Зміст

3

Зміст

Україна – поступ

Кононенко П. П. Українська національна ідея. Проблема методології…….7

Українознавство: теорія, методологія, практика

Даренська В. М. Українознавство як інтеґративна культурологічна дисципліна…………………………………………………………………...42

Україна – освіта

Чупрій Л. В. Національно-патріотичні та гуманітарні орієнтації української освіти…………………………………………………………...51

Довбня В. М. Соціокультурна ідентичність як принцип філософії освіти Григорія Ващенка……………………………………………………60

Колчина І. Р., Байбаков Р. А. Національна культура як чинник гуманітаризації освіти в Україні…………………………………………...77

Бабич Н. Д. Педагогічний етикет і етика спілкування в сучасній школі України……………………………………………………………….81

Проскурова С. В. Проблеми формування національної ідентичності у вищій школі………………………………………………………………..88

Калінічева Г. І. Модернізаційний поступ системи вищої освіти України в контексті глобалізаційних викликів часу………………………………...94

Михайлюк В. О. Роль посібника у формуванні культури професійного мовлення студентів вищих навчальних закладів………………………...106

Іванцова О. П. Рейтинговий контроль у модульній технології навчання…………………………………………………………………….113

Доброносова Ю. Д. Інноваційно-смисловий аспект реформування викладання філософських дисциплін у вищій школі……………………127

Волос О. В. Внесок земств Херсонщини у справу підвищення кваліфікації народних учителів (60-ті роки ХІХ – початок ХХ ст.)…………………………………………………………….134

Фляк М. М. Моральний характер національного шкільництва в Галичині в міжвоєнний період (1919-1939 рр.)………………………..143

Сокаль І. І. Військові навчальні заклади України в умовах підготовки реформи військової освіти (1991–1992 рр.)……………………………....151

Радевич-Винницький Я. К. Лінгводидактичний аспект навчання української мови в ситуації двомовності…………………………………157

Збірник наукових праць НДІУ, том ХХ

4

Кратасюк Л. М. Теоретичні засади інтерактивних технологій на уроках української мови…………………………………………………...176

Бикова Т. В. Українознавче наповнення курсу „Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття” за методичними посібниками для студентів-філологів вищих навчальних закладів освіти……………………………………………………………...183

Зеленчук Я. І. Культурна спадщина і традиційні знання гуцулів у регіональному компоненті змісту загальної середньої освіти…………..190

Сова М. О. Інтеграційні процеси в мистецькій освіті………………………198 Тополь О. В. Становлення вітчизняної соціальної науки й освіти………...205 Гордієнко М. Г. Освітньо-пізнавальні та національно-патріотичні

модуси політології………………………………………………………….213

Україна – мова

Вакуленко Г. М., Клипа Н. І. Сленг у мовленні школярів та студентів…225 Панасюк Л. В. Українська та російська мови у виховних і навчальних

закладах освіти Східного регіону України в 90-х рр. ХХ ст. (за матеріалами статистики)………………………………………………233

Кушнірова Л. В. Питання української мови і навчання її в доробку В.І. Масальського………………………………………………………….246

Безсмертна Н. С. Стилістичне функціонування антонімів у поезії Миколи Вінграновського………………………………………………….250

Україна – художня словесність, література

Ковалишин Л. В. Літературна творчість О. Кандиби-Ольжича у контексті українського національно-визвольного руху кінця 20–30-х рр. ХХ ст. …………………………………………………..258

Клименко Н. М. Міфопоетика творчості О. Стефановича………………....270 Ярохно Л. І. Метафорична парадигма поезії Ліни Костенко – виразник

національної самобутності української мови…………………………….276

Україна – культура, матеріальна і духовна

Ятищук О. В. Залишки язичництва в українському традиційному світогляді (на прикладі творчості Г.Ф. Квітки-Основ'яненка)………….285

Вакульчук О. А. Українські нотні видання 20 – початку 30-х років ХХ століття з фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського як віддзеркалення діяльності музично- громадських об’єднань і творчості українських композиторів…………295

Україна – історія

Гецко Ю. Ю. Цивілізаційний підхід в українській історичній науці……...302

Зміст

5

Лєбєдєва О. В. Проблема походження українського народу у дослідженнях М. Брайчевського, В. Петрова, В. Балушка та В. Барана…………………………………………………………………309

Герінбург О. В. Демографічна та етнографічна характеристика українського населення Херсонської губернії за матеріалами земських статистичних описів…………………………………………….327

Кондратюк К. К., Берест І. Р. Сучасна вітчизняна історіографія про Україну в роки Першої світової війни……………………………………333

Дацків І. Б. Дипломатія Української Народної Республіки в обороні державності у період Директорії………………………………………….346

Лотоцька О. П. Роль громадських організацій Галичини в діяльності українського кооперативного молочарства в міжвоєнній Польщі (20–30-ті роки ХХ ст.)……………………………………………………..356

Малюга В. М. Формування антинацистської позиції в інформаційно- пропагандистській діяльності ОУН у 1941–1942 рр. …………………...363

Фігурний Ю. С. Зародження, створення і збройна боротьба Української повстанської армії за відновлення Самостійної Соборної Української Держави (міфи та реалії)…………………………374

Боднарчук Ю. Ю. Погіршення економічного становища українських родин внаслідок депортації з території Польщі в УРСР (1944–1946 рр.)……………………………………………………………..392

Федотова О. О. Карпатське населення під кутом зору радянської цензури (70-ті рр. ХХ ст.)………………………………………………….397

Україна – філософія

Кононенко Т. П. Спадщина Г. Сковороди на рівні контамінації віри, філософії та мистецтва…………………………………………………….402

Чорний В. С. Причини занепаду України та чинники її відродження у творчості українських мислителів XVIIІ–XIX століття………………412

Україна – релігія

Ореховський В. О. Флорентійська унія 1439 року та православна церква в Україні……………………………………………………………421

Україна – природа, екологія, валеологія

Коротя-Ковальська В. П. Здоров’я дитини як національна цінність українського етносу в українознавстві…………………………………...429

Димань Т. М. Екотрофологія – нова система екологічних знань про збереження здоров’я нації…………………………………………………438

