Verstka priopitety 2 2011 nachaloold2.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/2011_2-19.pdf · 2011-09-08 · ТТищук Т. А. ищук Т. А. ЩЩодо стійкості економіки

Автор

№ 2 (19), 2011 р.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Стратегічні Стратегічні пріоритетипріоритети

УДК 32:33 (05) «540.3»

Фахове видання з економічних, філософських,

політичних наук та державного управління. Затверджено постановою

Президії ВАК України від 11 жовтня 2007 р. № 1–05/8

«Cтратегічні пріоритети» – науково-аналі-тичний що квартальний збірник Національного інституту стра те гіч них досліджень. У збірнику публікуються результати наукових досліджень проблемних питань суспільно-політичного, соціа-льно-економічного, гуманітарного роз витку Укра-їни, зовнішньої політики України, регіональних проблем суспільного розвитку та національної безпеки і оборони України.

Видання розраховане на широке коло вітчиз-няних і зарубіжних фахівців, які досліджують проблеми розвитку українського суспільства.

Засновник та видавець

Національний інститут стратегічних досліджень

Зареєстрований Міністерством юстиції України 26.06.2006 р.

Свідоцтво № 11337–210Р

Адреса редакції:01030, м.Київ, вул. Пирогова, 7-А

тел. 249–44–06

Головний редактор Єрмолаєв А. В., директор Національного інституту стратегічних досліджень

Заступник головного редактора Жаліло Я. А., перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник

Заступник головного редактора – відповідальний секретар Рубанець М. Л.,кандидат філософських наук

Члени редколегії:

Бегма В. М. – доктор економічних наук

Белінська Я. В. – доктор економічних наук, старший науковий співробітник, доцент

Біла С. О. – доктор наук з державного управління, професор

Воротін В. Є. – доктор наук з державного управління, професор

Гальчинський А. С. – доктор економічних наук, професор

Горбулін В. П. – академік НАН України, доктор технічних наук, професор

Литвиненко О. В. – доктор політичних наук, старший науковий співробітник

Малиновська О. А. – доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник

Ожеван М. А. – доктор філософських наук, професор

Парахонський Б. О. – доктор філософських наук, професор

Пирожков С. І. – академік НАН України, доктор економічних наук, професор

Розумний М. М. – доктор політичних наук

Скалецький Ю. М. – доктор медичних наук, доцент

Степико М. Т. – доктор філософських наук, професор

Сухоруков А. І. – доктор економічних наук, професор

Тацій В. Я. – академік НАН України, доктор юридичних наук, професор

Фісун О. А. – доктор політичних наук, доцент

Шевцов А. І. – доктор технічних наук, професор

© НІСД, Київ, 2011

Рекомендовано до друку Вченою радою НІСД Протокол № 4 від 25.05.2011 р.

Усі права захищено. При використан-ні матеріа лів «Стратегічних пріоритетів» посилання на ви дання обов'язкове.

Рукописи не повертаються. Редакція залишає за со бою право редагувати та ско-рочувати текс ти. Редакція не завжди поді-ляє позицію ав торів. Від повідальність за

зміст несуть автори матеріа лів.

Матеріали подавати за адресою:Україна, м. Київ,

Чоколівський бульв., 13, к. 416Національний інститут стратегічних

досліджень.Бєлашку Сергію Олександровичу

Тел. для довідок: 245-88-45e-mail: [email protected]

Редагування: Рубанець М. Л.,

Бєлашко С. О.,

Оригінал-макет: Надіон Л. К.

Коректура: Бєлашко С. О.,

Рубанець М. Л.

Надіон Л. К.

Підп. до друку 02.08.2011. Формат 60х84/8. Папір офс. № 1. Обл.-вид. арк. 28,22.

Ум.-друк. арк. 26,04. Наклад 300 прим.

Віддруковано ПП «Вид-во «ФЕНІКС»03680, м. Київ, вул. Шутова, 13Б

Тел./факс 501–93–01

3Стратегічні пріоритети, №2 (19), 2011 р.

Єрмолаєв А. В. Амбіція бути сучасним ..................................................................................................5

Янішевський С. О., Сало І. С., Яблонський В. М. Конституція в незалежній Україні: 20 років розвитку та механізми подальших змін ...................................................................................7Сало І. С. Еволюція політичної системи України та пріоритети її модернізації .................................................................................. 16Розумний М. М. Концептуальні засади політики ідентичності в Україні .............................. 21Корнієвський О. А.,Палій Г. О. Громадські ініціативі та їх роль у формуванні демократії участі ............. 27Работягова І. В. Сутність української опозиції як актора на ринку влади ............................ 32

Здіорук С. І., Степико М. Т. Пріоритети і перспективи гуманітарної політики Української Держави ............................................................................................... 37Гнатюк С. Л. Публічний імідж держави в Україні: напрями та чинники покращання ........................................................................ 49Симоненко І. М. Етноси України в історичній пам’яті українського народу ........................ 54Черненко Т. В. Впровадження зовнішнього незалежного оцінювання та актуальні проблеми освіти як стратегічної галузі модернізації України .................. 62Чупрій Л. В. Патріотичне виховання молоді в контексті забезпечення гуманітарної безпеки держави .............................................................................. 67

Жаліло Я. А., Покришка Д. С. Економічні засади державного суверенітету в глобалізованому світі ............................................................................................ 73Тищук Т. А. Тищук Т. А. Щодо стійкості економіки України до кризових явищ Щодо стійкості економіки України до кризових явищ на світових товарних ринках на світових товарних ринках ................................................................................. ................................................................................. 8484Бугрій М. Г.,Бугрій М. Г., Ус І. В. Ус І. В. Участь України в СОТ: геоекономічний погляд Участь України в СОТ: геоекономічний погляд на здобутки та перспективи на здобутки та перспективи ................................................................................... ................................................................................... 9191Біла С. О., Біла С. О., Шевченко О. В., Шевченко О. В., Жук І. В., Жук І. В., Кушнір М. О., Кушнір М. О., Валюшко І. В. Валюшко І. В. Консолідація економічного простору регіонів – основа зміцнення Консолідація економічного простору регіонів – основа зміцнення економічного суверенітету України економічного суверенітету України .................................................................... .................................................................... 9898Пищуліна О. М.Пищуліна О. М. Соціальна політика як інтегральна функція соціальної держави Соціальна політика як інтегральна функція соціальної держави ............ ............110110Попченко Т. П.Попченко Т. П. Побудова української моделі охорони здоров’я Побудова української моделі охорони здоров’я в умовах ринкової економіки в умовах ринкової економіки .............................................................................. ..............................................................................115115

ЗМІСТ

НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА. ВИКЛИКИ 20-РІЧЧЯ

Українська політична нація

Пріоритети гуманітарного розвитку

Стратегічні засади економічного та соціального розвитку

Тема номера:

4 Стратегічні пріоритети, №2 (19), 2011 р.

Зміст

Литвиненко О. В.Литвиненко О. В. Українська національна безпека: стислий нарис Українська національна безпека: стислий нарис ..................................... .....................................121121Сменковський А. Ю. Сменковський А. Ю. Реорганізація системи управління Реорганізація системи управління національною безпекою України: правовий аспект національною безпекою України: правовий аспект ............................... ...............................126126Єрмолаєв А. В.,Єрмолаєв А. В.,Тютюнник В. П.,Тютюнник В. П.,Горовенко В. К. Горовенко В. К. Військова реформа в Україні: основні чинники, Військова реформа в Україні: основні чинники, засади та напрями засади та напрями ............................................................................................... ...............................................................................................131131Малиновська О. А.Малиновська О. А. Безпека та міграція: взаємозв’язки та взаємовпливи Безпека та міграція: взаємозв’язки та взаємовпливи ............................. .............................143143Маркєєва О. Д. Маркєєва О. Д. Антикорупційна політика в Україні: Антикорупційна політика в Україні: проблеми та перспективи проблеми та перспективи ................................................................................. .................................................................................150150Гуцало М. Г.Гуцало М. Г. Формування механізмів протидії міжнародному тероризму Формування механізмів протидії міжнародному тероризму .............. ..............156156

Яворська Г. М. Яворська Г. М. Сучасні зміни в зовнішній та безпековій політиці ЄС: Сучасні зміни в зовнішній та безпековій політиці ЄС: наслідки для України наслідки для України ........................................................................................ ........................................................................................163163Гончарук А. З., Гончарук А. З., Парахонський Б. О.Парахонський Б. О. Азіатський вектор зовнішньої політики України: Азіатський вектор зовнішньої політики України: новий прагматизм новий прагматизм ............................................................................................... ...............................................................................................168168Горянська Т. В.Горянська Т. В. Зовнішня торгівля України та її місце Зовнішня торгівля України та її місце у світовій економічній системі у світовій економічній системі ....................................................................... .......................................................................177177Орлик В. В. Орлик В. В. Пріоритети європейської політики Російської Федерації Пріоритети європейської політики Російської Федерації та інтереси України та інтереси України ............................................................................................ ............................................................................................184184

Енверов Р. Р. Енверов Р. Р. Стан і перспективи співробітництва між Україною Стан і перспективи співробітництва між Україною та Турецькою Республікою та Турецькою Республікою ............................................................................. .............................................................................189189

Модернізація України – наш стратегічний вибір : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України .............................................................................191Стратегічне планування : вирішення проблем національної безпеки ......................................192Проблеми та напрями реалізації експортного потенціалу паливно-енергетичного комплексу України .......................................................................................193Стратегії розвитку регіонів : шляхи забезпечення дієвості .........................................................194Національна безпека України : стратегічні пріоритети та шляхи їх реалізації .......................195Державна політика протидії тероризму : пріоритети та шляхи реалізації ...............................196Туреччина у сучасному світі : пошук нової ідентичності...............................................................197Ойкумена : Альманах порівняльних досліджень політичних інститутів, соціально-економічних систем та цивілізацій ....................................................................................198Нова архітектура Європейської системи ПРО у планах США : глобальні стратегічні наслідки і значення для України ..................................................................199

Хроніка діяльності Національного інститутустратегічних досліджень, квітень-червень 2011 р. ..........................................................................201Аннотации/Summary ..................................................................................................................................214Відомості про авторів .................................................................................................................................222Вимоги до статей .................................................................................................................................. 224

Нові видання НІСД

Україна в мультиполярному світі

Наукові повідомлення

Напрями реформування сфери національної безпеки

5

20 років – багато це чи мало? Популярним прийомом у публіцистиці є порівняння віку події з життєвим віком людини. У цьому сен-сі держава, яка відзначає своє двадцятиліття, виглядає вельми перспективною, адже її вік асоціюється з молодістю та розквітом сил.

Та з іншого боку, навряд чи коректно роз-глядати нашу новітню історію лише як поча-ток розвитку «з чистого аркуша». У 1991 році Україна посідала помітне місце у тодішній радянській економіці. У суспільстві визріва-ли сподівання щодо успішності її розвитку як незалежної держави. Висока ступінь толерант-ності українців та, в цілому, розвиненість со-ціального капіталу тодішнього українського суспільства були передумовою для швидкої та якісної постсоціалістичної трансформації. Згадуються і високі оптимістичні прогнози міжнародних організацій щодо шансів України на швидке соціально-економічне зростання.

За час, що минув з моменту набуття неза-лежності, видано не одну сотню монографій та колективних досліджень щодо досягнень і невдач «українського проекту». Навряд чи варто повторювати висновки, які для україн-ської наукової та експертної думки є на сьо-годні очевидними. Тому відзначимо лише основні проблемні питання, що гальмували суспільний розвиток. Це – консервативність номенклатурного класу, який намагався у 1991–2003 роках здійснити «реформи зго-ри», без використання енергії та урахування запитів суспільства. Незбалансована модель економіки, що великою мірою залежала від виробничих зв’язків із країнами СНД і дуже швидко втратила позиції новоіндустріальної економіки та скотилася на позиції експорто-орієнтованого сировинного комплексу, – як у промисловості, так і в сільському господар-стві. Негативний демографічний тренд, що мав виразний характер «старіння» населення, став додатковим навантаженням на бюджетну

систему та загальний соціально-політичний порядок денний країни (через популістські рецепти забезпечення соціальної справедли-вості, «відкладання реформ» тощо). І нарешті, відсутній досвід самоорганізації населення, його «радянськість» і схильність до патерна-лістських стереотипів консервувала і без того досить інертний соціум. Гасла щодо розвитку громадянського суспільства без створення інститутів самоорганізації та самоврядності населення швидко стали інструментом для політичного самоствердження, зі збережен-ням «старого порядку» у самому суспільстві.

Навіть цей мінімальний перелік відомих характеристик нашого буття виявляє всю складність процесу націєтворення в умовах постсоціалістичної трансформації.

Скептики стверджують: суспільства, що старіють і не встигли своєчасно здійснити трансформаційні реформи, можуть стати жертвами глобальної кризи. Оптимісти, на-впаки, переконані, що сил ще багато, й до-статньо лише створити «ідеальні економіко-правові умови». Реалістам – важче. Часу – об-маль, а для надання процесу змін нової сили недостатньо лише формальних умов. Потрібні цільові дії, що впливають на ці зміни, керують ними, а головне – надають нової якості й по-тенціалу соціальному капіталу нації.

Виклики неоглобалізації в умовах постсоціалістичної трансформації

Сповільненість і незавершеність постсоціа-лістичних перетворень в Україні ставали деда-лі залежнішими від швидких, а останніми ро-ками – стрибкоподібних змін, що відбувають-ся у глобалізованому світі. Крах двополюсної геополітичної системи та прискорений розви-ток постіндустріального укладу на основі гло-бального «фінансового капіталізму» букваль-но за два десятиліття змінили геополітичну та

Стратегічні пріоритети, №2 (19), 2011 р.

Андрій Єрмолаєв, Андрій Єрмолаєв, директор Національного інституту директор Національного інституту

стратегічних дослідженьстратегічних досліджень

АМБІЦІЯ БУТИ СУЧАСНИМ

Незалежна Україна. Виклики 20-річчя

6

Амбіція бути сучасним

геоекономічну карту світу. З’явилися нові цен-три зростання, що перебрали на себе функцію транснаціонального виробничого комплексу. Переоцінені технології, перегрітий ринок спе-кулятивного фінансового капіталу та неконтр-ольована капіталізація інтелектуальної влас-ності стали причиною нестабільності у старих економічних центрах. В аутсайдерах опини-лися ті, хто ще десять років тому виглядав взі-рцем соціально-економічного успіху – Японія та Європа. Балансує на межі банкрутства сві-товий технологічний лідер – США. Водночас дедалі виразніше оформлюються нові лідери, мобільність і соціальний успіх яких суттєво відрізняються від моделі успіху «старого сві-ту» – Китай, Індія, Бразилія. Їхні досягнення цікаві не лише своїми суто економічними ас-пектами, а й соціокультурними особливостя-ми. Ці країни максимально використали мож-ливості й переваги своїх суспільств (до речі, в демографічному вимірі – надвеликих), пе-ретворивши традицію – на технологію, а уні-кальність – на конкурентну перевагу.

У новому, багатополюсному світі Україні набагато складніше реалізовувати свою почат-кову стратегію «опори на Захід». Розрахунок на успіх реформ лише на основі західного «гео-політичного плеча» відійшов у минуле разом з останніми проривами Польщі та Словаччини. У нових умовах рух до європейського проек-ту стає можливим лише за рахунок поєднання інвестиційного потенціалу нових центрів зі стандартами й технологіями «старого світу». Для цього мало лише ефективної дипломатії, потрібно ще й радикально змінити запити, амбіції та можливості суспільства.

«Криза повсякденності»і рух уперед

Перемога технократів над націонал-ро-мантиками у 2010 році та подальше розгортан-ня глобальної фінансової кризи у світі стали двома критичними факторами, що зупинили інерцію й актуалізували питання модернізації України. В іншому вимірі – ініціювали модер-нізацію самого «українського проекту»: від ро-мантичних очікувань – до структурних змін в економіці, від інерційного патерналізму – до динамічної системи соціального забезпечен-ня, від культурної конфронтації «східняків та західняків» – до національного гумані-тарного простору, від геополітичного «євро-варяжества» – до національного прагматизму.

Водночас цей поворот, ще не очевидний для всього суспільства, відбувається швидше у середовищі еліти, поки що «згори», і не мав на першому етапі достатньої соціальної бази.

Як 20 і 10 років тому, українці знову чекають на зміни. Очікування та звичка до виживання, за відсутності досвіду й бажання до самооргані-зації (локальної, територіальної і, врешті-решт, загальнонаціональної) стають гальмом подаль-шої модернізації. А з іншого боку – корумпо-ваність державної машини, бюрократичний консерватизм і надвисокий рівень експлуатації підривають довіру до найпрогресивніших га-сел. Як наслідок, сам лише економічний вимір модернізації, такий важливий за своєю суттю, не спрацьовує як мотивуючий чинник.

Саме тут доречно згадати досвід нових цен-трів зростання (Китаю, Індії тощо) у вдалому використанні соціокультурних факторів, які нині стають вирішальними при формуванні конкурентних переваг нації. А отже, поряд із завданням розвитку підприємництва, форму-вання привабливого інвестиційного клімату, створення інноваційної інфраструктури, по-дальших демократичних реформ політичної системи потужним стимулом для модернізації й основою для забезпечення конкурентоспро-можності нації мають стати такі чинники.

Прискорене створення національної інф-раструктури, розвиток сучасних комунікацій (дороги, торговельні мережі, Інтернет, що за-безпечує доступ до національних ресурсів з будь-якої «точки»).

Освіта – з високими можливостями само-стійного навчання, відтвореною виховною функцією, поєднанням державної політики із соціально відповідальною позицією бізнесу, що формує попит й інвестує в нові робочі місця.

Індустрія здоров’я – одна з ключових га-лузей економіки ХХІ століття, інвестиції в яку є водночас інвестиціями у соціальній ка-пітал і в нові конкурентні сфери у міжнарод-ному поділі праці.

Сучасний сектор безпеки – армія, правоо-хоронні органи, інші елементи даного сектору не лише визначають можливості захисту суве-ренітету держави та життя і свобод її громадян, а й є основою для впевненості у захищеності, національній самоповазі, патріотичності.

Єдиний гуманітарний простір – простір універсального культурного продукту, тра-дицій та нових надбань, що доступні й ак-туальні для кожного українця. Телебачення, Інтернет, музеї, наука, література, освітній простір можуть зробити значний внесок у розвиток суспільства.

Чи зможемо ми наступні 20 років пройти по-лідерськи, впевнено, без вагань? Чи знову сумніви, очікування та інерція – пастка «кри-зової повсякденності»? Про це – на шпальтах спецвипуску нашого збірника.Стратегічні пріоритети, №2 (19), 2011 р.

Стратегічні пріоритети, №2 (19), 2011 р. 7


УДК 342.41 (477)

КОНСТИТУЦІЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ: 20 РОКІВ РОЗВИТКУ ТА МЕХАНІЗМИ

ПОДАЛЬШИХ ЗМІН

Проаналізовано передумови та чинники еволюції конституційних моделей в Україні за період незалежності. На основі проведеного аналізу визначено концепту-альні засади подальшого конституційного транзиту та запропоновано етапність його реалізації.

Ключові слова: Конституція України, Президент України, конституційна рефор-ма, конституційний транзит, конституційна асамблея, політична система.

Янішевський Сергій Олександрович, Янішевський Сергій Олександрович, кандидат історичних наук;кандидат історичних наук;

Сало Ірина Степанівна, Сало Ірина Степанівна, кандидат політичних наук; кандидат політичних наук;

Яблонський Василь Миколайович, Яблонський Василь Миколайович, кандидат історичних наук, доценткандидат історичних наук, доцент

Наприкінці другого десятиліття незалеж-ності українське суспільство постало перед низкою гострих проблем: ознаки нестійкості демократії, відсутність потенціалу розши-реного відтворення в межах наявної моделі економічного розвитку, кризові тенденції в культурному просторі. Це дає підстави ствер-джувати про вичерпаність пострадянської ма-триці розвитку, сутність якої полягала в меха-нічному поєднанні інституціональних зразків країн розвиненої демократії з радянськими суспільними інститутами, практиками та цін-ностями. Результатом цього стало формуван-ня гібридних форм, які суттєво ускладнюють подальший демократичний розвиток україн-ського суспільства.

Вихід із цієї ситуації вбачається у формуван-ні нової системи суспільних відносин, транс-формації ціннісних засад життя українського соціуму. Важливе значення в їх інституціоналі-зації належить Конституції України. За нових

умов набувають актуальності питання адекват-ності Основного Закону новій системі суспіль-них відносин, яка має постати як результат ре-форм, можливих напрямів зміни Конституції, пошуку довгострокового суспільного консен-сусу довкола конституційних норм.

На наш погляд, конституційні зміни 2010 року, відповідно до яких Україна повер-нулася до президентсько-парламентської фор-ми правління, сприяли вирішенню локального завдання підвищення дієздатності органів дер-жавної влади, але не дали відповіді на зазначені вище стратегічні питання, оскільки ними лише було реанімовано (з певними змінами) модель влади, що існувала впродовж 1996–2006 рр. і адекватність якої новим викликам розвитку країни аж ніяк не є очевидною.

Шукаючи відповіді на запитання, чому ми змінюємо Конституцію, в який спосіб це роби-ти, які сутнісні та ситуативні чинники вплива-ють на конституційні перетворення, які уроки

Стратегічні пріоритети, №2 (19), 2011 р.8


з цього можна винести, як конституційні зміни мають узгоджуватися з іншими суспільними реформами, передусім варто звернути увагу на проблеми власне конституційного транзи-ту в новітній історії України.

Зміна Конституції: оцінка необхідності

Зміни до Конституції є однією з головних тем політичних дискусій в Україні вже майже 10 років, з часів Всеукраїнського референду-му за народною ініціативою 2000 року та про-голошення у 2002 році Президентом України Леонідом Кучмою намірів реформувати полі-тичну систему України шляхом суттєвої зміни Основного Закону.

Внесення у 2004 році змін до Конституції не припинило цих дискусій, навпаки надало їм нового імпульсу. Розширився спектр мож-ливих напрямів реформування Конституції: до варіантів її подальшого розвитку з огляду на внесені зміни додалася альтернатива по-вернення до редакції 1996 року, яка, зрештою, і була реалізована. Водночас впливовою зали-шається позиція політиків та експертів щодо недоцільності надто частих змін Конституції, необхідності стабілізації конституційного законодавства. Тому, розглядаючи можли-ві варіанти змін Основного Закону, доречно оцінити позитивні та негативні сторони ста-тичного та динамічного підходу до нього. Чим має бути Конституція України: «священною книгою» чи гнучким текстом, який може і має неодноразово змінюватися залежно від по-треб часу?

Оцінюючи розвиток Конституції як скла-дової національного законодавства за добу незалежності, слід відзначити його високу динамічність. Менше ніж за 20 років Украї-на мала дві конституції (обидві зазнавали змін протягом періоду чинності) та один норма-тивно-правовий акт конституційного рівня (Конституційний Договір). Таким чином, вне-сення змін до Конституції України є швидше усталеною практикою, ніж екстраординарни-ми діями.

Разом із тим, якщо тлумачити Конституцію як суспільний договір, як інституціональне за-кріплення суспільного консенсусу щодо засад розвитку країни, частота змін конституційного законодавства свідчить про суттєві проблеми у виробленні цього консенсусу, значний ступінь суперечностей щодо згаданих засад, незавер-шеність транзиту політичної системи від ра-дянського типу до сучасного європейського.

Конституція і за своєю суттю, і відповід-но до сформованих у європейській політико-

правовій практиці традицій розглядається як найбільш сталий елемент національного законодавства, до змін якого слід підходити особливо зважено. Хоча і країни розвиненої демократії часто змушені досить активно ко-ригувати власні, давно ухвалені, Конституції. Наприклад, у Франції з 2000 року було ухва-лено 10 конституційних законів, які змінюва-ли ті чи інші положення Конституції Франції (за весь час дії Конституції П’ятої республіки з 1958 року – 24) [1].

Водночас зазначимо, що в Європейському Союзі існують й інші приклади: постфран-кістська Конституція Іспанії, ухвалена 1978 року [2], змінювалася лише одного разу – 1992 року, з врахуванням вступу краї-ни в ЄС, а Конституція Данії не змінювалася з 1953 року [3].

Цікавим з погляду аналізу доцільності конституційних змін видається досвід кра-їн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), які також вирішували питання переходу від політичних систем радянського зразка до демократичних політичних систем європей-ського типу. Конституційні зміни у більшос-ті країн регіону відбувалися в кілька етапів. Переважно їх було два: внесення змін до чин-них соціалістичних конституцій та ухвалення нових конституцій. Водночас, за останні 10–15 років зміни до конституцій більшості країн ЦСЄ не вносилися.

Поширеність негативних оцінок конститу-ційної реформи, проведеної у грудні 2004 року, була зумовлена її своєрідною двоїстістю. З од-ного боку, вона стала реалізацією запиту по-літичних еліт і суспільства в цілому на розши-рення повноважень представницької влади. З іншого боку, і процес розгляду, і власне ухва-лення конституційних змін, і подальші наміри та кроки щодо скасування/продовження кон-ституційної реформи або збереження чинної редакції Конституції громадською думкою не раз оцінювалися як інструмент реалізації кон’юнктурних інтересів тих чи інших полі-тичних акторів.

Варто зазначити, що гострі конфлікти у системі влади були за кожної з чотирьох форм правління, які існували в Україні за часів не-залежності. Тому причини зазначеної кон-фліктності варто шукати і в іншій царині. Насамперед слід вказати на конфліктний тип політичної культури, який панує у сучасній Україні. Відповідно, гармонізацію діяльності органів влади в Україні слід забезпечувати не лише інституціональними кроками (хоча їхню важливість не варто применшувати), а й че-рез заходи, спрямовані на зміну домінантного типу політичної культури.


Янішевський С. О., Сало І. С., Яблонський В. М.

Еволюція конституційних моделей влади в Україні: передумови та чинники

Початком конституювання сучасної Україн-ської держави можна вважати момент про-голошення державної незалежності України. Головними правовими джерелами конститу-ційного процесу в Україні стали Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року [4] та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року [5]. З цього часу пройшло кілька етапів кон-ституційного транзиту, головною особливістю яких, на думку багатьох дослідників, напри-клад, вітчизняного правника М. Воронова, «є стійке й майже постійне протистояння між українськими президентами й національним парламентом» [6, с. 26].

У 1992–1996 рр. конституційний тран-зит характеризувався протистоянням між главою держави й парламентом, що прояв-лялося у створенні кількох конституційних комісій, всенародному обговоренні проекту Конституції України у 1992-1993 рр., прого-лошенні намірів призначити конституційний референдум. При цьому конкретні завдання конституційної реформи часто зумовлюва-лися поточною ситуацією в країні, передусім фінансово-економічною кризою 1992–1994 рр. та політичною кризою 1993 р. Окрім того, чинна на момент проголошення незалежності Конституція УРСР 1978 року, навіть із внесе-ними до неї протягом 1991–1993 рр. змінами, не відповідала стрімкій динаміці суспільного життя. Подальші перспективи розвитку дер-жави потребували повномасштабної консти-туційної реформи: визначення статусу ново-створеної держави, основ її суспільного ладу та головних атрибутів.

Власне, однією з цілей прийняття Консти-туції 1996 року була повноцінна легітимація Української держави. Об’єктивною вимогою часу було взаємоузгодження повноважень у трикутнику Президент – Верховна Рада – Кабінет Міністрів та створення нової систе-ми влади на місцях, оскільки успадкована від Радянського Союзу «вертикаль рад» не відпо-відала новим суспільно-політичним реаліям і потребам розвитку країни.

Процес розробки проекту Конституції від-бувався в умовах жорсткого протистояння Верховної Ради та Президента з приводу кон-ституційного обсягу повноважень кожного з цих інститутів влади у системі державної вла-ди України. Втім, сторонам конфлікту вдало-ся досягти певного компромісу, результатом якого стало підписання 8 червня 1995 року

Конституційного Договору «Про основні за-сади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» [7]. Цей документ сприяв певній стабілізації ситуації в державі та суспільстві.

Зміст цього Договору і сам факт його при-йняття отримали суперечливі оцінки. По-казовою є, наприклад, думка одного з експер-тів, що Конституційний Договір «не вирішу-вав основних державно-правових проблем і не ставав гідною заміною Конституції…», однак він «…давав можливість тимчасово уникнути подальших конфліктів між законодавчою і ви-конавчою гілками влади» [8, с. 70].

Упродовж періоду від підписання Консти-туційного Договору до ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року тривала бороть-ба за розширення повноважень між основни-ми суб’єктами конституційного процесу – Верховною Радою та Президентом. На зміст відповідних конституційних ініціатив вплива-ла низка чинників, зокрема загальнополітич-ний та особистісний.

З одного боку, більшість у Верховній Раді мали представники лівих сил, які ще не по-збулися прагнень щодо реставрації соціаліс-тичної моделі держави. У цьому контексті по-слаблення Верховної Ради та посилення по-зицій Президента могло сприйматися як таке, що відповідало утвердженню незалежності. З іншого боку, вагомим суб’єктивним чинни-ком загострення протистояння між україн-ським парламентом і Президентом України був особистий антагонізм між Леонідом Куч-мою та Головою Верховної Ради України Олександром Морозом. Відтак обопільне не-вдоволення Верховної Ради та Президента Конституційним Договором прискорило роз-робку проекту Основного Закону, однак не ліквідувало наявних суперечностей між ними в питаннях визначення обсягу повноважень органів державної влади та способу ухвалення нової Конституції України.

Ухвалена 28 червня 1996 року Конституція України не містила чіткого визначення вста-новлюваної в країні форми правління, однак за визначеними нею статусом і взаємними повноваженнями органів державної влади її можна було віднести до президентсько-парламентської [9]. Президент отримав по-вноваження одноосібно призначати Прем’єр-міністра України, членів уряду, керівний склад центральних органів виконавчої влади, призначати і звільняти керівників місцевих органів виконавчої влади.

За умов несформованої партійної систе-ми України та неструктурованої внаслідок



цього Верховної Ради Президенту протягом другої каденції вдалося суттєво розширити свої повноваження в межах конституційної моделі. Цьому значною мірою сприяло право Президента впродовж трьох років після на-буття чинності Конституцією (1996–1999 рр.) самостійно видавати схвалені Кабінетом Міністрів укази з економічних питань, не вре-гульованих законами, закріплене в перехідних положеннях Конституції.

Модель влади, запроваджена редакцією Конституції 1996 року, виявилася доволі ефек-тивною. Вона забезпечувала виконання при-йнятих главою держави управлінських рішень. Проте ця ефективність істотно знижувалася, коли проведення урядом певної політики чи реалізація ухвалених політичних рішень були неможливі без законодавчого оформлення.

Водночас було б значним спрощенням роз-глядати модель влади, запроваджену Консти-туцією України в 1996 р., як спрямовану ви-ключно на зміцнення політичної ваги інститу-ту Президента України. Вона також була пе-рехідною, компромісною, як і Конституційний Договір 1995 року. Причому розширення по-вноважень представницьких органів влади від моменту ухвалення Конституції розглядалося як один із досить імовірних варіантів подаль-шого конституційного транзиту, а можливість еволюції політичної системи у напрямі пере-розподілу владних повноважень на користь представницьких органів була закладена в самому змісті Конституції (згадані вище по-вноваження Президента в економічній сфері, термін чинності яких сплив у 1999 р.; розви-ток інституту місцевого самоврядування про-тягом 1998–2006 рр.).

Суспільна дискусія щодо подальших на-прямів конституційного транзиту після пре-зидентських виборів 1999 року знову акти-візувалася. За ініціативи Президента був за-пропонований проект конституційних змін, що передбачав запровадження двопалатного парламенту, зменшення кількості народних депутатів із 450 до 300, обмеження депутат-ської недоторканності, надання Президенту додаткових можливостей розпуску Верховної Ради. Попри те, що пропоновані зміни органі-зації державної влади формально не виходи-ли за межі чинної на той час президентсько-парламентської форми правління1, в сукуп-

1Так, у ст. 12 Конституції Франції, ст. 133 Кон-ституції Португалії (форма правління в обох країнах часто переважно класифікується як пре-зидентсько-парламентська) за президентами цих країн закріплено право розпуску національних парламентів; право глави держави достроково припинити повноваження парламенту у разі не-

ності вони коригували її у напрямі посилення повноважень Президента.

Ключовою подією на цьому етапі кон-ституційного транзиту стало ініціювання Президентом Всеукраїнського референду-му за народною ініціативою. Він відбувся 16 квітня 2000 року і продемонстрував під-тримку винесених на обговорення основних положень: розширення підстав для розпуску Президентом парламенту; обмеження депу-татської недоторканності; зменшення числа народних депутатів; запровадження двопалат-ного парламенту. Втім, реальність зафіксова-них цифр участі в голосуванні та, відповідно, суспільної підтримки винесених на референ-дум питань ставилися під сумнів2. Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 року № 3-рп/2000 встановило порядок, згідно з яким результати референдуму потре-бували обов’язкового розгляду та схвалення органами державної влади відповідно до розді-лу ХІІІ Конституції України – «Внесення змін до Конституції» [10]. І попри те, що офіційний підсумок референдуму був для Л. Кучми по-зитивним, його результати так і не були імп-лементовані через відсутність підтримки пре-зидентської ініціативи у Верховній Раді.

Після остаточної невдачі референдуму у 2001 році розпочалася підготовка ново-го проекту реформування політичної систе-ми України із залученням науковців і пред-ставників органів влади. Її результатом стала ініціатива Президента щодо реформи полі-тичної системи, проголошена у зверненні до Українського народу з нагоди 11-ї річниці Незалежності України 24 серпня 2002 року. У пропозиціях Л. Кучми містилися поло-ження про перерозподіл повноважень між Президентом та Верховною Радою на користь останньої та прийняття Закону «Про вибори народних депутатів України» на пропорційній основі за закритими списками в єдиному за-гальнонаціональному окрузі.

Ініціатива Президента розпочала новий етап дискусій щодо політичної реформи, які набували темпу й гостроти паралельно з роз-гортанням президентської виборчої кампа-нії 2004 року. Під час весняної сесії 2004 р. Верховна Рада у першому читанні схвалила законопроект № 4180 однак його друге читан-ня збіглося в часі з президентськими вибора-

схвалення бюджету впродовж чотирьох місяців міститься в ст. 225 Конституції Польщі.2 Див., наприклад, стенограму тридцять дев’ятого засідання Верховної Ради України ІІІ скликан-ня 19 квітня 2000 р. [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу : http://www.rada.gov.ua/zakon/skl3/BUL35/190400_39.htm



ми [11]. Спричинені їх перебігом масові акції протесту, які отримали назву «Помаранчевої революції», змусили сторони конфлікту шука-ти компромісні варіанти виходу з політичної кризи. В процесі узгодження позицій до зако-нопроекту № 4180 були внесені істотні змісто-ві правки. За результатами домовленостей між сторонами політичного конфлікту у Верховній Раді відбулося «пакетне» голосування, яким було ухвалено Закон України «Про особли-вості застосування Закону України «Про ви-бори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року» і Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-IV [12-13].

При цьому перед другим читанням до за-конопроекту № 2222-IV внесли зміни, які не були розглянуті Конституційним Судом для надання передбаченого Конституцією висно-вку. Таким чином, як неодноразово зазна-чалось в наукових дослідженнях і публіцис-тичних працях, і, зрештою, було визначено у висновку Конституційного Суду, зміни до Конституції України у 2004 році були внесені з порушенням процедурних норм, що і спри-чинило в підсумку їх скасування [14].

Аналізуючи чинники конституційного транзиту, неможливо лишити поза увагою його соціально-економічний контекст. Як ствер-джують вітчизняні науковці, на рубежі 1990-х українська еліта стратегічно не була готова до державотворення, слабко уявляючи пріо-ритети суспільно-державного розвитку, засо-би трансформування суспільно-економічного ладу та політичного режиму в країні [15, с. 176]. За умови невизначеності стратегічних орієнтирів реформування держави та «ринко-вої наївності» переважної більшості населення країни тогочасна політико-управлінська еліта мала можливість конвертувати владні ресурси у власність.

У подальшому для керівної еліти актуалізу-валася проблема легітимації отриманої власнос-ті, однією з найважливіших умов якої є досяг-нення політичної стабільності шляхом визна-чення «правил гри» – формування нормативно-правової бази функціонування економічної (приватизація державної власності, легалізація капіталів, розподіл бюджетних коштів) та полі-тичної (глава держави, парламент, уряд) сфер, принципів формування органів влади (вибор-че законодавство, нормативно-правове регу-лювання діяльності партій) та контролю за їх дотриманням (судова система). Конфлікт між Верховною Радою та Президентом у цей період можна пояснити конкуренцією за право розпо-рядження політичними, економічними і право-вими ресурсами держави.

Конституційна реформа 2004 року запро-вадила нові «правила гри», чим практично зруйнувала політико-економічний консенсус 1990-х та здійснювану за цих умов «арбітраж-ну функцію» Президента в економічній сфері. У межах конституційної моделі «2006–2010» переможці парламентських виборів отри-мували можливість встановлення політико-інституційного та бюрократичного контролю майже над усіма державними інститутами, реальну можливість монополізувати бізнес-сектори та цілі галузі виробництва.

Таким чином, можна вести мову про фак-тичну приватизацію конституційної сфери державною бюрократією, яка в економічній царині виконувала роль власника та розпо-дільника економічних активів, а в правовій – конструктора політичного режиму, що мав надавати політичні гарантії збереження під-сумків приватизації. Небезпека для перемож-ців полягала в тому, що наступні вибори не га-рантували їм перемоги, а прихід до влади їхніх опонентів містив реальну загрозу чергової змі-ни «правил гри» та визнання нелегітимними операцій зі зміною форм і суб’єктів власності. Отже, в Україні виник феномен конститую-вання моделі влади під політичні/економічні інтереси панівної елітної групи, а елементи персонального авторитаризму в структурі по-літичного режиму трансформувалися, по суті, в корпоративний авторитаризм.

Підсумовуючи, можна зазначити, що попри надзвичайно велику значущість конституцій-них норм для закріплення фундаментальних цілей подальшого розвитку суспільства і дер-жави не варто переоцінювати значущість засо-бів конституційної інженерії для формування ефективної та водночас демократичної владної моделі. На це звертають увагу і дослідники у сфері конституційного права. Вони вважають, що розбіжності між юридичною та політичною/фактичною конституціями в транзитних систе-мах полягають у тому, що «норми юридичної конституції можуть залишатися за межами ді-яльності суб’єктів державно-політичних відно-син владарювання, що вимагає не змін до кон-ституції, а її захисту» [16, с. 27]. У межах функ-ціонування концепту політичної конституції головним є не легальність, а колективна іден-тичність як властивість суспільних відносин [16, с. 26-27, 29]. Відтак на відміну від юридич-ної конституції конституція «політична» міс-тить систему усталених поведінкових зразків, практик та стратегій з їх реалізації, вмотивова-них певними інтересами і діями. Усвідомлення цього має бути однією з основ подальшого ви-значення траєкторій конституційного транзи-ту, механізмів та шляхів його реалізації.


Етапність конституційних перетворень

Розмірковуючи над послідовністю подаль-ших кроків з удосконалення Конституції, слід виходити з кількох базисних тез.

По-перше, внесення змін до Конституції України є неминучим і не варто розгляда-ти чинну Конституцію як певний політико-правовий ідеал. І справа не лише у відносній недосконалості Основного Закону чи його невідповідності суспільним відносинам, які істотно змінилися з 1996 року, хоча і це має місце. Передусім є формальні правові підста-ви вважати чинну конституційну модель неза-вершеною. Йдеться про конституційні закони, частина яких так і не була ухвалена протягом десяти років «першої каденції» нинішнього варіанту Конституції, про формування вітчиз-няного «органічного законодавства»3.

По-друге, однією з основних причин кон-фліктності попереднього варіанта Конституції, його суперечливих наслідків була відсутність належного суспільно-політичного базису об-раної форми конституційного дизайну. Кон-ституційні зміни не є «чарівною паличкою», що самим фактом свого ухвалення вибудовує нову сутність суспільних відносин. Низка суспільно-політичних факторів, серед яких: відсутність повноцінної партійної системи, недосконалий поділ влади, недостатня розви-неність громадянського суспільства, неспри-ятливі для демократичного розвитку складові вітчизняної політичної культури – значною мірою зумовили відносну невдачу конститу-ційної моделі 2006–2010 рр.

Звідси випливає ще одне концептуальне положення: для того, щоб результат консти-туційних змін був успішним, вони мають від-буватися одночасно з реформуванням інших складових політичної системи. Конституційна реформа не може бути успішною без створен-ня для неї належного інституціонального під-ґрунтя, без змін політичної системи – політич-ної реформи.

Відповідно, пропонується певна етапність політичної реформи.

Перший етап (має реалізовуватися вже нині) – розробка й ухвалення законів, прямо передбачених чинною Конституцією, зокре-ма «Про державні символи України», «Про тимчасові слідчі комісії», а також законів, обов’язковість яких визначена статтею 92.

Також як складову першого етапу політич-ної реформи варто розглядати адміністратив-

3Питання про доцільність введення даного терміна у вітчизняну конституційно-правову традицію за-лишаємо відкритим.

ну реформу. Її лейтмотивом має стати пере-гляд функцій органів державної виконавчої влади у напрямі корекції обсягів державного регулювання різних сфер суспільних відно-син, передачі частини функцій органам міс-цевого самоврядування та самоврядним про-фесійним організаціям, розділення політич-них та адміністративних посад, максимально можливе унезалежнення корпусу державних службовців від політичних змін, професіона-лізація чиновництва, удосконалення антико-рупційного законодавства.

Наступним важливим завданням політич-ної реформи має стати збільшення ролі та по-літичної ваги органів місцевого самовряду-вання. Однак відповідні конституційні зміни щодо перерозподілу повноважень між дер-жавною владою та місцевим самоврядуванням мають здійснюватися лише після проведення адміністративно-територіальної реформи, ос-новна мета якої – формування ресурсно за-безпечених територіальних громад, здатних ефективно вирішувати питання місцевого зна-чення, належним чином надавати публічні по-слуги населенню.

Лише після здійснення адміністративно-територіальної реформи доцільно переходи-ти до змін у конституційному регулюванні місцевого самоврядування, уточнення місця цього інституту у політичній системі України. Відповідно, будуть необхідні подальші змі-ни в регулюванні діяльності органів держав-ної влади, а можливо і коригування розділів Основного Закону, які визначають загальні засади конституційного ладу, права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

Як пріоритетний вектор майбутніх змін кон-ституційного регулювання діяльності органів влади, з огляду на динаміку розвитку україн-ського суспільства та проголошений Україною курс на європейську інтеграцію, варто розгля-дати розширення повноважень представниць-ких органів влади, перехід до певної модифі-кації парламентсько-президентської республі-ки. При цьому важливо уникнути основних суперечностей парламентсько-президентської моделі 2006–2010 рр. Тому ключовими прин-ципами нової конституційної конфігурації від-носин між органами влади мають стати: чітке розмежування повноважень між гілками дер-жавної влади та між державною владою і міс-цевим самоврядуванням; посилення контроль-них функцій Верховної Ради; оптимізація ком-петенційного дуалізму Президента і Кабінету Міністрів у сфері виконавчої влади з ураху-ванням досвіду європейських демократій.

Важливою складовою змін у конституцій-ному регулюванні державної влади є реформа




судової системи, необхідність якої часто не береться до уваги під час дискусій про полі-тичну реформу, хоча судова влада є такою ж невід’ємною складовою політичної системи, як і законодавча та виконавча влади. На ор-гани судової влади як складову політичної системи покладається важлива функція арбі-тражу у відносинах між різними гілками дер-жавної влади, між органами державної влади та місцевого самоврядування, роль своєрід-ного балансиру для системи влади в цілому. Відповідно потребують уточнення механіз-ми відносин між органами судової влади та Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів у напрямі забезпечення реальної незалежності усіх судів, чіткого розмежуван-ня сфер компетенції між органами судової, законодавчої, виконавчої влади, унеможлив-лення привласнення функцій судів іншими органами. На часі також розгляд питання щодо обсягу повноважень та порядку форму-вання Вищої ради юстиції. Актуальною про-блемою реформування судової влади в кон-тексті подальшого конституційного транзиту є удосконалення системи конституційного правосуддя, підвищення його якості. Йдеться насамперед про забезпечення виконання рі-шень Конституційного Суду, їхню прецедент-ність, удосконалення механізмів формування Конституційного Суду, зменшення його за-лежності від політичної кон’юнктури.

Водночас із реформою інститутів держав-ної влади потребує уваги і розвиток складо-вих політичної системи, від яких безпосеред-ньо залежить результативність політичної реформи. Так, однією з основних причин не-вдачі попередньої конституційної моделі була нерозвиненість партійної системи. Реформа 2004 року зробила партії ключовим суб’єктом політичного процесу. На жаль, українські пар-тії виявилися не готовими до цієї ролі, далеко відстаючи від стандартів розвиненої демокра-тії за низкою параметрів: представництво ін-тересів соціальних груп, наявність стійкої сус-пільної підтримки, ідеологічна послідовність, розвинена внутрішньопартійна демократія, відтворення партійної еліти тощо.

При цьому слід зауважити, що незалежно від напряму та конкретного змісту подальшого конституційного транзиту рух України шля-хом демократизації неминуче приводитиме до посилення ролі політичних партій (у розвине-них демократичних країнах саме партії є осно-вними агентами політичного представництва суспільних інтересів). Тому важливою пере-думовою успішного демократичного розвитку України є удосконалення партійної системи. Пріоритетними кроками державної політики

в цьому напрямі мають стати: забезпечення прозорості фінансування партій, сприяння розвитку внутрішньопартійної демократії, сприяння підвищенню дієвості партій, забез-печення прозорого державного і громадсько-го контролю за додержанням партіями вимог профільного законодавства.

Незважаючи на важливість партій для по-літичного життя країни, не менш важливою передумовою успішних конституційних змін є подальший розвиток «демократії участі» (participatory democracy) – активізація учас-ті громадян у вирішенні суспільних проблем. Заходами державної політики у цій сфері зо-крема мають бути: посилення гарантій механіз-мів прямої демократії, насамперед на місцевому рівні; розвиток базового рівня місцевого само-врядування – органів самоорганізації населен-ня; активізація залучення органами влади гро-мадськості до вироблення та реалізації рішень; сприяння становленню громадських організа-цій як суб’єктів надання публічних послуг.

Важливим питанням конституційних змін є процедура їх ухвалення. Традиційним при-водом для її критики була обмеженість кола суб’єктів конституційних змін Верховною Ра-дою, Президентом і Конституційним Судом.

На нашу думку, можливі такі механізми розширення суспільної участі в конституцій-ному процесі:

1) ухвалення повного тексту Конституції або її окремих частин на всенародному рефе-рендумі;

2) розробка та ухвалення Конституції спе-ціальним органом установчої влади – консти-туційною асамблеєю;

3) широкі громадські обговорення консти-туційних змін, розробка відповідних проектів інституціями громадянського суспільства та їх об’єднаннями.

Практика ухвалення повного тексту Кон-ституції або змін до неї на всенародному рефе-рендумі не є поширеною в сучасній практиці країн Європи: традиційно суб’єктами розгляду конституційних змін є парламент, глава держа-ви та орган конституційного правосуддя. Разом із тим, Конституція України чітко передбачає обов’язковість всеукраїнського референдуму в разі внесення змін до певних її розділів.

Що стосується конституційної асамблеї, то зазвичай вона скликається у випадках, коли ухвалення конституції відбувається в умовах гострих суспільно-політичних криз, втрати легітимності основними інститутами держав-ної влади, які внаслідок цього не можуть по-вноцінно виконувати роль суб’єкта конститу-ційних змін. Тоді створюється конституційна асамблея (конституційна рада) – інститут із



новою легітимністю, який представляє інтере-си більшості суспільства. В умовах більш-менш стабільної суспільно-політичної ситуа-ції до її послуг не звертаються.

Таким чином, основним механізмом участі громадськості у зміні Конституції України слід розглядати широке громадське обговорення можливих варіантів трансформації Основного Закону, насамперед на рівні експертної спіль-ноти. Одним із засобів реалізації цього меха-нізму можна вважати проект Конституційної Асамблеї, ініційований першим Президентом України Леонідом Кравчуком і підтрима-ний чинним Президентом України Віктором Януковичем [17]. Підготовку пропозицій щодо механізму створення і діяльності Конститу-ційної Асамблеї здійснює створена на початку 2011 року Науково-експертна група, яка скла-дається із провідних вітчизняних учених.

Утім, слід взяти до уваги, що запорукою успішності процесу вдосконалення Консти-туції, його позитивного впливу на розвиток країни є утвердження в українському суспіль-стві культури поваги до Конституції, набут-тя нею реального статусу Основного Закону держави. Лідерами цього процесу мають бути, безсумнівно, органи державної влади, став-лення яких до Конституції значною мірою ви-значатиме і ставлення до неї громадян.

Значною мірою на те, яким буде подаль-ший конституційний транзит в Україні, впли-вають особливості соціально-економічного та соціально-політичного розвитку українського суспільства. Конфронтаційний характер полі-тичних відносин у сучасній Україні значною мірою зумовлений неврегульованістю відно-син власності, незакінченістю процесу великої приватизації, відсутністю відповідного євро-пейським правовим стандартам ринку землі, недостатньою реалізованістю конституційно-го принципу верховенства права. Основною метою більшості політичних сил та політико-економічних угруповань є боротьба за безпосе-редній контроль над наявними економічними ресурсами, чим, до речі, значною мірою зумов-лений і переважно персоналістський характер партійної системи України та авторитарність партійних структур. Встановлення прозорих загальнообов’язкових правових стандартів і правил економічної поведінки є важливою пе-редумовою успішності конституційного тран-зиту і має передувати власне внесенню змін до Конституції України.

Висновки

Двадцять років незалежності з погляду роз-витку Конституції України можна охаракте-

ризувати як добу досить інтенсивного консти-туційного транзиту, що виявлялося і в змінах Основного Закону, і в перманентному харак-тері суспільних дискусій щодо його недоско-налості та необхідності відповідного реформу-вання. Таким чином, з одного боку, можливі наступні зміни Основного Закону не є чимось винятковим, а з іншого – висока динамічність конституційних змін і широкий спектр про-понованих конституційних моделей свідчать про відсутність в українському суспільстві консенсусу щодо базових засад розвитку краї-ни. При цьому зміст і перебіг конституційного транзиту постійно зазнає істотного впливу по-точних інтересів основних суб’єктів вітчизня-ного політичного процесу.

Остання у часі корекція Основного Закону через рішення Конституційного Суду зали-шила відкритими питання загальної якості як чинної президентсько-парламентської, так і попередньої парламентсько-президентської форми правління, відповідності тієї або іншої конфігурації владних інститутів актуальним і стратегічним завданням розвитку країни. Досвід функціонування цих форм правління свідчить про наявність у кожній із них слаб-ких місць та інституціональних передумов по-літичних конфліктів, що робить необхідним подальше реформування політичної системи та відповідні зміни Конституції України. Ці зміни мають формуватися в процесі широкої суспільної дискусії, за підсумками якої має бути підготовлений консенсусний варіант но-вої Конституції України.

Попри надзвичайно велику значущість конституційних норм для життя суспільства і держави не варто переоцінювати значущість засобів конституційної інженерії для форму-вання ефективної та водночас демократич-ної моделі влади. Гострі політичні конфлікти були за кожної з чотирьох форм правління, що існували в Україні за часів незалежності. Тому гармонізацію діяльності органів влади слід забезпечувати не лише інституціональни-ми кроками (хоча їхню важливість і не варто применшувати), а й заходами, спрямованими на зміну конфліктного типу політичної куль-тури, що домінує в сучасній Україні.

Конституційні зміни мають відбуватися одночасно з реформуванням інших складових політичної системи України. Перший етап комплексної політичної реформи – розроб-ка й ухвалення законів, прямо передбачених чинною Конституцією, та адміністративна ре-форма. Другий етап – адміністративно-тери-торіальна реформа. Третій етап – власне кон-ституційна реформа: зміни конституційного регулювання місцевого самоврядування та ді-

Автор



яльності органів державної влади. Важливими чинниками успішності політичної реформи є стан партійної системи, рівень «демократії участі», якість конституційного правосуддя.

Як основний механізм участі громадськос-ті в удосконаленні Конституції України слід розглядати широке обговорення можливих варіантів конституційних змін, напрацю-вання конкретних проектів, зокрема через спеціально створені громадські інституції. Одним із варіантів практичного втілення цьо-го механізму можна вважати Конституційну

Асамблею, ініціатива створення якої підтри-мана Президентом України. При формуванні її персонального складу доцільно передбачити можливість самостійного формування значної частини її складу науковими установами, гро-мадськими організаціями, органами місцевого самоврядування. Водночас важливою умо-вою результативності роботи Конституційної Асамблеї є забезпечення розгляду її реко-мендацій суб’єктами законодавчого проце-су, налагодження дієвої взаємодії між нею та Верховною Радою України.

Список використаних джерел

1. La Constitution – La Constitution du 4 Octobre 1958 / Dernière mise à jour : 1er février 2010 // Legifrance.gouv.fr : le service public de la diffusion du droit. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.legifrance.gouv.fr/html/constitution/constitution2.htm#titre2

2. Spanish Constitution [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.senado.es/constitu_i/index.html3. The constitutional act of Denmark [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.eu-oplysnin-

gen.dk/upload/application/pdf/0172b719/Constitution%20of%20Denmark.pdf4. Декларація про державний суверенітет України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://

zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=55-125. Про проголошення незалежності України : Постанова Верховної Ради Української РСР від 24

серпня 1991 року № 1427-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://gska2.rada.gov.ua/site/postanova/akt_nz.htm

6. Воронов, М. М. Сучасний конституційний процес в Україні : спроба політико-правового аналізу / М. М. Воронов // Вісн. Харків. нац. ун-ту. Сер. Право. – 2008. – Вип. № 1(3).

7. Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні за-сади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1%EA%2F95-%E2%F0

8. Зелінська, М. Етапи трансформації інституту президентства в Україні / М. Зелінська // Політичний менеджмент. – 2010. – № 1. – С. 70.

9. Конституція України : неостан. ред. вiд 28.06.1996 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0&ed=19960628

10. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 103 і 108 народ-них депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» (справа про все-український референдум за народною ініціативою) від 27 березня 2000 р. № 3-рп/2000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.legal.com.ua/document/kodeks/0CH56003CH50710-00.html

11. Про внесення змін до Конституції України : проект Закону від 19.09.2003 № 4180 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=15881

12. Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року : Закон України від 08.12.2004 № 2221-IV : неостан. ред. вiд 08.12.2004 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2221-15-&ed=20041208

13. Про внесення змін до Конституції України : Закон України від 08.12.2004 № 222-IV / № 2222-IV : неостан. ред. вiд 08.12.2004 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2222-15&ed=20041208

14. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних де-путатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про вне-сення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року N 2222-IV (справа про додержання процеду-ри внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р. № 20-рп/2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v020p710-10

15. Суспільно-політичні трансформації в Україні : від задумів до реалій / В. Ф. Солдатенко (кер.) та ін. ; НАН України; Ін-т політ. і етнонац. дослідж. – К. : Парламент. вид-во, 2009.

16. Кафарський, В. Концепти конституції у правовій і політичній науці / Володимир Кафарський // Політичний менеджмент. – 2010. – № 4. – С. 27.

17. Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї : Указ Президента України від 21.02.2011 № 224/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/13153.html


На початку 1990-х років політичне керівни-цтво України заявило про принципові завдан-ня, що постали перед «молодою» державою. Зокрема йшлося про створення довершеного громадянського суспільства європейського зразка та ефективно працюючого, несупере-чливого механізму політичного управління державою. Нині спливає 20-й рік державно-го будівництва, і визначення пріоритетів по-дальшого розвитку країни потребує підбиття певних підсумків, аналізу здобутків і втрат пройденого шляху. Науково-теоретичною ос-новою формулювання пріоритетних на-прямів державного будівництва є об’єктивна й адекватна оцінка якісного стану політичної системи за результатами попередніх етапів еволюції, причин, які стримували і стримують її динамічний розвиток, та окреслення пріори-тетів її подальшої модернізації на ґрунті про-веденого аналізу.

У вітчизняній політичній науці досліджен-ням стану, змісту, характеристик, структури політичної системи, історії її становлення і роз-витку приділено достатньо уваги як окремими науковцями, так і науковими колективами. Передусім слід назвати фундаментальні до-слідження Інституту політичних та етнонаціо-нальних досліджень ім. І. Ф. Кураса, Інституту історії України НАН України, Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого тощо. Однак після рішення Конституційного Суду в жовтні 2010 року, що відновило чин-ність Конституції в редакції 1996 року і відпо-відно змінило правове підґрунтя функціону-вання політичної системи, дослідженню осо-бливостей функціонування політичної систе-ми України не приділено достатньої уваги.

Метою статті є синтетичний аналіз процесів еволюції політичної системи України та визна-чення стратегічних пріоритетів її модернізації.

Аналіз еволюції політичної системи України варто почати кількома зауваженнями теоретичного характеру. Попри деяку умов-ність визначення структури політичної сис-теми, предметом аналізу в статті є передусім політико-правові інститути та норми, які є основними елементами сучасних політичних систем [1, с. 17], оскільки конституційне впо-рядкування, формування та функціонування державних і політичних інститутів було цен-тральним питанням розвитку політичної сис-теми України впродовж усіх років незалеж-ності і зберегло свою актуальність донині.

Ухвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року та проголо-шення незалежності 24 липня 1991 року за-початкували сучасний етап державотворення, а відтак і формування нинішньої політичної системи України.

Від періоду перебування у складі СРСР Україна успадкувала форму правління, яку за формальними ознаками можна визначити як парламентську. На момент проголошення незалежності України навичками організа-ції та державного управління володіли лише державно-партійні функціонери, недостатньо кваліфіковані та чисельні для нових завдань – «в апараті центральних міністерств і відомств України на той час працювало близько 13 тис. осіб» [2, с. 948], водночас функція стратегу-вання належала центральним органам КПРС. Представники ж національно-демократичного табору зосередили свої зусилля на формуван-ні зовнішньої атрибутики державності та ви-

УДК 316.423.2:321(477)

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ТА ПРІОРИТЕТИ ЇЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ

Досліджуються процеси становлення та розвитку політичної системи України з моменту проголошення незалежності до сьогодення. За результатами проведеного аналізу виокремлено змістовні аспекти кожного етапу еволюції політичної системи України, в межах аксіологічного підходу запропоновані пріоритетні напрями її по-дальшої модернізації.

Ключові слова: політична система України, політичні інститути, еволюція політич-ної системи, конституційний транзит, конституційні цінності.

Сало Ірина Степанівна, Сало Ірина Степанівна, кандидат політичних наук кандидат політичних наук


рішенні мовно-культурних питань. За таких обставин вилучення КПРС із політичної сис-теми спричинило безпорадність рад усіх рів-нів та їх виконавчих комітетів, у тому числі і Ради Міністрів України. Передбачалося, що цю проблему вирішить заснування інституту Президента як глави держави та виконавчої влади. Впродовж 1991-1992 рр. активно роз-будовувалися сильний центр президентської влади та виконавча вертикаль – Адміністрація Президента України, що по суті дублювала функції уряду; численні консультативно-дорадчі органи при Президентові України; ор-гани державної виконавчої влади на місцях [3, с. 464]. У сфері законотворення значна увага приділялася також становленню місцевого са-моврядування. Зокрема в Декларації про дер-жавний суверенітет України (липень 1990 р.) та законах «Про економічну самостійність Української РСР» (серпень 1990 р.), «Про бю-джетну систему Української РСР» (грудень 1990 р.), «Про місцеві ради народних депута-тів Української РСР» (грудень 1990 р.) було визначено статус, економічні підвалини функ-ціонування та роль органів місцевого самовря-дування в політичній системі. Однак у цілому державотворення в Україні розгорталось у напрямі формування сильної президентської влади в центрі та на місцях, що мало наслід-ком слабкість місцевого самоврядування та по суті законсервувало його розвиток дотепер.

На початковій стадії формування перебу-вала також партійна система України. У перші роки незалежності визначилися шляхи легалі-зації українських політичних партій: зі складу КПРС; із дисидентських кіл; з емігрантських партій [1, с. 244]. Формальні перспективи для виникнення в Україні багатопартійної систе-ми були закладені скасуванням у 1990 році статті 6 Конституції СРСР, яка закріплюва-ла за КПРС роль політичного керівництва, і вже перші вибори до Верховної Ради України відбувалися на змагальній основі. Однак го-ворити про впливовість політичних партій на цьому етапі становлення політичної системи України, напевно, було ще зарано.

Саме в цей період була окреслена траєкто-рія розвитку політичної системи України – еклектичне поєднання ознак президентської та змішаної республік (за Законом «Про Пре-зидента Української РСР» 1991 р.), деклара-тивний характер статусу та повноважень орга-нів місцевого самоврядування.

Обраний у 1994 році Президентом України Леонід Кучма зосередив свою діяльність пере-дусім на посиленні владної вертикалі, що вия-вилось у підпорядкуванні главі держави уряду і голів районних та обласних рад, формуванні

Ради регіонів – консультативно-дорадчого ор-гану, який уможливлював прямий контакт із виконавчою владою на місцях.

Цьому періоду становлення політичної системи України було притаманне перманент-не протистояння між президентом і парламен-том. Змагання за повноваження завершилися перемогою Леоніда Кучми – ухваленням у 1995 році Закону «Про державну владу і міс-цеве самоврядування» та «Конституційного Договору між Верховною Радою та Прези-дентом України про основні засади організа-ції та функціонування державної влади і міс-цевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», якими в Україні встановлювалася політична система президентського типу. До прерогатив Президента України були віднесені: сфери зо-внішньої політики, національної безпеки та оборони; установчі повноваження – право на одноосібне призначення Прем’єр-міністра та Кабінету Міністрів України, створення та ре-організацію центральних органів виконавчої влади; право законодавчої ініціативи, промуль-гації законів та право вето. Значною мірою по-силилися також повноваження Президента на місцях (відповідно послабився вплив органів місцевого самоврядування) – державні адмі-ністрації областей, міст Києва та Севастополя підпорядковувалися главі держави.

Проіснувала ця система впродовж року, од-нак подальші перспективи розвитку держави потребували її повноцінної легітимізації, що визначало пріоритетним завданням створен-ня сильної держави як гаранта національної незалежності, рушія соціально-економічних і політичних перетворень.

Засади подальшого розвитку політич-ної системи України визначила Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року. Фор-мально в ній не називалася форма правління, однак, з огляду на закріплені статус та повнова-ження органів державної влади, таку політич-ну систему можна віднести до президентсько-парламентського типу. Згідно з Конституцією Президент України отримав повноваження одноосібно призначати Прем’єр-міністра, чле-нів уряду, керівний склад центральних органів виконавчої влади, призначати і звільняти ке-рівників місцевих органів виконавчої влади.

Суттєве розширення повноважень Прези-дента України, характерне для того періоду, було наслідком не стільки недосконалості конституційних норм, скільки стану розви-тку партійної системи. В умовах її несфор-мованості й відповідної неструктурованості Верховної Ради Президенту України вдалося суттєво розширити свої повноваження в межах

Сало І. С.



наявної конституційної моделі. Цьому також сприяло закріплене в перехідних положеннях Конституції України право Президента впро-довж трьох років самостійно видавати укази з економічних питань, не врегульованих за-конами. У межах сформованої в цей період політично-правової практики («політична конституція») [4, с. 26-27, 29] виявилися нее-фективними положення Конституції України, які мали створити механізми стримувань і противаг і запобігти повному підпорядкуван-ню виконавчої влади Президентові. Йдеться про повноваження Кабінету Міністрів у фор-муванні органів виконавчої влади: призначен-ня голів місцевих державних адміністрацій (ч. 4 ст. 118) та керівників центральних орга-нів виконавчої влади (п. 10 ч. 1 ст. 106), проце-дуру скріплення підписами урядовців указів Президента (ч. 4 ст. 106) [5].

Посадові особи органів виконавчої влади за умов, коли їх призначення та звільнення практично повністю залежало від волі Пре-зидента, природно, не виявляли бажання ви-користовувати зазначені конституційні по-ложення і формувати самостійну позицію щодо відповідних рішень глави держави. Перебирання ж частини повноважень ор-ганів місцевого самоврядування місцевими держав-ними адміністраціями мало наслідком формування жорсткої вертикалі виконавчої влади на чолі з Президентом України. Таким чином, сформована після 1996 року політико-правова практика («політична конституція») характеризувалася звуженням визначених Конституцією повноважень Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та орга-нів місцевого самоврядування.

Водночас необхідно зазначити, що політич-на система, сформована Конституцією України в редакції 1996 року, виявилася досить ефек-тивною – вона забезпечувала виконання при-йнятих главою держави управлінських рішень. Однак її істотним недоліком була відсутність ефективного зв’язку парламенту і уряду, необ-хідного для законодавчого оформлення полі-тики Кабінету Міністрів [6, с. 97]. Ставлення парламенту до законодавчих ініціатив уряду значною мірою залежало від ситуативних чин-ників і далеко не всі урядові пропозиції набу-вали вигляду законів [7, с. 70].

Впродовж 2001-2002 рр. відбулася змі-на орієнтирів політичного реформування. Зростання впливу сформованих на той час політичних партій призвело до ініціювання Президентом України Леонідом Кучмою змін до Конституції України, що передбачали по-силення повноважень Верховної Ради за ра-хунок їх скорочення у глави держави, та ухва-

лення нового Закону «Про вибори народних депутатів України», згідно з яким парламент обирався на пропорційній основі, виключно за партійними списками.

Ініціатива Леоніда Кучми розпочала но-вий етап дискусій щодо політичної реформи, які набували темпу і гостроти паралельно з розгортанням президентської виборчої кам-панії 2004 року та спричинених нею масових суспільно-політичних акцій, що отримали на-зву «помаранчевої революції». Компромісним рішенням стало пакетне голосування за зміни до Закону «Про вибори Президента України» і Закон «Про внесення змін до Конституції України» (№ 2222-IV). Слід зазначити, що другий зі згаданих законопроектів містив певні відмінності від попередньо схваленого проекту № 4180, але не подавався до Конституційного Суду України і не отримав його висновку. Тобто як неодноразово зазначалось і в науко-вих дослідженнях, і в публіцистичних працях, зміни до Конституції України відбулись із по-рушенням процедурних норм, чим поставили під сумнів легітимність цих змін.

Політична реформа набула чинності з 1 січ-ня 2006 року, окрім частини щодо нової про-цедури формування уряду – вона вступи-ла в силу у травні 2006 року, після чергових виборів Верховної Ради України. Реформа 2004 року запровадила нові «правила гри»: переможці парламентських виборів отримали можливість встановлення контролю над усіма політичними інститутами. Однак наступні ви-бори не гарантували їм перемоги, отже прихід до влади їхніх опонентів ніс реальну загрозу чергової зміни «правил гри» та визнання не-легітимними ухвалених ними рішень.

Упродовж 2006 – початку 2010 рр. досить чітко виявилися системні недоліки запрова-дженої у 2006 році моделі політичної системи: надмірна і необґрунтована «жорсткість» кон-ституційних приписів щодо процедури струк-турування парламенту та формування уряду; недосконалість формули компетенційного ду-алізму у виконавчій владі; «функціональна не-достатність» інституту президентства; небезпе-ка перетворення системи стримувань і проти-ваг на деструктивну систему протистояння; не-достатність регулятивної функції Конституції у вирішенні політичних конфліктів.

Перебіг політичних процесів підтвердив, що незалежно від складу парламентської біль-шості та уряду відносини між Президентом, Кабінетом Міністрів та Верховною Радою ха-рактеризуються високим рівнем напруженос-ті, гострими суперечностями з різних питань державної політики. Красномовно свідчить про гостроту цих політичних конфліктів те,


Сало І. С.

що впродовж терміну президентських повно-важень Віктора Ющенка двічі ухвалювалось рішення щодо дострокового припинення по-вноважень Верховної Ради.

Функціонування політичної системи зраз-ка 2004 року додатково ускладнилося запро-вадженням у 2006 році пропорційної виборчої системи із закритими списками в єдиному за-гальнонаціональному виборчому окрузі. Нова формула виборів значно посилила вплив ліде-рів парламентських політичних сил на очолю-вані ними фракції, аж до реальної загрози під-міни вільного політичного вибору народних депутатів диктатурою цих лідерів, зменшила вплив суспільства на діяльність представ-ницьких органів влади і політичний процес у цілому, значно знизила довіру населення до всіх інститутів влади.

Погіршення дієздатності парламенту та уряду багато в чому було зумовлене тим, що посилення повноважень Верховної Ради в сфе-рі кадрових призначень не передбачало дієвих механізмів її контролю іншими інститутами влади. У поєднанні з переходом до пропорцій-ної виборчої системи із закритими списками сформувалися передумови для фактичної узурпації державної влади законодавчою гіл-кою влади. На небезпечність і нерозумність концентрації всіх законодавчих повноважень в одному органі влади вказував, зокрема, ві-домий американський політичний дослідник Дж. Сарторі [8].

Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 [9], яким відновлено чинність Конституції України від 28 червня 1996 року, спонукало здійснити пе-реоцінку переваг і недоліків політичної систе-ми. Слід зазначити, що порівняно з політичною системою зразка 2004 року система, що функ-ціонувала впродовж 1996–2006 рр., є гнучкі-шою та динамічнішою – не містить положень, які б жорстко узалежнювали формування та функціонування державної влади від вад пар-тійної системи, визначає механізми вирішен-ня інституційних криз. Так, якщо Верховна Рада нездатна сформувати більшість, а відтак не спроможна бути активною стороною у пе-реговорному процесі з Президентом України щодо реалізації спільних повноважень, біль-шої політичної ваги набувають ініціативи гла-ви держави. Це розблоковує процес ухвалення рішень з одночасним забезпеченням чіткішої ідентифікації суб’єкта відповідальності за них. Наприклад, вплив Президента на формування виконавчої влади зростає за умови несформо-ваної правлячої більшості у Верховній Раді. І навпаки, наявність сформованої парламент-ської більшості змушує Президента вести ак-

тивний переговорний процес з Верховною Радою для досягнення компромісу щодо кан-дидатури Прем’єр-міністра. Зосередження формування персонального складу Кабінету Міністрів у межах взаємодії Прем’єр-міністра з Президентом також має значний потенці-ал позитивного впливу на перебіг політичних процесів, оскільки визначає предметом вза-ємодії парламенту і уряду змістову складову діяльності останнього – програму Кабінету Міністрів та контроль за її виконанням, що сут-тєво знижує небезпеки політичної корупції.

Практика засвідчує, що модель організації влади за Конституцією 1996 року більше відпо-відає сучасним глобальним трендам оператив-ного та компетентного реагування на зростан-ня динаміки та складності перебігу соціально-політичних процесів [10, с. 100-101].

Підсумовуючи стислий аналіз еволюції по-літичної системи України, слід відзначити, що закладені на початку 1990-х років нормативно-правові підвалини не враховували наявних соціально-культурних і геополітичних умов. Тогочасну стратегію розвитку політичної сис-теми характеризувало еклектичне поєднання радянських адміністративних підходів та не-критично копійованих зразків західної демо-кратії часів розвитку індустріального суспіль-ства. Закономірним результатом цього стало формування неефективної політичної систе-ми, яка не відповідає ані сутнісним ознакам республіканської форми правління (згідно з Конституцією України як в редакції 1996 року, так і 2004 року «Україна є республікою» [11, ч. 1 ст. 5]), ані визнаним у світі критеріям де-мократичного врядування.

Відтак для реалізації ціннісних орієнти-рів трансформаційних процесів потрібна модернізація політичної системи України у межах «нової республіканської парадигми». Передусім йдеться про «перезаснування» цін-нісних підвалин Основного Закону. Оскільки в Конституції України найвищою цінністю проголошується не свобода людини, а власне людина [11, ч. 1 ст. 3], ідея свободи особи по-винна стати базовою. Це визначає пріорите-том модернізації політичної системи України гарантії прав людини та основоположних сво-бод, що реалізуються шляхом забезпечення належної правової процедури та доступу до справедливого правосуддя.

Республіканське розуміння свободи є осно-вою формування республіканського типу соціа-льної солідарності, здатної подолати партійний партикуляризм, та патріотизму – передусім як поваги до власної держави та усвідомлення пу-блічного інтересу як складової індивідуальної системи цінностей. Це визначає наступним



пріоритетом модернізації політичної системи розвиток місцевого самоврядування та інсти-тутів громадянського суспільства шляхом де-централізації влади та зростання ролі місце-вих громад.

Свобода як цінність конституційного рівня в її республіканському тлумаченні передбачає передусім свободу від індивідуальної залеж-ності. Це зумовлює вибір наступного орієнти-ру модернізації політичної системи країни – формування рамок урядування та політичних практик, які звужують можливості зловжи-вання демократією та запобігають загрозам переходу до безправ’я.

По-перше, йдеться про запровадження принципу функціонального поділу влади і за-безпечення її взаємодії, а також дієвого меха-нізму притягнення до політичної відповідаль-ності владних інститутів та їх зміни у випадку бездіяльності чи неспроможності діяти.

По-друге, йдеться про запобігання одній з небезпек демократії – «диктатурі більшості». А. де Токвіль у класичному дослідженні осо-бливостей американської демократії зауважив,

«що саме в епоху демократії найбільше потріб-но побоюватися деспотизму» [12]. Водночас існує небезпека використання правових про-цедур задля захисту інтересів популістських чи маргінальних сил, посилаючись на прин-цип політичного та ідеологічного плюралізму. Такий стан речей може призвести до паралі-чу інститутів демократії, яка не буде здатною захищатися. Світова конституційна теорія і практика виробили положення, що забезпе-чують легітимацію діяльності суб’єктів фор-мування органів публічної влади, передусім політичних партій. Це потребує формалізації застережень щодо цілей і методів діяльності політичних партій і робить необхідним кон-ституційне визначення основних положень щодо регулювання діяльності політичних пар-тій: забезпечення колегіальності вищих пар-тійних органів; недопущення функціонування організаційних структур авторитарного і тота-літарного типу; наявність внутрішньопартій-ного арбітражу; запровадження прозорих ме-ханізмів публічного звітування про джерела і напрями фінансування.


1. Проблеми модернізації політичних систем сучасності : монографія / М. І. Панов (кер. авт. кол.), Л. М. Герасіна, О. Г. Данильян та ін. ; за заг. ред. Л. М. Герасіної, О. Г. Данильяна. – Х. : Право, 2008. – 320 с.

2. Україна : політична історія. ХХ – початок ХХІ ст. / редрада: В. М. Литвин (голова) та ін. ; редкол.: В. А. Смолій, Ю. А. Левенець (співголови) та ін. – К. : Парламентське вид-во, 2007. – 1028 с.

3. Політична система для України : історичний досвід та виклики сучасності : монографія / О. Г. Гаркуша, С. О. Біла, В. Ф. Верстюк та ін. ; гол. ред. В. М. Литвин. – К. : Ніка-Центр, 2008. – 988 с.

4. Кафарський, В. Концепти конституції у правовій і політичній науці / В. Кафарський // Політичний менеджмент. – 2010. – № 4. – С. 25–34.

5. Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0

6. Сучасна українська політика : аналіт. доп. Ін-ту політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса НАН України. – К. : ІПЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2009. – 448 с.

7. Зелінська, М. Етапи трансформації інституту президентства в Україні / М. Зелінська // Політичний менеджмент. – 2010. – № 1. – С. 68–75.

8. Сарторі, Дж. Порівняльна конституційна інженерія : дослідження структур, мотивів і результатів / Джовані Сарторі. – К. : АртЕк, 2001.

9. Рішення Конституційного Суду України у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України вiд 30.09.2010 р. № 20-рп/2010 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 72/1 (Спец. вип.).

10. Керимов, А. Современное государство : вопросы теории / А. Д. Керимов. – М. : Норма, 2008. – 142 с.11. Конституція України. Із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004

року № 2222–IV. – К. : Атіка, 2006. 12. Токвиль, А. Демократия в Америке : [пер. с фр.] / Алексис Токвиль ; предисл. Гарольда Дж. Ласки. –

М. : Прогресс, 1992. – С. 499.


Теоретичні засади сучасної етнополітики

Теоретичні питання етнонаціонального розвитку вивчає спеціальна наука – етнопо-літологія. Її завданням стало унормування та концептуалізація відповідних понять та принципів у межах цілісної системи наукових поглядів. Протягом останніх двох десятиріч зростання етнічної конфліктності та зміни на політичній карті Європи все наполегливіше формували запит на таку понятійну визна-ченість та концептуальну переконливість. У результаті виникла ціла галузь знань про «ет-нополітичну сферу людського буття, тобто сферу взаємодії етнічного, національного та політичного і зокрема, етноси, нації, етнонаці-ональні меншини, їх взаємовідносини між со-бою, а також з державою» [1].

Оскільки національний принцип закладе-ний в основі уявлень про суверенітет більшос-ті сучасних держав, у тому числі й України, то етнополітична проблематика охоплює собою досить широке поле досліджень і актуальних суспільних дискусій, в основі яких лежить проблема легітимності національної держави та її політики загалом. Тому невипадково, що відповідна спеціальність, за якою здійснюєть-ся захист дисертацій в Україні на здобуття ступенів кандидата і доктора політичних наук, має подвійну назву – «Етнополітологія та ет-нодержавознавство».

Однією з визначальних методологічних проблем, з якою стикається етнополітологія як наука, є розрізнення етнічного і національ-ного. У більшості праць із цієї тематики етніч-не розуміється як протонаціональне у тому сенсі, що воно є протополітичним. Етнічність є завжди ніби стихійною і виступає латентною

формою національності. На практиці етнічна ідентифікація реалізується як безпосереднє розрізнення «своїх» і «чужих» та оперування відповідними маркерами – мови, поведінки, елементів культури, відношенням до сфери сакрального тощо.

Загалом, якщо розглядати етнічність поза телеологією національної емансипації, то ет-нічна спільнота є, власне, тією «спільнотою» Ф. Тьоніса, що виражає принцип соціаль-ності в його архаїчному вигляді. У західній науці такий стан людської самоорганізації досліджується соціальною та культурною ан-тропологією. Однак підхід етнології (етніки) від антропологічного відрізняється тим, що в ньому визначається предметом дослідження: антропологія вивчає спільне в житті й органі-зації етнічних спільнот, а етнологія – їхні від-мінності. Оскільки ж узагальненої абстрактної «спільноти» в дійсності не існує, так само, як не існує й узагальненої «нації», то емпіричний предмет цих наук цілком збігається.

Суперечливість уявлень про етнічність як передумову національності полягає в тому, що етнічне самоусвідомлення завжди відбуваєть-ся ніби «заднім числом» – після того, як ви-никає національна світоглядна детермінація і пов’язана з нею культурно-політична мета са-мовизначення.

Етнічна ідентичність природним чином ре-алізується у сфері традиційної культури і побу-ту, але щойно вона наповнюється політичним змістом і особливо коли бере на озброєння ім-ператив національного самовизначення, така ідентичність вже є національною. Умовність цієї межі між етнічною і національною прина-лежністю спонукає навіть авторів авторитет-них видань вводити до наукового обігу неоло-гізм «українська етнонація» [2].

УДК 351.862.4

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИКИ ІДЕНТИЧНОСТІ В УКРАЇНІ

Запропоновано низку принципів, методологічних та концептуальних підходів до вироблення і реалізації політики ідентичності в сучасній національній державі. Окреслено предмет політики ідентичності, її завдання та основні перешкоди і виклики на шляху формування спільної ідентичності громадян України.

Ключові слова: політика ідентичності, нація, етнонаціональні відносини, криза ідентичності.

Розумний Максим Миколайович,Розумний Максим Миколайович,доктор політичних наукдоктор політичних наук



Втім, цьому феномену є логічне пояснення, якщо припустити, що етнічність в структурі національної свідомості виконує легітимацій-ну роль, яка стала можливою і необхідною в контексті секулярного новоєвропейського світогляду. Цей світогляд оперував поняттям народного суверенітету, але не мав онтологіч-ного опертя в своєму гіпостазуванні суб’єкта народного волевиявлення. Потреба в такому уявленому суб’єкті виникла з того часу, як ле-гітимність монархічного джерела влади втра-тила свою чинність.

У цьому цивілізаційному контексті полі-тизація етнічності є природним і неуникним явищем, про що свідчить безперервний про-цес національного самовизначення та ство-рення нових незалежних держав у Європі, що розпочався з Віденського конгресу 1815 року і триває до наших днів.

Поняття національного самовизначення відображає один з ключових підходів щодо засад державотворення, який утвердився спо-чатку в Європі, а потім і в усьому світовому співтоваристві. Самовизначення – це прин-цип, згідно з яким кожна спільнота має право на вільне влаштування свого громадського і політичного життя, сама вирішує питання про принципи внутрішньої політичної організації, зовнішньополітичні орієнтації тощо. На під-ставі цього принципу за кожним народом ви-знається право на утворення власної держави або добровільне входження в договірні відно-сини з іншими народами на засадах федерації, конфедерації, союзу держав тощо.

Принцип національного самовизначення базується на уявленні про спільноту як по-вноцінний суб’єкт, а також про збірну волю громадян як джерело суверенітету і головну підставу для реалізації тієї чи іншої державної політики.

Національна самосвідомість та побудована на ній політична самоорганізація спільноти базується на кількох пов’язаних між собою уявленнях, а саме:

про витоки національної ідентичності в –історії і культурі минулого;

про національну індивідуальність як –сукупність неповторних рис характеру, долі тощо;

про бажаний статус спільноти в чинному –державно-політичному контексті;

про наявне становище спільноти та об- –меження самовизначення, що з нього випли-вають;

про місію нації у світовому чи цивіліза- –ційному контексті;

про шляхи досягнення бажаного статусу –і реалізації національної місії.

Формування цих уявлень є головною пере-думовою існування повноцінної та конкурен-тоспроможної національної ідентичності.

Таким чином, етнополітика як сфера ді-яльності та наукової рефлексії має справу, з одного боку, з базовим принципом спільнот-ного існування людини – розрізненням «сво-їх» і «чужих», а з іншого – з його актуальною культурно-історичною реалізацією в явищі національної самосвідомості. У динамічному вимірі реальної політики головним предметом етнополітології є, на нашу думку, процеси на-ціонального самовизначення.

Відповідно до цих наукових підходів, у етнонаціональній сфері очевидним чином окреслюються два важливих напрями держав-ної політики, які є пов’язаними між собою, але суттєво різняться за завданнями і методами здійснення.

1. Політика ідентичності стосується майже всіх аспектів суспільного життя – утверджен-ня атрибутів і символів державності, мовної політики, виховання молоді, освіти, практич-но всіх гуманітарних і суспільствознавчих галузей науки, інформаційної сфери, пріори-тетів зовнішньої політики, економічного про-текціонізму та інших.

2. Політика регулювання міжетнічних від-носин є складовою частиною політики іден-тичності і включає в себе підтримку і захист інтересів етнічних груп і національних мен-шин, протидію проявам ксенофобії та нетер-пимості на культурному, етнічному та релігій-ному підґрунті, сприяння інтеграції меншин до політичної нації.

Нормативне та концептуальне підґрунтя державної етнополітики в Україні

Незалежність України була підготовле-на великим історичним періодом становлен-ня національної самосвідомості, однак у сам момент її отримання тим адміністративним утворенням, що мало назву УРСР, імпера-тив національного самовизначення ще далеко не мав тієї суспільної переконливості, яка б могла забезпечити швидкий і безперешкод-ний поступ новоствореної держави. Суттєво гальмує цей процес конфлікт ідентичностей, пов’язаний із суперечливими процесами а) пе-реходу української національної самосвідо-мості від етнографічно-культурологічного до соціально-політичного принципу; б) розпаду і часткової регенерації пострадянської ідентич-ності; в) зародження регіональних субіден-тичностей, що мають різні ціннісні домінанти і стратегічні вектори інтеграції.


Розумний М. М.

Сьогодні українська політична нація фор-мується, вбираючи в себе характеристики успадкованих від попередніх періодів істо-рії України типів ідентичності, але при цьо-му й набуваючи нових рис, нового досвіду й культурної індивідуальності. Ця нова якість суспільного цілого витворюється в умовах державної незалежності внаслідок зіткнення ідентичностей, їх дифузії і взаємного присто-сування в умовах реального співжиття.

Невирішеність базових світоглядних пи-тань національного самовизначення позначи-лася і на змісті установчих документів сучас-ної української державності. До світоглядних та правових підстав національного суверені-тету апелюють основні документи, що визна-чали державотворчі принципи на момент про-голошення української незалежності.

Так, Декларація про державний суверені-тет України від 16 липня 1990 року в якості суб’єкта права на самовизначення називає народ України і посилається на волю цього суб’єкта, представляти якого вповноважена Верховна Рада УРСР.

Поряд з тим розділ 1 Декларації ідентифікує суб’єкта самовизначення як українську націю (український народ). Відмінність між цими поняттями є досить суттєвою. Якщо воля на-роду України досить чітко виражається як су-купна воля всіх громадян, які на даний момент мешкають на її території, або ж їх простої чи кваліфікованої більшості, то категорія «укра-їнської нації» вимагає вже залучення інших критеріїв – не стільки соціометричних, скільки історичних, культурних і навіть світоглядних.

Українську націю творять лише ті, хто усвідомлює свою приналежність до неї, це – уявлена спільнота (Б. Андерсон), що об’єднує в надісторичну і позатериторіальну цілість «живих, і мертвих, і ненароджених, в Україні і поза нею сущих» (Т. Шевченко).

Посилання на волю такого суб’єкта вже не може бути підкріпленим самою лише ариф-метичною більшістю громадян, що висловили певну позицію. Легітимація певного рішен-ня чи політичного курсу в такому випадку випливає, головним чином, зі спадкоємноті смислів і цінностей, що були закладені в на-ціональну свідомість у процесі її формуван-ня. До цього джерела легітимності апелює, зокрема, Акт проголошення незалежності України, що засадничо мав правову наступ-ність щодо Декларації про державний сувере-нітет України.

Вступна частина Акту містить посилання на «тисячолітню традицію державотворен-ня». Але і в цьому разі установчому документу бракує концептуальної послідовності у ви-

значенні носія цієї традиції. В ньому йдеться лише про територіальну прив’язку цієї тради-ції – «на Україні». Таким чином, вводиться третій критерій визначення суб’єкта націо-нального самовизначення, поруч із історико-культурним і політико-адміністративним, – історично-територіальний.

Очевидно, що понятійна суперечливість і непослідовність установчих документів ново-створюваної української держави є відобра-женням ідеологічної і політичної боротьби, що велася в момент їх прийняття між прибічни-ками різних концепцій та моделей українсько-го самовизначення. Наявність двох підходів в одному документі є результатом компромісу між їх представниками в залі парламенту та в політичному просторі країни в цілому.

Текст Конституції 1996 року містить вже чітке визначення: «Український народ – гро-мадяни України всіх національностей». Але в статті 11 йдеться про «консолідацію та розви-ток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиток етніч-ної, культурної, мовної та релігійної самобут-ності всіх корінних народів і національних меншин України», сприяти чому повинна дер-жава. Сама ж держава твориться «народом», котрий є «носієм суверенітету і єдиним дже-релом влади в Україні».

Таким чином, народ наділяє владними по-вноваженнями державу, щоб вона, серед іншо-го, дбала й про консолідацію української нації, розуміючи під останньою, вочевидь, громадян України української «національності». Ця українська нація виступає, згідно з текстом Конституції, не стільки як суб’єкт державної політики (ця роль належить «народу» – «укра-їнському народу», що його складають «грома-дяни всіх національностей»), а як пасивна сто-рона – об’єкт державного піклування.

Попри свою важливість і показовість, кон-ституційні положення самі по собі не мають вирішального формотворчого впливу на по-літичну дійсність, але вони є відображенням того балансу інтересів та впливів, що виникає в даній спільноті між основними соціальними групами, а також є результатом узгодження основних суспільних цінностей та смислів між ними. Те саме можна сказати й про інші важ-ливі нормативні документи та рішення органів влади, що визначають характер і спрямування зовнішньої і внутрішньої політики держави.

Суперечливість і потенційна конфліктність етнополітичних питань приводить на практиці до відмови від законодавчого закріплення тих чи інших норм. Як наслідок, етнополітична ді-яльність держави сьогодні спирається на до-сить короткий перелік документів, більшість



із яких були прийняті в установчий період державотворення: Декларація прав національ-ностей України, Закони України «Про націо-нальні меншини в Україні», «Про об’єднання громадян», мовне законодавство, а також низ-ку нормативних актів, що визначають статус іммігрантів, статус закордонних українців і права депортованих.

Впродовж півтора десятка років робляться спроби затвердити на законодавчому рівні кон-цептуальні засади державної політики у сфері міжетнічних відносин. На сьогодні у Верховній Раді України зареєстровано два документи, що претендують на те, аби внести визначеність у це питання: «Концепція державної етнонаціо-нальної політики України», внесена у 2008 році Кабінетом Міністрів, та «Стратегія державної етнонаціональної політики», внесена народним депутатом М. Папієвим. Обидва законопроек-ти зняті з розгляду як такі, що містять досить суперечливі й спірні тези, що фактично уне-можливлює їх прийняття в залі парламенту.

Дослідники зазначають також такий недо-лік пропонованих документів, як «обстоюван-ня кон’юнктурних, а не державних інтересів». З чого робиться висновок про те, що «прий-няття подібного документу може мати зво-ротний ефект – посилить соціальну напругу, приведе до міжетнічних конфліктів замість врегулювання нагальних проблем етнонаціо-нальних відносин» [3].

Складається враження, що при всій сво-їй обмеженості, недосконалості і застарілості концептуальна і нормативна база етнонаціо-нальної політики в Україні відображає той хисткий баланс інтересів і світоглядних комп-ромісів, який дозволяв до останнього часу збе-регти мир і відносну стабільність етнонаціо-нальних відносин. Тому кожна не досить пе-реконлива спроба внести у це питання додат-кову чіткість і однозначність сприймається як загроза зруйнування встановленого балансу.

Звідси й невизначеність та суперечливість понять, які використовуються не просто в по-літичному чи науковому дискурсі, а на зако-нодавчому і конституційному рівні, що є вже свідченням радше світоглядної безпорадності, ніж державної мудрості. Варто було б наре-шті понятійно визначитися, 1) що таке укра-їнський народ (або Український народ) і чим він відрізняється від народу України; 2) що таке національність і чим вона відрізняється від національної ідентичності і громадянства; 3) що таке нація і як з нею співвідноситься на-ціональна меншина; 4) що таке титульна нація і як вона співвідноситься з власне нацією, ет-носом і українським народом (те саме питання щодо корінного народу) тощо.

Головна причина існуючих теоретико-концептуальних протиріч, на нашу думку, по-лягає не в тому, що відносини між етносами є такими вже складними самі по собі, чи в тому, що українська ситуація є в цьому відношенні винятковою. Визначення засад державної ет-нополітики в нашій державі стикається з на-багато складнішою і нерозв’язаною досі про-блемою концептуальних засад формування спільної української ідентичності, яка була б адекватною сучасним викликам національно-державного будівництва і реаліям ХХІ ст.

Пошук власної української ідеї, що може бути визначена як модель колективної само-реалізації в контексті сучасної світової циві-лізації, триває. Ця модель повинна включати в себе «формулу» національної ідентичності, що дає відповідь на таке: а) хто такі українці; б) як вони з’явилися як спільнота; в) які кри-терії ідентичності є базовими, а які змінними; г) хто може стати українцем і за яких умов. У тлумаченні цієї проблеми стикаються два під-ходи, що представляють різні світоглядні за-сади національного будівництва.

Перший, етноцентристський підхід визнає національність успадкованою природною характеристикою людини і віддає перевагу українцям як «титульній нації» у визначен-ні орієнтирів розвитку України як держави. Другий підхід спирається на поняття «полі-тичної нації» і визнає всіх громадян держави Україна – українцями, а отже й однаковою мі-рою відповідальними за національний проект в цілому і в окремих його аспектах.

Ця концептуальна відмінність стає майже нездоланною перешкодою для національно-го порозуміння, коли мова йде про конкретні питання унормування суспільних відносин та пріоритетів державної політики. Такими є пи-тання офіційної мови державних установ, між-державних союзів, історичної пам’яті, куль-турної спадщини, інформаційної політики та інші. Перенесення дискусії навколо цих пи-тань у політичну площину неодноразово при-зводило до гострих ідеологічних протистоянь та є суттєвою перешкодою для формування спільної ідентичності громадян України.

Завдання і виклики політики ідентичності в Україні

Кризовий стан національної ідентичності в Україні констатується більшістю вітчизня-них дослідників процесів націостановлення, що пов’язується із загостренням суспільно-політичної ситуації в країні, а також із неви-значеністю пріоритетів та орієнтирів націо-нального розвитку. Криза ідентичності не є


Розумний М. М.

стихійним лихом чи фатумом національної іс-торії, вона є закономірним етапом становлен-ня будь-якої нації при її переході до державно-політичної самоорганізації, що неминуче су-проводжується певною уніфікацією та узго-дженням правил, цінностей та символів.

Пошук спільних соціокультурних сенсів виявляється досі проблематичним з огляду на вплив наслідків відмінного історичного мину-лого, геополітичних факторів, проблеми слаб-кості інститутів громадянського суспільства.

Провідною тенденцією останніх десятиріч дослідники відзначають зменшення ролі етно-культурних стереотипів у національній само-ідентифікації всіх етнічних і національних груп та зростання ваги політико-світоглядних компонентів. Це, з одного боку, відкриває шлях до формування цілісного національного організму на громадянській основі, а з іншо-го – створює небезпеку політизації етнічності, під якою в даному контексті ми розуміємо ви-користання етнічних маркерів ідентичності в політичній конкурентній боротьбі як засобів групової мобілізації.

Складність проблеми ідентичності, що не може бути однозначно розв’язана без суттє-вих втрат для громадського спокою і стабіль-ності держави, спонукає деяких спостерігачів відмовитися від її постановки в принциповій і гостро актуальній площині, що є, вочевидь, ре-акцією на надмірну політизацію цієї проблеми впродовж останніх років. Натомість пропону-ється на певний час відмовитися від ідеологіч-ного протистояння і зосередити увагу держа-ви і громадськості на вирішенні прагматичних завдань державного будівництва.

Однак ця перспектива є оманливою, і по-дібні заклики можна трактувати лише як так-тичний крок у процесі подолання кризи іден-тичності. Питання про ідентичність не може бути знятим з політичного порядку денного до того часу, поки в суспільстві не утвердиться скільки-небудь узгоджене розуміння критері-їв національної приналежності та імперативів суспільної поведінки, що з неї випливають. Це завдання не можна відкласти «на потім» і не можна довго вдавати, що воно не існує.

Європейський досвід останніх двох сторіч пропонує цілу низку моделей державної по-літики у сфері національної ідентичності.

Першою і базовою серед них є політика на-ціональної уніфікації та вироблення єдиного стандарту ідентичності, що включає спільну самоназву, єдину мову, історію, пантеон на-ціональних героїв, сукупність публічних сим-волів і ритуалів. Так формувалися основні європейські нації – французи, німці, італійці, поляки, росіяни, іспанці, угорці тощо.

Однак всередині основних європейських спільнот з’явилися носії альтернативних іден-тичностей, які самі стали претендувати на на-ціональне самовизначення. Невдачі у боротьбі проти національних рухів змусили панівні по-літичні еліти шукати нових моделей політики ідентичності. Найбільш відомими серед них є концепція національно-культурної автоно-мії, що зародилася в середовищі австрійської соціал-демократії, а також «національна полі-тика» російських більшовиків.

Як відомо, Австро-Угорська імперія при-пинила своє існування після Першої світової війни, а СРСР – тільки наприкінці ХХ сто-ліття. Та вироблені в цих багатонаціональних утвореннях принципи й моделі державної по-літики в національному питанні й сьогодні світоглядно визначають підходи та вибір ін-струментів політики в регіоні Центральної та Східної Європи. Так, концепція національно-культурної автономії законодавчо закріплена сьогодні в Російській Федерації, відповідна законодавча база була створена у 1996 році. А залишки радянських підходів до національної ідентичності знаходять свій прояв у поняттях «національності» (відмінної від громадянства й зафіксованої у паспорті), «титульної нації», «корінного народу», а також у багатьох пове-дінкових стереотипах і реакціях, що характе-ризують прояви ідентичності та міжетнічні взаємини в пострадянських суспільствах.

Тим часом, для старих європейських демо-кратій імператив національного самовизна-чення значною мірою втратив свою гостроту. На карті Європи лишилося кілька спільнот, які ще не досягли повноти своєї національної самореалізації (каталонці, баски, шотландці, корсиканці тощо), але на порядку денному єв-ропейської суспільної думки вже стоять інші виклики та завдання. Серед них найголовні-ші – формування наднаціональної ідентич-ності громадян Європейського Союзу та необ-хідність пристосувати суспільні інститути до наслідків масових міграційних процесів.

Відповідно сучасні європейські моделі представлені політикою ідентичності ЄС та теорією і практикою мультикультуралізму.

Крім того, дослідники вказують на те, що особливістю сучасних ідентифікаційних процесів є зіткнення дискурсів традиційно-го, модерного та постмодерного суспільств. Нашарування дискурсів і породжує розколо-тість ідентичності. Ключовим у такому ви-падку стає завдання пошуку такого дискурсу, який має надати соціуму цілісність та цінніс-ну вкоріненість. Ускладнення соціальної, еко-номічної, політичної, культурної сфер життя суспільства створює множину перспектив,



життєвих моделей, стратегій і перетворює пи-тання про вибір з цього розмаїття в проблему. В цьому контексті вибір ідентичності може розглядатися як подолання протиріччя між намаганням зберегти цілісність та поширюва-ним різноманіттям у часі і просторі.

Аналіз європейської практики дозволяє сформулювати наступні рекомендації щодо здійснення стратегічного впливу на процеси формування спільної ідентичності в Україні.

У публічній сфері необхідно обмежити зо-внішні втручання, які здійснюються на під-тримку конкретних ідентичностей, забезпе-чити прийняття концепції інформаційної без-пеки, розбудувати сегментну комунікацію з різними суспільними групами, посилити роль норм через введення посилання на базові цін-ності українського суспільства. Формування української громадянської ідентичності пе-редбачає актуалізацію політичних компонен-тів спільної ідентифікації українців таких, як громадянство, спільні права та обов’язки, на-ціональні інтереси тощо.

Слід зменшити роль культурних детерміна-цій у взаємодії громадян та політичних інститу-тів. Нова громадянська ідентичність має бути засвоєна на рівні адміністративних органів влади через механізми внутрішньоінституцій-ної соціалізації. Нарешті, формування спільної ідентичності на рівні суспільства передбачає розбудову ефективного діалогу політичних ін-ститутів та громадянського суспільства.

Втім, за більшістю соціометричних та політико-культурних ознак українське сус-пільство більше виявляє свою спільність з пострадянськими національними спільнота-ми, ніж із європейськими. Тому при форму-ванні концептуальних засад становлення і розвитку національної ідентичності доречно врахувати й досвід найближчих східноєвро-пейських сусідів.

Аналіз російського і білоруського підходів у сфері ідеологічної легітимізації національ-них державних проектів приводить нас до на-

ступних висновків. Свідомісні й психологічні установки «радянської людини» є на сьогодні базовим чинником суспільних процесів і ре-акцій більшості населення в країнах постра-дянського простору, особливо тих, що не мали тривалого досвіду незалежності у ХХ столітті й протягом значного історичного часу входи-ли до складу Російської імперії.

Ігнорування цих установок чи спроба їх докорінної зміни в короткотерміновій пер-спективі призводить до кризового стану сус-пільної свідомості й породжує конфліктність на всіх соціальних рівнях. Тільки врахування цих установок і їх адаптація до пропонованих проектів політико-культурної модернізації може в підсумку дати стабільну національно-державну модель.

Національна специфіка та спільність істо-ричної долі формується не стільки змістом по-нять і символів, що утверджуються у суспіль-ній свідомості, скільки самою наявністю таких об’єднуючих символів, які повинні апелювати до емоцій і свідомості кожного члена спільно-ти. Такі поняття і символи з’являються тільки тоді, коли у центрі національного самоусві-домлення опиняються смисли і події, пережи-ті й персонально відчуті всіма, а не лише час-тиною населення країни.

Спільна історія, навіть внутрішньо кон-фліктна і суперечлива, об’єднує націю значно органічнішим чином, ніж привнесені ззовні абстрактні чи узагальнені уявлення і ціннос-ті, що не мають опертя на внутрішній досвід людини.

На тлі інших східнослов’янських націо-нально-державних проектів, що реалізуються переважно за реакційним сценарієм «повер-нення до СРСР», Україна має шанс на стра-тегічне лідерство в регіоні тільки у тому разі, якщо в своєму розвитку відмовиться від цього сценарію і запропонує модель подолання по-страдянської інерції та прискореної модерні-зації в річищі самостійно сформованих ідей-них і ціннісних орієнтирів.


1. Картунов, О. В. Вступ до етнополітології : наук.-навч. посіб. / О. В. Картунов. – К., 1999. – С. 5.2. Етнонаціональна структура українського суспільства : довідник / В. Б. Євтух, В. П. Трощинський,

К. Ю. Галушко, К. О. Чернова. – К. : Наук. думка, 2004. – С. 5.3. Асланов, С. А. Політико-правові засади державної етнонаціональної політики в Україні : автореф.

дис. … канд. політ. н. / С. А. Асланов. – К. : НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2010. – С. 12.


Питання громадських ініціатив як однієї з форм громадської участі, об’єднання громадян заради вирішення спільних проблем, утвер-дження демократії участі гостро постають в Україні на тлі незавершеності трансформації політичної системи, актуальності системної соціально-економічної модернізації.

За низького рівня легітимності основних державних і політичних інституцій, «хроніч-ного» невиконання ними своїх зобов’язань, «втомленості» суспільства від політичного процесу як такого актуалізуються питання гро-мадянських ініціатив як дієвого засобу відсто-ювання громадянами своїх інтересів та захисту прав. Дослідження впливу громадських ініціа-тив на формування демократії участі в сучасній Україні підсилює пошук імпульсів для прове-дення глибоких реформ усіх сфер суспільного життя, розбудови демократичної держави, яка забезпечує громадянам високий рівень та якість життя, повноцінну реалізацію прав і свобод.

Ініціативи організованої громадськості сприяють: по-перше, соціалізації громадян, розвитку у них почуття активності, свободи та солідарності, зростанню соціального капіталу; по-друге, розвитку реальної участі громадян у відстоюванні своїх конституційних прав і сво-бод. Також вони надають різним соціальним групам можливості впливати на політичні рі-шення та коригувати державну політику у ле-гітимний спосіб. Ефективність громадянської самоорганізації потенційно може поширити-ся на усі сфери суспільного життя: політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну та інші.

Громадські ініціативи (громадянські ініці-ативи) варто розглядати як форму колектив-

ної самоорганізації громадян задля захисту їх законних інтересів, прав і свобод у різних сфе-рах і на всіх рівнях – локальному, місцевому, національному, міжнародному. Суб’єктами громадської ініціативи можуть бути формаль-ні і неформальні об’єднання – ініціативні гру-пи, громадські організації, рухи, профспілки, політичні партії тощо. Громадські ініціативи можуть проявлятись у формі мітингів, демон-страцій, референдумів, петицій, звернень до органів влади, громадських слухань чи обго-ворень з метою привернення уваги до певної проблеми.

Громадські ініціативи умовно поділяють на конфліктні та підтримуючі. Конфліктні ініціативи, спричинені конфліктом інтересів, порушенням певних прав з боку певної со-ціальної групи, органів влади, економічних структур тощо, є реакцією, зазвичай у формі протесту, на певні дії, що мають наслідком по-рушення прав і свобод людини і громадянина. Підтримуючі ініціативи привертають увагу до певних потреб, прав та інтересів громадян (освітніх, професійних, майнових та інших), наприклад, надання допомоги соціально неза-хищеним верствам населення.

Розрізняють також конвенційні та некон-венційні громадські ініціативи. До конвенцій-них відносять громадські ініціативи, висунуті під час проведення передвиборних кампаній, звернення організованої громадськості з лис-тами, петиціями до офіційних осіб та органів влади, а також вимоги учасників санкціоно-ваних акцій протесту. Неконвенційні гро-мадські ініціативи проголошуються учасни-ками несанкціонованих пікетувань, мітингів, страйків, демонстрацій. При цьому будь-які

УДК 323.212:321.7

ГРОМАДСЬКІ ІНІЦІАТИВІ ТА ЇХ РОЛЬУ ФОРМУВАННІ ДЕМОКРАТІЇ УЧАСТІ

Проаналізовано сучасні тенденції та особливості різних проявів громадських іні-ціатив в Україні в контексті впровадження механізмів демократії участі. Визначено необхідні умови врахування суспільно-корисних громадських ініціатив при реалізації державної політики.

Ключові слова: громадські ініціативи, громадські протестні акції, демократія учас-ті, політичні рішення, державна політика.

Корнієвський Олександр Анатолійович,Корнієвський Олександр Анатолійович,доктор політичних наук, доцент;доктор політичних наук, доцент;

Палій Ганна Олександрівна,Палій Ганна Олександрівна,кандидат політичних науккандидат політичних наук


ініціативи можуть мати як конструктивний, так і деструктивний характер.

«Насиченість» життя суспільства проява-ми громадянської самоорганізації свідчить про певний рівень його готовності змінювати соціальні відносини. Це сприяє зміцненню соціальних зв’язків, формуванню у громадян навичок самоорганізації, співучасті, соціаль-но відповідальної поведінки – важливого ре-сурсу формування громадянського суспіль-ства. Вочевидь, громадські ініціативи здатні приводити до масштабних соціальних змін у суспільно-політичній площині. Один із роз-робників концепції учасницької демократії Річард Деггер вказує, що участь у політич-ному житті сприяє «солідарності й форму-ванню активних, натхненних громадянським духом громадян» [5, с. 304–308]. Тому нам видається дещо спрощеним твердження, що громадські ініціативи спрямовані на вирі-шення суто локальних (регіональних, місце-вих) проблем, часткові зміни в суспільстві [8]. Перебіг суспільно-політичних процесів у період здобуття державної незалежності Україні та події 2004 року показали, що гро-мадські ініціативи можуть набувати загаль-нонаціонального характеру, відображати домінуючі в суспільстві цінності та настрої, спиратися на масову підтримку населення та більшість соціальних інститутів.

Також не варто ототожнювати громадські ініціативи з третім сектором, до якого дехто з дослідників відносить незалежні громад-ські (неурядові) об’єднання різних форм, що створюються громадянами з метою реалізації ініціатив некомерційного характеру, спрямо-ваних як на самореалізацію, так і на досяг-нення соціальних змін, значущих для усього суспільства [4; 8]. Конструктивні, корисні й значущі для суспільства і держави громадські ініціативи слід вважати соціальним та інте-лектуальним потенціалом суспільства, який є вкрай необхідним для творення державної політики, надання більшої виваженості полі-тичним рішенням і послідовності діям органів влади. Цілком слушним видається таке твер-дження: «Саме розширення ролі громадських акцій із власне громадської ініціативи відіграє ключову роль у зміцненні демократичних за-сад громадянського суспільства, а також у заохоченні участі суспільства в процесах об-говорення й діалогу, що веде до утвердження нових форм політичної взаємодії» [1, с. 21], а отже до оптимізації демократії участі, поєд-нання прямої та представницької демократії. В цьому сенсі становлення громадянського суспільства та учасницької демократії відбу-вається в одній площині.

Надмірна політизованість громадських ініціатив в Україні обумовлена передусім пригальмованими процесами трансформа-цій у політичному, економічному, соціаль-ному, правовому, культурному вимірі. Крім того, маємо достатній рівень усвідомлення людьми, що найкраще їхні права та інтереси можуть бути реалізовані, якщо їх обстоюють власне громадяни, а не держава, від якої вони вимагають прийнятних політико-правових умов. Громадяни, утверджуючись як актив-ні суб’єкти відстоювання та захисту своїх прав і свобод, здатні змінювати політичну, соціально-економічну, культурну реальність. Це дозволяє розглядати учасницьку демокра-тію як таку, що надає реальні важелі впливу громадянам і соціальним групам у їх постій-ному впливі на політичний процес, прийнят-тя політичних рішень і державну політику. Адже в Україні переважно спостерігається епізодична участь громадян у політичному процесі, (передусім під час виборів, тоді як вплив у міжвиборчі періоди є мінімальним.

Процес визрівання громадянського сус-пільства, вочевидь, пришвидшується стрім-кими сплесками громадянської активності (її спричинюють певні події, що підштовхують громадян до об’єднання) – від відстоюван-ня локальних інтересів до бачення спільних цілей і перспектив у масштабах країни. Це сприяє визріванню суспільства як цілісної спільноти з прийнятним рівнем єдності, силь-ними конструктивними мотиваціями, цінніс-ним консенсусом, спільними перспективами.

Водночас варто усвідомлювати, що деякі громадські ініціативи можуть мати деструк-тивні цілі та, відповідно, дії для держави і сус-пільства в цілому. Зокрема це «антиконсти-туційні дії, які маскуються під громадянські ініціативи, становлять загрозу національній безпеці» [2, c. 5]. Запобігати цим діям переду-сім має держава як гарант захисту конститу-ційних прав і свобод громадян. Крім того, саме суспільство має реагувати на «хибні» громад-ські ініціативи. У нерозвиненому громадян-ському суспільстві, де громадські ініціативи часто є інструментом маніпуляцій, як слушно вказував відомий філософ С. Кримський, не-обхідною є поява «критичної маси ініціатив-них людей, щирих у своїх намірах» [3, с. 3].

Отже, цінними слід вважати ініціативи ор-ганізованої громадськості, які є конструктив-ними за змістом, оскільки вони є елементом суспільного дискурсу, внаслідок чого визріва-ють підходи до розв’язання певної проблеми. Сьогодні перспективнішим видається визрі-вання громадянського суспільства зсередини, через різного рівня інтенсивності поштовхи



самоорганізації громадян, аніж у спосіб ви-сунення декларацій та проведення чергових запланованих реформ чи здійснення певних управлінських дій. Разом з тим, необхідними є інституціалізація демократії участі, нормальна міра керованості з боку держави (в політико-правових межах її повноважень). Отже, або суспільство здобуває цілком дієві механізми впливу на владу, або, навпаки, влада намага-ється регламентувати межі активності грома-дян, тобто відбувається «експансія держави на традиційне поле громадянського суспільства» [6, с. 42]. В останньому випадку державні та політичні інституції не тільки не виконують покладені на них функції (правоохоронні, со-ціальні, гуманітарні тощо), а й обмежують у цьому власне громадян.

Суттєві перешкоди розвиткові демокра-тії участі становлять неефективна діяльність державних і політичних інститутів (переду-сім політичних партій) та критично низький рівень довіри громадян до них, а також слаб-ке місцеве самоврядування. У контексті за-значених негативних явищ ускладнюється втілення в життя ключових умов демократії участі (вплив громадян на розвиток інститу-тів прямої демократії, проведення виборчих кампаній, місцеве самоврядування, процеси розробки та прийняття рішень; громадський контроль за діяльністю органів влади; адек-ватне відображення громадських ініціатив за-собами масової інформації).

Серед сукупності обставин, що спричиня-ють нинішній украй низький рівень демокра-тії участі в Україні, варто виділити такі:

самоусунення державних і політичних –інститутів від урахування конструктивних громадських ініціатив, тобто фактичне від-сторонення організованої громадськості від впливу на вироблення та прийняття політич-них рішень, їх імплементацію у нормативно-правових документах;

недосконалість політичної системи, ни- –зький рівень відповідальності, професіоналіз-му, ефективності взаємодії між гілками влади, центральною і місцевою владою, адже попри неодноразові зміни виборчої системи та фор-ми правління в цілому вона лишається гра-нично неефективною;

невиконання політичними інститутами –(передусім політичними партіями, органами місцевого самоврядування) соціальної та ко-мунікативної функцій, функції артикуляції суспільних інтересів як з’єднувальної ланки між державою і суспільством (натомість спо-стерігається їх надмірна залежність від центрів політичної та економічної влади, фінансово-промислових груп);

встановлення загороджувальних бар’єрів, –переважно штучних, на шляху повноцінної ін-ституціоналізації громадських ініціатив та їх реального втілення у державній політиці;

залучення механізмів маніпуляції гро- –мадською активністю та громадською дум-кою, створення псевдогромадських ініціатив та об’єднань, викривлення реальності через мас-медіа та інші комунікативні ресурси;

застосування механізмів і технологій, –спрямованих на утримання влади, недопу-щення оновлення, зокрема кадрового, органів влади;

використання громадських ініціатив як –передвиборчі інструменти чи під час лобію-вання певною політичною силою прийняття органами влади необхідних для неї рішень із застосуванням фінансових, адміністративних, мас-медійних ресурсів.

Демократія прямої участі будується на роз-ширеній участі громадян у політичному про-цесі, зокрема при прийнятті ті реалізації по-літичних рішень і, що головне, в організації дієвого контролю за управлінськими діями. Важливо відзначити, що в концепції партици-паторної демократії у досягненні справжньої рівності і свободи важлива роль відводиться підвищенню освітнього та культурного рівня населення, широкому залученню до участі у здійсненні влади саме освічених громадян. Вочевидь, достатній рівень громадянської культури в суспільстві стає своєрідним запо-біжником маніпуляцій та дискредитацій гро-мадських ініціатив як таких. За Б. Барбером, бути громадянином – це «брати участь у пев-ному усвідомленому способі буття, що при-пускає усвідомлення існування інших і залу-чення до спільної діяльності разом з ними». За відсутністю такої мотивації до громадянської участі, а отже і громадських ініціатив, маємо бездумний консенсус та однорідність, приму-совий конформізм, зрештою – унітарний ко-лективізм, «що задушує громадянство й неза-лежність, від яких залежить політична актив-ність» [5, с. 261].

