«Творчий Кременчук»[тут має бути назва]

Антологія сучасної літератури

Збережені особливості авторського письма

Ілюстрації: Сергій БрильовВерстка: Андрій Ткаченко

Дизайн обкладинки: Богдан ДухевичВідповідальний за випуск: Сашко Ткаченко

«Творчий Кременчук»: vkontakte.ru/tvorchij_kremenchukTvorKrem@gmail.com

Україна, Полтавська обл., м. Кременчук. 2011р.

ЗМІСТ:

Про нас....................................................................61. Катя Чуранова...................................................102. Ірина Ярошенко................................................183. Павло Жидков...................................................204. Богдан Чебанов.................................................325. Тетяна Красельникова......................................366. Роман Бублик....................................................427. Олеся Міфтахова [Панченко]..........................488. Соня Пітерс.......................................................589. Богдан Духевич.................................................6210. Ірина Ануріна.................................................6811. Олена Маляренко...........................................7612. Світлана Чергенець........................................8013. Юлія Суперека................................................8614. Андрій Ткаченко.............................................9415. Валерія Кірєєва...............................................9816. Олександр Ємець..........................................10217. Майя Солнцева.............................................12618. Сашко Ткаченко............................................13219. Ксенія Хорошеніна.......................................14420. Вікторія Леміжанська...................................148Від нас..................................................................156

«Творчий Кременчук»6

Про нас

Історія такого літературно-мистецького явища як «Творчий Кременчук» почалась у жовтні 2008 року. Почалась, напевно, як і в більшості випадків самоор-ганізації творчої молоді, у одній із соціальних мереж. Метою створення проекту було об’єднання молодих і талановитих людей у одну спільноту. Першою на-звою щойно створеної групи, була «Кременчук і по-езія». Виглядало це дуже вузько і сирувато, як риба у суші-барах. Проте сонце намотувало свої кола у небі, чисельність учасників росла як тісто на дріжджах, а різноманіття опублікованого молодими авторами матеріалу вже не вкладалось у слово «поезія». Аби якось розрулити ситуацію, було прийняте рішення про зміну назви. Місяць листопад того ж таки 2008 року ознаменував собою створення обговорення, де всі учасники могли пропонувати свої варіанти. А далі було перше голосування. Кількість запропо-нованих назв тоді склала близько десяти, але майже одразу у значний відрив від основної групи потра-пили дві: «Кременчук і прозія» та «Творчий Кре-менчук». Боротьба була запекла, і на останньому повороті, вибравши правильну траєкторію, назва, запропонована Богданом Духевичем, – «Творчий Кременчук», обійшла свого суперника. Перевага тоді склала декілька сотих секунди/голосів. А вже 23 листопада було створено перший логотип/аватар групи, де на фоні нічних засніжених ліхтарів красу-вався напис «Творчий Кременчук».

7[тут має бути назва]

Процес створення нової назви довів необ-хідність існування такого літературно-мистецького об’єднання. Назву було обрано, кількість завантаже-ної до групи творчості молодих і талановитих постій-но збільшувалась. Обмеженість віртуального спілку-вання та обговорення врешті далися в знаки. І тоді, як вогник від сірника серед нічної пустелі, пролунав заклик до першого «живого» зібрання. Вечір 11 січня 2009 став історичним для групи «Творчий Кременчук». Юні, але натхненні літературні ведмеді залишили свої барлоги, попрямувавши до місця зустрічі. Шістнадцять чоловік стали свідками нервової атмосфери, яка виникла че-рез незнайомість присутніх людей один з одним. Про-те така практика стала переконливим доказом переваг живих зібрань. У декламованих творах можна було почути настрій та емоції, чіткіше зрозуміти самого ав-тора та його ідеї. На світлофорі тоді після довгого над-окучливого мигання жовтого загорівся бажаний зеле-ний. Формат проведення живих зібрань раз на півтори місяці став звичним явищем у житті групи. На таких зустрічах люди отримують необхідне їм спілкування, слухацьку аудиторію, яка може виразити своє ставлен-ня до почутого. У теплі пори року «група» збирається на центральній площі Кременчука, у Придніпровсько-му парку, на природі біля вогнища. Коли ж погодні умови не дозволяли перебувати під відкритим не-бом – «Творчий Кременчук» осідав на орендованій квартирі, або ж, як це вже було, у клубах міста. Одного разу літературні читання відбулись у сусідньому міс-ті Світловодськ, жителі якого відіграють вагому роль

«Творчий Кременчук»8

у житті групи. Та зустріч носила для «Творчого Кре-менчука» гостьовий статус – ми відвідали аналогічне об’єднання міста Світловодська – «Проеkziя Світла». Виправдовуючи свою назву, група репрезентує не тільки літературну творчість. На зустрічах представ-ляються художні роботи молодих кременчуцьких май-стрів пензля, струн, клавіш, дудок та інших музичних артефактів. Підтримка фотомистецтва реалізувалась у проведенні фотоконкурсу «Перша фотоспроба», пе-реможці якого отримали подарунки у вигляді книжок авторів сучасної української літератури і не тільки. Кожна наступна зустріч приносить із собою нові зна-йомства, нові декламації, нові враження. Досвід кож-ного такого заходу підлягає аналізу, аби вдосконалити щось до наступного разу, врахувати нові ідеї та думки. Спілкування не обмежується виключно власною творчістю. На сторінці групи існують розділи обго-ворення, де учасники діляться уподобаними назвами кінофільмів та книжок. З часу створення об’єднання відбувається постійна зміна складу: з’являються нові активні учасники, які кардинально змінюють облич-чя групи, вкладаючи щось нове. Шляхом спроб і по-милок, «Творчий Кременчук» постійно удосконалю-ється. Не залежачи ні від кого, будучи самостійним проектом ми реалізуємо право рівності усіх учасників та відкритості до ідеї кожного. Існує поштова адре-са групи, куди усі бажаючі можуть відправляти лис-ті зі своїми побажаннями та пропозиціями. Наразі, станом на червень 2011 року, нараховується близько двохсот семидесяти учасників, кількість яких постій-

9[тут має бути назва]

но зростає. Група «Творчий Кременчук» є відкритою до кожного, незважаючи на вік та соціальний статус. Ми раді бачити усіх, кому цікаві наші заходи, хто має свої ідеї реалізації даного проекту, кому хочеть-ся урізноманітнити своє життя і цікаво провести час. Збірка, яку Ви тримаєте у своїх тремтячих від хвилювання руках, є логічним відображенням факту тривалого існування групи. Тут зібрані молоді авто-ри Кременчука і навколишніх населених пунктів, які, на нашу думку, якнайкраще репрезентують молоду літературу нашого краю. Ми витратили близько року, аби світ побачило це перше друковане видання нашої групи. Маємо надію, що воно не буде останнім. Ця книжечка створена виключно нашими руками: ди-зайн обкладинки від Б. Духевича, художні ілюстрації С. Брильова, верстка А. Ткаченка. Особлива подяка В. Леміжанській, К. Єкимову та О. Ємцю, які від-бирали твори. Ми дякуємо Р. Бублику, Ю. Супереці, О. Міфтаховій [Панченко], О. Кисельову, С. Черних, Л. Артемчук і Д. Тонких. Сподіваємося, що Вам сподо-бається прочитане, а своїми думками Ви зможете поді-литися, скориставшись електронною адресою групи, безпосередньо на наших сторінках у «vkontakte.ru» або ж завітавши на чергову нашу зустріч.

На все добре і, авжеж, побачимось!Сашко Ткаченко

«Творчий Кременчук»10

Катя ЧурановаСир

Це було давно.Коли замість голів у людей були телевізори.Все як в кіноПро спекулянтів і крутих провізорів.Це було вчора.Коли замість рук у нас були струни.Гітара хвора –Її вдарило власним гострим струмом.Це було завтра.Коли замість шлунку у них годинники.Чорна ватра.Час блює старими сирниками.Це було нікОли.Коли чорні діри накриють ноги ковдрою.Миші навколо.Вони погризли всесвіт з невинною мордою.Тепер він як сир –його сенс – це купа дір.

11[тут має бути назва]

Друзі

Пам’ятаєш, як ми, давлячись поп-корном,Їхали стрімко вперед на триколісних велосипедахТепер хтось п’є смачний компот із бромом,А хтось гніє, лишаючи шприци у венах.Чи не забув, як ми клялись у вічній дружбі?Скільком? І де вони, обіцянки, тепер?Ти затоптав їх в темно-проклятих калюжах,А номера будинків і квартир затер.Пам’ятаєш, як ми давилися поп-корном,Дивились фільми для дорослих нелегально.Тепер ми давимо себе компотом з бромом,Шприци у венах друзів......Вихід є. Летальний.

«Творчий Кременчук»12

8Й

я маю вставати о восьмій ранкуі клеїти пластир в болючі мозолі,зрізати їх з м’ясом,складати у банкута сипати дозу подвійну із солі.

на дні заховати тінь рецидивів,подвоєну степінь, можливо сумліннядірки від дешевих презервативів,і ті, що давно заросли павутинням.

давитися власною кров’ю та кашлем,плювати у стік половину себе..коли сліпить світло-тоді справді страшно,страшніше знайомих із мвд.

я маю вставати о 8й ранкуі мазати маслом оголені нерви,емоції, враження-пхати у банкуі хрін додавати, як в інші концерви..

13[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»14

Іменинники

Стіл. Стілець. Компьютер. Миша.Кіт. Вікно. Фіранки. Тиша.Чашка. Кава. Стук. Години.Комарі. Укус. Судини.

Рукава. Табличка. Двері.Секс. Розлука. Біль. Готелі.Ключ. Стискання. Кров. Дорога.Вітер. Дощ. Шум. Допомога.

Цигарки. Безвихідь. Тиск.Місяць. Пісня. Голос. Диск.Склянка. Ром. Розмова. Ліжко.Нігті. Букви. Розділ. Книжка.

Ноти. Струни. Соло. Гриф.Море. Галька. Чайки. Риф.Окуляри. Сонце. Хмари.Глюки. Привиди. Примари.

Божевілля. Шприц. Медсестри.Страх. Лікарня. Зло. Реєстри.Стіни. Світло. Крик. Піжама.Розпач. Швидкість. Біг. Скло. Рама..

15[тут має бути назва]

Про ізюм

Хочеш поміняймося місцями?Я буду ходити на голові, а ти помиєш підлогуПростелиш під ноги траву, таку шоб веселу німногаІ будемо ржать до нестями?..

Я промовчу про твій дешевий бізнес,Ти подаруєш мені нову шубу й шоб все по грінпісу..Потім я її спалю, а ти мене тоді повісишЙ з кимось іншим не гірше зависнеш.

Коли повернуться таргани на кухню,Ми підемо ховатися у ковдру з головоюЯк пам’ятаєш, позатой зимою?У ліжку тиждень з голоду опухнув…

Ну а поки прокинься, – сьома тридцять.Я приготую шось з ізюмом імовірноНу єслі шо, то може я й не винна…Давай, і не забуть побриться...

«Творчий Кременчук»16

Replay

Елвіс тихо співав свої ванільно-ніжні «лав сонги». Тік-так.. я не дональд-дак. М’ята постіль кличе в свої прохолодні обійми. Зараз би чаю з лимоном.. Та немає ні цукру, ні лимонів. Скрипуча кватирка темного вікна співала свою своєрідну нескінченну пісню. Схоже на якийсь гіпноз. На столі купа брудного посуду вже ма-буть кілька днів..

[..] Їм ставало нудно разом. Обидва це усвідом-лювали, та ніхто не міг зізнатись, ховаючись у кохан-ні, триклятому коханні, та за маскою турботи. Побут почав з’їдати їх. Вона була самотня і вагітна, сидячи вдома, картаючи свої порожні дні. Спочатку, це все видавалось цікавою грою – весільна сукня, кварти-ра, подарована батьками, перші сімейні вечері, пран-ня, закупівля пластівців та пастеризованого молока.. Часом з нею гуляли її старі подруги дитинства, хоча вони трохи побоювалися її і, зрештою, не розуміли і не бачили щастя в її способі життя. Вони слухали її, водили в платні туалети, а вона в глибині своєї ще настільки дитячої душі хотіла опинитися на їх місці. Переспати з кимось навмання, гуляти всю ніч бозна-де, поїхати світ за очі, ходити на блошині ринки і мати час на рахування порожніх пляшок під лавами. Та її запрограмований мозок був щасливий і машинально

17[тут має бути назва]

прокидався вранці, годував чоловіка, прибирав і без того чисту квартиру, сідав до вечора і губився в інтер-неті, телебаченні, рекламах та туалетних газетах. І так кожен день на режимі replay. Він теж мало чим від-різнявся від неї. Радів коли йшов на роботу, загадково посміхався при розмовах, зустрічаючи друзів, згаду-вав минулий рік, коли він з нею не міг розпрощатись біля забльованого під’їзду багатоповерхівки, де вони напивались і йшли на рок-концерти. Там їх всі знали і поважали. Вони курили тіки найкращу траву та пили найдорожче пиво [можливо за це їх і поважа-ли]. Здавалось шо їм на все насрать і більше нічого не треба. Вони були легковажними, тому думку про їх одруження ніхто не брав до уваги. А тепер, зараз, на годиннику 23:38, вони подивляться трохи рекла-ми і будуть спати. Бо йому на роботу, а в неї теж купа важливих «місій». Після вечері її дитина во-рушилася і він гладив їй живіт. Вони сліпо вірили у світле майбутнє, коли чорно-біле теперішнє з’їло їх з нутрощами. Кольоровою була лише дитина, і то, при певних ракурсах.

...Елвіс дотягував останні ноти своїх сонгів. Тік-так... Холодна постіль не могла дочекатися моєї появи. Я дивилась на стару вигорілу фотографію на стіні. Там ми з НЕЮ покритті хвилями вільного, тако-го вільного до безмежності моря. В неї інша зачіска та веселі, ні про шо не думаючі, п’яні від щастя, очі. Те-пер у кожного з нас свій полон. Зрештою, можливо, її і справді кращий. У мене все ж нема ні цукру, ні лимонів.

«Творчий Кременчук»18

Ірина ЯрошенкоСірий світ

Сіра хмара, наче птаха, заховала під крилоСіре небо, сірі очі, сіру землю, джерело…Сіре сонце заховалось і, можливо, спать лягло.Сірі тіні вкрили місто – як це статися могло?

Все тому, що сірі люди захопили білий світ,Все, що гарне – заховали щоб дивитися не слід.Люди стали, як ті вівці, а серця вкриває лід.З того часу й почалися на Землі десятки бід.

19[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»20

Павло Жидков

***

На берегу, среди камней,Когда вода зеркалит небо,Ты меришь даль седых морей,Разлуки дальние пределы.

И колокольчик – звон волныПоёт о том, чего не будет.Мы посреди обломков судеб,Потеряны друг в друге мы.

21[тут має бути назва]

***

Никогда ничего не посвящу…

… чему-то прекрасному,первоначальному…… чему-то огромномуи безначальному…… чему-то высокомуи невозможному…… чему-то далёкомуи безнадежному…

… чему-то любимому,непостижимому…… чему-то притворному,грязному, лживому……чему-то, что носитзабытое имя…… чему-то чужому,с глазами твоими…

«Творчий Кременчук»22

Exodus

Пустел рюкзак воспоминаний –Ты уходила налегке.И пафос прежних обещанийСлезой катился по щеке.

А новый день раскрыл объятья –На старых фото мы с тобой…Ты – в голубом нарядном платье,А я… А я как прежде, твой.

23[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»24

Ничего личного

И кольца, и бусы,И тридцать два зуба,И лак для ногтей,И бальзам для волос,И глупость сплошная,Пускай это грубо,Но ЭТО – обычною бабой звалось.

25[тут має бути назва]

Как они

Очертания стен новостроек.Неприкрытые сути вещей.Мы с тобой по дороге бок о бок.Ты была и осталась ничьей.

Каждый третий познает разлуку.Каждый пятый умрет без любви.Ты мне дашь на прощание руку.Мы – статистика этой Земли.

Не пытайся искать утешений.Наша жизнь не была напоказ.Но сейчас мы с тобою лишь тени.Коих множество было до нас.

«Творчий Кременчук»26

***

Сегодня ты плачешь, а завтра – смеешься,Сегодня я милый, а завтра – подлец,Сегодня «На мины!», а завтра – сдаёшься, Сегодня поранишь, а завтра – рубец…

Сегодня взлетаешь, не зная падений,Высоты не меря и бога кляня.

А завтра сомненья…Сомненья….Сомненья…

Надежда и вера –Не два костыля?

27[тут має бути назва]

24-е марта

Ты – никому. Я – не распят.Мой взгляд. Твой взгляд.Намного больше.Как будто много лет назад.Такой же март и дольше…Дольше[!] БессмысленностьВо взгляде том,С которым ты вошла в мой дом.

Распятием. Крестом[!]. Твой богНе славен был. Итог. Итог[!]:Мой взгляд. Твой взгляд.Пределов – нет.И всё…

…лишь солнце. Пыльный светВ моё окно. В твоё окно.Весна – тепло. Сюда – на дно.

«Творчий Кременчук»28

В итоге

Стихи – слова. Желудок – слюни.Зима – сосульки. Шуба – моль.Любовь – конфеты. Море – соль.Костер – погаснет. Птица – клюнет.

Актер – печаль. Завеса – тайна.Зеленый – куст. Последний – бой.«Хочу»! – бери. И будь – собой.Прости – люби. Прощай – буквально.

29[тут має бути назва]

***

Столько халявить, чтоб мигом жить!Дернешь стоп-кран и навеки останешься?Ты Побыла, но не сможешь Быть.Я не справляюсь. И должен не справиться.

