has been suggested; and the possibilities to intensify crime combating at the lower levels of functioning of the system through the grounding of implementation of a new approach to the analysis of the effectiveness of such activities have been out l ined. Crime combating from the viewpoint of phenomenology is not limited to the organizational and functional principles of the appropriate activity; it is a complex form consisting of a plurality of varying direct and indirect links between the elements of the system based on the integration of different levels of impact on criminogenic factors. Differentiation of the latter, in turn, causes the need to allocate the levels of criminological activities taking into account existing and some new approaches. Considering criminological activity as the system of a certain level of generalization, we inevitably face its sublevels, which are closely associated with certain kinds of social activities. The research problem of combating crime at different levels is important – not only theo retically but also practically, because each level has its own tasks, subjects and objects of activity, measures of impact and, accordingly, forms and means of combating crime. Thus, taking into account the status of the group subject of criminological activities, there are three basic levels of its implementation. The first – is the activity at the level of large social groups, the second – is at the level of small groups, third – is at the individual level. Considering subject



and functional content we can distinguish the following levels of substructure in criminological activities, for instance the prosecutor’s office agencies of Ukraine: at the level of society in general – the activity of a single system of the prosecutor’s office agencies; at the level of individual groups – activities of individual agencies and divisions of the prosecutor’s office; at the level of individual citizens – activities of individual employees of these agencies and divisions. Taking into account object and functional point of view criminological acti vity is also characterized by three levels of differentiation of impact: at the gene ral level the object of the impact of the corresponding system is criminal acti vity as a systemic manifestation of the multiplicity of individual criminal acts; at the special level – the totality of criminal manifestations of certain types or criminal activity of a particular social (marginal) group; at the private level a criminal act of a particular individual as a form of deviant behavior. All these types of antisocial, criminal activity also have the same features as any other its socially useful kind: the object, subject, level, forms, etc. Considering the systemic nature of criminological activities we can assume sufficiently high pro bability of developing a new approach to the analysis of the effectiveness of the mentioned activities through the grounding of economic feasibility of combating crime’s activation at the lower levels of the system functioning.

Key words: criminological activities, crime counteraction, level, system, analysis.



Постановка проблеми. Корупція – одна з найгостріших соціально-правових, культурно-психологічних проблем не тільки для України, а й сві тової спільноти в цілому. Поширення корупційних практик зумовлює суттєву дисфункцію державної влади, нівелюючи її інституційне зна-чен ня. Корупційна враженість більшості ланок апарату держави під-живлює правовий нігілізм, політичний популізм, профанацію, імі та-цію соціальної значущості діяльності органів державної влади. Не є винят ком у цьому сенсі й Державна кримінально-виконавча служба

УДК [343.35:343.83] (477)Ярослав Олександрович ЛІХОВИЦЬКИЙ,кандидат юридичних наук(Ужгородський національний університет, Ужгород)

ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМУ КОРУПЦІЙНОЇ ЗЛОЧИННОЇ ПОВЕДІНКИ ПРАЦІВНИКІВ ДЕРЖАВНОЇ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ Стаття присвячена кримінологічному аналізу специфічних складових механізму корупційної злочинної поведін ки персоналу Державної кримінальновиконавчої служ би України. Наведене власне розуміння зазначеного меха ніз му. Надано опис, пояснення зумовленим службовими повноваженнями особливостям стадій прийнят тя рішення про вчинення корупційного злочину, його реалізації, посткримінальної поведінки вказаних осіб. корупційний злочин, механізм, індивідуальна злочинна поведінка, службові повноваження, персонал Державної кримінальновиконавчої служби.

© Ліховицький Я. О., 2016




України (далі – ДКВС). Як свідчать офіційні статистичні відомості, у струк турі злочинності працівників ДКВС більшість складають саме коруп ційні злочини. Саме тому протидія їх відтворенню – одне з пріо-ритетних завдань на сучасному етапі стабілізації криміногенної обста-новки в органах та установах виконання покарань, у тому числі й через підвищення функціональної спроможності інституту покарання. Водно час протидія – це складний, багаторівневий, комплексний процес, ефек тивна організація та впровадження якого вимагає збалансованого, нау ко во обґрунтованого підходу. Останній, у свою чергу, передбачає об’єк тивну необхідність формування первинного описово-інтер пре-таційного масиву (системи) кримінологічної інформації, здатної слу-гувати гносеологічною підставою для подальшої розробки кримінально-превентивних заходів. У структурі цього інформаційного масиву чільне місце посідають знання про механізм корупційної злочинної поведінки пра цівника ДКВС.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми протидії ко руп ційній злочинності в цілому та серед працівників ДКВС зокрема розгля далися О. М. Джужею, О. О. Дудоровим, В. О. Глушковим, М. І. Карпенком, О. Г. Кальманом, О. Г. Колбом, О. А. Мартиненком, М. І. Мельником, О. С. Новаковим, М. І. Хавронюком, О. В. Шевченком, О. Ю. Шостко, С. В. Якимовою та іншими науковцями. Теоретичні аспекти дослід ження механізму індивідуальної злочинної поведінки широко ре пре зентовані в працях Г. А. Аванесова, Ю. М. Антоняна, Б. С. Волкова, В. В. Голіни, О. М. Джужи, А. І. Долгової, А. П. Закалюка, А. Ф. Зелінського, І. І. Карпеця, В. М. Кудрявцева, О. М. Литвинова, А. Б. Сахарова, П. П. Сердюка, А. К. Щербакової, В. А. Щербакова та інших вчених. Визнаючи суттєвий внесок означеної плеяди кримінологів, кримі на-ліс тів, фахівців в галузі кримінально-виконавчого права у розробку заяв леної проблематики, варто, тим не менш, вказати на практичну від сутність окремої уваги до теоретико-прикладних аспектів механізму коруп ційної поведінки працівника ДКВС. У своїй сукупності викладені обставини зумовлюють актуальність теми статті.

Мета статті полягає у виявленні, описі та поясненні особливостей механізму корупційної злочинної поведінки працівників ДКВС.

Виклад основного матеріалу. Передусім наголосимо, що коруп-ційні злочини – дуже широка категорія. Утім, аби встановити межі нау-ко вого пошуку, зауважимо, що в нашому дослідженні до них віднесені ті, ознаки юридичного складу яких передбачені ст. 364, 368 та 3692 Кри-мінального кодексу України (далі – КК). Згідно з результатами опра-цю вання даних статистичної звітності, а також експертних оцінок саме ці злочини складають абсолютну більшість корупційних, вчинюваних



працівниками ДКВС. Тож, саме злочини, пов’язані з одержаннями не-пра вомірної вигоди, будуть у центрі уваги при дослідженні механізму інди відуальної злочинної поведінки.

Саме поняття «механізм» зазвичай не викликає в науці особливих дис кусій. Під ним, як правило, розуміють систему взаємопов’язаних еле ментів, в якій рух (зміна) одного або декількох викликає рух (зміну) ін ших елементів системи [1, с. 62]. Разом із тим не можна вважати такою ж бездискусійною сферу наукового пошуку природи механізму інди-відуальної злочинної поведінки. У зв’язку з цим відмітимо, що в кримі-нологічній науці склалося три основні підходи до її розуміння.

У межах першого, мотиваційного, підходу (Б. С. Волков, А. Б. Сахаров, Б. В. Харазішвілі та ін.) обґрунтовується домінанта особистісного в ґене зі кримінальної активності. У межах другого, біхевіористського (Л. Берковіц, Я. М. Брайнін, Х. Хекхаузен та ін.), – домінанта зовнішніх сти мулів, ситуації. Третій же (В. В. Голіна, О. М. Джужа, В. М. Кудрявцев, А. К. Щербакова, В. А. Щербаков та ін.) формує інтегративне розуміння про цесу розвитку злочинної поведінки, в якому на паритетних засадах поєд нуються і особистісні властивості, і ситуаційні фактори. Саме останній пі дхід видається нам найбільш обґрунтованим та гносеологічно плід ним, коректним, адже дозволяє комплексно підійти до аналізу меха-ніз му індивідуальної злочинної поведінки, не применшуючи і не пере-біль шуючи значення окремих його складників. Так, О. М. Литвинов та А. К. Щербакова під механізмом індивідуальної злочинної поведінки розу мі ють ідеальну модель активної взаємодії особистості і зовнішнього сере довища, що реалізується у вчиненні конкретного злочину [2, с. 14]. Під три муючи в цілому це бачення, додамо, що механізм індивідуальної зло чинної поведінки відображає не просто взаємодію особистості і сере довища, це – аналітичний конструкт, елементи якого формують дина мічну систему психофізичної активності людини у взаємодії із зовніш нім середовищем до, під час, після вчинення злочину та у зв’язку із його вчиненням.

До складових механізму індивідуальної злочинної поведінки прий нято відносити: а) структурні компоненти: особистість злочинця, обста вини зовнішнього середовища, криміногенну ситуацію; б) функціо нальні (динамічні) компоненти – етапи: актуалізація потре-би і формування мотиву, прийняття рішення про вчинення злочину, йо го планування, реалізація, посткримінальна поведінка [1, с. 138; 3, с. 59–67 та ін.]. Їх модельна проекція на корупційну злочинну поведінку пра ців ника ДКВС дає підстави виокремити такі особливості в її меха ніз мі.



1. Стадія актуалізації потреби та формування мотиву вирізняється прева люванням корисливої домінанти. Цілком зрозуміло, що вся гру-па корупційних злочинів має в свій мотиваційній основі корисливі спо нуки (мотиви). У цьому аспекті корупційні злочини працівників ДКВС мало чим відрізняються з-поміж подібних злочинів, поширених серед інших категорій службових осіб. Отже, немає потреби у вис-лов ленні додаткових аргументів у межах цієї роботи на користь корис ливої природи вказаних злочинів. Зміст відповідної мотивації деталь но розглянутий в працях А. П. Закалюка, А. Ф. Зелінського, Н. Ф. Кузнєцової, В. В. Лунєєва, М. І. Мельника, А. В. Савченка та інших вче них.

2. Прийняття рішення про вчинення злочину, його планування. На цій стадії актуалізована потреба, оформлена у мотив діяльності, набу ває конкретизованих обрисів, контури яких визначаються сферою служ-бо вих повноважень як учасника кримінально-виконавчих відносин (зокрема, щодо виконання покарання, звільнення від його відбування) та/або службової особи, яка виконує організаційно-розпорядчі чи адмі-ністра тивно-господарські обов’язки. На цьому етапі можливо виділити кілька функціонально однорідних стадій:

- прийняття рішення про вчинення злочину на підставі актуа лі зо-ва ної потреби, особистісних якостей працівника ДКВС та конкретних зовніш ніх умов, криміногенної ситуації. Внутрішня готовність до корис ливої діяльності всупереч інтересам служби перетворюється на поведінкову модель використання службових повноважень згідно із обійма ною посадою в штатній структурі ДКВС у власних інтересах;

- узгодження потреб, інтересів потенційного надавача непра во-мір ної вигоди із власними службовими повноваженнями. На цій стадії абстракт на модель злочинно-корупційного використання службових повно важень набуває більш конкретизованих рис та обумовлюється: а) повноваженнями працівника ДКВС у сфері виконання покарань; б) організаційно-розпорядчими обов’язками щодо управління персо-на лом ДКВС (просування по службі, у черзі на отримання відомчого житла, заохочення тощо); в) адміністративно-господарськими обов’язками щодо оперативного управління майном ДКВС (під час державних закупівель, розпорядження наявними фондами – приміщеннями, транспортними засобами державних підприємств, які структурно входять до установ виконання покарань, тощо). У тому разі, коли запити потенційного надавача неправомірної ви-го ди (особи, яка обіцяла надати таку вигоду або, на думку пра-ців ника ДКВС, може це зробити) виходять за межі компетенції (службових повноважень) вказаного працівника, формуються, як



засвід чує практика, дві стратегії поведінки: а) відмова від реалізації наміру на вчинення злочину взагалі або в конкретному випадку; б) пошук службових осіб серед колег, керівників, до компетенції яких від несено вирішення питання, що становить предмет зацікавленості за судженого, його представників (родичів, близьких осіб) чи інших за-ці кавлених осіб. Схиляння останніх до вчинення злочину відбувається з використанням інструментів підкупу, службового тиску, особистісно зобов’язальних, то через відносин у системі «патрон – клієнт». Так, 11.03.2011 р. до начальника Перевальської виправної колонії № 15 звер нувся підприємець із проханням про надання йому в оренду авто -крана, що належить державному підприємству «Підприємство Пере-валь ської виправної колонії управління Державного департаменту Укра ї ни з питань виконання покарань в Луганській області (№ 15)». Пере буваючи у своєму службовому кабінеті, при цьому маючи умисел щодо одержання неправомірної вигоди, начальник колонії повідомив під приємцю, що він гарантує передачу в тимчасове користування авто крана за надання незаконної винагороди в грошовому вигляді – 2000 грн. щомісяця. Надалі, реалізуючи свій злочинний умисел, він дав вка зівку заступнику начальника установи з виробництва – директору ДП «Підприємство Перевальської ВК (№ 15)» укласти господарський до го вір із підприємцем з надання останньому послуг автокраном, чим вчи нив злочин, передбачений ст. 3692 КК України [4].

3. Реалізація прийнятого рішення – основна стадія в механізмі інди-відуальної злочинної поведінки. Ситуації вчинення корупційних зло чи-нів працівниками ДКВС дозволяє виявити такі її особливості:

1) первинний контакт із надавачем неправомірної вигоди – засуд-женим, утримуваним під вартою або особою, яка представляє його інтереси, чи іншою особою, яка зацікавлена в неправомірному вико-рис танні працівником ДКВС своїх службових повноважень (наприклад, щодо оперативного управління майном, майновими комплексами). Та-кий контакт може відбутися як з ініціативи надавача неправомірної ви годи, так і працівника ДКВС. У низці випадків службова особа – працівник ДКВС за власної ініціативи вчиняє комплекс заходів інфор-ма ційно-пошукової спрямованості для того, аби виявити особу, від якої потен ційно може отримати неправомірну вигоду: вивчає особові справи за суджених, збирає оперативну інформацію, запитує характеристики тощо. Так, наприкінці березня 2014 р. виконуючий обов’язки начальника Марі упольського виправного центру № 138, дізнавшись про бажання од ного із засуджених достроково звільнитися від відбування покарання та усвідомлюючи наявність у нього достатніх повноважень для впливу на прийняття необхідного для цього рішення шляхом збору, підготовки



та затвердження відповідних документів, вирішив одержати від нього не пра вомірну вигоду в сумі 500 доларів США, для чого запропонував засуд женому оскаржити прокурору рішення адміністративної комісії МВЦ-138 із розгляду матеріалів про умовного-дострокове звільнення від 30.12.2013 р. про відмову в поданні до суду матеріалів про його достро кове звільнення [5];

2) безпосереднє отримання неправомірної вигоди, що, як правило, передує вчиненню дій з використанням службових повноважень. Згідно з результатами здійсненого нами аналізу та узагальнення матеріалів 73 кри мінальних справ і проваджень про корупційні злочини, вчи не-ні працівниками ДКВС, а також контент-аналізу повідомлень у засо бах масової інформації та комунікації, експертних оцінок, місцем отри ман-ня такої вигоди у 85 % випадків є службове приміщення органу або уста-но ви виконання покарань, у 10 % – публічні місця (кафе, парки, вулиці) ; у 5 % – транспортні засоби працівників ДКВС або їх довірених осіб.

За тими ж результатами надавачем неправомірної вигоди у 80 % ви падків є родичі засудженого (особи, щодо якої обрано запобіжний за-хід у виді тримання під вартою) та близькі для нього особи, у 15 % – сам засуджений або особа, яка тримається під вартою, у 5 % – інші осо-би, які не є ані учасниками кримінально-виконавчих відносин, ані осо-ба ми, ані представниками інтересів таких учасників (мова передусім йде про тих, хто пропонує, надає неправомірну вигоду за сприяння у неправомірному користуванні майном, майновими комплексами орга-нів та установ ДКВС);

3) вчинення дій з використанням службового становища згідно з умо-ва ми угоди з надавачем неправомірної вигоди. Аналіз та узагальнення мате ріалів кримінальних справ і проваджень щодо працівників ДКВС за вчи нення корупційних злочинів, а також зібраних експертних оцінок дає підстави для висновку про те, що серед дій, які ці працівники вчи-ня ють як умову отримання неправомірної вигоди, переважають: а) проне сення (сприяння пронесенню) засудженим предметів, заборонених до обігу в установі виконання покарань закритого типу (наркотичних за-со бів, психотропних речовин, алкогольних напоїв, мобільних телефонів тощо) – 70 %; б) прийняття рішень із використанням службових пов-но важень на користь засуджених, утримуваних під вар-тою, інших осіб, які не є учасниками кримінально-виконавчих відносин, – 15 %; в) службове підроблення (складання неправдивих довідок, вис нов-ків тощо) – 10 %; надання вказівок підлеглим, зловживання впливом – 4 %, інше – 1 %.

4. Посткримінальна поведінка характеризується передусім фор-му ван ням психологічних механізмів самозахисту. Суть останніх визна-



чається дією мотивів самовиправдання. Пояснимо. Факт вчинення зло чину порушує особистісну самоактуалізацію, тобто злочинцю необ-хідне виправдання хоча б перед собою, саме на цьому етапі і почи-нається мотиваційний процес. Первинна злочинна поведінка зде-біль шого поєднана з тягарем морально зумовленого самоосуду. Саме рефлек сивність, чуттєвість як така відіграє ключову роль не етапі пост-кри мінальної поведінки. Як правильно зауважує Д. А. Дриль, відомий пос тулат Р. Декарта «Сogito, ergo sum» (мислю, значить, існую) може сприй матися як достатній виключно у поєднанні з формулою «відчуваю, зна чить, існую». Далі Д. А. Дриль, посилаючись на Б. де Баумана, вказує: «Від чувати та реагувати – ось два великі важелі життя» [6, с. 557]. Влучно з цього приводу висловлювався і Г. де Тард: «Кожна людина, яка носить у пам’яті особливий спогад, якого, як вона вважає, не існує в пам’яті її співгромадян, відчуває в собі і зростаючу відчуженість, і, врешті-решт, власну перевагу. Чим більше людина відчуває себе відділеною від собі подібних внаслідок свого падіння чи моральної смерті, тим біль ше вона небезпечна» [7, с. 62]. Дійсно, емоційно-чуттєва сфера пост кри-мінальних переживань здатна суттєво вплинути на подальшу кри мі на-лізацію особистості.

Однак слід бути свідомим й того, що «здіймання» над етико-пра-во вим комплексом регулювання суспільної життєдіяльності як такої не відбувається безконфліктно. Власне, саме завдяки активізації екзис тен-ційного конфлікту, появі окремих елементів так званого феномену Рас-коль нікова, тобто суб’єктивно зумовленого тягаря, і відбувається пошук «то чок опору» – раціональних та узгоджених з моральними приписами аргу ментів на користь прийнятого рішення про вчинення злочину. Від-найдення таких аргументів означатиме виправдання злочинної пове-дін ки, яке здатне відіграти роль каталізатора внутрішньої готовності до кримінальної активності наступного циклу. У цьому контексті вар то зауважити, що сила психологічного навантаження залежить від розви-не ності, сили та укоріненості в підструктурі настанов й диспозицій ети ко-правових компонентів індивідуального статусу як службовця ДКВС. Чим більше останні наближені до особистісних імперативів, тим тяжчим, «боліснішим» є процес самовиправдання. У тих випадках, коли працівник ДКВС, який характеризується в цілому позитивною спря мованістю, став на шлях вчинення злочину в умовах збігу тяжких життє вих обставин, нестачі матеріальних ресурсів для їх вирішення (ви ходу з них), зазвичай відбувається підвищення його тривожності, агре сивності на фоні фрустрації. Як наслідок, можлива поява двох прин ципово різних психологічних станів та обрання відповідних ліній поведінки:



а) фрустрація постає як результат зневіри працівника ДКВС у мож ливості системи соціального захисту в неординарних життєвих умо вах. Самовиправдання відбувається у формі нігілістичного осуду орга нізаційно-управлінських можливостей ДКВС, знецінення інтересів служ би. По суті, відбувається психологічне відчуження, самовиключення осо би із функціональних структур ДКВС, зниження службової мотивації, утвер дження готовності до подальшого злочинного використання служ бового становища;

б) фрустрація зумовлює агресивне ставлення до джерела ви ник-нення тяжкої життєвої обставини, що викликала особистісно-служ-бо вий конфлікт та необхідність поступитися власними принципами задля вирішення позаслужбової проблеми. Здебільшого джерелом цього виступає сім’я, точніше запити близьких осіб, членів сім’ї (ви рі -шення побутових питань, оплата навчання, медичних послуг тощо), а для цього потрібне зростання доходів працівника ДКВС. У та кій си туа-ції вторинна криміналізація особистості, як правило, не від бу ва ється. Натомість деформуються ті компоненти середнього рівня спря мованості особистості, що відповідають за цінність сімейного сере довища. Останнє, як наслідок, зазнає дисфункції, в низці випадків від бувається розрив відповідних відносин із подальшими ефектами осо бистісної дезадаптації.

Водночас для працівників ДКВС, які характеризуються умовно ви-со ким рівнем антисуспільної спрямованості, внутрішньою готовністю до протиправної поведінки та переважним домінуванням особистих інте ресів над службовими, гострота екзистенційного конфлікту не є характерною. Рішення про вчинення злочину приймається без ва-гань, додаткової боротьби мотивів, що, врешті-решт, впливає і на ста-дію посткримінальної поведінки, яка, як правило, не вирізняється емо-ційною насиченістю внутрішнього переживання конфліктної ситуації, а «успішний» кримінальний досвід створює стимул для розвитку «зло чинно-корупційної кар’єри». При цьому важливо наголосити на тому, що як в першому, так і в другому випадках відсутність реак-ції юрисдикційного характеру на вчинений злочин сприяє закріп ле н-ню антисуспільної установки середнього рівня та формує цик ліч ність злочинної поведінки. Остання у поєднанні з механізмами пси хологічного захисту та виправдувальними мотивами стає важливим фак тором, що полегшує прийняття рішення про вчинення наступного зло чину в конкретній криміногенній ситуації, відбувається вторинна кри-міналізація особистості. У подальшому утверджується комплекс сва волі та ілюзій (у термінології академіка О. М. Костенка) у сфері служ бової діяльності, що продукує стійкі антисуспільні стратегії вико рис тання службових повноважень задля особистого збагачення.



Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумову-ючи, зауважимо, що механізм корупційної злочинної поведінки пра-ців ника ДКВС вирізняється і своєрідністю зовнішніх обставин, і пси-хо логічною складовою. Вказані особливості визначаються передусім: а) специфічними службовими повноваженнями зазначеного працівника як суб’єкта кримінально-виконавчих відносин та/або пов’язаними з ни ми фактичними можливостями щодо доступу до режимних об’єктів, про не-сення до них заборонених предметів, можливостями без по середнього контакту із засудженими тощо; б) організаційно-розпорядчими обов’яз ками у сфері управління персоналом ДКВС (просування по службі тощо); в) адміністративно-господарськими обов’язками щодо управ ління майном ДКВС, що є предметом корупційних угод з особами, за цікав леними у його використанні. Крім того, у більшості випадків вчи нення корупційного злочину до його механізму долучається особа засуд женого як учасник кримінально-виконавчих відносин.

Детермінованість етапів прийняття рішення про вчинення зло-чи ну та його реалізації пояснюється сферою та конкретним змістом як специфічних службових повноважень працівника ДКВС як учасника кри мінально-виконавчих відносин, так і загальнослужбових (зокрема, щодо оперативного управління майном ДКВС). До того ж, крім об’єк-ти вних чинників, процес прийняття рішення про вчинення злочину вклю чає в себе і специфічні суб’єктивні, психологічні чинники, які пов-ною мірою розкриваються у боротьбі мотивів та посткримінальній по ве дінці. Особистісно-службовий конфлікт, що розвивається та переживається до, під час та після вчинення злочину, складає своє рідне, кримінальне, підґрунтя соціального досвіду, є фактором закріп лення, поглиблення антисуспільної спрямованості працівника ДКВС. Перс-пективним для подальших досліджень у заданому напрямі вба ча ється поглиблений кримінологічний аналіз впливу чинників зов ніш нього середовища, а також криміногенної ситуації на механізм ко руп ційної злочинної поведінки працівника ДКВС. Виявлення, опис та пояс нення відповідних особливостей сприятиме удосконаленню як спе ціально-кримінологічних, так й індивідуальних заходів запобігання коруп-ційним злочинам, що вчиняються працівниками ДКВС.




1. Щербаков В. А. Механизм индивидуального преступного поведения лиц, совершающих насильственные преступления против личности : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Вячеслав Александрович Щербаков; Московский университет МВД РФ. – Москва, 2003. – 155 с.

2. Щербакова А. К. Механізм індивідуальної злочинної поведінки особи, яка вчиняє бандитизм: характеристика та протидія : [монографія] / А. К. Щербакова, О. М. Литвинов. – Харків : Панов, 2015. – 236 с.

3. Криминология : учебник / под общ. ред. А. И. Долговой. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва : Норма, 2002. – 848 с.

4. Вирок Перевальського районного суду Луганської області : Спра ва 1-113/12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24172539.

5. Вирок Іллічівського районного суду м. Маріуполь Донецької області : Справа 1-кп/264/302/2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41373766.

6. Дриль Д. А. Преступность и преступники. Учение о преступности и ме рах борьбы с нею / Д. А. Дриль ; сост. и предисл. В. С. Овчинского. – Москва : ИНФРА-М, 2012. – 700 с.

7. Тард Г. Преступник и преступление / Г. де Тард. – Москва : ИНФРА-М, 2001. – 397 с.


Ярослав Александрович ЛИХОВИЦКИЙ,кандидат юридических наук(Ужгородский национальный университет, Ужгород, Украина)

ОСОБЕННОСТИ МЕХАНИЗМА КОРРУПЦИОННОГО ПРЕСТУПНОГО ПОВЕДЕНИЯ ПЕРСОНАЛА ГОСУДАРСТВЕННОЙ УГОЛОВНО-ИСПОЛНИТЕЛЬНОЙ СЛУЖБЫ УКРАИНЫ

Статья посвящена криминологическому анализу специфических со став ляющих механизма коррупционного преступного поведения работ ников Государственной уголовноисполнительной службы Украины. Пред ставлено собственное понимание указанного механизма. Дано описа ние, объяснение обусловленных служебными полномочиями осо бенностей стадий принятия решения о совершении коррупционного преступ ления, его реализации, посткриминального поведения.

Ключевые слова: коррупционное преступление, механизм, инди видуальная преступное поведение, служебные полномочия, персонал Государственной уголовноисполнительной службы.



Yaroslav O. LIKHOVYTSKYI,candidate of law sciences(Uzhhorod National University, Uzhhorod, Ukraine)

PECULIARITIES OF THE MECHANISM OF CORRUPT CRIMINAL BEHAVIOR OF PERSONS OUT OF THE STAFF OF THE STATE PENITENTIARY SERVICE OF UKRAINE

Problem’s setting. Corruption – is one of the most pressing social and legal, cultural and psychological problems not only for Ukraine, but also for the inter national community in the whole. The spread of corrupt practices leads to significant dysfunction of the state power, leveling its institutional values. The State Penitentiary Service of Ukraine (SPS) faces similar problems today. Most of crimes committed by its employees have a corrupt nature. The need of perfec ting the practice of their prevention requires research of peculiarities of the mecha nism of individual corrupt criminal behavior.

Analysis of the recent research. The problems of combating corrupt crime in general and among employees of the State Penitentiary Service particularly were the interest of O. M. Dzhuzha, O. O. Dudorov, V. O. Hlushkov, M. I. Karpenko, O.H. Kalman, O. H. Kolb, O. A. Martynenko, M. I. Melnyk, O. S. Novakov, M. I. Havroniuk, O. V. Shevchenko, O. Yu. Shostka, S. V. Yakimova. How ever, the features of the mechanism of corrupt criminal behavior have not been researched yet.

The objective of the study is to distinguish, describe and explain the peculiarities of the mechanism of corrupt criminal behavior of persons out of the staff of the State Penitentiary Service.

Main part. The concept of the mechanism of individual criminal behavior has been improved. Under this concept the author has suggested to understand analy tical construct, which elements form a dynamic system of psychophysical activity of a person in the interaction with the environment before, during, and after the crime commission and because of its commission. The author has provided the description, explanation to the caused by official authorities peculiarities of the stages of decisionmaking to commit a corrupt crime, its implementation, postcriminal behavior of persons out of the staff of the State Penitentiary Service.

Conclusions. The mechanism of the corrupt criminal behavior of the employee of the State Penitentiary Service is distinguished both by the charac teristics of external circumstances and psychological component. These cha racteristics are determined by: a) specific official powers of the specified employee as the subject of penal relations and / or the associated actual opportunities for access to operational objects; b) organizational and administrative responsibilities in HR management of the State Penitentiary Service; c) administra tive and economic responsibilities to manage the property of the State



Penitentiary Service. Besides, in most cases of the commission of a corrupt crime personality of a convicted as a member of penal relations is involved to its mechanism. Personalityservice conflict that is developed and experienced before, during and after the commission of a crime includes specific, criminal basis, social experience, is a factor in the consolidation, deepening of antisocial orien tation of an employee of the State Penitentiary Service.

Key words: corrupt crime, mechanism, individual criminal behavior, official authorities, staff of the State Penitentiary Service.



Постановка проблеми. З ускладненням суспільних відносин, поя вою нових кримінологічних феноменів, посиленням окремих кри-міногенних трендів виникла необхідність переглянути вектори дер-жав ної політики у сфері протидії злочинності та проаналізувати спро би деяких науковців переосмислити прикладну роль нау ко-во-академічних розробок. Проведення наукових досліджень кри мі-нальної активності та навколозлочинного середовища без належ ної теоретико-методологічної основи та узгодження із більш ран німи

УДК 343.9.01Тетяна Володимирівна МЕЛЬНИЧУК,кандидат юридичних наук, доцент(Національний університет «Одеська юридична академія», Одеса)

МУЛЬТИКРИТЕРІАЛЬНА ТАКСОНОМІЯ КРИМІНОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ

Проаналізовано підходи до систематизації теоретикоприкладних кримінологічних знань та досліджень: таксо номію кримінологічних одиниць (злочинності, її причин та умов, злочинців, жертв, заходів та суб’єктів про ти дії) та таксономію кримінологічної доктрини (концеп туальних ідей, теорій, (під) галузей та нау кових напрямів). Розроблено мультикритеріальну тех ніку таксономії кримінологічних теорій та внутрішньодисциплінарну матрицю кримінологічної науки. кримінологія, таксономія, загальна кримінологічна теорія, окрема кримінологічна теорія, теорія середнього рів ня, внутрішньодисциплінарна матриця кримінології.

© Мельничук Т. В., 2016




фундаментальними досягненнями призводить до інфляції кри-мінологічних концептів, які не мають завершеного, цілісного харак те-ру. Додамо, що з огляду на те, що кримінологія для досліджень ак тив но запозичує та екстраполює методи і техніки інших наук, замість нау-кової системної диверсифікації формується модель «сніжної ла вини» із розрізнених доктринальних поглядів, що суттєво знижує за тре-буваність результатів кримінологічних досліджень та зменшує перспек-тиви їх реалізації у практичній діяльності. Певним чином вирішити вка зану проблему та заповнити прогалину впорядкування здатна сис-те матизація знань. Широке застосування методів класифікації, типо-ло гізації та систематизації послугувало підставою для їх об’єднання у єдину міждисциплінарну наукову теорію – таксономію, що потребує своєї операціоналізації у кримінологічній площині.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Попередні спроби нау-ко вої систематизації у кримінології визначають основні два ракурси таксо номії.

Перший можна сформулювати як таксономія кримінологічних одиниць, іншими словами класифікація елементів предмета кримінології та їх складових. У межах такого підходу дослідники наслідують традиції впо ряд кування злочинів або їх кримінологічних характеристик, запо-зи чуючи принципи групування з кримінального права за об’єктом (або сфе рою) посягання (А. П. Закалюк [1] та ін.). Крім того, пропонуються й інші критерії класифікації кримінологічних явищ та процесів: сфери соці уму, уражені злочинністю; специфіка осіб, які вчиняють злочини (у тому числі гендерні та вікові); стійкість злочинної поведінки; тери-то ріально-національний розподіл; способи досягнення злочинних ці-лей; мотивація злочинної поведінки тощо. Це вагома, але лише одна з можливостей, яка робить акцент на видах злочинності, злочинцях, жерт-вах, заходах та суб’єктах протидії злочинності, тобто структуризації кри мі нологічної інформації, що збіднює можливості таксономічного впо рядкування.

Другий ракурс опосередкований таксономією кримінологічної док трини та передбачає класифікацію знань, концепцій, теорій, (під) галу зей та наукових напрямів. Він розробляється авторами переважно в межах змісту окремих теорій середнього рівня. Спроба комплексного ви світлення підстав їх групування зроблена П. О. Кабановим та названа «кримінологічною таксономією» [2].

Очевидно, що вказані рівні або ракурси є взаємопов’язаними, оскільки теорії формуються на основі вивчення кримінологічних оди-ниць. Разом із тим цілісна кримінологічна теорія, крім предметної сфери (власне знань), включає специфіку парадигми, методологічного



інструментарію, проблематику теоретико-емпіричного та прикладного обґрунтування, особливості апробації та практичного впровадження тощо.

Стаття покликана поєднати ці підходи та запропонувати таксо-номію кримінологічних знань на основі комбінування комплексу кри-те ріїв (це й обрано за її мету).

Виклад основного матеріалу. Міждисциплінарний характер та активний розвиток кримінологічних досліджень спонукає до «на род-ження» нових ідей, теорій, концепцій, галузей, які у предметно кри мі-нологічній єдності утворюють симетричну структуру наукового знан-ня. Поступово формуються дослідницькі групи, наукові школи, нові на прямки та парадигми, які належать до внутрішньодисциплінарних кри мінологічних елементів.

Поява нових структурних елементів рідше продиктована потре-ба ми самої кримінології. Набагато частіше стимулом є суспільство, в якому на перший план в різні періоди виходять ті чи інші соціальні про-бле ми, а також на додаток до них соціальні перцепції, що пояснюють резо нанс окремих кримінологічних феноменів та «моду» на певні фун-да ментальні або прикладні дослідження.

Інтенсивна структуризація кримінологічних знань та розмивання пред метних меж досліджень ставить під сумнів збереження ціліс ності кримінології. Утім, на наш погляд, ризик втрати цілісності є без під-ставним. Розшарування не означає втрати цілісності науки, натомість є свідченням поступальності розвитку, релевантним інноваційності. Хоча при цьому накопичення наукових знань потребує впорядкування.

Таксономія кримінологічної науки – це розподілена на групи (типи, види) системно-структурна, розгалужена сукупність концептуальних ідей, теорій, напрямків, галузей, тематичних сфер, які виокремилися у процесі диференціації кримінологічних знань, але не втратили пред-мет ної єдності у межах науки.

У пострадянській кримінологічний традиції загальноприйнятим вва жався поділ концептів на загальні та окремі теорії, методологію науки та праксеологію, що в цілому відповідало усталеним уявленням про категоризацію соціологічних наукових знань.

При цьому загальною теорією є сукупність логічно взає мо-пов’язаних теоретичних понять і суджень, що пояснюють великий масив реальності, яка вивчається даною наукою. Під окремою теорією ро зу міється логічно взаємопов’язана система конкретних наукових по-нять і суджень, що описують окреме явище (групу явищ) або процес (сукупність процесів), які отримали емпіричне підтвердження на основі фундаментального дослідження [3].



Починаючи з останньої третини ХХ ст. подібні конструкції пре-ва люють у американській та західній соціології. Додамо, що во-ни здебільшого спиралися на концепцію теорій середнього рів ня, розроблену Р. Мертоном на основі критики двох тенденцій того час-ної науки [4]. Перша тенденція полягала в привабливому, але без перс-пективному прагненні ряду соціологів створити всеохоплюючу абст-рактну теоретичну модель (схему), в яку «вкладалися» б всі явища і про цеси навколишнього, у тому числі і соціального, світу. Друга, більш небез печна тенденція, була орієнтована на збір емпіричних даних без будь-якого теоретичного пояснення. Способом подолання цих тен ден-цій стало конструювання «теорій середнього рівня».

В українському сегменті кримінології до загальних (базових) кри мінологічних теорій належать, зокрема, теорії злочинності (В. М. Дрьомін [5], І. П. Рущенко [6]), особистості злочинця (А. Ф. Зелінський [7]), детермінації злочинності (І. С. Нежурбіда [8]) та пре вентивні теорії (О. М. Бандурка, О. М. Литвинов [9]). Окремі (спе-ціаль ні) кримінологічні теорії або кримінологічні теорії середнього рів ня представлені економічною кримінологією (В. М. Попович [10], ав тор статті [11]), кримінологічною віктимологією (В. О. Туляков [12]), міжнародною кримінологією (В. Ф. Антипенко [13]) тощо. Серед зарубіжних новаційних трендів окремих теорій можна назвати: миротворчу (H. Pepinsky and R. Quinney), екзистенціальну (J. Ferrell, B. Arrigo), «дивну» (M. Ball), зелену (Michael J. Lynch, R.White), культуральну (K. Hayward and J. Young), політичну (П. О. Кабанов) кримінології, кримінопенологію (О. В. Старков) тощо.

Невід’ємним структурним компонентом наукових знань є мето-дологія кримінологічної науки як «вчення про метод, тобто су ку п ність теоретичних положень про те, якою є природа наукового знан ня, як влаштована наукова теорія і як вона розвивається, про те, як буду ються гіпотези і відбуваються їх емпіричні підтвердження, як слід концеп-туалізувати і операціоналізувати поняття, будувати вибіркову сукуп-ність, робити логічний аналіз даних тощо» [3]. І нарешті праксеологія, або практична кримінологія, змістом якої є застосування положень фун даментальної науки на практиці. Прикладне дослідження не ста-вить за мету збільшення нового знання, відкриття новітніх теорій, у ньому використовуються вже відомі знання, пристосовані до типових ситуа цій та прикладних вимог.

В історичному аспекті як критерій періодизації розвитку кримі но-ло гіч них знань виступає поділ генезису науки на етапи. Таким чином, тео рії у кримінології групуються на класичні, некласичні (позитивістські або теорії модерну) та постнекласичні (постмодерністські).



Завдяки роботам Ч. Беккаріа, ДЖ. Бентама класична кримінологія у XVIII ст. була забезпечена раціональною, логічною філософською альтер-на тивою негуманним, переважно необґрунтованим середньовічним погля дам на злочинність та довільній, досить жорстокій системі право-суддя. Вчення класичної школи засноване на презумпції свободи волі або раціональності вибору індивіда – діяти за законом або порушити його. Як легко побачити, основна «провина» покладається на конкретну особу, а не на суспільство. Додамо, що функціонування нинішньої сис-теми кримінального правосуддя багато в чому спирається саме на класичну кримінологічну перспективу в контексті застосування пока-рань як засобу залякування, а отже, стримування злочинності.

Некласичний етап розвитку наукових знань, або модерн, від-зна чився активними емпіричними спостереженнями. Привнесений О. Контом позитивізм, характерний для науки XIX – початку XX ст., у кри мі нології знайшов своє відлуння в біологічних (Ч. Ломброзо та ін.), соціо логічних (А. Кетле та ін.) та психолого-психіатричних (З. Фрейд та ін.) теоріях. Утім, загальною домінуючою концепцією був детермінізм, зло чинність розглядалася скоріше як симптом «хвороби», спадкової або набутої у процесі соціалізації, ніж самостійний, ініціативний прояв де структивності.

На переконання Е. Сатерленда, кримінологія є вченням про делінк-вентність та злочинність як соціальні феномени. Воно включає вивчення ці ліс ного процесу створення права, порушення права та охорони права. Ці процеси є трьома аспектами уніфікованої послідовності інтер- акцій [14].

Таке трактування дало підстави поділяти кримінологічні знання на теорії: криміналізації діянь, пояснення злочинності та функціонування кримінальної юстиції [15, с. 2–6].

Прийдешня епоха, що отримала назву постнекласичної в нау ко-вих поглядах, зародилася у XX ст. як реакція на злам ілюзій поряд ку, відзначилася зміною векторів кримінологічних досліджень, пе ре-осмисленням концептів злочинної поведінки та превентивних інст-рументів і можливостей. Саме в цей час з’являються інтегративні та постмодерністські кримінологічні теорії. Для останніх характерні: кри тичне ставлення до попередніх кримінологічних уявлень, у тому чис лі детермінізму (значний внесок у це зроблено представниками нау кового напрямку критичної (радикальної) кримінології), загальний скеп тицизм до потенціалу наукового пізнання дійсності; відсутність явно домінуючих парадигм, більш виражена еклектичність досліджень, але разом із тим використання синтезу наукових знань, що забезпечує між дисциплінарність; комплексність



методології досліджень, активне запозичення методів сучасних при-родних наук (теорії хаосу, катастроф, біономіки, синергетики, квантової механіки).

Постмодернізм уніс свої корективи у природу кримінологічних досліджень та класифікацію наукових знань, здійснив спроби поєднати декілька критеріїв у межах однієї класифікації.

Так, С. Генрі та Д. Мілованович (S. Henry and D. Milovanovic) [16] запропонували класифікацію кримінологічних теорій згідно з дво ма вимірами: за мірою охоплення пояснення злочинної поведінки (від тво-рення злочинності на рівні окремої особи або соціуму в цілому) та оцін-кою стану суб’єктів (активні чи пасивні, залежно від того, чи здатні вони створювати та змінювати свій власний світ, чи вони обмежені у сво їй поведінці власною ж біологією або соціальним оточенням). В інтер-претації цих вимірів Е. Боттомом (A. Bottom) класифікація представлена наступними видами:

1) індивідуально-орієнтовані теорії з пасивним суб’єктом (ПС)2) соціально-орієнтовані теорії з пасивним суб’єктом (ПС)3) індивідуально-орієнтовані теорії з активним суб’єктом (АС)4) соціально-орієнтовані теорії з активним суб’єктом (АС) [17,

c. 88–93].Не вбачаючи універсалізму в попередній категоризації,

Е. Бот том пропонує для оцінки теорії та її галузевої приналежності три-ком понентний критеріальний підхід. Згідно з ним основна мета будь-якої соціальної науки – це генерування, тобто створення, знань. На філо софському рівні це означає розуміння природи знання та методів або процесів, за допомогою яких ці знання можуть бути сформовані, а тому базується на: епістемології (філософії природи знання), мето-до логії (філософії наукового методу) та онтології (філософії природи буття) [17, c. 76]. Останній елемент з’являється у зв’язку з полемікою щодо причинної зумовленості поведінки, зокрема, того, чи має зло чи-нець свободу волі, виходячи з цього, чи може бути розцінений як раціо-нальний актор.

Як відомо, злочинність є предметною активністю, що стало під-ста вою виникнення вже згадуваних теорій середнього рівня відносно окре мих видів злочинної діяльності. Такі теорії зазвичай поєднують як епістемологічні, так і онтологічні аспекти, даючи завершене пояс-нення, наприклад, делінквентноті неповнолітніх, та формуючи юве-наль ну кримінологію. Тому їх слід відносити також до предметних (субстантивних).

Повертаючись до підходу Е. Боттома, слід відзначити ще од ну пропоновану ним класифікацію – розподіл наукових знань у кри мі-



нології на політико-активні теорії (презюмуючи, що знання та до слід-ження – це частина політичних процесів, наприклад, марксизм, лібе-раль ний фемінізм) та етіологічні теорії. До останніх належать загальні соціальні теорії та нормативні теорії (теоретизування з високим рівнем абстракції без аналізу емпіричних даних).

Відносно методологічного аспекту виділені наступні види тео- рій [17, c. 95–100]:

1) гіпотетико-дедуктивна теорія (переважає дедуктивний метод; пер винним є формулювання змісту теорії, потім йде перевірка гіпотез; пріо ритетною емпіричної базою є кількісні дані; допускає суб’єктивізм в оцінках);

2) обґрунтована теорія* (переважає індуктивний метод; поло-ження будуються на основі емпіричного пізнання; пріоритет надається якіс ним даним; припускає існування нейтральності фактів);

3) адаптивна теорія (використовуються як індуктивний, так і де-дук тивний методи; початок бере з теоретичної конструкції, але вона може бути змінена або переглянута в процесі дослідження та отримання но вої інформації).

У свою чергу Р. Х. Берк пропонує розподіл кримінологічних теорій за моделями злочину і злочинної поведінки, виокремлюючи:

1. Теорії з раціональним актором (класична кримінологія, кон-сервативна кримінологія, теорії раціонального актору, теорії стри-мування, теорії раціонального вибору, теорія рутинної діяльності).

2. Теорії із зумовленим актором (біологічний позитивізм, пси хо ло-гіч ний позитивізм, соціологічний позитивізм).

3. Теорії з віктимізованим актором (теорія стигматизації, теорія кон флікту, критична кримінологія).

4. Інтегративні теорії злочинності і злочинної поведінки (соціо-біо логічні теорії, екологічні теорії, теорії соціального контролю, теорії ситу ативних дій, теорії припинення, лівий реалізм).

5. Теорії епохи «моральної невизначеності» (конститутивна кри мі-но логія, культуральна кримінологія) [18].

Як бачимо, критерії та підходи до класифікації та й самі теорії іно ді не є взаємовиключними. Це означає, що одну і ту ж теорію можна від но-сити одночасно до декількох типів, тим самим визначаючи її місце (спо-рід неність, віддаленість) у структурі кримінологічних знань.

Попри якість та відносну операціональність традиційної струк ту-ри зації кримінологічної науки слід зазначити, що процес вироблення

*Використано переклад назви «grounded theory» як «обґрунтована теорія», що є найчастіше вжи ваним у дослідженнях. Зустрічаються також переклади «сходження до теорії», «приземлена тео рія», «вкорінена теорія».



нових знань веде до спеціалізації і, як наслідок, до ускладнення внут-рішньої структури знання. Отже, таксономія повинна бути різно-рівневою, поєднувати декілька критеріїв. Із метою розробки мульти кри-те ріального підходу до таксономії кримінологічних знань побудуємо дис циплінарну матрицю науки.

Поняття «дисциплінарна матриця» використовував Т. Кун для позначення сукупності когнітивних характеристик науки, які об’єд ну-ють членів того чи іншого наукового співтовариства. Це поняття вра-хо вує, по-перше, належність вчених до певної дисципліни, по-друге, сис тему правил наукової діяльності. До складу дисциплінарної матриці Т. Кун включив: 1) символічні узагальнення; 2) метафізичні компоненти парадигм; 3) цінності; 4) зразки, або парадигми, вирішення про - блем [19, c. 234–240].

Оскільки встановлення міждисциплінарних зв’язків кримінології з ін шими науками не є метою статті, наша матриця буде включати лише внут рішньодисциплінарні елементи.

Побудова такої матриці заснована на оцінці та класифікації тео-рії за шістьма критеріями, що дозволяє поєднати таксономію кри-мінологічних одиниць (критерій «предмет» та його подальша струк-ту ризація) та таксономію кримінологічної доктрини (сукупність кри теріїв), а також прослідкувати близькість/відмінність окремих тео-рій, тим самим визначити їх місце у загальній системі кримінологічних знань, встановити, так б мовити, щільність логічних зв’язків та наукову кому нікацію розробок вчених у межах диференціації науки (рис. 1).

Рисунок



Зв’язки різних типів теорій у матриці є гібридними: як горизонтально-вертикальними (хоча більш відбувається горизон-тальне дроблення без чіткого ієрархічного зв’язку), так і мережево-між дисциплінарними (враховуючи запозичення методів різних наук, у тому числі математичних та природних).

Висновки та перспективи подальших досліджень. У ког ні тив-ному ракурсі, який забезпечує пізнавальну цінність наукових знань та отримання інформації про криміногенні явища і процеси, кри мі но логія в цілому відповідає очікуванням академічної спільноти та су с пільства, виконуючи описову функцію. Разом із тим пояснювальна функ-ціональність, пов’язана із визначенням причинно-наслідкових про це-сів у кримінальній реальності, представлена полемічною множиною кон цепцій. З одного боку, це є виправданим у контексті відмови від моністичного підходу в кримінологічній науці та відсутності яв но-го домінування «правильної» парадигми. З іншого – академічна хао-тичність негативно позначається на формуванні та реалізації кри мі-но логічної політики держави. Мультикритеріальна техніка таксономіїкри мінологічних знань має потенціал для подолання хаотичності та вирі шення наступних завдань:

- упорядкування кримінологічних знань в умовах багатогранності проб леми злочинності та дотичних феноменів, міждисциплінарного харак теру методології, нелінійності детермінаційних процесів та кримі-наль них трендів;

- формування глибинного розуміння кросс-референтності знань про злочинність; визначення дивергентності кримінологічних кон-цепцій, а також наукових, методологічних та прикладних зв’язків тео-рій та досліджень, що сприятиме більш якісній організації наукових до-слід жень та науково-дослідницьких інституцій;

- моніторинг структурного розвитку кримінології, визначення його траєкторії; відкидання застарілих, апробація нових підходів та пара дигм;

- оцінка релевантності превентивних політик та практик.Серед проблем та перспектив подальшого розвитку кримінологіч-

ної таксономії вбачається збереження цілісності кримінології як науки, узгодження таксономічних підходів, пошук можливостей наукового ви рі шення проблеми інтеграції макрокримінології (загальних теорій зло чинності) та мікро-кримінології (теорій індивідуальної злочинної пове дінки).




1. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і прак-тика : у 3 кн. / А. П. Закалюк. – Київ : Ін Юре, 2007. – 712 с.

2. Кабанов П. А. Криминологическая таксономия: понятие, содержание, так со номические единицы и основания их группировки / П. А. Кабанов // Криминологический журнал БГУЭП. – 2007. – № 1–2. – С. 25–29.

3. Кравченко А. И. Социология: Общий курс : учебное пособие для вузов [Електронний ресурс] / А. И. Кравченко. – Москва : ПЕРСЭ ; Логос, 2002. – 640 с. – Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_ Buks/Sociolog/kravch/01.php.

4. Merton R. K. Social theory and social structure / R. Merton. – New York : Free Press, l949. – 423 p.

5. Дремин В. Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализации общества / В. Н. Дремин. – Одесса : Юрид. лит., 2009. – 613 с.

6. Рущенко І. П. Соціологія злочинності : монографія / І. П. Рущенко. – Харків : Вид-во Націон. ун-ту внутр. справ, 2001. – 370 с.

7. Зелинский А. Ф. Криминальная психология : научно-практическое издание / А. Ф. Зелинский. – Киев : Юринком Интер, 1999. – 240 с.

8. Нежурбіда С. І. Кримінологічне вчення про причинність злочинності : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.08 / Сергій Ігорович Нежурбіда; Нац. акад. внутр. справ. – Київ, 2015. – 32 с.