Іншою, не менш важливою причиною бра-ку активної позиції громадськості у досягненні реальної імплементації громадських ініціатив у систему ухвалення політичних рішень, їх-ньої легітимації слід вважати поширену в сус-пільстві соціальну апатію, яка заважає рухові вперед. На думку В. Філіповського, це обу-мовлено зневірою як у можливостях й намірах держави реально захищати життєво важливі інтереси своїх громадян, так і у власних силах добиватися адекватного сприйняття владни-ми інституціями суспільних запитів та дієво-го вирішення нагальних суспільних потреб,

Корнієвський О. А., Палій Г. О.



а також у результативності своїх зусиль, що, у свою чергу, створює сприятливе підґрунтя для радикалізації суспільних настроїв та пере-важання масових протестних акцій [9].

Ще однією причиною низької ефективності громадських ініціатив в Україні є неготовність структур громадянського суспільства (громад-ських організацій, профспілок, ЗМІ та інших) до активних дій та відповідальності. Разом з тим українське суспільство (якому властиві атомізованість, слабкі соціальні зв’язки, ам-бівалентне ставлення більшості громадян до ключових питань державної політики) демон-струє явні ознаки готовності відстоювати свої права у формі громадянської самоорганізації в контексті їх впливу на державну політику. Ознаками формування демократії участі є постійна активна громадянська позиція, а не лише епізодичні ініціативи, висунення кон-кретних вимог до влади, за відсутності адек-ватної реакції на них – здатність рішуче і не-відворотно відстоювати свої законні права.

Наведемо приклади найпомітніших резо-нансних проявів самоорганізації українських громадян у формі зворотної реакції на ініці-ативи органів влади, державних і політичних діячів.

Громадські ініціативи, спрямовані на по-вноцінне утвердження принципів народовла-дя як учасницької демократії, реальну об’єк-тивацію основних положень Конституції України, відповідно до яких «носієм суверені-тету і єдиним джерелом влади в Україні є на-род», «право визначати і змінювати конститу-ційний лад в Україні належить виключно на-родові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Йдеться про громадські ініціативи щодо впровадження інституту народної законодавчої ініціативи, всеукраїнського референдуму за народною ініціативою як народного вето на окремі по-літичні рішення, протидії зміні форми прав-ління, ревізії Конституції. Це передусім стосу-ється неконституційних дій та непослідовних кроків органів влади у проведенні політичної реформи (від наміру «логічно завершити» до бажання її скасування), форсованих змін ви-борчого законодавства на місцевих виборах, що мали наслідком спотворення результа-тів голосування, непрозорість їх проведення. Також активною була позиція організованої громадськості під час розгляду Верховною Радою законопроектів про всеукраїнський ре-ферендум і про місцевий референдум.

Громадські ініціативи, спрямовані на за-хист прав і свобод людини і громадянина, не-допущення їх згортання, проти свавілля право-охоронних органів, наступу на свободу слова,

зазіхань на незалежність ЗМІ, запровадження цензури, звуження соціально-економічних ін-тересів різних соціальних груп (представників малого та середнього бізнесу, викладачів, пен-сіонерів тощо).

Громадські ініціативи, що є реакцією на політичні рішення, заяви вищих посадових осіб, політичних лідерів щодо традиційно гострих питань гуманітарного характеру (мови, історії, міжетнічних та міжконфесій-них відносин, пріоритету інтересів певних етнічних, регіональних, мовних груп за ра-хунок домінування над іншими). Зокрема це виявилося в активній протидії ухваленню окремих законопроектів (передусім з мовного питання), положення яких створюють загрози суспільно-політичного протистояння та роз-колу України.

Варто також вказати на громадські ініціа-тиви, обумовлені кардинальним переглядом зовнішньополітичних і зовнішньоекономіч-них пріоритетів держави, змінами в порядку денному щодо набуття Україною членства в міжнародних організаціях, переглядом євро-пейських і євроатлантичних перспектив, подо-вження терміну перебування Чорноморського флоту РФ на території України.

З огляду на вищезазначене, очевидним є переважання політичних мотивів у проявах громадської активності над чинниками не-політичного характеру. Водночас абсолют-ну більшість громадян передусім хвилюють соціальні питання (інфляція, безробіття, оплата праці, соціальні стандарти тощо), що підтверджують результати соціологічних до-сліджень. Так, за результатами опитування, проведеного 2010 року Київським інститутом проблем управління імені Горшеніна, більше половини респондентів (54,6 %) вважають, що уряд і Президент України насамперед ма-ють створити ефективну програму боротьби з економічною кризою. Далі серед пріоритетів мають бути: соціальний захист населення, ви-плата зарплат і пенсій, розвиток промислових підприємств, боротьба з корупцією, проблеми охорони здоров’я [7].

Отже, через буденні проблеми українські громадяни схильні відсувати політичні пи-тання на другий план. За кількістю та масш-табами поширення переважають громадські ініціативи та акції соціально-економічного, гуманітарного, екологічного та іншого непо-літичного спрямування. Як слушно зазначає В. Філіповський, саме такі мотиваційні чин-ники, якими є розчарування у діях влади біль-шості українців, зробили їх заполітизованими та підштовхують проявляти активну грома-дянську свідомість [9].


Корнієвський О. А., Палій Г. О.

Висновки

Викладене вище дає підстави констатува-ти існування значного розриву між виявами активної громадянської позиції, висуненням громадських ініціатив та адекватною на них реакцією з боку державних і політичних ін-ституцій, які у своїх діях мають керуватися виключно національними інтересами і водно-час орієнтуватися на волю народу, громадську думку, запити виборців. У реалізації державної політики мають ураховуватися конструктивні громадські ініціативи, що відповідають життє-во важливим інтересам суспільства і держави. Саме тому необхідна активна взаємодія влади та організованої громадськості у забезпеченні інтересів суспільства на засадах широкого со-ціального діалогу, удосконалення політико-правової системи, стимулювання суспільно корисних і соціально значущих громадських ініціатив. Зокрема, це може бути відображене

в новій редакції Концепції сприяння органів виконавчої влади розвитку громадянського суспільства, а також створенні цільового дер-жавного фонду сприяння розвитку громадян-ського суспільства, що дозволить здійснювати моніторинг і підтримку «здорових» громад-ських ініціатив.

Перспективи розвитку демократії в Україні напряму залежать: по-перше, від того, як швидко влада позбудеться формально-символічного ставлення до інституцій гро-мадянського суспільства, ігнорування прин-ципів учасницької демократії; по-друге, від того, як швидко суспільство подолає стан со-ціальної апатії, коли визріють громадянське усвідомлення та постійна готовність відсто-ювати свої права й інтереси; по-третє, від на-лагодження спільної роботи органів влади та інституцій громадянського суспільства з фор-мування громадянської культури, культури демократії участі.


1. Афонін, Е. А. Громадська участь у творенні та здійсненні державної політики / Е. А. Афонін, Л. В. Гонюкова, Р. В. Войтович. – К. : Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2006. – 160 с.

2. Білоусов, О. С. Інституалізація громадянської ініціативи в Україні : світовий досвід та національ-ні особливості : автореф. дис. … канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути і процеси» / О. С. Білоусов. – 2009. – 22 с.

3. Ведерникова, І. Поради сторонніх / Інна Ведерникова // Дзеркало тижня. – 2007. – № 38. – 13–19 жовт. – С. 3.

4. Гражданские инициативы и будущее России. – М. : Изд-во «Школа Культурной политики», 1997 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.owl.ru/win/books/ngoinic/

5. Демократія : Антологія / упоряд. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – XVIII + 1108 с. – (Вип. 1 «Політичні цінності»).

6. Дергачов, О. П. Партнерський потенціал України : становлення і реалізація / О. П. Дергачов. – К. : Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2009. – 494 с.

7. Запит на демократію в українців знизився, їх хвилюють соціальні питання [Володимир Фесенко] [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zik.com.ua/ua/news/2010/06/07/231743

8. Мирясова, О. Что такое гражданские инициативы? / Ольга Мирясова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://len.ru/theory/CivInit.html

9. Філіповський, В. Годі гратися, або Що не потрібно країні? / Віталій Філіповський [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/columns/2010/09/13/5360615/


Політичний процес, як і політичний ринок, потребує регулювання у вигляді специфічних правил гри, закріплених за кожним із гравців. Формально вони відображаються у вигляді легальних механізмів діяльності з метою отри-мання преференцій на ринку влади. Принцип, за яким здійснюється отримання доступу до владних ресурсів, – це принцип обміну благ на голоси (під благами розуміються так звані pure public goods) [1, c. 67]. Колективні блага – ре-монт доріг, відкриття нових шкіл чи лікарень на периферії, створення нових робочих місць тощо пропонуються як обіцянки виборцям і які вони нібито отримають, якщо віддадуть свій голос за кандидата, котрий їх пропонує [2, c. 21]. Тобто принцип обміну благ на голоси насамперед припускає, що всі гравці дотриму-ються наявних на даному ринку правил.

Ринок влади існує в рамках політичного феномену від початку зародження суспільств. Він є особливим полем взаємодії, на якому від-бувається конкурентна боротьба за статуси, що тією чи іншою мірою долучають їхніх власни-ків до владного ресурсу. В рамках цього ринку «існують попит і пропозиція, специфічні това-ри та послуги» [3, c. 101], пов’язані з доступом до вироблення та реалізації владних рішень.

Водночас електоральний ринок є продук-том сучасності, що свідчить про наявність представницької демократії, та тією основою, успіх у рамках якої дозволяє долучитися до ринку владних ресурсів, де існують формалі-зовані та неформальні (патрон-клієнтні) меха-нізми вироблення та реалізації владних рішень. Правила електорального ринку є пропускним бар’єром на шляху входження до континууму, в рамках якого розподіляються владні ресурси. Отже, виникає питання дотримання правил змагання, вирішення якого має забезпечити реальне представництво інтересів виборців.

Ринок електоральних ресурсів є ареною конкуренції політичних акторів (партій та безпартійних діячів), які змагаються за голо-си виборців за принципом обміну «блага – го-лоси» [1, c. 94]. Такий ринок наділяє гравців початковими нерівними позиціями. Його осо-бливістю є те, що капітал, за який змагаються гравці, швидко змінюється залежно від здій-снюваних на нього впливів, отож гра на цьому ринку вимагає гнучкого позиціонування від-носно інших учасників. Тому на ринку елек-торальних ресурсів кожен актор намагається з метою здобуття більшої електоральної під-тримки якнайкраще адаптувати власну пози-цію до очікувань найпотужнішої електораль-ної групи чи кількох груп, використовуючи для цього всі доступні засоби.

Статус опозиції на ринках владнихта електоральних ресурсів

Класичним учасником електоральних зма-гань є політичні партії, однак самі партії та ак-тори, що їх утворюють (ситуативно чи на дов-готривалій основі) задля досягнення певних цілей, можуть бути сформовані громадськи-ми організаціями, фінансово-олігархічними групами, регіональними політичними маши-нами, іншими групами інтересів, що суттєво впливає на сектор електоральної підтримки цього гравця. Окрім походження політичної партії, на її електоральну підтримку впливає, чи перебувала вона при владі у попередньому електоральному циклі, оскільки партії влади в Україні вписані у неформальну мережу роз-поділу владних ресурсів. До того ж українська опозиція, на відміну від західної, яка концен-трує увагу на пропонуванні ефективніших ме-ханізмів управління, робить ставку на попу-лізм. Однак такі популярні ідеї не завжди є ре-

УДК 328.123:339.13.017(321)

СУТНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ ЯК АКТОРА НА РИНКУ ВЛАДИ

Стаття присвячена статусно-рольовим позиціям української опозиції на ринку вла-ди. Проблема невписаності даного інституту у формалізовану систему вироблення та реалізації владних рішень вимагає не системного, а ринкового підходу, в рамках яко-го можливе створення легітимних і формалізованих механізмів участі парламентської опозиції у здійсненні державного політичного курсу.

Ключові слова: парламентська опозиція, ринок влади, ринок електоральних ре-сурсів, інституціоналізована опозиція.

Работягова Ірина ВолодимирівнаРаботягова Ірина Володимирівна


Ряботягова І. В.

зультатом ґрунтовних досліджень суспільних проблем, а їхня реалізація здатна призвести до ще більшого суспільного дисбалансу.

Отже, українська опозиція не може бути описана з точки зору системної теорії, оскіль-ки вона є неінституціоналізованим актором, використовує у своїй діяльності неформаль-ні методи тиску на органи державної влади й тому не вписується у формалізовану систему реалізації влади. Інституціоналізація є «про-цесом, за допомогою якого організації та про-цедури набувають цінності та стійкості» [4, c. 32]. Рівень інституціоналізації того чи іншо-го актора визначається адаптивністю, склад-ністю, автономією та узгодженістю його вну-трішньої організації та процедур. Водночас те-орія ринків дає змогу розглянути парламент-ську опозицію як актора, який здатен за до-помогою неформальних механізмів впливати на вироблення рішень, тим самим порушуючи правила гри, що для самої опозиції є, безпере-чно, вигідним аспектом діяльності.

Окремим питанням є взаємодія влади та опозиції з точки зору трансакційних витрат на співпрацю, оскільки «рівень витрат влади на досягнення консенсусу з опозицією тим вище, чим більш напружені відносини між цими ак-торами» [5, c. 18]. Напруження між політич-ними акторами виникає не стільки тоді, коли вони належать до ідеологічно протилежних таборів, скільки у випадку, коли їхні повно-важення та механізми взаємодії недостатньо прописані, для кожного з них залишений пев-ний люфт, що може спричинити їх зіткнення у точках стикання інтересів. Отже, інституціо-налізація сприяє уникненню конфліктних си-туацій в рамках процесу реалізації влади.

Саме від співвідношення демократичних інститутів залежить, чи звертатимуть увагу виборці на політичні преференції членів пар-ламенту та партій у ньому, або ж вони розгля-датимуть позиціонування влади та опозиції. У парламентських системах розмежування у законодавчому органі відбувається за лінією «влада – опозиція», а голоси на виборах до да-ного інституту не розподіляються за програма-ми партій чи окремих кандидатів, що сприяє пошуку ними інших шляхів роз’яснення ви-борцям власних програмних положень. У пре-зидентських системах з коаліційним урядом, навпаки, голосування на виборах до парламен-ту демонструє прихильність виборців до тієї чи іншої партійної або індивідуальної програми.

Формування інститутів напряму залежить від наявної політичної культури [6, c. 60], отож сформувати інститут опозиції за західним зразком (такий, що підпорядковуватиметь-ся існуючим правилам гри та виконуватиме

функцію артикуляції непредставлених у прав-лячій коаліції інтересів електоральних груп) є складним завданням. Опозиція повинна про-йти шлях інституціоналізації через усвідом-лення всіма акторами необхідності таких дій.

Українська опозиція могла бути інститу-ціоналізованою в умовах демократичного пе-реходу. Посткомуністичні транзити, на від-міну від попередніх переходів до демократії в рамках «третьої хвилі», відбувалися в умовах кардинальної перебудови світового політич-ного порядку. Питання інтеграції цих країн у світову економіку взагалі не стояло, вони вже були так чи інакше в неї інтегровані [7, c. 137]. Отже, приналежність до світового простору формування інститутів, що зумовлюють де-мократичність державних політичних ринків, давала змогу привнести міжнародний досвід у становлення власних інститутів. Однак на перших етапах побудови держави саме не-формалізована діяльність основних акторів приносила найбільші політичні та економічні дивіденди, що спричинило блокування ними процесів інституціоналізації політичних рин-ків. Розвиток патрон-клієнтних відносин та відтворення традиційних інститутів економі-ки і влади стимулювали олігархічні тенденції, звузили канали доступу суспільства до еконо-мічних й адміністративних ресурсів і зрештою вихолостили демократичний зміст представ-ницької конструкції влади [8, c. 217]. Були сформовані інститути, що мали демократичну обкладинку, тоді як їхня сутність відповідала наявній на той час пострадянській політич-ній культурі. У рамках такого політичного порядку (як наявних правил і практик гри) розвивався й інститут політичних партій, які протягом майже двох десятиліть не змогли стати головними гравцями на пострадянсько-му ринку влади [9, c. 3]. Відповідно, слабкоін-ституціоналізовані політичні партії призвели до формування на їх основі слабкоінституціо-налізованих коаліції та опозиції.

Сьогодні завдання парламенту полягає в інституціоналізації «форуму», в рамках яко-го можуть бути висловлені всі легітимні по-гляди. Завдання правлячої партії полягає в управлінні, а опозиції (якщо вона підтримує важливість інтересів непредставленого у пар-ламенті електорату) – у тому, щоб виступати супротивником правлячої сили у суспільно важливих питаннях у будь-який легітимний спосіб. Таким чином, мета опозиції зводиться до переконання електорату, що вона має змі-нити при владі правлячу силу. Заходи опози-ційної політичної сили можуть вносити еле-мент деструктивності у процеси вироблення та реалізації політичних рішень, оскільки у



випадку необхідності вирішення владою не-популярних питань, що потребують швидко-го реагування, пошук консенсусу з опозицією може призводити до патових ситуацій у пар-ламенті та уряді.

Разом з тим правляча сила має керуватися не тільки парламентськими, а й електоральни-ми стратегіями, оскільки у наступному елек-торальному циклі вона може бути заміщена іншою силою. Отже, якщо правляча партія не хоче на наступних виборах втратити свій владний ресурс, вона має прислуховуватися до того, що пропонує опозиція, зокрема її ін-ституціоналізована парламентська складова.

Головною функцією опозиції є точне ви-вчення (важливо відзначити саме процесу-альний аспект) діяльності органів виконавчої влади, здійснення нагляду за виконанням за-кону з точки зору його ефективності та під-звітності, особливо з використанням держав-них коштів. Опозиція може не тільки внести свої пропозиції щодо управління країною, але і продемонструвати, як могли б досягатися кращі результати.

Міжнародний досвід взаємодії влади та опозиції

Історично першою склалася англійська мо-дель, характерною особливістю якої є те, що статус «Опозиція його Величності» надаєть-ся не будь-якій політичній партії, що не взяла участі у формуванні органів влади, а лише тій, що теоретично здатна самостійно сформувати уряд. В основу відносин між урядовою біль-шістю та опозицією покладено принцип, від-повідно до якого між ними не повинно існу-вати корінних розбіжностей із питань, що ви-значають основи політичного і конституцій-ного порядку. Політична опозиція має право створювати опозиційний Кабінет Міністрів, під яким розуміють уряд (кабінет), утворений парламентською опозицією в протилежність уряду, сформованому парламентською біль-шістю [10, c. 101].

У Німеччині Основний Закон не регулює правовий статус опозиції чи опозиційних груп, які могли б утворитися з членів урядових фракцій, та не передбачає її особливих повно-важень. Тим не менше дії опозиції надійно за-хищені, насамперед завдяки конституційним принципам [10, c. 121]. У ФРН існує такий еле-мент парламентської опозиційної діяльності, як опозиційний Кабінет Міністрів. Меншість у парламенті має також право очолювати бю-джетний комітет і комітет з петицій.

У Конституції Франції закріплені до-сить широкі права опозиції щодо контролю

за діяльністю уряду. Так, опозиція має право звертатися до Конституційної ради для пере-вірки конституційності прийнятих законів та рішень [10, c. 129]. На офіційні запити опози-ції до уряду останній зобов’язаний дати відпо-відь протягом двох місяців. Для цього раз на тиждень проводяться спеціальні засідання, присвячені запитам до уряду, час виступів на яких розподіляється між фракціями про-порційно їх чисельності. Такі засідання тран-слює телебачення. За рік до уряду надходять тисячі запитів. Крім того, лідер опозиційної фракції може поставити питання про закін-чення засідання, перевірку кворуму, поіменне голосування. Це забезпечує опозиції можли-вість гальмувати або блокувати законодавчі ініціативи уряду. Також у Франції існує тра-диція зустрічей президента з опозицією. При створенні парламентських слідчих комісій до їх складу входять (пропорційно до розміру фракцій у Національних Зборах) представни-ки всіх політичних груп.

Найбільший обсяг прав за опозицією за-кріплено в Конституції Португалії, зокрема її членам надається право на теле- та радіоефір відповідно до представленості партії у пар-ламенті, а також на коментування у ЗМІ дій уряду (ст. 40, ч. 2) [11]. Опозиція має також гарантії на представництво, відповідно до чи-сельності фракції, у парламентських комісіях, обов’язкове її заслуховування при формуванні порядку денного, право вимагати обговорення під час кожної сесії.

За литовською опозицією закріплені: пра-во на посаду одного заступника голови сейму; право на посаду голови або заступника голови парламентського комітету з питань бюджету та фінансів (обирається більшістю голосів се-ред членів опозиції); право визначати кожного третього четверга порядок роботи вечірнього засідання; право не менш, ніж двічі на тиж-день проводити прес-конференції; право пер-шого виступу при розгляді у сеймі програми і звіту уряду [12, c. 21].

Двопартійна система США має свої осо-бливості, обумовлені змістом партійних про-грам двох основних партій – Республіканської і Демократичної [10, c. 113]. У Конгресі США існують дві окремі політичні опозиції. Формальна опозиція створюється по відно-шенню до президента безпосередньо після виборів до Конгресу і може мати більшість чи меншість в обох палатах парламенту або в одній з них. Реальна опозиція визначаєть-ся в Палаті представників по відношенню до президентської адміністрації при голосуванні з будь-якого законопроекту (або поправки) і тільки щодо даного питання. Загалом партії

35

Ряботягова І. В.


меншості в Конгресі мають право «призначати 1/3 частину персоналу допоміжного апарату, викликати на свій вибір свідків на засідання комітету, готувати, у разі необхідності, аль-тернативні доповіді комітету, розпоряджатися 1/3 частиною бюджету комітету» [10, c. 118].

Таким чином, досвід західних держав де-монструє вписаність інституціоналізованої опозиції у процес вироблення та реалізації політичних рішень. Така опозиція має можли-вість брати участь у боротьбі за електоральну підтримку на тих самих засадах, що й правляча партія, оскільки обидві сили відповідають за реалізацію державної політики та (це найголо-вніше) обмежені формальними механізмами взаємодії. Це виключає можливість будь-якої сили отримувати перевагу у виборчих перего-нах за допомогою неформальних зв’язків.

Українська специфіка опозиційної діяльності

Успіх на електоральному ринку (мається на увазі фрейм, обмежений правилами гри: грав-ці, що грають не за правилами, отримують пре-ференції незалежно від кредиту довіри вибор-ців) сили, що перебувала в опозиції протягом електорального циклу, залежить переважно від того, чи успішними з точки зору електо-ральних груп були дії правлячої сили. Однак ряд проблем зумовлює нерівність у змаганні на ринку електоральних ресурсів. Правляча партія має змогу використовувати адміністра-тивний ресурс, тоді як опозиційні сили можуть спиратися лише на той електорат, інтереси якого не були представлені чинною владою. До того ж український ринок влади є мере-жею неформальних контактів, що дозволяють уникати парламентських механізмів у про-суванні власних рішень. Втім, «занижений» статус опозиції не означає, що вона фактично не здатна змінити партію влади на наступних виборах. Навіть навпаки, участь в електораль-них процесах і входження до ринку влади по-требує певних трансакційних витрат, отож для політичної опозиції вигідніше не бути інсти-туціоналізованою. Адже інституціоналізована опозиція вимушена грати за правилами ринку, за правомірністю її дій спостерігатимуть, тоді як неінституціоналізована має змогу впливати на просування та реалізацію власних рішень за допомогою неформальних важелів, отримуючи політичні та фінансові дивіденди від політич-них акцій, спрямованих на неформалізоване вивільнення волі громадян. Разом з тим фор-малізація зменшує ризики для самої опозиції в рамках політичної гри, оскільки неформалізо-вані акти (такі, як «майдан») відсторонюють її

від самої гри, що ведеться за інституціоналізо-ваними правилами.

Оскільки основною стратегією опозиції є використання тих інтересів електорату, що не були реалізовані правлячою силою, сучасна українська опозиція, яка вельми роздроблена, використовуватиме найважливіші локальні проблеми з метою зниження електоральної підтримки тих акторів, що сформували коалі-цію та увійшли до складу уряду.

Відсутність в української опозиції бажан-ня кооперації та формалізації спричинила ситуацію, коли після виборів 2010 року від-разу дві потужні політичні сили заявили про власні наміри формувати тіньовий кабінет. Опозиція в Україні не є інституціоналізова-ною, а впливові гравці, що займають та утри-мують опозиційну нішу, схильні отримувати ренту від неінституціоналізованих практик. Неінституціоналізована опозиція, відсторо-нена від процесу вироблення політичних рі-шень на формальному рівні, використовує для реалізації власних інтересів неформальні зв’язки. Такий статус опозиції вносить дис-баланс у процес реалізації влади, оскільки вона не грає за формальними правилами. До того ж неінституціоналізована опозиція може використовувати можливість тиску на владу виключно за допомогою неформальних за-собів (організація демонстрацій, розповсю-дження відомостей кримінальних справ, що певним чином стосуються партії влади тощо). Надання опозиції законного статусу є важли-вим за будь-якої конфігурації гравців, оскіль-ки це змусить партію влади (особливо в умо-вах, коли Президент, парламентська більшість і переважна частина Кабінету Міністрів нале-жать до однієї політичної сили) формалізова-но взаємодіяти з нею та враховувати інтереси електоральних груп, не представлених у пар-ламентській коаліції.

Висновки

Сьогодні на українському ринку влади, в рамках правил, що регулюють процес полі-тичної гри, опозиція отримує значно нижчі (в рамках ієрархії впливів та привілеїв не за-вжди гірші) позиції, ніж партія, що перебуває при владі. Це відбувається завдяки її нефор-малізованому характеру, що сприяє грі не за правилами. Відсутність формалізації відсто-ронює опозицію від формальних механізмів досягнення власних інтересів, дозволяючи при цьому користуватися патрон-клієнтними зв’язками. В результаті політична опозиція не виконує функцію артикуляції інтересів не-представлених у парламенті електоральних


груп, а спрямовує свою діяльність виключно на максимізацію власної політичної ренти.

Існування інституціоналізованої опозиції створює баланс у політичній системі та захи-щає державу від впливу суб’єктивних факто-рів на прийняття важливих урядових рішень. Деструктивний характер опозиції (а вона є деструктивною за своєю природою, оскільки втручається у процес вироблення та реаліза-ції рішень органом, якому електорат делегу-вав право на захист власних інтересів) має бути законодавчо врегульовано за допомо-гою визначення механізмів її участі у процесі прийняття та реалізації політичних рішень, обмеження тим самим її здатності викорис-товувати патрон-клієнтні зв’язки замість ле-гальної, формалізованої діяльності. Зокрема це необхідно для того, щоб у законодавчому процесі були представлені всі електоральні групи, однак опозиція не мала можливості блокувати роботу Верховної Ради. Адже сьо-годні опозиція, граючи «не за правилами», здатна розбалансувати процес вироблення владних рішень, знизити ефективність ро-

боти парламенту. Єдиним засобом запобігти цьому, на нашу думку, є інституціоналізація і, відповідно, зобов’язання опозиції до фор-малізованої діяльності. Демократизація полі-тичних ринків залежить не від влади, а саме від опозиції, оскільки коли вона почне грати за правилами, владні гравці також будуть змушені це робити.

Відсутність зацікавленості опозиції в її ін-ституціоналізації не залежить від того, якими силами вона представлена. Після чергових виборів партії, що опиняються у меншості, за-стосовують ті ж методи, що і їх попередники. Такі дії є функцією політичного ринку, що склався в Україні. Тому постає необхідність законодавчого вироблення (як технологічно-го процесу моделювання з урахуванням усіх можливих наслідків) таких правил гри та сис-теми санкцій, що інституціоналізували б пар-ламентську опозицію, давали їй змогу брати участь у виробленні владних рішень, однак попереджали використання її членами нефор-мальних патрон-клієнтних засобів впливу на політичні процеси.


1. Нуреев, Р. М. Теория общественного выбора. Курс лекцій : учеб. пособ. для вузов / Р. М. Нуреев. – М., 2005. – 531 c.

2. Kayser, M. A. Who Surfs, Who Manipulates? The Determinants of Opportunistic Election Timing and Electorally Motivated Economic Intervention / M. A. Kayser // American Political science Review. – 2005. –Vol. 99, № 1. – February.

3. Недяк, И. Л. Политический маркетинг : основы теории / И. Л. Недяк. – М. : Весь Мир, 2008. – 352 с.

4. Хантингтон, С. Политический порядок в меняющихся обществах / С. Хантингтон. – М. : Прогресс-Традиция, 2004. – 480 с.

5. Даль, Роберт А. Поліархія : Участь у полiтичному життi та опозицiя : [пер. з англ.] / Роберт А. Даль, О. Д. Бiлогривський. – Х. : Каравела, 2002. – 216 с.

6. Пшеворский, А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке : [пер. з англ.] / А. Пшеворский ; под ред. проф. В. А. Бабанова. – М. : Рос. полит. энцикл., 2000. – 320 с.

7. Фисун, А. А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации : монография / А. А. Фисун. – Х. : Константа, 2006. – 352 с.

8. Крысенко, А. В. Политическая антропология : концептуальное поле и институционализация иссле-дований / А. В. Крысенко // Ойкумена. – 2009. – № 6. – С. 211–220.

9. Hale, H. Why Not Parties In Russia? Democracy, Federalism, and the State / H. Hale. – Cambridge : Cambridge University Press, 2006. – 263 p.

10. Совгиря, О. В. Правовий статус парламентської опозиції : навч. посіб. / О. В. Совгиря. – К. : Центр навч. літератури, 2006. – 264 с.

11. Конституция Португальской Республики от 02.04.1976 г. [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу : http://worldconstitutions.ru/archives/141

12. Павленко, І. Правовий статус опозиції : досвід розвинутих демократій і українські перспективи / І. Павленко// Політичний менеджмент. – 2005. – № 5. – С. 16–29.




УДК 325.455

ПРІОРИТЕТИ І ПЕРСПЕКТИВИ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

На основі комплексного аналізу запропоновано концептуальне бачення сучасної гуманітарної політики Української Держави. Стверджується, що вищою гуманістич-ною метою України є розбудова демократичного суспільства, центральною цінністю і сенсом якого є кожен громадянин із його інтелектуальним та духовно-культурним потенціалом.

Ключові слова: гуманітарна політика Української Держави, національні цінності, українське суспільство, інтелектуальний потенціал, культурний досвід.

Здіорук Сергій Іванович,Здіорук Сергій Іванович,кандидат філософських наук, доцент;кандидат філософських наук, доцент;

Степико Михайло Тимофійович,Степико Михайло Тимофійович,доктор філософських наук, професордоктор філософських наук, професор

Сучасна гуманітарна політика Української Держави має своєю головною метою макси-мальне розкриття потенціалу кожної людини, створення гідних умов для реалізації усіх її інтелектуальних і творчих можливостей. Вона має спрямовуватися передусім на підвищен-ня освітнього, наукового та інформаційно-комунікативного потенціалу країни, поліп-шення здоров’я громадян, формування здо-рового способу життя, створення умов для підвищення трудової та творчої активності населення, подолання бідності і формування на цій основі нової якості життя.

Важливою складовою такою політики є узгодження загальнодержавних інтересів з ін-тересами всіх громадян, що проживають на те-ренах України, розвиток їх культурної, мовної та релігійної самобутності, формування украї-нської загальнонаціональної ідентичності.

Гуманітарний вимір суспільного розвитку нині перебуває в центрі уваги всіх держав, сві-тового співтовариства в цілому. Зокрема про це свідчить Декларація тисячоліття, прийня-та 8 вересня 2000 року на сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. У ви-значених у ній Цілях розвитку тисячоліття, до яких разом зі 189 країнами світу приєдналася й Україна, пріоритетами цивілізаційного роз-витку є боротьба з голодом і злиднями, забез-печення доступу до освіти, досягнення гендер-ної рівності, зниження рівня материнської та дитячої смертності, запобігання поширенню ВІЛ/СНІДу та інших захворювань.

Є низка напрямів, де Україна зробила крок уперед (зниження рівня абсолютної бідності, дитячої та материнської смертності, забез-печення доступу до середньої шкільної осві-ти), але багато чого ще залишається зробити.



Показники рівня відносної бідності населення зберігаються на рівні 27 %, різниця між трива-лістю життя чоловіків і жінок зростає, відпо-відь на епідемії ВІЛ/СНІДу та туберкульозу залишається малоефективною, а показники у природоохоронній сфері суттєво не покра-щилися. Середня тривалість життя в Україні знизилася до 69 років, валовий національний дохід на душу населення становить 6535 дол. США. Індекс людського розвитку для України у 2010 році є нижчим за середній по країнах Європи та Центральної Азії (0,71), це 69 місце зі 169 держав і територій.

Україна має перегорнути сторінку «дикого капіталізму», започаткувати формування ци-вілізованих ринкових відносин, де держава, органи місцевого самоврядування та бізнес ма-тимуть спільну відповідальність за стан справ у країні. Необхідні передумови виконання цих завдань має забезпечити Програма економіч-них реформ на 2010–2014 роки «Заможне сус-пільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», що охоплює всі сфери суспільного життя.

Визначальним гуманітарним пріоритетом України є подолання бідності, яка набула застійного характеру. Згідно із Цілями роз-витку тисячоліття Україна зобов’язалася до 2015 року зменшити частку бідного населення до 18,4 %. Натомість у 2009 році цей показник збільшився до 25 %, що значною мірою було зумовлене гострою фазою світової фінансово-економічної кризи. До того ж було втрачено тенденцію зниження абсолютної бідності, і 2010 рік не приніс змін на краще: реальні до-ходи українців упали на 10 %, рівень біднос-ті зріс на 0,4 % і досяг 26,4 % (12,5 млн осіб). Доходи, нижчі за прожитковий мінімум, отри-мують 23 % міських і 38 % сільських жителів України [1, с. 45]. Базові соціальні виплати істотно не впливають на масштаби бідності: потреби найменш захищених верств не задо-вольняються, а нерівність доступу до соціаль-них благ, вади ринку праці та суспільної інф-раструктури заважають бідним громадянам вирватися з тенет зубожіння. Дієва соціальна політика підміняється збільшенням різнома-нітних видів грошової соціальної допомоги та численних пільг, не підкріплених можливос-тями бюджетного фінансування. Глибокі де-формації механізму державного регулювання процесів перерозподілу коштів між багатими та бідними, висока поляризація суспільства сприймаються громадянами як прояви соці-альної несправедливості. Отже, бідність – це не лише постійне джерело соціальної напру-женості та виклик національній безпеці, а й вагомий чинник гальмування стійкого розви-

тку України та її успішної інтеграції до євро-пейської та світової економічної спільноти.

Стратегія подолання бідності має будува-тися на визнанні того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки нужден-них. На зміну соціальній політиці, орієнтова-ній на проблеми середньостатистичної люди-ни, має прийти політика, сконцентрована на потребах конкретних соціальних груп.

Важливим гуманітарним критерієм ступе-ня розвитку та добробуту суспільства є рівень здоров’я населення, який значно впливає на процеси і результати економічного, соціаль-ного та культурного розвитку країни, демогра-фічну ситуацію і стан національної безпеки.

Сучасний стан громадського здоров’я в Україні можна охарактеризувати як кризовий, про що свідчать негативні тенденції в тріаді ста-тистичних показників – відтворення населен-ня (медико-демографічні дані), розвитку дітей і запасу фізичних сил у дорослого населення (показники фізичного розвитку) та адаптації населення до умов навколишнього середови-ща (захворюваність, інвалідність). При цьому чинниками цих негативних тенденцій є всі основні детермінанти здоров’я, на які вказують експерти ВООЗ: соціально-економічне стано-вище, стан довкілля, якість харчування та пит-ної води, зростаюче розшарування населення за рівнем доходів, наявна організація надання медичної допомоги тощо. Сьогодні українська система охорони здоров’я не здатна задоволь-нити потреби населення у медичній допомозі, забезпечити доступність, якість і своєчасність надання медичної допомоги та послуг з охоро-ни здоров’я, забезпечити належний рівень про-філактики захворюваності, смертності тощо. Тому серед основних пріоритетів політики ре-форм є неухильне зростання рівня добробуту людей, суттєве поліпшення функціонування системи охорони здоров’я, підвищення якості та доступності медичних послуг, запроваджен-ня стимулів для здорового способу життя та належних умов праці.

Зміцнення здоров’я населення потребує державної політики, спрямованої на розвиток відповідних соціальних ресурсів, що здійсню-ватиметься на національному, регіональному, індивідуальному рівнях у спосіб здійснення реформи системи охорони здоров’я, формуван-ня належної нормативно-правової бази, забез-печення міжвідомчого та міжгалузевого спів-робітництва, реалізації національних програм зміцнення здоров’я, удосконалення податко-вих важелів, пропагування здорового способу життя, формування у населення мотивації до покращання здоров’я із використанням засо-бів масової інформації, освіти та виховання.


Здіорук С. І., Степико М. Т.

Важливою умовою гуманізації суспіль-ного розвитку є реалізація такої політика, яка б об’єднувала суспільство, враховувала інтереси та потреби абсолютної більшості громадян України, які часто не співпадають. Необхідність вироблення таких підходів є осо-бливо гострою у сфері мовної політики та пи-таннях історичної пам’яті, деякі з яких штучно загострюються в умовах політичного проти-стояння. Адже без визначення чітких прин-ципів і концептуальних положень державної політики у сфері ідентичності національний поступ і модернізація країни будуть суттєво ускладнені або й неможливі.

Відтак актуальним залишається питання пошуку оптимальної та прийнятної для біль-шості українців моделі національної ідентич-ності, яка б органічно поєднувала у собі як політичні (громадянські), так і соціокультур-ні складові, враховувала соціокультурну та мовну специфіку регіонів. З огляду на це, на-ціональна ідентичність громадян України має формуватись насамперед на засадах спільно-го громадянства, утвердженні громадянських свобод, побудови консолідованої демократії, створення умов для повноцінного та гармо-нійного розвитку української культури. В умовах утвердження в Україні єдиної полі-тичної нації, продовження розбудови конку-рентної, плюралістичної моделі демократії, що спирається на визнані європейські стандарти, єдиним способом формування ефективної мо-делі суспільних відносин є національний діа-лог як основа консолідації суспільства, що має відбуватися довкола національних інтересів і цінностей держави. Такий діалог має бути максимально публічним і спрямованим на ви-роблення рекомендацій та державних рішень, які б спиралися на найкращі існуючі практики та поступово наближали Україну до оптималь-ної моделі регулювання суспільних відносин.

Українське суспільство в цілому готове до компромісів у найчутливіших сферах гу-манітарної політики. Так, лише 7 % грома-дян України відносять мовне питання, а саме державний статус російської мови, до числа 25 основних життєвих проблем, що їх непоко-ять. Водночас теза про статус російської мови як другої державної користується високою популярністю. Відносну більшість (41,2 %) громадян влаштовує нинішня мовна ситуація в країні: «українська мова – єдина держав-на, інші – вільно використовуються». Однак понад 30 % вважають, що «й українська, i росiйська мови мають бути державними по всій Україні», а кожен п’ятий дотримується позиції, щоб «українська мова була єдиною державною, а в регiонах компактного про-

живання росiян росiйська мова була визнана офіційною». Отже, основою мовної політики мають бути державна підтримка української мови, утвердження її державності в усіх сферах публічного життя, забезпечення виконання нею всіх функцій, властивих мові як соціаль-ному явищу, з одночасними гарантіями віль-ного розвитку та використання громадянами України російської та інших мов. [1, с. 53].

У контексті європейської інтеграції Украї-на має вибудувати концепцію етнополітики, орієнтовану на демократичні європейські цін-ності, здатну адекватно й ефективно реагува-ти на зміни етнополітичної ситуації, пов’язані з процесами глобалізації. Державна етнопо-літика має базуватися на принципах плюра-лізму, поваги до мов національних меншин, культури, історії етнічних спільнот і грома-дян, котрі до них належать. Така політика по-кликана поєднувати забезпечення державою потреб етнічних меншин, створення умов їх вільного, самостійного, ініціативного розви-тку з обов’язковим урахуванням необхідності імплементації європейських стандартів, реко-мендацій ОБСЄ у сфері регулювання міжет-нічних відносин.

Гуманітарний розвиток держави повинен забезпечувати рівний доступ громадян до ку-льтурних продуктів, збереження та розвиток культурної самобутності нації, формування конкурентоспроможності національної куль-тури, участі України в міжнародних міжкуль-турних обмінах. З метою визначення страте-гічних цілей та пріоритетів культурної політи-ки й недопущення розпорошення фінансових ресурсів, які держава здатна спрямувати на розвиток культурно-мистецької сфери, необ-хідно вже цього року розробити та прийняти у статусі закону Концепцію культурної політи-ки України. Без такого документа неможливо сподіватися на узгодженість та ефективність дій держави в культурній царині.

Стратегічним напрямом має стати програма стимулювання вітчизняної індустрії електро-нних книг і створення Національної електро-нної бібліотеки, що об’єднає наукові, інтелек-туальні, культурно-мистецькі та музейні ресур-си в єдину мережу. Реалізація цього проекту сприятиме інтеграції України до міжнародно-го інформаційного та культурно-мистецького простору, підвищенню попиту на українських фахівців, розвитку відповідних ІТ-технологій. Необхідно прискорити реалізацію «Державної цільової національно-культурної програми створення єдиної інформаційної бібліотечної системи «Бібліотека–ХХІ».

Унаслідок дефіциту експозиційних площ значна частина вітчизняних і світових



культурно-мистецьких цінностей є недоступ-ною для громадян України. Важливо усві-домлювати, що у сучасному світі виставково-експозиційна діяльність як окрема галузь культурних індустрій є одним із основних факторів міжкультурного діалогу, як на на-ціональному, так і міжнародному рівні. Це не лише можливість презентації культурно-мистецьких надбань національної культури, а й складова міжнародного іміджу держави. У цьому контексті пріоритетне значення має реалізація проекту з формування потужно-го Національного культурно-мистецького та музейного комплексу європейського рівня – «Мистецького арсеналу», що став би вікном діалогу України зі світом.

Активізація культурно-мистецького життя не лише матиме позитивні соціо-економічні на-слідки для країни в цілому, а й сприятиме кон-солідації та активізації культуротворчого по-тенціалу українського суспільства. Реалі-зація державної політики стимулювання національ-ного сектору культурних індустрій створить широкі можливості для розвитку сучасної, кон-курентоспроможної національної культури.

Варто відзначити в цілому позитивну ди-наміку розвитку в Україні інформаційного суспільства як важливої складової комуні-кацій, принципово нової сфери становлення людського капіталу. Зокрема є всі підстави стверджувати, що в коротко- й середньостро-ковій перспективі в Україні триватимуть процеси повномасштабної імплементації ме-режевих сервісів та відповідних технологій, конвергенції традиційних і розвитку нових медіа-форматів на технологічній платформі Інтернету. Відбуватиметься диверсифікація аудиторії, формування нових моделей інфор-маційного споживання, соціальної та політич-ної активності тощо.

У даному контексті йдеться також про за-безпечення справжньої свободи слова і засобів масової інформації та комунікації, плідних не-конфронтаційних відносин влади з мас-медіа, започаткування діяльності в Україні суспіль-них ЗМІ. Діалог у трикутнику «представники влади – представники мас-медіа – експерт-не співтовариство» уже розпочався завдяки Указу Президента України щодо створення суспільного телебачення.

Очевидним є дегуманізований характер українського медійного поля, що виявляється в засиллі агресії, яке щодня впливає на україн-ських громадян (у тому числі наймолодших). Такий стан медіапростору створює сприятли-ві умови для зовнішніх інформаційних впли-вів, що мають на меті деконсолідацію суспіль-ства, зниження рівня довіри між громадянами

та владою, створення джерел напруженості. Відповідно держава має вжити додаткових заходів у сфері протидії поширенню порно-графії та матеріалів неетичного характеру, на-сильства в усіх проявах, реклами алкоголю і тютюну тощо.

У сучасному світі лідерами є держави, які виходять з того, що найвигідніші інвестиції – це інвестиції у людський капітал. Нині у на-ціональному багатстві світового співтовари-ства людський капітал складає 64 %, природ-ний – 20 %, а фізичний лише – 16 %. Питома вага людського капіталу складає до 80 % на-ціонального багатства Фінляндії, Швейцарії, Німеччини, Японії, США та інших високороз-винених країн.

Людський капітал є головним продуктив-ним чинником створення новітніх технологій, розвитку та підвищення ефективності ви-робництв, випереджаючого розвитку науки, культури, охорони здоров’я, безпеки, соціаль-ної сфери. У розвинених державах інвестиції в освіту, науку, культуру, охорону здоров’я перевищують інвестиції в обладнання, устат-кування, будівлі, споруди. Це дає вирішальну перевагу в технологічному й інтелектуальному розвитку, випереджаючому зростанні якості життя населення. Тому основний приріст на-ціонального багатства визначається сьогодні передусім умовами, створеними для розкрит-тя людського потенціалу.

За рейтингом конкурентоспроможних економік, який складається на основі дослі-джень Світового банку, у 2010 році першими в Європейському Союзі були скандинавські країни [2]. Ці країни і у 1970-х, і у 1990-х ви-ходили з економічних криз, визначивши осві-ту основним рушієм розвитку суспільства, пов’язавши перспективи соціального та еко-номічного розвитку насамперед з якістю осві-ти, науки та інформаційних технологій.

Реформування системи освітив контексті розвитку суспільства знань

Прагнення увійти до 20 найбільш розви-нених країн світу ставить перед Україною за-вдання постійно вчитися, динамічно нагромад-жувати й ефективно використовувати нові знання. Перспектива розбудови в Україні суспільства знань вимагає глибокого рефор-мування освітньо-виховної сфери, що має здійснюватися на основі розумного поєднання кращого зарубіжного досвіду з національни-ми традиціями. Сьогодні українська влада ви-знає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного роз-



витку суспільства. Освітня політика виступає найважливішою складовою політики держави, інструментом підвищення темпів соціально-економічного та науково-технічного розвитку.

Стратегія державного розвитку з позицій підвищення якості людського капіталу доко-рінно змінила уявлення про характер витрат на освіту. Вони стали розглядатися не стіль-ки як споживчі витрати, одноразова, незво-ротна витрата ресурсів суспільства на осві-ту, скільки як один із напрямків інвестицій в людський капітал, який підвищує майбутні доходи людини, бізнесу та суспільства. Це сприяє досягненню справедливості, створен-ню «рівності шансів (можливостей)» у вибо-рі напрямків зайнятості й отриманні стійкого доходу. Освіта стала сферою виробництва та інвестування з боку зацікавлених у її продукті суб’єктів, що приносить збільшення доходів домогосподарств, підвищення прибутку біз-несу, прискорення темпів розвитку, зростання економіки і вирішення актуальних соціальних проблем. Кошти, вкладені в освіту й еконо-мічне зростання, дають значний ефект. Так, одиниця витрат на освіту дає віддачу на рівні 1,7–1,9 одиниць виробленого ВВП. Освіта, на-ука, виробництво – це базис, на якому має бу-дуватися сучасна стратегія розвитку держави.

Необхідно констатувати, що система освіти України не встигає реагувати на нові еконо-мічні потреби, працювати у випереджальному режимі, як це відбувається в розвинених кра-їнах, відстає від тенденцій суспільного розви-тку і не готує випускників до успішної діяль-ності на сучасних ринках праці.

Сьогодні якість освіти опинилася під за-грозою через недостатню системність реформ і розбалансованість інфраструктури. Якість освітніх послуг знижується, а структура сис-теми освіти залишається без змін. Освіта не адаптувалася до демографічних викликів, зо-крема, до значного зменшення кількості та зміни віку учнів і студентів. Система освіти у цілому ще не здійснила перехід до нового зміс-ту, програм, навчальних планів і методів на-вчання, що відповідають потребам нової еко-номіки і динамічного ринку праці. Розвиток автономії вищих навчальних закладів і їх зближення з ринком праці гальмується над-мірною централізацією управління освітою. Професійно-технічна освіта значною мірою втратила свої позиції, а загальна середня пе-ребуває в критичному стані щодо переходу на профільне навчання у старшій школі та змін термінів навчання. На периферії уваги пере-буває формування системи безперервної осві-ти, навчання дорослих, це гальмує розбудову в Україні суспільства, що постійно навчається.

Незбалансованість мережі ВУЗів. Жодна країна світу не має такої мережі вищих нав-чальних закладів як Україна. У 2010 році ме-режа вузів І–ІV рівнів акредитації налічувала 861 заклад, із них державних – 455, комуналь-них – 219, приватних – 187. Із 511 вузів І-ІІ рів-нів акредитації 228 державної форми власності, 204 – комунальної, 79 – приват ної. Із 350 вузів ІII-ІV рівнів акредитації 227 –державної фор-ми власності, 15 – комунальної, 108 – при-ватної. Серед вищих навчальних закладів І–ІV рівнів акредитації 198 університетів, 58 акаде-мій, 110 інститутів, 231 коледж, 136 технікумів, 127 училищ та 1 консерваторія.

Існуюча мережа не збалансована з наявни-ми кадровими, дослідницькими, інформацій-ними, фінансовими, матеріально-технічними ресурсами. Кількість ліцензованих місць для прийому студентів (близько 700 тис.) переви-щує чисельність випускників загальноосвітніх шкіл. Зараз, в ситуації економічної та демогра-фічної кризи є передумови для впорядкуван-ня мережі навчальних закладів.

Якість освітніх послуг. Жоден із числен-них українських ВНЗ не входить до 500 кра-щих університетів світу [3]. Для порівнян-ня: в Австралії серед 39 університетів, з яких 37 державних, і які охоплюють 94 % студентів країни, 8 входять до 200 кращих університетів у світі. Нова Зеландія має 8 університетів, з яких 3 входить до 200 кращих. За радянських часів провідні вузи України не фігурували у світових рейтингах, проте опосередковано ви-знавалися конкурентоспроможними.

На нашу думку, необхідно запровадити систему загальнодержавного рейтингу зага-льноосвітніх навчальних закладів за резуль-татами стандартизованого оцінювання. Для цього потрібно підготувати законодавчу базу для створення незалежних агенцій оцінюван-ня якості за прикладом розвинених країн.

Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України потрібно вдосконалювати проведення зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) випускників загальноосвітніх навчальних закла-дів. Необхідно законодавчо визначити результа-ти стандартизованого тестування єдиним крите-рієм прийому до вузів. Винятки для пільговиків, осіб з особливими потребами тощо можуть бути встановлені у чітко визначених кількостях (від-сотках) і лише на загальнодержавному рівні. Потрібно започаткувати роботу із розробки та реалізації концепції впровадження стандартизо-ваного тестування на всіх освітніх рівнях.

Доступність освіти. В умовах фінансово-економічної кризи зростає загроза зниження



фінансової спроможності здобуття освіти в осіб, які навчаються як за свої кошти, так і за кошти підприємств. Вищим навчальним за-кладам та Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України потрібно переглянути сис-тему оплати за навчання. Необхідно активні-ше запроваджувати банківське кредитування населення для освітніх потреб та кредитуван-ня вузів. Останні можуть здійснювати навчан-ня студента власним коштом, студент спла-чуватиме до 50 % вартості навчання, а після працевлаштування повертатиме вузу залишок суми. На часі перегляд системи оподаткуван-ня, зокрема освітньої діяльності. Якщо під-приємство сплачує за навчання своїх співро-бітників або за здійснення наукової розробки, то такі витрати мають виключатися з бази оподаткування. Підприємства необхідно сти-мулювати до забезпечення навчання та підви-щення кваліфікації своїх фахівців.

Українське суспільство має перейти від режиму бюджетного утримання своєї сис-теми освіти до режиму інвестування в неї. Інвесторами при цьому виступатимуть домо-господарства, бізнес і держава. Остання пови-нна також створити нормативно-правову базу та визначити правила дій.

Національна система кваліфікацій. Не відповідає сучасним вимогам Національна система кваліфікацій, переліків галузей, на-прямів, спеціальностей освіти. Досі немає за-конодавчо встановлених стандартизованих освітніх рівнів. Відсутні стандартизовані галу-зі, напрями і спеціальності вищої освіти, які б узгоджувалися із Міжнародною стандартною класифікацією освіти, іншими світовими та європейськими нормами. У вирішенні цього питання Україна суттєво відстала від передо-вих країн світу. Так, чинний перелік професій, за якими здійснюється навчання в ПТНЗ, на-раховує понад 3000 найменувань, тоді як, на-приклад, у Німеччині він не перевищує 300. Тому закономірно, що кваліфікації, яких на-буває українська молодь, дедалі більше не вла-штовують роботодавців і не отримують визна-ння за межами країни.

Відповідальним інститутам (Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, На-ціональна академія педагогічних наук України, Український центр оцінювання якості осві-ти) необхідно прискорити роботу з розробки Національної рамки кваліфікацій. Виходячи з критеріїв Національної рамки кваліфікацій, потрібно визначити конкретні компетенції для різних освітніх рівнів (базова середня освіта, повна середня освіта, ступені вищої освіти), на які й орієнтуватися при розробці тестів.

Дослідницько-інноваційна діяльність. За фінансуванням досліджень та інновацій, які є невід’ємною складовою університетської ді-яльності, вища школа України значно поступа-ється реальній практиці розвинених країн. Так, країни ЄС витрачають на дослідження і роз-робки 25–30 % загальних асигнувань на утри-мання вузів, Україна – трохи більше 3 %. На нау-ку і дослідження в Україні виділяється 0,9 % ВВП, у країнах ОЕСР – 2 %, Японії та США – близько 3 %, за Лісабонською стратегією – до 3 %. Для реалізації принципу «трикутника ін-новаційних знань» необхідне поєднання освіти з наукою на договірній основі, зокрема прикрі-плення науково-дослідних інститутів (НДІ) Національної академії наук України до вузів на підставі цивільно-правових угод. Доцільно в цьому сенсі спрямувати частку прибутків вузу на фінансування закріпленого за ним науково-го закладу. Такий підхід дозволить студентам проходити практику в НДІ, а вузам – поєдну-вати наукову роботу з навчальною. Крім того, вищі навчальні заклади та НДІ зможуть якісно формувати спеціалізовані вчені ради.

Удосконалення та реформування зако-нодавчої бази. Передумовою успішного вирі-шення зазначених проблем є оновлення чинної законодавчої бази у сфері освіти, що сформува-лася на рубежі 2000-х років і вже не відповідає актуальним завданням розвитку українського суспільства як суспільства знань, а також допо-внення її новими законодавчими актами, потре-ба в яких давно назріла. Зокрема необхідно роз-робити й невідкладно прийняти закони «Про освіту дорослих», «Про національну систему кваліфікацій» та «Про професійне навчання та підтвердження кваліфікації працівників на ви-робництві». Також має бути створена законодав-ча база для стимулювання приватних інвестицій в освіту, запровадження в цій сфері державно-приватного партнерства, диверсифікації джерел фінансування вищих і професійно-технічних навчальних закладів. Адже, як зазначено у до-повіді Світового банку за 2010 рік, «інвестиції в освіту не тільки важливий засіб нарощування людського капіталу країни і поліпшення пер-спектив економічного зростання. Вони мають і самостійну цінність, оскільки освіта розширює світогляд людей, забезпечує їм можливість са-мореалізації, сприяє їх матеріальному добробу-ту та здоровому способу життя» [4].

Наука як ресурс модернізаційної стратегії держави

У сучасних умовах для України особливо важливим є те, що наукові дослідження, нові



знання і технологічні нововведення можуть служити додатковим джерелом економічного зростання в умовах браку чи відсутності вкла-день праці і капіталу, адже однакові за обся-гом інвестиції дають набагато більший ефект в умовах сприятливого інноваційного та на-укового середовища. В економіці ХХІ століт-тя джерелом зростання продуктивності праці дедалі більше стають інновації у широкому сенсі – як оптимізація системи державного управління, виробничих процесів, так і безпо-середня інтеграція у виробництво нових тех-нологій, виробів, послуг.

Збереження та розвиток фундаменталь-ної науки. Одним із важливих чинників роз-витку науково-освітньої системи, інновацій-ного поступу національної економіки є фун-даментальна наука. Провідні держави світу, зокрема члени ЄС та США, незважаючи на безпрецедентну після Другої світової війни економічну кризу, демонструють готовність підтримувати і розвивати фундаментальні на-укові дослідження [5].

Існують сфери, поступ у яких здатна забез-печити тільки держава як ефективний коорди-натор інтересів усіх соціальних груп і єдиний гарант забезпечення усіх громадян суспільни-ми благами і необхідними ресурсами колек-тивного характеру. Сьогодні Україна ще має повноструктурну наукову систему, значною мірою збережену та представлену науковими закладами і школами світового чи принаймні високого фахового рівня. Відмовлятися від цього надбання було б неправильним і згуб-ним. З огляду на це, не зовсім обґрунтованим видається підхід, за яким Україна повинна зо-середитися на підтримці лише незначної кіль-кості напрямів фундаментальних досліджень, фактично відкинувши всі інші.

Сьогодні українська наука спроможна ви-конувати дослідження та отримувати значущі на світовому рівні результати у низці передо-вих галузей фундаментальної науки, зокрема у матеріалознавстві, математиці та теоретичній фізиці, оптиці та оптоелектроніці, аекрокос-мічних технологіях, радіофізиці міліметро-вого та субміліметрового діапазонів, інфор-матиці, імунобіотехнології, молекулярній діагностиці, кріобіології та кріомедицині, не-йрофізіології, у розробці новітніх медичних препаратів, зокрема антибіотиків і вакцин.

Потенціал фундаментальних досліджень у повному наявному спектрі має бути збере-жений і повинен розвиватися. Вихід із кризи і відновлення виробництва дозволять посту-пово нарощувати державні витрати на фун-даментальну науку. Проте вже зараз з метою

збереження та розвитку фундаментальної науки необхідно творчо використовувати всі можливості, зокрема зростання ролі міжна-родного співробітництва у фундаментальних дослідженнях і можливості для українських наукових установ брати в ньому участь.

Негативні тенденції та шляхи їх подолан-ня. Завдання увійти до 2020 року до двадцят-ки найбільш розвинених країн світу можна виконати тільки за умови розбудови сучас-ної єдиної науково-освітньої й інноваційної системи та забезпечення її випереджального розвитку. Безперечно, державні видатки на наукову сферу мають не тільки досягати за-кріпленого законодавчо мінімально прийнят-ного рівня в 1,7 % ВВП, а й перевищувати цей показник. Натомість загальний обсяг видатків на дослідження й розробки у ВВП (наукоєм-ність ВВП) протягом 2000–2009 рр. в Україні зменшився з 1,16 % до 0,95 % (у тому числі з держбюджету – 0,41 %) [6, с. 49].

Ще одна важлива проблема – розрив між порівняно високим рівнем наукового, інженерно-технічного потенціалу та відпо-відних технологічних розробок і реальними потребами економіки. Українська наука зна-чною мірою перебуває на рівні вирішення ін-новаційних завдань, тоді як перед переваж-ною частиною економіки стоять завдання модернізаційного характеру. Внаслідок цьо-го значна частина результатів наукової діяль-ності залишається незатребуваною в Україні, а їх впровадження у вітчизняне виробництво є проблематичним. Це негативно позначається і на самій науці, і на недоотриманні суспіль-ством благ, пов’язаних із реалізацією і розви-тком наукового потенціалу. В таких умовах перспективним шляхом збереження і нарощу-вання наукового потенціалу є пріоритетний розвиток різноманітних форм міжнародного співробітництва, участь у двосторонній, бага-тосторонній, зокрема загальноєвропейській, кооперації наукових досліджень та інженерно-технічних розробок. Ефективне вирішення цього завдання зробить українську науку по-тужним локомотивом позитивних змін в еко-номіці, передусім розвитку високотехнологіч-ної промисловості, поліпшенні інвестиційно-го клімату, а також сприятиме прогресивним структурним перетворенням.

Складним економічним становищем та низ-кою інших причин зумовлюється наявність в українській науці негативних тенденцій, які потребують першочергової уваги з боку дер-жави, суспільства, професійної спільноти. Передусім, крім недостатності державного фі-нансування, це:



недостатні кількісні показники і якість –результатів роботи українських науковців у загальносвітовому контексті, що відобра-жається у низьких показниках цитування й інтегральних індексах стану розвитку ві-тчизняної науки. Незважаючи на певні пози-тивні зрушення, зокрема ухвалення кількох нормативних документів Кабінету Міністрів, Міністерства освіти і науки, молоді та спор-ту України, Президії НАНУ, становище у цій сфері потребує кардинального поліпшення;

розрив між трьома головними складови- –ми наукової системи – академічною, галузе-вою і вузівською наукою;

недостатній ступінь інтеграції україн- –ської науки на рівні установ та окремих колек-тивів і науковців у світовий науковий процес;

недостатній ступінь використання екс- –портного потенціалу науково-освітньої галу-зі в інтересах суспільства і держави; з огляду на рівень розвитку вітчизняної науки і осві-ти, Україна має орієнтуватися на показники експорту технологій, результатів науково-технічних розробок та освітніх послуг, по-рівняні з доходами від військово-технічного співробітництва (0,5–1 млрд доларів США на рік); для порівняння: обсяг експорту освіт-ніх послуг, пов’язаних лише з англійською мовою, приносить Великій Британії близь-ко 2 млрд доларів США на рік, загальний же обсяг експорту освітніх послуг перевищує 20 млрд [7, р. 4];

продовження відпливу за кордон пер- –спективних наукових кадрів.

Ці та інші негативні явища, притаманні сьогодні українській науці, великою мірою пов’язані з недосконалою системою управлін-ня науковою сферою, що не відповідає вимо-гам часу.

2010 року для поліпшення управління науковою сферою було зроблено важливий крок: замість Державного комітету інфор-матизації, Державного комітету з питань науково-технічного та інноваційного розви-тку і Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації створено єдиний профільний центральний орган вико-навчої влади – Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України. Воно має формувати і забезпечувати реалі-зацію державної політики у відповідних сфе-рах, координувати діяльність даної галузі, удосконалювати мережу науково-дослідних (науково-технічних) установ, формувати прі-оритетні напрями розвитку науки і техніки та інноваційної діяльності, забезпечувати інте-грацію вітчизняної науки у світовий науковий простір, зберігаючи національні інтереси.

В одному з ключових розділів Програми економічних реформ України на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурен-тоспроможна економіка, ефективна влада» визначено стратегічні орієнтири розвитку науково-технічної та інноваційної сфери. Внесено зміни до Закону України «Про пріо-ритетні напрями розвитку науки і техніки України», що враховують як глобальні тен-денції науково-технічного прогресу, так і проривний потенціал провідних галузей ві-тчизняної науки. Завдяки прийняттю нового Податкового кодексу усунуто деякі перешко-ди, що блокували інноваційні процеси.

Поза сумнівом, оптимізація державного управління науковою та інноваційною сфе-рами сприятиме підвищенню його ефектив-ності. На часі розробка на основі світового до-свіду програми масштабних інституційних та інфраструктурних реформ наукової системи в цілому.

Сьогодні перед науковою і освітньою спіль-нотою, організаціями громадянського сус-пільства, фахівцями профільних державних органів, передусім – Державним агентством з питань науки, інновацій та інформатизації України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України стоїть ряд нагальних завдань.

1. Науково-дослідна та науково-освітня складова:

докладний аудит реального стану науко- –вих установ та здійснюваних ними досліджень із метою визначення найбільш успішних і пер-спективних та поширення їхнього досвіду се-ред колег;

зміцнення та модернізація матеріально- –технічної бази науково-дослідних установ. Доцільно розробити і розпочати впроваджен-ня відповідної Державної цільової програми на 2012–2016 рр., а також передбачити при роз-робленні Митного кодексу України звільнен-ня від митних зборів імпортованого наукового обладнання, що не виробляється у країні;

посилення активності наукових установ та –відповідних державних органів у забезпеченні доступності результатів роботи українських на-уковців для міжнародної наукової спільноти;

розширення участі України в реалізації –Лісабонської стратегії зі створення європей-ського дослідницького простору, інтенсифіка-ція міжнародної наукової співпраці, активіза-ція оперативного моніторингу і залучення до вітчизняної наукової практики значущих сві-тових результатів;

радикальне підвищення рівня знання сту- –дентами, аспірантами, науковцями іноземних мов та навичок активної роботи з міжнародни-ми базами наукової інформації, забезпечення

Автор



відповідними державними органами неухиль-ного дотримання при здійсненні досліджень (у тому числі дисертаційних) принципу їхньої актуальності у загальносвітовому фаховому контексті;

надати національній та галузевим ака- –деміям право готувати не лише кандидатів і докторів наук, а й магістрів дослідницького профілю із розміщенням у наукових устано-вах НАНУ та галузевих академій відповідного державного замовлення;

розпочати роботу з оптимізації структу- –ри спеціальностей, що викладаються у ВНЗ, з метою посилення природничого та інженерно-технічного компонентів вищої освіти;

продовжити роботу з оптимізації інсти- –туційної структури вищої освіти з метою по-силення її зв’язку з наукою і виробництвом за рахунок виділення провідних вузів (5–10 % сьогоднішньої загальної кількості), що ведуть активну наукову та інноваційну діяльність.

2. Інноваційна складова:активізувати залучення наукових колек- –

тивів до науково-технічних розробок, необхід-них у державному і приватному секторі, у тому числі спрямованих на реалізацію експортного потенціалу вітчизняної науки;

запровадити пільговий режим діяльності –вітчизняних і зарубіжних компаній, що вкла-дають кошти у наукові розробки в Україні, створити режим найбільшого податкового та адміністративного сприяння для підприємств (у тому числі середнього та малого бізнесу), що активно використовують у своїй діяльнос-ті розробки вітчизняних науковців, просува-ють їх на міжнародний ринок;

посилити ступінь координації здійсню- –ваних в Україні НДДКР, удосконалити її ме-ханізми. Зокрема доцільно законодавчо закрі-пити за галузевими академіями наук функції координування прикладних досліджень у від-повідних галузях;

передбачити для наукових колективів –можливість створення підприємств у спроще-ному порядку для комерціалізації результатів наукової діяльності з урахуванням інтересів держави, відповідних наукових чи навчальних установ;

розбудувати національну мережу високо- –технологічних компаній, які здійснюють дослі-дження та дослідно-конструкторські розробки у низці пріоритетних галузей (матеріалознавство, авіакосмічні технології, інформатика, біологія, генетика, сільське господарство) на замовлення вітчизняних і зарубіжних організацій;

забезпечувати захист інтересів України –та вітчизняної науки у сфері міжнародного патентного та авторського права.

З огляду на постійне зростання ролі на-уки в сучасному світі, а також на соціально-економічні тенденції, що мають місце в Україні, доцільним є розробка і впровадження комп-лексної концепції розвитку наукової системи України, що дасть змогу уповні скористатися перевагами нашого інтелектуального потен-ціалу. Вітчизняна наука може і повинна стати потужним джерелом і надійним ресурсом мо-дернізаційної стратегії держави, що має на меті входження України до кола провідних країн світу, піднесення рівня добробуту українців, суттєвого розширення можливостей для реа-лізації прав і свобод кожного громадянина.

Суспільно-релігійний діалог

Українське суспільство – поліконфесійне. На теренах України нині функціонує близько 35 500 релігійних організацій, котрі представ-ляють понад 50 різних деномінацій, напрям-ків, течій і толків [8, с. 1]. І ці цифри постій-но збільшуються. Щільність на віросповідній карті України спонукає суб’єктів релігійно-церковного простору шукати компроміс, апро-бувати шляхи мирного співіснування.

За 20 років незалежності України у між-конфесійних відносинах відбувся істотний поступ. Різкий перехід від моноідеологічної системи координат до плюралістичного сус-пільства вимагає від церков і віруючих діяти згідно стандартів правової держави.

Фундаментальною основою успішних зрушень стала притаманна українцям релі-гійна терпимість. Той факт, що представники української нації належать до однієї із най-толерантніших у конфесійному відношенні спільнот, підтверджується результатами соці-ологічних досліджень. Так, за даними опиту-вання, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології та Центром «Соціальні індикатори», 71 % респондентів повністю чи скоріше погоджуються із твердженням, що різні релігійні групи мають рівні права в Україні; 75 % – із тим, що необхідно поважати всі релігії. У матеріалах Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова стверджується, що у суспільній свідомості українських громадян превалюють точки зору, згідно з якими «будь-яка релігія, яка проголошує ідеали добра, лю-бові, милосердя і не загрожує існуванню іншої людини, має право на існування» (43,1 %) та «всі релігії мають право на існування як різні шляхи до Бога» (24,8 %). Ця віротерпимість, укорінена в менталітеті Українського народу, була доповнена відмовою очільників держа-ви від принципів тоталітарного контролю за


релігійно-церковною сферою, культивуванням партнерської моделі державно-конфесійних відносин, конституюванням ефективного правового поля, спрямованого на забезпечен-ня свободи совісті та свободи релігій. Саме з ініціативи влади постала Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, яка з момен-ту свого створення перетворилася на поліас-пектний та доволі ефективний форум діалогу і толерації міжконфесійних, міжцерковних, суспільно-релігійних взаємин.

Відносна стабільність ситуації на релігійно-церковній карті зовсім не тотожна безпроблем-ності. На порядку денному стоїть питання по-дальшої гармонізації міжконфесійних відно-син. Ключовий інструмент їхнього впорядку-вання – діалог. На цьому, зокрема, наголошує Біла книга Ради Європи з міжкультурного діа-логу, де останній розглядається «як процес, що складається з відкритого та ввічливого обміну поглядами між особами й групами осіб з різним етнічним, культурним, релігійним і мовним по-ходженням та культурною спадщиною на осно-ві взаєморозуміння і поваги. Він вимагає свобо-ди і здатності до самовираження, а також готов-ності й уміння дослухатись до думок інших».

Оскільки дисфункція міжконфесійної вза-ємодії обумовлена не лише віросповідними чинниками, то діалог необхідний між усіма сторонами трикутнику «держава – суспіль-ство – релігійні організації».

В Україні спостерігається неспівмірність кількісних та якісних показників інституцій-ного забезпечення міжконфесійного і між-церковного діалогу. На українських теренах діють Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, Нарада представників христи-янських церков України, Рада євангельських протестантських церков України, Українська міжцерковна рада, Всеукраїнська рада хрис-тиянських церков, Рада представників духо-вних управлінь і центрів мусульман України тощо. Крім того, в областях функціонують місцеві духовні ради. Однак ефективність ро-боти більшості перерахованих об’єднань є ма-лопомітною. Єдиною дійсно результативною структурою залишається ВРЦРО.

Одним із чинників конфліктогенності на релігійному ґрунті є конфесійна некомпе-тентність громадян. Це проблема глобально-го масштабу. Парламентська Асамблея Ради Європи неодноразово зазначала у своїх резо-люціях, що елементарна необізнаність із різ-ними віросповідними течіями породжує сте-реотипи й упередженості в оцінці явищ релі-гійного життя. З подібною ситуацією зустрі-чаємось у сучасній Україні, коли знання про релігійні традиції світу фактично існують на

рівні чуток, заангажованих заяв священнослу-жителів, статей «жовтої» преси. Не можна до-пустити спекуляцій довкола міжконфесійних відносин, які намагаються нав’язати громадя-нам образ України як цивілізаційно різнорід-ної та розірваної країни.

Враховуючи вищевикладене, в контексті оптимізації міжконфесійної взаємодії у най-ближчій перспективі важливу роль повинна відігравати синхронізація дій у трикутнику «держава – суспільство – релігійні організа-ції» на основі рівноправних відносин держа-ви з усіма церквами та віросповіданнями.

Доцільними з боку Української Держави могли би бути такі ініціативи:

доопрацювання та прийняття Концепції –державно-церковних відносин, розробленої Міністерством юстиції України та іншими ор-ганами влади у співпраці із Всеукраїнською радою церков та релігійних організацій;

доопрацювання з урахуванням положень –Концепції нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», покликаного забезпечити міжконфесійний мир і злагоду, рівне ставлення до всіх церков, недопущення релігійного фундаменталізму будь-якого спрямування;

закріплення за релігійними організація- –ми права на заснування загальноосвітніх на-вчальних закладів;

забезпечення викладання з 2011/2012 –навчального року у вищих навчальних закла-дах всіх форм власності академічного релігієз-навства як нормативних філософських дисци-плін, а у середній школі – порівняльної історії релігій;

задіяння дипломатичних механізмів для –захисту національних інтересів у релігійно-церковній сфері та забезпечення релігійних прав і свобод українців із числа трудових мігрантів у країнах ЄС (Португалія, Італія, Іспанія, Греція);

недопущення використання міжконфе- –сійних розбіжностей як приводу для втручан-ня у внутрішні справи України.

З боку громадянського суспільства важли-вими є:

популяризація за допомогою ЗМІ ідеї, що –релігія є однією із ціннісних платформ, котра визначає поступ людської спільноти;

організація національного діалогу пред- –ставників релігійних конфесій та світських лі-дерів з обговорення проблем розвитку культу-ри, забезпечення суспільної толерантності та громадянського миру, піднесення авторитету України на міжнародній арені;

ініціювання діалогу представників різ- –них релігійних традицій;




здійснення перекладу священних текстів –та сучасної теологічної літератури і забезпе-чення нею публічних бібліотек; добрим при-кладом такої роботи є діяльність Українського Біблійного Товариства, яке відзначило своє 20-ліття виданням нового четвертого оригі-нального перекладу Біблії сучасною україн-ською мовою;

заснування мережі дослідницьких цен- –трів з питань міжконфесійної комунікації, створення доступних інформаційних ресур-сів з метою об’єктивного і поглибленого ви-світлення особливостей різних релігійних систем;

розвиток релігійного туризму як плат- –форми для зустрічі різних культурних світів.

Висновки

На сучасному етапі поступу Української нації вищою гуманістичною метою України є побудова сучасного демократичного постін-дустріального суспільства знань, централь-ною цінністю і сенсом якого є людина. Для досягнення цієї мети необхідна гуманітарна політика держави адекватна викликам часу та орієнтована на максимальне розкриття потен-ціалу кожного громадянина України.

Виходячи з цього, серед головних пріо-ритетів і перспектив гуманітарної політики України необхідно відзначити:

формування єдиного національного гу- –манітарного простору як складової європей-ського цивілізаційного ландшафту;

збереження й популяризація культурної –спадщини Українського народу;

розвиток вітчизняної системи освіти – –забезпечення рівного доступу громадян до якісної освіти світового рівня, підвищення престижності освіти і професії вчителя, освіта протягом життя;

розвиток української науки – збереження –наукового потенціалу, зміцнення зв’язку між наукою і освітою та наукою і виробництвом, ефективне використання інноваційного по-тенціалу науки;

реалізація культурної політики на основі –гуманістичних ідеалів та цінностей, соціаль-ного прогресу, культурного діалогу, толерант-ності та взаємної відповідальності;

впровадження ефективних інформа- –ційно-комунікаційних технологій в освітню, наукову та культурну галузі;

інтенсифікація розвитку національного –сектору культурних індустрій;

заохочення міжконфесійного та міжцер- –ковного діалогу на основі рівноправних відно-син Української Держави з усіма релігійними організаціями.


1. Модернізація України – наш стратегічний вибір : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2011. – 432 с.

2. Доповідь Світового банку, 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://siteresources.worldbank.org/EXTANNREP2010/Resources/WorldBank-AnnualReport2010.pdf

3. Academic Ranking of World Universities – 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.arwu.org/ARWU2010.jsp ; The World University Rankings 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.timeshighereducation.co.uk/world-university-rankings/2010-2011/top-200.html; QS World University Rankings Results 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.topuniversities.com/university-rankings/world-university-rankings/2010/results

4. Доповідь Світового банку, 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://siteresources.worldbank.org/EXTANNREP2010/Resources/WorldBank-AnnualReport2010.pdf

5. Промова президента США Барака Обами «Необхідність науки» в Національній академії наук США 27 квітня 2009 року (The Necessity of Science, Remarks by the President at the National Academy of Sciences annual meeting) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.whitehouse.gov/the_press_office/Remarks-by-the-President-at-the-National-Academy-of-Sciences-Annual-Meeting/

6. Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава : Програма економічних реформ на 2010–2014 роки / Комітет з економічних реформ при Президентові України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.president.gov.ua/docs/Programa_reform_FINAL_1.pdf

7. Graddol, D. English Next / D. Graddol. – London : British Council, 2006.8. Звіт Державного комітету України у справах національностей та релігій. – 2011. – Форма 1. – 43 с. 9. Гуманітарна політика Української Держави в новітній період : монографія / [за ред. С. І. Здіору-

ка]. – К. : НІСД, 2006. – 403 с.10. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19.06.2003 № 964-IV // Голос Укра-

їни. – 2003. – № 134.



11. Здіорук, С. І. Пріоритети гуманітарної політики України / С. І. Здіорук // Стратегічні пріорите-ти. – 2006. – № 1. – С. 48–56.

12. Здіорук, С. І. Стратегічні аспекти національно-культурної політики України / С. І. Здіорук, Б. О. Парахонський, О. Л. Валевський – К. : НІСД, 1995. – 76 с.

13. Карпенко, М. М. Модернізація вищої освіти як чинник розбудови суспільства знань в Україні / М. М. Карпенко // Стратегічні пріоритети. – 2006. – № 1. – С. 57– 63.

14. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.15. Концепція розвитку гуманітарної сфери України : Проект / НАН України. Секція суспільних і

гуманітарних наук. – К. : [б. в.], 2000. – 134 с.16. Концепція гуманітарного розвитку України : Проект / НІСД. – К. : [б. в.], 2008. – 24 с.17. Новий курс : реформи в Україні. 2010–2015 : Нац. доп. / за заг. ред. В. М. Гейця [та ін.]. – К. : НВЦ

НБУВ, 2010. – 232 с.18. Соціально-економічний стан України : наслідки для народу та держави : Нац. доп. / за заг. ред.

В. М. Гейця [та ін.]. – К. : НВЦ НБУВ, 2009. – 687 с.19. Степико, М. Становлення політичної нації : До 10-річчя незалежності / М. Степико // Політика і

час. – 2001. – № 4. – С. 8–15.20. Степико, М. Т. Сучасний етап становлення української політичної нації : характерні особливості /

М. Т. Степико // Стратегічна панорама. – 2004. – № 1. – С. 84–90.


За своєю суттю імідж не може повністю відповідати реальним характеристикам свого носія. Разом із тим, будучи оптимально скон-струйованим, він перетворюється на потуж-ний чинник поліпшення цих характеристик. Зокрема, незалежно від об’єктивних харак-теристик держави, органів державної влади (ОДВ), державного службовця, їх цілеспря-мований системний PR є абсолютно необхід-ним для налагодження ефективної, відкритої, адекватної запитам суспільства і громадян системи державного управління.

Публічний імідж сучасної демократичної держави, по суті, є ансамблем колективних уявлень членів певного суспільства про свою державу як інститут, що покликаний виража-ти, здійснювати і захищати їх спільну волю. Як такий, він є інтегральною частиною іміджу країни і при цьому містить кілька складових, які дещо різняться між собою за особливос-тями позиціонування і визначення сутнісних рис. Серед основних структурних елементів публічного іміджу держави варто назвати:

імідж глави держави та вищих державних –інституцій / осіб;

імідж органів державної влади і державної –бюрократії (комплекс стереотипних уявлень про ОДВ і типового державного службовця);

імідж політичної еліти; –імідж силових структур. –

З цих елементів складається «внутрішній бренд» сучасних держав. Його конструюван-ня та управління ним є життєво важливим завданням і однією із запорук ефективності будь-якого уряду.

Треба наголосити, що проблема формуван-ня та підтримки публічного іміджу держави в Україні, сформульована саме в такому аспек-ті, є малодослідженою і потребує спеціаль-ного системного вивчення. Тому в цій статті зроблена спроба лише окреслити основні по-становки питань та підходи до їх вирішення на основі аналізу поточної української ситуації.

Більш чи менш критичне ставлення до полі-тиків, чиновників і державного апарату як тако-го є характерним для населення більшості країн світу, причому в першу чергу – демократичних, де скептицизм щодо діяльності «бюрократів» та «уряду» набув статусу своєрідної традиції [1, 2]. Україна тут не є винятком, понад те, при стабільно негативних показниках імід-жу дер-жавної влади серед громадян протягом остан-ніх років спостерігається різке його погіршен-ня. Показові в цьому плані дані всеукраїнських соціологічних досліджень 2006–2009 рр.:

2009 року від 70 % до 75 % громадян –України вважали, що порівняно з попереднім роком на гірше змінилися прозорість та від-критість влади, її ставлення до громадян, мож-ливості громадян контролювати дії влади; в 2006-2007 роках цей показник коливався між 27 % і 37 % [4];

72,4 % громадян у 2009 році вважали, що –не спроможні справляти жодного впливу на центральну владу, 62,8 % – на місцеву; 58,9 % громадян впевнені, що не змогли б нічого вдія-ти проти рішення уряду, яким утискалися б їхні права [4; 5, 552];

протягом 2006–2008 рр. відсоток рес- –пондентів, які вважали, що становище у сфері

328.18 : 316.77 : 321 (477)

ПУБЛІЧНИЙ ІМІДЖ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ: НАПРЯМИ ТА ЧИННИКИ ПОКРАЩАННЯ

Окреслено сучасне розуміння змісту та структури поняття «публічний імідж дер-жави». Проаналізовано українську динаміку суспільного сприйняття держави, орга-нів державної влади, чиновництва, а також особливості комунікації між громадянами і органами державної влади. Визначено основні напрямки та чинники покращання іміджу держави серед громадян України, подано рекомендації щодо проведення ін-формаційної та комунікативної політики в цій сфері.

Ключові слова: публічний імідж, імідж держави, державний бренд(інг), зв’язки з громадськістю (PR), комунікативна політика, органи державної влади, інформаційна політика.

Гнатюк Сергій Леонідович,Гнатюк Сергій Леонідович,кандидат історичних науккандидат історичних наук



дотримання законності державними служ-бовцями погіршилося, збільшився з 26,8 % до 69,7 %; у 2009 році лише 5,3 % громадян були готові покластися на представників україн-ського чиновництва в обстоюванні власних інтересів [4; 5, с. 523];

у 2009 році 28 % респондентів вважали, –що сплата податків – це відбирання чесно за-роблених грошей, а 38 % були впевнені, що всі ці гроші розкрадають чиновники [4];

у 2009 році 84 % громадян були перекона- –ні, що українські політики порушують чи здат-ні порушити норми закону, близько 87 % – що порушують чи здатні порушити норми моралі у боротьбі зі своїми опонентами [4].

Наведені дані, серед іншого, дозволяють зробити висновок про наявність зростаючої ментально-психологічної «прірви» між гро-мадянами та владою: у масовій свідомості явно превалює сприйняття її як чогось чу-жорідного, безумовно негативного, подеку-ди небезпечного і зайвого. Безумовно, таке ставлення суспільства до державної влади і політиків має вагоме об’єктивне підґрунтя, оскільки бідність, широкий спектр хронічних соціальних проблем, поєднані з корумпова-ністю, закритістю, «роздутістю» та порівняно низькою ефективністю органів державного управління є українськими реаліями останніх років1. Але варто ще раз наголосити, що одні-єю з обов’язкових умов розв’язання всіх цих проблем (зокрема оздоровлення національ-них ОДВ, підвищення їхньої функціональної ефективності, налагодження повноцінного, взаємовигідного діалогу між державою та сус-пільством) є паралельна корекція публічно-го іміджу держави та її інститутів. Не можна забувати, що висока інтенсивність інформа-ційних обмінів і впливів, характерна для су-часного соціуму, дозволяють швидко і вель-ми результативно створювати нематеріальні активи (наприклад, певні інтенції суспільної свідомості) та конвертувати їх у цілком реаль-ні соціальні зрушення2.

У розвинених країнах планомірна, комп-лексна, узгоджена на концептуальному та

1За рейтингом міжнародної організації «Trans-parency International» у 2009 році Україна за рівнем корупції посіла 146 місце серед 180 країн [11]. За даними світового рейтингу економічних свобод, складеному Heritage Foundation спільно з The Wall Street Journal, Україна посідає 162 місце серед 183 країн світу [10].

2Фахівці з PR-технологій підрахували, що по-точний імідж державної влади на 40 % формуєть-ся шляхом усних заяв. Далі у шкалі чинників його формування ідуть: чутки (20 %), напрацьована ре-путація (20 %), стереотипні уявлення (10 %), прий-няті рішення та практичні дії (10 %) [4].

міжвідомчому рівні робота зі створення по-зитивного публічного іміджу держави, по-стійної його корекції згідно з потребами роз-витку, підтримки повноцінного зворотного зв’язку між державними інституціями та сус-пільством є загальноприйнятим підходом. В Україні ж ніколи не здійснювалося цілісної, системної політики в цій царині, вітчизняні практики державного PR є фрагментарними і порівняно недосконалими. Тому необхідна довгострокова робота за трьома фундамен-тальними, пов’язаними між собою напрямами, які коротко окреслимо далі.

Інституціонально-організаційне впоряд-кування. Формування власного позитивного іміджу, управління ним, створення атмосфери відкритості, співробітництва та взаємної дові-ри між органами влади та громадянами є цен-тральним завданням комунікаційної політики держави. В українських умовах завдання це набуває особливої актуальності та специфіч-ності: у суспільній свідомості українського соціуму досить давно (щонайменше з часів пізнього СРСР) сформувалося специфічне ставлення до діяльності чиновників та ОДВ, що поєднує в собі скептицизм, високий рівень патерналістських очікувань і чітку соціаль-ну дистанційованість («ми» і «вони»). Такий (умовно – радянський) паттерн відносин між громадянином і державою досі залишається достатньо впливовим у суспільстві. Про це опосередковано свідчить той факт, що май-же 63 % громадян України вважають, що не несуть жодної відповідальності за стан справ у країні, а 60 % – у своєму місті чи селі [5, с. 521]. Задля виходу України на притаманні розвиненій демократії параметри комунікації ця «закрита», «пасивна» модель взаємодії між громадянином і представниками влади має трансформуватися в активну, діалогічну, з обох боків базовану на соціальній відпові-дальності і правовій свідомості. Така транс-формація вочевидь є завданням довгостроко-вим і повною мірою можлива лише в контексті не менш масштабних зрушень в інших сферах суспільного життя. Але у налагодженні діало-гу між державою та соціумом провідна роль та відповідальність належить усе ж державі.

У складі центральних та місцевих ОДВ України нині існують структурні підрозділи зі зв’язків з громадськістю, проте у загальнодер-жавних масштабах вони не спроможні впро-ваджувати цілісну іміджеву політику, оскіль-ки: а) позбавлені у своїй діяльності єдиних, законодавчо затверджених концептуально-програмних орієнтирів; б) не мають чіткого нормативно-правового статусу, обсяги їхніх функціональних обов’язків і напрями роботи


здебільшого визначаються довільно на місцево-му рівні; в) через автономність своєї діяльності вони не творять єдиної системи, здатної консо-лідовано діяти на загальнонаціональному рівні; г) існують лише в органах виконавчої влади у системі законодавчої та судової влади України зв’язки з громадськістю обмежуються функці-онуванням прес-служб); ґ) працюють в умовах браку ефективних стандартів, форм і механіз-мів здійснення громадського контролю за ді-яльністю органів влади, інформаційного обмі-ну між державною владою та громадянами.

Оптимізація ціннісно-символічного аспек-ту позиціонування держави як один із цент-ральних напрямів її брендінгу. Крім усього іншого, держава відіграє роль політичного символу, у якому відбиті почуття до своєї кра-їни, що поєднують різні регіони, етнічні, со-ціальні, релігійні групи в єдине ціле. Кожній країні іманентно притаманна певна ідея-бренд (так би мовити – «протобренд»), який, влас-не, є квінтесенцією національного культурно-історичного досвіду. Завдання політичного менеджменту – його виявлення, артикуляція і відповідна популяризація, «вивільнення» за-кладеного в ньому потенціалу. На рівні управ-ління публічним іміджем акцентуація держави як одного із символів нації (втіленого насампе-ред у вищих державних інститутах і посадов-цях) – це напрямок роботи, що може принести відчутний позитивний ефект у коротко- чи се-редньостроковій перспективі.

Треба враховувати, що протягом останніх років в українському суспільстві сформувався досить потужний запит на сильного, ефектив-ного лідера (групу лідерів) з широкими влад-ними повноваженнями: відсоток громадян, які вважають це необхідним для успішного роз-витку України, стабільно тримається на рівні 60–65 %, а кількість незгодних із цим твер-дженням у середньому складає лише близько 19 % [5, с. 516; 8]. Такі суспільні очікування, очевидно, потрібно врахувати у подальшій ро-боті над іміджем глави держави та її вищих по-садових осіб. Зокрема доцільно звернути осо-бливу увагу на такі його чинники та складові:

ступінь відповідності – (психологічний типаж, мова, вчинки, манера триматися, стиль діяльності);

авторитетність та відкритість – (здатність нести відповідальність за прийняті рішення, готовність до діалогу з громадянами, ураху-вання їхніх ініціатив, інтересів та потреб у своїй політиці);

ініціативність – (здатність до модернізації, орієнтація на перспективу);

гнучкість – (вміння у процесі реалізації власної політики налагоджувати взаємодію з

різними групами громадськості, політичними партіями, опозиційними силами, релігійними організаціями тощо).

Зрозуміло, що вищі державні посадовці, тим більше інституції, повинні якнайменше асоціюватися у масовій свідомості з некомпе-тентністю, політичною несамостійністю, ко-рупцією, недобросовісною політичною та еко-номічною діяльністю тощо. В ідеалі держав-ний провід повинен перебувати «над бійкою», в якості арбітра повсякденного політичного та суспільно-економічного життя країни.

За умови врахування зазначених особли-востей внутрішньої іміджевої політики можна очікувати як покращення іміджу держави серед громадян, так і загального оздоровлення полі-тичного життя в країні, підвищення ступеня його конструктивності. Поширена нині в укра-їнському політичному дискурсі деструктивна популістська риторика, базована на взаємних звинуваченнях і «пошуку винних», має досить швидко втратити свою продуктивність як ін-струмент боротьби і здобуття популярності.

Медіа-супровід діяльності держави (управ-ління новинами). Очевидно, що динаміка імі-джу держави фундаментальним чином зале-жить від того, як її діяльність висвітлюється у ЗМІ. Питання налагодження плідної взаємо-дії між ОДВ та медіа у сфері державного PR регулярно порушується не лише серед спеціа-лістів, а й на політичному рівні, зокрема в офі-ційних документах ЄС [9].

Експерти виділяють два основні функціо-нальні підходи держави до вирішення цього питання: 1) пряме чи опосередковане управ-ління засобами масової інформації (лібераліза-ція або делібералізація механізмів реєстрації та державного регулювання ЗМІ, прямий контроль за змістом медіа-повідомлень з боку органів влади, повне фінансування або певні фінансові дотації, збільшення чи зменшення доступних каналів отримання інформації); 2) управління інформацією як такою, коли акцент фактично переноситься з інтерпретації подій на ство-рення їх, тут йдеться про вплив не стільки на ЗМІ, скільки на факти, їм доступні [7]. Другий підхід зазвичай вважається більш ефективним (флагманами в його застосуванні вважаються служби державного PR Великої Британії та США [6]), проте на практиці, як правило, від-бувається певний синтез обох підходів.

В українській практиці абсолютно перева-жає перший підхід, що зумовлено насамперед нерозвиненістю, слабкістю відповідних ін-ституцій та процедур, а отже, – ситуативніс-тю взаємин і домовленостей між державою та медіа. Результативні рішення в цій сфері при-ймаються в основному на особистісному рівні,

Гнатюк С. Л.



а ефективність співробітництва багато в чому залежить від поточного політичного «розкла-ду», приватних бізнес-інтересів тощо.

Висновки

Протягом останніх років спостерігається од-нозначна тенденція погіршення ставлення гро-мадян до державних інституцій та державних службовців. Це сприяє посиленню ментально-психологічної «прірви» між громадянами та владою, яка в масовій свідомості все частіше описується в образах «чужорідного», безумов-но негативного, «небезпечного» і «зайвого».

В Україні провадиться фрагментарна і по-рівняно недосконала політика в сфері держав-ного PR. Крім того, впливовою в суспільстві залишається «закрита», «пасивна» модель взаємодії між громадянами і представниками влади, що є суттєвою проблемою комунікацій-ної політики держави. В Україні актуальним є суспільний запит на сильного, ефективного лідера (групу лідерів) з широкими владними повноваженнями. Це дозволяє припустити латентну згоду громадськості на посилення владних повноважень інституцією (її керівни-ком), що підпадатиме під такі ознаки.

Робота державних PR-структур, на які по-кладено значну кількість обов’язків із забезпе-чення державної політики відповідним інфор-маційним супроводом, побудована не завжди ефективно та не забезпечує адекватне потре-бам державного іміджу несуперечливе пред-ставлення дій влади громадянам.

На основі даних висновків пропонується низка практичних кроків у площині практич-ної політики та адміністрування.

1. Необхідне створення єдиної системи зв’язків органів державної влади із громад-ськістю під егідою єдиного координуючо-го центру, через який буде спрямовуватись і контролюватись діяльність відповідних структурних підрозділів ОДВ. Це потребує, відповідно, розробки та введення в дію про-фільними відомствами пакету нормативно-правових актів, які мають регламентувати та регулювати діяльність державної системи зв’язків із громадськістю як у центрі, так і на місцях (типові положення, регламенти, стату-ти тощо). Доцільним є формування підрозді-

лів зі зв’язків із громадськістю (по можливості за уніфікованим зразком) в органах не лише виконавчої, а й законодавчої та судової влади.

2. Необхідне удосконалення концептуаль-ного та нормативно-правового фундаменту ді-яльності означеної системи, а саме розробка та прийняття Закону України «Про основні засади державної комунікативної політики», а також (бажано) Концепції та Програми ді-яльності системи зв’язків із громадськістю органів державної влади на середньостроко-ву перспективу.

3. Доцільною є подальша оптимізація фор-матів і змісту комунікацій лідерів держави із громадськістю. В публічних повідомленнях вищих посадовців повинна проглядатися єди-на політична лінія, ясні, адекватні очікуванням суспільства програмні меседжі. У цьому кон-тексті абсолютно необхідною є відмова від традиційної риторики «боротьби із загрозами та ризиками», «кризи», «долання трудно-щів», «необхідності реформ» тощо. Навпаки, акцент повинен робитися на діловому погляді в майбутнє, обговоренні моделей та шляхів по-дальшого розвитку, опертих на спільну про-граму дій, «проект майбутнього» нації.

4. Актуальною залишається проблема ак-центуації готовності перших осіб до діалогу з громадянами. Такий ефективний діалог має відбуватися у форматі регулярних спокійних телевізійних і радіоінтерв’ю, інформаційно-аналітичних програм, зустрічей із громад-ськістю тощо. У цьому ж форматі мають від-буватися дискусії з політичними опонентами (заочні чи безпосередні), інтерактивне спілку-вання з громадянами. Доцільно мінімізувати участь вищих посадовців у політичних ток-шоу, оскільки їм притаманна провокаційна, скандальна атмосфера і некоректний стиль спілкування, що неминуче сприяє маргіналі-зації образу вищих інституцій та перших осіб держави в очах суспільства.

5. Потребує концептуального перегляду та опрацювання питання інституалізації від-носин медіа та влади, що сьогодні мають пе-реважно ситуативний характер і засновані на особистих зв’язках. Інституалізація таких від-носин дозволить стабілізувати безперервність процесу інформаційного супроводу прийнят-тя державних рішень.


1. Битэм, Д. Бюрократия / Д. Битэм // Социологический журнал. – 1997. – № 4. – С. 8–18.2. Блинов, А. Национальное государство в условиях глобализации : контуры построения политико-

правовой модели формирующегося глобального порядка / А. Блинов. – М. : МАКС Пресс, 2003. – 149 с.


Гнатюк С. Л.

3. Оболенський, О. Державна служба / О. Оболенський. – К. : КНЕУ, 2003. – 344 с. 4. Оливер, С. Cтратегия в паблик рилейшнз : [пер. з англ.] / С. Оливер ; [под ред. А. Н. Андреевой]. –

СПб. : Нева, 2003. – C. 98-99.5. Підзвітність влади // Результати всеукраїнських опитувань соціологічної служби Українського

центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.razumkov.org.ua/ukr/socpolls.php?cat_id=94

6. Результати національного опитування «Громадська думка в Україні – 2009». Омнібус // Українське суспільство 1992–2009. Динаміка соціальних змін / за ред. д. е. н. В. Ворони, д. соц. н. М. Шульги. – К. : Ін-т соціології НАН України, 2009.

7. Хэмпсон, К. Правительство Великобритании. Координация связей с общественностью / К. Хэмпсон. – М. : НШГО, 2001. – 439 с.

8. Чумиков, А. Связи с общественностью / А. Чумиков. – М. : Дело, 2001. – С. 80–82.9. Що є важливим для успішного розвитку України? : Результати всеукр. опитувань соціол. служби

Укр. центру екон. і політ. дослідж. Ім. Олександра Разумкова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=336

10. Index of Economic Freedom World Rankings 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.heritage.org/index/ranking.aspx

11. Transparency International : the global coalition against corruption. Corruption Perceptions Index 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/cpi/2009/cpi_2009_table

12. White Paper on a European Communication Policy (presented by Commission of the European Communities) / Brussels, 1.2.2006. – С. 8–10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.usc.es/cde/documentoswebsummer2006/libro%20blanco%20comunicacion/white_paper_en.pdf


Формування національної ідентичності як одного з основних критеріїв громадянсько-го суспільства вважається пріоритетним за-вданням соціокультурної державної політики. Воно набуває ще більшого значення в умовах глобалізації, яка суттєво прискорює складні процеси формування націй. Відомий дослід-ник національної ідентичності Е. Сміт акцен-тує увагу на тій особливості, що «модерні нації є водночас і неодмінно громадянські та етніч-ні» [1, c. 139] і, відповідно, національна іден-тичність є результатом взаємодії етнічного та політичного. Російські науковці І. Савельєва та А. Полєтаєв наголошують, що національна ідентифікація складається з двох базових ком-понентів – етнокультурного та територіально-державного, які «змішуються» між собою у різних пропорціях [2, с. 455].

Питання розвитку національної ідентич-ності є особливо актуальним для сучасного українського соціуму. Адже на фоні загально-світових націоформуючих тенденцій та уста-лених етнопроцесів із проголошенням неза-лежності у свідомості громадян України від-бувся ідентифікаційний злам. Десятиліттями вкорінюваний ідеоцентристський комуніс-тичний проект виховання нової спільноти «радянських людей» із денаціоналізованим типом колективної пам’яті було замінено на-ціоцентричною концепцією. Проте етнічні та конфесійні чинники, природна інертність іс-торичної пам’яті старших поколінь, роки ми-нулої ідеологічної пропаганди, активна полі-тична боротьба сучасних українських партій різного ідейного спрямування, кардинальні зміни векторів державної політики після чер-гових виборів, зовнішні впливи та інші факто-ри суттєво ускладнюють процес становлення нового громадянського суспільства.

Історична пам’ять, разом із мовою та етно-культурними традиціями, є важливою скла-довою творення національної ідентичності. Соціологічні опитування доводять, що спіль-на історія є головним об’єднавчим чинником українського суспільства1. Тому певні колек-тивні уявлення про минуле тієї чи іншої етніч-ної групи можуть як сприяти, так і заважати її інтеграції у громадянське суспільство. Разом з тим включення окремих елементів історич-ної спадщини національних меншин до укра-їнського загальнонаціонального культурного простору не викликатиме такого невдоволен-ня певних соціальних груп населення, як вису-вання представниками національних меншин політичних, правових або економічних вимог.

Відповідна державна політика пам’яті впливає на рівень толерантності в суспільстві, сприяє успішному формуванню єдиної по-літичної нації, наближенню до світових стан-дартів етнополітики.

Серед комплексу проблем, що безпосе-редньо стосуються справи формування на-ціональної ідентичності в Україні, слід від-значити посилення етнізації національної історії. Після розпаду СРСР націоцентрич-на концепція швидко набула поширення в постсоціалістичних країнах Східної Європи. Минуле України стало подаватися переважно у вигляді народного проекту, головною метою якого було набуття державної незалежнос-

1За результатами омнібусного дослідження «Гро-мадська думка в Україні», проведеного Інститу-том соціології НАН України у травні 2009 року, спільну історію трактують як об’єднавчий чинник 20,6 % респондентів, мову спілкування – 14,7 %, національну належність – 11,6 %, патріотичні по-чуття – 8,7 %, національну ідею побудови Україн-ської держави – 6,9 %.

УДК 351.746.1:159.953(477)

Досліджено вплив історичної пам’яті на розвиток міжетнічних відносин в Україні. Проаналізовано особливості етнонаціональної проблематики в контексті процесів формування соціальної пам’яті. Запропоновано шляхи інтеграції колективних уяв-лень етнічних меншин про минуле у загальнонаціональний історичний канон.

Ключові слова: національні меншини, історична пам’ять, етнонаціональна політика.

Симоненко Ігор Михайлович,Симоненко Ігор Михайлович,кандидат історичних наук кандидат історичних наук

ЕТНОСИ УКРАЇНИ В ІСТОРИЧНІЙ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ


Симоненко І. М.

ті української нації. Такий підхід призвів до певних диспропорцій сприйняття історич-ного процесу. Зокрема головна увага приді-ляється подіям, пов’язаним з етногенезом і національно-визвольною боротьбою україн-ців. Натомість відсуваються на другий план соціальні аспекти історичного процесу, статус України за імперських часів набуває ознак класичної колонії, радянський період позиціо-нується переважно негативно тощо. Такий національно-державницький наратив суттєво відрізняється від історичної пам’яті інших ет-нічних груп, представники яких мешкають на території України.

Коріння цієї проблеми сягає значно глибше суспільних зрушень 1991-го або 2004 років.

За часів панування комуністичної ідеоло-гії історія СРСР декларувалася як результат спільної діяльності усіх народів Радянського Союзу – від перших державних утворень на території Середньої Азії та Закавказзя, через історію Київської Русі, Московського царства, Російської імперії до радянського періоду включно. Такий зовнішньо інтернаціоналізо-ваний, але імперський по суті підхід до істо-ричного процесу був досить штучним. Адже історичне минуле національних окраїн згаду-валося вибірково-фрагментарно, переважно в контексті народних повстань і розвитку суто російської державності. Наприклад, Україна у шкільному курсі історії СРСР була представ-лена окремо лише оглядом подій Визвольної війни 1648–1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького. Причому це подавалось у кон-тексті соціальної боротьби та в тісній прив’язці до Переяславської угоди й теми «возз’єднання двох братніх народів» [3, с. 170–178].

Незважаючи на змістовне протиставлення усталеному імперському наративу, модифіко-ваному за радянських часів, сучасна вітчизняна історіографія використовує ті самі ізоляціоніст-ські кліше про «чужоземних загарбників» та «окупантів», з якими замість «народів СРСР» (під керівництвом «братського російського на-роду») бореться вже український народ.

Якщо дотримуватися «класичних» прин-ципів написання національного історичного канону, то в якості основного і консолідую-чого елементу державотворення повинен ви-ступати саме український етнос. Але на заваді впровадження такої стандартної схеми стоять істотні перешкоди. Українці (не беручи до уваги часи Київської Русі) не мали, за винят-ком коротких періодів, власної державності й самі були об’єктом експансії та колонізацій-них спрямувань Речі Посполитої, Російської й Австро-Угорської імперій. До того ж, освоєння і заселення значної частини території сучасної

України – її південних та східних регіонів – здійснювалося зусиллями багатьох етнічних груп, серед яких представники українського етносу складали лише частину переселенсько-го потоку2. Як результат, етнічні меншини складають суттєву частку населення сучасної України (22,2 % відповідно до Всеукраїнського перепису населення 2001 року). Серед них кількісно превалює російська національна мен-шина, яка до того ж має розвинену й усталену етнічну пам’ять та потужну підтримку з боку материнської країни. Загалом, саме геострате-гічне розташування не дозволяє України бути ізольованою територією, що, природно, відби-вається і на її етнічній карті.

Як бачимо, використання в Україні і пере-лицьованої радянської псевдоінтеграціоніст-ської моделі, і народницької націоцентричної моделі зразка ХІХ ст. має суттєві недоліки та заважає інтеграції минулого національних мен-шин до загальнонаціональної державної історії. Схожі проблеми виникають і при переході від теорії до практики міжетнічних відносин.

В Україні, як і в кожному багатонаціональ-ному державному утворенні, етнонаціональна проблематика має особливу специфіку, що поширюється і на соціальну пам’ять. Під час включення історії етнічних меншин до загаль-нонаціонального історичного канону виника-ють певні складності категоріального статусу, пов’язані з різною впливовістю і значністю цих громад для вітчизняної історії та куль-тури. Адже механічна вбудова повної історії усієї кількості етносів України до загально-національного наративу фактично неможли-ва. Місце різних етнічних груп у колективній пам’яті як етнічних українців, так і представ-ників інших національних меншин залежить від багатьох факторів: кількісних показників, локалізації, історичної присутності, етнічної спорідненості тощо.

Найчисленнішою, історично й етніч-но пов’язаною з українцями національною меншиною є росіяни. Відповідно до Всеук-раїнського перепису населення 2001 р. їх кіль-кість становить 8,3 млн осіб (17,3 % населення України, або 77,9 % від загальної кількості ет-нічних меншин). Кількість представників ін-ших етнічних груп значно поступається росія-нам. Так, білоруси складають 0,5 % населення України, молдавани – 0,5 %, кримські татари – 0,5 %, болгари – 0,4 % і т. д. Також слід вказати на розповсюдженість російської мови у побуті

2За результатами перепису населення 1897 року, в Катеринославській губернії українці складали 68,9 % населення, Херсонській – 53,48 %, Таврій-ській – 42,21 %.



як серед етнічних українців (понад 5,5 млн), так і серед представників інших національних меншин, що залишає її на позиції реальної мови міжнаціонального спілкування в Україні.

До цих особливостей додається тривале впровадження на значній частині України за імперських і радянських часів історії та куль-турної спадщини власне російського етносу. Зазначені чинники зумовлюють не лише на-явність в історичній свідомості українського населення багатьох сюжетів і місць пам’яті з російської минувшини. Старшими віковими групами українців деякі російські історичні архетипи продовжують сприйматися як при-належні до національної історії: Олександр Невський та його боротьба зі шведами й нім-цями, Куликовська битва, життя і діяльність Івана Грозного чи Петра Першого, битва під Бородіно тощо. Натомість історична пам’ять росіян не може визнати суб’єктність України і «привласнює» спільні з українцями історичні здобутки разом із поглинанням самого україн-ського етносу, зводячи його до рівня однієї з діалектних груп «русского мира».

Ще однією важливою категорією впли-вовості тієї чи іншої етнічної групи є ста-тус «корінного народу», що відображено в Конституції України (статті: 11, 92 п. 3, 119 п. 3). Нечіткість формулювання такого термі-на, відмінності його критеріїв від міжнарод-ної практики призводять до невизначеності правового статусу й кількості таких народів в Україні. До них включають українців, крим-ських татар, караїмів, кримчаків і урумів (ін-коли українців виділяють в окрему категорію «титульна нація»). Теоретично приналежність до корінних народів повинна давати їх пред-ставникам певні преференції. Крім «корінних народів», в Україні є національні меншини, котрі не мають власного державного утворен-ня – роми (цигани) і гагаузи. Водночас низка місцевих етносів мають прикордонні або дис-танційовані від України «материнські краї-ни» – росіяни, поляки, словаки, угорці, руму-ни/молдавани, болгари, чехи, німці, євреї, ві-рмени, греки, азербайджанці, грузини та інші. Наявність прикордонних материнських етно-регіонів ускладнює відокремлення державної історії відповідних націй від історичної спад-щини їх носіїв, які тривалий час мешкають на території сучасної України.

Не менш складною виглядає карта роз-селення представників національних мен-шин. Угорці, румуни, греки, кримські татари, гагаузи – досить локалізовані етнічні групи Натомість росіяни, вірмени, євреї, білоруси, роми, азербайджанці, грузини мешкають у різних частинах України (переважно в урбані-

зованих місцевостях) або дисперсно прожива-ють у великих регіонах, як поляки на Волині чи росіяни у Криму та Донбасі. Ця обставина має суттєве значення під час створення на-вчальних посібників із місцевого краєзнав-ства, формування обласних освітніх програм і регіональної політики загалом.

Особливо важливим у світлі даного дослід-ження є фактор історичної присутності пев-них етнічних груп. Наприклад, значна частина греків, болгар, євреїв, вірмен, німців, угорців хоч і має материнські країни, проте мешкає на території сучасної України впродовж тривало-го часу (від 3–5 до кількох десятків поколінь), тому вони можуть вважатися її історичними мешканцями.

Незважаючи на десятиліття атеїстичної пропаганди та утисків релігійного життя в СРСР, традиційна приналежність національ-ної групи до тієї чи іншої конфесії і пов’язаних з нею історичних ремінісценціях має суттєве значення. Належність не лише росіян та бі-лорусів, а й етнічно віддалених від українців молдаван, греків, болгар до найбільш впли-вової і розповсюдженої в країні православної церкви теж впливає на міжетнічні стосунки.

Перепоною на шляху інтегрування націо-нальних меншин у громадянський соціум за-лишається наявність усталених стереотипів і міфів, розповсюджених в історичній пам’яті українців щодо окремих етнічних груп. Особливо це стосується євреїв, кримських татар, ромів. Прикладом такої упередженості є ставлення громадян України, як і загалом у Європі, до ромів. Згідно із регулярними соціо-логічними опитуваннями, українці ставлять циган на останнє місце за симпатіями серед етнічних меншин країни [4–6]. Ці вкорінені на побутовому рівні стереотипи мають під-живлення через засоби масової інформації, зразки художньої творчості та опосередкова-но залишаються навіть в освітньому процесі (кримські татари у період XIV–XVIII ст. по-зиціонуються переважно як грабіжники і по-неволювачі українців).

Водночас історичні спогади зазначених ет-нічних громад так само включають у себе уста-лені уявлення щодо сусідніх народів. Їх від-мінними рисами є чітко визначена традиційна окремішність від «інших», доповнена комп-лексом народу-жертви. Цей «історичний» ізо-ляціонізм значною мірою підживлює культур-ну відрубність таких спільнот, маргіналізує їх по відношенню до інших народів України. Незважаючи на десятиліття інтеграційних зу-силь комуністичної влади у справі руйнування такої самоізоляції, вона залишалася у багатьох етнічних груп на побутовому рівні й відчутно


зросла у період розпаду СРСР та «параду су-веренітетів» 1990-х років. Наявність проблем у сучасних стосунках між Україною і Росією також провокує «іншування» українських ро-сіян, чим користуються ультраправі націона-лістичні організації. При цьому, з огляду на ймовірні прояви сепаратизму з боку найбільш численних, згуртованих і підтримуваних із-за кордону національних меншин, залишаються відкритими питання національної безпеки.

Важливе значення для національній пам’яті має наявність віктимних спогадів окремих ет-нічних меншин. Зокрема, це стосується тра-гічних сторінок історії єврейської громади в Україні (погроми, Холокост), геноциду циган під час Другої світової війни, депортацій по-ляків (і страт полонених офіцерів) у 1939–1941 рр. та німців-громадян СРСР у 1941 р., кримських татар та інших народів Криму у 1944 р., повоєнного етнічного обміну населен-ням між Польщею і СРСР, інших подій ХХ ст., про які пам’ятають живі свідки чи їх прямі на-щадки. Ідентифікування з такими національ-ними трагедіями є найбільш стійким етнічним маркером, і тому потребує окремої уваги з боку держави. Особливу увагу треба приді-лити міжетнічним конфліктам, у яких були напряму задіяні українці (єврейським погро-мам, протистоянню з поляками на Волині та Галичині). Прикладом опрацювання таких гострих питань взаємної історії можуть слугу-вати тривалі контакти між польськими й укра-їнськими істориками та політичними діячами, спрямовані саме на примирення колективної пам’яті [7, с. 321–326]. Все ще залишаються наповненими історичними упередженнями й українсько-єврейські відносини. На нашу думку, міф про «природний антисемітизм» українців можна викорінити шляхом послі-довного оприлюднення фактів про українців, які під час німецької окупації надали притулок тисячам євреїв, проведенням днів всенародно-го вшанування жертв Голокосту в Україні.

Серед проблем, що заважають побудові гармонійного багатонаціонального громадян-ського суспільства України, важливим є фак-тор перманентної політичної боротьби, до якої, крім ідеологічних, партійних, кланових чин-ників, додається й етнічна складова. Політичні діячі, представники всього спектра партій у виступах, комеморативних практиках, про-грамних документах регулярно звертаються до історичних ремінісценцій Переяславської ради, Конотопської битви, Батуринської траге-дії, бою під Крутами, Донецько-Криворізької Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Карпатської Русі, Голодомору, Волинської трагедії, збройної боротьби УПА

та інших сюжетів минулого, які неоднознач-но оцінюються як фахівцями-істориками, так і суспільством загалом. У таких зверненнях до історії інколи присутній і етнічний кон-текст тієї чи іншої події. Показовою у цьому плані стала публікація на сайті СБУ у липні 2008 року списку партійних і радянських ке-рівників союзного та республіканського рівня, причетних до організації Голодомору 1932-1933 рр. [8]. У цьому переліку переважали прізвища з характерною етнічною приналеж-ністю. До того ж указувалися справжні імена та прізвища осіб, які їх змінили. Незважаючи на те, що етнічний склад учасників не є юри-дичною ознакою злочину, оприлюднена та-ким чином інформація викликала очікувану полярну оцінку з боку представників право-радикальних українських рухів, російських та єврейських організацій [9].

З огляду на перераховані особливості ві-тчизняної етнонаціональної проблематики, потрібно, спираючись на український і закор-донний досвід, формувати державну страте-гію побудови загальнонаціональної ідентич-ності, базуючись на балансі територіально-політичних та етнічних принципів. У нагоді стане активне формування колективних уяв-лень про минуле через шкільну освіту, худож-ню творчість, меморіальний простір, а також впровадження у суспільну свідомість відпо-відних державотворчих ідей через засоби ма-сової інформації.