Лучше представить не стук колес,Не чемодан и прощанья вокзальные.Мать родила, чтобы поезд унёс.Жизнь коротка, мы – неофициальные.

Драной собакой уносишь кость.В небе порез, колея самолетная.Думаешь мною играет злость,Доля гормонов и глупость бесплотная?Лучше побыть на своей волне,ТешасьРационализацией.Лучше с болью на «Ты», чем НеОсознаваниеМоральнойКастрации.

«Творчий Кременчук»30

***

И ночь не просит этих слёз.И значит рук не расплести.И всё как будто не всерьез.И ты не скажешь «отпусти».

И первый раз последний раз.И ты одна всему виной.Ты не опустишь серых глаз,Но не останешься со мной.

31[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»32

Богдан Чебанов

***

Последний потерянный лист Весны того ноября. Пожалуйста, сегодня мне приснись, Чтобы я вспомнил тебя! Открой те двери нежданной весны, Сквозь зиму пронесись… Так чтобы не видеть эти льды, А сразу к пению птиц, К цветам, К любви, ко вдохновенью, И к радости, мечтам, Забывши про терпенье! Ты так прекрасен, одинок, Среди буянья трав… Как долгожданный воздуха глоток… Ты слишком сер и слишком ты устал. Но ничего, ты станешь жизнью вновь, Упав в лесную тишь И забуяешь как росток!Давай вперёд, малыш! Спасибо солнцу и словам, Что дарят силу. Ведь только жизнь даётся нам, Чтоб быть всегда счастливым!

33[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»34

Кислород

На Свете легче жить в Любви когда в неё не веришь. И не спасает не огонь, ни нож, ни пули плешь. Последний вдох – глотаешь снова воздух, Когда лишь поздно. Когда всего лишь поздно. Значенья нет другим, тебе значенья тоже нет. Ты выполнил зарок, сдержал ты свой обетНавеки сохранив в себе молчанья многих лет И не оставив на Земле ни слова, кроме «Нет!». И в этом «Нет!» храниться больше смысла, Чем в подлинном дыханьи Бытия!И не удастся нам от жизни скрыться, И всех поглотит нас Земля. И даже Небо, задыхаясь, без Кислорода и без лиц Нас не подхватит, не спасет нас, когда падем мы ниц.И все же мы «не доганяем» зачем живем на СветеИ с каждым вдохом получаем свои долги от Смерти. И, рассчитавшись, мы поймем – кто должен и кому. И получив оброк сполна мы все уходим в Тьму.И когда Истину поймешь, тогда найдешь свой берег, – На Свете легче жить в Любви когда в нее не веришь!

35[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»36

Тетяна КрасельниковаТабу на думки

Розсиплемось на порох – ми не вічні.І кожен з нас тим радує себе,Що в цьому світі ми актори всі комічні,Бо кожен як в комедії живе.У хаосі буденності й рутини,Гортаючи сторінки ці життя,Одноманітно ми існуєм щогодиниЙ високу ціль жбурляєм на сміття.І мозок наш прийдешніх знаків не сприймає,Що просяться з середини назовні.Бо ж, бачите, нас все незвідане лякаєІ страхом тим усі думки в нас повні…

37[тут має бути назва]

Вершники

Мільйони років хай ми проживем,У сотнях рік скупаємось відразу,Ще стільки ж – у боях помрем,На самоті сконаєм від прокази.Поляжем в полі від ворожої руки,Або від «друга» підлого правиці.І прах за вітром рознесуть круки,А чорна пелена прикриє нам зіниці.У яму глибоченну кості заховають…Хай над могилою нам вітер свище!І рідні, поминаючи, вже чарку допивають,А вороги плюють на попелище.Ось вітер роздмухує малесеньку іскру,На згарищі возродиться величнеє багаття,Вкраїнець закричить: «Ніколи не помру!»Бо є у нас завжди свобода і завзяття!!!

«Творчий Кременчук»38

Все змінюється

Холодне серце, жаль та смутокНемов застигло щось в душі.В долонях знов печалі жмуток,Й сумні чомусь мої вірші.Себе питаю я щоразу:«Невже нещасна на землі?»І відчуваю знов відразу,Бо я брешу сама собі.Та я ж люблю цей світ без тями,Його недоліки і біль,Ще сльози темними ночами,На свіжих ранах білу сіль.Хай він жорстокий і невдячний,Безглуздий трохи і лихий,Сліпий… Хай навіть буде лячний!Та не такий вже він страшний.

Гаряче серце, сміх і радість, Немов співають у душі.Навколо все, неначе святість,Й веселі знов мої вірші.

39[тут має бути назва]

Хитрий півень[за мотивами народної казки]

Веселий Півень так завжди робив:Злетить на тин і ну тобі співає,Бо вельми кукурікати любив.А з лісу вже Лисичка підглядає!Підкралась тишком, Півнику говорить:

– Добридень, любий! Чула як співаєш.Своїм ти співом сонце підіймаєш!Чудовий голос, що й казати!А зможеш ти, як батько проспівати?– А як же татко мій співав? –Швиденько Півник проказав.Лисичка хитро посміхнулась,До Півня лапки простягла.Та враз вона і схаменулась,Розповідати почала:– По тину він ходив уміло,Піднявши ніженьку одну.Легке для нього було діло.А кукурікав… Так що й ну!!!– І я так зможу! –Півник прокричав,Заплющив око, кукурікати почав.Руда Лисичка вже близенько стала

«Творчий Кременчук»40

41[тут має бути назва]

І тихо так, підступно проказала:– Ти справді майстер, що й казати!А зможеш, голубе, ось так-ось проспівати:Заплющи очі й на нозі одній,Ти спробуй так прокукурікай.– Авжеж я зможу! – Півник відповів,Заплющив очі, з тину ізлетів.Лисичка хап його та у мішокЙ чимдуж біжить у свій лісок.Вже притомилась:– Де б відпочити сісти?А може тут ось Півника і з`їсти? –Та тут і Півень не вагавсяІ до Лисиці так озвався:– Твоя матір не так завжди чинила…Лисичка каже: – Що ж вона робила?– Схопивши півня, перш, ніж розірвати,Звичку мала трохи поспівати.– Я в матір вся вдалась! – Лисичка одказала,Заплющивши очиці, щось шепотіти стала.А Півник лиш цього й чекав,Злетів на дерево та проспівав:– Ось тобі й маєш! Ось тобі й маєш!– Мовчи, своє ще поспіваєш, –Похнюпилась Лисичка іще більше:– Як Півня слухати, нема нічого гірше! –Облизавшись так вона сказалаЙ голодна знов до лісу почвалала.

«Творчий Кременчук»42

Роман БубликПочти история. Почти морская. Почти абсурдная

– На абордаж, – прокричал маленький сле-пой мыш. Кораблик, сделанный из белой бумаги, неуклю-же начал поворачивать в сторону коробки, которая плыла по воде. Хотя это была не совсем коробка. Этот предмет изготовили на коробочной фабрике, он был из карто-на, у него была кубическая форма. Но это был... [Ни за что не угадаете!] это был плавучий рояль. Да, именно рояль. Знаете, один из тех маленьких роялей, которые делают для малышей, чтобы те учились играть. Но, правда, не совсем такой – он был ровной кубической формы. Но все же из средины слышалась легкая клас-сическая музыка. Из-под крышки этого инструмента высунулась голова жабы. – Чего пристал, слепой? Опять, небось, головой бахнулся об трубу. – Сама ты слепая! Если бы твоя мать имела де-тей, она бы рыдала от того, что ты такая уродливая! Словесная перепалка продолжалась еще не-сколько минут, пока из трюма бумажного кораблика не послышался голос.

– Шеф, у нас заканчивается уголь. Корабль дальше плыть не сможет.

43[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»44

– Как не сможет?!! – удивленно спросил мыш. Он достал свою подзорную трубу и посмотрел в сто-рону рояля. – Нам осталось еще несколько ярдов к этому вражескому кораблю. – Слепой мыш не может плыть. Ха-ха. – жаба от хохота упала вниз, из-за чего в плавучем рояле про-звучал звук, похожий на тот, который возникает если со всей силы закрыть крышку [вернее просто уда-рить ей]. А также там что-то затрещало. Жаба, упав с высоты, пробила лапой дно своего судна. Теперь время смеяться настало для мыша. – Что я вижу! – сказал слепой мыш, смотря в противоположную от рояля сторону. – Кажется, кто-то проделал в своем корабле брешь и он теперь то нет. – Ничего подобного. Глаза протри, что уви-дишь? Где тут брешь? – Огрызалась жаба, пытаясь хоть как-нибудь исправить сложившуюся ситуа-цию. Жаба отодрала кусочек ваты от стенки рояля и начала затыкать дыру. – Сама протри. Я все прекрасно вижу и без протираний, – с этими словами мыш достал из не-большой сумки на боку тюбик с какой-то жидкос-тью, намочил ей кусочек марли и протер левую лап-ку. Спустя несколько минут, рояль начал медлен-но погружаться под воду. Но храбрая жаба-капитан стояла на его крышке! Она поправила свою адми-ральскую треуголку и затянула песню «В бою не сдается наш храбрый рояль!» Но последние слова

45[тут має бути назва]

песни прозвучали как «буль-бу-бу-буль». Корабль утонул, а вместе с ним и жабья команда. – Эх, жаль бедо-лагу. Вода – его родная стихия, а он утонул, – мыш снял свою капи-

танскую шляпу и отдал честь. Пролетав-шая мимо чайка не совсем поняла за что ей отдают честь – мыш как всегда стоял спиной к месту затопления. – Ну что, ребятки, освятим место гибели замечательного корабля? Из трюма послышалось троекрат-

ное «ДА». Мигом на палубе оказалось трое серых мышей. Они опустили свои штанишки и дружно по-мочились в реку. В том месте вода немного пожелте-ла. – Что ж, теперь можно плыть домой. – Так точно, шеф, – ответили матросы, но тут же остановились. – Но у нас закончился уголь, мы не поплывем дальше. – Да? А точно… Я и забыл. Значит так: привя-жите веревку к носу корабля и один из вас потянет его своими зубами. Команда не была в восторге от такого приказа, но деваться было некуда. Пришлось тянуть жребий,

«Творчий Кременчук»46

и одна из мышей прыгнула в воду, как раз туда, куда она мочилась несколько минут назад. Зажав красный нос двумя пальцами, мыш-матрос взял веревку зубами и закрыл глаза. Его добрые товарищи нежным пинком под зад заставили мышонка дважды перекувырнуться в воздухе, после чего он шлепнулся об воду. Мгновенно вынырнув, мышонок начал быстро перебирать короткими лап-ками. Бумажный кораблик медленно покотился по воде. Берег ставал все ближе и ближе. Наконец кора-блик пришвартовался к берегу неизвестного остро-ва. Слепой мыш тут же выскочил по трапу на берег [не смотря на свою слепоту он сделал это очень ловко, и споткнулся всего лишь 3 раза]. – И где это мы оказались? – спросил слепой мыш у своих матросов. – На острове, сыр! То есть сер! – эти мыши были не слишком образованы: иногда они путали слова, а иногда и вещи. – Остров? Остров это хорошо. Люблю острова, – с этими словами мыш вынул из заднего кармана не-большой сверток и разложил его на земле. На удив-ление матросам это оказался флаг. На нем был изо-бражен мыш в трех позах – ничего не вижу, ничего не слышу, ничего не думаю. – Значиться... эмм... Как это по протоколу, совсем забыл... Аааа... Вспомнил. Властью, данной мне мышиным сыром и дыркой от бублика, а также ее беломохнатостью Мышью Две-надцатьвторой провозглашаю этот остров Остро-вом Острозорких Летучих Мышей, а себя назначаю

47[тут має бути назва]

главным губернатором и властителем всех племен живущих на этом острове. С этими словами мыш вставил древко в мягкий песок. Теперь слепой мыш стал губернатором острова Острозорких Летучих Мышей. А на противоположном берегу острова выплыла жаба в адмиральской треуголке. Выйдя на берег, она окинула взглядом морскую гладь [на самом деле это было какое-то болото]. В ее голове уже назревал план отмщения слепому белому мышу...

Продолжение следует.

«Творчий Кременчук»48

Олеся Міфтахова [Панченко]Дежавю [deja vu]

Чайник вскипает со свистом,Злость закипает так же.И чтобы не взяли за горлоПриходится быть на страже.

Пятнадцать минут отбоя,С глазами открытыми сон.Все к власти стремятся, – стремятся,Пусть давят корона и трон.

А вкусы разнятся, пугаютИ сущность рвут на куски,Ведь кто-то любит спагетти,А кто-то проел нам мозги.

Часы приближают время,Король расставляет солдат,Он знает рано иль поздно –Но пешка поставит свой мат.

Кому-то поют дифирамбы,И слышно, как бьют в набат…Глаза протри! – Пешка! –Новый король!... Виват!...

49[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»50

***

Сошли с ума. Безбожно врали долгоИ тыкали сюжетами под нос.И не хватило им немного света на ночь.И не хватило пары папирос.

Сошли с ума. И написали дажеДруг другу письма, мол пора бы завязать.И каждый ждал, что бросится на встречуДругой, чтоб раны нежно зализать.

Сошли с ума. Он начертил границы,Она забыла предложить – рискнем?–Он спать ушел. И долго снились послеОбоим им сюжеты «на потом».

51[тут має бути назва]

***

Ты видел крик и слышал взгляды.Сорвал вечерний стон цветов,Охапкой кинул прямо на полПростил колючки всех грехов.И что взамен? беги по полюПусть давит горло свежий комИ в кабаке, напротив дома,Давись вином и табаком.Съешь пачку грез самообманаЧтоб полетать – попробуй яда.Забудь о ней. Нечистых тварейНе поминают на ночь глядя.

«Творчий Кременчук»52

[Между строк вещания из телевизора]

Откройте глаза – экраны.Включите мысли – программы.Вы – модель общества – роботы.Мы ставим над вами опыты.По кругу мозги зомбируем.Вас делим, потом суммируем.

53[тут має бути назва]

Навязываем идолов, идеалы.Объясняем – потребности малы.Возможности тоже Хромают –Кто ползает, тот не летает. Только есть еще кучка изгоев,У которых разум покрепче.В их железных коробках, Под названием грудь,Сердце живое трепещет…

«Творчий Кременчук»54

***На хлеб намазано варенье.Две чашки чая с молоком.И мы с тобой, с утра лохматы,Бредем на кухню босиком

А там рассевшись по-турецки,Есть завтрак будем и болтать.О чем-то спорить оживленноИ губы чаем обжигать.

Все. Помечтала и вернуласьВ дней бледно-серых череду.Мы рано-рано разбежимсяИ прыгнем снова в суету.

А если вдруг случиться чудоИ даже будет выходной, –Чтоб хоть немного отоспалсяЯ сон не потревожу твой.

55[тут має бути назва]

Мечтают люди о Париже,Чтоб был роллс-ройс и лимузин;О классе люкс, квартире, дачеИ о коллекции картин.

Не отрицаю. Все прекрасно,Но я мечтаю о другом – Воскресным утром беззаботноС тобою чай пить с молоком.

«Творчий Кременчук»56

Про

за

А т

ы н

а за

втра

к пь

ешь

креп

кие

вина

и п

ишеш

ь пр

озу

Про

мол

очны

е ж

елез

ы, г

рубо

сти

и ко

лбас

у.За

кусы

вай

меж

ду гл

авам

и и

бока

лами

тем

ного

, кра

сног

о!В

воз

духе

пах

нет

хвое

й, с

ловн

о в

лесу

.

Руга

йся,

как

все

вел

икие

, [ве

дь т

ы ж

е ве

лики

й?]

Так

лучш

е им

я за

помн

ят, ц

итир

оват

ь бу

дут

в пр

идач

у.Ещ

е ку

рить

тру

бку

мож

но н

ачат

ь и

стре

лять

ся с

дру

зьям

и,П

рода

ть с

вое

дети

ще,

куп

ить

себе

нов

ую д

ачу.

Пой

дут

с мо

лотк

а тв

оя б

ритв

а и

зубо

чист

ки,

Когд

а ты

отд

ашь

свою

печ

ень

в об

ъять

я ци

рроз

а.М

ои ж

е ст

ишат

а со

всем

для

теб

я не

серь

езны

. [ну

так

вед

ь?]

Поэ

зия

– де

нь в

чера

шни

й. П

арад

ом к

оман

дует

про

за.

57[тут має бути назва]

***

Доб

рое

утро

, стр

ана.

Про

дира

ю гл

аза

и от

чаян

но м

ысл

и ут

юж

у.Ра

збир

аю п

о ко

сточ

кам,

по

ступ

енич

кам.

Всп

омин

аю в

чера

шни

й уж

ин.

Нах

ожу

себя

нес

ураз

ной,

чут

ь за

носч

ивой

и с

меш

ной.

И д

аю в

пред

ь об

ещан

ие –

про

води

ть с

пол

ьзой

сво

й вы

ходн

ой.

Нах

ожу

теле

фон

под

кров

атью

и п

угаю

сь н

епри

няты

х вы

зово

в.М

илы

й ма

льчи

к, н

у не

ужел

и, т

ы п

овер

ил п

оток

у сл

ов?

О, п

люс

пять

. Нас

тупа

ет и

нак

рыва

ет с

тади

я ощ

ущен

ья в

ины

.Н

у чт

о ж

е та

кое

– кр

ивы

ми к

омка

ми п

олуч

аютс

я вс

е бл

ины

.За

вари

в се

бе к

офе

Яко

бз, я

упо

рно

долб

лю с

ебе

мозг

,Ко

выря

ю п

рили

пший

к б

людц

у пр

ошло

годн

ий п

асха

льны

й во

ск.