9. Бандурка О. М. Стратегія і тактика протидії злочинності : монографія / О. М. Бандурка, О. М. Литвинов ; Кримінол. асоц. України. – Харків : НікаНова, 2012. – 318 с.

10. Попович В. М. Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки : моно графія / Володимир Михайлович Попович. – Ірпінь : Академія дер жавної податкової служби України, 2001. – 524 с.

11. Мельничук Т. В. Економічна кримінологія: на шляху до концептуалізації / Т. В. Мельничук // Правова держава. – 2010. – № 12. – С. 303–308.

12. Туляков В. А. Виктимология: социальные и криминологические проблемы / В. А. Туляков. – Одесса : Юрид. лит-ра, 2000. – 336 с.

13. Антипенко В. Ф. Міжнародна кримінологія: досвід дослідження тероризму : [монографія] / В. Ф. Антипенко. – Одеса : Фенікс, 2011. – 321 с.

14. Principles of Criminology / Edwin Hardin Sutherland, Donald Ray Cressey, David F. Luckenbill. – Rowman & Littlefield, 1992 – 696 р.

15. Akers R. L. Criminological theories: Introduction and evaluation / Ronald L. Akers. – Routledge, 2012. – 272 p.

16. Henry S. Constitutive Criminology: Beyond Postmodernism / S. Henry, D. Milovanovic. – London : Sage, 1996. – 304 р.



17. Bottom A. The Relationship between Theory and Empirical Observations in Criminology / A. Bottom // In R.D. King and E. Wincup, eds. Doing Research on Crime and Justice. – Oxford : Oxford University Press, 2008. – Р. 75–106.

18. Burke R. H. An introduction to criminological theory / Roger Hopkins Burke // Fourth edition. – 2014. – 586 р.

19. Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун ; сост. В. Ю. Кузнецов : пер. с англ. – Москва : Изд-во ACТ, 2003. – 605 c.


Татьяна Владимировна МЕЛЬНИЧУК,кандидат юридических наук, доцент (Национальный университет «Одесская юридическая академия, Одесса, Украина)

МУЛЬТИКРИТЕРИАЛЬНАЯ ТАКСОНОМИЯ КРИМИНОЛОГИЧЕСКИХ ЗНАНИЙ

Проанализированы подходы к систематизации теоретикоприкладных криминологических знаний и исследований: таксономию крими нологических единиц (преступности, ее причин и условий, личности пре ступника, жертв, мер и субъектов противодействия), а также таксо номию криминологической доктрины (концептуальных идей, тео рий, (под) отраслей и научных направлений). Разработаны мультикри териальная техника таксономии криминологических теорий и внутридисциплинарная матрица криминологической науки.

Ключевые слова: криминология, таксономия, общая кри ми нологическая теория, частная криминологическая теория, теория сред него уровня, внутридисциплинарная матрица криминологии.

Tetiana V. MELNYCHUK,candidate of law sciences, associate professor(National University “Odessa Law Academy”, Odessa, Ukraine)

MULTICRITERIA TAXONOMY OF CRIMINOLOGICAL KNOWLEDGE Problem’s setting. The complication of social relations, the emergence of

new criminological phenomena, the aggravation of certain criminogenic tenden cies cause the need to review the public policy vectors in combating crime and also the attempts to revise the applied role of scientific elaborations as well.

The research of criminal activity and its environment without proper theoretical and methodological basis and coordination with the earlier fundamental achieve ments brings the inflation of criminological concepts, which lacks the



complete and holistic qualities. Instead of scientific system diversification, the "avalanche" of disparate doctrinal views is emerging, which greatly reduces the demand for criminological research and depresses the prospects for their implementation in practical activity. Taxonomic systematization is aimed at filling the gap of criminological knowledge structured organization.

Analysis of recent studies. The previous studies predominantly used two main approaches to the systematization of theoretical and applied criminological knowledge and research: taxonomy of criminological units (crime, its causes and conditions, criminals, victims, and measures of counteraction) and taxo nomy of criminological doctrine (conceptual ideas, theories, (sub) areas and scientific fields).

Objective of the research is focused on combination of these approaches and working out the taxonomy of criminological knowledge based on the complex criteria.

The main part. Taxonomy of criminological science is a systemstructu ral, extensive, divided into groups (types, species) array of conceptual ideas, theo ries, tendencies, sectors and thematic areas that evolved during the differen tiation of criminological knowledge, but has not lost the unity within the subject of science.

The interdisciplinary matrix of criminological science includes the following components: the research subject that indexes the universality of the theory; the purpose and main provisions of the theory; epistemological, ontological, methodological aspects and empirical data collected; the scientific value of the theory.

These components indicate the criteria for criminological systematization. Their combination provides the technique of criminological knowledge taxonomy.

Conclusions. Multicriteria taxonomy has the potential to streamline the criminological knowledge under the diversity of crime, the nonlinearity of criminal tendencies and interdisciplinary methodology of research. There is also a need in forming a deep understanding of crossreference of knowledge about crime; and also in defining the divergence and similarity of criminological concepts; as well as in the assessment of preventive policies and practices relevance.

Key words: criminology, taxonomy, general criminological theory, particular criminological theory, middlerange theory, interdisciplinary matrix of criminology.



Постановка проблеми. Сталий розвиток будь-якої держави не можливий без існування ефективних механізмів управління регіо-нальним розвитком, які повинні гарантувати однакові стандарти і мож ливості проведення адміністративно-територіальними одиницями влас ної (до того ж такої, що відповідає інтересам як держави в цілому, так і певної громади) соціально-економічної політики та створити умо-ви для реальної фінансової самостійності місцевих утворень. Саме тому

УДК 342.25 (477)Ігор Львович РАЙНІН,кандидат наук з державного управління(Харківська обласна державна адміністрація, Харків)

ПОВНОВАЖЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ З РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

У статті проаналізовано та розглянуто теоретичні аспекти повноважень центральних органів виконавчої влади з розвитку регіонів в Україні, а також досліджено організаційноправові и розпорядчі засади їх реалізації. Сформульовано авторське визначення поняття «повно важення центральних органів виконавчої влади з розвитку регіонів». Залежно від характеру та рівня компетенції органу влади повноваження у сфері розвитку ре гіо нів поєднано у дві групи, розкрито зміст кож ної з них.повноваження, децентралізація, місцеве самоврядування, органи місцевого самоврядування, територіальні громади, центральні органи виконавчої влади з розвитку регіо нів.

© Райнін І. Л., 2016




на сучасному етапі перед Україною гостро постало питання децентра-лізації публічної влади, поштовхом до цього стало підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Співтовариством, де перед бачено співпраця і з питань регіонального розвитку [1].

Втіленням європейських ідеалів регіональної політики є Євро-пейська хартія місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 р., у ст. 4 якої зафіксовано важливу засаду побудови структури місцевої влади, а саме: «публічні повноваження, як правило, здійснюються переважно тими органами публічної влади, які мають найтісніший контакт із гро ма дянином, при цьому, наділяючи тими чи іншими повноваженнями інший орган, необхідно враховувати обсяг і характер завдання, а також ви моги досягнення ефективності та економії» [2].

Із цього приводу Ю. В. Ковбасюк зазначає, що «виклики, які постали перед Україною у 2014 році, значною мірою зумовлені тим, що в державі за роки незалежності не вдалося сформувати сильне міс-цеве самоврядування, яке ефективно вирішувало б питання місце во го значення, забезпечивши тим самим поліпшення умов життя україн ців та звільнивши органи центральної влади від не властивих їм функ - цій» [3, с. 10]. Наведена теза підтверджує актуальність проблеми децентра-лізації публічної влади в Україні, а саме необхідності перерозподілу ком-петенції та повноважень щодо розвитку регіонів між центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі повноважень центральних органів виконавчої влади з розвитку регіонів в Україні приділяється увага у працях О. М. Бориславської, І. І. Бобрової, А. Й. Бу чинської, В. П. Гробової, І. Б. Заверухи, М. В. Коваліва, Ю. В. Ков басюка, А. А. Манжули, І. П. Скорохода, І. Б. Старухи, А. М. Шко лика та інших науковців. Однак у зв’язку з реформування місцевої влади та курсом на її децентралізацію питання щодо необхід-ності проведення аналізу повноважень центральних органів виконавчої влади з розвитку регіонів, зокрема, реалізації їх організаційно-пра во-вих, розпорядчих та інших засад, набуває особливого значення, а, отже, вимагає формулювання нових доктринальних підходів до його ви рі-шен ня.

Мета статті – розглянути теоретичні аспекти повноважень центральних органів виконавчої влади з розвитку регіонів в Україні та надати пропозиції і рекомендації щодо його вдосконалення.

Виклад основного матеріалу. При вирішенні означеної проблеми необ хідно виходити з того, що навіть у європейських країнах, за наяв-ності досконалих механізмів децентралізації, центральні органи вико-нав чої влади все ж таки мають певні повноваження (здебільшого



контрольно-наглядового характеру) і впливають на розвиток ре гіо -нів. Так, відповідно до ч. 2 ст. 8 Європейської хартії місцевого само вря-дування адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого само-вря дування, як правило, має на меті тільки забезпечення дотримання за кону та конституційних принципів. Проте вищі інстанції можуть здійснювати адміністративний нагляд за належністю виконання зав-дань, поставлених перед органами місцевого самоврядування [2]. На прак тиці такі завдання, цілком ймовірно, можуть бути пов’язані з питан нями регіонального розвитку. Враховуючи наведене, необхідно детально проаналізувати повноваження центральних органів вико-нав чої влади з розвитку регіонів та дослідити організаційно-правові, розпорядчі засади їх реалізації.

У теорії адміністративного права до системи центральних ор-ганів виконавчої влади прийнято відносити: міністерства, державні комі тети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом [4, с. 108]. Очолює таку систему Кабінет Мініст-рів України, котрий відповідно до ст. 113 Конституції України є вищим органом у системі виконавчої влади, відповідальний перед Прези-дентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і під звіт-ний Верховній Раді України [5].

Так, І. І. Боброва з приводу особливості даної системи органів зазна-чає, що «системно-структурна організація центральних органів вико-навчої влади виступає складним системним утворенням, елементами яко го є органи, їх структурні підрозділи, територіальні представництва, які пов’язані координаційно-субординаційними зв’язками і відносинами між собою та з іншими органами влади» [6, с. 58]. На ще одну специфічну рису системи органів виконавчої влади вказують М. В. Ковалів та І. Б. Старуха, підкреслюючи, що «реалізуючи свою компетенцію, вико-нуючи положення законів і правових актів інших державних органів, ор гани виконавчої влади мають повноваження розпоряджатися з кон кретних питань і приймати підзаконні нормативні акти, а це оз на-чає, що в процесі виконавчої та розпорядчої діяльності органи управ-ління діють юридично-владно, застосовуючи різні правові за со би нормотворчого, оперативно-виконавчого (розпорядчого) та юрис-дикційного характеру» [7, с. 23]. Слід припустити, що, маючи влас ні повноваження, центральні органи виконавчої влади відіграють вирі-шаль ну роль у реалізації окремих напрямів державної політики, у тому числі й у сфері розвитку регіонів.

У цьому контексті треба додати, що повноваження у сфері розвитку регіо нів можна поєднати у відповідні групи залежно від характеру та рівня компетенції органу влади. Такий поділ дасть можливість систе-



матизувати однакові за правовою природою повноваження та пов’язати їх з відповідним колом органів виконавчої влади, до структури яких вони і належать.

До першої групи слід віднести повноваження центральних органів вико навчої влади з реальною, загальною компетенцією у сфері розвитку регіо нів (міністерств). Найбільш змістовно владно-розпорядчий вплив візуалізується за допомогою виконання міністерствами таких повно ва-жень:

– організаційне забезпечення з питань державної підтримки будів ництва (придбання) доступного житла, формування житлового фонду соціального призначення, розгортання молодіжного житлового будів ництва, кредитування індивідуальних сільських забудовників, ре-кон струкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду та впро вадження інфраструктурних проектів;

– організаційне та науково-технічне забезпечення реформування і роз витку житлово-комунального господарства;

– розробка актів законодавства з питань організації діяльності місце вих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; розме жування повноважень місцевих органів виконавчої влади та орга-нів місцевого самоврядування;

– забезпечення адаптації національного законодавства у сфері міс-це вого самоврядування до положень Європейської хартії місцевого

самоврядування та інших міжнародних договорів, згода на обов’яз-ковість яких надана Верховною Радою України;

– сприяння створенню виконавцями/виробниками системи управ-ління якістю житлово-комунальних послуг відповідно до національних та міжнародних стандартів [8];

– складання розпису Державного бюджету України згідно з бюд-жет ними призначеннями та внесення зміни до нього, у тому числі й в час тині міжбюджетних трансфертів у напрямі місцевих бюджетів;

– регулювання міжбюджетних відносин між державою та місце-вими бюджетами;

– запровадження програмно-цільового методу складання і ви ко-нання місцевих бюджетів та здійснення середньострокового бюд жет-ного планування на місцевому рівні;

– здійснення оцінки фінансового забезпечення проектів угод щодо регіо нального розвитку та державних програм соціально-економічного роз витку територій;

– проведення заходів щодо реалізації програм, що впроваджуються в Україні із застосуванням секторальної бюджетної підтримки Євро-пейсь кого Союзу [9];



– здійснення організаційно-методичного керівництва і координації ро боти з підготовки прогнозів та програм економічного і соціального роз витку Автономної Республіки Крим, областей, районів і міст на середньо- та короткостроковий періоди;

– розробка і вжиття заходів, спрямованих на розбудову інфра-струк тури регіонів, розвиток міжрегіонального економічного спів ро-біт ництва та забезпечення комплексного соціально-економічного роз-вит ку регіонів;

– проведення моніторингу показників розвитку регіонів, районів і міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим зна-чен ня та формування переліку показників, за якими проводиться моні-то ринг і на підставі яких відбувається визнання їх депресивними;

– розробка програм подолання депресивності територій, моні то-ринг їх втілення в життя та забезпечення виконання угод щодо регіо-наль ного розвитку [13];

– координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо застосування державних соці альних стандартів і нормативів фінансового забезпечення надання дер жавних соціальних гарантій;

– аналіз проектів державних цільових програм з метою визначення соці альних наслідків виконання програм, у тому числі щодо їх впливу на соціальний захист населення та використання трудових ресурсів;

– розробка та внесення в установленому порядку пропозиції сто-совно удосконалення державної політики щодо демографічної ситуації, у тому числі підвищення рівня народжуваності та пропагування роз-витку сім’ї, покращення здоров’я населення, подолання негативних нас лідків старіння населення, регулювання міграційних потоків;

– аналіз стану ринку праці та підготовка пропозиції щодо регу-лювання ринку праці і занятості населення [14].

Наведені повноваження умовно можна поділити на нормативні (роз-роб ка програм, концепцій, проектів нормативно-правових актів тощо), орга нізаційні (координація діяльності, проведення моніторингу, вжиття захо дів, аналіз та оцінка) та фінансові (визначення обсягів бюджетного фінан сування, бюджетне планування, формування бюджетної звітності, між народне фінансове співробітництво). З наведеного можна помітити, що вплив міністерств на сферу регіонального розвитку є достатньо знач ним, що зумовлено їх компетенцією. Тому влада повинна рухатися у напрямі мінімізації такого впливу та делегування відповідних повно-ва жень регіонам, поштовхом до цього має стати конституційна ре-фо р ма. Тільки за таких умов регіони отримають реальну можливість



само стійно визначати пріоритетні напрями розвитку та мобілізувати необхідні для цього фінансові і матеріальні ресурси.

До другої групи необхідно віднести повноваження центральних органів виконавчої влади з потенційною, спеціальною компетенцією у сфері розвитку регіонів (служби, інспекції, агентства, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом). Організаційно-розпорядчий впливу останніх на сферу розвитку регіонів відображається в наявності таких повноважень, як:

– здійснення адміністрування податків і зборів, митних та ін ших платежів, єдиного внеску в порядку, встановленому законом, за без-печення контролю за своєчасністю, достовірністю, повнотою їх на ра ху-ван ня та сплати до бюджету і відповідних позабюджетних фондів;

– вжиття заходів для виявлення, аналізу та перевірки фінансових опе рацій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) до-ходів, одержаних злочинним шляхом або фінансуванням тероризму;

– здійснення контролю за дотриманням виконавчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття та обліку податків і збо рів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування зазна-чених сум до бюджету [10];

– перевірка суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, ор-га нів місцевого самоврядування та органів адміністративно-госпо дарсь-кого управління і контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції;

– надання рекомендацій та внесення пропозицій щодо вжит тя заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток під приєм-ництва і конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист еко номічної конкуренції, а також щодо припинення дій або бездіяльності, які можуть негативно впливати на конкуренцію [11];

– підготовка спільних проектів щодо фінансування міжнародними орга нізаціями структурних перетворень в економіці держави, перед при-ватизаційної підготовки, приватизації та післяприватизаційної під трим-ки підприємств;

– формування інвестиційної політики;– здійснення інвентаризації та передача в оренду цілісних (єди них)

майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів і неру хо-мого майна, а також майна, що не увійшло до статутного капіталу госпо-дарських товариств у процесі приватизації (корпоратизації), що пере бу-ва ють у державній власності;



– укладання договорів на проведення оцінки цілісних (єдиних) май нових комплексів та затвердження актів оцінки (висновків про вар-тість майна) [12].

Повноваження цієї групи можна поділити на контрольні (здійс нен-ня контролю та інвентаризації) і розпорядчі (адміністрування, оціночна діяльність, передача в оренду). Очевидно, що вказані повноваження ціл ком відповідають правовому становищу та компетенції їх суб’єктів, а також корелюються з принципами міжнародно-правових актів у сфе-рі місцевого самоврядування, оскільки контроль спрямовано лише на сферу державних інтересів. При цьому інтереси територіального утво-рення жодним чином не обмежуються, що також позитивно позна ча-ється на процесі децентралізації публічної влади в державі.

Досвід децентралізації публічної влади у європейських країнах по-казує, що цей процес (децентралізація) відбувається завдяки кон сти-ту ційно-правовому закріпленню статусу територіального утворення та одночасному обмеженню повноважень центральної виконавчої вла-ди, котрі зводяться до контролю за виконанням публічних завдань, які покладено на регіони (формування доходної частини державного бюд жету, забезпечення правопорядку та функціонування інститутів за хисту прав і свобод громадян тощо). Тому запорукою ефективної де-централізації публічної влади в Україні є конституційно-правове за-кріп лення регіонального самоврядування, яке разом із місцевим, утво-рить багаторівневу систему адміністративно-територіального поділу Украї ни.

Після завершення адміністративної реформи слід докорінно змі-ни ти підхід до формування правового статусу центральних органів ви-ко навчої влади, зокрема, у частині обмеження обсягу їх повноважень у сфе рі розвитку регіонів, а також їх бюджетної, податкової, інвестиційної та інноваційної політики. Варто зауважити, що у випадку, коли влада буде рухатися у зворотному напряму, тобто спочатку змінювати статус централь них органів виконавчої влади щодо територіальних утворень, а вже потім визначатися з моделлю адміністративно-територіального устрою, існує ймовірність узурпації влади на місцях, наслідком якої ста-не поглиблення політичної кризи в нашій країні. Це пояснюється необ-хі дністю першочергового запровадження фундаментальних принципів і механізмів взаємного впливу і відповідальності центральної та міс це-вої влади, на основі яких буде визначатися обсяг компетенції і пов но ва-жень вказаних владних інституцій.



Висновки та перспективи подальших досліджень. Теоретико-пра вовий аналіз повноважень центральних органів виконавчої влади у сфері розвитку регіонів дозволяє сформулювати низку висновків, основ ни ми з яких є наступні.

1. Під повноваженнями центральних органів виконавчої влади з роз витку регіонів слід розуміти сукупність законодавчо визначених прав та обов’язків, реалізація яких спрямована на забезпечення все біч-ного роз витку регіонів шляхом організаційно-розпорядчого впливу на органи міс це вого самоврядування і відповідні територіальні громади.

2. Повноваження центральних органів виконавчої влади із ре аль-ною загаль ною компетенцією слід поділяти на нормативні (розробка про грам, кон цепцій, проектів нормативно-правових актів тощо), орга-ні за ційні (координація діяльності, здійснення моніторингу, вжиття захо дів, аналіз та оцінка) та фінансові (визначення обсягів бюджетного фі нан сування, бюд жетне планування, формування бюджетної звіт-ності, міжнародне фі нан сове співробітництво). Повноваження центр-аль них органів ви ко навчої влади з потенційною, спеціальною компе-тен цією необхідно поді ляти на контрольні (здійснення контролю та інвен таризації) і розпорядчі (адміністрування, оціночна діяльність, пере дача в оренду).

3. Ефективна децентралізація публічної влади, яка передбачає від д ілення центральної влади від місцевої, можлива лише за умов за-про вадження кардинально нової багаторівневої системи адмі ністра-тивно-територіального поділу, основною ланкою якої стане регіо-нальне самоврядування. Подальше формування правового статусу цен траль них органів виконавчої влади, зокрема, у частині обмеження обся гу їх повноважень у сфері розвитку регіонів, має відбуватися на під-ставі конституційно-правових принципів адміністративного поді лу та обмежуватися повноваженнями, пов’язаними з виконанням тери торі-альними утвореннями публічних завдань, делегованих державою.


1. Про асоціацію : Угода між Україною, з однієї сторони, та Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державам членами, з іншої сторони, від 27 червня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_011.

2. Європейська хартія місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_036.



3. Місцеве самоврядування в Україні: сучасний стан та основні на-пря ми модернізації : наук. доповідь / за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка. – Київ : НАУ, 2014. – 128 с.

4. Адміністративне право України : підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін. ; за ред. Ю. П. Битяка. – Київ : Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

5. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради Украї ни. – 1996. – № 30. – Cт. 141.

6. Боброва І. І. Проблеми системно-структурної організації централь них органів виконавчої влади в Україні / І. І. Боброва // Державне бу дів-ництво та місцеве самоврядування. – 2011. – № 16. – С. 58–69.

7. Ковалів М. В. Особливості адміністративно-правового статусу орга нів виконавчої влади [Електронний ресурс] / М. В. Ковалів, І. Б. Старуха. – Режим доступу: http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/26677/1/005-022-026. pdf.

8. Про затвердження Положення про Міністерство регіонального роз вит-ку, будівництва та житлово-комунального господарства України : Указ Президента України від 31 травня 2011 р. № 633/2011 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 41. – С. 13. – Ст. 1665.

9. Про Положення про Міністерство фінансів України : Указ Президента України від 8 квітня 2011 р. № 446/2011 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 29. – С. 230. – Ст. 1254.

10. Про Державну фіскальну службу України : постанова Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 р. № 236 // Офіційний вісник України. – 2014. – № 55. – С. 31. – Ст. 1507.

11. Про Антимонопольний комітет України : Закон України від 26 листопада 1993 р. № 3659-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 50. – Ст. 472.

12. Пономарьов О. В. Адміністративно-правовий статус Антимо-но поль-ного комітету України : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адмі-ніст ративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Олександр Валерійович Пономарьов. – Київ : ДНДІ МВС України, 2010. – 217 с.

13. Про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України : Указ Пре-зи дента України від 31 травня 2011 р. № 634/2011 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 41. – С. 1666.

14. Про затвердження Положення про Міністерство соціальної політики України : постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015р. № 423 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 51. – С. 1655.




Игорь Львович РАЙНИН,кандидат наук государственного управления(Харьковская областная государственная администрация, Харьков, Украина)

ПОЛНОМОЧИЯ ЦЕНТРАЛЬНЫХ ОРГАНОВ ИСПОЛНИТЕЛЬНОЙ ВЛАСТИ ПО РАЗВИТИЮ РЕГИОНОВ

В статье проанализированы и рассмотрены теоретические аспек ты полномочий центральных органов исполнительной власти по раз витию регионов в Украине, а также исследованы организационнопра во вые и распорядительные основы их реализации. Сформулировано авторское определение понятия «полномочия центральных органов испол нительной власти по развитию регионов». В зависимости от харак тера и уровня компетенции органа власти полномочия в сфере раз вития регионов объединены в две группы, раскрыто содержание каждой из них.

Ключевые слова: полномочия, децентрализация, местное само управ ление, органы местного самоуправления, территориальные общины, центральные органы исполнительной власти по развитию регионов.

Ihor L. RAININ,candidate of sciences in state administration(Kharkiv Oblast State Administration, Kharkiv, Ukraine)

AUTHORITIES OF THE CENTRAL AGENCIES OF EXECUTIVE POWER ON REGIONAL DEVELOPMENT

The author of the article has analyzed the authorities of the central agencies of executive power on regional development and studied organizational and legal, regulatory principles of their implementation. The author’s definition of the autho rities of the central agencies of executive power on regional development has been formulated.

The objective of the article is to consider theoretical aspects of the authorities of the central agencies of executive power on regional development in Ukraine and to provide propositions and recommendations for its improvement.

Depending on the nature and level of competence of the agency of power the authorities in the sphere of regional development are divided into two groups. This separation is intended to systematize the same authorities in the le gal nature and to associate them with the appropriate range of executive agen cies, to the structure of the legal status of which they belong to.

Authorities of the central executive power are combined with the real, gene ral competence in the sphere of regional development (ministries) in the frames of the first group. These authorities are divided into the regulatory (de ve lopment of programs, concepts, drafts of normative and legal acts, etc.),



organizational (coordination of activities, monitoring implementation, realization of activities, analysis and evaluation) and financial (definition of budgetary funding, budget planning, budget reporting formation, international finan cial cooperation).

The second group includes authorities of the central agencies of exe cutive power with the potential, special competence in the field of regional development. These authorities are divided into control (monitoring and inventory rea lization) and administrative (administration, evaluation activities, the trans fer of rent).

It has been noted that effective decentralization of public power, which pro vides separation of the central authorities from local, is possible only with the implementation of a radically new multilevel system of administrative and terri torial division, the main element of which is the regional selfgovernment.

Key words: authorities, decentralization, local selfgovernment, agencies of local selfgovernment, territorial communities, central executive power agencies on regional development.



Постановка проблеми. На шляху розбудови демократичної та пра вової держави європейського зразка для України першочерговим є удосконалення правових й організаційних засад функціонування сис теми кримінальної юстиції, яка ще не повною мірою відповідає но-вим суспільним потребам щодо реального додержання принципу вер-ховенства права в діяльності правоохоронних органів у цілому і про-ку ратури зокрема. Сьогодні ж у зв’язку з приведенням кримінального про цесуального законодавства України у відповідність до міжнародних стан дартів особливої актуальності набуває ґрунтовне дослідження пра во вих механізмів запобігання злочинам в умовах гуманізації наці о-нального судочинства.

УДК [351.74:343.85] (477)Дмитро Михайлович ТИЧИНА, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник(Національна академія внутрішніх справ, Київ)

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІЦІЯ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ СУБ’ЄКТІВ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ

У статті здійснено комплексне дослідження заходів запо бігання злочинам Національною поліцією України. Виз начено та з’ясовано сутність її соціальноправового ста тусу в державному механізмі запобігання злочинам. Запро поновано структуру суб’єктів запобігання зло чинам та наголошено на тому, що важливим суб’єктом цієї діяльності є Національна поліція України.запобігання, злочинність, Національна поліція України, суб’єк ти запобігання злочинам.

© Тичина Д. М., 2016




Передусім наголосимо, що нині спостерігається стала тенденція до зрос тання кількості зареєстрованих заяв і повідомлень про кримінальні право порушення (за роки незалежності з 1,8 млн у 2000 р. до 3,7 млн у 2015 р.). Це співвідноситься зі збільшенням кримінальних проваджень у ро боті слідчих підрозділів, для порівняння наведемо такі показники, щоправда, за більш тривалий час, з 73,1 тис. у 1968 р. до 201,7 тис. у 1988 р. і з 356,7 тис. у 2008 р. до 511,3 тис. у 2015 р. [9]. Зрозуміло, що в таких умовах належна координація діяльності органів досудового роз-слі дування – один із головних пріоритетів. У цьому контексті додамо, що при всій складності криміногенної ситуації правоохоронним ор-га нам України вдалося стабілізувати ситуацію у боротьбі зі зло чин-ністю та розпочати реформування своїх структур. Проте на цьому тлі відбувається відставання державно-правового контролю над зло чин-ністю, а небезпечний її рівень вимагає активізації роботи із запобігання зло чинам. Водночас у державі поки що не сформовано системи запо-бі гання злочинам, недосконалою є її законодавча основа, а засоби, що застосовуються, не завжди є ефективними. А тому все це вимагає ство-рен ня надійного науково-практичного підґрунтя, вдосконалення форм, мето дів та заходів запобіжної діяльності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальнотеоретичну ба зу дослідження складають праці вчених у галузі кримінального пра ва та кримінології, а саме: Г. А. Аванесова, Ю. М. Антоняна, О. М. Бандурки, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, І. М. Даньшина, Т. А. Денисової, О. М. Джужі, А. І. Долгової, А. П. Закалюка, А. Ф. Зелінського, О. Г. Колба, В. М. Кудрявцева, Н. Ф. Кузнєцової, О. М. Литвинова, В. В. Лунєєва, В. Т. Маляренка, П. П. Михайленка, В. П. Тихого, В. П. Філонова, П. Л. Фріса, М. І. Хавронюка, В. І. Шакуна та ін. З урахуванням цього особливого значення набуває всебічне та повне вив чення всіх взаємопов’язаних між собою аспектів злочинності, на ос-но ві яких можуть бути розроблені дієві механізми запобігання.

Мета статті полягає у тому, щоб, спираючись на теорію кри мі но-логічної безпеки, яку в даний час намагаються створити науковці і яка покликана стати науково обґрунтованою базою у справі усунення існу-ю чих розбалансованих цілей, що стоять перед правоохоронцями у їх діяльності із захисту законних інтересів населення від злочинних пося-гань, визначити місце та роль Національної поліції України в запо біганні злочинам. Зазначений підхід важливим є ще й з огляду на необхідність вирішення тих проблем, що створив нині діючий КПК Украї ни, відмінивши закріплений у попередньому КПК 1961 р. обов’язок орга-нів прокуратури виявляти причини та умови, що сприяли вчиненню зло чину. Виходячи з цього необхідність розробки питань, пов’язаних із



визначенням ролі та місця Національної поліції України в державному ме ханізмі запобігання злочинам в Україні, пояснюється серйозністю сучас них, у тому числі світового масштабу, процесів, що, з одного боку, несуть потенційну, а, в іншого – реальну загрозу громадському суспільству.

Виклад основного матеріалу. Злочинність, як відомо, є продуктом суспільства, їй запобігають всі елементи (ланки, інститути) соціальної сис теми [8, с. 47]. Саме тому здавна питання запобігання злочинам роз-глядаються в науці у контексті функціонування різних суб’єктів за по-біжної діяльності [2, с. 196]. При цьому, як слушно зауважив з цього приводу А. П. Закалюк, суб’єктом діяльності щодо запобігання зло чин-ності та злочинам можуть бути визнані орган, організація, окрема особа, які у цій діяльності виконують хоча б одну з таких функцій: організація, коор динація, здійснення або безпосередня причетність до здійснен - ня [3, с. 346]. Крім того, як вірно зробив висновок В. К. Звірбуль, система запо бігання злочинам має два необхідних аспекти опису: через суб’єктів запо біжної діяльності та через структуру і зміст загально-соціальних і спе ціально-кримінологічних заходів [4, с. 133].

Виходячи з цього у кримінології суб’єкти запобігання злочинам поді лені на декілька груп, до однієї з яких входить і Національна полі ція України як орган, для якого запобігання злочинам віднесено до основ-них завдань і функцій [3, с. 346].

В основу такого поділу суб’єктів запобігання злочинам покладено функ ціональну ознаку, насамперед реальний вплив виконуваних ними функ цій та відповідних їм видів діяльності на усунення (нейтралізацію) детер мінантів злочинності та злочинних проявів.

Проголошення у ст. 3 Конституції України [5] того, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Украї ні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, вимагає від остан ньої утворення відповідних органів (суб’єктів), які отримали назву право охоронні [5]. До них, як уже зазначалося, належить і Національна полі ція України. Нині їй відведено важливе місце в системі органів дер-жав ної влади, а її функції та повноваження суттєво змінилися.

Передусім зазначимо, що в сучасних умовах діяльність право охо-рон них органів, насамперед Національної поліції, вимагає принципово но во го підходу, адже поява нових видів злочинів, напруження ситуації у світі потребують перегляду своїх завдань і основних функцій, хоча го-лов ного призначення – забезпечення надійної охорони законних прав та інтересів людини, суспільства і держави – залишається незмінним. До того ж, враховуючи останні зміни, необхідно визначити місце Націо-



наль ної поліції України, її служб та підрозділів, які безпосередньо ведуть бороть бу зі злочинністю, а також удосконалити правові та організаційні осно ви запобіжної діяльності. Як з цього приводу зауважив Г. В. Форос, запо бігання злочинам в сучасних умовах – це найбільш реальний вне-сок правоохоронних органів у сприяння політичній реформі та еко но-міч ним і соціальним перетворенням у країні [11, с. 180].

Дійсно, це так, бо за Конституцією України охорона внутрішньої дер-жав ної безпеки, зміцнення правопорядку є однією з основних функцій дер жави, а отже, боротьба зі злочинністю та іншими правопорушеннями – це прерогатива законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. Наведене дає підстави стверджувати, що всі органи державної влади та управління, вклю чаючи Національну поліцію, сприяють діяльності щодо запобігання зло чинам, вживаючи при цьому різноманітні за - ходи [5].

Саме тому значення діяльності щодо запобігання злочинам у су час ному українському суспільстві необхідно розглядати через призму функ цій держави, що демонструє рівень захисту громадян, а не рух слідами вчи не них злочинів. У зв’язку з цим В. Б. Авер’янов зробив висновок, що прин ципово новий погляд на суспільну цінність запобігання злочинності поля гає в тому, що воно розглядається як засіб забезпечення прав і свобод лю дини у сфері функціонування виконавчої влади держави [1, с. 5–8].

Як показує практика, суб’єктом правоохоронної діяльності вис-ту пає держава через свої представницькі, виконавчі, судові органи і про куратуру, а також громадські організації та об’єднання. Виходячи з ць ого суб’єктом діяльності щодо запобігання злочинам можуть бути виз нані орган, організація, окрема особа, які у цій діяльності виконують хоча б одну з таких функцій: організація, координація, здійснення або безпосередня причетність до здійснення. Додамо, що ті органи, які, зокрема, забезпечують навчання, видання літератури, підготовку реко-мендацій, фінансування тощо, не належать до «суб’єктів» запобігання злочинності та злочинним проявам.

З огляду на наведено вважаємо за необхідне запропонувати нас-тупну структуру суб’єктів запобігання злочинам: 1) державні ор-га ни, які визначають державну політику у сфері боротьби (у тому чис лі і запобігання злочинам) зі злочинністю; 2) державні органи, які здійснюють координацію діяльності у запобіганні злочинам; 3) державні органи, які провадять правоохоронну діяльність у сфері бороть би зі злочинністю; 4) органи, діяльність яких напряму не пов’я-зана із за по бігання злочинам, водночас безпосередньо впливає на усу-нен ня при чин та умов злочинів.



Сукупність суб’єктів запобігання злочинам, їх повноважень, пра во-вих і організаційних заходів, форм та засобів здійснення останніх не-рід ко називають системою запобігання злочинності [7]. Проте з таким під ходом не можна погодитися. Пояснимо. Нині в Україні склалася та-ка ситуація: ще не досягнуто повноти законодавчого регулювання, неза довільний стан організації та здійснення запобіжної діяльності, від сутність у ній багатьох забезпечуючих та виконавчих заходів та за-собів, а отже, фактично немає підстав називати її системою. Тому вище-наведених суб’єктів цієї діяльності віднесено до таких не стільки че рез реальне системне виконання ними запобіжних функцій, скільки з огля-ду на те, як вони визначені у правових актах сучасної України.

У будь-якій державі структурні елементи системи суб’єктів запо-бігання злочинам взаємопов’язані по вертикалі і горизонталі кри мі-наль ними процесуальними нормами та впливають один на одного (хоча й по-різному, залежно від ступеня значущості). Одночасно кожен суб’єкт, у тому числі будь-який структурний підрозділ правоохоронних ор ганів, має системну ознаку, тобто певний комплекс властивостей і якостей, які не можуть бути зведені лише до арифметичної суми скла-дових.

І навпаки. На думку науковців (і вона є слушною) [3; 6], це означає, що окремі суб’єкти, які є складовими зазначеної системи (як і підрозділи пра воохоронних органів), хоч і мають свої специфічні завдання, функції та відносну самостійність, проте тільки у системі (орган у цілому) спро-мож ні виконувати встановлені завдання і реалізовувати покладені функ ції у повному обсязі.

Так, у Законі України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 р. № 580-VII [10] прямо вказано завдання Національної поліції України щодо запобігання злочинам, а саме: здійснює превентивну та про фі-лактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню пра во-порушень; виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кри-мі нальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї ком петенції заходів для їх усунення та ін.

Поряд з цим необхідно констатувати, що Національна поліція Украї ни здійснює запобіжну діяльність не ізольовано, а у різних видах взає модії з органами, 1) які визначають державну політику у сфері бо-роть би зі злочинністю (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України); 2) які здійснюють координацію діяльності у сфері запобігання та протидії злочинності (Генеральний прокурор Украї ни та підпорядковані йому прокурори; Рада національної безпеки і обо рони України); 3) які провадять правоохоронну діяльність у сфе-рі боротьби зі злочинністю (серед суб’єктів даної групи варто виді ля-



ти дві підгрупи: а) органи, для яких боротьба зі злочинністю є однією з основних функцій (наприклад, Департамент карного розшуку Націо-наль ної поліції України, Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ України та ін.); б) органи, які про-ва дять таку діяльність лише у процесі виконання ними основних функ-цій, що безпосередньо не пов’язані з боротьбою зі злочинністю (Націо-нальний банк України, Міністерство фінансів України, Державна митна служ ба України, Державна прикордонна служба України, а також інші міні стерства та відомства, що мають контрольні повноваження у межах по кладених на них обов’язків щодо взаємодії зі спецпідрозділами по бо-роть бі зі злочинністю); 4) які здійснюють контролюючу та інші види управ лінської діяльності (громадські організації, об’єднання, органи дер жавного контролю, преса).

Тільки за такого підходу та за умови усунення правових прогалин мож на створити належні правові засади діяльності Національної поліції як суб’єкта запобігання злочинам в Україні.

Таким чином, запобігання злочинам є одним із напрямків кри мі-нально-правової політики держави, що складається із сукупності за-ходів, спрямованих на окремі групи та конкретних осіб, які реалізують зло чинні наміри, замислюють вчинення злочинів і позитивно сприй-ма ють злочинний спосіб життя, з метою дискредитування злочинної пове дінки, відмови від злочинної мотивації та наміру або продовження зло чинної діяльності.

Як зазначав А. П. Закалюк, запобігання злочинності у буквальному ро зу мінні означає діяльність, що перешкоджає вчиненню злочинів. Це корот ке визначення відображає основну мету запобіжної діяльності – пере ш кодити вчиненню злочинів, скоротити їх кількість і тим самим змен шити розміри злочинності [3].

Запобігання злочинам безпосередньо впливає на злочинність. По-пер ше, покликання запобіжної діяльності не в тому, щоб вести боротьбу про ти неї у тому вигляді (обсязі), в якому вона існує на теперішній час, а в тому, щоб усувати чинники, що її зумовлюють. Ця діяльність про-ва диться з метою перервати дію останніх, тим самим перешкодити по-даль шому вчиненню злочинів, існуванню злочинності у сучасних пара-метрах та їх збільшенню. По-друге, злочинність дійсно є соціальним фено меном, що характеризується кримінальною активністю частини членів суспільства і що зумовлений, на високому загальному рівні, пев-ни ми об’єктивними соціальними явищами та передумовами, станом сус пільних відносин, дії яких неможливо запобігти безпосередніми упе-ред жувальними заходами [3, с. 318–319].



Висновки та перспективи подальших досліджень. Протидія злочинності є необхідною умовою становлення правової держави. Во на здійс нюється на загальносоціальному та спеціальному рівнях. До то го ж спеціальна протидія провадиться на основі загальносоціальної шля-хом правового реагування на вчинення злочинів та спеціально-кримі-но логічного запобігання новим злочинам.

Основним напрямом протидії злочинності як сформованої системи дій стосовно антисуспільних явищ та їх причинного комплексу з метою зни ження рівня і масштабів злочинності та її викорінення є запобігання злочинам.


1. Авер’янов В. Б. Принципи верховенства права і реформа українського адміністративного права / В. Б. Авер’янов // Адвокат. – 2000. – № 2. – С. 5–8.

2. Деятельность органов расследования, прокурора и суда по пре дуп реж-дению преступлений / Т. М. Арзуманян, В. К. Звирбуль, М. И. Кащук, Г. М. Миньковский и др.; под общ. ред. Н. В. Жогина. – Москва : Госюриздат, 1962. – 279 с.

3. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і прак тика : [у 3 кн.] / A. П. Закалюк. – Київ : Ін Юре, 2007. – Кн. 1 : Теоретичні за сади та історія української кримінології науки. – 424 с.

4. Звирбуль В. К. Теоретические основы предупреждения преступности / отв. ред. В. К. Звирбуль, В. В. Клочков, Г. М. Миньковский. – Москва : Юрид. литература, 1977. – 432 с.

5. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

6. Литвинов О. М. Сучасні проблеми управління профілактикою злочинів : монографія / О. М. Литвинов. – Херсон : Олді-плюс, 2003. – 312 с.

7. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів : монографія / В. Т. Маляренко. – Київ : Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.

8. Митрофанов І. І. Прокуратура як суб’єкт запобігання злочинам : монографія / І. І. Митрофанов, С. В. Степаненко. – Кременчук : ПП Щербатих О. В., 2011. – 256 с.

9. Про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх до су дового розслідування [Електронний ресурс] // Генеральна про куратура України. – Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html.

10. Про Національну поліцію : Закон України від 02.07.2015 р. № 580-VІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19.



11. Форос Г. В. Суб’єкти діяльності щодо попередження злочинів та протидії злочинності / Г. В. Форос // Правова держава. – 2012. – № 4. – С. 179–184.


Дмитрий Михайлович ТЫЧИНА, кандидат юридических наук, старший научный сотрудник (Национальная академия внутренних дел, Киев, Украина)

НАЦИОНАЛЬНАЯ ПОЛИЦИЯ УКРАИНЫ В СИСТЕМЕ СУБЪЕКТОВ ПРЕДУПРЕЖДЕНИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЙ

В статье проведено комплексное исследование мер предупреждения пре ступлений Национальной полицией Украины. Определена и выяснена сущ ность ее социальноправового статуса в государственном механизме пре дупреждения преступлений. Предложена структура субъектов предупреждения преступлений, отмечено, что важным субъектом этой дея тельности является Национальная полиция Украины.

Ключевые слова: предотвращение, преступность, Национальная по лиция Украины, субъекты предупреждения преступлений.

Dmytro M. TYCHYNA, candidate of law sciences, senior researcher (National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine)

NATIONAL POLICE OF UKRAINE WITHIN THE SYSTEM OF CRIME PREVENTION SUBJECTS

It has been determined that crime prevention subjects in criminology are divided into several groups, one of which includes the National Police of Ukraine, as an agency, which main tasks and functions include the prevention of crimes.

Despite the complexity of the crime situation, the law enforcement agencies of Ukraine managed in the beginning of the millennium to stabilize the situation in the field of fighting against crime and to begin reforming its structures. However, there is backlog of state and legal control over crime against this back ground, and its dangerous level requires an active policy on the prevention of crimes. At the same time, the state has not yet formed effective system of crime prevention, its legal basis is imperfect and the used means are not always effective. Therefore, all this requires the creation of a reliable scientific and prac tical grounding, perfection of forms, methods and measures of preventive acti vity.



The author has suggested the structure of crime prevention subjects, in parti cular: 1) state authorities, which determine the state policy in the sphere of fighting (including the prevention of crime) against crime; 2) state authorities carrying out coordination of the activities in the sphere of crime prevention; 3) state authorities responsible for law enforcement activities in the sphere of fighting against crime; 4) agencies, which activities are not directly related to the prevention of crimes, while their activities directly affect the elimination of the causes and conditions of crime.

It has been stated that the National Police of Ukraine carries out security acti vi ties not in isolation but in different types of interaction with the authorities, 1) which define the state policy in the sphere of combating crime (the President of Ukraine, Verkhovna Rada of Ukraine, the Cabinet of Ministers of Ukraine); 2) carrying out the coordination of the activities in the field of preventing and comba ting crime (Prosecutor General of Ukraine and subordinated prosecutor’s offices; the National Security and Defense Council of Ukraine); 3) carrying out law enforcement activities in the fight against crime (two subgroups should be allo cated among the subjects of this group: a) agencies, one of the basic functions of which is to carry out activities in crime combating (for example, the Depart ment of Criminal Investigation of the National Police of Ukraine, the Gene ral Directorate for the fight against corruption and organized crime of the Sec ret Service of Ukraine, etc.).; b) agencies carrying out such activities only in the course of performing their basic functions, which are not directly linked to the fight against crime (National Bank of Ukraine, the Ministry of Finance of Ukraine, the State Customs Service of Ukraine, the State Border Service of Ukraine, as well as other ministries and departments having control powers within the limits of their responsibilities for interaction with special units to com bat crime); 4) carrying out supervisory and other types of administrative acti vities (nongovernmental organizations, associations, agencies of the state control, print media).

Only under this approach and in case of elimination of legal gaps we can create proper legal basis of the activities of the National Police as the subject of crime prevention in Ukraine.

Key words: prevention, crime, National Police of Ukraine, crime prevention subjects.



УДК 343.85 (477)Олександр Олександрович ЮХНО,доктор юридичних наук, професор (Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

ВИЗНАЧЕННЯ, ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ І СУТНІСТЬ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

Статтю присвячено вивченню проблем визначення поня тійного апарату, який використовується при описі діяль ності держави із захисту особи від протиправних пося гань, у «протидії» злочинності, що в деяких випад ках йменується «боротьбою» зі злочинністю, її сут ніс них ознак та здійснено порівняння із суміжними кате горіями, а також розглянуто наукові позиції окремих учених. Надана характеристика законодавчого та нормативноправового регулювання і використання такого понят тя за останній період. Розроблено пропозиції щодо шля хів вирішення окремих питань, зокрема, щодо виз на чення таких термінів у науці, та удосконалення правозастосовної діяльності. протидія, понятійний апарат, сутність, законодавчий акт, нормативноправовий акт, удосконалення, запо бігання, правопорушення, суб’єкт запобігання, причини і умо ви, рівень злочинності, рецидив.

© Юхно О. О., 2016


Постановка проблеми. Згідно з результатами досліджень, багато авторів виділяють чинникі, що сприяють виникненню і по-ши ренню нових видів злочинів. За таких умов на державу покладено



обов’язок «протидії злочинності», що раніше було прийнято йменувати «бо ротьбою зі злочинністю». Отже, одним із основних завдань влади є за хист особи від протиправних посягань, забезпечення прав, свобод та закон них інтересів людини і громадянина. На сьогодні в науці точиться дис кусія навколо доцільності визначення того чи іншого вказаного понят тя. Із приводу доречності існування загальноприйнятого поня-тій ного апарату слід навести висловлювання Г. С. Саркісова, що значна кіль кість термінів сама по собі говорить про нечітке, а то й спірне розу міння понять, що, мабуть, є наслідком недостатньої розробки цієї проб леми [1, с. 40–41], це стосується і в досліджуваного питання. Так, в окре мих галузях права термін «протидія» взагалі не сприймається і не вико ристовується, більш того, це ніким не заперечується. Наприклад, на думку О. М. Бандурки та О. М. Литвинова, у кримінологічній науці не прийнято вживати термін «протидія» злочинності, оскільки на пере конання учених-кримінологів він не відображає суті діяльності щодо «боротьби» зі злочинністю, як аргумент наводиться позиція, що про «протидію» може йтися тоді, коли така діяльність державних ор-га нів, суспільства та окремих громадян за своєю сутністю та змістом дорів нюватиме і буде протилежною за спрямуванням діяльності осіб, які вчиняють злочини [2, с. 173–174]. Зазначимо, нами така позиція уче них-кримінологів не підтримується, у той час як погляди багатьох інших учених поділяємо. Отже, вважаємо за доцільне використовувати саме термін «протидія злочинності». Як бачимо, проблема, якої ми торк нулися, є актуальною, хоча і дискусійною, а її вирішення виступає важ ливим елементом розробки заходів щодо захисту особи від проти-прав них посягань.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розуміння того, що необ хідно врахувати помилки радянського періоду щодо ведення «бо-роть би зі злочинністю», щоб не припуститися їх знову, та напрацювати концеп туальні підходи до розробки нової стратегії і тактики відносно «про ти дії злочинності», прийшло після проголошення незалежності України, коли рівень злочинності у країні був досить високим, що в цілому впливало також і на стан національної безпеки. Учені-кри-міно логи та представники інших галузей права взяли активну участь у формуванні вказаного напряму досліджень, зокрема, серед них слід назвати: Ю. М. Антоняна, М. Г. Вербенського, В. О. Глушкова, В. В. Голіну, І. М. Даньшина, О. М. Джужу, А. П. Закалюка, О. Г . Кальмана, І. І. Карпеця, О. М. Костенка, В. М. Кудрявцева, В. В. Лунєєва, В. А. Тимошенка та ін. З цього періоду в науці виникла і продовжує точи тися жвава дис ку сія з вказаних питань. Слід наголосити, що до неї приєдналися уче ні інших галузей права: теорії держави і права,



кримінології, кримі наль ного права, кримінального процесу, оперативно-розшукової ді яль ності та ін. Враховуючи важливість піднятого питання, слід навести су часні визначення О. М. Бандурки і О. М. Литвинова, що аналіз кон кретних проявів зазначених закономірностей систем протидії зло чин ності радянського і новітнього періоду є основою дослідження про цесів організації та еволюції цих систем [3, с. 15–16], що ми під три-мує мо. Вивчаючи питання політико-кримінологічної теорії протидії зло чинності, Ю. В. Орлов зазначив, що нагальною стає потреба у між-галузевому, міжсистемному упорядкуванні існуючих знань, їх синхро-нізації, адаптації до суспільних запитів у вирішенні комплексних зав-дань, таких, наприклад, як ефективна протидія злочинності [4, с. 12–13]. Погод жуємося із наведеним. Додамо, що за останній час у вказаних галу зях права і за відповідними спеціальностями щодо запобігання та проти дії окремим видам злочинів і питань, пов’язаних із цим напрямом ді яль ності, захищена ціла низка дисертаційних досліджень, оскільки ана ліз і характеристика такої діяльності, її цілісної системи на сьогодні має важливе як теоретичне, так і прикладне значення.