Україна – право

Малютіна І. П. Звичаєве право українців в історико-етнологічних дослідженнях XVIII – XIX ст. ………………………………………….....442

Збірник наукових праць НДІУ, том ХХ

6

Україна – військо

Печенюк І. С. Розвиток системи комплектування особовим складом військових формувань: історичний аналіз……………………………….457

Україна – наука

Чирков О. А. Формування і розвиток української антропології (фізичної) у зв’язку з українознавством………………………………….472

Україна – ментальність, доля, історична місія

Сніжко В. В., Федоренко О. А. Просторова візія української геополітики…………………………………………………………………481

Луценко А. В. Витоки української геополітики та особливості її розвитку…………………………………………………………………..488

Україна – національні меншини,

міжетнічні взаємини

Скляр В. М. Херсонська область: етнічний склад населення (1989-2001 рр.)……………………………………………………………...496

Відомості про авторів………………………………………………………...506

Україна – поступ

7

УКРАЇНА – ПОСТУП

Кононенко П.П. (Київ)

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ. ПРОБЛЕМА МЕТОДОЛОГІЇ1

У жовтні 2008 року Інститут українознавства МОНУ проводить

Міжнародну конференцію «Українознавство: новий етап розвитку, нові проблеми, нові критерії та рівні». В руслі тієї парадигми і досліджується питання: українська національна ідея. Дослідження складається з двох частин: 1. Зародження ідеї, шлях, сутність; 2. Доля, перспективи.

2. Доля. Перспективи

VІІІ

Національна ідея генетично запліднюється іще у філософії та вірі роду, котрий тяжіє до таких універсальніших єдностей, як плем’я і етнос, при цьому родове начало еволюціонує в етнічне, а згодом – в національне.

Цілком очевидно, що до вічних категорій відносяться рід і етнос, а найуніверсальнішою формою – феноменом єдності – стає нація, бо вона генерує в собі ідею людини, «модель» суспільства у їхній єдності з природою, мовою, культурою, вірою, філософією; універсальність всієї життєдіяльності і всередині нації, і в її співвіднесенні з пам’яттю історії, міжнародним досвідом та виконанням власної (визначеної трансцендентно) історичної місії.

Закономірно, що вершиною духовного саморозвитку (в ланцюгу народна самосвідомість – мова – вірування – фольклор – міфологія – літописання – історіософія – народне право – мистецтво – філософія) української нації стає життєтворчість Григорія Сковороди як синтез самосвідомості і

1 Продовження. Початок у томі ХІХ.

Збірник наукових праць НДІУ, том ХХ

8

самовідтворення (як системи) та самореалізації українства, яке домінантами цілісного самобуття і самосвідомості мало: пізнання Всесвіту, Природи як усієї цілісної матеріально-духовної сутності Макросвіту; самопізнання Людини (мікросвіту) як питомої краплини безмежного океану; реалізації того пізнання й самопізнання у Слові і Ділі всіх внутрішніх енергій та волі до життя, добра, краси і вічності, вершиною чого, як і для авторів «Велесової книги», «Літопису Аскольда», «Повісті минулих літ», «Галицько-Волинського», Густинського та «козацьких» літописів, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та митрополита Іларіона, Чернігівської філософсько-релігійної школи Л.Барановича, К.Транквіліона-Ставровецького, Д.Туптала, історичних пісень та народних дум, «отця вольності» Богдана Хмельницького, є ідеал свободи і суверенітету (внутрішнього і зовнішнього). А в цьому зв’язку – метод самопізнання, самоідентифікації та самоутвердження (в образі нової – «внутрішньої» – людини).

При цьому важливо, що Природа і Батьківщина для Г.Сковороди – це не тільки єдина й оригінальна система фізичних тіл та явищ, а Терен – метафізичне та етнопсихічне коло цілісного саморозвитку у вічності (що переконливо показано у працях В.Сніжка («Нариси з психоетнічної екології України»), Т.Кононенка («Г.С. Сковорода – приятель мудрості українського Терену», «Ідейні настанови Григорія Сковороди в методологічній культурі нової філософії», «Парадигмальні виміри історично-філософського дослідження. Трансформація принципів»), В.Крисаченка («Світоглядна парадигма ХХ ст.: український внесок»)1.

Отже, предтечі розглядали національну ідею через аналіз і окремих її проявів (форм як граней кристала, кольорів веселки), але всю сутність ідеї не зводили до тих окремих «граней» і «кольорів», часткове – до цілого (що нині стало мало не нормою), не членували цілісної сутності як універсальної системи.

Національна ідея мислилась як концепція єдності сформованих у цілісному часопросторі буття-свідомості народу концептів: почуттів, мислення, життєдіяння, світосприйняття і світорозуміння, аналізу, уявлення і пророцтва, свідомого й підсвідомого, предметно-досвідного діяння і творчості, зведення й функціонування Дому-Храму, що стоїть на Землі, а задивлений в Небо, – у світлі етно-природного та гуманістичного ідеалу. Як синтез воль усіх окремих членів суспільства, психічно-вольових настанов і устремлінь, спрямованих до одного центру – до Серця як світового Розуму (й Ладу). І тому до феномена Я – самобуття етнонації, існуючої в безкінечному процесі руху від початкових (людина – сім’я – рід) до найвищих, найдовершеніших Форм Буття – Свідомості, питомою клітиною яких є Нація.

У громадянському житті національна ідея поставала як енергія єдиної, природної материзни, волі і психіки, самосвідомості, самовідтворюваності й вічності нації – в житті як людино-, родо-, етно- та українознавство – у мисленні (для М. Максимовича, І.Франка, Б.Грінченка, М.Грушевського, В.Вернадського, С.Єфремова, Г.Ващенка, Д.Донцова – як «політика і філософія держави»).

1 Українознавство. – 2003. – № 1 (6); Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту

українознавства. – К., 2005. – Т. ІV; Українознавство. – 2008. – № 1.

Україна – поступ

9

«Сиджу і списую Сковороду», – зазначав Т.Шевченко, маючи на увазі не писарський процес, а мислительно-образний, творчий, світоглядно-етичний, що спонукало великого аналітика-митця й пророка звертатися не лише до мертвих (віджилих поколінь) і живих, а й ненароджених – тих, що (як «мертві душі» М.Гоголя, «кирпогнучкошиєнкови» самого Т.Шевченка) ходили по українському Терену, однак українцями, життє- і духо-, мово-, культуро- та державотворцями не були.