При

хож

у к

внез

апно

му и

дур

ацко

му в

ыво

ду и

к у

жас

ному

, на

мой

взгл

яд, с

тыду

.И

взд

охну

в тя

жел

о-гл

убок

о, п

рям

как

муче

ница

, отп

равл

яю –

Веч

ером

жду

.

«Творчий Кременчук»58

Соня Пітерс

***

Психолог слухає й не знає,Як захиститись від проблем.Він добре всім допомагає,А як щодо своїх дилем?Любов, ненависть, інші муки –Лікує людям серце вмить.А от сховатись від розпукиНе може, бо своє болить…Один холодними ночамиВін просинається в сльозах.А на душі – рубці та шрами…І у думках первинний страх.Він мовчки слухає сторонніх,Що невдоволені життям…Та вже готовий з підвіконняСтрибнути вниз, – бо завжди сам.Усіх він ладен зрозумітиІ розділити сподівання.Але не здатен вже змінитиСвоє нікчемне існування, Збудоване на самозраді,Самообмані і брехні.Де ні «для кого» й не «заради»Завжди він говорив лиш «Ні!».Де відмовляв собі в усьому –

59[тут має бути назва]

В коханні, в дружбі. КаяттяЗабувши в сірих стінах дому,Згубив намарне все життя.

«Творчий Кременчук»60

Наркомани[есе]

Всі люди – наркомани. До всього звикають, від усього залежать. Звикають до кави на сніданок чи до серветок в клітинку. Залежать від роботи і обставин. І від погоди. І від інших людей. Познайомишся з людиною – звикнеш до неї, до її жартів і дивних звичок. А вона візьме та й зникне. Зникне з твого життя. Невідомо де. І ти нудишся і хви-люєшся. І сумуєш. І хочеш чути і бачити свою «звич-ку» поряд. А її немає. Тоді знов починаєш звикати. Звикати до існу-вання без неї. Звикати, що так, як вона, жартувати ніх-то не вміє. Звикати до мовчання і тиші. Але щойно забудеш, щойно перебореш свою за-лежність – знову почуєш поруч її голос. Її жарти і зо-всім дивне питання: «Де тебе носило стільки часу?». Ось він – рецидив. Боротьба з собою програна. Сили волі немає – знов залежиш. Виявляється, я теж наркоманка. Страшенно за-лежу від кави на сніданок…

61[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»62

Богдан ДухевичСтіна

«Політ» – як часто ми це чуємо…«Повір» – знов брешуть нам думки…І все одно навкруг будуємоЦегляні стіни навіки…

«Завжди» – не віримо в це слово.«Ніколи» – дивно… Чом би й ні?Та все ж немає сенсу зновуНам обіцяти в цій війні…

«Мій біль» – безмовні діалоги.«Твій погляд» – дикі квітки зла.Блукаю в пошуках дороги,Яка б взяла під два крила…

«Пробач!» – кричати треба знову.«Бувай…» – сказали Ми собі.Мій шепіт будить почерговоВсіх демонів – моїх рабів…

«Чекаю…» – тихо Ти промовиш, –«Чекатиму Тебе завжди…»А стіни поміж Нами з кровіСтворили човників з води…

63[тут має бути назва]

«Кохаю…» – тиша після цього…«Кохаю…» – знову Ти мовчиш…«Кохаю…» – мовлю я до нього,До серця, – в ньому Ти кричиш…

«Пробач!» – кажу я знову й знову…«Не треба» – скажеш вкотре Ти.Мовчати. Дати волю слову…Нову цеглинку де знайти…?

«Творчий Кременчук»64

Мир заминирован людьми

Мир заминирован людьми.Их души скованы телами.И только кнопку лишь нажми –Польется кровь меж дураками.

Восстанут кукловоды вновь,Затянут все узлы потуже.Рассечена у Бога бровь,Он плещется в кровавой луже.

Стальные ангелы дымят,И микросхемы вместо крыльев.Наше безумие – снаряд,Измазанный кровавой пылью.

Из муравьиной кислотыМы приготовили ракеты.Как паства пошлой пустоты,Вновь кланяемся взрывпакетам.

Грядет свержение святых.Мир заминирован богами.И полчища людей живыхОкажутся лишь сопляками.

65[тут має бути назва]

И прогремит жестокий взрыв!Наденет водорода маску!Все человечество – нарыв,Мир потерпел уже фиаско...

«Творчий Кременчук»66

***

дороги без линийи сладостный инейрай для левшейнет алкашейсыра кусочекнебо в цветочексгущенка в колодцеи лето без солнцаморфий в карманеежик в туманебольшая квартиракомпьютер в сортирететрадка в горошеклюдишки без ножекзеленая ручкапослушная сучкастакан молокамечта так далека!

67[тут має бути назва]

***

Встречи. Мимолетные. Глаза.Взлет и падение. Полеты....Беззвучность фраз. «Смотри какие небеса!»Внезапное сочувствие погоды.Простите, Вы, наверное, не та?И снова поиски за гранью тела.И вновь передо мной закрытые врата.Судьба, пожалуй, так всегда хотела.А может все-таки не ты?А может все-таки... не я?Я каждый день вручаю зла цветы.Себе. И вам. Так страстно вас любя.Простите. Я прошу прощенья снова.Но молча, созерцая вашу красоту.Быть может, что судьба теперь готова.И встречу мимолетно я глазами ту...

«Творчий Кременчук»68

Ірина АнурінаПятница – не вторник

Еще в воскресение он так мило играл с детьми, беспокоился по поводу предстоящего в обед пикника, проносился по кухне, играя в прятки, и мимолетно ки-дал на меня нежный взгляд, а порой и целовал в щеку, планировал следующие выходные, собирался купить ребятам собаку… Еще в понедельник он допивал свой кофе по до-роге в гараж, а я быстро завязывала ему галстук. Мы проспали. Точнее, в ночь с воскресенья на понедель-ник мы почти не спали. Последний день выходных выдался душным, и мы всю ночь напролет сидели на террасе в плетеных креслах и наслаждались… молчанием. Да, именно ти-шиной. Ведь близкий человек не только тот, которому можно вылить душу, выговориться, а потом выплакать в жилетку, но и тот, в присутствии которого можно по-молчать. Именно так, взявшись за руки, мы радовались покою, тишине в нашем мире – мире любви, надеж-ности и взаимопонимания. Еще во вторник днем он позвонил мне домой, чтобы предупредить, что приедет раньше привычного времени. А вечером... Вечером был звонок…

69[тут має бути назва]

Я сидела на диване в гостиной, нервно теребя свой мобильный: уже два часа, как я пытаюсь ему дозвониться, но тщетно. Сердце бешено колотилось. Я ждала до последнего, надеясь, что его задержали на работе. Я не осмеливалась думать ни о чем другом. Дети уже пошли наверх спать – как-никак де-сять часов вечера, – и я осталась наедине со своими мыслями и сомнениями. Потом, словно гром разверз пополам небо, – зазвонил телефон.

«Творчий Кременчук»70

Я не помню, какой была моя реакция, но через минуту я обнаружила, что стою у столика с аппара-том. Все внутри сжалось, а инстинкт самосохранения вопил: «Не делай этого!» Я не послушалась, но все последующие события воспринимала почти бесстрастно. После этого вечера мне каждую ночь будет сниться грубый, кроткий голос, и лишь одна фраза, услышанная мной из всего разговора: – Ваш муж погиб!.. Я не выронила трубку, моя рука даже не дрог-нула, а колени не подкосились. Мой разум был чист и ясен, как горный хрусталь. Я сразу же набрала номер родителей мужа, но никто не отвечал. Потом я механически позвони-ла своей матери. И когда она спросила, в чем дело, я услышала свой, ставший чужим, голос: – Приезжай завтра ко мне… Поможешь орга-низовать похороны… Я села на пол там, где стояла, и полчаса провела в оцепенении. Я не могла, не хотела в это верить… Я проснулась от звука подъезжающей машины. Я лежала на полу у столика с телефоном. Часы на сте-не показывала двенадцать часов дня. Я села, вытянула затекшие ноги, откидывая покрывала [наверное, им меня укрыла горничная]. Я не успела подняться, как в гостиную ворва-лось десятка два человек. Во главе всей этой толпы неслась моя свекровь, чуть позади держалась ее пра-вая рука – мой свекор.

71[тут має бути назва]

Ко мне подбежала служанка: – Извините, что вас не разбудила! Вы так креп-ко спали, что даже крики детей не смогли нарушить ваш сон. – Что?.. – недоумевая спросила я. – Дети у меня дома! – холодно сказала свекровь. Я посмотрела на нее, а потом обвела взглядом толпу. – Эти люди будут готовить похороны! И так всегда! Свекровь полностью контролирова-ла мою жизнь. Если бы не муж, она бы уже давно меня убила и закопала где-нибудь на заднем дворике, а потом поставила бы на то место своих обожаемых гномиков. Бр-р-р-р! Какой ужас! Теперь не было никого, кто бы защитил меня – никто не смел сказать даже слова поперек ее решения. Но что-то внутри меня поменялось. Я понима-ла, что часть меня ушла в небытие, а то, что я смогла удержать, осталось, чтобы никогда не позволить мне стать прежней. Я почти смело и без страха прошептала: – Нет… Отказ прозвучал так тихо, что его услышала лишь свекровь, но мне этого было достаточно. Ее власть надо мной пошатнулась, и она это осознала. – Что?! – переспросила свекровь, делая вид, что не услышала в первый раз. Я молчала. Мое мужество пропало. Больше я не могла повторить ответ. Мне осталось только встать и, гордо подняв, го-лову уйти к себе в комнату. Именно это я и сделала.

«Творчий Кременчук»72

Потом приехала мама. Она выглядела потеряно и с интересом наблюдала, как нанятые работники ис-полняли заказ. Я же целый день бродила по дому и саду, как приведение, оставшееся в нашем мире, чтобы завер-шить незаконченные дела. Свекровь смотрела на меня полными презрения глазами. Под вечер я не выдержала и ушла в спальню, чтобы до утра из нее не выходить. Следующее утро было пасмурным и дождливым. Крупные капли ритмично стучали по стеклам, порой ускоряясь из-за ветра. Погода улавливала мое настро-ение. В кресле меня уже ждали уже черное платье, перчатки и зонт. Одевшись, я стала у зеркала – бледная, изму-ченная, глаза лихорадочно блестели. «Что теперь делать? Как жить дальше?» – мысленно задавала я себе вопросы. Но отражение в зеркале лишь молча уставилось на меня, предательски пуская слезу. Я смахнула ее со щеки – нельзя плакать: у меня может начаться истерика, и тогда свекровь позаботит-ся отправить свою невестку в сумасшедший дом. Пора! В доме была только мать. Она подошла ко мне, когда я спустилась, чтобы поддержать и помочь дойти до машины.

73[тут має бути назва]

Я не хотела ехать. Нет! Пока его не похоронили, он еще жив – для меня жив. Ноги не слушались потерянного во времени ра-зума. Я неимоверными усилиями заставила себя по-ехать на кладбище. Я сломала себя: сломала, не думая о том, как жить дальше. Да разве я собиралась жить дальше?! Мама все время была рядом. Я чувствовала ее неровное дыхание, легкое прикосновение к моей та-лии. Я держалась. Мне были нужны мои дети. Они помогут жить дальше. Я холодно смотрела на всех по очереди: на лица людей, выражавшие скорбь и соболезнование. И лишь мое лицо не выдавало ничего, кроме сдержанности, а глаза были пустыми. Я вглядывалась в лицо каждого родственни-ка, каждого знакомого и находила в некоторых из них презрение. Гулким эхом отзывалась эти взгляды в моем сердце. Им не понять… Вчера был четверг, и вчера я похоронила лю-бимого мужа, а сегодня пятница, и я до сих пор не проронила ни слезы. Когда позвонили в дверь, я поспешила открыть. На меня дунул ветер, и я окунулась в запах роз. Парень из цветочного магазина с полсотней красных роз в руках внимательно на меня посмотрел.

«Творчий Кременчук»74

Я молча приняла букет и взяла записку с одним – из года в год неизменным – словом: «Люблю!» – Распишитесь, пожалуйста, – спохватился ку-рьер, и я поставила подпись на листе, который он мне подсунул. – Удачного вам дня! – сказал парень и улыбнулся. – Поздравляю с годовщиной свадьбы! – добавил он, направляясь к воротам. Так каждый год муж поздравлял меня с празд-ником, заказывая цветы наперед… Я крепко обняла букет и разрыдалась…

75[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»76

Олена Маляренко***

Набридли фрази pretending,Застигли в медійній культурі.А ми ще живі, напевно,Та злі чомусь і похмурі.

Стелиться смог по асфальту,Б’ється у шибки вітер, – А може уже не вартоТуди іти або звідти?

Навколо лише лаконічність,Короткість, стервозність, байдужість.Ті, хто хотів жити вічно, –Покинуті і недужі.

І все це іде по колу,Нікому немає діла.Ґвалтують країну голу,Шматки відривають від тіла.

Отак і сьогодні з’явивсяКороткий і лаконічнийЗвіт про життя у світі,Який уже народився.

77[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»78

***

Кофеїн чи кокаїн –Яка різниця?Обоє починаються на «К»,На «їн» закінчуються.

За правилами цього світуНавчитися ще треба грати!Тому уважно в словникахШукай всі значення й цитати.

Щоби зрозуміти насправжкиВсю сутність, істину єдину.Дивися не лише у край –Вдивляйся в середину!

Поки на мітингах чи зборахЩе не повстав вселенський фронт,Ти не гадав, що ж то розквітне:Наш геноцид чи генофонд.

79[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»80

Світлана Чергенець

***

Я в лунном свете остаюсь одна.И падает на пол моя одежда,И в комнате повисла тишина – Уже я не одна мы этой ночью вместе.Послышались тяжёлые шаги –И ощутила я твои объятья.Твои движенья нежности полныИ в них я слышу всё твоё желанье.Рука легла, как снег, на мою грудьИ пальцы страстно начали свой танец.И знаю я, что мне сегодня не уснутьИ на щеках горит смущения румянец.Я вновь губами ощущаю тело,Твоё горячее и милое тепло.О Боже мой, как этого хотела...Как хорошо, безумно и легко.И с каждым поцелуем опускаясь ниже,Я покрываю лаской тело до конца,И плоть твоя зовёт и манит – сердцем слышу…И жаждет страсти до победного конца.Я жарко языком пройду по нежной и горячей коже…В ответ услышу только сладкий стон.И не могу сдержаться – Я хочу того жеИ в страстном танце мы сливаемся с тобой.В себе я ощущаю без остатка,

81[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»82

Тебя всего и я горю в огне.Впиваюсь в твои губы нежно, жадно....И каждое движение дарю тебе.От твоих ласк желание сильнееИ я не в силах это всё остановить.Я двигаюсь сильнее и быстрее –И так хочу с тобою обо всём забыть.Всем телом к телу твоему я прижимаюсьИ вся горю от этой теплоты.И твоё тело как вино дурманит –И чувствую я в венах пульс мечты.Ещё мгновение и серый мир растаетИ вырастут на каменных стенах цветы.И жаркое тяжёлое дыханье,И ласки рук и лишь обрывки фраз.Ресниц моих к щекам твоим касанье –И солнца свет не остановит нас.И обессилив от ночных баталийПрижмёшь меня к своей груди.И так и встретим мы лучи рассветаИ больше не захочешь ты уйти.

83[тут має бути назва]

***

От пламени свечи испепелилась памятьИ жизнь ушла, остался только сон...Я не смогла во сне тебя оставитьМеня оставил ты – ведь ты не был влюблён.И вот душа мертва, она уже не дышитОсталась только плоть. Осколками сердецМне не понять тебя, мой мир тебя не слышит,Я не хочу мечтать, и близится конец.Растоптана любовь и не было прощанья:Ты так и не пришёл, а я тебя ждала....Не принимал всерьез ты все мои признанья.Ты этим дал понять как я была нужна.Ты подарил мне боль и исцеленье страстью,Ты согревал теплом от ледяной души.Ты обладаешь мной, сковав незримой властью,А сердце душит боль, и я кричу в тиши.Осколками зеркал летит душа сквозь звёздыИ превращаясь в пыль теряется во тьме.А я шепчу «люблю»... В беспамятстве, сквозь слёзы

«Творчий Кременчук»84

Я помню эту боль, но я хочу к тебе......Мне хочется любить и быть тобой любимой,Но не желаешь ты дарить свою любовь.Ты телом покорил и влёк неумолимо –И я была с тобой и телом и душою...В обмане я жила и плакала ночами,

Но ты не видел слёз и видеть не хотелМы были так близки... Но только лишь телами!Мы ближе стать могли... Но ты не захотел.Не исцелить меня – любовь, отравой, душитИ вновь закрыв глаза, я вижу лишь тебя.Ты больше не звонишь, а мне твой голос нужен!Я проклята на век, ведь Я ЛЮБЛЮ ТЕБЯ!Проклятия не снять, не исцелить губамиГорячими как лёд и нежными как снег,И ран не заживить забытыми словами.До смерти мне нести, не искупив, свой грех.Я не могу винить, тебя, за страсть и ласку.Я не могу понять, что дальше делать мне?Я не могу сорвать с лица надежды маску.И не смогу забыть и разлюбить во тьме.

85[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»86

Юлія СуперекаОн был солдатом Он бился и ранил, и вдруг умирал.Он в яростной схватке не раз побеждал.Он шел до конца, и не знал пораженья,Он был как Эсхил – совершенным твореньем.

Народ их не помнит – седых, молодых,Кто пел и плясал, да и вовсе немых.Не помнит, не знает, не верит, не ждет.И в памяти имя, увы, не несет.

Того, кто и в дождь, и в слякоть, и в град,В блокаду берег святой Ленинград.Того, кто под Тулой, Москвой, над НевойБросался под танки, робея душой.