Інтеграції етноісторії національних мен-шин до загальнонаціональної пам’яті українців у першу чергу повинна сприяти належна ор-ганізація освітнього процесу. Замовчування етнічних тем у шкільних програмах призво-дить лише до «вуличної самоосвіти» дітей і вкоріненню стереотипів, поширених серед старших поколінь. Ще небезпечніше, коли процес ретрансляції таких негативних сенсів певним чином відтворюється у шкільних про-грамах. Це закріплює відповідне ставлення до того чи іншого етносу й опосередковано спри-яє поширенню ксенофобії, антисемітизму та інших негативних проявів у сфері міжнаціо-нальних відносин.

Включення культурної спадщини націона-льних меншин до загальноукраїнського нара-тиву відбувається насамперед через курс ві-тчизняної історії. Тому особлива увага повин-на приділятися змісту підручників з історії України. З перших років незалежності почали створюватися власні національні посібники й підручники, характерною рисою яких ста-ла згадана вище етнізація історичного про-цесу. Зрозуміле в умовах стрімкої суверені-зації України прагнення до етноцентричного




бачення національної історії залишилось у шкільних програмах досі, хоча не відповідає ні сучасним науковим інтерпретаціям, ні міжна-родним нормам етнополітики. Це суттєво за-важає формуванню світогляду нових поколінь щодо України як поліетнічної, поліконфесій-ної та мультикультурної країни європейського типу. Звичайно, таке становище викликає се-ред фахових істориків та педагогів жваві акаде-мічні дискусії, в яких, між іншим, доволі чітко проглядається й політичний контекст, а інколи й відверта кон’юнктурність. На думку дослід-ника новітньої історії України Г. Касьянова, саме останніми роками ситуація в історичній освіті дещо радикалізувалась у напрямі наці-оналізації та нав’язування суспільству певної моноетнічної версії історії, але сучасне україн-ське суспільство настільки багатоманітне, що цього зробити не вдалося [10, с. 5].

Найбільш глибоко й послідовно питання-ми реформування історичної освіти займа-ється громадська робоча група з моніторингу шкільних підручників з історії України, ство-рена у жовтні 2007 р. під егідою Українського інституту національної пам’яті. Під час три-валого опрацювання концепції нового під-ручника, крім переосмислення гострих мо-ментів, пов’язаних з політичною історією України, колективом групи під головуванням Н. Яковенко обговорюється і проблема етно-центризму [11-12]. Члени робочої групи ви-робили низку пропозицій, серед яких окремі напрями стосуються визначеної теми.

Вчені акцентують увагу на тому, що історія України – це не тільки історія українців, а про-стір, де поруч із українцями формувалися та функціонували інші етнічні спільноти. Відмова від етноцентричного бачення історії та послі-довне проведення у шкільному курсі історії України засад поліетнічності та поліконфесій-ності аж ніяк не применшить ролі української нації, навпаки – демонструватиме тривкість її структуротворчих елементів [13, с. 21–23]. Пропозиції трансформування української історії від націоцентричної до поліетнічної (або навіть позанаціональної, з перспективою переходу до транснаціонального виміру) ви-кликають протести націонал-патріотично на-лаштованих науковців. Висловлюється зане-покоєння, що при перекосі у бік антропологі-зації за рахунок відмови від історії української державності та націотворення юні громадяни не усвідомлюватимуть, до якого етносу, нації вони належать і з часом розчиняться у полі-культурному багатоетнічному середовищі [10, с. 9]. Однак, запевняють опоненти – прибічни-ки поліетнічності, стрижнем оповіді в оновле-ному, заснованому на повазі до «іншого» під-

ручнику з історії України мусить залишатися український етнос як серцевина держави та її титульне ядро [14].

На відміну від курсу загальнонаціональної історії, на уроках краєзнавства у відповідних регіонах варто детальніше висвітлювати іс-торію тих чи інших національних меншин: угорців на Закарпатті, греків у Приазов’ї, по-ляків та чехів на Волині, румунів у Північній Буковині, гагаузів та болгар на Одещині, євре-їв та вірмен у відповідних містах.

Наповнення освітнього процесу історико-культурними надбаннями інших етносів України не обмежується лише переформату-ванням підручників з вітчизняної історії. До шкільних програм потрібно включати тво-ри літератури та мистецтва, авторами яких є представники національних меншин, вико-ристовувати під час навчання зразки фоль-клору й етнографічної творчості, проводити тижні російської, білоруської, молдавської, кримськотатарської та інших культур.

Підживлення усталених історичних міфів, пов’язаних з певними етносами України, від-бувається і через численні зразки художньої творчості в літературі, кінематографі, театрі, живописі. Звичайно, забороняти або «політ-коректно» редагувати високохудожні твори не потрібно і просто неможливо у відкритому суспільстві. Але варто зрушити вкорінені у національній пам’яті українців хрестоматійні образи євреїв-лихварів, циганок-шахрайок, татар-грабіжників, що ведуть з України юрби бранців, тощо, використовуючи для цього інші мистецькі зразки, коментарі перед тран-сляцією окремих кіно- і телефільмів, рецензії та вступні слова до літературних творів.

Важливою складовою історичної пам’яті національних спільнот є наявність у відпо-відному регіоні етнічних географічних назв: топонімів, гідронімів, висотних і ландшаф-тних об’єктів. Під час Другої світової війни і в наступні роки на території сучасної України було перейменовано тисячі таких об’єктів, назви яких мали татарське, німецьке, поль-ське походження. Найбільше перейменувань, пов’язаних виключно з етнічним, а не полі-тичним чи іншим факторами, мало місце на Кримському півострові, а їх результат був осо-бливо руйнівним. Адже на відміну від решти регіонів, де завдяки колективній пам’яті, а та-кож простій звичці місцевого населення істо-ричні назви тривалий час продовжували існу-вати в ужитку паралельно із штучно насадже-ними, у Криму така ситуація була принципово неможливою, оскільки етнос-творець згаданої топоніміки був виселений, а спустошені міс-цевості адміністративно заселялися населен-



ням, котре не мало зв’язків із цим регіоном [15, с. 325]. Цілком зрозуміло, що масове повернен-ня кримських татар на історичну батьківщину актуалізувало питання відновлення історичної топоніміки Криму як невід’ємної складової іс-торичної пам’яті. За даними соціологічного опитування, близько 70 % кримських татар, що проживають в Автономній Республіці Крим, бажають швидкого відновлення на півострові історичних топонімів [16].

Помітна етнізація різних аспектів соціо-культурного життя в Україні свідчить не лише про посилення значимості титульної нації. На відміну від ідеологічно інтернаціоналізовано-го культурного простору СРСР, національні меншини сучасної України досить активно заявляють про себе. Щодо питань стосовно іс-торичної спадщини ми можемо побачити такі зрушення у меморіальному просторі: в усіх регіонах споруджуються чи відновлюються мо-нументи, облаштовуються пам’ятні місця, при-свячені окремим національним меншинам або їх представникам. Триває процес повернення національним релігійним громадам синагог, костьолів, кірх. За радянських часів при спо-рудженні пам’ятників етнічний компонент був майже відсутній. Навіть меморіал у Бабиному Яру, збудований у 1976 році, не мав національ-них ознак і присвячувався пам’яті загиблих «радянських громадян». Натомість у сучасній Україні постали десятки меморіалів і окремих монументів жертвам Голокосту, вони, по суті, є найбільш розповсюдженими пам’ятками, що стосуються етнічних меншин. Можна також згадати відродження паломництва до могил засновників хасидизму, пам’ятники та мемо-ріальні дошки, встановлені на честь відомих єврейських культурних і громадських діячів (Шолом-Алейхема, Г. Мейєр, Н. Рахліна в Києві, І. Камінської у Львові, М. Альтмана у Чернівцях та інших). Кримські татари вже мають декілька меморіалів і пам’ятних знаків, присвячених депортації цього народу. Серед пам’ятників, установлених в Україні представ-никам етнічних меншин, можна також згадати монументи волинським чехам, полякам, угор-цям, приазовським грекам.

Справі вбудови історико-культурних пам’я-ток етнічних меншин в історичну пам’ять українського громадянського суспільства слу-гує також музейно-виставкова діяльність. В експозиціях обласних і місцевих історико-краєзнавчих музеїв формуються спеціальні розділи, присвячені історії та етнографії на-ціональних громад, що мешкають у певному регіоні. Постало актуальне завдання: викорис-товуючи світовий досвід, необхідно створити Національний музей народів України, що має

слугувати не лише для збереження історич-них артефактів і зразків художньої творчос-ті національних меншин, а й для проведення фольклорно-етнографічних свят, фестивалів та інших заходів. Це сприятиме не тільки гар-монізації міжнаціональних відносин в Україні, а й посиленню авторитету країни у світі та зміцненню дружніх стосунків із сусідами.

Висновки

Світовий досвід доводить, що використання у державній політиці чи політичній боротьбі іс-торичних сюжетів може значно сприяти збли-женню або дистанціюванню етнічних спільнот. Певні події минулого залишаються у народній пам’яті впродовж століть, інші наполегливо вкорінюються засобами державної пропаган-ди. Прохолодно-інтернаціоналістична «друж-ба» СРСР і Польської Народної Республіки змінилася на складний і суперечливий, але послідовний шлях до реального порозуміння між історичною пам’яттю українців і поляків. Схожі зміни простежуються також у відно-синах з єврейською меншиною. Негативні, у кращому разі нейтральні, спогади українців про кримських татар (переобтяжені нагаду-ваннями про грабіжницькі набіги ординців, «зраду» під час Великої Вітчизняної війни тощо) за роки незалежності почали наповню-ватися іншими сюжетами. Зусиллями як влад-них структур, так і громадських організацій у національну пам’ять вбудовуються згадки про спільні військові дії під час Визвольної війни 1648–1654 рр. та окремі виступи в інші періо-ди, співчуття до трагедії депортованого народу. Натомість відбувається віддалення українців від історичної пам’яті російського народу. Цей процес, залежно від позиціювання дослідника, трактується або як природне дистанціювання історії суверенних націй, або як упровадження штучного політичного завдання. Періодичне згадування у засобах масової інформації, ви-користання в комеморативних заходах, від-значення ювілеїв таких подій минулого, як бій під Крутами 1918 р., Батуринська різанина 1708 р., битва під Конотопом 1659 р. та інших зразків українсько-російського антагонізму може сприйматись і як «повернення історич-ної правди», і як «спроби посіяти ворожнечу між братніми народами». Але у будь-якому випадку ці процеси впливають не лише на міждержавні стосунки, а й на внутрішню між-етнічну ситуацію.

Розуміння характерних особливостей вза-ємовідносин, що історично склалися між ет-носами України, допомагає виробленню вива-женої і конструктивної національної політики



держави. Ці особливості зумовлюють орієн-тування на певні стратегії розвитку міжнаціо-нальних відносин в Україні.

1. Ефективна етнонаціональна політика повинна спиратися не лише на міжнародні норми, а й на реалії українського життя. Адже існують суттєві відмінності між ситуацією, що склалась у сфері міжетнічних відносин у західноєвропейських країнах з їх усталеними демократичними традиціями та кордонами, і в нових посткомуністичних державах Східної Європи. Тому, попри декларування при-хильності до загальноєвропейських правових норм, в Україні потрібно утримувати баланс між збереженням провідної позиції націофор-муючого українського етносу, регіональними етнічними особливостями і захистом прав конкретних національних меншин.

2. Національний склад українського сус-пільства має свою специфіку, пов’язану з кіль-кісними характеристиками, статусом і впливо-вістю окремих етнічних груп, їх територіальним розселенням та іншими особливостями. Це ви-магає від державних органів проведення дифе-ренційованої етнонаціональної політики сто-совно певних національних меншин. Наявність у країні значної кількості представників росій-ського етносу, приналежність кримських татар до категорії корінних народів України, етнічна спорідненість білорусів з українцями, існуван-ня інших різноманітних показників вимагає використання гнучких форм роботи у цьому напрямі соціокультурного життя.

3. Незважаючи на специфічні риси, вну-трішня державна політика у галузі національ-них відносин повинна орієнтуватися на за-гальносвітову концепцію мультикультураліз-му. Ця стратегічна лінія стосується не лише реалій сьогодення. Формування національ-

ного історичного наративу конче потребує впровадження європейської моделі політики пам’яті з акцентом на діалог культур і цінності антропоцентризму.

4. Під час розробки національної законо-давчої бази у сфері етнонаціональної полі-тики («Концепції державної етнонаціональної політики України», законів «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною озна-кою», «Про права корінних народів», «Про від-новлення історичної топоніміки Автономної Республіки Крим» та інших) обов’язково по-трібно враховувати існуючі складові колек-тивної пам’яті етнічних груп України. Такий підхід дасть змогу зменшити вірогідність ви-никнення конфліктних ситуацій у міжетніч-них відносинах.

5. Застосування потенціалу історичної пам’яті у справі інтеграції етнічних меншин до загальнонаціонального громадянського сус-пільства вимагає послідовної, довготерміно-вої та консолідованої державної політики. На жаль, в Україні такі умови були майже відсутні: або керівництво держави не приділяло уваги іс-торичній політиці, або певні суспільні спогади про минуле використовувалися не як консолі-дуючий фактор, а як один із важелів впливу під час ведення гострої політичної боротьби.

Щодо конкретних заходів впровадження етноісторії національних меншин у загально-національний наратив, то вони добре відомі: відповідне корегування освітніх програм, ви-користання потенціалу усіх форм художньої творчості, вбудова у меморіальний простір етнічних пам’яток, відзначення важливих іс-торичних подій на державному рівні, прове-дення комеморативних заходів, тиражування відповідних положень державної етнополіти-ки через засоби масової інформації тощо.


1. Сміт, Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Ентоні Сміт. – К. : Ніка-Центр, 2006. – 320 с.2. Савельева, И. М. Теория исторического знания : учеб. пособие / И. М. Савельева, А. В. Полетаев. –

Спб. : Алтейя ; М. : ГУ ВШЭ, 2008. – 523 с.3. Нечкина, М. В. История СССР / М. В. Нечкина, П. С. Лейбенгруб. – М. : Просвещение, 1984. –

288 с.4. Індекс соціальної дистанції відносно представників різних національностей в Україні / О. Майборода,

Р. Чілачава , Т. Пилипенко та ін. // Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. – К. : Фонд «Європа ХХІ», 2002. – С. 39-40.

5. Думки населення України про Голодомор 1932-1933 рр. Динаміка ксенофобії в Україні 1994–2006 рр. : Результати дослідж. Київ. міжнар. ін-ту соціології 8–14 вересня 2006 року [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/171560

6. Национализм в Украине : Результаты социол. исслед. : результаты опроса 10–21 сентября 2009 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rb.com.ua/rus/politics/research/2009/5213.html

7. Осипян, А. Этнические чистки и чистка памяти : украино-польское пограничье 1939–1947 гг. в со-временной политике и историографии / А. Осипян // Ab Imperio. – 2004. – № 2. – С. 297–328.



8. СБУ відкриває архіви про причетних до Голодомору та репресій в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article;jsessionid

9. Патриот Украины требует от евреев и россиян извинений за Голодомор [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://korrespondent.net/ukraine/events/218136; Український єврейський комітет обу-рений обнародуваним СБУ списком винуватців Голодомору [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ua.proua.com/news/2008/07/25/114520.html

10. Яким має бути зміст сучасної історичної освіти : проблеми взаємодії академічної і дидактичної історії : матеріали «круглого столу», 8 червня 2010 р. // Історія України / Ін-т історії України НАН України. – 2010. – № 29 (669). – С. 1–19.

11. Шкільна історія очима істориків-науковців : матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України / упоряд. Н. Яковенко. – К. : Вид-во імені Олеги Теліги, 2008. – 128 с.

12. Яковенко, Н. Концепція нового підручника української історії : Лекція, прочитана 10 лютого 2010 р. / Н. Яковенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.polit.ua/lectures/2010/03/17/yakovenko.html

13. Пропозиції до концепції історичної освіти в Україні : матеріали ІІ «круглого столу» Робочої на-ради з моніторинґу шкільних підручників історії України (Київ, 18 жовтня 2008 року) / Зведення та упорядкування пропозицій Н. Яковенко. – К., 2009. – 28 с.

14. Яковенко, Н. Лікнеп для професора / Н. Яковенко // Дзеркало тижня. – 2009. – № 8. – 7–13 бер.15. Андрощук, О. Перейменування об’єктів адміністративно-територіального поділу Криму як репре-

сивний та пропагандистський засіб державної політики (ІІ половина ХХ століття) // Крим в історичних реаліях України : матеріали наук. конф. «Крим в історичних реаліях України : До 50-річчя входження Криму до складу УРСР». – К. : Ін-т історії України НАН України, 2004. – С. 317–334.

16. Радіо Свобода : Як переназвати Крим? 21 липня 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ua.korrespondent.net/worldabus/909158-radio-svoboda-yak-perenazvati-krim


Процес демократизації має охоплювати усі сфери суспільного життя – політичну, еконо-мічну, правову, наукову, культурну, освітню. Актуальність досліджуваної проблеми поля-гає в тому, що сьогодні освіта і наука є безаль-тернативними засобами національного само-утвердження. Стати повноцінним учасником глобальної політики, економіки і культури може лише та країна, в якій інтелектуальні професії стали масовими, а інвестиції у роз-виток людського потенціалу – найвагоміши-ми та найефективнішими. Країни, які свого часу зробили ставку на науку і освіту, тепер стали світовими лідерами.

У розробленій Комітетом з економічних реформ при Президентові України Програмі економічних реформ на 2010–2014 рр., спря-мованій на відновлення економічного зрос-тання та модернізацію економіки країни, од-ним із найважливіших і найнагальніших за-вдань визначено реформування системи осві-ти, продовження роботи у напрямі інтеграції вітчизняної освіти в єдиний європейський освітній простір.

У сучасній українській освіті накопичи-лося багато проблем, але найбільш загрозли-вою, на нашу думку, є хабарництво. Саме ця проблема залишається суттєвою загрозою національній безпеці, тому що підриває ав-торитет України в гуманітарній сфері, знеці-нює довіру до вітчизняної освіти й науки на міжнародному рівні. Хабарництво в Україні стало частиною економіки вищої освіти, коли дивним чином зникає різниця між доходом і

прибутком. Це є підґрунтям того, що хабарі, свідомо чи не свідомо, сприймаються як про-образ ринкової плати за навчання. Проблема в тому, що студент, який дав хабара, а не вніс до університетської каси законну плату, праг-не не якості й вимогливості, а самого лише диплома. Неякісне платне навчання, фактич-ний продаж дипломів – наслідок тих самих негативних процесів.

Мотивація нововведень в освіті — подо-лання корупції, адже зовнішнє тестування — це оцінювання навчальних досягнень учнів незалежною установою, не пов’язаною ані зі школами, ані з вищими навчальними за-кладами. Саме зовнішнє незалежне оціню-вання (ЗНО) в Україні мало стати індика-тором динаміки реформ у галузі освіти. Та чи стало воно таким насправді? На перший погляд, мета тестування шляхетна – досяг-ти громадського контролю за якістю освіти майбутніх фахівців. Але ми добре знаємо, що часто-густо вельми шляхетні побажання при-зводять до зовсім протилежних результатів. Відтак найболючішими питаннями залиша-ються як ставлення вузів до системи зовніш-нього тестування, так і знецінювання статусу середньої школи в цьому процесі.

Звертаючись до історії питання, відзна-чимо, що нинішні тести ЗНО вимірюють зна-ння. А розширення доступу до вищої освіти здійснюється з допомогою тестів, що вимірю-ють здібності. Їх було створено у США для оцінювання солдатів, які повернулися з Пер-шої світової війни і були неконкурентоспро-

УДК 37.035.4(477)

ВПРОВАДЖЕННЯ ЗОВНІШНЬОГО НЕЗАЛЕЖНОГО ОЦІНЮВАННЯ ТА АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОСВІТИ ЯК СТРАТЕГІЧНОЇ ГАЛУЗІ

МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ

Досліджуються переваги та недоліки зовнішнього незалежного оцінювання, за-конодавча база та інші актуальні проблеми реформування сфери освіти у контексті стратегічного розвитку та зміцнення національної безпеки України. Розглянуто важ-ливість мотивації нововведень в освіті як основного чинника подолання корупції.

Ключові слова: реформування освітньої сфери, зовнішнє незалежне оцінювання, сертифікація освітнього рівня, корупція.

Черненко Тетяна Василівна,Черненко Тетяна Василівна, кандидат філософських наук кандидат філософських наук


Черненко Т. В.

можними порівняно з абітурієнтами, які мали можливість готуватися до вступу в універси-тети. Для реалізації цієї мети було організова-но раду ректорів (College Board) найбільших університетів США, діяльність якої, зрештою, привела у 1926 р. до створення SAT (Scholastic Assessment Test). Ними сьогодні послугову-ються такі найпрестижніші університети США, як Гарвард, Прінстон, Йєль. У цьому випадку вимірюється не те, що знає абітурієнт (кількість), а його здатність застосувати свої знання (якість). В українських умовах тест на здібності може вирівняти стартові можливос-ті для випускників сільських і міських шкіл. Україна ратифікувала Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікації у вищій освіті, одна з вимог якої – держави-учасниці мають ство-рити системи, що забезпечать рівний доступ до вищої освіти.

У 2007 р. під час вступної кампанії розпочав-ся експеримент з впровадження ЗНО, в якому взяли участь 117 тис. випускників загальноос-вітніх навчальних закладів, тобто 26 % випус-кників шкіл. 39 тис. з них були зараховані до ВНЗ, не складаючи вступних іспитів.

Масово системи ЗНО були запроваджені в Україні вперше лише з 2008 р. Це є однією з найбільш системних і ґрунтовних інновацій у вітчизняній освіті за останні 20–25 років.

З 2008 р. ЗНО повністю замінило вступ-ні іспити до вузів України. Абітурієнти про-ходили тестування в центрах оцінювання якості освіти й отримували сертифікат. Саме він є путівкою до навчання в обраному ВНЗ. Результати тестування оприлюднювали-ся за кілька тижнів після проведення ЗНО. Завдання і правильні відповіді було розміще-но на сайті Українського центру оцінювання якості освіти (УЦОЯО). Свої результати у ви-гляді тестових балів (суми балів за правиль-но вказані відповіді на завдання тесту) можна обчислити самостійно. УЦОЯО використовує для цього шкалу 100–200 балів.

Тести ЗНО мають подвійну мету: серти-фікувати освітній рівень, досягнутий випус-книками загальноосвітніх навчальних закла-дів (результат ЗНО може зараховуватись як оцінка з відповідного предмета, винесеного на державну підсумкову атестацію, а також забез-печити достовірною інформацією приймальні комісії ВНЗ для проведення вступної кампа-нії). Завдання сертифікації навчальних досяг-нень випускників пов’язане з установленням відповідності критеріям навчальних досяг-нень, що визначаються державними освітніми стандартами та навчальними програмами. Два різні завдання ЗНО безпосередньо пов’язані з двома різними підходами до шкалювання ре-

зультатів учасників тестування: шкалювання на критеріальній основі або шкалювання на нормативній основі. Перша шкала (критері-альна) успішно застосовується при проведен-ні випускних іспитів, друга (нормативна) – під час вступу до ВНЗ.

Здобуті бали учасника тестування спочат-ку мають бути переведені в 12-бальну шкалу. Для цього спеціалізована предметна комісія визначає, яка мінімальна кількість тестових балів відповідає кожній оцінці від 1 до 12. 12-бальна шкала є простою і зрозумілою, проте вона – не найкраща для проведення відбору абітурієнтів для вступу до ВНЗ. Адже ніхто не знає, скільки учасників можуть отримати найвищу оцінку – 12 балів. Якщо така група абітурієнтів буде надто великою, то ВНЗ ма-тимуть значні труднощі з відбором на навчан-ня кращих з них. У такому разі, зіткнувшись із великою кількістю добре підготовлених абіту-рієнтів з однаковими оцінками за тести, ВНЗ повинні проводити додаткові іспити (тести) з метою визначити найкращих. Абітурієнти з різними тестовими балами можуть отримати однакові оцінки за 12-бальною шкалою. Тому УЦОЯО обрав 100-бальну шкалу для відо-браження результатів тестування учасників ЗНО. Однак для уникнення непорозумінь з її інтерпретацією було вирішено збільшити цю шкалу на 100 одиниць, установивши її по-чаткову точку на числі 100, щоб можливі бали учасників знаходилися в інтервалі від 100 до 200. Причому результати за будь-яким тестом мають виражатися за шкалою 100–200 балів незалежно від того, скільки завдань містить тест або яку максимальну кількість балів мож-на отримати за тест.

Університетам потрібно порівнювати успішність результатів тестування студентів. Учасник тестування, який знаходиться в се-редині рейтингової послідовності учасників за тестовими балами, повинен отримати 150 ба-лів, оскільки ця цифра є серединою шкали 100–200 балів. Використовуваний для такого перетворення метод відповідає двом головним принципам, що були зазначені вище (учасник з більшою кількістю тестових балів отримає за шкалою 100–200 балів оцінку, яка не є ниж-чою за оцінку учасника з меншою кількіс-тю тестових балів; усі учасники з однаковою кількістю тестових балів отримують однакові бали за шкалою 100–200 балів), перерахунок здійснюється на основі порівняння двох про-центних рангів.

Далі детальніше розглянемо вже згадані проблеми корупції в освітній сфері. 12 лютого 2009 р. було оприлюднено звіт про результа-ти загальнонаціонального дослідження стану



корупції у сфері вищої освіти, проведеного Київським інститутом соціології під керівни-цтвом компанії Менеджмент Сістемс Інтер-нешнл (MSI) у рамках проекту «Сприяння активній участі у протидії корупції в Україні «Гідна Україна». Він є частиною Порогової програми Координації «Виклики тисячоліт-тя», що фінансується Агенцією США з між-народного розвитку (AMP США – USAID). Зокрема стосовно ЗНО було зазначено, що рівень корупції суттєво зменшився на всіх етапах вступної кампанії протягом останніх двох років. На 15 % більше студентів, на 18 % більше випускників, на 24 % більше батьків і на 39 % більше викладачів і представників шкільної адміністрації вважають, що рівень корупції при вступі до ВНЗ зменшився по-рівняно з 2007 р.

2008 р. серед студентів частка перекона-них у значній корумпованості доступу до ви-щої освіти скоротилася із 80 % до 72 %. На тлі масового впровадження ЗНО значна частина представників досліджуваних груп змогли сформувати своє ставлення до цієї процеду-ри оцінювання. Якщо 2007 р. значна частина опитуваних (36 % шкільних працівників, 42 % студентів, 52 %–56 % випускників та їхніх батьків) не мали власної думки щодо того, наскільки поширена корупція під час ЗНО (відповіді «важко сказати» / «не знаю»), то у 2008 р. частка невизначених в усіх групах скоротилася до 9 %–14 %. Однак, як і попе-реднього року, розподіл відповідей довів, що рівень відчутної корупції під час ЗНО є міні-мальним – менший, ніж під час шкільних ви-пускних іспитів, і значно менший, аніж під час вступних іспитів до ВНЗ.

Загальний рівень поінформованості випус-кників і студентів про ЗНО суттєво зріс, що є закономірним результатом повнішого впрова-дження цієї процедури. За словами випускни-ків і студентів, які проходили ЗНО, вони були значною мірою обізнані із процедурою про-ходження тестування та власними правами як його учасників. Абсолютна більшість тих, хто проходив ЗНО у 2009-2010 рр., почували-ся добре поінформованими про процедуру і власні права.

За даними МОН, у 2009 р. майже 10 % ви-щих навчальних закладів грішили тим, що намагалися зарахувати абітурієнтів, у серти-фікатах яких було менше 124 балів. Щоб це зробити, терміново вносилися зміни до пра-вил прийому. Але жоден ректор чи декан не поплатився за таку арифметику своїм кріслом, хоча окремі керівники ВНЗ, зокрема Волин-ського національного університету, отримали попередження від міністра освіти і науки.

У 2010 р. було започатковано проект «Кампанія з громадського спостереження за об’єктивністю та неупередженістю про-цедур вступу до вищих навчальних закладів у 2010 р.», що здійснювався Всеукраїнською громадською організацією «Комітет вибор-ців України» в партнерстві з Громадською ме-режею ОПОРА за підтримки Освітньої про-грами Міжнародного фонду «Відродження». Відповідно до спостережень за вступною кам-панією до ВНЗ України у 2010 р. було вияв-лено низку порушень і недоліків, на які на-самперед мало б звернути увагу Міністерство освіти і науки. Зокрема: невчасно надані ВНЗ обсяги державних замовлень, незрозумілими залишаються критерії розподілу державних замовлень між ВНЗ на однакові спеціаль-ності; граничні терміни отримання обсягів держзамовлення унеможливили процедуру узгодження та кореляції обсягів державних замовлень між ВНЗ та МОН; комунікативний зв’язок між МОН і ВНЗ, МОН і громадськіс-тю залишає сподіватися на краще; не всі ВНЗ мають затверджені МОН правила прийому, хоча завчасно подали їх на затвердження; не запропонована система попередньої електрон-ної або паперової реєстрації вступників [5]. Але більшість учасників вступних кампаній останніх років та громадські спостерігачі схи-ляються до думки, що широке запровадження ЗНО є беззаперечним досягненням у рефор-муванні освітньої сфери України, найважли-вішим чинником у подоланні корупції при вступі до ВНЗ. Однак у запропонованих на початку 2011 р. Верховній Раді законопроек-тах «Про вищу освіту України» питанню по-дальшого впровадження та удосконалення застосування ЗНО не надається достатньої уваги, що зводить нанівець усі напрацювання попередніх років.

Ще 15 квітня 2009 р. Верховна Рада ухва-лила в першому читанні законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань запровадження зовнішньо-го незалежного оцінювання якості освіти і встановлення відповідальності за порушення порядку проведення зовнішнього незалеж-ного оцінювання знань та використання його результатів» (реєстраційний № 4241 від 1 бе-резня 2009 р.). Цим законопроектом передба-чаються внесення доповнень до трьох законів України: «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про вищу освіту». Поданим законо-проектом пропонується законодавчо запрова-дити в Україні систему зовнішнього незалеж-ного оцінювання рівня здібностей і знань осіб, які бажають здобувати вищу освіту, та встано-вити дисциплінарну, адміністративну і кримі-


Черненко Т. В.

нальну відповідальність за порушення поряд-ку та правил його проведення». Метою законо-проекту є унормування правовідносин у сфері незалежного оцінювання рівня знань випус-кників загальноосвітніх навчальних закладів і здійснення прийому їх до ВНЗ на конкурсній основі відповідно до рівня знань і здібностей незалежно від форми власності навчального закладу. Цей закон доповнений наступними положеннями: при вступі до вузу має врахову-ватися середній бал атестата, прописана адмі-ністративна і кримінальна відповідальність за перешкоджання проведенню тестувань.

У законопроекті пропонується збільшити розмір штрафів за порушення порядку об-ліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять кон-фіденційну інформацію, що є власністю дер-жави (штраф — до 1 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до 3 років). Така ж відповідальність встановлюється за неза-конну вимогу оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах.

Незаконне перешкоджання особі у прохо-дженні державної підсумкової атестації, ЗНО, вступних випробувань до ВНЗ карається штрафом до 3 тис. неоподатковуваних мініму-мів доходів громадян або позбавленням волі до 3 років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю від 1 до 3 років. Умисне порушення порядку проведення ЗНО карається штрафом від 1 до 5 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі до 3 років, або позбавленням волі терміном до 3 років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю від 1 до 3 років.

Підробка документів про освіту, а також ви-користання завідомо підробленого документа про освіту карається штрафом до 2 тис. неопо-датковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі до 3 років, або позбавлен-ням волі на той самий термін. Такі дії, вчинені з використанням службового становища, про-понується карати позбавленням волі терміном від 2 до 5 років із конфіскацією майна або без такої, а також із позбавленням права обіймати певні посади терміном від 1 до 3 років.

Також пропонується встановити, що умис-не розголошення конфіденційної інформації, що є власністю держави, карається штрафом до 1 тис. неоподатковуваних мінімумів дохо-дів громадян або позбавленням волі терміном до 2 років, або позбавленням волі терміном до 3 років. Такі дії, вчинені з використанням службового становища, пропонується карати

штрафом від 500 до 2 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі терміном від 2 до 5 років, або позбавлен-ням волі терміном від 2 до 5 років.

Переваги тестування1. Незаангажованість і об’єктивність пере-

вірки навчальних досягнень учнів.2. Для більшості абітурієнтів незалежне

тестування в ролі конкурсного відбору до ву-зів є виключним (а для декого — чи не єдиним) шансом вступити до ВНЗ безоплатно — за зна-ннями; передусім це стосується сільської мо-лоді й абітурієнтів із малозабезпечених родин.

3. Тестування є ключем до розв’язання проб-леми, яку давно визнали безнадійною — як ви-міряти і (відповідно) як порівняти якість ба-зової освіти, що надається в Україні різними навчальними закладами.

4. ЗНО спрощує проведення вступної кам-панії та зменшує обсяг роботи для приймаль-них комісій.

5. Тестування стимулює вчителів підвищу-вати рівень знань своїх учнів, а учнів – краще вчитися.

Недоліки у проведенні та впровадженні ЗНО

1. Відсутність підготовлених кадрів для складання професійно вивірених тестових завдань.

2. Низький рівень поінформованості ви-пускників та їх батьків з процедурою ЗНО.

3. Існування єдиної екзаменуючої устано-ви, що одночасно виробляє методику оціню-вання, проводить його та контролює якість власної роботи, дає можливість виникнення корупції всередині даного органу.

4. Брак законодавчої бази або відсутність унормування ЗНО провокує виникнення не-порозумінь у сфері фінансового контролю за витрачанням коштів на проведення зовніш-нього незалежного оцінювання якості осві-ти. А це чималі кошти з державного бюджету України.

5. Недостатня поінформованість педагогів і громадських спостерігачів про покарання за різні види порушення під час ЗНО.

6. ЗНО з обов’язково обмеженою кількістю навчальних дисциплін провокує монопредмет-ну освіту, а не освіченість — загальнокультур-ну компетентнісну освіту, яку давала раніше загальна середня школа. Вибір предметів для ЗНО обмежений, під час вступу до вузів — 2, максимум — 3. І лише три ці предмети ґрун-товно вивчає учень.

7. Відсутність творчих конкурсів до ВНЗ педагогічної спеціалізації, що унеможливлює особистісний підхід до відбору майбутніх пе-дагогічних кадрів.



8. Проблема «пільговиків» та особливих умов щодо їх вступу до ВНЗ. У деякі ВНЗ іс-нує потреба проводити конкурс серед пільго-виків (!). Такого давно немає в жодній розви-неній країні світу.

9. Більшість випускників потребують лише 2 сертифікатів для вступу до ВНЗ. Це означає, що вони селективно звертатимуть увагу на ці предмети, нехтуючи іншими. Ще більшого розмаху набуватиме явище репетиторства, що принижує школу.

10. Середня освіта втрачає системність — головну перевагу радянських часів.

Висновки

Нагально необхідно прийняти у другому читанні законопроект № 4241 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань запровадження зовнішнього незалеж-ного оцінювання якості освіти і встановлення відповідальності за порушення порядку про-ведення зовнішнього незалежного оцінюван-ня знань та використання його результатів», бо це дасть можливість зробтит таке.

Встановити належний правовий статус –сертифіката ЗНО, надати йому статус доку-мента державного зразка.

Посилити відповідальність осіб за якість –проведення процедури ЗНО. Цілком дореч-ні запропоновані зміни та доповнення до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушен-ня щодо встановлення відповідальності за порушення порядку проведення зовнішнього незалежного оцінювання якості освіти та ви-користання його результатів. Так, доповнення до ст. 183 Кримінального кодексу України має передбачати встановлення відповідаль-ності за порушення права на освіту під час проведення ЗНО та використання його ре-зультатів, перешкоджання проходженню оцінювання, державної підсумкової атестації чи вступних випробовувань до вузів, умисне порушення порядку проведення зовнішнього

незалежного оцінювання, а також за підроб-ку та використання завідомо підроблених до-кументів про освіту.

На всіх рівнях процедури ЗНО здійсню- –вати дієвий громадський контроль, у тому числі й на рівні транспортування.

Передбачити у згаданому законі право на –отримання засвідчених копій сертифікацій-них робіт.

Удосконалення механізму ЗНО вимагає наступних кроків: 1) проведення загально-національного моніторингу, що визначати-ме реальний рівень загальної середньої осві-ти; 2) повний перехід на ЗНО вимагає зміни шкільних програм і відмови від такого понят-тя, як альтернативні підручники; 3) необхідне узгодження ЗНО з правилами вступу до ВНЗ і як наслідок – розширення кількості предме-тів, що підлягають ЗНО. Це дасть можливість абітурієнтам виваженіше поставитися до вибо-ру своєї майбутньої спеціальності; 4) взяти до уваги досвід більшості країн світу, де успішно функціонують державні й приватні установи, для яких оцінювання – основний вид діяль-ності. Контролерами якості та споживачами цих специфічних послуг стануть навчальні заклади; 5) зменшення у тестах кількості за-вдань, розрахованих на ерудицію та пам’ять, збільшення частки завдань, що виявляють аналітичні, організаційні, дослідницькі, кому-нікативні та інші вміння.

У процесі реалізації освітніх реформ слід орієнтуватися на результат, дотримуючись визначених часових рамок. Потрібно забез-печити логічність і поетапність реформ. Ви-значальною рисою реформ в освітній сфері має бути системність, взаємопов’язаність усіх заходів. Дії держави мають узгоджуватися зі стратегічним розумінням призначення науки та освіти в Україні з огляду на її технологічні та геополітичні перспективи. Будь-які органі-заційні заходи мають здійснюватися, спираю-чись на розуміння і підтримку як академічної громади, так і всього суспільства. Громадяни мають бути зацікавлені у реформах і поінфор-мовані про їхній перебіг.


1. Будапештсько-Віденська Декларація про створення Європейського простору вищої освіти 12 березня 2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mon.gov.ua/main.php?query=newstmp/2010/15_03/1

2. Ніколаєнко, С. Вища освіта і наука – найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку / С. Ніколаєнко // Освіта України. – 2005. – № 24. – С. 4–7.

3. Інтерв’ю екс-міністра освіти і науки, президента Академії педагогічних наук України В. Г. Кременя про сучасні освітні реформи [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.unian.net/ukr/news/news-337755.html

4. Система освіти в Україні : стан та перспективи розвитку : аналіт. доп. Центру Разумкова // Національна безпека і оборона. – 2002. – № 4. – С. 2–36.

5. Офіційний сайт ВГО КВУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cvu.com.ua/ua/view.php?id=322


Патріотичне виховання – предмет дослід-ження багатьох поколінь педагогів. Видат-ні вчені минулого О. Духнович, Г. Ващенко, С. Русова, К. Ушинський, Я. Чепіга, А. Мака-ренко, В. Сухомлинський та інші у своїх пра-цях приділяли значну увагу вихованню любо-ві до своєї землі, рідної мови, поваги до істо-ричного минулого, формуванню національної самосвідомості.

Психологічні механізми формування і роз-витку особистості, на яких базується патріотич-не виховання, досліджували І. Гальчинський, Л. Виготський, Г. Костюк, О. Леонтьєв, В. Панк, А. Афанасьєв, В. Дзюба, А. Костирєв, І. Вільчинська, В. Ягупов, О. Вишневський, О. Даценко, Т. Гавлітіна та ін.

Метою статті є аналіз діяльності держав-них і громадянських інституцій щодо здій-снення патріотичного виховання молоді в контексті забезпечення гуманітарної безпеки держави та розробка шляхів підвищення його ефективності.

Проблеми соціально-економічного стано-вища українського суспільства на сучасному етапі, зниження рівня життя населення, його розшарування, знецінення традиційних мо-ральних норм і цінностей, пропаганда жор-стокості, бездуховності, насильства з телеві-зійних екранів, невизначеність в оцінці подій історичного минулого українського народу негативно вплинули на моральні та патріотич-ні цінності молоді.

На наших очах зростає покоління людей, позбавлених почуття національної гідності, гордості, яким насаджується безкультур’я, у яких нівелюється совість, деградують мо-раль, честь, справедливість. «Педагогічна

драма виховання, – за висловом академіка С. І. Гончаренка, – стрімко перетворюється на загальнонаціональну трагедію». На думку за-служеного учителя України, ветерана війни і праці Петра Щербаня, в державі «відбуваєть-ся процес деморалізації, дебілізації та денаціо-налізації сучасної молоді, яка втрачає не тіль-ки національне, а й людське обличчя» [1]. Ці проблеми є суттєвими загрозами національній безпеці України.

Дані соціологічних досліджень свідчать, що рівень патріотизму українських громадян ще недостатньо високий. Так, при опитуван-ні Українським центром економічних і полі-тичних досліджень ім. О. Разумкова у 2007 р. на запитання: «Чи вважаєте Ви себе патріо-том України?» 44,2 % респондентів відповіли «так», 35,6 % – «швидше так», 9,7 % – «швид-ше ні», 4,3 % – «ні», 6,2 % – «важко відпові-сти» [2]. Згідно з результатами соціологічно-го опитування, проведеного Центром соціаль-них досліджень «Софія» в серпні 2007 р., 40 % українців хотіли б виїхати за кордон. Кожен шостий громадянин України бажає емігрува-ти назавжди. Кожен десятий зовсім не пиша-ється своїм громадянством, тих, хто «швидше не пишається» – 17,2 % [3]. Неоднозначне ставлення українців і до Дня Незалежності. Відповідно до соціологічних опитувань, що проводилися Центром ім. О. Разумкова у серпні 2008 р., великим святом цей день вва-жають 16 % українців, звичайним святом – 44%, вихідним днем – 31 % [4]. Є також пози-тивні тенденції. За даними опитування, про-веденого Центром ім. О. Разумкова у липні 2009 р., на запитання: «Якщо раптом сталася б війна, чи готові Ви захищати свою країну?»

УДК 32.1 : 37.035.6 : 378

ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ГУМАНІТАРНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

Проаналізовано діяльність державних і громадянських інституцій зі здійснення патріотичного виховання молоді. Зазначено, що національне виховання є одним із головних пріоритетів гуманітарної політики держави, органічною складовою вітчиз-няної освіти. Досліджено основні шляхи реалізації патріотичного виховання.

Ключові слова: патріотичне виховання, патріотизм, гуманітарна безпека.

Чупрій Леонід Васильович,Чупрій Леонід Васильович,кандидат філософських наук, доценткандидат філософських наук, доцент



близько 62 % респондентів відповіли «так», 20 % – «ні», 18 % – «важко відповісти».

Досить високий рівень патріотизму україн-ців відзначає соціолог К. Бондаренко, який стверджує, що цей показник зростає з кожним роком. Зокрема, за результатами проведеного у квітні-травні 2010 року Інститутом Горшеніна соціологічного дослідження, понад 80 % укра-їнських громадян пов’язують своє майбутнє і майбутнє своїх дітей та онуків з Україною і не збираються нікуди емігрувати. 76 % українців пишаються своєю Батьківщиною .

Суперечливі тенденції спостерігаємо й се-ред молоді. Згідно з результатами соціологіч-ного опитування, зокрема випускників загаль-ноосвітніх навчальних закладів, що проводив фонд «Демократичні ініціативи» наприкінці 2008 р., близько 40 % молодих українців не хо-тіли б проживати в Україні, а прагнуть виїха-ти (у країнах Західної Європи бажають жити 18 %, у США – 12 %, у РФ – 10 %). Що ж до цінностей, які об’єднують країну, то близько 30 % опитаних школярів вважають, що голо-вне – це патріотичні почуття громадянина України, рівні права громадян України (34 %), єдина державна мова (31 %), спільна історія (25 %). Подібні дослідження проводились і серед студентства. За даними Державного ін-ституту розвитку сім’ї та молоді, майже 30 % українських студентів планують назавжди за-лишити Україну після навчання, а ще 25 % хо-тіли б поїхати на заробітки за кордон [5], хоча ці прагнення зумовлені не стільки відсутністю патріотичних почуттів, скільки неможливіс-тю повною мірою реалізувати свій потенціал і мати достатній рівень матеріального благопо-луччя на Батьківщині.

За цих умов постає необхідність розв’язан-ня на державному рівні найгостріших про-блем, пов’язаних з вихованням патріотизму, та формування національної свідомості на-селення України як основи консолідації сус-пільства і зміцнення держави. У Стратегії на-ціональної безпеки України зазначається, що заради консолідації українського суспільства слід поширювати серед різних соціальних, вікових, освітніх, культурних верств україн-ського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної співпраці та взаємодопомоги, безпосередньої залежності успішності кож-ного громадянина України від рівня єдності українського суспільства, що сприятиме фор-муванню національної ідеї в її широкому сві-тоглядному розумінні.

Але особливу увагу потрібно приділяти саме молоді. Нині патріотичне виховання мо-лоді є одним із найголовніших пріоритетів гуманітарної політики в Україні, важливою

складовою національної безпеки держави. Ставлення владної еліти до виховання молоді на кращих зразках історії рідного народу, його досвіду, традицій, освіти й культури, вищих християнських ідеалів є лакмусовим папірцем справжніх намірів влади у будівництві собор-ної самостійної держави національного типу.

Метою національно-патріотичного вихо-вання є формування у молодого покоління ви-сокої патріотичної свідомості, почуття любові до України, пошани до видатних вітчизняних історичних діячів, готовності до виконання громадянських і конституційних обов’язків. Патріотичне виховання включає соціальні, ці-льові, функціональні, організаційні й інші ас-пекти. Головною складовою є формування лю-бові до рідної країни, що здійснюється насам-перед сім’єю, безпосереднім соціальним ото-ченням через передання певних культурних традицій, звичаїв, обрядів, вірувань. Значну увагу патріотичному вихованню молоді при-діляють органи державної влади переваж-но через формування готовності до захисту Вітчизни, поваги до чинного законодавства та засад демократичної, правової держави, укра-їнської історії, видатних пам’яток культури.

Нормативно-правова база

Одним із перших законодавчих актів з пи-тань патріотичного виховання став Указ Пре-зидента України «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здо-рового способу життя громадян» від 27 квітня 1999 р. № 456, на підставі якого постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. № 1697 була затверджена «Національ-на програма патріотичного виховання грома-дян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства», одне з головних завдань якої – забезпечення формування та розвитку у молоді загальнолюдських і національних цінностей. Програма передбачала реалізацію низки заходів, спрямованих на фізичне і духов-не гартування молоді, зокрема впровадження серед учнівської молоді гри-випробування «Котигорошко» (виховання молоді на україн-ських традиціях і формування в неї здорового способу життя). Для посилення Національної програми у 2001 р. було видано розпоряджен-ня Президента України «Про заходи щодо подальшого вдосконалення системи патріо-тичного виховання молоді» № 173/2001-рп, згідно з яким під час формування Державного бюджету України на 2002-й і наступні роки обов’язково планувалися кошти, необхідні для виконання цієї програми. Також рекоменду-

69

Чупрій Л. В.


валося місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування активніше брати участь у заходах, передбачених згада-ною програмою, залучаючи, крім бюджетних коштів, інші джерела фінансування, не забо-ронені законодавством.

З метою підтримки діяльності громадських організації козацького спрямування, які зна-чну увагу приділяють вихованню молоді на національних традиціях, Президент України видав Указ «Про Національну програму від-родження та розвитку Українського козацтва на 2000–2005 рр.» від 15 листопада 2001 р. № 1092. Програмою передбачалася низка за-ходів, спрямованих на активізацію військово-патріотичного виховання молоді, зокрема роботи у сфері освіти і виховання, створення, відродження, відновлення й охорони заповід-них місць та об’єктів тощо. Відповідно до за-вдань цієї програми було розроблено дитячо-юнацьку військово-спортивну патріотичну гру «Сокіл» («Джура»), що впроваджувала-ся у навчальних закладах системи освіти на-казом Міністра освіти і науки від 25 грудня 2003 р. № 855

У 2002 р. Президент України видав Указ «Про Концепцію допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання моло-ді» від 25 жовтня 2002 р. № 948/2002, який є основою нормативно-правової бази військово-патріотичного виховання молоді дотепер. Згідно з цією Концепцією під егідою трьох відомств, а саме Міністерства освіти та науки, Міністерства оборони, Міністерства у спра-вах сім’ї, молоді та спорту, відкривався шлях до впровадження в системі освіти Всеукраїн-ської військово-патріотичної гри «Патріот» (наказ Міністерства освіти та науки від 5 квіт-ня 2004 р. № 274/112/10). У 2007 р. видано Указ Президента України «Про додаткові за-ходи щодо підвищення боєздатності Зброй-них Сил України» від 12 грудня № 1209, який вимагає «розробити та затвердити протягом першого півріччя 2008 р. державну програму військово-патріотичного виховання громадян України на період до 2015 р., передбачивши, зокрема заходи щодо утвердження в масовій свідомості історично притаманних Україн-ському народу високих моральних цінностей, вірності традиціям українського козацтва».

Питання патріотичного виховання україн-ської молоді декларувалися у відповідних пра-вових актах Верховної Ради України, зокрема у постанові «Про заходи Кабінету Міністрів України щодо захисту національних інтере-сів держави у сферах національно-свідомого і патріотичного виховання молодого поколін-ня та забезпечення умов його розвитку» від

22 травня 2003 р. № 865-IV та Законі України «Про загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004–2008 роки» від 18 листопада 2003 р. № 1281-ІV. Однак через відсутність конкретних механізмів та неналежний кон-троль за виконанням програма не була реалі-зована повною мірою.

Для активізації Загальнодержавної програ-ми підтримки молоді Кабінет Міністрів Украї-ни змушений був видати розпорядження «За-ходи щодо виконання у 2008 році Загально-державної програми підтримки молоді на 2004–2008 роки» від 9 липня 2008 р. № 933-р., а також розпорядження «Про схвалення Концепції Державної цільової національно-культурної програми розвитку Українського козацтва на 2009–2011 роки» від 17 вересня 2008 р. № 1237-р, одне із завдань якої – удо-сконалення системи виховання молоді на на-ціональних традиціях.

27 жовтня 2009 р. спільним наказом Міні-стерства у справах сім’ї, молоді та спорту, Міноборони, Мінкультури та Міносвіти № 3754/981/538/49 було затверджено Кон-цепцію національно-патріотичного вихован-ня молоді в рамках державної цільової про-грами «Молодь України на 2009–2015 роки». Її мета полягає у вихованні молодої людини як патріота своєї країни, готового самовідда-но розбудовувати її як суверенну, демокра-тичну, правову і соціальну державу, виявляти національну гідність, знати власні права та обов’язки, цивілізовано відстоювати їх, спри-яти громадянському миру і злагоді в суспіль-стві, поводитися компетентно, бути конкурен-тоспроможним, успішно самореалізуватися в соціумі як громадянин, сім’янин, професіо-нал, носій культури.

Зарубіжний досвід

У зарубіжних країнах патріотичне вихо-вання є невід’ємною складовою гуманітарної безпеки держави. Значну увагу приділяють чинникам, що впливають на формування па-тріотизму: мові, державним символам, націо-нальним аудіо-, відео- та друкованій продук-ції, героям, подіям, нормам поведінки, куль-турі та звичаям народу, системі державної пропаганди.

Так, у США дуже активно використовують державний прапор. У Франції та Німеччині законодавство жорстко регламентує викорис-тання іноземних мов та аудіо-візуальної про-дукції іноземною мовою. У Данії виписано етичні стандарти суспільства. У Китаї, Пів-нічній Кореї та В’єтнамі активно просувають жорстку державну пропаганду.



Сусідні країни – Польща й РФ – мають значні напрацювання у сфері патріотично-го виховання. Зокрема польський уряд роз-робив і реалізує програму «Патріотизм за-втрашнього дня». Відповідно до неї у різних містах Польщі місцева влада влаштовує дні національного прапора. В агітаційних роли-ках на телебаченні та радіо лунають пісні, в яких пропагується, що Польща стане країною, заснованою на принципах верховенства пра-ва, солідарності й справедливості. Програма спрямована здебільшого на молодь, яку за-кликають залишатися на батьківщині і тут будувати власне майбутнє. Патріотичне вихо-вання у Польщі розпочинається з дошкільно-го віку. Ще з садочка дітей вчать, як виглядає прапор, польському гімну, виховують локаль-ний патріотизм. Дошкільнят водять по музеях рідного міста, демонструють пам’ятники, зна-йомлять із місцевими героями, традиціями. Дитину вчать розуміти, ким вона є, пізніше її почуття патріотизму розширюється до містеч-ка, згодом до воєводства і зрештою – до дер-жави загалом.

У Російській Федерації була реалізована державна програма «Патріотичне виховання громадян РФ на 2006–2010 роки», яка перед-бачала охоплення патріотичним вихованням усіх категорій громадян, однак її пріоритетним напрямом було патріотичне виховання дітей та молоді. Головний акцент – праця в освітніх установах як інтегруючих центрах спільної виховної діяльності шкіл, сім’ї та громадських організацій. Програмою передбачалася участь у її реалізації засобів масової інформації, що пропагуватимуть патріотизм, формування державного замовлення на виробництво про-дукції патріотичної спрямованості. Держава також надає значну підтримку поширенню патріотичної тематики в телепередачах, ви-даннях патріотичної преси, творах літератури й мистецтва.

Обсяг фінансування цієї програми становив 497,8 млн рублів (17 млн 480 тис. дол. США), зокрема 378,05 млн рублів – за рахунок коштів федерального бюджету, 119,75 млн рублів – коштів позабюджетних джерел, що виділяють із фондів творчих спілок, організацій культу-ри, спортивних, наукових та інших організа-цій, які беруть участь у патріотичному вихо-ванні, а також коштів юридичних і фізичних осіб, що надходять як безвідплатна допомога, шефство і спонсорство.

Патріотичне виховання в Україні

Основними державними інституціями, що забезпечують формування і реалізацію держав-

ної політики у сфері патріотичного виховання молоді, є Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, РНБО України, Міністерство оборони, Інститут проблем виховання Академії педаго-гічних наук України тощо.

Значну роботу з патріотичного виховання молоді проводить Міністерство освіти і науки, молоді та спорту. У Національній доктрині розвитку освіти, затвердженої Указом Пре-зидента України від 17 квітня 2002 р. № 347, зазначається, що національне виховання є од-ним із головних пріоритетів, органічною скла-довою освіти. Його основна мета – виховання свідомого громадянина, патріота, набуття мо-лоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних відносин. Одним із шляхів забезпечення патріотичного виховання у шко-лі є створення відповідних навчальних про-грам з предметів гуманітарного циклу (істо-рія, людина і світ), які відображали б основні етапи становлення української державності та висвітлювали життя й діяльність видатних українських діячів. Особлива увага приділя-ється викладанню історичних дисциплін, адже саме через них здійснюється конструювання національного історичного наративу через докорінне оновлення поглядів на минуле України й звільнення його від стереотипів та міфів радянсько-імперської доби. У Держав-ному стандарті базової і середньої освіти, за-твердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 р. № 24, зазнача-ється: «Викладання історичних дисциплін спрямоване на виховання в особистості рис патріота України, активного компетентного громадянина, людини з гуманістичними і де-мократичними цінностями» [6].

За роки незалежності видано 3,5 тис. назв навчально-методичної літератури з історії України, що є значним досягненням, хоча якісне наповнення підручників з історії Укра-їни не завжди відповідає високим навчальним і виховним вимогам. Зокрема за підсумками Робочої наради з моніторингу підручників з історії України для середніх шкіл було зазна-чено, що вони «не відповідають ні державному стандартові, ні сучасному стану історичної нау-ки, ні потребам суспільства» [7, с. 34].

Значна увага приділяється також патріо-тичному вихованню студентської молоді. 25 червня 2009 р. колегія МОН України за-твердила Концепцію національного вихован-ня студентської молоді (протокол № 7/2-4), головна мета якої – формування свідомого громадянина – патріота Української держа-ви, активного провідника національної ідеї, представника української національної еліти через набуття національної свідомості, актив-


Чупрій Л. В.

ної громадянської позиції, високих моральних якостей і духовних запитів.

Патріотичне виховання у навчальних за-кладах здійснюється через систему позаклас-них заходів, зокрема ці заклади організовують табори патріотичного спрямування, прово-дять екскурсії по «місцях пам’яті», відповід-ні науково-практичні конференції, дослідно-експериментальні роботи.

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 6 квітня 2007 р. № 286 було розроблено програму проведення комплексних навчально-тематичних екскурсій з учнівською та студентською молоддю «Моя країна – Украї-на» (з відвідуванням визначних краєзнав-чих, географічних, історичних, етнографічних об’єктів), зокрема «Шляхами козацької звитя-ги» (Луцьк – Берестечко – Пляшева), «Шляха-ми козацької слави» (регіонально-ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя»), «Поле ко-зацької слави» (історико-меморіальний запо-відник «Поле Берестецької битви»), Держав-ний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви», острів Хортиця – Націо-нальний заповідник України тощо.

Відповідно до орієнтовного плану все-українських і міжнародних очно-заочних масових заходів з учнівською та студент-ською молоддю Міністерства освіти і науки України 28–30 січня 2009 р. у Харкові відбу-лася III Всеукраїнська філософська історико-краєзнавча конференція учнівської молоді «Пізнай себе, свій рід, свій народ».

Певні напрацювання має Інститут проблем виховання Академії педагогічних наук Украї-ни, який, зокрема, розробив програму «Форму-вання духовності як складової національного виховання учнів». За підтримки Інституту та низки громадських організацій, зокрема Світо-вого ювілейного оргкомітету відзначення наці-ональних дат 2008–2009 рр., Ради українсько-го козацтва при Президентові України, Центру національного відродження, Спілки україн-ської молоді, Всеукраїнської громадської ко-зацької дитячої організації «Дніпровська Січ» та ін., у вересні 2008 р. відбувся «круглий стіл» за темою «Від єдиної державної концепції – до державної політики патріотичного виховання українських громадян». Під час його проведен-ня було висунуто ініціативи щодо заснування єдиного міжвідомчого центру патріотичного виховання, який реалізовував би державну по-літику в цій сфері. Першим кроком у цьому напрямі було створення в червні 2008 р. Все-українського центру патріотичного виховання молоді, ініціатори якого – Центр національ-ного відродження і представники молодіжних патріотичних організацій.

Міністерство оборони України здійснює низку заходів з патріотичного виховання осо-бового складу української армії. Відповідно до директиви міністра оборони «Про вдоско-налення системи військово-патріотичного виховання у Збройних Силах України» від 17 квітня 2006 р. № Д-22 оборонне відомство акцентувало на здійсненні патріотичних за-ходів спільно з місцевими органами влади. Яскравий приклад – спільний пілотний проект Міністерства оборони і територіальної грома-ди міста Українки Київської області «Захист Вітчизни – спільна справа». У навчальних за-кладах Міністерства оборони патріотичне ви-ховання є невід’ємною складовою формування моральних засад майбутніх захисників Бать-ківщини. Наприклад, у Львівському інсти-туті сухопутних військ вже стало традицією щорічне проведення військово-патріотичної акції «Офіцер честі інституту», під час якої вшановують офіцерів, які за підсумками року досягли значних успіхів у навчанні й патріо-тичному вихованні підлеглих. Схвальним є також створення нових навчальних закладів, що здійснюють виховання на кращих козаць-ких традиціях, зокрема військового ліцею в селищі Батурин (Указ Президента України «Про деякі питання розвитку Національного історико-культурного заповідника «Гетьман-ська столиця» та селища Батурин» від 21 лис-топада 2007 р. № 1131/2007).

Певні напрацювання мало колишнє Мініс-терство України у справах сім’ї, молоді та спорту, нині об’єднане з МОН. Відповідно до Закону України «Про загальнодержав-ну програму підтримки молоді на 2004–2008 роки» від 18 листопада 2003 р. № 1281-IV Міністерство здійснило низку відповідних за-ходів. У 2006 р. було підготовлено пропозиції до проекту Загальнодержавної програми пат-ріотичного виховання молоді, яку, на жаль, так і не було прийнято.

Останнім часом роботу у цьому напрямі було активізовано. Зокрема з 2009 р. згадане міністерство реалізовувало Державну цільо-ву соціальну програму «Молодь України» на 2009–2015 роки (постанова Кабінету Міністрів України від 28 січня 2009 р. № 41), одне із за-вдань якої – утвердження патріотизму, духо-вності, моральності та формування загально-людських цінностей. На це було заплановано виділити 7975 тис. грн. Частина коштів перед-бачалася для підтримки молодіжних органі-зацій національно-патріотичного спрямуван-ня, зокрема «Пласту», «Молодої просвіти» дитячо-юнацького товариства «Січ» (ДЮТ), Асоціації гайдів України (АГУ), Асоціації скау-тів України (АСУ) та ін.



Відповідно до Указу Президента Украї-ни «Про проведення у 2009 р. в Україні Року молоді» від 3 липня 2008 р. № 616/2008 Мі-ністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту здійснювало розробку Концепції національно-патріотичного виховання молоді й готувало проект створення Всеукраїнського центру патріотичного виховання. Подібні на-працювання має Рада національної безпеки і оборони України. Ще 2006 р. при Апараті Ради національної безпеки і оборони було створено Робочу групу з питань патріотичного вихо-вання молоді, яка під керівництвом В. Круто-ва здійснювала розробку загальнодержавної концепції патріотичного виховання молоді [8]. Концепцію було подано до Апарату РНБОУ в серпні 2007 р., однак після зміни керівництва Ради роботи в цьому напрямі призупинилися. Крім того, єдину концепцію патріотичного ви-ховання також намагається розробити Інсти-тут з проблем виховання Академії педагогіч-них наук України.

Загалом слід зазначити, що хоча органи державної влади й проводять певну роботу щодо патріотичного виховання, є низка про-блем. Зокрема досі не прийнято законопроект про патріотичне виховання молоді. Кожна з державних інституцій реалізує власну кон-цепцію, а це не завжди узгоджується з інши-ми державними структурами та неурядовими організаціями, що здійснюють подібну роботу. Чітко не визначено інституцію, що координу-вала б діяльність усіх структур. Не налагодже-но ефективну взаємодію органів державної влади з громадськими організаціями.

Заважає також низький рівень інфор-маційно-пропагандистського забезпечення: у ЗМІ мало матеріалів, що висвітлювали б герої-чні сторінки української історії; транслюють

передачі, що відображають минуле Російської Федерації та інших країн. Подібні тенденції спостерігаються й у вітчизняному кінопрокаті. На жаль, фільмів вітчизняного виробництва, що виховували б молодь на кращих зразках української історії, нині досить мало.

Для подолання зазначених проблем необ-хідно вжити таких заходів:

удосконалити нормативно-правову базу –патріотичного виховання молоді;

створити єдиний координаційний центр –під патронатом Президента України для за-безпечення ефективного здійснення патріо-тичного виховання молоді із залученням пред-ставників відповідних міністерств і відомств, громадських організацій, ЗМІ;

сприяти зміцненню співпраці органів –державної влади та органів місцевого само-врядування з громадськими об’єднаннями національно-патріотичного спрямування;

створити механізми економічного стиму- –лювання суб’єктів підприємницької діяльнос-ті, що підтримують заходи неурядових органі-зацій, спрямовані на патріотичне виховання молоді;

розробити та реалізувати місцеві й га- –лузеві програми патріотичного виховання молоді центральними і місцевими органами державної влади та органами місцевого само-врядування;

активізувати інформаційно-пропаган- –дистське забезпечення патріотичного вихо-вання шляхом розробки рекомендацій щодо посилення патріотичної спрямованості про-грам радіомовлення і телебачення, матеріалів друкованих ЗМІ;

підтримувати виробництво вітчизняної –кінопродукції, видання творів, постановку ви-став патріотичного спрямування.


1. Щербань, П. Проблеми сучасної освіти / П. Щербань //Літературна Україна. – 2006. – 13 лип. 2. Чи вважаєте Ви себе патріотом України? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : рhttp://www.

uceps.org/ ukr/poll.php?poll_id=3993. Дзеркало–2007 (настрої і стереотипи населення України) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.sofia.com.ua/page42.html4. Як Ви ставитеся до національного свята – Дня Незалежності України? [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://www.uceps.org/ukr/poll.php?poll_id=3215. Ровесники незалежної України : думки, інтереси, громадянські позиції [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://dif.org.ua/ua/poll6. Державний стандарт базової і середньої освіти [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.

mon.gov.ua7. Шкільна історія очима істориків-науковців : матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних під-

ручників історії України. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2008. – 128 с.8. Робоча група з питань патріотичного виховання молоді при Апараті РНБО ініціює розробку за-

гальнодержавної концепції патріотичного виховання молодих людей [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rainbow.gov.ua/news/450.html



УДК 330.341:32 + 342.15 + 339.92

ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ В ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ СВІТІ

Досліджено особливості забезпечення економічного суверенітету держави в су-часних умовах. Розглянуто виклики та обмеження, які економічна глобалізація на-кладає на процес забезпечення й підтримки державного суверенітету. Показано взаємозв’язок категорій економічного суверенітету держави, безпеки і конкуренто-спроможності національної економіки.

Ключові слова: суверенітет, глобалізація, економічна безпека, незалежність, кон-курентоспроможність.

Жаліло Ярослав Анатолійович,Жаліло Ярослав Анатолійович,кандидат економічних наук, старший науковий співробітник;кандидат економічних наук, старший науковий співробітник;

Покришка Дмитро СтепановичПокришка Дмитро Степанович

Набуття 20 років тому радянськими респу-бліками статусу незалежних держав стало, без сумніву, однією із головних геополітичних по-дій другої половини ХХ століття. Характерно, що для більшості нових незалежних держав участь у цьому «параді суверенітетів» стала насамперед рефлексією об’єктивного процесу розпаду Радянського Союзу, прискореного по-літичною кризою 1991 року, а не результатом цілеспрямованого процесу побудови цілісних самодостатніх суспільних систем.

Жодним чином не заперечуючи об’єктив-ності й історичної обумовленості здобуття Україною у 1991 році державної незалежнос-ті, вважаємо за доцільне відзначити, що цей акт, засвідчивши політичну самоідентифіка-цію нації, не спирався на належне наукове об-ґрунтування процесу формування суверенної держави (як практично будь-яке революційне політичне перетворення). Декларацією про державний суверенітет України 1990 року останній визначено як «верховенство, самос-тійність, повноту і неподільність влади Рес-

публіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». У розділі щодо економічного сувереніте-ту у Декларації наголошувалося, що «народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітря-ний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян». Обґрунтування сувере-нітету обмежувалося механістичним обліком ресурсних багатств, якими наділена Україна, без визначення організаційно-інституційних шляхів їх використання. Відтак потреба визна-чення шляхів практичного втілення наявного потенціалу державного суверенітету України



стала потужним викликом як для політиків-практиків, так і для науковців.

Проблемі забезпечення державного суве-ренітету в сучасних умовах присвячено зна-чну кількість досліджень вітчизняних і за-рубіжних учених. Її розглядають в контексті розвитку процесів глобалізації [1–7], впливу міжнародних організацій на реалізацію дер-жавної економічної політики [8–11], пошуку шляхів забезпечення національної (економіч-ної) безпеки держави [12–14], обмеженості суверенітету в умовах міжнародної економіч-ної інтеграції та вироблення спільної політики державами в межах таких об’єднань [15]. При цьому більшість дослідників погоджуються щодо необхідності нового визначення змісту економічного суверенітету держави в сучас-них умовах глобалізації.

Класичне трактування суверенітету держа-ви передбачало його абсолютність і неподіль-ність. Ідея неподільності суверенітету сфор-мована в 1576 році Ж. Боденом, який дійшов висновку: якщо суверенітет є абсолютним, то він не може поділятися між певними гілками чи рівнями державної влади або між різними акторами. За його переконанням, у межах по-літичної держави суверенітетом може бути на-ділена одна особа чи інституція.

Вестфальська система зміцнила ідею дер-жавного суверенітету як принципу внутріш-нього контролю й зовнішніх відносин і поспри-яла формуванню світового порядку, сформова-ного навколо об’єднання країн. Це дозволило визначити два загальні принципи, які сформу-вали зміст державного суверенітету.

1. Уряд кожної держави користується абсо-лютним суверенітетом у межах своїх територіа-льних кордонів. Втім, це звичайно залежить від її визнання як суверена іншими державами.

2. Жодна держава не може втрутитися – прямо (через застосування сили) чи опосеред-ковано (шляхом підтримки опонентів уряду) – у внутрішні політичні справи іншої. Доктрина невтручання закріплена в міжнародному пра-ві та передбачає формальну або суверенну рів-ність держав.

Виокремлюється низка характеристик, що зумовлюють існування сучасної системи дер-жавних суверенітетів [16]:

суверенітет означає здійснення верхов- –ної влади у межах стабільної політичної адміністративно-територіальної одиниці;

державний суверенітет є наріжним каме- –нем міжнародних відносин, юридичної, полі-тичної, економічної та військової основи гло-бального порядку;

економічний суверенітет є підґрунтям –державного суверенітету; суверенний борг є

важливим інструментом фіскальної політики, особливо в періоди економічних спадів;

доктрина «зобов’язання захищати» як –незаперечна основа для заміщення державно-го суверенітету у разі, коли громадяни держа-ви піддаються непомірному й документально підтверджуваному ризику.

Юридичне поняття «суверенітет» поши-рилося на економічну сферу, що пояснюєть-ся правом держав брати участь у вирішенні міжнародних економічних проблем, обирати соціально-економічну систему на власний розсуд, мати постійний суверенітет над ресур-сами [17, с. 107].

Огляд наукових підходів до суті державного суверенітету1, наданий зокрема С. Мочерним [12], засвідчує широкий спектр різноманітних підходів до визначення самого поняття сувере-нітету (економічного суверенітету) в постра-дянській економічній науці. Л. Абалкін трактує його як «сукупність прав нації на свободу ви-бору політичного устрою, територіальну ціліс-ність і економічну незалежність». В. Мунтіян стверджує, що економічна незалежність – це «можливість здійснення державного контро-лю над національними ресурсами, спромож-ність використовувати конкурентні переваги для забезпечення рівноправної участі у міжна-родній торгівлі» [18, с. 14]. О. Гаврилюк визна-чає економічний суверенітет як «самостійність держави у здійсненні суверенних прерогатив економічного змісту у взаєминах з іншими учасниками глобальної економіки» [3, с. 112]. Сам С. Мочерний переконує, що суверенітет – «незалежність держави від інших країн при проведенні внутрішньої і зовнішньої політики в інтересах народу» [12, с. 5].

Спільним у більшості визначень є зосе-редження іманентних виявів суверенітету навколо стосунків з іншими учасниками гло-бальної економіки. З нашої точки зору, такий рефлективний підхід відсуває на другий план ключовий аспект – спроможність держави здійснювати суверенну політику в умовах на-явності зовнішніх впливів. Адже у здобутті суверенітету власне відокремлення від впли-ву інших країн становить лише перший етап. Натомість його головним змістом є набуття права і можливості облаштування «життя» на-

1У цьому дослідженні ми вважаємо поняття «суве-ренітет» і «незалежність» синонімічними. Розумію-чи, що ця синонімічність дискусійна (суверенітет виглядає швидше правовим терміном, тоді як не-залежність є комплексним соціально-економічним поняттям), ми все ж таки, керуючись нашою ме-тодологією, вважаємо таке спрощення доречним. Тим більше, як показано далі, така синонімічність притаманна багатьом вітчизняним дослідженням.


Жаліло Я. А., Покришка Д. С.

ції, виходячи з критеріїв оптимальності, стра-тегічної ефективності, першості національних інтересів. У цьому контексті доцільнішим ви-дається інше визначення суверенітету, надане С. Мочерним: «власність українського народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки та зовніш-ньоекономічної діяльності в його інтересах» [12, с. 12]. Враховуючи класичне розуміння відносин власності як єдності користування, володіння та розпорядження, таке визначення видається доречним.

Підходи до визначення та трактування змісту економічного суверенітету держави, що охоплюють, крім проблеми досягнення неза-лежності й убезпечення від втручання з боку інших суб’єктів міжнародних відносин, також питання формування можливостей розвитку національних економічних систем, видаються більш обґрунтованими з точки зору форму-лювання та реалізації національної стратегії розвитку, оскільки дозволяють здійснювати політику самопідсилення державного сувере-нітету в умовах значних зовнішніх впливів та внутрішніх збурень.

У цьому контексті прогресивними є ви-значення національного економічного суве-ренітету, дані Н. Юр’євою – як «потенційної здатності самодостатнього стійкого й безпеч-ного відтворення національної економіки як соціально-економічної цілісності, що самороз-вивається і зміцнюється за рахунок досягнення фінансової самостійності, продовольчої само-забезпеченості, інтелектуальної достатності, технологічної самостійності та демографічної стабілізації» [19, с. 10] та О. Хорошевою – як «суспільні відносини щодо присвоєння дер-жавою майна (власності держави), засновані на верховенстві влади й такі, що дають мож-ливість здійснювати економічне регулювання в інтересах країни» [17, с. 110]. С. Мочерний дійшов висновку, що «економічний суверені-тет доцільно визначити як можливість розши-реного відтворення національної економічної системи і передусім прогресу продуктивних сил в інтересах людини, своєчасної адаптації до можливих несприятливих внутрішніх та зовнішніх умов, особливо до умов глобаліза-ції» [12, с. 4-5].

За останні 20 років відбулася суттєва ево-люція як змісту та форм реалізації національ-них інтересів, так і викликів, що постають пе-ред національними державами на сучасному етапі глобалізації. Ю. М. Пахомов підкреслив, що Вестфальська система, яка заклала основи державного суверенітету, відживає себе, тра-диційний суверенітет не тільки розмивається,

а й втрачає здатність відповідати на виклики руйнівних процесів [20, с. 27]. Україна, рівень фактичної відкритості економіки якої в період незалежності невпинно зростав, перебуває під дедалі сильнішим впливом глобальних тен-денцій, що модифікують розуміння та засоби реалізації її національного суверенітету. Як справедливо зазначає О. Пономарьова, сучас-не розуміння суверенітету потребує серйозно-го коригування, оскільки в умовах глобалізації територіальні кордони стали занадто «проник-ними» для різнорідних впливів, а національна держава з її атрибутами є неадекватною світу нових реалій [6, с. 97].

Глобалізація не тільки змінює соціоеконо-мічну та політичну картину світу, а й транс-формує внутрішню сутність суверенітету, вилучаючи у держави функції організації й управління фізичним простором. Йдеться про формування нових підходів і центрів управ-ління, виникнення нових осередків економіч-ної влади й могутності, легітимної глобальної інтервенції [6, с. 101]. Все це вимагає не про-сто «доопрацювання» теоретичних положень економічного суверенітету, а його переосмис-лення і формування розуміння, що має врахо-вувати сучасні виклики.

Терміном «економічна глобалізація» прий-нято визначати системне набуття світо-вим економічним простором ознак єдино-го середовища для здійснення виробничо-господарських, маркетингових та фінансових операцій, що керується умовами кон’юнктури глобального рівня [21, с. 8]. Фахівці характе-ризують глобалізацію як «сукупність проце-сів, результатом яких є всесвітня взаємоза-лежність країн та держав за прискорення об-міну та подолання чинника фізичної відстані між територіальними одиницями» [22, с. 4]; «формування та утвердження цілісності, вза-ємозалежності, інтегральності світу та сприй-няття його як такого суспільною свідомістю» [23, с. 137]; «рух міжнародного капіталу тією мірою, якою він ставить під свій контроль стадії загальносвітового відтворювального циклу: розподіл, виробництво, обмін, спожи-вання» [24, с. 233] тощо.

Проведені нами дослідження суті та осо-бливостей сучасної глобалізації [25-26] да-ють змогу дійти двох фундаментальних вис-новків, які мають принципове значення для усвідомлення сучасної суті державного суве-ренітету.

Висновок перший: нарощування потуж-ності чинників національного соціально-еко-номічного та суспільно-політичного розви-тку, які знаходяться поза межами держав, розмиває рамки національних суспільних



систем, модифікуючи об’єктивні соціально-економічні процеси, що формують механіз-ми їхньої саморегуляції.

По-перше, через потужні глобальні потоки товарів, капіталів та інформації і поглиблен-ня міжнародного поділу праці базові ринкові категорії попиту та пропозиції виходять за національні рамки й набувають глобально-го виміру. Отже, зменшується їхній зв’язок із чинниками національної економічної сис-теми, що, своєю чергою, створює передумови для фрагментації національних економічних систем відповідно до новоутворених зон еко-номічного впливу. Посилюються як експор-то- так і імпортозалежність не лише окремих секторів економіки, а й національних еконо-мік у цілому. Найпривабливіші національні ресурси включаються до відтворювальних ланцюгів надвеликих транснаціональних кор-порацій, що де-факто вилучає їх з-під впливу суверенних урядів. Відбувається зростання конкуренції за ресурси на транснаціонально-му рівні, водночас руйнується відтворюваль-на цілісність національних відтворювальних комплексів та формуються нові пропорції від-творення [24, с. 493]. Враховуючи, що транс-націоналізація бізнесу може також суттєво розширювати економічну потужність націо-нальних компаній, окремі господарські струк-тури починають шукати можливості інтеграції до тих чи інших економічних спільнот з метою отримання оптимальних умов для власно-го розвитку [27]. Головне питання полягає в тому, чи державна політика формуватиметься як реакція на бажання демократичного елек-торату, чи вона буде значно обмеженою впли-вом міжнародних фінансових ринків [4].

Таким чином, один із визначальних пара-доксів сучасного етапу глобалізації полягає у поєднанні тенденцій економічної інтеграції у глобальних масштабах із тенденціями еко-номічної дезінтеграції на рівні національних економік.

По-друге, під впливом поширення постін-дустріальних моделей виробництва (навіть у «традиційних» галузях) послаблюється за-лежність економічних суб’єктів від умов та особливостей національного економічного середовища. Як наслідок, суттєво зростає ав-тономність власників ресурсів (природно-сировинних, виробничих, трудових) як щодо рішень і впливів національних регуляторних інститутів, так і щодо потреби входження в економічні стосунки з іншими економічними суб’єктами. Спроможність індивідуальних суб’єктів приймати рішення щодо розпоряд-ження ресурсами в глобальному масштабі суттєво послаблює вплив на їхню діяльність

таких базових макроекономічних регуляторів, як попит та пропозиція, вартість фінансових ресурсів, національна податкова система, курс національної валюти тощо. А отже, ця діяль-ність стає менш підпорядкованою національ-ним економічним політикам.

По-третє, національні уряди дедалі часті-ше стикаються з тим, що посилення впливу транснаціонального капіталу збільшує неви-значеність результатів застосування тради-ційних механізмів макроекономічного регу-лювання монетарної та фіскальної сфер, тоді як методи прямого державного управління втрачають свою дієвість через глобальну лі-бералізацію економік. Держава, як відзна-чають Л. Хеброн і Д. Стек, перетворилася з основної суверенної організації, що визначає правила для здійснення господарської діяль-ності в межах своїх територіальних кордонів, на об’єкт, свобода дій якого тепер продикто-вана глобальною ринковою системою, яку формують транснаціональні фінансові акто-ри і корпорації [2, с. 83-84]. При цьому великі сегменти національної економіки намагають-ся уникнути обмежень традиційних еконо-мічних регуляторних систем держав, у яких вони виявилися «ув’язненими» [2, с. 89]. Цей ефект посилився внаслідок швидкої диферен-ціації світу на постіндустріальний «центр» та індустріальну «периферію». Самодостатність постіндустріальних економік є лише види-містю, насправді їхня взаємозалежність з «периферією» є досить тісною [28, с. 22]. Це й далося взнаки у період кризи, депресивний вплив якої виявився значно відчутнішим для розвинених економік. Адже динамізм їхньо-го розвитку останніми десятиліттями дедалі сильніше залежав від оборотів «фіктивного» капіталу, доходи якого ґрунтувалися здебіль-шого на перерозподілі у міжнародному масш-табі доданої вартості, створеної в секторах матеріального виробниц-тва, переміщених до країн «третього» світу. Економіки останніх демонструють швидке відновлення темпів зростання, оскільки фінансова криза розви-неного світу негативно вплинула насамперед на його спроможність мультиплікувати, а не споживати створену додану вартість.

Відтак дестандартизація та дезінтеграція ланок глобальної економіки, примноження ва-ріантів і типів економічного розвитку змусили фахівців заговорити про кризу ринкового фун-даменталізму [29]. Це обумовило не лише стрім-ке «моральне старіння» стандартизованих кон-цепцій організації економічної політики слабо-розвинених країн на кшталт «Вашингтонського консенсусу», а й поширення сумнівів щодо до-речності та ефективності моделей організації



розвинених ринків, зокрема фіскальної та мо-нетарної політики Єврозони.

Позбавлення дієздатності традиційних ін-струментів та дезорієнтація економічної по-літики у період фінансово-економічної кризи послабили спроможність національних урядів забезпечувати реалізацію національних інтере-сів. Відтак важливою передумовою успішно-го включення країни у сучасний етап глоба-лізації є наявність в її національній економіці стійких економічних суб’єктів, спроможних ефективно будувати свою поведінку у гло-бальному економічному середовищі, керу-ючись власними економічними інтересами, а узгодженість цих інтересів з національними набуває виключного значення для забезпе-чення національного суверенітету.

По-четверте, фінансово-економічна криза підвела риску під дискусіями про адекватність світової архітектури регулювання економіки. Криза довела, що глобальні фінансові орга-нізації (передусім – Міжнародний валютний фонд) на сучасному етапі не виконують на-лежним чином функції регулювання процесів глобалізації та часто обмежують поширення її позитивного ефекту. За визнанням експертів, ці організації, по суті, є недемократичним спо-собом просування гегемонії інтересів країн-лідерів [28, с. 24], ліберальних глобалістських принципів, нехай навіть «демократичного зразка», за допомогою тиску через умови на-дання кредитів, недопущення до світового правового поля тощо. На думку Дж. Стігліца, висловлену ще на початку минулого десяти-ліття, МВФ перевищує свій мандат, розгляда-ючи як чинники, що впливають на економічну стабільність, усі заходи внутрішньої політики, а відтак вимагаючи від країн-реципієнтів над-то широкого спектра внутрішніх структурних змін [30, с. 8]. Отже, за сумнівної ефективнос-ті, міжнародні фінансові організації перетво-рились на окремий, фактично позаекономіч-ний, чинник впливу на економічні процеси у багатьох країнах світу.

Висновок другий: тенденції економічної глобалізації накладають на національну еко-номічну політику низку обмежень. Таким чи-ном, держава вже не є достатньо суверенною у виборі форм і методів реалізації національ-них інтересів.

Це досить переконливо доводять провід-ні дослідники світових системних процесів. Так, І. Валлерстайн наголошує, що держава перестає бути «основним центром прийняття рішень» [31, с. 262], З. Бжезінський відзна-чає, що глобалізація «стимулює суперечливі процеси, що призводять до ерозії традиційних державних суверенітетів», «загрожує втратою

національного контролю над основними еко-номічними і соціальними цінностями» [32, с. 185]. На думку К. Омае, держави не лише втрачають здатність контролювати обмінний курс і захищати свої валюти, а й не здійсню-ють реальну економічну діяльність, не будучи головними дієвими особами світової економі-ки [33]. В. Райніке зазначає, що глобалізація «завершила монополію національних держав на внутрішній суверенітет, яка раніше була га-рантована територією» [34].

Керуючись методологією інституційної тео-рії, часткову втрату дієздатності національних держав можна пояснити їхньою описаною вище нездатністю до вирішення суттєвих за-вдань національного економічного розвит-ку. Як зазначає Д. Чистілін, «національна держава як форма організації діяльності лю-дей, пов’язаної з розподілом ресурсів та благ у межах обмеженої території та обмеженої кількості людей, стала менш ефективною по-рівняно з регіональним варіантом утворення груп країн і глобальним рухом ресурсів» [35, с. 143]. Проте відкритим залишається питання щодо критеріїв цієї ефективності. Адаптація соціально-економічного розвитку до глоба-льних економічних процесів, оптимізуючи включення країни до міжнародного поділу праці, може водночас входити у суперечність з її національними інтересами. Під тиском ви-кликів глобалізації державна політика першо-черговими завданнями ставить максимізацію національних конкурентних переваг і регулю-вання потоків капіталу, а не реалізацію страте-гії збалансованого розвитку [36, с. 6].

По-перше, однією з визначальних рис су-часного етапу глобалізації є тенденція уніфі-кації економічних політик, що виявляється у поширенні універсальних правил і нормати-вів економічного регулювання, що встанов-люються низкою міжнародних організацій. Вельми рельєфно така уніфікація виявляєть-ся у пристосуванні законодавства до правил Світової організації торгівлі. Принципи ре-жиму найбільшого сприяння та національно-го режиму, на яких базується СОТ, суперечать диференційованим правилам оподаткування, а курс на постійне зниження рівня ставок ім-портного мита – засобам тарифного захисту внутрішнього ринку. Відтак суттєво звужу-ється перелік інструментів промислової та структурної політики.

Особливо відчутною така уніфікація є для країн із перехідною економікою, економічна політика яких має радикально відрізнятися від тієї, що здійснюється в умовах стабільної еко-номіки. Зокрема в Україні у процесі пристосу-вання податкового й митного законодавства до


вимог СОТ відбулося суттєве некомпенсоване підвищення реального податкового наванта-ження у низці галузей, сформовано невигідні для країни обмеження у політиці підтримки сільгоспвиробництва тощо.

Показовою в даному контексті є також співпраця із Міжнародним валютним фондом. Жорсткі вимоги не лише щодо параметрів мо-нетарної та фіскальної політики, а й щодо про-ведення реформ, спрямованих на фіскальну консолідацію (наприклад, щодо пенсійної ре-форми для України) зводять цільові функції національних урядів до забезпечення макрое-кономічної збалансованості та платоспромож-ності країни за зовнішніми боргами.

По-друге, різке посилення конкурентно-го тиску за зростання відкритості економіки може стати шоком для недостатньо конкурен-тоспроможних секторів, призвести до втрати їх підприємствами частини доходів, що є по-тенційними джерелами фінансування іннова-ційної перебудови у відповідь на конкурентні виклики. Як наслідок – імовірна втрата націо-нальною економікою не лише підприємств, а й цілих галузей, із відповідним зменшенням зайнятості, доходів бюджету та населення, ви-мушеним зростанням імпорту тощо.

По-третє, зростання відкритості еконо-міки для міжнародних валютно-фінансових потоків може практично повністю нівелюва-ти ефективність інструментів національної грошово-кредитної політики, спрямованих на створення сприятливих умов для розвит-ку національного бізнесу. З точки зору на-уковців – прибічників концепцій «відкритої економіки», в ідеальному стані відкритості економіки держава взагалі неспроможна здій-снювати обмежувальну чи експансіоністську грошово-кредитну політику через зв’язок на-ціональної та наднаціональної грошово-фі-нансової систем [37, с. 77]. Зважаючи на це, у посткризовий період розгорнуто широку дис-кусію щодо суттєвого посилення жорсткості міжнародного регулювання діяльності держав у грошово-фінансовій сфері, що також обме-жить їх спроможність застосовувати відповід-ні інструменти політики забезпечення конку-рентоспроможності.

По-четверте, глобалізація знижує фінансо-ву потужність держави. Лібералізація капіта-лопотоків спонукає до «податкової конкурен-ції» за залучення капіталів шляхом знижен-ня оподаткування, вона ж створює додаткові можливості мінімізації податків через вико-ристання офшорних механізмів. Вимоги щодо фіскального збалансування, що діють у рамках міждержавних утворень та за умовами міжна-родних фінансових організацій, обмежу-ють

свободу використання фіскальних ресурсів навіть у разі належного збирання податків.

Безперечно, створюючи додаткові обме-ження для економічної політики держави, гло-балізація одночасно формує низку викликів, від відповіді на які безпосередньо залежить розкриття її потенційного позитивного впли-ву для розвитку конкурентоспроможності на-ціональної економіки.

Будь-яка ерозія державного суверенітету, породжена глобалізацією, може бути компен-сована очікуваннями посилення економічного розвитку й можливостями перенесення ви-трат щодо адаптації до нового міжнародного економічного порядку на інші країни.

Насамперед ідеться про зростання потоків прямих і портфельних іноземних інвестицій, що частково компенсують дефіцит власних інвестиційних ресурсів. До того ж прямі інвес-тиції досить часто безпосередньо пов’язані з імпортом інноваційних технологій та органі-заційних систем. Розкриття цієї потенційної переваги прямо залежить від наявності у кра-їні сприятливого інвестиційного та підприєм-ницького клімату, а також потребує регулю-вання фінансових потоків з метою запобіган-ня спекуляціям.

Позитивний вплив справляє також роз-ширення зарубіжних ринків збуту продукції національних виробників, що сприяє поліп-шенню їхнього фінансового становища та на-громадженню потенціалу конкурентоспро-можності. Як засвідчує досвід, практичне за-воювання нових ринків і навіть утримання старих вимагає постійної державної підтрим-ки вітчизняного бізнесу на зовнішніх ринках. Принципово важливою для забезпечення кон-курентоспроможності національної економіки є політика спрямування доходів експортерів на якісне структурне оновлення національної економіки. Це особливо актуально для країн, економіка яких базується переважно на тра-диційних, застарілих за світовими вимірами конкурентних перевагах.

У контексті необхідності нового осмислен-ня проблеми державного суверенітету в су-часних умовах прогресивним є його розгляд у трьох вимірах: як негативний, позитивний та операційний [6, с. 97]. Під негативним сувере-нітетом розуміється юридичний або формаль-ний аспект державного суверенітету, коли дер-жава користується формальним визнанням з боку інших держав у рамках міжнародного права і має певні можливості щодо управління на своїй території. Позитивний суверенітет ха-рактеризує здатність держави розпоряджати-ся собою, коли вона є не лише цілком незалеж-ною від інших, а й має можливості забезпечу-




вати своїм громадянам гідні умови існування. Він є змінним, оскільки одні держави можуть більшою мірою володіти ним, інші – меншою. Операційний суверенітет визначається, вихо-дячи з контексту нерівномірної глобалізації, яка змушує держави поступатися частиною свого права на свободу дій в обмін на участь у прийнятті важливих колегіальних рішень.

Тому, як наголошує О. Пономарьова, «по-милковим є розгляд суверенітету як основи для категоричного розрізнення між внутрішньопо-літичною й міжнародною сферами діяльності держави, як і вважати суверенні держави рів-ноправними у сфері міжнародних відносин». З цього випливає, що може існувати безліч ва-ріантів нерівності позитивного й операційного суверенітету держав, хоча вони можуть бути рівні з формальної, юридичної точки зору.

Це узагальнення є надзвичайно важливим для аналізу взаємодії державного сувереніте-ту і глобалізації. Глобалізація часто розгляда-ється як протиставлення державному сувере-нітету. Стверджується, що глобалізація зруй-нувала державний суверенітет чи призвела до «зникнення» кордонів. Відповідно, в гло-балізованій економіці уряди не мають іншої альтернативи, крім здійснення неоліберальної політики приватизації, дерегуляції економіки і зменшення державного сектору [4].

Такий висновок, на наш погляд, є досить дискусійним. Адже має йтися про те, що гло-балізація «кидає виклик» операційному су-веренітету держави, тобто її спроможності застосовувати суверенітет при здійсненні державної політики [9, с. 27-28]. Власне це по-рушує питання не про зникнення державного суверенітету в умовах глобалізації, а швидше про його «свідоме обмеження» [17, с. 105].

В. Райніке намагався подолати цю проб-лему через виокремлення «внутрішньої» і «зовнішньої» форм суверенітету [9, с. 27-28]. Внутрішній вимір суверенітету полягає у від-носинах між державою і громадянським сус-пільством. Держава має внутрішній суверені-тет, якщо вона володіє монополією законної влади щодо низки видів діяльності, у тому числі економічної, на визначеній території. Ця влада втілена у внутрішніх законодавчих, адміністративних і політичних структурах і принципах, що спрямовують державну полі-тику в різних сферах.

Зовнішній вимір суверенітету стосується відносин між державами у міжнародній систе-мі, де відсутня «центральна влада». Реалізація державами зовнішнього суверенітету відбу-вається, наприклад, при встановленні митних тарифів чи коригуванні обмінного курсу на-ціональної валюти.

В. Райніке показав, що глобалізація підри-ває зовнішній тип суверенітету, тоді як вну-трішня економічна реструктуризація та нові системи корпоративної і фінансової влади впливають на операційний вимір внутріш-нього суверенітету. Так, економічна взаємо-залежність створює низку викликів для зо-внішнього виміру суверенітету, реагуючи на які, за висновками В. Райніке, держави дотри-мувалися принципів ліберальної економічної інтернаціоналізації, звужуючи свій зовнішній суверенітет шляхом зниження торговельних бар’єрів і усунення контролю за потоками ка-піталів. Підґрунтям для такого звуження ста-ли міжнародні норми і стандарти, сформовані діяльністю таких міжнародних організацій, як СОТ, МВФ, ОЕСР, включаючи в багатьох ви-падках принцип взаємності.

Водночас формуються значні виклики і для внутрішнього суверенітету, оскільки відбува-ється зміна територіальної взаємодії приват-ного і державного секторів економіки. Логіка глобалізації стимулює компанії об’єднувати численні ринки, що були раніше фрагменто-ваними, в єдине ціле, хоча вони й належать географічно до різних країн. Як наслідок, дер-жава вже не має монополії законної влади над простором діяльності таких компаній, що під-риває її внутрішній суверенітет.

С. Краснер визнає, що суверенітет ніколи не був ані повним, ані таким, що не підлягав запереченню. Разом з тим це не означає, ствер-джує він, що суверенітет докорінно трансфор-мується в умовах глобалізації.

Дослідник розрізняє чотири різні поняття суверенітету [38, с. 9]:

1) міжнародний юридичний суверенітет, що означає визнання країни членом міжна-родного співтовариства і є здебільшого порів-няно безсумнівним;

2) вестфальський суверенітет, заснований на принципі, що суверенні держави не пови-нні створювати одна одній перешкод щодо внутрішньої організації;

3) суверенітет взаємозалежності – спро-можність держави управляти діяльністю у сво-їх межах і контролювати потоки товарів, капі-талів і людей, які йдуть у країну та за її межі;

4) внутрішній суверенітет, що визначає спроможність держави обирати і впроваджу-вати політику в межах своєї території.

Втрата чи звуження державного суверені-тету за однією з названих складових не завжди означає його ерозію в цілому. Наприклад, втрата суверенітету взаємозалежності не обов’язково означає звуження вестфальсько-го суверенітету, оскільки зниження спромож-ності держави контролювати потоки людей



і товарів через свої кордони не веде немину-че до застосування «рекомендованих» ззовні економічних політик.

Ці відмінності є важливими і свідчать про наступне: по-перше, процес формування і управління суверенітетом не має незалежний характер і обов’язково містить значні обме-ження; по-друге, влада є визначальною якістю ефективно реалізованого суверенітету; по-третє, низка змістовних характеристик суве-ренітету більше не можуть бути реалізовани-ми, навіть найсильнішими країнами [11].

Відтак, як справедливо зауважує Д. Лейк, у дійсності суверенітет завжди був поділь-ним і обмеженим міжнародними законами та обмеженнями, накладеними іншими країна-ми; суверенітет ніколи не був тим, чим його визнають його прихильники [8, с. 223]. При цьому він наголошує, що неподільність або страх втрати суверенітету не повинні бути бар’єрами для його делегування міжнародним організаціям. Схожої позиції дотримується О. Пономарьова, яка стверджує, що «сувере-нітет – це об’єкт необхідних і неминучих об-межень» – як внутрішніх, породжених потре-бою узгодження суверенних прав суспільних сил, що зіштовхуються (держави і суспіль-ства, уряду і громадян або індивідів, влади різ-них видів: законодавчої, виконавчої, судової тощо), так і зовнішніх внаслідок взаємодії й зіткнення державних рівних суверенітетів, а також викликів глобалізації [6, с. 96].

Отже, глобалізація одночасно висуває додаткові вимоги щодо відповідності націо-нальної економіки потребам сучасної конку-рентної боротьби на світовому ринку, надає нові потенційні можливості для побудови інноваційної моделі розвитку національної економіки та обмежує здатність держави скористатися з цих можливостей. При цьому можливості створюються на наднаціонально-му рівні, а їхнє використання, як і запобігання негативним наслідкам глобалізації, належать до першочергового обов’язку національних стратегій.

Як було наведено вище, на сучасному ета-пі розвитку реалізація економічної політики держави відбувається в умовах обмеженості її суверенності. Безпосередніми джерелами цього обмеження є:

зобов’язання, накладені на країну через її –членство у міжнародних організаціях та/або міждержавних об’єднаннях або взяті на пев-ний період як умова отримання фінансових ресурсів;

імпорто- (експорто-) залежність, сфор- –мована як через природну залежність від вве-зення ресурсів (відсутність енергоресурсів,

несприятливі умови для сільгоспвиробництва тощо), так і в рамках економічно обґрунтова-ного міжнародного поділу праці;

відчутна частка іноземного капіталу у –вигляді прямих або портфельних інвестицій, завдяки чому інтереси інвесторів можуть пря-мо (через лобіювання відповідних заходів) чи опосередковано (уникнення ризиків «втечі» капіталу» або надмірної репатріації прибутків) впливати на економічну політику держави;

«космополітизація» влади як зосередже- –ність на адаптації економічної політики до між-народних «стандартів» при нехтуванні специ-фічними потребами національної економіки.

З нашої точки зору, за сучасних умов збе-реження національного суверенітету, неод-мінною складовою якого є збереження суве-ренного права формувати власну економічну політику, виходячи з примату національних інтересів, можливе лише при врахуванні під час формування економічної стратегії держа-ви закономірностей розвитку світової еконо-міки, суті та особливостей теперішнього етапу глобалізації, зовнішніх впливів на національ-ний економічний комплекс, «механіки» цих впливів. У забезпеченні практичної реаліза-ції державного суверенітету пріоритетами стають зміцнення національної конкуренто-спроможності й забезпечення економічної безпеки країни в умовах збільшення відкри-тості національної економіки.

Виходячи з наведених вище обмежень, роль держави зосереджується на встановленні оптимальних рамок функціонування самостій-них економічних суб’єктів, які сприятимуть зміцненню їхньої конкурентоспроможності та мотивації спрямовувати цей додатковий ре-сурс на вирішення стратегічних завдань націо-нального соціально-економічного розвитку.

Досягнення економічного суверенітету держави в умовах глобалізації неможливе без розуміння його взаємозв’язку із проблемами забезпечення економічної безпеки і моделлю та механізмами, що є основою її конкурен-тоспроможності. Адже, як зазначив В. Мау, суверенітет країни є високим, якщо забезпе-чуються економічний добробут і конкуренто-спроможність економіки [39].

О. Гаврилюк сформулював три умови до-сягнення економічної суверенності національ-ної економіки: інноваційність, конкуренто-спроможність і диверсифікованість [3, с. 116]. Тобто йдеться про те, що реальний суверенітет у сучасних умовах можливий лише тоді, коли економіка країни спроможна забезпечувати поступальний прогресивний розвиток, займа-ти стійке та зростаюче місце у світовому поділі праці, досягати гнучкості з точки зору реагу-

Автор



вання на зовнішні та внутрішні виклики, а та-кож наділена потенціалом адаптації до нових тенденцій глобального розвитку. Категорія «конкурентоспроможність національної еко-номіки» є однією з головних системних ха-рактеристик кожної країни, оскільки вона ха-рактеризує економічні, виробничі, ресурсно-інфраструктурні, науково-технічні, політико-правові та соціокультурні чинники її розвитку, а також цінові та структурні можливості транс-формування економічного потенціалу.

Питання конкурентоспроможності еконо-міки тісно пов’язане із забезпеченням еконо-мічної безпеки країни та формуванням меха-нізмів її розвитку. Адже, як влучно зазначив Дж. Йонг, «економічна безпека найкраще ви-значається як здатність забезпечувати посту-пове зростання життєвих стандартів усього населення через національний економічний розвиток при збереженні економічної неза-лежності. Інакше кажучи, в економічної без-пеки є дві сторони «медалі»: конкурентоспро-можність і незалежний економічний суверені-тет» [13, с. 66].

Посилення та модифікація міжнародних конкурентних викликів зумовлює необхід-ність пошуку країнами нових конкурентних переваг, спроможних забезпечити стійкість і зміцнення їхньої конкурентоспроможності принаймні в середньостроковій перспекти-ві. А це означає необхідність включення до джерел конкурентоспроможності широко-го кола соціально-економічних і суспільних чинників розвитку. У світі, що стикається з постіндустріальними викликами, ключовими чинниками конкурентоспроможності стають забезпечення стабільності (макроекономічної та політичної), захист базових демократичних прав (безпека життя і власності), а також за-безпечення диверсифікованості виробництва (а надалі й експорту), що залежить від техноло-гій, глибини переробки та диверсифікованості продукції, а зовсім не від галузевої приналеж-ності [39]. Водночас соціально-економічний розвиток залежить не лише від макроеконо-мічної політики держави, оскільки внутріш-ні атрибути економічної діяльності (ресурси, можливості підприємств, їхні внутрішні орга-нізаційні властивості) формуються у специ-фічному інституційному середовищі кожної країни. Оскільки зміна інститутів потребує значних витрат, що ускладнює процес їх імі-тації, в умовах посилення тенденцій інтерна-ціоналізації та лібералізації економічної ді-яльності інститути створюють додаткові дов-гострокові конкурентні переваги або недоліки країни [40, с. 722]. Понад те, Дж. Кемпбелл і О. Педерсен вважають, що слід говорити про

інституційну конкурентоспроможність, під якою вони розуміють «можливість країни до-сягати соціально-економічного успіху як ре-зультат функціонування своїх політичних і економічних інститутів» [41, с. 3]. Відтак су-часний аналіз конкурентоспроможності націо-нальної економіки охоплює, крім власне еко-номічних чинників, також багато додаткових, які вважаються позаекономічними, проте без-посередньо впливають на економічну динамі-ку і конкурентоспроможність.

Варто відзначити, що розгортання і погли-блення процесів міжнародної інтеграції поси-лює тиск на економічний суверенітет держав. Залученість країн до міжнародного поділу праці, посилення рівня відкритості національ-них економік, їхньої взаємозалежності при-водить до необхідності «жертвувати певною часткою свого суверенітету» [3, с. 112] для підтримки власної конкурентоспроможності. Підтвердженням цього є досвід Європейського Союзу. Адже головною метою економічної ін-теграції в рамках ЄС є підвищення конкурен-тоспроможності економіки Співтовариства через посилення конкурентоспроможності всіх його членів [42, с. 107].

Зміцнення конкурентоспроможності на-ціональної економіки часто визначається як головна мета економічної політики, відносно якої мають розглядатися майже всі складові державної політики, водночас і як головний засіб вирішення багатьох проблем, з якими стикається держава [43, с. 165]. Власне на су-часному етапі розвитку економічних відносин економічна політика трансформується в по-літику підвищення конкурентоспроможності економіки країни як на національному, так і на міжнародному та глобальному рівнях. Як висловився Дж. Райнхарт, економісти і полі-тики всього світу «підняли «конкурентоспро-можність» до статусу природного закону су-часної економіки, …сили, яку марно піддавати сумніву або протидіяти їй» [44, с. 14].

В умовах глобалізації світової економіки ускладнюються механізми забезпечення кон-курентних переваг, постійно зростає конку-рентний тиск на світових ринках. Відповідно, пасивні дії будь-якої країни в системних про-цесах розвитку світової економіки об’єктивно визначають її роль як периферію, звужуючи можливості брати участь у стратегічних видах міжнародної економічної діяльності. Динамізм змін сучасних світових процесів ставить перед національними економіками завдання невід-кладного формування умов розбудови кон-курентних переваг та їх перспективного роз-витку, основою якого є генерація внутрішніх «рушіїв» конкурентоспроможності. Саме цим



і визначатиметься спроможність країни вияв-ляти внутрішній економічний суверенітет при певному звуженні зовнішнього.

Важливим елементом сучасного етапу ста-новлення глобальної економіки є зміна логіки економічного розвитку, що виявляється в пе-реході національних економік від торговель-ної до відтворювальної моделі міжнародної взаємодії. Якщо для торговельної моделі ха-рактерними рисами державного регулювання є стимулювання діяльності експортерів і за-хист галузей власної економіки, то у рамках відтворювальної моделі йдеться не стільки про експорт окремих товарів і послуг, скіль-ки про рівень і умови «вбудовування» на-ціонального відтворювального комплексу у світове господарство. Це передбачає перехід національної економіки на нову модель зо-внішньоекономічних зв’язків, характерними складовими якої є виробничі, інвестиційні та інноваційні компоненти, що передбачає ак-тивізацію всіх елементів зовнішньоекономіч-ної діяльності (рух товарів, капіталу, робочої сили, кредитно-фінансові, валютні відносини тощо), «оперування не просто на зовнішньо-му ринку, а в комплексному геоекономічному просторі, входження у світові інтернаціональ-ні відтворювальні цикли» [45, с. 36].

В умовах глобалізації відбувається «зв’язу-вання» економік різних країн у єдину систему, при цьому принципово змінюється співвід-

ношення ендогенних і екзогенних чинників розвитку національних економік. Сьогодні не можна розглядати взаємодію національних економік без урахування світових тенденцій, нової архітектоніки світової економіки, погли-блення взаємозалежності національних еконо-мік, асиметричності їх участі у міжнародному поділі праці. Як наголошує М. Кастельс, прак-тично всі країни «змушені стежити за тим, як розвиваються їхнє співробітництво і конку-ренція з іншими, у той час як темп розвитку їхнього суспільства і політики не завжди синх-ронізований з економічними змінами» [46].

В умовах недосконалості ринків і ринкових інститутів в Україні самі лише конкурентні механізми регулювання економічної діяль-ності не спроможні забезпечити значні про-гресивні зміни в структурі економіки країни і покращення її становища в міжнародному поділі праці. Очевидно, що створення та роз-ширення конкурентних переваг країни як під-ґрунтя реалізації функцій економічного суве-ренітету можливо досягти лише органічним поєднанням ринкових регуляторів та відпо-відних державних механізмів і засобів. Тому постає нагальна необхідність впровадження нової парадигми суверенної економічної по-літики, орієнтованої не на макроекономічну стабілізацію, а на побудову в Україні дина-мічної конкурентоспроможної інноваційно-орієнтованої економіки.


1. Haslam, P. Globalization and Effective Sovereignty : A Theoretical Approach to the State in International Political Economy / P. Haslam // Studies in Political Economy. – 1999. – № 58. – P. 41–68.

2. Hebron, L. Globalization / L. Hebron, J. F. Stack Jr. – 2nd edition. – New York, NY : Longman, 2011. 3. Гаврилюк, О. В. Глобалізація й суверенітет : економічні критерії та засоби забезпечення /

О. В. Гаврилюк // Фінанси України. – 2011. – № 3. – С. 111–126.4. Quiggin, J. Globalization and economic sovereignty / J. Quiggin // Journal of Political Philosophy. –

2001. – № 9. – P. 56–80.5. Блавацький, С. Дилема глобалізації та державного суверенітету / С. Блавацький // Дзеркало тиж-

ня. – 2002. – № 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dt.ua/articles/269166. Пономарева, Е. Суверенитет в условиях глобализации / Е. Пономарева // Свободная мысль. –

2007. – № 11. – С. 95–110.7. Куян, І. Чи послаблює глобалізація суверенітет національних держав? / І. Куян // Віче. – 2009. –

№ 12. – С. 15–18.8. Lake, D. A. Delegating divisible sovereignty : Sweeping a conceptual minefield / D. A. Lake // Review of

International Organizations. – 2007. – № 2. – P. 219–237.9. Reinicke, W. H. Interdependence, Globalization, and Sovereignty : The Role of Non-Binding International

Legal Accords / W. H. Reinicke, J. M. Witte ; D. H. Shelton (ed.) // Commitment and Compliance. The Role of Non-Binding Norms in the International Legal System. – Oxford : Oxford University Press, 1999. – P. 27-28.

10. Buckley, R. P. Re-envisioning Economic Sovereignty : Developing Countries and the International Monetary Fund / R. P. Buckley // Re-Envisioning Sovereignty : The End of Westphalia / еdited by T. Jacobsen, C. Sampford, R. Thakur. – Aldershot, Hampshire : Ashgate Publishing Limited, 2008. – P. 267–283.

11. Beeson, M. Sovereignty under Siege : Globalization and the State in Southeast Asia / M. Beeson // Third World Quarterly. – 2003. – Vol 24, № 2. – P. 357–374.

12. Мочерний, С. Національний та економічний суверенітет країни / С. Мочерний // Економіка України. – 2005. – № 10. – С. 4–13.

13. Фомин, А. Экономическая безопасность государства / А. Фомин // Международные процессы. – 2010. – Т. 8, № 3. – С. 118–133.



14. Yong, J. Economic Security : Redressing Imbalance / Jiang Yong // China Security. – 2007. – Vol. 3, № 2. – P. 66–85.

15. Mcnamara, K. R. Between national sovereignty and international power : what external voice for the euro? / K. R. Mcnamara, S. Meunier // International Affairs. – 2002. – Vol. 78, № 4. – P. 849–868.

16. Oxford Analytica. Financial crisis reshapes sovereignty [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://courses.essex.ac.uk/ec/ec245/lecture_presentations/MCAULEY04.pdf

17. Хорошева, А. С. Сущность экономического суверенитета : политэкономический аспект / А. С. Хорошева // Економіка і організація управління. – 2010. – № 1. – С. 105–112.

18. Мунтіян, В. Економічна безпека України / В. Мунтіян. – К., 1999.19. Юрьева, Н. П. Национальный экономический суверенитет в условиях глобализации : автореф. дис. на

соискание уч. степени канд. экон. наук : спец. 08.00.01 «Экономическая теория» / Н. П. Юрьева. – М., 2009. 20. Попик, В. Глобалізаційні виклики і національний суверенітет / В. Попик // Вісник НАН України. –

2011. – № 1. – С. 24–33.21. Україна у Світовій організації торгівлі : очікування та реальні перспективи / Я. А. Жаліло,

Я. Б. Базилюк, О. С. Гриневич, А. Ю. Сменковський // Україна у Світовій організації торгівлі : очікуван-ня та реальні перспективи : зб. наук. ст. – К. : НІСД, 2002. – С. 7–60.

22. Глобализация : взгляд с периферии / Агентство гуманитарных технологий // Хроника экономики и политики. – 2002. – № 4-5. – С. 4–11.

23. Мнацаканян, М. Глобализация и национальное государство : три мифа / М. Мнацаканян // СОЦИС. – 2004. – № 5. – С. 137–142.

24. Анилионис, Г. Глобальный мир. Единый и разделенный / Г. Анилионис, Н. Зотова. – М. : Междунар. отношения, 2005.

25. Жаліло, Я. А. Теорія та практика формування ефективної економічної стратегії держави : моно-графія / Я. А. Жаліло. – К. : НІСД, 2009.

26. Жаліло, Я. А. Глобалізація та проблеми збереження економічного суверенітету України / Я. А. Жаліло// Вісн. Терноп. акад. народ. господарства. – 2002. – Вип. № 8–1. – С. 11–18.

27. Зевин, Л. Диалектика интеграции и фрагментации в глобализационных процессах / Л. Зевин // Россия и современный мир. – 2004. – № 3. – С. 78–86.

28. Гальчинський, А. С. Україна на перехресті геополітичних інтересів / А. С. Гальчинський. – К. : Знання України, 2002.

29. Greenspan, A. The Age of Turbulence : The Adventures in a New World / A. Greenspan. – N.Y. : The Penguin Press, 2007.

30. Stiglitz, J. Globalization and its Discontents / J. Stiglitz. – N.Y. : Norton Press, 2002.31. Валлерстайн, И. Конец знакомого мира : Социология XXI века : [пер. с англ.] / И. Валлерстайн ;

под ред. Б. Л. Иноземцева ; Центр исслед. постиндустр. общества. – М. : Логос, 2003.32. Бжезинский, Зб. Выбор. Мировое господство или глобальное лидерство / Зб. Бжезинский. – М. :

Междунар. отношения, 2006. 33. Ohmae, K. The End of the Nation State : The Rise of Regional Economies / K. Ohmae. – The Free Press, 1995.34. Reinicke, W. H. Global Public Policy / W. H. Reinicke // Foreign Affairs. – 1997. – Vol. 76, № 6. –

P. 127–138.35. Чистилин, Д. К. Самоорганизация мировой экономики : евразийский аспект / Д. К. Чистилин. –

2-е изд. – М. : ЗАО «Издательство «Экономика», 2006.36. Globalization and Economic Governance : Report of the Secretariat / Group of Experts of the UN

Programs in Public Administration and Finance. 8–12 May, 2000. UN-ST/SG/AC.6/2000/L.4. – P. 6 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://unpan1.un.org/intradoc/groups/public/documents/un/unpan000554.pdf

37. Филаточев, И. В. Концепции «открытой экономики» : интернационализация и макроэкономическая политика государства / И. В. Филаточев. – М. : Наука, 1991.

38. Krasner, S. Sovereignty : Organized Hypocrisy / S. Krasner. – Princeton : Princeton University Press, 1999.39. Мау, В. Экономика суверенитета. «Суверенность» сегодня определяется глобальной конкурентос-

пособностью страны / В. Мау // Коммерсантъ. – 2006. – № 208 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kommersant.ru/Doc/719893

40. Thomas, III L.G. Competing Capitalisms : Capital Investment In American, German and Japanese Firms / III L. G. Thomas, G. Waring // Strategic Management Journal. – 1999. – № 20. – P. 729–748.

41. Campbell, J. L. Institutional Competitiveness in the Global Economy : Denmark and the United States / J. L. Campbell, O. K. Pedersen // Working Paper. – № 21. – Frederiksberg : International Center for Business and Politics, Copenhagen Business School, 2005.