Т.Шевченко не міг народити націю (це – процес тривалий у часопросторі), а розбудити – міг і розбудив; тому зміцнив її у внутрішній приглушеній енергії – філософії та вірі у своє самодостатнє, велике призначення й тим натхнув на нове піднесення енергії тих, хто був дрімаючим вулканом-нацією і кому заповідав: «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю», бо лише «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», тому «Борітеся – поборете!». І хоч українську націю і в майбутньому постійно терзали й розпаювали на шматки Російська та Австро-Угорська імперії, інші сусіди, духовно труїли й розстрілювали, обезголовлювали на рівні еліти, винародовлювали етнічною мішаниною, демографічною деетнізацією, нищили геноцидами і чорнобилями, інформаційними блокадами й фальсифікаціями, вбивали самосвідомість «інтернаціоналістсько-інтерглобалізаційними» ідеологемами та провокаціями, – вона, українська [етно] нація завжди була (хай і дрімаючою, у вулканічній зачаєності), є (і в закордонних широтах) і буде. Бо наснажена нездоланною (у тому числі й трансцендентною) енергією та свідомістю своєї органічної цілісності зі Всесвітом і Вселюдством, вагомості активної місії в розвитку загальнолюдської цивілізації і культури.

ІХ

«Людство стоїть на порозі третього тисячоліття. З чим ми увійдемо в нього, – ставить питання В.Крисаченко, – і чи увійдемо взагалі? Яке майбутнє очікує людство і кожного з жителів Землі?»1.

Таку проблему актуалізує ХХІ ст. в системі Природа – Людина (Людство) – Цивілізація – Екологія (природи й душі людини). І не тільки у сфері практичної діяльності, а й у сфері мислення, у тому числі – у сфері теоретичного (аналітично-системного) мислення, що на перший план висуває, як наголошує Т.Кононенко, проблему «парадигмальних вимірів історико-філософського дослідження. Трансформації принципів».

«Сучасне середовище історико-філософських досліджень в Україні, – пише він, – перебуває на порозі кардинальних змін, які в історії розвитку наук отримали назву «наукової революції»2, або – проблеми нового типу світоглядно-мислительної парадигми, відповідної викликам ХХІ ст.

Трансформації принципів має зазнати й теорія пізнання національної ідеї, її кореляція відповідно до нових знань та сцієнтичного розуміння і трактування, а також адекватної практиці інтерпретації.

Тому ще раз зупинимось на еволюції принципів та рисах теорії і практики української національної ідеї до Григорія Сковороди і Т.Шевченка. Це тим важливіше, що ХХІ ст. оголило прикру реальність: ми й досі недостатньо знаємо

1 Крисаченко В. Світоглядна парадигма ХХ ст.: український внесок // Українознавство. –

2008. – № 1. – С. 76. 2 Українознавство. – 2008. – № 1. – С. 72-75.

Збірник наукових праць НДІУ, том ХХ

10

еволюцію Буття – Свідомості – Самосвідомості нашого народу і особливо – у їх праглибинах. Це фіксується у книзі «Державницька Ідея Давньої Руси-України» (К.: Смолоскип, 2007) Р.Іванченко, і на рівні історичної факто- та історіографії й історіософії, зокрема – в плані наукового показу праплемен і державних утворень на Терені історично давньої Української землі (у тому числі й слов’ян загалом і українських праслов’ян зокрема, гунів і готів, скіфів і сарматів, кельтів (галлів) і навіть русів; більше того – племен і їх шляху до єдності чи до повної диференціації в Київській Русі (розділ «Навколо Кия, Києва і Київської держави»).

Причина – в недостатній вивченості (а то й свідомому перекрученні) реальних процесів, фактів, ідей, особливо в глибинах життєдіяльності праукраїнських племен на нашій землі до ІХ ст. нової ери, надто – у воістину лукаво побудованих лабіринтах наукової та антинаукової методології.

В основі цього – і цілеспрямоване маніпулювання відомими фактами в інтересах московської держави (месіанської ідеї про її особливу, домінуючу, загальнолюдську роль з її ідеологічним ядром: Москва – не місто, держава чи народ, а феномен, покликаний вказувати шлях і форми розвитку всім іншим народам, кладучи в основу: не «я – де є Росія», а «де я – там і Росія», а тому практично усуваються національні критерії і межі свого буття та підносяться на щит idee fix постулати політичного космополітизму й «інтернаціоналізму» до ХХ ст. включно й «інтерглобалізму» на сучасному етапі) та інших окупаційних імперій-сусідів, котрі завжди діяли в своїх інтересах. І особливо вагомим чинником – причиною незадовільного стану вивчення та інтерпретації і сутності, і джерел та етапів розвитку національної ідеї стала методологія підходу й критеріїв пошуку та розкриття сутнісних граней проблеми.

Кореневим знову стає конструювання схем еволюції, а не виведення їх внаслідок всебічного вивчення реальних процесів (зокрема: коли археологи й археографи бачать сферу лише своїх професійних меж дослідження; геологи, петрографи – лише своїх; антропологи – своїх; космологи і географи – своїх; релігієзнавці, культурологи, мовознавці, філософи – своїх; політологи, психологи, демографи – своїх), на жаль, мало дотичних до інших, навіть органічно суміжних чи й прямо перехресних та органічно споріднених.

Так, дослідники праісторії (зокрема Мезенської стоянки, Кам’яної Могили, трипільської культури, цивілізаційно-культурних феноменів і формацій пізніших епох Сходу, Півночі, Півдня України) настійливо зазначають: необхідна інша парадигма мислення й методології та методики шукання і висвітлення істини і, передусім, – не диференційованого, а комплексного, системного, наукового досліду, аналізу, сцієнтизму, а відтак і прогнозу, а то й пророцтва щодо грядущого. Бо ми нерідко послуговуємося більше романтично-патріотичними візіями щодо минулого у його цілісності, ніж науковими принципами, оскільки не використовуємо належним чином не тільки здобутків вітчизняного й зарубіжного історієзнавства, а й методів археологічних, лінгвістичних, антропологічних, етнопсихологічних, релігіє- і культурологічних аж до медієвістичних та технологічних, порівняльно-аналітичних, оскільки нам бракує і знань, і технологій, а то й бажань займатися реальними артефактами та свідченнями світової науки. Наслідок – «відкриття» навіть цілих держав, які мають докорінно змінити уявлення про реальну картину й перспективу світу. Гіпотези оголошуються аксіомами.