Того, кто, как страж, над страною стоял,По дням и ночам все часы измерял.Того, кто в бою за чужую страну,Вспомнил не раз про родную, свою:

«Да здравствует вечный, любимый, родной,Да здравствует Киев с вечерней зорей,Бишкек, Магадан, Кременчуг, Воркута,Да здравствует Прага и Алма-Ата!»

87[тут має бути назва]

Он был отовсюду, он дрался, страдал,На радость победы он жизнь променял.Сейчас я прошу – не забудьте про них, –Солдат, не пришедших с полей фронтовых!

«Творчий Кременчук»88

О нас людях Из года в год, из века в век,Живет на свете человек.Но до сих пор никто не знал,Зачем и кто его создал.Никто сейчас не даст ответКак появились мы на свет.[Нет, я спросила не буквально,Вопрос поставлен мной глобально.]Я знаю, что всегда упорноОб этом спорили задорно.Мол, кто-то здесь Христа видал,А кто про ДНК слыхал.А чтоб все было без изъяну –Имеем в предках обезьяну.И тут, досадное виденье –Ну нет тут места совпаденью:Все спорят, ссорятся, дерутся,Но вот никак не разберутся!

89[тут має бути назва]

Все говорят, что надо знатьИметь в виду и понимать,Что если мы на свет явились,Видать зачем-то пригодились.И надо бы узнать теперь,Зачем нам в жизнь открыли дверь.И доктора наук прекрасных,Великих, мощных, благо – разных,Уж сколько лет ведут войну.А вот зачем – я не пойму!Вражду мы развели из-за того,Что нам понять, увы, и не дано!И столько ссор, конфликтов, воинНам эти ваши споры стоят!Так уж не лучше ль отложить,И все это потом решить?Да, прошлое – часть нас.И нам оно урок дает подчас.Но жить не в прошлом нам, друзьяОб этом вам хочу напомнить я!

«Творчий Кременчук»90

Спостерігач

Чомусь сьогодні, з самого ранку, в мене був не-звично філософський настрій. Я «загадково посмі-халась» бабусі, «незрозуміло дивилась» на маму та «чомусь надто довго думала» перш ніж відповісти батькові. Коли ці троє провокаторів нарешті лиши-ли мене на самоті – я полегшено зітхнула. Все. Тепер точно ніхто не коментуватиме мої вчинки і не роздив-лятиметься під лупою мої пози. А за вікном тим часом була зима. Не та звична ка-лендарна, коли всі знають що сьогодні 12 січня, а справ-жня, сніжна, коли варто лише поглянути на білі кучугу-ри аби зрозуміти – ось вона, найкрасивіша пора року. Стибрити мою улюблену чашку, яка за незрозу-мілих мені обставин чомусь дісталась татові у воло-діння, зробити півлітра найкращого гарячого шокола-ду та зігнати кішку з насидженого місця [ця тваринка, чомусь, дуже полюбляє вмощуватися на моєму пледо-ві] – на усе це загалом пішло хвилин вісім. І от я вже сиджу на кухні. Переді мною на під-віконні стоїть батальна чашка, через яку ми з татом колись влаштували бійку подушками. Улюблений ма-мин тюль безжально відсунутий вбік – і не важливо, наскільки він красивий, – просто зараз він затуляє мені екран. Тобто вікно. Аааа! Не важливо. Думаю, ви мене зрозуміли. За кілька хвилин прийшла вусата

91[тут має бути назва]

улюблениця й нахабно вмостилась у мене на колінах, не реагуючи на супротив. І лише коли я все ж не втри-малася і сказала щось типу «Совісті в тебе немає!», два жовтих ока піднялись на мене і ніби на підтвердження щойно озвученої фрази пролунало спокійне «Мяу!». Я посміхнулась власним думкам формату «Дожилась… із кішкою розмовляю…» Та знову подивилася на Ніку. «Ну добре. Спи. Де я від тебе дінуся?». Звірина послу-халась і за кілька хвилин вже спокійно дрімала. А за вікном повільно падав великий, лапа-тий сніг. Сніг… Як давно не бачила тебе! Привіт, мій друже! Я сумувала. Довго ж тебе не було… Зате як повернувся – красиво і на довго – на вулиці вже кілька днів стоїть неповторна зимова казка. Гіл-ки дерев, вкриті білими прикрасами, візерунки мо-розцю на склі, велетенські кучугури на асфальті… І єдине що вибивається з усієї цієї феєрії – люди. Полохливі, невгамовні, понурені, вони до-вгими рядами снують туди-сюди, сюди-туди, пору-шуючи своїм бігом спокій казкового сніжного дива. Жоден з них, – отих, хто бігає десь внизу, – чомусь не зупиняється, аби озирнутися навкруги і оцінити ту неповторність яку ти, мій друже сніг, створив по-завчора в нашому місті. За цим постійним гамором населених вулиць вже не так гостро відчувається на-вколишня краса. Адже щоб побачити диво, треба хоча б на хвильку спинитись! А ніхто не спиняється… За якихось кілька секунд я вже почала молити долю, аби хоча б хтось розправив плечі та підвів очі. Але ні… В цьому проханні мені явно було відмовлено.

«Творчий Кременчук»92

Як все ж мерзенно ми живемо… Іноді здаєть-ся, що усіх знайомих, друзів, саму мене давно зжерло місто. Місто, яке саме заплуталось у власнопородже-них тенетах сірості та стандартності. «Інкубатор», – як любить говорити одна моя подруга. Суцільний, необмежений у розмірах людський інкубаторій. Знизую плечима, думаючи про те, наскіль-ки лячними іноді бувають мої думки. Раптом десь в кімнаті починає дзвонити телефон. «Вибач, кицю, маю йти», – зриваюся з місця й біжу до як завжди за-губленого в диванних подушках мобільного. Остан-ньої секунди все ж знаходжу телефон і натискаю на кнопку. – Так. – … – А, це ти. Привіт, Сашко. – … – Сьогодні? Та власне маю зайти в офіс, а окрім цього жодних справ. – … – Забереш? Добре. Давай десь о другій, адресу знаєш. – … – Добре, домовились. Бувай. І вже натискаючи на відбій, я з жалем думаю про втрачену гармонійно-філософську свідомість. Прибираючи плед і допиваючи останні краплі шоколаду, кажу тварині: – Ну, от і закінчився мій ранок у стилі Intermezzo. Час повертатися в міські тенета.

93[тут має бути назва]

І за годину, крокуючи вулицею та кутаючись в шарф, я раптом зупиняюсь. Повільно озираюсь на-вкруги, посміхаюсь і повільно йду далі. Навіщо? Ні, я не милуюся краєвидами. Просто раптом подумала… А що як не одна я вранці дивлюся на місто ось так, кухонного вікна мого 5-ого поверху? Раптом десь так само сидить інша людина і молить-ся долі про те, про що просила я всього якусь годи-ну тому – аби хтось просто побачив красу навкруги. І що, як цей Хтось побачить мене, мою посмішку, те, як я роздивляюсь кучугури, гілки дерев, кумедні сні-жинки на моєму чорному як ніч шарфу. Що, як він побачить і повірить у те, що наше місто все ж не інкубаторій, і що в ньому є принаймні ще одна людина, яка хоча б іноді, нехай і не постійно, але все ж вміє дивитись навколо себе. І може тоді цьо-му Спостерігачу стане легше і веселіше жити… Тому і посміхаюсь – не для себе, а для когось незнайомого, але близького по духу. Що мені до тієї незнайомої людини, спитаєте ви? Хе… А що вам до мене і моїх думок? Але ж ви це читаєте:]

«Творчий Кременчук»94

Андрій ТкаченкоБолезнь

азарт в крови как яд –нет от него спасенья,и третий раз подрядставлю на чет,а бьет-то в нечет...о черт...о боже!!!кто там есть ещетам, у меня в моей мобильной книжке…готов сейчас в аду сгореть,взамен лишь взяв десяток фишек.Василий – нет, я позычал…Вован – ему я тоже должен…Димон – такой же как и я…Григорий – сука, не одолжит...я проигрался. ухожу.пешком иду ночной дорогой.мне не хватило «куражу»или мозгов, совсем немного…

95[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»96

***

Как бусы – на нитку нанизаны – Иголкой прошиты легкие.Вдыхаем – стареем на выдохе,Стирая из памяти прошлое...

А хочется до беспамятства!И хочется так, чтоб аж плакалось.Чтоб сопли из носа зеленыеРукой по щекам размазывать!

97[тут має бути назва]

***

Кусок жиратело без души...Без веры –на что ты способен??лишь брать барыши..да бить по рожепрохожих..Не дай то Боже, пройдеш и ты!а я верую все же,что не «любовь спасет мир»,а наказание, Божье..

«Творчий Кременчук»98

Валерія КірєєваТа женщина...

Та женщина, с которою вы спите,Когда-нибудь хоть счастлива была?Без интереса на нее глядите,Без нежности и мягкого тепла.Та женщина, с которою вы спите,Когда-нибудь была же влюблена?А вы поодаль от нее сидите,Целуете не вы, а вас она.Та женщина, с которою вы спите,Пускай прочтет мои стихи сейчас.А вы, пожалуй, слишком не дымите,Ведь люди смотрят пристально на нас.Та женщина, с которою вы спите,Наверное, не знаете обо мне…А вы меня на свадьбу пригласите,Представьте меня будущей жене, –Той женщине, с которою вы спите.Или она узнает обо мне!

99[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»100

***

Это не для скромныхПламя между нами.Сами, все сделаем сами.Друг друга по кругу.Бантики, ленточки.Черные, дерзкие.Невесомые. Опытнозеленые.Совместно включенные.Новые.Всеми оставлены.Быть снова рядом мы.Ничего больше.Ничего меньше.Ничего кроме.Поменьше желчи бы.Так бы остаться.Так бы проснуться.Остановиться.И не вернуться.С тобойВдвоем.Уснем…

101[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»102

Оле

ксан

др Є

мец

ь

Хто

ког

о?

I. А

маль

гама

Хто

пер

ший

вст

ав —

тог

о і т

апки

. Pt 1

Бл

укаю

чи ті

сним

и мі

ськи

ми ву

личк

ами

і сти

скаю

чи в

руці

заго

товл

ений

з уч

ора

спис

ок не

обхі

дних

заку

пок,

хлоп

чина

брав

о ска

кав п

о ста

резн

ій ка

м’ян

ці і д

умав

про х

о-ро

ше.

Сон

ячні

зайч

ики п

озмі

нно с

ліпи

ли йо

го оч

і, зар

одж

уючи

сь і в

ідби

ваю

чись

від н

из-

ки п

ерш

опов

ерхо

вих м

агаз

инчи

ків —

міс

ької

хвор

оби

№1 д

вадц

ять п

ерш

ого с

торі

ччя.

П

ід ч

ас б

езус

піш

них

пош

уків

зна

йти

який

-неб

удь

прод

укто

вий

мага

зин,

ві-

трин

и з

взут

тям

і сув

енір

ами

для

тури

стів

спо

чатк

у за

бавл

яли,

а п

отім

поч

али

від-

верт

о др

атув

ати.

Май

же

не з

наю

чи м

іста

, Мак

сим

вже

кіль

ка р

аз в

ідга

няв

спок

усу

подз

вони

ти с

воїй

дів

чинц

і і т

аки

випи

тати

най

коро

тший

шля

х до

сла

ви, –

а в

дан

ому

випа

дку

до н

айбл

ижчо

го су

перм

арке

ту. А

ле, щ

ораз

у зг

адую

чи її

нев

инне

сонн

е лиц

е,

відк

лада

в св

ої за

думи

под

алі і

про

довж

ував

мар

но к

руж

ляти

про

вулк

ами.

Мак

сим

вже

не в

перш

е ло

вив

себе

на

думц

і, щ

о це

міс

течк

о йо

го д

івчи

нка

люби

ть з

дій

сно

аргу

мент

ован

их п

ричи

н: в

міс

ті [

прин

аймн

і йо

го ц

ентр

і] ма

йже

103[тут має бути назва]

не к

урсу

вали

маш

ини

– ос

новн

им з

асоб

ом п

ерес

уван

ня т

ут б

ув п

іший

хід

та

пара

тр

олей

бусі

в. А

осн

овни

м ви

дом

заро

бітк

у вв

ажал

ась

рибн

а ло

вля

і сти

хійн

і тур

ис-

тичн

і бум

и. Т

аким

чин

ом, з

а від

сутн

ості

чот

ирик

оліс

них

монс

трів

та їх

хар

акте

рног

о ш

уму

та з

апах

у, мі

сто

лиш

алос

ь св

ітли

м, с

покі

йним

та

раді

сним

два

дцят

ь чо

тири

на

сім

.

Так,

поб

лука

вши

ще

з пів

годи

нки

і вив

чивш

и кі

лька

нов

их н

азв

чуде

рнац

ьких

ву

личо

к, М

акси

м вс

е-та

ки зн

айш

ов о

писа

ну з

вечо

ра го

ловн

у пл

ощу

міст

а та

май

же

омрі

яний

суп

ерма

ркет

з ві

дпов

ідно

ю в

сьом

у на

звою

« У

ха і

вуха

».

Хто

пер

ший

вст

ав —

тог

о і т

апки

. Pt2

Для

неї

ран

ок з

авж

ди п

очин

ався

дал

еко

не з

пер

ших

пта

шин

их а

капе

л,

а з

моме

нту,

коли

вос

танн

є по

кида

єш ц

арин

у сн

у. С

ього

дні

це с

тало

сь р

івно

об

оди

надц

ятій

сор

ок в

ісім

. Зав

ерш

ивш

и пр

огра

му л

інив

их р

анко

вих

потя

гусь

ок,

дівч

инка

пер

евер

нула

сь н

а ж

ивіт,

тим

сам

им у

свід

омив

ши,

що

геро

я вс

ього

її ж

ит-

тя н

а мі

сці в

се-т

аки

нема

. Зна

чить

піш

ов з

а пр

одук

тами

. Зга

дую

чи я

к са

ма в

пер-

ше

блук

ала

цим

міст

ом, д

івчи

нка

розп

лила

сь у

пос

міш

ці, щ

е ра

з по

тягн

улас

ь, н

а-ма

цала

рук

ами

холо

дну

стін

у і

вже

тіль

ки в

так

ому

поло

жен

ні в

реш

ті з

розу

міла

, щ

о ра

нок

таки

нас

тав.

«Творчий Кременчук»104

Сів

ши

на л

іжко

, вон

а вп

евни

лась

у т

ому,

що

в пр

истр

елен

ому

райо

ні т

апок

не

ма т

а і б

ути

не м

огло

. Бо

ж х

то п

ерш

ий в

став

... Т

ому,

зіст

рибн

увш

и на

під

логу

, бо

сими

ніж

ками

дів

чинк

а ш

виде

нько

зат

араб

анил

а по

схі

дцям

на

перш

ий п

овер

х за

тап

ками

і ле

гень

кою

кур

ткою

.

Знай

шов

ши

біля

вхі

дних

две

рей

пере

віре

ні ч

асом

в’є

тнам

ки т

а вд

ягну

вши

улю

блен

у ол

імпі

йку,

дівч

инка

вві

мкну

ла е

лект

ропл

иту

та п

оста

вила

гріт

ись

чайн

ик.

Ніщ

о та

к не

тон

ізує

зран

ку, я

к ві

дмін

ний

лист

яний

сер

тифі

кова

ний

кита

йськ

ий ч

ай.

В

же

наго

рі, н

амаг

аючи

сь н

е за

бути

нав

іть

дещ

ицю

з н

иніш

ньог

о сн

у, ді

вчин

а сі

ла з

а св

ій п

исьм

овий

сті

л і п

оспі

хом

поча

ла з

анот

овув

ати

неда

вно

свої

ми о

чима

ба

чене

, а м

озко

м мо

дель

ован

е:

Діві

не п

риду

мав н

ічог

о кр

аще,

ніж

пов

ерт

ати

тіл

а т

их, я

кі н

е про

йшли

. Хоч

а си

лам

Тарс

оніс

у ні

чого

не

кош

тув

ало

зроз

уміт

и, щ

о по

верн

уті т

іла

мали

деа

ктив

о-ва

ні п

аспо

рти.

Єди

не, щ

о хо

ч як

ось

замі

тал

о сл

іди

– це

те,

що

тіл

а бі

льш

е не

про

-яв

ляли

біо

логі

чної

акт

ивно

сті.

Ро

зігн

авш

и ве

сь п

ерсо

нал

Елві

са, в

ін за

брав

ся в

дис

пет

черс

ьку

і вві

мкну

в ек

с-т

рени

й ка

нал.

На

чорн

ому

екра

ні в

исіл

а бі

ла т

абли

чка,

з на

писо

м: «

Про

філ

акт

ичні

ро

бот

и». Д

іві з

акла

в ру

ки за

голо

ву, р

озт

ягну

вся

в кр

іслі

і за

крив

очі

.

Але

з за

крит

ими

очим

а не

спок

ій в

жив

оті т

ільк

и на

рост

ав. П

раво

ю р

укою

ві

н пр

отер

очі

, заф

іксу

вав

паль

ці н

а пе

рені

ссі,

а по

тім

із с

каж

еною

сил

ою в

дари

в

105[тут має бути назва]

по

моні

тор

у. То

й ві

длет

ів н

а пі

длог

у і р

озби

вся.

Кіл

ька

разі

в Дів

і про

вів п

о св

оїй

ще-

тин

і, по

тім

про

тяг

нув р

уки

впер

ед, н

аче щ

ось

три

мав і

, з н

ізві

дки,

а т

очні

ше з

сіри

х во

гнян

их я

зичк

ів в

рук

ах п

очав

з’яв

лят

ись

так

ий са

мий

моні

тор

. Дів

і пос

тав

ив й

ого

на м

ісце

, під

нявс

я з к

рісл

а і з

алиш

ив к

імна

ту.