42. Покришка, Д. С. Досвід забезпечення конкурентоспроможності економіки в державах ЄС / Д. С. Покришка // Стратегічна панорама. – 2007. – № 3. – С. 107–119.

43. Fougner, T. The State, International Competitiveness and Neoliberal Globalisation : Is there a Future Beyond «The Competition State»? / T. Fougner // Review of International Studies. – 2006. – № 32. – P. 165–185.

44. Rinehart, J. The Ideology of Competitiveness / J. Rinehart // Monthly Review. – 1995. – Vol. 47, № 5. – P. 14–23.

45. Дикарєв, О. Деякі проблеми теорії та практики економічної безпеки України / О. Дикарєв // Регіональні студії. – Вип. 1. – С. 34–38 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// ww.uzhgorod.iatp.org.ua/ipard/dikarev.doc

46. Кастельс, М. Информационная эпоха : экономика, общество и культура : [пер. с англ.] / М. Кастельс ; под науч. ред. О. И. Шкаратана. – М. : ГУ ВШЭ, 2000.


Міжнародні інтеграційні процеси та від-критість економіки України сприяють її прогресу, проте збільшують уразливість до шокових впливів. В умовах глобалізації спо-стерігається конвергенція циклічних коли-вань в економіках країн. Через недостатню стійкість економіки України до екзогенних впливів, навіть при незначних флуктуаціях у динаміці економічного зростання країн із кла-сичними ринковими економіками, у динаміці ВВП України виникають коливання значної амплітуди або структурні розриви. На відмі-ну від процесів відновлення економіки після фази рецесії циклу, що відбуваються інерцій-но завдяки її поступовому поверненню у стан рівноваги, структурні розриви ВВП призво-дять до зміщення стану рівноваги, внаслідок чого інерційне відновлення стає неможливим. Структурні розриви у динаміці економічно-го зростання та зміщення стану рівноваги, які можуть виникати внаслідок екзогенних впливів, призводять до певної втрати продук-тивної потужності економіки. Декомпозиція динаміки економічного зростання в Україні та виокремлення динаміки продуктивної по-тужності економіки, структурних розривів, циклів зростання та сезонних циклів дозволяє аналізувати наслідки впливу кризових явищ на вітчизняну економіку та прогнозувати де-термінанти її відновлення.

Механізм трансмісії шокових явищ у сек-тори економіки України базується на її струк-турних співвідношеннях та міжгалузевих про-порціях. Аналіз дії цього механізму дозволяє ідентифікувати точки зовнішнього впливу на

сектори економіки України з урахуванням міжгалузевих і міжсекторальних зв’язків та кількісно оцінити стійкість розвитку секторів до дії шоків на світових ринках.

Серед останніх публікацій, присвячених проблемам впливу шоків різної природи на роз-виток економіки України, слід відзначити мо-нографію Інституту економіки та прогнозуван-ня НАН України [1]. Статтю А. І. Сухорукова присвячено сучасним тенденціям деформації економічних циклів. У зазначених роботах не запропоновано інструментарію кількісної оцінки структурних розривів динаміки еконо-мічного зростання, що не дозволяє коректно ідентифікувати циклічні коливання та оцінити продуктивну потужність економіки України. Також у зазначених роботах не досліджено пи-тання оцінки мультиплікативного ефекту екзо-генного впливу шокових явищ на сектори еко-номіки України. У цій роботі для дослідження зазначених питань використано методологіч-ні підходи до декомпозиції динаміки еконо-мічного зростання та виокремлення тренду (потенційного ВВП), циклічних коливань і структурних розривів, запропоновані експер-тами Організації з економічного співробітни-цтва та розвитку (ОЕСР) [3], Е. Прескоттом і Р. Ходріком [4, 5], Р. Цейєм [6], Е. Шлітом [7], В. Леонтьєвим [8].

Мета статті полягає у розробці моделі для аналізу екзогенних впливів на економіку України, яка дозволяє ідентифікувати струк-турні розриви у динаміці економічного зрос-тання та оцінити пов’язані з цим зміни продук-тивної потужності економіки. Наукова новиз-

УДК 330.44

ЩОДО СТІЙКОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ДО КРИЗОВИХ ЯВИЩ НА СВІТОВИХ

ТОВАРНИХ РИНКАХ

Проаналізовано цикли та структурні розриви у динаміці розвитку економіки України в контексті світових тенденцій. Кількісно оцінено втрати продуктивної по-тужності вітчизняної економіки внаслідок впливу екзогенних шоків та потенціал її інерційного посткризового відновлення. Проаналізовано механізми трансмісії шо-кових явищ на світових товарних ринках у сектори економіки України. Визначено напрямки забезпечення стійкості економіки України до кризових явищ на світових товарних ринках.

Ключові слова: економічне зростання, стійкість, цикл, шоковий вплив, структур-ний розрив.

Тищук Тетяна Анатоліївна,Тищук Тетяна Анатоліївна,кандидат економічних наук, доценткандидат економічних наук, доцент


Тищук Т. А.

на запропонованої моделі полягає у розвитку підходів Р. Ходріка та Е. Прескотта для моде-лювання динаміки економічного зростання в Україні з урахуванням структурних розривів та модифікації моделі В. Леонтьєва для ана-лізу чутливості секторів економіки України до темпів зростання у країнах – торговельних партнерах з метою врахування мультипліка-тивного ефекту впливу шокових явищ.

Модель аналізу екзогенних впливів на динаміку економічного зростання

У цьому дослідженні стійкість економіки визначається як її властивість поглинати ек-зогенні збурення, а саме зберігати стан рівно-ваги або незначно відхилятися від нього під дією зазначених збурень [9, c. 10].

Динаміка економічного зростання може бути змодельована через композицію (ади-тивну або мультиплікативну) його середньо-строкового тренду, структурних розривів, які виникають під впливом екзогенних чинників, циклічних і сезонних коливань. ВВП, як пра-вило, має мультиплікативну природу, тому його динаміка представляється як:

yt = tt x bt x ct x st x it ,

де yt – часовий ряд ВВП; tt – середньостроко-вий тренд yt; bt – структурні розриви ВВП; ct – циклічні коливання змінної yt навколо тренду tt з урахуванням структурних зрушень, спри-чинених екзогенними збуреннями; st – сезонні коливання змінної yt навколо ряду tt x bt x ct; it – нерегулярна складова часового ряду yt.

Середньостроковий тренд tt у формулі (1) відображає динаміку потенційного ВВП. Він є мірою продуктивної потужності економіки та визначається як ВВП, який може бути до-сягнутий у середньостроковій перспективі за умов повного завантаження факторів ви-робництва. Потенційний ВВП вимірює мак-симальний стійкий темп зростання, за яким інтенсивність використання ресурсів не впли-ває на інфляційні процеси [10]. Повне вико-ристання робочої сили відповідає природно-му рівню безробіття, а повне використання капіталу досягається при такій інтенсивності завантаження виробничих потужностей, яка дозволяє здійснювати їх своєчасне технічне обслуговування.

Шокові збурення проявляються у рапто-вій зміні умов господарювання, які можуть поглинатися економічною системою або при-зводити до її дестабілізації. У разі неспромож-ності економіки поглинути шокове збурення, у динаміці ВВП виникають структурні розри-

ви. Серед них для цілей даного дослідження слід виділити зсув рівня, який полягає у змі-ні середньострокової тенденції ряду та може мати місце у разі стійкої дії зовнішнього шоку та у разі, якщо дія шоку спричинила певні структурні зміни у функціонуванні економіч-ної системи.

Циклічні коливання ct виникають внаслі-док відхилень економіки від стану рівноваги через зміни у співвідношеннях чинників попи-ту та пропозиції. Темпи зростання ВВП про-тягом фази підйому випереджають темпи по-тенційного ВВП. Коли ВВП починає переви-щувати його потенційний рівень, формується позитивний розрив ВВП, економіка входить у стан перегріву та виникають передумови для прискорення інфляційних процесів. Як наслі-док, темпи ВВП починають уповільнюватись і стають меншими за темп потенційного ВВП, економіка входить у фазу спаду та формуєть-ся негативний розрив ВВП через неповне ви-користання суб’єктами економіки її продук-тивної потужності.

В умовах глобалізації відбувається синхро-нізація циклів зростання. Відмінності струк-тури економік різних країн призводять до того, що при незначних циклічних коливан-нях у більш потужних економіках у країнах зі слабким внутрішнім ринком і недиверси-фікованим зовнішнім сектором виникають коливання значно більшої амплітуди або від-буваються структурні зрушення. Основними каналами трансмісії циклічних коливань і шо-кових явищ між країнами є товарні та фінан-сові ринки. Механізм трансмісії циклічних і шокових явищ в економіку України від країн, які є її торгівельними партнерами, базується на структурних співвідношеннях попиту та пропозиції на внутрішніх та зовнішніх товар-них ринках. Цей механізм характеризується сукупністю каналів прямого, опосередкова-ного та індукованого впливу, по яких переда-ються зміни у попиті та пропозиції на світових товарних ринках в економіку України. Дія ка-налу прямого впливу полягає у безпосередніх змінах складових ВВП при змінах зовнішньо-го попиту та пропозиції. Дія опосередковано-го каналу обумовлена впливом міжгалузевих зв’язків. Канал опосередкованого впливу ха-рактеризується впливом змін у кінцевому по-питі, які виникли внаслідок змін випуску за-вдяки дії прямого та опосередкованого каналів. Дія каналів опосередкованого та індукованого впливу обумовлює мультиплікативний ефект від екзогенних збурень на економіку України.

Дія зазначеного механізму може бути пред-ставлена на основі моделі Леонтьєва «витрати-випуск» (міжгалузевого балансу):

(1)


Стратегічні засади економічного та соціального розвиткуі

де n – кількість видів економічної діяльності (ВЕД), i = 1,... n, j = 1,..n – продукція видів еко-номічної діяльності i та j; g – кількість країн (груп країн) імпортерів продукції, виробле-ної в Україні k = 1,... g, (xi) – обсяги випуску продукції i; (ad

ij) – прямі витрати продукції i вітчизняного виробництва для виробництва продукції j, (am

ij) – прямі витрати продукції i імпортного виробництва для виробництва продукції j, (si) – кінцеві споживчі витрати продукції і; (ci) – валове нагромадження про-дукції i; (ei

k) – обсяги експорту продукції i у країну (групу країн) k; (mi) – обсяги імпорту продукції i.

Збільшення обсягів експорту у певну країну (країни) призводить до зростання випуску, що позитивно впливає на темпи зростання ВВП та збільшує проміжне споживання. Мірою чутливості ВВП до зміни експорту продукції i у країну (групу країн) k є мультиплікатор пря-мого впливу. Збільшення обсягів проміжного споживання через міжгалузеві зв’язки формує додатковий попит на продукцію вітчизняного виробництва, що своєю чергою призводить до зростання випуску та ВВП у галузях еконо-міки України, які виробляють зазначену про-дукцію проміжного споживання. Такий вплив міжгалузевих зв’язків відбувається ітератив-но, мірою чутливості ВВП внаслідок цього впливу ланцюга міжгалузевих зв’язків є муль-типлікатор опосередкованого впливу. Зміна обсягів ВВП (пряма та опосередкована) при-зводить до зміни обсягів оплати праці найма-них працівників, податків, прибутку підпри-ємств та змішаного доходу, що своєю чергою призводить до зростання кінцевих споживчих витрат і валового нагромадження та змінює попит на вітчизняну та імпортну продукцію на внутрішньому ринку. Мірою чутливості ВВП до зазначених змін кінцевого попиту є муль-типлікатор індукованого впливу.

Аналіз динаміки продуктивної потужності та циклів зростання економіки України в контексті світових тенденцій

Через слабку спроможність вітчизняної економіки поглинати екзогенний вплив кри-зових і шокових явищ динаміка економіч-ного зростання в Україні характеризується значно більшою волатильністю, порівняно із загальносвітовими тенденціями (рис. 1).

Декомпозиція динаміки ВВП згідно з (1) де-монструє, що внаслідок дії кризових явищ 2008-2009 років та адаптації вітчизняної еко-номіки до нових умов глобального ринкового середовища її продуктивна потужність значно зменшилася. Зокрема, це позначилося на па-дінні потенційного ВВП на 10 % (див. рис. 1), про що свідчить наявність структурних розри-вів (зсувів рівня) потенційного ВВП (рис. 2). Така динаміка свідчить про формування но-вого стану рівноваги, який характеризується меншою за докризову продуктивну потуж-ність економіки, та призводить до неможли-вості її повного інерційного відновлення.

Інерційне відновлення, яке полягає у по-ступовому поверненні рівня ВВП до його рівноважного стану, відбувається тоді, коли ВВП є нижчим за його потенційний рівень. Потенціал інерційного відновлення вітчиз-няної економіки оцінюється на рівні 7 %, що дорівнює різниці між рівноважним ВВП, який сформувався внаслідок дії кризових явищ, та ВВП у період найнижчої точки циклу зростан-ня (див. рис. 2).

За останні 10 років відбулася конверген-ція циклів зростання в Україні та циклічних коливань світової економіки. Поворотні точ-ки циклів зростання за групою країн-членів ОЕСР майже співпадають із поворотними точками динаміки вітчизняної економіки 2003, 2008 та 2009 років (див. рис. 2). Разом з тим коливання на світових товарних ринках у 2004-2005 роках призвели до появи в дина-міці економіки України ще одного циклу при незначному уповільненні зростання у країнах ОЄСР. Зазначена ситуація свідчить про низь-ку спроможність економіки України поглина-ти шоковий вплив чинників динаміки світо-вих товарних ринків. Ці циклічні коливання спричинили підсилення впливу чинників по-питу на інфляційні процеси в Україні та при-звели до прискорення зростання індексу спо-живчих цін. В цілому амплітуда коливань ци-клів зростання в Україні є значно більшою за їх амплітуду у групі кран ОЕСР. Це означає, що розриви ВВП (різниця між потенційним і фактичним рівнем ВВП) в Україні протягом усіх останніх циклів були більшими, ніж се-редній розрив у країнах ОЕСР. Це пояснює високі темпи інфляційних процесів у періоди, коли розрив ВВП був негативний.

Повне інерційне посткризове відновлення економіки можливе за умов відсутності в її ди-

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

��

�

�

�

��

�

�

��

�

�

�n

g

k

n

k

nnn

m

nn

m

n

m

n

m

d

nn

d

n

d

n

d

nm

m

e

e

c

c

s

s

x

x

aa

aa

aa

aa

x

x

��

�

��

�

�

��

�

�

1

�k 1

1111

1

111

1

1111

, (2)


наміці структурних розривів (зсувів рівня по-тенційного ВВП), які виникають через струк-турні зрушення в її функціонуванні під впли-вом дії кризових і шокових явищ. Економіки, які виявилися стійкими до впливу зазначених збурень, зазнали чергової стадії рецесії, прита-манної кожному циклу зростання, але їх про-дуктивна потужність збереглася на існуючому рівні. Класичним прикладом такої динаміки є економіка Польщі (див. рис. 1, рис. 2). Через згортання активності на зовнішніх товарних та фінансових ринках темп зростання еконо-міки Польщі (сезонно скоригований ВВП) уповільнився і став нижчим за його потенцій-ний рівень. Як наслідок, сформувався негатив-ний розрив ВВП та цикл зростання увійшов до фази рецесії. Водночас економіка Польщі виявилася спроможною поглинути екзоген-ну дію зазначених явищ, її потенційний ВВП не зазнав структурних розривів (див. рис. 2) і протягом кризи продовжував щоквартально зростати в середньому на 0,9 % ВВП (сезонно скоригований) і складав близько 99 % від його потенційного рівня. За таких умов відновлен-ня зростання економіки Польщі відбувається інерційно через її поступове повернення до

стану рівноваги, який відповідає рівню по-тенційного ВВП. При цьому, оскільки через стабільне зростання продуктивної потужнос-ті економіки зберігався негативний розрив ВВП, чинники попиту не впливали на інфля-ційні процеси і в 2010 році приріст ВВП ста-новив майже 4 % при збільшенні споживчих цін лише на 2,6 %.

Декомпозиція усереднених тенденцій еко-номічної динаміки країн ОЕСР демонструє, що протягом останньої кризи, поряд із черго-вою фазою рецесії, ця група країн зазнала пев-них втрат у рівні продуктивної потужності їх економік (див. рис. 1, рис. 2). Глибина падіння ВВП (сезонно скоригованого) цієї групи кра-їн упродовж 2008 року – І кварталу 2009 року становила майже 5 %. Внаслідок адаптації до нових умов, що сформувалися на глобальних товарних та фінансових ринках, рівень потен-ційного ВВП зменшився на 1,5 %, що свідчить про зміщення стану рівноваги економіки зазна-ченої групи країн і зменшення її продуктивної потужності. Разом з тим ВВП країн ОЕСР був на 2,5 % нижчим за цей рівноважний рівень, який встановився під дією кризових чинників (див. рис. 2). За таких умов інерційні процеси

ВВП, сезонно скоригований Потенційний ВВП

ПольщаОЕСРУкраїна

5060708090

100110110

120

1009080706050

120

50010101 02 03 04 05 06 07 08 09 10 02 03 04 05 06 07 08 09 10 02 03 04 05 06 07 08 09 10

60708090

100110120

Рис. 1. Динаміка ВВП та потенційного ВВП, %, 2007=100

Джерело: Держкомстат, ОЕСР, розрахунки автора за методом Tramo-seats

Україна OECP Польща

90

100

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 201085

90

95

100

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Цикли зростання Зсуви рівня у динаміці ВВП

Рис. 2. Цикли зростання, %, потенційний ВВП =100, та структурні розриви ВВП

Джерело: розрахунки автора за методом Tramo-seats

Тищук Т. А.



повернення економіки в її рівноважний стан забезпечили лише часткове відновлення зрос-тання (на 2,5 %).

Потенціал інерційного відновлення еконо-міки України за рахунок повернення ВВП в його рівноважний стан уже майже вичерпаний, при цьому ВВП ще залишається значно ниж-чим за докризовий рівень. Це означає, що по-дальше відновлення відбуватиметься в умовах позитивного розриву ВВП, а це формуватиме умови для прискорення інфляційних процесів. Велика амплітуда циклів зростання вітчизня-ної економіки (див. рис. 2), яка виникає вна-слідок її високої чутливості до динаміки попи-ту на світових товарних ринках, також є чин-ником прискорення інфляційних процесів.

Вплив шокових явищ на світових товарних ринках на розвиток секторів економіки

Уразливість економіки України до кризо-вих явищ обумовлена експортоорієнтованою моделлю її розвитку та, як наслідок, високим ступенем чутливості секторів до динаміки світових товарних ринків. Обсяги експор-ту продукції вітчизняних підприємств ви-значаються попитом з боку СНД (близько 36 % від загального обсягу експорту товарів), Європейського Союзу (близько 27 %) та ін-ших країн (близько 37 %).

Темпи зростання економік країн – торго-вельних партнерів України визначають темпи зростання імпорту продукції українського ви-робництва у ці країни. У структурі експорту продукції у країни СНД переважає продукція машинобудування, металургії, харчової про-мисловості та хімії. Товари цих галузей скла-дають майже 60 % від обсягів експорту товарів та послуг у зазначений регіон. Через значну питому вагу машинобудування та металургії в товарній структурі експорту України в СНД

вітчизняна економіка є чутливою до динаміки інвестиційного попиту у цьому регіоні. Згідно з розрахунками за системою рівнянь (2), при збільшенні обсягів експорту української про-дукції у країни СНД на 10 % зростання ВВП в Україні прискориться на 0,5 % (рис. 3) за рахунок зростання доданої вартості в галузях-експортерах (прямий вплив). Водночас збіль-шення випуску в галузях-експортерах ство-рить додатковий попит на продукцію суміж-них галузей (опосередкований вплив) та в результаті ланцюжка міжгалузевих зв’язків ВВП прискориться ще на 1,1 % Своєю чергою зростання в галузях експортерах і в галузях, що виробляють для них продукцію проміжно-го споживання, створює умови для зростання доходів населення та, як наслідок, попиту на продукцію кінцевого споживання. Також це приводить до збільшення прибутків підпри-ємств та обсягів наявних коштів для осво-єння капітальних інвестицій. Як наслідок, в економіці зростає попит на продукцію інвес-тиційного призначення. Зростання випуску в галузях, що виробляють продукцію кінцевого споживання домашніх господарств та інвести-ційну продукцію, приводить до прискорення зростання ВВП на 0,7 % (індукований вплив). Таким чином, кумулятивний вплив збільшен-ня обсягів експорту української продукції у країни СНД на 10 % полягає у прискоренні темпів зростання ВВП на 2,4 %.

Найбільш чутливою галуззю економіки України до темпів зростання у країнах СНД є машинобудування. Зростання обсягів експор-ту у країни СНД на 10 % за існуючою товар-ною структурою експорту приводить до при-скорення зростання обсягів доданої вартості галузі з урахуванням прямого, опосередкова-ного та індукованого впливу на 4 % (рис. 4). Зростання доданої вартості хімічної промис-ловості при зазначеному зростанні експорту з урахуванням прямого, опосередкованого та індукованого впливу прискорюється на 3,2 % Значна чутливість до темпів зростання еко-номік країн СНД також притаманна ВЕД об-роблення деревини, виробництвам іншої не-металевої мінеральної продукції, металургії тощо (див. рис. 4).

Прямий ефект від збільшення обсягів екс-порту української продукції у країни ЄС на 10 % відповідно до (2) – це прискорення зростання ВВП на 0,4 % (див. рис. 3). Опосередкований ефект, який виникає в результаті ланцюжка міжгалузевих зв’язків, полягає у прискоренні зростання ВВП на 0,8 %. Індукований ефект, який виникає внаслідок збільшення доходів населення та наявності додаткових коштів для освоєння капітальних інвестицій, оцінюється

100

101

102

103

СНД ЄС

Прямий вплив Опосередкований вплив

Індукований вплив Кумулятивний вплив

Рис. 3. Зростання ВВП в Україні при збільшенні експорту в СНД та ЄС


Тищук Т. А.

на рівні 0,6 %. Враховуючи усі канали впли-ву зростання експорту у країни ЄС на 10 %, кумулятивний ефект полягає у прискоренні зростання ВВП на 1,8 %. Серед галузей еко-номіки, найчутливіших до темпів зростання у країнах ЄС, є легка промисловість і добування неенергетичних матеріалів (див. рис. 4).

Напрями забезпечення стійкості економіки України до шокових явищ глобального ринкового середовища

Забезпечення стійкості економіки України до зовнішніх шоків можливе за умов форму-вання механізмів поглинання шокових явищ і реалізації потенціалу ендогенного зростання вітчизняної економіки.

Класичним інструментом поглинання дії шоків попиту та пропозиції на зовнішніх то-варних ринках є режим інфляційного таргету-вання. Він дозволяє здійснювати контроль за темпами зростання цін на внутрішньому рин-ку у середньо- та довгостроковій перспективі та сприяє зменшенню інфляційних очікувань, що своєю чергою створює умови для зміц-нення та розвитку внутрішнього ринку. Крім того, він є інструментом досягнення опти-мальних вартісних показників національної валюти відносно внутрішніх цін, іноземних валют та цін на кредитні ресурси [11, c. 222]. З метою запровадження режиму інфляційно-го таргетування урядом та НБУ мають бути

створені умови для підвищення дієвості ка-налів монетарної трансмісії, розвитку інстру-ментів фінансового ринку, зменшення впливу немонетарних чинників інфляції, розв’язання проблеми банківської ліквідності та усунення дисбалансів між обсягами та строками депо-зитних і кредитних операцій банків.

З метою пом’якшення дії шоків пропозиції на світових товарних ринках необхідно ство-рювати умови для оптимізації структури ви-трат у реальному секторі економіки. Зокрема, одним із пріоритетних завдань в умовах швид-ких темпів та високої волатильності зростання цін на енергоресурси є реалізація заходів щодо підвищення енергетичної ефективності галу-зей економіки та модернізація власного енер-гетичного сектору. Крім того, пом’якшення дії шоків пропозиції може забезпечуватися через реалізацію проектів імпортозаміщення, особливо в галузях з високим рівнем доданої вартості. Покращення інвестиційного клімату позитивно впливатиме на обсяги прямих ін-вестицій в Україну, що сприятиме залученню інноваційних технологій виробництва та ве-дення бізнесу на підприємства України.

Метою заходів з поглинання та мінімізації шоків попиту на зовнішніх товарних ринках є диверсифікація експортного портфеля та зміцнення внутрішнього ринку. Для освоєн-ня нових ніш на зовнішніх ринках вітчизняні виробники мають створити нову конкурен-тоспроможну пропозицію. Для цього державі

100

101

102

103

104

105М

ашин

обуд

уван

ня

Хім

ічна

про

мис

лові

сть

Обр

обле

ння

дере

вини

Мет

алур

гія

Доб

уван

ня в

угіл

ля

Хар

чова

про

мис

лові

сть

Вир

обни

цтво

нем

етал

евої

мін

ерал

ьної

про

дукц

ії

Вир

обни

цтво

кок

су

Лег

ка п

ром

исло

віст

ь

Сіл

ьськ

е го

спод

арст

во

Буд

івни

цтво

Вир

обни

цтво

та р

озпо

діле

ння

Доб

уван

ня н

еене

ргет

ични

хко

рисн

их к

опал

ин

СНД Є С

Рис. 4. Вплив зростання експорту у країни СНД та ЄС на ВЕД в Україні



необхідно створити умови для забезпечення фінансування інвестиційних та інноваційних проектів за відсотковими ставками, які відпо-відають їх середньому світовому рівню. Крім того, держава має реалізовувати заходи щодо сприяння просуванню та сертифікації такої продукції. Умовою розвитку пропозиції ві-тчизняної продукції для внутрішнього ринку та реалізації потенціалу імпортозаміщення є стійке та прогнозоване зростання внутріш-нього попиту.

Висновки

Через слабкий потенціал поглинання шо-кових явищ на світових товарних ринках кризові ситуації призводять до втрати еконо-мікою України її продуктивної потужності. Внаслідок виникнення структурних розривів ВВП протягом останньої економічної кризи інерційні процеси повернення вітчизняної економіки до стану рівноваги не забезпечать її повне відновлення. Оскільки нині потенці-

ал інерційного відновлення вже вичерпаний, ризиком подальшого повернення вітчизняної економіки у докризовий стан є розгортання інфляційних процесів.

Мультиплікативний ефект від поширення шокових явищ на традиційних ринках україн-ського експорту у секторах економіки України пояснюється дією міжгалузевих зв’язків. Ефекти від зміни темпів експорту певної галузі призводять до ітераційних змін у суміжних га-лузях. Мультиплікатор кумулятивного впли-ву зміни попиту з боку основних торгівельних партнерів на ВВП України значно перевищує ефект від прямого впливу. З метою забезпечен-ня стійкості економіки України до зовнішніх шоків необхідне формування механізмів по-глинання шокових явищ і реалізації потенціалу ендогенного зростання вітчизняної економіки.

У подальших дослідженнях стійкості еко-номіки України до кризових явищ планується розробити модель і проаналізувати механізми трансмісії шокових явищ на світових фінансо-вих ринках в економіку України.


1. Економіка України : шокові впливи та шлях до стабільного розвитку / [О. Г. Білоцерківець, Т. В. Бурлай, Н. Ю. Гончар та ін.] ; за ред. д. е. н. І. В. Крючкової ; НАН України ; Ін-т економіки та прогнозування. – К., 2010. – 480 с.

2. Сухоруков, А. І. Теоретичні передумови деформації економічних циклів / А. І. Сухоруков // Стратегічна панорама. – 2010. – № 2. – С. 91–106.

3. Nilsson, R. Cycle Extraction : A Comparison of the Phase-Average Trend Method, the Hodrick-Prescott and Christiano- Fitzgerald Filters / R. Nilsson, G. Gyomai. – OECD, 2008. – 27 p.

4. Prescott, E. C. Needed : A Theory of Total Factor Productivity / Edward C. Prescott // Staff Report 242 / Federal Reserve Bank of Minneapolis. – Minneapolis, 1997. – 67 p.

5. Hodrick, R. Postwar U.S. Business Cycles : An Empirical Investigation / R. Hodrick, Edward C. Prescott // Journal of Money, Credit, and Banking. – 1997. – № 29 (1). – Р. 1–16.

6. Tsay, R. S. Outliers, level shifts, and variance changes in time series / R. S. Tsay // Journal of Forecasting. – 1988. – № 7. – Р.1–20.

7. Schlicht, E. Trend Extraction From Time Series With Structural Breaks / Ekkehart Schlicht // Discussion Papers in Economics 1926. – University of Munich, Department of Economics, 2007.

8. Леонтьев, В. В. Избранные произведения : в 3 т. Т. 1 Общеэкономические проблемы межотраслевого анализа / В. В. Леонтьев. – М. : Экономика, 2006. – 407 c.

9. Організаційно-методичні підходи до запровадження в НБУ системи оцінки стійкості фінансової системи : інфор.-аналіт. матеріали / за ред. д. е. н., проф. В. І. Міщенко, к. е. н., доц. О. І. Кірєєва, к. е. н. М. М. Шаповалової. – К. : Центр наук. дослідж. НБУ, 2005. – 97 с.

10. A Summary of Alternative Methods for Estimating Potential GDP : Congressional Budget Office Background Paper. – 2004. – 14 р.

11. Монетарна політика Національного банку України : сучасний стан та перспективи змін / за ред. В. С. Стельмаха. – К. : Центр наук. дослідж. Нац. банку України, УБС НБУ, 2009. – 404 с.


Вступ

Аналіз трирічного досвіду участі України у Світовій організації торгівлі набуває де-далі більшого значення для формування зо-внішньоекономічної стратегії держави. Проте ставлення до членства України у СОТ серед науковців, експертів, політиків, представни-ків бізнесу та громадськості було і лишається неоднозначним [1]. Це зумовлено не в остан-ню чергу багатоманітністю економічних та політичних інтересів різних суспільних груп: імпортерів, експортерів, торговельних посе-редників, вітчизняних виробників, спожива-чів, політичних симпатиків «євразійського» та «євроінтеграційного» векторів зовнішньої політики тощо. Оцінка економічних наслід-ків членства України у СОТ наразі усклад-нюється через вплив світової фінансової кри-зи 2007–2010 рр.: однією з особливостей цієї кризи стало суттєве скорочення обсягів між-народної торгівлі – у 2009 р. глобальна торгів-ля зменшилась у доларовому обчисленні на 22,6 % [2]. Криза загострила глобальні ризи-ки зовнішньоторговельного протекціонізму, валютних і торговельних війн, поставила на порядок денний необхідність переосмислення фрітрейдерської політики.

Метою статті є дослідження наслідків та перспектив участі України у СОТ з позицій теоретико-методологічної концепції геоеко-номіки. На погляд авторів, переваги такого підходу полягають у поєднанні можливостей стратегічного, економічного та безпекового аналізу з урахуванням глобальних тенденцій

та стратегій провідних країн світу. Італійський вчений П. Савона уточнює, що геоекономіч-ний аналіз, або «економічний інжиніринг» – це «сприяння виробленню національної еко-номічної стратегії з урахуванням реальних умов… та політико-економічної стратегії ре-шти світу або тієї чи іншої його частини» [6]. Тому застосування геоекономічного аналізу, на погляд авторів, дозволяє більш комплек-сно оцінити наслідки та перспективи міжна-родної інтеграції України до СОТ у контексті стратегічного позиціонування країни у про-цесі інтеграції в міжнародний поділ праці. Геоекономічний аналіз дозволяє провести ґрунтовне дослідження та виробити методичні підходи щодо оцінки, прогнозування, уперед-ження й нейтралізації негативних наслідків впливу геоекономічних чинників на еконо-мічну безпеку держави, що сприятиме форму-ванню оптимальних інституцій у сфері наці-ональної економічної безпеки. Використання геоекономічного підходу є актуальним також з огляду на «ренесанс» геоекономічної тема-тики у світових дослідженнях міжнародних економічних відносин [4].

Поняття «геоекономіка», за визначенням французького вченого Паскаля Лоро, «це – ана-ліз стратегій економічного порядку, передусім торговельних, які застосовуються державами у рамках політики для захисту національної економіки чи чітко визначених її секторів, на-буття контролю над ключовими технологіями та/або завоювання певних сегментів світового ринку щодо виробництва або комерціалізації одного чи декількох продуктів, володіння або

УДК 338.24.01: 339.162

УЧАСТЬ УКРАЇНИ В СОТ: ГЕОЕКОНОМІЧНИЙ ПОГЛЯД

НА ЗДОБУТКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Розглянуті підсумки перших трьох років перебування України у Світовій організа-ції торгівлі через призму геоекономічного підходу. Проаналізований вплив членства у СОТ на перспективи економічної інтеграції та участі України у глобальному вряду-ванні. Зроблене дослідження наслідків членства в СОТ для аграрного сектору й авто-мобілебудування.

Ключові слова: геоекономіка, економічна безпека України, СОТ, глобальне вря-дування, ризики, економічний суверенітет, сільське господарство, автомобілебуду-вання.

Бугрій Максим Геннадійович; Бугрій Максим Геннадійович; Ус Іван ВасильовичУс Іван Васильович



контролювання яких надає їхньому власни-кові – державі або «національному підприєм-ству» – елементи потуги та міжнародного впли-ву та сприяє зміцненню його економічного та соціального потенціалу» [3]. Авторами фунда-ментальних праць з геоекономіки є американ-ський дослідник Е. Люттвак, якого вважають засновником західної геоекономіки, італійські вчені К. Жан і П. Савона та інші. Погляди росій-ської геоекономічної школи представлені у пра-цях Е. Кочетова, А. Неклеси, В. Цимбурського та інших учених. Вітчизняні науковці, які до-сліджують питання глобалістики, зовнішньо-економічної стратегії, геоекономіки та еконо-мічної безпеки, – А. Сухоруков, Я. Жаліло, В. Сіденко, А. Качинський, А. Філіпенко, В. Новицький, В. Будкін, І. Бураковський, О. Соскін, А. Єрмолаєв та інші.

Застосування геоекономічного підходу до аналізу наслідків участі України у СОТ до-зволяє відійти від «пастки» вибору між фрі-трейдерством і протекціонізмом. Е. Люттвак наголошував, що геоекономічний підхід є радше реалістичним, аніж ліберальним [5]. Він критикував теорію порівняльних переваг у зовнішній торгівлі, вважаючи, що ця теорія не пояснює незбалансованості рівноваги через зміну попиту на окремі продукти та ігнорує технологічний потенціал галузей і можливість підвищення продуктивності у виробництві різних продуктів. Натомість вчений вважає, що основна мета геоекономічного суперництва держав – «максимізація зайнятості високого ґатунку у передових індустріях та вибагливих послугах» [5, c. 40]. Міжнародна торгівля, та-ким чином, є сферою геоекономічного супер-ництва, що передбачає необхідність форму-вання активної зовнішньоторговельної полі-тики держави. Представники геоекономічної науки визначають стратегічні геоекономічні цілі як «завоювання чи захист бажаних ролей у світовій економіці» [5, c. 310] З іншого боку, геоекономічне суперництво держав, на відмі-ну від військового, є «грою за правилами», що створює можливості для держави отримати певні вигоди від членства у СОТ.

Участь у СОТ і питання національного економічного суверенітету

Чи не обмежує участь України у СОТ мож-ливості реалізовувати її зовнішньоторговель-ну політику з позицій національного еконо-мічного суверенітету? Наявні оцінки приєд-нання України до СОТ загалом зводяться до двох: «З одного боку, вступ України до СОТ оцінюється як значне досягнення нової неза-

лежної країни, яке веде до інтеграції у світову економіку. З іншого – воно розглядається як втрата незалежності у формулюванні власної зовнішньоторговельної політики, митного та тарифного регулювання тощо» [7].

Очевидно, питання наслідків участі в СОТ, як і в інших міжнародних організаціях, для національного економічного суверенітету є досить складним. Загальнообов’язкові пра-вила СОТ можуть залишати державам право остаточного погодження та прийняття рішень. Проте ці правила багато у чому сформульова-ні на користь розвинених держав, передусім США. Як зазначає дослідник Оксфордського університету, «наднаціональні органи СОТ справді уповноважені приймати рішення, які мають виконуватися країнами-членами, проте ці рішення є політичними, і держави – учас-ниці СОТ можуть самостійно приймати оста-точне рішення з цього приводу у рамках на-ціонального законодавства» [8]. Така позиція, зокрема, притаманна США, де конгрес може приймати остаточне рішення щодо змін у за-конодавство після відповідних рішень СОТ. Дослідник далі зазначає, що «саме для забез-печення американської конкурентоспромож-ності на глобальних ринках США намагалися проектувати у багатосторонній торговельній системі власний підхід невтручання держав у ринок...» [8]. Можна погодитися з автором, що економічний суверенітет є за своєю суттю «дискусійним поняттям». Український вчений В. Мунтіян зазначає, що економічна незалеж-ність – «здатність використовувати конку-рентні переваги для забезпечення рівноправ-ної участі у міжнародній торгівлі» [9, c. 15].

Таким чином, за умов недосконалого суве-ренітету держава повинна зважено формулю-вати зовнішньоекономічну політику, з огляду на стратегічні геоекономічні цілі України.

Розглянемо це питання у площині сучасно-го геоекономічного стану та стратегії України. Домінуючою парадигмою у міжнародних економічних відносинах стає парадигма бага-тополярного світу. Проте розуміння багато-полярності не є чітко визначеним. Зокрема багатополярність можна розуміти як систему поділу світу на зони силового економічно-го та політичного впливу, що вимагатиме від України вибору щодо її стратегічного позиціо-нування: членство у СОТ та інших міжнарод-них організаціях не захистить нашу державу від ризиків та загроз внаслідок протистояння геоекономічних сил. Дослідники геоекономі-ки ще у дев’яностих роках ХХ ст. вказували на тенденцію до формування у світі конкурент-них торговельних блоків, зазначаючи, що вони послаблять багатосторонню інтеграцію та мо-


Бугрій М. Г., Ус І. В.

жуть порушувати міжнародний торговельний порядок, регламентований правилами ГАТТ/СОТ. Е. Люттвак пише про можливу тенден-цію до формування суперницьких торговель-них блоків із зовнішніми протекціоністськими бар’єрами [5]. Карло Жан називає найбільш імовірним сценарієм багатополярності проти-стояння економічних блоків держав, підкрес-люючи, що «при цьому панує Real-Economik»; окремі економічні блоки намагаються отрима-ти незначні односторонні переваги, навіть ці-ною порушення єдності світового ринку» [10]. За таких умов зовнішньоекономічна стратегія України повинна враховувати її геоекономіч-не позиціонування та забезпечувати конку-рентоспроможність української економіки.

Україна – молода незалежна держава, що будує відкриту економіку, має вигідне геогра-фічне розташування у центрі Європи, значний людський потенціал та низку важливих при-родних ресурсів. Водночас Україна є країною з високим рівнем корупції, неефективною сис-темою державних інституцій, енергозалежною та енерговитратною країною, із переважанням сировинних товарів в експорті. Відтак, зо-внішньоекономічна стратегія країни має за-безпечувати зовнішні чинники для «систем-них заходів щодо заохочення структурних перетворень і продовження реформування економіки» [11, c. 146].

Очевидно, що здобувши членство у СОТ, Україна, з одного боку, обмежила можливос-ті економічного суверенітету держави щодо регулювання умов зовнішньої торгівлі, дер-жавної підтримки національних компаній та галузей. З іншого – приєднання до СОТ ство-рило нові інституційні можливості для дер-жавної економічної політики задля розвитку та зміцнення національного економічного су-веренітету. На думку вітчизняного економіста В. Сіденка, позитивний вплив приєднання до СОТ на економіку багато в чому «залежатиме від здатності реструктуризувати економіку та зробити її більш міжнародно конкуренто-спроможною у секторах, що є визначальними у сучасній глобальній економічній системі» [1, c. 237]. Одним із головних довгострокових позитивних наслідків від приєднання України до СОТ є створення економіко-правового се-редовища, яке функціонує на основі прозорих норм і правил. Адаптуючи національне зако-нодавство в економічній сфері й національну регуляторну систему відповідно до норма-тивів СОТ, Україна поступово відходить від характерних для економіки перехідного пе-ріоду схем галузевого субсидування, пільго-вого оподаткування, які деформували конку-рентне середовище і конкурентоспроможність

українських підприємств, ускладнювали їхню адаптацію до конкуренції на світових ринках.

Вплив перебування у СОТ на перспективи економічної інтеграції та участь України у глобальному врядуванні

Статус члена СОТ відкрив країні нові ін-ституційні можливості щодо поглиблення ін-теграції до світової економіки, зокрема сприяв початку нового етапу співробітництва України зі стратегічними торговельними партнера-ми – Євросоюзом і країнами СНД. Відповідно до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» стратегічним пріо-ритетом є забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі. Однією з передумов членства в ЄС є створення з ним Зони вільної торгівлі, яка своєю чергою може бути створе-на ЄС тільки з країною – членом СОТ.

Ще до формального отримання Україною повноправного статусу члена СОТ (2008 р.) почалися переговори про створення розши-реної зони вільної торгівлі з ЄС (Deep and Comprehensive Free Trade Agreement), які мо-жуть завершитися до кінця 2011 р. Базисом та-кої угоди є зобов’язання України, зафіксовані в Угоді про приєднання до СОТ. Отже, членство України у СОТ сприяє євроінтеграції України та інтеграції до інших торговельних об’єднань, які розглядають правила СОТ як базові.

Проте сьогодні статус члена України у СОТ (та відсутність такого статусу в найбільш еко-номічно розвинених країн СНД) обмежує мож-ливості щодо економічної інтеграції України у рамках ЄЕП і Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану. Членство у СОТ створило для України певні рамки, порушення яких при-зведе до додаткових витрат у разі зміни євро-інтеграційного шляху країни. Так, за нашими підрахунками, втрачена вигода України у разі відмови від підписання Угоди про поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС може скласти від 1,4 до 10,0 млрд дол. США на рік, або 27,3 млрд дол. США протягом 5 років. Ситуація може суттєво змінитися після скоор-динованого приєднання до СОТ країн-членів Митного союзу, яке заплановане. Проте, як зазначає економіст Андерс Ослунд, «будь-яка координація сповільнює Росію, тому що Казахстан не уклав ще своїх головних двосто-ронніх протоколів з ЄС або США, а Білорусь ще знаходиться на ранній стадії» [12]. Україна, таким чином, де-факто знаходиться у стані ви-мушеного вибору між «Заходом» і «Росією»


як геоекономічними орієнтирами. Як зазначає російський науковець Євген Трещенков, «з 2003 р. представники ЄС висловлювалися, що доступ України до Митного союзу з Росією закриє для України перспективу розширеної зони вільної торгівлі з ЄС. Росія завважила, що підписання угоди про зону вільної торгівлі Україна – ЄС призведе до перегляду правил торгівлі між Україною та членами Митного союзу. Складність ситуації полягає у дуже по-вільному процесі торговельно-економічного зближення Росії та ЄС…» [13]. Росія також сподівалася використати членство України у СОТ для прискорення переговорів про скоор-диноване приєднання до СОТ членів Митного союзу. Відповідальний секретар Комісії Мит-ного союзу С. Глазьєв сподівався, що приєд-нання України до МС допоможе швидше за-вершити переговори із СОТ. «Я думаю, ми вкладемося в один-два роки. СОТ буде просто нікуди подітися, тим більше враховуючи рі-шення про вступ до МС Киргизії, яка також є членом СОТ», – аргументував свою позицію С. Глазьєв [14].

Членство у СОТ дає змогу Україні брати участь в обговоренні проблем та регулюванні глобальної торгівлі, що має велике значення, особливо як антикризовий механізм. Як за-значає колишній Торговельний представник США Сюзан Шваб, «якщо потрібні ще якісь докази для демонстрування критичної важ-ливості СОТ для світової економіки, не треба дивитися далі, ніж недавня глобальна фінан-сова криза. Хоча країни вдавалися до про-текціоністських заходів напередодні кризи, міжнародне співтовариство уникло швидко-го падіння у спіраль політики «розори сусі-да», створюючи перешкоди для імпорту» [15]. Особливістю СОТ є модель прийняття рішень за принципом «одна країна – один голос», яка може являти собою для країн, що розвивають-ся, значний політичний актив» [16].

Подальша реалізація переваг членства України в СОТ відбуватиметься в рамках роз-ширення регіональної економічної інтеграції. Наразі Україна бере участь у наступних інте-граційних процесах:

Світової організації торгівлі, організації –підготовки Угоди про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі з ЄС;

участь в СНД та Єдиному економічному –простору (ЄЕП), реалізація угоди про зону вільної торгівлі у рамках Співдружності неза-лежних держав;

реалізація Угоди про зону вільної торгів- –лі з Європейською асоціацією вільної торгівлі (EFTA), що об’єднує Ісландію, Ліхтенштейн, Норвегію та Швейцарію;

участь в економічній співпраці діючих –міждержавних регіональних об’єднань, учас-ником яких є Україна, зокрема СНД, ОЧЕС, ГУАМ;

проведення переговорів щодо угод про –вільну торгівлю з Туреччиною, Канадою, Сінгапуром; у червні 2011 р. підписано угоду про ЗВТ із Сирією.

Наслідки участі України у СОТ для аграрного сектору та автомобілебудування

Ще на етапі приєднання до СОТ більшість прогнозів щодо впливу участі в Організації на економіку України містили суттєві відмін-ності щодо секторального ефекту. На сьогодні існують експертні думки про певні позитивні секторальні наслідки участі України у СОТ для аграрного сектору. Зокрема важливою тенденцією 2010 р. стало зміцнення позиції України як провідного експортера на світово-му ринку соняшникової олії. У 2010 р. частка України у світовому експорті цього виду про-дукції складала приблизно 60 % [17]. Це зна-чною мірою сталося через спрощення з 1 січня 2010 р. процедур імпорту соняшникової олії з України до ЄС.

Уже протягом першого року перебування в СОТ Україна майже вдвічі збільшила експорт сільськогосподарської продукції. Фінансово-економічна криза продемонструвала, що в період стрімкого зниження активності майже на всіх ринках, а отже відсутності попиту на продукцію, зменшення обсягів експорту сіль-ського господарства порівняно зі зменшенням в інших галузях було незначним. Саме протя-гом 2009 р. частка сільськогосподарських то-варів у загальному експорті країни зросла на 6,2 в. п. порівняно з попереднім роком (рис. 1). Загалом аналіз останніх років свідчить про зростання частки сільськогосподарської про-дукції у загальному експорті країни. Якщо в період 2005–2007 рр. ця частка не перевищу-вала 9 %, то в період 2008–2010 рр. вона не опускалася нижче 12 %.

Попри значне зростання обсягів торгівлі сільськогосподарською продукцією після при-єднання до СОТ (якщо в період 2005–2007 рр. середній річний експорт сільськогосподар-ських товарів становив 3050 млн дол. США, то за період 2008–2010 рр. цей показник до-рівнював 7689 млн дол. США) не відбулося значної географічної диверсифікації експорту країни. Основними імпортерами сільськогос-подарської продукції з України залишилися країни Близького Сходу. Ринок більшості розвинених країн, насамперед країн ЄС, зали-




шився закритим для України. Значною мірою це пов’язано з доволі значними нетарифними бар’єрами, насамперед санітарними та фітоса-нітарними нормами. Крім того, розвинені краї-ни мають потужну систему підтримки власних виробників сільськогосподарської продукції через значний обсяг субсидій. Країни ОЕСР загалом на субсидії витрачають приблизно 300 млрд дол. на рік. Саме субсидії та нета-рифні бар’єри не дозволили Україні у повно-му обсязі скористуватися відкритістю ринків, отриманих через членство у СОТ.

Важливе значення для України на сьогод-ні має питання доступу на ринки сільськогос-подарської продукції. Проте питання торгівлі сільськогосподарською продукцією значною мірою знаходиться поза межами правил СОТ. Ідеї лібералізації торгівлі сільськогосподар-ською продукцією, зокрема виражені в ліквіда-ції субсидій та інших заходів внутрішньої під-тримки сільського господарства, обумовили організацію у 1986 р. країнами-експортерами сільськогосподарської продукції Кернської групи, метою якої стало об’єднання зу-силь для досягнення поступок з боку країн Європейського співтовариства і США. Група різко критикувала Спільну аграрну політику (САП) ЄС і стимулювання експорту в США, водночас діяльність групи не досягла вагомих

результатів. Членство у СОТ створює певні інституційні можливості для вирішення цих проблем, зокрема через активну участь у пере-говорах з порядку денного Доха-раунду СОТ. Проте експерти сумніваються у результатно-му завершенні раунду: «Для міжнародного співтовариства час визнати, що Доха-раунд приречений…» [15].

Більшість прогнозів сходились на тому, що СОТ матиме дуже негативний вплив на обсяги випуску продукції автомобілебудівної галузі України. Значною мірою така позиція була обумовлена вимогою СОТ щодо зни-ження ввізного мита на автомобілі. Згідно з Протоколом про приєднання України до СОТ у період 2008–2013 рр. Україна зобов’язалася скоротити ввізне мито з 10 % до 5 % за умови, що з початком кожного року вказаного пері-оду мито скорочуватиметься на 1 в. п. Проте від впровадження цього зобов’язання, крім імпортерів автомобілів, вигоду отримали б українські покупці завдяки зниженню влас-них витрат на придбання імпортних автомо-білів, спричиненому посиленням конкуренції на внутрішньому ринку. Україна залишила ввізне мито на рівні 10 %, а під час фінансово-економічної кризи збільшила його до 13 %. Попри те, що такий крок порушував взяті Україною зобов’язання перед СОТ, жодна з

7347958

7404

367

8306732

4189440

33153943010974

8,5

12,4

18,67

14,31

8,638,81

0

1000000

2000000

3000000

4000000

5000000

6000000

7000000

8000000

9000000

2005 2006 2007 2008 2009 2010

0,00

2,00

4,00

6,00

8,00

10,00

12,00

14,00

16,00

18,00

20,00

експорт сільськогосподарської продукці, тис. дол. США

частка експорту сільськогосподарської продукції в загальному експорті, %

Рис. 1. Вартісний обсяг і частка експорту сільськогосподарської продукції України у 2005–2010 роках

Джерело: Державна митна служба України



країн-імпортерів не звернулася до Органу з вирішення суперечок цієї організації зі скар-гою на Україну.

Зазначимо, що світова фінансово-еконо-мічна криза заважає оцінці впливу перших трьох років членства в СОТ на автомобіль-ну галузь через стрімке зниження попиту. Водночас з аналізу співвідношення імпорто-ваних автомобілів та автомобілів власного виробництва за період 2005–2009 рр. (рис. 2) випливає, що приєднання до СОТ не мало суттєвого впливу на структуру автомобільно-го ринку. Тенденція до зростання частки ім-портованих автомобілів існувала і до приєд-нання до СОТ, а підняття митного тарифу до 13 % на легкові автомобілі, яке було чинним протягом 2009 р., не зупинило цю тенденцію. Значною мірою це пов’язане з низькою конку-рентоспроможністю вітчизняної автомобіле-будівної галузі, через що споживачі віддають перевагу імпортованій продукції. Посилений тарифний захист цієї галузі, хоча й сприяє зайнятості певної кількості робітників у ній, проте консервує її відсталість, негативні на-слідки чого врешті-решт впливають на спо-живчий попит.

Таким чином, поступова лібералізація до-ступу на вітчизняний автомобільний ринок не стимулювала розвиток вітчизняної автомобі-лебудівної галузі. Її технічна відсталість від провідних конкурентів залишається доволі значною, що і демонструє значна частка ім-порту в пріоритетах вітчизняних споживачів Водночас ефект впливу членства у СОТ на

автомобільну галузь сьогодні можна назвати нейтральним. Співвідношення автомобілів вітчизняного виробництва до імпортованих у 2005 та 2010 рр. однакове.

Загалом слід зазначити, що участь у СОТ не заперечує державної підтримки розвитку автомобільної та інших галузей економіки в частині, що стосується виробництва для по-треб внутрішнього ринку. Інше питання поля-гає в необхідності глибокої модернізації, мож-ливо найбільшої серед інших галузей економі-ки, автомобілебудівної галузі, запровадження нових технічних дизайнерських рішень. Без вирішення вказаних питань будь-який дер-жавний протекціонізм не допоможе вітчиз-няному автомобілебудуванню зайняти краще місце в світі.

Висновки та прогнози

З аналізу наслідків участі України у СОТ випливають наступні наслідки.

1. Для оцінювання ризиків і загроз еконо-мічній безпеці України та більш повного ви-користання переваг участі у СОТ при форму-ванні зовнішньоекономічної стратегії України доцільно застосовувати геоекономічний ана-ліз, переваги якого полягають у поєднанні можливостей стратегічного, економічного та безпекового аналізу з урахуванням глобаль-них тенденцій та стратегій решти світу.

2. Модернізаційна роль СОТ полягає у стимулюванні через членство у СОТ еко-номічних реформ в Україні: законодавства, сфери стандартизації та сертифікації, митних процедур тощо.

3. Приєднання України до СОТ сьогодні обмежує можливості автономної зовнішньо-економічної політики України на інших век-торах економічної інтеграції.

4. Водночас правила СОТ є базовими для торговельних відносин більшості країн світу та зокрема для України у процесі укладання угод про вільну торгівлю з ЄС та низкою ін-ших країн. Отже, членство у СОТ є чинни-ком посилення геоекономічного потенціалу України, особливо це стосується Угоди про розширену зону вільної торгівлі з ЄС.

5. Участь у СОТ сприяла розширенню до-ступу до ринків товарів, у виробництві та торгівлі якими Україна є важливим світовим гравцем. Це стосується деяких позицій мета-лургії та продукції харчової промисловості.

6. Участь у СОТ є важливим інструментом регулювання у міжнародній торгівлі та дозво-ляє державі брати участь у створенні архітек-тури міжнародної торгівлі. Водночас механіз-ми СОТ не є досконалими, про що свідчить

0

10

20

30

40

50

60

70

80

90

2005 2006 2007 2008 2009

автомобілі власного виробництваімпортовані автомобілі

Рис. 2. Співвідношення імпортованих автомобілів та автомобілів власного виробництва у період 2005–2009 рр., %

Джерело: Державна служба статистики

97


як невдача процесу укладання Доха-раунду, так і поява нових регіональних інтеграцій-них об’єднань і геоекономічних угрупувань (BRICS, G20), що компенсують відсутність прогресу у рамках багатостороннього співро-бітництва СОТ;

7. Україні доцільно апелювати до правил і процедур СОТ як до стандарту міжнародної

торгівлі у разі торговельних конфліктів із краї-нами, які не приєднані до СОТ.

Дослідження даної тематики можуть бути продовжені, зокрема з питань впливу участі у СОТ на інноваційний розвиток України, розви-ток секторів економіки з високою доданою вар-тістю, перспективи регулювання міжнародної торгівлі сільськогосподарською продукцією.


1. Сиденко, В. Р. Глобализация – европейская интеграция – экономическое развитие : украинская мо-дель : в 2 т. Т. 1. Глобализация и экономическое развитие / В. Р. Сиденко. – К. : Феникс, 2008. – 376 с.

2. World Trade Report 2010 / World Trade Organization : Geneve, 2010. – P. 20 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.wto.org/english/res_e/booksp_e/anrep_e/world_trade_report10_e.pdf

3. Lorot, P. La Geoeconomie, Nouvelle Grammaire des Rivaltes Internationales / Pascal Lorot [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.archives.diplomatie.gouv.fr/cap/ressource/FD001147.pdf

4. Thirwell, M. The return of geo-economics / Mark Thirwell [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.lowyinterpreter.org/post/2010/05/24/The-return-of-geo-economics.aspx

5. Luttwak, E. N. The Endangered American Dream / Edward N. Luttwak. – First Touchstone Edition . – Amazon Kindle Edition, 1994. – 370 p.

6. Савона, П. Введение к сборнику «Геоэкономика» / Паоло Савона, Карло Жан // Геоэкономика. – М. : Ad Marginem, 1997. — 208 c. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.archipelag.ru/geoeconomics/osnovi/geoeconomics/introduction/

7. Goryachov, A. V. Ukraine After the Two-Year WTO Membership / A. V. Goryachov, D. I. Yurko [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vdnuet/econ/2010_4/Goryach.pdf

8. Saoroshi, D. Sovereignty, Economic Autonomy, the United States and the International Trading System : Representations of a Relationship / Dan Saoroshi // EJIL. – 2004. – Vol. 15, № 4. – P. 651–676 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ejil.oxfordjournals.org/content/15/4/651.full.pdf

9. Мунтіян, В. І. Економічна безпека України / В. І. Мунтіян. – К. : КВІЦ, 1999. – 463 с.10. Жан, К. Геоэкономика : теоретические аспекты, методы, стратегия и техника // Карло Жан, Паоло

Савона // Геоэкономика. – М. : Ad Marginem, 1997. – 208 c. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.archipelag.ru/geoeconomics/osnovi/geoeconomics/theoretical-aspect/

11. Жаліло Я. А. Економіка України в умовах фінансово-економічної кризи : системні наслідки, ри-зики та виклики / Я. А. Жаліло, Д. С. Покришка // Україна в 2010 році : щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку : монографія / за заг. ред. А. В. Єрмолаєва. – К. : НІСД, 2010. – 528 с.

12. Аslund, A. Why Doesn’t Russia Join the WTO? / Anders Аslund ; Center for Strategic and International Studies // The Washington Quarterly • 33:2. – Р. 49–63 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.twq.com/10april/docs/10apr_Aslund.pdf

13. Treshchenkov, E. Ukraine’s economy between political pressures / Evgeny Treshchenkov [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.easternpartnership.org/community/debate/ukraine-s-economy-between-political-pressures

14. Таможенный союз — это только первый этап интеграции [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kommersant.ua/doc.html?docId=1623922

15. Schwab, S. C. After Doha. Why negotiations are doomed and what we should do about it / Susan C. Schwab // Foreign Affairs. – 2011. – May/June [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.foreignaffairs.com/articles/67719/susan-c-schwab/after-doha

16. Laidi Z. How trade became geopolitics / Zaki Laidi // World Policy Journal. – 2008. – Summer [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://findarticles.com/p/articles/mi_hb6669/is_2_25/ai_n28566406/pg_2/?tag=mantle_skin;content

17. In 2010, sunflower oil export volumes from Ukraine to cover 60% of the world market Financial. 09/09/2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.finchannel.com/Main_News/Ukraine/70285_In_2010,_ sunflower_oil_export_volumes_from_Ukraine_to_cover_60%25_of_the_world_market/



Невід’ємними ознаками державного суве-ренітету України є дві важливі складові: вну-трішня, що поєднує верховенство, самостій-ність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, та зовнішня, що передба-чає дотримання принципу незалежності та рів-ноправності у системі зовнішніх зносин. Саме ці принципи визначені як базові інституційні засади формування держави у Декларації про державний суверенітет України [1] та Акті проголошення незалежності України [2]. У повсякденному житті суверенітет держави пе-редбачає його сприйняття та підтримку наро-дом, важливою складовою чого є стабільний,

збалансований соціально-економічний розви-ток регіонів. Регіональний розвиток є дієвим інститутом політико-правового, екологічного, культурного та міжнародного значення, від функціонування якого залежить практична реалізація ідей суверенності держави.

«Соціально-економічна політика в регіо-нах має забезпечувати стабільний розвиток економіки та соціальної сфери, широке залу-чення регіонів до міжнародної співпраці, фор-мування ефективних регіональних соціально-економічних систем, спроможних забезпечити процес післякризового відновлення та модер-нізації у загальнонаціональному масштабі», –

УДК 332.14:338.242.4(477)

КОНСОЛІДАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОСТОРУ РЕГІОНІВ – ОСНОВА ЗМІЦНЕННЯ

ЕКОНОМІЧНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ УКРАЇНИ

Виявлено зв’язок між тенденціями соціально-економічного розвитку регіонів, консолідацією регіонального економічного простору та зміцненням економічного суверенітету України. Досліджено етапи становлення державної регіональної по-літики з урахуванням практики інституційно-правового забезпечення цього проце-су. Особливу увагу приділено аналізу причин збільшення диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів України, структурних дисбалансів регіональної еко-номіки та соціально-економічних наслідків дестабілізації єдиного господарського простору країни. Виявлено дієві механізми та інструменти державного управління регіональним розвитком, роль державної регіональної політики в процесі консоліда-ції економічного простору регіонів та зміцнення економічного суверенітету України.

Ключові слова: консолідація, економічний суверенітет, регіон, соціально-економічний розвиток регіонів, інституційно-правове забезпечення, державна регіо-нальна політика, економічний простір регіонів.

Біла Світлана Олексіївна,доктор наук з державного управління, професор;

Шевченко Ольга Валеріївна,Шевченко Ольга Валеріївна,кандидат економічних наук;кандидат економічних наук;

Жук В’ячеслав Іванович;Жук В’ячеслав Іванович;Кушнір Марина Олексіївна,Кушнір Марина Олексіївна,

кандидат наук з державного управління;кандидат наук з державного управління;Валюшко Іван ВасильовичВалюшко Іван Васильович

Державний суверенітет України – це верховен-ство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Із Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., здійснення якої передбачено в Акті проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.


Біла С. О., Шевченко О. В., Жук В. І., Кушнір М. О., Валюшко І. В.

зазначається у щорічному посланні Президента України до Верховної Ради України [3, с. 111]. Економічно розвинені регіони – невід’ємна складова економічного суверенітету держа-ви, підґрунтя зростання рівня та якості життя людей на всій території країни. Стабільний і збалансований соціально-економічний розви-ток регіонів формує основу процвітання нації, збільшує довіру людей до владної політики та стратегії реформ, що проводяться в країні.

Простежується прямий зв’язок між рівнем соціально-економічного розвитку регіонів, консолідацією регіонального економічного простору та зміцненням економічного суве-ренітету країни. Останнім часом ця проблема-тика перебуває у центрі уваги наукових дослі-джень українських учених. Аналізуючи тен-денції та суперечності економічного розвитку регіонів України, члени авторського колекти-ву НІСД (І. Г. Бабець, С. О. Біла, В. Є. Воротін, О. О. Єгорова, В. І. Жук, В. В. Засадко, Г. В. Кон-цевенко, А. М. Крижевський, М. О. Кушнір, Ю. В. Макогон, І. В. Хаджинов, О. В. Шевченко та інші) особливу увагу приділили причинам виникнення та проявам особливостей регіо-нальних диспропорцій, їх впливу на посилення тенденцій монополізації регіональних ринків, аналізу перешкод формування консолідовано-го регіонального економічного простору краї-ни, пошуку дієвих механізмів та інструментів державного управління регіональним розви-тком [4, с. 243–326; 5, с. 19–58; 5, с 79–182]. Розглядаючи консолідацію регіонального економічного простору як основу формуван-ня потужного внутрішнього ринку країни та складову стабілізації економічного зростання за рахунок розкриття внутрішніх ресурсів роз-витку, С. Б. Колодинський, В. О. Кравченко, Л. М. Кузьменко, І. І. Ліщинський, Ю. В. Мако-гон, І. В. Хаджинов та інші пов’язують регіо-нальні стратегії трансформаційних перетво-рень із пошуком шляхів реструктуризації економіки старопромислових регіонів, впро-вадженням різноманітних форм і методів між-народної, транскордонної та просторової еко-номічної інтеграції, формуванням розвинутої інфраструктури регіонального розвитку [6, с. 552–665].

Дуже важливу роль у консолідації регіо-нального економічного простору відіграє ак-тивізація інноваційного розвитку економіки регіонів. Інтеграція та співробітництво у сфері інноваційно-інвестиційного розвитку на рівні регіональної економіки традиційно розгляда-ється як важлива складова конкурентоспро-можності країни та зміцнення її економічного суверенітету [7, с. 48]. У цілому загальновизна-ним у сучасній українській регіоналістиці є ро-

зуміння того, що вихід України на нову якість розвитку у післякризовий період потребує комплексного задіяння потенціалу регіональ-ного співробітництва та кооперації як основи консолідації економічного простору країни.

Усвідомлення можливості зміцнення еко-номічного суверенітету України на основі використання потенціалу консолідації еконо-мічного простору регіонів відбувалось поетап-но. На початковому етапі розбудови неза-лежності України (1991 – травень 1996 рр.) головним пріоритетом стало забезпечення політичної консолідації країни. Знаковими подіями цього періоду були укладення Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України [8] і прийняття Закону «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» [9], який унормову-вав основи забезпечення народовладдя і без-посередньої участі громадян в управлінні дер-жавними та місцевими справами, встановлю-ючи тим самим інституційно-правові рамки політико-правового виміру регіонального роз-витку. Натомість для економічного розвитку регіонів України цей період був надзвичайно складним, оскільки відбувся розрив усталених господарських зв’язків, сформованих на регі-ональному рівні економіки ще за радянських часів. На початку 1990-х близько 70 % україн-ських підприємств не мали замкненого циклу виробництва, оскільки були невід’ємною скла-довою виробничої кооперації у межах СРСР. Порушення після 1991 року усталених вироб-ничих зв’язків призвело до стагнації виробни-цтва та занепаду регіональної економіки, по-слаблення міжрегіонального співробітництва у межах країни та деконсолідації національно-го господарського простору.

Під впливом лібералізації, загальної дере-гуляції всіх складових господарської діяль-ності та внаслідок усунення держави від ре-гулювання основних соціально-економічних і відтворювальних пропорцій розвитку ко-жен регіон був змушений самостійно шукати шляхи виживання, що ускладнювалося роз-балансованістю фінансової системи та гіпер-інфляцією, масовим зубожінням населення та падінням купівельної спроможності на вну-трішньому ринку. Найбільш динамічно в цей період розвивалося зорієнтоване на експорт виробництво сировинних товарів та напівфа-брикатів (металургійне виробництво, хіміч-на та деревообробна промисловість тощо). В економіці починають домінувати промислові регіони-лідери (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська області), що стають до-норами для державного бюджету, отже і для регіонів-аутсайдерів.



Другий етап (червень 1996–2000 рр.) характеризувався формуванням парадиг-ми державної регіональної політики та дер-жавного бачення шляхів консолідації еко-номічного простору регіонів. Прийняття Конституції України створило інституційно-правове підґрунтя цього процесу, унормував-ши основи законодавства з питань здійснен-ня державної влади та місцевого самовряду-вання (у тому числі на регіональному рівні). Конституцією України були встановлені за-сади регіонального самоуправління: визнано і гарантовано місцеве самоврядування (стат-тя 5); встановлено принципи територіаль-ного устрою держави, серед яких – єдність і цілісність державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансований соціально-економічний розвиток регіонів з урахуван-ням їх історичних, економічних, географіч-них і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій (стаття 132) [10].

З другої половини 1990-х в Україні акти-візуються трансформаційні перетворення, що привело до усвідомлення державною владою неможливості реалізації завдань комплексно-го розвитку територій «зверху», оскільки ре-гіональний розвиток потребує відродження ініціативи, підприємництва, відповідальності та контролю на місцевому рівні, а отже ви-користання потенціалу місцевого самовря-дування. 1997 року Україна ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядуван-ня [11; 12], взявши на себе зобов’язання щодо розбудови місцевого самоврядування відпо-відно до європейських стандартів демократії та принципів регіонального управління, та-кож було прийнято Закон «Про місцеве само-врядування в Україні». Починається форму-вання інституційно-правового забезпечення функціонування державної влади та місцево-го самоврядування [13; 14], зокрема у столиці України – місті Києві [15].

Окремі позитивні напрацювання у площині удосконалення системи державного управлін-ня регіональним розвитком на практиці стика-лись із системною проблемою – посиленням диспропорційності соціально-економічного розвитку регіонів України. Із середини 1990-х на місцевому рівні швидко поширюються ідеї переваг «економічної замкненості» як основи процвітання окремо взятого успішного регіо-ну. Такі настрої становили загрозу сувереніте-ту України і вимагали розробки загальнонаці-ональної регіональної економічної політики. З огляду на це у відповідному законопроекті було визначено, що «державна регіональна економічна політика спрямовується на забез-

печення однакових умов функціонування гос-подарських комплексів регіонів та збереження територіальної цілісності Української держа-ви» [16]. Основою консолідації економічного простору регіонів України зокрема визнача-лось дотримання пріоритетів загальнодержав-ного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни в цілому.

Практичними підходами у вирішенні озна-ченої проблеми стали ще радянські принципи економічного районування, що відобража-ли специфіку розвитку продуктивних сил. Враховуючи природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фак-тори, що впливали на формування регіональ-них комплексів, для зміцнення консолідації регіонального економічного простору (відпо-відно, і внутрішнього ринку країни), було за-пропоновано створити в Україні вісім еконо-мічних районів:

Донецький (Донецька, Луганська облас- –ті);

Придніпровський (Дніпропетровська, –Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харків- –ська області);

Центральний (місто Київ, Київська, Чер- –каська області);

Поліський (Волинська, Житомирська, –Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, –Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Рес- –публіка Крим, Миколаївська, Одеська, Хер-сонська області, місто Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, –Івано-Франківська, Чернівецька області).

Економічне районування в той період роз-глядалось як підґрунтя консолідації економіч-ного простору регіонів, що обов’язково мало супроводжуватися реструктуризацією їхньої економіки та цільовою державною допомогою депресивним (відсталим) територіям. Вагома роль у цьому процесі відводилась розроб-ці та реалізації цільових і галузевих програм соціально-економічного розвитку регіонів (територій), що передбачало бюджетне фінан-сування проблемних регіонів та соціального захисту населення на їх території.

Започатковані у другій половині 1990-х та широко застосовані на початку ХХІ століт-тя механізми надання державної підтримки адміністративно-територіальним одиницям на практиці виявилися малоефективними. Більшість затверджених програм соціально-економічного розвитку територій не викону-валась у повному обсязі через недофінансу-



вання з державного та місцевого бюджетів; державні ресурси неефективно використову-вались у регіонах через неналежну координа-цію діяльності галузевих міністерств та інших центральних органів виконавчої влади як го-ловних розпорядників коштів. Тому постало завдання щодо переходу до нових орієнтирів розробки та впровадження державної регіо-нальної політики в Україні.

Третій період (2000–2005 рр.) характе-ризувався формуванням засад регіональної політики, зорієнтованої на довгострокові цілі розвитку: соціально-економічне зростання ре-гіонів; подолання основних міжрегіональних диспропорцій; досягнення загальноприйня-тих норм і стандартів рівня та умов життя лю-дей незалежно від місця їх проживання тощо. Такий підхід супроводжувався активним за-стосуванням механізмів планування просто-рового розвитку (Генеральна схема плану-вання території України, далі – Генеральна схема) [17], започаткуванням стратегічного планування державного та регіонального роз-витку, запровадженням договірних відносин між урядом та органами місцевого самовряду-вання регіонального рівня з питань розвитку регіонів, підготовкою та забезпеченням реа-лізації державних програм розвитку регіонів (територій) України.

Довгострокові цілі регіонального розвитку, у тому числі консолідація економічного про-стору регіонів, на початку ХХІ століття потре-бували формування інституційно-правового підґрунтя. Законом від 7 лютого 2002 року була затверджена Генеральна схема, що роз-глядалась як основа просторового розвитку та поєднувала у собі: розробку та прийняття комплексу містобудівної документації; визна-чення пріоритетів та концептуальне вирішен-ня питань, пов’язаних із плануванням, забудо-вою та використанням території; удосконален-ня системи розселення та забезпечення стало-го розвитку населених пунктів (у тому числі малих міст); визначення шляхів розвитку ви-робничої, соціальної, інженерно-транспортної інфраструктури; формування засад національ-ної екологічної мережі. Генеральна схема пе-редбачала раціональне використання терито-рії України, створення та підтримку повноцін-ного життєвого середовища (система охорони здоров’я населення, охорона пам’яток історії та культури, визначення державних пріори-тетів розвитку системи розселення та вироб-ничої, соціальної, інженерно-транспортної ін-фраструктури тощо). У комплексі такий підхід формував реальне підґрунтя усунення пере-шкод на шляху консолідації регіонального еко-номічного простору, мінімізував суб’єктивізм

при прийнятті рішень щодо регіонального роз-витку в Україні. Позитивним було й те, що всі найважливіші рішення у сфері регіональної політики, просторового розвитку та місцевого самоврядування мали прийматись відкрито і публічно, у тому числі – шляхом проведен-ня парламентських слухань у Верховній Раді України [18].

Важливими складовими означеного періо-ду стало прийняття Бюджетного та Земельного кодексів України (2001 рік).

На початку ХХІ століття Указом Прези-дента України «Про Концепцію державної регіональної політики» (2001 рік) [19] та в тексті редакції відповідного законопроекту [20] було визначено місце державної регіо-нальної політики як складової національної стратегії соціально-економічного розвитку України, що тісно пов’язана із проведенням адміністративної реформи та впорядкуван-ням адміністративно-територіального устрою. Головною метою державної регіональної по-літики визначалося створення умов динаміч-ного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення гаран-тованих державою соціальних стандартів кожному її громадянину незалежно від місця проживання. Поглиблення процесів ринко-вої трансформації нерозривно пов’язувалось із підвищенням ефективності використання потенціалу регіонів, дієвістю управлінських рішень, удосконаленням роботи органів дер-жавної влади та місцевого самоврядування. Шлях реалізації державної регіональної полі-тики був визначений як здійснення органами виконавчої влади та місцевого самоврядуван-ня системи заходів для забезпечення ефектив-ного комплексного управління економічним і соціальним розвитком України та її регіонів – Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

У четвертий період (2005–2010 рр.) фор-мування державної регіональної політики відбувалося переважно в умовах лібераліза-ції та активного впливу зовнішніх чинників (глобалізації, коливань світової кон’юнктури на сировину, світової фінансової кризи 2008–2010 рр.), що обумовило певну «хаотичність» і неузгодженість спроб держави відповісти на «економічні шоки», забезпечити консолі-дацію економічного простору регіонів та кра-їни в цілому. Високі темпи економічного зрос-тання в Україні (а також і регіональної еконо-міки) впродовж 2005–2008 рр. мали в основі сприятливу зовнішню кон’юнктуру на тради-ційну продукцію українського виробництва (сировину та напівфабрикати). «Помаранчева



революція» та курс на загальну лібералізацію економічних процесів призвели до низки важ-ливих наслідків: 1 грудня 2005 року ЄС ви-знав Україну країною з ринковою економікою; 17 лютого 2006 року такий же статус України визнають США (одним із наслідків цього ста-ло припинення антидемпінгових розслідувань стосовно українського імпорту); 16 травня 2008 року Україна вступила до СОТ, що офі-ційно закріпило пріоритет принципів вільної торгівлі у зовнішніх економічних відносинах. Ці події сприятливо позначились на активі-зації експортної діяльності регіонів у докри-зовий період і посилили їхню орієнтацію на світові ринки, що поглибило диференціацію соціально-економічного розвитку регіонів-лідерів та проблемних (депресивних) регіонів, ускладнюючи процес консолідації економіч-ного простору України.

Посилення проявів диференціації соціаль-но-економічного розвитку регіонів поставило питання про необхідність вирівнювання, по-долання депресивності регіонів-аутсайдерів, що обумовило прийняття Закону «Про сти-мулювання розвитку регіонів» [21]. При його підготовці була зроблена спроба імплементації досвіду регіональної політики Європейського Союзу та країн Центральної і Східної Європи до реалій України. Започатковувалася сис-тема цілеспрямованих заходів державного стимулювання регіонального розвитку, ви-значалися правові, економічні та організацій-ні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку ре-гіонів та подолання депресивності територій на основі базових принципів регіональної по-літики ЄС – субсидіарності, децентралізації, партнерства, програмування, концентрації державних і регіональних ресурсів та їх спря-мування на вирішення проблем регіонального розвитку. Унормовувався чіткий алгоритм за-твердження стратегій регіонального розви-тку (державної та регіональних) як механізмів забезпечення реалізації державної політики стимулювання розвитку регіонів; визначався дієвий інструмент як узгодження діяльнос-ті органів виконавчої влади (центральних та місцевих) і місцевого самоврядування у сфері державного стимулювання розвитку регіонів, так і виконання регіональних стратегій розви-тку – угоди щодо регіонального розвитку (та унормовувався механізм їх укладення). Згідно зі статтею 3 цього Закону державне стимулю-вання розвитку регіонів здійснювалося відпо-відно до основ державної регіональної політи-ки, державних програм економічного і соціаль-ного розвитку України, Державного бюджету України, загальнодержавних програм, інших

законів та нормативно-правових актів, а також програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, місцевих бюджетів.

Закон «Про стимулювання розвитку регіо-нів» запровадив стратегічне планування регі-онального розвитку. У зв’язку з цим Кабінет Міністрів постановою № 1001 від 21 липня 2006 року затвердив «Державну стратегію регіонального розвитку України на період до 2015 року» [22]. Державна регіональна по-літика спрямовувалася на розв’язання низки проблем, серед яких: низькі інвестиційна при-вабливість регіонів та інноваційна активність у них; нерозвиненість виробничої та соціаль-ної інфраструктури; зростання регіональних диспропорцій у сфері соціально-економічного розвитку регіонів; слабкі міжрегіональні зв’яз-ки; нераціональне використання людського потенціалу [22]. Отже, на рівні державної регіо-нальної політики було встановлено, що кон-солідація економічного простору регіонів та, відповідно, зміцнення економічного суверені-тету України неможливі без зменшення дис-пропорційності соціально-економічного роз-витку регіонів та зміцнення міжрегіональних економічних зв’язків. Інституційний супровід передбачав затвердження порядку підготовки, укладання та виконання угод щодо регіональ-ного розвитку [23] та здійснення моніторингу соціально-економічних показників розвитку регіонів (районів, міст тощо) [24].

У руслі дотримання європейської практики та традицій регіонального розвитку в Україні 2009 року було прийнято Закон «Про асоці-ації органів місцевого самоврядування» [25], що створювало законодавче підґрунтя для ак-тивного залучення асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних об’єднань до вирішення нагальних питань місцевого (ре-гіонального) розвитку. Однак досягти цілей Державної стратегії регіонального розвитку, у тому числі консолідації економічного просто-ру регіонів, не вдалось, оскільки у практичній площині розвиток економіки регіонів України постійно перебував під домінуючим впливом кон’юнктурних чинників зовнішнього та вну-трішнього походження, що відтворювали сис-темні дисбаланси та диспропорції регіональ-ного розвитку.

У цілому оцінка динаміки соціально-еконо-мічного розвитку регіонів України протягом 1991–2010 рр. дає підстави говорити про два чітко виражені довготривалі тренди:

1) період стрімкого економічного падіння 1991–1999 рр., що характеризувався розривом усталених міждержавних та міжрегіональних економічних зв’язків, поглибленим спадом



соціально-економічних показників в усіх регі-онах України;

2) період нерівномірного економічного від-родження і зростання 2000–2010 рр., що ха-рактеризувався хвилеподібним збільшенням обсягів виробництва та інвестиційних ресур-сів у регіонах, зростанням масштабів надання послуг, інтенсифікацією зовнішньоекономіч-ної діяльності (за виключенням економічного спаду під час кризи).

Натомість упродовж усього періоду не-залежності України внаслідок особливостей відтворювальних процесів регіональної еко-номіки характерно виявилися дві визначальні тенденції, що й досі неможливо подолати тра-диційними засобами державної регіональної політики:

1) зростання нерівномірності соціально-економічного розвитку регіонів, що швид-ко посилювалась і призвела до концентрації виробничого, інвестиційного, людського та фінансового капіталу на території регіонів-лідерів та виникнення регіонів-аутсайдерів (депресивних, проблемних територій);

2) посилення анклавності економіки окре-мих регіонів та поступове занепадання інших; формування локальних центрів економічної активності, переважно пов’язаних з орієн-тацією на зовнішні ринки збуту та світову кон’юнктуру.

Збереження означених тенденцій регіо-нального економічного розвитку об’єктивно ускладнює процес зменшення проявів дис-пропорційності, оскільки економіки регіо-нів сформували і продовжують підтримува-ти господарські зв’язки залежно від рівня їх економічної ефективності, а не національної приналежності. Все це перешкоджає консолі-дації економічного простору України як осно-ви зміцнення її економічного суверенітету та ставить нові виклики перед державною регіо-нальною політикою.

З 2010 року в Україні розпочався новий етап становлення державної регіональної по-літики, зорієнтований на дотримання балансу загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів (це визнано одним із базових прин-ципів внутрішньої політики держави [26]) та консолідацію економічного простору регіонів як основи економічного суверенітету України, важливої складової державного суверенітету. Для реалізації поставленої мети держава має подолати низку інституційних перешкод.

1. Нерозвиненість системних засад здій-снення державної регіональної політики, що проявлялось у наступному:

1) тривала відсутність базових законодав-чих актів, що регламентують державну регіо-

нальну політику, мінливість і розпорошеність законодавства у цій сфері, довготривале ви-значення центрального органу виконавчої влади, який здійснює державну регіональну політику [27; 28];

2) неузгодженість і часте дублювання по-вноважень органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади.

Здійснення соціально-економічної політи-ки регіонів потребує попереднього формуван-ня інструментів управління. Створення основ територіальної організації державної влади та дієвого демократичного інституту місце-вого самоврядування призвело до поширення практики дублювання управлінських повно-важень на рівні регіонів. Якщо на рівні громад села, селища і міста юридично (і певною мірою практично) сформовано дієздатний інститут самоврядування у вигляді місцевих рад, їхніх голів та виконавчих органів, то на рівні райо-нів і регіонів відтворено тільки частину інсти-туту самоврядування – діють ради і голови рад. Відсутність у відповідних рад права ство-рювати власні виконавчі органи призводить до фактичного управління розвитком терито-рій місцевими державними адміністраціями. Така ситуація відповідає принципам унітар-ного устрою держави, однак не принципам повсюдності місцевого самоврядування, що знижує ефективність управління та ступінь дотримання самоврядних інтересів регіонів, районів та місцевостей.

3. Відсутність дієвих важелів державного управління соціально-економічним розвит-ком регіонів, що активізують задіяння їхньо-го внутрішнього потенціалу.

На етапі падіння темпів розвитку (1991–1999 рр.) доцільним було застосування піль-гових інструментів впливу на соціально-економічний розвиток регіонів – створення спеціальних (вільних) економічних зон, збіль-шення обсягів дотацій місцевим бюджетам, на-дання пільгових кредитів, субсидування збит-кових підприємств, прямий перерозподіл ін-вестиційних ресурсів. Однак поступово ефек-тивність їх застосування зводилася нанівець проблемами, які вони породжували (зокрема зростання патерналістських очікувань регіонів стосовно гарантованої державної допомоги).

3.1. Недоліки у функціонуванні С(В)ЕЗ та ТПР. Створення пільгових територій сфор-мувало умови для відновлення господарської діяльності у регіонах. На територіях С(В)ЕЗ і ТПР з початку функціонування було затвер-джено 742 інвестиційні проекти кошторисною вартістю 7,6 млрд дол. США (у тому числі іно-земні інвестиції – 2,5 млрд) [29]. Станом на 1 березня 2011 року у С(В)ЕЗ і на ТПР у стадії



реалізації знаходиться 180 інвестиційних про-ектів (відповідно 119 і 61) кошторисною вар-тістю 2,4 млрд дол. США (у тому числі інозем-ні інвестиції – 0,7 млрд дол. США, або 29 % за-гальної кошторисної вартості проектів). Однак значна частина створених С(В)ЕЗ виявилася неефективною, а в деяких так і не було розпо-чато виробничу діяльність. Упродовж періо-ду функціонування С(В)ЕЗ і ТПР органами управління такими територіями було припи-нено реалізацію 562 інвестиційних проектів, причому тільки 268 з них – через завершення терміну реалізації. Результатом неефективнос-ті інституту спеціальних територій стало при-йняття Закону «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» (2005 р.), яким було введено морато-рій на створення С(В)ЕЗ та ТПР. Разом з тим обсяг виробленої продукції та наданих послуг, кількість новостворених робочих місць дозво-ляють говорити про ефективність цього меха-нізму державного регулювання.

3.2. Зростання загальних трансфертів місцевим бюджетам регіонів та зменшення цільових трансфертів, збільшення кількості регіонів-реципієнтів. Функціонування міс-цевих органів влади і самоврядування потре-бувало існування бюджетних планів розвитку територій – місцевих бюджетів. Перелік їх до-ходних джерел – місцевих податків і зборів – було визначено у 1993 році, однак до 2001 року щороку змінювалися і перелік, і частки загаль-нодержавних податків та зборів, що надходять до місцевих бюджетів. Тільки після ухвалення Бюджетного кодексу України (2001 р.), який визначив частки загальнодержавних податків та зборів, що передаються до місцевих бюдже-тів, регіони та місцевості отримали чітко ви-значені на тривалий строк джерела доходів. Крім того, з 2002 року було започатковано розрахунок відносної податкоспроможності місцевих бюджетів, що реально відображало фінансовий стан місцевостей та впливало на обсяги надання трансфертів.

Неспроможність органів самоврядуван-ня фінансувати місцевий розвиток власними зусиллями призводить до необхідності утри-мання їх коштами державного бюджету – че-рез нецільові дотації та цільові субвенції. З 1992 року частка загальних трансфертів у дохо-дах місцевих бюджетів постійно зростала. Так, у 1992 році вона складала 4 % доходів місцевих бюджетів, у 2000 році – 18,7 %, у 2010 році – 49,1 %. Такі дані свідчать про невирішеність питання надання місцевим органам достатніх джерел для фінансування власного розвитку. Характерно, що у структурі трансфертів зрос-

тала частка нецільових дотацій (до 56,1 % у 2010 році) та субвенцій на соціальний захист населення (до 38,3 %). Відповідно, частки до-даткових дотацій та субвенцій на соціально-економічний розвиток регіонів скорочувались [30]. Зростала і кількість місцевих бюджетів регіонального рівня, які отримували кошти із Державного бюджету. Якщо у 1996 році таких регіонів було 12, у 2001 році – 23, то за підсум-ками 2010 року – 26 регіонів (всі, крім міста Києва) є бюджетними реципієнтами [30].

Отже, серед інституційних викликів, які постали перед державою в процесі забезпе-чення консолідації економічного простору регіонів, особливу увагу слід приділити на-ступним:

подоланню другорядного відношення до –формування і реалізації регіональної політики;

відмові від залишкового принципу фі- –нансування регіональних питань;

посиленню уваги до формування базових –інститутів регіонального розвитку – створен-ню достатньої кількості ефективно функціону-ючих об’єктів комунальної власності, форму-ванню самодостатніх місцевих бюджетів тощо.

Найбільшою об’єктивною перешкодою на шляху консолідації економічного простору регіонів традиційно залишається диспропор-ційність їх соціально-економічного розвитку, яка за період незалежності має чітко вираже-ну тенденцію до зростання.

Перше десятиліття XXI ст. (до 2008 року) характеризувалося уповільненням темпів збільшення диспропорцій регіонального роз-витку, їх зростанням у кризовий період 2008-2009 рр. та поступовим поверненням до докри-зових пропорцій диференціації регіонального розвитку у 2010–2011 рр. Порівняно з почат-ком 1990-х диспропорційність соціально-економічного розвитку регіонів зросла, але на рівні держави й досі не вироблено інструмен-тів її мінімізації.

За роки незалежності України швидко зрос-тала диспропорційність за показником валової доданої вартості (ВДВ) на одну особу: якщо у 1996 році максимальний показник виробни-цтва ВДВ на одну особу (м. Київ) перевищу-вав мінімальний показник (Закарпатська об-ласть) у 2,7 разу, то у 2001 році співвідношен-ня між показниками м. Києва (11,9 тис. грн) та Чернівецької області (2,0 тис. грн) досягло 5,9 разу (щоправда, до 2009 року диспропор-ція дещо зменшилась і складала 3,0 разів). Якщо у 1996 році у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та м. Києві) виробля-лося 45,8 % ВДВ, то у 2001 році – вже 52,5 % ВДВ, а у 2009 році – 54,9 % [31, с. 50–72; 32].



У 1991–2001 рр. найвищий рівень концен-трації промислового потенціалу спостерігався у восьми регіонах [31, с. 50–72; 32]. Регіони значно різнилися за часткою промисловості у ВДВ: у 2001 році лише у восьми регіонах вона становила від 5,2 % до 22,8 % (у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській, Полтавській і Харківській областях та місті Києві). За результатами 2008 року ця частка була вже на рівні 50 % у Дніпропетровській та Донецькій областях, а у більшості регіонів не перевищувала 5-6 % валової доданої вартості. Майже не змінилася частка сільськогоспо-дарського виробництва у виробництві ВДВ: у 2001 році вона складала від 7,1 % у Київській області до 0 % у місті Києві, у 2008 році – від 6,0 % у Київській та Вінницькій областях – до 2,3 % у Чернівецькій. В усіх регіонах суттєво зросла питома вага сфери послуг, яка при се-редньому рівні 45,8 % досягла в Автономній Республіці Крим і Одеській області 50 %, а у місті Києві – понад 76 % [31, с. 50–72; 32].

Значний занепад промислового виробни-цтва за період 1991–2000 рр. призвів до того, що у 2000 році перевищити обсяги промисло-вого виробництва 1990 року вдалося тільки Запорізькій області, а у 2002 році – місту Києву, Одеській та Запорізькій областям. За підсум-ками 2000 року 12 регіонів із 26 не досягли по-ловини рівня зростання обсягів промислового виробництва 1990 року. Тільки до середини 2000-х регіонам вдалося перевищити показни-ки економічного розвитку 1990-1991 рр.

Диспропорційність соціально-економіч-ного розвитку регіонів України посилюва-лась і внаслідок змін у структурі власності. Кардинально зменшилася частка обсягів ви-робництва на підприємствах державної фор-ми власності, відповідно виробництво това-рів і надання послуг у регіонах сьогодні здій-снюють переважно приватні підприємства. Органи місцевого самоврядування фактично не мають впливу ані на їхню діяльність, ані на зміну структури економіки регіону.

Економічну базу значної частини регіонів України сьогодні визначають одна-дві галузі (підприємства яких переважно спеціалізу-ються на сировині та/або напівфабрикатах, виробляють проміжну чи низькотехноло-гічну продукцію). Це стало головною при-чиною зниження конкурентоспроможнос-ті більшості регіонів України на зовнішніх ринках (питома вага третини регіонів у за-гальноукраїнському експорті не перевищує 1 %). Зовнішньоекономічна активність кон-центрується у найбільш промислово розви-нених регіонах. У 1991 році питома вага екс-портних поставок Волинської, Житомирської,

Закарпатської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Хмельницької, Чернівецької та Чернігівської областей (12 з 26 регіонів) не перевищувала 5,6 % загального обсягу експортних поставок, а питома вага експорт-них поставок Дніпропетровської, Донецької та Одеської областей становила 36,0 %. У 1999 році кількість таких регіонів скоротила-ся до 8 по експорту та до 10 по імпорту; най-вища частка експорту була сконцентрована у Донецькій (18,4 %) та Дніпропетровській (17,9 %) областях, імпорту – у місті Києві (17,7 %). До 2011 року концентрація зовніш-ньоторговельних операцій тільки посилилася: за підсумками І кварталу 2011 року найбіль-ші частки експортованих товарів зосереджені у Донецькій (26,7 % загального обсягу екс-порту товарів), Дніпропетровській (15,6 %), місті Києві (14,0 %), Луганській (8,1 %) та Запорізькій (5,7 %) областях. Половину ім-порту товарів здійснює місто Київ (48,9 %), частка інших регіонів набагато нижча (дру-гої після Києва Дніпропетровської області – лише 7,2 %) [32].

В Україні збільшується регіональна аси-метрія за інвестиціями в основний капітал. Регіони суттєво відрізняються можливостя-ми залучення інвестицій. Якщо у 1991 році відмінності між обсягами капітальних вкла-день на одну особу складали 2,06 разу (у Миколаївській області – 1037,0 крб, у За-карпатській – 501,5 крб), то за підсумками року коефіцієнт варіації за інвестиціями в основний капітал на душу населення становив 8,5 (у місті Києві – 828 грн, у Тернопільській області – 97 грн). Така ситуація є свідченням збереження низької інвестиційної прива-бливості більшості регіонів. Протягом 1990–2000 рр. у постійних цінах інвестиції скороти-лись (у середньому) в 4,1 разу. Після отриман-ня регіонами статусу територій пріоритетного розвитку в 1999-2000 рр. (що передбачало пільги в оподаткуванні), динаміка залучен-ня інвестицій у ці регіони дещо зросла, проте майже 80 % інвестицій припадає на Донецьку область, у тому числі 50 % – на місто Донецьк. За підсумками 2010 року найбільша частка капітальних інвестицій припадала на промис-лово розвинені регіони – місто Київ (18,5 %), Дніпропетровську (8,3 %) і Донецьку (8,1 %) області. Прямі іноземні інвестиції зосереджу-ються у найбільш розвинених регіонах – місті Києві (48,9 %), Дніпропетровській (16,7 %) та Харківській (6,1 %) областях [32].

Що стосується показників диференціації оплати праці за регіонами, то за 20 років вони майже не змінилися. У 1991 році відмінності



складали 1,55 разу (в Автономній Республіці Крим – 487,2 крб, у Чернівецькій облас-ті – 313,9 крб), а за підсумками 2010 року – 1,6 разу. Традиційно значними залишаються розриви в абсолютних значеннях номіналь-них доходів на одну особу, а також у темпах їх зростання. Так, за підсумками 2010 року лише 5 регіонів перевищили середнє значення цьо-го показника по країні. При цьому у 2010 році лише у 2 регіонах середньомісячний дохід на одну особу не досягав 1000 грн (2008 року – у 13, 2009 року – у 7) [32].

Серед базових чинників поглиблення дис-пропорційності соціально-економічного роз-витку регіонів України як основної причини порушення консолідації економічного про-стору регіонів слід відзначити три.

1. Структурні дисбаланси регіональної економіки, у тому числі:

різні ступені адаптованості регіонів із –різною структурою економіки до функціону-вання в умовах ринкової конкуренції;

домінування в економіці регіонів-лідерів –виробництв третього та четвертого техноло-гічного укладів, що робить їх залежними від коливань зовнішньої кон’юнктури на сиро-винні групи товарів;

деформована структура попиту на про- –дукцію українського виробництва (порівняно з попитом на імпорт) на внутрішньому ринку;

слабкий рівень розвитку виробничої, –дорожньо-транспортної, комунікаційної, соці-альної інфраструктури, що ускладнює процес залучення інвестицій та знижує інфраструк-турну доступність регіонів.

2. Порушення коопераційних зв’язків між регіонами та дестабілізація єдиного госпо-дарського простору внаслідок занепаду ви-робничої діяльності та переважної орієнтації регіонального виробництва на зовнішні рин-ки. Економіці регіонів України і сьогодні при-таманні такі тенденції:

посилюється експортна зорієнтованість –економіки регіонів-лідерів. Так, у 2010 році 14 регіонів експортували понад третину за-гального обсягу реалізованої промислової продукції, найбільшим цей показник був у ін-дустріальних областях – Донецькій (55,6 %), Дніпропетровській (40,5 %), Запорізькій (39,4 %), Луганській (36,9 %) [32];

традиційно низькою залишається інтен- –сивність господарських зв’язків у межах вну-трішнього ринку (частка міжрегіонального обороту у ВВП України протягом тривалого часу не перевищує 25 %);

внутрішній сукупний попит зменшуєть- –ся внаслідок обмеженості інвестиційного по-питу нефінансових корпорацій на продукцію

інноваційного характеру (передусім на ринку засобів виробництва), падіння платоспромож-ності населення тощо;

спостерігається локалізація центрів –економічного зростання у промислових міс-тах, фінансових і торговельних центрах, транспортно-транзитних і портових містах, монофункціональних населених пунктах (зо-крема у малих містах економічна активність пов’язана з роботою одного-двох містоутво-рюючих підприємств).

3. Послаблення ролі держави щодо ре-гулювання та стимулювання регіонального економічного розвитку, у тому числі:

збереження галузевого принципу управ- –ління економікою, надання державної під-тримки переважно базовим галузям, які мають високий ступінь територіальної локалізації;

незавершеність механізму бюджетного –регулювання, яке аж до 2000 року здійсню-валося переважно на основі двосторонніх до-мовленостей регіонів і центру;

відсутність системності у застосовуванні –механізмів впливу держави на економічний розвиток регіонів.

Новий етап у формуванні державної регіо-нальної політики, точкою відліку якого став 2010 рік, серед базових пріоритетів визначає консолідацію економічного простору регіо-нів та зміцнення економічного суверенітету України. Для досягнення поставленої мети мають бути законодавчо унормовані засади нової державної регіональної політики, яка б передбачала:

ефективні інноваційні інструменти вирі- –шення проблем асиметрії розвитку регіонів з урахуванням забезпечення територіально ці-лісного та збалансованого розвитку України;

інтеграцію регіонів в єдиному політично- –му, правовому, економічному, інформаційно-му та культурному просторі;

максимально повне використання по- –тенціалу регіонів з урахуванням їх природних, історичних, економічних, географічних, демо-графічних та інших особливостей, етнічних і культурних традицій;

підвищення конкурентоспроможності –регіонів.

У зв’язку з цим першочергового значення набуває низка завдань стратегічного характеру.

1. Інституційно-правове забезпечення ре-гіонального розвитку в Україні.

1.1. Розробка та прийняття законів «Про за-сади державної регіональної політики», «Про адміністративно-територіальний устрій», «Про комунальну власність», «Про міжнародну тех-нічну допомогу», «Про Державний фонд регіо-нального розвитку» (з відповідними змінами



до Бюджетного кодексу України), «Про тери-торії пріоритетного розвитку».

1.2. Внесення змін і доповнень до низки за-конів:

перегляд і взаємоузгодження законів –України «Про стимулювання розвитку ре-гіонів» (від 08.09.2005 р. № 2850-IV), «Про державні цільові програми» (від 18.03.2004 р. № 1621-IV), «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соці-ального розвитку України» (від 23.03.2000 р. № 1602-III) у визначенні єдиного бачення ло-гістичного механізму розробки та реалізації програмно-планових і нормативних докумен-тів щодо забезпечення регіонального розвитку;

запровадження мотиваційних механізмів –подолання асиметрії регіонального розвитку, удосконалення системи надання фінансової допомоги регіонам, запровадження середньо-строкового бюджетного планування;

унормування у Господарському кодексі –України правового режиму поняття «кластер»;

вдосконалення Закону «Про місцеві дер- –жавні адміністрації» у частині розширення повноважень місцевих органів влади та місце-вого самоврядування, надання їм більшої са-мостійності при вирішенні спільних із сусідні-ми регіонами (в тому числі в рамках транскор-донного співробітництва) завдань регіональ-ного та місцевого розвитку.

1.3. Визначення на рівні нормативно-пра-вових актів процедур:

постійного узгодження політики цен- –тральних та місцевих органів виконавчої вла-ди щодо регіонального розвитку при щоріч-ній підготовці державних цільових програм, Державної програми економічного і соціаль-ного розвитку України, проекту Державного бюджету на відповідний рік;

узгодження та реалізації стратегій розви- –тку регіонів між урядом України та органами місцевого самоврядування;

розробки, моніторингу та оцінки реаліза- –ції регіональних стратегій розвитку;

підвищення кваліфікації працівників –органів виконавчої влади, що беруть участь у підготовці та реалізації проектів соціально-економічного розвитку регіонів.

1.4. Проведення широкого обговорення та відповідної імплементації нових правових ін-струментів Ради Європи з питань місцевої та регіональної демократії, зокрема Додаткового протоколу до Європейської Хартії місцевого самоврядування та Додаткового протоколу № 3 до Мадридської Конвенції про транскор-донне співробітництво між територіальними громадами або владами стосовно об’єднань єврорегіонального співробітництва (ОЄС).

2. Посилення ролі держави у стимулюван-ні економічного розвитку регіонів, створення умов для активізації їх внутрішнього потен-ціалу, формування сприятливого інституцій-ного середовища та інфраструктурного за-безпечення розширення масштабів міжрегіо-нальної співпраці та регіональної виробничої кооперації, вироблення механізмів зменшен-ня диспропорцій соціально-економічного розвитку та консолідації економічного про-стору регіонів, що передбачає:

чітке визначення і розподіл компетенції –міністерств, що опікуються питаннями регіо-нального розвитку, зокрема економічного;

формування та активізацію – «точок зрос-тання», використання дієвих інструментів, здатних розкрити їх потенціал для формуван-ня «мультиплікативного ефекту» соціально-економічного розвитку на рівні регіонів. Такий підхід є інноваційним, оскільки завдання «ви-рівнювання диспропорцій регіонального роз-витку» стає похідним від реалізації мети сти-мулювання «точок зростання». Ареали розви-тку, що супроводжують формування «точок зростання», у свою чергу стимулюють між-регіональні виробничо-коопераційні зв’язки, сприяють розвитку внутрішнього ринку, залу-чають наявні на місцевому рівні ресурси для «розблокування» економічного зростання, консолідації економічного простору країни та зміцнення її економічного суверенітету;

забезпечення переходу до стимулюючих –та економічних важелів державного регулю-вання регіонального розвитку з метою роз-криття внутрішнього потенціалу регіонів та позбавлення держави необхідності здійснен-ня непродуктивних витрат. Такими важеля-ми можуть стати поширення дії спеціальних правових режимів економічної діяльності та інвестиційного субвенціонування;

створення сприятливого (у тому числі –інфраструктурного) забезпечення залучення на рівень регіональної економіки інвестицій-них ресурсів з використанням потенціалу ін-дустріальних (промислових) парків та клас-терів; запровадження режиму «спеціальної митної зони» на територіях перспективного розвитку; введення спеціального (префе-ренційного) режиму ввезення (вивезення) на (з) територію зони товарів для реалізації експортоорієнтованих інвестиційних проек-тів. Спрощує процедуру залучення інвестицій унормування принципу «єдиного вікна» [33];

підтримку створення конкурентоспро- –можних регіональних та міжрегіональних кластерів і виробничих комплексів;

надання пільг в оподаткуванні, креди- –тів за зниженими ставками, встановлення



прискорених норм амортизації для регіональ-них підприємств, що орієнтуються у своїй ді-яльності на розвиток внутрішнього ринку, ак-тивно розвивають потенціал виробничої між-регіональної кооперації, виробляють імпорто-замінну продукцію, використовують сировину і матеріали вітчизняного походження;

сприяння розвитку регіональної та ло- –кальної доступності, інфраструктурного забез-печення регіонального розвитку; забезпечення кращих зв’язків між міськими зонами та від-даленими від них районами через дорожнє та транспортне будівництво; активізацію будів-ництва інфраструктури енергетичних зв’язків; вдосконалення інфраструктури мереж кому-нікаційних та інформаційних технологій.

* * *

Проблема консолідації економічного про-стору регіонів України стає дедалі гострішою як з економічних міркувань, так і з погляду полі-тичного майбутнього держави. Міжрегіональна економічна інтеграція в цих умовах висту-пає ключовим чинником цілісності і безпеки соціально-економічної системи держави та її економічного суверенітету. З огляду на це ре-гіональна політика має спрямовуватися на по-глиблення єдності соціально-економічного простору держави та усунення перешкод для

міжрегіонального співробітництва, стимулю-вання розвитку внутрішнього ринку та знижен-ня рівня асиметрії розвитку регіонів.

Зміцнення міжрегіональних господарських зв’яз ків на основі поглиблення регіональної та галузевої спеціалізації дозволить якнайповні-ше розкрити і задіяти внутрішній потенціал територій, а також забезпечити повноцінне ін-тегрування регіонів України в єдиний націо-нальний економічний простір. Дуже важливо об’єктивно оцінити економічний потенціал окремих регіонів, виявити спектр інтересів розташованих у них суб’єктів господарювання та адміністративно-територіальних одиниць у цілому. За таких умов міжрегіональна еконо-мічна інтеграція потребує відповідної держав-ної політики, розробки заходів на державному рівні, здатних прискорити взаємовигідне спів-робітництво регіонів. А самі процеси міжрегі-ональної інтеграції повинні базуватися винят-ково на добровільних засадах і мотивах еконо-мічної ефективності, узгодженні інтересів усіх учасників цього процесу.

У сучасних умовах консолідація економіч-ного простору регіонів – це стратегічне завдан-ня державної регіональної політики України, від ефективного вирішення якого залежатиме позиція країни у світовому господарстві, її конкурентоспроможність, а отже економічний та політичний суверенітет у ХХІ столітті.


1. Декларація про державний суверенітет України від 16 лип. 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.

2. Акт проголошення незалежності України від 24 серп. 1991 р. : Постанова Верховної Ради УРСР від 24 серп. 1991 р. № 1427-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – Ст. 502.

3. Модернізація України – наш стратегічний вибір : Щорічне послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2011. – 432 с.

4. Україна в 2010 році : щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку : монографія / за заг. ред. А. В. Єрмолаєва. – К. : НІСД, 2010. – 528 с.

5. Державне управління регіональним розвитком України : монографія / за заг. ред. В. Є. Воротіна, Я. А. Жаліла. – К. : НІСД, 2010. – 288 с.

6. Структурні реформи економіки : світовий досвід, інститути, стратегії для України : монографія / О. І. Амоша, С. С. Аптекар, М. Г. Білопольський, С. І. Юрій та ін. – ІЕП НАН України, ТНЕУ МОНМС України. – Тернопіль : Екон. думка ТНЕУ, 2011. – 848 с.

7. Герасимчук, О. С. Проблеми та перспективи становлення інноваційного потенціалу в регіонах України / О. С. Герасимчук, Н. С. Куцай // Регіональна економіка. – 2010. – № 1. – С. 48–52.

8. Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні за-сади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 08 черв. 1995 р. № 1к/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 18. – Ст. 133.

9. Про всеукраїнський та місцевий референдуми : Закон України від 03 лип. 1991 р. № 1286-XII (зі змінами) // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 33. – Ст. 443.

10. Конституція України від 28 червня 1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0&p=1307346844782655

11. Європейська хартія місцевого самоврядування, 1985 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: //zakon1.rada.gov.uа



12. Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування : Закон України від 15 лип. 1997 р. № 452/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 38. – Ст. 249.

13. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 трав. 1997 р. № 280/97-ВР (зі змінами) // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

14. Про місцеві державні адміністрації : Закон України від 09 квіт. 1999 р. № 586-XIV (зі змінами) // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 20-21. – Ст. 190.

15. Про столицю України – місто-герой Київ : Закон України від 15 січ. 1999 р. № 401-XIV (зі змі-нами) // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 11. – Ст. 79.

16. Про Концепцію державної регіональної економічної политики : Проект Закону України, реєстрац. № 1213 від 09 лип. 1998 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=4219

17. Про Генеральну схему планування території України : Закон України від 07 лют. 2002 р. 3095-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 30. – Ст. 204.

18. Про рекомендації парламентських слухань про законодавчі аспекти регіональної політики та міс-цевого самоврядування : Постанова Верховної Ради України від 05 черв. 2003 р. № 939-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст. 369.

19. Про Концепцію державної регіональної політики : Указ Президента України від 25 трав. 2001 р. № 341/2001 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 22. – Ст. 983.

20. Про засади стимулювання розвитку регіонів : Проект Закону України, реєстрац. № 3025 від 29 січ. 2003 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/

21. Про стимулювання розвитку регіонів : Закон України від 08 вер. 2005 р. № 2850-IV (зі змінами) // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 51. – Ст. 548.

22. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року : Постанова Кабінету Міністрів України від 21 лип. 2006 р. № 1001 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 30. – Ст. 2132.

23. Про затвердження Порядку підготовки, укладення та виконання угоди щодо регіонального роз-витку і відповідної типової угоди : Постанова Кабінету Міністрів України від 23 трав. 2007 р. № 751 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 39. – Ст. 1546.

24. Про затвердження Порядку здійснення моніторингу соціально-економічних показників розвит-ку регіонів, районів та міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення для визнання територій депресивними : Постанова Кабінету Міністрів України від 02 бер. 2010 р. № 235 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 16. – Ст. 754.

25. Про асоціації органів місцевого самоврядування : Закон України від 16 квіт. 2009 р. № 1275-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 38. – Ст. 534.

26. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики : Закон України від 01 лип. 2010 р. № 2411-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 40. – Ст. 527.

27. Про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України : Указ Президента України від 31 трав. 2011 р. № 634/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.president.gov.ua/documents/13648.html

28. Про затвердження Положення про Міністерство регіонального розвитку, будівництва та жит-лово-комунального господарства України : Указ Президента України від 31 трав. 2011 р. № 633/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.president.gov.ua/documents/13647.html

29. Офіційний сайт Міністерства економічного розвитку і торгівлі України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.me.gov.ua

30. Офіційний сайт Міністерства фінансів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.minfin.gov.ua

31. Регіони України : проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку : монографія / за ред. З. С. Варналія. – К. : Знання України, 2005. – 498 с.

32. Офіційний сайт Державної служби статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ukrstat.gov.ua

33. Про підготовку та реалізацію інвестиційних проектів за принципом «єдиного вікна» : Закон України від 21 жовт. 2010 р. № 2623-VI // Офіційний вісник України. – 2010. – № 87. – Ст. 3071.


Соціальна держава (від німецького Sozial-staat) – особливий тип сучасної високорозви-неної держави, в якій забезпечується високий рівень соціальної захищеності всіх громадян шляхом активної урядової діяльності з ре-гулювання соціальної, економічної та інших сфер життя суспільства, встановлення в ньо-му соціальної справедливості й солідарності. Соціальна держава передбачає високий рівень зближення цілей та гармонізацію відносин державних інститутів і суспільства.

У сучасному світі погляди на сутність со-ціальної держави, її природу і функції вельми різноманітні. Перепоною чіткому розумінню терміна «соціальна держава» є як неодноз-начність самого слова «соціальне», так і неви-значеність завдань держави, яка згідно із су-часними теоріями має не стільки здійснювати владу, скільки бути інститутом для людей [1].

Характер соціальної держави та її реальна роль у суспільстві виявляються через функції. Під функціями держави розуміють основні стратегічні напрями її діяльності всередині країни та на міжнародному рівні, в яких ви-являються її сутність і призначення. Основні функції держави виходять із природи та по-треб самого суспільства, реалізуються в кон-кретних діях суб’єктів державної влади.

Багато авторів, зокрема E. Хубер (Huber), Ф. Вернер (Werner), Г. Браун (Braun), M. Нє-хаус (Niehaus), Б. Вегнер (Wehner), цілком слушно пов’язують сутність поняття «соціа-льна держава» з розвитком соціальних функ-цій держави [2]. Функціональний підхід до дослідження соціальної держави вважається найпродуктивнішим. Соціальні функції до-сліджувались у працях українських і росій-ських учених: В. Бабкіна [3], Н. Болотіної [4], А. Гальчинского [5], Д. Єрмоленко [6],

В. Жмира [7], О. Скрипнюк [8], М. Баглая [9], Г. Денісова, В. Княгиніна, Т. Подоровой, Е. Смолинського й інших.

Разом з тим необхідно відзначити, що рі-вень вивчення даного питання не відповідає загальному рівню уявлень про соціальну дер-жаву і містить велику кількість протиріч. Так, відсутні загальновизнаний перелік і класи-фікація соціальних функцій держави, змішу-ються завдання, функції, механізми, права і властивості, немає критеріїв виділення власне функцій соціальної держави. Показово, що де-які автори взагалі не диференціюють соціальні функції, а говорять про єдину соціальну функ-цію держави. Залишається відкритим і важли-ве питання ієрархії соціальних функцій.

Соціальна орієнтованість багатьох функ-цій соціальної держави породжує об’єктивні труднощі в їх систематизації та визначенні механізмів реалізації. Тому необхідно знайти критерії виділення специфічних функцій, що є системоутворюючими для соціальної дер-жави, та виокремити їх з великого переліку функцій, які набувають у соціальній державі соціального значення. Можна припустити, що до власних функцій соціальної держави нале-жать тільки ті, через які реалізуються її осно-вні характеристики та які виявляються як атрибути або константні властивості. Іншими словами, під функціональною системою соці-альної держави розуміється сукупність функ-цій і зв’язків між ними, через які реалізуються специфічні цілі, що виступають як системоут-ворюючі сталі властивості (атрибути).

Такий підхід забезпечує виділення при-таманних тільки соціальній державі функцій, дає змогу зробити їх інвентаризацію, описати основні функціональні системи та запропону-вати певні основи класифікації.

УДК 364.01

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК ІНТЕГРАЛЬНА ФУНКЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Розглянуто питання ієрархії функцій соціальної держави в контексті етапів її ста-новлення, принципи систематизації, основні критерії виділення специфічних функ-цій, що є системоутворюючими. Зроблено висновок, що розвиток структури соціаль-них функцій держави є основою структуризації її соціальної політики. Доведено, що функціонування соціальної держави втілюється у соціальній політиці.

Ключові слова: соціальна держава, соціальна політика, функції соціальної дер-жави.

Пищуліна Ольга Миколаївна,Пищуліна Ольга Миколаївна,кандидат соціологічних наук, cтарший науковий співробітниккандидат соціологічних наук, cтарший науковий співробітник


Пищуліна О. М.

Положення про те, що «практичне втілення функціонування соціальної держави знахо-диться у соціальній політиці», потребує кон-кретизації за рівнями та елементами і не ви-ключає питання зворотного впливу соціальної політики на розвиток державних соціальних функцій. Співвідношення системних характе-ристик соціальної політики та властивостей і функцій соціальної держави дозволяє розгля-нути динаміку становлення такої держави та її структурних елементів з позиції соціального результату.

Розвиток уявлень про соціальну державу корелюється з усталеними у світовій науці уявленнями щодо періодизації генезису со-ціальних функцій держави, зокрема з широко відомою класифікацією етапів розвитку дер-жави добробуту Й. Амбера [10]:

передісторія (1600–1800 рр.) – основна –державна функція – політичний контроль над бідними;

початок (1800-ті–1914 рр.) – введення –принципів соціального страхування для інте-грованих робітників, об’єднаних у профспілки;

розширення (1918–1960 рр.) – введення –соціальних послуг як елементу громадянства;

прискорення (1960–1975 рр.) – головна –функція – поліпшення якості життя всього населення;

уповільнення (1975 р. – теперішній –час) – розмивання, змішування відповідаль-ності державних і приватних асоціацій, криза соціальної держави.