Виклад основного матеріалу. З огляду на тему дослідження вва-жає мо за необхідне зауважити наступне, коли мова йде про терміни, що мають відобразити суть (широко чи вузько) поняття «протидія зло-чинності», слід ще раз звернути увагу на змістовне навантаження, зна-чен ня та відмінності між словами «поняття» та «термін», пославшись на дефініції відомого фахівця К. К. Платонова. Так, на переконання нау-ков ця, «поняття» відображує сутність предмета пізнання, а «термін» має однозначно відобразити це поняття так, щоб сприйняття терміна без сумнівно вело до відтворення того самого предмета [5, с. 56–59]. Остан нім часом в ході дискусії з розглядуваних питань окремі вчені на полегливо намагаються замість того, щоб найбільш точно і чітко виз начити термін і поняття «боротьба зі злочинністю», розробляють «про тидія злочинності», це стало тенденцією. Спробуємо це пояснити. Як пока зало дослідження, раніше у радянських партійно-політичних ак тах і документах (зокрема, і стосовно діяльності правоохоронних орга нів), а також нині в деяких міжнародних документах, наприклад ООН, та публіцистичних, у тому числі й вітчизняних матеріалах, вико-рис товувалися терміни «боротьба», «війна» зі злочинністю, зміст яких у ши ро кому сенсі охоплював також суспільну діяльність щодо виявлення, усу нен ня, ослаблення та нейтралізації чинників, що детермінують зло-чин ність, але така радянська політика тотальної та швидкої пере мо-ги над злочинністю не витримала перевірки часом і сутнісного розу-міння терміна «боротьба зі злочинністю». Це стало наслідком того, що учені радянської доби не керувалися науковою точкою зору своїх



осно во положників К. Маркса та Ф. Енгельса, головною ідеєю тео-рії (марксизму) яких визнавалося встановлення соціального миру замість соціальної війни [5, с. 53–58], що стосується й питань захисту осо би від протиправних посягань. Поняття «боротьба», «протидія», на переконання А. П. Закалюка, належать до класу узагальнених, які від-тво рюють загальну сутність, що полягає у чиненні супротиву. Вони не розкривають напрямів, спрямованості, функціональної ролі та зміс-тової сутності різних форм супротиву, що мають важливе значення, а звідси й понятійну різницю, як, наприклад, запобігання злочинам та су до ве покарання за них згідно з кримінальним законом. Суть поняття «боротьба зі злочинністю» має лише одну загальну спільність, що полягає у чиненні супротиву злочинам, що, у свою чергу, є складовою ін шого, більш загального предмета, яким є протидія злочинності. Від-повідно, термін «протидія» однозначно відображує лише дію, що поля-гає у супротиві, та не розкриває змісту, наприклад, запобігання, як і інших форм протидії злочинності [6, с. 53–84]. Послідовний при хиль-ник застосування на позначення загального впливу на злочинність тер міна «протидія» як такого, що у широкому сенсі нібито охоплює й запобігання, Л. М. Давиденко в одній з останніх монографій цілком слуш но зауважив, що термін «протидія» з позицій семантики тлу ма -чить ся як дія, що чинить супротив (рос. – наперекор) іншій дії або явищу, а кримінологічний аспект протидії означає діяльність «з вияв лен ня причин та умов злочинності, їх усунення, послаблення або нейтра-лізації» [7, с. 53–62]. Очевидно, названі дії щодо таких чинників зло чин-ності, як їх виявлення, послаблення, нейтралізація тощо, навряд чи се-ман тично адекватно відповідають сутності поняття «супротив». Отже, тер мін «протидія» може бути використано для позначення загального впли ву на злочинність у широкому розумінні.

Тому у сучасних працях учені вже виходили з того, що прихована в ра дянські часи цільова настанова на війну зі злочинністю, тобто на «боротьбу зі злочинністю», містить у собі потенційну небезпеку повер-нен ня на пройдений шлях каральної кримінально-правової політики, яка притаманна тоталітарному суспільству. Нині згідно з останніми дослід женнями, переважно у зв’язку з критичним ставленням до тер мі-на «боротьба зі злочинністю», запропоновано використовувати по нят-тя «протидія злочинності» у широкому розумінні.

На підтвердження справедливості цього наведемо думку А. І. Долгової і С. В. Дьякова про те, система протидії злочинності може функ ціо нувати ефективно лише в тому випадку, якщо спрямована на нейтралізацію, блокування її основних ознак. Отже, його засто су вання пояснюється: історичною зумовленістю, соціальністю, мінли віс тю,



глобальністю сфери поширення, наявністю фонових явищ, струк-турністю побудови та ін. [8, с. 47–48]. Додамо, що ми таку наукову пози-цію під тримуємо, як це зробили також і О. М. Бандурка і О. М. Литвинов, які наго лосили, що в державі, суспільстві та між окремими громадянами вини кають специфічні відносини із приводу існування злочинності та про вадження злочинної діяльності. Таким чином, об’єктом протидії зло чинності є відносини, що складаються в державі, суспільстві та між окремими громадянами із приводу появи і функціонування зло-чин ності, а отже, предметом протидії – ті елементи, без яких вона не може існувати і функціонувати, тобто саме з ними ведеться боротьба, їм намагаються запобігти, протистояти. Це означає, предметом проти-дії будуть виступати корупція, економічна основа злочинності, соці-альні фактори, що сприяють успішному її функціонуванню, струк турні елементи злочинності тощо. На думку науковців, «протидія злочин-ності» є більш прийнятним поняттям щодо визначення сукупності захо дів, спрямованих на зниження рівня протиправних діянь і під ви-щен ня ступеня захищеності громадян, суспільства і держави в цілому. Вра ховуючи наведене, додамо, що протидію злочинності можна пред-ста вити у вигляді системи, що включає в себе заходи профілактики як окре мих злочинів, так і злочинності в цілому. На підтвердження своєї нау кової позиції вчені назвали ознаки «протидії» злочинності: 1) це діяль ність державних органів, інститутів громадського суспільства, орга нізацій та фізичних осіб у межах їх повноважень, спрямована проти зло чинних посягань; 2) метою протидії є мінімізація і (або) ліквідація нас лідків злочинної діяльності; 3) може провадитися як за допомогою ран ньої (профілактичної) запобіжної діяльності щодо виявлення і по-даль шого усунення причин протиправних (злочинних) вчинків, так і за допомогою боротьби, метою якої є виявлення, запобігання, при пи нен-ня, розкриття та розслідування злочинів [2, с. 173–174]. Вважаємо за необхідне підтримати науковців.

Як уже зазначалося, неодноразово піднімалося питання, за яких умов може здійснюватися протидія злочинності, а також щодо прак-тич ної складової, пов’язаної з діяльністю спеціального кола суб’єктів упов новажених державою виявляти, розкривати, попереджати і припиняти протиправні діяння [9, с. 15–16]. Найбільший обсяг пов но -важень у сфері протидії злочинності, на погляд А. В. Кумейка, ма ють саме правоохоронні органи (органи кримінальної юстиції). Право охо-рон на діяльність побудована відповідно до цілей, завдань, функцій, а також способів та методів їх реалізації. Учений зазначив, що на під-ста ві аналізу досліджених та інших визначень їм запропоноване виз-начення поняття «система суб’єктів протидії злочинності», яки ми



можуть бути всі юридичні та фізичні особи, які не порушують зако-нодавство та права людини, а цілеспрямовано здійснюють профі лак-тику, запобігання та припинення протиправних діянь [10, с. 8–9]. З урахуванням всього розмаїття суб’єктів протидії злочинності мож на зробити висновок, що початковим моментом при визначенні орієн-тирів діяльності правоохоронних органів як спеціальних суб’єктів про ти дії злочинності є здійснення спеціально уповноваженими дер-жав ними органами (органами кримінальної юстиції [11, с. 450–453] перед бачених законом заходів по недопущенню розвитку злочинного на міру на попередніх стадіях підготовки і вчинення злочину, виявлення ознак вчинених злочинів, встановлення винних осіб, притягнення їх до відповідальності, відновлення порушених прав, свобод і законних ін те-ресів людей і відшкодування збитків від злочинних дій [12, с. 24–25]. Наведене, вочевидь, можна вважати фор-мами втілення (відображення) про відних функцій системи, що відображають її сутність, призначення і орієнтири в організації і функціонування у сфері кримінального судо-чинства.

Зупинимося ще на одному моменті, а саме актуальності продов жен-ня проведення наступальних заходів із боку державних і правоохорон-них органів щодо протидії і припинення протиправних посягань. У цьому контексті слід навести думку К. А. Гусєвої, яка наголосила, що необхідність суттєвого підвищення ефективності діяльності орга нів внутрішніх справ України (на сьогодні – поліції) у запобіганні і про-ти дії злочинам напряму залежить від удосконалення системи зако-но давчо-правового її регулювання, причому на всіх його рівнях: від за ко нодавчого до всіх відповідних напрямів відомчого нормативного забез печення [13, с. 231–236]. У цілому підтримуючи наведене, вва-жає мо за доцільне додати, що саме це повинно бути покладено в основу подальшого функціонального реформування чинного зако но-давства України і діяльності поліції, інших правоохоронних ор га нів у сфері протидії злочинності. До речі, цю позицію підтримали та кож О. М. Бандурка і О. М. Литвинов, які наголосили, що останнім часом цей термін активно використовується не лише в науці, а й у зако-нотворчій діяльності [2, с. 173–175]. Дійсно, вказане є актуальним і до сить важливим сьогодні, коли в Україні проходить реформування сис теми державної влади, адміністративно-територіального, а також дер жавного і місцевого устрою та децентралізація влади. На користь доціль ності запровадження і використання дослідженого поняття свід-чить один із останніх Законів України «Про Національну поліцію», в якому, зокрема, у розділі 1 «Загальні положення», а також у ч. 1 ст. 1 за-кріп люється, що Національна поліція України – це центральний орган



виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охо рони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання пуб-лічної безпеки і порядку [14]. Крім того, іншим доводом на користь доре-чності застосування терміна «протидія злочинності» є його вживання у нор мативно-правовій базі МВС України і Національної поліції Украї-ни. Так, на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 р. № 836 видано наказ Національної поліції України від 17.11.2015 р. № 95 «Про Департамент протидії наркозлочинності Націо-наль ної поліції України», в якому вже в самій назві мова ведеться саме про «протидію» наркозлочинності [15]. Слід згадати і Закон України «Про Національну поліцію», у ст. 1 «Національна поліція України» та ст. 2 «Завдання поліції» якого одним із завдань нової поліції визнано про ти дію злочинності. До того ж в останніх наказах Національної полі ції України від 17.11.2015 р. № 95 «Про затвердження положення про Департамент протидії наркозлочинності Національної полі- ції» [15], від 10.11.2015 р. № 85 «Про затвердження Положення про Депар тамент кіберполіції Національної поліції України» [16] і від 07.11.2015 р. № 81 «Про затвердження Положення про Департамент захис ту економіки Національної поліції України» [17] при встановленні зав дань вказаних департаментів також використовується такий тер-мін, як «протидія», а в попередніх і аналогічних відомчих наказах МВС України вживався термін «боротьба» з вказаними та іншими ви да ми злочинів. Це насамперед свідчить про те, що у законотворчій, нор ма-ти вно-правовій та правозастосовній діяльності враховано пропозиції учених та практиків.

Висновки та перспективи подальших досліджень. За ре зуль та-тами дослідження щодо запровадження і використання понятійного апа-ра ту «боротьба зі злочинністю» і «протидія злочинності» встановлено, що, незважаючи на відмінні наукові позиції і погляди учених різних га лу зей права, більшість із них все ж таки пропонує використовувати по нят тя «протидія злочинності», що семантично більше відповідає сут-нос ті такої діяльності як в науковому, так і в прикладному значенні. Крім того, слід наголосити на тому, що термін «протидія злочинності» все частіше застосовується в сучасних законодавчих та нормативно-пра вових актах, зокрема, щодо діяльності правоохоронних органів: у Законі України «Про Національну поліцію», відомчих нормативних ак-тах Національної поліції України, зокрема, у тих, що регламентують діяль ність її департаментів, які узгоджено з Міністерством юстиції України, та ін.

Утім, окреслені питання потребують окремого комплексного до-слід ження або наукового вивчення.




1. Саркисов Г. С. Социальная система предупреждения преступности / Г. С. Саркисов. – Ереван : Айстан, 1975. – 159 с.

2. Бандурка О. М. Система протидії злочинності: поняття та сутність // О. М. Бандурка, О. М. Литвинов // Вісник Кримінологічної асоціації України : зб. наук. праць [редкол. О. М. Бандурка (голов. ред.) та ін.]. – № 2 (10). – Харків : ХНУВС, 2015. – 300 с.

3. Бандурка О. М. Моделювання систем протидії злочинності / О. М. Бандурка, О. М. Литвинов // Вісник Кримінологічної асоціації Украї ни : зб. наук. праць [редкол. О. М. Бандурка (голов. ред.) та ін.]. – № 1 (12). – Харків : ХНУВС, 2016. – 288 с.

4. Орлов Ю. В. Політико-кримінологічна теорія протидії злочинності : мо но гра фія / Ю. В. Орлов. – Харків : Діса плюс, 2016. – 656 с.

5. Советская криминология / отв. ред. А. А. Герцензон, И. И. Карпец, В. Н. Кудрявцев. – Москва : Юрид. лит., 1966. – С. 53–84.

6. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і прак тика : [у 3-х кн.] / А. П. Закалюк. – Київ : Ін Юре, 2007–2008. – Кн. 1 : Теоретичні засади та історія української кримінологічної нау ки. – 2007. – 424 с.

7. Кримінологія. Загальна та Особлива частини : підруч. для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / за ред І. М. Даньшина. – Xарків, Право, 2003. – 352 с.

8. Организованная преступность / под ред. А. И. Долговой, С. В. Дьякова. – Москва : Криминологическая ассоциация, 1996. – 400 с.

9. Долженков О. Ф. Оперативно-розшукова діяльність як правоохо-ронна функція кримінальної міліції / О. Ф. Долженков, А. Ф. Думко, І. П. Козаченко. – Одеса : Одес. ін-т внутр. справ, 2000. – 16 с.

10. Кумейко А. В. Адміністративно-правовий статус служби безпеки Украї ни у системі суб’єктів протидії злочинності : дис. … канд. юрид. наук. : спец. : 12.00.07 / Андрій Вікторвич Кумейко ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Харків, 2016. – 20 с.

11. Міщенко С. Г. Кримінальна юстиція у стратегії протидії злочинності / С. Г. Міщенко // Держава і право. Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. – Вип. 34. – Київ : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – С. 450–453.

12. Боков А. В. Организация борьбы с преступностью : монография / А. В. Боков; под ред. Г. А. Аванесова. – Москва : Закон и право, ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 175 c.

13. Гусєва К. А. Запобігання злочинам як головний стратегічний напрям функціонального реформування діяльності органів внутрішніх справ / К. А. Гусєва // Вісник Луганського державного університету внут рішніх справ ім. Е. О. Дідоренка. – 2010. – № 4. – С. 231–236.



14. Про Національну поліцію : Закон України від 02.07.2015 р. № 580-VIII. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19.

15. Про затвердження положення про Департамент протидії наркозлочинності Національної поліції : наказ Національної поліції Украї ни від 17.11.2015 р. № 95. – Київ : Ред.-видав. відділ МВС і Нац. полі ції України. – 18 с.

16. Про затвердження Положення про Департамент кіберполіції Національної поліції України : наказ Національної поліції України від 10.11.2015 р. № 85. – Київ : Ред.-видав. відділ МВС і Нац. поліції України. – 21 с.

17. Про затвердження Положення про Департамент захисту економіки Національної поліції України : наказ від 07.11.2015 р. № 81. – Київ : Ред.-видав. відділ МВС і Нац. поліції України. – 23 с.


Александр Александрович ЮХНО, доктор юридических наук, профессор(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

ОПРЕДЕЛЕНИЕ, ПОНЯТИЙНЫЙ АППАРАТ И СУЩНОСТЬ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ

Статья посвящена изучению проблем определения понятийного ап па рата, который используется при описании деятельности государст ва по защите личности от противоправных посягательств, в «противодействии преступности», которая в некоторых случаях име нуется «борьбой с преступностью», ее сущностных признаков, и осуществлено сравнение со смежными категориями, а также с научными позициями отдельных учёных на современном этапе. Дана характеристика законодательного и нормативноправового регу лиро вания, а также использования такого понятия в последнее время. Раз работаны рекомендации по поводу нахождения путей решения очерчен ных вопросов, в частности, определения этих терминов в науке, и усо вершенствования правоприменительной деятельности.

Ключевые слова: противодействие, понятийный аппарат, сущность, законодательный акт, нормативноправовой акт, усо вер шенствование, предотвращение правонарушения, субъект предот вра ще ния, причины и условия, уровень преступности, рецидив.



Oleksandr O. YUKHNO,Doctor of law sciences, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

DEFINITION, CONCEPTUAL APPARATUS AND ESSENCE OF CRIME COMBATING IN UKRAINE

The article is focused on the problems of determining the conceptual appa ratus while implementing the individual’s protection by the state from illegal encroachments in “crime combating”, which is in some cases is called as “fighting against crime”. According to the recent studies of the concept of “fighting against crime” is used from the period of bypassed Soviet era, which set the task for complete victory over crime, but referring to history, it was essential both theoretical and practical mistake, confirmed by the historical development of the state of that period. It has been stated that there is a scientific debate on these issues, which has arisen since the formation of the new independent Ukrainian state, defined a new strategy and tactics to protect an individual against illegal encroachments. The author has reasoned the features of the es sence of these concepts and has carried out the comparison with adjacent categories, as well as with academic positions of some scholars at the present stage. The author has provided characteristics of legislative and legal use and regu lation of the researched notions, which indicates on increasing use of such a con cept as “crime combating” in legislative and regulatory practice and science in re cent years. It is clearly demonstrated in the Law of Ukraine “On the National Po lice of Ukraine” and departmental acts, decrees regulating the activities to com bat certain types of crimes. The author has provided recommendations and propositions for solution and improvement of certain issues concerning the defi nition of such concepts within the science and enforcement activities.

Key words: counteraction, conceptual apparatus, essence, legislative act, legal act, improvement, crime prevention, subject of prevention, causes and con ditions, crime rate, recidivism.

173АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

УДК 343.81 Костянтин Анатолійович АВТУХОВ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник (Науководослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, Харків)

ЗАМІСНА ПІДТРИМУЮЧА ТЕРАПІЯ В МІСЦЯХ НЕСВОБОДИ*: МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД

1Проаналізовано основні тенденції, що існують в за рубіжних країнах щодо застосування лікування нарко залежності препаратами замісної підтримуючої терапії засуджених та ув’язнених. Розглядаються способи реа ліза ції на практиці принципу, за яким всі ув’язнені мають

*Термін «місця несвободи» використано у широкому розумінні місць позбавленні волі згідно з Факультативним протоколом до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд сь ких або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

© Автухов К. А., Байлов А. В., 2016

Антон Володимирович БАЙЛОВ, кандидат юридичних наук, доцент

(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)


174 АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

Постановка проблеми. Останніми роками кримінально-вико нав-че законодавство України зазнало чималих змін, переважна більшість яких, за визначенням законодавця та провозастосовників, спрямована на запровадження у практику виконання кримінальних покарань про-гре сивних європейських стандартів. Незважаючи на активізацію зусиль і збільшення ресурсів, які надаються державними органами, не уря-довими та міжнародними організаціями, в Україні фіксується інтен си-фікація епідемії ВІЛ-інфекції. За оцінками експертів у нашій країні налі-чується 223 000 людей, які живуть з ВІЛ, або 0,53 % населення. Особи, які вживають наркотики ін’єкційно (далі – ОВНІ), залишаються найбільш уразливими до ВІЛ. В Україні налічується близько 332 500 таких осіб, по каз ник поширеності ВІЛ-інфекції в цій популяції – 19,7 % [1].

Хоча в нашій державі досягнуто значного прогресу, йдеться про роз ширення програм профілактики і лікування для ОВНІ та інших груп ри зику, стурбованість викликає неадекватність програми профілактики і лікування ВІЛ-інфекції в місцях позбавлення волі, зокрема, відсутність дос тупу ув’язнених до замісної підтримувальної терапії (далі – ЗПТ) опіо-їдної залежності. Ув’язнені в Україні перебувають в середовищі, де існує ве ли кий ризик інфікування ВІЛ. Темпи поширення ВІЛ-інфекції серед ув’яз нених набагато вищі, ніж у загальній популяції. Після звільнення

право на отримання медичної допомоги, включаючи профі лактичні заходи, аналогічні тим, що є доступними в громаді без дискримінації, зокрема, пов’язаної з легальним статусом чи національністю. Наголошується, що більше третини проблемних споживачів опіатів Європейського Союзу перебувають зараз на замісній під тримуючій терапії. Зроблено висновок, що метадон зали шається найбільш поширеним на практиці засобом, проте зростає й використання бупренорфіну. Авторами виділя ються позитивні та проблемні аспекти лікування нар козалежності засуджених та ув’язнених у різних краї нах препаратами замісної підтримуючої терапії, а також робиться узагальнюючий висновок щодо існуючих процедур. замісна підтримуюча терапія, позбавлення волі, наркоза лежні, медична допомога, медична служба, виконання по ка рання, установа виконання покарань, засуджені, ув’язнені, персонал установ виконання покарань, медичні пра цівники.




колиш ні ув’язнені можуть становити загрозу, оскільки виступають дже релом поширення ВІЛ серед населення України.

В установах виконання покарань відбуває покарання велика кіль-кість осіб (за деякими розрахунками їх понад 50 % від усіх засуджених), які вживали ін’єкційні наркотики [2]. Переважна більшість цих засуд же-них страждає на різні захворювання, пов’язані з опіоїдної залежністю, вклю чаючи розлади психіки та поведінки, ВІЛ-інфекцію, вірусні гепа ти-ти та туберкульоз. В умовах місць позбавлення волі ці хворі не можуть належ но лікуватися чи отримувати необхідні профілактичні послуги, що, зрозуміло, є грубим порушенням їх конституційних права і становить за грозу громадському здоров’ю. Міжнародні агенції неодноразово ствер д ж ували, що «всі ув’язнені мають право на отримання медичної до по моги, включаючи профілактичні заходи, аналогічні тим, що є доступними в громаді без дискримінації, зокрема, пов’язаної з ле-галь ним статусом чи національністю». Стереотип про терапевтичний ефект ізоляції для наркозалежних осіб, який був поширеним, нині нау-ково спростований. Цей ключовий висновок зумовив внесення кар-ди нальних змін у класифікацію розладів, спричинених вживанням пси хо активних речовин (ПАР), у п’ятому перегляді Діагностичного і статистичного посібника з психіатричних розладів (DSM-V). Вста нов-лено, що у наркозалежності є хронічний і рецидивний розлади, які необ хідно постійно лікувати, навіть в умовах в’язниць. Багато наукових дослід жень, у тому числі проведених і в Україні, підтверджує, що най-більш ефективним і науково обґрунтованим методом лікування опіо-їдної залежності є ЗПТ метадоном або бупренорфіном.

Програми ЗПТ впроваджуються в Україні з 2005 р. і в даний час функціонують у 170 медичних закладах Міністерства охорони здо ров’я України і охоплюють близько 9000 пацієнтів. Додамо, що ЗПТ реко-мен дована Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ), Управ-лінням ООН з наркотиків і злочинності (УНЗ ООН), Об’єднаною про-грамою ООН зі СНІДу (ЮНЕЙДС) та рядом інших провідних медичних і наукових організацій. Натомість поширення таких програм на засуд-жених та ув’язнених обмежується виключно часом їх перебування в слід чих ізоляторах або виправних центрах. Засуджені, які тримаються в уста новах виконання покарань, доступу до ЗПТ і дотепер не мають, хоча, на думку українських експертів, не існує жодних юридичних перешкод для її впровадження в закладах і установах ДПтС України. У зв’язку з цим акту альності набуває практика інших країн щодо вирішення питання засто сування ЗПТ до осіб, які відбувають кримінальні покарання, та мож ливість її поширення в Україні.



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальні питання запро вадження ЗПТ як методу лікування наркозалежності розглядалися в публікаціях таких фахівців, як С. В. Дворяк, Г. О. Приб, В. В. Шаповалов, В. В. Штенгелов, а також представників неурядових (у тому числі й між на родних) організацій, зокрема, О. Р. Гатіятулліна, С. Є. Дмитрієва, О. С. Загребельного, А. Ухтенгагена, Е. Субати та ін. Окремих аспектів цієї проблеми опосередковано торкалися у своїх працях такі вчені у га лу зі кримінально-виконавчого права, як О. Г. Колб, А. Х. Степанюк, І. С. Яковець та ін. Натомість спеціально і відокремлено ці питання в моно гра фічних та дисертаційних дослідженнях не вивчалися. Саме цим і обґрун товується актуальність цієї статті, що має стати одним із пер-ших кроків до наукової дискусії щодо доцільності ЗПТ у місцях не сво -боди України.

Метою статті є загальна характеристика існуючих підходів до засто сування лікування наркозалежних засуджених та ув’язнених пре-па ратами замісної підтримувальної терапії, а також системи надання ме дичної допомоги засудженим під час їх перебування в умовах ізоляції, окрес лення основних шляхів перетворень існуючого стану справ у цій сфері та можливості запозичення до національної системи виконання кри мінальних покарань прогресивного зарубіжного досвіду.

Виклад основного матеріалу. Застосування метадону (та бу-пренорфіну) як лікарського засобу для лікування опіоїдної залеж-ності дозволяється міжнародним законодавством із контролю за нар котиками. Так, статті 4 (с), 30 и 38 Єдиної конвенції ООН про нарко-тич ні засоби (1961), до якої 27 вересня 2001 р. приєдналася й Україна, дозволяють використання та зберігання метадону в медичних цілях. Згідно з п. b) ст. 38 Протоколу про поправки до Єдиної конвенції про нар ко тичні засоби 1961 р. (1972 р.) у тих випадках, коли особи, що зловж ивають наркотичними засобами, вчиняють злочини, Сторони мо жуть передбачити, щоб заміна засудження або покарання, або на до-да ток до покарання відносно таких осіб застосовувалися відповідно до пункту 1 статті 38 заходи, спрямовані на їх лікування, виховання, на-гляд за ними після закінчення ними лікування, відновлення їх праце-здатності і повернення їх до суспільства. Міжнародний комітет з кон тролю за наркотиками ще у 2003 р. визнав, що ЗПТ не є якимось пору шенням положень Конвенції, незалежно від того, яка речовина може застосовуватися в такому лікуванні. Цей метод лікування реко-мен дований ЕКОСОР ООН (Економічним та соціальною радою ООН), ЮНЕЙДС, ВООЗ, Комісією ООН з наркотичних засобів, Управлінням ООН з наркотиків і злочинності (UNODC) для лікування наркоманії та



профілактики ВІЛ-інфекції серед споживачів опіоїдних наркотиків як науково обґрунтований та ефективний засіб. Метадон та бупренорфін включені до Модельного списку життєво важливих лікарських засобів ВООЗ з 2007 року [3].

Крім того, існують й інші міжнародні нормативні акти, резолюції та висновки авторитетних органів ООН, які рекомендують впровадження ЗПТ агоністами опіатів у тих країнах, де є проблема нелегального споживання опіоїдів (International Harm Reduction Association , Human Rights Watch, 2009; Політична декларація та план дій міжнародного співробітництва з інтегрованої й збалансованої глобальної стратегії з протидії проблемі наркотиків; Керівництво з фармакологічного лікування опіоїдної залежності у поєднанні з психосоціальною підтримкою ВООЗ тощо).

Доволі значне число країн нині «узаконили» ЗПТ як засіб зниження загрози наслідків ін’єкційного введення наркотиків, в тому числі й у місцях несвободи, не проявляючи при цьому значної ініціативи та особливого бажання. Нині ЗПТ у різних формах та обсягах надається в місцях несвободи Албанії, Австралії, Канади, Вірменії, Болгарії, Чехії, Естонії, Угорщині, Грузії, Киргизстані, Македонії, Молдові, Чорногорії, Республіки Польща, Румунії, Сербії, Словенії, Данії, Франції, Германії, Іспанії, Ірландії, Люксембурзі, Португалії, Великобританії та деяких інших країн [4]. Практика свідчить, що більше третини проблемних споживачів опіатів ЄС перебувають зараз на ЗПТ. Метадон залишається найпоширенішим у практиці засобом, проте зростає й використання бупренорфіну, що раніше застосовувався фактично лише у Франції. Нині ЗПТ є доступною у багатьох країнах Південно-Східної Азії, таких як Індія, Іран, Китай, Таїланд тощо [5].

До того ж ЗПТ у лікуванні опіоїдної залежності виступає основним напрямом і базисом профілактики ВІЛ-інфекції у країнах Європейського Союзу і реалізується в усіх державах-членах, а також у Хорватії, Туреччині та Норвегії. Вважається, що ЗПТ призначають більш ніж 10 % усіх ув’язнених у семи державах-членах ЄС і від 3 до 10 % – ще в дев’яти країнах. Порівняно з минулим станом цей показник зростає у багатьох країнах [6]. Приміром, у ЄС ЗПТ отримували близько 710 000 пацієнтів. Цей показник говорить про те, що ЗПТ охоплює принаймні половину з тих, хто має проблеми із вживанням нелегальних опіоїдів. Велика кількість європейських держав ввела ЗПТ у перелік методів лікування опіоїдної залежності ув’язнених, і тепер майже не існує розриву між лікуванням у лікарнях (у суспільстві) та у в’язницях, принаймні у деяких країнах [7]. Проте слід зазначити, що відбулася значна затримка у доступі до ЗПТ у в’язницях порівняно з громадською системою охорони здоров’я.



Деякі країни в Європі мають правові положення для призупинення вироків споживачам наркотиків. У Швеції ст. 34 Закону про лікування у в’язницях закріплює, що ув’язненому може бути дозволено під час тю ремного ув’язнення перебувати за межами в’язниці у закладі для ліку вання залежності. Це за визначенням не є умовним терміном: він є альтернативою вибору залишатися у в’язниці до звільнення. Інша мож ли вість полягає в тому, що замість позбавлення волі суд призначає про бацію в поєднанні з контрактом на лікування наркозалежності із застосуванням ЗПТ. Це можливо, коли є доведений зв’язок між вжи-ванням наркотиків та злочином. У Німеччині ст. 35 Закону про опіум дозволяє ув’язненим проходити лікування наркозалежності з вико-рист анням ЗПТ замість покарання, строк якого не більше двох років [8].

Серед країн колишнього пострадянського простору «флагманом» у програмах лікування наркозалежності із застосуванням ЗПТ є Кир гиз-стан та Грузія. Метадон входить до Списку ІІ Закону Республіки Кир-гизстан «Про наркотичні засоби, психотропні речовини, прекурсори та за ходи протидії їх незаконному обігу» від 10 липня 1998 р. № 279 засобів, доз волених до застосування в медичних цілях, та таких, що підлягають кон тролю. До того ж за Законом препарат повинен перебувати на су в-орому предметно-кількісному обліку, як і інші наркотичні засоби. За-без печення належного зберігання, обліку, відпуску та використання мета дону передбачено наказом № 173 від 7 квітня 2005 р. «Правила вико ристання в медичних цілях наркотичних засобів, психотропних ре-чо вин та прекурсорів, які підлягають контролю в РК». У Грузії метадон при лікуванні наркотичної залежності застосовується з 2005 р., а з 2008 р. сферу такого лікування поширено на установи виконання пока рань.

Традиційний підхід передбачає, що єдиною прийнятною ціл-лю лікування наркозалежного хворого є повне утримання від психо-активних речовин. Проте практика свідчить, що дуже незначна час-ти на хворих пацієнтів з опіоїдної залежністю може досягти цієї мети. При чиною цього визнається низька ефективність психотерапії при ліку ванні опіоїдної залежності, важка соціальна адаптація хворих, ви-со кий рівень наявних у них психічних розладів (переважно розладів осо бистості), низька доступність лікування в реабілітаційних центрах, необ хідність великих коштів для лікування в комерційних клініках тощо. ЗПТ переслідує інші цілі лікування, ніж способи, орієнтовані на пов не утримання. Мова йде про те, що прийнятною метою лікування мо же бути зміна способу вживання опіоїдів, тобто зменшення кількості (дози) речовини до небезпечної для здоров’я людини межі. Саме на цій



підставі в ряді країн запроваджено постійне вживання опіоїдних пре-паратів у незначних дозах, що не тягне за собою відчутних змін у стані здоров’я (не шкодить йому) та не пов’язане зі смертністю від пере-дозування. Фармакологічною основою для проведення ЗПТ визнано ефект «плато» при вживанні опіоїдів. При підвищенні дози опіоїду ефект ей форії зростає лише до певної межі, після чого подальше збільшення до зи призводить лише до седативного ефекту. При проведенні ЗПТ па-цієнту підбирається така доза, при прийомі якої він почувається ком-фортно.

Незважаючи на тривале існування цієї програми, дотепер у різних краї нах немає єдиної думки щодо того, в яких ситуаціях показана ЗПТ. Частина фахівців рекомендує її лише пацієнтам із тяжкими супут-німи захворюваннями, інші – усім хворим із залежністю від опіоїдів. У більшості країн керуються наступними показаннями до ЗПТ: вста но в-лений діагноз залежності від опіоїдів; пацієнт вживає опіоїду ін’єк цій-ним шляхом декілька років; в анамнезі є безуспішні спроби лікування, орієн тованого на утримання від наркотиків; пацієнт, старший за 18 років (хоча в ряді країн цей вік знижено до 16) [9].

До всього сказаного додамо, що ЗПТ у місцях несвободи покликана зни зити ризик інфікування ВІЛ та гепатитами, тобто є в чистому вигляді про грамою зменшення шкоди. Хоча методи лікування від наркотичної за лежності відрізняються за своєю поширеністю та змістом в різних краї нах, можна виділити такі їх основні форми: 1) призначення три-ва лого лікування одночасно із заходами психологічної та соціальної реа білітації – ЗПТ (Іспанія, Австрія тощо); 2) використання метадону, буп ренорфіну чи іншого засобу лише для детоксикації (Італія, Велика Бри танія, Ірландія, Німеччина, Португалія, Бельгія, Греція тощо). Як пра-вило, за строками лікування розрізняють ЗПТ короткострокову (ліку-вання триває від 1 до 6 місяців) та довгострокову ЗПТ (лікування три-ває понад 6 місяців). Короткострокова ЗПТ призначена для пацієнтів, орієн тованих на повне утримання від вживання наркотичних засобів (саме її й називають «детоксикація»). У більшості країн під терміном «ЗПТ» розуміється саме довгострокове лікування.

З огляду на сказане доцільно зауважити, що детоксикація в міс цях несвободи полягає у знятті симптомів абстиненції, викликаних при пи-нен ням прийому наркотику, від якого існує залежність. Так, у деяких краї нах після курсу детоксикації засуджені переходять до етапу повного утри мання від вживання наркотиків, що може бути забезпечене в умовах не сво боди. В окремих країнах строк такого лікування зараховується до стро ку позбавлення волі або після його проходження особу може бути звіль нено від відбування покарання. Детоксикація в місцях несвободи



заз вичай виступає першим етапом багатьох форм більш тривалого ліку вання, що переслідує таку мету, як повне утримання від вживання наркотиків.

Як детоксикація з подальшим лікуванням, орієнтованим на пов не утриманням від наркотиків, так і ЗПТ виступають основними компо нен-тами ефективної системи лікування осіб з опіоїдною залежністю. При цьо му метадон та бупренорфін визнані двома найбільш дослідженими та ефек тивними методами лікування опіоїдної залежності. Обидва засоби вико ристовуються як для детоксикації, так і для терапії. Детоксикація, як правило, призначається особам, які не проходили такого лікування на свободі. У свою чергу, ЗПТ може і продовжуватися (якщо його курс по чався ще до потрапляння в місця несвободи), і застосовуватися вже в про цесі відбування покарання.

Висновки та перспективи подальших досліджень. У країнах, де запро ваджено ЗПТ в місцях несвободи, незалежно від виду чи форми ліку вання, на законодавчому рівні не передбачено окремої процедури його введення. Законодавство обмежується лише посиланням на засто-су ван ня загальних принципів лікування осіб, які перебувають у таких зак ладах, а також визнанням можливості застосування певних видів нар котичних засобів як лікувальних. Інакше кажучи, ЗПТ розуміється як частина системи надання медичної допомоги, передбаченої на рівні законодавчих актів.

Процедура ж проведення такого лікування (зокрема, коло суб’єктів, яким воно може надаватися, порядок та правила його надання тощо) встановлюється на рівні або відомчих нормативних актів, або міжвідомчих угод.


1. Епідеміологічна ситуація [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unaids.org.ua/uk/situation.

2. Azbel L, Wickersham JA, Grishaev Y, Dvoryak S, Altice FL. Burden of in fec -tious diseases, substance use disorders, and mental illness among Ukraini-an prisoners transitioning to the community [Electronic resource]. – Mode of access: http://dx.doi.org/10.1371/journal.pone.0059643.

3. Примерный перечень ВОЗ Основных лекарственных средств. 15-й пе ре чень, март 2007 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.who.int/medicines/publications/EML15.pdf.

4. Table HSR-3. Estimated number of clients in methadone treatment and of all clients receiving any opioid substitution treatment (OST) [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.emcdda.europa.eu/stats10/hsrtab3a.



5. The Global State of Harm Reduction 2010 [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.ihra.net/contents/535.

6. European Monitoring Centre for Drugs and Drug Addiction. The Euro-pean Monitoring Centre for Drugs and Drug Addiction (EMCDDA) is an agen cy of the European Union located in Lisbon, Portugal [Electronic re source]. – Mode of access: http://www.hepatitisscotland.org.uk/files/4813/5308/4519/att_191812_EN_TDSI12002ENC.pdf.

7. Hedrich D, Farrell M. Opioid maintenance in European prisons: is the treatment gap closing? [Electronic resource]. – Mode of access: h t t p : / / o n l i n e l i b r a r y . w i l e y . c o m / d o i / 1 0 . 1 1 1 1 / j . 1 3 6 0 -0443.2011.03694.x/full.

8. Здоровье в исправительных учреждениях [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.unodc.org/documents/hiv-aids/publications/Prisons_and_other_closed_settings/2014_WHO_UNODC_Prisons_and_Health_rus.pdf.

9. Заместительная терапия зависимости от опиоидов (обзор) [Элек-трон ный ресурс]. – Режим доступа: http://www.narcom.ru/cabinet/online/101.html.


Константин Анатольевич АВТУХОВ, кандидат юридических наук, старший научный сотрудник (Научноисследовательский институт изучения проблем преступ ности имени академика В. В. Сташиса Национальной академии пра во вых наук Украины, Харьков, Украина);Антон Владимирович БАЙЛОВ, кандидат юридических наук, доцент(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

ЗАМЕСТИТЕЛЬНАЯ ПОДДЕРЖИВАЮЩАЯ ТЕРАПИЯ В МЕСТАХ НЕСВОБОДЫ: МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОПЫТ

Проанализированы основные тенденции, наблюдающиеся в зарубеж ных странах, в применении лечения наркозависимости препаратами за местительной поддерживающей терапии осуждённых и заключённых. Рас сматриваются способы реализации на практике принципа, согласно ко то рому все заключённые имеют право на получение медицинской помо щи, включая профилактические меры, аналогичные тем, что доступны в обществе без дискриминации, в частности, связанной с легаль ным статусом или национальностью. Отмечается, что более тре ти проблемных потребителей опиатов ЕС находятся сейчас на



заместительной поддерживающей терапии. Сделан вывод, что метадон остаётся наиболее распространённым в практике способом, одна ко растёт и использование бупренорфина. Авторами выделяются поло жительные и проблемные аспекты лечение наркозависимости препа ратами заместительной поддерживающей терапии осуждённых и заклю чённых в разных странах, а также делается обобщающий вывод отно сительно существующих процедур.

Ключевые слова: заместительная поддерживающая терапия, ли ше ния свободы, наркозависимые, медицинская помощь, медицинская служ ба, исполнение наказания, учреждение исполнения наказаний, осуждён ные, заключённые, персонал учреждений исполнения наказаний, медицинс кие работники.

Kostiantyn A. AVTUKHOV, candidate of law sciences, senior researcher (Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of Crime Problems within the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Kharkiv, Ukraine);Anton V. BAILOV, candidate of law sciences, associate professor(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

SUBSTITUTION MAINTENANCE THERAPY IN PRISONS: INTERNATIONAL EXPERIENCE

Problem’s setting. In recent years penal legislation of Ukraine has undergone considerable changes, most of which, by the legislator and law enforcement offici al’s definition are aimed at implementing execution of punishments of advanced European standards into practice. Despite increasing efforts and increase of the resources provided by government agencies, nongovernmental and international organizations there is intensification of HIV infection in Ukraine. Although our country has reached a significant progress, we talk about the expansion of the programs of prevention and treatment of people abusing drugs in the way of injections and other risk groups, there is a great concern about inadequate prevention programs and treatment of HIV infection in prisons, including lack of access of prisoners to substitution maintenance the rapy (hereinafter SMT) for opioid dependence. Prisoners in Ukraine are in an environ ment, where there is a high risk of HIV infection. The rate of HIV infection sprea ding among prisoners is much higher than in the general population. After being released, former prisoners could be a threat as the source of spreading HIV among the population of Ukraine.

Analysis of recent research and publications. General issues of implemen ting substitution maintenance therapy as a method of drug treatment



were considered in publications of such experts as S. V. Dvoriak, H. O. Pryb, V. V. Shapovalov, V. V. Shtenhelov and representatives of nongovernmental (including international) organizations, in particular O. R. Hatiiatullin, S. Ye. Dmytriiev, O. S. Zagrebelnyi, A. Uhtenhahen, E. Subaty and others. Certain as pects of this problem researched indirectly in their works such scholars in the field of penal law as O. H. Kolb, A. H. Stepaniuk, I. S. Iakovets and others. Instead speci fically and separately these issues have not been studied in monographs and dissertations. That is the fact of the relevance of this article, which has to be come one of the first steps to the scientific debate about the appropriateness of substitution maintenance therapy in prisons in Ukraine.

The article’s objective is a general characteristic of existing approaches to the use of the drug treatment of convicts and prisoners by medications of substitution maintenance therapy, as well as the systems of providing medical care to prisoners during their stay in isolation, outline of the main ways of trans formations of the current situation in this area and the possibility to borrow progressive foreign experience to the national penitentiary system.

Main part. The basic tendencies that exist in foreign countries concerning the use of treatment of drug abuse by medications of substitution maintenance the rapy of convicts and prisoners have been analyzed. The methods of putting into practice the principle that all prisoners have the right to medical care, in cluding preventive measures, similar to those available in the community without dis cri mination, in particular related to the legal status or nationality, have been studied. It is noted that more than a third of problem opiate users of the European Union are now at substitution maintenance therapy. The authors of the article have highlighted the positive and problematic aspects of drug treatment of convicts and prisoners in different countries.

Conclusions and recommendations for further research. The authors have concluded that at the legislative level there is no a separate procedure of implementing substitution maintenance therapy in the countries with sub stitution maintenance therapy in prisons, regardless of the type or form of treatment. The legislation is limited to reference to the application of the general principles of treatment of people, who are in such institutions, as well as recognition of the possi bility of using certain types of drugs as treatment. In other words, substitution maintenance therapy is understood as a part of the system of providing medical care at the level of legislative acts.

The procedure for such treatment (in particular, the range of subjects, to which it can be provided, procedure and rules of its granting, etc.) is set at the level of either departmental regulations or interagency agreements.

Key words: substitution maintenance therapy, imprisonment, drug addicts, me dical care, medical service, execution of punishment, correctional institution, convicts, prisoners, staff of correctional institutions, medical staff.



УДК 343.85 Ірина Станіславівна ЯКОВЕЦЬ, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник (Науководослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, Харків)

ПРЕВЕНТИВНІ ТА КОМПЕНСАЦІЙНІ ЗАХОДИ ЯК ЗАХИСТ ВІД КАТУВАНЬ І ЖОРСТОКОГО, НЕЛЮДСЬКОГО ЧИ

ТАКОГО, ЩО ПРИНИЖУЄ ГІДНІСТЬ,ПОВОДЖЕННЯ ЧИ ПОКАРАННЯ*

1Проаналізовано існуючі в теорії кримінальновиконавчого права, практиці реформування Державної кримінальновиконавчої служби та рішеннях Європейського суду з прав людини підходи до визначення поняття й змісту превентивних і компенсаційних заходів. Наголошено на необхідності приведення наявного розуміння змісту і значення таких заходів у відповідність до міжнародних підходів.

*Стаття не відображає офіційні думки та позиції Консультативної Місії Європейського Союзу з реформування цивільного сектору безпеки в Україні.

© Яковець І. С., Човган В. О., 2016

Вадим Олександрович ЧОВГАН (Центр юридичних досліджень

ефективності континентальних систем (CEJESCO) Університету Реймса

ШампаньАрденни, Реймс)



Постановка проблеми. Головною статутною умовою для вступу країн до Ради Європи (РЄ) є визнання державою-кандидатом принципу вер хо венства права, її зобов'язання забезпечити права та основні сво-бо ди людини всім особам, які знаходяться під її юрисдикцією, а сам вступ свідчить про її демократичний вибір, спрямованість на захист прав людини та зміцнення демократичних інститутів. Невід’ємною час-ти ною загальної стратегії РЄ у сфері захисту прав людини було і зали-шається поширення превентивних та компенсаційних заходів, запро-вад ження яких стало обов’язком і України через зобов’язання, у рамках член ства в Організації Об’єднаних Націй та РЄ.

Стаття 14 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, не люд сь-ких або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання передбачає, що «кожна держава-сторона забезпечує у своїй правовій сис темі одержання відшкодування жертвою катувань й підкріплене пра вовою санкцією право на справедливу й адекватну компенсацію, вклю чаючи заходи для якомога повнішої реабілітації». Крім того, за Кон венцією України зобов’язана «вжити ефективних законодавчих, адмі ністративних, судових та інших заходів для запобігання актам ка-тувань» (ч. 1 ст. 2).

Тлумачення вказаних зобов’язань було здійснено у Загальному ко-мен тарі (General Comment) Комітету ООН проти катувань щодо імпле-ментації державами-сторонами ст. 14 Конвенції (Коментар № 3 від 12 грудня 2012 р. (CAT/C/GC/3)). У пункті 2 Коментаря вказується, що «відшкодування» охоплює поняття «ефективний засіб пра во вого захисту» та включає реституцію, компенсацію, відновлення, задо во-лен ня вимог та гарантії неповторення. У пункті 24 Комітет звернув увагу на важливість взаємозв’язку між виконанням ст. 14 та ст. 12 і 13 Конвенції. Це вимагає відповідних механізмів на процесуальному

Узагальнено практику Європейського суду з прав людини в цих питаннях, зосереджено увагу на невідповідності існую чих в Україні підходів положенням Конвенції з прав людини, а також виокремлено проблемні аспекти, що потребують подальшого розгляду й вирішення. Акцен тується на доцільності законодавчого закріплення інститутів превентивних і компенсаційних заходів, а також пенітенціарного судді. превентивні заходи, компенсаційні заходи, слідчий ізоля тор, установа виконання покарань, позбавлення волі, неналежне поводження, катування, засуджені, пені тенціар ний суддя.




рівні (п. 24 Коментаря) та передбачає превентивні обов’язки держави по Конвенції, які гарантуватимуть попередження ризику повторного під давання катуванням (п. 8 Коментаря). Загальний коментар також надає низку інших загальних орієнтирів щодо превентивних та компен-саційних заходів.

На переконання відповідних органів влади Україна ще у 2011 р. роз робила пропозиції щодо ефективного запровадження превентивних за ходів [1], натомість жодних активних дій у цьому напрямі так і не було вжито, навіть не було окреслено, що розуміється під такими заходами. У рамках спільної програми ЄС і РЄ «Посилення боротьби з жорстоким по-вод жен ням і безкарністю» (План дій Ради Європи для України на 2011–2014 роки) 13.12.2013 р. проведено обговорення рекомендацій щодо оцін ки ефективності механізму подання скарг на жорстоке поводження в пенітенціарній системі України, наданих консультантом Ради Європи, за лу ченим до цієї роботи. Ці рекомендації пройшли громадське об го-во рення у травні – червні 2014 р. і в подальшому (12.02.2015 р.) були затверджені наказом Міністерства юстиції України № 178/5 «Про затвердження Методичних рекомендацій стосовно удосконалення роз-слідування звинувачень у жорстокому поводженні в установах ви ко-нання покарань та слідчих ізоляторах, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України» [2].

Чергова «хвиля цікавості» до означеної проблеми розпочалася на при кінці 2014 р., коли за результатами візиту в Україну (15–16 грудня 2014 р.) міжнародні експерти констатували, що в чис лен-них рішеннях стосовно умов тримання під вартою в Україні (наприклад, Мель ник, Яковенко та ін.) Суд звертав увагу на те, що передбачені укра-їнським законодавством засоби правового захисту не можуть вва жа-тися ефективними у розумінні статті 13 Європейської конвенції з прав людини (далі – Конвенція). Зокрема, Суд встановив, що розгляд від по-відних скарг українською прокуратурою не може вважатися ефективним за собом правового захисту з різних причин, вказаних у наведених рі-шен нях (наприклад, рішення Суду у справах Коваля, Невмержицького та Салова). Так само подання відповідних скарг до пенітенціарної служ-би не є, на думку Суду, ефективним засобом правового захисту у зна-ченні ст. 13 Конвенції (Ананьєв проти Росії, §§ 100–101). По суті, цей ор-ган відповідає за різні пенітенціарні установи, які існують в Україні, а тому розгляд ним відповідних скарг видається ілюзорним засобом пра-во вого захисту. Крім того, переведення затриманого в іншу камеру або ін шу установу не може вважатися засобом, що здійснюється в рамках пре вентивних заходів [3].



Робочі зустрічі з експертами Ради Європи проведено 15.12.2014 р. і 17.06.2015 р. для обговорення стандартів Ради Європи у цій сфері та досвіду Італії і Франції. Наказом Міністра юстиції Украї-ни № 283/7 12.10.2015 р. створено міжвідомчу робочу групу під пат-ронатом Урядового уповноваженого у справах Європейського су ду з прав людини для напрацювання реальних пропозицій із впро вад-ження зазначених рекомендацій [4]. У рамках роботи цієї групи Кон-суль тативною місією ЄС підготовлено відповідний проект закону, який враховує кращі практики окремих країн ЄС та практику ЄСПЛ. Ним пропонується перелік превентивних та компенсаційних заходів, а та-кож передбачається створення інституту пенітенціарного судді [5].