Розм

ірен

е на

тиск

ання

кла

віш

пер

ерва

ло н

евдо

воле

не б

урча

ння

чайн

ика

зниз

у. А

втом

атич

но з

гада

лась

істо

рія,

кол

и во

на, п

рийш

овш

и до

дому

та

розд

умую

чи н

ад

тим

пост

авит

и ча

йник

чи

лягт

и сп

ати,

в к

інці

кін

ців

пост

авил

а ча

йник

і ля

гла

спа-

ти. Н

ащас

тя, т

оді в

се о

бійш

лось

і ні

хто

крім

, вла

сне,

чай

ника

не

пост

раж

дав.

Тож

, на

вчен

а вл

асни

м ж

иттє

вим

досв

ідом

, зар

аз д

івчи

нка

без

зайв

их р

озду

мів

відк

лала

пи

сани

ну і

спус

тила

сь в

низ в

имик

ати

плит

ку.

П

риго

тува

вши

чаю

та

прой

шов

ши

проц

едур

у зо

сере

джен

ого

тран

спор

тува

ння

чаш

ки з

окро

пом

шля

хом

прос

уван

ня в

ідно

сно

одна

кови

ми с

ходи

нкам

и до

сво

го р

о-бо

чого

міс

ця, д

івчи

на п

родо

вжил

а:

Піс

ля п

ідйо

му д

о ог

лядо

вого

куп

ола,

він

згад

ав я

к вп

ерш

е зн

айш

ов Е

лвіс

. Так

а ж

нім

а т

иша,

хол

одни

й за

пах

біло

го с

нігу

, що

б’єт

ься

в ш

ибки

куп

олу,

і пу

стот

а,

яка

наче

пер

едві

щає

щос

ь. І

кож

ного

раз

у це

«щ

ось»

під

кида

є св

ої с

юрп

ризи

. Ст

ан-

ція

Елві

с ко

лись

бул

а ст

рат

егіч

ним

об’є

ктом

, але

чи

то

післ

я ро

сійс

ько-

груз

инсь

ко-

го к

онф

лікт

у, чи

піс

ля п

рова

лу о

пера

ції «

світ

тін

ей»

стан

ція

лиш

илас

ь по

кину

тою

. О

блад

нана

вже

заст

аріл

ою т

ехні

кою

, за

якою

Елв

іс п

ост

упає

тьс

я ст

анці

ям Т

арсо

-

«Творчий Кременчук»106

107[тут має бути назва]

нісу

рок

ів н

а п’

ятде

сят

… А

ле в

се р

івно

це

було

біл

ьше

ніж

ніч

ого.

Осо

блив

о т

епер

. Ко

ли п

опул

яція

тін

ей н

авіт

ь не

пер

евищ

ує т

исяч

і оди

ниць

, а п

оля

збор

у пот

енці

йних

т

іней

бул

и зн

ищен

ні. Д

іві б

уло

дуж

е бо

лісн

о ро

зумі

ти,

що

заст

орог

и Та

рсон

ісу,

про

які к

рича

ли в

сі м

ожли

ві за

соби

мас

ової

інф

орма

ції,

вияв

илис

ь не

безп

ідст

авни

ми.

–

Я т

обі щ

е да

вно

каза

в, щ

о по

при

всі т

вої б

езпе

речн

о зн

ані я

кост

і, в

теб

е за

вжди

буд

е мі

сце

для

людс

ьког

о ф

акт

ору.

Був б

и я

люди

ною

– т

о ві

сімд

есят

чот

и-ри

від

сот

ки д

аю, щ

о вч

инив

би

так

сам

о, –

зба

гаче

ний

арис

ток

рат

ично

ю н

отко

ю

голо

с, п

ідні

маю

чись

по

сход

инка

х і

пост

упов

о по

збув

аючи

сь с

ірог

о т

уман

у, пе

ре-

тво

ривс

я на

ст

атно

го ч

олов

іка,

вдя

гнут

ого

в як

існи

й бі

знес

-смо

кінг

і т

рима

ючо

го

в ру

ках

пара

соль

ку.

–

При

віт

, По.

– Д

іві

кивн

ув н

овоп

рибу

лому

і п

овер

нувс

я до

вік

он. –

Зна

єш,

в т

акі м

омен

ти

хоче

тьс

я кр

ичат

и вс

ім, щ

о я

здаю

сь, щ

о ми

не

змож

емо

далі

бор

о-т

ись.

Та

і за

що

боро

тис

ь, я

кщо

в ес

те

і так

є в

се н

еобх

ідне

?

– Н

адзв

ичай

но д

обре

, що

про

пат

ову

сит

уаці

ю з

наю

ть

лиш

е кі

лька

дос

тат

-нь

о ро

зумн

их т

іней

, кот

рі н

е бу

дут

ь пі

дійм

ати

пані

ку с

еред

інш

их, –

чол

овік

вка

зав

пара

соль

кою

на

чаш

ку з

кав

ою, в

які

й пл

авав

нед

опал

ок. –

А ц

ього

я з

абер

у со

бі.

Дуж

е пе

рспе

ктив

ний

хлоп

чина

. На

теб

е сх

ожий

.

По

вит

ягну

в з к

ишен

і ст

ікер

і пр

икле

їв й

ого

на с

клі.

Фра

за н

а ст

ікер

і: «к

урці

по

мира

ют

ь ра

но».

Дів

і поп

роси

в син

хрон

ізува

ти

час

з сві

том

тін

ей, щ

о П

о за

любк

и

«Творчий Кременчук»108і з

роби

в –

паді

ння

сніж

инок

ст

ало

майж

е не

помі

тни

м, з

дало

сь, н

аче

вони

пов

исли

в

пові

трі

, а н

епро

гляд

ну н

іч зм

інил

о св

ітло

вра

ніш

ньог

о со

нця.

Зро

бив,

вт

онув

у с

і-ро

му т

уман

і і зн

ик.

Ді

ві з

апал

ив щ

е од

ну с

игар

ету,

ще

раз

пров

ів р

укою

по

щет

ині,

зроб

ив с

обі

кави

і пр

ийня

вся

милу

ват

ись

тих

им ч

ист

им с

поко

єм.

Хто

пер

ший

вст

ав —

тог

о і т

апки

. Pt3

«Я

к ж

е то

бі п

ощас

тило

, М

акси

ме

Ста

нісл

авов

ичу!

– д

умал

ось

Мак

су,

коли

він

пов

ерта

вся

дод

ому

з дв

ома

вели

чезн

ими

папе

рови

ми

паке

там

и, н

аби-

тим

и пр

одук

там

и. –

І по

друж

ка в

теб

е кр

асун

я, і

дача

в н

еї п

ід К

иєво

м, і

сти

пен-

дію

ти,

Мак

се, п

олов

ину

року

ще

точн

о от

рим

уват

имеш

». Ж

иття

пос

міх

алос

ь ю

нако

ві в

усі

три

дцят

ь дв

а, н

а щ

о ві

н те

ж в

ідпо

віда

в вз

аєм

ніст

ю.

Н

амаг

аючи

сь в

ідтв

орит

и по

пам

’яті

шля

х до

дом

у, М

акс

вкот

ре н

асол

о-дж

ував

ся п

рекр

асни

м с

оняч

ним

без

хмар

ним

ран

ком

і в

голо

ву в

же

поча

ли п

ро-

ника

ти п

ерш

і дум

ки н

а ра

хуно

к то

го, щ

о ж

йом

у сь

огод

ні т

аког

о б

приг

отув

ати

і пі

д як

им п

риво

дом

вит

ягну

ти н

а яс

не с

онеч

ко п

одал

і ві

д пи

сани

ни с

вою

ді-

вчин

ку.

109[тут має бути назва]

Хто

пер

ший

вст

ав —

тог

о і т

апки

. Pt4

П

оста

вивш

и че

ргов

у кр

апку

в к

інці

ще

одно

ї гла

ви, д

івчи

на зр

обил

а ос

тан-

ній

ковт

ок в

же

тепл

ого

чаю

, вди

хнул

а на

пов

ні і

відк

инул

а го

лову

. Зак

рила

очі

і

наго

роди

ла м

очки

вух

лег

ким

мас

ажем

. К

ажут

ь, ц

е до

пома

гає

прок

идат

ись.

І я

к не

див

но, в

оно

таки

дій

сно

допо

мага

є. П

одум

ки т

оркн

увш

ись

стор

інок

сво

-го

пас

порт

у, д

івчи

на з

нову

фир

кнул

а в

стор

ону

бать

ків.

На

перш

ій с

торі

нці

пасп

орту

зна

чило

сь «

Чех

ова

Айл

ін В

ікто

рівн

а». «

При

найм

ні н

е Я

на П

ильн

ик»

– вк

отре

под

умал

ось

дівч

ині.

Вон

а ст

исну

ла м

очки

вух

, від

крил

а в

очі,

обій

няла

се

бе з

а пл

ечі

і зл

овил

а на

дум

ці, щ

о бу

ло б

неп

оган

о вл

ашту

вати

соб

і ле

гкий

сн

ідан

ок.

Хто

пер

ший

вст

ав —

тог

о і т

апки

. Pt F

in

Пос

ніда

ти б

уло

вирі

шен

о за

лиш

кам

и вч

ораш

ньог

о ба

тону

і с

віж

им п

а-ке

тним

маг

азин

ним

мол

оком

. В

ідм

ітив

ши

про

себе

, щ

о з

кож

ним

рок

ом х

ліб

почи

нає

все

біль

ше

нага

дува

ти п

орис

ту г

уму,

жув

ання

ста

вало

вж

е да

леко

н

е за

собо

м о

трим

ання

зад

овол

ення

від

нех

итро

ї ран

ково

ї тра

пези

, а б

анал

ьним

на

бива

нням

шлу

нку

задл

я вт

ихом

ирен

ня о

стан

ньог

о.

Май

же

закі

нчив

ши

розп

раву

над

бат

оном

, зна

двор

у по

чули

сь л

егкі

кро

ки.

Згад

авш

и пр

о М

акса

і пр

о те

як

дівч

ина

за н

им с

кучи

ла, в

она

знов

у зр

озум

іла,

«Творчий Кременчук»110як

раз

Мак

с —

це

те, щ

о їй

зар

аз н

е ви

стач

ає. А

ще

вона

зро

зум

іла

чого

їй

не

вист

ачає

в с

воїй

роб

оті.

Нов

ого

перс

онаж

а!

Запи

ваю

чи о

стан

ній

шма

точо

к ба

тону

реш

ткам

и мо

лока

, так

і не

доч

екав

шис

ь св

ого

хлоп

чика

, дів

чинк

а зн

ову

побі

гла

на д

руги

й по

верх

.

Нар

ешті

зві

льни

вшис

ь ві

д пи

томо

ї мас

и дв

ох в

ажел

езни

х па

кеті

в та

вит

ерш

и сп

ітні

ле ч

оло

не м

енш

спі

тніл

ою р

укою

, на

півс

арка

стич

но-н

апів

недо

вірл

иво

хло-

пець

мов

ив: «

Жон

а, я

вдо

ма!»

. А д

есь

згор

и по

чула

сь в

ідпо

відь

: «П

риві

т, чу

ю, п

ишу,

прий

ду н

а сн

ідан

о-оо

к!”

М

акси

м пі

дняв

очі

дог

ори,

зітх

нув

і поч

ав р

озва

нтаж

уват

и па

кети

.

Тим

часо

м, н

а др

угом

у по

верс

і вж

е по

вноц

інно

йш

ла р

обот

а з

введ

ення

у г

ру

ново

го п

ерсо

наж

а:

Сид

ів, н

іког

о не

чіп

ав й

пер

ечит

ував

Азі

мова

. Нав

іть

хот

ілос

я чо

гось

пер

е-ку

сит

и, а

ле в

же

чот

ири

дні я

к Л

ьоль

ка з

ібра

ла м

анат

ки й

зни

кла

в не

відо

мому

на-

прям

ку [

до м

ами]

. Хоч

а в

моро

зилц

і пря

мо т

аки

мали

бут

и як

ісь

м’яс

ні р

езер

ви,

але

їх т

реба

бул

о як

мін

імум

роз

моро

зит

и. Т

ому

було

вир

ішен

о зн

ищит

и щ

е од

ного

ль

одян

ика,

хоча

вони

вже д

авно

стоя

ли п

рот

и го

рла.

Та

й вз

агал

і бул

и пр

ост

о пр

оти

так

ого

знущ

ання

над

мої

м до

рого

цінн

им ш

лунк

ом.

Вв

імкн

ув е

кст

рени

й ка

нал.

Знер

вова

на в

едуч

а хо

ч і н

амаг

алас

я ви

гляд

ати

нат

у-ра

льно

й ес

тет

ично

, та

напр

ужен

ий гр

афік

дав

ався

в зн

аки.

Пок

и ді

вчин

а з е

кран

у щос

ь

111[тут має бути назва]

несл

а пр

о но

ву х

вилю

суд

ових

ст

ягне

нь з

а по

руш

ення

ком

енда

нтсь

кого

реж

иму,

я пр

о-до

вжув

ав з

мага

тис

ь з

думк

ою п

ро їж

у. Н

ареш

ті я

про

грав

й з

адов

олен

о-пе

ремо

жен

о по

плен

тав

ся н

а ку

хню

роб

ити

чай.

На

щас

тя,

в м

ене

ще

лиш

ився

зап

ас в

ічно

сві

жих

бу

блик

ів.

П

очав

сум

но т

ак в

ивча

ти

стел

ю, н

амаг

аючи

сь з

гада

ти

що

ж я

так

ого

при-

дума

в по

ки р

обив

зав

арку

. Зда

єтьс

я оз

вуче

на в

уст

ами

веду

чої с

тат

ист

ика

смер

т-

ност

і нас

елен

ня [

кот

ра з

а її

слов

ами,

має

доб

ру т

енде

нцію

до

стри

манн

я ві

русу

], т

ільк

и до

повн

юва

ла т

аку

ось

вечі

рню

ідил

ію. А

пот

ім щ

ось

піш

ло н

е т

ак. В

едуч

а не

звич

но з

амов

чала

[по

годь

тес

ь, д

уже

незв

ично

, кол

и мо

вчит

ь ве

дуча

], я

нама

цав

ящик

пог

лядо

м са

ме т

оді,

коли

до

її ст

олу

спів

робі

тни

к в

обли

ччі с

пини

пер

едав

ав

якіс

ь па

пери

. Дів

чина

поч

ала:

« За

опе

рат

ивно

ю ін

фор

маці

єю н

аших

кор

еспо

нден

-т

ів с

тан

реч

ей н

а по

точ

ну г

один

у т

акий

: чер

ез з

біль

шен

ня й

пос

илен

ня с

упро

тив

у ко

менд

ант

сько

му р

ежим

у се

ред

циві

льно

го н

асел

ення

міс

та,

вла

да в

води

ть

в К

иїв

війс

ьков

ий р

езер

в, к

отри

й, я

к і в

есь

реж

им, б

уде

фін

ансу

ват

ись

з бю

джет

у О

ОН

. Та

кож

ОО

Н н

апра

вляє

до

нас

пред

став

никі

в ві

дділ

у «Т

арсо

ніс»

, яки

й бу

в ст

воре

ний

спец

іаль

но за

для ш

видк

ого

прид

ушен

ня о

рган

ізова

ного

ант

идер

жав

ного

рух

у. Н

араз

і це

все,

з Ва

ми б

ула

веду

ча ек

стре

ного

тел

екан

алу «

На

пуль

сі»

Оле

ся П

одер

ев’я

нськ

а,

наст

упни

й ви

пуск

нов

ин ч

екай

те

за г

один

у. Бу

дьт

е об

ереж

ні».

Піс

ля з

аст

авки

по-

гнав

рек

ламн

ий п

’ят

надц

ятих

вили

нний

бло

к, а

пус

тот

у ш

лунк

у ш

виде

нько

нап

о-

«Творчий Кременчук»112

113[тут має бути назва]

внил

о ві

дчут

тя

скор

ої в

елик

ої ч

ерво

ної к

рові

. Так

ої с

обі л

ипко

ї й н

епри

ємно

ї кро

ві

гром

адян

міс

та.

Точ

нісі

нько

так

их я

к я.

Жив

іт зн

ову з

абур

чав і

в го

лову

в че

ргов

ий р

аз п

рийш

ла д

умка

про

нех

итри

й ст

у-де

нтсь

кий

реце

пт п

ерем

оги

над

голо

дом.

Але

вт

ілит

и йо

го в

жит

тя

зава

див

двер

ний

дзві

нок.

Чут

и вл

асно

руч в

стан

овле

ний

дзві

нок б

уло

дещ

о ди

вно,

так

як за

галь

ною

спіл

ь-но

тою

у п

ід’їз

ді вж

е да

вно

було

пос

тав

лено

дом

офон

. П

ереб

оров

ши

себе

я вс

тав

, взя

в мо

біль

ний,

заф

іксу

вав

його

в с

тис

нено

му п

олож

енні

ліво

ї рук

и й

піш

ов д

о вх

ідни

х. П

и-т

ати

«хт

о т

ам»

я зв

ажив

нед

оціл

ьним

, том

у про

сто

тре

мтяч

ою р

укою

відч

инив

две

-рі

.

За д

вери

ма, у

сміх

нени

й на

всі

два

дцят

ь сі

м, в

зви

чайн

ій с

обі б

ілій

фут

болц

і й

сині

х сп

орт

ивни

х дж

инса

х, с

тоя

в мо

лоди

й хл

опчи

на, т

рима

в у

рука

х пі

цу. С

воїм

бо

жев

ільн

о см

ачню

чим

аром

атом

піц

а, н

апев

но, б

ула

саме

тим

єди

ним,

що

могл

о вт

амув

ати

мій

нізв

ідки

нар

одж

ений

шал

ений

апе

тит

.