Україна – поступ

11

А тим часом не тільки санскрит, як те показує С.І. Наливайко, а й реальне земле-, природо- та етнознавство розкривають свої секрети в дивовижно переконливій і, дійсно, навіть романтично-заманливій, однак опанованій нами лише частково формі. Особливо коли йдеться про джерелознавство (а це пам’ятки і писемної, як показує Я.Калакура («Українське джерелознавство»), і матеріальної культури) зарубіжне та вітчизняне найдавніших часів.

У видавництві «Софія-Оранта» 2007 р. вийшла книга «Образ України у світовій культурі: природні та духовні виміри» В.Крисаченка. «Основний зміст антології, – зазначає авторитетний дослідник, – визначається її темою: природа і людність України в пам’ятках світової і національної культури». В ній – принципово новий підхід і за метою, характером, а відтак і за методом, масштабами дослідження: оприлюднюються джерела від найдавніших закордонних згадок про людність української землі до пам’яток природокористування від Ярослава Мудрого, часу Гетьманщини та праць Д.Яворницького, Є.Чикаленка, М.Шарлеманя, Є.Лавренка і, звичайно ж, В.Вернадського.

Зрозуміло, що це незмірно розширює часові межі бачення не лише процесу розвитку, а й мислительного часопростору. «Характер текстів визначається, – наголошує В.Крисаченко, – насамперед сучасним тлумаченням самого відношення «людина – довкілля»… Тексти підбиралися, виходячи з критерію, наскільки вони стосуються тієї геополітичної реальності, котра нині іменується Україною, і наскільки вони висвітлюють взаємини людини з довкіллям. Інакше кажучи, всім іншим можливим критеріям – мовним, політичним, етнічним, релігійним, антропологічним тощо, укладач віддав перевагу показнику субстанційному, земному».

Мета визначила спосіб і метод висвітлення образу України. «За ним відокремлювалися джерела, які містять інформацію саме про цю землю», – зазначає далі В.Крисаченко. Але ті окремі факти вичленовуються з величезного огрому світового процесу – країн Єгипту і Греції, Скіфії та Сарматії, Риму й держав усієї Європи. Як наслідок – широка, багатоаспектна, різноджерельна, але однонапрямна панорама, бо її серцевиною постає Україна – її земля, людність, культура, незмінна у віках суб’єктність і загальнолюдська роль та місія.

Системний, цілісний аналіз дає змогу бачити Україну зсередини і зовні, а тим самим – простежити, як часом у суперечливому, важкому, драматичному, а то й трагічному наслідками процесі формувалася домінанта української етнодуховності, закономірно скристалізована в етно-національну ідею: філософію Буття, свідомості, життя і смерті, добра і зла, рабства й свободи, світової ролі й місії, зрештою – сутності людини й етносу та нації. Подібну ретроспективу розгортає і праця «Історія Криму від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.» В.Крисаченка.

Здавалося б – вужчі межі дослідження у працях «Духовна культура українців Буковини», «Етнографія Буковини» Г.Кожолянка, «Кам’яні старожитності Космача» та «Терношорське скельне святилище в Карпатах» М.Кугутяка. Проте вирішує долю праці знову точка зору дослідника: він, подібно автору праць «Нариси з психоетнічної екології України», «Шлях», «Брама» В.Сніжку, прагне відкрити таємниці нашого Буття в світовому процесі як категорії єдності часопростору і почуттів, релігії та філософії, етики і життєтворчості на матеріалі, здавалося б, абсолютно недостатньому для широких узагальнень – скельних святилищ на Терені Гуцульщини.

Збірник наукових праць НДІУ, том ХХ

12

Однак згадані автори знову вирішують принципи методології і методу: «Дослідження культових каменів становить складну наукову проблему, адже вони є специфічними видами пам’яток. Їхнє вивчення потребує нової комплексної методики досліджень, яка поєднувала б порівняльно-типологічні підходи зі спеціальним інструментарієм різних наук, враховувала б особливості кожного конкретного об’єкта зокрема. Етнокультурна, часова, функціональна, технологічна інтерпретація пам’ятки неможлива без ґрунтовних археологічних, етнографічних, топонімічних, петрогліфічних, епіграфічних, фольклорних досліджень»1. Ось чому М.Кугутяк, як і Г.Кожолянко, глибоко студіює праці вітчизняних і зарубіжних дослідників (минулого і сучасності), враховує реальність не лише самих скельних святилищ, а й природного середовища, культових, знаково-мистецьких знань і символів, дослідження подібних історіографічних зарубіжних пам’яток, – і тоді постає і матеріальна, і ду̀хова та духо́вна характеристики дивовижно відкритих і таємничих святинь далекого минулого, підводячи від окремого (кам’яних старожитностей Космача та, зокрема, Лисини Космацької, Каменя Довбуша, Греготу, Говерли) до найширших узагальнень стосовно еволюції не лише гуцулів (галичан, буковинців, закарпатців) в історії українського етносу та нації, а й самих етносу та нації.

Виходить, що й «каміння» говорить та здатне розкривати глибини нашого вірування й світогляду, природознавства й космології, виключно праукраїнських і типологічно вселюдських напрямків генези народів, у даному разі – Єгипту, Греції й Риму, шумерів і галлів та кельтів, прикарпатців та британських платан. Яскравий доказ тому – малюнки астрономічних «обсерваторій» вітчизняного святилища на Лисині Космацькій та в Стоунгенджі: вони відбивають типологію і рівень пізнання і Всесвіту, і Землі, а також, що особливо важливо, прямий зв’язок між еволюцією природи, людського життя, віри і знання та внутрішньої природи етносу.