У цьому контексті додамо, що в альтернативному проміжному звіті Україн ської Гельсінської спілки з прав людини до Комітету ООН проти ка тувань також вказується на невиконання Україною зобов’язання із впро вадження превентивних та компенсаційних заходів у контексті конк ретного зауваження Комітету ООН з цього приводу [6, с. 31].

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1393-р від 23.11.2015 р. затверджено План дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року [7], яким з-поміж іншого перед бачено створення механізму розроблення та внесення на роз г ляд Кабінету Міністрів України законопроекту щодо закріплення по рядку відшкодування шкоди особам, які були піддані катуванням, жор сто-кому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню; визначення належних компенсаторних заходів для та ких осіб, їх чіткого розміру та порядку застосування (п. 8.1), а також роз-роблення законопроекту щодо створення інституту превентивної скар-ги для осіб, які утримуються в неналежних умовах у місцях несвободи та піддаються катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що при-нижує гідність, поводженню чи покаранню; надання можливості тер-мінового залучення експертів із метою фіксації неналежних умов три-ман ня чи поводження для гарантування наявності доказів таких умов у подальшому; розроблення та передбачення змісту і порядку вжиття ефек тивних термінових заходів судового превентивного реагування щодо осіб, які утримуються в неналежних умовах чи піддаються нена-лежному поводженню, з метою унеможливлення подальшого три мання в таких умовах (п. 8.2). Таким чином, існує підґрунтя для ви ко нання Україною зобов’язання щодо запровадження превентивних та ком пен-саційних заходів [8].

Усе наведене переконливо свідчить про значну актуальність для України питань превентивних та компенсаційних заходів, що, у свою чер гу, потребує детального вивчення і аналізу наявних у теорії та



практиці інших країн основних підходів до вирішення цієї проблеми, бо саме так можна уникнути повторення помилок інших країн та ефек-тивного запровадження нових інститутів, покликаних захищати права лю дини у процесі виконання кримінальних покарань.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Терміни «превентивні за ходи» та «компенсаційні заходи» застосовують у різних сферах, при мі-ром, у господарській. Так, «превентивними» вважаються заходи, спря мо-ва ні на зменшення ризику і його впливу на результат; у міжнародному пра ві такими є спільні дії співтовариства держав, покликані запобігти за гро зам для планети, порушенням порядку або проявам агресії. У зброй них силах це поняття вживається на позначення військової міці краї ни, яка може об’єднуватися з іншими державами для підтримки миру і безпеки. У свою чергу, «компенсаційні заходи» розглядаються як пев ні форми відшкодування спричинених збитків або шкоди [9].

Натомість у кримінально-виконавчому праві вони не здобули знач-ного поширення, а їх застосування має місце, переважно, у публікаціях пра во захисників та практичних працівників (керівників) Державної кри мінально-виконавчої служби України. Ці заходи побічно згадувалися в працях П. Ван Дійка, М. Куєра, М. Монтагні, О. Дубінської, О. Солдатова та ін., однак ґрунтовного дослідження названих питань або хоча б спроб ство рення передумов для цього не було.

Метою статті є загальна характеристика існуючих у національній та міжнародній практиці підходів до визначення поняття та змісту пре вен тивних і компенсаційних заходів, підстав та процедур їх за про-вад ження, виокремлення складних моментів практичного вжиття та можливості запозичення до національної системи виконання кри мі-наль них покарань прогресивного зарубіжного досвіду.

Виклад основного матеріалу. Стаття 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає забо ро-ну катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, по-водження або покарання. Порушення вказаної статті, а саме нена леж ні умови тримання під вартою та під час виконання покарань, неза без-печення у відповідних установах необхідної медичної допомоги, особ-ли во для лікування таких важких хвороб, як ВІЛ/ СНІД, туберкульоз, рак тощо, є системною проблемою в Україні, встановленою практикою Євро пейського суду з прав людини (далі – Суд), і потребує термінового ви рі шення.

Неодноразово Європейський суд звертав увагу на порушення Украї ною ст. 13 Конвенції, тобто наголошував на відсутності на націо-нальному рівні ефективних засобів правового захисту. Такі зауваження ста ли можливі, зокрема, виходячи зі скарг осіб на неналежні умови три-



ман ня під вартою. Згідно з практикою Європейського суду існуюче в Украї ні законодавство та адміністративна практика не забезпечують реаль ного та ефективного розгляду відповідних скарг і вжиття у зв’язку з цим необхідних заходів.

З огляду на постійне збільшення звернень із цього приводу до Євро пейського суду у справах проти України, а також відсутність про-гресу у вирішенні окресленої проблеми скарги цієї категорії розгля-да ються Судом за окремим спрощеним порядком, в основі якого ле-жить презумпція «правоти» заявника і наявності у справі порушення Конвенції. При цьому уряд України може подати до Європейського су ду лише позицію з питань щодо фактів, але не з юридичних питань. Така практика Суду є вкрай неприйнятною для України, оскільки, перш за все, створює негативний політичний та дипломатичний імідж, але також і призводить до значних бюджетних витрат, оскільки суми, присуджені Європейським судом у справах вказаної категорії, є сут тє-вими (приміром, у нещодавніх своїх рішеннях (від 22.10.2015 р.) у спра-вах «Сергій Антонов проти України», «Луньов проти України», «Сокіл проти України» та «Савінов проти України» Європейський суд присудив заявникам відповідно 7 000, 10 000, 7 500 та 10 000 євро справедливої са тис факції у зв’язку з ненаданням їм необхідної медичної допомоги під час тримання під вартою).

Окремо слід зауважити, що розгляд справ Європейським судом за спрощеною процедурою з високою вірогідністю може призвести до ухвалення «пілотного» рішення щодо відповідної групи справ, що авто-ма тично зумовить збільшення тиску на державу з боку міжнародної спіль ноти і передусім органів Ради Європи. Як вказується у довідці Ради Європи «Ефективні засоби правового захисту від неналежних умов тримання під вартою», відповідно до ст. 13 Конвенції від держав-учас-ниць вимагається запровадити ефективний національний засіб пра во-вого захисту, який уможливлював би розгляд по суті скарг (факти яких підлягають доведенню) на порушення положень Конвенції та забез пе-чив би належний захист.

У цьому контексті додамо, що ефективний засіб правового захисту від порушень права на належні умови тримання повинен передбачати на дання ув’язненим доступу до незалежного органу, уповноваженого роз глядати їх скарги та: І) припинити будь-яку ситуацію, яка може вва жатися такою, що становить порушення вимог Конвенції (засіб пра вового захисту превентивного характеру), і, якщо це необхідно, ІІ) призначити компенсацію за періоди тримання у неналежних умовах (засіб правового захисту компенсаційного характеру). Такий орган має бути наділений повноваженнями приймати обов’язкове рішення, яке



може бути виконане у примусовому порядку. Суд постановив, що у цій сфері засоби правового захисту превентивного характеру є необ хід-ними, а тому два види засобів правового захисту (звичайний та пре вен-тив ний) мусять співіснувати та доповнювати один одного.

Засіб правового захисту превентивного характеру повинен забез пе-чу вати оперативний і ретельний розгляд скарг ув’язнених осіб, ефективну участь останніх у перевірці наведених ними фактів, а також передбачати пра вові інструменти для усунення порушень Конвенції. Суд застосував ці критерії під час аналізу механізмів розгляду скарг у низці країн, у яких мають місце проблеми з переповненням пенітенціарних закладів і поганими умовами тримання. Зокрема, Суд зробив висновок, що засіб пра вового захисту, який забезпечувався адміністраціями пенітенціарних уста нов, не був ефективним. Адміністрації місць несвободи достатньою мі-рою не наділені незалежним статусом для того, щоб приймати рішення за резуль татами розгляду скарги на умови тримання, за забезпечення яких вони відповідають. Насправді у таких випадках вони виступають як судді у справі, у якій одночасно є зацікавленою стороною (п. 100 пілотного рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії»).

Так само Суд звернув увагу на такий момент, розгляд скарги про-ку рором у Росії не відповідає вимогам, що висуваються до ефективного за собу правового захисту. Перевірка фактів, викладених у скарзі на умо ви тримання, не передбачає участі ув’язненої особи, і прокурор не уповноважений виносити у розумно стислі строки рішення, що є обов’яз-ко вим для виконання адміністрацією пенітенціарної установи (пілотне рі-шен ня у справі «Ананьєв та інші проти Росії», пункт 216). Суд встановив, що в Україні прокурор, відповідальний за нагляд за додержанням законності під час перебування осіб у місцях несвободи, не є ефективним та достатнім за-со бом правового захисту, оскільки його статус посадової особи, що за націо-нальним законодавством здійснює розслідування кримінальних право по-рушень і виконує функцію «підтримання державного обвинувачення» у кримінальних провадженнях, не передбачає достатніх гарантій для забез-пе чення незалежного і неупередженого розгляду скарг заявників. Більш то го, уряд не довів, що згідно із законодавством України заявник має мож-ливість подати скаргу на умови тримання (рішення у справі «Мельник проти України», пункти 68–74 та 115).

Зупинимося ще на одному моменті. Омбудсман, незважаючи на важ-ли ву роль, яку Офіс Омбудсмана може відігравати в поліпшенні умов три-ма ння, також не відповідає наведеним вище вимогам, і отже, не може бути ефек тивним засобом правового захисту.

Завдяки тривалій практиці, великій кількості справ, відмінності ситуацій, Суд окреслив певні критерії ефективності судового розгляду



скарг на умови тримання. Так, він визнав належними засоби правового за хисту та оголосив неприйнятними заяви проти Італії та Румунії, по-си лаючись, що заявники повинні були звернутися за захистом свого пра ва до «пенітенціарного» судді перед тим, як поскаржитися до Суду. Кри мінально-виконавче (пенітенціарне) законодавство Італії після вне сення певних змін і доповнень наділяє суддю, відповідального за розгляд спорів, які виникають під час виконання вироків, правом на-давати адміністраціям пенітенціарних установ обов’язкові до вико-нання приписи щодо виправлення ситуації, в якій опинився ув’язнений, про тя гом певного терміну від дня винесення припису (ухвала у справі «Стелла та інші проти Італії», пункти 16 і 67). Так само в ухвалі у справі «Антохє Нягу проти Румунії» Суд зазначив, що з приводу своїх проблем зі здоров’ям заявник повинен був спочатку звернутися за захистом до судді, якому делеговані повноваження розглядати скарги осіб, які пере-бу вають у місцях несвободи (пункт 75).

Додамо, що Суд дослідив питання судового розгляду скарг на умови три мання у місцях несвободи судами загальної юрисдикції у своєму пі лотному рішенні у справі «Ананьєв проти Росії». Засіб правового за-хис ту згідно з Цивільним процесуальним кодексом, який передбачає мож ливість судового розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність дер жавних і місцевих органів влади та їх посадових осіб, потенційно мо-же бути ефективним, якщо відповідає таким критеріям: І) Цивільний про це суальний кодекс повинен чітко передбачати можливість приз на-чення позивачу компенсації за порушення його права, яке вже ста ло-ся; ІІ) за відсутності узагальнення судової практики у даній сфері або керівних вказівок вищих судів про практику застосування судами за-ко нодавства у даній категорії справ (обов’язкових для судів нижчих інстанцій), мають бути чітко визначені заходи з усунення допущеного по ру шення права, яких за рішенням суду зобов’язані вжити державні ор гани; а також ІІІ) забезпечити, щоб судові рішення, ухвалені на під-ста ві відповідних положень Цивільного процесуального кодексу, могли бу ти виконані у примусовому порядку. Однак механізм, який існував у Ро сії та схожий до українського, був визнаваний таким, що не відповідає Кон венції.

У справах проти Грузії Суд розглянув можливість ухвалення су-да ми рішень про судову заборону по відношенню до адміністрацій пе ні тенціарних установ відповідно до Кодексу про адміністративне су до чинство. Суд дійшов висновку, що для забезпечення ефективного за сто сування положень цього кодексу у справах за скаргами на від сут-ність належної медичної допомоги у місцях несвободи Грузії «вони (ці по ло ження) повинні неухильно покладатися в основу відповідної збірки



правил функціонування місць несвободи, якими, з однієї сторони, чітко передбачене право ув’язненої особи на медичну допомогу та, з іншої – роз’яснено, як саме і в які строки адміністрація пенітенціарного закладу і су дові органи повинні задовольнити такі клопотання про надання ме-дич ної допомоги». У цьому зв’язку Суд не міг залишити непоміченим прий няття нового Кримінально-виконавчого кодексу, який чітко за-кріп лює права ув’язнених осіб та передбачає зрозумілу процедуру по-дання скарг, що супроводжується важливими процесуальними гаран-тіями (рішення у справі «Гогінашвілі проти Грузії», пункти 53–56). Суд також вказав, що ефективність національного засобу правового за хис-ту стосовно скарг із місць несвободи на порушення права на медичну до помогу багато в чому залежить від оперативності, з якою цей за сіб правового захисту підлягає застосуванню. Впровадження такої опе ра-тив ності є пріоритетом пропонованого Законопроекту.

Варто відзначити, що, на думку Суду, судовий характер засобів пра вового захисту не є суттєвим, якщо тільки орган, уповноважений здійснювати розгляд такої категорії скарг, є незалежним від органів пенітенціарної системи. Водночас засіб правового захисту превентивного ха рак теру сам по собі не є достатнім. Уряди мають запровадити такий засіб правового захисту, який дозволяв би присуджувати компенсацію за порушення прав людини, які були вчинені, наприклад, за періоди три мання в умовах, що суперечили вимогам Конвенції.

Метою засобів правового захисту компенсаційного характеру є забез печення компенсації у тих випадках, коли засоби правового захисту пре вентивного характеру виявилися нездатними належним чином по-кра щити умови тримання. Для того, щоб такі засоби правового захисту були ефективними, вони повинні передбачати можливість отримання ком пенсації, яка охоплювала б, у разі необхідності, відшкодування мате ріальної та моральної шкоди, завданої порушеннями прав людини. Мо ральна шкода включає у себе страждання, емоційний стрес та при-ни ження людської гідності, яких зазнала жертва. Призначення від шко-ду вання моральної шкоди не може бути пов’язане з вимогою надання до казів порушень із боку державних органів.

Так, пом’якшення покарання може, за певних умов, бути видом ком пенсації у справах, пов’язаних з умовами тримання. Застосування цього заходу має бути обумовлене чітким визнанням того факту, що умови тримання не відповідали стандартам, що є порушенням ст. 3 Кон-венції. Отже, автоматичне пом’якшення покарання, застосоване на ос-но ві стандартних коефіцієнтів перерахунку покарань, навряд чи буде виз нане таким, що відповідає баченню Суду.



Суд дав свою оцінку цій формі компенсації під час розгляду заяв проти Італії в ухвалі про неприйнятність у справі «Стелла та інші проти Італії». Італія внесла зміни та доповнення до свого національного зако-но давства, якими передбачила, що засуджені особи, які відбувають по-ка рання, отримують компенсацію у виді зменшення строку відбування по ка рання, що обраховується таким чином: зменшення строку пока-рання на один день за кожні десять днів тримання в умовах, що ста-но вили порушення ст. 3 Конвенції. Такі рішення про пом’якшення пока ран ня приймаються органами, відповідальними за розгляд скарг у сфе рі виконання покарань, які ухвалили рішення про порушення ст. 3 Кон венції.

Водночас сам по собі засіб правового захисту компенсаційного ха-рак теру у виді пом’якшення покарання, який в обов’язковому порядку має застосовуватися лише до осіб, засуджених до позбавлення волі, бу-де недостатнім. Від держав вимагається також запровадження засобу пра вового захисту, який передбачав би виплату грошової компенсації у випадках, коли зменшення строку відбування покарання неможливе (на приклад, під час досудового тримання під вартою, відбування по ка-ран ня у виді довічного ув’язнення).

Звернень до Суду, в яких йдеться про компенсацію, чимало. Прак-ти ка Суду, зрозуміло, містить керівні вказівки й щодо призначення гро-шо вої компенсації. Серед них і вимога, щоб відшкодування не було за-ма лим у порівнянні з сумами відшкодування, які призначаються Су дом. На приклад, Європейський суд піддав критиці національні суди Бол гарії за формальний підхід до оцінки доказів моральних страждань. Бол-гарські суди відмовляли у призначенні компенсації, вважаючи, що наяв-ність доказів поганих умов тримання не є достатнім свідченням того, що особі завдано моральну шкоду. Така практика мала місце навіть у тих ситуаціях, де національні суди констатували, що матеріальні умо ви тримання являли собою проблему з точки зору дотримання ст. 3 Конвенції. Таким чином, національні засоби правового захисту ком-пен саційного характеру багато в чому втратили свою ефективність (на-прик лад, рішення у справі «Йовчев проти Болгарії», пункти 145–147).

Зауважимо, що згідно з вимогами Конвенції в’язні повинні триматися в умовах, які забезпечують повагу до людської гідності. Під час здійснення оцін ки умов тримання необхідно враховувати загальний вплив цих умов і три валість тримання в місцях несвободи. Відповідно до практики Суду на-віть відносно коротке тримання в поганих умовах може кваліфікуватися як нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.



Приміром, Суд констатував порушення ст. 3 Конвенції у випадку знач ного переповнення камер, коли житлова площа на кожну ув’язнену осо бу становила менше 3 м², а у разі наявності площі у межах від 3 до 4 м² Суд визнав порушення ст. 3 Конвенції лише у тих випадках, коли не-дос татність житлової площі була поєднана з іншими негативними фак-торами (недостатніми освітленням і вентиляцією приміщень, дос ту пом до денного світла та свіжого повітря, опаленням і основними сані тар ни-ми умовами або неможливістю користуватися туалетом таким чином, щоб цього не бачила інша ув’язнена особа, тощо). Водночас, Суд не знай-шов порушення ст. 3 Конвенції тоді, коли заявники користувалися знач-ною свободою пересування за межами камер по усій території місця не-сво боди з ранку до закриття установи (рішення у справі «Стелла та інші про ти Італії», пункт 53). У своєму пілотному рішенні у справі «Нешков проти Болгарії» Суд підняв проблему аналізу національними судами та-ких позовів (скарг) виключно на підставі національних норм права без узяття до уваги вимог ст. 3 Конвенції.

Нарешті, як влучно зауважують працівники секретаріату ЄСПЛ О. Дубінська та О. Солдатов, запровадження превентивних та ком пен-са ційних заходів відповідно до практики ЄСПЛ саме по собі не буде дос татнім, оскільки вони не стосуватимуться тих, хто вже піддавався не належному поводженню. Тому такі заходи повинні мати також ретро-спек тивну дію [10, с. 200].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Наведена прак тика ЄСПЛ вказує на сформованість основних положень щодо зміс-ту й процедури застосування превентивних та компенсаційних за хо дів. Аналіз практики Суду з цих питань водночас дозволяє навести виз-начення (розтлумачити) цих заходів, що доцільно закріпити на зако но-дав чому рівні**

1 :превентивні заходи – це дії, що вживаються на підставі відповідного

рі шен ня (пенітенціарного) судді та спрямовані на припинення або по-пе ред ження катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, по вод ження або покарання;

компенсаційні заходи – це дії, що вживаються на підставі відповідного рі шення (пенітенціарного) судді та спрямовані на відшкодування жерт-вам катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, пово-джен ня або покарання фізичної та (або) моральної шкоди.

** Такі визначення пропонуються у законопроекті щодо превентивних та компенсаційних заходів, а також створення пенітенціарних суддів, який був розроблений Консультативною місією ЄС та зараз опрацьовується Підкомітетом Верховної Ради з питань діяльності ДПтС за участі ав торів цієї статті.



Такий підхід зможе забезпечити відповідність національної пра-во вої системи положенням Конвенції та запровадити неухильне до три-ман ня прав і свобод людини, незважаючи на її перебуванням в місцях не свободи.


1. Співробітництво між Україною та Радою Європи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://coe.mfa.gov.ua/ua/ukraine-coe/cooperation.

2. Інформація про превентивні і компенсаційні засоби захисту у ра-зі неналежного поводження в місцях позбавлення волі та інша пов’я зана з цим консолідована інформація щодо місця Державної пені тенціарної служби України в реалізації національного і між-ві домчого превентивного механізмів захисту прав людини у міс-цях позбавлення волі як гарантія недопущення неналежного по-вод ження в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/807939.

3. Попе редній експертний висновок, підготовлений паном Мауро Паль мою, радником Міністра юстиції Італії і колишнім президентом Комі тету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або та ко му, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) Ради Європи, та паном Хуаном Мігелем Расканьєресом, колишнім про ку рором і адвокатом колегії адвокатів Князівства Андорра та ко лишнім членом КЗКС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kvs.gov.ua/zmi/ZvitExpertSkachuv181120151602.doc.

4. Судді ВССУ взяли участь у обговоренні експертних висновків пред-став ників Ради Європи щодо превентивних та компенсаційних за со бів юридичного захисту, які можна запровадити в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/podiji_za_2015_rik/suddi_vssu_vzjali_uchast_u_obgovorenni_ekspertnih_visnovkiv_predstavnikiv_radi_jevropi_cshodo_preven.html.

5. КМЄС надає консультативну допомогу щодо створення пені тен-ціар них суддів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.euam-ukraine.eu/ua/public_information/news/872/.

6. Про міжний альтернативний звіт Української Гельсінської спілки з прав людини щодо виконання рекомендацій, наданих Комітетом ООН проти катувань за результатами розгляду шостої періодичної до повіді України (CAT/C/UKR/6) / А. Б. Блага, О. А. Мартиненко,



І. О. Теличкін, В. О. Човган; за заг. ред. А. П. Бущенка : науково-практичне видання / Українська Гельсінська спілка з прав людини. – Київ : КИТ, 2015. – 34 с.

7. Про затвердження Плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року № 1393-р , у редакції від 23.11.2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248740679.

8. Човган В. Ключові напрями пенітенціарної реформи як складові на ціо нального Плану дій у сфері прав людини [Електронний ресурс] / В. Човган. – Режим доступу: http://khpg.org/index.php?id=1453461065.

9. Кривцун І. М. Управління ризиками підприємства на засадах реа-лі зації превентивних та компенсаційних заходів : дис... канд. екон. наук: 08.06.01 / Кривцун Ірина Мирославівна ; Національний уні-верситет «Львівська політехніка». – Львів , 2005. – 179 с.

10. Dubinska O., Soldatov O. Fighting the Lernaean Hydra – General Measures in the Operative Part of the European Court of Human Rights’ Judgments: Broad Context and Ukrainian Perspectives // Kyiv-Mohyla Law and Politics Journal. – 2015. – № 1. – Р. 177–206.


Ирина Станиславовна ЯКОВЕЦ,доктор юридических наук, старший научный сотрудник(Научноисследовательский институт изучения проблем преступ ности имени академика В. В. Сташиса Национальной академии пра во вых наук Украины, Харьков, Украина);Вадим Александрович ЧОВГАН(Центр юридических исследований эффективности конти ненталь ных систем (CEJESCO) Университета Реймса ШампаньАрденны, Реймс, Франция)

ПРЕВЕНТИВНЫЕ И КОМПЕНСАЦИОННЫЕ МЕРЫ КАК ЗАЩИТА ОТ ПЫТОК, НЕЧЕЛОВЕЧЕСКОГО ИЛИ УНИЖАЮЩЕГО ДОСТОИНСТВО ОБРАЩЕНИЯ ИЛИ НАКАЗАНИЯ

Проанализированы существующие в теории уголовноиспол нительного права, практике реформирования Государственной уголов ноисполнительной службы и решениях Европейского суда по пра вам человека подходы к определению понятия и содержания превен тивных и компенсационных мер. Подчёркивается необходимость при ведения существующего понимания содержания и значения таких мер в соответствие с международными подходами. Проводится об



зор практики Европейского суда по правам человека в этих воп ро сах, обращается внимание на несоответствие существующих в Украи не подходов положениям Конвенции по правам человека, а так же выде ляются проблемные аспекты, требующие дальнейшего рас смот рения и разрешения. Акцентируется внимание на целесообразности за ко но дательного закрепления институтов превентивных и ком пен са цион ных мер, пенитенциарного судьи.

Ключевые слова: превентивные меры, компенсационные меры, следственный изолятор, учреждение исполнения наказаний, ли ше ние свободы, ненадлежащее обращение, пытки, осуждённые, пени тен ци арный судья.

Iryna S. IAKOVETS,Doctor of Law, senior researcher(Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of Crime Problems within the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Kharkiv, Ukraine);Vadym O. CHOVGAN(Center of Juridical Research of the Efficiency of Continental Systems (CEJESCO) University of Reims ChampagneArdenne, Reims, France)

PREVENTIVE AND COMPENSATORY MEASURES AS PROTECTION FROM TORTURE AND INHUMAN OR DEGRADING TREATMENT OR PUNISHMENT*2

Problem’s setting. The main statutory condition for joining the Council of Europe (CoE) is that a candidate state recognizes the rule of law, and its commit ment to human rights and fundamental freedoms for all persons under its jurisdiction. Joining the Council of Europe by a country proves its democratic choice, intention to protect human rights and strengthen democratic institutions. An integral part of the overall strategy of the Council of Europe in the field of human rights has been creating of preventive and compensatory measures, the introduction of which remains the Ukraine’s obligation as a result of its commit ments.

Analysis of recent research and publications. The terms "preventive measures" and "compensatory measures" are used in different areas, while in the penitentiary law they have not attracted considerable attention. They can be found mainly in the Internet publications of human rights activists and prac ti tioners (administration) of the State Penal Service. These measures are mentioned in papers of Р. van Dijk, M. Kuijer, M. Montagna, O. Dubinska, O. Soldatov and others. However, a thorough study of these issues, or at least attempts to create the prerequisites for such a study have not been made.

*2This article does not reflect the official position of the EU Advisory Mission for Civilian Security Sector Reform Ukraine



Objectives of the article. The article pursues the objective to provide a ge neral description of the existing national and international practices and approaches to the definition and content of preventive and compensatory measures, to the grounds and procedures for their implementation, and identification of difficult issues of their practical implementation as well as the possi bility of using foreign progressive experience for the national penitentiary sys tem.

Main part. The Article 3 of the European Convention on Human Rights and Fundamental Freedoms prohibits torture, inhuman or degrading treatment or punishment. ECHR has found the systematic nature of the violation of this article due the poor conditions in remand facilities and in penal institutions, flaws in appropriate medical care in such institutions, especially for the treatment of serious diseases like HIV / AIDS, tuberculosis, cancer, etc. It is an urgent problem that requires prompt solution.

An effective remedy against violations of the right to proper conditions of de ten tion for prisoners should include providing access to an independent body autho rized to consider their complaints and: i) terminating any situation that could be considered as constituting violations of the Convention (preventive remedy) and, if necessary, ii) compensating the damage undergone during the periods of detention in inappropriate conditions (compensatory remedy). Such an authority should be empowered to adopt mandatory measures that are compul sorily. The ECHR recognized that preventive remedies were necessary and, therefore, two types of remedies (regular and preventive) had to coexist and comp lement each other.

Conclusions. The analysis of the Court’s caselaw on these issues allows to create definitions of these measures. They could be established by the law as follows:

preventive measures are the actions taken on the basis of the relevant deci sions of (penitentiary) judges and aimed at stopping or preventing torture, in human or degrading treatment or punishment;

compensatory measures are the actions taken on the basis of the relevant de cisions of (penitentiary) judges and focused on compensation to victims of torture, inhuman or degrading treatment or punishment physical and (or) moral damage.

The abovementioned approach would ensure that the national legal sys tem is in line with the provisions of the Convention and enables respecting human rights, despite being held in prison.

Key words: preventive measures, compensatory measures, pretrial detention centre, prison institution, imprisonment, illtreatment, torture, inmates, penitentiary judge.

199ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

УДК 343.97:351.751Ірина Валеріївна БУЛЬБА(Золотоніський відділ поліції Головного управління Національної поліції в Черкаській області, Золотоноша)

РОЛЬ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У СТАНОВЛЕННІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

(КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)У статті проаналізовано роль засобів масової інформації в житті людини та визначено основні кримінологічні ас пекти даного інституту на сучасному етапі роз вит ку суспільства. Зроб лена спроба віднайти шляхи і способи взаємодії пра цівників масмедіа із населенням та запобігання нега тивному впливу ЗМІ на представників різних вікових груп завдяки використанню новітніх технологій. Сучасні за соби комунікації дозволяють людям отримувати не об хідну інформацію з мінімальною витратою часу, але не завжди така інформація є суспільно корисною і без печною. Враховуючи це, у роботі запропоновані зміни до законодавства України про інформацію і діяльність ЗМІ з метою профілактики та попередження злочинів.засоби масової інформації, інформаційна зброя масового ура ження, злочинність, злочинна поведінка.

© Бульба І. В., 2016



200 ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Якщо хочеш зрозуміти життя та стати оптимістом, перестань вірити тому, що го ворять та пишуть, а спостерігай сам і про никай в суть.А. П. Чехов

Постановка проблеми. Засоби масової інформації є одним із про-від них інститутів суспільства, який має значний вплив на всі сфери: по-літику, економіку, освіту, релігію, злочинність та ін. У сучасних умо вах культура нації, народу, населення окремої держави формується, по ши-рюється, розвивається і зберігається за допомогою засобів масової ін-фор мації, а головне, вони пишуть історію. Сприйняття й інтерпретація важ ливих явищ і подій реальності, які проходять через свідомість лю-ди ни та виховують особистість, також відбувається частіш за все через за соби масової інформації (далі – ЗМІ).

Статус ЗМІ визначено Конституцією України. Так, у ст. 34 Основного За кону закріплено: «Кожному гарантується право на свободу думки і сло ва, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право віль но збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію ус но, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [1]. Ключовим для жур налістів та інших працівників мас-медіа є друге речення, оскільки са ме в ньому йдеться про їх право вільно займатися безпосередньо сво-єю справою (виконувати професійні обов’язки), а саме збором, збе рі-ган ням, використанням і поширенням інформації у різний спосіб.

Головною метою ЗМІ є оперативне інформування окремих осіб, пред ставників певних соціальних груп, населення в цілому про події та яви ща у світі, конкретній країні, регіоні [2, c. 390–391], тобто бути свого ро ду ланцюжком, який з’єднує різні країни, людей, сфери діяльності. Саме завдяки медіа ми «у курсі справ», а це дає змогу не лише отриму-вати своєчасно відомості, а й прогнозувати, інакше кажучи, будувати плани на майбутнє.

Проте попри все це не можна акцентувати увагу тільки на пози-ти вній ролі ЗМІ в житті суспільства, оскільки негативних моментів на сьогод нішній день існує також чимало.

Засоби масової інформації (друковані, телевізійні, електронні) є одним із способів пропагування масової культури і, як уже було ска-за но, помітно впливають на розвиток і становлення особистості. За їх допомогою в суспільстві встановлюється своєрідний кому ні ка цій-ний зв’язок між людьми, групами людей завдяки тому, що вони транс-люють інформацію, формують суспільну думку, стереотипи і настанови особистості, оминаючи традиційні інститути: сім’ю, школу, церкву та ін.



У сучасних умовах ЗМІ вважаються провідним соціальним інсти-ту том, здатним забезпечити як захист і розвиток культурного ідеалу, так і його руйнування та деформацію. Багато медійників говорять про злочини, кількість їх жертв, висвітлює кримінальні провадження, ви-світ люючи при цьому подробиці, деталі, чим, власне, тримає інтригу і підживлює інтерес читача. У цьому контексті додамо, що потенціал за собів масової інформації як носія криміногенних детермінант і як анти криміногенного фактору дуже великий. У той же час цей складний фе номен, тісно пов’язаний з усіма аспектами суспільного життя, не по-ви нен залишатися поза увагою кримінологічної науки, оскільки саме через ЗМІ можна вести як боротьбу з віктимізацією, так і кампанію з по переджування і запобігання злочинам і злочинності.

У той же час існує загроза використання ЗМІ в інтересах зло чин-нос ті, що є на сьогоднішній день однією із найактуальніших проблем, ос кіль ки містить в собі можливі великі політичні й соціальні ризики.

З огляду на сказане метою статті є пошук та розробка способів взає-мо дії працівників мас-медіа із населенням та запобігання негативному впли ву ЗМІ на представників різних вікових груп.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичний бік про-бле ми криміногенної ролі засобів масової інформації досліджували та-кі вчені, як: Ю. М. Антонян, В. Н. Бурлаков, А. І. Долгова, І. І. Карпець, Б. В. Коробейников, В. Н. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнєцова, В. В. Лунєєва, С. В. Максимов, В. С. Овчинський, А. Н. Олійник, В. П. Сальников, Є. М. Юцкова, А. М. Яковлєв та ін.

Виклад основного матеріалу. Передусім зауважимо, що засоби ма сової інформації можуть бути об’єкт не лише соціологічних, кри мі-наль но-правових, а й кримінологічних досліджень, тобто вивчатися в кри мі нологічному аспекті. В останньому випадку це можна робити за та ким основними напрямками.

Поперше, встановлення ролі засобів масової інформації в системі кри мі нологічної детермінації. Якщо людина та її мотиви розглядаються як основні детермінанти вчинення злочинів, то засоби масової ін фор-мації – як інститут, що забезпечує інтерпретацію і передачу від по ко лін-ня до покоління соціальних цінностей, настанов, які формують особис-тість, джерел, з якого особа бере для себе не тільки знання, а й певні образи, взірці, тобто виховується. І це цілком зрозуміло, бо будь-яка ін-фор мація, що стає відома людині завдяки ЗМІ (чи то культурні події, чи то злочини, теракти, чи то історичні відомості, чи то спортивні заходи), про хо дить через її свідомість, обробляється, формуючи певні погляди, ри си характеру тощо. Невипадково, на думку філософів: «Свідомість – це передатна система всіх наших цінностей, нашого розуміння мети і



зміс ту, правильного й неправильного, любові, ненависті, краси, святості і всього іншого, що робить життя цінним». При цьому, якщо переважає інфор мація криміногенного (негативного) змісту, можна говорити про те, що не лише змінюється бачення того, що добре, а що погано, а й пев-ною мірою «викрісталізовуються» причини конкретного злочину.

Таким чином, засоби масової інформації виступають важливим склад ником функціонування детермінаційного механізму злочинності, то бто вони впливають на процес виховання і становлення особистості, її ха рактер, поведінку (йдеться як про законну, так і протизаконну) і діяль ність.

Враховуючи вищезазначене, схематично вплив мас-медіа но осо-бис тість можна представити так: елементи засобів масової інформації не суть в собі криміногенний потенціал, у сферу їх діяльності потрапляє ін ди від, формуються його криміногенні риси, які зумовлюють злочинну по ве дінку.

Подруге, вивчення засобів масової інформації як складової фор му-ван ня особистості злочинця (це випливає з першого, оскільки злочинець – член суспільства). Лише на основі дослідження особистісних, суб’єк тив-них детермінант злочинної поведінки стає можливим аналіз об’єк тив-них чинників злочинності [3, с. 36].

Так, Ю. М. Антонян вказує, що злочинцю як особистості при та-ман на сукупність інтегрованих у ній соціально значущих якостей, яких вона набула в процесі багаторазової і систематичної взаємодії з ін ши ми та які роблять, у свою чергу, її суб’єктом діяльності, пізнання і спіл ку-вання [4, с. 95]. Як уже наголошувалося, ЗМІ суттєво впливають на фор-мування соціально значущих якостей особистості, які мають як анти-кри мі ногенний, так і криміногенний вектори.

На підтвердження наведемо точку зору з цього приводу С. Я. Лєбєдєва, який, зокрема, особистість злочинця визначає як сис те-му соціально-психологічних якостей (якісних характеристик) інди ві-да, які виникли в процесі його соціалізації і детермінували вибір ним злочинного способу задоволення своїх потреб, що має наслідком вчи нен-ня злочину [5, с. 130]. Виходячи із цього можемо зробити висновок, що якіс ні характеристики особистості формуються в процесі її соціалізації. А як вже всім відомо, провідним інститутом соціалізації на даному етапі роз витку суспільства виступають засоби масової інформації.

Потретє, можливість використання засобів масової інформації в злочинній діяльності при вчиненні певних злочинів. Зрозуміло, якщо роз глядати діяльність ЗМІ в цілому, то слід звернути увагу на те, що вони інколи, навіть не бажаючи цього, виступають частиною кримінального фе номену, який підлягає безпосередньому вивченню з кримінологічної



то ч ки зору. У зв’язку з цим аналізу можуть бути піддані тенденції і за ко-номірності використання ЗМІ злочинцями в межах дослідження ме ха-ніз му злочинного діяння.

Так, відповідно до диспозицій деяких статей кримінального за-ко ну діяльність представників медіа може вважатися злочинною. На-прик лад, у ст. 304 «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» Кри мінального кодексу України (далі – КК України) одним із способів «втягнення» можна вважати діяльність засобів масової інформації.

Ще один момент. Останнім часом ЗМІ все частіше пишуть про «політичні вбивства». У цьому контексті додамо, що медійники, пере-слідуючи єдину мету – бути першими, вражати сенсаціями, на да ють відомості про особу-політика (суддю, депутата та ін.), які ком про ме-тують його чи викривають незаконні діяння. Звісно, роблячи це, пред-ставники мас-медіа не хочуть фізичного усунення посадової особи, вони спо діваються лише на руйнування кар’єри. Однак інколи саме завдяки ви киду такої інформації і стають можливими як політичні, так і замовні вбивства.

Слід зауважити, що серед засобів інформації законодавчо най-більш незахищеною частиною є Інтернет, хоча саме він найчастіше ви ко ристовується для поширення неправдивої інформації, порно гра-фічних матеріалів, пропагування насильства та інших негативних і антисоціальних явищ в суспільстві, продажу наркотичних та психо-троп них речовин тощо.

Незважаючи на вимоги чинного законодавства і, зокрема, ст. 41 За - ко ну України «Про телебачення й радіомовлення» [6], в якій вка-зуєть ся, що передачі (фільми), які можуть завдати шкоди фізичному, психічному, моральному розвитку неповнолітніх, забороняються, на телебаченні все більше і частіше популяризуються стандарти пове дін-ки телегероїв, несумісні з ціннісними орієнтирами суспільства, і культ сили та жорстокості. Демонстрація великої кількості фільмів із проя-вами агресії та насильства негативно впливає на психіку особи, тим більше неповнолітньої, деформує шкалу загальнолюдських цінностей, ство рю ючи тим самим умови для наслідування ними злочинної поведін-ки [7]. Переглянувши декілька телеканалів, складається враження, що в сучасних умовах розвитку новітніх технологій взагалі відсутні якісь моральні обмеження. Насильство, наркоманія, алкоголізм, проституція присутні починаючи з фільмів і закінчуючи музичними кліпами та рекламою.

Існує й інший бік цього питання: як саме глядач (читач) сприй має інформацію, яку йому хочуть донести працівники мас-медіа. Склад ні-



шим воно є, якщо глядачі – діти і підлітки, оскільки у віці 13–18 років ду же нестійка психіка, а для того, щоб на неї вплинути, особливих зу-силь докладати не потрібно. Отже, у цій ситуації виникла необхідність в активізації виховної та пояснювальної роботи як батьками, так і пси хологами та вчителями. Мова йде про те, що треба тлумачити не-повнолітнім зміст того, що вони бачать на екранах телевізорів та моніторах своїх комп’ютерів, пам’ятаючи, що важливу роль при сприй-нятті інформації відіграють особливості психіки, тобто мають роз роб-ля тися спеціальні програми, курси тощо. З огляду на сказане додамо, що не можна звинувачувати ЗМІ в пропагуванні насильства. Для ко гось і сюжет відомої казки «Червона Шапочка» Шарля Перо може зда тися таким, що пропагує культ насильства, тому що там Вовк з’їв ба бу сю. Цим і зумовлюються специфіка, відбір способів проведення роз’яс-ню вальної роботи із найбільш уразливою категорією населення – не пов нолітніми. Слід із самого початку вчити дітей розрізняти, що і в якій мірі потрібно сприймати, як це потім використовувати в своєму житті.

У статті 3 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [8] вказано, що забороняється використовувати засоби масової інформації для: 1) втручання в особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених законом; 2) завдання шкоди честі і гідності особи; 3) розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вка зання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і зго ди його представника.

Ця законодавча заборона з’явилася не випадково. Деякі дослідники роз глядають дані комунікації як інформаційну зброю масового ураження, го ловна перевага якої полягає в її дешевизні та доступності порівняно з ін шими видами озброєння.

За її допомогою відбуваються атаки, як кажуть, на розум і душу інди віда, у той же час її власник невидимий. ЗМІ дають змогу вести не-ви диму війну, а агресор (той, хто замовив поширення інформації), крім дез інформації, пропаганди, навіювання, використовує комп’ютерні ві-руси, комп’ютерні логічні бомби, чіпи та інші мікропроцесори, за кла-дені в електронну апаратуру, що продається на світовому ринку. Зав-дя ки цьому можна знищувати, викрадати, кодувати, спотворювати ін формаційні масиви, втручатися в роботу технічних засобів, виводити з ладу телекомунікаційні та комп’ютерні системи.

У той же час вивчення законодавства не дає підстав говорити про невідворотність відповідальності за проведення такої діяльності. Та-ке положення міститься лише в Законі України «Про друковані за со-



би масової інформації (пресу) в Україні» і не має підкріплення в Кри-мі нальному кодексі України. До того ж у інформаційної війни більш важ ливе призначення, ніж вплив на кожну конкретну людину, а саме: во на має впливати на всю державну систему в цілому, приводячи її до розвалу. Захист від інформаційної війни припускає контроль над ви ко-нан ням програми самознищення і блокування її роботи.

Однак разом із цим повноцінне функціонування демократичної, пра вової, соціально орієнтованої держави неможливе без обміну ін-фор мацією, яку збирають, опрацьовують і доносять до громадян за со би масової інформації. Повідомляючи про події у світі та державі, ви світ-лю ю чи політичне і громадське життя, ЗМІ впливають на формування по глядів людей, громадської думки, яка є важливим інструментом де-мо кратичної системи. Незалежність ЗМІ є не лише передумовою, а й по-каз ником розвиненості громадянського суспільства [9, c. 89–90].

Як наголошує Н. Оніщенко, недоброякісний інформаційний прос-тір буде сприяти створенню відповідного інформаційного сере до вища, що приречене на поширення явищ правового нігілізму, пра во вого інфантилізму, правової демагогії. Тільки глобальна, кропітка прос-вітницька робота, підвищення загальнокультурного рівня та рів ня правової культури, вироблення стійких стереотипів правомірної по ве-дінки – це далеко не повний перелік кроків щодо удосконалення ін фор-ма ційного правового середовища та необхідної санації інформаційного пра вового простору [10, с. 9].

Для цього потрібна якісна законодавча база. Проте нині зако-но давство України про інформацію і діяльність ЗМІ розгалужене і різноаспектне. Основними документами є: закони України «Про поря-док висвітлення діяльності органів державної влади та органів міс-цевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про ін фор мацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про авторське право і суміжні права», «Про державну під-трим ку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про захист суспільної моралі», «Про державну таємницю», Ци віль ний кодекс України (відповідна частина), Кодекс України про адмі ні стра-тивні правопорушення (відповідна частина), Кодекс професійної етики українського журналіста. З одного боку, таким чином легше кон кре ти-зу вати окремі питання регулювання поширення відомостей, з іншого – усклад нюється розуміння приписів не тільки працівниками мас-медіа, а й звичайними громадянами. Беручи до уваги сказане, пропонується систе матизувати всі чинні нормативно-правові акти в один загальний,



який зможе доступною мовою роз’яснювати основні положення порядку діяль ності ЗМІ, розтлумачити не зрозумілі громадянам терміни у сфері жур налістики і, найголовніше, міститиме гарантії захисту прав, свобод та законних інтересів громадян саме у сфері використання інформації для поширення її серед необмеженого кола користувачів.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Вищевикладене доз воляє зробити висновки, що новий Закон України «Про засоби ма-сової інформації» стане важливим кроком у вирішенні проблем, які існують у даній сфері. Проте недостатньо його просто створити, необ-хідно при цьому дотриматися певних вимог, до яких належать нас-тупні: 1) цей Закон повинен бути написаний, у першу чергу, для пред-ставників мас-медіа і гранично ясною і зрозумілою мовою людям, не пов’язаним з юриспруденцією; 2) формулювання мають бути точними і вичерпними, слід уникати відсилань до інших законодавчих актів; 3) потрібно максимально зменшити (або взагалі усунути) колізії. Звісно, це так швидко, як хотілося б, зробити не вдасться. Дана мета буде до-сяг нена шляхом глибокого вивчення проблематики та детального ана лізу законодавчої бази України, що тим чи іншим чином регулює діяль ність ЗМІ; 4) у Законі слід чітко надати пояснення, що таке охоро-ню вана законом таємниця, це передусім дасть змогу журналістам сві домо оцінити свої дії, тобто терміни, які застосовуються в акті, не повинні мати подвійного тлумачення; 5) необхідно визначити і законодавчо встановити пріоритет права соціуму та особистості, зав-дя ки цьому зрозумілими стануть поняття «суспільно значущі відо-мос ті» і «відомості, які зазіхають на право особистості»; 6) потрібно пере глянути режим роботи еротичних видань усіх видів мас-медіа. На сьогоднішній день він поширюється тільки на телебачення, радіо, час-ти ну преси і не поширюється на Інтернет. Хоча, як показує практика, еро тики вистачає в будь-якому виді ЗМІ, незважаючи на заборони і мо-ральні норми; 7) Закон повинен містити саморегулюючі норми, згід но з якими засоби масової інформації будуть самі слідкувати за про ве-денням своєї діяльності. Однак при цьому необхідно все ж таки вста-нов лювати відповідні межі, щоб діяльність ЗМІ не перетворилася на хаос; 8) каральну політику щодо масових комунікацій слід переглянути, зокрема, представники журналістського корпусу мають розуміти, що при доведенні факту умисного порушення недоторканності приватного життя або таємниці, яка охороняється законом, невідворотно настане від по відальності; 9) мають бути збільшені розміри компенсації мо-раль ної шкоди, заподіяної внаслідок зловживання інформацією; 10) слід додатково передбачити матеріальні і правові гарантії жур на-лістам задля убезпечення їх у разі викриття зловживань із боку влас-



ників підприємств та адміністративного складу; 11) доцільно пере орієн-ту вати засоби масової інформації на висвітлення злочинності як явища, якому можна протистояти; 12) слід спрямувати зусилля мас-медіа на активацію внутрішніх ресурсів населення до протистояння злочинності; 13) Закон повинен бути створений з максимальною перспективою на майбутнє. Пропонується навіть розмістити в ньому такий розділ, як «Кримінологічна характеристика криміногенного впливу засобів ма со-вої інформації», який буде присвячено поняттю, особливостям і видам криміногенного впливу засобів масової інформації.

Проте не слід також забувати і про роль ЗМІ в проведенні про фі лак-тич ної діяльності із населенням. В умовах розвитку сучасних новітніх тех нологій людям простіше сприймати усі новини, нововведення, події та отримувати потрібну їм інформацію саме через різноманітні види ма сових комунікацій. Тому стверджувати, що засоби масової інформації не гативно впливають на становлення громадянського суспільства не мож на, оскільки цей інститут є провідною ланкою на шляху до соціа-лізації. А це означає, що без ЗМІ нам не вдасться досягти усіх тих цілей, які поставлені для побудови демократичної, правової, незалежної та міцної держави.


1. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. № 254 к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Бессонова О. Основи демократії : навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / авт. колектив : О. Бессонова, О.Бірюков, С. Бондарук та ін. ; за заг. ред. А. Колодій ; М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України, Укр.–Канад. проект «Демократична освіта», Інститут вищої освіти. – Київ : Ай-Бі, 2002. – 684 с.

3. Криминология : учебник / С. М. Иншаков. – Москва : Юриспруденция, 2000. – 432 с.

4. Криминология и профилактика преступлений : учебник / под ред. А. И. Алексеева. – Москва : МВШМ МВД СССР, 1989. – 375 с.

5. Лебедев С. Я. Личность преступника и ее криминологическая ха рак теристика // Криминология : учеб. пособие / под ред. С. Я. Лебедева, М. А. Кочубей. – Москва, 2007. – 260 с.

6. Про телебачення і радіомовлення : Закон України від 21.12.1993 р. № 3759-ХII / Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10. – Ст. 43.

7. Бугера О. І. Детермінанти злочинності неповнолітніх / О. І. Бугера // Актуальні проблеми сучасної науки: матеріали ХІІ Міжнар. наук. інтернет-



конф. (15-17 жовтня 2015 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://intkonf.org/kand-yurid-nauk-bugera-oi-determinanti-zlochinnosti-nepovnolitnih/.

8. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : Закон України від 16.11.1992 р. № 2782-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – Ст. 1.

9. Макеєва О. М. Правова культура працівників мас-медіа як інституту взаємодії держави та суспільства / О. М. Макеєва // Людина, суспільство, держава: правовий вимір в сучасному світі : матеріали ІV Міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ, Нац. авіац. ун-т, 27 лютого 2014 р. – Київ : ТОВ МП ЛЕСЯ, 2014 р. – 711 с.

10. Оніщенко Н. М. До питання про сутність, природу та трансформаційні зміни інформаційного правового простору (теоретично-правовий аспект) / Н. М. Оніщенко // Часопис Київського університету права. – 2012. – № 2. − С. 4–9.


Ирина Валерьевна БУЛЬБА(Золотоношский отдел полиции Главного управления Национальной полиции в Черкасской области, Золотоноша, Украина)

РОЛЬ СРЕДСТВ МАССОВОЙ ИНФОРМАЦИИ В ФОРМИРОВАНИИ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА (КРИМИНОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ)

Проанализирована роль средств массовой информации в жизни чело века, определены основные криминологические аспекты данного института на современном этапе развития общества. Основной целью ис следования является поиск направлений и способов взаимодействия ра бот ников массмедиа с населением и предотвращения негативного вли яния СМИ на разные поколения благодаря использованию новейших тех нологий. Современные средства коммуникации позволяют людям по лучать необходимую информацию с минимальной затратой времени, но не всегда такая информация является общественно полезной и безо пас ной. Поэтому в данной работе предложено внести изменения в законодательство Украины об информации и деятельности СМИ с целью профилактики и предупреждения совершения преступлений.

Ключевые слова: средства массовой информации, информационное оружие массового поражения, негативное влияние, преступность, преступ ное поведение.



Iryna V. BULBA(Zolotoniyskiy Police Department of Police Main Department of the National Police in Cherkasy region, Zolotonosha, Ukraine)

THE ROLE OF MASS MEDIA IN THE DEVELOPMENT OF CIVIL SOCIETY (CRIMINOLOGICAL ASPECT)

The role of the mass media in human life has been analyzed; and the main criminological aspects of this institution at the modern stage of society’s deve lopment have been determined. The main attention is paid to the negative impact of the mass media on society and the life of every human being.