Пол

ибив

шис

ь щ

е з

хвил

ину

хлоп

ець

вида

в: «

Зазв

ичай

мен

е зв

уть

спас

ител

ем

гала

ктик

и, а

ле д

ля т

ебе

мож

на п

рост

о Д

мит

ро а

бо ж

Дів

і. Як

ти

вже

міг

здог

а-да

тис

ь, я

при

ніс

тоб

і їж

і».

Щ

ось

розп

итув

ати

я по

чав

тіл

ьки

післ

я др

угог

о ш

мат

ка п

іци.

Зап

ивш

и вс

е це

ча

єм, я

при

гот

ував

ся д

о сл

овес

ного

роз

стрі

лу п

ана

Дмит

ра, а

ле ві

н зн

ову м

айст

ерно

за

крив

мен

і рот

а. С

пост

еріг

аючи

як

я на

мина

ю п

рине

сену

ним

їжу,

він

попр

ямув

ав

«Творчий Кременчук»114до

цен

тру

кім

нат

и й

вирі

к: «

Пок

азую

тіл

ьки

один

раз

». П

о ци

х сл

овах

йог

о ок

утав

си

вий

тум

ан, п

отім

схо

жий

ст

овп

тум

ану

з’яв

ився

біл

я ві

кна

[а ц

е ме

трі

в зо

три

ф

акт

ично

ї від

стан

і], п

ост

упов

о де

тал

ізую

чись

в ц

ього

ж х

лопц

я. К

оли

тум

ан зн

ик,

а Ді

ві м

ені п

ідмо

ргну

в, т

о ди

ке б

ажан

ня їс

ти

куди

сь з

никл

о. З

адов

олен

ий в

икли

ка-

ним

ефек

том

й м

оєю

від

висл

ою щ

елеп

ою, в

ін зн

ову

пове

рнув

ся н

а св

оє м

ісце

.

Шок

ован

ий п

обач

еним

, я п

ропу

стив

йог

о сл

ова

повз

вуха

. З ви

бухн

увш

ого

вули

-ка

дум

ок я

все

зумі

в ви

хопи

ти

хоча

б о

дне

пит

ання

: «Як

?».

–

Все

прос

то,

– п

очав

він

. – з

ник

тут

, з’я

вивс

я т

ам. З

акут

ався

тум

аном

для

еф

ект

ност

і. Н

у чи

яко

сь т

ак, –

Дів

і зле

гка

посм

іхну

вся,

але

зара

з, чо

мусь

, хо

тіл

ося

дат

и йо

му п

о зу

бам.

–

А т

епер

до

спра

ви –

Дми

тро

зак

инув

ног

и на

ст

ілец

ь, д

іст

ав п

ачку

циг

а-ро

к, з

акур

ив й

при

гот

ував

ся г

овор

ити.

Я, ч

омус

ь, б

ув в

же

певе

н, щ

о ця

сво

лот

а т

очно

зна

є, щ

о я

неда

вно

кину

в, т

ому

псих

іка

моя

відн

осно

всь

ого,

що

зв’я

зано

з ц

игар

ками

знах

одил

ась

ще в

дов

олі х

итко

му ст

ані.

– П

ам’я

тає

ш ф

еном

ен вт

ра-

чено

го ч

асу,

кот

рий

відр

азу

ж п

очал

и пр

ив’я

зува

ти

до ч

исле

нних

інц

иден

тів

, в

яких

кор

аблі

тро

щил

и по

рти,

нам

агаю

чись

при

стат

и до

суш

і? Т

ак о

сь в

се ц

е на

прям

у зв

’яза

не з

тим

, що

ти

щой

но б

ачив

: і м

ій ф

окус

, і б

лока

да ц

ілог

о мі

с-т

а пі

д ма

скою

ізол

яції

епід

емії

– вс

е це

пря

мим

[най

коро

тш

им]

чино

м зв

’яза

не

з ф

еном

еном

вт

раче

ного

час

у. А

теп

ер м

и пл

авно

під

ійш

ли д

о т

ого

моме

нту,

де

115[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»116я,

заз

вича

й, р

озка

зую

чом

у я

з т

обою

гра

юсь

, – Д

іві щ

е ра

з см

ачно

зат

ягну

вся,

ви

пуст

ив к

ільц

е ди

му і

втер

кро

сівк

ою в

під

логу

нед

опал

ок. –

Так

вж

е т

рапи

-ло

сь, щ

о т

и ма

єш т

акі

ж з

дібн

ост

і як

і я

. І

так

вж

е т

рапи

лось

, що

у ме

не

є в

тоб

і пот

реба

.

– П

рош

у виб

ачит

и мо

є нер

озум

іння

всіє

ї скл

адно

сті т

акої

сит

уаці

ї, ал

е я зм

у-ш

ений

про

сит

и Ва

с по

кину

ти

мою

дом

івку

, — с

аме

це з

дало

сь м

ені є

дино

прав

иль-

ною

фра

зою

, яка

б т

ільк

и мо

гла

зара

з про

звуч

ати.

–

Раз

вже

ти

закі

нчив

, то

я пр

одов

жу,

– т

епер

Дів

і вж

е не

пос

міха

вся.

–

Я щ

иро

упов

аю н

а т

е, щ

о т

и лю

дина

роз

умна

і щ

о т

и, я

к лю

дина

роз

умна

, роз

уміє

ш,

що

супр

отив

ом н

ічог

о до

могт

ись

не зм

ожеш

.

Я сл

або

пам’

ятаю

коли

Дів

і мен

е вир

убив

, але

точ

но п

ам’я

таю

, що

відм

ахув

а-т

ись

все-

так

и на

мага

вся.

II

. Диф

ракц

іяС

вітл

а

Гл

ухий

біл

ь в

поти

лиці

мин

ав з

фан

таст

ично

ю ш

видк

істю

. І є

дини

м щ

о те

-пе

р ви

клик

ало

певн

ий д

иско

мфор

т бу

ло б

іле

світ

ло. Х

оча,

як

вияв

илос

ь за

кіл

ька

секу

нд, с

вітл

о бу

ло д

уже

наві

ть с

ірим

. Як

і все

дов

кола

. Сір

і буд

инки

, сір

і вул

ич-

117[тут має бути назва]

ки, с

ірі п

орож

ні а

втів

ки. К

оли

очні

м’я

зи з

нову

наб

рали

фор

му і

поча

ли с

лугу

вати

ме

хані

змом

фок

усув

ання

, Мак

сим

зміг

під

кори

ти і

розг

леді

ти ч

орни

й си

лует

кол

о нь

ого,

що

стоя

в пр

оти

сонц

я. Ц

е бу

в то

й са

мий

Дів

і. Д

митр

о по

дав

Мак

симу

рук

у і с

каза

в: «

Мак

симе

Ста

нісл

авов

ичу,

лас

каво

про

симо

до

Задз

ерка

лля!

»

Все

ще

побо

юю

чись

уда

ру, М

акси

м пр

ийня

в до

помо

гу і

підв

івся

на

свої

дві

. «М

и як

раз

чека

ли н

а тр

етьо

го, а

то

вже,

чес

но к

ажуч

и, н

абри

дли

з Ед

гаро

м од

не

одно

му. Т

ож т

и як

раз

вчас

но, –

Дів

і пос

міхн

увся

, зад

ивив

ся н

а сі

рий

сіті

лайт

, під

-ня

в бр

ови,

нач

е щ

ось

згад

ав, і

про

довж

ив. –

Так

ось

. Теп

ер в

же

наш

і з т

обою

вол

о-ді

ння

— ц

е не

вели

кий

мисо

к на

Дні

прі,

на я

кому

роз

вали

лось

нев

елик

е ри

баць

ке

міст

ечко

. Тут

дес

ь зо

два

дцят

ь ст

арен

ьких

коо

пера

тиво

к, д

ві ш

коли

, дек

ільк

а за

-ки

нути

х гу

ртож

иткі

в, н

епра

цюю

чий

агро

інст

итут

і за

вод

з пе

реро

бки

і очи

щен

ня

мета

лів,

щоп

равд

а, т

еж д

авно

зак

инут

ий. Д

о ре

чі, ш

кола

№2

за к

ільк

а кв

арта

лів

звід

си, я

кшо

ціка

во. І

ще

одне

. Якш

о йт

и по

про

спек

ту М

иру,

то

мож

на н

атра

пити

на

спр

авж

нісі

ньки

й кі

нець

сві

ту. С

лово

піо

нера

!»

Впр

одов

ж у

сьог

о ча

су, я

кий

знад

обив

ся Д

іві

на р

озпи

сува

ння

влас

них

во-

лоді

нь, з

йог

о об

личч

я не

схо

дила

пос

міш

ка. Т

а ра

птом

він

зам

овча

в і п

очав

при

-сл

ухат

ись.

Дів

і пог

ляну

в на

годи

нник

, пот

ім зн

ову

на М

акси

ма і

закі

нчив

: «Зд

аєть

-ся

, обі

д за

кінч

ено.

Реш

ту т

обі р

озпо

віст

ь Ед

гар.

Заз

вича

й де

сь в

том

у кі

нці с

віту

ві

н і о

шив

аєть

ся. А

нар

азі п

рош

у ме

не в

ибач

ити,

маю

зни

кати

. Роб

ота,

все

-так

и,

«Творчий Кременчук»118 н

е во

вк,»

– Д

іві р

озгу

блен

о по

сміх

нувс

я, зн

изав

пле

чима

і сп

равд

і зни

к. А

ле т

епер

зн

ову

пору

ч ві

н не

з’яв

ився

.

Без д

на. Н

іхт.

Ше

Ст

ілец

ь ві

н тя

гнув

від

сам

ої д

руго

ї шко

ли. С

тари

й, о

бшар

пани

й, н

авіт

ь ма

рко-

вани

й кі

лько

ма н

апис

ами

на к

орек

торс

ькій

мов

і, ко

жен

з я

ких

ніс

шос

ь пр

о сп

івві

д-но

сини

між

одн

окаш

ника

ми й

кор

откі

вит

яжки

з ха

ракт

ерис

тик

вчит

ельо

к.

Він

йш

ов г

олов

ною

вул

ицею

, вж

е бе

злю

дною

і т

ому

жах

ливо

зас

міче

ною

. П

усті

від

чине

ні а

втів

ки, п

орож

ні к

афеш

ки, м

овча

зні п

лощ

і – в

се т

ягну

лось

до

свог

о ло

гічн

ого

кінц

я. Н

а на

ступ

ному

пер

ехре

сті о

судл

ивим

пог

лядо

м йо

го зу

стрі

ла п

сев-

до-В

енер

а, а

, мож

е, М

арса

чи

Сні

керс

а. С

тоял

а со

бі н

ерух

ома,

три

мала

рек

ламн

і ви

віск

и як

огос

ь но

вого

алк

опро

дукт

у й

осуд

ливо

див

илас

ь. В

ін зу

пини

вся,

пос

тави

в ст

ілец

ь, з

няв

з пл

ечей

рю

кзак

, яки

й те

ж б

ув в

вічл

иво

запо

зиче

ний

зі ш

кіль

ної а

уди-

торі

ї, пі

дійш

ов д

о пе

ршог

о хо

лоди

льно

го ап

арат

у, ви

гріб

звід

ти п

ару

бляш

анок

пив

а,

схов

ав у

рю

кзак

і по

верн

увся

до

стіл

ьця.

Н

евда

ло н

амал

ьова

ні г

олуб

и ру

шил

и з

місц

я й

гурт

ом п

опря

мува

ли н

а сх

ід,

лиш

аючи

по

собі

нім

ий ш

ум в

ід у

дарі

в кр

ил.

П

ройш

овш

и щ

е кі

лька

пор

ожні

х кв

арта

лів

він,

нар

ешті

, поб

ачив

сво

ю ц

іль.

Ш

ирок

а, с

лухн

яна,

дог

ляну

та д

орог

а об

рива

лась

від

разу

піс

ля б

ілої

таб

личк

и з

пе-

119[тут має бути назва]

рекр

есле

ною

наз

вою

міс

та.

Дал

і бу

ла п

усто

та.

Ні

холо

ду,

ні т

епла

, ні

зап

аху,

ні

кол

ьору

.

Він

обр

ав н

айзр

учні

ше

гляд

ацьк

е мі

сце

[дес

ь ме

трів

віс

ім в

ід к

раю

і пр

ямо

посе

ред

біло

ї дор

ожнь

ої п

олос

и], п

оста

вив

туди

сті

лець

, зня

в св

ій р

юкз

ак, д

іс-

тав

пляш

ку п

’яти

зірк

овог

о, л

егки

м зу

силл

ям з

верн

ув ш

ию к

риш

ці й

при

клав

ся

до

горл

а. Л

егки

й пр

иємн

ий п

рисм

ак п

роко

тивс

я ро

том,

гор

лянк

ою й

зір

вавс

я ни

жче

. А п

отім

до

сліз

все

те

нещ

адно

вип

алив

.

Щоб

ніч

ого

не п

овер

нуло

сь н

азов

ні, д

овел

ось

пару

сек

унд

наси

льно

три

ма-

ти в

соб

і. П

овія

ло л

егки

м бр

изом

. Вес

ь па

перо

во-п

ласт

иков

ий н

епот

ріб

під

тим

непо

мітн

им т

иско

м по

волі

нап

равл

явся

в п

усто

ту. О

сь в

ін в

же

стик

аєть

ся з

сті

ль-

цем,

рю

кзак

ом, й

ого

нога

ми, б

’єть

ся, н

амаг

аєть

ся в

чепи

тись

, виж

ити,

про

довж

и-ти

сво

є ні

кчем

не й

нік

ому

не п

отрі

бне

існу

ванн

я, а

ле к

ожен

з ц

их, т

еоре

тичн

о не

над

ілен

их д

ушею

, зри

вавс

я й

леті

в у

ніку

ди.

П

ісля

ста

гра

мів

стал

о ці

лков

ито

зроз

уміл

о, щ

о ди

вити

сь н

а те

, що

нема

є ко

льор

у, н

е мо

жна

.

Він

ози

рнув

ся. В

мал

еньк

ому

смер

тном

у ма

рші д

ушев

ноне

знай

дени

х те

пер

видн

івся

чол

овік

[шта

ни в

кла

сичн

у кл

ітин

ку й

біл

а по

шар

пана

руб

аха

без

верх

-ні

х ґу

дзик

ів],

котр

ий н

іс н

а пл

ечі т

акий

же

стіл

ьчик

і бл

иска

вичн

о, я

к по

змі

сту

«Творчий Кременчук»120та

к і п

о ш

видк

ості

, мат

юка

вся.

Чол

овік

під

ійш

ов, г

учно

ски

нув

із п

лече

й ст

іль-

чик,

вир

івня

в йо

го п

о лі

нії з

пер

шим

і сі

в по

руч.

Лів

оруч

.

Нав

іть

попр

и те

, що

він

не в

стиг

вит

ерти

пов

ніст

ю г

ель

для

брит

тя з

щет

и-ни

, все

одн

о зд

авал

ось,

що

цей

приб

улец

ь –

явни

й ш

улер

та

інтр

иган

. Він

оці

нив

погл

ядом

хло

пця,

зупи

нивс

я на

пля

шці

кон

ьяку

: «П

риго

стиш

?» –

про

звуч

ало

до-

волі

вор

оже.

Пот

ім г

ість

пра

ктич

но в

ирва

в з

рук

хлоп

ця п

ійло

й п

рикл

ався

. Пок

и ві

н ж

адіб

но в

лива

в в

себе

змі

ст п

ляш

ки, е

тике

тка

пово

лі т

ліла

, ого

ртаю

чись

вог

-не

м пі

д пр

авиц

ею п

рибу

льця

. Осу

шив

ши

пляш

ку в

ін к

инув

її за

меж

і сві

ту й

сам

, пр

отяг

нувш

и ру

ку, н

азва

вся:

«П

о. Е

дгар

По»

.

Від

гуки

. Ніх

т. Ш

е

– У

тебе

там

рука

гори

ть, –

вже н

ічом

у не

див

уючи

сь і

маю

чи с

ерйо

зні п

ідоз

ри,

що

він,

Мак

с, з

нахо

дить

ся я

к мі

німу

м пі

д вп

ливо

м як

ихос

ь пс

ихот

ропн

их р

ечов

ин,

пові

льно

пер

евів

пог

ляд

з пал

аючо

ї рук

и й

зази

рнув

при

буль

цю в

йог

о сі

рі о

чі.

–

Ай-

яй. Д

е тв

оє в

ихов

ання

? Д

е ця

від

точе

на й

нав

’яза

на м

одел

ь по

веді

нки

з ст

арш

ими

по в

іку

това

риш

ами?

Бог

атир

і – н

е В

и, М

акси

ме…

А м

ені,

між

інш

им,

в ць

ому

році

дру

га со

тня

стук

нула

. – Е

дгар

кіл

ька р

аз тр

яхну

в пр

авою

рук

ою і

вого

нь

зник

.

121[тут має бути назва]

М

акси

м пі

дтяг

нув

свій

рю

кзак

, яки

й вж

е вс

тиг

спов

зти

на а

сфал

ьт й

зак

ри-

ти с

обою

шля

х кі

лько

м од

нора

зови

м ст

акан

чика

м й

плас

тико

вим

тарі

лкам

, вит

яг

звід

ти д

ві б

анки

пив

а, щ

едро

запр

опон

ував

ши

одну

Едг

ару.