Ієрархію функцій соціальної держави по-дає С. В. Калашников у роботі «Нарис теорії соціальної держави» [11]. В узагальненому вигляді його ієрархія представлена у таблиці.

Історично перший тип соціальної держави був пов’язаний з появою у держави функцій соціального забезпечення, соціального захисту, охорони здоров’я та освіти, поширенням цих функцій, їх правовим унормуванням, форму-ванням соціального бюджету та спеціалізова-них соціальних структур. Цей тип співвідно-ситься з першим («соціалістичним») і другим («правовим») етапами розвитку соціальної дер-жави і, за визначенням С. Калашникова [12], може бути охарактеризований як первинна

Послідовність формування специфічних функцій соціальної держави

Функції соціальної держави

Послідовно виникаючі атрибути соціальної держави

Соц

іаль

не з

абез

пече

ння

Заб

езпе

ченн

я до

ступ

ної

сист

еми

охор

они

здор

ов’я

та

осв

іти

Соц

іаль

ний

захи

ст

Пер

ероз

поді

л до

ході

в та

ні

велю

ванн

я со

ціал

ьної

не

рівн

ості

Заб

езпе

ченн

я за

йнят

ості

Над

ання

соц

іаль

них

посл

уг

Про

веде

ння

держ

авно

ї со

ціал

ьної

пол

ітик

и

1. Доступність соціальної підтримки для всіх

х + + + + + х

2. Правова природа соціальної політики

х + + + + + х

3. Фінансування соціальних програм із бюджету

х + + + + х

4. Існування соціальних структур соціального забезпечення та соціального захисту, забезпечення зайнятості

х + + + х

5. Державна відповідальність за рівень добробуту

х х + х

6. Створення умов для розвитку громадянського суспільства

х х

Таблиця

Ієрархія функцій соціальної держави

х – атрибут соціальної держави, що обумовлює появу певної функції + – атрибут соціальної держави, що реалізується через певну функцію



соціальна держава. Це перша форма соціаль-ної держави, в якій існування правових основ, соціального бюджету і спеціалізованих соці-альних структур породжує специфічні функції, не притаманні іншим державам.

Реалізація функцій, що належать до пер-винної соціальної держави, відповідає пасив-ній соціальній політиці та зумовлена взяттям державою на себе відповідальності за якість життя окремої людини.

Другий тип соціальної держави можна на-звати державою соціальних послуг. Така дер-жава переходить від мінімізації соціальних ри-зиків до активної соціальної політики, що має вияв у наданні соціальних послуг і забезпе-ченні зайнятості, спрямована на створення со-ціально комфортного життєвого середовища. Отже, держава стає суб’єктом задоволення не-врегульованих ринком соціальних потреб. До цього типу належать багато держав Європи і Америки, а також деякі країни Азії та Африки. Для них характерні: існування всього комп-лексу функцій первинної соціальної держави, надання державою соціальних послуг, зусилля щодо забезпечення повної зайнятості й актив-на (упереджувальна) соціальна політика.

Взяття державою на себе відповідальності за добробут усіх громадян обумовлює появу в неї таких функцій: державне регулювання і поповнення з бюджету страхових фондів, на-дання соціальної допомоги при страхових ви-падках, захист від нестрахових ризиків, стиму-лювання соціальної орієнтації економіки. До даного типу, який умовно можна назвати дер-жавою добробуту, з певними обмеженнями, можна віднести країни Бенілюксу, Швецію, Норвегію, а також Об’єднані Арабські Емірати і Кувейт.

Останній етап розвитку соціальної дер-жави обумовлений неефективністю механіз-мів соціального страхування і руйнуванням принципу солідарності, технічним прогресом і протиріччями між ринковим і державним регулюванням економіки. Під впливом цих чинників значна кількість держав відмовилась від тотального перерозподілу доходів через систему обов’язкового страхування, переоріє-нтувала соціальну політику на задоволення потреб конкретних сегментів суспільства. Го-ловні особливості даного типу: поява у соці-альної держави функції здійснення соціальної політики, спрямованої на зняття антагонізму між соціальними цілями держави і потребами ринку, компенсація асиметрії сукупності прав і обов’язків, досягнення високих економічних показників за рахунок соціальних факторів і забезпечення засобами ефективної економіки високого рівня захисту від соціальних ризиків.

Користуючись функціональним підходом до динаміки розвитку держави, слід виходити з положення, що нові цілі, які з’являються у держави в нових культурно-історичних умо-вах, надають їй нові якісні характеристики та обумовлюють формування відсутніх ра-ніше функцій, через які вони реалізуються. Інтенсивність і засоби реалізації функцій є суттєвою характеристикою національних мо-делей соціальної держави. При цьому саме розгляд специфічних функцій соціальної дер-жави та механізмів їх реалізації дозволяє кон-кретизувати їх зміст, визначати умови ефек-тивності, здійснювати їх інвентаризацію.

Історично вихідною константною ознакою соціальної держави є доступність соціальної підтримки всім членам суспільства. Цей прин-цип реалізується через соціальне забезпечен-ня, загальнодоступність охорони здоров’я, освіти, соціального захисту.

Першим соціальним обов’язком держа-ви стала функція соціального забезпечення. Співставлення цієї функції з атрибутами соці-альної держави демонструє, що з її розвитком поширюється і перелік константних ознак, якими вона обумовлена. У період становлен-ня соціальне забезпечення напряму пов’язане з реалізацією принципу загальної доступності соціальної підтримки. Потім вона отримує за-кріплення у правових актах і стає невід’ємним правом людини. В подальшому ця функція починає реалізовуватися через бюджетне фі-нансування та створення державних структур соціального забезпечення. На більш пізніх етапах розвитку соціальної держави через неї реалізується принцип відповідальності дер-жави за гідний рівень добробуту громадян.

Функції забезпечення доступної систе-ми охорони здоров’я та освіти, будучи умо-вою фізичного й економічного життя люди-ни, реалізуються і в інших формах держави. Особливість їх реалізації в соціальній державі пов’язана з тим, що вони стають невід’ємним правом людини, а їх забезпечення – обов’язком держави. Механізмом їх реалізації стають дер-жавні асигнування, а для охорони здоров’я – система соціального страхування. Таким чи-ном, через функцію забезпечення доступної охорони здоров’я та освіти реалізуються такі властивості соціальної держави, як правова природа соціальної політики та існування со-ціального бюджету.

Загальна доступність соціальної підтримки, правова природа соціально-політичного регу-лювання соціальних процесів, соціальне бю-джетне фінансування та існування спеціалізо-ваних державних структур є основою функції соціального захисту. Подальший розвиток цієї


Пищуліна О. М.

функції пов’язаний з реалізацією принципів відповідальності за рівень життя громадян.

Таким чином, зв’язок між характерними ознаками соціальної держави та функціями, через які вона виявляється, не виникає одно-часно, а з’являється еволюційним шляхом. Так, принцип загальнодоступності охорони здоров’я та освіти так чи інакше починає ре-алізуватися значно раніше виникнення со-ціальної держави, однак відповідні функції сформувалися тільки тоді, коли з’явилося державне фінансування, яке реально забезпе-чувало рівні права громадян у цих сферах.

Соціальний захист і соціальне забезпечен-ня як функції держави стали наслідком при-йняття державою на себе зобов’язань із забез-печення доступності соціальної підтримки всім членам суспільства, введення цього по-ложення у правове поле і появи соціального бюджету. Однак ці три умови самі по собі не дозволяють реалізувати функцію соціального захисту, для цього необхідний ще один атри-бут соціальної держави – спеціалізовані дер-жавні структури.

Поява у другій половині ХХ століття у низ-ці промислово розвинених держав конститу-ційно закріпленої відповідальності за рівень добробуту громадян логічно сприяла виник-ненню нової функції нівелювання соціальної нерівності або перерозподілу доходів. Власне ця функція спирається на всі принципи соці-альної держави, які існували до цього, – до-ступність соціальної підтримки для всіх, пра-вове забезпечення, соціальний бюджет, наяв-ність спеціалізованих структур тощо.

Атрибут державної відповідальності за рівень добробуту громадян виявляється та-кож у двох нових функціях – забезпечення зайнятості та надання соціальних послуг. Забезпечення зайнятості, що виникло як дер-жавна функція у Веймарській республіці та отримало яскраве вираження в політиці «но-вого курсу» Ф. Рузвельта у період подолан-ня наслідків Великої депресії у США, власне постійною функцією стає тільки після Другої світової війни. Забезпечення зайнятості й на-дання соціальних послуг спираються на всі інваріантні властивості соціальної держави і передбачають створення спеціалізованих дер-

жавних структур. Надання соціальних послуг фіксує нову якість соціальної держави і визна-чає певний рівень її розвитку. З реалізацією даної функції соціальна держава починає не тільки брати на себе відповідальність за рівень добробуту населення, але й виступати як пря-мий суб’єкт задоволення соціальних потреб людини.

Остання функція – здійснення держав-ної соціальної політики – є принципово но-вим явищем у розвитку соціальної держави. Соціальна політика вже не пов’язана з фор-муванням якісно нового атрибуту соціальної держави. Ця функція реалізується через інте-грацію попередніх функцій в єдину систему. Виходячи з цього, робимо висновок, що по-дальший розвиток функціональної системи соціальної держави забезпечується різним рів-нем розвитку, активності, потужності окремих її атрибутів у рамках однієї системи. Реалізація державою зазначених функцій фактично зна-менує собою перехід до активної державної соціальної політики.

Розвиток структури соціальних функцій держави є основою структуризації її соціаль-ної політики. З еволюцією соціальної держави від її найпростіших форм до найскладніших відбувається відповідна трансформація соці-альної політики та її структурних елементів. Проте соціальні функції і соціальна держава – не одне й те саме. Якщо проаналізувати станов-лення соціальної держави у провідних країнах світу (від Бісмарка, який заклав фундамент системи соціального страхування, до системи соціального забезпечення (план Бевериджа) та соціального захисту, що включає в себе систе-му галузей соціальної інфраструктури), можна дійти висновку, що головним його критері-єм стало перетворення соціальної політики на пріоритет економічної політики держави. Такий підхід реалізується зокрема в тому, що основна частка витрат державного бюджету спрямовується на вирішення соціальних про-блем, навіть якщо це супроводжується бюджет-ним дефіцитом, а також у дотриманні певних нормативів фінансування охорони здоров’я, освіти і науки, соціальної сфери. Цей критерій для соціальної держави є більш важливим, ніж відповідні норми конституції.


1. Пищуліна, О. М. Історична ретроспектива та сутність поняття «соціальна держава» / О. М. Пищулі-на // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 3 (12). – С. 136–142.

2. Braun, H. Sozialstaat Bundesrepublik Deutchland auf dem Weg nach Europa / H. Braun, M. Niehaus. – Frankfurt am Main, 1990; Huber, E. R. Lorenz von Stein und die Grandlegung der Idee des Sozialstaates / E. R. Huber // Nationalstaat und Vervassungstaat. – Stuttgart, 1965; Wehner, B. Der neul Sozialstaat :



Wollbeschäftigung, Einkommens gerechtigkeit und Staatsentschuldigung / B. Wehner. – Oplagen, 1992; Werner, F. Wandelt sich die Funktion des Rechts im sozialen Rechstaat / F. Werner. – 1966.

3. Бабкін, В. Д. Конституційні засади соціальної держави України / В. Д. Бабкін // Правова держава : щорічн. наук. пр. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. – С. 126–134. – Вип. 11.

4. Болотіна, Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні : проблема термінів і понять / Н. Болотіна // Право України. – 2000. – № 4. – С. 35–39.

5. Гальчинский, А. Социально ответственное государство / А. Гальчинский // Политика и время. – 1992. – № 4. – С. 54–61.

6. Єрмоленко, Д. О. Поняття та ознаки соціальної держави / Д. О. Єрмоленко // Вісн. Запоріз. юр. ін-ту. – 2001. – № 2. – С. 76–82.

7. Жмир, В. Соціальна держава, соціальна політика, соціальна робота (спроба концептуального аналі-зу) / В. Жмир // Соціальна політика і соціальна робота. – 1997. – № 1(2). – С. 7–11.

8. Скрипнюк, О. В. Методологічні проблеми взаємодії соціальної та правової держави / О. В. Скрип-нюк // Адвокат. – 2000. – № 3. – С. 5–8.

9. Баглай, М. В. Конституционное право Российской Федерации : учеб. для юр. вузов и факультетов / М. В. Баглай. – 2-е изд. – М. : НОРМА-ИНФРАМ, 1999. – 776 с.

10. Эволюция теории и практики «государство благосостояния» в 80-е годы : сб. обзоров. – М. : ИНИ-ОН АН СССР. – С. 22.

11. Калашников, С. В. Очерк теории социального государства / С. В. Калашников // Социальное го-сударство : концепции и сущность. – ДИЕ РАН № 138-М : ИЕ РАН, 2004. – С. 22.

12. Калашников, С. В. Становление социального государства в России / С. В. Калашников. – М. : Экономика, 2003. – С. 159.


Конституція України проголошує, що ко-жен має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Адже здоров’я лю-дини є однією з найвищих соціальних ціннос-тей держави [3]. Як вказують експерти ВООЗ, здоров’я населення – це фактор довготрива-лого стійкого економічного зростання, під-вищення якості людського капіталу, фактор, що запобігає значній загрозі здоров'ю і бю-джетам соціального забезпечення, яку стано-вить зростання поширеності неінфекційних захворювань і населення, що старіє, та спри-яє безперервному економічному зростанню і зниженню рівня бідності [2]. Тому питання державної політики щодо забезпечення якос-ті та ефективності діяльності системи охо-рони здоров’я, досягнення справедливості й доступності медичної допомоги, поліпшення здоров’я населення були і залишаються над-звичайно актуальними для всіх країн світу, незалежно від їхнього політичного та еконо-мічного устрою.

Дедалі більше держав-членів ВООЗ, по-літичні керівники і лідери міжнародних ор-ганізацій визнають термінову необхідність ухвалення відповідальних довготривалих зобов'язань щодо реформування національ-них систем охорони здоров'я відповідно до своїх потреб, історичних, фінансових і де-мографічних умов, соціальних пріоритетів і переваг.

Особливо гостро це питання стосуєть-ся системи охорони здоров’я України: ви-сокий рівень загальної смертності (15,9 на 1000 населення), що практично неухильно зростає (за даними Європейської бази даних «Здоров'я для всіх», вищі стандартизовані коефіцієнти смертності реєструються лише в

Росії, Казахстані та Молдові); низька очікува-на тривалість життя (68,1 років, нижче лише в Росії, Казахстані, Туркменістані) і трива-лість життя без інвалідності (59,2); найвищий в Європі природний приріст населення (-5,7 на 1000 населення у 2008 р.) [4, с. 3-4]. Така ситуація, як вказують експерти ВООЗ, обу-мовлена негативними тенденціями основних детермінант здоров’я (соціально-економічне становище, стан довкілля, якість харчування та питної води, зростаюче розшарування на-селення за рівнем доходу, існуюча організація надання медичної допомоги тощо). Особливо поглибились ці тенденції в умовах економіч-ної кризи: падіння життєвого рівня з руйна-цією звичайного способу життя спричинили великий негативний вплив на здоров’я і жит-тєздатність, поглибили соціальну дезадап-тацію значної частини населення, причому основний тягар впав на плечі людей трудоак-тивного віку, що знайшло своє відображення в показниках здоров’я [4, с. 5; 9].

Аналіз останніх досліджень і публікацій доводить, що критичний стан системи охоро-ни здоров’я в Україні не залишає байдужими і практиків, і провідних науковців, які ґрун-товно досліджують дану проблему, пропо-нують можливі шляхи її подолання. Зокрема проблеми державного управління, розви-тку та реформування української системи охорони здоров’я, з урахуванням міжнарод-ного досвіду, висвітлені в працях таких на-уковців, як М. М. Білинська, Ю. В. Вороненко, Л. І. Жаліло, Д. В. Карамишев, В. М. Леха [4], В. Ф. Москаленко, Г. О. Слабкий [4; 11], І. М. Солоненко, Я. Ф. Радиш, Н. О. Рингач, В. М. Рудий [9]. Проблеми правового та фі-нансово-економічного регулювання системи

УДК 351.77:614

ПОБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕЛІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УМОВАХ

РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Проаналізовано наукові підходи до державної політики реформування системи охорони здоров’я, покращення механізмів державного управління галуззю. Наведені статистичні дані щодо системи охорони здоров’я. Обґрунтовано необхідність виро-блення єдиної державної стратегії побудови української моделі охорони здоров’я.

Ключові слова: реформування системи охорони здоров’я, показники здоров’я на-селення, державна політика у сфері охорони здоров’я.

Попченко Тетяна Петрівна,Попченко Тетяна Петрівна,кандидат наук з державного управліннякандидат наук з державного управління



охорони здоров’я висвітлені в наукових пра-цях таких дослідників, як О. В. Виноградов, В. М. Лехан [4], Г. О. Слабкий [4; 11], В. М. Рудий [9], С. Г. Стеценко.

Незважаючи на досить вагоме наукове дослідження даної проблеми, недостатньо вивченими залишаються організаційно-уп-равлінські аспекти розвитку медичної галузі, особливо у питаннях вироблення єдиного ба-чення побудови української моделі охорони здоров’я в умовах ринкової економіки. Разом з тим, геополітичні, економічні, етнічні, демо-графічні, екологічні, географічні, психологіч-ні, культурні, історичні та інші особливості України унеможливлюють «сліпе» запози-чення зарубіжних моделей систем охорони здоров'я. Усе зазначене вище й обумовлює актуальність даного дослідження.

Метою дослідження є визначення кон-цептуальних підходів державної політики щодо побудови української моделі охорони здоров’я в умовах ринкової економіки.

Сьогодні Україна потерпає від поєднаної дії економічної, екологічної та демографіч-ної криз, які підсилюють одна одну і не дають вийти на шлях підвищення якості життя та соціально-економічного розвитку. Реалії сьо-годення вимагають звернути особливу увагу на питання соціальної сфери, зокрема на сфе-ру охорони здоров’я.

Останніми роками значно погіршився за-гальний стан здоров’я населення: зросли за-хворюваність та смертність серед дітей та людей працездатного віку; погіршилась си-туація щодо професійних та соціально небез-печних хвороб (туберкульоз, ВІЛ/СНІД). Статистичні дані свідчать про несприятливу, якщо не загрозливу, динаміку передчасної смертності, особливо серед чоловіків працез-датного віку. За роки незалежності тривалість життя чоловіків в Україні скоротилась більш ніж на 4 роки, жінок – більш ніж на 1,5 року. Найбільших втрат від підвищення смертності за трансформаційний період зазнало населен-ня працездатного віку, зросла чоловіча над-смертність, збільшився статевий розрив щодо тривалості життя (в Україні він становить близько 12 років, у країнах Європейського Союзу – 5–8). Середня очікувана тривалість життя при народженні в Україні – 68 років, для жінок цей показник на 5–9 років менше ніж у провідних європейських країнах (74,3), для чоловіків – на 9–12 років (62,5). Коефіцієнт дитячої смертності в Україні у 2,5 разу вищий, ніж у «старих» країнах ЄС; рівень смертності від туберкульозу – у 20 разів (табл. 1) [5].

Стан системи охорони здоров’я в Україні характеризується наявністю фундаменталь-них проблем, які потребують прийняття принципових державних рішень щодо їх ви-рішення [5, с. 6–15].

1. Недосконалість механізмів фінансу-вання системи охорони здоров’я та нераціо-нальне використання наявних ресурсів.

В Україні загальний підхід до фінансу-вання системи охорони здоров’я зберігся практично незмінним з радянських часів. Фінансування засновано на загальному опо-даткуванні, становить останніми роками 3,2–3,4 % ВВП, здійснюється переважно за раху-нок місцевих бюджетів (рис.).

Обсяги видатків, зафіксовані у Націо-нальних рахунках охорони здоров’я, фактич-но не відображають реальної участі приват-ного сектору у фінансуванні медичної галузі, оскільки не враховують неформальні платежі населення, тоді як, за даними окремих дослі-джень, обсяги неформальних платежів ста-новлять 41–50 %. Люди платять за тіньовими схемами, що призводить до порушення клю-чових принципів організації сучасних систем охорони здоров’я – солідарності та справедли-вості у наданні медичної допомоги [4, с. 7–9].

2. Неефективність організаційно-функ-ціональної структури системи охорони здо-ров’я виявляється у відсутності чіткого розподілу медичних установ первинного і вторинного (спеціалізованого) рівня, над-

Таблиця 1

Порівняльний аналіз медико-демографічних показників України

та Європейського Союзу

Медико-демографічний показники Україна ЄС

Смертність (на 1000 населення)

15,9 6,7

Смертність немовлят (на 1000 населення)

9,3 3,2

Очікувана тривалість життя, роківЖінкиЧоловіки

68,174,362,5

757971

Очікувана тривалість здорового життя, років

59,2 67

Поширеність ВІЛ/СНІДу серед дорослого населення, %

1,6 0,5

Смертність від тубер-кульозу серед ВІЛ-негативного населення (на 100 000 населення)

15 6,5

Джерело: Держкомстат України; World health statistics 2010


Попченко Т. П.

лишком стаціонарних закладів, лікарняних ліжок та надмірною спеціалізацією. В Україні удвічі більше стаціонарів, ніж у країнах ЄС, водночас частка малопотужних лікарень до 50 ліжок становить лише 12 % всіх лікарень. Загальна забезпеченість ліжками на 10 000 на-селення (незважаючи на скорочення ліжко-вого фонду майже на третину) в Україні, за даними Держкомстату, залишається досить високою – 9,73, що у 1,7 разу перевищує по-казники країн ЄС, у 1,4 разу – Європейського регіону [4, с. 11].

3. Переважна орієнтація української охо-рони здоров’я на захворюваність, а не на її профілактику і здорову людину.

Стан здоров’я людини на 30–50 % залежить від її власного свідомого ставлення до себе, до вибору та додержання здорового способу жит-тя тощо. В Україні ж, за даними Українського центру економічних і політичних досліджень імені Разумкова, спостерігається явний дисо-нанс між об’єктивним станом здоров’я людей (майже чверть дорослого населення України має принаймні одне хронічне захворюван-ня, близько 7 % – три чи більше) і їхньою суб’єктивною оцінкою стану свого здоров’я (більшість дорослого населення України оці-нює стан свого здоров’я як задовільний чи краще). Це відбувається як через погану по-інформованість про стан власного здоров’я, так і через ще гірше уявлення про серйозність пов’язаних із цим ризиків [7, с. 8–9].

Таким чином, ключовими проблемами української системи охорони здоров’я є:

орієнтованість переважно на вирішен- –ня власних проблем, а не проблем охорони здоров’я населення;

відсутність ефективної системи фінан- –сування та раціонального використання на-явних ресурсів;

відсутність ефективного захисту насе- –лення від ризиків, пов’язаних з витратами на отримання медичної допомоги;

недостатня орієнтація на профілактику –захворювань і стимулювання запровадження цих принципів у суспільстві.

Вказані проблеми охорони здоров'я продо-вжують поглиблюватися в умовах економіч-ної кризи і вимагають формування державної політики щодо побудови української моделі системи охорони здоров’я з урахуванням су-часних міжнародних підходів (табл. 2).

Міжнародний досвід реформування охоро-ни здоров’я лише вказує напрям вироблення стратегії побудови системи охорони здоров’я України. Деякі з наведених механізмів уже закладені в підрозділі «Реформування медич-ного обслуговування» Програми економіч-них реформ на 2010–2014 рр. «Заможне сус-пільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Їх апробація почнеться з реалізації пілотних проектів у трьох регіонах України – Вінницькій, Дніпропетровській та Донецькій областях та м. Києві – з подаль-шим використанням отриманих результатів на загальнодержавному рівні.

На нашу думку, на даному етапі можна ви-ділити три головні напрями державної полі-тики щодо побудови української моделі охо-рони здоров’я [1; 2; 3; 5, c. 16–34; 8; 9].

1. Реформування системи охорони здо-ров’я у напрямі забезпечення ефективності її функціонування у спосіб структурної ре-організації відповідно до потреб населення у різних видах медичної допомоги.

Необхідне чітке розмежування екстреної, первинної, вторинної (спеціалізованої), тре-тинної (високоспеціалізованої) та паліативної ланок медичної допомоги. Першочерговим завданням є створення мережі закладів, які б

14,4

10,8

3,5

18,4 14,3

4,1

23,9

18,6

5,7

29,1

22,6

6,5

29,9

24,6

5,3

39,4

32,1

7,3

0

5

10

15

20

25

30

35

40

2005 2006 2007 2008 2009 2010

Зведений бюджет Місцеві бюджети Державний бюджет

Рис. Обсяг видатків на охорону здоров’я в Україні у 2005–2010 рр., млн грн



надавали первинну медичну допомогу пере-важно в умовах амбулаторій загальної прак-тики (сімейної медицини), та їх облашту-вання відповідно до затверджених табелів оснащення, з різними моделями для міської та сільської місцевості [4, с. 19]. Механізми реалізації у спосіб: реорганізації сільських

лікарських амбулаторій, амбулаторних від-ділень сільських дільничних лікарень та час-тини поліклінічних відділень центральних районних та районних лікарень, великих фельдшерсько-акушерських пунктів (ФАП); реорганізації і перепрофілювання в міській місцевості частини поліклінік і поліклінічних

Цілі реформ Механізми реалізації

Вирішення проблеми недостатності ресурсного забезпечення шляхом стримування витрат

1. Перерозподіл фінансів за рахунок інших статей бюджету.2. Підвищення податків або соціальних внесків.3. Регулювання попиту на послуги з охорони здоров’я шляхом:

співучасті громадян у покритті витрат; –запровадження механізмів обов’язкового медичного –

страхування;сприяння розвитку добровільного медичного страхування. –

4. Регулювання пропозицій послуг з охорони здоров’я за допомогою:сприяння конкуренції між страховиками (як державними, так і –

приватними);механізмів державного моніторингу та регулювання кадрового –

забезпечення системи охорони здоров’я, а також кількості лікарняних ліжок;

механізмів державного та громадського контролю за витратами –у системі охорони здоров’я;

встановлення граничних рівнів витрат або загальних бюджетів –для лікувально-профілактичних установ;

запровадження системи мотиваційної зацікавленості та –ринкових стимулів надання якісної медичної допомоги;

оптимізації використання технологій; –раціонального використання ресурсів шляхом сприяння –

розвитку первинної медико-санітарної допомоги.

Забезпечення фінансової стабільності і загального охоплення населення медичною допомогою через медичне страхування

1. Механізми нормування надання населенню послуг з охорони здоров’я.2. Встановлення пріоритетів при розподілі обмежених ресурсів.3. Використання ефективних моделей надання медичної допомоги.

Підвищення ефективності розподілу фінансів між надавачами медичних послуг

1. Укладання договорів.2. Фінансування з розрахунку на пацієнта (рух коштів за пацієнтом);ефективні механізми забезпечення населення фармацевтичними препаратами (розвиток вітчизняної фармакологічної промисловості, використання якісних дженериків, державне регулювання цінової політики тощо).

Підвищення економічної ефективності і якості надання населенню медичної допомоги

1. Структурна реорганізація стаціонарного сектору.2. Підвищення статусу сектору первинної медико-санітарної допомоги.3. Запровадження стандартів та нормативів надання медичної допомоги.4. Введення системи клінічного аудиту.5. Розроблення і запровадження програм безперервного підвищення якості медичної допомоги.

Підвищення організаційної ефективності

1. Перерозподіл ролі держави і ринку в системі надання послуг з охорони здоров’я.2. Децентралізація управління.3. Розширення свободи вибору як для пацієнтів, так і для лікарів.4. Розширення ролі системи охорони суспільного здоров’я.

Таблиця 2Основні цілі та механізми реформування системи охорони здоров’я

в зарубіжних країнах


Попченко Т. П.

відділень багатопрофільних лікарень для до-рослих та дитячих лікарень [4, с. 19].

Не менш важливе реформування вторин-ної (спеціалізованої медичної допомоги, яка надається в амбулаторних або стаціонарних умовах багатопрофільних лікарень) ланки ме-дичної допомоги з метою покращення якості її діяльності та підвищення ефективності ви-користання наявних ресурсів, усунення не-виправданого дублювання медичних послуг шляхом диференціації закладів за інтенсив-ністю медичної допомоги, що надається, на лікарні інтенсивного лікування, для прове-дення планового лікування, для забезпечення відновлюваного лікування, хоспіси та спеціа-лізовані медичні центри. При цьому пріори-тетними є багатопрофільні лікарні для надан-ня інтенсивної, передусім екстреної, медичної допомоги, оскільки саме від їхньої діяльності залежить життя та здоров’я пацієнтів. Саме такі лікарні в розвинених країнах становлять приблизно 90 % загальної кількості стаціона-рів. Для ефективної діяльності вони мають обслуговувати не менше 100–200 тис. насе-лення, виконувати не менше 3000 оператив-них втручань, приймати не менше 400 пологів на рік [4, с. 20–26].

Механізмами реалізації повинні слугува-ти: об’єднання фінансових ресурсів для на-дання вторинної допомоги на обласному рів-ні, що дозволить раціоналізувати планування; усунення невиправданої фрагментації систе-ми охорони здоров’я та створення реальних управлінських механізмів для реструктури-зації мережі регіональних закладів, зокрема функціональної диференціації стаціонарів за-лежно від інтенсивності надання госпітальної допомоги.

На третинному (високоспеціалізовано-му) рівні з метою ефективного використан-ня потенціалу обласних лікарень і вищих навчальних закладів, рекомендується ство-рення університетських клінік – структур-них підрозділів медичних вузів III-IV рівнів акредитації, які надаватимуть високоспе-ціалізовану лікувально-профілактичну до-помогу, консультативну допомогу іншим лікувально-профілактичним закладам, за-безпечуватимуть підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації медичних пра-цівників за стандартами вищої освіти, ство-рюватимуть умови для проведення наукових досліджень, здійснюватимуть апробацію та впровадження нових медичних технологій тощо [8]. Необхідною умовою реалізації да-ного напряму реформування є визначення Міністерством охорони здоров’я України квот для надання високоспеціалізованої ви-

сокотехнологічної допомоги на всіх рівнях системи охорони здоров’я [4, с. 26-27].

Законодавче підґрунтя реформування слід забезпечити шляхом прийняття:

Закону України «Про основні засади ді- –яльності у сфері охорони здоров’я» (забезпе-чення правових, економічних, організаційних та соціальних основ охорони здоров'я в Україні з метою гармонійного розвитку фізичних і ду-ховних сил, високої працездатності, довголіт-нього активного життя, запобігання і знижен-ня захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості, а також регулювання суспільних відносин у цій сфері);

Закону України «Про заклади охорони –здоров’я» (удосконалення порядку організа-ції медичного обслуговування населення та діяльності закладів охорони здоров'я, забезпе-чення підвищення якості медичного обслуго-вування, запровадження договірних відносин між замовниками та постачальниками медич-них послуг, створення механізмів раціональ-ного використання фінансових, кадрових та матеріально-технічних ресурсів галузі).

Створення гнучкої та ефективної системи державного управління галуззю передбачає координацію діяльності всіх складових управ-ління (на центральному, регіональному та місцевому рівнях), оптимізацію міжгалузевої взаємодії для збереження здоров’я населення, активну співпрацю з інститутами громадян-ського суспільства, а також розширення по-вноважень закладів охорони здоров’я шляхом зміни їх господарсько-правового статусу.

Реформування фінансування сфери охоро-ни здоров’я полягає у запровадженні (після під-готовчого періоду) багатоканальної бюджетно-страхової системи у поєднанні із системою контролю за цільовим використанням коштів. Разом із запровадженням ефективних механіз-мів фінансового планування та оплати праці медичних працівників це забезпечить мотива-цію до надання якісних медичних послуг, лега-лізацію співучасті громадян в оплаті медичної допомоги, ефективне використання наявних ресурсів сфери охорони здоров’я.

Реформування кадрової політики у сфері охорони здоров’я полягає у запровадженні механізмів прогнозування та планування у підготовці різних категорій медичних кадрів, відповідно до потреб сфери охорони здоров’я, з урахуванням стратегії та темпів системних перетворень у галузі, зовнішніх та внутрішніх міграційних процесів. Передусім необхідно забезпечити механізми соціального захисту медичних працівників на рівні первинної лан-ки. Не менш важливим є підбір керівників, які володіють знанням та навичками сучасного



менеджменту у сфері охорони здоров’я та по-діляють ідеологію реформ [4, с. 41–45].

Крім того, важливими аспектами структур-ної реорганізації системи охорони здоров’я є створення раціональної системи державних га-рантій забезпечення населення медикаментоз-ними препаратами та посилення інститутів за-хисту прав пацієнтів та медичних працівників.

2. Створення сприятливого клімату для інвестування у сферу охорони здоров’я, формування економіко-правових умов міні-мізації негативного екологічного впливу на стан здоров’я населення, впровадження прі-оритетів здорового способу життя.

3. Відновлення системи профілактичної медицини, створення умов та стимулів про-філактики професійних захворювань і трав-матизму на виробництві (відновлення систе-ми диспансеризації, медико-санітарних час-тин на підприємствах тощо).

Для ефективного відпрацювання цього на-пряму побудови української моделі охорони здоров’я необхідно зробити такі кроки:

запровадити індикатори якості медичної –допомоги;

посилити увагу до профілактики захво- –рювань та пропагування здорового способу життя як одного з основних чинників рефор-мування охорони здоров’я в Україні. При цьому особливу увагу слід приділяти забез-

печенню здоров’я материнства і дитинства та умов для належного формування і розвитку дитячого організму. Адже здоров’я дітей – це майбутнє нації, трудовий, інтелектуальний, оборонний ресурс держави;

сприяти наближенню стану репродук- –тивного здоров’я населення до світових стан-дартів.

Висновки

Соціально-економічні перетворення по-требують негайних дієвих кроків у напрям-ку побудови української моделі охорони здоров’я, яка б на основі рівності та солідар-ності забезпечувала поліпшення здоров’я людей, своєчасно реагувала на обґрунтовані та соціально значущі потреби населення в ме-дичній допомозі та передбачала справедливий і ефективний розподіл ресурсів. З огляду на вищесказане, оптимальною, на наш погляд, є модель бюджетно-страхової медицини, коли життєзберігаючі функції (онкологію, соціаль-ні захворювання (СНІД, туберкульоз), не-відкладну медичну допомогу, допомогу при пологах, охорону материнства і дитинства тощо) покладають на державне забезпечення, а решту – на Фонд обов’язкового медичного соціального страхування. Це є перспективним напрямом подальших наукових розробок.


1. Здравоохранение за рубежом // Центр изучения социально-экономических проблем здравоохране-ния 2007 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.centrzdrav.com

2. Suhrcke, М. Инвестиции в здоровье : ключевое условие успешного экономического развития стран Восточной Европы и Центральной Азии / Marc Suhrcke, Martin McKee, Lorenzo Rocco // Всемирная ор-ганизация здравоохранения 2008 г., от имени Европейской обсерватории по системам и политике здра-воохранения, 2008 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.euro.who.int/pubrequest

3. Конституція України : Із змінами, внесеними Законом України від 1 лютого 2011 року № 2952-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/content/constitution.html

4. Лехан, В. М. Стратегія розвитку системи охорони здоров’я : український вимір / В. М. Лехан, Г. О. Слабкий, М. В. Шевченко. – К, 2009. – 34 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uiph.kiev.ua/index.asp?p=development

5. Мировая статистика здравоохранения ВОЗ / Всемирная организация здравоохранения, 2010 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.who.int/whosis/whostat/ru/index.html

6. Оперативна інформація про офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих громадян України за червень 2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.stop-aids.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=192:-2009-&catid=41:2009-01-14-15-23-58&Itemid=55

7. Основні причини високого рівня смертності в Україні : соціол. дослідж. — К. : ВЕРСО-04, 2010. – 60 с.8. Про затвердження Примірного положення про університетську клініку при державному вищому

навчальному закладі (закладі післядипломної освіти) ІІІ-IV рівнів акредитації МОЗ України : Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 7 листопада 2008 р. № 642 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.moz.gov.ua/ua/portal/dn_20081107_642.html

9. Рудий, В. М. Законодавче забезпечення реформи системи охорони здоров’я в Україні / В. М. Рудий. – К. : Сфера, 2005. – 272 с.

10. Системы здравоохранения, здоровье и благосостояние : оценка аргументов в пользу инвести-рования в системы Здравоохранения / Josep Figueras, Martin McKee, Suszy Lessof, Antonio Duran, Nata Menabde ; Всемирная организация здравоохранения, 2008 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.euro.who.int/pubrequest

11. Слабкий, Г. О. Регіональні особливості стану здоров’я населення України : монографія / Г. О. Слабкий, Н. В. Медведовська. – К., 2010. – 174 с.



УДК 325.86 + 355.02 + 351.86.1 (477)

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА: СТИСЛИЙ НАРИС

Проаналізовано проблеми становлення незалежної Української держави в аспекті спроможності самостійного виконання функцій безпеки. Досліджено історію розви-тку та перспективи реформування сектору безпеки і оборони, Збройних сил України, Служби безпеки та інших силових структур.

Ключові слова: Українська держава, незалежність, національна безпека, сектор безпеки і оборони, Збройні сили України.

Литвиненко Олександр Валерійович, Литвиненко Олександр Валерійович, доктор політичних наук, старший науковий співробітник доктор політичних наук, старший науковий співробітник

Історично забезпечення національної без-пеки було і є чи не першою й основною функ-цією держави, важливим змістом її діяльності. Саме спроможність самостійного виконання безпекової функції (тут і далі використову-ється традиційне розуміння безпеки як спро-можності протистояти загрозам основним суспільним цінностям, насамперед таким, що походять ззовні [1, p. 3]) слугує критерієм для визначення, чи є це територіальне політичне утворення політією (1968 р.), а можливість прийняття остаточних рішень у безпековій сфері (суверенітет) перетворює політію на державу. Ця спроможність взята за основу при визначенні поняття держави у різних школах сучасної політичної науки, починаючи від марксистської [8, с. 75], закінчуючи веберіан-ською [5]. Отже, з певної точки зору історія 20 років незалежності України – це історія розвитку потенціалу Української держави, за-вдяки якому можна дати собі раду у безпеко-вих питаннях, побудувати механізми надійно-го захисту державного суверенітету, територі-альної цілісності, демократичних цінностей та інститутів українського суспільства.

Станом на 16 липня 1990 року, день прий-няття Верховною Радою УРСР Декларації про

державний суверенітет, Українська Радянська Соціалістична Республіка була невід’ємною складовою Союзу РСР, що міцно вбудована у загальну будівлю радянської державнос-ті. Положенням союзної та республіканської конституцій про суверенітет Української РСР був притаманний обмежений, а скоріше фік-тивний характер, а сфера безпеки серед інших ключових напрямів державної політики пере-бувала у виключній компетенції Москви, або як тоді казали – союзного Центру.

На території республіки було розміще-но угрупування 2 стратегічного ешелону Радянської Армії у складі трьох військових округів (Київського, Прикарпатського та Одеського), а також Чорноморського Флоту СРСР, 43 ракетної армії стратегічного призна-чення, відповідних повітряних сил і сил ППО. У містах України було дислоковано 33 вищих військових навчальних заклади. Загальна чи-сельність угрупування ЗС СРСР сягала 720 тис. осіб. МВС УРСР було невід’ємною складовою загальносоюзного Міністерства внутрішніх справ, забезпечувало громадську безпеку, а КДБ УРСР та частини центрального підпо-рядкування системи КДБ СРСР відповідали за державну безпеку радянської республіки –



невід’ємної складової СРСР. Кордон України з Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною та Польщею, а також морський кордон по узбе-режжю Чорного й Азовського морів охороня-ли підрозділи Головного управління прикор-донних військ КДБ СРСР. Всі ці сили і засоби повністю контролювалися союзним урядом, у тому числі й через систему особливих відділів КДБ СРСР.

Характерною особливістю української складової сектору безпеки і оборони СРСР була її нецілісність, відсутність стратегічної ланки прийняття рішень як у цілому, так і щодо фактичних її компонент. Доволі широ-ко відомим, але від того не менш показовим є факт, що на території УРСР працювали лише 3 доктори воєнних наук, причому ніхто з них не займався питаннями «великої стратегії». Ще гірша ситуація була в інших безпекових органах. Таким чином, до набуття незалеж-ності у 1991 році Україна підійшла не лише без цілісних безпекових структур, але й прак-тично без кадрів стратегічної ланки.

Ще одним, причому значно суттєвішим чинником, що визначав умови становлення української системи безпеки, став сам спосіб унезалежнення. Не зайвим буде ще раз нага-дати, що 24 серпня 1991 року відбулося про-голошення незалежності не абстрактної вічної України, а цілком конкретної Української Радянської Соціалістичної Республіки з усіма її вадами та перевагами. А очолював це прого-лошення не дисидент із багаторічним підпіль-ним стажем, а член Політбюро ЦК КПУ.

Чи існував інший спосіб проголошення незалежності, сперечатися доволі складно. Пошлемося на думку гарвардського професо-ра Р. Шпорлюка про те, що балтійський спо-сіб набуття незалежності через відновлення структур знищених більшовиками держав (в українській ситуації УНР) означав в умовах 1991 року громадянську війну з непевними результатами. Наявні й протилежні погляди, але через 20 років після подій дискусії такого роду малопродуктивні.

Першочерговою безпековою проблемою для незалежної України стало угрупування Ра-дянської Армії та інших органів сектору безпеки СРСР, що дислокувалися на території України та підпорядковувалися союзному Центру. Від лояльності цього угруповання до новопосталої держави залежала її подальша доля. Також слід ураховувати і позицію членів сімей офіцерів та прапорщиків, а також військових пенсіонерів, яких серед тодішнього населення України на-раховувався не один мільйон осіб.

Про усвідомлення ситуації керівництвом УРСР свідчить те, що навіть у першому варіан-

ті пропозицій тодішнього Голови ВР України Л. Кравчука Верховній Раді на позачерговій сесії, скликаній після серпневого путчу, міс-тилися розлогі пропозиції щодо організації власних Збройних сил під назвою республі-канської гвардії, хоча у цій доповіді була від-сутня чітка позиція щодо незалежності.

Українське керівництво ухвалило єдино можливе рішення про підпорядкування цього угрупування Києву і про початок процесу тво-рення на його основі українських Збройних сил і сектору безпеки та оборони в цілому. Альтернативою цьому могла би стати спроба вивести ці сили з території України з абсолют-но непередбачуваними наслідками за умов відсутності в Києва будь-якого реального вій-ськового та безпекового потенціалу.

Протягом 1992–1994 років проблема радян-ського спадку була певним чином вирішена. У доволі стислі строки була сформована розга-лужена правова база, прийняті Конституція та десятки відповідних законів, сотні указів Президента України та постанов уряду, а в Україні на основі радянських безпекових і оборонних структур був сформований сектор безпеки і оборони – прямий спадкоємець ра-дянської системи.

Це рішення довело свою правильність у тодішніх умовах, забезпечивши відносну лег-кість і безболісність унезалежнення України, але і визначило дальшу траєкторію розвитку українського сектору безпеки і оборони, сут-тєво обмеживши можливості його розвитку і трансформації на демократичних принципах. Ось що зазначив з цього приводу англійський експерт Дж. Шерр: «На гірше, чи на ліпше, держава успадкувала КДБ і МВС УРСР, …розпуск цих структур і їхнього досвідченого корпусу професіоналів загрожував імпотен-цією та хаосом, особливо за умов відсутності суспільного самозахисту й дисципліни, які були в Естонії чи Чеській Республіці. А це унеможливлювало радикальні кроки.

Таке рішення законсервувало традицію мислення і розуміння професіоналізму «зро-бленого в СРСР», того, що я називаю шизоф-ренічною культурою безпеки» [2]. Таким чи-ном, ключова проблема української національ-ної безпеки була закладена саме у 1991 році. Йдеться про неспроможність України вибу-дувати сучасну безпекову систему, подолав-ши радянську інерцію у цій сфері. Втім, ця проблема притаманна всій державі в цілому. Отже, доцільно детальніше описати зазначену проблему.

Загальноприйнятою в українській полі-тичній науці стала гіпотеза, вперше висунена Тарасом Кузьо ще у 2001 році [3]. Йдеться про


Литвиненко О. В.

те, що Україна, як і інші пострадянські країни, була змушена одночасно вирішувати завдан-ня створення інститутів незалежної держави, формувати націю поряд із демократизацією та впровадженням ринкових реформ. І на цьому шляху Україна досягла доволі значних успі-хів. На сьогодні принаймні основи ринкової економіки та державних інститутів створені, суттєвий прогресс наявний і в питанні побу-дови нації.

Водночас характерною особливістю розви-тку України протягом усіх 20 років її незалеж-ності була і, на жаль, залишається відсутність базового суспільного консенсусу щодо ідей і напрямів майбутнього розвитку. Правлячі еліти, що відчувають свою недостатню легі-тимність, обмежені у можливостях маневру та вибору політичного інструментарію. Саме це і насамперед це визначає відносно ліберальні суспільні умови в країні, а аж ніяк не особли-вості політичної культури (що нині формуєть-ся) чи національного характеру.

Водночас зворотною стороною недостат-ності консенсусу в суспільстві та браку легі-тимності еліт є інституційна слабкість держа-ви, що, на жаль, прогресує з кожним роком. Загалом можна доволі впевнено стверджу-вати, що Україна – це слабка держава (weak state). При цьому слід усвідомлювати, що діапазон від сильної держави до держави, що падає (failed state) є континуумом, на якому Україна перебуває дуже далеко від небезпеч-ної відмітки. Отже, стверджувати, що україн-ська державність під загрозою – занадто необ-ґрунтовано і передчасно.

Адекватніше говорити про ситуацію не-певної рівноваги, з якої можливий вихід як до посилення, так і до подальшої деструкції Української держави.

Реальні безпекові стратегії1 незалежної України протягом двох останніх десятиріч здебільшого відповідають теоретично описа-ним стратегіям таких держав [1, p. 192–195]. У різні періоди правлячі еліти вдавалися до спроб:

проводити «політику ідентичності» (на- –самперед 2005–2009 рр.); ця політика за часів президентства В. Ющенка прямо розглядала-

1Запропоноване нами поняття «реальна без-пекова стратегія» запозичене з юриспруденції, де вводиться розрізнення між реальною конститу-цією (порівняти з конституцією з Політики Арис-тотеля – «певний порядок для мешканців однієї держави») і конституцією писаною – певним доку-ментом. Так само можна казати про писану безпе-кову стратегію (наприклад, Стратегія національної безпеки) і реальну стратегію, ту, яка насправді ре-алізовується державою.

ся як складова політики національної безпе-ки [12]2;

маніпуляцій демократичними правилами –і процедурами (принаймні 1999–2004 рр.) [4];

формування клієнт-патронажних мереж –(1994–1999 рр. і далі) (наприклад [10]).

Протягом усіх років незалежності відбува-лося нарощування формального потенціалу органів сектору безпеки і оборони, які вирі-шують внутрішні завдання при одночасній ре-дукції інституційного потенціалу, насамперед Збройних сил України. За розрахунками, здій-сненими у Національному інституті стратегіч-них досліджень, станом на травень 2011 року [6] маємо таку картину.

Збройні сили України нараховують 160 ти-сяч військовослужбовців та 40 тисяч вільно-найманих працівників. Доцільно порівняти з 720 тис. у 1991 році. Згідно із законодавством України чисельність Збройних сил України затверджується Верховною Радою України за поданням Президента України. Законом України «Про чисельність Збройних сил України на 2008 рік» було визначено, що на 31 грудня 2008 року чисельність військово-службовців мала становити 148 тисяч. Однак вимоги цього закону не були виконані – чи-сельність військовослужбовців Збройних сил залишалася більшою від визначеного рівня. На І квартал 2011 року штатна чисельність Збройних сил становила 199 498 осіб, з них 149 800 військовослужбовців.

Проектом Закону «Про чисельність Зброй-них сил України на 2011 рік», поданого Пре-зидентом України до Верховної Ради України 26 квітня ц. р., передбачено затвердити їхню чисельність станом на 31 грудня 2011 року в кількості до 192 000 осіб, у тому числі до 144 000 військовослужбовців.

Державна прикордонна служба відповідно до законодавства нараховує 42 000 військо-вослужбовців.

МВС – 324 400, з них 240 200 осіб рядо-вого і начальницького складу (з них 190 500 утримується за рахунок коштів Державного бюджету, а інші – Державна служба охорони як госпрозрахункова організація). Внутрішні

2Порівн. Державна політика пам’яті має бути інтегрована у контекст національної безпеки Укра-їни. Безпековий компонент історичної пам’яті ще недостатньо осмислений на науково-експертному та державному рівнях. Адже у наявному амбіва-лентному стані, в умовах внутрішньої політичної боротьби та зовнішніх впливів національна пам’ять ослаблює свою ідентифікуючу, консолідуючу та мобілізую функції, перетворюється на чинник дез-інтеграції та потенційну загрозу національній без-пеці України.



війська – 33 300, з них – 32 700 військовос-лужбовців 3.

Державна кримінально-виконавча служ-ба – 46 600. Всього 52 400 персоналу, з них 5 800 – виробничих посад.

Податкова міліція – 12 300 осіб або 11 тис. (22 генерали)4.

Державна митна служба – 18 210.Служба безпеки України – 27 200 військо-

вослужбовців, а загалом 33 500 осіб5.СЗРУ – 4 010 осіб. Управління державної охорони –

3 000 осіб6.Державна служба спеціального зв’язку та

захисту інформації нараховує 7 246 осіб, на-самперед за рахунок досі нескорочених військ урядового зв’язку. Загальна чисельність спец-служб (близько 50 тис.) наполовину та на тре-тину перевищує відповідні показники Польщі (25 тис.) та ФРН (30 тис.).

В органах Прокуратури України, за оцін-ками ГРЕКО 2007 року, працює приблизно 10 000 осіб (лише слідчих – 1 500). Офіційні дані про кількість прокурорів не оприлюднюються.

У більшості розвинених країн (країни ЄС, США, Японія) кількість поліцейських на 1 ти-сячу мешканців становить 2-3 працівники (зо-

3Відповідно до статті 2 Закону України «Про загальну структуру і чисельність Міністерства вну-трішніх справ України» від 10 січня 2002 року № 2925-III затверджено загальну чисельність МВС (за винятком чисельності внутрішніх військ Мініс-терства внутрішніх справ України, що визначаєть-ся статтею 3 цього Закону) у кількості 324 400 осіб, у тому числі 240 200 осіб рядового і начальниць-кого складу. А статтею 3 цього Закону затвердже-но станом на 30 грудня 2005 року – 33 300 осіб, у тому числі 32 700 військовослужбовців у складі внутрішніх військ МВС. Таким чином, в органах внутрішніх справ працювало 357 700 осіб.

4За даними 2008 року, податкова міліція на-раховувала 15 000 осіб, із яких 12 300 є особами рядового і начальницького складу органів подат-кової міліції, а 2 700 – цивільними службовцями. За іншими даними, податкова міліція нараховує 14 тис. осіб, з яких близько 3 тис. – податкові реві-зори та вільнонаймані.

5В СБУ згідно зі статтею 2 Закону України «Про загальну структуру і чисельність Служби без-пеки України» від 20 жовтня 2005 року № 3014-IV зі змінами від 15 січня 2009 року затверджена за-гальна чисельність служби у кількості 33 500 осіб, у тому числі 27 200 військовослужбовців.

6Чисельність Державної служби охорони Ук-раїни визначена Законом України «Про внесення зміни до Закону України «Про загальну структуру і чисельність Управління державної охорони Ук-раїни» від 19 грудня 2006 року № 492-V у кількості до 2 993 осіб, у тому числі 2 912 військовослуж-бовців. У 2010 році кількість президентської охо-рони збільшена на 140 одиниць. Для порівняння: в УРСР ця служба нараховувала до 150 осіб.

крема це і працівники прикордонної поліції). В Україні цей показник становить 6–9 право-охоронців. При цьому населення держави має тенденцію до зменшення, а чисельність право-охоронців – до збільшення.

У Міністерстві з надзвичайних ситуацій (йдеться про воєнізовані підрозділи рятуваль-ної служби) налічується 6 226 осіб.

Таким чином, сьогодні в Україні налічуєть-ся принаймні 609 692 осіб (або майже 1,5 % на-селення країни, чи 2,3 % наявних трудових ре-сурсів), які є військовослужбовцями або мають спеціальні звання, класний чин, інакше кажу-чи, носять погони (або 599 492, якщо врахувати реальну кількість військовослужбовців ЗС). З них за найвищими оцінками лише до 200 тисяч (менше однієї третини від загальної чисельнос-ті) забезпечують, сказати б, зовнішню безпеку держави, тоді як інші – внутрішню.

При цьому слід зазначити, що протягом 20 років кардинальних трансформацій моделі органів сектору безпеки та оборони не відбуло-ся, у своїх глибинних основах ці структури за-лишилися сутнісно радянськими (наприклад, [9]). А як зазначає В. Нанівська, нетрансфор-мовані радянські державні інститути у ринко-вому суспільстві апріорі не можуть функціо-нувати ефективно [11]. Ключовими проблема-ми у цьому контексті виступають застарілість доктринальних засад функціонування органів цього сектору, слабкість їхнього інституційно-го потенціалу, у тому числі й безпекової куль-тури, неприйнятний рівень корумпованості і не в усьому адекватний сучасній ситуації про-фесіональний рівень працівників, насамперед керівної ланки.

Також українські еліти час від часу актив-но використовували політику батога і пря-ника. Чи не найбільш успішним прикладом застосування такої стратегії стало вирішення кримської проблеми у 1995 році, коли завдяки доволі ефективним і злагодженим діям укра-їнських органів державної влади вдалося у стислі строки нейтралізувати небезпечне дже-рело нестабільності на півострові.

У зовнішньополітичній сфері українські еліти і відповідно керована ними держава ак-тивно вдавалися до пошуку зовнішньої під-тримки. Фактично, різноманітні геополітичні проекти залучення такої підтримки, зокрема зовнішньої легітимації, складають суть україн-ської зовнішньої політики років незалежності. Тут жодним чином не стверджується помил-ковість чи неадекватність української зовніш-ньої політики, проте пропонується пояснення щодо її характеру. Також слід зазначити, що, на нашу думку, подібне пояснення має суттєве евристичне значення, бо дозволяє пояснити


Литвиненко О. В.

фактичне блокування інтеграційних проектів українськими елітами протягом усіх років не-залежності, попри всі гучні заяви зворотного характеру. Насправді реальні темпи інтеграції визначаються прагненням еліт залучити під-тримку за одночасного збереження контролю над усіма важливими сферами суспільного життя України.

У зазначену парадигму вписуються і ради-кальні рішення 2010 року. Йдеться про прого-лошення позаблокової політики наріжним ка-менем української зовнішньої і безпекової по-літики у Законі України «Про засади внутріш-ньої і зовнішньої політики» України від 1 лип-ня 2010 року № 2411-VІ, а також Харківські домовленості квітня 2010 року. Принагідно зазначимо, що у сукупності ці заходи мали результатом суттєвий успіх тактичного ха-рактеру, знявши, зокрема, небезпечне напру-ження у відносинах з Російською Федерацією. Водночас тактичний виграш був досягнутий за рахунок підвищення рівня стратегічної не-визначеності на майбутнє7, криза українсько-російських відносин купована, але не знята. За нинішніх умов збереження ймовірності другої хвилі світової фінансово-економічної кризи безпекова невизначеність України додається до глобальної та європейської і формує доволі цікаву ситуацію.

За умов сильної й ефективної держави така невизначеність могла би бути дуже суттєвим ресурсом, але за умов інституційної слабкос-ті України вона стає негативним чинником, що у довгостроковій та навіть у середньо-строковій перспективі загрожує суттєвими

небезпечними наслідками, оскільки провокує геополітичних партнерів України на застосу-вання гострих, якщо не авантюрних стратегій досягнення власних інтересів. Зазначене ви-суває особливі умови до діяльності стратегіч-ної ланки сектору безпеки і оборони України, її спроможності виробляти й забезпечувати реалізацію ефективної, гнучкої, і навіть вишу-каної (sophisticated), політики.

Загалом, оцінюючи нинішню ситуацію у сфері національної безпеки, можна впевнено констатувати вичерпаність інерційних підхо-дів до її забезпечення, їхню зростаючу неадек-ватність нинішній безпековій і ширше – сус-пільній ситуації. Застосовані донині безпекові стратегії слабкої держави дозволили забезпе-чувати державний суверенітет і територіальну цілісність України протягом 20 років, але не мають потенціалу для кардинального поліп-шення ситуації в країні, яка у багатьох вимірах деградує все швидше. Таким чином, Україна у 2011 році постала перед необхідністю суттєво-го оновлення своєї безпекової політики, напо-внення її напрямів новим змістом. Наслідком такого концептуального переосмислення має стати трансформація сектору безпеки і оборо-ни як у цілому, так і його окремих складових, починаючи з доктринальних основ діяльності, закінчуючи кадровою політикою. Вирішення зазначеного завдання не є питанням одного дня і навіть одного року. Але чим скоріше усві-домлення доцільності його постановки та необ-хідності вирішення буде усвідомлене особами, що ухвалюють рішення в Україні, тим більше ймовірності, що воно буде успішно розв’язане.

Список використаних джерел1.Collins, A. Contemporary security studies / Alan Collins. – Oxford university press, 2010.2. Шерр, Дж. Передмова / Джеймс Шерр // Без права на покаяння / В. П. Горбулін. – К., 2010.3. Kuzio, T. Transition in Post-Communist States : Triple or Quadruple? / T. Kuzio // Politics. – 2001. – Vol.

21(3). – Р. 168–177.4. Tilly, Ch. Democracy / Charls Tilly. – NY : Columbia University, 2007.5. Weber, M. The Theory of Social and Economic Organization / M. Weber. – NY : The Free Press, 1947.6. Гірич, В. М. Чисельність органів сектору безпеки і оборони : доповідь / В. М. Гірич. – К., 2011.7. Військово-технічна та військово-промислова політика України : проблеми формування та реалізації /

В. П. Горбулін, В. П. Зубарєв, П. П. Скурський, С. М. Химченко // Національна безпека : український вимір. – 2009. – №. 3. – С. 5–10.

8. Ленин, В. И. Полное собрание сочинений / В. И. Ленин. – М. – Т. 39. – С. 75.9. Маркєєва, О. Український досвід реформування кримінального правосуддя та правоохоронних органів

: доклад / О. Маркєєва, О. Котелянець, О. Їжак. – К. : НІСД, 2011. – С. 4-5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/ref_pravosud-0c984.pdf

10. МЦПД. Документ з оцінювання політичних ризиків : доповідь. – К., 2009.11. Нанівська, В. Шість українських міфів / Віра Нанівська // День. – 2010. – № 237-238. – 24 груд. – С. 4

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/29882312. Симоненко, І. Концептутальні засади державної політики пам’яті : аналіт. зап. / І. Симоненко ; Нац. ін-т

стратег. дослідж., 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/269/

7За оцінками наукового співробітника Московського центру Карнегі Андрія Рябова, висловлених у квітні 2011 року на семінарі у м. Харкові, саме стратегічна невизначеність є ціллю нинішньої зовнішньо-політичної стратегії Росії щодо України.


Відповідно до Конституції Україна є пра-вовою державою, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадо-ві особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаче-ні Конституцією та законами України. Відтак функціонування розвиненої системи ефектив-ного захисту національних інтересів, своєчас-ного попередження, виявлення та нейтраліза-ції загроз національній безпеці має ґрунтува-тися на належній правовій основі.

Загалом така система створена протягом попередніх років. До її ключових складових слід віднести закони України «Про засади вну-трішньої і зовнішньої політики», «Про основи національної безпеки України», «Про органі-зацію оборонного планування», «Про демо-кратичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», «Про Раду національної безпеки і оборони України» та деякі інші. Водночас як правова основа національної безпеки в цілому, так і окремі закони мають суттєві недоліки.

Насамперед ідеться про недостатність за-конодавчого визначення системи забезпечен-ня національної безпеки як певного цілого. Понад те, донині відсутні відповідні право-ві норми щодо сектору безпеки і оборони України, взаємодія між окремими органами якого недостатньо врегульована на законодав-чому рівні. Певні проблемні моменти наявні і щодо окремих законів.

Зокрема Закон «Про основи національної безпеки України» характеризується низкою недоліків, що негативно відбиваються на функ-ціонуванні системи управління національною безпекою. Так, відповідно до наведеного у

Законі визначення загрози національній без-пеці – це наявні та потенційно можливі явища та чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України. Закон містить деталізований перелік таких загроз, що не враховує їх мінливість у часі та ускладнює їх визначення на нормативно-правовому рівні. Більш обґрунтованим під-ходом стало б визначення Законом не загроз, а негативних наслідків їх дії, на відвернення яких має бути спрямована державна політика з питань національної безпеки. Актуальні ж за-грози національній безпеці мають визначатися Стратегією національної безпеки.

Законодавча база розробки Стратегії на-ціональної безпеки також є суперечливою. Визначення Стратегії міститься у непрофіль-ному Законі – «Про організацію оборонно-го планування». Згідно з цим визначенням Стратегія - узгоджена за метою, завданнями, умовами і засобами довгострокова комплек-сна програма практичних дій щодо забезпе-чення захищеності життєво важливих інтере-сів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Виходячи з цього визна-чення, Стратегія мала б містити деталізований перелік відповідних заходів та необхідне для їх реалізації фінансування, що без урахування у Державному та місцевих бюджетах на прак-тиці унеможливило б її виконання.

Відповідно до цього ж Закону складовою Стратегії національної безпеки України, яка визначає напрями запобігання та нейтраліза-ції реальних і потенційних загроз національній безпеці України у воєнній сфері, є Стратегія воєнної безпеки. Водночас Закон України «Про основи національної безпеки України»

УДК 351.74 : 343 (477)

РЕОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЮ БЕЗПЕКОЮ УКРАЇНИ:

ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Досліджуються правові аспекти реорганізації системи управління національ-ною безпекою України. Вносяться пропозиції щодо приведення у відповідність до Конституції та сучасних вимог окремих законів з питань організації діяльності секто-ру безпеки і оборони та його окремих органів, інших документів з питань національ-ної безпеки і оборони.

Ключові слова: національна безпека, система забезпечення національної безпеки, Конституція України, закони України, правова держава.

Сменковський Андрій ЮрійовичСменковський Андрій Юрійович


Сменковський А. Ю.

передбачає розроблення і затвердження від-повідно до цього Закону Воєнної доктрини, визначення якої у Законі «Про організацію оборонного планування» відсутнє. Це вносить плутанину в ієрархію державних документів, що визначають оборонну політику держави та стратегію розвитку її Воєнної організації.

Значна термінологічна та понятійна неви-значеність, внутрішня неузгодженість, відсут-ність механізмів, що визначають оцінку дотри-мання правових норм, ефективності діяльнос-ті органів управління та їх відповідальність, є характерними у цілому для законодавства з питань національної безпеки, функціонуван-ня сектору безпеки і оборони та його окремих органів. Законодавством навіть не визначене саме поняття «сектор безпеки і оборони».

Статус, функції та принципи діяльності більшості силових інститутів в Україні регу-люються окремими законами, що робить їх достатньо автономними у рамках міністерств і відомств. Додатково спеціальними закона-ми та нормативно-правовими актами нижчо-го рівня регламентується діяльність окремих підрозділів різного підпорядкування та інших безпекових структур, що робить цю діяльність непрозорою та ускладнює її координацію.

Низка основних законодавчих актів, що ре-гламентують діяльність ключових органів сек-тору безпеки і оборони, прийняті в перші роки незалежності України або навіть до її прого-лошення (закон «Про міліцію» – ще у 1990 р., закони «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий за-хист військовослужбовців та членів їх сімей» – у 1991 р., «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про Службу без-пеки України», « Про оперативно-розшукову діяльність» – у 1992 р., «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою зло-чинністю», «Про державний захист працівни-ків суду і правоохоронних органів» – у 1993 р. тощо). Низка змін, що вносилися до цих та інших законів у наступні роки поза будь-якою стратегією розвитку сектору безпеки і оборо-ни, обумовила системну незбалансованість і некомплексність законодавства у даній сфері, його невідповідність сучасним вимогам і ви-кликам часу, що має негативні наслідки для національної безпеки України.

Наприклад, закладений у законодавстві «дуалізм» управління внутрішніми військами Міністерства внутрішніх справ, які мають ви-конувати накази Верховного головнокоманду-вача, але водночас підпорядковуються МВС, став причиною однієї з гострих криз управлін-ня сектором безпеки і оборони під час дії змін до Конституції, внесених у 2004 р.

Певна «роздвоєність» системи управління сектором безпеки і оборони взагалі є озна-кою нинішньої системи організації державної влади в Україні, яка існує з моменту проголо-шення незалежності і є небезпечним явищем, позаяк створює перешкоди реформуванню даного сектору та ускладнює ефективне вико-ристання його сил і засобів під час криз, над-звичайних ситуацій та воєнного стану.

Конституційна реформа, що призвела до зміни форми правління протягом 2005–2009 рр., позбавила Президента України біль-шості загальних управлінських функцій, але залишила за ним спеціальні, що спричинило кризу управління національною безпекою. Конституція у редакції 1996 року наділяє Президента України широкими повноважен-нями стосовно виконавчої влади, і якби вони були підкріплені відповідними механізмами, визначеними на законодавчому рівні, пробле-ма «роздвоєності» управління сектором без-пеки і оборони втратила б актуальність. Тому питання належного законодавчого врегулю-вання визначених Конституцією повноважень Президента щодо керівництва у сфері націо-нальної безпеки та оборони є нагальним.

Термін «керівництво» використовується у тексті Конституції України всього три рази: щодо здійснення Президентом керівництва зовнішньополітичною діяльністю (пункт 3 частини першої статті 106); щодо здійснення Президентом України керівництва у сферах національної безпеки та оборони держави (пункт 17 частини першої статті 106); щодо керівництва Прем’єр-міністром України ро-ботою Кабінету Міністрів України (частина п’ята статті 114). Таким чином, термін «ке-рівництво» стосовно сфер національної без-пеки і оборони повинен мати той же зміст, що і стосовно зовнішньополітичної діяльності та роботи Кабінету Міністрів. Тобто Президент відповідно до Конституції має повноважен-ня безпосередньо здійснювати керівництво у сферах національної безпеки та оборони дер-жави так само, як Прем’єр-міністр України повноважний керувати роботою Кабінету Міністрів. Однак на рівні законів і підзакон-них актів зміст терміна «керівництво» не роз-кривається.

Певна невизначеність існує і довкола функ-цій Президента як Верховного головнокоман-дувача Збройних сил України. Буквальне ро-зуміння цієї норми Конституції не дозволяє розповсюдити її на «інші військові форму-вання». Натомість закони України здебіль-шого дозволяють розповсюджувати функції Президента як Верховного головнокоманду-вача Збройних сил України на всі військові



формування, що сукупно утворюють Воєнну організацію держави. Власне, право команду-вання всіма військовими структурами України разом із правом призначати їх вище команду-вання і становить основний зміст повнова-жень щодо керівництва у сфері національної безпеки і оборони, якими Конституція наді-ляє Президента.

Розробники Конституції України 1996 р. передбачали, що існуючі проблеми невизна-ченості повноважень щодо сектору безпеки і оборони вирішуватимуться через спеціальний конституційний орган – Раду національної безпеки і оборони України, яка очолюється Президентом і включає до свого складу вищих керівників держави, що мають відношення до питань забезпечення національної безпеки і оборони. Натомість Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» не конкретизує форми виконання координацій-ної та контрольної функцій цього органу, че-рез що на практиці принцип його діяльності є здебільшого консультативно-дорадчим, ко-мунікативна роль РНБОУ – другорядною, а контролююча – послабленою.

Не визначає конкретні механізми здійснен-ня Президентом України та РНБОУ контро-лю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони й Закон України «Про демократичний цивільний кон-троль над Воєнною організацією і правоохо-ронними органами держави».

Відтак на законодавчому рівні мають бути узгоджені процедури управління та контро-лю за сектором безпеки і оборони з боку Пре-зидента та Ради національної безпеки і оборо-ни України як у мирний час, так і у випадку криз, надзвичайних ситуацій та в разі оголо-шення воєнного стану.

На оперативному рівні управління визна-чальною є можливість узгодженого застосу-вання сил і засобів сектору безпеки і оборони для реагування і відбиття сучасних загроз, що за своєю природою мають комплексний харак-тер. Адже відсутність координації та взаємодії між силовими інститутами спричиняє неузго-дженість дій і неможливість виробляти та реа-лізовувати ефективну політику національної безпеки, оскільки особи навіть вищих ланок управління, які приймають рішення, не мають вичерпної інформації про діяльність органів даного сектору.

Важливим питанням, що потребує законо-давчого врегулювання, є розмежування полі-тичних і адміністративних (кар’єрних) посад у секторі безпеки і оборони. Цей сектор має бути деполітизованим, тобто знаходитися поза політичною боротьбою. Принцип депо-

літизації передбачає заборону використання силових інститутів держави для досягнення політичних інтересів окремими політичними силами, партіями, рухами, угрупованнями чи особами.

При цьому деполітизація сектору безпеки не повинна заважати реалізації працівника-ми силових структур їх законних політичних прав, водночас і не може бути ширмою для безвідповідальності при реалізації завдань державної політики безпеки і оборони, визна-ченої законодавством України.

Ключовим завданням деполітизації секто-ру безпеки є впровадження ефективних меха-нізмів взаємодії політичної та фахової ланок управління силовими інститутами.

Стратегією національної безпеки (у редак-ції 2007 року) було поставлено завдання щодо вдосконалення законодавства з питань націо-нальної безпеки, зокрема шляхом:

приведення законодавства з питань на- –ціональної безпеки і оборони у відповідність із Конституцією України, гармонізації його з відповідним європейським законодавством;

законодавчого уточнення завдань і функ- –цій суб’єктів забезпечення національної без-пеки, у тому числі в умовах особливого пері-оду та кризових ситуацій, що загрожують на-ціональній безпеці України;

розвитку правових засад управління на- –ціональною безпекою через розробку відпо-відних законів, концепцій, доктрин, стратегій і програм, зокрема антикорупційного зако-нодавства, Національної програми протидії тероризму та екстремізму, Концепції розви-тку Воєнної організації держави, Концепції розвитку національної інноваційної системи, Національної стратегії формування інформа-ційного суспільства, Доктрини інноваційного та науково-технологічного розвитку тощо;

розробки та прийняття нових редакцій –Кримінального й Кримінально-процесуаль-ного кодексів, законів України про державну службу, Службу безпеки України, інші орга-ни сектору безпеки, нових законів «Про про-філактику злочинності», «Про перехоплення телекомунікацій» тощо, внесення змін і допо-внень до Кодексу про адміністративні право-порушення;

усунення наявних протиріч, неузгодже- –ностей і прогалин у чинних законах та інших нормативно-правових актах з питань націо-нальної безпеки і оборони;

розробки та впровадження національних –стандартів і технічних регламентів застосуван-ня інформаційно-комунікаційних технологій, гармонізованих з відповідними європейськи-ми стандартами, у тому числі згідно з вимога-

Автор


Сменковський А. Ю.

ми ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про кіберзлочинність;

приведення законодавства з питань охо- –рони державної таємниці до європейських стандартів;

удосконалення законодавства з питань –соціального забезпечення військовослужбов-ців, співробітників правоохоронних і розвіду-вальних органів та членів їхніх сімей з метою підвищення рівня соціального захисту цих ка-тегорій громадян.

Проте реформування системи управлін-ня національною безпекою у попередні роки не стало пріоритетним для органів державної влади, через що поставлені завдання здебіль-шого виконані не були.

У зв’язку з цим і враховуючи незадовіль-ний стан системи управління національною безпекою, сектором безпеки і оборони та його органами, необхідно забезпечити системне вдосконалення законодавства з питань націо-нальної безпеки:

його приведення у відповідність із Кон- –ституцією України, узгодження норм між со-бою з урахуванням європейських принципів і стандартів;

розробку узгоджених документів щодо –формування і реалізації державної політики в окремих сферах національної безпеки;

уточнення завдань, функцій і процедур –діяльності суб’єктів забезпечення національ-ної безпеки, зокрема в умовах кризових ситуа-цій, що загрожують національній безпеці;

удосконалення законодавства з питань –соціального забезпечення військовослужбов-ців, начальницького і рядового складу право-охоронних органів, прирівняних до них осіб, членів їхніх сімей для підвищення мотивації до праці та рівня соціального захисту цих ка-тегорій громадян.

На першому етапі роботи щодо вдоско-налення законодавства у даній сфері на роз-гляд Верховної Ради доцільно внести проекти Закону України «Про основи національної безпеки України» (нова редакція) та Закону України «Про внесення змін до деяких зако-нів України з питань національної безпеки і оборони» («Про організацію оборонного пла-нування», «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і право-охоронними органами держави», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про оборону України» тощо), передбачивши внесення змін до законодавства з питань наці-ональної безпеки і оборони щодо:

уточнення визначення національної без- –пеки як захищеності національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз;

уточнення визначення Стратегії націо- –нальної безпеки України як документа, в яко-му викладені принципи захисту життєво важ-ливих інтересів особи, суспільства і держави, погляди керівництва держави на безпекове середовище та актуальні загрози національній безпеці, стратегічні цілі, ключові завдання та механізми реалізації політики національної безпеки у середньостроковій перспективі;

визначення сектору безпеки і оборони як –системи органів, які відповідають за забезпе-чення безпеки і оборони держави;

застосування терміна «Збройні сили –України та інші військові формування» за-мість терміна «Воєнна організація держави» ;

уточнення процедури розробки і коригу- –вання Стратегії національної безпеки;

усунення надмірної деталізації загроз на- –ціональній безпеці, які визначаються чинною редакцією Закону «Про основи національної безпеки України»;

актуалізації сфер національної безпеки та –приведення їх у відповідність до Конституції України (зовнішньополітична безпека; вну-трішньополітична безпека; воєнна безпека; прикордонна безпека; економічна безпека; енергетична безпека; соціальна безпека; еко-логічна безпека; інформаційна безпека; дер-жавна безпека);

вилучення із Закону України «Про осно- –ви національної безпеки України» деталізо-ваного переліку основних напрямів політики національної безпеки, який має визначатися Стратегією національної безпеки;

уточнення повноважень Президента –України як суб’єкта забезпечення національ-ної безпеки з урахуванням вищезазначених конституційних норм;

відмови від розроблення Стратегії воєн- –ної безпеки як документа, який здебільшого дублює Воєнну доктрину України й досі не розроблювався; уточнення визначення Воєн-ної доктрини, процедури її розроблення й прийняття з урахуванням положень Стратегії національної безпеки;

уточнення функцій і порядку діяльності –Ради національної безпеки і оборони України тощо.

Вказані законопроекти розроблені у Національному інституті стратегічних дослі-джень разом із проектом уточненої Стратегії національної безпеки.

На другому етапі зазначеної роботи мають бути переглянуті та приведені у відповідність до Конституції та сучасних вимог окремі зако-ни з питань організації діяльності сектору без-пеки і оборони та його органів, інші документи з питань національної безпеки і оборони.




1. Конституція України : Із змінами, внесеними Законом України від 1 лютого 2011 року № 2952-VI [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/content/constitution.html

2. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики : Закон України від 1 липня 2010 року № 2411-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 40. – С. 527.

3. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 року № 964-IV [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.rainbow.gov.ua/content/zakon_onbu.html

4. Про Раду національної безпеки і оборони України : Закон України від 5 березня 1998 року № 183/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 35. – С. 237.

5. Про оборону України : Закон України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – С. 106.

6. Про Збройні Сили України : Закон України від 6 грудня 1991 року № 1934-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – С. 108.

7. Про організацію оборонного планування : Закон України від 18 листопада 2004 року № 2198-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – №4 . – С. 97.

8. Про Службу безпеки України : Закон України від 25 березня 1992 року № 2229-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – С. 382.

9. Про розвідувальні органи України : Закон України від 22 березня 2001 року № 2331-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 19. – С. 94.

10. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави : Закон України від 19 червня 2003 року № 975-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – С. 366.

11. Про міліцію : Закон України вiд 20 грудня 1990 року № 565-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – С. 20.

12. Про Стратегію національної безпеки України : Указ Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 11. – С. 389.


В усі часи зброя і «люди війни», армії були віддзеркаленням рівня розвитку та амбіцій людської спільноти – від племені древніх часів до сучасної нації. Чому так? Здавалося б, що передній рубіж розвитку мав би визначатися мирною діяльністю. Однак парадокс людсько-го розвитку полягає в тому, що конкуренція за життя і просування свого способу його органі-зації, боротьба за ресурси, що забезпечують це життя, вимагали постійного випереджального розвитку саме агресивних, захисних і насту-пальних, видів діяльності. Війна як спосіб за-хисту інтересів і водночас – усунення конку-рента була і, на жаль, залишається невід’ємною складовою виживання. Від списа до ядерної бомби та «інформаційно-психологічної зброї», від фаланг і легіонів – до авіаносних з’єднань і мобільних бойових груп – такий шлях прой-шов світ за відому нам історію. А ХХІ століття відкриває нові горизонти, формує нові викли-ки націям і їх здатності до самозахисту влас-ного розвитку.

Збройні сили (ЗС) ефективні й взагалі ма-ють сенс тоді, коли вони здатні захищати і за необхідності виборювати ті умови, які потріб-ні спільноті для її розвитку. Боротьба за тери-торію, торгівельні шляхи та фізичне володін-ня людським ресурсом в епоху традиційних аграрних суспільств цілком забезпечувалась ефективними механічними видами зброї, мо-більністю вояків, їх фізичною силою та кількіс-тю. В епоху постіндустріального світу навіть кількість «залізних коней» в ангарах ще нічого не означає в плані якості і реальної ефектив-ності військової сили. І щоб усвідомити, якою

має бути армія конкретної держави на початку нового століття, необхідно адекватно оціню-вати особливості і реальні причини збройних конфліктів нашого часу – Нового Модерну.

Після двох світових війн «індустріальної епохи» та локальних конфліктів «двополюс-ного світу» минуло не так багато часу. Але тем-пи, динаміка змін без перебільшення мають революційний характер. Відходять у минуле масштабні конфлікти як такі. Сучасні техно-логії унеможливлюють тривалу війну між на-ціональними арміями. А ризик техногенної катастрофи, спричиненої таким конфліктом, здатен стримати навіть найамбітнішого агре-сора. Втрачають сенс суто територіальні захо-плення. Адже без глобальної легітимації такі території будуть «мертвими».

Стримування стало дієвішим за агресію. Локальна спецоперація – ефективнішою, ніж розгорнута масована військова кампанія. На першому місці – спроможність невійськови-ми засобами завдати шкоди противнику ще до того, як сам збройний конфлікт стане фак-том. Тому «війна розвідок», політико-дипло-матичні, інформаційно-психологічні, еконо-мічні та екологічні засоби впливу на супро-тивника стають усе важливішою складовою підготовки до конфлікту, а точніше – його першим актом.

Зрозуміло, не може бути механістичного порівняння сучасних конфліктів. Кожен із них має свої особливість, геополітичну та соціо-культурну специфіку. Тим не менше, останні такі конфлікти в Африці та на Близькому Сході, вочевидь, свідчать про те, за що, власне,

УДК 355.2 : 355.001.73 (477)

ВІЙСЬКОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: ОСНОВНІ ЧИННИКИ, ЗАСАДИ ТА НАПРЯМИ*

Проаналізовано основні чинники, що обумовлюють необхідність військової ре-форми в Україні. Даються рекомендації щодо процедури підготовки концептуально-го документа з питань цієї реформи. Розроблено пропозиції стосовно визначення за-сад згаданої реформи, її цілей, строків та напрямів.

Ключеві слова: військова реформа, збройна агресія, збройний конфлікт, оборон-на політика, реформа збройних сил.

Єрмолаєв Андрій Васильович;Єрмолаєв Андрій Васильович;Тютюнник Вадим Петрович;Тютюнник Вадим Петрович;

кандидат воєнних наук, доценткандидат воєнних наук, доцент;; Горовенко Валентин КостянтиновичГоровенко Валентин Костянтинович

*Скорочену версію статті опубліковано в газеті «Дзеркало тижня. Україна». – 2011. – № 25. – 8–15 лип. – С. 1, 4.



і чому наші сучасники з розвинених і не дуже розвинених країн ідуть на війну.

Передусім, так чи інакше, але більшість конфліктів пов’язані з контролем і перероз-поділом «ресурсів розвитку». Енергоносії, продовольство і база для його виробництва – ключові з них. Специфічних рис набуває бо-ротьба за соціальні ресурси розвитку. Свого часу С. Хантінгтон дещо механістично визна-чив цей аспект конкуренції як «війну цивілі-зацій». Тим не менше, в умовах глобалізації формування стійких соціокультурних «сві-тів» зі специфічною матрицею економічної, ідеократичної та політичної організації на-буває принципового значення. Все частіше йдеться про моделювання розвитку – «за-хідна», «ісламська», «китайська» та «латино-американська» моделі. Залучення до них чи їх «стримування» все більше супроводжуються точковими молекулярними конфліктами за участі зовнішніх сил.

Одним із нових чинників напруження стає демографічний. Власне, питання його впливу на зростання конфліктогенності між спільно-тами – старе як світ. Великі міграції народів, із захопленнями та переселеннями, значною мірою були пов’язані саме з демографічними вибухами на фоні економічного піднесення. Але у світу ХХІ століття є своя специфіка. Політична мапа світу зафіксована міжнарод-ним правом і регулюється глобальними меха-нізмами. Старіє розвинений світ, і його «де-мографічна яма» примушує інкорпорувати демографічні ресурси менш розвинених країн. Таким чином, напруження різних соціокуль-турних світів і моделей розвитку «переносить-ся» у власне середовище. А бурхливе зростан-ня населення нових центрів впливу мимоволі підштовхуватиме народи та їх уряди до пошу-ку нових можливостей для виживання. У тому числі – через інкорпорацію та внутрішню ло-калізацію малих соціокультурних спільнот, пошук варіантів їх наступної автономізації.

І нарешті – кілька слів про особливості без-пекової ситуації, що створюють додаткові про-блеми та нове напруження. «Сірий ядерний клуб» фактично підірвав колишню ефектив-ність заходів ядерного стримування та нероз-повсюдження. Тероризм – дзеркальне відобра-ження «спецопераційного» характеру сучасно-го конфлікту. Доступність високих технологій для ведення розвідувальної та випереджальної діяльності ставить під сумнів ефективність ЗС, орієнтованих на тривалі конфлікти та кампанії. А динаміка інноваційного оновлення сучасних озброєнь залишає в минулому й таку сакраль-ну складову традиційних національних армій як призов. Професіонал коштує дорого, але це

повернення старої професії «універсального солдата» (посмішка древньої історії).

Таким чином, світ змінився і продовжує змінюватися приголомшливими темпами. Трансформуються війни і збройні сили. А яка ситуація в Україні? Не секрет: більшість експертів сьогодні констатує неспроможність її ЗС реально убезпечити державу. Їх ради-кальна реформа і модернізація – це не тема дискусії, а імперативна вимога. Актуальність реформи ЗС (далі – військова реформа), обу-мовлюється низкою чинників.

Першим із них є проголошення Україною позаблокової політики, що вимагає уточнен-ня безпекової та оборонної політики держави, відповідних програм і планів. Така робота три-ває. На початку квітня ц. р. оприлюднено про-ект Стратегії національної безпеки України. Завершується підготовка нової Воєнної док-трини України.

Політика позаблоковості сприяє знижен-ню напруженості воєнно-політичної обста-новки у регіоні. Водночас у випадку збройної агресії Україні необхідно розраховувати лише на власний оборонний потенціал. Хоча не ви-ключається можливість звернення з метою на-дання військової допомоги та її отримання від іншої держави або союзу держав.

Наступним чинником є глобальна фінан-сово-економічна криза, яка прискорила ста-новлення нових світових «центрів сили», пере-форматування балансу сил та інтересів, транс-формацію системи міжнародних відносин у напрямі багатополярності. Загострюється весь спектр проблем, пов’язаних з конкуренцією за ресурси розвитку. Не виключено, що нові хви-лі світової кризи спровокують до спроб вирі-шення породжених нею проблем воєнними за-собами. Україна має бути готовою до протидії таким загрозам.

Одним із важливих чинників, що уможлив-лює започаткування військової реформи, є ма-лоймовірність у середньостроковій перспек-тиві збройної агресії (з боку однієї чи двох і більше держав), внаслідок якої проти України може розпочатися війна (локальна або регіо-нальна відповідно). Такий прогноз можна зро-бити з огляду на позитивний вплив на безпеку України її позаблокової політики та результати аналізу тенденцій розвитку у середньостроко-вій перспективі воєнно-політичної обстановки у Східній Європі та безпосередньо навколо нашої держави. Це створює щонайменше на 4-5 років стратегічну паузу, протягом якої в Україні можна провести військову реформу.

Однак не слід виключати можливість ви-никнення під час неї загрози збройного кон-флікту на кордоні України через, зокрема,


Єрмолаєв А. В., Тютюнник В. П., Горовенко В. К.

незавершеність його договірно-правового оформлення, висунення до нашої держави те-риторіальних претензій, активізацію «заморо-жених» конфліктів або спровоковану ззовні внутрішню нестабільність на національному, етнічному чи релігійному підґрунті. Цілями такого конфлікту може бути відторгнення від України певної її території, зміна стату-су розташованих на ній адміністративно-територіальних одиниць, громадянства її на-селення тощо. Відтак ЗС мають бути підго-товлені до виконання завдання щодо захисту національних інтересів та нашої території у випадку такого прикордонного збройного конфлікту. Це має стати першим із головних завдань ЗС.

Водночас не варто нехтувати і можливістю виникнення у період згаданої паузи загрози спровокованого ззовні збройного конфлікту всередині держави. Але при цьому слід мати на увазі те, що українське законодавство не визначає ЗС головною «силовою» структу-рою з локалізації та ліквідації такого кон-флікту. Забезпечення громадського порядку, охорони життя, здоров’я, прав, свобод і за-конних інтересів громадян під час нього, за умов введення режиму надзвичайного стану, здійснюватиметься силами і засобами органів Міністерства внутрішніх справ, в тому числі Внутрішніх військ і Служби безпеки України із залученням Військової служби правопоряд-ку ЗС. Крім того, окремі військові з’єднання, частини і підрозділи ЗС можуть залучатися до посилення охорони державного кордону України та її виключної (морської) еконо-мічної зони і континентального шельфу [1]. Зрозуміло, що ці завдання суттєво не вплива-ють на визначення засад, цілей та інших пара-метрів військової реформи.

Треба зважати і на такий чинник, як осо-бливості сучасного геополітичного положен-ня нашої держави. Позаблокова Україна перебуває в оточенні держав-членів двох воєнно-політичних союзів – НАТО та ОДКБ, військові потенціали кожного з яких, навіть без урахування ядерної зброї, у десятки разів перевищують її оборонний потенціал. Тому після відмови України від володіння ядерною зброєю нереально визначати для ЗС на серед-ньострокову перспективу завдання щодо за-побігання, стримування та відбиття агресії з боку вказаних союзів чи ядерних держав, що входять до їх складу. Відвернення цього ката-строфічного сценарію має стати пріоритетом діяльності українських дипломатів та інших відомств, що забезпечують реалізацію зовніш-ньополітичного курсу держави. В існуючих ге-ополітичних реаліях таке запобігання та стри-

мування мають здійснюватися насамперед шляхом підготовки та завчасного застосуван-ня державою системи зовнішньополітичних, дипломатичних, міжнародно-правових, еконо-мічних, інформаційних та інших заходів не-воєнного характеру. При цьому, зокрема, слід ураховувати Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, підписа-ний США, Російською Федерацією, Великою Британією, Францією та КНР.

Збройна агресія проти України не може здійснюватися за лекалами конфліктів у ко-лишній Югославії, Іраку та Лівії. Вона безпо-середньо межує з Євросоюзом і Росією. Їхні важливі об’єкти знаходяться на незначній від-стані від кордонів України, на території якої розташовано 17 ядерних реакторів, десятки небезпечних хімічних виробництв, каскади водосховищ і гребель, тисячі кілометрів жит-тєво важливих для Європи та Росії транзит-них газо-, аміако- та нафтопроводів, повітря-них, залізничних та автомобільних транспорт-них коридорів тощо. Наслідки масованих повітряних ударів по цілях в Україні можуть стати занадто небезпечними для Європи та Росії. Всі пам’ятають про вибух лише одного Чорнобильського реактора.

Крім того, у разі масштабної агресії проти України потоки біженців можуть створити за-грозу гуманітарної катастрофи не тільки для неї, а й для країн ЄС і європейської частини території Росії. Варто зважати й на те, що наша держава входить до провідних світових країн-експортерів зернових культур. Бойові дії на її території здатні призвести до припинення нею експорту зерна та дестабілізації цін на міжна-родному продовольчому ринку.

Враховуючи уроки останніх війн, метою збройної агресії проти України може бути за-міна діючої політичної влади іншою, лояль-ною до агресора, для встановлення контролю над її економікою, територією, «силовими» структурами, засобами масової інформації, інфраструктурою тощо або досягнення інших, обмеженіших цілей. Це може бути досягнуто завдяки порушенню системи керівництва дер-жавними органами, ЗС та іншими військовими формуваннями шляхом завдання вибірково-обмежених ударів високоточною зброєю лише по об’єктах загальнодержавного та військо-вого управління, протиповітряної оборони, військової авіації, зв’язку, теле- та радіомов-лення, транспортних комунікацій тощо. При цьому маловірогідними є вторгнення на нашу територію великих угрупувань сухопутних військ агресора, ведення ними масштабних наземних бойових дій і тим паче подальша



окупація всієї України, тоді як більш вірогід-ними уявляються подібні дії щодо окремих її регіонів. Тому другим із головних завдань ЗС має бути відбиття можливої збройної агресії, здатної призвести у довгостроковій перспек-тиві до локальної або регіональної війни про-ти України.

Як свідчить досвід збройних конфліктів останніх десятиріч, агресії проти України передуватимуть достатньо тривалі за часом різноманітні ворожі дії. Йдеться, зокрема, про застосування інформаційних технологій для дискредитації її керівництва та політич-ного режиму в цілому, зовнішньополітичну конфронтацію та ізоляцію, економічну бло-каду, нарощування військової сили на кордо-нах України та погрози щодо її застосування, провокування внутрішніх заворушень, проти-правних дій сепаратистських, націоналістич-них рухів тощо. Відповідний час може бути використаний для вжиття раніше згаданих за-ходів невоєнного характеру щодо запобігання та стримування агресії проти України та необ-хідних мобілізаційних заходів.

Ще одним чинником є зміни у засобах, формах і способах збройної боротьби. Вони, базуючись передусім на новітніх інформацій-них і техніко-технологічних розробках, суттє-во змінюють характер збройних конфліктів та війн. Їх рисами є майже повна військово-технічна та інформаційна перевага однієї із сторін конфлікту, масоване застосування дистанційно-пілотованих і роботизованих лі-тальних апаратів та далекобійної високоточ-ної зброї. Така зброя, інтегрована із система-ми повітряно-космічної розвідки, управління, зв’язку, глобальної навігації тощо, складає основу сучасних засобів збройної боротьби. За їх допомогою у реальному часі відбуваєть-ся виявлення та ураження важливих об’єктів військового, воєнно-економічного та адміні-стративного призначення з метою примушен-ня іншої сторони до капітуляції. Однією з осо-бливостей таких конфліктів є й те, що, напри-клад, у Югославії та Лівії іноземні сухопутні сили не вторгалися на їх території та не вели бойових дій.

Нині лише США спроможні вести нові, так звані мережецентричні або дистанційні чи безконтактні війни. Частково опановува-ти військово-технічну базу таких війн нама-гаються Велика Британія, Франція та Китай, які мають достатні для цього економічні та науково-технологічні можливості. Для ре-шти ж держав, особливо зі складу колишнього Варшавського договору та СРСР, у тому чис-лі України, підготовка ЗС до подібних війн триватиме ще не одне десятиліття. Тому в

останньому російсько-грузинському конфлікті застосовувалися «старі» засоби, форми і спо-соби збройної боротьби, притаманні війнам 50–80-х років минулого століття.

Незважаючи на це, заходи військової ре-форми в Україні мають ураховувати сучасні та майбутні зміни у згаданих засобах, формах і способах збройної боротьби.

Багато дискусій точиться довкола так зва-них війн із тероризмом та піратством, а також інформаційних, психологічних, кібернетич-них, економічних, торговельних та інших війн. Але під час них збройна боротьба між різни-ми державами або взагалі не відбувається, або вона відіграє обмежено-допоміжну роль. Тому ведення таких «війн» не належить до го-ловних завдань ЗС, у тому числі українських. До участі в них залучаються розвідувальні, контррозвідувальні, правоохоронні, митні, прикордонні, інші спеціальні органи та відпо-відні органи влади. І лише в окремих випадках для виконання певних завдань із застосуван-ням озброєння та військової техніки можуть бути задіяні окремі структури ЗС.

Важливим чинником військової реформи в Україні є її активна участь у міжнародних зу-силлях з підтримання миру та безпеки. Слід нагадати, що наші ЗС надають значні військо-ві ресурси до складу міжнародних миротвор-чих місій. Так, лише протягом 2010 року май-же тисяча українських військових, 1 корвет, 13 бойових і транспортних вертольотів і понад 120 одиниць бойової броньованої та автомобі-льної техніки виконували завдання у складі миротворчих контингентів та миротворчого персоналу в 11 міжнародних миротворчих операціях на територіях восьми країн світу [2, с. 60]. Крім того, у квітні ц. р. Президент України ухвалив рішення щодо участі підроз-ділів ЗС у багатонаціональних військових фор-муваннях високої готовності в рамках ООН, в операціях ЄС із врегулювання криз та у Силах реагування НАТО [3]. За попередньою інфор-мацією, до участі в них мають бути готові ще понад дві тисячі військових, а також:

до 2015 року – 1 механізований (чи ае- –ромобільний) батальйон, рота морської пі-хоти, 1 вертолітна ескадрилья, 2 військово-транспортних літаки, 2 бойових кораблі, 1 під-розділ сил спеціальних операцій (ССО) та воєнної поліції, 1 літак аеромедичної евакуації та 1 підрозділ бойового забезпечення;

до 2020 року – 2 механізованих (аеро- –мобільних) батальйони, 2 механізовані роти, 1 рота морської піхоти, 1 інженерний баталь-йон, 1 вертолітна ескадрилья, 3 військово-транспортних літаки, 3 бойових кораблі, 1 кора-бель управління, 2 підрозділи ССО та воєнної


поліції, 2 підрозділи медичного забезпечення (включаючи 1 літак аеромедичної евакуації) та 1 підрозділ бойового забезпечення.

Враховуючи зазначене, третім із головних завдань ЗС доцільно визначити їх участь у міжнародних зусиллях з підтримання миру і безпеки.

У військовій реформі треба враховувати й такий чинник, як досвід реформування ЗС європейських держав і сусідів України. Його аналіз свідчить, що протягом останніх років військові реформи у згаданих державах мають усе менше спільних рис і пріоритетів внаслі-док усе більшого превалювання в них націо-нальних інтересів, специфіки геополітичного положення й економічних можливостей кож-ної окремої держави.

Так, ядерні держави (США, Російська Фе-дерація, Велика Британія, Франція) надають головний пріоритет удосконаленню та розви-тку ядерних складових ЗС, систем протира-кетної оборони, космічних засобів розвідки, управління, навігації тощо. Наприклад, розпо-чалася реалізація нового адаптивного поетап-ного плану президента США Б. Обами щодо створення системи протиракетної оборони в Європі, який підтримано державами-членами НАТО на останньому саміті в Лісабоні.

Для більшості країн-членів НАТО стали неактуальними загрози щодо здійснення про-ти них наземної агресії. Тому їм уже не потріб-ні багаточисельні сухопутні армії з великою кількістю танків, бронемашин, артилерії тощо. Завдання з оборони власної території переста-ло бути для них пріоритетним і їх сили оборони постійно скорочуються. А пріоритети надають-ся розвитку високомобільних, експедиційних сил швидкого реагування ЗС. Їх завданнями є проведення поза межами національних терито-рій військових операцій із захисту політичних, економічних, енергетичних та інших націо-нальних або спільних із союзниками інтересів, контроль морських шляхів транспортування природних ресурсів і товарів, боротьба з теро-ризмом, піратством, розповсюдженням зброї масового ураження тощо. Останнім прикладом цього є операція в Лівії. Характерно, що цей напрям набуває більшої пріоритетності і в ро-сійській військовій реформі. Для ВМФ Росії буде придбано чотири французьких універ-сальних десантних кораблі типу «Містраль» [4]. Кожний з них призначений для транспор-тування та висадки на узбережжя у віддалених районах морів та океанів до п’ятиста десантни-ків за допомогою розміщених на його борту за-собів, зокрема вертольотів.

Разом з тим Польща, Румунія та Туреччина продовжують вважати актуальними загрози

збройної агресії проти них, у тому числі із су-ходолу. Вони утримують відносно чисельніші ЗС, передусім їх сухопутну складову, значну кількість танків, бронетранспортерів, проти-танкових засобів, артилерії, бойових вертольо-тів тощо. Пріоритети надаються реформуванню сухопутних військ, сил і засобів протиповітря-ної, протитанкової та протиракетної оборони.

На характер військових реформ у західних державах значно вплинула світова фінансово-економічна криза. Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія та інші країни ухвалили рішення щодо реформи ЗС, спрямованої го-ловним чином на скорочення чисельності їх особового складу, кількості військових струк-тур, озброєнь, відмови від розробки та закупі-вель певних нових їх зразків, а також значно-го зменшення протягом 3–5 наступних років оборонних витрат. Так, Велика Британія у 2011–2015 роках скоротить на 8 % оборонний бюджет і на 25 тис. осіб цивільний персонал ЗС. Франція зменшить на 4 % оборонний бю-джет на 2011–2013 роки і в наступні 6-7 ро-ків скоротить чисельність ЗС із 320 тис. до 266 тис. осіб. Німеччина планує у наступні 3 роки скоротити ЗС на 100 тис. осіб, зали-шивши в них 150 тис. військових [5]. Подібні військові реформи відбуватимуться в Іспанії, Італії, Греції, Голландії, Австрії, Швеції та ін-ших європейських державах.

Однак, незважаючи на радикальні скоро-чення ЗС та оборонних бюджетів, такі вій-ськові реформи є прийнятними для європей-ських держав як з точки зору забезпечення їх національної оборони, так і їх колективної оборони в рамках НАТО та ЄС. Адже після проведення цих реформ для захисту Європи в Альянсу залишиться 27 національних сухо-путних військ, 26 військово-повітряних сил і 22 флоти, сумарна чисельність військових та кількість зброї яких буде у світі другою після Китаю.

У досвіді згаданих військових реформ є актуальними для реформи наших ЗС такі ас-пекти.

В умовах радикальних перетворень склад іноземних ЗС залишається традиційно трьох-видовим: сухопутні, військово-повітряні та військово-морські сили. Співвідношення чи-сельності їх особового складу, типів та кіль-кості озброєнь головним чином залежить від співвідношення та важливості завдань, що по-кладаються на ці види в мирний та воєнний часи, а також від особливостей геополітич-ного положення та економічних можливос-тей кожної з держав. У більшості іноземних ЗС пріоритет надається розвитку так званих функціональних структур – силам швидкого




реагування, спеціального призначення, обо-рони тощо. Вони залучаються до виконання національних і коаліційних завдань, зокрема з оборони кордонів, територій або різнома-нітних експедиційних завдань у районах поза межами Європи.

Значну увагу європейські держави при-діляють удосконаленню керівництва ЗС на стратегічному рівні, насамперед з боку мініс-терств оборони та генеральних штабів. При цьому вживаються заходи щодо: поглиблення розподілу повноважень між цивільними мініс-терствами оборони та генеральними штабами, позбавлення останніх функцій, не пов’язаних із бойовим застосуванням ЗС (кадрові та соці-альні питання, логістика, оснащення озброєн-ням, інфраструктура, базування військ тощо); уникнення дублювання функцій між підрозді-лами міноборони та генштабів, ліквідації в їх складі дублюючих структур; доведення спів-відношення між військовим і цивільним пер-соналом у міністерствах оборони до 35 %: 65 % відповідно; скорочення на 35–45 % чисельнос-ті персоналу міністерств оборони.

Зменшення бюджетних витрат на потреби оборони супроводжується у європейських ЗС скороченням кількості проведення широко-масштабних військових маневрів з одночас-ним збільшенням інтенсивності індивідуаль-ної бойової підготовки військових, навчання підрозділів і частин. Це здійснюється під гас-лом: «Після холодної війни у світі важливою є бойова підготовка, а не чисельність військ та кількість озброєнь». З огляду на обмеженість фінансових ресурсів, провідні європейські дер-жави переглядають і скорочують кількість про-грам із розробки та закупівлі нових озброєнь, а східноєвропейські наші сусіди надають пріори-тети подовженню термінів експлуатації існую-чих зразків зброї та здійсненню їх модернізації. Водночас відбувається суттєве скорочення за-гальної кількості озброєння, його вилучення зі складу військ, списання, продаж або безоплат-на передача іншим країнам чи утилізація.

Комплектування ЗС європейських держав, для яких завдання щодо оборони власної тери-торії втратило актуальність (Велика Британія, Франція, Іспанія, Німеччина, Італія тощо), здійснюється на добровільній основі військо-вими за контрактом. Це спрощує вирішення проблем щодо їх участі у мирний час в експе-диційних, миротворчих, антитерористичних, атипіратських та інших небезпечних місіях у «гарячих» точках поза межами Європи, а та-кож забезпечує більш високий професіона-лізм військових. Водночас у Польщі, Румунії, Туреччині, Литві, Норвегії та Естонії залиши-лася змішана система комплектування ЗС –

як за призовом, так і за контрактом. Адже ці держави розташовані на зовнішніх кордонах НАТО і, як уже зазначалося, для них є пріори-тетними завдання щодо забезпечення оборони власної території та підготовки людських мо-білізаційних ресурсів.

В іноземних ЗС, у тому числі в Російській Федерації, тривають процеси удосконален-ня структури особового складу та співвідно-шення чисельності військового і цивільного персоналу. Здійснюються скорочення посад старших офіцерів, оптимізація співвідношен-ня між старшими та молодшими офіцерами, відбувається заміна посад молодших офіцерів сержантськими посадами та військових посад посадами цивільних фахівців у структурах військової освіти, медицини, логістики, бю-джетного планування, правової, кадрової та іншої роботи. Активно йдуть процеси скоро-чення та укрупнення військових баз, аеродро-мів, військових містечок, арсеналів та інших об’єктів військової інфраструктури.

Особливістю є те, що військова реформа в Україні, на відміну від іноземних держав, спів-падатиме в часі з реформами публічної адмі-ністрації, судівництва, кримінальної юстиції, економіки, соціальної сфери, освіти, охорони здоров’я тощо. Тому визначення напрямів і за-ходів з реформування ЗС має відбуватися сис-темно, у взаємозв’язку зі вказаними загально-державними реформами та з урахуванням співвідношення їх пріоритетності з огляду на необхідність нейтралізації відповідних викли-ків та загроз як національній безпеці України в цілому, так і її обороні зокрема.

Найпріоритетнішим є проведення в Україні адміністративної реформи та реорганізації сис-теми органів виконавчої влади. Відомо, що від-сутність у минулі п’ять років дієздатної прези-дентської, парламентської та виконавчої влади завдала великої шкоди не лише політичному, економічному та соціальному стану суспіль-ства, а й ЗС. Можна згадати багато прикладів ухвалення у 2005–2009 роках Президентом України рішень щодо підвищення боєздатнос-ті військ і сил флоту, покращення фінансового та іншого їх забезпечення, навченості й соці-ального захисту військових, які не підтриму-валися Верховною Радою чи не виконувалися Кабінетом Міністрів України. Крім того, вкрай забюрократизована державна машина, що ви-живала за будь-якої влади, намагається зберег-ти свої звичні механізми управління й адміні-стративні важелі та корупційні тіньові схеми, в тому числі в оборонній сфері.

Тому успішне планування, організація та реалізація реформи українських ЗС можуть бути досягнуті лише за умов жорстко скоор-



динованої, спільної та ефективної діяльності всіх гілок державної влади та органів місцево-го самоврядування.

Не викликає сумніву й те, що в нинішній посткризовій ситуації в державі наступними за пріоритетністю є економічна та соціальна реформи. Саме їх результати, пов’язані на-самперед із зростанням валового внутріш-нього продукту, посиленням стабільності на-ціональної валюти, розвитком промисловості, в тому числі її оборонної галузі та аграрного сектору, підвищенням стандартів життя укра-їнців та ефективності систем освіти та охоро-ни здоров’я, найбільшим чином впливатимуть на планування та реалізацію завдань військо-вої реформи та строк її проведення.

Таким чином, слід ретельно узгодити на-прями й заходи реформи ЗС із відповідними прогнозованими на середньострокову перспек-тиву економічними, фінансовими, виробничо-промисловими, соціальними, демографічними та іншими можливостями України.

Найважливішим чинником проведення військової реформи є також вкрай незадо-вільний стан боєздатності ЗС та їх готовності до виконання завдань з оборони держави.

Відомо, що у минулому серйозні перетво-рення у ЗС здійснювалися на виконання за-ходів, визначених відповідними спільними з НАТО документами з метою їх наближення до вимог і стандартів Альянсу в контексті то-дішнього курсу України на євроатлантичну ін-теграцію. Нинішня ж її позаблокова політика потребує вжиття у ЗС заходів для забезпечен-ня виконання завдань щодо оборони України власними воєнними засобами. Однак на цьо-му шляху є суттєві перешкоди. Вони, зокрема, обумовлені тим, що керівництво держави, про-голошуючи протягом останніх 15 років курс на євроатлантичну інтеграцію, не приділяло належної уваги вирішенню гострих проблем зміцнення її обороноздатності та боєздатності ЗС. Фінансування потреб Міністерства обо-рони здійснювалося за залишковим принци-пом у мінімальних обсягах, які спрямовува-лися лише на утримання особового складу. За таких умов відбулося швидке погіршення тех-нічного стану озброєння і військової техніки ЗС, занепад бойової підготовки, депрофесіо-налізація їх командного складу, нагромаджен-ня соціальних проблем тощо.

На сьогодні держава має двохсоттисяч-ні ЗС із найбільшою, порівняно із сусідніми державами (крім Російської Федерації), ін-фраструктурою, кількістю установ, підпри-ємств, запасів військового майна, а також з озброєнням і військовою технікою, майже всі основні види яких можуть стати до кінця

2011-2012 років несправними чи непридатни-ми до подальшого використання [6, с. 23]. У військах відсутні сучасні системи повітряної та наземної розвідки, управління, цифрового зв’язку, навігації, а також високоточні сухо-путні, морські й повітряні засоби ураження. З причин непроведення необхідної оператив-ної та бойової підготовки органи військового управління, з’єднання і частини та військові належним чином ненавчені. ЗС не мають не-обхідних запасів матеріальних засобів.

Природно, виникає запитання – чому, не-зважаючи на актуальність започаткування військової реформи та відповідні вказівки Президента України, майже рік триває підго-товка проекту Концепції реформування ЗС? Вважаємо, що основна причина такого зволі-кання пов’язана із недосконалою, на наш по-гляд, процедурою розробки цієї Концепції. Згідно із європейською практикою та націо-нальним законодавством у частині розподі-лу повноважень між Міністерством оборони та Генеральним штабом опрацювання такої Концепції мають здійснювати профільні ци-вільні структури Міністерства оборони із за-лученням до цього військових керівників та експертів Генерального штабу [7].

Фактично ж цю роботу, яка організована та координується Генеральним штабом, здійсню-ють військові експерти. Таким чином, Україна є чи не єдиною європейською державою, в якій військову реформу розробляють лише вій-ськові. Хоча саме цивільні повинні планувати оборонну політику, військове будівництво, ре-форму ЗС тощо [7]. Військові у цих процесах завжди є виконавцями, а не розробниками ре-форм. Тому вони, через зрозумілий консерва-тизм і корпоративність, природно намагаються реалізувати в згаданій Концепції свої інтереси, зокрема щодо збереження якомога більшої кількості управлінських структур, з’єднань, частин, озброєння, об’єктів інфраструктури, а також чисельності особового складу.

У цьому контексті варто звернутися до до-свіду розробки в Україні таких концепцій. У 1996-1997 роках було підготовлено два варі-анти Концепції реформування ЗС. Перший – робочою групою на чолі з тодішнім цивільним Міністром оборони В. Шмаровим, а другий – групою на чолі з військовим – колишнім на-чальником Генерального штабу А. Лопатою. Тоді Президентом України було затверджено перший варіант, який виявився більш сис-темним, прагматичним і радикальним. У ре-зультаті Міністр оборони В. Шмаров взяв на себе відповідальність за реалізацію згаданої Концепції. У 2001 році міжвідомчою робо-чою групою на чолі з тодішнім Секретарем



РНБО України Є. Марчуком було підготов-лено подібну Концепцію. Вона стала осно-вою відповідної Державної програми розви-тку ЗС, а Є. Марчук пізніше був призначений Міністром оборони і відповідав за виконання згаданих документів.

На думку авторів статті, виходом із си-туації, що склалася, могло б бути створення Президентом України експертної робочої гру-пи для підготовки варіанта проекту Концепції, який ураховував би погляди політиків, цивіль-них і військових фахівців на питання військо-вої реформи.

До того ж проект цієї Концепції, на відміну від проектів Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини України, є документом з обмеженим доступом, що унеможливило його аналіз фахівцями державних органів, науко-вих установ та експертами неурядових струк-тур. Тому попередні оцінки щодо її змісту, про які йтиметься далі, зроблено виключно на під-ставі презентаційних доповідей представників Генерального штабу, оприлюднених наприкін-ці березня поточного року під час проведення відповідних «відкритих» «круглих столів».

Так, низка заходів, передбачених проектом Концепції, є доволі суперечливими або пе-редчасними, з огляду на обмежені фінансово-економічні можливості держави.

Зокрема це стосується: перейменування Повітряних сил у Військово-Повітряні сили України; передислокацію управлінських струк-тур Південного оперативного командування з Одеси до Дніпропетровська та Західного опе-ративного командування зі Львова до Рівного; ліквідацію Сил швидкого реагування; створен-ня Підводних сил флоту; створення Сил спе-ціальних операцій зі статусом окремого роду військ; створення господарського об’єднання держпідприємств Міноборони та передачу йому всіх функцій із закупівлі для ЗС пального, речового майна та продовольства, надання по-слуг у сфері харчування військовослужбовців, сервісного обслуговування зброї; формування у мирний час у складі ЗС баз мобілізаційного розгортання мобілізаційних ресурсів тощо.

Необхідно звернути увагу й на те, що остан-німи роками в державі практично припини-лася публічна дискусія з питань військової реформи. Значною мірою це обумовлювалося тим, що наприкінці 2004 року, після прихо-ду до влади Президента України В. Ющенка, було заявлено, що період реформ у ЗС завер-шено і розпочинається етап їх розвитку. Тому було затверджено Державну програму розви-тку ЗС на 2006–2011 роки. Однак щорічні ви-датки держбюджету на фінансування її заходів постійно зменшувались і 2009 року видатки на

потреби ЗС досягли мінімального за часи не-залежності держави обсягу – 0,91 % від вало-вого внутрішнього продукту [2]. У результаті реалізацію цієї Держпрограми два роки тому практично було зірвано. Стан боєздатності ЗС досяг критичної межі.

Із 2010 року нове керівництво держави змушене здійснювати виключно заходи анти-кризового характеру, спрямовані на стабіліза-цію та покращення ситуації в армії та на фло-ті. У 2011 році, після проведення Кабінетом Міністрів України чергового Оборонного огляду та оприлюднення «Білої книги 2010. Збройні Сили України», у засобах масової ін-формації, зокрема у виданнях «2000» [8] [9], «LB.ua» [10], «Дзеркало тижня. Україна» [11], «Флот 2017» [12] та у матеріалах НІСД [13], було надруковано низку статей з питань ре-формування ЗС України. Водночас у березні – квітні ц. р. у Міністерстві оборони та в Апараті РНБО України було проведено декілька зга-даних вище «відкритих» «круглих столів».

Для активізації дискусії з питань військо-вої реформи в Україні вважаємо за доцільне викласти власні погляди і пропозиції стосов-но її основних засад, цілей, строків, етапів та пріоритетних напрямів. Їх підготовлено з урахуванням особливостей нової безпекової та воєнної політики нашої держави, резуль-татів аналізу воєнних загроз і завдань щодо їх нейтралізації та ліквідації, реального стану ЗС, специфіки сучасного геополітичного положен-ня України та її економічних можливостей.

На наш погляд, основними цілями військо-вої реформи було б доцільно визначити:

створення боєздатних, мобільних, неве- –ликих за кількістю озброєння та чисельністю особового складу ЗС, здатних ефективно ви-конувати як завдання з оборони держави, так і щодо участі у міжнародних зусиллях з під-тримання миру і безпеки з урахуванням нових геополітичних умов, її позаблокової політики та економічних можливостей;

запровадження в Україні сучасної систе- –ми мобілізаційної підготовки та мобілізації з урахуванням особливостей останніх збройних конфліктів та війн, оборонної політики нашої держави, а також досвіду європейських країн у цій сфері;

реалізацію нової бюджетної політики у –сфері оборони, адаптованої до сучасних по-треб ЗС та фінансових можливостей держави.

Першочерговими головними завданнями ЗС, до виконання яких вони повинні бути гото-ві протягом найближчого часу, є сенс вважати:

несення бойового чергування з протипо- –вітряної оборони та прикриття важливих дер-жавних об’єктів;



локалізацію та ліквідацію можливого –прикордонного збройного конфлікту;

участь у міжнародних зусиллях з підтри- –мання миру і безпеки.