Подібно до В.Вернадського, В.Даниленка, В.Барана (про витоки, походження українського народу), В.Сніжка, Г.Кожолянка, В.Крисаченка, С.Наливайка дослідники виявляють: у виникненні та розвитку самосвідомості етносу (згодом – нації) відіграють роль і трансцендентні чинники, однак особливу роль – щодалі, то все відчутніше – відіграє природа з її системою вірувань, мова, культура (комплекс традицій), держава. Надто вагомою, найперше, постає коренево-символічна реальність – природа. Вона являє собою феномен сутності як метафізичної, так і живої – говорящо-психічної, духовної та етнотворчої. Саме природа творить Терен – окрему біопсихічну субстанцію в системі Ойкумени, що в безмежжі всесвіту зумовлює і симфонічність з усією безмежністю світобудови, і самодостатність та суверенність цієї частини космічно-земної цілісності, а разом з тим і відповідної їй родо-етно-національної трансцендентності. Еволюція зумовлює формування нероздільності певної людини (роду) і певної природи. Відчуття єдності між ними наснажує енергією розвитку; а розрив сигналізує перспективу взаємовідчуженості й розпаду, часом й неминучої загибелі етносу (а їх загинуло тисячі).

Паралельні дослідження показують: зміни в екосистемі викликають відповідні зміни не лише в Бутті, а й у Свідомості людей. Подібно до того

1 Кугутяк М. Терношорське скельне святилище в Карпатах. – Івано-Франківськ: Лілея, 2007.

– С. 8.

Україна – поступ

13

система духу етносу (роду, нації) зумовлює і долю природи: вони можуть зазнавати загрозливого збідніння, а то й катастроф.

На західних землях українського терену постає свідком 500-тисячної часо-просторової культурно-цивілізаційної форми існування стоянка Королеве. Неподалік – знак того, що на нашій території знаходиться центр Європи. А паралельні дослідження Мезенської стоянки і Космачівських матеріально-духовних святинь, яким по 20 тисяч років, як і Кам’яної Могили, трипільської культури, пізніших формацій, незаперечно свідчать, що сюди сходилися до нашої землі магістралі з усіх широт світу, і звідси ж – у безмежний світ; магістралі віри й світогляду, освіти й науки, духово-культурного осягнення сутності всіх форм буття. Саме природа породжує Богів і Героїв, ідеали добра і зла, гармонії чи дисгармонії душі людини (Білобога і Чорнобога), ідеал гармонії суспільного життя, закону і права.

Природа породила й ідею (еліксир життя) етносу (а згодом – нації): його характеру й долі, окремішності і зв’язаності з іншими, тієї могутньої енергії самопізнання й самотворення, яку називаємо ідеєю самостійності, патріотизмом.

Нині український етнос є реальністю всієї планети, але без рідної природи він асимілюється обставинами й усе більше втрачає питомі біопсихічні, мовно-культурні орієнтації та риси. Природа – Земля і Небо, тварини й рослини, ріки, моря і гори, наземні й підземні простори, заселені живими організмами, наділеними дивовижною силою пристосування завдяки не лише відчуттям, інстинктам, а й розуму, сконцентрованому досвіду мільйонів років, закодованих на вічність, безсмертя, зумовлює і зміст існування живої субстанції (у тому числі вселюдства, етносів, людей) та безмежно різноманітних форм життя (поселень, знарядь і культури виробництва та праці, зброї, засобів пересування, навіть систем інформатики, літаків, машин, кіберсистем), у тому числі людських популяцій та громадсько-державних утворень, культури й мистецтва народів. Природа породжує й мову етносів, мову полів і лісів, річок, морів і гір, земних і небесних широт, каміння й курганів, форм праці та культури й мистецтва.

Мова – це її внутрішній лад, зумовлений і структурними змінами самої мови, і структурою природи: вона породжує певний тип світосприйняття і світорозуміння, релігії, філософії, мистецтва. Природа Африки чи Ісландії, гір, низин чи пустель може породити лише відповідну їм мову. Не гіршу чи кращу за інші, а саме – відповідну. Природа диктує і духовні потяги та інтереси. Євреї будували Вавилонську башту, китайці – стіну, а українці – Змієві вали. Є мистецтво по-своєму одногранне. Українська природа – універсальна: звідси й універсалізм праці, інтересів та характерів людей, обрядових і календарних мистецтв – як синтезу елементів мелосу, живопису, музики, театрального дійства («А ми просо сіяли», «Лісова пісня»), архітектури й гімнів, поезії, комедії, драми, лірики й епосу в органічній сув’язі з елементами релігії і філософії, пересторог і пророцтв. А як наслідок – фізичної структури, біопсихіки, ментальності українського етносу, як і відповідної йому державно-правової структури.

Ще з найдавніших епох українське звичаєве й державне право ґрунтувалося на врахуванні особливостей землеробства і «поля» з їх нахилом то до упорядкованої осілості й вірності заповітам богів (природи) і батьків, то до сваволі кочовиків (образно – Каїнів і Авелів), а відтак – державна структура у формі єдності гілок: віче, князя і боярської думи (і так аж до Гетьманщини ХVІІ й початку ХХ ст., як і нині, коли маємо Президента, уряд, Верховну Раду з

Збірник наукових праць НДІУ, том ХХ

14

народними ідеалами рівності, справедливості, демократії, безмежної – аж до сваволі – свободи).

В українській природі характерів нероздільні аналітичні й художньо-образні начала, симфонізм, раціоналізм і філософічність, елегійність і героїка, сентименталізм і жорсткий прагматизм, корисність і краса. А найвищий ідеал – суверенітет і свобода людини та Батьківщини. Він визначав зміст та лад фольклору й билин, казок про зміїв і богоборців та історичних пісень і народних дум, літописів і релігійних статутів, зрештою – національно-визвольних революцій, козацьких діянь і літописів, гайдамацьких повстань1 та безприкладних жертовністю подвигів героїв УПА, «Конституції» Пилипа Орлика та «Кобзаря» Тараса Шевченка, – усіх тих чинників, що й сформували упродовж тисячоліть українську етно-національну ідею.

Х

Ось цей весь комплекс історичної практики та духовно-мислительної діяльності поколінь і знайшов найповніший вияв та вираз у діяннях Богдана Хмельницького та у слові геніального речника народу, симфоніста й універсаліста Григорія Сковороди, а згодом – у діяннях і творчості Івана Мазепи й Пилипа Орлика, Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Михайла Максимовича і Миколи Костомарова, Маркіяна Шашкевича, Михайла Драгоманова й Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Миколи Міхновського і Володимира Вернадського, Симона Петлюри і Володимира Винниченка, Івана Огієнка і Андрія Шептицького та їх послідовників.