The mass media is considered as an object of criminological research, the author distinguishes the main areas of their study within criminology perspective. The author of the paper also suggests the structure of the process of the mass media impact on determination of crime. It has been indicated that we should take into account peculiarities of mentality of people before providing infor mation for the audience to “consumption”. We need especially pay attention to adolescents because all the information in their age is taken literally and can be further reflected on their choice of lifestyle (we mean favoring antisocial, cri minal activity).

The author of the article has explained the reasons why the mass media is perceived as the weapons of mass destruction. The global Internet network is represented as one of the most dangerous sources of information that is determination of crime.

The main objective of the research is to find and develop the ways to improve interaction between mass media employees with the population and to prevent the negative impact of the mass media on different generations through the use of new technologies.

The use of modern means of communication allows people to obtain the necessary information with a minimum expenditure of time, but this information is not always socially useful and safe. The author of the article is trying to convey to readers that everything that we see and hear is not always true, and if this is true, then its submission to perception is poor.

There is no country where the mass media activities are not subjected to regulation and control. The regulation is usually carried out in respect of ownership, financing and organization of licensing, as well as providing supervision for the duration, content and balance of programs that, as stated in the article itself, is an important aspect in controlling the activities of the mass media and carrying out preventive work to prevent the commission of crimes. It has been indicated that the leadership of the state is becoming increasingly difficult to exercise strict control and supervision, particularly in connection with the development of satellite and cable network, the emergence of international networks of the mass media and the increasing number of owners of the whole



complex of the mass media (printed, audio, video and others). The author of the paper has also analyzed the legal regulation of the mass media activities and has paid attention to the fact that the legal status of the mass media is at un satisfactory level, as soon as many issues still remain unresolved. Therefore, the author of the article has suggested some changes to the scope of Ukrainian legis lation on information and the mass media activities aiming at preventing the commission of crimes because of the impact of the mass media on human consciousness.

As a result of the research the author has offered to elaborate the draft and adopt the Law of Ukraine “On the Mass Media” as a systematic legal act that will regulate all the mass media. The author of the article has provided detailed features of the structure of the Law and its regulations.

Offered by the author Law should be created with the maximum perspectives for the future. The author even suggests to place in the Law such a Section as “Criminological Characteristics of Criminogenic Impact of the Mass Media”, devoted to the concept, characteristics and types of criminogenic impact of the mass media.

Key words: mass media, information weapons of mass destruction, negative impact, crime, criminal behavior.



УДК 343.9:[2:061.234] (477)Ірина Геннадіївна ЛУЦЕНКО(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

ПИТАННЯ КЛАСИФІКАЦІЇ ТОТАЛІТАРНИХ СЕКТ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Сьогодні духовна сфера українського суспільства харак теризується плюралізмом на ринку релігійних про позицій. Значну увагу науковців різних галузей при вертають нові релігійні організації, зокрема, тота літарні секти. У статті наводяться існуючі кла сифікації як нових релігійних організацій, так і тота літарних сект. Піддані аналізу наукові підходи до визна чення критеріїв та підстав систематизації, а також оці нені практичні можливості застосування цих знань для протидії злочинності. тоталітарна секта, релігійні організації, класифікація, ре лігія, духовний світ, протидія злочинності.

© Луценко І. Г., 2016


Постановка проблеми. Суспільно-політичні зміни середини 80-х – по чатку 90-х років минулого століття стали причиною політичної, еко-но мічної, соціальної, ідеологічної і, як наслідок, правової нестабільності. Руй нація радянської державної ідеології, зміна світогляду та сучасних жит тєвих домінант більшості людей призвели до деформації сус піль-ного менталітету, порушення життєвого стереотипу населення, змісто-вотворчих цінностей та створення духовного вакууму.



У цих умовах, зрозуміло, більшість змушена вдаватися до активного по шу ку моральності, соціальних орієнтирів, у тому числі і у релігійній сфе рі, адже жага пізнання істини існує вічно. Цитата із книги футуролога Э. Тоффлера «Третя хвиля» яскраво ілюструє зазначені вище події: «Тіль ки поєднавши в одне ціле – самотність, втрату структури і сен су, що супроводжують закат індустріальної цивілізації, – ми почи нає мо усвідомлювати деякі із найбільш загадкових соці-аль них явищ су часності, наприклад таких, як розростання куль - тів» [1, с. 592]. Відновлення духовної сфери життя та релігійної філософії у сукупності з доволі ліберальним законодавством у питаннях регу-лювання релігійного життя в Україні, йдеться про свободу думки і віро сповідання, дозволило новим релігійним та псевдорелігійним ор-га нізаціям вільно діяти і поширюватися. Разом із традиційними сві-то вими релігіями, які історично успадковані від попередніх епох та ге не тично притаманні релігійній духовності українського народу, нові релігійні течії пропонують власні погляди. Серед різноманіття но вих релігійних організацій велику увагу фахівців різних галузей при вертають до себе тоталітарні секти, які пропагують приховану де -струк тивну ідеологію, ворожість до культурно-національних цін нос-тей, державних і суспільних інтересів, а також діяльність яких су про-вод жується завданням шкоди психічному та фізичному здоров’ю вірян, а у деяких випадках і життю.

Передусім зауважимо, що нині питання класифікації тоталітарних сект залишається невирішеним, оскільки немає законних підстав іден-ти фікувати ту чи іншу релігійну або псевдорелігійну організацію як то-талітарну. Отже, існує можливість розглянути класифікації нових ре лі-гій них організацій у цілому.

З огляду на те, що сама релігійна система характеризується склад-ністю, багатоманітністю і динамічністю, зрозуміло, непросто привести існую чі нові релігійні організації до єдиної класифікації. Тим більше, за-зна чені організації одночасно можуть бути віднесені до декількох різ-них груп у межах однієї класифікації. Така мінливість і невизначеність особ ливо притаманні тоталітарним сектам, тому що для задоволення своїх прихованих цілей (економічних, політичних, психологічних) керів ництво ладне пристосовуватися до будь-яких форм існування (як-то освітні, медичні чи релігійні організації) та проповідувати будь-які істи ни.

Метою статті є розгляд існуючих класифікаційних релігійних орга нізацій, у складі яких не останнє місце займають тоталітарні секти.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Необхідно зауважити, що проблеми виникнення, існування і класифікації тоталітарних сект



досліджували як фахівці у сфері права, так і фахівці в галузі релігії, пси хо-ло гії, філософії, соціології. При цьому, якщо інтерес останніх переважно но сить прикладний характер та стосується вивчення таких організацій у цілому, то інтерес правників полягає здебільшого у практичній сфері, зокрема, в аспекті кримінально-правового забезпечення протидії таким орга нізаціям, що можуть становити і реальну, і потенційну загрозу особ истості, суспільству і державі.

Проблеми класифікації нових релігійних організацій (у складі яких, без умовно, і тоталітарні) були предметом вивчення таких науковців, як М. Байрак [2], Є. Балагушкін [3], В. Петрик [4], В. Дворніков [5], В. Єленський [6], Л. Мітрохін [7], С. Сьомін [8], Б. Фаліков [9].

Так, для вирішення проблеми класифікації нових релігійних орга нізацій українськими науковцями Л. Филипович та Н. Дудар були виокремлені три підходи, які покладені в основу типологізації: соціо-культурний, соціально-психологічний і генетичний.

Виклад основного матеріалу. Окресливши основні напрямки ти по логізації, спробуємо їх розглянути детально. В основу соціо куль-турного підходу покладений соціальний принцип. До речі, ця типо ло-гізація запропонована російським дослідником Є. Балагушкіним. Нау-ко вець взяв за основу те, що релігійне різноманіття є наслідком зміни соці альних і культурних пріоритетів та суспільної системи в цілому. У своєму дослідженні автор поділяє нові релігійні організації на дві ка те -горії: реформаційні (віровчення має витоки із старих традиційних релі-гій, однак протиставляється їм) та альтернативні релігії (повна відмова від традиційних релігій) [10, с. 14–16].

Соціально-психологічний підхід, як зазначили у своєму дослідженні Н. Дудар та Л. Филипович, запропонував британський дослідник Р. Уолліс [11; 12].

Ця класифікація передбачає три основні підвиди релігійних орга-нізацій: «… 1) заперечують навколишній світ; 2) приймають нор ма тив ні цілі і цінності; 3) пристосовуються до навколишнього світу» [10, с. 17].

Генетичний підхід обрав В. Єленський, який, на думку Н. Дудар та Л. Филипович, є найбільш популярним серед учених. Отже, В. Єленським було запропоновано власний, авторський, підхід до класифікації нових релі гійних організацій, а саме всі вони поділяються на сім категорій: «неоорієнталістські; синтетичні; неязичницькі та примітивістські; “сцієн тистські”; теософські та езотеричні; психотерапевтичні та психо-спі рітуальні; нехристиянські» [13].

Розглянемо детальніше. Так, В. Єленський у співавторстві з В. Перебенесюком запропонували наступну класифікацію нових релі гійних організацій, вказуючи на її відносність, тому що їх



струк тура доволі розмита, що ускладнює процес систематизації: «… 1) неоорієнталістські групи (наприклад, МТСК); 2) синтетичні релігії (віра Багаї, Церква Уніфікації Муна, Біле Братство, АУМ Сінрікьо; 3) неоязичництво (РУНВіра); 4) західні християнські групи (харизмати, мор мони); 5) сцієнтистські групи (Церква саєнтології); 6) теософські угру пування (вчення Блаватської, Реріхів); 7) психотерапевтичні культи (йога, віровчення П. Іванова); 8) замкнуті корпорації, які обме-жу ють свободу особи (“деструктивні” або “тоталітарні” секти) …» [14, с. 119–120].

Український науковець С. Сьомін за вищезазначеним принципом та кож запропонував структурування НРТ: «… 1) нехристиянські рухи на за гально-християнській основі; 2) релігії орієнталістського напряму; 3) езо теричні об’єднання; 4) об’єднання неязичницьких релігій; 5) об’єд нання синтетичних неореліігй; 6) саєнтологічні ру хи» [15, с. 206–207].

Враховуючи вищенаведене, додамо, що, детально вивчивши по гля-ди інших науковців, Н. Дудар та Л. Филипович у своїх працях навели нас-туп ну класифікацію, яка ґрунтувалася також на генетичному принципі:

1) найчисельнішою і найпотужнішою групою буде нео хрис ти-янська, до якої належать як історичні, але не традиційні для Укра їни християнські церкви, так і нові, недавно створені організації хрис-ти янського походження. Серед них назвемо такі: “Армія спасіння”, Церк ва Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Християнські церк ви харизматичного напряму (Церква Повного Євангелія, Церква По сольства благословенного Царства Божого для всіх народів, Церк ва Живого Бога, Українська Християнська євангельська Церква), Цер к ва Христа, Новоапостольська церква, Церква Нового Єрусалиму (све ден-боргці), Богородична церква тощо. Майже всі із перерахованих місій, центрів, новітніх церков привнесені в Україну із-за кордону;

2) орієнталістського спрямування, репрезентовані нео-індуїзмом, течіями буддистського толку, поодинокими рухами японської, китайської та корейської орієнтації. Характерним для нео-ін ду їстських рухів є опора на давню ведичну традицію при вдалому ви ко ристанні досягнень інших культур, а також цінностей багатьох ре лі гій. Усі течії неоіндуїзму проголошують себе різними учнівськими наступ ностями спільної духовної традиції індусів, в основі якої ле-жить принцип монізму, єдності в багатоманітті, нероздільності бут тя духовного і матеріального, профанного і сакрального. В усіх нео інду-їст ських ученнях популярні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій як пошуків своїх шляхів до Бога, духовного базису в ре кон-струкції суспільства. Обов’язковим для неоіндуїзму є наявність вчи-



те ля, майстра (гуру) як проповідника вчення і провідника духовних по шуків особистості, групи, течії. В Україні неоіндуїзм представлений гр о мадами і центрами Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Місії “Світло душі”, Міжнародного то ва риства “Всесвітня чиста релігія” (сахаджи), Трансцедентальна ме-ди тація та іншими;

3) язичницька група пов’язана з відродження дохристиянських ре лігій, язичницьких світоглядних комплексів, серед яких назвемо гро мади послідовників вчителів і пророків Володимира Шаяна, Лева Силенка, прихильників прадавніх дохристиянських вірувань укра їн-ського народу (РУНВіра – Рідна Українська Національна віра, рідновіри, ладовіри, вогнепоклонники, шанувальники давньоруської богині Бе ре-гині тощо);

4) синтетична (штучно створена) група, яка в своїх догматах й культах спирається на множинні традиції (християнство, ведизм, буд-дизм, іслам), але не просто еклектично поєднує їх, а створює свої власні вчення, систему обрядових дійств, сильну церковну організацію, пре -тен дуючи на статус надрелігії. У цих течіях надто розвинутий культ лідера, авторитет власних віросповідних джерел, присутня ідея бого-обранності їх послідовників. До цієї групи належать Велике Біле Брат-ство, Церква об’єднання (або уніфікації), АУМ Сінрікьо;

5) сайєнтологічна група (Діанетика-Фонд Хаббарда, Наука розу-му, Християнська наука). Назва походить від англійського слова sience – наука. Напрямок об’єднує різні «космічні релігії», які наукоподібно і містично трактують різні не досліджені явища психіки людини і навко-лишньої природи, наприклад, зв’язок Землі і вищих космічних сил, кон-так ти з непізнаними літаючими об’єктами;

6) езотерична група (теософський, антропософський, послі-дов ники вчення Гурджієва, екстрасенсорика тощо). Релігійно-міс-тичні культи. Йдеться про поширення окультних вчень, нової магії, спі ри тизму, астрології, чаклунства, цілительства та інших явищ. Як зазначають учені-соціологи, за останні роки подібні організації впев-нено лідирують і отримують досить широку популярність серед насе-лення.

Існують й інші види класифікацій нових релігійних організацій, тобто все залежить від цілій, які ставлять перед собою науковці і дослід-ники. Наведемо декілька прикладів.

Так, П. Й. Слівінським детально описана класифікація нових ре-лі гій, яка, у свою чергу, була запропонована італійським науков цем М. Інтровіне:

1. “Церква – ні, Христос – так”: дану групу репрезентують релігійні



об’єднання іудо-християнського походження, віровчення яких ґрунтується на особливому трактуванні Святого Письма. Наприклад, до цієї категорії можна віднести представників ЦІХСОД (мормони).

2. “Христос – ні, Бог – так”: групи східного походження, віровчення яких базується на суфізмі, буддизмі та індуїзмі. Наприклад, до даної ка-тегорії можна віднести кришнаїтів, різноманітні синтетичні групи на кшталт теософії, Церкви Уніфікації (Муна), антропософських вчень.

3. “Бог – ні, релігія – так”. Представники цього напряму наголошують на спрямуванні та саморозвитку певних можливостей особистості. У їх ре лі гійній системі відсутній Бог або йому не надається домінантного зна чення. До даної категорії відносять Церкву Саєнтології та уфологічні ор га нізації.

4. “Релігія – ні, sacrum – так”. До подібного типу можна віднести всі орга нізації, які використовують магічний вплив (спіритизм та сатанізм тощо) [16, с. 8–9].

З певною долею умовності нові релігійні організації можна класи-фікувати і таким чином: 1) релігійні культи, які засновані на хрис ти-янській або іншій культуроутворюючій релігії; 2) східні; 3) психо-тера певтичні; 4) засновані на окультизмі, язичництві та шаманізмі; 5) «NewAge» («Нова ера»); 6) комерційні [17 с. 88–91]. Що стосується остан нього пункту даної класифікації, то, на думку автора статті, левова част ка тоталітарних сект створюється саме з комерційною метою – для зба га чення лідерів, а отже, усі вони мають комерційне забарвлення.

Необхідно звернути увагу на те, що нерідко в класифікаціях в окре му групу виділяють прихильників обожнення сил зла, поклоніння Са тані (Дияволу або Люциферу). Серед них можна назвати «Церкву Са та ни», культи диявола та інші різновиди зловісних об’єднань. Вони зве личують значення зла і насильства, проповідують спілкування з містичними джерелами зла – демонами, Сатаною. Діяльність їх відрізняється особливою жорстокістю і таємничістю ритуалів посвя-чення і відправлення культів.

Разом із класифікаціями загальної маси нових релігійних орга ні-зацій все ж таки існують спроби класифікувати деякі організації з від-нос ною вірогідністю, зокрема, і тоталітарні секти.

Так, О. Хвиля-Олінтер запропонував поділ на чотири групи, а також назвав організації, які входять до цих груп:

1) східної орієнтації («АУМ Сінрікьо», кришнаїти, «Академія йоги», «Трансцедентальна медитація» тощо);

2) західної орієнтації (псевдохристиянські) («Свідки Ієгови», му ні-ти, мормони, «Біле братство», «Церква одкровення» та ін.);

3) еклектичної орієнтації («New Age», теософські та антропо-



софські гру пи тощо);4) сатаніти (Церква сатани, сатанинські та демонічні групи,

«Срібна зірка», «Церква саєнтології» та ін.) [18].У свою чергу Місіонерський відділ Московського Патріархату

Руської православної церкви запропонував власну класифікацію то та -літарних сект, яка дещо схожа з попередньою: 1) сатанинська орі єн-тація; 2) матриця «Екологія духу, окультизм та язичество»; 3) східна орієнтація; 4) західна орієнтація; 5) комерційні культи [19].

Існує класифікація тоталітарних сект за типами релігійного керівництва [20], де можна виділити:

1) теократичні секти – для них характерний крайній фанатизм, жор стокість, конспіративна діяльність, жорстка дисципліна та повне під корення знизу до верху. Деякі секти у своїх віровченнях виходять із біблійного міфу про створення релігійно-теократичної організації на землі, яка очолюється 144 тисячами християн «верного остатка». Най-більш поширеними є секти апокаліпсистів та свідків Ієгових: вони від-рі каються від православних обрядів і таїнств, шанування святих, тільки вони проповідують істину релігію, усі інші – хибні;

2) авторитарні секти, керівництво яких спирається на багаторічні тра диції, звичаї, пов’язані з походженням, родоводом вождів (духобори, мо локанє, старообрядці). Такими сектами керують різного роду старці, дід ки, вожді, які отримали керівні посади за традиціями або законами сект;

3) ієрархічні секти (церковні) – члени таких сект підкорюються ке-рів никам не через їх особисті заслуги, а через переконання в тому, що ті от римали свої посади на основі статуту секти (євангелісти, адвентисти, ста рообрядці);

4) харизматичні секти – їх виникнення і діяльність пов’язані з іменем тих або інших пророків, члени таких сект тримаються у по стій-но му підкоренні, а також доводять себе до релігійного екстазу (психічне са мо виснаження), на ґрунті якого виникає віра в реальне, відчутне спіл-ку вання з Духом Святим (хлисти, скопці, п’ятидесятники).

Дана класифікація передбачає наявність у кожній тоталітарній сек-ті свого харизматичного лідера, який наділений необмежною владою по відношенню до своїх адептів. Лідер одночасно є проповідником і головним адміністратором секти, претензії якого на абсолютну пра во-ту в поєднанні з вимогами безумовного підкорення своїх адептів доз-воляють поневолювати людей, які шукають підтримки в складних жит-тє вих ситуаціях.

Керівництво сектою може здійснюватися як одноособово, так і гру пою осіб.



У спеціальній літературі зустрічаються спроби класифікувати тота літарні секти за ступенем суспільної небезпеки через кримінальну на правленість їх діяльності, така класифікація детально представлена О. Демидовим [21]:

1) тоталітарні секти, що відкрито сповідують і реалізують через куль тову практику діяння, які посягають на суспільні відносини, що охо роняються кримінальним законодавством;

2) тоталітарні секти, у віровченнях яких присутні окремі поло-ження антисуспільної направленості, але вони відкрито не про по ві ду-ються і не використовуються при здійсненні культових практик таких орга нізацій, а є часткою таємних знань, що доступні тільки духовним лі дерам та організаторам тоталітарних сект;

3) тоталітарні секти, засновані на віровченні світових релігійних сис тем, але відокремлені від них у результаті політичних або ідео ло-гічних розбіжностей та використовують у своїй культовій прак ти-ці утискання або обмеження охоронюваних прав і свобод своїх послі-довників.

З огляду на викладене вище можна впевнено констатувати, що нау ковці пропонують різноманітні класифікації нових релігійних орга-ні зацій, а також робляться спроби запропонувати власну класифікацію най небезпечніших із них – тоталітарних сект. Численність класифікацій зазна ченого об’єкта досліджень пов’язана з динамічністю виникнення, трансформацією та пристосуванням до сучасних потреб суспільства таких організацій. У свою чергу, ці фактори є головними підставами ви-живання як тоталітарних сект, так і сумлінних нових релігійних орга-нізацій.

У відповідь на велику кількість класифікацій В. А. Мартинович заявляє, що «розробка класифікацій заради самих класифікацій при-но сить невелику користь для розвитку науки» [22, с. 25], та визнає доцільність тих класифікацій, які допомагають вивчити проблему в ме-жах конкретного дослідження. Така пропозиція може бути корисною в теоретичних дослідженнях класифікацій, та аж ніяк не задовольняє по-треби практичного застосування, для яких своєчасне отримання необ-хідної достовірної інформації дуже важливе. Отже, залежно від цілей і завдань, які стоять перед практичними працівниками, будь-яка із існу-ю чих класифікацій може виявитися ефективною.

Підсумком у розгляді проблеми класифікації тоталітарних сект, поки що у складі загальної маси нових релігійних організацій, можуть бу ти слова, виголошені професором І. В. Кантеровим під час виступу на науково-практичній конференції за темою «Класифікація релігій та типологія релігійних організацій»: «проблема класифікації релігій та



типологізації релігійних організацій є однією із найбільш складних і дискусійних, що породжує не тільки спори у науковій спільноті, дис ку сії у конфесійному середовищі, запеклі баталії у засобах масової ін фор ма-ції, а й стає предметом судових розглядів» [23, с. 6].

Висновки та перспективи подальших досліджень. На підставі вище викладеного можна зробити наступні висновки:

- питання класифікації тоталітарних сект має важливе значення для різних галузей науки, оскільки завжди стосується людини – най ви-щої соціальної цінності України;

- велика кількість класифікацій нових релігійних організацій, у скла ді яких, безумовно, існують тоталітарні секти, свідчить про безліч сфер діяльності людини, суспільства і держави, на які впливають/кон-тро люють тоталітарні секти;

- класифікація тоталітарних сект має важливе теоретичне зна-чен ня, оскільки в процесі її формування досліджуються: складна сфера людського буття – релігійна, яка вимагає фундаментальних знань про світові та традиційні релігії; історія їх розвитку, впливу на лю-дину (у різні епохи); вплив на суспільство і державу; ставлення до нав-колишнього світоустрою;

- не менш важливим є практичне значення класифікацій, оскільки прак тичні працівники (більшість з яких не має необхідних релігійних знань) можуть отримати необхідну інформацію із найменшою затратою часу;

- наявність великої кількості класифікацій нових релігійних орга нізацій і тоталітарних сект окреслює ряд підстав, за якими їх можна поді лити, що, у свою чергу, дає можливість кримінологічній науці визн ачити головні об’єкти кримінологічного дослідження (ступінь су спільної небезпеки, сфери впливу, типологізацію лідерів тощо) і роз робити ефективні заходи профілактики та протидії протиправній діяльності зазначених організацій.

Отже, у питаннях класифікацій тоталітарних сект залишилося місце і для подальших наукових пошуків.


1. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. – Москва : АСТ, 1999. – 261 с.2. Байрак М. В. Конституційно-правові засади церковної політики

в Україні : навчальний посібник / М. В. Байрак. – Запоріжжя : ГУ «ЗІДМУ», 2003. – 52 с.

3. Балагушкин Е. Г. Критика современных нетрадиционных религий (истоки, сущность, влияние на молодежь Запада) / Е. Г. Балагушкин. – Москва : Изд-во Москов. ун-та, 1984. – 288 с.



4. Нетрадиційні релігійні та містичні об’єднання України : курс лекцій з релігієзнавства / В. М. Петрик; під заг. ред. В. М. Петрика. – Київ : [б. в.], 2000. – 226 с.

5. Дворников В. В. История новых религиозных движений в Украине в 90-е годы XX века : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.03 «Всеобщая история» / В. В. Дворников. – Воронеж, 2006. – 20 с.

6. Єленський В. Доженемо й переженемо Африку? / В. Єленський // Людина і світ. – 1994. – № 9. – С. 6–9.

7. Митрохин Л. Н. Религии “Нового века” / Л. Н. Митрохин. – Москва : Советская Россия, 1985. – 160 с.

8. Нетрадиційні релігійні та містичні культи України : навчальний посібник / В. М. Петрик, С. В. Сьомінта ін. ; за заг. ред. В. В. Остроухова. – Київ : Росава, 2003. – 336 с.

9. Фаликов Б. «Пришельцы» хотят домой / Б. Фаликов // Наука и религия. – 2011. – № 1. – С. 20–24.

10. Дудар Н. П. Нові релігійні течії: український контекст (огляд, документи, переклади) / Н. П. Дудар, Л. О.Филипович. – Київ : Наук. думка, 2000. – 132 с.

11. Wallis R. The Elementary Forms of the New Religious Life / R. Wallis. – London-Boston-Melbourne-Henley : Routledge&Kegan Paul, 1984. – 156 р.

12. Wallis R. The Road to Total Freedom : A Sociological Analysis of Scientology / R. Wallis. – New York : Columbia University Press, 1977. – 282 р.

13. Єленський В. Є. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні / В. Є. Єленський. – Київ : НПУ імені М. П. Драгоманова, 2002. – 419 с.

14. Єленський В. Є. Релігія. Церква. Молодь / В. Є.Єленський, В. П. Перебенесюк. – Київ : АЛД, 1996. – 160 с.

15. Сьомін С. В. Міжнародні християнські організації та національна безпека України : монографія / С. В. Сьомін. – Київ : НІСД, 1999. – 267 с. – (Сер. «Гуманітарна політика і духовна культура»; Вип. 5)

16. Слівінський П. Й. Релігійний вінегрет: кілька слів про нові релігійні і парарелігійні форми / П. Й. Слівінський : пер. з польс. Г. Теодорович. – Львів : Свічадо, 1999. –116 с.

17. Мухаметжанов Д. Деструктивные культы на территории России. О некоторых проблемах предупреждения их деятельности / Д. Мухаметжанов // Закон і право. – 2008. – № 10.– С. 88–91

18. Хвыля-Олинтер А. Деструктивные религиозные секты России / А. Хвыля-Олинтер // Профессионал. – 1999. – № 2–3. – С. 53.

19. Новые религиозные организации России деструктивного и ок-культ ного характера : справочник.– Изд. 2-е, перераб. и доп. –



Белгород : Мисионерский отдел Московского Патриархата Русской православной церкви, 1997. – 271 с.

20. Psyfactor [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://psyfactor.org/.

21. Демидов А. В. Религиозные организации деструктивного харак тера и специфика предупреждения органами внутренних дел их кри ми-наль ной деятельности : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : 12.00.08 / А. В. Демидов; Санкт-Петербург. ун-т МВД России. – Москва, 2010. – 24 с.

22. Мартинович В. А. Введение в понятийный аппарат сектоведения / В. А. Мартинович. – Минск : БГУ, 2008 – 103 с.

23. Кантеров И. Я. Классификация религий и типология религиозных орга низаций – актуальная проблема теоретического и прак-ти ческого религиоведения / И. Я. Кантеров // Классификация ре лигий и типология религиозных организаций / под ред. И. Я. Кантерова, Е. С. Элбакян, И. Н. Яблокова, М. Н. Ситникова. – Москва : Изд-во АТиСО, 2008. – С. 6–19.


Ирина Геннадьевна ЛУЦЕНКО(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

ВОПРОСЫ КЛАССИФИКАЦИИ ТОТАЛИТАРНЫХ СЕКТ И ИХ ЗНАЧЕНИЕ ДЛЯ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ

В настоящее время духовный мир украинского общества харак теризуется очень широким спектром религиозных предложений. Осо бое внимание учёные разных отраслей обращают на новые рели ги озные организации, но беспокойство вызывают тоталитарные сек ты. В предложенной статье приводятся примеры существующих клас си фикаций как новых религиозных организаций, так и тоталитарных сект. Наличие большого количества классификаций связано со сложностью, многообразием и динамичностью указанных организаций. Численность классификаций имеет огромное теоретическое и практическое значение, поскольку даёт возможность использовать именно ту классификацию, которая поможет найти ответ, а также в теоретическом исследовании и практическом применении для противодействия преступности.

Ключевые слова: тоталитарная секта, религиозные организации, классификация, религия, духовный мир, противодействие преступности.



Iryna H. LUTSENKO(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

ISSUES OF CLASSIFICATION OF TOTALITARIAN SECTS AND THEIR SIGNIFICANCE IN CRIME COMBATING

Existing classifications of new religious organizations including tota li tarian sects have been considered in this article. The author has also studied the ap proaches to the classification of totalitarian sects.

The author has outlined the variety of existing classifications of new reli gious organizations. This situation is due to the complexity, diversity and dyna mism of the development of these organizations. Besides, the turnover and eclec ticism of different religious dogma “newly religions”particularlymake it im possible to create a universal classification.

The existence of many classifications has quite a reasonable justification, as it is studied by the specialists in various branches, who try to organize the spiri tual sphere of Ukrainian society under modern conditions.

Based on the conducted research the author has made the following conclu sions: the classification issue of totalitarian sects is important in various scien tific fields, as it always concerns a human being– the highest social value in Ukraine; a large number of classification of new religious organizations in cluding totalitarian sects indicates about many areas of activities of human being, society and the state, which totalitarian sects influence on control; classification of totalitarian sects is of great theoretical importance, because difficult area of human life, called religious, is studied in the process of its formation and this area requires basic knowledge of world and traditional religions; history of their mutual development; their impact on a human being (in different periods); im pact on society and the state; relation to the dispensation; not less important is the practical value of classifications, as practitioners (most of whom have no necessary religious knowledge) can get the necessary information from the least of effort.

Key words: totalitarian sect, religious organizations, classification, religion, spirit world, crime combating.



УДК 341.321:343.34 (477)Аліна Равілівна МУХАМЕДЖАНОВА (Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

НАСИЛЬСТВО НАД НАСЕЛЕННЯМ У РАЙОНІ ВОЄННИХ ДІЙ: ГЕНЕЗИС КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ЗАБОРОНИ

У ВІТЧИЗНЯНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІПроаналізовано джерела й пам’ятки кримінального права України за період із XVI по ХХІ ст. На основі вивчення зако нодавства Литовської доби, Гетьманщини, пері о ду перебування України у складі Російської імперії та Радянського Союзу розглянуто розвиток кримінальноправової забо рони насильницьких дій військовослужбовців щодо ци віль ного населення. кримінальноправова заборона, військові злочини, розви ток кримінального законодавства, насильство, насе лен ня, район воєнних дій.

© Мухамеджанова А. Р., 2016

Постановка проблеми. Прагнення миру й спокою є природним для людини. Однак історії майже невідомі періоди, в які на планеті не відбувалися б більш або менш масштабні збройні протистояння. На жаль, війна була й залишається поширеним способом вирішення полі-тич них, економічних, соціальних, ідеологічних та інших конфліктів, досяг нення тих чи інших справедливих або несправедливих цілей. Тому жодна сучасна країна не може обійтися без організації й утримання військового апарату, а серед ознак її механізму завжди присутні збройні сили та інші державні військові формування [1, с. 87]. При цьому до по-




ряд ку професійної діяльності військовослужбовців як у мирний, так і у воєнний час ставляться доволі високі морально-етичні й правові ви мо-ги, що зумовлене, з одного боку, важливим значенням додержання ци ми особами військової дисципліни й законності, а з іншого – усві дом ленням того, що виконання ними своїх обов’язків пов’язане зі ні ве люванням загроз, які можуть виникнути для невизначеного кола гро мадян, їх життя й здоров’я, майна, безпеки та інших охоронюваних за ко ном благ і цінностей. Особливо високими ці ризики стають під час без по-се реднього ведення бою, в інших місцях, де проходять воєнні дії. Тому держави як найбільш активні суб’єкти міжнародно-правових відносин уже досить давно намагаються домовитися про «правила гри» під час ве ден ня війни (її загальновизнані закони й звичаї). Одне з них вимагає виз нання неприпустимими: застосування насильства військовими до цивільного населення, невиправдане знищення чи пошкодження май на, грубі порушення прав і свобод людини, яка, не беручи участі у воєн них діях, добровільно чи вимушено перебуває в зоні конфлікту. Як заз начає В. Базов, «зародившись на початку людської цивілізації, ідея за хис ту людини від бід військового часу є актуальною й зараз» [2, с. 33].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Реалізація й захист виз-на них міжнародною спільнотою правил (законів і звичаїв) ведення війни від буваються як на універсальному рівні (для чого у ХХ ст. створено окрему підгалузь, яка отримала назву «міжнародне гуманітарне право»), так і на рівні національного законодавства і практики його застосування. Зокрема, до внутрішньоправових засобів захисту мирних громадян від на силь ницьких дій з боку осіб, що легально беруть участь у бойових діях, є норма ст. 433 Кримінального кодексу (далі – КК) України «Насильство над населенням у районі воєнних дій», яка встановлює відповідальність за насильство, протизаконне знищення майна, протизаконне відібрання майна під приводом воєнної необхідності, вчинювані щодо населення в райо ні воєнних дій, а також за розбій, вчинюваний щодо населення в та - кому районі. Слід додати, що кримінально-правова харак-те ристика згаданого злочину поки що не стала предметом само стійних наукових досліджень. Лише деякі автори (зокрема, В. Базов, С. Бодаєвський, С. Денисов, С. Дячук, В. Каси нюк, С. Кучевська, М. Панов, В. Попович, М. Хавронюк, С. Харитонов) тор ка лися її у розробках проблем кримінальної відповідальності за суміжні зло чини, а також у літера-турі навчально-коментарського характеру. То му низка її елементів поки що не висвітлена належним чином у фаховій лі те-ратурі. Наприклад, не піддавався аналізу досвід протидії кримінально-пра-вовими засобами свавільним діям військових щодо цивільного населення у ході воєнних дій, отриманий упродовж попередніх епох.



Історія й ґенеза кримінально-правового регулювання й кримінально-пра вової охорони, як відомо, є одним із джерел, яким правознавці корис ту-ються в ході розробок актуальних проблем сучасної юриспруденції, адже без розуміння історичного контексту того чи іншого явища досить важ ко оцінити його сучасний стан й окреслити шляхи його подальшого роз витку. Тому метою цієї публікації є висвітлення, з використанням істо рико-порівняльного методу, питань походження й розвитку (генезису) у віт чиз-няному кримінальному законодавстві приписів про відповідальність за на сильство над населенням у районі воєнних дій.

Виклад основного матеріалу. Обравши для порівняльного ана-лі зу норму ст. 433 КК та передбачений нею злочин, можна побачити, що наявність подібних за духом і змістом приписів характерна майже всім значним юридичним актам, які регламентували кримінально-пра-вові відносини на території сучасної України починаючи з XVI ст. При-пи си щодо заборони військовослужбовцям вчиняти насильство над ци віль ним населенням знаходимо у законодавстві періоду Литовської дер жа ви. Так, у Другому (Волинському) Литовському Статуті 1566 р. ар-тикулами 6, 20, 21, 26 розділу другого заборонялося під час зібрання, реє страції і виступу шляхти до головних сил війська шкодити місцевому на се ленню (зокрема, відбирати в нього майно, продукти харчування) [3, с. 268–269, 273, 443, 445–446]. У Третьому Литовському Статуті (1588 р.) питанням військово-правових відносин було присвячено розділ дру гий «Про оборону земську», в якому, наприклад, було встановлено від-повідальність за злочинні діяння військових, що завдають шкоди ци віль-ному населенню. До цих злочинів зараховувалися: 1) заподіяння будь-кому шко ди під час збору й походу на війну; 2) вчинення під час військового по-хо ду або при поверненні з нього нападів на приватні маєтки; 3) вчинення під час походу або при поверненні з нього пограбування, вбивства, по-бит тя, зґвалтування; 4) безпідставне руйнування (під час воєнних дій і роз міщення військ) під приводом військової потреби будинків і огорож (зокре ма, для використання їх як палива); 5) вилов риби, спускання ставків; 6) потраву та витоптування жнив. За ці злочини, залежно від тяжкості, приз на чалося покарання у виді відшкодування збитку або смертної кари [4, с. 72–77].

Подібні кримінально-правові заборони існували й у Запорізькій Січі. Незважаючи на відсутність писаного права у запорізьких козаків, згід но з усталеними звичаями найтяжчими вони вважали такі злочинні діян ня (разом із убивством козака, дезертирством тощо), як насильство у хрис ти-янсь ких поселеннях, гайдамацтво (тобто крадіжка коней, худоби та майна у мирних жителів українських, польських і татарських областей) [5, с. 150].



За даними дослідників кримінального права України, у період Геть манщини існувала кримінальна відповідальність за низку війсь-ко вих злочинів (таких, що були вчинені козаками або козацькими стар шинами), серед яких напади на приватні маєтки, вбивства, запо-діян ня тілесних ушкоджень, зґвалтування жінок. За такі злочини приз началася смертна кара та виплата головщини й відшкодування мате ріальної шкоди в подвійному розмірі [6, с. 31]. Аналогічні норми міс тить проект масштабного законодавчого акта «Права, за якими суди ться малоросійський народ» (далі – «Права»), розробленого з метою кодифікації права, яке діяло на підвладній Російській імперії Ліво бе режній Україні. Як відомо, робота кодифікаційної комісії з під-го товки «Прав» завершилася в 1743 р., але офіційним юридичним до-ку ментом названий проект не став. Утім, не можна стверджувати, що він залишився «мертвим», адже в ньому були сконцентровані пра во ві приписи, які реально застосовувалися на українських зем - лях [7, с. 69–71]. У його п’ятій главі «Про службу государеву воєнну і про по рядок військовий» регламентувалися військово-правові відносини, а та кож містилася низка заборонних норм, які встановлювали підстави кри мінальної відповідальності за посягання військовослужбовців, спря мовані проти населення. Так, під загрозою кари з боку військового коман дира заборонялося: 1) заподіювати на маршах і стоянках (постої) шкоду (кривду) будь-кому; 2) силою відбирати майно в населення; 3) випасати коней на сінокосах і полях, що засіяні; 4) надмірно ви ру -бати ліс на дрова. Більш тяжкими «Права» визнавали такі дії війсь-ко во службовців, вчинені під час походу до війська чи з нього, як: а) напад на чуже житло чи інше володіння; б) вилов риби з чужих во-дойм; в) заподіяння шкоди свійським тваринам чи птиці; г) вбивство будь-кого під час такого нападу; д) поранення чи побиття будь-кого під час такого нападу; е) насильство щодо жінки (зґвалтування). Останні три злочини каралися смертю [8, с. 72–73].

Під час перебування певної частини Українських земель у скла-ді Російської імперії кримінально-правові відносини на них рег ла-мен тувалися загальноімперським законодавством. Привертає увагу існу вання в цей період окремої підгалузі – військового кримінального пра ва, яке було утворене кількома послідовно діючими спеціальними пра вовими актами. Інтерес для даного дослідження становлять поло-ження першого з них – Артикулу воїнського (1715 р.). У його главі двадцять першій «О зажигании, грабительстве и воровстве» вста нов-лювалися заборони військовослужбовцям (офіцерам і рядовим) щодо вчинення протиправних, у тому числі насильницьких, дій проти мир-ного населення. Так, згідно з артикулом 178 за пошкодження, знищення,



підпал майна (міста, села, церкви, школи, лікарні, млина, сільсь ко-гос подарського інвентарю) виконавцю й пособникам призначалася смерт на кара і спалення; в артикулі 180 передбачалося невизначене пока рання і вимагалося відшкодування збитків за невиправдане необ-хід ністю пошкодження (у т. ч. спалення) двору чи паркану, потраву посі вів; відповідно до артикулу 181 за вчинені без наказу підпали вста новлювалося покарання (аж до смертної кари); у разі вчинення військо вослужбовцем пограбування, насильства, відібрання будь-чого (незалежно від місця й обстановки вчиненого – у поході, обозі, насе ле-ному пункті, фортеці) за артикулом 182 йому загрожувало тілесне пока-ран ня і смертна кара [9, с. 337–340]. Зазначене джерело імперського війсь ково-кримінального права було замінене у 1812 р. Польовим кримі нальним уложенням. Цей документ містив найважливіші злочини, які можуть вчинятися у військовий час, і покарання за них. Так, у ст. 61 визначалося покарання за пограбування осіб, будинків, поселень та іншої власності, підпал будинків, знищення лісів і жнив, вбивства жи-те лів, озброєні напади на мирних мешканців, насильство над жінкою, а ст. 72, 73 – покарання у виді смертної кари офіцерам за грабіж (якщо вони дозволяли або очолювали мародерство у своєму підрозділі) [10, с. 72–76]. Польове кримінальне уложення втратило чинність із виданням у 1869 р. Військового статуту про покарання. До цього коди-фі кованого акта був включений безпрецедентний за кількістю перелік війсь кових кримінальних правопорушень (злочинів і проступків) і стяг нень за них. Зокрема, у ст. 267 була передбачена кримінальна від-по відальність за самовільне накладення контрибуції грошима або припасами на жителів місць, зайнятих військами, за самовільне збіль-шен ня поборів за контрибуцією, накладеною в законному поряд - ку [11, с. 95]. Привертає увагу й ст. 275 аналізованого Статуту, яку можна вва жа ти однією з історичних попередниць ст. 433 КК України. У ній під загрозою покарання заборонялося захоплення у жителів облас-тей, що зайняті армією, припасів, одягу та інших речей, а також будь-які незаконні побори з обивателів. Зазначимо, що в цій статуті вка-зані дії названо «мародерство». Якщо ж зазначений злочин вчинявся військовим підрозділом чи групою військовослужбовців за попередньою змовою або якщо винний діяв одноосібно, але із застосуванням зброї або насильства проти жителів, посягання визнавалося видом розбою або грабежу (ч. 2 ст. 275 Військового статуту про покарання), за яке для ініціаторів і головних злочинців передбачалося покарання у виді смертної кари [11, с. 98].



Після встановлення в Україні влади більшовиків на її території послі довно діяли кодифіковані кримінально-правові акти радянського зраз ка. У кожному з них насильство над населенням у районі воєнних дій в тих чи інших варіаціях розглядалося як військовий злочин. Доцільно звер нути увагу, що протизаконне відібрання при бойовій обстановці в цивільного населення приналежного йому майна із застосуванням по-гро зи військовою зброєю і під приводом необхідності цього віді брання для воєнних цілей, як і у Військовому статуті про покарання, виз-навалося у ст. 214 КК УСРР 1922 р. формою мародерства [12, с. 69]. Вод-но час протизаконне насильство над цивільним населенням у районі про ведення воєнних дій цей Кодекс як окремий злочин не передбачав. У КК УСРР 1927 р. відповідні заборони було диференційовано. Так, його ст. 206–17, в якій встановлювалася кримінальна відповідальність за мародерство (згідно з оригінальним текстом офіційного видання – «без законне відібрання за бойової обстановки у цивільної людності на лежи то їй майна, погрожуючи зброєю або під приводом конечності йо го відібрати на військові потреби, а також за здіймання з корисливою ме тою з забитих і поранених їхніх речей»), за змістом не відрізнялася від ст. 214 КК 1922 р. У ст. 206–18 КК 1927 р. передбачалося покарання за такі дії, як «протизаконне насильство над цивільною людністю, що заподіяли військові службовці за воєнного часу або за бойової обста-новки» [13, с. 147–148]. Згодом до КК УРСР 1927 р. у частині рег ла мен-тації відповідальності за військові злочини було внесено зміни. Зокре-ма, законодавцем було остаточно розмежовано мародерство (згідно зі ст. 206–27 воно було визначене як викрадення на полі бою речей, які знаходяться при вбитих та поранених) і діяння, яке в сучасній нор-ма тивно-правовій інтерпретації розглядається як «насильство над населенням у районі воєнних дій». За ст. 206–28 КК УРСР 1927 р. було встановлено кримінальну відповідальність за розбій, грабіж, проти за-кон не знищення майна і насильство, а також протизаконне відібрання май на під приводом воєнної необхідності, вчинене щодо населення в райо ні воєнних дій [14, с. 48].

Остаточно норма про кримінальну відповідальність за насильство над населенням в районі воєнних дій одержала оформлення у її су-час ному вигляді в кримінальному законодавстві України 60-х років, майже аналогічний передбаченому ст. 433 КК склад злочину містився у ст. 261 КК УРСР 1960 р. [15]. Порівняння цих норм свідчить, що майже без змін цей склад був відтворений у новому кримінальному законодавстві (КК України 2001 р.).



Висновки та перспективи подальших досліджень. Підбиваючи підсумки, можемо констатувати, що кримінально-правова заборона що-до насильства над населенням в районі воєнних дій та його пограбування не є «продуктом» законодавчої думки новітньої епохи. Насправді норма ст. 433 КК України у різному юридико-технічному виконанні існує у кри мінальному праві України вже більш ніж чотири століття. Тому історичну традицію заборони насильства над населенням в районі воєн них дій можна впевнено віднести до детермінант криміналізації діянь, передбачених ст. 433 КК України. Історичний досвід показує, що тривалий час цей злочин розглядався законодавцями як форма маро-дерст ва, і лише всередині ХХ ст. його було остаточно виділено в окремий склад. Крім того, на основі вивчення генезису зазначеної кримінально-пра вової заборони можна стверджувати, що вітчизняний законодавець не використав належним чином надбання правознавців минулого. Зокре ма, у чинній редакції ст. 433 КК України доцільно диференціювати кри мінальну відповідальність з урахуванням статусу суб’єкта злочину (рядо вий військовослужбовець, військовий командир, військова служ бова особа) та групового характеру вчинення насильницьких та інших злочинних дій щодо цивільних осіб. Доречно також у ст. 433 КК України передбачити кримінальну відповідальність за інші, крім розбою, способи викрадення майна цивільного населення (зокрема, від крите викрадення, викрадення із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров’я потерпілого), за пошкодження майна, не виправдане воєнною необхідністю.


1. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун. – Харків : Консум, 2001. – 656 с.

2. Міжнародне гуманітарне право : навч. посібник / під заг. ред. В. П. Базова. – Київ : Варта, 2000. – 176 с.

3. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. – Одеса : Юрид. літ., 2003. – Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – 560 с.

4. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. – Одеса : Юрид. літ., 2004. – Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року : у 2 кн. – Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – 568 с.

5. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків / Д. І. Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – 319 с.



6. Терлюк І. Я. Огляд історії кримінального права України : навч. посібник / І. Я. Терлюк. – Львів : Ліга-Прес, 2007. – 92 с.

7. Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII в. / А. И. Путро. – Київ : Выща шк. Головное изд-во, 1988. – 142 с.

8. Права, за якими судиться малоросійський народ, 1743 р. / упоряд. К. А. Вислобоков ; відп. ред. Ю. С. Шемшученко. – Київ : Інститут дер-жави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 1997. – 549 с.

9. Законодательство Петра І. – Москва : Юрид. лит., 1997. – 880 с.10. Сатанова Л. М. «Полевое уголовное уложение» и «Устав поле-

во го судопроизводства» – военно-уголовный и уголовно-про-цес су альный закон Александра (1801–1825) / Л. М. Сатанова, Б. М. Имашев // Вестник КазНУ. Сер. Юридическая. – 2010. – Т. 4. – С. 72–76.

11. Воинский устав о наказаниях. – Санкт-Петербург : В Типографіи Втораго Отдђленія Собственной Е. И. В. Канцеляріи, 1868. – 121 с.

12. Уголовный кодес УССР, утвержденный ВУЦИК 23 августа 1922 г. – Харьков : Изд-во Наркомюста УССР, 1922. – 100 с.

13. Кримінальний кодекс : офіційне видання. – Харків : Юридичне видав-ницт во Наркомюсту УСРР., 1927. – 151 с.

14. Уголовный кодекс Украинской ССР : официальный текст с изме-не ниями на 1 февраля 1944 г. и с приложением постатейно-систематизированных материалов. – Москва : Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1944. – 95 с.

15. Кримінальний кодекс України від 28.12.1960 р. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2001-05.


Алина Равильевна МУХАМЕДЖАНОВА (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

НАСИЛИЕ НАД НАСЕЛЕНИЕМ В РАЙОНЕ ВОЕННЫХ ДЕЙСТВИЙ: ГЕНЕЗИС УГОЛОВНО-ПРАВОВОГО ЗАПРЕТА В ОТЕЧЕСТВЕННОМ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ

Проанализированы источники и памятки уголовного права Украины за период с XVI по ХХІ в. На основании детального изучения зако но дательства Литовского периода, Гетманщины, периода нахождения Украи ны в составе Российской империи и Советского Союза рассмотрено



раз витие уголовноправового запрета насильственных действий военно служащих в отношении гражданского населения.

Ключевые слова: уголовноправовой запрет, воинские преступ ления, развитие уголовного законодательства, насилие, население, район военных действий.

Alina R. MUKHAMEDZHANOVA(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

VIOLENCE AGAINST THE POPULATION IN THE MILITARY OPERATIONS AREA: GENESIS OF CRIMINAL AND LEGAL PROHIBITION WITHIN THE DOMESTIC LEGISLATION

The norm of the Art. 433 of the Criminal Code of Ukraine “Violence against the Population in the Military Operations Area” establishes liability for the vio lence, illegal destruction of property and its taking under the intention of military necessity committed against the population in the military operational area, as well as robbery committed against the population. One of the elements of criminal and legal characteristics of the mentioned crime is social conditionality of implementation and existence of its criminal and legal prohibition within the domestic legislation. Its research covers a number of factors, including the study of the origin and development (genesis) of regulations on liability for such acts within the domestic criminal law.

Criminal and legal characteristics of the mentioned crime has not yet become the subject of independent research. Only few authors considered it within the problems of criminal liability for related crimes. However, legal experience of previous eras in the sphere of combating highhanded military actions against civilians during hostilities by criminal and legal means has not been analyzed yet. By using historical and comparative method, the objective of the publication is to highlight the issues of the origin and development (genesis) within domestic criminal legislation of the regulations on liability for violence against the population in military operations areas.