З огляду на зазначене, доцільно мати трьох-видову структуру ЗС – Сухопутні війська, Повітряні та Військово-Морські сили. При цьому слід передбачити у складі ЗС міжви-дові компоненти за функціональним призна-ченням, зокрема сили бойового чергування, швидкого реагування (передові сили оборо-ни), основні сили оборони, сили спеціальних операцій та інші.

Принципово важливим є встановлення реа-льних строків та етапів проведення військо-вої реформи. Міністерство оборони України свого часу запропонувало провести військо-ву реформу у два етапи протягом чотирьох років (до 2015 року). На першому з них (у 2012-2013 роках) воно рекомендує здійснити прискорене реформування ЗС, а на другому (у 2014-2015 роках) розпочати їх сталий роз-виток. При цьому, на наш погляд, недостатньо об’єктивно оцінено складність і масштабність завдань цієї реформи, а також їх співвідно-шення з фінансовими, військово-технічними, оборонно-промисловими та іншими можли-востями держави, зокрема із прогнозними по-казниками темпів зростання у найближчі роки економіки нашої держави.

З огляду на вказане, пропонується вій-ськову реформу провести протягом дев’яти років (з 2012-го до 2020 року) у три етапи, які, зокрема, співпадатимуть з трьома етапами ре-алізації нової Стратегії національної безпеки України, проект якої оприлюднено на початку квітня цього року.

На її першому (у 2012-2013 роках) та дру-гому (у 2014-2015 роках) етапах рекоменду-ється:

підготувати ЗС до виконання вищезгада- –них першочергових завдань з оборони держави за рахунок наявного відремонтованого та мо-дернізованого озброєння і військової техніки;

забезпечити участь України у міжнарод- –них заходах з підтримання безпеки і стабіль-ності;

переглянути засади мобілізаційної під- –готовки та мобілізації в Україні що, зокрема, може дозволити скоротити на 40–60 % мобілі-заційні резерви та запаси і зекономити відпо-відні кошти держбюджету;

запровадити нову бюджетну політику у –сфері оборони держави, адаптовану до потреб ЗС та економічних можливостей України;

здійснити якнайрадикальніші перетво- –рення у ЗС, зокрема скоротити на 30–40 % апарати Міністерства оборони, Генерального

штабу, інші управлінські структури, кількість військових з’єднань і частин, а також навчаль-них закладів, призупинивши до останніх на 2-3 роки набір слухачів (курсантів), вилучити зі складу ЗС від 30 % до 50 % об’єктів інфра-структури, зброї, іншого рухомого і нерухомо-го військового майна. Завдяки таким заходам загальна чисельність їх особового складу може скоротитися за 4 роки на 30–40 %.

Для цього у 2012-2013 роках слід здійсни-ти, зокрема, визначення у нинішньому складі ЗС бойових з’єднань і частин, а також частин забезпечення, необхідних для виконання за-вдань із бойового чергування з протиповітря-ної оборони та прикриття важливих державних об’єктів (сил бойового чергування), а також із локалізації та ліквідації можливого прикор-донного конфлікту (передових сил оборони). Необхідно також відновити у першу чергу технічний стан наявного озброєння, військо-вої та спеціальної техніки, ракет і боєприпасів (ОВТ) сил бойового чергування, забезпечити проведення належної їх бойової підготовки та повсякденної діяльності.

У подальшому, протягом 2014-2015 років, має бути завершене відновлення технічного стану наявного ОВТ передових сил оборони (орієнтовною загальною чисельністю 20–30 тис. військових) та їх боєздатності, необ-хідно також забезпечити здійснення належної бойової підготовки та повсякденної діяльнос-ті цих сил.

На третьому етапі (у 2016–2020 роках) пропонується сформувати основу ЗС в новому обрисі – основні сили оборони та резерви, роз-почати їх розвиток, переоснащення високоточ-ними засобами ураження, системами розвідки, управління, цифрового зв’язку та навігації, а також забезпечити їх готовність до виконання завдання щодо захисту держави від можливої збройної агресії, здатної призвести до локаль-ної або регіональної війни проти України.

Конкретні плани і заходи з реалізації пер-шого та другого етапів військової реформи визначатимуться Державною програмою реформування ЗС, яка після затвердження стане головним документом з упровадження військової реформи, а її виконання фінансу-ватиметься за окремими видатками щорічних держбюджетів України.

Першим пріоритетним напрямом військо-вої реформи пропонується визначити під-готовку бойових з’єднань і частин ЗС до ви-конання першочергових завдань з оборони держави, насамперед шляхом відновлення технічного стану їх наявного ОВТ. Зрозуміло, що одночасне подовження термінів експлу-атації, ремонту, модернізації або закупівлі



нових зразків навіть тільки їх основних ти-пів для усіх видів ЗС (Сухопутних військ, Повітряних сил та Військово-Морських сил) потребуватиме виділення із держбюджету ве-личезних за обсягами коштів, що є нереаль-ним в умовах нинішньої економічний ситуації в Україні. Тому у 2012–2015 роках перевага у цьому має бути надана:

відновленню технічного стану наявного –ОВТ бойових з’єднань і частин, що увійдуть до складу сил чергування з протиповітряної оборони та прикриття важливих державних об’єктів, а також призначених для виконання завдань з локалізації та ліквідації можливого прикордонного збройного конфлікту;

продовженню виконання лише частки –міжнародних і національних програм зі ство-рення нової зброї («Корвет», «Ан-70» тощо) та модернізації наявного у військах ОВТ, які мають бути визначені відповідними актами Президента України.

До вирішення долі решти згаданих націо-нальних та міжнародних програм можна буде повернутись у 2014-2015 роках, після зростан-ня економіки держави та збільшення фінансу-вання оборонної сфери.

Другим пріоритетним напрямом військо-вої реформи доцільно вважати радикальне скорочення у ЗС кількості управлінських структур, бойових з’єднань і частин, органів і частин забезпечення та ОВТ. Їх структура на 2012–2015 роки, кількість штабів, інших органів військового управління та забезпе-чення Сухопутних військ, Повітряних сил, Військово-Морських сил і родів військ (сил) мають бути визначені на підставі переліків і кількості бойових з’єднань та частин, які:

необхідні для виконання раніше згаданих –першочергових завдань з оборони держави;

можуть бути забезпечені технічно справ- –ними та придатними до подальшого викорис-тання зразками наявного ОВТ, або які мають перспективи щодо подовження термінів екс-плуатації, ремонту, модернізації чи закупівлі замість них нових зразків зброї.

Неприпустимо як з воєнної, так і з еконо-мічної точок зору надалі утримувати в складі ЗС з’єднання та частини за відсутності в них справного ОВТ і планів щодо подовження термінів їх експлуатації, ремонту, модерні-зації або закупівлі нових зразків. Зараз же у ЗС продовжує перебувати велика кількість з’єднань і частин, терміни експлуатації зброї яких уже вичерпані, а у здійсненні їх ремонту або модернізації немає сенсу. Йдеться, напри-клад, про бригаду тактичних ракет, полки ра-кетних систем залпового вогню, зенітні ракет-ні дивізіони, оснащені зенітними ракетними

комплексами дальньої дії та системами серед-ньої дальності, дивізіони протикорабельних ракет тощо.

Третім пріоритетним напрямом військо-вої реформи пропонується визначити вилу-чення зі ЗС надлишкового або непридатного для подальшого використання рухомого та нерухомого військового майна, об’єктів інф-раструктури, військових містечок тощо. Нині Міноборони утримує велику кількість баз і складів з таким майном, більше 1500 військо-вих містечок, у майже 400 з яких уже немає військових структур. Їх охорону та обслугову-вання здійснює, за попередніми розрахунка-ми, майже 19 тис. осіб ЗС, що складає 10 % їх загальної чисельності. Тому Кабінет Міністрів України має протягом 2012–2015 років здій-снити заходи щодо вивільнення ЗС від згада-ного військового майна, а також передачі ці-лісних майнових комплексів, об’єктів інфра-структури, нерухомого військового майна та військових містечок до сфери управління ор-ганів виконавчої влади, іншим органам, упо-вноваженим управляти державним майном, самоврядним організаціям і до комунальної власності територіальних громад. Варто також розглянути питання щодо поновлення вико-нання постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми конверсії ко-лишніх військових об’єктів на період рефор-мування Збройних Сил та інших військових формувань» від 18 січня 2003 року № 81.

Зазначені заходи сприятимуть, крім іншо-го, відстороненню людей у погонах – коман-дуючих і командирів усіх рівнів від вирішення питань щодо передачі в оренду або продажу військового майна. Це значно зменшить рівень корупції у ЗС і дозволить спрямовувати їх ді-яльність виключно на проведення бойової під-готовки військ, відновлення технічного стану озброєння та військової техніки тощо.

Четвертим пріоритетним напрямом вій-ськової реформи має стати рішучий перегляд засад мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні з урахуванням особливостей сучас-них воєнних конфліктів, оборонної політики нашої держави та досвіду європейських країн у цій сфері. Це дасть змогу суттєво скороти-ти обсяги мобілізаційних резервів та запасів, завдань для підприємств економіки тощо. Завдяки цьому значну частку бюджетних ко-штів, що виділяються зараз на мобпідготовку, можна буде спрямувати на фінансування за-ходів з реформування ЗС.

П’ятим пріоритетним напрямом військо-вої реформи пропонується визначити удо-сконалення кадрової політики та системи комплектування ЗС. Доцільно подовжити їх



комплектування офіцерами на контрактній основі, а сержантами (старшинами) і солдата-ми (матросами) за змішаним принципом – як за призовом, так і за контрактом. При цьому темпи збільшення кількості контрактників та зменшення кількості призовників мають бути пропорційними темпам зростання показни-ків бойової підготовки військ і відновлення ОВТ. Бажано до кінця 2020 року довести до 75–80 % укомплектованість відповідних по-сад контрактниками. Неприпустимо комплек-тувати контрактниками з’єднання і частини, в яких немає технічно справного ОВТ і не про-водиться належна бойова підготовка.

Шостим пріоритетним напрямом військо-вої реформи мають стати заходи уряду щодо посилення соціального захисту військових і членів їх сімей. Ідеться, зокрема, про збіль-шення грошового забезпечення, надання службового та постійного житла (у черзі на отримання якого на початок 2011 року перебу-вало 45,2 тис. осіб [2]), покращення соціально-побутових умов у військових містечках тощо.

Однією з головних умов успішного про-ведення військової реформи є внесення уря-дом України кардинальних змін до бюджетної політики у сфері оборони держави, про що Президент України В. Янукович наголошував ще рік тому у Посланні до Українського наро-ду [14, с. 124].

По-перше, це стосується поступового що-річного збільшення обсягів загальних ви-датків на потреби ЗС з метою їх доведення (з розрахунку на одного військового) до се-реднього рівня сусідніх країн-членів ЄС та Росії. На початок 2010 року вони складали в Україні 5,1 тис. дол. США на одного військо-вого, в РФ – 33,1 тис. дол. США, у Румунії – 45,4 тис. дол. США, у Польщі – 54,7 тис. дол. США та у Словаччині – 61,7 тис. дол. США.

По-друге, необхідно відмовитися від ви-значення загальних видатків для Міноборони відповідно до чисельності особового складу ЗС. Під час їх реформування і скорочення цієї чисельності відповідні заощаджені кошти по-винні спрямовуватися на відновлення стану озброєння, підвищення рівня бойової підго-товки та посилення соціального захисту вій-ськовослужбовців.

По-третє, слід поступово змінювати спів-відношення між різними складовими видатків для Міністерства оборони, а саме зменшувати (до 60–55 %) частку видатків на утримання ЗС у міру їх скорочення, збільшуючи част-ки видатків на переозброєння військ (з 25 % до 30 %) та їх бойову підготовку (до 15 %). Доцільність такого розподілу підтверджуєть-ся практикою європейських держав, де частка

видатків бюджету на утримання ЗС складає в середньому 50 %, на модернізацію чи заку-півлю озброєнь – 30 %, тоді як в Україні у ми-нулому році вони були на рівні понад 88 % і лише 5,5 %, відповідно [2].

По-четверте, заходи військової реформи по-винні фінансуватися виключно із загального фонду державного бюджету, необхідність чого підтверджується досвідом минулих років.

Принципово важливо також, щоб новий концептуальний документ з питань військо-вої реформи був публічним. Його автори мають надати суспільству, політикам та екс-пертам, як це практикується в європейських державах, «відкриту» зведену порівняльну ін-формацію щодо загальних кількісних та якіс-них характеристик ЗС станом на початок їх ре-формування та на рік її завершення. Йдеться, зокрема, про:

чисельність військових і цивіль- –них працівників ЗС у цілому й окремо у Сухопутних військах, Повітряних силах та Військово-Морських силах, а також в апара-тах Міноборони та Генштабу, співвідношення чисельності різних категорій військових (ге-нералів, старших і молодших офіцерів, сер-жантів та рядових), рівнів укомплектованості ЗС військовими за контрактом;

кількість військових структур (штабів, ін- –ших органів військового управління, з’єднань і військових частин, арсеналів, баз тощо), а та-кож об’єктів інфраструктури (військових міс-течок, аеродромів, полігонів, баз флоту тощо);

кількість основних типів зброї (танки, –БТР, БМП, літаки та вертольоти, гармати ка-лібром понад 100-мм, бойові кораблі тощо), переліку проектів зі створення нової зброї, а також модернізації існуючих її зразків;

показники інтенсивності індивідуаль- –ної бойової підготовки військовослужбовців, навченості відповідних підрозділів, частин і з’єднань.

За нашими оцінками, у разі успішного проведення військової реформи у запропо-новані дев’ять років можна, зокрема, очіку-вати отримання (станом на 2020 рік) таких її головних результатів:

відновлення боєздатності ЗС та їх готов- –ності до виконання завдань з оборони держави та інших завдань за призначенням;

започаткування формування нового об- –рису ЗС, оснащених модернізованим і но-вітнім озброєнням та військовою технікою, здатними ефективно захищати національні ін-тереси позаблокової України в нових геополі-тичних умовах;

скорочення в середньому в 1,5–2 рази –кількості управлінських структур Збройних


сил, їх військових структур, основних типів озброєння, підприємств, установ, об’єктів інф-раструктури тощо;

зменшення приблизно вдвічі загаль- –ної чисельності особового складу ЗС, яка у 2020 році складатиме 90–100 тис. осіб, з яких 70–80 тис. військовослужбовців, та підви-щення у 1,5–2 рази розмірів їх грошового за-безпечення.

* * *

На завершення зазначимо, що поряд із під-готовкою засад військової реформи потребу-ють оновлення засади оборони України в ці-лому, насамперед, пов’язані із реформуванням обороно-промислового комплексу, військово-

технічного співробітництва та сектору безпе-ки України.

Автори добре усвідомлюють, що рефор-ма армії в нинішніх умовах – справа надзви-чайно складна. Але окрім суто військових, фінансових і технологічних аспектів, є ще один, можливо, найважливіший – соціокуль-турний. Армія – прояв усвідомлення і амбіцій нації, її, так би мовити, гарантія впевненості у собі і своїх силах. Повага до армії, до вій-ськового – невід’ємна складова патріотизму, оскільки це фактично повага до власних сил і до держави, яка цю силу зорганізувала та на яку спирається. І тут немає нічого несуттєво-го або вторинного. Тут важливо все. Хочемо успішно модернізувати Україну – маємо по-будувати сучасну армію.


1. Про правовий режим надзвичайного стану : Закон України від 16 березня 2000 року № 1550-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1550-14

2. Біла книга 2010. Збройні Сили України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mil.gov.ua/files/white_book/WB_2010.pdf

3. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 квітня 2011 року «Про участь Збройних Сил України у багатонаціональних військових формуваннях високої готовності» : Указ Президента від 21 квітня 2011 року № 429 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=492%2F2011

4. ВМФ России пополнятся ста кораблями к 2020 году [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lenta.ru/news/2011/02/24/ships/

5. Солдатская доля // Российская газета [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rg.ru/2010/08/25/reform-arm-poln.html

6. Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки : основні положен-ня / Міністерство оборони України. Презентаційний варіант. – К., 2005. – 39 с.

7. Про Положення про Міністерство оборони України та Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України : Указ Президента України від 6 квітня 2011 року № 406 [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=406%2F2011

8. Литвинов, А. Облик украинской армии образца 2025 года / А. Литвинов // 2000. – 2011. – 14–20 января [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://2000.net.ua/2000/derzhava/ekspertiza/71104

9. Смирнов, О. Сегодня и завтра украинской армии. Шаги в направлении и раздумья по поводу / О. Смирнов // 2000. – 2011. – 17–23 июля [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://2000.net.ua/2000/derzhava/ekspertiza/74180#auth

10. Литвин, Д. Украине выгодно распустить свою армию / Д. Литвин // LB.ua. –2011. – 25 марта [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lb.ua/news/2011/03/25/89874_Ukraine_vigodno_raspustit_svoyu_.html

11. Менделєєв, Д. Єжель у тумані … / Д. Менделєєв // Дзеркало тижня [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zn.ua/articles/75833

12. Тымчук, Д. К вопросу о численности Вооруженных сил Украины / Дмитрик Тымчук // Флот 2017. – 2011. – 8 липня [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.flot2017.com/show/editorial/40149

13. Криза оборонної реформи 2000–2010 років. Нові умови, рішення, результати. – К. : НІСД, 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/Kriza_obor.pdf

14. Послання Президента України Віктора Януковича до Українського народу з Експертною до-повіддю «Україна ХХІ століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації». – К. : НІСД, 2010. – 126 с.



Міжнародна міграція сьогодні є одним із визначальних соціальних процесів. Її найчас-тіше аналізують із застосуванням економічно-го підходу, в рамках якого вона розглядається як наслідок економічних диспропорцій, що спричиняють переміщення населення в регіо-ни із кращими умовами праці та життя. Це за-безпечує в основному позитивне трактування міграції як явища економічно вигідного і краї-нам походження (перекази зароблених за кор-доном коштів на батьківщину, скорочення без-робіття та соціального напруження), і країнам призначення (забезпечення потреб у робочій силі) мігрантів. Водночас при поясненні пе-реміщень осіб, спричинених неекономічними чинниками (біженці, вимушені мігранти, вну-трішні переміщені особи) економічний підхід виявляється недостатнім. Його обмеженість очевидна й у випадках, коли йдеться про не-економічні наслідки міграції. Внаслідок цього в осмисленні міжнародних міграцій ширшого застосування набувають соціологічний, іс-торичний, політологічний та інші підходи. В рамках останнього все більше уваги приділя-ється вивченню взаємозв’язку міграції та без-пеки, що є відображенням не лише розвитку теоретичної думки, а й об’єктивної реальності останніх десятиліть: завдяки транснаціональ-ному характеру, зростаючій динаміці та впли-ву на різні сфери життя міграція все частіше сприймається як явище, що спричиняє сер-йозний виклик звичній парадигмі впевненос-ті та порядку, національній, суспільній, осо-бистій безпеці.

Питань взаємозв’язку міграції та безпе-ки торкались у своїх роботах такі україн-ські науковці як Е. Лібанова, С. Пирожков, О. Позняк, О. Хомра, Б. Юськів та інші. Втім, вони вивчали цей взаємозв’язок лише побіж-но. Метою даного дослідження є огляд без-

пекового підходу до міграцій, що набув уже достатнього розвитку в зарубіжній науковій літературі, аналіз взаємозв’язку міграції та безпеки, оцінка політичних рішень, що при-ймаються для запобігання викликам міжна-родної міграції у сфері безпеки.

Тривалий час міграція не охоплювалася безпековим дискурсом, оскільки погляд на без-пеку обмежувався, по-перше, лише безпекою держави, по-друге, загрозами зовнішнього (гео-політичного та воєнного) характеру, тоді як міграція розглядалась як питання внутрішніх справ. У рамках такого підходу було зрозумі-ло, що криза безпеки, внутрішній конфлікт чи інтервенція, масове порушення прав людини спричиняють міграції. Зворотний же зв’язок, тобто вплив міграцій на безпеку, меншою мі-рою потрапляв у поле зору дослідників.

Розширення погляду на безпеку відбуло-ся порівняно недавно, коли після завершен-ня «холодної війни» все більше уваги поча-ли привертати не «жорсткі», тобто воєнні, а «м’які» загрози безпеці, такі як деградація навколишнього середовища, наркоманія, зло-чинність, нелегальна міграція тощо. Прорив у розумінні цієї проблематики великою мірою пов’язаний з ім’ям Баррі Бузана, який запро-понував розглядати безпеку за кількома на-прямами, виділивши, крім воєнного, політич-ний, економічний, соціальний, екологічний [1]. Вивчення міграції найчастіше відбува-лося з використанням удосконаленої моделі «секторальної безпеки», в центрі якої була не лише держава, на яку спрямовані загрози, а й суспільство, його соціальна згуртованість та культурна ідентичність, що виражалося тер-міном соцієтальна (societal) безпека [2].

Системно взаємозв’язок міграції та безпе-ки вперше було розглянуто в роботах Мирона Вайнера, який писав, що міграція впливає не

УДК 314.74

Розглянуто безпековий підхід до вивчення міжнародних міграцій. Проаналізовано взаємозв’язки і взаємовпливи між міграцією та безпекою. Оцінено політичні рішен-ня, що приймаються для запобігання викликам і загрозам міжнародній міграції у сфе-рі безпеки.

Ключові слова: міграція, безпека, сек’юритизація, десек’юритизація.

Малиновська Олена Анатоліївна,Малиновська Олена Анатоліївна,доктор наук з державного управління, старший науковий співробітникдоктор наук з державного управління, старший науковий співробітник

БЕЗПЕКА ТА МІГРАЦІЯ: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКИ ТА ВЗАЄМОВПЛИВИ



лише на внутрішню стабільність, а й на міжна-родну безпеку, наполягав, що загрозу безпеці може становити не тільки приплив інозем-ців, а й відплив власних громадян. На думку М. Вайнера, міграція та безпека пов’язані не лише прямим, а й зворотним зв’язком, тобто безпекові заходи держав впливають на пере-міщення населення [3]. М. Вайнер розгля-дав наслідки міграції для безпеки за чотирма напрямками: політичним, правовим, соціо-економічним, культурним.

У міжнародно-політичній площині мігра-ція може викликати напруженість у відно-синах між державами походження і призна-чення, якщо мігранти або біженці є проти-вниками пануючого на батьківщині режиму. Тим більше, що в історії досить прикладів ви-користання біженців проти країни походжен-ня (палестинці в арабських країнах, кубинці у США). Сприяти підтримці опозиції вдо-ма можуть і економічні мігранти, якщо вони здатні впливати на уряди країн, де прожива-ють. Тому тоталітарні режими завжди розгля-дали біженців та мігрантів як потенційну за-грозу, відкидаючи їхнє право вільно покидати батьківщину чи шукати притулок в інших державах. Водночас для країн призначення озброєння іноземних біженців та їх викорис-тання у власних геополітичних цілях нерідко завершувалися виникненням нових загроз, наприклад, палестинські біженці ставали ва-гомим фактором внутрішньої нестабільності в Лівані, Ємені, Йорданії тощо.

Крім того, відплив біженців, що є пред-ставниками опозиції, може бути засобом по-збутися внутрішніх загроз для країни похо-дження. Вислання з СРСР класових ворогів, а пізніше дисидентів – лише один із числен-них прикладів. На думку російського дослід-ника Сергія Рязанцева, уряди стимулюють виїзд громадян за кордон також з метою по-слабити соціально-економічне напруження, не інвестуючи помітних коштів у соціальну сферу та зайнятість [4]. Водночас примус представників певних етнічних чи соціальних груп виїздити з батьківщини або створення для них умов, що штовхають їх в еміграцію, може сприйматися як недружній акт іншими державами, які шукатимуть засоби тиску на країну походження біженців з метою припи-нення репресій аж до військового втручання. Прикладом такого розвитку подій є останній етап війни в Югославії.

Конфлікт на Балканах підтверджує ще один висновок М. Вайнера: рівень загрози, спричинений переміщеннями населення, часто залежить від того, яким чином уряди їх сприймають. Так, реакція західних дер-

жав на «етнічні чистки» та акти геноциду в Югославії, для припинення яких врешті-решт було застосовано силу, значно відрізня-лося від реакції на цілком подібні ситуації в Африці чи на Кавказі.

Найвідвертішою формою пов’язаної з мі-грацією зовнішньополітичної загрози є анек-сування чи поділ територій з використанням переселень. Достатньо згадати будівництво єврейських поселень на Західному березі ріки Йордан, переселення китайців до Тібету, про-голошення незалежності Абхазії, якому пере-дувало масове витіснення етнічних грузинів з території автономії.

Внутрішньополітичні наслідки прибуття великих груп іноземців виявляються у поси-ленні екстремістських кіл, політичних успіхах право-радикальних партій (Національний фронт у Франції, Фламандський блок у Бельгії, Список Піма Фортена в Нідерландах, Австрійська партія свободи, Італійський соці-альний рух та Північна ліга в Італії, Народна партія Данії, швейцарська Народна партія, Партія прогресу в Норвегії та інші), які акти-візуються на хвилі зростаючого занепокоєння припливом чужинців. Втім, правий радика-лізм – це переважно європейський феномен, який не має серйозних позицій у традицій-но іммігрантських країнах – США, Канаді, Австралії [5].

Під впливом популярності «нових правих» традиційні консервативні партії, враховую-чи настрої електорату, змушені переглядати ставлення до міграції, все частіше використо-вувати антиіммігрантську риторику. Разом з тим, як зазначають політологи, вони здебіль-шого обмежуються лише деклараціями [6]. По-перше, застосувати дійсно жорсткі заходи не дозволяють ліберальна ідеологія та гарантії прав людини, за дотриманням яких пильнує громадянське суспільство. По-друге, іммігра-ція необхідна з економічних міркувань, про що постійно нагадує проіммігрантське лобі, яке передусім складається із зацікавлених у дешевій робочій силі працедавців. Як писав Чарльз Хіршман, аналізуючи зміни мігра-ційного законодавства США, «кожна спро-ба Конгресу провести імміграційну реформу починалася з наміру обмеження імміграції, а завершувалася створенням додаткового меха-нізму для в’їзду» [7].

Політична роль самих іммігрантів зале-жить від їхнього правового та соціального статусу. Нестабільність правового становища обмежує політичну активність, проте пере-бування на найнижчих щаблях суспільства радикалізує громадську позицію. «Чорних людей на чорних роботах» деякі дослідники


Малиновська О. А.

характеризують як етнічний суб-пролетаріат або етно-клас (ethclass). Поєднання класо-вих та етнічних ознак спостерігалось і раніше (наприклад, панівний клас імперій), проте сучасний етно-клас, за одним із визначень, є результатом «систематичної і стабільної ком-бінації матеріального класового становища на найнижчому рівні та специфічних культурних характеристик», базою для його виникнення є стале соціальне виключення внаслідок етніч-ного походження [8]. Самоусвідомлення етно-класу надає класовій боротьбі нового імпуль-су, доповнення класових вимог етнічними та конфесійними спричиняє відновлення дещо призабутих форм соціального протесту (ву-личні марші, блокування, барикади) [9].

Вектори впливу міграції на економіч-ну безпеку відрізняються залежно від того, йдеться про країну призначення чи походжен-ня мігрантів.

Небезпеки міграції передусім фіксуються в суспільствах, які приймають, що, загалом, парадоксально, оскільки завдяки іммігран-там вони поповнюють свої людські та інте-лектуальні ресурси (тобто основні фактори виробництва), чим посилюють економічну безпеку. Попри це населення часом негативно ставиться до міграції внаслідок її економічної ціни та додаткового навантаження на систе-ми соціальної допомоги, користувачами якої часто стають мігранти, освіти, транспорту, за-безпечення житлом. Втім, у підсумку мігран-ти відпрацьовують ці витрати і створюють для країни перебування додатковий дохід [10]. Зокрема, статистичний аналіз, проведений у США, показав, що збільшення імміграції на один відсотковий пункт приводило до збіль-шення темпів зростання ВВП на 0,1 % [11].

Оцінка впливу імміграції на економіку за-лежить від характеристик міграційних пото-ків. Так, біженці коштують державі притулку більше, ніж трудові мігранти. Нелегальні мі-гранти не платять податків, не роблять внесків у соціальні фонди, проте, зазвичай, і не корис-туються соціальними послугами, оскільки не мають відповідних прав, бояться бути виявле-ними і депортованими.

Місцеве населення інколи сприймає мі-грантів як конкурентів на ринку праці, зви-нувачуючи їх у тому, що внаслідок готовності працювати за мінімальну винагороду вони не лише відбирають робочі місця, а й знижують загальний рівень заробітної плати. Однак на-укові дослідження цього не підтверджують. Адже мігранти не заміщають місцевих робіт-ників, а працюють в окремому сегменті ринку праці, виконуючи брудні, небезпечні, непре-стижні роботи.

Щодо країн походження мігрантів, загрози їх економічній безпеці пов’язані передусім з «відпливом мізків», втратами трудового по-тенціалу, що може призвести до скорочення виробництва і деградації соціальної сфери. Однак спричинені міграцією ризики можуть компенсуватися завдяки переказам заробле-них за кордоном коштів на батьківщину та поверненню додому досвідчених працівників. Світовий банк неодноразово стверджував, що економічні вигоди міжнародної міграції зна-чно більші за ті, що пов’язані з лібералізацією світової торгівлі [12].

У контексті впливу міграції на соціальну безпеку особливу стурбованість викликають пов’язані з нею криміногенна й терористична загрози. Перша з них стосується як наростан-ня вуличного криміналу, особливо в районах, заселених іммігрантами, так і масштабного явища транснаціональної організованої зло-чинності, що займається незаконним перемі-щенням через кордони та торгівлею людьми.

За даним низки досліджень, рівень злочин-ності в містах корелюється з часткою чужо-національного населення, яке в них проживає [5]. В європейських країнах утримуються під вартою 176 868 іноземців, що становить 9,5 % усіх ув’язнених (1,8 млн осіб). Станом на вере-сень 2009 року, в Швейцарії іноземці станови-ли 69,7 % ув’язнених (4 000 осіб), в Австрії – 43,6 % (3 600), в Італії – 37,1 % (21 700), в Німеччині – 26,3 % (19 300), у Франції – 19,2 % (11 400), у Великій Британії – 13,6 % (11 400) [13]. За останні два роки кількість ув’язнених іноземців зросла на чверть.

Разом з тим варто звернути увагу на харак-теристики злочинів, що кояться іноземцями. Здебільшого це порушення міграційного за-конодавства, що до тяжких злочинів не нале-жать [14].

Водночас мігранти до 6 разів частіше, ніж місцеве населення, фігурують у кримінальній статистиці як жертви. Насправді цей показник ще вищий, оскільки внаслідок особливостей правового та соціального становища, ставлення правоохоронців значна частина злочинів про-ти мігрантів не заявляються (за даними євро-пейських дослідників, від 57 до 74 % випадків [13]). Підвищена віктимізація мігрантів част-ково пов’язана з їх концентрацією у районах із високим рівнем злочинності, частково є наслід-ком негативних явищ, що нерідко супроводжу-ють сучасні міграції – порушення прав людини, надексплуатація, торгівля людьми тощо.

Останніми десятиліттями контрабанда людьми перетворилася на одну з найприбут-ковіших сфер діяльності організованих зло-чинних угруповань. Як пише Рей Козловскі,



це результат процесів, аналогічних створенню транснаціональних корпорацій, з тією лише відмінністю, що злочинці займаються неле-гальною торгівлею (наркотики, проституція, крадені речі) та використовують незаконні засоби (здирництво, погрози, відмивання гро-шей, вбивство) [6].

Ще більшою небезпекою для держави, суспільства та окремої особи є міжнародний тероризм. Звичайно, більшість іммігрантів – не терористи, але більшість терористів – ім-мігранти. Дослідники проаналізували досьє 212 затриманих чи вбитих у США та Західній Європі у 1993–2003 рр. терористів, 86 % з них виявилися іммігрантами або громадяна-ми іммігрантського походження [15]. Однак говорити про причинно-наслідковий зв’язок між міграцією та тероризмом підстав немає. Спільним між ними є лише те, що в умовах глобалізації обидва ці явища набувають транс-національного характеру (терористи можуть жити в одній країні, збирати кошти в іншій, здійснювати злочинні дії в третій). Проте це змушує уряди переглядати міграційні зако-нодавства, більше уваги приділяти охороні кордонів, що невідворотно призводить до по-силення контролю, більш прискіпливого, а то й підозрілого, ставлення до іноземців як до носіїв певних загроз. Така тенденція особли-во посилилася після терористичної атаки на США у вересні 2001 року.

У сфері культури та ідентичності міграція може розглядатися як загроза базовим ціннос-тям суспільства, тобто його безпеці, внаслідок неспівпадіння культур прибулого і місцевого населення, порушення мігрантами узвичає-них культурних норм. Нерідко щодо мовно, релігійно, культурно відмінних людей вини-кають упередження, формуються забобони, що ще більше посилює негативне сприйняття суспільством мігрантів. Прояви расизму та ксенофобії, у свою чергу, можуть загрожувати внутрішній стабільності держави, трансфор-муватися в загрози особистій безпеці людей.

Попри сказане, уже М. Вайнер звертав ува-гу на те, що сприйняття міграції як загрози не є абсолютним, що в різних суспільствах, і на-віть в різних прошарках одного суспільства, воно відрізняється. Наприклад, етнічно одно-рідне суспільство частіше розцінює приплив чужонаціонального населення як загрозу, ніж багатонаціональна спільнота. Опозиція може вітати прибуття біженців, які є носіями пев-них політичних поглядів, тоді як влада вбача-тиме в них загрозу.

Наскільки іммігранти становлять культур-ну загрозу, залежить від характеру самоусві-домлення суспільства. Якщо воно базується

на етнічній єдності, чужинців частіше сприй-мають як загрозу, проте толерантно ставлять-ся до іммігрантів спільного походження (на-приклад, євреїв в Ізраїлі, німців у Німеччині чи «співвітчизників» у Росії). Неприйняття чужокультурного населення набагато менше спостерігається в суспільствах, де панує кон-цепція політичної нації, домінують політичні, а не етнічні критерії належності до спільноти, наприклад у США.

Побоювання щодо міграції в контексті національної ідентичності постійно транс-формуються, оскільки остання є категорію конкретно-історичною. Наприклад, колись американські протестанти не сприймали як «своїх» католиків та євреїв, вороже ставилися до ірландської, італійської, єврейської іммігра-ції. Так само ще зовсім недавно західноєвро-пейці вважали «чужими» центральноєвропей-ців, проте в процесі розширення ЄС ситуація докорінно змінилася.

Відрізняється ставлення до міграції як до загрози і залежно від характеристик мігрантів. Наприклад, американці, канадці чи австра-лійці у Великій Британії не сприймаються як мігранти, хоча й мають відповідний правовий статус. Багато хто з українців так само був би здивований, якби мігрантами назвали колиш-ніх співгромадян по СРСР, передусім росіян, тим більше в контексті безпеки.

Що ж до мігрантів, з якими однозначно пов’язуються загрози, то вони належать до так званих видимих (visible) груп, причому не лише культурно чи мовно, а й антропологічно. Понад те, людей з іншим кольором шкіри не-рідко ідентифікують як мігрантів, навіть якщо вони є громадянами даної країни, народилися на її території. Отже, важко сказати, чого тут більше – міркувань безпеки чи расистських упереджень.

«Видимі» і, відповідно, «невидимі» мігранти відрізняються не лише зовнішністю. Як прави-ло, до перших належать особи з низькими до-ходами, зайняті на непрестижних роботах, тоді як до других – бізнесмени, інвестори, спеціа-лісти, митці, тобто представники високозабез-печеної еліти, на походження яких звертається набагато менше уваги. Отже, наявна соціальна складова стигматизації мігрантів.

Таким чином, напруження в суспільстві довкола міграції далеко не завжди є її наслід-ком, а виникає в результаті інших причин. Поясненню цієї ситуації може послужити теорія сек’юритизації, сформована в рамках Копенгагенської школи досліджень безпеки Оле Вевером [16]. Відповідно до неї, стано-вить міграція потенційну загрозу чи ні, зна-чення немає. Важливо, що вона сприймаєть-

Автор



ся як загроза внаслідок постійного її згаду-вання впливовими політичними акторами в контексті безпеки. За одним із визначень, сек’юритизація – це позиціювання в політич-ному дискурсі якоїсь проблеми як проблеми національної безпеки, іноді зі свідомою метою запровадження політичних заходів, спрямо-ваних на те, щоб зробити політику держави у відповідній сфері жорсткішою. Крім того, це політична технологія, коли штучно створю-вана загроза використовується політичними акторами для забезпечення підтримки своїм діям [17]. Вона живиться тривогами людей, конструює їх, якщо вони відсутні, щоб у ре-зультаті представити державу як правдивого виразника і захисника інтересів громадян [18], і виявляється доволі ефективною, якщо існує потреба відвернути увагу від дійсних проблем чи невдач влади. Недаремно сек’юритизація міграції припадає на період після завершення «холодної війни», коли для західних держав не лише зникла могутня зовнішня загроза, а й було втрачено образ ворога, що допомагав згуртувати суспільство [19].

Отже, у світлі сек’юритизації міграція інтер-претується як проблема зі сфери безпеки не у відповідь на реальні загрози сучасності (нега-тивні ефекти глобалізації, поглиблення біднос-ті та прірви між якістю життя «золотого мільяр-да» і більшості світу, злочинність, тероризм та інше), а через стурбованість суспільства тим, що велика кількість політичних акторів ви-словлюють свої страхи у зв’язку з міграцією.

Провідна роль у конструюванні міграції як загрози належить, за словами Дідьє Біго, «гро-маді професіоналів у сфері безпеки». Оскільки відповідальні за безпеку держави служби ма-ють розроблені механізми контролю та влас-не бачення загроз і протидії їм, вони не нама-гаються знайти відповіді на виклики нового часу, а натомість прагнуть сконструювати проблему так, щоб можна було застосувати традиційні методи. З тих пір, як зник СРСР, військові, розвідка, служби безпеки на Заході постійно перебувають у пошуках «ворога», об-раз якого мав би виправдати їхнє існування та фінансування.

Впливають на політичні ігри також дії тра-диційної бюрократії. Адже бюджет державних органів залежить від того, наскільки загроза, від якої вони повинні захищати суспільство, сприймається як реальна, а перспективи пра-цевлаштування та кар’єрного зростання чи-новників – від тривалості цієї загрози.

Відповідальність за зростаючу політиза-цію небезпек у контексті міграції великою мірою лежить на засобах масової інформації. Журналісти повторюють висловлювання полі-

тиків без жодної критики, грають на страху мас з метою підвищення власної популярності.

Долучаються до справи, за Д. Біго, й ака-демічні кола. Дослідники, які пишуть на теми безпеки, вільно чи невільно обслуговують пев-ні державні органи чи політичні сили.

Разом з тим сек’юритизація міграції жи-виться й настроями пересічних громадян, які часто відчувають себе незахищеними у світі, що швидко змінюється.

Найуживаніший аргумент сек’юритизації – небезпека нелегальної міграції, на боротьбу з якою націлено більшість безпекових заходів урядів. У результаті населення часто асоціює з цією проблемою всю міграційну сферу. Разом з тим, якщо подивитися на неї неупередже-но, не можна не погодитися, що, по-перше, нелегали становлять лише незначну частину міграції як такої (навіть найбільші оцінки не піднімаються вище 10–15 % [6]), по-друге, се-ред нелегальних мігрантів дійсно можуть бути й кримінальні авторитети, і хворі на небез-печні хвороби, проте це аж ніяк не стосується всього потоку. Понад те, узагальнення зв’язку нелегальної міграції з криміналом та епідемі-ями загрожує тим, що виникає небезпека за загальною масою прогледіти тих, кого дійсно потрібно нейтралізувати або лікувати.

Другий популярний аргумент – взаємо-зв’язок між міграцією та криміналом. Попри це, як пише Фабіо Квассолі, з одного боку, існує реальна іммігрантська злочинність, а з іншого – система пріоритетів, які застосову-ються в роботі правоохоронців, їхнє розумін-ня того, що, власне, треба вважати девіантною поведінкою іммігрантів [20]. Мігранти нерід-ко стикаються з дискримінацією з боку право-охоронних органів та судової системи. Їх час-тіше, ніж представників місцевого населення, затримує поліція, для них вищою є вірогід-ність опинитися в ув’язненні.

Як пише російський дослідник А. Виш-невський, якщо навіть побоювання щодо по-силення криміналізації суспільства внаслідок міграції справедливі, залишається питання, обумовлене воно специфікою мігрантсько-го середовища чи тим фактом, що зазвичай мігранти витісняються в найнижчі соціальні страти з типовим для них маргінальним типом поведінки [21].

Таким чином, хоча розширення сфери без-пеки, включення до неї міграції та поєднання у зв’язку з цим сфер внутрішньої та зовнішньої безпеки об’єктивно обумовлені процесами, що відбуваються в сучасному світі, конструюван-ня цих змін як загроз відбувається передусім відповідно до інтересів безпекових і право-охоронних структур, їх конкуренції у боротьбі



за бюджет і повноваження, а також внаслідок певних політичних, бюрократичних і медій-них ігор, що формулюють (або ні) соціальні зміни як безпекову проблему [18].

Відповідно до теорії сек’юритизації, стано-вить міграція проблему для сфери безпеки чи ні, не суттєво. Дії урядів в обох випадках не відрізнятимуться: урядова реакція на мігра-цію як на загрозу обумовлює запровадження більш жорстких норм допуску іноземців, по-силення охорони кордону, обмеження права на вільне пересування.

Оцінки сек’юритизації досить суперечливі. Одні дослідники бачать у ній засіб мобілізації суспільства перед небезпеками, інші оціню-ють її доволі критично. Більшість застережень щодо сек’юритизації міграції пов’язані з її низькою ефективністю, а також з морально-етичним аспектом [22].

Запровадження жорсткішого міграційного контролю, попри витрачені на це значні сили й кошти, ніколи не приводило до скорочення міграції. Обмежувальні заходи здатні зупи-нити лише тих, хто із самого початку не пла-нував в’їхати нелегально, проте не діють на приховані схеми нелегального переправлення людей. Іншими словами, вони спрямовані на помилковий об’єкт [18]. Крім того, внаслідок посилення контролю ціни на послуги кримі-нальних перевізників зростають. Якщо, роз-раховуючи на майбутні заробітки, мігранти продовжують їм платити, це означає, що захо-ди з протидії нелегальній міграції лише збіль-шують доходи злочинців і підвищують при-вабливість їхнього бізнесу [6]. Таким чином, вони не тільки не забезпечують безпеку, а й посилюють небезпеку.

З морально-етичної точки зору сек’юри-тизація викликає тривогу, оскільки питання безпеки перебувають у царині уже не норма-тивної, а надзвичайної політики. Тому уряди, декларуючи захист демократичних цінностей, можуть водночас іти на їх порушення, проду-куючи тим самим нові політичні загрози. Як писав Д. Біго, трансформація іміджу інозем-

ця у патологічного чужинця йде пліч-о-пліч з ліквідацією захисту громадянських свобод (а інколи й людських прав) на підставі тих ризиків, які він уособлює [23]. Понад те, роз-мивання межі між внутрішніми і зовнішніми загрозами призводить до того, що застосуван-ня силових методів, зазвичай націлених на зо-внішнього ворога, може допускатися всереди-ні власної країни [18].

Процесам сек’юритизації протиставляють-ся процеси або політичні методики десек’юри-тизації, прямо протилежні за суттю [24]. Ними проблеми виводяться з царини надзвичайної політики і повертаються до сфери політи-ки нормативної, трансформуючись із загроз у ризики. Завдяки цьому політика безпеки має справу із сутнісно іншими категоріями, оскільки ризики, на відміну від загроз, не руй-нують систему, а є невід’ємними елементами її життєдіяльності. Тому політика безпеки, що будується на засадах десек’юритизації, спрямована уже не на знищення ворога, а на управління ризиками, пристосування до них. Повністю ліквідувати ризики неможливо, але їх можна локалізувати. Крім того, від ризиків невід’ємні можливості, на використання яких має бути спрямоване управління. В контексті міграції це передусім залучення необхідної ро-бочої сили, посилення завдяки цьому конку-рентоспроможності, зростання інноваційного потенціалу суспільства внаслідок урізнома-нітнення його складу, позитивний вплив пере-казів мігрантів на розвиток країн походження та багато іншого [25].

Поза сумнівом, міграція перетворилася на випробування для сучасних суспільств. Однак вирішення пов’язаних з нею проблем вимагає не лише протидії небезпекам, а й ви-користання переваг. Як писав американський дослідник Чарльз Хіршман, «аргументи щодо небезпек, пов’язаних з імміграцією, добре ві-домі та зрозумілі. Довгострокові переваги та вигоди від відносно відкритої імміграційної та візової політики так само варті вивчення і врахування» [7].


1. Kirchner, Е. The new security agenda and the challenge of European security governance / Е. Kirchner [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.allacademic.com//meta/p_mla_apa_research_citation/0/7/1/7/6/pages71762/p71762-1.php

2. Безпека суспільства у регіоні Румунія – Україна – Республіка Молдова : тристоронній під-хід. – Бухарест ; Кишиневу ; Київ, 2008. – С. 9.

3. Weiner, M. The Global Migration Crisis : Challenge to State and Human Rights / M. Weiner. – NY : Harper Collis College Publishers, 1995. – 253 p.

4. Рязанцев, С. Миграционные тренды и международная безопасность / С. Рязанцев // Международные процессы. Журнал теории международных отношений и мировой политики. – 2003. – Т. 1. – № 3.

149



5. Царенко, И. Управление миграцией – опыт развитых стран / И. Царенко. – М. : ACADEMIA, 2009. – С. 174.

6. Koslowski, R. Personal security and state sovereignty in a uniting Europe / R. Koslowski // Controlling a New Migration World / еd. by Virginie Guiraudon, Christian Joppke. – L., N.Y. : Routleedge, 2001. – P. 99–120.

7. Hirschman, С. Migration and National Security / С. Hirschman [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.soc.washington.edu/users/charles/pubs/13%20Migration%20and%20National%20Security%20July%2018.pdf

8. Baganha, M. Is an Ethclass Emerging in Europe? The Portuguese Case / M. Baganha, J.-C. Marques, G. Fonseca. – Lisbon : Luso-American Foundation, 2000. – P. 8.

9. Военков, М. 13 тезисов о классовой борьбе в России / М. Военков // Альтернативы. – 2006. – № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.alternativy.ru

10. Geddes, A. Immigration and Welfare State / A. Geddes // International migration and security : opportunities and challenges / еd. by E. Guild & J. van Selm. – L.& N.Y. : Routledge, 2005. – P. 161.

11. World Economic and Social Survey 2004 : International Migration / Department of Economic and Social Affair. – N.Y. : UN, 2004. – Р. 120.

12. Международная миграция и развитие : Докл. Генерального секретаря ООН. – A/60/871 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.un.org/russian/esa/economic/a59_325.pdf

13. Меры предупреждения преступности и уголовного правосудия в борьбе с насилием в отноше-нии мигрантов, рабочих-мигрантов и их семей : Двенадцатый Конгресс Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и уголовному правосудию. Сальвадор, Бразилия, 12–19 апреля 2010 года : Рабочий документ. A/CONF.213/11 [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу : http://www.unodc.org/documents/crime-congress/12th-Crime-Congress/Documents/In-session/ACONF.213L.2_Add.3/V1052861r.pdf

14. Ceyhan, A. The securitization of Migration in Western Societies : Ambivalent Discourses and Policies / A. Ceyhan, A. Tsoukala // Alternatives : Global, Local, Political. – 2002. – № 1.

15. Robert, S. Leiken. Bearers of Global Jihad? Immigration and National Security after 9/11 / S. Robert ; The Nixon Center, 2004 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nixoncenter.org/publications/monographs/Leiken_Bearers_of_Global_Jihad.pdf

16. Weaver, O. Aberystwyth, Paris, Copenhagen. New ‘Schools’ in Security Theory and their Origins between Core and Periphery / O. Weaver [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bespo.org/upload/93a145a3a12b1b8aa2e33c1ebd320d91.pdf

17. Аксюченко, Г. В. Интеграция, миграция, безопасность (Зарубежный опыт и возможность его адаптации в современной России) / Г. В. Аксюченко, А. Г. Браницкий, Р. В. Голубин, А. О. Колобов, О. А. Колобов, О. О. Хохлышова ; под. ред. академика Н. Г. Стронгина. – Нижний Новгород : Изд-во ННГУ, 2007. – 96 с.

18. Bigo, D. Security and immigration: toward a critique of governmentality of unease / D. Bigo // Alternatives : Global, Local, Political. – 2002. – № 1. – P. 63–92.

19. Stivachtis, Y. International Migration and the Politics of Identity and Security / Y. Stivachtis // Journal of Humanities & Social Sciences. – 2008. – Vol. 2, Issue 1.

20. Quassoli, F. Migrant as Criminal : The Judicial Treatment of Migrant Criminality / F. Quassoli // Controlling a New Migration World / еd. by Virginie Guiraudon, Christian Joppke. – L., N.Y. : Routleedge, 2001 – Р. 151.

21. Вишневский, А. Миграция и демографическая безопасность России / А. Вишневский // Миграция и безопасность в России / под. ред. Г. Витковской и С. Панарина. – М. : «Интердиалект», 2000. – C. 55–83.

22. Huysmans, J. The politics of insecurity fear, migration and the asylum in the EU / J. Huysmans. – N.Y. : Routledge, 2006. – Р. 127.

23. Bigo, D. From Foreigners to «Abnormal Aliens» / D. Bigo // International Migration and Security : Opportunities and Challenges / еd. by E. Guild & J. van Selm. – L.& N.Y. : Routledge, 2005.

24. Aradau, C. Beyond (In)Security? Rethinking the Politics of Migration / C. Aradau // The Security-Migration Nexus Challenges and Opportunities of African Migration to EU Countries. – Bohn : BISS, 2008. – P. 35–40.

25. Business and Migration : From Risk to Opportunity : A Report from International Business Leaders Forum, March 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.iblf.org/en/whatwedo/business-standards/~/media/65FFF703A0094A00B6D339E8A9C4F6DF.ashx


В Україні, як і в усьому світі, корупцію від-несено до головних політичних, економічних і соціальних проблем. Вона визнана одним із найзагрозливіших явищ сучасності, що здатне мотивувати позанормативну діяльність орга-нів державного управління, гальмувати еконо-мічний розвиток, нести загрозу багатьом еле-ментам конституційного та суспільного ладу, а також національній безпеці держави. Корупція підриває засади демократичного устрою, до-віру до влади, порушує принципи верховен-ства права, справедливості й рівності перед законом, відповідальності за вчинене діяння, чесної конкуренції; призводить до зростання тіньової економіки та падіння авторитету дер-жави у міжнародному співтоваристві. За умов відсутності системної протидії корупції з боку держави та суспільства вона здатна до поши-рення та вкорінення у суспільних відносинах і в державній системі в цілому. Тому ефектив-ність методів боротьби з корупцією у процесі соціальної стабілізації та інституційного ста-новлення Української держави набуває осо-бливого значення, актуалізує потребу глибо-кого і комплексного їх дослідження [1, с. 1].

На сьогодні ситуація, що склалась у сфе-рі протидії корупції в Україні, є складною та суперечливою: бракує єдиної скоординованої державної політики подолання корупції, чіт-кого та узгодженого бачення шляхів досяг-нення цієї мети. Низький рівень координації суб’єктів боротьби з корупцією, їх чисельність та слабка співпраця з громадськістю призво-дить до розпорошеності антикорупційних зусиль державних органів. Традиційний під-хід до вирішення цієї проблеми лише репре-сивними засобами жодним чином не протидіє існуванню корупції та не впливає на її розви-ток. Державою практично не здійснюються профілактичні заходи щодо запобігання появі та поширенню корупції [2, с. 142].

Таким чином, одним із найактуальніших питань сучасного розвитку України зали-шається нагальна необхідність посилення боротьби з корупцією та віднесення її до невід’ємної складовою загальної і всеохоплю-ючої внутрішньої політики держави. У цьому контексті першочерговим завданням є невід-кладна розробка антикорупційного законо-давства, яке б стало ефективним інструмен-том у системному впровадженні державної політики протидії корупції.

Інтерес до наукового вивчення корупції зростає, відповідно зростає і кількість пуб-лікацій з цієї тематики. Серед вітчизняних учених дослідженням феномену корупції, осмисленням його як соціального, економіч-ного, політичного та правового явища займа-ються О. Барановський [3], М. Буроменський [4], М. Мельник [5], М. Михальченко [6], Є. Невмержицький [7], Ф. Шульженко [8]. Осмисленню змісту і сутності корупції, її джерел і детермінантів значну увагу приділя-ють зарубіжні вчені А. Ванучі [9], П. Кабанов [10], Є. Козонов [11], В. Мілер [12], Д. Порта [9], С. Пундей [13], С. Роуз-Екерман [14].

Мета статті – дослідження сучасного стану антикорупційної політики України, із встановленням проблемних питань у процесі подолання цього негативного явища в держа-ві та окресленням перспективних напрямків протидії її поширенню та мінімізації проявів. У перспективі подальших наукових розвідок залишаються питання пов’язані з вивчен-ням світового досвіду боротьби з корупцією, можливості застосування позитивних прак-тик у цій сфері до українських реалій, роз-робка та наукове обґрунтування механізмів протидії корупції.

Упродовж багатьох років Україні не вда-ється переломити небезпечні тенденції зрос-тання масштабів корупції. Не виконуються

УДК 328.185+328.34(477)

Проаналізовано сучасний стан державної політики у сфері боротьби з корупцією, особливості та форми її прояву в українських реаліях. Розглянуто актуальні питання функціонування в Україні чинних антикорупційних механізмів, обґрунтовано необ-хідність їх суттєвого реформування.

Ключові слова: протидія корупції, антикорупційне законодавство, політичний про-цес, правова держава, правоохоронні органи.

Маркєєва Оксана ДмитрівнаМаркєєва Оксана Дмитрівна

АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Автор


Маркєєва О. Д.

прийняті Україною міжнародні зобов’язання щодо боротьби з корупцією, що випливають з Конвенції ООН проти корупції, Конвенції Ради Європи про кримінальну відповідаль-ність за корупцію, численні рекомендації ЄС, Ради Європи, Стамбульського плану дій Організації економічного співробітництва і розвитку. Незавершеними залишаються ре-форми у цій царині: досі не прийняті дієві ан-тикорупційні закони, немає оновленої страте-гії та плану дій, не створено спеціалізованого правоохоронного органу.

Такий стан справ на міжнародній арені спричиняє критичне ставлення до України як до корумпованої держави з нестабільними державними інститутами, зокрема системою правосуддя. Індикатором цієї позиції вже традиційно є рейтинги міжнародної організа-ції «Трансперенсі Інтернешнл» (Transparecy International). З року в рік Україна в цьому рейтингу посідає одне з останніх місць. У 2010 році Україна у щорічному рейтингу кра-їн за рівнем корумпованості посіла 134 місце серед 178 країн поруч із Того та Зімбабве. Для порівняння: у 2009 р. Україна займала 146 міс-це, у 2008 р. – 134. Грузія, яка провела серйозні антикорупційні реформи, знаходиться на 66-й позиції разом з Італією та Кубою, Російська Федерація – 154-те місце поруч із Папуа-Новою Гвінеєю та Таджикистаном [15]. За ви-сновками експертів, зниження оцінки Індексу сприйняття корупції лише на один пункт при-зводить до відпливу з країни капіталу, що до-рівнює 0,5 % валового внутрішнього продукту держави. Для України ці цифри означають втрату щороку щонайменше 20 млрд грн.

Численні соціологічні та кримінологічні опитування та інтерв’ювання, на жаль, дово-дять, що в Україні не проводиться послідов-них кроків з формування єдиної антикоруп-ційної політики. У поточному році критика Заходу на адресу України щодо відсутності реальних дій, спрямованих на подолання ко-рупції, посилилась. Висловлюються сумніви в тому, що політична еліта України дійсно визнає нагальну необхідність вирішення цієї проблеми в країні, піддаються критиці «по-ловинчасті» або суто пропагандистські дії. У висловлюваннях зарубіжних політичних екс-пертів звучать оцінки щодо «тотального» ха-рактеру корупції в Україні.

Наприкінці 2010 року Україна отримала не-гативні оцінки щодо боротьби з корупцією від Організації економічного співробітництва та розвитку (Стамбульський план дій) та Групи країн Ради Європи проти корупції (GRECO). Голова Групи Драго Коса з цього приводу ви-словився так: «Україна виявляє найменше

зусиль у боротьбі з корупцією з усіх відомих мені країн» [16].

Також міжнародні партнери України стверджують, що декілька великих програм по боротьбі з корупцією, що здійснювалися за підтримки донорів і міжнародних організацій упродовж останніх 4-х років (UPAC, «Гідна Україна»), не привели до практичних резуль-татів, оскільки напрацювання та рекомендації цих проектів не були впроваджені на практиці [17]. Протягом останніх років в Україні мали місце випадки брутального порушення прав іноземних інвесторів через корупційні схеми і відсутність незалежної та прозорої судової системи. У зв’язку з цим може бути скорочена фінансова допомога Україні, згортання проек-тів технічної допомоги.

Проведення ефективної антикорупційної політики ґрунтується на трьох універсаль-них умовах, що є чинними незалежно від рівня економічного та політичного розвитку держави. Це – наявність політичної волі, не-залежна судова та правоохоронна система, проведення реформ (економічної, адміні-стративної, соціальної тощо).

Основною причиною відсутності прогресу у питаннях подолання корупції в Україні між-народні експерти називають дефіцит політич-ної волі керівників держави.

Проблема корупції в країні посідає одне з чільних місць серед тем обговорення в сус-пільному і політичному житті. Представники влади неодноразово підкреслювали свою рі-шучість у боротьбі з цим явищем. Частина іна-угураційної промови Президента України, зо-крема, була присвячена боротьбі з корупцією. Державна програма соціально-економічного розвитку, прийнята 20 травня 2010 року, та-кож містить розділ про боротьбу з коруп-цією [18]. Крім того, в державі хоча і створе-но єдиний центр вироблення стратегічних рішень з питань антикорупційної політики – Національний антикорупційний комітет, його роль на сьогодні є недостатньо активною з огляду на загострення проблеми.

Особливо гостро сьогодні стоїть питан-ня існування політичної та високопосадової корупції, що становить серйозну загрозу на-ціональній безпеці України та є розсадником інших форм корупції. Як зазначає Р. Чапка, «влада корумпує, а абсолютна влада корумпує абсолютно», їх взаємозв’язок корисливий не лише матеріально. Саме політичний компо-нент забезпечує будь-якій корупції прикриття і дозволяє її учасникам уникати відповідаль-ності [19, с. 8].

Політична корупція, яка полягає в нелегі-тимному використанні учасниками політичного



процесу та носіями публічної влади їх можли-востей і повноважень з метою отримання осо-бистих чи групових вигод, породжує коруп-ційні схеми на всіх рівнях економічного та суспільного життя.

До останнього часу корупція залишалась найбільш прибутковим і найменш ризико-ваним бізнесом в Україні. Високий рівень корупції відзначається у сфері державних за-купівель, земельних відносин, будівництві, торгівлі, видобувній промисловості. Тіньові схеми у цих галузях існують за підтримки ви-сокопосадовців та політиків.

Водночас переслідування корупції в держа-ві є неефективним через відсутність відповід-ного законодавства та спеціалізованих інсти-туцій, недоліків діяльності правоохоронних органів, корупцію в судах, прокуратурі, мілі-ції. Ця проблема є достатньо політизованою, оскільки до відповідальності за корупційні злочини притягуються представники конку-руючої політичної групи, що сприймається як політичне переслідування опонентів. Тоді як корупційні дії представників провладного по-літичного блоку залишаються без уваги пра-воохоронних органів.

Таким чином, ще одним проблемним мо-ментом неефективності протидії корупції в Україні є неадекватне реагування на рівні за-конодавчого забезпечення запобіганню та бо-ротьби з цим явищем. За роки незалежності України ухвалено чимало нормативних актів антикорупційного спрямування. Загальна їх кількість нараховує понад 100 законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, галузевих нормативних актів. Однак усі вони приймалися в різний час, різними ор-ганами, в деяких випадках – безсистемно, без належного наукового обґрунтування, внаслі-док чого і виникають колізії та протиріччя в їх застосуванні. Виникає необхідність в інвента-ризації громіздкої правової бази, моніторингу якості вітчизняного антикорупційного зако-нодавства та узгодження його з міжнародни-ми стандартами права [6, с. 488-489]. Спроба створення базового антикорупційного закону продовжилася 7 квітня 2011 року прийняттям Верховною Радою Закону України «Про заса-ди запобігання і протидії корупції в Україні». Він став результатом доопрацювання паке-ту антикорупційних законів, приведення їх спірних норм у відповідність із Конституцією України з урахуванням пропозицій, висловле-них Групою країн проти корупції Ради Європи, та застережень, викладених Конституційним Судом України, а також пропозицій експертів та представників громадськості.

Разом з тим, на думку експертів, він не містить важливих принципових позицій і лише на 30 % дозволяє виконати міжнародні зобов’язання України щодо переслідування корупції. Наприклад, у новому законопроекті відсутні норми про обов’язкове декларування доходів і витрат усіма близькими та родичами державних службовців, проведення спеціаль-них перевірок щодо близьких осіб високопоса-довців, норми, що регулюють конфіскацію до-ходів, отриманих злочинним шляхом. На роз-суд суду залишено питання визначення кримі-нальної або адміністративної відповідальності за корупцію. Оскільки у законі нечітко визна-чені терміни «неправомірна вигода», «хабар», «дарунок» («подарунок») і «пожертва», «до-хід», «винагорода», «послуги та майно», «ко-шти та інше майно», «кошти», виникатимуть труднощі при визначенні правомірності да-рунку, пожертви, винагороди. Відповідно, від суб’єктивної позиції судді залежатимуть ква-ліфікація діяння та призначення покарання.

Світова практика давно йде шляхом суво-рого кримінального переслідування корупцій-ної діяльності як небезпечних злочинів. Лише в Україні корупція розглядається як адміні-стративне правопорушення, що карається на-кладенням штрафу і у крайньому випадку – відстороненням від роботи. Такий стан справ негативно сприймається Радою Європи, ЄС, Організацією економічного співробітництва та розвитку. Це також суперечить міжнарод-ним зобов’язанням України [2, c. 143].

Проблема подолання корупції в Україні як явища і злочинної діяльності детермінується таким чинником, як депутатська недоторкан-ність. Інститут депутатської недоторканності в тому вигляді, в якому він існує в Україні, не відповідає практиці жодної розвиненої країни, породжуючи вседозволеність, безкарність та кругову поруку можновладців. Будь-які при-вілеї та імунітети не повинні надавати мож-ливість посадовій особі бути недосяжною для правоохоронних органів у випадку вчинення корупційних діянь. Загальною світовою тен-денцією у розвитку інституту депутатського імунітету є його поступове обмеження. Ця тенденція об’єктивно має знайти відображен-ня в Конституції та законодавстві України [7, c. 341-342]. Наявна відчутна проблема й стосовно адміністративного та кримінального переслідування корупційної діяльності та са-мих корупціонерів. Це, на наш погляд, прояв неадекватності правових інструментів та засо-бів, наявних у правоохоронних органів, масш-табам поставленого завдання щодо боротьби з корупцією, зокрема у середовищі високо-посадовців. Оперативні підрозділи правоохо-

153



ронних органів (передусім МВС України, СБ України) позбавлені права використовувати наявні оперативні сили, засоби і методи у про-тидії поширенню корупції в Україні. Особливо руйнівний вплив мало внесення змін до Закону України «Про оперативно-розшукову діяль-ність» [20]. Цим були суттєво звужені завдан-ня оперативно-розшукової діяльності та обме-жено їх лише пошуком і фіксацією фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України.

Ще одним чинником, що перешкоджає протидії корупційній діяльності в Україні, є, на наш погляд, відсутність у Кримінально-процесуальному кодексі норм щодо можли-вості застосування правоохоронними органа-ми «поліцейських провокацій», зокрема «про-вокації хабара». За свідченнями відомого між-народного експерта у сфері протидії корупції Бертрана де Спевіля, які він оприлюднив на «круглому столі» у Міністерстві юстиції України 15 січня 2008 року, присвяченому ви-бору моделі антикорупційного органу, у США і Європі близько 70 % обвинувачень у хабар-ництві посадових осіб ґрунтуються саме на ре-зультатах таких поліцейських операцій.

Принциповим питанням, що потребує на-гального вирішення, є вкрай низький рівень забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто у виявлен-ні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів, а також – у судовому розгляді кримінальних справ. Прийняті ще у 1993 році закони України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у криміналь-ному судочинстві» [21] та «Про державний захист працівників суду і правоохоронних ор-ганів» [22] не виконуються та не підкріплені відповідними державними програмами і на-лежним фінансуванням.

Системні вади притаманні й оцінці ефек-тивності боротьби з корупцією. Застосування застарілих форм статистичної звітності про ре-зультати роботи, заснованої виключно на кіль-кісних показниках, критерії оцінки роботи, що ґрунтуються на кількості складених протоколів про корупцію, спотворюють реальну картину стану правопорядку та підривають довіру насе-лення до правоохоронних та судових органів.

Таким чином, які б хороші антикорупційні закони не були прийняті та засоби в бороть-бі з корупцією не задіяні, без сильної та по-рядної прокуратури, чесної міліції та судової влади діяти ефективно вони не будуть. Чесна й авторитетна судова влада і незалежні, сильні прокурорсько-слідчі органи мають вирішаль-не значення в протидії корупції, навіть при не-

доліках і прогалинах у законодавстві, яке по-стійно потребує вдосконалення [7, c. 330].

Перспективними заходами антикорупцій-ного характеру є подальше залучення громад-ськості та ЗМІ до виконання контрольних функцій у цьому процесі. Важливе значення громадянського контролю як дієвого механіз-му протидії корупції приділяється в міжна-родних документах. Стаття 13 Конвенції ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 р. зобов’язує держави-учасниці: сприяти активній участі окремих осіб та організацій, що функціонують на базі громад, у запобіганні корупції та бороть-бі з нею, поглибленні розуміння суспільством факту існування, причин і загроз корупції. У цілому журналістські розслідування, громад-ські акції є рушійним елементом будь-якої ан-тикорупційної кампанії [6, c. 546].

Крім того, важливим напрямом запрова-дження системи антикорупційного контролю та прозорості зокрема має стати впроваджен-ня систематичних соціологічних досліджень, аналізів і опитувань у сфері запобігання та протидії корупції серед усіх соціальних верств населення в різних регіонах держави.

Досі Україна послуговувалася індексами та оцінками міжнародних організацій та про-ектів, зокрема «Трансперенсі Інтернешнл», оцінки яких (індекс сприйняття корупції, корупційний Барометр) з причин методоло-гічних вад не можна вважати об’єктивними. Тому Україна потребує проведення власних соціологічних і наукових досліджень, які б відображали реальну поширеність коруп-ційних практик у публічній та приватній сферах і впровадження систематичного мо-ніторингу рівня корупції в державі на основі Національної системи оцінювання рівня ко-рупції, яка повинна бути створена. Це забез-печить якісний моніторинг стану корупції та масштабів її поширення, ефективності роботи органів протидії корупції, дозволить виявляти проблемні сфери та недоліки правового регу-лювання, формувати відповідні зауваження та пропозиції на майбутнє.

Висновки

Україні не вдалося переломити небезпеч-ні тенденції зростання масштабів корупції. Основними причинами відсутності прогресу у питаннях подолання корупції стали неста-більність політичних інститутів, дефіцит по-літичної волі, низький рівень політичної та правової культури державного керівництва та широких верств громадян. Усі антикорупцій-ні кроки, що здійснювалися з 2005 року, були істотно загальмовані у часі через свідомий



спротив політиків. Тому на сьогодні жодний з антикорупційних механізмів або не створе-ний, або ще не функціонує. Переслідування корупції в державі є неефективним через відсутність відповідного законодавства та спеціалізованих інституцій, недосконалість діяльності правоохоронних органів, корумпо-ваність цих самих органів. Прогнозовано, що ефективність боротьби з корупцією в Україні, виконання нашою державою своїх міжнарод-них зобов’язань щодо переслідування коруп-ції стануть найближчим часом предметом особливої уваги з боку міжнародних організа-цій (ЄС, Рада Європи, Світовий банк, ОЕСР) і країн, що надають Україні фінансову та тех-нічну допомогу. Останні нищівні оцінки між-народних антикорупційних організацій та західних експертів щодо стану внутрішньо-політичного та економічного життя України (високої корумпованості, низького рівня еко-номічної свободи, недостатньої захищеності інвесторів, відсутності гарантій прав власнос-ті, неефективної системи правосуддя), загро-жують процесу європейської інтеграції нашої держави, політичній та економічній співпраці з міжнародними партнерами та можуть мати наслідком скорочення обсягів фінансової до-помоги та застосування санкцій.

У поточному році національна антикоруп-ційна політика має зазнати радикальних змін. Основним її змістом має стати відхід від декла-рацій і застосування реальних заходів, спрямо-ваних на запобігання та протидію корупції. На сьогодні єдиним органом у державі, що формує антикорупційний порядок денний є Президент України. Через очолювані ним Національний антикорупційний комітет та Раду національної безпеки і оборони України можуть виробляти-ся стратегічні рішення в антикорупційній по-літиці та здійснюватися відповідна координа-ція діяльності державних органів.

Таким чином, керівництву Української держави найближчим часом необхідно про-демонструвати політичну волю влади до ви-рішення проблеми корумпованості суспіль-ства. Ця воля має демонструватися через про-ведення широкої антикорупційної кампанії, ініційованої Президентом України, що вклю-чатиме такі ключові заходи.

1. Проведення скоординованої держав-ної політики у сфері кримінальної юстиції. На сьогодні основними завданнями є про-ведення довгоочікуваних реформ з метою створення ефективного механізму мінімізації негативних наслідків поширення злочиннос-ті й корупції. У цьому контексті головними пріоритетами є проведення необхідних кон-ституційних змін, проведення судової рефор-

ми, реформи кримінальної юстиції, реформи безоплатної системи правової допомоги тощо. Цьому сприятиме діяльність Комісії зі зміц-нення демократії та утвердження верховен-ства права, а також Конституційної асамблеї, яку вирішено утворити

2. Подолання дефіциту антикорупційної стратегії. Досі на рівні законодавчої та вико-навчої гілок влади відсутнє чітке й узгоджене бачення шляхів та мети протидії корупції, що негативно позначається на проведенні скоорди-нованої антикорупційної політики. Необхідно прискорити прийняття Стратегії запобігання та протидії корупції, відповідного урядового Плану дій. Їх необхідно підтримати фінансу-ванням та узгодити з Верховною Радою.

3. Усунення недоліків чинного законо-давства, що регулюють питання, пов’язані з протидією корупції. Підготовка нормативно-правової бази, що дозволить впровадити нор-ми антикорупційних законів про запобігання конфлікту інтересів, фінансового контролю за доходами і видатками державних службов-ців, запровадити етичні кодекси.

4 Вирішення проблеми інституційного за-безпечення антикорупційної політики. Має бути створений інститут (посада) з питань фор-мування адміністративних важелів подолання корупції через вдосконалення нормативно-правової бази, впровадження принципів добро-чесності, здійснення моніторингу виконання антикорупційних планів і програм. В умовах діяльності Національного антикорупційного комітету, виконання Міністерством юстиції низки функцій, пов’язаних із забезпеченням ді-яльності зазначеного комітету, участі України в GRECO, така посада може функціонувати у структурі Міністерства юстиції.

Необхідно остаточно вирішити питання щодо доцільності створення Національного бюро антикорупційних розслідувань або ви-значення спеціалізованого правоохоронного підрозділу, зосередженого на розслідуванні найбільш небезпечних проявів корупції, зо-крема серед високопосадовців, та пошуку не-законно отриманих доходів і майна для забез-печення подальшої їх конфіскації.

5. Вирішення низки конкретних питань протидії корупції в окремих сферах - регу-ляторній, податковій, земельній, дозвільній тощо, розгляду найбільш резонансних випад-ків корупції.

6. Прийняття Україною нового антико-рупційного законодавства потребує впрова-дження систематичного моніторингу рівня корупції в державі на основі Національної системи оцінювання рівня корупції, яка має бути створена.




1. Сафоненко, А. О. Антикорупційна політика в умовах трансформації українського суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: 23.00.02 / А. О. Сафоненко ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – 16 с.

2. Маркєєва, О. Д. Подолання корупції в Україні : проблемні питання / О. Д. Маркєєва // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2008. – № 18. – С. 142–153.

3. Барановський, О. Відмивання грошей : сутність та шляхи запобігання / О. Барановський. – Х. : Форт, 2003. – 377 с.

4. Буроменський, М. В. Корупційні ризики в кримінальному процесі та судовій системі / М. В. Буро-менський, О. В. Сердюк, І. М. Осика ; Ін-т прикладн. гуманіт. дослідж., МАКонсалтинг. – К., 2009. – 220 с.

5. Мельник, М. І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи проти-дії) : монографія / М. І. Мельник. – К. : Юрид. думка, 2004. – 400 с.

6. Михальченко, М. Корупція в Україні : політико-філософський аналіз : монографія / М. Михальченко, О. Михальченко, Є. Невмержицький. – К. : ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2010. – 615 с.

7. Невмержицький, Є. В. Корупція в Україні : причини, наслідки, механізми протидії : монографія / Є. В. Невмержицький. – К. : КНТ, 2008. – 368 с.

8. Шульженко, Ф. П. Соціально-правова держава : проблеми становлення та модернізації : моногра-фія / Ф. П. Шульженко. – К. : КНЕУ, 2007. – 392 с.

9. Порта, Д. Брудні оборудки : учасники, ресурси та механізми політичної корупції / Д. Порта, А. Ванучі ; пер. з англ. С. Кокізюк. – К. : «К.І.С.», 2006. – 302 с.

10. Кабанов, П. Коррупция и взяточничество в России : исторические, криминологические и уголов-но-правовые аспекты / П. А. Кабанов. – Нижнекамск : Изд.-полигр. центр «Гузель», 1995. – 172 с.

11. Козонов, Э. Ю. Коррупция : истоки и пути преодоления / Э. Ю. Козонов, А. М. Жукаев. – М. : МАКС Пресс : МГУ им. М. В. Ломоносова, 2006. – 172 с.

12. Мілер, В. Звичаєва корупція? Громадяни та уряди у посткомуністичній Європі / В. Мілер, О. Гределанд, Т. Кошечкіна ; пер. з англ. Д. Скляренко. – К. : «К.І.С.», 2004. – 328 с.

13. Пундей, С. Д. Боротьба з корупцією : критичний огляд з аналізом міжнародного огляду / С. Д. Пун-дей // Матеріали укр.-амер. семінару «Проблеми економічного зростання : питання доброчесності». – Л. : Львів. ун-т, 1997. – С. 17–19.

14. Роуз-Екерман, С. Корупція та урядування. Причини, наслідки та зміни / С. Роуз-Екерман ; пер. з англ. С. Кокізюк, Р. Ткачук. – К. : «К.І.С.», 2004. – 296 с.

15. Офіційна веб-сторінка Міжнародної організації щодо протидії корупції Transparecy International [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.transparency.org/

16. Представитель Совета Европы Драго Кос: «Украина проявляет наименьшие усилия в борьбе с коррупцией из всех известных мне стран» // Зеркало недели. – 2010. – № 38. – 16 октября [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zn.ua/newspaper/articles/61260#

17. Офіційна веб-сторінка Ради Європи / Європейської Комісії [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.coe.int/t/DGHL/cooperation/economiccrime/corruption/Projects/upac/upac_en.asp

18. Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік : Закон України від 20 травня 2010 року № 2278-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 33.

19. Чапка, Р. Ринок газу в Україні – поле для активності злодіїв, хабарників та інших нечесних лю-дей / Р. Чапка // Свобода. – 2000. – 3 квітня. – С. 6–9.

20. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України від 18 лютого 1992 року № 2135-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22.

21. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві : Закон України від 23 грудня 1993 року № 3782-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11.

22. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів : Закон України від 23 грудня 1993 року № 3781-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11.


Міжнародний тероризм є багатоаспектним соціально-політичним явищем, яке характери-зується високим рівнем непримиренності кон-флікту та соціальної небезпеки, що не виклю-чає катастрофічного розвитку подій. Таке його розуміння при визначенні підходів до форму-вання механізмів протидії потребує врахову-вати широке коло питань, дотичних до даного феномену. У цьому контексті метою статті є аналіз деяких безпекових механізмів протидії: співвідношення «жорстких» і «м’яких» заходів безпеки відповідно до сучасних змін концепту-альних поглядів на проблему міжнародного те-роризму. Дослідження здійснюється на основі застосування системно-комплексного підходу до осмислення причин сучасного тероризму, що забезпечує визначення тих теророгенних індикаторів суспільно-політичного розвитку, до яких мають застосовуватися регулятивні механізми мінімізації причин, що породжують і каталізують вияви екстремізму і тероризму.

Сталими осередками терористичної актив-ності сьогодні є Афганістан, Пакистан, Со-малі, Ємен, Ліван, Індія, Алжир, Колумбія, Таїланд, Філіппіни, а також Палестинська автономія та Судан. Серед держав з високим рівнем терористичної загрози слід назвати Ту-реччину, РФ, Непал та Ізраїль. Зберігаючи енергетично насичений (у кількісному вимірі) насильницький потенціал, проблема терориз-му в центрах міжнародного напруження по-требує застосування силових заходів протидії з паралельним задіянням державних механіз-мів урегулювання кризових ситуацій.

Традиційна воєнна сила сьогодні розгляда-ється провідними геополітичними гравцями як ключовий інструмент міждержавних відно-син у боротьбі за сфери впливу. Так, у 2009 році збройні сили США були розміщені на усіх театрах воєнних дій: в Іраку – 100 000 солда-тів, в Афганістані – 300 000, в Європі – понад 80 000, у Східній Азії та Тихоокеанському ре-гіоні – понад 70 000, у Північній Африці, на Близькому Сході, в Південній Азії – близько 12 000. Згідно із завданнями воєнної доктри-ни США на найближчі чотири роки головна увага буде зосереджена на запобіганні новим конфліктам і проведенні контртерористичних і контрпартизанських операцій. При цьому тривалі воєнні кампанії, які ведуть США та їхні союзники в Іраку, Афганістані, Пакистані, мають здебільшого обмежуючу дію зниження рівня терористичного насильства. Вони не усувають подальшого поширення терористич-ної загрози та не гарантують розв’язання най-гострішої проблеми – попередження заволо-діння терористичними угрупованнями зброєю масового ураження.

Як свідчить розвиток подій, практика за-стосування силових механізмів у міждержав-них відносинах може бути актуалізована у найближчій перспективі. Це може відбути-ся внаслідок чергового загострення питан-ня іранської ядерної програми (на тлі ірано-ізраїльського конфлікту), ескалації проти-річ між Пакистаном та Індією, поглиблення кризових явищ у Середній Азії та Північній Африці. Застосування сили в Лівії, а також

УДК 328.28

Розглянуто безпекові механізми протидії міжнародному тероризму, який у сучас-ному світі зберігає високий насильницький потенціал. У контексті формування кон-цепції протидії тероризму в Україні увагу приділено несиловим заходам.

Ключові слова: міжнародний тероризм, антитерористичне реагування, поперед-ження насильства, концепція протидії тероризму.

Гуцало Марія Григорівна,Гуцало Марія Григорівна,кандидат політичних науккандидат політичних наук

ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ ПРОТИДІЇ МІЖНАРОДНОМУ ТЕРОРИЗМУ

«Хочемо ми цього чи ні, але наше покоління увійде в історію як покоління, що стало на захист світу від тероризму».

Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун


Гуцало М. Г.

для урегулювання внутрішньодержавного конфлікту в Єгипті, Ємені призвело до ін-тенсифікації терористичних мереж на грунті посилення процесів ісламізації. Існує висока ймовірність раптових локальних воєнних су-тичок і зростання напруженості в замороже-них територіальних конфліктах, автономіях і невизнаних країнах.

Для «гарячих» точок сьогодні притаманні тенденції переходу від розрізнених терорис-тичних актів до масштабних акцій, що харак-теризуються високою динамікою застосування повстансько-партизанської тактики та набува-ють характеру диверсійної війни. Технологічно високий рівень терористичних актів, а також посилення ролі інформаційно-психологічного чинника актуалізує питання застосування тех-нічних нововведень у системі антитерористич-ної боротьби, зокрема в організації розвідки, зв’язку, управління антитерористичними під-розділами, та впровадження новітніх методів інформаційно-психологічного впливу. У цьо-му контексті теоретичні напрацювання пред-ставників західної воєнно-політичної думки зо-середжені на дослідженні нових моделей засто-сування воєнної сили в аспекті використання можливостей «революції у військовій справі» (РВС), які дозволять звести до мінімуму люд-ські жертви серед військовослужбовців та ци-вільного населення. Йдеться про застосування високоточної зброї та нових операційних сис-тем, реалізацію доктрин інформаційних воєн, проведення спільних операцій. Західні експерти сформулювали кілька теоретичних концепцій застосування нових технолого-організаційних можливостей ведення воєнних операцій в су-часних умовах, з-поміж яких варто відзначити такі: концепція «безконтактних» ударів з без-печної відстані, яка у боротьбі з тероризмом ре-алізується, зокрема, у застосуванні безпілотних літальних апаратів (БЛА); концепція мереже-центричних дій, що базується на відповідних методах розвідки, управління та забезпечен-ня; концепція інформаційних воєн, що перед-бачає концентрацію зусиль на інформаційно-психологічній складовій протидії.

Так, основним напрямом розвитку військо-вого потенціалу США до 2013 року стане ви-користання БЛА для ведення розвідки та за-вдання ударів у Афганістані та Пакистані в рамках антитерористичної кампанії. Ці заходи мають збільшити можливості США, а також Німеччини, Великої Британії та інших країн щодо ведення безконтактних («кнопкових») воєн, що завдаватимуть менше втрат цивіль-ному населенню, однак не зможуть цілковито запобігти їм. Так, за даними пакистанських ЗМІ, з січня 2008 року у Пакистані загинуло

15 лідерів «Аль-Каїди» та 16 бойовиків руху «Талібан», водночас під час 44 атак за 2009 рік жертвами стали 708 мирних громадян. Засто-сування БЛА призводить до перманентного посилення політико-дипломатичного напру-ження між Пакистаном і США через безкон-трольне здійснення польотів над суверенною територією держави та збирання розвідданих, набуває широкого міжнародного резонансу і спричиняє поширення протестних настроїв у пакистанському суспільстві, де феномен іс-ламізації, з одного боку, формує мотивацію до вступу в терористичні угруповання, а з ін-шого – перетворюється на рушійний чинник жорсткого опору.

Засоби безконтактного ведення антитеро-ристичних операцій, що використовуються в Афганістані, Пакистані, Ємені та Сомалі, слабко виправдовують себе в умовах бороть-би з невеликими угрупованнями, наприклад талібами в гірській місцевості Афганістану, де, навіть застосовуючи традиційну антипов-станську стратегію, війська коаліції не дося-гають бажаного результату. Такий контекст антитерористичної кампанії актуалізує диле-му безпекового характеру: технологічні пере-ваги провідних країн світу дають їм можли-вість брати участь у віддалених конфліктах, що знижує ймовірність безпосереднього вій-ськового зіткнення, однак підвищує загрозу периферійних конфліктів та ймовірність не-сподіваного терористичного нападу на їхню власну територію. Ось чому відома «стратегія молота», реалізована Дж. Бушем-молодшим у вигляді широкомасштабних військових анти-терористичних операцій, піддається нищівній критиці. Адміністрація Б. Обами віддає пере-вагу «стратегії скальпеля», яка реалізується, зокрема, в Ємені, де ведеться антитерористич-на кампанія за участі елітних підрозділів аме-риканських спецслужб, а також найманців.

Концепція мережецентричних дій базуєть-ся на розгалуженій мережі географічно роз-сіяних сил, здатних досягти переваги шляхом інформаційних операцій та інформаційно-психологічного впливу. Концепт інформацій-но-психологічної війни та застосування ін-формаційно-психологічних прийомів задля досягнення політичних, економічних та інших переваг виходить за межі традиційної військо-вої парадигми і виступає реальною альтерна-тивою силовим методам. У сучасних збройних конфліктах акцент у протистоянні зміщуєть-ся в інформаційно-інтелектуальну сферу, що у процесі протидії тероризму, обтяженому «критичною масою» політико-ідеологічних і культурно-цивілізаційних проблем, набуває важливого значення.



Одним із механізмів реалізації техноло-гічного потенціалу РВС у поєднанні з інфор-маційно-психологічним впливом є «операції, орієнтовані на результат». Вони передбачають зміну поведінки противника, який внаслі-док масованого інформаційно-психологічного впливу налаштовується на власний виграш від капітуляції та відмову від збройного опо-ру. Зокрема США застосовують такі методи у Пакистані, протидіючи тероризму силами при-ватної американської корпорації BlackWater, яка здійснює спеціальні психологічні воєнні операції за контрактом з урядом США. Їхні дії спрямовані на дискредитацію моджахедів в очах мусульманського населення Пакистану шляхом здійснення терористичних актів на пакистанській території в інтересах США. За даними членів робочої групи ООН з питань використання найманців, на США та Велику Британію сьогодні припадають 70 % комерцій-них компаній, які контролюють діяльність на-піввійськових формувань, що беруть участь у «війні з тероризмом».

Іншим напрямом ведення інформаційних кампаній є «операції на основі ефектів», які були продемонстровані американськими ЗМІ під час та після теракту 11 вересня 2001 р. Результатом цього стало приєднання багатьох країн світу до масштабної контртерористичної кампанії проти мережі «Аль-Каїда» й утво-рення антитерористичної коаліції, а в стра-тегічній перспективі – одержання контролю над ресурсами й територіями. Проведення та-ких інформаційно-пропагандистських опера-цій без безпосереднього фізичного знищення противника має ресурсозберігаюче значення і дає можливість у поєднанні з політичними, дипломатичними, економічними важелями впливу досягти комплексного ефекту з точки зору стратегічної перспективи.

Значення, яке надається інформаційним важелям впливу у сучасних антитерористич-них концептах, обумовлене, зокрема, агресив-ним тиском міжнародного тероризму через використання інформаційно-комунікативних технологій. Новітні комунікаційні засоби да-ють можливість терористичним угрупованням здійснювати координацію дій, впроваджувати інформаційно-пропагандистські проекти для зміцнення власної ідентичності з метою фор-мування «соціального резерву» для поповне-ння терористичних лав, доносити свої думки до цільової аудиторії, збирати розвідувальну інформацію. Виконанню такого комплексу завдань сприяє організаційна побудова біль-шості сучасних терористичних організацій за мережевим принципом, яскравим прикладом чого є рух «Талібан». Маючи головні екстре-

містські осередки в Пакистані та індійському Кашмірі, які формують організаційний резерв у Афганістані, «Талібан» функціонує як роз-винена мережа, що підтримує «Ісламський Рух Узбекистану» та уйгурів у китайській провінції Сінцьзян.

Інформаційно-пропагандистський вплив здійснюється, зокрема, шляхом розміщення в мережі Інтернет виступів, заяв і звернень ліде-рів терористичних угруповань, матеріалів на-сильницького змісту. Найбільш активна робо-та ведеться членами мережі «Аль-Каїда», руху «Талібан», пакистанського осередку «Техрік-і-Талібан» за підтримки медіа-осередків «Ас-Сахаб» та «Ісламського медіа-фронту», а та-кож бойовиками незаконних збройних форму-вань Північного Кавказу через Інтернет-сайт «Кавказ-Центр». Важливою складовою інфор-маційної активності ісламістських терористич-них організацій стала популяризація спотворе-ної версії ісламу, що ґрунтується на запереченні принципів демократії та критиці західного спо-собу життя. Наслідком такого цілеспрямовано-го впливу стало: посилення терористичної ак-тивності на території Пакистану, Афганістану, країн Північної Африки, Ємену; підвищення рівня радикалізації мусульманських громад США та Європи; поширення практики при-йняття ісламу громадянами США та Європи; збільшення фінансових витрат на забезпечен-ня безпеки в країнах, де окреслилася тенденція посилення міжконфесійної ворожнечі (Західна Європа, Північна Африка, Ірак).

Поява нових тенденцій у розвитку міжна-родного тероризму, що виявляються у транс-формації його організаційних форм і методів, посиленні зв’язку з іншими деструктивними явищами сучасності, намаганні використати етнорелігійний фактор у форматі глобального міжкультурного конфлікту, спробах суб’єктів терористичної діяльності заволодіти ЗМУ та використати тероризм як інструмент втру-чання у внутрішні справи держав, потребує перегляду концептуальних положень орга-нізації протидії даному явищу на системно-комплексній основі.

Відсутність цілісної науково-теоретичної концепції протидії тероризму значно усклад-нює формування ефективних механізмів за-побігання терористичній небезпеці та базових підходів до удосконалення антитерористичної політики. Формування комплексної відповіді суб’єктів антитерористичного реагування має спиратися на стратегічно узгоджений комп-лекс науково обґрунтованих і практично-організаційних заходів у різних сферах між-народної та національної безпеки, у цілому спрямованих на запобігання та нейтралізацію



виявів насильства, обмеження його соціально-економічного, суспільно-політичного, етноре-лігійного підґрунтя, формування суспільно-інформаційних механізмів протидії.

У зв’язку з цим важливим є науково-теоретичне осмислення та визначення такої історично змінюваної наукової категорії як «принципи протидії тероризму», на відміну від «принципів державної антитерористичної політики», що закріплені в національних зако-нодавствах. Принципи протидії тероризму не є чітко регламентованими. Вони повинні за-кономірно оновлюватися як сукупність прак-тичних параметрів процесу протидії терориз-му, що дає змогу прийняти правильне рішен-ня стосовно визначення комплексу заходів на різних етапах антитерористичної діяльності, локалізації цих заходів у часі та просторі.

На нашу думку, такими «принципами про-тидії тероризму» могли б стати: детермінізм, системність, цілеспрямованість, динамічність, єдність зусиль, законність, об’єктивність та неупередженість, професіоналізм. Правильне формулювання зазначених принципів, пере-лік яких може бути розширений, є важливим для розробки політико-програмних докумен-тів (концепцій, стратегій тощо), що мають за-безпечувати відповідний рівень стратегічного планування національної безпеки у сфері про-тидії тероризму. Зокрема концепція протидії тероризму має містити керівні ідеї та принци-пи політики національної безпеки у даній сфе-рі, що визначать її фундаментальні основи на довгостроковий період.

У сучасному глобалізованому та інфор-матизованому суспільстві, коли «нівелюєть-ся різниця між внутрішніми та зовнішніми аспектами безпеки, зростає вага несилових (політичних, економічних, соціальних, енер-гетичних, екологічних, інформаційних тощо) складових її забезпечення» [1, 4], збільшу-ються їхній масштаб і результативність. Кон-цептуальні засади зростання ролі невоєнних заходів зміцнення безпеки та шляхи, способи, методи й форми їхнього застосування активно розробляють теоретики неоліберальної шко-ли (Р. Кохейн, Дж. Най, Д. Фішер та інші), а також російські дослідники В. Лутовинов [2], А. Манойло [3], О. Капто [4]. Українські науковці приділяють даній проблематиці не-достатньо уваги, а теоретико-методологічні підходи щодо ролі несилових заходів проти-дії тероризму в загальнополітологічному та безпековому вимірах майже не розроблені. Вочевидь дається взнаки те, що через міцно вкорінені у міжнародну практику боротьби з тероризмом подвійні стандарти і різницю у поглядах і методах досягнення цілей світовій

спільноті не вдається визначити загально-прийняті концепти та створити колективні антитерористичні механізми. Така ситуація позначається і на недооцінці ролі несилової, зокрема громадянської, складової протидії.

Варто наголосити, що боротьба за створен-ня легітимних і представницьких політичних установ пов’язана з історичним прагненням виключити загрозу сили і насильства з по-всякденної людської взаємодії. На відміну від антитерористичної діяльності відповідальних суб’єктів боротьби з тероризмом, орієнтованої передусім на реалізацію спеціальних заходів антитерористичними підрозділами, дії яких ре-гулюються комплексом нормативно-правових актів, антитерористична політика держави по-винна мати комплексний характер і реалізову-ватися на засадах системної протидії. Вона пе-редбачає відкритість і публічність цілеспрямо-ваних дій державних інституцій безпеки щодо регулювання суспільних відносин з метою мі-німізації та усунення причин, що породжують і каталізують вияви тероризму (екстремізму).

У контексті реалізації державної політики протидії тероризму важливого значення набу-ває формування антитерористичної свідомості громадян – нівелювання насильницьких сте-реотипів, збереження моральних орієнтирів і духовних цінностей. Така робота передбачає відповідний рівень демократизації політич-них процесів у державі, широке висвітлення діяльності інститутів сектору безпеки із про-тидії терористичній загрозі (з урахуванням конфіденційності, притаманній даній сфері), формування ефективних механізмів парла-ментського та цивільного контролю за діяль-ністю спецслужб і силових структур.

Несилові заходи належать до компонентів внутрішньої та зовнішньої політики щодо за-хисту національних інтересів держави у протидії тероризму. За напрямами антитерористичного реагування та функціями, які здійснюють відпо-відальні суб’єкти, такі заходи мають політико-дипломатичне, фінансово-економічне, правове, інформаційно-психологічне, гуманітарне спря-мування [5]. Так, політико-дипломатичні за-ходи є багатоплановою діяльністю соціальних і політичних інститутів, органів та організацій держави щодо створення умов для реалізації національних інтересів, зокрема щодо знижен-ня ризику поширення тероризму на власній території. При цьому основні цілі полягають у формуванні сприятливої зовнішньої та вну-трішньополітичної обстановки, яка сприяє розв’язанню соціальних конфліктів, зниженню рівня соціально-політичної напруженості, не-допущенню виникнення та зриву можливих зовнішніх намірів об’єктивації терористичної



загрози у державі. Україна не розглядається лі-дерами міжнародних терористичних організа-цій як об’єкт терористичної активності. Можна говорити лише про передумови, реальні та по-тенційні чинники загроз міжнародного теро-ризму. Тому в реалізації державної політики протидії тероризму для України актуальним є вирішення комплексу завдань щодо реалізації зовнішньополітичного курсу з акцентом на миротворчу діяльність держави, послідовний розвиток співробітництва з партнерами по ан-титерористичній коаліції, розширення участі у регіональних і субрегіональних інституціях колективної безпеки та міжнародних анти-тероритичних організаціях. Сьогодні визна-чено найперспективніші напрями взаємодії України з антитерористичними структурами ООН, Європейського Союзу, НАТО, СНД та ГУАМ, серед яких Контртерористичний комі-тет ООН (КТК ООН), Контртерористична ме-режа ОБСЄ, Комітет експертів Ради Європи з питань боротьби з тероризмом (CODEXTER), Антитерористичний центр країн-учасниць СНД.

Зазначені вище завдання можуть бути реа-лізовані за такими напрямами:

позиціонування України як активної –учасниці всіх міжнародних конвенцій та про-токолів з протидії тероризму, що виступає за підготовку та прийняття під егідою ООН Всесвітньої антитерористичної конвенції, а також Всеосяжної стратегії боротьби з теро-ризмом і злочинністю Європейського Союзу;

оптимізація державної політики про- –тидії тероризму та коригування її цілей і завдань відповідно до зміни формату між-державного співробітництва та систем між-народної безпеки;

інкорпорування державної антитерорис- –тичної системи до міжнародної політики бо-ротьби з тероризмом, імплементація норм між-народного права в державне законодавство у сфері боротьби з тероризмом, зокрема внесен-ня змін і доповнень до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», забезпечення зміс-товної ідентичності основних понять у цьому законі та Кримінальному кодексі України, а також унормування поняття «екстремізм»;

участь України у багатосторонніх анти- –терористичних навчаннях, миротворчих місі-ях у регіонах підвищеної теророгенної небез-пеки та урегулюванні міжнародних конфлік-тів з урахуванням національних інтересів та зобов’язань перед партнерами;

удосконалення інфраструктури протидії –пов’язаній з міжнародним тероризмом транс-національній злочинності, передусім наркобіз-несу, незаконній міграції та обороту зброї, від-

миванню коштів, торгівлі людьми, а також ви-користанню з терористичною метою ядерних, хімічних, біологічних та інших матеріалів;

виявлення інформаційно-медійних сце- –наріїв впливу, що становлять загрозу інфор-маційній безпеці держави.

У внутрішньополітичній сфері нагальним є вирішення комплексу завдань з метою усу-нення причин і факторів, що можуть сприяти поширенню тероризму: недопущення розба-лансованості політичної системи, подолання наслідків системної фінансово-економічної кризи, зменшення розшарування населення за рівнем доходів; виконання багатопланової ро-боти щодо протидії корупції, здійснення судо-вої реформи; реформування сектору безпеки; урегулювання питань у сфері міжетнічних та міжконфесійних відносин.

Інформаційні заходи протидії важливі в плані роз’яснення сутності тероризму, його суспільної небезпеки, формування стало-го несприйняття суспільством ідеології на-сильства, залучення громадян до заходів со-ціальної профілактики терористичних загроз. Актуальним є налагодження цілеспрямованої інформаційно-пропагандистської протидії в умовах агресивного інформаційного тиску з боку ісламістських терористичних організацій. Необхідно розробити систему заходів задля розкриття антисуспільної та антигуманної суті тероризму, політичного характеру діяльності терористичних організацій, а також протидії екстремістській, терористичній ідеології.

Серед напрямів інформаційної протидії на-сильству і терору в Україні можна виділити такі:

формування у світовому інформаційно- –му просторі позитивного іміджу України як держави-миротворця, активної учасниці анти-терористичної коаліції;

створення національної системи інфор- –маційних центрів для формування продуктив-них інформаційно-суспільних технологій ні-велювання у масовій свідомості насильниць-ких стереотипів;

розробка інформаційно-ідеологічних –програм з попередження національної ворож-нечі, ксенофобських та інших деструктивних настроїв;

цілеспрямована протидія різноманітним –формам медіа- та Інтернет-тероризму;

проведення державної медіа- –просвітницької політики антинасильницько-го характеру та пропаганди підвищення рівня правової свідомості суспільства;

надання провідним ЗМІ статусу суб’єктів –національної безпеки, що мають сприяти за-безпеченню конституційних прав і свобод гро-



мадян та бути вагомим інструментом грома-дянського контролю;

підготовка та випуск циклу інформацій- –но-публіцистичних програм, що сприятимуть становленню толерантної свідомості, знижен-ню соціальної напруженості в суспільстві;

розробка комплексу заходів з проти- –дії виявам комп’ютерної злочинності та ком-п’ютерного тероризму, що загрожують сталому та безпечному функціонуванню національних інформаційно-телекомунікаційних систем.

Підсумовуючи, слід зазначити, що пріо-ритетними напрямами державної політики боротьби з тероризмом мають стати заходи з удосконалення запобіжних механізмів, спря-мованих на усунення причин і умов, що по-роджують екстремізм і тероризм. Ефективне функціонування загальнодержавної системи протидії тероризму в Україні залежить від кон-солідованої реалізації системи заходів щодо:

своєчасного внесення змін та допо- –внень у діючу нормативно-правову базу, що повинна забезпечувати змістовну ідентич-ність основних понять у діючих законах та Кримінальному кодексі України;

уточнення змісту та сутності понять «те- –роризм», «терористична діяльність», «теро-ристичний акт»;

удосконалення нормативно-правової –бази у сфері протидії екстремізму шляхом правового визначення понять «екстремізм» та «екстремістська діяльність»;

оптимізації системи правових заходів –з попередження та припинення діяльності суб’єктів тероризму та їхніх прихильників;

розробки адміністративно-правових та –кримінально-правових заходів відповідаль-ності за дії терористичного характеру або такі, що сприяли здійсненню терористичної діяльності;

розробки адміністративно-правового ін- –струментарію відповідальності суб’єктів анти-терористичного реагування, що безпосередньо здійснюють таку діяльність або беруть участь у межах своєї компетенції;

удосконалення і подальшого розвитку –механізмів міжвідомчої координації та вза-ємодії відповідальних суб’єктів боротьби з тероризмом шляхом уточнення компетенції центральних органів виконавчої влади, що беруть участь у цій діяльності у межах своєї компетенції;

здійснення парламентського контролю –за процесом розробки та реалізації планів і програм у сфері боротьби з тероризмом за безпосередньої участі профільного Комітету Верховної Ради України з питань національ-ної безпеки та оборони;

активізації діяльності Міжвідомчої коор- –динаційної комісії Антитерористичного цен-тру при Службі безпеки України;

посилення інформаційно-координаційної –діяльності Антитерористичного центру шля-хом активізації інформаційно-аналітич-ного та науково-методичного напрямів його роботи;

забезпечення більшої відкритості та –публічного характеру діяльності Антитеро-ристичного центру при СБ України щодо ре-алізації профілактично-попереджувальних за-ходів боротьби з тероризмом;

удосконалення процесу стратегічно- –го планування шляхом розробки політико-програмних документів у сфері боротьби з тероризмом;

удосконалення процесу державного –управління шляхом перенесення центру ваги на виявлення й нейтралізацію небезпечних соціальних чинників для зниження рівня те-ророгенності суспільства;

коригування державної політики проти- –дії тероризму на основі аналізу реального ста-ну загрози тероризму в Україні;

концентрації матеріально-технічних та –фінансових ресурсів на пріоритетних напря-мах забезпечення діяльності суб’єктів проти-дії тероризму, реалізації виваженої кадрової політики.

10 березня 2010 р. учасники міжнародної конференції «Роль України в новій структурі Європи» (м. Берлін) висловилися за створен-ня у складі Міжнародної конференції неуря-дових організацій Ради Європи (INGOs) спеці-альної робочої групи з розробки комплексних заходів громадянської протидії тероризму та цивільної безпеки. У цьому контексті вагомого значення набувають заходи з підготовки та ре-алізації інформаційно-суспільних технологій, спрямованих на зменшення соціальної бази екстремізму і тероризму, утвердження в соці-умі активної позиції несприйняття цих явищ у будь-яких формах і виявах. Продуктивним є пошук і впровадження нових форм об’єднання та координації зусиль державних інститутів і неурядових, громадських організацій заради формування дієвих механізмів громадянсько-го контролю, утвердження в Україні міжна-родних стандартів дотримання прав і свобод людини та громадянина.

Питання участі громадських, неурядових організацій, які відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» є суб’єктами забезпечення національної без-пеки, у протидії тероризму актуалізує значно ширший контекст формування якісно нової культури взаємодії влади і суспільства. Одним із механізмів поглиблення демократичних



процесів, наповнення їх реальним змістом є консолідація зусиль і взаємодія державних ін-ституцій та громадських об’єднань. Така вза-ємодія передбачає: залучення неурядових ор-ганізацій до розробки та реалізації концепцій, стратегій і програм, спрямованих на захист життєво важливих інтересів України; під-ключення інтелектуальних сил суспільства до аналізу потенційних загроз і небезпек, про-гнозування їх розвитку; залучення фахівців неурядових організацій як незалежних екс-пертів до оцінки нормативно-правової бази з проблем національної безпеки та проектів законів, спрямованих на подальший розвиток демократичних засад суспільства; урахування

громадянської оцінки ефективності виконан-ня органами державної влади законодавства з питань національної безпеки, налагодження зворотного зв’язку тощо.

Окреслені напрями застосування несило-вих складових забезпечення безпеки можуть бути покладені в основу Концепції протидії тероризму в Україні, що визначатиме пріо-ритети держави у підходах до попередження тероризму з урахуванням нових реалій роз-витку його форм і методів. Вирішення цих завдань передбачає розв’язання цілого комп-лексу політико-правових, організаційно-управлінських, кадрово-освітніх та науково-дослідницьких проблем.


1. Стратегія національної безпеки України : затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 року // Стратегічна панорама. – 2007. – № 1. – С. 3–13.

2. Лутовинов, В. И. Развитие и использование невоенных мер для укрепления военной безопасности Российской Федерации / В. И. Лутовинов // Военная мысль. – 2009. – № 5. – С. 2–13.

3. Мануйло, А. В. Технологии несилового разрешения современных конфликтов / А. В. Мануйло ; под ред. проф. А. И. Петренко. – М. : Горячая линия – Телеком, 2008. – 392 с.

4. Капто, А. Н. Невоенные средства оборонной безопасности России / А. Н. Капто, В. В. Серебрянников / А. Н. Капто // Диалог. – 2000. – № 2. – С. 11–19.

5. Горбатюк, В. Модель Национальной программы противодействия терроризму и экстремизму / В. Горбатюк, М. Гуцало, В. Титов, А. Шаповалов. – К., 2005. – 8 с. (Свидетельство о регистрации автор-ского права № 13982 от 29.08.2005).


Останнім часом ЄС переживає серйозну економічну та політичну кризу. Внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики надзвичайно загострилися і вимагають швидких та адек-ватних відповідей. Численні інституційні механізми впровадження зовнішньої та вну-трішньої політики виказали свою недостатню ефективність. Серед них – Спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП) ЄС, яка піс-ля набуття чинності Лісабонською угодою (2009 р.) має детально координувати кроки Європейського Союзу на міжнародній аре-ні – як на дипломатичному, так і на оборон-ному рівнях. На сьогодні є цілком очевидним, що головне завдання СЗБП – уможливити дії ЄС як єдиного суб’єкта міжнародної по-літики, що висловлюється «одним голосом», тобто має спільну позицію всіх країн-членів з міжнародних та безпекових питань, залиша-ється невиконаним.

Неефективність і невідповідність сучас-ним реаліям як концептуальних засад зо-внішньої та безпекової політики (викладе-них у Європейській стратегії безпеки (ЄСБ) 2003 р.), так і конкретних напрямів її реаліза-ції, таких як Європейська політика сусідства

(ЄПС) за останні кілька років стали очевид-ними, однак ефективних дій у напрямку їх удосконалення здійснено не було. На заваді цьому стали масштабний процес розширен-ня та трансформація інституцій ЄС згідно з Лісабонською угодою, які припали на період різкого «підвищення температури безпеки» в Європі та світі, починаючи з 2008 р., по-значеного світовою фінансовою кризою та російсько-грузинським військовим конфлік-том. Усе це змусило Європейський Союз звернутися до питання про ЄСБ та про ЄПС. Нагадаємо, що проблема відносин із країна-ми, що безпосередньо прилягають до кордо-нів ЄС («європейського сусідства») була ще 2003 р. винесена в окремий підрозділ в ЄСБ серед стратегічних безпекових пріоритетів, а прийнята того ж року Європейської політика сусідства розглядалася як інструмент впро-вадження цього пріоритету. Цей загальний контекст завжди недооцінювався в Україні, що значно утруднило подальший діалог Україна – ЄС [1, с. 65–69].

У грудні 2008 р. Європейська Рада затвер-дила доповідь про заходи реалізації ЄСБ, про-те концептуальний зміст Стратегії залишився

УДК 327.8

СУЧАСНІ ЗМІНИ В ЗОВНІШНІЙ ТА БЕЗПЕКОВІЙ ПОЛІТИЦІ ЄС:

НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Досліджуються зміни у зовнішній політиці та політиці безпеки ЄС. Основну ува-гу приділено перегляду Європейської політики сусідства у контексті міжнародної безпеки . Проаналізовано можливі наслідки для України у контексті її європейської інтеграції.

Ключові слова: міжнародна безпека, зовнішня політика, європейська інтеграція.


Яворська Галина Михайлівна, доктор філологічних наук, професор



без змін. Що ж до ЄПС, то спроби її моди-фікації на той час реалізувались у створенні «Середземноморського Союзу» і «Східного партнерства» – двох програм для впоряд-кування відносин ЄС із сусідніми країнами відповідно на півдні та сході. Проте в ЄС не з’явилося ані нових підходів до безпекової стратегії, ані принципових новацій у відноси-нах із сусідніми країнами.

З кінця 2010 – початку 2011 р. події, що по-чали відбуватися у Північній Африці – Тунісі та Єгипті, які входять до «зони сусідства з ЄС», різко активізували безпекові питання в Європі та світі. А початок операції в Лівії уна-очнив, що відкладати вирішення цих питань далі не можна. У березні 2011 р. представни-ки ЄС розпочали дискусію про необхідність створення нової Європейської стратегії без-пеки. Причому серед головних пріоритетів, що вимагають особливої уваги й нових підхо-дів, деякі експерти на перше місце поставили питання визначення відносин із найближчим оточенням («сусідством»).

Якщо питання перегляду ЄСБ перебува-ють на стадії експертного обговорення, а по-яву нового документа орієнтовно планують на 2013 р., то зі змінами в ЄПС ситуація перейшла до практичної стадії і вирішується на рівні ін-ституцій ЄС. На початку 2011 р. представни-ки Європейської комісії та Європарламенту озвучили завдання радикального перегляду Європейської політики сусідства, до сфери дії якої входить і Україна.

Слід вкотре наголосити, що ЄПС є засобом зовнішньої та безпекової політики ЄС, яка має на меті врегулювання відносин із країнами, що межують із ЄС по всьому периметру його зо-внішніх кордонів – морських і сухопутних – і встановлення у цих країнах «поясу безпеки і процвітання». Недостатня ефективність і кво-лість, притаманна ЄПС від початку її створен-ня (2003 р.), на сьогодні набула загрозливого характеру, оскільки фактично виявилася не-спроможною попередити та пом’якшити ри-зики для Європи. ЄС довелося вибудовувати нову концепцію відносин з оточенням, що зре-штою має торкнутися і «східних сусідів» ЄС, а отже й України. Перегляд ЄПС безпосередньо позначиться й на ініціативі ЄС «Східне парт-нерство» (СП), рекомендації щодо оновлення якої мають бути представлені на саміті, запла-нованому на осінь 2011 року.

Відносини України з ЄС у цьому році пе-ребувають на вкрай відповідальній стадії за-вершення роботи над Угодою про асоціацію. Зміни ЄПС, що визначає характер відносин Європейського Союзу з усіма країнами, які мають з ним спільні кордони, створюють нові

виклики для відносин Україна – ЄС і можуть вплинути на перебіг роботи над створенням Зони вільної торгівлі та візовий діалог із ЄС.

Підставою для перегляду ЄПС, як відзна-чено вище, стали події у країнах Північної Африки та Близького Сходу, які мають спіль-ні кордони з ЄС. Настанова щодо підтрим-ки авторитарних режимів задля збереження стабільності в регіоні виявилася неефектив-ною. ЄС виявився неготовим до нової потуж-ної хвилі міграції внаслідок подій у Тунісі та Лівії. Масштаб цих подій італійський міністр закордонних справ Франко Фраттіні порівняв із «падінням Берлінської стіни у Північній Африці». На початку травня нова хвиля мігра-ції розпочалася із Сирії до Туреччини, країни-кандидата на вступ до ЄС, що дедалі більше ускладнює ситуацію. Неспроможність ЄПС стала очевидною не тільки на «південному», але й на «східному» напрямі, політика сусід-ства не виконала передбачену для неї роль ін-струмента реформ у цьому регіоні.

Виникла потреба вибудовувати нову кон-цепцію відносин Європейського Союзу з ото-ченням, що має торкнутись і «південних», і «східних» сусідів ЄС. Презентація відповідно-го документа Єврокомісією відбулася у трав-ні, а попередній варіант був оприлюднений раніше [2; 3].

Головна ідея оновленої ЄПС формулюєть-ся як «кожному за досягненнями» («more for more») – тобто ЄС пропонуватиме більше фі-нансової та політичної допомоги тим країнам, що активніше впроваджуватимуть внутрішні реформи й демонструватимуть більший поступ до демократії. Попередній аналіз документа свідчить, що запропонований принцип не є чіт-ким і залишає без відповіді певні питання.

Насамперед це стосується принципів ви-ділення фінансової допомоги. Попередні спроби підвищити ефективність ЄПС поля-гали у поділі країн-сусідів за географічним принципом і створенні для південних сусідів «Середземноморського Союзу», а для східних – «Східного партнерства» (за винятком Росії, яка відмовилася ввійти до ЄПС). Принцип більшо-го просування у відносинах країн-сусідів з ЄС «за досягненнями» цьому географічному та геополітичному поділові суперечить.

Так, після подій у Північній Африці пред-ставники Франції, Іспанії, Греції, Кіпру, Сло-венії звернулися до Єврокомісії з листом, у якому закликали перерозподілити фінанси, зменшивши суми грошей, передбачених для «східних» сусідів, на користь сусідів «півден-них». Таким чином, замість того, щоб підтри-мувати досягнення країн-сусідів у реформах, автори листа закликають підтримувати країни


Яворська Г. М.

на півдні [6]. Очевидно, новий підхід у ЄПС має доповнювати географічний принцип прин-ципом якісним, спрямованим на заохочення досягнень, проте як це здійснюватиметься на практиці, залишається незрозумілим. Неясно також, чи передбачає принцип заохочення до-сягнень доповнення негативними заходами, тобто введенням санкцій у випадку порушен-ня демократичних норм і відсутності успіхів у проведенні внутрішніх реформ.

У квітні цього року відбулося спеціаль-не засідання Європарламенту, присвячене проблемі принципового перегляду відносин ЄС з «південними» та «східними» сусідами. Члени Європарламенту підготували окремі доповіді щодо південного і східного напрямів ЄПС. Автор доповіді щодо «східних парт-нерів» Марек Сівець підкреслив бажаність надання чіткої перспективи членства в ЄС для східноєвропейських країн як рушій для реформ. Принцип «кожному за досягнення-ми» для східних партнерів мав би відрізняти країни, що проводять демократичні реформи, від тих, які не просуваються в цьому напрямі, й відповідно надавати першим «європейську перспективу».