Сам Г.Сковорода визначив код своєї життєтворчості як єдність Макросвіту (Природи), Мікросвіту (Людини) і Біблії (Слова). З огляду на фіксацію Біблії, Г.Сковороду оголошували речником «опіуму для народу». Але то була кричуща вигадка: видатний філософ, поет, народний педагог не був поборником релігійного світобачення в його вузькоконфесійному наповненні, а тим паче фанатизмі. Конкретно щодо реальної Біблії, то він захоплювався в ній жертовною долею та етикою Христа, ревним же пропагандистам її, які пропонували Г.Сковороді стати «стовпом віри і церкви», іронічно-саркастично відповідав: «Хватить і вас, стовпів неотесаних».

Г.Сковорода був сином козацького стану і речником його оновлюючої людину, суспільство, державу ідеології. Не випадково писав: «А мій жереб з голяками да Бог мудрості вділив» і підносив хвалу «отцю вольності» Богдану Хмельницькому. Глибоко народний мислитель, він увібрав у душу скрижалі багатовікової етно-національної життєтворчості, у тому числі й ду̀хової та духо́вної. І тому був, як і все українство, не правовірним язичником, а пантеїстом, прибічником космічно-гуманістичної концепції світу, людини, прогресу; не засліпленим одномірною «правдою» християнином, а виразником світової (насамперед – європейської, яку добре знав) просвітительської традиції та новочасної світоглядної парадигми, яка в центр діяльності розуму й серця ставила людину і націю, природу і мову, пізнання й самопізнання в ім’я виховання – творення нової («внутрішньої») людини, яка в центр життєдіяльності ставить енергію Сонця-Серця.

1 Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. – Нью-Йорк: НТШ, 1973.

Україна – поступ

15

Розум (раціо) аналізує і диференціює; серце – симфонізує і через інтелект інтегрує почуття й помисли, диктує енергію людяності та волелюбності, правди, справедливості, осягнення істини та ідеалу щастя. Лев Толстой не випадково поставив Григорія Сковороду в число 13 найвидатніших філософів-педагогів: український мислитель враховував усі світові виховні концепції і тенденції і в дусі тих інновацій розвивав воістину українську гуманістичну парадигму. Його філософія була спрямована на самопізнання й самотворення новочасної української нації, деміургом і наріжним каменем світогляду та волевияву якої стало козацтво – носій національно-державницької ідеології та єдності усіх верств суспільства.

Історія непідкупна: віче завжди було волевиявом голосу суспільства, але, коли на чолі держави стояли сильні, талановиті вожді (князі чи гетьмани), була сильною і Україна. Приходили галасливі псевдодемосфени – і вона руйнувалася. Тому ще із часів Київсько-руської держави серцевиною державницької ідеї була ідея єдності всіх сил суспільства, у цей час – молодої нації. Г.Сковорода поставив в основу ідеалу єдність на рівні душі (серця), яку підносила вся багатовікова традиція, яскраво виражена ще Володимиром Мономахом у «Поученні дітям».

Енергія Сонця – для Макрокосму (Природи) і енергія Сонця – для мікрокосму (людини), що інтегрується у Слові – найуніверсальнішому носієві всіх сутностей Буття і Свідомості Світобудови, а тому – у наймогутнішому деміургові єдності поколінь і епох в цілісності часопростору (Терену).

Хочеш мати щастя – пізнай і реалізуй себе справжнього, для себе і для всіх; хочеш стати справжнім – пізнай і виплекай в собі «внутрішню» людину, бо вона – носій субстанційного й структурно-формального, еволюційного переходу у ланцюгу народження – смерть – нове життя, тимчасове і вічне.

Так українська етно-нація піднеслася до божественного прозріння закономірностей Буття Всесвіту на рівні Духу. Тепер мав прийти аналітик і Пророк Діла. І він прийшов в особі Тараса Шевченка. Прийшов, коли Україна, розтерзана і колонізаторами, і внутрішніми носіями тенденцій гострої диференціації всередині, раніше об’єднана дією республіканського демократизму, рівності і свободи, замучена продажним панством – «рабами, підніжками, гряззю Москви» та інших імперій і зажерливих сусідів – поставала присипаним попелом вулканом.

Знову бачимо синтез кількох потоків носіїв етно-національної ідеї: поборників ідеалу могутньої Київсько-руської та Галицько-Волинської держав; народної філософії – релігії – мистецької творчості, вершиною якої були історичні пісні та народні думи; історіософської традиції від «Літопису Аскольда» та «Повісті минулих літ» до козацьких літописів; новопосталої світської, церковної, військової, освітньо-наукової еліти; виразників дійсно національно-народної (і змістом, і мовою) творчості в особі професури Києво-Могилянської академії; козацьких і братських шкіл; титанів етнопсихічної візії нового життя Івана Котляревського і автора знаменитої «Історії русів» – синтез волі до державного життя численних поколінь борців за свободу й загальнонародну єдність.

Прикметно: пишучи про загальносвітові події та процеси, літописці, князі, митрополити, єпископи (як автор «Слова про закон, благодать і істину» Іларіон, Л.Баранович, П.Могила, С.Косів), навіть цитуючи Біблію і славлячи той далекий їм світ природи, поглядів та звичаїв інших народів, думали й писали, подібно

Збірник наукових праць НДІУ, том ХХ

16

Г.Сковороді, П.Орлику, І.Мазепі, про інтереси та долю свого народу. Аналогічна картина – й у творчості І.Котляревського: беручи сюжет з «Енеїди» Вергілія, український автор думав і дбав не про імперський Рим, а про історію України, про долю дедалі нещасніших Терпилих («Наталка Полтавка») з чіткою настановою: «де общеє добро в упадку – забудь отця, забудь і матку, спіши повинність ісправлять», пам’ятаючи героїчний спадок минулого: де панує патріотизм, єдність усіх верств нації, самосвідомість покликання, й тому «дух Вітчизни де героїть, там сила вража не устоїть, бо дух сильніший од гармат». І Україна має відродитися як народ і держава! Як центр світової гуманістичної культури.