Той

без

осо

блив

их п

ре-

люді

й вз

яв б

анку

, ві

дкри

в й

так

само

як

і з

конь

яком

вис

ушив

одн

им ш

видк

им

проф

есій

ним

залп

ом. Х

лопе

ць о

ціни

в та

кий

хід

й сп

робу

вав

сам,

але

дал

і кіл

ькох

ко

вткі

в ді

ло н

е пі

шло

.

Кіл

ька

соте

нь г

рам

плас

тико

вого

неп

отре

бу з

нову

наб

илос

ь в

щіл

ини

між

но

гами

і рю

кзак

ом. М

акси

м пі

дняв

рю

кзак

і ф

ігур

ний

плас

тмас

рин

увся

в б

езод

ню.

–

За к

ільк

а го

дин

мого

пер

ебув

ання

тут,

я, ч

есно

каж

учи,

вж

е ма

йже

пере

став

ди

вува

тись

всь

ому,

що

відб

уває

ться

нав

круг

и. А

ле ц

ей п

отік

пла

стик

у пі

д но

гами

ме

не в

се т

аки

диву

є і,

зізн

аюсь

, зле

гка

драт

ує. Т

и не

міг

би

пояс

нити

? –

пров

одж

а-ю

чи п

огля

дом

черг

ові с

така

нчик

и, М

акси

м об

ерну

в св

ій п

огля

д на

вил

итог

о Ш

ер-

лока

Хол

мса

не к

ращ

их с

воїх

час

ів, щ

о си

дів

пору

ч.

– Ц

е, м

ій н

овий

юни

й др

уже,

про

блем

а вс

ього

ваш

ого

поко

лінн

я. К

ілот

о-ни

інф

орма

ції з

рива

ють

ся н

а ва

с з

усіх

усю

д, а

ле, т

ак с

амо

як і

зрив

ають

ся, в

они

зник

ають

в н

ікуд

и, л

ишаю

чи п

о со

бі л

ише

відг

уки

неяс

них

почу

ттів

і ле

гку

дра-

тівл

ивіс

ть. –

Едг

ар к

опну

в но

гою

пла

стик

ову

тарі

лку,

що

якра

з пр

оліт

ала

повз

, —

а та

кого

виг

ляду

вон

и на

бува

ють

у В

ашій

гол

ові,

– П

о чи

то

Хол

мс д

іста

в з

вну-

тріш

ньої

киш

ені л

юль

ку і

зади

мів

чимо

сь п

риєм

но ф

рукт

овим

.

«Творчий Кременчук»122

Вдих

аючи

зап

ах я

кого

сь т

очно

зам

орсь

кого

тю

тюну

, Мак

сим

вирі

шив

під

-тр

имат

и мо

вчан

ку і

тепе

р пр

осто

вди

вляв

ся у

те,

як

легі

они

сміт

тя в

есел

о зр

ива-

лись

вни

з, м

ахаю

чи р

учко

ю н

а «п

а-па

» й

підм

оргу

ючи

хто

чим

міг.

Ем

бер

М

акси

м за

брав

ся н

а не

вели

кий

паго

рб, і

лиш

аючи

за

спин

ою м

іськ

і мот

иви,

вд

ивля

вся

то у

лін

ію го

ризо

нту,

то в

лін

ію а

грес

ивно

нал

ашто

вани

х те

мно-

сині

х го

-ст

рих

хмар

. Ко

лір

і так

був

не

част

им го

стем

в ц

их н

е на

дто

дале

ких

місц

ях.

Рі

дка

росл

инні

сть

на п

ідви

щен

ні л

егко

гой

дала

сь, т

им с

амим

наг

адую

чи, щ

о зв

уку

вітр

у не

ма, а

ле с

ам в

ін іс

нує.

Як

з сус

лико

м.

Чере

з кіл

ька

хвил

ин с

поко

ю н

а па

горб

поч

ав в

идир

атис

ь і т

ой с

амий

шул

ер т

а ін

триг

ан. Ц

ього

раз

у ві

н бу

в ук

утан

ий щ

е й

у ди

вний

дов

гий

жов

тога

рячи

й ш

арф.

За

брав

шис

ь на

гору

і пр

исів

ши

пору

ч, ч

олов

ік п

очав

: «Зн

аєш

за щ

о я

лю

блю

від

сут-

ніст

ь ті

єї м

алої

вис

кочк

и, щ

о на

«Д

е» п

очин

аєть

ся і

по-р

ізно

му з

акін

чуєт

ься?

– ч

о-ло

вік

набр

ав п

овні

гру

ди, п

осмі

хнув

ся і

прод

овж

ив, –

в ц

ей ч

ас іс

нує

хоч

яка-

неяк

а мо

жли

віст

ь сп

равд

і взя

ти і,

плю

нувш

и на

все

, від

почи

ти».

По

цих

слов

ах Е

дгар

взя

в ру

кою

зви

саю

чий

кіне

ць ш

арфа

і ле

дь п

отяг

нув

його

дон

изу.

Шар

ф ти

хень

ко к

лац-

нув

і сір

ий н

ебок

рай

вмит

ь зм

інив

ся в

идов

ищни

м за

ходо

м со

нця.

123[тут має бути назва]

Ембе

р і «

Де»

В

они

сиді

ли н

а паг

орбі

, вди

влял

ися

у за

хід

сонц

я і м

овча

ли. А

пот

ім б

ув го

лос:

«Ж

она,

я в

дома

! – х

лопц

і пер

егля

нули

сь і

поди

вили

сь н

а під

ніж

жя

паго

рбу.

– А

з як

ої

це ч

есті

ви

диви

тесь

на

мене

звер

ху в

низ?

»

Одя

гнен

ий в

роб

у ря

тівн

ика,

пер

емаз

аний

чим

ось

чорн

им, з

кир

кою

нап

ерев

іс,

вниз

у ст

ояв

давн

о оч

ікув

аний

Дів

і. І п

оки

оста

нній

вид

ирав

ся н

а па

горб

, Едг

ар, п

о-ка

зово

зако

тивш

и оч

і і зр

обив

ши

кіль

ка к

руго

вих

обер

тань

голо

вою

, зіт

кав

з пов

ітря

та

буре

т і с

тіл

з тар

ілко

ю п

арую

чого

бор

щу

на н

ьому

.

Сід

аючи

за

стіл

, Дів

і вит

ягну

в з

киш

ені п

ульт

від

тел

евіз

ора

і кла

цнув

у н

ебо,

де

від

разу

піс

ля т

ого

з’яв

илос

ь ві

конц

е з т

ранс

ляці

єю ф

утбо

льно

го м

атчу

.

Мак

сим

ніяк

не

міг

звик

нути

до

таки

х пе

ребі

гів

і вж

е го

тови

й бу

в зн

ову

по-

слат

и цю

пар

очку

ліс

ом, к

оли

до з

вуку

сьо

рбан

ня б

орщ

у но

восп

ечен

им п

ожеж

ни-

ком

дода

лись

ще

й за

ливн

і тре

лі с

таці

онар

ного

тел

ефон

у. Ед

гар

пори

вся

руко

ю д

есь

у не

трях

сво

го ж

акет

у і в

итяг

нув

звід

ти т

рубк

у з о

бірв

аним

дро

том.

При

клав

ши

слу-

хавк

у до

вух

а і п

омов

чавш

и кі

лька

сек

унд,

Едг

ар, в

се-т

аки,

заго

вори

в:

– Д

іві,

це, з

даєт

ься,

теб

е.

–

Нем

а вд

ома.

Піш

ов к

атат

ись

на с

анка

х.

–

Ось

тоб

і слу

хавк

а, к

ажи

це с

ам, –

все

ще

трим

аючи

пра

вою

лож

ку, Д

іві в

зяв

труб

ку і

відр

азу

ж за

мота

в го

лово

ю.

«Творчий Кременчук»124

– Н

і-ні-н

і-ні-н

і! Я

не

брав

! То

чно

не я

! Х

рест

ом-Б

о...

– на

пів

слов

і хло

пець

ро

зтан

ув у

пов

ітрі

, на

пам’

ять

лиш

ивш

и ті

льки

звук

кон

такт

у ло

жки

зі с

толо

м.

ІІІ.

Епік

енд

–

Лю

бить

вон

а йо

го, –

яко

сь с

енти

мент

альн

о ви

мови

в Ед

гар

і вип

адом

про

фе-

сійн

ого

фоку

сник

а ви

мкну

в фу

тбол

ьну

тран

сляц

ію.

–

Тобт

о?

– То

бто

голо

вний

геро

й і в

се т

аке.

Дів

і ж у

нас

зірк

а. Т

а і п

рацю

єтьс

я їй

з ни

м ле

гко.

А ц

е го

ловн

е –

щоб

з пе

рсон

ажам

и мо

роки

не

було

.

– То

бто

зірк

а? Я

кі п

ерсо

наж

і?

–

Такі

ж я

к і м

и з

тобо

ю, М

акси

ме С

тані

слав

ович

у. П

ер-с

о-на

-жі.

Ми

в го

лові

у

наш

ої з

тоб

ою м

ами

і пап

и. Д

о ре

чі, і

м’я

їй Ч

ехов

а А

йлін

Віт

алів

на, р

апто

м то

бі

буде

цік

аво.

Не

дай

бог

ти с

ам д

о ць

ого

не д

ійш

ов –

не

гово

ри м

ені.

Не

розч

аров

уй

стар

ого.

До

речі

, я і

сам

тут

дещ

о на

писа

в. Д

озво

ль м

ені п

еред

тоб

ою п

охва

стат

ись.

– Ед

гар

діст

ав з

-за

пазу

хи т

онен

ьку

книж

ечку

з є

дини

м на

писо

м на

обг

ортц

і: «Х

то к

ого?

».

Мак

сим

взяв

до

рук

книж

ечку

, від

крив

пер

шу

стор

інку

і по

чав:

125[тут має бути назва]

I. А

маль

гама

Хто

пер

ший

вст

ав —

тог

о і т

апки

. Pt 1

Бл

укаю

чи ті

сним

и мі

ськи

ми ву

личк

ами

і сти

скаю

чи в

руц

і заг

отов

лени

й з у

чо-

ра с

писо

к не

обхі

дних

заку

пок,

хло

пчин

а бр

аво

скак

ав п

о ст

арез

ній

кам’

янці

і ду

мав

про

хоро

ше.

Сон

ячні

зай

чики

поз

мінн

о сл

іпил

и йо

го о

чі, з

арод

жую

чись

і ві

дбив

а-ю

чись

від

низ

ки п

ерш

опов

ерхо

вих

мага

зинч

иків

— м

іськ

ої х

воро

би №

1 дв

адця

ть

перш

ого

стор

іччя

...

«Творчий Кременчук»126

Майя СолнцеваВіч

Коли ти посміхаєшся – я дуріюЧервонію при кожному наміруРозкусити мою власноруч збудовану Ретельно зашифровану плівкуВ животі горланить будильникАби як закриваю перетинки Щоб ще потримати легке вібруванняБажання жувати моркву щоденноВ свої одинадцять мазюкати щічкиРічки розходяться на долоняхУ скронях відлуння закону МерфіВсе буде критичноВічно забране в хвостик волоссяНе закриє наступного разу очіНа червоному світліВ сідлі хто? Моя принцесаПосміхається і я знову дуріюМлію при її ж охоронцяхЗагримованих професійно Надійно прикріплених до Вицвілого Червоного

127[тут має бути назва]

***

Я замерзаю від твого холодильникаБудильника дзвін змушує бігатиГрітись шукати потенційного батарейщикаТа щоб із запасними [не так як у тебе] напевноДаремно я відімкнула всі кабеліМені захотілось залити кімнату водоюГарячоюДля того щоб змити всі ДНК мікробів Які так безпідставно влізають у наший салатІз твого холодильника

«Творчий Кременчук»128

***

Це не було чимось незрозумілим чи спонтанним. Я виважив усі кроки, попереду залишалось найцікавіше – простори свободи і натхнення, алкогольне сп’яніння та не-людські дози психотропних речовин. Та слава… СЛАВА!!!

Все моє дитинство пройшло в маленькій кімна-ті з обдертим котом Сьомою, який [маю всі підстави так думати] приводив до хати невідомих дівок, породи яких навіть не вміщувались у його скудному вакабуля-рі. Я любив занотовувати подібні кадри, в них можна було віднайти жилу великої Істини перебування гомо-сапієнса на планеті суб’єктивних рішень; можна було прослідкувати нелогічні етапи тваринних поштовхів та їх інтерпретації в просте речення «Ну а шо?».

Її звали кицькою тому що неодноразово чули як вона, самотня, у пізні вечори муркотіла, прицмокую-чи. Коц її був кольору стиглої вишні, розкішний… Вона носила прозорі плаття без трусиків і слуха-ла джаз. А на свята, коли мороз не так завзято кусав тіло, кицька сиділа біля метро «Героїв Дніпра – Кохання», цілу-валась з першими зустрічними і пила дешеве мускатне. Я її зустрів чисто випадково… у себе в кімнаті. До цього я пам’ятав лише запах її тіла кольору слоно-вої кості. Запах стиглого винограду.

129[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»130

– Якби вам випала можливість в лотереї життя виграти квиток на бажання, яким би воно було? – Одного разу я вкрав у своєї бабусі скриньку – хотів купити собі льодяників та півників. Наступного дня ми знайшли бабусю мертвою у своїй кімнаті в па-радному платті з білими рюшами. Я не знаю й досі, чому та скринька була такою важливою для неї: в ній я віднайшов маленького коника, виліпленого з пласти-ліну, записку зі словами «Я чекатиму» та фотографію якогось хлопця. І все. Не було ні грошей, ні срібних прикрас. Але з того дня я зрозумів, що бабуся наша прилетіла зовсім з іншої планети.

Зінка, моя старша сестра, з натурою непро-стою і, як я підозрюю, сучковатою, обожнювала їсти гірку редьку та скаржитись на її жахливий при-смак. Люди завжди собі створюють нереалізовані за-кони Мерфі, без жодного «так» сторонніх глядачів. Я неодноразово намагався їй пояснити, що сек-суальні потреби можна сублімувати в більш практичні бажання та наміри [щоб не бути такою знервованою]: наприклад, завести рибок, чи займатись репетитор-ством. Думав, у Зінки усе вийде. Вона у нас в сім’ї була найрозумніша.

– Марійку я побачив у клюбі, перед виходом. – Як вона виглядала? – Чорне волосся кучерями спадало на її світле личко, з якого виглядав лише кирпатий носик і все. Й лише потім я зрозумів, що оченята її світяться, мов

131[тут має бути назва]

дві персикові райдуги – зеленим і червоним. У штанях стало незручно: тісно та самотньо. Я привітався з нею. – Де саме? – Поряд з її квартирою. Я думав, Марійка знала, що я слідкував цілу дорогу за нею, тому одразу гадав шо повисне на моїй шиї та почне покусувати мочки вух. – А вона? – Почала пручатись, ну я і вдарив каменем її по обличчю, як і кицьку, як і сестру Зінку. Знаєте, як воно, бачити, коли страх спотворює обличчя, робить диковинну гримасу? Про що я? А… вдарив її, витяг-нув ключі і відкрив нам простори раю серед багато-поверхівок. Я залетів у її фазенду, відчув аромати Ма-рійчиного урожаю. Все було так, як я і уявляв собі: пружні груди із світлими сосочками, кістляві плечі та животик, соковита Квітка з плодом у порожнечу… – Досить! Закрийте йому рота! Маніяк! – Що ви бачите на цій картинці? – Себе.

«Творчий Кременчук»132

Сашко Ткаченколегко

Вона так легко проникала в мої очі,Немов отрута потрапляє в кров,А за очима ми ховаємо болючі ночі,Для власних душ і для рідких розмов.

Вона так легко фарбувала кольорами,Сказавши про прекрасність золотих очей,І піднімала все з глибин про мене,Тоді здалось, що я стаю ніким.

Вона так легко говорила правду,І залишала шкіру у рубцях,Вона уперто малювала мрію,Шкода, та це вже був зовсім не я.

133[тут має бути назва]

***

напевно обмін енергії єне тільки теплома ще чимось вищимчи глибшиммоє – твоєтвоє – моємить щастянамотує коласпіралі у вічність.відкрити себещоб лишитись в обойміне випасти з цього процесузв’язкухороший, хоч тричіале не відкритийзалишиться завждиїстиу коридорахпітьму

«Творчий Кременчук»134

Головне«Головне – дожити до вересня, дотягнути,

Не розучитися дихати, не збожеволіти.»Андрій Любка

Головне у нашому житті – створити ілюзія, щ о т и Є,Вірити у власну необхідність, що ти не просто так.Довести, що ти не шматок м’яса набитий кістками, не зомбі.Можливо тобі пощастило і ти ще можеш намагатися житиІ всупереч усьому не залежний від ящика під назвою комп’ютер.Як можна бути залежним від того, що так приємно, необхідно,І від чого не можна так швидко позбавитись?Головне – довести, що ти не перископ у руках капітана підводного човна,Маєш власний курс і знаєш фарватер.Адже ти не бур’ян і вимагаєш не коси, а мінеральних добрив.Головне – довести, що ти не залежиш від нього чи неї,Спроможний на самостійне життя без забобонів і щастя.Головне – довести що ти вже зрілий, і можеш нажитися на чужому горі –

135[тут має бути назва]

Це свого роду іспит у доросле життя примар.Отримати соціальний статус, навчитися писати і вимовлятиМат із такою інтонацією, щоб усі казали тобі, який ти майстер слова.Головне – отримати від банкомату життя чек,На якому буде вказана дата твого пробудження чи смерті.

«Творчий Кременчук»136

***

Моим глазам тушат свет,Как всегда – за неуплату.Хотя, конкретно они и не виноваты.Просто надо меньше питьИ играть в «угадай слова»С такими же трезвыми поэтамиДо утра – пол пятого…

137[тут має бути назва]

***

Це опівнічне місто і швидкісне таксіМене відносять бризом у напрямку вокзалу.