На практиці це мало б означати, що ЄС має виробити спеціальні критерії для оцінки демо-кратичних реформ, а також для оцінки кроків у напрямі «європейської перспективи», яка могла б слугувати потужним стимулом для реформ у країнах «Східного партнерства».

Однак на пленарному засіданні Європар-ламенту (7 квітня 2011 р.) виникла дискусія щодо змісту визначення «європейська пер-спектива». Пропозиція розуміти під цим пер-спективу набуття членства в ЄС для «східних партнерів» була відхилена з незначною пе-ревагою, і в остаточному тексті залишилася лише загальна згадка про статтю 49 Договору про Європейський Союз [5]. Як зазначив в інтерв’ю газеті «День» міністр закордонних справ Франції Ален Жюппе, ЄС «взяв до ві-дома європейські прагнення України», проте відносини між Україною та ЄС у рамках по-літики сусідства та «Східного партнерства» спрямовані на зміцнення стосунків і «не передбачають їхньої майбутньої еволюції» (22 квітня 2011 р.). Отже, якщо у попередні роки ЄС у відносинах з Україною всіляко підкреслював, що відсутність перспективи членства «не визначає майбутнього» (інши-ми словами, натякали на можливість змін), то нині представник впливової країни ЄС від-мовляється від дипломатичної невизначенос-ті й чітко заявляє про відсутність «європей-ської перспективи» України як теми для дис-кусії. Незрозуміло, однак, як діятиме новий

принцип ЄПС «more for more» у разі, якщо Україна або інша країна з «європейськими прагненнями» (Грузія, Молдова) виконають усі необхідні вимоги і як стаття 49 Договору про Європейський Союз виконуватиме роль стимулу реформ, якщо жодної «еволюції від-носин» не передбачено?

Таким чином, зважаючи на відсутність дієвого механізму стимулювання реформ у країнах, що є сусідами ЄС на сході, зміни, що готуються для ЄПС, зокрема в її «східному вимірі,» не мають концептуального характе-ру і, попри заявлені наміри, не відповідають завданню радикального реформування полі-тики сусідства.

В ЄС даються взнаки помилки у реалізації Спільної зовнішньої та безпекової політики, згідно з якою Європа має говорити у зовніш-ній політиці «одним голосом». На сьогодні Німеччина, Франція, Велика Британія не вважають за потрібне узгоджувати власні зо-внішньополітичні кроки із структурами ЄС. Критикується діяльність Кетрін Ештон (ви-сокого представника у зовнішніх справах і безпековій політиці ЄС), яку оцінюють як не-ефективну. Таким чином, безпекова складова політики ЄС, всупереч змісту Лісабонської угоди, не підсилюється, а НАТО залишається ключовим складником європейської безпеки.

Водночас спроби Франції та Німеччини ді-яти у зовнішній політиці, не оглядаючись на позиції інших країн-членів, викликають кри-тику й незадоволення, що продемонструва-ли події перед початком військової операції в Лівії. Ніколя Саркозі, який оголосив про початок воєнних дій за кілька годин до при-йняття відповідного рішення на міжнарод-ному саміті 19 березня 2011 р., був підданий критиці, а Німеччина опинилася під прицілом за те, що утрималася під час голосування ре-золюції щодо Лівії в Раді Безпеки ООН разом із такими країнами, як Росія та Китай. Так, екс-президент Португалії Маріо Суареш в інтерв’ю «Євроньюс» від 24 квітня 2011 р. під-дав критиці політику Саркозі за непередбачу-ваність і додав, що Ангела Меркель поводить-ся так, ніби може віддавати накази Європі та є «господинею ЄС, хоча насправді це не так».

Зважаючи на складну внутрішньополітич-ну й економічну ситуацію в ЄС, там перей-маються не так концептуальними змінами у політиці щодо сусідніх країн, як вирішен-ням конкретних питань, пов’язаних із пото-ком мігрантів з Північної Африки. Проблема внесення змін до порядку функціонування Шенгенської угоди викликала дискусію щодо майбутнього Європейського Союзу, оскільки вільне пересування всередині ЄС, так само як


єдина європейська валюта, є найважливішою наочною реалізацією принципів дії ЄС.

Скасування Шенгенської угоди немож-ливе, однак кількість випадків, що уможлив-люють введення обмежень її дії, може бути розширена. В Єврокомісії готові переглянути список «надзвичайних обставин», що дозволя-тимуть вводити контроль на кордонах всере-дині ЄС країнами-учасницями Шенгенської угоди. Очікується введення жорсткіших пра-вил для отримання Шенгенської візи для гро-мадян «третіх країн». Плановане приєднання до Шенгену Румунії та Болгарії може вчерго-ве затягнутися.

Застереження щодо полегшення візового режиму для країн Західних Балкан, України, Молдови, Росії, Грузії містяться в оприлюдне-ному звіті EUROPOL, присвяченому організо-ваній злочинності. Зняття візових обмежень, згідно із звітом, створюватиме нові можли-вості для діяльності міжнародних злочинних угруповань, задіяних у нелегальній міграції й торгівлі людьми. У звіті недвозначно ствер-джується, що передбачуване введення вільно-го візового режиму для України може полег-шити наркотрафік, доставку кокаїну і героїну до ЄС чорноморським шляхом (Суецький канал – Чорне море – Одеса). Україна згаду-ється також у контексті контрабанди цигарок із Китаю [4].

Спроби Києва протестувати проти цих ви-сновків Європолу навряд чи будуть сприйняті. У публікації в EUobserver від 6 травня 2011 р. у відповідь на закиди в «необ’єктивності» Європолу Україні нагадали про високий рі-вень корупції у країні, про відомості з Вікілікс щодо зв’язків з міжнародною мафією, про па-діння у рейтингу демократії тощо. У підсум-ку зроблено висновок про те, що навряд чи угоду про безвізовий режим буде досягнуто до Євро-2012.

Виникає вельми несприятливий фон для переговорів України з ЄС щодо безвізового ре-жиму. Попри наявність Плану дій з лібераліза-ції візового режиму між Києвом і Брюсселем, не виключено, що ЄС може змінити свою позицію згідно з новими суворішими прави-лами. Принаймні вірогідність принципового прориву в переговорах на шляху до безвізово-го режиму дуже незначна. Сподіватися мож-на на деяке розширення категорій громадян України, що мають право отримувати візи без-коштовно. Водночас уже зараз для отримання Шенгенської візи на практиці вимоги стають жорсткішими, а кількість довгострокових мультивіз зменшується.

Попри те, що для ЄС відносини з держава-ми Східної Європи є важливим напрямом зо-

внішньої політики, Євросоюз досі не має ці-лісного стратегічного бачення своєї зовніш-ньої політики у Східній Європі. Особливості східноєвропейського напряму, що вимагають збалансування стратегії відносин із країнами Східної Європи з одного боку, та з Росією з іншого, складають серйозний виклик для Європейського Союзу. Динаміка розвитку політичних процесів у східноєвропейсько-му регіоні зумовлює постійну трансформа-цію підходів ЄС до розвитку своєї східної політики та відкладає у часі її концептуаль-не оформлення. Останнім часом до викли-ків східної політики ЄС додалися відноси-ни країн «Східного партнерства» з Китаєм, який виразно збільшує свою економічну присутність на цьому просторі, що окремо констатується у цитованій вище резолюції Європарламенту [5]. Таким чином, картина геополітичних впливів на просторі східних кордонів ЄС ускладнюється, натомість ЄС не має адекватної тактики та стратегії для від-повіді на наявні й нові виклики. Для України це означає збільшення різноспрямованого тиску з боку ключових міжнародних гравців.

У цій ситуації значно підвищується гео-політична вага питання про завершення у 2011 р. переговорів щодо Угоди про асоціацію Україна – ЄС. Визначеність і послідовність політики України у напрямку європейської інтеграції в нинішніх умовах є засобом проти-стояння зовнішнім впливам і однією з гаран-тій збереження національного суверенітету держави. Водночас для України зберігається необхідність вироблення оновленої гнучкої зовнішньополітичної доктрини, спрямованої на партнерство зі світовими й регіональними потугами.

Висновки

1. Зміни у зовнішній та безпековій політи-ці ЄС на сьогодні не відповідають заявленим цілям. Країни-члени ЄС далекі від вироблен-ня спільної позиції щодо подій на світовій арені, і, таким чином, сприяють посиленню дії зовнішньополітичних викликів і загроз. Відсутність ефективної стратегії й тактики щодо країн найближчого оточення, зокрема на «східному напрямку», поглиблюють кри-зові явища у регіоні. Міжнародне безпекове напруження навколо України зростає.

2. Останні трансформації Європейської по-літики сусідства, яка є інструментом зовніш-ньої та безпекової політики ЄС, попри оголоше-ні цілі, не мають радикально нового характеру. Принцип оцінки рівня відносин із країнами-сусідами «за досягненнями» має декларатив-



Яворська Г. М.

ний характер і не містить нових інструментів його реалізації й заохочення реформ.

3. Невиконана в межах східного виміру ЄПС мета стимулювання реформ у пострадянських країнах набуває нової актуальності у зв’язку з подіями у країнах Північної Африки. Туніс, Єгипет, а незабаром, вірогідно, Лівія потребу-ватимуть допомоги ЄС у проведенні демокра-тичних реформ. Таким чином, ЄС, попри вну-трішню кризу, змушений буде продовжувати працювати над новою концепцією відносин з оточенням і віднайденням дієвих стимулів для розбудови демократичних інституцій у цих країнах. Невиконання цього завдання може перекреслити амбіції ЄС виконувати роль гло-бального гравця у світовій політиці й постави-ти під сумнів «європейський проект».

4. На тлі подій у Північній Африці про-блеми «східних сусідів» ЄС, також України, у короткотерміновій перспективі втрачають для ЄС відносну вагу. Водночас у середньо-терміновій перспективі виклики «східного сусідства» для ЄС можуть значно загостри-тися. Геополітичні розклади у цьому регіоні ускладнюються. В економічному вимірі до конкурентної боротьби на пострадянському просторі, крім ЄС та РФ, долучається Китай.

5. Збільшується вага збереження безпеки у Чорноморському регіоні, з відповідним по-силенням ролі Туреччини. Водночас зміцню-ється тенденція до наростання невизначенос-ті ситуації та підвищення ступеня зовнішніх ризиків для України. Враховуючи збіг інте-

ресів України та ЄС у забезпеченні безпеки в Чорноморському регіоні, доцільно спро-бувати ввести до порядку денного наступ-ного саміту «Східного партнерства» восени 2011 р. питання про відкриття безпекового виміру співробітництва з ЄС, відштовхую-чись для початку від необхідності активізації «Чорноморської синергії».

6. Корисною буде подальше посилення співпраці з Європолом – інтереси України та ЄС у боротьбі з наркотрафіком, контрабан-дою, торгівлею людьми цілком збігаються. Негативні висновки доповіді Європолу про ризики для ЄС проекту відміни візового ре-жиму з Україною потребують виважених аргументів української сторони на користь уже розпочатої праці над затвердженим ЄС Планом дій, запевнення в готовності ефек-тивної співпраці з Європолом для протидії наявним загрозам.

7. Події у Північній Африці та на Близькому Сході призводять до змін у зовнішній політи-ці ЄС, що може несприятливо позначитися на перебігу переговорів між Україною та ЄС щодо Угоди про асоціацію. Слід очікувати ускладнення візового діалогу між Україною та ЄС, але не його припинення. Водночас змі-ни у міжнародному зовнішньополітичному середовищі, попри підвищення температури безпеки, потенційно розширюють вікно мож-ливостей для проведення Україною самостій-ної зовнішньої політики на базі власних на-ціональних інтересів.


1. Яворська, Г. М. Непевний об’єкт бажання : Європа в українському політичному дискурсі : моногра-фія / Г. М. Яворська, О. В. Богомолов. – К. : Вид-во Дмитра Бураго, 2010. – 136 с.

2. A partnership for democracy and shared prosperity with the southern mediterranean. Joint communication... (Brussels, 8.3.2011) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.eeas.europa.eu/euromed/docs/com2011_200_en.pdf

3. A new response to a changing Neighbourhood. Joint communication... ( Brussels, 25.05.2011) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/world/enp/pdf/com_11_303_en.pdf

4. EU organised crime treat assessment. Octa 2011. Europol Public Information. – [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.europol.europa.eu/publications/European_Organised_Crime_Threat_Assessment_(OCTA)/OCTA_2011.pdf

5. European Parliament resolution of 7 April 2011 on the review of the European Neighbourhood Policy – Eastern Dimension [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?pubRef=-//EP//TEXT+TA+P7-TA-2011-0153+0+DOC+XML+V0//EN&language=EN

6. Popescu, N. More for More in the Neighbourhood / N. Popescu [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу : http://blogs.euobserver.com/popescu/2011/04/04/more-for-more-in-the-neighbourhood/


Багатополюсна система міжнародних від-носин, що склалася на світовій арені на межі тисячоліть, певною мірою позначилася на тен-денціях у зміні пріоритетів зовнішньої політи-ки України. Стрімкий розвиток регіональних моделей інтеграції у різних частинах світу, асиметричне зростання впливу держав – но-вих лідерів як регіонального, так і світового рівня, позиції та інтереси яких дедалі більше впливають на розгляд світовою спільнотою питань глобального розвитку, – все це прин-ципово нові чинники міжнародного життя, з якими стикається нині Україна.

Стратегічна мета України – ввійти повно-правним членом у світовий економічний та політичний простір, ефективно реалізувавши при цьому свої власні національні інтереси, до головних з яких слід віднести необхідність технологічної модернізації виробництва, за-лучення інвестицій, розвиток зовнішньоеко-номічних відносин. У даному контексті наці-ональні інтереси України, передусім в еконо-мічній сфері, полягають у поглибленні співп-раці з провідними азіатськими країнами та по-силенні присутності на їхніх ринках. Розвиток відносин України з новим центром світового розвитку – азіатським – має стати одним із пріоритетів зовнішньої політики України на найближче десятиліття.

Зовнішня політика нашої держави ви-значена Законом України «Про засади вну-трішньої і зовнішньої політики України» (від 1 липня 2010 р. № 2411-VІ), який позиціонує Україну як європейську позаблокову держа-ву, що здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співробітництва з усіма заінтересова-ними партнерами, уникаючи залежності від

окремих держав, груп держав чи міжнародних структур. Серед основних засад зовнішньої політики, визначених згаданим законом, в умовах стрімкого та часто суперечливого роз-витку міжнародних політичних та економіч-них процесів особливої актуальності набува-ють такі засади:

– використання міжнародного потенціалу для утвердження і розвитку України як суве-ренної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави, її сталого економічного розвитку;

– утвердження провідного місця України в системі міжнародних відносин, зміцнення міжнародного авторитету держави.

Базуючись на таких засадах, зовнішня по-літика Української держави має не тільки від-повідати принципам послідовності й передба-чуваності, але й адекватно еволюціонувати від-повідно до глобальних змін на світовій арені та нових можливостей або загроз.

Досить симптоматичним є те, що за двад-цять років незалежності України її зовніш-ньополітичні та зовнішньоекономічні пріори-тети значно більшою мірою віддзеркалювали характер зовнішніх загроз, ніж можливостей. Навіть вибір стратегічних партнерів більше залежав від можливих ускладнень, ніж від перспектив співробітництва. На жаль, є під-стави говорити про певну традицію «реактив-ної» зовнішньої політики України, яка у своїй практичній діяльності скоріше виходила із ре-акції на зовнішні чинники, ніж із власних пер-спективних цілей.

2010-й став роком значних позитивних змін у формуванні підходів до організації зо-внішньополітичної діяльності та здійсненні

УДК 327 (477) + 292.5

Гончарук Андрій Захарович; Парахонський Борис Олександрович,

доктор філософських наук, професор

АЗІАТСЬКИЙ ВЕКТОР ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ:

НОВИЙ ПРАГМАТИЗМ

Досліджено еволюцію зовнішньополітичних пріоритетів України в умовах гло-бальних геополітичних і геоекономічних змін, суттєвого зростання ролі Азії у світі. Проаналізовано перспективні напрями українсько-азіатського співробітництва, об-ґрунтовано необхідність нових прагматичних підходів.

Ключові слова: зовнішня політика, Азія, нові центри зростання, новий прагматизм.


Гончарук А. З., Парахонський Б. О.

задекларованих пріоритетів зовнішньої по-літики України. Міністр закордонних справ України К. І. Грищенко так сформулював сво-єрідність ситуації, що склалася: «Це, скоріше, перший випадок, коли поява нової філософії зовнішньої політики України співпала за ча-сом з появою нової філософії міжнародних відносин» [1].

Як зазначено у Щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради Украї-ни «Модернізація України – наш стратегічний вибір» (2011 р.), українська зовнішня політи-ка повною мірою перебуває у руслі загаль-ноєвропейських процесів, сприяє розбудові системи європейської безпеки та втілює євро-інтеграційний курс. Водночас у своїй зовніш-ній політиці Україна не може не враховувати чинника потужного економічного зростання низки країн, передусім азіатських, на проти-вагу затяжній фінансово-економічній кризі у США та країнах ЄС.

Нині перед Україною стоїть завдання фор-мування концептуально нової політики щодо відносин з азіатськими державами, які висту-пають як світові центри зростання. Вироблення адекватного стратегічного бачення своїх сто-сунків із цими країнами дозволить Україні повною мірою скористатися можливостями та перевагами, що виникають у руслі основно-го світового тренду – зміщенні світової вісі до Східної Азії.

У цьому контексті співробітництво з кра-їнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), які отримали значення нових центрів світового зростання, є винятково перспектив-ним для України. У просторі АТР нині зосе-реджуються основні економічні, фінансові та демографічні процеси. Експертне середовище відзначає загальну тенденцію до збільшення ваги Азії у світових економічних і політич-них процесах та її поступове перетворення з об’єкта інтересів глобальних центрів сили на новий центр сили.

Варте уваги, що традиційні для України центри зовнішнього впливу (ЄС, США та РФ) активно співпрацюють з новими азіатськими центрами розвитку, які водночас є одними з го-ловних їхніх економічних партнерів. Упродовж останніх кількох років Китай та Індія перетво-рилися на потужних міжнародних інвесторів, фактично наздогнавши Японію. Ці країни та-кож активно долучилися до боротьби за контр-оль над природними ресурсами та промисло-вими активами у різних регіонах світу, що частково відчула на собі й Україна.

Розбудова взаємовигідних відносин із кра-їнами АТР, передусім з державами Східної та Південно-Східної Азії, повинна стати одним

із стратегічних зовнішньополітичних пріори-тетів України. Це обумовлюється як вище пе-реліченими факторами, так і наявністю в АТР містких ринків збуту, менш вибагливих і більш доступних, ніж північноамериканський та єв-ропейський ринки, а також технологічною су-місністю української господарської системи із системами низки країн регіону.

Загалом економічні та політичні інтереси України в регіоні можна звести приблизно до таких аспектів:

– налагодження та розвиток взаємин із тими країнами АТР, які своєю діяльністю сприяють зміцненню регіональної та міжна-родної стабільності, можуть ефективно допо-магати реалізації модернізаційних проектів нашої держави (Китаєм, Японією, країнами-членами АСЕАН та іншими);

– залучення коштів для інвестування про-мислового та аграрного секторів України з фінансових центрів регіону, які мають значні валютні резерви та виступають як чисті кре-дитори й експортери капіталу;

– створення сприятливих правових і соціа-льно-економічних умов для діяльності на те-рені України бізнесу з державним, приватним і змішаним капіталом промислово розвинутих і країн Східної Азії, сприяння взаємній пере-дачі високих технологій.

На сьогодні важко передбачити можливість безпосередньої участі України в діяльності торговельно-економічних об’єднань АТР. Але Україна не має стояти осторонь тих проце-сів, що відбуваються у цьому просторі. Хоча Україна цілком належить до європейського регіону, вона з моменту проголошення неза-лежності прагнула розвивати дипломатичні відносини з країнами Азії та басейну Тихого океану, в тому числі з найбільшими із них – Китаєм, Індією, Індонезією, Японією.

Вирішальним чинником інтеграції світо-господарських зв’язків нині стає не відмін-ність природно-географічних, соціокуль-турних умов і рівнів розвитку, а спільність економічних інтересів та інформаційно-технологічного взаємозв’язку. Тому підклю-чення України до виробничих та обмінних процесів в АТР обов’язково дасть якщо не ре-альні, то принаймні потенційні вигоди.

Важливо наголосити, що Україна, з точки зору азіатських країн, має істотні переваги, се-ред яких її загалом позитивний імідж, прина-лежність до європейського простору, а також гнучкість підходів до так званих чутливих пи-тань, що часто ускладнюють відносини азіат-ських держав із США та ЄС (зокрема питання прав людини, стану демократичних свобод, монетарної політики тощо).



Політичний імідж України в країнах АТР ще проходить стадію формування. Тут діє ряд позитивних факторів, головними з яких є те, що Україна не несе на собі тягар статусу «над-держави», не має з жодною з країн АТР будь-яких спірних політичних проблем. Свого часу як країна-засновниця ООН Україна зробила значний внесок в утвердження політичного суверенітету й незалежності багатьох країн регіону. Крім того, частка України у загально-союзному обсязі економічного співробітни-цтва з країнами АТР подекуди становила до 50 і більше відсотків.

Найоптимальнішим і найперспективні-шим шляхом активізації присутності України в АТР є розбудова та розвиток її двосторон-ніх відносин із країнами регіону. При цьому пріоритет слід надавати розбудові стосунків з передовими в технологічному та могутніми у фінансовому відношенні країнами, або з тими, що демонструють найвищі темпи економічно-го зростання (Японія, КНР, Республіка Корея, Сінгапур, Індонезія, Таїланд, Малайзія тощо).

Локомотивом азіатського розвитку та новою світовою державою, вплив якої має глобальний характер, нині стає Китайська Народна Республіка. Великою регіональною державою стала Індія, яка, до того ж, намага-ється вийти за рамки регіональної політики та декларує свої інтереси на глобальному рівні. Впливовою світовою державою залишаєть-ся Японія, яка, незважаючи на катастрофічні наслідки землетрусу та ядерної аварії на АЕС Фукусіма, має потужний потенціал еконо-мічного розвитку та демонструє всьому сві-ту приклад національної єдності та героїзму перед викликом стихійного лиха. Південна Корея після низки корупційних скандалів дала переконливий приклад успішної бороть-би із цим злом і зберегла поступальний еконо-мічний і соціальний розвиток в умовах світо-вої фінансово-економічної кризи та власної експортно-орієнтованої економіки.

Характерними рисами зазначених країн Азії є динамічний розвиток їхніх економік, збільшення часток у світовій торгівлі, активне залучення новітніх технологій, активна інвес-тиційна політика. Вони здійснюють незалежну зовнішню політику, орієнтовану на підвищен-ня власного статусу у системі міжнародних відносин і зміцнення багатополюсного світу. Китай веде активний діалог із США, Індія та Японія задекларували свій намір отримати статус постійних членів Ради Безпеки ООН.

Перспективними напрямами взаємодії з цими країнами можуть стати: залучення їхніх інвестицій до реконструкції та технічного пе-реобладнання вітчизняних підприємств про-

мислового й аграрного секторів та конверсії українського ВПК, співробітництво у мирному освоєнні космосу та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Слід зазначити, що представники «елітарного азіатського клубу» проявляють чималий інтерес до деяких вітчизняних тех-нологій, зокрема у сферах металургії, маши-нобудування, військово-транспортного та ци-вільного літакобудування, суднобудування, а також до нашої військово-технічної продукції.

Підвищену увагу слід приділити і закрі-пленню на містких ринках великих азіатських країн (Індія, Бангладеш, Пакистан), порівняно відсталих в економічному й технічному відно-шенні, які проявляють значну зацікавленість до продукції вітчизняного машинобудування, металургійної, хімічної та деяких інших базо-вих галузей індустрії. Це викликано певною прив’язаністю цих країн до радянських тех-нічних стандартів, надійністю та порівняною дешевизною української продукції.

У перспективі Україна повинна не лише приступити до налагодження широкомасш-табного співробітництва у вищезгаданих сфе-рах на двосторонньому рівні, а й взаємодіяти із субрегіональними та регіональними угрупо-ваннями в рамках АТР. Перспективною була б участь нашої держави у багатонаціональних проектах під егідою АТЕС, АСЕАН тощо. Слід відзначити, що до виконання цього за-вдання необхідно приступити вже нині (пара-лельно з розбудовою двосторонніх відносин з окремими країнами), враховуючи те, що інте-граційні процеси в АТР перебувають поки на початковій стадії, і в згаданому регіоні ще не утворилися закриті політико-економічні сою-зи типу ЄС.

Серед суттєвих економічних переваг азіат-ських держав слід відзначити наявність у них значних інвестиційних ресурсів, гнучкість системи прийняття господарчих рішень круп-ними державними і приватними компаніями, велику місткість ринків та наявність інтере-су до українських технологічних можливос-тей в окремих галузях (авіаційній, космічній, військово-технічній).

Головним пріоритетом для України у га-лузі торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва з країнами Азії має стати зміна характеру економічних від-носин: збільшення в українському експорті частки готової продукції та збільшення частки співпраці, що відбувається в рамках проектів з виробничо-інвестиційної кооперації, здійсню-ваних як на території України, так і на терито-рії азіатських держав.

Принципово важливим з точки зору страте-гічних пріоритетів є залучення до України ки-

Автор



тайських та індійських інвестицій, пов’язаних зі створенням виробництва товарів і послуг, орієнтованих на європейські ринки, а також залучення інвестицій для реалізації в Україні проектів з розвитку транспортної інфраструк-тури, спрямованої на забезпечення транзиту товарів між Азією та Європою. Іншим не менш важливим напрямом має стати реалізація в Індії та країнах АСЕАН спільних виробничих проектів із залученням українських техноло-гій, які все ще мають там значний попит.

Збільшення обсягів торгівлі з країнами Азії потенційно може дозволити Україні знизити залежність від макроекономічних коливань ринків західних держав та диверсифікувати свій експорт. З цієї точки зору певною метою розвитку торгівлі з Азією може стати виве-дення відповідних обсягів на рівень торгівлі України з державами ЄС.

Серед загроз, які зазвичай згадуються сто-совно торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва з країнами Азії, можна зазначити незбалансованість торгів-лі (від’ємне сальдо вже сьогодні є значною проблемою співпраці з Китаєм, Японією та Південною Кореєю), втрату контролю над ви-користанням українських технологій, посилен-ня конкурентного тиску на українських вироб-ників з боку азіатських експортерів, можливе формування політичної залежності від рівня економічної співпраці. Названі загрози спону-кають Україну до пошуку оптимальнішої мо-делі економічної співпраці з країнами Азії.

Китайська Народна Республіка є одним із загальновизнаних світових політичних та економічних лідерів, роль і значення якого й надалі зростатиме в усіх сферах міжнародно-го життя.

На сучасному етапі Китай є найактивні-шим партнером України в Азіатсько-Тихо-океанському регіоні. За даними Державного комітету статистки України, у 2010 р. загаль-ний товарообіг між Україною та КНР склав 6,02 млрд дол., з яких 1,32 млрд дол. – укра-їнський експорт, а 4,7 млрд дол. – імпорт з Китаю. Пріоритетність китайського напрямку для зовнішньої політики України визначаєть-ся передусім:

– великою політичною та економічною ва-гою Китаю у світі, насамперед в АТР;

– можливістю впливу з боку КНР на між-народні події в глобальному та регіональному масштабах;

– певною сумісністю економік і технічних стандартів обох країн у багатьох галузях на-родного господарства;

– перспективністю китайського ринку для широкого асортименту вітчизняних товарів.

КНР традиційно здійснює прагматичну зовнішню політику з добре відпрацьовани-ми методами гри на протилежності інтересів інших держав. Визнаючи зростаючий розрив між розвинутими країнами і тими, що розви-ваються, Китай домагається консолідації на своїй платформі країн так званого третього світу, зокрема тих, що раніше орієнтувались на Радянський Союз.

Підвищеному інтересу китайської сторони до України сприяють:

– виважена позаблокова зовнішня політи-ка України, а отже зростання політичної ваги нашої держави в Європі та світі;

– загострення протиборства між Сходом і Заходом, що змушує Пекін шукати союзників у Європі, які мають змогу зменшити ступінь протистояння;

– можливість координації дій у міжнарод-них організаціях, і зокрема в ООН, з метою досягнення спільних зовнішньополітичних цілей;

– перспектива ефективного використання значного економічного потенціалу України, насамперед у таких важливих галузях, як машинобудування, військово-промисловий комплекс, високі технології, зокрема космічна техніка, матеріалознавство, радіаційна безпе-ка тощо;

– пошуки нових ринків збуту продукції ки-тайських підприємств, яка є конкурентною до продукції економічно розвинених країнах.

Визначальним моментом у повороті до но-вого рівня розвитку українсько-китайських взаємин став візит до КНР міністра закор-донних справ України К. І. Грищенка у липні 2010 р., під час якого було «перегорнуто сто-рінку» та розпочато новий діалог між уряда-ми двох країн. Саме під час зазначеного візиту прем’єр Держради КНР Вень Цзябао проголо-сив: «Нині з’явилися нові шанси для розви-тку китайсько-українських відносин. Обидві сторони повинні розширити контакти на ви-сокому рівні, поглибити взаємодію з метою відкрити нову сторінку в історії двосторонніх зв’язків» [2].

Однією з найважливіших зовнішньопо-літичних подій 2010 р. стало відновлення діалогу про стратегічне партнерство України з КНР. Переговори Президента України В. Януковича з Головою КНР Ху Цзіньтао під час державного візиту до Китаю на початку вересня 2010 р. засвідчили взаємне зацікав-лення у комплексному розвитку відносин, максимальному використанні існуючого по-тенціалу співробітництва, відновленні відно-син стратегічного партнерства між Україною та КНР. Слід зазначити, що безпосереднє



особисте спілкування Президента України з лідером Китаю мало величезне значення для встановлення нового рівня взаємної довіри між представниками управлінського апарату та бізнесових кіл наших країн.

2 вересня 2010 р. у Пекіні лідери держав підписали Спільну Заяву між Україною та Китайською Народною Республікою стосов-но всебічного підвищення рівня китайсько-українських відносин дружби і співробітни-цтва. Глави двох країн були єдині в тому, що на нинішньому етапі в китайсько-українських відносинах склалися нові сприятливі можли-вості, а подальше підвищення рівня китайсько-українських відносин і всебічне розширення співробітництва в усіх сферах відповідає ко-рінним інтересам двох держав та їхніх народів.

Окремо слід сказати про інвестиційний потенціал українсько-китайського співробіт-ництва. Китай має найбільший у світі золо-товалютний резерв (понад 3 трлн дол. США, з яких третина номінована в американських цінних паперах) [3]. Тиск на Китай з боку аме-риканського уряду та федеральної резервної системи США, спрямований на спонукання уряду КНР до зміцнення китайського юаню відносно американського долара, призвів до значної активізації китайського зовнішнього інвестування.

Роль найбільшого експортера у світі вима-гає від КНР уваги до оптимізації міжнарод-них транспортних потоків і розвитку світової транспортної інфраструктури. Відродження «шовкового шляху», до якого уряд КНР ак-тивно залучає всі зацікавлені країни та між-народні організації, має передусім економічне підґрунтя. Таким чином, розвиток української транспортної мережі в контексті транскон-тинентальних перевезень цілком відповідає стратегічним інтересам китайського експорту до Європи і, відповідно, має інвестиційну при-вабливість для китайського бізнесу.

У відносинах із Китаєм Україні є що за-пропонувати в таких технологічних сферах як машинобудування, космічна галузь, авіа-, судно- та двигунобудування, атомна та аль-тернативна енергетика. Ці сфери були ви-значені серед пріоритетних у підписаних під час вересневого візиту Основних напрямках розвитку відносин між Україною та КНР на 2010–2012 роки.

Активно задекларовані наміри розвивати виробничу кооперацію та залучати китайські інвестиції є свідченням перетворення Китаю на важливе джерело модернізаційного розви-тку України. Прикладом може стати реаліза-ція проекту будівництва швидкісної залізниці між Києвом та аеропортом «Бориспіль» із за-

лученням найсучаснішого китайського досві-ду будівництва високошвидкісних залізнич-них магістралей або будівництво китайськи-ми партнерами газотурбінної електростанції у м. Щолкіно (АР Крим).

Важливим аспектом залучення китайських інвестицій в Україну має стати інноваційно-модернізаційна складова, використання най-новітніших розробок для реалізації конкрет-них економічних проектів. Створення інду-стріальних парків, зон технологічного роз-витку не тільки забезпечить Україну новими робочими місцями, а й сприятиме технічному та технологічному прогресу нашої економіки. Зі свого боку Китай зацікавлений у просуван-ні своєї сучасної продукції на європейський ринок з використанням транзитних можли-востей України.

Участь китайського бізнесу у розвитку української інфраструктури, залучення китай-ських інвестиційних і технологічних можли-востей у здійсненні крупномасштабних інфра-структурних проектів в Україні залишається одним із найважливіших резервів для стрім-кого розвитку української економіки. Китай демонструє зацікавленість у такому співро-бітництві, позитивні результати якого важко переоцінити.

Реалізація досягнутих на найвищому рівні домовленостей між Україною та Китаєм і на-повнення відносин стратегічного партнерства практичним економічним змістом вимагають від України напрацювання комплексної та послідовної політики, яка б ураховувала полі-тичну, економічну й фінансову вагу Китаю у сучасному світі. В економічній площині перед Україною стоїть завдання створення сприят-ливих умов для приходу в Україну китайських інвестицій і технологій, розвитку виробничої кооперації та співпраці на взаємовигідних умовах з урахуванням як додаткових переваг, так і можливих ризиків для українського ви-робника. Нарощування обсягів двосторонньо-го товарообігу, який згідно з намірами керів-ників двох держав має сягнути 10 млрд дол. до 2012 р., має супроводжуватися оптимізацією його структури та запровадженням сучасних форм і механізмів співробітництва. Протягом 2010-2011 рр. відбулися візити до України ки-тайських делегацій державних і комерційних інвестиційних структур, які дають підстави розраховувати на інтенсифікацію відносин в інвестиційній сфері.

Відносини України з Республікою Індія в цілому розвиваються успішно, проте їх рівень та якість об’єктивно не відповідають можли-востям двох держав. Україна зацікавлена у співробітництві з Індією як з важливим еко-


номічним партнером і одним із найпривабли-віших ринків в Азії, а також як із центром по-літичного тяжіння в Азіатському регіоні.

Україна не посідає помітного місця у зо-внішньополітичній доктрині Індії. Індія роз-глядає Україну як частину регіону «Євразія», під яким розуміється пострадянський простір. На євразійському напрямку головними пріо-ритетами зовнішньої політики Індії є розви-ток відносин із Росією як стратегічним парт-нером і головним постачальником озброєнь для індійських збройних сил, а також відно-сини із центральноазіатськими республіками, які розглядаються як перспективне джерело енергоносіїв та наближений до Індії ринок, де існує попит на індійські товари. Відносини з Україною Індія розглядає як «близькі та друж-ні» [4], що, втім, не свідчить про їх пріоритет-ність для неї на пострадянському просторі.

Протягом певного часу (2002–2004 рр.) Україна декларувала намір розвивати з Індією стратегічне партнерство, до чого Індія стави-лася переважно прихильно. Під час візиту до України президента Індії у 2005 р. цю кра-їну було названо «особливим партнером» України, проте надалі подібне визначення не використовувалося.

Україна та Індія на офіційному рівні заде-кларували інтерес до поглиблення українсько-індійського співробітництва у політичній, культурній, торговельно-економічній, науко-вій та військово-технічній сферах [5] і зробили кілька кроків до такого поглиблення. Зокрема Україна є другим за обсягами товарообігу партнером Індії на пострадянському просто-рі (близько 25 %). Разом з тим у глобальному вимірі Україна не є скільки-небудь помітним торговим партнером Індії (станом на 2009-2010 роки на Україну припадало лише 0,55 % індійського імпорту та 0,16 % індійського екс-порту [6]). Обсяги двостороннього товароо-бігу між Україною та Індією у 2004–2010 рр. збільшилися втричі, у середньому щорічно зростаючи на 15–20 % і досягнувши у 2010 р. рекордного рівня 2,1 млрд дол. При цьому в українсько-індійській торгівлі традицій-но зберігається значне позитивне сальдо на користь України (станом на 2010 р. сягнуло 745 млн дол.).

Індія є єдиним крупним партнером України в Азії, торгівля з яким має позитивне саль-до (у торгівлі з КНР, Японією та Південною Кореєю імпорт традиційно в рази перевищує за обсягами експорт). Додатковою перевагою ринку Індії для українського експорту є те, що порівняно з іншими азіатськими ринками тут він меншою мірою потерпає від коливань по-питу, тоді як на ринках Китаю, Японії та Кореї,

інших крупних торгових партнерів України в Азії спостерігаються значні річні коливання обсягів українського експорту.

Світова фінансово-економічна криза не по-значилася на розвитку українсько-індійської економічної співпраці завдяки збереженню економікою Індії значного рівня стабільності, збільшення урядом Індії фінансування про-грам з модернізації інфраструктурних галузей і збройних сил.

Найперспективнішою сферою українсько-індійського співробітництва є розвиток вироб-ничо-інвестиційної співпраці в галузях, де українські технології становлять інтерес для індійських компаній (авіаційна, космічна, енергетичне машинобудування, модернізація металургійних та хімічних підприємств).

Подібна співпраця зокрема передбачає створення в Індії спільного виробництва з від-повідною, захищеною гарантіями, передачею технологій. Продукція такого виробництва може бути орієнтована як на індійський ри-нок, так і на ринки інших держав Південної та Південно-Східної Азії та Близького Сходу. Перспективи може мати і реалізація спільних проектів у науковій сфері, а також розвиток співпраці з Індією у сфері атомної енергетики.

У зв’язку з поширенням на індійські ядер-ні об’єкти гарантій МАГАТЕ Україна потен-ційно зацікавлена у залученні до реалізації проектів з розвитку атомної енергетики Індії як у двосторонньому, так і в багатосторон-ньому форматах. Поглиблення економічної співпраці з Індією вимагає від України ак-тивізації політичного діалогу, зокрема виве-дення його на рівень голів держав/урядів, а також координації дій у рамках міжнародних організацій.

Об’єктивним підґрунтям обмеженості ук-раїнсько-індійської виробничо-інвестиційної кооперації є структура українського експорту загалом, проте істотний вплив має і диспро-порція участі приватного та державного сек-торів в економічній співпраці. Слід звернути увагу на те, що головною рушійною силою стрімкого зростання українсько-індійської торгівлі у 2004–2010 рр. став український приватний сектор, який впевнено почувався на індійському ринку. Участь державних під-приємств залишалася незначною, попри те, що в індійській економіці позиції держави дуже сильні, а найперспективнішими галузями для виробничої кооперації є саме ті, в яких пере-важають державні підприємства – авіаційна, космічна, військово-технічна.

У відносинах з Японією Україна прагне до виведення співпраці на якісно новий рівень, що передбачатиме збільшення обсягу японських




інвестицій в українську промисловість, інфра-структурні проекти, а також активний розви-ток відносин у торговельно-економічній сфе-рі, зокрема збільшення експорту сільськогос-подарської продукції до Японії.

Японія розглядає Україну як важливу єв-ропейську державу з огляду на її географічне розташування, площу, кількість і кваліфіка-цію населення. Стратегічно важливим є також транспортно-транзитний потенціал України. З огляду на те, що Японія імпортує понад 60 % сільськогосподарської продукції, для неї становить інтерес сільськогосподарська га-лузь України та, за словами прем’єр-міністра Японії Н. Кана, інвестування в неї [7].

На жаль, з моменту визнання Японією не-залежності нашої держави до України не було здійснено жодного візиту на найвищому рівні, що вкрай потрібно для активізації двосторон-ніх відносин. У 2006 р. відбувся візит тодіш-нього міністра закордонних справ Японії Таро Асо. У січні 2011 р. відбувся офіційний візит до Японії Президента України В. Януковича, що стало важливим кроком на шляху зміцнен-ня взаєморозуміння та поглиблення співпраці між Україною та Японією [8]. Але катастро-фічний землетрус, спричинивши руйнівне цу-намі та аварію на АЕС Фукусіма, поставив під сумнів виконання досягнутих домовленостей щодо активізації економічного співробітни-цтва, зокрема в інвестиційній сфері.

В Японії існує зацікавленість у розвитку співробітництва з Україною, передусім у сфе-рі торгівлі, розвитку інфраструктури, про-мисловості, агропромислового комплексу, енергозберігаючих технологій. Великим по-зитивним фактором для такого співробітни-цтва є відсутність невирішених проблем між двома країнами.

Японія як світовий лідер із розвитку і ви-користання енергозберігаючих технологій представляє для нашої країни великий інтер-ес і можливості у цій сфері, у впровадженні проектів «зелених інвестицій». Японський бізнес також зацікавлений у розвитку співро-бітництва в енергозбереженні, а також розви-тку інфраструктури, розташування та терито-рії України виробничих потужностей. Проте слід відзначити, що цей інтерес недостатньо реалізується.

Водночас, попри заяви керівництва Украї-ни щодо перспективності інвестування в нашу країну, японський бізнес не поспішає цього ро-бити. Бізнес-кола Японії стежать за ситуацією в Україні, адже мають власний досвід спроб інвестування. Наприклад, кілька японських компаній скаржаться на незрозумілість дій української влади на високому рівні у певних

проектах загальнодержавного масштабу (у т. ч. щодо реконструкції аеропорту «Бориспіль»).

Головними вимогами й очікуваннями японського бізнесу щодо України є прозорість економіки, забезпечення стабільного сприят-ливого інвестиційного клімату, надання га-рантій інвестиціям, у тому числі державних. На нинішньому етапі через березневу 2011 р. катастрофу можна прогнозувати суттєве ско-рочення або призупинення інвестиційної ді-яльності Японії за кордоном.

Між Україною та Південною Кореєю не існує питань політичного характеру, які б об-тяжували двосторонні відносини. Разом з тим у певних сферах залишаються питання, що ви-магають вирішення та активізації двосторон-нього співробітництва.

Південна Корея «завжди розглядала Украї-ну як стратегічно важливого партнера, тому що у наших відносин є великий потенціал для сприяння взаємовигідному співробітництву і загальним інтересам» [9].

Україна розглядає Південну Корею як важливого торговельного партнера. З 1 лип-ня 2011 р. між ЄС та Південною Корею набу-ла чинності угода про вільну торгівлю, що, за оцінками експертів, суттєво збільшить това-рообіг між двома сторонами. У цьому контек-сті Україна потенційно виступає як перспек-тивний партнер для корейських компаній, що планують увійти або розширити свою присут-ність на європейських ринках.

У відносинах України з Республікою Корея традиційно важливими галузями взаємодії є суднобудування, енергетика та автомобіль-на промисловість. Водночас усе більшої ваги набуває високотехнологічна складова еконо-мічної співпраці, дедалі вагомішими стають проекти науково-технічного співробітництва. Республіка Корея як передова країна у сфері інформаційних технологій зацікавлена у ство-ренні спільних наукових центрів, обміні досві-дом, підготовці спеціалістів. Співробітництво в інформаційній сфері може сприяти втілен-ню інноваційної моделі розвитку української економіки. Найбільші південнокорейські ком-панії широко представлені в Україні.

Конструктивному розвитку економічної співпраці з Кореєю сприяє виважена позиція України щодо ситуації на Корейському пів-острові. Україна послідовно виступає із за-судженням ракетно-ядерних випробувань КНДР і підтримує розв’язання проблемних питань шляхом переговорів.

Україна зацікавлена у співробітництві з країнами АСЕАН і самою організацією. Важ-ливими партнерами України серед членів АСЕАН є Індонезія, Таїланд і В’єтнам, а та-



кож Сінгапур, враховуючи його значення як одного з найбільших фінансових і транзит-них центрів регіону та світу. Місце Сінгапуру в системі зовнішніх пріоритетів України та важливість сінгапурського досвіду засвід-чив державний візит до Республіки Сінгапур Президента України В. Януковича у березні 2011 р. Активізація українсько-сінгапурських ділових контактів створить додаткові стимули для зростання економік, сприятиме інновацій-ному розвитку України.

Особливістю українсько-в’єтнамських відносин є широка договірна база, що охо-плює не лише загальні, а й ряд галузевих угод, зокрема у військово-технічній сфері, освіті тощо. В’єтнам є однією з небагатьох азіатських держав, що підписали з Україною угоду про реадмісію. Підписання такої угоди істотно спрощує співпрацю у сфері освіти, що має значні перспективи з огляду на чи-малий інтерес В’єтнаму до українських ви-щих навчальних закладів та існування три-валої традиції навчання в’єтнамських студен-тів в Україні. Важливою подією у розвитку українсько-в’єтнамських відносин став дер-жавний візит до В’єтнаму Президента України В. Януковича у березні 2011 р. Зокрема з ним пов’язані помітні зрушення у забезпеченні співпраці України та В’єтнаму у банківській та освітній сферах, а також взаємному захисті інвестицій.

Станом на 2010 р. В’єтнам був четвертим торговельним партнером України у Південно-Східній Азії (після Індонезії, Таїланду та Малайзії), обсяг товарообігу склав 254 млн дол. Основою українського експорту до В’єт-наму є товари традиційної для України гру-пи – металопрокат, зернові, хімічні добрива.

На відміну від співпраці України з багатьма іншими азіатськими державами, в українсько-в’єтнамських відносинах помітним є компо-нент спільних проектів у технологічних га-лузях, передусім енергетиці. Українськими компаніями у В’єтнамі реалізовано проекти зі спорудження та обслуговування другої за розмірами в країні гідроелектростанції Ялі, реконструкції інших ГЕС, спорудження магі-стральних ліній електропередач.

Найперспективнішими для розвитку вироб-ничо-інвестиційної співпраці є електроенер-гетика (модернізація та спорудження енерге-тичних об’єктів), суднобудування, військово-технічна сфера (продаж нових систем озбро-єнь, ремонт і модернізація озброєнь радян-ського виробництва), літакобудування (пере-дусім – модернізація великого парку літаків АН), промислове машинобудування, геолого-розвідка.

В’єтнам як важливий партнер у Південно-Східній Азії може стати для України однією зі сполучних ланок для доступу до АСЕАН та Азіатсько-Тихоокеанського регіону. У В’єтнамі існують сприятливі умови для реалізації Україною проектів з розвитку спільного ви-робництва, зокрема з організації виробництва із залученням українських технологій, розви-тку енергетичної, транспортної, промислової інфраструктури. Реалізація таких проектів на території В’єтнаму дає Україні можливість отримати стартовий майданчик для виходу на ринки інших держав Південно-Східної Азії.

Досвід успішної лібералізації режиму тор-гівлі всередині АСЕАН та між АСЕАН й інши-ми державами дозволяє Україні сподіватися на створення зони вільної торгівлі з цією струк-турою. Наша держава зацікавлена у збільшен-ні експорту і його структурній перебудові на користь високотехнологічної продукції та про-дукції з високим ступенем обробки, а також у залученні інвестицій з країн АСЕАН, особливо в розвиток української транзитної інфраструк-тури. Необхідною передумовою цього є підви-щення рівня діалогу з державами АСЕАН.

З одного боку, через низку об’єктивних при-чин, у тому числі географічну віддаленість, Україна не має розвиненого політичного діало-гу на стабільній основі з країнами та регіональ-ними утвореннями Азії. Понад те, відносинам притаманний дещо спорадичний характер, що відображається на усьому їх спектрі, у тому числі в економічній сфері.

З іншого боку, Азія стає рушійною силою світового розвитку. Країни Азії й надалі реа-лізовуватимуть свій величезний потенціал. Україна має використати свій шанс налаго-дити стабільний, політичний діалог з ними. У даному контексті Україна зацікавлена у збіль-шенні інтенсивності політичних контактів та більшій увазі до ініціатив азіатських держав на міжнародній арені. Важливою особливіс-тю політичної культури азіатських держав є велика увага до особистих контактів на по-літичному рівні, які розглядаються як запо-рука партнерських відносин. У зв’язку з цим Україна зацікавлена у максимізації кількості взаємних візитів та контактів на високому й найвищому рівнях.

Послідовна й виважена політика дозво-лить Україні встановити з країнами Азії від-носини на основі взаємної довіри та взаємної поваги. У свою чергу це сприятиме активізації торгівельно-економічних зв’язків, виробничої кооперації.

Логічним і перспективним виглядає ба-жання України у тій чи іншій формі залучи-тися до трансрегіональних ініціатив – ШОС,



АСЕМ, АТЕС, самітів Східної Азії. З цією метою доцільно ініціювати відповідний діа-лог із Китаєм, Південною Кореєю, Японією, а також ЄС, Росією та США, які мають статус членів або спостерігачів на відповідних фору-мах. Крім того, Україні доцільно ініціювати співпрацю з провідними країнами Азії в рам-ках міжнародних організацій.

Отже, реалізація Україною своєї зовнішньої політики на сучасному етапі потребує пошуку оптимальних моделей взаємодії з кожною з ве-ликих азіатських держав. У відносинах з КНР вже задекларовано намір розвивати стратегічне партнерство. У відносинах з Індією, Японією, Південною Кореєю, країнами АСЕАН Україна

ставить за мету визначити формат відносин, що відповідав би національним інтересам і можливостям двосторонньої співпраці.

В умовах економічної кризи співпраця з азіатськими державами, може дати Україні доступ до необхідних інвестиційних і кредит-них ресурсів, новітніх технологій, динамічних ринків. Завдяки цьому Україна одержить до-датковий ресурс для поліпшення динаміки та поступової модернізації економіки. Активна позиція у розвитку співпраці з провідними країнами Азії має стати важливим елементом української зовнішньої політики, спрямова-ним на забезпечення завдань розвитку еконо-міки країни та зміцнення її позицій у світі.


1. За межами шахівниці : прагматичний порядок денний української зовнішньої політики // Дзеркало тижня. – 2010. – № 27 (807). – 17 липня – 6 серпня.

2. Літвін, І. А. Українсько-китайське співробітництво : від стагнації до прориву / І. А. Літвін // Зовнішні справи. – 2010. – № 11-12. – С. 32–36.

3. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.forbes.ru/666284. Annual Report 2009-2010 / Ministry of External Affairs : New Delhi [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://meaindia.nic.in/mystart.php?id=27025. Вітання Президента України Віктора Януковича Президенту Республіки Індія пані Пратібсі

Девісінгх Патіл з нагоди національного свята // Офіційне інтернет-представництво Президента України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/19177.html

6. Ministry of Commerce and Industry. Directorate General of Foreign Trade. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dgft.delhi.nic.in/

7. Summary of the meeting between the President of Ukraine and Prime-Minister of Japanese [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mofa.go.jp/mofaj/kaidan/s_kan/ukraine_1101.html

8. Загальна сторінка про візит В. Ф. Януковича [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kantei.go.jp/jp/kan/actions/201101/18ukuraina.html

9. Привітальне слово Посла Республіки Корея Пак Ро Бека «Ласкаво просимо на сайт Посольства Республіки Корея», червень 2008 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukr.mofat.go.kr/eng/eu/ukr/mission/greetings/index.jsp


Формування і розвиток в Україні ринко-вої економіки відкритого типу передбачає ак-тивну участь у міжнародному поділі праці та міжнародній економічній інтеграції, встанов-лення тісніших зв’язків із іншими державами. Залученість у світові господарські структури необхідна Україні, щоб зайняти гідне місце серед розвинутих країн, знайти власний на-прямок ефективної інтеграції, який відповідав би її національним інтересам і враховував би географічне положення, ресурси, потенційні можливості.

Серед чинників позитивного впливу інте-граційних процесів на економіку країни мож-на виділити наступні:

– збільшення розмірів ринку, що обумов-лює зростання масштабів виробництва і до-даткові прибутки від реалізації товарів на зо-внішніх ринках;

– забезпечення максимально сприятливих умов торгівлі;

– поліпшення інфраструктури торгівлі; – застосування передових технологій.

Однак при цьому треба враховувати й нега-тивні впливи інтеграції: по-перше, в недостат-ньо розвинених країнах відбувається відтік ре-сурсів (факторів виробництва) та їх перерозпо-діл на користь сильніших партнерів; по-друге, з’являється реальна загроза потрапити у за-лежність від несприятливих тенденцій розви-тку світової економічної системи (загострення фінансової нестабільності, збільшення розри-ву між багатими і бідними країнами тощо).

Інтеграційні процеси позитивно вплива-ють на зовнішню торгівлю, яка у свою чергу стимулює економічне зростання, що обумов-лює поліпшення якості товарів і збільшення експорту. Зовнішньоторговельна діяльність є важливим каналом зв’язків України зі світо-вим господарством, спрямована на збережен-

ня й оптимальне використання традиційних експортних та імпортних ринків, скорочення обсягів імпорту і раціоналізацію платіжного балансу, включення країни у світові господар-ські відносини.

Сучасним дослідженням зовнішньоторго-вельної діяльності України та її місця в сис-темі світових економічних зв’язків присвя-чено роботи відомих науковців. Серед них Є. Бендерський, Б. Губський, Д. Лук’яненко, В. Сиденко, С. Кваша, Н. Патика, Т. Вахненко та інші.

Метою статті є дослідження зовнішньої торгівлі України в умовах її інтеграції у світо-ву економічну систему, визначення її місця у системі світових економічних зв’язків.

Період 1993–1996 років ознаменувався прийняттям ряду законодавчих актів, що спри-яли радикальній лібералізації торгівлі, мінімі-зації кількісних обмежень експорту, знижен-ню рівня протекціонізму [1]. Вже наприкінці 1994 року Україна повністю діяла в рамках концепції зовнішньої орієнтації [2, с. 74]. За під-сумками 1995 року зовнішня торгівля України продемонструвала профіцит торговельного ба-лансу в 0,6 млрд дол. США. Однак у товарному експорті зберігалася нераціональна структура, в якій домінували товари з невисоким рівнем доданої вартості та енергоємні товари. Це при-зводило до його нестабільності через мінливу цінову конкуренцію у відповідних сегментах ринку. Таким чином, можливості антикризово-го розвитку за рахунок продукції металургійної та хімічної галузей було практично вичерпано. Реалізація експортної продукції через її високу енергоємність часто ставала нерентабельною, а іноді збитковою. Тому з 1996 року в Україні було призупинено лібералізацію торгівлі та здійснено низку заходів протекціоністського характеру (підвищено ставки імпортного мита;

УДК 339.54

Горянська Тетяна Валеріївна,кандидат економічних наук

ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ УКРАЇНИ ТА ЇЇ МІСЦЕ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ

Досліджується зовнішня торгівля України в умовах її інтеграції у світову еконо-мічну систему; визначено її місце в системі світових економічних зв’язків. Наведено та обґрунтовано основні причини сучасного погіршення зовнішньоторговельного ба-лансу України та різкого падіння темпів зростання експорту.

Ключові слова: зовнішня торгівля, інтеграція, дефіцит, профіцит, зовнішньоторго-вельний баланс.



розширено перелік товарів, з яких стягується імпортне мито; введено нетарифний протекці-онізм, який передбачав кількісне обмеження, процедури сертифікації і стандартизації). Все це призвело до скорочення обсягів імпорту і експорту (табл. 1). Тенденція зменшення ім-порту товарів була логічним наслідком суттє-вого зниження курсу національної валюти, що обумовило подорожчання імпортних поставок до 60 % [3, с. 17]. Поряд з цим спостерігалося поліпшення структури імпорту товарів завдя-ки збільшенню частки машин і обладнання та зменшенню енергоносіїв, а також ширша по-рівняно зі структурою експорту диверсифі-кація. Все це сприяло зниженню негативного сальдо торговельного балансу до 0,2 млрд дол. США в 1999 році.

Девальвація національної валюти у по-мірних темпах інфляції сприяла нарощуван-ню експорту через поліпшення цінової конку-рентоспроможності тільки по окремих товар-них групах (деревина, папір, зернові, алюмі-ній, тютюн). Це ще раз підтвердило вичерпан-ня традиційної структури національного екс-портного потенціалу, орієнтованої передусім на поставки металургійної й іншої продукції з невисоким рівнем доданої вартості. Протягом 1996–1999 років спостерігалося зменшення експорту товарів: у 1997 році експорт змен-шився на 1,4 % порівняно з попереднім роком, у 1998 – на 11,3 %, у 1999 – на 19,4 %.

Крім того, слід відзначити переорієнта-цію зовнішньої торгівлі на далеке зарубіжжя (рис. 1), генератором чого стала втрата украї-нськими товаровиробниками російського рин-ку. Однак, незважаючи на зменшення ролі Росії, вона залишається основним торговель-ним партнером України – 20,7 % експорту та 47,6 % імпорту [3, с. 17-18]. Динаміка геогра-фічного розподілу імпорту і експорту, наведе-на на рис. 1, чітко показує, що зовнішня торгів-ля України у другій половині 1990-х в імпорті була зорієнтована на країни СНД, а в експор-ті – на інші країни світу. При цьому значне місце займала частка експорту, що припадала на країни ЄС: у 1996 році вона склала 23,0 % загального експорту товарів, у 1997 – 24,5 %, у 1998 – 30,5 %, у 1999 – 31,5 %. Частка імпор-ту товарів, що припадала на країни ЄС, також мала значний показник: у 1996 році – 25,5 % загального українського імпорту товарів, у 1997 – 30,6 %, у 1998 – 32,9 %, у 1999 – 29,1 %.

Така орієнтація значно знижувала конку-рентні можливості економіки України, по-гіршувала її загальну інтеграційну позицію у світі. Враховуючи структуру взаємної торгів-лі, українська економіка ставала все уразливі-шою через монозалежність.

Наприкінці 1990-х Україна відновила лі-бералізацію імпортного режиму, чому спри-яли переговори про вступ до Світової орга-нізації торгівлі (СОТ). Згідно з Концепцією трансформації імпортного тарифу України на 1996–2005 роки відповідно до системи ГАТТ/СОТ, затвердженої Указом Президента України від 6 квітня 1996 року № 255/96, рі-вень тарифного захисту було зменшено. Так, на початку 2000 року середньозважений рі-вень імпортного мита складав 7,14 %, у тому числі на промислові товари – 5,48 %, сільсько-господарські та продовольчі – 25,4 % [4, с. 79]. Характерною рисою економічного розвитку країни стало посилення зовнішнього векто-ра розвитку. Національні підприємства чор-ної та кольорової металургії, хімічної промис-ловості, агропромислового комплексу, тран-спортного машинобудування та інших галу-зей повною мірою починають використовува-ти можливості задоволення зовнішнього по-питу, що відкрилися для них у результаті лі-бералізації зовнішньоекономічної діяльнос-ті. Вже у 2000 році експорт товарів України перевищував імпорт на 616,5 млн дол. США, сальдо торговельного балансу перетворило-ся з негативного, яке спостерігалося протягом 1996–1999 рр., на позитивне. Частка експорту товарів, що припадала на країни СНД, склала 30,6 % загального товарного експорту, на інші країни світу – 69,4%, у тому числі на країни-

Показники 1996 1997 1998 1999

Експорт товарів 14,4 14,2 12,6 11,6

Імпорт товарів 17,6 17,1 14,7 11,8

Дефіцит 3,2 2,9 2,1 0,2

Зовнішньотор-говельний оборот

32,0 31,3 27,3 23,4

Таблиця 1

Зовнішня торгівля України у 1996–1999 рр., млрд дол. США

02000400060008000

1000012000

1996 1997 1998 1999 2000

Експорт товарів у країни СНДЕкспорт товарів в інші країни світуІмпорт товарів з країн СНДІмпорт товарів з інших країн світу

Рис. Динаміка географічного розподілу імпорту і експорту товарів України у 1996–2000 рр., млн дол. США


члени ЄС – 31,3 %. Частка імпорту склала відповідно 57,5 %, 42,5 % і 28,9 % загального імпорту товарів України. Таким чином, пере-важна спрямованість інтеграції України у сві-тову економіку змістилася від партнерів по СНД у бік інших країн світу.

Збільшення обсягів експорту продукції чорної та кольорової металургії, хімічної та на-фтохімічної промисловості спричинило збіль-шення імпорту енергоносіїв. Загальний імпорт у 2000 році збільшився на 17,8 % порівняно з попереднім роком і склав 13956,0 млн дол. США.

Імпортувалися в Україну переважно енер-гоносії (природний газ, нафта, нафтопродук-ти), причому основна їх частина надходила з Росії, що створювало умови для стратегічної сировинної залежності. Енергетичні поставки

в Україну становили 35–40 % усього імпорту, що перетворювало експортні поставки у засіб отримання іноземної валюти для сплати кри-тичного імпорту.

Показники 2000 2001 2002 2003 2004

Експорт товарів

14,6 16,3 18,0 23,1 32,7

Імпорт товарів 14,0 15,8 17,0 23,0 29,0

Профіцит 0,6 0,5 1,0 0,1 3,7


28,6 32,1 35,0 46,1 61,7

Таблиця 2


Найменування товарів

2001 2002 2003 2004

млн дол. США

% загаль-ного

експорту



експорту



експорту



експорту

Експорт товарів

Недорогоцінні метали та вироби з них:чорнi металивироби з чорних металів

6720,3

4976,8

648,8

41,3

30,6

4,0

7125,6

5366,6

561,1

39,7

29,9

3,1

8500,8

6730,0

1078,1

36,9

29,2

4,7

13050,8

10768,3

1448,0

40,0

33,0

4,4

Мiнеральнi продукти

1749,8 10,8 2244,9 12,5 3499,8 15,2 4323,7 13,2

Машини та обладнання

1714,2 10,5 1758,6 9,8 2326,1 10,1 3031,0 9,3

Продукція хімічної промисловості

1478,4 9,1 1397,0 7,8 1943,0 8,4 2782,0 8,5

Транспортні засоби

548,7 3,4 689,3 3,8 984,1 4,3 2037,3 6,2

Імпорт товарів

Мiнеральнi продукти у тому числі:

нафтагаз

6725,3

2105,33287,8

42,6

13,320,8

7047,3

2430,83521,1

41,5

14,320,7

8479,1

3678,43190,0

36,8

16,013,9

10845,4

4837,43591,4

37,4

16,712,4


2377,9 15,1 2502,0 14,7 3478,3 15,1 4740,7 16,3

Продукція хімічної промисловості

1126,8 7,1 1375,0 8,1 1771,6 7,7 2248,4 7,8

Транспортні засоби

746,1 4,7 1021,5 6,0 1874,3 8,1 2493,6 8,6

Таблиця 3

Найвагоміші статті українського експорту й імпорту у період профіциту торговельного балансу (2001–2004 рр.)

Горянська Т. В.



Профіцит торговельного балансу України зберігався протягом 2000–2004 рр. (табл. 2). При цьому спостерігалася тенденція зростання як експорту, так і імпорту товарів. У 2000 році експорт товарів збільшився на 25,9 % порів-няно з попереднім роком, імпорт – на 18,6 %; у 2001 році експорт зріс на 11,6 %, імпорт – на 12,9 %; у 2002 році експорт збільшився на 10,4 %, імпорт – на 7,6 %; у 2003 році експорт зріс на 28,3 %, імпорт – на 35,3 %; у 2004 році експортні поставки склали 32,7 млрд дол. США, що на 41,6 % більше попереднього пері-оду, імпорт збільшився на 26,1 %.

Основні експортні можливості були тра-диційно зосереджені в індустріальних і си-ровинних галузях. Найбільшими товарними групами відповідно до гармонізованої систе-ми в українській структурі експорту товарів у першій половині 2000-х були: чорні метали; мінеральні продукти, а саме енергетичні мате-ріали, нафта, продукти її перегонки; машини та обладнання, зокрема котли, машини, апара-ти і механічні пристрої (табл. 3). Відзначимо, що у 2004 році експорт транспортних засобів збільшився на 1053,2 млн дол. США (вдвічі проти 2003 року) і зайняв третю позицію в гармонізованій системі. Зокрема значна част-ка припадала на залізничні локомотиви та шляхове обладнання – 4,6 % загального екс-порту товарів.

Аналіз товарного експорту України дово-дить, що домінуючою була продукція вироб-ничого призначення із низьким складом дода-ної вартості, а саме чорні метали, на які при-падало 30–33 % загального експорту.

Сировинна спрямованість українського екс-порту породжувала не тільки проблему неекві-валентності зовнішньоторговельного обміну, але і проблеми, пов’язані з нестабільністю еко-номічного розвитку. Як відомо, динаміка ВВП, торговельного балансу, бюджетних доходів в Україні суттєво залежить від коливань світо-вої кон’юнктури. За визначенням міжнародних експертів, у структурі українського експорту

домінують «чутливі товари», ціни на які харак-теризуються високою нестабільністю [5, с. 75].

Разом з тим українські товаровиробники мали певні конкурентні переваги, обумовлені наступними чинниками:

– вигідним географічним положенням України;

– забезпеченістю природними ресурсами; – наявністю масштабної транспортної інф-

раструктури; – низьким рівнем внутрішніх цін на залізну

руду, вугілля, електроенергію, природний газ; – низькими витратами на оновлення та мо-

дернізацію основних фондів. (Знос основних фондів у промисловості України перевищує 50 %. Станом на середину 2004 року відповід-ний показник в основній експортній галузі – гірничо-металургійному комплексі – складав 65 % [5, с. 75]).

За підсумками 2005 року зовнішньоторго-вельний баланс України значно погіршився проти 2004 р. Незважаючи на зростання екс-порту на 4,8 %, його дефіцит склав 1,9 млрд дол. США. У наступні роки ситуація стала ще гіршою: у 2006 р. дефіцит зовнішньоторго-вельного балансу склав 6,6 млрд дол. США, у 2007 р. – 11,3 млрд дол. США, у 2008 р. він до-сяг 18,5 млрд дол. США (табл. 4).

Негативне сальдо зовнішньої торгівлі формували три сектори: енергетичні матері-али; транспортні засоби, зокрема автомобілі; машини та обладнання (табл. 5). Так, імпорт енергетичних матеріалів збільшився у 2005 р. на 4,9 % проти попереднього року, у 2006 р. – на 19,2 %, у 2007 р. – на 25,5 %, у 2008 р. – на 43,6 %. Темпи зростання статті імпорту «Машини та обладнання» склали відповідно 33,8 %, 24,1 %, 34,3 %, 26,6 %. Імпорт наземних транспортних засобів збільшувалися ще біль-шими темпами: 34,6 %, 62,0 %, 58,6 %, 46,3 %.

Основними причинами погіршення зо-внішньоторговельного балансу України та різкого падіння темпів зростання експорту в другій половині 2000-х можна вважати такі.

По-перше, погіршення торгівлі з країна-ми ЄС. Значне перевищення імпорту над експортом створило дефіцит торговельного балансу України, що негативно позначилося на зовнішній торгівлі, оскільки майже 30 % експорту припадає на країни ЄС. Дефіцит зовнішньоторговельного балансу України з країнами-членами ЄС у 2005 році склав 1958,5 млн дол. США. Відзначимо, що у 2004 році сальдо зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС складало (+1462,2 млн дол. США). У 2006 році негативне сальдо збіль-шується і складло 4106,7 млн дол. США. У 2007 році імпорт товарів з країн ЄС перевищив

Таблиця 4


Показники 2005 2006 2007 2008 2009

Експорт товарів 34,2 38,4 49,3 67,0 39,7

Імпорт товарів 36,1 45,0 60,6 85,5 45,4

Дефіцит 1,9 6,6 11,3 18,5 5,7


70,3 83,4 109,9 152,5 85,1



експорт у 1,6 разу, дефіцит зовнішньоторго-вельного балансу склав 8302,3 млн дол. США. Найбільший дефіцит зовнішньоторговельного балансу України із країнами ЄС спостерігався у 2008 році – 10738,9 млн дол. США.

По-друге, вихід Китаю та Індії на світовий ринок металу. Так, виробництво сталі в Китаї в 2005 р. збільшилося на 30,6 % проти поперед-нього року, у 2006 р. – на 17,7 %, у 2007 р. – на 17,0 %, у 2008 р. – на 2,2 %. Незважаючи на зниження темпів зростання, Китай залишаєть-ся лідером у світовому виробництві сталі, його частка постійно зростає: у 2005 р. – 31,5 %, у 2006 р. – 33,8 %, у 2007 р. – 36,3 %, у 2008 р. – 37,7 %. Індія посідає п’яте місце серед виробни-ків сталі у світі, її частка у 2005–2008 рр. скла-дала близько 4,0 %. При цьому частка України у світовому виробництві сталі протягом 2005–2008 рр. постійно зменшується: у 2005 р. вона складала 3,4 %, у 2006 р. – 3,3 %, у 2007 р. – 3,2 %, у 2008 р. – 2,8 %. Через збільшення сві-тової пропозиції металопродукції, зокрема з боку Китаю, рівень конкурентоспроможності українських виробників металу зменшується, що обумовлено передусім підвищенням собі-вартості. Останніми роками Китай був осно-вним ринком збуту української металопродук-ції, на нього припадало близько 30 % експорту. Але вихід Китаю в лідери виробників сталі призводить до різкого скорочення імпорту металопродукції з України. Якщо в 2003 році в Китай було експортовано 3,6 млн т мета-лопродукції, то у 2005 році – лише 98 тис. т. При цьому частка Китаю в експорті України складає 0,3 %. У 2006 році експорт металопро-дукції в Китай також склав менше 100 тис. т [7]. Починаючи з 2006 року, Китай упевне-но посідає місце нетто-експортера. Протягом 2007-2008 рр. ринок Китаю повністю закрито для української металопродукції. Китайський уряд діє відповідно до концепції Фрідріха

Листа – нарощує промисловий потенціал кра-їни шляхом обмеження експорту сировини і заохочення експорту продукції промислово-го виробництва. Так, Китай застосував ряд обмежень щодо експорту української мета-лопродукції: введення 1 січня 2006 року екс-портного мита (10 %) стосовно 30 видів про-дукції, включаючи феросплави, чавун, сляби; скорочення відшкодування експортного ПДВ стосовно 142 найменувань стальної продукції з 15 грудня 2006 року; додаткове скорочення відшкодування експортного ПДВ із 76 позицій металопродукції, стосовно ще 83 позицій від-шкодування скасовано з 15 квітня 2007 року; введення 20 травня 2007 року обов’язкового ліцензування експорту гарячекатаних руло-нів; введення 1 червня 2007 року податку на експорт стосовно 83 видів стальної продукції; збільшення мита на експорт заготовок і слябів до 25 %, катанки – до 15 % [7].

По-третє, різке падіння цін на продукцію металургійної та хімічної промисловості.

По-четверте, підвищення ціни на енер-гоносії. Основне місце серед енергетичних матеріалів в економіці України займає газ. Його імпорт із Росії у другій половині 2000-х щорічно збільшувався: у 2006 р. – на 20,1 % порівняно з попереднім роком, у 2007 р. – на 37,8 %, у 2008 р. – на 43,6 %. Збільшення обся-гів імпорту газу супроводжувалося постійним зростанням ціни на нього. Так, у 2005 р. екс-портна ціна газу з Росії дорівнювала 50 дол. за тис. м куб., у 2006 р. – 95 дол., у 2007 р. – 130 дол., у 2008 р. – 179,50 дол. [8, с. 25].

Світова економічна криза внесла певні змі-ни у зовнішню торгівлю України у 2009 році. Обсяги зовнішньоторговельного обороту скоротилися майже вдвічі. Негативне сальдо зовнішньоторговельного балансу зменши-лось у 3,2 разу і склало 5,7 млрд дол. США (див. табл. 4). Коефіцієнт покриття експортом

Таблиця 5

Найвагоміші статті українського імпорту в 2005–2008 рр.

Наймену-вання товарів

2005 2006 2007 2008



імпорту



імпорту



імпорту



імпорту

Енергетичні матеріали

10662,0 29,5 12711,6 28,2 15894,2 26,2 22832,0 26,7


6342,3 17,6 7873,4 17,8 10571,7 17,4 13379,8 15,6

Транспортні засоби (наземні)

3023,1 8,4 4898,3 10,9 7770,8 12,8 11370,3 13,3



імпорту склав 0,87 (у 2008 році він складав 0,78). Поліпшення ситуації було спричинене передусім скороченням споживання імпорт-них товарів і поновленням експорту мета-лопродукції в Китай. У 2009 році він склав 1,89 тис. т [7]. Загальний експорт товарів у Китай збільшився у 2,6 разу в основному за рахунок поставок чорних металів, руд, шла-ків, золи. Експорт товарів у 2009 році склав 39,7 млрд дол. США, зменшившись на 59,3 % порівняно з попереднім роком. Різке скоро-чення експорту було зумовлене зменшенням зовнішнього попиту і значним зниженням цін на сировинні товари.

Імпортні поставки в 2009 році скоротили-ся на 53,1 % проти попереднього року і склали 45,4 млрд дол. США. Обсяги імпорту змен-шилися щодо широкого спектра товарних по-зицій, чому сприяло зниження внутрішнього попиту (споживчого й інвестиційного), скоро-чення банківського кредитування, девальва-ція гривні.

Отже, протягом 2009 року відбулося змен-шення експортно-імпортних операцій. При цьому структура експорту й імпорту товарів суттєво не змінилася.

Експорт товарів скоротився щодо всієї то-варної номенклатури, за винятком продукції агропромислового комплексу. Так, стаття екс-

порту «Живі тварини» порівняно з 2008 роком збільшилася на 46,4 %, «М'ясо та харчові суб-продукти» – на 5,8 %, «Овочі, коренеплоди» – на 94,5 %. Крім того, незважаючи на зменшен-ня обсягів зовнішньої торгівлі, більшість груп товарів зберегли значну частку у загальному експорті (табл. 6).

Обсяги імпорту зменшилися також по всіх товарних групах. Разом з тим енергетичні ма-теріали, нафта і продукти її переробки, фар-мацевтична продукція, полімерні матеріали, пластмаси не тільки збільшилися у загально-му обсязі імпорту, але й вплинули на форму-вання дефіциту зовнішньоторговельного ба-лансу. Частка енергетичних матеріалів, нафти і продуктів її перегонки в 2009 році збільши-лася з 26,7 % до 32,2 %, полімерних матеріалів, пластмаси – з 4,1 % до 4,7 %, фармацевтичної продукції – з 2,8 % до 4,7 %. При цьому частка машин і обладнання зменшилася з 15,6 % до 13,8 %, зокрема механічних машин – з 11,2 % до 8,7 %, наземних транспортних засобів, крім залізничних, – з 13,3 % до 4,3 %.

Аналіз динаміки і структури сучасної зо-внішньої торгівлі дає можливість зробити ви-сновок, що Україна залишається імпортоза-лежною країною. Це наглядно відображають статистичні дані щодо експортно-імпортних операцій. Зберігається постійний дефіцит

Таблиця 6

Найвагоміші статті українського експорту й імпорту в 2009 році

Найменування товарів млн дол. США

% загального експорту


% загального імпорту

Експорт товарів Імпорт товарів

Недорогоцінні метали та вироби з них:чорнi металивироби з чорних металів

12816,810252,51946,9

32,325,84,9

Продукти рослинного походження 5034,9 12,7

Машини та обладнання 5014,3 12,6

Мiнеральнi продукти 3900,1 9,8 15695,1 34,5

у тому числі:нафтагаз

2989,67979,4

6,617,6

Машини та обладнання 6257,0 13,8

Продукція хімічної промисловості 5319,3 11,7

Недорогоцінні метали та вироби з них 2676,6 5,9

Полімерні матеріали, пластмаси та каучук

2663,8 5,9

Транспортні засоби 2163,8 4,8



зовнішньоторговельного балансу України з країнами СНД. Останніми роками імпорт-ні поставки перевищують експортні майже у 1,5 разу і це при значному збільшенні темпів зростання експорту. Частка імпорту з країн СНД коливається між 39–52 %, при цьому на країни СНД припадає 26–37 % українського експорту. Аналогічна ситуація спостерігаєть-ся на європейському напрямі. Негативне саль-до торговельного балансу з країнами-членами ЄС постійно зростає: в 2005 р. воно склада-ло 8,7 % зовнішньоторговельного обороту, у 2006 р. – 14,5 %, у 2007 р. – 23 %, у 2008 р. – 22,8 %, у 2009 р. – 23,7 %. Частка імпорту кра-їн ЄС складає більше 30 %, частка експорту – 30 %. Найбільша частка серед українського експорту товарів належить чорним металам. Орієнтованість експорту на продукцію з низь-ким рівнем обробки ставить Україну в залеж-ність від коливань попиту на ринках країн-імпортерів, від їх тарифних і нетарифних за-ходів щодо українського експорту.

Крім того, оскільки структура експорту України характеризується незначною част-кою продукції машинобудування та високою питомою вагою товарів із низьким рівнем про-мислової обробки, можна зробити висновок про його невідповідність структурним пріори-тетам розвитку ринку ЄС.

Слід відзначити, що вітчизняне вироб-ництво й експорт продукції базових галузей економіки ґрунтуються на використанні ви-соковартісних основних фондів. Необхідність масштабних капіталовкладень у створення

таких потужностей в інших країнах є одним із бар’єрів для виходу на світовий ринок енер-гоємної та матеріалоємної продукції обробної промисловості. Саме тому на таких ринках інтенсивність конкурентної боротьби нижче, ніж на класичних ринках з досконалою кон-куренцією, наприклад, продовольчих товарів і сільськогосподарської сировини.

Таким чином, можна стверджувати, що Україна отримує певні переваги від експорту металопродукції, добрив, продукції машино-будування.

Сьогодні Україна займає переважно мало-вигідні й неперспективні сектори світового ринку. Домінування в структурі українського експорту товарів, що характеризуються слаб-ким динамізмом попиту і надлишковою про-позицією на світовому ринку, погіршує пер-спективи зростання національної економіки, призводить до погіршення умов торгівлі та ви-снаження національних фінансових ресурсів.

Вирішення завдань ефективної учас-ті України в системі світових економічних зв’язків потребує максимального використан-ня сприятливих цінових факторів світового ринку та диверсифікації структури експорту щодо динамічних продуктів. Підвищенню до-ходності зовнішньоторговельних операцій і зростанню економіки України на якісно но-вій основі сприятимуть переорієнтація екс-портної діяльності на динамічні продукти в традиційних галузях та освоєння принципово нових видів продукції в галузях, що формують прогресивні технологічні уклади.


1. Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності : Декрет Кабінету Міністрів України від 11.01.1993 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www zakon.rada.gov.ua

2. Бендерский, Е. Реалии мирохозяйственных процессов и место в них Украины / Е. Бендерский // Экономика Украины. – 2000. – № 1. – С. 70–74.

3. Губский, Б. Интернационализация украинской экономики / Б. Губский, Д. Лукьяненко, В. Сиденко // Экономика Украины. – 2000. – № 9. – С. 16–25.

4. Кваша, С. Направления и проблемы интеграции Украины в мировое экономическое пространство / С. Кваша, Н. Патыка // Экономика Украины. – 2001. – № 9. – С. 77–81.

5. Вахненко, Т. Товарный экспорт Украины в системе мирохозяйственных связей / Т. Вахненко // Экономика Украины. – 2006. – № 6. – С. 73–84.

6. Радзиевский, А. Интеграция Украины в мировую экономику и взаимоотношения с Россией / А. Радзиевский // Экономика Украины. – 2003. – № 4. – С. 72–79.

7. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.e-news.com.ua/print/56266.html8. Украина – Россия : от кризиса – к эффективному партнерству : Аналит. докл. Центра им. Разумкова.

Разд. 3. Взаимоотношения Украины и России в энергетической сфере // Національна безпека і оборо-на. – 2009. – № 4. – С. 24–27.

9. Концепція трансформації імпортного тарифу України на 1996–2005 роки відповідно до системи ГАТТ/СОТ : затверджена Указом Президента України від 06.04.1996 року № 255/96.

10. World Steel Association [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.infogeo.ru/metalls11. Губский, Б. Европейский вектор интеграционной политики Украины / Б. Губский // Экономика

Украины. – 2003. – № 5. – С. 19–27.


У 2010 році в умовах подолання світо-вої фінансово-економічної кризи європей-ський напрям зовнішньої політики Російської Федерації отримав кілька потужних, навіть визначальних, імпульсів. Загострення гло-бальної конкуренції та швидке зростання но-вих центрів сили, насамперед в Азії, виявили макроекономічну та фінансову вразливість Росії та країн Європейського Союзу, тим са-мим поставивши під питання їхні позиції на світових ринках товарів і послуг та виявивши небезпеку втрати провідних ролей у системі міжнародних відносин.

Мета статті – розглянути нинішній стан європейської політики Російської Федерації в контексті геополітичних змін на континен-ті, в умовах подолання наслідків фінансово-економічної кризи та нових спалахів неста-більності у прилеглих регіонах, і проаналізу-вати вплив основних аспектів цієї політики на перспективи взаємодії у форматі ЄС – РФ – Україна.

Серед російських фахівців, які досліджують європейську політику Російської Федерації на сучасному етапі, її завдання, сценарії розвитку та перспективи, слід відзначити С. Караганова, Т. Бордачева, М. Ентіна, дослідження яких стали підґрунтям нової концепції «Союзу Європи» [1], а також Д. Треніна, С. Жизніна, Л. Ярошенко та інших.

В українському науковому дискурсі дослі-дження, пов’язані з європейським напрямом російської зовнішньої політики, здебільшого спрямовані на аналіз і вирішення проблем роз-витку співробітництва між Україною, Росією та Євросоюзом як у загальнополітичному вимірі, так і в окремих сферах. Цими питан-

нями займаються такі фахівці як С. Толстов, Г. Перепелиця, Л. Чекаленко, М. Гончар, Г. Яворська та інші.

З-поміж іноземних експертів питанням взаємодії України, Росії та ЄС на нинішньо-му етапі та в перспективі приділяють увагу А. Умланд, А. Рар, Я. Онішкевич, С. Матусяк, А. Гурска, М. Заборовський, С. Стюарт, Ф. Умбах, К. Сміт та інші.

Новизна даного дослідження полягає у вве-дені в науковий обіг аналізу оновлених зовніш-ньополітичних підходів Російської Федерації до Євросоюзу, окремих країн Європи та єв-ропейського простору в цілому. Важливим є визначення місця України у європейському вимірі політики РФ, знаходження спільних інтересів у процесах загальноєвропейської інтеграції та перспективах формування єди-ного європейського простору співробітництва та безпеки. Це, у свою чергу, потребує аналі-зу основних аспектів європейського напря-му зовнішньополітичного курсу Російської Федерації на нинішньому етапі та визначення проблемних моментів для реалізації інтересів України в європейському просторі.

Набуття чинності Лісабонським догово-ром сприяло оформленню міжнародної право-суб’єктності Євросоюзу, підвищенню ролі вищих органів ЄС (Ради ЄС та Єврокомісії), у тому числі в міжнародній сфері, що допомо-гло також активізувати відносини у форматі РФ–ЄС і вплинуло на формування їхнього порядку денного. Так, провідними завдання-ми було визначено: підготовку Нової базової угоди між РФ та ЄС; проведення переговорів про перехід до безвізового режиму; інтенсифі-кацію енергетичного діалогу; питання вступу

УДК 327 (470+571):061.1

Орлик Вікторія Володимирівна,кандидат історичних наук

ПРІОРИТЕТИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

ТА ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ

Досліджено європейський напрям зовнішньополітичного курсу Росії в сучасній ге-ополітичній ситуації, що склалася внаслідок світової фінансово-економічної кризи та інституціоналізації Європейського Союзу. В цьому контексті розглянуто можливості реалізації інтересів України у відносинах з її стратегічними партнерами – РФ та ЄС.

Ключові слова: зовнішня політика Російської Федерації, європейська політи-ка, безвізовий режим, енергетичне співробітництво, безпекове співробітництво, ЄвроПРО.


Орлик В. В.

Росії до СОТ; наповнення реальним змістом ідеї «Партнерства для модернізації»; створен-ня інструментів взаємодії у сфері зовнішньої безпеки, в тому числі щодо кризового реагу-вання; продовження діалогу відносно ініціа-тиви Д. Медведєва щодо Договору про євро-пейську безпеку [2].

Нині найрезультативнішим виявився діа-лог щодо вступу Росії до СОТ, у результаті якого у грудні 2010 року було підписано ме-морандум про взаєморозуміння. Виходячи з того, що для ЄС Росія є третім найбільшим торгівельним партнером після США і Китаю [3], цілком зрозуміле бажання європейців як-найшвидше поширити чіткі правила та умо-ви СОТ на російських партнерів. Проте сто-ронам ще потрібно вирішити низку питань, пов’язаних із торгівлею сільськогосподар-ською продукцією, узгодити технічні, санітар-ні та фітосанітарні регламенти, а також режим інвестицій в автомобільний сектор. Нині орі-єнтовною датою приєднання РФ до СОТ на-зивають кінець 2011 року.

Водночас не справдилися сподівання росій-ської сторони щодо позитивної реакції євро-пейських партнерів на ідею формування зони вільної торгівлі між Росією та ЄС, висловле-ну російським прем’єр-міністром В. Путіним [4]. За винятком зауваження німецького кан-цлера А. Меркель щодо неясної можливості узгодження ймовірної ЗВТ з участю Росії у Митному союзі з Білоруссю і Казахстаном, ке-рівники ЄС ухилились від обговорення даної ініціативи [5]. Така позиція європейців є доволі красномовною на тлі дискусій відносно можли-вості й доцільності поєднання чи одночасного просування до ЗВТ з ЄС та участі у Митному союзі, що не припиняються в Україні.

Скасування візового режиму з ЄС було й залишається серед пріоритетних завдань ро-сійської дипломатії, причому останніми рока-ми кількість заяв офіційних осіб РФ про необ-хідність взаємного скасування віз різко зрос-ла, а їхній характер став наполегливішим. Так, у червні 2010 року на саміті в Ростові-на-Дону російські дипломати в односторонньому по-рядку внесли для обговорення проект «Угоди про скасування візових вимог для громадян РФ та ЄС», який став несподіванкою для єв-ропейців [6].

Останнім часом російська сторона відмов-ляється від тактики тиску на європейських партнерів та готова до розгляду даного питан-ня в площині конкретних кроків, які насампе-ред стосуються питань технічного характеру: перехід до використання біометричних пас-портів; посилення контролю на кордонах та управління міграційними потоками; лібералі-

зація російського міграційного законодавства, особливо в частині обліку та переміщення іноземних громадян на території РФ. Таким чином, сьогодні йдеться лише про попередні консультації міністерського рівня, відтак го-ворити про конкретні терміни введення без-візового режиму зарано. Проте представники російської влади визначають певний часовий орієнтир – 2018 рік, коли в Росії має відбутися Чемпіонат світу з футболу.

У 2010 році було дано старт реаліза-ції спільної ініціативи Росії та Євросоюзу «Партнерство для модернізації», започатко-ваної на саміті РФ–ЄС у Стокгольмі в листо-паді 2009 р. з метою сприяння вирішенню за-вдань модернізації економіки Росії та всього комплексу російсько-європейських відносин. Пріоритетними напрямками було проголоше-но розширення можливостей для інвестуван-ня та зміцнення взаємовигідного економічного співробітництва, сприяння вирівнюванню тех-нічних регламентів та стандартів і захисту прав інтелектуальної власності, обмін і співробітни-цтво у сфері інновацій та високих технологій, розвиток транспорту та інфраструктури, спри-яння розвиткові екологічно чистої економіки, включаючи «зелену» енергетику тощо [7].

Варто зазначити, що заявлені амбіційні плани «Партнерства для модернізації» мають слабке місце – фактичну відсутність реальних механізмів їх виконання, а отже існує загроза чергового перетворення нового формату вза-ємодії РФ та ЄС у декларації без реального наповнення, насамперед внаслідок різного бачення сторонами цілей і змісту даного про-екту. Росія говорить передусім про модер-нізацію інноваційно-технологічну, тоді як у Європі модернізацію Росії розуміють шир-ше – як оновлення політичної системи, зокре-ма в плані розширення громадянських свобод, дотримання прав людини, незалежності су-дової системи. У даний контекст вписується і доволі жорстка резолюція Європарламенту від 17 лютого 2011 року «Про верховенство за-кону в Росії», що містить різкі оцінки ситуації з дотриманням законів та прав людини в РФ.

Нині пріоритетне значення у відносинах Євросоюзу та Росії має енергетичний діалог, особливо з питань забезпечення доступу до ресурсно-сировинної бази, участі в її розвитку, а також надійності транспортування енергоре-сурсів на внутрішній ринок ЄС. Запровадження положень Третього енергетичного пакету з лі-бералізації енергетичного ринку ЄС, зокрема щодо подальшого розподілу структур тран-спортування та збуту енергоносіїв на рівні влас-ності, є предметом доволі напруженої дискусії. Так, на останній зустрічі Європейської Комісії



та делегації уряду РФ на чолі з В. Путіним 24 лютого 2011 року в Брюсселі російська сто-рона висунула низку вимог, основним змістом яких є незастосування положень Третього енер-гетичного пакету до інфраструктурних проек-тів, ініційованих та підтримуваних Москвою. Зокрема йдеться про виключення з вимоги доступу третіх сторін до сухопутних ділянок трубопроводу «Північний потік» у Німеччині та надання статусу транс’європейської мережі майбутньому «Південному потоку» з відповід-ними пільгами1.

Нинішня нестабільність у деяких країнах Північної Африки та на Близькому Сході, а та-кож чергове відкладення початку будівництва газопроводу Nabucco створили зручний для Москви момент для чергової потужної спроби відстояти інтереси російських компаній, пе-редусім «Газпрому», з питань запровадження нових правил енергопостачання Євросоюзу та переглянути Енергетичну Хартію ЄС [8]. Для Росії перегляд Хартії є можливістю істотно загальмувати реформу енергетичного ринку ЄС. Адже з лібералізацією європейського рин-ку газу та електроенергії пріоритет надавати-меться спотовим та біржевим угодам, що по-збавить «Газпром» існуючих переваг.

Ще одним досить чутливим моментом у відносинах Росії та Євросоюзу є відсутність прогресу з питань формування спільного про-стору зовнішньої безпеки. Дискусія довкола російської ініціативи щодо Договору про єв-ропейську безпеку (ДЄБ) набула рис широ-кого обговорення загальних понять, сучасного стану міжнародного середовища, узгодження єдиних принципів та підходів до забезпечення безпеки, тобто речей далеких від вирішення конкретних завдань. Прагнучи більшої кон-кретизації даної дискусії, російська сторона намагається зосередити її на актуальній для загальноєвропейської спільноти сфері кризо-вого регулювання. Центральним пунктом тут є «відкладені» («заморожені») конфлікти по-страдянського простору.

1З березня 2011 року активно обговорюється альтернативний розвиток проекту «Південний потік» – від доповнення його заводом зі скрап-лення природного газу до повної переорієнтації на його постачання до країн Європи. Однією з голо-вних причин називають непоступливість Туреч-чини у питанні надання дозволу на прокладання трубопроводу у своїй виключній економічній зоні. Проте експерти зазначають, що оприлюднення подібних планів є скоріше спробою тиску на Анка-ру, оскільки російський уряд навряд чи остаточно відмовився від «Південного потоку», зважаючи на його політичний підтекст (Коммерсантъ. – 2011. – 17 марта [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kommersant.ru/Doc/1602139).

Саме виробленню прикладних рекомен-дацій та скоординованих кроків у цій сфері має сприяти нова російсько-німецька ініціа-тива – Комітет Росія–ЄС з питань зовніш-ньої політики та безпеки на міністерському рівні [9]. Очевидно, російська сторона праг-не використовувати даний механізм не лише для концептуальних розробок, а й для ви-рішення прикладних питань, зокрема щодо Придністровського врегулювання.

Даний формат буде дієвим лише за наяв-ності актуального для обох сторін порядку денного та обопільного прагнення підтриму-вати його в «робочому» стані, за інших умов він перетвориться на черговий декларатив-ний проект без змістовного наповнення. При цьому важливою передумовою має бути го-товність Німеччини та Франції лобіювати да-ний проект всередині ЄС, що нині виглядає досить проблематичним. Так, незважаючи на помітне потепління російсько-польських офі-ційних відносин, польські урядовці вже зараз зазначають, що під час головування Польщі в Євросоюзі (з липня 2011 року) не акцентува-тимуть уваги на окремому безпековому проек-ті ЄС–Росія, прагнучи уникнути дублювання структур і функцій вже існуючих форматів, зокрема Комісії Росія–НАТО2.

Невід’ємною складовою дискусії довкола ДЄБ стало питання створення системи євро-пейської протиракетної оборони (ЄвроПРО). Вже перші раунди консультацій російських і європейських експертів засвідчили наявність суперечностей між Москвою і Брюсселем ще на стадії оцінок загроз, а також щодо загальних принципів та структури майбутньої системи ЄвроПРО [10]. Питання своєї участі або неу-часті у системі європейської ПРО Росія розгля-дає в геополітичній площині – або досягається згода і створюється повноцінний механізм спів-робітництва, або починається новий виток гон-ки озброєнь [11]. Тому можна очікувати досить активної кампанії задля підтримки російського проекту на різних політичних форумах, зокре-ма в рамках ініційованої Москвою спроби від-новлення повномасштабної діяльності ОБСЄ.

2Президент РП Б. Коморовський під час зустрічі лідерів країн Веймарського трикутника у Варша-ві 7 лютого 2011 року заявив, що спільна політика безпеки і оборони стане одним із пріоритетів Поль-щі під час головування в ЄС. Разом з тим 2 березня 2011 року віце-міністр оборони Польщі Ч. Піонтас наголосив: «Ми прагнемо уникнути дублювання структур. Існує формальне співробітництво Росія–НАТО, в якого є певний досвід, і воно більш роз-винене, ніж військове співробітництво ЄС і Росії» ([Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.regnum.ru/news/polit/1379851.html).

187

На саміті ОБСЄ в Астані у грудні 2010 року не вдалося схвалити план практичного впровадження принципів і завдань, спрямо-ваних на модернізацію Організації, але можна передбачити, що Росія і надалі не полишати-ме спроб реанімувати ОБСЄ, в першу чергу з метою реалізації в її рамках власних ідей та проектів, зокрема ЄвроПРО та ДЄБ у цілому. Крім того, російська сторона заявляє, що про-довжуватиме докладати зусиль для підвищен-ня ефективності воєнно-політичної складової, що потребуватиме подальшої інституціоналі-зації ОБСЄ [12]. В контексті цього важливо-го значення набуває головування України в ОБСЄ у 2013 році.

Подальше просування Росією ідеї єдиного загальноєвропейського безпекового простору слід розглядати як продовження дискусії про реформування системи європейської безпеки з урахуванням інтересів РФ, яка намагається не лише посилити свій вплив у сфері європей-ської (в перспективі й глобальної) безпеки, а, за сприятливих обставин, очолити і контро-лювати процес перетворень.

У даному контексті українська позиція має бути чіткою та однозначною: будь-які зміни в системі європейської безпеки мають врахову-вати інтереси та гарантії національної безпеки України. Отже, слід ретельно відстежувати від-повідні процеси та намагатися бути в них заді-яними. Вкрай небажаним є розгляд питань, які безпосередньо стосуються інтересів України, у форматах, що не передбачають її участі.

Характерною рисою європейської політики РФ на нинішньому етапі є усвідомлення необ-хідності дотримання балансу між відносина-ми з Євросоюзом і двосторонніми зв’язками з державами-членами ЄС. Так, спостерігається стійка тенденція активізації відносин з окре-мими країнами Євросоюзу, причому не лише з традиційними російськими партнерами у Європі (Німеччина, Франція, Італія).

Намітився конструктивний діалог у тради-ційно складних відносинах Росії з Польщею, що має важливе значення для України. Варто зазначити, що саме Польща ініціювала запро-шення президента Росії на наступну зустріч глав держав Веймарського трикутника, що було схвально сприйнято лідерами Німеччини та Франції. Цей крок варто розглядати як де-монстрацію готовності до співробітництва, крім того, не можна виключати активного впливу на Польщу Німеччини, яка традицій-но виступає прихильником зближення Росії з Євросоюзом [13].

Польща, проголошуючи одним із пріори-тетів свого головування в ЄС подальшу реа-лізацію Східного партнерства, розраховує на

прихильність Росії та можливість спільних проектів у рамках даної програми. Зараз ро-сійська сторона вважає Східне партнерство недостатньо транспарентним з точки зору прийняття рішень і конкретного змісту, про-те не відкидає можливості взаємодії в цьому форматі [12]. Разом з тим розміщення елемен-тів американської ПРО на території Польщі та російської тактичної зброї в Калінінградській області, польська позиція щодо будівництва «Північного потоку» та інших аспектів енер-гетичного діалогу свідчать про наявність зна-чного кола проблемних питань у російсько-польських відносинах [14].

Висновки

Інституційні процеси всередині ЄС, а також середньо- і довгострокові стратегічні інтереси Євросоюзу потребують узгодженої позиції, тому принцип солідарності в ЄС є об’єктивною реальністю, базовою передумовою його по-дальшого розвитку. Отже, можна очікувати, що, активно взаємодіючи з давніми союзни-ками в Європі, Росія уникатиме ускладнень з іншими державами-членами ЄС та утримаєть-ся від спроб протиставлення країн Євросоюзу одна одній, розглядаючи двосторонні відноси-ни скоріше як доповнення, а не альтернативу діалогу між Москвою і Брюсселем.

Реалізуючи стратегію європейської інте-грації, Україна не повинна зводити цей напря-мок розвитку виключно до виконання планів та рекомендацій Євросоюзу. Активізація від-носин Росії та ЄС, просування російською стороною ідей Союзу Європи та загальноєвро-пейського простору безпеки створюють спри-ятливий загальний контекст для нових ініці-атив, спрямованих на доповнення та погли-блення вже існуючих форм взаємодії. Україна отримує низку сприятливих умов реалізації її національних інтересів.

Досвід узгодження позицій Росії щодо вступу в СОТ з одночасним перебуванням у Митному союзі, а також подальше створення ЗВТ між РФ і ЄС є важливим для визначення формату співробітництва України з Митним союзом при збереженні магістрального напря-му на створення ЗВТ з ЄС.

Ускладнення імміграційної ситуації в Європі внаслідок нестабільності в Північній Африці та на Близькому Сході, очікуване по-силення міграційної політики національних урядів, факт того, що Росія і Україна входять до п’ятірки країн-лідерів за кількістю неле-гальних мігрантів, – усе це створює потен-ційне поле тристоронньої взаємодії України, Росії та Євросоюзу. Зокрема це стосується

Орлик В. В.




жорсткіших підходів до практичної імплемен-тації угод щодо реадмісії з ЄС і комплексу пи-тань з управління кордонами та міграційними потоками, що має нагальне практичне зна-чення з огляду на актуальне і для України, і для Росії встановлення безвізового режиму з Євросоюзом.

Аналіз робочих документів програми «Партнерство для модернізації» свідчить, що низка її положень фактично відповідає існу-ючим українсько-російським домовленостям, зокрема щодо співробітництва у сфері енер-гетичної безпеки, захисту довкілля, охорони здоров’я, інфраструктурних проектів, у сфері інновацій та високих технологій, у тому числі в галузі космічних досліджень. А отже, цілком імовірним виглядає залучення або ж приєднан-ня до даної програми українських партнерів.

Зважаючи на пріоритетне значення енер-гетичної складової у відносинах Євросоюзу

як з Україною, так і з Росією, саме ця сфера може стати полем реалізації спільних інтере-сів. Перспективними напрямками співробіт-ництва є: створення тристоронніх механізмів забезпечення європейської енергетичної без-пеки, зокрема системи попередження енерге-тичних криз; реформування та модернізація Енергетичної Хартії; спільні розробки нових родовищ, наприклад, на шельфі Чорного моря.

Водночас навряд чи слід вести мову про якусь формалізацію відносин між Україною, РФ та ЄС, зважаючи, що нині не існує жодного реального прояву подібного формату і навіть запиту щодо його створення з боку Євросоюзу та Росії. Лише за умови запуску дієздатних і взаємовигідних проектів можна буде говори-ти про появу трикутника Україна – РФ – ЄС, який би замінив непевне й вельми вразливе становище України між Росією та Євросоюзом з відповідними наслідками.


1. К Союзу Европы : Аналит. докл. рос. группы междунар. дискуссион. клуба «Валдай» / С. А. Караганов, Т. В. Бордачев, И. Д. Иванов, Ф. А. Лукъянов, М. Л. Энтин. – М., 2010. – 32 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.karaganov.ru/docs/Karaganov_valdaj_rus.pdf

2. О визите Министра иностранных дел и сотрудничества Испании М. А. Моратиноса : Сообщение для СМИ / Пресс-служба МИД РФ, 12 января 2010 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mid.ru/brp_4.nsf/0/CD96328E3B18837CC32576A900513153

3. Власкин, Г. Инвестиционно-технологическое взаимодействие России и Евросоюза в условиях кри-зиса / Г. А. Власкин // Новости науки и технологий. – 2009. – № 4 [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://belisa.org.by/ru/izd/stnewsmag/4_2009/art5_13_2009.html

4. Путин, В. Россия и Европа : от осмысления уроков кризиса – к новой повестке партнерства / В. Путин [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://premier.gov.ru/events/news/13088/

5. Берлин слушает // Российская газета. – 2010. – 29 нояб. 6. Коммерсантъ. – 2010. – 7 дек.7. Совместное заявление саммита Россия–ЕС по «Партнёрству для модернизации» 1 июня 2010 года

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kremlin.ru/ref_notes/5728. Socor, V. Putin Looks For LNG Exit From South Stream / Vladimir Socor // Eurasia Daily Monitor. –

2011. – March 11 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.jamestown.org/single/?no_cache=1&tx_ttnews%5Btt_news%5D=37634&tx_ttnews%5BbackPid%5D=7&cHash=c32d0a3a7d6be3d73b7e01da0afeec8b

9. Меморандум по итогам встречи Президента России Д. Медведева и Федерального канцлера Германии А. Меркель 4-5 июня 2010 года, г. Мезеберг [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://news.kremlin.ru/ref_notes/575

10. Снежанова, Л. Фактическое значение планов ЕвроПРО для России / Л. Н. Снежанова. – М. : НИРСИ, 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.nisri.ru/analitic/expmaterials/Euro-PRO.pdf

11. Послание Президента Федеральному Собранию РФ, 30 ноября 2010 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kremlin.ru/news/9637

12. Лавров, С. Внешняя политика России – вклад в укрепление международной безопасности и ста-бильности / Сергей Лавров // Дипломатический ежегодник. – 2010 [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.mid.ru/brp_4.nsf/0/23C893D21E07CC33C32578070022D376

13. Skarzynski, J. Russia’s Intensifying Diplomatic Courtship of Europe / Janek Skarzynski // Warsaw Business Journal. – 2010. – December 7 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.wbj.pl/article-52398-stratfor-russias-intensifying-diplomatic-courtship-of-europe.html

14. Onyszkiewicz, J. Europe should be wary of the Russian bear’s embrace / Janusz Onyszkiewicz // Europe’s World. – 2010. – Summer, № 15. – P. 42–47.



Енверов Рустем Ріфатович

СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ СПІВРОБІТНИЦТВА МІЖ УКРАЇНОЮ

ТА ТУРЕЦЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ

Двостороння економічна співпраця на рів-ні окремих країн структурно може виглядати як відносини домінантно-мінорні або пари-тетні залежно від статусу та значимості учас-ників білатеральної співпраці. На сучасному етапі важко навести класичний приклад саме паритетного партнерства з огляду на дина-мічність, багатогранність та різнорівневість світової економіки та її учасників, які зазнали суттєвих структурних трансформацій внаслі-док зміни політичної карти світу та загострен-ня кризових процесів у світогосподарських зв’язках (посилення конкуренції, коригування зовнішньоекономічних і політичних трендів розвитку, посилення політики протекціоніз-му, невизначеність щодо перспективної моде-лі світової економіки тощо).

З об’єктивних причин країни схильні до «агресивнішої» зовнішньої політики, виходя-чи з імовірності подальшої світової економіч-ної рецесії (на локальному, мегарегіональному та глобальному рівнях). Останнє не виключає можливості коригування позицій учасників світогосподарських зв’язків щодо подальшого співробітництва на рівні двох країн.

Переходячи на більш предметний рівень, пропонуємо розглянути сценарій подальшо-го українсько-турецького співробітництва на соціально-економічному та геополітичному рів-нях, спираючись на базові характеристики ста-ну цих відносин та основні якісні параметри.

Позитивні характеристики та можливості: 1) компліментарність економік; 2) важливі по-зиції країн у структурі зовнішньоторговельно-го обороту; 3) активна участь країн у системі регіонального співробітництва; 4) євроінтегра-ційні прагнення країн; 5) стратегічно важливі позиції в Чорноморському регіоні, виходячи

із транзитного потенціалу країн; 6) відсутність вагомих конфліктних ситуацій протягом істо-рії співробітництва; 7) перспектива створення преференційного режиму інвестиційної ді-яльності, зони вільної торгівлі між країнами; 8) співпраця країн у системі енергетичних проектів (зокрема можливість приєднання України до транспортування нафти і газу те-риторією Туреччини, спільна розробка газових родовищ на шельфі Чорного моря); 9) перспек-тиви створення безвізового режиму; 10) активі-зація паромних та інших морських перевезень; 11) активізація військово-політичної співпраці у процесі безпекових ініціатив регіону (зокре-ма в рамках НАТО).

Негативні тенденції та виклики: 1) низь-коефективна інвестиційна співпраця; 2) неди-версифікований обмін товарами і послугами: сировинний характер експорту та імпорт го-тової продукції (для України); 3) перспекти-ва перетворення Туреччини на регіонального монополіста у сфері транспорту енергоносіїв (посилить цей процес активізація російсько-турецьких енергетичних ініціатив); 4) конку-рентні позиції у деяких енергетичних кори-дорах (зокрема у процесі імпорту російського газу); 5) потенційне перетворення російсько-турецького альянсу на домінуючий фактор у регіоні; 6) недостатня реалізація потенціалу морського транспорту; 7) негативна реакція Туреччини на регіональні ініціативи України (СДВ, ГУАМ), які мають антиросійські та проамериканські «відтінки»; 8) перспективи геополітичної активізації інших держав регіо-ну (Румунія, Болгарія тощо).

Зазначені характерні ознаки партнерства між Україною і Турецькою Республікою ві-дображають сучасний стан співробітництва,



який викликає сумніви щодо зміцнення його паритетного характеру, виходячи з наступних критеріїв: соціально-економічний потенціал, геополітична та економічна активність, інте-грованість до мегарегіональних і глобальних утворень.

Закономірності посткризового відновлен-ня економік передбачають «переосмислення» та вдосконалення основних підходів до по-дальшого розвитку в міжнародному аспекті, а саме зменшення рівня залежності від світової економіки в цілому та, зокрема, від конкретних країн. У цьому контексті можна спрогнозува-ти зміну основних орієнтирів та позицій щодо майбутнього українсько-турецького співро-бітництва й акцентувати на ймовірності «роз-хитування» паритетного стану відносин між

країнами, що може призвести до домінування однієї сторони над іншою (перспективи щодо домінантної ролі України вкрай незначні).

Виходячи з цього припущення, важливим видається формування стратегії інтенсифіка-ції співробітництва з Турецькою Республікою. Передусім ідеться про вдосконалення інсти-туціонального виміру українсько-турецьких відносин, інтенсифікацію зовнішньоекономіч-ної співпраці, кооперації в системі мегарегіо-нальної співпраці, формування дієвого меха-нізму протидії загрозам національній безпеці держав тощо. Оптимізація всього комплексу українсько-турецького співробітництва до-зволить активізувати економічне зростання країн на взаємовигідній основі, підвищити рі-вень національної безпеки країн.



Модернізація України – наш стратегічний вибір : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2011. – 432 с.

У 2011 році Україна відзначає 20-річчя незалежності. Час станов-лення держави збігся з процесами глобальної трансформації, що ради-кально вплинули на життя всієї світової спільноти. У цих умовах зволі-кання із назрілими модернізаційними змінами, кризові явища в політи-ці й економіці та глибоке соціальне розшарування гальмували розвиток України, підривали її суверенітет, відкидали країну на узбіччя світо-вого прогресу. Довести своє право на гідне місце серед розвинених дер-жав світу, утвердити національну конкурентоспроможність, забезпечи-ти стійкий соціально-економічний розвиток і високі стандарти життя громадян – такий сьогодні порядок денний розвитку країни. Ці питан-ня глибоко і всебічно висвітлені в Щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України «Модернізація України – наш стратегічний вибір».

Книга відкривається виступом Віктора Януковича у сесійній залі парламенту 7 квітня 2011 року, в якому викладено основні економіч-ні, соціальні та політичні підсумки 2010 року та окреслено пріоритет-ні напрями розвитку України у 2011 році та на подальшу перспективу. «Модернізація України – наш стратегічний вибір» складається зі всту-пу «Час активних дій» і чотирьох розділів: «Модернізація держави», «Гуманітарний розвиток суспільства», «Становище в економічній сфері та стратегічні пріоритети соціально-економічної політики» і «Україна в посткризовому світі».

Одним із першочергових завдань на 2011 рік у Щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України визначено модерні-зацію держави – формування оновленої ефективної влади, здатної до впровадження системних і послідовних рішень. Це потребує завершен-ня адміністративної та початку адміністративно-територіальної рефор-ми, подальшого вдосконалення виборчої системи, створення необхідної правової бази й дієвого механізму боротьби з корупцією. У 2011 році має розпочатися процес розробки змін до Конституції України, спрямованих на утвердження якісно нової моделі демократичної політичної системи європейського зразка. Серед основних завдань року також забезпечення комплексної реформи соціальної та гуманітарної політики держави.

У матеріалах Послання окреслено стратегічні напрями посткризо-вого відновлення України і забезпечення стабільності соціального та економічного поступу, що вимагають реалізації стратегії соціально-економічних реформ, спрямованих на зміну економічних механізмів розвитку, досягнення стабільно високих темпів економічного зростан-ня, системну модернізацію економіки країни.

Видання також містить додатки: «Стратегія національної безпе-ки. Україна у світі, що змінюється» і статистичні таблиці, підготовле-ні Державною службою статистики України, Міністерством фінансів України та Національним банком України.

Загальне керівництво підготовкою Послання здійснював Глава Адмі-ністрації Президента України, доктор економічних наук С. В. Льовочкін.



Над текстом працював авторський колектив під керівництвом директо-ра Національного інституту стратегічних досліджень А. В. Єрмолаєва.

Горбулін, В. П. Стратегічне планування : вирішення проблем націо-нальної безпеки : монографія / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. – К. : НІСД, 2010. – 288 с.

Які національні цінності слід захищати? Як вищому політичному ке-рівництву держави, топ-менеджерам системи забезпечення національної безпеки (СЗНБ) та її суб’єктам, іншим керівникам упоратися з непро-стими проблемами безпеки сьогодення та майбутнього України? Як їм реагувати на сучасні виклики та загрози? Якими мають бути місії їхніх організацій? Як вони можуть розвивати переваги, скористатися можли-востями, водночас зводячи до мінімуму й усуваючи загрози національ-ній безпеці? Відповіді на ці та інші запитання розглянуто в монографії «Стратегічне планування: вирішення проблем національної безпеки».

Книга відображає головну тенденцію стратегічного планування у сфері національної безпеки, а саме поєднання його з менеджментом. Цикл стратегічних змін у сфері національної безпеки розглядається як процес, що складається з восьми кроків.

1. Визначення індивідуальності системи забезпечення національної безпеки держави та її суб’єктів. Цей крок пов’язується з тріадою «наці-ональні цінності – інтереси – цілі». Він є ключовим для системи забезпе-чення національної безпеки, оскільки визначає рівень її самодостатності.

2. Визначення офіційних обов’язків, повноважень і місії системи забезпечення національної безпеки держави та її суб’єктів. Офіційні обов’язки та повноваження визначаються ззовні, їх можна розглядати як обов’язкові умови, які вони повинні виконувати. Місія виникає рад-ше із середини – вона визначає призначення СЗНБ та її суб’єктів.

3. Аналіз внутрішнього і зовнішнього безпекових середовищ за допомогою SWOT-аналізу. Метою цього кроку є дослідження засто-сування методології SWOT-аналізу для вирішення ключових проблем стратегічного планування національної безпеки, що враховують стан зовнішнього і внутрішнього безпекових середовищ.

4. Визначення стратегічних проблем національної безпеки й окрес-лення основних етапів їхнього структурування. Таке структурування є базою процесу стратегічного планування.

5. Дослідження основних методів сценарного планування. Роз-глядаються два основних методи – футурологічний і стратегічний. Коротко характеризується третій – організаційний розвиток і навчання.

6. Визначення нормативно-правової вертикалі системи стратегіч-них документів у сфері національної безпеки. За допомогою формалі-зації єдиного процесу розробки, заснованого на схемі «доктрина – кон-цепція – стратегія», визначені нормативно-правова вертикаль та гори-зонтальний рівень стратегічних документів.

7. Оцінка ризику. Йдеться про способи виміру різних видів ризику, концепція «прийнятного ризику» розглядається як важлива складова стратегічного процесу ухвалення рішень.

8. Реалізація затверджених доктрин, концепцій, стратегій, дер-жавних програм і цільових планів у всій системі забезпечення на-ціональної безпеки. Мета останнього кроку – завершити перехід від стратегічного планування до стратегічного менеджменту, реалізуючи затверджені доктрини, концепції, стратегії, державні програми та ці-льові плани в усій системі забезпечення національної безпеки.

Монографія «Стратегічне планування: вирішення проблем наці-ональної безпеки» призначена для двох основних категорій читачів. Перша – топ-менеджери СЗНБ і працівники суб’єктів її органів, які



відповідають за стратегічне планування. Друга – студенти й аспіран-ти, які вивчають стратегічне планування на факультетах державного управління, державної служби та публічної політики. Крім того, книга може зацікавити широке коло фахівців у сфері державного управлін-ня, політиків, ділових людей, громадян, які хотіли б краще зрозуміти, що таке державна політика національної безпеки та управління у цій сфері, поліпшити роботу своїх організацій за рахунок сучасних методів стратегічного планування.

Проблеми та напрями реалізації експортного потенціалу паливно-енергетичного комплексу України : аналіт. доп. / за заг. ред. А. Ю. Сменковського. – К. : НІСД, 2011. – 48 с.