Sources and artifacts of criminal law of Ukraine for the period from the XVI to XXI century have been analyzed. On the basis of studying the legislation of Lithuania era (Second and Third Lithuanian Statutes), Hetman era, the law Zapo rizhzhya Cossacks, legislation of the period of Ukraine being within Russian Empire (Military Articles of 1715, Field Criminal Code of 1812, Military Regulations on Punishment of 1869) and the Soviet Union (Criminal Code of Ukrainian SSR of 1922, Criminal Code of Ukrainian SSR of 1927, Criminal Code of Ukrainian SSR of 1960) the author has studied the development of criminal and legal prohibition of military violence against civilians. It was found out that it had been existing in different legal and technical performance within criminal



law of Ukraine for more than four centuries. Therefore, the historical tradition of prohibition of violence against the population in the military operations area can be included to the determinants of criminalization of acts under the Art. 433 of the Criminal Code of Ukraine. Historical experience indicates that the crime was considered by legislators as a form of looting for a long time, and only in the middle of the XX century, it was finally allocated into a separate corpus delicti. Besides, based on studying the genesis of the mentioned criminal and legal prohibition we can argue that national legislators have not properly used the heritage of the lawyers of the past concerning full description of the features of the corpus delicti of the violence against the population in the military operations area.

Key words: criminal and legal prohibition, war crimes, development of criminal legislation, violence, population, military operations area.



УДК 347.615 Олеся Олександрівна СОКОЛ(Інститут права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету, Запоріжжя)

ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАХОДИ ЗАПОБІГАННЯ УХИЛЕННЯМ ВІД СПЛАТИ АЛІМЕНТІВ НА УТРИМАННЯ ДІТЕЙ ТА

КОШТІВ НА УТРИМАННЯ НЕПРАЦЕЗДАТНИХ БАТЬКІВ

У статті обґрунтовуються положення про те, що ефективність протидії ухиленням від сплати аліментів на утримання дітей та коштів на утримання батьків залежить від вжиття заходів індивідуального характеру, голов ним завданням яких є усунення небезпеки потенційного вчинення цього злочину. Вказується на те, що діяльність по запобіганню ухиленням від сплати аліментів може провадитися за трьома напрямками, а саме комплексно, планово, масштабно, з урахуванням усіх особливостей даного злочину (причин, умов та характеристики злочинців).індивідуальні заходи, запобігання, аліменти, діти, батьки, роз’яснення, правоохоронні органи, громадські організації.

© Сокол О. О., 2016


Постановка проблеми. У системі запобігання ухиленням від спла-ти аліментів на утримання дітей та коштів на утримання непрацездатних батьків важливе місце відводиться заходам індивідуального характеру, го ловним завданням яких є унеможливлення вчинення цього суспільно



небезпечного діяння [1, с. 146]. Так, В. М. Кудрявцев наголошує, що зло-чин на поведінка, як правило, не виникає спонтанно, а є результатом неспри ятливих моральних впливів, включаючи і негативний жит тє-вий досвід. В умовах економічної, соціальної та духовної кризи мікро-середовище (у даному випадку особа – платник елементів) відчуває най більше навантаження, переважно через руйнування правових і мо-раль них норм (аномія) [2, с. 263].

З огляду на наведене додамо, що дії осіб, спрямованні на погіршення жит тєвого рівня дітей або ж непрацездатних батьків, цілком логічно під падають під санкції Кримінального кодексу (далі – КК) України, а саме ст. 164 та 165. Тому запобігання даним видам злочинів, зокрема, на індивідуальному рівні, є актуальним. При цьому слід пам’ятати, що інди відуальне запобігання має проводитися з урахування детермінант та властивостей особистості злочинця та комплексного підходу до роз-роб ки і вжиття заходів впливу на них. Це може проводитися як за участю дер жавних органів, так і за місцем роботи, тобто в трудових колективах, а також громадськими організаціями.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У кримінологічній науці роз робці системи певних правових, організаційних та функціональних за сад діяльності щодо запобігання злочинності приділяється велика ува га. Ці питання були предметом вивчення багатьох як вітчизняних, так і закордонних науковців. Вагомий внесок у розвиток загальних по ложень теорії і практики запобігання злочинності зробили такі вчені, як: Г. А. Аванесов, О. М. Бандурка, В. С. Батиргареєва, В. В. Голіна, Б. М. Головкін, Л. М. Давиденко, І. М. Даньшин, С. Ф. Денисов, О. М. Джужа, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, О. Г. Кальман, О. М. Костенко, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнєцова, О. М. Литвинов, В. В. Лунєєв, О. Б. Сахаров, В. І. Шакун та ін.

Метою статті є внесення пропозицій щодо підвищення ефек тив-ності заходів індивідуального запобігання ухиленням від сплати алі-мен тів на утримання дітей та коштів на утримання непра це здатних батьків.

Виклад основного матеріалу. У кримінологічній літературі є різні виз начення поняття «індивідуальне запобігання». Так, І. М. Даньшин вважає, що індивідуальне запобігання становить собою сукупність заходів, які вживаються із метою здійснення цілеспрямованого кори-гу ючого впливу на свідомість, волю, почуття й емоції осіб задля ви пе-редження, обмеження й усунення притаманних їм антисуспільних пот-реб, інтересів, настанов, стереотипів поведінки, які з високим ступенем віро гідності свідчать про можливість вчинення ними злочину [3, с. 158].

Під індивідуальною профілактикою, на думку О. М. Бандурки,



розуміють розробку і здійснення спеціальних заходів із виявлення та усунення детермінант злочинів, а також превентивного впливу на осіб, схильних до протиправної поведінки [4, с. 246]. Індивідуальна профі-лак тика – це вплив не тільки на осіб, схильних до вчинення злочинів, а й на обставини соціального середовища, під тиском яких негативні влас тивості особистості можуть проявити себе [4, с. 246].

Думка, що індивідуальна профілактика – це система заходів пере-ко нання і примусу, яка застосовується до носіїв антисуспільних поглядів і орієнтацій; її метою є попередження негативного процесу формування осо бистості, належить Г. А. Аванесову [5, с. 256].

Дехто переконаний, що індивідуальні заходи пов’язані із запо-бі ганням можливому вчиненню злочину конкретними особами, які харак теризуються антигромадською поведінкою, рецидиву, а також роз шуком осіб, які ухиляються від слідства й суду чи безвісті зник - лих [6, с. 57].

На переконання Г. С. Саркісова, індивідуальна профілактика зло-чинів, як і всі інші види соціальної профілактики, являє собою діяль-ність особ ливого роду, спрямовану на запобігання злочинам, має інтег-ративну якість – цілісний процес ресоціалізації особистості, щодо якої проводиться профілактика і усунення криміногенних факторів її соці-аль ного мікросередовища. При індивідуальній профілактиці заходи впли ву індивідуалізовані, персоніфіковані [7, с. 27].

Натомість А. І. Долгова зазначає, що індивідуальне запобігання є найважливішою складовою діяльністю державних і утворених від по-відно до закону недержавних органів, організацій та їх представників із виявлення осіб, від яких, судячи з об’єктивно встановлених даних, мож-на очікувати вчинення злочинів, і вчинення на них і їх навколишнє соці-альне мікросередовище позитивного коригуючого впливу [8, с. 456].

Вивчивши думки науковців, додамо, що успішна боротьба зі зло-чин ними проявами передбачає не тільки усунення негативних явищ, які їх спричинюють. Вона має бути спрямована безпосередньо і на носіїв кри мінальних традицій і звичаїв, тих, хто впливає на свідомість, психіку не тільки «сталих» суб’єктів злочинної діяльності, у яких закріплено їх неформальний злочинний статус, а й на осіб з хиткими життєвими пози ціями. За рахунок останніх відбувається розширене відтворення зло чинності. Такому впливу слід протиставити профілактичний вплив [9, с. 235–238].

Саме тому у Концепції реалізації державної політики у сфері про-фі лактики правопорушень на період до 2015 р. також наголошується на важ ливості запровадження запобіжної діяльності. У цьому документі, крім іншого, визначені шляхами вирішення проблем зі злочинністю, а



саме: ужиття заходів, спрямованих на підвищення рівня моральності в суспільстві, правової культури громадян, утвердження здорового спо-со бу життя; проведення профілактичної роботи з неблагополучними сім’ями [10, с. 40].

Зупинимося детальніше на одному моменті. Сім’я – особливий об’єкт попереджувальної діяльності, оскільки, по-перше, у сімейно-по-бутовій сфері вчиняється значна кількість злочинів, особливо на силь-ницького характеру, і, по-друге, переважна більшість майбутніх зло-чин ців виховувалися в сім’ях, і саме звідси вони винесли негативний за пал, який потім слугував стимулом до скоєння кримінально караних діянь. Сім’я – найважливіший інститут громадянського суспільства, і якщо є підстави вважати, що останнє самоочищується від злочинності і са мо стійно дбає про свою моральність, то погляди в першу чергу треба звер тати до сім’ї [11, с. 246].

На думку В. В. Лунєєва, індивідуально-профілактичного впливу пе-ред усім потребують особи, які ще не вчинили злочинів, але поведінка яких може перерости у злочин, а також і власне особи, які вчинили анти-сус пільні посягання. У першому випадку попереджається первинний зло чин, в другому – рецидив [12, с. 951].

Із цього приводу А. П. Закалюка вказує на те, що до об’єктів пер шо-чер гової запобіжної діяльності слід віднести індивідуальні умови побуту, ви хо вання, антисуспільні елементи свідомості, а також індивідуальні біо психологічні та психічні властивості особи із суспільно небезпечною по ве дінкою, а щодо останніх потрібно вживати відповідні коригуючі, медико-профілактичні заходи, спеціальні психологічні тренінги тощо [13, с. 333]. Вважаємо, що треба погодитися з думкою науковця і брати до уваги при розробці індивідуальних заходів.

Зупинимося ще на одному моменті. Як уже наголошувалося, існує пев на система заходів із запобігання злочинам, яка розробляється на рів ні держави. Додамо, що комплекс заходів, як правило, передбачається стра тегією. Якщо порівнювати стратегію індивідуальної профілактики з іншими стратегіями боротьби зі злочинністю, то насамперед слід вка зати на різну спрямованість впливу на особистість, яка і виступає об’єктом злочину [2, с. 242–243].

Індивідуальні профілактичні заходи, про це вже йшлося, необхідно про водити за трьома напрямами: переконання, надання допомоги та при мус [1, с. 146; 14, с. 328].

До заходів переконання для потенційних або реальних злочинців у категорії справ по злісному ухиленню від сплати аліментів можна віднести наступні:



- визначення та облік осіб, які можуть ухилятися від сплати алі ментів (шляхом аналізу судових рішень, якими призначаються алі мен ти);

- проведення з такими особами розмов для вивчення криміногенних фак торів (обставин), які впливають або можуть у подальшому вплинути на їх протиправну поведінку;

- бесіди співробітників Державної виконавчої служби (державних ви конавців) або ж залучених фахівців-психологів з особами, які ре-гу лярно виплачують аліменти членам своїх родин, для того, щоб роз’яснити, який великий і важливий внесок вони роблять у розвиток сво їх дітей або ж як потрібна батькам їх допомога. Таких людей доцільно сти мулювати хоча б «словом», що укріплюватиме їх моральний дух і позитивно позначатиметься на матеріальному становищі дітей та не-пра цездатних літніх осіб.

Особам, які ухиляються від сплати аліментів або виплачують гро-шо ві кошти нерегулярно, доречно пояснити, що їх дії по невиконанню су до вих рішень щодо стягнень аліментів мають надзвичайно негативні нас лідки економічного, правового та соціального характеру як для чле-нів їх родин, соціуму, так і держави в цілому, адже це підриває авторитет дер жави, судової та правоохоронної системи;

- проведення лекцій у трудових колективах, на підприємствах, при свячених обговоренню проблем сімейного виховання (у правовому та психологічному аспектах), важливості забезпечення необхідного ма-те ріального становища як дитини (для її повноцінного фізичного, мо-раль ного та духовного зростання), так і батьків, які також потребують нор мального харчування, лікування тощо. Головне в цих заходах – гро-мадсь ка думка, яка може бути висловлена і в малих соціальних групах, зок рема, трудових колективах, де профілактика правопорушень не-зло чинного характеру особливо дієва, адже передбачає пропаганду та роз’яснення норм законодавства й принципів моральності всім членам ко лек тиву та здійснення останніми контролю за поведінкою кож - ного [15, с. 244].

Також до таких заходів можуть залучатися юристи та сімейні пси-хологи, які за необхідності нададуть правову та психологічну до по могу або консультацію. Бажано, щоб на лекціях такого роду були при сут ні працівники Національної поліції та Служби у справах дітей, для до не-сен ня реальної картини та конкретних статистичних даних по справах да ної категорії;

- запровадження штатних одиниць психолога та юриста при ор-га нах державної реєстрації актів цивільного стану, які при реєстрації шл юбу або ж при його розірванні будуть роз’яснювати важливість



сі мейного виховання дітей в повній родині або обома батьками, ва го-мість матеріального утримання дітей для їх всебічного розвитку і для на дання прикладу дитині «правильної» моделі сім’ї, що в похилому віці може гарантувати батькам отримання допомоги від дітей;

- стимулювання аліментозобов’язаних осіб до участі в гро мадсь-кому житті, що сприятиме відкритості таких осіб до суспільства, від-сутності замкнутості у собі та у своїх проблемах. Проведення роботи гро-мадсь кими організаціями та юридичними центрами також допоможе усу нути обставини, що сприяють розвитку асоціальних поглядів і зви-чок у осіб, які ухиляються від сплати аліментів;

- існування центрів соціальної допомоги, державного забезпечення, які проводитимуть профілактичну роботу на індивідуальному рівні з особами, які схильні до вчинення злочинів, вивчаючи їх соціально-де-мо графічні, морально-психологічні якості, піднімаючи культурно-пра-во вий рівень їх і населення в цілому;

- проведення лекцій з дітьми та батьками у навчальних закладах на тему дитячого виховання, взаємовідносин у сім’ї, ставлення батьків до дітей і дітей до батьків, що також стимулюватиме дотримання норм правильного виховання під впливом громадської думки, тобто вико ну-ва тиме, так би мовити, запобіжну роль. Ці заходи спрямовані на ранню інди відуальну профілактику злочинів серед підлітків, на яких помітно впли ває негативне оточення. За результатами анкетування експертів отри мані такі дані: 94 % опитаних погодилися з тим, що проведення уро ків та лекцій в школах, інститутах та інших навчальних закладах на тему сімейного виховання, планування дітей та відповідальності за чле нів своєї родини позитивно впливатиме на формування поведінки осо бистості в подальшому.

Заходи соціальної допомоги – це:- сприяння особам, які зобов’язані платити аліменти або які мають

дітей, у працевлаштуванні, надання пріоритету в отриманні трудових місць, що можливе через залучення Центру зайнятості населення або адміністрацій підприємств, перебування зазначених вище осіб під «імунітетом» під час скорочення на фірмах, підприємствах;

- оцінювання та вплив на покращення побутових умов, отримання освіти, зміну способу життя, вибір життєвих перспектив через діяль-ність недержавних органів та організацій, окремих громадян і най-ближ чого оточення, які здійснюють соціальний контроль завдяки спосте реженню за поведінкою протиправно налаштованої особи для по-дальшого позитивного впливу на неї. Так, О. М. Кузнєцова вважає, соці-аль ний контроль є цілеспрямованим управлінським впливом суб’єкта



соці ального контролю на об’єкт з метою формування в останнього бажаних моделей поведінки, світосприйняття та моральних орієн- тирів [16, с. 54];

- вивчення державними та громадськими організаціями мож ли-вос тей створення для осіб, які ухиляються або можуть ухилятися від сплати аліментів, сприятливих соціально-побутових умов.

Примус для осіб, які ухиляються від сплати аліментів на утримання дітей та коштів на утримання непрацездатних батьків, зумовлює на стан-ня несприятливих наслідків фізичного, матеріального та технічного ха-рак теру [1, с. 147]. Функції правового примусу покликані виконувати пра воохоронні органи та органи, на які покладено охорону прав і закон них інтересів, не виключається допомога громадських організа - цій [17, с. 56]. До таких заходів, на нашу думку, належать наступні:

- дії працівників правоохоронних органів та громадськості щодо конт ролю за місцем проживання та роботи за поведінкою осіб, які пе ре бувають на профілактичному обліку. Так, відповідно до п. 13.1 Поло жен ня про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внут рішніх справ України, затвердженого наказом МВС від 11.11.2010 р. № 550, дільничний (старший дільничний) інспектор міліції, крім загальної профілактичної роботи серед населення на території адмі ністративної дільниці, здійснює профілактичні заходи щодо осіб, схиль них до вчинення правопорушень, та осіб, які перебувають на профі лактичних обліках в органах внутрішніх справ, щодо запобігання вчи ненню з їх боку злочинів та інших правопорушень з широким залу-чен ням до цієї роботи населення, громадських помічників [18];

- примушування Державною виконавчою службою або праців ни-ками поліції працевлаштовуватися, постійно звітувати про суму спла-че них аліментів аліментозобов’язаних осіб та давати пояснення в разі не сплати суми аліментів;

- профілактичні розмови-переконання з сім’ями, де сварки батьків при дітях є буденним явищем, за участю дільничного інспектора, пси хо-лога, у домашній обстановці, про важливість зростання дітей в позитив-ній атмосфері та під контролем батьків, оскільки діти копіюють поведін-ку своїх батьків і в майбутньому проектують її на взаємовідносини у своїй родині. За допомогою переконливих дій фахівця в сфері сімейного виховання та таких прийомів впливу, як індивідуальні роз’яснення, бесіди, повчання, наставляння, індивідуальне або колективне шефство над конкретною сім’єю можна досягти дуже позитивних результатів в індивідуальному запобіганні ухиленням від сплати аліментів. Від ставлення батьків до дитини в ранньому віці багато в чому будуть



залежати його риси характеру, те, як буде формуватися особистість (зрозуміло, з урахуванням генетичної складової) [2, с. 243];

- організовувати індивідуальні профілактичні дії та здійснювати адмі ністративний нагляд за особами, які були засудженні за ст. 164 та 165 КК, над якими триває суд та які звільненні з місць позбавлення волі. Так, відповідно до ст. 4 Закону «Про пробацію» від 05.02.2015 р. № 160-VIII метою пробації є забезпечення безпеки суспільства шляхом вип равлення засуджених, запобігання вчиненню ними повторних кри мінальних правопорушень та забезпечення суду інформацією, що харак теризує обвинувачених, з метою прийняття судом рішення про міру їх відповідальності. А стаття 20 цього Закону основним завданням волон терів пробації регламентує сприяння органу пробації у здійсненні наг ля ду за засудженими та проведенні з ними соціально-виховної роботи [19];

- проведення навчально-роз’яснювальних лекцій з особами, які ведуть неправильний спосіб життя, про шкідливість вживання алкоголю та наркотиків. Адже батьки, які зловживають алкогольними напоями, є зразком протиприродної поведінки, їх вчинки нерідко ха рак-теризуються низинними мотивами і фактами прояву безсоромності, від-сут ністю якої-небудь турботи про природні потреби дітей [20, с. 73–75];

- такі заходи примусу, як осуд, осуд з боку суспільства, трудового ко лективу також можуть бути ефективними в індивідуальному за по бі-ган ні такому виду злочинів.

З огляду на вищезазначене можна з впевненістю сказати, що на прак тиці відсутній якийсь стандартний та вичерпний перелік дій щодо запо бігання злочинам даної категорії на індивідуальному рівні. Кожна сім’я, кожна справа, кожна особа злочинця потребує всебічного та об’єк-тивного розгляду. Необхідно вивчати причини і умови ухилень від сплати аліментів, мотиви цього зло-чину, соціально-побутові, мораль-но-психологічні характеристики правопорушника, криміногенні фак-тори його оточення тощо.

Проте слід відмітити, що має бути певна тактика в проведенні про фі лактичної роботи на індивідуальному рівні, суть якої полягає у своє часному виявленні осіб, які схильні до таких протиправних дій, і у засто суванні до них заходів, що націлені на запобігання цій злочинній пове дінці. Отже, до таких заходів належать: облік та основні відомості про осіб, до яких необхідно вжити заходи індивідуальної профілактики; вия влення дій або інших ознак, які вказують на вчинення або мож ли-вість вчинення злочину даної категорії; безпосередньо заходи інди ві ду-аль ного попередження ухилень від сплати аліментів з відомостями про ре зультати їх застосування.



У цьому контексті додамо, що, на наше переконання, дієвим засобом про філактики ухилень від сплати аліментів на індивідуальному рівні буде включення до ст. 164 Сімейного кодексу України такої підстави позбав лення батьківських прав, як злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей [21]. Так, за результатами анкетування щодо вив-чен ня думки експертів про причини, умови та заходи запобігання ухи-лен ням від сплати аліментів на утримання дітей та коштів на утримання не працездатних батьків (ст. 164 та ст. 165 КК) на запитання "Чи може, на Вашу думку, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей ста-ти причиною позбавлення батьківських прав особи, яка ухиляється від сплати аліментів?" 75 % респондентів відповіли "так". Хоч ця міра є дуже жорстокою і крайньою, але, на наш погляд, у деяких випадках може стати необхідною і дуже дієвою в запобіганні даним злочинам.

Висновки та перспективи подальших досліджень. В інди ві ду-альному запобіганні злочинам, передбаченим ст. 164 та 165 КК, най-важливішим і водночас здебільшого не вирішеним залишається пи тан-ня працевлаштування осіб, які ухиляються від сплати аліментів. Рі вень безробіття в країні, як вже неодноразово зазначалося, сягає дуже ви со-ких показників, а дій з боку державних органів не проводиться майже нія ких. Тому державні виконавці і правоохоронні органи повинні "добровільно-примусово" сприяти тому, щоб аліментозобов’язані особи зна ходили собі місце роботи, отримували зарплатню і виплачували алі-мен ти.

Таким чином, індивідуальна профілактична робота органів внут-ріш ніх справ щодо запобігання ухиленням від сплати аліментів на утри-ман ня дітей та коштів на утримання непрацездатних батьків повинна бути спрямована на:

по-перше: виявлення та облік осіб, які можуть вчинити злочин даної категорії;

по-друге: подолання злочинних проявів, запобігання анти су спіль-ній поведінці шляхом виховного впливу та застосування методів пере-конання і примусу (якщо це буде необхідно);

по-третє: усім суб’єктами профілактики по виявленню та нейтра-лізації будь-яких можливих джерел, що негативно впливають на осіб, схиль них до несплати аліментів, діяти спільно та злагоджено.

Отже, всі напрямки запобігання ухиленням від сплати аліментів є важливими, потребують комплексного та виваженого підходу до вирі-шення завдань, пов’язаних з індивідуальною профілактикою. В наш час сус пільство стикнулося з такою проблемою, як безвідповідальність, особ ливо молодих людей, за свою родину, дітей. Тому роз’яснення бать кам, у різний спосіб, будь-то у вигляді лекцій, семінарів, навчань,



соціальної реклами на радіо, телебаченні, біл-бордах на вулиці, прав та обов’язків щодо належного утриманню своїх дітей та батьків є дуже доціль ним та важливим кроком в подоланні таких протиправних дій, як злісне ухилення від сплати аліментів і безвідповідального батьківства в цілому.


1. Голіна В. В. Кримінологія: Загальна та Особлива частини : [навч. підручник] / В. В. Голіна, Б. М. Головкін. – Харків : Право, 2014. – 513 с.

2. Кудрявцев В. Н. Стратегии борьбы с преступностью / В. Н. Кудрявцев. – Москва : Юристь, 2005. – 352 с.

3. Кримінологія: Загальна та Особлива частини : підручник / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, М. Ю. Валуйська та ін.; за заг. ред. В. В. Голіни. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Харків : Право, 2009. – 288 с.

4. Бандурка О. М. Протидія злочинності та профілактика злочинів : монографія / Олександр Маркович Бандурка, Олексій Миколайович Литвинов ; МВС України, Харків. ун-т внутр. справ. – Харків : ХНУВС, 2011. – 308 с.

5. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика / Г. А. Аванесов. – Москва : Акад. МВД СССР, 1980. – 526 с.

6. Проблеми запобігання та протидії злочинності правоохоронними органами України : монографія / за ред. О. Г. Кальмана. – Харків, 2008. – 285 с.

7. Саркисов Г. С. Индивидуальная профилактика преступлений : учеб. пособие / Г. С. Саркисов. – Ереван : Айастан, 1986. – 184 c.

8. Криминология: учебник для вузов / под общ. ред. А. И. Долговой. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма, 2005. – 912 с.

9. Денисов С. Ф. Детермінанти злочинності і моделі кримінологічної превенції злочинів : монографія / Сергій Федорович Денисов. – Запоріжжя : Вид-во КПУ, 2010. – 396 с.

10. Про схвалення Концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року : розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 р. № 1209-р // Урядовий кур’єр (від 05.01.2012 р.) – № 2.

11. Антонян Ю. М. Криминология. Избранные лекции / Ю. М. Антонян. – Москва : Логос, 2004. – 448 с.

12. Лунеев В. В. Курс мировой и российской криминологии : ученик для магистров : [в 2-х т.] / В. В. Лунеев. – Т. I. – Общая часть. – Москва : Юрайт, 2012. – 1003 с.



13. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у 3 кн. / А. П. Закалюк. – Київ : Ін Юре, 2007. – Кн. 1 : Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. – 424 с.

14. Кримінологія. Загальна частина. Альбом схем / авт.-упоряд. : С. Ф. Денисов, Т. А. Денисова, С. Г. Кулик, О. С. Шеремет. – Чернігів : ПАТ "ПВК "Десна", 2015. – 658 с.

15. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология / Владимир Николаевич Кудрявцев. – Моква : Наука, 1982. – 289 с.

16. Кузнецова Е. М. Социальный контроль: сущность и методы реализации : монография / Елена Мартуновна Кузнецова. – LAP Lambert Academic Publishing GmbH & Co, KG, 2012. – 182 с.

17. Холох В. И. О комплексном подходе в преодолении негативных явлений / В. И. Холох // Роль органов внутренних дел в преодолении антиобщественных проявлений : Межвузов. сб. научн. тр. – Киев : НИ и РИО КВШ МВД СССР им. Ф. Э. Дзержинского, 1988. – С. 50–57.

18. Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України : наказ Міністерства внутрішніх справ України від 11.11.2010 року № 550 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1219-10.

19. Про пробацію : Закон України від 05.02.2015 р. № 160-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/160-19.

20. Нечаева А. М. Споры о детях / А. М. Нечаева. – Москва : Юрид. лит., 1989. – 160 с.

21. Сімейний кодекс України : Закон України від 10.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21–22. – Ст. 135.


Олеся Александровна СОКОЛ(Институт права имени Владимира Сташиса Классического приватного университета, Запорожье, Украина)

СПЕЦИАЛЬНО-КРИМИНОЛОГИЧЕСКИЕ МЕРЫ ПРЕДУПРЕЖДЕНИЯ УКЛОНЕНИЙ ОТ УПЛАТЫ АЛИМЕНТОВ НА СОДЕРЖАНИЕ ДЕТЕЙ И СРЕДСТВ НА СОДЕРЖАНИЕ НЕТРУДОСПОСОБНЫХ РОДИТЕЛЕЙ

В статье обосновываются положения о том, что эффективность противодействия уклонениям от уплаты алиментов на содержание детей и средств на содержание родителей зависит от применения мер индивидуального характера, главной задачей которых является



устра нение опасности потенциального преступления. Акцентируется на том, что деятельность по предотвращению уклонений от уплаты али ментов должна проводиться по трём направлениям: комплексно, пла ново, масштабно, с учётом всех особенностей данного преступления (причин, условий и характеристики преступников).

Ключевые слова: индивидуальные мероприятия, предот вращение, алименты, дети, родители, разъяснения, правоохранительные органы, общественные организации.

Olesya O. SOKOL(Institute of Law Named after Vladimir Stashis Classic Private University, Zaporizhia, Ukraine)

INDIVIDUAL MEASURES TO PREVENT EVASION OF PAYING THE CHILD SUPPORT AND MONEY FOR THE MAINTENANCE OF DISABLED PARENTS

The author of the article proves the view that the important place in the prevention of the evasion of paying the child support and funds for the maintenance of disabled parents belongs to individual measures. The main objective is to eliminate the potential security offense.

The current state of families in Ukraine, which is due to changes that have occur red in recent years in economic, legal, social and psychological aspects of life is analyzed in this article. It is specified that one should now note that neither the family as a whole nor its individual members are not protected by the criminal law sufficiently. Responsibility for willful evasion of paying money for the children and funds for the maintenance of disabled parents is neglected, and a number of law enforcement activities in this category of cases are not solved.

The author of the article also indicates the areas, where it is necessary to take measures in preventing individual evasion maintenance of children. Acti vities to prevent evasion of maintenance of children should be carried out comprehensively planned, on a grand scale paying attention to all the features of the crime (causes and conditions and characteristics of offenders). Besides law enforcement and government organizations, a special role in this process should take social organizations, the media and the individuals.

It is noted that the most important and yet the most unresolved remains the issue of employment of persons, who refuse to pay child support. The unemployment rate in the country, as we have repeatedly noted, reaches very high rates and actions to solve this problem are almost not performed by government authorities.

We have to admit that nowadays the society faces such a problem as irresponsibility, especially of young people, for their family and children. Therefore, explanation to parents in various methods, whether in the form of



lectures, seminars, trainings, social advertising on radio, television and on advertising billboards in the street, about the rights and responsibilities for the proper maintenance of their children and parents are very reasonable and important steps in overcoming such illegal actions as fraudulent evasion of alimony and irres ponsible parenthood in general. Thus, all methods for prevention of evasion of the maintenance are important, require a comprehensive and balanced approach to solve all the problems associated with the individual prevention.

Key words: individual measures of prevention, child support, children, pa rents, explanations, law enforcement agencies, civic organizations.



УДК 343.97 (477)Валерій Володимирович ШКУРО(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ РІВНЯ ТА ДИНАМІКИ СУЇЦИДАЛЬНОСТІ ЯК ФОНОВОГО ЯВИЩА

ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

Проаналізовано рівень та динамку суїцидальності як фоно вого явища злочинності в Україні. Встановлено індекс суї цидальної активності у 2015 р., який становив 17,9 самогубств на 100 тис. населення. З’ясовано причини того, що протягом 2000–2007 рр. спостерігається пос ту пове зниження кількості самогубств. Зроблено вис новок, що з 2010 по 2013 рік включно настав етап стабілізації, а з 2014 року закладаються основи тенденції до суттєвого зниження рівня та індексів суїцидальної ак тив ності. Запропоновано пояснення встановленим станам і закономірностям.суїцидальність, злочинність, рівень, динаміка, індекс суїцидальної активності, тенденція.

© Шкуро В. В., 2016


Постановка проблеми. На сьогоднішній день самогубства є однією з найбільш гострих не лише медико-соціальних, а й кримінологічних проблем. Традиційно суїцидальність розглядається в переліку фонових явищ злочинності, що слід визнати обґрунтованим, адже вона, по-перше, має сильні кореляційні зв’язки з окремими агресивно-насильницькими



злочинами (передусім, вбивствами, зґвалтуваннями) та, по-друге, у низці випадків на рівні індивідуальних злочинних практик відбувається орга нічне поєднання механізмів суїцидальної і кримінальної ґенези. Отже, актуальною видається потреба у всебічному вивченні та вироб-лен ні комплексу заходів протидії суїцидальності. У цьому процесі важ-лива роль відводиться формуванню повних та об’єктивних знань про су-час ний стан останньої. У науці та кримінально-превентивній практиці, як правило, оперують усталеним набором відповідних кримінологічних показ ників, що в достатній мірі дозволяють формалізувати процес управ ління запобіжною діяльністю, максимально адаптувавши його до реальних соціальних запитів у відповідній сфері за рахунок більш гли бо кого розуміння причин, умов та інших чинників детермінації злочин ності. До таких показників, серед іншого, відносять рівень та дина міку злочинності чи іншої девіантності, що становить фонове яви-ще злочинності. Їх аналіз дозволяє забезпечити виконання опи со вої функції кримінологічного дослідження в частині кількісного вимі ру як передумови для подальшої реалізації її пояснювального, прог нос-тичного та практико-перетворювального потенціалу, зокрема, і в кон-тек сті протидії суїцидальності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичним дослід-жен ням різних аспектів фонових явищ злочинності приділялася ува га у роботах Ю. М. Антоняна, О. М. Бандурки, В. С. Батиргареєвої, Ю. В. Бауліна, В. В. Василевича, М. Г. Вербенського, С. Ю. Віцина, Я. І. Гілінського, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, О. М. Джужи, А. І. Долгової, В. М. Дрьоміна, А. П. Закалюка, І. І. Карпеця, В. В. Коваленка, В. М. Кудрявцева, О. М. Литвинова, О. А. Мартиненка, Д. О. Назаренка та ін. Утім, визнаючи значний внесок цих вчених у вирішення заявленої про блематики, слід все ж зауважити, що комплексне сучасне знання про стан суїцидальності в Україні відсутнє, чим і зумовлюється актуальність те ми цієї статті.

Мета статті – виявити, описати та здійснити кримінологічний аналіз рівня і динаміки суїцидальності як фонового явища злочинності в Україні.

Виклад основного матеріалу. Передусім з’ясуємо зміст і значення окре мих термінів. Рівень суїцидальності – абсолютна величина дослід-жу ваного явища, яка дозволяє більш чітко візуалізувати ступінь за-гро зи, яке воно несе конструктивному соціальному поступові. Наразі, до во диться констатувати, що ця загроза має високий ступінь та може роз гля датися як один з чинників та водночас проявів деструкції людсь-кого потенціалу в цілому. Суїцидальність цілком може бути віднесена сьо годні до світових проблем глобального масштабу, що не обмежується



національними кордонами, певними культурно-цивілізаційними ме жа-ми, зонами етногенезу. За даними ВООЗ щорічно від самогубств гине близько 1 млн людей, а кількість осіб, які вчинили замах на самогубство, сягає 6 млн При цьому один із найвищих коефіцієнтів суїцидальності фіксується у пострадянських державах, в яких він перевищує 20 ви пад-ків на 100 тис. населення, що ВООЗ кваліфікує як загрозливий стан здо-ров’я країни [1, с. 46].

За період незалежності України, з 1991 р. по 2015 р. включно, за влас ною волею (внаслідок самоушкодження) з життя пішло 288587 осіб. Цю цифру для наочності можливо зіставити з чисельністю мешканців таких міст, як Житомир, Суми, Херсон чи, наприклад, Черкаси. Серед за га льних причин смертності в Україні суїциди посідають третє місце після хвороб серця і судин та злоякісних новоутворень.

Рівень суїцидальності в нашій державі у 2015 р. сягнув 7600. У пере рахунку на 100 тис. постійного населення відповідний індекс суї-ци дальної активності у вказаному році становив 17,9 самогубств, що може бути охарактеризовано як загрозливий масштаб саморуйнівної поведінки.

Аналіз та узагальнення даних державної статистичної звітності, от-ри маних нами від Державної служби статистики та Міністерства охорони здо ров’я, дозволяє стверджувати, що у структурі зовнішніх причин смерт ності самогубства посідають перше місце (22 %), випереджаючи вбив ства і тілесні ушкодження, що спричинили смерть (14,5 %), до-рож ньо-транспортні пригоди (12 %), окремі види нещасних випадків – отру єння (10 %), утоплення (7 %), падіння з висоти (6 %), задуха (5 %), пожежі (4 %) електротравми (4 %), інші та з невстановлених причин (15,5 %). Разом із тим зауважимо, що ця усереднена за період 2000– 2012 рр. структура причин смертності істотно змінилася упродовж 2013–2015 рр., коли офіційно зареєстрований рівень вбивств суттєво зріз: у 2013 році – 5792; 2014 – 11018; 2015 – 7993. Це пояснюється дією низки факторів: від зміни процесуального порядку кримінальних проваджень, посилення реєстраційної дисципліни й до відомих обставин, пов’язаних із бойовими втратами під час проведення антитерористичної опе ра-ції в окремих районах Донецької та Луганської областей. Отже, в озна-чений часовий проміжок частка суїцидів у структурі зовнішніх при-чин смертності дещо змінюється у бік зменшення, зберігаючи, утім, ліди ру ю чі позиції.

До речі, серед іншого звертає на себе увагу генеральна тенденція до зни ження рівня самогубств та суїцидальної активності (див. діаграму).



Діаграма

Графічне зображення рівня, динаміки суїцидальності та індексів суїцидальної активності у розрахунку

на 100 тис. населення (2000–2015 рр.)

Як можна бачити, починаючи з 2000 р. в Україні спостерігається по ступове зниження кількості самогубств. Яскраво вираженою ця тенденція є протягом 2000–2007 рр. Надалі, з 2010 по 2013 рік включ-но, починається етап стабілізації, який вирізняється незначними коли ваннями абсолютних показників в інтервалі 110 одиниць, що у порівнянні із загальним рівнем не може пов’язуватися з дією пев ного суттєвого чиннику впливу (тобто генеровані статистичними фак-торами) на закономірності відтворення суїцидальності. Із 2014 р. за-кла даються основи тенденції до суттєвого зменшення рівня. Разом із тим середнє значення залишається вельми високим – 10300 суїцидів що року (або 21,3 на 100 тис. населення) упродовж шістнадцяти років.

Ідентичною (з деякими обмовками) є й динаміка самогубств, від-об ражена у відносних величинах – індексах суїцидальної активності. Зокрема, так само з 2000 р. і до 2007 р. відбувалося зниження вказаного по казника, а починаючи з 2010 року також спостерігається планомірне зро стання аж до 2013 р., а протя-гом 2014–2015 рр. – суттєве зниження. Деталізований опис показників динаміки наведено в таблиці.



Таблиця Показники динаміки суїцидальності в абсолютних та

відносних величинах (2000–2015 рр.)*

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

Сер

еднє

зн

ачен

ня

Динаміка рівня суїцидальності (тис. самогубств)

Зн.

14,6

13,2

12,5

12,3

11,3

10,6 10 10 9,5

9,7

9,1

8,9 9 9,1

7,9

7,6

10,3

Ап

(б) 1,4

2,1

2,3

3,3 4 4,6

4,6

5,1

4,9

5,5

5,7

5,6

5,7

6,7 7 4,6

Ап

(л) 1,4

0,7

0,2 1 0,7

0,6 0 0,5

0,2

0,6

0,2

0,1

0,1

1,2

0,3

0,5

Тз

(б)

0,90

4

0,85

6

0,84

2

0,77

4

0,72

6

0,68

5

0,68

5

0,65

1

0,66

4

0,62

3

0,61

0,61

6

0,62

4

0,54

1

0,52 0,7

Тз

(л)

0,90

4

0,95

0,98

4

0,91

9

0,94

7

0,94

3

1 0,95

1,02

1

0,93

8

0,97

8

1,01

1

1,01

1

0,86

8

0,96

2

0,95

9

Тп

(б) 9

,6

14,

4

15,

8

22,

6

27,

4

31,

5

31,

5

34,

9

33,

6

37,

7

39

38,

4

39

45,

9

47,

9

30,

1

Тп

(л) 9

,6

5,3

1,6

8,1

6,2

5,7 0 5 2,1

6,2

2,2

1,1

1,1

13,

2

3,8

4,2

Динаміка індексу суїцидальної активності

Зн. 27 26,8

25,1

24,7

24,1

22,2

20,3

19,1

18,7 19 18,3

19,6

19,8

20,1

18,5

17,9

21,3

Ап (б) 0,2

1,9

2,3

2,9

4,8

6,7

7,9

8,3 8 8,7

7,4

7,2

6,9

8,5

9,1

6,1

Ап (л) 0,2

1,7

0,4

0,6

1,9

1,9

1,2

0,4

0,3

0,7

1,3

0,2

0,3

1,6

0,6

0,6

Тз (б)

0,99

3

0,93

0,91

5

0,89

3

0,82

2

0,75

2

0,70

7

0,69

3

0,70

3

0,96

3

0,72

6

0,73

3

0,74

4

0,68

5

0,66

3

0,80

4

Тз (л)

0,99

3

0,93

7

0,98

4

0,97

6

0,92

1

0,91

4

0,94

0,97

9

1,01

6

0,96

3

1,07

1

1,01

1,01

5

0,92

0,96

8

0,97

4

Тп (б) 0

,7 7 8,5

10,

7

17,

8

24,

8

29,

3

30,

7

29,

6

32,

2

27,

4

26,

6

25,

6

31,

5

33,

7

21,

6

Тп (л) 0,7

6,3

1,6

2,4

7,9

8,6

5,9

2,1

1,6

3,7

7,1 1 1,5

7,9

3,2

2,6

*Зн. – значення; Ап – абсолютний приріст; Тз – темп зростання; Тп – темп приросту (%); (б) – розрахунок базисним методом; (л) – розрахунок ланцюговим методом



Як видно, динаміка абсолютних показників відтворення суїцидальності, обчислених базисним методом, протягом 16-річного періо ду вирізняється суттєвим негативним абсолютним приростом. Най мен шими вони є саме у 2014 та 2015 рр. і по відношенню до базового 2000 р. складають (-6,7) та (-7) тис. суїцидів відповідно. Середньорічний аб со лютний приріст, обчислений вказаним методом, становить (- 4,6) тис., що слід у цілому оцінити позитивно у контексті досліджуваної ретро спективи. Проте при цьому варто все ж таки вести мову про три умовні періоди динамічних коливань: перший – 2000–2009 рр.; другий – 2010–2013 рр.; третій – 2014–2015 рр.

Низхідний тренд першого періоду відтворення суїцидальності (2000–2009 рр.) можна, на нашу думку, пояснити певною стабілізацією макро економічних показників у державі у порівнянні з катастрофічними яви щами в економіці, що розгорталися протягом 90-х років минулого сто ліття, поліпшенням у зв’язку з цим соціально-психологічного клі-ма ту, розширенням кола та підвищенням інтенсивності соціально ко-рис них зв’язків (передусім у системі трудових відносин) значно більшої кіль кості населення. Крім того, слід брати до уваги також й певну зміну у структурі соціально активних прошарків на користь більш молодого по коління, не обтяженого психологічними травмами аномійного по-ходження пострадянського зразка.

Аналіз темпів зростання та приросту, проведений базисним ме-то дом, підтверджує висловлені вище судження та дозволяє додатково вис вітлити специфіку кратності змін кількісного виміру суїцидальності. Так, найнижчі темпи зростання порівняно з базовим 2000 р. було зафіксовано у 2011 та 2014 рр. – (0,61) та (0,541) відповідно, найвищі – 2001 р. (0,904) та 2002 р. (0,856). При цьому інтервал умовної стабільності темпів зростання припадає на проміжок 2006–2013 рр. Іншими сло-вами, з 2000 до 2005 р. відбулося інтенсивне планомірне зниження від-тво рення самогубств в українському суспільстві, після чого протягом 2006–2013 рр. можна вести мову про фіксацію негативних значень темпу зростання з відносно стабільним позитивним значенням.

Аналогічні висновки можливо зробити й виходячи з результатів ана лізу темпів приросту. Зокрема, середньорічне значення темпу при росту в інтервалі 2006–2013 рр. по відношенню до базового 2000 р. складає 35,7 %. Натомість в інтервалі 2000–2005 рр. аналогічний по казник становить 17,9 %. Як видно, відхилення останнього від серед-ньо го показника у 30,1 % є досить суттєвим, на відміну від більш піз-нього періоду. При цьому окремо варто звернути увагу на те, що фі-нан сова криза, апогей якої припав на 2008–2009 рр., не вплинула на загальну тенденцію зниження суїцидальної активності, що свідчить



про відсутність зв’язку, принаймні жорсткого та самодостатнього, між феноменом самогубств та економічними протиріччями.

Другий період – 2010–2013 рр. – характеризується, як зазначалося, певним зростанням суїцидальної активності, пік якої за всю шіст-на дцятирічну історію припадає на 2013 р., сягаючи 20,1 самогубств на 100 тис. населення, що може бути порівняно з показниками 2006 р. На питання про те, що ж сприяло зміні усталеного й тривалого трен ду, маємо змогу запропонувати таке пояснення. Перш за все, варто зау важити, що зростання більшою мірою проявилося саме у відносних по казниках. Аналіз же абсолютних показників не дає підстав для твер-дження, що зростання є суттєвим. Це, у свою чергу, свідчить про за леж-ність показників суїцидальності від міграційних процесів на рівні ста-тис тичних зв’язків. Останні (міграційні процеси) активізувалися саме у 2010–2013 рр.

Так, у цей період із держави виїхало 1,2 млн осіб, тобто 3,4 % на се лен ня України у віці від 15 до 70 років. У 2011–2013 рр. МВС оформило до кументи для 12 тис. громадян України, які емігрували за кордон, зо кре ма, переважно у Російську Федерацію, Німеччину, Ізраїль, США, Білорусь, Чехію. У 2011 р. українським громадянам було видано 204 тис. дозволів нa проживання в країнах ЄС (у т.ч. 156 тис. для виконан-ня сезонних ро біт у Польщі). Причому порівняно з темпами зовнішньої міграції за по пе ре дні періоди зростання несуттєве. Проте змінилася структура міг раційного потоку. За даними досліджень у віддалені країни з метою пос тійного проживання та працевлаштування протягом 2010–2013 рр. пере важно виїжджали молоді та освічені українці. Відбулося зростання у міграційних процесах частки осіб із повною вищою освітою (з 13,9 % до 15 %) та скорочення частки осіб з базовою та неповною вищою освітою (з 17,3 % до 15 %) [2, с. 108; 3].

Згідно з опитуванням майбутні емігранти в Україні переважно були зайняті у сферах культури, науки, роздрібної торгівлі та послуг або були студентами [3, с. 108; 3], тобто йдеться про соціально ак тив-ну, не маргінальну, найменш суїцидогенно ризиковану частину на-селення, серед якої самогубства поширені значно меншою мірою, аніж серед інших категорій. Таким чином, інтенсифікація міграційних по то-ків зумовила статистично детерміноване зростання насиченості сус-пільства суїцидально активними його представниками. Саме завдяки цьому і було зафіксовано протягом аналізованого періоду зростання від носних показників самогубств.

Цікавим з наукової точки зору видається період суттєвого зни-ження і рівня, і коефіцієнта суїцидальності протягом 2014–2015 рр. Відомо, що в цей період наша країна переживала екстраординарні



події, пов’язані спочатку з масовим рухом громадянського опору, змі-ною політичного режиму, а згодом – протистоянням зовнішній агре-сії, залученням значних людських та фінансових ресурсів на про-ве дення АТО, для захисту територіальної недоторканності. Ці події суп роводжувалися великими втратами як серед військовослужбовців ЗСУ, Національної гвардії, представників добровольчих батальйонів, так і серед мирного населення, руйнацією інфраструктури значної кіль кості населених пунктів Донецької та Луганської областей, хви-лею внутрішньої міграції (внутрішнього переміщення населення), гли бокою соціальною, економічною та політичною кризою. Здавалося б такі екстремальні умови життєдіяльності мали б загострити наявні соці альні конфлікти, зумовити появу нових, що, власне, і трапилося. Од-нак, чому це не позначилося на показниках суїцидальності – найбільш чут ливого індикатора соціально-психологічного благополуччя?

При поясненні цієї особливості стану суїцидальності виходимо з то го, що самогубство – поведінковий акт, що виражає «капітуляцію» осо бистості перед суспільством (великими та малими соціальними гру-пами), в якому він не знаходить належної затребуваності, не зда тен реалізувати свій творчий, людський потенціал. Радикалізація соці аль-ного контексту, що відбулася протягом 2014–2015 рр., поставила на по ря док денний якісно інші вимоги до особистості, суттєво змінила, влас не, саму структуру запитів і очікувань, викликала до життя нові життє дайні стимули.

Відомо, що в умовах зростання рівня загроз, у тому числі й соціальній без пеці, відбувається мобілізація життєвої енергії, внутрішніх ресурсів осо бистості, активізуються біологічно зумовлені захисні механізми: від страху до агресії. Вони домінують над депресивними станами не за-требуваності особистості з боку інших соціальних акторів. Тому ціл ком зрозумілим видається зниження рівнів самогубств під час війн, сти хій-них лих тощо. У такі періоди сенсоутворюючі чинники змінюють ак цен-ти, а цінність життя мислиться по-новому.

Згадувані вище особливі фактори соціодинаміки у період 2014–2015 рр. супроводжувалися стимуляцією української ментальності, національної ідентичності на тлі протистояння зовнішнім загрозам державності*. В таких умовах загострюються захисні спонуки в

* З другого боку, маємо визнати й аналогічну стимуляцію, але з іншим значенням та джерелами щодо тієї категорії населення України, якій ідеї її незалежності та демократичності України виявилися чужими. Тиск психологічних складових ресентименту, що проявився на масовому рівні серед населення деяких Східних та Південних областей і поєднався з деструктивною дією факторів безструктурного управління (пропаганди, дезінформації, інших засобів ціле спрямованої соціальної інженерії), також зумовили відповідну активізацію захисних механізмів з одночасним відходом від раціонально окреслюваної саморуйнації.



динамічно-мотиваційному комплексі особистості, що активізує від по-відні життєві стратегії, ядром яких є діяльність на благо інших. За та-ким механізмом відбувається зміщення акценту рефлексії з власної осо-бис тості як зачиненого центру екзистенційно нерівноважних станів, на особистість нового типу – соціального актора-захисника: держави – від агресії, сім’ї – від соціально-економічних потрясінь. Відбувається, та ким чином, становлення нової якості особистості, формування нових смис-лів життя, які часто для суїцидально активних осіб втрачаються під тис ком буденності. Наявність же загроз завжди мобілізує базові захисні ме ха нізми – потреби у безпеці, інстинкти самозбереження. Останні ж за значенням та спрямованістю є прямо протилежними аутодеструкції.

Крім того, не варто також й применшувати значення вікна мож-ли востей для «легалізації» та морального виправдання прихованих суї-ци дів через добровільну участь у бойових діях. При цьому абсолютно не принциповим виявляється перебування у складі конкретної сто ро-ни протиборства – чи ЗСУ, Національної гвардії України, чи не за кон-них збройних формувань. Головне тут інше – можливість дати ви хід раціонально (на свідомому рівні) заперечуваним потягам до само руй-нівної поведінки. Більш того, завдяки цьому в особи з’являється мож-ливість забезпечити собі добре ім’я, позитивну репутацію сім’ї, «при глу-ши ти» тиск совісті – вельми специфічного та потужного суб’єктивного ре гулятора поведінки.

Відразу ж наголосимо, що ми в жодному разі не применшуємо зна-чен ня великої кількості українських воїнів, які шляхом самопожертви, що денного ризику для власного життя і здоров’я відстоюють історичне пра во нашого народу на власну державність, захищають Україну від зов-нішньої агресії. І було б вкрай неетично та, зрештою, антинауково ствер-дж увати, що всі ці свідомі люди, або ж більшість – це приховані самогубці. Проте не можна не визнавати й того факту, що структура особового складу військовослужбовців, а надто його добровольчого корпусу, неоднорідна, містить чималу часту тих осіб, які до початку бойових дій не змогли на-леж но адаптуватися до соціальних викликів, набути належні статуси, зро-бити успішну кар’єру. За оцінками експертів багато з них (до 10 %) ра ні ше вже притягалися до кримінальної відповідальності (що згодом на оч но проявилося у низці правопорушень серед персоналу батальйонів тери-то ріальної оборони), мали алкогольну залежність, непогашені кредити, про блеми в сімейних відносинах [4]. Отже, є всі підстави вважати, що певна, умовно значна, кількість добровольців – люди «соціального дна», для яких можливість захисту Батьківщини виявилася своєрідним casus belli в аспекті розгортання механізму саморуйнації.



Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумовуючи, зазначимо, що рівень суїцидальності в Україні залишається високим, а пояснення наявної тенденції до зниження показників динаміки пе-ред бачає врахування низки чинників правового, організаційно-управ-лінського та соціально-психологічного характеру.


1. Мировая статистика здравоохранения. Доклад о ситуации в мире / пер. с англ. – Женева : ВООЗ, 2010. – 82 с.

2. Гриценко Ю. В. Аналіз міграційних процесів в Україні / Ю. В. Гриценко // Економічні проблеми сталого розвитку : матер. Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої пам’яті проф. О. Ф. Балацького (м. Суми, 6–8 травня 2014 р.) : у 2-х т. – Т. 2 / за заг. ред. : О. В. Прокопенко, О. В. Люльова. – Суми : СумДУ, 2014. – С. 108.

3. П’ятковська О. Р. Проблеми зовнішньої міграції в Україні [Електронний ресурс]. / О. Р. П’ятковська // Проблеми зовнішньої міграції України та інших пострадянських держав : матер. круглого столу (м. Львів, 4 квітня 2014 р.) ; Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові ; Львівська комерційна академія ; Запорізький інститут економіки та інформаційних технологій ; Центр суспільних інновацій ; Програма Інституту відкритого суспільства HESP OSI. – Львів, 2014. – Режим доступу: http://lv.niss.gov.ua/articles/489/.

4. В Україні хочуть реформувати військкомати. Інтерв’ю з Юрієм Бірюковим – помічником Президента України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/ato/biryukov-anonsuvav-zminu-sistemi-mobilizaciyi-schob-sered-dobrovolciv-ne-bulo-alkogolikiv-418062.html.


Валерий Владимирович ШКУРО(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

КРИМИНОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ УРОВНЯ И ДИНАМИКИ СУИЦИДАЛЬНОСТИ КАК ФОНОВОГО ЯВЛЕНИЯ ПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ

Проанализированы уровень и динамика суицидальности в качест ве фонового явления преступности в Украине. Установлен индекс суицидальной активности в 2015 году. Выяснены причины, по ко



то рым с 2000 года наблюдается постепенное снижение количества самоубийств. Ярко выраженной эта тенденция была в течение 2000–2007 гг. Сделан вывод о том, что с 2010 по 2013 год включительно следует этап стабилизации, а с 2014 года закладываются основы тенден ции к существенному снижению уровня и индексов суицидальной ак тивности. Предпринята попытка объяснить установленные сос тоя ния и закономерности.

Ключевые слова: суицидальность, преступность, уровень, динамика, индекс суицидальной активности, тенденция.

Valerii V. SHKURO(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CRIMINOLOGICAL ANALYSIS OF THE LEVEL AND DYNAMICS OF SUICIDALITY AS A BACKGROUND PHENOMENON OF CRIME IN UKRAINE

The level and dynamics of suicidality as a background phenomenon for the crime in Ukraine have been studied. Suicidal activity index has been established in 2015, which was 17.9 suicides per 100 thousand people. Since 2000, there is a gradual decrease in the number of suicides. This tendency is brightly demonstrated in 2000–2007. Later, from 2010 through 2013, there is the stage of stabilization, and starting from 2014 there are the foundations to the tendencies to a significant reduction in suicidal level and index of suicidal activity.

It is established that the dynamics of suicides is identical reflected in relative terms – indices of suicidal activity. In particular, there was a decrease of the mentioned rate from 2000 to 2007 and since 2010 there was also planned growth up to 2013, and during 2014–2015 – a significant reduction.

Dynamics of absolute indicators of reflecting suicidality during 16year period differs by the significant negative absolute growth calculated by the basic method. The lowest its rates are established in 2014 and 2015 and are (6.7) and (7) thousand suicides respectively to the basic one in 2000. The aver age annual absolute increase calculated by the specified method is – 4.6 thousand that should be generally assessed positively in the context of studied retro spective. But we have to talk, nevertheless, about three conditional periods of dynamic oscillations: first – 2000–2009, the second – 2010–2013, the third – 2014–2015.

The downward trend of the first selected period of reconstructing suicidality for the period 2000–2009, is explained by a certain stabilization of macro economic indicators in the country compared to the catastrophic events in the economy of the 90s of the last century, improvement in this regard, sociopsychological climate, and expansion of the intensity of socially useful relations of the wider number of population. Besides, the author has also paid attention



to a certain change in the structure of socially active layers in favor of younger generation, not burdened by psychological traumas of anomic origin of the postSoviet sample.

Average annual growth rate in the range of 2006–2013 years relative to the basic one in 2000 is 35.7 %. Instead, in the range of 2000–2005, the same indicator is 17.9 %. The attention is paid to the fact that the financial crisis has not affected the overall tendency of reducing suicidal activity, which indicates the absence of a rigid connection between the phenomenon of suicides and econo mic contradictions.

During 2010–2013 and 2014–2015 years the impact on the indicators of the dynamics of suicidality is made by the factors of migration, social and psy chological tension, antiterrorist operation in certain areas of Donetsk and Lugansk regions.

Key words: suicidality, crime, level, dynamics, index of suicidal activity, tendency.



УДК 343.83 Дмитро Сергійович ЯКОВЕЦЬ(Управління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області, Харків)

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРСОНАЛУ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ ІНСПЕКЦІЙ

ЗА ФАКТИ ВЧИНЕННЯ ОСОБАМИ, ЩО ПЕРЕБУВАЮТЬ НА ОБЛІКУ, НОВИХ ЗЛОЧИНІВ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ

Проаналізовано основні нормативні акти, що сто суються питань дисциплінарної відповідальності працівників кримінальновиконавчої інспекції за фак тами вчинення нових злочинів особами, звіль не ними від відбування покарання з випробуванням. Окрес ле но підстави та межі такої відповідальності. Доводиться, що на кла дення дисциплінарних стягнень у разі, якщо встановлені відом чими наказами процедури не забезпечили утри мання особи, звільненої від відбування покарання з ви про буванням, від вчинення нового злочину, не повинно мати місце через абстрактність мети запобігання таким злочинам. Визначаються окремі проблемні моменти практичної реалізації законодавчих поло жень, їх певна невідповідність та окреслюються шляхи їх вирішення. прокуратура, кримінальновиконавча інспекція, виконання покарання, засуджені, звільнені від відбування покарання, іспитовий строк, запобігання злочинам, дисциплінарна відповідальність.

© Яковець Д. С., 2016




Постановка проблеми. Відповідно до ст. 2, 9, 26 Закону України «Про прокуратуру» в Україні забезпечується нагляд за додержанням за-ко нів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. Наказом Гене ральної прокуратури України від 20 квітня 2016 р. «Про організацію діяль ності прокурорів з нагляду за додержанням законів при виконанні су дових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших за ходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої сво боди громадян» до основних завдань діяльності в цьому напрямі від несено забезпечення нагляду за додержанням законодавства при виконанні покарань, не пов’язаних із позбавленням волі. Згідно з цим документом головними критеріями ефективності діяльності про курорів вважаються: забезпечення об’єктивного, своєчасного і повного вжиття заходів щодо усунення порушень Конституції та за-ко нів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких на дана Верховною Радою України, поновлення прав і свобод людини, за гальних інтересів суспільства та держави, відшкодування завданої шко ди, притягнення винних до встановленої законом відповідальності. На цьому наголошується і в Законі України «Про прокуратуру», зокрема, у ст. 45 зазначається, що обов’язковими і такими, що підлягають негай-ному виконанню, є вказівки прокурора щодо додержання встановлених зако нодавством порядку і умов виконання покарань.

Отже, однією з основних функцій прокуратури при здійсненні наг-ляду при виконанні кримінальних покарань є виявлення порушення за-кону та вжиття заходів до його усунення. Необхідно наголосити на та-ких положеннях нормативних актів: саме закону і саме порушення, а не якесь неповне чи, на думку прокурора, невірне виконання законодавчих по ложень. До того ж вказівка прокурора має стосуватися проблеми до-дер жання встановлених законом порядку та умов.

Однак одним із найпоширеніших «порушень», виявлених при перевірці дотримання законності кримінально-виконавчими інс пек-ція ми, є те, що «окремі органи кримінально-виконавчої служби області само усунулися від виконання своїх обов’язків, і така бездіяльність приз-вела до суттєвого збільшення кількості вчинених злочинів особами, які були звільнені від відбування покарання з випробуванням». Інколи як на недолік вказується на те, що працівниками кримінально-виконавчих інс пекцій не здійснюється оскарження ухвал суду про відмову у за до-волення подань про скасування іспитового строку.

При цьому головним результатом та заходом, спрямованим на «усунення порушень Конституції та законів України, міжнародних дого ворів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Украї-ни, поновлення прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства



та держави, відшкодування завданої шкоди», стає саме ви мога при-тягнути до дисциплінарної відповідальності якомога більше пра ців-ників кримінально-виконавчих інспекцій. Кількість притягнутих до відповідальності працівників виступає своєрідним мірилом про гре-сив ності та ефективності роботи прокуратури у сфері захисту прав громадян: «Минулого року прокуратура покарала понад 240 служ-бовців за порушення кримінально-виконавчого законодавства», а також «дієвим» запобіжним заходом попередження рецидивної зло-чин ності: «Завдяки вжитим заходам на 17 % зменшилася рецидивна зло чин ність серед осіб, які перебуваючи на обліку в територіальних ор-га нах кримінально-виконавчої інспекції області, та на 19 % рівень зло-чин ності серед засуджених» [1].

Однак подібний підхід навряд чи можна визнати вірним з ряду під став. Так само видається сумнівною і здатність притягнення пра-ців ників кримінально-виконавчих інспекцій до дисциплінарної від по-відальності впливати на стан рецидивної злочинності серед осіб, звіль-нених від відбування покарання з випробуванням.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремі аспекти ді яль-ності кримінально-виконавчих інспекцій у процесі виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, вивчали І. Г. Богатирьов, С. І. Кома-рицький, В. Г. Павленко, О. В. Ткачова, В. О. Уткін, О. В. Філімонов, С. І. Халімон, С. В. Черкасов, С. В. Чубраков, Д. В. Ягунов, І. С. Яковець, О. Б. Янчук та ін. Натомість спеціально та відокремлено питання відповідальності персоналу кримінально-виконавчих інспекцій за вчи нення засудженими, які перебувають на обліку, нових злочинів у монографічних та дисертаційних дослідженнях не розглядалися, незва жаючи на важливість цієї проблеми для правильного розуміння й організації роботи цього органу. Наведеним і обґрунтовується по тре-ба більш детального аналізу змісту актів чинного законодавства, які стосуються питань дисциплінарної відповідальності працівників інс-пек ції, для визначення її підстав і меж.

Метою статті є загальна характеристика чинних нормативних актів із питань дисциплінарної відповідальності працівників кри мі-наль но-виконавчої інспекції за рецидивні злочини осіб, які звільнені від відбування покарання з випробуванням, виокремлення підстав та меж такої відповідальності з метою розробки пропозицій щодо удос ко-на лення встановленого порядку роботи зі звільненими.

Виклад основного матеріалу. Визначаючи підстави та межі від-повідальності працівників кримінально-виконавчих інспекцій за вчи-нення особами, які перебувають на обліку, нових злочинів, слід виходити з тих законодавчих та доктринальних положень науки кримінального,



кри мінально-виконавчого права та кримінології, а також інших галузей нау кових знань й законодавства, що регламентують підстави, межі та поря док притягнення персоналу до дисциплінарної відповідальності.

Загальні правила притягнення персоналу Державної кримінально-ви конавчої служби України (далі – ДКВС України) встановлені «Поло-жен ням про проходження служби рядовим і начальницьким складом ор ганів внутрішніх справ», затвердженим постановою Кабінету Мініст рів України № 114 від 29.07.1991 р. (з наступними змінами і доповненнями). Відповідно до п. 23 цього документа, особи рядового та на чальницького складу несуть дисциплінарну, адміністративну, мате ріальну та кримінальну відповідальність згідно з законодавством. За Законом України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» дисциплінарний проступок являє собою невиконання чи неналежне виконання особою рядового або начальницького складу службової дисципліни. Остання ж, у свою чергу, передбачає до три ман-ня особами рядового і начальницького складу Конституції і законів Украї ни, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, на ка-зів та інших нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги пра-цівника органів внутрішніх справ України. Отже, обов’язковою умо-вою притягнення працівника кримінально-виконавчої інспекції до дисциплінарної відповідальності має бути зафіксований факт пору-шення норм чинного законодавства або Присяги, що повинно бути зазна чено у вказівці прокурора.

Тож, виникає питання, які порушення можуть мати місце в діяль ності кримінально-виконавчої інспекції, щоб їх наслідком став реци див злочинів з боку осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням? Для відповіді на нього, по-перше, необхідно виз на-читися з цілями й завданнями роботи кримінально-виконавчих інс пек-цій з такими особами в цілому.

Нині жоден законодавчий акт не покладає на кримінально-виконавчу інс пекцію обов’язку забезпечити повне утримання засуджених від вчинення но вого злочину. Так, ч. 2 ст. 50 Кри мі наль-ного кодексу України (далі – КК України) цілями покарання називає кару, виправлення засуджених, а також запо бі ган ня вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими осо бами. Натомість, як справедливо зазначається у наукових джерелах, ці лі процесу виконання кримінальних покарань не закріплені у жодному нор-мативному акті, тому можна вести мову лише про їх доктринальне тлу мачення. Як видається, їх встановлення можливе шляхом поєд-нан ня цілей структурно-функціонального призначення органів і уста-



нов виконання покарань та загальних цілей порядку виконання пока-рань, зафіксованих КВК України. При цьому кінцевими цілями про це су виконання кримінальних покарань є не безумовне досягнення вип-рав лен ня і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню ними нових пра во порушень, а виключно створення певних сприятливих умов, які забезпечують чи полегшують отримання вказаних результа-тів [2]. Таким чином, перед кримінально-виконавчими інспекціями не ставиться завдання гарантувати недопущення рецидивних злочинів із боку осіб, які перебувають на обліку.

По-друге, персонал кримінально-виконавчих інспекцій не має меха нізмів, за допомогою яких можна викорінити усі без винятку де-тер мінанти та фактори, що зумовлюють нові злочини. І це стосується не лише України, у жодній країні світу не розроблено на 100 % дієвого та ефективного способу або засобу викорінення рецидивних злочинів. На-бір криміногенних детермінант, які сприяють (спричиняють) вчинення реци дивних злочинів, включає у себе кризові явища та процеси, що іс-нують у нашому суспільстві на макро- і мікрорівні. За визначенням фа-хівців, злочинність є «продуктом» складного детермінаційного комп-лек су, у якому найбільш повно проявляються глибокі деформації, що про тидіють нормальному політичному, економічному, соціальному, пра вовому і культурному розвитку українського соціуму, тому кри мі-ногенні фактори злочинності можна згрупувати на: політичні, соціаль-но-економічні, правові, організаційно-управлінські та ідеологічні (світоглядні) [3, c. 113]. Криміногенні фактори, які відіграють роль причин і умов злочинів, є досить численними, різноманітними і пояс-нюються суттєвими змінами у соціально-економічному житті сус-пільства, а отже, потребують постійного кримінологічного моні торингу. За змістовною характеристикою їх зазвичай умовно поділяють на шість груп: політичні, соціально-економічні, негативно-правові, орга-ні заційно-управлінські, соціально-психологічні і фактори, пов’язані з право охоронною і правозастосовчою діяльністю [4, c. 3–4].

Більше того, за міркуваннями окремих науковців, впливати на злочинність взагалі неможливо. Приміром, відомий кримінолог Я. І. Гілінський наголошує, що злочинність як складне соціальне явище роз вивається за своїми власними законами, «наплювавши» на поліцію та кримінальну юстицію. Вона змінюється так, як їй, злочинності, тре ба: як усі процеси у світі (біологічні, фізичні, соціальні), злочинність змі-ню ється хвилями [5]. Натомість В. І. Поклад висунув ідею про вплив на зло чинність рівня аномії (від франц. – беззаконня, безформність), яка по хо дить з теорії Еміля Дюркгейма про те, що у кожному суспільстві збе-рі гається приблизно один і той самий рівень злочинності, самогубств



до ти, доки не починаються буремні процеси змін – економічні, соціальні та політичні [6].

Наведене дозволяє стверджувати, що кримінально-виконавча інс-пек ція повинна лише певним чином намагатися вплинути на особу, од-нак при цьому позитивний результат цієї діяльності настає далеко не завжди. Само по собі прагнення втрутитися в життя особи з тим, щоб во на утрималася від вчинення нового злочину, – це і є одним з основних зав дань інспекції. Проте гарантувати досягнення цього результату в жод ному разі неможливо, тому у кримінально-виконавчої інспекції і є функція тільки відповідно реагувати на позитивну або негативну пове дінку. На цій підставі не можна проводити оцінку діяльності кри-мінально-виконавчої інспекції за кількістю рецидивних злочинів.

Саме тому пропозиція доповнити перелік функцій кримінально-вико навчих інспекцій положення про здійснення «запобігання вчи нен-ню но вих злочинів особами, які перебувають на її обліку,» та «визнати на зако нодавчому рівні суб’єктами профілактики (за аналогією зі ст. 23, 231 КПК України, як це встановлено щодо органів дізнання, слідчих, про курорів, суддів та суду) співробітників кримінально-виконавчих інс пекцій» так і залишається на рівні дискусійних теоретичних мірку вань [7].

По-третє, відповідно до ст. 19 Конституції України та ст. 10 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» Кри-мі нально-виконавча інспекція здійснює функції та повноваження, перед бачені законом та іншими нормативно-правовими актами. Базові повно важення персоналу кримінально-виконавчих інспекцій щодо осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, визначені у ст. 163 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України). За вказаною нормою на кримінально-виконавчу інспекцію покладається здійснення виключно контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, протягом іспитового строку (ч. 1 ст. 163 КВК України).

Натомість проведення індивідуально-профілактичної роботи із засуд женими, звільненими від відбування покарання з випробуванням, за місцем проживання – це функція органів Національної поліції (ч. 2 ст. 163 КВК України), тобто саме органи Національної поліції, а не кримінально-виконавча інспекція, виступають головним суб’єктом про фі лактичної діяльності та індивідуально-профілактичної роботи із засудженими.

Функції, що виконуються працівниками інспекції щодо конт-ро лю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з ви пробуванням, вичерпно визначені у п. 2 Інструкції про порядок



вико нан ня покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та здійснення конт ролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затвердженої на казом ще Державного департаменту України з питань виконання по ка рань та Міністерства внутрішніх справ України від 19.12.2003 р. № 270/1560 (далі – Інструкція). Так, працівники кримі-нально-виконавчої інспекції: а) ведуть персональний облік засуджених осіб про тягом іспитового строку; б) спільно з органами внутрішніх справ та від по відними громадськими формуваннями проводять індивідуально-про фі лактичну роботу із засуд же ними особами (за потреби викликають до інспекції батьків неповнолітніх або осіб, які їх заміняють); в) конт ролюють додержання засудженими особами громадського по ряд ку і виконання обов’язків, покладених на них судом, та один раз на квартал перевіряють за обліками органів внутрішніх справ, чи не при тя гувалися вони до адміністративної відповідальності за порушення гро мадського порядку; г) уносять подання органу внутрішніх справ що до здійснення приводу засуджених осіб, які не з’явилися за викликом до інспекції; д) організовують початкові розшукові заходи засуджених осіб, місцезнаходження яких невідоме, та надсилають матеріали до відповідних органів внутрішніх справ для оголошення розшуку та-ких осіб; е) установлюють періодичність, дні проведення реєстрації за суд же них осіб та проводять реєстрацію таких осіб, застосовують до засуджених осіб застереження у виді письмового попередження; ж) постійно підтримують контакти з органами внутрішніх справ, кри мі-наль ною міліцією у справах дітей і службою у справах дітей при міських та районних держадміністраціях тощо.

Порядок здійснення інспекцією контролю за особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням, також детально рег ла мен-тований у розділі 4 згаданої Інструкції. Контроль за цим актом перед-ба чає вчинення таких дій працівниками кримінально-виконавчих інс-пекцій: взяття особи на облік (складання облікових документів, усу нен ня неточностей тощо); надсилання повідомлень до суду, органів Націо-нальної поліції, міграційної служби, лікувальних закладів; виклик осо би до інспекції, проведення з нею бесіди, відбирання підписки; один раз на три місяці направлення до органів внутрішніх справ запи тів про те, чи притягалися засуджені особи до адміністративної від по відальності.

Отже, ані КВК України, ані Інструкцією не передбачається інших форм проведення індивідуально-виховної роботи, ніж спілкування із засуд женим при його явці, а також будь-яких інших форм контролю за поведінкою, крім отримання інформації про це з інших джерел. При цьо му Інструкція встановлює навіть строки для цього, порушувати які



пер сонал кримінально-виконавчих інспекцій не може. Навіть вказівка про проведення індивідуально-виховної роботи

спільно з органами внутрішніх справ не покладає на кримінально-ви-ко навчу інспекцію обов’язку ініціювати або вигадувати якісь форми по дібної співпраці. На нашу думку, тут мова йде про залежність інди ві-дуально-виховної роботи від мети виправлення особи. Інакше кажучи, пра цівники кримінально-виконавчої інспекції впливають на особу під час її явки до інспекції, а працівники служби дільничних інспекторів мі ліції та кримінальної міліції у справах дітей міських та районних ор-га нів внутрішніх справ мають право проводити з ними індивідуально-пр офілактичну роботу, спрямовану на виправлення та попередження вч инення засудженими особами правопорушень та нових злочинів; що-мі сяця перевіряти поведінку та спосіб життя засуджених осіб за місцем про живання (розділ 3 Інструкції).

Подібний підхід цілком відповідає розумінню контрольної ді-яль ності в науці. Будь-яка контрольна діяльність являє собою певну сис тему, елементи якої взаємозалежні. Можливо, саме тому термін «контроль» має три значення: 1) безпосереднє спостереження з метою пере вірки, перевірка; 2) установа, що контролює чиюсь діяльність; 3) конт ролери [8, с. 122]. Інші дослідники, зробивши подібний висновок, роз глядали контроль у трьох іпостасях: 1) контроль як діяльність (як функ ція певного органу чи служби); 2) контроль як завершальна стадія управ ління, серцевиною якої є механізм зворотного зв’язку (контроль як форма зворотного зв’язку); 3) контроль як невід’ємна складова прий няття рішень, що бере безперервну участь у цьому процесі від його початку до закінчення. Іноді в правовій літературі контроль виз-на чається як спостереження за визначеними явищами або процесами на предмет забезпечення відповідності (невідповідності) їх заздалегідь уста новленим величинам шляхом внесення необхідних корек - тив [9, с. 43]. Незважаючи на непринципові відмінності у підходах до тлумачення поняття «контроль», в юридичній літературі загаль но-визнаною є думка, що він являє собою окрему функцію відповідного органу, яка включає в себе виявлення та аналіз фактичного стану справ, його зіставлення з наміченими цілями, а також вжиття заходів до усунення виявлених порушень [10, с. 7].

Наведене дозволяє стверджувати, що контроль – це спостереження, яке кримінально-виконавча інспекція проводить шляхом збору інфор-ма ції та бесід із засудженим. Водночас контроль – це сукупність процесів, за допомогою яких забезпечується відповідність визначеним «зразкам» діяль ності [11, с. 17]. Виходячи з позиції визначення контролю як важ-



ли вої форми зворотного зв’язку слід підтримати думку тих фахівців, які вказують на те, що саме контроль є каналом, за яким суб’єкти влади (до яких належать і працівники кримінально-виконавчих інспекцій) от-ри мують інформацію про фактичний стан справ, внаслідок чого вони мо жуть вживати заходи з метою коректування процесу [12, с. 266–267].

«Зразок», якому має відповідати поведінка особи, звільненої від відбування покарання з випробуванням, наведений у ч. 3 ст. 164 КВК України: «звільнені від відбування покарання з випробуванням зо-бов’язані: виконувати обов’язки, які покладені на них судом; по ві дом-ляти інспекцію про зміну місця проживання; з’являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції». Тут також слід зауважити, що ані у ст. 75–76 КК України, ані у ст. 164 КВК України на засуджених не по кла-да ється обов’язку не вчиняти нових злочинів.

Кримінально-виконавча інспекція, дійсно, має за законом ряд мо ж ли востей впливати на поведінку засуджених. Так, ст. 166 КВК України передбачено, що у разі ухилення засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням, від виконання обов’язків, які покладені на нього судом, або порушення громадського порядку, за яке його було притягнуто до адміністративної відповідальності, кри-мінально-виконавча інспекція застосовує до нього застереження у виді письмового попередження про скасування звільнення від від бу вання покарання з випробуванням і направлення для відбування приз на-че ного покарання. Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання ста-ти на шлях виправлення, кримінально-виконавча інспекція вносить до суду подання про скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням і направлення засудженого для відбування приз на че-но го покарання.

Отже, інспекція наділена правом або винести попередження, або направити подання до суду. Будь-яких інших способів впливу на осо-бу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, яка не до-тримується законодавчо встановлених приписів, кримінально-ви-конав ча інспекція не має. Звідси притягнути працівника цього органу до дисциплінарної відповідальності можна виключно за наявності вста нов-ле ного факту: а) неправомірного незастосування застереження у виді письмового попередження про скасування звільнення від відбування пока рання з випробуванням і направлення для відбування призначеного пока рання; б) необґрунтованого невнесення до суду подання про ска су-вання звільнення від відбування покарання з випробуванням і на прав-лен ня засудженого для відбування призначеного покарання. Інших під-



став для дисциплінарної відповідальності за порушення вимог чинного зако нодавства при проведенні роботи із засудженими, які перебувають на обліку, зі змісту КВК України та визначення поняття «службова дис-цип ліни» не вбачається.

Окремо слід звернути увагу на незаконність вимоги прокуратури щодо оскарження ухвал суду про відмову в задоволення подань про ска-су вання іспитового строку. У ст. 393 та 425 КПК України окреслено чіт - кий та вичерпний перелік суб’єктів, наділених правом на апеляційне та ка са цій не оскарження судових рішень. Кримінально-виконавча інс-пекція до цьо го переліку не входить, і отже, не має можливості подавати скарги на відмову в задоволенні власних подань, тобто вказівка про ку-ратури на цю «бездіяльність» як на факт порушення чинного зако но-давства не від по ві дає встановленому порядку.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумовуючи наве дене, можемо стверджувати наступне.

1. Вказівка прокурора має містити посилання на конкретну пору-шену норму кримінально-виконавчого закону, а підміна цієї вимоги за-галь ними фразами про недосконалість якогось процесу або дії, що чітко не визначені нормативними актами, є незаконною.

2. Дисциплінарна відповідальність може застосовуватися до пер-со налу кримінально-виконавчих інспекцій виключно за порушення пра вил, встановлених у КВК України та інших законодавчих актах, та не ви конан ня дій, передбачених у них.

3. Контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, який проводиться кримінально-виконавчою інс пек цією, полягає у проведенні бесід, роз’ясненні правил поведінки, отри ман ні інформації від органів Національної поліції та інших установ, а також реа гуванні на виявлені при цьому порушення умов звільнення.

4. Відповідно до норм КПК України кримінально-виконавча інс-пекція не є суб’єктом права на апеляційне чи касаційне оскарження рі-шень судів, прийнятих у результаті розгляду їх подань. Тому не подання та ких скарг не є формою бездіяльності, а являє собою виключно до три-ман ня положень чинного законодавства цим органом.




1. Минулого року прокуратура покарала понад 240 службовців за пору шення кримінально-виконавчого законодавства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kavyn.kr.ua/minulogo-roku-prokuratura-pokarala-ponad-240-sluzhbovtsiv-za-porushennja-kriminalno-vikonavchogo-zakonodavstva.

2. Яковець І. С. Теоретичні та прикладні засади оптимізації процесу ви конання кримінальних покарань : монографія / І. С. Яковець ; Нац. акад. прав. наук України, НДІ вивч. пробл. злочинності ім. В. В. Сташиса. – Харків : Право, 2013. – 390 с.

3. Одуденко В. В. Недоліки організаційно-управлінського характеру у сис темі детермінант злочинності неповнолітніх / В. В. Одуденко // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2014. – № 2. – С. 113–117.

4. Кальман О. Г. Злочинність у сфері економіки України: теоретичні та прик ладні проблеми попередження : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08 / О. Г. Кальман ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Xарків, 2004. – 432 с.

5. Криминолог Яков Гилинский – о спаде преступности и лега-ли зации марихуаны [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.the-village.ru/village/people/city-news/167415-kriminolog.

6. Поклад В. И. Глобальная аномия и ее последствия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.academia.edu/14981660/The_Global_Anomia_and_its_Consequences.

7. Халимон С. І. Запобігання злочинам серед осіб, які перебувають на об-лі ку в кримінально-виконавчій інспекції : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / С. І. Халимон. – Дніпропетровськ : Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ, 2008. – 20 с.

8. Словарь русского языка : в 3-х т. / ред.коллег. С. Г. Бархударов, Г. П. Блок, А. П. Евгеньева и др. – Т. 2. – Москва : Госиздат иностр. и национ. словарей, 1958. – 1015 с.

9. Панченко П. Н. Взаимодействие аппаратов уголовного розыска, иных правоохранительных органов и общественности в борьбе с преступностью / П. Н. Панченко. – Омск : Изд-во Омской высшей школы милиции МВД СССР, 1983. – 82 с.

10. Студеникина М. С. Государственный контроль в сфере управления (Проблемы надведомственного контроля) / М. С. Студеникина. – Москва : Юрид. лит., 1974. – 160 с.



11. Горшенев В. М. Контроль как правовая форма деятельности / В. М. Горшенев, И. Б. Шахов. – Москва : Юрид. лит., 1987. – 176 с.

12. Бахрах Д. Н. Административное право России : учебник для вузов / Д. Н. Бахрах. – Москва : НОРМА, 2001. – 640 с.


Дмитрий Сергеевич ЯКОВЕЦ(Управление Государственной пенитенциарной службы Украины в Харьковской области, Харьков, Украина)

ДИСЦИПЛИНАРНАЯ ОТВЕТСТВЕННОСТЬ ПЕРСОНАЛА УГОЛОВНО-ИСПОЛНИТЕЛЬНЫХ ИНСПЕКЦИЙ ПО ФАКТАМ СОВЕРШЕНИЯ ЛИЦАМИ, НАХОДЯЩИМИСЯ НА УЧЕТЕ, НОВЫХ ПРЕСТУПЛЕНИЙ: ОТДЕЛЬНЫЕ АСПЕКТЫ

Проанализированы основные нормативные акты, касающиеся воп росов дисциплинарной ответственности сотрудников уголовноиспол нительной инспекции по фактам совершения новых преступлений лицами, освобождёнными от отбывания наказания с испытанием. Опреде лены основания и пределы такой ответственности. Отмечается, что привлечение персонала к дисциплинарной ответственности за указаниями органов прокуратуры может иметь место лишь в случае нарушения норм Уголовноисполнительного кодекса Украины или ведомственных нормативных актов. Доказывается, что на ло жение дисциплинарных взысканий в случае, если установленные ве домствен ными приказами процедуры не обеспечили воздержание лица, освобож дённого от отбывания наказания с испытанием, от совершения но вого преступления, не должно иметь место изза абстрактности цели предотвращение таких преступлений. Определяются отдельные про блемные моменты практической реализации законодательных поло жений, их определённое несоответствие и намечаются пути их решения.

Ключевые слова: прокуратура, уголовноисполнительная инс пекция, исполнение наказания, осуждённые, освобождённые от отбывания наказания, испытательный срок, предупреждение преступлений, дисцип линарная ответственность.



Dmytro S. YAKOVETS(Department of the State Penitentiary Services of Ukraine in Kharkiv Region, Kharkiv, Ukraine)

DISCIPLINARY LIABILITY OF PENAL INSPECTIONS’ STAFF FOR THE FACTS OF COMMITTING NEW CRIMES BY REGISTERED PERSONS: SOME ASPECTS

Problem’s setting. In accordance with the Articles 2, 9, 26 of the Law of Ukraine “On Prosecutor’s Office” supervision over the observance of laws in the execution of judgments in criminal cases is provided in Ukraine. However, one of the most widespread “violations” that are revealed under the checking of legality by penal inspections is that “some authorities of the Penitentiary Service of the region kept aloof to fulfill their duties and this omission has led to a significant increase in the number of committed crimes by persons, who were relea sed on probation”. It is sometimes indicated as the lack that employees of pe nal inspections do not appeal judgements on dismissal of petitions to cancel the probation period.

However, this approach can hardly be considered right for a number of rea sons. It seems doubtful the ability to bring employees of penal inspections to dis ciplinary responsibility to affect the recidivism among released on probation.

Analysis of recent research and publications. Certain aspects of the penal inspections activities in the process of executing punishments not related to imprisonment were researched by: I. H. Bohatyrov, S. I. Komarytskyi, V. H. Pavlenko, O. V. Tkachova, V. O. Utkin, O. V Filimonov, S. I. Halimon, S. V. Cherkasov, S. V. Chubrakov, D. V. Yahunov, I. S. Yakovets, O. B. Yanchuk and others. Instead, specially and separately the issues of responsibility of the personnel of penal ins pections for commission of new crimes by convicted, wo are registered, in mono graphs and dissertations were not considered, despite the importance of this problem for a proper understanding and organization of this body’s operation. Everything mentioned grounds the need for a more detailed analysis of the content of regulations of the current legislation relating to the issues of discip linary responsibility by employees of inspection to determine its grounds and limits.

The wording of article’s objectives. The article’s objective is general charac teristics of the current regulations, which concern the issues of disciplinary responsibility of employees of the penal inspection for recidivism of persons released on probation; to allocate the grounds and limits of such a responsibility to develop specific propositions to improve the established procedure of dealing with released.

Main part. Defining the grounds and limits of responsibility of penal inspec tions’ employees for committing new crimes by persons, who are registered, we should consider the following legislative and doctrinal provisions of the



science of criminal, penal law and criminology and other fields of scientific know ledge and legislation regulating the bases, limits and procedure for bringing the staff to disciplinary responsibility.

First, no current legal act does not oblige the penal inspection to ensure in the full extent to keep the prisoners out of committing new crimes.

Secondly, the staff of penal inspections has no mechanisms able to era dicate all without exception determinants and factors that lead to new crimes. And this applies not only to Ukraine – any country in the world has no 100 % of the efficient and effective method or means of eradicating recidivism.

Third, according to the Art. 19 of the Constitution of Ukraine and the Art. 10 of the Law of Ukraine “On the State Penal Service of Ukraine” Penal Inspection exercises the functions and powers provided by the law and other legal acts. Moreover, carrying out individual preventive work with prisoners released on probation, according to their residence – is the function of the National Police (p. 2 of the Art. 163 of the Penal Code of Ukraine). Thus, it is the National Police agencies, not penal inspection are the main subject of pre ventive activities and individually preventive work with prisoners.

Conclusion. Summarizing, everything stated makes it possible to affirm the following:

1. Guidance of the prosecutor shall refer to specific violated norm of the penal law, and the substitution of this requirement with general terms on the inadequacy of any process or action that are not clearly defined by regulations, is illegal.

2. Disciplinary responsibility can be applied to the personnel of penal inspections solely for violating the rules set out in the Penal Code of Ukraine and other legislative acts, and for not performing the actions specified in them.

3. Control over the behavior of people released on probation, conducted by the penal inspection is to conduct discussions, explaining the rules of behavior, obtai ning information from the National Police agencies and other institutions, as well as responding to revealed violations of the release conditions.

4. According to the norms of the Criminal Procedural Code of Ukraine, the penal inspection is not the subject of the right to appeal or cassation of court decisions taken as a result of considering their submissions. Thus, not filing such complaints is not a form of omission, but is just compliance with the provisions of the current legislation by that authority.

Key words: prosecutor’s office, penal inspection, execution of a punishment, prisoners, released from the punishment, probation, crime prevention, disciplinary responsibility.

272 НАУКОВЕ ЖИТТЯ

НАУКОВЕ ЖИТТЯ

УДК 343.81 Павло Сергійович БЕРЗІН,доктор юридичних наук, доцент(Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ)

Відгук офіційного опонента на дисертацію Шаблистого Володимира Вікторовича «Теоретико-прикладні засади кримінально-правового забезпечення безпеки людини в Україні», поданої на здобуття наукового ступеня доктора

юридичних наук (спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право)

до спеціалізованої вченої ради Д 64.700.03 у Харківському національному університеті внутрішніх справ

Актуальність теми дисертаційного дослідження В. В. Шаблистого без посередньо пов’язана з тими проблемами, які стосуються безпеки лю дини як найвищої соціальної цінності в державі. Дисертант слушно від значає, що “положення Основного Закону, будучи нормами прямої дії, реа лізуються у чинному законодавстві, особливе місце у якому належить Кри мінальному кодексу України. Така особливість зумовлена тим, що у ньому передбачено правове забезпечення охорони проголошених у Консти туції та інших законах цінностей. Можливість користуватися пра вами і свободами людини і громадянина забезпечується, в першу чер гу, відповідними обов’язками та готовністю нести відповідальність.

© Берзін П. С., 2016


273НАУКОВЕ ЖИТТЯ

Своє рідним предикатом, невід’ємною передумовою такої можливості є при та манне кожній людині прагнення жити в безпеці” (с. 1 автореферату; с. 6 дисертації).

У зв’язку з цим В. В. Шаблистий правильно наголошує, що виз на-чальною є саме соціальна цінність людини, проголошена у ст. 3 Кон-сти туції України. Обґрунтовуючи актуальність свого дослідження, ди-сер тант цілком слушно звертається до змісту форми найважливіших ціннос тей, визначеної, як “держава-суспільство-людина”, а також до її транс формації у форму “людина-суспільство-держава” (с. 1 автореферату, с. 6 дисертації).

Актуальність досліджуваної теми розкривається В. В. Шаблистим також з урахуванням особливостей управлінської системи суспільства та таких її “елементів”, як публічний та приватний інтереси. Дисертант пра-виль но пише: “В основі політичної (управлінської) системи суспільства пуб лічний інтерес завжди превалював над приватним, що не могло не відоб разитися на наукових дослідженнях. На початку ХХІ століття, яке наз вано епохою інформаційного суспільства із максимально швидким роз витком глобалізаційних процесів, кримінальне право, охороняючи най важливіші суспільні відносини, просто не може стояти осторонь від цих змін, залишаючись при цьому незмінним. Фактично відбувається по-шук оптимальної системи співвідношення стабільності та динамізму при знач ній перевазі останнього. Кожна наступна правляча еліта намагається вирі шити гострі соціально-економічні проблеми засобами кримінальної ре пре сії, найсвіжішим прикладом чого є законодавчі ініціативи щодо по си лення відповідальності за військові злочини” (с. 1 автореферату, с. 6–7 дисертації).

У цьому контексті заслуговує схвалення позиція автора щодо пояс-нен ня сутності кримінально-правового забезпечення безпеки людини в Україні з огляду на два напрями: 1) так званого «нормативного напряму», який пов’язаний з особливостями функціонування кримінально-правових норм, як елемента механізму кримінально-правового регулювання, а також його (елемента) взаємодії з іншими елементами такого механізму (зокрема, юридичними фактами, актами реалізації та актами застосування норм кримінального права); 2) так званий «соціально-психологічний», що сто сується змісту соціальних та психологічних аспектів функціонування та кого механізму. Вони, насамперед, пов’язані з дослідженням таких про-блем, як соціальна зумовленість кримінального закону, соціальний мех-анізм дії кримінально-правових заборон, соціологія застосування норм кримінального права, соціальна ефективність кримінально-пра во вих норм (соціальний аспект), а також зі спробою дати відповіді на пи тан ня,



які стосуються визначення ієрархії властивостей особистості у фор му-ванні ставлення до кримінально-правової заборони.

При розкритті у своїй дисертації актуальності її теми В. В. Шаблистий фак тично виділяє кілька чинників, які зумовлюють важливість вирі-шен ня проблем, пов’язаних із кримінально-правовим забезпеченням без пеки людини в Україні. Перший чинник – нормативний – охоплює за гальну характеристику так званих норм-заборон та норм-дозволів, що передбачені у КК. Другий – практичний або правозастосовчий – сто-сується діяльності правозастосовчих органів, дотримання ними від по-відних положень КК, формулювання певних правил тощо. Третій – спе-ці ально-правовий – охоплює зміст “елементів” окремих юридичних кон струкцій, які стосуються безпеки людини. У зв’язку з цим автор звер тає увагу на кримінально-правове забезпечення безпеки людини “у широ кому значенні цього слова та нівелювання безпеки окремо взятої лю дини” (с. 2 автореферату, с. 7–8 дисертації).

Зазначене вище переконує офіційного опонента в тому, що, не-зва жаючи на наявність в Україні досліджень зі схожої проблематики, у теорії кримінального права та правозастосовній практиці аж ніяк не поменшало проблем, які стосуються окреслених вище проблем. При цьому В. В. Шаблистий стверджує, що “спеціального дослідження пот-ре бує розробка кримінально-правового забезпечення саме безпеки лю дини, оскільки абсолютна більшість всіх праць оперує безпекою дер жави, тобто роботи є державоцентристськими” (с. 2 автореферату; с. 7–8 дисертації).

З огляду на вказане додамо, що заслуговує на схвалення визначення В. В. Шаблистим метою його дисертаційного дослідження “вирішення тео ретико-прикладних проблем належного кримінально-правового забез печення безпеки людини в Україні, розробка основних напрямів вдос коналення чинного законодавства та практики його застосування” (с. 2 автореферату; с. 8 дисертації).

Для досягнення поставленої мети дисертант докладно дослідив мето дологічні засади кримінально-правового забезпечення безпеки лю дини, визначив ідеологічні основи дослідження цієї проблеми забез-печен ня безпеки людини, поняття, види безпеки людини, її кримінально-пра вове забезпечення, завдання і функції кримінального права України та їх відображення в кримінальному законодавстві України.

У цьому контексті на особливу увагу також заслуговують такі основні зав дання, які дисертант намагався вирішити для досягнення вказаної мети: розглянути методологічні основи проблеми забезпечення безпеки лю дини шляхом критичної оцінки міжнародних і національних аспектів кон цепції безпеки та місця людини в ній; встановити взаємозв’язок без-



пеки людини і реформування кримінальної юстиції України; надати кри-тичну оцінку суспільній небезпечності у кримінальному праві, а також понят тям “злочин” і “кримінальний проступок”; охарактеризувати по-няття й види принципів кримінального права України у контексті кри-мі нально-правового забезпечення безпеки людини; визначити поняття і види безпеки людини як кримінально-правової категорії; встановити по діб ні та відмінні норми кримінально-правового забезпечення без-пе ки людини в міжнародному кримінальному праві, зарубіжному кри мінальному законодавстві та національному, надати пропозиції щодо їх гармонізації; визначити поняття, види та зміст завдань і функ-цій кримінального права та їх відображення у кримінальному зако-нодавстві; з урахуванням сучасних досягнень кримінально-правової нау ки розробити пропозиції щодо вдосконалення законодавства і прак тики його застосування в частині забезпечення безпеки людини (с. 3 автореферату; с. 9–10 дисертації).

У цілому наведені вище міркування дають підставу стверджувати, що ак туальність дисертаційного дослідження В. В. Шаблистого «Теоретико-при кладні засади кримінально-правового забезпечення безпеки людини в Україні» є очевидною і сумнівів не викликає.

Ступінь обґрунтованості наукових положень, висновків і реко мен-дацій, сформульованих В. В. Шаблистим, підтверджується нормативно-тео ретичною та емпіричною базами дослідження. Останню становлять: дані офіційної статистики за період з 1991 р. до 2015 р.; результати вивчення: а) матеріалів Єдиного державного реєстру судових рішень (3471 електронна копія обвинувальних вироків щодо кожного виді-ле ного виду безпеки людини, що в цілому представляють всі області Украї ни, м. Київ та м. Севастополь); б) анкетування 163 суддів та 672 спів ро бітників органів внутрішніх справ (272 слідчих та 400 дільничних інс пек торів міліції), 67 батьків новонароджених дітей, які з різних при-чин знаходилися у відділеннях реанімації; в) опублікованої слідчої, про-ку рорської та судової практики (с. 9 дисертації).

Достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій, наве-дених у дисертації, забезпечена широкою джерельною базою проведеного до слідження, опрацюванням достатньої кількості емпіричних матеріалів, поєд нанням у роботі загальнонаукових та спеціальних наукових методів.

Окремо слід зупинитися на апробації результатів дисертаційного дослід ження, які реалізовані у підготовленій монографії “Безпековий ви-мір кримінального права України: людиноцентристське дослідження” (Дніпро петровськ, 2015) (с. 26 автореферату), а також на їх обговоренні під час спільного засідання теоретичного семінару координаційного бюро з проблем кримінального права відділення кримінально-пра во-



вих наук НАПрН України, кафедр кримінального права № 1 і № 2 Наці о-нального юридичного університету імені Ярослава Мудрого та НДІ вив-чення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України (протокол № 2 від 1 грудня 2015 р.) (с. 18 дисертації).

Наукова новизна одержаних у дисертаційному дослідженні ре-зуль татів полягає, перш за все, у тому, що “дослідження теоретичних та прикладних засад кримінально-правового забезпечення безпеки лю-ди ни виконано автором на основі КК України 2001 року”, ґрунтується “на результатах проведеної роботи”, а “дисертантом сформульовано нау кові положення, висновки та рекомендації, які є новими для науки кри мінального права або які наділені істотними ознаками новизни” (с. 11–12 дисертації).

На увагу заслуговує також структура роботи, яка складається із всту пу, чотирьох розділів, які містять дванадцять підрозділів, висновків, спис ку використаних джерел та двох додатків.

Вирішуючи зазначені вище завдання свого дисертаційного дослід-ження, В. В. Шаблистий сформулював низку ідей, положень та висновків, які відображають наукову новизну його дисертаційної роботи. До них, зо-кре ма, можна віднести наступні.

1. Дослідження на основі положень ст. 1, 3 КК “функціонального призначення” кримінального права України (с. 12 дисертації).

2. Вивчення “еволюції розвитку” (механізму) законодавчої фіксації поняття та “проявів” суспільної небезпечності (с. 11–12 дисертації).

3. Формулювання дисертантом визначення поняття «кримінально-пра вове забезпечення», під яким він розуміє правові норми, “які регла-ментують правові взаємини та юридичний статус учасників кри мі-нально-правових відносин та інших зацікавлених осіб, що виражається у створенні надійних умов для вільної реалізації ними своїх прав і сво-бод, а також у гарантуванні виконання обов’язків та яке здійснюється суб’єктами, наділеними повноваженнями щодо створення та засто су-вання норм кримінального закону” (с. 12 дисертації).

4. Пропозицію криміналізувати “переслідування близьких родичів осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини” (с. 13 дисертації);

5. Пропозицію узгодити ст. 121 КК та ст. 115 КК України, а також кри-мі налізувати схиляння до самогубства, неналежне виконання медичним пра цівником пологового будинку своїх професійних обов’язків та образу релі гійних почуттів (с. 13 дисертації).

6. Пропозицію поширити “безоплатну правову вторинну допомогу на всіх без винятку громадян України, не залежно від їх статусу у кри мі-наль ному судочинстві, та на засуджених після набрання вироком законної сили, оскільки Закон України «Про безоплатну правову допомогу» не пе-



ред бачає такого виду державної гарантії для потерпілих від злочинів та дея ких інших категорій осіб” (с. 13 дисертації).

7. Пропозицію “розуміти об’єктивне ставлення у вину як необ-хід ність врахування об’єктивних умов вчинення злочину, а не від по-відальності за відсутності вини, у результаті чого у вітчизняній кри мі-наль но-правовій науці пропонується вести мову про фактично існуюче суб’єк тивно-об’єктивне ставлення у вину (при безумовному пріоритеті суб’єк тивного)” (с. 14 дисертації).

8. Врахування у визначенні злочину спрямованості діяння “на без-пе ку людини, суспільства, держави або людства, вчинене суб’єктом зло-чи ну”, що потребує внесення відповідних змін та доповнень до ст. 11 КК України (с. 14 дисертації, с. 24 автореферату).

9. Розвиток “положення кримінально-правової доктрини з приводу міні мізації негативних соціальних та кримінально-правових наслідків над мірної реалізації громадянами України конституційного принципу вер хо венства права шляхом заміни його у Конституції України на прин-цип верховенства закону” (с. 14 дисертації).

10. Розвиток “положення щодо необхідності перегляду про це су аль-но го статусу потерпілого у кримінальному провадженні у бік необхідної ко реляції із правовим статусом людини, яка порушила кримінально-пра вову заборону, та утвердження у кримінальному праві презумпції пра воти й пріоритетності прав потерпілого, яка протиставлятиметься консти туційному принципу презумпції невинуватості особи” (с. 14 дисертації).

11. Розвиток “вчення про одну з детермінант правомірної поведінки людини – страх перед можливим покаранням за вчинений злочин, що згодом у більшості членів суспільства трансформується у повагу до за ко ну” (с. 15 дисертації).

Здобувач переконливо обґрунтовує ті положення, які відтворюють зміст наукової новизни його дисертаційного дослідження, а також ті, що ста новлять подальший розвиток ідей попередніх дослідників.

Аналіз запропонованої дисертантом структури роботи (визначення й співвідношення змісту вступу, розділів та їх підрозділів, висновків) дає змо гу констатувати, що підхід автора до вивчення питань кримінально-пра вового забезпечення безпеки людини, згідно з яким це відбувається на кількох відносно самостійних наукових рівнях, є виправданим. Зок ре-ма, спочатку в межах першого та другого розділів дисертант детально роз гля дає загальнотеоретичні засади вирішення проблем забезпечення без пеки людини, а у третьому та четвертому – окреслює так званий “вузькогалузевий” рівень дослідження, намагаючись розібратися в меха-ніз мі кримінально-правового забезпечення безпеки людини, а також із



зав даннями й функціями окремих функцій кримінального права, їх реа-лі зацією на нормативному рівні.

Названий вище підхід у структурі дисертації дозволив В. В. Шаблистому:

а) у межах першого розділу дисертації охарактеризувати сучасний стан дослідження проблеми забезпечення безпеки людини, особливостей йо го відображення у кримінально-правових нормах, а також співставити за гально визнані принципи та норми міжнародного права у сфері за без-печення безпеки людини;

б) у межах другого розділу визнати безпеку людини передумовою реалі зації прав та свобод людини і громадянина у кримінальному пра ві, розібратися з особливостями врахування окремих принципів кри мі на-льного права при визначенні сутності та структури кримінально-пра во-вого забезпечення безпеки людини;

в) у третьому розділі визначити безпеку людини саме як кри мі наль-но-правову категорію та проаналізувати окремі різновиди такої безпеки (репродуктивну, духовну, психологічну тощо);

г) у четвертому розділі з’ясувати природу окремих завдань та функ-цій кримінального права (охоронних, попереджувальних та ін.) та виз на-чити особливості їх закріплення на нормативному рівні.