Цей застарілий дощ, як завжди, з німотиПро нас змиває згадки, сліди і телеграми.

Ці жовті світлофори й червоні стопи гальмТікають в мокрих смугах асфальту і туману.

Цей білий простір фар, немов минулий часВперед безцільно мчить і не встига ніколи.

Цей тихий хід коліс і мовчазний водійПодякують за день диспетчеру з шипінням.

Цей втомлений вокзал, ґвалтований людьмиПриречено стоїть, закований у землю.

Вагони темні і пусті,Ковтають час і пасажирів,На місце поруч сяде тінь,Лише вона завжди з тобою.

«Творчий Кременчук»138

*** до А.Р.

а можна просто дивитись на сонце у заході п’яного дня бовтати ногами холод і воду, яку застелила імла.

а потяг запалює рейки в метро світлом, яке не зігріє так, ніби ворог тільки пітьма, але не врятує надія.

і ніби усе зрозуміло без слів, те, що не ззовні, а глибше далі, казали, ближче не буде, далі зростатиме відстань.

а хтось уперто тримає зв’язок, забувши, що це неможливо, бо все це тільки уява моя, а я вже майже повірив.

139[тут має бути назва]

01:50 десь у запорізькій області

Нічні зупинкиТуристичних маршрутівЗгорають у фарахКомфортних автобусівНапоєні дешевою кавоюДорогих кафе-барівЗапалені димомЧисленних цигарокДе люди снуютьПовільноМов равликиЯк власне, і всією дорогоюВласного життя.

Тут два варіанти:Туди і назад.Два варіанти:Без сил і в надії.Два варіанти,Але результатБуде Завжди Незмінний.

«Творчий Кременчук»140

***дякуючи Сему Копію

Людина не має власних думокЛюдина не має нічого новогоМи лиш відображення того й цьогоМи довбані ксерокси і плагіати.

Усе що надумав сьогодніУчора почув, прочитавТи щось накрутив, розтлумачив, спаплюживІ ось ти вже новим філософом ставЛакмус під дією хлору.

На нитках ми висимо усі разомЗадрочують нас нитками тимиКогось смикнуть – він нічогоА інших буде штормити довіку.

Ми дзеркало, пусте відлунняПерекрутили щось стареСтару нудьгу довбемо в нові мізкиЯк наче істину новітню та живу.

141[тут має бути назва]

Це кругообіг у природіПроцес, не маючий жалюА тих, хто вирвався із ньогоМи запихаємо у дурку для очищення смакуЦе небезпечно для суспільства чи нове?

Не варто тішити себе думкамиЩо ти є особливий суперменТи лиш тарган, що утікає від ударуА якщо й втік то скоро здохнешВід отрути, насипаною людської руки.

Людина не має власних думокЛюдина не може створити новогоМи лиш відображення власних думокНавіяних все ж ізнадвору.

«Творчий Кременчук»142

***

Одного разу ти скажеш: «Це досвід»Я не повірю: «Це вбивство»І дали завжди так будеДопоки у світі гулятиме вітер.

Допоки у світі дутиме вітер,Будуть завжди гнутись дерева.Він легко ламатиме тих, що не милі,Тих, що сильніші/дурніші хто знає?

Ти бачила ліс серед липня, у розквіт,І те, що робить після себе буря?Мені тут видно тільки насилля,Наважишся знову сказати «Це досвід»?

143[тут має бути назва]

***

допомоги просять у [б]ога,а отримують – від людей.

тому краще у цьому житті когось мати,коли серце болить

і тріпоче,тріпоче

поміж легень.

«Творчий Кременчук»144

Ксенія ХорошенінаСтихотворение:

Мне трудно говорить, –Я пью крепкий кофе,Я не хочу понимать,Что её зовут Софья.И ты идёшь по дорогеВместе с ней, как тогда.Для меня ты был дорог…Дай уснуть навсегда!Я хотела сказать,Что тебя не забуду…Не могу я соврать!Одно лишь помнить буду!Как нам было вдвоёмХорошо и не очень –Просто, как солнце днём,Просто скопище точек...Ведь легко говорить,Ты ж не думал тогда,Ты перестал мне звонить,А я ушла в никуда.И теперь, если можно,Давай не будем кричать?Зачем, нам и так сложноСебя мучить, терзать!Наша жизнь остановилась

145[тут має бути назва]

«Творчий Кременчук»146

На мгновенье, лишь на миг,Чтоб всё это прекратилось,Образ прошлого возник.И чтоб вспомнили, как былоНам с тобой вдвоём тогдаВремя в лужах льдом застыло.Может быть, пройдут года...Пройдут года, пройдут недели,А мы всё те же, но постарше.Мы повзрослели без улыбки,Всё утекло из жизни нашей.Всё позабылось, потерялось,Но в памяти осталось то,Что в жизни у тебя казалосьТакой пустяшной пустотой.Для нас был дан единый шансИ незаметно, как во сне,Ушел от нас он далеко,И с грустью непонятных глаз.А мы мечтали, верили, что будетУ нас аж пятеро детей...«А вдруг он меня позабудет?» –Не думала я о судьбе своей!А вот сейчас всё по-другому:Ты счастлив с ней, а я одна.И чувству новому такомуТеперь нужна лишь тишина,Чтоб всё смогло остановиться

147[тут має бути назва]

И стать, как прежде на места,Но надо ж было так случиться –Нас развела с тобой судьба!А если б нам судьба не помешала,Не стала нам преградой на пути,Семнадцать лет жила, тебя не зналаИ вдруг услышала твоё: «Прости»…Как я хотела, чтоб ты помнилСемь цифр в номере моём,Чтоб не забыл, не выкинул, а помнил!И сердце помнило о нём.Чтоб в жаркий летний вечер,Когда ты крепкий кофе пил,Вдруг вспомнил ты о нашей встречеИ телефон мой зазвонил.И я услышала, что тыНе ходишь с ней по той дороге,По той дороге, где когда-то мыСвою судьбу читали на ладони.Чтоб мы смогли всё заново начать,Забыв обиды все и ссоры,Захочется всё бросить и бежать,Бежать так сильно, чтоб вздымались горы!И слезы катятся из глазВ который раз от счастья.Пока смерть не разлучит насВ немайский день ненастья...

«Творчий Кременчук»148

Вікторія ЛеміжанськаТобі, ненародженому...

Це присвячується тобі, моє ненароджене дитя. Ти назавжди залишишся в мені, хоча тебе в мені ніко-ли і не було... Я пишу для тебе і про тебе, тому що ти був жа-даний [чи жадана, та не в цьому суть]. Цілий тиждень я марила тобою, а потім ти розчинився в пустоті. Будь-яка інша була б рада, щоб тебе не було, а я, навіжена, раділа, що ти є. Я воліла лишити хоч якусь частинку від людини, яка забрала моє серце, хоча б щось на зда-чу... Він, твій батько [біологічний чи якось так], був проти тебе. Точніше, він не підозрював про твоє іс-нування [так навіть краще]. Я б морально не змогла обтяжувати його ще чимось. У всякому разі, з нього вистачить і мене. Та й чи обтяжувався б він?! До аб-сурду благородне «Пробач, що все так вийшло. Я не хотів», а потім таємниче зникнення і абонент поза зо-ною... Але тобі це не потрібно знати! Ні, твій батько – гарна людина, просто життєві обставини... Розумієш, твій батько... він – космонавт, він полетів шукати кра-щі світи чи щось таке. Повір, він тебе дуже любить, просто любов в нього така, специфічна... Дитинко, я люблю тебе! Кумедно, але ти досі в мені і, мабуть, залишишся тут назавжди. Не тому, що я – власність твого батька, тому що ти – моє відро-

149[тут має бути назва]

дження, початок нового життя, нової віри, віри в тебе. Та віра – оманлива штука, завжди підводить: тебе нема, не було і не буде... «Мамо, я хочу сказати тобі щось важливе... Ні, завтра вечірки не буде – я не люблю свій День наро-дження, ти ж знаєш! Мені нічого не потрібно дару-вати, хоча... В дарунок прийми те, що я зараз скажу адекватно... Просто прийми... Мамо, ти станеш бабу-сею! Мамо, ти станеш бабусею?.. Ні, батька нема...Таке життя... Але я хочу цю дитинку... Розумієш, в мене в житті вже все було, я вже зневірилась в долі і ось... я хочу цю дитинку!!! Я вже люблю її і ти полю-биш! Уяви, як ти будеш гуляти з візочком по бульвару і тобі казатимуть, що ти – молода мама! Не пережи-вай, усе буде добре! Правда? Я ще ніколи не була так впевнена! Дякую, ти у мене найкраща!» Серденько, в тебе неймовірна бабуся! Вона б усе зрозуміла... Пробач мені, золотце... Сумно, але я прошу в тебе пробачення, за те, що я, фактично, вигадала тебе!.. Ти в мені, якщо не фізично, то морально. Спо-гади про тебе ототожнюються зі спогадами про кос-монавта, вони тепер завжди тут, в серці [як гуща, що лишається після випитої кави]. Саме тому я так багато пишу тобі, ненародженому...

«Творчий Кременчук»150

Скло

Там, де нас нема, є дороги, шляхи, історії... А може, тільки історії... Історії початку, історії кінця, історії доріг.... Ми все шукаємо світла, чекаємо невідомо на що, звинувачуємо когось у своїх недоліках існування... А все набагато простіше... Відповідь поруч: її знає лю-дина, що живе по ту сторону дзеркала у ванній кімнаті. Ми бачимо її кожного дня [смішно, правда?], хоча вона і намагається [трохи невдало] сховатись за зубними щіт-ками, безкінечними слоїками та тюбиками. Не віриш?! А слабо [дитяча звичка «брати на слабо»] зупинитись, озирнутись [бажано] і заговори-ти з тією людиною?! Повір, вона багато знає – багато може розповісти... А може ні?! Чи може вона [ота людина з ванної] розповісти тобі хоч щось?! Взагалі, чи є там хтось, крім твого відображення [сонного типу обличчя зі щіткою у зубах]?.. Йдеш вулицею і думаєш, хто ж з них [перехо-жих] не є звичайнісіньким відображенням, в кому можна відчути життя... Не важливо, вулицею якого міста чи країни [чи взагалі, де] ти йдеш... Важливо, що відображень набагато більше, ніж людей... Любов, біль, скло, скло, радість, скло, щастя, ненависть, скло, скло, скло... Скло!!! Нічого – суцільне скло... Вміло

151[тут має бути назва]

замасковане під шарами косметики, вимите запаха-ми парфумів, одягнене в брендові [типу модні] чи не дуже речі, але скло... Хм... А що ти бачиш за зубними щітками і тю-биками?..

«Творчий Кременчук»152

Історія одного вечора

Мокрі від талого снігу ноги принесли додому знесилену плоть. Вкотре ця плоть пережила день. Та-кий же самотній, як і всі попередні... Її друзі, якщо їх можна так назвати, звикли бачити Її посмішку. Прав-ду кажуть, чим гучніше сміх, тим більше сліз за ним ховається... Навіть якби її не було, тієї посмішки, мало хто б звернув увагу. Так склалося, що майже ніхто не бачить далі кінчика свого носа [чи якось так]... Універ, робота, репетиція...Завжди перша... І завжди сама [точ-ніше – самотня]... Важко бути першим, бо це ж скільки очей дивляться в спину, проте... Їй не звикати... Як завжди [дивна звичка], усілась на підлогу посеред коридору, щоб зняти ті кляті моднячі [так їй сказала чергова подруга] мокрющі кайдани з ніг. По-ставивши те, що від них лишилось під радіатор і на-решті знявши зів’яле пальто [чому б Їй не робити це одразу по приході], Вона плюхнулась на диван з ме-тою «сховатись від усього світу» [можна подумати, що така вже потрібна тому світові]... Що було вчора?! Вчора було чергове побачення з кимось на зло Йому... Червоненька троянда [Боже, як Вона їх ненавидить] та келишок якогось там вина з приміткою «щоб забутись»... Хм, «на зло Йому»? Чудна Вона: точно знає, що ніколи не завдасть Йому зла, але... Скоріш за все, на зло собі... Та зараз це її

153[тут має бути назва]

не турбувало... Вона була десь далеко, в хмарах, бла-женно самотня... Поринувши у світ своїх мрій, майже годину не могла відшукати себе на дивані... Мабуть, лише в такі моменти Вона була дійсно щаслива... Проте, жорстока реальність дає про себе знати... Десь далеко в сумці під купами різноманітних папір-ців, блокнотиків, ручок та косметики заволав мобіль-ний. Вона його не може терпіти, ласкаво називаючи «Васілій»... За півтора роки свого життя він ще нічого гарного Їй не сказав... Тільки от мелодії...Такі знайомі три хвилини старенького «Апрєля» на повідомленні «примушували» позитивно сприймати будь-яку ві-стку. Наспівуючи улюблену пісеньку, будучи стопро-центово переконана у тому, що то турботливий опера-тор повідомляє про нестачу коштів на рахунку, Вона потихеньку перевдягласяь у заношені старенькі джин-си та відповідний до них светр... Де ж той Васілій?! В тому ж коридорі вишкребла усі нутрощі з сумки... Ось він... Привична комбінація рухів і... «Солнышко, я тебя люблю! Давай встретимся в 19.00 на нашем месте?» – світ перевернувся! Невже це Він?! Невже таке може бути?! А як же все, що було?! Хоча, навіщо думати про минуле, коли це – Він! Що робити?! Що вдягти?! Що казати?! До біса усе! Спочатку треба від-повісти: «Да, конечно!» – ні, це дуже просто і баналь-но, ніби передаєш цукор; «Я подумаю!» – на роздуми часу не лишається... Так-так-так...Як завжди бредова ідея в геніальній голові «Ну если ты так хочешь, то давай!». Вона миттю вийшла з гравітаційного стану, нервово пробігаючись по кімнаті. Очі стали радісно-

«Творчий Кременчук»154

химерними вогниками, як у дитини, що знаходить під подушкою солодощі на Миколая. Невже це трапилось з Нею?! І якраз у той момент, коли Вона почала дума-ти, що все вже втрачено! Стоп! «На нашем месте» – це де? Невже Вона забула, чи загубила адресу десь там у хмарах на дивані?! Треба уточнити... Як? Написа-ти «Где встречаемся?» – Вона на таке не здатна, адже цим можна образити людину! Хоча зараз, насправді, їй не до того, тож... «Где встречаемся?» – п’ятнадцять судорожних хвилин мовчання... Її коронне «Ауууууу» у пустоту... 18.30 – «Зая, извини, я перепутал номер!:]»

155[тут має бути назва]

Власне кажучи, ім'я не має значення

Мокрі пальці ніг витанцьовували під дощем в пошуках сухих клаптів асфальту... Дівчина, котра танцює з дощем... Дощ, котрий танцює з дівчиною... В одну мить стало абсолютно все одно хто кого запросить на танок, але обов'язково запросить... А взагалі, вже неважливо як кого навіщо... Просто дощ... Просто одна... чи вдвох з дощем... Все одно... Навіщо? Ну звісно, по правилам жанру: якщо є вона, неодмінно десь має бути він... Він в обличчі об'єкту, людини, чи, може, дощу... Що казати, сьогодні вона танцює з дощем, бо поруч більше нема його... Зник, пішов, втік, хай буде літературно-ніби-романтично: розчинився в солоних краплях дощу... Може і на краще: нема його – є дощ... Він не скривдить, не зрадить і т.д. [типу рожеві шмарклі з щоденника восьмикласниці]. Банально, правда?! А от вона так не думає... і тоді не думала – не було чим: мізки автоматично пе-ремкнуло на режим очікування... Очікування кращого майбутнього... Чи теперішнього... Минулого? І все-таки мокрі пальці витанцьовують, ловлячи невідомий ритм вулиць життя... А далі – сірі будні, позбавлені кольорів його [власне кажучи, ім'я не має значення]... Вася, Ігор, Рома, Дощ...

«Творчий Кременчук»156

Від нас

Любі друзі! Коли я читав матеріал, в мене було дуже бага-то ідей, багато слів, багато захоплення. Декілька разів я щиро дивувався, декілька разів мені перехоплювало подих. Кожен учасник був абсолютно новою сторін-кою відчуттів, поглядів і світосприйняття. В когось між рядків палав вогонь пристрасті, хтось навпаки – лишав за собою темряву роздумів. Але одне лишалось незмінним — кожен учасник був унікальним. Було враження, наче мені дозволили зазирнути їм в душу і побродити вулицями у їхньому взутті. В будь-якому випадку, сама історія збірки бере свої початки років з півтора назад. Тоді ми мали надто мало людських ресурсів і дуже розмито уявляли всі технічні нюанси такого проекту. І ось, з часом, в нас з’явилось і перше, і друге, і може навіть третє. Тож, якщо ви маєте радість тримати в руках цю збірку і читати ці слова — знайте, що ми вклали краще з того що мали і навіть більше. І неважливо що стане з кожним з нас через п’ять, десять чи двадцять років. Головне — зараз ми об’єднані однією ідеєю, яку до-вели до кінця. А це варте чималого. P.S. Мені лишається тільки сподіватись, що під час блукання сторінками цієї книжки Вам теж буде

157[тут має бути назва]

перехоплювати подих, Ви, так само як і ми, буде-те зринати у роздуми і цінити кожен рядок цієї дій-сно яскравої, різнобарвної і гарячої серцем збірки.

О. Ємець

Становлячись дорослими, діти втрачають свої таланти... Не стільки втрачають, скільки ховають від інших і від себе, боячись нерозуміння... Збірка до-рослих дітей чи дитячих дорослих...Бути собою – не просто бути... Життя як сенс чи сенс як життя... Насолоджуйтесь…

В. Леміжанська