Т.Шевченко постав і вознісся до вершин національно-європейського олімпу титанів мислі й діла на схрещенні вершин національного Відродження. Але відомо: зернина пролежала в льодах Антарктики мільйон років, здавалося – життя припинилося, однак, коли її помістили у теплий ґрунт, вона проросла! Енергія світу є незнищенною. Незнищенною є і енергія етно-нації.

Символічно: всі корифеї до Т.Шевченка мали вітчизняну (а то й зарубіжну) найґрунтовнішу освіту. Т.Шевченко став незрівнянним ерудитом, аналітиком, мислителем і поетом, Пророком і Борцем за національно-державницькі ідеали, мов те Сковородинське зерно із стоколоса, що переборює смерть і дає нове життя, – трансцендентно. Ним вибухнула космічно-земна енергія, енергія Сонця – Серця – Слова, бо й етнос (а відтак нація) належить до феноменів трансцендентних. Відбулась самореалізація Народу в поетові.

Закономірно, що сутність національної ідеї для Тараса Шевченка склала система єдності історичної пам’яті, віри і життєвої волі; рідної природи, мови й культури; вселюдських масштабів інтересів та ідеалів, життєдіяльності. Давши світові трипільську й київсько-руську цивілізацію, «Руську правду» й Гетьманщину (одну з трьох найперших національно-демократичних держав Європи), Запорозьку Січ і «Конституцію» Пилипа Орлика, ідею і практику єдності соціальної та національно-визвольної революції (Хмельниччину і Мазепинщину), українство ще тоді вписало золотими літерами своє ім’я на скрижалі світової історії.

І прийшов переддень творення національних держав. Байрон, Гюго, Вольтер, композитори і художники Європи славлять народження феномену нової цивілізаційно-культурної формації, а водночас – образ борця за національні ідеали та інтереси – гетьмана І.Мазепу. Великий мислитель-просвітитель Й.Г.Гердер пророкує Україні (найосвіченішій країні Європи ХVІІ ст.) будучину новочасної Еллади.

І впала на Україну кормига рабства з волі Московської та інших імперій. І прийшов Тарас Шевченко. Прийшов син кріпаків, але козацького роду; речник фольклорно-

філософських етичних й естетичних праглибин, але просвітлений найновішими здобутками європейської мислительно-мистецької культури; археолог і академік-живописець; аналітик і пророк; поет, прозаїк, драматург і педагог; незламний борець за рідну мову й освіту, за свободу і щастя усіх народів; за правову суверенну державу.

Національна ідея для Т.Шевченка не була сумою окремих теоретичних положень, а всеоб’ємною ідеєю Нації: її витоків, Буття і безсмертя. Ця ідея народжується з пізнання історії рідного краю від фольклорно-археологічних джерел природи («Живописна Україна») та мови («Знать, од Бога і голос той, і ті

Україна – поступ

17

слова ідуть меж люде») і до Гетьманщини та Гайдамаччини – ще однієї спроби народу революційним шляхом відродити державу демократії і свободи. Гайдамаків атестували «разбойниками, ворами», а Т.Шевченко своїм ще першим геніальним твором «Гайдамаки» уславив їх як борців за Відродження України-держави й окреслив нову парадигму осмислення і трактування історії народу (не тільки Залізняк і Гонта творять структуру суспільства, армії, законів та управління і не лише козаки знову стають ферментом революції, а й «жінки в руках з рогачами пішли в гайдамаки»). Т.Шевченко бачить Росію і Польщу, Грузію і Чехію, Європу і США, а тому синтезує досвід (світський і церковно-релігійний) не лише України, а й інших народів, ставлячи перед співвітчизниками гамлетівське (для Т.Шевченка Шекспір був еталоном мислення і творчості, як і Лермонтов, Вальтер Скотт, Бернс – «не лише талановитий, а й воістину народний») питання: «Чи діждемося Вашингтона з святим і праведним законом?», категорично переконуючи: «А діждемось таки колись!».

«В ком веры нет – надежды нет», – ось максима й домінанта життєдіяльності, волі Т.Шевченка. Тому на чільну позицію він і ставить людей мислі та діла, віри у справедливість своєї боротьби та неминучість перемоги. А особливо – на виховання людей нової формації.

Для Т.Шевченка був абсолютним імператив творчості і В.Мономаха, і Г.Сковороди: необхідні люди істинної людяності, покоління «внутрішніх» людей, про що він пише і в «Тризні», присвяченій не лише княжні Репніній, а й усій уярмленій Росії, бо жити – це

Без малодушной укоризны Пройти мытарства трудной жизни, Изведать пропасти страстей, Познать на деле жизнь людей, Прочесть все черные страницы, Все беззаконные дела И сохранить полет орла И сердце чистой голубицы – Се человек!

І в цілій низці педагогічних творів, де постійно ставить питання: як виховати ту «внутрішню» людину: на основі національних традицій, гуманістично-волелюбних принципів, як Прометеїв («Кавказ», «Єретик»), чи в дусі проповідуваних концепцій «всезагальної людини» (типу «якогось французика чи куцого німця», котрий навіть нашу історію нам не розкаже). Отже, громадянина республіки, який зуміє відповісти на питання: «Звідки пішла руська земля, і хто в ній почав урядувати, як руська земля постала» («Літопис Руський»); «як світ створено?» та «що є людина?» (В.Мономах, Транквіліон Ставровецький, Г.Сковорода), і «нащо нас мати привела: чи для добра, чи то для зла? Нащо живем? Чого жадаєм?», – чи марнославного кирпогнучкошиєнкова, готового за шмат гнилої ковбаси, чини і статки продати навіть рідну матір, саму Україну?

Людина (народ) цілісного світогляду, гармонії почуттів і мислення, волі і діяння, буття і свідомості (жити як говорити, вчити), поезії і музики, живопису й театрального дійства, інтересу земного й «небесного», тимчасового і вічного – ось мрія Т.Шевченка, з огляду на що він і виховання, і навчання мислить у єдності, випускає для народу «Буквар» і планує написати та видати «Лічбу»

Збірник наукових праць НДІУ, том ХХ

18

(арифметику), географію, космологію та правдиву історію «моєї бідної Батьківщини», адже «ми ще свого народу по-справжньому не знаємо».