Оцінюючи структуру дисертації В. В. Шаблистого та зміст визначених у його дисертації структурних компонентів, відзначу, що наведені ви ще “рівні” наукового дослідження проблем кримінально-правового забез-пе чення безпеки людини “представлені” у вигляді: а) теоретичного; б) нормативного; в) правозастосовчого. З точки зору використаної мето-до логії, зміст кожного із цих рівнів висвітлюється В. В. Шаблистим на окремих етапах дисертаційного дослідження і в цілому дозволяє побу ду-вати систему, необхідну не лише для вирішення поставлених на початку дослід ження завдань, а й для досягнення зазначеної вище мети. Такий під хід дисертанта, на думку опонента, є цілком правильним і заслуговує схва лення.

Положення, викладені в дисертації, повно і всебічно оприлюднені авто ром в одній одноособовій монографії, 23 статтях, надрукованих у нау кових виданнях України, визнаних фаховими з юридичних наук, 8 статтях – у наукових виданнях іноземних держав за профілем дисер та-ції, 36 працях апробаційного характеру та 4 працях, які додатково відоб-ра жа ють наукові результати дисертації (с. 18 дисертації).

Публікації В. В. Шаблистого за темою дисертації та автореферат дисер тації відображають зміст основних положень дослідження.

Детальний і вельми аргументований розгляд більшості питань теми дисертаційного дослідження В. В. Шаблистого дозволив висловити низ-



ку пропозицій, пов’язаних із внесенням до чинного КК України певних змін (див. с. 24–26 дисертації). З деякими наведеними дисертантом про-по зиціями опонент погоджується, а інші, на мою думку, заслуговують на ува гу або потребують подальшого дослідження та обговорення.

Дисертантом по-новому вирішені окремі теоретичні питання теми до слід ження, які є внеском у сучасну теорію кримінального права і свідчать про знання ним теорії кримінального права, вміння абстрагуватися від другорядних, зосереджуючись на принципових, таких, які мають прак-тич не значення. Вміння поставити проблему і запропонувати власне ба-чен ня шляхів її вирішення дозволило дисертанту висловити ряд нових, та ких, що заслуговують на увагу, теоретичних положень.

Теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження В. В. Шаблистого підтверджується можливістю використання розроб-лених ним положень, пропозицій та рекомендацій для вдосконалення чинного КК України і практики його застосування. Найбільш важливі наукові та практичні результати дисертаційного дослідження можуть бути застосовані:

1) у науководослідній діяльності – “для подальшого дослідження пи тань захисту людини від різних загроз” (с. 15 дисертації);

2) у галузі правотворчості – “при підготовці проектів законів про вне сення змін і доповнень до КК України та інших нормативно-правових актів, які стосуються стану захищеності людини від різних загроз” (с. 15 дисертації);

3) у правозастосовчій практиці – при вдосконаленні діяльності різ-них правозастосовних органів з питань “розробки звітів діяльності ор га-нів досудового розслідування, прогнозів стану злочинності на певні пе-ріо ди” (с. 15 дисертації);

4) у навчальному процесі – в юридичних вузах та на юридичних фа-куль тетах при проведенні лекційних та семінарських занять із курсу «Кримінальне право України» та спеціальних курсів, присвячених про-бле мам кримінально-правового забезпечення безпеки людини в Україні.

Зміст дисертаційного дослідження свідчить про те, що В. В. Шаблис-тим вдало підібрана належна й достатня за обсягом загальнотеоретична і спе ціальна література за темою роботи. Дисертант проявив неабияке вмін ня критично аналізувати положення використаних ним теоретичних і нор мативних джерел.

Теоретичні положення дисертації та висновки і пропозиції ди сер-танта логічно пов’язані між собою, їх використання в комплексі доз-во лило б поглибити рівень вивчення кримінального права України, вдос коналити чинне законодавство нашої держави та практику його застосування.



Позитивно оцінюючи науково-теоретичну і практичну значимість дисер таційного дослідження В. В. Шаблистого, його наукову новизну та можливість використання пропозицій і рекомендацій дисертанта у подальших наукових дослідженнях, у правотворчій діяльності, нав-чальному процесі юридичних вузів та факультетів, а також у пра во засто-сов чій діяльності, необхідно звернути увагу на те, що окремі положення ди сертації викликають заперечення. Зокрема, дисертація В. В. Шаблис-того не позбавлена певних вад, має місце суперечливість позиції дисер-танта з окре мих питань, неповнота або певна незавершеність розгляду окремих проблем.

1. Одним із основних положень, покладених в основу обґрунтування кри мінально-правового забезпечення безпеки людини, дисертант виз-нав доцільність “виключення як із поняття злочину, так з усього зако но-давства про кримінальну відповідальність” вказівки на суспільну небез-печність вчиненого діяння. Замість ознаки суспільної небезпечності В. В. Шаблистий пропонує “як альтернативу безпеку людини, суспільства, дер жави та людства”. З огляду на це він вважає за доцільне викласти ч. 1 ст. 11 КК у редакції, зміст якої вказує на таку ознаку злочину, як “діяння... посягає на безпеку людини, суспільства, держави або людства...” (с. 12, 14, 123–124, 381 дисертації).

Такий підхід потребує докладного пояснення в процесі захисту. Зокрема, незрозумілим залишається авторське бачення “основних показ-ників” суспільної небезпечності, встановлених у Загальній та Особливій час тинах КК. Так, одним із “показників” суспільної небезпечності, передбачених у нормах Загальної частини КК, є закріплена в ч. 2 ст. 11 КК “істотна шкода”, яка у негативній юридичній конструкції мало знач ного діяння має значення: а) певної “межі”, якої не повинна до ся гати малозначність, та б) показника суспільної небезпечності саме зло чину. Тому “автоматична” заміна поняття «суспільна небезпечність» на посягання на “безпеку людини, суспільства, держави або людства”, як пропонує В. В. Шаблистий, призведе до неоднозначного розуміння спів-від ношення запропонованої ним ознаки злочину “посягання на безпеку лю дини, суспільства, держави або людства” з “істотною шкодою”, яка запо діюється будь-яким злочином.

Більше того, на погляд опонента, запропонована дисертантом “авто матична заміна” суспільної небезпечності на “посягання на безпеку лю дини, суспільства, держави або людства” має суто термінологічний ха рактер, а її обґрунтування потребує окремого роз’яснення механізму по сяг ання на безпеку людини, суспільства, держави або людства, тоб то в процесі захисту слід пояснити, у чому саме має проявлятися істотна шкода безпеці людини, суспільства, держави або людства, які



її матеріальні та нематеріальні “показники” (наприклад, чи може за по-діяна безпеці людини, суспільства, держави або людства шкода на бу-вати значення майнової, організаційної, економічної тощо). Що стосу-ється відображення ознаки злочину “посягання на безпеку людини, суспільства, держави або людства” у нормах Особливої частини КК, то під час захисту автору слід пояснити особливості співвідношення цієї ознаки з відповідними ознаками складів злочинів різних видів.

2. Аналіз структури дисертаційного дослідження В. В. Шаблистого, спів відношення його окремих «частин» дозволяє зробити висновок про необ хідність подальшого узгодження їх змісту між собою, що потребує окре-мих пояснень у процесі захисту. Йдеться про те, що структура дисертації має відповідати у тому числі положенням наукової новизни (див. вище). Однак дисертант не дотримується цього, оскільки окремі положення його роботи не завжди узгоджуються з положеннями наукової новизни. Зок ре ма, автором здійснюється аналіз положень ст. 1, 3 КК, необхідних для визначення “функціонального призначення кримінального права України”. Для розкриття такого “функціонального призначення” він звер тається до особливостей застосування покарання та інших заходів кри мі наль но-правового характеру (впливу). З цією ж метою дисертантом форму люються відповідні положення наукової новизни роботи, які сто-суються заходів кримінально-правового характеру. Йдеться про запро по-но вану автором “фактичну делегітимізацію застосування до людини, яка вчинила злочин, будь-яких інших заходів кримінально-правового харак-теру, не пов’язаних із покаранням” (с. 12 дисертації). Отже, зміст сфор-му льованого у дисертації положення наукової новизни прямо вказує на те, що “функціональне призначення кримінального права” пов’язується (у тому числі) із застосуванням певних заходів кримінально-правового харак теру, тобто особливості застосування цих заходів утворюють зміст такого “функціонального призначення”.

Проте в процесі дослідження В. В. Шаблистий пропонує виключити розділ ХІV1 “Заходи кримінально-правового характеру щодо юри дич-них осіб” із змісту Загальної частини КК. Стосовно інших заходів кри-мі нально-правового характеру, включених до розділу ХІV “Інші заходи кри мінально-правового характеру” Загальної частини КК, то автор їх не розглядає, обмежуючись загальним висновком: “ч. 2 ст. 2 КК вигля-дає неповною та делегітимізує застосування до людини (а тепер ще й юридичної особи), яка порушила кримінально-правову заборону, ін-ших заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаного із по ка-ранням” (с. 366 дисертації).

Отже, виникає питання не лише про те, як само змінюється обсяг запропонованого у дисертації “функціонального призначення кримі-



наль ного права” залежно від виключення із КК вказаного розділу, а й про зміст самого визначення “функціональне призначення кримі наль-ного права”. Для відповіді на ці питання, дисертанту слід, у першу чер-гу, визначитися з видами заходів кримінально-правового характеру (впливу), які передбачені в КК, а також із співвідношенням таких захо-дів із змістом кримінально-правових наслідків у цілому.

3. Розглядаючи проблеми співвідношення сутності злочину, адмі ністра тивного правопорушення та кримінального проступ - ку (с. 98–111 дисер тації), В. В. Шаблистий вказує, що при реформуванні кри мінальної юстиції України мають враховуватися: ступінь небез-пе чності та правові наслідки кримінально караного діяння, практика засто сування кримінального та адміністративного законодавства, а та-кож міжнародний досвід захисту людини, суспільства та держави від зло чинів і проступків (с. 104–105 дисертації). Після цього він робить вис-но вок про доцільність прийняття кодифікованого законодавчого акта, в якому будуть передбачені кримінальні проступки (с. 105 дисертації). Роб лячи такий вельми загальний висновок, дисертант мав би принаймні висло вити власне бачення стосовно змісту ст. 3 КК України та пояснити, як саме впливає такий законодавчий кодифікований акт на розуміння поло жень ст. 3 КК та чи потребують зміни окремі із цих положень.

Також у процесі захисту слід пояснити й особливості авторського ба чення ознак (підстав) розмежування злочинів та кримінальних про-ступ ків з урахуванням запропонованої ознаки злочину – посягання на “безпеку людини, суспільства, держави або людства”. Зокрема, не зро-зуміло, чи має бути властива ця ознака також й кримінальним про-ступ кам. Якщо ні, то яка саме ознака має враховувати заподіяну шкоду (істотну чи неістотну)?

4. Розглядаючи проблеми об’єктивного ставлення у вину (як необ-хідності врахування об’єктивних умов вчинення злочину, а не від по ві-дальності за відсутності вини), дисертант уникає відповіді щодо вра-ху вання такого “об’єктивного ставлення у вину” у змісті відповідних юри дичних конструкцій (наприклад, у визначенні поняття вини, її форм та видів), а також у процесі правозастосування.

5. У підрозділі 2.3 дисертації В. В. Шаблистим розглядаються понят-тя та види принципів кримінального права України, що пов’язані з особ ли востями кримінально-правового забезпечення безпеки людини (с. 132–151 дисертації). Зміст та систему цих принципів він розрізняє за-леж но від особливостей формулювання у теорії кримінального права, на нормативному та правозастосовчому рівнях, висловлюючи власні мір ку-вання з цього приводу (с. 150–151 дисертації). Автор в окремих випадках приєднується до позицій, сформульованих іншими вченими. Однак у



сво їй роботі В. В. Шаблистий не наводить власної системи принципів на кож ному із зазначених “рівнів”, а також особливостей співвідношення їх (прин ципів) змісту, обмежуючись дослідженням в окремих підрозділах (2.4 і 2.5) дисертації лише двох принципів, пов’язаних з безпекою лю - ди ни, – принципу гуманізму та принципу винної відповідальності (с. 152–179 дисертації).

З огляду на це залишається незрозумілим те, чи впливає охо ро-ню вана кримінальним законом безпека людини на інші принципи кри-мінального права (визначені у теорії кримінального права, на нор ма тив-но му та правозастосовчому рівнях), а якщо так, то яким саме чином.

6. Деякі положення є недостатньо чіткими та потребують додат ко-во го уточнення й конкретизації в процесі захисту.

Так, у своєму дисертаційному дослідженні В. В. Шаблистий одночасно ви ко ристовує поняття “Кримінальний кодекс”, “кримінальний закон”, “зако но давство про кримінальну відповідальність” для позначення різ-них аспектів кримінально-правового забезпечення безпеки людини. Іно-ді ці поняття вживаються як рівнопорядкові, а іноді – різнопорядкові. Одно значної думки дисертанта з цього приводу опонент не побачив, у зв’яз ку з чим співвідношення змісту зазначених понять залишається від-кри тим та потребує окремого пояснення в процесі захисту.

Крім того, окремого пояснення потребують підстави та умови кри-мі на лізації, які автор враховував при визначенні системи кваліфікуючих ознак, що доцільно було б передбачити у ч. 2 ст. 121 КК (с. 382 дисертації). З точки зору змісту підстав та умов криміналізації потребують уточнення в процесі захисту також спеціальні ознаки суб’єкта злочину, які дисертант про понує передбачити у ст. 1401 КК, а саме: “працівник пологового бу-дин ку” та його “професійні обов’язки”.

У процесі захисту слід окремо пояснити зміст підстав (соціальних, нор мативних, теоретичних, правозастосовчих тощо), які дисертант вра-ховував у процесі визначення “видів безпеки людини” (с. 195 дисер та ції). Адже незрозуміло, як само ці види безпеки співвідносяться з перед ба-ченими у ст. 1 КК видами об’єктів кримінально-правової охорони.

Разом із цим, на думку опонента, висловлені зауваження стосуються пе ре важно або дискусійних питань теми дисертаційного дослідження, або окре мих недостатньо чітких формулювань чи використаної дисертантом тер м і нології і не впливають на загальну позитивну оцінку наукової но-виз ни та практичної значимості дисертаційного дослідження.

Ознайомлення з дисертацією В. В. Шаблистого дозволяє зробити висновок про актуальність теми проведеного дослідження, його наукову новизну, обґрунтованість і достовірність сформульованих висновків та пропозицій, теоретичну і практичну значимість основних положень для



вдосконалення як кримінального законодавства України, так і практики йо го застосування, а також про можливість їх використання при вивченні нор мативного курсу «Кримінальне право України» як навчальної дис-цип ліни та відповідних спецкурсів в юридичних вузах і на юридичних фа ку льтетах. Дисертація В. В. Шаблистого містить науково обґрунтовані ре зуль тати у галузі науки кримінального права, що розв’язують важливу нау ково-прикладну проблему, пов’язану з кримінально-правовим забез-печенням безпеки людини в Україні.

Виходячи з викладеного, вважаю, що дисертаційне дослідження В. В. Шаблистого “Теоретико-прикладні засади кримінально-правового за без пе чення безпеки людини в Україні”, виконане на належному науковому рів ні, є самостійним і відповідає вимогам, які встановлені у п.п. 10, 13 По рядку присудження наукових ступенів, затвердженого постановою Кабі не ту Міністрів України від 24 липня 2013 р. № 567 (із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2015 р. № 656 та від 30 грудня 2015 р. № 1159).

Опонент вважає, що автор дисертації – Шаблистий Володимир Вік то рович – виявив себе кваліфікованим вченим і рекомендує спеціа-лі зо ваній вченій раді при успішному захисті дисертації присудити йо му науковий ступінь доктора юридичних наук зі спеціальності 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право.



Дисертаційні дослідження, захист яких відбувся у квітні 2016 року у спеціалізованій вченій раді Д 64.700.03 Харківського національного університету внутрішніх справ

На здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право:

Шаблистий Володимир Вікторович – «ТЕОРЕТИКОПРИКЛАДНІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛЬНОПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ».

Науковий консультант: доктор юридичних наук, професор Литвинов Олексій Миколайович, Харківський національний університет внут рішніх справ, завідувач кафедри кримінального права та кри мінології факультету № 1.

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент

Національної академії правових наук України Стрельцов Євген Львович, Південний регіональний центр Національної академії правових наук України, вчений секретар;

• доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Націо-нальної академії правових наук України Грищук Віктор Кли мович, Львівський державний університет внутрішніх справ, декан юридичного факультету;

• доктор юридичних наук, професор Берзін Павло Сергійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, про фесор кафедри кримінального права та кримінології юри-дичного факультету.

У дисертації розглянуто питання сутності та змісту безпеки лю-ди ни як всеохоплюючого поняття, що є передумовою реалізації її прав і свобод, а також гарантією виконання обов’язків. Виходячи з аналізу кримінального законодавства, визначаються напрями дер жав ної політики в досліджуваній сфері, а також загальновизнані між на родні принципи забезпечення безпеки людини, на підставі чого сфор му льо-вано систему заходів, спрямованих на вдосконалення чинного зако но-давства та практики його застосування. Результатом вивчення сучас-ного стану нормативно-правового та наукового забезпечення без пе ки людини став висновок про його направленість, в основному, на за без-пе чення безпеки держави у різних сферах та практичну відсутність мо-



но графічних праць, присвячених проблемі забезпечення безпеки саме лю дини. На підставі узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду нор мотворення і правозастосування висунуто й обґрунтовано низку важ ливих пропозицій, здатних позитивно вплинути на ефективність реа лізації національного законодавства у сфері забезпечення безпеки лю дини.

На здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право:

Кравцова Марина Олександрівна – «КІБЕРЗЛОЧИННІСТЬ: КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ЗАПОБІГАННЯ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ».

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Литвинов Олексій Миколайович, Харківський національний університет внутрішніх справ, завідувач кафедри кримінального права та кримінології факультету № 1.

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, професор Карчевський Микола

Віталійович, Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, проректор;

• кандидат юридичних наук, доцент Сингаївська Інна Володимирівна, Національний університет державної податкової служби України, доцент кафедри кримінального права та кримінології.

Дисертацію присвячено комплексній кримінологічній харак-те ристиці кіберзлочинності та проблемам запобігання їй органами внут рішніх справ і Національною поліцією України. У роботі виз-начено поняття кіберзлочинності та надано класифікацію кібер зло-чинів. Охарактеризовано сучасний стан кіберзлочинності в Украї ні: встановлено її рівень, динаміку, величину та фактори латент ності, структуру, географію. Надано характеристику особистості кібер-злочинця. Виявлено, описано та проаналізовано соціально-демо-гра фічні, кримінально-правові та морально-психологічні риси осіб, засуджених за вчинення кіберзлочинів. Встановлено та проаналізовано основні політико-правові, соціально-економічні, організаційно-уп рав-лінські та культурно-психологічні фактори кіберзлочинності. До слід -жено стан та запропоновано шляхи удосконалення правового регу лю-



вання діяльності органів внутрішніх справ і Національної поліції щодо запо бігання кіберзлочинності. Вироблено рекомендації, спрямовані на під вищення ефективності кримінально-превентивної практики вка за-них органів, а також їх взаємодії з іншими суб’єктами в частині запо бі-ган ня кіберзлочинності.

Субботенко Олександр Сергійович – «ОХОРОНА ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ КРИМІНАЛЬНОПРАВОВИМИ ЗАСОБАМИ (ДОСВІД КРАЇН СНД ТА ЄС)».

Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент Ященко Андрій Миколайович, Харківський національний університет внут ріш-ніх справ, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін факультету № 6.

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, професор Фріс Павло Львович,

Юридичний інститут Прикарпатського національного уні вер -ситету імені Василя Стефаника, завідувач кафедри кримі наль но-го права;

• кандидат юридичних наук, доцент Лень Валентин Вален ти нович, Державний вищий навчальний заклад «Національний гір-ни чий університет», професор кафедри кримінального права та кримінології.

Дисертація присвячена вирішенню питань кримінально-правової охорони честі і гідності особи в Україні з використанням досвіду країн СНД і ЄС. У роботі доведено, що право людини на недоторканість честі і гідності особи є фундаментальним конституційним правом людини, що ґрунтується на стандартах, закріплених багатьма міжнародно-пра-во вими актами. Зазначено, що охорона честі та гідності особи у наці-о нальному законодавстві забезпечується різними засобами. Особливе міс це серед цих засобів займають кримінально-правові, незважаючи на те, що у чинному КК України відповідальність за посягання на недо-торканість честі та гідності особи прямо не передбачена. В резуль-таті аналізу підстав та принципів криміналізації порушення охо-ро ни честі та гідності зроблено висновок, що посягання на честь і гід ність, як фундаментального конституційного права людини, ма ють забезпечуватися не цивільно-правовими, а кримінально-пра во вими засобами. У зв’язку з цим пропонується чинне кримінальне зако но-давство України доповнити відповідними кримінально-правовими нормами.



Ральченко Ігор Миколайович – «КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСІБ ТА УСТАНОВ, ЩО МАЮТЬ МІЖНАРОДНИЙ ЗАХИСТ (СТ. 444 КК УКРАЇНИ)».

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Житний Олександр Олександрович, Харківський національний уні вер-ситет імені В. Н. Каразіна, професор кафедри кримінально-пра во-вих дисциплін юридичного факультету.

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, професор, академік Національної

академії правових наук України Гуторова Наталія Олександрівна, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, директор Полтавського юридичного інституту;

• кандидат юридичних наук, доцент Павликівський Віталій Іванович, Харківський економіко-правовий університет, завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін та адміністративного права

Досліджено підставу кримінальної відповідальності за перед-бачені ст. 444 КК злочини проти осіб та установ, що мають між на род-ний захист. Обґрунтовано соціально-політичну зумовленість її вста-нов лення, а також відповідність заборони вказаних посягань науково обґрун тованим чинникам криміналізації. Здійснено порівняння ст. 444 КК з подібними нормами кримінально-правових актів іно-земних держав. Розглянуто об’єкти злочинів, передбачених ст. 444 КК. Надано змістовну характеристику їх предмета (служ бові та житлові приміщення) і потерпілих (особи, які мають міжнародний захист). Розкрито зміст та ознаки діянь «напад», «викрадення особи», «неза конне позбавлення волі», «погрози», запропоновані їх авторські дефі ніції. Проаналізовано ознаки суб’єкта та суб’єктивної сторони перед бачених ст. 444 КК злочинів, зміст їх цілей «вплив на характер діяль ності», «провокація війни чи міжнародних ускладнень». Визначено проб лемні питання кваліфікації злочинів за ст. 444 КК. Надано оцінку перед бачених нею санкцій.



Горшков Дмитро Вікторович – «НЕЗАКОННЕ ЗАВОЛОДІННЯ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ: КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ЗАПОБІГАННЯ».

Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент Ященко Андрій Миколайович, Харківський національний університет внут ріш-ніх справ, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін факу ль тету № 6.

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, професор, академік Національної ака-

де мії - доктор юридичних наук, професор Джужа Олександр Мико лайович, Національна академія внутрішніх справ, го лов ний науковий співробітник відділу організації науково-дос лід ної роботи;

• кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Назимко Єгор Сергійович, Донецький юридичний інститут МВС України, начальник відділу організації наукової роботи.

Дисертацію присвячено комплексному аналізу кримінологічної харак теристики та запобігання незаконному заволодінню транс-портними засобами. У дослідженні надано характеристику кримінально-пра вовим ознакам незаконного заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК України). Встановлено кількісні та якісні показники неза-конного заволодіння транспортними засобами. Здійснено кри-мінологічну характеристику особистості злочинця, який вчиняє незаконне заволодіння транспортним засобом. Виявлено, про ана-лізовано та пояснено комплекс факторів детермінації незаконного за-во лодіння транспортним засобом. Встановлено систему заходів запо-біган ня незаконному заволодінню транспортними засобами.



Дисертаційні дослідження, захист яких відбувся у червні 2016 року у спеціалізованій вченій раді Д 64.700.03 Харківського національного університету внутрішніх справ

На здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право:

Веприцький Роман Сергійович – «ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ЗЛОЧИННОСТІ В РЕГІОНІ: КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ».

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент На ціо-

нальної академії правових наук України Литвак Олег Михайлович;• доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і тех-

ніки України Богатирьов Іван Григорович, Буковинський дер-жав ний фінансово-економічний університет, завідувач кафедри правознавства;

• доктор юридичних наук, доцент Блага Алла Борисівна, Чор но-морський державний університет імені Петра Могили, професор кафедри цивільного та кримінального права і процесу;

• доктор юридичних наук, доцент Храмцов Олександр Мико лайович, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету.

У роботі на основі аналізу теоретичних засад кримінологічного вчення про феноменологію злочинності сформовано цілісну концепцію організації та здійснення протидії злочинності на регіональному рівні, а також визначено шляхи удосконалення цих процесів. Розроблено поняття та проаналізовано зміст феноменології злочинності як складової феноменології суспільства. Розглянуто методологію дослідження феноменології злочинності та визначено коло її методологічних проблем. Встановлено місце кримінологічного аналізу та прогнозування злочинності в системі дослідницьких прийомів феноменології злочинності. Проаналізовано регіон як об’єкт кримінологічного дослідження, а також надано загальну характеристику факторів, що впливають на злочинність в регіоні. Досліджено проблему латентної злочинності в регіоні та визначено шляхи її подолання. Розглянуто взаємозв’язок урбанізації і злочинності в містах та визначено тенденції її поширення. Визначено фактори впливу суспільних процесів на



На здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право:

Воскресенська Ірина Владиславівна – «КРИМІНАЛЬНОПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИМУШУВАННЯ ДО ВСТУПУ В СТАТЕВИЙ ЗВ’ЯЗОК (СТ. 154 КК УКРАЇНИ)».

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Васильєв Андрій Анатолійович, Харківський національний університет внут рішніх справ, професор кафедри кримінального права та кри мінології факультету № 1.

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, доцент Блага Алла Борисівна, Чорно мор-

ський державний університет імені Петра Могили, професор ка-фед ри цивільного та кримінального права і процесу;

• доктор юридичних наук, доцент Храмцов Олександр Мико лайович, Харківський національний університет імені В. Н. Кара зіна, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету.

У дисертації здійснено комплексну кримінально-правову характеристику примушування до вступу в статевий зв’язок. Досліджено становлення та розвиток вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність за цей злочин. Проаналізовано міжнародно-правові акти, що визначають напрями захисту статевої свободи та статевої недоторканності особи. Здійснено порівняльно-правовий аналіз законодавства низки іноземних держав в частині, що передбачає відповідальність за примушування (спонукання) до дій сексуального характеру.

злочинність та впливу злочинності на суспільні процеси. Розглянуто соціальні негативні явища, що впливають на злочинність. Досліджено реальні та формалізовані втрати від злочинності. Визначено поняття та зміст реалізації заходів протидії злочинності. Проаналізовано систему об’єктів і суб’єктів протидії злочинності в регіоні. Розглянуто систему суб’єктів управління протидією злочинності в регіоні та їх рішення. Досліджено систему правової освіти населення регіону як методу протидії злочинності.



Проведено поглиблену кримінально-правову характеристику зміс ту елементів та ознак складу примушування до вступу в статевий зв’я зок. Обґрунтовано доцільність використання в диспозиції ст. 154 КК терміну «спонукання» для позначення суспільно небезпеч - ного діян ня у вигляді психічного впливу на потерпілу особу. Запро-по новано роз ширити перелік видів залежності як ознаки, що її харак-теризує. Здійснено аналіз кваліфікуючих ознак та розглянуто питання ква лі фі кації примушування (спонукання) до вступу в статевий зв’язок (до дій сексуального характеру). Визначено критерії розмежування його скла ду та суміжних складів злочинів.

Сформульовано висновки та пропозиції щодо вдосконалення зако нодавства про кримінальну відповідальність та практики його застосування.

Ященко Світлана Олександрівна – «КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА УМИСНЕ НЕВИКОНАННЯ УГОДИ ПРО ПРИМИРЕННЯ АБО ПРО ВИЗНАННЯ ВИНУВАТОСТІ».

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Канібер Юрій Ми ко лайович, Харківський національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін факуль-те ту № 6.

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, професор Хряпінський Петро Васи

льович, Державний вищий навчальний заклад «Національний гірничий університет», професор кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету;

• кандидат юридичних наук Бершов Геннадій Євгенович, Харківський апеляційний адміністративний суд, голова.

Дисертація присвячена проблемам кримінальної відповідальності за умисне невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості. У роботі розкрито питання відповідності досліджуваної норми підставам та принципам криміналізації суспільно небезпечних діянь, порівняльно-правового аналізу законодавства зарубіжних країни щодо кримінальної відповідальності за вчинення цього злочину. Здійснено кримінально-правову характеристику об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину, що передбачений ст. 3891 КК Украї-ни, охарактеризовано форми кримінальної відповідальності за умисне невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості. У результаті проведеного дослідження, з урахуванням досвіду



зарубіжних країн, сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинної законодавчої конструкції ст. 3891 КК України шляхом внесення у її зміст відповідних змін і доповнень.

Хроленок Олексій Юрійович – «ПРАВОВІ ОСНОВИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ПОКАРАНЬ В УКРАЇНІ».

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Шинкарьов Юрій Вікторович, Харківський національний педагогічний уні-вер ситет імені Г. С. Сковороди завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін.

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, професор Трубников Василь Михай ло

вич, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету;

• кандидат юридичних наук, доцент Байлов Антон Володимирович, Харківський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри кримінального права та кримінології факультету № 1.

Робота присвячена комплексному аналізу основ систематизації покарань в Україні.

Розглянуто науково-методичні засади систематизації покарань в Україні. Запропоновано теоретичне визначення систематизації по ка-рань. Визначено змістовне наповнення правових основ систематизації пока рань. Встановлено основні етапи розвитку систематизації покарань в Україні та на територіях, що належать до її сучасних кордонів. Вра-хо вуючи зміст цих нормативно-правових актів виділяються етапи роз-вит ку системи покарань. Набуло подальшого розвитку дослідження нау кових підходів до формування теоретичного визначення системи по карань. Пропонується авторське теоретичне визначення поняття сис-теми покарань. Виділяються правові ознаки системи покарань. Ствер-джується, що місце елементу (виду) покарання в системі покарань по-вин но визначатися за допомоги такого критерію, як його «суворість», окрес люються критерії визначення суворості. Визначено поняття прин ципів формування системи кримінальних покарань. Встановлено пере лік таких принципів.

На підставі результатів дослідження запропоновано перспективні на пря ми удосконалення діяльності із систематизації покарань та зміни до чинного законодавства.



Пацеля Галина Анатоліївна – «ПІДСТАВИ ТА ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛІЗАЦІЇ УХИЛЕННЯ ВІД ПОВЕРНЕННЯ ВИРУЧКИ В ІНОЗЕМНІЙ ВАЛЮТІ».

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України Бандурка Олександр Маркович, Харківський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри кримінального права та кримінології факультету № 1.

Офіційні опоненти:• доктор юридичних наук, доцент Письменський Євген

Олександрович, Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, завідувач кафедри загальноюри-дичних дисциплін;

• кандидат юридичних наук, доцент Давиденко Михайло Леонідович, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету.

Дисертація присвячена комплексній характеристиці підстав та принципів криміналізації ухилення від повернення виручки в іноземній валюті. Досліджено наукові засади криміналізації суспільно небезпечних діянь. Надано опис, здійснено аналіз та обґрунтовано соціально зумовлені підстави, а також принципи криміналізації ухилення від повернення виручки в іноземній валюті.

Надано характеристику об’єкту ухилення від повернення виручки в іноземній валюті як належної складової кримінально-правової охорони. Розроблено та обґрунтовано нормативну модель ознак об’єктивної сторони юридичного складу ухилення від повернення виручки в іноземній валюті. Визначено та охарактеризовано нормативно-модельні ознаки суб’єкта й суб’єктивної сторони ухилення від повернення виручки в іноземній валюті.

Запропоновано нормативну модель санкцій за ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, а також відповідних заохочувальних норм.

295НАШІ АВТОРИ

НАШІ АВТОРИ

Відомості про авторів збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України» № 2 (13) 2016

• АВТУХОВ Костянтин Анатолійович – старший науковий спів ро-бітник відділу дослідження проблем кримінального та кри мі наль-но-виконавчого права Науково-дослідного інституту вивчення про б лем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної акаде мії правових наук України, кандидат юридичних наук, стар-ший науковий співробітник (м. Харків, Україна);

• БАЙЛОВ Антон Володимирович – професор кафедри кри мі наль-ного права та кримінології факультету № 1 Харківського націо-наль ного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних на-ук, доцент (м. Харків, Україна);

• БАНДУРКА Олександр Маркович – президент Кримінологічної асо ціації України, професор кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юри дичних наук, професор, дійсний член (академік) Національної ака демії правових наук України, заслужений юрист України (м. Хар ків, Україна);

• БЕРЗІН Павло Сергійович – професор кафедри кримінального пра-ва та кримінології юридичного факультету Київського націо наль-ного університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, доцент (м. Київ, Україна);

• БУЛЬБА Ірина Валеріївна – слідчий Чорнобаївського відділення полі ції Золотоніського відділу поліції Головного управління Націо-наль ної поліції в Черкаській області (м. Золотоноша, Україна);

• ДОРОХІНА Юлія Анатоліївна – доцент кафедри комерційного пра-ва Київського національного торговельно-економічного уні вер си-те ту, кандидат юридичних наук (м. Київ, Україна);

• ІЩУК Олександр Сергійович – докторант Національної академії про куратури України, кандидат юридичних наук (м. Київ, Україна);


296 НАШІ АВТОРИ

• ЛИТВИНОВ Олексій Миколайович – завідувач кафедри кри мі-нального права та кримінології факультету № 1 Харківського націо-нального університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, про фесор (м. Харків, Україна);

• ЛІХОВИЦЬКИЙ Ярослав Олександрович – доцент кафедри кри мі-нального права Ужгородського національного університету, кан ди-дат юридичних наук (м. Ужгород, Україна);

• ЛУЦЕНКО Ірина Геннадіївна – здобувач кафедри кримінально-пра вових дисциплін факультету № 6 Харківського національного уні верситету внутрішніх справ (м. Харків, Україна);

• МЕЛЬНИЧУК Тетяна Володимирівна – доцент кафедри кри мі-но логії та кримінально-виконавчого права Національного уні вер-си тету «Одеська юридична академія», кандидат юридичних наук, доцент (м. Одеса, Україна);

• МИТРОФАНОВ Ігор Іванович – доцент кафедри галузевих юри-дич них наук Кременчуцького національного університету імені Ми хайла Остроградського, кандидат юридичних наук, доцент (м. Кре менчук, Україна);

• МУХАМЕДЖАНОВА Аліна Равілівна – аспірант Харківського націо-наль ного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна);

• ОЛІШЕВСЬКИЙ Олександр Володимирович – старший викладач ка фед ри кримінального права та кримінології факультету № 1 Хар ківського національного університету внутрішніх справ, кан ди-дат юридичних наук (м. Харків, Україна);

• ОРЛОВ Юрій Володимирович – доцент кафедри кримінального пра ва та кримінології факультету № 1 Харківського національного уні вер ситету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент (м. Харків, Україна);

• ПРИМАЧЕНКО Віталій Федорович – доцент кафедри криміналь - ного права та кримінології факультету підготовки фахів ців для підрозділів слідства Дніпропетровського дер жав ного університету внутрішніх справ, кандидат юри дичних наук, доцент (м. Дніпро, Україна);


297НАШІ АВТОРИ

• РАЙНІН Ігор Львович – голова Харківської обласної державної адмі ністрації, кандидат наук з державного управління (м. Харків, Україна);

• СОКОЛ Олеся Олександрівна – аспірантка кафедри кримінального пра ва Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного при-ват ного університету (м. Запоріжжя, Україна);

• СОКУРЕНКО Валерій Васильович – ректор Харківського націо-наль ного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, доцент (м. Харків, Україна);

• ТИЧИНА Дмитро Михайлович – провідний науковий співробітник Націо нальної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, стар ший науковий співробітник (м. Київ, Україна);

• ЧОВГАН Вадим Олександрович – докторант Центру юридичних до слід жень ефективності континентальних систем (CEJESCO) Уні-вер ситету Реймса Шампань-Арденни, спеціаліст з пенітенціарної рефор ми Консультативної Місії Європейського Союзу з рефор му-ван ня цивільного сектору безпеки в Україні (м. Реймс, Франція);

• ШАБЛИСТИЙ Володимир Вікторович – завідувач кафедри кри-мі нального права та кримінології факультету підготовки фахів-ців для підрозділів слідства Дніпропетровського державного уні вер си тету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, доцент (м. Дніпро, Україна);

• ШКУРО Валерій Володимирович – здобувач Харківського націо-наль ного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна);

• ШУЛЬГА Андрій Михайлович – професор кафедри кримінального пра ва та кримінології факультету № 1 Харківського національного уні вер ситету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент (м. Харків, Україна);

• ЮХНО Олександр Олександрович – завідувач кафедри кри мі-нального процесу факультету № 1 Харківського націо нального університету внутрішніх справ, доктор юри дич них наук, професор (м. Харків, Україна);


298 НАШІ АВТОРИ

• ЯКОВЕЦЬ Дмитро Сергійович – старший інспектор Московського районного відділу кримінально-виконавчої інспекції міста Харкова Управ ління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області (м. Харків, Україна);

• ЯКОВЕЦЬ Ірина Станіславівна – завідувачка відділу дослідження проблем кримінального та кримінально-виконавчого права Нау ко-во-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені ака-деміка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник (м. Харків, Україна).

299ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ

ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ

ПОЛОЖЕННЯпро конкурс статей, опублікованих у збірнику наукових

праць «Вісник Кримінологічної асоціації України» з кримінального, кримінально-виконавчого права та

кримінології

ЗАТВЕРДЖЕНОРішенням правління Кримінологічної асоціації України, протокол № 3 від 13 лютого 2016 року

1. Загальні засади1.1. Конкурс статей, опублікованих у збірнику наукових праць «Віс-

ник Кримінологічної асоціації України» з кримінального, кри-мінально-виконавчого права та кримінології (далі – Кон курс), заснований Кримінологічною асоціацією України. Спів орга ні-за торами Конкурсу виступають Харківський національний уні-верситет внутрішніх справ, Університет Англія Раскін, Чеське кри мінологічне товариство, Празький інститут досліджень з пи-тань безпеки (PSSI).

1.2. Конкурс статей, опублікованих у збірнику наукових праць «Вісник Кри мінологічної асоціації України», – це щорічне, добровільне пред ставлення авторами наукових статей, опублікованих у Віс- нику Кримінологічної асоціації України протягом календарного року, на розгляд конкурсної комісії, до складу якої входять Пре зи-дія Кримінологічної асоціації України та редакційна колегія збір-ника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України».

1.3. Метою Конкурсу є підвищення авторитетності, популярності, доступності й поширеності наукового фахового видання «Вісник Кримінологічної асоціації України», якості наукових досліджень, які в ньому публікуються, підвищення рівня персональної відпо-ві даль ності авторів за зміст публікацій і рецензентів – за якість здій снюваного рецензування.

1.4. Конкурс реалізується один раз на рік, з 1 по 20 грудня, офіційною датою проведення Конкурсу вважається останній понеділок груд ня кожного календарного року.


300 ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ

1.5. Положення про Конкурс розміщується у відкритому доступі на офіційному сайті збірника наукових праць «Вісник Кримі но логіч-ної асоціації України» у розділі «Конкурс».

2. Учасники Конкурсу2.1. Учасником Конкурсу автоматично стає автор (співавтор) стат ті,

яка опублікована у збірнику наукових праць «Вісник Кри мі но-логіч ної асоціації України».

2.2. Не допускаються до участі у Конкурсі Головний редактор заз на-че ного видання, його заступник та члени Конкурсної комісії.

2.3. До участі у Конкурсі допускається необмежена кількість нау ко-вих статей одного автора (співавторів), опублікованих із кри мі-наль ного, кримінально-виконавчого права або кримінології.

2.4. Нау кові статті, опубліковані у Віснику Кримінологічної асоціації Украї ни, автором (співавтором) яких є іноземний представник, до пускаються.

2.5. Не можуть брати участь у Конкурсі статті, нагороджені іншими пре міями чи відзнаками або представлені для участі в інших кон-кур сах.

3. Регламент проведення Конкурсу3.1. Проведення Конкурсу здійснюється заочно, без безпосередньої

при сутності учасників, шляхом експертної оцінки наукових ста-тей Конкурсною комісією.

3.2. Конкурсна комісія формується добровільно з представників Кри-мінологічної асоціації України, редакційної колегії збірника нау-ко вих праць «Вісник Кримінологічної асоціації України», вищих нав чальних закладів та установ України, а також іноземних дер-жав. До складу Конкурсної комісії входять: Голова комісії, його зас туп ник, секретар, а також не менше 10 її членів.

3.3. Головою Конкурсної комісії призначається головний редактор збір ника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації Украї-ни», а його заступник – заступником голови Конкурсної комісії.

3.4. Кожного року Голова Конкурсної комісії на підставі спільного рі шення організаторів Конкурсу визначає секретаря та членів ко місії за місяць до проведення Конкурсу, з обов’язковою пуб-лі кацією на офіційному сайті збірника наукових праць «Вісник Кри мінологічної асоціації України» у розділі «Конкурс».

3.5. Членами Конкурсної комісії можуть бути іноземні представники, які є фахівцями з кримінального, кримінально-виконавчого пра-ва або кримінології, та науковці, які мають науковий ступінь та



вчене звання зі спеціальності 12.00.08 – «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право».

3.6. Конкурсна комісія надає експертну оцінку науковим статтям, здій снює їх рецензування. У разі потреби до розгляду робіт залу-ча ють інших фахівців відповідних спеціальностей з подальшим по данням комісії рецензій.

3.7. Конкурс проводиться за усіма розділами збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України», в яких опубліковані стат ті з кримінального, кримінально-процесуального права або кри мінології.

3.8. На підставі власних чи підготовлених на її прохання рецензій Кон курсна комісія визначає переможців шляхом відбору трьох нау кових статей за кожним напрямом: «Актуальні теоретичні та при кладні проблеми кримінального права», «Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології», «Актуальні питання кри мі-нально-виконавчого права».

3.9. Критеріями відбору статей, на підставі яких визначаються пере-мож ці, є:

- відповідність змісту статті тематиці «Вісника Кримінологічної асо ціації України»;

- струк турованість роботи;- актуальність теми та її оригінальність;- аналіз автором останніх досліджень і публікацій за темою, аде-

кват ність передачі першоджерел;- виклад основного матеріалу статті: глибина та повнота розкриття

теми, лаконічність викладу матеріалу;- висновки автора та перспективи подальших досліджень.

3.10. За усіма критеріями члени Конкурсної комісії виставляють бали від 1 до 5, після чого всі бали сумуються.

3.11. Рішення Конкурсної комісії затверджується Президією Кри мі но-логічної асоціації України та редакційною колегією збірника нау-ко вих праць «Вісник Кримінологічної асоціації України».

3.12. Інформація про персональний склад Конкурсної комісії не розголошується.

4. Оголошення результатів Конкурсу та нагородження переможців4.1. Ого лошення результатів Конкурсу проводиться не пізніше двох

мі сяців після офіційної дати його проведення.4.2. Протокол Конкурсної комісії публікується на офіційному сайті

збір ника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації Украї ни» у розділі «Конкурс».



4.3. За оголошення результатів Конкурсу відповідає секретар Кон-курс ної комісії.

4.4. Переможці Конкурсу нагороджуються дипломами І, ІІ, ІІІ сту пе нів за підписом голови Конкурсної комісії або президента Кри мі но-ло гічної асоціації України.

4.5. Переможці конкурсу можуть бути нагороджені спеціальними при-зами, грошовими преміями зі стипендіальних фондів засновників Кон курсу, а також його співорганізаторів.

4.6. Нагородження переможців Конкурсу здійснюється на засіданні пре зидії Кримінологічної асоціації України або редакційної ко-ле гії збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України».

4.7. У разі втрати диплом не поновлюється.

5. Відповідальність сторін та фінансування Конкурсу5.1. За достовірність наукового матеріалу, професійного фор му лю-

вання, фактичних даних, цитат, власних імен, географічних назв, а також за розголошення фактів, що не підлягають відкритому друку, тощо відповідають учасники Конкурсу.

5.2. Учасники конкурсу попереджаються про обробку своїх пер со-наль них даних для оголошення результатів Конкурсу у випадку перемоги.

5.3. Витрати на проведення Конкурсу здійснюються за рахунок його за сновника або співорганізаторів Конкурсу.



ВИМОГИщодо оформлення наукових статей,

які публікуються в збірнику наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України»

1. Загальні вимоги до структури наукових статей:• постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими

нау ковими чи практичними завданнями;• аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано роз-

в’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення не ви-рішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;

• формування цілей статті (постановка завдання);• виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням отриманих

нау кових результатів;• вис новки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок

у даному напрямі.

2. Вимоги до оформлення тексту наукових статей:• обсяг статті публікації (назва статті, відомості про автора, текст

стат ті, використані матеріали, анотація, ключові слова) не повинен пере вищувати 15 сторінок (інтервал – 1,5, шрифт – Times New Roman, кегель 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см.);

• перший рядок (ліворуч) – УДК статті;• другий рядок (ліворуч) – прізвище, ім’я, по батькові автора (спів-

авторів) (шрифт напівжирний);• третій (за необхідності й четвертий) рядок (ліворуч) – науковий

сту пінь, вчене звання, почесне звання, членство в НАПрН України (за наявності), посада та місце роботи автора (співавторів);

• нижче (посередині рядка) назва публікації великими літерами (шрифт напівжирний);

• нижче розміщується анотація (500 друкованих знаків) та ключові сло ва (4–8 слів) українською мовою;

• через інтервал – текст статті;• поси лання на використані джерела здійснюється у квадратних

дужках з зазначенням номеру джерела та конкретних сторінок, напр. [1, с. 25–26], а самі назви джерел наводити в кінці статті у порядку згадування у тексті (розділ – «Список використаних джерел»).



• після списку використаних джерел необхідно надати анотацію ро-сійсь кою (2–4 речення) та розширену англійською (2500–3000 дру-ко ваних знаків) мовами та ключові слова (4–8 слів). Анотації ма ють містити також ім’я, по батькові автора (співавторів) та назву стат ті. При цьому анотація англійською мовою повинна містити: по ста-новку проблеми, аналіз останніх досліджень і публікацій, мету до-слід ження, основну частину, висновки та перспективи розвитку.

3. Вимоги щодо надання матеріалів у редакцію:• роздрукований примірник наукової статті (підписаний у кінці авто-

ром з позначкою про дату її надходження до редакції);• електронний варіант статті;• довідку про автора (співавторів) із зазначенням – П.І.Б. (повністю),

наукового ступеню, вченого звання, членства в НАПрН України (за ная вності), місця роботи і посади, контактного номеру телефону, елек тронної пошти та поштової адреси з індексом, на яку необхідно направити примірник збірника наукових праць, розділу наукового збір ника (нижче наведені розділи), у який доцільніше розмістити статтю;

• фото автора у форматі Jpg;• якщо автор не має наукового ступеня доктора юридичних наук або

вче ного звання «професор», додатково подається рецензія (до якої при рівнюється рекомендація до опублікування, надана головним ре дактором збірника або його заступником). Всі матеріали, крім по даних докторами наук і професорами, підлягають обов’язковому ре цензуванню членами редакційної колегії.

• витяг із протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про ре-комендацію статті до друку.

• анотації (українською, російською та англійською мовами).

Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора (співавторів); в) фото автора у форматі Jpg; г) витяг із протоколу засідання кафедри (відділу) (сканована кольорова копія); д) у разі необхідності рецензія (сканована кольорова копія) можуть надсилатися електронною поштою ([email protected]).

СТРОКИ ПОДАЧІ МАТЕРІАЛІВ ДО РЕДАКЦІЇ:Вісник КАУ № 1 Вісник КАУ № 2 Вісник КАУ № 3

до 15 лютого до 15 червня до 15 жовтня



Відповідальність за достовірність поданої інформації, вико ри с-таних цитат, оформлення списку використаних джерел покладається на авторів.

Редколегія залишає за собою право повертати матеріали авторам для виправлення виявлених помилок і доопрацювання, скорочувати та редагувати надані тексти.

Автори попереджаються про те, що електронна копія журналу без оп латно розміщується у відкритому доступі на сайті Національної бібліо теки України імені В. І. Вернадського НАН України у розділі «Наукова періодика України», а також на офіційному сайті видання (www.visnikkau.org).

Розділи збірника наукових праць: 1. Стаття номера.2. Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права і

кримінології.3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права.4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології.5. Актуальні питання кримінально-виконавчого права.6. Актуальні питання кримінальної юстиції.7. Трибуна молодих дослідників.8. Наукове життя.9. Рецензії.

Адреса:61080, Харківська обл., м. Харків, пр. Льва Ландау, 27,

Харківський національний університет внутрішніх справ,корп. 4, каб. 407, 410.

Контактні телефони:+38 (057) 7398-030; +38 (057) 7398-031; +38 (093) 449-29-37,

Байлов Антон Володимирович.

Більш детальна інформація міститься на офіційному веб-сайті збірника наукових праць

«Вісник Кримінологічної асоціації України»www.visnikkau.org

Наукове видання

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

№ 2 (13) 2016Збірник наукових праць

Українською, російською та англійською мовами

Свідоцтво про державну реєстрацію: Серія КВ № 189447734ПР

Відповідальні за випуск: О. М. Литвинов, А. В. БайловРедагування: Л. В. Русанова

Внесення правок, комп’ютерне верстання: А. Г. КостінаДизайн обкладинки: А. М. Тимченко

Підписано до друку 04.07.2016 р. Формат 60×90 1/16. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 21,00. Обл. вид. арк. 23,0. Тираж 300 прим. Замовлення № 2016-23.

Видавець і виготовлювач – Харківський національний університет внутрішніх справ,

61080, Україна, м. Харків, пр. Льва Ландау, 27. Тел.: +38 (057) 7398-030

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3087 від 22.01.2008.

Documents

ВІСНИКfiles.visnikkau.org/200001594-749ae7590e/Вісник_2...UDC 343.2(477)(075.8) BBC 67.9 (4УКР)305 B 45 Recommended for publishing and distribution through Internet