Збірник містить матеріали «круглого столу», присвяченого роз-гляду проблем і напрямів реалізації експортного потенціалу паливно-енергетичного комплексу України, який відбувся у Національному ін-ституті стратегічних досліджень 28 грудня 2010 року.

В аналітичній доповіді НІСД наведено результати аналізу сучасних особливостей зовнішньої торгівлі у паливно-енергетичному комплексі України, ключових проблем реалізації експортного потенціалу в осно-вних галузях вітчизняного ПЕК, пріоритетів роботи уряду зі стимулю-вання відповідної експортної діяльності.

За проведеними у Національному інституті стратегічних дослід-жень розрахунками коефіцієнта покриття експортом імпорту продукції подібних товарних підгруп встановлено, що протягом останніх 5 років зростає диспаритет зовнішньої торгівлі України енергетичними мате-ріалами. При цьому найбільший диспаритет має місце у торгівлі на-фтопродуктами, що пов’язано зі значним збільшенням їх імпорту при одночасному скороченні поставок сирої нафти.

У структурі експорту енергетичних матеріалів продовжують пере-важати сировинні товари – продукти переробки нафти (передусім ма-зут), вугілля, кокс та напівкокс з кам’яного вугілля тощо. На відміну від розвинених країн і навіть найближчих сусідів (Білорусі, країн Балтії), у загальному експорті українських енергетичних матеріалів вкрай низь-кою залишається частка готової продукції та товарів із високим ступе-нем технологічної обробки (наприклад, світлих нафтопродуктів).

Не на користь України формуються цінові пропорції у торгівлі енергетичними матеріалами. Порівняння цін, за якими здійснювалися експортно-імпортні операції, засвідчило, що вартість одиниці продук-ції, яка вивозиться з України, за винятком кількох товарних підгруп, є значно нижчою вартості одиниці відповідної імпортованої продукції.

Серед основних причин цієї ситуації фахівці НІСД виділяють такі: – недосконалість державного регулювання зовнішньоекономічної

діяльності (вітчизняні експортери енергетичних матеріалів залишають-ся незацікавленими у поставках своєї продукції на внутрішній ринок);

– відсутність сприятливих умов для налагодження виробництва ім-портозамінних енергетичних матеріалів в Україні;

– використання у зовнішній торгівлі паливно-енергетичними мате-ріалами схем мінімізації податків, у тому числі із залученням офшор-них компаній.

Під час обговорення аналітичної доповіді учасники «круглого сто-лу» приділили особливу увагу пропозиціям щодо підвищення ефек-тивності державного регулювання експортної діяльності у паливно-енергетичному комплексі України.

Видання може бути корисним для широкого кола фахівців, науков-ців, політиків, державних службовців, викладачів, студентів і всіх, хто цікавиться проблемами національної безпеки в енергетичній сфері.

Колектив авторів:

Воронцов С. Б.,Бєгун C. В.,Білуха А. А.,Кошарна О. П.



Стратегії розвитку регіонів : шляхи забезпечення дієвості : зб. матеріалів «круглого столу» / за ред. С. О. Білої. – К. : НІСД, 2011. – 88 с.

Перспективи розвитку регіонів, їх конкурентоспроможність тісно пов’язані з розробкою та впровадженням дієвих стратегій розвитку, підвищенням ефективності стратегічного управління та диверсифіка-ції джерел фінансування регіональних проектів, реалізацією принципів співпраці та спільної відповідальності держави і регіонів. Ці та інші сис-темні питання знайшли комплексне висвітлення у збірнику матеріалів «круглого столу» «Стратегії розвитку регіонів: шляхи забезпечення дієвості», що відбувся 22 грудня 2010 року в Національному інституті стратегічних досліджень. Збірник містить аналітичну доповідь і тексти виступів учасників засідання.

Характерні для сучасного розвитку регіонів України розбалансова-ність та асиметричність, неефективність використання ресурсного по-тенціалу накладаються на тактичні прорахунки регіонального управ-ління й відсутність науково обґрунтованих стратегічних пріоритетів розвитку регіонів, що потребує застосування ефективних інструментів вирішення цих проблем. На основі історично-правового аналізу етапів формування в Україні стратегічного планування регіонального розвит-ку в доповіді висвітлено недоліки та позитивні аспекти цього процесу. Особливу увагу приділено дослідженню проблем стратегічного плану-вання та договірного фінансування розвитку регіонів України. Детально розглянуто організаційні та інституційні механізми ефективної реа-лізації регіональних стратегій (програмно-плановий підхід, інститути реалізації та джерела фінансування стратегій регіонів). Досліджено стан і перспективи підвищення відповідальності влади за виконання регіональних стратегій. Надано науково-практичні рекомендації щодо шляхів підвищення ефективності стратегічного планування розвитку регіонів в Україні.

На основі аналітичного аналізу дієвості цілей та завдань Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року (в рамках якої розроблено та затверджено стратегії економічного та соціального роз-витку регіонів України) визначено пріоритети формування ефектив-них механізмів реалізації стратегій регіонального розвитку. Виявлено тісний зв’язок між стратегічним управлінням, стратегічним плануван-ням і питаннями законодавчого унормування засад нової державної ре-гіональної політики, яка б містила ефективні інноваційні інструменти для вирішення проблем асиметрії розвитку регіонів, досягнення стало-го збалансованого регіонального розвитку.

Необхідним є перегляд стратегій регіонального розвитку на довго-строковий період у напрямку забезпечення їх відповідності викликам посткризового періоду. Йдеться про активізацію ефективного викорис-тання наявного внутрішнього потенціалу розвитку регіонів, переорієн-тацію з домінуючого використання чинників екстенсивного розвитку (дія яких вичерпалась під впливом кризових явищ 2008-2009 рр.) на ін-тенсивний тип регіонального зростання. Стратегія розвитку регіону має бути основою визначення спільного плану дій та укладання угоди між Кабінетом Міністрів України та обласною радою, що має забезпечити стабільність відносин між центральною і регіональною владою. В основі укладання таких угод – необхідність узгодження державних і регіональ-них інтересів щодо розвитку територій, а також концентрації та спряму-вання обмежених ресурсів на пріоритетні проекти. Укладання угод має бути спрямоване на забезпечення стабільності відносин центральної та регіональної влади й орієнтуватись на довгострокову перспективу.

Запропоновані підходи до забезпечення реальності та практичної реалізації цілей стратегічного розвитку регіонів на основі оптиміза-


Біла С. О., Шевченко О. В.,Жук В. І.,Кушнір М. О., Валюшко І. В.



ції витрат ресурсів і використання новітніх інструментів стратегічно-го планування та прогнозування мають вагоме наукове, аналітичне та практичне значення. Їх впровадження дозволить регіонам України ви-йти на якісно новий конкурентний рівень розвитку.

Національна безпека України : стратегічні пріоритети та шляхи їх реалізації : матеріали «круглого столу» / за ред. О. В. Литвиненка. – К. : НІСД, 2011. – 64 с.

Збірник містить матеріали «круглого столу», присвяченого обгово-ренню проблем визначення стратегічних пріоритетів національної без-пеки України та шляхів їх реалізації, який відбувся у Національному інституті стратегічних досліджень 16 грудня 2010 року. На засіданні було презентовано проект Стратегії національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється», розроблений фахівцями НІСД.

Стратегія національної безпеки містить систему поглядів керівни-цтва держави на сучасні особливості міжнародної ситуації, місце Укра-їни у світі і регіоні, ключові національні інтереси, актуальні загрози безпеці, а також основні напрями і завдання державної політики націо-нальної безпеки.

Подібні документи є основою стратегічного планування у сфері на-ціональної безпеки у США, Російській Федерації, Великій Британії, Польщі, Румунії тощо. Так, у 2009 році нова Стратегія національної без-пеки була прийнята у Росії, а у 2010 році оновили свої стратегії США та Велика Британія. Як правило, цей документ періодично уточнюється, виходячи з актуального стану міжнародної та національної безпеки, а також нових пріоритетів державної політики. В демократичних країнах із приходом до влади нової команди приймається й нова Стратегія на-ціональної безпеки.

За час, що минув з моменту прийняття чинної Стратегії національ-ної безпеки (затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007), в Україні відбулися суттєві зміни – як у зо-внішньому безпековому середовищі, так і всередині держави.

У зовнішньому просторі навколо України дедалі чіткіше окреслю-ються тенденції, які потенційно є джерелами загроз національній без-пеці. Виникнення нових загальносвітових викликів і загроз, зростання масштабів і небезпеки міжнародного тероризму, кібератак, організова-ної злочинності потребують удосконалення чинних і розробки нових механізмів реагування на них.

У внутрішньому безпековому середовищі також існують системні проблеми, що загрожують національній безпеці. Зокрема під впливом світової фінансової кризи відбулося відчутне погіршення стану еконо-мічної безпеки, критичне зростання рівня загроз енергетичній безпеці. Посилюється соціально-демографічна криза, зросли загрози у сфері екологічної та техногенної безпеки.

На такому загрозливому та нестабільному тлі зберігається неадек-ватність сектору безпеки і оборони України завданням захисту наці-ональних інтересів. Суттєво посилювала цю проблему тривала криза системи державної влади. Як один із кроків, спрямованих на її подо-лання, слід розглядати відновлення дії Конституції 1996 року, яка ви-значає Україну як президентсько-парламентську республіку.

Всі ці чинники знайшли відображення у проекті нової редакції Стратегії національної безпеки України, підготовленому експертами НІСД та низки українських неурядових аналітичних центрів. Запропо-нований документ містить ґрунтовний аналіз змін у середовищі безпе-ки та чітке формулювання життєво важливих національних інтересів, він структурований за рівнями і джерелами загроз, враховує сучасні


Кононенко К. А., Резнікова О. О., Кузнєцов В. Л., Таран В. В.



тенденції світового розвитку. Його принциповою новацією є переорі-єнтація діяльності органів державної влади на неухильний захист на-ціональних інтересів, серед яких пріоритетним є захист прав і свобод людини і громадянина, ефективну протидію загрозам національній безпеці України, адаптацію держави до викликів сучасності.

Проект Стратегії національної безпеки України став важливим до-датком до Послання Президента України, оприлюдненого 7 квітня 2011 року. Він є базою для розробки пакету важливих стратегічних до-кументів держави – Стратегії зовнішньої політики України, Воєнної доктрини, Концепції реформування Збройних сил тощо.

Видання може бути корисним для широкого кола фахівців, науков-ців, політиків, державних службовців, викладачів, студентів і всіх, хто цікавиться проблемами забезпечення національної безпеки.

Державна політика протидії тероризму : пріоритети та шляхи реа-лізації: зб. матеріалів «круглого столу» / за ред. М. Г. Гуцало. – К. : НІСД, 2011. – 132 с.

Поглиблення соціально-політичної асиметрії у світі супроводжу-ється ескалацією міжнародного тероризму, що трансформується за своїм внутрішнім змістом, формою, характером виявів під прямим або опосередкованим впливом різноманітних протиріч та конфліктів. Змі-нюються його масштаби, чіткіше окреслюється ідеологія, посилюється агресивний інформаційно-пропагандистський вплив.

Розвиток сучасного міжнародного тероризму характеризується формуванням таких негативних явищ, як багатоплановість руйнівно-го впливу на різні сфери суспільного життя – політичну, економічну, соціальну, духовну, а також на національну безпеку: суспільну, дер-жавну, воєнну, інформаційну тощо. На сучасному етапі тероризм із його політично вмотивованою насильницькою ідеологією становить серйозну небезпеку для світової спільноти та окремих держав, зокре-ма й для України.

24 лютого 2011 року у Національному інституті стратегічних до-сліджень відбулося засідання «круглого столу» «Державна політика протидії тероризму: пріоритети та шляхи реалізації». Учасники, серед яких були представники органів державної влади, наукових інституцій та громадських організацій, обговорювали такі питання:

– передумови виникнення та поширення екстремізму й тероризму; – шляхи підвищення ефективності заходів запобігання тероризму з

урахуванням передумов, реальних і потенційних чинників загроз теро-ризму зовнішнього та внутрішнього характеру;

– організаційно-правові аспекти забезпечення антитерористичної діяльності у державі, необхідність розроблення нових проектів або вне-сення змін до чинних законодавчих актів у сфері боротьби з терориз-мом, екстремізмом.

Розглянуто актуальні проблеми й перспективи формування та реалі-зації державної політики протидії тероризму відповідно до Указу Пре-зидента України № 1119/2010 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 листопада 2010 року «Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році».

За підсумками «круглого столу» визначено основні теророгенні чин-ники в сучасній Україні:

– масштабна корупція в органах державної влади, що набула сис-темного характеру;

– загальне зниження рівня моральності суспільних відносин, насам-перед у молодіжному середовищі;

– правовий нігілізм;

Автор



– розшарування суспільства та загострення конфронтації, що умож-ливило радикалізацію настроїв у суспільстві.

Зроблено низку важливих висновків щодо зниження рівня конфлік-тності та локалізації середовища екстремізму та тероризму, які було за-фіксовано у відповідному рішенні.

1. У системі державного управління має утвердитися розуміння того, що здійснення антитерористичної діяльності є лише складовою держав-ної політики у даній сфері, повинно мати комплексний характер і ви-рішуватися на засадах системної протидії. Одним із пріоритетних її на-прямів має стати удосконалення запобіжних механізмів, спрямованих на усунення причин і умов, що породжують екстремізм і тероризм.

2. Потребує удосконалення нормативно-правова база з протидії тероризму в частині уточнення понятійно-категоріального апарату Закону України «Про боротьбу з тероризмом», забезпечення змістов-ної ідентичності основних понять у Законі та Кримінальному кодексі України, а також унормування поняття «екстремізм».

3. Необхідне удосконалення механізмів координації суб’єктів бороть-би з тероризмом, зокрема у спосіб конкретизації повноважень у цій сфе-рі та удосконалення діяльності Антитерористичного центру при СБУ щодо об’єднання зусиль міністерств, відомств, громадських організацій у протидії тероризму.

4. Для забезпечення єдиного підходу до розуміння сутності терориз-му як загрози національній безпеці України необхідна Концепція проти-дії тероризму, в якій мають бути визначені пріоритети держави у підхо-дах щодо подолання тероризму з урахуванням як його кримінологічної специфіки, так і комплексної соціально-політичної природи.

Видання розраховане на працівників органів державної влади, право-охоронних і спеціальних служб, науковців, викладачів, студентів вузів та широку громадськість.

Волович, О. О. Туреччина у сучасному світі : пошук нової ідентич-ності : зб. ст. та аналіт. матеріалів / О. О. Волович, М. О. Воротнюк, Є. В. Габер ; Нац. ін-т стратег. дослідж., Регіонал. філіал у м. Одесі. – Одеса : Фенікс, 2011. – 408 с.

19 травня 2011 року Національний інститут стратегічних досліджень та Регіональне бюро Фонду Фрідріха Еберта в Україні провели міжна-родну конференцію «Використання потенціалу українсько-турецьких відносин», в рамках якої було презентовано збірник статей і аналітич-них матеріалів співробітників Одеського філіалу НІСД О. Воловича, М. Воротнюк та викладача кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Є. Габер «Туреччина у сучасному світі: пошук нової ідентичності».

Збірник містить 28 статей, у яких аналізуються загальні засади зо-внішньої політики сучасної Туреччини та її регіональні напрямки в Чорноморському регіоні, на Кавказі, у Центральній Азії, на Близькому Сході, у Середземномор’ї та в Євроатлантичному просторі. Ретельно досліджено трансформації відносин Туреччини зі США та Ізраїлем. Особливу увагу приділено позиції Туреччини щодо «арабських рево-люцій». Більшість статей і аналітичних матеріалів, включених до збір-ника, вирізняється науковою об’єктивністю, глибоким та аргументова-ним аналізом різних аспектів зовнішньополітичної активності сучасної Туреччини, обґрунтованими та переконливими висновками, прогноза-ми і рекомендаціями. Головним лейтмотивом є дослідження зміни ролі та позиціонування Туреччини у сучасній системі міжнародних відно-син, продовження пошуку нею власної ідентичності у зовнішньополі-тичній площині.


Окремий розділ складають статті, що розкривають сутність українсько-турецької взаємодії на сучасному етапі розвитку двосто-ронніх відносин. Зокрема наголошується, що протягом останніх років відбувається регулярний політичний діалог між Києвом і Анкарою на найвищому рівні, зазначається, що з 1992 року обсяг торгівлі між Україною і Туреччиною зріс більш ніж у 65 разів і сягнув у 2008 році рекордного показника 6,5 млрд доларів США.

Перший Посол України в Турецькій Республіці І. М. Турянський (1993–1997 рр.) у передмові до збірника наголошує, що він є «надзви-чайно актуальним і становить особливий науковий і практичний інтер-ес не лише для тих, хто професійно займається вивченням цієї країни й українсько-турецьких відносин, а й для тих, хто цікавиться зовніш-ньою політикою нашої держави взагалі та її відносинами із сусідніми країнами зокрема, оскільки Туреччина – це найближча до України близькосхідна держава, з якою наша держава має багатовікову історію взаємодії, воєн і співпраці». На думку І. М. Турянського, «збірник дає досить чітке і повне уявлення про основні процеси та події міжнародно-го життя, учасником яких була Туреччина протягом останніх 20 років, тобто з часу здобуття Україною незалежності». Представлені у збірни-ку статті розширюють нашу уяву про трансформацію зовнішньополі-тичних і безпекових концепцій сучасної Туреччини, складний пошук її національної ідентичності у сучасному світі, який нестримно змінюєть-ся. Збірник являє значний науковий інтерес і має важливе практичне значення. Його матеріали можуть використовуватись при підготовці дисертаційних досліджень, посібників та інших наукових праць, роз-робці спеціальних курсів з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики в Чорноморсько-Каспійському регіоні, в Центральній Азії і на Кавказі, на Близькому Сході та в Середземномор’ї, а також у практич-ній діяльності українських політиків та дипломатів.

Ойкумена : Альманах порівняльних досліджень політичних інсти-тутів, соціально-економічних систем та цивілізацій / кер. проекту В. П. Семиноженко ; наук. ред. О. А. Фісун ; Регіонал. філіал НІСД у м. Харкові ; ХНУ ім. В. Н. Каразіна. – Х., 2010. – Вип. 7. – 256 с.

Черговий випуск альманаху «Ойкумена» присвячено актуальним питанням сучасних соціально-політичних досліджень. Продовжено розпочаті в попередніх виданнях дослідження виборчих систем, демо-кратії, партій, націй та українського nation-building.

У першому розділі «Проблеми та перспективи політичної науки» аналізуються напрямки розвитку політичної науки. Дж. Сарторі («Куди рухається політична наука») висловлює думку, що політична наука американського типу «йде в нікуди», отже, необхідне створення «нор-мальної» науки. Х. Коломер («Політична наука йде уперед звивистими шляхами: відповідь Джованні Сарторі») зазначає, що сучасна політич-на наука вийшла за теоретичний фундамент, створений політологами-попередниками (нині досліджуються електоральні системи, політичні партії, інституціональний вибір тощо). Д. Лейтін («Напрямки руху по-літичної науки») наводить велику кількість різноманітних, але поєдна-них фокусуванням на дослідженні ключових результатів політичних дій проблем, що розробляє сучасна політична наука (яка не є виключно «американською»).

Другий розділ «Порівняльна політологія» присвячено ключо-вим проблемам сучасної політичної науки: теорії виборчих систем (А. Лейпхардт «Виборчі системи: мажоритарні моделі абсолютної та відносної більшості versus пропорційне представництво») та консо-лідації демократії (А. Шедлер «Що є демократична консолідація?»,



І. Титарь «Консолідація демократії: проблема визначення поняття»). Зокрема А. Лейпхардт аналізує відмінності мажоритарної (абсолют-ної та відносної більшості, альтернативне голосування), пропорційної (з партійними списками, змішана зв’язана, єдиного перехідного голо-су) та напівпропорційної (лімітованого голосування, єдиного непере-хідного голосу, змішана незв’язана) систем. Учений досліджує вплив на остаточний результат виборів розміру виборчого округу, виборчого бар’єру, індексу електоральної диспропорційності тощо, а також по-казує, як за допомогою застосування тих або інших виборчих систем можна «зшивати» багатосегментне суспільство.

У третьому розділі «Феноменологія посткомунізму» досліджу-ються траєкторії розвитку пострадянських суспільств. І. Работягова («Українські політичні партії: інститути або субститути?») показує не-відповідність українських партій сутнісним характеристикам інституту політичної партії. М. Урбан та Р. Хестанов («Про важливість події, що не відбулась: послання Президента Дмитра Медведєва Федеральним Зборам РФ 2010 р.»), аналізуючи політичну мову Президента РФ, до-сліджують, як (внаслідок фактичної відмови від «демократичної мо-дернізації») відбувається зміна його культурно-політичного капіталу. А. Умланд («Новий особливий шлях Росії по «помаранчевій револю-ції»: радикальне антизахідство та паратоталітарний неоавторитаризм 2005–2008 років») аналізує вплив українських подій 2004 року на по-літичний режим у Росії.

Четвертий розділ «Український nation-building: теоретичні та по-рівняльні перспективи» присвячено теоріям націй, націоналізму та по-шуку нових підходів до української «розбудови держави». А. Степан («Україна: неправдоподібна «нація-держава», але можлива демокра-тична «держава-нація»») доводить, що Україна є «державою-нацією», подібною до таких багатосегментних суспільств як Іспанія, Індія чи Бельгія. Відповідно, в українських умовах неможливе просте запо-зичення західноєвропейського nation-building. О. Фісун («Республіка заради спільного майбутнього: дилеми українського конституційного транзиту») пропонує такі варіанти виходу із «глухих кутів» україн-ського політичного розвитку: 1) створення конституційних гібридів у формі посилення повноважень президента (Фінляндія, Франція) або «президенціалізації» поста прем’єр-міністра (Велика Британія, Італія); 2) перехід від пропорційної виборчої системи до різних варіантів змі-шаної (зв’язана змішана Німеччини, незв’язана змішана Росії 1990-х); 3) розширення прав і представництва регіонів у парламенті (Іспанія, Італія, Франція, Німеччина) завдяки запровадженню бікамералізму. У. Мовчан («Як можлива демократія в багатоскладових суспільствах? Від Альтузія до Лейпхардта») показує, як консоціональна демократія може бути застосована для оптимізації політичної системи України.

П’ятий розділ «Класичний тезаурус» присвячено фундамен-тальним темам класичної та сучасної політичної думки: політиці (І. Альтузій «Загальні елементи політики»), демократії (Дж. Агамбен «Вступні нотатки про поняття демократії») та абсолютизму (К. Шмітт «Абсолютизм»).

Альманах розраховано на вчених і фахівців у галузі соціальних й гу-манітарних наук, політиків, державних службовців, усіх, хто цікавить-ся передовими соціальними та гуманітарними дослідженнями.

Сіновець, П. А. Нова архітектура Європейської системи ПРО у планах США : глобальні стратегічні наслідки і значення для України : аналіт. доп. / П. А. Сіновець. – Одеса : Фенікс, 2011. – 36 с.

Предметом даного дослідження є нова конфігурація системи ПРО США і НАТО в Європі, зокрема в Чорноморському регіоні, в контексті



оцінки цього проекту його потенційними учасниками – Туреччиною, Болгарією і Румунією, а також Російською Федерацією і Україною, для якої наслідки зазначеного процесу є важливими з точки зору перспек-тив розвитку геополітичної ситуації та безпеки в Чорноморському ре-гіоні й Південно-Східній Європі.

Минулі роки відзначилися помітним пожвавленням «проблеми ПРО». Визначною подією стала відмова адміністрації Б. Обами від розвитку стратегічної системи ПРО США на територіях Польщі та Че-хії та зміни планів конфігу рації нового протиракетного щиту шляхом створення загальної єв роатлантичної системи ПРО, яка охоплюватиме регіони Східної, Південної та Північної Європи.

Спостерігається зростання протиріч у страте гічному діалозі між США та Російською Федерацією. Одним із цен тральних протиріч двох ядерних наддержав є відсутність консенсусу щодо планів Сполучених Штатів створити загальну євроатлантичну систему ПРО. Розміщення відповідної стратегіч ної інфраструктури США або НАТО поблизу ро-сійських кордонів сприймається Кремлем як удар по його стратегічних можливостях. Це спонукає Росію спрямовувати максимум зусиль на укріплен ня власного оборонного периметру і протистояння американ-ській воєнно-політичній експансії. Цей процес потенційно впливатиме на інтереси України, яка знаходиться: по-перше, на перетині ракетних траєкторій майбутньої системи ПРО, а по-друге, у сфері життєвих ін-тересів Москви, для якої принципово важливим є утримання Ки єва у власному оборонному периметрі.

Представлений аналітичний огляд дає загальну характеристику створення нової європейської системи ПРО, висвіт лює позиції Росії і членів НАТО, окреслює можливі фактори ускладнення ситуації, ви-значає перспективні сценарії розвитку діалогу між США і РФ у рамках ПРО, надає висновки і рекомендації щодо оптимальних для України дій відповідно до різних варіантів розвитку ситуації.

Видання розраховане на політологів, науковців, експертів та фахів-ців з питань регі ональної та глобальної політики і безпеки.



31 березня в Національному інституті стратегічних досліджень відбулося перше сесійне засідання Робочої групи «Україна – ЄС на шляху до розширеної Зони вільної торгівлі» на тему «Зона вільної торгівлі між Україною та ЄС: пріоритети для економічних реформ» у рамках проекту «Національний Конвент України щодо ЄС». Директор Національного інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв відзначив у вступному слові, що політичним завданням 2011 року є як логічне завершення переговорного процесу з ЄС та формування переваг і можливостей України у новому економічному просторі, так і забезпечення політичного й економічного формату співпраці по лінії Україна – Митний союз – Росія. Для обговорення були запропоновані наступні питання:1. Які напрями (конкретні заходи) в економічному реформуванні є критично необхідними для отримання Україною максимальних вигід від Угоди ЗВТ+ між Україною та ЄС?2. Якими є головні перешкоди на шляху підготовки Угоди про глибоку та всеохоплюючу Зону вільної торгівлі між Україною та ЄС?3. Яких заходів має вжити Україна задля мінімізації ризиків євроінтеграційного процесу?Підбив підсумки засідання Робочої групи перший заступник директора НІСД Ярослав Жалі-ло. Він узагальнив обговорення теми та сформулював ключові висновки.1. Україна має потужний потенціал у рамках того геополітичного та геоекономічного просто-ру, в якому існує. Отже, замість постійного визначення вектору інтеграції, Україна повинна спрямувати свій потенціал у переговорний процес із ЄС задля всебічного та взаємовигідного розвитку.2. Євроінтеграція – це передусім найбільший стимул проведення якісних реформ із модерні-зації держави. Важливо сформувати власну модель інтеграції, адаптовану до українських реа-лий, та розуміти, як саме процес євроінтеграції, зокрема формування ЗВТ+, впливає на рівень модернізації економічного, політичного та соціального стану країни.3. За умови суперечливого сприйняття суспільством, важливими завданнями для влади є роз’яснення, які допоможуть зрозуміти сутність, переваги та недоліки процесів інтеграції з Європейським Союзом.За результатами засідання Робочої групи було підготовлено Рекомендації щодо підвищення ефективності євроінтеграційного процесу. Рекомедації надіслано до центральних органів вла-ди, зокрема Комітету у закордонних справах Верховної Ради України (до парламентських слу-хань «Про стан і перспективи розвитку економічних відносини з ЄС (зона вільної торгівлі) та Митним союзом»), та засобів масової інформації.

5 квітня у Національному інституті стратегічних досліджень відбулося засідання «круглого столу» «Брендінг держави в контексті Євро-2012: виклики та перспективи». До обговорення були запропоновані такі питання:

– формування бренду «Україна»: – нормативно-правове забезпечення та робота органів державної влади; – діяльність неурядових організацій та комерційних структур; – бренд держави та її національна ідея: взаємообумовленість та компліментарність фе-

номенів; – бренд та імідж держави: питання співвідношення феноменів; – потенціал міжнародних культурно-спортивних подій щодо розвитку національного

іміджу; – Євро-2012: сприйняття іміджу України міжнародними спільнотами та туристами; – Євро-2012: організатори та волонтери як носії іміджу держави.

Відкриваючи засідання «круглого столу», заступник директора НІСД Олександр Литвиненко зауважив, що імідж і бренд є відображенням реальної ситуації, і будь-які зусилля, спрямовані на їх розбудову, що не спираються на сильне суспільство, економіку, що розвивається, та по-тужну демократичну державу, не матимуть успіху. Він звернув увагу на можливість корекції

Хроніка діяльності Національного інституту стратегічних досліджень,квітень-червень 2011 р.


Хроніка діяльності НІСД

ситуації, що склалася, засобами медіа-стратегій і висловив сподівання щодо подальшої спів-праці професіоналів PR та медіа, журналістів і спеціалістів НІСД при розробленні Закону про суспільне телебачення.Головний науковий співробітник відділу досліджень інформаційного суспільства та інфор-маційних стратегій Микола Ожеван зазначив, що брендінг країни є однією з інформаційних стратегій, що в контексті Євро-2012, безсумнівно, матиме суттєвий вплив на імідж України.Старший консультант відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Анастасія Баровська представила ключові тези аналітичної доповіді та основні ре-зультати медіа-моніторингу.Під час дискусії учасники обговорення підкреслювали, що навіть в Європі досі є країни, де Україну фактично не знають, тому до розгортання процесу брендінгу потрібно подолати ін-формаційний вакуум. Наголошено, що зроблені на сьогодні кроки – це, швидше, тактичний інструментарій, ніж справжня стратегія, що бренд-бук має бути підкріплений відповідною державною програмою, і це завдання виходить за межі відповідальності МЗС. Запропоновано визначити однією із цільових аудиторій брендінгової стратегії європейську еліту, адже розви-ток відносин Украина – ЄС знаходиться в межах її компетенції, та створити фонд з координа-ції громадських, професійних та державних іміджевих проектів.

12 квітня в конференц-залі Національного інституту стратегічних досліджень відбулося засідан-ня «круглого столу» «Проблеми становлення накопичувальної складової пенсійного за-безпечення в Україні», під час якого було розглянуто структурні проблеми запровадження обов’язкової та вдосконалення добровільної складових пенсійного забезпечення в Україні. В дискусії взяли участь співробітники наукових та аналітичних установ, представники органів державної влади, саморегульованих організацій учасників ринку фінансових послуг та засобів масової інформації.Відкриваючи засідання, перший заступник директора НІСД Ярослав Жаліло зазначив, що тема пенсійного забезпечення є надзвичайно соціально чутливою. Питання пенсійної рефор-ми часто розглядається у вузькому сенсі – як реформування І рівня – та зводиться до підви-щення пенсійного віку. Насправді ж реформа є комплексним поняттям, яке включає також запровадження ІІ та вдосконалення ІІІ рівнів. Тому НІСД намагається дивитися далі рефор-мування І рівня, зокрема запропонувати своє бачення суміщення економічної та соціальної ролей обов’язкової накопичувальної складової.Завідувач відділу соціальної політики НІСД Ольга Пищуліна зосередилась на необхідності впровадження накопичувальної складової пенсійного забезпеченні, проте звернула увагу на те, що чисельні соціальні ризики закладені в саму концепцію накопичувальної системи. Вона наголосила, що накопичувальна система більш пристосована для заможних країн із потужним середнім класом і проблематична для країн із високою дохідною поляризацією, до того ж вона не забезпечує внутріпоколінного механізму перерозподілу та не запобігає бідності, її ефектив-ність значною мірою залежить від суб’єктивних та загальноекономічних факторів. О. Пищулі-на зазначила, що наразі очевидна необхідність переходу до формування довгострокових цільо-вих орієнтирів розвитку пенсійної системи, проте на практиці стратегічну мету реформування часто підміняють завданнями реформ (подолання дефіциту бюджету Пенсійного фонду, залу-чення довгострокових ресурсів населення для реалізації державних проектів, розвиток ринку капіталів тощо). Такий підхід свідчить, що уряд втрачає соціальні орієнтири реформ.Старший науковий співробітник відділу соціальної політики Олександр Коваль представив основні тези доповіді «Проблеми становлення накопичувальної складової пенсійного забез-печення в Україні», наголосивши на необхідності скорочення переліку інструментів інвесту-вання, їх вдосконаленні, а також додаткової регламентації їх обігу. На думку О. Коваля, га-рантування збереження пенсійних накопичень громадян є неодмінною умовою та запорукою успішності проведення пенсійної реформи. Окремо було зазначено, що науковцям, урядовцям та учасникам ринку фінансових послуг слід звернути особливу увагу на запобігання недобро-совісній конкуренції між фінансовими посередниками та розробці об’єктивних та простих у застосуванні критеріїв відбору недержавних пенсійних фондів для роботи з коштами ІІ рівня пенсійної системи. Наприкінці доповідач окреслив перелік можливих заходів щодо мотивації роботодавців та працівників до участі у системі недержавного пенсійного забезпечення.Учасники дискусії обмінялися думками щодо змісту презентованої доповіді, стану законодав-чої бази та перспектив запровадження обов’язкової накопичувальної пенсійної системи, висло-вили своє бачення загроз та ризиків початкового етапу функціонування системи, а також нада-ли пропозиції щодо вдосконалення недержавного пенсійного забезпечення в Україні. Зокрема в обговоренні взяли активну участь віце-президент ПрАТ «Кінто» Анатолій Федоренко, голо-


ва Ради Української асоціації інвестиційного бізнесу, ректор Українського інституту розвитку фондового ринку Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Дмитро Леонов, професор Міжнародного науково-технічного університету імені Юрія Бугая Ганна Нечай, перший заступник голови Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України Андрій Литвин, директор департаменту пенсійного забезпечення Пенсійного фонду України Владислав Машкін, професор Київського національного економічного універ-ситету імені Вадима Гетьмана Іван Гнибіденко.

15 квітня в Національному інституті стратегічних досліджень в рамках загальної фахової дискусії «Послання Президента України: пріоритети модернізації держави» відбулося засідання «круг-лого столу» «Україна у світі, що змінюється: пріоритети зовнішньої та безпекової політики».Відкриваючи засідання, директор НІСД Андрій Єрмолаєв зазначив, що Послання Президен-та України до Верховної Ради України – це не лише результат кропіткої аналітичної роботи, який розкриває реальний стан справ у країні, але й можливість визначити реальні шляхи ре-алізації ключового пріоритету державної політики – модернізації України. Він нагадав, що у Посланні Президента були визначені чіткі пріоритети зовнішньої політики України, а саме:– інтеграція до ЄС, створення зони вільної торгівлі з ЄС;– розвиток співпраці з країнами СНД, а також Митним союзом, але без повноправної участі у ньому (формат 3 + 1), що в жодному разі не перешкоджає євроінтеграційним планам України;– застосування нових підходів до формування відносин зі стратегічними партнерами України та новими центрами зростання.А. Єрмолаєв відзначив, що важливим додатком до Послання є проект Стратегії національ-ної безпеки України, який став базою для розробки пакету важливих стратегічних документів держави – Стратегії зовнішньої політики України, Воєнної доктрини, Концепції реформуван-ня збройних сил.Із основною доповіддю виступив заступник директора НІСД Олександр Литвиненко, який охарактеризував структуру та основні ідеї розділу 4 Послання Президента України до Верхо-вної Ради «Україна в посткризовому світі» та проекту Стратегії національної безпеки Украї-ни. Він зазначив, що сучасний світ поступово перетворюється на багатополярний, змінюється ідеологія міжнародної взаємодії, дедалі важливішими стають глобальні механізми узгодження позицій і вироблення спільних підходів провідних держав до вирішення глобальних проблем, нові підходи до міжнародної безпеки виникають як реакція на докорінну зміну співвідношен-ня між глобальними і регіональними загрозами. Доповідач зупинився на практичних аспектах реалізації політики позаблоковості, яка є наріжним каменем зовнішньополітичної і безпекової доктрини України. Було підкреслено, що позаблоковість розглядається Україною як послідов-на позиція захисту національних інтересів без участі у військових союзах, що створює необхід-ні можливості для розвитку партнерських, взаємовигідних стосунків із іншими державами та міжнародними організаціями за усіма напрямами. Позаблокова політика передбачає зосеред-ження зусиль держави на забезпеченні національної безпеки, насамперед за рахунок власних сил, засобів і ресурсів. Її ключовим завданням є створення «периметру безпеки» вздовж усього державного кордону.В обоговоренні взяли участь заступник міністра закордонних справ П. А. Клімкін, директор Українського інституту публічної політики В. В. Чумак, директор Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України В. Г. Пилипчук, дирек-тор компанії стратегічного консалтингу Berta Communications Т. В. Березовець, радник голо-ви Служби безпеки України О. Ф. Бєлов, голова Експертної ради Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Л. І. Поляков, радник Міжнародного фонду «Єдиний світ» О. В. Се-меній, провідний експерт військових програм Центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова О. В. Мельник, завідувач кафедри міжнародних відносин та зо-внішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка В. А. Манжола.Підбиваючи підсумки «круглого столу», Олександр Литвиненко наголосив, що євроінтегра-ційний шлях є свідомим вибором України, і на сьогодні головне – це не вибір мети зовнішньої та безпекової політики, оскільки вона вже визначена, а пошук можливостей її ефективної реалізації.

19 квітня в Національному інституті стратегічних досліджень в рамках загальної фахової диску-сії «Послання Президента України: пріоритети модернізації держави» відбулося засідання «круглого столу» «Економіка України: модернізаційна стратегія у післякризовий період».




Відкриваючи засідання, директор НІСД Андрій Єрмолаєв наголосив, що захід має вивірити економічні питання, проблеми та оцінки, порушені в Посланні Президента України до Верхо-вної Ради України. Зокрема він зупинився на нагальності розгляду підґрунтя формування еко-номічної політики, відмові від обмеження її виключно аспектами посткризових реформ, під-кресливши необхідність побудови взаємозалежності між програмою реформ та формуванням довгострокових цілей розвитку України. Окремо А. В. Єрмолаєв звернув увагу на потенційні загрози виникнення «другої хвилі» економічної кризи, відзначивши формування ризиків на аграрних та енергетичних ринках, емісійних небезпек у світовому масштабі та руйнування моделі корпоратизованої держави як технології управління. Серед основних складових вну-трішніх загроз посткризовому відновленню він виділив низьку виконавчу дисципліну, наголо-сивши на необхідності якісного оновлення виконавчої машини як запоруки реалізації модер-нізаційого курсу.Із доповіддю виступив перший заступник директора НІСД Ярослав Жаліло, який окреслив основну спрямованість та результати роботи, покладеної в основу економічного блоку По-слання Президента України до Верховної Ради України.Я. А. Жаліло акцентував увагу на параметрах посткризового економічного відновлення та симптомах потенційних загроз у контексті існуючих тенденцій розвитку економіки України. Він констатував збереження істотної зовнішньої залежності національної економіки: зростан-ня економічної динаміки завдяки зростанню експортних секторів при продовженні падіння внутрішнього попиту на товари та послуги. За його висновками, відновлення економіки країни залишається екстенсивним, реалізація завдань модернізації так і не розпочалася. Позитивним залишається досягнення лише певної макроекономічної та грошово-фінансової стабільності, зокрема сповільнення приросту державного боргу, гальмування інфляційних процесів та від-новлення довіри до національної грошової одиниці та банківського сектору. Така ситуація, як підкреслив Я. А. Жаліло, дає підстави констатувати незначну ймовірність настання «другої хвилі» кризової дестабілізації в Україні. Проте переважання спонтанних чинників пожвавлен-ня економіки, спрямовуючи її розвиток у напрямі відновлення традиційної моделі, відтворює також високий рівень її залежності від коливань світової економічної кон’юнктури та переду-мови жорсткої «шокової» реакції в період наступної циклічної рецесії. Гостро постають такі проблеми, як використання наявних конкурентних переваг і стимулювання набуття нових, формування структурної зміни економіки (інституційні реформи), дерегуляція фіскальної системи, використання нових немонетарних інструментів макроекономічного регулювання та реформування земельних відносин.Завідувач відділу соціальної політики НІСД Ольга Пищуліна наголосила на симптомах та тенденціях соціальної сфери, пов’язаних з прискоренням зниження рівня людського капіталу в Україні – фактично відсутності будь-якого позитивного впливу макроекономічної стабілі-зації на поліпшення соціальних показників. Вона відзначила загострення становища на рин-ку праці, різке падіння рівня доходів працюючого населення, нівелювання соціальної роботи, наголосивши, що чинна модель зайнятості та консервування традиційно малопродуктивного ринку праці суперечать модернізаційному напряму розвитку та призводять до зростання бід-ності. На її думку, на 2011 рік головним завданням є оптимізація використання бюджетних со-ціальних видатків: формування нової солідарної системи, перегляд медичного обслуговування за окремими пілотними проектами, оптимізація послуг у житлово-комунальному господарстві та коригування трудового законодавства.Завідувач відділу регіонального розвитку НІСД Світлана Біла оглянула стан економічних процесів у регіональному розрізі, відзначивши головні проблеми регіонального розвитку: іс-нування гострих диспропорцій між регіонами та їх хронічний характер; фактична відсутність ключових точок зростання на всій території України; повсюдний екстенсивний розвиток гос-подарства регіонів; стрімке зростання диспропорційності між урбанізованими територіями та сільською місцевістю; консервування внутрішньорегіональних зв’язків і практична відсутність міжрегіональної кооперації. Як наслідок, підкреслила С. О. Біла лише 5 % територіальних гро-мад можуть самотужки забезпечити власний розвиток. Посилення зазначених проблем вна-слідок «ручного» управління породжує безсистемність виходу з кризи в регіонах та призво-дить до втрати посткризової динаміки відновлення в масштабах країни. Доповідач наголосила на необхідності задіяння потенціалу мультиплікаційного резерву розвитку за використання нефіскальних джерел запозичень та бюджетної децентралізації розвитку регіонів, а також за-лучення громадськості, перегляду і уточнення стратегій на регіональному рівні, використан-ня програмно-цільового методу управління та формування системи наукового моніторингу державно-управлінських рішень.Під час дискусії також виступили директор Генерального економічного департаменту Націо-нального банку України І. О. Шумило, президент Асоціації українських банків О. А. Сугоня-



ко, заступник Міністра економічного розвитку і торгівлі України І. В. Крючкова, президент Центру економічного розвитку О. Й. Пасхавер, голова Наглядової ради Всеукраїнського депо-зитарію В. В. Роговий.Підсумовуючи засідання, перший заступник директора НІСД Ярослав Жаліло запевнив у продовженні аналітичної роботи щодо фокусування на конкретних інструментах реалізації реформ і повноцінному відображені Послання Президента України в загальній картині стра-тегічних документів.

21 квітня в Національному інституті стратегічних досліджень у рамках загальної фахової диску-сії «Послання Президента України: пріоритети модернізації держави» відбулося засідання «круглого столу» «Модернізація політичної системи України».Фахівці НІСД представили аналітичну доповідь «Проблеми конституційного транзиту в Україні», де розглянуто важливий аспект модернізації політичної системи – передумови та чинники еволюції конституційних моделей, визначено концептуальні засади майбутнього конституційного транзиту.Засідання відкрив директор НІСД Андрій Єрмолаєв. Він зупинився на основних положеннях розділу Послання Президента України, присвяченого актуальним завданням модернізації по-літичної системи країни та запропонував до обговорення низку питань, а саме:

– утвердження республіканських засад Української держави; – розвиток партійної системи та вдосконалення виборчого законодавства; – розвиток громадянського суспільства; – реформування місцевого самоврядування; – реалізація судової реформи; – формування ефективних механізмів боротьби із корупцією; – реалізація ідеї створення Конституційної Асамблеї та визначення напрямів подальшого

розвитку конституційної реформи. Із доповіддю виступив заступник директора НІСД Василь Яблонський, який охарактери-зував структуру та основні ідеї розділу І Послання Президента України до Верховної Ради України «Модернізація держави» та представив аналітичні доповіді, присвячені питанням конституційного транзиту та розвитку діяльності політичних партій в Україні. Особливий наголос зроблено на тому, що значення тексту Основного Закону виходить далеко за межі політичної кон’юнктури і регулювання діяльності державних інститутів, тому конституцій-на реформа має на меті оновлення принципів та механізмів функціонування системи влади в Україні. Доповідач визначив місце і роль Конституційної Асамблеї як суб’єкта підготовки проекту конституційних змін, який потребуватиме затвердження Верховною Радою України і виноситиметься на всеукраїнський референдум. Радник Президента України – керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації Президента України М. І. Ставнійчук зупинилася на формі роботи, змісті та послідовності здійснення заходів, пов’язаних із конституційним про-цесом. Вона підкреслила, що Конституційна Асамблея має стати публічним майданчиком для об’єктивної наукової дискусії щодо майбутніх конституційних змін, та зазначила, що такий інститут широко застосовується у багатьох країнах, де існує проблема дефіциту легі-тимності влади. Доповідач наголосила, що за підсумками роботи Конституційної Асамблеї повинна розпочатись процедура, передбачена розділом 13 Конституції України. М. І. Став-нійчук також відзначила, що необхідність продовження судової реформи вимагає суттєвого доопрацювання законодавства щодо судоустрою та статусу суддів, реформування відповід-ного розділу Конституції України, а в рамках виборчої реформи актуальним для України залишається уніфікація та систематизації виборчого законодавства, розробка та прийняття Виборчого кодексу.Основними питаннями дискусії були: формат Конституційної Асамблеї; тематичний план дій (дорожня карта) Конституційної Асамблеї; поєднання фахової роботи над конституційною реформою із просвітницькою роботою серед громадян щодо змісту основних конституційних змін. Активну участь в обговоренні взяли Президент України 1991–1994 рр. Л. М. Кравчук, голова Центру прикладних політичних досліджень «Пента» В. В. Фесенко, директор Соціологічної служби «Український барометр» В. С. Небоженко, голова правління Центру політико-правових реформ І. Б. Коліушко, радник при дирекції НІСД В. С. Лупацій, завідувач відділу державної правової політики НІСД О. М. Руднєва.



27 квітня в Національному інституті стратегічних досліджень в рамках загальної фахової дискусії «Послання Президента України: пріоритети модернізації держави» відбувся «круглий стіл» «Гуманітарна політика: пріоритетні проекти розвитку».Для обговорення були запропоновані наступні питання:1. Нові концепти гуманітарної політики України.2. Стратегічні орієнтири модернізації гуманітарної політики у Посланні Президента України.3. Пріоритети гуманітарного розвитку українського суспільства.4. Збереження і популяризація національного культурного спадку.5. Впровадження гуманітарної та культурної політики засобами телебачення.6. Моделі та механізми відновлення українського кінематографа.7. «Мистецький арсенал» як базова демонстраційна модель нової культурної політики України.Директор НІСД Андрій Єрмолаєв наголосив, що у Посланні Президента України містяться підходи, які можуть закласти підґрунтя для суттєвих змін у гуманітарному просторі. Йдеться насамперед про підтримку культурних проектів, які могли б виконати роль «драйверів» фор-мування єдиного національного гуманітарного простору та сполучної ланки між ним і євро-пейським культурним ландшафтом. На переконання А. В. Єрмолаєва, період, коли українська гуманітарна політика обмежувалася концепціями та доктринами і не втілювалася у практичні кроки, вичерпав себе. Нині є запит на успішні практичні проекти – суттєві зміни в царині кіне-матографа, формування нових підходів до музейної справи, формування нового телевізійного простору, який виконував би освітню і просвітницьку функції.Радник при дирекції НІСД Володимир Лупацій зауважив, що НІСД зробив ставку на «про-вайдінг соціокультурних ініціатив», яких не вистачає в українському суспільстві, та виведення конкретних культурних проектів у політичний простір. Він наголосив, що питання про статус культури як ресурсу розвитку залишається відкритим, і якщо діячі культури не намагатимуть-ся сформулювати принципи культурної політики і забезпечити їх просування на державному рівні (спільно з НІСД), то рано чи пізно навіть успішні проекти все одно зупиняться, бо має бути повний цикл. В. С. Лупацій підкреслив, що є культура розвитку, культура ідентичності і розважальна культура. Сучасне мистецтво визначається поєднанням цих трьох компонентів, тому не можна робити ставку на один із них – це буде програшний проект.У дискусії взяли участь генеральний директор Національного культурно-мистецького та му-зейного комплексу «Мистецький арсенал» Наталія Заболотна, перший заступник міністра культури України Юрій Богуцький, шеф-редактор і генеральний директор видання «Политик Hall» Наталія Волкова, ведучий програми «Свобода слова» на телеканалі ICTV Андрій Куликов, народний артист України Роман Балаян, кінопродюсер, засновник та генеральний директор компанії SOTA Cinema Group Олег Кохан, завідувач відділу гуманітарної політики НІСД Сергій Здіорук, видавець Борис Лис, медіа-експерт Костянтин Дорошенко, експерт із культурної політики Оксана Мельничук.

27 квітня в Національному інституті стратегічних досліджень відбувся «круглий стіл» «Забезпе-чення фінансової стабільності в Україні в умовах посткризової економіки», під час якого були розглянуті питання фінансової стабільності у посткризовій економіці, шляхи протидії ризикам фінансової дестабілізації, орієнтири, пріоритети та інструменти модернізації фінан-сової системи у післякризовий період.Директор НІСД Андрій Єрмолаєв відзначив існування великої ймовірності «другої хвилі» світової фінансової кризи, про що говорять багато експертів, та запропонував окреслити мо-дернізаційні програми зі згладження кризових явищ в Україні в умовах глобальних викликів. Він наголосив, що країни з недостатньо розвинутими фінансовими та фондовими ринками, в тому числі й Україна, в кризовій ситуації мають певні переваги в плані відновного та якісного зростання, а також модернізації фінансової системи.Перший заступник директора НІСД Ярослав Жаліло окреслив коло питань, що стосуються позиціонування України в умовах загрози «другої хвилі» глобальної фінансової кризи, типів та етапності стабілізації фінансової системи.Із презентацією основних положень доповіді «Забезпечення фінансової стабільності в Україні в умовах посткризової економіки» виступила провідний науковий співробітник відділу еко-номічної стратегії НІСД Яніна Белінська, окресливши важливі акценти фінансової стабіліза-ції 2010 року та посткризового періоду. Вона наголосила, що головною умовою сталого еконо-мічного зростання України є забезпечення фінансової стабільності. В умовах високих ризиків кризового та посткризового періоду зусилля уряду та суб’єктів економічної діяльності зосеред-жуються на вирішенні поточних проблем, а перспективи, які відкриваються у період кризових зламів, як правило, залишаються поза увагою. Доповідач зауважила, що фінансово-економічна



криза відіграла для України роль каталізатора модернізації, спонукавши до усвідомлення необ-хідності зміни моделі економічного розвитку. За її словами, побудова стійкої фінансової систе-ми, адекватної потребам економіки, орієнтованої на акумулювання і використання внутрішніх ресурсів відповідно до пріоритетів національних інтересів, має відбуватися на основі синхрон-ного розвитку всіх її секторів – банківського, страхового, фондового, інвестиційного – з одно-часним поглибленням фінансового ринку та вдосконаленням його інфраструктури. Ключовим принципом відбору та реалізації заходів щодо забезпечення фінансової стабільності, як зазна-чила Я. В. Белінська, є балансування між захистом фінансової системи та наданням учасникам фінансового ринку можливості проводити ризиковані операції, адже надмірна обережність та жорсткість регулювання можуть підірвати основи економічного відновлення. В обговоренні доповіді взяли участь виконавчий директор Центру соціально-економічних досліджень (CASE Україна) Дмитро Боярчук, керівник Групи радників Голови Національно-го банку України Валерій Литвицький, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету Владислав Лук’янов, директор Інституту економіки та прогнозу-вання НАН України, віце-президент НАН України Валерій Геєць, президент Академії фінан-сового управління при Міністерстві фінансів України Тетяна Єфименко, президент Асоціа-ції українських банків Олександр Сугоняко, керівний партнер Фінансової компанії «Капітал Таймс» Ерік Найман.

6 травня в Національному інституті стратегічних досліджень відбувся «круглий стіл» «Обговорен-ня проекту «Програми реформування системи державного управління регіональним розви-тком в Україні» та законопроекту щодо визначення основ державної регіональної політики з урахуванням досвіду ЄС».До порядку денного були внесені такі питання: основні положення Програми та Плану дій з реформування системи державного управління регіональним розвитком в Україні; обгово-рення законопроекту щодо визначення основ державної регіональної політики з урахуванням досвіду ЄС; формування інституту фінансового забезпечення регіонального розвитку – Дер-жавного фонду регіонального розвитку.В обговоренні взяли участь представники Секретаріату Кабінету Міністрів, Міністерства бу-дівництва та житлово-комунального господарства, Міністерства фінансів, Представництва ЄС в Україні, наукових установ, громадських організацій, експерти з питань європейської ін-теграції та регіонального розвитку.

16 травня відбулася міжнародна конференція «Посилення доброчесності та протидія корупції в оборонному секторі України», організована Національним інститутом стратегічних дослі-джень спільно з Міністерством оборони України та Регіональним представництвом Фонду Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі. Мета заходу – обговорення сучасного стану протидії корупції та актуальних питань посилення доброчесності в оборонному секторі України, ви-роблення пропозицій щодо ефективної державної політики у цій сфері. У конференції взяли участь представники Генеральної прокуратури, Рахункової палати, посадові особи органів ви-конавчої влади, експерти у сфері національної безпеки і оборони, представники неурядових організацій, відомчих наукових установ. Заступник директора НІСД Олександр Литвиненко зазначив, що конференція продовжує серію заходів, присвячених проблемі подолання корупції та питанням воєнної реформи в Україні, започатковану НІСД минулого року. Він наголосив, що проблема доброчесності та корупції в органах сектору безпеки і оборони України, зокрема в Збройних силах, є однією з найважливіших: «Президент України Віктор Янукович визначив корупцію як чи не провідну загрозу національній безпеці України. Тим небезпечніше це явище, коли воно має місце в тих структурах, які мусять забезпечувати безпеку та оборону держави».Зі вступним словом перед учасниками міжнародної конференції також виступили заступник директора Женевського центру демократичного контролю над збройними силами (DCAF) Фі-ліпп Флурі та директор Регіонального представництва Фонду імені Фрідріха Еберта Урсула Кох-Лаугвітц. На конференції було представлено низку змістовних доповідей. Старший науковий співробітник Програми оборонного управління DCAF Тодор Тагарєв ознайомив присутніх із досвідом Болгарії у протидії корупції в оборонній сфері, торкнувся негативного впливу корупції на оборонний сектор і застосування комплексного підходу до вирішення проблеми, зокрема керування ресурсами в оборонному секторі та запровадження єдиної системи доброчесного управління.



Завідувач сектору з питань запобігання та протидії корупції Міністерства оборони України Валерій Московенко свою доповідь присвятив питанню державних закупівель, господарської діяльності та кадрової політики вітчизняного оборонного відомства, відзначивши, що запобі-гати корупційним діям у реалізації кадрової політики стало можливим завдяки впровадженню та функціонуванню нової системи кадрового забезпечення централізованого типу.Керівник управління проблем боротьби з корупцією Ради національної безпеки і оборони Віктор Соловйов торкнувся корупційних схем у сфері розподілу земель Міністерства обо-рони. Він виділив основні джерела та чинники корупції в оборонному секторі: укладання до-говорів купівлі-продажу військового нерухомого майна та спільного будівництва на землях оборони, якими фактично відбувається реалізація земельних ділянок; зволікання із прийнят-тям рішень щодо подальшого використання вивільнених під час реформування Збройних сил України будівель та споруд; отримання на рахунки спеціального фонду Міноборони дохо-дів, які не передбачено для бюджетних установ; невідображення в обліку міністерства дебі-торської заборгованості перед суб’єктами господарювання; неоприбуткування, заниження в обліку вартості нерухомого майна та розміру орендної плати за користування нежитловими приміщеннями; фактична відсутність контролю за виконанням зобов’язань інвесторів за до-говорами спільного будівництва житла; самозахоплення земель Міноборони, використання їх не за цільовим призначенням, вилучення земельних ділянок із державної до комунальної власності з порушенням вимог Земельного кодексу України; невиконання суб’єктами гос-подарювання умов договорів щодо передачі Міноборони житла в обмін на припинення пра-ва користування земельними ділянками колишніх військових містечок та списання з обліку розташованих на них будівель.Керівник Головного управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України Юрій Війтєв зосередився на тендерних закупівлях із надання послуг харчування військово-службовцям. Зокрема він наголосив, що при визначенні переможця тендеру має враховува-тися не лише ціна, але й інші важливі критерії (досвід роботи фірми за подібним напрямком, наявність у її розпорядженні відповідного устаткування, техніки тощо), а договори на поста-чання харчування військовослужбовцям повинні мати безстроковий характер. Військовий прокурор Центрального регіону України Микола Голомша висловив думку, що практика призначення на ключові посади Міністерства оборони України не причетних до військової сфери людей є прикладом корупції і створює умови поширення цього негативного явища. Він наголосив, що слід мінімізувати присутність чиновника у визначенні ключових пи-тань життєдіяльності Збройних Сил, наприклад, впровадити електронний спосіб виявлення переможців тендерів, людина у цьому процесі має виконувати лише функцію технічної корек-ції та перевірки законності прийнятих рішень.Керівник відділу Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочин-ністю СБУ Віталій Курулюк розкрив ще одну корумповану складову діяльності Міністерства оборони України – реалізацію надлишкового майна (будівлі, озброєння тощо). Заступник директора Департаменту з питань оборони та правоохоронної діяльності Рахун-кової палати України Едуард Щасний оприлюднив результати проведених контрольних захо-дів системи бюджетного фінансування Міністерства оборони України протягом останніх ро-ків та виділив основні чинники, які сприяють корупційним діям: системне недофінансування потреб Збройних сил, запровадження урядом України непрозорих схем здійснення розрахун-ків за виконані для Збройних сил роботи або надані послуги, законодавча неврегульованість окремих питань діяльності Міноборони. Голова офісу зв’язку НАТО в Україні Марсель Кожієл наголосив, що виховання доброчес-ності в оборонних органах і заохочення до втілення в них найкращого міжнародного досвіду у знищенні корупційних ризиків є невід’ємною складовою співробітництва в рамках програми НАТО «Партнерство заради миру». Він представив інформацію про діючу спільну ініціативу Північноатлантичного альянсу та Transparency International «Виховання доброчесності, від-критості та зниження корупційних ризиків в оборонних інституціях», одним з важливих ас-пектів якої є боротьба з проявами корупції в органах державної влади. Президент Творчого об’єднання ТОРО Контактної групи в Україні Transparency International Олексій Хмара торкнувся питання корумпованості української сфери озброєнь. Відзначивши, що оборонний сектор демонструє найбільшу транспарентність серед органів влади України, він виділив три негативні чинники його діяльності: непрозорість контрактів щодо постачання зброї за кордон; недосконалість державних тендерних закупівель, зокрема з постачання хар-чування солдатам (майже щорічно вносяться зміни до тендерного законодавства); часта зміна кадрів, що є типовим явищем для будь-якого органу державного управління. Директор Українського інституту публічної політики Віктор Чумак висловив думку, що корупція в Україні – не явище, а середовище, доброчесність – вимираюче явище, оскільки


у корупційних діях беруть участь близько 60 % громадян, головний чинник боротьби з ко-рупцією – політична воля державного керівництва, а всі інші чинники мають виключно суб’єктивне підґрунтя. Директор програми «Політичний процес та належне урядування» Українського інституту пу-блічної політики Іван Пресняков презентував результати дослідження, присвяченого потенціа-лу громадянського суспільства у боротьбі з корупцією країн «Східного партнерства» та наголо-сив, що сучасна політика держави у напрямі боротьби з корупцією має переважно імітаційний характер, розробка програм, стратегій та законопроектів домінує над їх імплементацією, анти-корупційні інститути та інструменти, що створюються, не є функціональними та дієвими. Голова експертної ради Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Леонід Поля-ков пояснив низький рівень доброчесності в Україні, зокрема в оборонній сфері, величезним розривом між деклараціями про демократичність, боротьбу з корупцією, правову культуру, верховенство права та реальним станом речей, підкресливши, що недостатність фінансування оборонної галузі прямо провокує корупцію. Директор військових програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова Микола Сунгуровський висловив думку, що важливим елементом комплекс-ної політики боротьби з корупцією є повсюдне та системне впровадження в усіх державних органах сертифікованих автоматизованих систем, що убезпечили б скоєння протиправних дій, але цьому заважає відсутність політичної волі на рівні держави та окремих відомств.Ключові питання конференції викликали жваву дискусію серед учасників. До обговорення до-лучилися заступник начальника відділу інспектування у сфері оборони Департаменту інспек-тування органів державної вдали Головного контрольно-ревізійного управління України Ма-рина Безрукава, головний спеціаліст відділу антикорупційної політики Міністерства юстиції України Андрій Кухарук, представник Всеукраїнської спеціальної колегії з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю Олексій Сініцин.

18 травня у Націонльному інституті стратегічних досліджень відбувся «круглий стіл» «Військово-технічне співробітництво в умовах глобалізації: український вимір».На порядок денний були винесені такі питання:

– головні напрями стратегії військово-технічного співробітництва з іноземними держава-ми на найближчу перспективу;

– пріоритети переозброєння Збройних сил України; – дипломатичне забезпечення державної підтримки розвитку взаємовигідного співробіт-

ництва у військово-технічній сфері; – шляхи подальшого удосконалення функціонування державної системи експортного

контролю; – проблеми розвитку та державного управління оборонно-промисловим комплексом

України; – ВТС як головний канал надходження сучасних технологій та озброєнь; – оцінка перспектив українсько-російського співробітництва та кооперації з компаніями

країн ЄС; – сумісність напрямів побудови громадянського суспільства і вдосконалення ВТС.

З доповіддю «Головні напрями стратегії військово-технічного співробітництва з іноземними державами на найближчу перспективу» виступив завідувач відділу оборонних стратегій та військово-технічної політики НІСД Віталій Бегма.

19 травня Національний інститут стратегічних досліджень спільно з регіональним представництвом Фонду Фрідріха Еберта в Україні провів міжнародну конференцію «Використання потенціа-лу українсько-турецьких відносин».Метою конференції було:

– обговорення та оцінка стану українсько-турецьких відносин; – визначення ключових сфер і напрямів двостороннього співробітництва, а також багато-

сторонньої співпраці в рамках Чорноморського регіону.Учасники конференції проаналізували сучасний стан економічного, енергетичного, безпеко-вого та політичного співробітництва України і Туреччини, їх роль і потенційні можливості у розбудові Чорноморського регіону, взаємодію з ключовими регіональними гравцями.На першій сесії «Політичні та безпекові аспекти українсько-турецьких відносин» (модера-тор – заступник директора НІСД Олександр Литвиненко) з доповідями виступили радник




при дирекції НІСД Борис Парахонський, заступник генерального директора Українського Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова Валерій Чалий, аналітик Центру Європейської політики (Бельгія) Аманда Пол, віце-голова Турецько-азіатського центру стратегічних досліджень, директор Платформи зовнішньої політики (Туреччина) Мурат Білхан.У дискусії взяли участь радник з міжнародних питань Уповноваженого Верховної Ради Укра-їни, Надзвичайний і Повноважний Посол України. перший Посол незалежної України у Ту-рецькій Республіці Ігор Турянський, головний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України Рустем Жангожа, заступник завідувача відділом зовнішньої політики НІСД Андрій Гончарук, викладач Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова Євгенія Габер.На другій сесії «Розбудова взаємовигідних відносин: ключові сфери українсько-турецького співробітництва» (модератор – науковий співробітник Фонду Фрідріха Еберта Зоряна Міщук) доповіді представили Надзвичайний і Повноважний Посол України Андрій Веселовський, за-відувач відділу зовнішньоекономічної політики НІСД Ірина Клименко, керівник енергетич-них програм Центру «Номос» Михайло Гончар, заступник директора з міжнародних питань міжнародного фонду «Єдиний світ» Олексій Семеній.На третій сесії «Людська безпека на порядку денному українсько-турецьких відносин» (модератор – директор міжнародного благодійного фонду Open Ukraine Іванна Климпуш-Цинцадзе) з доповідями виступили завідувач відділу екологічної та техногенної безпеки НІСД Юрій Скалецький, заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов, віце-президент Українського центру ісламознавства В’ячеслав Швед, старший на-уковий співробітник Регіонального філіалу НІСД в місті Одесі Марина Воротнюк. Змістовну дискусію викликав повторний виступ віце-голови Турецько-азіатського центру стратегічних досліджень, директора Платформи зовнішньої політики (Туреччина) Мурата Білхана.Підбиваючи підсумки конференції, організатори зазначили важливість співпраці України з Туреччиною та їх взаємодії у Чорноморському регіоні. Наголошувалось на необхідності про-ведення подібних конференцій, що надають можливість розробляти рекомендації для керівни-цтва держав, виробляти ефективну політику дво- та багатосторонніх відносин, виокремлювати першочергові завдання, що стоять на порядку денному співробітництва України і Туреччини.

19 травня в Національному інституті стратегічних досліджень відбувся «круглий стіл» «Економіка України у 2011 році: прогноз динаміки, виклики та ризики».На порядок денний були винесені питання: умови та тенденції розвитку економіки України у 2011 році, прогноз основних макроекономічних показників України у 2011 році, виклики та ризики внутрішнього та зовнішнього середовища, шляхи мінімізації негативних впливів на сектори економіки України.Фахівці НІСД підготували та представили аналітичну доповідь з викладом основних проблем, винесених на обговорення. Зокрема було відзначено низку важливих тенденцій в українській економіці.1. Відновлення економіки України у 2011 році відбувається в умовах збільшення обсягів сві-тової торгівлі та інвестиційної активності у реальному секторі.2. Макроекономічне середовище у першому півріччі 2011 року характеризується зростанням цін на світових товарних ринках, зокрема на нафту, метали та продовольство, активізацією фінансових ринків та продовженням депресії на ринках нерухомості.3. У 2011 році очікується збільшення ВВП на 5,4 %, рушієм якого буде промисловість, а зрос-тання останньої зумовлене відновленням інвестиційної активності підприємств та, як наслі-док, попиту на інвестиційну продукцію на внутрішньому та зовнішньому ринках.4. В умовах сприятливої кон’юнктури на зовнішніх товарних ринках український експорт має потенціал швидкого зростання, але структурні зміни у напрямку освоєння нових ніш на ринках не очікуються, окільки у кризові роки підприємства не здійснювали масштабних пе-реозброєнь виробництв та інвестицій в освоєння нових видів продукції. Зростання імпорту випереджатиме зростання експорту, що пов’язано зі значною його еластичністю до доходів населення та інвестицій.5. Очікується збільшення внеску інвестицій у зростання ВВП. Позитивні очікування суб’єктів господарювання, зміцнення власної фінансової бази та покращення доступу до запозичення коштів сприятимуть розгортанню інвестиційної активності реального сектору. Разом з тим, повільне відновлення ринку нерухомості негативно впливатиме на інвестування житлового будівництва. Зростання світових цін на метали спричинюватиме зростання індексу цін інвес-тицій в основний капітал.



6. У 2011 році очікується збільшення споживчих цін на 11,2 %. На інфляцію впливатиме під-вищення цін на зовнішніх товарних ринках, зокрема на продукти харчування та нафту. 7. За інтегральним критерієм соціально-економічного розвитку України 2010 рік став перелам-ним, після нього починається період зростання та вихід із кризи (2013–2015 рр.). Досягнення рівня соціально-економічного розвитку 2008 р. можливо лише у 2015 р. На тлі стабілізації та по-дальшого зростання економічної складової інтегрального критерію соціальна продовжує незна-чно знижуватись до 2013 року, після чого стабілізується та почне повільно зростати у 2015 р.

2 червня у Національному інституті стратегічних досліджень відбулося друге засідання створеної при НІСД Міжвідомчої експертної робочої групи (МЕРГ) з питань протидії загрозам роз-повсюдження зброї та матеріалів масового ураження, а також пов’язаних з ними терорис-тичних загроз і захисту критично важливої для забезпечення життєдіяльності держави ін-фраструктури. У заході взяли участь 20 представників міністерств, відомств, наукових уста-нов і неурядових організацій. Членам МЕРГ було запропоновано доповіді з таких актуальних тем: захист критично важ-ливої для життєдіяльності держави інфраструктури; оптимізація державної політики у сфері фізичного захисту ядерних матеріалів та ядерних установок; синергія експлуатаційної ядерної безпеки, фізичної ядерної безпеки і гарантій – 3S (Safety, Security, Safeguards). Присутні були поінформовані про міжнародний семінар Всесвітнього інституту з фізичної ядерної безпеки (WINS) з питань безпеки інформаційних систем і систем управління ядерних об’єктів, який відбувся наприкінці квітня у Відні. На заході було розповсюджено інформацій-ний огляд спеціалізованих веб-ресурсів стосовно визначної події у боротьбі проти міжнарод-ного тероризму – ліквідації Усами бен-Ладена – та її наслідків для регіональної та глобальної безпеки. Члени МЕРГ також приділили увагу удосконаленню роботи групи з метою підви-щення її ефективності.

9 червня Національний інститут стратегічних досліджень спільно з Європейським центром дослі-джень проблем безпеки ім. Дж. Маршалла за підтримки Офісу зв’язку НАТО в Україні провів «круглий стіл» «Україна-НАТО: Нові умови та реалії співробітництва».У заході взяли участь співробітники органів державної влади України, представники дипло-матичного корпусу країн-членів НАТО та Російської Федерації, експерти неурядових органі-зацій (всього близько 100 осіб). До присутніх з вітальними промовами звернулися директор НІСД Андрій Єрмолаєв, заступник міністра закордонних справ України Павло Клімкін, Над-звичайний та Повноважний Посол США в Україні Джон Ф. Теффт.Головний консультант відділу оборонних стратегій та військово-технічної політики НІСД Олег Александров виступив із доповіддю «Актуальні аспекти військового та військово-технічного співробітництва України і Північноатлантичного альянсу у світлі реалізації Україною позаблокового статусу та схвалення нової Стратегічної концепції НАТО».На «круглому столі» також виступили керівник Офісу зв’язку НАТО в Україні М. Кожієл, т. в. о. начальника Головного управління військового співробітництва та миротворчих опера-цій Генерального штабу ЗСУ Л. Голопатюк, заступник керівника з питань євроатлантичної ін-теграції та реформування сектору безпеки Офісу зв’язку НАТО в Україні К. Келдер, керівник Проекту Агенції НАТО з технічного обслуговування та постачання в Україні В. Литвинчук, голова Експертної ради Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Л. Поляков, дирек-тор ЦДАКР В. Бадрак, провідний експерт військових програм Центру економічних і політич-них досліджень О. Мельник.Під час обговорення було розглянуто такі питания:1) політичний контекст сучасної безпекової політики України;2) пріоритети для стратегічного діалогу і практичного співробітництва у відносинах між Укра-їною і НАТО після Лісабону;3) основні напрями військового співробітництва між Україною та НАТО в умовах зміни зо-внішньополітичних пріоритетів України;4) потенціал військово-технічного співробітництва між Україною і НАТО;5) поглиблення співробітництва з країнами НАТО в оборонній сфері як чинник якісних змін у Збройних Силах України та розвитку оборонної промисловості держави.

9 червня в Національному інституті стратегічних досліджень у рамках проекту «Національний Конвент України щодо ЄС» відбулося друге сесійне засідання Робочої групи «Україна – ЄС



на шляху до розширеної Зони вільної торгівлі» на тему «Потенціал Зони вільної торгівлі між ЄС та Україною для розвитку аграрного сектору України».У заході взяли участь представники органів державної влади, наукових установ, громадських організацій, ЗМІ, керівники профільних аграрних асоціацій, представники бізнесових кіл, дипломатичних установ, акредитованих в Україні, провідні експерти з питань європейської інтеграції.На обговорення було винесено низку важливих і актуальних питань.1. Основні результати переговорного процесу щодо взаємного доступу на ринки сільськогос-подарської продукції України та ЄС: здобутки, перспективи, суперечності.2. Як вплине створення ЗВТ+ між Україною та ЄС на український агропромисловий комп-лекс (співвідношення ризиків та вигод)? Які цілі та завдання мають бути враховані у Програмі адаптації АПК до роботи в умовах спільного європейського ринку?3. У чому полягає привабливість спільного аграрного ринку ЄС для українських виробників? Яких реформ зазнає Спільна аграрна політика Євросоюзу та що потрібно врахувати Україні у процесі проведення внутрішніх реформ?За результатами виступів учасників та дискусії підготовлено рекомендації.

14 червня в Національному інституті стратегічних досліджень відбувся «круглий стіл» «Реструк-туризація промисловості України у процесі посткризового відновлення», під час якого роз-глянуто проблеми посткризового розвитку, організаційно-економічні та нормативно-правові пріоритети реструктуризації промисловості України. У дискусії взяли участь співробітники наукових та аналітичних установ, представники органів державної влади, неурядових органі-зацій та засобів масової інформації.Перший заступник директора НІСД Ярослав Жаліло наголосив, що Україна долає труднощі, пов’язані із виходом економіки з кризового стану, та повільно повертається до структури еко-номіки передкризового періоду із властивими їй ризиками, тому необхідно використовувати післякризове відновлення для формування ефективної структури промисловості і не повто-рювати попередні помилки.Із презентацією основних положень аналітичної доповіді «Реструктуризація промисловос-ті України у процесі посткризового відновлення» виступила завідувач відділу секторальної економіки НІСД Оксана Собкевич. Окресливши головні тенденції посткризового розвитку промисловості України в цілому та її провідних галузей зокрема, вона зазначила, що поступо-ве поширення ознак післякризового «оздоровлення» у промисловості відбулося без відчутних структурних трансформацій, що створює ризики стійкому економічному зростанню. Осно-вними вадами промислового сектору України є відсутність визначених пріоритетів промисло-вої політики, закріплення залежності економіки від зовнішньої кон’юнктури, невідповідність промислового виробництва потребам внутрішнього ринку, нераціональне енергоспоживання, відсутність диверсифікованих організаційних форм виробництва, нерозвиненість науково-технологічного потенціалу, зниження інноваційної активності підприємств, нерозвиненість фі-нансових механізмів забезпечення промислового розвитку. За існуючої моделі промисловості посткризове відновлення економіки буде довготривалим, що вимагає реструктуризації промис-лового сектору України, спрямованої на побудову більш прогресивної моделі розвитку.Головний науковий співробітник відділу макроекономічного прогнозування та досліджень тіньової економіки НІСД Юрій Харазішвілі звернув увагу на внесок окремих факторів у забезпечення економічного зростання у промисловості. Він зауважив, що в Україні внесок науково-технічного прогресу у базових галузях промисловості (добувній, переробній, ви-робництві та розподіленні електроенергії, газу та води) є від’ємним, що свідчить про екстен-сивний розвиток. На думку Ю. Харазішвілі, умовами підвищення конкурентоспроможності галузей промисловості є створення стимулів оновлення капіталу, підтримка інноваційних розробок, впровадження нових технологій через фінансове забезпечення науково-дослідних робіт, збільшення інвестицій у людський капітал, покращання організації господарської ді-яльності, захист інтелектуальної власності. В дискусії взяли участь голова комітету підприєм-ців базових галузей промисловості при Торгово-промисловій палаті України Юрій Куренков, генеральний директор Спілки підприємств малих, середніх та приватизованих підприємств України В’ячеслав Биковець, виконавчий директор Сумської асоціації промисловців та під-приємців Олександр Штика, старший науковий співробітник відділу економічної стратегії НІСД Дмитро Ляпін, віце-президент УСПП, генеральний директор Української металургій-ної компанії, голова Спостережної ради Української асоціації вторинних металів «УА ВТОР-МЕТ» Валентин Макаренко, радник при дирекції НІСД Аркадій Сухоруков та інші. Засідання «круглого столу» широко висвітлювалося у засобах масової інформації.



15 червня відділ екологічної та техногенної безпеки Національного інституту стратегічних дослі-джень провів «круглий стіл» «Cучасні стратегії і підходи до попередження та пом’якшення еколого-техногенних наслідків надзвичайних ситуацій».Радник директора НІСД Анатолій Качинський відзначив у вступному слові, що тема, ви-несена на обговорення, є надзвичайно актуальною, адже загрози природного і техногенного характеру в Україні постійно зростають, масштаби наслідків аварій, катастроф і стихійних лих стають дедалі небезпечнішими для населення, навколишнього середовища та економіки. Лише через аварію на Чорнобильській АЕС Україна втратить близько 180 млрд доларів до 2015 року, що складає близько п’яти її державних бюджетів. Із доповіддю «Потенційні ознаки еколого-техногенної кризи економіки України та шляхи її нейтралізації» виступив головний науковий співробітник НІСД, доктор технічних наук Євгеній Яковлєв. Він зазначив, що зараз в Україні функціонують понад 18 тис. потенційно небезпечних підприємств та інших об’єктів, спрацювання технологічного обладнання на яких перевищує 50 %. Крім того, комунальна інфраструктура зношена більш ніж на 60 %, внаслідок чого кількість аварій за останні 10 років зросла майже у 5 разів, а втрати водних і теплових ресурсів у мережах сягають 50 %, що є чинником перманентного зростання тарифів та ризику формування соціальних напружень. Доповідач наголосив, що екологічні оцінки необ’єктивні, якщо не враховуються економічні (зростаючі втрати), соціальні (зростання захворюваності, скорочення тривалості життя, погіршення умов життєдіяльності) і геополітичні (ризик тран-скордонних надзвичайних ситуацій) параметри. Підсумовуючи, Є. Яковлєв підкреслив, що для покращення ситуації необхідні: комплексна еколого-економічна оцінка регіонів із реаль-ним визначенням стану їх природно-ресурсного потенціалу; оцінка інформаційної дієздатнос-ті моніторингу щодо реальних визначень еколого-економічного стану регіонів та можливості попередження надзвичайних ситуацій; розробка Державної програми еколого-технологічної реструктуризації водопровідно-каналізаційних і теплоенергетичних мереж міст та селищ; роз-робка наукових основ гранично припустимих екологічних впливів та екологічних змін.Із доповідями на «круглому столі» також виступили: начальник управління надзвичайних си-туацій та антитерористичної діяльності Департаменту цивільного захисту Міністерства над-звичайних ситуацій України Віктор Кучера, генеральний директор Наукового центру вивчен-ня ризиків «Ризикон» Едуард Грановський та кандидат технічних наук Василь Бегун, співро-бітник відділу розрахункових обґрунтувань імовірнісного аналізу безпеки служби проектної безпеки Національної атомної енергогенеруючої компанії «Енергоатом» Анатолій Нікулен-ков, Академік НАНУ В’ячеслав Шестопалов, радник голови Херсонської обласної державної адміністрації Григорій Романенко, тимчасово виконуючий обов’язки начальника Головного управління оперативного забезпечення Збройних сил України полковник Олег Кривий.

22 червня у Національному інституті стратегічних досліджень відбувся «круглий стіл» «Регіони України у післякризовий період: ризики та перспективи розвитку».На порядок денний були винесені питання динаміки соціально-економічного розвитку у 2010-2011 рр. та наслідків кризового періоду для регіонів України; консолідації регіонального еко-номічного простору та поглиблення міжрегіональної співпраці; пошуку стабільних джерел фінансування регіонального розвитку; ефективності державної регіональної політики у після-кризовий період.Завідувач відділу регіонального розвитку НІСД Світлана Біла представила аналітичну допо-відь з основних питань, винесених на обговорення. У засіданні взяли участь посадовці Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, Рахункової палати, обласних державних адміністрацій, співробітники наукових та аналітичних установ, представники недержавних організацій.

214

АННОТАЦИИ / SUMMARYЯнишевский Сергей Александрович, Сало Ирина Степановна, Яблонский Василий Ни-

колаевичКонституция в независимой Украине: 20 лет развития и механизмы дальнейших измененийПроанализированы предпосылки и факторы эволюции конституционных моделей в Украине за

период независимости. На основе проведённого анализа определены концептуальные основы даль-нейшего конституционного транзита и предложена этапность его реализации.

Ключевые слова: Конституция Украины, Президент Украины, конституционная реформа, кон-ституционный транзит, конституционная ассамблея, политическая система.

Yanishevskiy Serhii, Salo Irina, Yablonskiy VasylThe Constitution in the Independent Ukraine: 20 Years of Development and Mechanisms for

Further ChangesThe preconditions and factors of the evolution of constitutional models in Ukraine during the period

of independence are analysed. Based on this analysis the conceptual principles of further constitutional transit are determined, and a sequence of its realization is proposed.

Key words: Constitution of Ukraine, President of Ukraine, constitutional reform, constitutional transit, constitutional assembly, political system.

Сало Ирина СтепановнаЭволюция политической системы Украины и приоритеты её модернизацииИсследуются процессы становления и развития политической системы Украины с момента

провозглашения независимости до наших дней. По результатам проведённого анализа выделены содержательные аспекты каждого этапа эволюции политической системы Украины, в рамках акси-ологического подхода предложены приоритетные направления её дальнейшей модернизации.

Ключевые слова: политическая система Украины, политические институты, эволюция полити-ческой системы, конституционный транзит, конституционные ценности.

Salo IrynaThe Evolution of Ukraine’s Political System and Its Modernization PrioritiesThe article deals with the processes of formation and development of the political system of Ukraine

since the independence declaration to the present day. According to the analysis results the meaningful aspects of each evolution stage of the political system of Ukraine are defined, within the framework of axiological approach the priorities for its further modernization are proposed.

Key words: political system of Ukraine, political institutions, evolution of the political system, constitutional transit, constitutional values.

Розумный Максим НиколаевичКонцептуальные подходы к политике идентичности в УкраинеПредложен ряд принципов, методологических и концептуальных подходов к формированию и

реализации политики идентичности в современном национальном государстве. Очерчен предмет политики идентичности, ее задачи, а также основные препятствия и вызовы на пути формирования общей идентичности граждан Украины.

Ключевые слова: политика идентичности, нация, этнонациональные отношения, кризис иден-тичности.

Rozumnyi MaksymConceptual Approaches to Identity Policy in UkraineSome principles and approaches to formation and realization identity policy in a modern national state

are proposed. The subject of identity policy in Ukraine, its aims, threats and challenges are defined.Key words: identity policy, nation, ethnic-national relations, crisis of identity.

Корниевский Александр Анатолиевич, Палий Анна АлександровнаГражданские инициативы и их роль в формировании демократии участияПроанализированы современные тенденции и особенности различных проявлений граждан-

ских инициатив в Украине в контексте внедрения механизмов демократии участия. Определены необходимые условия учёта общественно полезных гражданских инициатив в реализации государ-ственной политики.

Ключевые слова: гражданские инициативы, гражданские протестные акции, демократия участия, политические решения, государственная политика.


Автор


Аннотации/Summary

Kornievsky Oleksandr, Palii Ganna Civic Initiatives and Their Role in the Formation of Participation DemocracyThe modern trends and features of different manifestations of civic initiatives in Ukraine are analysed

in the context of the implemention of participation democracy mechanisms. The necessary conditions for taking into account socially beneficial civic initiatives in the implementation of public policies are defined.

Key words: civic initiatives, civic protest actions, participation democracy, political decisions, public policy.

Работягова Ирина ВладимировнаСущность украинской оппозиции как актора на рынке властиСтатья посвящена статусно-ролевым позициям украинской оппозиции на рынке власти.

Проблема невписанности данного института в формализированную систему выработки и реализа-ции властных решений требует не системного, а рыночного подхода, в рамках которого возможно создание легитимных и формализированных механизмов участия парламентской оппозиции в осу-ществлении государственного политического курса.

Ключевые слова: парламентская оппозиция, рынок власти, рынок электоральных ресурсов, ин-ституционализированная оппозиция.

Rabotyagova IrynaThe Essence of Ukrainian Opposition as the Power Market ActorThe article is devoted to Ukrainian opposition’s status and role positions in the power market. The

problem of the given institution’s uninclusiveness into formalized system of power decisions development and realization needs not the system approach but market one, in whose framework the formation of legitimate and formalized mechanisms of parliamentary opposition interference into state policy implementation is possible.

Key words: parliamentary opposition, power market, electoral resources market, institutionalized opposition.

Здиорук Сергей Иванович, Степико Михаил ТимофеевичПриоритеты и перспективы гуманитарной политики Украинского ГосударстваНа основе комплексного анализа предложено концептуальное видение современной гумани-

тарной политики Украинского Государства. Утверждается, что высшей гуманистической целью Украины является построение демократического общества, центральной ценностью и смыслом ко-торого выступает каждый гражданин с его интеллектуальным и духовно-культурным потенциалом.

Ключевые слова: гуманитарная политика Украинского Государства, национальные ценности, украинское общество, интеллектуальный потенциал, культурный опыт.

Zdioruk Serhii, Stepyko Myhaylo Priorities and Prospects of the Humanitarian Policy of the Ukrainian StateBased on the comprehensive analysis the conceptual vision of the modern humanitarian policy of the

Ukrainiane State is proposed. Argued that the higher humanistic goal of Ukraine the state is to build a democratic society, the central value and meaning of which is a citizen with his intellectual, spiritual and cultural potential.

Key words: humanitarian policy of the Ukrainiane State, national values, Ukrainian society, intellectual potential, cultural experience.

Гнатюк Сергей ЛеонидовичПубличный имидж государства в Украине: направления и факторы улучшенияОчерчено современное понимание содержания и структуры понятия «публичный имидж госу-

дарства». Проанализирована украинская динамика общественного восприятия государства, орга-нов государственной власти, чиновничества, а также особенности коммуникации между граждана-ми и органами государственной власти. Определены основные направления и факторы улучшения имиджа государства среди граждан Украины, сформулированы рекомендации относительно про-ведения информационной и коммуникативной политики в этой сфере.

Ключевые слова: публичный имидж, имидж государства, государственный бренд(инг), связи с общественностью (PR), коммуникативная политика, органы государственной власти, информаци-онная политика.

Hnatіuk SerhiiThe Public Image of the State in Ukraine: Which Way to Go and Improve



The article looks upon the notion of the ‘public image of the state’, its structure and meaning as they are understood nowadays. It also offers analysis of: dynamics of the Ukrainian societal perception of the state, governmental bodies, and bureaucracy over the past few years; national traditions of communication between people and authorities. The article suggests the ways to improve the image of the state in the eyes of the population of Ukraine and its information and communication policy.

Key words: public image, national image, state brand(ing), PR, communication policy, state bodies, information policy.

Симоненко Игорь МихайловичЭтносы Украины в исторической памяти украинского народаИсследовано влияние исторической памяти на развитие межэтнических отношений в Украине.

Проанализированы особенности этнонациональной проблематики в контексте процессов формиро-вания социальной памяти. Предложены пути интеграции коллективных представлений этнических меньшинств о прошлом в общенациональный исторический канон.

Ключевые слова: национальные меньшинства, историческая память, этнонациональная политика.Symonenko IgorUkraine’s Ethnic Groups in the Historical Memory of the Ukrainian PeopleThe influence of historical memory on the development of interethnic relations in Ukraine is studied.

The specifics of ethno-national issues in the context of the formation of social memory are analyzed. The ways of integration of the ethnic minorities’ collective ideas of the past in the national historical mainstream are proposed.

Key words: national minorities, historical memory, ethnic policy.

Черненко Татьяна ВасильевнаВведение внешнего независимого оценивания и актуальные проблемы образования как стра-

тегической сферы модернизации УкраиныИсследованы преимущества и недостатки внешнего независимого оценивания, законодательная

база и другие актуальные проблемы реформирования сферы образования в контексте стратегичес-кого развития и укрепления национальной безопасности Украины. Рассмотрено важность мотива-ции нововведений в образовании как основного фактора преодоления коррупции.

Ключевые слова: реформирование образовательной сферы, внешнее независимое оценивание, сертификация образовательного уровня, коррупция.

Chernenko TetyanaThe Introduction of External Independent Evaluation and Actual Problems of Education as a

Strategic Sphere of Ukraine’s ModernizationAdvantages and lacks of external independent evaluation, the legislative base and other problems of the

reformation of educational sphere in the context of strategic development and strengthening of national security of Ukraine are studied. Importance of the motivation of innovations in education as a basic factor of overcoming the corruption is discussed.

Key words: reformation of educational sphere, external independent evaluation, certification of educational level, corruption.

Чуприй Леонид ВасильевичПатриотическое воспитание молодежи в контексте обеспечения гуманитарной безопасности

государстваПроанализирована деятельность государственных и гражданских институций по осуществлению

патриотического воспитания молодежи. Отмечено, что национальное воспитание является одним из главных приоритетов гуманитарной политики государства, органической составляющей отече-ственного образования. Исследованы основные пути реализации патриотического воспитания.

Ключевые слова: патриотическое воспитание, патриотизм, гуманитарная безопасность.Chupriy LeonidPatriotic Education of Youth in the Context of Human Security of the State The activity of state and civil institutions for the implementation of the patriotic education of youth is

analyzed. Noted that national education is one of the main priorities of humanitarian policy, the organic component of national education. The basic ways to implement patriotic education are studied.

Key words: patriotic education, patriotism, human security.


Жалило Ярослав Анатольевич, Покрышка Дмитрий Степанович Экономические основы государственного суверенитета в глобализированном миреИсследованы особенности обеспечения экономического суверенитета государства в современных

условиях. Рассмотрены вызовы и ограничения, которые экономическая глобализация накладывает на процесс обеспечения и удержания государственного суверенитета. Показана взаимосвязь катего-рий экономического суверенитета государства, безопасности и конкурентоспособности националь-ной экономики.

Ключевые слова: суверенитет, глобализация, экономическая безопасность, независимость, кон-курентоспособность.

Zhalilo Yaroslav, Pokryshka Dmytro The Economic Basis of the State Sovereignty in the Globalized WorldThe specific features of ensuring the state economic sovereignty in modern conditions are examined. The

challenges and restrictions, that economic globalization imposes on the process of providing and retaining the state sovereignty, are considered. The interrelation of the categories of state economic sovereignty, security and competitiveness of the national economy is shown.

Key worlds: sovereignty, globalization, economic security, independence, competitiveness.

Тыщук Татьяна АнатольевнаОб устойчивости экономики Украины к кризисным явлениям на мировых товарных ринкахПроанализированы циклы и структурные разрывы в динамике развития экономики Украины

в контексте мировых тенденций. Количественно оценены потери продуктивной мощности отече-ственной экономики вследствие влияния экзогенных шоков и потенциал её инерционного посткри-зисного восстановления. Проанализирован механизм трансмиссии шоковых явлений на мировых товарных рынках в сектора экономики Украины. Определены направления обеспечения устойчи-вости экономики Украины к кризисным явлениям на мировых товарных рынках.

Ключевые слова: экономический рост, устойчивость, цикл, шоковое влияние, структурный разрыв.

Tyshchuk Tetyana On Resilience of Ukraine’s Economy to Global Commodity Markets CrisesCycles and structural breaks in the dynamics of Ukraine’s economic development are analyzed in the

context of global trends. Losses of productive capacity of the domestic economy as the result of exogenous shocks influence and its potential for inertial post-crisis recovery are quantified. The transmission mechanism of commodity markets shocks to Ukraine’s economy sectors is analyzed. The directions for providing Ukraine’s economy resistance to the crises at the global commodity markets are defined.

Key words: economic growth, resistance, cycle, shock impact, structural break.

Бугрий Максим Геннадиевич, Ус Иван ВасильевичУчастие Украины в ВТО: геоэкономический взгляд на достижения и перспективыРассмотрены итоги первых трех лет пребывания Украины во Всемирной торговой органи-

зации через призму геоэкономического подхода. Проанализировано влияние членства в ВТО на перспективы международной экономической интеграции и участия Украины в глобальном управ-лении. Исследованы последствия членства в ВТО для аграрного сектора и автомобилестроения.

Ключевые слова: геоэкономика, экономическая безопасность Украины, ВТО, глобальное управ-ление, риски, экономический суверенитет, сельское хозяйство, автомобилестроение.

Bugriy Maksym, Us IvanUkraine’s WTO Membership: Geo-economic View on Gains And ProspectsThe outcomes of the first three years of Ukraine’s WTO membership are examined applying the geo-

economic approach. The impact of the WTO membership on Ukraine’s economic integration prospects and participation in the global governance is analyzed. The WTO membership effects for the agricultural sector and the automotive industry are studied.

Key words: geo-economics, economic security of Ukraine, WTO, global governance, risk, economic sovereignty, agriculture, automotive industry.

Белая Светлана Алексеевна, Шевченко Ольга Валериевна, Жук Вячеслав Иванович, Кушнир Марина Алексеевна, Валюшко Иван Васильевич

Консолидация экономического пространства регионов – основа укрепления экономического суверенитета Украины

Выявлена связь между тенденциями социально-экономического развития регионов, консоли-




дацией регионального экономического пространства и укреплением экономического суверените-та Украины. Исследованы этапы становления государственной региональной политики с учётом практики институционально-правового обеспечения этого процесса. Особое внимание уделено ана-лизу причин увеличения диспропорций социально-экономического развития регионов Украины, структурных дисбалансов региональной экономики и социально-экономических последствий дес-табилизации единого хозяйственного пространства страны. Выявлены действенные механизмы и инструменты государственного управления региональным развитием, роль государственной регио-нальной политики в процессе консолидации экономического пространства регионов и укрепления экономического суверенитета Украины.

Ключевые слова: консолидация, экономический суверенитет, регион, социально-экономическое развитие регионов, институционально-правовое обеспечение, государственная региональная поли-тика, экономическое пространство регионов.

Bila Svitlana, Shevchenko Olga, Zhuk Vyacheslav, Kushnir Marina, Valiushko IvanThe Consolidation of Regional Economic Space – the Basis of Strengthening the Economic

Sovereignty of UkraineThe relation between the trends of socio-economic development of the regions, regional economic

space consolidation and strengthening the economic sovereignty of Ukraine is revealed. The stages of the state regional policy are studied according to the practice of institutional and legal support of this process. Particular attention is paid to analyze the causes of increasing disproportions in socio- economic development of Ukrainian regions, the structural imbalances of regional economy and the socio-economic consequences of the destabilization of a single economic space of the country. Effective mechanisms and tools of state management of regional development, the role of the state regional policy in the consolidation of regions’ economic space and strengthening the economic sovereignty of Ukraine are identified.

Key words: consolidation, economic sovereignty, region, socio-economic development of regions, institutional and legal support, state regional policy, regional economic space.

Пищулина Ольга Николаевна Социальная политика как интегральная функция социального государстваРассмотрены вопросы иерархии функций социального государства в контексте этапов его ста-

новления, принципы систематизации, основные критерии выделения специфических функций, являющихся системообразующими. Сделан вывод, что развитие структуры социальных функций государства является основой структуризации его социальной политики. Доказано, что функцио-нирование социального государства воплощается в социальной политике.

Ключевые слова: социальное государство, социальная политика, функции социальной политики.Pyshchulina Olga Social Policy as an Integral Function of the Welfare StateThe issues of the hierarchy of the welfare state functions in the context of the stages of its formation,

the principles of organizing, the main criteria for selection of specific functions, that make the system, are observed. Concluded that the development of the structure of the state social functions is a basis for the structuring of its social policy. Proved that the functioning of the welfare state implements in the social policy.

Key words: welfare state, social policy, functions of social policy.

Попченко Татьяна ПетровнаПостроение украинской модели здравоохранения в условиях рыночной экономикиПроанализированы научные подходы к государственной политике реформирования здравоох-

ранения, улучшению механизмов государственного управления отраслью. Приведены статисти-ческие показатели деятельности системы здравоохранения. Обоснована необходимость выработки единой государственной стратегии построения украинской модели здравоохранения.

Ключевые слова: реформирование системы здравоохранения, показатели здоровья населения, го-сударственная политика в сфере здравоохранения.

Popchenko TetyanaConstruction of the Ukrainian Model of Health Care in a Market Economy The scientific approaches to the state policy of health care reform, improving mechanisms for state

administration of the industry are analyzed. Statistical indicators of the health care system are presented. The necessity of development a unified national strategy to construct the Ukrainian model of health care is justified.

Key words: reform of the health care system, health indicators, state health policy.



Литвиненко Александр ВалериевичУкраинская национальная безопасность: краткий очеркПроанализированы проблемы становления независимого Украинского государства в аспекте

способности самостоятельного выполнения функций безопасности. Исследованы история разви-тия и перспективы реформирования сектора безопасности и обороны, Вооруженных сил Украины, Службы безопасности и других силовых структур.

Ключевые слова: Украинское государство, независимость, национальная безопасность, сектор безопасности и обороны, Вооруженные силы Украины.

Lytvynenko OleksandrUkrainian National Security: a Short History The problems of the formation of an independent Ukrainian state in the aspect of the ability to perform

independently the security functions are analyzed. The history of the development and prospects of reforming the security and defense sector, the Armed Forces of Ukraine, the Security Service and other law enforcement agencies are studied.

Key words: Ukrainian state, independence, national security, security and defense sector, the Armed Forces of Ukraine.

Сменковский Андрей ЮриевичРеорганизация системы управления национальной безопасностью Украины: правовой аспектИсследуются правовые аспекты реорганизации системы управления национальной безопас-

ностью Украины. Вносятся предложения о приведении в соответствие с Конституцией Украины и современными требованиями отдельных законов по вопросам организации деятельности секто-ра безопасности и обороны и его отдельных органов, других документов по вопросам национальной безопасности и обороны.

Ключевые слова: национальная безопасность, система обеспечения национальной безопасности, Конституция Украины, законы Украины, правовое государство.

Smenkovsky AndriiThe Reorganisation of Ukraine’s National Security Management System: Legal AspectsThe legal aspects of the reorganization of national security management system in Ukraine are studied.

The proposals for bringing certain laws and other documents, regulating the organization of security and defense sector, into accordance with the Constitution of Ukraine and the modern requirements are made.

Key words: national security, national security provision system, the Constitution of Ukraine, laws of Ukraine, legal state.

Ермолаев Андрей Васильевич, Тютюнник Вадим Петрович, Горовенко Валентин Кон-стантинович

Военная реформа в Украине: основные факторы, принципы и направления Проанализированы факторы, обуславливающие необходимость военной реформы в Украине.

Представлены рекомендации по процедуре подготовки концептуального документа по этой рефор-ме и его дальнейшей реализации. Разработаны предложения относительно определения основ воен-ной реформы, её целей, сроков и направлений.

Ключевые слова: военная реформа, вооружённая агрессия, вооружённый конфликт, оборонная политика, реформа вооруженных сил.

Yermolaev Andriy, Tiutiunnyk Vadym, Gorovenko ValentynMilitary Reform in Ukraine: Main Factors, Principles and Directions The factors causing the need for military reform in Ukraine are analyzed. The recommendations on the

procedure for preparing a concept paper on the reform and its further implementation are presented. The proposals regarding the definition of the basis of the military reform, its objectives, terms and directions are developed.

Key words: military reform, military aggression, military conflict, defense policy, reform of the armed forces.

Малиновская Елена АнатольевнаБезопасность и миграция: взаимосвязи и взаимовлиянияРассмотрен подход к изучению международных миграций с точки зрения безопасности.

Проанализированы взаимосвязи и взаимовлияния между миграцией и безопасностью. Дана оценка политических решений, принимаемых в целях противодействия вызовам и угрозам международной миграции в сфере безопасности.

Ключевые слова: миграция, безопасность, секьюритизация, десекьюритизация.


Malynovska Olena Security and Migration: Interconnections аnd Mutual InfluenceThe security-based approach to researching the international migrations is reviewed. Correlations

between migration and security are analyzed. Political decisions made in order to respond on challenges and prevent threats caused by the international migration in the security sphere are assessed.

Key worlds: migration, security, securitization, desecuritization.

Маркеева Оксана ДмитриевнаАнтикоррупционная политика в Украине: проблемы и перспективы Проанализировано современное состояние государственной политики в сфере борьбы с корруп-

цией, особенности и формы её проявления в украинских реалиях. Рассмотрены актуальные вопросы функционирования в Украине действующих антикоррупционных механизмов, обоснована необхо-димость их существенного реформирования.

Ключевые слова: противодействие коррупции, антикоррупционное законодательство, полити-ческий процесс, правовое государство, правоохранительные органы.

Markeyeva OksanaThe Anticorruption Policy in Ukraine: Problems and ProspectsThe current state of the governmental policy in the field of corruption counteraction, the features

and forms of its manifestation in Ukrainian realities are analyzed. The actual issues of the functioning of anticorruption mechanisms existing in Ukraine are considered, the necessity of their fundamental reform is justified.

Key words: corruption counteraction, anticorruption legislation, political process, rule of law, law enforcement bodies.

Гуцало Мария ГригорьевнаФормирование механизмов противодействия международному терроризмуРассмотрены механизмы обеспечения безопасности в противодействии международному тер-

роризму, сохраняющему в современном мире высокий насильственный потенциал. В контексте формирования концепции противодействия терроризму в Украине внимание уделено несиловым мерам.

Ключевые слова: международный терроризм, антитеррористическое реагирование, предупрежде-ние насилия, концепция противодействия терроризму.

Gutzalo MariyaIdentifying Mechanisms of Counteraction to the International TerrorismSecurity arrangements in combating international terrorism, which in the modern world retains a

high violent potential are reviewed. In the context of developing the concept of combating international terrorism in Ukraine attention is paid for non-violent measures.

Key words: international terrorism, counter-terrorist reaction, violence prevention, concept of counter-terrorism.

Яворская Галина МихайловнаСовременные изменения внешней политики и политики безопасности ЕС: последствия для

УкраиныИсследованы изменения внешней политики и политики безопасности ЕС. Основное внимание

уделено пересмотру Европейской политики соседства в контексте международной безопасности. Проанализированы возможные последствия для Украины в контексте её европейской интеграции.

Ключевые слова: международная безопасность, внешняя политика, европейская интеграция.Yavorska Galina Current Changes of Foreign and Security Policies of the EU: Implications for Ukraine The foreign and security policy changes in EU are examined. The main attention is paid to the attempts

of revision of the European neighbourhood policy in the context of current international security trends. The implications for Ukraine are considered in the context of its integration with the EU.

Key words: international security, foreign policy, European integration.

Гончарук Андрей Захарович, Парахонский Борис АлександровичАзиатский вектор внешней политики Украины: новый прагматизмИсследована эволюция внешнеполитических приоритетов Украины в условиях глобальных

геополитических и геоэкономических изменений, существенного возрастания роли Азии в мире.




Проанализированы перспективные направления украинско-азиатского сотрудничества, обоснова-на необходимость новых прагматических подходов.

Ключевые слова: внешняя политика, Азия, новые центры роста, новый прагматизм.Honcharuk Andriy, Parakhonsky Borys Asian Vector of Ukraine’s Foreign Policy: a New Pragmatism The evolution of Ukraine’s foreign policy priorities in the context of global geopolitical and geo-

economic changes, the significant increase of the role of Asia in the world is studied. The prospective directions of Ukrainian-Asian cooperation are analyzed, the necessity of the new pragmatic approaches are justified.

Key words: foreign policy, Asia, new centers of growth, new pragmatism.

Горянская Татьяна ВалериевнаВнешняя торговля Украины и её место в мировой экономической системе Исследуется внешняя торговля Украины в условиях ее интеграции в мировую экономическую

систему; определено её место в системе мировых экономических связей. Выделены и обоснованы основные причины современного ухудшения внешнеторгового баланса Украины и резкого сниже-ния темпов роста экспорта.

Ключевые слова: внешняя торговля, интеграция, дефицит, профицит, внешнеторговый баланс.Goryanskaya TetyanaUkraine’s Foreign Trade and Its Place in the World Economic SystemUkraine’s foreign trade is studied in terms of its integration in the world economic system; its place in

the system of world economic relations is defined. Main causes of the current deterioration of Ukraine’s foreign trade balance and the sharp slowdown in exports growth are identified and justified.

Key words: foreign trade, integration, deficit, surplus, foreign trade balance.

Орлик Виктория ВладимировнаПриоритеты европейской политики Российской Федерации и интересы УкраиныИсследовано европейское направление внешнеполитического курса России в современной гео-

политической ситуации, сложившейся вследствие финансово-экономического кризиса и институ-ционализации Европейского Союза. В этом контексте рассмотрено возможности реализации инте-ресов Украины в отношениях с её стратегическими партнёрами – РФ и ЕС.

Ключевые слова: внешняя политика Российской Федерации, европейская политика, безвизовый режим, сотрудничество в сфере энергетики, сотрудничество в сфере безопасности, ЕвроПРО.

Orlyk VictoriaPriorities of the Russian Federation’s European Policy and the Interests of UkraineThe European direction of Russia’s foreign policy in the current geopolitical situation, caused by the

world financial crisis and the institutionalization of the European Union, is examined. In this context the possibilities of realization of Ukraine’s interests in the relations with its strategic partners – the RF and the EU – are observed.

Key words: Russian foreign policy, European policy, non-visa regime, energy cooperation, security cooperation, European Anti-Missile Defense.


Біла Світлана Олексіївна

доктор наук з державного управління, професор, завідувач відділу регіонального розвитку НІСД

Валюшко Іван Васильович

провідний спеціаліст сектору регіонального моніторингу відділу регіонального розвитку НІСД

Гнатюк Сергій Леонідович

кандидат історичних наук, головний консультант відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій НІСД

Гончарук Андрій Захарович

завідувач відділу зовнішньої політики НІСД

Горовенко Валентин Костянтинович

завідувач сектору безпекових стратегій відділу глобалістики та безпекових стратегій НІСД

Горянська Тетяна Валеріївна

кандидат економічних наук, доцент кафедри обліку і аудиту Донецького державного університету управління

Гуцало Марія Григорівна

кандидат політичних наук, головний консультант відділу стратегій реформування сектору безпеки НІСД

Енверов Рустем Ріфатович

аспірант НІСД

Єрмолаєв Андрій Васильович

директор Національного інституту стратегічних досліджень

Жаліло Ярослав Анатолійович

кандидат економічних наук, старший науковий співробітник, Заслужений економіст України, перший заступник директора НІСД

Жук В’ячеслав Іванович

завідувач сектору регіонального моніторингу відділу регіонального розвитку НІСД

Здіорук Сергій Іванович

кандидат філософських наук, доцент, Заслужений діяч науки і техніки України, завідувач відділу гуманітарної політики НІСД

Корнієвський Олександр Анатолійович

доктор політичних наук, доцент, завідувач сектору громадянського суспільства відділу політичних стратегій НІСД

Кушнір Марина Олексіївна

кандидат наук з державного управління, головний консультант сектору стратегій регіонального розвитку відділу регіонального розвитку НІСД

Литвиненко Олександр Валерійович

доктор політичних наук, старший науковий співробітник, заступник директора НІСД

Малиновська Олена Анатоліївна

доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник, радник при дирекції НІСД

Маркєєва Оксана Дмитрівна

Заслужений юрист України, завідувач відділу стратегій реформування сектору безпеки НІСД

Орлик Вікторія Володимирівна

кандидат історичних наук, головний консультант сектору Росії та країн СНД відділу зовнішньої політики НІСД

Палій Ганна Олександрівна

кандидат політичних наук, головний консультант сектору громадянського суспільства відділу політичних стратегій НІСД

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ


Відомості про авторів

Парахонський Борис Олександрович

доктор філософських наук, професор, радник директора НІСД

Пищуліна Ольга Миколаївна

кандидат соціологічних наук, cтарший науковий співробіник, завідувач відділу соціальної політики НІСД

Покришка Дмитро Степанович

завідувач відділу економічної стратегії НІСД

Попченко Тетяна Петрівна

кандидат наук з державного управління, старший консультант сектору управління соціальними ризиками відділу соціальної політики НІСД

Работягова Ірина Володимирівна

молодший науковий співробітник Регіонального філіалу НІСД у м. Харкові

Розумний Максим Миколайович

доктор політичних наук, завідувач відділу політичних стратегій НІСД

Сало Ірина Степанівна

кандидат політичних наук, завідувач сектору реформування політичної системи відділу політичних стратегій НІСД

СимоненкоІгор Михайлович

кандидат історичних наук, завідувач сектору етнополітики відділу етнополітики та внутрішньополітичної безпеки НІСД

Сменковський Андрій Юрійович

Заслужений економіст України, завідувач відділу енергетичної та ядерної безпеки НІСД

Степико Михайло Тимофійович

доктор філософських наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, радник при дирекції НІСД

Тищук Тетяна Анатоліївна

кандидат економічних наук, доцент, завідувач відділу макроекономічного прогнозування та досліджень тіньової економіки НІСД

Тютюнник Вадим Петрович

кандидат воєнних наук, доцент, провідний науковий співробітник відділу стратегій реформування сектору безпеки НІСД

Черненко Тетяна Василівна

кандидат філософських наук, головний консультант відділу етнополітики та внутрішньополітичної безпеки НІСД

Чупрій Леонід Васильович

кандидат філософських наук, доцент, докторант НІСД

Шевченко Ольга Валеріївна

кандидат економічних наук, завідувач сектору стратегій регіонального розвитку відділу регіонального розвитку НІСД

Яблонський Василь Миколайович

кандидат історичних наук, доцент, заступник директора НІСД

Яворська Галина Михайлівна

доктор філологічних наук, професор, головний науковий співробітник відділу глобалістики та безпекових стратегій НІСД

Янішевський Сергій Олександрович

кандидат історичних наук, вчений секретар НІСД

Концептуальні питання національної безпеки


ВИМОгИ ДО СТАТЕйПри підготовці матеріалів для публікації у щоквартальному науково-аналітичному збірнику НІСД «Страте-

гічні пріоритети» редакційна колегія збірника та видавці просять дотримуватися таких вимог:

• стаття має бути присвячена стратегічним орієнтирам розвитку України, пріоритетам державної політи-ки України у тій чи іншій сфері, ключовим тенденціям світового розвитку;

• стаття має бути написана українською мовою й оформлена відповідним чином:– індекс УДК (на початку ліворуч);– дані про автора (на початку праворуч від тексту): прізвище, ім’я та по батькові (у називному відмінку);

науковий ступінь, учене звання, посада, місце роботи (без скорочень); контактний телефон (разом із кодом міста); е-mail; іноземні автори вказують також назву країни;

– назва статті (по центру);– анотація українською мовою (рекомендовано від трьох до п’яти рядків);– ключові слова (від трьох до п’яти);– анотації російською та англійською мовами у такому порядку і вигляді: прізвище, ініціали автора (виді-

лити жирним курсивом); назва статті (виділити жирним прямим); (з абзацу) текст анотації; (з абзацу) ключові слова;

– текст статті; – список використаних джерел, оформлений відповідно до чинних стандартів: ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система

стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання»; ДСТУ ГОСТ 7.80:2007 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Заголовок. Загальні вимоги та правила складання»; ДСТУ 3582–97 «Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила»; ГОСТ 7.12–93 «Система стандартов по информации, библиотечному и издательскому делу. Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила»; ISO 4:1997 «Information and documentation. Rules for the abbreviation of title words and titles of publications».

Зразки бібліографічних описів містяться у «Переліках та формах документів, які використовуються при атестації наукових та науково-педагогічних працівників», затверджених Наказом ВАК України від 29.05.07 № 342, – форма 23: «Приклади оформлення бібліографічного опису у списку джерел, який наводять у дис-ертації, і списку опублікованих робіт, який наводять в авторефераті»;

• у структурі статті повинні бути відображені обов’язкові елементи згідно з вимогами ВАК України до на-укових статей (Постанова Президії ВАК України від 15.01.2003 р. № 7–05/1), а саме:

– постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями;– аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спи-

рається автор;– виділення невирішених раніше аспектів загальної проблеми, яким присвячується стаття;– формулювання мети або цілей статті (постановка завдання);– виклад основного матеріалу дослідження з повним обгрунтуванням отриманих наукових результатів;– висновки з даного дослідження;– перспективи подальших розвідок у даному напрямі;• обсяг статті, у тому числі зі списком використаних джерел, таблицями, схемами, анотаціями тощо, не

повинен перевищувати 15 сторінок (А4) – 0,5 др. арк. (20 тис. знаків та пробілів); сторінки мають бути про-нумеровані (зверху, по центру, без номера на першій сторінці);

• текст має бути набраний шрифтом Times New Roman, 13 кеглем через 2 інтервали; верхнє, нижнє і ліве поле – 2 см, праве – 1,5 см;

• зноски і примітки мають відповідати таким вимогам: зноски на джерела оформлюються за правилами бібліографічного опису літератури (у квадратних дужках номер джерела з посиланням на сторінку, напри-клад, [7, с. 11]; примітки робляться посторінково, автоматично;

• ілюстративний матеріал має відповідати таким вимогам: графіки та діаграми мають бути зроблені у Miсrosoft Graph або Miсrosoft Excel; написи та підписи подано українською мовою; формули мають бути на-лежним чином оформлені та зроблені у Miсrosoft Equation 3.0 і наступних версіях; якщо ілюстрації скановано, то вони мають бути записані у форматі .tiff з роздільною здатністю 300 dpi або у форматах .jpg, .eps; написи на ілюстраціях та підписи до них мають бути подані українською мовою. Малюнки з інтернету до друку не при-ймаються; схеми, зроблені у псевдографіці, мають бути згруповані; усі скановані малюнки мають бути у моделі Grayscale;

• стаття (ім’я файла включає прізвище автора англійською) має бути набрана на комп’ютері (редактор MS Word 2003/2007 for MS Windows 2000/XP) і записана на електронному носієві;

• стаття має бути прорецензована і рекомендована до друку та подаватися з рецензією фахівця з проблеми, що досліджується; рецензією наукового керівника, наукового консультанта (для аспірантів та докторантів), а також з рекомендацією відділу (кафедри), оформленою як витяг з протоколу засідання відділу (кафедри);

• текст статті, завізований автором власноручним підписом, подається у двох примірниках разом з електронним носієм, рецензіями та реко мендацією відділу (кафедри), файл статті також може бути надісланий електронною по-штою;

• редакційна колегія залишає за собою право редагувати та скорочувати тексти;• відповідальність за зміст несе автор;• після опрацювання матеріали автору не повертаються.