Для Т.Шевченка цілком очевидно, що людина – це її характер (як внутрішня сутність при визначенні мети, ідеалу життя і шляху до них: бажання й волі), вона формується всім обсягом національного життя, а нація також визначається її характером (життєдіяльністю, волею, метою, ідеалами, мораллю, етикою, соціальною і правовою культурою, здатністю боротися за свої ідеали, свій суверенітет), адже нація без характеру подібна до киселю, до того ж дуже несмачного («Близнецы»).

Так поєдналися компоненти досвіду, емоцій, мислення, творчості, діяння, за які Т.Шевченко провів десятиліття у засланнях і казематах, але гідно відповідав: «У нас нема зерна неправди за собою: ми просто йшли»; «Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще гірше – спати, спати і спати на волі», тож «Борітеся – поборете!», бо поборникам волі «і Бог помагає»; пам’ятаймо: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», тому важливо і те, де жити, однак ще головніше – як: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять лукаві і в огні її окраденую збудять…».

Так національна ідея інтегрувала в Т.Шевченка філософію – концепцію людини й природи, нації і вселюдства, соціального і національного поступу, мовного і культурного розвитку, віри, освіти й науки, свободи й суверенітету, прав і обов’язків, демократії і правопорядку, еволюцій і революцій, цілісності й вічності світу.

І це була вершинна парадигма всеєвропейської та й загальнолюдської свідомості і культури. Цивілізація одержувала перспективу розвитку на засадах нового світобачення і світорозуміння та ідеалу. Природно, що І.Франко велемудро зазначив: «Він був сином мужика – і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій» («Присвята»). І не тільки для Росії. Для вселюдства.

Не випадково на відкритті пам’ятника Т.Шевченкові у Вашингтоні президент США Д.Ейзенхауер проникливо говорив: на нашу землю прийшов справжній українець і великий громадянин світу. Ми віддаємо йому нашу шану й любов. Однак я не хотів би, щоб ми зациклювались на думці, що робимо честь Тарасу Шевченку. Ще більшу честь зробив нам Шевченко, ступивши на нашу землю. Подивіться: він, молодий і красивий, стоїть на горбі Вашингтона, дивиться й бачить і Україну, і З’єднані Штати Америки. Бачить, як і колись, коли жагуче писав: «Чи діждемося Вашингтона?»…, бо сподівався мати святині й праведний закон демократії та свободи, людяності й справедливості у своїй коханій Україні.

Шевченко бачив, розумів і сповнював надбаннями гуманістичного світового Духу свою Батьківщину, але не менш палко і щедро він збагачував увесь світ скарбами своєї Вітчизни, розкриваючи красу природи й мови, матері й дитини, жінки, героїчних лицарів волі, досвідом боротьби за братерство й солідарність народів, за соціальну, національну, духовну свободу України. Він вчить і нас священним традиціям та законам життя, розпрозорює грядуще й сучасної цивілізації, дає їй надію…

Україна – поступ

19

ХІ Для Г.Сковороди, згідно з народженим світорозумінням, символом безсмертя

і вічності, душевності й мудрості був змій – у свою чергу символ кільця (кола), Сонця як енергії життя й цілісності та вічності Природи. Єдність смерті і життя, вічного відродження символізував і його колос, стебло якого тлінне, а зерно – життєносне, вічне. У ньому – код і душа людини.

Т.Шевченко прийшов як синтез мудрості, закодованої в тріаді Сонця – Серця – Слова попередніх віків, а пішов як предтеча Відродження, нових перспектив нації, як образ самої Нації. Він дав їй канон життя, віру в себе, у свою загальнолюдську історичну місію.

Символом пробудження нації-океану (що почув, як «реве та стогне Дніпр широкий», як грізно гомонять і доли, і гори, а головне – всі верстви народу, його елітна інтелігенція, нові когорти «козаків-гайдамаків») стало створення натхненного Т.Шевченком Кирило-Мефодіївського братства та інших політичних гуртків, організацій і партій та вихід у світ надиханої генієм і духом Т.Шевченка «Книги буття українського народу» М.Костомарова.

За цей маніфест національного відродження царизм жорстоко розправився з усіма причетними до нього, вважаючи його антиімперським і радикально ворожим. Він і насправді був продовженням еволюційно-революційної суспільної думки, об’єктивованої ще в універсалах Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепи, у працях Чернігівської релігійно-філософської школи, у «Конституції» П.Орлика та в «Історії русів», яку І.Борщак відніс до жанру історичних легенд, частина дослідників – до романтичних міфів, а О.Оглоблін – до історіософського жанру, хоча автори його – представники Новгород-Сіверського патріотичного товариства 80–90-х років ХVІІІ ст. – дбали не стільки про точність оприлюднюваних фактів, скільки про вираження духу процесу активізації національно-державницької самосвідомості українців – спадкоємців ідеалів Запорозької Січі й Гетьманщини.

У кожному погляді крилися зерна істини: в «Історії русів» насправді відбилися легендарні події та історичні постаті, під знаком яких ішло шукання й утвердження нової України. Багатозначним був і наголос на романтично-міфологічному підґрунті книги-жаги, оскільки відомо, що міфи структурувалися на двох концептах: того, як виникав і творився світ котримсь із прапредків, та того, яким мав бути новий світ. Це – світова традиція. Романтизм у ХVІІІ–ХХ ст. своєю сутністю сягав у глибини людської мрії і творення життя в світлі заперечення існуючої та творення майже ідеальної нової дійсності. Романтизм кликав до ідеалу, до піднесення гордої суверенної особистості в суспільстві свободи («Чайльд-Гарольд» Байрона або «Мцирі» Лермонтова), часом – у героїчно-легендарному минулому («Гайдамаки» Шевченка). Відповідна психоідеологія запанувала на грані перебудови дійсності в епоху науково-технічної революції, географічних відкриттів та соціальних і національних революцій. А відповідно до цієї реформаторської доби розквітнув і романтизм.

Нерідко його атестували як короткочасну хвилю нижчої категоріальності. Однак нагадаємо: не лише Д.Байрон під впливом романтичних ідей оспівав образ І.Мазепи як героя національно-